Зачарована гора Т.1 [Томас Манн] (fb2) читать онлайн

Томас Манн Зачарована гора. Т.1

Замір

Історія Ганса Касторпа, яку ми хочемо розповісти — не заради його самого (оскільки читач познайомиться в його особі з таким собі простим, хоча й приємним молодим чоловіком), а заради самої історії, яка здається нам надзвичайно гідною уваги (проте Гансові Касторпу варто таки віддати належне й нагадати, що це саме його історія, адже з будь-ким не трапляється будь-яка історія): ця історія почалася дуже давно, вона, так би мовити, вже цілком вкрилася благородною, історичною патиною й розповідати її слід у давноминулому часі.

Та для історії в цьому немає жодного збитку, радше, це може бути перевагою; адже історії мусять бути вже проминулими, й, можна сказати, що давніші вони, то вагомішою є їхня властива історичність та вага оповідача, який пошепки заклинає минулий час. Із цією історією — та ж сама справа, що й з людьми, а з оповідачами історій — і поготів: вона набагато старша за свої роки, її давність треба рахувати не в днях, її вік — не в колообертах навколо сонця; одне слово, мірою своєї давнини завдячує вона власне не часові — такою заявою ми пробігом натякаємо й звертаємо увагу на підозрілість та своєрідну подвійну природу згаданої нами таємничої стихії.

Та не будемо штучно затуманювати ясний хід подій: давноминулість нашої історії спирається на тому, що вона відбувалася ще до певного повороту чи пак межі, яка залишила глибокі тріщини на житті й свідомості... Вона відбувається, або ж, якщо вже свідомо уникати теперішнього часу, відбувалася й відбулася колись, у старожитні часи, у світі до першої великої війни, з початком якої почалося так багато різного, все те, що так і не зупинилось. Історія відбувається до того, хоча й незадовго до того. Але хіба минулість історії не стає глибшою, довершенішою, казковішою, що ближче «до того» вона відбувається? А ще цілком можливо, що за своєю внутрішньою природою творення наша історія споріднена з казкою. Ми оповідатимемо детально, точно й ґрунтовно, бо хіба ж привабливість чи занудність історії залежить від тривалости часу й простору, необхідних для її розгортання? Без остраху перед лихою славою, все ж схиляємося до думки, що лише ґрунтовний виклад може бути справжньою розвагою для читача.

Тож за одну мить читач не впорається з Гансовою історією. Усіх семи днів тижня не вистачить для цього, ба навіть семи місяців. Найкраще, якщо читачеві не зовсім ясно, скільки земного часу має збігти, поки та історія триматиме його в напрузі. Але з Божою поміччю то не має бути аж таки сім років. Тож так і почнімо.

Розділ перший

Приїзд

Простий собі хлопець їхав у розпалі літа з Гамбурга, свого рідного міста, до Давоса, що в кантоні Ґраубюнден. Їхав у гості на три тижні.

З Гамбурга аж туди, в гори, дорога далека, власне, занадто далека для такого короткого перебування. Вона пролягала землями різних господарів то вгору, то вділ, з Південно-німецької височини до берегів Швабського моря, далі — кораблем через його грайливі хвилі, туди, попід урвища, які колись уважалися карколомними.

Подорож досі розгорталася сміливими, широкими лініями, а тепер подрібнюється. З'являються зупинки, формальності. Біля містечка Роршах, уже на теренах Швейцарії, знову треба довіритися залізниці, доїхати ж поки що можна лише до маленької альпійської станції Ландкварт, де необхідно зробити пересадку. Цього разу — вузькоколійка: після тривалого стовбичення на белебнях малопривабливої місцевости нарешті можна сісти у вагон, і тієї миті, коли маленький, та, очевидно, надзвичайно потужний локомотив рушає з місця, власне й починається пригодницька частина подорожі, крутий, невпинний підйом, що, здається, ніколи не скінчиться. Адже станція Ландкварт розташована ще на помірній висоті, а далі колія пролягає серед диких, упертих скель таки до справжнього високогір'я.

Ганс Касторп — так звали цього хлопця — був сам у маленькому, оббитому сірою тканиною купе, сидів зі своїм портфелем із крокодилячої шкіри, подарованим його дядьком та опікуном, консулом Тінаппелем, так принагідно ми відрекомендували і його, — зі своїм зимовим пальтом, що погойдувалося на гачечку, та своїм пледом, згорнутим у рулон; вікно було опущене донизу, але оскільки пообіддя ставало чимраз прохолоднішим, то він, сімейний пестунчик, підняв обшитий шовком, модний, широкий комір своєї літньої куртки. Поряд з ним на полиці лежала книжка в м'якій обкладинці «Ocean steamships», яку він на початку подорожі уважно вивчав, тепер же вона лежала забутою, тимчасом як астматичний подих локомотива, засівав обкладинку вугільним пилом.

Два дні подорожі віддаляють людину — а особливо молоду, ще не так міцно закорінену в житті — від її щоденного світу, всього того, що вона називає обов'язками, вподобаннями, клопотами, намірами, набагато більше, ніж уявляв собі Ганс Касторп, розмірковуючи про це в екіпажі дорогою до вокзалу. Простір, що, розкручуючись та вислизаючи, котиться вперед між ним та місцем, до якого він приріс, котиться, демонструючи силу, яку скорше очікують від часу, що з кожною годиною спричиняло внутрішні зміни, які дуже нагадують вплив часу, але певною мірою його перевершують. Простір, як і час, творить забуття, але це відбувається завдяки тому, що особистість людини виривається зі свого оточення й опиняється перенесеною у вільний, первинний стан, — так, навіть педанти та обивателі перетворюються за одну мить наче на якихось волоцюг Кажуть, що час — це Лета, та повітря чужини — це той самий трунок забуття, може, він діє й не так сильно, зате значно швидше.

Щось подібне відчував і Ганс Касторп. Він не очікував від цієї подорожі чогось особливого, не готувався до неї внутрішньо. Скорше мав намір швидко її здійснити, відбути її, як обов'язок, повернутися таким самим, яким був до поїздки, й продовжити своє життя саме там, де він його на якусь мить полишив. Ще вчора цілковито був занурений у звичне коло думок, міркував про те, що якраз саме допіру відбулося: про зданий іспит та про те, що мало відбутися незабаром — практика у фірмі «Тундер та Вільмс» (корабельна верф, машинобудівний завод та виробництво котлів), тож Ганс Касторп чекав, коли проминуть ці три тижні з неймовірним нетерпінням. Проте зараз йому здавалося, ніби він має зосередити всю свою увагу на теперішньому моменті й не надто легковажити. Те, що його підіймають у місця, де він ще ніколи не дихав і де, як він знав, панують цілком незвичні, скупі й непривітні умови життя, — все це починало його збуджувати, наповнювати певним острахом. Рідний дім та усталений порядок були не лише десь далеко за спиною, але особливо далеко внизу, а він усе ще їхав угору. На півдорозі до невідомого задавався питанням, як то воно буде там, нагорі. Можливо, йому, який народився й виріс на висоті всього кількох метрів над рівнем моря, було нерозумно так несподівано підійматися на такі екстремальні верхи, не перебувши попередньо кілька днів на середніх висотах? Та хотілося вже досягти мети своєї подорожі, адже, добравшись нагору — так думалося йому, — він житиме як скрізь, а не так, як досі, коли цей невпинний підйом постійно нагадує йому, в яких не відповідних для нього сферах він опинився. Ганс Касторп визирнув у вікно: потяг вигинався на вузькому перевалі, було видно передні вагони, локомотив, який від напруги викидав брунатні, зелені й чорні клуби диму, що розносилися вітром. Праворуч, углибині пінилася річка, ліворуч темні смереки поміж скель стриміли до сірого, мов кам'яного неба. Траплялися тунелі, в яких панував суцільний морок, коли ж потяг виринав на світло, перед очима розгорталися широкі провалля, там, на дні видніли далекі села. Провалля змикалися, виринали нові звори, в ярах яких ще лежав сніг. Були зупинки на глухих кутових станціях з убогими, маленькими вокзальчиками, звідки потяг виїжджав, рухаючись у протилежному напрямку, це пантеличило і ставало незрозуміло, якою дорогою вони їдуть і де яка сторона світу. Здалеку розгорталися колосальні види священно-фантасмагоричного нагромадження скель високогір'я, до яких тягся потяг, на мить відкривалися вони перед приголомшеним поглядом і знову зникали на закруті. Ганс Касторп запримітив, що вони полишили за собою зону листяного лісу, а отже й співочих птахів, і ця думка про закінчення, про збідніння спричинила в нього легке запаморочення та нудоту, й на дві секунди він затулив очі рукою. Минулося. Він бачив, що підйом вже завершується, перевал залишився позаду. Потяг спокійно котився рівним дном долини.

Було близько восьмої, ще дніло. Вдалечині з'явилось озеро, його плесо було сіре, а недалеко від берега на сусідніх схилах чорніли смерекові ліси, що вище, вони ставали все рідшими і врешті губилися, лишаючи нагорі тьмаве голе каміння. Поїзд зупинився на маленькій станції, це було село Давос — Ганс Касторп почув оголошення на пероні, незабаром він уже приїде. Та раптом зовсім поряд почув голос Йоахима Цімсена, спокійний гамбурзький голос його брата у перших, який промовив:

— Добридень, ну що, виходь! — і коли Ганс Касторп визирнув з вікна — на пероні стояв сам Йоахим, у брунатному демісезонному пальті, без шапки, й мав такий здоровий вигляд, як ніколи досі. Він засміявся й знову промовив:

— Ну, виходь, давай, не соромся!

— Але ж я ще не доїхав, — збентежено мовив Ганс Касторп.

— Ні, ти вже приїхав. Тут уже село. Звідси ближче до санаторію. Я з візником. Давай сюди свої речі.

Збентежено сміючись від збудження, Ганс Касторп передав Йоахимові Цімсену просто з вікна свої портфель та зимове пальто, скручений плед, тростину, парасолю й, нарешті, книжку «Ocean steamships». Потім, перебігши довгий коридор вагона, він вистрибнув на перон, аби нарешті по-справжньому привітати свого брата, але без екзальтації, а так, як то й належиться спокійним, стриманим людям. Як не дивно, але здавна вони намагалися уникати називати один одного на ім'я через те, що боялися виявити таким чином надто гарячі почуття. Але оскільки називати один одного на прізвище також не було зручно, вони обходилися просто звертанням на ти. Це стало їхньою закоренілою звичкою.

Двоюрідні брати швидко й дещо недбало потисли один одному руки, та Цімсен, вітаючись, по-військовому виструнчився. Чоловік у лівреї та кашкеті з галунами зиркнув на них та підійшов, аби вручити Гансу Касторпу квитанцію за багаж. Це був консьєрж міжнародного санаторію «Берґгоф», він натякнув, що велику валізу гостя забере на наступній станції, Давос-Пляц, але спершу завезе обох добродіїв на вечерю. Чоловік у лівреї накульгував, тож перше запитання Ганса Касторпа до Йоахима Цімсена було таким:

— Він що, ветеран війни? Чого це він так накульгує?

— Атож, — дещо кисло відповів Йоахим. — Ветеран! У нього це в коліні — чи, скорше, було в коліні, та довелося вилучити колінну чашечку.

Ганс Касторп миттєво спам'ятався.

— Ось воно що! — сказав він, на ходу озирнувшись. — Ти натякаєш, що в тебе ще не все минулося? В тебе такий вигляд, наче ти щойно зіскочив з коня після військових маневрів. — При цих словах він поглянув на брата збоку.

Йоахим був вищим і кремезнішим за нього, здавався втіленням молодечої сили і був ніби створеним для військового строю. Він був дуже темний шатен — тип, що нерідко трапляється на білявій Гансовій батьківщині, його і так темна шкіра від сонця стала майже бронзовою. З великими карими очима й темними вусами над виразно окресленим ротом він здавався би гарним, якби не вуха, що стояли сторч. До певної пори вуха були його єдиним смутком і життєвим болем. Тепер він мав інший клопіт. Ганс Касторп вів далі:

— Ти ж потім повернешся разом зі мною? Я не бачу тут жодної перешкоди для тебе.

— Так таки з тобою? — перепитав брат і поглянув на нього своїми великими очима, що завжди здавалися лагідними, та за ці п'ять місяців набули трохи стомленого, ба навіть сумного виразу: — Коли?

— Ну, за три тижні.

— Ось воно що, подумки ти вже вертаєш додому, — відповів Йоахим. — Не спіши, ти ж лише прибув. Тут, нагорі, для нас три тижні — це майже ніщо, але для тебе, оскільки ти приїхав у гості всього на три тижні, то таки багато часу. Спочатку акліматизуйся, це не так просто. Крім того, клімат у нас — не єдина дивина. Тут ти побачиш дещо нове для себе, пильнуй. А щодо мене, то насправді все не зовсім так гладенько, як здається на перший погляд. «За три тижні — назад»... Знаєш, це все ідеї з рівнини. Я справді засмаг, але це насамперед від яскравого снігу й зовсім нічого не означає. Беренс каже те саме, й під час останнього генерального обстеження заявив, що треба набратися терпіння ще на добрих півроку.

— Півроку, ти збожеволів? — вигукнув Ганс Касторп. Під станційною будовою, що радше скидалася на хатинку, вони сіли в жовтий кабріолет, який уже чекав на них, і, коли пара гнідих рушила, Ганс Касторп засовався на жорсткій подушці сидіння:

— Півроку? Та ти вже й так тут майже півроку! Витратити таку силу часу!

— Так, час, — мовив Йоахим і захитав головою, не особливо переймаючись щирим вигуком брата. — Тут із часом поводяться досить безцеремонно — ти й уявити собі не можеш. Для них три тижні — все одно, що один день. Ось побачиш. Ти все побачиш, — сказав він. — Тут людина змінює свої поняття.

Ганс Касторп сидів боком і не зводив погляду зі свого двоюрідного брата.

— Все-таки, ти тут чудово відпочив, — промовив він, похитуючи головою.

— Ти так уважаєш? — відповів Йоахим. — Зрештою, я також так гадаю! — повів він далі, відкинувся на сидінні, але нараз знову підхопився. — Так, почуваюся краще, — пояснив він, — але я таки ще не одужав. Угорі правої легені, там, де раніше так харчало, зараз лише шорстке дихання, то не так страшно, але внизу ще таки добряче хрипить. Окрім того, сухі хрипи також і в другому міжреберному відділі.

— Ти став ученим, — мовив Ганс Касторп.

— Так, слава Богу, добра вченість. Я охоче знову б усе забув за службою, — відказав Йоахим. — Але в мене все ще мокротиння в легенях, — сказав він байдуже, але, водночас різко здвигнувши плечима, що не надто йому пасувало. Далі він показав своєму братові якийсь предмет, якого дістав із кишені пальта й знову заховав: то була маленька вигнута пляшечка із синього скла з металевою кришечкою. — Більшість із нас тут, нагорі, мають таке з собою. Ми навіть називаємо їх спеціальним словом, дуже весело. Поглянь на місцевість?

Ганс Касторп і так вже дивився й промовив: «Це вражає!»

— Ти вважаєш? — перепитав Йоахим.

Вони залишили позаду паралельну до залізниці, нерівномірно забудовану вулицю, звернули ліворуч, перетнули полотно вузькоколійки, міст над струмком, і потім екіпаж поїхав дорогою, що злегка підіймалася вгору назустріч укритому лісом косогору, де на порослому травою плато мовчазним фасадом на південний захід розташовувалась довга будівля з купольною баштою: через численні балконні лоджії вона видавалася здалеку дірявою й пористою, мов губка. В деяких вікнах уже світилося. Швидко наступали сутінки. Рожеві промені призахідного сонця, що на мить оживили запнуте хмарами небо, швидко поблякли, й у природі запанував той безбарвний, безжиттєвий і смутний перехідний час, який передує настанню ночі. Заселена долина, що розляглася довгою, ледь вигнутою дугою, раптом уся засвітилася вогнями: вогні були внизу, поодинокі на схилах, особливо, праворуч, де вони підіймалися рядами разом з терасоподібною забудовою. Ліворуч косогором тяглися стежки, що губились у глухих глицевих лісах. Віддалені лаштунки гір, позаду, при вході в долину, яка на їхньому тлі здавалася вужчою, набули спокійного сіро-голубого, мов шифер, кольору. Здійнявся вечірній вітерець, і стало прохолодно.

— Чесно кажучи, я вже не вважаю це настільки вражаючим, — мовив Ганс Касторп. — Де ж усі оті глетчери, вічні сніги та велетнеподібні гори? Оці, що ми бачимо, як на мене, не такі-то й високі.

— Ні, вони таки високі, — відповів Йоахим, — майже скрізь бачиш межу поширення дерев, вона досить різко виділяється, смереки вище не ростуть, а разом з ними зникає все. Вище он лише скелі. По той бік, праворуч від Шварцгорна, отой от гребінь, там тобі й глетчер, бачиш, он синіє? Не великий, але це глетчер, як і годиться, глетчер Скалетта. У прогалині — Піц Мішель та Тінценгорн, звідси тобі їх не видно, на них завжди лежить сніг, цілий рік.

— У вічнім снігу, — сказав Ганс Касторп.

— Так, якщо хочеш, у вічному. Ні, тут таки високо. Просто ти маєш ураховувати, що тут ми самі на добрячій висоті. Тисяча шістсот метрів над рівнем моря. Тож оцю висоту важко по-справжньому оцінити.

— Так, сюди довелося довго видряпуватись! Мені аж лячно стало, їй-бо. Тисяча шістсот метрів! Це ж якщо порахувати — приблизно п'ять тисяч футів. За все своє життя я ще ніколи так високо не бував. — І Ганс Касторп охоче глибоко вдихнув незнайомого йому повітря. Воно було свіже — ото й усього. Воно не мало запаху, змісту, вологости, легко вдихалося й не збуджувало жодного відчуття.

— Просто вражає, — зауважив він із чемности.

— Так, це повітря знамените. До речі, сьогодні місцевість видається не надто виграшною. Часом вид буває кращим, особливо, коли є сніг. Але якщо постійно дивитися, то пересичуєшся цим ландшафтом. Вір мені, усі ми тут, нагорі, просто вже переситились ним, — сказав Йоахим і скривився, наче від огиди, що видавалося перебільшеним та нестриманим і не надто йому пасувало.

— Ти говориш так дивно, — сказав Ганс Касторп.

— Я говорю дивно? — Йоахим з ноткою стурбованости обернувся до свого двоюрідного брата...

— Ну що ти, перепрошую, просто на мить так мені здалося! — поквапно промовив Ганс Касторп. Він мав на увазі зворот «ми тут, нагорі», який Йоахим ужив уже втретє чи вчетверте і який насторожував Ганса Касторпа й чомусь непокоїв.

— Як бачиш, наш санаторій розташований ще вище, ніж саме містечко, — вів далі Йоахим. — На п'ятдесят метрів. У проспекті написано «сто», але насправді — п'ятдесят. Найвище розташований санаторій «Шацальп», там, по той бік, його звідси не видно. Їм доводиться взимку спускати свої трупи на санях, бо дороги стають непрохідними.

— «Свої трупи»? Ти про що? — вигукнув Ганс Касторп. Та нараз розреготався, голосно й нестримно; його груди здіймались, а дещо зашкарубле на холодному вітрі обличчя скривилося в ледь болісну гримасу. — На санях! І ти ще так спокійно про це говориш! Ти став таки добрим циніком за останні п'ять місяців!

— Нічого тут цинічного, — відповів Йоахим, здвигнувши плечима. — Що тут такого? Трупам однаково байдуже... Зрештою, цілком імовірно, що тут у нас можна стати циніком. Той Беренс, він також старий цинік — знаменита людина, до речі, колишній студент-корпорант і, здається, блискучий хірург, тобі він сподобається. Потім ще є доктор Кроковскі, асистент — розумна голова. У проспекті особливо наголошується на його полі діяльности. Він займається розчленовуванням душі пацієнтів.

— Чим займається? Розчленовуванням душі? Звучить досить гидко! — вигукнув Ганс Касторп, його аж розпирало від сміху. Він уже не міг стриматися: після всього — ще це розчленовування душі, яке добило його вже цілковито. Він так реготав, що сльози текли з-під пальців, якими він прикривався. Йоахим також щиро сміявся — настрій у нього, здається, ще більш піднявсь. Ось так у доброму гуморі хлопці висіли з екіпажу, який наприкінець повільно підкотив їх крутим, дугоподібним під'їздом до порталу міжнародного санаторію «Берґгоф».

Номер 34

Зразу праворуч була консьєрж-ложа, де сидів за телефоном і читав газети портьє, схожий на француза, на ньому була сіра ліврея, як і на тому кульгавому біля вокзалу. Він вийшов їм назустріч і повів через яскраво освітлений хол, ліворуч якого розташовувалися салони для гостей. На ходу Ганс Касторп зазирнув досередини, але кімнати були порожні. Він запитав, де ж мешканці, на що його брат відповів:

— У них процедури лежання на повітрі. Я сьогодні був звільнений, оскільки мав зустріти тебе. А як правило, я також після вечері лежу на балконі.

Цього було досить, щоб Ганс Касторп знову вибухнув сміхом.

— І це правда, в сніг чи дощ ви лежите на балконі? — запитав він тремким голосом...

— Такий припис. Від восьмої до десятої. Ну, давай уже, заходь, подивись на свою кімнату та помий руки.

Вони сіли в електричний ліфт, який обслуговував француз. Підіймаючись, Ганс Касторп протер очі.

— Від сміху я геть утратив сили, — сказав він засапано. — Ти мені такого понарозказував... А розчленовування душі — ну, це вже вершина, це вже занадто. Окрім того, я, здається, трохи таки притомився з дороги. В тебе також ноги мерзнуть? І водночас так пашить обличчя, неприємне почуття. А вечеря вже скоро? Здається, я досить виголодався. Як тут у вас, нагорі, годують пристойно?

Нечутно йшли вони вузьким коридором, ступаючи килимком з кокосової соломи. Бліде світло ширилось із дзвоноподібних світильників з матового скла, що висіли під стелею. Воно ряхтіло на білих, гладеньких, покритих олійною фарбою стінах. Сестра-жалібниця промайнула десь попереду в білому головному уборі й пенсне, шворку якого заклала собі за вухо. Очевидно, належала до протестантської конфесії, у своїй роботі не відчувала справжнього покликання, була допитливою та змученою нудьгою. У двох місцях уздовж коридору на підлозі перед білими, лакованими, нумерованими дверима стояли своєрідні балони, великі, череваті посудини з короткими шийками, запитати про призначення яких Ганс Касторп спершу забув.

— Ось і твоя кімната, — мовив Йоахим. — Номер тридцять чотири. Я — праворуч, а ліворуч — російська подружня пара, треба сказати, поводяться вони трохи зухвало й заголосно, але інакше не випадало. Ну, що скажеш?

Двері були подвійні, з гачками для одягу в тамбурі. Йоахим увімкнув горішнє світло, і в тремтливій ясності кімната постала світлою й затишною, з білими практичними меблями, шпалерами, що миються, з охайним лінолеумом на долівці та лляними фіранками, простими й веселими на сучасний лад. Балконні двері були прочинені, було видно вогні долини й віддалено чутно танцювальну музику. Чемний Йоахим виставив на комоді маленьку вазу з кількома квітками — те, що можна було знайти серед отави, — деревій та дзвіночки, які він сам зірвав на косогорі.

— Мило з твого боку, — промовив Ганс Касторп. — Яка затишна кімната! Вочевидь тут можна приємно перебути кілька тижнів.

— Позавчора тут померла одна американка, — сказав Йоахим. — Беренс уважав, що до твого прибуття кімната вже буде готова. При ній був її наречений, англійський морський офіцер, але він не дуже тримав себе в руках. Щомиті вискакував на коридор, щоб виплакатися, зовсім як хлопчисько. Потім, після гоління, натер собі щоки кремом від холоду, бо сльози його надто пекли. Позавчора ввечері в американки ще сталися два першокласні крововиливи, й то вже був кінець. Але забрали її ще вчора ввечері, й потім тут, звісно, все ґрунтовно обробили формаліном, кажуть, це дуже добрий засіб.

Ганс Касторп сприйняв цю оповідь зі збудженою неуважністю. Закасавши рукави, стояв перед умивальником, нікельовані крани якого виблискували від електричного світла; на акуратно застелене ліжко з білими металевими бильцями він навіть не озирнувся.

— Обробили, ну, чудово, — витираючи руки, промовив він дещо не до ладу, бажаючи продовжити розмову. — Так, метил-альдегід не витримують найвитриваліші бактерії — Н2СО, але від нього в носі крутить, правда ж? Безперечно, су-во-ре дотримання чистоти є необхідною умовою... Цю фразу він вимовив, розділяючи склади, з підкресленою північно-німецькою вимовою, тоді як його брат, з часів свого студентства, призвичаївся до загальнолітературної, отож Ганс Касторп вів далі: — До речі, я хотів ще сказати... Напевне, морський офіцер голився безпечною бритвою, ними можна порізатися швидше, ніж добре направленим бричем, принаймні, в мене склалось таке враження, я вживаю по черзі й те, й те... Ну, і подразнена шкіра від солоної води, звичайно, пече, напевне, він звик на службі користуватися кремом від холоду, мене це не дивує... — Ганс Касторп розбазікував далі, сказав, що в нього в чемодані лежить двісті штук «Марії Манчіні» — його марки сигар, — що митна перевірка була дуже поблажлива, що різні знайомі передають Йоахимові з дому великий привіт. — Тут хіба не опалюється? — вигукнув він зненацька й підскочив помацати труби опалення...

— Ні, нас тут тримають у прохолоді, — відповів Йоахим. — Треба чекати серпня, поки ввімкнуть центральне опалення.

— Серпня, серпня, але ж ми замерзаємо! Я жахливо мерзну, хоч обличчя в мене просто горить, лише торкни, яке воно гаряче!

Ця пропозиція зовсім не пасувала Гансові Касторпу, йому самому стало ніяково. Йоахим також не став виконувати його проханя, а лише промовив:

— Просто тут таке повітря, й нічого це не означає. У самого Беренса цілий день сині щоки. Деякі так і не можуть звикнути. Ну, вперед, бо нам на обід нічого не дістанеться.

У коридорі знову з'явилася медична сестра, яка короткозоро мружилася на них. Та на другому поверсі Ганс Касторп раптом зупинився, заворожений жахливим звуком, що долинав зовсім зблизька, з-за повороту коридора, звук був не голосний, але настільки огидний, що Ганс Касторп скорчив гримасу й запитально поглянув на брата. Це, судячи з усього, був кашель, але не подібний до жодного кашлю, який Ганс Касторп будь-коли чув; проти цього будь-який відомий йому кашель здавався чудовним, здоровим виявом життя, — кашель без жодного ентузіазму звучав нерівномірними ривками, мов жахливе, безсиле перемішування каші органічного розкладу.

— Так, — сказав Йоахим, — тут справи кепські. Австрійський аристократ, знаєш, така елегантна людина, просто природжений юнкер на коні. І ось такий стан. Він ще, правда, виходить з кімнати сам.

Вони крокували собі далі, а Ганс Касторп увесь час повертався в розмові до кашлю того юнкера. «Ти маєш лише зрозуміти, — казав він, — що я такого кашлю зроду не чув, для мене це зовсім нове, саме тому я так переймаюся. Бувають такі різні види кашлю, сухий чи з відкашлюванням, а коли відкашлюєш, то, вважається, що це на краще, не те, що оте гавкотіння. Коли я в юності (він сказав: «я в юності») хворів на ангіну, то кашляв як вовк, і всі раділи, коли вже трохи відпустило, я ще добре пам'ятаю. Але такого кашлю, як цей, не було, принаймні, в мене не було — це, взагалі, вже не живий кашель. Він не сухий, але відкашлюванням це також не назвеш, не те слово. Воно так, ніби заглядаєш людині всередину, а там лише липка грязюка й слиз...

— Що вдієш, — сказав Йоахим, — таке я чую щодня, можеш не описувати, як це звучить.

Та Ганс Касторп ніяк не міг погамуватися з тим кашлем, одно торочив, що то ніби заглядати юнкерові досередини, й коли вони зайшли до ресторану, очі його збуджено блищали.

У ресторані

Тут було світло, елегантно й затишно. Ресторан був зразу праворуч від холу, навпроти салонів для конверсацій. Як пояснив Йоахим, тут переважно харчувалися новоприбулі, гості та ті, до кого хтось приїхав провідати. Тут святкували дні народження, дні від'їзду, а також позитивні результати генерального обстеження.

— Часом тут вирує життя, — сказав Йоахим, — навіть шампанське подають. Зараз тут не було нікого, окрім самотньої пані років тридцяти, яка читала книжку, при цьому щось мугикала собі під ніс і середнім пальцем лівої руки постукувала по скатертині. Коли хлопці сіли за сусідній столик, вона перейшла на інше місце й сіла до них спиною.

— Уникає людей, — пояснив Йоахим, — і завжди їсть у ресторані з книжкою. Кажуть, іще молоденькою дівчиною прибула до легеневого санаторію та й досі тут мешкає.

— Ну тоді ти зі своїми п'ятьма місяцями всього лише зелений початківець і ним залишишся, навіть коли перебудеш тут цілий рік, — мовив Ганс Касторп, на що Йоахим знизив плечима — жест, що раніше був йому не властивим — і потягся за меню.

Вони обрали столик на підвищенні біля вікна, гарне місце. Сиділи один навпроти одного на тлі кремової штори, обличчя їхні були освітлені електричною настільною лампою з червоним абажуром. Ганс Касторп склав разом свої свіжо-вимиті руки і з приємним передчуттям потер їх одна об одну, так він робив завжди, коли сідав до столу — можливо, тому, що його предки перед обідом завжди молилися. Обслуговувала привітна дівчина, що говорила ніби піднебінням, одягнена була вона в чорну сукню з білим фартушком, її широке обличчя пашіло здоров'ям. У Ганса Касторпа викликало неабияке пожвавлення зауваження Йоахима, що офіціанток тут називають «сестрами-годівницями». Вони замовили в «сестри» одну пляшку «Ґрюо Ляроз», яку Ганс Касторп спершу завернув, окільки вона була не достатньо темперована. Їжа виявилася чудовою. Їм подали спаржевий суп, фаршировані томати, печеню з різноманітними добавками, особливо вдалий десерт, асорті сирів та фрукти. Ганс Касторп їв дуже багато, хоча його апетит виявився менш сильним, ніж він спершу гадав. Проте багато їсти він звик навіть тоді, коли не мав сильного голоду, просто із самоповаги.

Йоахим надав стравам не надто багато уваги. Їжа йому набридла, казав він, тут, нагорі, всі це відчувають, навіть заведено нарікати на їжу, адже якщо сидиш тут день у день... Проте вино пив охоче, ба навіть з певним захопленням, при цьому, оминаючи надто яскраві епітети, постійно висловлював своє задоволення від того, що нарешті тут є хтось, із ким можна перекинутися розумним словом.

— Так, просто колосально, що ти приїхав! — мовив він, і в його спокійному голосі чулася схвильованість. — Маю сказати, що це для мене справжня подія. Таки певна переміна тобто, цезура, певний злам у цьому безконечному, безмежному перебуванні наодинці...

— Але ж для вас час має тут збігати швидко, — зауважив Ганс Касторп.

— Швидко й повільно, як тобі хочеться, — відповів Йоахим. — Він взагалі не збігає, маю тобі сказати, що це взагалі ніякий не час і ніяке не життя, яке вже там життя, — сказав він, хитаючи заперечно головою, й знову потягся до склянки.

Ганс Касторп також пив, не зважаючи на те, що обличчя аж пашіло. Та тілові все ще було холодно, відчувався радісний, але й трохи болісний неспокій. Слова випереджали думку, він часом обмовлявся й тоді просто відмахувавсь рукою. До речі, Йоахим також був трохи збудженим, тим вільніше й розкутіше розгорталася їхня розмова. Нараз пані, що постійно мугикала та постукувала пальцем, раптом підвелася й пішла геть. За їжею вони жестикулювали виделками, зі шматком за щокою надавали обличчю серйозного виразу, сміялися, кивали головами, знизували плечима й, не встигнувши як слід проковтнути їжу, говорили далі. Йоахим цікавився новинами з Гамбурга й перевів розмову на заплановану регуляцію річки Ельби.

— Епохально, — казав Ганс Касторп. — Епохально для розвитку нашого судноплавства. Важко переоцінити значення цього. Ми закладаємо в бюджет п'ятдесят мільйонів як негайні одноразові видатки, і можеш бути певним, ми знаємо, що робимо.

Проте, незважаючи на всю важливість регуляції Ельби, він швидко перескочив на іншу тему й просив Йоахима, аби той детальніше розповів про життя «тут, нагорі» і про гостей, Йоахим був радий нагоді поділитися враженнями й розповісти як то воно є. А про трупи, які спускають трасою бобслею, він мав розповісти ще раз і засвідчити, що то свята правда. Ганс Касторп зайшовся від сміху, аж і Йоахим розсміявся, відчуваючи при цьому задоволення. Він оповідав і про інші кумедні речі, підживлюючи таким чином загальний настрій. З ним за столом сидить одна пані на ім'я Штер, до речі, досить хвора, дружина музиканта з Каннштадту, — вона найбільш неосвічена особа, яку він будь-коли зустрічав. На повний серйоз вона каже «дезінфіскувати». Асистента ж Кроковскі називає «фомулус», маючи на увазі «фамулус». Усе це доводиться мовчки ковтати. Окрім того, вона просто хвороблива пліткарка, як, зрештою, більшість тих, хто «тут, нагорі», а іншій дамі, пані Ілтіс, вона казала, що носить «стерілет».

«Стерілет, замість стилет — ну, це просто чудово!» Напівлежачи в своїх кріслах, вони так реготали, що аж трусилися, й майже одночасно на них напала гикавка.

Нараз Йоахим насупився й задумавсь над своїм жеребом.

— Так, ми сидимо тут і сміємося, — мовив він з болем у голосі, який переривали здригання його діафрагми, — а коли я нарешті звідси вийду — ніхто й не знає, бо коли Беренс каже: ще півроку, то щонайменше треба настроюватися на довший термін. Це досить жорстоко, еге ж? Я вже так радів, що наступного місяця зможу скласти офіцерський залік. А тим часом я і далі тут байдикую з термометром у роті, рахую ляпсуси пані Штер і марную час. Один рік має таке значення в нашому віці, там, унизу можуть відбутися такі зміни і такі зрушення. А я маю скніти в цій дірі, просто як у гнилому болоті. Ні, я зовсім не перебільшую...

Дивним чином на це Ганс Касторп відповів лише запитанням, чи можна тут знайти таке пиво, як портер, а коли його двоюрідний брат глянув на нього трохи здивовано, то помітив, що той буквально засинає — власне, він уже спав.

— Та ти засинаєш! — сказав Йоахим. — Ходімо, вже час спати нам обом.

— Ще зовсім не час, — сказав Ганс Касторп, ледь ворушачи язиком. Проте він все-таки пішов, трохи згорбившись і незграбно переставляючи ноги, як людина, що від утоми буквально падає з ніг. Він змушений був з останніх сил взяти себе в руки, коли у ледь освітленому холі почув голос Йоахима:

— Там сидить Кроковскі. Гадаю, я мушу тебе швидко відрекомендувати.

Кроковскі сидів на світлі перед салонним каміном, недалеко від прочинених розсувних дверей, і читав газету. Коли молоді люди попрямували до нього, він підвівсь, а Йоахим по-військовому сказав:

— Пане докторе, дозвольте, будь ласка, відрекомендувати вам мого брата в перших Касторпа з Гамбурга. Він оце приїхав.

Доктор Кроковскі привітав нового гостя зі своєрідною щирою, вайлуватою й бадьорою сердечністю, так ніби хотів натякнути, що у спілкуванні з ним тет-а-тет жодна ніяковість недоречна, пасує лише радісна довірливість. Йому було під тридцять п'ять, він був кремезним, огрядним, значно меншим на зріст за обох двоюрідних братів, тож йому доводилося, розмовляючи з ними, закидати голову трохи набік; він був неймовірно блідий, блідість ніби просвічувалася крізь шкіру, й це враження посилював темний жар його очей, чорні брови і досить довга ледь шпакувата, навпіл розділена борода. На ньому був чорний двобортний костюм, чорні з дірочками, схожі на сандалі черевики, товсті сірі вовняні шкарпети та м'який широкий шарф, який Ганс Касторп колись бачив лише на одному фотографі з Ґданська. Це надавало доктору Кроковскі таки справді артистичного вигляду. Щиро посміхаючись крізь бороду жовтавими зубами, він потис хлопцеві руку, при цьому проказуючи баритоном з ледь помітним іноземним акцентом:

— Ласкаво просимо, пане Касторп! Бажаю вам швидко акліматизуватися й почуватись у нашому колі якнайкраще. Вибачте за запитання, ви прибули до нас як пацієнт?

Було зворушливо дивитись, як Ганс Касторп намагається демонструвати свою ввічливість та перебороти сон. Його дратувало те, що перебуває в такій поганій формі й з недовірливою самовпевненістю молодости вбачав у посмішці та бадьорому настрої асистента ознаку поблажливої іронії. Він відповів, що приїхав на три тижні, згадав про свій іспит, а щодо лікування, то він, слава Богу, цілком здоровий.

— Справді? — перепитав доктор Кроковскі, при цьому витягти голову й схиливши її набік, ніби глузував, і ще ширше посміхаючись... — Тоді ви феномен, гідний усебічного вивчення! Мені, зокрема, ще ніколи не траплялась абсолютно здорова людина. Вибачте за запитання, але що то за іспит, який ви витримали?

— Я інженер, пане докторе, — відповів Ганс Касторп зі стриманою гідністю.

— А, інженер! — і посмішка доктора Кроковскі зразу поблякла, на якусь мить втратила сердечність. — Славно-славно. Отже ви не прийматимете тут жодних медичних процедур, ні в фізичному, ані в психічному розумінні?

— Ні, дуже дякую! — сказав Ганс Касторп, ледь не відступаючи крок назад.

Тут посмішка доктора Кроковскі знову переможно засяяла й знову, потискуючи хлопцеві руку, він голосно вигукнув:

— Ну, гарного вам сну з почуттям вашого бездоганного здоров'я, пане Касторп! На добраніч і до побачення! — з цими словами він відпустив молодих людей і знову сів до своєї газети.

Ліфт уже не працював, тож назад вони підіймалися сходами, підіймалися мовчки, трохи приголомшені від зустрічі з доктором Кроковскі. Йоахим провів Ганса Касторпа до номера тридцять чотири, куди кульгавий консьєрж і справді доставив багаж, вони побалакали ще хвилин з п'ятнадцять, поки Ганс Касторп діставав з валізи нічну білизну й речі для ванни, при цьому курячи товсту, слабку цигарку. До сигари сьогодні він не добрався, що здалось йому самому дивним і незвичайним.

— Він виглядає дуже поважно, — сказав Ганс Касторп, випускаючи ротом дим. — Блідий як стіна. Але, слухай, його взуття просто жахливе. Сірі вовняні шкарпетки та оті сандалі. Він часом наприкінці не образився?

— Кроковскі досить чутливий, — визнав Йоахим. — Ти не мав так різко відмовлятись од медичних процедур, принаймні, не від психічних. Йому не подобається, якщо хтось їх уникає. Зі мною він також не дуже спілкується, оскільки я йому не достатньо довіряю. Вряди-годи розповідаю йому про який-небудь свій сон, аби він мав що розчленувати.

— Ну, то, певно, я його образив, — сказав Ганс Касторп з досадою, оскільки відчував незадоволення самим собою, адже через нього хтось образивсь. І втома навалилася на нього з новою силою.

— На добраніч, — сказав він, — я падаю з ніг.

— О восьмій я зайду по тебе до сніданку, — сказав Йоахим на прощання.

Ганс Касторп нашвидкуруч провів вечірній туалет. Заледве встиг вимкнути настільну лампу, як сон здолав його, і він встиг ще раз здригнутися, згадавши, що позавчора на цьому ліжку померла людина. «То, напевне, не вперше, — сказав він до себе так, наче це могло його заспокоїти. — Це просто смертний одр, звичайний смертний одр». І заснув.

Та тільки-но заснув, йому почало щось снитися, і снилось аж до ранку. Переважно він бачив Йоахима Цімсена у дивній, скоцюрбленій позі, який спускався саньми з крутої гори. Мав таку саму фосфоресцентно бліду шкіру, як і доктор Кроковскі, а попереду сидів юнкер, який мав досить непевний вигляд, як людина, про яку лише відомо, як вона кашляє, він тими саньми й правив. «Для нас це все однаково тут, нагорі», — казав скоцюрблений Йоахим, і цього разу він, а не юнкер, зайшовся тим кашоподібним кашлем, від чого Ганс Касторп гірко розплакався й згадав, що йому треба бігти до аптеки по крем від холоду. Та на його шляху сиділа пані Ілтіс із гострим обличчям і тримала щось у руках, що напевне мало бути її «стерилетом», але насправді було безпечним станком для гоління. Це знову розсмішило Ганса Касторпа, й так його кидало з одного настрою до іншого, аж поки крізь напіввідчинені балконні двері засірів ранок і збудив його.

Розділ другий

Про хрестильну чашу та діда в двох іпостасях

Про батьківський дім Ганс Касторп мав лише туманний спогад; батька й матір він майже не знав. Вони померли один за одним між п'ятим та сьомим роками його життя, спершу мати, цілком несподівано, напередодні пологів, унаслідок закупорення судин через запалення нервів — емболія, за словами доктора Гайдекінда, що миттєво спричинила параліч серця, — мати саме сміялася, сидячи в ліжку, здавалося, що вона впала від сміху, а насправді тому, що була вже мертва. Батькові, Гансу Герману Касторпові, зрозуміти таке було не легко, й бувши тісно прив'язаним до своєї жінки й, зі свого боку, не відзначаючись силою, він не зміг цього передолати. Його душа зазнала непоправного удару, перебуваючи в приголомшеному стані, він припускався комерційних прорахунків, тож фірма «Касторп та Син» зазнавала відчутних збитків; за рік, навесні, під час перевірки складів на портових протягах він заробив собі запалення легень, й, оскільки його підірване серце не могло витримати високої температури, то за п'ять днів батько помер, незважаючи на всі зусилля доктора Гайдекінда, і в супроводі багатьох міщан вирушив слідом за своєю дружиною до Касторпського сімейного склепу, що на цвинтарі церкви Святої Катерини, в мальовничому місці з видом на ботанічний сад.

Батьків батько, сенатор, не надовго пережив сина й, до речі, також помер внаслідок запалення легень, причому в жахливих конвульсіях та муках, оскільки на відміну від свого сина, старий Ганс Лоренц Касторп був міцно вкоріненої в житті натури і довго боровся за життя. Отож якийсь час, тобто всього півтора року по смерті свого батька, Ганс Касторп мешкав у домі діда, побудованому на початку минулого сторіччя на вузькому земельному наділі в стилі північного класицизму. Цей дім стояв на еспланаді, був пофарбований темною фарбою, з напівколонами обабіч вхідних дверей, до яких вели п'ять сходинок, крім першого було ще два поверхи, не рахуючи бельетажу, де вікна із залізними ґратами опускалися до самої землі.

Тут були виключно представницькі приміщення, до яких входила й світла, з ліпленням на стелі, їдальня, три вікна якої з рамами вишневого кольору виходили на садок, тут протягом вісімнадцяти місяців дід і онук удвох обідали, а подавав їм старий Фріц з кульчиками у вухах та срібними ґудзиками на лівреї, він носив таку саму батистову хустинку як і господар, вона огортала так само поголене підборіддя, а господар звертався до нього на ти, розмовляючи з ним нижньонімецьким діалектом; зовсім не заради жарту — він не мав схильности до гумору — а, просто, по-діловому, а ще тому, що так спілкувався з простим людом, з писарями, поштарями, кучерами та посильними. Гансові Касторпу подобалася ця манера, а особливо подобалося, як відповідав Фріц — також по-нижньонімецькому, при цьому, обслуговуючи господаря за столом, він стояв ззаду, ліворуч від нього, але схилявся й нашіптував йому в праве вухо, на яке сенатор чув значно краще, ніж на ліве. Старий чув усе, що казав йому слуга, кивав та їв далі, сидячи випростано поміж високих билець свого стільця червоного дерева, й майже не нахиляючись до тарілки, а внук тихо сидів навпроти, з глибокою, підсвідомою увагою спостерігаючи за виваженими рухами, з якими гарні, білі, худі руки діда із округло загостреними на краях нігтями та зеленим гербовим перетнем на правому вказівному пальці настромляли шматочок м'яса, овочів чи картоплі спичаком виделки й з легкимзустрічним нахилом голови підносили його до рота. Ганс Касторп дивився на власні, не досить зграбні руки й уявляв собі, що згодом зможе так само, як дід, орудувати ножем та виделкою.

Проте залишалося питанням, чи він взагалі досягне того стану, коли і його підборіддя буде обрамленим такою хустинкою, що затуляла широкий виріз чудернацької форми, з гострими краями коміра, які торкалися дідових щік. Адже для цього треба досягти дідового віку, а вже сьогодні, окрім нього та його старого Фріца, ніхто таких комірів та хустинок, зав'язаних бантом, уже не носив. Було шкода, бо Гансові Касторпу особливо подобалося, як дід схиляв підборіддя на пишний бант білосніжної хустинки; навіть уже дорослим, Ганс Касторп з приємністю повертався до цього спогаду: ця картина з минулого мала в собі щось таке, що доторкало приємним почуттям глибини його єства.

По закінченні обіду треба було згорнути свою серветку трубочкою та встромити її у срібне кільце — завдання, з яким Ганс Касторп не так легко міг упоратися, бо серветки були великі, майже як столові рушники; потому сенатор підводився зі стільця, якого Фріц зразу відставляв убік, і човгав до «кабінету» навпроти, аби викурити там сигару; іноді внук ішов за ним.

«Кабінет» містився саме навпроти, оскільки їдальню було сплановано з трьома вікнами й на всю довжину будинку, через те залишалося місце лише для двох, а не для трьох салонів, як то було зазвичай у будинках такого типу. Один із них розташовувався перпендикулярно до їдальні, мав єдине вікно й видавався непропорційно видовженим. Через це приблизно чверть його було відділено й облаштовано під «кабінет» — вузьке тьмяне приміщення з оберліхтом та небагатьма меблями: етажерка, на якій стояла сигарна скринька сенатора, гральний столик, шухляда якого містила багато привабливих речей: візитівки, фішки, гральні дошки з відкидними зубчиками, аспідна дошка для письма та крейдяні стрижні до неї, паперові кінчики сигар та багато іншого; врешті була там в кутку й засклена шафа в стилі рококо з палісандрового дерева, а її шибки були затягнуті жовтими шовковими фіранками.

— Дідусю, — казав часом Ганс Касторп у кабінеті, при цьому підводячись навшпиньки й тягнучись до вуха старого, — покажи ж мені, будь ласка, хрестильну чашу!

І дід, відкинувши з коліна довгу полу м'якого сюртука, діставав з кишені зв'язку ключів та відчиняв засклену шафку, з середини якої на хлопця ширилися дивовижні й особливо приємні запахи. Там зберігалися різноманітні предмети, що вже вийшли з ужитку й через це набули особливо притягальної сили: пара гнутих, срібних свічників, розбитий барометр у дерев'яному обрамленні з фігурним різьбленням, альбом з дагеротипами, скринька для лікерів з кедрового дерева, маленький турок, твердий на дотик, одягнений у строкатий шовковий халат, він мав усередині годинниковий механізм, що колись дозволяв йому крокувати столом, той механізм одначе вже давно вийшов з ладу, далі якась допотопна модель корабля, а на самому споді — пастка на пацюків. Старий діставав з середньої полиці сильно затерту, круглу, срібну чашу, що стояла на такому самому срібному тарелі, й по черзі передавав обидва предмети хлопцеві, той брав, слухаючи пояснення, які він чув уже не раз, по одному розглядав їх з усіх боків.

Чаша й таріль первинно не належали одне до одного, воно й видно, казав дід, черговий раз повчаючи малого; проте, вів далі дід, уже протягом ста років, тобто з того часу, як було придбано чашу, вони вживаються разом. Чаша була гарна, строгої, благородної форми відповідно до смаків початку минулого століття. Гладенька й солідна, вона стояла на круглій ніжці й зсередини була позолочена, та з часом від золота залишився лише ряхтливий жовтавий відтінок. Єдиною прикрасою залишався пишний віночок троянд та гострого листя на вінцях. Що ж до тареля, то про його поважніший вік свідчив напис зсередини. Вигадливими цифрами там було написано «1650», а навколо числа — різноманітні кучеряві ґравіруванння, виконані в манері, що тоді здавалася сучасною, пишно-вихилясті герби й арабески у вигляді напівзірок чи напівквіток. Зі споду були вигравірувані різними шрифтами імена глав родин, що протягом тривалого часу були її власниками: їх значилося вже семеро, біля кожного імени стояв рік одержання тарелі у спадок, і старий Касторп з хустинкою до кожної дати звертав увагу внука вказівним пальцем, прикрашеним перетнем. Там було й ім'я Гансового батька, й самого дідуся, а потім префікс «пра» подвоювався, потроювався, почетверявсь, і хлопчик дослухався, схиливши набік голову, із задумливими або й бездумно-замріяними, незворушними очима й благоговійно-сонливим виразом обличчя до тих «пра-пра-пра-пра» — до самого звучання складу «пра», від якого тхнуло склепом та спорохнявілим часом, але який створював побожний зв'язок із сьогоденням, його власним життям та отим часом, що давно поринув у безвість і впливав на нього особливим чином: а саме так, як то можна було прочитати з його обличчя. Чуючи цей префікс, хлопчик немовби вдихав затхле, прохолодне повітря, таке, як у церкві Святої Катерини чи в крипті Святого Михаїла, відчував подих місць, у яких із шапкою в руках треба вдаватися до особливої манери ходи, ступаючи навшпиньки та скеровуючи шанобливу увагу наперед; йому навіть здавалося, ніби чує особливу відсторонену та умиротворяючу тишу таких місць; у звучанні цього складу відчуття духовного змішувалися з відчуттями смерти та історії, усе це справляло на хлопчика благотворне враження, можливо, саме через звучання складу, задля того, щоб почути й самому повторити його, він просив дозволу знову подивитися на хрестильну чашу.

Потім дід ставив чашу назад на таріль і давав малому зазирнути досередини гладенької, золотавої посудини, що виблискувала від променів світла з горішнього вікна.

— Ось уже вісім років минуло, — казав він, — одтоді, як ми тримали тебе над цією чашею, і вода, що тебе хрестила, лилася досередини... Кустодій Лассен з церкви Святого Якобі наливав її нашому доброму пасторові Бугенгаґену на долоню, з долоні ця вода текла на твій лобик, а звідти до чаші. Але воду ми підігріли, щоб ти не налякався й не заплакав, і ти справді не плакав. Якраз навпаки: перед цим ти верещав, так що Бугенгаґену було непереливки під час казання, але коли потекла тепла вода, ти нараз угамувався, виявляючи пошану до священного таїнства, ми, принаймні, так сподіваємось. А за кілька днів минає сорок чотири роки, як твій благословенний батько був похресником, і вода текла з його голови до цієї чаші. То діялося тут, у цьому домі, в його батьківському домі, у залі навпроти, перед середнім вікном, його хрестив ще старий пастор Гезекіль, той самий, якого французи ще молодим мало були не розстріляли, оскільки він проповідував проти їхніх грабежів та підпалів — його також уже давним-давно покликав Господь до себе. А сімдесят п'ять років тому хрестили мене самого, також там, у тій залі, й мою голову також тримали над цією чашею, що стоїть зараз на тарелі, і священик промовляв ті самі слова, що й для тебе та для твого батька, й так само текла тепла, чиста вода на моє волосся (тоді його в мене було не набагато більше, ніж я маю тепер), а потім на золочений таріль.

Хлопчик дивився, задерши голову, на вузьку голову діда, що якраз саме схилилася над чашею, як і тої давно проминулої години, про яку він розповідав, і добре відомий стан охопив малого, дивне відчуття напівсну чи то напівостраху, відчуття, ніби щось притягає та водночас змушує залишатися на місці, то була змінність буття, повернення й запаморочлива одноманітність, — це відчуття було відоме йому з попередніх разів, і щоразу він сподівався й бажав, що воно знову заторкне його: частково саме заради цього відчуття він так просив показати йому ту родинну реліквію, що мандрувала, залишаючись на тому самому місці.

Пізніше, вже бувши юнаком, він часто думав про це, і йому здавалося, ніби образ діда закарбувався йому глибше, чіткіше й виразніше, ніж образ власних батьків: що, можливо, було пов'язане з симпатією та духовною спорідненістю, оскільки внук був подібний на діда, як то може бути подібним рожеве хлоп'я до сивочолого, закостенілого, сімдесятип'ятилітнього старця.

Якщо дивитися з суспільної перспективи, то вольова особистість Ганса Лоренца Касторпа опинилася в минулому ще задовго до його відходу в потойбіччя. Він був глибоковіруючим християнином і членом реформаторської громади, послідовно й традиційно настроєний на ущільнення аристократичного суспільного кола, здатного керувати, він важко погоджувався з новим і вперто дотримував своїх поглядів, так ніби жив у чотирнадцятому столітті, коли ремісництво всупереч неослабному опору старої аристократії почало завойовувати своє місце й право голосу в міській управі. Його діяльні роки припадали на десятиліття значного піднесення та різнобічних перемін, десятиліття поступу в форсованому марші, що вимагало від суспільства прояву жертовности й відваги. Але Касторпа не особливо тішило, що дух нового часу святкував гучні та блискучі перемоги. Набагато більше він цінував дідівські звичаї та давні інституції, ніж усі ті карколомні розширення порту та безбожні вигадки великого міста, гальмував та перешкоджав тому новому, де лише міг, і була б його воля, то в управі й посьогодень все лишалося б так ідилічно по-старофранкському, як у його часи його власна контора.

Ось таким чином поставав старий Касторп перед міщанським зором за життя й потому, і хоча юний Ганс Касторп зовсім не розумівся на державних справах, його спокійний, спостережливий дитячий погляд сприймав усе в такому самому світлі — безсловесне, а отже некритичне, здебільшого безпосередньо життєве сприйняття, яке, до речі, й пізніше, у вигляді свідомого спогаду, зберігало свій безсловесний і нерозчленований, безперечно ствердний характер. Що казати, тут діяла симпатія, та прив'язаність до ближнього, та душевна спорідненість, що перескакує через одне покоління й не є аж такою рідкістю. Діти й онуки дивляться на батьків та дідів, аби зачудуватися, й зачудовуються, аби вчитися й розвивати в собі те, що в них уже закладене наперед.

Сенатор Касторп був худорлявий і високий. Роки схилили його спину, але свою сутулість він силкувався долати м'язами, при цьому його губи вже не підтримувалися зубами, а перебували на оголених яснах (оскільки штучну щелепу він уставляв лише до обіднього столу), тож його рот з гідністю й напруженням вигинався донизу, таким чином сенатор намагався приховати, що в нього вже почала тремтіти голова, і така його чітко підтягнута постава й підняте підборіддя, що спиралося на комірець, дуже імпонувало малому Гансові Касторпу.

Йому подобалася також табакерка — то була довгаста позолочена коробочка, виготовлена з черепашого панцира, — саме тому він використовував червоні носові хустинки, кутик яких зазвичай визирав із задньої кишені його сурдута. Ця звичка видавалась явною слабиною, та вона була цілком виправдана через вік, ніби як недогляд, як прояв старечости, який сенатор свідомо й жартома собі дозволяв або ж статечно не усвідомлював, у кожному разі то була єдина така деталь, яку гострий дитячий погляд Ганса Касторпа міг вихопити із зовнішности свого діда. Проте для семи-восьмилітнього, так само як і пізніше для підлітка, щоденна поява діда видавалася взагалі якоюсь несправжньою та недійсною. Насправді він мав зовсім інший вигляд, значно гарніший і рівніший, ніж зазвичай, а саме так, як він здавався на портреті в натуральну величину, що раніше висів у батьківській вітальні, а потім разом з маленьким Гансом Касторпом переїхав у почекальню на еспланаді, де зайняв місце над великою софою, оббитою червоним шовком.

На портреті Ганс Лоренц Касторп поставав у офіційному вбранні члена магістрату — в цьому строгому, ба навіть ритуальному вбранні міщанина з давно проминулого століття, яке шанована й безстрашна громада пронесла крізь віки й зберегла в своїй помпезній ужитковості, аби завдяки церемонійним дійствам перетворювати минуле на сьогодення, а сьогодення — на минуле, проголошуючи таким чином незмінний зв'язок речей та виступаючи почесним гарантом дій, скріплених його підписом. Сенатор Касторп був зображений на повен зріст, стоячи на дорозі, вимощеній червонястою бруківкою на тлі стрільчастого склепіння. Його підборіддя було нахилене, рот — кутиками донизу, голубі розумні очі з темними капшуками вдивляються в далеч, на ньому чорний, нижче колін, сурдут, подібний до мантії, розчахнутий спереду, облямівка оздоблена хутром. З широко скроєних та обшитих по краях верхніх рукавів з пишними буфами визирали нижні рукави з простої матерії, а мереживні манжети закривали його руки до середини пальців. Стрункі старечі ноги були в чорних, шовкових панчохах, у черевиках зі срібними пряжками. На шиї в нього була широка, накрохмалена, тарелеподібна оборка з безліччю складок, спереду нахилена донизу, а з боків підносилася догори, під нею надодачу ще було батистове жабо в складку поверх камізельки. В руці він тримав капелюх старовинного крою з широкими крисами й завуженим вершком.

То був чудовий портрет пензля знаного митця, витриманий з великим смаком у стилі старих майстрів, що пасувало до даного сюжету й будило в глядача різноманітні іспанські, голландські, пізньосередньовічні асоціації. Малий Ганс Касторп часто його розглядав, звичайно сприймаючи не з мистецької, а з більш загальної, ба навіть глибокоемоційної перспективи, й хоча свого діда в такому вигляді хлопець бачив усього один-єдиний раз, під час святкового в'їзду до ратуші, та й то лише на якусь мить, він не міг утриматися, щоб не сприймати, як ми вже казали, отой портретний образ за справжній, тоді як щоденний дід грав роль, так би мовити, дідового заступника, що лише тимчасово й трохи незграбно виконував свою роль. Адже ті відхилення й химерності його щоденного образу ґрунтувалися на якомусь неповноцінному, певно, трохи невмілому підлаштовуванні, крізь яке все одно пробивалися залишки й натяки його справжньої подоби, котрі нічим не можна було затулити. Так, наприклад, високі стоячі комірці здавалися дуже старомодними, але було неможливо так оцінювати найбільш вражаючий елемент одягу — іспанське тарелеподібне жабо, поряд з яким оті комірці видавалися лише імітацією. Подібним чином можна було оцінити й циліндр із незвично загнутими крисами, якого дід надягав на вулицю і якому в істинному образі відповідав крислатий капелюх з портрета, та довгий, у зборку сурдут, істинним прообразом якого малий Ганс Касторп уявляв оторочену хутром мантію.

Та коли одного разу довелося з дідом попрощатися назавжди, в глибині душі Ганс Касторп усвідомлював, що саме тепер дід покоїться в усій повноті та довершеності. То було в залі, тій самій залі, де вони так часто сиділи один навпроти одного за обіднім столом; тепер посеред стола в окантованій сріблом труні, заставленій вінками, лежав Ганс Лоренц Касторп. Він боровсь із запаленням легень, боровся вперто й довго, водночас видавалося, що в теперішньому житті дід перебуває вдома лише завдяки певному пристосуванню, тепер він лежав, чи то переможцем, чи то переможеним, принаймні зі строгим, умиротвореним виразом, із сильно зміненими рисами та загостреним носом, лежав на своєму парадному ложі, по пояс укритий ковдрою, на ній зеленіла пальмова віть, голову підпирала шовкова подушка так, що його підборіддя особливо ефектно було заглиблене у розкішне жабо, між наполовину закритих мереживними манжетами пальців, незважаючи на роблено-природне розташування, годі було приховати холод та відсутність життя; між них було вставлено хрест зі слонової кости, на який, здавалося, він незворушно мружиться з-під опущених повік.

Ганс Касторп на початку хвороби діда часто заходив до нього, та наприкінці вже не бачив його зовсім. Онука всіляко вберігали від виду тієї боротьби, яка, щоправда, загострювалася переважно в нічні години, Ганс Касторп помічав її лише опосередковано, через напружену атмосферу в домі, почервонілі очі старого Фріца, постійні візити лікарів, та останній образ діда, що постав перед ним у залі, який можна було коротко означити таким чином: дід урочисто передолав тимчасове пристосування та нарешті безповоротно повернувся до свого істинного й належного образу — наслідок, гідний схвалення, хоч би як плакав та без упину хитав головою старий Фріц та хоч би як плакав і сам Ганс Касторп. Так само плакав він, дивлячись на свою раптово померлу матір та на незабаром померлого батька, що лежав незворушно й відчужено.

Адже це вже було втретє за такий короткий час, що смерть чинила свій вплив на дух та почуття — особливо на почуття — малого Ганса Касторпа, вигляд смерти був йому вже добре відомий, й так само, як і в перші два рази, проявив він себе достойно й упевнено, зовсім не слабохарактерно, хоча й з природною пригніченістю. Так було й тепер, і навіть ще більшою мірою. Не усвідомлюючи практичних наслідків цієї події для свого життя чи навіть ставлячись до цього з дитинною байдужістю, з тою довірою, що світ таким чи таким чином подбає про нього, перед труною виявляв певну також дитинну стриманість та діловиту увагу, що на третій раз завдяки почуттю та досвіду набували особливого, не за віком дорослого відтінку, не кажучи вже про сльози, спричинені потрясінням та плачем, що перекидався від інших, і були своєрідною протидією. За три-чотири місяці відтоді як помер його батько, він забув смерть; тепер йому знову все пригадалося, і тодішні враження нараз виринули зі всією своєю ні з чим не зрівняною, пронизливою силою.

Виокремлені й сформульовані в словах, вони набули б приблизно такого вигляду: смерть пов'язана з певною побожною, духовною та по-сумному гарною, тобто душевною стороною й водночас із зовсім іншою, прямо-таки протилежною, дуже тілесною, дуже матеріальною, яку не можна назвати ані гарною, ані духовною, ані побожною, ані просто лише сумною. Врочисто-духовний бік виражався у помпезному опорядженні небіжчика, в розкоші квітів та пальмового гілля, що, як відомо, символізує небесний спокій, а ще більше й чіткіше виражався він у хресті поміж мертвими пальцями «колишнього» діда, у благословляючому «Спасителі» Торвальдсена, що стояв у головах труни, та в канделябрах по обидва боки — все досить по-церковному. Точніший та справжній сенс усіх цих заходів можна було виразити думкою про те, що дід нарешті назавжди повернувся до свого справжнього образу. Окрім того, як зауважив малий Ганс Касторп, маса квітів, особливо розмаїття тубероз, мало ще одну мету, а саме, ту іншу сторону, оту ані гарну, ані власне сумну, а, скорше, майже непристойну, низьку тілесну сторону, приналежну до смерти, квіти мали скрасити, відсунути в забуття або не допускати до її усвідомлення.

Саме у зв'язку з цією обставиною мертвий дід видавався таким чужим, урешті не як дід, а воскова лялька людського зросту, яку смерть підсунула замість його особи і з якою відбувались усі ці благочинні та почесні дії. Той, хто там лежав, чи, краще, те, що там лежало, було, власне, не дідом, а лише оболонкою, яка, за висловом Ганса Касторпа, була не з воску, а зі свого власного матеріалу, лише з матеріалу: саме це було тим непристойним і вже майже не сумним — сумним настільки, наскільки такими можуть бути речі, що мають відношення до тіла і лише до нього. Маленький Ганс Касторп дивився на восково-жовтий, гладенький та твердий, мов сир, матеріал, з якого складалася ця людського зросту лялька смерти, обличчя та руки колишнього діда. На нерухоме чоло саме сіла муха й почала туди-сюди рухати своїм хобітком. Старий Фріц обережно зігнав її, при цьому намагаючись не торкнутися чола й статечно насупивши обличчя, так, ніби він і знати не хотів про те, що він там робить — той вираз благопристойности, очевидно, був пов'язаний з тим, що дід був лише тілом і не більше; відлетівши вбік, муха знову сіла, цього разу на дідові пальці, поряд з хрестом зі слонової кости. Поки це відбувалось, Гансові Касторпу здалося ще чіткіше, ніж дотепер, ніби він відчуває вже знані, ледь помітні, але дуже своєрідні випари, що на його сором нагадували одного шкільного товариша з нав'язливим неприємним віддихом, якого всі уникали, ці випари перебивали запах тубероз, попри всю їхню пишність.

Ганс Касторп неодноразово стояв біля тіла: вперше — сам зі старим Фріцом, удруге — разом з двоюрідним дідом, виноторгівцем Тінаппелем та з обома дядьками, Джеймсом і Петером, а потім і втретє, коли група по-недільному одягнених портових робітників завмерла на мить перед відкритою труною, щоб попрощатися з главою фірми «Касторп та Син». Потім був похорон, зала виповнилася людьми, і пастор Буґенгаґен з церкви Святого Михаїла, той самий, що хрестив Ганса Касторпа, зодягнений у пишне жабо, проголосив заупокійне казання й потому сів у перший екіпаж, за яким тягся довгий-предовгий хвіст процесії, та по-дружньому бесідував з Гансом Касторпом. Так проминув і цей відтинок життя, й Ганс Касторп незабаром після того переїхав до іншого дому й опинився в новому оточенні — вже вдруге за своє таке коротке життя.

У Тінаппеля. А також про моральне самопочуття Ганса Касторпа

Та зміни були йому не на шкоду: він опинився в домі консула Тінаппеля, призначеного Гансовим опікуном, і там його ні в чому не обділяли: ані власну особу, ані стосовно підтримки його подальших інтересів, про які йому ще нічого не було відомо. Адже консул Тінаппель, материн дядько, був розпорядником спадщини Касторпів, він провів продаж нерухомости, взяв у свої руки ліквідацію фірми «Касторп та Син, Імпорт-Експорт», із того всього він одержав ще близько чотирьохсот тисяч марок до спадку Ганса Касторпа, які консул Тінаппель уклав у надійні папери, що відповідали законові про опіку, при цьому, не вступаючи в конфлікт зі своїми родинними почуттями, на початку кожного кварталу брав на свої витрати два проценти комісійних з процентів усієї суми.

Будинок Тінаппелів стояв у глибині саду по вулиці Гарвестегудер-веґ і виходив вікнами на газон, на якому не терпіли ані бур'янинки, далі розлігся громадський розарій, а ще далі була річка. Щоранку, добряче поснідавши, консул ішов пішки до свого бюро в Старому місті, щоб хоч трохи розійтися, адже часом він страждав на застій крови в голові; таким самим чином він повертавсь о п'ятій вечора додому, після чого у Тінаппелів відбувався обід за всіма правилами. Консул був огрядною людиною, носив одяг з найкращих англійських тканин, мав блякло-голубі пукасті очі, що ховалися за золоченими окулярами, масивний ніс, сиву моряцьку борідку та сяючий діамант на товстому мізинці лівої руки. Дружина вже давно померла. В нього було двоє синів, Петер та Джеймс, один з яких служив на флоті та рідко бував удома, а другий займався з батьком виноторгівлею й мав успадкувати фірму. Домашнє господарство вже багато років вела донька одного ювеліра з Альтона, вся в накрохмалених білих рюшах та з циліндричними зап'ястками. Вона стежила, щоб на сніданок та вечерю завжди було достатньо холодних закусок, крабів та лососю, вугрів, гусячої грудки та томатного кетчупу до ростбіфу, пильнувала за прислугою на час, коли особистий слуга консула був у пана, окрім того, наскільки могла, заміняла малому Гансові Касторпу матір.

Ганс Касторп зростав у недоброму кліматі, на вітрах, серед туманів, зростав, так би мовити, у жовтому гумовому дощовику, але загалом почував себе досить бадьоро. Дещо недокрівним був він з самого початку, про це казав і доктор Гайдекінд і рекомендував йому на щоденний третій сніданок після школи добру склянку портеру — як відомо, калорійний напій, якому доктор Гайдекінд приписував кровотворні властивості та який, принаймні, помітним чином тамував певні схильності Ганса Касторпа — те, що консул називав «кунянням», коли хлопець з відвислою щелепою замріяно дивився в порожнечу, не маючи при цьому жодних сформованих думок, тож напій давав йому живильний поштовх, виводячи з такого стану. А втім, Ганс Касторп був здоровим і цілком нормальним, був пристойним тенісистом та веслярем, хоча замість веслування літніми вечорами він охочіше сидів на терасі уленгорстівського причалу під музику та за добрими напоями й споглядав освітлені човни, поміж якими ряхтливою водою пропливали лебеді; коли ж він говорив, його слова звучали розважливо, зрозуміло, дещо поверхово та однотонно, з притиском північнонімецької говірки, та навіть досить було поглянути на нього, звернути увагу на його світлочубо-коректний вигляд, його акуратно пострижене волосся, позначене старовинною зачіскою, вигляд, у якому вспадкована й підсвідома зарозумілість виражалася в образі певної сухуватої сонливости, тож ніхто не мав би тут сумніву, що цей Ганс Касторп є непідробним і правдивим витвором тутешнього ґрунту й сидить на належному місці, — сам він, якби хотів себе перевірити з цього приводу, не сумнівався б ані на мить.

Атмосфера великого портового міста, ця волога атмосфера світового крамарства та статку — саме таким було те повітря, яким дихав його рід, Ганс Касторп удихав його з глибоким розумінням, сприймав як належне, ще й з великою приємністю. Вдихаючи випари води, вугілля й мазуту, різкі запахи нагромаджених колоніальних товарів, він бачив на портовій набережній велетенські парові крани, що нагадували спокій, розум та неймовірну силу слонів, переносячи тоннами мішки, паки, ящики, бочки й сулії з черев завмерлих у спокої кораблів і вантажачи все це до залізничних вагонів та припортових складів. Він бачив комерсантів у жовтих гумових плащах, таких, як і в нього самого, що під полудень струмували до біржі, де, власне, наскільки він знав, у першу чергу йшлося про те, щоб якомога швидше знайти привід терміново розіслати запрошення до великої званої вечері, аби таким чином відстрочити кредит. Він бачив (пізніше це виявиться його сферою особливої зацікавлености) метушню на верфях, бачив поставлені там у доки мамонтоподібні тіла пароплавів, що плавали до Африки та Азії, високі як башти, з оголеними кілем та гвинтом на товстелезних, мов колоди, підпірках у всій своїй велетенській безпорадності на суходолі, вкриті карликовою армією робітників, які драять, гамселять і покривають фарбою, бачив як височать над дахами елінгів огорнуті димчастим туманом кістяки шпангоутів, з яких поставали кораблі, інженери з кресленнями та таблицями Ленца в руках давали вказівки робітникам, — то все були сцени, знайомі для Ганса Касторпа з юности, вони будили в ньому відчуття затишно-домашньої належности, відчуття, які досягали свого піку особливо за тих обставин, коли він недільними ранками снідав з Джеймсом Тінаппелем або зі своїм двоюрідним братом Цімсеном — Йоахимом Цімсеном, снідав у Альстерському павільйоні теплими кружальцями копченого м'яса, запиваючи склянкою старого портвейну, після чого, відкинувшись на спинку стільця, зосереджено затягався сигарою. Адже якраз тоді він був самим собою, людиною, для якої життя приносить задоволення, і, незважаючи на свою тендітну, недокрівну зовнішність, ніжно й міцно, як немовля в розкошах материнської груді, полюбляв прості насолоди життя.

Комфортно й не без гідности, ніс він на своїх плечах високу цивілізацію, яку пануюча еліта міської демократії, що жила з комерції, передавала в спадок своїм дітям. Він купався в цій атмосфері як немовля й одягавсь лише від такого кравця, який заручився довірою молодих людей його кола. Невеликим, старанно дібраним запасом білизни, схованим у його шафі англійського пошибу, найкращим чином опікувалася Шаллайн; ще коли Ганс Касторп студіював поза Гамбургом, він регулярно посилав свій одяг додому для чищення й приведення до ладу (оскільки, на його думку, окрім Гамбурга в усій країні не розуміються на прасуванні), а шерхке місце на манжеті однієї з його улюблених кольорових сорочок могло б викликати в нього гостре почуття дискомфорту. Його руки, хоча й не надто аристократичні формою, мали доглянуту, свіжу шкіру, прикрашені на одному пальці платиновим колечком-ланцюжком, а на іншому — успадкованим від діда перетнем з печаткою, його зуби, які були дещо крихкими й уже зазнали численних пошкоджень, були підправлені золотом.

Коли він стояв чи йшов, то ледь нахилявся вперед, що надавало йому не надто стрункого вигляду; проте його постава за столом була бездоганною. Він чемно повертався тулубом до сусіда, з яким вів бесіду (дохідливо та з легким діалектним забарвленням), його лікті злегка торкалися стола, коли він розробляв свій шматок птиці або ж спритно діставав рожеве м'ясо з омарової клешні спеціально для цього призначеним столовим прибором. Його першою потребою по закінченні трапези була мисочка з ароматизованою водою для споліскування пальців, другою — російська сигарета, що не пройшла через митницю і яку він дістав «з-під поли» шляхом невеличкої безпечної махінації. Вона передувала сигарі, особливо смаковитій бременській марці «Марія Манчіні», про яку ще буде мова, а пряний смак якої так заспокійливо поєднувався зі смаком кави. Ганс Касторп убезпечив свої тютюнові запаси від шкідливих упливів парового опалення, перенісши їх на зберігання в підвал, куди щоранку спускався, аби заповнити свій портсигар денним запасом. Масло він уживав лише пересилюючи себе, йому подавали його одним шматком, а не так, як раніше, у формі дрібних кульок.

Кожному видно, що ми намагаємося згадати про все, що могло бути на його користь, а наші судження про нього не є надто різкими. Ми робимо його ані кращим, ані гіршим, ніж він був. Ганс Касторп не був ані генієм, ані телепнем, і якщо для його характеристики ми не вживаємо слово «посередній», то це лише з причин, які не мають нічого спільного з його розумовими здібностями й ще менше — з його скромною особою, а саме через повагу до його долі, якій ми схильні приписувати певне надособове значення. Його розумові здібності цілком відповідали вимогам реальної гімназії, і при цьому він не перенапружувався, загалом жодні обставини, жодні завдання, що його чекали, не могли змусити його до надмірних зусиль: не так через те, що він боявся собі нашкодити, як через те, що він не бачив жодних причин для такої перенапруги, точніше — жодної нагальної причини; й, можливо, саме тому нам не хочеться називати його «посереднім», оскільки він певним чином допускав брак подібних причин.

Людина живе не лише своїм приватним життям індивіда, а, свідомо чи несвідомо, також і життям своєї епохи, сучасности, і навіть якщо вона розглядає основи свого існування як безпосередньо дані й самоочевидні, а від бажання поглянути на них критично, віддалена настільки, наскільки насправді був віддаленим наш Ганс Касторп — все одно, цілком можливо, що Ганс Касторп таки відчував неясний вплив на його моральний стан деяких недоліків суспільства. Окрема людина бачить перед собою певні особисті цілі, причини, надії, сподівання, з яких одержує імпульс до великого напруження сил та до дії; коли безособове навколо нього, сам час, незважаючи на всю життєву активність, у принципі позбавляє надій та сподівань, коли час потайки зображує перед людиною її життя як безнадійне, безперспективне й безпорадне, й коли на свідомо чи несвідомо сформульоване запитання щодо останнього, надособистісного, безперечного сенсу всього напруження сил та діяльности відповіддю є глухе мовчання, тоді, саме коли йдеться про людей порядних, майже неможливо уникнути очевидного паралізуючого впливу такого відчуття; на шляху через душевно-моральне воно може передатися так само й на фізичну та органічну сферу індивіда. Прояв особливо визначної здатности, що виходить за рамки однозначно даного, й полягає в ігноруванні браку задовільної відповіді часу на запитання «Заради чого?», можливий або завдяки моральній окремішності й безпосередності, що трапляється рідко й має героїчну природу, або ж завдяки дуже міцній життєвій силі. У випадку з Гансом Касторпом не було ні першого, ані другого, тож він справді таки був посереднім, хоча і в дуже благородному сенсі.

Ми говорили тут про внутрішню поведінку молодого хлопця не лише в його шкільний час, але й у наступні роки, коли він уже обрав свій фах у житті. Що ж до його успішности в школі, то часом йому доводилося залишатись на другий рік. Та загалом йому сприяло походження, міські манери й, зрештою, мила, хоча й позбавлена пристрасти, схильність до математики, коли ж він одержав проміжний атестат, то вирішив таки закінчити школу — правду кажучи, насамперед через те, що таким чином продовжувався звичний, тимчасовий та невизначений стан і вигравався час для роздумів про те, ким би він, Ганс Касторп, найліпше хотів би стати, адже він довго не міг визначитися, навіть у випускному класі ще того не знав, і коли нарешті прийняв рішення (те, що саме він прийняв рішення, звучить майже перебільшенням), то відчував, що так само міг би обрати й щось інше.

Але то була правда: від заняття кораблями мав завжди велике задоволення. Ще хлопчиком він мережив олівцем сторінки свого блокнота малюнками різних рибальських шхун, човнів з овочами та п'ятищоглових вітрильників, а коли в п'ятнадцять років йому дозволили дивитися з найкращого місця, як з верфі «Блом & Фос» спускали на воду новий двогвинтовий поштовий пароплав «Ганза», він намалював акварельними фарбами дуже вдалу й точну, до найменших деталей, картину стрункого пароплава, яку консул Тінаппель повісив у власному кабінеті, на картині так любовно і вміло було відтворено прозору зелень розбурханого моря, що хтось навіть сказав консулові Тінаппелю, що це талант і з нього може вийти добрий мариніст — це зауваження консул спокійно переказав своєму прийомному синові, на що той лише благодушно засміявся й таким екзотичним та жебрацьким ідеям не подарував і миті уваги.

— Багато грошей ти не матимеш, — часом казав йому дядько Тінаппель. — Мої гроші в основному перейдуть до Джеймса та Петера, тобто Джеймс перебере на себе справи, а Петер одержуватиме ренту. Те, що належить тобі, вкладено дуже надійно й дасть тобі гарантований прибуток. Але сьогодні життя з процентів не дає багато втіхи, або ж треба мати принаймні в п'ять разів більше, ніж у тебе, і якщо ти маєш якісь плани тут у місті й хочеш жити так, як ти звик, тоді тобі потрібно мати добрий додатковий заробок, затям собі, синку.

Ганс Касторп це собі затямив і хотів обрати фах, який забезпечив би його й був престижним в очах людей. А зробивши вибір — це сталося з подачі старого Вільмса з фірми «Тундер & Вільмс», який за суботньою грою у віст заговорив до консула Тінаппеля про те, що Ганс Касторп мав би студіювати кораблебудування, це була його ідея, а потім хлопець мав піти до нього у фірму, а він би вже приглянув за хлопцем; Ганс Касторп уважав цю професію дуже престижною й дійшов висновку, що хоча це й до біса складна та виснажлива робота, зате вона є водночас і чудовою, важливою та вражаючою, а для його мирної особи, в кожному разі, значно краще пасувала, аніж фах його брата в перших Цімсена, сина зведеної сестри матері, який понад усе хотів стати офіцером. До того ж Йоахим Цімсен трохи слабував на груди, але саме тому й прагнув до заняття на свіжому повітрі, яке б не було пов'язане з жодним серйозним інтелектуальним напруженням, що й було правильним для брата, як міркував Ганс Касторп з почуттям певної зверхности.

На цьому місці повернімося до нашого зауваження про те, що перепони в особистому житті з часом можуть чинити вплив на фізичний стан організму людини. Чи міг Ганс Касторп не шанувати роботу? Це було б неприродним. З усього видно, що роботу він безперечно сприймав як щось найбільш гідне пошани, зрештою, крім роботи не було нічого настільки ж гідного пошани, вона була принципом, яким людина або слідувала, або ж ні, абсолютом часу, робота, так би мовити, відповідала сама собі. Його шанобливість до роботи була релігійної та, як він уважав, безсумнівної природи. Чи любив він її — це вже було інше питання, адже через надмірну шанобливість йому це здавалося неможливим, а саме з тієї простої причини, що не йшла йому на користь. Виснажлива робота розхитувала нерви, швидко втомлювала, й цілком щиро він зізнавався, що набагато більше любить вільний час, час необтяжений, на якому не висить олив'яний тягар праці, час, що лежав перед ним відкритим, не поділеним перешкодами, які треба долати, зціпивши зуби. Ця суперечність у ставленні до роботи, чесно кажучи, потребувала якогось розв'язання. Можливо, його тіло так само, як і дух — спершу дух, а через нього також і тіло — ставилися б до роботи з більшим захопленням та наполегливістю, якби він у глибинах своєї душі, про які сам нічого не знав, був здатним вірити в роботу, як у безперечну вартість та самодостатній принцип, і на цьому заспокоїтись. Так ми знову повертаємося до питання про його посередність або більш-ніж-посередність, на яке не бажаємо давати чітку відповідь. Адже ми не бачимо себе забов'язаними виголошувати панегірики на честь Ганса Касторпа й залишаємо місце для припущення, що просто в його житті робота трохи перешкоджала спокійній насолоді від сигар «Марія Манчіні».

У свій час Ганса Касторпа не призвали на військову службу. Його єство противилося тому й стримувало від такого кроку. Можливо також, що штабного лікаря, в якого були справи в будинку на Гарвестергудер-веґ, під час розмови з Тінаппелем переконали, що коли молодий Касторп візьме в руки зброю, це стане серйозною перепоною для його занять наукою за межами Гамбурга.

Гансова голова, яка працювала повільно й розкуто, тим більше, що він зберіг за собою заспокійливу звичку сніданку з портером, заповнювалась аналітичною геометрією, диференціальним обчисленням, механікою, вченням про проекції та графостатикою, він вираховував водотоннажність завантаженого й незавантаженого судна, стабільність, зміщення диферента та метацентр, хоча часом це стомлювало. Його креслення, всі оці шпангоути, ватерлінії, поздовжні розрізи були не зовсім такими добрими, як його мистецьке відтворення «Ганзи» у відкритому морі та скрізь, де треба було інтелектуальну наочність підсилити емоційністю, розтушовувати тіні чи то розмальовувати розрізи яскравими тонами, — там Ганс Касторп багатьох випереджав у спритності та вмінні.

Коли під час вакацій він повертався додому, дуже охайний та одягнений зі смаком, з маленькими рудими вусиками на молодому сонному обличчі патриція та — як то бачили люди, що були в курсі комунальних справ, а також родинних та службових взаємин, а таких більшість у місті-державі, що функціонувала за принципом самоуправління — рухався, безперечно, до престижного місця в житті, то співгромадяни доскіпливо позирали на нього, гадаючи, якої суспільної ролі той молодий Касторп колись доскочить. За ним стояли традиції, він мав давнє й достойне ім'я, тож, можливо, одного чудового дня з його особою доведеться рахуватись як з певним політичним фактором. Він сидітиме в міському парламенті чи то в комісії та прийматиме закони, на виборній посаді перейматиметься питаннями суверенітету або ж у відділі міського господарства, в постійній комісії з фінансових питань чи, може, в комісії будівництва його голос буде почутим та важитиме при голосуванні. Цікаво було б знати, до якої партії пристане той молодий Касторп. Зовнішність може бути оманливою, але, власне, він мав такий вигляд, якого не мали ті, на кого могли розраховувати демократи, а схожість на діда не можна було не помітити. Можливо, він наслідуватиме його, чинитиме перепони, стане консерватором? Це було цілком можливо — але можливим було й протилежне. Адже, зрештою, він був інженер, майбутній майстер кораблебудування, людина міжнародних зв'язків, людина техніки. Тож могло би бути й так, що Ганс Касторп пішов би до радикалів, рухався б напробій, як профанний руйнівник старих будівель та мальовничих ландшафтів, незакорінений, як єврей, та позбавлений пієтету, як американець, схильний до безцеремонного розриву з достойною спадщиною свідомого розвитку природних життєвих умов та повергнення держави до безрозсудливих експериментів — таке також було можливим. Чи буде в нього у крові та розсудливість шанованих міських мужів, яких при вході до ратуші вітав подвійний пост вартових і які були спроможні всьому дати раду, чи, може, він підтримуватиме міську парламентську опозицію? В його блакитних очах під рудуватими бровами не читалося жодної відповіді на такі запитання допитливих співгромадян, та й сам він, Ганс Касторп, цей чистий аркуш, звичайно, також не знав на таке відповідей.

Коли він вирушив у подорож, під час якої ми з ним перетнулися, йому минало двадцять третій. Тоді в нього за плечима було чотири семестри навчання у ґданській Політехніці та ще чотири — у високих школах Брауншвайґа й Карлсруе; нещодавно, без особливого блиску та оркестрового тушу з пристойними результатами він витримав перший випускний іспит й зробив подання до фірми «Тундер & Вільмс» на посаду інженера-стажера, аби пройти практику на верфі. В цій точці його шлях зазнав ось якого повороту.

До головного іспиту він мав тяжко й наполегливо працювати й, повернувшись додому, був ще блідіший, аніж то пасувало його типу. Доктор Гайдекінд, тільки-но його побачив, висловив своє незадоволення й приписав зміну повітря, тобто — радикальну зміну. Нордернай чи то Вік на Форі цього разу не допоможуть, сказав він, і якщо хтось хотів би чути його думку, то перед тим, як Ганс Касторп піде на верф, він має провести кілька тижнів у горах.

То дуже добре, мовив консул Тінаппель до свого племінника та прийомного сина, але по тому, влітку їхні шляхи розійшлись, адже його, консула, в гори не затягла б і четвірка коней. Йому це аж ніяк не пасувало, йому потрібен був нормальний атмосферний тиск, а то ще трапиться якась дурниця. Нехай у гори Ганс Касторп іде сам. До речі, може відвідати Йоахима Цімсена.

То була цілком природна пропозиція. Адже Йоахим Цімсен був хворий — не те, що Ганс Касторп, а таки серйозно хворий. То був таки добрий переляк для всіх. Йоахим завжди був схильним до катарів та лихоманки, і в один чудовий день дійшло вже до кривавого харкотиння, тож він мусив терміново відбути в Давос, у зв'язку з чим дуже побивався й шкодував, адже майже досяг своєї мети. За бажанням батьків, кілька семестрів він студіював юриспруденцію, та врешті не міг стримати свого потягу, записався до війська юнкером та й незабаром одержав місце. Й ось уже протягом п'яти місяців він сидів у міжнародному санаторії «Берґгоф» (головний лікар: надвірний радник доктор Беренс) та гинув з нудьги як він писав у листівках. Якщо вже Ганс Касторп, перед тим як піти до «Тундер & Вільмс», хотів зробити для себе ту дрібничку, то було логічним також поїхати туди само, аби скласти компанію для свого бідного брата — для обох то було найприємнішим варіантом.

Коли Ганс Касторпвирішив їхати, літо було вже в розпалі. Наступали останні дні червня.

Він їхав на три тижні.

Розділ третій

Благопристойне затемнення

Ганс Касторп боявся, що проспить, оскільки напередодні почувався страшенно стомленим, та був на ногах навіть раніше, ніж було потрібно, й мав безліч часу для звичних ранкових процедур, для своїх високоцивілізаційних звичок, серед яких головну роль відігравали гумова ванночка, дерев'яна мисочка із зеленим лавандовим милом та приналежний до неї солом'яний пензлик — ці заняття догляду за тілом поєднувалися з іншими — випаковуванням та впаковуванням. Проводячи посрібленим станком по щоці, вкритій парфумованою піною, він пригадував свої плутані сни й поблажливо, з посмішкою, з почуттям розумової переваги людини, що голиться при денному світлі, хитав головою на такі дурниці. Все-таки відпочив він не достатньо, але мав почуття ранкової свіжости.

Витираючи руки, з напудреними щоками, у фільдекосових підштаниках та червоних, сап'янових пантофлях, він вийшов на балкон, що тягся на весь поверх і був перегороджений непрозорими скляними стінками, що відділяли кожну окрему кімнату, але не доходили до самих перил. Ранок був прохолодний і хмарний. Видовжені пасма туману нерухомо зависли обабіч пагорбів, а масивні, білі й сірі скупчення хмар здіймалися над віддаленими горами. То там, то там проглядали клапті та смужки блакитного неба, а коли визирало сонце, селище в глибині долини ряхтіло білим світлом на тлі темного смерекового лісу косогору. Десь лунала ранкова музика, напевне, в тому самому готелі, де вчора ввечері був концерт. Навкруги ширилися приглушені акорди хоралу, після паузи зазвучав марш, і Ганс Касторп, який щиро любив музику, оскільки вона діяла на нього цілком як портер до сніданку: глибоко заспокійливо, наркотично, викликаючи напівдрімотний стан, тож він задоволено прислухався, схилив голову набік, розтулив рота й примружив ледь почервонілі очі.

Внизу зміїлася доріжка до санаторію, якою піднімався він учора ввечері. Серед мокрої трави косогору рясніли короткі стебла тирлича із зіркастими квіточками. Частина плато була відгороджена під сад, там були вимощені рінню доріжки, клумби, а біля пишної ялини — штучний кам'яний грот. З південного боку проглядав укритий бляхою павільйон із шезлонгами, поряд — червоно-брунатний флагшток із натягнутим на шворці прапорцем — фантазійною фаною із зеленим та білим полем і зміїною емблемою медицини посередині.

Садом ішла якась жінка, літня дама з похмурим, ба навіть трагічним виразом обличчя. Одягнена повністю в чорне, з чорною стрічкою в скуйовдженому, чорному з сивиною волоссі, вона швидко, безшумно простувала доріжкою, її ноги були напівзігнуті в колінах, руки вона незграбно викидала вперед, незворушно втупившись поперед себе з-під наморщеного чола чорними, як вуглини очима, що знизу були підведені обвислими капшуками. Її старіюче, південного типу бліде обличчя з великими, зажурено скошеними донизу вустами нагадувало Гансові Касторпу портрет відомої трагічної акторки, який він колись бачив; було трохи моторошно бачити, як бліда жінка в чорному, здається, й не відаючи того, підлаштовує свої довгі, смутні кроки до такту долинаючої маршевої музики.

Задумливо й зі співчуттям поглянув Ганс Касторп на неї, і йому здалося, ніби ця сумна з'ява трохи затьмарила ранкове сонце. Водночас він уловив іще щось, ледь відчутне, звуки, які долинали з кімнати ліворуч, кімнати російського подружжя, як сказав Йоахим, ці звуки ніяк не пасували до ясного, свіжого ранку, здавалося, вони якось липко його забруднюють. Ганс Касторп пригадав, що вже вчора щось таке чув, але втома завадила йому звернути на це увагу. То була якась боротьба, підхихикування, сопіння, чиє непристойне походження не могло довго залишатись незбагненним для хлопця, хоча спочатку він простодушно шукав цьому яке-небудь безвинне пояснення. Цій простодушності можна було б дати й інше ім'я, наприклад, таке трохи прив'яле, як душевна чистота, або серйозне й гарне, як соромливість, або ж принизливе, як нелюбов до правди та лицемірство, ба навіть таке як містичний острах та побожність — у ставленні Ганса Касторпа до звуків за стіною було потроху від усього цього, на обличчі це відбилося в благопристойній насупленості, так ніби про те, що чув, він не хотів нічого знати: не надто оригінальний вираз стриманости, до якої він удавався за певних обставин.

Отже, з цією міною він зайшов з балкона до кімнати, аби далі не підслуховувати дії, які здалися йому серйозними, навіть потрясли його, хоч вони й маскувалися під хихикання. Та в кімнаті кудовчення за стіною було ще більш чутним. Йому здалося, ніби то біганина по меблях: грюкнув додолу стілець, хтось когось ухопив, якісь ляпаси, поцілунки, до цього домішувалися звуки вальсу, заяложений мотив, що долинав з вулиці й супроводжував невидиму сцену. З рушником у руці Ганс Касторп дослухався проти власної волі. Й нараз аж почервонів під шаром пудри, адже те, наближення чого він чітко чув, настало й гра вже безо всяких сумнівів перейшла до тваринного. «Господи, ну й ну!» — подумав він, обернувшись та зумисно рухаючись із шумом, завершував свій туалет. Це все ж таки подружня пара, отже все тут гаразд. Але серед білого ранку це вже було занадто. Та здається мені, що вчора ввечері вони також не мали спокою. Врешті, вони ж хворі, чи, принаймні, одне з них, тож було б зовсім не зайве проявити якусь стриманість. Хоча, насправді, скандальним є те, що тут такі тонкі стіни й все ясно чути, це ж просто нестерпно! Звичайно, дешево будували, непристойно дешево будували! Чи ці люди трапляться мені на очі, а, може, навіть нас познайомлять? Це було б страшенно незручно. Тут Ганс Касторп подивувався, помітивши, що рум'янець на його свіжопоголених щоках не збирався зникати, принаймні оте почуття тепла, яке його супроводжувало, вперто залишалося й було нічим іншим, як жаром на обличчі — від якого він страждав учора ввечері аж поки заснув, а тепер — проступило знову. Від цього його ставлення до подружжя за стіною не стало приязнішим, він навіть пробурчав під ніс дуже негативне слово на їхню адресу й здуру ще раз умився, щоб охолодити обличчя, від чого вийшло ще гірше. І так сталося, що, коли його брат у перших бадьоро постукав у двері, то почув у відповідь незадоволений вигук, а коли Йоахим зайшов до кімнати, Ганс Касторп зовсім не мав вигляду свіжої й поранковому бадьорої людини.

Сніданок

— День добрий, — мовив Йоахим. — Як минула перша ніч тут, нагорі, задоволений?

Він був готовим на вихід, по-спортивному вдягненим, у досить поношених чоботах, через руку перекинув демісезонне пальто, з бічної кишені якого виглядала фляга. Сьогодні він також був без капелюха.

— Дякую, — відказав Ганс Касторп, — усе гаразд. Мені ще рано про щось судити. Приснивсь якийсь баламутний сон, до того ж будинок має одну ваду: стіни дуже пропускають звук, це трохи заважає. Хто ота в чорному там у саду?

Йоахим зразу здогадався, про кого йде мова.

— А, та це «Tout-les-deux», — промовив він. — «Обидва» — так її тут усі називають, оскільки це єдине, що можна від неї почути. Мексиканка, ні слова німецькою, та й по-французьки також майже нічого, окремі слова. Вона тут уже п'ять тижнів у свого старшого сина, він зовсім безнадійний, дуже швидко згасає: в нього це вже скрізь, можна сказати, всуціль заражений; Беренс каже, що під кінець це нагадує тиф — принаймні для всіх, хто поряд — жахливо. Два тижні тому приїхав сюди другий син, хотів ще побачитися з братом — дуже гарний на вигляд хлопець, як і той, хворий, — обидва дуже гарні, очі аж горять, дами тут умлівали за ними. Ну от, молодший ще вдома трохи підкашлював, загалом же був дуже справним. Та тільки-но приїхав, уяви собі, в нього підіймається температура — причому зразу 39,5 — найвищий жар, розумієш, тепер — постільний режим, і якщо він одужає, каже Беренс, то в цьому буде більше щастя, ніж логіки. Принаймні, Беренс каже, що якби хлопець приїхав пізніше, могло б бути й запізно... Ну, й відтоді мати, якщо не сидить із ними, то ходить сюди-туди, а як хто заговорить до неї, то вона ввесь час торочить «Tout les deux» — «обидва», бо більше сказати не тямить, а тут зараз немає нікого, хто розумів би по-іспанському.

— Ось воно що, — сказав Ганс Касторп. — Чи вона й мені це казатиме, якщо я з нею познайомлюся? Було б дивно — тобто, я гадаю, було б комічно й моторошно водночас, — мовив Ганс Касторп, і його очі були як учора: вони видавалися йому гарячими й важкими, так ніби він довго плакав, і в них був знову той блиск, як тоді, коли кашляв юнкер. Узагалі йому здавалося, що лише цієї миті він знайшов зв'язок з учорашнім днем, тоді як після пробудження такого почуття не було. — До речі, він уже готовий, — оголосив Ганс Касторп, бризнувши лавандовою водою на свою хустинку й торкнувши нею чоло й під очима. — Якщо не заперечуєш, ми можемо tout les deux піти на сніданок, — безтурботно пожартував він, на що Йоахим відповів м'яким поглядом і дивно всміхнувся, меланхолійно й ніби ледь з насміхом — а чому, то вже була його справа.

Пересвідчившись, що куриво з собою має, Ганс Касторп узяв ціпочок, пальто, захопив і капелюха, переконаний, що знає, який вигляд повинна мати цивілізована людина, й не збирався на якихось три тижні переймати нові та чужі для нього звички; і так вони вийшли, пішли сходами вниз, у коридорах Йоахим кивав то на ті, то на ті двері й називав імена мешканців, німецькі та якого завгодно іноземного звучання, він також щораз робив коротке зауваження щодо їхнього характеру та ступеня тяжкости хвороби.

Вони зустрічали також людей, що вже верталися зі сніданку, й коли Йоахим казав до когось «Доброго ранку», Ганс Касторп чемно піднімав капелюха. Він був напружений і нервовий як хлопець, що має бути відрекомендованим багатьом незнайомим людям, ясно відчуваючи при цьому затуманеність в очах і почервоніння обличчя, що, до речі, лише частково справджувалося, оскільки він був скорше блідим.

