Дике Поле [Олесь Павлович Бердник] (fb2) читать постранично, страница - 5

козача душа. Зникло все — минуле, майбутнє. Була лише чарівна, вічна, незамінна мить кохання, ім’я якого чи назва нічого не значить, бо воно в неповторному чутті. Так мріє озимина під снігом про сонячний промінь, але не знає ласки його тепла, доки не відчує полум’яні торкання до листячка свого…

Згодом прийшли закохані до лісу. Там на широкій галявині хлопці та дівчата розпалили багаття. З веселощами, жартами та піснями стрибали через вогонь. Іскри тріщали, линули в безжурне небо, між деревами відлунювала старовинна пісня.

Василинка здригнулася, притулилася до Гордія.

— Що тобі, голубонько?

— Страшно чомусь мені стало. Пісня… розтривожила мене…

— Що ж пісня? Всі її співають. Хіба звикати козакам вмирати по чужих краях чи на рідній землі?..

— Отож-бо й воно, — озвався зненацька Василинин дід збоку. — Звикли ми вмирати, а не жити. І пращури вмирали, і діди, і батьки. І сини вмирають. І онуки звикають до кривавої постелі…

— А чи настане, діду, такий час, коли не буде бою між людьми? — журливо запитав Гордій, дивлячись у вогнище. — Невже ж то такий закон, щоб вікувати поміж ворогами? Та невже земля вкраїнська не стане вільною, щасливою?..

Зближаються до багать хлопці та дівчата, нишком стоять довкола, прислухаються, що скаже дід. А старий запорожець задумався вельми, ворушить сухими вустами, ніби згадує щось давно забуте.

— Чув я, ще як був на Запорожжі, — нарешті озивається дід, — прадавній переказ. Хтозна-звідки він, хто його склав. Але ж дід, від якого я почув ті слова, казав мені: «Пильно бережи той заповіт правічний, шукай у ньому корінь нерушимий, Як джерело рне з глибини земної, так і ясність розуміння не лежить на поверхні слова…»

— Мудра заповідь, — прошепотіли хлопці ззаду.

— А переказ той такий, діти мої, — вів далі дід. — Шаблею і вогнем плюндруватиметься земля багата вкраїнська. Не матиме вона спокою ні вдень ні вночі. Топтатимуть її орди ворожі, братимуть у полон синів та дочок її — на рабство ненависне, на муки пекельні…

— Знаємо те, діду, — гірко озвався Гордій. — А доки ж те буде? Доки?

— Довго, синку. Довго те буде. Вік, а мо’, й більше. Доля про те знає, доля Вкраїни. Та настане час… час великий, славний… Народить дівчина сина, славного лицаря…

— Дівчина? — зітхнули з подивом дівчата.

— Дівчина, — сказав дід. — І ніхто не знатиме про теє — ні вороги, ні друзі. Не видно буде того, мо’, й сама вона не знатиме тії радості великої. Народиться той син, і матиме він зброю незвичайну…

— Чарівного меча? — обізвався якийсь парубійко нетерпляче.

— Ні, — повагом одказав старий запорожець. — Не візьме той лицар до рук жодної шаблі, чи списа, чи самопала. Матиме він слово чарівне! Що скаже слово — то оживуть мертві серця. Що скаже друге. — вороги впадуть на землю, спалені вогнем правдивого слова. І стане тоді земля вкраїнська славна поміж іншими народами, і не топтатимуть вже її грудей орди чужинецькі…

— От аби дожити, — прошепотів хтось серед загальної тиші.

— Не ми — онуки доживуть, — суворо проказав дід…

Дикий ліс

Пригорнувшись одне до одного, стояли Гордій з Василиною край узлісся, милувалися небом неозорим, мовчали. Нарешті озвалася дівчина.

— Чи дуже любиш мене, голубе ясний?

— Як серце, — палко відповів козак. — Не можу без серця й хвилини жити. Так і без тебе…

— Ходімо ж тоді зі мною, — сказала щасливо мельниківна.

— Куди?

— До Дикого Лісу.

— Не чув про такий. Що там діяти вночі?

— Саме тепер, на Йвана Купала, можна побачити там Правічну Бабу. Живе вона в Громовому Яру, серед Дикого Лісу…

— Навіщо вона тобі, голубонько? Чом до неї не можна прийти вдень?

— Вдень її не побачиш, Гордійку. Та й лісу того в Громовому Яру завидна нема. Так — кущики мізерні, глинища, та й годі. А на Йвана Купала або в горобину ніч виростає Дикий Ліс непролазний, а серед нього — хатка Правічної Баби. Кого вона любить — того допустить до себе. Хочу дізнатися від неї про долю нашу. Чи підеш, чи, може, не хочеш про спільну долю нашу дізнатися?

— Дивно мовиш, Василинко, — прошепотів Гордій, — та я вірю тобі. Жіноче серце знає інколи таке, про що й лицарі не догадуються. Веди мене, коли знаєш путь…

Дівчина вхопила козака за руку, рушила в ліс. Вела Гордія крізь гущавину, поміж віковими соснами та товстезними дубами, через високі хащі папороті, попід темними заростями ліщини,