Чоловіки без жінок та інші оповідання [Ернест Хемінгуей] (fb2) читать онлайн

Чоловіки без жінок та інші оповідання. Ернест Гемінґвей

Текст не можна копіювати, розповсюджувати чи поширювати на інших інтернет-ресурсах. Поважаймо авторське право і працю одне одного.

Зі збірки «За нашого часу» (1925 р.) 

Не сезон 

На чотири ліри, що їх Педуцці заробив, копáючи сад біля готелю, він добряче напився. Побачив юнака, який наближався до нього стежкою, і щось до нього шепнув. Юнак відповів, що ще не обідав, але буде готовий іти, як тільки скінчиться обід. За сорок хвилин, а може, за годину. 

У барі біля моста йому налили в борг три чарки ґраппи^[1], так він упевнено й таємниче розповідав про свою роботу того пообіддя. День був вітряний, сонце то виходило з-за хмар, то знову ховалося за бризками дощу. Ідеальний деньок, щоб ловити рибу. 

Юнак вийшов із готелю і запитав його, що з вудками. Хай дружина йде з ними позаду? 

— Ага, — відповів Педуцці, — хай іде за нами. 

Молодик повернувся до готелю й перекинувся кількома словами з дружиною. Вони з Педуцці рушили дорогою вниз. Молодик ніс торбу через плече. Педуцці бачив, як його дружина — така ж юна, як і її чоловік, у гірських черевиках і блакитному береті — рушила слідом за ними, тримаючи в кожній руці по вудці. Педуцці не подобалось, що вона йде позаду. 

— Синьйорино, — гукнув він, підморгнувши юнакові, — ходіть сюди, до нас. Синьйорино, ідіть сюди. Будемо йти разом. 

Педуцці кортіло, щоб вони йшли вулицею Кортіни всі гуртом. Жінка далі мовчки йшла позаду. 

— Синьйорино, — лагідно сказав Педуцці, — ходіть сюди, до нас. 

Юнак, обернувшись, щось крикнув. Жінка наддала ходу й порівнялася з ними. Педуцці поважно вітався з усіма, кого вони зустрічали на центральній вулиці міста. Buon dì^[2], Артуро! Припідняв капелюха. Службовець банку витріщився на нього, стоячи на порозі фашистської кав’ярні. Перед крамницями стояли люди, по троє, по четверо, і проводили поглядами їхню трійцю. Робітники в запорошених куртках, які закладали фундамент нового готелю, підняли очі на них, коли вони проходили повз. До них ніхто ні слова не сказав, ні пальцем не махнув, тільки жебрак, старий і кістлявий, з поріділою борідкою, підняв капелюха, коли вони йшли мимо. 

Педуцці зупинився перед вітриною, де стояло повно пляшок, і витягнув із внутрішньої кишені зношеної військової куртки порожню пляшку з-під ґраппи. 

— Випити б чогось, трохи марсали^[3] для синьйори, чогонебудь би випити. 

Він покрутив у руках пляшку. Чудовий деньок. 

— Марсала, ви любите марсалу, синьйорино? Ковточок марсали? 

Жінка стояла, насупившись. 

— Мусиш йому підіграти, — сказала вона. — Я ні слова не розумію. Він, певно, п’яний? 

Юнак, здавалося, не чув Педуцці. Якого біса він торочить про марсалу, думав він. Таке хіба Макс Бірбом любить пити. 

— Geld^[4], — врешті промовив Педуцці, вхопивши юнака за рукав. — Lire^[5]. 

Він посміхнувся: тиснути на юнака не хотілось, але якось треба дати йому зрозуміти. Молодик витягнув гаманця і дав йому банкноту в десять лір. Педуцці піднявся сходами до дверей крамниці, де висіла вивіска «Італійські й заморські вина». Зачинено. 

— До другої не працює, — зневажливо кинув хтось із перехожих. 

Педуцці спустився по сходах. 

— Нічого, — сказав, — купимо в «Конкордії». 

Усі троє рушили пліч-о-пліч до «Конкордії». На ґанку «Конкордії», де були наскладані заіржавілі санки, юнак запитав: 

— Was wollen Sie?^[6] 

Педуцці віддав йому пожмакані десять лір. 

— Нічого, — відповів. — Що-небудь, — він почувався не у своїй тарілці. — Може, марсали. Не знаю. Марсали? 

Двері «Конкордії» зачинилися за юнаком і його дружиною. 

— Три склянки марсали, — сказав юнак дівчині за вітриною з печивом. 

— Дві чи три? — перепитала вона. 

— Три, — сказав юнак. — Третя для vecchio^[7]. 

— Он як, — відповіла дівчина, — для vecchio. 

І засміялась, беручи з полиці пляшку. Вона налила каламутну рідину у три склянки. Жінка сиділа за столом під поличкою з газетами. Молодик поставив перед нею склянку з марсалою. 

— Пий, — сказав він, — може, настрій поліпшиться. 

Вона сиділа, роздивляючись склянку. Юнак вийшов надвір зі склянкою для Педуцці, але не знайшов його. 

— Не знаю, куди він подівся, — мовив він, повертаючись із вином до кімнати. 

— Він хотів кварту, — зауважила жінка. 

— Скільки коштує чверть літра? — запитав юнак дівчину за прилавком. 

— Bianco?^[8] Одна ліра. 

— Ні, марсали. Ці дві теж туди додайте, — сказав він, передавши їй свою склянку і ту, що вона наповнила для Педуцці. 

Дівчина налила до мірки кварту вина через лійку. 

— І пляшку, щоб перелити, — сказав юнак. 

Та пішла шукати. От диваки. 

— Вибач, що я зіпсував тобі настрій, крихітко, — промовив юнак. — Вибач, що я наговорив такого за обідом. Ми говорили про одне й те ж, але з різних боків. 

— Яка різниця? — відповіла жінка. — Хіба це щось змінить? 

— Тобі холодно? — запитав він. — Треба було вдягнути ще один светр. 

— На мені й так три светри. 

Повернулася дівчина, тримаючи в руках коричневу пляшку з вузьким горлом, і перелила туди марсалу. Юнак доплатив п’ять лір. Вони вийшли надвір. От диваки, подумала дівчина. Педуцці ходив туди-сюди по той бік вулиці, ховаючись від вітру, з вудками в руках. 

— Ходімо, — сказав він. — Я понесу вудки. Яка різниця, побачить їх хтось чи ні? Ніхто нас не зачепить. У Кортіні до мене нікому нема діла. Я знаю людей у municipio^[9]. Я служив. Тут мене всі люблять. Я торгував жабами. Заборонено рибалити? Дурниці. Нема чим перейматись. Нічого за це не буде. Велика тут форель, кажу вам. І її тут повно. 

Вони спускалися пагорбом до річки. Місто залишалося позаду. Сонце пірнуло за хмару, накрапав дощ. 

— Он моя донька стоїть, — Педуцці показав пальцем на дівчину, що стояла на порозі будинку, який вони минали. 

— Нянька? — перепитала жінка. — Яка ще нянька? 

— Донька, а не нянька, — відповів юнак. 

Дівчина зайшла в дім, як тільки Педуцці показав у її бік. Вони спускалися пагорбом через поля вниз, а потім повернули й рушили попри берег. Педуцці не затуляв рота, раз по раз підморгуючи і балакаючи з виглядом знавця. Вони йшли пліч-о-пліч утрьох, і вітер доніс до жінки його подих. Раз він мимоволі штурхнув її під ребра. Педуцці балакав то по-тутешньому, то на говірці з німецького Тиролю. Він не міг зрозуміти, по-якому юнак із дружиною тямлять найкраще, і раз у раз перестрибував з однієї на другу. Та коли молодик сказав: «Ja, Ja»^[10], Педуцці перейшов на тирольську. Юнак із дружиною нічого не розуміли. 

— Все місто бачило, як ми йшли з тими вудками. За нами вже, певно, йде єгер. Нащо ми у це вплутались? Той старий йолоп ще й набрався як собака бліх. 

— Але ж тобі духу забракне, щоб взяти і вернутись, — сказала жінка. — Вчепився до нього, як той реп’ях. 

— А ти чому не вертаєшся? Вертайся, крихітко. 

— Та ні, я вже піду за тобою. Як схоплять, то обох. 

Вони різко звернули до річки, і Педуцці зупинився: він показував на воду, вітер шарпав його за куртку. Вода була брунатна й каламутна. Праворуч лежала купа сміття. 

— Говоріть італійською, — сказав юнак. 

— Un’ mezz’ora. Piu d’un’ mezz’ora.^[11] 

— Він каже, що то ще півгодини йти. Вертайся, крихітко. Ти вже й так замерзла на вітрі. Поганий сьогодні день, і так нічого хорошого з того не вийде. 

— Добре, — відповіла вона й почала підніматись трав’янистим берегом. 

Педуцці стояв коло річки й помітив її аж тоді, коли вона вже мала от‑от зникнути за пагорбом. 

— Frau! — крикнув він. — Frau! Fräulein!^[12] Нікуди не йдіть! 

Вона сховалася за пагорбом. 

— Пішла! — вигукнув Педуцці. 

Він добряче здивувався. Скинув гумки, які тримали вкупі окремі частини вудок, і почав розкладати одну з них. 

— Але ж ви казали, що то ще півгодини йти. 

— Ага, ще добрих півгодини вниз по течії. Але тут теж непогано. 

— Справді? 

— Та певно. І там добре, і тут. 

Юнак сів на берег, склав докупи вудку, поставив котушку і протягнув через кільця волосінь. Йому було не по собі, він боявся, що з міста от‑от надійде єгер або озброєний натовп. З-над пагорба виднілися будинки і дзвіниця. Він відкрив свій ящичок зі снастями. Педуцці, нахилившись над ним, занурив до ящичка свої пласкі, зашкарублі пальці — великий і вказівний, перебираючи вологі тягарці. 

— Тягарець маєте? 

— Ні. 

— А треба, — жваво мовив Педуцці. — Тоді треба piombo^[13]. Piombo. Маленький piombo. Ось такий. І вчепити його над гачком, інакше приманка плаватиме на воді. Дуже потрібна річ. Невеличкий piombo. 

— А ви не маєте часом? 

— Ні. 

Він гарячково нишпорив по кишенях. Обмацав брудні складки в підкладці потаємних кишень у своїй військовій куртці. 

— Нема. Нам треба piombo. 

— Значить, не вийде нам порибалити, — сказав юнак і склав вудку назад, змотуючи волосінь. — Дістанемо piombo і прийдемо завтра. 

— Але послухайте, caro^[14], ви мусите мати piombo. Інакше жилка лежатиме на воді. 

День розпадався на шматки просто перед очима Педуцці. 

— Мусите мати piombo. Хай навіть маленький. Вудка у вас нова, але тягарця бракує. Знав би, то приніс би. Але ви казали, що все маєте. 

Юнак дивився на воду, посірілу від талого снігу. 

— Я знаю, — відповів він, — я дістану тягарця й порибалимо завтра. 

— А коли? Скажіть. 

— О сьомій. 

Вийшло сонце. Стало тепло і приємно. Молодику відлягло від серця. Він більше не порушував закон. Сидячи на березі, він витягнув з кишені пляшку марсали й передав її Педуцці. Той віддав її назад. Юнак хильнув і знову передав пляшку Педуцці. Той знову віддав її назад. 

— Пийте, — сказав, — то ваша марсала. 

Ще раз хильнувши, юнак передав йому пляшку. Педуцці пильно спостерігав за його рухами. Він похапцем ухопив плящину й перехилив її. Пив, утупившись у дно вузької коричневої пляшки, а сиві волосинки у складках шкіри на шиї похитувалися у ритмі ковтків. Вихилив усе до останньої краплі. Сонце світило весь час, поки він пив. Не такий уже й поганий день, врештірешт. Чудовий деньок. 

— Senta, caro!^[15] Рано о сьомій. 

Він кілька разів назвав юнака caro, і той нічого на це не сказав. Смачна марсала. Його очі заблищали. Такі деньки будуть тягнутися безкінечно. Все почнеться вранці о сьомій. 

Вони почали підійматися пагорбом назад, до міста. Юнак ішов попереду. Добряче вирвався уперед. Педуцці окрикнув його. 

— Слухайте, caro, а ви не дасте мені п’ять лір за мої послуги? 

— За сьогодні?  — спохмурнів юнак. 

— Ні, не за сьогодні. Заплатіть мені сьогодні за завтра. Я куплю все, що треба. Pane, salami, formaggio^[16], всіляку смакоту для нас. Для вас, для мене і для синьйори. Приманку для риби, блешню, щоб не самі хробаки. Може, роздобуду марсали. На все тільки п’ять лір треба. П’ять лір за мої послуги. 

Юнак понишпорив у кишенях і витягнув дві купюри по дві ліри і дві по одній. 

— Дякую, caro. Спасибі, — подякував Педуцці таким тоном, наче належав до клубу «Карлтон» і колега передав йому «Морнінґ пост». 

Оце справжнє життя. Досить з нього готельного саду, де розбиваєш вилами замерзлий гній. Життя розкривало перед ним нові обрії. 

— Тоді побачимось о сьомій, caro, — сказав він, поплескавши юнака по спині. — Рівно о сьомій. 

— Я не знаю, чи прийду, — відповів юнак, ховаючи до кишені гаманець. 

— Як то не знаєте? — перепитав Педуцці. — Я принесу блешню, синьйоре. Салямі, все, що треба. Для вас, для себе, для синьйори. Для нас трьох. 

— Я не знаю, чи прийду, — повторив юнак. — Скоріше за все, що ні. Я попрошу господаря готелю, щоб вас попередив. 

Мій старий 

Тепер я здогадуюсь, що мій старий мав би бути товстуном, одним із тих приземкуватих череванів, яких повно навколо, але він не став таким, хіба вже потім трохи набрав, хоч то й не його провина, він брав тоді участь тільки в перегонах із перешкодами і міг дозволити собі бути в тілі. 

Пам’ятаю, як він натягав прорезинену куртку на дві сорочки, а зверху ще товстий светр, і кликав мене бігати з ним перед обідом під палючим сонцем. Бувало так, що він проїдеться раз-другий на котрійсь із коняк з конюшні Раццо рано-вранці, тільки приїхавши з Турина о четвертій і відразу помчавши на таксі до стаєнь, а потім, коли все залите росою і сонце тільки починає пригрівати, я допомагаю йому стягнути чоботи, він перевзувається у кросівки, натягує на себе всі ті светри і ми вирушаємо. 

— Ходімо, малий, — квапив він мене, розминаючи стопи перед роздягальнею для жокеїв. — Пішли. 

І тоді ми починали бігти уздовж доріжки, він попереду, біглибігли, а потім повертали через ворота на одну з тих доріг, обсаджених обабіч деревами, що ведуть від Сан-Сіро. Коли ми вибігали на дорогу, я переганяв його, тоді озирався, він спокійно біг за мною, а коли я за якийсь час озирався ще раз, з нього вже лився піт. Він пітнів, але вперто біг уперед, утупившись мені у спину, а коли перехоплював мій погляд, шкірився й питав: 

— Дуже піт ллється? 

Коли мій старий посміхався, кожен, хочеш чи не хочеш, а всміхався у відповідь. Ми далі бігли у бік гір, аж поки мій старий не гукав: 

— Агов, Джо! 

Я озирався, а він сидів під деревом, замотавши шию рушником, яким перед тим обмотував собі пояс. Я вертався і сідав біля нього, він витягав з кишені мотузку й починав стрибати на сонці; піт ллється з обличчя, а він знай стрибає через мотузку в білому поросі, мотузка посвистує, сонце припікає, а він усе стрибає і стрибає на дорозі, то туди, то сюди. Як мій старий стрибав через мотузку, видовище було ще те. Він то крутив нею швидкошвидко, то повільно махав раз так, а раз так. Бачили б ви, як на нас часом витріщалися італійчики, які йшли мимо до міста з великими білими волами, що тягнули воза. Вони явно думали, що мій старий з глузду з’їхав. А він починав так швидко крутити мотузку, що італійчики завмирали як вкопані й не зводили з нього очей, аж поки не смикали за вуздечки, підганяли волів і далі йшли своєю дорогою. 

Я сидів отак, дивився, як він стрибає під розпеченим сонцем, і милувався ним. З ним було весело, працював він як віл, і до того всього так вертів тією мотузкою, що з лиця рікою лився піт, а потім перекидав мотузку через гілку, сідав коло мене й спирався на дерево, обмотавши шию рушником і светром. 

— До біса важко зігнати те сало, Джо, — казав він, а тоді відхилявся, заплющував очі й глибоко вдихав. — Не так, як замолоду. 

Потім він вставав і, поки ще не охолонув, біг назад до конюшні, а я за ним. Так він скидав вагу. Весь час хвилювався. Інші жокеї на коні зженуть скільки треба. Жокей втрачає десь із кілограм за кожен виїзд, а мій старий висох чи що і не міг скидати вагу без того бігу. 

Пригадую, як одного разу в Сан-Сіро італійчик Реґолі з конюшні Бузоні йшов через загін до бару випити чогось холодного; ішов і поляскував батіжком по черевиках; він щойно зважився, мій старий зважився теж і вийшов, тримаючи під рукою сідло, розчервонілий, задиханий, костюм на ньому тріщить, і він зупинився й дивився на молодого Реґолі — той стояв, ще зовсім юнак, свіжий і бадьорий — коло бару, і я запитав: «Що таке, тату?» — бо подумав, може, Реґолі вдарив його абощо, а той тільки глянув на Реґолі, буркнув: «До біса то все», — і пішов до роздягальні. 

Що ж, може, якби ми залишились у Мілані і їздили в Мілані чи Турині, то нічого би й не сталось, бо якщо десь і є легкі доріжки, то тільки там. 

— Піанола, Джо, та й по всьому, — сказав мій старий, зістрибуючи з коня після перемоги на перегонах, які для італійчиків здавалися пекельними. Я колись питав його про це. — Доріжка тут сама скаче. Стрибати через бар’єри небезпечно тоді, коли швидко скачеш, Джо. А тут хіба поскачеш швидко? Та й перешкоди дитячі. Клопоту може наробити тільки швидкість, бар’єри тут ні до чого. 

Я ще ніде не бачив такого знаменитого іподрому, як у СанСіро, але мій старий бурчав, що то собаче життя. Кататися між Мірафйоре і Сан-Сіро, працювати мало не весь тиждень і що другий день плентатися потягом. 

Коні мене теж зводили з розуму. Щось у них є особливе, коли вони виходять і йдуть доріжкою до стовпа. Наче не йдуть, а танцюють, зібрані такі, а жокей міцно тримає вуздечки, лиш час від часу трохи відпускає і дає їм пробігти кілька кроків. А коли вони підходять до бар’єра, зі мною щось робиться. Надто в Сан-Сіро, де велике зелене поле, позаду гори, товстий італійчик з батогом, жокеї стримують коней, відкривається загорожа, теленькає дзвоник, всі гуртом рвуться уперед, а тоді починають витягуватися ланцюжком один за одним. Та ви знаєте, як коняки рушають. Коли стоїш на трибуні й дивишся у бінокль, то бачиш тільки, як вони кидаються уперед, а коли дзвонить дзвінок, здається, що він дзеленчить тисячу років, а вони вже мчать з-за повороту. Ліпшого я нічого в житті не бачив. 

Але одного дня мій старий сказав у роздягальні, перебираючись у вуличну одежу: 

— То не коні, Джо. У Парижі з тих кляч вже би спустили шкуру. 

Це було тоді, коли він виграв Premio Commercio^[17] на Ланторні — останні сто метрів коняка вистрілила уперед, наче корок із пляшки. Відразу по змаганнях ми забралися геть з Італії. Мій старий, Голбрук і товстий італійчик у солом’яному капелюсі, який без кінця витирав хустинкою лице, сварилися за столиком у «Ґаллерії». Балакали французькою, і двоє з них вчепилися за щось до мого старого. Врешті-решт він замовк і просто сидів і дивився на Голбрука, а ті двоє не давали йому спокою; спочатку говорив один, потім другий, товстун вічно перебивав Голбрука. 

— Іди купи мені «Спортсмена», Джо, добре? — сказав мій старий і простягнув мені два сольді, не зводячи погляду з Голбрука. 

Я вийшов із «Ґаллерії», купив перед «Ла Скала» газету, повернувся і став трохи осторонь, бо мені не хотілося втручатися в розмову, а мій старий сидів на кріслі, втупившись у свою каву, й теребив у руках ложечку, а Голбрук і товстий італійчик стояли, товстун витирав лице і хитав головою. Я підійшов, а мій старий повівся так, наче тих двох там не було, і спитав: 

— Морозива хочеш, Джо? 

Голбрук глянув на нього, повільно процідив: «Сучий син», — і пішов разом із товстуном-італійчиком поміж столиками до дверей. 

Мій старий сидів і силувано усміхався до мене, але його лице поблідло, він став блідий як смерть, і я злякався, в животі мені похололо, бо я знав: щось сталося. Я ще ніколи не бачив, щоби хтось обізвав мого старого сучим сином і щоби то зійшло йому з рук. Мій старий розгорнув «Спортсмена», переглянув замітки про перегони, а тоді сказав: 

— Багато всього на світі доводиться терпіти, Джо. 

А вже за три дні ми назавжди покинули Мілан і поїхали туринським потягом до Парижа, розпродавши на аукціоні перед конюшнями Тернера все, що не поміщалося у скриню і валізу. 

Ми приїхали до Парижа рано-вранці й вийшли на довгій брудній станції — старий сказав, що то Ліонський вокзал. Після Мілана Париж здавався страшно великим містом. Здається, що в Мілані всі кудись ідуть, і трамваї знають, куди їм їхати, і ніякої плутанини нема, а Париж — наче клубок з нитками, якого нізащо не розплутати. Хоча з часом мені там сподобалось, не все, правда, а іподроми там найліпші у світі. Здається, що на них усе там тримається, і розраховувати можна на одне: що автобуси кожного дня ходитимуть до іподромів, пробираючись через усю ту павутину простісінько туди, куди треба. Я так ніколи й не пізнав Парижа до кінця, бо приїжджав туди раз чи два на тиждень з Мезона зі своїм старим, а він завжди сидів разом зі своїми в «Кафе де ля Пе» на тому ж боці, що й Опера, а, по-моєму, це найжвавіша дільниця в місті. Але дивно, що в такому великому місті, як Париж, нема своєї «Ґаллерії», правда? 

Що ж, ми оселилися у Мезон-Ляфіт, де живуть усі, крім хлопців із Шантії, у пансіоні такої собі місіс Меєрс. У ліпшому місті за Мезон я ще ніколи не жив. Містечко таке собі, але там є озеро і чудесний ліс, де ми, хлопчаки, блукали з ранку до вечора, мій старий зробив для мене рогатку, і ми з неї багато пташок постріляли, а найліпшою з них була сорока. Малий Дік Аткінсон одного разу підстрілив зайця, ми поклали його під деревом, а самі посідали довкола, Дік пригостив нас цигарками, а заєць ні з того ні з сього як підскочить, як кинеться в кущі, ми його шукалишукали, але так і не знайшли. Ех, весело було в Мезоні. Місіс Меєрс давала мені вранці поїсти, і я гуляв собі цілий день аж до вечора. Французьку я швидко вивчив. Простенька мова. 

Як тільки ми перебралися до Мезона, мій старий написав до Мілана, щоб прислали його посвідчення, і не знаходив собі місця, поки воно нарешті не прийшло. Він любив сидіти з компанією у «Кафе де Парі» в Мезоні, багато його знайомих з тих часів, коли він працював у Парижі, до війни, мешкали тепер у Мезоні і мали час сидіти в кав’ярні, бо робота в конюшнях закінчувалась до дев’ятої ранку — для жокеїв, я маю на увазі. Першу партію коней виводять на пробіжку пів на шосту, а другу — о восьмій. Треба рано вставати і рано лягати. Якщо жокей на когось працює, то не може пиячити, бо тренер завжди за ним наглядає, якщо той ще шмаркач, а як не шмаркач, то він сам себе тримає в руках. Так ось, якщо жокей не працює, то переважно сидить у «Кафе де Парі» зі своєю ватагою; сидять собі по дві-три години, потягують вермут із зельтерською, балакають, розказують всілякі байки, грають у більярд — чисто тобі клуб чи міланська «Ґаллерія». Хоча не зовсім «Ґаллерія», бо там весь час всі ходять туди-сюди, а тут сидять за столиками. 

Що ж, посвідчення своє мій старий дістав. Вони прислали його без зайвих слів, і він кілька разів виїжджав. В Ам’єн, у провінцію і далі, але постійної роботи так і не знайшов. Усі його любили, і хоч коли б я зайшов до кав’ярні перед обідом, завжди з ним хтось випивав, бо мій старий не був такий скупий, як ті жокеї, які заробили перший долар на Всесвітній виставці у Сент-Луїсі у дев’ятсот четвертому. Так казав мій старий, коли хотів подразнити Джорджа Бернса. Але коней моєму старому ніхто чомусь не хотів давати. 

Ми щодня їздили з Мезона туди, де відбувалися перегони, і то були найвеселіші дні. Я зрадів, коли коні повернулися наприкінці літа з Довілля. Хоч то й значило, що більше не погуляєш у лісі, бо ми весь час їздили до Енґена, Трамбле чи Сен-Клу спостерігати за перегонами з трибун для тренерів і жокеїв. Ті веселі поїздки з усією ватагою багато чого навчили мене про перегони. 

Пам’ятаю, як ми їздили одного разу до Сен-Клу. Там відбувалися великі перегони з сімома заїздами і призом у двісті тисяч франків, фаворитом був Ксар. Ми з моїм старим пішли до загону подивитися на коней — таких я ще ніколи не бачив. Той Ксар — красивий, великий, золотаво-жовтий скакун, якому б тільки мчати уперед. Я ще ніколи такого не бачив. Його водили довкола загону, він схилив голову, а коли проходив повз мене, мені аж у животі похололо, такий він був гарний. Ніколи ще не бачив такого чудесного, стрункого, мов народженого для перегонів коня. Він обходив загін, ступаючи м’яко й обережно, рухався так легко, наче сам знав, що йому робити, не смикав, не ставав на диби і не витріщав очей, як ті коняки на аукціоні, яким чогось підсипали. Натовп був такий щільний, що я більше не побачив того коня, тільки ноги його промайнули і щось жовте; мій старий почав пробиратися крізь юрбу, а я за ним до роздягальні для жокеїв серед дерев, там теж зібрався натовп, але чоловік у котелку, який стояв коло дверей, кивнув моєму старому і ми зайшли всередину. Там було повно людей, вони сиділи, вдягалися, натягували через голову сорочки, а на ноги чоботи, було душно, тхнуло потом і маззю, а знадвору заглядали люди. 

Мій старий пройшов уперед, сів біля Джорджа Ґарднера, який натягував штани, і запитав: 

— Ну що там, Джордже? — звичайним голосом, бо нема змісту випитувати: Джордж як щось знає, то скаже, а як ні — то ні. 

— Він не виграє, — тихо сказав Джордж, нахилившись, щоб застебнути ґудзика внизу на штанах. 

— А хто ж? — запитав мій старий, нахиляючись і собі, щоб ніхто не почув. 

— Керкуббін, — відповів Джордж, — і якщо виграє, лиши пару квитків для мене. 

Мій старий сказав щось до Джорджа звичайним голосом, а той відповів жартома: 

— Ніколи не роби ставки, моя тобі порада. 

Ми вийшли звідти і пробралися через натовп до стофранкового тоталізатора. 

Але я знав, що не все так просто, бо Джордж їхав на Ксарі. По дорозі мій старий узяв жовту табличку зі ставками, і там було написано, що за Ксара дають тільки 5 до 10, за Сефізідота — 3 до 1, а за Керкуббіна — п’ятого у списку — 8 до 1. Мій старий поставив п’ять тисяч на Керкуббіна на перемогу й тисячу на призове місце, і ми обійшли трибуну, щоб піднятися сходами і знайти собі місце, з якого стежити за перегонами. 

Нас тиснули з усіх боків, спочатку вийшов чоловік у довгому сюртуку, сірому циліндрі й з батіжком у руках, а за ним один за одним повиходили коні: жокеї сиділи верхи, а конюхи, тримаючи ліворуч і праворуч вуздечки, вели їх уперед. Першим ступав той великий золотаво-жовтий кінь — Ксар. Спочатку він не здавався таким великим, аж поки в очі не впадали його довгі ноги і те, як міцно він збудований і як рухається. Ох, такого коня я ще ніколи не бачив. У сідлі сидів Джордж Ґарднер, і вони рухалися поволі за чоловіком у сірому циліндрі, який ішов, мов на цирковому манежі. Позаду Ксара, що м’яко ступав, відблискуючи жовтим на сонці, йшов випещений вороний кінь з гарною головою, на ньому їхав Томмі Арчібальд; а за вороним тягнулася вервечка ще з п’яти коней, які повільно пройшли повз трибуни й pesage^[18]. Мій старий сказав, що вороного звати Керкуббін, я придивився до нього уважніше — гарний кінь, нема що казати, але з Ксаром йому не зрівнятись. 

Коли Ксар проходив повз трибуни, всі його радісно вітали, чудесний кінь. Процесія пройшла другим боком, повз pelouse^[19], а тоді повернулась до нашого краю, і чоловік, що мов зійшов із циркового манежу, сказав конюхам відпустити коней одного за одним, аби вони пробігли галопом повз трибуни до старту і всі їх добре роздивились. Ледве вони добігли до старту, як прозвучав гонг, і ось вони вже по той бік поля, скачуть, збившись докупи, і огинають свій перший поворот, наче іграшкові конячки. Я спостерігав за ними через бінокль, Ксар добряче відстав, першим ішов один із гнідих. Вони повернули й промчали мимо, Ксар пас задніх, минаючи нас, а той Керкуббін плавно біг попереду. Ох, нема нічого гіршого, як вони минають тебе, а ти потім дивишся, як вони скачуть все далі й далі, все меншають і меншають, потім збиваються в купу на поворотах, а тоді вириваються на пряму, і ти ледь стримуєшся, щоб не вилаятись. Нарешті вони востаннє повернули й вийшли на пряму, а той Керкуббін вирвався далеко вперед. Усі розгубились і здивовано бурмотіли «Ксар… Ксар», а коні бігли по прямій, аж тут щось вирвалось із табуна й промчало повз мій бінокль, наче жовта блискавка з кінською головою, і всі зарепетували, мов несповна розуму: «Ксар! Ксар!». Я ще не бачив, щоб хтось так летів уперед, як Ксар, — він наздогнав Керкуббіна, який мчав так швидко, як усякий вороний, коли жокей цвьохкає його щосили батіжком; на мить вони зрівнялися голова до голови, хоч Ксар, здавалося, мчав удвічі швидше, так він далеко стрибав, витягнувши уперед голову, і стовп вони теж минули голова до голови, але коли виставили номери, першою була двійка, а це означало, що виграв Керкуббін. 

Мені було не по собі, аж трусило, нас з усіх боків затиснув натовп, який посунув униз, до таблиці, де мали написати, скільки дають за Керкуббіна. Коли я спостерігав за перегонами, то забув, скільки мій старий поставив на Керкуббіна, чесно, так страшно мені хотілось, щоб виграв Ксар. Але тепер, коли все скінчилось, приємно було, що ми виграли. 

— Гарні перегони були, правда, тату? — запитав я. 

Він глянув на мене якось дивно, зсунувши капелюха на потилицю. 

— Джордж Ґарднер умілий жокей, нема що казати, — відповів він. — Добрим майстром треба бути, щоб не дати такому коню, як Ксар, виграти. 

Ясне діло, що я з самого початку знав: тут щось не так. Але коли мій старий отак прямо це сказав, радість моя тут же випарувалась і я її більше так і не відчув, навіть коли на таблиці вивісили числа, коли пролунав дзвінок, що починають виплати, і коли ми побачили, що за Керкуббіна дають 67,50 до 10. Всі навколо зітхали: «Бідолашний Ксар! Бідолашний Ксар!». 

А я подумав, якби ж я був жокеєм і їхав би на ньому замість того сучого сина. Дивно було називати отак подумки Джорджа Ґарднера сучим сином, бо він завжди мені подобався, та й, крім того, він сказав нам, хто виграє, але все одно він сучий син. 

Мій старий заробив на тих перегонах мішок грошей і відтоді частіше їздив у Париж. Якщо забіг відбувався у Трамбле, товариші, вертаючись до Мезона, висаджували його в місті, і ми з ним сиділи перед «Кафе де ля Пе» й спостерігали за перехожими. Дивно було там сидіти. Мимо пропливає потік людей, то ті, то інші підходять і хочуть щось тобі продати, та я дуже любив сидіти отак зі своїм старим. Часом бувало дуже весело. До нас підходили хлопці, які торгували кумедними кроликами, що стрибали, якщо натиснути на гумову кульку; вони підходили до нас, і мій старий з ними жартував. Він говорив по-французьки майже так само, як по-англійськи, і всі ті хлопці його знали, бо жокея здалеку видно, до того ж ми завжди сиділи за тим же столиком, і вони вже звикли нас там бачити. Підходили хлопчаки, які продавали газети зі шлюбними оголошеннями, і дівчатка, які торгували гумовими яйцями, — натиснеш на таке, і звідти вистрибує півник, — а ще один старигань, схожий на хробака, який продавав листівки з Парижа, показував їх усім навколо, але ніхто, ясне діло, їх не купляв, тоді він вертався й показував, що там на споді, а там лежали всілякі непристойні листівки, і тоді люди нишпорили серед них і купували кілька. 

Ох, скільки там різних диваків бувало. Дівчата походжали, видивляючись, чи не пригостить їх хтось вечерею, вони говорили з моїм старим, він жартував із ними по-французьки, вони гладили мене по голові і йшли собі далі. Якось за сусіднім столиком сиділа американка з донькою, вони їли морозиво, я не зводив погляду з дівчинки, така вона була гарна, і усміхнувся їй, а вона мені, але нічого з того не вийшло, хоч я й кожного дня видивлявся за нею і її мамою, і вже придумав, що скажу їй, і міркував, чи дозволить мама, щоб я взяв її з собою до Отейля чи Трамбле, але більше їх так і не бачив. Та й усе одно, нічого доброго з того, мабуть, не вийшло б, тому що, пригадую, тоді мені здавалось, що найкраще заговорити з нею так: 

— Вибачте, ви не будете проти, якщо я скажу вам, хто сьогодні виграє в Енґієні? 

І, зрештою, вона б подумала, що я хочу продати їй те, що знаю, а не просто назвати переможця. 

Отак ми сиділи в «Кафе де ля Пе», мій старий і я, і кельнер крутився коло нас, як коло своїх, бо мій старий пив віскі, а воно коштувало п’ять франків, і це обіцяло йому добрі чайові, коли підрахують блюдця. Я ще ніколи не бачив, щоб мій старий стільки пив, але тепер він взагалі не їздив і, крім того, запевняв, що віскі допомагає йому скинути вагу. Але я помітив, що, хай там як, а він усе одно набирав. Він покинув свою стару ватагу з Мезона і, помоєму, любив просто сидіти на бульварі разом зі мною. Але ставки робив кожного дня. Як програвав, то вішав носа після останнього забігу, але як тільки ми добиралися до свого столика й він вихиляв першу чарчину віскі, життя знову налагоджувалося. 

Він читав «Парі-спорт», а потім, бува, зиркав на мене і питав жартома: 

— Ну де там твоя дівчина, Джо? 

Я розповів йому тоді про ту дівчину за сусіднім столиком. Я червонів, але мені подобалось, коли він так жартував. Аж якось добре ставало на душі. 

— Пильнуй, Джо, — казав він, — вона ще прийде. 

Він розпитував мене про всяку-всячину і не раз реготав, коли я відповідав щось кумедне. А потім плів різні байки. Про перегони в Єгипті і в Сент-Моріці на льоду, ще коли моя мама була жива, і про те, як під час війни вони регулярно влаштовували перегони на півдні Франції, без призів, без ставок, без публіки, просто щоб не вимерла порода. Звичайні перегони, коли жокеї щодуху періщили коней, щоб ті мчали уперед. Я міг годинами слухати свого старого, їй-богу, надто коли він уже перехилив чарку-другу. Він розповідав мені, як хлопчиськом у Кентуккі ходив на єнота, і про давні часи у Штатах, перш ніж усе там пішло шкереберть. Він казав: 

— Коли ми виграємо мішок грошей, Джо, ти повернешся до Штатів і підеш вчитися. 

— А нащо мені туди вертатися і йти вчитися, якщо там все пішло шкереберть? — питав я. 

— То інша справа, — відповідав він, гукав кельнера і платив за свою гірку блюдець, а тоді ми брали таксі до вокзалу СенЛазар і сідали на потяг до Мезона. 

Якось в Отейлі на аукціоні мій старий купив переможця перегонів за тридцять тисяч франків. Мусив трохи докинути, але врешті-решт конюшня таки продала коня і за тиждень мій старий дістав свій дозвіл і кольори. Я був гордий, як орел, їйбогу, коли мій старий став власником. Він домовився про місце в конюшні з Чарлзом Дрейком, перестав їздити до Парижа і знову почав бігати й скидати вагу, а конюхів було аж двоє — він і я. Нашого коня звали Ґілфорд, ірландець і вправний стрибун. Мій старий порахував, що коли сам його тренуватиме і сам на ньому їздитиме, то швидко відіб’є вкладене. Я всім цим пишався і думав, що Ґілфорд нічим не гірший за Ксара. Міцний жеребець, гнідий, прудкий на рівному, коли йому піддати охоти, та ще й до того всього гарний. 

Як я його обожнював, їй-богу. Першого ж разу, коли Ґілфорд брав участь у перегонах, він прийшов третім на забігу з перешкодами на дві з половиною тисячі метрів, і коли мій старий зліз з нього, весь спітнілий і щасливий, і пішов важитись, я так пишався ним, наче то були перші перегони, в яких він зайняв якесь місце. Розумієте, коли хтось довгий час не виїжджає, важко повірити, що він колись був жокеєм. Але тепер все було інакше, бо в Мілані моєму старому було начхати навіть на великі перегони — він навіть перемозі не радів, а тепер напередодні перегонів я не міг ока склепити і знав, що мій старий теж хвилюється, хоч того й не показує. Їздити на своєму коні — зовсім інша справа. 

Вдруге мій старий виїхав на Ґілфорді однієї дощової неділі в Отейлі, на перегонах із перешкодами, чотири з половиною тисячі метрів, на приз Марата. Як тільки він рушив до старту, я кинувся на трибуну спостерігати за ним із нового бінокля, якого мені подарував мій старий. Вони стартували з другого боку іподрому, і біля бар’єра щось сталося. Якась конячка в посторонках метушилась, ставала дибки і навіть ударила копитами бар’єр, але я бачив, що мій старий, у чорній куртці з білим хрестом і в чорному кашкеті, сидить на Ґілфорді й погладжує його рукою. Вони рвонули вперед і сховалися за деревами, звук гонга стояв у вухах, а віконце каси з гуркотом зачинилось. Ох, я так хвилювався, що боявся навіть дивитися на них, але навів бінокль туди, де вони мали випірнути з-за дерев, і от вони випірнули, мій старий у чорній куртці йшов третій, і всі як один перелетіли через бар’єр, мов пташки. Потім вони знову зникли з очей, а тоді з’явились і помчали вниз пагорбом, гарно й легко, гуртом перескочили через перешкоду і разом почали віддалятись. Вони бігли так тісно один коло одного і так плавно, що, здавалось, можна було пройти по їхніх спинах. Потім вони перелетіли через загорожу й рів, і хтось упав. Я не бачив хто, та вже за мить кінь піднявся й помчав галопом, а всі решта, досі як одне ціле, огинали довгий поворот ліворуч і виходили на пряму. Вони перестрибнули через кам’яну стіну й понеслись усі гуртом до великого рову з водою просто перед трибунами. Я бачив, як вони наближаються, і закричав до мого старого, коли він стрибав мимо, він випереджав усіх десь на корпус, легкий, як мавпа, і всі коні мчали до рову з водою. Вони стрибнули разом через велику загорожу перед ровом, і раптом налетіли один на одного, двоє коней вирвалися звідти боком і побігли далі, а троє так і лежали. Мого старого ніде не було видно. Один кінь підвівся на коліна, жокей ухопився за вуздечку, сів верхи й кинувся уперед по свої гроші за місце. Другий кінь сам встав і побіг галопом, мотаючи головою, його вуздечка звисала, а жокей, похитуючись, відійшов до краю доріжки і сперся об паркан. А тоді Ґілфорд відкотився убік з мого старого, підвівся й побіг на трьох ногах, тягнучи по землі переднє копито, а мій старий лежав горілиць на траві із закривавленою головою. Я скотився з трибуни, налетів на юрбу, пробрався до загорожі, а там мене схопив поліцейський і не відпускав, до мого старого прибігло два санітари з ношами, а по той бік іподрому я побачив трьох коней, які, витягнувшись вервечкою, випірнули з дерев і стрибнули через бар’єр. 

Мій старий уже був мертвий, коли його принесли, і коли лікар слухав його серце якоюсь штукою, яку вставив собі до вух, я почув на іподромі постріл — Ґілфорда застрелили. Коли мого старого занесли на ношах до палати, я ліг біля нього, вхопився за ноші і плакав, плакав, а він був такий блідий і змарнілий, такий мертвий, а я не міг прогнати від себе думку про те, що коли вже мій старий помер, може, у Ґілфорда не треба було стріляти. Його нога ще б, може, зажила. Не знаю. Я так любив свого старого. 

Тоді прийшли якісь хлопці, один із них поплескав мене по спині, вони підійшли й подивилися на мого старого, а тоді стягнули з ліжка простирадло й накрили його; той другий сказав французькою телефоном, щоб прислали швидку і забрали його до Мезона. А я ніяк не міг перестати плакати, аж заходився від плачу; прийшов Джордж Ґарднер, сів коло мене на підлозі, обійняв мене і промовив: 

— Ну-ну, Джо, хлопче. Вставай, ідемо надвір, почекаємо швидку. 

Ми з Джорджем вийшли до воріт, я намагався перестати ридати, а Джордж витирав мені лице хустинкою, ми відійшли трохи вбік, коли натовп почав сунути з воріт, і поки ми чекали, коли всі люди вийдуть, біля нас зупинилися якісь хлопці, один із них перераховував квитки і сказав: 

— Що ж, Батлер дістав-таки по заслузі. 

А другий відповів: 

— Хай той крутій котиться під три чорти. Знав, на що йде. 

— Ага, і не кажи, — мовив перший і розірвав навпіл жменю квитків. 

Джордж Ґарднер зиркнув на мене, чи я чув, — а я все добре почув, — і сказав: 

— Не слухай тих йолопів, Джо. Таких, як твій старий, ще пошукати треба. 

