побратимові, циганко!
— Не скоро, не скоро, козаче, — усміхнулася лукаво циганка, — ще матимеш ти дружину хорошу, діток багато. Вони й поховають тебе, як належиться доброму господареві Не жалій червінця, гарний хлопче, ще одкрию тобі багато сумного, печального…
— Цур тобі! — скрикнув Грицько. — Платити за сум! Ми й без тебе знаємо, що лиха чортів син висипле на нас цілий міх!..
— Заплачу, заплачу, — сказав Гордій, — кажи, що судилося мені, гарна циганко…
— Один як палець лишився ти, козаче, — похитала головою циганка. — Всі пропали. І суджена твоя згинула, дівчина прегарна…
— Правда твоя, — зітхнув Гордій, похнюпившись. — Кажи далі…
— Та нехай не журиться серце твоє… Стрінеться тобі знову красна дівчина, зав’яже світ, полонить душу твою…
— Ой навряд…
— Не зарікайся, козаче. Доля темна. Та не принесе тобі інша суджена радощів ще довгі роки. Муку люту звідаєш ти, лихоліття небачене. Одначе — переживеш і щасливий будеш…
Зітхнув козак, похилив голову.
— Не щедра ж ти, циганко. Я щедріше плачу, ніж ти. Ну та гаразд, бери, йди з Богом…
Він кинув червінця в руку гадалки, стрибнув на коня.
— Їдемо, Грицьку. Що там гадати. Не об’їдеш долі конем, не перестрибнеш. Яка чара судилася — таку вип’ємо…
Козаки вибралися з базару, в’їхали на вузеньку вуличку Богуслава…
Незабаром відшукали вони старого отамана. Зрадів прадавній козак, сплакнув від несподіванки, щиро пригощав любих гостей медами та наливками.
В бесіді тихій передав Грицько Підкова вість від кошового отамана. Похилив сиву голову до столу дід козацький, зажурився.
— Спробую, синку… Спробую погомоніти з братчиками в Києві… Та не віриться мені, щоб це сталося. Розкидані ми, роз’єднані… Прибиті чужинцями… Добрі вояки — та не для себе!
— Прокинемось, — гордо сказав Підкова. — Сон колись та кінчається. Не буває вічного сну…
— Вічного сну не буває, — зітхнув старий козак, — та буває, що ворог у сні лицаря нищить! Ну, та сподіваймося на долю козацьку та на волю Божу! Пийте, діти, хай втішиться моя господиня, що орли запорозькі не погребували її гостиною!..
Три дні погуляли козаки в отамана. Спочили добре, одіспалися. І коні їхні напаслися на луках пахучих, широких.
Попрощалися з ласкавими господарями, рушили на південь. День їхали. Другий. На третій побачили невеликий лісок серед степу, а під ним — хутірець у долині. Десятків?о два хат чепурних, невеликий став, обсаджений плакучими вербами. І на шпилику біля лісу — церковиця.
— Гарний хутір, — сказав Гордій. — Так і в нас було. Затишно, любо. Зупинимося тут, брате?
— Хіба на часину, — відказав Грицько. — Поспішати треба, ніколи розгулювати…
Обабіч дороги в житі з’явилася дівчина з коромислом на плечах. У двох кленових відеречках похлюпувала прозора вода. Дівчина побачила козаків, засоромлено зупинилася. Грицько Підкова схвально та привітно усміхнувся, кивнув:
— Помагайбі, дівчино хорошая, на все добре. Чом зупинилася, перейди дорогу вповні, хай нам пощастить!..
— Дай Боже й вам ясної долі, ласкаві козаченьки, — дзвінким голосом проказала дівчина, переходячи з відрами шлях.
Гордій задивився на неї, замилувався. Як вона схожа на Соломію. І очі такі, й брови, і вуста повні та рожеві. Як до лиця їй волошковий віночок, як гарно їй у простій полотняній вишиванці. Ні в якій казці не описати такої краси, яку мають українські дівчата.
— Звідки воду несеш? — здивувався Грицько. — Хіба нема колодязя біля хати?
— Є, — осміхнулася дівчина, показавши разок білих зубів. — Але тут є цілющий потічок у полі. В ньому вода солодка й чарівна.
— Може, й нас пригостиш чарівною водою? — пожартував Підкова.
— Ласкаво прошу, козаченьки, — сказала дівчина, зупиняючись.
Побратими скочили з коней. Гордій підійшов ближче, припав до переднього відеречка. Вода справді була солодка, холодна і запашна. Не одриваючись від того чарівного на-гою, козак спідлоба глянув на дівчину. Темні крилаті вії злякано майнули вниз, прикриваючи блакитні очі.
— Доброго здоров’я пивши, — прошепотіла вона.
— Спаси Біг, — одказав Гордій, витираючи рукою вуса. — А як тебе звати, хороша дівчино?
— Василиною…
— Будь щаслива, Василино. Хай буде щастя тобі стільки, скільки маєш вроди!
— Е, Гордійку, — удавано суворо озвався Грицько, посварившись пальцем, — ти справді хильнув забагато чарівної води Залицятися почав…
— До такої дівчини не можна залицятися, — смутно відповів Гордій.
— Чому б то? — з подивом запитав Підкова. — Ех, і добра ж все-таки водичка…
— Гріх до краси залицятися. Лише дивитися, мовчати, милуватися…
Василина зачаровано дивилася в обличчя козакове, розкривши рожеві пелюстки-вуста.
— Ніхто мені ще не казав такого, — прошепотіла вона. — Спаси Біг, любий козаче…
Їй одразу впав у око високий молодий козак, схвилювали серце чорні, як вуглини, печальні очі. Серце дівоче тривожно стислося, завмерло, очікувало.
— Ну,
Последние комментарии
19 часов 49 минут назад
1 день 2 часов назад
1 день 2 часов назад
1 день 2 часов назад
1 день 2 часов назад
1 день 2 часов назад