Жарт. Із життя психів [Тетяна Винокурова-Садиченко Назар Крук] (fb2) читать постранично

- Жарт. Із життя психів 327 Кб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Тетяна Винокурова-Садиченко (Назар Крук)

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]


Тетяна Винокурова-Садиченко
ЖАРТ. Із життя психів

… література як упорядкована маячня,

а що таке життя, як не впорядкована маячня…

Ізмайлов


Монологічний діалог
із дзеркалом (1)


Свиня… скажи мені, свиня,

у чому сила?

Команда КВК «Три товстуни»


Я дивлюсь у своє маленьке розколоте дзеркальце. Мені трохи журно самій. Коханий десь забарився, а більше в мене нікого немає. Вони, всі інші, мені не дуже потрібні. Я - особистість самодостатня. Та часом від цієї самодостатності така туга огор-тає. От і спілкуюся з дзеркалом. Чуєш, дзеркальце, виявляється, самодостатність - перший крок до шизофренії. Моє відображення у дзеркалі трохи імлисте й розмите. Ніби я - це не я. Хоча що таке я? На це запитання існують відповіді, - забагато відповідей, з якими я ще не визначилася. Шкода ж обирати одну відповідь, гублячи всі інші. Тому поки що я - це дуже багато всього. У дзеркальці щось поворухнулося, певне, моє відображення. Тут мій порух точний, стрімкий, там - ледь помітний, розмазаний. Я завжди рухаюся надто вже стрімко й точно, намагаюся приховати свою невпевненість. Моє дзеркальце замурзане, тому не таке, як інші. Протерти? Та навряд. Це ви, панове, протирайте дзеркала, щоб день при дні розглядати свої пики й радіти білозубим посмішкам. Моє дзеркало - це моя чорна діра у вічність, прихована, замазана тиньком, заклеєна скотчем і павутинням. Коли мені сумно, я з нею розмовляю. Мої думки летять у діру, щоб розчинитися і залишитися там назавжди. Щоправда, мої діалоги з дзеркалом більше скидаються на монологи, та тільки не для мене. У своїх відповідях я відчуваю розуміння та мовчазні запитання. Взагалі, брудна поверхня дзеркала точніше відображає життя. У ній видно людські душі, яких не існує. Там, напевне, і бог є, - той, якого нема.

Я веду розмову зі своїм відображенням з приводу чергового філософського питання. Вчора, наприклад, мене цікавило, чому людина не може дістати язиком свого ліктя. Намагалася зробити це дуже довго. У результаті заболіла шия. Потім я вирішила, що ця справа просто була еволюційно непотрібна. Ну, навіщо нормальній людині (чи навіть нормальній мавпі) облизувати свій лікоть? Вважаєте, питання дурне? Авжеж, є трохи. Проте що мені ще робити? Якщо на всі розумні запи-тання відповіді вже існують, починаєш повертатися до дурних. Сьогодні мене цікавить загадка Джоконди. Ні, не її усмішки, а чому вона така популярна. Загадку усмішки я вже розгадала: за щільно стиснутими губами вона гидко щирить зуби. Гадає, ніби це смішно. Хоча ні, чесно сказати, вона вже нічого не думає, вона давно вже померла. А ми, дурники, знай собі гадаємо, про що ж вона думає, намагаємося загадки, ребуси вирішувати. А ребусів якраз і немає. Самі вигадуємо - самі й вирішуємо. Правда ж? Правда. Які ж ми гарні, які розумні, які геніальні (не побоїмося цього слова). Самоствердження? Воно. А, може, й просто нудь-га. Ми всі любимо портрет Мони Лізи, тому що він цікавий. Незвичайний. Незвичний. Він вносить дисонанс у постійну повсякденну нудьгу. Так само, як і наші загадки. Посміхаєшся, Джокондо? А, може, й справді вона живе? Може, портрети, як і боги, живуть доти, доки їх пам’ятають і доки вони комусь потрібні? Я показую відображенню язика. Воно відповідає тим же. Молодець. Я впевнена, що коли відвертаюся, відображення починає корчити мені різні гримаси. Так просто теж цікавіше жити. Цікаво, чи корчитиме дзеркало гримаси в порожнечу, якщо обернути його в інший бік?

Може, й так. Воно ж, мабуть, геній, як і я.


Інка (1)


Інка мила посуд і мізкувала над черговим питанням світової ваги. Вона полюбляла мити посуд. Коли зайнято руки, то ніщо не відволікає мозок, та й саму Інку ніхто не відволікає, бачачи, що дитина щось робить у хаті, золота просто дитина. Зараз Інка намагалась уявити нескінченність якось інакше, ніж у вигляді замкненого кола або лежачої вісімки. Нескінченність незамкнену, розгорнуту у просторі… У якому просторі, якщо це нескінченність? У певному просторі. Інка зморщила веснянкуватого носика. Вона дуже не любила «припустимо», «уявімо», «певний». Та як без цього? Отже, припустімо, нескінченність, розгорнута у певному просторі…

- Інко! - гукнула з ванної мама. - Запізнишся до школи!

Інка позіхнула. «Невдача спіткала українських спортсменів». Її знову перебили, не дали додума-ти. Цікаво, а як це мама у ванній дізнається, що Інка запізнюється? Не бере ж вона туди годинника. Проте якось дізнається, коли запізнюється Інка, коли - Ерастович.

Цей огидний Ерастович сидів зараз у кімнаті та вмочав свої вуса у каву. Інка сіла на дивані та взялася до вельми важливої справи - запихання досить великого конспекта в досить маленьку сумочку. Часом Ерастович кидав на неї трохи зверхні погляди: контролював, як дитина збирається до школи. Ерастович узагалі полюбляв контролювати, - нічого не робити й