Не знаю, їй-богу. По-моєму, коли вони вже за когось візьмуться, то живого місця на ньому не лишать. 

Зі збірки «За нашого часу» (1925 р.) 

Дуже коротке оповідання 

Одного задушливого вечора в Падуї вони винесли його на дах, звідки було видно дахи міських будинків. У небі літали стрижі. За якийсь час стемніло й засвітилися прожектори. Всі пішли вниз, прихопивши з собою пляшки. Вони з Луз чули їхні голоси внизу на балконі. Луз сіла на ліжко. Того задушливого вечора від неї віяло свіжістю і прохолодою. 

Луз третій місяць залишалась на нічну зміну. Вони нічого не мали проти. Луз готувала його до операції; вони ще жартували тоді про хворих і медсестер. Засинаючи під дією наркозу, він тримався щодуху, аби не наговорити зайвого, коли тягнутиме до безглуздої балаканини. 

Навчившись ходити на милицях, він сам розносив усім термометри, щоб Луз не вставала з ліжка. Хворих було мало, і вони про все знали. Луз усім подобалась. Дибаючи назад коридором, він уявляв Луз у своєму ліжку. 

Перш ніж вертатися на фронт, вони пішли в Duomo^[20] помолитися. Там було тьмяно й тихо, молилися якісь люди. Вони хотіли одружитися, але для оголошення було замало часу і, крім того, ні він, ні вона не мали свідоцтв про народження. Вони почувалися чоловіком і дружиною, але їм хотілось, щоб усі про це знали, щоб вони не втратили цього відчуття. 

Луз часто писала йому, але він отримав її листи щойно після перемир’я. П’ятнадцять листів прийшли на фронт одним оберемком, він розклав їх за датами й перечитав усі від першого до останнього. У кожному йшлося про шпиталь, про те, як сильно вона його кохає, як їй нестерпно без нього і як жахливо вона сумує за ним уночі. 

Вони зійшлись на тому, що після припинення вогню він поїде додому і знайде роботу, щоб вони могли одружитись. Луз вернеться тільки тоді, коли він знайде хорошу роботу і приїде до Нью-Йорка її зустріти. Без слів було зрозуміло, що він не пиячитиме і не зустрічатиметься у Штатах зі своїми друзями чи з кимось іще. Знайде роботу й одружиться, і все. У потязі з Падуї до Мілана вони посварилися через те, що вона не хотіла відразу вертатися додому. На вокзалі в Мілані поцілувалися на прощання, але так і не помирились. Йому було не по собі, що вони так попрощалися. 

Він відплив до Америки кораблем із Генуї. Луз повернулась до Порденоне, де відкривали новий шпиталь. Там дощило і було самотньо, а в місті стояв батальйон «ардіті»^[21]. Зимуючи в тому брудному дощовому містечку, майор батальйону почав упадати за Луз, а вона оце вперше познайомилася з італійцями і зрештою написала у Штати, що їхнє кохання було дитячою забавкою. Їй шкода, і вона знає, що він навряд чи її зрозуміє, але одного дня він пробачить їй і буде вдячний за це, і вона сподівається, цілком несподівано, вийти навесні заміж. Вона, як і раніше, любить його, але тепер розуміє, що їхнє кохання було всього лиш дитячою забавкою. Вона має надію, що він досягне великих успіхів, і вірить у нього всім серцем. Це тільки на краще, вона це точно знає. 

Майор не покликав її заміж — ні навесні, ні потім. Луз так і не отримала відповіді на свого листа до Чикаго. А він невдовзі підхопив гонорею від продавчині з універмагу, катаючись на таксі Лінкольн-парком. 

Вояк удома 

Кребс пішов на війну з методистського коледжу в Канзасі. Є знімок, на якому він стоїть серед свого братства, і кожен зі студентів має комірець однаковісінькоївисоти й фасону. Він записався до флоту 1917 року і повернувся до Сполучених Штатів допіру тоді, як друга дивізія вернулась із Рейну влітку 1919-го. 

Є знімок, на якому він біля Рейну з двома німкенями і капралом. У Кребса й капрала затісні мундири. Німкені негарні. Рейну на фотографії не видно. 

Коли Кребс вернувся до свого рідного містечка в Оклахомі, усіх героїв уже привітали. Він запізнився. Місцевих, які були на війні і приїхали додому, вже гаряче зустріли. З чималим галасом і метушнею. Тепер усе затихло. Напевно, людям було смішно, що Кребс повернувся так пізно, коли війна вже сто років як закінчилась. 

Спочатку Кребс, який побував у Белло-Вуді, Суассоні, Шампані, Сен-Мієлі й Арґонському лісі, взагалі не хотів згадувати про війну. Потім відчув потребу поговорити, але ніхто не хотів цього слухати. Його містечко наслухалося стільки історій про звірства, що не мало охоти чути, як усе було насправді. Кребс побачив, що для того, аби його хоч хтось слухав, треба брехати, а коли двічі збрехав, то сам відчув нехіть до війни і до розмов про неї. Брехня викликала в ньому відразу до всього, що сталося з ним на війні. Всі ті часи, згадуючи про які, він наповнювався спокоєм та ясністю, давні часи, коли він займався лише одним, тим, чим годиться займатися чоловікові, займався легко й природно, хоч міг обрати собі щось інше, втратили свою непорушність і цінність, а тоді безслідно розтанули. 

Його брехня була доволі невинна: він приписував собі те, що бачили, робили або чули інші, і видавав за правду легенди, які ходили серед вояків. Та у більярдній навіть його брехня нікого не цікавила. Його знайомі, які чули детальні розповіді про німкень, що їх знаходили прикутими до кулеметів в Арґонському лісі, і які не могли уявити собі німецьких неприкутих кулеметників або, як патріоти, не могли ними цікавитись, були байдужі до його історій.

З часом Кребса почало нудити від неправди й перебільшення, а коли він інколи зустрічав когось, хто так само воював насправді, і вони говорили кілька хвилин у гардеробі в клубі, перед танцями, то займав звичну позицію бувалого вояка серед своїх і казав, що йому весь час аж у животі крутило зі страху. І через це він усе втратив. 

У ту пору, пізнього літа, він довго спав, тоді, прокинувшись, ішов до бібліотеки в середмісті по книжку, обідав удома, читав на ґанку, поки не набридне, а тоді йшов через усе місто провести найзадушливіші години у прохолодному мороці більярдної. Він любив грати у більярд. 

Увечері вправлявся у грі на кларнеті, прогулювався містом, читав і лягав спати. Двійко молодших сестер уже ще дивились на нього як на героя. Мати приносила йому сніданок у ліжко, коли йому так хотілось. Вона часто заходила до кімнати, коли він ще лежав, і просила розповісти про війну, але завжди слухала неуважно. Батькові було байдуже. 

До війни Кребсу не дозволяли їздити сімейним автомобілем. Його батько торгував нерухомістю і хотів, щоб авто завжди було під рукою, якщо доведеться везти клієнтів за місто, аби показати їм ферму. Автомобіль завжди стояв біля будівлі Першого національного банку — батько винаймав контору на другому поверсі. Після війни він далі їздив на тому ж авто. 

У містечку нічого не змінилось, хіба дівчата повиростали. Але вони жили в такому складному світі вже укладених союзів і мінливої ворожнечі, що Кребс не мав ні сили, ні хоробрості до того світу вриватись. Проте йому подобалось на них дивитися. Так багато гарненьких молодих дівчат! Майже всі мали короткі стрижки. Коли він ішов на війну, коротко стриглися тільки маленькі дівчатка або легковажні юнки. Всі носили светри і блузи з довгими рукавами й круглими комірцями. Така була мода. Йому подобалось дивитися на них із ґанку, коли вони йшли по другий бік вулиці. Подобалося спостерігати, як вони йдуть у затінку дерев. Подобались круглі комірці, що виступали над горловинами светриків. Подобалися шовкові панчохи й туфлі без підборів. Подобалося їхнє коротке волосся і хода. 

У місті дівчата не приваблювали його так сильно. Вони не подобались йому, коли він бачив їх у грецькій кав’ярні, де продавали морозиво. Але насправді він їх не потребував. З ними все було надто заплутано. Йшлося про щось інше. Він начебто й хотів мати дівчину, але не мав бажання докладати для цього зусиль. Непогано було б із кимось зустрічатись, але неохота було тратити на це час. Неохота встрявати в інтриги й махінації. Неохота за кимось упадати. Неохота далі брехати. Воно того не варте. Не треба йому ніяких наслідків. 

Досить з нього наслідків. Та й, крім того, не так йому вже та дівчина й потрібна. Служба у війську навчила його цьому. Вдавати, наче ти мусиш мати дівчину — нормально. Майже всі так роблять. Але це неправда. Дівчини тобі не треба. Смішно. Спочатку хтось хвалився, що дівчата для нього порожнє місце, що він ніколи про них не думає, що вони не можуть його зачепити. Потім інший хизувався, що жити не може без дівчат, що весь час мусить когось мати, що спати без них не може. 

Брехня то все. І те, і друге — брехня. Тобі не треба дівчини, якщо ти про неї не думаєш. Його навчила цьому служба у війську. Рано чи пізно ти все одно її матимеш. Коли дозрієш до неї, то неодмінно матимеш. І не треба про неї думати. Рано чи пізно вона сама прийде. Його навчила цьому служба у війську. 

Тепер він би не проти мати дівчину, якби вона сама до нього прийшла і не хотіла ні про що балакати. Але тут, удома, все надто складно. Він знав, що ніколи не зможе знову через усе це пройти. Воно того не варте. А ось француженки й німкені не такі. Вони не теревенять, треба чи не треба. З ними довго не поговориш, та й у цьому не було потреби. Все було просто, вони — твої подружки, от і все. Він згадав про Францію, а тоді задумався про Німеччину. Взагалі, Німеччина йому більше подобалась. Йому не хотілося звідти їхати. Не хотілося повертатись додому. Але ж він має свій дім. Він сидів на ґанку. 

Йому подобалися дівчата, які йшли по той бік вулиці. Подобалося дивитися на них — значно більше, ніж на француженок чи німкень. Але він жив в іншому світі, ніж вони. Добре було б мати якусь із них. Але воно того не варте. Вони так гарно виглядають. Як на малюнку. Збудливо. Але він не має охоти з ними балакати. Не так йому вже та дівчина треба. Втім, йому подобалось на них усіх дивитись. Воно того не варте. Не тепер, коли все знову більш-менш налагодилось. 

Він сидів на ґанку й читав книжку про війну. Історичну книжку, про всі сутички, в яких він побував. У житті не читав нічого цікавішого. Якби ще мап було більше. Він уже уявляв, як читатиме всі ті чудові історії, що їх понадруковують із гарними детальними мапами. Нарешті він по-справжньому дізнався, що таке війна. Добрий він був вояк. То було дуже важливо. 

Якось уранці, десь через місяць, відколи він повернувся додому, мати зайшла до спальні й сіла на ліжку. Розгладила фартуха. 

— Я вчора говорила з батьком, Гаролде, — сказала вона. — Він дозволяє тобі ввечері брати автомобіль. 

— Га? — Кребс ще не зовсім прокинувся. — Брати автомобіль? Та невже? 

— Ага. Твій батько вже давно думав, що треба дозволити тобі брати автомобіль увечері, але ми тільки вчора про це поговорили. 

— Твоя ідея, правда? — мовив Кребс. 

— Ні. Це батько почав розмову. 

— Та невже? Це точно твоя ідея була, — Кребс сів у ліжку. 

— Спустишся на сніданок, Гаролде? — запитала мати. 

— Одягнусь і прийду, — відповів Кребс. 

Мати вийшла з кімнати — поки він умивався, голився й одягався до сніданку, то чув, як вона щось смажить унизу. Коли він снідав, сестра принесла пошту. 

— Привіт, Гаррі, — сказала вона. — Ну ти й сплюх. Нащо ти взагалі вилазиш із ліжка? 

Кребс глянув на неї. Він любив її. Найкраща сестричка на світі. 

— Газету маєш? — запитав він. 

Вона простягнула йому «Канзас-Сіті стар», він зняв коричневу обгортку й розгорнув газету на сторінці зі спортивними новинами. Приставив газету до карафки з водою, притиснувши її мискою з вівсянкою, щоб і їсти, і читати. 

— Гаролде, — мати стояла на порозі кухні. — Гаролде, не заляпай, будь ласка, газету. Тато потім не може її читати, коли вона заляпана. 

— Не заляпаю, — відповів Кребс. 

Сестра сіла за стіл і дивилася, як він читає. 

— Ми сьогодні по обіді гратимемо в школі у бейсбол, — сказала вона. — Я подаватиму. 

— Добре, — відказав Кребс. — Як там ваша команда поживає? 

— Я вмію подавати ліпше за хлопців. Кажу їм, що це ти мене навчив. В інших дівчат погано виходить. 

— Погано? — повторив Кребс. 

— Я кажу їм всім, що ти мій залицяльник. Ти ж мій залицяльник, правда, Гаррі? 

— Ага. 

— Хіба брат не може залицятися, бо він твій брат? 

— Не знаю. 

— Та знаєш, як ні. Хіба ти б не міг до мене залицятися, Гаррі, якби я була старша і ти б цього хотів? 

— Міг би, ясно. Тепер ти моя дівчина. 

— Що, справді? 

— Справді. 

— Ти мене любиш? 

— Ага. 

— І завжди любитимеш? 

— Ну так. 

— Ти прийдеш подивитися, як я граю? 

— Побачу. 

— Ет, Гаррі, ти мене не любиш. Якби ти мене любив, то прийшов би подивитися, як я граю. 

З кухні до їдальні ввійшла матір Кребса. Вона принесла тарілку з двома смаженими яйцями та хрумким беконом і блюдце з гречаними млинцями. 

— Біжи, Гелен, — сказала вона. — Я хочу побалакати з Гаролдом. 

Вона поставила перед ним яйця з беконом і принесла слоїк із кленовим сиропом, щоб полити гречані млинці. Потім сіла за стіл навпроти Кребса. 

— Можеш відкласти на хвилину газету, Гаролде? — запитала вона. 

Кребс згорнув газету. 

— Ти вже вирішив, чим будеш займатися? — запитала мати, знімаючи окуляри. 

— Ні, — відповів Кребс. 

— Може, вже пора подумати, га? 

У материному голосі не було роздратування. Вона здавалася схвильованою. 

— Я про це не думав, — сказав Кребс. 

— Бог для кожного має якусь роботу, — зауважила матір. — У Його Царстві ніхто не може сидіти склавши руки. 

— Я не в Його Царстві, — відказав Кребс. 

— Ми всі в Його Царстві. 

Кребс, як завжди, почувався ніяково й ображено. 

— Я так за тебе хвилювалася, — продовжувала його мати. — Я знаю, які перед тобою були спокуси. Знаю, які чоловіки слабкі. Знаю, що нам розповідали про Громадянську війну твій любий дідусь і мій тато, і я молилася за тебе. Я цілий день за тебе молюся, Гаролде. 

Кребс дивився на тарілку, де вистигав бекон. 

— Твій тато теж хвилюється, — продовжувала мати. — Він думає, що ти втратив охоту до роботи, що ти не маєш чіткої мети в житті. Чарлі Сіммонс — йому стільки ж років, як тобі, — має добру роботу і збирається женитись. Всі хлопці помалу влаштовують своє життя, вони хочуть чогось досягнути; вже тепер ясно, що наша громада зможе пишатися такими хлопцями, як той Чарлі Сіммонс. 

Кребс мовчав. 

— Не мовчи, Гаролде, — сказала мати. — Ти ж знаєш: ми любимо тебе, і я розповідаю тобі все, як є, ради твого ж блага. Тато не хоче обмежувати твою свободу. Він думає, що пора тобі дозволити брати машину. Якщо ти хочеш покататися з гарними дівчатами, ми будемо тільки раді. Ми хочемо, щоб ти добре проводив час. Але мусиш і роботу собі знайти, Гаролде. Твоєму татові байдуже, за що ти візьмешся. Він каже, що всяка робота варта поваги. Але ти мусиш бодай за що-небудь взятися. Він попросив мене, щоб я поговорила з тобою сьогодні вранці і щоб ти потім зайшов до нього в контору. 

— Це все? — запитав Кребс. 

— Все. Хіба ти не любиш свою матусю, синку? 

— Ні, — відповів Кребс. 

Мати глянула на нього через стіл. Її очі блищали. Вона розплакалась. 

— Я нікого не люблю, — сказав Кребс. 

Нічого з цього не вийде. Він не може їй цього розповісти, не може нічого пояснити. Нащо він це ляпнув? Тільки образив її. Він підійшов до неї і взяв її за руку. Вона плакала, обхопивши голову руками. 

— Я не це хотів сказати, — мовив Кребс. — Я просто розсердився, сам не знаю чому. Я не мав на увазі, що я тебе не люблю. 

Мати далі плакала. Кребс обійняв її за плечі. 

— Ти не віриш мені, мамо? 

Вона похитала головою. 

— Мамо, ну будь ласка. Будь ласка. Повір мені. 

— Добре, — схлипнула мати. 

Вона підвела на нього очі. 

— Я вірю тобі, Гаролде. 

Кребс поцілував її волосся. Вона притулилась до нього лицем. 

— Я твоя мама, — сказала вона. — Коли ти був немовлям, я тримала тебе коло серця. 

Кребсові закрутило в животі й занудило. 

— Я знаю, мамо, — мовив він. — Я постараюсь бути для тебе хорошим сином. 

— Помолишся разом зі мною, Гаролде? — запитала мати. 

Вони стали навколішки біля стола, і Кребсова матір промовила молитву. 

— Тепер ти кажи, Гаролде, — сказала вона. 

— Не можу, — відповів Кребс. 

— Спробуй. 

— Не можу. 

— Хочеш, я прокажу молитву замість тебе? 

— Ага. 

Мати помолилася замість нього, а потім вони підвелись, Кребс поцілував її і вийшов з дому. Він так старався не ускладнювати собі життя. Та все ж материні слова його не зачепили. Йому було шкода маму, вона змусила його брехати. Він поїде до КанзасСіті, знайде роботу, і вона заспокоїться. Може, влаштує ще одну сцену перед його від’їздом. До батькової контори він не піде. Обійдеться без цього. Хочеться, щоб усе йшло гладко. Все якраз так і йшло. Ну, що ж, ішло-ішло і перестало. Він піде на шкільне подвір’я, подивиться, як там Гелен гратиме у бейсбол. 

Кішка на дощі 

У готелі мешкало тільки двоє американців. Вони не знали нікого, з ким перетиналися на сходах дорогою до кімнати. Кімната їхня була на другому поверсі й виходила вікнами на море. А ще на сад і пам’ятник полеглим на війні. У садку росли високі пальми й стояли зелені лавки. У гарну погоду туди завжди приходив художник із мольбертом. Художникам подобалися пальми і яскраві кольори готелів, що виходили вікнами на сади й море. Італійці здалеку приїжджали подивитися на пам’ятник полеглим на війні. Він був вилитий із бронзи й виблискував під дощем. Падав дощ. Краплини дощу скапували з пальм. На всипаних гравієм доріжках стояли калюжі. Хвилі накочувалися на берег під дощем однією довгою лінією, ковзали назад по піску, а тоді знову накочувалися однією довгою лінією під дощем. З майдану перед пам’ятником полеглим на війні роз’їхались автомобілі. На другому боці, на порозі кав’ярні стояв кельнер, роздивляючись спорожнілий майдан. 

Американка стояла біля вікна й визирала на вулицю. Надворі, просто під їхнім вікном, під одним із зелених столиків, з яких скапувала вода, принишкла кішка. Вона намагалася згорнутися у клубок, щоб на неї не капав дощ. 

— Йду заберу ту кішечку, — сказала американка. 

— Давай я піду, — відповів її чоловік, який лежав на ліжку. 

— Та ні, я заберу. Бідолашне кошеня — сховалося від дощу під столом. 

Чоловік повернувся до своєї книжки, лежачи на ліжку й підклавши собі під спину дві подушки. 

— Дивись не намокни, — сказав він. 

Жінка спустилася сходами — власник готелю підвівся і вклонився їй, коли вона проходила повз його контору. Його стіл стояв у протилежному кутку кабінету. Господар був старий і дуже високий. 

— Il piove,^[22] — мовила американка. 

Власник готелю їй подобався. 

— Sì, sì, Signera, brutto tempo.^[23] Жахлива погода. 

Він стояв за столом у протилежному кутку тьмяної кімнати. Американці він подобався. Подобалось те, з яким серйозним виразом лиця він приймав компліменти. Його відчуття власної гідності. Те, як він хотів їй догодити. Те, як сприймав своє становище власника готелю. Подобалось його старе кругле обличчя і широкі долоні. 

Думаючи про те, що він їй подобається, вона відчинила двері й визирнула на вулицю. Дощ змінився на зливу. Якийсь чоловік у дощовику йшов через порожній майдан до кав’ярні. Кішка мала б сидіти десь праворуч. Може, вдасться пройти попід карнизом. Коли вона стояла на порозі, над нею несподівано розкрили парасолю. Покоївка, яка прибирає їхній номер. 

— Щоб не намокли, — сказала вона італійською, усміхнувшись. 

Власник її послав, хто ж іще. Разом із покоївкою, яка тримала над нею парасолю, вона рушила стежкою до їхнього вікна. Столик стояв на своєму місці, вимитий дощем, яскраво-зелений, але кішка зникла. Її враз охопило розчарування. Покоївка глянула на неї. 

— Ha perduto qualche cosa, Signera?^[24] 

— Тут була кішка, — відповіла американка. 

— Кішка? 

— Si, il gatto.^[25] 

— Кішка? — розсміялась покоївка. — Кішка на дощі? 

— Так, — мовила вона. — Під столом. 

А тоді: 

— Ох, як мені хотілось її забрати. Забрати собі те кошеня. 

Коли вона говорила англійською, обличчя покоївки напружувалось. 

— Ходімо, синьйоро, — сказала вона. — Йдемо всередину. А то намокнете. 

— Ходімо, — відповіла американка. 

Вони дійшли всипаною гравієм доріжкою до дверей. Покоївка затрималась на вулиці, складаючи парасолю. Коли американка проходила повз контору власника, padrone^[26] вклонився їй з-за стола. У ній щось стиснулося в маленьку грудку. У присутності padrone вона почувалась крихітною і водночас дуже важливою. Якусь мить їй здавалось, що вона надзвичайно важлива. Американка піднялася сходами. Відчинила двері кімнати. Джордж лежав на ліжку й читав. 

— Ну що — забрала кішку? — запитав він, відкладаючи книжку. 

— Її там не було. 

— Цікаво, куди вона поділась, — відповів він. 

Очі його відпочивали від читання. 

Вона сіла на ліжко. 

— Я так хотіла її забрати, — мовила вона. — Не знаю чому. Так хотіла забрати те бідолашне кошеня. Невесело йому мокнути на дощі. 

Джордж знову взяв до рук книжку. 

Вона підійшла до туалетного столика, сіла перед дзеркалом, взяла люстерко й почала розглядати своє відображення. Уважно роздивилася профіль, спершу з одного боку, потім з другого. Далі перевела погляд на потилицю і шию. 

— Може, мені варто відпустити волосся, як думаєш? — запитала вона, знову роздивляючись свій профіль. 

Джордж підняв очі й побачив її потилицю з коротко підстриженим, як у хлопчика, волоссям. 

— Ти й так гарна. 

— Набридло вже, — мовила вона. — Так набридло бути схожою на хлопця. 

Джордж засовгався на ліжку. Відколи вона заговорила, він не зводив з неї погляду. 

— Ти дуже гарна, — сказав він. 

Вона поклала люстерко на столик, підійшла до вікна й визирнула надвір. Сутеніло. 

— Я хочу туго стягнути волосся, так щоб воно було гладкегладке, і зав’язати на потилиці великий вузол, щоб можна було помацати рукою, — сказала вона. — Хочу мати кошеня — воно сидітиме в мене на колінах, я його гладитиму, а воно муркотітиме. 

— Ага, — пробурмотів Джордж зі свого ліжка. 

— А ще хочу їсти за столом срібними ложками й виделками, і щоб свічки горіли. Хочу, щоб була весна, хочу розчісувати волосся перед дзеркалом, і кошеня хочу, і нову сукню. 

— Замовкни і ліпше щось почитай, — сказав Джордж. 

Він знову тримав книжку в руках. Його дружина визирала з вікна. Вже стемніло, пальмове листя досі шуміло під дощем. 

— Хай там як, а я хочу мати кішку, — мовила вона. — Хочу кішку. Хочу кішку — і то вже. Якщо не можна мати довге волосся і не вмирати від нудьги, то кішку точно можна. 

Джордж не слухав. Він читав книжку. Його дружина визирала з вікна на майдан, де засвітилися ліхтарі. 

У двері хтось постукав. 

— Avanti!^[27] — гукнув Джордж. 

Він підняв очі від книжки. На порозі стояла покоївка. Вона притискала до грудей велику плямисту кішку, яка звисала у неї з рук. 

— Перепрошую, — мовила вона, — padrone попросив мене передати це синьйорі. 

Крос на снігу 

Фунікулер ще раз сіпнувся і зупинився. Далі їхати не міг, колію замело снігом. По відкритому схилу гори шурував вітер, змітаючи сніг на купу, вкриту скрижанілою кіркою. Нік, навоскувавши у багажному вагоні свої лижі, встромив черевики в залізні кріплення й міцно їх застебнув. Боком зістрибнув з вагона на тверду снігову кірку; підскочив, розвернувся і, нагнувшись і потягнувши за собою палиці, ковзнув униз схилом. 

Нижче, на білому снігу виднівся Джордж — він то зникав з очей, то виринав, то знову пірнав униз. Коли Нік зненацька злетів з крутого виступу в скелі, думки його були порожні — лише тіло переживало чудесне відчуття польоту й вільного падіння. Він виїхав на горбик, сніг так і розлітався в нього під ногами; він летів униз, мчав усе швидше й швидше, кваплячись до останнього, довгого крутого схилу. Зігнувшись, мало не присівши на лижі, щоб центр ваги був якомога нижче, він знав, що засильно розігнався, і сніг здіймався за ним вихором, мов піщана буря. Але швидкості не збавляв. Втримаюсь. Аж тут налетів на пухкий сніг, що його залишив у заглибленні вітер, втратив рівновагу — лижі наїхали одна на одну, — покотився сторчма, наче підстрелений заєць, і врешті застряг у снігу: ноги схрестилися, лижі стриміли догори, а в ніс і вуха понабивалося снігу. 

Джордж стояв трохи нижче на схилі, струшуючи з куртки сніг. 

— Молодчина, Майку! — гукнув він до Ніка. — То все той клятий пухляк. Він і мене з ніг збив. 

— А що там далі? 

Нік, лежачи, опустив лижі рівно й підвівся. 

— Тримайся ліворуч. Гарний крутий спуск, а внизу зробиш «христіанію», бо там паркан. 

— Зачекай, спустимося разом. 

— Ні — ти їдь перший. Люблю дивитись, як ти летиш по схилом. 

Нік Адамс проїхав повз Джорджа — його широка спина й білява голова досі були запорошені снігом, — а потім лижі ковзнули по краю і він пірнув униз крізь посвист кришталевого білого пуху, то підлітаючи, то падаючи, вгору і вниз нерівним крутим схилом. Він тримався лівого боку, а в кінці, наближаючись до паркану, міцно стиснувши коліна й крутнувшись усім корпусом, наче закручував гвинт, різко розвернув лижі праворуч, здійнявши сніжну хмару, і поступово зупинився, проїхавшись уздовж схилу й дротяної загорожі. 

Він глянув угору. Джордж виконував поворот «телемарк»: одну ногу, зігнувши, виставив уперед, другу відставив назад; його палиці звисали, наче тонкі ніжки якоїсь комахи, — торкаючись поверхні, вони щоразу здіймали хмаринки снігу; урешті-решт, зігнувшись, виставивши одну ногу вперед, другу — назад, відхилившись убік усім тілом, він закінчив елегантний бездоганний поворот, огорнутий сніжною хмарою, вималювавши криву блискучими наконечниками палиць. 

— Не зробив «христіанію», бо сніг дуже глибокий, — сказав Джордж. — А ти молодець. 

— Мені моя нога не дасть зробити «телемарк», — відповів Нік. 

Нік пригнув до землі дротяну загорожу, і Джордж проїхав поверх неї. Нік спустився слідом за ним до дороги. Зігнувши коліна, вони їхали стежкою через сосновий ліс. Дорога перетворилась на відшліфований лід, поцяткований помаранчевими й коричнево-жовтуватими плямами, що їх полишали коні, які тягнули колоди з лісу. Лижники трималися засніженої смуги на узбіччі. Дорога різко пірнала вниз до потічка, а потім круто здіймалась догори. За деревами вони розгледіли довгу пошарпану приземкувату будівлю. З-за гілок вона здавалася вицвіложовтою. Зблизька віконні рами виявилися пофарбованими на зелене. Фарба лущилась. Нік відстебнув лижною палицею кріплення і скинув лижі. 

— Краще я їх понесу, — мовив він. 

Він видерся крутою стежкою, закинувши лижі на плечі, встромляючи носаки черевиків у скрижанілу снігову кірку. Чув, як Джордж дихає і стромляє у сніг носаки своїх черевиків позаду нього. Вони сперли лижі до стіни готелю, струсили сніг зі штанів один одному, потупали ногами, щоб збити сніг з черевиків, і зайшли всередину. 

Там було мало що видно. У кутку кімнати палили кахляну піч. Низька стеля. Гладенькі лавки за темними, поплямованими вином столами уздовж стін. Біля печі з люльками й карафкою мутного молодого вина сиділо двійко швейцарців. Хлопці скинули куртки й сіли біля стіни по той бік від печі. Голос, який співав у сусідній кімнаті, замовк — звідти вийшла дівчина у блакитному фартушку й запитала, що їм принести випити. 

— Пляшку сіонського, — попросив Нік. — Що скажеш, Джордже? 

— Хай буде, — відповів Джордж. — Ти ліпше розумієшся на вині, ніж я. Мені всяке підходить. 

Дівчина вийшла. 

— Нема нічого кращого за лижі, еге ж? — запитав Нік. — Коли тільки починаєш довгий спуск. 

— Ага, — підтакнув Джордж. — Таке словами не опишеш. 

Дівчина принесла вино — вони довго морочилися з корком. Нарешті Нік його витягнув. Дівчина вийшла — їм було чути, як вона співає по-німецьки в сусідній кімнаті. 

— Корок трохи покришився на дно — ну нічого, — сказав Нік. — Цікаво, чи є в них якась випічка. 

— Зараз запитаємо. 

Увійшла дівчина, Нік помітив, що її фартух прикриває вже добряче кругленький живіт. Як я цього відразу не зауважив, подумав він. 

— Що ви таке співали? — запитав він її. 

— Оперу, німецьку оперу, — вона явно не збиралась заглиблюватись у цю тему.  — Якщо хочете, можу принести яблучного струдля. 

— Не дуже приязна, еге ж? — мовив Джордж. 

— Ну, вона нас не знає і, певно, подумала, що ми дражнитимемо її через той спів. Вона, мабуть, звідти, де говорять німецькою, і тут почувається не у своїй тарілці, а скоро ще й дитина народиться, вона незаміжня, і тому їй ніяково. 

— А з чого ти взяв, що вона незаміжня? 

— Обручки нема. Та тут ні одна заміж не вийде, поки їй живота не зроблять. 

Відчинилися двері, всередину ввалився гурт лісорубів, вони дихали парою і тупали черевиками, щоб струсити сніг. Офіціантка принесла їм три літри молодого вина — лісоруби посідали за два столи, курили й мовчали, поскидавши капелюхи і спершись хто до стіни, хто на стіл. Надворі час від часу різко теленькали дзвіночки — то мотали головами коні, які тягнули дерев’яні сани. 

Джордж із Ніком почувалися щасливими. Їм подобалося бути в товаристві один одного. Вони знали, що попереду на них чекає зворотний шлях додому. 

— Коли ти вертаєшся в університет? — запитав Нік. 

— Сьогодні ввечері, — відповів Джордж. — Мушу встигнути на потяг з Монтре за двадцять одинадцята. 

— Шкода, що ти вже їдеш — спустились би ще завтра з Дан дю Ліс. 

— Треба закінчити ту науку, — сказав Джордж. — Ох, Майку, хіба б тобі не хотілось просто побайдикувати разом? Візьмемо свої лижі, заїдемо потягом туди, де можна гарно покататись, потім повештаємось барами і далі просто через Оберланд, аж до Вале і через цілий Енґадін, покидаємо до наплічників пару викруток, светрів, піжаму й викинемо з голови ту науку. 

— Ага, і ще через цілий Шварцвальд так пройдемо. Ех, чудесні місцини. 

— Ти ж там торік улітку рибалив, правда? 

— Ага. 

Вони з’їли струдель і допили вино. 

Джордж сперся на стіну й заплющив очі. 

— Мені завжди так від вина, — сказав він. 

— Погано?  — запитав Нік. 

— Ні. Добре, просто якось дивно. 

— Знаю, про що ти, — сказав Нік. 

— Ну так, — мовив Джордж. 

— Ще плящину? — запитав Нік. 

— Я пас, — відповів Джордж. 

Вони так і сиділи: Нік, спершись ліктями на стіл, Джордж, притулившись до стіни. 

— А що, Гелен вагітна? — запитав Джордж, випроставши спину. 

— Ага. 

— І коли має народити? 

— В кінці літа. 

— Ти радий? 

— Ага. Вже радий. 

— Повернешся до Штатів? 

— Напевно. 

— А хочеш? 

— Ні. 

— А Гелен? 

— Ні. 

Джордж замовк. Він розглядав порожню пляшку й спорожнілі склянки. 

— От дурня, — сказав він. 

— Та ні, не дурня, — відповів Нік. 

— А що? 

— Не знаю, — відказав Нік. 

— Будете кататися у Штатах на лижах? — запитав Джордж. 

— Не знаю, — відповів Нік. 

— Гори там ніякі, — зауважив Джордж. 

— Ага, — сказав Нік. — Надто скелясті. І лісисті дуже, ще й далеко. 

— Ага, — кивнув Джордж, — у Каліфорнії так і є. 

— Так і є, — повторив Нік. — І всюди, де я бував, так само. 

— Ага, — сказав Джордж, — так само. 

Швейцарці встали, заплатили і вийшли. 

— Шкода, що ми не швейцарці, — сказав Джордж. 

— У них у всіх тут зоб, — відповів Нік. 

— Та ну, не вірю, — мовив Джордж. 

— І я не вірю, — сказав Нік. 

Обоє засміялись. 

— Може, ми більше ніколи з тобою не покатаємося на лижах, Ніку, — сказав Джордж. 

— Мусимо ще покататись, — відповів Нік. — Інакше який взагалі сенс жити? 

— Ну добре, тоді катнемось, — сказав Джордж. 

— Інакше ніяк, — погодився Нік. 

— Добре було б дати один одному слово, — мовив Джордж. 

Нік підвівся. Застебнув куртку на всі ґудзики. Перехилившись через Джорджа, взяв лижні палиці, сперті до стіни. Стукнув однією об підлогу. 

— Нема сенсу давати слово, — сказав він. 

Вони відчинили двері й вийшли. Надворі було дуже холодно. Сніг геть скрижанів. Дорога бігла вгору крізь сосни. 

Вони взяли лижі, сперті об стіну готелю. Нік натягнув рукавиці. Джордж уже рушив стежкою, закинувши лижі на плече. Додому вони вертатимуться разом. 

Індіанський табір 

До берега озера підтягнули ще одного човна. Двоє індіанців стояли й чекали. 

Нік із батьком залізли на корму, індіанці зіштовхнули човен на воду, один з них застрибнув усередину і взявся за весла. Дядько Джордж сидів на кормі човна, що належав табору. Молодий індіанець зіштовхнув його на воду, заскочив у нього й почав гребти. 

Обидва човни рушили в ніч. Нік чув, як далеко попереду в імлі поскрипують весла. Індіанці гребли, спритно й різко змахуючи веслами. Нік відхилився, спершись на татову руку. Від води тягнуло холодом. Індіанець у їхньому човні веслував щосили, але другий човен увесь час випереджав їх у тумані. 

— Куди ми пливемо? — запитав Нік. 

— До індіанського табору. Одна індіанка дуже хвора. 

— Ого, — сказав Нік. 

Перепливши затоку, вони побачили, що другий човен уже причалив до берега. Дядько Джордж курив у темряві цигарку. Молодий індіанець витягнув їхнього човна на сушу. Дядько Джордж дав обом індіанцям по сигарі. 

Вони перейшли через пісок і рушили лугом, мокрим від роси, слідом за індіанцем, який ніс ліхтаря. Потім занурились у ліс і пішли стежкою, що вивела їх до дороги, якою звозили з гір дерева. На тій дорозі йшлося значно легше, бо узбіччя були розчищені від дерев. Молодий індіанець зупинився і загасив ліхтар — вони рушили далі по дорозі. 

Зайшли за поворот, загавкав пес. Попереду миготіли вогники хатин, де мешкали індіанці — збирачі кори. Назустріч вибігли пси. Два індіанці крикнули, щоб ті вертали назад до табору. У вікні найближчої до дороги хатини світилося. На порозі стояла стара жінка з ліхтарем. 

Всередині на дерев’яній лаві лежала молода індіанка. Вона два дні не могла розродитися. Їй допомагали всі старші жінки з табору. Чоловіки перебралися подалі звідти — сиділи в темряві й курили, щоб не чути її криків. 

Як тільки Нік і двоє індіанців увійшли слідом за його батьком і дядьком Джорджем до хатини, жінка знов закричала. Вона лежала на нижній лаві, під ковдрою горою здіймався живіт. Голову обернула на один бік. На горішній лаві лежав її чоловік. Три дні тому він мало не відтяв собі ноги сокирою. Він курив люльку. У кімнаті тхнуло. 

Батько Ніка сказав, щоб нагріли трохи води, і поки та грілася, обернувся до Ніка. 

— Ця жінка от‑от народить дитину, Ніку, — сказав він. 

— Я знаю, — відповів Нік. 

— Ні, не знаєш, — відказав батько. — Послухай мене. Зараз у неї перейми. Дитина хоче народитися на світ, і вона теж хоче її народити. Всі її м’язи намагаються виштовхнути з неї дитину. Ось що відбувається, коли вона кричить. 

— Ясно, — мовив він. 

У ту мить жінка знов закричала. 

— Тату, ти можеш їй щось дати, щоб вона перестала кричати? — запитав Нік. 

— Ні. Я не маю знеболювального, — відповів батько. — Але то байдуже, що вона кричить. Я не чую її криків, бо вони нічого не значать. 

Чоловік на горішній лаві перекотився до стіни. 

Жінка на кухні махнула лікареві — вода вже нагрілася. Батько Ніка пішов на кухню й вилив половину води з великого чайника в миску. Потім розмотав хустинку й поклав у воду, що залишилась у чайнику, кілька предметів. 

— Хай прокип’ятяться, — сказав він, узяв мило, яке привіз із собою, і почав ретельно мити руки у мисці з гарячою водою. 

Нік спостерігав, як батькові руки шурують одна одну милом. Пильно й ретельно миючи руки, батько повів мову далі. 

— Бачиш, Ніку, діти мають народжуватися вперед головою, але часом не хочуть. І тоді завдають усім купу клопоту. Може, мені доведеться зробити їй операцію. Зараз побачимо. 

Впевнившись, що руки такі чисті, як треба, він зайшов до кімнати й узявся до роботи. 

— Відкинь, будь ласка, ковдру, Джордже, — попросив він. — Я не хочу її торкатись. 

Він почав оперувати, дядько Джордж і троє індіанців тримали жінку. Вона вкусила дядька Джорджа за руку, той крикнув: «Ай, курва!», — а молодий індіанець, який привіз сюди дядька Джорджа, засміявся. Нік тримав біля тата миску. Все тривало дуже довго. Нарешті батько підхопив немовля, ляснув його легенько, щоб почало дихати, й передав у руки старшій жінці. 

— Бачиш, Ніку, — хлопчик, — сказав він. — Ну як воно — бути моїм помічником? 

— Нормально, — відповів Нік. 

Він дивився убік, щоб не бачити, що робить батько. 

— Ось так. Ну от і все, — сказав батько й поклав щось до миски. 

Нік туди не дивився. 

— Лишилось накласти кілька швів, — сказав батько. — Можеш не дивитися, Ніку, якщо не хочеш. Треба зашити розріз, який я зробив. 

Нік не дивився. Його допитливість давно згасла. 

Батько закінчив і встав. Дядько Джордж і троє індіанців теж встали. Нік виніс миску на кухню. 

Дядько Джордж глянув на свою руку. Молодий індіанець згадав, що з нею сталося, і всміхнувся. 

— Давай капну перекису, Джордже, — мовив лікар. 

Він схилився над індіанкою. Вона затихла й заплющила очі. Бліда як крейда. Вона не знала, що там з її дитиною, нічого не знала. 

— Я повернуся вранці, — сказав лікар, підводячись. — До обіду мала би приїхати доглядальниця із Сент-Іґнеса, вона привезе все, що треба. 

Він почувався піднесеним і охочим до розмови, як ті футболісти після матчу в роздягальні. 

— Про таке варто написати в медичному журналі, Джордже, — мовив він. — Як зробити кесарів розтин за допомогою складаного ножа і зашити шви жилкою із кишки. 

Дядько Джордж стояв коло стіни, роздивляючись свою руку. 

— Та ти молодчина, що там казати, — відповів він. 

— Треба глянути, як там гордий батько. От хто найбільше страждає в усіх цих дрібних сімейних перипетіях, — зауважив лікар. — А він, скажу тобі, досить добре тримався. 

Він відкинув ковдру з голови індіанця. Рука намацала щось вологе. Він став на край нижньої лавки і, тримаючи ліхтаря, зазирнув на горішню полицю. Індіанець лежав, обернувшись до стіни. Його горло було перерізане від вуха до вуха. Там, де полиця вгиналась під вагою його тіла, зібралася калюжа крові. Голова спиралась на ліву руку. Бритва лежала на постелі відкритим лезом догори. 

— Джордже, виведи звідси Ніка, — сказав лікар. 

Пізно. Ніку, який стояв на порозі кухні, було добре видно горішню полицю, коли батько, тримаючи в одній руці ліхтар, відхилив голову індіанця. 

Коли вони йшли дорогою через ліс до озера, вже почало світати. 

— Вибач, що я взяв тебе з собою, Нікі, — промовив батько. Від його піднесення після операції і сліду не лишилось. — Краще б ти не бачив того видовища. 

— А жінки завжди так важко народжують дітей? — запитав Нік. 

— Ні, то був дуже, дуже великий виняток.

— А чому він убив себе, тату? 

— Не знаю, Ніку. Напевно, не міг того витримати. 

