Двір мороку і гніву [Сара Дж Маас] (fb2) читать постранично

Маас С. Дж Двір мороку і гніву

Джошу й Енні — моєму особистому Двору Мрій

Можливо, моя душа завжди була темна й дволика.

Можливо, хтось сильніший, із чистою душею, опустив би кинджал і прийняв смерть, тільки б не зазнати того, що чекало на мене.

Кров була всюди.

Я намагалася втримати кинджал у руці, що несамовито тремтіла. Труп юного Вищого Фе лежав переді мною на підлозі, тим часом як я поступово розпадалася на шматки.

Я не могла зібратися на силі, щоб опустити зброю, не могла зрушити з місця.

— Гаразд, — промуркотіла зі свого трону Амаранта. — Повтори.

На мене чекала ще одна жертва. Жінка. Ще одна Фе стояла переді мною на колінах…

Я знала, яку молитву вона читатиме. Які промовлятиме слова.

Я знала, що заріжу її. Як зарізала перед тим хлопця.

Я зроблю це, щоб звільнити їх усіх, щоб звільнити Темліна.

Я була катом невинних, рятівником земель.

— Скажи, коли будеш готова, люба Фейро, — промовила Амаранта.

Руде полум’я її волосся виблискувало, геть як кров на моїх руках і на мармуровій підлозі.

Убивця. Катюга. Монстр. Брехуха. Дволика.

Я не знаю, де була я, а де — королева. Межа між нами вже давно стерлася. Моя хватка ослабла, кинджал із брязкотом упав на підлогу, плюснувши в калюжу крові, що розтеклася підлогою. На мої поношені черевики бризнули краплі крові. Черевики нагадували про моє земне життя, таке далеке, що його я ладна була вважати лихоманковими видіннями останніх кількох місяців.

Я подивилася на жінку, яка прагнула смерті. З неї вже зняли мішок, і тільки каптур затуляв її обличчя. Тіло завмерло в граційній позі. Вона знала, що приречена на смерть, і готова була стати жертвою.

Я потягнулася за другим кинджалом, що лежав на чорній оксамитовій подушці, і відчула його крижане руків’я у своїй теплій вологій долоні. Охоронці зірвали каптур.

Я впізнала її.

Упізнала блакитно-сірі очі, золотаво-брунатне волосся, повні губи, загострені вилиці. Впізнала вуха, які зараз ледь видовжилися, рухливі кінцівки, у яких чаїлася сила, впізнала в ній усю людську недосконалість, яка поступово перетворювалася на ледь помітне сяйво безсмертя. А також спустошеність, відчай, що їх випромінювало її обличчя.

Упевненим рухом я скерувала кинджал.

Узявши її за тендітне плече, я глянула їй в обличчя, яке ненавиділа, — своє обличчя.

І з полегшенням устромила ніж у своє серце.

Частина перша. Дім потвор

Розділ 1

Я блювала в туалеті, тримаючись за його холодні стіни й намагаючись заглушити звуки, які видавала.

Місячне сяйво, єдине джерело світла, струменем лилося до великої ванної кімнати. Мене нестерпно нудило.

Темлін навіть не ворухнувся, коли я раптом прокинулася. Я не могла відрізнити темряву в кімнаті від непроглядного мороку в темниці Амаранти. Холодний піт, яким я вкрилася, нагадав мені кров убитих фейрі, і я кинулася до ванної кімнати.

Я провела там п’ятнадцять хвилин, очікуючи, коли вгамуються блювотні позиви, коли дрож, що її відчувала в усьому тілі, поступово уляжеться, як то буває з брижами, що виникають на воді.

Знеможена, я нависла над унітазом, рахуючи кожен подих.

Такий собі звичайний кошмар. Один із тих, що знесилювали мене останнім часом уві сні й наяву.

Минуло три місяці після того випадку в Підгір’ї. Три місяці я пристосовувалася до свого безсмертного тіла, до світу, що поступово відновлювався після того, як Амаранта геть розтрощила його.

Я зосередилася на своєму диханні: вдих через ніс, видих через рот. Повторювала це раз-у-раз.

Коли я нарешті заспокоїлася й підвела голову, мені здалося, що я можу ступити кілька кроків. Проте я далеко не пішла. Дійшовши до стіни, я зупинилася біля розбитої шибки у вікні. Дивилася в нічне небо, свіжий вітерець обдував моє спітніле лице. Прихилившись до стіни, я присіла і притулила руки до мармурової підлоги. Справжня.

Це реальність. І я жива. Вибралася звідти.

Якщо, звісно, мене не лихоманить і це не сон, а я не сплю в темниці Амаранти й знову не прокинуся в цій клітці і…

Я притиснула коліна до грудей. Усе це відбувається насправді. Насправді.

Я пробувала слова на смак.

Мовчки повторювала їх, доки не змогла відпустити коліна й підвести голову. Біль пройняв руки.

Я так міцно стиснула їх у кулаки, що нігті мало не проштрикнули шкіру.

Сила, здобута вкупі з безсмертям, — то радше прокляття, аніж дар. За три дні свого перебування тут я зламала й погнула все столове срібло, якого торкалася. Я так часто падала, шпортаючись і плутаючись у своїх ногах, які тепер стали довгими й надто прудкими, що Ейсіл повиносила всі коштовні речі з моєї кімнати (особливо вона розгнівалася через розбиту вазу, якій було вже вісім століть, — якось я перекинула стіл, на якому вона стояла). А ще я розбила не одні й не двоє, а п’ять скляних дверей, просто надто сильно грюкнувши --">

Пожертвовать