Напередодні Армагедону [Олег Євгенович Авраменко] (fb2) читать постранично, страница - 6

так?

— Певна річ, — ствердив кіт. — Інна моя пані. До того ж вона любить мене.

— Але й мені ти припав до душі, — сказав я. — І я не хочу, щоб ти зник з мого життя.

Леопольд здивовано нявкнув:

— А чому це я маю зникати з твого життя? Потоваришуй з Інною — зараз весна, друга в неї ще нема, — і зникну не я, а всі твої проблеми. Цим ти вб'єш зразу двох собак... чи то пак, двох зайців — і подругу собі знайдеш, і я лишуся з тобою. Чи, може, у тебе вже є подруга?

Я енергійно скуйовдив свою чуприну.

— Нікого в мене немає, але... Це тільки легко сказати — потоваришуй. А в дійсності... У нас, людей, все не так просто.

— Атож, — підхопив кіт. — У вас, людей, купа всіляких безглуздих умовностей. А Інна взагалі дивна в цьому відношенні. Хлопці довкола неї так і в'ються, та вона зовсім не звертає на них уваги. Все чекає свого принца на білому коні — це так Наталка сказала, її подруга. А ще вона сказала, що в принців вірять лише дурненькі незаймані дівчатка, які не хочуть спускатися з небес на грішну землю... Ох, Інна тоді розсердилася! Вона прибрала поважного вигляду — стала така горда й велична, мов королева! — і відповіла: "Хай я дурна, та я все одно вірю. І чекаю. І далі чекатиму!"

Я встав з крісла й підійшов до дзеркала. Звідти на мене дивився худорлявий хлопець двадцяти чотирьох років, зросту вище середнього, темний шатен з сірими очима, зовні нічим не примітний, а якщо вже зовсім відверто, то негарний...

— Я не принц, — скрушно резюмував я. — І анітрохи не схожий на принца.

— Щоб бути принцом Датським, — глибокодумно вирік Леопольд, — треба народитися сином датського короля.

— Принц, це в переносному розумінні, — пояснив я. — Образно.

Кіт чмихнув.

— Красно дякую! — саркастично мовив він. — Просвітив!

Наступні кілька хвилин ми мовчали, думаючи кожен про своє — як згодом виявилося, про одне й те ж. Врешті Леопольд заговорив:

— Ти неодмінно сподобаєшся Інні. Щодо цього можеш не турбуватися.

— Га?! — Я саме припалював другу сигарету і замалим не впустив її собі на коліна.

— Ти їй сподобаєшся, — повторив кіт.

— Он як? І звідки така певність?

— Бо я добре знаю вас обох. Ви ніби створені одне для одного.

Я поклав сигарету в попільничку й недовірливо поглянув на кота, підозрюючи, що він кепкує з мене. Проте, наскільки я міг судити, він говорив цілком серйозно

— Ти добре мене знаєш? — перепитав, наголошуючи на кожнім слові. — Але ж ми тільки вчора познайомилися. Одного вечора замало, аби добре пізнати людину.

— Для мене достатньо, — не поступався Леопольд. — У нас, котів, дуже тонке чуття на людей. А в мене — особливо... Гадаєш, це я навмання пішов саме за тобою, а не з кимсь іншим? — Він зробив коротку, але виразну паузу. — Помиляєшся! Я відразу побачив, що ти саме той, хто мені треба. Вже тоді я знав, що на тебе можна покластися. А тепер я точно знаю, що ви з Інною — два чобота пара... чи два черевика... словом, обоє рябоє. І якщо ти не сподобаєшся Інні, я назву її дурепою. Прямо в очі назву — і буду правий. Далебі, кращого друга, ніж ти, їй годі шукати.

Що не кажіть, друзі, але я певен: для будь-якого чоловіка такі слова, хай навіть мовлені котом, що та райська музика. Я аж зашарівся від задоволення, лише для годиться промимрив:

— Забагато на себе береш... — хоча в душі цілком поділяв думку кота.

— Скільки хочу, стільки й беру, — огризнувся Леопольд. — Лицемір бездарний! Коли хочеш, щоб тобі вірили, то спершу навчись прикидатися, а вже потім вдавай з себе скромника. Втім, мене однаково не надуриш — по очах твоїх бачу, що ти згоден зі мною.

Я збентежено потупив свої зрадливі очі.

— Ну, припустімо...

— Не "припустімо", а так воно і є, — наполягав кіт, відверто пишаючися своєю проникливістю.

— Гаразд, — поступився я. — Так воно і є.

— Це вже краще, — поважно кивнув Леопольд. — Не треба прибіднятися. Всі люди високої думки про себе, часом аж надто високої, але в твоєму випадку це відповідає дійсності. Ти справді чудовий хлопець, Інна відразу закохається в тебе. Ось побачиш.

Я зітхнув:

— Ну, що ж... Сподіваюсь, ти не помиляєшся, і ми з Інною сподобаємось одне одному — принаймні, як брат та сестра. Це також було б непогано. Я завжди хотів мати сестричку, але так склалося, що... Втім, облишмо ці балачки, зараз вони недоречні. Передусім треба розшукати твою Інну. Ти знаєш, де вона мешкає?

— Якби знав, сказав би: Владиславе, відвези мене туди й туди. Однак я не знаю.

— Може, якісь назви згадаєш?

— Ні, — після недовгих роздумів відповів кіт. — Анічогісінько. Читати я не вмію, а з розмов... ні, не пам'ятаю — людською мовою, мається на увазі, бо по-котячому я знаю, але тобі наша географія нічим не зарадить... Це ж треба! — розпачливо вигукнув він. — Два місяці прожив у Інни, і жодного разу не спало на думку поцікавитися, де я живу.

— Ну, а особливі прикмети? Магазини, кінотеатри тощо.

Та все марно — нічого певного кіт сказати не міг.

— Інна десь працює чи навчається? — з останньою надією запитав я.

—