схожим на людську імітацію котячого нявчання. Я навіть подумав, що хтось глузує з мене, і швидко огледівся навкруги в пошуках жартівника, проте ні в під'їзді, ні на сходах нікого не було.
Тим часом спустився ліфт, його двері відчинилися. Кіт перший забіг в кабіну.
— Ну, що ж, — сказав я, проходячи слідом за ним. — Поїхали.
Коли ми піднялися на дев'ятий поверх, я пропустив кота до своєї квартири, ввійшов сам і найперше підняв слухавку телефона в марному сподіванні почути в ній гудок. Проте в житті див не трапляється — у відповідь я почув лише тишу.
Чомусь ця обставина остаточно доконала мене. Це було тим більш безглуздо, що ось уже понад місяць мій телефон був відключений за злісну несплату рахунків, а погасити заборгованість я досі не спромігся. Комп'ютерна фірма, на яку я працював, останнім часом ледве животіла, балансуючи на межі банкрутства, і її керівництво вдалося до скорочення платні своїм працівникам. Отож зараз у мене просто не було грошей, щоб розрахуватися з телефонною компанією.
Та хоч там як, а мовчання телефона стало тією краплею, що переповнила чашу мого терпіння. У мене був важкий, вкрай невдалий день; потім я з дурного розуму вирішив подивитися на аварію, що аж ніяк не покращило мого настрою; і, нарешті, мертва тиша в слухавці, яка зловтішно нашіптувала мені, що я досі позбавлений доступу до Інтернет... Я піймав себе на тому, що приміряюся жбурнути кейс у вікно, і зрозумів, що справи кепські. Я притьмом кинувся до письмового столу, висунув середню шухляду, де про всяк випадок тримав пачку валіуму, і проковтнув одну таблетку, попередньо розжувавши її, щоб швидше подіяла. Відтак сходив на кухню, взяв з холодильника пляшку кока-коли й запив неприємний присмак ліків.
Повернувшись до кімнати, я зняв куртку і светр, недбало кинув одіж у куток і плюхнувся на канапу. Про кота я й думати забув, а він, слід віддати йому належне, увесь той час, що я пролежав із заплющеними очима, заспокоюючись, і не намагався нагадати про свою присутність.
Валіум подіяв швидко. Незабаром я заспокоївся, і з незвички мене пойняла соннота. Долаючи млявість, я розплющив очі і побачив кота, який сидів посеред кімнати на задніх лапах і пильно дивився на мене. Погляд у нього був навдивовижу розумний — аж надто розумний для безсловесної тварини...
— Друже, — промовив я, позіхаючи. — Влаштовуйся, де тобі зручніше, почувайся, як удома. Вранці ми обмізкуємо твої проблеми, а зараз... — Через силу я підвівся з канапи, знову позіхнув і глянув на годинника. — Отакої! Щойно тільки дев'ята, а я вже засинаю. І, що найприкріше, прокинуся ні світ, ні зоря, зруйную свій графік... Розумієш, котику, — став пояснювати я, розстеляючи на канапі постіль, — я звик працювати вночі, тут ми з тобою схожі. А через цих автопіжонів, дідько б їх узяв... Гм, і бере ж таки.
Очевидячки, кіт здогадався, що я збираюсь лягати; його погляд зробився благальним.
— Не сумуй, — сказав, я витлумачивши цей погляд по-своєму. — Знайдеться твій хазяїн. Спи спокійно.
У відповідь кіт виразно блимнув очима, жалісливо щось промуркотів і демонстративно вибіг з кімнати. Я зрозумів це так, що господар кота привчив його спати в передпокої, і тому спокійно продовжив готуватися до сну. Аж це за хвилину до кімнати повернувся кіт.
— Владиславе, — мовив він приємним муркітливим тенорком. — Ти, часом, не забув повечеряти?
Я почухав потилицю, а відтак ствердно кивнув.
— Твоя правда, котику, перекусити нам не завадить. Востаннє я їв ще о третій. Клята аварія геть задурила мені голову.
— Це ліки задурили тобі голову, — зробив уточнення кіт. — Ну, хіба можна обходитися так з гостями? Ні поїсти не запропонував, ні попити. А я, до твого відома, зрання риски в рота не брав.
— Не "риски", а "ріски", — машинально уточнив я. — І, швидше, "в роті не мав". "В рота не брав" звучить якось... двозначно, чи що.
Трохи хитаючись — дія валіуму дедалі дужче давалася взнаки, — я почалапав разом із котом в кухню. Десь у глибині моєї істоти зненацька замуляло відчуття якогось негаразду, проте я ніяк не міг збагнути, що ж саме стривожило мене.
На кухні я зазирнув до холодильника.
— Мушу тебе засмутити, — сказав я. — "Віскасу" в мене немає.
— Терпіти не можу "Віскас"! — гидливо промовив кіт.
— Я теж. А як щодо сосисок?
— Яких?
— Франкфуртських.
Він облизнувся:
— Давай дві. Варити не треба.
Я видобув з холодильника пакета з франкфуртськими сосисками, роздер поліетиленову обгортку... і тут ошелешено завмер. Неусвідомлене відчуття чогось неладного врешті (і з деяким запізненням, мушу визнати) сформувалося в розуміння, щo саме негаразд. Кіт говорив! Людською мовою...
Не знаю, скільки часу я простояв би отак непорушно, вирячивши з подиву очі, якби кіт не вивів мене із заціпеніння.
— Чого витріщився? — нетерпляче обізвався він. — Їсти давай!
Я важко опустився на стілець, витяг із розірваного пакета дві сосиски й кинув їх на підлогу перед котом.
— Не дуже чемно, — зауважив той.
Последние комментарии
15 часов 21 минут назад
21 часов 44 минут назад
21 часов 52 минут назад
22 часов 20 минут назад
22 часов 24 минут назад
22 часов 24 минут назад