— До речі, поки я не забув, — раптом промовив Ганс Касторп із певною поквапливістю,— ти, звичайно, можеш мене відрекомендувати дамі в саду, якщо трапиться нагода, я не заперечую. Хай уже вона каже своє «tout les deux», нічого страшного, ти мене підготував, я розумітиму, в чому суть і приберу відповідного виразу обличчя. Але з російським подружжям я знайомитися не хотів би, чуєш? Я цього категорично не хочу. Це якісь позбавлені добрих манер люди, і якщо вже маю жити з ними поряд три тижні й цього змінити неможливо, то я хотів би з ними не знатися, це моє право, на якому наполягаю...

— Добре, — сказав Йоахим, — вони так тобі заважали? Так, вони по-своєму варвари, одне слово, нецивілізовані, я тебе зразу попереджав. У їдальню він завжди приходить у шкірянці, знаєш, у такій потертій, я все дивуюся, що Беренс нічого не каже. А вона також далеко не чепуруха, незважаючи на капелюшок з пір'ям... До речі, можеш не хвилюватися, вони сидять далеко від нас, за «поганим» російським столом, оскільки ще є «хороший» російський стіл, за яким сидять лише вишукані росіяни, крім того, навряд чи буде нагода з ними зустрітися, навіть якби ти й хотів. Тут зовсім не легко зав'язати знайомство, хоча б і тому, що серед гостей так багато іноземців, особисто я знаю дуже небагатьох, дарма що вже тут давно.

— Хто ж із тих двох хворий? — запитав Ганс Касторп. — Він чи вона?

— Він, здається... Так, він, — мовив Йоахим, явно відволікшись на щось інше, коли вони залишали свій верхній одяг на вішалці перед їдальнею. Потім вони увійшли до світлої зали з низьким склепінням, де гуділи голоси, подзенькували прибори й квапились офіціантки з паруючими кавниками.

В їдальні було сім столів, більшість уздовж, лише два впоперек. Столи були великі, на десять осіб кожен, хоча й не скрізь для всіх було накрито. Всього лише кілька кроків, і Ганс Касторп опинився біля свого місця: йому виділили місце на вужчій стороні столу, посередині, поміж двома іншими, що розміщувались упоперек. Стоячи за стільцем, Ганс Касторп напружено й привітно вклонився до сусідів за столом, яких Йоахим церемонійно йому відрекомендував і яких він заледве бачив, не кажучи вже про те, щоб запам'ятати їхні імена. Єдине, що зафіксував, — це ім'я та особу пані Штер, її червоне обличчя та лискуче, сиве, мов попіл, волосся. Від неї можна було б чекати будь-якого ляпсусу — таким вперто неосвіченим був вираз її обличчя. Врешті, він сів до столу та між іншим зауважив про себе, що сніданок тут сприймають як велике столування.

На столі були горщики з варенням та медом, мисочки з рисовою та вівсяною кашами, тарілки з яєшнею та холодним м'ясом, нарізаним шматками, було вдосталь масла; хтось підняв скляну круглу кришку зі спітнілого швейцарського сиру, аби відрізати собі скибочку, ще й посередині столу здіймалася ваза зі свіжими та сушеними фруктами. Офіціантка в чорно-білому запитала Ганса Касторпа, що він хотів би пити: какао, каву або чай. Вона була маленька на зріст, мов дитина, зі старим довгообразим обличчям — карлиця, збагнув він перелякано. Він поглянув на свого брата, але той лише байдуже знизав плечима й повів бровами, ніби хотів сказати: «Ну і що?» Тож Ганс Касторп опам'ятався й попрохав чаю з особливою ввічливістю, оскільки його питала карлиця, й узявся до рисової каші з корицею й цукром, тоді як очі його перебігали на інші страви, які просилися на пробу, а також на гостей за сімома столами, колегами та товаришами по нещастю Йоахима, які були хворими зсередини й тепер, перемовляючись, снідали.

Зала була витримана в тому новітньому стилі, який може надати строгій простоті певного фантастичного відтінку: не надто широка, обрамлена навколо критою галереєю, де стояло кілька сервантів; галерея дугою відкривалася до внутрішнього приміщення зі столами. Колони, дополовини обшиті полірованим сандаловим деревом, а зверху побілені, так само, як і вища частина стін та стеля, були прикрашені кольоровими стрічками, простодушними й веселими шаблонами, що кріпилися на натягнених під стелею ремінцях. Багато блискучих латунних електричних люстер прикрашали залу, вони складалися з трьох, вставлених один над одним обручів, що були поєднані тонким плетивом, на нижньому з яких, ніби маленькі місяці, колом висіли кулясті плафони з білого матового скла. У залі було четверо скляних дверей — двоє на дальньому кінці, які вели на веранду, треті двері ліворуч вели просто в хол і, нарешті, четверті — у вестибюль, крізь які увійшов Ганс Касторп, оскільки Йоахим повів його іншими сходами, ніж учора ввечері.

Праворуч за столом сиділа невиразна істота в чорному з пушком на обличчі та розпашілими щоками, в якій йому ввижалася така собі домашня швачка, можливо тому, що вона снідала винятково здобними булками з кавою й тому, що його образ швачки пов'язувався зі сніданком із кавою та здобними булками. Ліворуч від нього була англійська панна, також уже в літах, дуже негарна, з худими, скоцюрбленими пальцями, вона читала написані круглим почерком листи з батьківщини й пила криваво-червоний чай. Поряд з нею сидів Йоахим, а далі — пані Штер у шотландській вовняній кохті. Коли вона приймала їжу, то тримала свою стиснуту в кулаці ліву руку біля щоки і, коли говорила, явно намагалася надавати своєму обличчю розумного виразу, відкочуючи верхню губу та показуючи свої дрібні довгасті заячі зуби. Хлопець із тоненькими вусиками, що мав такий вираз обличчя, ніби тримав у роті щось гидке на смак, сів поряд з нею й снідав у цілковитій мовчанці. Він увійшов тоді, коли Ганс Касторп уже сидів, увійшов поспіхом, ні на кого не дивлячись, на знак вітання прихилив бороду до грудей та зайняв своє місце, усім своїм виглядом однозначно відмовляючись знайомитися з новоприбулим гостем. Можливо, він був надто хворий, аби надавати значення й звертати увагу на такі формальності чи, взагалі, виявляти інтерес до оточення. Нараз за стіл навпроти підсіла надзвичайно худа білява дівчинка, яка спорожнила пляшку йогурту в свою тарілку, виїла його ложкою і негайно пішла геть.

За столом розмова точилася мляво. Йоахим задля годиться бесідував з пані Штер, поцікавився її здоров'ям та з коректним виразом співчуття сприйняв повідомлення, що воно могло би бути і кращим. Вона нарікала на млявість. «Я почуваюся так мляво, — промовляла вона, розтягуючи слова, маніжачись як людина, необізнана з етикетом. Вже зранку в неї було 37,3, а що ж то буде по обіді. Домашня швачка повідомила, що в неї така сама температура і заявила, що вона, навпаки, почувається збудженою, внутрішньо напруженою та неспокійною, так ніби на неї чекають якісь особливі й вирішальні справи, чого насправді не було, а було лише тілесне збудження без жодної душевної причини. Вона таки не була домашньою швачкою, бо її мова була дуже правильна й майже вчена. До речі, Гансові Касторпу видалося згадане збудження, чи скорше згадка про нього, трохи недоречним, ба майже непристойним для такої непримітної та маленької особи. Він по черзі запитав швачку та пані Штер, як довго вони вже тут перебувають (перша прожила в цьому закладі п'ять місяців, а друга — сім), зібрався з думками, аби запитати англійською свою сусідку праворуч, що за чай вона п'є (то був чай з мальви) і чи він добре смакує, що та бурхливо підтвердила, потому дивився в залу, де люди приходили й відходили: перший сніданок не був обов'язковим для всіх.

Ганс Касторп відчував легкий острах від можливих тяжких вражень, та тепер був розчарований: тут, у залі, була досить жвава атмосфера, не було відчуття, що ти в місці страждання. Засмагла молодь обох статей заходила наспівуючи, вела розмови з «сестрами-годівницями» та з добрим апетитом бралася до ситного сніданку. Тут були й люди зрілого віку, подружні пари, цілі родини з дітьми, що розмовляли російською, а також хлопчики-підлітки. Майже всі жінки носили тісні куртки з вовни чи шовку, так звані светри, білі або кольорові, з відгорнутими комірами та кишенями — гарно видавалося, коли вони ховали руки в цих кишенях, стояли собі й гомоніли. За багатьма столами роздивлялися фотографії, безперечно нові, власноруч зроблені знімки, за іншим столом обмінювалися поштовими марками. Розмовляли про погоду, про те, як спалось і яку температуру наміряли в роті. В більшости був веселий настрій — без особливої на те причини, можливо, лише тому, що в них не було якихось прикрощів, вони були разом, і їх було багато. Деякі, щоправда, сиділи за столом, підперши руками голову, й дивилися кудись у простір. Їм ніхто не перешкоджав і не звертав на них увагу.

Нараз Ганс Касторп подратовано й ображено здригнувся. Гримнули двері, це були двері ліворуч попереду, які вели прямо до холу — хтось їх пустив чи, скорше, з силою хряпнув за собою, щоб заклацнути їх на заскочку, і це був той звук, якого Ганс Касторп до смерти не міг терпіти і здавна ненавидів. Можливо, ця зненависть була від виховання, можливо, від набутої ідіосинкразії — так чи так, він ненавидів грюкання дверима й був готовий ледь не вдарити будь-кого, хто втяв би таке при ньому. Тутешні двері були зверху засклені маленькими шибочками, і це ще більше посилило удар: то був просто гуркіт і брязкіт заразом. Тьху, розлючено подумав Ганс Касторп, що то за таке нехлюйство! Та, оскільки в ту саму мить до нього звернулася «швачка», він не мав часу роздивитися, хто ж був отим зловмисником. Проте коли відповідав «швачці», його чоло між білявими бровами зібралося в складки, а обличчя було невдоволено перекошеним.

Йоахим запитав, чи проходили вже лікарі. Так, уже були один раз, відповів хтось, вони залишили залу майже в ту саму мить, коли брати зайшли. Просто мали вже йти й не могли чекати. Протягом дня ще буде нагода познайомитися. Та в дверях вони ледь не зіткнулися з надвірним радником Беренсом, який у супроводі доктора Кроковскі швидко прямував до зали.

— Гопа, обережно, панове! — сказав Беренс. — Ми заледве не наступили один одному на мозолі. — Його мова мала сильне нижньосаксонське забарвлення: відкриті голосні й пережовані приголосні. — Так це ви, — промовив він до Ганса Касторпа, якого відрекомендував Йоахим, цокнувши підборами, — ну, дуже приємно. — І він простяг юнакові свою велику, мов лопата, руку. Це був кістлявий чолов'яга, ледь не на три голови вищий за доктора Кроковскі, вже зовсім сивий, з випнутою потилицею, великими, підпухлими й заплилими кров'ю блакитними очима, з яких сочилися сльози, в нього був кирпатий ніс та коротко підстрижені вуса, трохи скошені через закопилену на один бік губу. Те, що Йоахим казав про його щоки, цілком відповідало дійсності, вони були сині; тож обличчя видавалося вельми барвистим на тлі білого, підперезаного хірургічного халата, що сягав йому до колін; нижче на ньому були смугасті штани, а пара колосальних ніг була взута в жовті, ледь розтоптані чоботи на шнурках. Доктор Кроковскі також прийшов у робочому одязі, лише халат його був з чорного люстрину, подібний до сорочки, з гумками на зап'ястях, проте не менше підкреслював його блідість. Він тримався чисто як асистент і не брав участи в знайомстві, проте можна було помітити критичну напругу його рота, чим давалося до розуміння, що своє підпорядковане становище він вважає трохи дивним.

— Двоюрідні брати? — запитав надвірний радник Беренс, киваючи пальцем по черзі то на одного, то на іншого й позираючи спідлоба своїми заплилими кров'ю, блакитними очима... — Ну, цей також хоче в солдати? — мовив він до Йоахима, кивнувши головою на Ганса Касторпа...

— Та боронь боже!

— Що? Ну, я зразу побачив, — тут він звернувся до Ганса Касторпа, — у вас є щось таке цивільне, таке комфортабельне, жодного бряжчання зброєю, як у цього ротного. Ви були б кращим за нього пацієнтом, б'юсь об заклад. Я бачу з першого разу, чи з людини вийде добрий пацієнт, адже тут має бути свій талант, талант належиться до всього, а цей ось нащадок ґотів не має ні краплини таланту. Щодо занять на плацу — не знаю, а хворіти не вміє анітрохи. Ви не повірите — він увесь час хоче їхати геть, переслідує мене, чіпляється і не може дочекатися, коли повернеться в долину, щоб там мордуватися. Ну й завзяття! Навіть якогось півроку не хоче нам подарувати. А в нас тут дуже гарно, самі скажіть, Цімсен, хіба тут не гарно! Нічого, ваш брат у перших оцінить нас по достоїнству, матиме тут розвагу. Дам тут також не бракує — у нас дами наймиліші. Принаймні ззовні деякі з них дуже мальовничі. Але вам треба трохи фарби в обличчі, чуєте, а то дами вас не визнають! Зелене — то колір дерева життя, але як колір обличчя зелене — не зовсім те, що потрібно. Звичайно, сильне недокрів'я, — сказав він, без церемоній підступивши до Ганса Касторпа й вказівним та середнім пальцем відігнувши його повіку. «Звичайно, абсолютне недокрів'я, як я й казав. Знаєте що? Це була не така вже погана ідея з вашого боку полишити на деякий час свій Гамбург. Цей Гамбург вищою мірою заслуговує нашої вдячности; зі своєю волого-веселою метеорологією він завжди постачає нам чудовий контингент. Принагідно я дозволю собі дати вам необов'язкову пораду — знаєте, цілковито sine pecunia — тож поки ви тут є, робіть усе, що й ваш брат. У вашому випадку було б дуже розумно пожити певний час так, ніби у вас легка форма tuberculosis pulmonum та трохи поповнити запас білка. Курйозна штука тут у нас із отим білковим обміном... Хоча загальне спалення білка є підвищеним, тіло все ж нарощує його запас... Ну, ви добре виспались, Цімсен? Добре, так? Тож уперед на прогулянку! Але не більше як півгодини! Не забувайте акуратно записувати, Цімсен! Це як служба! По совісті! У суботу я подивлюся температурну криву! Ваш брат нехай також з вами міряє. Міряти ніколи не зашкодить. Доброго ранку, панове! Приємних розваг! Доброго ранку... Доброго ранку...» — Й доктор Кроковскі поквапився за ним, а той летів як на вітрилах, розмахуючи руками, закидаючи їх за спину, при цьому праворуч і ліворуч ставлячи питання, чи гарно спалося, на що від усіх звучала ствердна відповідь.

Жарти. Соборування. Перервана веселість

— Дуже мила людина, — сказав Ганс Касторп, коли вони, дружньо привітавшись із кульгавим консьєржем, який упорядковував листи в своїй кімнатці, вийшли через портал на вулицю. Портал був на південно-східному боці білого поштукатуреного будинку, середня частина якого була на поверх вищою, оздоблена невеликою баштою з годинником, критою залізом шиферного кольору. Виходячи з цього боку, не треба було йти через огороджений сад; ти опинявся зразу на природі з видом на круті гірські луги, навколо яких росли поодинокі, не надто високі смереки, а понад землею стелилися похилені гірські сосни. Дорога, якою вони рушили — зрештою, це була єдино можлива, окрім дороги, що збігала в долину — вела їх з невеликим підйомом праворуч, позад санаторію, де були кухня та господарський двір, там, при вході до підвальних приміщень, поряд із ґратами стояли залізні сміттєві контейнери, далі ще добрий шмат дороги йшов тим самим напрямом, потім дорога описувала круту дугу й вела праворуч, до порослого поодинокими деревами косогору. Дорога була тверда, трохи червоняста й трохи розмокла, на її узбіччі лежали брили скель. Брати виявились не самі на прогулянці. Гості, що закінчили сніданок зразу після них, наступали їм на п'яти, а цілі групи вже поверталися, йшли їм назустріч, неквапно спускалися косогором.

— Дуже мила людина! — повторив Ганс Касторп. — У нього така жвава манера говорити — просто заслухаєшся, «ртутна сигарета» на «термометр» — це чудово, я зразу зрозумів, про що мова... Але краще я запалю справжню, — сказав він, зупинившись, — я більше не можу терпіти! З учорашнього обіду нічого порядного не курив... Перепрошую! — Й він дістав зі свого шкіряного портсигара, прикрашеного срібною монограмою, один екземпляр «Марії Манчіні», гарний екземпляр з найвищого ряду, приплюснув його з одного боку, що йому особливо подобалося, маленьким інструментом з боковим лезом, який він носив на годинниковому ланцюжку, обрізав кінчик, клацнув запальничкою й кількома пристрасними затяжками роздмухав досить довгу, туповерху сигару. — Так, — мовив він, — тепер, як на мене, ми можемо продовжити нашу приємну прогулянку. Ти, звичайно, не куриш через свою дисципліну?

— Я взагалі не курю, — відповів Йоахим. — Чого ж мені братися курити саме тут?

— Я не розумію! — мовив Ганс Касторп. — Не розумію, як можна не курити. Людина, яка не курить, позбавляє себе, так би мовити, найкращої частини життя чи, принаймні, дуже великого задоволення! Коли я прокидаюся, то радію, що протягом дня зможу курити, а коли їм, то радію з того, що я, власне, їм — аби могти курити. Я, звичайно, дещо перебільшую, але день без тютюну був би для мене нестерпно порожнім, цілковито похмурим та непривабливим, і якщо одного ранку я мав би собі сказати: сьогодні немає курива, гадаю, в мене не знайшлося б сили волі щоб устати, авжеж, я залишився б у ліжку. Поглянь-но: коли маєш сигару, яка добре горить — звичайно вона повинна бути без порожнин і добре тягнутися, бо інакше це тебе тільки дратуватиме, — гадаю, коли маєш добру сигару, почуваєш себе захищеним, тоді з тобою буквально нічого не може трапитися. Це так само, як прив'язаність до моря, еге ж — коли почуваєшся до нього прив'язаним, тоді тобі нічого більше не треба. Ні роботи, ані розваг... Слава Богу, люди курять по всьому світі, це ні для кого не новина, й ніде не треба від цього відмовлятися. Навіть полярники беруть із собою добрий запас курива, щоб легше долати випробування, і, коли я про таке читав, мені воно завжди видавалося симпатичним. Адже людина завжди може потрапити в скруту — припустімо, в мене погано йдуть справи; але поки маю свою сигару — я можу витримати, бо знаю, вона дасть мені сили все здолати.

— Все ж таки це певна слабість, — сказав Йоахим, — що ти так залежиш від куріння. Беренс мав цілковиту рацію: ти людина цивільна — з його боку це було навіть більше, ніж похвала, — але ти невиправний цивіліст, ось у чому річ. До речі, ти здоровий і можеш робити, що хочеш, — промовив він, і в його очах проступила втома.

— Так, здоровий, лише недокрів'я, — сказав Ганс Касторп. — Уже досить і того, як він мені сказав, що я зелений на вигляд. Але це правда, я сам помітив, що проти вас тут, нагорі, я справді здаюся зеленим, удома я так цього не помічав. Урешті, дуже мило з його боку, що він без зайвих слів дає мені поради, як він каже, цілковито sine pecunia, й скеровує мене на твій розпорядок дня: а що мені тут з вами, нагорі, лишається робити? Й від того не буде шкоди, якщо я з божою поміччю трохи накопичу білка, хоча, ти маєш визнати, це звучить якось неприємно.

Йоахим зо два рази кашлянув — десь-то підйом таки його втомлював. Коли знову закашлявсь, він зупинився, насупивши брови.

— Йди далі, — сказав він. Ганс Касторп поспішив уперед і не озирався. Згодом сповільнив кроки й урешті майже зупинивсь, оскільки йому здавалося, що він значно відірвавсь од Йоахима. Але все ж він не озирався.

Йому назустріч йшов гурт мешканців санаторію обох статей — Ганс Касторп бачив, як посеред косогору вони ще спускалися рівною частиною дороги, тепер же крокували донизу, якраз йому назустріч, і до нього долинули їхні різнотонні голоси. Їх було шестеро чи семеро, всі зовсім молоденькі, лише одна дещо старша пара. Ганс Касторп дивився на них, схиливши на бік голову й думаючи про Йоахима. Вони були простоволосі й засмаглі, дами — в барвистих светрах, чоловіки — переважно без верхнього одягу й ціпочків, як люди, які без зайвих умовностей, засунувши руки в кишені, хочуть трохи пройтись неподалік від дому. Оскільки вони йшли в долину, що не потребувало жодних особливих зусиль, а було лише веселим гальмуванням та стримуванням ніг, щоб не перейти на біг і не спіткнутися, то, власне, це не було нічим іншим, як керованим падінням, тож їхня хода видавалася ніби окриленою й легкою, що передавалося їхнім обличчям, цілим їхнім поставам, аж хотілося бути належним до їхнього гурту.

Ось вони порівнялися з ним, Ганс Касторп чітко бачив їхні обличчя. Засмаглими були не всі, дві дами відрізнялися блідістю: одна худа як палиця з обличчям слонової кістки, друга, мала й пухкенька, поплямована родимками. Всі поглянули на нього з однаковою зухвалою посмішкою. Висока молода дівчина в зеленому светрі, з недоглянутою зачіскою та дурнуватими, примруженими очима пройшла повз Ганса Касторпа впритул, ледь не зачепивши його ліктем, ще й присвиснула... Ні, це було якесь божевілля. Вона свиснула до нього, але не ротом, його вона зовсім не складала трубочкою, а, навпаки, тримала стуленим. Свист вирвався з неї, коли вона поглянула на нього так дурнувато й з примруженими очима — надзвичайно неприємний свист, хрипкий, різкий і якийсь пустотілий, протяглий і затихаючий, так що нагадував писк ярмаркових гумових поросят, які жалісно випускають набране в них повітря, при цьому зморщуючись, й ось щойно цей свист якимось незрозумілим чином виривався в неї з грудей, та вона зі своїм товариством уже проминула його.

Ганс Касторп завмер, дивлячись у далечину. Потім поквапно озирнувся й, принаймні, встиг зрозуміти, що огидний свист був лише жартом, зумисне придуманим глузуванням, бо він побачив, що вони сміються, а кремезний, губатий молодик, що тримав руки в кишенях штанів, при цьому досить непристойно задрав свою куртку, навіть зухвало обернувся до нього й зареготав... Йоахим наздоганяв Ганса Касторпа. Привітався з товариством, за своєю лицарською звичкою обернувшись до них і вклонившись зі зведеними разом підборами, після чого, м'яко поглянувши, підійшов до брата.

— Чого ти скорчив таку гримасу? — запитав він.

— Вона свиснула, — сказав він, — свиснула животом, коли вони проходили повз мене, ти можеш мені це пояснити?

— А, — сказав Йоахим і презирливо посміхнувся. — Не животом, дурниці. Це була Клеефельд, Терміна Клеефельд, вона свистить пневмотораксом.

— Чим? — перепитав Ганс Касторп. Він був надзвичайно збуджений і не знав, щиро кажучи, чому саме. Напівсміючись, напівсхлипуючи він додав. — Ти ж не можеш вимагати, щоб я розумів вашу тарабарщину.

— Ну, ходімо далі! — сказав Йоахим. — Я можу тобі й на ходу пояснити. А то ти наче як до місця приріс! Це термін хірургічний, як ти, напевне, здогадуєшся: операція, яку тут, нагорі, роблять часто. Беренс має великий досвід у цьому... Коли одна легеня вже надто здає, розумієш, а друга здорова, або порівняно здорова, то хвору легеню на деякий час звільняють від своїх обов'язків, аби її поберегти... Це означає, що людину розрізають ось тут, десь збоку — точно місце я не знаю, але Беренс робить це бездоганно. Далі в одну легеню закачують газу, азоту, розумієш, і таким чином зіпсована легеня відмикається. Газ, звичайно, довго не тримається, приблизно через кожні два тижні його треба оновити — просто тебе ніби заповнюють чимось, можеш собі це уявити. І коли мине рік чи довше і все гаразд, то легеня завдяки спокою може стати здоровою. Звичайно, не завжди, це таки ризикована справа. Але з пневмотораксом уже було досягнуто великих успіхів. Ті, кого ти щойно бачив, усі мали таку операцію. Там була й пані Ілтіс — ота, що з родимками, й пані Леві, худа, пам'ятаєш, вона так довго мусила лежати в ліжку. Вони здружились, адже така річ, як пневмоторакс, зближує людей, вони називають себе «Товариством однієї легені», тут їх усі знають. Але гордістю товариства є Терміна Клеефельд, оскільки вона цим пневмотораксом може свистіти — такий у неї дар, таке може далеко не кожен. Як то в неї виходить, я тобі не скажу, вона сама не може до пуття пояснити. Але коли швидко ходить, тоді може свистіти нутром, і, звичайно, вона це робить, аби полякати людей, особливо новоприбулих пацієнтів До речі, я гадаю, так вона розтрачує азот, оскільки його тре ба поповнювати щотижня.

Тут Ганс Касторп розсміявся; його збудження зі словами Йоахима раптом перетворилося на веселість, і, прикривши на ходу очі рукою, він трохи зігнувсь, і його плечі здригнулися від різкого й тихого хихикання.

— І що, їхнє товариство зареєстроване? — спитав він, насилу вимовляючи слова, від стримуваного сміху його голос звучав плаксиво й скімливо. — Чи є в них статут? Шкода, що ти не член, а то міг би запросити мене як почесного гостя... чи як товариша по чарці... Ти маєш попрохати Беренса, щоб він тебе частково відімкнув. Може, й ти зможеш свистіти, якщо докладеш зусиль, цього ж, напевне, можна навчитися... Смішнішого зроду не чув! — сказав він, глибоко зітхнувши. — Так, ти вибач, що я так про це говорю, але вони самі мають пречудовий настрій, твої пневматичні друзі! Як це їм спало на думку?.. Подумати тільки, як воно, «Товариство однієї легені»! Ти ба, а вона ще й свистить на мене — шалена особа! Ну й зухвальство! Чого вони такі зухвалі, можеш мені сказати?

Йоахим думав, що відповісти.

— Боже, — сказав він, — вони ж такі вільні... Я маю на увазі, що це молодь, для них час не грає жодної ролі, і ось вони, можливо, помруть. Чого їм наганяти поважність на обличчя? Часом я думаю: хвороба й смерть, власне, є несерйозними штуками, це скорше така тяганина, власне кажучи, серйозне життя є лише там, унизу. Гадаю, з часом ти розумітимеш це, лише маєш тут трохи довше побути.

— Це точно, — сказав Ганс Касторп. — Я так само думаю. В мене пробудився великий інтерес до вас тут, нагорі, а якщо є інтерес, то розуміння прийде саме собою, еге ж... Але що це зі мною таке — вона мені не смакує! — сказав він і став розглядати свою сигару. — Ввесь час питаю себе, чого мені бракує, аж помічаю, що «Марія» мені зовсім не смакує. Вона на смак як пап'є-маше, їй-бо', так ніби в мене зовсім розладнався шлунок. Не можу цього зрозуміти! На сніданок я поїв особливо ситно, але це ж не може бути причиною, адже коли добре наїсишся, то сигара смакує якраз надзвичайно добре. Чи ти гадаєш, це від того, що я так неспокійно спав? Може, через це в мене відбувся якийсь розлад? Ні, я маю її зараз же викинути! — сказав він після нової спроби. — Кожна затяжка — нове розчарування, тож навіщо себе силувати? — повагавшись іще хвильку, він кинув сигару з косогору в мокру глицю. — Як гадаєш, із чим це може бути пов'язано? — запитав він. — ...Я твердо переконаний, що це пов'язано з тим проклятим жаром на обличчі, від якого я знову потерпаю з самого ранку. Біс його знає, таке відчуття, ніби обличчя від сорому пашить... У тебе по приїзді також було таке?

— Так, — сказав Йоахим. — Спочатку я також почувався трохи дивно. Не переймайся тим! Я ж тобі казав, у нас тут прижитися не так легко. Але з тобою все буде гаразд. Бачиш лавочку на тому мальовничому місці. Ходімо сядем трохи та й гайда додому, мені треба на лежання.

Дорога стала рівною. Тепер вона вела до Давос-Пляцу, десь на третині крутогору, звідси попри високі, рідкорослі й покручені вітром сосни відкривався вид на містечко, що біліло серед яскравого дня. Проста, добра лавка, на яку вони сіли, впиралася об стрімку скелю. Поряд у відкритому дерев'яному жолобі вода, булькаючи й бризкаючи, струмувала в долину.

Йоахим хотів просвітити свого брата стосовно назв альпійських велетнів, огорнутих хмарами, які закривали долину з півдня, показуючи на них своєю дорожньою палицею. Але Ганс Касторп лише зрідка позирав на них, він сидів нахилившись уперед, наконечником свого міського, посрібненого ціпочка він малював на піску якісь фігури й поспитав про щось зовсім інше.

— Що я хотів ще запитати, — почав він, — ...випадок у моїй кімнаті стався якраз напередодні мого приїзду. А за час твого перебування тут було вже багато смертей?

— Напевне що багато, — відповів Йоахим. — Щодо них тут проявляють тактовність, розумієш, вони не стають відомими або дізнаєшся лише про деякі, пізніше. Тут це під суворим секретом, з огляду на пацієнтів і, особливо, паній, яким швидко може стати зле. Якщо поряд з тобою хто помре, ти нічого не помітиш. І труну приносять рано-вранці, коли ти ще спиш, і забирають померлого також удосвіта, або, наприклад, коли всі в їдальні.

— Гм, — мовив Ганс Касторп, малюючи собі далі. — Тобто все це відбувається за лаштунками.

— Можна й так сказати. Та ось нещодавно, чекай, напевне, тижнів вісім тому...

— Тоді яке ж «нещодавно», — сухо й прискіпливо завважив Ганс Касторп.

— Як? Тобто не нещодавно. Ти вже зі своєю точністю. Я кажу лише приблизно. Отже деякий час тому я мав нагоду зазирнути за лаштунки, чисто випадково — бачу все перед очима як зараз. То було тоді, коли для малої Гуюс, для католички Барбари Гуюс мали провести соборування, ну, ти знаєш — останнє помазання. Коли я приїхав, вона ще ходила, бувала дуже веселою, такою дурненькою, ну, підліток. Але потім усе пішло сторчма, вона вже не вставала, лежала від мене через три кімнати, потім з'явилися її батьки і, врешті, й священик. Він прийшов, коли всі були за чаєм, по обіді, в коридорах не було ні душі. Але, уяви собі, я проспав, під час основної процедури лежання заснув і не чув, як дзвонили, і так запізнився на чверть години. Тож у вирішальну мить був не там, де мали бути всі, й таким чином потрапив, як ти кажеш, за лаштунки, й коли я крокував коридором, вони вийшли мені назустріч, у стихарях і з хрестом, золотий хрест та лампіони, той хрест служка ніс як бунчук попереду яничарського оркестру.

— Так не гоже порівнювати, — сказав Ганс Касторп не без осуду в голосі.

— Так мені видалося. Мимовільно я про таке подумав. Та слухай же далі. Тож вони підходять до мене, так, раз-раз, швидким кроком, утрьох, якщо не помиляюся, попереду чоловік із хрестом, за ним священик в окулярах на носі, а за ним ще якийсь молодик з кадилом. Священик притискає до грудей накритий хустиною віатікум, при цьому смиренно схиляє голову набік, це ж для них святая святих.

— Саме тому, — сказав Ганс Касторп, — саме з цієї причини я дивуюся, що ти взявся порівнювати хрест із бунчуком.

— Добре, добре. Але зачекай, якби ти був там присутнім, ти б також не знав навіть після всього, якого виразу обличчя слід тобі прибрати. Як у поганому сні.

— В якому сенсі?

— А ось у якому. Я сам себе питаю, як мав повестися за таких обставин. Я не мав на голові капелюха аби його здійняти...

— Тож бачиш! — різко перебив його Ганс Касторп удруге. — Бачиш, що треба здійняти капелюха! Я, звичайно, звернув увагу, що ви тут, нагорі, капелюхів не носите. Але ж бо треба спершу мати капелюха на голові, щоб потім принагідно його здійняти. Ну, але як то було далі?

— Я став під стіною, — сказав Йоахим, — у благопристойній позі й трохи схилив голову, коли вони проходили повз мене, то було якраз навпроти кімнати малої Гуюс, номер 28. Мені здається, священик зрадів, що я привітався; він дуже ввічливо подякував і зняв свою шапочку. Але водночас зупинилися й інші, а служка з кадилом постукав у двері, потім прочиняє двері й пропускає отця першим до кімнати. А тепер лише уяви собі мій жах та моє самопочуття! В ту мить, коли священик переступає поріг, звідти, зсередини, лунає страшний крик, вищання, якого ти зроду не чув, три-чотири рази підряд, а потім безперервно, очевидно на все горло: «Аааа!» В цьому крикові було стільки горя, стільки відчаю та спротиву, що просто неможливо описати, окрім того, в проміжках між криками, чулося жалісливе благання, й нараз усе приглухло, так ніби голос ішов з-під землі або з глибокого погреба.

Ганс Касторп різко обернувся до свого брата в перших.

— Це була Гуюс? — запитав він схвильовано. — І чому раптом з погреба?

— Вона була забилась під ковдру! — сказав Йоахим. — Уяви-но лише мій стан! Священик стояв на порозі й промовляв заспокійливі слова, я ще його міг бачити, він то зазирав досередини, то відступав назад. Той, що ніс хреста, та інший помічник отця стояли біля входу й не могли зайти досередини. Повз них я міг дивитися в кімнату. Кімната, така сама, як наші, ліжко — ліворуч від дверей, при стіні, біля узголів'я стояли люди, очевидно, рідня, батьки, вони також говорили щось заспокійливе, схилившись над ліжком, де не було видно нічого, лише якусь безформну масу, яка щось благала, жахливо протестувала та дригала ногами.

— Кажеш, вона дригала ногами?

— З усіх сил! Але це їй не допомогло, вона мусила прийняти благословення на смерть. Священик підійшов до неї, наблизилися й обоє помічників, і двері зачинились. Але перед тим я ще встиг побачити: на мить з'явилася голова Гуюс із білявим, скуйовдженим волоссям, і широко розплющені очі, такі бляклі, зовсім безбарвні вп'ялися в священика, а потім з криками вона знову зникла під ковдрою.

— І ти розповідаєш мені про це лише тепер? — мовив Ганс Касторп після паузи. — Не розумію, чому ще вчора ввечері не розповів мені про це. Але, Господи милий, вона мусила мати ще багато сил, якщо могла чинити такий опір. Отже, вона ще була при силі. І не варто гукати священика до того, як людина зовсім ослабне.

— Вона й була ослабленою, — заперечив Йоахим. — ...Ох, розказувати є про що, важко обрати найголовніше... Вона таки була ослабленою, то лише від страху в неї з'явилося стільки сили. Вона ж страшенно боялася, коли відчула, що маєпомерти. Це ж була молоденька дівчина, таке треба, врешті, розуміти. Але й чоловіки часом так себе поводять, що є, звичайно, неприпустимою слабкодухістю. До речі, Беренс знає, як таким дати раду. В таких випадках він завжди знаходить потрібну інтонацію.

— Яку ще інтонацію? — запитав Ганс Касторп, насупивши брови.

— Він каже: вам не варто ламати комедію, — відповів Йоахим. — Принаймні, днями так він до одного сказав — ми знаємо про це від пані старшої сестри, що була там і допомагала тримати помираючого. Той чоловік насамкінець влаштував жахливу сцену й нізащо не хотів помирати. Тоді Беренс на нього накинувся: «То вже, принаймні, не ламайте тут комедію!» — сказав він, і пацієнт зразу заспокоївся й цілком спокійно помер.

Ганс Касторп ляснув себе по литці й відкинувся на бильце лавки, вп'явши погляд у небо.

— Ну, слухай, це досить круто! — вигукнув він. — Прямо накинутися на нього й сказати: Не ламайте тут комедію! І це до помираючого! Це вже занадто! Помираюча людина, певним чином, гідна поваги. З нею ж не можна так запанібрата... Помираюча людина є, так би мовити, святою, принаймні, я так думаю!

— Не буду заперечувати, — сказав Йоахим. — Але коли ця людина слабкодухо поводиться?..

— Ні, — наполягав Ганс Касторп з таким притиском, який ніяк не був співмірним із запереченнями співбесідника. — Я не дам себе переконати в протилежному. Помираючий є в чомусь значно благороднішим від першого-ліпшого невігласа, що крутиться, веселиться, заробляє гроші та набиває собі кендюха! Так не можна, — голос його забринів досить дивно. — Не можна так, запанібрата... — Ці слова заглухли в сміхові, що напав на нього, охопив усього, сміхові вчорашнього дня, такому, що вибухав з глибини, потрясав усе тіло, безмежному сміхові, який заплющував йому очі й видушував з-під повік сльози.

— Ш-ш! — раптом шикнув Йоахим. — Помовч! — прошепотів він і непомітно підштовхнув невтримного Ганса Касторпа. Той глянув крізь сльози.

Ліворуч дорогою йшов незнайомець, тендітний, чорнявий панок з гарно підкрученими чорними вусами, в світлих, картатих штанях; підійшов і обмінявся з Йоахимом вітаннями — слова були чіткими та благозвучними — він зупинився перед ним, схрестивши ступні та спершись на свій ціпочок.

Сатана

Його вік важко було визначити, десь, напевно, від тридцяти до сорока, бо хоча загалом він і видавався ще досить молодим, деякі пасма волосся на голові були вже сивими й що вище, то помітно рідшими: обабіч благенького проділу вирізнялися великі залисини, що робили чоло особливо високим. Його костюм — широкі кремові картаті штани та м'який, мов з байки, довгий двобортний піджак із дуже широкими обшлагами були далекими від претензії на елегантність; округлий стоячий комірець видавався на краях трохи затертим від частого прання, чорна краватка була заношена, а манжети, швидше за все, він узагалі не носив, бо Ганс Касторп помітив, що рукави збігалися на ліктях. Не зважаючи на це він видавався людиною, що знає собі ціну, розумне обличчя й постава не залишали жодних сумнівів. Це поєднання жалюгідности й приємности та ще темні очі нагадували Гансові Касторпу одного з тих іноземних музикантів, які в різдвяний час грають по дворах і, звівши вгору свої оксамитові очі, тримають у руках старенькі капелюхи, сподіваючись, що з вікна їм кинуть кілька монет. Катеринщик! — подумав Ганс Касторп і не здивувався, почувши ім'я незнайомця, коли Йоахим підвівся з лавки й дещо зніяковіло відрекомендував їх один одному: «Мій брат у перших Касторп. Пан Сеттембріні».

Ганс Касторп також підвівся ще зі слідами веселощів на виду. Та італієць увічливо попросив обох не порушувати свого затишку і змусив їх знову сісти, тоді як сам лишився перед ними стояти, прийнявши одну зі своїх зручних поз. Посміхаючись, позирав Сеттембріні на обох братів, а особливо на Ганса Касторпа, і в розумній, ледь іронічній посмішці, що причаїлася в самому кутику його рота, там де вус грайливо загинався догори, було щось особливе, щось таке, що закликало до пильности та ясности духу. Ганс Касторп якось одразу споважнів, і йому стало соромно. Сеттембріні сказав:

— Панове — в доброму гуморі, цілком виправдано. Чудовий ранок! Блакитне небо, сонце сміється, — й він легким, точним рухом здійняв свою маленьку, жовтаву долоню догори, водночас пославши туди навскіс бадьорий погляд: «Можна на мить забути, де перебуваєш».

Він розмовляв без іноземного акценту, лише за точністю його вимови все ж таки можна було пізнати в ньому чужинця. Його губи формували слова з певною насолодою. Слухати його було задоволенням.

— Чи панові добре подорожувалося? — звернувся він до Касторпа... — Чи пан уже одержав свій вирок? Я маю на увазі: чи вже відбулася похмура церемонія першого обстеження? — тут Сеттембріні мав би мовчки чекати, якби бажав справді щось почути, адже він поставив запитання, й Ганс Касторп намагався дати відповідь. Та чужинець зразу поставив наступне запитання: «Все минуло добре? Судячи з вашої охоти до веселощів... — і на мить замовк, а вигин кутика його рота став ще глибшим, — випливають цілком різні висновки. Скільки місяців наклали на вас наші Мінос та Радамант? — слово «наклали» прозвучало з його вуст особливо кумедно. — Давайте я прикину? Шість? Чи зразу дев'ять? Тут люди не скупі...

Ганс Касторп здивовано засміявся, при цьому намагаючись пригадати, ким то були оті Мінос та Радамант. Він відповів:

— Ну, що ви? Ні, ви помиляєтесь, пане Септем...

— Сеттембріні, — чітко і з запалом поправив італієць, при цьому іронічно вклонившись.

— Пане Сеттембріні, перепрошую. Отже, ні, ви помиляєтесь. Я зовсім не хворий. Я лише приїхав на два-три тижні провідати мого брата Цімсена й принагідно також трохи відпочити...

— Хай йому грець! То ви не з наших? Ви здорові, ви тут лише в гостях, як Одіссей у царстві тіней? Як сміливо спуститися на глибину, де порожньо й безглуздо живуть мертві...

— На глибину, пане Сеттембріні? Тут я маю заперечити. Мені ж довелось дертися до вас на висоту п'яти тисяч футів...

— То вам лише здалося! Даю слово, це ілюзія, — мовив італієць, зробивши рішучий жест. — Ми — істоти, що опустилися дуже низько, еге ж, лейтенанте, — звернувся він до Йоахима. Той не надто радів від такого звертання, проте намагався це приховати й відповів:

— Ми справді стали трохи примітивнішими. Але ж, урешті, людина може таки зібратися з духом.

— Так, ви зможете, ви порядна людина, — сказав Сеттембріні. — Так, так, так, — чітко промовив він, знову обернувшись до Ганса Касторпа, й так само тричі злегка клацнув язиком по піднебінні. — Ну, ну, ну, — так само тричі відкарбував він, незворушно дивлячись при цьому новоприбульцеві в обличчя, тож його очі здавалися нерухомими й сліпими, та погляд ожив, і він повів далі, — цілком добровільно ви їдете нагору, до нас, тих, що опустилися, й хочете трохи нас розважити своїм товариством. Ну, це гарно. А на скільки приїхали? Моє запитання не надто коректне, але мене розбирає допитливість, скільки людина приписує собі, коли вирішує сама, а не Радамант!

— На три тижні, — сказав Ганс Касторп із дещо чванькуватою легкістю, відчувши, що йому заздрять.

— О dio, три тижні! Ви чуєте, лейтенанте? Це звучить майже виклично: я прибув сюди на три тижні, а потім їду назад. Шановний пане, якщо дозволите повчальний тон, то я скажу, що нам не відома така одиниця часу як тиждень. Нашою найменшою одиницею є місяць. Ми рахуємо на широку ногу, це привілей тіней. Є в нас також інші привілеї, та всі вони подібного ґатунку. Дозвольте запитати, якому фаху ви присвятили себе там, унизу, чи пак, точніше, до якого фаху готуєтесь? Як бачите, своїй цікавості ми не ставимо перепон. Цікавість ми також зараховуємо до своїх привілеїв.

— Будь ласка, прошу, — промовив Ганс Касторп. І розповів про себе.

— Майстер кораблебудування! Це вражає! — вигукнув Сеттембріні. — Будьте певні, як на мене, це справді вражає, хоча мої особисті здібності лежать в іншому руслі.

— Пан Сеттембріні — літератор, — сказав Йоахим пояснюючим та дещо збентеженим тоном. — Для німецьких газет він написав некролог Кардуччі. Ти ж знаєш Кардуччі — і він ще дужче збентежився, бо його брат зиркнув на нього з подивом, неначе хотів сказати: «Що ти там знаєш про Кардуччі? Гадаю, так само мало, як і я».

— Це правда, — сказав, кивнувши головою, італієць. — Я мав честь, розповісти вашим землякам про життя цього великого поета й миротворця, коли воно добігло кінця. Я знав його особисто, маю честь називатися його учнем. Я слухав його в Болоньї. Я завдячую йому моєю освітою та оптимізмом. Але ж ми вели мову про вас, майстре-корабеле! Знаєте, ви значно виросли в моїх очах. Ви тут як представник цілого світу праці та практичного генія!

— Та що ви, пане Сеттембріні, власне, ж я лише студент і тільки починаю.

— Звичайно, і кожен початок по-своєму важкий. Узагалі будь-яка робота є важкою, якщо вона заслуговує своєї назви, еге ж?

— Так, але дідько його зна! — мовив Ганс Касторп зі щирого серця.

Сеттембріні нараз насупив брови.

— Навіть дідька ви гукаєте, — сказав він, — аби підсилити думку? Сатану во плоті? Знаєте, мій великий учитель написав на його честь гімн.

— Перепрошую, — сказав Ганс Касторп, — на честь дідька?

— Атож. У мене на батьківщині його іноді виконують на свята. О salute, о Satana, о Ribellione, о forza vindice della Ragione...^[1]

Чудова пісня! Але навряд чи це був той дідько, про якого ви згадали, адже він у чудових стосунках з роботою. Той, якого ви мали на увазі, той, що цурається роботи, оскільки боїться її, напевне, є якимось іншим, про якого говорять, що йому не варто класти пальця до рота...

Усе це здалося Гансові Касторпу доволі химерним. По-італійському він не розумів, але й від решти він також почувався не надто затишно. Від цих слів одгонило недільною проповіддю, хоча й сказані вони були в легкому, жартівливому розмовному тоні. Ганс Касторп поглянув на свого брата, який потупив очі, й сказав:

— Ой, пане Сеттембріні, ви надто буквально сприймаєте мої слова. Той «дідько» — то ж була просто приказка, запевняю вас!

— Хтось же має бути й дотепним, — сказав Сеттембріні, меланхолійно поглянувши в простір. Нараз він знову пожвавішав та, елегантно змінивши тон, повів далі:

— Принаймні я виправдано роблю з ваших слів висновок, що ви обрали почесну професію. Боже мій, я гуманіст, homo humanus, я зовсім не розуміюся на інженерній справі, тим більшу повагу вам висловлюю. Але я можу собі уявити, що ваш фах як теорія потребує ясної та кмітливої голови, а його практика — повної віддачі, хіба не так?

— Звичайно ж так, тут я з вами абсолютно погоджуюся, — відповів Ганс Касторп, мимоволі намагаючись говорити дещо вишуканіше. — Сьогодні перед людиною стоять колосальні вимоги, краще до кінця не усвідомлювати, наскільки вони серйозні, а то можна занепасти духом. Ні, це не розвага. А якщо до того ж ти не найсильніший... Я тут лише гість, але найсильнішим назвати себе також не можу. Я сказав би неправду, якби стверджував, ніби робота дається мені напрочуд легко. Маю сказати, що скорше вона мене виснажує. Цілком здоровим я, власне, почуваюся лише тоді, коли не роблю нічого...

— Наприклад, зараз?

— Зараз! О, зараз я тут, нагорі, ще зовсім новенький, дещо спантеличений, можете собі уявити.

— Ох, спантеличений.

— Так, я й не виспався як слід, та й перший сніданок був аж надто ситним... Я звик до порядного сніданку, але сьогоднішній був, як мені здається, надто важким для мене, too rich, як кажуть англійці. Одне слово, маю таке відчуття в шлунку, та й моя сигара сьогодні вранці мені не зовсім смакувала, уявіть собі! Зі мною такого ніколи не буває, хіба що коли серйозно захворію, а сьогодні вона мені раптом здалася на смак, мов шкіряний ремінь. Я мусив її викинути, не мало жодного сенсу себе силувати. Ви курите, я перепрошую за запитання? Ні? Тоді ви не можете уявити, яка досада й розчарування охоплюють людину, яка з молодости так охоче курить, як я...

— Я в цьому не маю досвіду, — відповів Сеттембріні, — завдяки браку цього досвіду я, між іншим, перебуваю в непоганому товаристві. Цілий ряд високих та тверезих умів мали відразу до тютюну. Кардуччі також цього не любив. Але в нашого Радаманта ви знайдете порозуміння. Він прихильник вашої вади.

— Так зразу й вади, пане Сеттембріні...

— А то як? Речі треба називати своїми істинними іменами. Це підсилює й подовжує життя. Я також маю вади.

— Отже, надвірний радник Беренс тямиться на сигарах? Чудова людина.

— Ви вважаєте? А, то ви вже мали нагоду познайомитися?

— Так, якраз перед прогулянкою. Це була ледь не консультація, але, знаєте, sine pecunia. Він зразу помітив, що в мене схильність до недокрів'я. Тож він порадив мені тут жити так само, як мій брат, багато лежати на балконі, заміряти температуру, так він сказав.

— Правда? Ну, чудово! — вигукнув Сеттембріні сміючись і відкинувши голову назад. — Як то воно в опері вашого маестро? «Так, я ловець птахів, завжди веселий, гоп-гоп!» Одне слово, це дуже потішно. Ви послухаєте його поради? Авжеж. Певна річ! Чистий сатана цей Радамант! І справді «завжди веселий», хоча часом і дещо вимушено. Він схильний до меланхолії. Його вада не йде йому на користь — тютюн наганяє на нього меланхолію — саме тому шановна пані старша сестра взяла його запаси в свої руки й виділяє йому лише невеликий денний раціон. Часом він піддається спокусі її обікрасти й тоді впадає у меланхолію. Одне слово — заплутана душа. Ви знайомі вже й з нашою пані старшою сестрою? Ні? Ну, це помилка! Даремно не прагнете включити її до свого кола знайомих. З роду фон Мілендонків, мій пане! Від Венери Медічі відрізняється тим, що там, де богиня має груди, вона зазвичай носить хрест...

— О, це чудово! — засміявся Ганс Касторп.

— Її ім'я — Адріатика.

— Отакої! — вигукнув Ганс Касторп. — Послухайте, це вже занадто! Фон Мілендок та ще й Адріатика. Звучить як ім'я давно померлої людини. Чимось середньовічним віє від нього.

— Шановний мій добродію, — відповів Сеттембріні, — тут багато такого, від чого «віє середньовіччям», як ви зволили висловитися. Я зі свого боку переконаний, що наш Радамант зробив цю викопну особу старшою наглядачкою свого палацу жахів суто з мистецького почуття стилю. Адже він митець! А ви не знали? Він малює олією. Що хочете, це не заборонено, еге ж, кожному дозволяється... Адріатика також каже це кожному, хто хоче почути, що одна Мілендок у середині тринадцятого століття була абатисою жіночого монастиря в Бонні на Райні. А сама вона з'явилася на світ трошки пізніше...

— Ха-ха-ха! Мені здається, що ви глузуєте, пане Сеттембріні.

— Глузую? Ви маєте на увазі, що я злословлю? Так, я трохи злословлю, — визнав Сеттембріні. — Мене гризе те, що я приречений розтринькувати свою злість на такі жалюгідні приводи. Сподіваюся, ви нічого не маєте проти злости, інженере? В моїх очах це блискуча зброя розуму проти сил пітьми та потворности. Злість, мій добродію, є духом критики, а критика — це джерело поступу та просвітництва. — І раптом він взявся говорити про Петрарку, якого називав «батьком нової історії».

— Нам, однак, уже треба на процедури лежання, — сказав розсудливо Йоахим.

Літератор супроводжував свої слова підбадьорливими жестами. Врешті він завершив цю пантоміму порухом руки, яка вказувала на Йоахима, й сказав:

— Наш лейтенант закликає до служби. Тож ходімо. Нам по дорозі, «праворуч веде він, туди, де мури нависли могутнього Діта». Ох, Верґілій, Верґілій! Панове, він неперевершений. Звичайно, я вірю в поступ. Але Верґілій має такі епітети, як жоден сучасний наш автор...— І поки вони йшли назад, Сеттембріні заходився цитувати латинські вірші з італійською вимовою, проте нараз урвав на півслові, коли якась дівчина, певно, з того містечка, й не така-то й гарна, з'явилася назустріч, він перейшов на залицяльницький сміх, цмокання язиком та наспівування. — Ай, ай, ай, тру-ля-ля! Ти, мила крихітко, хочеш бути моєю? Погляньте лише, «її очі спалахують гріховним вогнем», — зацитував він невідомо кого й послав услід збентеженій дівчині повітряний поцілунок.

Справжнісінький вітрогон, думав Ганс Касторп, при цій думці він лишився й тоді, коли Сеттембріні після нападу галантности й далі злословив. Особливо потоптався він по надвірному радникові Беренсу, глузував щодо розміру його ніг, а потім перейшов на його титул, який Беренс одержав від одного принца, що страждав на туберкульоз мозку. Про скандальний спосіб життя цього принца і досі гомонить уся округа, але Радамант заплющував на це очі, отакий-то надвірний радник. До речі, чи знають панове, що він винайшов поняття «літній сезон»? Так, він і ніхто інший. Це його заслуга, треба йому віддати належне. Раніше влітку тут, у долині, залишалися самі лише найвірніші з вірних. Тоді «наш гуморист» із непідкупним поглядом помітив, що такий непорядок є нічим іншим, як виплодом забобонів. Він розробив учення, нібито, принаймні, щодо його установи, літній курс не лише не менш гідний рекомендації, а якраз особливо ефективний, такий, без якого не обійтися. Він зміг поширити цю теорему серед людей, написав про це популярні статті й помістив їх у пресі. Відтоді ґешефт улітку йде так само добре, як і взимку. «Геній, — промовив Сеттембріні. — Ін-ту-ї-ція!»

Потім перемив кісточки решті власників місцевих закладів та в'їдливо похвалив їхній підприємницький стиль. Хоча б той-таки професор Кафка... Щороку, в час різкого танення снігу, коли багато пацієнтів вимагають їх виписати, професор Кафка виявляється змушеним несподівано на тиждень поїхати в справах, при цьому пообіцявши після повернення виписати пацієнтів. Врешті його справи тривають шість тижнів, а бідолахи чекають, — при цьому дозволимо собі ще принагідне зауваження — їхні рахунки зростають. Кафка їхав аж до Ф'юме, але повертався лише тоді, коли йому набігало додаткових п'ять тисяч швейцарських франків, а тим часом збігало два тижні. Наступного дня після повернення світила хворий помирає. Що ж до доктора Зальцмана, то він наговорює на Кафку, ніби той тримає свої шприци не в належній чистоті й уводить хворим дефектні ін'єкції. Він їздить в екіпажі на гумових шинах, щоб його мертві не чули його, на що Кафка, своєю чергою, твердить, нібито у Зальцмана хворих у таких кількостях примушують споживати «дар лози, що здатний веселити», — власне, так само заради зростання рахунку, — що люди мруть як мухи, й не через сухоти, а від цирозу печінки...

І далі в такому дусі. Ганс Касторп щиро й по-доброму сміявся над цим потоком красномовного пліткарства. Балакучість італійця справляла своєрідне приємне враження своєю безперечною, вільною від жодного діалекту чистотою та правильністю. З його рухливих губів слова зринали тугі, симпатичні й ніби наново створені, він з насолодою вдавався до інтелектуальних, гострих зворотів та форм, ба навіть граматичне відмінювання іменників і дієслів вимовлялося з очевидним, відвертим та щирим задоволенням, що можливе лише для ясного та пильного розуму, який не припускається жодного збою.

— Ви так дотепно говорите, пане Сеттембріні, — сказав Ганс Касторп, — так жваво, не знаю як точніше й сказати.

— Пластично, еге ж? — відповів італієць, обмахуючись носовичком, хоча було не спекотно, а, скорше, прохолодно. — Це те слово, яке ви шукаєте. У мене пластична манера розмовляти, ви так хочете сказати? Але зачекайте! — вигукнув він. — Що я бачу? Он там походжають наші пекельні судді! Який вид!

Повертаючись неквапним кроком, вони проминули те місце, де доріжка вигиналася. Чи то завдяки промовам Сеттембріні, чи то від похилости дороги, а може вони, справді, не так уже далеко відійшли від санаторію, як собі гадав Ганс Касторп — адже дорога, якою йдеш уперше, є значно довшою, ніж така сама, що її вже знаєш — але так чи так, дорогу назад вони подолали напрочуд швидко. Сеттембріні мав рацію, там, унизу, були обидва лікарі, вони крокували вздовж задньої стіни санаторію, — попереду надвірний радник у білому халаті, вони зразу впізнали його за характерною потилицею та руками, якими він розмахував, наче веслами; слідом за ним ішов доктор Кроковскі у чорній сорочці, він позирав настільки самовпевнено, наскільки це потребує лікарняний звичай, коли під час медичних обходів ідеш за шефом.

— Ой, Кроковскі! — вигукнув Сеттембріні. — Он іде, він знає всі секрети наших дам. Прошу звернути увагу на витончену символіку його одягу. Він носить чорне, вказуючи цим на те, що його власна сфера досліджень — це ніч. У цієї людини в голові лише одна думка, і вона непристойна. Інженере, як так виходить, що про нього ми з вами ще зовсім не поговорили? Ви вже познайомились?

Ганс Касторп кивнув.

— Ну то як? Я починаю підозрювати, що й вам він сподобався.

— Правду кажучи, не знаю, пане Сеттембріні. Я зіткнувся з ним лише мимохідь. Окрім того, не надто швидко роблю про людей висновки. Я просто дивлюся на людину й кажу собі: «Ось ти який? Ну гаразд!»

— Це нерозумно! — відповів італієць. — Робіть висновки! Саме для цього дала вам природа очі та розум. Вам здається, що я говорю надто різко, але якщо я так говорив, то це було не без педагогічних мотивів. У нас, у гуманістів, у всіх є педагогічна жилка. Панове, історичний зв'язок гуманізму й педагогіки доводить їхній зв'язок психологічний. У гуманістів не можна забирати функцію виховання — не можна забирати, бо лише вони зберігають і передають далі поняття про гідність та красу людини. Спершу гуманіст замінив священика, аби в неспокійний та ворожий до людини час служити провідником молоді. Відтоді, мої панове, не виникло жодного нового типу вихователя. Гуманітарна гімназія — можете називати мене відсталим, інженере, але в принципі, in abstracts, прошу мене таки зрозуміти, я прихильник саме такої форми...

Ще в ліфті він далі вголос розмірковував над цим і замовк лише тоді, коли брати вийшли на третьому поверсі. Він сам їхав аж до четвертого, де, за словами Йоахима, займав маленьку кімнату з вікнами у двір.

— У нього що — нема грошей? — запитав Ганс Касторп, який зайшов до Йоахима. У Йоахимовій кімнаті все було так само, як і в Гансовій.

— Так, — сказав Йоахим, — саме цього в нього немає. Чи, скорше, лише стільки, щоб оплачувати тут своє перебування. Знаєш, уже його батько був літератором і, здається мені, дід також.

— Ось воно що, — сказав Ганс Касторп. — А він серйозно хворий?

— Небезпеки життю немає, наскільки я знаю, але хвороба хронічна й щораз повертається знову. В нього це вже роками, на якийсь час він був поїхав звідси, та незабаром мусив повернутися.

— Бідолаха! І при цьому, здається, так захоплюється роботою. Такий красномовний, запросто переходить з однієї теми на іншу. А з дівчиною він дещо зухвало повівся, наразі мені було незручно. Та після його слова про людську гідність звучали грандіозно, цілком як під час якогось урочистого акту. Ти часто з ним спілкуєшся?

Гострота думки

Та Йоахим, задумавшись про своє, спромігся лише на нечітку відповідь. З червоного шкіряного футляра, що лежав у нього на столі, він дістав маленький термометр і встромив кінчиком з ртуттю до рота. Він тримав його з лівого боку під язиком таким чином, що той скляний інструмент стирчав догори. Потім Йоахим зайнявся домашнім туалетом, перезувся в кімнатне взуття, накинув тужурку, тоді взяв зі столу надруковану на аркуші таблицю та олівець, а ще книжку, російську граматику — адже він вивчав російську, оскільки, як сам казав, він сподівався мати від цього переваги в просуванні по службі, — озброївшись таким чином, він зайняв своє місце в шезлонгу на балконі, кинувши на ноги верблюжу ковдру.

Ковдра навряд чи була потрібна: за останні чверть години завіса хмар ставала дедалі тоншою, сонце пробивалося крізь неї, таке по-літньому тепле й сліпуче, що Йоахим мусив прикрити свою голову закріпленою на бильці білою льняною парасолею, яку завдяки кмітливому пристосуванню можна було нахиляти відповідно до того, де було сонце. Ганс Касторп похвалив цей винахід. Він хотів дочекатися результату замірювання температури й тим часом роздивлявся по кімнаті, зокрема звернув увагу на хутряний мішок у кутку лоджії (Йоахим уживав його в холодні дні), потім, спершись ліктями на поруччя, Ганс Касторп глянув униз у саду, де був павільйон для лежання, нараз доволі залюднений: хтось читав, хтось писав та балакав у розкутій позі. До речі, звідси було видно лише частину павільйону, зо п'ять шезлонгів.

— І скільки це має тривати? — спитав Ганс Касторп, обернувшись до Йоахима.

Той показав на пальцях: сім.

— Сім хвилин? Та вони вже минули!

Йоахим похитав головою. Незабаром він дістав термометр із рота, подивився на нього й сказав:

— Так, коли за ним стежиш, за часом, він минає дуже повільно. Я міряю чотири рази на день, акуратно й охоче, адже тоді можна помітити, що то, по суті, означає — одна хвилина або всі сім; ми ж тут жахливо марнуємо час сім днів на тиждень.

— Ти кажеш «по суті». Це слово тут недоречне, — заперечив Ганс Касторп. Він напівсидів на поруччі, й білки його очей були помережані червоними жилочками. — Час узагалі не може бути «сутністю». Якщо він комусь здається довгим, то він довгий, якщо ж комусь здається коротким — то короткий, але наскільки короткий чи довгий насправді — цього ніхто не знає. — Він зовсім не був звичний до філософствування, проте відчував до цього потяг.

Йоахим заперечив.

— Чому ж це. Ні. Ми ж його міряємо. В нас же є годинники й календарі, і коли місяць скінчився, тоді він скінчився і для тебе, і для мене, і для нас усіх.

— Зачекай-но, — сказав Ганс Касторп і навіть підняв указівний палець на рівні своїх каламутних очей. — Отже, одна хвилина настільки довга, наскільки це тобі видається, коли ти міряєш температуру?

— Одна хвилина настільки довга... вона триває так довго, поки секундна стрілка пройде одне коло.

— Але, за нашим відчуттям, ця тривалість руху стрілки цілком різна! І фактично... я кажу: фактично, — повторив Ганс Касторп і так сильно притиснув указівним пальцем кінчик носа, що цілком його зігнув, — це рух, просторовий рух, чи не так? Стій, почекай! Отже ми міряємо час простором. Але ж це так само, якби ми хотіли міряти простір часом, що роблять лише зовсім ненаукові люди. Від Гамбурга до Давоса двадцять годин — так, залізницею. А пішки, скільки це буде? А подумки? Ані секунди!

— Послухай, — сказав Йоахим, — що з тобою? Мені здається, ти тут у нас стомлюєшся.

— Мовчи! Сьогодні в мене дуже ясна голова. Що ж таке час? — запитав Ганс Касторп і так брутально загнув на бік кінчик свого носа, що він аж побілів. — Можеш мені це сказати? Простір то ми сприймаємо нашими органами, зоровим та тактильним чуттями. Добре. А де є наш орган сприймання часу? Ти можеш мені його назвати? Бачиш, тут ти й загруз. То як ми збираємося щось міряти, якщо про нього ми, власне кажучи, не можемо нічогісінько сказати, про жодну його властивість! Ми кажемо: час збігає. Добре, то хай собі збігає. Але для того, щоб навчитися його міряти... зачекай! Для того, щоб піддаватися мірянню, час має збігати рівномірно, але звідки ж це відомо, що час так збігає? Для нашої свідомости він так не збігає, ми лише припускаємо заради порядку, що він так збігає, та наші мірила є лишень умовностями. Дозволь же мені...

— Гаразд, — сказав Йоахим, — тоді це також лише умовність, що на моєму термометрі на п'ять поділок більше, ніж треба! Але через оці п'ять поділок я маю тут безвилазно сидіти й не можу продовжити службу, це є мерзенним фактом!

— У тебе 37,5?

— Знову понижується. — Йоахим зробив запис у свою таблицю. — Учора ввечері було майже 38, це через твій приїзд. У всіх, коли їх відвідують, відбувається підвищення. Але відвідини — це все-таки благодіяння.

— Я вже піду, — сказав Ганс Касторп. — У мене в голові ще рояться думки про час — це цілий комплекс, як не кажи. Але я не хочу, аби ти через це збуджувався, в тебе і так забагато поділок. Я спробую нічого не забути, й ми можемо повернутися до цього пізніше, можливо, після сніданку. Коли час іти на сніданок, ти ж мене погукаєш? Зараз я також піду на процедуру лежання, це не боляче, слава Богу.

З цими словами він пішов попри скляний перестінок до своєї лоджії, де так само стояли шезлонг та столик, дістав з охайно прибраної кімнати книжку «Ocean steamships» та свій гарний м'який бордово-зелений картатий плед та й собі приліг.

Незабаром йому довелося розкрити парасолю, бо тільки-но ліг — відчув, як нестерпно пече сонце. Проте лежати було незвично приємно, Ганс Касторп зразу звернув на це увагу — не міг пригадати, щоб йому колись траплявся такий зручний шезлонг. Каркас, трохи старомодний за формою — така собі гра смаку, адже шезлонг, безперечно, був новий — виготовлений з червоно-брунатного полірованого дерева, а матрац у м'якому, ситцеподібному чохлі, складений, власне, з трьох високих подушок, починався в ногах і сягав до узголів'я. Окрім того, за допомогою шнурка зверху кріпився валик для голови у вишитій, льняній наволочці, не надто жорсткий та й не надто м'який; він додавав особливої зручности. Ганс Касторп сперся однією рукою на широку, гладеньку поверхню бічного бильця, розслаблено кліпав, не відчуваючи потреби розважатися книжкою «Ocean steamships». Крізь поруччя лоджії суворий та скупий, проте залитий сонцем ландшафт видавався дуже картинним і ніби в рамі. Ганс Касторп розглядав його, переповнений думками. Раптом йому щось спало на думку і він голосно промовив серед тиші:

— А під час першого сніданку нас обслуговувала карлиця?

— Тсс! — показав Йоахим. — Прошу, тихіше. Так, карлиця. Й що?

— Нічого. Ми ще про це зовсім не вели мови.

І Ганс Касторп далі поринув у мріяння. Коли ліг, була десята. Минула година. Це була звичайна година, ні задовга, ні закоротка. Коли вона минула, в домі й саду пролунав дзвін, спершу здалеку, потім ближче, потім знову здалеку.

— Сніданок, — промовив Йоахим, і було чутно, що він підвівся.

Ганс Касторп також завершив на цей раз процедуру лежання й увійшов до кімнати, щоб трохи привести себе до ладу. Брати зустрілися в коридорі й рушили вниз. Ганс Касторп сказав:

— Ну, лежати було чудово. Що це за шезлонги? Якщо тут такі можна придбати, я візьму з собою один на Гамбург, у ньому лежати — то як на небесах. Чи, може, ти гадаєш, що Беренс колись замовив їх за власними кресленнями?

Йоахим цього не знав. Вони зняли верхній одяг і вдруге зайшли до їдальні, де столування було в повному розпалі.

У їдальні рябіло від білого молока: біля кожного стояла повна велика, десь із півлітра, склянка.

— Ні, — сказав Ганс Касторп, знову зайнявши своє місце на краю столу поміж швачкою та англійкою й покірно розгорнув свою серветку, адже він був ще ситим з першого сніданку.

— Ні, — мовив він, — ради Бога, молока я зовсім не можу пити, та ще й тепер. Може, є портер?

І з цим питанням він спершу ввічливо й ласкаво звернувся до карлиці. На жаль, портера не було. Але вона пообіцяла принести пива «Кульмбахер» і таки справді принесла. Воно було густе, темне, з брунатною піною й чудово заміняло портер. Ганс Касторп спрагло приклався до високого півлітрового кухля. До пива він їв холодну шинку на грінках. Знову була на столі вівсянка й знову багато масла та фруктів. Ганс Касторп лише обвів це все очима, але був уже нездатним покуштувати щось із того. Він також розглядав гостей — маса почала для нього ділитися; стали вирізнятись окремі обличчя.

За його столом вільних місць не було, окрім одного, на чолі столу, навпроти нього; це місце, як йому пояснили, належить лікареві. Оскільки лікарі, якщо час їм дозволяв, брали участь у спільному прийнятті їжі, при цьому міняючи столи: тож на кожному столі залишалося одне вільне лікарське місце. Наразі обох лікарів не було; казали, що вони на операції. Знову зайшов хлопець з вусиками, схилив голову до грудей та сів до столу із заклопотано-замкненим обличчям. Знову худа білявка сиділа на своєму місці та їла ложечкою йогурт, так ніби це була єдина страва. Поряд з нею цього разу вмостилася маленька, бадьора старша жіночка, яка звернулася до мовчазного молодика по-російському, а той стурбовано на неї поглянув і відповів лише кивком голови, при цьому скорчивши гримасу, буцім-то йому до рота потрапило щось дуже гидке. Перед ним навпроти, по другий бік від старшої жіночки, сиділа ще одна дівчина — вона була гарна, з квітучим обличчям та високими грудьми, з каштановим, гарно впорядкованим в'юнким волоссям, круглими карими дитячими очима та маленьким рубіном на гарній ручці. Вона часто сміялася й також розмовляла по-російському, виключно по-російському. Її звали Маруся, як почув Ганс Касторп. Далі проходом він зауважив, що Йоахим із суворим виразом обличчя опускав очі, коли вона сміялася та говорила.

З бічних дверей з'явився Сеттембріні й зиґзаґом подався до свого місця, що було на кінці столу, який стояв навпроти столу Ганса Касторпа. Коли він сідав, його сусіди за столом вибухнули гучним сміхом; напевне, він сказав якусь капость. Ганс Касторп упізнав також і членів «Товариства однієї легені». З-за столу біля дверей веранди Терміна Клеефельд кинула дурнуватий погляд на їхній стіл, потім привітала губатого молодика, що тоді так непристойно задирав куртку. За столом, що стояв упоперек, праворуч від Ганса Касторпа сиділа пані Леві кольору слонової кістки поряд з пухкою, вкритою родимками пані Ілтіс разом із незнайомцем.

— Он твої сусіди, — тихо сказав Йоахим до свого брата, схилившись до нього... Пара пройшла впритул до Ганса Касторпа за останній стіл праворуч, тобто за «поганий» російський стіл, де вже сиділа родина з негарним хлопчиком, що поїдав гору вівсяної каші. Чоловік був худорлявої статури, з сірими, запалими щоками. На ньому була брунатна шкірянка, на ногах — незграбні хутряні чоботи на пряжках. Його жінка, так само невисока й тендітна, в гойдливому капелюшку з плюмажем дріботіла в малюсіньких юхтових чобітках на високих підборах; навколо шиї було накинуте нечисте боа з пташиного пір'я. Ганс Касторп розглядав їх обох з безцеремонністю, яка, загалом, була йому чужою й видавалася самому брутальною; але якраз брутальність раптом давала йому певне задоволення. Його погляд був водночас притупленим та проникливим. Коли в ту мить, як і за першим сніданком, з брязкотом грюкнули скляні двері ліворуч, він не здригнувся як то було сьогодні вранці, а лише скорчив мляву гримасу; коли ж хотів повернути в той бік голову, то помітив, що це надто незручно та й навряд чи заслуговувало тих зусиль. Тож вийшло так, що й цього разу йому не пощастило з'ясувати, хто так недбало поводиться з дверима.

Річ була в тому, що пиво до сніданку, яке раніше викликало лише помірне затуманення, сьогодні цілковито його оглушило й спаралізувало — мав таке відчуття, ніби одержав удар по голові. Його повіки були наче налиті оливом, а коли він задля годиться спробував побесідувати з англійкою, язик не дуже підкорявся найпростішим думкам; навіть перевести погляд потребувало від нього неабияких зусиль, до того ж, як і вчора, обличчя його знову жахливо пашіло: здавалося, ніби його щоки розбухли від жару, він важко дихав, серце гупало, мов загорнений у тканину молоток, і якщо від усього цього він не надто страждав, то лише тому, що його голова була в такому стані, наче він два-три рази вдихнув хлороформу. Те, що доктор Кроковскі усе-таки з'явився за сніданком і сів до свого столу навпроти нього, Ганс Касторп помітив, ніби вві сні, хоча доктор неодноразово кидав на нього прискіпливі погляди, розмовляючи по-російському з дамою, що сиділа праворуч від нього — і молода дівчина, а саме квітуча Маруся, так само, як і любителька йогуртів, запопадливо й соромливо опускали перед ним очі. До речі, з красномовством було Гансові Касторпу, певна річ, досить важко, оскільки язик виказував непослух і Ганс Касторп більше прагнув мовчати та користуватися ножем і виделкою, ще й з особливо вишуканими жестами. Коли його брат кивнув до нього й підвівся, він також устав, наосліп розкланявся з сусідами за столом та рішучим кроком пішов слідом за Йоахимом.

— Коли буде знову процедура лежання? — запитав він, тільки-но вони вийшли з будинку. — Це тут найприємніше, як я бачу. Шкода, що знову не лежу на своєму чудовому шезлонгу. Ми далеко йдемо гуляти?

Зайве слово

— Ні, — сказав Йоахим, — далеко йти мені взагалі не можна. О цій порі я завжди трохи спускаюся в долину, через село й до пляцу, якщо є час. Там проходиш собі попри крамниці та повз людей і купуєш усе, що потрібно. До обіду треба лежати ще годину, а потім знову, до четвертої години, тож не турбуйся.

Вони спустилися дорогою, що вела до санаторію, перейшли міст через потік та вузькоколійку, маючи перед очима обриси гір на правому березі долини: Малий Шіагорн, Зелені Башти та Дорфберґ, які Йоахим називав їхніми іменами. Там, навпроти, на невеликому узвишші був обнесений парканом цвинтар Давосу-Села — на нього Йоахим також кивнув ціпочком. І вони вийшли на головну вулицю, що пролягала ніби поверхом вище від долини й тяглася вздовж улаштованих на схилі терас.

До речі, говорити про село було певним перебільшенням; принаймні від нього нічого не залишилось, окрім назви. Курорт його проковтнув, дедалі розширюючись у напрямку до входу в долину, й частина поселення, що звалася «Селом», непомітно й поступово перейшла в ту частину, що звалася «Давос-Пляц». Обабіч рясніли готелі й пансіони, всі з критими верандами, балконами та залами для лежання, також і приватні будинки з кімнатами, що здавалися в оренду, де-не-де проглядали нові будинки, часом забудова обривалась і з вулиці відкривався вид на широкі луки долини...

Ганс Касторп зі своїм потягом до звичної та облюбованої життєвої принади знову запалив сигару й, можливо, завдяки випитому пиву, що їй передувало, таки спромігся до свого невимовного задоволення трохи відчути того, такого бажаного аромату: щоправда, лише час по час і досить слабо — аби усвідомити своє задоволення, він мусив удатися до певного нервового напруження, а огидний шкіряний присмак досі домінував. У своєму безсиллі Ганс Касторп ніяк не міг опанувати себе, певний час намагався вловити насолоду, яка то зникала, то лише жартома визирала здалеку, врешті з почуттям утоми й огиди він пожбурив сигару геть. Незважаючи на заціпенілість, Ганс Касторп з чемности почувався зобов'язаним продовжувати світську бесіду і з цією метою намагався пригадати ті особливі думки, які нещодавно був висловив про «час». Завдяки цій спробі він виявив, що всю «побудову» від початку й до кінця забув, а про час у його голові не гніздилось ані найменшої думки. Замість того він узявся вести мову про тілесне, правда, в дещо дивному ключі.

— Коли ти знову мірятимеш температуру? — запитав Ганс Касторп. — Після їжі? Так, це добре. Тоді організм працює на повну силу, тож він має себе показати. Те, що Беренс вимагав од мене також міряти температуру — це ж був жарт, еге ж? Слухай, Сеттембріні також реготав на все горло, в цьому ж таки немає жодного сенсу. Та в мене й термометра нема.

— Ну, — сказав Йоахим, — це найменша проблема. Достатньо лише купити. Тут вони скрізь є, ледь не в кожній крамниці.

— Але ж навіщо! Ні, ще на процедури лежання я можу погодитися, я робитиму їх з тобою разом, але міряти температуру — це вже занадто для гостя, це потрібно лише вам, тим, хто тут, нагорі. Мені хотілося б знати, — вів Ганс Касторп далі, притиснувши обидві долоні до серця, мов закоханий, — чому в мене весь час таке серцебиття — це мене хвилює, я постійно про це думаю. Знаєш, так б'ється серце, коли передчуваєш якусь особливу радість або коли тебе охопив страх, одне слово — при емоційних перепадах, еге ж? Але коли серце гупає саме по собі, безпричинно, безглуздо й, так би мовити, з власної ініціативи, це мені видається дещо моторошним, зрозумій мене правильно — це ніби тіло поводиться на власний розсуд і не має більше жодного зв'язку з душею, певною мірою, як мертве тіло, що є не зовсім мертвим (такого й не буває), а якраз навпаки, провадить бурхливе життя, але на власний розсуд: у тіла ще росте волосся й нігті та й загалом, як мені казали, фізично й хімічно в ньому панує добряче пожвавлення...

— Що це ще за вислови, — сказав Йоахим з осудом, — «добряче пожвавлення»! — можливо, він хотів трохи помотатися за те зауваження, яке дістав сьогодні вранці за згадку про бунчук.

— Але ж це насправді так! Справді панує добряче пожвавлення! Чому це в тебе викликає заперечення? — запитав Ганс Касторп — До речі, я це сказав лише мимохідь. Хотів лише зауважити, що мене лякає й муляє, коли тіло живе на власний розсуд, без узгодження з душею, й виставляє себе на передній план, як от при такому безпричинному серцебитті. Людина, звичайно, шукає причину, ту емоцію, що до цього належиться, почуття радости чи страху, які, так би мовити, його б виправдали — принаймні, так я це сприймаю, я можу говорити лише за себе.

— Атож, атож, — зітхаючи сказав Йоахим, — коли маєш температуру, воно так само — тоді також в тілі панує, говорячи твоїми словами, особливо «добряче пожвавлення», цілком можливо, що тоді людина, як ти кажеш, мимоволі впадає в емоції, що дає можливість те пожвавлення якось по-розумному пояснити... Але ми говоримо про такі неприємні речі, — сказав він тремтячим голосом і замовк на півслові; на що Ганс Касторп лише здвигнув плечима, причому так само, як то вчора — Йоахим.

Певний час вони йшли мовчки, потім Йоахим запитав:

— Ну, як тобі подобаються тутешні люди? Я маю на увазі тих, що сидять з нами за столом.

Ганс Касторп кинув на нього байдужий погляд.

— Господи, — сказав він, — вони не здаються мені надто цікавими. Мені здається, за іншими столами сидять цікавіші люди, але, може, це лише так здається. Пані Штер не завадило б помити голову, таке масне волосся. А та от Мазурка, чи як там її, здається мені якоюсь дивнуватою. Ввесь час тиче собі в обличчя хустинку через постійне гигикання.

Йоахим голосно засміявся — через перекручене ім'я.

— «Мазурка» — це чудово! — вигукнув він. — Її звати Маруся, з твого дозволу, це те саме, що Марі. Так, вона справді надто пустотлива, — сказав він. — При цьому в неї є всі причини бути стриманішою, адже вона таки сильно хвора.

— Цього й не скажеш, — мовив Ганс Касторп. — Вона так добре тримається. Важко повірити, що в неї у грудях сидить хвороба.

Він спробував зиркнути на брата лукавим поглядом, але побачив, що засмагле обличчя Йоахима вкрилося плямами, які бувають на засмаглих обличчях, коли відступає кров, і що його рот якось особливо жалісно скривився, цей вираз обличчя нагнав на Ганса Касторпа неясний переляк і спонукав негайно змінити тему розмови й поцікавитися про інших осіб, при цьому він спробував негайно забути Марусю та вираз обличчя Йоахима, що йому цілком вдалося.

Англійку з мальвовим чаєм звали пані Робінсон. Швачка не була ніякоюшвачкою, а вчителькою в одній з вищих державних шкіл Кенігсберга, саме з цієї причини вона так правильно говорила. Її звали панною Енгельгарт. Що ж до тої бадьорої дами похилого віку, то Йоахим сам не знав, як її звати, хоч він і був тут, нагорі, вже так довго. В кожному разі, вона була двоюрідною бабусею дівчини-шанувальниці йогуртів, з якою вона постійно мешкала в санаторії. Але найхворішим за їхнім столом був доктор Блюменколь, Лев Блюменколь з Одеси — той молодик з вусиками та зі стурбованим, відлюдькуватим обличчям. Тут, нагорі, він перебував уже роками...

Тепер вони простували міським тротуаром — головною вулицею міжнародного центру, що було зразу видно. Назустріч їм проходили, гуляючи, курортники, переважно молодь, простоволосі хлопці в спортивних костюмах і дами також з непокритою головою, зодягнені у білі спідниці. Чулася російська й англійська мови. Праворуч та ліворуч тяглися вервечкою магазини з розцяцькованими вітринами, а Ганс Касторп, чия допитливість боролася з підспудною втомою, змушував свої очі все роздивлятися й довго затримався перед крамницею чоловічої моди, дійшовши висновку, що асортимент цілком на висоті.

Потім була ротонда із заскленою галереєю, де виступала якась капела. Тут містилася курзала. На численних тенісних кортах точилися партії. Довготелесі, голені молодики в напрасованих зі стрілками фланельних штанях, у взутті з гумовими підошвами та в сорочках з коротким рукавом грали із засмаглими, одягненими в біле дівчатами, які, з розгону стрімко виривались на сонце, аби високо в повітрі вдарити по крейдяно-білому м'ячі. Над упорядкованими спортивними майданчиками стовпом стояла біла як борошно пилюка. Брати сіли на вільну лавочку, щоб поспостерігати за грою та покритикувати гравців.

— А ти тут не граєш? — запитав Ганс Касторп.

— Мені не можна, — відповів Йоахим. — Нам треба лежати, ввесь час лежати... Сеттембріні завжди каже, що ми живемо горизонтально, каже, ми — горизонталі, це в нього такий чорний гумор. Там грають здорові або ж грають усупереч забороні. До речі, грають вони не зовсім по-справжньому, більше заради костюма... А щодо забороненого, то тут такого є значно більше, покер, наприклад, а в деяких готелях petit chevaux^[2] — у нас за це виселяють, ця гра вважається найшкідливішою. Проте деякі після вечірнього обходу біжать сюди й забивають очко. Кажуть, принц, від якого Беренс має свій титул, також сюди вчащав.

Ганс Касторп його майже не слухав. Його рот був розтуленим, оскільки він не міг нормально дихати носом через нежить. Серце калатало в ритмі, що зовсім не пасував до музики, яку він неуважливо сприймав як неприємний подразник. І з цим почуттям безладу й спротиву він почав засинати, аж поки Йоахим закликав його вертатися додому.

Назад вони йшли майже мовчки. Ганс Касторп навіть зо два рази спіткнувся на рівній дорозі й кисло на це посміхався, хитаючи головою. Кульгавий підняв їх ліфтом на потрібний поверх. Біля номера тридцять чотири вони розійшлися, сказавши коротко: «До побачення». Ганс Касторп пройшов через свою кімнату до балкона, де він тут-таки повалився на шезлонг і, навіть не змінюючи первинної пози, під швидкі удари свого серця занурився в неспокійний напівсон.

Звичайно, це пані!

Як довго це тривало, він не знав. Потім почувся дзвін, але він ще не закликав до обіду, то було лише попередження, щоб збиратися, як уже знав Ганс Касторп, тож він ще лежав, аж поки металеве гудіння залунало вдруге й затихло. Коли Йоахим зайшов по нього, Ганс Касторп хотів ще перевдягнутися, але Йоахим уже не дав цього зробити. Він ненавидів і зневажав непунктуальність. Як можна розраховувати на якийсь прогрес та одужання заради військової служби, якщо людина надто млява, аби дотримувати розкладу їдальні. У цьому він, звичайно, мав рацію, і Ганс Касторп міг лише наголосити на тому, що він не хворий, просто почувається надзвичайно сонливим. Ганс Касторп лише помив руки, й вони вже втретє зайшли до їдальні.

Гості посунули в залу з обох дверей. Через веранду зайшли й вони, а незабаром усі сиділи за сімома столами, ніби звідти ніколи й не вставали. Принаймні, так видавалося Гансу Касторпові — безперечно, суто мрійливе враження, що суперечило здоровому глузду, але його затуманена голова на якусь мить ніяк не могла позбутися цього уявлення й навіть знаходила в цьому певне задоволення; адже протягом обіду він неодноразово намагався навіяти його собі знову, і це йому вдавалося, причому ілюзія дійсности була повною. Бадьора дама далі балакала своєю затертою мовою до доктора Блюменколя, що сидів навпроти й слухав зі стурбованим обличчям. Її худа внучата племінниця нарешті їла щось інше, аніж йогурт, а саме густе ячмінне пюре, яке офіціантки подали на тарілках; проте вона взяла лише кілька ложок. Гарна Маруся, аби приглушити своє гигикання, затуляла рота носовою хустинкою, що ширила запах помаранчевого парфуму. Пані Робінсон читала ті самі листи, писані округлим почерком, які вже читала зранку. Очевидно, не знала ні слова по-німецькому, але й не хотіла знати. Йоахим у лицарському пориві сказав їй щось англійською про погоду, на що вона щось промимрила у відповідь, аби знову впасти в мовчанку. Ну, а пані Штер у шотландській вовняній кофті сьогодні до обіду пройшла обстеження й тепер про це розповідала, при цьому невиховано мавпуючи, відкопилюючи верхню губу та демонструючи свої заячі зуби. Праворуч угорі, скаржилася вона, в неї є хрипи, окрім того під лівою лопаткою чується дуже скорочений звук, тож місяців на п'ять, як сказав «старий», їй ще доведеться лишитися. Через своє неуцтво вона називала надвірного радника Беренса «старим». До речі, висловила обурення, що «старий» не підсідав сьогодні до їхнього столу. Відповідно до «турне» (вона, очевидно, мала на увазі «турнус») сьогодні вранці була черга їхнього столу, тоді як «старий» знову сидів за лівим столом навпроти (надвірний радник Беренс справді там сидів, склавши свої величезні руки перед тарілкою. Ну, звичайно, там місце огрядної пані Саломон з Брюсселя, яка на вихідні завжди з'являється в декольте, й це, очевидно, «старому» подобається, тоді як вона, пані Штер, ніяк не може цього зрозуміти, адже під час кожного обстеження «старий» може дивитися на пані Саломон скільки завгодно. Згодом вона пошепки розповіла, що вчора ввечері у верхньому павільйоні для лежання — що, власне, міститься на даху, — вимкнули світло, й не інакше з метою, яку пані Штер назвала «прозорою». «Старий» це помітив і так розійшовся, що було чути на ввесь санаторій. Але винних він знову не зміг знайти, тоді як зовсім не потрібно вчитись в університеті, щоб здогадатися, що це, звичайно, був той капітан Міклошич з Бухареста, йому в товаристві дам ніколи не буває затемно — людина без жоднісінької освіти, хоча й носить корсет, за своєю природою він хижак — атож, хижак, повторила пані Штер стишеним голосом, при цьому в неї на лобі й на верхній губі виступив піт. Те, в яких взаєминах перебуває з ним дружина генерального консула Вурмбранда, з Відня, знає й «Село», і «Пляц» — тут уже неможливо говорити про якісь таємничі стосунки. Адже мало того, що капітан часом уранці заходить до пані генеральної консульші, коли та ще лежить у ліжку, завдяки чому він присутній при всьому її туалеті, так оце минулого вівторка залишив кімнату пані Вурмбранд узагалі о четвертій ранку — покоївка молодого Ганса з дев'ятнадцятого номера, якого нещодавно спіткала невдача з пневмотораксом, сама його при цьому зустріла й із сорому переплутала потрібні їй двері, тож несподівано опинилася в кімнаті прокурора Параванта з Дортмунда... Нарешті пані Штер довго розводилася про «космічний заклад», що знаходиться внизу, у містечку, і де вона купує воду для споліскування зубів — при цьому Йоахим схилив голову й уп'явся поглядом у свою тарілку...

Обід був не лише майстерно приготованим, але ще й вищою мірою пишним. Якщо рахувати разом із ситним супом, то було шість страв. Після риби йшла смачна м'ясна страва з гарніром — особливе овочеве асорті, потім печена птиця, страва з борошна, що смаком не поступалася вчорашній, і, нарешті, сир та фрукти. Кожну страву підносили двічі — і зовсім не дарма. За сімома столами тарілки просто миготіли — під склепінням їдальні аж лящало за вухами, там панував вовчий апетит, дивитися на який було саме задоволення, якби водночас не ставало трохи лячно, ба навіть огидно. Не лише бадьорі, які базікали й кидали один в одного хлібними кульками, виявляли такий апетит, але й тихі та похмурі, які робили паузи, обхопивши голову руками й уп'явшись поглядом у порожнечу. Підліток за сусіднім столом ліворуч, очевидно, школяр, у сорочці з коротким рукавом та в окулярах із круглими скельцями, товк на суцільну кашу все, що нагромаджувалося на його тарілці, потім схилявся над нею та наминав, часом проводячи серветкою попід окулярами, аби обтерти очі — невідомо, що він там витирав: піт чи сльози.

Під час обіду трапилися два інциденти, що привернули увагу Ганса Касторпа, наскільки це допускав його стан. По-перше, знову гримнули скляні двері — це було, коли подавали рибу. Ганс Касторп ображено здригнувся зі злости й сам собі поклявся, що цього разу обов'язково має виявити зловмисника. Він не лише так подумав, а навіть промовив губами, так серйозно це сприймав.

Я маю знати! — прошепотів він з надмірною пристрасністю, так що пані Робінсон та вчителька поглянули на нього з подивом. При цьому він усім корпусом обернувся ліворуч і напружив свої налиті кров'ю очі.

Це була пані, яка перетинала залу, жінка, радше, дівчина, не вища за середній зріст, у білій кофті та барвистій спідниці, в неї було біляво-руде волосся, заплетене в коси, які вона носила закрученими навколо голови. Ганс Касторп майже не встиг, чи то зовсім не встиг роздивитися її в профіль. Вона йшла безшумно, що дивовижно суперечило її гучній появі, по-особливому скрадливо, трохи нахиливши голову вперед, вона прямувала до крайнього лівого стола, що стояв перпендикулярно до веранди, тобто до «гарного» російського столу, при цьому одну руку вона тримала в кишені накинутої на плечі вовняної кофти, а другою поправляла зачіску. Ганс Касторп глянув на цю руку — він добре розумівся на руках і міг критично їх оцінювати, коли з ким-небудь знайомився, то за звичкою спершу звертав увагу саме на цю частину тіла. Рука, що поправляла зачіску, не була особливо дамською, не такою доглянутою й ошляхетненою, як ті жіночі руки, до яких звик молодий Ганс Касторп у звичних для нього колах. Надто широка й з короткими пальцями, в ній було щось примітивне й дитяче, наче від школярки; її нігті, очевидно, нічого не знали про манікюр, вони були погано й рівно обрізані, саме як у школярок, а з боків шкіра була трохи шерхкою, так, ніби тут ішлося про маленьку шкідливу звичку гризти нігті. До речі, про все це Ганс Касторп скорше здогадався, ніж помітив — відстань все-таки була завелика. Запізніла гостя привіталася з сусідами кивком голови, при цьому зайнявши місце з переднього боку столу, спиною до зали, поряд з доктором Кроковскі, що там головував, досі ще тримаючи руку на волоссі, вона обернулася через плече й осягнула поглядом публіку — при цьому Ганс Касторп устиг помітити її широкі вилиці й вузькі очі... Туманний спогад про щось чи про когось зачепив його на мить...

Звичайно, це пані! — подумав Ганс Касторп і знову явно пробурчав собі це під ніс, так що вчителька, панна Енґельгарт, зрозуміла, що він казав. Бідна стара дівка розчулено посміхнулася.

— Це мадам Шоша, — сказала вона. — Вона така неуважна. Чудова жінка. При цьому рум'янець у неї на щоках став на тон сильніше, що, до речі, трапляється завжди, тільки-но вона розтулить рота.

— Француженка? — суворо спитав Ганс Касторп.

— Ні, росіянка, — сказала Енґельгарт. — Напевне, чоловік француз або французького походження, я точно не знаю.

Все ще дратовано Ганс Касторп запитав, чи то не той, маючи на увазі пана з опущеними плечима, що також сидів за «хорошим» російським столом.

— О, ні, він не тут, — відповідала йому вчителька. — Тут він взагалі ще не був, його ніхто тут не знає.

— Їй слід би чемніше зачиняти двері! — сказав Ганс Касторп. — Вона весь час ними гупає. Така невихованість.

Й, оскільки вчителька з покірною посмішкою прийняла докір так, ніби сама була винною, далі про мадам Шоша мови не велося.

Другий інцидент полягав у тому, що доктор Блюменколь вийшов із зали — та й годі. Раптом вираз легкої відрази на його обличчі посилився, стурбованіше, ніж завжди дивився він в одну точку, потім обережно відсунув свій стілець і вийшов. Саме тут у всій красі виявилась велика невихованість пані Штер. Напевне, через непристойне задоволення з того, що вона не так тяжко хвора, як Блюменколь, його відхід вона супроводила напівжалісливим та напівзневажливим зауваженням. «Бідолаха! — сказала вона. — Скоро він вже на ладан буде дихати. Знову йому треба переговорити із «Синім Гайнріхом». Без жодної напруги, зберігаючи вперто невинне обличчя, вона дозволила собі карикатурний вислів «Синій Гайнріх», і Ганса Касторпа охопило водночас почуття жаху й бажання розреготатися. До речі, через декілька хвилин доктор Блюменколь повернувся й зайняв своє скромне місце, де сидів до того, і знову взявся до їжі. Він також їв дуже багато, після кожної страви просив добавки, їв мовчки і зі стурбованим обличчям.

Потім обід закінчився: завдяки спритному обслуговуванню — адже особливо карлиця виявилася надиво прудкою — він тривав лише з годину. Ганс Касторп, задихавшись і напевне не знаючи, як дійшов додому, знову влігся на бездоганному шезлонзі у себе на лоджії, оскільки по обіді процедура лежання мала тривати до підвечірка — це навіть була найважливіша за часом процедура, і дотримання її було обов'язковим. Поміж матовими скляними перестінками, що відділяли його з одного боку від Йоахима, а з другого — від російського подружжя, він куняв і чув калатання серця, дихаючи ротом. Коли витер губи носовичком, помітив на ньому червону пляму, але в нього не стало сил, ще про це розмірковувати, хоча він і був трохи боязким і від природи трохи іпохондриком. Він знову припалив «Марію Манчіні» й цього разу скурив до кінця, вона знову смакувала йому як завжди. Перебуваючи в запамороченні, внутрішньому напруженні та якомусь напівмаренні, Ганс Касторп думав про те, як дивно йому тут ведеться. Два чи три рази груди здригалися від внутрішнього сміху про жахливий вислів, який пані Штер ужила через своє неуцтво.

Пан Альбін

Унизу, в саду, майорів на вітерці фантазійний прапор з емблемою медицини — змія навколо скіпетра. Небо знову всуціль затяглося хмарами. Сонце зникло, й нараз відчулася непривітна прохолода. Павільйон для лежання видавався заповненим ущерть; там, унизу, панували розмови й сміх.

— Пане Альбіне, благаю вас, заберіть геть ножа, покладіть його назад у кишеню, а то ще буде біда! — нарікав високий нерішучий жіночий голос.

— Дорогий пане Альбіне, ради Бога, пожалійте наші нерви й заберіть з-перед наших очей це жахливе знаряддя вбивства! — втрутився другий голос, на що білявий молодик з цигаркою в зубах, який сидів на передньому шезлонзі, відповів зухвалим тоном:

— І не подумаю! Сподіваюсь, дами дозволять мені побавитися з власним ножем! Так, правда, це таки особливо гострий ніж. Я купив його в Калькутті в одного мага... Той маг міг проковтнути цього ножа, а потім його слуга викопував того ж ножа із землі за п'ятдесят кроків від нього... Бажаєте поглянути? Він набагато гостріший за бритву. Достатньо лише доторкнутися до леза, і воно входить у тіло, ніби в масло. Зачекайте, я покажу вам зблизька...

Пан Альбін підвівся. Здійнявся крик.

— Ні, зараз я принесу свого револьвера! — сказав пан Альбін. — Вам це буде цікавіше. Цілком шалена штука. З такою пробійною силою!.. Я принесу його зі своєї кімнати.

— Пане Альбіне, пане Альбіне, не робіть цього! — загукало багато голосів. Та пан Альбін уже вийшов із зали і попрямував до себе — такий молоденький та розхристаний, з рожевим дитячим обличчям та невеличкими бакенбардами.

— Пане Альбіне, — закричала йому навздогін якась дама, — візьміть краще своє пальто, одягніть його, зробіть це заради мене! Ви шість тижнів лежали із запаленням легенів, а тепер сидите тут без верхнього одягу і навіть не вкриваєтесь ковдрою та ще й курите цигарки! Це називається — випробовувати Боже терпіння, пане Альбіне, слово чести!

Та він лише презирливо посміхнувся через плече й уже за кілька хвилин повернувся з револьвером. Тут дами загаласували вже зовсім дикими голосами, було чутно, як багато з них хотіли вистрибнути з шезлонгів, але падали, зашпортавшись у ковдрах.

