Хрест [Кен Бруен] (fb2) читать онлайн

ДЕТЕКТИВНИЙ ЦИКЛ

ДЖЕК ТЕЙЛОР

КНИГА 6

KEN BRUEN

CROSS

КЕН БРУЕН

ХРЕСТ

Переклад з англійської ГАННИ ЯНОВСЬКОЇ

Обкладинка ЮЛІЇ КАЦЦ

Видавництво «Жорж» 2024

Бруен К.

Хрест/ Кен Бруен; пер. з англ. Г. Яновської. Харків: Вид-во «Жорж», 2024. 288 с.

ISBN 9786178023645

Смерть невпинно переслідує Джека Тейлора, безжально забираючи всіх, кого він любить. Відчайдушно тримаючись за останню надію — дивні стосунки з ґардою Рідж, детектив береться допомогти їй знайти вбивцю розіп’ятого хлопця. Під час розслідування Джек постійно зустрічає привидів свого минулого — мертвих і живих. Усі прагнуть чогось від нього, та чи здатен він щось дати? Перед тим, як нарешті поставити на всьому хрест і забратися з Ґолвея, Джек має здійснити власне жорстоке правосуддя.

© Ken Bruen, 2007

© ТОВ «Видавництво «Жорж»,

українське видання, 2024

Усі права застережено

Присвячую Девіду Зельтерсмену — істинному нуарнику, Джиму Вінтеру — співцю темної краси, Джеррі Ганберрі — поетові західного світу.

НЕСТИ СВІЙ ХРЕСТ — терпляче зносити труднощі, все, що судилось і стало неминучим у чиємусь житті; виконувати свій обов’язок до кінця.

ПОСТАВИТИ ХРЕСТ — 1) перестати покладати надії на когось, щось; зневіритись у комусь, чомусь; 2) перестати займатися чим-небудь, робити щось.

АЛЮР ТРИ ХРЕСТИ — вживається переважно як спонукання до дії: вперед! дуже швидко! негайно!

Хрест — це біль тільки тоді, коли ти його усвідомлюєш.

Ірландський вислів

ЩОБ РОЗІП'ЯСТИ ХЛОПЦЯ, ЇМ ДОВЕЛОСЯ ПОВОЗИТИСЬ. Він сам особливо не опирався, навіть майже допомагав. Складність була в тому, щоб пробити йому долоні цвяхами: вони щоразу влучали в кістку.

А той усе щось бурмотів собі під ніс.

Молодший сказав:

— Скиглить, маму кличе.

Дівчина схилилася над ним і здивовано промовила: — Молиться!

А чого вона очікувала — що співатиме?

Батько здійняв молот і сказав:

— Скоро сонце зійде.

І справді, невдовзі перші промені сонця впали на гірку, осяяли фігурку на хресті — майже так, ніби їм було не все одно.

***

— Чого ти досі не здох?

Як тут відповісти? Я хотів сказати: «Чесне слово, дуже старався. Хотів померти. Життя в мої плани не входило, правда-правда».

Малахія — то був мій давній запеклий ворог, просто в дусі найкращих зразків ірландського епосу. Я навіть одного разу врятував його сраку.

Я ніколи в житті не бачив, щоб хтось курив стільки, скільки він, і, бачить Бог, із запеклішим курцем я ще в житті не ділився теж. Ось він прикурив від попереднього недопалка й прогарчав:

— Не того мудака підстрелили.

Дуже милий вислів у вустах священника, чи не так? Але Малахія ніколи не діяв за тими церковними правилами, з якими я був знайомий. Мав він на увазі Коді — юнака, що мені був як син. Кулі влучили в нього замість мене. Навіть тепер він лежав у комі і його шанс на виживання коливався між дуже низьким і геть безнадійним.

Кулі також не покращили здоров’я моєї ноги, яку колись сильно побили ключкою для герлінгу. Отак я й накульгував понад каналом, дивився на качок, але не милувався ними, як раніше. Ніяка природа мене більше не тішила. Тут мене й гукнули, і то був отець Малахія — прокляття мого життя. Коли я закінчив йому допомагати, чи він мені хоч подякував? Хрін там. То був чоловік, найбільш схильний до залежностей: нікотину, солодощів, чаю чи простої агресії. Ну а люди, схильні до залежностей, — це мій сильний бік. Я завжди хотів вимовити ці слова: «мій сильний бік!» — у них є натяк на те, що людина дечого навчилась, але тонкий, недемонстративний. Насправді ж моїм сильним боком було бухло. Отець Малахія стояв переді мною в образі сердитому, кошлатому й попівському. Тобто сторожкому.

Він привітав мене отим дотепом про те, чого я не здох, — і, за всіма ознаками, щось його дуже сердило. Був у церковній уніформі: заношений до блиску чорний костюм, безформні штани, черевики з ознаками десяти років тяжкої служби. Плечі, немов легкий сніжок, притрусила лупа.

Я сказав:

— Теж радий тебе бачити.

Уявно присипав ці слова гранітним щебенем і не зводив очей з Малахії. Той викинув недопалок у воду, злякавши качок.

Я додав:

— Що, і далі за природу дбаєш?

Гидливо скрививши губи, він буркнув:

— Це що, сарказм? Ти, хлопче, на мені його не відпрацьовуй!

Літо майже скінчилось. У повітрі вже відчувалися гострі зубки ґолвейської зими; скоро рано темнітиме — і якби ж я тільки знав, що насувається пітьма ще іншого ґатунку. Але чулися мені просто звуки коледжу — як із сусідньої аудиторії. Ґолвей з тих міст, де звук розносить навіть легким вітром, як найтихіший шепіт молитов, що їх ти так і не вимовив уголос, — безгучних, але справжніх.

Я перемкнув увагу на Малахію. Ми перейшли до звичної, старої ворожнечі.

Не встиг я відповісти, як він мовив:

— Я провів хлопцеві останні обряди, ти знаєш? Помастив його єлеєм. Вони вважали, він уже все.

Певне, він очікував подяку, але я відказав:

— А це хіба не твоя робота — соборувати, втішати вмираючих і так далі?

Він уважно зміряв мене поглядом, ніби я його якось обхитрував:

— У тебе вигляд як у підігрітої смерті.

Я зібрався йти й кинув через плече:

— Це допомога.

Намагаючись витягти ще одну цигарку, він запитав:

— А стрільця знайшли?

Гарне питання. Нік ан Омере (по-англійськи Рідж, ґарда) казала мені, що одного з підозрюваних виключили — її переслідувача, на якого я думав передусім. Того дня він був у Дубліні. Так що лишалася жінка, Кейт Клер, сестра підозрюваного у вбивстві (вбили священника). Про неї я Рідж не розповідав. Усе було складно: я почувався відповідальним за смерть її брата, і якщо вона стріляла в мене, то я, хай йому чорт, не дуже й знав, що з цим робити. Також вона могла вбити когось іще. Я подумав, що коли очухаюся, то займусь нею.

Я сказав Малахії:

— Ні, головного підозрюваного виключили.

Його це не задовольнило.

— Отже, людина, яка стріляла в твого друга, і далі на свободі?

Обговорювати це я не бажав, особливо з ним, тож відказав:

— Усе ти помічаєш.

На тому він різко змінив тактику:

— Ти до матері на могилу ходиш?

Багато злочинів є в ірландському словнику, дивацтв, про котрі у Великій Британії навіть уголос ніхто не скаже, а тут — практично непробачних діянь.

Очолюють цей список:

Мовчання, небажання спілкуватися. Слід бути здатним триндіти, бажано без перерви. Сенс словесного потоку ролі не відіграє.

Не виставити всім напоїв, коли приходить ваша черга. Може, вам здається, що товариші не помітять, — а вони помічають.

Мати всілякі зазнайські уявлення щодо свого буцімто місця в суспільстві.

Не ходити на могили рідних.

Є й інші — наприклад, говорити з випендрьожним акцентом, не любити герлінг, дивитися ВВС, — але то вже другий сорт. Таке можна ще відіграти назад чи пробачити, але якщо у вас злочин першого сорту — ви кінчена людина.

Я спробував відповісти:

— Вір чи ні, а коли навідуєш у лікарні хлопця, з якого решето зробили, то чомусь висунутися на цвинтар складніше, ніж тобі може здатися.

Він відмахнувся:

— Це ганьба!

Сьогодні національна ганьба полягала в тому, що великі лікарні визнали: вони продають органи загиблих дітей без дозволу батьків. Навіть податкові махінації політиків нашої країни бліднуть у порівнянні. Уряд заявив, що «покотяться голови» — у перекладі «знайдуть цапів-відбувайлів». Спілкування з Малахією мені вистачило, тож я зібрався йти.

Він запитав:

— Як ти сприймаєш розп’яття?

Я розгубився. Це що, метафізичне питання? Відбувся готовою відповіддю:

— Як атрибут віри.

Бездарно, правда?

Ми йшли, йшли, обмінювалися словесними ударами і врешті дісталися до верхньої частини каналу. Зайшли під навіс якоїсь крамниці, коли впали перші краплі дощу.

Звідти виник якийсь чоловік, показав на знак «не палити» і гавкнув:

— Ви що, читати не вмієте?

Малахія розвернувся до нього:

— А ти що, не вмієш не лізти в чужі справи? Іди нахер.

Як я вже казав, не така релігійна відповідь, якої можна було чекати.

Мужик повагався і сердито потупав геть.

Малахія зиркнув на мене спідлоба і сказав:

— Коли в Північній протесташки розіп’яли якогось бідолаху, я думав, що це в них просто варіація отих звірств, які бувають у напіввійськових формувань. Гадав, це обмежується Північною.

Я спробував висловитися глибокодумно:

— Ніщо не обмежується Північною.

Він зібрався йти і сказав мені з огидою:

— Знову бухаєш! І чого я думав, що з тобою можна говорити як з нормальною людиною?

Я провів його поглядом: він крокував не поспішаючи, чухав голову, лишаючи позаду хмару лупи. Мені ніколи не спадало на думку, що те жахіття, про яке він зараз сказав, може якось пов’язуватися зі мною. І помилився. Як же я помилився.

Ну а щодо бухла — так, я майже знову почав пити. Коли в тебе бахнуть, то потім не дивно бухнути. А то ж як. Залізне виправдання. Крок за кроком я почав наново обходити своє місто. Як там Брюс Спрінгстін називав свій Нью-Йорк — «моє місто руїн»? Десь у глибинах мого розуму лежала насінина втечі — вибиратися, тікати к чортам, — так що я вирішив роздивитися місто від самого низу. Від самого дна.

Від каналу я перейшов до церкви Святого Йосифа, потім трохи далі, в місцевість, яку тутешні прозивають Маленькою Африкою. Цілий район крамниць, будинків, усіляких контор, які тримають нігерійці, уґандійці, замбійці — люди з усіх куточків великого континенту. Для мене, білого ірландського католика, то був неймовірний контраст: чорні діти граються на вулиці, з вікон долинає гуркіт барабанів, жінки — красуні. Я бачив сліпучо-яскраві хустки, шалі, сукні всіх можливих видів. І дружелюбність... Усміхнешся їм — вони абсолютно щиро усміхнуться у відповідь.

І це незважаючи на графіті на стінах:

Не ірландців не кликали.

Ірландські нацики... ганьба епічних масштабів.

Мені назустріч ішов літній чорний чоловік, і я запитав у нього:

— Як справи?

Він здивовано подивився на мене, а потім засяяв і відказав:

— Я тута добре, да. А ти, брате, як твої справи?

Я наважився відповісти, що гаразд, — і, бляха, радості отримав на цілий день. Пішов далі майже либлячись. Піднявся до самого початку Домінік-стріт, завернув ліворуч і подався в напрямку Малого Журавля.

Правда, дивовижна назва? Стільки думок навіює, аж хочеться запитати... а великий журавель де-небудь є?

А нема.

Потім доходиш до голубого трикутника. Бля буду, коли брешу. У Ґолвеї. Гетто гомосексуалів. Батько мій би в могилі перевернувся.

А я просто в захваті.

Хай місто рухається, хай у ньому все крутиться, перемішується, і, ну може, колись ми все ж перестанемо вбивати таких самих, як ми, з причини століть так званих релігійних розбіжностей.

Але я щось занадто глибоко копнув як на свій смак, тож пробурмотів собі під ніс «Щось пізнувато в тебе соціально-політична свідомість прокинулася!»

На розі там стоїть лесбійський бар, і я був би радий поділитися цими відомостями з моєю мамашею-святенницею. Вона б його підпалила, а потім би відстояла месу.

Я прискорив крок, ось Квей-стріт, ґолвейський аналог Темпл-Бару — менший розміром, але не бурхливістю: бастіон англійських дівич-вечорів і взагалі гармидеру, імпортного чи вітчизняного. Я завернув до випендрьожного готелю «Двір Бреннана», де випивали літератори.

Думка про повернення на квартиру наганяла жах. Є така пісня Вінса Ґілла — «І Never Knew Lonely». Живеш сам по собі, бачиш, як іде на дно той, кого любиш; мало таких депресивних речей, як заходити до порожньої квартири, де безгучні відлуння тебе дражнять. Захотілося крикнути на все горло: «Кохана, я вдома!»

У будинку я поволі піднявся сходами з жахом у животі й ключами в руці. На них був брелок, подарований Коді, — фігурка Шерлока Холмса. Я глибоко вдихнув і повернув ключ. Побував в алкомаркеті, запасся.

З пляшкою «Джеймісона» в руці зайшов, дістав склянку, налив, знаючи міру, і сказав тост: «Ласкаво просимо додому, гівнюк!»

Неважливо, якою ціною — а заплатив я її вповні, — оці перші миті, коли алкоголь полегшує твій світ, ніщо... ніщо з ними не зрівняється і близько. Закрутив кришку. До мене повернулися чортові туга і тяга, намагання втримати певну міру рівноваги. От лайно, я тисячу разів ставав на той самий шлях, і ніколи не допомагало, завжди закінчувалося жахливо. Тиша в кімнаті була оглушлива.

Оцю ідіотську штуку я вже останнім часом робив не раз: купував віскі — і виливав в унітаз, щоразу бурмочучи як причмелений: «Пішло в трубу, як моє життя!»

До пострілу — гарний же початок, просто двигун бесіди, однією лівою кладе на лопатки «де я провів відпустку»! — я все намагався запровадити у своєму житті зміни, поміняти те, що можу. Дійшов до такого, що зовсім нової музики накупив — тієї, про яку вже не перший рік читав, а не доходили руки послухати. Взяв диск Тома Расселла, навіть не здаючи собі справи щодо неймовірної глибини й досконалості однієї композиції. Альбом називався «Modern Art», і там був запис на вірш Буковскі «Розп’яття в руці Смерті».

Я помітив, що ввімкнув звук на повну, і замислився, чи не оглух. Вилив віскі в унітаз. Коли тяга відпустила, роззирнувся по хаті. Чи є тут бодай одна значуща річ? Понад стінкою вишикувалися книжки, на їхніх корінцях лежав тонкий шар пилу. Як тіні мого життя, пил осів на них поволі — і не скидалося на те, щоб хтось мав намір його прибрати.

Люди є настільки неуникненно божевільними, що не бути божевільним означало б бути божевільним іншим родом божевілля.¹

Паскаль

«Думки», 414

ДІВЧИНА ТИХО МУГИКАЛА СТАРУ ІРЛАНДСЬКУ МЕЛОДІЮ, НАЗВУ ЯКОЇ ВЖЕ ЗАБУЛА. То була мамина пісня, й іноді дівчині, якщо різко озирнутись, здавалося, що вона на мить бачить маму: сині очі, що вдивляються в далеч, струнку постать — ніби маленька балерина мерехтить у вечірніх сутінках.

Вона нікому цього не розказувала, тулила це відчуття до серця, мов найм’якшу тканину, мов той ірландський льон, який так цінувала мама. Речі з нього виймалися при особливих нагодах, використовувалися з любов’ю та обережністю, а потім ховалися назад у скриню, і мама з м’якою ірландською вимовою казала: «Колись це буде твоє, alannah».

Alannah — дитя моє — то було перше ірландське слово, яке по-справжньому щось для неї означало.

Дівчина озирнула кімнату: дешеві шпалери починали відставати під стелею, вузька смужка килима ледве закривала підлогу, а вікна давно пора помити. Мама ніколи б до такого їх не довела — у неї б ці вікна так і сяяли.

Біля дверей висів хрест — важкий, різьблений вручну: обличчя Христа схематично передає муки, у руках і ногах чітко видно цвяхи. Думка перекинулася до тієї іншої фігури, і вона на якийсь час затримала в уяві цей образ. Він закарбувався в пам’яті, як обіцянка, дана матері, — і по-своєму дівчина її виконала. Проте ще лишалося стільки роботи.

І тут вона всміхнулася. Це була мамина мантра:

«Стільки роботи!»

Їй було років шість, і мама вирішила зробити в домі генеральне прибирання. «Від гори до низу».

Дитині це чомусь здалося кумедним, і вона розсміялась, і мама теж стала сміятись, і вони так і стояли обійнявшись і веселилися, наче виграли в лотерею.

Відсміявшись, мама подивилася просто їй в очі і спитала: «Знаєш, як я тебе люблю?»

І вона, на повний мамин захват, відказала: «Від гори до низу!»

Дівчина відчула, що очі наповнюються сльозами; вона різко зупинилася й почала ходити туди-сюди потертим килимом. Зосередилася на тому, що треба робити далі. Була переконана, що не просто воно буде зроблене, а зроблене до крику, такого, як мовчазний зойк Христа на різьбленому вручну розп’ятті.

Вона продовжила мугикати, а деталі тим часом почали набувати форми.

Як з хреста знятий

У ТОРГОВЕЛЬНОМУ ЦЕНТРІ НА ПЛОЩІ ЕЙР Є КАВ'ЯРНЯ: СТОЛИКИ СТОЯТЬ ПРОСТО В ГАЛЕРЕЇ.

Площа й далі перебувала в муках великих ремонтно-реставраційних робіт, і, як завжди, з їх завершенням спізнювалися на два роки. Дорогою до центру я на мить зупинився біля місця, де був «Одвірок Брауна», але його, як і статую старого Патріка О’Коннора, прибрали. Пообіцяли відреставрувати те і те, але повірили, мабуть, людей троє на все місто. Колись на площі стояв пам’ятник лордові Кленрікарду. Метафора нашої історії: гроші на статую зібрали з пожильців його будинків — і чи маю я додавати, що примусово? Батько розповідав, які гуляння були, коли в 1922 році пам’ятник повалили. Розбили на друзки, а постамент використали для О’Коннора.

Якщо поглянути просто на другий кінець площі — буде видно готель «Great Southern», хоча він не такий великий, як можна подумати з назви. Дорогий, звісно, ну а що не дороге? За новими дослідженнями, жити в Нью-Йорку дешевше. Я нині перебуваю там, де в моєму дитинстві стояли на сторожі дві гармати, і весь парк був обгороджений поруччям, якого зараз і сліду немає.

І були ярмарки.

Кажемо «ярмарок у Ґолвеї» — розуміємо ярмарок на площі Ейр. Дійство розпочиналося годині о четвертій ранку. Дістатися на таке треба рано.

Діставалися.

Корів, биків, телят, овець, свиней, коней проводили містом з різним ступенем гордощів і хитрощів. Ну а найдужче вигравали паби, які жваво бралися нагодувати всі ці юрми. Звісно, отримував своє і банк — «Банк Ірландії», у мене за спиною, зараз масивна будівля; без сумніву, він розпочав своє існування в ті кращі часи.

На площі Ейр і сьогодні не без торгівлі, тільки тепер це дур, жінки, паспорти і, звісно, бухло.

Я зітхнув від незглибимої втрати, пройшов повз ювелірну крамницю Фоллера й перейшов дорогу, щоб потрапити власне в центр. Став на ескалатор, що нас опускає — в усіх значеннях слова, — і пішов до кав’ярні ярусом нижче.

Сидиш, підкріпляєшся, спостерігаєш за туристами. Цього року їх обмаль: бояться літати, терористів, підвищення цін.

У вікнах крамниць написи «РОЗПРОДАЖ» — знак відчаю й занепаду нашої економіки. Наш «кельтський тигр» порикав майже вісім років, і ми як сир у маслі покачалися. Ну а тепер пішло вниз: не годували тварюку — то він, собака, і здох.

Узяв собі лате, шматок листкового пирога, якого не торкнувся, й «Irish Independent». На Олімпіаді ми виступили кепсько — чи не найгірше в історії. Наша найкраща, наша зірка Соня О’Саллівен прийшла останньою. Хочете бачити різницю між старими добрими Штатами і нами? Один з наших спортсменів прийшов одинадцятим, і ми дуже раділи, що він побив особистий рекорд. А американський плавець, який здобув четверте золото, засмутився, що не повторить досягнення Марка Спітца. На самому початку Ігор по ірландській команді вдарив допінговий скандал. Винний сказав, що сподівається попрацювати з антидопінговими комісіями, коли мине його дворічна дискваліфікація. І ми йому аплодували. Бляха, це тільки я з глузду з’їжджаю чи вся країна? Релігія, хоч яка важка її рука, століттями створювала баласт, не даючи потоку відчаю підхопити нас. В’язнучи в дедалі більшій ганьбі, люди вже не надто довіряють духовенству, котре здебільшого дає поживу для таблоїдів. Мабуть, це пояснює те, що в кожного новоявленого культу в місті з’являється своя група прибічників. Навіть у саєнтологів офіс є. Том Круз може з’явитися з дня на день.

Лише кілька років тому я регулярно ходив до церкви, священник навіть звертався до мене на ім’я, але після того, що я дізнався про пральню Святої Магдалини, різко припинив, а привезений з Лондона чорний шкіряний плащ украли під час меси — і хоч під присягою я це стверджувати не готовий, але бачив потім священника в дуже схожому.

У всіх газетах кричали про якесь розп’яття, але це я пропустив і перейшов до буденніших новин. Попиваючи каву, почитав про скандал у «Чорній скриньці» — закладі в гомо-кварталі, де громадськість обурив лесбійський перформанс. Далі по вулиці, в Боерморі, крамниця товарів сексуального призначення мусила закритися через пікети. Власник глузував: «Вони думали, що в нас у крамниці займаються сексом». І додав, що широкий розголос забезпечив успіх закладу, який він тепер відкрив у центрі міста.

Я потягся по цигарки, а потім згадав, що не палю. Та й коли б так, палити там було заборонено. Ірландці, попри очікування, сприйняли новий закон абсолютно мовчки. Ми що, яйця розгубили?

Та отож.

Я відсунув газету. Навпроти сів молодий чоловік із довгим жирним волоссям. Узяв банку «Ред Булла». Він нічим не був схожий на Коді, але нагадав про нього, і я відчув себе гірким, як та чорна кава, що її я дарма не замовив.

Також він був мені схожий на Джоя Рамона. Відсьорбнув з банки — от власне що відсьорбнув: у найкращі часи для мене це один з найбільш діставучих звуків, а в поганому настрої я його просто не зношу. Мені захотілося дати йому ляпаса і крикнути: «Май, бляха, культуру!» Стримався, допив лате й подумав, чи не взяти подвійне еспресо. Тип на мене навіть не дивився. Мені здалося чи він шкірився?

Я уважно на нього поглянув і не без злості в голосі запитав: — Я тебе знаю?

Він допив, почав зминати бляшанку, відкинув довгі пасма з очей і сказав:

— Перепрошую, сер, замислився.

І який же виклик вклав у це «сер»!

У якійсь крамниці грало радіо, і я почув Морріссі з його тогочасним хітом «First Of The Gang To Die». Мене від цієї пісні в холод кидає — щось у ній є пророче. Хлопчина дивився на шрам у мене на обличчі: мене колись сильно побили двоє братів, які недолюблювали тінкерів.

— Це від ножа?

Я торкнувся шраму. Все намагаюся звикнути, що голос у мене змінився, відколи я кинув курити: він став такий, наче я викурив мільйон цигарок і запив кепською самогонкою — не так хрипкий, як просто хріновий. Нахабство типа справило на мене враження, і я відказав:

— А тобі звідки знати? Ти в армії служиш?

Адже де йому в армії служити — він був щупленький і крихкий.

Він вишкірився й відказав:

— Ні, просто я з Лондона.

Він почухав руки (я впізнав амфетамінову сверблячку), а тоді заговорив. Його несло, і рот не встигав за потоком думки:

— А ви колись слухали «The Libertines»? Піт Доерті, їхній співак, він типу як зліз із наркоти, a «The Black Keys», «10 AM Automatic», «fatback blues» і «I’ve gotta» трохи мені нагадують «Prodigy». Данст, він живе як уві сні, і якщо колись будете в Лондоні, обов’язково сходіть послухайте Рутса Мануву, він такий, як... — хлопець замовк, згубивши нитку оповіді, а тоді продовжив: — Такий peп — і стриже, і голить, і з гумором, розумієте?

Зупинився: зрозумів, що прочитав мені бліц-лекцію з музики, точно як, бува, робив і Коді, при тому що я про музику ані слова не казав.

Тож я, нехай уже буде, сказав йому:

— Що, любиш музику, хлопче?

Увагу він міг тримати рівно стільки, скільки Коді. Одну хвилину на тобі зосередиться, а потім бац! — і знову відчалив, ніби не може більше утримувати в голові одну думку. Він підвівся і сказав:

— До зустрічі.

Трохи подумав і додав:

— Чувак.

Кіно «Світ Вейна» багато за що має відповісти. То був один з улюблених фільмів Коді. Ну а в мене на це відповіді не було: ні тоді, ні зараз. Я просто кивнув, а він почовгав геть — отак, на напівзігнутих, що деякі молоді люди виробляють собі таку ходу: мовляв, усе мені пофіг.

Офіціантка почала прибирати зі столу. Надулася, взявши пожмакану бляшанку з-під «Ред Булла», показала на мій пиріг.

— Ви це будете?

Я позирнув на неї і спитав:

— Вам подобається «Prodigy»?

У мене була мобілка. Дзвонити здебільшого не дзвонила, але створювала якесь загальне відчуття зв’язку зі світом, тож я дбайливо щодня її заряджав. Носив у кишені як печальну молитву.

Пішов до «Мак-Свіґана». Там посеред пабу росте дерево, яке завжди чітко нагадує мені, що в нашій країні чуттю абсурду нема переводу. Паб стоїть на Вудквеї, звідти до Гідден-Веллі дрючком докинути: там я колись недовгий час мав свій дім завдяки тінкерам. Вудквей — один з нечисленних справжніх районів Ґолвея. Люди жили там поколіннями й примудрилися втримати свої домівки попри свавілля забудовників. Стоїш у нижній частині вулиці Ейр і бачиш увесь район: іще зелений, неторканий парк, де діти грають у герлінг і, ну нехай уже, кидаються фрисбі, але герлінг наразі в більшості, далі там уже озеро Лох-Корріб. Тут є відчуття згромадженості, єдності, щороку відбувається особливий вуличний карнавал. Люди страшенно пишаються, наскільки вони себе зберегли в місті, де так багато швидких і безжальних змін.

«Мак-Свіґан» стоїть на початку цього району. Новенький такий паб, ніби хтось намагався схопити відлуння старого Ґолвея. Дерево в ньому росте в глибині, і так, паб побудований навколо нього. Оце, як на мене, і є вміння розставити пріоритети. І ще рідкість — там працюють самі ірландці. Це стає дедалі більшою дивиною.

Була лише дванадцята година, і бармен займався своїм барним господарством: метушився, натираючи келихи, розставляючи все на полицях, але весело.

— Як воно? — спитав він.

Я зазначив, що в мене все нормально, замовив пінту пива й малого «Джеймісона».

— Льоду треба?

Я зиркнув на нього: він що, серйозно?

Він сказав:

— Тобто льоду не треба.

У пабі якось дивно пахло, і він помітив, що я це помітив, тож пояснив:

— Це від браку нікотину.

Господи, а правда ж!

А потім додав:

— Наші взяли золото в конкурі.

Я був у захваті. Я в конях дупля не відбиваю, але золото — від цього вся країна місяць на вухах ходитиме.

Він дав моєму кухлю постояти, доки піна не здійнялася шапкою, — діло знає — і поставив на шинквас «Джеймісона».

— У мене є квиток на концерт Мадонни, — сказав він.

Майже як у старій Ірландії: розповідає людина про свої справи, навіть коли не питаєш. Я понюхав «Джеймісона» й негайно став добрим і товариським:

— А ви її фанат, так?

Не наймудріше питання до того, хто купив квиток на концерт, але, на щастя, в таких бесідах логіка відіграє мізерну роль. Бармен жахнувся:

— Та ви що, я її, корову, блін, терпіти не можу.

Я зміг утриматись і не взяв напій зі столу, не пив. Можна подумати: «Що за дебілізм — замовляти бухло і не пити?»

Я добре знав, яке це божевілля. Але так я міг залишатися тверезим тоді, коли далеко не при здоровому глузді.

Я подумав про Коді, який лежав у комі, і про Кейт Клер — жінку, що вбила священника, і тепер у стрільбі в Коді вона перша підозрювана. Я знав, що треба вкладати більше сил у те, щоб знайти її чи того, хто стріляв, але все ніяк не міг отямитися від того, що трапилося з Коді. Він став мені наче сином, про якого я й мріяти не міг, і коли між нами встановився такий зв’язок, що я вже сприймав його як рідного, його в мене забрали.

Мстивий Бог?

У Нього, певно, на мене зуб. Щоразу, коли здається, наче я піднявся з колін, Він мною, блін, підлогу витирає. Чи вірю я в Нього? А то — і це справді особисте. Вранці я шепочу: «Ну що, зроби найгірше, що можеш, і подивись, як я це сприйму!» Порожня фраза, кинута в лице хаосу, бравада замість віри. Я мотнув головою, звільняючи її від Бога та Його мстивості, підвівся й вирішив, що мені пора.

Ідучи й лишаючи неторкані напої, як покинутих друзів, я сказав барменові:

— Сподіваюся, концерт пройде добре.

Він на мить припинив протирати склянки й відповів:

— Молюся, щоб дощ пішов.

В Ірландії для такого не обов’язково дуже ревно молитися.

Без хреста розіп'ятий

Так віряни говорять про святого отця Піо

КОЛИ Я Я ВПЕРШЕ НАВІДАВ КОДІ В ЛІКАРНІ (БУЛО ЦЕ ПО ОБІДІ), МЕНЕ ЗУПИНИВ У КОРИДОРІ ЯКИЙСЬ ЧОЛОВІК. У нього був такий побожний вигляд, який полюбляють священники та всілякі ханжі.

Він спитав:

— Ну як, краще почуваємось?

Відвідувач лікарні з мене такий собі — я не з тих веселих стоїків, зустріч із якими збагачує вам день до вечора. Вдача в мене сердита, а тоді було зовсім паскудно на душі й до смерті хотілося випити. Я здивовано подивився на нього і відказав:

— Не знаю, як ви, дядьку, та й, правду кажучи, мені по сараю, але я гівняно почуваюсь!

Він кивнув: уміє мати справу з агресією, і взагалі скидалося на те, що саме того й чекав. Розчаровуватися він не збирався. Чоловік схилився до мене і сказав:

— Гнів — це добре. Випусти пару, не тримай у собі!

Ми стояли в коридорі під дверима палати Коді, і, як завжди, я набирався духу, щоб зайти, тож зовсім не бажав, аби мене відволікали. Я відійшов, радий, що вхід до палати відкладається, а той почапав за мною, як я й думав.

Ми дійшли до так званої «довгої палати» — з дозволу сказати, палати з відкритим плануванням. Койки стоять рядами, всі у всіх на очах. Полежав у таких — на мій вік вистачить із горою.

— Де ти цієї фігні навчився? Ну тобто ти що, і вдома перед телеком зі своїми так розмовляєш? Господи, ну слухай!

Знов усмішки. Схоже, я виявився тією мрією, яку він плекав усе життя. Я запитав:

— Та й хто ти такий взагалі — крім умільця монументально задрочувати людей?

Він щось таке зробив очима, що мало передавати співчуття і — яке там сучасне слово-паразит? — о, емпатію. Від цього став схожий на якогось слизького типа. Ви б у такого вживану машину купили?

Нє-а.

Він помізкував і сказав:

— Сприймай мене як друга, який тебе не засуджуватиме.

Щас, я от саме зібрався!

Я на це:

— Якщо хочеш бути моїм другом, чи не міг би ти зробити для мене дещо. Як це називається, на знак зближення?

Його радісною фізіономією пробігла легка тінь, і він сказав:

— Е-е, добре, а що саме?

— Збігай через дорогу в «Riverside Inn», візьми пляшку «Джеймісона».

Він відхилився, наче саме це й очікував почути, і глибоко зітхнув:

— О, то ось де корінь справи!

Корінь!

Чи є спеціальні курси, де на таких навчають, наприклад триденні, що після них людині видають книжечку з усіма словами, які вона має вживати, а більше ніхто так не каже: аби вкинути в розмову і вбити її наповал?

Я зупинився в кінці довгої палати. Крайнє ліжко було порожнє, і це означало тільки одне: пацієнт помер. Це ліжко тримають для повних доходяг, щоб їх потім хутенько винести, не турбуючи решту хворих. Я дивився на те ліжко, і ціла хмара жахів здіймалася в животі.

Не почувши відповіді з мого боку, він додав:

— Схоже, алкоголь становив велику частину твого...

Над наступним словом він завис, як рука старої діви над коробкою улюблених шоколадних цукерок: «падіння» він усе-таки не сказав, хоча й розглядав такий варіант, але обмежився менш небезпечним:

— Твоїх складнощів.

Я запитав:

— Хочеш послухати про те, яким було моє життя, коли я був тверезий, не пив? Хочеш знати, який успіх у ньому мене супроводжував?

Він перем’явся з ноги на ногу, не передчуваючи нічого хорошого.

— Якщо бажаєш поділитися.

Я підірвався на ноги, ледь не зваливши його. Він би відсахнувся, але смертне ложе заважало.

Я й сказав:

— Так, я ходив тверезий, місяцями не пив, і знаєш що? Через мене загинула дівчинка. Три рочки, найкрасивіша дитина на світі, бляха, лялечка просто, і от я такий не пив, глядів її, а вона випала з вікна верхнього поверху. І її батьки, мої найкращі друзі, як ти гадаєш, чи були вони раді, що я тоді не пив?

Трюїзму на такий випадок він не мав, але все ж спробував: — Життя не складається з самих троянд, трапляються жахливі речі. Треба рухатися вперед, не давати подіям нас зігнути.

Я позирнув на нього й майже крикнув:

— З самих троянд, блядь, не складається?! Де ти такий узагалі взявся?! Якщо зустріну батьків цієї дівчинки, я, звісно, про ці чортові троянди скажу — їм зразу полегшає!

Я просто закипав, мені треба було десь піти, так що я припинив тиснути на нього своєю фізичною присутністю й подався в бік сестринського посту. Він усе одно не відставав.

Я сказав:

— Слухай! Ти мене чуєш? Я посіріти пішов. Підійдеш ззаду — ногою по яйцях вріжу. Ти хочеш так мати справу з моїм гнівом? Я достатньо переконливо пояснюю?

Але з таким розмовляти — як горохом об гранітну стінку. Він наче налагодився розкинути руки — обійняти мене чи що? — і це було б великою помилкою.

Він усе одно спробував сказати ще щось:

— Джеку, Джеку, я намагаюся до тебе достукатися.

Ти справді хочеш і надалі робити фатальний вибір?

Повертаючи в бік туалету, я запитав:

— Дадлі Мура знаєш?

Відчуваючи пастку, він ризикнув:

— Е-е, так.

Я роззирнувся, наче зібрався розповісти йому якийсь секрет, і сказав:

— Дадлі Мур брав інтерв’ю у свого великого друга Пітера Кука і запитав його, чи вчився той на своїх помилках, а Кук відказав: «Аякже, я вмію повторювати їх майже точно».

У туалеті мужик із крапельницею мостився біля пісуару. Поглянув на мене і сказав:

— Ось до такого може дійти дорослий чоловік!

Я не мав що на це сказати.

Зустріч із тим химерним фанатиком знову й знову прокручувалася в голові, коли я йшов по Шоп-стріт. З дому виходив притомним, але від цього спогаду мене несло кудись униз.

Літо, однозначно, закінчувалось. Оце світло, яке буває тільки на заході Ірландії, заливало вулицю — така особлива форма ясності, що передбачає, втім, постійну загрозу дощу, і вона поблискує, як мокрий кристал, навіть тоді, коли заспокоює. Понад обрієм повзла темрява, викликаючи бажання ловити світло й тепло, поки вони ще є.

За книгарнею «Ісонс» група християн співала рок-версію «One Day At A Time». У них були гарно відмиті обличчя молодих людей, що живуть у чистоті. Дівчина років під двадцять відійшла від них, помітивши мою зацікавленість, сунула мені пачку листівок і сказала:

— Ісус вас любить.

Мій настрій кращав: я йшов до пабу, сонце дарувало останній вибух ясного проміння. Але вона мене роздратувала, і я відрубав:

— А ви звідки знаєте?

Це її на мить ошелешило, але тренування далося взнаки, і дівчина видала відповідну моменту безживну усмішку і добре відрепетируване гасло:

— За допомогою музики ми покращуємо християнство.

Те саме заїжджене лайно, тільки під новим лаком. Кілька днів тому я дивився «Короля гори» — ту серію, де Хенк зустрічається з групою модних новонавернених. Їхнє поєднання євангелізму і татуювань сильно діяло йому на нерви. Я подивився на дівчину і сказав їй те, що тим заявив Хенк:

— Ви, народ, не християнство покращуєте, ви рок-н-рол споганюєте.

Це її не похитнуло. Вона схрестила вказівні пальці, ніби відганяючи вампіра, й промовила собі під ніс чи то молитву, чи то заклинання. Я пішов, їхній спів так і дер мені вуха.

Просто біля «Ісонс» стоїть «Ґараван», з отих старих пабів, які ще не модернізували. Книжки й бухло — ці дві речі в нашій спадщині пліч-о-пліч.

Бармен побачив у мене в руці листівки, на яких зверху здоровими червоними літерами було написано «Ісус».

— Що, навернули?

