Ілюзії. Пригоди месії мимоволі [Річард Бах] (fb2) читать постранично, страница - 29

натовпом нам вистачить роботи до вечора!

Але поки я отак жартома пiдбадьорював його, мiй друг Дональд Шiмода, попри всi свої знання та усвiдомлення реальностi, посунувся ще на один останнiй дюйм до ручки бензопiдсосу i пустився духу.

У вухах менi загуркотiло, свiт похитнувся, i я ковзнув униз по роздертому фюзеляжу в червону й вологу вiд кровi траву. У мене було таке вiдчуття, нiбито вага Посiбника в моїй кишенi перехилила мене набiк, а коли я торкнувся землi, вiн випав, i вiтер почав повiльно гортати його сторiнки.

Я механiчно пiдняв книжку. Отак воно й закiнчується, подумалося менi, i, виходить, усе сказане Учителем, — лише краснi слова, що неспроможнi врятувати його вiд першого ж нападу якогось скаженого собаки серед фермерського поля?

Тричi я мусив перечитати тi рядки, перш нiж повiрив, що саме їх бачу на сторiнцi.

Епiлог

Пiд осiнь я помандрував на пiвдень разом з теплим повiтрям. Добрих полiв там траплялося не багато, але гурти пасажирiв дедалi зростали. Люди завжди любили лiтати в бiпланах, i в цi осiннi днi дедалi частiше зупинялися погомонiти й пiдсмажити зефiр на моєму похiдному вогнищi.

Часом тi, хто не був дуже хворий, але мав клопiт iз здоров’ям, казали, що пiсля розмов зi мною почували себе краще, i наступного дня люди поглядали на мене з подивом i цiкавiстю. I не раз я дочасно покидав такi мiсця.

Нiяких чудес не траплялося, хоч тепер мiй «Флiт» лiтав краще, нiж будь-коли, i витрачав менше пального. Вiн бiльше не розбризкував масло, не трощив комах пропелером i вiтровим склом. Певна рiч, їх поменшало у холодному осiнньому повiтрi, а може, тi малi створiння так порозумнiшали, що свiдомо ухилялися вiд зiткнень.

I все-таки, один з потокiв часу зупинився для мене того лiтнього дня, коли застрелили Шiмоду. То був фiнал, якого я не мiг анi збагнути, анi до кiнця в нього повiрити. Враження того дня нуртували в менi, i я переживав його знов i знов, тисячу разiв, сподiваючись, що фiнал якось змiниться. Але марно. Чого я мав навчитися того жахливого дня?

Одного вечора, вже наприкiнцi жовтня, я раптом чогось злякався, покинув чергу пасажирiв у Мiссiсiпi й приземлився на маленькому майданчику, якраз такому, щоб посадити «Флiт».

I знову, перед тим як заснути, я повернувся думкою до тих останнiх хвилин: чому Дон помер? Для цього не було нiякої причини. Якщо вiн сказав менi правду…

Я не мав нiкого, з ким мiг би поговорити так, як ми говорили з Доном, не мав у кого повчитися, на кого пiти в словесний наступ, пустивши в дiло свiй новонабутий гострий розум. Говорити iз самим собою? Але ж я не був i наполовину такий дотепний, як Шiмода, котрий, навчаючи мене, раз у раз вибивав грунт з-пiд моїх нiг майстерними прийомами духовного карате.

Розмiрковуючи про всi цi речi, я заснув, а заснувши, побачив сон.

Вiн стояв на луговiй травi навколiшках, спиною до мене, залатуючи прострелену з рушницi дiрку в борту «Тревел-ейра». Бiля його нiг стояла бляшанка олiйного лаку, а в руках вiн тримав сувiй авiацiйного перкалю марки «Гренд-А».

Я знав, що це сон, i водночас знав, що це правда.

— Доне!

Вiн неквапом пiдвiвся i обернувся до мене, усмiхаючись моєму смутковi i моїй радостi.

— Привiт, друже! — мовив вiн.

Я ледь бачив його крiзь сльози. Не було смертi, не було нiякої смертi, i цей чоловiк залишався моїм другом.

— Дональде… ти живий! Що ти тут робиш? — я пiдбiг, обiйняв його i вiдчув пiд руками живу плоть. Я дотикався до шкiри його льотної куртки, чимдуж стискав його м’язистi плечi.

— Е, — мовив вiн. — Хочу якось залатати цю дiрку.

Я був страшенно радий його бачити, i все уявлялося можливим.

— Лаком i перкалем? — запитав я. — Ти намагаєшся полагодити лiтак лаком i перкалем? А чом не так, як колись:раз —i все справне, все до ладу… — Я провiв рукою над дiркою iз закривавленими краями, а коли забрав руку, дiрка зникла без слiду — був лише чистий, пофарбований, лискучий як дзеркало, борт лiтака, обтягнутий вiд носу до хвоста цiлiсiньким, без жодного шва, перкалем.

— То он як ти це робиш! — сказав Шiмода, i його темнi очi заблищали гордiстю за колишнього нетямкого учня, який нарештi став таким добрим духовним механiком.

Мене самого це анiтрохи не здивувало: увi снi тiльки так i слiд було виконувати марудну роботу.

Бiля крила палало вранiшнє вогнище, над яким була сяк-так примощена сковорiдка.

— Ти готуєш їжу, Доне! Я нiколи ще не бачив, щоб ти куховарив. Що там у тебе смажиться?

— Хлiб, — буденним тоном мовив вiн. — Останнє, що я хотiв зробити у своєму життi, то це показати тобi, як треба його пекти.

Вiн одкраяв кишеньковим ножиком два шматки й один подав менi. Смак того хлiба я вiдчуваю i досi, навiть тепер, коли пишу цi рядки — смак тирси й засохлого конторського клею, розiгрiтого на смальцi.

— Що скажеш? — спитав вiн.

— Доне…

— Помста привида. — Дон посмiхнувся до мене. — Я додав туди трохи тиньку, — вiн поклав свiй шматок назад на сковорiдку, — аби нагадати тобi: якщо ти колись знову надумаєш заохотити