— Подивіться, який він маленький і блискучий, — мовив пан Альбін, — але якщо я натисну ось тут, то він укусить... — Новий крик. — Він, звичайно, заряджений, — вів далі пан Альбін. — У цьому барабані, ось тут, є шість патронів, барабан обертається від пострілу на одну дірочку... До речі, я маю його не заради забави, — сказав він, помітивши, що ефект спадає, потім револьвер ковзнув у його внутрішню кишеню, а пан Альбін знову сів, закинувши ногу на ногу, й запалив нову цигарку. — Зовсім не для забави, — повторив він, зціпивши зуби.

— А для чого ж, для чого? — питали тремтливі голоси.

— Жахливо! — вигукнула одна з дам, і тут пан Альбін кивнув.

— Я бачу, ви починаєте розуміти, — сказав він. — Справді, саме для цього я його й маю, — невимушено вів він далі, після того як, незважаючи на перенесене запалення легень, глибоко затягся і видихнув перед собою цілу хмару диму. — Я тримаю на той день, коли тут цей бевзь здасться мені надто нудним і коли матиму честь покірно запропонувати себе. Справа цілком проста... Я провів деякі досліди й цілком уявляю собі, як це можна влаштувати. (При слові «влаштувати» знову хтось скрикнув). Ділянка серця відпадає... Позиція для мене не надто зручна... Крім того, я надаю перевагу варіантові, коли свідомість стирається за мить, а саме коли я ввожу собі у цей цікавий орган один симпатичний, маленький сторонній предмет... — І пан Альбін підвів указівний палець до своєї білявої, коротко постриженої голови. — Вводити треба тут, — пан Альбін знову дістав нікельований револьвер із кишені й легенько постукав цівкою по черепі, — тут, над артерією... Навіть без дзеркала буде чиста робота...

Багатоголосий, благальний протест став голоснішим, до нього навіть домішувалися схлипування.

— Пане Альбіне, пане Альбіне, заберіть геть револьвера, заберіть його геть від скроні, на це неможливо дивитися! Пане Альбіне, ви молодий, ви одужаєте, ви повернетеся до життя й радітимете, що всі вас люблять, слово чести! Одягніть, нарешті, своє пальто, ляжте, вкрийтеся, займіться процедурою! Не проганяйте знову масажера, коли той прийде розтерти вас спиртом! Киньте курити, пане Альбіне, чуєте, ми просимо за ваше життя, за ваше молоде, таке цінне життя!

Та пан Альбін був незворушним.

— Ні, ні, — сказав він, — облиште мене, все гаразд, дякую вам. Я ще ніколи не відмовляв дамі, але ви маєте визнати, що немає сенсу вставляти палиці в колеса долі. Я тут уже третій рік... з мене досить, я в ці ігри більше не бавлюся — хіба ви докорятимете мені за це? Невиліковний, мої панії, погляньте на мене, ось тут я сиджу і я невиліковний, сам надвірний радник навіть задля годиться не робить із цього секрету. Дозвольте мені ту дещицю свободи, яка випливає для мене з цього факту! Це як у гімназії, коли вирішено, що учень залишиться на другий рік, то його вже не питали, й нічого вже не треба було йому робити. Нарешті я остаточно доріс до цього щасливого стану. Мені вже нічого не треба робити, мене вже списали, я лише сміюся з усього. Хочете шоколаду? Пригощайтеся! Ні, ви мене не оббираєте, у мене в кімнаті повно шоколаду. У мене нагорі вісім цукерниць, п'ять плиток «Ґала-Петер» та чотири фунти шоколаду «Ліндт» — усе це нанесли панії з санаторію, коли я лежав із запаленням легень...

Хтось басом закликав до тиші. Пан Альбін реготнув — його сміх урвався. Потім у павільйоні для лежання запанувала мовчанка, ніби всіх охопив сон чи якісь чари; й дивно звучали чиїсь слова. Ганс Касторп наслухав, аж поки звуки повністю розтанули, й хоча йому не було ясно, чи пан Альбін несповна розуму, все ж таки не міг позбутися певного почуття заздрощів до нього. Згадалися почуття особливої рівноваги зі шкільних років, адже він сам одного разу залишився на другий рік, і Ганс Касторп пригадував трохи ганебний, але й сповнений гумору стан приємного занепаду, яким він насолоджувався, коли в четвертій чверті припинив перегони й «про все» міг тільки сміятися. Оскільки його спостереження виявилися притупленими й плутаними, було складно їх чітко описати. Загалом здавалося, що честь має на своєму боці суттєві переваги, але не менші вони і в ганьби, саме вони мають просто-таки безмежний характер. Й, уявляючи себе, заради експерименту, в становищі пана Альбіна, Ганс Касторп усвідомлював, як то воно є, коли назавжди позбуваєшся тягаря чести й назавжди користаєшся з переваг ганьби. Нараз Ганс Касторп злякано відчув незрозумілу насолоду, яка змусила серце битися ще вривчастіше.

Пропозиції сатани заторкують честь

Згодом він зовсім знепритомнів. На кишеньковому годиннику було пів на четверту, коли раптом його збудила голосна розмова: пан Кроковскі, що цієї пори робив обхід без пана надвірного радника, розмовляв по-російському з парою, позбавленою вишуканих манер, поцікавився, здається, самопочуттям чоловіка й залишив його за малюванням своєї температурної кривої. Потім він, одначе, продовжив свій шлях не через балконні лоджії — лоджію Ганса Касторпа він обминув, перейшов коридором і так зайшов до Йоахима. Те, що його обминули й не приділили уваги, Гансові Касторпу все ж здалося трохи образливим, хоча доктора Кроковскі він особливо бачити не хотів. Зрештою, він був здоровий, отже, про нього не йдеться — серед тих, хто тут, нагорі, не звертають уваги й не питають лише того, хто має честь бути здоровим, а це Ганса Касторпа дратувало.

Перебувши дві чи три хвилини в Йоахима, доктор Кроковскі пішов далі балконом, і Ганс Касторп почув слова брата, що треба вставати й готуватися до підвечірка.

— Гаразд, — промовив він і підвівся. Але від довгого лежання у нього сильно запаморочилась голова, а напівсон, від якого він почував лише втому, знову спричинив недоречне пашіння обличчя, тоді як його скорше морозило. Може він занадто легко був укритий?

Він хлюпнув собі на очі й сполоснув руки, пригладив волосся, поправив одяг і в коридорі зустрівся з Йоахимом.

— Ти чув того пана Альбіна? — спитав Ганс Касторп на сходах...

— Звичайно, — сказав Йоахим. — Людина має дотримувати дисципліни. Своїми балачками він зіпсував тиху годину, ще й так розхвилював дам, що їм доведеться тижнями відновлювати рівновагу. Грубе порушення субординації. Але ніхто ж не хоче бути донощиком. Окрім того, такі балачки сприймаються більшістю як розвага.

— Ти гадаєш, це можливо, — запитав Ганс Касторп, — що він по-серйозному зробить свою, як він каже, «чисту роботу» та введе собі сторонній предмет?

— Таки так, — відповів Йоахим, — це цілком припустимо. Подібні речі тут, нагорі, часом трапляються. За два місяці до мого приїзду один студент, що перебував тут уже довгий час, після загального обстеження повісився по той бік у лісі. У перші дні мого перебування про це ще багато говорили.

Ганс Касторп нервово позіхнув.

— Так, я не скажу, що почуваюся тут, у вас, добре, — пояснив він. — Цілком можливо, що не зможу залишитися на весь час, розумієш, буду змушений від'їхати раніше, це тебе дуже сприкрить?

— Від'їхати? Що це ти ще вигадав? — вигукнув Йоахим. — Дурниці. Ти ж тільки-но приїхав. Ти ж не можеш приймати таке рішення вже після першого дня!

— Боже, це досі ще перший день? Таке відчуття, ніби я тут, у вас, нагорі, вже довго, дуже довго.

— Тільки не починай тут знову філософствувати про час! — сказав Йоахим. — Сьогодні зранку ти мене зовсім збив з пантелику.

— Ні, не турбуйся, я вже все забув, — відповів Ганс Касторп. — Увесь хід отих думок. Зараз я вже й не відчуваю тієї гостроти, минулося... Тож зараз буде чай.

— А потім знову підемо аж до тієї лавки, як сьогодні вранці.

— О Господи! Сподіваюся, ми вже не зустрінемо Сеттембріні. Сьогодні я вже не маю сил на вчені розмови, заявляю тобі наперед.

У їдальні розливали всі напої, які тільки могли до цієї години пасувати. Пані Робінсон знову пила свій криваво-червоний мальвовий чай, а внучата племінниця налягала на йогурт. Окрім того, було молоко, чорний чай, кава, какао, навіть м'ясний бульйон, і було повно гостей, які після ситного обіду провели дві години за процедурою лежання, вони були страшенно зайняті намазуванням маслом великих куснів пирога з родзинками.

Ганс Касторп попросив налити чаю й умочив у нього сухарик. Скуштував і трохи варення. Пиріг з родзинками розглядав довго, але лише від думки з'їсти шматок його буквально кинуло в дрож. Отже, він знову сидів на своєму місці, у залі зі строкато розписаним склепінням та сімома столами — уже вчетверте. Дещо пізніше, о сьомій, був там уп'яте, то була вечеря. У проміжку між столуваннями час минув швидко й нецікаво, була прогулянка до тієї лавки під косогором, біля жолоба з водою — шлях виявився дуже залюднений пацієнтами, тож брати часто мали вітатись; і знову процедура лежання на балконі впродовж швидкоплинних та беззмістовних півтора годин. До того ж Ганса Касторпа добряче морозило.

До вечері він акуратно перевдягся й потім, сидячи між пані Робінсон та вчителькою, їв суп-жульєн, печене та смажене м'ясо з гарніром, два шматки торта, до якого входили всі можливі складники: макронове тісто, вершковий крем, шоколад, фруктове пюре й марципан, та ще й узяв дуже доброго сиру на чорному житньому хлібі «пумпернікель». Знову він попросив до їжі пляшку пива «Кульмбахер». Та, спорожнивши наполовину високий кухоль, він ясно відчув, що має йти спати. В голові макітрилося, повіки набрякли як оливо, серце вискакувало з грудей, і на довершення всього йому здалося, що гарна Маруся, яка схилилась навпроти, затуливши обличчя рукою з маленьким рубіном, сміється з нього, незважаючи на те, що він щосили намагався не дати до цього жодного приводу. Ніби здалека чув, як пані Штер щось пояснює чи доводить, її слова здавалися такою нісенітницею, що, розгубившись, він став сумніватися, чи взагалі добре чує й чи, можливо, лише в його голові висловлювання пані Штер перетворюються на дурниці. Вона заявила, що вміє готувати двадцять вісім видів рибних соусів — вона має сміливість таке стверджувати, хоча чоловік застерігав не балакати про це вміння. «Не говори про соуси, — казав він. — Тобі ніхто не повірить, а навіть якщо хтось і повірить, то це здасться йому смішним!» І все-таки сьогодні хоче про це відкрито заявити, що вона вміє готувати саме двадцять вісім видів рибних соусів. Бідного Ганса Касторпа це мало не повергло в розпач, він жахнувся, схопивсь однією рукою за лоба й забув навіть дожувати й ковтнути шматок хліба «пумпернікель» з честером, який так і тримав у роті. Встаючи з-за столу, він усе ще мав його за щокою.

Брати вийшли лівими скляними дверима, тими фатальними дверима, що весь час гримали й вели просто до холу. Майже всі виходили цими дверима, бо після вечері в холі та прилеглих салонах відбувалося своєрідне світське спілкування. Більшість пацієнтів балакали, стоячи маленькими групами. На двох розкритих зелених столах сиділи любителі доміно, на іншому столі — гравці в бридж, тут юрмилась переважно молодь, серед них пан Альбін та пані Клеефельд. Окрім того, в першому салоні стояло кілька розважальних оптичних інструментів: стретоскопічна скринька, через її лінзи можна було бачити вставлені всілякі фотографії, наприклад, венеціанського гондольєра, що поставав у своїй завмерлій та безкровній тілесності; по-друге, там був калейдоскоп у вигляді підзорної труби, до лінзи якої треба було прикладати око, аби лише завдяки легкому повороту коліщати роздивлятися строкаті зірки та арабески в казкових видозмінах; нарешті обертовий барабан, в який закладали кінематографічні стрічки й крізь отвір у ньому, якщо дивитися збоку, можна було спостерігати за мельником, що бився з сажотрусом, за вчителем, що виховував хлопчика-еквілібриста, на напнутому тросі, та ще сільську пару в народному танці. Ганс Касторп, поклавши холодні долоні на коліна, надовго зупинявся перед кожним з апаратів. Дещо затримався він і перед столом з бриджем, де невиліковний пан Альбін, опустивши кутики губів, елегантними, світськими жестами тасував карти. В іншому куті сидів доктор Кроковскі, заглиблений у жваву й щиру розмову в колі дам, до яких належали пані Штер, пані Ілтіс та панна Леві. Завсідники «хорошого» російського столу перемістилися до прилеглого малого салону, який від ігорної кімнати відділяла лише порт'ьєра, і влаштували там інтимне коло. Окрім мадам Шоша там були: світлобородий млявий пан із впалим огруддям та банькатими очима; дуже чорнява дівчина оригінального, гумористичного типу, із золотими сережками та густим, скуйовдженим волоссям; окрім того — пан Блюменколь, що підсів до них, та ще двоє молодиків з обвислими плечима. Мадам Шоша мала на собі синю сукню з білим стоячим комірцем. Вона сиділа ніби в центрі групи, на софі, за круглим столом, перед входом до ще однієї невеликої кімнати, обличчям до ігрового салону. Ганс Касторп, який не без осуду дивився на невиховану пані, думав собі: «Вона мені щось нагадує, але я не знаю, що саме...» Довготелесий чоловік років тридцяти, з білявим чубом тричі зіграв на маленькому брунатному фортепіано «Весільний марш» зі «Сну в літню ніч», і коли деякі дами попросили його знову, за цю мелодію він взявся вже вчетверте, попередньо глянувши з глибоким мовчанням кожній дамі у вічі.

— Чи можна поцікавитися вашим самопочуттям, пане інженере? — запитав Сеттембріні, який, застромивши руки в кишені, походжав серед гостей, а тепер підійшов до Ганса Касторпа... На ньому досі був той сірий сурдут із м'якого драпу та світлі картаті штани. До Ганса Касторпа він звернувся з посмішкою, і той знову відчув ніби якесь протверезіння, дивлячись на тонкий, іронічно скривлений кутик рота Сеттембріні під загнутими вусами. До речі, Ганс Касторп дивився на італійця трохи спантеличено, його губи відвисли, а очі почервоніли.

— А, це ви, — сказав він. — Пан із сьогоднішньої ранкової прогулянки, ми зустрілися з вами біля тої лавки, нагорі... біля струмка... Звичайно, я зразу вас упізнав. Вірите чи ні, — вів він далі, хоча зразу усвідомив, що говорити цього було не варто, — а спершу я вас був прийняв за катеринщика!.. Це, звичайно, цілковитий нонсенс, — додав він, оскільки помітив, що погляд Сеттембріні набув прохолодно-допитливого виразу, — цілковита дурниця, одне слово! Мені абсолютно не зрозуміло, з якої це речі я...

— Не хвилюйтеся, це ні про що не свідчить, — відповів Сеттембріні, після того як якусь мить його розглядав тяжким поглядом. — Ну, і як ви провели день — перший за ваше перебування в цьому місці дозвілля?

— Дуже дякую. Все цілком за планом, — відповів Ганс Касторп. — Переважно в горизонтальній позиції, як ви це любите називати.

Сеттембріні посміхнувся.

— Можливо, я принагідно так висловлювався, — сказав він. — Ну, й цей спосіб життя здався вам цікавим?

— Цікавим і нудним, як хочете, — відповів Ганс Касторп. — Знаєте, часом це важко розрізнити. Я зовсім не нудився, до того ж, тут у вас, нагорі, досить жваве життя. Тут чуєш і бачиш так багато нового й незвичного... Але, з іншого боку, маю таке враження, ніби я тут не один день, а вже досить довгий час — так ніби я тут подорослішав та порозумнішав, принаймні таке в мене враження.

— Навіть порозумнішав? — мовив Сеттембріні й здивовано повів бровою. — Дозвольте мені одне запитання: а скільки вам, власне, років?

І, треба ж таке, — Ганс Касторп цього не міг згадати! У цей момент він не знав, скільки йому років, незважаючи на великі, ба навіть розпачливі зусилля щоб пригадати. Аби виграти час, він попросив повторити запитання, аж потім промовив:

— Я... скільки років? Мені минає двадцять четвертий. Незабаром буде двадцять чотири. Перепрошую, я трохи стомився! — сказав він. — І втома — навіть не те слово, щоб описати мій стан. Знаєте це почуття, коли людині щось сниться, і вона знає, що це сниться й намагається прокинутися, але ніяк не може? Саме такий у мене стан. Напевне, маю жар, інакше я собі цього не можу пояснити. Ви не повірите, що в мене ледь не до колін холодні ступні! Якщо так можна висловитись, адже коліна — вже не ступні — перепрошую, я почуваюся вищою мірою збентеженим, і, врешті, нічого дивного, якщо вже з раннього ранку тебе обсвистують пневмотораксом, а потім ці тиради пана Альбіна й до того ж горизонтальна позиція. Вірите, в мене зараз постійне враження, ніби я не можу довіряти своїм п'яти органам чуття, маю сказати, це бентежить мене ще більше, ніж розпашіле обличчя та холодні ступні. Скажіть мені просто: ви вважаєте можливим, що пані Штер уміє готувати двадцять вісім видів рибних соусів? Я не думаю, що вона таки справді їх може готувати — на мою думку, це абсолютно виключається — лише одне я хотів би напевне знати: вона справді таки щойно казала за столом чи то мені лишень причулося.

Сеттембріні поглянув на нього. Здавалося, він його не чув. Його очі знову примружились, перейшли в незворушну сліпу позицію і так само, як сьогодні вранці, італієць тричі промовив «так, так, так» та «ну, ну, ну» — іронічно-задумливо, чітко вимовляючи «т».

— Кажете, двадцять чотири? — спитав він потому...

— Ні, двадцять вісім! — сказав Ганс Касторп. — Двадцять вісім рибних соусів! Не просто будь-яких соусів, а саме рибних, ось у чому жах.

— Інженере! — мовив Сеттембріні гнівно й застережливо. — Візьміть себе в руки й дайте мені спокій із цими нісенітницями! Я про таке знати нічого не знаю й не хочу. Вам буде двадцять чотири, кажете? Гм... дозвольте мені ще одне запитання чи безсторонню пораду, якщо бажаєте. Оскільки перебування тут здається вам нестерпним, оскільки ви фізично, і якщо я не помиляюсь, також і душевно почуваєтеся в нас дискомфортно, — як ви ставитеся до того, щоб відмовитися від перебування тут, коротше кажучи, щоб ще сьогодні ввечері спакувати речі, а завтра відповідно до розкладу поїхати звідси швидким потягом?

— Ви вважаєте, що я маю поїхати? — спитав Ганс Касторп. — Але ж я щойно прибув. Ні, як я можу судити лише після одного дня!

За цими словами він випадково зазирнув до сусідньої кімнати й побачив там пані Шоша анфас, її вузькі очі та широкі вилиці. І все-таки, подумав він, що й кого вона мені нагадує? Та його втомлена голова, незважаючи на деякі потуги, не знаходила відповіди.

— Звичайно, мені не легко тут, у вас, акліматизуватися, — вів він далі, — цього слід було чекати; й тому зразу дати драла лише через те, що відчув легке приголомшення та жар, було б для мене соромно, для мене це видавалось би боягузтвом і, крім того, було би проти будь-якого здорового глузду. Ну, скажіть самі...

Нараз він став дуже настирним, збуджено рухав плечима, ніби будь-що домагався від італійця, аби той забрав свою пропозицію назад.

— Вітаю ваш розум, — відповів Сеттембріні. — Я вітаю, до речі, також і вашу мужність. Проти того, що ви кажете, здається, не так легко знайти поважні аргументи. Крім того, я вже був свідком чудових випадків акліматизації. Минулого року була тут панна Кнайфер, Оттілія Кнайфер, з поважної родини, донька високого державного посадовця. Вона перебувала тут півтора року й так чудово вжилася, що коли її здоров'я було цілком відновлене — адже таке трапляється, і людина стає тут, нагорі, нараз здоровою — то вона й тоді ні за яку ціну не хотіла їхати геть. Вона щиро просила надвірного радника Беренса дозволити їй залишитися ще, казала, що не може й не хоче додому, що її дім тут, тут вона щаслива; та оскільки тоді був великий наплив, а її кімната була потрібна, то всі прохання були намарними, й Беренс наполіг на тому, щоб дівчину виписали як таку, що одужала. В Оттілії піднявся жар, її температурна крива старанно повзла вгору. Її розкрили лише тоді, коли звичайний термометр замінили на так звану «німу сестру»; ви не знаєте, що це таке, це термометр без поділок, лікар контролює його, прикладаючи до нього шкалу, й потім сам малює криву. Тож в Оттілії було 36,9, тобто абсолютно нормальна температура. Далі вона взялася купатися в озері, тоді був початок травня, ще були нічні приморозки, озеро не було замерзлим, воно мало якраз кілька градусів вище нуля. Оттілія подовгу залишалась у воді, аби замати якусь болячку — жодного успіху! Вона була здорова. З болем та відчаєм від'їхала вона, не реагуючи на заспокійливі слова батьків. «Що мені робити там, унизу? — постійно вигукувала вона. — Тут моя батьківщина!» Я не знаю, що з нею було далі... Але здається, інженере, ви мене не слухаєте? Вам коштує зусиль стояти на ногах, якщо не помиляюся. Лейтенанте, ось ваш брат! — звернувся він до Йоахима, що саме підійшов. — Одведіть його в ліжко! Він поєднує в собі розум та мужність, але сьогодні ввечері трохи кволий.

— Ні, правда, я все зрозумів! — запевняв Ганс Касторп. — Отже «німа сестра» — це лише пробірка зі ртуттю без жодних цифр. Бачите, я все вловив! — Потім він нарешті сів у ліфт з Йоахимом та іншими пацієнтами; спілкування на сьогодні закінчилося, всі порозходилися по павільйонах та лоджіях на вечірню процедуру лежання. Ганс Касторп пішов разом з Йоахимом до його кімнати. У коридорах на підлозі лежали доріжки з кокосової соломки, вони м'яко, пружно вгиналися під їхніми черевиками, але Гансові Касторпу це більше не здавалося неприємним. Він сів на велике квітчасте крісло Йоахима — таке саме стояло і в його кімнаті — й запалив «Марію Манчіні». Вона відгонила глиною, вугіллям та ще дечим, лише не так, як би мусила; та він і далі її курив, дивлячись, як Йоахим готується до процедури лежання: накинув домашню тужурку, поверх натяг старе пальто й вийшов на балкон з настільною лампою та своїм російським підручником, там він засвітив лампу і, запхнувши до рота термометр, сидячи на шезлонзі, із вражаючою спритністю став замотуватися в дві верблюжі ковдри, що були розстелені на шезлонзі. Ганс Касторп з неприхованим подивуванням спостерігав, як хвацько це в нього виходить. Одна за одною він загортав ковдри спершу з лівого боку на всю довжину аж попід пахви, потім навколо спини, накриваючи ступні, до правого боку, так що врешті перетворився на досконалий та гладенький пакет, з якого стирчали лише голова, плечі та руки.

— Ти робиш це бездоганно, — сказав Ганс Касторп.

— Справа тренування, — відповів Йоахим, притримуючи під час розмови термометр зубами. — Ти також це засвоїш. Завтра нам треба обов'язково дістати для тебе пару ковдр. Ти зможеш і внизу ними користуватися, а тут, у нас, вони просто незамінні, тим більше що в тебе немає хутряного мішка.

— Але вночі я не лягатиму на балконі, — пояснив Ганс Касторп. — Я цього не робитиму, зразу тобі кажу. Це вже було б надто дивним. У всьому мають бути свої межі. І, зрештою, я мушу якимось чином позначити, що тут у вас, нагорі, я лише в гостях. Я ще трошки посиджу й докурю свою сигару, як то заведено. Вона смакує паскудно, але я знаю, що вона добра, й на сьогодні мені цього вистачить. Зараз дев'ята година — е, ні, на жаль, ще навіть не дев'ята. Але о пів на десяту вже нормальний час, аби збиратися до ліжка.

Його пробрав дрож — спершу один раз, потім кілька разів підряд. Ганс Касторп схопився й підбіг до настінного термометра, так, ніби хотів упіймати його на гарячому. За Реомюром у кімнаті було дев'ять градусів. Він помацав труби, вони були мертві й холодні. Ганс Касторп пробуркотів невиразно, що хоча надворі й серпень, а всеодно це ганьба, що не опалюють, адже вирішальним мають бути не назви місяців, а наявна температура, а вона така, що мерзнеш як пес. Але його обличчя пашіло. Він переборов себе, підвівся ще раз, пробелькотів до Йоахима прохання позичити йому ковдру з ліжка й, сівши на стілець, накинув її собі на ноги. Отак він і сидів, страждаючи від жару, холоду та сигари, що огидно відгонила. Ганс Касторп почувався мерзенно, здавалось, ніби зроду в житті йому не було так погано. «Ну, просто біда!» — пробурмотів він. До того ж його заторкнуло якесь особливе, стороннє почуття радости та надії, сприйнявши його, він сидів, чекаючи лише на те, що воно, можливо, повернеться. Але почуття більше не повернулося, залишилось тільки страждання. Тож урешті він підвівся, кинув Йоахимову ковдру назад на ліжко, скривленим ротом пробурчав щось таке, як «На добраніч!», «Дивись, не замерзни!» та «Ти ж забереш мене знову на сніданок» і прослизнув коридором у свою кімнату.

Роздягаючись, він наспівував, але не від гарного настрою. Механічно й особливо не думаючи, виконував він нехитрі рухи та обов'язки вечірнього туалету, налив із похідного флакона до склянки рожевого еліксиру, обережно прополоскав рота, помив руки своїм добрим, м'яким фіалковим милом і вдяг довгу, батистову нічну сорочку, на нагрудній кишені якої були вишиті латинські літери «Н. С.». Потім він ліг, вимкнув світло, поклавши свою гарячу, спантеличену голову на подушку померлої американки.

Він був переконаний, що негайно зануриться в сон, але це переконання виявилося помилковим, а його повіки, які щойно перед цим просто злипалися, тепер нізащо не хотіли заплющуватись, і тільки-но він їх опускав, знову нервозно розплющувалися. Це ще не звичний час для спання, сказав він собі, до того ж протягом дня багато лежав. До того ж надворі хтось вибивав килим — що було малоймовірним, і насправді цього зовсім не було; це виявилося його серце, удари якого він чув поза межами свого тіла, далеко в просторі, саме так, ніби там хтось вибивав килим.

У кімнаті ще було не зовсім темно, світло лампочок від сусідніх лоджій Йоахима та кімнати російського подружжя падало досередини крізь прочинені балконні двері. І поки Ганс Касторп з мигаючими повіками лежав горілиць, у нього знову з'явилося відчуття, особливе відчуття того дня, одна деталь, яку він з острахом та ніжністю нараз намагався забути. Саме цей вираз обличчя був у Йоахима, коли зайшла мова про Марусю та її зовнішність — таке своєрідне, жалісливе викривлення рота разом з плямистою блідістю його засмаглих щік. Ганс Касторп зрозумів і знав, що це означає, зрозумів цілком по-новому, інтимно, переймаючись цим знанням, так що калатання «надворі» почастішало й погучнішало, ледь не глушачи музику, що долинала від «Пляцу» — адже там унизу знову тривав концерт у якомусь готелі; симетрично скомпонована, банальна опереткова мелодія долинала крізь темряву, і Ганс Касторп пошепки насвистував їй в унісон (адже свистіти можна й пошепки), відбиваючи при цьомутакт під пуховою ковдрою своїми холодними ступнями.

Це, звичайно, був найкращий спосіб, щоб не заснути, та Ганс Касторп зараз не відчував жодного потягу до сну. Тільки-но йому з усією ясністю та цілком по-новому стало зрозуміло, чому обличчя Йоахима змінилося в кольорі, світ здався йому новим, а в глибині душі його заторкнуло почуття нестримної радости та надії. До речі, він ще на щось чекав, зрештою, й сам не задаючись питанням, чого саме. Коли ж почув, як сусіди праворуч та ліворуч закінчили вечірні процедури лежання й повернулися до своїх кімнат, аби горизонтальну позицію назовні змінити на таку саму всередині, він переконав самого себе, що варварське подружжя сьогодні ввечері дотримуватиме спокою. Я можу спокійно заснути, думав він. Сьогодні ввечері вони не бешкетуватимуть, я сподіваюся цього з цілковитою певністю! Але ті повелись інакше, а Ганс Касторп все ж таки, по правді, й не думав, ба, цього й не зрозумів би, якби вони саме сьогодні раптом дали спокій. Усе ж він розразився беззвучними вигуками неймовірного обурення тим, що почув. «Неймовірно, — вигукував він без голосу. — Це вже межа! Хто би у таке повірив?» І час від часу знову приєднувався пошепки до банальної опереткової мелодії, що настирливо линула з «Пляцу».

Згодом прийшла дрімота, але з нею й вигадливі картини снів, ще вигадливіші, ніж у першу ніч, сни, після яких він найчастіше прокидався переляканий або сповнений настирливих шалених думок. Йому снилося, начебто бачить, як садовою доріжкою йде надвірний радник Беренс із напівзігнутими колінами та застиглими, випнутими вперед руками, припасовуючи до далекої маршової музики свої довгі й до занудности однакові кроки. Зупинившись перед Гансом Касторпом, надвірний радник в окулярах з товстими, круглими скельцями почав верзти якусь нісенітницю. — Звичайно, цивіліст, — сказав він і, не питаючи в Ганса Касторпа дозволу, потяг указівним та середнім пальцями своєї велетенської руки за його повіку. — Порядний цивіліст, я зразу зауважив. Але й не без таланту до підвищеного ризику загального опіку. Немає чого скупитися з кількома роками, швидкими роками служби тут у нас, нагорі! Ну тож гайда, панове, на прогулянку! — вигукнув він, стромивши свої величезні пальці до рота й так ляскітливо свиснув, аж з різних боків прилетіли в зменшеному вигляді вчителька та пані Робінсон і посідали йому на плечі, так само як у їдальні сиділи вони по праву та по ліву руку від Ганса Касторпа. Ось так, пострибом, надвірний радник подався геть, дорогою засунувши собі серветку під окуляри й протираючи очі чи то від поту, чи то від сліз.

Потім Гансові Касторпу ввижалося, ніби він перебуває на шкільному подвір'ї, де протягом стількох років він проводив перерви, і позичає в мадам Шоша, яка також виявилась там, олівця. Вона дала йому червоний, наполовину списаний олівець зі срібним держаком, при цьому приємним, хрипким голосом попередила віддати його обов'язково за годину, і коли поглянула на нього своїми вузькими блакитно-сіро-зеленими очима попри широкі вилиці, він різко вирвався зі сну, адже таки згадав і тепер хотів не забути, що й кого вона йому нагадує. Поквапно він перевів цю здогадку в безпечне місце до ранку, адже він відчував, що сон огортає його знову, й незабаром побачив себе в ситуації, коли треба було тікати від доктора Кроковскі, що йшов до нього, аби зробити йому розчленовування душі, від чого Ганс Касторп відчував панічний, абсолютно безглуздий страх. Утікав від непевних кроків доктора попри скляну стіну балконних лоджій, вистрибнув, ризикуючи життям, у сад, зопалу навіть спробував видертись на червоно-брунатний флагшток і прокинувся ввесь спітнілий саме тоді, коли переслідувач вчепився за його холошу.

Та ледве заспокоївшись, Ганс Касторп задрімав знову, й події розгорталися ось яким чином. Плечем він намагався зіпхнути з місця Сеттембріні, який стояв і посміхався — чемно, сухо та іронічно з-під пишних чорних вусів, там, де вони акуратно закруглювалися догори, і саме цей сміх Ганс Касторп сприймав як ущемлення своїх прав. «Ви заважаєте! — почув він свій голос. — Геть звідсіля! Ви всього тільки катеринщик і тут ви заважаєте!» Сам Сеттембріні не дав себе прогнати, і Ганс Касторп стояв, розмірковуючи, як має вчинити, коли несподівано його навідала чудова думка, що, власне, вже настав час: а саме час на ніщо інше, як на «німу сестру», пробірку зі ртуттю без цифр для тих, хто шахрує — від чого він прокинувся з наміром, повідомити про своє відкриття брата Йоахима.

За такими пригодами та відкриттями проминула ніч, свою химерну роль там грали також і Терміна Клеефельд, пан Альбін та капітан Міклошич, останній мав у своїй пащі пані Штер, за що прокурор Паравант проштрикнув його рапірою. Один сон приснився Гансу Касторпу навіть двічі, і обидва рази в тому самому вигляді. Він сидів у залі з сімома столами, коли нараз із тріском заклацнулися скляні двері й увійшла мадам Шоша в білій кофті, одна її рука була в кишені, а друга пригладжувала потилицю. Та замість того, щоб іти до «хорошого» російського столу, невихована пані беззвучно повернула до Ганса Касторпа й мовчки простягла йому руку для поцілунку — але не долонею вниз, а долонею вгору, і Ганс Касторп поцілував її долоню, її неошляхетнену, трохи зашироку долоню з короткуватими пальцями та шерхкою шкірою побіч нігтів. Тут з голови до ніг його пройняло почуття неясної насолоди, що наростала в ньому, як тоді, коли він заради проби відчув себе вільним від тягаря чести й насолоджувався бездонними перевагами сорому — він знову відчув це вві сні, лише неймовірно інтенсивніше.

Розділ четвертий

Необхідна покупка

— То ваше літо вже скінчилося? — з іронією запитав Ганс Касторп свого брата третього дня...

Настало жахливе похолодання.

Другий день, проведений нашим гостем тут, нагорі, був чудово-сонячним. Небо сяяло яскравою блакиттю над гострими, мов списи, верхівками смерек, тоді як містечко в глибині долини ряхтіло на спеці, повітря було сповнене муканням корів, що блукали навколо, пощипували коротку, нагріту лугову траву і створювали весело-споглядальний настрій. Уже до першого сніданку дами з'явилися у легких блузках, деякі навіть з коротким рукавом, що далеко не всім личило, — пані Штер, наприклад; шкіра її рук була надто пориста, легкий одяг їй ніяк не личив. І чоловіча половина санаторію також зреагувала на зміну погоди різноманітними зовнішніми проявами. З'явилися люстринові піджаки та лляні костюми, і Йоахим Цімсен до свого синього піджака одяг кольору слонової кістки фланелеві штани — поєднання, що надавало його постаті вельми армійського вигляду. Що ж до Сеттембріні, то він кілька разів справді заявляв про бажання змінити костюм. «Чорт! — казав він, прогулюючись із братами після другого сніданку вниз до містечка, — як пече сонце! Бачу, мені доведеться пошукати легший одяг». Та хоч він зумисне про це згадав, але й далі продовжував ходити у довгому вовняному піджаку з великими обшлагами та в своїх картатих штанях, — можливо, це був увесь його гардероб.

На третій день природа ніби зумисне заманила всіх у пастку й перевернула порядок догори дриґом; Ганс Касторп не вірив власним очам. Це сталося по обіді, вже хвилин двадцять він займався процедурою лежання, коли нараз сонце поквапно сховалося, із-за гірського хребта на південному сході потяглися хмари неприємного торф'яно-бурого кольору, вітер нагнав чужого холодного повітря, від якого клякли ноги, так ніби той вітер зародився серед невідомих крижаних пустель і нараз прорвався крізь долину, температура впала, створилася зовсім нова атмосфера.

— Сніг, — промовив голос Йоахима крізь скляний перестінок.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Ганс Касторп. — Не хочеш же ти сказати, що зараз піде сніг?

— Звичайно, — відповів Йоахим. — Цей вітер ми вже знаємо. Якщо він з'являється, буде санна дорога.

— Дурниці! — сказав Ганс Касторп. — Якщо не помиляюся, ми маємо зараз початок серпня.

Та Йоахим був обізнаний з тутешніми умовами й казав правду. За якихось дві-три хвилини під супровід частих ударів грому справді повалив сильний сніг — така густа заметіль, що все нараз накрилося ніби білою парою, а долини майже зовсім не стало видно.

Сніг падав ціле післяобіддя. Було ввімкнено центральне опалення, і в той час, як Йоахим дістав свій хутряний мішок та незворушно вилежував на повітрі, Ганс Касторп утік до кімнати, підсунув стілець до нагрітих труб опалення і, похитуючи головою, спостерігав негоду. Наступного ранку сніг уже не падав; та хоча й термометр показував кілька градусів вище нуля, залишився шар снігу десь по щиколотки, так що перед подивованим поглядом Ганса Касторпа розгорнувся справжнісінький зимовий пейзаж. Опалення знову відімкнули. Кімнатна температура сягала шести градусів вище нуля.

— То це вже ваше літо скінчилося? — запитав Ганс Касторп свого брата з гіркою іронією...

— Я б не сказав, — серйозно відповів Йоахим. — Дасть Бог, будуть ще чудові літні дні. Навіть у вересні таке цілком можливо. Але річ у тому, що пори року тут не чітко розмежовані, знаєш, вони, скорше, змішуються між собою й не дотримують календаря. Взимку часто світить таке яскраве сонце, що тебе просто вганяє в піт, і під час прогулянки мусиш зняти піджака, а влітку, то ти й сам бачиш, як то часом тут буває. До того ж сніг усе пускає шкереберть. Сніг падає в січні, але його не менше й у травні, і в серпні, як бачиш, також буває. І, взагалі, немає такого місяця, коли б не йшов сніг, це можна твердо сказати. Одне слово, тут бувають зимові та літні дні, весняні та осінні дні, але справжніх пір року тут, нагорі, власне, й немає.

— Добряча плутанина, — сказав Ганс Касторп. У калошах та зимовому пальті він спускався разом з братом до містечка, аби купити ковдри для процедур лежання, адже було ясно, що в таку негоду лише своїм пледом він не обійдеться. Спочатку він навіть подумував, чи не варто купити хутряного мішка, та зрештою відмовився від цього, можна сказати, злякався такої думки.

— Ні, ні, — сказав він, — обмежимося ковдрами! Для них удома я знайду застосування, ковдри потрібні скрізь, у цьому немає нічого особливого чи дивного. Тоді як хутряний мішок — це вже досить спеціальна річ. Зрозумій мене правильно, якщо я придбаю хутряний мішок, мені здаватиметься, буцім-то я хочу тут оселитися й, так би мовити, вже належу до вашого товариства... Коротше кажучи, немає чого тут і говорити, абсолютно не варто купувати хутряний мішок на якихось два-три тижні.

Йоахим погодився, й вони придбали в багатій крамниці англійського кварталу дві верблюжі ковдри, такі самі, як у Йоахима, особливо довгі й широкі, приємно м'які на дотик вироби в натуральному кольорі; потім брати розпорядилися негайно переслати ковдри до міжнародного санаторію «Берґгоф», кімната 34. Ще сьогодні по обіді Ганс Касторп мав намір ними скористатися.

Звичайно, це відбулось після другого сніданку, адже розпорядок дня не давав жодної іншої можливости спуститися до містечка. Тепер дощило, й сніг перетворився в бризкаючу крижану кашу. На шляху додому вони наздогнали Сеттембріні, який під парасолею також ішов до санаторію, хоча й простоволосий. Італієць був геть пожовклий і, з усього видно, перебував у елегійному настрої. Правильними, чітко дібраними словами він нарікав на холод і вологість, від яких так страждав. Якби, принаймні, ввімкнули опалення! Але ця жахлива адміністрація вимикає опалення, тільки-но перестає падати сніг — абсурдне правило, позбавлене здорового глузду! І коли Ганс Касторп відповів, що, на його думку, низька температура в кімнатах може становити один із принципів терапії, — очевидно, таким чином намагаються уникнути розніження пацієнтів, на що Сеттембріні відповів з нищівною іронією:

— Як ви кажете, принципи терапії? Високі й недоторканні принципи терапії!

Ганс Касторп справді говорив про них правильним тоном, а саме тоном релігійности та покори. Лише впадало в око — навіть коли бути цілком позитивно настроєним — що безперечною пошаною користуються саме ті принципи, які повністю збігаються з економічними інтересами власників закладу — тоді як на інші принципи, котрі з такими інтересами не дуже пов'язані, здебільше заплющують очі... Й поки брати сміялися, Сеттембріні, у зв'язку з теплом, якого йому так бракує, взявся розповідати про свого померлого батька.

— Мій батько, — промовив він розтяжно й мрійливо, — був такою тонкою натурою — чутливою й тілом, і душею! Як любив він узимку свій маленький, теплий кабінетик, щиро любив, там завжди мало бути двадцять градусів за Реомюром завдяки розпеченій до червоного пічці, і коли в холодні дощові дні чи в такі, коли людину наскрізь пронизує вітер трамонтана, хтось заходив у передпокій, тоді тепло накривало його плечі ніби м'яке пальто, а очі переповнювалися слізьми розчулености. Кабінетик був ущерть заповнений книжками й рукописами, серед яких були й справжні коштовності, ось так, серед духовних скарбів, стояв він у своєму фланелевому халаті за вузьким бюрком і віддавався літературі — такий худенький, маленький, на добру голову нижчий за мене, можете собі уявити! Але з пишними пасмами сивого волосся на скронях та таким довгим, витонченим носом... Який це був романіст, панове! Один із перших у свій час знавець нашої мови, яких мало, латинський стиліст, рівного якому й не було, uomo letterato^[3], за визначенням Боккаччо... До нього здалеку приїздили вчені мужі, аби поділитися думками, один з Ґапаранди, інший з Кракова, вони спеціально їхали до Падуї, до нашого міста, щоб скласти йому шану, а він приймав їх з дружньою гідністю. Він був визначним поетом, який на дозвіллі складав оповідання елегантною тосканською прозою — був майстром idioma gentile^[4], — сказав Сеттембріні з видимою насолодою, звуки рідної мови він повільно розчинив на язиці, похитуючи при цьому головою.

— Свій садок він розбив за прикладом Вергілія, — вів далі Сеттембріні, — й те, про що говорив, було здоровим та гарним. Але в своєму кабінетику він мусив мати тепло, обов'язково тепло, інакше драгонів і ледь не плакав з досади, що його змушують мерзнути. Тож уявіть собі, інженере і ви, пане лейтенанте, як я, син свого батька, маю катуватися в цьому проклятому, варварському місці, де в розпал літа тіло тремтить від холоду, а принизливі відчуття постійно знущаються над душею! Ох, це таки тяжко! Що за люди нас оточують! Цей надвірний радник — блазнюватий чортів прислужник. Кроковскі, — тут Сеттембріні вдав, ніби ніяк не може вимовити це прізвище, — Кроковскі, цей безсовісний панотець, що приймає сповіді, він ненавидить мене, бо моя людська гідність не дозволяє мені піддатися на його попівське неподобство... А за моїм столом... Що за товариство, з яким я вимушений приймати їжу! По праву руку сидить бровар з Галле — звати його Маґнус — із вусами, що нагадують жмут сіна. «Дайте мені спокій з вашою літературою! — каже він. — Що вона дає? Красиві характери! Що мені робити з тими красивими характерами! Я практик, і красиві характери в житті майже не трапляються». Ось таке уявлення склалося в нього про літературу. Красиві характери, о матінко Божа! Його жінка сидить навпроти нього і втрачає білок, все більше і більше тупіючи. Огидно все це, ну просто біда...

Не змовляючись, Йоахим та Ганс Касторп були однієї думки про цю промову: вона здалася їм жалісливою та неприємно підбурювальною, зрештою, й розважальною, вибудованою на сміливій і в'їдливій непокорі. Ганс Касторп щиро сміявся про «жмут сіна» та «красиві характери», чи, радше, з того кумедно розпачливого тону, з яким Сеттембріні про це розповідав. Потім хлопець сказав:

— Так, у подібних закладах товариство завжди досить строкате. Сусідів за столом тобі не вибереш, та й до чого б це призвело. За нашим столом також сидить одна дама... Пані Штер, гадаю, ви її знаєте. Настільки неосвічена, що аж страшно, іншого слова не добереш, і часом просто не знаєш, куди відвести очі, коли вона патякає. До того ж дуже нарікає на свою температуру й про те, що вона така млява, а сама, на жаль, далеко не найлегший випадок. Це так дивно: хворий і дурний, — не знаю, чи я правильно висловлююсь, але мені здається особливо дивним, коли хтось є дурним і до того ж іще й хворим, коли таке збігається, то це найбільша біда на світі. Абсолютно не знаєш, яку треба робити міну, адже до хворого хочеться підійти з серйозністю та повагою, еге ж, хвороба — це певною мірою щось гідне пошани, якщо так можна висловитися. Та коли постійно сюди підмішується глупота з усіма тими «фомулусами», та «космічними закладами», та іншими ляпсусами, то вже справді не знаєш, сміятися чи плакати, це дилема для людських почуттів, така розпачлива ситуація, що й словами не опишеш. Я вважаю, що це не пасує одне до одного, не римується, ми не звикли уявляти собі таке разом. Гадаємо, дурна людина повинна бути здоровою та звичайною, а хвороба має робити людей витонченими, розумними й особливими. Як правило, так собі думають. Хіба ні? Здається я сказав більше, ніж міг, — завершив Ганс Касторп. — Це лише через те, що ми випадково звернулися до цієї теми... — Він зовсім уже спантеличився.

Йоахим також був трохи збентежений, а Сеттембріні мовчав, звівши брови, що виглядало так, ніби з ввічливости чекав кінця промови. Насправді він мав намір спершу остаточно збити Ганса Касторпа з пантелику, а потім уже відповісти:

— Sapristi^[5], інженере, у вас просто філософський дар пробивається на світ Божий, чого я від вас аж ніяк не сподівався! За вашою теорією, ви маєте бути не настільки здоровим, як то здається на вигляд, адже ви наділені інтелектом. Одначе дозвольте мені зауважити, що я не можу простежити за вашими дедукціями, я відкидаю їх, ба навіть перебуваю щодо них у стані ворожости. Ви бачите: я виявляю деяку нетерпимість стосовно питань духовного характеру, і нехай мене сприймають за педанта, але я не пропущу такі погляди без боротьби, погляди, що, на мою думку, мають бути піддані нещадній критиці, зокрема і погляди, розвинуті вами...

— Але, пане Сеттембріні...

— Дозвольте мені... Я знаю, що ви хочете сказати. Хочете сказати, що говорили не настільки всерйоз, аби представлені вами погляди розглядати як безперечно ваші, оскільки ви просто схопили один з можливих поглядів, що висів у повітрі, аби таким безвідповідальним чином спробувати його собі припасувати. Це відповідає вашому вікові, який ще обходиться без чоловічої рішучости і насамперед удається до проб з будь-якими поглядами. Placet ехрегігі^[6], — сказав він, м'яко, на італійський манер вимовивши «с» в слові «placet». — Хороший вислів. А що мене бентежить, так це той факт, що ваш експеримент пішов саме в цьому напрямку. Маю сумнів, що всім керував випадок. Я побоююсь — тут наявна певна схильність, яка, коли цьому не протидіяти, загрожує вкорінитися в характері. Тому відчуваю себе зобов'язаним поправити вас. Ви сказали, що хвороба й глупота в парі є найбільшою бідою на світі. У цьому я з вами погоджуюся. Мені також приємніший хворий з багатим інтелектом, аніж дурень, якому постійно паморочиться в голові. Але мій протест починається там, де ви хворобу в поєднанні з глупотою трактуєте, фактично, як невідповідність стилю, як збочення смаку в природі та як дилему для людських почуттів — саме так ви зволили висловитися. Коли ви сприймаєте хворобу як щось таке шляхетне — чекайте, як ви сказали — гідне пошани, і що вона ніяк не римується з глупотою — принаймні, так ви висловилися. То знайте, що ні! Хвороба ні в якому разі не є шляхетною, ні в якому разі не є гідною пошани — така точка зору сама є хворобою або до неї веде. Можливо, я викличу у вас відразу до цієї думки, якщо скажу вам, що такий погляд є збоченим та огидним. Він походить із забобонних, підневільних часів, коли ідея людяности була вироджена й сплюндрована до потворного, із часів, сповнених страху, коли гармонія та благополуччя здавалися підозрілими і вважалися породженням диявола, тоді як недуга була на рівні перепустки до царства небесного. Розум та просвітництво таки витіснили цей морок, що затьмарював душу людини — ще не до кінця, ще сьогодні вони боряться з ним; і ця боротьба зветься роботою, мій добродію, земною роботою, роботою для землі, заради чести та інтересів людства, і, щодня гартуючись у такій боротьбі наново, ті сили, які остаточно вивільнять людину і поведуть її шляхом прогресу та цивілізації до дедалі яснішого, теплішого та чистішого світла.

«Хай йому біс, подумав Ганс Касторп спантеличено й присоромлено, це вже ціла арія! І чим же я її накликав? До речі, все звучить трохи сухувато. Й що тільки він має на увазі з тою роботою? Постійно носиться з роботою, тоді як вона тут не надто пасує». Й він промовив:

— Дуже добре, пане Сеттембріні. Ваші слова, безперечно, варті уваги. Гадаю, що тут і не... і не скажеш пластичніше.

— Повернення в духовне минуле, — наступав далі Сеттембріні, відвівши свою парасолю від голови якогось перехожого, — повернення до поглядів тієї похмурої, сповненої мук епохи — вірте мені, інженере, це також хвороба, й для неї наука знайшла різні назви, й у сфері естетики та психології, і в сфері політики — проте це лише шкільні вислови, які нічого не додають до суті й від яких ви можете охоче ухилитись. Але оскільки в духовному житті все взаємопов'язано й одне випливає з іншого, то чорту не можна подати й мізинця, не побоюючись при цьому, що він відхопить усю руку та й усього тебе надодачу... а з іншого боку, здоровий принцип породжує лише здорове, однаковою мірою, незалежно від того, хто стоїть на початку — тож затямте собі, що хвороба дуже далека від того, щоб бути чимось надто шляхетним, чимось гідним почести, аби печальним чином бути здатною поєднуватися з глупотою, вона означає скорше приниження — так, болісне приниження, приниження людини, що вражає саму ідею, в поодиноких випадках його можна згладжувати й підліковувати, але духовно вона є початком хибного ходу думки — затямте собі це — початком помилки, що веде до всіх інших помилок. Ця пані, про яку ви згадали — я не буду пригадувати її ім'я — отже пані Штер, дуже дякую, одне слово, ця смішна пані — а не її хвороба, мені здається, призводить, як ви сказали, людське почуття до дилеми. Хвора й дурна — Боже мій, це справді втілення біди, тут справа проста, не залишається нічого іншого, як пожаліти та здвигнути плечима. Дилема, трагіка, мій добродію, починається там, де природа була достатньо суворою, аби зруйнувати гармонію особистости — або зробити її з самого початку неможливою — шляхом поєднання шляхетного, життєрадісного духу з тілом, не пристосованим до життя. Чи знаєте ви Леопарді, інженере, або ви, лейтенанте? Нещасний поет моєї країни, згорблений, хворобливий чоловік, наділений великою душею, яка через животіння свого тіла іронією долі була постійно упослідженою й приниженою, і голосіння цієї душі просто крає серце. Ось послухайте!

І Сеттембріні почав декламувати по-італійському милозвучні рядки танули в нього на язиці, він кивав головою й нараз заплющував очі, не переймаючись тим, що його співбесідники не розуміють жодного слова. Очевидно, італієць сам хотів насолодитися власною пам'яттю та своєю вимовою й донести це до слухачів. Нарешті він сказав:

— Але ви не розумієте, ви слухаєте, не вловлюючи болючого змісту. Каліка Леопарді, панове, лиш усвідомте це до кінця, був позбавлений перш за все кохання, й це, власне, було тим, що перешкоджало йому протидіяти хирінню своєї душі. Блиск слави й чеснот блідли в його очах, природа видавалася йому злом; до речі, вона і є злою, дурною й злою, в цьому я з ним погоджуюся, — й він ставив під сумнів — сказати страшно — ставив під сумнів науку й прогрес! Ось вам і трагіка, інженере. Ось вам і ваша «дилема для людських почуттів» — але не в тієї жінки, про яку ми вели мову — не хочу напружувати пам'ять заради її імени... Не кажіть мені нічого про «одухотворення», породжене хворобою, ради Бога, не робіть цього! Душа без тіла — це так само негуманно й жахливо, як і тіло без душі, до речі, перше є рідкісним винятком, а друге — правилом. Як правило, саме тіло все заглушує, перетягає на себе все значення, все життя й огидним чином емансипується. Людина, що живе з хворобою, є лише тілом, ось у чому огидність та принизливість — у більшості випадків така людина не краща від трупа...

— Дивно, — раптом сказав Йоахим, схилившись, аби поглянути на свого брата, що йшов по той бік Сеттембріні. — Щось дуже подібне ти вже говорив.

— Хіба? — сказав Ганс Касторп. — А, так, може бути, про щось подібне я вже розмірковував.

Кілька кроків Сеттембріні йшов мовчки, потім сказав:

— Тим краще, панове. Тим краще, якщо так. Я й близько не мав на думці представити вам якусь оригінальну філософію — це не моє завдання. Якщо пан інженер зі свого боку вже мав подібні зауваги, то це лише підтверджує мій здогад, що він займався духовним дилетантством, що він у стилі талановитої молоді лише тимчасово робив досліди з можливими точками зору. Здібна молода людина не є чистим аркушем, це радше аркуш, на якому симпатичним чорнилом уже все написано, як істинне, так і хибне, а завдання вихователя — вирішальним чином розвинути істинне, тоді як хибне, що хоче проступити, повинно бути назавжди викреслене завдяки відповідному впливу. Панове зробили закупи? — спитав він зміненим, легким тоном...

— Так, нічого особливого, — сказав Ганс Касторп, — тобто...

— Ми купили дві ковдри для мого брата, — байдуже відповів Йоахим.

— Для процедур лежання... На цьому собачому холоді... Я ж маю кілька тижнів також це робити, — сміючись сказав Ганс Касторп і потупив очі.

— Ах, ковдри, процедури лежання, — сказав Сеттембріні, — так, так, так. Ну, ну, ну. Справді: «Placet ехрегігі!» — повторив він з італійською вимовою й попрощався, бо вже зайшли на територію санаторію і їх привітав консьєрж. А в холі Сеттембріні звернув до салонів, аби, за його словами, почитати за столом газету. Очевидно, другу процедуру лежання він хотів прогуляти.

— О, Господи, — сказав Ганс Касторп, коли зайшов з Йоахимом до ліфта. — Це справді педагог — він напередодні вже говорив, що має таку жилку. З ним треба бути страшенно пильним, аби не сказати зайвого, а то не втечеш від доскіпливих повчань. Але послухати є що, він говорити вміє, кожне слово вискакує з його рота таким кругленьким та апетитним — коли я слухаю його, то ввесь час думаю про свіжі булки.

Йоахим розсміявся.

— Про це йому краще не кажи. Я думаю, він таки був би розчарований, що під час його повчань ти думаєш про булки.

— Ти так гадаєш? А я зовсім не впевнений. У мене постійне враження, що для нього важливе не стільки саме повчання, можливо, воно в нього лише на другому місці, скільки власне говоріння, те, як він змушує слова стрибати й котитися... такі еластичні, як гумові кулі... і йому зовсім не було б неприємно, якби на це звертали увагу. Бровар Магнус, очевидно, є трохи тупуватим зі своїми «красивими характерами», але Сеттембріні мав би все-таки сказати, в чому ж тоді, на його думку, суть літератури. Я не хотів ставити цього запитання, аби не опинитися в незручній ситуації, я також не надто на цьому тямлюся й дотепер ще ніколи не бачив живого літератора. Але якщо тут не йдеться про «красиві характери», то, очевидно, йдеться про красиві слова, — таке в мене склалося враження від товариства Сеттембріні. Що за слова він уживає! Зовсім не знітившись, говорить про «чесноти» — ну й загнув! За все своє життя мій рот ще не промовив цього слова, та й у школі ми говорили просто про «сміливість», якщо в книжці було написано «virtus». Маю тобі сказати, мене трохи покоробило. Окрім того, дратує, коли він так лається — на холод, на Беренса та на пані Магнус, через те, що вона втрачає білок, коротше кажучи, на всіх і на все. Він — людина-опозиціонер, це мені було зразу ясно. Він обрушується на усталений порядок, і в цьому завжди є якесь відщепенство, не знаю, як і сказати.

— Це ти так кажеш, — сказав Йоахим. — Але в його словах, знову ж таки, є й певна гордість, яка не має жодного відношення до відщепенства, скорше навпаки, адже він людина, яка цінує себе, чи пак людей загалом, і це мені в ньому подобається, як на мене, в цьому є певна порядність.

— Тут ти маєш рацію, — сказав Ганс Касторп. — Він має в собі навіть щось таке суворе — з ним стає часом досить незатишно, оскільки ти почуваєшся, скажімо, так, під контролем, але це зовсім не погана властивість. Хочеш вір, хочеш ні, але в мене було таке почуття, що він незгодний з тим, що я купив собі ковдри для лежання, він мав щось проти цього, але говорив якось натяками.

— Ні, — сказав Йоахим, — того не може бути. Я все-таки так не думаю.

— І він пішов з термометром у роті та всім причандаллям для процедури лежання, тоді як Ганс Касторп тут таки зайнявся своїм передобіднім туалетом та перевдяганням — до обіду залишалася всього якась година.

Екскурс про відчуття часу

Піднявшись по обіді нагору, вони застали пакет з ковдрами вже на стільці в кімнаті Ганса Касторпа, цього ж таки дня він уперше скористався ними — тренований Йоахим провів з ним курс мистецтва запакування, як то робили тут, нагорі, всі, а кожен новоприбулець мусив це вміння опанувати. Ковдри розрівнювалися на сидінні, одна, потім друга, так що добрий край звисав на долівку. Тоді треба було сісти й почати замотуватися з верхньої ковдри: спершу по довжині попід пахви, потім сидячи зігнутися і вхопити згорнений удвічі край з одного боку та з другого, підігнати його якомога акуратніше, а далі підгортати ковдру з другого боку, щоб вона була рівною і без складок. Потім та сама операція пророблялась із спідньою ковдрою — впоратися з нею було трохи важче, й Ганс Касторп як початківець добре вхекався, постійно згинаючись і розгинаючись, поки відпрацював показані йому прийоми. За словами Йоахима, лише деякі бувалі пацієнти могли трьома впевненими рухами заправляти одночасно обидві ковдри, але таке вміння є рідкісним і гідним заздрощів, адже воно залежить не лише від багаторічного тренування, але й від природної здатности. На ці слова Ганс Касторп розсміявся, відкинувшись на шезлонзі й відчуваючи втому спини, а Йоахим, який не відразу второпав, що там могло бути кумедного, дивився на нього спершу з нерозумінням, але потім також розсміявся.

— Так, — сказав він, коли Ганс Касторп лежав безформним мішком, спершись потилицею на подушечку, виснажений після тієї гімнастики. — Навіть якщо буде двадцять градусів морозу, ти тепер все одно не замерзнеш. — І потім він вийшов попри скляний перестінок, щоб запакуватися й собі.

Щодо двадцяти градусів морозу, то в Ганса Касторпа були сумніви, адже йому вже й так було досить холодно, його постійно кидало в дрож, поки крізь дерев'яний парапет балкона він дивився на мрячливий туман, який, здавалося, щомиті загрожував знову перейти в снігопад. Як то дивно, що навіть при такій вологості він досі відчував сухий жар на щоках, так ніби сидів у перетопленій кімнаті. Та ще й почувався до смішного стомленим від отих управ з ковдрами, — й справді, книжка «Ocean steamships» тремтіла в нього в руках, тільки-но він підносив її до очей. Зовсім здоровий він таки справді не був — сильне недокрів'я, як сказав надвірний радник Беренс, очевидно, саме тому його так часто морозило. Неприємні відчуття врівноважувалися зручністю сидіння, незрозумілими, ледь не таємничими властивостями шезлонга, які одразу захоплено поцінував Ганс Касторп, та вони знову й знову його надзвичайно захоплювали. Важко було сказати, в чому річ, чи то у властивостях оббивки, в правильному нахилі спинки, в зручній висоті та ширині билець, чи лише в подушечці під головою — одне слово, про зручність розслабленого тіла не потурбуєшся гуманніше, ніж за допомогою такого шезлонга. Тож душа Ганса Касторпа виповнювалася задоволенням від того, що перед ним були дві вільні й гарантовано мирні години, ці священні години головної процедури лежання, приписані розпорядком дня, які він, хоч і вважався тут, нагорі, гостем, сприймав як дуже доречну інституцію. Адже Ганс Касторп удався терплячим, міг тривалий час обходитися без заняття й любив, як пам'ятаємо, вільний час, час, не приречений на забуття, споживання чи розтрату якоюсь притупляючою діяльністю. О четвертій був підвечірок із чаєм, пирогами та варенням, трохи руху на повітрі, потім спокій тут на шезлонзі, о сьомій вечеря, вона, подібно до столування в інші години, приносила з собою певну напругу й видовища, якими можна було втішатися, опісля — кілька разів зиркнути в стереоскоп, у калейдоскопічну зорову трубку. В барабан з кінематографічною стрічкою. Й хоча розпорядок дня він уже знав напам'ять, було б значним перебільшенням говорити про те, що він «ужився», як це тут називали.

У принципі, то була дивна справа — псевдожиття в незнайомому місці, все оте обтяжливе підлаштування та звикання, якому слід підпорядковуватися з власної волі та заради певної мети, тільки-но воно завершувалося чи, скорше, незабаром після цього, його треба знову відкинути й повернутися до попереднього ритму. Таке псевдожиття вводиться як перерва та антракт головної дії життя й саме з метою «відпочинку», тобто як оновлююча, перекроююча вправа для організму, якому загрожує звикання до нероздільної однорідности способу життя, притуплення та втрата відчуттів. А з чим же пов'язане це притуплення й відмирання почуттів у системі правил, що надто довго не змінювалися? Не так із фізично-розумовою втомою та зуживанням через біологічні потреби (адже для цього відновлюючим засобом був би простий спокій), як радше з чимось духовним — це переживання часу, яке при нероздільній однорідності загрожує своїм зникненням і є настільки спорідненим з життєвим настроєм, що одне не може бути ослабленим, не завдавши водночас серйозної шкоди іншому. Про суть нудьги часто поширювалися хибні уявлення. Загалом вважають, що цікавість та новизна змісту призводить до того, що час «збігає», тобто скорочується, тоді як монотонність та порожнеча його вповільнює та гальмує. Це не завжди відповідає істині. Порожнеча й монотонність хоча й можуть розтягати мить чи годину й робити їх «нудними», але великі та найбільші маси часу вони скорочують та спустошують, перетворюючи в ніщо. І навпаки, насичений та цікавий зміст спроможний скоротити та окрилити годину чи навіть день, тоді як у великому масштабі він надає плинові часу широти, ваги та значущости, тож багаті на події роки проминають значно повільніше, ніж бідні, легкі, які підхоплює поперед себе вітер, і вони пролітають без сліду. Те, що називають нескінченною нудотою, є, власне, хворобливою швидкоплинністю часу внаслідок монотонности: великі відтинки часу скорочуються настільки, що душа відчуває смертельний страх; коли один день є як усі, тоді всі вони — як один; і при цілковитій одноманітності навіть найдовше життя видаватиметься надто швидко прожитим та безслідно розвіяним. Звикання є притупленням чи пак замуленням відчуття часу, і коли молоді роки проживаються повільно, а пізніше життя проминає й квапиться все хутчіше, то це також пояснюється звичкою. Ми знаємо, що нові звички чи перезвикання є єдиним засобом утримувати наше життя, відсвіжувати наше почуття часу, досягати омолодження, зміцнення, сповільнення власного переживання часу й, таким чином, оновлення життєвого настрою взагалі. Ось у чому мета зміни місця й повітря, поїздок на море, оновлююча дія переміни та епізоду. Перші дні перебування на новому місці мають молодечий, тобто сильний і широкий перебіг — це десь шість-вісім днів. Потім тією мірою, якою людина «вживається», стає відчутним поступове скорочення: той, хто тримається за життя, або, точніше кажучи, хоче зависнути на житті, з жахом помічає, як дні стають знову легкими й починають прошмигувати перед очима; а останній тиждень від якихось там чотирьох набуває неймовірної швидкости. Власне, освіження почуття часу діє довше від самого перемикання, коли людина повертається назад, воно діє з новою силою: перші дні після повернення додому також переживаються як нові, широкі та молодечі, але лише кілька перших днів: адже в те, що є для людини правилом, вона вживається швидше, ніж у ситуації поза правилом, і якщо почуття часу через вік притуплюється або — як ознака первинної слабкости життєвих сил — ніколи не було сильно розвиненим, то воно й швидко знову засинає, і вже за добу здається, що людина нікуди й не їздила, що подорож була лише сном.

Ці зауваги наводяться тут лише тому, що молодий Ганс Касторп мав на увазі щось подібне, коли за кілька днів по приїзді сказав своєму братові в перших (при цьому дивлячись на нього очима з кров'яними жилками):

— Дивно воно було і є, як ото час у незнайомому місці на-початку здається довгим. Тобто... звичайно, не може бути й мови про те, що я тут нуджуся, навпаки, можна сказати, що я маю тут королівські розваги. Але якщо озирнутися, тобто поглянути ретроспективно, зрозумій мене правильно, тоді мені здається, що я тут, нагорі, вже бозна-скільки часу провів, і відтепер до того моменту, коли я прибув на вокзал, не розуміючи, що вже приїхав, а ти сказав: «То виходь же!» — пам'ятаєш? — для мене це вже ціла вічність. До вимірювання часу чи, взагалі, до здорового глузду це відчуття немає жодного відношення, це суто справа сприймання. Звичайно, було би безглуздо сказати: «Мені здається, ніби я тут уже два місяці. — Це була б нісенітниця. Тут я можу сказати: «Дуже довго».

— Так, — відповів Йоахим з термометром у роті, — я також маю з цього користь. Відколи ти тут, я можу, в певному сенсі, спертися на тебе.

І Ганс Касторп засміявся, бо Йоахим сказав це так просто, без пояснень.

Ганс Касторп випробовує себе в бесіді по-французькому

Ні, він зовсім ще тут не прижився, ані в плані знання тутешнього життя в усіх його особливостях — знання, яке за кілька днів здобути ніяк не міг і, як він сам казав це Йоахимові, навіть за три тижні, на жаль, не зможе здобути; ані в плані пристосування свого організму до дуже специфічних атмосферних умов у «них, тут, нагорі», адже це пристосування було для нього надзвичайно виснажливим, ба, йому навіть здавалось, ніби воно не відбувалося зовсім.

Звичайний день був чітко розподілений та старанно організований, людина швидко входила в ритм і відчувала легкість, звикнувши до власних дій. Правда, в рамках тижня та більших часових одиниць людина підлягала певним регулярним відхиленням, які проявлялися поступово, одне — вперше, тоді як інше вже повторилося; також і стосовно щоденної появи предметів та облич Гансові Касторпу треба було ще багато вивчити, точніше — помічати все мимохідь побачене та з молодечим завзяттям убирати в себе нове.

Наприклад, оті пузаті посудини з вузькими шийками, що стояли в коридорах перед деякими кімнатами й на які впав його погляд зразу по приїзді, містили кисень — Йоахим пояснив йому у відповідь на його запитання. Там був чистий кисень — по шість франків балон, цей живильний газ давали помираючим, аби збудити та підтримати їхні сили — вони вдихали його через шланг. Тож за дверима, перед якими стояли такі балони, лежали помираючі або «moribundi», як сказав надвірний радник Беренс, коли Ганс Касторп одного разу зустрів його на другому поверсі, — надвірний радник саме йшов коридором у білому халаті та з синіми щоками, і вони разом спустилися сходами.

— Ну, ви, сторонній спостерігачу! — сказав Беренс. — Що поробляєте, чи пощадять нас ваші доскіпливі погляди? Честь для нас, честь для нас. Так, наш літній сезон цілком удався, не з гіршого десятка. Я також заради жарту трохи причастився. Та шкода, що ви не бажаєте провести з нами зиму. Я чув, ніби хочете лишитися всього на вісім тижнів? Як, на три? Ну це вже бліцвізит, не варто й справи покидати на такий короткий час, ну, як знаєте. Але все-таки шкода, що ви не проведете з нами зиму, коли тут збирається все оте «Hotevoleh»^[7], — вів він далі, спотворюючи французьку вимову, — міжнародне «Hotevoleh» там, унизу, в «Давосі-Пляц», воно збирається лише взимку, то вже б ви мали бачити, було б корисно для власної освіти. Можна луснути зі сміху, як ці типи походжають, підстрибують ніби на ходулях. А дами, Боже мій, а дами! Строкаті, мов райські пташки, їй-бо, і надзвичайно галантні... Та, перепрошую, зараз мені треба до мого морібундуса, — сказав він, — тут, у номері двадцять сім. Знаєте, вже фінальна стадія. Вся середина протрухла. П'ять десятків балонів за вчорашній день, а сьогодні не відривається, ласун. Та до полудня він уже буде ad penates^[8]. Ну, дорогий пане Райтер, — сказав він, заходячи до кімнати, — як ви дивитесь на те, щоб скрутити в'язи ще одному балону... Його слова загубилися за причиненими дверима. Та на мить Ганс Касторп у глибині кімнати помітив на подушці восковий профіль молодого чоловіка з тонкою борідкою, який повільно повернув до дверей свої великі очні яблука.

То був перший у житті морібундус, якого побачив Ганс Касторп, адже його батьки так само, як і дід, померли мовби за його спиною. Яким сповненим гідности був профіль молодого чоловіка на подушці із закинутою догори тонкою борідкою! Яким виразним був погляд його надмірно великих очей, коли він повільно перевів їх на двері! Ганс Касторп, і досі переймаючись тим пробіжним образом, мимовільно сам спробував зробити такі великі очі й так виразно й повільно поглянути, як той морібундус; водночас він спускався сходами й таким поглядом сам поглянув на одну пані, що вийшла за ним з дверей і випередила на наступній площадці. Він не зразу пізнав її, це була мадам Шоша. Вона ледь посміхнулася спідлоба на ті очі, які він зробив, поправила рукою волосся на потилиці й попереду пішла сходами вниз, тихо, гнучко, ледь нахиливши голову.

У ці перші дні він не завів майже жодних знайомств, але й пізніше довгий час було те саме. Розпорядок дня загалом не надто цьому сприяв; до того ж Ганс Касторп був стриманою людиною, почувався тут, нагорі, гостем та «стороннім спостерігачем», як сказав надвірний радник Беренс, тож задовольнявся розмовами й товариством Йоахима. Щоправда, одна медична сестра так часто озиралася на нього, що Йоахим, який уже раніше кілька разів з нею заговорював, відрекомендував їй свого брата. В пенсне, заправленому за вуха, вона говорила не те що манірно, а таки ображено; якщо до неї уважніше придивитися, то складала враження, ніби з нудьги в неї пошкодився розум. Від неї було дуже складно відкараскатись, оскільки вона мала просто хворобливий страх закінчити розмову, і тільки-но молоді люди зробили жест, що хочуть іти далі, вона вчепилася в них із розпачливими посмішками, поквапними словами й поглядами, тож хлопці, пожалівши її, постояли ще трішки. Вона довго, в деталях розповідала про свого батька, юриста, тапро свого брата в перших, що був лікарем — очевидно, аби показатись у вигідному світлі, повідомивши про своє походження з освічених прошарків суспільства. Пацієнт, за яким вона доглядала, був сином кобургзького фабриканта ляльок, на ім'я Ротбайн, останнім часом у нього виникли проблеми з кишечником. Це тяжко для всіх, хто має до цього причетність, як панове й самі можуть собі уявити; а ще коли людина походить з академічної родини й наділена тонким відчуттям, набутим у вищих колах, то це особливо тяжко. Але не можна відвернутися до всього спиною... Оце недавно, уявіть лише собі, панове, повертається вона після короткої прогулянки, лише сходила придбати собі зубного порошку, а хворий сидить у ліжку, перед ним склянка густого темного пива, ковбаса салямі, добрий кусень чорного хліба та огірок! Усі ці таємні ласощі надіслали йому родичі для зміцнення його організму. Але наступного дня він був радше мертвим, ніж живим. Сам прискорює свій кінець. Та це буде порятунком лише для нього, але не для неї — її, до речі, звати сестра Берта, а по-справжньому — Альфреда Шільдкнехт — адже вона тоді перейде просто до іншого хворого в більш чи менш просунутій стадії, тут або в іншому санаторії, така перед нею відкривається перспектива, іншої немає.

Так, сказав Ганс Касторп, її робота, без сумніву, важка, але приносить і певне задоволення, як він гадає.

— Безперечно, — відповіла сестра Берта, — вона приносить задоволення, але водночас є дуже важкою.

Тож, усього найкращого панові Ротбайну. Брати хотіли були вже йти, та тут вона вчепилася в них словами й поглядами, і те, яких докладала зусиль, аби трохи затримати хлопців, виглядало настільки жалісним, що було б жорстоко не залишитися ще на якусь мить.

— Він спить! — сказала вона. — Він мене не потребує. Тож я оце на кілька хвилин вийшла в коридор...

І вона взялася нарікати на надвірного радника Беренса й на тон, яким той з нею спілкується і який є надто безпринципним, щоб відповідати її походженню. Значно більшу перевагу вона надавала докторові Кроковскі — його вона називала великодушним. Потім знову взялася розповідати про свого тата та своїх кузинок. Нічого іншого її мозок не виробляв. Даремно поривалася ще трохи затримати братів, заради цього нараз підвищила тон і, коли ті хотіли йти, ледь не перейшла на крик, нарешті вони вислизнули й пішли собі далі. Але сестра ще якийсь час дивилася їм вслід, нахилившись вперед і засмоктуючи їх очима, так ніби хотіла силою погляду затягнути їх назад. Потім з її грудей вихопилося зітхання, й вона подибала назад у кімнату до свого пацієнта.

Ще за ці дні Ганс Касторп познайомився лише з темно-блідою дамою, тією мексиканкою, яку він уже бачив у саду і яку називали «Tout-les-deux». І справді так сталося, що й він почув від неї отой плачевний вислів, що став її кличкою; та оскільки був підготовленим, то при цьому беріг добру міну й лишився собою задоволеним. Хлопці зустріли її біля головного порталу, коли після першого сніданку вирушили на обов'язкову ранкову прогулянку. Вона ходила собі там, закутавшись у чорну кашмірову хустку, ступаючи на кривих ногах розмашистими, неспокійно-гойдливими кроками; на тлі чорної вуалі, що огортала її волосся з сивиною й була зав'язана під підборіддям, мерехтіло її матово-біле, старіюче обличчя з великим зажуреним ротом. Йоахим, як завжди без капелюха, кивнув головою на знак вітання, і вона повільно відповіла, при цьому вертикальні зморшки на її вузькому лобі від напруження зору стали ще глибшими. Вона зупинилася, оскільки помітила нове обличчя й чекала, ледь кивнувши головою, наближення хлопців; адже, очевидно, вважала за необхідне, щоб незнайомець дізнався про її долю і вислухав її. Йоахим відрекомендував свого брата. Крізь мантилью вона подала гостеві руку, худу, жовтаву, помережану судинами, прикрашену перснями руку, й, киваючи, не переставала на нього дивитися і нарешті сказала:

— Tous les dé, monsieur. Tous les dé vous savez...^[9]

— Je le sais, madame, — відповів Ганс Касторп. — Et je reg-rette beaucoup.^[10]

Обвислі капшуки під її бурштиново-чорними очима були надзвичайно великі й важкі, таких він ще ні в кого не бачив. Від неї йшов легкий, непевний дух. Ганса Касторпа охопило почуття спокою та серйозности.

— Merci, — сказала вона хрипкувато, що чудово пасувало до надломлености її подоби, й один кутик рота трагічно потягся донизу. Потім вона заховала руку під мантилью, похилила голову й рушила собі далі. А Ганс Касторп дорогою сказав:

— Бачиш, нічого мені не сталося, я дуже добре з нею розібрався. Взагалі, з такими людьми я завжди добре розбираюся, принаймні, мені так здається, я від природи знаю, як з ними поводитись, а ти як гадаєш? Я навіть думаю, що із сумними людьми я загалом можу обходитися краще, ніж з веселими, Бог його зна, в чому тут справа, можливо, в тому, що я все-таки сирота й так рано втратив батьків, але коли люди серйозні й сумні і в гру вступає смерть, то це мене не пригнічує й не бентежить, навпаки, я почуваюся в своїй стихії чи, принаймні, краще, аніж коли все йде так бадьоро, це мені не так підходить. Нещодавно я подумав: зрештою, це безглуздя, що тутешні дами так жахаються смерти та всього, з нею пов'язаного, що їх треба делікатно від цього оберігати й приносити останнє причастя, коли вони якраз у їдальні. Ні, це просто безглуздо. Чи ти охоче дивишся на труну? Я — охоче. Я вважаю, що саме труна є гарним видом меблів, навіть тоді, коли порожня, але коли в ній хтось лежить, то, на мій погляд, це просто врочисто. Похорон має в собі щось таке повчальне; часом я вже думав, що, коли хочеш спізнати чогось трохи повчального, то йди не до церкви, а на похорон. Люди мають на собі добротне, чорне вбрання й знімають шапки, дивляться на труну й тримаються серйозно й замислено, й ніхто не має права пускати пласкі жарти, як то зазвичай у житті. Це мені дуже подобається, коли люди мають нагоду трохи замислитися. Часом я сам себе запитував, чи не мав би стати пастором — у певному сенсі, гадаю, це мені б личило... Сподіваюся, я не зробив помилки, коли говорив французькою?

— Ні, — сказав Йоахим. — «Je le regrette beaucoup» було цілком правильно.

Політично підозріла!

Дні увійшли у звичну колію: спершу неділя — а саме неділя з курортною музикою на терасі, що відбувалася двічі на місяць, тобто позначка двох тижнів, у другій половині яких Ганс Касторп з'явився тут іззовні. Він прибув у четвер, отож це був п'ятий день, день з ясним сонцем після ТІЄЇ переміни погоди й несподіваного повернення зими — ніжний і свіжий день з численними хмарками на блакитному небі та неяскравим сонцем над схилами й над долиною, що знову зазеленіли, як і належить у цю літню пору, бо той раптовий сніг все ж таки був приреченим.

Було помітно, що кожен намагається відзначати неділю, адміністрація та гості підтримували одні одних у цьому прагненні. Вже до ранкового чаю подали пиріг з насипкою, на кожному місці стояла вазочка з кількома квітками — гірськими гвоздиками й навіть альпійськими трояндами, що їх чоловіки повставляли собі в петлю вилоги (прокурор Паравант з Дортмунда навіть одяг чорний фрак з камізелькою в горошок), дамські туалети відзначалися ароматом святкових парфумів — пані Шоша з'явилася до сніданку в легкому, мереживному пеньюарі з відкритими руками, гримнувши скляними дверима, вона ніби представилася гостям у цьому привабливому виді, а потому попрямувала скрадливою ходою до свого столу; одяг так чудово їй личив, що Гансова сусідка, вчителька з Кенігсберга, не втрималася, щоб не виявити своє захоплення. Навіть варварське подружжя з «поганого» російського столу віддало належне святій неділі: чоловіча половина змінила свою шкірянку на куртку, а фетрові чоботи — на шкіряні черевики, а пані і сьогодні мала на собі бруднувате пір'яне боа, з-під якого визирала зелена шовкова блуза з комірцем... Помітивши їх, Ганс Касторп насупив брови й залився рум'янцем, до чого він тут мав особливу схильність.

Зразу по другому сніданку зазвучала курортна музика на терасі; там зібралися мідні та дерев'яні духові інструменти найрізноманітнішого виду, які грали то бравурно, то меланхолійно ледь не до самого обіду. Під час концерту процедура лежання не була обов'язкова. Проте дехто впивався насолодою для вух із балконів, та навіть у садовому павільйоні були зайняті три-чотири стільці; але більшість гостей сиділа за маленькими білими столиками на критій галереї, тоді як легковажніша публіка вважала, що сидіти на стільцях — надто гонорово, тож розташувалася на кам'яних сходинках, що вели вниз, до саду, і там серед них панували справжні веселощі: молоді пацієнти обох статей, більшість із яких Ганс Касторп уже знав на ім'я або з виду. Там була Терміна Клеефельд, а також пан Альбін, він пустив по руках велику квітчасту коробку з шоколадом, яким усіх пригощав, тоді як сам не їв нічого, а лише з батьківським виразом обличчя курив через золотий мундштук сигарети; далі губатий молодик з «Товариства однієї легені», панна Леві, як завжди, худа, зі шкірою кольору слонової кістки, білявий молодик, що відгукувався на прізвище Расмуссен і складав свої руки на рівні грудей, що з розслабленими суглобами звисали ніби плавці, пані Саломон з Амстердама, одна пані пишної статури, одягнена в червоне, яка також приєдналася до молоді, а за її темно-русою поталицею сидів молодик з поріділим волоссям, що міг би зіграти роль у «Сні в літню ніч», а тепер обхоплював руками своє гостре коліно й постійно кидав туди-сюди похмурі погляди; руда панна з Греції, інша, невідомого походження, з обличчям як у тапіра, ненажерливий хлопчик в окулярах з товстими скельцями, ще один п'ятнадцяти- чи шістнадцятилітній хлопець, який затиснув у руці монокль і, кашляючи, підносив до рота мізинець з довгим, як ложечка для соли, нігтем, з усього видно, цілковитий осел, та багато інших.

Цей хлопець з нігтем, тихо розповідав Йоахим, коли приїхав, був тільки трохи хворим — без температури, його послав батько, сам лікар, лише про всяк випадок, і за висновком надвірного радника Беренса мав перебувати всього три місяці. Тепер після трьох місяців у нього 37,8° до 38°, і він зовсім хворий. Але веде такий нерозумний спосіб життя, що заслуговує доброї прочуханки.

Брати мали свій столик трохи збоку від решти, оскільки Ганс Касторп курив до свого темного пива, яке прихопив од сніданку, й час по час його сигара знову йому трохи смакувала. Ледь очманілий від пива й музики, що діяла на нього як завжди, злегка розтуливши рота й похиливши на бік голову, він спостерігав почервонілими очима за безтурботним курортним життям, при цьому усвідомлював, що в усіх цих людей усередині триває процес розпаду, який важко зупинити, а більшість із них має невеликий жар... Та це усвідомлення йому зовсім не заважало, а, навпаки, надавало якогось надзвичайно особливого душевного збудження. За столами пили штучний лимонад з перлиновими краплями, а на сходах люди фотографувались. Інші обмінювалися поштовими марками, а руда панна з Греції малювала в альбомі олівцем пана Расмуссена, щоправда, потім вона не хотіла показувати йому малюнок, а, сміючись крізь свої рідкі зуби, рвучко гойдалася то туди, то сюди, так що він довго не міг вирвати в неї з рук того альбома. Терміна Клеефельд сиділи на своєму стільці з напівзаплющеними очима й скрученою в трубочку газетою вибивала такт музики, панові Альбіну вона дозволила закріпити в неї на блузі букетик лугових квітів, а губатий, що сидів перед пані Саломон, балакав з нею, вивернувши шию, тоді як лисуватий піаніст, що сидів за нею, незворушно дивився їй у потилицю.

Прийшли лікарі й змішалися з курортним товариством, надвірний радник Беренс у білому, а доктор Кроковскі в чорному халаті. Вони йшли вздовж ряду столів, при цьому надвірний радник ледь не за кожним столом відпускав жартівливе слівце, тож його рух позначався кільватером пожвавлення, потім вони перейшли до молоді, жіноча частина якої зустріла доктора Кроковскі жартами й косими поглядами, тоді як надвірний радник з нагоди неділі показував чоловічому світові фокус із власними черевиками на шнурках: свою велетенську підошву він поставив на вищу сходинку, розв'язав шнурки, вхопив їх особливим способом однією рукою і без сторонньої допомоги зміг настільки спритно зашнурувати черевики навхрест, що всі лише дивувались, а багато хто даремно намагався зробити так само.

Згодом на терасі з'явився й Сеттембріні — він вийшов з їдальні, спираючись на ціпочок, також і сьогодні в своєму м'якому піджаку та жовтих штанях, він роззирнувся з витонченим, бадьорим і критичним виразом обличчя та підійшов до столу братів, при цьому промовив: «О, браво!» та поспитав дозволу сісти коло них.

— Пиво, тютюн та музика, — сказав він. — Ось вам ваша вітчизна! Бачу, ви розумієтеся на національних почуттях, інженере. Ви в своїй стихії, це мене тішить. Дозвольте долучитися до гармонії вашого стану!

Ганс Касторп осмикнув себе, тільки-но помітив італійця, й промовив:

— Одначе, ви досить пізно прийшли на концерт, пане Сеттембріні, скоро він має закінчитися. Ви не любите слухати музику?

— По команді — не дуже, — відповів Сеттембріні. — Не за тижневим календарем. Не дуже охоче, якщо він пахне аптекою й приписаний мені згори з медичних причин. Я трохи зважаю на власну свободу чи пак на ті рештки свободи й людської гідности, які нам ще лишаються. На таких заходах я лише гостюю, як ви, в широкому плані, гостюєте в нас — я приходжу на чверть години й іду далі своєю дорогою. Це дає мені ілюзію незалежности... Не скажу, що це є чимось більшим, ніж ілюзія, але що ж ви хочете, якщо я маю від цього певне задоволення! З вашим братом тут інша справа. Для нього це служба. Еге ж, лейтенанте, ви розглядаєте цей захід як приналежний до служби. О, я знаю, вам відомий фокус, як зберегти в рабстві власну гордість. Запаморочливий фокус. Не кожен у Європі розуміється на цьому. Музика? Не питайте, чи я визнаю себе любителем музики. Адже, коли ви скажете «любитель» (власне Ганс Касторп не пригадував, що хотів уживати це слово), то це слово обране непогано, воно має наліт ніжної легкости. Ну гаразд, я відповідаю. Так, я є любителем музики — проте це не означає, що я її аж надто високо шаную — так, як я шаную і люблю слово, носія духу, інструмент, дивовижний леміш прогресу... Музика... це напівартикульоване, сумнівне, безвідповідальне, індиферентне. Можливо, ви станете мені заперечувати, що вона може бути ясною. Але й природа може бути ясною, струмок також може мати ясну воду, і що ми з цього маємо? Це не істинна ясність, це мрійлива ясність, яка нічого не промовляє й ні до чого не зобов'язує, ясність без наслідків, ось чому й небезпечна, адже вона спокушає вас знайти в ній спокій... Наділіть музику жестами сердечности. Добре! Таким чином вона збудить наші почуття. Проте завдання полягає в тому, щоб збудити розум! Музика є, очевидно, самим рухом — і все-таки я підозрюю її в квієтизмі. Дозвольте загострити проблему: я маю політичну відразу до музики.

Тут Ганс Касторп не зміг утриматись, аби не ляснути себе по коліні й не вигукнути, що такого він ще в житті своєму не чув.

— Все ж таки, зверніть на це увагу! — посміхнувся Сеттембріні. — Музика є неоціненною як засіб, що викликає захоплення, як сила, що рве вгору і вперед, якщо ви розвинули свій дух для її сприйняття. Але перевагу треба надати літературі. Сама лише музика не зрушить світ уперед. Сама лише музика є небезпечною. Для вас особисто, інженере, вона, безперечно, є небезпечною. Я бачив це на вашому обличчі, тільки-но зайшов.

Ганс Касторп засміявся:

— Ой, на моє обличчя вам не слід дивитися, пане Сеттембріні. Ви не повірите, як тут, нагорі, я потерпаю від цього повітря. Акліматизуватися тут для мене виявилося важче, ніж я гадав.

— Боюся, що ви помиляєтесь.

— Ні, чому? Біс його зна, чому я тут відчуваю таку втому й такий жар.

— Все ж таки я вважаю, що треба бути вдячним дирекції за концерти, — сказав примирливо Йоахим. — Ви розглядаєте цю справу на вищому рівні, пане Сеттембріні, так би мовити, як письменник, і в цьому я не хочу вам заперечувати. Але я вважаю, що треба бути вдячним за цю дещицю музики. Я не особливо музикальний, та й речі, що виконувалися, не були аж надто потрясаючими — ні класичними, ні сучасними, просто духова музика. Але вона таки вносить приємне різноманіття. Година чи дві виявляються дуже пристойно заповненими, я вважаю: вона розділяє години й окремо заповнює їх, тож таки щось лишається, тоді як, зазвичай, години, й дні, й тижні гайнуються тут цілком намарно... От дивіться: такий безпретензійний номер триває хвилин сім, чи не так, і вони чимось є, мають початок і кінець, вони виділяються і в певному сенсі захищені від того, щоб цілковито загубитися в рутині. Окрім того, вони, знову ж таки, багаторазово поділені завдяки фігурам твору, а ті, в свою чергу, через такт, отож постійно щось відбувається й кожна мить набуває певного сенсу, за який можна триматись, тоді як зазвичай... Не знаю, чи я правильно...

— Браво! — вигукнув Сеттембріні. — Браво, лейтенанте! Ви, безперечно, дуже добре означили той моральний аспект у природі музики, вона, завдяки особливому виміру, надає перебігові часу бадьорости, духовности та цінности. Музика будить час, вона будить нас до найвишуканішої насолоди часом, вона будить... тому вона є моральною. Мистецтво тоді є моральним, коли будить. А що, коли воно вдається до протилежного? Коли притуплює, заколисує, діє супроти активности й поступу? На це музика також здатна, навіть як опій здатна діяти. То диявольська дія, мої панове! Опій то від диявола, адже він призводить до отупіння, заклякання, бездієвости, до рабської нерухомости... Музика має в собі таке, чого треба остерігатися, панове. Я залишуся при своїй думці, що музика є дволиким явищем. Не зайду задалеко, якщо оголошу її політично підозрілою.

Він і далі говорив у такому ключі, а Ганс Касторп слухав, та вже не встигав стежити за думкою, по-перше, через утому, а також через те, що його відволікали розваги легковажної молоді там, на сходах. Що це він там бачить, чи це, власне, щось інше? Панна з обличчям тапіра пришиває ґудзика до наколінного хлястика на спортивних штанях хлопця з моноклем! При цьому вона через астму важко й гаряче дихає, тоді як він, покашлюючи, підніс до рота свої руки з нігтями, подібними до ложечок для соли! Так, вони були обоє хворі, і це лише свідчило про дивні стосунки між молодими людьми тут, нагорі. Оркестр заграв польку...

Гіппе

Так почалася неділя. А по обіді було катання на екіпажах, що його затіяли різні групи гостей: багато парокінних екіпажів після чаю потяглися звивистою дорогою вгору й зупинились біля головного порталу, аби взяти своїх замовників, переважно росіян, а саме — російських дам.

— Росіяни завжди їздять на прогулянку, — мовив Йоахим до Ганса Касторпа — брати стояли біля порталу й заради розваги спостерігали за від'їздом груп. — Зараз вони їдуть на Клаведель, чи до озера, чи в Флюелаталь, чи в Клостерс, це головні маршрути. Якщо маєш охоту, то за час твого перебування ми також можемо проїхатись. Але, гадаю, покищо ти і так вже достатньо зайнятий звиканням і не потребуєш додаткових заходів.

Ганс Касторп погодився. В зубах у нього була сигарета, а руки — в кишенях. Він спостерігав за тим, як маленька на зріст, бадьора російська пані, її худа внучата племінниця та ще дві інші дами сідали в один з екіпажів, це були Маруся та мадам Шоша. Остання накинула на себе тонкий плащ з хлястиком на спині, проте була без капелюшка. Вона сіла поряд зі старою в середину екіпажа, тоді як молоді дівчата зайняли задні місця. Усі четверо були в доброму гуморі й постійно напружували свої ротики, говорячи м'якою, однорідною мовою «без кісток». Під брезентом, де заледве можна було вміститися, вони говорили й сміялися про російські цукерки, які двоюрідна бабуся взяла з собою як провіант у дерев'яній коробці, викладеній ватою та паперовими мереживами й зараз дістала на пробу... Ганс Касторп ясно впізнав приглушений голос пані Шоша. Як завжди, коли йому на очі траплялася ця неуважна пані, в ньому знову підтверджувалося відчуття подібности, про яке він певний час намагався згадати і яке з'ясувалось у його сні... А от Марусин сміх, вигляд її округлих карих очей, що по-дитячому зиркали з-за хустки, якою вона затуляла рота та пишні груди, що всередині були таки добряче хворими, нагадували йому щось інше, вражаюче, що він недавно побачив, тож обережно, не рухаючи головою, він скошував погляд на Йоахима. Ні, слава Богу, таким плямистим на обличчі як тоді, Йоахим не здавався, та й губи його зараз не були так болісно стиснутими. Але він дивився на Марусю — причому ані в його позі, ані у виразі обличчя не прозирало нічого військового, його обличчя було сповнене смутку та гіркого самозабуття, що видавалося втіленням цивільности. Потім він, зрештою, опанував себе й блимнув на Ганса Касторпа так, що той ще мав час одвести від нього погляд і скерувати кудись у невідь. При цьому Ганс Касторп відчув, як закалатало серце — знічев'я, ні з того ні з сього, як то вже тут траплялося.

Решта неділі не принесла нічого надзвичайного, за винятком хіба обіду та вечері, які, хоча й не могли бути ще пишнішими, ніж завжди, але відзначалися більшою вишуканістю страв. (На обід подали заливне з курятини з раками та половинками вишень; морозиво було з тістечками в кошичках із цукрових волоконець, а окрім того — свіжі ананаси). Ввечері, випивши своє пиво, Ганс Касторп відчув себе ще більш утомленим та з обважнілими руками й ногами, його морозило ще більше, ніж у попередні дні, вже близько дев'ятої він побажав своєму братові доброї ночі, поквапно натяг пухову ковдру аж до підборіддя й заснув як убитий.

Уже наступний день, тобто перший понеділок тут, нагорі, приніс із собою нове відхилення від денного розпорядку: а саме одна з тих лекцій, які що два тижні доктор Кроковскі читав у їдальні всій дорослій і «неморібундній» публіці «Берґгофа», що зналася на німецькій мові. Як довідався Ганс Касторп від брата, йшлося про цикл пов'язаних між собою науково-популярних лекцій під загальною назвою «Любов як хвороботворна сила». Пізнавальна розвага відбувалася після другого сніданку, й неучасть у цьому заході не допускалася, чи принаймні, дуже несхвально сприймалася; тому нечуваним зухвальством вважався той факт, що Сеттембріні, який володів німецькою не гірше за будь-якого німця, не лише ніколи не відвідував лекцій, а ще й вдавався до негативних оцінок щодо них. Тоді як Ганс Касторп зразу погодився приєднатися не тільки із ввічливости, але й з неприхованої цікавости. Перед цим він утнув щось цілком недоречне: йому спало на думку самому добре прогулятися, що, як уже можна здогадатись, не могло не вплинути на нього позитивно.

— Значить так, — були його перші слова, коли Йоахим зайшов уранці в його кімнату. — Я бачу, що так далі не піде. З мене вже досить горизонтального життя; від цього кров засинає. З тобою це, звичайно, інша справа, ти пацієнт, тебе я ні до чого не схиляю. Але я хочу зразу після сніданку добряче прогулятися, якщо ти не заперечуєш, так, зо дві години поблукати. Покладу собі в кишеню щось на перекуску, й таким чином буду незалежним. Повернуся додому зовсім іншим, ось побачиш.

— Добре! — сказав Йоахим, оскільки зрозумів, що Ганс Касторп справді цього хоче. — Але раджу тобі: не перестарайся. Тут усе інакше, ніж удома. Й не спізнися на лекцію!

Насправді, окрім фізичних причин, були тут ще й інші, які спонукали Ганса Касторпа до його задуму. Йому здавалося, що його палаюче обличчя, поганий смак, який він ледь не постійно відчував у роті, та безпричинне прискорене серцебиття були викликані не стільки акліматизацією, скільки такими речами, як вовтузіння російського подружжя за стіною, розмови хворої й дурної пані Штер за столом, м'який кашель юнкера, який щодня чувся на коридорі, висловлювання пана Альбіна, розкута манера спілкування хворої молоді, вираз обличчя Йоахима, коли він дивився на Марусю, та інші подібні враження. Він гадав, що було б добре вийти зі сфери тяжіння «Берґгофа», перевести подих на вільному повітрі та добре порухатися, так щоб увечері, принаймні, знати від чого втомився. Тож після сніданку Ганс Касторп лишив Йоахима, який, виконуючи приписану прогулянкову розвагу, рушив до знайомої лавочки біля струмка, тоді як Ганс Касторп, розмахуючи ціпочком, попрямував своїм маршрутом дорогою униз.

Ранок видався прохолодний і хмарний — було десь пів на дев'яту. Ганс Касторп, як і збирався, на всі груди вдихав чисте ранкове повітря, таке свіже й легке, що вдихалося безперешкодно та не мало ані присмаку вологи, ані ваги, ані спогадів... Він перейшов через місток та колію вузькоколійки й вийшов на нерівномірно забудовану вулицю, звернув з неї й рушив польовою стежкою, короткий відтинок якої пролягав по рівному, а далі вона різко підіймалася правим схилом. Підйом радував Ганса Касторпа, його груди розширилися, ціпочком він поправив капелюха, відкривши чоло, й коли на певній висоті обернувся, то помітив у далечині плесо озера, повз яке він проїздив дорогою сюди, й узявся співати.