Я сперся на шинквас:

— Угадай, блін, з трьох разів.

Він почав точити мені пінту чорного, розвернувся, щоб налити «Джеймісона», і все це плинним, легким рухом, ніде не затнувшись, — а я ж іще не замовив ні того, ні другого. Він сказав:

— Вір чи не вір, а бізнесу вони сприяють. Люди їх чують і думають: «Господи Ісусе, як же випити хочеться!»

Як він дізнався, що я хотів замовити, я питати не став. А то ще скаже.

Іноді найдрібніші події можуть запустити цілу хвилю думок. Узявшись за склянку, я пригадав, як дівчина показала хрест, і подумав про оте розп’яття. Також із голови не йшла Рідж. Я в дуже химерний спосіб кохав її, але, бляха, навіть перед собою це визнати не бажав. Вона дратувала мене до дев’ятого кола пекла й далі — але що таке кохання, коли не залишатися при людині попри оце все? Її орієнтація тільки дужче заплутувала справи. Ну я і влип. І Коді — а він не став жертвою якоїсь холоднокровної сволоти? Шльондри безжальної, яка просто стрельнула в нього — і годі. Тієї, яка прокляла мене і знову відкрила шлях до спустошення. Хоча хіба не ним я ходив найбільше в житті?

Я взяв напої та пішов до кабінки — закутка, влаштованого, щоб дати людині коли не спокій, то хоча б трохи усамітнення. Пінта «Ґіннеса» була справжнім витвором мистецтва. Налито ідеально, піна — просто вершки вершками.

Не випити таке здавалося майже блюзнірством. Подумалося про «Під вулканом» Малкольма Ловрі. Якби ж мені хоч трохи бачити наперед — у самому кінці тієї жахливої книжки в могилу до мертвого консула кидають дохлого собаку. Я не вловив зв’язку й іронії долі наперед теж не розгледів.

От сидиш перед такою пінтою — просто дар Божий, а не пінта, ще й «Джеймісон» тобі тче перед очима свою темну магію — і віриш, що Ірак і справді десь на тому боці світу, і що зима ще далеко, і що ґолвейське сонце ніколи не втрачатиме оцього свого прекрасного блиску, і що священники — наші захисники, а не хижаки. Ілюзія триматиметься недовго, але ця мить безцінна.

Я вже не покладав великих надій на релігію, тож складав жертву на той вівтар, який дарував бодай коротку розраду. Звичайно, тут, як і завжди, коли йдеться про прямий шлях до раю, він зусібіч оточений пеклом. Тоді я сам себе насварив («Годі тобі в цю херню занурюватися — це ж, бляха, просто пиво й віскі!») і підняв склянку, аж тут з-за перегородки висунувся якийсь чоловік.

— Джек Тейлор?

Цього разу я міг і справді випити. То була моя російська рулетка по-ірландськи. Щоразу, замовляючи напої, я ніколи зарані не знав, проковтну я це насправді чи ні, але був цілком переконаний, що скоро це станеться, і в глибині душі навіть сподівався. Я подивився на чоловіка, який промовив моє ім’я, бо, вочевидь, його знав.

Відчув спокусу сказати, що то не я. Такі питання хорошим не закінчуються. Свого роздратування не приховував:

— Так.

Він був здоровенний — понад метр вісімдесят, — ледь за шістдесят, з обвітреним обличчям, лисою головою та нервовими очима. Ще й у дуже якісному костюмі та міцних черевиках. Він сказав:

— Вибачте, що турбую, але я вас ось уже кілька днів шукаю.

У тоні відчувалося легке роздратування: мовляв, у нього були кращі заняття, ніж мене ото шукати.

Я торкнувся пива. Смачне, тільки трохи наче підкисло від того, що мене перервали.

— Ну от, знайшли. А в чому річ? — я не намагався приховати роздратування.

Чоловік простягнув руку:

— Я Едвард О’Браєн.

Я не став її тиснути, а спитав:

— І це має щось означати? Друже, мені це ні хріна не говорить.

Відповіддю була посмішка — така, майже всезнаюча:

— Мені казали, що у вас гострий язик, але добре серце.

Не встиг я бодай щось сказати на цю нісенітницю, як він мовив:

— Мені потрібна ваша допомога.

Не так із цікавості, як щоб він відчепився, я запитав:

— Із чим?

— Знайти мого собаку.

Я ледь не розсміявся. Ось я тут готуюся шукати того, хто людину розіп’яв, а цей божевільний собаку, бачте, загубив!

— Бля, ви жартуєте, вас хтось спеціально прислав, щоб мене по-дурному розіграти!

Він був шокований. З образою на лиці мовив:

— Я цього малюка люблю!

Я мотнув головою, відмахнувся.

Він не пішов, а продовжив:

— Я університетський професор і представляю жителів Ньюкаслу². Ви обізнані з цією місцевістю?

Обізнані, блін!

Ще й показує, який він весь із себе професор, наче мене це якось до нього прихилить! Останній професор, якого я в житті зустрічав, був убивцею і мерзотником. Я ледь не крикнув йому: «Ну що, прохвесоре, я з Ґолвея, я, бляха, знаю, де твій Ньюкасл!»

А він і далі пер танком:

— У п’ятьох будинках покрали собак. Ми чули, що ви добре знаходите втрачене, ми вам заплатимо.

Коли я миттєво не схопився за таку можливість, він додав:

— І заплатимо добре.

Спокуса сказати: «А туди к чортам собачим!» — була нестерпна.

Але відповів я так:

— Беру. Побачимо, що тут можна зробити.

Той випростався:

— Велике вам спасибі! Це для нас страшенно багато означає.

Уже вслід йому я кинув:

— А ті, хто вам про мене розповідав, помилялись.

Його лице проясніло:

— В тому, що у вас гострий язик?

— Ні, що у мене добре серце.

Доки грім не вдарить, мужик не перехреститься.

УДОМА Я ГОТУВАВСЯ ДО СІЄСТИ. ЦЕ РОБИВ СУТО ПО-СВОЄМУ: ПОСТАРАТИСЯ ПРОКОВТНУТИ ЯКИХОСЬ ХАРЧІВ, ПОЛОВИНКУ ЗНЕБОЛЮВАЛЬНОГО/ТРАНКВІЛІЗАТОРА, І — САЙОНАРА, СИСУНЦІ! Нап’яв довгу футболку з лого «ТНЕ JAMES DEANS», почистив зуби й трохи подивився «Sky News». Може, світ покращився?

Не покращився.

У Нью-Йорку відбувалися збори партії республіканців. Крістофер Гітченс написав, що перегони будуть напруженими, і я йому вірив. Чеченські бойовики захопили школу й погрожували вбити триста дітей, якщо їхніх поплічників не випустять на волю. Одну дівчинку вдалося визволити — і, поклястися готовий, вона як дві краплі води нагадувала СеренуМей. Частиною цієї гори провини й докорів сумління стало те, що кожна маленька дівчинка мені її нагадувала. А як інакше?

Я швидко вимкнув телевізор, проковтнув ліки, почекав, доки вони потраплять у кров, шепочучи: «Господи, я знаю, ти вже мене колошматив-колошматив, що на все життя сліди залишаться, але хоча б тут зроби поблажку: не треба снів про цю дитину, а то знаєш що? Я знову зап’ю!»

Так, погрожувати Богу — дуже розумно, наче Йому не по цимбалах. Але ну якого хріна.

І я докинув аргумент:

— Ну я ж священникові допоміг, це хіба не рахується?

Мабуть, ні.

Хтось постукав у двері.

— От бляха.

Може, ризикнути й не відчинити? Сон уже посунув, поплив по моїх нервах. Постукали знову, я зітхнув і відчинив.

Рідж.

У формі, серйозна, навіть грізна.

Я сказав:

— Я за кабельне заплатив, пані офіцерко.

Її це не розвеселило — мені рідко таке вдавалося. Стосунки між нами зазвичай були конфліктні, агресивні, та хоч як старалися, ми не могли звільнитись одне від одного. Перед тим як у Коді стріляли, наші взаємини певною мірою потеплішали. У неї хтось з’явився, і здавалося, що тепер між нами може виникнути своєрідна дружба. Я врятував її від дуже злого переслідувача і знав, наскільки моя допомога їй цінна, та Рідж на перебування в боргу реагувала ворожо, і, бачить Бог, хто краще за мене це розуміє? Ти мене врятував, я почуваюся зобов’язаною, і доки ми не будемо квити, я не знаходитиму собі місця, а найкраще я вмію ворогувати. Жахлива правда, відома нам обом, полягала в тому, що нам необхідний цей зв’язок, ми пов’язані і серед усієї плутанини почуттів в обох був і страх втратити одне одного.

Це херзна-що? Так. А може, просто суто ірландський прикол.

Часто я замислювався: от якби вона не була лесбійкою, то, може, в нас щось би й вийшло?

І якби я не був алкоголіком. Якби... якби...

У минулі роки ми одне одному допомагали більше, ніж будь-кому ще. Потім наші стосунки певний час трималися на рівні майже близької дружби, а тоді хтось один чи обоє намагалися сховатись. Таке може розбити серце, правда? Моє — так точно, ну а якщо говорити про Рідж, то розбите на друзки серце можна було побачити в її очах, якщо ви здатні подивитися бодай трохи вглиб.

Але той постріл змінив усе. Мої біль і злість аж ніяк не збиралися повертати мене до тієї крихкої теплоти, якої ми з Рідж перед тим майже досягли.

Вона з осудом сказала:

— Ти що, тільки встаєш?

Без макіяжу її обличчя здавалося напруженим.

— Та навпаки, спати лягав.

Вона демонстративно поглянула на годинник:

— Зараз пів на другу дня.

Я відчув спокусу зачинити двері їй перед носом і гучно послати подалі, але обмежився зауваженням:

— То ти прийшла мені час сказати? У мене годинник є.

Вона протислася повз мене і пішла просто до вітальні.

Я зачинив двері й сказав:

— Сусіди навряд чи дуже мене полюблять, побачивши в мене під дверима ґардів.

Вона роззирнулася, не побачила нічого такого, що могло би покращити їй настрій, тож я запитав:

— Хочеш чого-небудь? Пива там, віскі велику склянку?

Шпильку їй пустив. Вона відказала:

— А я гадала, що жарти на тему алкоголізму не надто доречні.

Ми так і стояли, навколо шумував вихор ворожнечі, а тоді я сказав:

— То що, прийшла й вирішила, що отак одразу мене за яйця візьмеш? Справи в дорожній поліції не дуже йдуть?

Здається, від цього вона трохи здулася. Впала в крісло й запитала:

— А ти знаєш, як це важко — працювати ґардом?

Я хотів закричати: «Альо, гараж! Я там працював!» — але промовчав. Вона продовжила:

— А я жінка, ще й лесбійка, таке вони взагалі страшенно люблять. Просто одразу дають зрозуміти, що ти ні по яких списках на підвищення не проходиш. Торік спідниці видали, щоб пом’якшити наш образ, наче який-небудь амбал оцінить відмінність, кине ножаку і скаже: «Вибач, я спочатку не помітив, що ти в спідниці». Ніхто з інших жінок їх не носив. У мене кийок, пояс, на якому наручники, кишеня для рації, маска для штучного дихання рот в рот і гумові рукавички для здоров’я та безпеки, особливо коли треба обшукувати труп.

На цих словах її трохи пересмикнуло, а потім Рідж сказала:

— Там макіяж дозволений, знаєш? Якщо не червона помада і не викличний. Волосся вимагають певної довжини. Моя сержантка, стерва, міряє мені волосся, так що я почала зав’язувати хвіст, а вона каже, що його треба під шапку ховати.

Складалося враження, що вона навіть не пробувала з’ясувати деталі умов своєї роботи, і мені було цікаво, до чого це вона все розповідає. Рідж іще не закінчила:

— З ідеї, ми по черзі їздимо патрульною машиною — це завжди по двоє. На чергування часто заступаю сама. Знаєш, скільки разів я їздила тією машиною?

Я мав щось відповісти і спробував угадати:

— Мабуть, нечасто.

— Жодного разу! Це чесно взагалі? Але я про що? Справедливість там і не ночувала. Я дуже багато стирчу в відділку. Ненавиджу це — сидиш як в офісі, люди приходять по права, паспорти або повідомляють про крадіжку. Нудьга зелена. Потім приносять п’яного якогось чи багатьох п’яних...

Вона уважно подивилася на мене. Вочевидь, я належав до цієї категорії.

Я відчув спокусу поглузувати: «Ой, маленькій бідолашці Рідж не дають на великій машинці покататися!» Проте стримався, а вона вела далі:

— Мені подобається бути ґардою, але якщо мене ближчим часом не підвищать, то доведеться подумати про те, щоб звільнитися.

На цих словах її обличчя стало трагедією в мініатюрі. Сон заявляв на мене свої права, і хотілося, щоб вона швидше пішла нафіг, так що я сказав:

— Ну то роби те, що треба, аби дали підвищення.

Вона подивилася просто на мене — і тут я зрозумів, що ми нарешті дійшли мети її візиту.

Вона сказала:

— Мене одна проблема зі здоров’ям хвилює, не знаю, кому сказати.

Іноді єдиний варіант — це простота, і я мовив:

— Скажи мені.

Вона набралася духу:

— Знайшла в груді ущільнення. Це можуть бути просто тканини, але...

Я не вагався:

— Треба піти перевіритися!

На мить вона розгубилась, уявляючи, мабуть, якісь жахливі наслідки. Я не відступав:

— Рідж, пообіцяй мені, що запишешся до лікаря!

Вона вийшла з задуми:

— Добре, але тут іще одне.

Я почекав. Вона запитала:

— Ти знаєш про розп’яття?

Я кивнув, хоча й не знав майже нічого.

Рідж сказала:

— Вісімнадцять років, Джон Вілліс — його прибили цвяхами до хреста й поставили оте все на пагорбі над міським звалищем. Ми гадали, там щось пов’язане з наркотиками, попередження для когось, може, навіть політичне що-небудь. Ні. Хлопець із поважної родини, збирався в коледж вступати, не притягався.

Рідж чекала, що ж я скажу на це.

Я був ошелешений, до горла підкотила нудота. У голові сплив образ пораненого Коді, і я відчув, що ось-ось можу блювонути. Збирався з духом добрих п’ять хвилин, а тоді видихнув:

— Є зачіпки?

Вона опанувала себе, спробувала вгамувати збудження, яке її охоплювало від цієї справи:

— Нічого нема — жодних зачіпок, кінці у воду. Але якщо хтось проллє світло на цю історію, той зробить кар’єру!

За кілька секунд до мене дійшло.

— Ох, ні. Ти хочеш, щоб я що-небудь вивідав. Але ж саме ти все мені казала, щоб кидав цю похмуру гру, бо вона мене знищить.

Принаймні їй вистачило совісті вдати, що їй соромно, а тоді Рідж сказала:

— Я не хочу, щоб ти робив небезпечні справи, але в тебе непересічний дар знаходити докази.

Не встиг я відмовити — а збирався, — як вона дістала папірець і сказала:

— Ось тут його ім’я, він жив у Кладдаху, я тобі це лишу. Ти просто подумай, добре? Я тільки про це прошу, Джеку.

Джеку.

Вона ніколи не називала мене на ім’я. Це свідчило про ступінь відчаю.

Ідучи до дверей, вона сказала:

— У тебе вигляд зморений, відпочинь.

З усім сарказмом, на який був спроможний, я відказав:

— Зворушений твоєю турботою. Наступного разу, коли побачимося, хочу почути, що ти сходила до лікаря.

Намагався говорити спокійно й не виказувати хвилювання.

Вона була в коридорі, і промінь світла зблиснув на золотих ґудзиках її блузи. У ньому Рідж набула вигляду майже дивовижного й ніжного. Сказала:

— А я не турбувалася, просто старалася поводитися чемно.

Я крикнув їй вслід:

— Краще старайся!

І хряснув дверима, даючи сусідам знати, що знову лютую. Узяв папірець і прочитав:

Джон Вілліс

Кладдах-парк, 3

Ґолвей

Сів на стілець і не встиг навіть почати думати про це, як очі заплющились і мене охопив сон.

Герберт Спенсер писав: «Є такий принцип, який наглухо перекриває доступ до інформації, який спростовує будь-які аргументи й успішно тримає людину у вічному невігластві, і цей принцип такий: спочатку зневага — потім дослідження».

Звичайно, я уявлення не мав, який із себе Спенсер, але в моєму плутаному сні він з’явився власною особою з молотком, цвяхами й цією цитатою на вустах. Почав кричати, що я цього не розгадаю і що мій розум неправильно налаштований. Він трохи нагадував мені батька, а насамкінець крикнув по-ірландськи: «Bhi curamach!»

«Будь обережний!»

У тому сні також була Рідж, але що саме вона там робила, я забув — пам’ятаю тільки те, що була страшенно сумна Серена Мей, загибла дитинка, звичайно, теж з’явилась, і її печальні очі весь час дивилися на мене, доки я не прокинувся, стогнучи, обливаючись потом.

У квартирі було темно, і я пошукав годинник... Господи, вже сьома, відключився на п’ять годин. Вирішив менше пити снодійного. А щодо злості такого рішення не прийняв — то єдине моє пальне.

Sed libera nos a malo.

Але визволи нас від лукавого.

Молитва Господня

ДІВЧИНА ЗГАДАЛА ЗЕЛЕНІ СТІНИ ПСИХЛІКАРНІ — БЛЮВОТНО-ЗЕЛЕНІ. Отямилася на койці, і її охопила паніка від усвідомлення, що вона ще жива. Чи це полегшення, вона не розуміла.

Потім побачила батька, який сидів на стільці біля ліжка — пильнував. Голова його похилилася на груди, з рота тяглася тонка цівка слини, від чого він здавався старим. На тім'ї видніла лисина — поки що зовсім маленька, але він уже почав втрачати волосся. Уся поза свідчила про поразку. Вона бачила його в різних настроях: сердитого, охопленого досадою чи горем, — але ніколи, ніколи він не здавався.

Якщо вона поворухнеться, розуміла дівчина, він прокинеться; а їй потрібно було трохи часу. Вона лежала без руху, в тілі відчувалася слабкість. Але щось змінилося. Вона відчувала над собою темну енергію, яка чекала, доки її прикличуть. Після того як сталася ця трагедія, вона безутішно плакала й почала втрачати розум. Раз у раз прокручувала в уяві, що тоді, в останні свої хвилини, відчувала мати. Ще й на самоті — мамі, певне, від цього було ще гірше.

Дівчина зібрала цілу гірку материних снодійних пігулок, а з вулиці принесла ще дечого. Сіла в кімнаті, розставила пігулки рядочком, наче солдатики вишикувалися, чекаючи наказу. Кольори їй дуже подобалися: багато жовтого, червоного і блакитного — мама так любила блакитний колір! На допомогу їм вона тримала пляшку горілки. Зробила великий ковток, потім — ене-бене-раба... хай буде блакитна, потім червоненька... ну і, мабуть, дві жовті, чому ні, ще трохи горілки. Відчула, як алкоголь обпікає шлунок, і голос у голові запитав: «Ти що, хочеш себе вбити?»

А інший, ще зовсім дитинний — темний — відказав: «Я просто хочу заспокоїти біль».

Від всеохопного горя й душевного болю їй хотілося завити, вона закидала голову назад, рот відкривався, але не вилітало ані звуку, вона була як німа гієна. У той момент зайшов брат і злякано вискочив з кімнати — він чи то не вмів, чи то не хотів її втішити. Голос дівчини, голос її дитинства востаннє спробував пробитися, коли вона проковтнула три червоні — такі гарні кольори — і знову запила алкоголем, і цей юний голос сказав: «Самогубство — це вічне прокляття».

А той, темний, огризнувся: «I я... я в такому стані зараз і є — я тремтяча маса туги й болю... це хіба не справжнє прокляття?»

Далі вона вже нічого не пам’ятала, тільки темний осміхнувся й сказав: «Тепер ми правимо бал».

Там, де вона опинилась, — у порожнечі між життям і смертю — і почався перехід. Темрява набирала сили, роз'їдала її старе «я». Дівчина глибоко видихнула, ніби позбуваючись решток тієї, ким була і про кого думала зі щирою зневагою, колишньої слабачки.

Годі.

Нехай тіні правлять бал. Хай постане дух воздаяння й лютої помсти.

І саме тоді вона краєм ока помітила, що в кутку кімнати розгоряється полум’я, хоча коли поглянула на те місце прямо, то нічого не вгледіла. Дівчина радісно скрикнула.

Цей звук розбудив батька. Він раптово випростався, на обличчі з’явилася спочатку тривога, а потім полегшення, коли він зрозумів, що дочка опритомніла.

Коли б він тільки знав.

Він узяв її тоненьку руку в свої ручиська і стиснув зі словами: — Маленька моя, скажи, чим я можу тобі допомогти? Дівчина сіла, відчуваючи в собі таку силу, якої ще ніколи не мала, і сказала, чого насправді хоче. Насолоджуючись силою, вона побачила, який жах від цих слів відобразився на батьковому обличчі. Від чіткості думки, огорнутої цією новою пітьмою, аж дух захоплювало.

Він погодився з усіма її планами, хоч вона й добре бачила, що біблійні масштаби її бачення жахають його. Але батько радів, що дочка жива, і був готовий на все.

Коли він пішов, вона згорнулася в затишну позу повного оновлення, усміхаючись від того, який же він був радий, що вона не померла. Усмішка перейшла в лихий вишкір, і вона замислилася, як би він почувався, коли б знав, хто саме до нього повернувся. Дівчину огортала приємна втома, і перед тим як заснути, вона встигла пригадати мамині слова про те, чому церква відіграє таку суттєву роль у її житті. Вона казала: «Alannah, наша церква — все, що в нас є. З Господа нашого Ісуса Христа сміятися не можна. Він уразить тих, хто завдасть шкоди його пастві».

Мама була однією з найкращих у пастві, і крізь сон дівчина прошепотіла, відчуваючи запах диму: «Стережіться блідого вершника, за яким ідуть смерть і помста».

Ці слова були як чорне причастя на її вустах.

В Ірландії старші люди вірять, що молитва, промовлена біля підніжжя хреста, обов'язково буде почута.

НАСТУПНОГО РАНКУ Я ЗБИРАВСЯ В ЛІКАРНЮ ― ЯК ЗАВЖДИ, НАВІДАТИ КОДІ, ПОДИВИТИСЯ, ЧИ ГОЯТЬСЯ ЙОГО РАНИ, ЧИ НЕ УТВОРЮЮТЬСЯ ПРОЛЕЖНІ. Частина цього візиту — двогодинне чекання. Було ввімкнено новини. Облога російської школи закінчилася жахіттям. За попередніми даними, могло загинути до трьохсот людей, здебільшого діти; показували кадри, де ті намагаються втекти в самій білизні, а терористи по них стріляють. Не витримав і вийшов, чуючи нажахані вигуки людей у почекальні. Потім був репортаж з Іраку: після того як встановили «мир», загинула тисяча американських солдатів. Коли мене покликала медсестра, я з полегшенням пішов туди, де телевізора не чути.

Бадьорий лікар запитав:

— Як почуваєтесь?

Варіанти відповіді:

Відчуваю жах

Пригнічений

У мене похмілля

Як свиня.

Відповів:

— Буває гірше.

Ми підійшли до ліжка Коді, він лежав... як мертвий, кругом трубочки, тільки ледь помітний рух грудей свідчив про життя.

Що це означає?

Лікар ретельно оглянув його, гмукаючи й клацаючи язиком; усе це заповідало жахливий висновок. Нарешті закінчив, щось записав у картку і сказав:

— Відновлюється добре.

У повітрі зависло «але...», і я почекав. Сам його за язик не тягнув. Те, що лікар думає, він рано чи пізно скаже, вони завжди кажуть, нема сенсу хотіти ще чогось.

Він зітхнув:

— Його тіло надзвичайно...

Лікар намагався дібрати слово, тому, щоб прискорити процес, я підказав:

— Переколошматило?

Мене били не раз, я й лік таким випадкам згубив: ключкою для герлінгу, арматурою, кулаками, важкими черевиками, і завжди спеціально — так що це явище мені було відомо досконало. Стрільба для мене була як «оскар» — найвищим досягненням, до якого всі попередні тільки ведуть. Та відхилення від сценарію — в тому, що стріляли не в мене. Додати ще гупання в голові після алкоголю, і некролог майже готовий. Тобто я дібрав правильне слово.

— Точно.

Я подумав, що вже все, й був готовий збиратися.

Він сказав:

— Алкоголь не допомагає пришвидшити одужання.

Я спробував пожартувати:

— Сумніваюся, що малий готовий скоро вискочити на пиво. Чи що скажете?

Він насупився — гарне слово, ось воно, свідчення того, що я навчаюся все життя, яке мені принесло до хріна добра, — і відрубав:

— Сарказм не надто доречний. Не я сюди бідного хлопця поклав — і роблю для нього все, що можу.

Бла-бла-бла.

Я хотів закричати: «Та зроби ж щось більше!»

Він запитав:

— Ви з ним розмовляєте?

— Що?

— Ми точно не знаємо. Відомо, що розмова з тим, хто лежить у комі, допомагає як мінімум його другові чи родичу, який до нього прийшов, але хто знає? Може, він вас чутиме.

Локшину вішає. Я запитав:

— Що ви пропонуєте — про футбол побалакати, як «Манчестер Юнайтед» зіграв, як Ґіґґз зі шкури пнувся? Гадаєте, це витягне Коді з коми?

Боже мій, ух я й злився, просто всього заливав гнів.

Лікар зрозумів і сказав:

— Вам видніше.

І вийшов.

Я розумів, що повівся неправильно, але лікар, як то кажуть, потрапив під гарячу руку. Якась частина моєї душі хотіла покликати його й перепросити, але я не став.

Вийшов, зітхнув з полегшенням і пробурмотів під ніс улюблену мантру: «Після такого треба випити».

Поглянув у небо, яке темніло, — літо, за всіма ознаками, скінчилось — і прошепотів до Бога, якому вже не вірив:

«Ну що, не можна хоч один деньок бухнути й не мати похмілля?»

Відповідь я вже знав, але іноді питання ставиться так, щоб подати себе у вигідному світлі й виправдати свою досаду.

Хресна дорога

Я ЧИТАВ — НАМАГАВСЯ ЧИТАТИ ― «ПІВДЕНЬ БЕЗ ОЗНАК ПІВНОЧІ» БУКОВСКІ. Розум мій шарпало в сто напрямків, і всі нехороші. Вольовим зусиллям пробував зосередитись, але не виходило. Голову заповнював жах: у Рідж може бути рак грудей, Коді в комі, а я що, отак просто буду сидіти й книжечку читати?

Наче цей номер в принципі міг пройти.

Відклав книжку. То була наразі не найкраща територія для подорожі. Перевірив годинник — до часу йти в паб пів години. Якось я ще в плані бухла тримав себе в руках, але бажання спустити на це всі гроші вже підкрадалося. По радіо грали пісні з нового альбому Елвіса Костелло «The Delivery Маn», де був, серед іншого, шалений дует із Люсіндою Вільямс у супроводі бурхливих гітар, а потім «Heart Shaped Bruise» з Еммілу Гарріс, яку я давно люблю й поважаю. Достатньо знати назву пісні «Синець у формі серця», і вона вже зачіпає роздерті на шмаття рештки будь-яких прив’язаностей, які все не можеш відпустити. Я встав і вимкнув радіо. Чув уже п’яте через десяте. Якби на мене звалилося ще трохи душевного болю — пішов би шукати мотузку.

Визирнув у вікно: насувалася невелика гроза, а тим часом на Америку налітав ось уже третій ураган за три тижні. Цей, влучно названий Іваном, ішов у напрямку Нового Орлеана, а я пішов у напрямку пабу. Мене поніс власний ураган. Я вдягнув своє пальто ґарда на будь-яку погоду, інвентарний номер 8234. Мені досі писали з поліції, щоб я його повернув.

Мрійте далі, мудаки.

Коли я йшов площею Ейр, на лобі виступив легкий піт. І просто заради задоволення я пішов у бік Еґлінгтон-стріт. Від моєї квартири це хвилин п’ятнадцять ходу. Зрізав кут у глибині площі Ейр і наблизився до західного кінця вулиці. Там колись стояла Левина башта, вона ж Бастіон³, а потім на тому місці побудували казарми міської варти. Звідти можна звернути на Френсіс-стріт, де найкраща овочева крамниця в місті. У ній продається водорість під назвою краноґ, кажуть, допомагає від усіх хвороб. Колись спробував його від похмілля — мене потім нудило, як сорок собак, але навряд чи в тому винна водорість. Американців такий «скарб» інтригував, але вони все ж так і не дійшли думки, чи ми, ірландці, справді віримо в його цілющість.

От і я не вірю. Гадаю, водоростям місце на пляжі, щоб вони там валялися, викинуті на берег хвилею.

«Сестри милосердя» тримали там школу, куди ходили моя мати й Нора Барнакл⁴, хоча, звісно, не одночасно. Послухати мою матір, так на тій Норі «пробу ніде ставити».

То був перший і єдиний вислів моєї сердитої матусі про ірландську літературу. Вона, як і багато хто в її поколінні, була переконана, що Джойс — «чистої води брудний письменник».

Я швидко крокував вулицею — спогади про матір не належали до моїх улюблених; вийшов на Кросс-стріт. Мені ця вулиця дуже подобається, там редакція газети «Connacht Tribune», а кому потрібні місцеві новини — для тих ця газета перше діло. Тут приємний дух, і зовсім близько, паралельно Шоп-стріт, панує атмосфера суботнього базару. Та бачте, вже йдуть розмови про те, щоб знести ринок, прибрати. Ґолвейці кістьми ляжуть, але не дадуть цим козлам таке вчинити.

Сподіваюсь.

Вийшов просто до церкви Святого Миколая, де, кажуть, Колумб помолився, вирушаючи в Америку.

Мабуть, дуже потужна молитва була.

І ось я вже на Шоп-стріт, за три хвилини ходу до пабу.

Зупинився якийсь мужик, сказав:

— Джек?

Я вирячився на нього. Та незнайомий, але яка різниця? Після тої стрільби складалося враження, що всі вже мене знають. Одягнений він був як ходяча реклама американського спорту. Світшот «LA Dodgers», спортивні штани з лампасом і логотипом, де написано «SUPERBOWL», ну й куди ж без кросівок «Nike». На голові сяк-так примостилася бейсболка з написом «Нікси ніколи не никаються». Треба сказати, така концентрація американщини мене вразила. Чоловік був немолодий, тож вік йому виправдання не давав — років шістдесят п’ять, або ж його сильно потріпали випивка і/або наркотики.

Він сказав:

— Я дружив з вашою матір’ю.

Отже, не мій друг. Він зауважив мою реакцію й додав:

— Тобто з вашою, на жаль, покійною матір’ю.

Перехрестився й додав:

— Хай Господь пошле їй мир. Коли вона ходила по землі, Він, звісно, не так багато їй його давав.

Я вже зібрався сказати, що за життя вона й сама не надто щедро давала ближнім того дива, але сенс? Він би подумав, що я злий, і мав би рацію.

Я запитав:

— Ви зупинили мене, щоб...

Він розсміявся добре відрепетируваним сміхом — напевне, йому сказали, що то одна з його найкращих рис. Збрехали.

Я поглянув на годинник, і він зрозумів натяк, сказав:

— Бачу, затримую вас. Річ у тому, що я збираю гроші на футбольну команду до чотирнадцяти років, нам потрібне нове спорядження...

Я подивився на його вбрання й запитав:

— Це якось пов’язане з тим, у що вдягнені ви?

Він вжахнувся цьому припущенню:

— Вони грають у ґельський футбол! Треба підтримувати нашу національну гру!

Не встиг він розпочати довготривалу лекцію про історію ґельського футболу, я сказав:

— От що, я поштою чек пришлю, це буде нормально?

Не по-доброму.

Я помахав йому на прощання, не встиг він щось відповісти.

Уже зовсім на вході до «Ґаравана» мене гукнув ще хтось, і я його послав. У кожної людини є своя міра лайна, яку вона здатна сприйняти за один ранок, і свою я вичерпав. Швидко зайшов до пабу. Бармен без слів кивнув, що було добре, і я пішов у кабінку. Людина нарешті стає частиною обстановки, коли вона вголос нічого не замовляє, а просто йде на своє місце і чекає там, коли все принесуть.

І принесли.

Пінта була така, як усі молитви, що мають сподівання бути почутими. Ну і «Джеймісон» поперед неї пишався в усій красі.

Я прошепотів:

— Краще не буває.

Сумно, чи не так?

Поки бармен ставив напої, я замислився, чи не запитати, як його звуть. Але після цього ми, мабуть, подружилися б — і з ним би сталося щось жахливе. Так що я просто крекнув, а він запитав:

— Ви по «Скай» учора пілотну серію «Дедвуда» бачили?

Я ліг спати о дев’ятій, випивши снодійне, щоб полегшити біль, який розривав серце. Тож похитав головою.

— Там такий клас, така брудна історія, і мова просто дика. Я порахував: «хер» тридцять разів прозвучало.

Що на це сказати? Такого, що відповідає хоч якому рівню притомності? У мене відповіді не було.

Він додав:

— Ви б зацінили.

Це він мені лестить чи по зубах хоче? Я не відповів, але вирішив подивитися наступну серію.

Уже зібрався йти, коли зайшов якийсь тип, роззирнувся, підійшов до мене і спитав:

— Можна я тобі віскі візьму?

Я бачив багатьох людей, яких знищив алкоголь, на обличчях у них позначилися всі жахіття пекла — але оцей дядько нагадав останні фотографії Буковскі. Недобре виглядав. Під знищеною оболонкою, ризикну припустити, йому років тридцять, але ці червоні очі набачилися в житті біди на сто літ наперед.

Я запитав:

— У мене тут десь табличка стоїть: «Прийдіть до мене, всі ненормальні; якщо хочете знайти собаку чи просто дурконутися, то тут ваша святиня»?

Він звів на мене погляд червоних очей і перепитав:

— Собаку? Якого собаку?

Я розумів, що пояснювати буде довго, тож відрубав:

— Ти мене шукав?

Це питання неначе з силою штурхнуло його, і він зник. Я списав цей випадок на погоду: буря, вітер приносить усіляких пришелепкуватих. Біля мене на стільці лежав таблоїд, і я проглянув заголовки. На першій шпальті було: «Другий шлюб Брітні недійсний!» Це більша частина шпальти, а в кутку — шматочок допису про британського заручника в Іраку. Його викрали разом з двома американцями, яким уже відтяли голови, а його доля буквально висіла на волосині. Родина заручника благала Тоні Блера про допомогу. Не встиг я перегорнути на третю сторінку, де стаття продовжувалась, як червоноокий повернувся з великим віскі в тремтячому кулаці. Він сказав:

— Вибач, дядьку. Мені, ну, треба було докупи зібратися.

Його всього бив дрож. Якщо це він уже «зібрався докупи», то хай Бог милує бачити його в незібраному вигляді. Я вирішив змінити паб — таке враження, що все місто, хай йому всячина, вже знає, що мене можна знайти в «Ґаравані». Особливо бентежила його подібність до мене. У такому стані я сам бував не раз, та й зараз — на відстані буквально склянки від того самого.

Чоловік простяг руку:

— Я Ойн Гітон.

Я потис. З його руки піт тільки що не капав; відпустивши, я насилу стримався, щоб не витерти долоню. Відчув у ньому товариша по нещастю, але природу цього нещастя знати не хотів, так що зібрався добродушно відмахнутися, коли цей Ойн сказав:

— Я такий, як ти.

Тьху, бляха.

Ніби мої думки прочитав. Я зібрався встати. Мені ну зовсім не треба цієї фігні, а якщо йому в житті так хріново, ну то шкода, звісно, не пощастило, але це ж усе-таки не мої проблеми.

Він сказав:

— Я був ґардом, і мене вигнали.

Я сів назад, і моя печальна кар’єра промайнула перед очима. Він запитав:

— Це ти політика вдарив — просто в рило?

Отак і почався мій славетний спуск у довгі роки, сповнені страждань.

Від думки про те, що я таке зробив, він аж засяяв — і то була перша на моїх очах його ознака справжнього життя. Я бачив, що в душі він порядний, дещо наївний, але йому — як це зветься? — притаманна доброта, якщо таке ще зустрічається у світі, де дурному весіллю поп-зірки приділяють більше місця в газеті, ніж тому, що людині можуть ось-ось відрубати голову.

Я сказав:

— Ну, я трохи шкодую.

Він був охочий зі мною погодитися й запитав:

— Що вдарив його?

— Ні, що не вдарив ще раз.

Він гучно, майже істерично заіржав, різко зупинився, уважно глянув на мене й запитав:

— А що в тебе з голосом?

Я був свідомий, що голос у мене якийсь більш горловий, ніж зазвичай, наче я гранітну брилу довго облизував, — і це мені останніми днями дуже докучало. Я сказав:

— Якщо викурити тисячу цигарок і випити достатньо кепського віскі, то це з дикцією чортзна-що робить.

Він розривався між сором’язливістю і таким собі захватом, що перебуває так близько до того, хто потрапив у... стрілянину. Цікавість узяла гору, і він запитав:

— А як воно, якщо можна про це спитати, ну... коли з тобою таке стається?

Що тут відповіси? Що страх як цікаво, а потім від тебе тхне поганим віскарем опівдні, тобто, як попереджали лікарі, починається посттравматичний синдром?

Я вирішив відповісти без зайвих подробиць:

— Це зіпсувало мені весь день.

Він кивав, наче міг це уявити.

Де там йому.

Додати я не мав чого, тож запитав:

— А чого ж тобі від мене треба?

Отримав нервову посмішку. Він зазирнув у склянку, тепер уже порожню, наче говорячи: «Як же так сталося?»

Мені знайоме це відчуття.

Він сказав:

— Ану ж бо я нам іще по одній візьму.

Я хотів, і було з ким — такий безсумнівний пияк зі мною сидів, ідеальна ситуація, — але мусив тримати себе в руках:

— Ні, мені не треба Маю вже йти.

Той був розчарований. Не такої відповіді він чекав. Сказав:

— Зможеш мені допомогти?

