Те, що тривожить мерців [Т. Кінгфішер] (fb2) читать постранично

Тільки для попереднього ознайомлення

Публікація цих матеріалів не має на меті жодної комерційної вигоди.

Ця книга сприяє професійному зростанню читачів і є рекламою паперових видань.

За виданням:

Те, що тривожить мерців / пер. з англ. Н. Гоїн. — Харків: Вид-во «Жорж», 2025. — 176 с. — («Клятвений солдат»).

ISBN 9786178287436

Переклад: Наталія Гоїн

Усі права застережено. All rights reserved

© TOB «Видавництво “Жорж”», українське видання, 2025

Т. Кінгфішер Те, що тривожить мерців

Цю книжку присвячую «Іррегулярним дорсайцям»,[1]лави яких були б для Істона як рідні.

Shai Dorsai! ^[2]

РОЗДІЛ 1

«Зябра» під капелюшком гриба були глибокого червоного кольору розірваних м’язів, майже фіолетового відтінку, що так жахливо контрастує з блідо-рожевими нутрощами. Не раз вони траплялися мені у мертвого оленя і смертельно поранених солдатів, але тут цей колір мене приголомшив.

Може, те відчуття не було б настільки тривожним, якби гриб не був такий схожий на людську плоть. Липкі на дотик роздуті бежеві капелюшки напиналися над темно-червоними «зябрами». Вони проростали поміж каменів довкола гірського озерця, ніби пухлини на хворій шкірі. Мене охоплювало сильне бажання відійти від них, але ще сильніше — тицьнути в них палицею.

Мене трохи мучила провина через цю зупинку дорогою, коли захотілося спішитись, аби роздивитися гриби, але втома таки здолала. Ба більше, мій кінь теж втомився. Лист Меделін ішов до мене понад тиждень, та хай би як вона просила поквапитися, зайвих п’ять хвилин нічого не змінять.

Гоб, мій кінь, був вдячний за можливість перепочити, але, схоже, це місце йому не подобалося. Він подивився на траву і перевів погляд на мене, наче хотів сказати, що це не зовсім те, до чого він звик.

—  Можеш попити, — кажу я. — Зовсім трішки.

Ми обидва подивилися на воду озерця. Темна і нерухома, вона віддзеркалювала гротескні гриби й хирляву сіру осоку, що росла вздовж краю берега. Озерце могло бути п’ять або й п’ятдесят п’ять футів завглибшки.

—  Мабуть, ні, — мені теж не дуже хотілося пити ту воду.

Гоб зітхнув, як ті коні, яким не до вподоби довколишній світ, і втупився кудись удалину.

Глянувши на дім за озером, я також зітхнув.

Видовище не з обнадійливих. То був старий похмурий маєток у старому похмурому стилі, кам’яна потвора, що її навіть найзаможнішому чоловікові Європи було б вельми тяжко привести до ладу. Одне крило обвалилося, перетворившись на гору каміння і поламаних кроков. Меделін мешкала там разом зі своїм братом-близнюком, Родеріком Ашером, який і близько не був найзаможнішим чоловіком Європи. Навіть за невисокими, дещо відсталими стандартами Руравії Ашери вважалися збіднілими дворянами. А за стандартами решти європейського дворянства вони були бідними як церковні миші, і дім це лише підтверджував.

Поблизу мені не вдалося побачити й натяку на якийсь сад. У повітрі вловлювався легенький солодкавий запах — певно, щось квітнуло в траві, — та цього було замало, щоб розвіяти загальну гнітючість.

—  На вашому місці я б цього не торкалася, — пролунав голос у мене за спиною.

Я озирнувся. Гоб підніс голову, подивився на гостю так само розчаровано, як на траву з водою, і знову опустив її.

Незнайомка була, як полюбляла казати моя мати, «жінкою певного віку». У цьому випадку вік сягав близько шістдесяти. Вона була в чоловічих чоботях і твідовій сукні для верхової їзди — напевно, ще старішій за маєток.

Жінка була висока й плечиста і мала на голові здоровенний капелюх, що робив її ще вищою та ще плечистішою. Вона несла записник і великий шкіряний заплічний мішок.

—  Даруйте? — сказав я.

— Гриб, — відповіла вона, зупинившись переді мною. У неї був британський, але не лондонський акцент — певно, щось притаманне сільській місцевості. — Гриб, молодий... — Вона опустила погляд, зачепилася за петлиці на моєму комірі, і я помітив на її обличчі спалах впізнання: «Ага!».

Ні, впізнання тут не годиться. Радше класифікація. Було цікаво, що вона робитиме далі — обірве розмову чи продовжить її.

—  На вашому місці я б цього не торкалася, офіцере, — повторила вона, вказуючи на гриб.

Я подивився на палицю у своїй руці так, ніби вона належала комусь іншому.

—  А-а... ні? Вони отруйні?

Жінка мала рухливе обличчя й театрально підібгала губи.

—  Це червонозяброві смердючі сироїжки. А. ^[3]foetida, не плутати з А. foetidissima. Хоча це малоймовірно в наших краях, хіба ні?

—  Ні? — висловив я здогад.

—  Ні. Foetidissima поширена в Африці. А цей вид обмежується нашою частиною Європи. Не те щоб вони --">

Пожертвовать