Він співав, що знав, усілякі популярні сентиментальні мелодії, які можна знайти у студентських застільних або спортивних пісенниках, серед інших одна пісня, в якій були такі рядки:

Спершу він лише мугикав чи тихо наспівував, та згодом завів голосно, на все горло. Баритон був слабенький, але сьогодні здався йому гарним, і спів усе більше його захоплював. Оскільки він почав зависоко, то мусив перейти на фальцет, але навіть це йому подобалося. Коли пам'ять зраджувала, він підставляв у мелодію перші-ліпші звуки та слова, позбавлені сенсу, які він посилав у повітря видовженими, за прикладом професійних співаків, губами та з розкішним, вібруючим «р», зрештою перейшов до того, що вигадував собі як слова, так і мелодію, супроводжуючи власне виконання характерними для опери помахами рук. Оскільки співати й водночас підійматися вгору досить виснажливо, то невдовзі він засапався і чимраз частіше хапав повітря. Але через ідеалізм і заради краси співу він намагався перебороти себе і, час від часу зойкаючи, тяг до кінця, аж поки йому зовсім перехопило подих і, ледь не осліпнувши, з мерехтінням перед очима та з пришвидшеним пульсом він сів під товстою сосною — після такого натхненного настрою його охопив стан суцільного виснаження, своєрідного похмілля, що межувало з відчаєм.

Коли він, трохи стямившись, рушив далі, його підборіддя сильно тремтіло, тож у свої молоді літа він так само хитав головою, як то свого часу старий Лоренц Касторп. Завдяки цьому Ганс Касторп із теплотою згадав свого померлого діда, й, не знаходячи в цьому нічого поганого, намагався потамувати дрож, опершись підборіддям на комірець — тим самим почесним способом його діда, що справляло на хлопчика особливе враження. Він піднявся ще вище звивистою стежкою. Його манило теленькання коров'ячих дзвіночків, урешті він знайшов і череду; корови паслися поблизу дерев'яної хатинки, дах якої був укріплений камінням. Йому назустріч вийшло двоє бороданів із сокирами на плечах, підійшовши ближче, вони стали прощатися. «Ну, прощавай і спасибі тобі!» — сказав один другому низьким, гортанним голосом, переклав сокиру з плеча на плече і, не розбираючи дороги, почав спускатися поміж смереками в долину. Та фраза «Ну, прощавай і спасибі тобі!» прозвучала серед тиші так дивно, що приголомшений підйомом та співами Ганс Касторп сприйняв її ніби вві сні. Він тихо повторив її, намагаючись імітувати гортанний та врочисто-незграбний діалект горян, і піднявся трохи вище від дерев'яної хатинки, бо хотів дійти до тієї межі, де ще росте ліс, але, поглянувши на годинника, був змушений відмовитись од цієї ідеї.

Він звернув ліворуч, на стежку, що спершу йшла рівно, а потім спускалася вниз, до містечка. Тепер він опинився серед високого глицевого лісу, й навіть знову почав потихеньку наспівувати, щоправда обережно, адже його коліна при спуску тремтіли ще дужче. Та вийшовши з-за дерев, Ганс Касторп був уражений розкішним видовищем, що розкрилося перед його очима — попереду був інтимний, замкнений у собі краєвид, сповнений миру та величі.

З правого схилу плескатим кам'яним річищем збігав гірський струмок, який пінисто розливався на терасоподібних скелях і потім спокійно тік долиною, де через нього перекинули мальовничий місток. Земля була блакитна від дзвіночків якоїсь кущеподібної рослини, що заполонила все навкруги. Стрункі смереки, величезні й рівновисокі, росли поодинці та групами як в ізворі, так і на схилах, одна з них нахилилася понад струмком, з оголеним плетивом коріння, скривлено й химерно нависаючи в центрі цієї картини. Над оцим гарним та закинутим місцем панувала усамітненість із шелестом верховіть. За струмком Ганс Касторп помітив лавочку.

Він перейшов місток і сів, аби насолодитися видовищем спадаючої води та невгамовної піни, аби прислухатися до ідилічного, однотонного та все ж мінливого шуму; адже шумовиння води Ганс Касторп любив так само, як музику, ба, можливо, навіть більше. Та тільки-но він вмостився, зненацька з носа хлинула кров, аж він не встиг уникнути заплямування костюма. Кровотеча була сильна й тривала, добрих півгодини, він був змушений бігати від лавки до струмка й назад, аби промити носову хустинку, прочистити носа й знову випростатися на лавці, приклавши вологу хустинку до носа. Так він лежав, аж поки кров нарешті зупинилася — лежав тихо, заклавши руки за голову, підтягши коліна, заплющивши очі, з шумовинням у вухах, відчуваючи дивне заспокоєння після такого бурхливого кровопускання, перебуваючи в стані пригальмованої життєвої активности; адже коли він робив видих, то не відчував жодної потреби вдихнути нового повітря, він залишався нерухомим, даючи серцю зробити кілька ударів, аж поки мляво та із запізненням робив легкий вдих.

Нараз він відчув себе в тому минулому стані, прообразом якого став сон за свіжими враженнями, сон, який він бачив кілька ночей тому... Та зараз у лісі він так сильно й безостанку, заледве не скасовуючи простір та час, перенісся в те «місце» і той «час», що можна було сказати, ніби тут, нагорі, біля струмка лежить на лавці бездиханне тіло, а сам Ганс Касторп перебуває далеко в минулому часі та оточенні, в ситуації, яка, за всієї своєї простоти, мала в собі щось хвилююче й ризиковане.

Йому минало десь тринадцятий, він ходив до четвертого чи п'ятого класу, хлопчик у коротких штанцях, він стояв на шкільному подвір'ї, розмовляючи з іншим хлопчиком приблизно такого самого віку, — то була розмова, яку Ганс Касторп досить свавільно спровокував, і це його надзвичайно радувало, незважаючи на те, що розмова могла бути лише короткою — через її конкретний, чітко визначений предмет. Була перерва перед останнім уроком, для класу Касторпа — між історією та малюванням. На подвір'ї, вимощеному червоною цеглою та обнесеному муром з двома воротами, парами та вервечками ходили учні, деякі стояли групками, спиралися, напівсидячи на гладенький цоколь будинку школи. Панував рейвах. Учитель у м'якому фетровому капелюсі наглядав за поведінкою, покусюючи булочку з шинкою.

Прізвище хлопчика, з яким розмовляв Ганс Касторп, було Гіппе, ім'я його писалося «Прибислав». Особливістю було те, що літера «р» в цьому імені вимовлялася як «ш», тобто треба було казати: «Пшибислав», і це дивнувате ім'я непогано пасувало до його зовнішности, що була не такою-то й пересічною, явно мала в собі щось чужинецьке. Гіппе — син історика й професора гімназії, як наслідок — круглий відмінник і вже старший на один клас від Ганса Касторпа, хоча й був майже того самого віку, походив з Мекленбурга й, очевидно, його особа була продуктом давнього змішання рас, домішуванням до германської — крови вендсько-слов'янської, або й навпаки. Він був білявий — на його круглій голівці волосся було коротко підстрижене. Проте його очі, сіро-блакитні чи блакитно-сірі — то був якийсь невизначений та багатозначний колір, наче барва далеких гір — виявляли своєрідний вузький чи, якщо добре придивитися, скосий розріз, і зразу під ними виступали широкі вилиці — форма обличчя, яка здавалася не потворною, а навпаки — досить привабливою, хоча вона і призвела до того, що його товариші дали йому кличку «киргиз». До речі, Гіппе носив уже довгі штани, а до них — синю куртку, яка застібалася до верху й мала ззаду хлястик, на її комірі, як правило, біліло трохи лупи.

Річ була в тому, що Ганс Касторп уже давно придивлявся до цього Пшибислава — вибрав його з усієї відомої та невідомої йому веремії шкільного двору, цікавився ним, стежив за ним очима, чи можна сказати — захоплювався ним? У кожному разі дивився на нього як на щось особливе та вже дорогою до школи радів, що зможе спостерігати за ним при спілкуванні зі своїми однокласниками, бачитиме, як той говорить і сміється, відрізнятиме здалеку його приємно хрипкуватий, ніби трохи надламаний голос. Треба визнати, що до такої уваги, власне, не було достатньої причини, якщо не зважати на язичницьке ім'я й те, що він був відмінником (це ніяк не могло бути вирішальним) чи, врешті, киргизькі очі, які можна назвати причиною — очі, що часом під певним кутом могли, ніби розчиняючись, затемнитися до нічних сутінок, — усе ж Ганс Касторп не надто переймався душевним виправданням своїх почуттів чи, взагалі, тим, як їх слід було називати. Адже назвати це дружбою було неможливо, оскільки цього Гіппе він зовсім не знав. Та, по-перше, не існувало жодної потреби в іменуванні цих взаємин, адже ніхто й не думав про те, що колись ці взаємини можуть обговорюватися — для цього вони не пасували й не потребували такого. А, по-друге, назва означає якщо не критику, то, принаймні, визначення, тобто введення в коло відомого й звичного, тоді як Ганс Касторп був підсвідомо переконаний, що така внутрішня цінність має бути назавжди захищена від будь-якого роду визначень та узвичаєнь.

Та чи добре, чи погано обґрунтовані, ці, далекі від називання та вираження, відчуття мали в собі таку життєву силу, що Ганс Касторп уже майже цілий рік — десь із рік, адже початок тут важко було визначити — таємно виношував їх у собі, що, принаймні, свідчило про вірність та постійність його характеру, якщо врахувати, якою велетенською часовою масою в цьому віці є рік. На жаль, визначенню властивостей характеру постійно притаманний моральний присуд, у сенсі похвали чи то осуду, тоді як усі ці властивості мають дві сторони. «Вірність» Ганса Касторпа, яку, до речі, в подальшому йому не можна було поставити в заслугу, полягала, говорячи без оцінок, у його певній важкості на підйом, повільності та впертості характеру, загальній інертності, внаслідок чого тривалість почуттів та стійкість життєвих взаємин видавалися то достойнішими, що довше залишалися без змін. Він також був схильний вірити, що його душевний стан і настрій, у якому він перебуває, триватиме безконечно, саме тому цінував його й зовсім не був налаштований на зміни. Так у глибині душі він звик до своїх німих та віддалених узаємин з Пшибиславом Гіппе і, в принципі, сприймав це як постійне явище свого життя. Йому подобалися душевні поривання, що приносили з собою напругу: чи він стрінеться з ним сьогодні, пройде повз нього, можливо, погляне на нього, беззвучні, ніжні миттєвості насолоди, що йому дарувала його таємниця, ба, навіть розчарування, що належали до цього стану, найбільшим з яких було, коли Пшибислав був «відсутнім»: тоді шкільний двір убожів, день утрачав свої принади, але залишалася вперта надія.

Так тривало рік, аж поки все дійшло до несподіваного піку, потім, завдяки впертій вірності Ганса Касторпа, тривало ще рік, а відтак все ввірвалося — причому так, що він і не помітив ослаблення чи розриву пут, що прив'язували його до Пшибислава Гіппе, так само як не помітив, коли все почалося. До того ж Пшибислав, унаслідок переведення на інше місце його батька, залишив школу й місто, та Ганс Касторп на це вже майже не звернув уваги, він забув його ще раніше. Можна сказати, постать «киргиза» непомітно вийшла з туманів його життя, повільно набула все більшої чіткости та відчутности на дотик — аж до тієї миті найбільшої близькости та тілесности, тоді, на подвір'ї, що певний час перебувало у нього на передньому плані, але поступово все знову відійшло назад й без болісного прощання розтануло в тумані.

А саме та мить непевної та авантюрної ситуації, в якій перебував Ганс Касторп — розмова, справжня розмова з Пшибиславом Гіппе — відбулась ось яким чином. Останнім за розкладом був урок малювання, а Ганс Касторп згадав, що не взяв з дому олівця. Всім однокласникам олівці були потрібні; але в нього було декілька знайомих із інших класів, у яких він міг би позичити. Та, на його думку, найкраще він знав Пшибислава, був найближче до нього, адже так багато розмовляв з ним подумки, тож у радісному пориві він вирішив скористатися нагодою — він назвав це нагодою — й попросити в Пшибислава олівця. Ганс Касторп не звернув увагу на те, що його вчинок видавався досить дивним, бо, насправді, з Пшибиславом він не був знайомим, та, мабуть, це його не надто обходило, адже він не усвідомлював своєї химерної безтактности. І ось він справді став серед товчії шкільного двору перед Пшибиславом Гіппе й промовив:

— Вибач, ти не міг би позичити мені олівця?

Пшибислав поглянув на нього своїми киргизькими очима над широкими вилицями й заговорив своїм приємним хрипкуватим голосом без жодного здивування або ж не виказуючи жодного здивування.

— Авжеж, — сказав він. — Але після уроку маєш мені його обов'язково повернути. — І він витягнув олівця з кишені — то був сріблястий олівець з колечком, яке треба було просовувати вперед, щоб із металевого корпусу виростав червоний стрижень. Він показав, як функціонує той простий механізм, і при цьому їхні голови стулилися.

— Але гляди не поламай! — додав Пшибислав.

Що за думка? Так, буцімто Ганс Касторп збирався не повернути олівця чи недбало з ним поводитися.

Потім, посміхаючись, вони глянули один на одного, і, оскільки більше не було про що говорити, то спочатку повернулися один до одного впівоберта, а потім спиною й розійшлися.

Ото й усе. Але більшого задоволення, ніж під час того уроку малювання, Ганс Касторп не мав за все життя, адже він малював олівцем Пшибислава Гіппе, ще й мав перед собою завдання повернути його власникові, що було новим даром, який без жодного зусилля й сам по собі випливав з попередньої дії. Ганс Касторп навіть наважився трохи заточити олівця, і з червоних лискучих стружок, що випали з точилки, три-чотири він зберігав цілий рік у шухлядці своєї парти: якби хто їх і побачив, то ніколи б не здогадався, якими цінними вони були. До речі, повернення олівця пройшло у найпростіший спосіб, що цілком улаштовувало Ганса Касторпа, він усе одно знайшов у цьому щось особливе внаслідок свого притупленого та призвичаєного інтимного зв'язку з Гіппе.

— Ось, — сказав він, — дякую.

А Пшибислав не сказав нічого, він лише пробігом перевірив механізм і поклав олівця у портфель...

Після цього вони більше ніколи не розмовляли, але цей один раз, завдяки винахідливості Ганса Касторпа, таки відбувся...

Він протер очі, спантеличений таким глибоким зануренням у самого себе. «Здається, мені наснився сон! — подумав він. — Так, це був Пшибислав. Давно вже я про нього не згадував. Куди поділися ті стружки? Парта стоїть на горищі, в дядька Тінаппеля. Вони ще мають там бути, в глибині лівої нижньої шухляди. Я ніколи їх звідти не діставав. Навіть не спало на думку їх викинути... Ось таким був Пшибислав. Я ніколи б не подумав, що колись знову так ясно його побачу. Як дивовижно подібний він до неї — цієї, тут, нагорі! Саме тому вона мене зацікавила? Чи, може, навпаки — саме тому я цікавився ніші Дурниця! Суцільна дурниця! До речі, треба вже йти та ще якомога швидше». Але він усе-таки лежав далі, розмірковуючи й пригадуючи. Потім нарешті підвівся. «Ну, прощавай і спасибі тобі! — сказав він, і на очах у нього виступили сльози, хоча він посміхався. Хотів рушати, але знову різко сів з капелюхом та ціпочком у руках — він помітив, що ноги його не зовсім тримають. «Гопа! — сказав Ганс Касторп. — Здається, так не піде! А я ще повинен бути рівно об одинадцятій у їдальні. Тутешні прогулянки мають свої привабливі сторони, але, як здається, призводять і до труднощів. Так, так, але тут я не можу залишитися. Просто від лежання я трохи розімлів; під час руху стане краще». Й він ще раз спробував звестися на ноги, й оскільки добре зібрався з силами, йому це вдалось.

Але все-таки це було жалюгідне повернення додому, ще й після такого бадьорого маршу. Дорогою довелося часто перепочивати, він відчував, що його обличчя нараз блідло, на чолі виступав холодний піт, а хаотична поведінка серця перехоплювала подих. Він насилу спускався серпантином, а коли неподалік санаторію дістався до долини, то зовсім ясно усвідомив, що власними силами не подолає шлях до «Берґгофа», і оскільки поблизу не було видно ані трамвая, ані візника, то він попросив випадкового фурмана, що віз порожні ящики в напрямку до «Села», трохи його підвезти. Так він і їхав, спиною до спини з кучером, звісивши ноги з воза, привертаючи подивовані та співчутливі погляди перехожих, похитуючись та киваючи головою в напівсні та від гуцання, біля залізничного переїзду висів, розрахувався, навіть не глянувши — дав багато чи мало — й стрімголов кинувся доріжкою.

— Dépêchez-vous, monsieur! — сказав французький консьєрж. — La conférence de М. Krokowski vient de commencer^[11].

Ганс Касторп кинув капелюха та ціпок до гардероба й, увесь задиханий, поквапно й обережно просунувся крізь скляні двері їдальні, де санаторне товариство сиділо рядами на стільцях, тоді як з лівого, вужчого боку доктор Кроковскі у сурдуті стояв перед столом, на якому була карафка з водою, й говорив...

Психоаналіз

На щастя, поряд з дверима було крайнє вільне місце. Ганс Касторп підсів туди боком і зробив такий вигляд, ніби він сидить тут від самого початку. Публіка зі свіжими силами зосередила всю увагу на вуста доктора Кроковскі, а Ганса Касторпа й не помітила; й то було добре, адже вигляд у нього був кепський: обличчя бліде як полотно, а костюм заплямований кров'ю, так що він радше нагадував убивцю, що повернувся після останнього злочину. Коли він сідав, жінка попереду обернулася та обвела його поглядом своїх вузьких очей. Це була мадам Шоша, він констатував це з певною гіркотою. Що за чортівня! Немає ніде для неї спокою. Ганс Касторп сподівався спокійно посидіти й трохи відпочити, а тут вона просто під носом — випадок, якому за інших обставин, він, можливо, зрадів би, та бувши стомленим і засмиканим, він з цього нічого не мав.Лише нові випробування для серця, й протягом усієї лекції йому тепер спиратиме дихання. Такими самими очима, як у Пшибислава, поглянула вона на нього, поглянула на його обличчя та на заплямований костюм — до речі, досить безцеремонно й безтактно, що цілком пасує до манер жінки, яка грюкає дверима. Як нечемно вона поводиться! Зовсім не як жінки з домашнього оточення Ганса Касторпа — ті з рівною спиною обертали голови до сусіда за столом й говорили лише кутиками губів. Пані Шоша сиділа, зігнувшись і розслабившись, її спина зсутулилась, плечі виступали вперед, окрім того вона й голову нагнула, так що ззаду над вирізом її білої блузи випнувся шийний хребець. Пшибислав також тримав голову подібним чином; проте він був відмінником, що жив у пошані (хоча це зовсім не було причиною того, що Ганс Касторп саме в нього позичив олівця) — тоді як тут було цілком ясно, що вільна поза пані Шоша, її гримання дверима, безтактні погляди були пов'язані з її хворобою; так саме в цьому проявлялась ота нестриманість, оті не почесні, але майже безмежні переваги, використовуванням яких так уславився пан Альбін...

Поки Ганс Касторп дивився на зсутулену спину пані Шоша, його думки сплуталися, вони перестали бути думками й перетворились у напівмарення, в які ніби здалеку вливався повільний баритон доктора Кроковскі та його м'яке, тремтливе «р». Але тиша в залі, глибока увага, що тримала все навколо в своїй орбіті, вплинула на нього й буквально пробудила з напівсну. Він роззирнувся... Поряд з ним, схиливши голову до грудей, сидів лисуватий піаніст і слухав з розтуленим ротом та схрещеними руками. У вчительки, пані Енгельгарт, що сиділа трохи далі, були жадібні очі та сливово-червоні плями на щоках — наслідок спеки, що відбивався й на обличчях інших дам, на яких поглянув Ганс Касторп, навіть на пані Саломон там, поряд з паном Альбіном, так само й на жінці броваря пані Маґнус, що втрачала білок. На обличчі пані Штер, що сиділа трохи далі позаду, було написане таке неосвічене захоплення — просто жах, тоді як кольору слонової кістки пані Леві, напівзаплющивши очі та розкинувши на бильцях стільця свої плескаті руки, нагадувала б мерця, якби лише її груди не здіймалися й не опускались у чіткому ритмі, що ще більше нагадувало Гансові Касторпу жіночу воскову фігуру, яку він колись бачив у паноптикумі й яка мала в грудях привідний механізм. Багато гостей наставляли до вух долоні чи, принаймні, жестами натякали на це, тримаючи долоню на півдорозі до вуха, так мовби під час руху вони заклякли від уваги. Прокурор Паравант, засмаглий, очевидно, нівроку дужий чоловік, навіть тряс своє вухо вказівним пальцем, аби покращити чутність, а потім знову поринав у мовний потік доктора Кроковскі.

А що ж казав доктор Кроковскі? Яким був плин його думок? Ганс Касторп напружив увагу, аби розібратися, про що йдеться, але це вдалося йому не зразу, оскільки початок він прослухав, а, розмірковуючи про розслаблену спину пані Шоша, проґавив ще більше. Йшлося про силу... таку силу... одне слово, про силу любови, ось про що тут ішлося. Ясна річ! Тему було сформульовано в назві цілого циклу лекцій, про що ж міг доктор Кроковскі ще говорити, адже це була його сфера. Спершу видавалося трохи дивним слухати лекцію про кохання, тоді як зазвичай Ганс Касторп слухав лекції про такі речі, як передавальні механізми в суднобудуванні. Яким же чином можна взятися за висвітлення перед публікою предмета з такими невловимими та прихованими властивостями? Доктор Кроковскі висвітлював тему комбінованим чином, водночас поетичним та вченим стилем, безцеремонно по-науковому, що разом з тим звучало як поема; це трохи збивало з пантелику Ганса Касторпа, разом з тим саме ця особливість могла бути причиною того, що в дам так палали щоки, а чоловіки хапалися за вуха. Зокрема промовець постійно вживав слово «любов» щораз у дещо іншому значенні, тож ніколи не було ясно, про що мова: чи йдеться про платонічність, чи про пристрасну тілесність — це викликало легке відчуття морської хвороби. Ганс Касторп ще зроду не чув, аби це слово так часто вимовляли, як оце зараз; якщо подумати, то йому здавалося, що він сам ще ніколи не вимовляв його й не чув з вуст інших. Можливо, це було не так — у кожному разі, йому здавалося, що таке часте повторення не є доречним. Більше того, оті два двозначні склади з язичним та губним звуком, ще й лабіальним голосним між ними з часом стало йому осоружним, воно нагадувало щось таке, ніби як розведене молоко — щось синювато-біле, кашоподібне, особливо в порівнянні з тими соковитими висловлюваннями, які доктор Кроковскі таки досить уміло вставляв. Адже було очевидно, що можна говорити різкі речі, не провокуючи при цьому людей залишити залу, якщо почати так, як він. Доктор Кроковскі не задовольнявся лиш озвученням загальновідомих, але таки замовчуваних речей, про які говорив із потрясаючим тактом; він руйнував ілюзії, невблаганно розкривав суть подружнього життя, не залишав каменя на камені від сентиментальної віри в гідність сивини та в янгольську чистоту дитини. До речі, навіть під сурдут він носив м'який, накладний комірець та сандалі поверх сірих шкарпеток, що створювало враження принциповости та ідеалізму, хоча Ганс Касторп від того злегка оторопів. Перед собою на столі він мав книжки та окремі аркуші й використовував їх для ілюстрації своїх міркувань, різноманітні приклади та анекдоти з них, навіть неодноразово цитував вірші. Доктор Кроковскі вів мову про жахливі форми любови, дивацькі, сповнені страждання й лячні варіації її проявів і сили. Поряд з будь-якими природними потягами, казав він, любов є найбільш хисткою та вразливою, за своєю природою схильною до викривлення й невиліковних збочень, і в цьому немає нічого дивного, адже цей імпульс не є чимость простим, за своєю природою він складається з численних елементів, є таким цілим, до складу якого завжди долучаються різні викривлення. Оскільки ж, вів далі доктор Кроковскі, оскільки ж виправдано відхилявся висновок про те, що з викривлених складових частин має випливати викривленість цілого, то довелося частину леґітимности цілого, якщо вже не цілковиту леґітимність цілого, перенести на окремі викривлення. Цього вимагає логіка, й з цим він просить своїх слухачів погодитися. Душевний спротив та корективи, пристойні, впорядковуючі інстинкти, — він ледь не сказав «буржуазного характеру», — завдяки їхньому врівноважувальному та обмежувальному впливу викривлені складові частини зливаються в повноцінне й корисне ціле — процес, який спостерігається дедалі частіше й заслуговує на абсолютне схвалення, хоча його результат (як додав доктор Кроковскі з певною зверхністю) не стосується ні лікаря, ні мислителя. В інших випадках цей процес не вступає в дію, не бажає й не повинен уступати в дію, й хто може сказати, патетично запитував доктор Кроковскі, чи це не є шляхетнішим, духовно ціннішим випадком? Адже в такому разі до протидіючих сил: до любовного потягу та протилежним до нього імпульсам, серед яких насамперед слід назвати сором та огиду, додається надзвичайне напруження та пристрасть, що переступають межу буржуазно-міщанського й ведуть до глибин душі, боротьбі між ними перешкоджає оте замирення, убезпечення та ошляхетнення внутрішніх потягів, що веде до звичної гармонії, до любовного життя за приписом. Отож це боротьба між силами цнотливости та силами любови — адже йдеться саме про ці сили — й чим же вона завершується? Очевидно, що перемогою цнотливости. Страх, благочинність, огида перед непристойністю, тремтлива потреба чистоти, вони подавлюють любов, тримають її зв'язаною в темряві, в свідомості, а фізично якщо й задовольняють її безумні вимоги, то лише наполовину, але далеко не в усьому діапазоні та не на всю потужність. Проте ця перемога цнотливости є лише уявною, пірровою перемогою, адже поклик любови не дає себе зв'язати, не дає глумитися над собою, адже притлумлена любов не померла, вона живе, в темряві та в глибокій таємниці, вона таки прагне реалізувати себе, вона долає заборону цнотливости та з'являється знову, хоча й у зміненій та невпізнаваній подобі... І якими ж мають бути прояви та маски, під котрими знову з'являється недопущена та притлумлена любов? Так запитав доктор Кроковскі й сягнув поглядом по рядах, ніби всерйоз чекав відповіли від своїх слухачів. Так, після того, як він тут уже дещо розповів, то сам має сказати й про це. Ніхто крім нього не знав відповіли, але він точно знав, і те, що він знав, було видно з його вигляду. Здавалося, доктор зі своїми палахкими очима, восковою блідістю обличчя та чорною борідкою, надодачу ще й у чернечих сандаліях із сірими вовняними шкарпетками, сам був утіленою боротьбою між цнотливістю та пристрастю, про яку говорив. Принаймні, таке складалося враження в Ганса Касторпа, коли він разом з іншими напружено чекав відповіли на запитання, в якій подобі повертається недопущена любов. Жінки затамували подих. Прокурор Паравант укотре смикнув себе за вухо, аби у вирішальний момент воно було нашорошеним та здатним до сприйняття. Й тут доктор Кроковскі сказав: «У вигляді хвороби! Симптом хвороби є прихованою любовною дією, а будь-яка хвороба — перетвореною любов'ю».

Отак, тепер це стало відомо, хоча не всі змогли цього достойно оцінити. Залою пройшла хвиля зітхання, і прокурор Паравант виразно й схвально кивнув, а доктор Кроковскі вів далі, розвиваючи свою тезу. Ганс Касторп схилив голову, аби обдумати те, що почув, і перевірити на собі, чи все він зрозумів. Та бувши не надто тренованим у такого роду розмірковуваннях, до того ж і духовно ослабленим унаслідок невдалої прогулянки, він міг легко відволіктися й справді тут-таки відволікся, поглянувши на спину перед ним та належну до неї руку, що піднялася й вигнулась назад, аби підперти знизу заплетену косу просто перед очима Ганса Касторпа.

Бачити оту руку так близько було йому якось незручно — він мав дивитися на неї, хотів він того чи ні, вивчав її в усіх притаманних їй вадах та людських рисах, ніби під лупою. Ні, вона не мала зовсім нічого аристократичного, ця трохи куценька рука школярки з негарними, коротко зрізаними нігтями — не було навіть певности, чи долоня справді була ззовні чиста, і шкіра поряд з нігтями була понадкушувана, тут не було жодного сумніву. Ганс Касторп скривився, але очей з руки мадам Шоша не зводив, у пам'яті виринули слова доктора Кроковскі щодо суспільних перепон, які стоять перед любов'ю... Рука від зап'ястя була гарнішою, ця плавно закинута за голову рука, ледь прикрита одягом, адже матерія рукавів була тонша, ніж матерія блузи — щонайлегший газ, завдяки якому рука просвічувалась мов у легкому тумані й, можливо, зовсім без тканини не була б такою привабливою. Рука була водночас ніжною та повною, а також, ніби прохолодною. Очевидно, тут не йшлося про жодні буржуазні перепони.

Уп'явшись поглядом на руку пані Шоша, Ганс Касторп замріявсь. І як ото жінки вдягаються! Вони показують то ту, то ту частину своєї шиї та грудей, укривають свої руки прозорим газом... Так роблять вони в усьому світі, аби збудити наш пристрасний потяг. Боже, яке воно гарне, життя! Гарне, якраз завдяки таким само собою зрозумілим речам, що жінки заманливо вдягаються — адже, само собою, це було загальноприйнятим та загальновизнаним, тож про такі речі ніхто й не думав та піддавався на це несвідомо, не помічаючи. Але на такі речі треба звертати увагу, вважав Ганс Касторп, аби по-справжному радіти життю, аби усвідомити, яке воно щасливе і, в принципі, ледь не казковий механізм. Зрозуміло, тут була певна мета, для якої жінки так казково й так привабливо вдягаються, не зраджуючи при цьому пристойности, йдеться про наступне покоління, про продовження людського роду, звичайно. Але що, коли жінка зсередини хвора, й зовсім не здатна до материнства — що тоді? Чи є сенс у тому, що вона газовими рукавами збуджує цікавість чоловіків до свого тіла — свого хворого зсередини тіла? Це, очевидно, не мало жодного сенсу і мало би вважатися недоречним та бути забороненим. Адже в тому, що чоловік цікавиться хворою жінкою, не був задіяний жоден розум, так само..., так само, як свого часу Ганс Касторп проявляв тихий інтерес до Пшибислава Гіппе. Недолуге порівняння, спогад, що викликає певну незручність. Але він виник мимоволі, без спонуки. До речі, його мрійливі розмірковування саме на цьому місці ввірвалися, в першу чергу через те, що увагу Ганс Касторп знову скерував на доктора Кроковскі, який підвищив голос. І справді, доктор стояв за своїм столиком, розпростерши руки й схиливши набік голову, і, незважаючи на свій сурдут, чимось нагадував Ісуса на хресті!

З'ясувалося, доктор Кроковскі в кінці своєї доповіли широко пропагував метод розчленовування душі й розпростертими обіймами закликав усіх приходити до нього на прийом. Приходьте до мене, сказав він іншим тоном, усі, хто відчуває тягар чи перевантаженість! І він ні на мить не сумнівався, що всі без винятку відчувають тягар і перевантаженість. Доктор говорив про приховані страждання, про сором та смуток, про рятівну дію психоаналізу; вихваляв просвічення підсвідомого, вчив про перетворення хвороби на свідомо створений афект, закликав до довіри, обіцяв одужання. Потім він опустив руки, випростав голову, зібрав папери, якими послуговувався під час лекції, потім, точнісінько як учитель, лівою рукою прихилив стос паперу до плеча й вийшов з піднятою головою через галерею.

Усі підвелися, засовали стільцями й повільно скеровували свій рух до того самого виходу, через який покинув залу доктор. Здавалося, всі концентричними колами сунуть зусібіч за ним, вагаючись, і таки безвільно та в заціпенілій одностайності, як зграя за щуроловом. Ганс Касторп стояв у людському потоці, вчепившись у спинку стільця. Я тут лише гість, думав він; я здоровий і, слава Богу, про мене тут зовсім не йдеться, й наступну лекцію я взагалі вже не застану. Він дивився, як поковзом вийшла пані Шоша з піднятою головою. Чи вона також дасть себе розчленувати? Так подумав він, і його серце знову почало тьохкати... При цьому він не помітив, що поміж стільцями наближається Йоахим, а коли той звернувсь до нього, Ганс Касторп нервово здригнувся.

— Ну, ти з'явився в останній момент, — сказав Йоахим. — Ти далеко зайшов? Ну, як гулялося?

— О, дуже славно, — відповів Ганс Касторп. — Так, я досить далеко зайшов. Але, щиро кажучи, мені від цього не стало легше, як я сподівався. Я піддався на спокусу і взагалі допустився помилки. Тимчасово відмовляюся від таких прогулянок.

Йоахим не питав, чи сподобалася йому лекція, а Ганс Касторп з цього приводу не висловлювавсь. Ніби за мовчазної згоди вони не згадували про лекцію жодним словом і в наступні дні.

Сумніви та думи

У вівторок наш герой був уже тут, нагорі, цілий тиждень, тож, повернувшись із уранішньої прогулянки, знайшов у кімнаті рахунок, свій перший рахунок за тиждень, акуратно виписаний комерційний документ, укладений у зеленкуватий конверт із мальовничою шапкою (там зверху був малюнок будівлі санаторію «Берґгоф»), а ліворуч він був прикрашений витягами з проспекту, набраними вузьким стовпчиком, серед яких згадувалося набране в розбивку «лікування психічних недугів за сучасними принципами». Каліграфічно виписаний рахунок становив рівно 180 франків, а саме: на харчування з медичним обслуговуванням припадало 12, за кімнату 8 франків на день, окрім того 20 франків складала стаття «вступний внесок», а 10 франків — дезінфекція кімнати, тоді як менші суми — за білизну, пиво та вино, спожите першого вечора, закруглювали загальну суму.

Перевіривши разом з Йоахимом рахунок, Ганс Касторп не виявив жодних неточностей.

— Так, медичним обслуговуванням я не користуюся, — сказав він, — але це мій клопіт; воно входить у ціну пансіону, і я не можу вимагати, щоб цю статтю вилучили з рахунку, та й з якої речі? З дезінфекцією вони трохи загилили, адже вони ніяк не могли розтратити Н2СО аж на десять франків, аби викурити американку. Але загалом я маю сказати, що це не так-то й дорого, якщо взяти до уваги все те, що тут пропонується. — Тож після другого сніданку брати пішли до «адміністрації», щоб розрахуватися.

«Адміністрація» містилася на першому поверсі: якщо вийти через вестибюль, пройти повз гардероб, кухню та службові приміщення, то неможливо було пропустити ті двері, на яких до того ж красувалася порцелянова табличка. Ганс Касторп з цікавістю оглянув комерційний центр санаторію. Це була справжня маленька контора: тут працювали друкарка та троє службовців чоловічої статі, які сиділи зігнувшись над бюрками для письма, тоді як у прилеглому приміщенні поважного вигляду пан, що був директором чи шефом, працював за окремим циліндричним бюрком і кидав на клієнтів лише холодний, вивчаючий погляд з-під скельця свого монокля. Поки їх обслуговували за стійкою, розмінювали гроші, приймали платню, видавали квитанції, брати стояли з серйозно-стриманим, мовчазним, ба навіть запопадливим виглядом, як молоді німці, яким від батьків передалася повага до всіляких адміністративних кабінетів, будь-якого закладу, де писалися папери; проте на вулиці, дорогою до їдальні та й потім протягом дня вони охоче розбазікували про організацію санаторію «Берґгоф», при цьому Йоахим, як бувалий пацієнт і знавець, відповідав на запитання свого брата.

Надвірний радник Беренс не був власником санаторію — хоча таке враження справді могло скластися. Над ним та поряд з ним стояли невидимі сили: наглядова рада, акціонерне товариство, належати до якого було зовсім непогано, оскільки всі вони, як запевняв Йоахим, незважаючи на високі лікарські зарплати та щонайліберальніші принципи господарювання щорічно ділили між собою солідні дивіденди. Отже надвірний радник не був самостійною людиною, а всього лиш агентом, функціонером, наближеним до вищих сфер, хоча й найпершим та найвищим, він був душею всього, його вплив на загальну організацію був вирішальним, фактично, Беренс очолив інтендантуру, окрім того, як лікар, що деригував усіма діями, був на висоті і в справах комерційних. Вихідець із північно-західної Німеччини, він опинився тут багато років тому всупереч власним намірам та життєвим планам: поїхав за своєю дружиною, останки якої вже давно спочивають на мальовничому цвинтарі у «Селі», там, угорі, на правому схилі, досить далеко від того місця, де відкривалася долина. Його дружина була дуже гарна, хоча й хвороблива з вигляду, із запалими очима, принаймні, судячи з фотографій, виставлених по всій службовій квартирі надвірного радника, а також судячи з олійних портретів його власного любительського пензля, які висіли на стінах. Після того, як вона подарувала йому двох дітей — доньку та сина — її легке, охоплене жаром тіло завезли аж до цих висот, і за лічені місяці виснаження та сухоти довели її до кінця. Кажуть, Беренс, який молився на неї, зазнав такого удару, що на якийсь час забув про всіх і став трохи дивним, на вулиці привертав увагу своїм сміхом, жестикулюванням та розмовами з самим собою. Опісля він уже не повернувся до свого попереднього життєвого кола, а залишився тут, на цьому місці: очевидно, й тому, що не міг покинути її могилу; та вирішальною, мабуть, була менш сентиментальна причина, а саме, що він сам трохи занепав, й за власними науковими критеріями вирішив, що просто тут його місце. Так і прижився тут на посаді лікаря, що має наглядати за такими самими товаришами по нещастю, бувши не ізольованими від хвороби, поборюючи її не в ситуації особистої недоторканости, а носячи ту хворобу в собі як знак — особливий, але далеко не унікальний випадок, що мав як переваги, так і слабину. Безперечно, треба вітати почуття товариськости між лікарем та пацієнтом, можна погодитися зі словами, що тільки стражденний може бути поводирем та рятівником інших стражденних. Та чи можлива справжня духовна влада над силою, до рабів якої він належить? Чи може звільнити тебе той, що сам дав себе підкорити? З погляду простих почуттів хворий лікар залишається парадоксом, проблематичним явищем. І, може, його знання про хворобу, внаслідок власного досвіду, не так збагатиться та знайде моральну опору, як затуманиться й призведе до розгублености. Він не дивиться на хворобу, як на свого відвертого ворога, він сам захоплений нею, не може однозначно взяти одну сторону; й тут з усією обережністю варто запитати, чи може особа, приналежна до світу хвороби, бути зацікавленою в одужанні чи, навіть, догляді за іншими такою ж мірою, як людина здорова...

Деякі з цих сумнівів та міркувань Ганс Касторп по-своєму висловив, коли вони з Йоахимом розбалакували про «Берґгоф» та керівника його медичної частини, Йоахим на це заперечив: не відомо, чи надвірний радник Беренс ще досі сам є пацієнтом — очевидно, він уже давно видужав. Практикувати тут він почав дуже давно — якийсь час займався цим самостійно й швидко здобув собі ім'я досвідченого пневмотома та аскультатора з дуже тонким слухом. Потім «Берґгоф» перехопив його собі й до цього закладу за добрий десяток років він дуже міцно приріс. Отам, ззаду, на кінці північно-західного флігеля знаходиться його квартира (доктор Кроковскі мешкає неподалік), а одна пані похилого віку, старша сестра, про яку Сеттембріні так зневажливо говорив і яку Ганс Касторп бачив лише мимохідь, вела домашнє господарство вдівця. Окрім того, надвірний радник мешкав сам, оскільки його син студіював по німецьких університетах, а донька вже була одружена з адвокатом із французької частини Швейцарії. Молодий Беренс іноді приїздив у відпустку в гості, що за час перебування тут Йоахима вже раз було, й він розповів, що дами санаторію були дуже тим зворушені, температура в них зростала, ревнощі призводили в павільйонах для лежання до сутичок та сварок, а до доктора Кроковскі був надзвичайний наплив у особливі години прийому...

Асистентові було виділено кабінет для приватних прийомів, окрім того, велике приміщення для медичних оглядів, лабораторію, операційну та кабінет рентгенівського опромінювання у добре освітленому підвальному поверсі санаторію. Йдеться про підвальний поверх, оскільки кам'яні сходи, що вели туди з першого поверху, створювали враження, ніби спускаєшся в підвал — та це була всього лише ілюзія. Адже перший поверх був дуже високим, та ще й будівлю санаторію було споруджено на схилі, й ці так звані «підвальні» приміщення виходили вікнами на сад та долину: тож сходи втрачали свій сенс і призначення. Адже створювалося враження, ніби спускаєшся нижче рівня землі, проте внизу виявлялося, що й досі перебуваєш на поверхні, хіба що на кілька футів нижче — кумедне враження для Ганса Касторпа, що якось пообіді супроводжував у ту «сферу» свого брата, який хотів зважитися у кабінеті масажиста. Там панувала чистота й яскраве освітлення, як в операційній, усе було біле, ще й поблискували фарбовані білим лаком двері, зокрема і ті, що вели у почекальню доктора Кроковскі, на яких канцелярською кнопкою була причеплена його візитівка, до цих дверей вели нагору ще дві сходинки, отже розташоване там приміщення ставало ніби окремим покоєм. Ці двері знаходилися праворуч від сходів у кінці коридору, й Ганс Касторп позирав на них, чекаючи Йоахима й походжаючи туди-сюди коридором. Він побачив, як звідти хтось вийшов — дама, що недавно приїхала, й імення якої він ще не знав: маленька, тендітна з кучериками на чолі та золотими сережками. Вона зігнулася, підіймаючись сходами, й підібрала поділ, тоді як другою рукою з обручкою притулила до рота маленьку хустинку, й у такій згорбленій позі дивилася своїми великими, бляклими, розгубленими очима кудись у порожнечу. Вона поквапно задріботіла до сходів, що вели нагору, голосно шарудячи нижньою спідницею, нараз вона зупинилася, ніби щось пригадала, потім знову задріботіла і зникла на сходовій клітці, так само згорблена, й не відриваючи від рота хустинку.

Коли Кроковскі відчиняв двері, випускаючи її зі своєї почекальні, там виявилося набагато темніше, аніж у білому коридорі: клінічна ясність внутрішніх приміщень, очевидно, не досягала аж туди; в аналітичному кабінеті доктора Кроковскі, як устиг розгледіти Ганс Касторп, було затінене світло та панували сутінки.

Розмови за столом

Під час столування в строкато розмальованій їдальні Ганса Касторпа підстерігала певна незручність, оскільки після тієї прогулянки, затіяної з власної ініціативи, до нього повернулося успадковане від діда тремтіння голови — і воно регулярно поверталося саме за столом, цього неможливо було позбутися й важко приховати. Окрім шляхетного підпирання підборіддя рукою він удавався й до інших засобів, аби замаскувати цю ваду — наприклад, намагався постійно тримати голову в русі, підтримуючи «конверсацію» праворуч та ліворуч, або ж він спирався лівим передпліччям об стіл, аби залишатися в одній позі, вряди-годи навіть ставив на стіл лікті й підпирав голову рукою, хоча сам вважав це неввічливим — така поведінка не викликала осуду в розкутому товаристві хворих. Усе це було обтяжливим, і бракувало останньої краплі, щоб столування перетворилося для Ганса Касторпа на суцільну муку, хоча він так цінував ці моменти через своєрідну видовищність та напругу, яку вони з собою несли.

Було очевидним — і Ганс Касторп також це знав — що той незручний стан, який виникав у нього, був не лише фізичного походження, його не можна було списати лише на тутешнє повітря та виснажливу акліматизацію, цей стан свідчив про внутрішнє збудження й був безпосередньо пов'язаним з тією видовищністю та напругою.

Мадам Шоша майже завжди з'являлася до столу із запізненням, і поки вона не прийшла, Ганс Касторп нервозно совав ногами під столом, чекаючи на хряпання скляних дверей, яким завжди супроводжувалася її поява, він знав, що при цьому здригнеться, а його обличчя кине в холод — це також відбувалося регулярно. Спочатку Ганс Касторп щораз насуплено озиравсь, аби провести гнівним поглядом за незграбою, що постійно запізнюється, до її місця за «хорошим» російським столом, супроводжуючи це міцним слівцем крізь зуби, що мало свідчити про його обурення та осуд. Тепер він це облишив, просто нижче схиляв голову над тарілкою, при цьому прикушуючи губу або ж зумисне й штучно повертав голову в інший бік; адже гнів у ньому вже не підіймався, і він, здається, вже не міг вільно висловити обурення, відчуваючи нібито свою провину та свою відповідальність за це перед іншими — одне слово, соромився за неї перед людьми — що було цілком зайвим, оскільки ніхто в їдальні не переймався ані вадою пані Шоша, ані почуттям сорому Ганса Касторпа, за винятком хіба що вчительки, панни Енґельгарт, що сиділа праворуч від нього.

Жалюгідна особа збагнула, що через чутливість Ганса Касторпа до грюкання дверей у її молодого сусіда виникли певні взаємини з росіянкою, крім того, важливим був не характер цих взаємин, якщо тільки вони взагалі існували, а, врешті, її удавана, — а через брак акторських здібностей ця удаваність була дуже непереконливою, — байдужість, що означала не ослаблення, а посилення — вищу фазу взаємин. Без претензій та сподівань щодо власної особи, панна Енгельгарт постійно заводила самовіддані й захоплені розмови про пані Шоша — при цьому дивним було те, що Ганс Касторп якщо й не зразу, то з часом збагнув сенс її сердечної уваги, в нього це навіть викликало відразу, хоча він з не меншою охотою піддавався на вплив та давав задурити собі голову.

— Шарах! — казала стара діва. — Ось і вона. Не треба навіть обертатись, щоб пересвідчитися, хто це зайшов. Звичайно, вона йде — і як чарівно йде — скрадається зовсім як киця до мисочки з молочком! Шкода, що ми не помінялися місцями, ви могли б тоді все невимушено й зручно розглядати, як я тепер. Я розумію, що ви не хочете постійно на неї обертатися — вона ще бозна-що може собі уявити, якщо помітить... Зараз каже добридень до своїх за столом... Ви маєте хоч раз на це подивитися, це така насолода — спостерігати за нею. Коли вона так посміхається й говорить як зараз, у неї з'являється ямочка на щоці, але не завжди, лише коли їй заманеться. Так, це не жінка, а янголятко, розбещене створіннячко, через те вона така недбала. Таких людей слід любити, хочеш чи ні, адже якщо вони кого й дратують своєю недбалістю, то подратування є лише додатковим подразником, аби сподобатися, це така приємність, сердитися і все-таки любити...

Так через плече вчителька нашіптувала, аби не чули інші, тоді як палахкий рум'янець на її стародівочих щоках нагадував про надмірну температуру тіла, і ця благодушна балаканина проймала бідолашного Ганса Касторпа до глибини душі. Певна несамостійність Ганса Касторпа призвела до потреби одержувати від третьої сторони підтвердження, що мадам Шоша є чарівною жінкою, окрім того йому хотілось, аби його ззовні підштовхували до сприйняття тих відчуттів, яким глузд і свідомість чинили постійний опір.

До речі, щодо взаємин, то ці розмови виявилися не надто плідними, адже хоч би як панна Енґельгарт намагалася, вона не знала жодних особливих подробиць про пані Шоша, не більше, ніж будь-хто в санаторії; вона не знала її, не могла навіть похвалитися знайомством з нею, єдиною її перевагою перед Гансом Касторпом було те, що вона походила з Кенігсберга — тобто не так-то далеко від російського кордону — та знала кілька ламаних фраз російською — не надто велика заслуга, в якій Ганс Касторп був готовий бачити ніби віддалений особистий зв'язок з пані Шоша.

— Вона не носить колечка, — сказав він, — тобто обручки, як я бачу, вона не має. Як же це воно? Ви ж казали, що вона одружена, чи як?

Учителька почувалася незручно, так наче її впіймали на гарячому й вона має виправдовуватися, бо була ніби відповідальною за пані Шоша перед Гансом Касторпом.

— Ви не повинні брати це надто вже серйозно до уваги, — сказала вона. — Безперечно, одружена. Тут немає жодного сумніву. Вона називає себе мадам не лише заради престижу, як то роблять іноземні панни, коли вони вже дещо перезрілі. А тут усі ми знаємо, що вона справді має чоловіка десь у Росії, про це знає все містечко. Її дівоче прізвище було інше — російське, а не французьке, якось на -анова чи то -укова, я знала його, та забула; якщо хочете, можу поцікавитися, тут, напевне, знайдеться чимало таких, що знають це прізвище. Обручка? Ні, вона її не носить, це мені також уже впало в око. Хто його зна, може, це не прикрашає її, може, в неї рука від обручки здається широкою. Чи, може, вона вважає, що то надто по-міщанському — носити обручку, таке от гладеньке кільце... до нього хіба що зв'язка ключів пасує... Ні, вона надто широка натура... Я знаю, всі російські жінки відзначаються якоюсь свободою, широтою. Окрім того, обручка — то ніби як відмова, розчарування; все-таки, як мені здається, обручка є символом закріпачення, жінці вона надає подоби черниці, просто робить з неї таку квіточку, що й торкати не можна. Я б зовсім не дивувалася, якби саме такими були міркування пані Шоша... Така чудова жінка, в розквіті сил... Напевне, не має жодної причини, ані бажання демонструвати кожному панові, якому подає руку, свій подружній зв'язок...

Боже мій, яких зусиль докладала ця вчителька! Ганс Касторп нажахано подивився на неї, але вона ухилилася від його погляду зі своєрідною дикою соромливістю. Потім вона мовчала якусь мить, аби перепочити. Ганс Касторп їв, приховуючи тремтіння голови. Врешті промовив:

— А чоловік? Він зовсім не дбає про неї? Здається, тут, нагорі, він ніколи її не відвідував? А хто він, власне, такий?

— Службовець. Російський чиновник у одній дуже віддаленій губернії, в Дагестані, знаєте, це за Кавказом, його туди відкомандирували. Маю вам сказати, його тут ще справді ніхто ніколи не бачив. А вона знову вже третій місяць.

— Тобто вона тут не вперше?

— Атож, це вже втретє. А в інший час вона буває ще деінде, у подібних місцях. Якраз навпаки, іноді вона відвідує його, не часто, раз на рік і не надовго. Вони, можна сказати, живуть порізно, і вона часом його навідує.

— Ну так, через те, що вона хвора...

— Звичайно, вона хвора. Але не на стільки. Ні, не аж так хвора, що мусить постійно жити по санаторіях, окремо від чоловіка. Тут мають бути інші, додаткові причини. Загалом усі тут вважають, що є й інші причини. Може, їй не подобається в Дагестані за Кавказьким хребтом, у такій дикій, віддаленій місцевості, зрештою, в цьому не було б нічого дивного. Та, принаймні, трохи це має бути пов'язано й з чоловіком, коли їй так не хочеться бути з ним разом. У чоловіка французьке прізвище, але все одно він лише російський службовець, а це люди дуже круті, можете вірити мені на слово. Одного разу я бачилася з таким, у того були такі чорні, мов з чавуну, бакенбарди та от таке червоне обличчя... Вони геть скорумповані, а ще всі тягнуться до «водки», тобто до горілки, знаєте... Заради пристойности беруть собі якийсь дріб'язок на закусь, кілька маринованих грибочків чи шматочок осетрини й потім п'ють — просто не знаючи міри. Це вони називають «закускою»...

— Ви все на нього звалюєте, — сказав Ганс Касторп. — А ми й не знаємо, може, це саме через неї вони не можуть полагодити між собою. Треба бути справедливими. Я ось дивлюся на неї та на її невихованість з грюканням дверима... Я не вважаю її янголом, будь ласка, не сприйміть це як образу, але не довіряю їй аністілечки. Та й ви не можете займати нейтральну позицію, у вас просто ціла гора забобонів на її користь...

Так він часом говорив. З хитрістю, яка була чужою його натурі, він зображував усе в такому світлі, ніби захоплення панни Енґельгарт панею Шоша було не тим — хоча він усе добре розумів — чим було насправді, а це захоплення було самостійним, кумедним фактом, завдяки якому він, незалежний Ганс Касторп, міг із холодком та іронічною дистанцією посміхатися над старою дівою. Й оскільки він був певен, що його співбесідниця підтримає це нахабне з його боку викривлення перспективи, то не було й жодного ризику.

— Доброго ранку! — сказав він. — Ви добре відпочили? Гадаю, вам снилася ваша «прекрасна Терміна»?.. Ні, як ви червонієте, коли про неї лише заходить мова! Ви нею цілком захопилися, не варто й заперечувати!

І вчителька, яка справді почервоніла й низько схилилася над своєю чашкою, прошепотіла, скосивши до нього ротик:

— Та ні, що ви, пане Касторп! Негарно з вашого боку ставити мене в незручне становище такими натяками. Всі вже й так помічають, що ми звертаємо на неї увагу й що ви кажете мені такі речі, від яких я мушу червоніти...

То була дивна гра, яку вони провадили за столом. Обоє знали, що подвійно чи потрійно обманюють, що Ганс Касторп дражнить учительку лише заради того, щоб мати змогу говорити про пані Шоша, при цьому він відчував нездорове ерзац-задоволення загравати зі старою дівою; вона ж, у свою чергу, по-перше з притаманного їй звідницького інстинкту, а також через те, що, намагаючись сподобатися хлопцеві, вона справді трохи захопилася пані Шоша й, насамкінець, через те, що знаходила вбоге задоволення в тому, що він дражнив її та змушував червоніти. Вони знали про себе й одне про одного, а також знали, що обоє про це знають, і все було заплутано й нечисто. Й хоча Ганс Касторп загалом уважав такі заплутані й непевні речі огидними й відчував певну відразу, він усе ж і далі вів цю нечисту гру, заспокоюючи себе тим, що він тут лише гість і незабаром все одно звідси поїде. З напускною серйозністю та з виглядом знавця він оцінював зовнішність «неуважної» пані та доходив висновку, що в анфас вона значно молодша і гарніша, ніж у профіль, що її очі надто розкосі, а її постава лишає бажати кращого, зате руки гарні й мають «м'яку лінію». Й тоді, як це говорив, Ганс Касторп намагався приховати тремтіння своєї голови, при цьому не лише мав визнати, що вчителька помітила його даремні спроби, а з великою відразою звернув увагу на те, що в самої вчительки також тремтить голова. Нічим іншим, як тактикою та неприродною хитрістю було й те, що Ганс Касторп назвав пані Шоша «прекрасною Герміною», адже таким чином він міг далі запитати:

— Я кажу «Герміна», а як, власне, вона зветься по-справжньому? Я маю на увазі її ім'я. Коли ви аж так нею захоплюєтесь, то напевне маєте знати її ім'я.

Вчителька замислилась.

— Зачекайте, я знала, — сказала вона, — я знала його, чи не Тетяною її звати? Ні, інакше, і не Наташею. Наташа Шоша? Ні, я не чула, щоб її так називали. Чекайте, згадала! Її звати Авдотья. Чи якось у цьому роді. Адже Катею чи Ніною вона таки точно не зветься. Просто вискочило з голови. Та я можу легко навести довідку, якщо бажаєте.

Й наступного дня вона справді знала ім'я. Назвала його за обідом, коли гримнули скляні двері. Пані Шоша зветься Клавдією.

Ганс Касторп збагнув не зразу. Попросив повторити ім'я та назвати по літерах, аж поки до нього дійшло. Потім він багато разів проказав його, при цьому поглядаючи почервонілими очима на пані Шоша й, таким чином, випробовуючи те ім'я.

— Клавдія, — сказав він, — ось як вона зветься, добре пасує до неї.

Він зовсім не приховував своєї радости про інтимне знання й відтепер, коли мав на увазі пані Шоша, то говорив лише про Клавдію.

— Ваша Клавдія катає з хліба кульки, я щойно бачив. Не надто гарна звичка.

— Залежить від того, хто це робить, — відповіла вчителька. — Клавдії це личить.

Відтак, столування в їдальні з сімома столами стали для Ганса Касторпа найбільшою насолодою. Він шкодував, коли сніданок чи обід добігали кінця, та втішався тим, що зовсім скоро, за дві — дві з половиною години знову тут сидітиме, а коли знову тут сидів, то здавалось, що ніколи й не підіймався з-за столу. А що було в проміжках? Нічого. Коротка прогулянка до струмка або в англійський квартал, трохи відпочинку в шезлонгу. Це були не надто великі перерви, не надто серйозні перешкоди. Зовсім інше було б, якби відвідини їдальні переривалися роботою, різним клопотом та напруженням, які не можна не брати близько до серця й так просто перескакувати. Та в розумно й щасливо врегульованому житті «Берґгофа» таких перепон не було. Вставши з-за столу, Ганс Касторп міг радіти вже про наступне столування — якщо слово «радіти» справді було доречним для опису того особливого стану, з яким він готувався до нового спільного перебування в одному приміщенні з хворою пані Шоша, перебування не таке то й легке, радісне, однозначне та звичайне. Можливо, читач схильний уважати, що до особи Ганса Касторпа та його внутрішнього життя пасують і допускаються лише такі означення, як «радісний» і «звичайний»; та мусимо нагадати, що цей хлопець, наділений глуздом і совістю, не міг просто «радіти», оскільки ж маємо про це знати, то повинні визнати, що якби йому запропонували таке слово, як «радіти», він би здвигнув плечима й відкинув би його.

Так, він був досить вередливим до певних виражальних засобів — це деталь, на яку варто звернути увагу. Прогулювався санаторієм, щоки пашіли від сухого жару, а він наспівував собі, наспівував про себе, оскільки в нього був музичний та емоційний настрій. Мугикав пісеньку, яку бозна-коли й де почув, десь у товаристві чи під час благодійного концерту у виконанні сопрано, а тепер вона пригадалася — ніжна нісенітниця, що починалася так:

Ганс Касторп пам'ятав і далі:

Та нараз він знизав плечима, сказав «просто смішно» й відкинув ніжну пісеньку як низькопробну й дурнувату, відкинув з почуттям певної меланхолії та суворости. Від такої душевної пісеньки, може, й має задоволення який-небудь молодик, що дозволеним, мирним та обнадійливим чином «подарував», як той казав, «своє серце» якій-небудь здоровій гусочці й тепер переповнюється дозволеними, обнадійливими, благочинними та, зрештою, радісними почуттями. Для нього та його взаємин з мадам Шоша — слово «взаємини» ми лишаємо на його рахунку, тут знімаємо з себе відповідальність — така пісенька ніяк не пасувала; лежачи в шезлонгу, він дав їй естетичну оцінку: «Недолуга!» й урвав на середині, наморщивши носа, водночас не знав, чим би її замінити.

Лише в одному Ганс Касторп відчував задоволення — коли лежав та дослухався до свого серця, серця з плоті, що билося швидко і ясно, билося серед тиші, приписаної розпорядком під час головної та пообідньої процедури лежання, серед тиші, що панувала над «Берґгофом». Його серце билося наполегливо й поквапно, що стало майже постійним явищем одтоді, як він опинився тут, нагорі; проте Ганс Касторп переймався цим менше, ніж у перші дні. Тепер не можна вже було сказати, що воно так билося саме по собі, без причини й без душевного зв'язку. Такий зв'язок був чи, принаймні, його нескладно було відтворити; діяльність екзальтованого тіла підпорядковувалася виправдальному пориву душі. Гансові Касторпу було достатньо лише подумати про пані Шоша — а він думав про неї — й ось отримав до свого серцебиття необхідну емоційну спонуку.

Дедалі зростає страх. Про обох дідів та прогулянку човном у сутінках

Погода була просто мерзенна — в цьому плані Гансові Касторпу на час його перебування тут зовсім не пощастило. Хоча снігу й не було, зате цілими днями йшов сильний, огидний дощ, долину заполонив густий туман, ще й надодачу, мов знущання, недоречно гримотіли грози, а було вже так холодно, що в їдальні ввімкнули опалення.

— Шкода, — сказав Йоахим. — Я гадав, що після сніданку ми прогуляємося до готелю «Шатцальп» або ще щось організуємо. Та, схоже, нічого не відбудеться. Сподіваюся, твій останній тиждень буде кращим.

На що Ганс Касторп відповів:

— Облиш. Я зовсім не палаю бажанням улаштовувати якісь заходи. Мій перший захід не дуже пішов мені на користь. Найкраще я відпочиваю, коли просто віддаюсь плинові дня без особливих перемін. Переміни годяться для тих, хто тут уже давно. А я зі своїми трьома тижнями — які ще заходи мені тут потрібні.

Так воно й було, він почував себе тут цілком задоволеним і достатньо занятим. Якщо він і мав якісь надії, то успіх або розчарування чекали його тут, а не в якомусь Шатцальпі. Його млоїла зовсім не нудьга; навпаки, він почав боятися, що кінець перебування видається вже надто скорим. Другий тиждень майже проминув, незабаром дві третини його часу вже будуть прожиті, ось починається третій тиждень, і треба буде пакувати валізи. Перше освіження в сприйнятті часу в Ганса Касторпа вже давно проминуло; дні почали пролітати, хоча кожен з них розтягався до нового очікування й розбухав од спокійних, мовчазних переживань... Так, час — то таємнича штука, його особливості надто важко збагнути!

Чи потрібно детальніше описувати ті невисловлені переживання, що обтяжували та окриляли Ганса Касторпа? Кожен з ними знайомий, це були цілком звичайні в своїй емоційній незначущості переживання, дояких чудесно пасувала б ота недолуга пісенька «Як чудово, ніби сміх», але й у ситуації, наділеній більшим сенсом та більшими сподіваннями, ці почуття не були б інакшими.

Неможливо, щоб мадам Шоша не помітила тих ниток уваги, що тяглися від одного певного столу до неї; а те, що вона трохи, ба, може, навіть багато помітить, якраз і входило в нестримні наміри Ганса Касторпа. Ми називаємо їх нестримними, адже він цілком усвідомлював, наскільки його дії суперечать здоровому глуздові. Та коли опиняєшся в такому стані, в якому опинився чи пак починав входити Ганс Касторп, ти хочеш, аби друга сторона довідалася про твій стан, навіть коли це суперечить будь-якому глузду. Такою вже є людина.

Тож після того, як під час столування пані Шоша випадково чи внаслідок магнетичного впливу два чи три рази обернулася до того певного столу, щоразу зустрічаючись поглядом з Гансом Касторпом, на четвертий раз вона поглянула зумисне й цього разу також перехопила його погляд. На п'ятий раз не зловила його погляду безпосередньо, оскільки він не був на чатах. Проте Ганс Касторп зразу відчув її погляд і кинув такий пристрасний погляд у відповідь, що вона з посмішкою відвернулася. Ця посмішка сповнила його почуттям недовіри та захоплення. Якщо вона вважає його хлопчиком, то глибоко помиляється. В нього виникла потреба важливого уточнення. За шостим разом, коли він здогадувався, таки відчував шостим почуттям, що вона знову на нього дивиться, Ганс Касторп удав, нібито критично розглядає одну прищаву пані, що підсіла до їхнього столу, щоб побалакати зі своєю двоюрідною бабусею. Він тупився десь хвилини дві-три, аж поки був певен, що киргизькі очі з означеного столу дали йому спокій — чудова акторська гра, яку пані Шоша не лише могла, а мусила збагнути й призадуматися про велику витонченість та самовладання Ганса Касторпа...

А потім було таке. У перерві між стравами пані Шоша недбало розвернулася й узялася розглядати залу. Ганс Касторп був на чатах: їхні погляди зустрілися. Поки вони дивились одне на одного — хвора жінка, невизначено й іронічно роззираючись, а Ганс Касторп зі збудженою незворушністю (він навіть зціпив зуби, поки тримав погляд) — у неї випала з руки серветка і сповзла з колін на підлогу. Нервово зіщулившись, вона намагалася її вхопити, але й він ледь не підхопився зі стільця й не кинувся стрімголов, аби подолати вісім метрів відстані, обминути сусідній стіл і прийти їй на допомогу, так ніби від того, що серветка впаде на землю, може статися катастрофа... Ще на льоту вона встигла її спіймати. Та в такій позі, схилившись до землі, тримаючи за кутик серветку й спохмурнівши на виду, очевидно, дратуючись через нерозумну невеличку паніку, якій піддалася й провину за яку, напевно ж, зводила на нього — вона ще раз кинула на Ганса Касторпа погляд, помітила готовність до стрибка, його зведені брови й, посміхаючись, відвернулася.

Цей випадок викликав у Ганса Касторпа почуття тріумфу, ледь не бурхливої радости. Та удар у відповідь не забарився: мадам Шоша цілі два дні, тобто протягом десяти відвідань їдальні, взагалі не роззиралася залою та навіть відмовилась од звички під час своєї появи «рекомендуватися» публіці. Таке було важко витримати. Та позаяк ці санкції, безперечно, були скеровані на нього, то взаємини все ж таки тривали, хоча й у негативному вигляді; але й цього було достатньо.

Він бачив, що Йоахим мав цілковиту рацію, коли говорив, що тут не так-то легко завести знайомство, окрім сусідів за столом. Оскільки під час єдиної неповної години після вечері, коли відбувалося певне світське спілкування, яке, щоправда, часто скорочувалося до двадцяти хвилин, мадам Шоша завжди сиділа в своєму товаристві, з паном, що мав запалі груди, з патлатим веселуном, мовчазним доктором Блюменколем та молодиком з обвислими плечима, сиділа в глибині малого салону, зарезервованого за «хорошим» російським столом. Та і Йоахим завжди невдовзі підбивав його вже йти звідси, аби не згайнувати час вечірньої процедури лежання, як він казав, та, можливо, ще й з інших дієтичних причин, про які не говорив, але Ганс Касторп здогадувався та брав до уваги. Ми закидаємо йому нестриманість, але хоч би якими були його бажання, та до знайомства з пані Шоша він не прагнув, а до обставин, які цьому перешкоджали, ставився розважливо. Невизначено напружені взаємини, що склалися між ним та росіянкою, завдяки його поглядам та діям, мали позасуспільну природу, вони ні до чого не зобов'язували й не могли зобов'язувати. Адже з цими взаєминами значною мірою поєднувалось з його боку почуття суспільної негації, а той факт, що він пов'язував своє прискорене серцебиття з думками про «Клавдію», ще далеко не означав, що внук Лоренца Касторпа, Ганс, похитнувся в своїх переконаннях, що він із цією чужинкою, яка живе окремо від чоловіка, не носить обручки, проводить час на різних курортах, не надто вміє триматися на людях, грюкає за собою дверима, крутить хлібні кульки та, безперечно, гризе нігті — що окрім цих таємних стосунків він, скажемо щиро, не може мати з нею жодних узаємин, бо їхні життя розділяє глибока прірва і такі взаємини не витримали би жодної серйозної критики.

На щастя, Ганс Касторп зовсім не був зарозумілим, проте зарозумілість більш загального та похідного характеру була написана в нього на лобі й читалася в його сонних очах, він випромінював почуття зверхности, яке в присутності пані Шоша не міг, та й не хотів приховувати. Дивовижно, що це почуття зверхности особливо ясно, а, може, взагалі вперше в житті він усвідомив, коли одного разу почув, як пані Шоша говорить німецькою мовою. — Після обіду вона стояла в їдальні, засунувши обидві руки в кишені кофти, й силкувалася — настільки Ганс Касторп, проходячи повз неї, міг розібрати — силкувалася завести розмову з іншою пацієнткою, напевне, сусідкою в павільйоні для лежання, говорила, до речі, на його захоплення, по-німецькому, рідною мовою Ганса Касторпа, але він усвідомив з раптовою й ще непізнаною гордістю — хоча водночас і не без схильности, пожертвувати цією гордістю на користь свого захоплення її ламаною мовою та милим затинанням.

Одне слово: Ганс Касторп бачив у своїх мовчазних стосунках з представницею тих, що тут, нагорі, просто курортну пригоду, що перед судом здорового глузду — його власної розумної свідомости — не могло мати жодних шансів на схвалення, і головне — з тієї причини, що пані Шоша була хвора, слаба, в лихоманці та з червоточиною всередині, — обставина, що була тісно пов'язана із сумнівністю її способу життя, а також із почуттям обережности та дистанції самого Ганса Касторпа... Ні, шукати з нею справжнього знайомства не спадало йому й на думку, що ж до іншого, то через півтора тижні, коли він почне практику на фірмі «Тундер та Вільмс», воно все одно саме собою відпаде.

Проте поки що він був у такому стані, що внаслідок душевних поривів, напруження, досягнень та розчарувань, які випливали з його ніжних почуттів до пацієнтки, почав сприймати це як єдиний сенс та зміст вакацій, цілком ними жив та узалежнював свій настрій від їхнього успішного розгортання. І його настрою обставини сприяли позитивно, оскільки все йшло за чітким, обов'язковим денним розпорядком на обмеженому просторі поряд з пані Шоша, і хоча вона мешкала на іншому — на другому — поверсі (до речі, процедуру лежання, як дізнався Ганс Касторп від учительки, проводила в загальному павільйоні, саме в тому, що на даху, в тому, де нещодавно капітан Міклошич викрутив світло), та лише завдяки п'ятиразовим столуванням, а крім того, на кожному кроці зранку до вечора існувала можливість, ба навіть неминучість зустрічей. І цю обставину, а також іще й ту, що його намірам не перешкоджали жодні клопіт чи труднощі, Ганс Касторп уважав чудовими, хоча стан замкнутости, хай і зі щасливими випадковими зустрічами, таки трохи пригнічував.

Тим випадковим зустрічам він навіть трохи підігравав — прораховував та продумував усе, аби посприяти щасливому випадку. Оскільки пані Шоша, як правило, йшла до столу із запізненням, Ганс Касторп узявся також запізнюватись, аби перестріти її. Він барився з туалетом, був неготовим, коли по нього заходив Йоахим, просив брата йти наперед і казав, що скоро прийде. Слідуючи за набутим у його стані інстинктом, він чекав тієї миті, яка здавалася слушною, й квапився на другий поверх не сходами, якими він спускався, а коридором ледь не до кінця, аж до інших сходів, ближче до давно вже відомих дверей з номером 7. Таким чином, проходячи коридором від одних сходів до других, він з кожним кроком зберігав шанс, що означені двері відчиняться — і це ставалося часто: з гуркотом зачинялися вони за пані Шоша, яка потім безгучно йшла коридором і так само тихо ковзала сходами вниз... Потім вона крокувала першою та поправляла рукою волосся, або ж попереду йшов Ганс Касторп, відчуваючи спиною її погляд, при цьому його проймало нервове посмикування в руках та ногах, мурашки бігли на спині, проте він намагався вдавати, ніби не помічає її та живе своїм окремим життям у динамічній незалежності — він стромляв руки в кишені й сутулився, що було вже зовсім зайвим, або ж сильно відкашлювався й при цьому бив себе кулаком у груди — лише для того, щоб заявити про свою безпосередність.

Двічі він завів свою гру ще далі. Вже зайнявши за столом своє місце, обмацуючи себе обома руками, спантеличеним та подратованим тоном казав: «О, я забув свою хустинку! Знову мушу підніматися нагору». І йшов назад, розраховуючи сам на сам зустрітися з «Клавдією», що було таки по-інакшому, небезпечніше та викликало гостріше відчуття, аніж іти одне за одним. Коли він уперше вдався до цього маневру, вона ще здалеку зовсім безцеремонно та без жодної соромливости окинула його поглядом з голови до п'ят, але, порівнявшись, байдуже відвернула обличчя і так пройшла повз нього, тож результат цієї зустрічі не можна було оцінити надто високо. Проте другого разу вона дивилася на нього і не лише здалеку — дивилася ввесь час, дивилася незворушно, навіть трохи похмуро йому в обличчя, а, проминаючи, навіть обернулася, пройнявши бідолаху до самих кісток. До речі, не варто його жаліти, адже він і не хотів нічого іншого й усе влаштував сам. Проте зустріч справила на нього колосальне враження, як під час, так, власне, й потому; адже лише коли все закінчилося, Ганс Касторп таки побачив, як усе було. Ще ніколи не бачив він так зблизька, так у всіх деталях ясно перед собою обличчя пані Шоша: він міг розрізнити маленькі волосинки, що вислизнули з її заплетеного білявого волосся з легким відтінком металічно-рудуватого, що косою облягало голову, і відстань усього двох долонь відділяла його обличчя від її, що мало такі чудові, відомі йому здалеку риси, обличчя, що подобалося йому понад усе на світі: обличчя чужорідне й таке характерне (адже лише чуже здається нам характерним), сповнене північної екзотики й таємничости, яку хочеться розгадати, тим більше що його особливості та пропорції було не так легко визначити. Найприкметнішими були високо посаджені вилиці: вони робили обличчя злегка плескатим, розсували незвичайно далеко одне від одного розташовані очі й трохи скошували їхній виріз, водночас слугуючи причиною м'яко вигнутих щік, які, знову ж таки, спричиняли деяку пишність губів. Потім були самі очі, вузькі та (як здавалося Гансові Касторпу) такої чарівної форми киргизькі очі, що мали сіро-блакитний або блакитно-сірий колір далеких гір, і які часом, з певного ракурсу, коли дивитися на них збоку, могли поступово переливатися до туманно-нічної теміні, — очі Клавдії, що безцеремонно та ледь похмуро розглядали його з близької відстані й були так вражаюче та лякаюче подібні формою, кольором та виразом до очей Пшибислава Гіппе! «Подібні» — зовсім не те слово — це були ті самі очі, та сама широка верхня частина обличчя, ледь приплюснутий ніс, усе, аж до рожевої білизни шкіри, здорового кольору щік, який, щоправда, в пані Шоша лише імітував здоров'я та, як у всіх тут, нагорі, був поверховим наслідком процедур лежання на свіжому повітрі — все було як у Пшибислава, й він не інакше дивився на Ганса Касторпа, коли вони проходили один повз одного шкільним подвір'ям.

Це вражало в прямому й переносному значенні; Ганс Касторп був захоплений від цієї зустрічі й водночас відчував щось ніби, як зростаючий страх, якусь пригніченість, так наче завдяки щасливому випадку його зачинили в тісному приміщенні: навіть те, що давно забутий Пшибислав тут, нагорі, знову йому зустрівся в образі пані Шоша й дивився на нього своїми киргизькими очима, було так, ніби його посадили разом із чимось невідворотним та неминучим. Це переживання здавалось обнадійливим і водночас і лячним, навіть загрозливим, і молодий Ганс Касторп мав відчуття, що потребує допомоги, — його єство пробирали невизначені та інстинктивні порухи, котрі можна було висловити, як бажання роззирнутися навкруги, промацувати, шукати допомоги, поради та підтримки; він по черзі думав про різних осіб, які могли би бути йому корисними.

Тут на його боці був Йоахим, добрий, щирий Йоахим, очі якого в останні місяці набули такого сумного виразу і який часом так різко, ніби хотів щось скинути, стенав плечима, чого раніше ніколи не робив — Йоахим із «Синім Гайнріхом» у кишені, як називала цей прилад пані Штер з таким уперто безсоромним виразом, що Ганс Касторп щоразу жахався до глибини душі... Тож був сумлінний Йоахим, який не давав проходу надвірному радникові Беренсу, щоб досягти поступу та повернутися на «рівнину», як з невеликим відтінком меншовартости тут називали світ здорових, — до своєї довгоочікуваної служби. Аби прискорити процес та заощадити час, який тут так розтринькували, Йоахим з усією сумлінністю ніс свою курортну службу — робив це, безперечно, заради якомога скорішого видужання, але, як часом здавалося Гансові Касторпу, трохи й заради самої цієї служби, яка, зрештою, була також службою, як і всі інші, а виконання обов'язку залишалося виконанням обов'язку. Тож увечері Йоахим уже за чверть години поривався залишити товариство заради процедури лежання, й це було добре, оскільки його військова точність ставала в пригоді цивільному Гансові Касторпу, який би безглуздо марнував час, лишаючись якнайдовше в товаристві й сподіваючись наблизитися до малого російського салону. Те, що Йоахим був настроєний так поквапно залишити вечірнє товариство, мало ще й іншу причину, яка замовчувалась і яку Ганс Касторп зрозумів тоді, як помітив його плямисту блідість та ту особливо жалісну манеру кривити губи в певні моменти. Адже й Маруся, та Маруся, що завжди сміялася й носила маленький рубін на своєму гарному пальчику, пахла помаранчевими парфумами й мала високі груди з червоточиною, завжди була там присутня, і Ганс Касторп зрозумів, що ця обставина змушує Йоахима йти геть, оскільки вона занадто, просто жахливо його вабила. Чи був і Йоахим «замкненим», ще набагато тісніше, ніж він сам, оскільки Маруся з її помаранчевими хусточками надодачу п'ять разів на день сиділа з ним за одним столом? У кожному разі Йоахим був занадто обтяжений власним клопотом, щоб його присутність могла бути внутрішньо корисною для Ганса Касторпа. Його щоденна втеча від товариства хоча й видавалася почесною, проте діяла на нього не надто заспокійливо, окрім того Гансові Касторпу здавалося, що добрий приклад Йоахима стосовно вірности обов'язку на курортній службі, детальне введення Ганса Касторпа в курс справ мали в собі щось таке, що викликало застереження.

Ганс Касторп не пробув у санаторії ще й двох тижнів, а йому здавалося, ніби він тут значно довше, і розпорядок дня тут, нагорі, до якого Йоахим так по-службовому ретельно дотримувався, почало набувати в його очах священної, самозрозумілої непорушности, так що для нього життя на рівнині здавалося звідси якимось майже дивним та неправильним. У маніпуляціях з двома ковдрами, за допомогою яких при холодній погоді на час процедур лежання він робив з себе рівний пакет, справжню мумію, Ганс Касторп набув добрих навичок; ще трохи, й він робитиме це так само добре, як Йоахим, з управністю та майстерністю обгортаючи ковдри навколо себе, й Ганс Касторп ледь не дивувався на думку про те, що там, на рівнині, ніхто про таке мистецтво і такий припис нічого не знає. Так, це було дивно; та, водночас, Ганс Касторп дивувався й з того, що все це здається йому дивним, і той неспокій, що внутрішньо підштовхував до пошуку поради чи захисту, знову підіймався в ньому.

Він згадав про надвірного радника Беренса та його sine pecunia пораду жити так, як пацієнти і, навіть, заміряти собі температуру — та про Сеттембріні, який реготав на цю пораду та щось цитував з «Чарівної флейти». Так, і про цих двох Ганс Касторп подумав заради проби, аби перевірити, чи матиме добре почуття. Надвірний радник Беренс був сивочолим чоловіком, годився Гансові Касторпу в батьки. До того ж він був завідувачем цього закладу, найвищим авторитетом, — а Ганс Касторп відчував неспокійну потребу серця саме до батьківського авторитету. Та все-таки, якби він і наважився звернутись до надвірного радника зі своєю дитячою довірою, в нього б це не вийшло. Тут надвірний радник поховав свою жінку — журба, від якої він тимчасово став трохи дивним, — а потім тут і залишився, оскільки його тримала могила, до того ж і власне здоров'я похитнулося. Чи все для нього вже минулося? Чи був він здоровим та однозначно налаштованим робити інших здоровими, аби вони незабаром повернулися на рівнину та приступили до праці? Його щоки були постійно синіми, і, власне, він мав такий вигляд, ніби в нього була постійно підвищена температура. Але, можливо, це лише помилкове враження, а колір обличчя завдячує лише тутешньому повітрю: адже й сам Ганс Касторп тут з дня у день відчував сухий жар, при цьому не маючи температури, принаймні, наскільки міг судити без термометра. Проте, коли послухати, як надвірний радник розмовляє, то можна повірити про підвищену температуру: в нього була дещо дивна манера висловлюватися; його мова звучала рішуче, весело, приємно, але в ній було й щось особливе, якась екзальтація, надто якщо взяти до уваги оті сині щоки, а також очі, що сльозилися, начебто він досі плаче за своєю померлою жінкою. Ганс Касторп пригадав те, що Сеттембріні сказав був про його «меланхолію» та «зіпсованість» і те, що він назвав Беренса «збентеженою душею». Можливо, це було сказано зі зла або через легковажність; та все ж Гансові Касторпу здалося, що думки про надвірного радника не надто додають сил.

Але ж, зрештою, був і той Сеттембріні, опозиціонер, балакун та «homo humanus», як називав він самого себе, він наговорив йому багато різких слів про те, що хвороба та дурість разом становлять протиріччя та є дилемою для людських почуттів. Як бути з ним? І чи варто про нього думати? Ганс Касторп пригадав, як у багатьох надто бурхливих снах, що займали його ночі тут, нагорі, він відчував подратування через чемний, сухуватий смішок італійця, що виривався з-під його гарно заокруглених вусів; Ганс Касторп називав його катеринщиком та намагався відштовхнути, щоб не заважав. Але це було вві сні, і, прокинувшись, Ганс Касторп був іншим, не таким безпардонним. Наяву все було трохи інакше — можливо, він би добре вчинив, якби звернувся до такої людини нового типу, наділеної наполегливістю та критицизмом, яка все-таки була надто сентиментальною та багатослівною. Італієць сам себе називав педагогом; очевидно, хотів чинити вплив на інших; а юний Касторп якраз усією душею бажав, аби хтось на нього вплинув; це, звичайно, не обов'язково мало заходити так далеко, щоб Сеттембріні вирішував за нього пакувати валізи й достроково їхати звідси, як той на повному серйозі йому недавно пропонував.

«Placet experiri», — подумав Ганс Касторп, сміючись про себе, адже такою мірою він і сам знав латину, не називаючи себе при цьому homo humanus. Отож він накинув оком на Сеттембріні й охоче та не без прискіпливої уваги слухав усе, що той провадив при випадкових зустрічах, а це траплялося то під час приписаних курортних прогулянок до лавки біля узгір'я, то дорогою до «Пляцу», або ж за інших обставин, наприклад, коли Сеттембріні, закінчивши столування, вставав першим та в своїх картатих штанях, із зубочисткою в губах проходив через залу із сімома столами, аби всупереч приписам та звичкам трохи примоститися за столом братів. А робив він це так: у незручній позі з перехрещеними ногами займав позицію та брався жестикулювати зубочисткою. Або ж сідав на стілець між Гансом Касторпом і вчителькою чи міс Робінсон і дивився, як вони споживають десерт, від якого сам, очевидно, відмовився.

— Дозвольте приєднатися до вашого шановного товариства, — казав він, потискуючи братам руки та схиляючи голову перед іншими особами. — Той от бровар навпроти... не кажучи вже про розпачливий вигляд його пані. Цей пан Магнус щойно зробив доповідь з народної психології. Знаєте, про що? «Наша люба Німеччина — це велика казарма, безперечно. Але за нею стоїть багато старанности, тож я не поміняю нашу солідність на жодну ввічливість інших. Що дасть мені ввічливість, якщо мене з усіх боків дурять?» І в такому стилі. Я на межі зриву. А тут навпроти мене сидить бідолаха з цвинтарними трояндами на щоках, стара діва з Трансильванії, й без упину розповідає про свого швагра, про якого ніхто нічогісінько не знає й знати не хоче. Одне слово, я більше вже не витримав і звідти утік.

— Тікаючи, вас охопила панія, — сказала пані Штер. — Можу собі уявити.

— Саме так! — вигукнув Сеттембріні. — Панія! Я бачу, тут віє інший вітер, авжеж, тут я звернувся за адресою. Отже, тікаючи, мене охопила... Хто б міг так дібрати слова! Чи можу я поцікавитись, як просувається ваше одужання, пані Штер?

Пані Штер жахливо маніжилася.

— Боже мій, — сказала вона, — ввесь час те саме, пан же й сам знає. Робиш два кроки вперед і три назад, просиділа тут п'ять місяців, приходить лікар і додає ще півроку. Ох, це просто Танталові муки. Пхнеш, пхнеш камінь, думаєш, що ти вже нагорі...

— Це гарно з вашого боку. Нарешті бідний Тантал може зайнятися чимось іншим! Ви даєте йому на заміну котити знамениту каменюку! Я назвав би це справжньою добросердечністю. Але як то воно, мадам... З вами відбуваються таємничі речі. Розповідають історії про двійників, астральні тіла... Я в це не вірив дотепер, але те, що трапляється з вами, зводить мене з розуму...

— Очевидно, пан хоче зі мною порозважатися.

— Зовсім ні! Мені таке й на думку не спадало! Прошу вас лише заспокоїти мене стосовно певних темних сторін вашої екзистенції, а потім ми зможемо поговорити про забави! Вчора ввечері між пів на десяту й десятою я вирішив був трохи пройтися садом — при цьому дивлюся на ряд балконів, а на вашому світить електрична лампочка. Тобто ви були на процедурі лежання згідно з обов'язком, здоровим глуздом та приписом. «Там лежить наша гарна пацієнтка, — мовив я до себе, — й вірно виконує припис, аби якомога скоріше повернутися додому, в обійми пана Штера». А що ж я чую через кілька хвилин? Що вас о тій же годині бачили в cinematygrafo (пан Сеттембріні вимовив це слово по-італійському з наголосом на четвертому складі) — отже, в cinematygrafo, що в аркадах курзали, а потім ще в кондитерській за склянкою міцного вина та якимись безе, а саме...

Пані Штер відвернулася, хихикнула в свою серветку, ліктями штрикнула Йоахима Цімсена та тихого пана Блюменколя, ще й змовницьки підморгнула, всім своїм єством демонструючи дурнезне самовдоволення. Вечорами вона вводила в оману обслуговуючий персонал, виставивши на балконі ввімкнену лампу, сама ж таємно виходила, спускалася в англійський квартал і віддавалась там розвагам. Тим часом у місті Каннштадт чекав на неї чоловік. До речі, вона була не єдиною пацієнткою, що практикувала такі речі.

— ...а саме, — вів далі Сеттембріні, — у якому товаристві куштували ви ці безе? У товаристві капітана Міклошича з Бухареста! Мене запевняли, що він носить корсет, але, боже мій, як мало це тут значить! Я благаю вас, мадам, скажіть, де ж ви були? Ви якась подвійна! Може, ви спали, й поки земна половина вашого єства самотньо займалась процедурою лежання, духовна половина розважалася в товаристві капітана Міклошича разом із безе...

Пані Штер відверталась та пручалася, ніби її хто лоскотав.

— Невідомо, чи не краще бажати протилежного, — сказав Сеттембріні, — що ви смакуєте безе самі, а процедуру лежання проводите з капітаном Міклошичем...

— Хи-хи-хи...

— А чи знають панове позавчорашню історію? — без переходу запитав Сеттембріні. — Одного вже забрали — чорт забрав, тобто, власне, забрала його мати, енергійна пані, вона мені сподобалася. То був молодий Шнеерман, Антон Шнеерман, що сидів он там, спереду, за столом мадемуазель Клеефельд, — бачите, його місце порожнє. Воно буде невдовзі зайняте, я щодо цього не хвилююся, проте Антон поїхав, ніби вітром здуло. Він тут був півтора року — з шістнадцяти; йому додали ще шість місяців. І що ж відбувається? Не знаю, хто нашептав на вухо мадам Шнеерман, одне слово, вона дізналася про ухил свого синка до Baccho et ceteris^[12]. Без повідомлення з'являється вона тут, така собі матрона — на три голови вища за мене, сива й люта, не розбалакуючи, відважує панові Антону кілька ляпасів, бере за комір і садовить на потяг. «Хай пропадає, — сказала вона, — але так теж не годиться». І гайда, забрала його додому.

Усі, хто чув пана Сеттембріні, засміялися, адже він міг так кумедно розповідати. Італієць виявив свою обізнаність щодо всіх останніх новин, хоча сам так критично-в'їдливо ставився до суспільного життя тут, нагорі. Він знав усе. Знав, як звати новоприбулих та з якого приблизно вони середовища; повідомляв, що вчора такому-то чи в такій-то зробили резекцію ребра, й знав з найдостовірнішого джерела, що з осени не прийматимуть хворих з температурою вище від 38,5. Минулої ночі, за його словами, песик мадам Капатсуліас з Мітилен сів на кнопку електричного сигналу виклику персоналу на нічному столику пані, зчинилася велика біганина й переполох, особливо через те, що мадам Капатсуліас застали не саму, а з асесором Дюстмундом із Фрідріхсгаґена. Навіть доктор Блюменколь посміхнувся на цю історію, а красуня Маруся ледь не задихнулася в своїй помаранчевій хустині, тоді як пані Штер пронизливо кричала, здавлюючи обома руками ліву грудь.

Але з братами Лодовіко Сеттембріні розмовляв і про себе самого та своє походження, чи то під час прогулянок увечері, чи то зразу по обіді, коли більшість пацієнтів уже виходила з їдальні, а вони втрьох ще певний час лишалися за столом, поки офіціантки — «сестри-годівниці» — прибирали посуд, а Ганс Касторп курив свою «Марію Манчіні», пряний запах якої знову почав відчувати на третій тиждень. Уважно, прискіпливо слухав він оповіді італійця, що відкривав перед ним особливий, новий світ, слухав дивуючись, але й охоче піддаючись на вплив.

Сеттембріні розповідав про свого діда, міланського адвоката, який передусім був великим патріотом, своєрідним політичним агітатором, оратором та журналістом — він також був опозиціонером, цілком як онук, проте розмах його діяльности був більшим, сміливішим. Адже коли Лодовіко, як він сам визнавав з гіркотою, змушений був займатися злослів'ям щодо міжнародного санаторію «Берґгоф», піддавати його іронічній критиці та в ім'я прекрасної, роботящої людини висловлювати проти нього протест, — його дід займався формуванням урядів, конспіративною діяльністю проти Священного Альянсу, що тоді утримував його роздроблену батьківщину в стані тупого рабства, він був активним членом певного, поширеного на всю Італію, таємного товариства — був карбонарієм, як, несподівано притишивши голос, пояснив Сеттембріні, так, ніби й досі ще було небезпечно говорити про такі речі. Одне слово, цей Джузеппе Сеттембріні, за оповіддю внука, постав перед обома слухачами як темна, пристрасна особистість, схильна до підривної діяльности, як ватажок та змовник, і при всій повазі, яку вони з увічливости намагалися виявити, їм не зовсім пощастило збутися почуття підозрілої негації, ба навіть спротиву. Звичайно, це були речі особливі: все, про що брати слухали, відбувалося давно, майже сто років тому, це була історія, а з історії, особливо з давньої, їм були теоретично відомі поняття та приклади розпачливого пориву до свободи та нездоланної зненависти до тиранії, проте вони ніколи не думали, що можуть зіткнутися з цим так конкретно, безпосередньо. А з підривною діяльністю та конспірацією того діда, як вони почули, була пов'язана в першу чергу його велика любов до своєї батьківщини, яку він хотів бачити єдиною та вільною — так, його підривна діяльність була плодом та реалізацією цієї достойної поваги прив'язаности, і хоч би як бентежило обох братів поєднання заколотництва та патріотизму, — адже для них було звичним пов'язувати патріотичні почуття зі збереженням усталеного порядку — та вони мали визнати перед самими собою, що в ті часи взаємини були іншими, й протест поєднувався з суспільними чеснотами, а лояльна законність — із інертною байдужістю до суспільних справ.

Але дід Сеттембріні був не лише італійським патріотом, він був прихильником усіх народів, які прагли свободи. Адже після поразки державного перевороту в Турині, в якому брав активну участь, він дивом вислизнув від нишпорок графа Меттерніха та присвятив час свого заслання боротьбі за конституцію в Іспанії, а в Греції проливав кров за незалежність грецького народу. В той час з'явився на світ батько Сеттембріні — через що він також був великим гуманістом та шанувальником класичної Антики — народжений, до речі, від матері з німецькою кров'ю, оскільки дід, Джузеппе, одружився з однією дівчиною із Швейцарії й здолав разом з нею всі наступні випробування та пригоди. Згодом, після десятиріччя на колесах, він зміг повернутися на батьківщину й працював у Мілані адвокатом, при цьому не забуваючи в письмовій та усній формі, у віршах та прозі закликати націю до свободи, до встановлення єдиної республіки, він пристрасно розробляв програми реформування держави й відверто виступав за об'єднання звільнених народів для досягнення загального щастя. Одна деталь, на якій наголошував Сеттембріні, справила особливе враження на братів: те, що дід Джузеппе все своє життя показувався на людях лише у чорному жалобному одязі, оскільки носив у собі біль, як сам казав, біль за Італію, його батьківщину, що животіла в злиднях та рабстві. За цими словами Ганс Касторп кілька разів згадував про власного діда, адже скільки пам'ятав, той також завжди носив чорний одяг, проте зовсім з іншим сенсом, аніж Джузеппе: він думав про старомодне вбрання Ганса Лоренца Касторпа, власне, людини, що належала до минулого, — носила його в обов'язковому порядку як свідчення своєї неприналежности до теперішнього часу, аж поки в домовині врочисто перейшов до своєї істинної, первинної подоби (з круглим, як таріль, жабо). Справді, то були два абсолютно різні діди! Ганс Касторп про все це думав, не відводячи погляду й обережно похитуючи головою, так що це могло бути інтерпретовано як знак його захоплення Джузеппе Сеттембріні, так і неприємного подивування та осуду. Він також з вихованости уникав зразу засуджувати те, що було для нього незнайомим, а намагавсь обмежитися порівнянням та констатацією. Бачив перед собою видовжену голову старого Ганса Лоренца Касторпа серед зали, коли той співав, схилившись над бокатою хрестильною чашею зі стертою позолотою, перехідної спадкової реліквії — співав, стуливши рот дудочкою, вимовляючи перший склад «Ur-» («Пра-»), цей глухий та богочестивий склад, що нагадував місця, де люди переходять на шанобливий, гойдливий крок. І Ганс Касторп бачив Джузеппе Сеттембріні з триколором у руці, з оголеною шаблею та похмурим поглядом, скерованим до небес попереду свого загону борців за свободу в бою з фалангами деспотії. Обидва були наділені красою та звитягою, думав він і то більше намагався віднайти тут правомірність, оскільки себе особисто таки відчував лише на одному боці. Адже дід Сеттембріні боровся за політичні права, тоді як його власному діду та його попередникам усі права належали з самого початку, а чернь протягом чотирьох століть відбирала їх завдяки насильству та вмовлянням... Отже, вони обидва ходили в чорному, один дід — на півночі, другий — на півдні, і обидва робили це, щоб відмежуватись од неприйнятного для них сьогодення. Та один чинив це через побожність, шануючи минувшину і померлих, яким належало його єство; тоді як другий — через бунт і на благо поступу, ворожого до побожности. Так, це були два світи, або два краї небесної сфери, думав Ганс Касторп, він стояв між ними, тим часом як Сеттембріні розповідав далі, а хлопець стояв, позираючи то в один, то в другий бік, з думкою про те, що подібну ситуацію він колись уже спізнав. Пригадав самотню прогулянку човном у сутінках на одному з гольштинських озер пізнього літа кілька років тому. Минала сьома година, сонце вже сідало, а майже повний місяць на сході саме вийшов над кущуватим берегом. Тож хвилин десять, поки Ганс Касторп веслував тихою водою, панувало примарне й бентежливе поєднання. На заході ще був ясний день, скляне, безпристрасне, вочевидь денне світло; та достатньо було обернути голову, щоб дивитися на так само вивершену, просто казкову, оповиту вологим туманом місячну ніч. Дивовижна рівновага тривала, напевне, не більш як чверть години, поки все змістилося на користь ночі та місяця, а засліплені та подразнені очі Ганса Касторпа зі щирим здивуванням переходили від одного освітленого ландшафту до другого, від дня до ночі, а від ночі знову до дня. Ось про що він подумав.

Великим правником, думав він далі, адвокат Сеттембріні зі своїм стилем життя та своєю широкою діяльністю бути не міг. Та загальний принцип права, як переконливо розповідав онук, він проніс у собі від дитячих років до кінця свого життя; й Ганс Касторп, який почувався трохи обважнілим від шестиразового харчування у «Берґгофі» і голова якого не була надто ясною, намагався зрозуміти, що мав на увазі Сеттембріні, коли називав цей принцип «джерелом свободи та поступу». Останнє слово дотепер Ганс Касторп розумів, як щось таке, ніби розвиток підйомних механізмів у дев'ятнадцятому сторіччі; окрім того, склалося враження, що пан Сеттембріні такі речі цілком поціновує, очевидно, це робив і його дід. Італієць висловив до батьківщини обох своїх слухачів велику пошану через те, що там було винайдено порох, який перетворив на брухт лицарську броню феодалізму; винайдено також друкарський прес, а він уможливив демократичне поширення ідей — тобто поширення демократичних ідей. За це італієць вихваляв Німеччину, тоді як щодо минулого вважав, що, безперечно, має надати пальму першости своїй країні, оскільки поки інші народи перебували в напівзабутті, у стані забобон та рабства, його країна першою підняла прапор просвітництва, освіти та свободи. Й коли Сеттембріні робив великі реверанси в бік техніки та транспорту — сфери особистих інтересів Ганса Касторпа, — як то було ще під час першої зустрічі з братами, на лавці біля звору, то складалося враження, ніби його цікавить не стільки значення цих досягнень, скільки їхня роль у моральному вдосконаленні людини: адже саме таку роль він радо їм приписував. Оскільки техніка, казав він, що далі більше підкоряє собі природу за допомогою зв'язків, які створює, завдяки розбудові мережі доріг та телеграфу, вона долає кліматичні відмінності й проявляє себе надійним засобом у зближенні народів, у їхньому тіснішому знайомстві, сприяє їхньому взаємопорозумінню, закладає основи для людської рівности, руйнує забобони й, зрештою, веде до загального об'єднання. Людський рід вийшов з темряви, страху та ненависти й просувається до стану симпатії, внутрішньої просвітлености, добра та щастя, і на цьому славному шляху, за його словами, техніка стає найбільш корисним засобом. Але, говорячи так, він поєднав одним махом такі категорії, про які дотепер Ганс Касторп зазвичай думав як про дуже відокремлені одна від одної. «Техніка та мораль!» — мовив він. А далі справді взявся говорити про спасителя християнства, який першим проголосив принцип рівности та єднання, поширенню якого особливо посприяв друкарський верстат і, врешті, Велика французька революція вознесла його до рангу закону. Невідомо, чому це навернуло Ганса Касторпа в однозначно конфузний стан, незважаючи на те, що Сеттембріні висловлювався пружними та чіткими словами. Одного разу, вів він далі, отже, одного разу в житті, а саме на початку своїх квітучих чоловічих років, його дід щиро відчув себе щасливим, і це було в час паризької Липневої революції. Тоді голосно й публічно він заявляв, що всі люди мають поставити оці три паризькі дні в один ряд з шістьма днями творення світу. Тут Ганс Касторп не втримався та вдарив по столі кулаком, оскільки був надто враженим. Три літні дні року 1830-го, під час яких парижани здобули собі нову конституцію, поставити поряд з тими шістьма, коли Господь Бог відділив суходіл од вод і сотворив вічні небесні світила, а також квіти, дерева, птаство, рибу та все живе, здавалося Гансові Касторпу надмірним і майже непристойним.