Він мені сподобався, але не настільки. Я відповів:

— Запишися на рехаб до «Анонімних алкоголіків», зателефонуй, у них там всі умови...

Він із жахом на лиці зупинив мене:

— Та ні, не з цим, Господи! Кілька днів вилежатися, трохи парацетамолу, від’їстися та дух перевести, і буду як новенький.

Я подумав: «Мрій, мрій, дурнику», — і почекав. Він випростався на стільці й сказав:

— Ось чого я від тебе хочу. Ну, знаю, ти знаходиш усіляке, справи розплутуєш.

Я міг би прочитати йому коротку лекцію, що він збирається купити фунт лиха з походом, але він побачив, що я зазбирався, і став мене благати:

— Джеку, мені потрібна мета в житті. У мене нічо нема, я тут здихаю. Якщо даси мені щось робити, я знову буду в формі. Мені просто треба, ну як його, сфокусуватись.

І знову я прийняв неправильне рішення. Треба було просто відпустити його назад за течією, але ж він прийшов до мене з такими очима, з таким воланням загубленої душі. Я сказав:

— Окей, загадаю тобі дещо для початку, і якщо вийде, то, може, і в іншому мені допомагатимеш.

Він схопив мене за руку, нетямлячись від вдячності:

— Ти не пожалкуєш!

Я вже почав жалкувати й зупинив його:

— Ти ж іще завдання не чув. Може, як почуєш, то так не дякуватимеш.

На його обличчі було написано передчуття дива. Це «Джеймісон» на порожній шлунок — дає ілюзію, що все буде гаразд. Я розповів йому про зникнення ньюкасльських собак і про те, що мене просили це розслідувати. Витяг записник, дав йому ім’я-прізвище замовника.

Ойн Гітон змінився на лиці: йому стало недобре, але не від бухла, а від гострого розчарування. Кілька секунд він перетравлював цю інформацію, а тоді ледь не плюнув:

— Йопть, собаки — ти що, хочеш, щоб я вонючих тварин шукав?

— Так я тобі пахучої справи й не обіцяв. І говорив про це, а ти ж мені сказав, що готовий на все. Ось тобі шанс довести.

Він заломив руки — я гадав, що такий жест буває лише в книжках, — і сказав:

— Ну гаразд уже, зроблю, а що, стрілятись через це?

Його так занесло, що він навіть не помітив жахливої іронії власних слів. У голосі відчувалася похмура покора долі, в очах стояла вся світова скорбота, тож я заперечив:

— Чуєш, ти ж мені, блін, не послугу робиш. Якщо маєш інше заняття — то будь ласка, не дозволяй мені стати на заваді твоїм кращим справам.

Він дуже стомився, поглянув на мене, як чотирирічний малюк, і сказав:

— Пробач, Джеку, я... я цим займуся.

Я дав йому свої телефонні номери, а коли він продовжив сидіти, сказав:

— Ну то берися до справи. Чи гадаєш, що розгадка сама з-за рогу визирне?

Підходячи до дверей, він сказав:

— Тепер я розумію, що вони мали на увазі..

Щоб уже відчепився, я спитав:

— І що казали?

— Що ти міцний горішок.

І не встиг я відповісти, він зник.

Прийшов бармен, став збирати склянки, запитав:

— Ще чогось принести?

— Ні, мені досить. А ти знаєш оцього, який щойно пішов?

Він витер стіл, сказав:

— Гітона? З ним треба обережно.

— Бо він п’яниця?

Він коротко реготнув і поглянув на мене, ніби міркуючи, чи я не жартую: мовляв, насміявся голий з босого. Відповів:

— Ну, воно-то так, але я маю на увазі, що він раніше в ґардах служив. Їх, гівнюків, тільки могила виправить.

П’яниця з жахливого бодуна стоїть на колінах перед хрестом і каже: «Боже, спустися, можна я трохи там побуду?»

ПІСЛЯ ПОХОРОНУ ДЖОНА ВІЛЛІСА ЙОГО РОДИНА ЗАКРИЛАСЯ ВІД УСІХ. Удома були батьки і його сестра Марія. Кілька днів до них підходили й дзвонили сусіди, приносили їжу, співчуття, але практично не мали що сказати. Те, як загинув юнак, — розп’яття — просто відбирало в усіх дар мови. Як тут втішити рідних?

«Йому вже легше».

«Час усе лікує».

«До різдвяних розпродажів лишається тільки сто днів».

Простіше було до них не ходити й не телефонувати, так що будинок поступово наповнився тишею. Марія була безутішна. Особливо погано їй було тому, що завжди почувалася ближчою до старшого брата Рорі, а той жив в Англії. Дівчині було дев’ятнадцять, у неї з’явилася перша автівка — вживаний «дацун» з великим кілометражем.

Марія з лиця не була великою красунею, і будь-який макіяж на обличчі лише кричав світу: «О, яка пересічна дівчина!» Але за кермом вона була в грі, почувалася поважною людиною. Навіть іноді здавалася собі симпатичною. Працювала в місцевій будівельній фірмі, і їй дозволялося брати скільки завгодно вихідних. Зранку в понеділок вона поїхала до Солтгілла, зупинилася на пляжному бульварі й дивилася на океан. Вона любила бурхливе море, шаленство хвиль було бальзамом для її зболеного серця. Якби вона подивилася в дзеркало, то побачила б дівчину на лавці — темноволосу, з божевільними очима. Дівчина дивилася на Марію пильно, навіть люто. Час від часу шепотіла: «Ти згориш у вогні, суко!»

Задзвонив телефон, і я відповів — то був мій повірений. Він сказав, що один місцевий аукціоніст питає, чи я не збираюся продавати квартиру. Першою моєю реакцією було «Ні, в жодному разі!», але почувши ціну, яку він пропонує, я ледь не сів де стояв. Перепитав:

— За квартиру?!

Не міг у це повірити.

Він сказав:

— Житло в центрі на вагу золота, безпрограшна інвестиція.

Усе моє заплутане життя я приймав рішення під дією моменту — зазвичай кепські. І тут сказав:

— Добре, давайте.

Він здивувався не менше за мене і спитав:

— Точно?

— Ні, звичайно, але все одно продаємо.

Я давно думав про великі зміни в житті. Якщо все буде по-старому, Ґолвей мене вб’є — ось уже майже вбив. То я й надумав податися в Америку. Уже багато років розповідав, як туди хочу, а тепер можу зробити це не без шику: поїхати кудись у Флориду, знайти там багатеньку вдову, засмагати.

Флориду саме накривав четвертий ураган, а я туди зібрався. Отак і живу. Спочатку подамся до Нью-Йорку, вдихну на повні груди його атмосферу, потім покочу до Веґаса, тоді ще на південь. Може, навіть у Мексику. Серце калатало, долоні спітніли, і я зрозумів, що мене просто захоплює думка про нове життя. Боже мій, як давно я ні над чим серйозно не працював! Я погляну на цю історію з розп’яттям для Рідж, може, розплутаю, а тоді рушу за океан, залишивши все лайно позаду.

Я дістав телефонний довідник, зателефонував турагенту, забронював виліт до Нью-Йорка з аеропорту Шеннон. Поклав слухавку й подумав: «Ну от, справді це робиш!»

І робив же.

З ким попрощатися? Більшість із тих, кого я знав, уже на цвинтарі. Я поглянув на годинник. Хотілося обмити цю шалену імпульсивну оборудку. У голові вихором крутилися думки. Кажуть, думка думку поганяє, а в мене вони розганялися до швидкості світла. Думки про політ, як доза кристалічного мету, наелектризували всю крихку нервову систему. Мексика, треба ще про неї подумати, бо я допіру прочитав «Гирло Тіхуани» Кема Нанна. Як він пише, там жахлива хрінь відбувається, і в мене виникало питання: чи буде це аж так різнитися від мого теперішнього життя?

І брати з собою треба мінімум речей. Моє добро можна скласти в конверт і вислати поштою.

По-перше, мені слід було поговорити з батьками загиблого хлопця — не хотілось, але якщо вже взявся, треба до них поїхати. Вип’ю кави — міцної, чорної, гіркої — і подамся туди. Коли не придумаю нічого кращого, висловлю співчуття. Звичайно, це їх несказанно порадує. Саме те, що треба: припреться якийсь незнайомий тип, скаже, як він їм співчуває, а потім почне розпитувати. От бляха, якби ж то я зараз пив! Після другої я вже й із задньою ногою осла міг би вести бесіду.

Отже, арифметика:

Потурбувати родину в скорботі = два великі «Джеймісони».

Бути гидким нишпоркою = багато, багато пінт чорного.

Нове життя на обрії = пляшка чогось швидкодіючого й смертельного.

Це божевільна логіка, але виправдання в тому, що я ірландець і для логічних ігор мій розум не призначений.

Почуття мої були змішані. І я подався на Кладдах.

Кладдах знає цілий світ завдяки формі перснів: дві з’єднані руки, а посередині серце з короною. Якщо носите перстень серцем назовні, то шукаєте пару, якщо досередини — все, на вас уже крапка.

Кладдах — унікальне історичне місце не тільки для Ґолвея, а й для всієї Ірландії. Тут громада людей жила практично ізольованим селом, майже окремо від Ґолвея, хоча до міста там дрючком докинути. Жили здебільшого з рибальства. Судна в них особливі, вагою десь від восьми до чотирнадцяти тонн. Чоловіки на них плавали далеко понад берегом, а коли поверталися, то жінки, які тим часом плели сіті, продавали вилов. На відміну від інших рибальських суден нашого краю, у цих відкрита палуба. Їх називають хукерами.

І, хоч як це трагічно, таке самостійне поселення припинило існування в 1934 році, коли їхні будинки позносили, щоб надати мешканцям так зване «більш відповідне санітарним нормам житло». Тоді слово «євроремонт» не використовували, але то був достоту той самий дух зміни й нищення, що так розгулявся сьогодні.

Але душа і воля справжнього Кладдаха все одно живі й досі, передавалися з покоління в покоління багато років, і навіть у цілком космополітичному місті кладдахці — це своя, виразно особлива порода.

От люблю я це місце.

Були часи, коли годування лебедів приносило справжню радість, і то не лише лебедям. Це була невід’ємна частина Ґолвея. І якщо поглянути в бік пірса Німмо, де океан вабить, кличе тебе до життя, то воно здається аж сяючим від радісних надій. На обрії маячать Аранські острови й спосіб існування, який ніяким боком не передбачає поспіху. Але зараз це вже не моя зона комфорту. Забагато сцен насильства пов’язані в мене з нею.

Я швидко пройшов це місце. Над водою вже сидів хтось і годував по черзі то лебедів, то собаку породи ґрейхаунд. Пес був не в найкращій формі — світив ребрами гірше за тінкера.

Я спитав:

— Як справи?

Чоловік не глянув на мене й кинув:

— Хочеш ґрейхаунда купить?

— Е-е, не зараз.

Він знизав плечима, мовляв, я багато втрачаю, і додав:

— Цей пес — переможець.

Еге ж.

Я затримуватися не хотів, але бувають такі дурниці, на які просто необхідно щось сказати, інакше почнеш вірити, що на світі справді панує хаос. Я й запитав:

— А чому ти сам його на перегони не береш?

Він гірко, з липким жалем розсміявся і сказав:

— Жінка моя собак не любе.

Може, ото вона собак у Ньюкаслі й покрала. Він додав:

— Але я сам її терпіти не можу, так що ми вроді як квити, нє?

Мені раптом спало на думку в нього запитати:

— А часом не знаєш, навіщо хтось міг би з різних будинків собак викрадати?

Мені здалося, що він не почув чи не завдав собі праці відповісти, аж тут він як крикне:

— Щоб жерти!

Отака, з дозволу сказати, пожива для розуму.

***

Я стояв перед будинком, збираючись із духом. Будинок був стандартний, маленький, занедбаний, дихав бідністю. Я це розпізнав, бо сам точно в такому виріс. Маленький садок доглянутий, кілька трояндових кущів стояли горді й незламні перед лицем найгірших вітрів північної Атлантики. Я вкинув у рота м’ятну цукерку. Якщо хочеш, щоб увесь світ знав, що ти випив, неодмінно таку з’їж. Одразу всім повідомиш: «Здрасті, а я тут перегар приховую». Хоч я й не пив, але старі звички відмирають повільно. От у «Шинн Фейн» запитайте.

Я постукав один раз, а потім до пари взяв ще цукерку.

Відчинив чоловік під сімдесят. Низький, з білим волоссям, чорними колами під очима й загалом виглядом невдахи.

— Містер Вілліс?

Він уважно подивився на мене:

— Так.

Я вже був зібрався зайти, коли він сказав:

— Я вас знаю.

Я почекав, гадаючи, чи не хрясне він переді мною дверима,але він коротко, якось конвульсивно посміхнувся, ніби його рот забув, як це робиться.

— Ви той, хто врятував лебедів.

І не встиг я щось на це відповісти, чоловік сказав:

— Заходьте, будь ласка.

Завів мене в темний коридор, потім тихо зачинив двері:

— Сюди, прошу.

Вітальня в ідеальній чистоті, на телевізорі — статуетка танцівниці фламенко, застиглої в складному па, — напевне, привіт із кращих часів. У скляній вітрині стояли призи, фотографії й рівний ряд «Reader’s Digest».

Він показав мені на крісло:

— Зараз гукну дружину. Вам кави, чаю чи, може, чогось міцнішого?

Я відмовився, хоч і не без зусилля. Помітив посеред вітрини сріблясту фоторамку й підійшов ближче. На знімку було троє: двоє молодих чоловіків і дівчина. Я впізнав загиблого, а дівчина, певно, його сестра Марія... хто ж третій? У голові промайнув рядок Т. С. Еліота... щось таке про третього, який завжди йде поруч. Хлопець був рудий, але помітно схожий на інших двох — отже, напевно, їхній брат. Я пробурмотів:

— Є ще один брат?

Як це його Рідж не помітила? Треба цього брата теж перевірити.

У домі стояла якась бентежна тиша. Батько повернувся з жінкою, в якої вигляд був ще пригніченіший, ніж у нього.

Горе її просто зім’яло, пригнуло до землі. Вона простягла мені руку і сказала:

— Приємно познайомитися.

Господи!

Я пробурмотів якесь кліше про важкість їхньої втрати, і вона кивнула. Я краєм ока зловив її погляд і страшенно пошкодував про це. Якщо є щось по той бік болю й муки, то ось там жінка й перебувала. Так ми втрьох і стояли знічено, не знаючи, що робити далі.

Тож я спробував почати розмову:

— Вибачте, що втручаюсь, але я намагаюся з’ясувати обставини... того, що сталося з Джоном...

Ніколи в житті я не зміг би дібрати слово: смерті, загибелі, вбивства? — усе це звучало дуже різко.

Замість того щоб розпитувати, хто мене уповноважив, жінка сказала:

— Ми вам дуже вдячні.

Напропаще я запитав, чи можна подивитися його кімнату, і батько провів мене до маленького покою в глибині будинку. Сказав:

— Ми тут нічого не чіпали.

Звичайна кімната юнака: незастелене ліжко, полиці з журналами про машини, СD-плеєр і стійка з дисками. Я стояв там і гадав, якого дідька взагалі тут роблю.

За п’ять хвилин я підійшов до подружжя й запитав:

— А який був Джон?

Отримав потік ніжностей. Джон був звичайним собі хлопцем — грав у футбол, працював на СТО, мав багато друзів.

Відчинилися двері, в дім зайшла дівчина. Я одразу зрозумів, що то їхня дочка, — вона була на тому фото, яке я бачив. Професійного детектива не обдуриш.

Мати сказала:

— Ми залишимо вас із Марією. Вони з Джоном були дуже близькі.

Коли батьки, човгаючи, вийшли, дівчина подивилася на мене й запитала:

— А яке вам до цього діло? Ви знали Джона?

Я сказав, що не знав, але оскільки в ґардів не дуже виходить розслідувати справу, то я хотів подивитися, чи не зможу допомогти.

Дівчина подумала й запитала:

— Вам заплатили?

— Ні, але...

Вона не сердилася, просто не розуміла:

— Отже, ви — просто хороша людина, ходите і всім допомагаєте, відновлюєте справедливість, так чи що?

Не встиг я будь-що відповісти, вона сказала:

— Не пиздіть.

Я відчув ґрунт під ногами. Вже краще мати справу з агресією, ніж із ввічливим запобіганням, тож я відказав:

— А я гадав, ви раді будь-якій допомозі.

Вона з хвилину на мене дивилась, і бачене їй не дуже подобалось, а тоді сказала:

— А яке кому собаче діло, що ви гадали? Джона вже не повернути. Зробите мені послугу?

— Звісно, якщо зможу.

— Дайте нам, блін, спокій. Можете? Ідіть гратися в супермена до тих, кому не насрати.

Відтак вона провела мене до дверей, усім тілом говорячи: «Пішов геть!»

А коли я пішов, провела мене поглядом і кинула вслід: — І ще, містере Тейлор, м’ятні цукерки не допомагають. А то я не знав.

Повернувшись до квартири, я поставив альбом Тома Расселла «Road to Bayamon». Є там така гірко-солодка пісня про Вільяма Фолкнера в Голлівуді. Від неї мені кращого життя захотілось, і я поставив її на паузу. Зателефонував Рідж. Настрій у неї, як завжди, був ворожий.

— Що? — буркнула вона.

— Знаєш такого ґарда — Ойна Гітона?

Пауза: вона замислилася, чому я питаю.

— Так, знала. А що? — у її голосі так і бриніла злість.

— Його ж вигнали, так?

Вона зітхнула, а тоді:

— Так, із тим самим діагнозом, що й тебе.

Питати, з яким саме, не випадало, то я поцікавився іншим:

— А ґард з нього був як, хороший?

Вона помовчала і сказала:

— Його ж вигнали — то який він хороший?

Я хотів був накричати на неї, сказати, щоб не вийожувалась і скинула біле пальто, а натомість запитав (але міцно при цьому тримав себе в руках, мені це справді важко було слухати):

— А що він ще зробив крім того, що пив? Які були підстави для звільнення, якщо це не державна таємниця?

— Узяв хабар, звільнивши одного від відповідальності за п’яне водіння.

Я не мав що на це сказати, то вона додала:

— Мабуть, ти вважаєш, що це дрібниця і що з ним занадто різко повелися.

Та годі вже, подумав я і гаркнув:

— Ти чого за мене розписуєшся?

Потім перевів дух і запитав:

— А ти знала, що у Джона був брат? Я ходив до його сім’ї — батьків і сестри. Я серйозно вважаю — дуже сильно, от просто нутром чую, — що цього брата треба знайти. Можеш? Дізнатися про нього все.

Вона помовчала, потім запитала:

— Справді вважаєш, що це важливо?

— Сто відсотків.

Принаймні я завоював її увагу на кілька секунд, доки вона не роз’єдналася зі словами:

— Гаразд, а що мені втрачати?

Коли я поклав слухавку, то почувався неабияк задоволеним собою, бо цього разу саме я проштовхнув справу вперед.

Думаю, ви забули про мене.

Заручник Кен Біґлі в посланні Тоні Блеру за добу до страти

ЯКИЙСЬ ЧАС МЕНЕ ТУРБУВАЛА ПРОБЛЕМА, НА ЯКУ Я НАМАГАВСЯ НЕ ЗВАЖАТИ, МОВЛЯВ, ЯКЩО ЇЇ НЕ ВИЗНАВАТИ, ТО САМА СОБОЮ РОЗСОТАЄТЬСЯ.

Та де там.

Мій слух.

Телевізор доводилося вмикати на максимальну гучність, музику теж. А коли люди говорили зі мною, я мусив нахилятися дуже близько, щоб розуміти, що кажуть. Тобі стукає п’ятдесят — і все починає сипатися. Такий от життєвий факт. Очі були в порядку, але з моїм способом життя варто дивуватися, що я взагалі перебуваю вище рівня землі. Не раз і не два мені хотілось опинитися нижче.

Тож я взяв телефонний довідник, знайшов там спеціаліста з вух і записався, насилу чуючи, що каже адміністраторка:

Господи, якщо оглухну... а он я вже кульгаю... це ж яка старість дрімуча!

З Рідж таким ділитися не випадало, вона й так каже, що я її ніколи не слухаю. Я визнав це перед собою — на рідкість неприємне діло — і злякався. Я сам-один. Ірландський холостяк в усій своїй жалюгідній красі, обшарпаний і злий, побитий життям, аж пісок сиплеться.

Зате з планом.

Боже Всемогутній, у мене план. Моє фізичне існування зараз може накритися тазом, а у мене план. Правда, чудово? Ось я тут ледве на ногах стою, але замість дому престарілих у мене план податися до Америки. Як вам?

Можна було б сказати, що я не здаюся, демонструю силу духу перед лицем жахливих обставин, не бажаю лягти і скласти руки, приймаю бій. І кожен, хто мене добре знає, насолодився б таким вишуканим ходом думки, а потім сказав би: «Хрінь собача».

Ранок, оповитий відчаєм. По-ірландськи ми зітхаємо: «Och ochon...» Лихо мені, ще й з причепом. Я майже два тижні сидів у глибокій депресії. Не пив — звісно, не тому, що не хотів чи вважав, що це не допоможе, а не відчував у собі сил на так зване відновлення.

Між іншим дивився телевізор. Новини були шалені у своїй похмурості.

Кенові Біґлі відрубали голову. Не маю слів описати свої почуття щодо цього — десь так, як коли літаки врізались у вежі-близнюки. Така сама невіра власним вухам, огидний жах. Про меланхолію в нас кажуть «чорний пес» — от мені і снилися собаки, так, оті з Ньюкаслу. Вили, кусали мене за ноги, гавкали, щоб я зробив що-небудь. Увесь час дзвонив телефон. Я витяг його з розетки — а він, чесне слово, і далі дзвонив.

Вряди-годи хтось стукав у двері, а я бурмотів:

— Ідіть нахер, я вже заплатив.

Коли людина так марить, врешті-решт завжди доходить до фантомного оркестру, як це описав Малкольм Ловрі. У мого була весь час одна мелодія по колу — «Run» від «Snow Patrol». Я молився: якщо помру (а це видавалося дуже ймовірним), щоб хтось грав її на моєму похороні.

От довбана пісня.

От довбане життя.

Але чи залишиться бодай одна людина, яка прийде зі мною попрощатись, оплаче? Жаль до себе, звичайно, провісник білої гарячки, і вже чого-чого, а жалю до себе в мене зараз було вище даху. Та й країна почувалася поганенько. Ми не могли натішитися першому олімпійському золоту за тридцять років, носилися з ним як дурні зі ступою. Ні, ну а що? І тут — у голові не вкладається — кінь не пройшов допінг-тесту. От чортова коняка!

Навіть для країни, де божевілля шанують, а шаленство в порядку речей, це вже було занадто.

Коли я нарешті набрався сил вийти з дому, тремтячи й ледве тямлячись від підозр, мені зустрілася якась жінка і сказала:

— Ви не знаєте, сьогодні благословляють собак?

Я вирячився на неї.

— Що?!

По-моєму, вона гадала, що мені слід це знати, тож терпляче пояснила:

— У монастирі кларисок проводять особливий обряд благословення собак.

На це існує сотня варіантів відповіді, усі або саркастичні, або з кепським каламбуром, але я тільки й відказав:

— А-а.

І замислився, чи стало безпечніше жити собакам Ньюкаслу. Чомусь сумнівався.

Пішов до «Ґаравана», і не встиг бармен налити мені те, що завжди, я сказав:

— Чорну каву й мінералку. «Ґолвейську ірландську», якщо у вас є.

Батько мій у труні перевернувся б, якби дізнався, що доведеться купувати за гроші воду на острові, нею ж з усіх боків оточеному, який більшу частину року з усієї дурі поливає дощем.

Якщо в бармена був якийсь коментар з приводу моєї довгої відсутності, він лишив його при собі.

На сьогодні я записався до лора й підготувався до поганих новин, відповідно вдягнувшись.

Як саме?

Скромно, в чорне.

Я вдягнув свій костюм для похоронів, який купив у благодійній крамниці. Заношений до блиску.

Кресент у Ґолвеї — це наша відповідь Гарлей-стріт⁵. Що можна перекласти: гроші, дуже багато грошей. Будинки — суціль пам’ятки, у плющі й розпаді, з меморіальними дошками і табличками на фасадах. Титулів на кшталт «доктор» ніде нема, всі «містери», що означає консультанта і передусім вказує: візит влетить у грубі гроші. Як то кажуть у місті: «За отакого “містера” платити неміряно».

Оці старі, покришені будинки — останній форпост міста посеред свавілля забудовників. Ті оточили його, вичікуючи нагоди: може, хтось помре в родині, хтось збанкрутує — отоді й знайдуть дірочку, пролізуть, запропонують золоті гори і занесуть нову ділянку до свого портфеля.

А тоді к хрінам випотрошать, і — опача! — ось вам новий комплекс розкішних квартир, які з кожною наступною покупкою стають дедалі потворнішими.

Мені подобалися ці будинки, які вони поки що: коридори, де гуляють протяги, високі стелі, цвіль по кутках, сирість, що повзе стінами вгору, підлоги, які викликають найгірші підозри, ну а труби такі, що про них краще взагалі не думати. Щоб їх поміняти, треба зірвати добрий куш у лотерею. І холодно там — завжди мерзнеш. Дивний факт: чомусь багаті англо-ірландці завжди тримають такі будинки, де можна яйця відморозити. Оце тому вони, мабуть, і ходять весь час у непромокальних куртках від «Barbours» і товстих вовняних шарфах, ну і звісно, весь час їздять полювати на лисиць.

Містер, до якого записався я, називався містер Кітінг. Був у твідовому костюмі — ці білих халатів не носять — і ставився до мене з легкою зневагою, яка межувала з сарказмом. Він зробив цілу низку аналізів і, ну от клянуся, як і лікар, що обстежував Коді, прицокував язиком — а я гадав, такі звуки люди видають лише в романах П. Ґ. Вудгауза.

Нарешті він все продивився. Взявся за підборіддя й запитав:

— Ви коли-небудь отримували удар по голові?

На якусь шалену мить мені здалося, що він мені погрожує, але потім дійшло, що просто запитує.

Я... і удар по голові. Боже, ти знаєш, скількома способами це бувало.

Я сказав:

— Раніше грав у герлінг.

Він чи то всміхнувся, чи то пирхнув:

— І, звичайно, як справжній мачо, шолома не вдягали?

Тьху, та нам насилу на ключки вистачало. Шоломи? Та щас, блін.

Він сказав:

— Можу направити вас на томографію, але я практично не маю сумніву в правильності попередніх висновків, — ненадовго замовк, ніби я мав би здогадатись. І продовжив: — Ваше ліве вухо через травму або просто вік має ознаки дегенерації, і то дуже швидкої. Невдовзі ви повністю оглухнете на цей орган.

Дегенерації.

От блін, слово ж яке жахливе.

Лікар почав щось писати.

— Ось тут прізвище дуже гарного спеціаліста зі слухових апаратів. Він вам добере.

Я прислухався, намагаючись проникнути в сенс його слів:

— Мені буде треба носити слуховий апарат?

Тепер уже він усміхнувся:

— У цій сфері техніка пішла далеко вперед. Найновіші моделі практично непомітні.

Легко йому казати.

І на тому все й закінчилося.

Він сказав:

— Моя секретарка організує оплату.

Ну звісно. Оце я якраз без перешкод почув.

Коли я вже підходив до дверей, він додав:

— Якщо раптом захочете знову займатися герлінгом, вдягайте шолом.

Я не втримався й відказав:

— А вам не здається, що мені вже пізнувато?

Я зустрівся з Ойном Гітоном. Вигляд у нього був навіть іще більш розхристаний, ніж попереднього разу, а спирт аж просочувався крізь шкіру затхлим запахом, що вганяв у відчай.

Почав він так:

— Я цими собаками займався, ну, день і ніч.

Аякже.

Я уважно дивився на нього. Це було наче погляд у дзеркало: багато днів я сам перебував у такому кепському стані. Ми сиділи у кав’ярні в провулочку біля церкви францисканців. Господарем закладу був росіянин, котрий викупив його в баска. Виникає питання: а де поділись ірландці? Може, ми й забагатіли, зате опинилися в меншості. Скоро в Ірландії буде вже мільйон неірландців.

Гітон узяв чорну каву, я — лате: пінисте молоко під виглядом кофеїну.

Гітон пробував піднести чашку до губ, але руки в нього занадто трусилися. Сказав:

— Треба було мені спочатку освіжитися.

Тобто підлікуватися, остограмитися чи, менш фігурально, похмелитися — слова, що камуфлюють розквіт смертельно небезпечної фази алкоголізму.

Він сунув руку в кишеню й запитав:

— Джеку, ти не проти?

Витяг маленьку пляшечку «Падді» й посунув до мене. Пляшечка, всередині якої колихався мій смертний вирок, здавалася такою безневинною. Я відкрутив кришку, позирнув на власника, який не зводив з неї очей, і налив йому в чашку. «Падді» — один з найміцніших сортів віскі, і від запаху просто дух забивало. Я підніс чашку йому до губ, і він зміг набрати в рот половину, потім пішли корчі: похлинувся, закашлявся, ковтнув решту одним духом, скривився. І нарешті спромігся вимовити:

— Здається... здається, воно в мені втримається.

Насилу, та втрималося.

А тоді за кілька хвилин, як у нас кажуть, море перемінилося.

Це було як чудо — тільки від лукавого, темне, зовсім не від світла. Очі в нього припинили сльозитися, обличчям розлився рожевий рум’янець, а руки більше не витанцьовували джигу. Ойн Гітон фізично перемінився: розправив плечі, навіть на губах з’явився трохи зухвалий вираз. Але я розумів — Боже мій, як же добре розумів, — наскільки це ненадовго.

Я почув його питання — наполегливе:

— Ти оглух чи що?

Саме так.

Я перепитав:

— Що?

Він зітхнув:

— Я двічі звертався, а ти не відповідаєш.

Якби я розвернувся до нього правим вухом, то чув би краще, тож так і зробив.

— Ану повтори ще раз.

Демонстративно повільно він вимовив:

— Про справу, яку ти мені доручив. У Ньюкаслі викрали ще двох собак.

У його словах бринів сарказм.

Якщо він хотів зі мною позадрочуватися, то час обрав правильний.

Я гаркнув:

— А ти що робиш? Господи, ти ж був ґардом, а крадія собак зловити не можеш!

Він покотився зі сміху. Оце таке з людиною «Падді» робить. Затинаючись, відказав:

— Мені... мені... треба трохи часу, щоб розгребти своє лайно.

Я не збирався це ігнорувати й сказав:

— Якщо тобі складно, я пошукаю кого-небудь іще, від кого так перегаром не несе.

Я його образив, і мені було не шкода, от, бляха, ні крапельки.

Він спробував виправдатися:

— Я займаюся, Джеку. Чесне слово, ось тобі хрест святий, я зможу, я тебе не підведу.

Я кинув на стіл кілька купюр, він подивився на них, а я сказав:

— Це за каву.

Очі в нього стали як у скривдженої дитини, і він запитав:

— А може, мені б трохи підйомних?

Без вагань я відказав:

— Щоб ти пробухав? Принеси мені результат — отоді подивимось.

Коли я зібрався йти, він мовив:

— Та ти, дядьку, злий.

Я посміхнувся:

— Це ще, друже, в мене хороший день.

І потім запала тиша... Ні з того ні з сього мене огорнуло моторошне мовчання — ніби все на світі зупинилося. Спочатку я подумав, що це наслідок огляду вуха, якийсь запізнілий шок чи що. Але ні, тиша стала абсолютною — таку, за описами очевидців, люди чують перед катастрофою. Я не чув зовсім нічого. Ішов, а не чув власних кроків. Я стривожився, але ще не запанікував. І тут...

Мій телефон заверещав.

Я витяг його з кишені, відчув, як калатає серце, і натис зелену кнопочку.

— Містер Тейлор?

— Так?

— Це лікарня. Приїжджайте, краще якомога швидше.

— Що там, це Коді? Як він?

— Будь ласка, чимшвидше приїжджайте, містере Тейлор.

І роз’єдналися.

Я вже не дуже в будь-що вірив, але спробував помолитися: «Господи, хай із ним усе буде гаразд. Хай йому стане краще». Що може означати «краще», я уявлення не мав.

Горіти тобі в пеклі

МАРІЯ ВІЛЛЮ ПРОСТО НЕ МОГЛА ПЕРЕЖИТИ СМЕРТЬ БРАТА. Те, що його розіп’яли, додавало жаху. Джон був тихий, лагідний. У світі, сповненому хаосу, жорстокості й байдужості, він був майже як дитина. Сестра весь час відчувала бажання його опікати. Не могла позбутися думки, чи згадував він про неї, коли ті забивали йому цвяхи в руки.

Єдиною розрадою для неї було поїхати до Солтгілла й дивитися на океан.

Це чомусь заспокоювало, полегшувало муку, яку Марія носила в серці.

Увечері в четвер вона знову сиділа там, припаркувавшись під колишнім танцювальним залом. Там батьки колись танцювали під звуки якого-небудь ансамблю. До всіх трагедій батько міг уголос перелічувати назви тих ансамблів, ніби читав вервицю; кожне слово злітало з губ із непідробним захватом: «Кліппер Карлтон», «Королівський», «Маямі», Брендан Бов’єр зі своїм відомим танцем, що звався гаклбак. Якось батьки продемонстрували їм, дітям, цю дивовижу. Танець полягав у тому, щоб ковзати обома ногами й рухатися так, наче тебе за задницю схопив і не відпускає собака. Діти покотилися від сміху, а мати лагідно сказала:

— От вам смішно, а тоді цей танець був у всій країні як останній писк моди.

Марія душу би продала за те, щоб знов отак сидіти на кухні, дивитися на батьків, які обливаються потом і весело всміхаються, і брати, хоч як намагаються втримати незворушні обличчя, всміхаються теж.

У вікно машини постукали. Вона визирнула й побачила дівчину з розпатланим волоссям, очі жирно підведені чорним, одягнена теж у чорне. Позаду стояв якийсь молодик. Одна з тих, як їх... ґотів?

Марія прочинила вікно, гадаючи, що їм треба, — грошей просять? Дівчина з англійською вимовою сказала:

— Вибач, що турбуємо, але в нас є інформація про твого брата.

Марія так здивувалася, що коли дівчина простягла руку відчинити двері, вона їй дозволила. Дівчина сіла біля неї, а чоловік — та радше ще хлопець — позаду.

Марії не сподобалося, що він у неї за спиною.

Дівчина, ніби підбадьорюючи її, всміхнулась і сказала:

— Напевне, ти це дуже важко пережила — таку жахливу смерть. Джон, мабуть, так страждав.

Марії здалося, що в словах і погляді дівчини ховалося глузування, вони точно... недобрі. Почала шкодувати, що легковажно впустила їх у машину.

Дівчина сказала:

— Горе тебе просто вбиває, так?

Марія подивилась у вікно: навколо нікого. Вечір стояв прохолодний, і ті, хто в цю пору зазвичай гуляє, лишилися вдома.

Вона запитала в незнайомців:

— Кажете, у вас є інформація про... Джона?

Навіть вимовляти ім’я їй було боляче.

Дівчина щось шукала в сумочці. Дістала запальничку й запитала:

— Куриш?

Хлопець схопив Марію ззаду й тримав мертвою хваткою.

Дівчина дістала маленьку бляшанку з бензином і почала поливати Марію:

— Зараз ми, дівчино, тебе підготуємо.

Потім клацнула запальничкою, відчинила двері машини і з усмішкою промовила:

— Все, тепер підсмажишся, — і підпалила кофту Марії. Полум’я метнулося вгору, і Марія могла би поклястися, що хлопець тихо сказав: «Пробач».

Вони вже пройшли половину бульвару, коли вогонь дістався до бака. Ударив такий вибух, що вухам боляче.

Дівчина зробила танцювальний крок, як балерина, і крикнула на весь голос:

— Бувай, дівчинко!

Як розгоряться...

ДІВЧИНА РОЗПЛЮЩИЛА ОЧІ. ВОНА ДРІМАЛА ― І ОСЬ РІЗКО ПРОКИНУЛАСЯ. Роззирнулася — ця жахлива кімната так не схожа на її дім, про який колись дбала мати. І сирість — у всьому будинку тхнуло сирістю. Це ірландська погода? Ні, недбалий господар дешевих квартир.

Вона тихо всміхнулася від думки: «І його теж можна познайомити з вогнем».

Хоч їй зараз вчувався запах диму, ніби горіло десь зовсім близько, вона дозволила запаху огорнути себе, здійняти в повітря.

Вона була шалено рада, розсміялася, потім обхопила руками власне худе тіло, пригортаючи до себе вражаючу новину — вона вбила вже двох. Від цього накотив такий приплив адреналіну й сили, як зовсім нове, незнане сп’яніння. А проте їй мало. Ще... потрібно ще.

Краєм ока вона бачила спалах вогню. Зайнявся він у кутку кімнати, поповз угору стіною, але коли вона озирнулася до нього, то зник. Коли таке відбувалось (а ставалося це дедалі частіше), вона зазвичай дивилася на людей навколо, на їхню реакцію. Не могла повірити, що вони цього не бачать, — але справді ніхто, крім неї, нічого особливого не помічав. Це тільки підтверджувало: пітьма обрала її. Тільки вона може чути темний сценарій, лихий план помсти і виконати його.

Від вогняних видінь серце билося частіше.

Пригадала, як вилітали в Ірландію літаком компанії «Aer Lingus», і стюардеса питала, чи вони зібрались у відпустку. У кутку салону горіло полум’я — що, ніхто більше його не бачив? А дівчина тоді всміхнулась і відказала: «Так, родинна поїздка. Буде гарно, як у старі добрі часи, — і через паузу додала: — Наша мама вже там».

Стюардеса подумала, як приємно зустріти таку дружну родину, і пообіцяла: «Ви полюбите Ірландію».

Дівчина відірвала очі від пекельних вогнів, які загорялися понад крилами літака, й відповіла: «А вона — нас».

Найтяжчий біль — втрачати дитину.