— А багато чоловіків себе вбивають? 

— Не дуже. 

— А жінки? 

— Майже ніколи. 

— Ніколи-ніколи? 

— Ну, деколи буває. 

— Тату? 

— Ну? 

— А куди пішов дядько Джордж? 

— Зараз прийде. 

— А вмирати важко, тату? 

— Ні, синку, думаю, легко. По-різному буває. 

Вони посідали в човен — Нік на кормі, батько за весла. Над пагорбами сходило сонце. Плюснувся окунь, і по воді пішли кола. Нік опустив руку у воду. Проти різкої ранкової прохолоди вода здавалася теплою. 

Рано-вранці на озері, сидячи на кормі човна, яким веслував його батько, він був майже впевнений, що ніколи не помре. 

Щось закінчилося 

Колись давно Гортонс-Бей було містечком, де заготовляли деревину. Кожен, хто в ньому мешкав, чув звуки великих пилок на тартаку коло озера. Аж раптом одного року колод не стало і не було що пиляти. У бухту припливли шхуни-лісовози, і на них повантажили нарізане дерево, що зберігалося на подвір’ї тартака. Всі запаси забрали. Робітники тартака винесли з великого приміщення все обладнання, яке можна було розібрати, й повантажили його на палубу однієї зі шхун. Шхуна випливла з бухти у відкрите озеро, забравши на собі дві великі пилки, каретку, що підвозила колоди до круглої пилки, і всі валики, коліщатка, ремені й залізяки, наскладані на горі дерева. Відкритий вантажний відсік був затягнутий брезентом і міцно перев’язаний, і шхуна на повних вітрилах попливла у відкрите озеро, везучи на собі все, що робило тартак тартаком, а Гортонс-Бей — містом. 

Серед стружки, що вкривала болотистий луг на узбережжі затоки, стояли спорожнілі одноповерхові бараки, їдальня, крамниця, контори й велика будівля самого тартака. 

Через десять років від тартака нічого не лишилось, тільки білі уламки вапнякового фундаменту визирали з болотистого підліска, що повз нього пропливали Нік із Марджорі. Вони пливли уздовж берега каналу, там, де піщана мілина несподівано переходить у темну воду дванадцять футів завглибшки. Пливли до місця, де мали поставити на ніч вудки на форель. 

— Он наші старі руїни, Ніку, — сказала Марджорі. 

Нік, веслуючи, подивився туди, де між зелених дерев виднілося біле каміння. 

— Ага, — відповів він. 

— Пам’ятаєш, коли там був тартак? — запитала Марджорі. 

— Пам’ятаю тільки, що він колись там був, — відказав Нік. 

— Більше схоже на якийсь замок, — зауважила Марджорі. 

Нік промовчав. Вони далі пливли попри берег, аж поки тартак не сховався з очей. Нік повернув і поплив через бухту. 

— Не клює, — сказав він. 

— Ні, — відповіла Марджорі. 

Вона пильно стежила за вудкою весь час, що вони пливли, навіть коли говорила. Вона любила рибалити. Любила рибалити з Ніком. 

Неподалік від човна гладінь озера розітнула велика форель. Нік наліг на одне весло, щоб повернути човен і підтягнути приманку, яка волочилась у воді далеко позаду, туди, де шукала собі харч форель. Як тільки з води вигулькнула спина форелі, дрібні рибинки налякано шугнули навсібіч. Сипонули на поверхню води бризки, наче жменю крупинок. Ще одна форель плюснулась, шукаючи їжу. 

— Годуються, — сказала Марджорі. 

— Але не клюють, — відповів Нік. 

Він провів човен по колу повз рибу, яка шукала собі харч, а тоді рушив до мису. Марджорі не змотувала волосінь, поки човен не торкнувся берега. 

Вони витягнули човна на пісок, і Нік узяв відерце з живими окунями. Окуні плавали собі у воді у відерці. Нік упіймав трьох, відрізав їм голови й обібрав луску, в той час як Марджорі й собі бовтала руками у відрі, аж поки піймала одного, відрізала голову і почистила. Нік глянув на її рибу. 

— Черевного плавця не відрізай, — сказав він. — Для наживки піде, але краще хай на животі лишиться плавець. 

Він узяв окунів і позачіпляв їх за хвости на гачки. На кожній вудці було по два гачки на жилці. Марджорі відпливла в човні від берега, тримаючи зубами волосінь й озираючись на Ніка, який стояв на березі й тримав вудку так, що котушка розмотувала волосінь. 

— Досить, — гукнув він. 

— Відпускати? — крикнула у відповідь Марджорі, тримаючи жилку рукою. 

— Відпускай! 

Марджорі кинула волосінь за борт і спостерігала, як наживка тоне у воді. Вона повеслувала назад і зробила те саме з другою жилкою. Нік поклав на кінці вудок по важкому бруску дерева й розмістив їх під кутом, підперши камінням. Він змотав зайву волосінь, міцно натягнувши жилку між берегом і піщаним дном каналу, і закріпив дзвоника. Коли форель, годуючись на дні, схопить приманку, то метнеться вбік, потягнувши за собою волосінь, а та сіпне котушку — і дзвоник зателенькає. 

Марджорі відпливла трохи вбік, щоб не зачепити жилки. Вона налягала на весла, і човен швидко вискочив на берег. За ним пішли брижі. Марджорі вибралася з човна, і Нік витягнув його далеко на пісок. 

— Що з тобою, Ніку? — запитала Марджорі. 

— Не знаю, — відповів Нік, збираючи галузки для вогнища. 

Вони розклали вогонь із цурпалків, які валялися на березі. Марджорі пішла до човна й принесла звідти ковдру. Вечірній вітерець відносив дим у керунку мису, тож Марджорі розстелила ковдру між вогнищем і озером. 

Марджорі сіла на ковдру спиною до вогню й чекала на Ніка. Він підійшов і сів на ковдру коло неї. Позаду них простягався підлісок, попереду — затока з гирлом Гортонс-Крік. Ще виднілося. Відблиски від вогню сягали аж до води. Вони бачили дві металеві вудки, які схилилися над темною водою. На котушках відблискував вогонь. Марджорі витягнула з кошика вечерю. 

— Я не хочу їсти, — сказав Нік. 

— Та хоч трохи. 

— Ну добре. 

Вони їли мовчки, спостерігаючи за двома вудками і зблисками полум’я на воді. 

— Сьогодні буде місяць, — озвався Нік. 

Він дивився на пагорби по той бік затоки, які щораз гостріше виступали на тлі неба. Він знав, що з-за пагорбів от‑от вирине місяць. 

— Я знаю, — усміхнувшись, відповіла Марджорі. 

— Все ти знаєш, — відказав Нік. 

— Ой, Ніку, перестань! Не будь таким, ну будь ласка! 

— Не можу, — мовив Нік. — Це ж правда. Ти все знаєш. І в тому весь клопіт. Ти ж і сама це знаєш. 

Марджорі нічого не відповіла. 

— Це я всього тебе навчив. І ти це теж знаєш. А чого ти, до речі, не знаєш, га? 

— Замовкни, — сказала Марджорі. — Ось і місяць. 

Вони сиділи на ковдрі, не торкаючись одне одного, і дивилися, як сходить місяць. 

— Нащо ти говориш дурниці? — запитала Марджорі. — Що з тобою таке? 

— Не знаю. 

— Ясно, що знаєш. 

— Ні, не знаю. 

— Ну ж бо, кажи вже. 

Нік не зводив очей з місяця, який виринав над пагорбами. 

— Нудно стало. 

Він боявся дивитися на Марджорі. А тоді глянув. Вонасиділа, обернувшись до нього спиною. Він дивився їй у спину. 

— Нудно стало. Нудно. 

Вона мовчала. Він продовжував. 

— Я відчуваю, що в мене всередині нічого не лишилось — повна пустота. Не знаю, Мардж. Не знаю, що сказати. 

Він дивився їй у спину. 

— А кохати теж нудно? — запитала Марджорі. 

— Нудно, — відповів Нік. 

Марджорі встала. Нік сидів, обхопивши голову руками. 

— Я візьму човна, — гукнула Марджорі. — А ти можеш вернутись назад через мис. 

— Добре, — сказав Нік. — Я зіштовхну тобі човна у воду. 

— Не треба, — відповіла вона. 

Марджорі погойдувалася у човні на воді, де виблискувала місячна доріжка. Нік вернувся й ліг долілиць на ковдру біля вогню. Він чув, як по воді плескають весла. 

Він довго так лежав. Лежав і тоді, коли почув, як з лісу на галявину вийшов Білл. Він чув, як Білл підійшов до вогню. Білл теж його не чіпав. 

— Ну як вона? — запитав Білл. 

— Нічого, — сказав Нік, лежачи долілиць на ковдрі. 

— Скандал був? 

— Не було. 

— А ти як? 

— Ой, дай спокій, Білле! Дай мені спокійно полежати. 

Білл взяв із кошика бутерброд і пішов подивитись, як там вудки. 

Збірка «Чоловіки без жінок» (1927 р.) 

Непереможений 

Мануель Ґарсіа піднявся сходами до контори дона Міґеля Ретани. Поставив валізу на підлогу й постукав у двері. Тиша. Стоячи на коридорі, Мануель відчував, що в кімнаті хтось є. Відчував через двері. 

— Ретано, — сказав він, прислухаючись. 

Тиша. 

Він точно там, подумав Мануель. 

— Ретано, — сказав ще раз і загупав у двері. 

— Хто там? — почувся голос із контори. 

— То я, Маноло, — відповів Мануель. 

— Чого тобі? — запитав голос. 

— Шукаю роботу, — сказав Мануель. 

У дверях щось кілька разів клацнуло, і вони відчинилися навстіж. Мануель зайшов досередини, тягнучи за собою валізу. 

Навпроти дверей за столом сидів невисокий чолов’яга. Над його головою висіло опудало голови бика, зроблене майстром із Мадрида; на стінах — світлини в рамках й оголошення про кориду. 

Чолов’яга сидів і дивився на Мануеля. 

— Я думав, тебе прикінчили, — сказав він. 

Мануель постукав кісточками пальців по столу. Чоловік не зводив з нього погляду. 

— У скількох коридах ти брав участь цього року? — запитав Ретана. 

— В одній, — відповів Мануель. 

— Тільки в тій одній? — перепитав чолов’яга. 

— І все. 

— Я читав про неї в газетах, — сказав Ретана. 

Він відхилився на спинку крісла, далі міряючи Мануеля поглядом. 

Мануель глянув на опудало бика. Він не вперше таке бачив. Відчував до нього таке собі родинне зацікавлення. Років дев’ять тому бик убив його брата, що подавав немалі надії. Мануель досі пам’ятав той день. На дубовому щиті, на якому була закріплена голова бика, висіла мідна табличка. Мануель не міг розібрати, що там написано — напевно, на пам’ять про мого брата, подумав він. Що ж, той був славним хлопцем. 

На табличці був напис: «Бик Маріпоса з ферми герцога Верагуа — розпоров сім коней і вбив Антоніо Ґарсіа, новільєро, 27 квітня 1909». 

Ретана перехопив його погляд на опудало бика. 

— Партія, яку герцог прислав мені на неділю, наробить шуму, — мовив він. — Усі мають слабі ноги. Що про них говорять у кав’ярні? 

— Не знаю, — відповів Мануель. — Я тільки що приїхав. 

— Ага, — сказав Ретана. — Бачу, що ти з валізою. 

Він дивився на Мануеля, відкинувшись на спинку крісла по другий бік стола. 

— Сідай, — сказав. — Скинь капелюха. 

Мануель сів. Без капелюха його лице здавалося іншим. Косичка, пришпилена до маківки, щоб не було видно з-під капелюха, надавала його блідому обличчю дивного виразу. 

— Погано виглядаєш, — зауважив Ретана. 

— Тільки зі шпиталю, — пояснив Мануель. 

— Чув, що тобі ногу відрізали, — сказав Ретана. 

— Та ні, — заперечив Мануель. — Нога на місці. 

Ретана нахилився і підсунув Мануелю через стіл дерев’яну коробку із сигаретами. 

— Бери, — сказав він. 

— Дякую. 

Мануель запалив сигарету. 

— А ви? — він підніс сірника Ретані. 

— Ні, — махнув рукою той. — Я не курю. 

Ретана спостерігав, як Мануель курить. 

— Чому ти не знайдеш собі якусь роботу? — запитав. 

— Не хочу я ніякої роботи, — відповів Мануель. — Я матадор. 

— Нема більше матадорів, — сказав Ретана. 

— Я матадор, — повторив Мануель. 

— Ага, поки виступаєш на арені, — відказав Ретана. 

Мануель засміявся. 

Ретана сидів, мовчки втупившись у Мануеля. 

— Якщо хочеш, я поставлю тебе на вечір, — запропонував Ретана. 

— Коли? — запитав Мануель. 

— Завтра. 

— Не люблю заміняти, — відповів Мануель. 

Саме так вони всі загинули. Саме так загинув Сальвадор. Він постукав кісточками пальців по столу. 

— Це все, що я можу тобі запропонувати, — відповів Ретана. 

— А наступного тижня? — запитав Мануель. 

— На тебе ніхто не піде, — сказав Ретана. — Всі хочуть Літрі, Рубіто і Ля Торре. Тямущі хлопаки. 

— Вони прийдуть подивитися на мене, — з надією сказав Мануель. 

— Не прийдуть. Про тебе вже всі забули. 

— Я маю що показати, — не відступав Мануель. 

— Виходь завтра ввечері після клоунади, — повторив Ретана. — Попрацюєш з молодим Ернандесом, уб’єш двох новільйо. 

— А новільйо чиї? — запитав Мануель. 

— Не знаю. Якісь із тих, що в загородах. Яких ветеринари не випустять на денні виступи. 

— Не люблю заміняти, — повторив Мануель. 

— Як хочеш, — сказав Ретана. Він схилився над паперами. Його це більше не обходило. Зацікавлення, яке виникло в нього до Мануеля, коли той нагадав йому про давні дні, згасло. Він поставив би його замість Ларіти, бо це коштувало б дешевше. Втім, хтось інший теж дешево обійдеться. Хочеться допомогти хлопцю. Але він уже дав йому шанс. Хай тепер сам вирішує. 

— Скільки дасте? — запитав Мануель. 

Його не покидала думка про те, аби відмовитися. Але в душі він знав, що не зможе цього зробити. 

— Двісті п’ятдесят песет, — відповів Ретана. 

Він хотів сказати «п’ятсот», та коли розтулив рота, мимоволі вирвалось «двісті п’ятдесят». 

— Вільяльті ви платите сім тисяч, — зауважив Мануель. 

— Ти не Вільяльта, — відповів Ретана. 

— Я знаю, — сказав Мануель. 

— Він збирає публіку, Маноло, — пояснив Ретана. 

— Не сумніваюсь, — відповів Мануель. 

Він підвівся. 

— Дайте мені триста, Ретано. 

— Добре, — погодився Ретана. Він витягнув з шухляди аркуш паперу. 

— Дасте п’ятдесят зараз? — запитав Мануель. 

— Гаразд, — відповів Ретана. 

Він вийняв із гаманця п’ятдесят песет однією банкнотою і, розпростерши, поклав на столі. 

Мануель узяв гроші й поклав собі до кишені. 

— А хто там у квадрильї? — поцікавився він. 

— Хлопці, яких я завжди ставлю на вечір, — відповів Ретана. — Непогані. 

— А пікадори? — запитав Мануель. 

— Такі собі, — визнав Ретана. 

— Мені потрібен бодай один хороший, — сказав Мануель. 

— То найми собі, — мовив Ретана. — Знайди і найми. 

— За такі гроші я нікого не знайду, — зауважив Мануель. — Як я можу найняти собі квадрилью за шістдесят дуро? 

Ретана мовчки глянув на Мануеля з того боку великого стола. 

— Ви ж знаєте, що мені потрібний хоча б один хороший пікадор, — наполягав Мануель. 

Ретана далі мовчав, здалеку розглядаючи Мануеля. 

— Так не робиться, — сказав Мануель. 

Ретана міряв його поглядом, відхилившись на спинку крісла, — розглядав так, наче сидів далеко від нього. 

— У мене є свої пікадори, — сказав він. 

— Ага, — відповів Мануель. — Знаю я ваших пікадорів. 

Ретана не усміхнувся. Мануель зрозумів, що розмову закінчено. 

— Я хочу рівних шансів, ото й усе, — пояснив Мануель. — Коли виходиш на арену, хочеться приборкати бика. А для цього потрібен всього один хороший пікадор. 

Він говорив до чоловіка, який більше його не слухав. 

— Хочеш когось іншого, — сказав Ретана, — то найми собі. На арені працюватиме наша квадрилья. Можеш привести скільки завгодно своїх пікадорів. Клоунада закінчиться о пів на одинадцяту. 

— Добре, — відповів Мануель. — Якщо ви так кажете, то хай буде. 

— Кажу, — повторив Ретана. 

— Тоді до завтра, — промовив Мануель. 

— До завтра, — відповів Ретана. 

Мануель узяв валізу й вийшов. 

— Двері зачини, — гукнув Ретана. 

Мануель обернувся. Ретана сидів, схилившись над якимись паперами. Мануель потягнув до себе двері, поки не клацнув замок. 

Він спустився сходами і вийшов на гарячу, залиту сонцем вулицю. Надворі стояла немилосердна спека, сонячні промені відбивалися від білих будинків й боляче жалили очі. Він рушив затіненим боком крутої вулички у бік майдану Пуерта-дель-Соль. Затінок здавався чистим і прохолодним, як гірський струмок. На перехресті на нього зненацька хвилею накотилась спека. Серед перехожих Мануель не побачив жодного знайомого обличчя. 

Перед самим Пуерта-дель-Соль він звернув до кав’ярні. 

Усередині було тихо. За столиками вздовж стіни сиділо кілька чоловіків. За одним із них четверо грали в карти. Майже всі сиділи, спершись об стіну, і курили; на столиках перед ними стояли порожні чарки й горнятка з-під кави. Мануель перейшов через довгу залу до кімнатки у глибині. За столиком у кутку спав якийсь чолов’яга. Мануель сів за сусідній столик. 

Прийшов кельнер і зупинився біля Мануеля. 

— Ви не бачили Суріто? — запитав його Мануель. 

— Заходив перед обідом, — відповів кельнер. — І прийде знову не раніше п’ятої. 

— Принесіть мені каву з молоком і чарку коньяку, — попросив Мануель. 

Кельнер повернувся з тацею, на якій стояла велика склянка для кави і чарка. У лівій руці тримав пляшку коньяку. Він поставив тацю на стіл — хлопчик, який прийшов слідом за кельнером, налив у склянку кави й молока із блискучих кавника й молочника з довгими ручками. 

Мануель скинув капелюха, і кельнер помітив на його голові пришпилену до маківки косичку. Наливаючи коньяк у чарку біля склянки з кавою, він підморгнув хлопчикові. Той зацікавлено глянув на бліде обличчя Мануеля. 

— Будете тут виступати? — запитав кельнер, закорковуючи пляшку. 

— Буду, — відповів Мануель. — Завтра. 

Кельнер далі стояв коло столика, притискаючи пляшку до стегна. 

— Під час клоунади? — запитав він. 

Хлопчик присоромлено відвів очі убік. 

— Ні, в основній програмі. 

— А я думав, що виступатимуть Чавес з Ернандесом, — зауважив кельнер. 

— Ні. Буду я і ще один. 

— Хто саме? Чавес чи Ернандес? 

— По-моєму, Ернандес. 

— А з Чавесом що сталося? 

— Він поранений. 

— Хто вам таке сказав? 

— Ретана. 

— Гей, Луї! — крикнув кельнер у сусідню залу. — Чавес поранений! 

Мануель зняв обгортки з кубиків цукру й кинув їх у каву. Розмішав і випив усю до останньої краплі — солодка й гаряча, вона зігріла його порожній шлунок. Потім вихилив чарку коньяку. 

— Ще одну, будь ласка, — сказав кельнерові. 

Той відкоркував пляшку і налив повну чарку, аж вихлюпнулося на блюдце. До столика підійшов ще один кельнер. Хлопчик, який наливав каву, пішов геть. 

— Чавес сильно поранений? — запитав Мануеля другий кельнер. 

— Не знаю, — відповів Мануель. — Ретана не сказав. 

— Бо йому наплювати, — мовив високий кельнер. Мануель його раніше не бачив. Мабуть, щойно підійшов. 

— Тут так заведено: як працюєш на Ретану, то й горя не знаєш, — сказав високий кельнер. — А як ні, то ліпше йди і відразу пусти собі кулю в лоба. 

— Правду кажеш, — докинув другий кельнер, який підійшов пізніше. — Так воно і є. 

— А хіба не так? — запитав високий кельнер. — Я добре знаю, що то за один. 

— Подумай тільки, що він зробив з Вільяльти, — сказав перший кельнер. 

— І не тільки з нього, — додав високий. — А з Марсьяла Лаланду? А з Насьйоналя? 

— І не кажи, — погодився коротун. 

Мануель глянув на тих двох, що стояли й балакали біля його столика. Він уже випив другу чарку коньяку. Вони про нього забули. Він їх не цікавив. 

— Ви бачили те стадо верблюдів? — не вгавав високий кельнер. — А того Насьйоналя-другого? 

— Я бачив його минулої неділі, — сказав перший. 

— Справжня жирафа, — докинув коротун. 

— А що я вам казав? — промовив високий кельнер. — І то все хлопаки Ретани. 

— А налийте мені ще одну чарку, — втрутився Мануель. Поки кельнери теревенили, він вилив коньяк, який вихлюпнувся у блюдце, назад до чарки й уже випив. 

Кельнер, який підійшов до нього першим, машинально наповнив його чарку, і всі троє, балакаючи, вийшли з кімнати. 

Чоловік у дальному кутку досі спав, тихенько похропуючи, — головою він сперся на стіну. 

Мануель випив свій коньяк. Тепер і його почало хилити на сон. У таку спеку надвір не хотілося виходити. А більше не було що робити. Йому кортіло побачитися із Суріто. Поки той прийде, можна й подрімати. Він заштовхав ногою валізу під стіл, щоб ніхто не поцупив. Чи, може, ліпше поставити її під кріслом біля стіни? Він нахилився і посунув валізу вперед. А тоді сперся головою на стіл і задрімав. 

Коли він прокинувся, за столиком навпроти нього хтось сидів. Кремезний чолов’яга з важким, брунатним, як в індуса, лицем. Він уже довгенько там сидів. Відмахнувся від кельнера й читав газету, раз по раз зиркаючи на Мануеля, який спав, поклавши голову на стіл. 

Чолов’яга старанно читав газету, ворушачи губами за кожним словом. А втомлюючись, переводив погляд на Мануеля. Сидів він, втиснувшись у крісло й насунувши на лоба чорного крислатого капелюха. 

Мануель випростав спину і глянув на нього. 

— Здоров, Суріто, — сказав він. 

— Здоров, хлопче, — відповів здоровань. 

— Я трохи задрімав, — Мануель потер кулаком чоло. 

— Та я бачу. 

— Як життя? 

— Непогано. А ти як? 

— Так собі. 

Обоє замовкли. Пікадор Суріто розглядав бліде обличчя Мануеля. А той спостерігав, як величезні руки пікадора згортають газету і ховають її до кишені. 

— Я хочу попросити тебе про одну послугу, Маносе, — озвався Мануель. 

Суріто мав прізвисько Маносдурос^[28]. Щоразу, як він його чув, згадував про свої кремезні руки. Він зніяковіло поклав їх перед собою на стіл. 

— Вип’ємо? — запропонував. 

— Давай, — кивнув Мануель. 

Кельнер прийшов, пішов і знову повернувся. Виходячи, обернувся і ще раз зиркнув на двох чоловіків за столиком. 

— То в чому річ, Маноло? — Суріто поставив чарку на стіл. 

— Допоможеш мені завтра ввечері приборкати двох биків? — запитав Мануель, дивлячись на Суріто, який сидів навпроти нього. 

— Ні, — відповів Суріто. — Я більше не працюю. 

Мануель опустив погляд на свою чарку. Він так і думав, що почує таку відповідь, — от і почув. На тобі, дочекався. 

— Вибач, Маноло, але я більше не виступаю, — сказав Суріто, розглядаючи свої руки. 

— Та нічого, — відповів Мануель. 

— Я вже застарий, — пояснив Суріто. 

— Я просто спитав, — сказав Мануель. 

— Завтра вечірній виступ? 

— Ага. Я подумав, що дам раду, якщо матиму бодай одного доброго пікадора. 

— Скільки тобі заплатять? 

— Триста песет. 

— Мені, пікадору, і то більше платять. 

— Знаю, — сказав Мануель. — Я не мав тебе про таке просити. 

— Навіщо ти далі цим займаєшся? — запитав Суріто. — Чому не відріжеш свою кіску, Маноло? 

— Не знаю, — відповів Мануель. 

— Тобі майже стільки ж, як мені, — сказав Суріто. 

— Не знаю, — повторив Мануель. — Я мушу виступати. Хочу зробити так, щоб мати рівні шанси, ото й усе. Я не можу покинути тої справи, Маносе. 

— Можеш. 

— Не можу. Я вже намагався триматися від неї подалі. 

— Я знаю, як тобі. Але так не годиться. Ти мусиш покинути цю справу й більше не виступати. 

— Не можу. Крім того, останнім часом мені непогано вдається. 

Суріто глянув на його лице. 

— Ти був у шпиталі. 

— Але все йшло добре, поки я не поранився. 

Суріто промовчав. Він перелив коньяк із блюдечка до своєї чарки. 

— Газети писали, що ніколи не бачили кращої фаени, — сказав Мануель. 

Суріто подивився на нього. 

— Ти ж знаєш, що коли все гаразд, я добре виступаю, — промовив Мануель. 

— Ти застарий, — відповів пікадор. 

— Неправда, — заперечив Мануель. — Ти на десять років старший за мене. 

— Зі мною зовсім інша справа. 

— Ніякий я не застарий, — наполягав Мануель. 

Вони обоє замовкли — Мануель розглядав пікадорове обличчя. 

— Усе йшло добре, поки я не поранився, — повторив він. — Шкода, що ти не бачив того виступу, — додав докірливо. 

— Мені не хочеться дивитись твої виступи, — відповів Суріто. — Я починаю хвилюватись. 

— Останнім часом ти не бачив, як я виступаю. 

— Я на тебе й так надивився. 

Суріто глянув на Мануеля, уникаючи його погляду. 

— Зав’язуй із тою справою, Маноло. 

— Не можу, — відповів Мануель. — Кажу тобі: тепер у мене все чудово. 

Суріто нахилився уперед, спираючись руками на стіл. 

— Послухай. Я попрацюю з тобою завтра, але якщо ти не даси ради, то покинеш ту справу. Домовились? Обіцяєш? 

— Добре. 

Суріто з полегшенням відхилився на спинку крісла. 

— Пора кидати, — сказав він. — Досить клеїти дурня. Відріж кіску — і по всьому. 

— Мені не доведеться кидати, — відповів Мануель. — Сам побачиш. Я маю що показати. 

Суріто підвівся. Він втомився сперечатись. 

— Ти мусиш кинути, — сказав він. — Я сам відріжу твою кіску. 

— Не відріжеш, — заперечив Мануель. — Не буде за що. 

Суріто гукнув кельнера. 

— Пішли, — мовив Суріто. — Ходімо до мене. 

Мануель сягнув рукою під крісло, аби дістати валізу. Він радів. Знав, що Суріто погодиться виступити разом із ним. Суріто — найкращий пікадор з усіх. Тепер усе буде просто. 

— Пішли до мене, пообідаємо, — сказав Суріто. 

Мануель стояв у дворі стайні й чекав, поки закінчиться клоунада. Суріто стояв поруч. Там, де вони чекали, було темно. Високі двері, що вели до арени, були зачинені. З-понад них долинув сміх, а тоді — ще один вибух сміху. Потім запала тиша. Мануелеві подобався запах стаєнь у дворі. Приємно було відчувати його у темряві. З арени знову почувся гуркіт сміху, а тоді оплески — ще раз і ще, без кінця. 

— Бачив колись тих клоунів? — запитав Суріто. Його кремезна постать невиразно вимальовувалась у темряві поряд із Мануелем. 

— Ні, — відповів Мануель. 

— Кумедні хлопці, — сказав Суріто. Він усміхнувся сам до себе у пітьмі. 

Високі, щільно допасовані, подвійні двері до арени прочинилися навстіж, і за ними у яскравому світлі дугових ліхтарів Мануель побачив арену, довкола якої здіймався темний амфітеатр; краєм арени бігли, кланяючись, двійко чоловіків, перебраних на жебраків, а за ними третій в готельній лівреї, який раз у раз нахилявся й піднімав капелюхи та ціпки, кинуті на пісок, і жбурляв їх назад у темряву. 

У дворі загорілося світло. 

— Іду чогось вип’ю, поки ти позбираєш хлопців, — сказав Суріто. 

Позаду них зателенькали дзвоники мулів, яких вели на арену витягнути вбитого бика. 

Учасники квадрильї, які спостерігали за виступом клоунів з проходу між бар’єром і рядами, повернулися і, теревенячи, зупинилися під ліхтарем у дворі. До Мануеля підійшов, усміхаючись, вродливий хлопець у сріблясто-помаранчевому костюмі. 

— Ернандес, — представився він, простягнувши руку. 

Мануель потис її. 

— Сьогодні нас чекають справжні слони, — весело сказав хлопець. 

— Ага, і роги в них немалі, — погодився з ним Мануель. 

— Вам випало найгірше, що могло бути, — мовив Ернандес. 

— Та нічого, — відповів Мануель. — Що більші бики, то більше м’яса для бідняків. 

— Де ви таке чули? — вишкірився Ернандес. 

— Стара приказка, — відповів Мануель. — Вишикуй свою квадрилью, хочу подивитись, хто там у тебе. 

— Хлопців матимете добрих, — сказав Ернандес. Настрій у нього був веселий. Він двічі брав участь у вечірніх виступах і вже мав своїх прихильників у Мадриді. Добре, що за якихось кілька хвилин почнеться бій. 

— Де пікадори? — запитав Мануель. 

— У загоні. Б’ються за коней, кому дістанеться найліпший, — вишкірив зуби Ернандес. 

Почувся ляскіт батогів, дзеленчання дзвоників, і з воріт випірнули мули, тягнучи за собою молодого бика, який лишав по собі борозну в піску. 

Щойно бика провезли, вони вишикувалися на вихід. 

Попереду стояли Мануель із Ернандесом. За ними, перекинувши через руки важкі плащі, молоді хлопці з квадрильї. Чотири пікадори в чорному сиділи верхи у напівмороці стайні, тримаючи сторчма списи зі сталевими наконечниками. 

— Чому Ретана шкодує нам світла? Тут навіть коней не видно, — сказав один із пікадорів. 

— Він знає, що краще нам не бачити тих кляч, — відповів другий. 

— Моя шкапа ледве на ногах тримається, — мовив перший. 

— А що хотіти від коняки? 

— Ну так, коняка і є коняка. 

Вони теревенили, сидячи в темряві на своїх вихудлих шкапах. 

Суріто мовчав. Йому дістався єдиний міцний кінь у конюшні. Він випробував його у загоні — той слухався вуздечки й острог. Суріто зняв пов’язку з правого ока коня й перерізав мотузки, які туго прив’язували вуха до голови. Хороший, витривалий кінь, впевнено тримається на ногах. А більш нічого й не треба. Він мав намір відбути на ньому всю кориду. Сидячи у напівмороці на великому стьобаному сідлі, чекаючи на бій, він уже подумки пережив увесь поєдинок від початку до кінця. Обабіч балакали інші пікадори. Він їх не чув. 

Двоє матадорів стояли перед трьома помічниками, однаково перекинувши плащі через ліву руку. Мануель думав про трьох хлопців за своєю спиною. Усі троє мадридці, як і Ернандес, років по дев’ятнадцять. Йому сподобався один із них — спокійний, мовчазний циган зі смаглявим обличчям. Мануель обернувся. 

— Як тебе звати, хлопче? — запитав він цигана. 

— Фуентес, — відповів той. 

— Гарне ім’я, — сказав Мануель. 

Циган усміхнувся, зблиснувши зубами. 

— Коли бик вийде, візьмись за нього і дай йому трохи пробігтись, — мовив Мануель. 

— Добре, — відповів циган. Його лице посерйознішало. Він замислився, як має це зробити. 

— Починається, — сказав Мануель Ернандесу. 

— Ага. Пішли. 

Високо піднявши голову й похитуючись у такт із музикою, кожен з них виступив уперед, вільно розмахуючи правою рукою, і перетнув освітлену дуговими ліхтарями, всипану піском арену; тоді рушили квадрильї і пікадори верхи на конях, а далі — робітники й мули з дзвониками на шиї. Коли вони ступали ареною, юрба оплесками вітала Ернандеса. Матадори йшли, погойдуючись, і гордовито дивились уперед. 

Вони схилили голови перед президентом кориди, і процесія розпалась на кілька частин. Матадори підійшли до бар’єра й змінили важкі накидки на легкі плащі. Мули покинули арену. Пікадори галопом погнали коней довкола арени, і двоє з них зникли в тих же воротах, у яких щойно з’явились. Робітники розрівняли пісок. 

Мануель випив склянку води, що її налив один із помічників Ретани, який мав допомагати йому й подавати шпаги. До нього підійшов Ернандес, який уже перекинувся словом зі своїм помічником. 

— Гарно тебе зустріли, хлопче, — похвалив його Мануель. 

— Мене тут люблять, — радісно відповів Ернандес. 

— Як наш вихід? — запитав Мануель помічника Ретани. 

— Як на весіллі, — відповів той. — Чудово. Ви вийшли, як ті Хоселіто й Бельмонте. 

Повз них проїхав Суріто, схожий на кремезного вершника на постаменті. Він розвернув коня до протилежного краю арени, звідки мав з’явитися бик. У світлі дугових ліхтарів усе здавалося незвичним. Він звик працювати під розпеченим пообіднім сонцем за великі гроші. Ця історія з ліхтарями йому не подобалась. Скоріше б уже починали. 

До нього підійшов Мануель. 

— Поганяй його, Маносе, — сказав він. — Приборкай, щоб я міг за нього взятися. 

— Поганяю, хлопче, поганяю, — Суріто плюнув на пісок. — Він у мене з арени вискочить. 

— Притисни його, Маносе, — сказав Мануель. 

— Та вже притисну, — мовив Суріто. — А чого ми чекаємо? 

— Ось він уже йде, — сказав Мануель. 

Суріто сидів верхи, впираючись ступнями у стремена, стискаючи коня міцними ногами, захищеними обладунками з оленячої шкіри; лівою рукою він тримав вуздечку, а правою — довгу піку, й дивився на ворота на протилежному боці арени, насунувши на очі крислатого капелюха, щоб затулити їх від світла. У коня дрижали вуха. Суріто погладив його по голові лівою рукою. 

Червоні ворота загону прочинились, і перед Суріто постав порожній прохід на протилежному боці арени. Раптом звідти виринув бик — вибігши під світло ліхтарів, він завмер, впершись у пісок усіма чотирма ногами, а тоді, радіючи свободі після темного загону, м’яко помчав галопом довкруж арени, швидко й безгучно, тільки пофиркуючи широкими ніздрями. 

Позаштатний репортер «Ель Еральдо», який уже трохи знудився чекати у першому ряду, нахилився й нашкрябав у своєму блокноті, що лежав на бетонній загорожі перед його колінами: «Бик Кампаньяро, чорної масті, номер 42, вибіг розлючений зі швидкістю 90 миль на годину…» 

Спершись на бар’єр і спостерігаючи за биком, Мануель змахнув рукою, і циган вибіг на середину арени, тягнучи за собою плаща. Бик на ходу різко розвернувся і, опустивши голову й задерши хвоста, кинувся на плащ. Циган рухався зиґзаґами; запримітивши його, бик облишив плаща й кинувся за чоловіком. Метнувшись, циган перескочив через червоний бар’єр — бик тієї ж миті уткнувся в нього рогами. Він кинувся на нього ще двічі, сліпо буцаючи дерев’яну загорожу. 

Репортер із «Ель Еральдо» запалив цигарку й, поціливши сірником у бика, занотував у своєму блокноті: «Дужий і з чималими рогами, які сподобаються тим, хто віддав гроші за квиток, Кампаньяро виявив бажання вдертися на територію матадорів». 

Коли бик буцнув рогами об загорожу, Мануель ступив уперед на втоптаний пісок. Краєм ока він побачив, що Суріто сидить ліворуч — верхи на білій коняці неподалік від бар’єра, десь за чверть кола від нього. Тримаючи перед собою плаща, зібравши в кожній руці по складці, Мануель загукав до бика: «Ха! Ха!» Бик обернувся і, немовби відштовхнувшись від загорожі, метнувся у його бік, кинувшись на плащ, тоді як Мануель відступив убік, крутнувся на закаблуках і гойднув плащем просто в бика перед рогами. Обернувшись, він знову постав перед биком, так само тримаючи плаща перед собою, і знову крутнувся, коли бик метнувся на нього вдруге. З кожним обертом натовп шаленів. 

Чотири рази він обертався услід за биком, піднімаючи плаща так, що той надимався, мов вітрило, і щоразу спонукав бика знову кидатися на нього. Наприкінці п’ятого оберту Мануель притиснув плащ до стегна і, крутнувшись так, що той загойдався, наче спідничка балерини, оперезав себе биком, немов поясом, а тоді відступив, залишивши його віч-на-віч із Суріто верхи на білій коняці, який під’їхав і завмер на місці як укопаний; кінь утупився у бика, нашорошивши вуха й сіпаючи губами, а Суріто, насунувши на очі капелюха, нахилився уперед: з-під його напівзігнутої у лікті правої руки стриміла довга піка — її трикутний сталевий наконечник був націлений просто на бика. 

Позаштатний репортер «Ель Еральдо», затягуючись цигаркою і не зводячи очей з бика, написав: «Бувалий Маноло виконав низку цілком пристойних веронік і, завершивши їх рекорте у стилі Бельмонте, заслужив оплески постійних відвідувачів, а перша терція тим часом триває — на арені кавалерія». 

Суріто сидів на коні, оцінюючи відстань між биком і кінчиком своєї піки. Бик тим часом оговтався і шугнув уперед, націлившись коневі у груди. Коли він опустив голову, щоб узяти коня на роги, Суріто встромив наконечник піки бикові у м’язи, що горбиком випиналися між його лопатками, всім тілом наліг на держак, лівою рукою поставив білу коняку дибки й жбурнув нею праворуч, проштовхнувши бика під її черевом, щоб вона не зачепила його рогами — задрижавши, кінь став передніми копитами на землю, а бик хвицнув його хвостом по грудях і кинувся на плаща, що його розтягнув перед ним Ернандес. 

Ернандес побіг навскіс до другого пікадора, виманюючи за собою бика. Помахом плаща він зупинив бика так, що той постав просто перед конем та вершником, і відступив назад. Побачивши коня, бик рвонув уперед. Пікадорів спис ковзнув йому по спині, і коли бик підняв коня на роги, пікадор уже наполовину вилетів із сідла, випроставши праву ногу й падаючи на лівий бік, щоб відгородитися від бика конем. Кінь, піднятий на роги і з розпоротим черевом, гепнувся на землю, і поки бик ще буцав його рогами, пікадор відштовхнувся черевиками від коня й лежав на піску, чекаючи, коли його піднімуть, відтягнуть геть і поставлять на ноги. 

Мануель не заважав бикові штурхати вбитого коня — він нікуди не квапився, а пікадору нічого не загрожувало; крім того, такому пікадорові не завадить трохи понервуватися. Наступного разу триматиметься довше. Хирляві пікадори! Він перевів погляд на Суріто, який стояв по ту сторону арени неподалік від бар’єра і, приструнчивши коня, чекав. 

«Ха!» — гукнув він до бика, тримаючи обома руками плащ, щоб привернути його увагу. «Торо!» Бик облишив коня й кинувся на плащ; Мануель побіг убік і, широко розтягнувши плаща, зупинився, крутнувся на закаблуках — і бик опинився просто перед Суріто. 

«За смерть одного росинанта Кампаньяро довелось прийняти на себе не один удар вара, а Ернандес і Маноло виконали кілька кіте, — написав репортер «Ель Еральдо». — Бик тиснув на сталеве вістря й упевнено демонстрував, що коней не надто полюбляє. Досвідчений Суріто витягнув із кишені декілька старих прийомів роботи з пікою, зокрема виконав суерте…» 

«Оле! Оле!» — закричав чоловік, який сидів біля нього. Але його вигук потонув у ревищі юрби, і він ляснув репортера по спині. Той підвів голову й побачив унизу просто перед собою Суріто: усім тілом перехилившись через коня, він щосили тиснув на піку, тримаючи її майже за наконечник, — держак стримів з-під його пахви на всю довжину, — і стримував бика; той напирав уперед, намагаючись дістатися до коня, а Суріто, сидячи верхи, стримував його, стримував і поволі відводив коня убік, аж поки той не опинився у безпеці. Суріто відчув момент, коли коневі більше нічого не загрожувало і бик міг пройти повз, послабив свій сталевий натиск, і коли бик вирвався, опинившись просто перед плащем Ернандеса, трикутний сталевий наконечник піки розпоров горбик м’язів, що випинався на його загривку. Бик наосліп кинувся на плащ, і молодий матадор вивів його на середину арени. 

Суріто сидів верхи і погладжував коня, спостерігаючи, як бик мчить до плаща, що його простягнув перед ним Ернандес у яскравому світлі ліхтарів під вигуки юрби. 

— Бачив? — запитав він Мануеля. 

— Диво та й годі, — відповів той. 

— Дав я йому прочухана, — сказав Суріто. — Подивись тепер на нього. 

Кинувшись на плащ, який промайнув просто йому перед носом, бик утратив рівновагу й упав на коліна. Він тут же скочив на ноги, але Мануель і Суріто здалеку побачили блискучу цівку крові, що ясно вирізнялась на його чорній лопатці. 

— Дав я йому прочухана, — повторив Суріто. 

— Хороший бик, — сказав Мануель. 

— Пустили б мене до нього ще раз, я б його прикінчив, — відказав Суріто. 

— Починається третій захід, — промовив Мануель. 

— Подивись на нього, — сказав Суріто. 

— Мушу йти, — відповів Мануель і побіг на інший бік арени, куди помічники вели за вуздечку другого коня до бика: вони молотили ціпками його по ногах і гуртом тягли до бика, який стояв, опустивши голову, й перебирав копитами, ніяк не наважуючись кинутись уперед. 

Суріто, сидячи в сідлі, під’їхав ближче і похмуро спостерігав за сутичкою, не оминаючи жодної деталі. 

