Двір шипів і троянд [Сара Дж Маас] (fb2) читать постранично

Сара Джанет Маас Двір шипів і троянд

Присвячую Джошу — тому що ти пішов би заради мене в Підгір’я.

Кохаю тебе.

Розділ 1

Ліс перетворився на лабіринт зі снігу та криги.

Уже понад годину я вдивлялася в хащі, але від мого місця для огляду, вигину товстої гілки старого дерева, користі було мало. Хурделиця замітала мої сліди, а разом із ними зникала й остання надія помітити здобич.

Голод завів мене в лісову хащу глибше, ніж я зазвичай ризикувала заходити, але зима — найсуворіша пора року. Тварини відходили далі в ліси, туди, куди я вже не наважувалася йти. Мені діставалися поодинокі бідаки, котрі з якихось причин відбилися від стада. Натрапляти б на таких до самої весни. Та годі навіть мріяти про це.

Занімілими від холоду пальцями я протерла очі, прибираючи сніжинки, що налипали на вії. Не було жодних слідів здобичі, жодного дерева з обдертою корою, що могло б свідчити про те, що тут проходили олені. Зазвичай вони обдирали всю кору, а потім вирушали на північ, через володіння вовків, у ту частину Прифії, яка належала фейрі. Їхніх слідів видно не було. Певно, вони ще не покинули своїх місць. Олені залишатимуться там, поки не скінчиться кора на деревах, а потім рушать на північ, через території вовків, і, можливо, підуть до земель фейрі Прифії. Туди, куди не наважиться ступити смертний, якщо не хоче вкоротити собі віку.

Від цієї думки я здригнулася й мерщій викинула її з голови, зосередившись на тому, заради чого я тут. Усе, на чому я була зосереджена протягом останніх років, — це вижити самій і допомогти вижити родині: ще тиждень, ще день, ще годину. І зараз, у цю завію, для мене було б великою радістю, якби я розгледіла бодай якусь здобич — особливо з моєї вкрай поганої позиції. Поміж гілок я ледве могла бачити бодай щось на відстані п’яти метрів. Стримавши зойк, бо мої закрижанілі кінцівки відмовлялися рухатися, я скинула на землю мисливський лук, а потім зістрибнула й сама.

Скрижанілий сніг хруснув у мене під зношеними чобітьми, і я зціпила зуби. Жахлива видимість провокувала мене на шум, чого не повинен дозволяти собі мисливець. Здається, що й сьогодні полювання буде невдале.

Зимові дні дуже короткі. Якщо я баритимуся й не заверну додому, йти доведеться в темряві, а я добре пам’ятала застереження міських мисливців: здоровезні вовки виходили на полювання численними зграями. А тут ще почастішали чутки про дивних істот, схожих на людей, яких бачили в цій місцевості: високих на зріст, жахливих, дивних, смертоносних.

Хай хто завгодно, аби лише не фейрі. Так молилися мисливці нашим давно забутим богам, і я потайки приєднувалася до них. Вісім років ми жили в цьому селищі, а від нього до кордону земель Прифії, що їх населяли безсмертні фейрі, якихось два дні мандрівки. Досі ці істоти нас не займали. Утім, мандрівні торговці та купці іноді розповідали про геть понищені ними далекі прикордонні міста. Від їхніх набігів залишалися самі руїни, попіл та кістки. Спершу ці істоти з’являлися в наших краях зрідка, і старі люди казали, що то все вигадки. Проте згодом, особливо протягом останніх місяців, набіги фейрі обговорювали в ринкові дні.

Я ризикувала, зайшовши глибоко в ліс, проте вчора ми доїли останню хлібину, а залишки в’яленого м’яса закінчилися напередодні. Та все ж я воліла радше лишитися в ліжку з порожнім шлунком, аніж заснути навіки у шлунку великого вовка. Або фейрі.

Звичайно, святкового застілля з моїх кісток не влаштуєш. Я помітно схудла, коли вдарили морози, і тепер легко могла перелічити свої ребра.

Рухаючись швидко і, наскільки можливо, тихо, я притулила руку до живота, який звело від голоду. Подумки я вже уявляла собі вирази облич двох старших сестер. Коли повернуся додому знову з порожніми руками, побачу їх, невдоволених, на власні очі.

Після кількох хвилин уважних пошуків я сховалася за купкою засніжених кущів ожини. Крізь них я досить непогано могла розгледіти галявину й невеличкий, скутий кригою струмок, що її перетинав. Кілька ополонок чітко вказувало на те, що тварини доволі часто приходять сюди до водопою. Залишалося сподіватися, що хтось сюди завітає й нині. Матиму надію.

Я тихо зітхнула, встромила в землю кінець свого лука і сперлася чолом на вигин грубої деревини. Без їжі цей тиждень може стати для нас останнім. Багато родин уже жебракувало, розраховуючи на милостиню заможних містян. Але я на власні очі бачила, як швидко минає їхня ласка.

Я прибрала зручнішої пози й спробувала вирівняти дихання. Стала прислухатися до звуків лісу попри гомін вітру. Сніг і далі падав, танцював, кружляв і блискучими бризками малював чудернацькі візерунки на канві брунатно-сірого світу. І попри саму себе, попри занімілі від морозу кінцівки я змусила замовкнути люту і збентежену частину свідомості, щоб насолодитися красою цього сніжно-білого лісового серпанку.

Колись милуватися контрастом --">

Пожертвовать