Я МІГ БИ ВЗЯТИ ТАКСІ ДО ЛІКАРНІ, АЛЕ ХОТІВ БОДАЙ ТРОХИ ЗАТРИМАТИ НОВИНИ, ЯКІ БОЯВСЯ ПОЧУТИ.

Коді прийшов до мене, щоб стати напарником у розслідуваннях, і являв собою суміш наївності, псевдоамериканської зухвалості й надокучливості.

І сталося неймовірне. Ненавиджу починати життя заново, але, бляха, ми здружились. Я полюбив цю дитину. Дратував мене він як сто чортів, а при тому іноді витворяв щось таке, що в мене серце заходилося від зворушення: наприклад, купував мені дорогущу шкіряну куртку. Вона була на мені, коли в нього стріляли, спереду всюди була кров. Я спалив її.

Одного пам’ятного дня ми пішли на матч із герлінгу, купили шарфик команди, репетували, як банші, потім наїлися від пуза і наприкінці того прекрасного дня тільки що не обійнялися.

Зі мною тоді було таке, що траплялося ой як рідко — я був щасливий.

Але mo croi briste — серце моє розбите.

Сформулюю так: кого ірландські боги хочуть знищити, тому дають крихту радості. Принаймні мене вони регулярно доконують саме в такий спосіб.

Кілька людей питало, чи він мій син. Я страшенно радів і почав саме так його і сприймати. Шанс мати сім’ю, мрія, яку я навіть сам собі забороняв.

Коли снайпер прострелив у ньому оті кілька дірок, він пропалив у моїй душі такі наскрізні рани, які вже ніколи не загояться.

Я все ходив і ходив по колу, гадаючи, чиїх це рук справа. Тип, який переслідував Рідж, а я його викрив, мав вагоме алібі; Кеті Беллінгем, дружина мого найкращого друга Джеффа, безумовно, мала мотив — через мене загинула їхня трирічна дочка, — але зникла, і шукати її я не поспішав. Третім варіантом була Кейт Клер, сестра Майкла, який, імовірно, відрубав голову отцю Джойсу і за яким я йшов до самої брами пекла. Один із найжахливіших моментів тут полягав у тому, що Майкл Клер мені насправді подобався, і, Господи Боже мій, ставши в дитинстві жертвою священника-збоченця, він і так довго й тяжко мучився, доки не вчинив самогубство. Кейт, як виявилося, полетіла кудись на Далекий Схід, і наразі місце її перебування лишалося невідомим.

По правді, мені вже було все одно, хто саме стріляв. Я просто хотів, щоб Коді до мене повернувся, а тоді я б уже зайнявся тим стрілякою, ким би він, сволота, не був. І зайнявся б епічно й біблійно.

Я дістався до лікарні, серце майже вискакувало з грудей. Підійшов до палати, зустрів медсестру. Вона вже знала мене на лице за щоденними відвідинами, навіть називала на ім’я. Почала:

— Ах, Джеку, мої співчуття...

У мене голова пішла обертом, і не встиг я перевести дух, як підійшла якась пара, і медсестра сказала:

— Це батьки Коді.

І вигляд у них був ще той — жахливий вираз повної невіри власним очам.

Чоловік, під сімдесят, у гарному костюмі, з перекошеним від гніву обличчям, прогарчав:

— Це ти Тейлор?!

Я кивнув, мене й досі хитало після перших слів медсестри.

Він плюнув мені в лице:

— Сволота, через тебе нашого сина вбили!

Дружина відтягла його й повела кудись коридором, а той усе кричав:

— Щоб ти горів у пеклі!

Запала важка тиша — таке повне безгоміння, коли людину проклинають жахливим прокльоном. Усі присутні завмерли в непідробному шоці.

Ноги в мене затремтіли. Не ледь помітним дрожем, а повноцінним, після якого ноги взагалі підкошуються.

Наступна година минула як у тумані. Може, я просився поглянути на Коді, але точно не пам’ятаю. З незрозумілих причин опинився в кав’ярні внизу: переді мною — чашка кави, а навколо — повний відчай.

— З вами все гаразд?

Я поглянув і побачив жінку років під п’ятдесят, з добрим поважним обличчям, довгим темним волоссям, великими очима і (просто дивно, як розум не припиняє працювати на певному рівні) з легким акцентом. Англійська не була її рідною мовою.

Я запитав, майже осудливо:

— Ви не з Ірландії?

Вона злегка всміхнулася:

— А вам потрібна людина з Ірландії?

Блін, що це за фігня? Я сказав:

— Мені ніхто не потрібен.

На мить здалося, що вона ось-ось торкнеться моєї руки — то була б жахлива помилка. Натомість вона промовила:

— Вам погано. У вас хтось помер?

Мій найдавніший товариш, гнів, уже стояв у бойовій стійці. Я спустив цього собаку і гаркнув:

— А ви, блін, хто така?! Дайте мені спокій.

Вона встала і промовила:

— Мене звати Джина. Я відчуваю, що ви хороша людина, і хочу вам допомогти, — і посунула до мене візитівку.

Я відказав:

— То відчуйте й таке: я хочу, щоб ви відчепилися.

Вона так і зробила.

Хтозна-чому — мабуть, у нападі божевілля — я сунув візитівку в кишеню.

Потім вийшов, поливав сильний дощ. Я буркнув собі під ніс:

— Ну й добре, може, застуджусь і здохну нахер.

Просто за парадними дверима лікарні стояла непроникна хмара справдешнього диму. То був не туман, ні — курці збилися докупи, як налякані прокажені. Ось уже рік як заборонили паління, і такі групки ізгоїв суспільства стали звичним видовищем: мерзнуть узимку, сміються влітку — якщо ірландське літо взагалі гідне цієї назви.

Виникло нове явище, яке отримало назву «нікотиновий роман». Курці заводять розмови; залежність їх об’єднує, і соціальні бар’єри, подолання яких за інших обставин забрало б значно більше сил і часу, розчиняються буквально як дим. Такий флірт отримав назву «слірт» — із першою літерою від слова «сигарета».

Я поліз у кишеню по цигарки, згадав, що вже не палю, та й не п’ю теж. Ні, я був надто зайнятий тим, що вбивав усе мені небайдуже.

Якби хтось із курців помітив мій жест і пригостив — я б, мабуть, не відмовився. Стояв і дивився просто на «River Inn» по той бік вулиці. Пішов.

Був уже біля хвіртки, збирався вийти з території лікарні, коли почув:

— Джек?

А тепер, бляха, що?

Чоловік за тридцять, одягнений добре, але неофіційно, приємної зовнішності, проте якийсь ніби сторожкий. Оце і ввімкнуло мені пам’ять.

— Стюарт?

Мій колишній дилер. Його взяли, посадили на шість років, потім він найняв мене розслідувати загибель своєї сестри — ту історію вважали нещасним випадком. Справа стала однією з найгірших у моєму житті і спричинилася до того, що загинула Серена Мей, дівчинка з синдромом Дауна, дитина Джеффа й Кеті.

Він усміхнувся мені, але без тепла. Мабуть, якщо людина відсидить, навряд чи до її характерних рис після того належатиме привітність. Коли я навідував його у в’язниці, у нього був вибитий зуб — і це лише те, що видно сторонньому. Я звернув увагу, що зуб він вставив. А очі — коли я зустрів його вперше, вони були повні енергії, а тепер нагадували политий водою граніт.

Він запитав:

— З тобою все нормально? У тебе такий вигляд, наче хтось помер.

І що на це казати? Впасти йому під ноги й заревти, як дитина? Вдати скелю непорушну і сказати: «А, пусте!»

Я відповів:

— Люди весь час помирають.

Він замислився над цим і сказав:

— У мене нова квартира, трохи далі отам. Не хочеш зайти, посидіти?

Трохи помовчав і додав:

— Чи кави випити?

Хто тільки не знав про мої стосунки з алкоголем! Я відповів:

— А чом би й ні?

І ми пішли в бік церкви Святого Йосифа. Не встигли заговорити, як повз поволі проїхала машина ґардів і копи зміряли нас холодними поглядами.

Стюарт подивився вслід їм, а потім сказав:

— Не дадуть пройти спокійно.

Амінь.

Його квартира була біля «рогу Кука». У тамтешньому пабі, майже пам’ятці Ґолвея, у вікні стояла табличка «ПРОДАЄТЬСЯ», але де її нема?

«Ріг Кука» — то буквально центр, де перетинаються три дороги. Можна пройти по Генрі-стріт, з обох боків лепече канал, можна повернути й піти на північ до Шанталли — ця назва буквально перекладається як «стара земля», там і зараз живуть одні з найкращих і найщиріших людей, яких тільки в житті можна сподіватися зустріти. Або ж можна рушити моїми слідами назад до лікарні. Був і четвертий варіант, тільки ніхто ніколи про нього не казав; ще один шлях — дорога на Солтгілл. Багато років тому вона вела на пагорб Тейлора (не мого родича), де мешкала еліта. Хто мав гроші чи амбіцію, селився там. Так що народ ніколи про те місце не говорив, якщо не йшлося про гроші й амбіції. Проте часи змінювались, і паб «Кук» уже був готовий відчинити двері всім мислителям, які раптом зацікавилися тим, що завжди називали бідняцькою частиною міста.

Гадаєте, жартую?

На цій ділянці самих тільки благодійних крамниць було три.

Ми зайшли в простий двоповерховий будинок, він відчинив двері на першому поверсі й сказав:

— Вітаю в моїй скромній оселі.

Я ніколи не вірив, що люди справді вживають такі кліше. А далі що буде? «Мій дім — твій дім»?

Я бачив будинки й квартири всіх можливих форм і типів, серед них чимало порожніх — від бідності і/або недбалості. Чорт, та я сам у такому виріс. Меблів у нас і так було півтори речі, а однієї особливо холодної зими ми спалили в грубці кухонні стільці.

Думаєте, я веду мову про Ірландію якогось минулого століття? Якби ж то. Мій батько тяжко працював, але іноді роботи просто не було. Мати здавала його найкращий і єдиний костюм у ломбард. Той ломбард і зараз стоїть на Квей-стріт, у наймоднішому районі в нашій багатій і блискучій громаді.

Такої порожньої квартири, як у Стюарта, я ще не зустрічав ніколи — камеру Томаса Мертона бачив на фотографіях. Один стілець із твердою спинкою, крихітний диван і дві цитати в рамках на стіні.

Моя реакція Стюарта повеселила:

— Пусто, еге ж?

Я видихнув і спитав:

— Це ти в’їжджаєш чи виїжджаєш?

Він розвів руками:

— В’язниця вчить багато чого — наприклад, бути готовим до жорстокості, спрямованої на кого трапиться, і це просто оборона; і ще важливіше, вчить, що не мати нічого — це добре. Я ось уже певний час вивчаю майстрів дзену і наближаюся до чистого спокою.

Я хотів якось його піддражнити (мовляв, як до чистого спирту), але не став. А вголос мовив:

— Про дзен я знаю зовсім трохи.

Він почекав, тож я ніяково сказав:

— «Спочатку екстаз, потім прання»⁶.

Він розсміявся, і в цьому сміху вже з’явилося трохи теплоти:

— Ти у своєму репертуарі, Джеку. Типово твій вибір.

Я б посперечався, але, правду кажучи, просто не міг пережити те, що сталося з Коді. У мене стояв перед очима його образ, як він давав мені візитівки з нашими прізвищами і все його обличчя світилося ентузіазмом та бажанням мене порадувати. Мене пробив дрож, я затрусився всім тілом.

Стюарт сказав:

— Ого, дядьку, ну тебе й притисло. Сідай-но, я тобі зараз щось принесу.

Я сів на твердий стілець, ну звісно — простота в усьому, а Стюарт з’явився зі склянкою води й двома таблетками.

— Випий.

Тримаючи їх на долоні, я сказав:

— А я гадав, що ти вже наркобізнесом по горло ситий.

Він не став звертати увагу на цю образу. Жестом звелів мені випити — я так і зробив. Він відповів:

— Я справу залишив, але трохи... необхідного маю. Вийшов із в’язниці, але це не означає, що я колись від неї звільнюся. Прокидаюся вночі, обливаюся потом: я знову там, і якийсь жирний мугир болотяний намагається мені запхати в зад. Гадаю, навряд чи треба пояснювати, Джеку, що таке напади паніки.

Це має бути викарбувано на коннемарському камені. Отакий, бляха, дзен.

Задзвонив його мобільний, і він сказав:

— Мені треба відповісти. А ти просто спокійно посидь.

Як там воно в Біблії? «Будь спокійний і знай»?⁷

А знати — це, як кажуть американці, печалька.

Я відчалив кудись у білу порожнечу. Розум просто вимикається, тільки щось тихенько гуде в голові, а подивитися на себе збоку — побачиш характерний чавунний погляд.

Потім Стюарт повернувся, я поглянув на годинник: виявилося, минула майже година. Я вже заспокоївся, розпружився, забив на все великий болт; завдяки невідомій хріні від Стюарта мені вже нічого не боліло.

Я підвівся, підійшов до стіни, прочитав одну з цитат у рамках. Вона була ось яка:

Фундаментальна омана нашої дійсності — це уявлення про те, що я тут, а ти — десь там.

Автором цього вислову був якийсь Ясутані.

Я сказав:

— Глибокодумно.

Стюарт поміркував над цим, відтак сказав:

— Ризикую повторитись, але, по-моєму, тебе це теж стосується.

Ці таблетки, хай які вони були й для чого, працювали будь здоров. Я був розслаблений — це для мене таке саме чуже явище, як бути милим і люб’язним, — а в голові панувала ясність. Отоді лише я й зрозумів, наскільки мене обтяжували страх, горе й тривога за Коді. Може бути, що людина наскрізь просочена печаллю, занурена в журбу, є ходячим місивом меланхолії?

Отакий був я.

Я запитав:

— Чув колись про Крейґа Макдональда?

Стюарт просто мовчки на мене подивився.

— Він був редактором газети в Огайо, а потім почав писати романи, які стали бестселерами. Написав таку книгу про біль, аж зуби тягне, — сказав я.

Він трохи над цим подумав, потім сказав:

— Саме твоя книжка.

Я зітхнув:

— Читаючи таке, почуваєшся менш самотнім.

Він простягнув мені баночку з таблетками:

— Ось іще такі. Накотить — ковтнеш трохи цих красунь, і, ну, настане типу чіл.

Цей американський вираз він ужив з більш ніж тінню злості й роздратування.

Я сказав:

— Чорт, та ти мені здорово допомагаєш.

Він стенув плечима, а я ж хотів знати, то й запитав:

— А чому?

Він здивувався, за кілька секунд опанував себе і сказав: — Ти довів, що моя сестра загинула не через випадковість по п’яні. Я тобі зобов’язаний.

Цього я не бажав.

— Слухай, друже, ти мені заплатив, і чимало. Ми розрахувалися, ми квити, можна рухатися далі.

Він усміхнувся трохи печально і сказав:

— Може, ти моєї допомоги не приймеш, бо ти впертий, і взагалі. Ти весь час хочеш передавати у світ, що, мовляв, нікому нема діла до старого Джека Тейлора, ніхто йому не винен і він нікому. А я тебе по-іншому бачу. Ти мені подобаєшся. Звісно, іноді можеш дістати до печінок, бачить Бог, пелька в тебе чорна. Але підсумок такий, що ти рідкість, бо порядний. З вадами, і то, бляха, більшими, ніж багато в кого, але ти не холодний. І повір мені, після того як я відсидів у «Маунтджой», дуже добре знаю, як це — коли в людини крижане серце.

Оце так промову виголосив. Я зібрався йти:

— Ти мені даєш більше, ніж я здатний відплатити, але... дякую.

Він вручив візитівку:

— Мої номери. Захочеш поговорити чи трохи дзену — я тут.

Я не втримався і запитав:

— Ти й далі барижиш?

Його ці слова зачепили, він навіть смикнувся:

— Як я й казав, дядьку, пелька в тебе чорна. Ну а чи торгую? Таки так, але не наркотою.

Більше він нічого не сказав, тож я потис йому руку, порадував його цим та й пішов.

П’яниця і дилер — дружня спілка, утворена в мить сюрреалістичної душевної ніжності. Але що я про це знаю? Ніжність — не моя ділянка.

Я вголос пробурмотів:

— До чистого спокою...

Отакий дзен, малята.

А на тому хресті...

НАСТУПНОГО ДНЯ МЕНІ ЗАТЕЛЕФОНУВАЛА МЕДСЕСТРА, З ЯКОЮ Я ПОТОВАРИШУВАВ У ЛІКАРНІ, — РОЗПОВІЛА, КОЛИ Й ДЕ БУДЕ ПОХОРОН, І З РОЗУМІННЯМ І ТРИВОГОЮ ЗАЗНАЧИЛА:

— Містере Тейлор, може, краще б вам там не з’являтися.

Я не знав, що сказати: відчуття було таке, наче мені з маху дали в пику.

Вона квапливо пояснила:

— Його батьки, вони... е-е... вони вимагають, щоб вас... не пускали.

Я спробував якось зреагувати:

— Розумію.

Насправді я такого не розумів.

Медсестра була хорошою людиною, а ця властивість рідкісна так само, як проста люб’язність. Сказав їй:

— Дякую, ви дуже старалися допомогти.

Останні її слова були:

— Ми знаємо, що ви любили цього хлопця по-справжньому. Ми ж бачимо, як до багатьох пацієнтів ніхто не ходить, а ви щодня його навідували, і помітно було, що не з обов’язку. Боже вас благослови, містере Тейлор.

Ой бля.

Мені легше було б з неприкритою ворожістю. Якби вона поставила мені якийсь ультиматум, наприклад. Від доброти я просто розгубився. Та й вона помилялась: я до Коді ходив не лише тому, що його любив. Була там і чистої води провина, кожну мить вона мене мучила.

Я був у своїй квартирі, в руках тримав Стюартову пляшечку, і тут хтось постукав. Я поставив таблетки на стіл і відчинив.

Рідж.

Вигляд у неї був кепський, наче кілька днів не спала. Прийшла у формі. Я її часто бачив у прикиді ґарди, і вона в ньому особливо авторитетного враження не справляла — таке, як дівчинка в поліцейського грається. Очі були червоні, і від неї — що, не здалося? — несло перегаром.

Це Рідж?

Я сказав:

— Заходь.

Вона зайшла, ніби тягнучи на собі вагу всього світу. Сіла, як упала, на диван. Я запитав:

— Тобі, може чаю, кави, води склянку?

Відповіла не одразу. Мені здалося, мотнула головою. А потім вона сказала:

— Мені треба випити. Що в тебе є?

Вона мене роками діймала, що я п’ю. Нотацій дофіга начитала, скандалів наскандалила, а тепер хоче, щоб я їй налив?! Я не втримався й огризнувся:

— Ти хочеш, щоб я тобі налив?!

Вона печально відповіла:

— Ну а хто краще зрозуміє?

Рідж за ці рокинаговорила мені багато гидоти, але оце мене пройняло так, що я навіть міркувати не хотів. Хтозна, що робити з Рідж, коли вона страждає.

Вона сказала:

— Мене ця смерть підкосила.

Отепер і мене, за її словами, «підкосило». Вона ж навіть не знала Коді. Я крикнув:

— Та ти навіть його не знала!

Вона випросталась і запитала:

— Кого «його»? Це не «він» — це сестра того хлопця, Марія.

Мій порожній погляд її розізлив, і вона майже закричала:

— Та розп’ятого хлопця! Ти вже й забув про нього, хоч обіцяв щось дізнатися. Ну та нехай, можеш розслабитись. Його сестру Марію спалили в машині. Упізнали тільки за правами й зубами. Все решта... все згоріло... к хуям, на попіл.

Кімната переді мною загойдалася. Сказане не вкладалось у голові, і я схопився за стінку. Вона підскочила — тепер захвилювалася за мене:

— Джеку! Джеку, що з тобою? — і простягла руку.

Я відмахнувся, віддихався й трохи попустився. Вона відступила, потім запитала:

— Ти казав «його» — це про кого?

У горлі стояв клубок. Нарешті я спромігся:

— Коді помер. Так, отой шмаркач, який в оце все вліз, і знаєш що? Тобі сподобається: його рідня не хоче, щоб я приходив на похорон. Отакі пироги з кошенятами.

Вона знову впала на диван і сказала:

— Вийди і купи мені випити, чуєш.

І, блін, чом би й ні?

Світ зовсім схибнувся, так що в цьому була певна вивернута ірландська логіка. Я сказав бадьорим, святковим тоном:

— Ага, щас принесу. Посидь тут трошки, відпочинь, а я вийду, чогось побухати нарию.

Продавець в алкогольному мене знав, а я навалив повний кошик горілки, коктейлів, «Джеймісона», і він стривожено витріщався. Я додав ще горішків і чипсів, запитав:

— Скільки з мене?

Він знав, що я довгенько сидів у зав’язці, і вже щось зібрався був сказати, але я так зиркнув, що йому негайно перехотілося: я б його за барки через касу вхопив. Продавець мовчки пробив товар. Розраховуючись, я спитав:

— А правда гарно, що я не палю?

Він змовчав.

Така от фігня.

Задзвонив мобільний. Я витяг його з кишені. Вуха підводили (а що не підводило?), але все-таки розчув:

— Джеку, це Ойн Гітон.

Голос у нього був п’яний.

— Якого хера тобі треба?

Він так ахнув від несподіванки, що я навіть почув, і сказав:

— Я знайшов собакокрадів.

Господи Ісусе!

Собаки? Зараз?

Я сказав:

— І що, тобі зразу медаль дати? Спробуй пригадати, що ти служив у ґардах. Візьми ініціативу, розплутай цю хрінь.

У його голосі була якась така нотка, яку мені варто було б розпізнати. Він сказав:

— Але, Джеку...

Я не дав договорити:

— І постарайся хабарів не брати, окей? За це ж тебе виперли?

Я повернувся на хату й гучно поставив торбу з бухлом на стіл:

— Не знав, що взяти краще, то набрав усього.

Вона невизначено махнула рукою, тож я відкрив горілку, налив таку кількість, яка здавалася мені нешкідливою для здоров’я, зміксував коктейль і дав їй. Рідж схопила — і залпом видула пів склянки, зітхнула. Чесне слово, аж у своєму шлунку те саме відчув. Сам пішов на кухню, заварив кави, взяв дві Стюартові таблетки й запив водою.

Дивна грань залежності: хоча й знаєш, що таблетки тобі справді допоможуть, заспокоять, але ти б радо проміняв їх на миттєвий спалах, на скороминущу, пекучу радість від чарки алкоголю.

Пішов до Рідж, сів навпроти й запитав:

— А коли вбили дівчину?

Вона дивилася в склянку, вже порожню, з тим виразом, який я не раз помічав за собою: де ж воно поділося? Мертвим, монотонним голосом пояснила:

— Я чергувала дві доби. Чула, медик казав, «палала, як смолоскип» — от саме таким словом, наче в американському кіно.

Другий раз я їй не наливав. Своє зробив. Хоче набратися до непритомності — хай сама. Сказав:

— Отже, очевидно, хтось налаштований саме проти цієї родини. Але, за нашими даними, там не йдеться ні про наркотики, ні про вендету.

І тут мені сяйнуло:

— А про другого брата ти щось дізналася?

Вона витягла свій записник — важкий, здоровий, я сам такий носив, коли в ґардах був. Відчув укол жалю за минулим. Писала вона швидко й недбало. Сказала:

— Так, його звати Рорі. Він у Лондоні, але поки що ми не змогли зв’язатися з ним.

Я нахилявся до неї, а вона раптом відсахнулася:

— Чого ти до мене хилишся? Оглух чи що?

Я вирішив, що цим наразі з нею ділитися ні до чого.

Тепер вона підвелася. Стала застібати піджак, сказала:

— Ми цим займемося.

Я попередив:

— Може, ти б поспала? Я про те, що коли вони горілку внюхають, не діло буде.

На обличчі в неї була написана чиста злість, і вона сказала:

— Та ну їх нахер.

Тепер вона мені значно більше подобалася. Я показав на бухло:

— Що мені з оцим робити?

Очі в неї стали як вугіль:

— Та щось придумаєш.

Тепер вона подобалася мені менше.

Перехрестиш мене — вб’ю.

Старовинна ґолвейська погроза

ДІВЧИНА ТОРКАЛАСЯ ПАЛЬЦЯМИ СРІБНОГО ХРЕСТИКА НА ШИЇ. Вона знала: ні батько, ні брат не розуміють, що означав хрест для неї та її матері.

Мати була ревною ірландською католичкою, а шлюб з англійцем тільки посилив її пристрасть. Знову і знову вона казала дочці: «Христос помер на хресті за наші гріхи, і світ тебе теж розіпне, якщо дозволиш».

Логіка не відігравала тут вагомої ролі. Коли в людини ірландська віра, тяжке почуття провини й розлад особистості, вона готова до символів. Ідеєю фікс матері було розп’яття, домівка повнилася Христами, що корчились і звивались, усіляких форм та розмірів. А звідки взялася ця одержимість, знала тільки дочка. Вона раніше цього не розповідала, та й зараз не збиралася ділитися. Чоловіки ніколи не зрозуміють.

Дівчина підвелася. Вона стояла на колінах і молилася — не католицькому Богові, а цій новій темній силі, яка так наснажувала її. Підійшла до дзеркала, побачила, як на шиї блищить срібний хрестик, і краєм ока знову помітила знайоме полум’я в кутку.

Ух!

Коли подивилася на нього прямо, воно зникло.

Дівчина посміхнулася.

Хрест був кельтський, мати подарувала його на шістнадцятиріччя й сказала: «Ніколи не забувай про хрест».

Материна таємниця, істинна причина отих усіх хрестів, виразно пригадалася їй. Бачила це як сцену з кіно. Їй дванадцять, вона була готова весь час триматися за материну спідницю, і от якось увечері раніше повернулася зі школи й побачила, що мати плаче на кухні, а біля раковини стоїть порожня пляшка з-під хересу. Мати ніколи не пила, а в отакому стані вона пригорнула дочку й розповіла, що перед тим, як познайомилася з її батьком, мала зробити аборт. Сказала, це така жахлива мука, наче тебе розпинають.

Потім додала: «Кожним днем життя я розплачуюся за цей гріх». І вона міцно, до болю схопила дочку за зап’ястя й застерегла: «Якщо хтось по-справжньому тебе скривдить, то поквитатися з ним є лише один спосіб. Знаєш який?»

Дівчинка злякано мотнула головою, по щоках текли сльози. Мати крижаним голосом промовила: «Прибити його до хреста, як нашого Господа Бога прибили, і забивати цвяхи з усією пристрастю, яку Спаситель нам заповів».

У четвер увечері я вбив людину.

Принаймні я так гадаю.

Звичайно, я постарався як міг.

Я пішов у кінотеатр. Фільм — перепрошую, не буду, як американці, казати на нього «кіно» — так от, фільм «На узбіччі» розхвалювали просто до небес: Пол Джаматті з присоромленим виразом обличчя, типу як у мене, — Вуді Аллен нового відчаю. Але оце постійне пиття вина мене добивало. Я вино ніколи особливо не шанував — моє бухло повинне бути швидким і смертельним. Проте в роті стояв смак мерло, ну а з проблемним слухом, попри все dolby digital stereo, діалоги я чув через раз. Так що вийшов, не дочекавшись кінця.

Коли я виходив, касир запитав:

— Що, не сподобалось?

У нього було одне з таких ірландських облич, що на вигляд як варені: червоні щоки, губи як ті раки, бліда шкіра, — а акцент усе одно американський.

— Ні, занадто сподобалось.

Він подивився на мене красномовно: «Ну, старий, ти вже seafóid» («шафóдь», божевільний по-ірландськи). А сказав таке, наче в Кентуккі народився:

— Ну, на вкус і цвет, сам знаєш...

От блін.

Сіялася дрібна мжичка. Нічого особливого, просто нагадування, що перебуваєш у країні báisteach («баштех», тобто дощу). На мені був об’єкт інвентарний номер 8234, старе моє ґардівське пальто. Його, як і мене самого, вже і палили, і били, і ногами топтали, а воно все трималося, Я підняв комір і замислився, чи не взяти кебаб із собою. Біда в тому, що до нього треба зразу брати шість банок пива.

Зі мною порівнявся якийсь чоловік — високий, пивне пузо, часниковий віддих, запах «Ґіннеса» з усіх пор. Сказав:

— Ти Тейлор.

У голосі — тінь загрози, злості, і я розумів, що добром це не скінчиться. Щоб його почути, доводилося напружувати слух, хоч я не так уже й хотів знати, з яким гівном цей тип прийшов. Усім тілом він виражав щось зовсім недобре.

— Ну і?..

Він схилився до мене, напираючи всім тілом, і сказав:

— Дітовбивця.

Я спалахнув. Від будь-якої згадки про Серену Мей мене всього скручувало. Не встиг я відповісти, як він додав:

— А тепер і в тебе бідолашну дитину вбили.

Коді.

Я зупинився. До мого дому веде провулочок від Мерчантс-роуд, і я подався туди. Сказав:

— Я не знаю, хто ти такий, і знати не хочу. Я зараз навпростець додому, і якщо в тебе є розум у голові, ти за мною не підеш.

Я навіть голосу не підвищив — це справді небезпечна ознака, вона свідчить, що я наближаюся до тієї зони, того відчуженого місця, де не діють жодні правила. Мене заманювали в провулки найлихіші сволоти нашої планети, у такому місці мені вибили залізякою зуби. Останні кілька років я був «приймаючою стороною» всіляких побиттів і чого там ще, повалявся на запльованій землі, наотримував копняків по голові від усіляких мудаків. Злість, що розгорялася в мені після загибелі Коді, реакції на мене його батьків, у поєднанні з тим, що я не пив і не курив, сягала смертельно небезпечної позначки.

Це розжарює до білого. Це як крижаний опік. (Якщо виходить не занадто ірландський опис.) Психіка вся електризується, зосереджується... та бля, просто все решта зникає, як не було. Сплеск підіймається від того, що зараз почнеться справжня бійка, — це наче той подвійний «Джеймісон», якого довго собі не дозволяв, а тут хапаєш склянку, залпом випиваєш і ждеш, коли шарахне.

А цей ідіота кусок заіржав і сказав:

— Тікаєш, гівно боязке. Ти що, шмата, тільки на те й здатний? Я тобі зараз таке влаштую — своїх не впізнаєш!

Молодець.

На тому бесіду було скінчено.

Є таке старе прислів’я: «Закон — у судах, справедливість — у провулках». Я завернув у провулок, а він побіг за мною:

— Стій!

Я схилився і вдарив лівим ліктем — влучив по нирках: злющий удар; він судомно ковтнув повітря. Тоді я розвернувся і з маху копнув його по правому коліну. По дорозі до землі підхопив його на кулак, зламавши ніс, — почув, як піддалася кістка. Потім випростався, відступив, даючи йому зрозуміти, що це тільки прелюдія. Я тільки розходився, весь гнів здіймався на повний зріст, і Господи, я радо передчував те, що я зроблю з цим покидьком далі.

Він прогугнив:

— Ти мені носа зламав. Навіщо?

У нього було довге жирне волосся — у такому щось водиться, і то нехороше. Я схопив його за патли і вдарив головою об стіну, почув тихий хрускіт.

— Бачиш зірочки? Побачиш і ще довго будеш бачити!

Він здійняв руку й простогнав:

— Добре, годі, я вже все.

Вже все?

Я схилився до нього й повторив за ним:

— Вже все? Жартуєш? Ми ще навіть не почали. Це тільки анонс розваги.

І тоді я почав бити його системно й методично, застосовуючи кожен брудний прийом, якого навчився в ґардах і на вулиці; коли закінчив, то весь обливався потом. По руках текла кров, зуби боліли від зціплення.

Я подивився на безформну купу на землі й пішов. А потім — будемо вважати, суто від своєї лихої природи — зупинився, підійшов, двічі копнув його в голову черевиком і сказав:

— Отепер ми вже все.

У квартирі я зірвав із себе пальто. Зазвичай такий епізод передусім треба було запити великою склянкою «Джеймісона». Я випив дві таблетки від Стюарта, заварив чаю, додав туди цукру від шоку і подивився на руки. З руками кепсько. На лівій було видно здебільшого кров і садна. Тут допоможе крижана вода. З правою — серйозніше. Можливо, я поламав пальці, подумалося. Уже ламав раніше, так що ця пісня була мені знайома.

Спробував зробити якусь шину, але не виходило обв’язати її навколо руки, а поки шукав підручні матеріали, знайшов візитівку.

Джина де Сантіо

І внизу — телефони.

Як там вона казала? Якщо буде потрібна допомога? От і подивимося, чи вона не свистіла.

Я тяжко набрав її номер, почекав і почув:

— Sì?

Вирішив узяти бика за роги:

— Це Джек Тейлор. Ви дали мені свою картку в лікарні й сказали дзвонити, якщо буде потрібна допомога?

Я помітив, що в неї сонний голос, — ну детектив я чи ні? Вона на кілька секунд замислилась і сказала:

— А, так, містере Тейлор. Не чекала, що ви зателефонуєте.

Я вже зібрався відказати: «То якого хріна візитівку давали?» Але сказав:

— От зараз мені потрібна допомога.

На мій подив, вона відповіла:

— Я прийду.

Життя — чи пак люди — щойно втрачаєш надії на все це лайно довкола, вони тебе дивують. Мабуть, саме тому я й далі вранці встаю. Я назвав адресу і попросив:

— Принесіть чогось такого... в мене кістки поламані.

Може, задумається.

Так і було, а потім вона сказала:

— За двадцять хвилин буду.

Отакої.

До її появи Стюартові таблетки вже подіяли. Жінка просто світилась, і я відчув щось таке, чого давно зі мною не бувало. Якесь хвилювання.

От блін.

На ній був старий світшот з логотипом «Trinity», поношені джинси, кросівки й бежевий дощовик. Волосся відкинула назад, і вигляд у неї був чарівно розхристаний.

— Я справді вдячний, що ви прийшли, при тому що навіть зі мною не знайомі.

Вона роззиралася по хаті, як може тільки жінка. Не зовсім критично, хоча не без того, але радше оцінюючи все, не минаючи жодної деталі. Її очі на мить зупинилися на шторах, і я зрозумів, що вона подумала: «А коли ж їх прали, цікаво?»

Чоловіки при цьому думають: «А випити тут є?»

При ній була невелика валізка з усіма ознаками активного використання.

Джина сказала:

— Можливо, я знаю вас краще, ніж вам здається. Маю ступінь доктора, але здебільшого працюю терапевткою.

Цей легкий акцент звучав дуже привабливо — ніби вона виточує правильну вимову.

Я запитав:

— Може, вам чаю, кави? Ну і ще в мене є «Джеймісон» і горілка.

Вона подивилася на мене, ніби питаючи: «У нас тут що, світський захід?» Уголос сказала:

— Сідайте, поглянемо, що ви з собою зробили.

Діяла вона ретельно. Промила, очистила рани, суто по-лікарськи погмукала, наклала шину на пальці правої руки.

— Ці пальці колись уже ламались, але я доволі певна, що зараз вони поламані знову. Хоча тут потрібно для точності зробити рентген, але мені не здається, що ви поспішаєте з цим?

Коли мої руки були акуратно перемотані білими бинтами, вона зробила крок назад і поглянула на свою роботу:

— Жити будете, але завтра ж сходіть до лікарні.

Я почувався дуже розслаблено, зовсім нічого не боліло, а ще я міг уповні оцінити її запах: вона пахла жінкою і ще чимось, що я визначити точно не міг, але мені воно сподобалося.

Вона поглянула на годинник — дуже тонкий «Ролекс» — і сказала:

— Отепер би я випила — горілки з тоніком. Завтра не на роботу, можу відлежатися.

Я б теж хотів із нею полежати. Це все Стюартові таблетки.

Вона спитала, чи сильно мені боляче, і мій внутрішній наркоман сказав: «Збреши як слід!»

Я і збрехав.

Вона дістала з сумочки якісь таблетки, відміряла по-лікарськи, уважно, щоб, крий Боже, не дати більше, ніж необхідно. Сказала:

— Це дуже сильні. З алкоголем не поєднуйте.

Я постарався не надто жадібно їх схопити. Вибудовував собі чудову захисну заначку. Налив їй і запитав:

— А чому ви прийшли? Маю на увазі, ситуація, як це... дуже нештатна...

Вона зітхнула — і тоді я впізнав запах. Олія пачулі, такою хіпани торгували. Не знаю чому, але цей запах давав мені надію. На що? Та не знаю, в мене давненько ніяких надій не бувало. Я просто прийняв це, не аналізуючи.

Вона подивилася в склянку. Я розумів: там відповіді немає. Певна ілюзія — так, але правди не знайдеш. Вона сказала:

— Я з Неаполя. Ми росли в бідності. Я вийшла за ірландського лікаря, це довга історія, його вже немає, і в нас була дочка Консуело, дивовижно красива дівчинка. Померла три роки тому.

Вона зробила добрий ковток горілки й продовжила:

— Мені випало долучитися до найексклюзивнішого у світі клубу — клубу жертв. Ніхто не хоче до нього належати, нас об’єднує біль, який ніколи не минає, і ми навіть без слів упізнаємо одне одного. Пережити власну дитину — найтяжча мука, яку може накинути людині світ. І коли я побачила вас, вираз ваших очей, то зрозуміла: ви теж туди долучилися.

Я хотів сказати: «Та ну, йди комусь іншому ці свої терапевтичні казочки розкажи!» Навіть таблетки не могли заглушити цю злість. Уголос же сказав:

— Я, звісно, дуже вам вдячний за допомогу, але не треба робити ніяких припущень щодо мене і моєї втрати.

Прозвучало так люто, як я й задумав. Вона злегка всміхнулась і кивнула:

— Я розумію гнів.

Я хотів схопити її, струснути й крикнути: «Що, правда розумієш? Та хрін там!»

Вона тихо промовила:

— Це одна з п’ятьох стадій горя.

Я підскочив на ноги:

— У мене? У мене зводиться до двох: я злюсь і п’ю.

Вона підвелась і сказала:

— Мені вже треба йти. Я б охоче провела з вами час, містере Джек Тейлор, — і торкнулася мого обличчя пальцем. Обпекло сильніше, ніж плювок батька Коді.

Я зам’явся:

— Ви маєте на увазі побачення?