Урешті-решт бик метнувся, помічники кинулись до бар’єра, пікадор промахнувся, і бик, опинившись під черевом коня, підняв його на роги й пожбурив на спину. 

Суріто спостерігав. Помічники в червоних сорочках взялися відтягувати пікадора вбік. Пікадор, уже зіп’явшись на ноги, лається і розмахує руками. Мануель та Ернандес стоять з плащами напоготові. І бик — здоровенний чорний бик, а в нього на спині кінь: копита гойдаються у повітрі, вуздечка зачепилася за роги. Чорний бик з конем на спині похитується на коротких ногах, вигинає шию, піднімає голову й мотиляє нею, намагаючись скинути коня додолу, аж той нарешті падає. І бик несеться просто на плащ, що його простягнув перед ним Мануель. 

Мануель відчув, що бик сповільнив темп. Він стікав кров’ю. Увесь його бік лиснів від крові. 

Мануель ще раз розпростер перед ним плаща. Ось він — з широко розплющеними очима, огидний, не зводить погляду з плаща. Мануель ступив крок у сторону і підняв руки, натягнувши плаща перед биком, щоб виконати вероніку. 

Тепер він опинився віч-на-віч із биком. Так, його голова трохи похилилась. Він тримає її нижче. То все справа рук Суріто. 

Мануель змахнув плащем — ось і бик! — і відступив убік, ще раз виконавши вероніку. А він цілиться дуже точно, подумав Мануель. 

Добряче дістав, тепер поводиться обачніше. Полює. Не спускає з мене очей. Та я щоразу підставляю йому плаща. 

Він помахав плащем перед биком — ось він біжить! — і відступив убік. Надто близько цього разу. Не треба так близько його підпускати. Плащ змокрів від крові з того краю, що ковзнув бикові по спині. 

Ну що, ще раз, востаннє. 

Мануель, щоразу розвертаючись за биком, став обличчям до нього й обома руками розпростер перед ним плаща. Бик дивився на нього. Спостерігав за ним, пильно втупившись і наставивши роги. 

«Ха! — крикнув Мануель. — Торо!» І, відхилившись назад, змахнув плащем. Біжить! Він ступив убік, махнув плащем позад себе і крутнувся на підборах, так що бик, оббігши його, завмер на місці, піймавши облизня. Мануель однією рукою потрусив плащем перед мордою бика, аби показати, що той заціпенів, і відійшов геть. 

Оплесків не було. 

Мануель рушив по піску до бар’єра, а Суріто тим часом покинув арену. Поки Мануель працював з биком, пролунав звук сурми, що викликала на арену бандерильєро. Він цього не почув. Робітники накривали ряднами двох убитих коней і посипали пісок довкола них стружкою. 

Мануель підійшов до бар’єра напитися води. Помічник Ретани подав йому важкого глиняного глечика. 

Фуентес — високий циган — стояв, тримаючи в руках пару складених докупи бандерилій, тонких червоних паличок з гачками на кінцях. Він дивився на Мануеля. 

— Іди, — сказав Мануель. 

Циган квапливо відійшов. Мануель поставив глечика, дивлячись йому услід. Витер лице хустинкою. 

Репортер «Ель Еральдо» сягнув по плящину теплого шампанського, що стояла у нього в ногах, хильнув з неї і дописав абзац: 

«…підстаркуватий Маноло не зірвав оплесків за простеньку серію викрутасів із плащем, а на арену тим часом вийшли бандерильєро». 

Бик досі заціпеніло стояв сам-один посеред арени. До нього самовпевнено наближався Фуентес: високий, з випростаною спиною, він широко розвів руки, тримаючи у кожній самими пучками пальців по одній тонкій червоній паличці вістрям уперед. Фуентес ішов перший. Позаду нього, збоку, наближався помічник із плащем. Запримітивши його, бик нарешті оговтався. 

Його очі втупилися у Фуентеса, який тепер стояв на місці. Циган відхилився назад і щось гукнув до бика. Покрутив парою бандерилій, привернувши його увагу відблиском сталевих наконечників. 

Задерши хвоста, бик метнувся вперед. 

Він біг, не зводячи очей з чоловіка. Фуентес стояв на місці, відхилившись назад і виставивши перед собою бандерильї. Коли бик опустив голову, націливши на нього роги, Фуентес ще дужче відхилився, здійняв догори стулені докупи руки, так що бандерильї перетворились на дві націлені вниз червоні лінії, і, нахилившись, увігнав їх вістря бикові в лопатку, подавшись уперед аж за роги і спершись на дві палички, що стояли сторчма — він міцно стулив ноги й вигнувся убік, щоб пропустити бика. 

«Оле!» — заревів натовп. 

Бик розлючено мотав головою, високо підстрибуючи, мов форель із води. За кожним стрибком червоні держаки бандерилій погойдувалися. 

Мануель, стоячи коло бар’єра, помітив, що бик щоразу виставляє уперед правий ріг. 

— Скажи, хай другу пару встромляє праворуч, — гукнув він хлопчакові, який уже побіг до Фуентеса з новими бандерильями. 

На його плече лягла чиясь важка рука. Суріто. 

— Як ти, хлопче? — запитав він. 

Мануель не зводив погляду з бика. 

Суріто схилився на бар’єр, спершись усім тілом на руки. Мануель обернувся до нього. 

— В тебе добре виходить, — промовив Суріто. 

Мануель похитав головою. До наступної терції йому тут нічого робити. Циган чудово володіє бандерильями. Бик дійде до нового етапу підготовленим. Хороший бик. Усе, що було досі, — дрібниці. 

Останній акт зі шпагою — ось що його хвилювало. Хоча не зовсім. Він про це не думав. Але стоячи біля бар’єра, мав якесь погане передчуття. Дивився на бика, міркуючи, як виконуватиме фаену, як працюватиме зі шматком червоної тканини, що мав приборкати бика, присмирити його. 

Циган знову наближався до бика, ішов величаво, перекочуючись із п’ятки на носок, наче танцюрист на паркеті — червоні держаки бандерилій погойдувались у такт його ході. Бик міряв його поглядом — оговтавшись від заціпеніння, він збирався атакувати, але чекав, поки циган підійде ближче, щоб точно його запопасти, ввігнати роги в його плоть. 

Коли Фуентес підійшов ближче, бик кинувся до нього. Фуентес відбіг чверть кола назад обличчям до бика, а тоді спинився, нахилився вперед, піднявся навшпиньки, випроставши руки, і — тієї миті, коли бик пробігав повз нього, — устромив бандерильї просто у тугий бугор м’язів, що випинався на загривку. 

Натовп заревів. 

— Той хлопака довго на вечірніх виступах не затримається, — сказав помічник Ретани до Суріто. 

— Молодчина, — відповів той. 

— Дивись, що зараз буде. 

Вони спостерігали далі. 

Фуентес стояв спиною до бар’єра. За ним — два учасники квадрильї з плащами напоготові, щоб, ляскаючи ними об загорожу, відвернути увагу бика. 

Бик — язик висолоплений, черево важко здіймається — спостерігав за циганом. От він і попався. Стоїть, притулившись до червоних дощок. Треба тільки стрибнути. Бик утупився в нього поглядом. 

Циган вигнув спину, відвів руки назад, наставивши бандерильї на бика. Він щось вигукнув до бика, тупнув ногою. Той насторожився. Бикові кортіло людської плоті. А не гачків у спині. 

Фуентес підійшов ще ближче. Вигнувся. Знову щось крикнув. З натовпу почулися застережливі вигуки. 

— От чорт, заблизько, — мовив Суріто. 

— Дивись-дивись, — відповів помічник Ретани. 

Відхилившись назад, Фуентес дразнив бика бандерильями, а тоді стрибнув, відірвавшись обома ногами від землі. Тієї миті, коли він підскочив, бик, задерши хвоста, метнувся до нього. Фуентес опустився на кінчики пальців, випростав руки, вигнувся всім тілом уперед і ввігнав палички просто в загривок, спритно ухилившись від правого рога. 

Бик ударився об бар’єр, де плащі, розгойдуючись, відвернули його увагу від чоловіка. 

Циган побіг уздовж бар’єра до Мануеля, зірвавши оплески юрби. Його куртка подерлась у місці, де її зачепив ріг. Він радісно демонстрував дірку глядачам. Фуентес оббіг арену по колу. З усмішкою проминув Суріто, тицяючи на свою куртку. Той усміхнувся. 

Тим часом хтось устромляв у бика останню пару бандерилій. На нього ніхто не дивився. 

Помічник Ретани натягнув на палицю червоне сукно мулети, згорнув його і передав через бар’єр Мануелю. Сягнув рукою у шкіряний футляр, вийняв звідти шпагу і, тримаючи її за піхви, простягнув Мануелеві через загорожу. Той, узявшись за червоне руків’я, витягнув шпагу — і піхви, спорожнівши, упали. 

Він глянув на Суріто. Кремезний пікадор бачив, що з того ллється піт. 

— Прикінчи його, хлопче, — промовив Суріто. 

Мануель кивнув. 

— Він уже такий як треба, — додав Суріто. 

— Якраз такий, як ти хотів, — запевнив його помічник Ретани. 

Мануель кивнув. 

Сурмач під самим дахом просурмив початок останньої терції, і Мануель перейшов ареною туди, де вгорі у темній ложі мав бути президент кориди. 

Позаштатний репортер «Ель Еральдо», який сидів у передньому ряді, хильнув добрячий ковток теплого шампанського. Він вирішив не завдавати собі клопоту й не записувати детально весь перебіг бою — опише кориду, коли повернеться до контори. Ще б воно того вартувало. Якийсь там вечірній виступ. Навіть як щось пропустить, то прочитає в ранкових газетах. Він ще раз приклався до плящини. О дванадцятій у нього побачення у Максима. Та хто вони взагалі такі, ті матадори? Хлопчиська й ледарі. Купка ледарів. Він поклав блокнота в кишеню і глянув на Мануеля — той стояв сам-один на краю арени, піднявши капелюха на знак привітання у бік ложі, яка потопала в темряві десь угорі. Посеред арени завмер бик, утупившись перед собою невидющим поглядом. 

«Присвячую цього бика вам, пане президенте, а також публіці Мадрида, найрозумнішій і найщедрішій у світі», — промовив Мануель. То була усталена фраза. Він виголосив її всю до кінця. Трохи задовга як на вечірній виступ. 

Він уклонився перед темрявою, випростався, кинув капелюха через плече і, тримаючи в лівій руці мулету, а в правій — шпагу, рушив до бика. 

Мануель наближався до бика. Бик дивився на нього — його очиці бігали туди-сюди. Мануель зауважив, як з його лівої лопатки звисали бандерильї і як без упину сочилася кров від удару Суріто. Звернув увагу на стійку бика. Рухаючись уперед із мулетою в лівій руці та шпагою у правій, він спостерігав за його ногами. Перш ніж кинутись, бик мусить стулити ноги докупи. Поки що він стояв твердо і спокійно. 

Мануель ішов до бика, не зводячи очей із його ніг. Все гаразд. Він упорається. Треба змусити бика опустити голову, щоб устромити шпагу за рогами й убити його. Він не думав про шпагу, не думав про те, як убиватиме бика. На все свій час. Втім, неминуча сутичка пригнічувала його. 

Наближаючись до бика, спостерігаючи за його ногами, він бачив його очі, вологу морду, наставлені уперед роги. Очі бика були облямовані світлими колами. Він стежив за Мануелем. Відчував, що нарешті дістанеться до цього білолицьогокоротуна. 

Мануель зупинився: розгладивши шпагою червоне сукно мулети й устромивши вістря у тканину так, що шпага у його лівій руці напнула її, мов клівер, він звернув увагу на кінчики бикових рогів. Від удару об бар’єр один із них розколовся. Другий був гострий, наче голка дикобраза. Натягуючи мулету, Мануель зауважив на білій основі рога червону пляму. При цьому він ні на мить не втрачав із поля зору ноги бика. Той незворушно дивився на Мануеля. 

Готується до оборони, подумав Мануель. Береже сили. Треба розворушити його і змусити опустити голову. Тільки так, не інакше. Суріто вже один раз змусив його нахилитися, але той підняв голову. Коли я зжену його з місця, потече кров і він знов її опустить. 

Він окрикнув бика, тримаючи мулету, напнуту шпагою, у лівій руці. 

Бик глянув на нього. 

Мануель виклично прогнув спину й махнув розпростертою мулетою. 

Бик побачив мулету. У світлі літхарів вона виблискувала яскраво-червоною барвою. Ноги бика напружилися. 

Зараз кинеться. У-у-х! Коли бик підбіг, Мануель крутнувся і підняв мулету так, що вона промайнула над рогами бика, черкнувши його по широкій спині від голови до хвоста. Бик буцнув рогами повітря. Мануель не зрушився з місця. 

Промчавши під мулетою, бик розвернувся, наче кішка, що огинає ріг будинку, і став перед Мануелем. 

Він знов був готовий до нападу. Від його вайлуватості не залишилось і сліду. Мануель помітив на чорній лопатці бика блискучу цівку свіжої крові, що скапувала йому на ногу. Він витягнув з мулети шпагу і стиснув її у правій руці. Тримаючи лівою рукою мулету при самій землі, відхилившись ліворуч, він окрикнув бика. Ноги бика напружились, очі уп’ялися в мулету. Зараз кинеться, подумав Мануель. У-х! 

Коли той зірвався з місця, він відхилився убік, махнувши мулетою перед биком — ноги його твердо стояли на піску, а шпага повторила вигин його тіла, зблиснувши під світлом ліхтарів. 

Коли паса натураль завершилась, бик кинувся назад і Мануель підняв мулету, готуючись до паса де печо. Він застиг на місці: бик пройшов під мулетою просто йому повз груди. Мануель відхилив голову, щоб не зачепитись об тарахкотливі держаки бандерилій. Гаряче чорне тіло бика торкнулося його грудей. 

От чорт, заблизько, подумав Мануель. Спершись на бар’єр, Суріто щось квапливо сказав цигану, який побіг до Мануеля з плащем; Суріто, насунувши капелюха на лоба, дивився на Мануеля по той бік арени. 

Мануель знову постав перед биком, тримаючи мулету ліворуч при землі. Бик опустив голову, утупившись у мулету. 

— Якби таке виробляв Бельмонте, вони б тут бісилися від захвату, — сказав помічник Ретани. 

Суріто промовчав. Він стежив поглядом за Мануелем, який стояв на середині арени. 

— Де бос його відкопав? — запитав помічник Ретани. 

— У шпиталі, — відповів Суріто. 

— Скоро він знову туди загримить, — мовив помічник. 

Суріто обернувся до нього. 

— Постукай он там, — сказав він, показавши на бар’єр. 

— Та я пожартував, — відповів помічник Ретани. 

— Постукай он там по дереву. 

Помічник Ретани нахилився і тричі постукав по загорожі. 

— Дивись, зараз буде фаена, — сказав Суріто. 

Мануель стояв навколішки перед биком посеред арени під світлом ліхтарів — коли він підняв обома руками мулету, бик, задерши хвоста, кинувся на нього. 

Мануель ухилився і, коли бик кинувся знову, ще раз описав мулетою півколо так, що той упав на коліна. 

— Та він прекрасний матадор, — сказав помічник Ретани. 

— Де там, — відповів Суріто. 

Мануель підвівся і, тримаючи лівою рукою мулету, а правою шпагу, вклонився на оплески з темного амфітеатру. 

Бик піднявся з колін і стояв, вижидаючи, з низько опущеною головою. 

Суріто сказав щось іще двом хлопцям із квадрильї, і ті побігли й стали зі своїми плащами за спиною у Мануеля. Тепер позаду нього було четверо. Ернандес рухався услід за ним, як тільки він вийшов із мулетою. Фуентес, високий, незворушний, ліниво спостерігав за перебігом бою. Тепер надійшли ще двоє. Ернандес жестом показав їм, щоб стали один ліворуч, другий праворуч. Мануель опинився віч-на-віч із биком. 

Мануель махнув чоловікам із плащами, щоб ті відійшли. Обережно ступаючи назад, вони помітили, що з його блідого, мов крейда, обличчя ллється піт. 

Невже вони не знають, що треба триматися подалі? Чи, може, хочуть відвернути увагу бика плащами тоді, коли він уже зосереджений і приготувався? І без них вистачає клопоту. 

Бик стояв, твердо упершись у пісок усіма чотирма ногами, й дивився на мулету. Мануель змахнув мулетою у лівій руці. Бик не зводив з неї очей. Його тіло важко спиралося на ноги. Він тримав голову низько, але не занадто низько. 

Мануель підняв мулету. Бик ані ворухнувся. Тільки стежив за нею очима. 

Налився свинцем, подумав Мануель. Твердо вперся. Стоїть як треба. Пора. 

Він мислив поняттями кориди. Інколи йому спадало щось на думку, але він ніяк не міг згадати відповідного терміна й думка втікала від нього. Його чуття і досвід спрацьовували машинально, тоді як мозок працював повільно й потребував слів. Він знав про биків усе. Йому не треба було про них думати. Він просто робив те, що треба. Його очі все помічали, а тіло без зайвої думки виконувало потрібні дії. Якби він замислювався про те, що робить, йому вже прийшов би кінець. 

Тепер, поставши перед биком, він усвідомлював багато всього одночасно. Ось роги — один ріг розщеплений, другий гладенький і гострий; треба націлитись на лівий ріг, приготуватись до різкого й прямого випаду, опустити мулету так, щоб бик кинувся на неї, і, не зачепивши роги, встромити шпагу до самого руків’я у ділянку завбільшки з п’ять песет у загривку бика, між гострими виступами його лопаток. Зробити все це, а тоді випростатися, ухилившись від рогів. Він розумів, що має зробити все це, але на думці були тільки два слова: «Corto y derecho». 

«Corto y derecho», — думав він, згортаючи мулету. Різко і прямо. «Corto y derecho» — він витягнув з мулети шпагу, став навпроти розщепленого лівого рога, перекинув мулету так, що вона утворила знак хреста зі шпагою, яку він тримав правою рукою на рівні очей, і, ставши навшпиньки, націлив лезо шпаги у ділянку високо на зашийку бика. 

«Corto y derecho» — він кинувся на бика. 

Удар — і він відчув, що злітає в повітря. Коли його підкинуло, він натиснув на руків’я шпаги і та випала йому з руки. Він упав, і бик рушив до нього. Лежачи на піску, Мануель відштовхував його морду ногами у туфлях. Штовхав і штовхав, а бик не відступався, не міг ніяк поцілити від збудження, буцав його головою, загянав роги у пісок. Мануель не давав бикові кинутись на нього, штовхаючи його ногами так, як підбивають м’яча, щоб той не впав на землю. 

Мануель спиною відчув вітерець — то розвівалися плащі, якими відволікали бика, — а тоді бик зник, махом перескочивши через нього. Його черево на мить заступило йому світло. Навіть не наступив. 

Мануель підвівся, підняв мулету. Фуентес дав йому шпагу. Вона зігнулась у тому місці, де вдарилась об лопатку. Мануель випрямив її на коліні й побіг до бика, який стояв тепер біля одного з убитих коней. Коли він біг, розірвана під пахвою куртка лопотіла на вітрі. 

— Забери його звідти! — крикнув Мануель до цигана. Бик зачув запах крові від убитого коня й розірвав рогами ряднину. Він метнувся до Фуентесового плаща — з його розщепленого рога звисав кавалок рядна, — натовп розреготався. Бик мотиляв головою посеред арени, намагаючись скинути із себе ряднину. Ернандес, підбігши ззаду, вхопився за край і хвацько зняв її з рога. 

Бик кинувся, було, за ним, але тут же зупинився. Він знову приготувався оборонятись. Мануель наближався до нього зі шпагою та мулетою. Підійшовши, махнув мулетою перед ним. Бик ані ворухнувся. 

Мануель повернувся боком до бика, націливши на нього лезо шпаги. Бик нерухомо стояв на ногах, наче мертвий, не маючи сили знову нападати. 

Мануель став навшпиньки, націливши шпагу, й метнувся уперед. 

Знову удар — він відчув, як його відкидає назад, і гупнувся на пісок. Цього разу даремно штовхатися. Бик опинився над ним. Мануель прикинувся мертвим, затуливши голову руками, і бик буцав його головою. Буцав його спину, буцав його обличчя у піску. 

Він відчув, як ріг бика ввійшов у пісок між його схрещеними руками. Бик ударив його в поперек. Його обличчя зарилося в пісок. Бик зачепив рогом рукав куртки і відірвав його. Врешті облишив Мануеля і кинувся за плащами. 

Мануель встав, підняв мулету й шпагу, помацав її кінчик великим пальцем і побіг до бар’єра за новою шпагою. 

Помічник Ретани передав йому шпагу через загорожу. 

— Повитирай лице, — сказав він. 

Мануель, кинувшись назад до бика, витер закривавлене обличчя хустинкою. Він не бачив Суріто. Де ж він? 

Квадрилья відступила від бика й чекала з плащами напоготові. Бик стояв на місці, обважнілий, заціпенілий після сутички. 

Мануель рушив до нього з мулетою. Зупинився й помахав нею. Бик не ворушився. Він поводив нею перед мордою бика туди-сюди, сюди-туди. Бик стежив за нею поглядом, але нападати не збирався. Він чекав на Мануеля. 

Мануель хвилювався. Нічого не вдієш, доведеться самому нападати. Corto y derecho. Він підійшов до бика збоку, перекинув навхрест мулету й кинувся уперед. Устромляючи шпагу, різко відхилився ліворуч, щоб не наштрикнутися на ріг. Бик пройшов повз, шпага злетіла в повітря і, зблиснувши під світлом ліхтарів, упала червоним руків’ям на пісок. 

Мануель підбіг і підняв її. Вона зігнулась — він випрямив її на коліні. 

Біжучи до бика, який знов завмер на місці, він проминув Ернандеса з плащем. 

— Самі кості, — співчутливо мовив юнак. 

Мануель кивнув, витираючи обличчя. Він поклав закривавлену хустинку до кишені. 

Ось де бик. Біля самого бар’єра. Чортяка. Може, він і справді самі кістки. Може, там нема куди загнати шпагу. Ну й до дідька, що нема! Він їм покаже. 

Він помахав мулетою перед биком — той не зрушив з місця. Мануель поводив мулетою туди-сюди перед його мордою. Даремно. 

Він згорнув мулету, витягнув шпагу, став боком і кинувся на бика. Встромляючи шпагу, відчув, як вона вигинається, тоді наліг на неї всім тілом, і шпага вискочила й, перевернувшись у повітрі, полетіла в натовп. Коли шпага вилетіла, Мануель встиг ухилитися від бикових рогів. 

Перші подушки, пожбурені з темряви, не поцілили в нього. Тоді одна вдарила йому в обличчя, у закривавлене обличчя, обернене до глядачів. Подушки летіли одна за одною. Падали на пісок. Хтось зблизька жбурнув пляшку з-під шампанського. Вона вдарила Мануеля по нозі. Він стояв і вдивлявся у пітьму, звідки все летіло. А тоді щось просвистіло в повітрі і впало поруч. Мануель нахилився і підняв. Його шпага. Він випрямив її на коліні й змахнув нею перед публікою. 

— Дякую, — сказав він. — Дякую. 

От мерзотники! Кляті мерзотники! Паскудні поганці! Він побіг, штурхнувши ногою подушку. 

Бик он там. Стоїть, як завжди. Ну що ж, паскудо, зараз побачиш! 

Мануель махнув мулетою перед чорною мордою бика. 

Анічогісінько. 

Не хочеш, значить. Гаразд. Він підійшов ближче і тицьнув гострим кінчиком мулети просто у вологу морду. 

Бик напав на нього, коли він відскочив назад, і, спіткнувшись об подушку, Мануель відчув, як ріг входить у нього, входить йому в бік. Він обхопив його обома руками і посунув назад, міцно тримаючись за те місце, куди той увійшов. Бик відкинув його, і ріг вийшов. Він упав і нерухомо лежав на піску. Нічого страшного. Бик пішов. 

Мануель, закашлявшись, підвівся, почуваючись розбитим і безсилим. Кляті мерзотники! 

— Шпагу! — крикнув він. — Дайте мені шпагу! 

Підійшов Фуентес із мулетою і шпагою. 

Ернандес обійняв його за плечі. 

— Ідіть ліпше до лазарету, — сказав він. — Не поводьтесь як дурень. 

— Йди звідси! — крикнув Мануель. — Забирайся до дідька! 

Він скинув його руку. Ернандес знизав плечима. Мануель побіг до бика. 

Ось він стоїть, обважнілий, міцно впершись ногами. 

Стривай-но, падлюко! Мануель витягнув з мулети шпагу, націлився і кинувся до бика. Відчув, як шпага ввійшла до самого кінця. Аж по руків’я. Усі його п’ять пальців увійшли в нього. Він наліг на бика — його кров текла по руці гарячим струменем. 

Бик похитнувся і почав падати набік, тягнучи його за собою, та він враз випростався. Дивився, як бик поволі валиться на пісок і раптом перевертається, задерши догори всі чотири ноги. 

Він махнув рукою глядачам — рука його була тепла від бичачої крові. 

Ну що, показав я вам, мерзотники! Він хотів щось сказати, але закашлявся. Його душило щось гаряче. Він пошукав очима мулету. Треба піти й привітати президента кориди. До біса президента! 

Він сів на пісок і на щось дивився. Бик. Задер догори всі чотири ноги. Висолопив товстого язика. Щось повзає по його череву й під ногами. Повзає там, де тонка шерсть. Мертвий бик. До дідька того бика! До дідька їх усіх! Він спробував встати і закашлявся. Знову сів, кашляючи. Хтось прийшов і підняв його на ноги. 

Вони понесли його до лазарету, перебігли з ним через пісок, зупинились коло воріт, чекаючи, доки пройдуть мули, тоді минули темний коридор, важко дихаючи, підняли його сходами і врешті поклали на ліжко. 

На нього вже чекали лікар і двоє чоловіків у білому. Вони перенесли його на стіл. Розрізали сорочку. Мануель почувався виснаженим. У грудях пекло. Він закашлявся, і йому щось приклали до рота. Усі були дуже заклопотані. 

В очі вдарило електричне світло. Він заплющився. 

Він чув чиїсь важкі кроки на сходах. Потім вони стихли. Тоді почув десь далеко галас. Глядачі. Що ж, його другого бика доведеться вбити комусь іншому. Йому порізали всю сорочку. Лікар усміхнувся до нього. Прийшов Ретана. 

— Здоров був, Ретано, — мовив Мануель. Він не чув власного голосу. 

Ретана усміхнувся і щось сказав. Мануель його не почув. 

Суріто стояв біля стола й, нахилившись, стежив за лікарем. Він був у своєму вбранні пікадора, тільки без капелюха. 

Суріто щось йому сказав. Мануель не почув. Суріто розмовляв з Ретаною. Один із чоловіків у білому всміхнувся і дав Ретані ножиці. Ретана передав їх Суріто. Суріто сказав щось Мануелеві. Той нічого не почув. 

До дідька той операційний стіл! Він уже не раз бував на операційних столах. Він не помре. Якби він мав померти, покликали б священика. 

Суріто щось казав до нього. Тримаючи в руці ножиці. 

Усе ясно. Вони відріжуть його колету. Відріжуть його кіску. 

Мануель сів на операційному столі. Лікар роздратовано відступив. Хтось вхопив його і міцно тримав. 

— Не роби цього, Маносе, — сказав він. Раптом дуже чітко почув голос Суріто. 

— Добре-добре, — відповів Суріто. — Не буду. Я пожартував. 

— Я нормально виступав, — промовив Мануель. — Мені просто не пощастило. І все. 

Мануель знову ліг. Вони поклали щось йому на обличчя. Щось дуже знайоме. Він глибоко вдихнув. Як же він втомився. Страшенно втомився. Вони зняли ту штуку йому з лиця. 

— Я добре виступав, — кволо сказав Мануель. — Все йшло як по маслу. 

Ретана глянув на Суріто й рушив до дверей. 

— Я побуду з ним, — мовив Суріто. 

Ретана знизав плечима. 

Мануель розплющив очі й подивився на Суріто. 

— Хіба я погано виступав, Маносе? — з надією запитав він. 

— Де там, — відповів Суріто. — Чудовий виступ. 

Помічник лікаря приклав Мануелеві до лиця маску, і той глибоко вдихув. Суріто зніяковіло стояв біля стола, спостерігаючи. 

В іншій країні 

Коли настала осінь, війна ще тривала, але ми вже на неї не йшли. У Мілані восени було холодно й рано вечоріло. Тоді загорались електричні ліхтарі й було приємно блукати вулицями, зазираючи у вікна. Перед крамницями висіло багато дичини — сніг притрушував лисицям хутро, а вітер роздував їм хвости. Оленячі туші висіли закляклі, обважнілі й порожні, дрібні пташки гойдалися на вітрі, а той шарпав їхнє пір’я. Осінь випала холодна, з гір дув вітер. 

Щодня по обіді ми ходили до шпиталю, а в сутінках туди можна було дістатися через місто різними шляхами. Дві стежки вели повз канали, але то була надто довга дорога. Втім, щоб потрапити до шпиталю, треба було перейти через міст. Їх було три на вибір. На одному з них жінка продавала смажені каштани. Від решітки над відкритим вогнем віяло теплом, а каштани ще довго потім гріли кишеню. Шпиталь був старовинний і дуже гарний; ми входили через браму, перетинали подвір’я і виходили з воріт по той бік. Звідти зазвичай починалися похоронні процесії. За старим шпиталем стояли нові цегляні будівлі, де ми й зустрічалися щодня по обіді, ввічливо цікавились здоров’ям одне одного і сиділи в апаратах, які мали нас вилікувати. 

До апарата, в якому я сидів, підійшов лікар і запитав: 

— Чим ви захоплювались до війни? Може, займалися якимось спортом? 

— Так, футболом, — відповів я. 

— Чудово, — сказав він. — Скоро знову гратимете у футбол, ще ліпше, ніж колись. 

Моє коліно не згиналось, а нога від коліна до кісточки зісохлась так, ніби литки там ніколи й не було, і той апарат мав зігнути моє коліно й змусити його зарухатись так, наче під час їзди на триколісному велосипеді. Але воно не хотіло згинатись, і коли наставав відповідний момент, апарат, різко хитнувшись, зупинявся. Лікар сказав: 

— Усе мине. Вам, юначе, пощастило. Незабаром знову кóпатимете м’яча, як чемпіон. 

У сусідньому апараті сидів майор із крихітною, мов у дитини, ручкою. Він підморгнув мені, коли лікар оглядав його руку, розміщену між двома шкіряними пасками, що рухали нею вниз і вгору й ляскали по закляклих пальцях, і запитав: «Я теж гратиму у футбол, лікарю?» Він прекрасно фехтував і до війни був найкращим в Італії фехтувальником. 

Лікар зайшов до свого кабінету й виніс звідти знімок руки, яка до лікування в апараті була майже така ж зісохла, як і майорова, а опісля трохи збільшилась. Майор узяв знімок здоровою рукою і уважно на нього глянув. 

— Поранення? — запитав він. 

— Нещасний випадок на заводі, — відповів лікар. 

— Цікаво, дуже цікаво, — сказав майор і віддав знімок лікареві. 

— Тепер вірите мені? 

— Ні, — відповів майор. 

Щодня туди приходило трійко хлопців, майже моїх ровесників. Усі троє з Мілана, один збирався стати правником, другий — художником, а третій — солдатом, і після сеансу в апаратах ми часом ішли разом до кав’ярні «Кова» поряд із театром «Ла Скала». А що нас було четверо, то йшли короткою дорогою через робітничий квартал. Люди ненавиділи нас і з забігайлівок не раз кричали нам услід: «A basso gli ufficiali!»^[29]. Один хлопчина, який іноді приєднувався до нашого товариства, так що нас ставало п’ятеро, пов’язував на лице чорну шовкову хустинку, бо не мав носа й чекав, коли йому відновлять обличчя. Він пішов на фронт просто з військової академії й зазнав поранення менш як за годину після того, як потрапив на лінію вогню. Лице йому поправили, але він походив з давнього роду, і його носу ніяк не могли надати правильної форми. Він подався до Південної Америки й працював у банку. Але то було давно, а тоді ніхто з нас не знав, як воно буде потім. Знали тільки, що війна далі триває, але ми вже на неї більше не підемо. 

Ми всі мали однакові медалі, тільки хлопчина з чорною шовковою пов’язкою на лиці не мав, бо надто мало пробув на фронті, щоб на них заслужити. Високий хлопець з блідим, мов крейда, обличчям, який збирався стати правником, був лейтенантом у загоні «ардіті» і мав три медалі з тих, яких у нас було тільки по одній. Він довший час жив пліч-о-пліч зі смертю і тепер тримався трохи осторонь від усіх. Ми всі трималися трохи осторонь, і нас нічого не об’єднувало — крім того, що ми щодня по обіді зустрічалися у шпиталі. І як ми разом ішли до «Кови» через небезпечну дільницю міста, ішли в темряві, коли тільки із забігайлівок лилося світло й долинав спів, ішли іноді вулицею, де чоловіки з жінками юрмилися на хіднику так, що нам доводилось штовхати їх ліктями, аби пройти; ми відчували, що нас єднає дещо, чого люди, які ненавиділи нас, не розуміли. 

Самі ж ми всі до одного розуміли «Кову», де було приємно і тепло, де лилося приглушене світло, де в певні години стояв галас і цигарковий дим, де завжди сиділи за столиками дівчата, а на полиці на стіні лежали журнали. Дівчата в «Кові» були великі патріотки, і мені здається, що відвідувачки кав’ярні були найбільшими патріотками у всій Італії — по-моєму, вони й досі не втратили свого патріотизму. 

Спочатку хлопці дуже чемно розпитували мене про мої медалі й цікавились, що я такого зробив, щоб їх заслужити. Я показав їм папери, де було повно пишних фраз та всяких fratellanza^[30] й abnegazione^[31] і де, якщо забрати всі прикметники, насправді йшлося про те, що мені дали їх за те, що я американець. Після цього їхнє ставлення до мене трохи змінилось, хоча порівняно з іншими сторонніми я й далі вважався їхнім приятелем. Я був приятелем, але вони не прийняли мене за свого, коли прочитали папери, бо в них усе було по-іншому і свої медалі вони здобули зовсім за інше. Мене поранили, це правда; але ми всі знали, що поранення — насправді всього лиш нещасний випадок. Однак я ніколи не соромився своїх стрічок і часом, після коктейлів, уявляв, що вчинив усе те, за що вони отримали свої нагороди; та йдучи поночі додому порожніми вулицями, де віяв холодний вітер і всі крамниці стояли зачинені, тримаючись якомога ближче до ліхтарів, я знав, що не зміг би такого зробити: я страшенно боявся померти й часто лежав сам у ліжку, охоплений страхом перед смертю, і думав, як то буде, коли я знову повернусь на фронт. 

Троє з медалями були схожі на мисливських соколів, а я соколом не був, хоч і здавався ним для тих, хто зроду не полював; та оті троє знали, як усе насправді, і з часом наші шляхи розійшлися. Проте я далі приятелював із хлопцем, якого поранили в перший же день на фронті, бо він так і не мав шансу себе показати, а отже, теж не міг стати своїм; і мені він подобався, бо я думав, що, може, і з нього не вийшло б сокола. 

Майор, який колись був майстерним фехтувальником, не вірив у хоробрість, і коли ми сиділи в апаратах, здебільшого тільки тим і займався, що виправляв мої граматичні помилки. Одного разу він похвалив мою італійську, і потім ми з ним вільно нею балакали. Якось я зауважив, що італійська мова така легка, що нею нема чого всерйоз цікавитись; усе в ній так просто. «Ну-ну, — гмикнув майор. — Чому ж ви тоді не зважаєте на граматику?» Тоді я почав зважати на граматику, і незабаром італійська мова стала така складна, що я боявся розмовляти з ним, доки всі граматичні правила не вклалися мені в голові. 

Майор регулярно приходив до шпиталю. По-моєму, він і дня не пропустив, хоча я впевнений, що в силу апаратів він не вірив. Якийсь час ніхто з нас у них не вірив, а одного дня майор сказав, що то все безглуздя. Тоді апарати вважалися новинкою, і ми першими мали їх випробувати. «Дурнувата ідея, — мовив він. — Ще одна теорія, така, як і все решта». Граматики я так і не опанував, і він назвав мене ганебним бовдуром і сказав, що тратить на мене свій час, як останній йолоп. Майор був низький на зріст; він сидів, випроставши спину, у кріслі, встромивши праву руку в апарат, і дивився просто на стіну, тоді як шкіряні паски рухали його пальці вгору-вниз. 

— Чим ви займатиметесь, коли війна скінчиться — якщо скінчиться? — запитав він мене. — Пильнуйте граматику! 

— Поїду до Штатів. 

— Ви одружений? 

— Ні, але сподіваюсь одружитися. 

— Тоді ви ще більший бовдур, — сказав майор. Він здавався дуже сердитим. — Чоловік не повинен одружуватися. 

— Чому, signor maggiore^[32]? 

— Не називайте мене «signor maggiore». 

— То чому чоловік не повинен одружуватися? 

— Не може він одружуватися. Не може, — сердито відповів майор. — Якщо він і має все втратити, то не повинен добровільно на таке йти. Не має сам іти на ризик. Треба знайти те, що втратити неможливо. 

Він говорив дуже сердито й різко і дивився просто перед собою. 

— Але чому він конче має все втратити? 

— Бо має, і все! — мовив майор. Він втупився у стіну. Тоді опустив погляд на апарат, висмикнув свою всохлу руку з пасків і ляснув нею по стегну. — Бо втратить, і крапка! — він мало не зірвався на крик. — І не сперечайся зі мною! — потім він гукнув до санітара, який відповідав за апарати: — Вимкніть ту чортову машину! 

Він вийшов у сусідню кімнату на сеанс лікування світлом і масаж. Тоді я почув, як майор запитав лікаря, чи може скористатися його телефоном, і зачинив двері. Коли він повернувся, я сидів в іншому апараті. Майор мав на собі плащ і кашкет — він підійшов просто до мого апарата й поклав руку мені на плече. 

— Пробачте, — сказав він і поплескав мене по плечу здоровою рукою. — Я не хотів вас образити. Моя дружина щойно померла. Не ображайтеся на мене, будь ласка. 

— Ох… — відповів я. Мені стало його до болю шкода. — Яка біда… 

Він стояв, покусуючи нижню губу. 

— Мені дуже важко, — сказав. — Не можу змиритися. 

Він дивився повз мене у вікно. І зненацька розплакався. 

— Ніяк не можу з цим змиритися, — мовив він і, схлипнувши, замовк. А тоді, плачучи, високо піднявши голову, утупившись невидющим поглядом просто перед собою, тримаючись по-солдатському рівно, з мокрими від сліз щоками, покусуючи губи, він пройшов повз апарати й вийшов у коридор. 

Лікар розповів мені, що дружина майора, зовсім юна, з якою він побрався допіру тоді, як його остаточно визнали непридатним для служби, померла від запалення легень. Вона хворіла якихось кілька днів. Ніхто й подумати не міг, що вона помре. Майор три дні не з’являвся у шпиталі. А тоді прийшов у той самий час, що завжди, з чорною пов’язкою на рукаві мундира. Коли він повернувся, на стіні висіли великі обрамлені знімки, на яких були зображені рани — до і після лікування на апаратах. Перед апаратом, яким користувався майор, висіли три знімки рук, що раніше були такі, як у нього, а потім повністю відновились. Не знаю, де лікар їх роздобув. Я завжди думав, що ми перші випробовували ті апарати. Однак майор не звертав уваги — він завжди дивився тільки у вікно. 

Пагорби наче білі слони 

За долиною Ебро біліли довгі пагорби. По цей бік не було ні затінку, ні дерев — станція стояла на сонці, затиснута між двох колій. Попід самою стіною лежала гаряча тінь від будівлі, а відчинені двері бару затулили занавіскою з бамбукових паличок, яка відганяла мух. Надворі за столиком у затінку сидів американець із дівчиною. Було дуже спекотно, а експрес із Барселони мав прибути за сорок хвилин. Він зупинявся на станції на дві хвилини, а тоді їхав далі до Мадрида. 

— Що будемо пити? — запитала дівчина. 

Вона скинула капелюшка й поклала його на стіл. 

— Ну й спека, — сказав чоловік. 

— Випиймо пива. 

— Dos cervezas,^[33] — мовив чоловік, обернувшись до занавіски. 

— Великі? — визирнула з дверей жінка. 

— Так. Два великі пива. 

Жінка принесла два кухлі пива й дві підставки. Поставила підставки й кухлі на стіл і глянула на чоловіка й дівчину. Дівчина дивилась на хвилясті пагорби. Вони біліли на сонці, а все довкола поруділо й висохло. 

— Схожі на білих слонів, — промовила вона. 

— Ніколи не бачив білих слонів, — чоловік хильнув пива. 

— Та ясно, де ж тобі їх бачити? 

— Все може бути, — відповів чоловік. — Те, що ти вважаєш, наче я не міг ніде їх бачити, ще нічого не доводить. 

Дівчина глянула на бамбукову занавіску. 

— На ній щось написано, — сказала вона. — Що це означає? 

— «Anis del Toro». Горілка. 

— Можемо її спробувати? 

— Агов! — гукнув чоловік у бік занавіски. 

З бару вийшла жінка. 

— З вас чотири реали. 

— Принесіть дві склянки Anis del Toro. 

— З водою? 

— Хочеш з водою? 

— Не знаю, — відповіла дівчина. — А так смачно? 

— Непогано. 

— То як — з водою? — запитала жінка. 

— Так, з водою. 

— На смак як лакриця, — сказала дівчина й поставила склянку на стіл. 

— Тут усе таке. 

— Ага, — погодилась дівчина. — Усе як лакриця. Особливо те, на що ти так довго чекав, як‑от абсент. 

— Ой, перестань. 

— Ти перший почав, — мовила дівчина. — Раніше мені було весело. Я гарно проводила час. 

— Ну то спробуймо й тепер гарно проводити час. 

— Добре. Я й намагалася. Сказала, що пагорби схожі на білих слонів. Хіба не дотепно? 

— Дотепно. 

— Я хотіла скуштувати новий напій. Хіба ми не цим займаємось цілими днями — розглядаємо все довкола й куштуємо нові напої? 

— Напевно. 

Дівчина дивилась на пагорби. 

— Такі гарні, — промовила вона. — Насправді вони не схожі на білих слонів. Я просто подумала, що ті так само біліють крізь гілки дерев. 

— Вип’ємо ще? 

— Давай. 

Теплий вітерець колихнув бамбукову занавіску у бік їхнього столика. 

— Добре пиво, холодне, — сказав чоловік. 

— Дуже смачне, — відповіла дівчина. 

— Це ж простенька операція, Джиґ, — мовив чоловік. — Її й операцією важко назвати. 

