Напередодні Армагедону [Олег Євгенович Авраменко] (fb2) читать постранично, страница - 4

Я трохи розслабився і знову приліг.

— То вони тебе викрали?

— Атож. Невже ти міг подумати, що такі гидкі пики мали на мене якесь право? — Леопольд розлігся боком у кріслі. Ліве око він заплющив, правим же незмигним поглядом уставився в мене. — Щастя, що перед тим вони кинули мене на заднє сидіння.

— Тобі й справді пощастило, — сказав я, пильніше пригледівшись до кота. — Жодної подряпини.

— Ми, коти, дуже живучі, — самовдоволено мовив Леопольд. — А я особливо живучий.

— І як це взагалі сталося? — поцікавився я.

— Повір, я не хотів цього. Зазвичай я не розмовляю з незнайомцями, мій колишній пан неодноразово попереджав, що це може зле скінчитися. Я б і до тебе не заговорив, якби ти здогадався нагодувати мене.

Я полегшено зітхнув:

— Добре, що не здогадався.

Леопольд розплющив ліве око й здивовано блимнув обома очима.

— Це ж чому?

— Бо тоді б я не дізнався, що ти розмовляєш. — На цю думку я здригнувся. — Уяви лишень: я пройшов би повз таке надзвичайне, цікаве, захоплююче і, зрештою, неймовірне явище. Балакучий кіт — це сила! Я вважаю нашу зустріч другою найвизначнішою подією в моєму житті.

— Мр-р, — обізвався Леопольд; це він так хмикав. — А яка була перша?

— Моє народження, певна річ.

— Авжеж, звісно, — погодився кіт. — Бачу, ти людина широких поглядів, не те що ті типи в авто. Я відразу збагнув, що вони люди вкрай обмежені і з ними куті не звариш. Слово честі, я збирався тримати язика за зубами і чкурнути при першій-ліпшій нагоді, пошивши їх у дурні. Та коли вони завели мову про те, за скільки мене можна продати, я просто не міг змовчати і висловив їм рішучий протест. Мабуть, я все-таки перегнув палку і наговорив цим ворюгам зайвого...

— Не ворюгам, а крадіям, Леопольде, — поправив я.

— Гаразд, гаразд, крадіям. Хоча, як на мене, невелика різниця. Інна теж прискіпується до кожної моєї обмовки, а у самої знай прохоплюються польські слівця. Правду кажучи, мені вже набридли всі ці зауваження.

— Ну, добре, більше не буду, — сказав я. — Повернімося до твоїх викрадачів. Отже, ти висловив їм рішучий протест. Що було далі?

— Вони ніби подуріли. Той, що сидів поруч з водієм, намагався відчинити дверцята, певно, щоб на ходу вискочити з машини. Йому це не вдалося, щось там заклинило, і тоді цей телепень ухопився за кермо. А пришелепуватий водій, замість загальмувати, ще дужче натиснув на газ. І врізався в стовп... Мені шкода, що так сталося. Справді шкода. — Леопольд закінчив свою коротку оповідь заупокійним муркотінням.

— Таке життя, — з зітханням констатував я. Мені зробилося сумно на думку про те, що двоє людей, хай і не кращих представників роду людського, так жорстоко поплатилися за викрадення кота, хай і незвичайного. Бачачи, що Леопольд теж зажурився, я поспішив утішити його: — Ти ні в чому не винен, котику. Твої викрадачі самі напросилися. Вони постраждали через власну дурість, і тільки через неї.

— Omnium malorum stultitia est mater ^[1], — вагомо додав Леопольд.

Я миттю забув про всі свої сумні думки і від захвату ладен був пуститися в танок. Зустріти кота, який не лише розмовляє по-людському, а ще й при нагоді ввертає фрази мовою Ціцерона, — про це я мріяв усе життя!..

— Так ти знаєш і латину? — спитав я, захоплено дивлячись на Леопольда.

— Та ні, — чесно сказав кіт. — Це не можна назвати знанням. Близько сотні найвживаніших слів, кілька десятків прислів'їв та приказок — ось і все.

— Це теж непогано, — зауважив я. — А звідки ти цього навчився?

— Чув, як говорить Метр, і запам'ятав. Він дуже полюбляв латинські прислів'я і часто вживав їх у розмовах.

— Метр, це хто?

— Мій колишній пан, — відповів Леопольд.

В його голосі виразно забринів смуток. Я відразу збагнув, у чім річ, і співчутливо спитав:

— Він помер?

— Так.

Зрозуміло, що постать колишнього господаря Леопольда, від якого розумник-кіт нахапався латинських висловів, неабияк зацікавила мене.

— А ким він був?

— Науковцем. Професором.

— Десь викладав?

— Ні. Він був дуже старий і... як то кажуть, хай їм біс?.. У запасі?.. У відставці?.. Словом, на пенсії. Щоправда, він мав одного учня... — Тут Леопольд осікся. — Слухай-но, Владиславе, давай про щось інше. Мені боляче згадувати Метра.

— А чому?

Леопольд завовтузився в кріслі, погляд його став тьмяний.

— Розумієш, він був дуже прив'язаний до мене. Може, тому що не мав нікого з рідних. Він любив мене, як сина. Я теж любив його... і став причиною його смерті. А все через мій злощасний язик...

З подальшої вельми плутаної розповіді Леопольда я дізнався, що два місяці тому професор (або Метр, як називав його кіт) був убитий, коли вони разом обідали в ресторані. Його вбили після того, як Леопольда охопив грайливий настрій і він зробив офіціантці кілька зауважень з приводу меню та її куцої спіднички. Злякана дівчина зімліла й гепнулась на підлогу, а якийсь нервовий пан за сусіднім столиком негайно вихопив пістолета й затіяв стрілянину. Стріляв він,