Вона вже була біля дверей:

— Ні, я маю на увазі розраду.

— Я не потребую розради.

Коли вона рушила сходами вниз, то кинула:

— Я не про вас говорила.

Коли вона пішла, я не міг знайти собі місця, не знав, що й думати. Взяв з полиці книжку, розгорнув у випадковому місці, прочитав:

... якщо людина хоч раз дозволяє собі вбивство, то дуже скоро вона спокійно ставитиметься до грабунку, а після грабунку настане черга пияцтва й недотримання суботи, ну а звідти — лише крок до неввічливості й лінощів...

Що це, в чорта, таке? Подивися, хто автор — Томас де Квінсі.

Вінні з книгарні Чарлі Вірна нещодавно підкинув мені цілу гору книжок. Серед них було багато старих, і Вінні зауважив: «Тут є том одного віку з вами!»

Я відклав книгу й подумав, що з наведеного списку мені бракує тільки лінощів. Але якщо врахувати, що я так і не розібрався з тим, хто застрелив Коді, то, схоже, я таки пройшов усі пункти. Розумів, що насправді мав займатися тим, усю увагу спрямувати на пошук стрільця, але було страшно. А раптом це Кеті, дружина Джеффа? Я знищив її дочку, її чоловіка, все її життя.

Я випив одну з таблеток від Джини і почекав. Голова не зсувалася з мертвої точки, то я подумав: «А, лайно собаче».

Вирішив усе одно лягти — і вісімнадцять годин проспав. Якщо бачив сни, то їх не пам’ятаю, але, без сумніву, особливо веселими вони не були. Як завжди.

Просякнуті потом простирадла, коли прокинувся, це підтвердили. Звична річ.

А поки я спав, з каналу виловили тіло Ойна Гітона. Його собаче розслідування скінчилося.

Якщо носити в кишені хрестик, ніяка біда вас не зачепить.

Ірландський священник у проповіді

Місцевий зауважив: «Проти нього і хресту кишені не допоможе!»

КОЛИ Я ОТЯМИВСЯ, ПЕРШИМ ВІДЧУТТЯМ БУЛО ПОЛЕГШЕННЯ, ЩО НЕ ПИВ. Тоді поглянув на годинник і стривожено виявив, що проспав майже вісімнадцять годин і... хочу їсти.

Права рука пульсувала, але не так болісно, як я очікував. А той, у провулку — як він, цікаво? Я прийняв душ, зробив собі кави, щоб розворушитись, і вдягнув білу сорочку, чисті джинси й твідовий піджак із благодійної крамниці. На ліктях там були шкіряні латки, і якби в мене була люлька, то я б нагадував якогось героя роману Джона Чівера або професора, який переживає не найкращі дні. Голячись, ризикнув поглянути собі в очі у дзеркалі. Вони не виказували в мені вбивцю, але очі рідко це роблять. Усі вбивці й негідники, яких мені випадало зустрічати (а випадало стільки, що на мій вік уже з запасом вистачить), мали дуже приємні очі.

Я трохи послухав новини — там казали про чоловіка, якого знайшли в провулку сильно побитим і відправили в інтенсивну терапію. Чи зітхнув я з полегшенням?

Ні.

Подався надвір, тепер уже звичним маршрутом до верхньої частини площі Ейр — поглянути, як іде ремонт.

Ніяк не йшов.

Завернув у бік центру, пройшов крамницю Фоллера, з жалем у серці поглянув на ряди золотих кладдахських перснів, а тоді перейшов на інший бік і зайшов у торговельний центр на площі Ейр. Там є ресторан, де й нині подають меню серцевого нападу: смажать усілякі яєшні з тоннами холестерину й без нотацій. Я замовив особливий сніданок — добрячий, з усім тим мотлохом, що забиває артерії: смажений бекон, дві сардельки, чорний пудинг, яйце, тости, чайник чаю. Зайняв столик у глибині і майже половину страви з'їв, коли з’явився мій найзліший ворог.

Отець Малахія.

Не став питати, чи можна, просто сів і з осудом спитав: — Де ти був?

Я саме жував другу сардельку, тож відповів десь за секунду. Малахія, даруйте за грубий каламбур, аж димився від злості, бо в ресторані не можна було палити. Він із тих ненормальних, через яких пожежна сигналізація вмикається о третій ночі.

Життя для нього — це просто надокучливі події між цигарками. Він був блідий, як бувають курці, обличчя сильно пооране зморшками, дихав із тихим свистом, майже гудінням.

Я вирішив сказати правду, до чого в церкві не звикли:

— Спав.

Він люто кинув:

— Радше просиплявся!

Я не збирався давати спуску цьому смердюку і сказав: — Я не п’ю.

Він пирхнув. Цей звук вискочив з його ніздрів і не надто тішив вухо, особливо людині, яка саме снідає. Він сказав:

— Ти похорон пропустив. Цього твого друга ховали, а ти навіть не потрудився сраку з ліжка підняти?

Я втримався, не підвищив голосу і налив собі чаю.

— Мене просили не приходити.

Він видав якийсь смішок — радісний?

— Ну, заради всього святого, тебе на похорон не пустили, оце ти красава.

Я відчув, що терпець уривається; але ні, він не виведе мене з рівноваги. Запитав:

— І як пройшло?

— «Як пройшло?» — передражнив він. — Батьки були розчавлені, а бідолашна його сестра — просто вбита горем.

Я здивовано запитав:

— У нього є сестра?

Малахія аж зрадів:

— Боже ж мій, бідний хлопчина працював з тобою, а ти навіть не знав, що в нього є сестра! Чи не типова ситуація для Тейлора, містера Егоїста, містера Клав’я Навсе!

Наростала спокуса заїхати йому в щелепу, щоб аж лупа посипалася.

Він помітив мої перев’язані руки.

— Знову воюєш?

Я пішов легким шляхом:

— Так, мене тут один піп дуже роздратував.

Він підвівся й запитав:

— А ти знаєш, що з каналу виловили тіло отого колишнього ґарда?

— Що?!

— Гітон прізвище. Отакий пияк, як ти. Зробив світові послугу і втопився.

Я намагався вкласти це в голову, а він додав:

— Тільки собаку нічого було з собою брати — оце був дивний номер.

— Собаку?!

— Цей паскудник собі до живота собаку прив’язав. Ну який збоченець може зробити таке з одним із найдобріших Божих створінь?

Оце я вирішив тримати себе в руках називається: Малахія дістав мене з усіх можливих боків. Я не мав і тіні сумніву: в тій смерті винен я. Ця справа з собаками здавалася такою банальною. А тепер виявилася зовсім не такою, і в мене не було й гадки, що за чортівня відбувається.

Наступні кілька годин я обходив паби, букмекерські контори та інші місця, куди вчащав Ойн Гітон, і довідався, що у вечір смерті він прямував на склад на Фазер-Ґріффін-роуд. Одному з приятелів розказав, що ось-ось розкриє велику злочинну схему.

Ще кілька годин я шукав адресу того місця; потім, коли дійшов, уже було зачинено. Але я знав прізвище господаря — такий собі Кінг.

Після того зателефонував Рідж із мобільного, і вона сказала, що має деяку інформацію про Рорі, брата дівчини, яку спалили в машині.

Голова в мене йшла обертом. Дуже багато всього відбувалось одночасно, то я вирішив, що перш ніж діяти в усіх цих справах, треба відіспатися ще ніч.

Рідж прийшла рано-вранці наступного дня. У джинсах і світшоті справляла враження майже розслабленої. Я звернув увагу на її очі — вони були сяйливо-блакитні й блищали, і цього разу одяг до них пасував. Не те щоб особливо гарно сидів, але природно поєднувався з тією певністю, яку вона випромінювала.

Вперше за багато часу вона уважно оглянула мою оселю. Правду кажучи, таке собі місце, нічого особливого. Вітальня, обшарпаний диван, маленький телевізор і, звісно, книжкова полиця, що ломилася від томів. Придивилася до килима — весь у пилюці; потім позирнула на маленьку кухню: чашки в раковині, мочалка, якій давно пора на смітник, пачки з сухими сніданками — давно прострочені, у відрі коробки з-під піци та китайських страв: усе свідчило про життя самотнього холостяка в його непоказній красі.

Рідж наморщила ніс:

— Чую запах диму? Ти знову куриш?

Я буркнув:

— А ти хто, моя мати?

Не даючи їй огризнутись, я вже м’якше сказав:

— Є якісь новини?

Вона розповіла мені, про що дізналася.

Найстарший син Віллісів, Рорі, збив на смерть жінку, втік, його заарештували, він вийшов на поруки і подався, як гадають, в Англію. У жертви, Нори Мітчелл, залишилося двоє дітей віком плюс-мінус двадцять років, вони живуть у Брікстоні. З родичами зв’язатися не виходило, і Рідж сказала:

— Напевне, переїхали. Родини часто так роблять після трагедії.

Завдяки тому, що виспався, я став пильний і всі думки, здогади, деталі тощо ставали на чіткі місця. Я почекав, доки картина зовсім складеться, а тоді кинув бомбу.

— О, вони таки переїхали, і, здається, я знаю куди.

Вона замовкла.

— Ти не думаєш, що тут замішані її родичі? — продовжив я.

То був один з моментів, коли раз на десять років моя інтуїція діє в злагоді з досвідом. Я сказав:

— Має бути зв’язок.

Рідж поставилася до цього дуже скептично, сказала:

— Я до цього ставлюся дуже скептично.

Голова в мене працювала на турборежимі, і щоб трохи пригальмувати, я запропонував Рідж кави, а потім піддражнив:

— Чи, може, горілки?

Вона поглянула на мене так, наче ось-ось стукне:

— То була одинична ситуація. А кави я не п’ю, стимуляторів не потребую.

Не звертаючи уваги на цю коротку лекцію, я сказав:

— Тобі треба голову з задниці витягти, ось що.

Вона люто заворушила очима, але не встигла відповісти, бо я запитав її про Кінга зі складу й розповів про Ойна Гітона, якого втопили в каналі.

Відмахнулася вона зі злістю:

— Та Господи Боже мій, він же пив, п’яниці завжди в канал падають, а коли мене спитати, то їх там ще й замало топиться.

Я не став реагувати на підколку і запитав:

— Ну а собака прив’язаний?

Вона розсміялася гірко, якимсь майже збоченським сміхом:

— От саме це п’яниці й роблять: тягнуть за собою невинні душі!

На рідкість в’їдлива особа.

Я запитав:

— А ти для мене про Кінга відомості пошукаєш?

— У мене нема часу шукати вітра в полі.

Тоді я сказав:

— А от я піду на похорон Марії Вілліс.

Рідж вжахнулася:

— Боже мій, чого ти такий огидний? Нащо тобі туди?

— Будемо називати це здогадом.

Вигляд у неї був такий, що вона б назвала це багато як, а зовсім не тим словом Рідж швидко покрокувала повз мене до дверей. Я почекав, доки вона опиниться в коридорі, підійде до сходів, і крикнув їй вслід:

— Ти помиляєшся!

Вона навіть не озирнулася:

— В чому?

— Тобі треба не вітра шукати, а собак. Формулюй думку правильно!

І я хряснув дверима.

Дитяча вихватка?

Зате мені дуже приємна.

Раніше, коли я мав справи з тінкерами, то зустрів копа-англійця на прізвище Кіґан. Зараз я вже знаю, що таке божевілля, але він у цьому зайшов значно далі, для нього потрібно взагалі придумати нову форму психічного нездоров’я. Він тоді мені дуже допоміг, а не зваживши на його пораду, я зробив трагічну помилку. Але ми дружили, і я йому зателефонував.

Він не одразу відповів, а коли озвався, то видав такий початковий гамбіт:

— Тейлоре, ах ти схиблений вилупку!

Все ті самі підколки.

Ми виконали ввічливий ритуальний танок розпитувань про здоров’я і таке інше, а тоді він сказав:

— Ну то шо?

Я взяв бика за роги. Не став вдавати ображеного, чому він гадає, мовляв, що я дзвоню про допомогу, і виклав йому про розп’яття. Попросив дізнатися все про родину Нори Мітчелл.

Він помовчав, а тоді:

— Тобі фотки, правопорушення, якщо були, отаку хрінь?

— Саме так.

— Факс є?

До такого я був готовий: уже домовився з місцевими друкарями й дав їхній номер.

Він запитав:

— А мені що з того буде, хлопче?

— Моя глибока вдячність?

— Нахер вдячність, ти мені ящик «Джеймісона» вистав.

Ну а на прощання він спитав:

— То ти їх зараз розпинаєш?

Що тут відповісти — тільки погодитися. Він відказав:

— Ви, католики, щойно знаходите вдалу штуку, то все повторюєте.

Замість того щоб якось жорстоко скаламбурите, я побажав йому удачі. А він:

— Якщо з тобою «SIG Sauer»⁸, удача не важлива.

Я ходив туди-сюди своєю кімнаткою, обмірковуючи всі можливості. Захотів зробити кави, але мені настільки нетерпеливилося, що навіть не міг чекати, доки закипить чайник.

Зателефонувала Рідж: містер Кінг — поважний бізнесмен, займається експортом делікатесних консервів. Не притягався і в усьому порядний громадянин.

Я запитав:

— І собак любить, правда?

Вона на мить замовкла.

— Що за дурне питання?

— Це саме те, що я хочу дізнатися.

Вона заскандалила, я роз’єднався.

Від телефона я аж виснажився. Коли слух підводить, то такі розмови дуже напружують, і я почувався розбитим. Поглянув у календар — і вгадайте що? — саме сьогодні треба було піти по слуховий апарат.

Може, зараз я не бачу повну картину, зате точно скоро розчую, які за нею стоять махінації.

Сказав таке собі — майже дзенську цитату на рівному місці сотворив.

Коли наважишся — весь світ стає з тобою в змові.

Ґете

ДІВЧИНА ЗІБРАЛАСЯ ПІТИ НА ПОХОРОН ТІЄЇ, ЯКУ СПАЛИЛА.

Батько застерігав її:

— Вони ж уже шукають винних. Навряд чи їм багато часу на це треба.

Дівчина гадала, чи не втрачає він свою рішучість. Батько старів, весь час скаржився на болі в грудях. А чого він, блін, хотів? Вони вбивають людей — він що, очікував, що від того ходитиме піднесений? А братик невдалий, тільки знай ниє, наче для того народився. Займається тим, що найкраще вміє, як і більшість чоловіків: дується.

Вона сказала:

— Ми хотіли, щоб вони страждали. Ну який, в чорта, сенс у цьому, якщо ми цього самі не побачимо?

Господи, та що ж із ними таке?

Брат сказав:

— По-моєму, треба залягти на дно.

Дівчина озвалася холодно, зважено:

— Рорі, пам’ятаєш Рорі? — Трохи помовчала, чекаючи, доки обидва зосередять увагу на ній, і продовжила: — Той, який переїхав маму, як тварину, втік і лишив її в муках помирати край дороги. Ми що, дамо йому легко відбутися?

Батько й брат сиділи заскочені, як і треба було.

Потім брат сказав:

— Він не приїде, забоїться.

— Усю його сім’ю винищують. Навіть така свиня, як він, має прийти.

Поставили мені слуховий апарат. Менший, ніж я собі уявляв, не так і заважає, але відчуття все одно дивне.

Я запитав лікаря:

— А його видно?

Він усміхнувся.

— Це зважаючи куди дивитися.

Природжений філософ.

Я буркнув:

— Я б не хотів здаватися, ну... знаєте... кволим.

Той розсміявся:

— Навряд чи це буде через апарат.

Ось вона, Ірландія: всі відчувають свободу слова, ріжуть правду-матінку. Ці засранці ніколи не брешуть у вирішальний момент. Окрім тих випадків, коли тобі дуже треба знати правду.

Я уважно подивився на нього. У лікаря було пишне волосся, то я запитав:

— Це штука?

Він злякано перепитав:

— Я якось не розумію, про що ви.

— Та ні, чого ж. «Штука» — це римується з «перука».

Він помацав волосся і сказав:

— Та ні, моє власне.

Виходячи, я сказав:

— Більшість людей вам вірять.

Побачивши рахунок, я пошкодував про свою легковажність.

Пов’язок на руках у мене не було, але було видно рубці, струпи, синці на кісточках, і все це дуже боліло, але то знайоме відчуття. Рідж іще дещо мені розповіла про Кінга з його складом, і я вбрався в найкращий костюм із благодійної крамниці, додав білу сорочку й темну краватку і був саме у формі вирушати.

Хоча не так «у формі», як мені аж свербіло йти. Я зробив деякі документи. Маючи інтернет і копіцентри, можна створити собі практично яку завгодно акредитацію. Свої папери я склав у чорну шкіряну течку й потренувався її ефектно відкривати.

Я нагадував собі збіднілого агента ФБР і міг тільки сподіватися, що слуховий апарат буде сприйматися як наслідок контузії.

Склад Кінга виявився великий, було враження, що там активно працюють. Багато вантажівок їздило туди-сюди. Бізнес ішов бадьорий, але, з дозволу сказати, чи кошерний? Адміністраторка років двадцяти зустріла мене привітно. Я показав посвідчення і сказав:

— Міністерство охорони здоров’я. Хочу бачити містера Кінга.

Мене не припиняє дивувати, наскільки глибоке враження на людей справляє будь-який офіційний документ. От і вона відповідним чином вразилась і сказала:

— Зараз йому дзенькну, дам знати, що ви прийшли, — а потім стривожено наморщила брови: — Нічого ж поганого не сталося?

Я тримав нейтральне обличчя:

— Оце мені й треба з’ясувати.

Вона трохи поговорила по телефону й оголосила:

— Містер Кінг готовий вас бачити. Просто проходьте.

Я сказав:

— Не виїжджайте з міста.

***

Фройд стверджував: «Найнебезпечніша істота у світі — це розлючене немовля».

У Кінга й був такий вигляд, як у розлюченого немовляти, тільки що шістдесятирічного. Чоловік був абсолютно лисий, здається, не мав навіть брів. На обличчі — жодної зморшки, але вигляд такий, що не раз бував у бувальцях і там йому діставалося непомалу. Сидів за великим столом і, не сумніваюся, машину водив теж здоровенну. Він не встав на знак привітання, не простягнув руку, просто зиркнув спідлоба. Я розумів, що в цьому нема нічого особистого, принаймні поки що. Такі погляди — просто його фішка. Світ забрав у нього іграшки, і, от вам хрест, він рішуче налаштувався позабирати їх назад.

Я світонув документ:

— Мінохорони здоров’я.

Він дістав з кишені свого поважного піджака якусь маленьку ємність, підніс до носа і вдихнув — принаймні мені так здалося. Якщо там був кокс, то я від містера Кінга в щирому захваті. Потім він роздратовано чмихнув, а я чекав. Він заревів — якщо це можливо зробити тонким, глухим голосом:

— У чому проблема?

Я зітхнув (це завжди допомагає, коли ти також стомився) і сказав:

— Ми отримали скаргу.

Він підскочив і став допитуватися:

— Від кого? Про що?

Я вийняв записник:

— Звичайно, нам не дозволяється розкривати джерело, але можу сказати, що йдеться про певне занепокоєння стосовно того, що саме ви експортуєте.

Вигляд у нього був такий, наче він ось-ось вибухне.

— Ми експортуємо рибні делікатеси в бляшанках. Я просто приймаю товар і відправляю на ринок.

Я поміркував над цим і сказав:

— Тут виникали питання, чи... е-е... немає у ваших продуктах чогось відмінного від риби.

Вибух назрівав потужний.

— І що ви, в дідька, припускаєте?

Я міг би спробувати його заспокоїти, пом’якшити ситуацію, але знаєте що? Терпіти не можу брехунів, а ще переді мною сидів зарозумілий гівнюк, звиклий кричати на людей і катати істерики, тож я вирішив ще його подражнити:

— Нам писали, що, ймовірно, ви можете використовувати... як би це сказати... частини тіла собак.

Він якусь мить перетравлював цю інформацію, а тоді засміявся. Сміх вийшов нехарактерний: якась суміш кихкотіння і злості.

— Ясно. Господи, отой п’яничка, який сюди припхався, такий відірви і викинь, намагався мені сказати, що хтось крав собак, а ми їх переправляємо на наші ринки в Азії.

Я підкрутив слуховий апарат, щоб його не так сильно було чути. Він осудливо прикрикнув:

— Що, ви мене вимикаєте?

Якби ж то було можна.

Отже, я продовжив його дражнити й запитав:

— І ви використовуєте такі матеріали?

Здалося, він зараз кинеться на мене фізично; але подумав і сказав:

— Це наклеп. Як там вас? Я з вашим начальством зв’яжуся.

Я не підвищував голосу, сказав:

— Я наклепу не зводив на вас, просто запитав. Якщо ваші руки чисті, то чому ви стурбувалися?

Він зробив рукою рубаний жест і сказав:

— Годі цієї шаради. Якщо хочете знову поговорити зі мною, звертайтеся до мого адвоката. А тепер забирайтеся під три чорти з мого кабінету!

Я встав:

— Дякую за каву.

Це його зачепило, він підскочив:

— Що, дохера розумний знайшовся? Коли я тобі на роботу зателефоную, побачимо, якої заспіваєш. А тому пияку скажіть, щоб подалі тримався!

Біля дверей я сказав:

— З цим можуть виникнути ускладнення.

Завжди хотілося це слово десь ввернути й перевірити, чи справді воно претензійно звучить.

А так і є.

Він припинив ходити по кабінету й запитав:

— Що, і він такий глухий, як ти?

Я дав цим словам відбитися від стін, а тоді сказав:

— Ні, він мертвий. Але я перекажу його родині ваші співчуття.

У передпокої секретарка всміхалась, і я побачив у її очах лукавий блиск. Я сказав:

— Ваш бос — надзвичайно люб’язна людина. Мабуть, дуже приємно з ним працювати.

Вона озирнулася. Двері були зачинені, і дівчина шепнула:

— Знаєте, як ми його називаємо? Плаксійко.

Від Кіґана з Лондона прийшов факс, і я взяв його до кав’ярні, замовив листковий пиріг і подвійне еспресо, почав просіювати дані.

Найкращими були фотографії.

Їхній батько Боб Мітчелл на прізвисько Мітч промишляв по-дрібному: десь хтось йому під гарячу руку потрапив, десь із кредиткою пошахрував; скандаліст місцевого значення, але нічого серйозного. Його синові Шону дев’ятнадцять, і щось у цьому хлопці було таке... наче я його раптом впізнав, тільки де ж бачив? Дочка Ґейл, двадцять років, симпатичне личко, нічого особливого. Їхня мати Нора була на відпочинку в Ґолвеї, і її збив на смерть водій, який втік із місця злочину.

Угадайте хто?

Рорі Вільямс, брат розіп’ятого хлопця. Його заарештували, засудили, він чекав на вирок, але втік. Раніше, коли тебе засуджували, то відправляли просто до в’язниці, а тепер до виконання вироку дають відстрочку і зазвичай є час підготуватися до посадки. Не те що в нас така високогуманна судова система, це момент суто математичний: в’язниці переповнені, от і навіть засуджені ходять на свободі.

Вважалося, що Рорі подався до Англії. Кіґан додав власних міркувань: сім’я особливо згуртувалася, коли дівчинка після смерті матері вчинила спробу самогубства. Батько зник з місцевих радарів, і місцеперебування сім’ї наразі невідоме.

Принесли каву, я надкусив пиріг. Дуже солодкий, але зараз те, що треба. До нього ще й подвійне еспресо — кров так і поскакала по венах.

Певно, що це вони. Лихе, демонстративне насильство двох убивств мене стривожило: розп’яття і спалення. Тут велика частка божевілля, що невідомо звідки взялося. Це не йшло мені з голови, ходило по колу. Жорстокість дій ошелешила, але це ж вони зробили, правда? Ну точно ж вони?

Справу розкрито.

У животі від картин усе переверталось: я уявив, що вони зробили з бідолашним хлопцем, оці справжні цвяхи і таке інше... Господи Ісусе. Така жорстокість. Розіп’ялихлопця, спалили дівчину в машині. Я відсунув пиріг. Навіть кава втратила весь смак. Похорон, там може прояснитися. Якщо піду, то дізнаюся більше — я був цілковито певен цього.

Тим часом зателефоную Рідж, дам їй матеріали, подивлюся, що вона з ними зробить.

Отож я нарешті як слід узявся за це нехитре розслідування. Мої природні інстинкти, вільні від темного, облудного шепоту кокаїну, алкоголю й нікотину, нарешті підняли голову.

Довго ж довелося чекати.

Є особлива ірландська печаль у такому довгому чеканні.

Я нутром чув, що на похорон Марії прийде хтось із Мітчеллів, дівчина — точно. Що більше я читав записів і факсів від Кіґана, то більше пересвідчувався, що головним рушієм, чорним ангелом цих подій була саме вона. Це мені доводило: звали достатньо горя на голову людини, завдай достатньої фізичної кривди простій, притомній особі — і вийде монстр. Я був готовий поставити свою поїздку в Америку на те, що вона прийде.

Прийшла.

Сказати про погоду, що було мокро, — це нічого не сказати. Як каже Боб Ворд — чотири види дощу, і всі погані. Злива налаштована всерйоз проти тебе особисто, хоче шмагати, просочити всю душу, і, Бог свідок, у неї виходить. Ґолвейці сприймають дощ як те, що Бог каже: «Мені британці дужче подобаються». Я був готовий до такого: вдягнув своє ґардівське пальто для будь-якої погоди, черевики «Gore-Тех», куплені на фінальному розпродажі спортивної крамниці, й ірландську рибальську шапку, яку знайшов на квартирі.

Цього було замало. Ґолвейський дощ пролазливий, уміє затекти за комір, у вуха, не кажучи вже що кидається в очі з наміром засліпити. Передусім мене хвилювало, чи не закоротить від нього батарейки в моєму слуховому апараті.

Цього не сталось, але це не означає, що дощ не пробував.

На похороні зібралася чимала юрба.

Я помітив дівчину в пошарапаному чорному пальті, яка ховала волосся в чорному береті, тримаючись на віддалі від печальних друзів і родичів, щоб ніхто не заводив з нею розмов. Дощ лив їй в лице, а їй було байдуже.

Я одразу почув, що з батьком Марії стався удар, а мати впала в застиглість, — і хто б її в цьому винуватив?

Дівчина, певне, почувалась ошуканою, бо не могла побачити їхніх страждань. Вони вийшли з гри, і, що гірше, ніде не було видно Рорі, найстаршого сина.

Похорон був недовгий, а потім я підійшов до неї й тихо звернувся:

— Ґейл.

Мені було помітно: їй спочатку здалося, що то прозвучав голос у неї в голові, але вона озирнулась — і перед нею виявився дядько середніх літ, з легкою усмішкою і, гаразд, доволі підтоптаною зовнішністю. Вона не чекала такого, вразилася, що я назвав її на ім’я.

— Я Джек Тейлор, і так, я знаю, хто ти. Ходімо, візьму тобі кави.

Вона опанувала себе й відмахнулася від мене, як від якогось старого бомжа, попри мої слова. Сказала:

— Я вас не знаю. Ідіть нахер.

Погляд у неї був сталевий. Нескладно уявити, що ця дівчина могла накоїти. Я дозволив собі посміхнутися ширше, роззирнувся цвинтарем:

— Дуже гарний вислів на кладовищі, але бачиш — оці люди, кладдахці, дуже згуртовані і мене знають. А ти, по-перше, англійка. По-друге, якщо я їм зараз скажу, що ти вбила їхню кровиночку, тебе на шматки розірвуть.

Ґейл ризикнула роззирнутись — і, безумовно, дехто з чоловіків позирав на неї вороже, без краплі теплоти. Вона спробувала відмахнутися:

— Блефуєте.

Я показав руки:

— А ти перевір.

Схопив її за руку й сказав:

— Будемо вважати це знаком згоди.

Я бачив, що вона хотіла б відбиватись, але добре відчувала загальну атмосферу й випробовувати її не бажала. Лише сказала якомога викличніше:

— Я за каву платити не буду.

Я кивнув, демонструючи свою притомність:

— Звісно. А от за все решту заплатиш. Це не обіцянка, а гарантія.

На кладдахському розі була маленька кав’яренька, без викрутасів. Там не варили ні всіляких лате, ні авторських напоїв, а запарювали здорові кавники дійсно міцної кави, а не подобається — йдіть лісом. Ми зайшли, поскидали промоклі пальта, сіли, прийшла жіночка під сімдесят і запитала:

— Дві кави?

Я кивнув.

Ґейл запитала:

— А яблучний пиріг у вас є?

Що, з самого ранку?

От і думай, що в неї в голові. Мабуть, це тому, що вона англійка.

Вона подивилася на мене і на мить перетворилася просто на юну дівчинку, майже наївне дитя.

— Дуже люблю яблучний пиріг.

Мимолітний натяк на її милу природу — і чорна маска повернулася.

Принесли і каву, і пиріг, щедро прикрашений вершками, а жіночка сказала:

— Така мила дівчина заслуговує на смачненьке.

Еге, мила дівчина... розіп’яла хлопця і спалила його сестру. Ґейл кинулася наминати пиріг і, прожувавши, сказала:

— Я б запропонувала й вам, але не дуже вмію ділитися.

Я трохи помовчав і сказав:

— Щось я не дуже здивований.

Доїла вона його моментально, витерла губи на диво ніжним рухом і стала великим ковтками пити каву. Позирнула в куток кав’ярні, наче щось там помітила. Воно додало їй сміливості. Вона швидко подивилася на мене і грубо тикнула:

— То що тобі треба, козлино?

Зміна разюча: ось вона крихка ляля — а за мить психопатка.

Я уважно придивився до її обличчя. Мабуть, колись вона була красива, але жирний макіяж і жорстко стиснуті зуби це нейтралізували. Особливо цікаві в Ґейл були очі. У буквальному розумінні «лихого ока» не буває, але, чорт, вона була до такого дуже близька. Вона випромінювала енергію, як горно дихає жаром, і ця енергія вся була зла. Я трохи відсунувся назад. Якщо сидіти занадто близько до чистого зла, можна заразитися.

Я запитав:

— А який наступний пункт? Старший брат не з’явився — що будеш робити тим часом, чекаючи його? Тепер ти ввійшла у смак — я про вбивство людей. Навряд чи ти зможеш зупинитись, і знаєш що? Ти й не захочеш.

Здається, це її повеселило. Вона уважно дивилася на мене лихими очима, тільки плечима стенула:

— Ти про мене нічого не знаєш.

Я пошкодував, що не маю закурити: момент був саме той.

— А що тут знати? Ти садистка, стерва і боягузка, яка полює на слабших. Думаєш, мати б тобою пишалася? Та вона би плюнула тобі межи очі.

І — зблиск в очах: я на мить побачив смертельно небезпечну потвору. Вона нахилилася ближче й просичала:

— Паскудо, не вплутуй сюди мою маму, ясно!

Я ковтнув кави і сказав:

— Твоя мама не може бути сюди вплутана; це робиш ти сама, бо від цього кайфуєш.

Тоді вся її поза раптово змінилась, стала томною й лінивою. Ґейл подивилася в майже порожню чашку і сказала:

— Хочу ще кави.

Якщо надумала задрочувати, то хай спробує переграти мене на моєму полі. Я сказав:

— Сама візьмеш.

Вона не стала цього робити, замислилася, сказала:

— Було дуже цікаво, але знаєш що? У тебе нема доказів. Якби ти щось міг зробити, то мене б уже заарештував. Це все порожнє пиздіння.

Крити мені не було чим.

— Справедливість — не тільки в суді, — сказав я.

Їй це дуже сподобалося, вона запитала:

— Гадаєш, ти можеш щось зі мною зробити, ти, старий гусь? У тебе слуховий апарат, ти кульгаєш, ти власний хер без мапи не знайдеш.

Чи то я сам такий нахабний, чи набрався духу, попустивши отого типа на складі, чи від Ґейл її вірусом заразився — але раптом вирішив убити двох зайців. Мені це сяйнуло ні з того ні з сього — і, мабуть, найгірші речі саме так і стаються, від миттєвого нападу злості.

Я сказав:

— А тобі варто боятися не мене.

Вона дуже уважно подивилася на мене й запитала, що це я маю на увазі.

Поволі, зважено я почав:

— Є такий собі Кінг, він керує складом на Фазер-Ґріффін-роуд, був небайдужий до Марії. І, здається, він має докази, що палійка — ти.

Я бачив, як вона губами повторює це прізвище, а тоді:

— Скажи йому, бля, не лізти в мої справи.

Із задоволенням я відзначив, що влучив у ціль, і підлив олії у вогонь:

— Я тут ні при чому, але в нього є зв’язки. Я ж ніхто, як ти й сказала. А от він — він має намір подивитися, як тебе прищучать.

Вона на мить заплющила очі, і я подякував Христу-Богу, що не бачу того, що в ту мить уявила вона. Розплющила очі й сказала:

— Ну я пішла.

Я уважно подивився на неї — майже звичайна дівчина.

А тоді вона додала, подивившись мені в очі:

— А ти, Тейлоре, блядь, дай мені спокій! І хтозна, може, я втрачу до тебе інтерес.

Я не відвів очей і сказав:

— У тому й штука, дитя моє. У мене немає наміру давати тобі спокій. Власне, далі я збираюся поговорити з твоїм братом. І я знаю, де ти живеш, ти в курсі?

Вона здійняла руку, і тільки велике самовладання втримало її.

— Будь обережний, Тейлоре. Бо колись ти вночі прокинешся, і побачиш біля ліжка мене, і почуєш, як чиркне сірник.

Я тримав непроникне обличчя й сказав:

— То чекатиму в гості. Може, навіть покажу ірландську версію хреста.

Вона не зрозуміла і майже плюнула:

— Це, блін, як?

— Та майже так, як ти зробила з тим хлопцем, тільки одна відмінність.

Вона скептично ворухнула очима й запитала:

— Яка?

— Цвяхів більше.

І вона зникла — як привид, котрому місце не у світлі дня.

Перехресний вогонь

Я ПІШОВ НА ЦВИНТАР, ПЕРЕЙМАЮЧИСЬ, ЩО НЕ БУВ НА ПОХОРОНІ КОДІ. І що мені тепер нести? Для квітів пізнувато, та й він був не з тих, кому варто квіти носити.

Він дуже любив групу «Франц Фердинанд», то я купив їхній диск, а продавець сказав:

— Їхні кращі часи вже минули.

А то я забув спитати.

Захотілося додати: «І його теж».

Падав дощ. На цвинтарях, по-моєму, він статутом передбачений. Ідучи між могильних хрестів, я дуже старався не читати написи. Ніс у собі спогади про стількох померлих, що цілому монастирю вистачило б для постійної молитви. Знову почудувався, що досі спільний поховальний простір розділений на протестантську і католицьку частини.

Там, у Північній, всі гадають, чому мирний процес знову розлітається на друзки, а тут навіть покійники розділені.

Могилу я знайшов за п’ять хвилин — маленький тимчасовий знак, просто з іменем Коді й датою смерті. Надгробок не можна зводити протягом року. Чому? Ви що, передумаєте і скажете: «Я тут трохи поміркував та й вирішив із пам’ятником не возитися»?

На могилі — гора квітів, статуеток усіх святих, які тільки є в календарі, маленьких м’яких іграшок, уже наскрізь промоклих, і фото Коді в рамці. На ньому він був на себе не схожий, і мені чомусь полегшало. Фото постановочне, і щоб упізнати його в такому офіційному вигляді, навіть усе життя його знати було б замало. Я ніколи не відав, як поводитися на могилі. Стати на коліна, молитися, обов’язково мати нещасний вигляд чи як?

Я став на коліна.

От чорт.

Штани тут же промокли й замастилися травою і багном — потім замахаєшся відпирати — і поклав скраю диск, сказав:

— А ти міг би на нього претендувати.

Вимовив з американським акцентом, Коді таке дуже любив. Здається, ці слова були від душі, хоча, як і в найкращій молитві, всередині відчувалася порожнеча. Наче й слова як слова, але все одно десь у них фальш.

Я став на ноги, відчуваючи біль у коліні, і почув:

— Містере Тейлор.

Озирнувся — матір Коді. Бачив її тільки тоді, коли її чоловік плюнув мені в обличчя. На ній було важке пальто, темне, як тіні в неї під очима. Я кивнув — у мене справді не було слів.

Вона подивилася на коробочку, яку я лишив, і сказала: — Диск.

Я почувався не тільки якимсь дешевим, але й сміховинним.

Вона кивнула і сказала:

— Він любив музику.

Чи буває голос втомлений, зношений?

Її був такий.

Вона простягла до мене руку, і я смикнувся, очікуючи удару. Вона лагідно торкнулася мене і сказала:

— Він так вами захоплювався.

О Боже.

Я не міг цього не сказати вголос, хоч які ці слова жалюгідні: — Мені так жахливо шкода!

Вона дивилася на його фотографію, і в її очах було стільки печалі, скільки можна побачити за все життя. Сказала:

— Якщо втрачаєш дитину, життя втрачає весь сенс.

Не встиг я вимовити якийсь дикий трюїзм, вона додала:

— Ви як на острові серед утрат.

І на жахливу мить мені здалося, що я ось-ось зареву.

І сказала ще:

— Я не тримаю зла на вас, містере Тейлор, ви дали Коді справжнє відчуття мети в житті ненадовго.

Я хотів подякувати їй, але голос мене покинув. Вона продовжувала:

— Якби я ще молилася, то навіть молилася б і за вас. Але, як і я, ви, гадаю, теж поза Божою поміччю.

Мене багато разів проклинали ті, хто це вмів дуже добре, але мало я чув проклять отакої сили. Вона вимовила ці слова тихим голосом, як вирок.

— Будь ласка, залиште мене тепер наодинці з синочком.

Я почовгав геть, сказавши собі: «Ходячий мрець».

З Рідж я зустрівся в готелі «Джурі» в кінці Квей-стріт. Є там бар-кав’ярня, яка сильно пишається своїм класом. Принаймні це вони пропонують, і хтозна, не думаю, що купівля кави якось вплине на вашу класову належність, хоч скільки ви за ту чортову каву заплатите, — але ну що я знаю? Замовив подвійне еспресо, але апарат зламався, так що взяв дієтичну колу.

