Дике Поле [Олесь Павлович Бердник] (fb2) читать постранично, страница - 2

козаче. А за те, що дума до вподоби, — спаси біг! Сиджу оце на могилі, слухаю, як степ гомонить… і в мені воно заворушилося, заспівало… Коли вам до вподоби — піду співати далі…

— А куди Бог несе, діду?

— На Запорожжя піду. Погомоню з отаманами, з козаками. Мо’ в похід морський ще сходжу. Повернуся на Вкраїну, людям поспіваю про славу козацьку. А ви ж звідки?

— З Січі, — сказав Гордій. — А тепер доведеться знову повертатися. Поспішав, гадка була одружитися, пожити з дружиною. Де там — чорна руїна лишилася…

— Ногаї, — похмуро мовив козак, чи то запитуючи, чи то стверджуючи. — Зі мною — те ж саме сталося. Правда ваша, діду. Нема долі бідолашній Вкраїні. З одного боку татари, з іншого — ляхи, а ще — турки та волохи…

— Вистачить воріженьків на наш вік, — пробубонів кобзар, розв’язуючи сакви. — На лезі шаблюки доля наша, козаченьки. А там — ой, як ненадійно сидіти!

— А нема деінде, — суворо одказав козак, — доведеться, сидіти на шаблі чи на списові, аж доки нутрощі нам прохромить!

— Краще ворогові! — зітхнув кобзар. — Щось мені закортіло поїсти Прошу до гурту, панове запорожці… Ви що ж — знайомі?

— Та наче не бачилися, — сказав Гордій. — Я Кожух Гордій.

— А я Грицько Підкова. Доля в нас одна, пане-брате! Може, побратаємося?

— Згода, Грицьку!

— Добре, браття, — вдоволено крекнув кобзар, порпаючись у глибокій торбині. — Добра справа. І я з веселим серцем піду в дорогу. Доки братаються лицарі — не самотня наша мати Вкраїна. Є кому боронити родину…

А Грицько Підкова вже дістав з саков, приторочених до сідла, срібний старовинний келих, бурдюк з вином, жестом покликав Гордія. Вони розсілися довкола каменя, на якому кобзар розіклав своє добро — житній корж, сало, пучок молодої цибулі, дрібку солі.

— Іванку, Іванку, — радісно озвався дід до свого провожатого. — Ти, голубчику, дивися, як козаки братаються… щоб знав, щоб навіки запам’ятав. Хто стає побратимом — той і душу, і тіло кладе за друга свого…

Та хлопчині не треба було казати — він уже давно зачаровано стежив за козаками, за кожним їхнім рухом, прислухався до кожного слова. Він виріс у глухому хуторі на Волині і ніколи не бачив запорожців, лише чув про них казки та легенди від покійної бабусі. А тепер ці казкові лицарі ожили перед ним, з’явилися в плоті, як усі інші люди. І здавалися вони йому близькими, щирими, простими, а це робило їх ще привабливішими.

Тим часом Грицько налив у келих густого червоного вина. Потім вони з Гордієм з’єднали руки, і гостре лезо шаблі майнуло в руці Підкови. Багряний струмочок полився в темну рідину. Козаки обнялися, припали вустами до чаші і дружно вихилили її. Потім міцно поцілувалися.

Кобзар сплакнув, усміхаючись, розгладив довгі сиві вуса.

— Хай Бог благословить ваше братерство, лицарі ясні!..

— Випийте й ви, батьку, — сказав Грицько, наливаючи в келих вина. — Щоб краще співалося…

— Вип’ю залюбки, — розчулено відгукнувся дід. — Дай Боже, щоб довіку не пропало на нашій землі товариство та побратимство. Хай пошле вам доля козацька щастя військового, бою побідного! А як смерті, — то смерті лицарської!

— Спаси Біг, батьку, — сказали побратими.

Дівчина

Попрощалися козаки з кобзарем. Він рушив до Дніпра, вони — до Росі. Мав справу Підкова у Богуславі, треба було одвідати старого отамана, який доживав віку у невеликій світлиці над річкою, бавлячись садівництвом та пасікою. Вирішили побратими погуляти кілька днів у містечку, а опісля повернутися до Хортиці.

Понад дорогою з’явилися вістові вежі. На них чатували козаки, пильно вдивляючись в обрій — чи не з’явиться знак зловісний, чи не посуне чорна хмара з Дикого Поля.

Кам’янистим шляхом під’їхали козаки до Росі. Погуляли, доки переїхав на цей бік з великим дубом перевізник — кряжистий волохатий дід. Скупо привітавшись, він звів козацьких коней до води, розмістив у просторому дубі.

Сам став на кормі, суворо проказав:

— Гребіть, хлопці…

Козаки взялися за грубі весла. Дуб захитався на прозорій течії Росі, швидко поплив навскіс, до протилежного берега. Дід вправно обминав скелі, прямуючи до великого гурту людей, що зібрався на березі. Звідти чулося ревище худоби, іржання коней, пісні п’яних, галас перекупок.

Не встигли побратими зійти з дуба та звести коней, як на них напала молода чорнява циганка. Схопила за руку Гордія, обпекла його жагучим поглядом і все примовляла:

— Не пожалій червінця, вродливий козаче, — всю правду скажу, нічого не приховаю!

— Знаю, знаю правду, гарна циганко, — одбивався Гордій від неї. — Впаду десь у Дикому Полі під шаблюкою татарською — яка ж іще доля козацька?..

— Ой ні, такої легкої смерті не судилося тобі, — гаряче заперечила циганка, зазираючи в очі козакові. — Довго житимеш, до самої смерті житимеш!..

— Спасибі твоєму дідові, — засміявся Грицько Підкова, — всякий собака живе до самої смерті! А коли вона прийде — смерть? Ось про що скажи моєму