Дівчина подивилась на землю, на яку спирались ніжки стола. 

— Ти навіть нічого не відчуєш, Джиґ, я знаю. Вони ж нічого не робитимуть. Тільки повітря пустять — і все. 

Дівчина мовчала. 

— Я піду з тобою й весь час буду коло тебе. Вони просто впустять повітря, а потім все піде так, як треба. 

— А що з нами буде далі? 

— Усе буде гаразд. Як і раніше. 

— Чому ти такий впевнений? 

— Бо це єдине, що не дає нам спокою. Єдине, що завдає нам нещастя. 

Дівчина подивилась на бамбукову занавіску, простягнула руку й ухопила дві палички. 

— І ти думаєш, що після цього все буде добре і ми знову станемо щасливі? 

— Я в цьому не сумніваюсь. Не бійся. Багато моїх знайомих таке робили. 

— Моїх теж, — сказала дівчина. — І після цього вони всі стали такі щасливі. 

— Що ж, — відповів чоловік, — не хочеш — не роби. Я б не змушував тебе, якби ти цього сама не хотіла. Але я знаю, що це робиться дуже просто. 

— Ти справді цього хочеш? 

— По-моєму, це найліпший вихід. Але я не змушуватиму тебе, якщо ти цього не хочеш. 

— А якщо я це зроблю, ти станеш щасливий? Усе буде так, як колись, і ти кохатимеш мене? 

— Я тебе й так кохаю. Ти ж знаєш. 

— Знаю. Але якщо я це зроблю, то все знову буде гаразд? І коли я скажу, що гори схожі на білих слонів, тобі це сподобається? 

— Дуже. Мені й зараз подобається, але я не можу про це думати. Ти ж знаєш: коли я хвилююсь, мені більше нічого не йде до голови. 

— А якщо я це зроблю, ти більше не хвилюватимешся? 

— Ні, бо це дуже просто. 

— Тоді я це зроблю. Мені байдуже, що зі мною буде. 

— Що ти таке кажеш? 

— Мені байдуже, що зі мною буде. 

— А мені ні. 

— Ну ясно. А мені байдуже. Я зроблю це, і потім усе буде добре. 

— Я не хочу, щоб ти йшла на це з таким настроєм. 

Дівчина встала й пішла у кінець перона. По той бік уздовж берегів Ебро простягалися поля й росли дерева. Далеко за річкою височіли гори. Над полем промайнула тінь від хмари, за деревами виднілася річка. 

— Усе це могло бути наше, — промовила вона. — Усе це могло бути наше, а ми з кожним днем самі відштовхуємо все це далі й далі від себе. 

— Що ти сказала? 

— Що все це могло бути наше. 

— Усе й так наше. 

— Ні, не наше. 

— Цілий світ наш. 

— Ні, не наш. 

— Ми можемо поїхати куди завгодно. 

— Ні, не можемо. Світ більше не наш. 

— Наш. 

— Не наш. І коли його від нас заберуть, ми його вже не вернемо. 

— Але ж його ніхто від нас поки не забрав. 

— От побачиш. 

— Ходи назад у затінок, — сказав чоловік. — Мені не подобається твій настрій. 

— Ніякий це не настрій, — відповіла дівчина. — Я це просто знаю. 

— Я не хочу, щоб ти робила те, чого не хочеш… 

— І те, що мені нашкодить, — додала дівчина. — Знаю. Вип’ємо ще пива? 

— Добре. Але зрозумій… 

— Я розумію, — сказала дівчина. — Може, краще помовчимо? 

Вони сіли за столик — дівчина дивилась на пагорби на вигорілих землях по той бік долини, а чоловік дивився на неї і на столик. 

— Зрозумій, — повторив він, — я не хочу, щоб ти робила те, чого не хочеш. Якщо це для тебе так важливо, я готовий піти на це. 

— А хіба для тебе це не важливо? Якось дамо раду. 

— Звісно, що важливо. Але мені не треба нікого, крім тебе. Я нікого більше не хочу. І знаю, що це дуже просто робиться. 

— Ну ясно, ти точно знаєш, що це дуже просто. 

— Можеш казати що завгодно, але я точно це знаю. 

— Можна тебе про щось попросити? 

— Проси все, що хочеш. 

— Я дуже, дуже, дуже, дуже, дуже, дуже, дуже прошу тебе замовкнути. 

Він нічого не відповів, перевівши погляд на валізи, що стояли біля стіни. На них були наліпки з усіх готелів, у яких вони ночували. 

— Я не хочу, щоб ти це робила, — промовив він. — Мені начхати. 

— Я зараз закричу, — сказала дівчина. 

Занавіски розтулились — вийшла жінка з двома кухлями пива й поставила їх на вологі підставки. — Потяг прибуває за п’ять хвилин, — мовила вона. 

— Що вона сказала? — запитала дівчина. 

— Що потяг прибуває за п’ять хвилин. 

Дівчина широко всміхнулась жінці на знак подяки. 

— Перенесу валізи ближче до колії, — сказав чоловік. Вона всміхнулася йому. 

— Добре. Тоді вертайся — доп’ємо пиво. 

Він підняв дві важкі валізи й переніс їх до іншої колії на другому боці станції. Подивився вдалечінь — потяга не було видно. Дорогою назад він пройшов через бар, де цмулили пиво пасажири, які чекали на потяг. Він випив біля шинквасу чарку горілки, дивлячись на людей. Усі до одного спокійно чекали. Відхиливши бамбукову занавіску, він вийшов надвір. Дівчина сиділа за столиком і всміхалась до нього. 

— Тобі вже краще? — запитав він. 

— Усе гаразд, — відповіла вона. — Зі мною все добре. Я чудово почуваюсь. 

Убивці 

Двері до забігайлівки «У Генрі» відчинилися — усередину зайшло двоє. Сіли за стійку. 

— Що будете? — запитав Джордж. 

— Не знаю, — відповів один із чоловіків. — Ти що хочеш, Еле? 

— Біда його знає, — сказав Ел. — Щось би з’їв. 

Надворі вже стемніло. За вікном загорівся вуличний ліхтар. Чоловіки за стійкою читали меню. Нік Адамс сидів з другого краю і спостерігав за ними. Він розмовляв з Джорджем, коли вони прийшли. 

— Мені запечену свинячу вирізку з яблучним соусом і картопляним пюре, — сказав перший гість. 

— Вона ще не готова. 

— То якого дідька вона робить в меню? 

— Її подають на вечерю, — пояснив Джордж. — О шостій, — він глянув на годинник на стіні по той бік стійки: — А зараз п’ята. 

— На годиннику двадцять по п’ятій, — зауважив другий гість. 

— Він спішить на двадцять хвилин. 

— До біса годинник, — сказав перший. — Що маєте поїсти? 

— Можу зробити який хочете сендвіч, — запропонував Джордж. — єчню з шинкою чи з беконом, печінку з беконом або стейк. 

— Мені курячі крокети з зеленим горошком, вершковим соусом і картопляним пюре. 

— Це з вечірнього меню. 

— Не розумію — все, що ми хочемо, з вечірнього меню, чи як? Хитро ви працюєте. 

— Можу запропонувати яєчню з шинкою чи з беконом, печінку… 

— Хай будуть яйця з шинкою, — сказав чоловік на ім’я Ел. 

Він мав на собі котелок і чорне, застебнуте на всі ґудзики пальто. Делікатне бліде лице, міцно стиснуті губи. Шовковий шарф і рукавиці. 

— А мені яєчню з беконом, — мовив його товариш. 

Статурою він був майже такий, як Ел. Різні обличчя, а вдягнуті як близнюки. Обох тісно облягали пальта. Чоловіки сиділи, нахилившись уперед і спершись ліктями на стійку. 

— Що маєте з випивки? — запитав Ел. 

— Пиво світле й безалкогольне, імбирний ель, — відповів Джордж. 

— Я питаю, що маєте з випивки? 

— Я ж тільки-но назвав усе, що є. 

— Душне тут місто, — зауважив другий. — Як воно там називається? 

— Самміт. 

— Чув колись про таке? — запитав Ел товариша. 

— Ні, — відповів той. 

— Чим ви тут займаєтесь вечорами? — поцікавився Ел. 

— Вечеряють, — відповів його приятель. — Приходять сюди і їдять свою вечерю. 

— Точно, — підтакнув Джордж. 

— Точно, кажеш? — перепитав його Ел. 

— Ага. 

— Та ти, я бачу, всі розуми поїв. 

— Ага, — кивнув Джордж. 

— Не поїв, не думай, — сказав другий чолов’яга. — Правда, Еле? 

— Та він йолоп, — відповів той і обернувся до Ніка: — Як твоє прізвище? 

— Адамс. 

— Ще один розумник, — пхикнув Ел. — Еге ж, Максе? 

— Та тут самі розумники живуть, — зауважив той. 

Джордж поставив на стійку дві тарілки: на одній лежала яєчня з шинкою, на другій — з беконом. Збоку поставив дві тарілки зі смаженою картоплею і зачинив дверцята до кухні. 

— Яка ваша? — запитав він Ела. 

— А що, тобі вже з голови вилетіло? 

— З шинкою. 

— От розумаха, — відповів Макс. Він нахилився і підсунув до себе тарілку з яєчнею. Обоє їли, не скидаючи рукавиць. Джордж мовчки дивився, як вони їдять. 

— На що витріщився? — глянув на нього Макс. 

— Ні на що. 

— Не розказуй. Ти дивився на мене. 

— Та хлопака пожартував, Максе, — сказав Ел. 

Джордж засміявся. 

— Нема чого шкіритись, — кинув йому Макс. — Тобі так точно. 

— Добре, — відповів Джордж. 

— Він каже «добре», — Макс обернувся до Ела. — Чув? «Добре» каже. Ото видав. 

— Макітра варить, як має бути, — відповів Ел. 

Вони знову взялися за їжу. 

— А як звати он того розумника? — запитав Ел Макса. 

— Гей, розумахо, — сказав Макс Ніку. — Перейди за стійку до свого дружка. 

— Для чого? — запитав Нік. 

— Просто так. 

— Ліпше перейди, мудрагель тут знайшовся, — сказав Ел. 

Нік перейшов за стійку. 

— Що ви задумали? — запитав Джордж. 

— Не твоє діло, — огризнувся Ел. — На кухні хтось є? 

— Негр. 

— Що за негр? 

— Кухар. 

— Скажи, хай іде сюди. 

— Навіщо? 

— Скажи, хай іде сюди. 

— Ви хоч знаєте, куди ви прийшли? 

— Знаємо, не бійся, — відповів чолов’яга на ім’я Макс. — Ми що — схожі на дурнів? 

— Ти патякаєш, як дурень, — сказав до нього Ел. — Якого дідька ти сваришся з малим? Послухай, — обернувся він до Джорджа. — Скажи чорному, хай прийде сюди. 

— Що ви з ним хочете зробити? 

— Нічого. Думай головою, розумнику. Що ми можемо йому зробити? 

Джордж прочинив віконце, що вело до кухні. 

— Семе, — гукнув. — Вийди сюди на хвилину. 

Кухонні дверцята відчинилися, вийшов негр. 

— Що таке? — запитав він. 

Чолов’яги за стійкою зміряли його очима. 

— Слухай мене, чорний. Стій там — і ні з місця, — сказав Ел. 

Сем, стоячи у своєму фартуху, подивився на двох за стійкою. 

— Добре, сер, — відповів він. 

Ел зістрибнув зі стільчика. 

— Я йду на кухню з негром і розумником, — мовив він. — Пішли назад на кухню, чорний. І ти разом з ним, розумнику. 

Чолов’яга пішов слідом за Ніком і кухарем Семом на кухню. Хряснули двері. Чоловік на ім’я Макс сидів за стійкою навпроти Джорджа. Але дивився не на нього, а у довге дзеркало, що простягалося по всій стіні по той бік. Раніше забігайлівка «У Генрі» була пивничкою, потім її переробили. 

— Ну що, розумнику, — озвався Макс, дивлячись у дзеркало, — чого мовчиш? 

— Що ви задумали? 

— Агов, Еле, — гукнув Макс, — розумник хоче знати, що ми задумали. 

— То скажи йому! — почувся з кухні голос Ела. 

— І що, по-твоєму? 

— Не знаю. 

— А як думаєш? 

Макс увесь час, поки говорив, дивився у дзеркало. 

— Не скажу. 

— Чуєш, Еле, розумник не хоче сказати, що він про все це думає! 

— Я тебе чую, не кричи, — гукнув Ел із кухні. 

Він підпер пляшкою кетчупу віконце, через яке на кухню передавали брудний посуд. 

— Слухай, розумнику, — сказав він з кухні до Джорджа. — Стань трохи далі. А ти, Максе, посунься ліворуч. 

Він скидався на фотографа, який хотів зробити групову світлину. 

— Ну, розумнику, кажи давай, — не відступав Макс. — Як думаєш, що зараз буде? 

Джордж мовчав. 

— То я сам тобі скажу, — промовив Макс. — Ми збираємося вбити одного шведа. Того здоровила Оле Андресона, знаєш його? 

— Ага. 

— Він тут щодня вечеряє, правда? 

— Деколи. 

— І приходить о шостій, еге ж? 

— Якщо приходить. 

— Ми в курсі, розумнику, — сказав Макс. — Можеш нам щось інше розповісти. В кіно ходиш? 

— Нечасто. 

— Частіше треба ходити. Такій макітрі, як в тебе, фільми підуть на користь. 

— А навіщо вам вбивати Оле Андресона? Що він вам зробив? 

— Він не міг нам нічого зробити. Бо ніколи нас не бачив. 

— І побачить тільки раз, — докинув з кухні Ел. 

— То для чого вам його вбивати? — запитав Джордж. 

— Нас друг попросив. Проста дружня послуга, розумнику. 

— Закрийся! — гукнув Ел з кухні. — Ти забагато патякаєш. 

— Ну треба ж якось розважати розумника. Правда? 

— Забагато патякаєш, — сказав Ел. — Чорний і мій розумник самі себе розважають. Я зв’язав їх докупи, як пару подружок у жіночому монастирі. 

— Хто-хто, а ти точно там був. 

— А ти звідки знаєш? 

— Хіба в кошерному. От в якому монастирі ти був! 

Джордж глянув на годинник. 

— Якщо хтось прийде, скажеш, що кухаря нема, а як вони не вступляться, то скажи, що сам підеш і приготуєш. Ясно, розумнику? 

— Ясно, — відповів Джордж. — А з нами ви що потім зробите? 

— Поки не знаю, — відповів Макс. — Важко наперед сказати. 

Джордж глянув на годинник. Чверть по шостій. Відчинилися двері з вулиці. Зайшов водій трамвая. 

— Добрий вечір, Джордже, — привітався він. — Можна повечеряти? 

— Сем вийшов, — мовив Джордж. — Вернеться за півгодини. 

— Тоді йду я далі, — відповів водій. 

Джордж підняв очі на годинник. Двадцять по шостій. 

— Непогано, розумнику, — зауважив Макс. — Ти, я бачу, ще й джентльмен. 

— Він знав, що я рознесу йому голову, — гукнув із кухні Ел. 

— Не скажи, — заперечив Макс. — Наш розумник вихований хлопчик. Мені він подобається. 

За п’ять сьома Джордж сказав: 

— Він не прийде. 

До забігайлівки зазирнуло ще двоє. Джордж пішов на кухню і зробив для одного з них сендвіч із шинкою та яйцем — чоловік забрав його з собою. На кухні він побачив Ела — той, зсунувшинабакир котелок, сидів на стільці біля дверцят, сперши на край дуло гвинтівки. 

Нік з кухарем сиділи спина до спини у кутку — роти їм позав’язували рушниками. Джордж приготував сендвіч, загорнув його в промащений папір, поклав у пакет і виніс з кухні — чоловік заплатив і пішов. 

— Розумник на всі руки майстер, — сказав Макс. — І готувати вміє, і що хоч робити. Буде з тебе гарна жінка для якоїсь дівки, розумнику. 

— Ага, — гмикнув Джордж. — Ваш друг Оле Андресон сьогодні не прийде. 

— Дамо йому ще десять хвилин, — мовив Макс. 

Він дивився у дзеркало і на годинник. Стрілки показали сьому, тоді п’ять по сьомій. 

— Пішли, Еле, — сказав Макс. — Ідемо звідси. Він не прийде. 

— Ще п’ять хвилин, — відповів із кухні Ел. 

Через п’ять хвилин зайшов ще один відвідувач — Джордж сказав, що кухар захворів. 

— То якого милого ви не візьмете іншого? — розсердився чолов’яга. — Чи тут у вас не забігайлівка, а чортзна-що? 

Він вийшов геть. 

— Пішли, Еле, — повторив Макс. 

— А що з двома розумниками і чорним? 

— Хай живуть. 

— Думаєш? 

— Ага. Ми своє зробили. 

— Мені таке не подобається, — сказав Ел. — Халтура вийшла. Ти забагато патякаєш. 

— Пішов ти! — огризнувся Макс. — Мусили ж ми якось розважатись. 

— Все одно ти забагато варнякаєш, — відповів Ел. 

Він вийшов з кухні. Під затісним пальтом горбиком випиналося дуло гвинтівки. Він розправив пальто рукавицями. 

— Бувай, розумнику, — кинув він Джорджеві. — Ти народився в сорочці. 

— І не кажи, — додав Макс. — Тобі треба на скачках грати. 

Чолов’яги вийшли надвір. Джордж спостерігав крізь вікно, як вони проминули ліхтар і перейшли вулицю. У тісних пальтах і котелках вони були схожі на дует із вар’єте. Джордж пройшов через обертові дверцята на кухню і розв’язав Ніка з кухарем. 

— З мене досить, — мовив Сем. — З мене досить. 

Нік підвівся. Йому ще ніколи не затикали рота рушником. 

— Що за чортівня? — він намагався вдати, ніби його це не зачепило. 

— Вони хотіли вбити Оле Андресона, — відповів Джордж. — Застрілити його, коли той прийде вечеряти. 

— Оле Андресона? 

— Ага. 

Кухар помацав кутики рота великими пальцями. 

— Вони пішли? — запитав. 

— Пішли, — відповів Джордж. 

— До біса все це, — сказав кухар. — З мене досить. 

— Слухай, — мовив Джордж Ніку, — може, сходи до Оле Андресона. 

— Добре. 

— Ліпше в це не лізьте, — сказав кухар Сем. — Тримайтеся подалі. 

— Якщо не хочеш, не йди, — відказав Джордж. 

— Це нічого не дасть, — зауважив кухар. — Не лізьте не в своє діло. 

— Піду загляну до нього, — сказав Нік до Джорджа. — Де він живе? 

Кухар відвернувся. 

— Смаркачі завжди ліпше знають, що їм робити, — буркнув він. 

— Знімає кімнату в Гірша, — відповів Джордж Нікові. 

— То я пішов туди. 

Надворі крізь голі гілки дерев лилося світло від ліхтаря. Нік рушив угору вулицею — уздовж трамвайної колії, — а тоді звернув за наступним ліхтарем у бічну вуличку. Три будинки на початку вулиці належали Гіршу. Нік піднявся на дві сходинки й потягнув за дзвінок. Двері відчинила якась жінка. 

— Оле Андресон тут живе? 

— Ви хочете з ним зустрітись? 

— Так, якщо він у себе. 

Нік піднявся сходами слідом за жінкою і пішов у кінець коридора. Вона постукала у двері. 

— Хто? 

— До вас хтось прийшов, містере Андресон, — сказала жінка. 

— Нік Адамс. 

— Заходьте. 

Нік відчинив двері й зайшов до кімнати. Оле Андресон лежав на ліжку повністю одягнутий. Боксер-важковаговик, такий високий, що не вміщався на ліжку. Він лежав, сперши голову на дві подушки. Дивився кудись убік. 

— Що таке? — запитав він. 

— Я був у Генрі, — відповів Нік. — Прийшли двоє, зв’язали мене й кухаря і сказали, що хочуть вас убити. 

Звучало по-дурному. Оле Андресон промовчав. 

— Вони заштовхали нас до кухні, — продовжував Нік. — Думали застрелити вас, коли ви прийдете вечеряти. 

Оле Андресон далі мовчав, утупившись у стіну. 

— Джордж сказав, щоб я прийшов і розповів вам про це. 

— Мені це й так ні до чого, — відповів Оле Андресон. 

— Я опишу вам, як вони виглядають. 

— Я не хочу знати, як вони виглядають, — сказав Оле Андресон. Він розглядав стіну. — Дякую, що прийшли і сказали. 

— Нема за що. 

Нік глянув на кремезного чолов’ягу на ліжку. 

— Може, піти в поліцію? 

— Не треба, — відповів Оле Андресон. — Нічого путнього з того не вийде. 

— А що тоді? 

— Нічого. Нічого тут не вдієш. 

— Може, то був просто блеф? 

— Та ні, не блеф, — Оле Андресон обернувся до стіни. — Я просто не можу встати й вийти звідси, — сказав він, звертаючись до стіни. — Пролежав тут цілий день. 

— А втекти з міста ви не можете? 

— Не можу, — відповів Оле Андресон. — Досить з мене тої біганини. — Він уперто дивився у стіну. — Тут вже нічого не вдієш. 

— А може, вдасться щось придумати? 

— Не вдасться. Я їх підставив, — пробурмотів він тим самим монотонним голосом. — Нічого тут не вдієш. Я ще трохи полежу і піду. 

— Тоді я ліпше вернусь до Джорджа, — сказав Нік. 

— Щасливо, — відповів Оле Андресон. На Ніка він навіть не глянув. — Дякую, що зайшли. 

Нік вийшов. Коли він зачиняв двері, Оле Андресон так і лежав вбраний на ліжку, розглядаючи стіну. 

— Він цілий день просидів у своїй кімнаті, — мовила господиня внизу. — Напевно, погано почувається. Я говорила йому: «Містере Андресон, на вулиці такий гарний осінній день, ідіть прогуляйтеся», — але він відповів, що не має настрою. 

— Він не хоче нікуди йти. 

— Шкода, що йому погано, — сказала жінка. — Такий приємний чоловік. Знаєте, що він боксер? 

— Знаю. 

— А так по ньому і не скажеш, хіба як глянеш на лице, — зауважила жінка. Вони розмовляли, стоячи у дверях. — Такий спокійний. 

— Що ж, на добраніч, місіс Гірш, — сказав Нік. 

— Я не місіс Гірш, — відповіла жінка. — Так звати власницю. А я просто доглядаю за пансіоном. Мене звати місіс Белл. 

— Що ж, на добраніч, місіс Белл, — сказав Нік. 

— Добраніч, — відповіла вона. 

Нік рушив темною вулицею, звернувши на розі коло ліхтаря уздовж трамвайної колії до забігайлівки Генрі. Джордж був усередині, за стійкою. 

— Зустрівся з Оле? 

— Ага, — кивнув Нік. — Він сидить у себе в кімнаті й не виходить. 

Кухар почув голос Ніка й відчинив двері з кухні. 

— Я навіть не хочу про це слухати, — буркнув і тут же грюкнув дверима. 

— Ти йому казав? — запитав Джордж. 

— Казав. Але він знає, в чому річ. 

— І що збирається робити? 

— Нічого. 

— Вони ж його прикінчать. 

— Хтозна. 

— Певно, вплутався у щось у Чикаго. 

— Напевно, — відповів Нік. 

— Ото заварив кашу. 

— І не кажи, — зауважив Нік. 

Вони замовкли. Джордж узяв рушника й витер стійку. 

— Цікаво, що він такого накоїв? — сказав Нік. 

— Підвів напарника. Їм за таке кінець. 

— Їду я ліпше подалі з цього міста, — сказав Нік. 

— Ага, — кивнув Джордж. — Краще їдь. 

— Зле стає, як подумаю, що він лежить там у кімнаті й чекає, поки його уколошкають. Нікому такого не побажаєш. 

— Що ж, — відповів Джордж, — ліпше про таке не думай. 

Che ti dice la patria?[34]

Рано-вранці дорога через перевал була тверда, гладенька і ще не запорошена. Унизу пролягали пагорби, порослі дубами й каштанами, а ще нижче було море. По той бік виднілися засніжені гори. 

Ми спустилися з перевалу через лісисту місцевість. Біля дороги лежали купи мішків з вугіллям, а крізь гілля дерев було видно хатки вуглярів. Була неділя; дорога бігла то догори, то вниз, але весь час спускалась із перевалу крізь чагарники й села. 

Між селами простягалися виноградники. Брунатні поля і груба, товста виноградна лоза. Біліли хатинки, а на вулицях грали в кулі по-святковому вбрані чоловіки. То тут, то там попід стінами росли груші — на тлі побілених стін їхні гілки скидалися на канделябри. Груші недавно пообприскували, і від цього на стінах будинків позалишалися блакитно-зеленкуваті, з металевим відблиском плями. Довкола сіл були невеликі ділянки землі, розчищені під виноградники, а далі йшли ліси. 

У селі за двадцять кілометрів від Спеції на майдані зібралася юрба, і якийсь юнак із валізою підійшов до нашої автівки й попросив підвезти його до міста. 

— У нас тільки два місця, і ті зайняті, — сказав я. Ми їхали на старому форді-купе. 

— То я на підніжці поїду. 

— Вам там буде незручно. 

— Байдуже — мені конче треба до Спеції. 

— То що — візьмемо хлопця? — запитав я Ґая. 

— По-моєму, він не збирається відступати, — відповів Ґай. 

Юнак передав через вікно якийсь пакунок. 

— Припильнуйте його, — мовив він. 

Тим часом двоє чоловіків прив’язали його валізу до багажника поверх наших. Він усім потиснув руки, пояснив, що йому, як фашисту й чоловікові, звиклому до подорожей, невідомо, що таке незручно, виліз на підніжку з лівого боку автомобіля і, просунувши праву руку через відчинене вікно, вхопився за його нижній край. 

— Поїхали, — сказав він. 

Юрба замахала руками. Він махнув їм у відповідь вільною рукою. 

— Що він сказав? — запитав мене Ґай. 

— Щоб ми вже їхали. 

— Ти диви на нього, — відповів Ґай. 

Дорога бігла уздовж річки. По той бік виднілися гори. Сонце злизувало іній з трави. Надворі було сонячно й прохолодно, крізь прочинене вікно вривалося свіже повітря. 

— Цікаво, як йому там їдеться? — Ґай дивився уперед на дорогу. Вигляд збоку йому затуляв наш пасажир. Юнак виступав над крилом автівки, наче фігура на носі корабля. Він підняв комір куртки і насунув на лоба капелюха — ніс його почервонів на вітрі. 

— Напевно, така їзда йому скоро набридне, — мовив Ґай. — У нас з того боку поганенька шина. 

— Якщо вона трісне, його як вітром здує, — сказав я. — Не думаю, що він захоче мастити свій одяг. 

— Та мені байдуже, хай собі їде, — відповів Ґай, — тільки хай би не нахилявся так на поворотах. 

Ліс закінчився; дорога залишила річку позаду й почала підніматись; радіатор кипів; юнак роздратовано й підозріливо зиркав на пару й іржаву воду; двигун скреготав, Ґай обома ногами тиснув на педаль зчеплення: угору, ще вгору, трохи назад і вперед, знову вгору — нарешті вибрались на рівне. Скрегіт припинився — у тиші, що настала, було чутно тільки бурхливе булькотіння в радіаторі. Ми опинилися на вершечку останнього пагорба над Спецією та морем. Дорога збігала вниз короткими, різкими закрутами. Наш пасажир так нахилявся на поворотах, що мало не перевернув навантажену автівку. 

— І не скажеш йому, щоб перестав, — промовив я до Ґая. — Інстинкт самозбереження. 

— Великий італійський інстинкт. 

— Найбільший італійський інстинкт. 

Дорогою вниз ми проминули всі закрути, здійнявши в повітря густий порох, порох, що вкривав оливкові дерева. Спеція лежала внизу на морському узбережжі. Біля міста дорога вирівнялась. Наш пасажир просунув голову у вікно. 

— Зупиніться, будь ласка. 

— Зупини, — сказав я Ґаєві. 

Ми пригальмували на узбіччі. Юнак скочив з підніжки, підійшов до багажника і відв’язав свою валізу. 

— Зійду тут, щоб ви не мали клопоту через те, що взяли пасажира, — сказав він. — Дайте мій пакунок. 

Я передав йому пакет. Він сягнув рукою до кишені. 

— Скільки з мене? 

— Ніскільки. 

— Чому? 

— Просто так, — сказав я. 

— Ну дякую, — мовив юнак: не «дякую вам», чи «щиро дякую», чи «дуже вам вдячний», як раніше казали в Італії тому, хто передавав вам розклад автобусів або пояснював, куди їхати. Молодий чоловік висловив подяку дуже скупо — «дякую», а коли Ґай завів двигун, підозріливо дивився нам услід. Я помахав йому рукою. Гордість не дозволила йому махнути у відповідь. Ми поїхали далі, у Спецію. 

— Той юнак далеко піде в Італії, — сказав я Ґаю. 

— Що ж, — відповів Ґай, — з нами він уже двадцять кілометрів проїхав. 

Перепочинок у Спеції 

В’їхавши у Спецію, ми почали шукати місце, де перекусити. На широкій вулиці виднілися високі жовті будинки. Ми рушили по трамвайній колії до середмістя. На стінах будинків були понамальовувані через трафарет портрети Муссоліні з виряченими очима, а під ними від руки домальовано «viva», і з тих подвійних V тягнулися патьоки чорної фарби. Бічні вулички вели до гавані. День випав ясний, і всі мешканці вийшли на недільну прогулянку. Бруківку побризкали водою — запорошений хідник був поцяткований вологими плямами. Ми їхали, притискаючись до бордюру, щоб не заважати трамваєві. 

— Перекусімо щось просте, — запропонував Ґай. 

Ми зупинилися навпроти двох ресторанних вивісок. Вий-шли на другому боці вулиці, я пішов купити газети. Ресторани були по сусідству. На порозі одного з них стояла жінка; вона всміхнулася до нас, і ми перейшли дорогу й зайшли всередину. 

У ресторані було темно, за столиком у кінці зали сиділо трійко дівчат і літня пані. Сусідній столик зайняв моряк. Він просто сидів — нічого не їв і не пив. Позаду нього за столиком щось писав юнак у блакитному костюмі. Його напомаджене волосся блистіло, а сам він був вишукано вбраний і виглядав дуже охайно. 

Світло падало через прочинені двері й вітрини, де були викладені овочі, фрукти, біфштекси та відбивні. До нас підійшла дівчина й прийняла наше замовлення, ще одна стояла у дверях. Ми помітили, що під домашньою сукнею у неї нічого немає. Дівчина, яка приймала наше замовлення, обійняла Ґая за шию, поки ми читали меню. Дівчат було троє, і кожна з них по черзі стояла на порозі. Літня пані за столиком у кінці зали щось їм сказала, й вони знову посідали коло неї. 

У залі були ще одні двері, які вели на кухню. Їх затуляла занавіска. Дівчина, яка прийняла наше замовлення, винесла з кухні спагеті. Поставила на стіл, принесла пляшку червоного вина і сіла за наш столик. 

— Бачиш, — сказав я Ґаєві, — от і маєш — «перекусити щось просте». 

— Е ні, не просте. Тут усе складне. 

— Що ви сказали? — запитала дівчина. — Ви німці? 

— З півдня Німеччини, — відповів я. — Там живуть лагідні, милі люди. 

— Не розумію, — сказала вона. 

— Як у них тут заведено? — запитав Ґай. — Вона має обіймати мене за шию, а я мушу спокійно сидіти? 

— Ну звісно, — відповів я. — Муссоліні заборонив борделі. Тепер це ресторан. 

Дівчина мала на собі халатик. Вона нахилилась над столиком, поклала руки собі на груди й усміхнулась. З одного боку її усмішка була привабливіша, ніж з іншого, і вона обернулась до нас тим боком. Привабливості цій стороні її обличчя додавало й те, що на другому боці її носа чомусь утворилася вм’ятина, наче на теплому воску. Проте її ніс був геть не схожий на теплий віск. Холодний і твердий, тільки з ум’ятиною. 

— Я тобі подобаюсь? — запитала вона Ґая. 

— Він тебе просто обожнює, — відповів я.  — От тільки італійською не балакає. 

— Ich spreche Deutsch,^[35] — сказала дівчина й погладила Ґая по голові. 

— Говори з дамою рідною мовою, Ґаю. 

— Звідки ви? — запитала дама. 

— З Потсдама. 

— І залишитесь тут на трохи? 

— У цій чудесній Спеції? — запитав я. 

— Скажи їй, що ми мусимо їхати, — мовив Ґай. — Скажи, що ми дуже хворі і бідні. 

— Мій приятель — жінконенависник, — сказав я, — старий німець-женоненависник. 

— Скажи йому, що я його кохаю. 

Я сказав. 

— Ліпше заткнися і забери нас обох звідси, — буркнув Ґай. 

Дівчина обійняла його за шию другою рукою. 

— Скажи йому, що він мій, — мовила вона. 

Я сказав. 

— Ти забереш нас звідси нарешті? 

— Ви сваритесь, — сказала дівчина. — Значить, не любите один одного. 

— Ми німці, — гордо промовив я, — старі німці з Півдня. 

— Скажи йому, що він красунчик, — мовила дівчина. 

Ґаєві тридцять вісім, і він пишається тим, що у Франції його приймають за комівояжера. 

— Ти красунчик, — сказав я. 

— Хто так сказав? — запитав Ґай. — Ти чи вона? 

— Вона. Я просто твій перекладач. Хіба ти не для того взяв мене з собою? 

— Добре, що вона, — відповів Ґай. — А то мені не хочеться ще й тебе тут лишати. 

— Чому? Спеція гарна місцина. 

— Спеція, — повторила дівчина. — Ви говорите про Спецію. 

— Гарна місцина, — сказав я. 

— Моя країна, — мовила вона. — Спеція — це мій дім, а Італія — моя країна. 

— Вона каже, що Італія — то її рідна країна. 

— Скажи їй, що воно й видно, — попросив Ґай. 

— Що у вас є на десерт? — запитав я. 

— Фрукти, — відповіла дівчина. — Банани. 

— Хай будуть банани, — сказав Ґай. — Вони хоча б зі шкіркою. 

— Ага, він любить банани, — мовила дівчина. 

Вона обійняла Ґая. 

— Що вона сказала? — запитав він, відвертаючись від неї. 

— Вона рада, що ти любиш банани. 

— Скажи їй, що я не люблю бананів. 

— Синьйор не любить бананів. 

— Он як, — засмучено відповіла дівчина, — то він не любить бананів. 

— Скажи їй, що я люблю приймати щоранку холодну ванну, — мовив Ґай. 

— Синьйор любить щоранку приймати холодну ванну. 

— Не розумію, — відповіла дівчина. 

«Моряк»^[36] по сусідству не ворушився. Ніхто не звертав на нього жодної уваги. 

— Принесіть нам рахунок, — сказав я. 

— Е ні. Ще не йдіть. 

— Агов, — гукнув охайний молодик з-за столика, за яким він щось писав, — дай їм спокій. Ті двоє нічого не варті. 

Дівчина взяла мене за руку. 

— Ти теж ідеш? Може, попросиш його не йти? 

— Нам треба йти, — відповів я. — Ми мусимо добратися до вечора до Пізи, а то й, якщо вийде, до Флоренції. Там уночі й розважимося. Зараз на вулиці день. А за дня треба їхати. 

— Але ж приємно і трохи перепочити. 

— За світла треба їхати. 

— Агов, — гукнув чепурун. — Досить теревенити з тими двома. Вони нічого не варті, кажу тобі, я знаю, що говорю. 

— Принесіть нам рахунок, — попросив я. 

Вона забрала в літньої пані рахунок, принесла й повернулась за її столик. З кухні вийшла ще одна дівчина. Пройшла через залу й зупинилась у дверях. 

— Дай собі спокій з тими двома, — втомлено мовив чепурун. — Іди ліпше пообідай. Вони нічого не варті. 

Ми оплатили рахунок і підвелися. Троє дівчат, літня пані й чепурун разом сіли за стіл. «Моряк» сидів, обхопивши голову руками. За весь час, що ми обідали, ніхто не промовив до нього ні слова. Дівчина принесла нам решту, яку відрахувала літня пані, й повернулась до свого місця за столом. Ми залишили на столику чайові і вийшли. Коли ми сідали в автівку, з ресторану вийшла дівчина і стала на порозі. Ми завели двигуна, і я помахав їй рукою. Вона не помахала у відповідь, а лиш стояла і дивилася нам услід. 

Після дощу 

Коли ми проїжджали через передмістя Генуї, дощ лив мов з відра; хоч ми й повільно тяглися за трамваями і вантажівками, болото хлюпало з-під коліс на хідники, і люди, помітивши нас, квапливо ховалися у брамах. 

У Сан П’єр д’Арена, промисловому передмісті Генуї, є широка вулиця з двома трамвайними коліями, і ми їхали поміж ними, щоб не обляпувати болотом людей, які поверталися з роботи додому. По ліву руку простягалося Середземне море. На берег накочувалися великі хвилі, а вітер жбурляв у вікно автомобіля морські бризки. Русло ріки, яке ми проминули дорогою до Італії, раніше було широке, кам’янисте і сухе, а тепер по вінця повнилося бурхливою брунатною водою. Брунатна вода знебарвлювала море, і коли хвилі, розбиваючись, розходились; жовтувату воду пронизувало світло, і пінисті гребені, підхоплені вітром, летіли аж на дорогу. 

Великий автомобіль швидко промчав повз нас, здійнявши пелену каламутної води, що ринула на наше вітрове скло й радіатор. «Двірники» заметушились туди-сюди, залишаючи на склі водяну плівку. Ми зупинилися на обід у «Сестрі». Всередині не опалювалось, ми сиділи в капелюхах і куртках. Через вікно було видно нашу автівку. Вкрита грязюкою, вона стояла за якимись човнами, що їх повитягували з води. У ресторані від подиху зависали хмарки в повітрі. 

Pasta asciutta була смачна; вино тхнуло галуном, і ми розбавили його водою. Опісля кельнер приніс біфштекси зі смаженою картоплею. У другому кінці ресторану сиділи чоловік з жінкою. Він — середнього віку, вона — молода, вбрана в чорне. За обідом у холодному вологому повітрі раз у раз виснули хмарки від її подиху. Чоловік дивився на них і хитав головою. Вони їли мовчки, чоловік тримав її за руку під столом. Вона була гарненька, і — як і він — здавалась дуже сумною. Коло них стояла валіза. 

Ми мали газети, і я уголос читав Ґаю репортаж про битву за Шанхай. Після обіду він пішов із кельнером шукати місце, якого не виявилося у ресторані, а я ганчіркою витер вітрове скло, фари й автомобільні номери. Повернувся Ґай — завівши двигуна, ми виїхали на вулицю заднім ходом. Кельнер провів Ґая у старий будинок через дорогу. Його мешканці насторожено на нього глянули, і кельнер зачекав на Ґая, припильнувавши, щоб той чого не вкрав. 

— Не знаю, як вони собі уявляли, що я можу щось вкрасти — я ж не сантехнік, — сказав Ґай. 

Коли ми виїхали на пагорб за містом, вітер ударив автівку так сильно, що мало її не перекинув. 

— Добре, що здуває нас подалі від моря, — зауважив Ґай. 

— Ага, — підтакнув я. — Це ж десь тут утопився Шеллі. 

— Ні, це сталося коло Віареджіо, — мовив Ґай. — Пам’ятаєш, навіщо ми приїхали в цю країну? 

— Пам’ятаю, — відповів я, — але нам нічого не вдалося. 

— Сьогодні ввечері ми з неї виїдемо. 

— Якщо встигнемо вибратися з Вентімільї. 

— Побачимо. Я не люблю їхати цим узбережжям поночі. 

Було раннє пообіддя, з-за хмар визирнуло сонце. Унизу синіло море — хвилі з білими гребінцями котилися у бік Савони. За мисом брунатна вода зливалася з блакитною. Попереду вздовж берега плив вантажний пароплав. 

— Звідси ще видно Геную? — запитав Ґай. 

— Еге ж. 

— Вона мала б сховатись за он тим великим мисом. 

— Ми ще довго її бачитимемо. Мис Портофіно досі видно позаду неї. 

Нарешті Генуя щезла з очей. Озирнувшись, я побачив саме лиш море; внизу, у гавані, лінію пляжу й рибальські човни; угорі, на вершині пагорба, місто; а далі — попри узбережжя — миси.

— Зникла, — сказав я Ґаю. 

— О, та її вже давно не видно. 

— Важко було сказати, поки не від’їхали подалі. 

Ми побачили знак, що попереджав про S-подібний поворот: Svolta Pericolosa^[37]. Дорога обгинала мис, крізь щілину у вітровому склі задував вітер. Унизу вздовж моря тягнулася рівнина. Вітер висушив болото, і колеса почали здіймати порох. На рівній дорозі ми обігнали фашиста на велосипеді — ззаду на поясі в нього висів важкий револьвер у кобурі. Він рухався посеред дороги, і нам довелось крутнути вбік, щоб його об’їхати. Коли ми його минали, він обернувся до нас. Попереду виднівся залізничний переїзд, і поки ми до нього під’їхали, шлагбаум опустився. 

Поки ми стояли, нас наздогнав фашист на своєму велосипеді. Потяг проїхав, і Ґай завів двигун. 

— Стійте! — гукнув велосипедист позаду. — У вас брудні номери. 

Я вийшов, тримаючи в руках ганчірку. Ми витирали номери, коли зупинялись на обід. 

— Цифри можна розібрати, — сказав я. 

— Ви так думаєте? 

— А ви спробуйте. 

— Я їх не бачу. Номери брудні. 

Я витер табличку ганчіркою. 

— А тепер? 

— Двадцять п’ять лір. 

— Що? — перепитав я. — Цифри можна розібрати. Вони забруднились, бо дорога така. 

— Вам не подобаються італійські дороги? 

— Вони брудні. 

— П’ятдесят лір, — він плюнув на дорогу. — Ваше авто брудне, і ви самі брудні. 

— Як скажете. Тільки випишіть мені квитанцію з вашим ім’ям. 

Він витягнув блокнота з бланками і заповнив обидві частини квитанції — одну треба було відірвати і дати платникові, а корінець залишити. Копірки в блокноті не було. 

— Давайте п’ятдесят лір. 

Він вписав суму хімічним олівцем, відірвав квитанцію і дав її мені. Я глянув на неї. 

— Це на двадцять п’ят лір. 

— Помилився, — сказав він і виправив двадцять п’ять на п’ятдесят. 

— І на корінці переправте на п’ятдесят. 

Фашист усміхнувся чарівною італійською усмішкою і написав щось на корінці, тримаючи його так, щоб я не бачив. 

— Їдьте звідси, — сказав він, — поки ваші номери знов не заляпались. 