Рідж прийшла, і вигляд у неї був більш зібраний докупи, ніж останніми часами. У шкіряній курточці — з таких коротких типу бомбера — і спідниці!

Я уважно подивився на її ноги, а вона не дуже задоволено — на мене.

Я сказав:

— Ні, ну а що? Ти все в джинсах ходиш, от мені просто цікаво стало, що ти там ховала.

Вона розсердилася, але їй було по-жіночому цікаво:

— Ну і?

Поводитися з нею люб’язно — це завжди мало наслідки, так що я відказав:

— Бачив гірші.

Вона роздивлялася мій слуховий апарат і розбиті руки.

— Це якийсь новий імідж? Ти що, гадаєш, будуть рімейк «Роккі» знімати?

Я примружився й сказав:

— Ти он такі жарти жартуєш, бухаєш зранку — по-моєму, в тебе самої криза середнього віку.

Я передав їй присланий Кіґаном з Лондона матеріал і розповів про зустріч із Ґейл. Запитав:

— Коли ти їх заарештуєш?

Вона відвела погляд, нічого не сказала — і я не повірив очам:

— У тебе є все, що треба! Скажи, що тепер поліція почне діяти.

Вона перевела подих:

— Тут усе тримається на здогадах, немає чітких доказів, а виходить, що в англійській сім’ї загинула людина під час перебування в Ірландії; якщо звинуватити їх у цих жахливих злочинах, без доказів і свідчень, це вдарить по туристичному бізнесу, по відносинах із Британією і...

Я зупинив її:

— Так, я знаю, як це влаштоване, але ж ну ради Бога!

У мене не було слів для досади. Ну так, система, як сказали б американці, не фонтан, але Господи Боже мій, коли я приніс їй усю справу на блюдечку, вона ж, певне, могла б щось вдіяти!

Я зі злості стукнув себе по лобі кулаком. Хотілося криком кричати: «Я ж тобі все приніс підписане, розгадане, готове до вживання, і що? Нічого?!»

Мій стан відобразився на її обличчі, і я зрозумів, що звинувачувати її безглуздо. Спробував дати гніву перегоріти. Усе життя, прости Господи, і ти, Ойне Гітоне, пробач, я бив не того собаку.

Я пробурмотів під ніс:

— Бля, ох ти ж бля...

— Ми будемо за ними стежити. Офіційна інструкція — ігнорувати всі нові зачіпки, які знайдено.

Боже мій, як же я втомився.

— Чула колись про Клода Кокберна? — запитав я.

— Це хто?

— Він сказав: «Ніколи не вір нічому, доки його офіційно не спростують».

Ну і мені треба було знати дещо.

— А аналізи, е-е... що ти ото, за свої, е-е... за своє здоров’я хвилювалася. Є новини?

Її повеселило те, що я посоромився сказати «груди», і я був радий бачити її усмішку. Вона сказала:

— Зробили біопсію — випробування не з приємних — і скоро буде результат.

Вона хвилювалася, додала:

— А ти, Джеку, нічого ризикованого не роби, добре?

Я роззирнувся кав’ярнею і сказав:

— Я? Ні, я триматиму клас.

Надворі я з досади копнув ногою стінку, і перехожий кинув мені дотеп:

— Що, в лотерею не пощастило?

Місто довбаних коміків.

Через три дні склад Кінга згорів дощенту. Ґарди прийшли до мене пізно вранці, двоє, у формі: нові сорочки і, звичайно, стандартні черевики на товстій підошві. І погляди теж відповідні. Перший, старший, сказав:

— Тебе супер хоче бачити.

У другого був такий вигляд, наче він бажає заїхати мені в рило.

Сівши в машину, я запитав старшого:

— Що так твого напарника мучить?

Він знизав плечима:

— Ти йому не подобаєшся.

Поглянув на того — під тридцять, весь борзий такий, нова порода: може, ще й в коледжі вчиться вночі.

— Та він же мене не знає, — сказав я.

Той засміявся:

— Гірше — він знає про тебе.

Я звернувся до молодшого:

— А ви не маєте хотіти розповісти мені, чому мене везете?

Той, весь як вузол стримуваної злості, сказав:

— Заткни пельку.

Ось ти яка — ірландська версія правила Міранди.

Вони привели мене просто в кабінет Кленсі, великої шишки, супера чи навіть Супера. Колись він був моїм найкращим другом, ми разом билися й були биті, навчались основ поліцейської справи. А потім мене звільнили — як в унітаз спустили. А він рухався вгору по службі, повільно і впевнено. Походив суперінтендант Кленсі з Роскоммона, вони там знають, як грати в цю гру, ну а таких, як він, умільців навіть там мало. З роками наші стосунки перейшли у справжню війну. Він час від часу тягав мене до себе й намагався якщо не нейтралізувати, то принаймні залякати.

Він сидів за масивним столом, у повній своїй синій формі, на грудях ордени — просто бенкет несмаку. Обличчя в суперінтенданта запало, на кожному придатному до цього клаптику шкіри пролягли зморшки. Певне, кар’єризм як гра має свою ціну. Він не піднімав очей з розкладених на столі паперів, потім захлопнув теку, поглянув угору й сказав:

— Тіммінсе, можеш іти.

То був старший ґард. А меншому він сказав:

— А ти тут посидь зі мною та містером Тейлором.

Кленсі показав мені на твердий стілець перед ним.

Я сів.

Позаду стояв молодший ґард.

Я став чекати.

Кленсі відкинувся в кріслі й сказав:

— Знову ти воду мутиш.

Я сказав:

— Мені треба ще трохи, аби просуватися далі.

Вони з молодим перезирнулись, і я зрозумів, хто в нього тепер для брудної роботи — оцей самий, якому я, за всіма ознаками, не подобаюся. Завжди такий є — слухняний робот-виконавець.

Кленсі сказав:

— Містер Кінг, солідний бізнесмен, стовп громади — його склад згорів не випадково.

Я вдав, ніби глибоко замислився, потім запитав:

— Ану ж бо ризикну вгадати — він у гольф-клубі, кореш твій?

Я відчув, що молодий поліцейський за спиною ворухнувся, але я опанував себе й не став озиратися.

Кленсі нічого на це не сказав, а повів далі:

— Кілька днів тому його відвідав представник Міністерства охорони здоров’я — напрочуд схожий на тебе — з погано завуальованими погрозами. А перед тим ще й алкаш, колишній ґард, із ганьбою вигнаний, ходив з подібними погрозами. Спільною в них була дика, притирена теорія, буцімто містер Кінг кладе в свою продукцію частини тіла собак.

Отой, за спиною, заіржав — іншого слова й не доберу.

Кленсі почекав моєї реакції, а я просто дивився на нього. Потім він запитав:

— І хто ти тепер — собачий детектив? Мало того, що вбив дитину, спричинився до смерті ні в чому не винного молодого чоловіка? Тепер залякуєш поважних громадян?

Я вольовим рішенням утримався від коментарів і запитав:

— Мене заарештовано?

Кленсі підвівся.

— Ми зв’язалися з Мінохорони здоров’я, і якщо вони захочуть, щоб справі дали хід, ми з дорогою душею. Але поки що розумному досить: не пхай свої клешні в справи ґардів. Хочеш порозслідувати що-небудь — то пошукай, хто застрелив того молодого чоловіка, за якого ти відповідав.

Мені довелося зціпити зуби.

— О, цим я займуся.

Він обійшов стіл і схилився до мене. Його одеколон після гоління був дорогий, ще й тиснув своєю потужністю.

— А ми вже це зробили, і знаєш що? Сюрприз-сюрприз, це була мати дівчинки, яку ти вбив.

Я спробував не виказати здивування.

— То ви її що, заарештували?

Він випростався, струсив якийсь порох із плечей.

— Скоро ми її вистежимо. Річ у тому, що ми, так би мовити, сподіваємося, що вона вчинить іншу спробу і ми спіймаємо її на місці, коли вона скоїть... свій злочин.

І вийшов.

Не встиг я підвестися й вийти, як молодий ґард з усієї дурі вдарив мене у вухо, збивши зі стільця, так що апарат відчепився. Той став на нього каблуком, розчавив, а потім схилився й крикнув:

— Чуєш мене, гівнюк? Не пхай свої клешні в справи ґардів!

Я почув.

Не знаючи, наскільки істина близько, ми шукаємо її вдалині.

Хакуїн

В АМЕРИКАНЦІВ Є ВИРАЗ, ЯКИЙ ОПИСУЄ СЛОВЕСНИЙ НАПАД. Якщо ви вилаяли когось не на жарт, то це називається «ви прорвали йому нову сраку».

Отак я і взявся за Рідж.

А саме:

— Ти коли, блядь, розкажеш мені про Кеті Беллінгем?

Я попросив — ні, поправка, я, блін, наказав їй — прийти на зустріч зі мною в готель «Great Southern» і з маху кинув слухавку.

Дістався туди я першим, пройшов углиб зали до бюста Джеймса Джойса, подивився на нього й майже закричав: «На кого витріщився?!»

Ну ось, накричав на бронзову голову одного з найвідоміших письменників Ірландії — отже, ти або остаточно з'їхав з глузду, або дізнався, що не отримав «Букера».

Підійшов портьє. У нас із ним була деяка спільна історія — здебільшого погана; і він наважився сказати:

— Давно не бачилися, Джеку.

Говорив він тихо, наче ще точно не знав, чи я п’ю. Якщо так, то він був готовий негайно ховатись у жито. Історія, я ж сказав.

Я сів і втупив погляд у нього:

— Вам чимось допомогти?

Він нервово розсміявся:

— Насправді це моя репліка. Я ж тут працюю.

Намагався говорити без напруги, наче ми двоє старих друзяк, які обмінюються жартами.

Я сказав:

— Ну то йди працюй, я що, заважаю?

Він роззирнувся. Чи допомоги шукав? Більше нікого не було, то він озвався:

— Я тільки, е-е, хотів запитати, може, вам чогось принести — чаю там, кави?

— Іди з моїх очей — от що ти для мене можеш зробити.

Він послухався.

Прийшла Рідж у новому стильному замшевому піджаку, вузьких джинсах і отаких гостроносих черевиках — напевно, останній писк. Портьє щось сказав їй, і я побачив, що Рідж киває, тож я розважив: він попередив її, що я не в найкращому гуморі. Не думаю, що вона була здивована. Вона підійшла цілеспрямовано, наче не збиралася терпіти від мене вибрики:

— Ну?

Я одразу взяв бика за роги. Вона похитнулася й запитала:

— Звідки ти дізнався про Кеті Беллінгем?

Кеті... Боже мій, у нас була довга й заплутана історія. Уперше ми зустрілися, коли її занесло в Ґолвей з Лондона. Вона щойно зав’язала з героїном, була справжньою панкухою, проживала життя. Співала, як ангел небесний, а лаялася, як перекупка. Порозуміння між нами з’явилося моментально. Вона допомогла мені в кількох справах, потім я познайомив її зі своїм другом Джеффом, і, чорт забирай, вони закохались, одружились, і в них народилася дівчинка з синдромом Дауна — Серена Мей. Безумовно, в Кеті були причини бажати мені смерті.

— Кленсі сказав. Пам’ятаєш такого — твій начальник?

Вона посмакувала цю думку і сказала:

— Її помешкання обшукали, знайшли кулі — такі самі, як від гвинтівки, е-е... що... що була знаряддям злочину.

Вона обережно обминала ім'я Коді. Я міг її зрозуміти — мені й самому було важко його вимовляти.

— А де вона тепер, що робить, крім того, що шукає способу стрелити в мене?

Рідж опустила голову й щось пробурмотіла.

Я зміг поремонтувати апарат. Ґард хоч по ньому й потоптався, та від того лише корпус тріснув. Міцний горішок. Це я про апарат. Я налаштував звук і сказав:

— Кажи голосніше.

— Ми не знаємо.

Я відкинувся на спинку крісла і сказав:

— Оце пасаж. Я тобі дав досить матеріалу, щоб заарештувати родину психопатів, а ти нічого не робиш. Маєш досить доказів, щоб заарештувати людину, яка намагалася мене застрелити, і не можеш її знайти. Як ви взагалі за дорожнім рухом стежите?

І вона сказала найгірше, що могла:

— Я розумію твою досаду.

Я підскочив — ну гаразд, підскочив настільки, наскільки дозволяла хвора нога:

— Ні хріна ти не розумієш!

Встав і пішов геть.

Мені треба було щось зробити, тож я зосередився на слабшій ланці родини вбивць — братові, Шоні.

За інформацією, яку прислав Кіґан, хлопець нічим, крім музики, не цікавився, тож я почав перевіряти крамниці з дисками й музичними інструментами. Нудна, невдячна праця, але я не мав що ще робити. Після трьох днів такої тягомотини вже зібрався був махнути рукою, аж тут раптом його помітив. Просто біля Домінік-стріт — зайшов до крамниці, де продавали вживані гітари. Хлопець милувався однією, яка висіла на стіні, коли я підійшов до нього зі спини.

— Гарний інструмент.

Він різко озирнувся:

— Ми знайомі?

І раптом фото стало на місце в пам’яті — і розвіяло надокучливе питання, звідки я його знаю. Це був отой підліток у стилі ґранж, наслідувач Курта Кобейна, з кав’ярні в ТЦ на площі Ейр.

Очі в нього раптом зблиснули — він теж мене згадав.

Спробував пролізти повз мене, і я схопив його за руку, не дуже лагідно, відчув сухожилля в тонкій, як паличка, руці — і стис.

— Ай, боляче!

Здоровань за касою підвів голову й запитав:

— Якась проблема?

Я сказав Шонові:

— Я говорив із твоєю сестрою. Ти хочеш, щоб я йому розповів про розп’яття, чи підеш зі мною на каву? Можемо поговорити про вашу банду.

Він висмикнув руку й пішов надвір. Я поглянув на продавця, показав на гітару і сказав:

— Рок-н-рол як є.

Шон стояв надворі. На лобі в нього проступав піт, але він потирав долоні, наче мерз. Я сказав:

— У «Galway Arms» варять хорошу каву, і хтозна, якщо будеш чемно поводитися, то я візьму тобі й булочку з поливкою.

Ми пішли, а він сказав:

— Я солодкого не люблю.

Боже, я ледь не розреготався.

Господар закладу добродушно привітався зі мною, і Шон процідив крізь зуби:

— Що, всіх знаєте?

У нього був ще більш брікстонський акцент, ніж у сестри. У неї мовлення від цього набувало нальоту ніби досвідченості.

Мабуть, якщо винаходиш себе заново, то зміна акценту тебе не надто хвилює.

Я сказав:

— Річ у тому, друже, що я знаю тебе.

Господар приніс кавник, чашки і сказав:

— Смачного.

Шон почекав, доки той відійде, і сказав:

— Не знаєте.

Він витяг пачку цигаркового паперу, тютюн і став робите самокрутку.

— Тут не можна курити, закон не дозволяє. Ти пробув тут досить часу, щоб це дізнатися.

Він сунув тютюн у кишеню й сказав:

— Довбучий закон.

Я всміхнувся:

— Ну і, звісно, тобі й твоїй сім’ї він не писаний, так?

Я налив собі кави, подивився на нього. Він щулився, як побитий пес, що живе від копняка до копняка, і чекати зазвичай випадає недовго. А я просто один з великої черги тих, хто його по життю б’є. Обличчя в нього було все в прищах, губи потріскалися, пошерхли від нервового облизування. Він мав ніжні руки. Хтозна, може, став би музикантом. Але зараз до цього не йшло.

— Не думаю, що твоє серце належить цій... штуці. Тебе понесло за течією, і знаєш що? Коли гівно полетить на вентилятор, а станеться це скоро, вгадай, кому доведеться вигрібати по повній? Хай йому чорт, дуже сумніваюся, що твоїй сестрі: вона для цього занадто хитра.

Він підняв чашку, рука трусилася, сьорбнув — цей звук навіть дужче нагадував стогін — і сказав:

— Я вас не боюся.

Боявся. І не лише мене — взагалі всіх, хто ходить по планеті. Він просто одна з природжених жертв цього світу. Мені майже стало його шкода.

Майже.

Я сказав:

— Тобі треба боятися не мене. Власне, може бути так, що я — твоя єдина надія.

Він спробував виявити крутизну (може, ціле життя чекав такої нагоди) — роблено вишкірився і сказав:

— Та зараз, надія.

Отепер настав час поторохтіти кліткою. Ще одна його квола бравада — і я буду готовий її замкнути.

— Ось тобі два слова на майбутнє. Тебе або зловлять, або ти будеш і далі шукати отого брата, якого так відчайдушно намагається знайти твоя сім’я. Рорі його звали, так? Що буде, ти, мабуть, знаєш краще за мене, але відповідь тут навряд чи дуже красива. У цьому можемо погодитися, так? Коли я мав невелику бесіду з твоєю сестрою, у мене не було відчуття жодної спорідненості з її боку.

Він дивився на мене:

— Я не знаю, що таке «спорідненість».

Ах ти Боже мій.

Я зітхнув. Знищити цього хлопчака виявилося не так просто, як здавалося на перший погляд. Господи, він як цуценя біля шосе — ніби сподівається, що котрась машина зупиниться і його візьме. Я продовжив, хоча без особливого ентузіазму:

— Або сядеш до в’язниці. І такий хлопчик, як ти — довге волосся, слабацький характер... через твою сраку ще до вечері паровозом проїдуться, і то буде тільки початок.

Важко сказати, який варіант розвитку подій жахнув його більше. Ним прокотився дрож, він сказав:

— Я просто хочу додому, і все. Просто хочу піти.

Ніяких протестів, заяв, що він ні в чому не винен, взагалі ніякої боротьби.

Я сказав:

— Не вийде, хлопче.

Він заплакав. Я міг би знести що завгодно, яку завгодно херню, тільки не це. Я ледь не пригорнув його — ну і що далі? Дав йому поплакати, а потім сказав:

— Припини це. Я тобі допоможу відбутись якнайлегше.

Він втер очі і сказав:

— Мені треба закурити.

Я лишив гроші на столі й пішов з ним надвір. Він не став чекати, подався кудись, а я за ним.

— Що будеш робити, дитино? Ти зі мною? Я про те, що час приймати рішення.

Він зупинився й позирнув на мене з таким болем, що мені довелося відвести очі, а потім сказав:

— Не можу, вони мене вб’ють.

— А вони тебе все одно вб’ють.

Він із жахом в очах роззирнувся: на вулиці нікого не було. Сказав:

— Сподіваюся.

Коли я нарешті дістався додому, то був утомлений як чорт, але не настільки, щоб не помітити запах диму. Обережно зайшов у маленьку вітальню. Усі мої книжки лежали там купою, горіли й диміли будь здоров.

Пішов у ванну, набрав тазик холодної води й полив свої цінності.

Потім помітив стіл. Там стояла іграшкова машинка — вона теж горіла, і на передньому сидінні в ній сиділа фігурка з паличок, обвуглена, але цілком упізнавана як подоба людини. Я ризикував припустити, що то дівчинка. Під машинкою лежала записка:

Тобі мало?

Ґейл

От стерва.

А потім, у несподівану мить божевілля, я раптом подумав: «Дівчинко, ти врятувала мене від необхідності вирішувати, що робити з книжками. Я не знав, які саме брати в Америку. Тепер питань нема».

Але в мені наростала злість. Дівчина не тільки вдерлася в мій дім — ще й забрала єдине, що мало для мене бодай якесь значення. Книжки лишалися єдиною надійною, зручною зоною в моєму житті, і хай їй чорт, ця психопатка, падла, точно знала, що саме цим зробить мені боляче.

Віддихався, постарався уявити себе через місяць і озирнутися на цю подію. Це не полегшило бурю чистої ненависті, і я пообіцяв, ні, поклявся:

— Я з тобою покінчу до від’їзду, дівчисько, клянуся всім, що для мене святе, хай навіть від того загину. Я зупиню твій божевільний чад.

Хрест дає два варіанти: або тебе до нього приб'ють, або... сам на ньому добровільно повиснеш.

Ірландський вислів

МЕНІ БУВ ПОТРІБЕН ЗАХИСТ.

Цілком імовірно, Ґейл іще раз завітає — і з більш серйозними намірами. Краще підготуватись, і коли я збираюся взяти всю родину — як мінімум Ґейл і її батька, — то мені потрібно більше, ніж просто впевненість. Якщо вам сьогодні потрібно купити в Ґолвеї пістолет, то вибір вас просто балує. Тут перебувають представники стількох народів, що зброя — річ більш ніж поширена. Вчащаєш у паби, ходиш провулками і невдовзі дізнаєшся, де взяти наркоту, повію — все, чого душа бажає.

Я пішов до пабу в Солтгілл — у такі місця за власним бажанням не ходжу. Він далеко від великої вулиці, і вигляд у нього занюханий. Він зашоханий і є, а також здобув собі нову репутацію як місце, де купують і продають... що завгодно.

Такий собі Михаїл зі Східної Європи, який раз у раз називав себе то росіянином, то хорватом, то румуном, то представником якихось іще національностей, назви яких я не можу вимовити, возсідав за столиком під вікном. За місяць він перейде деінде, але сьогодні хвиля принесла його сюди і його штаб тут. Я знав його, хоча й не дуже добре, але достатньо, щоб коли я запитав, чи не взяти йому випити, він погодився.

У нього була машинна стрижка, яку ми називаємо їжачком, довге обличчя, пооране шрамами, й очі без виразу взагалі. Худий — на межі виснаження, а вік десь між «під п’ятдесят» і «тяжко за п’ятдесят». Він сказав, що буде дуже радий стопці горілки.

Я взяв її і дієтичну пепсі собі, підсів до нього. Він поглянув на мій напій і спитав:

— Кока-кола не п’єш?

А йому, блін, яке діло?

Я сказав:

— На дієті.

Він оглянув мої руки. Садна й синці заживали, але їх було ще видно, і він запитав:

— Ти вуличний боєць?

Коли дістану пістолет, мабуть, його пристрелю.

— Не з власної волі.

Правильна відповідь. Йому страшенно сподобалося, він зареготав на весь голос, показавши повний рот гнилих зубів, де щось зблиснуло — невже золото? Все, постараюся більше його не веселити.

— Пісня є така «Ролінг Стоунз». Любиш таке, ага?

А то, моя улюблена.

Я й сказав:

— Моя улюблена.

Знову сміх — тьху ти! — і він легковажно звинуватив мене:

— Жартуєш мені, так?

І мені вистачило розуму додати:

— Але не з тебе.

Він кивнув. Без сумніву, ми створені одне для одного.

Потім він одним духом вихилив горілку і сказав:

— Ну що тобі треба дістати, містере Вуличний Боєць?

Я схилився ближче до нього і сказав, що пістолет.

У нього задзвонив мобільник, він не став звертати увагу, сказав:

— Прошу в мій кабінет.

Я пішов за ним надвір, потім піднявся на гірку до солтгілльської церкви. Він жив в обшарпаному вагончику. Відімкнув його й закликав:

— Прошу, зайди.

Ми зайшли, і він поліз у глибину вагончика, витяг щось важке, замотане в ганчір’я, розгорнув — і там лежали «ґлок», «беретта» й автоматичний «браунінг». Вибирай, що любиш. Те, що його заклад розташувався просто біля церкви, своєрідно вписувалося в збоченську логіку нової Ірландії.

Я запитав:

— А не боїшся, що вагончик вкрадуть?

Він знову показав зуби і — їй-богу, не брешу! — загарчав, мовив:

— А хто це збирається в мене красти?

Наче я мав інсайдерські відомості.

Щоб відволікти його, запитав, скільки коштує «ґлок», — виявилося дорого.

Я і сказав:

— Дорого.

Він знизав плечима, мовляв: «Ну що, розкажи мені про це».

Пістолет був заряджений, ціну він заправив не ту, якої я чекав, але, чорт, не знайду ж я цього в «Жовтих сторінках».

Я запитав:

— А як ти знаєш, що я не поліцейський?

Регіт.

— Ти?!

Уточнювати його я не просив.

Він показав на мій слуховий апарат.

— Чуєш не дуже добре?

— Я чую те, що важливо.

Це його зацікавило.

— А як воно відрізняється?

Я не знав, але вирішив його просвітити:

— Річ не в тому, що кажуть, а в тому, як поводиться той, хто каже.

Дурня, ага?

А він купився на повний зріст, сказав:

— Оце мені подобається! Можна я теж так казатиму?

О Боже.

Я сказав:

— Та на здоров’я.

І знову мегарегіт. Може, мені в Східну Європу пора в коміки. Я сказав:

— Дякую, що приділив час.

Він простягнув мені руку, я її потис.

Він сказав:

— Ти мені подобаєшся, мистер, з тобою смішно. Ця країна — від неї мені не так смішно.

Ризикуючи висловитися в дусі вчителів дзену, я сказав:

— Ти просто не з того боку дивишся.

Він замислився й запитав:

— А з якого потрібно дивитись?

— Так, ніби це не важливо.

Не проникнувши в сенс моїх слів, він спробував уточнити:

— А це важливо?

Я вийшов із вагончика й завершив:

— Як дізнаюсь, одразу тобі скажу.

Мені теж треба було з кимось поговорити.

Раніше я завжди пер уперед, не зважаючи на поради, вирішуючи, що робити, по ходу справи. І, звісно, пив. Кому тоді потрібні поради? Мені бухло підказувало всі можливі шалені ідеї.

Тепер я тверезий, чи пак просохлий — може, мені б і допомога не завадила. Рідж відпадала. Ми настільки зчепилися, що підтримки від неї чекати годі, а якщо вона дізнається, що я купив пістолет, то, мабуть, заарештує.

Джефф, мій великий друг, пропав безвісти. Після того як через мене загинула його дитина, він наче зник із землі. Усі мої старання знайти його були марні.

Отак і виходить. Дожити до мого віку і не мати нікого, жодної душі, якій можна довіритися, — це кричущий сором і свідчення того, як дорого мені обійшовся мій спосіб життя. Я побавився з думкою, чи не зателефонувати Джині.

Я однозначно дещо до неї відчував. Я вже не розумів, що таке кохання, — не знав та ще й забув, — але вирішив почекати, доки дам раду з сім’єю вбивць.

Отже, лишався Стюарт, дилер. Замість того щоб до опупіння аналізувати цю ідею, я просто зателефонував йому, і він сказав:

— Заходь у гості, я тут нового трав’яного чаю купив.

Я міг лише сподіватися, що про чай він пожартував.

Дорогою зайшов у церковну крамничку. Така є біля храму августинців: багато всякого з мощами святого Юди, свіженькі книжки про покійного Папу. А те, чого я шукав, на очі не траплялося, просто як літак-привид.

Жінка за прилавком сказала:

— Я вас знаю.

Просто приспів мого життя.

І аж ніяк не веселий.

Вона сказала:

— Я знала вашу матір.

Я чекав звичних панегіриків, загальників і плачів на тему того, яка вона була свята людина, і так далі, і тому подібна фігня. Кивнув, гадаючи: «Перечекаємо беатифікацію...»

Жінка сказала:

— Важкий у неї був характер, у вашої матінки, але, мабуть, не мені вам про це розповідати.

Я одразу відчув до неї приязнь і спитав:

— А у вас є хрест святої Бриґіти?

Жінка усміхнулася — це була щира, привітна усмішка:

— Сили небесні, такого в нас давно не питали.

Але сказала, що перевірить у підсобці.

Чекаючи, я прочитав табличку з текстом «Desiderata»⁹ і розважив, що, маючи це і «ґлок», можна вважати себе готовим до підступів долі.

Жінка знайшла один хрест, здула з нього пил і сказала:

— Цінника на ньому немає.

Я дав їй двадцять євро, а вона сказала, що забагато. Я сказав, що хай віддасть решту бідним.

Вона не стримала ще одну усмішку:

— О, ми вже так їх не називаємо, ми кажемо «знедолені».

Відповісти на це я не мав чого, то подякував за приділений час.

На прощання вона мені сказала:

— Хай вас Бог береже.

Чорт, я дуже сподівався, що хтось мене побереже. Самому мені це кепсько вдавалося.

***

Коли Стюарт відчинив, я впізнав його не одразу, а потім зрозумів, що він поголився налисо.

Я сказав:

— Ти, здається, зовсім глибоко в дзен занурився.

Він жестом запросив мене досередини.

— Я почав лисіти. А так не буду спостерігати, як це відбувається частинами.

І не посперечаєшся.

Від цього він набув доволі суворого вигляду — у поєднанні з новими, скам’янілими очима це вже був зовсім не той образ банківського службовця, якого я зустрів кілька років тому. Усією зовнішністю він говорив: «Зі мною не заводься».

Обстановка в квартирі й далі була спартанська, атмосфера порожня. Він сказав:

— Зараз принесу чаю.

Ну давай.

Я сів, гадаючи, чи не вдасться добути ще отих чарівних таблеток.

Він приніс два кухлики чогось смердючого, поставив переді мною й запитав:

— Про що ти думаєш, Джеку?

Я відсунувся від кухля й спробував розрядити атмосферу:

— А просто так, для підтримки стосунків, я не міг зайти?

Він похитав головою, ковтнув чаю:

— Ти хіба з кимось підтримуєш стосунки, Джеку? Що тобі потрібно?

Ні, чорт, ну а що? Я йрозповів йому. От прямо все — про родину, яка організовано вбивала людей. Часу це зайняло будь здоров.

Він слухав не перебиваючи, а коли я закінчив, то ледь не скуштував чаю. Потім згадав про подарунок, дістав із кишені, сказав:

— Сувенір на новосілля.

Він здивувався, відкрив і сказав:

— Ти приніс мені хрест — тобі здається, мій тягар замалий?

Прозвучало це не як слова вдячності.

— Це на удачу, дім береже.

Він відклав хрест і сказав:

— Для такого однієї святої, як там її, замало.

Я трохи засмутився.

— Такі хрести складно дістати.

Господи, як по-дурному прозвучало.

Він допив чай і сказав:

— Отже, це удача.

Не встиг я щось на це сказати, як він запитав:

— Що ти плануєш робити?

— Поняття не маю.

Він дав цим словам повисіти в повітрі і сказав:

— Все просто. Я читав Тхіть Нят Ханя, і він сказав: «Не просто роби щось. Сядь там».

Саме те, що мені треба, — філософія.

Я запитав:

— Ти хочеш сказати, що мені нічого не треба робити?

Він встав, потягнувся якимсь йогівським рухом.

— Я кажу — вбий сестру.

Я сподівався якоїсь блискучої ідеї, радикальної схеми, яка розв’яже все, ще й, правду кажучи, так, щоб мені за це нічого не було. Щоб я міг собі відчалити, поїхати в Америку і мати коли не чисту совість, то бодай трохи спокою.

Цього не очікувалося.

Я сплеснув руками, мовляв: «Ти нічого кращого не придумав?»

Він витяг із кишені коробочку таблеток і кинув мені:

— Стане в пригоді.

Я хотів запротестувати, обуритися, кинути їх назад, випромінювати гордість і гідність, але таблеток хотів дужче.

— Дякую.

Він знизав плечима й запитав:

— Тобі потрібна допомога?

Це він про те, що в мене виробляється залежність?

Він мовив:

— Тобі треба знати, де живе ворог, і, погляньмо правді у вічі, це я можу дізнатися легше, ніж ти: збереглися старі зв’язки.

Від Рідж допомоги чекати було годі, а валандатися містом самому, сподіваючись на удачу, видавалося не надто розумним, так що я відповів:

— Так, буду дуже вдячний.

Він усміхнувся, і тепер в його виразі обличчя з’явилося якесь душевне тепло.

— Не любиш покладатися на людей, правда, Джеку?

Брехун із мене був дуже низького польоту, тому я сказав:

— Не люблю.

Він підійшов до тумбочки, пошукав там, витяг диск, насуплено подивився на нього і сказав:

— А коли я знайду їх — а я знайду, — хочеш, щоб я пішов на діло з тобою?

На діло?

Не встиг я озвучити якусь фігню в тому дусі, що мені треба зробити це самому, як Стюарт сказав:

— Мою сестру вбили, і ти мені допоміг. А ця... публіка... винищує цілу сім’ю, і я відчуваю, що в моєму житті щось нарешті завершиться, коли задмухну їхню свічку.

Я не втримався:

— Стюарте, ти розумієш, що кажеш?

Він прийняв якесь рішення щодо диска.

— Я завжди розумію, що кажу, тому й говорю так мало.

Глибока думка.

Я підвівся, не знаючи, чи вдарити з ним по руках; а він простягнув мені диск:

— Це тобі. Ти дав мені хрест, а ось тобі у відповідь дещо подібне, тільки що його, можливо, трохи легше нести.

Обкладинка була чорна — цілком доречно. Альбом такої собі Бетті Лаветт називався «I’ve Got Му Own Hell То Raise». Я вказав на назву й запитав:

— Зашифроване послання для мене?

Він провів мене до дверей і сказав:

— Це просто диск. Не в усього є прихований сенс.

Я дав йому свій телефон, а він сказав:

— Я озвуся — не знімай апарат.

Та да.

Коли ти їси, їжа — це ти.

Дзенський вислів

ЕД О'БРАЄН, ОТОЙ, КОТРИЙ НАЙНЯВ МЕНЕ РОЗСЛІДУВАТИ ЗНИКНЕННЯ СОБАК, — Я ВІДЧУВАВ, ЩО БУЛО Б ДОРЕЧНО ДОПОВІСТИСЯ ЙОМУ. А що розповідати? Що я найняв алкаша, звільненого з поліції, а його втопили в каналі? Що в мене є вагомі підстави вважати, наче бізнесмен на прізвище Кінг підкладає собачатину в консерви, і я підіслав психопатку, яка спалила йому склад?

Нічого собі доповідь.

Що-що, а його повноцінна увага мені гарантована.

Він дав мені свою адресу. На Нижньому Ньюкаслі, просто понад університетом, і похід туди був просто заспокійливою прогулянкою. Чути галас студентів, сміх, істинний пульс життя. Будинок я знайшов без мороки — з отих, заплетених плющем, що зразу думається: там мешкає професор чи ще якась поважна особа. Важка кована брама, потім коротенький хідник до парадного входу. Великий занедбаний сад. Якщо ти багатий, можна дозволити собі занехаяти сад — це навіть додає йому принадності. Табличка на дверях попереджала:

Продавцям вхід заборонено

Запропонувати на продаж я міг тільки проблеми й колотнечу. Подзвонив у двері, і врешті-решт мені відчинив О’Браєн у такому, знаєте, важкому аранському кардигані, що їх, я думав, тільки американці купують, і коричневих вельветових штанях, до сміховинного пожмаканих і розтягнутих. У руці він мав товсту книжку. Професор зміряв мене поглядом і сказав:

— Ви що, читати не вмієте?

Я розумів, що від того моменту, як він домовлявся зі мною про допомогу, минув час, але все ж таки не настільки довгий.

Я сказав:

— Я Джек Тейлор.

До нього щось дійшло, він на мить задумався, наче гадав, чи не виставити мене, а потім сказав:

— Гадаю, вам краще зайти.

Він гадає?

Схоже, благословлялося на щось прекрасне.

Ми зайшли в заставлений книжками кабінет зі зручними потертими меблями й горіховим письмовим столом, заваленим паперами і теками. Професор всівся за стіл, а мені показав на стілець навпроти. Я сів, почуваючись як на співбесіді. Не знав, із чого почати. А він сказав:

— Правду кажучи, Тейлоре, нам думалося, що ви не завдавали собі праці щось робити.

Склад згорів дотла, потопельника з каналу виловили — страшно подумати, що було б, якби я «завдав собі праці».

Я сказав:

— Не хотів до вас приходити без новин.

На обличчі його був написаний абсолютний скепсис, і в мені наростало бажання змахнути з нього цю посмішку.

Професор мотнув головою, мовляв, усяких ми шахраїв бачили, а ти доволі жалюгідної породи. Що й підтвердив словесно:

— Ви, треба думати, прийшли по платню.

От якраз про це я й не думав; але не встиг якось зреагувати на його слова, як він додав:

— Ви думаєте, якщо справу розкрито, то що? Можете прийти в темпі вальсу й вимагати платню? Я не вчора народився, Тейлоре.

Як розкрито?

Я повторив:

— Розкрито? Про що ви говорите?

— Справу розкрито, а детектив-ас Тейлор навіть не знає про це, — глузував він. — Гадаю, вам час поміркувати про зміну сфери діяльності, тут вам дещо бракує швидкості.

Побачивши моє обличчя, він зрозумів, що я справді нічого про це не знаю, і демонстративно-поблажливо мовив:

— Банда підлітків ловила собак, вела на пустир за лікарнею, поливала бензином і дивилася, наскільки далеко вони можуть забігти, доки... як би це сказати... згорять?

— О Боже.

Він потер руки, наче мив їх, і сказав:

— Навряд чи Бог якось із цим пов’язаний — хіба що тим, що це накликає Його великий гнів.

В останніх словах прозвучало відлуння фундаменталізму, від якого поза шкірою пробіг холодок.

— Про це в газетах не писали, і в новинах я такого не чув.

Тепер усміхнувся він, і в очах у нього з’явився маніякальний збуджений блиск, а на губі — кілька крапель слини.

— Влада надто зайнята для таких буденних речей, як зникнення собак. Та ви й самі не вважали це вартим вашого часу, навіть лінивої спроби щось перевірити не зробили. Світ котиться в пекло, Тейлоре. Якби ви достатній час походили тверезим, ви б, мабуть, помітили.

Я стискав кулаки, стримувався, щоб не кинутися на нього через стіл.

Він продовжив:

— Отже, ми почали активніше діяти як варта району — і, сказати б, конкретно ці підлітки вже не будуть красти собак, та й будь-що інше, певний час. Потрібно уточнювати?

Від самовдоволеності він тільки що не світився. Я сказав:

— Це самосуд, от що це таке.

Він встав. Аудієнцію було закінчено.

— Тейлоре, ми — це те, що потрібно місту, громадяни дії.

Збита з нього пиху можна було хіба що надававши йому по шиї. Я сказав:

— У Куклукс-клану подібна риторика. Ви ще не наряджаєтеся в простирадла?

