Напередодні Армагедону [Олег Євгенович Авраменко] (fb2) читать постранично

Олег Авраменко

У співавторстві з Валентином Авраменком.

Напередодні Армагедону

Частина перша. ПОСЛАНЕЦЬ ДОЛІ

Розділ 1

Ця історія почалася зі звичайнісінької автомобільної аварії. Щоправда, згодом виявилося, що аварія була не зовсім звичайна, ба навіть зовсім незвичайна, та й уся ця історія почалася задовго до аварії, проте мою розповідь найкраще почати саме з неї. Так буде й мені легше, і вам зрозуміліше.

Було близько восьмої вечора, може трохи більше, коли я повертався додому. Зараз я вже й не пригадаю, де я пропадав цілісінький день, однак пам'ятаю точно, що настрій у мене був кепський. Хтозна, чи то на мене так вплинула сльотава березнева погода, чи далася взнаки втома після напруженого і заклопотаного дня — та хоч там як, я почувався дуже зле, і єдине, чого хотів, так це чимшвидше опинитися в своїй затишній однокімнатній квартирі й зігнати кепський настрій на чудовиськах з якої-небудь комп'ютерної гри. На разі я й у гадці не мав устрявати в якусь пригоду (хоча, скільки себе пам'ятаю, завжди мріяв про щось надзвичайне й дивовижне), проте того вечора доля зважила інакше, і згадана аварія круто змінила моє подальше життя.

Власне, сама аварія тут ні до чого — ані водія потриманого БМВ, що на великій швидкості врізався в бетонний стовп обіч проспекту, ані пасажира я не знав і в майбутньому познайомитися з ними нагоди не мав, оскільки вони тут-таки дружно сконали ще до моєї появи. Важливіше інше: замість простувати додому, я ненадовго приєднався до гурту перехожих, що юрмилися довкола потрощеної машини.

Правду кажучи, я не належу до людей того штибу, яких ваблять криваві видовища, радше якраз навпаки — я вельми вразливий, і мене млоїть від одного лише вигляду крові. Проте, мабуть, кожному з нас властивий дещо хворобливий потяг до всього небуденного, і в цьому відношенні я не становлю якогось особливого винятку. До того ж, попри свою вразливість, я надзвичайно допитливий і дуже полюбляю потикати свого носа куди не слід. Так склалося, що за двадцять чотири роки свого життя я жодного разу не бачив справжньої аварії (зім'яті крила та відірвані бампери не рахуються); отож я не зміг втриматись і піддався-таки спокусі подивитися зблизька на купу брухту, в яку перетворилася машина. Та щойно я кинув погляд на понівечені тіла водія-камікадзе і пасажира, як від моєї допитливості не лишилося й сліду. До мого горла миттю підкотилася нудота, я подумки вилаяв себе за недоречну цікавість і поспіхом попрямував геть від місця трагедії. Однак і цієї короткої затримки виявилося досить, аби до мене примазався кіт, що перед цим вештався серед юрби. Заглиблений у невеселі роздуми, я зовсім не зважав на нього, аж поки ми не дійшли до мого будинку. Лише біля під'їзду, коли кіт зупинився на ґанку і, втупивши в мене благальний погляд, жалісно нявкнув, я збагнув, що всю дорогу від проспекту він ішов саме за мною.

Загалом, я люблю котів. Всіх поспіль — породистих і безпорідних, домашніх та бродячих. Ще змалку я почував слабинку до цих гордих і незалежних тварин і ніколи не дозволяв собі кривдити їх. Але того вечора я був у злому гуморі (вже забуті неприємності вдень плюс двійко скривавлених трупів кілька хвилин тому) і попервах збирався кoпнути нав'язливого кота ногою. Проте наступної миті, пригледівшись до нього пильніше, я завагався, чи варто це робити. Надто вже гарний був кіт — чистокровної сіамської породи, ладно скроєний, в міру вгодований, чепурний, якщо не сказати — випещений. А дивився він на мене своїми зеленими очиськами так приязно й довірливо, що й крига, певне, розтанула б від того погляду. Моє ж серце зовсім не крижане.

— Ти загубився, котику? — лагідно спитав я.

Кіт замуркотів і потерся об мою ногу. Я присів навпочіпки й легесенько погладив його.

— Сердешний! Ну, що з тобою робити? Не залишати ж на ніч просто неба, ще хтось скривдить. Може, підеш до мене?

Як мені здалося, кіт схвально нявкнув. Ми ввійшли до під'їзду, і я викликав ліфт.

— Завтра подумаю, чим зарадити твоїй біді, — сказав я. — Дам, наприклад, оголошення в газету. І сам стану проглядати оголошення про загублених тварин. Ти такий красень, що хазяїн неодмінно шукатиме тебе.

Кіт ствердно нявкнув. Хоч убийте, але чомусь я був певен, що він нявкнув саме зі ствердною інтонацією.

— До речі, мене звуть Владислав, — представився я.

— Няв, — відказав кіт,

Я знов подивився на нього і скрушно зітхнув:

— Шкода, що в тебе немає спеціального ошийника з іменем. Адже навряд тебе звуть Ваською чи Мурчиком. Клас, як кажуть, не той... Ну, гаразд. Якщо не заперечуєш, я зватиму тебе просто котиком. Тимчасово, певна річ, до зустрічі з твоїм хазяїном. Гм-м. Чи, краще, з хазяйкою — молоденькою, гарненькою й неодруженою... — Я знову зітхнув і додав: — Мрії ідіота, правда ж?

— Няв, — повторив кіт.

Оце останнє "няв" йому явно не вдалося. Воно вийшло якимсь фальшивим, більше