Після того, як стемніло, ми їхали ще дві години, а тоді заночували в Ментоні. Містечко здавалося веселим, охайним, спокійним і мальовничим. Ми проїхали від Вентімільї до Пізи та Флоренції, через Романью до Ріміні, а потім назад через Форлі, Імолу, Болонью, Парму, П’яченцу й Геную і знову повернулись до Вентімільї. Уся мандрівка тривала всього десять днів. Не дивно, що за такий короткий час ми не мали нагоди побачити, чим живе країна та її мешканці. 

П’ятдесят тисяч 

— Як ся маєш, Джеку? — запитав я. 

— Бачив того Волкотта? — відповів той. 

— Тільки на тренуванні. 

— Що ж, — сказав Джек. — З таким хлопакою хіба сподіватися на долю. 

— Він не зачепить тебе, Джеку, — мовив Солджер. 

— Якби ж то. 

— Він би і жменею шроту в тебе не влучив. 

— Хай би вже ліпше шрот, — відповів Джек. — Я не проти. 

— А в нього легко влучити, — зауважив я. 

— Еге ж, — підтакнув Джек. — Довго він не протримається. Точно не так, як ми з тобою, Джеррі. Але зараз у нього в руках усі карти. 

— Ти затовчеш його лівою до смерті. 

— Може, — відповів Джек. — Куди я дінусь. Раз є такий шанс. 

— Відмолоти його так, як Річі Льюїса. 

— Річі Льюїс! — пхикнув Джек. — Жидівська пика! 

Ми троє — Джек Бреннан, Солджер Бартлетт і я — сиділи у «Гендлі». За сусіднім столиком сиділи дві хвойди. Вони вже добряче набралися. 

— Що-що? Жидівська пика? — гукнула одна з хвойд. — Ти що мелеш, випивака ти ірландська? 

— Те, що ти чула, — відповів Джек. 

— Жидівська пика! — повторила хвойда. — Тим ірландським пияцюгам вічно жиди спокою не дають! Що ти таке мелеш? 

— Пішли. Забираймося звідси. 

— Жидівська пика! — правила свого хвойда. — Хтось колись бачив, щоб ти комусь випивку поставив? Твоя благовірна, певно, кожного ранку тобі кишені зашиває. Жидівська пика, кажеш? Річі Льюїс тобі теж добряче вмастив. 

— Ага, — кивнув Джек. — А ти сама всім задурно даєш, га? 

Ми вийшли. Отакий був Джек. Казав, що хотів і коли хотів. 

Джек почав тренуватися на «спортивній фермі» Денні Гоґана у Джерсі. Там було непогано, але Джекові не дуже подобалось. Він сумував за дружиною і дітьми й цілими днями супився та бурчав. Мені він сподобався, ми знайшли з ним спільну мову; Гоґана він теж любив, а от Солджер Бартлетт почав його невдовзі дратувати. Жартівник швидко набридає в таборі, якщо його жарти банальні. Солджер вічно дражнив Джека, весь час із нього кепкував. Жарти його були не дуже дотепні й не дуже вдалі, і Джеку це почало набридати. Бувало, все виглядало так. Джек закінчував вправи з гантелями й мішком і натягав рукавиці. 

— Попрацюєш зі мною? — питав він Солджера. 

— Нема питань. А як ти хочеш? — питав Солджер. — Відмолотити тебе, як Волкотт? Чи звалити тебе пару раз з ніг? 

— Давай, — казав Джек. 

Щоправда, ні те, ні інше йому не подобалось. 

Одного ранку ми всі були на прогулянці. Зайшли досить далеко і вже повертались. Три хвилини бігли, хвилину — йшли, далі знов три хвилини бігли. Джека важко було назвати бігуном. На ринзі, коли треба було, він рухався спритно, а от на вулиці бігати не вмів. Увесь час, що ми йшли, Солджер з нього кепкував. Ми підійшли до пагорба, на якому стояла ферма. 

— Вертайся ліпше до міста, Солджере, — сказав Джек. 

— Що-що? Не розумію. 

— Вертайся до міста й сиди там. 

— А що таке? 

— Мене вже нудить від твоєї балаканини. 

— Та ну? — перепитав Солджер. 

— Ну-ну, — мовив Джек. 

— Тебе ще гірше занудить, коли Волкотт тебе віддубасить. 

— Може, й так, — відповів Джек. — Але від тебе мене аж верне. 

Солджер того ж ранку пішов на потяг до міста. Я провів його до станції. Він не на жарт образився. 

— Я ж просто хотів посміятися, — сказав він. 

Ми стояли на платформі. 

— Не можна так зі мною, Джеррі. 

— Він нервовий і запальний, — промовив я. — А так то хлопець він добрий, Солджере. 

— Добрий? Та ніколи він не був добрим, дідько б його побрав. 

— Ну, бувай, Солджере, — сказав я. 

Прибув потяг. Він піднявся у вагон зі своєю сумкою. 

— Бувай, Джеррі, — сказав. — Будеш у місті перед боєм? 

— Навряд. 

— Тоді побачимось. 

Він зник у вагоні, провідник підняв східці, і потяг рушив. Я під’їхав назад до ферми на підводі. Джек сидів на ґанку й писав листа дружині. Принесли пошту — я забрав свої газети й сів на другому боці ґанку читати. З дверей вийшов Гоґан і підійшов до мене. 

— Він що, посварився із Солджером? 

— Ні, не посварився, — відповів я. — Просто сказав йому забиратися назад до міста. 

— Я бачив, що до того йде, — мовив Гоґан. — Солджер завжди його дратував. 

— Ага. Його багато хто дратує. 

— Недобрий він, — зауважив Гоґан. 

— Ну, зі мною він завжди добрий. 

— Зі мною теж, — відповів Гоґан. — Мені нема чого нарікати. Але людина він усе одно недобра. 

Гоґан зайшов у дім, а я сидів на ґанку й читав газети. Вже повернуло на осінь, а у Джерсі, в горах, дуже гарно, і, прочитавши газету, я й далі сидів і милувався краєвидом та дорогою, що бігла внизу попід лісом, а нею рухались автомобілі, здіймаючи куряву. Гарна погода й мальовнича місцевість. Гоґан підійшов до дверей, і я запитав: 

— Слухай, Гоґане, а тут є по чому постріляти? 

— Нема, — відповів Гоґан. — Хіба по горобцях. 

— Читав газету? — запитав я Гоґана. 

— Ні, а що там? 

— Санді виграв учора в трьох заїздах. 

— Мені це ще ввечері сказали телефоном. 

— Досі не спускаєш з них ока, Гоґане? — запитав я. 

— Та ще трохи стежу, — відповів Гоґан. 

— А Джек? — поцікавився я. — Він ще грає? 

— Джек? — перепитав Гоґан. — А ти хіба бачив, щоб він грав? 

Якраз у ту мить з-за рогу вийшов Джек, тримаючи в руці листа. Він мав на собі светр, старі штани й боксерські черевики. 

— У тебе є марка, Гоґане? — запитав він. 

— Давай мені листа, — відповів той. — Я відішлю завтра. 

— Слухай, Джеку, — сказав я, — хіба ти раніше не грав на перегонах? 

— Грав. 

— От бачиш, я так і знав. Я ж не раз бачив тебе в Шіпсгеді. 

— А чого покинув? — поцікавився Гоґан. 

— Забагато програв. 

Джек сів біля мене на ґанку. Сперся на стовп. Заплющився від сонця. 

— Принести крісло? — запитав Гоґан. 

— Не треба, — відповів Джек. — Мені й так нормально. 

— Гарний сьогодні день, — сказав я. — Добре за містом. 

— До дідька те село, ліпше б я був у місті з жінкою. 

— Ще тиждень — і будеш. 

— Ага, — мовив Джек. — Буду. 

Ми сиділи на ґанку. Гоґан пішов усередину до свого кабінету. 

— Як думаєш — я в формі? — запитав мене Джек. 

— Важко сказати, — відповів я. — Маєш ще тиждень, щоб увійти в форму. 

— Давай без того. 

— Добре, — сказав я. — Ти не в формі. 

— Я не можу спати, — мовив Джек. 

— За кілька днів усе мине. 

— Не мине, — заперечив Джек. — У мене безсоння. 

— Що тобі не дає спокою? 

— За жінкою сумую. 

— То хай приїде сюди. 

— Та ні. Я вже застарий для такого. 

— Підемо перед сном погуляти — находишся, втомишся і заснеш. 

— Втомлюся! — повторив Джек. — Та я цілими днями втомлений. 

Так було весь тиждень. Уночі не міг заснути, а рано почувався так, як ото буває, коли не можеш і долоню в кулак стиснути. 

— Скис, як молоко, яке тиждень постояло, — сказав Гоґан. — Нічого з нього не буде. 

— Я ніколи не бачив того Волкотта, — зауважив я. 

— Він його прикінчить, — мовив Гоґан. — Роздере надвоє. 

— Що ж, — сказав я, — кожному з нас колись та й надають. 

— Надають, але не так, — відповів Гоґан. — Вони подумають, що він узагалі не тренувався. А це зіпсує нашому табору ім’я. 

— Ти чув, що про нього казали репортери? 

— Ще б не чув! Казали, що він у жахливій формі. Що його не можна випускати на ринг. 

— Ну, вони ж завжди помиляються, еге ж? — сказав я. 

— Ага, — підтакнув Гоґан. — Тільки не цього разу. 

— А звідки вони, в біса, знають — у формі хтось чи не в формі? 

— Не такі вони вже йолопи, — відповів Гоґан. 

— Вони вміють хіба когось заклювати, як ото Вілларда в Толедо. Тепер той Ларднер всі розуми поїв — а спитайте його, що він тоді наговорив про Вілларда в Толедо. 

— Та його тоді не було, — відповів Гоґан. — Він пише тільки про великі бої. 

— Мені на них начхати, — сказав я. — Що вони, до дідька, взагалі знають? Писати, може, і вміють, а знають що? 

— Джек узагалі не в формі, правда? — запитав Гоґан. 

— Правда. З ним усе скінчено. Тепер треба тільки, щоб Корбетт його заклював, і все — кінець. 

— Ну, Корбетт його і заклює, — сказав Гоґан. 

— Ясно. Мови нема. 

Тієї ночі Джек теж ока не склепив. Наступний день був останній перед боєм. Після сніданку ми всі вийшли на ґанок. 

— Про що ти думаєш, Джеку, коли не можеш заснути? — запитав я. 

— Ет, хвилююсь про всяке, — відповів Джек. — Про свій будинок у Бронксі, про віллу у Флориді. Про дітей. Про жінку. Часом згадую поєдинки. Подумаю про ту жидівську пику Річі Льюїса і стаю злий як чорт. Я маю трохи акцій, і про них теж хвилююсь. Про що я тільки не думаю! 

— Що ж, — мовив я, — завтра ввечері все скінчиться. 

— Ага, — відповів Джек. — Від такої думки завжди легшає, правда? От завтра ввечері все візьме й налагодиться. Саме собою, ага. 

Він цілий день ходив насуплений. Ми не тренувалися. Джек трохи порозминався. Побоксував кілька раундів із тінню. Та все одно мав кепський вигляд. Пострибав недовго через мотузку. Він навіть не спітнів. 

— Ліпше б узагалі не займався, — сказав Гоґан. Ми стояли, спостерігаючи, як Джек стрибає через мотузку. — Він хоч колись пітніє? 

— Ні. 

— Думаєш, у нього сухоти? Але ж він завжди легко набирав вагу, правда? 

— Нема в нього ніяких сухот. Він просто висох. 

— Він мав би пітніти, — мовив Гоґан. 

Джек наблизився до нас, стрибаючи через мотузку. Він стрибав перед нами вгору і вниз, вперед і назад, схрещуючи руки за кожним третім стрибком. 

— Ну? — запитав він. — Всі кості перемили? 

— Я б на твоєму місці перестав займатися, — сказав Гоґан. — Потім не матимеш сили. 

— Ото біда буде! — відповів Джек і пострибав подалі від нас, гучно ляскаючи мотузкою об землю. 

По обіді на фермі з’явився Джон Коллінз. Джек був нагорі у своїй кімнаті. Джон приїхав з міста автомобілем. Привіз зі собою кількох друзів. Автівка зупинилась, усі вийшли. 

— А Джек де? — запитав мене Джон. 

— У себе в кімнаті, лежить. 

— Лежить? 

— Ага, — кивнув я. 

— Як він? 

Я глянув на двох хлопців, які приїхали разом із Джоном. 

— Це його знайомі, — пояснив Джон. 

— Погані в нього справи, — сказав я. 

— А що сталося? 

— Не спить ночами. 

— Чорт, — сказав Джон. — Той ірландець вічно не може заснути. 

— Він не в формі, — мовив я. 

— Чорт, — сказав Джон. — Він ніколи не в формі. Я з ним десять років, і він ще ні разу не був у формі. 

Хлопці, що приїхали з ним, розсміялися. 

— Це містер Морґан і містер Стайнфелт, — промовив Джон. — А це містер Дойл. Він тренує Джека. 

— Приємно познайомитися, — сказав я. 

— Ходімо нагору до нього, — мовив хлопака на ім’я Морґан. 

— Ага, погляньмо на нього, — відповів Стайнфелт. 

Ми всі пішли нагору. 

— А Гоґан де? — запитав Джон. 

— В амбарі зі своїми клієнтами, — відповів я. 

— Багато в нього тут людей зараз? — поцікавився Джон. 

— Тільки двоє. 

— Спокійно тут, еге ж? — сказав Морґан. 

— Ага, — кивнув я, — дуже спокійно. 

Ми зупинились біля кімнати Джека. Джон постукав у двері. Тиша. 

— Може, він спить, — сказав я. 

— Якого дідька він спить серед білого дня? 

Джон крутнув ручку, і ми всі зайшли всередину. Джек спав на ліжку. Він лежав, уткнувшись обличчям у подушку й обійнявши її обома руками. 

— Агов, Джеку! — гукнув його Джон. 

Голова Джека заворушилась на подушці. 

— Джеку! — повторив Джон, схилившись над ним. 

Той ще глибше заховався у подушку. Джон торкнувся його плеча. Джек сів і витріщився на нас. Він був неголений і мав на собі старого светра. 

— О Господи! Для чого ви мене збудили? — запитав він Джона. 

— Не злись, — відповів Джон. — Я не хотів тебе будити. 

— Ну ясно, — сказав Джек, — ясно, що не хотів. 

— Ти знайомий з Морґаном і Стайнфелтом, правда? — запитав Джон. 

— Радий вас бачити, — відповів Джек. 

— Як чуєшся, Джеку? — запитав Морґан. 

— Нормально, — мовив Джек. — А як я, до біса, маю чутися? 

— Виглядаєш добре, — сказав Стайнфелт. 

— Ага, прекрасно, — відповів Джек. — Послухай, — обернувся він до Джона. — Ти мій агент. І добряче на мені заробляєш. То якого дідька ви сюди не приїжджаєте, коли тут з’являються репортери? Чи ви хочете, щоб ми з Джеррі з ними говорили? 

— У мене Лью бився у Філадельфії, — пояснив Джон. 

— А мені що з того? — відповів Джек. — Ти мій агент. І добряче на мені заробляєш, правда? У Філадельфії ти не мені грошенята загрібав, еге ж? То якого дідька тебе тут нема, коли тебе треба? 

— Гоґан був тут. 

— Гоґан! — вигукнув Джек. — Та Гоґан такий самий йолоп, як і я. 

— Солджер Бартлетт теж був тут і трохи з тобою працював, правда? — Стайнфелт спробував змінити тему. 

— Ага, був, — сказав Джек. — Був і працював. 

— Слухай, Джеррі, — обернувся до мене Джон. — Можеш знайти Гоґана і сказати йому, що ми хочемо поговорити з ним десь за півгодини? 

— Добре, — відповів я. 

— А якого дідька він має іти й когось шукати? — мовив Джек. — Нікуди не йди, Джеррі. 

Морґан і Стайнфелт перезирнулися. 

— Заспокійся, Джеку, — сказав йому Джон. 

— Піду ліпше знайду Гоґана, — мовив я. 

— Іди, якщо хочеш, — сказав Джек. — Але ніхто з нас тебе нікуди не посилає. 

— Піду знайду Гоґана, — повторив я. 

Гоґан був у тренувальному залі в амбарі. А разом із ним два клієнти його «спортивної ферми». Ті стояли, понатягавши рукавиці, і не наважувалися вдарити один одного зі страху дістати удар у відповідь. 

— Досить, — сказав Гоґан, побачивши мене. — Закінчуйте свою бійню, панове. Ідіть у душ, а потім Брюс зробить вам масаж. 

Вони перелізли через канат, а Гоґан підійшов до мене. 

— До Джека приїхав Джон Коллінз із двома знайомими, — сказав я. 

— Я бачив, як вони під’їхали. 

— Хто ті двоє, з Джоном? 

— Таких, як вони, називають спритниками, — відповів Гоґан. — А ти хіба їх не знаєш? 

— Ні, — сказав я. 

— Геппі Стайнфелт і Лью Морґан. Вони тримають букмекерську контору. 

— Мене ж тут довго не було, — пояснив я. 

— А й справді, — мовив Гоґан. — Геппі Стайнфелт міцно стоїть на ногах. 

— Я чув про нього, — сказав я. 

— Він ще той хитрун, — зауважив Гоґан. — Та вони обоє мають добру хватку. 

— Ясно, — відповів я. — Вони хочуть зустрітися з нами за півгодини. 

— Тобто ми їх маємо півгодини не чіпати? 

— Щось таке. 

— Ходімо до контори, — сказав Гоґан. — До дідька тих спритників. 

Хвилин за тридцять ми з Гоґаном пішли нагору. Постукали у двері Джекової кімнати. Зсередини було чути розмову. 

— Хвилинку, — почувся чийсь голос. 

— Та пішли ви, — розсердився Гоґан. — Як захочете зі мною поговорити, я внизу в конторі. 

Ми почули, як клацнув замок. Двері відчинив Стайнфелт. 

— Заходь, Гоґане, — сказав він. — Вип’ємо по чарці. 

— Ну нарешті, — відповів Гоґан. 

Ми зайшли. Джек сидів на ліжку. Джон і Морґан — на стільцях. Стайнфелт стояв. 

— Про що ви тут шепталися, хлопці? — запитав Гоґан. 

— Здоров, Денні, — сказав Джон. 

— Здоров, Денні, — привітався Морґан і потиснув йому руку. 

Джек мовчить. Просто сидить на ліжку. Він не з ними. Він сам по собі. На ньому старий синій светр, штани, на ногах — боксерські черевики. Стайнфелт і Морґан вдягнуті як на свято. Джон теж. Джек сидить на ліжку набурмосений — справжній ірландець. 

Стайнфелт дістав пляшку, Гоґан приніс чарки — усі випили. Ми з Джеком по одній, решта — по дві-три. 

— Залиште собі на дорогу, — сказав Гоґан. 

— Не хвилюйся. У нас є ще, — відповів Морґан. 

Джек випив тільки одну чарку. Він встав і мовчки дивився на них. Морґан сів на ліжко — туди, де раніше сидів Джек. 

— Випий собі, Джеку, — сказав Джон і простягнув йому чарку з пляшкою. 

— Не хочу, — відповів Джек. — Я ніколи не любив поминок. 

Усі розреготалися. Тільки Джек не сміявся. 

До від’їзду вони добряче налигались. Коли сідали в автівку, Джек стояв на ґанку. Вони помахали йому. 

— Бувайте, — сказав Джек. 

Ми сіли вечеряти. Джек увесь час мовчав, тільки просив передати йому то те, то се. За нашим столом сиділи два клієнти. Непогані хлопці. Після вечері ми вийшли на ґанок. Година була рання, але вже стемніло. 

— Хочеш прогулятися, Джеррі? — запитав Джек. 

— Давай, — відповів я. 

Ми повдягали куртки й пішли. Довго спускалися до дороги, потім ще з півтори милі йшли узбіччям. Повз нас один за одним проїжджали автомобілі, і ми щоразу притискалися до краю, доки ті нас не минали. 

Джек мовчав. Коли ми вкотре відступили в кущі, щоб пропустити вантажівку, Джек сказав: 

— До дідька таке гуляння. Вертаймося до Гоґана. 

Ми піднялися стежкою, що здіймалася на пагорб, а потім вела через поля до ферми. З пагорба виднілося світло в будинку. Ми підійшли до ґанку — Гоґан стояв на порозі. 

— Гарно прогулялись? — запитав він. 

— Прекрасно, — відповів Джек. — Слухай, Гоґане, маєш щось випити? 

— Маю, — сказав Гоґан. — А що? 

— Принеси мені нагору, — попросив Джек. — Я сьогодні хочу заснути. 

— Як скажеш, тобі видніше, — мовив Гоґан. 

— Пішли нагору, Джеррі, — сказав Джек. 

Зайшовши до кімнати, Джек сів на ліжко, обхопивши голову руками. 

— Хіба то життя? — запитав він. 

Гоґан приніс кварту віскі і дві склянки. 

— Будеш імбирний ель? 

— Ти що, хочеш, щоб мене знудило? 

— Я просто запитав, — сказав Гоґан. 

— Вип’єш з нами? — запропонував йому Джек. 

— Ні, дякую, — відповів Гоґан і вийшов. 

— А ти, Джеррі? 

— Хіба один раз за компанію, — сказав я. 

Джек наповнив дві склянки. 

— Тримай, — сказав він. — Ну, тепер можна й посмакувати. 

— Може, розбавиш водою? — запитав я. 

— Ага, — сказав Джек. — Так буде краще. 

Ми мовчки ковтнули кілька разів. Джек хотів налити мені ще. 

— Не треба, — мовив я, — з мене досить. 

— Як хочеш, — сказав Джек. 

Тоді налив собі ще чималу порцію і додав води. Він трохи повеселішав. 

— Ну й хлопаки сьогодні приїжджали, — сказав він. — Взагалі не хочуть ризикувати. 

І трохи пізніше додав:  

— Ну, але вони мають рацію. Якого милого йти на ризик? 

— Будеш ще, Джеррі? — запитав він. — Давай, склади мені компанію. 

— З мене досить, Джеку, — відповів я. — Мені й так добре. 

— Ще раз, — сказав Джек. 

Його вже трохи розморило. 

— Ну добре, — відповів я. 

Джек хлюпнув у мою склянку тільки трохи, собі ж щедро налив. 

— Знаєш, — сказав він, — а я люблю випити. Якби не бокс, я би, певно, не просихав. 

— Ага, — кивнув я. 

— Багато я всього пропустив через той бокс, — мовив він. 

— Ти добре на ньому заробив. 

— Ну так, тому я ним і займаюсь. Але я стільки пропустив, Джеррі. 

— Ну що, наприклад? 

— Ну от візьми мою жінку, — сказав він. — Мене ніколи нема вдома. Думаєш, то добре для моїх дівчат? «Хто ваш тато?» — запитає їх якась подружка, з тих багатших. «Джек Бреннан». Нема тут нічого доброго для них. 

— Ну й до дідька то все, — відповів я. — Основне, щоб у них були гроші. 

— Чого-чого, а грошей їм точно вистачає, — мовив Джек. 

Він налив собі ще. Пляшка вже майже спорожніла. 

— Долий трохи води, — сказав я. 

Джек долив. 

— Ти собі й уявити не можеш, — промовив він, — як я сумую за своєю жінкою. 

— Уявляю. 

— Не уявляєш. Звідки тобі це знати? 

— Але на селі все ж ліпше, ніж у місті. 

— Мені вже начхати, де я, — сказав Джек. — Ти уявити собі не можеш, як воно. 

— Випий ще. 

— Я що — нахлявся? Мелю дурниці? 

— Та ні, все гаразд. 

— Ти не розумієш, як воно. Ніхто не розуміє. 

— Тільки твоя дружина, — сказав я. 

— Вона точно знає, — відповів Джек. — Точно. Вона знає, кажу тобі. Знає. 

— Долий трохи води, — сказав я. 

— Джеррі, — мовив Джек, — тобі ніколи не зрозуміти, як воно. 

Він набрався, як собака бліх. Сидів, витріщившись на мене. Дивився аж якось надто пильно. 

— Сьогодні ти точно заснеш, — мовив я. 

— Послухай, Джеррі, — сказав Джек. — Хочеш трохи підзаробити? Постав на Волкотта. 

— Га? 

— Послухай, Джеррі, — Джек опустив склянку на стіл. — Я тверезий, ти ж бачиш. Знаєш, скільки я на нього поставлю? П’ятдесят тисяч. 

— Та то купа грошей. 

— П’ятдесят тисяч, — повторив Джек. — Два проти одного. Я зароблю двадцять п’ять тисяч баксів. Постав і ти на нього, Джеррі. 

— Виглядає непогано, — сказав я. 

— Я і так його не поб’ю, — вів далі Джек. — Тут нема ніякого шахрайства. Як я можу його побити? То чому б на цьому не заробити? 

— Долий води, — сказав я. 

— Після цього бою я кидаю ту справу, — мовив Джек. — З мене досить. Він і так мене поб’є. То чому б на цьому не заробити? 

— Ага. 

— Я вже тиждень не сплю, — сказав Джек. — Кручуся всю ніч і думаю, аж голова тріщить. Я не можу спати, Джеррі. Ти не знаєш, як це, коли не можеш спати. 

— Ага. 

— Не можу спати — і все. Просто не можу заснути. Нащо було стільки років тримати себе в формі, якщо не можеш спати? 

— Ага. 

— Ти уявити собі не можеш, Джеррі, як воно, коли не можеш спати. 

— Долий води, — сказав я. 

Коло одинадцятої очі у Джека самі заплющились, і я вклав його в ліжко. Нарешті він дійшов до такого стану, в якому не міг не заснути. Я допоміг йому скинути одяг і лягти. 

— Тепер ти точно заснеш, Джеку, — сказав я. 

— Ага, — відповів Джек. — Тепер точно. 

— На добраніч, Джеку, — мовив я. 

— Добраніч, Джеррі, — відповів він. — Нема в мене більше друзів, крім тебе. 

— Ет, перестань, — відмахнувся я. 

— Нема в мене більше друзів, — повторив Джек, — тільки ти. 

— Спи вже, — сказав я. 

— Сплю, — відповів Джек. 

Унизу Гоґан сидів за столом у своєму кабінеті й читав газету. Він підняв голову. 

— Ну що, поклав свого друзяку спати? — запитав. 

— Він сам відключився. 

— Ліпше вже так, ніж взагалі ока не стулити, — зауважив Гоґан. 

— Це точно. 

— А тим спортивним писакам цього ніяк не втовкмачиш, — додав Гоґан. 

— Іду я теж спати, — сказав я. 

— Добраніч, — мовив Гоґан. 

Уранці я зійшов униз близько восьмої і поснідав. Гоґан уже тренував клієнтів в амбарі. Я пішов туди й дивився, як вони займаються. 

— Раз! Два! Три! Чотири! — рахував Гоґан. — Здоров, Джеррі! — сказав він. — Джек уже встав? 

— Ні. Ще спить. 

Я повернувся до своєї кімнати і спакував речі. Десь о пів на десяту я почув, як у сусідній кімнаті прокинувся Джек. Він спустився сходами, я пішов услід за ним. Джек снідав. Увійшов Гоґан і зупинився біля стола. 

— Як чуєшся, Джеку? — запитав я. 

— Непогано. 

— Добре спав? — поцікавився Гоґан. 

— Виспався, як має бути, — відповів Джек. — У роті гидко, але голова не тріщить. 

— Добре, — сказав Гоґан. — Значить, віскі було таке, як треба. 

— Допишеш до рахунку, — мовив Джек. 

— Коли ви хочете їхати до міста? — запитав Гоґан. 

— Перед обідом, — відповів Джек. — Тим потягом, що об одинадцятій. 

— Сідай, Джеррі, — сказав Джек. 

Гоґан вийшов. 

Я сів за стіл. Джек їв грейпфрут. Коли йому траплялась кісточка, він випльовував її на ложку і клав на тарілку. 

— По-моєму, я добряче набрався вчора ввечері, — мовив він. 

— Випив трохи віскі. 

— І намолов дурниць. 

— Та перестань. 

— Де Гоґан? — запитав Джек. 

Він уже закінчив із грейпфрутом. 

— У себе в конторі. 

— Що я там казав про ставки? — запитав Джек. 

Він колупався ложкою у грейпфруті. 

Прийшла служниця — принесла яєчню з шинкою і забрала грейпфрут. 

— Принесіть ще склянку молока, — сказав їй Джек. 

Вона вийшла. 

— Ти сказав, що поставив п’ятдесят тисяч на Волкотта, — мовив я. 

— Так і є, — відповів Джек. 

— Багатенько. 

— Не подобається мені та затія, — сказав Джек. 

— Може, щось зміниться. 

— Ні, — відповів Джек. — Йому той титул кров з носа потрібен. Ті спритники знають, на кому заробити. 

— Ніколи не знаєш, як буде. 

— Та ні. Йому потрібний титул. Він дорожчий йому за всякі гроші. 

— П’ятдесят тисяч — немала сума, — зауважив я. 

— Я все розрахував, — сказав Джек. — Я не можу виграти. Ти ж знаєш, що я ніяк не можу виграти. 

— Поки ти на ринзі, шанс є завжди. 

— Ні, — заперечив Джек. — Зі мною все скінчено. Це просто розрахунок. 

— Як ти чуєшся? 

— Непогано, — відповів Джек. — Мені треба було виспатись, і все. 

— То, може, ти добре виступиш. 

— О, я їм покажу, — сказав Джек. 

Після сніданку Джек замовив міжміську розмову з дружиною. Він стояв у будці й розмовляв. 

— Він уперше подзвонив їй за весь час, відколи тут тренується, — мовив Гоґан. 

— Він їй щодня пише. 

— Не дивно, — гмикнув Гоґан, — адже лист коштує тільки два центи. 

Гоґан попрощався з нами, і чорношкірий масажист Брюс відвіз нас на підводі до станції. 

— До побачення, містере Бреннан, — сказав Брюс на пероні. — Сподіваюсь, ви відірвете йому головешку. 

— Бувай, — відповів Джек. 

Він дав Брюсу два долари. Брюс добряче над ним попотів. Він здавався розчарованим. Джек перехопив мій погляд — я дивився на два долари у Брюсовій руці. 

— Рахунок усе покриває, — сказав він. — Гоґан брав з мене за масаж. 

Дорогою до міста Джек мовчав. Сидів у кутку, встромивши квиток за стрічку на капелюсі, й дивився у вікно. Раптом він обернувся до мене і сказав: 

— Я попередив жінку, що сьогодні заночую в «Шелбі», — мовив він. — Це відразу за рогом від «Ґардена». А завтра вранці піду додому. 

— Добра ідея, — відповів я. — А твоя дружина колись бачила тебе на рингу, Джеку? 

— Ні, — сказав Джек, — не бачила. 

Я подумав про те, якого побоїща він сподівається, якщо не хоче ввечері йти додому. 

Приїхавши до міста, ми взяли таксі до «Шелбі». З готелю вийшов хлопчик і взяв наші валізи, ми підійшли до стійки. 

— Скільки у вас коштують номери? — запитав Джек. 

— Є лише двомісні, — відповів портьє. — Можу запропонувати гарну кімнату за десять доларів. 

— Задорого. 

— Тоді двомісну за сім доларів. 

— З ванною? 

— Аякже. 

— Можеш переночувати зі мною, Джеррі, — сказав Джек. 

— Та ні, — відповів я, — я піду до зятя. 

— Я не кажу, щоб ти платив, — мовив Джек. — Просто не хочу викидати гроші на вітер. 

— Заповніть форму, будь ласка, — сказав портьє. 

Він прочитав наші прізвища. 

— Номер 238. Містер Бреннан. 

Ми піднялися ліфтом. Номер був великий і гарний: два ліжка і двері, що вели у ванну кімнату. 

— Непогано, — сказав Джек. 

Хлопчик, який провів нас нагору, розсунув занавіски й заніс наші валізи. Джек явно не збирався давати йому на чай, тому двадцять п’ять центів витягнув я. Ми помилися, і Джек запропонував піти кудись перекусити. 

Ми пообідали в ресторанчику Джиммі Гендлі. Там було багато знайомих хлопців. Ми вже майже поїли, коли ввійшов Джон і сів за наш столик. Джек майже весь час мовчав. 

— А як твоя вага, Джеку? — запитав його Джон. 

Джек наминав, аж за вухами лящало. 

— Можу навіть одягнутим важитись, — сказав Джек. 

Він ніколи не мав клопоту із зайвою вагою. Був вроджений середньоваговик і ніколи не гладшав. У Гоґана він, навпаки, схуд. 

— Це єдине, про що ти можеш не хвилюватися, — зауважив Джон. 

— Ага, єдине, — відповів Джек. 

Пообідавши, ми пішли в «Ґарден» важитися. Зважування призначили на третю, вага мала бути сто сорок сім фунтів. Замотавшись у рушник, Джек став на вагу. Стрілка не зрушила з місця. Волкотт щойно зважився і стояв неподалік — навколо нього юрмилися люди. 

— Ану подивимось, скільки ти важиш, Джеку, — сказав Фрідмен, агент Волкотта. 

— Добре, але тоді і його при мені зважте, — Джек мотнув головою у бік Волкотта. 

— Скинь рушника, — сказав Фрідмен. 

— Скільки там? — запитав Джек хлопців, які всіх зважували. 

— Сто сорок три фунти, — відповів товстун, який стояв коло ваги. 

— Добряче зігнав, Джеку, — мовив Фрідмен. 

— Тепер його зважте, — сказав Джек. 

Підійшов Волкотт. Широкоплечий блондин з руками, як у важковаговика. Зате ноги мав короткі. Джек був майже на півголови вищий за нього. 

— Здоров, Джеку, — сказав він. 

Обличчя його було пошрамоване. 

— Здоров, — відповів Джек. — Як чуєшся? 

— Добре, — мовив Волкотт. 

Він скинув обмотаного навколо пояса рушника і став на вагу. Таких широких плечей і спини я ще ні в кого не бачив. 

— Сто сорок шість фунтів і дванадцять унцій. 

Волкотт зійшов з ваги і вишкірився до Джека. 

— Що ж, — сказав йому Джон, — Джек на чотири фунти легший за тебе. 

— І буде ще легший, друже, — відповів Волкотт. — Іду щось перекушу. 

Ми вийшли з кімнати, Джек почав одягатися. 

— Міцний горішок, — сказав Джек. 

— Таке враження, що його вже не раз добряче відмолотили. 

— Ага, — кивнув Джек. — Його не важко вдарити. 

— Куди ти йдеш? — запитав Джон, коли Джек одягнувся. 

— Назад до готелю, — відповів той. — Ти про все подбав? 

— Так, — відповів Джон. — Там все зроблять як треба. 

— Піду трохи полежу, — сказав Джек. 

— Я зайду за тобою за чверть сьома — підемо повечеряємо. 

— Добре. 

Повернувшись до готелю, Джек скинув черевики й куртку і ліг на ліжко. Я сів за листа. Кілька разів обертався до нього, але Джек не спав. Він мовчки лежав і не ворушився, але час від часу розплющував очі. Врешті-решт сів на ліжку. 

— Зіграємо в крибедж, Джеррі? — запитав він. 

— Давай, — сказав я. 

Він пішов до валізи й витягнув карти й дошку для гри. Ми зіграли партію — я програв йому три долари. У двері постукали — ввійшов Джон. 

— Граєш з нами у крибедж, Джоне? — запитав його Джек. 

Джон поклав капелюха на стіл. Той промок до нитки. Куртка теж промокла. 

— Падає дощ? — запитав Джек. 

— Ллє як з відра, — відповів Джон. — Я взяв таксі, але там був такий затор, що я вийшов і пішов пішки. 

— Давай, зіграй з нами у крибедж, — сказав Джек. 

— Тобі час вечеряти. 

— Ні, — відповів Джек, — я ще не зголоднів. 

Тож вони півгодини пограли у крибедж — Джек виграв у нього півтора долара. 

— Ну, пора вечеряти, — мовив Джек. 

Він підійшов до вікна й визирнув на вулицю. 

— Дощ так і не перестав? 

— Ні. 

— То повечеряймо в готелі, — запропонував Джон. 

— Добре, — відповів Джек. — Зіграймо ще партію — хто програє, той платить за вечерю. 

За якийсь час Джек підвівся і сказав: «Вечеря за тобою, Джоне». Тоді ми зійшли вниз і повечеряли у просторій їдальні. 

Потім повернулися нагору, і Джек зіграв із Джоном ще партію у крибедж, вигравши в нього два з половиною долари. Джек був у доброму настрої. Джон мав при собі сумку з усім необхідним для поєдинку. Джек скинув сорочку й комірця і одягнув пуловер і светр, щоб не застудитися на вулиці, а боксерський костюм і халат поклав у сумку. 

— Готовий? — запитав його Джон. — Тоді я скажу, хай викличуть таксі. 

Невдовзі задзвонив телефон — таксі чекає. 

Ми спустилися ліфтом, перейшли через вестибюль, сіли в таксі й поїхали до «Ґардена». Ішов проливний дощ, але на вулиці юрмилося чимало люду. Усі квитки розкупили. Дорогою до роздягальні я побачив, що в залі ніде яблуку впасти. З верхніх рядів до рингу було не менш як півмилі. І повна темрява. Тільки над рингом світили прожектори. 

— Добре, що йде дощ, а то б вони призначили поєдинок на відкритому ринзі, — зауважив Джон. 

— Нічогенький натовп зібрали, — сказав Джек. 

— На такий поєдинок зійшлося б іще більше, тільки в «Ґардені» стільки не влізе. 

— Погоду наперед не вгадаєш, — мовив Джек. 

Джон підійшов до дверей роздягальні і зазирнув усередину. Джек сидів у халаті, склавши руки на грудях, і дивився у підлогу. Разом із Джоном прийшли два помічники. Вони виглядали з-за його плеча. Джек підняв голову. 

— Він вже вийшов? — запитав він. 

— Ага, щойно, — відповів Джон. 

Ми почали спускатися. Волкотт якраз заходив на ринг. Натовп голосно привітав його оплесками. Він переліз через канат, склав кулаки докупи й, усміхнувшись, помахав ними перед глядачами — спершу з одного боку рингу, потім з другого, — а тоді сів. Джек сходив униз між рядами — йому теж бурхливо плескали. Джек — ірландець, а ірландців завжди добре приймають. Так гаряче, як єврея чи італійця, ірландця у Нью-Йорку не вітатимуть, та все ж оплесків не шкодуватимуть. Джек піднявся на східці й зігнувся, щоб пролізти під канатом, коли Волкотт вийшов зі свого кутка й притримав канат, щоб Джек переліз. Глядачам це дуже сподобалось. Волкотт поклав руку Джекові на плече, і якусь мить вони так і стояли. 

— Підлизуєшся до публіки? — запитав Джек. — Забери з мого плеча свою чортову руку. 

— Поводься по-людськи, — відповів Волкотт. 

Публіка таке любить. Які ввічливі хлопці перед боєм! Як щиро вони бажають один одному удачі! 

Поки Джек обмотував собі руки, до нашого кутка підійшов Соллі Фрідмен, а Джон рушив до Волкотта. Джек просунув великого пальця у розріз в пов’язці, а тоді акуратно й рівно замотав собі руку. Я заклеїв кінець на зап’ясті липкою стрічкою і двічі обмотав її довкола кісточок пальців. 

— Агов, — сказав Фрідмен, — навіщо стільки стрічки? 

— Помацай, — відповів Джек. — Вона ж м’яка. Чого ти її жалієш? 

Фрідмен не відходить від Джека, доки той замотує другу руку, а коли один із помічників приносить рукавиці, я допомагаю йому натягнути їх і зав’язую. 

— Слухай, Фрідмене, — сказав Джек, — а звідки він, той Волкотт? 

— Не знаю, — відповів Соллі. — Нібито з Данії. 

— З Чехії, — мовив хлопака, який приніс рукавиці. 

Рефері викликав боксерів на середину рингу — Джек пішов. Волкотт теж вийшов, усміхаючись. Вони стали поруч, і рефері поклав їм обом руки на плечі. 

— Здоров був, підлизо, — сказав Джек Волкотту. 

— Поводься по-людськи. 

— А з якого дива ти називаєш себе Волкоттом? — запитав Джек. — Ти що, не в курсі, що той був негром? 

— Слухайте сюди… — сказав рефері й перелічив відомі всім правила. Раптом Волкотт урвав його. Він схопив Джека за руку і запитав: 

— А я можу вдарити, якщо він тримає мене отак? 

— Тримай руки при собі, — мовив Джек. — То тобі не кіно. 

Вони розійшлися кожен у свій куток. Я скинув халат із Джека, він сперся на канат, кілька разів зігнув ноги в колінах і натер підошви живицею. Ударили в гонг — Джек швидко обернувся й вийшов на ринг. Волкотт підійшов до нього, вони торкнулись рукавицями, і щойно Волкотт опустив руки, як Джек двічі ударив лівою йому по обличчю. Ліпшого боксера, ніж Джек, годі було знайти. Волкотт посунув на нього, весь час притискаючи підборіддя до грудей. Він — майстер коротких бокових ударів і тримає руки доволі низько. Знає тільки одне: добратися до супротивника і вдарити. Та щоразу, як він наближається, Джек лупить його лівою в лице. Він робить це немовби машинально. Просто піднімає ліву — і вона тут же потрапляє Волкотту в обличчя. Три чи чотири рази Джек підносить і праву руку, але Волкотт перехоплює удар плечем або головою. Точно так, як усі любителі бокових ударів. Він боїться тільки одного: щоб його самого так не вдарили. Прикривається всюди, де йому можуть зацідити. А удари лівою по обличчю його не хвилюють. 

Наприкінці четвертого раунду від Джекових ударів у нього вже текла кров і все лице було розбите, але щоразу, як Волкотт підступав до Джека, він так сильно його лупив, що у Джека під ребрами по обидва боки виступили великі червоні плями. Щоразу, як він підступав, Джек утримував його, а тоді бив знизу вільною рукою, тоді як Волкотт, коли випадала нагода, так гамселив Джека по корпусу, що аж на вулицю було чути. Удари в нього були богатирські. 

Так тривало ще три раунди. Вони не розмовляли. Весь час працювали. Ми теж добре працювали над Джеком між раундами. Він здавався млявим, але, зрештою, Джек ніколи не був жвавий на рингу. Мало рухався, машинально працюючи лівою рукою. 