Він поглянув на мене з абсолютною зневагою:

— Прощавайте, Тейлоре, і дозвольте додати: в цьому районі вам не раді, ми цінуємо свій пристойний і респектабельний імідж.

Цей козел ще й погрожує. Я запитав:

— А то що — громадяни будуть діяти?

Він відчинив двері і сказав:

— Сприймайте це як дружнє попередження.

— Чорт забирай, я ходитиму де захочу, а якщо ви надумаєте з цього приводу якось діяти, то запасайтеся чимось серйознішим за простирадла, друже.

Я пішов до каналу, відчуваючи в роті жовч, а на душі — досаду, що бодай разок йому не врізав. У голові шумував вир. Підприємство Кінга спалили дотла, Ойна Гітона втопили в каналі. Чому?

Підійшла жінка зі скринькою, яка продавала прапорці, збираючи на допомогу безхатькам.

— Чи бажаєте допомогти бідним?

Я пошукав грошей, сунув у скриньку двадцятку і сказав:

— Формулювання неправильне.

Вона подивилася на мене.

— Перепрошую?

— «Бідним». З надійних джерел мені відомо, що їх називають знедоленими.

Вона швидко пішла з моєю двадцяткою.

Я повернувся до тих місць, куди вчащав Ойн Гітон, і намагався зрозуміти, що ж із ним, в лихої години, сталось. Обійшов брудні паби, зачухані букмекерські контори, і виявив коли не скарб, то бодай зачіпку в Офісі соціального забезпечення: там якийсь чоловік розповів мені, що Гітон жив зі своєю матір’ю, і коли вже хтось його знав — це вона.

Мешкала вона в Боерморі, в одному з нечисленних старих будиночків, не перетворених на таунхауси. Оригінальна модель: кімната вгорі — кімната внизу, там раніше був ряд таких стандартних. При будинку був доглянутий садок, фасад недавно пофарбували.

Я постукав, відчинила мініатюрна жіночка, зігнута навпіл старістю й бідністю. Одяг бездоганно чистий, наче його випрали в пральні Святої Магдалини. Від спогаду про те місце мене пересмикнуло.

— Місіс Гітон, вибачте, що потурбував, я був другом Ойна.

Вона з помітним зусиллям підвела голову, поглянула на мене і сказала:

— Заходь, амак.

Синку.

Божечки, двадцять років цього слова не чув. Вона провела мене до маленької вітальні, знов-таки чистої, як відпущення гріхів. На стіні в рамках висіли портрет Папи, Святе Серце і фотографія Ойна в поліцейській формі. Вигляд у нього був неймовірно молодий, обличчя свіже й сповнене такого ентузіазму, що в мене аж серце розривалося.

Місіс Гітон запитала:

— Чайку вип’єш, голубчику?

О Боже.

Голубчику!

Колись це лагідне слово було так само поширене, як рекет. А тепер і не почуєш його. У ньому — невимушена теплота, якась така сердечність, ненав’язлива, а сил від неї додається. На якусь шалену мить я подумав, що зараз розревуся. Сказав, що з радістю вип’ю чайку. Старий ритуал, він теж уже відмирає. Зараз зайдеш до людини — і тобі запропонують авторської кави, а душевності нуль, хіба як варіант до вибору на таці з дозою кофеїну. Відмовитися випити чаю в такої бабусі неможливо — це все одно що плюнути їй в обличчя. І хоч яка вона старенька й благенька, ніколи — ніколи в житті — не доречно пропонувати тут допомогу.

На каміні, застеленому серветками з ірландським мереживом, вишитими вручну, стояли нагороди з герлінгу й гельського футболу, а також маленька пляшечка святої води з Лурду. Я взяв таблетку від Стюарта й проковтнув. Душевний струс значно більший, ніж я був готовий визнати.

За п’ять хвилин вона повернулася з тацею. Там стояли чайник, найкращі в господарстві порцелянові чашки й шматок фруктового пирога.

Бабуся підняла голову й запитала:

— Може, крапельку міцного?

Віскі.

Тільки якщо мені буде можна тут залишитися назовсім і видути всю пляшку.

— Ні, просто чай — це чудово.

Я повертався до старого способу спілкування, наче завжди так і розмовляв.

Вона сказала:

— Ану ж бо заваримо.

Вона обережно сіла в крісло й помішала заварку в чайнику ложкою. На шиї в бабусі був Чудотворний медальйон¹⁰ на блакитному шнурочку. Вона сказала:

— Така холоднеча, правда?

Та ні.

Я сказав:

— Так, пробирає.

Чай і погода — що може бути більш ірландським?

Я сказав:

— Співчуття щодо Ойна.

От блін, я намагався вигадати про нього якусь переконливу побрехеньку, але ж переді мною його мама, вона повірить будь-якому доброму слову, яке я зможу з себе вичавити.

Я й спробував:

— Він був хорошою людиною.

Блискуче, просто, бляха, геніально.

Вона заплакала. Не голосно — гірше, мовчки схлипувала, трусячись усім тілом. По щоці скотилася сльоза, впала в порцелянову чашку, тихо хлюпнувши, і я розумів, відчував усіма фібрами душі, що цей звук долучиться до фантомного оркестру кошмарних мелодій, що мучить мене ночами.

Вона промокнула очі серветкою і сказала:

— Вибачте, містере Тейлор, це...

Я поспішив сказати:

— Будь ласка, місіс Гітон, називайте мене Джек.

Вона б не стала так робити, але я виграв трохи часу. Запитав:

— Чи я щось можу для вас зробити? Принести?

Вона похитала головою:

— Ойн був... зі складним характером і пив, це жахливе прокляття, не міг від цього ніяк звільнитися.

Я намагався придумати шлях до відступу, а вона сказала:

— Не думала, що він візьме з собою Блекі.

Як повний придурок, я перепитав:

— Блекі?

Місіс Гітон наче розмовляла з собою, продовжила:

— Звичайно, він так любив цього песика, і я могла б здогадатися, що він без нього не піде.

У голові в мене закрутилося, затанцювало — я намагався розставити все по місцях.

— Блекі — то був його пес?

Проникливий, уважний детектив, нічого не пропускає. Вона коротко усміхнулась, і усмішка осяяла її лице, одразу забравши тридцять років.

— Він жив заради цієї тваринки, і коли він... він... пішов у річку, то я не здивувалася, що забрав Блекі з собою.

Вона пошукала в кишенях фартуха, вийняла акуратно складений аркуш і показала мені:

— Ось що він мені залишив.

Серце моє впало. Я взяв папірець, розгорнув і прочитав:

Люба матусю!

Вибач будь ласка, я так далі жити не можу, будь ласка молися за мене, я беру з собою Блекі, щоб не було самотньо, в моїй шухляді зі шкарпетками кілька сотень євро. Люблю тебе, мам

ХХХХХХХОйн

Я повернув записку. Мені відібрало мову.

Вона сказала:

— Він прив’язав Блекі до себе поясом. Той пояс у нього лишався з ґардів, він страшенно ним пишався. Коли в нього забрали форму, він залишив пояс собі. Як ти гадаєш, його можуть забрати назад?

— Ні... не заберуть.

Я зібрався йти, пообіцяв іноді телефонувати, дізнаватися, як справи.

Вона сказала:

— Ти пирога не їв. Зачекай-но.

Вона пішла до комірчини, загорнула пиріг у папір і сказала:

— Буде до вечері. Такому дорослому чоловікові потрібно солодке — звідки силу брати.

Вона стала навшпиньки й пригорнула мене.

Вийшовши, я крокував вулицею, як у тумані, і шматок пирога в руці був ніби найгірше зустрічне звинувачення. Паби манили сильніше, ніж довгий час, але дивна річ: я відчував, що це було б як дати ляпаса місіс Гітон — отак скористатися її горем, щоб живити власний відчай. Я винний у стількох речах, але якщо додати в список ще й її — навряд чи витримаю.

Проковтнув ще таблетку від Стюарта.

П'єм насолоду й, випивши, вмираєм. ¹¹

Шекспір

ҐЕЙЛ УЖЕ ЗБИРАЛАСЯ ВИХОДИТИ З КЛУБУ, КОЛИ ДО НЕЇ ЗВЕРНУВСЯ ЯКИЙСЬ ЧОЛОВІК. Сказав:

— Баффі — винищувачка вампірів?

Якими тільки способами з нею не пробували знайомитись. Але ці слова привернули її увагу. Він був старший за інших відвідувачів, але Ґейл впало в око: він у чудовій формі, стрункий, підтягнутий. А очі — очі просто вабили. Твердий, холодний погляд, як і в неї самої; Ґейл про це знала. На незнайомцеві були джинси й біла сорочка з розстібнутим коміром, яка лестила його статурі.

Вона сказала:

— Це що, такий спосіб познайомитися?

Він знизав плечима:

— Я тут сиджу, текіли взяв. Хочеш?

Ґейл любила текілу — моментально вдаряє в голову. Чоловік не став чекати відповіді, просто пішов і сів за свій столик. Це потужно промовляло на його користь. Зазвичай чоловіки підлещуються, вмовляють до них підсісти. А цей поводиться, наче йому все одно.

Вона підійшла й сіла навпроти. На столі стояв ряд чарок текіли. Вона запитала, позираючи на тих, хто танцював:

— А ти не боїшся, що хтось вкраде чарку?

Він коротко всміхнувся:

— Ніхто не вкраде в мене напоїв.

Солідно.

Вона підняла чарку, сказала:

— Твоє здоров’я.

Вихилила — і майже моментально відчула, як подіяло.

Він дивився на неї просто з якоюсь туманною байдужістю. Сказав:

— Випий ще.

Вона випила. Вихиливши, запитала:

— А ти не п’єш?

Він позгинав руки, демонструючи м’язи:

— А в мене свій кайф.

Ґейл була вражена. Уперше за хтозна-скільки часу їй була цікава інша людина. Зумів привернути увагу.

— Тобто наркотики? — запитала вона.

Він посунув чарку до неї.

— Оце теж?

Вона бачила, як у кутку клубу запалюється вогонь, і раптом спитала:

— А та бачиш... вогонь?

Він подивився на неї обізнано, злегка всміхнувся:

— Я його запалюю — оце частина мого кайфу.

— А інша частина яка? — не могла втриматися від питання Ґейл.

Він нахилився ближче й сказав:

— Вбиваю людей.

Дуже давно Ґейл не приваблював жоден чоловік, та взагалі жодна людина — але оцей такий граційний, гнучкий, як пантера, і оточений настільки знайомою їй аурою пітьми.

Він вихилив чарку і сказав:

— Час прогулятися понад океаном.

Не став питати Ґейл, чи хоче вона, так що вона просто пішла з ним.

Перед клубом він зупинив таксі й звернувся до неї:

— Не боїшся, що я можу щось зробити?

Текіла гарно поєдналася з психозом, і вона сказала:

— Доведеться тобі бути хорошим.

Він притримав двері таксі для неї й сказав:

— Я так і подумав.

Сказав таксисту довезти їх до Солтгілла й відкинувся на сидінні, задивившись удалину. Їй це дуже сподобалося — непотрібність оцих ідіотських «світських розмов». Відчула приємне збудження, коли вони проминали місце, де згоріло авто. Його вже не було, але відчуття все одно можна було повернути.

Ґейл сказала:

— Отут дівчину спалили на смерть.

Він навіть не озирнувся:

— Правда?

Наче йому було по цимбалах.

Дав водію чайових із туго набитого гаманця, і їй спало на думку, що можна було б цей гаманець забрати потім, коли вона дасть із ним раду. Машина поїхала геть, а він сказав:

— Якщо хочеш грошей—попроси, а не намагайся забрати.

І пішов до моря.

Вона розсміялася, подумавши, що це все текіла, і сказала собі: «Я закохалася».

Вони сиділи й розмовляли години дві. Він розповідав їй, як море змиває все, а потім замовк. Ґейл не могла повірити, що він не зробив жодного руху в її бік. Сказала:

— Я побачила фото у твоєму гаманці. Твоя дружина?

Він похитав головою, підвівся і сказав:

— Ходімо, проведу тебе додому.

І взяв її за руку. Дотик у нього був мов електричний. Вона себе не впізнавала — дозволяла йому діяти, а сама йшла за ним.

Він зупинив ще одне таксі, назвав водієві її адресу, а коли вона висідала, то сказав їй:

— Захочеш бачити мене знову — буду на пляжі в п’ятницю ввечері, годині об одинадцятій. Принесу випити і ще дечого.

Вона стояла на хіднику, їй хотілося запросити його до себе. Запитала:

— Як тебе звати?

Він зі сміхом в очах поглянув на неї і сказав:

— Не чіпляйся за ярлики. Шукай сутність... яка на споді.

Усі, хто вважає зовнішні речі важливими, всередині дурні.

Чжуан-Цзи

БУВ РАННІЙ РАНОК. ПРИЙШОВ ЛИСТОНОША, ПРИНІС ОФІЦІЙНОГО ВИГЛЯДУ ЛИСТ. Я заварив міцної кави, зробив тост, але їсти не хотілося, розірвав конверт. Лист був від агента з нерухомості.

Я прочитав його зі здивуванням, зжував сухий тост, не відчуваючи смаку. Зголосилося три покупці. Цифри були якісь шалені. Я взагалі не міг уявити, що буває стільки грошей. Ґолвей мав славу найдорожчого міста в країні, ціни на житло зашкалювали. Мені тільки й лишалося, що погодитися на найбільшу суму — і стати багатим... і бездомним. Другий стан мені знайомий, а от перший — як воно буде?

Я постукав у двері й відклав лист, гадаючи, що прийшла Рідж.

То був Стюарт, вбраний як сама респектабельність: гарне пальто, шовковий шарф, вільно пов’язаний, стильні темні штани. Начищені черевики блищали.

Я запитав:

— Звідки ти знаєш, де я живу?

У його очах зблиснула темна енергія:

— Не будь дурником, Джеку.

Я відступив убік і жестом запросив його. Він уважно придивився до квартири, потім помітив «шапку» листа з агенції.

— Продаєш і переїжджаєш?

Я зачинив двері й сказав:

— Ну радше виїжджаю.

Він сів на стілець, і я запитав, чи не треба йому чогось попити, хоча, на жаль, трав’яного чаю не маю.

Він відмовився, уважно подивився на мене і сказав:

— Я її знайшов.

— Ґейл?

— Ми зустрічаємося.

Певне, він, пройда, жартує — хоча почуття гумору належало до тих рис, які він залишив у в’язниці.

Я сказав:

— Ти жартуєш?

Він подивився на мене химерно, наче й досі не мав певності, коли я говорю серйозно, а коли ні.

— За всю нашу дивну й колоритну спільну історію, Джеку, ти хоч раз бачив мене жартівником?

У його словах проскочила металева нотка, і я знову замислився, що ж йому довелося замкнути в собі, відрізати від себе, аби вижити у в’язниці. І назад воно не поверталося. Я похитав головою:

— Розкажи.

Він злегка всміхнувся. З таким Джеком Тейлором йому було найзручніше мати справу.

— У тобі всередині ще лишається ґард. Я розповів тобі, що маю контакти, і хоча вже не торгую наркотиками, але мережу знаю, знаю і те, де ходять клієнти. Стежиш за думкою?

Та невже це дуже складно? Я сказав:

— Та ну, звісно, стежу.

Він витримав паузу і продовжив:

— Тож я перевірив нічні клуби — як у юність повернувся — і з третього разу знайшов її. І треба сказати, Джеку, ти її недооцінив.

Я не до кінця розумів, що він має на увазі, але був певен, що мені воно не сподобається. І різко перебив:

— Ти про що?

Стюарт важко зітхнув.

— Моя сестра, яку вбили (і я ніколи не забуду, що ти домігся справедливої кари для її вбивці), вона була найкращою людиною, яку я зустрічав, просто сама доброта.

Думаю, Ґейл теж колись була така, але після смерті матері, після спроби самогубства вона загинула.

Певно, на моєму обличчі було написане щось цинічне.

Він продовжив:

— Звичайно, вона повернулась, але замість тієї, якою була раніше, прийшло інше, по-справжньому лихе створіння. Я зустрічав найгірших людей на землі: справжніх покидьків, чисте зло, психопатів, соціопатів, кого хочеш, усі види небезпечних потвор... але вони ніщо, ніхто порівняно з силою абсолютної тьми, яка сидить у цій дівчині.

Я не повівся і сказав:

— Та це просто дівчисько — і лиха, зла вбивця. Не роби з неї чогось надприродного.

Отепер його усмішка стала холодною. Він сказав:

— Ну гаразд, у нас є спільний знаменник, друже. Моє діло — розповісти і знати, що ти зі мною.

А це що було, в лихої години?

Я подивився на нього, і він пояснив:

— В’язниця її не зупинить. Тобі треба її усунути.

Я ходив по кімнаті, сказав:

— Уже називай речі своїми іменами — вбити.

Він підвівся:

— Ось адреса будинку, який вони винаймають. У п’ятницю ввечері в нас побачення. Чом би тобі не зайти побалакати з батьком і сином, ну а я дочку... відволікатиму.

Я не розумів, до чого він веде, й запитав:

— А я що маю робити?

Він опустив плечі — класична поза поразки.

— Джеку, ти це затіяв, а я так, погуляти вийшов.

Блін.

Я сказав:

— Ніщо, власне, не настільки... та нічого.

Він зупинився біля дверей. Такого він не чекав.

— Це ти вивчаєш дзен?

Рідкісний для нього тон — щирий захват.

Я дав йому насолодитися передчуттям і сказав:

— Ні фіга, це Пол Ньюмен у «Холоднокровному Люку».

Смертю природа каже нам сповільнитися.

Ірландське прислів’я

АДРЕСА, ЯКУ ДАВ СТЮАРТ, БУЛА НА ФАЗЕР-ҐРІФФІН-РОУД, І Я ВИРІШИВ РОЗВІДАТИ ТІ МІСЦЯ ЯК СЛІД. Ушкоджена нога знову давалася взнаки, так що прогулянка очікувалася не з приємних. Пройшовся по Шоп-стріт, і живих статуй та мімів там уже зібралося видимо-невидимо. Один мім стояв на ящику й мав зображувати чорта — розмальований червоною фарбою, з рогами, з чимось ніби вилами, хоча трохи погнутими (може, навіть спеціально). На нього зачаровано дивився малий хлопчик, я зупинився на мить, а чорт звернувся до мене з ґолвейським акцентом:

— Хочете потиснути руку Сатані?

Відчув спокусу повідомити йому, що займаюся цим уже стільки років, що він і не повірить. Кинув йому в коробочку кілька євро, а він широко до мене вишкірився. Зуби чорні — навряд чи грим.

Помітив знайому постать: до мене наближався Чаз, румун, який на той час прожив у місті ось уже майже шість років і повністю акліматизувався. Він навдивовижу засвоїв ірландську англійську, він зазвичай смикав мене і при цьому якось переконував, що, беручи мої гроші, робить мені послугу. Коротше, швидко вчився.

Привітався він словами:

— Джеку, старенький!

Дуже по-румунськи, чи не так?

На Чазі був новий замшевий піджак, дизайнерські джинси й ковбойські чоботи, що так і впадали в очі. Коли я бачив його востаннє, він очікував депортації. Щось, вочевидь, неабияк покращилося.

— Чазе, як справи?

Він подивився на мене й запитав:

— А чому слуховий апарат?

Що тут відповісти?

Я сказав:

— Старість.

Він кивнув, не сперечаючись.

От блін.

Він роззирнувся, наче зібрався сказати щось дуже важливе, а тоді:

— У мене гроші трохи скінчилися.

Який підхід!

Я сунув йому кілька купюр, він їх швидко сховав. Сказав:

— Я такі дивні речі про тебе чув.

Чи хотів я знати які?

Ризикнув:

— Наприклад?

— Кажуть, ти більше не п’єш, триста років уже ні краплі в рот не брав.

В Ірландії це диво так диво.

Я сказав:

— Так, справді якийсь час не п’ю.

П’яниця не любить втрачати своїх. Це наводить на думку, що він, можливо, наступний.

Та хай Бог милує.

Він запитав:

— Ну і як воно тобі?

Та взагалі краса, радощів повні штани.

— Нормально, звикаєш поступово.

Та зараз.

Він почухав голову й став допитуватися далі:

— А що ти робиш, ну, цей, з усім цим часом?

Блін, та я поняття не мав.

Сказав:

— Багато читаю.

Він зібрався йти, сказав:

— От бідолашний невдаха!

Амінь.

Я влаштував собі мініекскурсію рідним містом. Америка насувалась — і, може, я більше ніколи не пройдуся цими вулицями. Пішов до церкви Святого Йосифа на Презентейшен-роуд. Пам’ятаю, як батько розповідав мені про «чорно-брунатних»¹² і британських військових, які вишикувалися понад церквою, коли вони на знак помсти розстріляли отця Ґріффіна. Убивства священників — частина нашої історії. Тільки зараз відмінність у тому, що для такого не потрібні окупаційні війська. Убивці тепер ми.

Похоронна процесія отця Ґріффіна в 1920 році вийшла з Мілл-стріт, перетнула міст О’Браєна, і досі лишаються старожили, які твердять, буцімто, коли катафалк виїхав на середину мосту, з води вискочили три лососі, зависли в повітрі й красиво пірнули назад. Зараз уже стрибків лосося не побачиш — від отрути у воді риби поблякли, як і населення міста. Тато зі сльозами на очах розповідав, що правив катафалком чоловік рідкісної мужності й сили духу — попри писану заборону, на ньому були циліндр і широкий пояс. Тоді і зараз я уявляю цього чоловіка, героїчного у своїй затятій вірі. За тиждень його застрелили.

Запитай зараз молодих людей, хто такий отець Ґріффін, а на тебе подивляться, мовляв: «Та ви що, я ж попів не знаю».

Будинок на Фазер-Ґріффін-роуд я знайшов без проблем. На цій вузенькій вуличці колись була справжня атмосфера старого Ґолвея. Зараз ні, та й де вона є, якщо подумати?

Нині головна окраса вулиці — таблички «ПРОДАЄТЬСЯ». Треба обережно. Якщо хтось із родини мене помітить, усе пропало. Будинок стояв десь посередині, наче тихий, ніякого руху не помітно.

Я аж підскочив: якийсь чоловік звернувся до мене:

— Когось шукаєш?

Я озирнувся й побачив особу за сімдесят із собакою на повідку — аж захотілося порадити йому не ходити на Ньюкасл. Обличчя ясне, уважне, акцент тутешній. Я сказав:

— Та от думаю будинок купити.

Він поглянув на той і сказав:

— Цей винаймають англійці, а отам далі — ті продаються. Грошей треба добряче.

— А що там за англійці?

Обличчя співрозмовника говорило, що питання дуже дурне.

— Вони ввічливі... але чи привітні? Британці, вони так не вміють.

Більше на цю тему він не мав що сказати. Я подякував і зібрався йти далі.

Він додав:

— А колись була гарненька вуличка. Та й всі інші хіба не такі були?

У дома мені не йшов з голови чоловік, який правив катафалком отця Ґріффіна, і, слово честі, кілька разів я практично бачив його, тиснучи на курок незарядженого «ґлока», намагаючись уявити, як цілитиму в Ґейл. Стюарт мав рацію: в’язниця для неї — не варіант. А це?

Задзвонив телефон. Джина, лікарка, питала, як заживають руки. Сказав, що добре, а потім запала мовчанка. Напевне, в ту мить я міг би запитати в неї, чи не піде вона зі мною десь повечеряти. Я хотів, але не зміг. Сказав, що скоро зателефоную, коли з дечим дам раду. Та от, наприклад, уб’ю дівчину. З її голосу я зрозумів: вона не очікує, що я зателефоную. Подякував за турботу, наче якийсь мудило невдячний.

Поглянув на годинник. Скоро Стюарт зустрінеться з Ґейл, а мені настане час завітати до Мітча і Шона. Я вдягнув своє універсальне пальто ґарда, зарядив пістолет і поклав його в праву кишеню, сподіваючись, що не матиму необхідності стріляти в Шона. Не те що я мав якусь симпатію до цього хлопця, але його, безумовно, підхопила течія, на яку він не міг вплинути.

Коли вийшов на Фазер-Ґріффін-роуд, було темно, а в будинку яскраво світилося. Подумав, чи не пролізти з чорного ходу, а потім вирішив, та ну нахер, не буду заходити зі спини.

Подзвонив у дзвоник, тримаючи праву руку в кишені пальта, а в ній — «ґлок». За три хвилини мені відчинили.

Там стояв Шон. Обличчя в нього стало землисте, очі величезні. Видихнув:

— Мій батько, з ним щось погано.

Я подумав, що з ними всіма й так дуже погано, але зайшов і запитав:

— Що саме?

Шон був на межі істерики.

— Ґейл дуже з ним полаялась. У нас закінчуються гроші, і вона сказала, що знайшла нове джерело. Тато сказав, що, напевне, час закінчувати з усім цим, а вона озвіріла, обізвала його боягузом і пішла з дому.

Я дивився, де ж Мітч. Не хотілося б, щоб він наскочив на мене несподівано.

Шон, важко переводячи дух, продовжував:

— Тато схопився за груди, потім пішов нагору, його хитало, а мені страшно було піти подивитися, як він.

— Як давно це було?

Шон намагався пригадати — схоже, в голові у нього все мішалося.

— Три години? Більше?

Я прислухався: тихо. Сказав:

— Почекай тут, підіймуся.

— Велика спальня, праворуч.

Я поволі пішов нагору, гадаючи, чи діставати пістолет. Вирішив не світити його. Зайшов у спальню.

Там були шпалери з «оксамитовим» візеруночком — це жахіття прикрашало бідні оселі бозна-скільки часу, а на стіні — три керамічні качки в польоті, у середньої відбита голова. Ліжко — одинарне, і від того мені чомусь стало сумно, хоча, бляха, яка різниця? А була-таки. Одинарне ліжко в дорослої людини — символ життєвого провалу. Постіль брудна, і навряд чи хтось ближчим часом збирався її прати. Прання, мене хвилює прання? Я подумав про цього чоловіка, про те, за що він відповідальний як батько, про цих дітей з вивернутою свідомістю, яких він виховав, зробив такими, як вони є, чиї дії не тільки підтримував, а й керував ними. Гадаю, він зрежисерував діяння настільки лихі й огидні, що практично неможливо уявити, про що він думав, кладучи вночі голову на подушку. Чи думав про Нору, свою кохану дружину? Горе викривило його свідомість, та він же, мабуть, розумів, що вона б жахнулася з того, що він вчинив у її ім’я і, ще гірше, долучив до цих справ дітей, яких вона любила всім серцем.

Я прошепотів:

— Ну що, падлюко, ти сам прикликав кару. Ти гадав, здатний все контролювати? Ну, друже, сподіваюся, там, де ти зараз, достатньо жарко. І знаєш що? Сподіваюся, якщо життя після смерті існує, то ти ніколи... ніколи більше не побачиш Нору. Земля тобі, блін, скловатою.

Шон гукнув знизу:

— Тату, ти як?

Я спустився, і Шон із жахом дивився на мене.

Я сказав:

— Викликай «швидку».

Той не поворухнувся.

— Він одужає?

— Ні, він мертвий.

Потужний серцевий напад. Він простягся на ліжку, роззявивши рота в безгучному крику. Шон завив. Я зателефонував 911, а потім підійшов до підлітка й дав йому ляпаса з усього маху.

— Отямся. Мені треба йти, я тут далі бути не можу. Просто скажи їй, що він ліг спати, а ти прийшов перевірити, як він, і знайшов отак.

Він кивнув, запитав:

— А Ґейл, що мені їй сказати?

Я уявлення не мав. Відповів:

— Все буде нормально, просто почекай і роби те, що я тобі говорив.

Я вибрався надвір. Було чути сирену. Уже пройшовши пів дороги до кінця вулиці, я помітив, що досі стискаю в руці «ґлок». Сказав до себе: «Один готовий, двоє лишилося».

Дорогою додому пройшов п’ять пабів і два оптові алко-маркети. Вони співали до мене так, як мало коли.

А я йшов.

Істинна релігія повинна вчити про велич, про мізерію, будити шану і зневагу до себе, любов і ненависть.

Паскаль

«Думки», 494

КІЛЬКА ДНІВ ПО TOMУ Я СЛУХАВ РАНКОВІ НОВИНИ, І ТАМ ПОВІДОМЛЯЛИ ПРО СМЕРТЬ ГРОМАДЯНИНА БРИТАНІЇ. Говорили, що в нього відірвався тромб, але чоловік загинув до прибуття в лікарню. Поліція намагається зв’язатися з його сином і дочкою, які, наскільки відомо, мешкали з ним.

Що за хрінь?

Шон вшився?

Ґейл не повернулася?

Чорті-що.

Я спробував зателефонувати Стюартові, але в нього був вимкнений мобільник.

У голові промайнув жахливий здогад.

А раптом Стюарт був занадто впевнений у собі і Ґейл його пристукнула?

О Господи.

Досвід у неї, безумовно, був. І, як істинна хижачка, вона добре відчувала небезпеку. Я вирішив сходити до Стюарта додому... аж тут хтось гучно постукав у мої двері. Я завагався, взяв пістолет, сунув за пояс. Відімкнув.

Рідж.

Дуже розбурхана Рідж, яка з порога запитала:

— Що відбувається?

Проштовхалася повз мене, стала посеред кімнати руки в боки — вся поза говорила про те, що вона зараз почне звинувачувати.

Я зачинив двері, розвернувся до неї й запитав:

— Ти не могла б говорити неголосно?

Не могла.

Сказала:

— З Мітчеллом стався смертельний серцевий напад, а потім на пляжі знаходять молоду жінку років двадцяти з чимось — за всіма ознаками, самогубство.

Мені довелося сісти.

Ґейл?

Пістолет впирався в ребра, я його дістав, поклав на стіл.

Рідж витріщилася на нього, не вірячи своїм очам. За кілька секунд промовила:

— Ти відчиняєш двері, озброївшись? На кого ти чекав?! Я спробував подивитися на ситуацію з іншого боку.

— Свідків Єгови чи мормонів, ніколи не знаєш, хто з них хто.

Вона глянула на мене так, наче ось-ось вдарить.

— Ти вважаєш, що можеш відбутися жартом? Ти влип по саму сраку. Я тебе знаю — видно всі ознаки фіаско Тейлора.

Раптом я відчув себе дуже втомленим. Уже бачив, як це все можна сприйняти: з батьком стався серцевий напад, а вбита горем дочка йде і топиться. Цілком правдоподібно.

Сказав:

— Ти ж мені сама казала, що на ту сім’ю доказів не знайти, то я й відійшов убік.

Рідж була така зла, що навіть не знала, що зі мною зробити, і просичала:

— Та ти все життя тільки це й робиш!

Я хотів, щоб вона пішла й дала мені змогу подумати. Сказав:

— Здається, я нарешті почав учитися.

Вона простягла руку по пістолет, але я її майже випередив.

— Тобі цього не треба.

Цілу хвилину ми вдвох тримали «ґлок», а потім вона його випустила й сказала:

— Позбудься його. Пістолети ніколи не вписувалися в твою діяльність, а якщо тебе з ним спіймають, я не зможу тебе захистити.

І мене це зворушило — вона так і сказала: «Я не зможу тебе захистити».

Я боявся спитати про аналізи. Якщо в неї є результат, чи готовий я прийняти найгірший варіант? Якусь мить ми стояли й хвилювалися одне за одного з різних причин, але жахлива прірва збоченської впертості не давала дотягтись одне до одного, перекинути міст. Я спробував пояснити, що кілька днів тому Ґейл вдерлася до мене і я відчував, що потребую власного захисту.

Рідж над цим замислилася.

— Але ж ти не стрілець. Це не твоє, Джеку.

Ми були довго знайомі, але про деякі сфери мого життя вона не знала, про деякі вчинки теж — вона б їх не зрозуміла, а я б їй, безумовно, такого не розповів.

Я погодився, що треба позбутися зброї, а тоді запитав:

— Щось чути про результати?

Її обличчя ледве не витяглось, але вона опанувала себе.

— Ні, ще ні. Ох і дістає ж чекання. Щоразу, коли приходить пошта, гадаєш, чи нема там листа, який змінить усе твоє життя.

Я сказав таке, чого й сам не очікував, ще й американським тоном, аби розрядити ситуацію:

— Я тебе захищатиму.

І, Христом-Богом клянуся, подумав, що вона зараз розплачеться.

Але Рідж пішла до дверей і сказала:

— Я знаю, Джеку.

Я пішов до церкви.

Якщо ви католик, то вам з дитинства прищеплювали уявлення про церкву як святе, захищене місце. З огляду на всі скандали, які спалахнули останнім часом, вона стає меншою мірою тихим пристановищем і більшою — черевом потвори. Я зайшов туди сховатися від дощу. Ішов повз собор, коли небеса розверзлися. Не якийсь там ірландський дощичок, а повномасштабна катастрофа біблійних масштабів, від якої моментально промокаєш до нитки. Бічні двері були замкнені — дуже привітно, — а коли я дістався до головного входу, то вже був як хлющ і бурмотів під ніс: «Лайно і цибуля!»

Це літературна алюзія, улюблений вираз Джеймса Джойса, от правда не брешу.

Я занурив пальці в чашу зі святою водою. Вона була суха, хто б подумав — певне, в цьому така собі церковна іронія.

Зайшов, струшуючи дощ із промоклого одягу, бурмочучи як ненормальний. Сказав собі, що добре сюди зайти, поставити свічки за Коді, Серену Мей і весь мій довгий список покійників. Сподівався, що свічок тут усе ж більше, ніж святої води.

Колись я ходив ставити свічки до августинців, доки в них не сталося технічне вдосконалення. Так, зробили автоматичні кнопочки, щоб засвічувалася лампочка. Мені таке не підходить — мені потрібен увесь ритуал зі свічечкою, запахом воску, треба бачити, як займається ґніт. Це мене заспокоює, дає відчути, що не все в житті продається. Я набрав їх як на цілу месу, сунув пачку грошей в коробочку й став дивитися, як свічки загоряються.

Почув:

— Свічка — це молитва в дії.

Озирнувся і побачив високого священника під сімдесят, із білим, як сніг, волоссям і обличчям, на якому пролягли не зморшки, а цілі глибокі борозни. Такий ніби Клінт Іствуд у рясі.

Я запитав:

— Ви в це вірите?

Насправді мені було по цимбалах, у що він вірить, — мої стосунки з духовенством були вичерпані.

Він відповів:

— Красива думка, ви згодні?

Я був у не дуже згідливому настрої:

— А про мене — то свічки як свічки.

Він замислився над цим — і зробив несподіваний хід:

— Чаю випити хочете?

— Хіба не тому у вас, народ, такіпроблеми, що ви робите подібні запрошення?

Він сприйняв це нормально, сказав:

— Навряд чи я б став якось користуватися вашим станом. Слушно.

Не встиг я це сказати, як він додав:

— Річ просто в тому, що я не люблю пити чай на самоті, то й подумав, побачивши, як ви промокли, що вам буде приємно до мене долучитися.

Я чув, як дощ і далі барабанить щодуху, і сказав:

— Чом би й ні?

Провів мене в ризницю, там збоку була маленька ніша. Він зачинив двері, зайнявся чаєм. Показав мені, де сісти, і я сів на твердий стілець, хоча поряд стояло м’яке потерте крісло.

Він запитав:

— Не шукаєте легких шляхів?

Зі священниками розслаблятися не можна — так і норовлять якесь глибоке питання поставити.

Я відказав:

— Подумав, що воно ваше.

Чайник кипів, і в цьому звуку лунало щось рідкісно дружнє. Нечасто я таке чую.

Священник сказав:

— Але дозвольте вгадати: ви здебільшого обираєте важчий шлях.

Ну от, я ж казав, проноза.

Він нагрів чашки — такого зараз уже й не побачиш, — потім узяв справжній чай («Lipton», не більше не менше!), висипав на тарілку печива «Hobnob» із шоколадною поливкою. Навіть не знаю — уже від цього він мені сподобався. Поставив усе це на маленький столик, сказав:

— Пригощайтеся!

Я запитав:

— Як мені вас називати?

Він витер крихти з губ, простягнув мені руку і сказав:

— Не уявляю, як би ви називали мене «отче», так що хай буде Джим. А вас як звати?

Я відповів йому на міцний потиск і назвався:

— Джек Тейлор.

Це нічого йому не сказало, слава тобі Боже. Налив мені чаю, а я запитав:

— То як у вас справи йдуть?

Джимові це сподобалося, він аж секунду ці слова посмакував і відказав:

— Проблеми є, але я оптиміст.

Або ідіот.

Я запитав:

— Попри всі... проблеми... як воно з загальною позицією? Я про те, що ваші верховні й далі такі самі зарозумілі, продовжують видавати заяви... як вони називаються... едикти? Як із цим?

Він зітхнув і визнав:

— Старі звички гинуть важко.

І то правда.

У нього було своє питання до мене:

— А чим ви займаєтеся, Джеку, окрім такого буяння свічок?

«Буяння» — мені сподобалося.

— Здебільшого лізу не в свої справи, трохи як і церква.

Скуштував чай. Міцний, гіркий, як старі часи, зате добре знайомий. У мене було інше питання:

— А що ви думаєте про природу зла?

Він уважно, вдумливо зміряв мене поглядом:

— Дивне питання.

— Це відповідь?

Він усміхнувся:

— Я намагаюся виграти час.

Я почекав, а він сказав:

— Я в неї вірю. Бачив її, відчував, і, на жаль, видається, що зла стає на світі більше.

Господи, він усе правильно розумів. Я продовжив:

— А якщо ви точно знаєте, що хтось справді лихий, як то кажуть, неспокутно, то що б ви запропонували зробити?

Він відбувся готовою відповіддю:

— Ми віримо, що немає таких, хто не підлягає спасінню.

Тепер настала моя черга всміхатися:

— Я б сказав, ви нечасто виходите на вулицю.

Почувся дзвоник, і він сказав:

— Сповідатися хтось прийшов. Мені треба йти. Може, колись продовжимо цю розмову.

Я підвівся й сказав:

— А яку зараз покуту призначають — три «Богородиці» й «Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу»?

Він по-доброму стиснув мені плече і сказав:

— Мабуть, давненько не ходили сповідатися, так?