Але він був готовий піддатися впливу, в тому сенсі, щоб робити експерименти, — то справа приємна, тож він потамував протест проти Сеттембрінського порядку речей, протест, на який підштовхував його власний пієтет та смак, мотивуючи це тим, що те, що здавалося йому святотатством, можна було також назвати сміливістю, а те, що здавалося поганим тоном, — великодушністю та шляхетним поривом, принаймні, тоді й у той час: ось, наприклад, коли дід Сеттембріні називав барикади «народним троном» і проголошував, що слід «освятити піку громадянина на вівтарі людства».

Ганс Касторп знав, чому він слухає Сеттембріні, не міг це висловити, але знав. Тут було якесь почуття обов'язку, до якого додавалася безвідповідальність пори відпусток, що охоплює подорожніх та гостей, які не виступають проти жодного враження й дають речам вплинути на них, знаючи, що завтра-позавтра знову провітрять свої мізки й повернуться до звичного порядку речей, — тож це було ніби припис сумління, а якщо точніше, припис та застереження перед трохи нечистим сумлінням, що налаштовувало Ганса Касторпа слухати італійця, закинувши ногу на ногу та потягуючи свою «Марію Манчіні», або ж коли вони були втрьох і підіймалися від англійського кварталу до «Берґгофа».

На думку Сеттембріні, в боротьбі за світ протидіють два принципи: влада та право, тиранія та свобода, забобони та знання, принцип непорушности та принцип бродіння, поступу. Перший принцип можна назвати азійським, а другий — європейським, адже Європа — батьківщина бунту, критики та перетворення, тоді як східний континент утілює нерухомість та бездіяльний спокій. Немає жодного сумніву, хто з цих двох сил здобуде врешті перемогу, — це сила просвітництва, розумового вдосконалення. Адже людяність на своєму славному шляху вперед захоплює дедалі нові й нові народи, чимраз більші території охоплює вона в самій Європі та починає проникати в Азію. Отже, для повної перемоги ще багато чого бракує, і ще багато великих та благородних зусиль чекають шляхетних поборників, тих, що просвітилися й готові наблизити той день, коли й у наших краях, що, насправді, не пережили ані вісімнадцятого століття, ані 1789 року, поваляться монархії та релігії. І цей день настане, казав Сеттембріні й тихо посміхався з-під вусів, прийде, якщо й не на голубиних лапках, то на орлиних крилах, настане як світанок загального братерства народів під знаком розуму, науки та права; він принесе священний альянс громадянської демократії — осяйну альтернативу до тричі проклятого альянсу монархів та урядів, чиїм особистим смертним ворогом був його дід Джузеппе — одне слово, принесе світову республіку. Та для кінцевої мети було, перш за все, необхідно вразити в серце той азійський, рабський принцип непорушности, вразити його життєвий нерв, а саме завдати йому удару у Відні. Необхідно дощенту знищити Австрію, щоб таким чином помститися за минуле, а, окрім того, скерувати розвій права та щастя на землі у необхідне русло.

Цей останній поворот та висновок із благозвучних міркувань Сеттембріні вже не цікавив Ганса Касторпа, зовсім йому не сподобався, ба, навіть, неприємно зачепив його, так, ніби йшлося про особисту чи національну озлобленість, яка щораз виникала знову, не говорячи вже про Йоахима Цімсена, який, почувши, що італієць звертає у цей фарватер, зразу відвертався, насупивши брови, й більше не слухав — чи закликав до курортної служби, чи намагався перевести розмову на інше. Ганс Касторп також не почувався зобов'язаним надавати уваги таким викривленням — очевидно, вони були за межами тієї сфери впливу, до якої, заради проби, його штовхав припис сумління, причому штовхав так наполегливо, що він сам, коли пан Сеттембріні підсідав до нього чи приєднувався до них під час прогулянки, спонукав його висловитися стосовно своїх ідей.

Ці ідеї, ідеали та устремління, як зауважував Сеттембріні, передавалися в його родині від покоління до покоління. Адже всі троє присвятили їм своє життя та духовну силу — дід, батько та внук, кожен своїм чином: батько не меншим чином, ніж дід Джузеппе, хоча він і не був як той агітатором та борцем за свободу, а тихим та м'яким ученим, гуманістом, що стояв за своїм бюрком для писання. І що ж то таке гуманізм? Це любов до людей й нічого більше, а тому це й політика, це також бунт проти всього, що сквернить людину та принижує її гідність. Йому закидають перебільшену пошану до форми; але й гарна форма плекається ним, зрештою, заради людської гідности, у явній протилежності до Середньовіччя, яке погрузало не лише в людиноненависництві та забобонах, але й в образливій безформності; та перш за все гуманізм виступав за людей, за їхні земні інтереси, виступає за свободу мислі та радість життя й за те, щоб небо віддали горобцям. Прометей! Він був першим гуманістом, таким самим, як і Сатана, оспіваний Кардуччі... О Боже, брати мали б послухати того старого болонського ворога церкви, як він ополчався проти християнської чуттєвости романтиків! Проти священних співів Манцоні! Проти поезії затінку та місячного світла італійського романтизму, який він порівнював з «блідою небесною черницею Селеною»! Per Baccho^[13], це була велика насолода! І ви мали б також чути, як він, Кардуччі, розібрався з Данте — він славив його як городянина великого міста, який виступав за творчу діяльність із перетворення та вдосконалення світу супроти аскези та зречення життя. Адже під іменем «Donna gentile е pietosa» він уславляв не хворобливу та містерійну тінь Беатріче; так, в першу чергу, він називав свою жінку, що втілює в цьому вірші принцип поцейбічного пізнання, практичної життєвої роботи...

Ганс Касторп таким чином послухав про різні речі стосовно Данте, ще й з найкращих джерел.Він не зовсім покладався на них, ураховуючи схильність італійця до розбалакувань; але все-таки варто було послухати про те, що Данте був прогресивним городянином великого міста. Потім хлопець слухав Сеттембріні, який говорив про себе самого й заявив, що в його, Лодовіко, особі, тобто в особі внука, поєдналися тенденції безпосередніх попередників, міська буржуазність діда та гуманітарність батька, таким чином, що він став літератором, тобто вільним письменником. Адже література є нічим іншим як поєднанням гуманізму та політики, яке відбувається без жодного тертя, адже сам гуманізм є політикою, а політика — гуманізмом... Тут Ганс Касторп нашорошив вуха і спробував зрозуміти, адже він сподівався зрозуміти, в чому полягає неуцтво бровара Магнуса, та дізнатися, якою мірою література є таким чимось іншим, ніж «красиві характери». Чи чули вони, запитував пан Сеттембріні своїх слухачів, щось про пана Брунетто, Брунетто Латіні, міського писаря Флоренції близько 1250 року, який написав книжку про чесноти й пороки? Цей майстер спершу дав флорентійцям шрифт і навчив їх говорити, а також дав мистецтво керувати їхньою республікою за правилами політики.

— Тож зауважте, панове! — вигукнув Сеттембріні. — Зауважте, будь ласка! — й він говорив про «слово», про культ слова, красномовства, яке називав тріумфом людства. Адже слово є честю людини й лише воно робить життя гідним. Не тільки гуманізм — гуманність взагалі, вся людська гідність, повага до людини та самоповага нероздільні зі словом, пов'язані з літературою — («Тож бачиш, — казав згодом Ганс Касторп до свого брата, — виявляється, в літературі йдеться про красиві слова? Я зразу це помітив».) — і так само з нею пов'язана й політика, чи пак: вона випливає з цієї спілки, з єдности гуманізму та літератури, адже красиве слово творить красиве діло.

— Двісті років тому у вашій країні був поет, — вів Сеттебріні, — чудовий старий балакун, який надавав великого значення красивому почерку, оскільки вважав, що такий почерк веде до красивого стилю. Він мав піти ще трошки далі й сказати, що красивий стиль веде до красивих учинків. Красиво писати — майже означає красиво мислити, а звідти недалеко до того, щоб красиво діяти. Уся моральність та моральна цільність походить з духу літератури, з цього духу пошани до людини, що водночас є й духом гуманности та політики. Так, усе це є єдиним, є тією самою силою та ідеєю, і все можна підсумувати одним словом. Що це за слово? Ну, воно створене з відомих складів, чий сенс та велич брати ще, напевне, ніколи не усвідомлювали, це слово звучить: цивілізація! І в той момент, коли воно зірвалося з його вуст, Сеттембріні викинув свою маленьку, жовтаву правицю вперед, як людина, що проголошує тост.

Гансові Касторпу все це здалося гідним уваги, хоча воно ні до чого не зобов'язувало, бувши скорше експериментом, та хлопець уважав ці промови вартими уваги й заговорив про це з Йоахимом Цімсеном, який саме тримав у роті термометр й, отже, міг відповісти лише нечітко, до того ж був надто зайнятим зчитуванням цифр та внесенням їх до таблиці, щоб ще знайти час, аби висловитися про позицію Сеттембріні. Ганс Касторп, як ми вже сказали, благочинно взяв усе до відома й задля перевірки долучив усе сказане до свого внутрішнього світу: що показує, яку перевагу має пильна людина перед одурманено мрійливою, — саме як пильна людина, Ганс Касторп уже неодноразово називав Сеттембріні в обличчя катеринщиком й з усіх сил намагався зсунути його з відповідного місця, оскільки той «тут заважав», та, бувши пильною людиною, він чемно й уважно вислуховував його й з почуттям правоти намагався врівноважити й згладити заперечення, що підіймалися в ньому супроти приписів та міркувань ментора. Адже ми не маємо нехтувати того, що в його душі підіймалися певні заперечення: певні заперечення були ще з ранішніх часів, були з самого початку й завжди, але були й такі, що особливо виділилися в теперішній ситуації й походили частково з його явних, а частково із потаємних вражень тут, нагорі.

Що таке людина, і як легко вводить в оману її совість! Як щастить їй у голосі обов'язку почути дозвіл до пристрасти! Через почуття обов'язку, заради справедливости, рівноваги слухав Ганс Касторп пана Сеттембріні й благодушно зважував його позиції щодо розуму, республіки та красивого стилю, бувши готовим увібрати в себе цей вплив. І то доречнішим здалося йому вільно пустити свої думки та мрії у протилежний напрямок — а якщо висловити всю нашу підозру та все наше розуміння ситуації, то маємо сказати, що він слухав Сеттембріні лиш аби одержати від свого сумління відкупного листа, що спочатку йому не належався. Та що чи хто перебуває на тому другому боці, протилежному до патріотизму, людської гідности та літератури, куди, як уважав Ганс Касторп, він знову може скерувати свої почуття та сподівання? Там була... Клавдія Шоша — слабка жінка, з червоточиною та з киргизькими очима; й поки Ганс Касторп про неї думав (до речі, «думав» — це надто стриманий вислів щодо того способу, яким він внутрішньо звертався до неї), то це було так, наче він знову сидів у човні на тому гольштинському озері й дивився крізь крижане денне світло західного берега подразненими, засліпленими очима на той бік, в огорнену туманом місячну ніч східної частини неба.

Термометр

Тиждень Ганса Касторпа перебігав тут від вівторка до вівторка, адже він прибув саме у вівторок. Уже минуло кілька днів по тому, як він сплатив за своїм другим тижневим рахунком — скромну суму 160 франків, скромно й дешево, на його думку, навіть якщо не враховувати безкоштовних послуг тутешнього перебування, тобто саме та безкоштовність, зокрема, певних пропозицій, які можна було б унести в рахунок, як, наприклад, щодвотижневі курортні концерти та лекції доктора Кроковскі, а лише виключно сам пансіон та готельні послуги, зручне помешкання, п'ятиразове пишне харчування.

— Це не багато, навіть, скорше, дешево, не можна нарікати, що тут, нагорі, здирають гроші, — сказав гість до бувалого пацієнта. — Отже, потрібно близько 650 франків на місяць на житло та харчування, окрім того, сюди вже входить і медичне обслуговування. Добре. Припустімо, витрачаєш у місяць іще тридцять франків на чайові, якщо ти людина порядна й тобі важливо бачити привітні обличчя. Це буде 680 франків. Добре. Ти скажеш, існують ще накладні та сторонні витрати. Йдуть кошти на напої, косметику, цигарки, якась екскурсія, поїздка в екіпажі, якщо бажаєш, та час по час рахунок від шевця або кравця. Добре, але хоч як старайся, більше тисячі франків у місяць не набіжить! Менше восьмисот марок! Тобто не набігає і 10 000 марок за рік. Більше не буде в жодному разі. Так можна жити.

— Твій усний рахунок достойний похвали, — сказав Йоахим. — Я й не знав, що ти в цьому такий спритний. А те, що вираховуєш зразу річні витрати, дуже великодушно з твого боку. Очевидно, ти вже дечого тут, нагорі, навчився. До речі, ти взяв трохи зависоко. Я не палю цигарок і костюми, сподіваюся, не доведеться мені тут замовляти, дякую!

— Отже, це ще й зависоко, — сказав Ганс Касторп трохи збентежено. Але як могло статися, що він уписав своєму брату в рахунок цигарки та костюми, а щодо його спритного усного рахунку та природних задатків, то це було не більше, ніж ілюзія та містифікація. Адже як і в інших справах, він був радше повільним та без запалу, а його спритність у цьому випадку не була жодним експромтом, а спиралася на підготовку, а саме на письмову підготовку, коли одного вечора під час процедури лежання Ганс Касторп, власне, й підвівся (він таки лягав на лоджії, оскільки всі це робили) зі свого бездоганного шезлонга, аби, слідуючи за несподіваною думкою, принести з кімнати папір та олівець для підрахунків. Таким чином, він виявив, що його брат у перших чи, взагалі, будь-яка людина потребує тут за все разом 12.000 франків на рік і заради розваги прикинув про себе, що він економічно абсолютно доріс до життя тут, оскільки він мав честь бути людиною з 18-19000 франками на рік.

Тож його другий тижневий рахунок був оплачений в обмін на спасибі та квитанцію, це мало означати, що для нього настала середина третього й за планом останнього тижня свого перебування тут, нагорі. Наступної неділі відвідає ще один курортний концерт, а в понеділок — ще одну лекцію доктора Кроковскі — сказав він сам собі та своєму братові; а у вівторок чи середу від'їде й знову залишить тут Йоахима самого, бідолаху Йоахима, якому невідомо скільки ще місяців може приписати той Радамант. Бідний Йоахим, його лагідні, чорні очі щораз вкривалися смутною пеленою, коли заходила мова про від'їзд Ганса Касторпа, який швидко наближався. Боже мій, і куди подівся цей відпускний час!

Проминув, пролетів, утік — і по правді неможливо було сказати, як то сталося. Це ж був, зрештою, двадцять один день, і ці дні мали б проминути один за одним, довгий ряд, такий довгий ряд і не пропустиш. І нараз від нього залишилося якихось три-чотири дні, не дуже показна рештка, принаймні, трохи розтягнута завдяки обом періодичним змінам нормальних днів, сповнених, щоправда, думками про пакування речей та прощання. Тут, нагорі, три тижні — справді майже ніщо, про це йому зразу всі казали. Найменшою одиницею часу тут був місяць, як казав Сеттембріні, оскільки ж перебування Ганса Касторпа було ще коротшим, тож це й не було жодним перебуванням, а лише короткочасним візитом, як висловлювався надвірний радник Беренс. Чи така швидкоплинність була пов'язана з надто високою загальною втратою енергії, й час тут пробігав так, що й оком не моргнеш? Та для Йоахима така блискавичність була втіхою з урахуванням п'яти місяців, що були в нього попереду, якщо ще й п'яти місяців буде достатньо. Але за ці три тижні вони мали б краще стежити за часом, так, як то було під час замірювання температури, коли належні за приписом сім хвилин перетворювались у значущий проміжок часу... Ганса Касторпа переймало щире співчуття до свого брата, в якого на обличчі був написаний сум скорої втрати товариша по спілкуванню — справді, переймався до нього сильним співчуттям, коли думав про те, що бідолаха на весь час має залишитися тут без нього, тоді як він сам житиме на рівнині й перебуватиме на службі транспортної техніки, що єднає народи: просто гаряче співчуття, в певні моменти з болем у грудях, коротким, але таким сильним, що він на якусь мить починав серйозно сумніватися, чи зможе він себе передолати й залишити тут Йоахима самого. Отже, часом його співчуття було аж надто сильним, і, очевидно, це стало причиною того, що він сам дедалі менше говорив про свій від'їзд: Йоахим же постійно заводив про це розмову; Ганс Касторп, як ми вже казали, з природного такту та чутливости вдавав, що до останнього моменту не хоче про це думати.

— Ну, сподіваюся, ти в нас, принаймні, відпочив і коли повернешся на рівнину, то почуватимешся свіжим та сповненим сил.

— Так, я буду всім передавати вітання, — перевів розмову Ганс Касторп, — і казатиму, що ти найпізніше через п'ять місяців повернешся також. Я відпочив? Ти питаєш, чи я відпочив за ці кілька днів? Сподіваюся. Певне почуття відпочинку мусить з'явитися навіть за такий короткий термін. Проте тут, нагорі, було стільки нових вражень, нових у будь-якому сенсі, дуже захопливих, але й утомливих як для душі, так і для тіла. Не маю враження, ніби я вже їх засвоїв і вже акліматизувався, хоча це було би передумовою будь-якого відпочинку. «Марія», слава Богу, така, як і раніше, кілька днів тому до мене знову повернувся її смак. Але час від часу на моїй носовій хустинці з'являється кров, та й триклятого жару на обличчі разом з безглуздим прискореним серцебиттям, схоже, я не позбудуся цього до самого кінця. Ні, ні, про акліматизацію я зовсім не можу говорити, та й хіба це можливо за такий короткий термін. Щоб тут акліматизуватися й перетравити враження, потрібно більше часу, а вже тоді почнеться відпочинок та відкладання білка. Шкода. Я кажу «шкода», оскільки це було явною помилкою, що я не виділив на це перебування більше часу — адже час у мене був. Таке почуття, що вдома, на рівнині, я буду змушений відпочивати від цього відпочинку та спати три тижні, таким змученим я часом почуваюсь. А тут іще й цей катар...

Адже до того йшлося, що Ганс Касторп повернеться на рівнину зі своєю першокласною нежиттю. Він застудився, можливо, під час процедур лежання, а саме — якщо зробити ще одне припущення — під час вечірньої процедури лежання, яку він став робити десь близько тижня тому, незважаючи на вогку й холодну погоду, яка до його від'їзду, здавалося, не збирається покращуватись. Правда, він довідався, що таку погоду тут не визнають за погану; поняття негоди взагалі не мало права на існування тут, нагорі, жодна негода не була страшною, на неї майже не зважали; тож з усією піддатливістю молодости, з усією її готовністю переймати думки та звичаї нового оточення Ганс Касторп почав плекати цю байдужість до негоди як власну звичку. Коли ллє як з відра, то не треба думати, що повітря стає сухішим. Воно таки не було сухішим, адже його обличчя, як і раніше, пашіло від сухости, ніби він опинився в перегрітій кімнаті або випив забагато вина. Що ж до холоду, то він був дуже відчутним, тож було мало сенсу ховатися від нього в кімнаті; адже якщо не йшов сніг, опалення не вмикали, тож сидіти в кімнаті зовсім не було затишніше, аніж лежати на лоджії в зимовому пальті та під двома майстерно закрученими верблюжими ковдрами. Навпаки, таке лежання виявилось незрівнянно затишнішим, за абсолютним присудом — найбільш прийнятна позиція, яку Ганс Касторп будь-коли випробовував. Цього висновку не порушувало те, що якийсь письменник га карбонарій називав її зі злим підтекстом «горизонтальною» життєвою позицією. Власне, ввечері вона йому особливо пасувала, коли на столику світилася лампа, між губами була затиснута «Марія», що знову набула смаку, а він насолоджувався усіма перевагами тутешнього шезлонга, які важко було навіть описати, кінчик носа був у нього крижаним, а у таки добряче задубілих, почервонілих руках він тримав книжку — це була все ще та сама книжка «Ocean Steamships» — та дивився крізь дугу лоджії на темніючу долину, де-не-де оздоблену розпорошеними, а часом тісно скупченими вогнями, долину, з якої майже щодня, принаймні, протягом цілої години долинала музика, приємно приглушені, знайомі мелодії: то були фрагменти з «Кармен», «Трубадура» чи «Вільного стрільця», потім статечні та швидкі вальси, також і марші, які заохочували гордовито крутити головою, та бадьорі мазурки. Мазурка?.. Власне, її звати Маруся, та, з маленьким рубіном; а в сусідній лоджії за товстим матовим склом лежав Йоахим — час від часу Ганс Касторп перекидався з ним словом, при цьому намагаючись якомога менше заважати іншим горизонтальним. Йоахимові в своїй лоджії було так само добре, як і Гансові Касторпу, хоча брат був немузикальним і так не насолоджувався вечірніми концертами. Шкода за нього; замість того Йоахим щось вичитував з російської граматики. Тоді як Ганс Касторп, лежачи на ковдрі, читав «Ocean Steamships» та захоплено дослухався до музики, радісно вловлював прозору глибину її фактури й відчував таке внутрішнє задоволення від того характеристичного та настроєвого мелодійного натхнення, що проходом лише з ворожістю міг згадати про висловлювання Сеттембріні стосовно музики, особливо досадними видавалися висловлювання італійця про політичну підозрілість музики — що, власне, було не краще, ніж слова діда Джузеппе про липневу революцію та шість днів творення світу...

Отже, Йоахим не надто переймався тією музичною насолодою, та й пряна розвага куріння була йому чужою; однак він так само затишно лежав у своїй лоджії, в затишку й спокої. День добігав кінця, цього разу все добігало кінця, було ясно, що сьогодні більше нічого не відбудеться, не станеться жодного потрясіння, жодного випробування не виникне більше перед серцевим м'язом. Та водночас було ясно: завтра все це з великою імовірністю, що випливала з обмежености, прихильности та повторюваности обставин, знову буде так само, й усе почнеться спочатку; й ця подвійна безпека та захищеність були цілком приємними, для Ганса Касторпа вони створювали з вечірньої процедури лежання разом із музикою та віднайденим пряним смаком «Марії» справді щасливий період життя.

Проте все це не стало на заваді добрячій застуді, яку наш гість та новачок підхопив під час процедур лежання (бо як і де ще могло таке трапитись). У нього розгулялася сильна нежить, застуда тиснула на лобні пазухи, язичок у горлі болів та мав хворобливий вигляд, повітря надходило до нього не так, як завжди, передбаченим природою каналом, а кололо його холодом, мало долати перешкоди через постійні спазми кашлю: за ніч голос набув глухого звучання, так ніби то був бас, обпалений дією міцних напоїв; і, за словами Ганса Касторпа, цієї ночі він зовсім не стулив ока, оскільки задушлива сухість горла щораз змушувала зриватися з подушки.

— Надзвичайно неприємно, — сказав Йоахим, — і навіть якось незручно. Ти маєш знати, що застуди тут не reçus^[14], їх заперечують, офіційно при високій сухості повітря вони не повинні траплятися, й пацієнта, що хоче оголосити про свою застуду, Беренс не приймає з розкритими обіймами. Та з тобою тут інша справа, врешті, ти маєш право на застуду. Було б добре, якби нам пощастило позбутися катару, на рівнині є відомі практики, але тут, я сумніваюся, що хтось цим достатньо цікавиться. Тут краще не хворіти, тут ніхто тобою не опікуватиметься. Це давнє правило, врешті ти й сам про це дізнаєшся. Коли я сюди прибув, тут була одна пані, вона цілий тиждень трималася за вуха й нарікала на біль, і врешті Беренс взяв це до відома. «Будьте цілком спокійні, — сказав він їй, — туберкульозу це не стосується». На цьому й кінчилось. Ну, подивимося, що тут можна зробити. Завтра вранці я скажу про це масажистові, коли він прийде. Саме такий порядок, і він вже передасть далі, тож для тебе, можливо, щось зроблять.

Так сказав Йоахим, і порядок спрацював. Уже в п'ятницю, коли Ганс Касторп повернувся до кімнати після ранкового моціону, до нього постукали й він мав нагоду особисто познайомитися з пані Мілендонк або «пані старшою сестрою», як її називали, — дотепер він бачив її, очевидно, людину дуже зайняту, лише здалеку, коли вона виходила з однієї кімнати та переходила коридором, аби зайти до наступної, або ж пробігом помічав, як вона виникає в їдальні та чув її писклявий голос. Отже, тепер він сам заслужив на її відвідини; викликана у зв'язку з його катаром, вона сильно й коротко постукала в двері його кімнати й увійшла чи не до того, як він сказав «Заходьте», при цьому ще раз обернулася на порозі, аби пересвідчитися, чи не помилилась номером кімнати.

— Сорок третя, — пискнула вона на весь голос. — Правильно. Хай йому грець, on me dit que vous avez pris froid, I hear, your have caught a cold, ви, здається, застудились, мені сказали, що у вас застуда! Як я маю з вами говорити? По-німецькому, я вже бачу. А, ви гість молодого Цімсена, я вже бачу. Мені треба в операційну. Там потрібно одного хлороформувати, а він наївся салату з квасолею. Якщо за всім не дивитись... А ви, хай йому грець, ви примудрилися тут застудитись?

Ганс Касторп був подивований манерою говорити цієї пані шляхетного походження. Коли вона говорила, то ніби не звертала уваги на власні слова, при цьому неспокійно вертіла головою та задирала носа, мовби щось шукала, як хижак у клітці, а її вкрита ластовинням права рука, ледь стиснута в кулаці й з відчепіреним угору великим пальцем, погойдувалась у зап'ясті, так ніби хотіла сказати: «Швидше, швидше, швидше! Не слухайте, що я кажу, а говоріть самі, бо мені ніколи!» їй було за сорок, вона була куценького зросту, досить безформна, зодягнена в білий лікарняний халат з фартушком, на грудях якого був гранатовий хрестик. З-під її сестринського ковпака вибивалося рідке рудувате волосся, її водянисто-блакитні запалені очі, на одному з яких надодачу був ще й дозрілий ячмінь, неспокійно бігали, до того ж у неї був кирпатий ніс та жаб'ячий рот зі скривленою спідньою губою, що під час говоріння рухалася як совок. Тим часом Ганс Касторп дивився на неї з притаманною йому скромною, терплячою та довірливою привітністю.

— Що це ще за застуда, га? — знову запитала старша сестра, намагаючись глянути пронизливим поглядом, що, правда, не вдавалося, бо її очі весь час скошувались. — Ми не любимо таких застуд. Ви часто застуджуєтесь? Ваш брат також часто застуджувався? А скільки вам років? Двадцять чотири? Це вікове. Й ось, ви їдете до нас, нагору, й застуджуєтесь! Тут ми не повинні говорити про «застуди», це така собі ахінея з рівнини. (Слово «ахінея» прозвучало в її вустах якось зовсім неприємно й дивно, що підкреслила ще й спідня губа, яка виступила вперед як лопата). У вас чудовий катар дихальних шляхів, це я визнаю, це видно й у ваших очах. (І знову вона зробила дивну спробу прискіпливо подивитися на нього, та без особливого успіху). Але катари не виникають від холоду, вони виникають од інфекції, яку людина десь охоче зловила, тож постає лише питання: або йдеться про безневинну інфекцію, або не особливо безневинну, все інше — то ахінея (знову це жахливе слово «ахінея»). Сподіваймося, ваша сприйнятність на бактерії більше схиляється до безневинних, — сказала вона й поглянула на нього своїм дозрілим ячменем, аж він не знав, що й відповісти.

— Ось для вас безневинний антисептик. Можливо, вам допоможе, — вона дістала з чорної шкіряної сумки, що висіла в неї на поясі, пакетик і поклала на стіл. Це був формамінт.

— До речі, у вас вигляд збуджений, так ніби маєте жар, — і вона не втрималася, щоб не глянути йому в очі, але все-таки трохи скошеними очима.

— Ви міряли температуру?

Він заперечив.

— Чому? — запитала вона, і її випнута набік спідня губа зависла в повітрі...

Ганс Касторп не відповів. Він був ще таким молодим, що зберіг манеру вмовкати, притаманну для школяра, що стоїть коло парти, нічого не знає, тож і мовчить.

— Чи ви, може, взагалі не міряєте температуру?

— Міряю, пані старша сестро. Коли в мене жар.

— Хай йому грець, температуру якраз і заміряють, аби дізнатися, чи в людини є жар. А зараз ви вважаєте, що жару немає?

— Я не зовсім упевнений, пані старша сестро; я не дуже вмію розрізняти. Мене трохи кидає в жар та трохи морозить з часу мого приїзду сюди, нагору.

— Ага, і де ж ваш термометр?

— Я не маю з собою, пані старша сестро. Навіщо, я ж тут лише в гостях, я здоровий.

— Ахінея! Ви покликали мене тому, що ви здорові?

— Ні, — посміхнувся він увічливо, — тому що я трохи...

— Застудилися. Такі застуди в нас часто трапляються. Тут! — сказала вона й знову полізла до своєї сумочки, аби витягти звідти на показ два шкіряні футлярчики, чорний та червоний, які вона також поклала на стіл. — Ось цей коштує три франки п'ятдесят, а цей — п'ять франків. Звичайно, цей, за п'ять, був би для вас кращим. Вистачить на все життя, якщо з ним правильно обходитися.

Посміхаючись, Ганс Касторп узяв зі столу червоний футлярчик і відкрив його. Мовби коштовна прикраса, лежав скляний термометр на червоному шовку у заглибленні, зробленому якраз на його розмір. Цілі градуси були позначені червоними, а десяті — чорними рисками. Цифри були червоними, пиптик унизу — заповнений дзеркально сяючою ртуттю. Стовпчик був охолоджений і знаходився внизу, набагато нижче нормальної температури організму.

Ганс Касторп розумів, що має якось реабілітуватися.

— Я візьму цей, — сказав він, навіть не подивившись на другий. — Ось цей, за п'ять. Чи можу я його зразу...

— Гаразд! — пискнула старша сестра. — Не варто скупердяйствувати, коли йдеться про купівлю важливих речей! З оплатою не горить, буде внесено до рахунку. Дайте сюди, стовпчик треба зовсім маленьким зробити, загнати в самий кінець — ось так. — І вона взяла у нього з рук термометр, кілька разів тріпнула ним і загнала ртуть ще далі, нижче 35. — Він підніметься, помандрує нагору, оцей «Меркурій»! — сказала вона. — Ось ваше придбання! Ви, сподіваюся, знаєте, як то в нас роблять? Під ваш дорогоцінний язик на сім хвилин чотири рази на день, і добре стисніть ваші цінні губи. Бувайте, хай йому грець! Бажаю добрих результатів! — І старша сестра вийшла з кімнати.

Ганс Касторп уклонивсь та так і стояв біля столу, дивлячись на двері, за якими вона зникла, й на залишений нею прилад. «Отже це і є старша сестра фон Мілендонк, — думав він. — Сеттембріні її не любить, і то правда, вона має неприємні риси. Ячмінь — то зовсім негарно, до речі, він у неї не постійний. Але чого вона ввесь час каже «хай йому грець!»? Це звучить так безцеремонно й дивно. Та ще й продала мені один термометр, у неї завжди є в сумці кілька штук. Тут, напевне, скрізь ці термометри, в усіх крамницях, навіть там, де не чекаєш, про це говорив Йоахим. Але мені не треба було й напружуватися, він сам упав до рук». Ганс Касторп дістав крихкий прилад з футляру, роздивився його й неспокійно став ходити з ним по кімнаті. Його серце билося швидко й сильно. Він зиркнув на відчинений балкон і зробив рух до вхідних дверей, з наміром піти до Йоахима, та потім передумав і знов опинився перед столом, при цьому кахикнув аби спробувати власний голос. І потім закашлявся. «Так, я маю перевірити, чи в мене немає лихоманки від нежиті, — промовив він і швидко вставив термометр гостряком зі ртуттю під язик, так що прилад виступав уперед і різко вгору, міцно затиснутий губами аби не пропускати повітря ззовні. Потім він глянув на свій наручний годинник: було за двадцять чотири хвилини десята. І він почав чекати, коли минуть сім хвилин.

— Ані секунди більше, — подумав він, — ані секунди менше. На мене можна покластися. Мені не треба підміняти термометр «німою сестрою», як для тієї особи, про яку розповідав Сеттембріні, Оттілії Кнайфер». — І він став ходити кімнатою, притискаючи прилад язиком.

Час повз, оті сім хвилин видавалися безконечними. Ось минули дві з половиною хвилини, а Ганс Касторп уже позирав на стрілку годинника, чи не проґавить момент. Він займався тисячею справ, брав у руки речі й ставив їх на місце, виходив на балкон, остерігаючись, аби не помітив брат, роздивлявся пейзаж, ту гірську долину, яку вже достеменно вивчив у всіх її подобах: з її шпилями, гребінчастим силуетом та скосами, з розміщеними праворуч лаштунками Брембюлю, спина якого стрімко вривалася перед містечком, а схил поріс буйною альпійською зеленню, з гірськими формаціями праворуч, назви яких йому також стали добре відомими, та з Альтайнвандом, що з цієї перспективи, здавалося, замикав долину на півдні, — дивився вниз, на доріжки та клумби садової платформи, на скелястий ґрот, смереки, дослухався до шепотіння, що лунало з павільйону для лежання, де відбувалися процедури, й повернувся назад у кімнату, при цьому він зручніше переклав у роті термометр, потім зігнув руку та відгорнув манжет на зап'ясті, щоб поглянути на годинник. Доклавши значних зусиль, пересовуючи, штовхаючи й копаючи носаком різні речі, він згаяв шість хвилин. Оскільки ж, стоячи посеред кімнати, він поринув у мрії й дав розлитися своїм думкам, то остання хвилина, яка йому залишалася, прошмигнула, ніби на котячих лапках, непоміченою, новий рух руки відкрив перед ним її таємну втечу, і вже було трохи запізно, восьма хвилина вже на чверть була в минулому, і він, думаючи про те, що це не може зашкодити і не вплине на результат, вихопив термометр з рота і вп'явся в нього збентеженими очима.

Він зразу не збагнув, яким є показник, блиск ртуті злився з відблиском плескато-закругленої скляної оболонки, стовпчик, здавалося, був то зовсім угорі, то зовсім зникав, Ганс Касторп підніс прилад ближче до очей, крутив сюди-туди і нічого не міг збагнути. Врешті, під певним ракурсом, картина стала для нього чіткою, він міцно тримав прилад і усвідомлював побачене розумом. Справді, «Меркурій» розширився, він сильно розширився, стовпчик піднявся досить високо, був на багато поділок вище від нормальної температури тіла, Ганс Касторп мав 37,6.

Просто зранку, між десятою та пів на одинадцяту 37,6 — це було занадто, це вже була «температура», гарячка як наслідок інфекції, яку він підхопив, залишалося тільки питання, який це вид інфекції. 37,6 — у Йоахима також було не більше, тут ніхто не має більше, окрім тяжкохворих та морібундусів, що мають постільний режим, — ані Клеефельд із пневмотораксом, ані... також пані Шоша. Звичайно, в його випадку це було зовсім не те — просто температура через нежить, як то називають на рівнині. Але точно розрізнити та розділити це було неможливо, Ганс Касторп мав сумнів, що температура з'явилася в нього після того, як він застудився, й жалкував, що не запитався про це в «Меркурія» трохи раніше, з самого початку, як то йому пропонував надвірний радник. То була дуже розумна порада, тепер це стало очевидним, а Сеттембріні не мав рації, коли так в'їдливо про це сміявся — Сеттембріні з його республікою та красивим стилем. Ганс Касторп зневажав республіку та красивий стиль. Він знову й знову перевіряв показник термометра, що раз по раз зникав через віддзеркалення та знову з'являвся, коли Ганс Касторп крутив і обертав прилад: показник був 37,6 і це — з самого ранку!

Ганс Касторп був дуже схвильований. Він кілька разів пройшовся кімнатою з термометром у руці, тримаючи його горизонтально, аби не збити ртуть вертикальним струсом, потім з усією обережністю поклав його на туалетний столик і в пальті та з ковдрами вийшов на процедуру лежання. Сидячи, він накинувся ковдрою так, як його навчили, з боків та спіднизу, одну за одною, вже натренованими рухами, потім тихо лежав, чекаючи на другий сніданок та прихід Йоахима. Часом він посміхавсь і, здавалося, ніби справді посміхається до когось. Часом його груди здіймалися від задушливого струсу, й тоді він кашляв своїми враженими катаром грудьми.

Йоахим застав його ще лежачого, коли об одинадцятій годині, після ударів гонга зайшов до нього, аби разом піти до сніданку.

— Ну що? — запитав він подивовано, зупинившись перед шезлонгом...

Ганс Касторп мовчав ще якусь мить і дивився перед собою. Потім відповів:

— Так, остання новина полягає в тому, що в мене трохи підвищена температура.

— Що це має означати? — спитав Йоахим. — Ти відчуваєш жар?

Ганс Касторп знову трохи почекав з відповіддю й потім з деякою млявістю в голосі сказав таке:

— Жар, мій дорогий, я відчуваю вже давно, власне весь час. Але зараз ідеться не про суб'єктивне відчутя, а про доконаний факт. Я поміряв собі температуру.

— Поміряв температуру? Чим? — злякано вигукнув Йоахим.

— Звичайно, термометром, — відповів Ганс Касторп не без іронії та строгости. — Старша сестра продала мені один. Чому вона постійно каже «хай йому грець», я не знаю; це не дуже коректно. Але вона, незважаючи на поспіх, продала мені дуже добрий термометр, і якщо ти хочеш переконатися, скільки він показує, то піди глянь, він лежить на туалетному столику. Температура мінімально підвищена.

Йоахим розвернувся і швидко зайшов до кімнати. Коли повернувся, то промовив вагаючись:

— Так, тут 37,5.

— Значить він трохи збився! — швидко вставив Ганс Касторп. — Було шість десятих.

— Для ранку таку температуру ні в якому разі не можна назвати мінімальною, — відгукнувся Йоахим. — Добрий мені подарунок, — сказав він, ставши перед шезлонгом Ганса Касторпа, як ото стоять перед «приємним сюрпризом», руки в боки та схиливши набік голову. — Тобі доведеться йти в ліжко.

Ганс Касторп мав на це готову відповідь.

— Я не розумію, чому я з температурою 37,6 маю йти в ліжко, коли ти та багато інших, у яких температура не нижча, — якщо ви всі тут вільно ходите.

— Це ж трохи інше, — сказав Йоахим. — У тебе це акутно й безневинно. У тебе просто гарячка від нежиті.

— По-перше, — відповів Ганс Касторп, розділивши свою промову навіть на «по-перше» й «по-друге», — я не розумію, чому з безневинною гарячкою — припустимо, що така взагалі буває — з безневинною гарячкою я маю лежати в ліжку, а з іншою — ні. А, по-друге, я ж кажу тобі, що нежить жару мені не додала більше, ніж я мав до цього. Я стою на позиції, що 37,6 дорівнюють 37,6. Якщо ви можете з такою температурою бути на ногах, то і я можу.

— Але я мав чотири тижні лежати, як прибув сюди, — заперечив Йоахим, — і лише коли виявилося, що температура внаслідок постільного режиму не спадає, мені дозволили встати.

Ганс Касторп посміхнувся.

— Ну й що? На мою думку, з тобою було трохи інакше. Ти заплутався в протиріччях. Спершу розрізняєш, а потім ставиш на один щабель. Це ж якась ахінея...

Йоахим обернувся на підборі, а коли знову став лицем до свого брата, було видно, що його засмагле обличчя стало ніби темнішим.

— Ні, — сказав він, — я нічого не ставлю на один щабель. Ти майстер заплутувати. Я лише вважаю, що ти жахливо застуджений, це чути в твоєму голосі, й ти маєш лягти в ліжко, щоб скоротити процес, адже наступного тижня ти хочеш їхати додому. Якщо ж не хочеш — я маю на увазі: якщо ти не хочеш лягти, то можеш і не робити. Я не збираюся робити тобі жодних приписів. У всякому разі зараз ми маємо йти на сніданок. Нумо, бо вже запізнюємося.

— Правильно. Ходімо! — сказав Ганс Касторп і скинув із себе ковдри. Він зайшов у кімнату, аби пригладити щіткою волосся, і поки це робив, Йоахим ще раз поглянув на термометр, що лежав на туалетному столику, при цьому Ганс Касторп не зводив з нього ока. Потім вони мовчки пішли й невдовзі зайняли свої місця в їдальні, де, як завжди в цю годину, аж рябіло від склянок з молоком.

Коли карлиця принесла для Ганса Касторпа кульмбахського пива, він із серйозним виразом обличчя відмовився. Краще я сьогодні не питиму пива, зовсім нічого не питиму, ні, дуже дякую, хіба що ковток води. Це викликало увагу. Чому це? Що за вигадки! Чому без пива? Ганс Касторп пояснив, що у нього невисока температура, 37,6. Мінімальна.

На нього насварилися пальцем, Ганс Касторп почувався якось дивно. З хитруватим виразом обличчя сусіди за столом підморгували одним оком та підносили вказівний палець на висоту вуха, так ніби про когось, хто досі прикидався безневинним, стали відомими зухвалі, пікантні речі.

— Ну-ну, ви, — сказала вчителька, і її вкриті пушком щоки зашарілись, а вона жартівливо погрожувала. — Що це за правдиві історії, що за жарти. Дивіться-дивіться.

— Ой, ой, ой, — мовила також пані Штер, пригрозивши куцим, червоним пальцем, піднісши його до носа. — Темпус у нього ще є, в цього пана Гостя. Ну, ви просто веселун!

Навіть двоюрідна бабуся на протилежному кінці столу жартівливо й весело пригрозила йому, коли новина дійшла до неї; гарна Маруся, яка дотепер не звертала на нього майже жодної уваги, нахилилася в його бік і глянула своїми круглими карими очима, притиснувши до губів помаранчеву хустинку, а потім також пригрозила пальчиком; навіть доктор Блюменколь, якому пані Штер розповіла новину, не міг утриматися, щоб не приєднатись до спільного жесту, щоправда не дивлячись Гансу Касторпу в очі, й лише міс Робінсон як завжди виявила свою цілковиту безучасність та замкненість. Йоахим заради пристойности тримав очі опущеними.

Ганс Касторп, потішений стількома жартами, гадав, що має скромно все заперечити.

— Ні, ні, — сказав він. — Ви помиляєтесь, у мене абсолютно безневинний випадок, у мене нежить, бачите: сльози навертаються на очі, в грудях хрипить, я кашляв півночі, досить-таки неприємна річ...

Але вони не приймали його виправдань, усі сміялися й махали руками, вигукуючи: «Так, так, одні виверти, відмовки, гарячка від нежиті, це ми знаємо, це ми вже знаємо!» А потім усі в один голос стали вимагати, щоб Ганс Касторп записався на обстеження. Від новини сусіди перебували у доброму гуморі; а під час сніданку за столом Ганса Касторпа панував особливо жвавий настрій. У пані Штер — з розпашілим, упертим обличчям в обрамленні рюшів на комірі та з прищиками на щоках — проявилася якась просто-таки шалена балакучість, особливо розійшлася вона про насолоду кашляння — так, в цьому неодмінно є елемент розваги й насолоди, коли в глибині грудей збільшується, наростає лоскотання, а людина так глибоко вдихає повітря, щоб задовольнити подразник: це така сама насолода, як і чхання, коли охота до цього неймовірно наростає й стає невідворотною, а людина із задурманеною міною кілька разів бурхливо видихає та вдихає повітря, почуває себе блаженно, і від цього благословенного викиду забуває про все на світі. А часом це трапляється два-три рази підряд. Це миті безкоштовної насолоди життям, як, наприклад, також насолода чухати навесні відморожені місця, коли вони так солодко сверблять — так сильно й немилосердно чухатися аж до крови та шаленства від задоволення, а коли при цьому випадково поглянути у дзеркало, то ви побачите замість власного обличчя якусь чортячу подобу.

Так відверто детально говорила неосвічена пані Штер, аж поки коротку, хоча й ситну перекуску було завершено, й брати вирушили на свою другу дообідню прогулянку в долину, до Пляц-Давоса. Йоахим ішов занурений у власні думки, а Ганс Касторп стогнав од нежиті та відкашлювався із застуджених грудей. Уже дорогою додому Йоахим сказав:

— Маю пропозицію. Сьогодні п'ятниця, завтра по обіді в мене щомісячне обстеження. Це не генеральне обстеження, просто Беренс трохи мене обдивиться, Кроковскі зробить кілька записів. Ти можеш піти разом зі мною, щоб тебе принагідно також прослухали. Це ж просто смішно: якби ти був удома, ти б тоді також викликав Гайдекінда. А тут два фахівці, а ти від них утікаєш, сам не знаючи, в якому ти стані, настільки глибоко це в тобі сидить і чи не було б краще для тебе піти в ліжко.

— Гаразд, — відказав Ганс Касторп. — Як хочеш. Звичайно, я можу це зробити. Самому цікаво побути при обстеженні.

Так вони дійшли згоди, а коли піднялися до санаторію, до речі, випало зустрітися з надвірним радником Беренсом, і хлопці скористалися з нагоди, аби звернутися зі своїм проханням.

Беренс вийшов з під'їзду, здавався високим та струнким у збитім на потилицю високому капелюсі, із сигарою в роті, з синіми щоками та сльозавими очима, він був увесь в діяльності, занурений у справи своєї приватної практики, і, за його власними поясненнями, закінчивши роботу в операційній, він збирався до містечка відвідати тамтешніх пацієнтів.

— Добридень, панове! — сказав Беренс. — Увесь час гуляєте? Як воно, гарно у великому світі? Я саме вертаюся після нерівного двобою з ножем та пилкою для кісток — то непроста справа, знаєте, резекція ребер. Раніше п'ятдесят відсотків залишалися назавжди на столі. Тепер у нас кращі результати, та все ж часом маємо також справу з передчасним mortis causa^[15]. Ну, сьогоднішній розумів гумор, у вирішальну мить проявив витримку... Ну й штука, цей людський торакс, який перестав ним бути. М'яка тканина, знаєте, якась недоречність, легке скаламутнення ідеї, так би мовити. Ну, а як ви? Як ваше шановне самопочуття? Удвох життєві обставини сприймаються таки веселіше, хіба ні, Цімсен? А ви досвідчений хитрун! Чого ж ви плачете, шукачу розваг? — нараз обернувся він до Ганса Касторпа. — Публічне плакання тут не дозволяється. Заборонено правилами санаторію. А то всі почнуть.

— Це в мене нежить, пане надвірний раднику, — відповів Ганс Касторп. — Не знаю, як то було можливо, але я вхопив страшенний катар. Ще й кашель, та й груди добряче заклало.

— Ага! — сказав Беренс. — То ви маєте звернутися за порадою до кваліфікованого лікаря.

Брати засміялися, і Йоахим відповів, клацнувши підборами:

— Ми якраз маємо такий намір, пане надвірний раднику. Завтра в мене обстеження, тож ми хотіли запитати, чи не були б ви так ласкаві, оглянути заодно ще й мого брата в перших. Хочемо з'ясувати, чи він зможе у вівторок від'їхати звідси...

— М. 3.! — сказав Беренс. — М. 3. 3. 3.! Ми зробимо з задоволенням! Можна було це давно зробити. Якщо вже ви опинилися тут, то варто цим скористатись. Але мені не хотілося бути надто наполегливим. Отже, завтра о другій, зразу після обіду!

— Я, до речі, ще маю невелику температуру, — зауважив Ганс Касторп.

— Що ви кажете! — вигукнув Беренс. — Хочете мені розповісти новину? Думаєте, я не маю очей! — і він показав своїм велетенським вказівним пальцем на обидва залиті кров'ю, водянисто-блакитні, сльозаві очні яблука.

— До речі, скільки ж ви маєте?

Ганс Касторп скромно назвав цифру.

— Вранці? Гм, непогано. Для початку, досить таки вправно. Ну, отже, маєте з'явитись удвох завтра о другій! Хай це буде мені нагородою. Бажаю вам благословенного прийому їжі! — і він почав спускатися похилою доріжкою, згинаючи коліна та веслуючи руками, тоді як дим від його сигари тягся в протилежний бік.

— Отже, домовились, як ти хотів, — сказав Ганс Касторп. — Щасливішого випадку годі було й шукати — я вже записаний. Та, зрештою, що він там може зробити, хіба що пропише сік лакриці або чай від кашлю, та все ж приємно, коли в такому стані маєш трохи лікарського догляду. Але чого він так кучеряво говорить? — сказав він. — Спершу я мав від цього задоволення, але з часом мені почало набридати. «Благословенного прийому їжі!» Що це за безглуздя. Хай би вже сказав: «Благословенної трапези!», до того ж «трапеза» — це поетичне слово, щось таке, як «хліб насущний» і справді поєднується зі словом «благословенний». Але «прийом їжі» — це ж чиста фізіологія, й до цього говорити про благословення — то вже просто знущання. Мені також не дуже подобається, що він курить, це трохи лякає мене, адже я знаю, що то йому шкодить і робить його меланхолійним. Сеттембріні казав, ніби його веселість вимушена, а Сеттембріні — критик, людина, що робить висновки, цього в нього не відбереш. Можливо, і я маю частіше робити висновки і не приймати все на віру, він має цілковиту рацію. Та часом людина починає робити висновки, судити та справедливо обурюватись, а потім стає щось на дорозі, щось таке, що не має жодного стосунку до висновків, і тоді кінець з моральними засторогами, й республіка та гарний стиль починають здаватися тоді чимось досить вульгарним...

Ганс Касторп промимрив щось нечітко, ніби сам був не зовсім певний того, що мав на увазі. Та брат лише встиг поглянути на нього збоку й мовив: «До побачення», після чого кожен пішов до своєї кімнати, а потім — на лоджію.

— Скільки? — м'яко спитав Йоахим за якийсь час, хоча й не бачив, чи Ганс Касторп звертався до свого термометра за порадою... А Ганс Касторп відповів байдужим тоном:

— Нічого нового.

І справді, тільки-но він зайшов, зразу взяв з туалетного столика своє крихке новопридбання сьогоднішнього ранку, 37,6, які вже відіграли свою роль, він збив ртутний стовпчик і, зовсім як Беренс, заклав собі до рота скляну сигару й узявся до процедури лежання. Та всупереч високим сподіванням і не зважаючи на те, що він тримав термометр під язиком цілі вісім хвилин, «Меркурій» розширився не більше, ніж знову на 37,6 — що, до речі, називалося гарячкою,хоча й не великою, проте наявною вже з самого ранку. Після їжі ряхтливий стовпчик піднявся до 37,7, увечері, коли пацієнт був дуже стомлений від подій та емоцій дня, він завмер на 37,5 і наступного ранку показав лише 37, аби о полудні досягти вчорашнього показника. З такими результатами настав обід наступного дня, а з його завершенням наближалася година прийому.

Пізніше Ганс Касторп пригадував, що мадам Шоша мала на собі під час цього обіду плетену золотаво-жовту кофту з великими ґудзиками та кишенями з облямівкою, кофта була нова, принаймні, нова для Ганса Касторпа, і, як завжди, із запізненням, вона ввійшла в тій кофті добре відомим Гансові Касторпу способом, привернувши на мить увагу всієї зали. Потім, як і щодня по п'ять разів, попрямувала до свого столу, м'яко сіла на своє місце та, балакаючи, взялася до їжі: Ганс Касторп, як завжди, спрямував погляд на «хороший» російський стіл і з особливою увагою стежив за рухами її голови під час розмови, дивився на закругленість її потилиці та розслаблену позу спини, позираючи попри Сеттембріні, що сидів на краю столу, який стояв поперек зали перед «хорошим» російським столом. А щодо пані Шоша, то вона за ввесь час обіду жодного разу не обвела поглядом залу. Та коли прибрали десерт і великий годинник з гирями та маятником на правій вузькій стіні зали біля «поганого» російського столу пробив другу годину, Ганс Касторп пережив надзвичайну подію, що справила на нього колосальне враження: поки годинник пробив — раз і вдруге — чарівна пацієнтка повільно обернула голову, навіть напівобернулася до столу Ганса Касторпа та ясно й відверто — а не просто до його столу, ні, недвозначно та якось приватно поглянула саме на нього, поглянула вузькими очима Пшибислава ще й з усмішкою на стулених губах, так ніби хотіла сказати: «Ну? Вже час. Ти йдеш?» (адже коли говорять очі, тоді звертаються на «ти», навіть якщо рот не встиг сказати «ви») — і це був той епізод, який глибоко запав йому в душу, збурив і злякав його — він заледве вірив своїм очам і спершу відсутнім поглядом глянув на обличчя пані Шоша й потім, підвівши очі над її чолом та волоссям, дивився в порожнечу. Чи знала вона, що він о другій годині має з'явитися на прийом до лікаря? Саме так воно й виглядало. Проте це було майже так само неймовірно, як і те, що вона могла знати, про що він саме подумав, а він подумав про те, чи не переказати йому надвірному радникові Беренсу через Йоахима, що його застуда дещо відлягла й він уважає обстеження зайвим: думка, переваги якої на тлі тієї запитливої посмішки зовсім поблякли й перетворилися лише в огидну, тривалу нудоту. Наступної миті Йоахим також поклав свою згорнуту трубочкою серветку на стіл, підморгнув йому високо піднятими бровами, вклонився сусідам по трапезі й залишив стіл — і Ганс Касторп, іще перебуваючи в стані внутрішнього запаморочення, хоча зовні твердим кроком та з почуттям, що кожен погляд та посмішка спрямовані на нього, попрямував за братом до виходу.

Про сьогоднішній намір вони не говорили з учорашнього вечора та й зараз ішли з мовчазним розумінням. Йоахим квапився: вже було пізніше, ніж домовлений час, а надвірний радник Беренс наполягав на пунктуальності. Залишивши залу, вони на тому самому поверсі крокували коридором повз «адміністрацію», потім спустились охайними сходами, вкритими навощеним лінолеумом, до підвального поверху. Йоахим постукав у двері, розташовані якраз навпроти сходів і, судячи з порцелянової таблички, були входом до ординаторської.

— Заходьте! — гукнув Беренс, зробивши наголос на першому складі. Він стояв посеред кабінету в халаті, в правій руці тримав стетоскоп, яким він постукував себе по стегні.

— Темп, темп, — сказав він і спрямував свої сльозаві очі на настінний годинник. — Un poco più presto, Signori!^[16] Ми ще не зовсім у повному розпорядженні вашого шановного здоров'я.

За подвійним письмовим столом біля вікна сидів доктор Кроковскі, блідість якого була особливо разючою на тлі чорної люстринової сорочки, його лікті лежали на столі, одна рука тримала перо, друга підтримувала бороду, перед ним були папери, напевне, історія хвороби, на новоприбулих він дивився притупленим поглядом особи, що присутня лише в ролі асистента.

— Ну, годі вже про поведінку! — відповів надвірний радник на вибачення Йоахима й узяв у нього з рук температурну криву, щоб переглянути її, тоді як пацієнт поквапно оголював верхню частину тіла, а знятий одяг чіпляв на вішалку поряд з дверима. Гансові Касторпу уваги не приділяли. Якийсь час він стояв, роззираючись, а потім сів на маленький, старомодний фотель з китицями на бильцях, поряд з яким стояв столик з карафкою, наповненою водою. Попід стінами стояли книжкові шафи, заставлені медичними працями з товстими корінцями та папками зі справами. З меблів був лише шезлонг, обтягнений провощеною тканиною, який можна було ставити вище чи нижче, на подушечці для голови була розгорнута паперова серветка.

— Сім десятих, дев'ять десятих, вісім десятих, — казав Беренс, перегортаючи тижневі картки, куди Йоахим ретельно заносив результати свого щоденного п'ятиразового замірювання температури. — Досі занадто гарячий, дорогий Цімсен, не скажеш, що після недавнього обстеження ви зміцніли. («Недавно» було чотири тижні тому). Отрута ще не вийшла, ще не вийшла, — сказав він. — Ну, це й не буває за один день, чарівництвом ми також не займаємося.

Йоахим кивнув і здригнувся своїм оголеним плечем, хоча він і міг заперечити, що він тут перебуває далеко не один день.

— А як поколювання в правому гілусі, де ввесь час було особливо чутно? Краще? Ну, ходіть сюди! Ось ми зараз чемно вас обстукаємо. — І почалося обстеження.

Надвірний радник Беренс, широко розставивши ноги й нахилившись уперед, зі слухавкою під пахвою, постукав спершу по правому плечі Йоахима, стукав, замахуючись усією кистю, користуючись велетенським безіменним пальцем правої руки як молоточком, а ліву руку використовував для опори. Далі він перейшов під лопатку й простукав збоку середню та нижню частини спини, тоді як Йоахим, що був уже натренованим, підняв руку, щоб можна було простукати й під пахвою. Все це було повторено з лівого боку і на цьому кінець, а надвірний радник скомандував «Оберніться!», щоб обстукати груди. Він постукав зразу під шиєю, біля ключиці, постукав під та над грудьми, спершу праворуч і потім ліворуч. Коли вже доволі настукався, то перейшов до прослуховування, схиляючись до стретоскопа й прикладаючи його до грудей та спини Йоахима, де він досі простукував. При цьому Йоахим мусив навпереміну то сильно вдихати, то штучно кашляти, що, здавалось, його дуже виснажувало, оскільки він вибивався з дихання, а на очі йому наверталися сльози. Надвірний радник Беренс у коротких, стислих висловах повідомляв усе, що там почув, своєму асистентові, який сидів навпроти за столом, при цьому Ганс Касторп не міг позбутися думки, що все це нагадує відвідини кравця, коли шляхетного вигляду пан знімає мірку на костюм та в звичній послідовності прикладає сантиметр до корпусу, до рук та ніг замовника й передає одержані розміри зсутуленому за столом учневі, які той записує пером.

— Коротке, вкорочене, — диктував надвірний радник Беренс. — Везикулярне, — казав він і знову. — Везикулярне (очевидно, це було добре). Хрипке, — сказав він і поморщився. — Дуже хрипке. Шуми, — і доктор Кроковскі все занотовував, як кравчук занотовує слова кравця.

Ганс Касторп стежив за всім цим, похиливши набік голову, занурившись у задуму при вигляді напівроздягненого Йоахима, ребра якого (слава Богу, в нього ще були всі ребра) після сильного вдиху здіймалися під напнутою шкірою високо над запалим животом — цей стрункий, жовтаво-брунатний торс юнака з чорною порістю на грудях та м'язистих руках; на зап'ясті в нього був золотий браслет-ланцюжок. Це руки гімнаста, думав Ганс Касторп; я ніколи не мав від гімнастики жодного задоволення, а він завжди це любив, що, напевне, пов'язано з його потягом до солдатської верстви. Він завжди був у добрій фізичній формі, значно кращій, ніж я, адже я завжди був цивільною людиною, й для мене важливо було митися теплою водою та добре їсти й пити, тоді як для нього — чоловічі вимоги та досягнення. Й ось зовсім іншим чином його тіло вийшло на передній план, усамостійнилося й стало важливим, а саме через хворобу. Воно засвічене й не бажає зміцніти й дати отруті вийти, хоч би як бідний Йоахим прагнув бути солдатом на рівнині. Поглянь-но, він виріс, просто викапаний Аполлон Бельведерський, лише волосся зайве. Проте всередині хворий, а ззовні гарячий від хвороби; адже хвороба робить людину набагато тілеснішою, перетворює її цілковито на тіло... І поки Ганс Касторп так думав, його пройняв страх, і він поглянув швидко й запитливо на Йоахимові очі, на його великі, чорні, лагідні очі, що від навмисного кашляння та вдихання налилися слізьми й дивились під час обстеження зі смутним виразом поверх голів присутніх кудись у порожнечу.

Тим часом надвірний радник Беренс дійшов до кінця.

— Ну, добре, Цімсен, — сказав він. — Все гаразд, настільки це можливо. Наступного разу (це буде через чотири тижні) напевне буде трошки краще.

— Пане надвірний раднику, як довго, ви вважаєте, я...

— Ви знову квапите? Ви ж не можете там, у війську, розпікати своїх хлопці у такому розгаряченому стані! Останній раз я казав про якісь півроку, як на мене, можете рахувати відтепер стільки само, але вважайте це за мінімум. Зрештою, тут же можна жити, ви також маєте бути чемним. У нас тут не каторга й не... сибірські рудники! Чи, може, хочете сказати, що в нас тут щось подібне? Ну, добре, Цімсен! Вільно! Є ще бажаючі? — вигукнув Беренс і поглянув угору. Випроставши руку, він передав стетоскоп докторові Кроковскі, який на завершення мав провести в Йоахима невелику асистентську перевірку.

Ганс Касторп підхопився й, не відводячи очей від персони надвірного радника, що стояв розіставивши ноги й розтуливши рота, занурений у свої думки, почав швиденько готувати себе до обстеження. Він надто квапився, на мить заплутавсь у своїй сорочці в цятку з манжетами, коли знімав її через голову. Потім, білошкірий, білявий та худий, стояв перед надвірним радником Беренсом — і його статура видавалася більш цивільною, ніж у Йоахима Цімсена.

Але надвірний радник не звернув на нього уваги, все ще заглиблений у думки. Доктор Кроковскі знову зайняв своє місце, а Йоахим почав одягатись, і нарешті Беренс вирішив звернути увагу на того, хто зараз стояв перед ним.

— Ось воно що, так тепер ви! — сказав він, узяв своєю величезною рукою Ганса Касторпа за передпліччя, потяг до себе й уважно глянув на нього. Він дивився не в обличчя, як то дивляться на людину, а на тіло; обернув його, як то обертають тіло, й роздивився також і спину.

— Гм, — сказав він. — Ну, подивимося, чи добре у вас усе настроєно, — й знову взявся за своє простукування.

Він простукував скрізь, де і в Йоахима, й неодноразово знову повертався до різних місць. Довгий час постукував поперемінно й з метою порівняння ліворуч угорі, біля ключиці й трохи нижче.

— Ви чуєте? — питав він, звертаючись до доктора Кроковскі... І доктор Кроковскі, що сидів за п'ять кроків за столом, повідомляв кивком голови, що чує: із серйозним виразом обличчя нахиляв підборіддя до грудей, аж вуса притискав, і їхні кінчики загиналися догори.

— Дихайте глибоко!.. Кашляйте!.. — наказував надвірний радник, знову взявши в руки стетоскоп; і Ганс Касторп мав сильно напружуватися протягом восьми чи десяти хвилин, поки тривало прослуховування. При цьому лікар не промовив жодного слова, лише переставляв стетоскоп то туди, то сюди й уважно та по кілька разів слухав у точках, де перед цим робив простукування. Потім заклав інструмент під пахву, завів руки за спину та втупив погляд на підлогу поміж собою та Гансом Касторпом.

— Так, Касторп, — сказав він, уперше назвавши його тільки на прізвище, — справа виглядає praeter-propter^[17], як я і думав з самого початку. Я взяв вас на замітку, Касторп, тепер можу вам сказати — причому з самого початку, тільки-но мав незаслужену честь знайомства з вами — я сильно підозрював, що ви потенційно належите до тутешніх і що з часом самі це збагнете, як і деякі інші, що приїхали сюди заради розваги й дивилися на все з високо задертим носом, аж поки одного дня довідалися, що їм би пішло на користь — і не просто «пішло б на користь», прошу мене правильно зрозуміти, — що їм необхідно без зайвої пози зробити тут трохи тривалішу зупинку.

Ганс Касторп почервонів, і Йоахим, застібаючи підтяжки, нараз завмер і наслухав далі...

— У вас такий приємний, симпатичний брат, — вів надвірний радник далі, кивнувши головою в бік Йоахима, погойдуючись при цьому на закаблуках, — який, сподіваємося, незабаром зможе сказати, що він колись був хворим, але коли ми до цього дійдемо, він усе одно завжди буде таким, що раніше був хворим, ваш, пане, брат у перших, і від цього, як кажуть мислителі, a priori падає певне світло й на вас, дорогий Касторп...

— Він мені лише зведений брат у перших, пане надвірний раднику.

— Ну, що ви. Ви ж не хочете відмовитися від свого родича. Зведений чи ні, все одно він залишається родичем. А з чийого боку?

— По матері, пане надвірний радник. Він син зведений.

— А ваша шановна мати добре почувається?

— Ні, вона померла. Померла, коли я ще був малим.

— О, від чого ж це?

— Від тромбу, пане надвірний радник.

— Від тромбу? Ну, що ж, це було давно. А ваш шановний батько?

— Він помер від запалення легень, — сказав Ганс Касторп, — і мій дід також, — додав він.

— Ага, він також? Ну, досить про родичів. А щодо вас, то ви, певне, завжди були досить недокрівним, еге ж? А, часом, від фізичної чи розумової роботи ви швидко втомлювались? Таки втомлювалися? Й у вас було сильне серцебиття? Лише останнім часом? Добре, а окрім того, напевне, ви маєте сильну схильність до катарів дихальних шляхів. Чи знаєте ви, що ви були й раніше хворим?

— Я?

— Так, саме вас я маю на увазі. Ви чуєте різницю? — і надвірний радник поперемінно постукав ліворуч угорі грудей та трохи нижче.

— Звучить трохи глухіше, ніж отут, — сказав Ганс Касторп.

— Дуже добре. З вас вийшов би спеціаліст. Отже, тут чути приглушені тони, а такі приглушені тони вказують на задавнені місця, де вже почалося завапновування, зарубцювання, якщо хочете. Ви старий пацієнт, Касторп, але ми нікого не будемо звинувачувати, що ви про це не знали. Поставити ранній діагноз важко — особливо для шановних колег з рівнини. Я не кажу, ніби в нас чутливіші вуха, хоча спеціальні тренування трохи дають. Але повітря допомагає нам чути, розумієте, розріджене, сухе повітря, тут, нагорі.

— Ясна річ, — сказав Ганс Касторп.

— Добре, Касторп. А тепер послухайте, юначе, я хочу сказати вам багато золотих слів. Якби з вами більше нічого не було, розумієте, окрім тих приглушених тонів та шрамів на вашій еоловій трубці всередині і якби все обмежилося тими чужорідними тілами з вапняку, то я послав би вас до вашого родинного вогнища й ні на йоту вами б не займався, ви розумієте? Та судячи з того, який стан справ тепер і яким є результат обстеження, враховуючи те, що ви й так уже тут, з нами — то їхати додому не варто, Гансе Касторп, — незабаром вам усе одно доведеться повернутися.

Ганс Касторп знову відчув, як кров заливає серце, так що воно просто гупає, і Йоахим все ще стояв, тримаючи руками нижні ґудзики й опустивши очі.

— Адже окрім приглушених тонів, — сказав надвірний радник, — ви маєте там, ліворуч угорі також одне шерхке місце, що сприймається майже як шум, і це, безперечно, свіже місце. Я не хочу нічого говорити про джерело розм'ягчення, але це, безперечно, «мокра плямка». І якщо ви там, унизу й далі так ходитимете, мій дорогий, то у вас, не мало, не багато, цілий клапоть легені полетить під три чорти.

Ганс Касторп стояв, не рухаючись, навколо рота в нього почалося дивне посмикування, й можна було крізь ребра чітко бачити, як його серце пульсує. Він поглянув на Йоахима, очей якого не знайшов, і потім знову на обличчя надвірного радника з синіми щоками і так само синіми сльозавими очима та ледь скошеними в один бік вусиками.

— Як об'єктивне підтвердження, — вів далі Беренс, — ми маємо вашу температуру: 37,6 зранку, що приблизно збігається з акустичними даними.

— Я ж думав, — сказав Ганс Касторп, — що гарячка в мене від катару.

— А катар? — перебив надвірний радник. — Звідки він узявся? Давайте я вам щось розповім, пане Касторп, і майте на увазі, ви наділені достатньо великою кількістю мозкових звивин, настільки я знаю. Отже, повітря тут у нас добре проти хвороби, це й ваша думка, хіба не так? А так воно і є. Але воно добре і для хвороби, ви розумієте мене, воно спонукає її, воно революціонує тіло, воно дає латентній хворобі вийти на поверхню, й таким виходом на поверхню, ще й зовсім не найгіршим, є катар. І, якщо хочете знати мою думку, то я не знаю, чи була у вас гарячка ще на рівнині, але тут, нагорі, ви замали її зразу, в перший же день, і зовсім не через ваш катар.

— Так, — сказав Ганс Касторп, — мені також так здається.

— Зразу ви, напевне, були ніби напідпитку, — додав надвірний радник. — Це отрути, які стимулюють хворобу, їх продукують бактерії; вони діють на центральну нервову систему як хмільне, розумієте, і від цього з'являються червоні щічки. Спочатку у вас буде постільний режим, Касторп; ми подивимося, може, за кілька тижнів спокою зможемо позбавити вас цього хмільного стану. А далі буде видно. Ми зробимо гарну світлину вас ізсередини — ви матимете задоволення від можливости зазирнути в нутро власної персони. Але я вам скажу зразу: таке, як у вас, не виліковується за два дні, рекламні успіхи та диво-курси лікування ми надати не можемо. Проте мені зразу здалося, що ви будете кращим пацієнтом, з більшим хистом до хворіння, аніж отой бригадний генерал, який завжди хоче негайно забратися геть, тільки-но в нього на дві-три поділки знижується температура. Так ніби «лежати» гірша команда, ніж «стояти струнко»! Спокій — це перший громадянський обов'язок, а нетерплячка лише шкодить. Дивіться ж, не розчаруйте мене, Касторп, і прошу, не підведіть мене з моїм знанням людей! А тепер кроком руш у ліжко.

На цьому надвірний радник закінчив розмову й сів до письмового столу, щоб, як людина, зайнята багатьма справами, заповнити письмовою роботою паузу до наступного обстеження. Зате доктор Кроковскі підвівся зі свого місця, підійшов до Ганса Касторпа, різко схилив набік голову, поклав одну руку на його плече та, виразно посміхаючись, так що було видно крізь бороду його жовті зуби, щиро потиснув йому правицю.

Розділ п'ятий

Юшка вічности та раптова ясність

Маємо згадати про одне явище, яке цілком справедливо викликає подивування в самого оповідача, отже, читачеві не буде потреби надто з того дивуватися. Тим часом, як наш звіт про перші три тижні перебування Ганса Касторпа в тих, що «тут, нагорі» (двадцять один день у розпал літа, після чого, за людським передбаченням, це перебування взагалі мало й завершитися) поглинув певні маси простору та часу, об'єм яких цілком відповідає нашим власним, напівусвідомленим сподіванням, — опис наступних трьох тижнів його перебування на цьому місці навряд чи займе стільки часу, тобто стільки слів та миттєвостей, як попередні сторінки, аркуші, години та дні роботи: ми побачимо, що ці три тижні проминуть за мить і лишаться позаду.

Отже, це може видатися дивним, але насправді все йде своїм плином і відповідає законам оповіді та її сприймання. Адже цілком закономірно узгоджується з цими законами та обставина, що в нашому сприйнятті час видається нам так само довгим чи коротким, займає стільки ж місця, як у сприйнятті героя нашої оповіді, молодого Ганса Касторпа, планам якого доля перешкодила таким несподіваним чином; може видатися корисним, підготувати читача з урахуванням таємниці часу до ще більших див та феноменів, аніж ті, що вже тут відбулись і які ще трапляться за час перебування в нашому товаристві. Наразі буде достатньо, щоб кожен пригадав, як швидко пробігає вервечка, ба навіть «довга» вервечка днів, які ми, хворіючи, провадимо в ліжку: то завжди один і той самий день, який в одно повторюється; та оскільки все є тим самим, то, зрештою, не зовсім коректно говорити про «повторення»; варто казати про однорідність, про завмерле «тепер» або ж про вічність. Тобі приносять на обід юшку так само, як приносили вчора й принесуть завтра. І в цю саму мить на тебе повіє чимось таким — і ти не знаєш що то й звідки; тобі паморочиться в голові, коли бачиш, як подають юшку, форми часу розпливаються, входять одна в одну, а істинною формою буття, що відкриваєтся перед тобою, постає нерозтяжне теперішнє, в якому тобі вічно приносять юшку. В контексті вічности говорити про нудьгу було б надто парадоксально; а парадоксів ми волієм уникати, особливо коли живемо одним життям з нашим героєм.

Отже, з неділі після обіду Ганс Касторп був на постільному режимі, оскільки надвірний радник Беренс, найвищий авторитет світу, що нас оточує, зробив саме такий припис. Тож Ганс Касторп лежав у нічній сорочці з монограмою на нагрудній кишені, заклавши руки за голову, лежав у своєму чистому, білому ліжку, на смертному одрі американки та, можливо, й не тільки її, й дивився простими, затуманеними нежиттю блакитними очима на стелю кімнати, розмірковуючи про дивний поворот долі. Та навіть якби в нього і не було нежиті, він навряд чи дивився б чітким, ясним та незатуманеним поглядом, ні, при всій нескладності його внутрішнього світу, думки були похмурі, збентежені, нечіткі, не зовсім щирі, ще й сумнівні. Отак він лежав, і раптом ним затрусив глибокий, наростаючий, тріумфальний сміх, що здіймався з глибини грудей, а його серце боляче стискалося й завмирало від ніколи ще не знаної радости й надії; та незабаром він знову зблід від страхів та переживань, і то вже було його власне сумління, яке змушувало серце битись об ребра в швидкому, крилатому такті.

Першого дня Йоахим дав йому цілковитий спокій, уникав будь-яких розмов. Зо два рази обережно входив до кімнати хворого, кивав головою та заради пристойности питав, чи йому що потрібно. До речі, Йоахимові було легко зрозуміти острах Ганса Касторпа перед будь-якою дискусією, оскільки за своїх поглядів на життя він уважав своє становище ще нестерпнішим, ніж у брата.

Та в неділю, повернувшись із самотньої, як то було й раніше, ранкової прогулянки, Йоахим усе ж таки не став довго відкладати обговорення справ зі своїм братом, принаймні, справ термінових. Він підійшов до його ліжка й, зітхаючи, промовив:

— Так, нічим тут не зарадиш, треба вдатися до певних кроків. Адже вдома чекають на тебе.

— Поки що ні, — відповів Ганс Касторп.

— Так, але наступними днями, в середу або четвер...

— Та ні, — сказав Ганс Касторп, — вони зовсім не чекають мене на якийсь певний день. За своїм клопотом їм нема коли чекати на мене та рахувати дні, коли я повернуся. Коли приїду, тоді й приїду, а дядько Тінаппель скаже: «А ось уже й ти», а дядько Джеймс спитає: «Ну, що задоволений?» І якщо я не приїду, то має минути чимало часу, поки вони помітять, будь певен. Але, звичайно, їх треба буде повідомити...

— Можеш лише уявити, — сказав Йоахим, знову зітхнувши, — як це мені все неприємно! Що ж тепер буде? Звичайно, я таки відчуваю тут свою відповідальність. Ти їдеш сюди, щоб провідати мене, я вводжу тебе тут, нагорі, в курс справ, і ось ти застряг, і ніхто не знає, коли повернешся і зможеш приступити до своєї роботи. Маєш розуміти, що я почуваюся надзвичайно прикро.

— Дозволь-но, — сказав Ганс Касторп, і досі тримаючи руки за головою. — Що за проблеми ти вигадуєш? Це ж повна нісенітниця. Я приїхав, щоб тебе відвідати? Для цього також, але в першу чергу, аби самому відпочити згідно з приписом Гайдекінда. Ну, й тут ось виявилося, що мені потрібно більше відпочинку, ніж він та всі ми могли собі уявити. Я ж далеко не перший, хто думав здійснити короткочасний візит, багато людей так приїздили й потім виявлялося, що вони жорстоко помиляються. Згадай-но хоча б другого сина «Tous-les-deux», і як у нього все склалося — я навіть не знаю, чи він ще живий, чи його потихеньку винесли під час обіду. Те, що я трохи хворий, було для мене несподіванкою, я маю трохи звикнутися з думкою, що я такий самий пацієнт, як і ви, а не просто гість, як то гадав раніше. Хоча, з іншого боку, це мене не так-то й дивує, адже я ніколи не мав аж надто міцного здоров'я, і якщо врахувати, що мої батьки померли дуже рано, то чудовому здоров'ю не було звідки братися! В тебе також є невелика вада, яка тепер, здається, майже залікована, та ми не надавали цьому такого значення, а може то в нас, справді, в роду, принаймні Беренс висловив таке припущення. Ось лежу тут з учорашнього дня та й думаю про те, як я загалом ставився до життя — розумієш, до його вимог... Моїй натурі завжди була притаманна певна серйозність та несприйняття всього надто здорового та голосного, — ми ще недавно розмовляли з тобою про те, як я схилявся стати священиком — заради цих скорботних та величних обрядів: розумієш, така чорна сутана зі срібним хрестом та трьома літерами R. І. Р. ...Requiescat in pace...^[18] То, напевне, найгарніші слова, й вони мені набагато симпатичніші, аніж «Хай живе», які, по суті, завжди є лише галасом. Усе це, напевне, від того, що я сам маю певну ваду, і з дитинства в мене було особливе ставлення до хвороб — ось воно принагідно й проявилось. І якщо все справді так, то, навпаки, треба вважати щастям, що я потрапив сюди, до вас, та вирішив пройти огляд, і ти не повинен ні про що себе картати. Ти ж чув: якби я й далі жив так, як досі, то в мене, можливо, ні за цапову душу полетіла б ціла легеня!

— Ну, це невідомо! — сказав Йоахим. — У тому то й річ, що нам про це невідомо! В тебе ж і раніше були вражені місця, і ніхто ними не цікавився, вони самі зарубцювалися і в тебе після того залишилося якихось кілька місць із притлумленим звуком. Дуже можливо, що якби ти не потрапив сюди, нагору, те саме трапилося б і з цим новим місцем, яке в тебе зараз виявили! Наперед тут нічого невідомо.

— Атож, наперед нічого невідомо, — відповів Ганс Касторп.

— І тому ми не маємо права припускати найгіршого, зокрема й щодо часу мого лікування тут. Ти кажеш, невідомо коли мене відпустять звідси і я зможу приступити до роботи на верфі, але ти говориш песимістичним тоном, а песимізм я вважаю тут передчасним, і саме тому, що нам нічого невідомо. Адже Беренс не назвав жодного терміну, він людина розумна і не хоче вдавати з себе пророка. Окрім того, ще не робили ані просвічування, ані фотографічних знімків, а саме вони дадуть можливість робити об'єктивні судження про мій стан, і хто зна, може, нічого вартого уваги й не виявиться, температура понизиться, і я спокійно з вами попрощаюсь. Ні, я проти того, щоб передчасно бити тривогу та лякати домашніх усілякими страшними казками. Буде цілком достатньо написати їм найближчим часом — я сам можу написати ось цією авторучкою, — сяду на постелі й напишу, що сильно застудився, що піднялася температура, що лежу і поки що не можу виїхати. А вже там побачимо.

— Ну, гаразд, поки що можна й так, а з іншим зачекаємо.

— Яким це іншим?

— Ти надто вже безтурботний! У твоїй валізі речей лише на три тижні. Тобі потрібна білизна, верхня та спідня, зимовий одяг та більше взуття. Врешті, грошей тобі також мають вислати.

— Якщо, — сказав Ганс Касторп, — якщо все це мені буде потрібне.

— Гаразд, зачекаємо, — сказав Йоахим, — але не варто... — Він схвильовано заходив кімнатою. — Ні, не варто тішити себе ілюзіями! Я тут надто довго, аби не знати, що до чого. Коли Беренс каже, що там є ослаблене дихання, ледь не хрипи... Але, звичайно, спершу ми подивимося!

На тому справа поки скінчилась, а потім почалися щотижневі та щодвотижневі відхилення від звичайного денного розпорядку; навіть незважаючи на постільний режим, Ганс Касторп брав у них участь, якщо й не прямо, то, принаймні, через оповіді Йоахима, коли той заходив та підсідав до нього на ліжко на якісь чверть години.

Тацю, на якій у понеділок йому принесли сніданок, тепер прикрашала невелика ваза з квітами; не забули прислати й печива, яке сьогодні подавали в їдальні. А згодом на терасі та в саду почулися збуджені голоси, загули труби, загугнявили кларнети й почавсь недільний концерт, що відбувався що два тижні. В зв'язку з цим у кімнаті брата з'явився Йоахим та, прочинивши балконні двері, слухав концерт з його лоджії, тоді як Ганс Касторп, напівсидячи в ліжку та схиливши набік голову, вловлював співзвуччя, що долинали до його слуху, і при цьому його погляд був блаженно-закоханим та мрійливим, і він сам подумки здвигав плечима, згадуючи розмірковування Сеттембріні про те, що музика є «політично неблагонадійною».

Та, окрім того, як ми вже зауважували, Ганс Касторп наполягав, щоб Йоахим детально розповідав йому про всі події та заходи цих днів, випитував, чи були в неділю дами в святкових туалетах, у мереживних матіне й таке інше (проте для мереживних матіне день виявився трохи захолодним), а також чи хто після обіду їздив кататися на бричках (і, справді, деякі їздили: «Товариство однієї легені» in corpore^[19] їздило в Клавадель); а в понеділок він навіть вимагав у Йоахима переказати зміст conférence^[20] доктора Кроковскі, який після лекції, перед післяобідньою процедурою лежання заскочив його провідати. Та Йоахим був мовчазний, очевидно, йому не хотілося говорити, адже й про попередню лекцію вони не вели розмов. Одначе Ганс Касторп таки наполягав і бажав знати подробиці.

— У мене хоч і постільний режим, але я за все плачу повністю, — заявив він. — І також хочу мати щось від того, що тут пропонується.

Він згадав той понеділок два тижні тому, свою самостійну прогулянку, яка зовсім не пішла йому на користь, і висловив припущення, що саме ця прогулянка революційним чином уплинула на його організм, після чого й розгулялася прихована хвороба.

— Я був уражений, як тут розмовляють! — вигукнув він. — Знаєш, простий люд говорить, так достойно та урочисто; часом це звучить як поезія. «Ну, прощавай і спасибі тобі!» — повторив він, імітуючи лісоруба. — Я чув це у лісі й ніколи в житті не забуду. Такі речі поєднуються згодом з іншими враженнями та спогадами й звучатимуть у душі до останнього дня... Отже, Кроковскі знову розмірковував про «любов»? — нарешті спитав Ганс Касторп, скорчивши гримасу.

— Атож, — відповів Йоахим. — Про що іще. Це ж його тема.

— І що він казав сьогодні?

— Та, нічого особливого. Ти ж минулого разу вже чув, як він про такі речі висловлюється.

— І все-таки що нового він вам сьогодні видав?

— Нічого нового... Сьогодні була суцільна хімія, — знехотя став розповідати Йоахим. Кроковскі заявив, що під час «цього» буцімто відбувається своєрідне зараження, самозараження організму, причиною якого є невідома речовина, що поширюється всім тілом, а її продукти розпаду діють запаморочливо на певні центри спинного мозку, тоді людина перебуває ніби в стані сп'яніння, це приблизно так, як буває при постійному вживанні наркотиків — морфію чи кокаїну.

— І тоді починають пашіти щоки, — підхопив Ганс Касторп. — Ти ба, це справді варте уваги! Навіть таке він знає! Нахапався вчености. Зачекай-но, одного чудового дня він ще відкриє цю невідому речовину, що міститься в усьому тілі та продукує отрути, які запаморочливо діють на нашу центральну нервову систему, і тоді йому буде легше паморочити людям голови. А може, люди додумалися до цього вже раніше? Послухай його, то виявиться, що в історіях про напої кохання й таке інше, про що йдеться у старовинних легендах, є своя частка правди... Ти вже йдеш?

— Так, — мовив Йоахим, — я обов'язково маю ще трохи полежати. У мене крива полізла угору з-від учора. Ця історія з тобою таки на мене вплинула...

Минула неділя, потім понеділок. Настав ранок і настав вечір третього дня перебування Ганса Касторпа в «стійлі» — звичайний будній день, вівторок. Але саме вівторок був днем його приїзду сюди, нагору, він прожив тут рівно три тижні, тож закортіло написати додому й повідомити своїх дядьків хоча б у загальних рисах про теперішній стан речей. Підклавши під спину пухову подушку, він узявся писати на аркуші поштового паперу з емблемою санаторію, що його повернення звідси, всупереч планам, відкладається. Він зліг з температурою через застуду, а надвірний радник Беренс перейнявся його хворобою з притаманною йому надмірною добросовісністю і вважає, що до неї не можна ставитися надто легковажно, вказавши про зв'язок хвороби з його, Ганса Касторпа, особливою конституцією. Ще під час першого знайомства головний лікар виявив у нього різко виражене недокрів'я, тому відведений термін для відпочинку визнано, очевидно, недостатнім. Про подальші новини він повідомить. Так буде добре, вирішив Ганс Касторп. Нічого зайвого і все ж на перший час достатньо. Листа він вручив посильному, який, обминувши поштову скриньку, відправив його з першим же потягом.

Після цього нашому мандрівникові здалося, що головне вже зроблено; хоч йому й докучали кашель та нежить, від чого закладало горло, та він заспокоївся й, очікуючи одужання, став жити теперішнім днем, поділеним на невеликі частини і, такий звичайний та нормальний, він не видавався у своїй непохитній одноманітності ані надто коротким, ані занудно довгим. Уранці, гучно постукавши у двері, заходив масажист, нервовий тип на прізвисько «вчитель гімнастики», рукави в нього були закасані, руки жилаві, говорив він якимось гортанним, скаліченим голосом і називав Ганса Касторпа, як і всіх пацієнтів, не на прізвище, а за номером кімнати та розтирав його спиртом. Незабаром після того, як масажист ішов, з'являвся Йоахим, вже одягнений для прогулянки, бажав братові доброго ранку, цікавився, яку той мав температуру на сьому годину та повідомляв свою. Поки той снідав унизу, Ганс Касторп, спираючись на запхнуту за спину пухову подушку, робив те саме — з особливим апетитом, збудженим новими обставинами життя, причому йому аніскільки не заважало заклопотано-ділове вторгнення лікарів, які, пройшовши через їдальню, поквапно робили обхід лежачих хворих та «морібундусів». З повним ротом варення Ганс Касторп повідомив їм про те, що спав чудово і потім, тримаючи в руці чашку, стежив за тим, як надвірний радник, спершись кулаком об стіл, що стояв посеред кімнати, швидко перебігав поглядом температурний аркуш; потім, коли лікарі виходили, з байдужою неквапністю відповідав на їхнє прощальне вітання. Після сніданку він закурював цигарку і бачив, як Йоахим уже повертається зі своєї обов'язкової прогулянки, тоді як Ганс Касторп ще не встиг усвідомити, що брат вийшов з кімнати. Вони знову балакали про се, про те, і Йоахим ще мав час полежати до другого сніданку, причому час минав настільки швидко, що навіть найбільш порожня та духовно вбога людина не мала б часу знудитися, ну а Гансові Касторпу ще треба було розібратись у всіх враженнях перших трьох тижнів тут, нагорі, усвідомити свій теперішній стан та його можливі наслідки, тому два товсті томи переплетених ілюстрованих журналів, які він узяв у санаторній бібліотеці, лежали на нічному столику неторкнуті.

Так само швидко збігав час, коли Йоахим ішов на свою другу прогулянку в Давос-Пляц — вона займала якусь годинку, не більше. Повернувшись, він знову заходив до Ганса Касторпа, розповідав про ту чи ту річ, яку він помітив на прогулянці, і, постоявши чи посидівши кілька хвилин, ішов на дообідню процедуру лежання. Й скільки вона тривала? Та також лише з годинку. Ганс Касторп не встигав закласти руки за голову й віддатися своїм думкам, як уже чувся дзвін, що закликав усіх нележачих та всіх не «морібундусів» готуватися до обіду.

Йоахим ішов до їдальні, й тоді в Ганса Касторпа з'являлася «обідня юшка» — так він простакувато-символічно називав те, що йому подавали як першу страву. Адже Ганса Касторпа не посадили на дієту — та й заради чого його садити? Дієтний стіл, стіл для хворих, ніяк не можна було приписувати в його стані. Він тут лежав і сплачував повну ціну, і в годину цієї завмерлої вічности йому приносили не лише якусь там «обідню юшку», а повноцінний берґгофський обід із шести страв без жодних обмежень, у будень — ситний, у вихідні — навіть розкішний, смачнющий, парадний обід, що його готував високого європейського рівня кухар у санаторній кухні, яка належала до найвищої категорії. Сестра-годівниця, в обов'язки якої входило обслуговування лежачих хворих, приносила страви в апетитних, накритих нікельованими кришками каганцях, підсовувала до ліжка лікарняний столик на одній ніжці, що невідомо звідки брався — столик спеціальної конструкції, диво рівноваги, підігнаний під ліжко, він опинявся прямісінько перед хворим, — і Ганс Касторп їв за ним, ніби той шевчик за скатеркою-самобранкою.

Заледве встигав він доїсти, як з їдальні повертався Йоахим, і коли той ішов на свою лоджію, а над «Берґгофом» панувала післяобідня тиша головної процедури лежання, виявлялося, що вже пів на третю. Можливо, ще не зовсім, а, якщо точно, то лише чверть на третю. Але такі чверть години після цілих годин не рахуються, вони просто поглинаються ними, як то буває, коли час обраховують лише в крупних масштабах, як то буває під час подорожей, багатогодинних поїздкок потягом або ж у стані порожнього очікування, коли всі думки зосереджені лише на тому, щоб час минав якомога скоріше й лишався позаду. Тоді чверть на третю — це все одно, що пів на третю, а з Божою поміччю навіть третя година, коли вже згадувалося число три. Тридцять хвилин розглядаються як затакт до цілої години, а тому внутрішній зір їх не помічає: саме так буває за подібних обставин. Саме з тих же причин і термін післяобідньої процедури лежання фактично обмежувався однією годиною — яка, до речі, зменшувалась, укорочувалася, зрізалася ніби апострофом. Цим апострофом був доктор Кроковскі.

Так, доктор Кроковскі вже не обминав кімнату Ганса Касторпа під час свого самостійного післяобіднього обходу. Той став тепер таким самим, як і всі, він уже не був порожнім місцем, прогалиною, він був пацієнтом, ним цікавились, а не залишали осторонь, як то було протягом стількох днів, що викликало в Ганса Касторпа затаєну, хоча й не надто сильну, досаду, яку він щодня відчував. Уперше доктор Кроковскі з'явився в нього в понеділок, — ми кажемо «з'явився», оскільки це найбільш улучне слово для того дивного, ба навіть моторошного враження, яке того дня Ганс Касторп так і не зміг перебороти. Він лежав у напів-, навіть у начвертьдрімоті, коли, нараз опам'ятавшись, із переляком побачив перед собою асистента, який проник у кімнату не через двері, а ззовні, зовсім з іншого боку. Адже його шлях пролягав не коридором, а лоджіями, він зайшов у прочинені балконні двері, так ніби летів повітрям. У кожному разі, він стояв біля ліжка Ганса Касторпа, чорно-блідий, широкоплечий і кремезний, — апостроф, що зрізає час; крізь його розділену навпіл бороду проглядали жовтаві зуби, відкриті сміливою посмішкою.

— Здається, ви здивовані моєю появою тут, пане Касторп, — промовив він оксамитним баритоном, розтягуючи слова та трохи манірячись, причому літера «р» хоча й звучала в нього трохи екзотично, з притиском на піднебіння, та була зовсім не розкотистою, оскільки він лише злегка торкався язиком до внутрішньої поверхні зубів. — Коли я цікавлюся станом вашого здоров'я, то лише виконую приємний обов'язок. Ваші взаємини з нами вступили в нову фазу, за ніч з гостя ви перетворилися на товариша... (Слово «товариш» Ганса Касторпа навіть трохи налякало). І хто б міг подумати, — з жартівливою товариськістю вів далі доктор Кроковскі, — хто б міг подумати того вечора, коли я познайомився з вами, й ви у відповідь на мої хибні припущення — тоді вони були ще хибними — пояснили мені, що ви цілком здоровий. Здається, я тоді висловив наче якийсь сумнів, але, запевняю вас, це не було сумнівом! Зовсім не хочу вдавати з себе передбачливішого, ніж я є насправді, тоді я й гадки не мав про якусь там «плямку» на легені, я мав на увазі інше, в більш загальному, філософському сенсі, й висловив сумнів, що «людина» та «досконале здоров'я» є поняттями несумісними. І навіть зараз, коли вас уже обстежили, я, спираючись на свої погляди й на відміну від мого вельмиповажного шефа, не можу вважати ось цю «плямку», — і він ледь торкнувся плеча Ганса Касторпа, — не можу вважати її головним предметом нашої уваги. Для мене це явище вторинне... Органічні явища завжди мають вторинний характер...

Ганс Касторп здригнувся.

— ... Тож ваш катар є для мене явищем третього порядку, — додав доктор Кроковскі ніби мимохідь. — Як у вас із цим справи? Постільний режим, звичайно, швидко зробить свою справу. А яка сьогодні температура?

З цієї миті відвідини асистента набули характеру звичайнісінького контрольного обходу, якими й залишилися у найближчі дні та тижні. Без чверті чотири чи навіть раніше доктор Кроковскі входив балконними дверима, весело по-чоловічому вітав хворого, ставив йому найпростіші лікарські запитання, часом заводив і більш особисту розмову, по-товариськи жартував, і навіть якщо в усьому цьому відчувалася ніби пересторога, то звикають же люди й до пересторог, особливо якщо ті лишаються в певних рамках, і незабаром Ганс Касторп уже не бачив жодних заперечень проти візитів доктора Кроковскі, вони стали частиною твердо визначеного нормального дня та скорочували час післяобіднього лежання.

Тож, коли асистент знову виходив через лоджію, минала вже четверта година, — тобто вже було глибоке пообіддя! Так несподівано вже було глибоке післяобідня, що, до речі, незмінно переходило в надвечір'я: адже поки пили чай — і внизу, в їдальні, і в кімнаті номер 34, — час нестримно біг до п'ятої години; а коли Йоахим повертався з третьої обов'язкової прогулянки та знову заходив до брата, була вже майже шоста, ось чому й процедура лежання перед вечерею, загалом, зводилася до однієї години, то подолати такого противника, як одна година, якщо в тебе у голові є думки, а на нічному столику цілий Orbis gictus^[21], було суто дрібницею.

Потім Йоахим ішов на вечерю. Гансові Касторпу їжу заносили до кімнати. Долина вже давно була заповнена тінями, і поки Ганс Касторп вечеряв, у кімнаті помітно сутеніло. Повечерявши, він відкидався на запхнуту під спину подушку і далі сидів перед уже не потрібним столиком, дивився, як швидко густішають сутінки, сьогоднішні сутінки, які так важко відрізнити від учорашніх і від тих, що були два дні тому, тиждень тому. Ось уже наставав вечір, хоча щойно був ранок, скорочений та штучно пришвидшений день буквально прослизав крізь пальці й перетворювався на ніщо; Ганс Касторп помічав це, як щосьдивовижне чи, принаймні, таке, що змушує задуматись, адже в його віці такі речі ще не можуть лякати. Йому здавалося, ніби він «і далі» вдивляється в сутінки.

Одного дня — минуло вже днів десять-дванадцять, відколи Ганс Касторп перейшов у стан лежачого хворого — саме в ту годину, тобто коли Йоахим залишив товариство та повернувся після вечері, в двері хтось постукав, і у відповідь на подивований вигук господаря «Заходьте!» з'явився Лодовіко Сеттембріні, причому в ту саму мить кімнату несподівано залило сліпуче світло. Оскільки гість на ходу ввімкнув світло, й тремтливі промені, що відбивались од білої стелі та білих меблів, нараз осяяли кімнату.

Італієць був єдиною особою, про якого за ці дні Ганс Касторп наполегливо розпитував Йоахима. Йоахим і без того повідомляв братові щоразу, як підсідав до нього на ліжко чи стояв біля нього — а це траплялося разів десять за день — отже, повідомляв про всі дрібниці та найменші переміни життя санаторію, оскільки ж запитання ставив Ганс Касторп, — вони, звичайно, мали загальний та безособовий характер. Хворий у своїй самітності хотів знати, чи не з'явилися в санаторії нові пацієнти, чи хто зі знайомих не від'їхав, і він, очевидно, був задоволеним, що дотепер ніхто не від'їхав. З'явився був один «новачок», такий собі молодик із зеленавим, змарнілим обличчям, і його посадили за стіл пані Ілтіс та панни Леві, з обличчям ніби зі слонової кістки, праворуч від столу, де сиділи обидва брати. Ганс Касторп матиме можливість за ним поспостерігати. Отже, ніхто не від'їхав? Йоахим відповів заперечно, опускаючи при цьому очі. Проте йому так часто доводилося відповідати на одне й те саме питання — точніше через день — що якось він з певною нетерплячкою заявив раз і назавжди: наскільки йому відомо, ніхто не має наміру від'їздити, та й, взагалі, тут так раптом не від'їжджають.