Вона була немов прив’язана до Волкоттового лиця, і, щоб ударити, Джекові треба було тільки захотіти. У близькому бою Джек завжди спокійний і даремно не тратить сил. Він знає, як битися на короткій відстані, і вміє відхилятися від ударів. Коли поєдинок відбувався у нашому кутку, я бачив, як він стримав Волкотта, вивільнив праву руку, повернув її і знизу зацідив йому по носі нижньою частиною рукавиці. У Волкотта з розбитого носа юшила кров — він сперся Джекові на плече, немов хотів обмастити його своєю кров’ю, а тоді Джек різко те плече підняв і ще раз дав йому по носі, а тоді відвів униз праву руку і знову йому зацідив. 

Волкотт був злий як чорт. Наприкінці п’ятого раунду він ненавидів Джека усіма фібрами своєї душі. Джек не злився, тобто був не лютіший, ніж завжди. Він, звісно, любив доводити своїх супротивників до шаленства. Саме тому Джек так ненавидів Річі Льюїса. Він так і не зміг йому допекти. Річі Льюїс завжди мав напохваті два-три нові брудні прийоми, яких Джек не знав. Поки Джек був повен сил, йому нічого не загрожувало. Волкотта він, звісно, збив на квасне яблуко. Найсмішніше те, що збоку здавалося, нібито Джек веде чесний класичний бій. А все тому, що він і таке вмів утнути. 

Після сьомого раунду Джек сказав: 

— Моя ліва поважчала. 

З того моменту він почав здаватись. Спершу це було непомітно. Однак тепер поєдинок вів уже не він, а Волкотт, а Джек опинився в халепі, а не в повній безпеці. Він більше не міг стримувати його лівою. На перший погляд, нічого не змінилося, але якщо раніше Волкоттові удари його минали, то тепер вони сипалися на нього. Той кілька разів щодуху зацідив йому по корпусу. 

— Який раунд? — запитав Джек. 

— Одинадцятий. 

— Я більше не можу, — мовив Джек. — Ноги не тримають. 

Волкотт хоч і лупцював його, але не сильно. Так, наче гравець у бейсболі ловить м’яча, забираючи на себе частину удару. Але тепер Волкотт почав бити по-справжньому. Він махав кулаками, наче машина. Джек старався блокувати його удари. Збоку було непомітно, яке то побоїще. У перерві між раундами я масував Джеку ноги. М’язи дрижали під моїми руками весь час, поки я їх розтирав. Він мало не падав з ніг. 

— Ну як? — обернувся він до Джона, його обличчя розпухло. 

— Він веде. 

— Я протримаюсь, — сказав Джек. — Не хочу, щоб той бик мене поклав. 

Усе йшло точнісінько так, як він передбачав. Він знав, що не зможе перемогти Волкотта. Йому бракувало сил. Але нічого. З грошима все гаразд, тепер він мусить завершити бій так, як треба. Він не хотів нокауту. 

Ударили в гонг, і ми підштовхнули Джека на ринг. Він поволі вийшов на середину. Волкотт услід за ним. Джек ударив йому в обличчя лівою, Волкотт прийняв удар, тоді підступив ближче й почав лупцювати Джека по корпусу. Джек спробував його утримати, але то було те саме, що намагатися стримати циркулярну пилку. Джек вирвався і хотів зацідити йому правою, але промахнувся. Волкотт ударив його лівою, і Джек упав. Упав на руки й коліна і дивився на нас. Рефері почав рахувати. Джек дивився на нас і хитав головою. Коли рефері дійшов до восьми, Джон дав йому знак. За ревищем публіки нічого не було чути. Джек встав. Рахуючи, рефері весь час тримав однією рукою Волкотта. 

Коли Джек став на ноги, Волкотт посунув на нього. 

— Вважай, Джиммі, — крикнув до нього Соллі Фрідмен. 

Волкотт наблизився до Джека, не зводячи з нього очей. Джек ударив його лівою. Волкотт тільки мотнув головою. Він притиснув Джека до каната, зміряв його поглядом, а тоді лівою легко вдарив у голову, а правою щосили і якомога нижче зацідив по корпусу. Він поцілив дюймів на п’ять нижче пояса. Я думав, що у Джека вискочать очі. Вони аж на лоба полізли. Рот розтулився. 

Рефері схопив Волкотта. Джек ступив крок уперед. Якщо він упаде, то потягне за собою і свої п’ятдесят тисяч. Він ішов так, ніби в нього от‑от виваляться кишки. 

— Удар не був низький, — сказав він. — Просто так вийшло. 

Натовп так шаленів, що годі було щось почути. 

— Все нормально, — мовив Джек. 

Вони стояли просто перед нами. Рефері подивився на Джона й похитав головою. 

— Іди сюди, довбаний поляку, — сказав Джек Волкотту. 

Джон перехилився через канат. Він уже тримав напоготові рушника. Джек стояв за крок від каната. Він ступив уперед. Я бачив, що з його обличчя ллється піт, так наче його хтось викрутив, — по носі стікала велика краплина. 

— Давай, бийся, — мовив Джек до Волкотта. 

Рефері глянув на Джона й махнув Волкоттові. 

— Іди, бицюро ти такий, — сказав рефері. 

Волкотт вийшов. Він розгубився. Не думав, що Джек витримає. Той ударив його лівою. Натовп шаленів. Вони були просто навпроти нас. 

Волкотт двічі його вдарив. Я ще ніколи не бачив такого лиця, як у Джека тієї миті — такого страшного виразу! Він тримався з останніх сил, тримав своє тіло — і його зусилля відображалися на обличчі. Він весь час зосереджено напружував м’язи там, куди вціляли удари. 

А тоді почав лупити. Його обличчя мало моторошний вигляд. Він бив Волкотта здалеку, низько опустивши руки. Волкотт затулявся, а Джек тим часом гамселив його боковими ударами по голові. Потім розмахнувся і зацідив лівою у пах, а правою — туди, куди Волкотт ударив його. Набагато нижче пояса. Волкотт упав, схопився за те місце, перевернувся на бік і скорчився. 

Рефері схопив Джека і штовхнув його в куток. Джон застрибнув на ринг. У залі стояло ревище. Рефері порадився з боковими суддями, тоді на ринг піднявся конферансьє з мегафоном і оголосив: «Волкотт переміг. Заборонений удар». 

Рефері розмовляв із Джоном. Він сказав: 

— А що я міг вдіяти? Джек не хотів визнати забороненого удару. А потім уже сам не знав, що робить, і сам його занизько вдарив. 

— Він би й так програв, — відповів Джон. 

Джек сидів на стільці. Я стягнув з нього рукавиці, і він підпер голову руками. Так його лице виглядало ліпше. 

— Іди вибачся перед ним, — шепнув йому на вухо Джон. — Людям сподобається. 

Джек встав — його обличчям котився піт. Я накинув на нього халат, і він, притиснувши під халатом руку до живота, перейшов через ринг. Волкотта вже підняли й приводили до тями. У його кутку товклося багато людей. До Джека ніхто ні слова не промовив. Він схилився над Волкоттом. 

— Вибач, — сказав Джек. — Я не хотів тебе так вдарити. 

Волкотт промовчав. На ньому не було лиця. 

— Що ж, тепер ти чемпіон, — мовив Джек. — Сподіваюся, це тебе тішить. 

— Дай йому спокій, — сказав Соллі Фрідмен. 

— Здоров був, Соллі, — відказав Джек. — Вибач, що я так вдарив твого хлопця. 

Фрідмен глянув на нього і нічого не сказав. 

Джек повернувся у свій куток дивною ходою, мов спотикаючись на кожному кроці; ми допомогли йому перелізти через канат, провели його попри столи репортерів і далі через прохід. 

Багато хто з глядачів хотів поплескати Джека по спині. А той, у своєму халаті, пробирався через натовп до роздягальні. На Волкотта тим часом чекала народна любов і слава. Отак у «Ґардені» вигравали гроші. 

Коли ми добралися до роздягальні, Джек ліг і заплющив очі. 

— Зараз їдемо в готель і викличемо лікаря, — сказав Джон. 

— У мене кишки вогнем горять, — мовив Джек. 

— Пробач мені, Джеку, — сказав Джон. 

— Та нічого, — відповів той. 

Він далі лежав із заплющеними очима. 

— А вони таки хотіли обвести нас навколо пальця, — сказав Джон. 

— Твої друзяки Морґан і Стайнфелт, — мовив Джек. — Хороші в тебе друзі. 

Він лежав, уже розплющивши очі. Лице його досі було скривлене й моторошне. 

— Коли на кону стільки грошей, голова так швидко варить, що аж дивно, — сказав Джек. 

— Молодчина, Джеку, — відказав Джон. 

— Ет, — відмахнувся той. — Дурниці. 

Просте запитання 

Надворі снігу насипало аж по вікна. Сонячне проміння проникало крізь шибку й падало на карту, що висіла на стіні зі соснових дощок. Сонце стояло високо, і промені проходили над сніговими заметами. Перед хатиною була викопана траншея, і кожного ясного дня сонце, відбиваючись від стіни, падало на сніг, підтоплювало його і розширювало траншею. Був кінець травня. Майор сидів за столом біля стіни. Його ад’ютант сидів за сусіднім столом. 

Довкола майорових очей — там, де окуляри захищали обличчя від сонця на снігу, — залягли два білі кола. Решта лиця спеклась на сонці, потім засмагла, а тоді знову спеклась через засмагу. Ніс напух — на місці пухирів лущилася шкіра. Працюючи над паперами, майор вмочував пальця лівої руки у блюдце з олією і змащував нею лице, легенько торкаючись його самими кінчиками пальців. Він акуратно витер пальці об край блюдця, щоб на них залишилась тільки тонка плівка олії, і, помастивши чоло й щоки, обережно намазав олією носа. Закінчивши, майор підвівся, узяв блюдце з олією і пішов до кімнатки, де він спав. 

— Піду подрімаю, — сказав він ад’ютантові. У тому війську ад’ютанти не мали офіцерського звання. — А ти закінчи роботу. 

— Добре, signor maggiore^[38], — відповів ад’ютант. 

Він відхилився на спинку крісла й позіхнув. Витягнув з кишені пальта книжку в паперовій обгортці й розгорнув її, потім поклав на стіл і запалив люльку. Нахилився над книжкою, пахкаючи люлькою. Тоді згорнув її і поклав назад до кишені. Надто багато паперів ще треба передивитись. Доки з тим не закінчить, задоволення від читання буде мало. Надворі сонце вже зайшло за гору й більше не світило на стіну. Увійшов солдат і підкинув у пічку нерівно порубаних соснових гілляк. 

— Не шуми, Пініне, — сказав йому ад’ютант. — Майор спить. 

Пінін був ординарець майора, смаглявий молодий хлопчина. Він акуратно поклав гілляки в пічку, зачинив дверцята й вийшов. Ад’ютант повернувся до своїх паперів. 

— Тонані! — гукнув майор. 

— Signor maggiore? 

— Пришли до мене Пініна. 

— Пініне! — крикнув ад’ютант. 

Пінін увійшов до кімнати. 

— Тебе кличе майор, — сказав ад’ютант. 

Пінін пройшов через кімнату до дверей, які вели до майорової спальні. Постукав у напівпрочинені двері:  

— Signor maggiore? 

— Заходь, — почув майорові слова ад’ютант, — і зачини двері. 

Майор лежав на ліжку у своїй кімнаті. Пінін підійшов до нього. Майор поклав голову на рюкзак, напханий запасним одягом, що був йому замість подушки. Його витягнуте, обпечене, намащене олією лице дивилося на Пініна. Руки лежали на ковдрі. 

— Скільки тобі років? Дев’ятнадцять? — запитав він. 

— Так, signor maggiore. 

— Ти колись був закоханий? 

— Не розумію, signor maggiore. 

— Ну, закоханий — у дівчину? 

— Я бував з дівчатами. 

— Я не це мав на увазі. Я питаю, чи ти колись був закоханий в якусь одну дівчину? 

— Так, signor maggiore. 

— І досі її кохаєш? Чому ти тоді нічого їй не пишеш? Я читаю всі твої листи. 

— Я кохаю її, — відповів Пінін, — але листів їй не пишу. 

— Точно? 

— Точно. 

— Тонані, — сказав майор, не підвищуючи голосу, — ти мене чуєш? 

З сусідньої кімнати ніхто нічого не відповів. 

— Не чує, — мовив майор. — Ти точно впевнений, що кохаєш її? 

— Точно. 

— І… — зиркнув на нього майор, — впевнений, що тебе ще не зіпсували? 

— Не розумію, що то значить — «зіпсували». 

— Добре, — сказав майор. — Не задирай носа. 

Пінін утупився в підлогу. Майор подивився на його смагляве обличчя, зміряв очима з голови до ніг, перевів погляд на руки. Потім серйозно запитав: 

— І ти точно не хочеш… — майор замовк. 

Пінін дивився в підлогу. 

— Тебе точно не тягне… 

Пінін дивився в підлогу. Майор відхилився на рюкзак і усміхнувся. Йому аж на душі відлягло: життя в армії й без того надто складне. 

— Добрий ти хлопець, — сказав він. — Добрий хлопець, Пініне. Але не задирай носа і пильнуй, щоб хтось інший тебе не вхопив. 

Пінін стояв біля ліжка й не ворушився. 

— Не бійся, — мовив майор. Його руки лежали на ковдрі. — Я тебе не зачеплю. Можеш вернутися у свою чоту, якщо хочеш. Але краще залишайся моїм помічником. Так менше шансів, що тебе вб’ють. 

— Вам чогось треба від мене, signor maggiore? 

— Ні, — відповів майор. — Іди і займайся, чим ти там займався. Дверей за собою не зачиняй. 

Пінін вийшов, залишивши двері прочиненими. Ад’ютант провів його поглядом, коли він, спотикаючись, пройшов через кімнату надвір. Пінін почервонів і рухався не так, як тоді, коли приніс дров для вогню. Ад’ютант глянув йому вслід і посміхнувся. Пінін повернувся зі ще одним оберемком гілляк. Майор лежав на ліжку й розглядав обягнуту тканиною каску й окуляри, що висіли на гвіздку на стіні, — він чув, як той ходить кімнатою. «От чортяка, — подумав він. — Цікаво, чи він мені не збрехав». 

Десятеро індіанців 

Нік повертався пізно ввечері з міста зі святкування Дня Незалежності у великому фургоні разом із Джо Ґарнером та його сім’єю — дорогою вони натрапили на узбіччі на дев’ятьох п’яних індіанців. Він запам’ятав, що їх було дев’ять, бо Джо Ґарнер, їдучи в сутінках, зупинив коней, вистрибнув на дорогу й відтягнув з колії одного. Той спав, зарившись лицем у пісок. Джо затягнув його в кущі й заліз назад у фургон. 

— То вже дев’ятий, — сказав Джо, — відколи ми виїхали з міста. 

— От індіанці, — мовила місіс Ґарнер. 

Нік сидів ззаду разом із двома синами Ґарнерів. Він визирнув з фургона подивитися на індіанця, що його Джо відтягнув з дороги. 

— То не Біллі Тейблшо? — запитав Карл. 

— Ні. 

— А штани такі, як у Біллі. 

— Всі індіанці ходять у таких штанах. 

— Я взагалі не бачив, що то за один, — мовив Френк. — Тато так скоро скочив на дорогу й назад, що я не встиг нічого побачити. Я подумав, що він змію переїхав. 

— Сьогодні таких змій багацько буде, тільки звати їх індіанці, — сказав Джо Ґарнер. 

— От індіанці, — мовила місіс Ґарнер. 

Вони рушили далі. Дорога відгалужувалася вбік і піднімалася вгору. Коні ледь тягнули фургон — хлопці злізли і йшли пішки поряд. Дорога була піщана. На вершині пагорба, коло школи, Нік озирнувся. Він побачив вогні Петоскі, а далі, по той бік затоки Літтл-Траверс-Бей, світився Гарбор-Спрінґз. Вони знову позалазили у фургон. 

— Добре було би гравію підсипати на цю ділянку, — сказав Джо Ґарнер. 

Фургон їхав дорогою через ліс. Джо з місіс Ґарнер сиділи спереду. Нік сидів між хлопцями. Дорога вивела їх на галявину. 

— Це тут тато скунса переїхав. 

— Та ні, там далі. 

— Яка різниця? — озвався Джо, не повертаючи голови. — Все одно, де того скунса переїхати — хоч тут, хоч там. 

— Я бачив вчора ввечері двох скунсів, — сказав Нік. 

— Де? 

— Внизу, коло озера. Вони шукали на березі дохлу рибу. 

— То, певно, були єноти, — зауважив Карл. 

— Скунси. Я вмію відрізнити скунса від єнота, повір. 

— Ну ясно, — мовив Карл. — В тебе ж дівчина індіанка. 

— Перестань, Карле, — сказала місіс Ґарнер. 

— А вони так само тхнуть. 

Джо Ґарнер розреготався. 

— Не смійся, Джо, — мовила місіс Ґарнер. — Я не дозволю Карлу молоти такі дурниці. 

— Ти справді зустрічаєшся з індіанкою, Нікі? — запитав Джо. 

— Ні. 

— Не вір йому, тату, — сказав Френк. — Він ходить з Пруденс Мітчелл. 

— Неправда. 

— Кожен божий день до неї бігає. 

— Не бігаю, — відповів Нік, сидячи в темряві між двома хлопчиськами; в душі йому було приємно, що його дражнять через Пруденс Мітчелл. — Я з нею не зустрічаюсь. 

— Ну-ну, розповідай комусь іншому, — сказав Карл. — Я їх щодня разом бачу. 

— А Карл не має дівчини, — мовила його мати, — навіть індіанки. 

Карл мовчав. 

— У Карла нічого не виходить з дівчатами, — сказав Френк. 

— Заткнись! 

— Ну й молодець, Карле, — мовив Джо Ґарнер. — Дівчата ще ні одного чоловіка до добра не довели. Подивись на свого тата. 

— Хто б казав, — фургон хитнуло, і місіс Ґарнер посунулась ближче до Джо. — Забув, скільки в тебе свого часу дівчат було? 

— З індіанками тато точно не водився. 

— Ти звідки знаєш? — відповів Джо. — А ти, Ніку, ліпше пильнуй Пруді. 

Дружина щось шепнула йому на вухо, і Джо засміявся. 

— З чого ти смієшся? — запитав Френк. 

— Не кажи, Ґарнере, — застерегла його дружина. 

Джо знову розсміявся. 

— Хай собі Нікі водиться з Пруденс, — мовив Джо Ґарнер. — В мене й так гарна жінка. 

— О, так би й зразу, — сказала місіс Ґарнер. 

Коні ледь тягнули фургон на піщаній дорозі. Джо ляснув їх у темряві батогом. 

— Ну, пішли! Завтра ще тяжче буде тягнути. 

Вони спускалися вниз із пагорба, фургон хитало з боку в бік. Біля ферми всі вийшли. Місіс Ґарнер відчинила двері, зайшла всередину й повернулась із ліхтарем. Карл з Ніком зняли з фургона багаж. Френк пересів наперед, щоб завести фургон до стайні й розпрягти коней. Нік піднявся сходами і відчинив двері на кухню. Місіс Ґарнер розкладала в печі вогонь. Вона обернулась, не перестаючи поливати дрова гасом. 

— Добраніч, місіс Ґарнер, — сказав Нік. — Дякую, що підкинули. 

— Та нема за що, Нікі. 

— Я дуже добре розважився. 

— Ми завжди раді тебе бачити. Може, повечеряєш з нами? 

— Дякую, але тато вже, певно, чекає на мене. 

— Ну, тоді мусиш іти. Скажеш Карлу, щоб прийшов до мене, добре? 

— Добре. 

— Добраніч, Нікі! 

— Добраніч, місіс Ґарнер. 

Нік вийшов з подвір’я і рушив до хліва. Джо з Френком доїли корів. 

— Добраніч, — сказав Нік. — Весело я погуляв. 

— Добраніч, Ніку, — відповів Джо Ґарнер. — На вечерю не лишаєшся? 

— Не виходить. Передайте Карлу, що його мама кличе. 

— Добре. На добраніч, Нікі. 

Нік босоніж пішов стежкою через луг, який простягався за хлівом. Стежка була гладенька, прохолодна роса торкалася босих ніг. Він переліз через паркан по той бік лугу, перейшов через яр, намочивши ноги у багні, а тоді дерся нагору через буковий ліс, аж поки не побачив вогники в хатині. Перескочив через загорожу й підійшов до ґанку. Через вікно було видно, що тато сидить за столом і читає при світлі великої лампи. Нік відчинив двері й зайшов до хати. 

— Ну як, Нікі? — запитав тато. — Гарно відпочив? 

— Ага, дуже. Веселе було свято. 

— Голодний? 

— Питаєш! 

— А де твої черевики? 

— Я забув їх у фургоні в Ґарнерів. 

— Ну, йдемо на кухню. 

Тато пішов уперед із лампою. Зупинився і підняв покришку з льодовні. Нік зайшов у кухню. Тато приніс кавалок холодної курятини на тарілці й глечик молока і поставив їх на столі перед Ніком. Лампу теж опустив поряд. 

— Є ще шматок пирога, — сказав він. — Чи тобі й того вистачить? 

— То й так забагато. 

Тато сів на стільчик біля накритого цератою стола. На кухонній стіні від нього відбивалася велика тінь. 

— Хто виграв? 

— Петоскі. П’ять — три. 

Тато сидів і дивився, як він їсть, потім налив йому з глечика молока. Нік випив і витер рота серветкою. Тато сягнув рукою до полиці по пиріг. Відрізав Нікові великий шматок. Пиріг був з чорницями. 

— А ти що робив, тату? 

— Ходив рано рибалити. 

— Піймав щось? 

— Самих окунів. 

Тато сидів і дивився, як Нік їсть пирога. 

— А після обіду чим займався? — запитав Нік. 

— Прогулявся повз індіанський табір. 

— Бачив когось? 

— Всі індіанці поїхали до міста пиячити. 

— Що, взагалі нікого не бачив? 

— Хіба твою подружку Пруді. 

— Де? 

— Вона була в лісі з Френком Вошберном. Я випадково на них наткнувся. По-моєму, їм було весело. 

Тато дивився кудись убік. 

— А що вони робили? 

— Та я особливо не роздивлявся. 

— Скажи мені — що вони робили? 

— Не знаю, — мовив тато. — Я просто чув, що вони там вовтузились. 

— А звідки ти знаєш, що то вони? 

— Бо я бачив. 

— Ти ж тільки що сказав, що не бачив їх. 

— Та ні, бачив. 

— З ким вона була? — запитав Нік. 

— З Френком Вошберном. 

— А вони… а вони… 

— Що «вони»? 

— Вони були щасливі? 

— Та ніби. 

Тато встав з-за стола і вийшов з кухні на вулицю. Коли він повернувся, Нік сидів, утупившись у тарілку. Видно було, що він плакав. 

— Хочеш ще? — тато взяв ножа, щоб врізати кавалок пирога. 

— Ні, — відповів Нік. 

— З’їж іще шматок. 

— Дякую, не хочу. 

Тато поприбирав посуд зі стола. 

— А де саме вони були? — запитав Нік. 

— За табором. 

Нік сидів, утупившись в тарілку. 

— Ліпше йди спати, Ніку, — мовив тато. 

— Добре. 

Нік пішов до своєї кімнати, роздягнувся і заліз у ліжко. Він чув татові кроки у вітальні. Лежав на ліжку, заховавши лице у подушку. 

«Моє серце розбите, — подумав він. — Мені так погано: напевно, моє серце розбите». 

За якийсь час він почув, що тато загасив лампу й пішов у свою кімнату. Він почув, як вітер зашумів у кронах дерев на вулиці, і відчув, як з дверей повіяло прохолодою. Він ще довго лежав, уткнувшись лицем у подушку, аж доки не перестав думати про Пруденс і врешті не заснув. Прокинувшись серед ночі, він почув, як вітер шелестить у ялинках за хатою і як хвилі накочуються на берег озера, а тоді знову задрімав. Уранці дув сильний вітер, високі хвилі набігали на узбережжя, і минуло багато часу, поки він згадав, що серце його розбите. 

Канарка в подарунок 

Потяг швидко промчав повз довгий цегляний будинок із садком і чотирма товстими пальмами, під якими в затінку стояли столи. З другого боку простягалося море. Потім колія пішла через улоговину зі схилами з рудого каменю та глини, і море лиш зрідка миготіло далеко внизу, між скелями. 

— Я купила її в Палермо, — сказала американка. — Ми стояли там тільки годину, у неділю зранку. Продавець хотів, щоб йому заплатили в доларах, і я дала йому півтора долара. Вона чудесно співає. 

У поїзді було задушливо; у спальному купе теж душно. Крізь прочинене вікно навіть вітерець не віяв. Американка опустила занавіску — тепер моря взагалі не було видно, не те що зрідка. Навпроти були засклені двері, далі коридор і прочинене вікно, а за ним — запорошені дерева, лискуча дорога і рівні виноградники на тлі сірих пагорбів. 

З десятків високих димарів тягнувся дим — почався Марсель; потяг сповільнив ходу і однією з численних колій в’їхав на вокзал. Він стояв у Марселі двадцять п’ять хвилин; американка купила «Дейлі мейл» і маленьку пляшку мінеральної води. Вона трохи пройшлась уздовж перону, але далеко від вагона не відходила, бо в Каннах, де вони зупинялись на дванадцять хвилин, потяг рушив без сигналу, і вона ледве встигла застрибнути в останній момент. Американка трохи недочувала і хвилювалась, що, може, потяг і дав сигнал про те, що рушає, але вона його не почула. 

Потяг покинув залізничний вокзал у Марселі, і тепер, озирнувшись, можна було побачити не лише колії та димарі, а й саме місто, гавань, кам’янисті пагорби за нею і останні відблиски сонця на воді. У сутінках потяг проминув ферму, що горіла посеред поля. На узбіччі стояли автівки, з будинку повиносили ковдри з подушками та інші речі й покидали на полі. За пожежею спостерігало багато людей. Коли стемніло, потяг прибув до Авіньйона. Пасажири виходили й заходили. Французи, які поверталися до Парижа, купували свіжі французькі газети в кіоску. На пероні стояли чорношкірі солдати. Вони були вбрані в коричневі мундири, високі, з лискучими від електричного світла обличчями. Їхні лиця були чорні-пречорні, а самі вони такі височезні, що з вікна їх ледве було видно на повний зріст. Коли потяг від’їжджав з Авіньйона, негри так і стояли на пероні. З ними був низький білошкірий сержант. 

У спальному купе провідник опустив три полиці й застелив їх. Уночі американка не спала, бо потяг був rapide^[39], а вона боялася швидкої їзди серед ночі.Американка лежала на полиці коло вікна. Канарку з Палермо поставили у накритій тканиною клітці подалі від протягу, в коридорі, що вів до вбиральні. За дверима купе світилося блакитне світло, потяг мчав крізь ніч, а американка не спала й чекала, що він от‑от перекинеться. 

Уранці потяг наближався до Парижа; американка вийшла із вбиральні, свіжа, бадьора — дарма що не спала, — типова жителька Америки середнього віку, і, скинувши тканину з клітки й повісивши клітку на сонці, пішла до вагона-ресторану снідати. Коли вона повернулася до купе, полиці вже склали, перетворивши їх на сидіння, канарка стріпувала пір’ячко на сонці, що проникало крізь відчинене вікно, а потяг під’їжджав до Парижа. 

— Вона любить сонечко, — сказала американка. — Зараз заспіває. 

Канарка, стріпнувшись, взялася чистити пір’ячко. 

— Мені завжди подобалися пташки, — мовила американка. — Цю я везу додому для своєї донечки. О, заспівала! 

Канарка защебетала — пір’ячко в неї на шийці настовбурчилось, — а тоді опустила дзьобика й знов узялася чиститись. Потяг переїхав через річку і проминув доглянутий ліс. Проїхав через численні паризькі передмістя. Там їздили трамваї, а на стінах, повз які проїжджав потяг, висіли оголошення: «Бель Жардіньєр», «Дюбоне», «Перно». Усе, що він проминав на своєму шляху, мало такий вигляд, мов було натщесерце. Спочатку я не прислухався до американки, яка розмовляла з моєю дружиною. 

— Ваш чоловік теж американець? — запитала вона. 

— Так, — відповіла моя дружина. — Ми обоє американці. 

— А я думала — англійці. 

— Ні-ні. 

— Це, мабуть, тому, що я ношу шлейки, — зауважив я. 

Я хотів, було, сказати, «підтяжки», але в останню секунду вимовив «шлейки», щоб звучало в англійському дусі. Американка мене не почула. Вона й справді була глуха, читала по губах, а я сказав це, не глянувши на неї. Я дивився у вікно. Вона далі балакала з моєю дружиною. 

— Я така рада, що ви американці. Кращого чоловіка за американця не знайдеш, — говорила вона. — Ось чому ми покинули Європу, скажу я вам. У Веве моя донька закохалася, — вона замовкла. — Вони шалено кохали одне одного, — вона знову вмовкла. — Я, звісно, її звідти забрала. 

— І як — вона його забула? — запитала моя дружина. 

— Не думаю, — відповіла американка. — Вона нічого не їсть і майже не спить. Я пробувала її зацікавити всім, чим можна, але марно. Їй усе байдуже. Але я не дозволю, щоб вона вийшла за іноземця, — вона замовкла. — Один мій добрий знайомий сказав мені: «З іноземця не вийде хорошого чоловіка для американки». 

— Ага, — відповіла моя дружина. — Мабуть, не вийде. 

Американка зауважила, що в моєї дружини дуже гарне пальто, і виявилось, що вона вже двадцять років замовляє своє вбрання у тому ж maison de couture^[40] на Рю-Сент-Оноре. Вони мають усі її мірки, а vendeuse^[41] знає її та її смаки, підбирає їй сукні й висилає їх до Америки. Вони приходять на пошту неподалік від її будинку в передмісті Нью-Йорка — там їх розпаковують та оцінюють, і митний збір ніколи не буває високий, бо сукні завжди дуже прості й без золотої тасьми чи оздоб, що дорого виглядають. Перед цією vendeuse на ім’я Тереза з нею працювала інша vendeuse — Амелі. За двадцять років тільки ці дві. Couturier^[42] не змінився. Зате ціни зросли. Втім, курс обміну покриває різницю. Тепер вони зняли мірки і з її доньки. Вона вже виросла, тож навряд чи вони з часом зміняться. Потяг під’їжджав до Парижа. Укріплення зрівняли з землею, але трава досі не виросла. На коліях стояло багато вагонів: коричневі дерев’яні вагони-ресторани й коричневі дерев’яні вагони-купе, що вирушать до Італії о п’ятій по обіді, якщо той потяг і тепер їде о п’ятій; до них були причеплені таблички «Париж — Рим»; а ще там були вагони з лавками на дахах, які у певні години ходили з міста до передмістя і назад, напхом напхані людьми, що позаймали всі місця всередині і на даху — якщо так і тепер їздили; а повз вікна потяга пролітали тим часом білі стіни й численні вікна будинків. Усе було мов натщесерце. 

— Найкращі чоловіки — американці, — мовила американка моїй дружині. 

Я знімав на підлогу валізи. 

— Якщо виходити заміж, то тільки за американця. 

— А коли ви покинули Веве? — запитала моя дружина. 

— Два роки тому восени. Цю канарку якраз доньці і везу. 

— Ваша донька закохалася у швейцарця? 

— Так, — відповіла американка. — Він був з прекрасної родини у Веве. Збирався стати інженером. Вони там і зустрілися. Довго гуляли разом. 

— Я колись була у Веве, — сказала моя дружина. — Ми їздили туди на медовий місяць. 

— Справді? Гарно, мабуть, провели час. Але я, звісно, подумати не могла, що вона закохається в нього. 

— Там справді дуже гарно, — відповіла моя дружина. 

— Ага, — кивнула американка. — Дуже. А де ви там мешкали? 

— У «Трьох коронах», — мовила моя дружина. 

— Чудовий старий готель, — сказала американка. 

— Ага, — відповіла моя дружина. — У нас був хороший номер, і восени там чудово. 

— О, то ви восени там були? 

— Ага, — відповіла моя дружина. 

Ми проїжджали повз аварію — зіткнулися три вагони. Стінки зім’ялися, дах просів. 

— Дивіться, — сказав я. — Аварія. 

Американка визирнула з вікна й побачила останній вагон. 

— Саме цього я всю ніч і боялася, — промовила вона. — Деколи в мене буває жахливе передчуття. Більше ніколи не їхатиму вночі швидкісним. Мусять бути й інші зручні потяги, які не мчать так швидко. 

Потяг в’їхав під накриття Ліонського вокзалу і зупинився, до вікон підійшли носильники. Я передав сумки через вікно, ми вийшли на довгий тінистий перон, і американка довірилась одному з трьох чоловіків із агентства «Кук», який сказав: «Хвилиночку, мадам, я тільки знайду ваше прізвище». 

Носильник підкотив візок, повантажив на нього наш багаж, і ми з дружиною попрощалися з американкою, чиє прізвище представник агентства вже знайшов серед купи надрукованих на машинці паперів, які знову запхав до кишені. 

Ми пішли уздовж потяга довгим бетонним пероном услід за носильником та візком. У кінці стояв турнікет, де працівник станції забрав наші квитки. 

Ми повертались до Парижа, щоб розлучитись. 

Альпійська ідилія 

Навіть рано-вранці у долину було спекотно спускатися. Сонце розтопило сніг на лижах, які ми несли, і насухо їх висушило. У долині ще була весна, однак сонце добряче припікало. Ми йшли дорогою у Ґальтюр, несучи лижі й наплічники. Коли минали кладовище, там якраз закінчувався похорон. Із кладовища вийшов і пройшов повз нас священик; «Grüss Gott!»^[43] — сказав я йому. Священик кивнув. 

— Цікаво, чому священики ніколи не відповідають? — спитав Джон. 

— Мав би сказати «Слава навіки!», правда? 

— Вони ніколи не відповідають, — мовив Джон. 

Ми зупинилися на дорозі, спостерігаючи за тим, як гробар засипає яму. Біля могили стояв селянин з чорною бородою і у високих шкіряних чоботах. Гробар перестав кидати землю і випростав спину. Селянин у високих чоботах забрав від нього лопату й продовжив засипати яму, розкидаючи землю так рівно, як на городі розкидають гній. Засипання ями сонячного травневого ранку здавалося чимось нереальним. Важко було уявити, що в такий день хтось лежить мертвий. 

— Уяви собі, що тебе ховають в такий день, — сказав я Джонові. 

— Я б такого не хотів. 

— Що ж, — відказав я, — ми ще не мусимо вмирати. 

Ми рушили вгору до готелю повз міські будинки. Ми цілий місяць каталися на лижах у Сільвретті й раділи, що нарешті спустилися в долину. Сільвретта — гарна місцина для лижників, але навесні сніг був такий, як треба, тільки вранці й увечері. Решту часу його псувало сонце. Ми обоє від нього втомилися. Від сонця не втечеш. Єдиний затінок створювали скелі й хатинка, збудована під однією з них біля льодовика, проте в затінку просякла потом білизна замерзала. Біля хатини без темних окулярів неможливо було всидіти. Засмагати до чорноти було приємно, але сонце страх як виснажувало. Не давало відпочити. Я радів, що ми спустилися подалі від снігу. Надто пізня весна, щоб кататися у Сільвретті. Мені вже трохи набридли лижі. Ми забагато часу провели в горах. Я досі відчував присмак талої води, яку ми пили, збираючи її з бляшаного даху хатини. Той присмак був частиною моєї нехоті до лиж. Я радів, що на світі є й інші заняття, крім катання, радів, що вже спустився того травневого ранку в долину, подалі від неприродної високогірної весни. 

Власник готелю сидів на ґанку, відхилившись на кріслі до стіни. Біля нього сидів кухар. 

— Ski-heil!^[44] — сказав власник готелю. 

— Heil!^[45] — відповіли ми і, сперши до стіни лижі, скинули наплічники. 

— Як там у горах? — запитав власник. 

— Schön.^[46] Трохи забагато сонця. 

— Ага. Як на весну, то справді занадто пригріває. 

Кухар сидів у кріслі. Господар зайшов з нами до готелю, відчинив контору й виніс нашу пошту. Оберемок листів і кілька газет. 

— Випиймо пива, — запропонував Джон. 

— Давай. Тільки не на вулиці. 

Власник приніс дві пляшки — ми пили пиво, читаючи листи. 

— Випиймо ще, — сказав Джон. 

Цього разу пиво принесла якась дівчина. Відкриваючи пляшки, вона усміхнулась. 

— Багацько листів, — сказала вона. 

— Ага. Трохи є. 

— Prosit,^[47] — мовила дівчина і пішла, забравши порожні пляшки. 

— Я вже забув смак пива. 

— А я ні, — відповів Джон. — Я часто думав про нього у тій хатині в горах. 

— Ну, тепер воно перед нами, — сказав я. 

— Не можна займатися чимось надто довго. 

— Не можна. А ми надто довго там пробули. 

— До біса довго, — сказав Джон. — Коли щось задовго робиш, нічого доброго з того не вийде. 

Сонце світило крізь прочинене вікно, пронизуючи пляшки з пивом на столі. Ті були до половини повні. Пиво у пляшках пінилось, але тільки трохи, бо було дуже холодне. Коли ми наливали його у високі склянки, піна здіймалась аж до краю. Я дивився у відчинене вікно на білу дорогу. Дерева на узбіччі покрилися курявою. За ними виднівся луг і потічок. Попри берег росли дерева, трохи далі стояв тартак із водяним колесом. З одного боку він був відкритий, і я побачив довгу колоду й пилку, яка рухалась то вгору, то вниз. Її начебто ніхто не пильнував. Лугом походжало четверо ворон. Одна ворона сиділа на дереві й спостерігала. На вулиці кухар встав із крісла на ґанку й зайшов у коридор, що вів на кухню. Усередині сонце світило крізь порожні склянки на столі. Джон схилився на стіл, поклавши голову на руки. 

Через вікно я побачив, як сходами піднімаються двоє чоловіків. Вони зайшли до пивниці. Один був той бородатий селянин у високих чоботах. Другий — гробар. Вони сіли за стіл під вікном. Увійшла дівчина й зупинилась біля їхнього стола. Селянин мовби її й не бачив. Сидів, поклавши руки на стіл. Він мав на собі старий військовий однострій. На ліктях стояли латки. 

— Що будемо пити? — запитав гробар. 

Селянин мовчав, ніби не чув його. 

— Що питимеш? 

— Schnapps,^[48] — відповів селянин. 

— І кварту червоного вина, — сказав гробар дівчині. 

Дівчина принесла питво, і селянин випив свою горілку. Він дивився у вікно. Гробар спостерігав за ним. Джон сидів, схиливши голову на стіл. Він спав. 

Увійшов господар і підійшов до їхнього стола. Він сказав щось на тутешній говірці, і гробар йому відповів. Селянин дивився у вікно. Господар вийшов з пивниці. Селянин підвівся. Витягнув зі шкіряного гаманця згорнуту банкноту в десять тисяч крон і розпростав її. Підійшла дівчина. 

— Alles?^[49] — запитала вона. 

— Alles, — відповів він. 

— Я заплачу за вино, — сказав гробар. 

— Alles, — повторив селянин. 

Дівчина сягнула рукою до кишені фартуха, вийняла жменю монет і відрахувала решту. Селянин вийшов з пивниці. Щойно він пішов, як зайшов господар і завів розмову з гробарем. Він сів за стіл. Вони розмовляли на тутешній говірці. Гробар посміхався. Господар гидливо кривився. Гробар підвівся. Він був низького зросту, вусатий. Вихилився з вікна й подивився на дорогу. 

— Он куди пішов, — сказав він. 

— До «Левів»? 

— Ja.^[50] 

Вони ще трохи поговорили, а тоді господар підійшов до нашого стола. Високий, старий чоловік. Він подивився на Джона — той спав. 

— Добряче він втомився. 

— Ага, ми рано встали. 

— Обідати скоро будете? 

— Хоч вже, — сказав я. — А що ви маєте? 

— Все, що хочете. Служниця принесе вам список. 

Дівчина принесла меню. Джон прокинувся. Меню було написане чорнилом на картці, а картка вставлена у дерев’яну рамку. 

— Ось тобі Speisekarte^[51], — мовив я Джонові. 

Той глянув на меню. Він ще повністю не прокинувся. 

— Вип’єте з нами? — запитав я господаря. 

Він сів біля нас. 

— Ті селяни — не люди, а звірі, — сказав господар. 

— Ми бачили того чоловіка на похороні, дорогою до міста. 

— Він поховав свою дружину. 

— Он як. 

— Тварюка. Всі ті селяни тварюки. 

— Чому ви так кажете? 

— Ви не повірите, як почуєте. Аж не віриться, яка там історія сталася. 

— Розкажіть. 

— Ви не повірите, як почуєте. Франце, йди сюди, — гукнув господар до гробаря. 

Той підійшов, прихопивши з собою плящину вина і склянку. 

— Панство щойно спустилося з гір, — сказав господар. 

Ми потисли гробареві руку. 

— Що питимете? — запитав я. 

— Нічого. 

Франц помахав пальцем. 

— Ще кварту вина? 

— Добре. 

— Ви розумієте тутешню говірку? — запитав господар готелю. 

— Ні. 

— А в чому справа? — поцікавився Джон. 

— Він розповість нам про селянина, якого ми бачили на кладовищі, коли ввійшли до міста. 

— Я й так нічого не зрозумію, — сказав Джон. — Занадто швидко він шварґоче. 

— Той селянин, — мовив господар, — сьогодні поховав свою жінку. Вона померла торік у листопаді. 

— У грудні, — виправив його гробар. 

— Яка різниця — хай буде в грудні. І дав про це знати громаді. 

— Вісімнадцятого грудня, — уточнив гробар. 

— Хай там як, а він не міг привезти її й поховати, поки не зійшов сніг. 

— Він живе на другому боці долини Пацнаун, — сказав гробар. — Але належить до цієї парафії. 

— Він справді ніяк не міг її сюди привезти? — запитав я. 

— Ні. Поки лежить сніг, звідти, де він живе, сюди можна добратися тільки на лижах. Тому він аж сьогодні привіз її поховати, а священик, глянувши на її лице, відмовив йому. Розповідай далі, — сказав він гробареві. — Але говори німецькою, а не по-своєму. 

— Зі священиком комедія вийшла, — мовив гробар. — У свідоцтві про смерть написано, що вона померла від хвороби серця. Ми всі знали, що в неї хворе серце. Вона не раз мліла в церкві. Останнім часом взагалі не приходила. Не мала сили йти вгору. Коли священик відгорнув покривало, то спитав Олца: «Твоя дружина дуже страждала?». «Ні, — відповів Олц. — Я зайшов до хати й бачу: вона лежить поперек ліжка й не дихає». 

Священик знову на неї глянув. Йому щось явно не подобалось. 

— А що сталося з її лицем? 

— Не знаю, — відповів Олц. 

— То ліпше дізнайся, — сказав священик і загорнув покривало. 