Я сказав:

— Я днями сатану на Шоп-стріт зустрів.

Він не здивувався:

— Він взагалі тяжіє до комерційного сектора. Як там він?

— Зуби погані.

Йому сподобалося. Коли ми виходили, я сказав:

— Пропонував мені руку потиснути.

— І що ж?

Дощ припинився. Я роззирнувся у церкві — там було так затишно й тепло, що йти не хотілось, але все ж рушив до виходу, відповівши:

— А вгадайте.

— Не можна недооцінювати Антихриста.

Я сказав, що пам’ятатиму його слова.

Я продовжив надзвонювати Стюартові на мобільний. У мене ум за розум заходив — що ж там із ним? А раптом Ґейл і його теж? Я щойно втратив Коді, не витримаю, якщо ще один друг отак пропаде.

Відповів він нарешті десь за тиждень:

— Так?

Я отетерів від того, що він відгукнувся, аж на мить втратив дар мови, і він повторив:

— Так?

— Де тебе чорти носили?

— Це може бути тільки Джек Тейлор. Привітність і душевна теплота так і пре, Джеку.

Я метав громи, тобто дуже лютився, крикнув:

— Та що ж відбувається? Що сталося з... ну, сам знаєш ким... і де тебе носило?

Якщо мій гнів якось його зачіпав, то приховував він це знаменито.

— Вибач, я не усвідомлював, що тобі треба доповісти. А де я був? На ретриті.

Я хотів розповісти йому, як хвилювався, але, подібно до Рідж, у моменти вразливості слова в горлі застрягали, і я втисячне питав себе: «Та що з тобою?»

— На ретриті? Це, блін, як?

Голос у нього не мінявся, говорив він так само негучно. Відповів:

— Медитував із майстром дзену, вчився бути спокійним. Воно б і тобі не завадило, здається.

Я відчував таке полегшення, що він живий, аж був готовий його прибити. Чи буває в людини більш ірландський стан душі? Я постарався притримати жовч.

— Нам необхідно зустрітися.

Він помовчав, дав тиші встоятися.

— Необхідно? От від цього світ і є таким збоченим, Джеку.

Насправді ніщо нам не необхідне.

Я зрозумів: якщо ця фігня триватиме й далі, то він, чого доброго, покладе слухавку, щоб стати спокійнішим, чи пак більш спокійним. Я перевів дух і сказав:

— Можна ми зустрінемося?

Почув усмішку в його тоні. Він сказав:

— Ну от, ти вже став більш спокійним. Правда, так краще? Я вдома, заходь, коли зручно.

От же ж дятел діставучий.

Я сказав:

— За двадцять хвилин буду.

— Я вдома.

Подумав, чи не взяти «ґлока», всадити йому кулю в коліно — і побачимо, який він тоді буде спокійний.

Місто продував крижаний вітер: очікувалася ожеледиця. Мене пересмикнуло, хоч я й не був певен, що від холоду. За десять хвилин я вже був біля його квартири, рішуче налаштований не виходити з рівноваги. Подзвонив.

Відчинив він не поспішаючи і сказав:

— Джеку, радий тебе бачити.

Жестом запросив заходити. На ньому було щось на зразок білого костюму для дзюдо, ноги босі. Хата здавалася ще порожнішою, ніж минулого разу. Запитав, чи хочу я чаю, я відмовився. Показав мені, де сісти, а сам сів на підлогу в позу лотоса з непроникним обличчям.

Мені й далі хотілося заїхати йому в зуб ногою, тож я зразу перейшов до справи:

— Що сталося?

Він дивився на мене з цікавістю, наче вперше бачив.

— Ти маєш на увазі, глобально, на світовій сцені? Тут я тобі не допоможу. Моя думка...

Він ніби добирав слово.

—... стала більш... нейтральною.

Та він зовсім з глузду поїхав. Усе, що сталося до того, — загибель сестри, в’язниця — нарешті вдарило йому в голову, і він не витримав.

Я порахував до десяти й сказав:

— Ґейл, твоє з нею побачення — потім її знайшли... утопленою.

Він кивнув, наче знав, але це якось вилетіло з голови. Сказав:

— Вона не мала куди йти. Вода справді очищує, забирає всі муки.

Якби він тут ще й зморозив щось про спокій, я б забив його кулаками до непритомності.

— А ти їй допоміг?

Він замислився над цим, наче це викликало певну цікавість, не надто глибоку, але, може, варту відповіді.

— О, Джеку, ти робиш квапливі висновки, вирішуєш, що речі мають бути такими, як ти хочеш, і намагаєшся підігнати під це обставини.

Терпець мені уривався. Я постарався все ж утриматися, знайти бодай трохи терпіння й витримки.

Ні.

Вже не мав.

І я підскочив, схопив його за цю дзюдошну сорочку, підняв на ноги й шарахнув об стіну.

Сильно.

Сказав:

— Та годі з мене цієї дзенської фігні. Ти її вбивав?

Він був повністю розслаблений, не реагував на мою насильницьку дію і поволі сказав:

— Я був із нею ввечері в п’ятницю, пам’ятаєш?

Я стискав кулак, готовий йому врізати. Дуже хотів це зробити, процідив крізь зуби:

— Так, блядь. І що ж?

Голос у нього був рівний, зважений — так можуть звертатися до неслухняної дитини:

— Джеку, вона втопилася в ніч на неділю.

Я відпустив його, відступив і запитав:

— Що?

Він поправив одяг, прихилився до стіни.

— Тобі дуже треба перевіряти факти, Джеку. Уночі в неділю я був на ретриті в Лімерику з п’ятдесятьма людьми.

Я не знав, що й думати.

— Це було самогубство? Чи хтось їй допоміг?

Він відійшов від стіни й знову сів у свій гребучий лотос.

— Ти детектив, то й... розслідуй.

Я зовсім розгубився.

— Не знаю, що й думати.

Він усміхнувся і сказав:

— Для багатьох це і є істинний початок.

Я швидко пішов геть, доки чогось йому справді не заподіяв.

Mysterium iniquitatis.

Таїна зла.

Святий Павло

МЕНІ ТРЕБА БУЛО З КИМОСЬ ПОГОВОРИТИ, СПРОБУВАТИ РОЗІБРАТИСЯ, ЩО ВЗАГАЛІ ВІДБУВАЄТЬСЯ.

Джина має досвід у психології, тож я зателефонував їй. Складалося враження, що вона просто щаслива мене чути. Мене приголомшило від того, що комусь може бути приємно почути мій голос. Я трохи пом'явся, нарешті вимучив із себе запрошення на вечерю, домовилися про зустріч у новому мексиканському ресторані, в який їй не терпілося сходити.

Що я знаю взагалі про мексиканську їжу? — дорікав я потім собі. Та ну нафіг, не жерти ж я туди йду.

За годину до зустрічі я нервувався, серце калатало як шалене. Це що, виходить... якесь побачення?

Як же там, блін, поводитися, при тому ще й тверезому? Так давно в мене подібного не бувало, що я вже зовсім забув весь ритуал. А коли все-таки йшов на побачення, то вдома вихиляв кілька чарок «Джеймісона», і мені вже було по барабану, прийде жінка чи ні. До завершення вечора більшість жінок шкодували, що прийшли.

Вдягнув піджак, коричневі широкі штани, зручні туфлі. «Зручні» — читай старі. Подумав, чи в’язати краватку, і врешті зупинився на відкритій шиї: невимушено, зате круто. Поглянув у дзеркало. Нагадував якогось пройду, що торгує нерухомістю в Іспанії.

Ресторан стояв на Кірванслейн, від Квей-стріт кухлем докинути. Долоні пітніли. Джина чекала біля ресторану в темному жакеті, спідниці й на високих підборах, вигляд приголомшливий. Волосся зібрала, показуючи сильні риси обличчя. Я у своєму прикиді почувався зовсім ні в сих ні в тих. Вона поцілувала мене в щоку й сказала, що вигляд у мене чудовий. Мені захотілося підскочити і втекти.

Метрдотель сказав, що нам треба почекати десять хвилин, і поцікавився, чи не принести коктейлів. Та відро неси, друзяко!

Ми розташувались у лаунжі. Джина замовила собі вермут із содовою, а я, так, пепсі. Рок-н-рол. Джина обдивилася білі тиньковані стіни, кактуси, картини з краєвидами старого Мехіко і сказала, що все дуже автентичне. Поряд якась парочка глушила чорну текілу, з отим фокусом із сіллю й лимоном, і розважалася на повну. Я почувався якимсь попом — мабуть, гірше мені тут і бути не могло.

Принесли напої, ми цокнулися. Джина сказала:

— Рада тебе бачити, Джеку.

Я хотів скоротити ці реверанси:

— Послухай, мені просто треба навантажити тобі мозок — можна, ми просто це зробимо? Забудь оці всі дурні ввічливості, а тоді я зможу піти додому, сам.

Мене дуже нервувало те, що вона мене приваблює більше, ніж я очікував. І що з цим робити, ані чарки не випивши, я уявлення не мав. Дуже поспішав, тому запитав її про роботу, і вона невимушено стала про неї говорити. Я намагався виявляти зацікавленість. У вухах дзенькала пляшка з текілою, і я починав злитися. Та скільки вже, бляха, разів ці свині собі наливають? Вони що, вечеряти не збираються?

Потім я почув питання Джини:

— Це для тебе дуже важко?

Що?

Я поблажливо всміхнувся, готовий прийняти свою долю, якою б вона не була.

— Спілкування без алкоголю — це для тебе жахливо?

Співчуття — тільки цього мені, бляха, не вистачало. Просто чудово.

Я збрехав:

— Ні, все не так погано.

Прийшов офіціант, сказав, що наш столик готовий, і не дав їй відповісти.

Я залишив вибір страв Джині — і вона вибрала енчи-ладас, фрітос, тапас і багато соусів з дуже гострими приправами. Замовила собі келих вина, а мені — мінеральну воду.

Ми їли й вели розмову на нейтральні теми. Їжа, не сумніваюся, була смачна. Джина казала, що просто першокласна, а мені все на смак було як невдача.

Коли тарілки забрали і ми перейшли до кави, вона запитала:

— Про що ти думаєш, Джеку?

Оце й була причина нашої зустрічі, тож я виклав їй усе від початку до кінця. Слухати вона вміла добре, перебила тільки раз — спитала, чи з’явився Шон. Я помітив, що вона зробила тільки один ковток вина. Так, подумав я, оцим алкоголіки й відрізняються. Я б уже третю пляшку закінчував.

От і розберися.

Я не міг.

Коли я все розповів, вона запитала:

— Що тобі потрібно від мене, Джеку?

Свою відповідь я оформив дуже обережно:

— Твоя думка про цю сім’ю і — оце вже складніше — куди міг податися Шон?

Вона поставила кілька питань, здебільшого про Ґейл, і я розповів усе: про зустріч на цвинтарі, про те, як вона побувала в мене, про зустріч зі Стюартом. Описав її батька Мітча, як його знайшов і що думаю про міру його причетності.

Вона мовчала, ми знову замовили каву, потім сказала:

— Джеку, не зустрівши людину, практично неможливо ставити діагноз, і все, що я скажу зараз, є суто припущеннями. Хочу, щоб ти це пам’ятав. Це лише здогади. — Потім вона усміхнулася. — Розповім тобі маленький секрет: більша частина нашої справи — це, в найкращому випадку, як постріл у пітьмі, але ми цього не афішуємо.

Я запевнив її, що нікому не цитуватиму і що будь-яка допомога й пропозиція сприйматиметься в такому дусі.

Відсунувши чашку вбік, вона нахилилася вперед і запитала:

— Тобі знайоме таке явище, як індукований психоз?

Я такого не знав.

Вона пояснила:

— Це спільний психічний розлад. Маємо дві сильно ушкоджені особистості, які з тих чи інших причин поділяють одне психотичне переконання, стають майже однією особою з тією самою руйнівною метою. Зазвичай хтось із них лідер, а другий починає сприймати всі його ілюзії, ненависть, манію тощо. Об’єднуючись, зливаючись отак, вони утворюють смертельно небезпечну пару, як, наприклад, гіллсайдські душителі в Америці.

Я подумав і сказав:

— Ґейл і її батько.

Вона кивнула й знову наголосила, що це тільки припущення.

Я запитав про Шона.

Вона сказала:

— Думаю, вірогідно, що він повернеться туди, де втопилася Ґейл, майже як вартовий. Що будеш робити з ним?

Я до ладу ще не знав, але картина почала формуватися.

— Якщо його знайду, то відпущу — хай повертається в Лондон і намагається будувати своє життя.

Вона здивувалася, я бачив по очах, і спитала:

— А що, ти не вважаєш, що він має заплатити за свою роль у цих усіх жахливих злочинах?

Я був готовий уже розповісти їй про ті страшні помилки, які робив у минулому, коли давав волю шаленому бажанню помсти, і через це гинули невинні. Натомість відповів:

— Гадаю, смертей уже досить.

Офіціант приніс рахунок, і я заплатив.

Надворі викликав таксі й сказав:

— Джино, я такий вдячний.

Вона всміхнулася:

— Спробую знову відгадати: я їду додому сама?

Я пробелькотів якусь пургу про те, що ми скоро знову зустрінемось і як вона мені чудово допомогла.

Хрінь собача.

Приїхало таксі, я відчинив двері. Вона зміряла мене довгим поглядом і сказала:

— До побачення, Джеку.

Я мав би щось сказати: що все не так, як здається, що я дуже скоро зателефоную. Вона печально всміхнулась, і таксі поїхало.

Я йшов по Квей-стріт, кажучи собі, що зателефоную їй, ну звичайно, зателефоную. Може, якщо достатньо це повторити, то я навіть у це повірю.

Я завів ритуал щовечора гуляти бульваром. Ґейл виловили з води о десятій вечора, тож орієнтувався приблизно на цей час. У душі підозрював, що це марна праця. А якщо він так і не прийде? Сказав собі, що це хоча б якась фізкультура, виходжу на свіже повітря, рухаюся. І, звичайно, нозі допомагає. Тіло Ґейл виловили біля Блекроку. Колись там був чоловічий пляж. Традицію скасовано, і тепер ним можуть користуватися й жінки.

На пляжі вечорами мені траплялися групки підлітків, які розпивали «Бакфаст» із символічною пляшечкою горілки, щоб додати градусу й «нажертися в хлам».

У моїй юності таким набором була пляшка сидру десь на п’ятьох і пачка «Вудбайн». Про наркотики тоді й не чули. У нового покоління цього добра безліч видів — від екстазі до кокаїну й креку. Кристалічний мет у чималих кількостях почав здіймати свою бридку й небезпечну голову. Я поговорив з однією з дівчат-підлітків, і вона виклала мені ідеологію: ніяких оцих повільних, від яких поступово стає весело, пригод-ініціацій — їхня мета нажертись, і то швидко. Жодного перехідного моменту з дурними смішками — хай чимшвидше дає в голову.

Я запитав:

— Чому?

Тупе питання від старого пердуна, так?

Вона позирнула на мене зі зневагою й дрібкою жалю і сказала:

— Бо жизь, ну, це біль.

Ці слова цілком могли прозвучати на Маямі-Біч чи якій-небудь американській вечірці студентського братства. Уряд намагається якось дати раду з епідемією підліткових вагітностей і ЗПСШ, а я подумав, що, провівши один вечір над морем, вони могли б спостерегти, як ця сага розгортається від початку до кінця.

Я багато думав про Коді — його шалене й надокучливе життєлюбство, рішуче бажання стати приватним детективом і про те, як він загинув через мої дії. Іноді я не міг витримати цього тягаря. У такі часи, попри нездорову ногу, я рухався як той, хто намагається втекти від власних думок.

Минув тиждень — Шона не було, мене опосідали сумніви. Чи не є мій план просто марним ходінням? Та я тримався його. Зрештою, мені подобалося ходити. Близькість океану завжди заспокоює. І, Господи, мені жодна підтримка не зайва. Здебільшого під час таких прогулянок я думав про всіх людей, яких знав, і про те, чому досі ходжу по землі.

На десятий день таких проходок я зустрів Джеффа.

Я був настільки переконаний, що він уже мертвий і я його ніколи не побачу. Він був моїм великим другом, а через мене його дитина випала з вікна, він пішов у запій, востаннє його бачили серед бездомних. Його дружина Кеті якраз і застрелила Коді. Вона знала, що він мені як син. Може, саме тому я так і не став переслідувати її за той постріл.

Око за око.

Я забрав її дочку, вона — мого сина.

Чесний обмін?

На десятий день пошуків я вже збирався додому, коли побачив, що на березі сидить чоловік і дивиться на мене, а наблизившись, я його впізнав.

Джефф.

Спочатку я подумав, що голова жартує зі мною. Мені не раз ввижався хтось схожий на вулиці. Та це вже був не міраж — це був він: довге сиве волосся зібране у хвіст, шкіряний плащ і погляд, який намагався мене спопелити. Він підвівся — і я не знав, чи не кинеться на мене. Коли ми бачилися востаннє, він плюнув мені в обличчя.

Я зупинився ярдів за п’ять він нього, відчув, як у тілі наростає дрож.

Він сказав:

— Чув, що ти тут ходиш у той самий час кожного вечора.

Я не став питати, від кого чув.

Як привітатися з тим, чиє життя ти сам знищив?

«Радий бачити» — не варіант. Вигляд у нього був хороший порівняно з тим, яким я бачив його востаннє — п’яним на лавці в парку з мертвим поглядом. Очі ясні, хоча погляд і важкий. На лобі — свіжий шрам. Якщо жити на вулиці — це типова ситуація. Одяг на ньому був чистий; Джефф помітно постарів, та все ж виглядав непогано. Тримав руки глибоко в кишенях, і я зосередив погляд на них.

— І далі розслідуєш, Джеку?

Я нарешті спромігся щось сказати:

— Наскільки можу.

Він подивився вдалину на океан і мовив:

— І отже, далі руйнуєш людям життя?

Що тут скажеш.

Він зітхнув:

— Ґарди шукають Кеті у зв’язку з тією стрільбою.

Я сказав, що чув про це, а він запитав:

— А ти, Джеку, її шукаєш?

Нейтральним тоном, наче йому байдуже.

— Ні, вона через мене й так багато горя зазнала.

Він підійшов на крок — і я стримався й не відступив. Він запитав:

— Ти вважаєш, що це зрівнює рахунок? Ти так вважаєш, Джеку?

Почути своє ім’я від нього було як удар батогом. Щоразу від цього боляче. Я сказав:

— Ні, не думаю, що... що рахунок можна зрівняти.

Тепер він уже дивився мені просто в лице:

— Ти, бля, все правильно зрозумів, чувак.

І відступив. Я був би радий, якби він мене вдарив, — було б легше.

Він знову запитав:

— Ти розшукуєш Кеті?

— Ні, не розшукую.

Мені хотілося знати, як він сам тут з’явився, як повернувся до нормального життя після вулиці, але не міг дібрати слів.

Він дивився на мене, ніби намагаючись зрозуміти, хто я, а потім сказав:

— Я любив тебе, дядьку.

І пішов.

Минулий час у його словах був як ножем у душу.

Хрест-навхрест

ЧЕРЕЗ ТРИ ВЕЧОРИ Я ЗНАЙШОВ ШОНА. ЗА ЗВИЧКОЮ ГУЛЯВ ПОНАД МОРЕМ. Трохи припізнився, і вже стало темніти. Дійшов до Блекроку, збирався був повертати додому й востаннє подивився на океан. Унизу серед скель, біля води, видніла самотня фігурка. Я ледве його розгледів. Глибоко вдихнув і пішов донизу. Він сидів на смузі піску з косяком — хмарка диму здіймалася в нього над головою.

Не встиг я щось сказати, як він обізвався:

— Мені було цікаво, коли ж ви з’явитеся.

Я підійшов до нього справа, відчуваючи сильний аромат трави. Очікував побачити його волоцюгою, в жахливому стані. Помилився.

Хлопець просто випромінював здоров’я й добробут, на ньому були нова тепла куртка й нові варені джинси. Акуратно підстрижений, очі живі. Запропонував мені затяжку.

— Не буду, дякую.

Це його повеселило, і він поглянув на мене, перебираючи чотки, які носив на руці як браслет. Сказав:

— Я повернувся додому, коли батька не стало, і знаєте що? Знайшов котлету грошей. Пошукав іще в кімнаті Ґейл — знайшов цілу заначку. Вони це все від мене ховали, уявляєте?

Я замислився над цим, і до мене почало доходити, що смерть Ґейл мені уявлялася зовсім хибно.

— Ти, мабуть, розсердився.

Він засміявся:

— Тейлоре, та вони мені все життя допікали.

Він назвав мене на прізвище, вочевидь, спеціально — натякаючи, що правила змінилися.

А то.

Він викинув недопалок у море. Він ледь чутно пшикнув — так закінчується найпечальніша, найнікчемніша молитва, та, яка за себе самого.

Він сказав:

— Вони забрали мамину страховку, мені нічого не сказали, а я, довбодятел, гадав, що в нас грошей немає. А от чого не було — це часу. Принаймні в них.

Я запитав:

— Отже, ти був удома, коли повернулася Ґейл?

Він потягнувся, мовляв, от же ж нудьга зелена, і сказав:

— Так, сказав, що її татусь — покійник і що вона його вбила. Вона психонула, а потім, що найхимерніше в усіх подіях цієї довбучої подорожі, її заціпило.

Я не зрозумів, що він має на увазі:

— Заціпило?

Він подивився на мене:

— Ви глухий? — потім розсміявся: — Опаньки, слуховий апарат! Так, вона повернулася до того стану, який у неї був, коли мама тільки померла: стала овочем. Пішла туди, де була того разу, і я подумав, що тепер уже не повернеться. Квиток в один кінець, розумієте?

Я добре це уявив. Дві фігури, які панували над ним усе життя, пішли, а він замість розсипатися на шматки набув рис обох.

— Що ти з нею зробив?

Якийсь час він мовчав, наче зважував, чи розповідати, а потім:

— Допоміг їй піти скупатися.

А тоді — гіршого звуку я в житті не чув — загигикав. Я сказав собі, що це він просто накурився, і щиро сподівався, що так воно й було.

Він додав:

— Розумієте, вона забула, що не вміє плавати. І ви знаєте, вона, сука ненормальна, все питала, чи бачу я якийсь вогонь. Я їй його погасив.

Я подумав про свій «ґлок», який гордо й безглуздо валяється у верхній шухляді столу.

Він сказав:

— Ну що, Джеку, ви думаєте? Будете це так лишати? Можете спокійно піти, ми забудемо про цю розмову.

Він буквально міряв мене поглядом, і, на жаль, я усвідомлював, що він бачить: руїну чоловіка середніх літ, кульгавого й зі слуховим апаратом. Якщо скажу, що так цього не лишатиму, наскільки важко йому буде... дати раду... зі мною? Він молодий, дужий і не має чого втрачати. Він утопив рідну сестру, розіп’яв хлопця, спалив беззахисну дівчину в машині. Чого він боятиметься зі мною?

Я сказав:

— Якщо — і дуже велике якщо — я піду так, що ти зробиш?

Він здивувався, і, на свій жах, я впізнав вираз його очей. То був погляд Ґейл, і на моторошну мить я подумав, чи зло справді таке заразне.

Він підійшов зовсім близько. Мені здалося чи плечі в нього поширшали? Де подівся той безкривдний двійник Курта Кобейна, з яким я розмовляв у кав’ярні? Він ледь посміхнувся й сказав:

— Гммм, а гарне питання, Джеку. Знаєш, мені тут подобається, але от що мені не дуже сподобається — це думка про те, що ти тут будеш тинятись, і раптом у тобі — як ви, католики, це називаєте? — совість прокинеться.

І він вдарив мене з правої, так що я впав на спину. Підійшов і став у мене над головою. Я помітив, що він взутий у «мартенси», добряче потерті, і я, чорт, дуже сподівався, що не оббиті залізом. Щелепа боліла що капець, і я зрозумів: він мене вб’є, але не надто поспішає. Він відкрив для себе найбільший, найпотужніший на світі афродизіак — владу. Я спробував відсунутись, а він ударив мене ногою по голові.

З силою.

Я побачив зірки. Не ті, що з промінцями, а ті, що кажуть людині: ти в глибокому лайні, і краще не стане.

Він запитав, ніби йому було не наплювати:

— Що, боляче, Джеку?

Потім ще два швидкі копняки в бік і груди, і я відчув, як щось піддалося — мабуть, ребро. Дихати стало важче.

Він промовив, і далі тоном невимушеної бесіди:

— Я часто замислювався, як воно — вибити з людини душу. Усе життя били мене, і знаєш що? Знаєш що, Джеку? Це, як американці кажуть, кльово.

Оце мене як струмом вдарило. Америка, моє нове життя, аналізи Рідж, я не зможу бути біля неї — і все через цього... шмаркача?

Я простогнав:

— Шоне, щось скажу.

Він завагався, а я навмисно говорив тихо, щоб він схилився наді мною. Чути йому було погано, і він справді нахилився дуже низько. Його обличчя було так близько від мого, що я чув його часниковий віддих. Я схопив його зубами за ніс, вкусив з усієї злості, яка тільки в мене могла бути, і, реально, прокусив.

Він заточився, позадкував, з обличчя заюшила кров.

— Їбать, що ти зробив?! Ти вкусив мене!

Я звівся на одне коліно, побачив поблизу викинутий морем шмат дерева. Сподівався, що він не розім’як від води.

Не розім’як.

І я врізав ним Шонові по черепу зі словами:

— Не тикай мені!

Кілька ударів у чистому, нескаламученому гніві — і його обличчя й голова перетворилися на місиво.

Я бурмотів:

— Ти нам тут не треба, у нас в місті сміття й без тебе багато. Як нам, по-твоєму, виграти конкурс на чисте місто?!

Чи я збожеволів? Можу тільки сподіватися.

Я зібрав багато каміння, важкого, навалив йому в кишені нової моднявої куртки і попер до води. Потім, на мій жах, він застогнав. Що саме він сказав, я точно сказати не можу, але мені почулося: «Тату, ну будь ласка, не треба!»

Не одразу, але врешті він припинив борсатися.

Я відтягнув його подалі, наскільки зміг сам не топлячись. Було холодно. З такою кількістю каміння в кишенях це була важка справа, і я ледь її не покинув, але все ж треба було зробити так, аби він точно не сплив. Коли я в цьому пересвідчився, набрав повні груди повітря й занурився теж, його очі дивилися на мене з легким докором — і я ще досипав йому в кишені каміння з дна. Зуби мої вибивали фанданго шоку і жаху. Я відчув, як у мене просочується заніміння, ніби хтось шепоче: «Відпочинь, хай вода тебе заколише».

Спокуса була велика, але з надлюдським зусиллям я докинув йому останніх каменів і виринув, віддихуючись. Подивився, як далеко я зайшов, навіть сумнівався, чи добреду назад, а тоді пробурмотів під ніс:

— Просто йди, не ний.

Виліз із води, і мене переповнювало бажання просто лягти, але я зміг йому не піддатися, пішов. Голова, груди й бік боліли неймовірно. Проковтнув туєву хучу Стюартових таблеток і пішов далі.

Майже вдома я відчув, що до моєї куртки причепилася Шонова річ — оті самі чотки. На них був хрестик.

Проходячи повз урну, вкинув їх туди.

Годі з мене хрестів.

Майже встиг утекти

НАСТУПНОГО ПОНЕДІЛКА МОЛОДИК, ЯКОМУ НЕ БУЛО Й ТРИДЦЯТИ, ПРИЙШОВ ОГЛЯНУТИ КВАРТИРУ І ДОВЕСТИ ОБОРУДКУ ДО КІНЦЯ. Ретельно все обійшов, навіть стіни простукав. Він представляв бізнесмена на прізвище Фленаґан. Сказав:

— Містере Тейлор, не бачу жодних проблем. Звичайно, ми ще пришлемо нашого інженера оглянути, але, гадаю, все вже вирішено. Я готовий зараз вам виписати чек на депозит.

Ось він настав — саме той момент, і я завагався. А справді мені це треба? Квитки до Америки прийшли кілька днів тому, і я сунув їх у шухляду. Сума, обіцяна за квартиру, приголомшила, але також це означало, що в мене немає дому.

Я запитав хлопця:

— А що буде робити з цією квартирою містер Фленаґан? Йому це питання видалося дивним.

— А вам це важливо?

Однозначно.

Її залишила мені в спадок місіс Бейлі, в готелі якої я колись мешкав, моя вірна подруга та опора.

Я пильно подивився на хлопця, і той сказав:

— Ну, в нього син скоро піде в коледж, то, може, він триматиме її для нього, а може, це просто буде його домівка, коли він ночуватиме в місті. Нерухомість у центрі — безпрограшний варіант.

Це мене дуже стурбувало.

Він відчув це.

— Ви ж хочете продавати квартиру, містере Тейлор?

Я сказав:

— Так, звичайно.

І відпровадив його.

Мене хилила до землі печаль, меланхолія, важка, як те каміння, що ним я навантажив Шона.

Паспорт мені оновили, фотографія в ньому нагадувала лякливого привида. Мені не треба було нічого роздавати й прилаштовувати. Ґейл спалила мої книжки, а свої кораблі я спалив давно. Боже мій... так, я можу зібратися за дві хвилини. Я не міг знайти собі місця, вийшов із квартири, пішов у місто, питаючи себе: «А ти будеш за цим скучати?»

Цього я не знав.

Зайшов у кав’ярню. Розумів, що якби до пабу, то однозначно б напився, що розв’язало би всі мої питання з переїздом. Замовив лате й відсторонився від будь-яких думок про останні події. Кава з’явилась, а також з’явився Стюарт. Запитав, чи можна до мене підсісти, і я сказав офіціантці принести йому трав’яного чаю. Стюарт був у діловому костюмі, дорогій сорочці й при краватці. Коли все життя купуєш всяку дешевину, то знаєш, що таке якість. Він, за всіма ознаками, почувався невимушено. Сказав:

— Ну як, Джеку, знайшов Шона?

На його губах грала тиха усмішка. Я відповів:

— Ні, не пощастило.

Він подякував офіціантці за чай, потім сказав:

— Мабуть, до Лондона повернувся, як ти гадаєш?

— Уявлення не маю.

Щоб відвести його подалі від цієї теми, я розповів йому про те, що продаю квартиру і збираюся виїжджати за кордон. Він запитав, хто купує моє житло.

Коли я розповів, він нахмурив брови.

— Що? — запитав я.

— Я просто трохи дивуюся з тебе, Джеку, який так вболіває за старий Ґолвей, за його кельтську ідентичність і все хороше. Оцей Фленаґан — він спекулянт. Поділить твою квартиру на гостинки, запхає туди три родини приїжджих.

Мені стало так, наче він торкнувся оголеного нерва. Я розумів: місіс Бейлі хотіла не такого. Вона терпіти не могла захланності й нерозбірливості, а я отаку оборудку провернув.

Я сказав до Стюарта:

— Як три гостинки? Та в мене там котом не розмахнешся.

Він посміхнувся:

— Навряд чи туди пускатимуть із тваринами.

Потім сказав:

— Я за тобою спостерігав. Помітив, що ти припинив гуляти вечорами.

Я відчув, як серце закалатало.

— Стежив за мною? Навіщо?

— Я зобов’язаний тобі, Джеку, дбав, щоб із тобою нічого не сталося.

Я тихо промовив:

— Не треба за мною стежити, добре?

Я підвівся й поклав на стіл кілька купюр.

Він запитав:

— Що, вода холодна?

Я завмер. Знов оця повна тиша, а потім на думці — і так, на серці, — з’явилася Рідж.

Я вийшов.

Прошепотів собі: «Не думай, просто йди».

Біля вітрини «Body Shop» стояв музикант і виконував справді чудову версію «Crazy». Я дослухав до кінця, дістав з кишені монеток, які були, і вкинув йому в шапку.

Він подивився, порахував і обізвався:

— Що це за херня?

Я сказав:

— Усе, що було.

Він розсердився:

— Ви послухали мій виступ наживо — і по-вашому, він стільки коштує?!

Я вольовим зусиллям стримався. Сперечатися з музикантом — собі дорожче. Сказав:

— Бажаю удачі.

Він крикнув:

— Ага, на такі бабки я, напевне, нову машину куплю!

Британський акцент зовсім тут не допоміг.

Ось і відповідь на моє запитання, де подівся старий Ґолвей.

Наступні кілька днів я робив останні приготування до виїзду. Побачився з повіреним, підписав документи на продаж, організував переказ грошей в Америку, коли вони мені прийдуть. Зібрав одну валізу. Сидів у коридорі, дивився на неї, готовий до старту, і вигляд у неї був самотній: рештки розбитого життя.

Пішов на цвинтар попрощатися зі своїми покійниками. Просити вибачення було пізно. Дощ припинився, і на небі то з’являлося, то ховалося — як дражнилося — сонце. Я йшов поміж надгробками, і коли сказав усі жалюгідні слова до тих, кого любив, вирішив навідати могили Марії та її брата, питаючи себе: «Чи я добувся справедливості для них?»

Біля свіжого глиняного горбка стояв молодий чоловік — надзвичайно схожий на Марію. Я підійшов, запитав:

— Рорі?

Він не стрепенувся. Мабуть, після того, що скоїлося з його сім’єю, він уже перетнув межу шоку. Подивився на мене: в очах сльози, на щоках сльози. Зітхнув і спитав:

— Ви з ґардів?

От ірландська печаль.

Я сказав:

— Я був другом твоєї сестри.

Чоловік був зовсім молодий, але все його тіло показувало: вік пов’язаний зовсім не з часом, а з мірою жаху, яку людина пережила.

Я запитав:

— Чому так довго?

Він не мав відповіді, сказав:

— Вам Марія не розповідала, як усе було?

Я точно не знав, що сказати, тому мовив так:

— Хотів би почути це від тебе.

Він кивнув, погоджуючись.

— Про машину, яка збила місіс Мітчелл?

Він мав на увазі те, що запустило всі ці події: жінку збито, водій утік з місця події.

Я сказав:

— Будь мужчиною. Після всього цього хоча б візьми відповідальність на себе.

Він опустив голову:

— Я і взяв. За кермом була моя дівчина, і в неї вже раніше були два збиття, тож я сказав, буцімто машину вів я. А потім утік.

Господи Ісусе.

Я замислився, чи казати йому, що оця брехня коштувала життя його рідним і ще не одній людині. А потім подумав: та ну нафіг, — і пішов геть.

Він крикнув:

— Ви розкажете поліції?

Я не відповів.

***

Вранці перед вильотом я вже збирався вимкнути телефон, аж тут він задзвонив. У мене лишалося трохи часу до таксі на аеропорт, треба було чимось себе зайняти, і я взяв слухавку.

— Джеку?

Рідж.

Я не попрощався з нею.

Я сказав:

— Так?

Вона глибоко вдихнула. Схоже, плакала.

— Джеку, мені потрібна твоя допомога.

Я думав про фільм «Мова ніжності». Про Джека Ніколсона в аеропорту, який усміхається оцією суто своєю усмішкою і каже, що майже встиг утекти.

Я сидів на валізі, серце моє калатало, і вперше в житті я звернувся до неї мовою ніжності:

— Що сталося, сонце?

— Біопсія. Воно злоякісне.

Мабуть, у вікно дуже яскраво світило сонце. Я витер очі, щоки теж були мокрі.

КЕН БРУЕН

Народився 1951 року в Ґолвеї, на заході Ірландії. У Трініті-коледжі Дубліна отримав ступінь доктора філософії. Значну частину життя письменник присвятив подорожам протягом двадцяти п'яти років викладав англійську мову в Південній Африці, Японії та Південній Америці. Через проблеми з законом йому навіть довелося провести деякий час у бразильській в’язниці.

Бруена вважають основоположником нового ірландського нуару — реалістичного, цинічного і щедро приправленого чорним гумором. Популярність письменнику передусім принесли його два найбільші детективні цикли — про колишнього ірландського ґарда Джека Тейлора («Jack Taylor») та про лондонського детектива Бранта («Detective Sergeant Tom Brant and Chief Inspector James Roberts»). За мотивами першого циклу було знято телесеріал, а один з епізодів другого екранізували в Голлівуді з Джейсоном Стейтемом у головній ролі («Blitz», в українському прокаті — «Без компромісів»).

Кен Бруен — володар багатьох літературних нагород, зокрема «Shamus Award», «Barry Award», «Macavity Award» тощо. Два романи із циклу про Джека Тейлора також потрапили до фіналу премії Едгара По.

Літературно-художнє видання

Кен Бруен

Детективний цикл «Джек Тейлор»

ХРЕСТ

Серія «Художня література»

Літературний редактор Лев Марків

Випускова редакторка Світлана Бондаренко

Художня редакторка Юлія Вернигора

Коректорка Тетяна Стриженко

ТОВ «Видавництво «Жорж»

Свідоцтво ДК № 5162 від 28.07.2016

Підписано до друку 08.01.2024

Формат 60x84/16 (135x190 мм). Умовн. друк. арк. 16,8

Папір офсетний. Друк офсетний

Наклад 3000 прим.

Термін придатності необмежений

Надруковано у ТОВ «ТРІАДА-ПАК»

Примітки

1

У цитатах з Паскаля використано український переклад А. Перепаді та О. Хоми. (Тут і далі прим. перекл.)

2

Тут — район Ґолвея.

3

Не збережена на сьогодні частина фортифікацій міста (побудована 1646 р.).

4

Дружина і муза Джеймса Джойса.

5

Вулиця в Лондоні, відома великою кількістю медичних закладів.

6

Назва книжки Джека Корнфілда.

7

Цитата насправді не з Біблії, а з католицького церковного гімну «Be Still and Know That I Am God».

8

Швейцарська зброя, яку в першій книжці серії Джек Тейлор характеризував як «ролс-ройс» серед пістолетів.

9

Філософський вірш у прозі Макса Ерманна, написаний у 1927 році. Став широко відомим згодом, коли його почали використовувати в релігійних службах. Назва з латини перекладається як «Бажані речі».

10

Реліквія з символікою Діви Марії.

11

«Міра за міру», цит. за пер. Д. Білоуса.

12

Королівська поліція Ірландії у 1920-х роках, відома жорстокістю.

Пожертвовать