Що ж до Сеттембріні, то Ганс Касторп особисто поцікавився про нього й хотів знати, що той сказав про «його ситуацію». — «Про яку ситуацію?» — «Ну, про те, що я тут лежу і що я буцімто хворий». Сеттембріні справді дещо сказав, але був дуже лаконічним. У день зникнення Ганса Касторпа зразу ж запитав у Йоахима, куди подівся його гість, причому явно сподівався почути у відповідь, що Ганс Касторп поїхав додому. Коли Йоахим йому все пояснив, той відповів лише двома італійськими словами: спочатку він сказав «ессо», а потім «poveretto», що означало «от тобі й маєш» та «бідолаха», — достатньо було знати італійську так само, як брати, аби зрозуміти сенс обох цих слів.

— Чому «poveretto»? — здивувався Ганс Касторп. — Він же й сам сидить тут, нагорі, зі своєю літературою, яка, на його думку, складається з гуманізму та політики, і він не може особливо віддавати свої сили служінню буденним, земним інтересам. Даремно він так погордливо висловлює мені співчуття — я все-таки повернуся на рівнину раніше, ніж він.

І ось тепер пан Сеттембріні стояв посеред несподівано залитої світлом кімнати, а Ганс Касторп, спершись на лікоть, обернувся до дверей, глянув на гостя, примруживсь і, впізнавши, почервонів. Сеттембріні, як завжди, був у грубому сурдуті з широкими вилогами, в сорочці з дещо потертим накладним комірцем та в картатих штанях. Оскільки він щойно пообідав, то, за звичкою, мав у роті дерев'яну зубочистку. Кутик рота під вусом, що красиво загинався догори, кривився знайомою, витонченою, тверезою та скептичною посмішкою.

— Доброго вечора, інженере! Можна на вас поглянути? Якщо так, то для цього необхідне світло — перепрошую за самоуправство! — сказав він, киваючи широким помахом своєї маленької руки на плафон під стелею. — Ви займалися спогляданням. Нізащо не хотів вам заважати. У вашій ситуації схильність до задумливости була б мені цілком зрозумілою, а для розмов ви ж маєте, зрештою, свого брата. Як бачите, я цілком усвідомлюю, що я тут зайвий. Проте ми живемо на такому обмеженому просторі, що мимовільно між людьми виникає співчуття, духовне співчуття, сердечне співчуття... Вже добрий тиждень вас не видно. Я, справді, вирішив, що ви поїхали, коли побачив, що ваше місце в трапезній порожнє. Та лейтенант повідомив мені, що справи не такі-то й погані, гм... точніше, не такі-то й добрі, перепрошую, якщо я висловлююсь неввічливо... Одне слово, як ваші справи? Що поробляєте? Як почуваєтеся? Сподіваюсь, усе це вас не надто приголомшило?

— Ну, що ви, пане Сеттембріні? Дуже люб'язно з вашого боку! Ха-ха, трапезна! Знову ваші жарти. Будь ласка, сідайте. Ви аніскілечки мені не заважаєте. Я собі просто лежав та розмірковував, — зрештою, «розмірковував» — це занадто бучно сказано. Просто було ліньки ввімкнути світло. Дуже дякую, суб'єктивно я почуваюся практично здоровим. Нежить майже минулася внаслідок постільного режиму, але нежить, як тут усі кажуть, — це явище вторинне... Температура, правда, все ще не така, як має бути, то 37,5, то 37,7, за ці дні вона ще не знизилася.

— А ви регулярно її заміряєте?

— Так, шість разів на день, так само, як і ви всі тут, нагорі. Перепрошую, ви мене посмішили, значить наша їдальня — трапезна?.. Адже трапезні бувають лише в монастирях, еге ж? Так, вона щось має від трапезної; правда, я ще не бував у жодному монастирі, але я її приблизно такою собі й уявляю. Та й «статут» уже вивчив напам'ять і точно сповідую.

— Як то й належить благочестивому братові. Можна сказати, ви вже не новачок і дали монастирську обітницю. Тож дозвольте вас урочисто привітати. Ви вже й самі кажете «наша їдальня». Зрештою, я зовсім не хочу заторкнути вашу чоловічу гідність, але ви скорше нагадуєте молоденьку черницю, аніж ченця, а саме таку безневинну овечку, Христову наречену, яка щойно прийняла постриг з великими здивованими очима жертви. Я й раніше бачив таких ягничок... і дивився не без певної сентиментальности. Так, так, ваш пан брат мені все вже розповів. Отже, в останню мить ви все-таки пішли на обстеження.

— Адже в мене була лихоманка... Запевняю вас, пане Сеттембріні, якби в мене був такий катар на рівнині, то я б неодмінно звернувся до нашого лікаря. А тут, так би мовити, перебуваючи в лікарському оточенні, під одним дахом з двома фахівцями, погодьтеся, було б дивно...

— Ну, ясно. Значить і термометр ви собі ставили також до того, як вам це було приписано. Зрештою, вам це рекомендували з самого початку. А термометр вам підсунула, напевне, Мілендонк.

— Підсунула? Просто виникла потреба, і я його в неї купив...

— Все ясно. Бездоганний ґешефт. І на скільки ж місяців вас засадив сюди шеф?.. О, Господи, я ж уже вас про це питав! Пам'ятаєте? Ви тоді якраз приїхали й відповідали мені дуже жваво.

— Звичайно пам'ятаю, пане Сеттембріні, з того часу я пережив багато нового, але це пам'ятаю зовсім чітко, так, наче то було сьогодні. Ви тоді говорили такі дотепні речі. Назвали надвірного радника Беренса суддею пекла... Радамес... Ні, чекайте, інакше...

— Радамант? Можливо, я його так і назвав. Я не можу втримати в пам'яті все, що мені спаде на думку!

— Звичайно, Радамант! Мінос та Радамант! Тоді ви нам і про Кардуччі розповідали...

— Дозвольте, любий друже, ми не будемо його торкатися. З ваших вуст це ім'я звучить якось вже надто дивно!

— Гаразд, — засміявся Ганс Касторп. — Усе-таки завдяки вам я багато чого про нього дізнався. Так, тоді я ще нічого не підозрював і відповів, що приїхав на три тижні. Я був настільки впевненим. Тоді ще мене привітала пані Клеефельд свистом свого пневмоторакса, а я навіть розізливсь. А лихоманка в мене була з першого ж дня, тутешнє повітря сприяє не лише лікуванню хвороби, але і її розвитку, часом хвороба загострюється, а це, очевидно, є необхідним для процесу одужання.

— Приваблива гіпотеза! Й надвірний радник Беренс, напевне, розповів вам про ту російську німкеню, яка минулого, ні, вже позаминулого року прожила в нас п'ять місяців? Не розповідав? А варто було б. Дуже мила дама російсько-німецького походження, одружена, молода мати. Сюди вона прибула зі сходу, лімфатична, недокрівна жінка, очевидно, там було щось більш серйозне! Так ось, живе вона в нас тут місяць, скаржиться на погане самопочуття. Терпіння! Минає другий місяць, і вона далі стверджує, що їй стає не краще, а гірше. Їй навіюють, що тільки лікар може судити про те, яким є насправді її стан: тоді як вона може лише говорити про свої суб'єктивні відчуття, а вони не беруться до уваги. Її легенею задоволені. Добре, вона мовчить, лікується й щотижня втрачає вагу. Після четвертого місяця непритомніє під час обстежень. Нічого страшного, каже Беренс, її легенею він цілком задоволений. Але коли на п'ятий місяць уже не має сил підвестися, вона пише про це чоловікові на схід, і Беренс одержує від нього лист, причому на конверті напис «особисто», «терміново», я сам бачив. На це Беренс здвигає плечима й каже, мовляв, справді, схоже на те, що тутешній клімат їй не підходить. Жінка просто скипіла. Чому ж він не сказав їй про це раніше, вона ввесь час відчувала, а тепер остаточно себе загубила!.. Сподіваємося, що на сході, в свого чоловіка, вона одужала.

— Чудово! Ви так мило розповідаєте, пане Сеттембріні, кожне ваше слово наділене такою пластикою. І над цією вашою оповіддю про панну — пам'ятаєте, та, що скупалася в озері, і їй надвірний радник потім поставив «німу сестру», — над цією оповіддю я кілька разів сміявся. Так, чого тільки в житті не буває. Вік живи — вік учись. Та моя справа поки ще зовсім не з'ясована. Надвірний радник буцім-то знайшов у мене якусь дрібницю — старі місця, що вже зарубцювалися, про які я нічогісінько не знав, при простукуванні я сам переконався, що вони є, а тепер, виявляється, звідкілясь узялося ще й свіже місце — ха, «свіже» за цих обставин звучить трохи химерно. Та поки що мова йде лише про акустичні дані, цілковиту впевненість про правильний діагноз ми матимемо лише тоді, коли я зможу встати й мене просвітять та зроблять рентгенівський знімок. Тоді ми об'єктивно все знатимемо.

— Ви так уважаєте? А чи відомо вам, що фотографічні платівки часом показують плями, які приймають за каверни, а то лишень тіні, і навпаки, коли в легенях щось справді є — знімки не показують жодних плям? Мадонна, хай їм трясця, тим платівкам! Був тут один молодий нумізмат, у нього була лихоманка, й оскільки він мав лихоманку, лікарі побачили на фотографічних платівках каверни. Стверджували, що ці каверни навіть прослуховуються! Його лікували від туберкульозу легень і він помер. Розтин показав, що його легеням нічого не бракувало, а помер він від якихось коків.

— Послухайте, пане Сеттембріні, ви вже договорилися аж до розтину! У мене ще не такі погані справи!

— Інженере, ну, ви жартун.

— А ви критикан і скептик, без сумніву! Ви навіть не вірите в точні науки. А що, у вас платівка показує плями?

— Так, деякі показує.

— Й у вас справді розвинулася хвороба?

— Так, на жаль, досить серйозна, — відповів Сеттембріні й схилив голову. Запанувала мовчанка, він став підкашлювати. Зі свого ліжка Ганс Касторп розглядав свого притихлого гостя. Йому здалося, що двома такими простими питаннями він спростував і перебив усі міркування Сеттембріні, навіть розмірковування про республіку та високий стиль. Зі свого боку він не робив нічого, аби продовжити розмову.

За якийсь час Сеттембріні, посміхаючись, знову підвів голову.

— Тож, розкажіть мені, інженере, — сказав він, — як ваша родина сприйняла новину?

— Тобто яку новину? Про те, що я затримуюся з приїздом? Моя родина! Знаєте, моя родина складається з трьох дядьків — двоюрідного діда та двох його синів, до яких я ставлюся скорше як до двоюрідних братів. Інших родичів я не маю, дуже рано став круглим сиротою. Як сприйняли вони новину? Ну, вони ж ще надто мало знають про мою хворобу, не більше, ніж я сам. Спочатку, коли мені призначили постільний режим, я написав їм, що сильно застудився і не можу виїхати. А вчора, коли з'ясувалося, що справа затягується, я написав удруге і пояснив, що надвірний радник Беренс у зв'язку з моїм катаром звернув увагу на легені й наполягає на продовженні мого перебування тут, поки все з'ясується. Напевне, вони сприйняли це дуже спокійно.

— А як же ваше місце? Ви ж казали, що маєте намір приступити до практичної діяльности.

— Так, як практикант. Я просив вибачити за мою тимчасову відсутність на верфі. Ви не маєте думати, що там усі у відчаї. Вони можуть скільки завгодно обійтися й без практиканта.

— Чудово! Значить, з цього боку все гаразд. Флегматичність по всій лінії. У вашій країні, здається, всі люди флегматики, хіба не так? Але й енергійні?

— О, так, дуже енергійні, — сказав Ганс Касторп. Він уявив собі звідси, здалека характер своїх земляків і вирішив, що співбесідник дав їм точну характеристику. — Флегматичні й енергійні, саме такими вони й є.

— Отже, — вів далі Сеттембріні, — якщо вам доведеться затриматися на більш тривалий термін, у нас, тобто в тих, хто живе тут, нагорі, буде нагода познайомитися з вашим дядьком — я маю на увазі двоюрідного діда. Він, напевне, таки приїде вас навідати.

— Виключається! — вигукнув Ганс Касторп. — За жодних обставин! Сюди нагору його ніякою силою не затягнеш. Знаєте, мій дядько має виразну апоплексичну статуру, він майже не має шиї. Йому потрібний пристойний атмосферний тиск, і якби він сюди приїхав, то почувався б гірше, ніж ваша пані зі сходу... Тут з ним могло б статися все що завгодно!

— Це мене засмучує! Отже, апоплексична статура, яка ж тоді користь від флегматичности та енергійности? Ваш дядько, напевне, заможний? І ви також заможна людина? У вашій країні люди загалом заможні.

Ганс Касторп посміхнувся на це письменницьке узагальнення Сеттембріні й потім знову, зі свого ліжка звернув свій погляд у далечину, до рідних місць, од яких був одірваний. Він став пригадувати тамтешніх людей, спробував оцінити їх збоку — відстань підштовхувала й дозволяла це робити.

— Є заможні, а є й не дуже. І якщо не дуже — то тим гірше. А щодо мене, я, звичайно, не мільйонер, але що моє, то моє, я незалежний, маю на що жити. Візьмім інших, не будемо говорити про мене. Якби ви сказали: у вас людина мусить бути заможною, — я б з вами погодився. Адже, коли людина незаможна або перестає такою бути — тоді біда. «А той? — питають вони. — А хіба він ще має гроші?» Буквально так і саме з таким виразом обличчя; я часто чув ці слова, й бачите, як запам'яталися! Напевне, вони здавались мені таки досить дивними, інакше я б їх не запам'ятав. Як ви гадаєте? Ні, на мою думку, вам, як homo humanus, у нас би не сподобалося; навіть у мене — а я там народився, — все це часом викликає огиду, я потім помічав... хоча мене особисто це не стосувалося. Якщо в когось у домі не подають до столу найкращих та дорогих вин, то до такої людини не ходять, а її доньки залишаються сидіти в дівках. Такі в нас люди. Ось я тут лежу, дивлюся збоку, і все це видається мені огидним. Як ви назвали їх? Флегматики? Й водночас — енергійні? Гаразд, але що це означає? Жорсткі, холодні. А що таке жорсткість та холодність? Це жорстокість. Саме повітря там, унизу, жорстоке, невблаганне. Коли ось так лежиш та дивишся здаля, то просто мороз по шкірі...

Сеттембріні слухав та кивав головою. Він ще далі кивав, хоча Ганс Касторп наразі вже закінчив свою промову й замовк. Потім італієць полегшено зітхнув і промовив:

— Я не хочу прикрашати особливі форми, які природна жорстокість життя набуває у нашому суспільстві. Проте закид щодо жорстокости звучить надто сентиментально. В себе вдома ви навряд чи наважилися б його висловити — через страх опинитися смішним у власних же очах. І ви правильно зробили, що облишили цю справу неробам. Та обставина, що ви зараз цей закид висуваєте, свідчить про певне відчуження від життя, і я не хотів би, щоб ця відчуженість у вас закріпилась, адже той, хто звик посилатися на неї, легко може зовсім пропасти для життя, втратити зв'язок з тією формою дійсности, для якої ця людина є народженою! Ви, інженере, розумієте, що це означає: «пропасти для життя»? Я от знаю, я змушений спостерігати тут таке ледь не щодня. Якнайдовше через півроку будь-який молодик, що приїхав сюди, нагору (а сюди приїжджають, як правило, лише молоді люди), вже ні про що не думає окрім флірту та термометра. А найдовше через рік він уже не може сприймати жодних інших думок, вони видаються йому «жорстокими» чи, точніше, помилковими й такими, що виникли від незнання. Ось ви любите слухати різні історії — я міг би навести масу прикладів. Міг би розповісти про одного чоловіка, що прожив тут одинадцять місяців, ми з ним познайомилися. Він, здається, був трохи старший за вас, так, я гадаю, старший. Його відпустили як такого, що одужав, для проби, і він повернувся додому, в обійми своїх рідних, там були не просто рідні дядьки, там були мати й дружина, й ось він лежав цілими днями з термометром у роті й ні про що інше знати не хотів. «Ви цього не розумієте, — казав він. — Треба пожити там, нагорі, тоді знатимеш, що саме потрібно. А вам тут, внизу, бракує основних понять». Кінчилося тим, що мати заявила: «Повертайся нагору. Тут тобі нічого більше робити». І він сюди повернувся. Повернувся на «батьківщину», — ви ж знаєте, що всі, хто тут пожив, називають ці місця «батьківщиною». З молодою дружиною вони стали зовсім чужими, в неї, бачите, не було «основних понять», і їй довелося від нього відмовитись. Вона погодилася з тим, що на «батьківщині» він знайде собі нову подругу з однаковими «основними поняттями» і залишиться там назавжди.

Ганс Касторп, здавалося, слухав його неуважно. Він і досі дивився на яскраве світло, що заливало білу кімнату, ніби на якусь далечину. Із запізненням він розсміявся й сказав:

— Ваш хворий назвав ці місця батьківщиною? Ну, звичайно, в цьому є певна сентиментальність, як ви казали. Так, історій ви знаєте безліч. А я зараз згадую нашу розмову про холодність та жорстокість: за ці дні я багато думав над цим. Розумієте, тут, напевне, треба мати дуже товсту шкіру, щоб ось так, беззаперечно миритися з поглядами людей там, на рівнині, з їхніми запитаннями: «А хіба в нього ще є гроші?» — та з виразом їхніх облич, коли вони говорять такі слова. Мені й раніше це здавалося чимось неприродним, хоча я навіть не homo humanus, а тепер мені стало ясно, що це мене завжди вражало. Можливо, моя несвідома відраза пов'язана з прихованою схильністю до хвороби, — адже я сам відчував ті старі вражені місця, а тепер Беренс виявив у мене нове місце. І хоча я цього не чекав, але, по суті, не надто здивувався: здоровим як ведмідь я ніколи не чувся, та й мої батьки померли надто рано... Знаєте, я з дитинства, круглий сирота...

Сеттембріні зробив головою, плечами та руками цілісний ввічливо-підбадьорювальний жест, мовби запитуючи: «Ну і що? Що ж далі?»

— Ви ж письменник, — вів далі Ганс Касторп, — літератор; ви маєте розбиратися в цих речах, і погодьтеся, що за подібних умов навряд чи можливе таке вже надто грубе й прямолінійне ставлення до життя, за якого жорстокість людей видається цілком природною, — знаєте, звичайнісіньких людей, які вас оточують, які сміються, заробляють гроші, напихають собі черево... Не знаю, чи я правильно...

Сеттембріні кивнув головою:

— Хочете сказати, що раннє та неодноразове зіткнення зі смертю створює певний тривалий душевний стан, за якого в людини розвивається особлива чуттєвість, особливе ставлення до брутальности та нещадности маячного земного життя, зокрема, до його цинізму?

— Саме так! — вигукнув Ганс Касторп зі щирим захопленням. — Ви абсолютно точно зрозуміли мою думку й розставили всі крапки над «і», пане Сеттембріні! Так, зі смертю! Я ж знав, що ви як літератор...

Сеттембріні простяг руку, схиливши голову набік та заплющивши очі — красива та м'яка поза, що закликала співбесідника замовчати та вислухати його до кінця. У цій позі він мовби завмер на кілька секунд, хоча Ганс Касторп уже мовчав і трохи збентежено чекав подальших слів. Нарешті італієць знову розплющив оксамитно-чорні очі, очі катеринщика, і вів далі:

— Дозвольте! Дозвольте, пане інженере, підкреслити, що єдиною здоровою та шляхетною, а також — я особливо привертаю вашу увагу — єдиною релігійною формою ставлення до смерти є здатність бачити та відчувати в ній невід'ємну частку та певну священну умову життя, а не щось протилежне до нього, до здоров'я, шляхетности, розуму, релігії, щось таке, що є духовно відмінним від життя, є протиставленням йому, є ворожим до нього. Древні прикрашали свої саркофаги символами життя та зачаття, навіть сороміцькими зображеннями — адже для давньої релігійної свідомости священне досить часто поєднувалося з сороміцьким. Ці люди вміли шанувати смерть. І смерть гідна шани як колиска життя, як материнське лоно оновлення. Та смерть, відділена від життя, стає привидом, страшною подобою — і навіть чимось іще гіршим. Адже смерть як самостійна духовна сила — це найвищою мірою сила розпусти, чия порочна привабливість, безперечно, дуже велика, але потяг до цієї сили, безперечно, є найбільш жорстокою помилкою людського духа.

Тут Сеттембріні замовк. Висловивши таку загальну думку, він на цьому рішуче зупинився. Його тон був серйозний, говорив він не заради розваги: він не дав співбесідникові перервати себе й заперечити, а, завершуючи свою тираду, понизив голос та ніби поставив крапку. Й тепер сидів, стуливши вуста, схрестивши руки на грудях, закинувши ногу на ногу й, ледь погойдуючи носаком черевика, строго дивився на хлопця.

Ганс Касторп також замовк. Сидячи, спершись на подушку, він обернувся до стіни та легенько барабанив пучками пальців по стьобаній ковдрі. Він почувався так, ніби йому прочитали мораль, осмикнули, навіть посварили, і в його мовчанні читалася вперта, суто хлоп'яча образа. Пауза тяглася досить довго.

Нарешті Сеттембріні знову підвів голову й посміхнувся:

— А пам'ятаєте, інженере, ми вже мали з вами подібну дискусію — і, можна сказати, на ту саму тему! Тоді, під час прогулянки, ми балакали, якщо не помиляюся, про хворобу та глупоту, поєднання, яке ви, спираючись на свою велику повагу до хвороби, оголосили парадоксом. Тоді я назвав цю повагу похмурим дивацтвом, яке лише ганьбить людську думку, й ви, на мою велику втіху, все-таки погодилися взяти до уваги мої аргументи. Ми також говорили про нейтральність та розумову нерішучість молоді, про її можливості вільного вибору, про схильність експериментувати з найрізноманітнішими поглядами й про те, що такі спроби ще не можна — ба, зрештою, й не потрібно — розглядати як остаточну, серйозно виважену систему поглядів, за яку несеш відповідальність перед життям. Дозвольте мені, — Сеттембріні нахилився вперед, стуливши ступні та затиснувши руки між колін, випнув шию та злегка повернув голову набік, — дозвольте мені й надалі, — вів він, посміхаючись, і в його голосі чулося навіть якесь хвилювання, — дозвольте мені при ваших пошуках та експериментах надавати вам певну допомогу та впливати на вас у потрібному напрямку, якщо вам загрожуватимуть порочні висновки?

— Певна річ, пане Сетгембріні! — Ганс Касторп, що досі сидів, одвернувшись, поквапно змінив свою вперту та зніяковілу позу, припинив барабанити по ковдрі й з деякою розгубленістю та поквапною люб'язністю обернув обличчя до італійця:

— Це надто люб'язно з вашого боку... Я запитую себе, чи зможу я... Тобто, чи матиму я...

— До того ж зовсім sine pecunia, — встаючи, процитував Беренса Сеттембріні. — Та й хто в таких випадках буде собі ворогом! — обидва розсміялися. Вони почули, як відчинилися перші двері, тут-таки хтось натис і на ручку других дверей. Виявилося, що то Йоахим, він повернувся після вечірніх посиденьок. Побачивши італійця, він зашарівся, так само, як перед тим і Ганс Касторп, а його смагляве від сонця обличчя стало ще темнішим.

— О, в тебе гості, — сказав він, — як приємно. А мене затримали. Вмовили зіграти партію в бридж — вони називають це бриджем, — він говорив, хитаючи головою, — а виявилося, що то зовсім інше. Я виграв п'ять марок...

— Дивися, щоб це не переросло в приємну залежність, — сказав Ганс Касторп. — Гм, гм, а ми так гарно згаяли час із паном Сеттембріні, щоправда, цей вислів сюди не дуже пасує, він більше пасує для вашого так званого бриджу, що, насправді, не є жодним бриджем. Пан Сеттембріні присвятив час важливій розмові... Як порядна людина, я мав би докласти всіх сил, щоб поїхати звідси, якщо у вас уже дійшло до такого бриджу. Але заради того, щоб частіше чути пана Сеттембріні та користуватися, так би мовити, його допомогою, я майже готовий побажати, щоб моя температура трималася вічно і я б тут у вас застряг... Нарешті мені ще дадуть «німу сестру», щоб я не шахрував...

— Повторюю, інженере, ви таки жартівник, — сказав італієць і особливо люб'язно розпрощався. Залишившись наодинці зі своїм братом, Ганс Касторп зітхнув.

— Ну й педагог! — промовив він. — Педагог-гуманіст, цього в нього не відбереш. Постійно намагається чинити на тебе вплив з метою корекції то різними історіями, то абстрактними роздумами. І, зрештою, починаєш говорити з ним про такі речі, — ніколи й не подумав би, що про таке можна говорити чи, принаймні, таке збагнути, і якби я зустрівся з ним на рівнині, я б справді того не зрозумів, — докинув він.

О цій порі Йоахим зазвичай лишався посидіти з Гансом Касторпом, він жертвував півгодини чи навіть три чверті години в рахунок своєї вечірньої процедури лежання. Часом вони грали за обіднім столиком у шахи, — Йоахим приніс їх знизу. Потім, зібравши свої речі та встромивши в рот термометр, Йоахим ішов на свій балкон, заміряв собі востаннє температуру, те саме робив і Ганс Касторп, а з долини, огорненої нічним мороком, то здалеку, то зблизька долинала аж сюди, на гору, танцювальна музика. О десятій вечірня процедура лежання закінчувалася; було чути, як Йоахим повертається в кімнату; стало чути й подружню пару з «поганого» російського столу... Й Ганс Касторп перевернувся на бік, чекаючи на сон.

Ніч була найскладнішою частиною доби, Ганс Касторп часто прокидався й нерідко пролежував годинами без сну — чи не зовсім нормальна температура підтримувала в ньому збудження, чи то надто горизонтальний спосіб життя впливав на його здатність та бажання сну. Зате години дрімоти були заповнені строкатими та досить жвавими сновидіннями, які він потім знову згадував, коли починалося безсоння. І якщо ретельний розподіл дня та його роздробленість надавали йому швидкоплинности, то і нічні години з їх неподільною одноманітністю діяли так само. А коли надходив ранок, цікаво було спостерігати, як потроху рідшає та світлішає морок і з нічної темряви проступає кімната, як виділяються та скидають із себе нічний покрив предмети, а за вікнами набрякає каламутний світанок чи то радісно розгоряється зоря; не встигнеш опам'ятатись, а масажист уже рішучим стуком у двері нагадує, що знову вступив у силу звичний денний розпорядок.

Ганс Касторп при від'їзді не взяв із собою жодного календаря, тому не завжди уявляв, яке ж то сьогодні число. Час від часу він запитував про це в брата, хоча і той не завжди міг дати чітку відповідь. Та все-таки недільні дні, особливо, коли був концерт, — а вони відбувалися двічі на місяць і Ганс Касторп прослухав тут уже не один такий концерт, — недільні дні правили ніби за орієнтир; принаймні, було ясно, що вже настав вересень і, навіть, більше того, що він уже наполовину проминув. Відколи Гансові Касторпу приписали постільний режим, похмура та холодна погода в долині змінилася на чудові літні дні — ціла довготривала серія днів; Йоахим щоранку знову з'являвся в білих штанях, і Ганс Касторп не міг притлумити в собі почуття гіркого жалю, душевного та фізичного жалю своїх молодих м'язів, бачачи, які чудові проминають дні. Одного разу він навіть притишеним голосом заявив, що це «ганьба» так тринькати час, але потім, намагаючись себе втішити, додав: навіть якби міг вільно розпоряджатися часом, то навряд чи зміг би використати ці дні більше, ніж тепер, адже він переконався на досвіді, як шкідливо йому ходити пішки. Окрім того, можливість насолоджуватися теплом та світлом давали розчинені навстіж балконні двері.

Та під кінець приписаного йому постільного режиму погода знову різко змінилася. Вночі стало холодно, мрячило, в долині здійнялася заметіль мокрого снігу, а в кімнаті повіяло теплом парового опалення. Так само було й того дня, коли Ганс Касторп, під час ранкового обходу лікарів нагадав надвірному раднику, що сьогодні минають три тижні, як йому приписали постільний режим, і попросив дозволу встати.

— Що за біс, хіба ви вже відлежали свій термін? — подивувався Беренс. — Ану-мо, подивимось: справді, ви маєте рацію. Боже, як летить час. Ну, у вас нічого особливо не змінилося. Що? Вчора була нормальна? Так, до шостої години вечора. Що ж, Касторп, тоді і я не буду до вас чіплятися і повертаю вас людському суспільству. Вставайте, чоловіче, й ходіть! Звичайно, в приписаних та дозволених межах. Днями ми зробимо вам рентген. Запишіть! — виходячи, кинув він докторові Кроковскі, тицьнув через плече своїм велетенським пальцем у бік Ганса Касторпа й поглянув на свого блідого асистента набряклими кров'ю, сльозавими синіми очима. І Ганс Касторп покинув «стійло».

І ось він, у пальті з піднятим коміром та в калошах, знову супроводжував свого брата до лавки біля струмка та назад, не забувши дорогою обговорити питання про те, скільки би ще надвірний радник змушував його лежати у ліжку, якби він не оголосив йому, що свій термін уже вилежав. А Йоахим, розтуливши рота, ніби хотів вигукнути «ох», зробив жест гіркого подивування.

«Боже мій, я бачу!»

Минув цілий тиждень, поки старша сестра фон Мілендонк записала Ганса Касторпа в лабораторію на просвічування. А він її й не квапив. У санаторії «Берґгоф» усі були зайняті, лікарі та персонал мали роботи під саму зав'язку. Останніми днями прибули нові пацієнти: два російські студенти з цупким, як дріт, волоссям, у чорних косоворотках і без жодних ознак спідньої білизни; подружня пара з Голландії, яку посадили за стіл Сеттембріні, горбатий мексиканець, який лякав сусідів за столом жахливими нападами астми, — під час цих нападів його довгі руки клешнями вчіплялися в сусідів, байдуже чи то чоловік, чи жінка, ті волали про допомогу, а він тримав їх ніби в лещатах, заражаючи своїм жахом. Одне слово, їдальня була майже заповнена, хоча зимовий сезон починався лише з жовтня. Здоров'я Ганса Касторпа не викликало особливої тривоги й навряд чи давало йому право вимагати до себе особливої уваги. Пані Штер, наприклад, незважаючи на свою дурість та неосвіченість, все-таки, безперечно, була хвора значно серйозніше, ніж він, не кажучи вже про доктора Блюменколя. Й треба було не мати жодного поняття про ранги та дистанції, які створює хвороба, щоб поводитись інакше. Тому Ганс Касторп тримався з непоказною скромністю, тим більше, що це відповідало духові цього закладу. На легкохворих тут не надто звертали увагу, про це Ганс Касторп чув не раз у розмовах. Про них відгукувалися з презирством, на них дивилися зверхньо, оскільки тут були прийняті інші масштаби, — і зверхньо дивилися не лише ті, що мали звання важко та дуже важкохворих, але й ті, кого хвороба заторкнула лише злегка; щоправда, цим вони ніби висловлювали презирство до самих себе, зате, підкоряючись тутешнім масштабам, ставали на захист більш високих форм самоповаги. Цілком людська риса.

— А, той! — казали вони один про одного. — Та в нього, власне кажучи, нічого нема, він, напевне-таки не повинен тут бути: навіть жодної каверни в нього... — Таким був дух санаторію — своєрідна аристократичність, яку Ганс Касторп вітав через природжену повагу до будь-якого закону та порядку. Такими були місцеві звичаї. До того ж, мандрівцям не личить висміювати погляди та звичаї народів, що приймають їх за гостей, а гідними поваги можуть уважатися дуже різні риси характеру. Навіть щодо Йоахима Ганс Касторп тримався з певною поважливістю та уважністю — і не тому, що той прожив тут довше та був для нього в цьому новому світі мовби провідником та чічероне — ні, саме тому, що його брат у перших був, безперечно, «тяжчим» хворим, ніж він сам. За таких обставин цілком зрозуміло, що хворі намагалися використати своє становище, аби досягти певних переваг і навіть часом перебирали через край, тільки б потрапити до числа аристократів, або, принаймні, наблизитися до них. Якщо за столом сусіди цікавилися його температурою, Ганс Касторп також мимовільно набавляв кілька десятих до показника свого термометра, і не міг не відчувати себе потішеним, коли йому грозили пальцем, ніби він утнув якусь шкоду. Але навіть коли він прибріхував, то все-таки залишався особою невисокого рангу і йому належало бути перш за все терплячим та стриманим.

Ганс Касторп повернувся до того способу життя, який вів упродовж перших трьох тижнів — уже знайомого, правильно й точно розподіленого, — і справи пішли на лад з першого ж дня, наче й не було жодної перерви. Насправді ця перерва не мала жодного наслідку; він ясно це відчув під час своєї першої появи за столом. Щоправда, Йоахим, який завжди надавав значення певним знакам уваги, подбав про те, щоб на місці Ганса Касторпа, що повернувся до суспільного життя, стояв букетик квітів. Проте у привітаннях сусідів за столом не відчувалося жодної врочистости. Ці вітання не були інакшими, ніж тоді, коли їм передувала розлука не на три тижні, а на три години, й не стільки через байдужість до цього скромного й симпатичного юнака чи через те, що його сусіди були надто зосереджені на власних проблемах, тобто цікавилися лише власним тілом, скільки через те, що його тривала відсутність не була ними усвідомлена. Та й сам Ганс Касторп без проблем наслідував їхній приклад, адже почувався на звичному місці поміж вчителькою та міс Робінсон, ніби востаннє тут сидів лише вчора.

І коли навіть сусіди за столом не звернули особливої уваги на те, що він після певної відсутности повернувся знову, то чи можна було очікувати іншої реакції від людей, які сиділи за іншими столами? Там цього буквально ніхто не помітив — окрім Сеттембріні; після сніданку він підійшов до Ганса Касторпа і з дружньою жартівливістю привітався з ним. Щоправда, Ганс Касторп помітив ще один виняток, але ми не знаємо, чи це відповідало дійсності. Він переконував себе, буцімто Клавдія Шоша помітила його появу: тільки-но вона увійшла, як завжди, із запізненням та грюкнувши скляними дверима, вона спрямувала на нього погляд своїх вузьких очей, з яким зустрівся його погляд, і тільки-но зайняла своє місце, знов обернулася й поглянула на нього з такою самою посмішкою, як і три тижні тому, коли він ішов на медичний огляд. І цей її порух був таким безцеремонним як щодо нього, так і щодо інших, що хлопець не знав, чи має він тріумфувати, чи розглядати це як зневагу та розсердитись. У кожному разі його серце судомно стискалося від цих її поглядів, які, на його думку, найкарколомнішим чином заперечували факт його світського незнайомства з нею і мовби карали за брехню, — серце стискалось аж до болю, тільки-но грюкали скляні двері, адже Ганс Касторп чекав цієї миті, затамувавши подих.

Варто, хоч і з певним запізненням, зауважити, що внутрішній зв'язок Ганса Касторпа з пацієнткою з «хорошого» російського столу зазнав значних змін: потяг його почутів та скромного духу до цієї особи середнього зросту, з м'якою, вкрадливою ходою та киргизькими очима, одне слово, його закоханість (це слово тут доречне, хоча й прийшло «знизу», з рівнини, що могло створити враження, буцімто сюди пасує пісенька «Як чудово...») — його закоханість за час усамітнення значно зросла. Образ цієї особи ввижався йому й раннього ранку, серед напівтемряви, крізь яку повільно проступала його кімната, або ввечері, в сутінках, що дедалі густішали (у той момент, коли до нього зайшов осяяний раптовим світлом Сетгембріні, цей образ увижався йому особливо чітко, це й було причиною того, що Ганс Касторп, побачивши гуманіста, зашарівся); в окремі хвилини розсіченого на частини суворим розпорядком укороченого дня він згадував її вуста, вилиці, очі, їхній колір, форма та розріз яких гостро заторкували його душу, її похилі плечі, манеру тримати голову, шийні хребці над вирізом блузки, обрис плечей, які були ніби просвітлені щонайтоншим газом; і якщо ми змовчали про те, що саме завдяки цьому заняттю так безболісно пролітали години його лежання, — то ми зробили це зі співчуття до тривог, що ятрили його сумління, незважаючи на те застрашливе щастя, яке викликали такі образи та спогади. Так, з ним були пов'язані жах, потрясіння й надія на щось неясне, безмежне, захоплююче, на радість і страх, що не мали назви, але від яких серце хлопця — серце в буквальному, фізичному сенсі слова — часом так нестерпно стискалося, що він мимоволі підносив одну руку до грудей, а другу — до чола (затуляючи нею очі) та шепотів:

— О Боже!

Адже в голові роїлися думки та зародки думок, які, власне, і надавали цим образам та спогадам небезпечної солодкої втіхи — думки про неохайність та безцеремонність мадам Шоша, про її хворобу, про підкреслене й посилене сприйняття її тіла через хворобу, про отілесненість її єства внаслідок хвороби — і відтепер усе це за приписом лікарів мав спізнати й Ганс Касторп. Він також збагнув її зухвалу свободу, завдяки якій пані Шоша могла обертатися до нього та посміхатись, відверто нехтуючи тією обставиною, що вони за світськими правилами були незнайомі, так наче вони були істотами, які не належали до жодного суспільного кола, і що навіть немає жодної необхідности розмовляти одне з одним... І саме це його лякало: в тому самому сенсі, в якому він був злякався в кабінеті Беренса, коли відвів погляд од торсу Йоахима і поквапливо зазирнув йому в вічі, — з тією лише різницею, що причиною тодішнього переляку стали співчуття та тривога, тоді як зараз річ була зовсім в іншому.

Ось так проминало берґгофське життя — це багатообіцяюче та розплановане життя в закритому просторі. Ганс Касторп, очікуючи на рентген, далі поділяв це життя з добрим Йоахимом, причому година за годиною робив те саме, що й той; і це сусідство, очевидно, чинило на нього позитивний вплив. Нехай то було лише сусідство двох хворих, воно було перейняте якоюсь ледве не військовою доблестю. Йоахим, хоча й непомітно для самого себе, вже ладен був знайти задоволення в цій лікарняній повинності, розглядати її як заміну того обов'язку, якого прагнув дотримуватися внизу, на рівнині, й зробити її своєю професією, — Ганс Касторп був не настільки дурним, щоб цього не помітити. Все-таки він відчував стримуючий та пригальмовуючий вплив цього сусідства на його цивільну натуру, можливо, це сусідство, приклад Йоахима та його нагляд якраз і були тим, що стримувало Ганса Касторпа від необдуманих вчинків та поквапних дій. Адже він бачив, як мужньо бореться порядний Йоахим з певною помаранчевою атмосферою, яка щодня насувалася на нього, де, окрім того, були круглі карі очі, маленький рубін та нестримна, не надто вмотивована смішливість і пишні, на вигляд, груди; а та розсудливість та порядність, із якими Йоахим уникав цієї атмосфери та ухилявся від її впливу, справляли на Ганса Касторпа сильне враження, тримали його самого в рамках благопристойности та не дозволяли, образно кажучи, «попросити олівця» у вузькоокої пацієнтки; на що він аж надто вже був готовий, якби не таке дисциплінуюче сусідство.

Йоахим ніколи не говорив про реготунку Марусю, тому й Ганс Касторп не дозволяв собі розмов про Клавдію Шоша. Він тішився тим, що потай обмінювався зауваженнями з учителькою, яка сиділа праворуч від нього, причому своїми кпинами щодо прихильности старої діви до певної хворої з гнучкою фігурою, змушував бідолашну червоніти, а сам, імітуючи поважну манеру діда Касторпа, впирався підборіддям у свій комірець. Окрім того, він наполегливо випитував у вчительки щораз нові достовірні відомості про приватне життя мадам Шоша, про її походження, її чоловіка, про вік, про серйозність її хвороби. Він хотів знати, чи має вона дітей.

— Авжеж, не має. Які там діти. Й що така жінка має робити з дітьми? Напевне, їй суворо заборонили заводити дітей, а з іншого боку — які б то вже були діти? — і Ганс Касторп не міг з цим не погодитися.

— Окрім того, вже, напевне, запізно, — додав він з несподіваною діловитістю. — Часом у профіль риси мадам Шоша видаються вже надто загостреними. Їй же десь-то за тридцять?

Але панна Енгельгарт різко заперечила. Клавдії — за тридцять? Щонайбільше — двадцять вісім. А щодо профілю, то вона просто забороняє сусідові говорити такі речі. Профіль Клавдії Шоша сповнений ніжної солодкої юности, хоча і своєрідний, не те що в якої-небудь пишноликої дурепи. І щоб покарати Ганса Касторпа, панна Енгельгарт тут-таки додала, що їй відомо, ніби мадам Шоша частенько відвідує один пан, її співвітчизник, він живе в Давосі-Пляц, і надвечір вона приймає його в себе в кімнаті.

Цим учителька влучила в ціль. Незважаючи на всі намагання Ганса Касторпа, його обличчя спотворила гримаса, а типові фрази «ось воно що» та «ти ба», якими він відповів на цю новину, також звучали фальшиво. Й оскільки Ганс Касторп був нездатний з легкістю сприйняти новину про того співвітчизника, хоча спершу й намагався вдати, буцімто тією новиною зовсім не переймається, він постійно повертався до того знайомства, розпитуючи про нього з тремтячими губами.

— А він як, ще молодий чоловік?

— Молодий та цікавий з виду, судячи з того, що мені розповідали, — відповіла вчителька; сама вона його не бачила і не може говорити про власне враження.

— Хворий?

— Здається, в дуже легкій формі!

Треба сподіватися, з сарказмом вів далі Ганс Касторп, що той має на собі більше білизни, ніж його співвітчизники, що сидять за «поганим» російським столом, а панна Енґельгарт, знову ж таки, намагаючись якомога відчутніше його покарати, знайшла за необхідне заявити, що стосовно білизни вона не має жодного сумніву. Тоді Ганс Касторп мав визнати, що хотів би довідатись, що це за такий співвітчизник і звідки він. Та замість того, щоб повідомити про це якісь деталі, панна Енгельгарт за кілька днів розповіла щось цілком нове.

Виявляється, з Клавдії Шоша малюють портрет, чи знає про це Ганс Касторп? Якщо не знає, то може не сумніватися, вона дізналася дещо з абсолютно надійних джерел. Уже давно, тут, у санаторії, Клавдія позує одній людині — і хто ж ця людина? Надвірний радник Беренс! Клавдія ледь не щодня ходить до нього на квартиру та позує.

Ця новина схвилювала Ганса Касторпа ще більше, ніж усі попередні. Й він став часто відпускати роблені жарти з цього приводу. Ну, звичайно, відомо, що надвірний радник малює олією, — чого ж учителька від нього хоче, це ж не заборонено, кожен має право, будь ласка. Отже, вона ходить на квартиру до надвірного радника, до вдівця? Сподіваюся, що принаймні пані фон Мілендонк присутня на сеансах?

— Вона, думаю, надто заклопотана.

— Та, певно, й Беренс заклопотаний не менше, ніж старшасестра, — відповів Ганс Касторп. І хоча питання, здавалося, було вичерпано, Ганс Касторп не збирався полишати цієї теми й безперестанку розпитував про різні подробиці: що за портрет, якого формату, лише обличчя чи на повний зріст; запитував і про час сеансів, хоча панна Енґельгарт нічого не могла йому про такі речі повідомити й лише втішала обіцянками принагідно про все розпитати.

Після такої новини температура в Ганса Касторпа піднялася до 37,7. Але ще більше, ніж візити інших до пані Шоша, його боляче зачіпали й тривожили візити, які пані Шоша робила сама. Приватне, особисте життя пані Шоша вже й так викликало в ньому біль та тривогу, — можна собі уявити, настільки ці почуття загострилися, коли до нього дійшли двозначні чутки! Щоправда, цілком можливим уважалося, що взаємини російського гостя зі співвітчизницею були цілком простими та невинними; проте з деякого часу Ганс Касторп став схилятися до того, що простота та невинність — то все ахінея — окозамилювання, й ані він сам, ані будь-хто інший не міг його переконати, що те так зване малювання портрета — у даному випадку єдина форма зносин між удівцем, що любить бадьоро побазікати, та вузькоокою, скрадливою молодою особою. Смак, який виявив надвірний радник при виборі моделі, надто вже збігався зі смаком самого Ганса Касторпа, щоб він повірив у простоту та безвинність, хоча сині щоки надвірного радника та його вирячкуваті очі з червоними жилками все-таки на давали якихось підстав для подібних припущень.

Одне відкриття, яке Ганс Касторп випадково зробив останніми днями, подіяло на нього іншим чином, хоча й тут ішлося про такий самий, як у нього, смак.

Ліворуч від брата та неподалік від скляних дверей стояв упоперек стіл, за яким сиділи пані Саломон та ненаситний підліток в окулярах, а також ще один пацієнт, родом з Мангайма, як дізнався Ганс Касторп, мав десь під тридцять, був лисуватий, з пошкодженими карієсом зубами і говорив затинаючись — той самий, який під час вечірок з пацієнтами грав на роялі і переважно весільний марш зі «Сну літньої ночі». Він, здається, був дуже набожним — що, зрештою, часто траплялося серед хворих тут, нагорі, й видавалося цілком зрозумілим. Про нього казали, ніби він щонеділі ходить на службу Божу в Давос-Село, а під час процедури лежання читає книжки релігійного змісту, на палітурках яких зображені чаші та пальмове гілля. Й ось якось Ганс Касторп помітив, що погляд цього чоловіка спрямований туди само, як і його погляд — він не відривається від гнучкої фігури мадам Шоша, до того ж таки з нав'язливою впертістю і ледь не собачим благоговінням. Помітивши це, Ганс Касторп став постійно перехоплювати його погляди. Ввечері він бачив того чоловіка в залюдненій кімнаті для гри в карти, звідкіля той понуро, аж до самозабуття поглинав поглядом чарівну, хоча й трохи підточену хворобою особу, що сиділа у малому салоні на дивані поряд з кучерявою Тамарою (так звали дівчину-пересмішницю) та балакала з Блюменколем, а також із згорбленим, вузькогрудим паном, її сусідом за столом; Ганс Касторп помічав, як той чоловік з Мангайма насилу відводить погляд, топчеться кімнатою, а потім, скосивши очі та жалісно випнувши верхню губу, повільно обертає голову й через плече знову дивиться в той самий бік. Ганс Касторп бачив також, як той, сидячи в їдальні, червоніє й намагається не зводити очей, а потім, коли грюкають скляні двері й пані Шоша прослизає до свого місця, все-таки зводить очі й упинається в неї поглядом. Не раз бачив він, як той бідолаха, закінчивши столування, навмисне ставав поміж «хорошим» російським столом та скляними дверима, чекаючи, коли пані Шоша, яка не звертала на нього ані найменшої уваги, пройде поряд: і тоді він поглинав її очима, сповненими глибокої печалі.

Тож це відкриття ще більше посилило хвилювання Ганса Касторпа, хоча жалюгідна платонічна закоханість мангаймця не могла непокоїти його такою ж мірою, як непокоїло приватне спілкування Клавдії Шоша з надвірним радником Беренсом, людиною, що перевершувала Ганса Касторпа віком, силою особистости та суспільним становищем. Мангаймець Клавдію зовсім не цікавив — якби то було не так, внутрішня настороженість Ганса Касторпа не пропустила б жодної деталі, тож у даному разі не йшлося про гострі напади ревнощів. Просто він спізнав усі відчуття, які переживає людина, охоплена пристрастю, яка бачить цю пристрасть ззовні, в інших, коли ця пристрасть збурює в ньому дивну суміш відрази й почуття своєрідного змовництва. Та якщо ми хочемо рухатися вперед, то не зможемо все це детально досліджувати й розбирати. У всякому разі, коли надодачу Ганс Касторп мав ще спостерігати за мангаймцем, йому в його теперішньому стані видалося це надмірним.

Так минув тиждень, що відділяв Ганса Касторпа від просвічування. Він не уявляв собі, як довго той тиждень тягтиметься, та раптом одного ранку за першим сніданком старша сестра (у неї знову був ячмінь — не міг же це бути той самий; очевидно причина такої безвинної, але огидної недуги крилася в особливостях її організму), отже, старша сестра передала йому розпорядження після обіду з'явитися до лабораторії, й тут він уторопав, що тиждень справді вже минув. Гансові Касторпу було запропоновано прийти туди за півгодини до чаю разом зі своїм братом, оскільки, користуючись нагодою, лікарі хотіли зробити ще один знімок і з Йоахима — очевидно, його остання світлина вже була занадто давньою.

З цієї причини брати скоротили двогодинну процедуру лежання після обіду до півгодини, рівно о пів на четверту спустилися кам'яними сходами до так званого підвального поверху, й тепер сиділи поряд у маленькій чекальні між кабінетом лікаря та лабораторією для просвічування: Йоахим, який з усім уже був обізнаний, сидів спокійно, а Ганс Касторп трохи хвилювався й чекав з цікавістю, оскільки дотепер ніхто ще не дивився на внутрішнє життя його організму. Вони були не самі. Заходячи в чекальню, побачили, що там уже сидить кілька осіб, тримаючи на колінах зачитані до дірок ілюстровані журнали: молодий швед богатирської статури — в їдальні він сидів за столом Сеттембріні; коли він прибув у квітні, то був у такому жахливому стані, що його навіть не хотіли приймати, а тепер поправився на добрих вісімдесят фунтів і, в зв'язку з цілковитим одужанням, збирався залишити санаторій; потім якась пані з «поганого» російського столу, сама хирлява, вона сиділа зі своїм хирлявішим сином, довгоносим та негарним, якого звали Сашею. Отже, ці люди чекали вже довше, їх викликали на більш ранній час; очевидно, з рентгеном сталася якась затримка і чай доведеться пити холодним.

У лабораторії кипіла робота. Було чути голос надвірного радника Беренса, який давав розпорядження. Десь о пів на четверту двері нарешті рипнули — їх відчинив асистент-технік — і досередини запустили щасливчика, шведського богатиря, а пацієнт, який був там до того, вийшов, напевне, іншими дверима. Справа почала рухатися. За десять хвилин коридором почулися кроки цілком одужалого скандинава, який правив тепер за ходячу рекламу курорту й санаторію «Берґгоф» зокрема; потім запустили російську матір та її сина Сашу.

Коли заходив швед, Ганс Касторп помітив, що в лабораторії панує така сама напівтемрява, точніше — штучне напівсвітло, як і в аналітичному кабінеті доктора Кроковскі в іншому крилі будинку. Вікна були завішані, денне світло в кімнату не проникало, горіло лише кілька електричних лампочок. Але тієї миті, коли до лабораторії заходили Саша та його мати, а Ганс Касторп дивився їм услід, двері, що вели з коридору до чекальні, прочинилися, і зайшов наступний пацієнт, напевне, трохи зарано, оскільки сталася затримка, і цим пацієнтом була мадам Шоша.

Так, у кімнатці-чекальні нараз опинилася саме Клавдія Шоша. Ганс Касторп, впізнавши її, витріщив од здивування очі й відчув, як кров відійшла від його обличчя, нижня щелепа відвисла, так що ледве не розтулився рот. Поява Клавдії була зовсім несподіваною, ніби вона зайшла ненароком — ось її не було, а тепер сидить по сусідству з братами. Йоахим зиркнув на Ганса Касторпа, а потім не лише опустив очі, але навіть взяв зі столу ілюстрований журнал, який уже був переглянув, і сховався за ним. Ганс Касторп не знайшов у собі сил зробити те саме. З блідого він став червоним як рак, і його серце забилося щосили.

Пані Шоша вибрала собі невелике крісло з круглою спинкою та з мовби обрубаними, рудиментарними бильцями, що стояло при вході до лабораторії, злегка відкинувшись, вона заклала ногу за ногу й стала дивитися перед собою, причому погляд її очей, погляд Пшибислава, усвідомлюючи, що за нею спостерігають, нервово ковзнув убік, а очі стали дивитися ледь скоса. Вона була в білій вовняній кофті та синій спідниці, а в руках тримала книжку, яку, очевидно, взяла з бібліотеки. Сидячи, вона легенько постукувала каблучком.

Та вже за хвилину вона змінила позу, роззирнулася, підвелася з таким обличчям, ніби не знала, як їй бути та до кого звернутися. Вона щось поспитала в Йоахима, хоча той був ніби зосереджений на журналі, а Ганс Касторп тупо мовчав; її вуста утворювали слова, голос проходив білою шиєю й виривався з горла — не надто низький, ледь різкуватий та приємно хрипкуватий, цей голос Ганс Касторп знав уже давно, якось чув його зовсім поряд, а саме того дня, коли цей самий голос звертався до нього: «Із задоволенням, але обов'язково поверни після уроку». Тоді слова звучали більш невимушено й рішуче, а зараз, хоча це був той-таки голос, слова здавалися розтягнутими й крихкими, мовби та, що їх промовляла, власне, не мала на них права, і ці слова були позиченими; вже кілька разів Ганс Касторп помічав її манеру говорити, вона робила це з виразом особливої переваги та, водночас, і радісної покірности. Опустивши одну руку в кишеню вовняної кофти, а другу піднявши до потилиці, пані Шоша запитала:

— Перепрошую, а на яку годину вас викликали?

Йоахим зиркнув на брата й відповів, сидячи клацнувши підборами:

— На пів на четверту.

— А мені за чверть четверту. В чому ж річ? Уже четверта година. Щойно, здається, зайшли якісь люди...

— Так, двоє, — відповів Йоахим. — Вони були перед нами. Певно, сталася якась затримка й усе змістилося на півгодини.

— Як прикро, — сказала вона, нервово торкнувшись зачіски.

— Таки прикро, — відповів Йоахим. — Ми також чекаємо вже майже півгодини.

Так вони балакали, а Ганс Касторп слухав ніби вві сні. Те, що Йоахим розмовляє з пані Шоша, майже дорівнювало тому, що він сам говорив з нею, хоча, зрештою, це було зовсім інше. Оце «таки прикро» здалося Гансу Касторпу образливим, братова відповідь за цих обставин здалася йому різкою чи, принаймні, надто холодною. Та, зрештою, Йоахим міг собі дозволити таку відповідь, він узагалі міг з нею розмовляти і, можливо, навіть хотів подражнити брата цим зухвалим «таки прикро», приблизно, так само, як Ганс Касторп костричився перед Йоахимом та Сеттембріні, коли на запитання, чи довго він збирається бути тут, нагорі, він самовпевнено відповів: «Три тижні». Напевне, пані Шоша звернулася до Йоахима, хоча він і відгородився журналом, тому, що Йоахим перебував тут довше й був їй краще знайомим; але, очевидно, існувала й інша причина: вони могли спілкуватись у загальноприйнятих формах, включно зі словесною, між ними не було того шаленого, глибокого, жахного й таємничого, що виникло між нею та Гансом Касторпом. Якби замість неї тут чекала одна кароока особа з рубіновим перстеньком та помаранчевими парфумами, то розмову довелося б вести Гансові Касторпу, і тоді він би сказав «таки прикро» незалежним, невимушеним тоном, який би відповідав його ставленню до співбесідниці. «Так, таки прикро, шановна пані! — відповів би він тоді, можливо, навіть рішуче дістав би з кишені носову хустинку та прочистив носа. — Доведеться і вам потерпіти. Ми не в кращій ситуації». І тоді Йоахим дивувався б з його розкутости, але, напевне, не мав би особливого бажання опинитися на його місці. Ні, цього разу Ганс Касторп також не заздрив Йоахимові, хоча саме він вів розмову з пані Шоша. Ганс Касторп вважав правильним, що та звернулася до Йоахима, адже це означає, що вона враховує обставини, усвідомлює ситуацію й показує це... Серце його закалатало.

Розкутий тон, яким Йоахим, розмовляв з пані Шоша, здався Гансові Касторпу ледь не якоюсь прихованою ворожістю з боку щирого Йоахима, і думка про причини цієї ворожости мимовільно змусила його посміхнутися. Клавдія зробила спробу пройтися чекальнею, проте було замало місця, тому вона також узяла зі столу якийсь журнал та повернулася з ним до свого крісла з обрубаними бильцями. Ганс Касторп сидів і розглядав її, причому, імітуючи діда, він уперся підборіддям у комірець і, як не смішно, таки справді став на нього подібним. Оскільки пані Шоша знову заклала ногу за ногу, під синьою суконною спідницею вимальовувалося її коліно, навіть уся струнка лінія ноги. Вона була не вища від середнього зросту — такий зріст для жінки, на думку Ганса Касторпа, був найбільш природним та вабливим — проте, досить довгонога та з вузькими стегнами. Тепер вона сиділа, не відкинувшись на спинку крісла, а нахилившись уперед та спершись перехрещеними руками об коліно; спина її закруглилась, плечі опустилися, ззаду різко виступили шийні хребці, під вовняною кофтою, яка щільно облягала тіло, проступив навіть обрис хребта, груди, не такі високі та пишні, як у Марусі, а невеликі, майже дівочі, опинилися затисненими з обох боків. Нараз Ганс Касторп згадав, що і вона чекає тут на рентген, що надвірний радник малював її портрет; він відтворював її зовнішній образ на полотні за допомогою олії та барвників, тепер же в напівтемряві скеровуватиме на неї промені, які відкриють її перед ним ізсередини. Від цієї думки Ганс Касторп спохмурнів і відвернувся, його обличчя виражало стриманість та благопристойність, що, на його думку, личило до таких міркувань.

Чекання втрьох тривало не надто довго. Очевидно, там за дверима лабораторії, з Сашею та його матір'ю не довго панькалися й спробували за їхній рахунок заощадити згаяний час. Технік у білому халаті знову прочинив двері, Йоахим, устаючи, кинув на стіл журнал, і Ганс Касторп, хоч і не без вагання, попрямував за ним. Тут у ньому ворухнулися лицарські почуття та спокуса таки заговорити з пані Шоша й поступитися їй чергою, заговорити, можливо, навіть французькою, якщо це в нього вийде; і про себе він став похапцем шукати слова та тулити речення. Проте він не знав, чи прийнята тут такого роду ввічливість і чи не є прийом суворо за чергою благороднішим. Про це мав знати Йоахим, оскільки ж він не виявив жодного наміру пропустити даму наперед, хоча брат запитально та багатозначно поглянув на нього, Гансові Касторпу нічого не залишалося, як попрямувати за ним у лабораторію повз пані Шоша, яка, не розгинаючись, лише бігцем поглянула на нього.

Він був такий приголомшений тією зустріччю, цими хвилюючими пригодами останніх десяти хвилин, що, ввійшовши до лабораторії, не міг зразу відновити внутрішню рівновагу. У штучних сутінках він не бачив анічогісінько, хіба що якісь невиразні тіні. У вухах досі звучав приємно-хрипкуватий голос пані Шоша, яка говорила: «В чому ж річ? Щойно, здається, зайшли якісь люди... Як прикро...» Й від звуків цього голосу в нього по спині пробіг приємний холодок. Він побачив її коліно, огорнене суконною спідницею, хребці, що виступали на схиленій шиї, під короткими пасмами рудуватого волосся, що вибилося з коси, і знову спиною пробіг холодок. Ганс Касторп побачив надвірного радника Беренса, який стояв спиною до дверей перед якоюсь шафою чи то пристроєм з полицями та розглядав чорнувату фотоплатівку, тримаючи її проти тьмяного світла зі стелі. Брати пройшли повз нього у глибину приміщення, причому технік випередив їх і став налаштовувати рентгенівський апарат. Їх уразив дивний запах. Здавалося, повітря кімнати насичене відстояним озоном. Пристрій, що виступав між двома вікнами, ніби ділив лабораторію на дві нерівні частини. В півтемряві все ж таки можна було помітити різноманітні фізичні прилади, ввігнуті скла, розподільчі дошки, вимірювальні прилади, а також ящик на рухомому штативі, що нагадував фотоапарат, скляні діапозитиви, що рядами стояли на полицях; важко було збагнути, де ти перебуваєш — в ательє фотографа, в темній кімнаті для проявлення, чи в майстерні винахідника та кабінеті технічних див.

Йоахим тут-таки став роздягатися й оголив тіло до поясу. Технік, ще не старий, червонощокий та кремезний чоловік з місцевих, запропонував Гансові Касторпу зробити те саме. Так буде швидше, адже він іде зразу наступним... Поки Ганс Касторп знімав камізельку, з меншої половини кімнати вийшов Беренс.

— Вітаю! — промовив він. — А ось і наші діоскури! Касторп та Поллукс... Будь ласка, не стогнати й не кричати! Зачекайте, зараз ми вас обох наскрізь побачимо! Ви, Касторп, нібито побоюєтесь відкривати перед нами себе зсередини? Не хвилюйтесь, усе це робиться досить естетично. Ви ще не бачили моєї приватної галереї? — і, схопивши Ганса Касторпа за руку, надвірний радник потяг його до рядів темних платівок, за якими ввімкнув світло. Вони зразу освітилися, і на них проступили зображення. Ганс Касторп побачив найрізноманітніші частини людського тіла: долоні, ступні, колінні чашечки, плечі, верхні та нижні частини стегон, руки та фрагменти тазу. Але живі, округлі форми цих частин людського тіла лише вгадувалися у вигляді неясних, розмитих контурів, мов туман та бліде сяйво огортали вони основу, що проступала чітко, точно й окреслено, це був кістяк.

— Дуже цікаво, — сказав Ганс Касторп.

— Це справді цікаво! — відповів надвірний радник. — Дуже корисний наочний засіб для молодих людей. Анатомія світла, розумієте, тріумф нової доби. Це жіноче передпліччя, можна зразу здогадатися через його миловидність. Ось такою рукою обіймають вони нас у години любовних побачень, розумієте? — він розреготався, й при цьому підскакував догори куточок його верхньої губи з підстриженими вусиками. Зображення згасли. Ганс Касторп обернувся й поглянув туди, де Йоахим готувався до просвічування.

Це відбувалося якраз біля того пристрою з поличками, з іншого боку якого стояв надвірний радник. Йоахим сидів на такому собі ослінчику, ніби як у кравців, перед якоюсь дошкою, притиснувшись до неї грудьми та обхопивши її руками, а технік такими рухами, ніби місить тісто, став підправляти його позу: щільніше притиснув його плечі до дошки та помасував йому спину. Потім зайшов за камеру, де, нахилившись та розчепіривши ноги, ніби фотограф, перевірив фокус, висловив своє задоволення та, відходячи вбік, нагадав Йоахимові, що він має глибоко вдихнути й затамувати подих, поки все закінчиться. Зігнута спина Йоахима випросталася й завмерла. В той же момент технік зробив усе, що потрібно, на розподільній дошці. І ось протягом двох секунд діяли пекельні сили, яких треба було докласти, аби пройти крізь матерію, струми в тисячі й сотні тисяч вольт, здається так, — намагався пригадати Ганс Касторп. Тільки-но їх приборкали заради певної мети, вони зразу кинулися шукати собі вихід обхідними шляхами. Розряди нагадували постріли. На вимірювальних приладах спалахували сині вогні. Вздовж стіни з тріском прослизали довгі блискавки. Десь спалахнуло червоне світло, подібне на око, яке мовчки й загрозливо вп'ялося поглядом у простір, а скляна колба за Йоахимовою спиною засвітилася зеленим. Потім усе затихло: світлові явища припинились, і Йоахим зробив голосний видих.

— Наступний підсудний! — сказав Беренс і підштовхнув ліктем Ганса Касторпа. — Тільки не прикидатися втомленим! Ви одержите безкоштовний примірник, Касторп. І своїм дітям та внукам показуватимете на екрані таємниці, заховані у ваших грудях!

Йоахим відійшов, технік замінив платівку. Надвірний радник Беренс особисто дав новачкові вказівки, як треба сісти та яку позу прибрати.

— Обійняти! — сказав він. — Дошку треба обійняти! Будь ласка, можете собі уявляти, що це не дошка, а щось інше! Та добре притисніться грудьми, так ніби відчуваєте насолоду! Ось так! Удихнути! Не рухатись! — командував він. — І, будь ласка, веселіше!

З повними легенями повітря Ганс Касторп, моргаючи, завмер у чеканні. А за його спиною знялася гроза, все заіскрилося, затріщало, загримотіло й стихло. Об'єктив зазирнув йому досередини.

Ганс Касторп одійшов, розгублений і приголомшений від того, що з ним відбулося, хоча жодною мірою не відчув на собі дію струму.

— Молодець, — сказав надвірний радник. — Тепер ми самі подивимося. — Йоахим, уже досвічений у цьому ділі, відійшов до дверей та став біля якогось штатива, спиною до апарата химерної конструкції, за яким видніла велика скляна куля з трубками для випаровування, до половини наповнена водою; перед ним, на висоті грудей, висів на блоках екран. Ліворуч на розподільчій дошці серед маси інструментарію була пригвинчена червона лампочка. Надвірний радник, що сидів перед висячим екраном на табуреті, увімкнув її. Світло зі стелі погасло, і тепер усю сцену осявало рубінове світло. Потім майстер коротким рухом вимкнув і його; глибока темрява огорнула приміщення.

— Спершу мають призвичаїтись очі, — почувся в темряві голос надвірного радника. — Потрібні широко розплющені зіниці, як у котів, щоб побачити те, що ми хочемо. Ви ж, звичайно, розумієте, що ось так, зразу, нашим денним зором нічого не розгледіти. Спочатку для нашої мети треба забути про денне світло з його веселими картинами.

— Ясна річ, — сказав Ганс Касторп, що стояв за надвірним радником, і заплющив очі: навколо нього була така глибока темрява, що стало байдуже, заплющені його очі чи розплющені. — Спочатку нам треба промити очі темрявою, щоб побачити такі речі, атож. Мені здається, це навіть добре й правильно, що ми спочатку трохи зосереджуємося в, так би мовити, німій молитві. Я стою із заплющеними очима й мене охоплює якась приємна сонливість. Але чим це тут так пахне?

— Киснем, — відповів надвірний радник. — Те, що ви відчуваєте в повітрі, це кисень. Атмосферний продукт кімнатної грози, розумієте?.. Очі розплющити! — наказав він. — Заклинання починається.

Ганс Касторп поквапно підкорився. Він почув, як повернули важіль. Заревів, кинувшись кудись угору, мотор, та наступний порух руки приборкав його, змусивши монотонно густи. Підлога під ногами вібрувала. Червоне світло лампочки спадало донизу довгим променем як погляд, сповнений німої загрози. Десь затріщала блискавка. Й повільно, ніби молочно-біле вікно на світанку, з темряви виринув блідий чотирикутник екрана, перед яким, розставивши ноги, спершись кулаками об коліна, присунувши задертий ніс аж до самого екрана, що відкривав перед глядачем картину внутрішнього світу людського організму, сидів верхи на кравецькому ослінчику надвірний радник Беренс.

— Бачите, юначе? — сказав він. Ганс Касторп зиркнув йому через плече, потім знову підвів голову і, звертаючись у темряву, туди, де, на його думку, мали бути очі Йоахима, напевне, з м'яким та печальним поглядом, як тоді, під час огляду, запитав:

— Ти ж дозволиш?

— Авжеж, авжеж, — відповів той з темряви. І, стоячи на підлозі, що постійно здригалася, під тріск та гуркіт грізних сил, що вигравали навкруг, Ганс Касторп нахилився та зазирнув у бліде віконечко, вдивляючись у порожній скелет Йоахима Цімсена. Груднина, зливаючись з хребтом, утворила темний, ніби вузлуватий стовб. Обриси ребер, відходячи від груднини, перетинались менш чіткими лініями тих самих ребер, що приєднувалися до хребта. Зверху плавно розходились обабіч ключиці, й крізь розпливчасту світлову оболонку тілесних форм різко та гостро проступав кістяк плечей та ліктів. У грудній клітині було світло, проте можна було вирізнити мережу кровоносних судин, темні плями та чорнуваті, сплутані нитки.

— Ясна картина, — сказав надвірний радник. — Пристойна худорлявість типова для молодих військовиків. У мене тут були такі черевані, крізь них ніяк не проникнеш, нічогісінько впізнати не можна. Це ще треба відкрити такі промені, які могли б крізь таку товщу сала пробитись... А ось з таким — то чиста робота. Бачите — он там діафрагма, — вів він далі й показував на темну дугу в нижній частині віконечка, ця дуга рівномірно підіймалася та опускалась. — Бачите горбики тут зліва, такі вивищення? Це наслідок плевриту, який він переніс у п'ятнадцять років. Дихайте глибше! — наказав він. — Глибше! Кажу ж вам — глибше!

І діафрагма Йоахима, здригаючись, піднялася вище, він намагався щосили; верхня частина легень стала світлішою, та надвірний радник все ще був незадоволеним.

— Не достатньо! Бачите залози? Бачите спайки? А тут бачите каверни? Ось звідси й ідуть отрути, що його задурманюють.

Проте увагу Ганса Касторпа відволікло щось таке, подібне на мішок, на безформну тварину, воно темніло за ребрами, що розходилися від груднини, було трохи правіше, якщо дивитися з боку спостерігача; мішок рівномірно розтягувався та скорочувався, нагадуючи медузу, що пливе.

— Бачите його серце? — спитав надвірний радник, знову прибравши свою руку з коліна та тицьнувши вказівним пальцем у пульсуючий мішок... Боже мій, Ганс Касторп бачив перед собою серце, щире серце Йоахима!

— Я бачу твоє серце, — промовив він здавленим голосом.

— Прошу, прошу, — промовив Йоахим і, напевне, покірно посміхнувся там, у темряві. Та надвірний радник велів їм не розмовляти та облишити сентименти. Він доскіпливо вивчав плями та лінії, чорні лінії в грудній порожнині, тоді як його співспоглядач не міг відвести погляду від могильної постаті та мертвого кістяка Йоахима, від голого скелета, від цього тонкого як жердина memento^[22]. Його перейняв страх та побожність.

— Так, так, я бачу, — повторив він кілька разів. — Боже мій, я бачу! — якось він чув про одну жінку, родичку Тінаппелів, вона давно померла, — яка володіла чи то була обтяжена болісним даром: якщо хто мав незабаром померти, то поставав перед її очима у вигляді кістяка. Ось таким побачив тепер Ганс Касторп і доброго Йоахима, хоча це відбулося лише за допомогою фізико-оптичної науки та через її посередництво, а отже нічого не віщувало і за цим нічого не могло критися, і до того ж від Йоахима він одержав цілком однозначний дозвіл. Та все-таки Ганс Касторп чомусь лише тепер зрозумів, якою невеселою була доля його ясновидящої тітки. Глибоко схвильований від того, що побачив, точніше — тим, що побачив саме оце, Ганс Касторп відчув у душі жало таємних сумнівів: чи справді за цим нічого не криється, чи справді дозволяється так роздивлятися людське тіло серед тремтливої, потріскуючої темряви; рвучке бажання підгледіти за таємницями життя змішалося в його грудях з почуттями зворушености та благоговіння.

Та за кілька хвилин він уже сам стояв серед блискавок біля ганебного стовпа, а Йоахим, тіло якого знову замкнулося, вдягався. Надвірний радник знову вдивлявсь у квадрат молочного кольору; на цей раз перед ним розкрилося тіло Ганса Касторпа, і судячи з окремих, вимовлених півголосом слів, напівлайок та вигуків, побачена ним картина цілком збігалася з його припущеннями. Він був настільки люб'язним, що, погодившись на наполегливі прохання Ганса Касторпа, дозволив йому подивитися через екран на свою власну руку. І Ганс Касторп побачив те, що сподівався побачити, і що, власне, не було призначене для людського ока: він дививсь у власну могилу. Випереджаючи пізніший процес розкладу, завдяки силі світлових променів Ганс Касторп побачив свою плоть, такою, що вже розпалася, знищилась, перетворилася на примарний туман, а в ній був чітко окреслений кістяк правої руки, і на безіменному пальці цієї руки вільно висів чорним кільцем дідівський перстень з печаткою: твердий предмет земного життя; людина прикрашає ним своє тіло, а цьому тілу судилося розтанути під ним, і перстень звільняється, переходячи до іншої плоті, яка також певний час його носитиме. Очима своєї тінаппельської родички він поглянув на таку знайому частину свого тіла очима, що проникали наскрізь, що передбачали майбутнє, так він уперше в житті зрозумів, що помре. Обличчя в нього стало таким, яким воно бувало, коли він слухав музику — досить дурнуватим, сонним та благоговійним, а голова з напіврозтуленим ротом схилилася на плече. Надвірний радник сказав:

— Наче мара, правда? Так, у цьому всьому є щось від привидів.

І потім він зупинив бурхливі сили. Підлога вже не тремтіла, світлові ефекти зникли, магічне віконце знову заволокла темрява. Ввімкнулося верхнє світло. І поки Ганс Касторп похапцем одягався, надвірний радник поділився з хлопцями своїми спостереженнями, враховуючи, що перед ним — нефахівці. Стосовно Ганса Касторпа оптичне дослідження настільки підтвердило дослідження акустичне, що більшого честь медичної науки не могла й вимагати. Було видно старі та нові вражені місця, від бронхів досить глибоко аж у легені протяглися «пасма» — «пасма з вузликами». Ганс Касторп зможе сам перевірити це за діапозитивом, який йому, як було сказано, вручать найближчим часом. Отже, спокій, терпець, дисципліна, міряти температуру, їсти, лежати і запастися терпінням. Потім надвірний радник повернувся до братів спиною. Вони попрямували до виходу. Йдучи за Йоахимом, Ганс Касторп озирнувся. У цю мить технік подав знак, і до лабораторії ввійшла пані Шоша.

Свобода

Як же все це уявлялося молодому Гансові Касторпу? Так, ніби ті сім тижнів, які він безперечно й без жодних сумнівів провів тут, нагорі, серед пацієнтів, були всього сімома днями? Чи, може, навпаки, йому здавалося, ніби він живе тут незрівнянно довше, ніж насправді? Він ставив це запитання й мовчки самому собі, і вголос Йоахимові, але не міг прийти до жодного рішення. Напевне, правильним було те і те: якщо він озирався назад, то проведений тут час видавався йому неприродно коротким та неприродно довгим водночас, лише не таким, яким був насправді, — за умови, що час може бути справжнім і що він поєднується з поняттям дійсности.

У всякому разі, не за горами вже був жовтень, ось-ось мав початися. Ганс Касторп і сам міг легко це вирахувати, але про це нагадували також пацієнти, до розмов яких він дослухався.

— А ви знаєте, за п'ять днів знову перше число, — звернулася Терміна Клеефельд до двох юнаків зі свого кола — один був студент Расмуссен, другий — губатий хлопець на прізвище Ґензер. Того дня пацієнти товклись поміж столами, серед запахів страв, розбазікували й не квапилися до пообіднього лежання.

— Так, перше жовтня, я бачила календар у конторі. Вже вдруге зустрічаю жовтень у цьому розважальному закладі. Тож літо скінчилося, якщо його можна назвати літом, воно оманливе, таким самим оманливим є життя взагалі. — І Терміна зітхнула своєю єдиною легенею та похитала головою, звівши до стелі затуманені дурістю очі. — Веселіше, Расмуссен, — нараз вигукнула вона й ляснула товариша по сутулій спині. — Щось не чути ваших жартів.

— Я знаю їх мало, — відповів Расмуссен, і його руки зависли на рівні грудей ніби плавники. — Але й ті не вдаються, я почуваюся страшенно стомленим.

— Жодна собака не захоче жити далі таким життям, — промовив Ґензер крізь зуби. Всі засміялися та здвигнули плечима.

Проте неподалік, затиснувши між губів зубочистку, стояв Сеттембріні, й на виході він сказав Гансові Касторпу:

— Не вірте їм, інженере, не вірте, коли вони лаються! Так роблять вони всі без винятку, хоча почуваються тут краще, ніж удома. Байдикують і ще вимагають, щоб їх жаліли, заявляють про своє право на гіркоту, іронію, цинізм! «У цьому розважальному закладі!» А хіба це не розважальний заклад, до того ж у найсумнівнішому сенсі слова! В цьому розважальному закладі, її, бачите, обманює життя! Але відпустіть її назад, на рівнину, й вона вестиме такий спосіб життя, щоб якомога швидше потрапити знову сюди, нагору. Так, так, іронія! Остерігайтесь іронії, що тут процвітає, інженере! Остерігайтеся взагалі такого душевного настрою! Якщо іронія не є чітким класичним прийомом ораторського мистецтва, а хоча б на мить постає двозначною для тверезого розуму, тоді вона перетворюється на розпусту, на перепону для цивілізації, стає нечистим заграванням із силами застою, ницими інстинктами, пороками. Оскільки атмосфера, в якій ми живемо, очевидно, сприяє буйному розростанню цього болотного зілля, то сподіваюся чи маю побоювання, що ви мене розумієте.

Так, іще сім тижнів тому, коли Ганс Касторп жив на рівнині, такі слова італійця були б для нього порожнім звуком, але завдяки перебуванню тут він став не лише краще сприймати все, що стосується інтелектуальної сфери, але й став вибагливішим до своїх симпатій, а це, можливо, було навіть важливіше. Адже, хоча в глибині душі він був радий, що Сеттембріні, попри все, й далі веде з ним бесіди, як і раніше, далі повчає його, застерігає та намагається чинити вплив, — Ганс Касторп у своєму сприйманні сказаного дійшов до того, що став критично ставитися до слів італійця й, принаймні, певною мірою, утримуватися від того, щоб зразу з ним у всьому погоджуватись. «Ось як, — думав він сам собі, — Сеттембріні говорить про іронію точнісінько як про музику, не вистачає лише оголосити іронію також політично неблагонадійною, — а саме з того моменту, коли вона перестає бути чітким класичним прийомом навчання. Але іронія, що ні на мить не розходиться з тверезою думкою — яка ж то вже, Господи, іронія, якщо вже про це говорити? Суха матерія, прописна істина, не більше!» — Такою невдячною є молодь, що навчається нового. Вона приймає дари, а потім їх паплюжить.

Проте висловити свою незгоду здалося йому надто зухвалим. Він обмежився запереченнями стосовно Терміни Клеефельд, оскільки вважав слова Сеттембріні несправедливими або, з певних причин, хотів, щоб вони здавалися для нього несправедливими.

— Але ж ця дівчина хвора! — відповів Ганс Касторп. — Вона справді хвора, тяжко хвора, вона має всі підстави впадати в розпач. Чого ви, власне, від неї хочете?

— Хвороба та розпач, — сказав Сеттембріні, — часом також є лише формами розпусти.

«А Леопарді? — подумав Ганс Касторп. — Адже він явно в розпачі втратив віру в науку та поступ. А сам Сеттембріні, шкільний наставник? Він також хворий і постійно повертається сюди нагору, Кардуччі не надто б радів такому». А вголос Ганс Касторп сказав:

— Нічого собі! Дівчина може не сьогодні — завтра померти, а ви це називаєте розпустою! Тоді мусите точніше пояснити, що маєте на увазі. Якби ви сказали, що хвороба часом буває наслідком розпусти, то це було б зрозумілим...

— Цілком зрозумілим, — перебив його Сеттембріні. — Клянусь честю, вам би дуже підійшло, якби я на цьому зупинився.

— Або якби сказали, що часом хвороба служить виправданням для розпусти, з цим я також міг би ще погодитися.

— Grazie tanto!^[23]

— Але стверджувати, що хвороба є просто формою розпусти, тобто що вона не виникла внаслідок розпусти, а сама є особливим видом розпусти? Це ж парадокс!

— О, прошу вас, інженере, не пересмикуйте! Я зневажаю парадокси, я їх просто ненавиджу. Все, що я сказав щодо іронії, стосується й парадокса, навіть більшою мірою! Парадокс — це отруйна квітка квієтизму, оманливе ряхтіння загниваючого духу, найбільша з усіх розпуста. А загалом, я маю зазначити, що ви знову берете під захист хворобу.

— Ні, ось ви сказали одну цікаву річ. Це дуже нагадує понеділкові міркування доктора Кроковскі. Він також проголошує органічну хворобу вторинним явищем.

— Не зовсім чистий ідеаліст.

— А що ви маєте проти нього?

— Саме оце.

— Ви погано ставитеся до психоаналізу?

— Не щодня. Дуже добре й дуже погано, інженере, навперемінно.

— Як це треба розуміти?

— Психоаналіз корисний як інструмент просвіти та цивілізації, корисний, оскільки він розхитує дурні переконання, усуває природжені забобони, підриває авторитети, одне слово, він корисний, коли звільняє, облагорожує, олюднює й робить рабів зрілими до свободи. Й шкідливий, дуже шкідливий, коли гальмує діяльність, підриває коріння життю, оскільки нездатний надати йому форму. Психоаналіз може бути досить неапетитним, як смерть, з якою він, власне, пов'язаний — рідня могилі та її підозрілій анатомії...

«Ну й закрутив». — Ганс Касторп не міг стриматися від думки, що виникала завжди, коли Сеттембріні висловлювався надто педагогічно. Та вголос лише промовив:

— Якраз недавно ми займалися світловою анатомією в нашому підвалі. Принаймні, так називав її Беренс, коли нас просвічував.

— А, й цю стадію ви вже пройшли? Ну і як?

— Я бачив кістяк своєї руки, — сказав Ганс Касторп, намагаючись пригадати враження, які охопили були його в ту мить. — А свою ви коли-небудь бачили?

— Ні, мій скелет мене зовсім не цікавить. І який же медичний висновок?

— Він виявив «пасма», «пасма з вузликами».

— От чортів прислужник!

— Колись ви вже так називали надвірного радника Беренса. Що ви маєте на увазі?

— Будьте певні, що це ще дуже м'яко сказано!

— Ні, ви несправедливі, пане Сеттембріні! Я погоджуюся з тим, що він має свої вади. Його манера говорити, зрештою, дратує мене також; часом у ній чується щось таке вимушене, особливо якщо пригадати, що його спіткало велике горе — він поховав тут свою дружину. І все ж він заслужена та шановна людина, можна сказати, благодійник усіх страдників! Недавно я зустрів його, коли він якраз вертався з операції: робив резекцію ребер — ламав їх, чи то згинав. Це справило на мене сильне враження, — було видно, що Беренс іде після тяжкої, потрібної роботи, на якій так добре розуміється. Він був ще зовсім розпашілим і розкурив сигару, ніби як винагороду самому собі. Я аж позаздрив йому.

— Дуже шляхетно з вашого боку. Ну, а який вам призначено строк?

— Жодного конкретного терміну він не приписав.

— Також непогано. Тож ходімо на лежання, інженере. Займемо свої місця.

Вони попрощалися біля 34-ого номера.

— А ви йдете на свій дах, пане Сеттембріні? Напевне, з іншими лежати веселіше, аніж самому? Ви бесідуєте там з кимось? Є там цікаві люди на процедурах?

— Ех, одні парфяни та скіфи!

— Ви маєте на увазі росіян?

— І росіянок, — сказав Сеттембріні, при цьому кутик його рота трохи напружився. — До побачення, інженере.

Це було сказано з підкресленою багатозначністю, що не залишала місця для сумнівів. Приголомшений Ганс Касторп зайшов до своєї кімнати. Чи знає Сеттембріні про його душевний стан? Напевне, італієць з педагогічною метою спостерігав за ним і простежив, куди спрямовує свій погляд Ганс Касторп? Ганс Касторп був злий на Сеттембріні й на себе самого за те, що не зміг стриматися й спровокував його на цей натяк. І поки він збирав своє письмове приладдя, щоб прихопити його з собою на лоджію, адже далі тягти було неможливо й лист додому — вже третій — треба було написати ще сьогодні, він далі злився та бурчав собі під ніс різні лайливі слова про цього хвалька та мудрагеля, що пхнеться в чужі справи, а сам на вулиці заграє з дівчатами й зовсім закинув свої писання, на цього катеринщика, який своїми безтактними натяками буквально відбив у нього будь-яке бажання навіть про все це думати! Хоч хай там як, але йому потрібні гроші, зимові речі, білизна, взуття — одне слово, все, що мав би взяти з собою, якби знав, що їде не на три літні тижні, а... а на поки що невизначений термін, який, у кожному разі, захопить і частину зими, а враховуючи уявлення та поняття про час тут, нагорі, можливо, він перебуватиме і всю зиму. Саме це, принаймні як можливий варіант, він мусить повідомити додому. Тепер Ганс Касторп мав розповісти для тих на рівнині всю правду і вже не задурювати ні себе, ні їх.

У такому дусі він їм і написав, за допомогою тієї самої техніки, якою при ньому не раз користувався Йоахим, тобто лежачи в шезлонзі, вічним пером та на дорожньому бюварі, який він поклав на високо підняті коліна. Він писав на бланку санаторію — у шухляді стола лежав цілий стос цих бланків — тож написав Джеймсові Тінаппелю, оскільки з трьох дядьків він був Гансу Касторпу найближчим, попрохав повідомити про все консула. Писав про прикрий інцидент, про підозри, які підтвердилися, про необхідність з медичної точки зору провести тут частину зими, а, можливо, й цілу зиму, оскільки такі випадки, як з ним, часто складніше лікувати, ніж ті, що проявляються в яскравіших формах, тому необхідно рішуче взятися за лікування та раз і назавжди з цим покінчити. З цієї перспективи він уважає щасливим збігом обставин той факт, що випадково потрапив сюди, нагору, й мав пройти медичне обстеження; а то б ще довго нічого не знав про свій стан, який, можливо, міг би призвести згодом до значно серйозніших наслідків. Що ж до ймовірної тривалости лікування, то не варто дивуватися, що йому, непевне, доведеться перебути тут цілу зиму і він повернеться на рівнину не раніше від Йоахима. Поняття про час тут інакші, ніж на курортах та на водах: місяць є, так би мовити, найменшою одиницею часу, й сам не грає жодної ролі...

Було прохолодно, він писав у пальті, закутавшись ковдрою, його руки почервоніли. Часом він відривавсь од паперу, який мережив вервечками розсудливих та переконливих речень, і позирав на знайомий пейзаж, що заледве проступав крізь імлу: на цю видовжену долину із нагромадженням крижано-блідих верхів при вході, на вогні поселень унизу, що часом зблискували в сонячному промінні, на схили, то вкриті густим лісом, а то альпійськими лугами, де паслися корови й звідки долинав відгомін їхніх дзвіночків. Він писав з почуттям наростаючої легкости, не розуміючи, чому боявся написати цього листа. Тепер йому самому стало зрозумілим, наскільки переконливими є його аргументи, з якими його рідні мають повністю погодитися. Молода людина його кола за даних обставин просто трохи займається собою, вдається до цілком розумних заходів та користується вигодами, що призначені для таких, як він. Саме так і треба чинити. Якби він повернувся додому та розповів про свій стан, його, безперечно, відправили б сюди, нагору. Потім він перерахував усе, що йому було потрібно, а наостанок попрохав регулярно переказувати йому необхідну суму — 800 марок на місяц, які покривали всі витрати.

Ганс Касторп поставив свій підпис. Справу зроблено. Цей третій лист додому був детальнішим, у ньому він дотримувався тутешнього, ширшого поняття про час, інакшого, ніж на рівнині, цей лист закріплював за Гансом Касторпом свободу. Саме це слово він ужив, не буквально, ні, про себе він не вимовив навіть першого складу, але відчув увесь обшир його змісту, як уже не раз відчував його під час свого перебування тут, нагорі, причому зміст цього поняття мав мало спільного з поняттям «свободи» в розумінні Сеттембріні; на нього накотилася вже знайома хвиля страху та збудження, і коли він зітхнув, груди здригнулися.

Від писання кров ударила йому в голову, щоки пашіли. Ганс Касторп узяв«Меркурія» з нічного столика та заміряв собі температуру, так ніби він мав неодмінно використати цю нагоду. «Меркурій» піднявся до 37,8.

«Ось бачите!» — подумав Ганс Касторп. І додав до листа постскриптум: «Лист мене таки притомив. Температура піднялася до 37,8. Бачу, що ближчим часом повинен жити якомога спокійніше. Маю перепросити, що писатиму не дуже часто». Потім лежачи він підняв руку вгору, долонею досередини, як тримав її перед екраном. Але небесне світло не заторкнуло її життєвої форми, від його яскравости тіло стало лише темнішим та непрозорішим, і лише зовнішні контури стали просвічуватися червоним. Це була жива рука, яку він звик бачити, доглядати, користуватися саме нею, а не якимось чужим кістяком, побаченим на екрані; аналітична могила, що розверзлася була тоді перед ним, знову закрилась.

Витівки «Меркурія»

Жовтень настав так само, як зазвичай настають нові місяці — зовсім скромно й нечутно, без жодних особливих ознак чи прикмет, власне, тихенько підкрався, так що, хто не був напоготові, то й уваги не звернув. Насправді час не ділиться на відтинки; коли настає новий місяць або рік, не гримить грім, не гудуть сурми, і навіть настання нового сторіччя стріляниною з гармат та дзвонами відзначають лише люди.

Для Ганса Касторпа перший день жовтня ні на йоту не відрізнявсь од останнього дня вересня; було так само холодно й непривітно, однаковими виявилися й наступні дні. Під час процедури лежання знадобилося й пальто та обидві верблюжі ковдри, і не лише ввечері, але й удень; пальці, які тримали книжку, були вологими й закоцюблими, тоді як щоки пашіли від сухого жару; Йоахима підмивало задіяти свій хутряний мішок, але він відмовився від нього, щоб передчасно не розніжитися.

Проте за кілька днів, коли перша половина місяця добігала кінця, нараз усе змінилося, й настало запізніле літо, до того ж таке розкішне, що всі лише дивувалися. Не даремно Ганс Касторп часом чув, як розхвалювали жовтень у цих місцях; майже два з половиною тижні над горами та долинами сяяло безхмарне небо, один день перевершував інший за ясністю небесної блакиті, а сонце пекло так немилосердно, що кожен був змушений дістати свій найлегший літній одяг — уже закинуті муслінові сукні та лляні штани, навіть велику парусинову парасолю без ручки — вона кріпилася до бильця шезлонга за допомогою хитромудрого пристрою у вигляді рейки з кількома отворами, але по обіді навіть парасоля не надто захищала від пекучого сонця.

— Добре, що я ще застав тут таку погоду, — сказав братові Ганс Касторп. — Адже ми часом так мерзли, а тепер здається, буцімто зима вже минула, а попереду тепла пора.

Він мав рацію. Небагато ознак свідчило про справжній стан речей, та й ці ознаки годі було примітити. Окрім кількох кленів, посаджених унизу на «Пляці», які жили власним життям і вже давно малодушно скинули своє листя, тут не росли листяні дерева, які могли б надати ландшафтові рис, відповідних до пори року, й лише модрина, яка змінювала свої м'які голки, мов листя, була по-осінньому оголена. Загалом же місцевість прикрашали самі лише вічнозелені глицеві ліси, високі або низькорослі, але все одно витривалі до зими, яка, не маючи чітко означених часових меж, могла цілий рік завівати тут своїми віхолами; й лише завдяки широкій палітрі рудуватих та червонуватих відтінків лісу можна було, незважаючи на пекуче літнє сонце, здогадатися, що рік хилиться до кінця. Правда, якщо придивитися до лугових квітів, то й вони ледь чутно говорили про те саме. Серед них уже не траплялося ані подібного на орхідею ятришника, ані кущистих орликів, які цвіли на схилах, коли Ганс Касторп приїхав сюди; зникла й дика гвоздика; залишився хіба тирлич та низькорослі безсмертники, вказуючи, що під розпеченим повітрям ховалася внутрішня свіжість, прохолода, яка могла нараз пройняти лежачого на балконі пацієнта, як мороз пробирає людину, охоплену жаром.

Оскільки Ганс Касторп не мав внутрішнього розкладу, за яким людина сама розпоряджається своїм часом, стежить за його перебігом, відраховує його одиниці, врешті називає та підсумовує їх, то він і не помітив, як нечутно розпочався жовтень; він сприймав лише фізичні відчуття: сонячну спеку та затаєну в ньому й під ним крижану прохолоду, — за своєю силою нове для нього враження, яке навіть підштовхнуло до кулінарного порівняння: це нагадує йому, сказав Йоахимові, «omlette en surprise»^[24], де під збитою яєшною піною було морозиво. Він часто став говорити цілком несподівані речі, причім уривчасто та скоромовкою, мов людина, яку морозить, хоча ввесь аж пашів. А, окрім того, він був мовчазним, наче заглибленим у себе; адже хоча його увага й скеровувалася на зовнішній світ, то лише на одну точку, все інше, люди чи предмети, він бачив мовби крізь туман, породжений його ж таки мозком; надвірний радник та доктор Кроковскі назвали б цей туман продуктом отрут, що розчиняються в організмі, як говорив до себе й сам затуманений, хоча таке зізнання не збуджувало в ньому ні сили, ані бажання розвіяти те сп'яніння.

Адже це сп'яніння приваблює саме по собі, а захмелілому тверезість видається найбільш небажаною та огидною. Він відкидає від себе враження, які ослаблюють його силу, не допускає їх до себе, тільки б зберегти свій стан. Ганс Касторп знав та й сам не раз зауважував, що пані Шоша в профіль має не такий виграшний вигляд, надто різкі риси, здається не зовсім юною. І який наслідок? Тепер він уникав дивитися на неї в профіль, буквально заплющував очі, і якщо вона випадково здалеку чи зблизька оберталася до нього боком, йому аж боліло. Й чому? Адже його здоровий глузд мав би скористатися нагодою й сказати своє слово! Але що можна тут вимагати... Й він навіть був зблід від захоплення, коли Клавдія в ці чудесні дні знову з'явилася на другий сніданок у білому мереживному матіне, яке вдягала за теплої погоди, — в ньому вона була особливо чарівною, — з'явилася, як завжди запізнившись та гримнувши дверима, посміхаючись, підняла руки, одну вище, а другу нижче, і обернулася лицем до людей у їдальні, ніби рекомендуючись їм. А він був захоплений не стільки тим, що вона мала такий чудовий вигляд, як самою цією чудовістю, адже це згущувало солодкавий туман у його голові, посилювало сп'яніння, яке було насолодою саме по собі й штовхало на те, щоб знайти для нього виправдання та нову поживу.

Якби його поведінку аналізувала людина з ходом думок на кшталт Лодовіко Сеттембріні, то назвала би таку безвільність не інакше як розпустою, «особливою формою розпусти». Ганс Касторп не раз згадував його літературні міркування щодо розпачу, пов'язаного з хворобою, Сеттембріні ніяк не міг цього збагнути чи, принаймні, вдавав, ніби не може. Ганс Касторп дивився на Клавдію Шоша, на її розслаблену спину, схилену голову; бачив, що вона постійно з'являється до столу з великим запізненням, до того ж без жодного приводу чи причини, просто через власне нехлюйство та брак вихованости, бачив, як вона внаслідок того самого недоліку гримає кожними дверима, крізь які входить чи виходить, катає хлібні кульки чи гризе нігті, — і в нього виріс німий здогад, що, оскільки вона хвора, а Клавдія, звичайно, була хворою, майже безнадійно хворою, адже їй так довго й так часто доводилося жити тут, нагорі, — то її хвороба, якщо не цілком, то, принаймні, значною мірою має моральну природу, а саме в тому сенсі, як сказав Сеттембріні, що вона не наслідок чи причина «нехлюйства», а сама є нехлюйством. Ганс Касторп пригадав зневажливий жест гуманіста, коли той говорив про «парфян та скіфів», у товаристві з якими провадив процедури лежання, — жест, що вказував на природну та безпосередню відразу й зневагу, які не потребували додаткових доказів. А це було так добре знайоме самому Гансові Касторпу раніше, коли він, рівно сидячи за столом, до глибини душі ненавидів це грюкання дверима, не почував жодного потягу гризти нігті (принаймні, тому, що навзамін мав «Марію Манчіні»), бурхливо обурювався з приводу невихованости пані Шоша і не міг не відчути своєї вищости, коли почув, як ця вузькоока іноземка намагається говорити його рідною мовою.

Та цих відчуттів, унаслідок цілком іншого душевного стану, Ганс Касторп більше не мав; його радше дратував італієць, який так зверхньо говорив про «парфян та скіфів», — і це стосувалося навіть не тих, що сиділи за «поганим» російським столом, і не надто патлатих студентів, що не мали білизни і які невтомно дискутували своєю чужою та незрозумілою мовою, окрім якої вони, здається, не знали жодної іншої, — це була мова без кісток, яка нагадувала йому грудну клітину, позбавлену ребер, як її нещодавно описував надвірний радник Беренс. Нічого дивного, що звичаї цих людей могли викликати в гуманіста почуття вищости. Вони їли з ножа та неймовірно гадили в туалетах. Сеттембріні стверджував, що один з них, студент останнього семестру медичного факультету, виявив повне незнання латини, наприклад, не знав, що таке vacuum, а за власними щоденними спостереженнями Ганса Касторпа, пані Штер, очевидно, казала правду, коли розповідала за столом, буцімто подружжя з 32-ої кімнати приймає вранці масажиста, лежачи разом у постелі.

