Острів Тамбукту [Марко Марчевський] (fb2) читать постранично

- Острів Тамбукту (пер. Іван Іванович Білик, ...) (а.с. Пригоди. Подорожі. Наукова фантастика ) 2.02 Мб  (читать) (читать постранично) (скачать fb2) (скачать исправленную) - Марко Марчевський

Настройки текста:




Марко Марчевський ОСТРІВ ТАМБУКТУ












Частина перша





РОЗДІЛ ПЕРШИЙ


Таверна «Китайські ліхтарі». Мехмед-ага і містер Сміт.


І

До «Китайських ліхтарів» я потрапив зовсім випадково. Сподівався, що вузенька вуличка виведе мене до пристані, а вона кінчилась біля самих дверей таверни. Недовго думаючи, я зайшов і замовив склянку шербету. Смуглявий офіціант, що стояв, спершись ліктями на прилавок, навіть не ворухнувся. Коли я повторив замовлення, він байдуже промимрив: «Нема шербету». Тоді я попросив хоч лимонаду. Але й лимонаду не було. Тільки пиво та віскі.

— Склянку води! — сказав я нарешті і вмостився за столиком. Від утоми й спеки у мене підламувались ноги.

Офіціант ніби й не чув. Він, певно, збагнув, що я безробітний емігрант, яких тут не вважають за людей. Ці невдахи — розчаровані романтики і мрійники з утраченими ілюзіями, відчайдушні авантюристи й злодії — з'їжджаються сюди з усіх кінців світу. Вони блукають тісними вуличками старого міста або цілими юрбами очікують у порту чергового пароплава і облягають його, немов фортецю, сподіваючись дістати роботу. І якщо їм пощастить заробити трохи грошей і правдами чи неправдами набити шлунок, щасливіших за них немає на світі. Єгиптяни ставляться до цих бідаків з цілковитою байдужістю: не те щоб з презирством, але й без захоплення.

— Хіба ви не чуєте? — сердито гримнув я на офіціанта. — Чи, може, у вас і води немає?

Він знехотя приніс води. Від його брудних пальців на склянці лишилися плями. Я схопився й пішов геть, навіть не доторкнувшись до склянки, з досади вилаявши його своєю рідною мовою. Офіціантові це не дошкулило. Проте коли я вже вийшов на вулицю, він несподівано наздогнав мене.

— Хазяїн вас кличе, — ввічливо сказав єгиптянин, винувато заглядаючи мені в очі.

Я повернувся до таверни й зайшов за ґратчасту перегородку. На широкому тапчані, застеленому тигровою шкурою, відкинувшись назад, сидів сивий дідусь. Він раз у раз потягував дим з наргіле,[1] перебираючи в руках янтарні чотки. Жовті бусини, виблискуючи проти вікна, глухо цокали. У старика була довга сива борода. З-під фески, обкрученої білим шарфом, виглядало пасмо білого мов сніг обрідного волосся. На старечих устах тремтіла привітна посмішка. Він глянув на мене лагідними очима і болгарською мовою запросив сісти. Затягнувшись іще раз з наргіле, старик запитав, звідки я знаю болгарську мову.

— Я болгарин.

— Що?! Болгарин? З самої Болгарії? — у нього аж чотки з рук випали.

— А що ж тут дивного? — запитав я.

— Нічого дивного… — схвильовано відповів старик. — Справа в тому, що я теж з Болгарії. Сам турок, але народився в Болгарії.

— Невже?! — вигукнув я.

Хазяїн «Китайських ліхтарів», замріяно примруживши очі, почав розповідати, і голос його ледь помітно тремтів од хвилювання.

— Добре пам'ятаю місто, де я народився… На вулицях багнюка й калюжі, хатки повростали в землю. Взимку — снігу до колін, холодно, вітер завиває, на вікнах лисиці. А влітку — зелено, сонце… Краса! Пам'ятаю й інше. Гармати стріляють, аж шибки дзеленькотять. Солдати підвозять на передову хліб і гранати, день і ніч по бруківці торохкотять вози, гарцюють на конях турецькі офіцери, і серед них — непереможний Осман-паша-гаазі з золотою шаблею на боці… Я здивовано глянув на дідуся:

— Чи це ти, бува, не про Плевну говориш? Сивобородий турок кивнув головою:

— Атож, про Плевну, про російсько-турецьку війну. Малий ще я був тоді, але все чисто пам'ятаю. Росіяни без упину штурмували фортецю, проте й наші не здавалися. Та настав голод, страшний, невблаганний, і довелося відступити. Перед голодом не встоїть ніяка фортеця. За мірку хліба давали мірку золота. Тоді Осман-паша вирішив прорвати облогу й вийти з оточення. Якось уночі наші війська залишили окопи й подалися на захід. За ними посунуло й усе турецьке населення. Місто перетворилось на зруйнований мурашник. Мій батько запріг коней, посадив нас із матір'ю й повіз у непроглядну темряву. Попереду і позаду зловісно скрипіли вози — то їхали сотні таких же, як ми. Коли ми наблизились до річки, російські гармати розпочали таку стрілянину, що аж земля дрижала. Над головою в мене щось спалахнуло, пролунав грім, і нашого воза підкинуло вгору, мов пір'їнку…

Турок замовк і замислено затягнувся з наргіле. Потім зітхнув і стиха повів далі:

— Отямився я в лазареті. Пам'ятаю все ніби сьогодні: над моїм ліжком схилився чоловік з русявою бородою, в білому халаті. Потім принесли чаю і сухарів… Я знаю життя і людей, звідав на своєму віку чимало радощів і лиха, але, доки житиму, не забуду солодкого чаю, смачних