Ілюзії. Пригоди месії мимоволі [Річард Бах] (fb2) читать постранично, страница - 3

в мене посмiшку, i я не приховав її.

— Даруйте, що запiзнився.

— Усе гаразд.

Я зняв шолом та захиснi окуляри, вилiз iз кабiни i зiйшов на землю — прекрасне вiдчуття пiсля кiлькох годин у лiтаку.

— Сподiваюсь, не матимете нiчого проти сандвiча з шинкою та сиром? — запитав вiн. — З шинкою, сиром i, можливо, з мурашкою.

Нiякого рукостискання, жодних представлень.

На зрiст вiн був невисокий. З довгим, до плечей волоссям, чорнiшим за гуму на колесi, до якого вiн притулився. Очi — темнi, як у яструба. Добре, коли такi очi у друзiв, та коли вони належать незнайомцям, то стає не по собi. Вiн скидався на майстра карате, що зосередився перед розважливо-несамовитим показовим виступом.

Я взяв у нього сандвiч i воду в ковпачку з термоса.

— Хто ви, зрештою? — запитав я. — Вже кiлька рокiв торгую повiтряними прогулянками, та ще нiколи не зустрiчав iншого гастролера.

— На свiтi не так багато iншого дiла, до якого я здатен, — вiдгукнувся вiн. — Трохи тямлю в автомеханiцi, трохи в електрозварюваннi, трохи ганяю на гусеничних тягачах, та досить менi затриматись на одному мiсцi — i вже виникають проблеми. Тож зiбрав оце аероплан i вдався до повiтряних гастролей.

— Тягачi якої марки? — В менi з дитячих рокiв до них сидить невситима любов.

— «Де-вiсiм», «Де-дев’ять». Тривало це недовго. В Огайо.

— «Де-дев’ять» Завбiльшки з будинок! Чи й справдi цей дизель з подвiйним редуктором на першiй передачi може зрушити гору?

— Iснують кращi способи рухати гори, — сказав вiн з усмiшкою, що тривала не бiльш як десяту частку секунди.

Спостерiгаючи за спiврозмовником, я сперся на нижнє крило його лiтака. I тут менi в око впав дивний свiтловий ефект — дивитися на цього чоловiка зблизька було важко. Здавалося, навкруг його голови промениться свiтло, застилаючи природне тло невиразним срiблястим серпанком.

— Щось не так? — запитав вiн.

— А якi ж це проблеми у вас виникали?

— Е, нiчого особливого. Просто в цей час менi кортiло змiнювати обстановку, як оце й вам.

Iз сандвiчем у руках я пiшов навколо його лiтака. То був апарат зразка 1928 чи 1929 року, але зовсiм новенький, без жодної подряпини. Навiть iз заводських ангарiв аероплани не виходять такi новiсiнькi, як оця машина, що стояла тут на сiножатi. Щонайменше двадцять шарiв лискучого олiйного аеролаку. На дерев’яних деталях сяє, мов дзеркало, свiжа фарба. Пiд бортиком пiлотської кабiни — золотий листок у староанглiйському стилi i в ньому iм’я «Дон», а трохи нижче — реєстрацiйний напис: «Д. В. Шiмода».Все оснащення лiтака мало такий вигляд, нiби його щойно розпакували, справжнiй авiацiйний iнструмент 1928 року. Рукiв’я важеля керування та кермо — з вiдполiрованого дуба. Лiворуч — пiдсос, регулятор сумiшi, випереджувач запалювання, якого тепер не побачиш навiть на щонайретельнiше вiдновлених старовинних моделях. Нiде анi задирочки, анi латочки на перкалi, анi патьоку моторного масла з обтiчника, анi порошинки на пiдлозi кабiни — так нiби цей лiтак нiколи не пiднiмався в повiтря, нiби вiн через пiвстолiття матерiалiзувався на цьому мiсцi внаслiдок якогось химерного зсуву часу. Я вiдчув, як по спинi в мене повзе незбагненний холод.

— I давно ви катаєте пасажирiв? — гукнув я до Шiмоди з того боку лiтака.

— Близько мiсяця. Атож, п’ять тижнiв.

Вiн брехав. Менi байдуже, хто ви такий, але за п’ять тижнiв польотiв i посадок на землю ви, хоч би як там було, неодмiнно матимете смiття на пiдлозi кабiни й патьоки масла на фюзеляжi. Та цей лiтак… на вiтровому склi — анi плямки масної, на пропелерi — нi слiду забитих комах, i навiть фарбу на переднiх носках крил i хвоста не облiпило сiнною потертю, якої до бiса в цей час у повiтрi. Для лiтака, який щодня шугає серед iллiнойського лiта, просто неймовiрно. Я розглядав «Тревел-ейр» ще хвилин з п’ять, потiм одiйшов вiд нього i вже пiд крилом свого лiтака сiв на валок сiна обличчям до Шiмоди. Страху я не вiдчував, i цей чоловiк менi все ще подобався, але щось було не так.

— Чому ви кажете менi неправду?

— Я сказав вам правду, Рiчарде, — вiдповiв вiн. Моє iм’я було також виписане на борту лiтака.

— Але ж не можна понад шiсть мiсяцiв катати пасажирiв i не назбирати на пiдлозi бодай трохи пороху чи не забризкати фюзеляж мастилом? Не здобути жодної латки на перкалi? Зрештою, хай йому грець, не набрати сiнної потертi!

Вiн спокiйно посмiхнувся.

— Є речi, яких ви не знаєте.

На якусь мить вiн прибрав чудернацького вигляду iнопланетянина, i я повiрив у те, що вiн сказав, одначе так i не знайшов пояснення слiпучої чистоти лiтака, що стояв посеред лiтньої сiножатi.

— Можливо. Та одного дня я про них дiзнаюсь, i тодi, Дональде, ви можете забрати собi мiй лiтак, бо для польотiв вiн буде менi непотрiбний. Звiвши свої чорнi брови, Шiмода запитально поглянув на мене.

— Он як? Ану розкажiть.

Я зрадiв, що комусь цiкаво вислухати мою теорiю.

— Гадаю, люди так довго не могли злетiти лише тому, що просто не вiрили в цю можливiсть. Отож, звiсно, й не могли опанувати навiть найпершого маленького закону аеродинамiки. А я вiрю, що десь iснує й iнший закон, за яким можна лiтати без