Нехай так, але ж не дарма існує поділ на «хороший» та «поганий» російський стіл, можна лише здвигнути плечима, коли пропагандист республіканського устрою та стилю прекрасного зарозуміло й тверезо — особливо, тверезо, хоча в самого жар і голова в тумані — називає хороших та поганих укупі «парфянами та скіфами». Юний Ганс Касторп чудово розумів, що мав на увазі Сеттембріні, так само, як уже починав розуміти зв'язок між хворобою пані Шоша та її «нехлюйством». І тут ось яка річ, заявив він принагідно Йоахимові: починається все з обурення та бажання тримати дистанцію, а потім нараз сюди «втручається щось зовсім інше», що «не має жодного стосунку до критичної настроєности», тоді вже майже не діє жоден педагогічний уплив, жодне красномовство та жодні республіканські настанови. Проте постає питання, майже в ключі Лодовіко Сеттембріні, про те, що саме втручається, що паралізує та усуває критику, що відбирає в людини право на неї, ба, навіть спонукає її саму з безглуздим захопленням зректися цього права? Ми питаємо не про те, як це явище називається — воно відоме всім; нас цікавить, якими є моральні особливості цього явища, хоча, щиро кажучи, не сподіваємось одержати достатньо відвертої відповіді. Щодо Ганса Касторпа, то ці особливості виявилися в тому, що він не лише зрікся будь-якої критики, але й сам удався до відповідних дослідів, імітуючи манери певної особи, яка була тут першопричиною. Він хотів дізнатися, як то воно є, коли сидиш за столом не прямо, а опустивши плечі та згорбивши спину, і помітив, що така поза дає велике полегшення для тазових м'язів. Потім спробував, відчиняючи двері, не притримувати їх акуратно за собою, а давати їм зачинитися самим, причому й це виявилося дуже зручним та навіть ніби цілком природним. Тут була якась відповідність до здвигання плечима, що ним Йоахим зустрів його тоді на вокзалі; потім Ганс Касторп часто стикався з такими речами тут, нагорі.

Одне слово, виявилося, що наш гість по вуха, закохався у Клавдію Шоша, — ми ще раз удаємося до вживання цього слова, оскільки, як нам здається, достатньою мірою внеможливили хибне його тлумачення. Отже, сутність його закоханости зовсім не вичерпувалася приємно-меланхолійним душевним настроєм, як у вищезгаданій пісеньці. Це був, радше, особливий, ризикований та розпачливий різновид такого роду зачарування, коли людину то морозить, то кидає в жар, як при лихоманці, або як у жовтневий день на високогір'ї поєднується мороз та спека. Саме цьому різновидові якраз і бракує певного душевного пориву, який би міг поєднати ці протилежні складники. З одного боку, Гансова закоханість була позначена певною безпосередністю, від якої хлопець ставав блідим як стіна, а його обличчя судомно скошувалося поглядом на коліно пані Шоша та лінію ноги, на її спину, вигин шиї та передпліччя, що стискали маленькі груди, — одне слово, на її тіло, таке розслаблене тіло, чию тілесність особливо підсилювала та підкреслювала хвороба, на це тіло, що завдяки хворобі стало мовби подвійно тілом; з іншого боку, його закоханість була чимось таким, що вислизає та надзвичайно шириться, вона була думкою чи навіть мрією, неймовірно звабливою та жахною мрією молодого чоловіка, який на своє чітко поставлене, хоча й несвідоме запитання відповідав лише глухою мовчанкою. В ході нашої оповіді ми, як і будь-яка людина, вважаємо своїм правом висловити власні міркування, тож робимо припущення, що Ганс Касторп навряд чи продовжив би своє перебування тут, нагорі, бодай на один день, якби його простій душі відкрилася в глибинах часу, принаймні, хоч якась задовільна відповідь щодо сенсу та мети його служіння життю.

Що ж до всього іншого, то закоханість обдаровувала його всіма стражданнями та радощами, які такий душевний стан дає людині скрізь і за будь-яких обставин. Біль проникає досередини. В ньому, як і в будь-якому болю, міститься певна частка ганьби, а супроводжується він таким потрясінням нервової системи, що аж перехоплює дух, а в дорослого чоловіка на очі навертаються гіркі сльози. Але треба справедливо зауважити, що й радощів було чимало, і хоча вони виникали з дрібних приводів, уражали не менше, ніж страждання. Їх могла принести ледь не будь-яка мить берґгофського дня. Наприклад, наближаючись до їдальні, Ганс Касторп помічає позад себе предмет своїх мріянь. Подія цілком ясна й надзвичайно проста, та для внутрішнього світу настільки чудова, що аж сльози на очі навертає. Вона зовсім близько, їхні очі зустрічаються поглядами, його очі та її, сіро-зелені, по-азіатському вузькі, чарівність яких пронизує його до глибини душі. Він ледь не непритомніє, але й несвідомо ледь відступає вбік, щоб пропустити її вперед. Ледь посміхнувшись, вона тихо каже «Merci», й, скориставшись його не більш ніж звичайним увічливим жестом, проходить першою. А він стоїть, овіяний вітерцем її ходи, ошалілий від щастя цієї зустрічі і від того, що одне слово «Merci», вимовлене її вустами, було сказане безпосередньо й особисто йому. Потім він прямує за нею, ледь не хитаючись, звертає праворуч, до свого столу, й сівши, помічає, що й Клавдія, сідаючи, озирається на нього і, як йому здається, також розмірковує про зустріч перед дверима. О, неймовірна пригода! О, торжество, тріумф та безмежна радість! Ні, ніколи не скуштував би Ганс Касторп такої п'янкої, неймовірної радости, якби це була зустріч із якоюсь квітучою дурепою, якій би він там, унизу, на рівнині, законно, мирно та вигідно, як співається в тій пісеньці, подарував своє серце. Ще перебуваючи в збудженому стані, він привітався з учителькою, вона все бачила, і її вкриті пушком щоки залилися рум'янцем, а він затіяв бесіду по-англійському з міс Робінсон і наплів таких дурниць, що ця особа, не надто обізнана з екстазами, аж сахнулася від нього й почала розглядати зі щирою стурбованістю.

Іншого разу під час вечері «хороший» російський стіл був осяяний яскравим призахідним сонцем. На дверях до веранди й на вікнах були опущені фіранки, та все-таки десь була щілина, і крізь неї пробивався прохолодний, але сліпучий червоний промінь, падаючи якраз на обличчя пані Шоша, що була заглиблена в бесіду з сутулим співвітчизником по праву від неї руку, тож вона прикриває обличчя рукою. Сонце заважає їй, але не дуже сильно; ніхто не звертає на це увагу, та й сама пані Шоша навряд чи усвідомлює, що сонце сліпить їй очі. Але Ганс Касторп усе це бачить через залу і певний час також лише спостерігає. Потім усвідомлює, у чому річ, простежує шлях променя, визначає місце, де він проникає досередини. Виявляється, крізь віконце під склепінням праворуч у кутку, між дверима на веранду та «поганим» російським столом, дуже далеко від місця пані Шоша й майже так само далеко від Ганса Касторпа. І тоді він приймає рішення. Не сказавши ні слова, він встає, тримаючи в руці серветку та обминаючи столи, він проходить через залу, щільно зсуває кремові фіранки, так що вони заходять одна за одну, кидає погляд через плече та, переконавшись, що шлях вечірнього променя перекрито і пані Шоша має від нього спокій, повертається з байдужим виглядом на своє місце. Просто уважний хлопець, який зробив те, що було потрібно, оскільки жоден інший про це не подумав. Мало хто звернув на нього увагу, але пані Шоша зразу відчула полегшення й озирнулася. Причому так і сиділа, поки Ганс Касторп дійшов до свого столу і, сідаючи, поглянув на неї; тоді вона подякувала йому привітною, здивованою посмішкою, тобто скорше витягнула вперед голову, ніж кивнула. Він відповів поклоном. Його серце завмерло й ніби вже зовсім перестало битися. Й лише згодом, коли все вже закінчилося, воно знову закалатало. Аж тоді Ганс Касторп помітив, що Йоахим сидить, уп'явши погляд у свою тарілку; і тільки пізніше згадав, що пані Штер підштовхнула в бік доктора Блюменколя і, посмішкуючись, спробувала обмінятися багатозначними поглядами з тими, хто сидів за її столом та з іншими...

Ми описуємо буденні події, але й буденне стає незвичайним, якщо виникає на основі незвичайного. Між ними виникали моменти напруги, яка згодом благотворно розряджалася, — і навіть якщо не між ними (адже краще нам не судити, наскільки все це заторкувало мадам Шоша), то принаймні для почуттів та уяви Ганса Касторпа. Цими днями багато пацієнтів по обіді виходили на веранду перед їдальнею, і, розділившись на групи, перебували там на сонечку якісь чверть години. Тоді бувало дуже гамірно, і все видавалося так, як на концертах духової музики, які відбувалися щодругої неділі. Абсолютно нічим не обтяжені молоді люди, що переситилися м'ясними й солодкими стравами та були збуджені через ледь підвищену температуру, базікали, жартували та пускали очима бісики. Пані Саломон з Амстердама сідала біля балюстради, де її тіснив колінами з одного боку губатий Ґензер, а з другого — велетень швед; він хоча й остаточно одужав, але все-таки ще на певний час продовжив своє перебування задля профілактики. Пані Ілтіс, напевне, вдовувала, оскільки останнім часом стала з'являтися на людях разом з «женихом», особою, зрештою, меланхолійною та непримітною, присутність якої зовсім не заважала їй приймати компліменти від капітана Міклошича, чоловіка з горбатим носом, фарбованими вусами, гордо випнутими грудьми та грізним поглядом. Тут були дами різних національностей з павільйону для лежання, серед них траплялись і нові обличчя, що з'явилися тільки з першого жовтня і яких Ганс Касторп не знав навіть на прізвище, були й кавалери типу пана Альбіна; сімнадцятирічний хлопець з моноклем, рожеволиций молодий голландець в окулярах, який з маніакальною пристрастю переймався обміном поштовими марками, кілька напомаджених греків з очима, подібними на мигдаль, — ці під час оптування були схильні до надмірностей; двоє нерозлучних денді, яких прозвали «Макс і Моріц» — ходили чутки, що вони були дуже підприємливими людьми... Горбатий мексиканець, — він не знав жодної з представлених тут мов, і його обличчя мало вираз як у глухого; він безперестанку фотографував присутніх, при цьому зі спритністю коміка перетягав по всій терасі свій штатив. Часом з'являвся надвірний радник і демонстрував свій фокус із зав'язуванням шнурків на черевиках. І самотньо блукав серед натовпу представник чернечого ордену з Мангайма, з неодмінно сумними очима, що, як з відразою помітив Ганс Касторп, потай шукали добре відому особу.

Повертаючись до прикладів «напруги та розслаблення», наведемо ще один епізод. Ганс Касторп якось сидів на лакованому садовому стільці та досить жваво бесідував з Йоахимом, якого, незважаючи на спротив, таки затяг на терасу, а перед ними біля балюстради в оточенні сусідів за столом курила цигарку пані Шоша. Ганс Касторп говорив саме для неї, щоб вона чула. Вона стояла до нього спиною... Всім зрозуміло, що ми описуємо конкретний випадок. Проте для збудженої балакучости Ганса Касторпа розмови з Йоахимом йому не вистачало і він тут-таки навмисне познайомився з однією пацієнткою, — з якою? З Герміною Клеефельд. Він ніби ненароком звернувся до юної дами, назвався сам та представив Йоахима, підсунув їй лакований стілець, і все це лише тому, що, розмовляючи втрьох, легше було похизуватися. Чи пам'ятає Терміна, запитав він, як вона його була достобіса налякала під час їхньої першої зустрічі на ранковій прогулянці? Так, саме його вона тоді привітала таким бадьорим свистом! І вона досягла своєї мети, він має зізнатися, що його тоді наче довбнею по голові огріли, спитайте брата. Ха-ха! Це ж треба, так свистіти пневмотораксом та лякати безневинних приїжджих! У своєму справедливому гніві він має заявити, що це просто злочинна гра та гріховне використовування ситуації... І поки Йоахим, усвідомлюючи свою підсобну роль, сидів опустивши очі, й навіть Терміна Клеефельд, за невидячими та порожніми очима Ганса Касторпа, поступово зрозуміла, що служить лише знаряддям для досягнення якоїсь певної мети, і образилася, Тане Касторп то фраєрився, то манірився, хизувався пишними фразами, намагався говорити красивим голосом і зрештою досяг того, чого хотів. Пані Шоша обернулася на задерикуватого балакуна та глянула йому в обличчя, але всього лише на одну мить. Її пшибиславські очі чомусь ковзнули вниз по його постаті — він сидів, закинувши ногу на ногу — й вона з виразом глибокої байдужости, ледь не презирства, так, саме презирства, зупинилася на його жовтих черевиках; потім знову холодно відвела погляд, здається, з глибоко прихованою посмішкою.

Тяжкий, тяжкий удар! Тане Касторп ще певний час збуджено плів дурниці; та коли цілком усвідомив, що означав той погляд на черевики, то нараз замовк на півслові й поринув у похмурий розпач. Занудьгувавши та образившись, Клеефельд пішла. Йоахим не без подратування зауважив, що тепер можна було б нарешті піти на процедуру лежання. Приголомшений брат відповів йому зблідлими вустами, що так, можна.

Після цього випадку Ганс Касторп два дні жорстоко страждав, оскільки за ці дні не сталося нічого, що могло би подіяти як бальзам на його пекучу рану. Чому такий погляд? Чому, заради Пресвятої Трійці, така зневага? Може, вона дивиться на нього, як на бевзя, що приїхав з рівнини й помічає лише дрібниці? Як на простака з рівнини, так би мовити, простого хлопа, що живе там, унизу, як усі, сміється, набиває свого кендюха та лупить грошики — такий собі зразковий учень життя, що прагне лише до занудних переваг чести? Та й хто він такий? Хіба не вітрогон, який заїхав на три тижні в гості та є чужим для її кола? Але хіба ж він не прийняв обітницю, хіба через оту «плямку» на легені він не допущений, не прийнятий в товариство «наших» тут, нагорі, та хіба він не має за плечима стажу двох місяців, і хіба ще вчора ввечері не піднявся в нього «Меркурій» до 37,8? Але саме в цьому й крилася головна причина його страждань! Річ у тому, що вище «Меркурій» не підіймався! Жахлива пригніченість останніх днів спричинила в фізичній природі Ганса Касторпа охолодження, протверезіння та спад напруги; це проявилося, на його превеликий сором, у дуже низькій, ледь підвищеній температурі, і він мучився від усвідомлення того, що горе та печаль могли ще більше віддалити його від Клавдії та від її життя.

Третій день приніс йому благословенне полегшення, приніс одразу, з самого ранку. То був чудовий осінній ранок, сонячний, свіжий, над луками висіла сірувато-сріберна імла, сонце та щербатий місяць стояли майже на однаковій висоті. Брати встали раніше, ніж зазвичай, щоб з нагоди чудесного дня подовжити приписану вранці прогулянку та пройтися далі тією лісовою дорогою, що вела до лавки поряд з жолобом. Йоахим, у якого крива температури, йому на радість, також опустилась, висловився за здоровий відхід од правил, і Ганс Касторп був не проти.

— Ми ж одужали, — сказав він, — відтемпературили, очистилися й тепер майже готові до повернення на рівнину. Чому б не повеселитися як жеребці.

І ось вони рушили в дорогу, обидва з ціпочками, але без капелюхів, адже Ганс Касторп, склавши обітницю, з Божою поміччю підкорився тутешнім правилам і став ходити простоволосим, хоча спершу так різко заперечував цю манеру, впевнений у своєму знанні загальноприйнятих норм та звичаїв. Та не встигли вони трохи піднятися вгору червонуватою дорогою та дійти приблизно до того місця, де колись новачком Ганс Касторп зустрівся із загоном пневматиків, як побачили, що далеко попереду йде пані Шоша, одягнена в біле: біла кофта, біла фланельна спідниця, навіть білі черевички. На її рудуватому волоссі грало проміння ранкового сонця. Точніше, її зразу впізнав Ганс Касторп, Йоахим же помітив, лише коли відчув, як хтось збоку штовхає та тягне його; це відчуття виникло через те, що Ганс Касторп, який спочатку ледве переставляв ноги і ніби хотів уже зовсім зупинитися, раптом прискорив крок, майже побіг. Така поквапність видалася Йоахимові зовсім недоречною та неприємною, його дихання прискорилося, й він став покашлювати. Але цілеспрямованого Ганса Касторпа це не займало, його організм, очевидно, працював бездоганно, і коли Йоахим нарешті второпав, у чому тут річ, то лише насупився та пішов з ним поруч, адже не міг допустити, щоб брат біг поперед нього.

Чудовий ранок окрилив юного Ганса Касторпа. За час депресії його душевні сили потроху врівноважились, і перед ним постала осяйна впевненість, що невдовзі настане та мить, коли неласку, в яку він потрапив, буде скасовано. Тож він рвався вперед і тяг за собою захеканого, подратованого Йоахима, і на повороті, там, де закінчувався підйом і дорога пролягла попід порослим деревами косогором, вони майже наздогнали пані Шоша. Тоді Ганс Касторп знову сповільнив темп: здійснюючи свій намір, він не хотів мати захеканий та очманілий вигляд. І ось, за поворотом дороги, між косогором та схилом, посеред рудуватих смерек, крізь гілля яких пробивалися сонячні зайчики, це було, наче диво: Ганс Касторп, який ішов ліворуч від Йоахима, нарешті наздогнав миловидну пацієнтку, мужнім кроком пройшов повз неї і в ту мить, коли порівнявшись з нею, обходив її справа, вклонився, хоча й без капелюха, та тихо проказав «Доброго ранку», шанобливо (чому, власне, шанобливо?) привітав її та одержав від неї відповідь: дружньо, без жодного здивування кивком вона подякувала, також сказала «Доброго ранку» його рідною мовою, а її очі при цьому всміхались, — і це було зовсім інше, ніж той погляд на його черевики, це було щасливим випадком і поворотом до кращого та найкращого, було чимось нечуваним, було порятунком.

Окрилений, осліплений нерозсудливою радістю від її вітання, її слів, усмішки, Ганс Касторп поспішив уперед разом з ображеним Йоахимом, який ішов мовчки, відвернувшись, та дивився вниз, на схил. З погляду Йоахима це було недоречною витівкою, навіть ледь не зрадою, підступністю, що Ганс Касторп чудово розумів. Так, то було не зовсім те саме, що попросити в цілком незнайомої людини олівця, навпаки, було б просто непристойно незворушно проминути даму, з якою живеш місяцями під одним дахом, та не висловити їй своє пошанування, до того ж Клавдія нещодавно перша заговорила з ним у почекальні. Отже, нехай собі Йоахим помовчить. Та Ганс Касторп таки добре знав, з якої причини Йоахим уперто мовчить та йде відвернувшись, тоді як він так нестримно, так бурхливо радів, що його витівка вдалася. Ні, той, хто на рівнині законним, вигідним та, зрештою, приємним чином подарував би своє серце якій-небудь квітучій дурепочці й мав би успіх, не міг почуватися щасливішим, ніж він, радіючи дрібниці, яку йому вдалося вихопити в щасливу хвилину та заховати для себе... Тож згодом він з розмаху плеснув брата по плечі й сказав:

— Слухай-но, що це з тобою? Така чудова погода! Давай спустимося потім до курзали, там у них, напевне, оркестр грає арію «Я кинув тобі квітку...» з опери «Кармен». Який ґедзь тебе вкусив?

— Та, нічого, — відповів Йоахим. — Але в тебе пашить обличчя, боюся, що зниження температури на цьому скінчилось.

І справді скінчилося. Ганебне охолодження організму Ганса Касторпа було подолано вітанням, яким він обмінявся з Клавдією Шоша, і, щиро кажучи, він цьому навіть зрадів. Так, Йоахим мав рацію: «Меркурій» знову піднявся! Ганс Касторп після прогулянки звернувся до термометра, і з'ясувалося, що в нього рівно 38.

Енциклопедія

Якщо деякі натяки Сеттембріні дратували Ганса Касторпа, — дивуватися цьому не доводилось, адже Ганс Касторп і права не мав протестувати проти схильности гуманіста до виховної роботи. Навіть сліпому було ясно, в чому річ, і Ганс Касторп не робив жодних зусиль, щоб приховати свій секрет: певна щирість та своєрідне благородство не дозволяли йому втаємничувати свої почуття. А якщо говорити відверто, то цим він відрізнявся — й навіть, коли хочете, вигідно — від закоханого мангаймця з його скрадливими манерами. Ми нагадуємо й ще раз наголошуємо, що для того стану, в якому перебував Ганс Касторп, притаманне нетерпляче прагнення виявити свої почуття, настирне бажання висповідатись та освідчитися, сліпа самозакоханість і жадоба заполонити ввесь світ самим собою — то більш незрозуміла для нас, тверезомислячих, що менше в усьому цьому сенсу, розуму та надії. Як, власне, такі люди виказують себе, важко сказати; вони, здається, не можуть нічого ані зробити, ані висловити, щоб не виказати себе, особливо на людях, де, як зауважив один розумний чоловік, цікавляться лише двома речами, а саме, по-перше, температурою, й, по-друге, температурою, або іншими словами, з ким пані генерального консула Вурмбрандт із Відня усуває наслідки непостійности капітана Міклошича: з велетнем шведом, що повністю одужав, чи з прокурором Паравантом із Дортмунда, а, може, з обома. Адже всім було достеменно відомо, що зв'язок між прокурором та пані Саломон з Амстердама полюбовно розірвано й пані Саломон, дотримуючись смаку, притаманного її віку, повернулася до представників молодшого покоління і взяла під своє крильце губатого Ґензера, що сидів за столом Терміни Клеефельд, або як досить образно висловилася своїм бюрократичним жаргоном пані Штер — «підшила його до справи» — то справа була ясною та всім відомою; тому прокурор мав вибір, або битися за пані генеральну консульшу зі шведом або ж змиритися з ним.

Отже, всі оці явища, такі поширені серед берґгофського товариства, особливо серед хворої молоді, явища, в яких, очевидно, важливу роль відігравали переходи з балкона на балкон (попри скляні перестінки вздовж перил), — ці дії цікавили всіх, вони були наче головним елементом тутешньої атмосфери, але ми навіть цими словами не висловили цілковито те, що малось на увазі. В Ганса Касторпа склалося враження, що одне головне питання, якому в усьому світі надається таке важливе значення і яке висловлюється то жартома, то всерйоз, тут набуває особливого тону, характеру та значення, такого великого й через величину такого нового, так що саме це питання постає в цілком новому, і якщо не страшному, то, принаймні, в лякаючому світлі. Висловивши цю думку, ми також змінюємо вираз обличчя й підкреслюємо, що коли дотепер про відомі взаємини говорили легко та жартома, то лише з тих самих таємних причин, через які так про них говорять скрізь, але це зовсім не доводить, що ці взаємини самі по собі є такими вже жартівливими та легковажними, а в сфері, яку зображуємо, все це ще серйозніше, ніж деінде. Ганс Касторп уважав, ніби достатньо розбирається в цих основних взаєминах, щодо яких так люблять жартувати, й раніше, можливо, так вважав справедливо. Тепер він мав визнати, що, живучи на рівнині, мав про ці взаємини досить обмежене уявлення, точніше, перебував у стані наївного незнання, — тоді як тут його досвід, особливості якого ми не раз намагалися розкрити і який змушував його в певні моменти вигукувати «Боже мій!», — усе-таки допоміг йому зрозуміти та відчути особливий акцент нечуваного, фантастичного та безіменного, який для кожного тут, нагорі, здавався невід'ємною рисою таких стосунків. Звичайно, й тут жартували з відповідних приводів. Але, ще більше, ніж унизу, ця іронічна манера мала на собі відбиток певної поверховости, в ній чувся скрегіт зубів та задихання, ця манера була надто прозорою завісою для того, хто за нею ховався, чи, точніше, для горя, яке годі було приховати. Ганс Касторп згадував, як зблідло та вкрилося плямами обличчя Йоахима, коли брат уперше і востаннє дозволив собі, за звичаями рівнини, невинно пожартувати щодо Марусиної зовнішности. Він згадував і холодну блідість власного обличчя, коли він врятував пані Шоша від вечірнього сонця, що било їй в очі, згадував також про те, що й до, й після того випадку часто помічав таку блідість на обличчях інших пацієнтів: як правило, на двох одночасно, наприклад, на обличчях пані Саломон та молодого Ґензера в ті дні, коли між ними зав'язалися взаємини, так влучно схарактеризовані пані Штер. Тож він згадував про все це й розумів, що за даних обставин було б надто складно не «виказати» себе, але що й намагатися тут не варто. Одне слово, Ганс Касторп не мав жодного бажання стримувати та приховувати почуття й свій стан не лише внаслідок власного благородства та щирости, а через усю ту атмосферу, в якій він жив і яка чинила на нього свій вплив.

Коли б Йоахим не став зразу підкреслювати, що тут дуже складно заводити знайомства, тоді як цю складність можна було пояснити, переважно, тим, що обидва брати в оточенні пацієнтів утворили ніби окрему партію, мініатюрну групу, що Йоахим думав лише про те, як скоріш одужати й принципово був проти зближення та тіснішого спілкування з товаришами по нещастю, — якби не це, Ганс Касторп значно ширше користувався б можливостями з шляхетною щедрістю та нестримністю відкривати перед людьми свої почуття. Принаймні, одного разу Йоахим застав його в салоні разом з Герміною Клеефельд і її двома сусідами за столом — Гейзером та Расмуссеном; четвертим був хлопець, що носив монокль і мав довгого нігтя; перед ними Ганс Касторп зі збудженим блиском в очах та схвильованим голосом щось там імпровізував про Клавдію Шоша та її своєрідні і незвичайні риси обличчя, в цей час його слухачі перезиралися, штрикали одне одного й посмішкувалися.

Йоахим почувався незручно, проте винуватця цих веселощів аніскільки не хвилювало, що його почуття розкрито, можливо, він уважав, що коли буде приховувати все та втаємничувати, то не доможеться жодних прав. Він, напевне, розумів, що люди здогадуються про його закоханість. А злорадство, яке примішувалося до цих здогадок, сприймав як належне. Не лише його сусіди за столом, але й інші поглядали на нього, аби повтішатися з того, як він то блідне, то шаріється, коли вже після початку столування відчинялися засклені двері й потім із силою грюкали; а він, навпаки, був навіть задоволеним, йому здавалося, раз його хвилювання викликає загальну увагу, значить він таким чином має підтвердження та визнання своїх почуттів, і це може бути підтримкою для його неясних та нерозважливих сподівань, він навіть почувався від цього щасливим. Дійшло до того, що люди буквально збиралися групами, щоб поспостерігати за засліпленим любов'ю хлопцем. Як правило, це відбувалося по обіді, на терасі, або в час недільного післяобіддя біля консьєрж-ложі, де мешканці санаторію одержували пошту, оскільки у вихідні її не розносили по кімнатах. Уже було загальновідомо, що є тут один божевільний, на обличчі якого все можна прочитати; тож вони збиралися групами, щоб повитріщатися на нього: пані Штер, панна Енґельгарт, Клеефельд, її подруга з обличчям тапіра, невиліковний пан Альбін, хлопець із нігтем та ще дехто з цього товариства, і всі стояли та, скрививши роти й шмигаючи носами, дивилися на Ганса Касторпа, який розгублено та пристрасно посміхався, його щоки пашіли, як першого вечора тут, нагорі, в очах був той самий блиск, що спалахнув тоді, коли він почув кашель юнкера, а погляд був спрямований у відомому напрямку...

Власне, Сеттембріні вчинив гідно, коли за таких обставин підійшов до Ганса Касторпа, намагаючись зав'язати з ним розмову й спитати про самопочуття; та невідомо, чи той був здатним оцінити дружню неупередженість Сеттембріні. То було у вестибюлі, в неділю по обіді. Біля консьєржа юрмилися люди, простягаючи руки за листами. Там був і Йоахим. Ганс Касторп не підійшов; з тим самим виразом обличчя стояв він позаду, намагаючись перехопити хоча б один погляд Клавдії Шоша, яка разом із сусідами чекала, коли натовп розсмокчеться. В цей час всі гості санаторію збиралися разом, і перед Гансом Касторпом відкривалися великі можливості, тому він особливо любив годину роздачі листів та чекав на неї з нетерпінням. Тиждень тому біля віконця консьєржа він опинився так близько біля мадам Шоша, що вона навіть випадково підштовхнула його і, напівобернувшись, сказала «pardon», а він, завдяки своєму збудженому стану, виявивши винахідливість, яку потім благословляв, знайшовся сказати:

— Pas de quoi, madame!^[25]

Яке щастя, думав він, що в неділю по обіді завжди у вестибюлі роздають пошту! Після цього випадку він, так би мовити, проковтнув тиждень, чекаючи сім днів на ту саму годину, а чекати означає поспішати вперед, що, в свою чергу, означає відчувати час у теперішньому не як дарунок, а лише як перепону, заперечувати його цінність, нищити та духовно через нього перескакувати. Кажуть, чекання — тривала і нудна штука. Але разом з тим — і це здається ближчим до істини — час збігає навіть швидше, адже той, що чекає, заковтує великі маси часу, не використовуючи їх та не живучи заради них самих. Можна сказати, що людина, котра лише чекає, нагадує ненажеру, травний апарат якого переганяє через себе масу їжі, не переробляючи її та не засвоюючи поживних речовин. Можна піти далі й сказати таке: як неперетравлена їжа не зміцнює сили людини, так само не робить її більш зрілою і час, проведений лише в чеканні. Щоправда, чистого, однорідного чекання практично не буває.

Отже, тиждень було проковтнуто, знову настала неділя та час роздачі листів, причому здавалося, що досі триває та година, яка була тиждень тому. Збудження наростало, адже кожна мить ховала та несла в собі можливість увійти в світське спілкування з пані Шоша, — можливість, від якої серце то завмирало, то починало бурхливо калатати, хоча Ганс Касторп нічого не робив, щоб реалізувати цю можливість. На шляху стояли перепони частково військового, частково цивільного характеру: з одного боку, впливала присутність щирого Йоахима, а також властиві самому Гансу Касторпу почуття чести та обов'язку, з іншого — в Гансові Касторпі була якась підсвідома впевненість, що світські стосунки з Клавдією Шоша — благопристойні стосунки, за яких називають одне одного на «ви», кланяються та по можливості розмовляють французькою, такі стосунки непотрібні, небажані, вони були б якимись неправильними... Він стояв та дивився, як вона говорить і сміється, зовсім як колись Пшибислав Гіппе, який розмовляв та сміявся на шкільному подвір'ї; при цьому вона розтуляла рота, а її скошені зелено-сірі очі над широкими вилицями звужувалися до щілинок. Це зовсім не було «красиво», але яка вже є, а для закоханого естетична оцінка грає таку незначну роль, як і оцінка моральна.

— Ви також чекаєте на пошту, інженере?

Так говорити могла лише одна людина — людина, яка заважає. Ганс Касторп здригнувсь і різко обернувся до пана Сеттембріні, що стояв, посміхаючись, поряд. Це була та сама тонка посмішка гуманіста, якою він був привітав новоприбульця на лавці біля жолоба, і як тоді, Ганс Касторп відчув себе присоромленим. Але хоч би як часто він намагався вві сні відтіснити «катеринщика», оскільки той «тут заважає», все-таки людина наяву краща, ніж та, що спить, і ця посмішка викликала в Ганса Касторпа не лише сором та протверезіння, але й почуття вдячности за можливу підтримку. Він сказав:

— Господи, яка вже там пошта, пане Сеттембріні! Я ж не амбасадор! Можливо, яка-небудь листівка для когось із нас. Мій брат саме підійшов поцікавитися.

— А мені цей кульгавий чорт уже видав мою скромну кореспонденцію, — відповів Сеттембріні й підніс руку до бокової кишені свого незмінного піджака з м'якої тканини. — Пишуть цікаві речі, не буду приховувати — речі великого літературного та соціального значення. Йдеться про певне енциклопедичне видання, й один гуманітарний заклад удостоїв мене чести взяти участь у цій роботі... Словом, чудова справа, — Сеттембріні замовк. — А як у вас? — поспитав він за якусь мить. — Як ваші справи? Як, наприклад, просувається процес акліматизації. Загалом ви ще не надто довго перебуваєте в нашому товаристві, щоб зняти це питання з порядку денного.

— Дякую, пане Сеттембріні, ще досі є деякі труднощі. Не виключаю, що це може тривати до останнього дня мого тут перебування. Деякі так ніколи й не звикають, як казав мені брат одразу по приїзді. Але до того, що ти ніколи не звикнеш, також можна звикнути.

— Заплутана справа, — засміявсь італієць, — дивний спосіб набувати в нас громадянство. Звичайно, молодь хвацька до всього. Вона не звикає і все-таки пускає коріння.

— І, зрештою, ми тут не на сибірських копальнях.

— Ні, звичайно. О, ви надаєте перевагу східним порівнянням. Цілком зрозуміло. Азія нас заковтує. Куди поглянеш — скрізь татарські обличчя. — І пан Сеттембріні ненароком зиркнув через плече. — Чінгісхан, — промовив він, — очі степового вовка вночі, сніг та горілка, нагайка, Шліссельбург та християнство. Тут, у вестибюлі, варто було б спорудити вівтар Афіні Палладі, щоб вона нас захищала. Бачите, там, попереду якийсь Іван Іванович без білизни сперечається з прокурором Паравантом. Кожен запевняє, що саме він попереду в черзі за листами. Не знаю, хто з них має рацію, але, думаю, богиня мала би бути на боці прокурора. Він, звичайно, осел, але, принаймні, знає латину.

Ганс Касторп розреготався, чого Сеттембріні собі ніколи не дозволяв. Навіть важко було уявити, як він регоче; далі проникливої, сухої посмішки зі скривленим кутиком рота італієць не йшов. Він дививсь на Ганса Касторпа, який далі сміявся, а потім запитав:

— А свій діапозитив ви одержали?

— Так, одержав! — поважно підтвердив Ганс Касторп. — Нещодавно. Ось. — І він поліз у внурішню кишеню.

— А, ви носите його в портмоне. Як посвідчення особи, так би мовити, паспорт або членський квиток. Дуже добре. Ну, покажіть! — і пан Сеттембріні підняв до світла невелику скляну платівку, обрамлену чорним папером, тримаючи її між великим та вказівним пальцями лівої руки, що було дуже звичним жестом тут, нагорі. Коли він роздивлявся платівку, його обличчя з чорними, мигдалеподібними очима трохи скривилося, було неясно чому, чи то від напруги, щоб краще роздивитися зображення, чи з якоїсь іншої причини.

— Так, так, — сказав він нарешті. — Ось вам ваше посвідчення, щиро дякую. — І вінпередав платівку її власникові, передав якось боком, через власний лікоть та відвернувши обличчя.

— Тож ви бачили пасма? — запитав Ганс Касторп. — А вузлики?

— Ви знаєте, — неохоче відповів Сеттембріні, — як я ставлюся до таких речей. І знаєте, що плями та затемнення всередині тіла мають переважно фізіологічну природу. Я бачив сотні знімків, які мали вигляд приблизно як ваш, тому щодо питання про те, чи справді ця платівка є вашим «посвідченням», певною мірою, треба вирішити вам самому. Я, звичайно, говорю як нефахівець, але нефахівець з багаторічним стажем.

— А ваше «посвідчення» гірше?

— Так, трохи гірше. До речі, мені відомо, що господарі наших доль, ставлячи діагноз, спираються не лише на ці малюночки... Значить, ви будете в нас зимувати?

— Господи, ну звичайно! Я починаю звикатися з думкою, що повернуся додому лише з братом.

— Тобто ви звикнете до того, що ви не можете... Ви це дуже дотепно сформулювали. Сподіваюсь, одержали всі необхідні речі: теплий одяг, надійне взуття?

— Усе одержав, пане Сеттембріні, все як треба. Я повідомив своїх родичів, і наша економка вислала мені все терміновим пакунком. Тепер можу витримати будь-який холод.

— Тим краще. Але постривайте, вам потрібен спальний мішок, хутряний мішок — ледь не забули! Це бабине літо дуже підступне, за якусь годину може настати справжня зима. Ви проведете тут найхолодніші місяці...

— Так, для повного оснащення необхідний мішок для лежання, — сказав Ганс Касторп. — Я вже також подумував про те, що найближчими днями маємо піти з братом у містечко й купити. Правда, пізніше він зовсім не буде потрібним. Але заради чотирьох — шести місяців купити все-таки варто...

— Варто, варто, інженере! — тихо проказав пан Сеттембріні, підійшовши ближче до співбесідника. — Знаєте, просто лячно стає, коли ви так кидаєтеся місяцями! Лячно, бо це неприродно та суперечить вашій натурі, і все через нестримність вашого віку. Ох, велика нестримність юности! Вона вкидає вихователів у розпач, адже саме вона в першу чергу підштовхує до найгіршого. Не треба повторювати всього того, про що балакають навколо, юначе, треба висловлюватися на рівні європейських форм життя! Тутешня атмосфера, до речі, надто пересичена Азією, не дивно, що тут аж кишить типами з московитської Монголії. Ці люди, — і Сеттембріні показав підборіддям через плече на пацієнтів, що юрмились у вестибюлі, — не треба на них внутрішньо налаштовуватися, не дайте заразити себе їхніми поняттями, навпаки, протиставляйте їм свою сутність, яка є вищою, й свято бережіть те, що для вас, сина Заходу, божественного Заходу, сина цивілізації, за натурою та за походженням свято, наприклад, час! Оця щедрість, оце варварське нестримне розтринькування часу — суто азіатський стиль, можливо, тому дітей Сходу так тягне в ці місця. Хіба ви не помічали, що коли росіянин каже «чотири години» — це все одно, що хтось із нас каже «одна»? Мимовільно спадає на думку, що безтурботність цих людей стосовно часу пов'язана з неймовірною широчінню їхньої країни. Там, де багато простору — багато й часу, недарма кажуть про них, що це народ, який має час і який може чекати. Ми, європейці, чекати не можемо. В нас мало часу, так само, як мало простору в нашій благородній та так витончено поділеній частині світу, ми змушені ретельно порядкувати як часом, так і простором, маємо використовувати й те, й те, використовувати, чуєте, інженере! Візьміть як символ наші великі міста, ці центри, ці осередки цивілізації, ці плавильні котли людської мислі! І так само, як там земля стає все дорожчою, а розтрата простору — все більш неможливою, такою самою мірою, зауважте собі, дорожчає час. Carpe diem! — це сказав мешканець великого міста. Час є даром Божим, даний людині, щоб та використовувала його, використовувала заради людського поступу.

Навіть ці останні слова, хоч які складні по-німецькому для «середземноморського» язика, Сеттембріні вимовив надзвичайно чітко, милозвучно, можна сказати, навіть пластично. Ганс Касторп відповів на це лише коротким, незграбним поклоном, ніби учень, що прислухається до повчальних слів свого вчителя. Та й що він мав тут заперечувати? Ця промова — privatissimum^[26] — яку Сеттембріні виголосив особисто для нього, повернувшись спиною до решти публіки та говорячи майже пошепки, мала надто конкретний та серйозний, надто несвітський характер, щоб тактовна людина могла собі дозволити висловити, принаймні, своє схвалення. Адже до вчителя також ніхто не буде казати: «Як ви добре висловилися». Ганс Касторп раніше часом дозволяв собі такі відповіді, частково заради того, щоб зберегти суспільну рівновагу в стосунках; проте гуманіст ще жодного разу так не підкреслював суто педагогічний характер своєї промови; тому не залишалося нічого іншого, як вислухати його напучування, бентежачись, ніби школяр, якому вичитують мораль.

До речі, з обличчя Сеттембріні було видно, що він далі думає про сказане, хоча й мовчить. Він досі стояв зовсім близько до Ганса Касторпа, так що той навіть ледь відхилився назад: чорні очі італійця були незворушно й замислено спрямовані на обличчя хлопця.

— Ви страждаєте, інженере? — вів він далі. — Ви страждаєте, як людина, що заблукала, — це зрозуміло для кожного. Але навіть ваше ставлення до страждання має бути ставленням європейця, а не азіата, оскільки Схід надто схильний до хвороб, і тому так щедро тут представлений... Співчуття та неймовірне терпіння — ось його спосіб ставитися до страждання. Цей спосіб не може, не повинен бути вашим!.. Ми говорили про мою кореспонденцію... Бачите, тут... Або, краще, ходімо звідси!.. Тут неможливо... Ходімо звідси геть, ходімо он туди... Я відкрию вам такі речі, які... Ходімо! — обернувшись, він потяг Ганса Касторпа із вестибюля в найближчий від виходу салон, де можна було писати листи та читати і який був тепер порожнім. Під світлим склепінням стіни салону були обшиті дубовими панелями, кілька книжкових шаф, посередині — стіл з підшивками газет, навколо якого стояли стільці, ніші вікон були облаштовані для писання й оснащені письмовим приладдям. Сеттембріні підійшов до одного з вікон, Ганс Касторп ішов слідом. Двері залишалися відчиненими.

— На цих паперах, — сказав італієць, дістаючи з широкої бічної кишені піджака цілу паку паперів у пухкому, вже розкритому конверті, і взявся перебирати різні друковані тексти та лист, написаний від руки, — на цих паперах французькою мовою надрукована була шапка: «Інтернаціональна Спілка сприяння прогресу». — Ці папери мені надіслали з Лугано, там є філія Спілки. Хочете дізнатися про її принципи та цілі? Перекажу двома словами. Спілка сприяння прогресу, спираючись на вчення Дарвіна, відстоює філософську концепцію, згідно з якою найглибшим та найприроднішим покликанням людства є самовдосконалення. Звідси випливає, що обов'язком кожного, хто хоче дотримуватися цього природного покликання, є особисте сприяння людському поступові. Багато хто відгукнувся на заклик спілки, у Франції, Італії, Іспанії, Туреччині й навіть у Німеччині Спілка згуртувала вже чимало членів. Я також маю честь бути занесеним до реєстру Спілки. Зараз розроблена на науковій основі масштабна програма реформ, яка охоплює всі можливі на теперішній час удосконалення людського організму. Вивчаються проблеми здоров'я нашої раси, досліджуються різноманітні методи боротьби з виродженням, яке, безперечно, є одним із прикрих наслідків дедалі наростаючої індустріалізації. Окрім того, Спілка займається заснуванням народних університетів, подоланням класової боротьби за допомогою всіх тих соціальних удосконалень, які можуть цьому сприяти і, врешті, шляхом розвитку міжнародного права вона сподівається усунути війни та зіткнення між державами. Як бачите, ці зусилля мають шляхетний та всеохопний характер. Про діяльність Спілки можна дізнатися з багатьох міжнародних часописів, зокрема із щомісячних оглядів, які трьома, чотирма мовами світового спілкування захоплююче повідомляють про прогресивний розвиток культурної частини людства. В різних країнах засновано місцеві групи, які, організовуючи дискусійні вечори та недільні заходи, мають займатися вихованням і просвітою людей у дусі ідеалів людського поступу. Але, перш за все, Спілка намагається допомогти своїми матеріалами прогресивним політичним партіям усіх країн... Ви слухаєте мене, інженере?

— Авжеж! — гаряче відгукнувся трохи приголомшений Ганс Касторп. За цими словами в нього було почуття, ніби він поковзнувсь, але все-таки встиг утриматися на ногах.

Сеттембріні здавався задоволеним.

— Я припускаю, що все це є для вас новим та незвичайним!

— Так, маю визнати, я вперше чую про ці... ці зусилля.

— Якби ж то, — неголосно вигукнув Сеттембріні, — якби ж то ви почули про них раніше! Але, можливо, й зараз іще не пізно. Ось ці друковані матеріали... Хочете довідатися, про що тут ідеться?.. Слухайте далі. Навесні в Барселоні відбулося врочисте загальне засідання Спілки — ви, напевне, знаєте, що це місто славиться особливим інтересом до ідей політичного прогресу. Конгрес тривав тиждень, разом з банкетами й урочистими заходами. Боже мій, мені неодмінно хотілося туди поїхати та взяти участь у дискусіях. Але цей мерзенний Беренс заборонив мені поїздку під загрозою смерти, й що ж ви думаєте, я злякався смерти й не поїхав. Ви, звичайно, можете собі уявити, що я був у розпачі від того злого вибрику мого хворого організму. Немає нічого боліснішого, коли органічна, тваринна сторона твого єства перешкоджає тобі служити розумові. Тим сильніша моя радість із приводу цього листа з Лугано... Вам цікаво знати його зміст? Охоче вірю! Декілька коротких інформацій... «Спілка сприяння прогресу», пам'ятаючи про своє основне завдання, яке полягає в досягненні щастя для всього людства, іншими словами, в тому, щоб за допомогою цілеспрямованої соціальної роботи подолати людські страждання, а в подальшому й повністю їх викорінити; пам'ятаючи також про те, що це грандіозне завдання можна вирішити лише за допомогою соціологічної науки, кінцевою метою якої є створення досконалої держави, — Спілка вирішила взятися за видання в Барселоні багатотомної праці під назвою «Соціологія страждання», в якій усі людські страждання буде зведено в систему з вичерпною повнотою та ясністю, класифіковано та розподілено за родами та видами! Ви запитаєте мене: яка користь від усіх цих родів, видів та систем? А я відповім: порядок та добір є першим кроком до досконалого знання, адже найстрашнішим ворогом є ворог невідомий. Необхідно вивести рід людський із примітивної стадії страху та терплячої тупости й скерувати його в річище цілеспрямованої діяльности. Нобхідно розтлумачити йому, що боротися з тими чи тими явищами можна лише тоді, коли пізнаєш їхні причини та усунеш їх, і що майже всі страждання окремого індивіда викликані захворюваннями соціального організму. Добре! Ось у цьому й полягає завдання «Соціальної патології». Приблизно в двадцяти томах словникового формату вона перерахує та опише всі випадки людських страждань, які лише можна встановити: від найприватніших та інтимних до великих групових конфліктів, до мук, що випливають із класової боротьби та міжнародних зіткнень, одне слово, вкаже на ті хімічні елементи, з різноманітного змішування та сполучення яких виникають усі людські біди й, керуючись ідеєю гідности та щастя всього людства, це видання в кожному разі дасть йому в руки ті засоби та заходи, які допоможуть усунути самі джерела страждань. Визнані фахівці європейського вченого світу, лікарі, економісти, психологи візьмуть участь у роботі над цією енциклопедією страждання, а головна редакційна колегія в Луґано буде мовби резервуаром, куди стікатимуться всі готові статті. Я читаю в ваших очах запитання, яка ж роль у всьому цьому відводиться мені?.. Дайте мені закінчити! Це грандіозне видання не обмине й художню літературу, наскільки її предметом є саме людські страждання. Тож передбачено окремий том, у якому для втіхи та повчання буде вміщено огляд та короткий аналіз усіх шедеврів світової літератури, де зображений той чи той конфлікт; ось те завдання, яке в цьому листі покладається на вашого покірного слугу.

— Та що ви кажете, пане Сеттембріні! Тоді дозвольте від щирого серця привітати вас! Це ж чудова пропозиція, й це завдання, як на мене, буквально зроблене для вас. Мене зовсім не дивує, що Спілка звернулася саме до вас. Як же ви маєте радіти, що можете посприяти викоріненню людських страждань!

— Робота ця дуже масштабна, — задумливо сказав пан Сеттембріні, — підходити до неї належить з обачністю й треба багато читати. До того ж, — вів він далі, а його погляд наче танув у багатоплановості завдання, що стояло перед ним, — до того ж художня література майже завжди обирає своїм предметом людські страждання, і навіть визначні твори другого та третього розряду займаються ним. Але то байдуже, чи пак навіть на краще. Хоч би яким масштабним було це завдання, воно, принаймні, такого характеру, що я можу впоратися з ним навіть, перебуваючи в цьому триклятому місці, проте я хочу сподіватися, що не буду змушений доводити його саме тут до кінця. Чого не скажеш, — вів далі італієць, підійшовши до Ганса Касторпа та заговоривши майже пошепки, — чого не скажеш про обов'язки, які природа поклала на вас, інженере! Ось що я мав на увазі, ось про що хотів вас застерегти. Ви знаєте, настільки я захоплююся вашою професією, але поза-як вона практична, а не інтелектуальна, то ви, на відміну від мене, можете займатися нею лише там, унизу. Лише на рівнині можете бути європейцем, активно, згідно зі своїми можливостями, боротися зі стражданням, сприяти поступу, використовувати час. Я лише для того й розповів вам про завдання, яке випало мені, щоб ви згадали про своє завдання, щоб прийшли до тями та виправили свої поняття, які тут унаслідок певних атмосферичних упливів стали плутатися. Я наполегливо закликаю вас: будьте вірні самому собі! Будьте гордим і не піддавайтеся тому, що вам чуже. Залиште це болото, цей острів Цирцеї, ви не зовсім Одіссей, щоб безкарно перебувати на ньому! Скоро ходитимете на чотирьох, ви вже хилитеся до землі та готові впасти на передні кінцівки, скоро почнете рохкати — будьте обережні!

Промовляючи ці застереження, гуманіст наполегливо похитував головою. Потім замовк, потупив зір, насупив брови. Тут уже було неможливо відбутися жартівливою відповіддю, як то часом робив Ганс Касторп, хоча нараз йому здалося, що так можна вчинити й тепер. Але він стояв, потупившись. Нарешті здвигнув плечима й також напівпошепки промовив:

— Що я маю робити?

— Те, що я вам уже сказав.

— Тобто від'їхати?

Пан Сеттембріні мовчав.

— Ви хочете сказати, що я маю поїхати додому?

— Я вам це порадив ще першого вечора, інженере.

— Так, і тоді я міг поїхати, хоча вважав нерозумним зразу скласти зброю лише через те, що тутешнє повітря мені дещо не пасує. Відтоді ситуація таки змінилася. За цей час відбулось обстеження й надвірний радник Беренс відверто заявив, що їхати додому не має сенсу. Мені все одно дуже скоро довелось би повернутись, і якщо там, унизу, я й далі вів би той самий спосіб життя, то втратив би до біса одну легеню.

— Знаю, й тепер у кишені ви маєте посвідчення особи.

— Так, але ви говорите з такою іронією... звичайно, зі слушною іронією, зовсім не двозначною, а саме з тією, яка є чітким, класичним прийомом риторики. Ви бачите, я запам'ятовую ваші слова. Але хіба можете ви тепер, коли є цей знімок, відомі результати просвічування, а надвірний радник установив діагноз, хіба можете ви взяти на себе відповідальність і таки радити мені повернутися додому?

Пан Сеттембріні на мить завагавсь. Потім випростався, підвів голову, спрямував на Ганса Касторпа твердий погляд своїх чорних очей і відповів з рішучістю, не позбавленою певної театральности та бажання справити враження:

— Так, інженере. Я беру на себе цю відповідальність.

Але й Ганс Касторп випростався. Він зсунув підбори й також пильно поглянув на пана Сеттембріні. Це вже був двобій. Ганс Касторп давав відсіч. Уплив певної особи, що перебувала поблизу, робив його міцнішим. Тут був педагог, а там — вузькоока жінка. Він навіть не вибачився за свої слова, не додав, мовляв, не ображайтеся на мене, він відповів:

— Значить щодо себе ви обережніші, ніж стосовно інших людей! Адже не поїхали на конгрес в Барселону й не зігнорували поради лікарів! Ви злякалися смерти і залишилися тут.

Таким чином певною мірою поза Сеттембріні, безперечно, втратила свою переконливість. Італієць посміхнувся не без зусилля:

— Я вмію цінувати дотепну відповідь, проте ваша логіка досить близька до софістики. Мені гидко сперечатися, хоча тут це прийнято, чия хвороба тяжча. Я не можу брати участь у цьому огидному змаганні, інакше я міг би заперечити вам, що моя хвороба тяжча за вашу, на жаль, вона настільки серйозна, що я можу лише штучно за допомогою певного самообману підтримувати в собі надію колись таки повернутися на рівнину, у свій попередній світ. І в ту мить, коли з'ясується цілковита недоречність моїх сподівань, я попрощаюся з цим закладом і проведу решту життя в цій долині, просто винайнявши собі кімнату. Це буде досить печально, але сфера моєї роботи є найбільш вільною та інтелектуальною, тому таке життя не перешкодить мені служити до останнього подиху інтересам людства та боротися з духом хвороби. Я вже звертав вашу увагу на ту різницю, яка існує між нами. Інженере, ви не така людина, щоб саме тут виявити свою найкращу сутність, я зрозумів це з першої нашої зустрічі. Ви дорікаєте мені, що я не поїхав у Барселону. Я підкорився забороні, щоб не зруйнувати себе передчасно. Але пішов на це не без найрізкіших застережень, не без гордого та болючого протесту власного духу проти влади жалюгідного тіла. Не знаю, чи у вас також прокидається цей протест, коли ви підкоряєтесь вимогам тутешньої влади, чи, навпаки, саме тіло зі своєю схильністю до зла змушує вас смиренно йому підкоритися.

— А що ви маєте проти тіла? — перебив його Ганс Касторп і здивовано подивився на нього блакитними очима, білки яких були помережані червоними жилками. У нього аж голова пішла обертом від власного зухвальства, і це було помітно. «Про що це я говорю? — думав він. — Це ж просто жахливо! Та коли вже оголосив війну, то поки моїх сил, не залишу за ним останнього слова. Звичайно, зрештою, останнє слово буде таки за ним, але байдуже, я таки на цьому щось виграю. Я подражню його». І додав, пояснюючи свою позицію:

— Ви ж гуманіст. Як же ви можете ганьбити тіло?

Сеттембріні посміхнувся, цього разу невимушено й самовпевнено.

— Що ви маєте проти психоаналізу? — процитував він слова Ганса Касторпа, схиливши голову на плече. — Ви засуджуєте психоаналіз? Я завжди готовий перед вами на відповідь, інженере, — вів він далі, вклонившись, описавши рукою півколо біля своїх ніг, — особливо коли ваші заперечення дотепні. Ви досить елегантно відбиваєте удари. Чи я гуманіст? Ну, звісно. Й ви не зможете звинуватити мене у схильності до аскетизму. Так, я утверджую, шаную та люблю людське тіло, так само як утверджую, шаную й люблю форму, красу, свободу, радість і насолоду, як відстоюю «світ» та інтереси життя, а не сентиментальну втечу від цього світу, відстоюю класицизм на противагу романтиці. Гадаю, моя позиція цілком однозначна. Але існує одна сила, один принцип, який я особливо захищаю, якому віддаю свою найвищу шану та любов, і ця сила, цей принцип — дух. І хоча протиставлення тілу якогось сумнівного, оповитого місячним сяйвом прядива чи видива, яке називають «душею», викликає в мене велику відразу, проте в антитезі тіла і духа тіло виступає втіленням злого, диявольського начала, адже тіло — це природа, а природа, що протиставляється духові, розуму — повторюю — є злою, містичною й злою. «Ви ж гуманіст». Так, безперечно, адже я друг людини, як був ним Прометей, я прихильник людства та його шляхетности. Але ця шляхетність полягає в дусі, в розумі, і ви абсолютно схибите, якщо висунете проти мене закид у християнському обскурантизмі...

Ганс Касторп зробив заперечний жест.

— ... Висунувши цей закид, ви помилятиметесь хоча б через те, що гуманізм зі своєю шляхетною гордістю одного разу вже оголошував прив'язаність духу до тілесности, до природи — приниженням та ганьбою. Чи знаєте ви, що за переказами великий Плотін говорив, що йому соромно мати тіло? — запитав Сеттембріні, так наполегливо вимагаючи відповіді, що Ганс Касторп був змушений визнати, що чує це вперше.

— Так передає Порфирій. Абсурдний вислів, якщо хочете. Але абсурдне з погляду духа якраз і є найшляхетнішим, тому, власне, не може бути убогішого заперечення, аніж закид в абсурдності, там, де дух відстоює перед природою свою гідність і не бажає від неї відступитися... Ви чули про Ліссабонський землетрус?

— Ні... Хіба був землетрус? Я тут газети не читаю...

— Ви мене не зрозуміли. До речі, дуже шкода і досить показово для цього закладу, що ви живете тут і не вважаєте за необхідне читати газети. Але ви мене не зрозуміли, явище природи, про яке я говорю, відбулося приблизно сто п'ятдесят років тому...

— Осьо воно що! Постривайте — справді! Я читав, що тієї ночі Ґете, лежачи в своїй спальні у Ваймарі, сказав до свого слуги...

— Та я не про це... — перебив його Сеттембріні, заплющивши очі та з досадою помахав своєю маленькою, смаглявою рукою. — Ви плутаєте дві катастрофи й маєте на увазі Месинський землетрус. А я веду мову про землетрус, що стався в Ліссабоні 1755 року.

— Перепрошую.

— Так ось, Вольтер тоді обурювався.

— Тобто, як це — обурювався?

— Так, він протестував. Не хотів визнавати брутальний фатум та факт і не хотів їм підкорятися. Він протестував од імени духу та розуму проти такого обурливого розгулу природи, в жертву якому було принесено три чверті квітучого міста й тисячі людських життів... Ви здивовані? Ви посміхаєтеся? Можете дивуватись, а щодо посмішки, то я візьму на себе сміливість вам її заборонити! Позиція Вольтера свідчить про те, що він був нащадком древніх галлів, які стріляли в небо зі своїх луків... Бачите, інженере, ось вам і ворожість духу до природи, горда недовіра до неї, шляхетна наполегливість при відстоюванні свого права на критику як самої природи, так і її злої сили, що суперечить розумові. Адже вона є силою, а визнати цю силу й, зауважте, внутрішньо змиритися з нею є ознакою рабства. Ось вам і та гуманність, яка зовсім не входить у протиріччя з самою собою й аж ніяк не повертається до християнського святенництва, коли бачить у тілесності злий і ворожий принцип. Суперечність, яку ви тут бачите, є того самого рівня, як і моє ставлення до психоаналізу. «Що ви маєте проти психоаналізу?» Нічого... якщо він служить справі просвіти, звільнення та поступу. Й повністю його заперечую, якщо в ньому відчувається огидний подих могили. Так само й з тілом. Його треба шанувати й захищати, коли йдеться про емансипацію та красу, про свободу почуттів, про щастя й насолоду. Та його слід зневажати, коли воно виступає началом затвердіння та закостенілости, протистоїть рухові до світла, стає втіленням хвороби та смерти, оскільки його специфічним принципом є принцип збочености, принцип розпаду, розпусти та ганьби...

Сеттембріні вимовив останні слова, зовсім близько присунувшись до Ганса Касторпа, майже безгучно і дуже швидко, щоб якнайскоріше закінчити свою думку. Та тут до Ганса Касторпа прийшов порятунок: на порозі читальні, тримаючи в руках дві листівки, з'явився Йоахим.

Літератор замовк, і та спритність, з якою він надав своєму обличчю вираз світської безпосередности, вплинула й на його учня — якщо так можна назвати Ганса Касторпа.

— А ось і ви, лейтенанте! Ви, напевне, шукаєте свого брата, — перепрошую! Ми тут затіяли розмову — якщо не помиляюся, то навіть трохи посперечались. Ваш брат непогано відбивається, він не такий-то й сумирний супротивник у дискусії, якщо його зачепити за живе.

Humaniora^[27]

Ганс Касторп та Йоахим Цімсен, обидва в білих штанях та синіх піджаках, сиділи після обіду в саду. То був один із тих славних жовтневих днів, жаркий і легкий, радісний та водночас терпкуватий, темна, небесна блакить, мов на півдні, височіла над долиною, де серед поселень ще соковито зеленіли помережані стежками вигони, а на пелехатих лісових схилах паслися корови, й до тих, хто сидів у саду, долинало дзеленькотіння їхніх дзвіночків — отой бляшано-мирний, одноманітно-мелодійний відгомін, що безперешкодно й дзвінко ширився тихим, розрідженим та порожнім повітрям, підсилюючи врочистий настрій, що переважно панує над високогір'ям.

Брати сиділи в кінці саду перед клумбою, обсадженою молодими ялинками. Це місце було в північно-західній частині обнесеного огорожею плато, що здіймалося над долиною метрів на п'ятдесят і правило ніби за підніжжя для санаторної території. Обидва мовчали. Ганс Касторп курив. Про себе він сердився на брата за те, що той не захотів по обіді приєднатися до товариства на веранді, а силою потяг його перед післяобідньою процедурою лежання в глибину саду. Досить деспотично з боку Йоахима. Вони ж не сіамські близнюки. Можуть і розлучатись, якщо їхні бажання не збігаються. Й Ганс Касторп тут зовсім не для того, щоб розважати Йоахима, він сам є пацієнтом. Тому сидів насуплений і не мав бажання міняти свій настрій, оскільки з ним була його «Марія Манчіні». Засунувши руки в кишені піджака та випроставши ноги в брунатних черевиках, він курив довгу, матово-сіру сигару; почалася лише перша стадія куріння, тобто з тупого кінця сигари ще не було струшено попіл. Ганс Касторп тримав її між губів, ледь опустивши донизу, й насолоджувався після ситного обіду тютюновим ароматом, знову відчуваючи справжню насолоду. Нехай його звикання тут, нагорі, закінчилось тим, що він звик до свого незвикання, та щодо хімізму шлунка й нервових тканин його сухих і схильних до кровотечі слизових оболонок адаптація, як видно, таки відбулася: непомітно для нього самого, за ці шістдесят чи сімдесят днів до нього поступово повністю повернулася здатність насолоджуватися цим так майстерно приготованим рослинним засобом збудження або ж притлумлення. Він радів поверненню цієї здатности. А моральне задоволення ще більш посилювало фізичну насолоду. За той час, що пролежав у ліжку, він заощадив частину привезеного запасу з двохсот штук, і трохи в нього залишилося. Крім того, разом з білизною та зимовим одягом, він попросив Шаллайн вислати йому ще п'ятсот штук цього бременського виробу, щоб бути цілком забезпеченим. Сигари лежали в червоних лакованих скриньках, оздоблених золотим зображеням глобуса, багатьох медалей та виставкового павільйону, увінчаного прапорами.

Нараз брати побачили надвірного радника Беренса, який ішов садом. Сьогодні він обідав у їдальні, його бачили за столом пані Саломон, де він сидів, склавши перед тарілкою свої величезні руки. Потім він, очевидно, постояв з пацієнтами на терасі, розмовляючи на приватні теми, показав тим, хто ще не бачив, фокус із зав'язуванням шнурків. Й ось тепер неквапно йшов жорствою доріжки, без лікарського халата, у фраці в дрібну клітинку, йшов, ізсунувши на потилицю високого капелюха й також із сигарою в роті; сигара була дуже чорна, й, затягуючись, він випускав великі, білі клуби диму. Його голова, обличчя з синювато-розпашілими щоками, кирпатим носом, вологими, блакитними очима та гострою борідкою видавалися маленькими проти довгої, ледь згорбленої, ніби надломленої постави та величезних рук і ніг. Він здавався знервованим, побачивши братів, здригнувся й навіть ніби спантеличивсь, оскільки мав обов'язково пройти повз них. Привітався з ними, як завжди, бадьоро та вигадливо, цього разу рядком із Шіллера: «Поглянь, поглянь-но, Тимотею!» та побажаннями благословенного обміну речовин, до того ж не дозволив братам підвестися, коли вони з поваги до нього хотіли встати.

— Не треба, не треба. Я проста людина, не треба церемоній. Вам не потрібно, ви ж пацієнти обидва. Ви не маєте цього робити. Нема чого й заперечувати, так воно є.

І він зупинився перед ними, тримаючи сигару між вказівним та середнім пальцями великої правої руки.

— Як смакує зіллячко, Касторп? Ану покажіть, я ж знавець та любитель. Попіл добрий, що це за смаглява красуня?

— «Марія Манчіні», Postre de Banquett^[28] із Бремена, пане надвірний раднику. Коштує якусь дещицю, дев'ятнадцять пфенніґів за штуку, але букет — ви такого за подібну ціну ніде не знайдете. «Суматра-Гавана», верхній лист світлий, як бачите. Я дуже до них звик. Це суміш середньої міцности, дуже пряна, але язик не подразнює. Любить, щоб попіл не струшували якомога довше, я струшую не більше двох разів. Звичайно, в неї бувають свої вибрики, але контроль при виробництві, очевидно, дуже ретельний, адже якість «Марії» недзвичайно стійка й куриться вона дуже рівномірно. Дозвольте запропонувати вам одну!

— Дякую, можемо й помінятися.

І вони дістали свої портсигари.

— Ця породиста, — сказав надвірний радник, протягуючи сигару своєї марки. — Темперамент, знаєте, плоть і кров. «Санкт-Фелікс-Бразіл», я завжди маю сигари цього типу. Розвіює всі турботи, міцна, як горілка, а під кінець у ній відчувається ніби полум'я. В стосунках з нею рекомендується певна стриманість, не можна курити одну за одною, чоловіча сила цього не витримає. Але краще вже один раз добрий кусень, ніж цілий день сама водяна пара...

Вони вертіли пальцями подарунки, якими обмінялись, обмацували, мов справжні знавці, стрункі тільця сиґар: верхні листки місцями трохи відставали й горбилися, нагадуючи косі, рівномірні реберця з мереживом жилок, що ніби пульсували під ледь шерхкою шкірою з невеличкими нерівностями, тоді як їхні краї та поверхні виблискували на світлі, нагадуючи щось органічне, живе.

Ганс Касторп висловив цю думку вголос:

— Така сигара мовби жива. Вона ніби дихає. Вдома мені якось спало на думку тримати «Марію» в герметичному бляшаному ящику, щоб уберегти від вологости. Й уявіть собі, вона померла. Десь за тиждень загинула — перетворилася на шкірястий трупик.

І вони стали обмінюватися досвідом, як краще зберігати сигари, особливо імпортні, яким надвірний радник надавав перевагу перед усіма іншими. Надвірний радник був просто залюбленим в імпортні, курив би лише міцну «Гавану». Та, на жаль, він їх погано сприймає, і дві маленькі «Генрі Клей», якими якось у товаристві надто захопився, за його словами, ледь не загнали його в могилу.

— Я курив їх до кави, — сказав він, — одну за другою й особливо цим не переймався. Та лише докурив, зразу в мене виникло запитання: «Що зі мною робиться?» То був якийсь дивний стан, зовсім незвичайний, ніколи в житті нічого подібного я не відчував. Додому ледве дійшов, а коли доплентав, мене вже зовсім скрутило. Ноги крижані, уявляєте, холодний піт по всьому тілі, обличчя біле як крейда, серце очманіло, пульс то ниткоподібний, ледь промацується, то бах, бах, скаче як навіжений, уявляєте, а мозок у такому збудженні... Тож я був переконаний, що догрався. Кажу «догрався», бо тоді саме це слово спало мені на думку, щоб описати свій стан. Адже мені було, власне кажучи, навіть весело, було якесь святкове піднесення, хоча разом з тим я відчував неймовірний страх, точніше, був ніби зроблений із самого страху... Але страх та святкова піднесеність не виключають одне одного. Пацан, який уперше має взяти дівчину, також боїться, й дівчина боїться, і все-таки вони аж мліють від блаженства. Я також ледь не зомлів: груди ходором ходять, а я собі думаю: «Догрався!» Та тут за мене взялася Мілендонк і вивела з цього стану. Холодні компреси, розтирання щітками, камфорна ін'єкція, одне слово, вона зберегла мене для людства.

Ганс Касторп на правах пацієнта й далі сидів, дивлячись на надвірного радника з таким виразом обличчя, ніби в ньому відбувалася напружена робота думки, він помітив, що блакитні, вологі очі Беренса почали сльозитися.

— Пане надвірний раднику, а ви ж іноді малюєте, — несподівано сказав він.

Беренс мовби відступив на крок від подиву.

— Отакої! Хлопче, як це ви здогадалися?

— Перепрошую. Я випадково чув одну розмову... А тепер пригадав.

— Що ж, тоді я не буду відмагатися. Кожен має свою людську слабкість. Так, буває. Anch'io sono pittore^[29], як казав один іспанець.

— Пейзажі? — поблажливо й бігцем запитав Ганс Касторп. До цього тону його спонукала ситуація.

— Скільки завгодно, — відповів надвірний радник збентежено й хвальковито. — Пейзажі, натюрморти, тварин — справжній чоловік нічого не боїться.

— Але жодних портретів?

— Та було й кілька портретів. А ви що, хочете власний замовити?

— Ха-ха, ні. Але було б дуже люб'язно, якби при нагоді ви показали нам свої картини.

Йоахим, який з подивом дивився на свого брата, також поспішив запевнити надвірного радника, що це було б дуже люб'язно.

Беренс видавався явно потішеним, він був буквально на піднесенні. Навіть зашарівся від удоволення, і, здавалося, з його вологих очей зараз таки по-справжньому поллються сльози.

— Та прошу, прошу. — вигукнув він. — Із превеликим задоволенням! Хоч зараз, якщо хочете! Ходімо, ходімо до мене, я зварю вам турецької кави в моїй халабуді! — Він узяв молодих людей за лікті, підняв з лавки і, зависнувши між ними, повів жорствяною доріжкою до свого помешкання, що, як уже нам відомо, розташовувалося в південно-західному фліґелі берґгофського будинку.

— Та я й сам колись у цій сфері випробовував свої сили, — заявив Ганс Касторп.

— Що ви кажете? По-справжньому, олійними фарбами?

— Ні, ні, далі кількох акварелей справа не пішла. Так собі, корабель, морський краєвид, одне слово — дитячі забавки. Але я люблю дивитися на картини й тому наважився...

Ці слова трохи заспокоїли Йоахима, стривоженого такою несподіваною цікавістю брата; ось чому Ганс Касторп — власне, не для надвірного радника, а для нього — посилався на власні проби в малярстві. Та ось вони вже прийшли: тут не було розкішного порталу з ліхтарями обабіч, як з того боку, де був головний під'їзд. Кілька закруглених сходинок вели до дубових дверей з англійським замком, які надвірний радник відімкнув ключем зі своєї великої зв'язки. При цьому його пальці тремтіли, він явно нервував. Увійшли до передпокою з вішалкою, і Беренс почепив там свого високого капелюха. Всередині, на короткому коридорі, що відділявсь од загальної частини скляними дверима й куди виходили з обох боків кімнати цієї невеликої приватної квартири, він гукнув покоївку й попросив приготувати необхідне. Потім, з грайливими та пишномовними висловами прочинив двері й запросив гостей до кімнати праворуч.

У квартирі було кілька кімнат, умебльованих у банальному буржуазному стилі, вони виходили вікнами на долину, всі — прохідні й розділені не дверима, а лише шторами: їдальня в «старонімецькому» стилі, вітальня-кабінет із письмовим столом, над яким висіла студентська кепочка та дві перехрещені рапіри, там був пухнастий килимок, книжкові шафи та диван, а також кабінет для куріння, облаштований «по-турецьки». У всіх кімнатах стіни були завішані картинами, картинами надвірного радника, й гості, налаштовані на зачудовування, зразу стали їх розглядати. Тут висіло багато портретів покійної дружини надвірного радника, написаних олією, але у нього на письмовому столі були також її фотографії. Вона була трохи загадковою блондинкою; найчастіше вона була зображена в тонких, повітряних одежах, її руки були складені на лівому плечі, але не міцно, а так, що кінчики пальців лиш злегка доторкувалися, очі або дивилися в небо, або були опущені додолу й заховані за косими стрілками повік; і тільки прямо перед собою на глядача не дивилася покійна з жодного портрета. Окрім того, були, переважно, гірські пейзажі, гори, вкриті снігом або зеленими смереками, гори, оповиті серпанком висоти, та гори, сухі й різкі обриси яких, напевне, під впливом Сеґантіні, різко виступали на синьому тлі. Були також колиби альпійських пастухів, череваті корови, що стояли або лежали на залитому сонцем лузі, обскубаний півень, що витягся, звісивши вигнуту шию зі столу, заставленого овочами, натюрморти з квітами, типи горян та багато іншого — все це було намальовано з якимось відчайдушним дилетантизмом, зухвало наляпаними мазками, які мали такий вигляд, наче фарбу вичавлювали з тюбика просто на полотно, так що вона потім довго не сохла — при грубих помилках це іноді допомагало.

У супроводі господаря брати ходили вздовж стін та роззиралися ніби на виставці, а той час від часу уточнював певний сюжет, але більше мовчав та, насолоджуючись їхньою увагою, з гордовитою збентеженістю справжнього митця разом з гостями зупиняв свій погляд то на тому, то на тому полотні. У вітальні на стіні поміж вікнами висів портрет Клавдії Шоша, — Ганс Касторп упізнав її зразу, тільки-но зайшов досередини, хоча портрет мав лише віддалену подібність з оригіналом. Він зумисне не дивився туди й утримував Йоахима та надвірного радника в їдальні, вдаючи, ніби захоплений видом зеленої долини Зерґіталь із синюватими глетчерами на задньому плані; потім з власної ініціативи Ганс Касторп перейшов до «турецького» кабінету, який також ретельно оглянув та похвалив. І потім узявся оглядати картини на тій стіні вітальні, де були двері, час від часу закликаючи Йоахима висловити своє захоплення. Нарешті обернувся та запитав з продуманою нерішучістю:

— Наче знайоме обличчя?

— Впізнаєте її? — запитав Беренс.

— Ну, звичайно, помилитися неможливо, це та пані з «хорошого» російського столу, вона ще має французьке прізвище...

— Саме так, це Шоша. Я радий, що ви бачите подібність.

— Надзвичайна подібність! — брехав Ганс Касторп, не так через нещирість, як від усвідомлення того, що якби він не вів подвійну гру, то ніколи й не впізнав би, хто позував для цього портрета, — як не впізнав би і Йоахим, добрий, ошуканий Йоахим, адже тепер він прозрів, остаточно прозрів після того туману, якого напустив був Ганс Касторп.

— Ось воно що, — ледь чутно промовив Йоахим і підійшов до портрета, щоб краще роздивитися. Так Ганс Касторп компенсував втрату можливости спілкування на веранді, звідки забрав його Йоахим.

Це був погрудний портрет, виконаний у напівпрофіль, трохи менше, ніж у натуральну величину; пані Шоша була зображена в декольте, а прозора тканина пишними складками накривала її плечі та груди, портрет був оправлений у широку чорну раму із золотою планкою біля самого полотна.

Пані Шоша здавалася років на десять старшою, що типово для дилетантських портретів з претензією на характерність. Обличчя виявилось надміру червоним, ніс зовсім не вийшов, колір волосся був абсолютно не тим, якимось надто солом'яним, рот скривлений, художник так і не побачив чи не зміг передати особливої привабливости обличчя, риси були надто огрубленими, загалом цей портрет був цілком посередньою мазаниною і мав лише віддалене відношення до оригіналу. Та Ганс Касторп не надто переймався подібністю, зв'язок цього полотна з особою пані Шоша був для нього цілком переконливим, портрет мусив був бути подібним. Якщо Клавдія позувала для надвірного радника, саме в цих кімнатах, то цього вже було достатньо, і він схвильвано повторив:

— Просто як жива!

— Ну, що ви! — запротестував надвірний радник. — То була пекельна робота, і я зовсім не впевнений, що задовільно з нею впорався, хоча в нас було ледь не двадцять сеансів, — але спробуйте дати раду такій незвичайній фізіономії. Спершу гадаєш, що її легко вхопити з оцими гіперборейськими вилицями та очима, що як тріщинки на дріжджовому тісті. Де там. Риси виходять правильно, а загального образу не впіймаєш. Просто якась головоломка. Ви знаєте пані Шоша?

— Та ні, так, трохи, як усіх отут...

— Ну, а я її знаю більше зсередини, знаю, так би мовити, що під шкірою, її артеріальний кров'яний тиск, пружність тканин, лімфатичні вузли, тут я в ній досить добре розбираюся з цілком зрозумілих причин. А ось на поверхні зіткнувся з великими труднощами. Ви часом не звертали увагу, як вона ходить? Тож її обличчя таке саме, як і хода. Не ходить, а скрадається. Візьміть, наприклад, очі — я маю на увазі не колір, з яким, правда, також не зразу розберешся, а те, як вони поставлені, розріз. Скажете, розріз очей вузький, скошений. Але це лише так здається. Заводить в оману епікантус — ця особливість будови обличчя, притаманна деяким расам, вона полягає в тому, що при плескатому переніссі надлишок шкіри разом зі складкою повіки ледь прикриває кутик ока. Натягніть шкіру біля перенісся і ви побачите таке саме око, як і наше. Така ось пікантна містифікація, зрештою, не надто почесна, адже епікантус є зайвим атавістичним утворенням.

— Ти ба! — сказав Ганс Касторп. — А я і не знав, хоча мене давно цікавило, в чому тут річ з такими очима.

— Обман, ілюзія, — підтвердив надвірний радник. — І якщо ви намалюєте їх просто косими та вузькими — тоді все пропало. Треба створити враження вузькости та розкосости тими самими засобами, якими його створює природа, тобто викликати ілюзію за допомогою ілюзії. Для цього, звичайно, треба знати, що таке епікантус. Знання, взагалі, ніколи не завадить. Погляньте на шкіру, на шкіру її тіла. Як вам здається, вона достатньо точно відображена чи ні?

— Неймовірно, — сказав Ганс Касторп, — шкіру просто неймовірно точно відображено. Мені здається, так вдало намальованої шкіри я ще ніколи не бачив. Навіть пори можна розрізнити. — І він злегка провів ребром долоні по декольте на портреті, яке поряд із надто червоними тонами обличчя особливо вирізнялося підкресленою білизною, як ті частини тіла, що зазвичай бувають прихованими і, зумисне чи ні, викликали надмірне уявлення про наготу, в кожному разі, цей ефект досягався досить грубими засобами.

Проте похвала Ганса Касторпа була виправданою. Біла шкіра її ніжних, але не худих грудей ніби світилася в голубавих складках прозорої тканини й здавалася досить природною, очевидно, була намальована з почуттям, що не шкодило певній привабливості, яку це почуття їй надало; художникові пощастило зобразити шкіру з науковою точністю та живою реальністю. Він ніби скористався зернистою будовою полотна й особливо там, де ледь виступали ключиці, зробив так, що шерхка поверхня тканини проступала крізь олійну фарбу, саме це й допомогло відтворити шкірний покрив з його природними нерівностями. Не забуто й родимку, трохи ліворуч, де розходилися груди, і між двома горбиками ніби просвічувало мереживо голубеньких жилок. Здавалося, від погляду глядача цією наготою пробігає ледь уловний дрож чуттєвости, і, якщо висловитися сміливіше, здавалось, ніби відчуваєш легку вологість поту, невидимі випари життя цієї плоті і якщо притулишсядо неї губами, то відчуєш не запах фарби та лаку, а запах людського тіла. Зрештою, ми описуємо лише враження Ганса Касторпа, і хоча він шукав і прагнув саме таких вражень, все-таки треба об'єктивно підкреслити, що декольте пані Шоша заслуговувало набагато більшої уваги, ніж усі інші полотна, що висіли у цій кімнаті.

Запхнувши руки в кишені штанів, Беренс розгойдувався, перекочуючись з носків на підбори, та розглядав разом з гостями свої роботи.

— Я радий, — сказав він, — радий, пане колего, що для вас це переконливо. Дуже добре, й зовсім не зашкодить, якщо знаєш, що там під епідермісом, і можеш зобразити те, чого не видно, одне слово: якщо ти наділений не лише ліричним сприйняттям природи, а, наприклад, якщо ти окрім того ще й лікар, фізіолог, анатом, а також трохи обізнаний з таємницями dessous^[30], це може бути лише перевагою, що не кажіть, а це таки певний привілей. Цей шкірний покрив має наукову основу, ви можете перевірити під мікроскопом правильність її органічної будови. Ви бачите не лише слизові та рогові прошарки верхнього шару шкіри, але також і розміщену під ним основну шкірну тканину з її жировими та потовими залозами, кровоносними судинами та маленькими заглибленнями, а ще глибше — жировий шар, так би мовити, прокладку, підстилку, яка за допомогою безлічі жирових клітин якраз і утворює привабливі жіночі форми. А додаткові знання та уявлення впливають на вашу роботу. Все це ніби водить вашою рукою й справляє вплив, якого начебто й не видно, але ваше полотно стає переконливим.

Ганс Касторп гаряче підтримував цю розмову, його лоб почервонів, очі сяяли, він спершу не знав, що відповісти, адже хотів сказати так багато. По-перше, мав намір перевісити картину з тіньової стіни на більш вигідне місце, по-друге, обов'язково хотів підтримати міркування надвірного радника про природу шкіри, яка його надзвичайно цікавила, по-третє, хотів спробувати висловити власну узагальнюючу, філософську думку, яка була для нього особливо дорогою. Вже взявшись руками за портрет, щоб його перевісити, він поквапно заговорив:

— Звичайно, звичайно! Це дуже правильно і дуже важливо. Я хочу сказати... Тобто, ви, пане надвірний раднику, сказали, що потрібно не лише одне ставлення до природи, а... що було б добре, коли б, окрім ліричного, — здається, саме так ви висловилися, — окрім мистецького ставлення, було б ще й інше, словом, коли є можливість дивитися на речі з іншої точки зору, наприклад, з погляду медицини. Дуже вдало сказано. Перепрошую, пане надвірний раднику, гадаю, це абсолютно правильно саме тому, що, зрештою, йдеться не про різні погляди та різні підходи, а, якщо уважно подивитися, то завжди йдеться про одне й те саме, вся річ у різновидах, тобто відтінках, тобто варіаціях одного й того самого загального інтересу, частиною й виразом якого є, зокрема, й заняття мистецтвом, якщо так можна висловитись. Перепрошую, я хочу зняти картину, тут для неї явно замало світла. Ось дивіться, зараз перенесу її до дивана, і ви побачите, наскільки їй буде краще... Тож я хотів сказати: чим же займається медицина як наука? Звичайно, я на цьому зовсім не розуміюсь, але вона таки займається людиною. А юриспруденція, законодавство, судочинство? Також людиною. А мовознавство, з яким найчастіше пов'язана педагогічна діяльність? А теологія, а душпастирство, а духівницький статус? Усі вони пов'язані з людиною, все це лише різні відтінки одного й того самого важливого й... визначального інтересу, а саме інтересу до людини, одне слово, це все гуманітарні професії, і якщо хто хоче їм себе присвятити, то перш за все вивчає основу — давні мови, як то кажуть, заради формальної освіти. Можливо, ви здивовані, що я так про це говорю, адже я лише реаліст, технар. Але якраз недавно, під час лежання, я думав собі: як то воно все дивно, дивовижно влаштовано на світі, що будь-який гуманітарний фах спирається на формальну основу, на ідею форми, на форму прекрасного, це долучає до справи елемент певної шляхетности, чогось більшого, й, окрім того, якусь чуттєвість та... шанобливість — і загальний інтерес набуває тоді ознак певної ґалантности... Тобто я, мабуть, висловлююся зовсім неточно, проте тут видно, як духовне та прекрасне поєднуються і, власне, завжди були єдиним, отже наука та мистецтво єдині, сюди належать і заняття мистецтвом, ніби як п'ятий факультет, ці заняття, власне, і є нічим іншим, як гуманітарним фахом, різновидом гуманітарного інтересу, оскільки їхньою головною темою та предметом є знову ж таки людина, і тут ви маєте зі мною погодитись. Я малював лише кораблі та воду, якщо згадувати про мої проби в юності, але найбільш привабливим жанром малярства для мене був і залишається портрет, адже його безпосереднім предметом є сама людина, якраз тому я й запитував, чи пан надвірний радник спробував себе в цій сфері... Хіба не вигідніше перевісити його ось сюди?

Обидва, Беренс та Йоахим, трохи здивовано дивилися на нього, запитуючи себе, чи він не соромиться за те, що зопалу тут нагородив. Та Ганс Касторп був надто зосереджений на своєму й зовсім не знітився. Він тримав портрет, притуливши його до стіни, й розраховував почути відповідь, що тут значно краще освітлення. У цей момент покоївка принесла на таці окріп, спиртівку та кавові чашки. Надвірний радник запросив хлопців до кабінету й сказав:

— Тоді ви мали б цікавитися не так малярством, як скульптурою... Звичайно, тут більше світла. Якщо вважаєте, що він витримає таке освітлення... Я маю на увазі пластику, адже вона має справу з людиною й тільки з нею. Як би ото в нас вода не википіла.

— Цілком слушно, пластика, — погодився Ганс Касторп, поки вони переходили до іншого приміщення; він забув знову повісити портрет або поставити його і прихопив з собою в кабінет, ніс його, опираючи об стегно. — Звичайно, яка-небудь грецька Венера чи то Атлет... безперечно, в них гуманістичне начало виражається особливо чітко, врешті, якщо подумати, то це, напевне, і є найбільш гуманістичний вид мистецтва.

— Ну, а щодо маленької Шоша, — зауважив надвірний радник, — то вона більше підходить для малярства, гадаю, що Фідій чи той інший, як його, з юдейським закінченням, вони б носа відвернули від такої фізіономії... Що це ви робите, чого ви волочите сюди це полотно?

— Перепрошую, я поставлю його поки що ось тут, біля стільця, воно тут наразі чудово може постояти. Але грецькі скульптори не надто переймалися головою, їх перш за все приваблювало тіло, якраз у цьому, можливо, й полягало гуманістичне начало... Отже, жіночі пластичні форми — це перш за все жир?

— Жир! — рішуче відповів надвірний радник, відчинив стінну шафу й дістав звідтіля необхідне начиння для готування кави: циліндричний турецький млинок, турку з довгою ручкою, подвійну посудину для цукру та меленої кави, все з латуні. — Пальмітин, стеарин, олеїн, — вів він далі, насипаючи кавові зерна з бляшаної коробки у млинок, і взявся крутити ручку. — Бачите, панове, я все роблю сам, від початку й до кінця, й кава стає вдвічі смачнішою. А ви гадали, що амброзія краща?

— Та ні, я й сам уже знав про це. Але якось незвично, коли чуєш це від іншого, — сказав Ганс Касторп.

Вони сиділи в закутку, між дверима та вікном, за низьким бамбуковим столиком, латунна поверхня якого була оздоблена східним візерунком і на якій знайшли своє місце кавовий прибор та причандалля для курців, Йоахим розташувався поряд з Беренсом на оттоманці з безліччю шовкових подушечок, Ганс Касторп — у клубному фотелі на коліщатах, до ніжки якого він притулив портрет пані Шоша. На підлозі лежав строкатий килимок. Надвірний радник насипав ложечкою кави та цукру в турку, залив водою та довів до кипіння на спиртівці. Розлита в чашки цибульної форми, кава брунатно пінилася, й коли брати відсьорбнули, вона виявилася дуже міцною й дуже солодкою.

— До речі, й ваші, — сказав Беренс, — і ваші пластичні форми, наскільки про них можна судити, звичайно, також жир, хоча не такою мірою, як у жінок. У нас, чоловіків, жир, як правило, становить одну двадцяту загальної ваги тіла, а в жінок — одну шістнадцяту. Якби ми не мали цього підшкірного шару, то нагадували б зморшкуваті гриби. З часом жир зникає, і тоді, як відомо, шкіра стає поморщеною й досить неестетичною. У жінок жирова тканина найтовща на грудях, животі та стегнах, тобто на всіх місцях, які не залишають байдужим ні серце, ні руку. На ступнях також є шар жиру й від нього лоскітно.

Ганс Касторп крутив у руках циліндричний кавовий млинок. Він був, як і решта кавового прибору, радше індійського чи перського, ніж турецького походження. Про це свідчив стиль гравірування на латуні, при якому блискучі поверхні особливо вирізнялися на матовому тлі. Ганс Касторп роздивлявсь орнамент, але не зразу збагнув, що він відтворює. А коли збагнув, то мимовільно зашарівся.

— Так, це такий собі посуд для самотніх чоловіків, — сказав Беренс. — Тому я тримаю його під замком, розумієте. А то моя кухонна фея на тому собі очі зіпсує. Сподіваюся, вам не зашкодить. Це подарунок однієї пацієнтки, єгипетської принцеси, яку ми мали честь приймати тут не більше одного рочка. Бачите, візерунок повторюється на кожному предметі. Правда, кумедно?

— Атож, кумедно, — повторив Ганс Касторп. — О, ні, що вже там мені від того... В цьому, якщо хочете, можна навіть побачити щось серйозне й урочисте, хоча кавовий прибор і не зовсім до такого пасує... Адже древні також часом відображували щось подібне на своїх гробницях. Для них непристойне та священне в певному сенсі зливалося воєдино.

— А щодо принцеси, — сказав Беренс, — то вона, на мою думку, більше цікавилася першим. У мене від неї ще залишилися чудові сигарети, екстра-класу, подаються лише в особливо врочистих випадках. — Він дістав зі стінної шафи та відкрив напрочуд строкату коробку. Клацнувши підборами, Йоахим заявив, що утримається. Ганс Касторп узяв з коробки та розкурив незвичайно довгу, товсту сигарету із зображенням золотого сфінкса; сигарета була справді чудова.

— Якщо можна, розкажіть нам, будь ласка, ще щось про шкіру, пане надвірний раднику, — попросив Ганс Касторп Беренса, знову взяв портрет пані Шоша, поклав собі на коліна й узявся розглядати його, відкинувшись на спинку крісла та тримаючи в роті сигарету. — Не обов'язково про жировий шар, тепер ми вже знаємо, що це таке. А загалом про людську шкіру, яку ви так добре можете відобразити.

— Про шкіру? Хіба вас цікавить фізіологія?

— Дуже! Я й раніше цим надзвичайно цікавився. Людське тіло якось завжди займало мої думки. Часом я вже себе запитував, чи не краще було стати лікарем... У певному сенсі цей фах міг би мені добре пасувати. Адже той, хто цікавиться тілом, цікавиться й хворобами цього тіла, тобто саме ними, еге ж? Зрештою, не в цьому річ, ким би я тільки міг стати! Я б, наприклад, міг стати священиком.

— Що ви кажете?

— Так, іноді в мене було таке почуття, що це є саме моя стихія.

— Чому ж ви стали інженером?

— Випадково. На це мене підштовхнули, переважно, зовнішні причини.

— Отож про шкіру... Що ж розповісти вам про ваш чуттєвий покрив? Це ж зовнішній мозок, розумієте? З онтогенетичного погляду він має таке саме походження, як і апарат так званих вищих органів чуття, який міститься у вашому мозку: ви маєте знати, що центральна нервова система є лише незначною видозміною поверхневого шару шкіри, у нижчих тварин взагалі ще немає різниці між центральною та периферійною системами, вони сприймають запах та смак шкірою, уявіть лише собі, вони взагалі все сприймають лише шкірою, що, напевне, не так погано, якщо поставити себе на їхнє місце. Але в таких високодиференційованих істот, як ми з вами, шкіра обмежується тільки почуттям лоскоту, вона відіграє лише роль органу захисту та попередження, проте з диявольською пильністю оберігає тіло від усього, що може йому загрожувати — навіть вистромлює щупальці, тобто волосся, волосинки на тілі, які складаються просто із зароговілих клітин шкіри та відчувають саме лише наближення будь-якого предмета, до того як відбудеться доторк до шкіри. Між нами кажучи, я припускаю, що захисна та охоронна функція шкіри не обмежується лише тілом... Вам відомо, чому ви червонієте або бліднете?

— Досить туманно.

— Щиро кажучи, абсолютно точно ми це також не знаємо, принаймні, в тих випадках, коли червоніють від сорому. Це питання ще остаточно не з'ясоване, оскільки дотепер у судинах ще не виявлено жодних м'язів, які могли б розширюватись та вводитися в дію завдяки вазомоторним нервам. Чому, власне, у півня набрякає гребінь (або які там ще наводять класичні приклади), — це залишається, так би мовити, таємницею, тим більше, коли йдеться про психічні впливи. Ми припускаємо, що зв'язок між корою головного мозку та центральною судинною системою відбувається в головному мозку, і за певних подразнень, коли, наприклад, ви дуже соромитесь, цей зв'язок починає діяти, нерви судин упливають на судини обличчя, вони розширюються, наповнюються кров'ю й ви стаєте подібними до індика й від припливу крови майже нічого не бачите. А в інших випадках, коли бозна-що на вас чекає, можливо, щось дивовижне, але небезпечне, кровоносні судини шкіри стискаються, шкіра блідне, холоне й стягується, і тоді від напливу емоцій ви нагадуєте покійника, з важкими синцями під очима та побілілим, загостреним носом. Але серце під дією симпатичного нерва бухає щосили.

— Ось як то буває...

— Так, приблизно. Знаєте, це все реакції. Проте всі реакції та рефлекси завжди мають одну мету, тому ми, фізіологи, готові припустити, що й ці явища, які супроводжують психічні афекти, по суті, також є своєрідними захисними засобами, такими самими захисними рефлексами, як, наприклад, гусяча шкіра. Ви маєте уявлення про те, як у вас виникає гусяча шкіра?

— Також не зовсім.

— Це відбувається під дією сальних залоз, що виділяють мастило для шкіри, своєрідну білкову жирову секрецію, щоправда, не надто апетитну на запах, але вона підтримує гладкість шкіри, щоб шкіра від пересихання не тріскалася й не лущилась та була приємною на дотик. Важко уявити, як можна було торкатися до людської шкіри, якби не це холестеринове мастило. Сальні залози мають у собі маленькі м'язи, які можуть здиблювати залозу, і коли це відбувається, ви почуваєтесь, як той хлопчисько, на якого принцеса вилила відро з піскарями — ваша шкіра стане шерхкою як тертка, а якщо подразнення дуже сильне, то здиблюються й волосяні капшучки — у вас волосся на голові стає дибки, а також і волосинки по всьому тілі, як у дикобраза, що захищається, і в таких випадках ви кажете, що вас мороз по шкірі пробирає.

— О, я вже часом мав таке відчуття, — сказав Ганс Касторп. — Мороз по шкірі пробирає мене досить таки часто й за цілком різних обставин. Мені тільки дивно, що залози здиблюються від таких різних причин. Коли проводять грифелем по склі, з'являється гусяча шкіра, і коли слухаєш особливо чудову музику — також буває, і коли я причащався під час конфірмації, я постійно мав таке відчуття, ніби тілом бігають мурашки й вискакують пухирці. Просто диво, що ці маленькі м'язи збурюються за таких різних обставин.

— Так, — сказав Беренс. — На те воно й подразнення. А на причину подразнення тілові абсолютно начхати. Чи тобі піскарі, чи причастя, а сальні залози здиблюються.

— Пане надвірний раднику, — сказав Ганс Касторп, дивлячись на портрет, який досі ще тримав на колінах. — Я ще ось до чого хотів повернутися. Ви говорили перед цим про внутрішні процеси, про лімфообіг та інше... Що тут відбувається? Дуже хотілось би дізнатися про це якомога більше, наприклад, щодо обігу лімфи, будьте так ласкаві... це мене дуже цікавить...

— Охоче вам вірю, — відповів Беренс. — Лімфа — це найвишуканіший, найінтимніший та найніжніший елемент діяльности організму, — напевне, вам щось таке й уявлялося, коли ви запитуєте. Завжди говорять про кров та її таємниці, називають її особливим соком. Але саме лімфа є отим соком усіх соків, квінтесенцією, молоком крови, розумієте, найціннішою рідиною — завдяки посиленому харчуванню жирами вона справді може нагадувати молоко. — Й Беренс заходився точно та образно описувати, як кров, ця театрально-оксамитова рідина, яка утворюється за допомогою дихання та травлення, рідина, насичена газами та шлаками організму, цей бульйон із жирами, білками, залізом, цукром та солями, який має температуру тридцять вісім градусів і нагнітається в усі судини помпою серця, ця рідина підтримує в усьому тілі обмін речовин та тваринне тепло, одне слово, саме життя та життєві процеси, причому кров контактує з клітинами не безпосередньо — тиск, під яким вона перебуває, змушує її виділяти певний екстракт, своєрідний молочний сік, він, ніби піт, просочується крізь стінки судин, усмоктується в тканину, поширюється в усьому організмі й заповнює як рідка складова тканин кожну шпаринку, напружуючи і розтягуючи еластичну клітковину. В цьому й полягає напруження тканин, так званий тургор, а тургор, у свою чергу, змушує лімфу, після того як вона ніжно обмила клітини та обмінялася з ними речовинами, повернутися в лімфатичні судини, vasa lymphatica, і назад у кров, за день це близько півтора літра. Надвірний радник описав трубкову та всмоктувальну систему лімфатичних судин, розповів про грудний молочний протік, де збирається лімфа з ніг, живота, грудей, з однієї руки та однієї половини голови, про ніжні фільтруючі органи, що є в багатьох точках лімфатичних судин і які називають лімфатичними залозами, що містяться на шиї, під пахвами, біля ліктевих суглобів, у колінній чашечці, а також в інших інтимних та ніжних частинах тіла. — Там можуть з'явитися набряки, — вів далі Беренс, — але з цього ми й почали, адже потовщення лімфатичних залоз, наприклад, у колінних чашечках, у суглобах рук та в інших місцях — набряки водянкового типу, — на все це завжди є свої причини, хоча й не скажеш, що приємні. За деяких обставин може також виникнути підозра на туберкульозне закупорення лімфатичних судин.

Ганс Касторп мовчав.

— Так, — сказав він тихо після паузи, — я справді мав би стати лікарем. Грудний молочний протік... Лімфатичні судини ніг... Дуже цікаво! Але що таке тіло? — вигукнув він з несподіваною схвильованістю. — Що таке плоть? З чого вона складається? Розкажіть нам про це, пане надвірний раднику, розкажіть ще сьогодні по обіді! Поясніть нам раз і назавжди, щоб ми знали!

— З води, — відповів Беренс. — Отже вас цікавить й органічна хімія? Переважно з води, ось із чого складається гуманістичне людське тіло. Не більше й не менше, так що не треба з цього приводу хвилюватись. І тверді речовини становлять усього лише двадцять п'ять відсотків, з яких двадцять становить звичайний білок, або протеїни, якщо ви хочете висловитися трохи витонченіше, додайте до цього дрібку жиру та солей. Ось і все.

