Ілюзії. Пригоди месії мимоволі [Річард Бах] (fb2) читать постранично, страница - 31

точно з таким же вiдчуттям, яке володiло мною пiд час лiтературного дебюту в моїй країнi.

23 сiчня 1989 року

Рiчард БАХ

Iстсаунд, Вайомiнґ, США

Абстрактним гуманiзм не буває

За традицiєю, у замiтках такого штибу пропонується ключ до розумiння твору. Я цього не робитиму, позаяк певен, що чимало читачiв розшифрує потаємний iєроглiф «Iлюзiй» набагато краще за мене. Та оскiльки менi пощастило «спiлкуватися» з цим твором тривалий час, гадаю, що читача можуть зацiкавити деякi факти i подробицi його створення, а також спостереження перекладача.

…Починаючи з 1965 року, Рiчард Бах (в американськiй пресi стiйко побутує теза, що вiн — прямий нащадок Йоганна-Себастьяна Баха), пiлот за професiєю i письменник, який ще не здобув визнання, щолiта вирушав у подорож над смарагдовими луками на власноруч вiдремонтованому старенькому бiпланi «Флiт». Возив iз собою ящик з продуктами, ночував пiд крилом лiтака, катав фермерiв.

«Навiть там, на Середньому Заходi, коли я, траплялося, лежав на спинi i вчився розганяти хмари, ця iсторiя постiйно крутилася у мене в головi… а що було б, коли раптом тут з’явився дехто, хто мiг би розповiсти, як влаштовано мiй свiт i як ним управляти, — писав Рiчард Бах. — А якби я раптом зустрiв того, хто так далеко пiшов шляхом… що якби новий Сiддхартха чи Iсус з’явився в нашому часi, маючи владу над iлюзiями цього свiту, тому що вiн знає реальнiсть, яка стоїть позаду них? А що, коли б я мiг зустрiтися з ним, якби вiн лiтав на бiпланi i приземлився на цьому ж лугу, що i я? Що б вiн сказав, який би вiн був?»

Ця iдея нуртувала в душi письменника-пiлота майже десять рокiв (пригадаймо, що й iдея «Чайки на ймення Джонатан Лiвiнгстон», вiдколи вперше блискавкою сяйнула на туманному березi одного з каналiв у Калiфорнiї — бiлокрилий птах тодi нiби вимовив загадковi слова: «Чайка Джонатан Лiвiнгстон», — реалiзовувалась у книгу довгих вiсiм рокiв). Його Месiя то на довгий час зникав, то повертався i починав дiяти в несподiваних напрямах. «Можливо, вiн не був схожий на Месiю, що з’являвся на забруднених машинним мастилом та плямами вiд трави сторiнках мого бортового журналу, можливо, вiн не сказав би нiчого iз сказаного в цiй книзi… але… вiн став дуже реальною особою».

Бах зiзнається, що не любить писати книги: «Якщо я тiльки можу повернутися до будь-якої iдеї спиною, залишити її там, у темрявi, за порогом, то я не вiзьму в руки перо. Але час вiд часу передня стiна раптово з гуркотом розвалюється, обсипаючи все довкiл водоспадом скляних бризок та цегляною кришкою, i хтось, переступивши оце все смiття, хапає мене за горлянку i нiжно промовляє: «Я не вiдпущу тебе, доки ти не втiлиш мене словами i не запишеш їх на папiр». Ось так я i познайомився з «Iлюзiями».

Праця над повiстю просувалася повiльно, велася фрагментарно. Замiтки i цiлi уривки записувалися на зворотi льотних карт, у ресторанах на серветках. А потiм автор зник для всiх своїх друзiв i родичiв — вiн здмухнув пил з друкарської машинки, щоб на самотi писати i без кiнця переписувати «Iлюзiї». «Я не такий вже великий письменник, — зiзнавався Рiчард Бах, — але я фантастичний переписувач».

Як сам автор оцiнює своє дiтище? Ще пiсля «Чайки» вiн застерiгав критикiв i пресу, аби вони не сприймали притчу аж так «урочисто пiднесено». Трохи фантазiї i гумору в цiй справi зовсiм не зашкодить, а трагедiї i драматизм вiн вважає зовсiм недоречними, «Iлюзiї» ж для нього «надзвичайно свiтла книга». Автор пiдкреслював, що його Месiя говорив: «Ми притягуємо в наше життя те, про що думаємо, i якщо все це так, то iснує якась причина того, що цей момент прийшов у моє життя… i у ваше теж. Мабуть, не має нiчого випадкового в тому, що ви зараз тримаєте в руках цю книгу; мабуть, у цих пригодах є щось таке, заради чого ви її зустрiли. Я гадаю, що це так».

Чи не правда знайомий мотив? Пригадуєте, як у Блока: «Все, що людина хоче, неодмiнно здiйсниться, а якщо не здiйсниться, то й бажання не було. А якщо здiйсниться не те, розчарування тiльки уявне — здiйснилося саме те!»

Працюючи над перекладом i заглиблюючись у пiдтекст, я повсякчас ловив себе на думцi, що в цiй книзi, крiм Месiї, Учителя, друга, який може дати могутнiй поштовх для самовдосконалення, присутнiй iнший, можливо, й сильнiший герой — той, що сидить у кожному з нас; той потенцiал внутрiшньої снаги, який розкривається в лихi години випробувань; те, про що Микола Рерiх говорив так: «Iснує межа слiв, але не iснує межi почуттiв та вмiстилища серця». Такi книги примножують сили людини, i пiсля її прочитання рефреном звучить звернення до простих людей: «А я вам кажу, ви — боги».

Валерiй ГРУЗИН