Олц нічого не відповів. Священик стояв і дивився на нього. Олц дивився на священика. 

— Ви точно хочете знати? 

— Я мушу знати, — сказав священик. 

— Тепер починається найцікавіше, — мовив господар готелю. — Слухайте уважно. Розказуй далі, Франце. 

— Що ж, — повів мову далі Олц, — коли вона померла, я сказав про це громаді, заніс її у дровітню і поклав на дрова. Потім мені ті дрова стали потрібні, а що вона до того часу задубіла, то я підняв її і поставив, притуливши до стіни. Рот у неї був розкритий, і коли я ввечері приходив у дворітню рубати дрова, то чіпляв за нього ліхтар. 

— А нащо ти так робив? — запитав священик. 

— Не знаю, — відповів Олц. 

— І часто таке було? 

— Кожного разу, як я ввечері рубав дрова. 

— Ти дуже погано вчинив, — сказав священик. — Ти любив свою дружину? 

— Ja, любив, — відповів Олц. — Дуже любив. 

— Ви все зрозуміли? — поцікавився господар готелю. — Все зрозуміли про його жінку? 

— Та ніби. 

— То як, обідати будемо? — мовив Джон. 

— Замовляй ти, — сказав я. — Думаєте, то правда? — запитав я господаря. 

— Ясно, що правда, — відповів він. — Ці селяни звірі, а не люди. 

— А куди він тепер пішов? 

— Пиячити в інше місце, до «Левів»! 

— Не схотів зі мною пити, — сказав гробар. 

— Не схотів із ним пити, бо той почув про історію з його жінкою, — пояснив господар. 

— Ну то як? — запитав Джон. — Будемо обідати? 

— Будемо, — відповів я. 

Гонка з переслідуванням 

Вільям Кемпбелл ще з Піттсбурґа змагався з комедійною трупою у гонці з переслідуванням. Коли відбувається гонка з переслідуванням  — на велосипедах, — учасники стартують одне за одним через певний проміжок часу. Вони їдуть дуже швидко, бо гонка зазвичай обмежена короткою дистанцією, і якщо хтось один сповільнить рух, наступний учасник тут же наздожене його, подолавши відстань, що відокремлювала їх на старті. Як тільки котрогось із велосипедистів «піймають», він вилітає з гонки і мусить злізти з велосипеда й покинути доріжку. Якщо ніхто з учасників не піймався, перемогу здобуває той, хто відірвався від решти на найбільшу відстань. Якщо в гонці з переслідуванням тільки двоє учасників, один зазвичай наздоганяє іншого в межах шести миль. Комедійна трупа піймала Вільяма Кемпбелла у Канзас-Сіті. 

Вільям Кемпбелл сподівався триматися трохи попереду від комедійної трупи аж до Тихоокеанського узбережжя. Допоки він випереджав її в ролі антрепренера, йому платили. Коли комедійна трупа наздогнала його, він лежав у ліжку. Лежав у ліжку й тоді, коли керівник трупи зайшов до його кімнати; а коли той пішов, він вирішив, що може ще трохи полежати. У КанзасСіті було дуже холодно, і він не квапився йти на вулицю. Йому не подобалося Канзас-Сіті. Він дістав з-під ліжка пляшку й приклався до неї. Від випитого полегшало на шлунку. Містер Тернер, керівник комедійної трупи, не захотів випити разом з ним. 

Розмова між Вільямом Кемпбеллом і містером Тернером вийшла трохи чудернацька. Містер Тернер постукав у двері. Кемпбелл гукнув: «Заходьте!». Ввійшовши до кімнати, містер Тернер побачив одяг на кріслі, відкриту валізу, пляшку на стільці коло ліжка й людину, яка лежала на ліжку, з головою накрившись покривалом. 

— Кемпбелл, — сказав містер Тернер. 

— Ти не можеш мене звільнити, — мовив Вільям Кемпбелл з-під покривала. Під ним було тепло, біло й затишно. — Ти не можеш мене звільнити тільки тому, що я зліз із велосипеда. 

— Ти п’яний, — сказав містер Тернер. 

— Це точно, — відповів Вільям Кемпбелл, говорячи просто через покривало й торкаючись тканини губами. 

— Бовдур, — сказав містер Тернер. 

Він вимкнув світло. Жарівка горіла всю ніч. А вже настала десята ранку. 

— П’яний бовдур. Коли ти дістався до міста? 

— Вчора ввечері, — відповів Вільям Кемпбелл через покривало. Йому подобалось так говорити. — Ти колись розмовляв через покривало? 

— Не грай вар’ята. Тут нема нічого смішного. 

— А я й не граю. Я просто говорю через покривало. 

— Я бачу. 

— Можеш іти, Тернере, — сказав Кемпбелл. — Я більше на тебе не працюю. 

— Ти вже й це знаєш. 

— Я багато чого знаю, — відповів Вільям Кемпбелл. Він стягнув з голови покривало й подивився на містера Тернера. — Я стільки всього знаю, що можу дивитися тобі в очі. Хочеш почути, що я знаю? 

— Ні. 

— То й добре, — сказав Вільям Кемпбелл. — Бо насправді я нічого не знаю. Я просто так сказав. 

Він знову натягнув покривало на голову. 

— Як добре під покривалом, — мовив він. 

Містер Тернер стояв біля ліжка. Це був чоловік середнього віку, з черевцем і голомозий, який мав чимало всяких справ. 

— Ти б зупинився тут, Біллі, й підлікувався, — сказав він. — Якщо хочеш, я можу тебе влаштувати. 

— Не хочу я лікуватись, — відповів Вільям Кемпбелл. — Не треба мені ніякого лікування. Я й так щасливий. Я все життя щасливий. 

— Скільки це вже триває? 

— Оце так питання! — Вільям Кемпбелл вдихав і видихав через покривало. 

— Скільки ти вже пиячиш, Біллі? 

— Хіба я не робив свою роботу? 

— Робив. Я просто питаю, скільки ти вже пиячиш, Біллі? 

— Не знаю. Але мій вовк уже вернувся, — він торкнувся покривала язиком. — Тиждень, як вернувся. 

— Та що ти вигадуєш! 

— Нічого не вигадую. Мій любий вовчик. Як тільки я випиваю, він виходить з кімнати. Терпіти не може спиртного. Бідолаха, — він крутив язиком по покривалу. — Гарний вовчик. Такий, як і завжди. 

Вільям Кемпбелл заплющив очі й глибоко вдихнув. 

— Тобі треба лікуватися, Біллі, — сказав містер Тернер. — Кілі тобі сподобається. Там непогано. 

— Кілі, — повторив Вільям Кемпбелл. — Це недалеко від Лондона. 

Він заплющив очі й знову розплющив, торкаючись віями покривала. 

— Люблю покривала, — сказав він і подивився на містера Тернера. — Послухай, ти думаєш, я напився? 

— Так воно і є. 

— Ні, не напився. 

— Напився до білої гарячки. 

— Неправда, — Вільям Кемпбелл обгорнув голову покривалом. — Моє покривальце, — сказав він і легенько на нього дихнув. — Гарненьке покривальце. Ти любиш мене, покривальце, правда? І все це входить в ціну кімнати. Точно як у Японії. Ні, — мовив він. — Послухай, Біллі, дорогенький Пролаза Біллі, я маю для тебе сюрприз. Я не п’яний. Я нашпигався по самі вуха. 

— Та ну, — сказав містер Тернер. 

— Подивись, — Вільям Кемпбелл підкотив правий рукав піжами і висунув з-під покривала руку. — Глянь сюди. 

Уся рука, від зап’ястя до ліктя, була вкрита темно-синіми цятками, оточеними блакитними кільцями. Кільця мало не налізали одне на одне. 

— Новий спосіб, — сказав Вільям Кемпбелл. — А пиячу я тільки час від часу, просто щоб вигнати вовка з кімнати. 

— Вони й таке лікують, — мовив Тернер на прізвисько Пролаза Біллі. 

— Ні, — заперечив Вільям Кемпбелл. — Нічого вони не лікують. 

— Не можна опускати руки, Біллі, — сказав Тернер. 

Він сів на ліжко. 

— Обережно з моїм покривальцем, — мовив Вільям Кемпбелл. 

— У твоєму віці не можна отак взяти й опустити руки і напомповувати себе тою гидотою тільки тому, що десь там не пощастило. 

— Це протизаконно. Ти це маєш на увазі? 

— Ні, я хочу, щоб ти це поборов. 

Біллі Кемпбелл пестив покривало губами і язиком. 

— Дороге покривальце, — сказав він. — Я можу цілувати покривало і водночас все через нього бачити. 

— Досить вже про те покривало. Не можна звикати до тої гидоти, Біллі. 

Вільям Кемпбелл заплющив очі. Його почало нудити. Він знав, що нудота поступово посилюватиметься, але його так і не знудить, якщо нічого не зробити. Саме тоді він запропонував містерові Тернеру випити. Містер Тернер відмовився. Вільям Кемпбелл хильнув із пляшки. То було тимчасове рішення. Містер Тернер спостерігав за ним. Він пробув у тій кімнаті значно довше, ніж мав — справ у нього назбиралась ціла купа, — але він жахався наркотиків, бо день у день жив поряд з людьми, які їх вживали, а що до Вільяма Кемпбелла ставився дуже прихильно, то не хотів покидати його самого. Він дуже його шкодував і був упевнений, що лікування йому допомогло б. Він знав, що у Канзас-Сіті є добрі лікарі. Але вже настав час іти. Він підвівся. 

— Слухай, Біллі, — сказав Вільям Кемпбелл, — я хочу тобі щось сказати. Тебе кличуть Пролазою Біллі. Бо ти всюди пролазиш. А мене просто Біллі. Бо я ніколи не міг нікуди пролазити. Не вмію я пролазити, Біллі. Не вмію. Завжди за щось зачіпаюсь. Тільки я намагаюся кудись пролізти, відразу зачіпаюсь, — він заплющив очі. — Я не вмію пролазити, Біллі. Гіршого й не придумаєш. 

— Ага, — сказав Тернер на прізвисько Пролаза Біллі. 

— Що «ага»? — глянув на нього Вільям Кемпбелл. 

— Ти щось казав. 

— Ні, — заперечив Вільям Кемпбелл. — Нічого я не казав. Ти переплутав. 

— Ти говорив, що не вмієш пролазити. 

— Ні. Не міг я такого казати. Але послухай, Біллі, я тобі зараз скажу один секрет. Кохайся з покривалами, Біллі. Тримайся подалі від жінок, коней і, і…  — він затнувся, — орлів, Біллі. Бо як кохатимеш коней, сам коником станеш, а як орлів, то…  — він замовк, натягнувши на голову покривало. 

— Я мушу йти, — сказав Тернер на прізвисько Пролаза Біллі. 

— А як кохатимешся з жінками, то підчепиш якусь заразу, — правив своєї Вільям Кемпбелл. — А як з конями… 

— Ти вже про це казав. 

— Про що казав? 

— Про коней і орлів. 

— Ага, точно. А якщо кохатимеш покривала… — він дихнув на покривало й потерся об нього носом. — Про них я нічого не знаю, — сказав він. — Я тільки-но закохався в це покривальце. 

— Мені пора, — повторив містер Тернер. — Роботи багато. 

— Добре, йди, — відповів Вільям Кемпбелл. — Всі мусять кудись іти. 

— Ну, я пішов. 

— Добре, йди. 

— А ти як чуєшся, Біллі? 

— Ніколи в житті не був такий щасливий. 

— А чуєшся як? 

— Добре. Ти йди. А я ще трохи тут полежу. Встану ближче до обіду. 

Та коли містер Тернер прийшов опівдні до кімнати Вільяма Кемпбелла, той спав. Містер Тернер знав, що в житті по-справжньому цінне, тому й не став його будити. 

Сьогодні п’ятниця 

Троє римських воїнів у винарні об одинадцятій вечора. Біля стіни стоять бочки. За дерев’яним шинквасом — винар-іудей. Троє римських воїнів уже трохи захмеліли. 

Перший воїн: Червоне пробував? 

Другий воїн: Ні, не пробував. 

Перший воїн: То спробуй. 

Другий воїн: Агов, господарю, налийте нам всім червоного. 

Винар-іудей: Прошу, панове. Вам сподобається. [Ставить на стіл глечика, що його наповнив із однієї з бочок.] Смачне вино. 

Перший воїн: Випийте з нами. [Обертається до третього римського воїна, який схилився на бочку.] Що з тобою? 

Третій воїн: Живіт скрутило. 

Другий воїн: Не треба було воду пити. 

Перший воїн: Випий червоного. 

Третій воїн: Не можу я тої кислятини пити. Мені від неї кишки вивертає. 

Перший воїн: Ти вже тут задовго сидиш. 

Третій воїн: Та я й сам знаю. 

Перший воїн: Агов, господарю, дайте цьому панові щось від живота. 

Винар-іудей: Вже несу. 

[Третій римський воїн ковтає із горняти, в якому щось намішав винар.] 

Третій воїн: Гей, чого ти сюди накидав? Верблюжого лайна? 

Винар: Випийте все до дна, пане офіцере. Вам зразу поліпшає. 

Третій воїн: Так хижо мені ще ніколи не було. 

Перший воїн: Пий-пий. Недавно він і мене так на ноги поставив. 

Винар: Вас тоді добряче схопило, пане офіцере. Але я знаю, що допомагає від живота. 

[Третій римський воїн випиває все до останньої краплі.] 

Третій воїн: Ісусе Христе! [Кривиться.] 

Другий воїн: А тривога була даремна! 

Перший воїн: Ну, не знаю. Він непогано там сьогодні тримався. 

Другий воїн: А чому не зійшов з хреста? 

Перший воїн: Бо не хотів з нього сходити. Він мав іншу роль. 

Другий воїн: Покажи мені хоч когось, хто не хотів би зійти з хреста. 

Перший воїн: Ет, ти ні чорта в тому не тямиш. Он господаря спитай. Агов, господарю, він хотів зійти з хреста? 

Винар: Мене там не було, панове. Я таким не цікавлюсь. 

Другий воїн: Слухай, я таких знаєш скільки бачив — і тут, і в купі інших місць. Покажи мені хоч одного, хто не хоче злізти з хреста, коли вже припече — коли припече, я кажу, — і я разом з ним на той хрест вилізу. 

Перший воїн: По-моєму, він там непогано тримався. 

Третій воїн: Ага, так нічого. 

Другий воїн: Ви, хлопці, мене не розумієте. Я не кажу, добре він тримався чи ні. Я кажу, коли припече, ось що. Коли їх починають прибивати цвяхами, кожен з них поклав би тому кінець, якби міг. 

Перший воїн: Ви що, нічого про це не чули? 

Винар: Не чув, пане офіцере, мене таке не цікавить. 

Перший воїн: Я аж дивувався, коли дивився на нього. 

Третій воїн: От чого я не люблю, то це прибивати їх цвяхами. Болить, напевно, страшно. 

Другий воїн: Не так страшно, як тоді, коли їх піднімають. [Показує, піднімаючи дві стулені докупи долоні.] Коли тіло починає тягнути їх донизу. Отоді пекло. 

Третій воїн: Дехто аж виє від болю. 

Перший воїн: Що ти мені говориш? Знаєш, скільки я їх бачив? Тому й кажу, що він сьогодні непогано тримався. 

[Другий римський воїн вишкірився до винаря-іудея.] 

Другий воїн: Та ти, друзяко, теж за Христом ходив, га? 

Перший воїн: Давай, дражнися з нього, дражнися. Ліпше би послухав, що я кажу. Він там непогано сьогодні тримався. 

Другий воїн: Вип’ємо ще? 

[Винар з очікуванням дивиться на них. Третій римський воїн сидить, похиливши голову. Вигляд у нього кепський.] 

Третій воїн: Я більше не хочу. 

Другий воїн: Тільки на двох, господарю. 

[Винар ставить глечик вина — менший за попередній. Він спирається на дерев’яний шинквас.] 

Перший воїн: Бачив його дівку? 

Другий воїн: Я ж коло неї стояв. 

Перший воїн: Така нічого. 

Другий воїн: Я з нею ще до нього був знайомий. [Підморгує винареві.] 

Перший воїн: Бачив її колись часто в місті. 

Другий воїн: Багато в неї всякого добра було. А він їй щастя не приніс. 

Перший воїн: Та й сам він нещасливий. Але сьогодні непогано тримався. 

Другий воїн: А куди його ватага поділась? 

Перший воїн: Всі порозбігались. Самі жінки з ним лишилися. 

Другий воїн: Боягузи ще ті. Як побачили, до чого йде, скоро порозбігалися. 

Перший воїн: А жінки лишилися. 

Другий воїн: Жінки так. 

Перший воїн: Бачив, як я штурхнув його списом? 

Другий воїн: Колись тобі влетить за таке. 

Перший воїн: То єдине, чим я міг йому помогти. Кажу тобі, він сьогодні непогано тримався. 

Винар-іудей: Панове, пробачте, але я вже зачиняю. 

Перший воїн: Ми ще по одній вип’ємо. 

Другий воїн: Нащо воно треба? Те пійло і так не бере. Пішли. 

Перший воїн: Та давайте ще по одненькій. 

Третій воїн: [Підводиться з бочки.] Не треба, пішли. Йдемо звідси. Так зле мені ще ніколи не було. 

Перший воїн: По одній — і все. 

Другий воїн: Не треба, пішли. Ми йдемо. Добраніч, господарю. Запишіть на наш рахунок. 

Винар: Добраніч, панове. [Він здається стривоженим.] А може, дасте мені бодай частину, пане офіцере? 

Другий воїн: Ще чого, приятелю! Платню в середу дають. 

Винар: Ну добре, пане офіцере. На добраніч, панове. 

[Троє римських воїнів виходять на вулицю.] 

[Надворі.] 

Другий воїн: От жидівська пика, як і всі вони. 

Перший воїн: Не кажи, цей добрий чолов’яга. 

Другий воїн: Та в тебе всі сьогодні добрі. 

Третій воїн: Пішли вже до казарми. Мене аж вивертає. 

Другий воїн: Ти задовго тут просидів. 

Третій воїн: Не задовго. Мене просто верне. 

Другий воїн: Бо ти задовго тут просидів. От і все. 

ЗАВІСА 

Банальна історія 

Він їв апельсин, повільно випльовуючи зернята. Надворі сніг переходив у дощ. Електрична пічка в кімнаті немовби й не гріла, і він, підвівшись з-за письмового стола, сів просто на неї. Як добре! Нарешті — так і жити можна. 

Він сягнув рукою по другий апельсин. Десь далеко в Парижі Маскар відправив Денні Фраша у нокаут уже в другому раунді. Далеко в Месопотамії випав двадцять один фут снігу. На другому краю світу, в Австралії, англійські гравці в крикет відточували удари по ворітцях. Ось де Романтика. 

Покровителі мистецтв і красного письменства відкрили для себе журнал «Форум», прочитав він. Наставник, філософ і приятель меншості, яка уміє думати. Оповідання, що здобули премії, — чи напишуть їхні автори завтрашні бестселери? 

Вам сподобаються ці по-домашньому теплі американські оповідки — замальовки зі справжнього життя на ранчо, у багатолюдних кварталах і на затишних віллах — з бадьорими нотками гумору. 

Треба прочитати, подумав він. 

Він читав далі. Діти наших дітей — що з ними буде? Хто з них виросте? Треба знайти нові шляхи, як нам усім поміститися під сонцем. Доведеться воювати — чи вистачить мирних методів? 

А може, ми всі будемо змушені перебратися до Канади? 

Наші найщиріші переконання — чи розвіє їх Наука? Наша цивілізація — чи не поступається вона древньому укладу… 

А тим часом у далеких вологих джунглях Юкатану стукали сокири збирачів каучуку. Хто нам потрібен: богатирі чи культурні люди? Згадайте Джойса. Згадайте президента Куліджа. На яку зорю мають орієнтуватися наші студенти? Є Джек Бріттон. І є доктор Генрі ван Дайк. Як їх обох примирити? Згадайте молодого Стриблінґа. 

А як же наші доньки, які мусять власноруч вимірювати Глибини вод? Ненсі Готорн вимушена самотужки вимірювали Життєве море. Сміливо й розважливо постає вона перед клопотами, що чекають на кожну вісімнадцятилітню дівчину. 

Прекрасна брошура. 

Тобі, дівчино, вісімнадцять років? Подумай про Жанну д’Арк. Подумай про Бернарда Шоу. Подумай про Бетсі Росс. 

Подумай про все це 1925 року. Чи була в історії пуританства бодай одна легковажна сторінка? Чи приховувала Покахонтас у собі інший бік? Чи мала вона четвертий вимір? 

А сучасне малярство… і поезія… і Мистецтво? Так і Ні. Подумай про Пікассо. 

Чи мають волоцюги кодекс поведінки? Відправ свої думки у веселі пригоди. 

Романтика всюди. Дописувачі «Форуму» влучно висловлюються, вони кмітливі і мають почуття гумору. Але водночас не вихваляються своїм розумом і ніколи не переливають з пустого в порожнє. 

Живіть повноцінним інтелектуальним життям, захоплюючись новими ідеями й упиваючись романтикою незвичайного. Він відклав брошуру. 

А тим часом у заштореній кімнаті в будинку у Тріані Мануель Ґарсіа Маера розпластався на ліжку з трубками в обох легенях, захлинаючись від пневмонії. Усі газети в Андалузії випустили спеціальні додатки, присвячені його смерті, якої чекали вже кілька днів. Дорослі чоловіки й хлопчаки купували кольорові портрети у повен зріст на згадку про нього і, дивлячись на літографії, забували його образ у власних спогадах. Матадори зітхнули з полегшенням, коли він умер, бо він завжди виробляв на арені те, що їм лиш інколи вдавалося. Вони всі йшли під дощем за його домовиною — сто сорок сім матадорів провели покійного на кладовище, де його поховали поруч із Хоселіто. Після похорону всі до одного заховалися від дощу в кав’ярнях, і багато кольорових портретів Маери було продано чоловікам, які поскручували їх і заховали в кишенях. 

Тихий вечір настає[52]

Тієї ночі ми лежали на підлозі в кімнаті і я слухав, як їдять шовкопряди. Вони поїдали листя шовковиці, і всю ніч було чутно шурхіт так, наче щось раз за разом падало. Спати мені не хотілось, бо я вже давно жив із думкою про те, що як тільки заплющу в темряві очі й задрімаю, душа покине моє тіло. Так тривало вже давно, ще відтоді, як біля мене стався вибух і я відчув, що душа вийшла з мене й полетіла, а тоді знову повернулась. Я старався про це не думати, але з того часу щоночі, як тільки я збирався заснути, все починалося знову і треба було докласти чималих зусиль, аби цьому завадити. Тепер я майже певен, що насправді вона нікуди не вилетить, але тоді, того літа, я не мав охоти до експериментів. 

Лежачи без сну, я займав свої думки всякою всячиною. Згадував річку, в якій малим ловив форель, і подумки проходив її всю, від витоку й аж до гирла, не минаючи ні колоди, ні вигину русла, закидаючи вудку у глибокі вирви й на прозору мілину, і рибина то ловилась на гачок, то зривалась назад у воду. Ополудні я відкладав вудку й обідав — часом на колоді біля води, часом під деревом високо на березі — і завжди їв неквапливо, спостерігаючи за тим, як унизу плине вода. Не раз у мене закінчувалась наживка, бо спершу я брав зі собою тільки десять хробаків у бляшанці з-під тютюну. Коли вони закінчувались, я мусив шукати ще хробаків, а копáти голу вологу землю на березі річки, де кедри затуляли сонце і не росла трава, було дуже важко, і часом я не знаходив жодного хробака. Якась принада все одно траплялась, але одного разу на болоті я взагалі нічого не знайшов і мусив порізати на наживку щойно спійману форель. 

Часом я знаходив у болотистих лугах, у траві чи під кущами комах і тоді брав за наживку їх. Жуків і комах із ніжками, схожими на травинки, й личинок у старих, зігнилих колодах — білих личинок із брунатними чіпкими голівками, які ніяк не хотіли триматися на гачку й немов безслідно розчинялися у холодній воді; а ще кліщів під колодами, де я інколи знаходив черв’яків, що падали на землю, варто було тільки підняти колоду. Якось я настромив на гачок саламандру, яку піймав під трухлявою колодою. Саламандра була дуже маленька, акуратна, жвава й чудесного кольору. Вона мала крихітні ніжки, якими чіплялася за гачок, і після того разу я більше ніколи не брав за наживку саламандр, хоч і часто їх знаходив. Не брав і цвіркунів, бо вони крутилися на гачку. 

Деколи річка текла широким лугом, і в сухій траві я ловив коників-стрибунців і настромлював їх на гачок, а часом ловив і кидав їх у воду й дивився, як вони пливуть, кружляючи за течією, а потім зникають, щойно виринає форель. Інколи я рибалив за одну ніч у чотирьох-пятьох річках, починаючи якомога ближче до витоку й спускаючись за течією аж до гирла. Якщо закінчував надто швидко, а до ранку ще лишалось багато часу, починав усе спочатку, з місця, де річка впадала в озеро, й рухався назад проти течії, намагаючись піймати всю форель, яку проминув перед тим. Бували ночі, коли я вигадував нові річки — деякі з них були дуже цікаві, і то були немов сни наяву. Я досі пам’ятаю декотрі з тих річок і думаю, що рибалив у них, плутаючи їх із річками, які знаю насправді. Я всім їм дав імена, їхав до них потягом, а часом ішов багато миль, щоб дістатися до них. 

Але бували ночі, коли я не міг рибалити — тоді я лежав з розплющеними очима й шепотів одна за одною молитви, стараючись помолитись за всіх, кого знав. Це займало багато часу, бо коли намагаєшся згадати всіх, кого знав, починаючи з найраніших спогадів у житті, — а для мене то було горище в будинку, де я народився, і весільний торт моїх батьків у бляшаній коробці, що звисала з балок, і там же, на горищі, слоїки зі зміями й іншими плазунами, що їх малим зібрав і заспиртував у тих слоїках мій батько, а з часом трохи спирту вивітрилось і спинки деяких змій і плазунів побіліли, — коли вертаєшся аж у такі далекі часи, пригадуєш чимало людей. Якщо молитися за них усіх, промовляючи за кожного «Богородице Діво» й «Отче наш», це триває довго, аж ось нарешті світає і можна лягати спати, якщо ви в такому місці, де можна спати вдень. 

Такими ночами я старався пригадати все, що сталося зі мною у житті: починав із часу, коли я мав от‑от іти на війну, й вертався назад від одного епізоду до іншого. Виявилось, що мої спогади закінчуються на тому горищі в дідусевому домі. Тоді я відштовхувався від них і рухався вже вперед, аж поки не доходив до війни. 

Пригадую, як після смерті дідуся ми переселилися з його дому в новий будинок, споруджений згідно із задумом і вказівками моєї матері. Багато речей, що їх вирішили не перевозити, спалили на задньому дворі, і я пам’ятаю, як кидали у вогонь ті слоїки з горища й вони тріскали від жару, а полум’я від спирту розгорялося ще дужче. Пригадую, як у вогнищі на задньому подвір’ї горіли змії. Проте людей у вогні не було — тільки речі. Я не міг згадати, хто їх спалював, і тому рухався далі, аж поки не доходив до людей — тоді я зупинявся й молився за них. 

Думаючи про новий дім, я згадував, як мама там порядкувала, завжди щось прибирала й мила. Одного разу, коли тато був на полюванні, вона ретельно вичистила підвал, спаливши все, чого там не мало бути. Коли тато повернувся додому, скочив з фургона й припнув коня, полум’я досі палало на дорозі за будинком. Я вийшов йому назустріч. Він дав мені свою рушницю і глянув на вогонь. «Що там горить?» — запитав він. 

«Я прибирала в підвалі, любий», — відповіла моя мама. Вона вийшла його зустріти і, усміхаючись, стояла на ґанку. Тато пильно глянув на вогонь і колупнув ногою. Тоді нахилився й підняв щось із попелу. «Принеси граблі, Ніку», — попросив він мене. Я спустився в підвал і приніс граблі — тато обережно розгріб попіл. Він дістав звідти кам’яні сокири й кам’яні ножі для білування, точила, глиняні черепки і багато наконечників — вони почорніли й потріскались від вогню. Тато дбайливо вигріб їх на дорогу й розклав на траві. Його рушниця у шкіряному чохлі й мисливські торби теж лежали на траві, там, де він їх покинув, коли зіскочив з фургона. 

— Занеси рушницю й торби до хати і принеси газету, — сказав він. 

Мама зайшла всередину. Я взяв рушницю — надто важка, вона била мене по ногах — і дві мисливські торби й рушив до будинку. 

— Неси по одному, — гукнув тато. — Все нараз не бери. 

Я поклав торби, заніс додому рушницю, взяв газету з купи, що лежала на столі в татовому кабінеті, і виніс йому. Тато поклав почорнілі, потріскані кам’яні знаряддя на газету, а тоді загорнув їх. 

— Найліпші наконечники геть порозколювались, — мовив він. 

Тато пішов із пакунком до хати, а я стояв на траві з двома мисливськими торбами. За якийсь час я заніс їх усередину. У цьому спомині тільки двоє людей, тож я помолюсь за них обох. 

Втім, бували ночі, коли я навіть молитви не міг згадати. Доходив до «як на небі, так і на землі», а потім мусив починати все спочатку і ніяк не міг пригадати, що там далі. Тоді доводилось змиритись із тим, що я не пам’ятаю, облишити молитви й спробувати щось інше. Часом я подумки перелічував усіх тварин на світі, а потім пташок, риб, країни, міста, а за ними — усі страви й назви усіх вулиць у Чикаго, які я тількиміг пригадати, а коли більше нічого не спадало на думку, я просто слухав. І не було такої ночі, щоб не було що слухати. При світлі лампи я не боявся спати, бо знав, що душа може покинути мене тільки в темряві. Тому, звісно, бувало багато ночей, коли я мав лампу і спав, бо майже завжди був втомлений і мене часто хилило на сон. І я певен, що багато разів засинав мимоволі — але свідомо я ніколи не міг заснути в темряві, і от цієї ночі дослухáвся до шовкопрядів. Уночі добре чути, як їдять шовкопряди, тож я лежав із розплющеними очима і слухав. 

У кімнаті, крім мене, був ще один чоловік, і він теж не спав. Я довго дослухáвся до того, як він не спить. Він не міг лежати так тихо, як я — напевно, тому, що ще не звик не спати. Ми лежали на ковдрах, розстелених на соломі, і коли він рухався, солома шелестіла, проте шовкопряди не лякалися шуму й далі собі їли. Знадвору долинали звуки ночі за сім кілометрів від лінії вогню, але вони відрізнялися від ледь чутних звуків у темній кімнаті. Деякий час мій сусід старався лежати тихо. Потім знову заворушився. Я теж ворухнувся, аби він знав, що я теж не сплю. Він десять років прожив у Чикаго. Його забрали до війська 1914-го, коли він приїхав у гості до родичів, а що він розмовляв англійською, його зробили моїм ординарцем. Я чув, що він прислухається, і тому знову заворушився на ковдрі. 

— Не можете заснути, signor tenente^[53]? — запитав він. 

— Ага. 

— Я теж не можу. 

— Чому? 

— Не знаю. Не можу, і все. 

— Щось болить? 

— Та ні. Нічого. Просто не можу заснути. 

— Може, поговоримо? — запитав я. 

— Давайте. Але про що говорити в цій чортовій дірі? 

— Тут не так вже й погано, — сказав я. 

— Та так, — відповів він. — Може бути. 

— Розкажи, як там у Чикаго, — попросив я. 

— Ет, — відповів він, — я вже все вам розказав. 

— Розкажи, як ти одружився. 

— Я вже про це розповідав. 

— Той лист у понеділок — то від неї? 

— Ага. Вона весь час мені пише. Каже, що торгівля добре йде. 

— Не будеш мати клопоту, коли повернешся. 

— Це точно. Вона спритно торгує. І добрі гроші має з того. 

— Думаєш, ми їх не розбудимо своїми теревенями? — запитав я. 

— Де там. Вони нас не чують. Сплять як убиті. А я не такий, — сказав він, — я нервуюсь. 

— Тихіше, — мовив я. — Закуримо? 

Ми вправно закурили в темряві. 

— Ви мало курите, signor tenente. 

— Ага. Збираюсь взагалі кинути це діло. 

— Ну так, — відповів він. — Користі з того ніякої, а коли покинеш, то більше, певно, й не тягне. Ви чули, що сліпі не курять, бо не бачать диму? 

— Я в це не вірю. 

— Та мені теж здається, що то все байки, — сказав він. — Просто десь таке чув. Та люди, знаєте, всяке говорять. 

Ми обоє замовкли — я дослухáвся до шовкопрядів. 

— Чуєте тих чортових шовкопрядів? — запитав він. — Чути, як вони жують. 

— Ага, так смішно, — відповів я. 

— Послухайте, signor tenente, а чому ви не можете заснути? Щось сталося? Я коли не гляну — ви ніколи не спите. За той час, що я тут, ви ще жодної ночі не спали. 

— Не знаю, Джоне, — мовив я. — Рік тому, ранньої весни, мені добряче дісталося, і воно дотепер не дає спокою ночами. 

— Зі мною те саме, — сказав він. — Не треба було мені влізати в цю війну. Нерви заслабкі. 

— Може, воно мине. 

— Signor tenente, а нащо вам та війна взагалі здалася? 

— Не знаю, Джоне. Хотілось воювати. 

— Хотілось, — повторив він. — Оце так причина. 

— Говори тихіше, — сказав я. 

— Та вони сплять як убиті, — відказав він. — Та й англійської все одно не розуміють. Ні чорта вони не розуміють. Чим ви будете займатися, коли все скінчиться і ви повернетесь до Штатів? 

— Знайду собі роботу в газеті. 

— У Чикаго? 

— Хтозна. 

— Ви читаєте, що той Брісбейн пише? Моя жінка завжди вирізає його статті й надсилає мені. 

— Читаю. 

— Ви з ним знайомі? 

— Ні, але колись його бачив. 

— Хотів би я з ним познайомитися. Гарно він пише. Моя жінка не вміє читати по-англійськи, але газету купує — як тоді, коли я ще був удома, — вирізає статтю від редактора й спортивну сторінку і присилає мені. 

— А діти як? 

— Все добре. Одне дівча вже в четвертому класі. Знаєте, signor tenente, якби не діти, не був би я зараз вашим ординарцем. Мене б весь час тримали на передовій. 

— Добре, що ви їх маєте. 

— І не кажіть. Дітлахи в мене гарні, але якби ще сина. А то троє дівчат, а хлопця немa. Пощастило, так пощастило. 

— Може, спробуєш заснути? 

— Не вийде, я вже не засну, signor tenente. Але мене турбує, що ви вже яку ніч не спите. 

— За мене не хвилюйся, Джоне. 

— Ви ще такий молодий, а вже не спите. 

— Все буде добре. З часом минеться. 

— Мусить бути добре. Не можна так, щоб зовсім не спати. Вам щось не дає спокою? Якась думка вчепилася до голови? 

— Та ніби ні, Джоне. 

— Треба вам одружитися, signor tenente. Тоді матимете спокій. 

— Ой, не знаю. 

— Треба вам одружитися. Чому б вам не вибрати собі якусь гарну італійку з мішком грошей? Тільки моргніть — всяка буде ваша. Ви молодий, гарний, з медалями. Були кілька разів поранені. 

— Я погано знаю італійську. 

— Говорите ви добре. Та до дідька ті балачки. Ви з ними не говоріть, а женіться, і все. 

— Я подумаю. 

— Ви ж знаєте якихось дівчат, правда? 

— Ясно. 

— То женіться на тій, що має найбільше грошей. Тут зі всякої вийде добра жінка — так вже їх виховують. 

— Я подумаю. 

— Не думайте, signor tenente. Женіться — та й все. 

— Добре. 

— Чоловікові потрібна жінка. Ви не пошкодуєте. Кожному чоловікові потрібна жінка. 

— Добре, — відповів я. — А тепер спробуй трохи подрімати. 

— Добре, signor tenente. Спробую ще раз. Але запам’ятайте, що я вам сказав. 

— Запам’ятаю, — мовив я. — А тепер трохи подрімай, Джоне. 

— Добре, — сказав він. — Сподіваюся, і ви заснете, signor tenente. 

Я чув, як він перекотився на другий бік на своїй ковдрі, розстеленій на соломі, а тоді затих, і я дослухáвся до його рівного дихання. Тоді він почав хропіти. Я довго слухав, як він хропе, а потім перестав і дослухáвся до того, як їдять шовкопряди. Вони їли і їли — всю ніч було чутно шурхіт у листі, наче щось раз за разом падало. Я мав нову тему для роздумів: лежав у темряві з розплющеними очима, згадував усіх дівчат, яких знав, і міркував, які б із них вийшли дружини. Заняття було дуже цікаве, на деякий час воно затьмарило собою риболовлю і втрутилося у мої молитви. Втім, я таки повернувся до своєї форелі, бо виявилось, що не можу згадати всіх річок і що кожна приховує в собі щось нове, тоді як дівчата — після того, як я кілька разів про них згадував, — розпливалися у моїх спогадах, і я більше не міг викликати в думках їхніх образів, так що зрештою вони всі злилися в одне і я майже ніколи більше про них не думав. Однак про молитви я не забував і дуже часто молився уночі за Джона, і його загін звільнили з бойової служби перед жовтневим наступом. Я радів, що він більше не воює, бо не мав би через нього спокою. За декілька місяців він навідав мене у шпиталі в Мілані й дуже розчарувався, коли почув, що я ще не одружився; я знаю, що він би дуже засмутився, коли б дізнався, що я досі не знайшов собі пари. Він збирався назад до Америки, анітрохи не сумнівався у користі шлюбу і свято вірив, що той може всьому зарадити.

Примітки

1

Ґраппа — традиційний для Італії міцний алкогольний напій, який виробляють з винограду. — Тут і далі примітки перекладачки.

(обратно)

2

Buon dì (італ.) — Доброго дня!

(обратно)

3

Марсала — міцне десертне вино родом із Сицилії.

(обратно)

4

Geld (нім.) — гроші.

(обратно)

5

Lire (нім.) — ліри.

(обратно)

6

Was wollen Sie? (нім.) — Чого Ви хочете?

(обратно)

7

Vecchio (італ.) — старий.

(обратно)

8

Bianco? (італ.) — Білого?

(обратно)

9

Municipio (італ.) — муніципалітет.

(обратно)

10

Ja, Ja (нім.) — Так, так.

(обратно)

11

Un’ mezz’ora. Piu d’un’ mezz’ora (італ.) — Півгодини. Більш як півгодини.

(обратно)

12

Frau! Fräulein! (нім.) — Пані! Панно!

(обратно)

13

Piombo (італ.) — тягарець.

(обратно)

14

Caro (італ.) — дорогенький.

(обратно)

15

Senta, caro! (італ.) — Послухайте, дорогенький!

(обратно)

16

Pane, salami, formaggio (італ.) — Хліб, салямі, сир.

(обратно)

17

Premio Commercio (італ.) — Комерційна премія.

(обратно)

18

Pesage (італ.) — ложі на трибунах.

(обратно)

19

Pelouse (італ.) — галявина, де продавалися найдешевші квитки.

(обратно)

20

Duomo (італ.) — собор.

(обратно)

21

Італійські штурмові загони часів Першої світової війни, до яких входили особливо сміливі солдати.

(обратно)

22

Il piove (італ.) — дощ.

(обратно)

23

Sì, sì, Signera, brutto tempo (італ.) — Так, так, синьйоро, погана погода.

(обратно)

24

Ha perduto qualche cosa, Signera? (італ.) — Ви щось загубили, синьйоро?

(обратно)

25

Si, il gatto (італ.) — Так, кішка.

(обратно)

26

Padrone (італ.) — власник, господар.

(обратно)

27

Avanti! (італ.) — Заходьте!

(обратно)

28

Manos duros (ісп.) — «важкі руки».

(обратно)

29

A basso gli ufficiali! (ісп.) — Геть офіцерів!

(обратно)

30

Fratellanza (італ.) — братерство.

(обратно)

31

Abnegazione (італ.) — самозречення.

(обратно)

32

Signor maggiore (італ.) — пане майоре.

(обратно)

33

Dos cervezas (ісп.) — два пива.

(обратно)

34

^{Che ti dice la patria? (}італ.) — Що тобі каже батьківщина?

(обратно)

35

Ich spreche Deutsch (нім.) — Я розмовляю німецькою.

(обратно)

36

Муссоліні свого часу заборонив борделі в Італії, і ті маскувалися під ресторани. Виник навіть спеціальний жаргон, на якому сутенера називали «моряком».

(обратно)

37

Svolta рericolosa (італ.) — небезпечний поворот.

(обратно)

38

Signor maggiore (італ.) — пане майоре.

(обратно)

39

Rapide (фр.) — швидкісний.

(обратно)

40

Maison de couture (фр.) — ательє.

(обратно)

41

Vendeuse (фр.) — продавчиня.

(обратно)

42

Couturier (фр.) — кравець.

(обратно)

43

Grüss Gott! (нім.) — Слава Ісусу Христу!

(обратно)

44

Ski-heil! (нім.) — привіт лижникам!

(обратно)

45

Heil! (нім.) — привіт!

(обратно)

46

Schön (нім.) — гарно.

(обратно)

47

Prosit (нім.) — на здоров’я!

(обратно)

48

Schnapps (нім.) — шнапс; міцний алкогольний напій, що виробляється у результаті перегонки зерна чи картоплі, яблук, персиків, ягід.

(обратно)

49

Alles? (нім.) — за все?

(обратно)

50

Ja (нім.) — так.

(обратно)

51

Speisekarte (нім.) — меню.

(обратно)

52

^Назва оповідання в оригіналі — «Now I Lay Me» — цитата з першого рядка популярної дитячої віршованої молитви: «Now I lay me down to sleep, I pray, thee, Lord, my soul to keep. If I should die before I wake, I pray, thee, Lord, my soul to take».

(обратно)

53

Signor tenente (італ.) — пане лейтенанте.

(обратно)

Оглавление

Зі збірки «За нашого часу» (1925 р.) 

Не сезон 

Мій старий 

Зі збірки «За нашого часу» (1925 р.) 

Дуже коротке оповідання 

Вояк удома 

Кішка на дощі 

Крос на снігу 

Індіанський табір 

Щось закінчилося 

Збірка «Чоловіки без жінок» (1927 р.) 

Непереможений 

В іншій країні 

Пагорби наче білі слони 

Убивці 

Che ti dice la patria?[34]

П’ятдесят тисяч 

Просте запитання 

Десятеро індіанців 

Канарка в подарунок 

Альпійська ідилія 

Гонка з переслідуванням 

Сьогодні п’ятниця 

Банальна історія 

Тихий вечір настає[52]

*** Примечания ***