— А білок, що це таке?

— Різноманітні елементи: вуглець, водень, азот, кисень, сірка. Часом і фосфор. У вас просто розгоряється апетит до знань! Деякі види білка пов'язані з вуглеводами, тобто з глюкозою та крохмалем. На старість тіло стає жорстким, це відбувається через те, що в сполучній тканині накопичується, знаєте, так званий колаген, клейковина, найважливіша складова кісток та хрящів. Ну, що б вам ще такого розповісти? В нашій м'язовій плазмі міститься особливий білок, міоциноген, після смерти він перетворюється на м'язовий фібрин і призводить до задубіння трупа.

— Так, так, задубіння трупа, — бадьоро підхопив Ганс Касторп. — Чудово, чудово. А потім починається, так би мовити, загальний розпад, могильна анатомія.

— Ну, ясна річ. Зрештою, ви вдало висловилися. Цей процес набуває дедалі ширшого характеру. Ми, так би мовити, розтікаємося. Подумайте про всю ту воду! А решта складових, коли життя припинилося, також стають нестійкими, в процесі гниття вони розпадаються на простіші сполуки, неорганічні.

— Гниття, розпад, — сказав Ганс Касторп, — настільки мені відомо, це ж згорання, поєднання з киснем.

— Абсолютно правильно. Окиснення.

— Ну, а життя?

— Також, те саме, хлопче. Також окиснення. Адже життя — це всього лише згорання клітинного білка, звідки й походить приємне тваринне тепло, якого в нас часом буває забагато. Так, життя — то вмирання, не треба себе дурити — відбувається une destruction organique^[31], як висловився один француз із притаманною його нації легковажністю. Ось цим і пахне життя. А якщо нам часом здається інакше, то наш висновок хибить.

— Отже, якщо цікавишся життям, то, значить, так само цікавишся й смертю. Хіба не так? — сказав Ганс Касторп.

— Ну, певна різниця таки існує. Життя — це коли при обміні речовин зберігається форма.

— А для чого вона зберігається? — спитав Ганс Касторп.

— Для чого? Послухайте, а у вашому запитанні ні на йоту гуманізму.

— Форма — це манірність.

— Вас сьогодні просто не втримаєш. Якийсь відчайдух та й годі.. Але я особисто тут пас... На мене від цього меланхолія нападає, — сказав надвірний радник, прикривши очі величезною долонею. — Знаєте, на мене часом находить. Ось я попив з вами кави, одержав насолоду, а потім нараз щось найшло, якась така меланхолія... Тож перепрошую, панове. Мені з вами було надзвичайно приємно, я мав велике задоволення...

Брати підхопилися. Стали казати, що їм незручно, адже вони пана надвірного радника так довго... Він їх заспокоював, запевняв. Ганс Касторп поквапно відніс портрет пані Шоша в сусідню кімнату й повісив на старе місце. Назад вони вже не йшли садом. Беренс показав їм, як можна пройти, не виходячи з приміщення, і провів до скляних дверей. Від настрою, що його несподівано охопив, потилиця Беренса здавалася ще крутішою, він посилено моргав сльозавими очима, а скривлені через випнуту губу вусики мали жалісний вигляд.

Коли йшли сходами та коридорами, Ганс Касторп сказав:

— Погодься, це була вдала ідея.

— Принаймні, якась різноманітність, — відповів Йоахим. — Ви взялися говорити про такі різні речі, в мене аж голова обертом ішла. А тепер треба скоріше піти на лежання, щоб ми перед чаєм хоча б хвилин з двадцять встигли полежати. Може, вважаєш, що це манірність, ти ж зараз у такому відчайдушному настрої. Але тобі це, зрештою, не так потрібно, як мені.

Дослідження

Так настав той час, що й мав настати, хоча зовсім недавно Гансові Касторпу і не снилося, що він досі ще буде тут: настала зима, тутешня зима, вже відома Йоахимові, адже він приїхав посеред минулої зими, але Ганс Касторп побоювався цієї пори року, хоча й ґрунтовно підготувався до неї. Брат намагався його заспокоїти.

— Не думаю, ніби вона така вже люта, — казав він, — тут же не Арктика. Тут і холод відчувається менше завдяки сухому повітрю та відсутності вітру. Якщо добре закутатися, то на балконі можна сидіти до пізньої ночі — й не змерзнеш. Тут справа в зміні температури вище від межі туманів, у верхніх шарах стає тепліше, раніше про це не знали. Холодно скорше тоді, коли йде дощ. Але ти маєш тепер свій спальний мішок, а коли вже зовсім біда, тут трошки опалюють.

Однак і мови не було про якийсь несподіваний прихід зими та лютих холодів, зима наставала м'яко й на початку мало чим відрізнялась од деяких днів серед літа, адже й тоді бувала негода. Кілька днів поспіль дмухав південний вітер, сонце припікало, долина стала ніби коротшою і вужчою, а лаштунки Альп на виході з долини здавалися ближчими і чіткішими. Та потім небо затягло хмарами, вони сунули від Піц-Мішеля до Тінценгорна на північний схід; у долині потемнішало. Й згодом линув дощ. Невдовзі він став ніби білувато-сірим і перейшов у сніг з дощем, а потім став падати тільки сніг і в долині закружляла заметіль, оскільки ж це тривало дуже довго і температура вже зовсім упала, то сніг розтанув не ввесь, і хоча він був мокрий, залишився лежати — долину вкрив тонкий, вологий, лиш де-не-де білий шар, на цьому тлі порослі лісом схили здавались особливо чорними; в їдальні труби опалення стали ледь прогріватись. Почався листопад, наближався день поминання померлих, і все було по-старому. Така погода бувала і в серпні, й люди тут, нагорі, давно відвикли вважати, що лише зима має право на сніг. Завжди, за будь-якої погоди він був перед очима, принаймні в далечині, адже незмінно ряхтіли його залишки та сліди в розщелинах та тріщинах скелястої Ретиконської гряди, яка наче затуляла вхід у долину, й величні гірські велетні на півдні вітали вас у незмінних снігових шапках. Снігопади та холоднеча трималися далі. Низько над долиною нависало блідо-сіре небо, воно ніби розчинялось, ніби обсипалося лапатим снігом, який падав безшумно й невпинно, з якоюсь надмірною, ледь тривожною щедрістю, і з кожною годиною ставало все холодніше. Якось уранці, коли Ганс Касторп прокинувся, в кімнаті було лише сім градусів тепла, а наступного дня — всього п'ять. Настали морози, і хоча вони були не надто сильними, все-таки вони трималися. Спочатку мороз був лише вночі, а потім і вдень, з ранку до вечора, а сніг з невеликими перервами падав і на четвертий день, і на п'ятий, і на сьомий. Намело цілі кучугури, тож було важко ходити. Від снігу прогребли доріжку, що вела до лавки біля жолоба з водою, прочистили дорогу в долину та стежки на території, вони були вузенькі, тому при зустрічах годі було розминутися і доводилося відступати вбік, провалюючись по коліно в сніг. Внизу, вулицями курорта цілий день тягали, розминаючи снігові маси, особливий кам'яний коток, запряжений конем, якого водив, тримаючи за вуздечку, чоловік, а між курортом і так званим «Селом», тобто північною частиною містечка, курсував жовтий санний диліжанс, що нагадував старовинну франконську поштову карету, спереду в нього був леміх, який відкидав убік цілі купи снігу. Ось таким був цей світ, тісний, високогірний та усамітнений світ тих, хто жив «тут, нагорі», який, здавалося, був одягнений у біле хутро й підбитий пуховою підкладкою; не було ні стовпа, ні палі, не вдягнутих у білу шапку, сходинки берґгофського під'їзду зникли, перетворившись на похилу, ковзьку площину, на гілках сосон лежали важкі, кумедні подушки, раз по раз вони з'їжджали, розсипаючись сніговим пилом, який потім висів між деревами хмарою чи білим туманом. Навколо долини височіли засніжені гори, біля підніжжя сніг здавався жорстким, а вище від межі лісів, на вершинах різної форми він був ніби м'який і пухнастий. Увесь час стояли сутінки, сонце проступало лише як блякла пляма за пеленою. Та м'яке світло відбивалося від снігу, то було ніби молочне світіння, що надавало особливої привабливости природі та людям, хоча під білими чи кольоровими вовняними шапками носи були червоні від холоду.

У їдальні, за всіма сімома столами, тільки й мови було, що про початок зими, цієї головної пори року для тутешніх місць. Казали, ніби приїхало багато туристів та спортсменів, які заселили всі готелі «Села» та «Пляцу». Прикидали, що висота сніжного покриву становить десь сантиметрів шістдесят, а це є ідеальним для лижного спорту. Йшли посилені роботи над санною трасою в долину на північно-східному схилі Шацальпу, найближчими днями очікувалося відкриття, якщо, звичайно, вітер «фен» не підсуне свиню. Пацієнти радо чекали на метушню здорових людей, що приїдуть сюди з рівнини, очікували на спортивні свята й перегони, на які санаторники сподівалися піти всупереч забороні, тихцем прогулюючи процедуру лежання. З'явилося щось новеньке, як довідався Ганс Касторп, — винахід Півночі, «skikjöring», перегони, під час яких спортсмени, стоячи на лижах, правили кіньми. Заради цього варто один раз прогуляти! Говорили й про Різдво.

Різдво! Ні, про це Ганс Касторп іще не думав. Йому легко було говорити та писати додому, що відповідно до настанови лікарів має перебути тут усю зиму. Та тільки тепер він усвідомив, що проведе тут Різдво, ця думка трохи лякала його хоча б тому, — але не тільки — що він ще жодного разу не проводив цього свята поза домом, а завжди з родиною. З Божою поміччю треба прийняти й це. Він же не дитина, Йоахим з цим також мав примиритися без жодних нарікань, та де тільки люди не зустрічають Різдво!

Все ж таки йому здавалося передчасним говорити про святкування Різдва перед першим адвентом, коли починається піст, адже до свята було ще добрих шість тижнів. Але їх під час розмов у їдальні якось перескакували та ковтали — тутешня манера, до якої Ганс Касторп уже трохи призвичаївся, хоча сам ще не навчивсь отак сміливо поводитися з часом, як то робили досвідчені пацієнти. Такі етапи річного перебігу, як свято Різдва, очевидно, видавалися для них точками опори чи навіть гімнастичними снарядами, за допомогою яких вони вольтижували, перескакуючи порожні відтинки часу. Всі мали підвищену температуру, прискорений обмін речовин, жили пришвидшеним тілесним життям — можливо, зрештою, тому й гнали час так швидко й таки-ми великими масами. Ганс Касторп не здивувався б, якби виявилось, що й Різдво для них уже позаду, і вони вже говорять про Новий рік та карнавал. Проте така несолідність та легковажність не допускалися в берґгофській їдальні. Далі Різдва не заходили, воно давало достатньо приводів для різного клопоту та суперечок. Тривали дискусії про спільний подарунок, який, за звичаєм, вручався на Свят-вечір шефові санаторію, надвірному радникові Беренсу, для цього було організовано збір грошей. За розповідями тих, хто жив тут більше року, минулого Різдва йому подарували валізу. Тепер пропонували новий операційний стіл, мольберт, хутряну куртку, крісло-гойдалку, стетоскоп зі слонової кости з інкрустаціями; а Сеттембріні, коли звернулися до нього, порадив подарувати певне лексикографічне видання, яке мало вийти в світ під назвою «Соціологія страждань»; проте його підтримав лише один книгар, що віднедавна сидів за столом Клеефельд. Ніяк не щастило прийти до спільного знаменника. Виникли труднощі в порозумінні з росіянами. Пацієнти поділилися на два табори. Московити заявляли, що самі зроблять Беренсу подарунок. А пані Штер цілими днями не могла вгамуватися. Річ у тому, що вона проявила необережність і внесла гроші за пані Ілтіс, усього десять франків, а та «забула» їх повернути.

— Вона, бачите, «забула»! — торочила пані Штер на всі лади з найрізноманітнішими інтонаціями, які мали виражати обурення і цілковиту недовіру до такої забудькуватости, яка рішуче не піддавалася на жодні в'їдливі зауваження та натяки на «погану пам'ять», а на натяки пані Штер не поскупилася. Пані Штер неодноразово заявляла й запевняла, що подарує пані Ілтіс заборговану нею суму. — Виходить, я плачу за себе й за неї! — казала вона. — Ну, що ж, не мені має бути соромно! — Нарешті пані Штер знайшла вихід, про що й розповіла за столом, збуривши загальне пожвавлення: вона змусила адміністрацію санаторію виплатити їй десять франків і внести їх у рахунок пані Ілтіс. Таким чином їй усе ж пощастило обхитрувати вперту боржницю, і, принаймні, прямі збитки було відшкодовано.

Сніжити перестало. Небо частково прояснилося; синьо-сірі хмари розійшлись, визирнуло сонце, забарвивши ландшафт голубавими тонами. Потім остаточно розгодинилось. Настали ясні, морозні дні, і з середини листопада запанувала чиста, розкішна зима; з балконів одкрилася чудова панорама припорошених лісів, засипаних пухнастим снігом ущелин, білої, сонячної долини під сяючим блакиттю небом. А ввечері, коли сходив майже повний місяць, світ здавався зачарованим і прекрасним. Навкруги — кристалічне ряхтіння та діамантові зблиски. Яскраво-білими та чорними височіли ліси. Віддалені від місяця небесні сфери були темні й усипані зірками. Від будинків, дерев та телеграфних стовпів падали чіткі, густі тіні, що здавалися реальнішими та значущішими від справжніх речей. За кілька годин після заходу сонця мороз опускався до семи-восьми градусів. Здавалося, крижана чистота огорнула ввесь світ, скриваючи його природний бруд та сковуючи все фантастичним сном чарівної смерти.

Ганс Касторп до пізньої ночі сидів на своїй лоджії, вдивляючись у зачаровану зимою долину, — набагато довше, ніж Йоахим, який, зазвичай, о десятій, а найпізніше, початок на одинадцяту вертався до себе в кімнату. Чудовий Гансів шезлонг з потрійним утепленням та подушечкою під голову був підсунутий ближче до дерев'яних перил, прикиданих зверху пасмом снігу, на білому столику горіла електрична лампочка, а поряд зі стосом книжок стояла склянка з жирним молоком — це було вечірнє молоко, яке о дев'ятій годині розносили по кімнатах усім мешканцям «Берґгофа» і до якого Ганс Касторп для присмаки доливав ковток коньяку. Він уже ввів у дію всі засоби боротьби з холодом, увесь апарат. По груди натяг на себе застебнутий на всі ґудзики спальний мішок, якого своєчасно придбав у крамниці курорту, поверх мішка він укривався двома ковдрами з верблюжої вовни, підгорненими за всіма правилами ритуалу. Окрім зимового костюма на ньому була хутряна куртка, на голові — плетена вовняна шапка, на ногах — фетрові чоботи, а на руках — рукавиці на товстій підкладці, яка, щоправда, не могла вберегти пальці від задубіння.

Він залишався на повітрі дуже довго, часом до півночі (поганого російського подружжя вже давно не було на сусідній лоджії), захоплений чарівною зимовою ніччю, тим більше, що часом до цієї тиші впліталася музика, яку грали в долині до одинадцятої години і яка звучала то здалеку, то зблизька; та головним чином його втримувала млявість і збудження, що охоплювали його водночас: млявість тіла, небажання рухатися та діяльна збудженість мозку, що під впливом нових, захопливих студій, якими переймався хлопець, ніяк не міг заспокоїтися. Зимова погода ослабляла Ганса Касторпа, мороз стомлював, поглинаючи багато сил організму. Він їв багато, старанно поглинав велетенські порції берґгофських трапез, під час яких після ростбіфу з гарніром могли подати смажену гусятину, — їв з особливим апетитом, який, як виявилося, у хворих узимку стає набагато сильнішим, ніж улітку. Водночас на нього напала страшенна сонливість, тож він і вдень, і місячними вечорами засинав над грубими книжками, які гортав і про які ми ще згадаємо, а подрімавши кілька хвилин, далі провадив свої дослідження. Жваві розмови з Йоахимом — і тут набагато більше, ніж на рівнині, він став схильним до поквапної, збудженої, а часом навіть сумнівної балаканини — тож оті жваві розмови з Йоахимом під час обов'язкових прогулянок снігом дуже його втомлювали: на нього стало нападати запаморочення та дрож усього тіла, йому здавалося, що він чи то напідпитку, чи то приглушений, голова палала. З початком зими температурна крива пішла вгору, і надвірний радник уже заводив розмову про ін'єкції, до яких зазвичай вдавався тоді, коли висока температура трималася надто довго, — такі ін'єкції регулярно робили двом третинам пацієнтів, зокрема і Йоахимові. Та Ганс Касторп уважав, що це підвищене тепло в його тілі, очевидно, пов'язане з тим внутрішнім збудженням та неспокоєм, які цими ряхтливими морозяними вечорами утримували його в шезлонзі до такої пізньої години, а чтиво, яке захоплювало, лише підтверджувало це припущення.

У павільйонах для лежання та на особистих лоджіях міжнародного санаторію «Берґгоф» читали багато — та переважно новачки чи ті, що прибули на короткий термін, оскільки пацієнти з багатомісячним чи навіть багаторічним стажем давно вже навчилися без розпорошення уяви та без розумових занять марнувати час за допомогою особливих внутрішніх віртуозних прийомів, вони навіть заявляли, що лише недолугі початківці чіпляються заради цього за книжку. Цілком достатньо тримати одну книжку на колінах або поруч на столику, щоб почуватися цілком забезпеченим чтивом. У вільному розпорядженні пацієнтів була різномовна бібліотека санаторію, багата на ілюстровані видання, яка нагадувала трохи розширений асортимент чтива в почекальні стоматолога. Пацієнти також обмінювалися романами, взятими з бібліотеки «Пляцу». Час по час з'являлася книжка чи ілюстрований часопис, які пацієнти виривали одне в одного з рук, і навіть ті, хто вже давно нічого не читав, з лицемірною флегматичністю намагалися заволодіти ними. В той час, про який ми ведемо мову, пацієнти зачитувалися однією примітивно виданою брошуркою, пущеною в обіг паном Альбіном, що називалася «Мистецтво спокушати». Це був дуже дослівний переклад з французької, зберігся навіть синтаксис оригіналу, що надавало розмірковуванням автора особливої грайливости та вишуканої пікантности; в брошурці розвивалася філософія тілесного кохання та насолоди в дусі світського, життєрадісного язичництва. Пані Штер прочитала її однією з перших і казала, що ця брошурка просто «потрясаюча». Пані Магнус, та, що втрачала білок, беззаперечно схвалила брошурку. Її чоловік, бровар, визнав, що з цієї книжки він таки трохи взяв для себе, але дуже шкодував, що це прочитала й пані Магнус, оскільки таке чтиво лише «розбещує» жінок і навіює їм непристойні уявлення. Відгук броваря ще більше розпалив цікавість публіки до книжки. Між двома дамами, що прибули в санаторій у жовтні та зазвичай лежали в нижньому павільйоні — між пані Редиш, дружиною польського промисловця, та такою собі пані Гессенфельд, удовою з Берліна, якось по обіді спалахнула досить негідна сцена навіть з насильницькими діями, оскільки кожна з цих дам стверджувала, що тепер саме її черга одержати згадану книжку; Ганс Касторп усе чув зі своєї лоджії: сутичка закінчилася істеричним криком однієї з дам — то могла бути й Ретиш, і Гессенфельд; врешті розлючену даму відвели до її кімнати. Молодь заполучила трактат раніше, ніж старше покоління. Вони вивчали його групами, після вечері, у чиїй-небудь кімнаті. Ганс Касторп бачив, як хлопець з нігтем передав у їдальні брошуру молодій легкохворій Френцхен Оберданк — маминій доці, білявій з рівним проділом, яку нещодавно сама мати сюди й привезла.

Можливо, були й винятки, можливо, деякі хворі заповнювали години обов'язкового лежання серйозною розумовою працею та займалися плідними студіями, принаймні, для того, щоб не втрачати зв'язок з життям на рівнині або щоб надати плинові часу певної ваги та глибинности, щоб не мати лише чистий час і більше нічого. Можливо, крім Сеттембріні з його потягом до викорінення страждань та щирого Йоахима з його підручниками російської мови, були також інші подібні пацієнти, якщо й не серед відвідувачів їдальні, що здавалося, справді, малоймовірним, то серед лежачих хворих та «морібундусів» — Ганс Касторп був готовий таке припустити. А щодо його самого, то книжка «Ocean steamships» уже нічого нового йому дати не могла, тому разом з речами, необхідними для зимового сезону, він замовив з дому деякі фахові книжки з інженерної та кораблебудівельної справи. Проте ці томи лежали неторкнутими — за рахунок інших, пов'язаних з цілком відмінною сферою, предметом якої Ганс Касторп глибоко зацікавився. То були книжки з анатомії, фізіології та біології — книжки різними мовами: німецькою, французькою, англійською; якось їх доправив йому нагору місцевий книгар; очевидно, книжки були попередньо замовлені Гансом Касторпом, причому особисто, без розмов, під час однієї з прогулянок до містечка без Йоахима — той мав чи то ін'єкції, чи то зважування. Тож Йоахим був подивований, коли побачив ці книжки в брата. Вони були дорогі — фахова література взагалі дорого коштує, — на внутрішньому боці обкладинки чи на суперобкладинці ще були проставлені ціни. Він запитав, чому Ганс Касторп, якщо вже зацікавився такою літературою, не попросив у надвірного радника — в нього ж повинен бути великий вибір і він охоче дав би почитати. Та Ганс Касторп заперечив, що хоче мати власні книжки, адже свої читаєш зовсім по-інакшому; окрім того, він полюбляє водити по рядках та підкреслювати олівцем. Відтоді Йоахим чув, як Ганс Касторп, лежачи на своїй лоджії, годинами розрізає зброшуровані аркуші.

Книжки виявились важкими, тримати в руках було незручно, й Ганс Касторп ставив їх так, що вони впиралися нижнім краєм йому в груди чи в живіт. Давило, але хлопець був ладен терпіти; трохи розтуливши рота, водив очима зверху донизу вченими сторінками, які були освітлені рожевим світлом накритої абажуром настільної лампочки, майже непотрібної, оскільки яскраво світив місяць; під час читання голова опускалася й опускалась, аж поки підборіддя впиралося в груди, тоді наш читач, перш, ніж знову підняти голову та очі на початок наступної сторінки, трохи барився, перебуваючи чи то в напівзадумливій дрімоті, чи то в напівдрімотній задумі. Він намагався проникнути до суті, читав, а над високогірною долиною, що ряхтіла кришталевими іскрами, своїм розміреним шляхом просувався місяць, — читав про організовану матерію, про властивості протоплазми, цієї чутливої субстанції, що перебуває в певному нестійкому стані буття між розвитком та розпадом, про її властивості надавати розмаїття первинним, основним формам, які існують і дотепер, читав з поквапною цікавістю про життя та його святу й грішну таємницю.

Що ж таке життя? Ми цього не знаємо. Оскільки воно, відколи виникло, безперечно, себе усвідомлює, але не знає, що воно таке. Свідомість є чутливістю на подразники, вона, певною мірою вже пробудилася на найнижчих та найпростіших її етапах; та неможливо було пов'язати першу появу свідомих процесів з якимось означеним моментом загальної або індивідуальної історії свідомости, прив'язати, наприклад, появу свідомости до виникнення якої-небудь нервової системи. Найнижчі форми тварин позбавлені нервової системи і, тим більше, головного мозку, та ніхто не наважиться заперечувати їхню здатність сприймати подразнення. Окрім того, було можливим притлумити життя як таке, а не лише діяльність створених ним органів, чутливих до подразнень, і не лише нервів. Можна було тимчасово вбити чутливість будь-якої наділеної життям матерії як у світі тваринному, так і рослинному, притлумити яєчка та сім'яні нитки наркозом — хлороформом, хлоральгідратом, морфієм. Отже, свідомість виявилася лише функцією організованої живої матерії, і при посиленні своєї активности ця функція оберталася проти її власного носія — ставала прагненням до дослідження та пояснення феномену, який її породив, обнадійливим та безнадійним прагненням усього живого до самопізнання, до порпання природи в собі самій — врешті, абсолютно марного, оскільки природа не може перетворитися на пізнання, саме життя не може вловити до кінця суті живого.

Що ж таке життя? Ніхто цього не знає. Ніхто не відає тієї природної точки, де пробилося й зажевріло життя. Та з тієї самої миті ніщо в сфері життя не було безпосередньо даним чи позірно опосередкованим. Проте саме життя видавалося чимось безпосередньо даним. Про життя можна було сказати лише таке: його будова настільки високорозвинена, що в неорганічному світі не було нічого, що могло хоча б наближено бути до нього подібним. Відстань між амебою-псевдоніжкою та хребетними була мізерною й несуттєвою в порівнянні з тим, що лежало між найпростішими явищамижиття та тією природою, яка навіть не заслуговувала назви мертвої, оскільки була неорганічною. Адже смерть була лише логічним запереченням життя: та між життям і неорганічною природою зяяла прірва, і дослідники робили намарні спроби перекинути через неї міст, намагалися заповнити цю прірву різноманітними теоріями, але прірва заковтувала їх, не лишаючи сліду, й ані глибина, ані ширина її від цього не зменшувалися. Щоб знайти бодай якусь зв'язуючу ланку, висунули гіпотезу, що суперечить здоровому глуздові, гіпотезу про безструктурну життєву матерію, про неорганізовані організми, які буцімто виникали в білковому розчині самі собою, подібно до того, як у маточному розчині утворюється кристал; а разом з тим органічна диференційованість залишалася передумовою та формою вираження будь-якого життя, і не можна було вказати на жодну живу істоту, яка б не завдячувала своєю появою на світ батькам. Тому захоплення, яким зустріли видобутий з морських глибин первинний слиз, скоро обернулося на гірке розчарування. З'ясувалося, що за протоплазму прийняли залишки гіпсу. І щоб мимоволі не довелося визнати диво — адже життя, яке складається з тих самих речовин, а потому розпадається на ті самі речовини, що й неорганічна природа, було б незаперечним дивом, — довелось припустити самозародження, тобто виникнення органічної природи з неорганічної, що також було дивом. Тому вчені вводили різні проміжні етапи та переходи, допускали існування організмів, що стояли нижче від усіх нам відомих, які, проте, в свою чергу, мали ще більш ранніх попередників, свідків ще більш ранніх спроб природи створити життя, а саме — прубій, що залишалися для всіх невидимими — їх не міг уловити найпотужніший мікроскоп, — а уявне їхнє утворення мусило було відбутися завдяки синтезові білкових сполук.

То що ж таке життя? Тепло, продукт тепла, що зберігає форму мінливости, гарячка матерії, що супроводжує процес безперервного розпаду та відновлення білкових молекул, побудованих з нестійкою вигадливістю та складністю. Власне, то було буття того, що буттям не могло бути, в цьому гарячковому процесі розпаду та відновлення з солодкою та болючою необхідністю все лише балансувало на грані буття. Те життя не було матеріальним і не було духом. Було чимось проміжним, феноменом, який несла матерія, подібним до райдуги над водоспадом чи до полум'я. Та хоча цей феномен і не був матеріальним, він був чуттєвим до насолоди й до огидного, став безсоромною матерією, що відчуває та подразнює саму себе, став якоюсь розбещеною формою буття. То було якесь таємно-чутливе ворушіння серед непорочного, холодного всесвіту, якесь хітливо-нечисте всмоктування їжі та її виверження, якесь екскреторне видихання вуглецевої кислоти та гидких речовин невідомого походження та невідомих властивостей. Так унаслідок вирівнювання непостійности виникло певне розростання, яке розгорталося за притаманними йому законами росту, певне розгортання, формотворення чогось набряклого, з води, білка, соли та жирів, що називають плоттю, і та плоть досягла форми, високого образу, краси, хоча в ній залишилося начало чуттєвости та пристрасти. Адже ця форма та краса не була породженням духу, як у поетичних та музичних творах, ані породженням нейтральної, у своїй безвинності одухотвореної речовини, якими є форма та краса творів образотворчого мистецтва. Скорше ця форма та краса виникли й утворилися з якоїсь субстанції, що невідомим чином пробудилась до пристрасти, утворилася з самої органічної, тлінно-сущої матерії, з пахучої плоті...

Перед молодим Гансом Касторпом, що спочивав у збереженому хутром та вовною теплі свого тіла й позирав на ряхтливу, замерзлу долину, споглядав серед мороку морозяної ночі, підсвітленої блиском мертвих сузір'їв, образ самого життя. Той образ висів десь у просторі, далекий та все-таки близький для відчуття: матово-біла, липка плоть, тіло, що ширило запахи та випари; Ганс Касторп бачив свою шкіру з усією властивою їй неохайністю та вадами, плямами, сосочками, тріщинками та жовтизною, бачив зернисті, полущені місця, бачив рудиментарні залишки зародкового пуху, що тягся ніжними струменями та вихорами. Видиво стояло, притулившись, відокремлене від холоду неживого світу, огорнуте власними випарами: голова була увінчана чимось холоднуватим, роговим, пігментованим, що було продуктом його шкіри, закинувши руки за голову, цей образ дивився на Ганса Касторпа з-під примружених повік, очі, внаслідок особливого шкірного утворення, здавалися розкосими, а губи були трохи розтулені та злегка вивернені; тіло спиралося на одну ногу, так що різко виступали обриси литки, коліно другої ноги, трохи відставленої вбік, що торкалася землі самими тільки пальцями, довірливо притискалося до коліна ноги, яка тримала вагу тіла. Так, посміхаючись, стояло перед ним це тіло, трохи бока, граціозно відкинувшись назад, висунувши лікті, що часом поблискували, стояло в парній симетрії своєї постави, своїх тілесних особливостей: западинам пахв з їхніми різкими випарами відповідала в містичному трикутнику ніч її лона, так само як очам — ротовий отвір з його червоним епітелієм, а рожевим квіткам грудей — видовжений пуп. Під впливом центральної нервової системи та рухальних нервів, пов'язаних зі спинним мозком, живіт та грудна клітина підіймалися й опускались, плевроперитональна западина здіймалася й опадала, повітря, нагріте та зволожене слизом дихальних шляхів і насичене виділеннями, проходило між губів після того, як кисень, що містився в ньому, поєднувався в повітряних клітинах легень з гемоглобіном крови, що було необхідним для внутрішнього дихання. Ганс Касторп розумів, що то живе тіло зі своєю таємничою пропорційністю членів, живлене кров'ю, пронизане системою нервів, вен, артерій, волосяних фільтрів, просочене лімфою, зі своїм кістяком, який складається з наповнених мозком трубчастих кісток, а також із лопаткових, хребцевих та основних, що виникли з первинної опорної субстанції, з драглистої тканини, потім зміцніли завдяки вапняним солям та клею, щоб носити це тіло з усіма його капсулами, зі змащеними суглобними сумками, зв'язками та хрящами, з його більш як двомастами м'язів, центральними системами органів травлення, дихання, відчуття подразнень та відповіді на них, з його захисним шкірним покривом, серозними пазухами та залозами, багатими на виділення, з його складними трубчастими та складковими внутрішніми поверхнями, що поєднувались із зовнішнім світом через особливі отвори; він розумів — оце «я» є життєвою єдністю вищого порядку, що надзвичайно відрізняється від найпростіших істот, які дихають, харчуються й навіть думають усією поверхнею тіла; що ця єдність складається з міріадів таких найдрібніших органічних систем, які виникли з одної й потім розмножилися шляхом невпинного поділу, утворили різні допоміжні комбінації та спільноти, відокремлювалися, самостійно розвивались далі та породили форми, що стали умовою й наслідком їхнього подальшого зростання.

Це тіло, яке йому уявлялося, ця окрема істота й живе «я» поставали страхітливою кількістю особин, що дихали та годувалися, індивідів нижчого рівня, які внаслідок своєї органічної будови та форми, призначеної для особливої мети, настільки втратили своє буття як істоти, наділені якоюсь подобою «я», власною свободою та живою безпосередністю, настільки стали лише анатомічними елементами, що їхнє призначення звелося тільки до чутливости до світла, звуку, тепла, доторку, інші зберегли здатність, стискаючись, змінювати свою форму чи виробляти шлунковий сік, інші стали потрібні лише для опори тіла, ще інші, внаслідок однобокого розвитку, — лише для вироблення секрецій чи для розмноження. Та існували і винятки цієї множинности, поєднаної у вище «я», такі випадки, коли велика кількість індивідів нижчого порядку була поєднана у вищу життєву єдність лише легкими й ненадійними зв'язками. Ганс Касторп, вивчаючи всі ці речі, розмірковував над такими явищами, як колонії клітин, напіворганізми, водорості, окремі клітини яких мали лише драглисту оболонку й часто були розташовані далеко одна від одної, та все-таки вони були багатоклітинними утвореннями; однак якби їх можна було запитати, вони б не знали як відповісти: чи вони колонія, чи єдина істота, і при такому самовизначенні були б змушені дивним чином вагатися між «я» та «ми». Тут природа була чимось проміжним між високосоціальними об'єднаннями незліченних елементарних індивідів, що утворюють тканини й органи якогось вищого рівня, та вільним, відокремленим буттям цих найпростіших. Таким чином багатоклітинний організм поставав лише однією з форм циклічного процесу, за допомогою якого виражає себе життя і який становить колообіг, що йде від запліднення до запліднення. Сам акт запліднення, статеве злиття двох клітинних тіл, був закладений в основу кожної складної особини, так само, як з нього починалися ряди поколінь відокремлених найпростіших істот, і він знову й знову повторювався. Цей акт був відсутній у багатьох поколінь, які його не потребували, оскільки ті розмножувалися шляхом безперервного поділу, аж поки наставала мить, коли потомки, що виникли нестатевим шляхом, відчували знову позив до статевих зносин, і таким чином коло замикалося. Множинна держава життя, що виникла внаслідок злиття ядер батьківської та материнської клітин, поєднувала в собі багато поколінь клітинних індивідів, що виникли нестатевим шляхом; її зростанням було їхнє розмноження, і все починалося спочатку, коли знову створювалися статеві клітини, як необхідні елементи для продовження роду, вони знаходили шлях до сполучення, яке знову відроджувало життя.

Сперши об груди грубий том з ембріології, молодий дослідник подумки спостерігав за розвитком організму з тієї хвилини, коли сім'яна нитка, одна з багатьох і в даному випадку перша, підганяючи себе ніби батогом, рухами свого жгутика, наштовхувалася голівкою на драглисту оболонку яйця та проникала в горбик запліднення, який протоплазма яйцевої кори відкривала при його наближенні. Неможливо було вигадати такі гримаси та фарси, які природа спокійно допускала при відхиленнях від звичайної форми цього процесу. Існували тварини, в яких самець паразитував у кишечнику самиці. Існували інші, самець яких запускав щось таке, як руку в горло самиці всередину її тіла, щоб залишити там своє сім'я, після чого самиця відкушувала та випльовувала її, а рука самостійно тікала геть на пальцях, дурячи науку, яка давала їй грецько-латинські назви, гадаючи довгий час, що її треба розглядати як самостійний живий організм. Ганс Касторп уходив у суть суперечок овістів та анімалькулістів. Одні стверджували, що яйце є вже цілком сформованим жабеням, собакою чи людиною, а сім'я потрібне лише для того, щоб пробудити в ньому здатність до зростання; інші бачили в сім'яній нитці майже довершену істоту з головою, руками та ногами, для якого яйце є лише живильним середовищем, врешті вони погодилися визнати однакові заслуги й за клітиною яйця, й за клітиною сімени, що первинно виникли з однакових ембріональних клітин. Ганс Касторп бачив, як поступово одноклітинний організм заплідненого яйця перетворюється в багатоклітинний, зморщується, ділиться, бачив, як, зливаючись, клітини утворюють тонку слизову оболонку, як удавлюється зародковий пухир, як він набуває форми кухлика та як починається процес прийняття їжі й травлення. То був зародок кишечника, праістота, гаструла, первинна форма будь-якого тваринного життя, первинна форма будь-якої краси, що виражається у вигляді плоті. Обидва епітелії, зовнішній та внутрішній, ектодерма та ендодерма, виявлялися примітивними органами, з яких потім виникали шляхом втягування та здиблення залози, тканини, органи чуттів, придатки. Смужка зовнішнього зародкового листа потовщувалась, згорталась, утворюючи своєрідний жолоб, потім її краї сходилися разом, виникала нервопровідна трубка і ставала хребтом, головним мозком. І коли зародковий слиз ставав густішим, перетворюючись на волокнисту тканину та тверднув хрящами через те, що драглисті клітини замість муцину виробляли клейковину, Ганс Касторп бачив, як у певних місцях клітини з'єднувальної тканини притягують до себе із соків, що їх омивають, вапнякові солі та жири, перетворюючи їх на кісткову речовину. Ембріон людини, скоцюрбившись, покоївся в череві матері, хвостатий, він таки нічим не відрізнявся від зародка свині, у нього була величезна кишка, безформні кінцівки ніби обрубки, ембріон зародком обличчя схилявся до пупа; і наука, чиї уявлення про істину були суворими й зовсім невтішними для людини, зображувала її розвиток як поквапне повторення розвитку всього зоологічного роду. В нього тимчасово були зябра, як у ската. Спираючись на ті стадії розвитку, які проходив ембріон, було можливим і навіть необхідним відтворити не надто гуманістичну подобу зрілої людини доісторичних часів. Під її шкірою постійно смикалися м'язи, захищаючи від комах, вона була вкрита густою шерстю, поверхня нюхальної слизової оболонки була дуже велика, рухливі вуха брали участь у міміці обличчя та значно краще вловлювали звуки, ніж тепер. У ті часи очі людини були захищені ще третьою, мигаючою повікою та містилась обабіч голови, до того ж було ще й третє око, на лобі, — його рудиментарною формою в нашому мозку є шишкоподібна залоза, це око, можливо, було потрібне для того, щоб оберігати людину від нападів згори. Окрім того, ця людина мала дуже довгий кишечник, багато кутніх зубів, її звукові мішки для ревіння розташовувались у гортані, а чоловічі статеві залози — в черевній порожнині.

Анатомія препарувала перед нашим дослідником усі частини людського тіла, знявши з них шкіру, вона демонструвала поверхневі та глибинні м'язи, сухожилля та зв'язки стегна, ноги, руки від плеча й від ліктя, навчила його латинських назв, якими медицина, ця галузь гуманітарного знання, галантно ба навіть шляхетно їх назвала; вона дозволила йому проникнути досередини, аж до скелета, будова якого привела його до нових поглядів, зокрема про єдність усього людського та про взаємозв'язок усіх дисциплін, який з цього випливав. Адже саме тут Ганс Касторп цілком несподівано пригадав свою наукову зацікавленість, тобто власну професію — чи краще сказати «попередню професію» — представником якої він себе називав під час знайомств (з паном Кроковскі, з паном Сеттембріні) тут, нагорі. Оскільки треба було вивчати яку-небудь науку, а яку — йому, зрештою, було байдуже — то він і вивчав у високих школах різні речі щодо статики гнучких опор, навантажень та конструкцій з погляду економного використання механічних матеріалів. Було б наївно вважати, що інженерну науку, закони механіки можна накласти на органічну природу, але так само безпідставним було б твердження, ніби жодного зв'язку між ними не існує. Вони просто повторювалися в природі, і природа їх підтверджувала. Принцип пустотілого циліндра, наприклад, реалізовувався в побудові довгих трубчастих кісток таким чином, що при строгому мінімумі твердої речовини вони цілком відповідали максимальним статичним навантаженням. Ганс Касторп вивчив, що тіло, побудоване з самих лише стрижнів та зв'язок конструкційного матеріалу, відповідно до поставлених вимог щодо розтягування та тиску може витримувати таке саме навантаження, як і суцільне тіло з того ж матеріалу. Так само й при утворенні трубчастих кісток можна було спостерігати, як одночасно з ущільненням речовини на їхній поверхні внутрішні частини, які з погляду механіки стали непотрібними, перетворювалися в жирові тканини та кістковий мозок. Гомілкова кістка ставала мовби підйомним краном, при конструюванні якого органічна природа, задаючи кістним «балкам» певного напряму, дотримувалася з абсолютною точністю до тих самих кривих розтягування та тиску, які Ганс Касторп так акуратно креслив, коли треба було графічно відтворити зображення цього настільки відомого механізму. Усе це Ганс Касторп розглядав із задоволенням, адже в нього вже виник тристоронній зв'язок з гомілковою кісткою й навіть з усією органічною природою: ліричний, анатомічний і технічний — уявіть, яким було його збудження; й ці три види зв'язку, казав він до себе, в сфері людського буття постають як єдине, вони є мовби варіантами одного й того самого наполегливого прагнення, трьома галузями гуманітарної науки...

Проте роль протоплазми залишалася нез'ясованою, здавалося, що життю заборонено зрозуміти самого себе. Більшість біохімічних процесів була не лише невідомою, вони за своєю природою залишалися неприступними для дослідника. Адже майже нічого не було відомо про будову та утворення тієї живої єдности, яку ми називаємо «клітиною». Чи є сенс визначати складові мертвих м'язів, якщо живі не піддавалися хімічному дослідженню? Досить було тих змін, що викликали задубіння трупа, щоб визнати безплідним будь-яке експериментаторство. Ніхто не знав, що таке обмін речовин, ніхто не знав, що таке нервова система. Яким особливостям завдячують смакові субстанції своїм смаком? У чому причина, що різноманітні ароматичні речовини збуджують певні групи нервів? І, взагалі, що таке пахучість? Специфічні запахи людей та тварин базувалися на випарах якихось речовин, визначити які не щастило. Склад виділення, яке називають потом, також був не зовсім з'ясованим. Залози, що його виділяли, породжували запахи, які, очевидно, відігравали значну роль у ссавців, та їхнє значення для людини не було точно визначене. Фізіологічна роль деяких, імовірно, важливих частин людського тіла залишилася в тумані, вже не кажучи про сліпу кишку, яка досі була загадкою, в кроликів вона зазвичай була заповнена кашоподібною речовиною, але як ця каша звідти виходить і як відновлюється було невідомо. А що таке біла та сіра речовина людського мозку, що таке зоровий горб, пов'язаний із зоровим нервом, або сірі прошарки «мосту»? Речовина головного та спинного мозку так легко руйнувалася, що годі було й сподіватися дослідити колись її будову. Внаслідок чого при засинанні призупиняється діяльність кори великого головного мозку? Що перешкоджає самоперетравленню шлунка в живої людини, адже таке часом спостерігали в трупів? На це відповідали: життя, особливий опір живої протоплазми, при цьому вдавали буцімто не помічають, що таке пояснення є містичним. Теорія такого буденного явища, як лихоманка, була сповнена суперечностей. При посиленому обміні в тілі також збільшувалося тепло. Але чому, як і в інших випадках, воно не компенсувалося тепловіддачею? Чи залежало припинення потовиділення від стискування потових залоз? Але такий факт можна було виявити лише, коли людину морозило, оскільки, як правило, шкіра бувала радше гарячою. Лихоманка показувала, що саме в центральній нервовій системі гніздяться причини підвищеного обміну й того стану шкіри, який називають ненормальним, оскільки не знають, як інакше його означити.

Та що важить усе це незнання проти розгублености, яка виникає в дослідника перед такими явищами, як пам'ять, а особливо та віддалена та дивовижна пам'ять, яку ми називаємо успадкуванням набутих якостей? Була очевидною цілковита неспроможність пояснити такі процеси клітинної речовини з механістичного погляду. Сім'яна нитка, що передавала яйцю надзвичайно складні індивідуальні та родові особливості батька, була видима лише під мікроскопом, і найсильніше збільшення не давало можливости побачити її як однорідне тіло та визначити походження; оскільки в будь-якої тварини вона мала той самий вигляд, що й в інших. Такі особливості її структури змушують визнати, що з клітиною все відбувається не інакше, як із складними тілами, які вона вибудовує; що, таким чином, клітина сама вже є складним організмом, який своєю чергою складається з живих тілець, що вдаються до поділу, та індивідуальних живих єдностей. Тож доводилося рухатись від, здавалося, найменшого до ще меншого й розкладати елементарне на ще простіші елементи. Так само, як царство тварин, безперечно, складається з різноманітних видів, тваринно-людський організм також складається з цілого тваринного царства клітин, що також належать до різних видів, а до складу кожної клітини, в свою чергу, входить різноманітне тваринне царство ще простіших живих єдностей, розміри яких перебувають за межами видимости мікроскопа, й вони самостійно ростуть, самостійно множаться за законом, згідно з яким кожна може створювати лише собі подібну і, підкоряючись принципові поділу праці, гуртом слугують організації вищого порядку.

То були гени, біобласти, біофори, — цими морозяними ночами Гансові Касторпу було цікаво познайомитися з їхніми іменами. Й він із цікавістю запитував самого себе, якою ж виявиться елементарна природа в світлі майбутніх досліджень. Якщо вони є носіями життя, то мають бути організованими, адже життя спирається на принцип організованости, але в такому випадку вони не могли бути елементарними — адже організм не є елементарним, він складний. Це були живі єдності, що стояли на щабель нижче живої єдности клітини й органічно її вибудовували. Якщо це так, то хоч якими б малими видавалися, вони самі б мали бути побудованими, а саме органічно, за єдиним принципом життя; адже поняття живої єдности ототожнювалося з побудовою цієї єдности з менших, нижчих єдностей, тобто живих єдностей, організованих для вищих форм життя. Поки ділення давало органічні єдності, наділені характерними особливостями, тобто здатністю до асиміляції, росту та розмноження, то таке ділення не знало жодних меж. Поки мова йшла про живі єдності, то неможливо було всерйоз говорити про єдності елементарні, оскільки поняття будь-якої єдности включало в себе ad infinitum^[32] і поняття про єдності підпорядковані, що його утворювали, таким чином, чогось такого, що вже було життям, але ще було елементарним, існувати не могло.

Проте, хоча це й суперечило логіці, щось подібне все-таки мало існувати, адже від ідеї про первинне зародження, тобто про виникнення життя з того, що не було наділене життям, неможливо було просто відмахнутися, й ту прірву, яку даремно намагалися подолати в зовнішній природі, прірву, що існувала між живим та неживим, треба було якимось чином заповнити в органічній внутрішній структурі природи або перекинути через неї міст. Колись-то ділення мало привести до «єдностей», які були б складними, але ще неорганізованими й виступали посередниками між живим та неживим, то мали бути групи молекул, що утворювали перехід від чистої хімії до впорядкованого життя. Проте, коли дійшли до хімічної молекули, то виявили, що опинилися на краю нової прірви, набагато загадковішої, ніж розрив між органічною та неорганічною природою, — а саме прірви між матеріальним і нематеріальним. Адже молекула складалася з атомів, а величину атома неможливо навіть назвати винятково малою. Атом був настільки малим, був настільки крихітною, давньою та минущою грудкою чогось нематеріального, ще нематеріального, але вже подібного на речовину, — грудкою енергії, яку заледве можна було мислити, як щось майже матеріальне чи ще майже нематеріальне, а скорше як щось перехідне й межове між матеріальним та нематеріальним. Так виникла проблема іншого первинного народження, набагато загадковішого та фантастичнішого, ніж проблема органічного, а саме первинного народження речовини з неречовинного. І справді, перекинути міст через прірву між матеріальним та нематеріальним видавалося ще важливішим, ніж через прірву між органічним та неорганічним. Мала б існувати хімія нематеріального, неречовинних утворень, з яких виникла речовина так само, як із неорганічних сполук утворились організми; і, можливо, атоми є пробіями та монерами матерії, вони за своєю природою є речовиною і все-таки ще не речовина. Та коли доходимо до визначення «навіть не малий», то масштаби губляться; «навіть не малий» — це те саме, що «неймовірно великий», а наближення до атома виявлялося би, без перебільшення, фатальним, адже в мить останнього поділу та дроблення матеріальної частки несподівано розкривався астрономічний космос!

Атом був космічною системою, зарядженою енергією, в якій космічні тіла оберталися навколо певного центру, як навколо сонця, й через ефірний простір якої зі швидкістю світлових років мчали комети, а сила тяжіння центрального небесного тіла не давала їм зійти з ексцентричних орбіт. І це є не лише порівнянням, так само, як не лише заради порівняння ми називаємо тіла багатоклітинних істот «державою клітин»; місто, державу — організовані за принципом поділу праці соціальної спільноти не лише можна було вподібнити до органічного життя, — вони цілком його повторювали. Так у глибинах природи повторювався завдяки цілковитому віддзеркаленню макроскопічний зоряний світ, чиї рої, скупчення, групи, фігури, бліді від місячного світла, пливли над головою закутаного в ковдри адепта й далі над ряхтливою від морозу долиною. Хіба не можна було припустити, що деякі планети «атомної» сонячної системи, ці юрмища та чумацькі шляхи сонячних систем, з яких складається матерія, — що на тому чи тому з цих небесних тіл внутрішнього світу існують подібні до земних умови, умови, які зробили із Землі колиску життя? Молодому адепту з трохи збудженими нервами та «наднормальним» інтересом до людської шкіри, який також мав деякий досвід у сфері забороненого, це не лише не здавалося абсурдом, а навіть нав'язливо правдоподібною гіпотезою, логічно досить переконливим умовиводом. Адже «мізерність» розмірів мікрокосмічних зоряних тіл була досить хистким запереченням, оскільки масштаби «великого» та «малого» виявилися непридатними з того моменту, коли відкрився космічний характер найдрібніших часток речовини, зникла сталість понять внутрішнього та зовнішнього. Світ атома був чимось зовнішнім, і дуже ймовірно, що планета, на якій ми живемо, з погляду органічного, виступала чимось глибоко внутрішнім. Хіба один дослідник із зухвалістю мрійника не говорив про тварин «Чумацького Шляху», про космічні чудовиська, чия плоть, кості та мозок складаються із сонячних систем? Та якщо це справді так, думав Ганс Касторп, то в ту мить, коли гадаєш, ніби дійшов до самого кінця, все знову починається спочатку! Можливо, в найглибшій глибині своєї сутности він сам, молодий Ганс Касторп, уже не раз, а сотні разів ось так лежав на лоджії, тепло закутаний, дивився на високогір'я, осяяне місяцем морозяної ночі, та із задубілими пальцями й палаючим обличчям, у гуманістично-медичному запалі вивчав тілесне життя?

«Патологічна анатомія», яку він тримав трохи боком, щоб на неї падав червонястий промінь настільної лампочки, розтлумачила йому — текст надодачу супроводжували ілюстрації — суть паразитичних кісткових утворень та інфекційних пухлин. То були особливі види тканин, дуже великі, їх викликало вторгнення чужорідних клітин в організм, що виявився до них сприятливим — можливо, сприятливим унаслідок певної розбещености, — тобто такий, що створював для них сприятливі умови для розвитку. Паразит не тільки живився за рахунок тканин, що його оточували: як і в будь-якій клітині, в ньому відбувався обмін речовин та створювались органічні сполуки, що виявлялися для організму, в якому він жив, надзвичайно отруйними та нездоланно згубними. З деяких мікроорганізмів пощастило видалити, ізолювати та концентрувати токсини, й просто дивовижно, яких малих доз цих токсинів, що були приналежними всього лише до ряду білкових сполук, було достатньо, щоб, увівши їх у кров тварини, викликати всі ознаки щонайнебезпечнішого зараження та неминучої загибелі. Зовнішнім показником цієї заражености було розростання тканин, патологічна пухлина, як реакція клітин на подразнення, викликане бацилами, що загніздилися між ними. Утворювалися вузлики розміром із просяне зерно, що складалися з клітин, подібних до клітин слизових оболонок, і між ними або в якихось із них засіли бацили, причому деякі клітини були надзвичайно багаті на протоплазму, мали декілька ядер та розросталися до велетенських розмірів. Проте ця надмірність дуже швидко призводила до смерти, оскільки ядра велетенських клітин починали зморщуватися та розпадатись, а протоплазма згорталася й гинула; подразнення ширилося на сусідні клітини, запальний процес посилювався, захоплював сусідні кровоносні судини; до хворого місця починали збиратися білі кров'яні тільця, процес небезпечного для життя згортання тривав; а тим часом розчинені бактеріальні отрути вже давно отруювали нервову систему, температура організму підіймалася дуже високо, і він, бурхливо здіймаючи груди, просувався до свого розпаду.

Ось чим займалася патологія, наука про хвороби, яка особливо переймалася хворобливістю тіла, підкреслювала тілесність, а отже й чуттєвість, тож хвороба уявлялася Гансові Касторпу особливою розбещеною формою життя. А саме життя? Чи є воно? Може, воно також тільки інфекційне захворювання матерії? Можливо, й те, що ми називаємо первинним народженням матері, було також лише неправомірним розростанням нематеріального, викликаним якимось подразненням? Саме в цьому слід було шукати перший крок до зла, до чуттєвости та до смерти, саме тоді, коли внаслідок лоскоту невідомої інфільтрації вперше відбулось ущільнення духовного, його патологічне розростання, яке, будучи напівнасолодою, напівсамозахистом, стало найпершою сходинкою, що вела до речовини, а це було переходом від нематеріального до матеріального. Саме це й було гріхопадінням. Друге первинне зачаття — народження органічного з неорганічного було лише ще одним порочним зростанням тілесности до свідомости, так само, як хвороба організму є лише хмільним наростанням та непристойним підкреслюванням тілесности; ще одним небезпечним кроком на цьому хисткому шляху духу, що втратив свою гідність, було життя, тепловий рефлекс сорому розбудженої чуттєвости матерії, яка з насолодою реагувала на збудник...

Книжки горою лежали на столику біля лампи, одна — біля шезлонга, на балконній рогожці, а та, яку Ганс Касторп вивчав останньою, була в нього на животі, давила та дуже заважала дихати, проте кора головного мозку не віддавала відповідним м'язам наказу її забрати. Він дочитав сторінку до кінця, його підборіддя вперлося в груди, повіки над простодушними блакитними очима опустилися. Він побачив перед собою образ життя у вигляді жінки, її квітучу поставу, втілену в плоті красу. Жінка відвела руки від потилиці й простягла їх уперед, причому з внутрішнього боку, під ніжною шкірою ліктевого згину проглядали судини, дві голубуваті гілки вен — ці руки були несказанно привабливими. Вона нахилилася, нахилилась до нього, він відчув її органічний аромат, чув гострі удари її серця. Якась гаряча ніжність оповила його шию, і, чманіючи від насолоди та жаху, Ганс Касторп поклав свої руки їй на плечі, туди, де зерниста шкіра, що обтягує м'язи, була такою блаженно свіжою, та відчув на своїх устах вологе всмоктування її поцілунку.

Танок смерти

Невдовзі після Різдва помер юнкер... Але спершу минуло Різдво, два святкові дні, а якщо додати Свят-вечір, то три; Ганс Касторп чекав їх з деяким острахом та сумнівом, потерпаючи про те, як вони будуть тут відзначатися, та виявилося, то були звичайнісінькі дні з ранком, полуднем та вечором, часом наставала негода (трохи підтануло), ці дні, так само, як і інші, почалися й закінчились; лише зовні були трохи прикрашеними та виділеними, певний час вони займали думки й серця людей та, залишивши після себе трохи відмінний від буднів слід вражень, відійшли спершу в недавнє, а згодом і в далеке минуле...

На свята до надвірного радника приїхав син і поселивсь у батька в боковому флігелі; то був гарний, молодий хлопець на ім'я Кнут, але в нього надто вже круто випиналась потилиця. Присутність молодого Беренса витала в повітрі: дами нараз стали смішливішими, чепурнішими та дратівливішими, а в їхніх розмовах увесь час ішлося про зустрічі з Кнутом то в саду, то в лісі, то в курзалі. Зрештою, до самого Кнута приїхали гості: в долині з'явилась група його університетських товаришів, шестеро чи семеро студентів, які оселились у містечку, але столувалися в надвірного радника. Вони разом з Кнутом блукали гуртом околицями. Ганс Касторп уникав їх, ухилявся разом з Йоахимом від зустрічі з ними, не маючи жодного бажання знайомитися. Він належав до тутешніх, тих, що тут, нагорі, й цілий світ одділяв його від тих хлопців, що співали, лазили горами та розмахували палицями, він не хтів їх ні знати, ні бачити. Окрім того, більшість із них, здається, була з північної Німеччини, серед них могли виявитись і земляки, а Ганс Касторп відчував сильний острах перед своїми земляками, він часто уявляв собі можливу ситуацію, коли в «Берґгофі» раптом з'являться які-небудь гамбуржці, адже це місто, за словами надвірного радника, постійно постачає санаторій значним контингентом хворих. Можливо, серед тяжкохворих та «морібундусів», які не з'являлися на люди, і був хто з Гамбурга. Та зі своєї кімнати виходив лише один комерсант із запалими щоками, який кілька тижнів сидів за столом пані Ілтіс, казали, що він з Куксгафена. Ганс Касторп радів, коли дивився на нього, радів, по-перше, тому, що тут так важко зав'язати знайомство з людьми, що сидять за іншими столами, а по-друге, що його рідний край такий великий і такий різноманітний. Та гамбуржець був настільки до всього байдужим, що Ганс Касторп перестав боятися можливости появи тут, нагорі, його земляків.

Отже, наближався Свят-вечір, щойно стояв на порозі, а наступного дня вже настав... Правда, був час, коли до нього ще лишалося шість тижнів, і Ганс Касторп дивувався, що люди вже розмовляють про Різдво: адже ще стільки часу, коли порахувати, то як первинно запланований термін його перебування тут та ще три тижні, які він провів у ліжку. Тоді то було багато часу, особливо, перша половина, принаймні, так здавалося Гансові Касторпу потому, а кількісно такий самий термін тепер значив дуже мало, майже нічого: пацієнти в їдальні мали рацію, ставлячись до такого терміну досить зневажливо. Шість тижнів — то навіть менше, ніж днів в одному тижні: та що то важило навіть проти іншого: що таке тиждень? Такий собі короткий колообіг від понеділка до неділі, а потім знову, починаючи з понеділка? Досить було лише безперервно задаватися питанням стосовно меншої часової одиниці, щоб усвідомити, настільки мізерний результат дає сума цих одиниць, просте додавання, дія якого ще й спричинювала дуже сильне скорочення, стискання, нищення. Що таке один день, якщо рахувати від того моменту, коли сідаєш за обідній стіл, до повторення цієї миті через двадцять чотири години? Ніщо, хоча то були двадцять чотири години. А чого варта одна година, проведена, наприклад, за процедурою лежання, на прогулянці чи за столуванням — адже на цьому можливості провести цю годину вичерпувалися? Знову ж таки, дрібниця. Та про суму доданків, кожен з яких ніщо, навряд чи можна вести серйозну мову. Питання стає ще складнішим, коли опуститися до найменших одиниць: кожна з шістдесяти секунд помножених на сім, що проминали, коли тримаєш у роті термометр, щоб продовжити криву своєї температури, була, навпаки, живучою та вагомою; ці хвилини розширювалися до маленької вічности, утворювали надзвичайно міцні пласти серед великого часу, що прошмигав, як тінь...

Свято навряд чи могло завадити перебігові життя берґгофських мешканців. Уже за кілька днів побіля правої вужчої стіни їдальні, поряд з «поганим» російським столом, було встановлено пишну ялину, її дух, що часом пробивався крізь аромати розкішних страв, сягав до пацієнтів, які сиділи за сімома столами, і тоді в очах декого з'являлася якась задума. Під час вечері 24 грудня ялинка пишалася, строкато прикрашена «дощиком», скляними кульками, золоченими шишками, маленькими яблуками, що висіли в сіточках, та великою кількістю цукерок, а різноколірні воскові свічки горіли під час вечері та після неї. Ходили чутки, нібито в кімнатах тяжкохворих також горять ялиночки, в кожного своя. Останніми днями поштою надійшло безліч посилок. Йоахим Цімсен та Ганс Касторп також одержали посилки зі своєї далекої, рівнинної батьківщини — любовно запаковані подарунки, які вони розглядали в своїх кімнатах: старанно дібраний одяг, краватки, вишукані вироби зі шкіри та нікелю, багато різдвяного печива, горіхи, яблука та марципани; брати трохи розгублено роздивлялися ці запаси, запитуючи себе, коли ж вони все це з'їдять. Ганс Касторп знав, що його посилку збирала Шаллайн, а подарунки купила лише після того, як діловито обговорила цю справу з дядьками. До подарунків було докладено лист від Джеймса Тінаппеля, на цупкому папері для приватного листування, але надрукованого на машинці. Дядько, від імени консула та себе особисто слав йому щирі вітання зі святом та побажання якнайшвидшого одужання, причому з чисто практичних причин — щоб не писати ще раз у зв'язку із завершенням року, — заодно привітав його з наступаючим новим, зрештою, так само вчинив і Ганс Касторп, який свій різдвяний лист послав разом зі звітом про стан власного здоров'я ще тоді, коли мав лежати в ліжку.

Ялинка в їдальні ряхтіла свічками, потріскувала, пахла й підтримувала в думках та серцях присутніх усвідомлення врочистости моменту. Всі були святково вбрані, чоловіки — у вихідних костюмах, жінки вдягли коштовні прикраси, які, можливо, вибирав для них люблячий чоловік там, у рівнинних краях. Клавдія Шоша також поміняла звичний для цих місць вовняний светр на вечірню сукню, яка була трохи своєрідною, з національними елементами: світла, з вишиттям і під пояс, ця сукня нагадувала російський чи то балканський народний одяг та, скорше, це був болгарський стиль, сукня була в золотих блискітках, широкі складки надавали фігурі пані Шоша якоїсь незвично м'якої повноти, сукня дивовижно пасувала до її «татарської фізіономії», як висловлювався Сеттембріні, а особливо до очей, які він називав «вогниками степового вовка». За «хорошим» російським столом було особливо весело: там першим бухнуло відкорковане шампанське, та потім його пили майже за всіма столами. За столом братів шампанське замовила двоюрідна бабуся для своєї внучки та для Марусі, але пригощала ним і всіх інших. Меню було особливо вишуканим, на завершення подали сирне печиво та цукерки, а потім ще каву з лікерами, час від часу займалася ялинова гілка, її кидалися гасити, й зчинялася криклива, надмірна паніка.

Сеттембріні, вдягнений як завжди, під кінець святкової вечері підсів ненадовго зі своєю незмінною зубочисткою до столу братів, подражнив пані Штер, потім завів розмову про сина столяра та равина людства, чий день народження приписують сьогоднішньому дню. Проте чи жив він насправді — невідомо. Але саме тоді народилася й почала свою безперервну, переможну ходу, яка триває й по цей день, ідея вартости окремої душі та ідея рівности — одне слово, саме тоді народилась індивідуалістична демократія. За це Сеттембріні й спорожнив келих, який йому підсунули. Пані Штер його манера висловлюватися про такі речі здалася «двозначною та безсердечною». Вона підвелась, не зважаючи на протести, оскільки ж усі й так переходили до салонів, то сусіди за її прикладом також підвелися.

Цього вечора спілкування в товаристві набуло певної значущости та пожвавлення завдяки врученню подарунків надвірному радникові, який зайшов на півгодини з Кнутом та Мілендонк. Церемонія відбувалася в салоні з розважальними оптичними приладами. Окремий подарунок росіян виявився чимось срібним — великий таріль з вигравіюваною посередині монограмою Беренса — річ, явна непотрібність якої зразу впадала в око. На шезлонзі, що був даром решти пацієнтів, принаймні, можна було лежати, хоча на ньому ще не було ані ковдри, ані подушки, а лише натягнуте полотно. Все-таки в шезлонга було пересувне узголів'я, і Беренс, щоб подивитися, настільки він зручний, тут-таки розлігся на ньому, затиснувши під пахвою непотрібний таріль, заплющив очі та взявся хропіти як тартак, оголосивши, що він — Фафнір, який охороняє скарб. Усі були в захопленні. Дуже сміялася з цієї вистави й пані Шоша, причому її очі ще більше звузились, а рот ледь розтулився, точнісінько — принаймні, так здавалося Гансові Касторпу — як у Пшибислава Гіппе, коли той сміявся.

Зразу, як шеф пішов, усі сіли за карти. Російське товариство, за звичаєм, зайняло малий салон. Кілька людей оточили ялинку в їдальні, вони дивилися, як згасають, догоряючи, свічки в металевих гільзах підсвічників, та ласували солодощами, що висіли на гілках. За столами, що вже були накриті для першого сніданку, сиділи, підперши руками голову, деякі хворі, далеко один від одного, в різних позах, сиділи мовчки, задумавшись.

Перший день Різдва був мрячливим та туманним. Беренс оголосив: ми сидимо в хмарах, туманів тут не буває. Та хмари чи туман, а вологість проймала. Сніг на землі став танути, зробився пористим та липким. Обличчя та руки на відкритому повітрі мерзли дужче, ніж за сонячної морозяної погоди.

Святковий день вирізнявся тим, що ввечері була музика, справжній концерт з рядами стільців та друкованими програмками — його влаштувала фірма «Берґгоф» для тих, хто жив тут, нагорі. То був пісенний вечір, який дала професійна співачка з двома медалями, що жила тут постійно і заробляла уроками, медалі висіли в неї збоку під декольте бальної сукні; але руки, худі як цурпалки, та голос, типовий глухий голос, надто очевидно свідчили про печальні причини її постійного перебування тут, нагорі. Вона співала:

Піаніст, що їй акомпанував, також був з тутешніх... Пані Шоша сиділа в першому ряді, та, скориставшись антрактом, пішла, й з того моменту Ганс Касторп міг зі спокійною душею слухати музику (не зважаючи ні на що, то була таки справжня музика) та під час виконання стежити за текстом пісень, надрукованим у програмці. Певний час разом з ним сидів Сеттембріні, та незабаром також зник, зробивши декілька в'їдливих, пластичних зауважень з приводу глухого бельканто тутешньої співачки й іронічно висловивши своє задоволення від того, що тут сьогодні ввечері панує така довірлива та затишна атмосфера. Щиро кажучи, Ганс Касторп відчував полегшення, коли пішли обоє — і вузькоока пані, й педагог: тепер він міг безперешкодно присвятити всю свою увагу пісням. «Як чудово, — подумав він, — що в усьому світі, навіть за виняткових обставин, можливо, навіть під час полярних експедицій, люди займаються музикою».

Другий день Різдва відрізнявся від звичайної неділі та буднів лише одним: десь у свідомості жевріла думка, що ось сьогодні другий день свята; а коли й він проминув, — Різдво відійшло в минуле, чи, точніше, знову стало віддаленим майбутнім — цілий рік відділяв однього мешканців «Берґгофа»; до того, як воно повернеться, знову йдучи за коловоротом часу, знову лишалося дванадцять місяців, зрештою, на яких сім місяців більше, ніж той термін, який уже тут перебув Ганс Касторп.

Та зразу по Різдві, ще до Нового року помер юнкер. Брати дізналися про його смерть від Альфреди Шільдкнехт, так званої сестри Берти, що доглядала за бідолашним Фріцом Ротбайном; вона проходом та по секрету повідомила їм про це. Ганс Касторп дуже засмутився, з одного боку, через те, що кашель юнкера був для нього одним з перших вражень тут, нагорі, й який, він гадав, уперше викликав у нього тепловий рефлекс на обличчі, що так його й не залишив, а з іншого боку — з причин моральних, ми б навіть сказали, духовних. Він надовго затримав Йоахима в коридорі, бесідуючи з дияконисою, яка вдячно вчепилась у цю можливість поговорити. То просто диво, що юнкер дотяг аж до свята. Він давно зарекомендував себе витривалою людиною, та чим він дихав під кінець — ніхто не знає. Правда, вже багато днів він перебував на самому кисні: за один учорашній день одержав сорок балонів по шість франків кожен. То обійшлося в добрі гроші, панове самі розуміють, до того ж не треба забувати, що його дружина, на руках якої він потім і помер, залишилася без жодних засобів до існування. Йоахим не схвалював такі затрати. Для чого мордувати людину, витрачати такі кошти на штучне підтримування життя, якщо справа все одно безнадійна! Звичайно, не можна небіжчикові дорікати, що він намарно спожив стільки дорогого газу, який підтримує життя, адже його змушували ним дихати. А ось ті, хто за ним доглядав, мали би бути розсудливішими і дати йому з Божою поміччю йти своїм неминучим шляхом, не зважаючи на матеріальне становище, і тим більше, коли воно погане. Живі також мають свої права й таке інше. Та Ганс Касторп рішуче заперечив: Йоахим розмірковує прямо як Сеттембріні, без жодної поваги та шанобливости до страждання. Адже врешті юнкер помер, і тут уже не до розмірковувань, нічим тепер не висловиш йому своєї уваги, а помираючий заслуговує на шану, й будь-які затрати є лише знаком поваги, на цьому він, Ганс Касторп, наполягає. Принаймні, треба сподіватися, що Беренс в останню хвилину не накричав на нього та не висварив без жодного пієтету! Не було приводу, пояснила Шільдкнехт. Щоправда, під кінець юнкер все-таки зробив недолугу спробу вислизнути, хотів скочити з ліжка, та досить було одного натяку на те, що така спроба позбавлена жодного сенсу, й він раз і назавжди від неї відмовився.

Ганс Касторп говорив про небіжчика з особливим співчуттям. Він робив це всупереч усталеній тут системі втаємничування та замовчування, оскільки зневажав егоїстичне прагнення пацієнтів нічого не знати, не бачити, не чути й вирішив справді боротися проти цього. За столом він спробував перевести розмову на смерть юнкера, та зустрів такий одностайний і категоричний спротив, що відчув сором та обурення. Пані Штер прямо стала хамити. Як це йому спало на думку говорити про такі речі, й де він узагалі виховувався? В цьому закладі заведено такий порядок, що персонал усіляко оберігає пацієнтів, намагається, щоб вони залишались осторонь подібних історій, і раптом з'являється якийсь шмаркач і починає такі речі голосно обговорювати, та ще й за печенею, та ще й у присутності доктора Блюменколя, з яким те саме може статися в будь-яку мить (останні слова — пошепки). Якщо це повториться, вона на нього поскаржиться кому слід. Саме тоді висварений Ганс Касторп прийняв рішення, й зразу заявив, що особисто відвідає покійного товариша по хворобі і тихо, благоговійно постоїть біля його ложа, віддавши йому таким чином останню шану, він умовив і Йоахима піти разом з ним.

Завдяки посередництву сестри Альфреди вони одержали дозвіл зайти в кімнату покійного, на другому поверсі, під їхніми кімнатами. Їх зустріла вдова, маленька блондинка, розпатлана, вимучена безсонними ночами, до губів вона притискала хустинку, а одягнена була в драпове пальто з піднятим коміром, її ніс почервонів, оскільки в кімнаті було дуже холодно. Опалення вимкнули, й двері на балкон стояли прочинені. Молоді люди сказали їй стишеним голосом усе, що в таких випадках слід говорити, а потім, слідуючи за її скорботним жестом, наблизилися до ліжка, де лежав небіжчик, при цьому ступали навшпиньки та за кожним кроком шанобливо кланялися вперед, і зупинилися біля смертного ложа, кожен у позі, що відповідала власному характеру: Йоахим був по-військовому стриманим, опустивши голову, він ніби віддавав честь, Ганс Касторп стояв невимушено, глибоко задумавшись, схрестивши руки на грудях та схиливши набік голову; обличчя його мало приблизно такий вираз, як тоді, коли він слухав музику. Голова юнкера лежала високо на подушках, а тіло — цей результат довгого розвитку та численних колообігів життя — здавалося плескатим, як дошка, від того, що ноги виступали під ковдрою. Там де були коліна, лежала гирлянда квітів, пальмова гілка, що стирчала з неї, торкалася великих, жовтих, кістлявих рук, складених на запалих грудях. Жовтим та кістлявим було і обличчя з горбатим носом, випнутими вилицями та рудуватими, кущистими вусами, густота яких ще підкреслювала сірі провали щетинистих щік. Повіки були неприродно щільно заплющеними, очевидно, очі йому затиснули, а не закрили, мимовільно подумав Ганс Касторп: це називалося віддати останню шану, хоча робилося радше для живих, ніж для покійного, закривати очі треба було зразу як настане смерть, якщо процес утворення міозину в м'язах уже почався, це ставало неможливим, і померлий лежав, утупившись нерухомим поглядом; закривати очі треба було для того, щоб створювалося враження, ніби небіжчик спить.

Ганс Касторп уже мав досвід у таких справах і почувався цілком у своїй стихії, та, незважаючи на це, стояв біля ложа з благоговінням.

— Наче спить, — сказав він зі співчуттям, хоча, насправді, різниця була надто очевидною. Потім він стиха завів розмову з удовою померлого, спитав про перебіг хвороби її чоловіка, про його останні дні та хвилини, про перевезення тіла в Кернтен, висловивши таким чином співчуття та продемонструвавши власну обізнаність як у питаннях медицини, так і в питаннях морально-духовного характеру. Вдова, яка говорила з австрійським акцентом — розтяжно і в ніс — та часом схлипувала, була подивована, що такі молоді люди настільки щиро співпереживають чужому горю; Ганс Касторп відповів, що він і брат також хворі, а йому самому ще в дуже ранньому віці вже доводилося стояти біля смертного ложа рідних, він круглий сирота й до смерти, так би мовити, вже призвичаївся. Жінка запитала, який він обрав фах. Той відповів, що був інженером.

— Чому «був»?

Був, оскільки хвороба та нез'ясований термін перебування тут, нагорі, перевернули всі плани; і можливо, це перебування навіть стане поворотним пунктом життя, хто зна. (Йоахим запитально й нажахано поглянув на нього). А брат? Він збирається внизу, на рівнині стати військовим, готується на офіцера.

— О, — вигукнула вдова, — військове ремесло також привчає до серйозности, солдат має пам'ятати, що за певних обставин може зіткнутися зі смертю, й добре, якщо він наперед привчається до її вигляду.

Вона попрощалася з хлопцями зі словами вдячности, і її привітна стриманість не могла не викликати поваги, тим більше в цьому стані та ще й з таким великим рахунком за кисень, що залишив їй чоловік. Брати піднялися на свій поверх. Ганс Касторп був, очевидно, задоволений візитом та духовно збагачений враженнями, які там отримав.

— Requiescat in pace, — сказав він. — Sit tibi terra levis. Requiem aetemam dona ei, Domine.^[33]

— Бачиш, коли мова йде про смерть чи про померлих, або коли звертаються до небіжчиків, то користуються латиною, в таких випадках вона знову стає офіційною мовою, люди відчувають, що смерть є чимось особливим. Та на честь смерти говорять латиною не з гуманістичної кургуазности, розумієш, мова померлих не є латиною освічених людей, вона має цілком інший дух, він, якщо можна так сказати, є навіть чимось протилежним до тієї латини. То сакральна латина, латина ченців, середньовіччя, вона нагадує глухі, тужливі співи, що долинають ніби з-під землі. Сеттембріні така латина зовсім би не сподобалася, вона не для гуманістів, республіканців та таких педагогів, як він, вона має іншу духовну настроєність, інше духовне спрямування, ніж та латина, що існує в миру. На мою думку, треба розрізняти ці різні духовні спрямованості чи настроєності — існує благочестива спрямованість й існує вільна. Кожна з них має свої переваги, та вільна, тобто сеттембрінівська, не лежить мені до душі лише з однієї причини: вона привласнила собі всі форми людської гідности, а це вже є перебільшенням. Адже інша також містить у собі багато проявів людської гідности й надає широкі можливості для благородства, стриманости та вишуканих манер, навіть більше, ніж «вільна», хоча увага першої скерована перш за все на людську слабкість і гріховність, думка про смерть і тлінність буття відіграє в ній важливу роль. Ти бачив коли-небудь у театрі «Дон-Карлоса»? Пригадуєш, як там було заведено при іспанському дворі, коли входить король Філіп увесь у чорному, з орденом Підв'язки та Золотого руна й повільно знімає капелюха, дуже подібного до наших котелків, він піднімає його вгору та каже: «Чоло покрийте, мої гранди», чи щось подібне, і не можна не визнати, що це звучить якось дуже поважно, тут немає й натяку на розгнузданість чи розпущеність, якраз навпаки; тим часом королева каже: «У Франції моїй було інакше»; звичайно, для неї все це надто манірно й громіздко, їй хотілося, щоб було розкутіше, по-людському! Та що таке «людськість»? Про все можна сказати, що воно «людське»! На мою думку, іспанська богобоязливість, урочиста смиренність та сувора регламентованість є дуже достойним способом висловити те саме «людське», та з іншого боку, словами «все є людським» можна виправдати будь-яке нехлюйство та млявість.

— Тут я з тобою згоден, — сказав Йоахим. — Я, звичайно, також не терплю млявости й нехлюйства, дисципліна завжди конче необхідна.

— Так, ти кажеш це як солдат, і я можу припустити, що на військовій службі на таких речах розуміються. Вдова мала цілковиту рацію, коли казала, що ваше ремесло привчає до серйозности, бо завжди треба бути готовим зіткнутися зі смертю. Ви носите однострій, він не має нічого зайвого, акуратний, зі стоячим комірцем, і це надає вашій статурі стрункости. Окрім того, у вас панує ієрархія та послух, ви церемонно віддаєте один одному честь, у цьому відчувається іспанський дух, благочестивість, і це мені подобається. Серед нас, цивільних людей, також би не завадила присутність такого духу в звичаях, у поведінці, мені б це краще пасувало, це було б доречним. Мені здається, світ і життя є такими, що всім би слід ходити в чорному, з накрохмаленими жабо, а не з нашими комірцями, та обходитися один з одним серйозно, стримано, з вишуканими манерами, завжди пам'ятаючи про смерть, — так, на мою думку, було б краще, моральніше. Ось бачиш, це ще одна помилка та короткозорість Сеттембріні, добре, що ми заговорили на цю тему. Він вважає, що привласнив собі не лише всі види людської гідности, але й усю мораль — з його «практичною роботою для життя», прогресивними недільними святкуваннями (так буцімто в неділю немає про що думати, окрім прогресу) та систематичним викоріненням страждань — про це ти ще не знаєш, а мені він усе розповів з повчальною метою — тож це систематичне викорінення має відбуватися за допомогою словника. А якщо мені воно якраз видається аморальним, що тоді? Йому я, звичайно, цього не скажу, він же мене в пух і прах розіб'є своїми пластичними промовами, та ще й скаже під кінець: «Попереджаю вас, інженере!» Але я маю право на власну думку: «Сір, даруйте свободу думок!» Я хочу тобі трохи сказати, — закінчив він. (Вони вже були в кімнаті Йоахима, й той став збирати все необхідне для процедури лежання). — І скажу тобі, що я вирішив. Ось ми живемо тут по сусідству з умираючими людьми, з найбільшим горем та стражданням, і не лише вдаємо, начебто нас це зовсім не обходить, але й нас самих щадять, нас оберігають, щоб тільки ми з цим за жодних обставин не стикалися й нічого такого не помітили. І юнкера вони також потай звідси винесуть, поки ми сидітимемо за вечерею чи за сніданком.І я вважаю це аморальним. Пам'ятаєш, як пані Штер розлютилася була тільки через те, що я згадав про його смерть? Для мене це просто якась дурість, і якщо вона настільки неосвічена, що гадає, ніби слова «тихше, тихше, мудрі миші» — з «Тангойзера», як то недавно з нею трапилося за столом, то вона все-таки могла б виявити трохи більшу моральну чутливість, та й інші також. Тож я вирішив відтепер більше уваги приділяти тяжкохворим та «морібундусам» санаторію, мені й самому це піде на користь — наш сьогоднішній візит уже вплинув на мене позитивно. Бідолаха Ройтер з кімнати 27, якого в перші дні по приїзді я бачив крізь прочинені двері, напевне, вже давно пішов ad penatem, і його таємно звідси забрали — у нього вже тоді були якісь надто великі очі. Та є інші, в санаторії всі кімнати зайняті, поповнення завжди вистачає, а сестра Альфреда, або «старша», або й сам Беренс, звичайно, допоможуть нам налагодити зв'язок з тим чи тим хворим, гадаю, що це буде неважко. Припустімо, наближається день народження якого-небудь «морібундуса», і ми про це дізналися — про таке завжди можна дізнатись. Отже, ми посилаємо йому чи їй, дивлячись, хто це є, горщик з квітами, як знак уваги двох невідомих колег «зі щирими побажаннями скорого одужання»; слово «одужання» завжди звучить чемно й доречно. Потім наші прізвища, звичайно, будуть названі, і він чи вона, хоч би якими слабими були, передадуть нам через двері дружнє вітання, а може навіть ця людина запросить нас на хвилину до себе, і ми обміняємося, принаймні, кількома людськими словами перед тим, як вона має назавжди відійти. Так я собі гадаю. Ти не згоден? Особисто я твердо вирішив.

Проте Йоахим не знайшов поважних заперечень щодо такого плану.

— Це суперечить тутешнім порядкам, — лише сказав він. — Ти, так би мовити, частково їх порушуєш. Та я гадаю, що як виняток Беренс, напевне, не відмовить. Окрім того, ти можеш послатися на свій інтерес до медицини.

— Між іншим, це правда, — сказав Ганс Касторп, адже його бажання виникло з досить заплутаних мотивів. Протест проти пануючого тут егоїзму був лише одним з них. Разом з цим він мав потребу, щоб за ним визнали право на серйозне ставлення до страждання та смерти, на повагу до них — потребу, задовольнити яку він сподівався завдяки близькості до тяжкохворих та вмираючих і спілкуванню з ними, що мало створити своєрідну противагу до різноманітних образ, які зазнавали його почуття тут на кожному кроці, щодня та щогодини, причому деякі судження Сеттембріні в зв'язку з цим знаходили своє підтвердження, що дуже засмучувало хлопця. Прикладів було надто багато; якби Ганса Касторпа запитали, то він, можливо, перш за все вказав на тих мешканців санаторію «Берґгоф», які, за власним зізнанням, зовсім не були хворими й поселилися тут за власним бажанням, під офіційним приводом легкої хворобливости, а, насправді, лише заради власного задоволення чи тому, що їм подобається лікарняний режим; такою, наприклад, є вдова Гессенфельд, про яку ми вже пробігом згадували, досить жвава жіночка, що пристрасно любила з усіма закладатися. Вона закладалася з чоловіками, закладалася про погоду, про новоприбулих, про страви, які подаватимуть, про результат генерального обстеження, про те, скільки кому призначать місяців, хто з чемпіонів бобслейних, санних, ковзанярських та лижних змагань переможе, чим закінчиться роман між такими-то пацієнтами та ще про безліч цілком безглуздих і нецікавих речей, закладалася на шоколад, шампанське, ікру, і все це потім урочисто поїдалося в ресторані, закладалася на гроші та квитки в кінематограф і навіть на поцілунок — вона поцілує чи її поцілують, одне слово, ця її пристрасть вносила великий неспокій і пожвавлення в їдальні; та вся ця метушня була Гансові Касторпу дуже не до вподоби, сама присутність цієї пані вже здавалася образою для гідности цього місця страждань.

Адже в душі він щиро намагавсь оберігати цю гідність, обстоювати її навіть перед самим собою, хоча це було досить важко після майже піврічного перебування тут, нагорі. З часом йому відкрилося багато чого з життя цих людей, з їхніх учинків, звичаїв та поглядів, що зовсім не сприяло його добрим намірам. Ось хоча б оті двоє худих фраєрів сімнадцяти та вісімнадцяти років, яких прозвали «Макс і Моріц», чиї вечірні зникання заради покера та загулів з дамами служили постійною поживою для пліток. Незабаром після Нового року, тобто за тиждень (адже не треба забувати, що поки ми ведемо розповідь, час своєю нечутною ходою нестримно просувався вперед), за сніданком поширилась чутка, що масажист, зайшовши до них уранці, побачив, що обоє лежать на своїх ліжках зовсім одягнутими у пом'ятих вихідних костюмах. Ганс Касторп також сміявся, та хоча його добра воля була таким чином пригнічена, проте історія з «Максом і Моріцом» була ще дрібницею в порівнянні з історіями, які влаштовував адвокат Айнгуф з Ютербога; цей сорокарічний чоловік з гострою борідкою та руками, густо вкритими чорною порістю, з певного часу сидів за столом Сеттембріні замість шведа, що одужав, тож цей адвокат не лише щоночі повертався п'яним, а недавно так налигався, що не мав сил піднятися до себе в кімнату, і його знайшли лежачим на лужку. Окрім того, адвокат уславився як небезпечний спокусник, і пані Штер просто пальцем показувала на одну молоду даму, — між іншим, заручену на рівнині, — буцімто бачили, як та в цілком неприпустимий час виходила з кімнати Айнгуфа в самій лише шубці, під якою не було нічого, окрім панталонів-реформ. А це вже був скандал, не лише в моральному плані, Ганс Касторп розцінив цей випадок як особливо скандальний та образливий для себе особисто з погляду своїх духовних устремлінь. До цього додалося ще й те, що він уже не міг спокійно думати про адвоката, не згадуючи при цьому про Френцхен Оберданк, мамину доцю з гладенько зачесаним на проділ волоссям, яку всього кілька тижнів тому привезла сюди мати, вельми поважна провінційна пані. Френцхен Оберданк по приїзді та після першого обстеження визнали легкохворою, та тут або була допущена помилка, або її випадок виявився саме таким, коли тутешнє повітря перш за все сприяло не лікуванню, а розвитку хвороби, чи, може, молода дівчина заплуталася в якихось інтригах та переживаннях, які їй пошкодили; в кожному разі, через чотири тижні по приїзді після медичного обстеження вона увійшла до їдальні і, підкинувши вгору свою дамську сумочку, дзвінким голосом вигукнула: «Ура, я залишаюся на цілий рік!» — на що вся зала вибухнула гомеричним реготом. Та за два тижні стало відомо, що адвокат Айнгуф повівся з Френцхен як останній негідник. Зрештою, залишаємо цей вислів на нашій совісті чи, принаймні, на совісті Ганса Касторпа, адже для тих, хто цю чутку поширював, вона не видавалась аж надто нечуваною, щоб братися до таких сильних виразів. Знизавши плечима, ці люди натякали, що в подібних справах завжди беруть участь двоє, й навряд чи щось могло відбутися без бажання та згоди обох сторін. У всякому разі, такою була моральна позиція пані Штер щодо цього випадку.

Кароліна Штер була нестерпна. І якщо Гансові Касторпу щось і заважало в його щирих духовних пориваннях, то саме ця жінка, її присутність і поведінка. Досить було лише її постійних обмовок, спричинених невіглаством! Вона казала «агонья» замість передсмертна боротьба; «інкримінальний», коли хотіла дорікнути комусь у нахабстві, а стосовно астрономічних явищ, що спричиняли затемнення сонця, молола просто суцільні нісенітниці. Про снігові маси, які вкривали гори, говорила, нібито вони мають «справжню потенцію», а якось вона надовго ввела пана Сеттембріні в стан глибокого подивування, заявивши йому, що вона читає взяту з бібліотеки книжку, яка має до нього відношення, а саме «Бенедетто Ченеллі в перекладі Шіллера». Вона любила сталі вирази та звороти мови, які своїм несмаком та заяложеністю діяли Гансові Касторпу на нерви, скажімо: «це вже вершина!» або «просто неймовірно!» А оскільки слово «сліпуче» замість «блискуче» або «чудово», яке довгий час було модним серед публіки, нарешті, втратило свою силу, спроституювалось і застаріло, вона вчепилася за нове, а саме за слово «карколомно», і з будь-якого приводу, всерйоз чи жартома казала «карколомно», чи то йшлося про санну дорогу, про пиріг чи її власну температуру, що викликало постійну відразу. Окрім того, в неї була нестримна манія на пліткарство. Так, вона із задоволенням розповідала про те, що пані Саломон одягнула сьогодні найдорожчу мереживну білизну, адже йде на обстеження до лікарів і кокетує перед ними вишуканим спіднім, — що могло бути й правдою, Гансові Касторпу й самому здавалося, що процедура обстеження, незалежно від результатів, приносить дамам задоволення, і заради неї вони кокетливо вдягаються. Та коли пані Штер запевняла, що пані Редіш із Познані, в якої припускали туберкульоз спинного мозку, раз на тиждень протягом цілих десяти хвилин має абсолютно голою марширувати туди й сюди перед надвірним радником Беренсом, малоймовірність такого твердження можна було лише порівняти з його непристойністю; та пані Штер клялася й наполягала на своєму, хоча важко було зрозуміти, звідки в бідної жінки такий запал, така енергія та упертість, адже власне здоров'я завдавало їй чимало мороки. Проте часом її охоплювала боязка та плаксива тривога, спричинена так званою млявістю, що все більше наростала, або ж температурною кривою, яка йшла вгору. Тоді вона з'являлася в їдальні схлипуючи, жорсткі розчервонілі щоки були в сльозах, затуливши обличчя хустинкою, вона ридма повідомляла, що Беренс збирається перевести її на постільний режим, і вона хотіла б знати, що він сказав поза очі про її здоров'я та в якому воно стані — вона хоче дивитися правді у вічі! Одного разу пані Штер із жахом помітила, що її ліжко стоїть до дверей не узголів'ям, а узніжжям, і внаслідок цього відкриття ледь не дійшла до істеричних судом. Її лють та жах важко було зразу зрозуміти, в цьому, зокрема, не міг розібратися й Ганс Касторп. То й що? Що з того? Чому ліжко не може стояти так, як стоїть зараз? Та, Боже мій, хіба він не розуміє?.. Вона ж лежить у ліжку ногами вперед!.. І пані Штер у відчаї здійняла такий галас, що довелося негайно переставити ліжко, хоча тепер світло било їй в очі, й вона стала гірше спати.

Усе це було несерйозно й дуже мало відповідало духовним запитам Ганса Касторпа. Жахлива сцена, що розігралася цими днями за столом, справила на нього особливо тяжке враження. Недавно прибулий пацієнт, учитель Попов, худа, тиха людина, — вчителя посадили за «хороший» російський стіл разом з його нареченою, також тихою та худою, — виявився епілептиком, і посеред обіду з ним стався страшенний напад: з нелюдським, демонічним криком, який не раз описувався в літературі, вчитель повалився на підлогу поряд зі своїм стільцем і став судомитися, бити навколо себе руками й ногами. Справа ускладнювалася ще й тим, що саме подавали рибу, і Попов у такому стані міг удавитися риб'ячою кісткою. Паніку важко було описати. Дами, а особливо пані Штер, та й пані Саломон, Редіш, Гессенфельд, Маґнус, Ільтіс, Леві, всіх і не назвеш, кожна по-своєму, були охоплені таким хвилюванням, що деякі ошаліли не менше за самого Попова. Звідусіль долинали пронизливі крики, скрізь було видно судомно заплющені очі, розтулені роти, неприродно вигнуті тіла. Лише одна пані надала перевагу тихому зомлінню. Оскільки жахливий випадок застав деяких зненацька під час жування та ковтання, дехто став давитися їжею. Частина пацієнтів кинулася втікати, метнувшись до найближчих виходів, а також до дверей на веранду, хоча там було мокро й холодно. Та в цьому інциденті, окрім жаху, відчувався наліт якоїсь непристойности, й усі мимовільно пригадали деякі твердження доктора Кроковскі з останньої лекції. Цей психоаналітик минулого понеділка, розмірковуючи про любов, як хвороботворну силу, згадав про падучу — недугу, яку в доаналітичні часи людство сприймало як священний чи навіть пророчий дар або ж диявольську одержимість. Користуючись то поетичними образами, то невблаганними науковими термінами, доктор узявся доводити, що ця хвороба є мовби еквівалентом кохання, оргазмом мозку, одне слово, зобразив її в такому підозрілому світлі, що ті, хто його слухав, побачили в нападі Попова ніби як наочну ілюстрацію до лекції доктора Кроковскі, як несподіване відкриття, загадковий скандал, тому в утечі дам проявилася певна соромливість. У їдальні був сам надвірний радник, і він, за допомогою Мілендонк та кількох молодих пацієнтів, що не розгубились, витяг Попова у вестибюль, тоді як той перебував у екстатичному стані: його тіло скрутили корчі, чоло посиніло, а на губах виступила піна. Лікарі, старша сестра та решта персоналу ще довго вовтузилися з учителем, який лежав непритомний, і, нарешті, винесли його ношами. Та невдовзі Попов спокійно собі сидів поруч зі своєю нареченою за «хорошим» російським столом, доїдав свій обід і весело перемовлявся з сусідами, мов нічого й не було!

Ганс Касторп спостерігав за цією пригодою з шанобливим острахом, але й вона серйозно його не заторкнула, дай йому Боже. Звичайно, Попов міг удавитися рибою, але ж насправді не вдавився, й, не зважаючи на свій стан безсвідомої несамовитости, все-таки потай проявив певну обережність. А тепер ось сидів і доїдав обід, ніби це не він щойно буянив, як навіжений чи п'яний у лихоманці, напевне, сам нічого з того й не пам'ятав. Та й уся його постава була такою, що не викликала в Ганса Касторпа поваги до страждання. Наречена лише посилювала враження про панівні тут, нагорі, легковажність і розбещеність, з якими Ганс Касторп не раз стикався; тож він хотів з ними боротися, більше займаючись тяжкохворими та «морібундусами», хоча це і суперечило тутешнім звичаям.

На тому самому поверсі, де мешкали брати, лежала тяжкохвора, ще зовсім юна дівчина, Лайла Ґернґрос, яка, за словами сестри Альфреди, мала незабаром померти. За десять днів у неї було чотири дуже сильні горлові кровотечі, й сюди, нагору, приїхали батьки, сподіваючись забрати її живою. Та це, очевидно, було неможливо: надвірний радник заявив, що бідолашну малу Ґернґрос нікуди не можна везти. Їй було років шістнадцять-сімнадцять. Гансові Касторпу це видалося слушною нагодою для здійснення свого плану з горщиком квітів та побажаннями скорого одужання. Правда, до дня народження Лайли було ще далеко, та вона, якщо вірити людським передбаченням, до нього й не доживе; Ганс Касторп довідався, що день народження буде лише навесні, та вирішив, що це не може стати перешкодою для задуманого ним вияву пошани й милосердя. Під час однієї з передобідніх прогулянок у напрямку до курзали, він разом з братом зайшов до квіткової крамниці, і, вдихаючи на всі груди сильний запах вологої землі та квітів, вибрав гарний кущ гортензій, який послав помираючій дівчині, не вказуючи від кого, а лише доклавши картку з написом «Від двох колег по санаторію з сердечними побажаннями скорого одужання». Все це він робив радісно, приємно схвильований ароматом квітів та вологого тепла, від якого, після вуличного холоду, сльозились очі; а серце його калатало від думки про незвичність, сміливість та значущість цього людяного вчинку, якому він потай надавав символічного значення.

Лайла Ґернґрос не мала окремої сестри-жалібниці, а перебувала під безпосереднім наглядом панни фон Мілендонк та лікарів, але Альфреда часто заходила у вестибюль, тож вона й повідомила хлопцям про враження, яке справила на дівчину їхня увага. Лайла, безнадійно відрізана від світу своєю хворобою, зраділа привітові чужих людей як дитя. Гортензія стояла біля її ліжка, дівчина пестила її поглядом і руками, дбала про те, щоб квітку поливали, й навіть під час жорстоких нападів кашлю не відривала від неї свого змученого погляду. Батьки, майор у відставці Ґернґрос та його дружина, також були розчулені й утішені, оскільки в санаторії вони нікого не знали й навіть не могли робити жодних припущень про те, хто ж таки прислав квіти; диякониса Шільдкнехт, як сама потім прохопилась, не могла втриматися, щоб не розкрити таємницю анонімности й назвала братів. Вона ж таки передала прохання від усієї родини Ґернґросів зайти, щоб познайомитися з панами та висловити подяку; тож за день обидва брати, прямуючи за дияконисою, ввійшли навшпиньки в кімнату хворої.

Помираюча виявилась чарівною білявкою з блакитними, як незабудки, очима; незважаючи на велику втрату крови та на те, що вона ледве дихала рештками легень, Лейла виглядала крихкою, але не жалісною. Вона подякувала і завела бесіду з хлопцями глухуватим, але приємним голосом. На її щоках з'явився рум'янець і вже з них не сходив. Ганс Касторп пояснив свій учинок так, як то було слід зробити при батьках, і трохи вибачився; він говорив тихо й схвильовано з лагідною шанобливістю. Ще трохи — принаймні, таке бажання в нього виникало — й він би став перед ліжком дівчини на коліно; у всякому разі, він довго стискав у своїй руці руку Лайли, хоча ця гаряча ручка була не просто вологою, а мокрою, оскільки дівча просто обливалося потом; з її тіла виділялося стільки води, що воно б давно зморщилось і висохло, якби ці втрати не компенсувалися пожадливим поглинанням лимонаду, повна карафка якого стояла на її нічному столику. Батьки, хоч і були дуже засмучені, проте люб'язно підтримували бесіду, розпитуючи про особисті обставини обох братів та заторкуючи інші теми, як то водиться в культурному товаристві. Майор був кремезним чолов'ягою з низьким лобом та щетинистими вусами — справжній богатир, який явно був органічно невинним у схильності донечки до хвороби. Винною в цьому була, очевидно, його жінка — кощавенька особа з очевидною схильністю до сухот, яка до того ж була досить пригніченою через те, що донька успадкувала її слабке здоров'я. Коли в Лайли хвилин за десять з'явились ознаки втоми чи, точніше, надмірного збудження (рожеві щоки її запалали, а незабудкові очі почали неспокійно блищати), брати, яким сестра Альфреда кинула багатозначний погляд, поквапно попрощалися. Пані Ґернґрос провела їх до дверей, висловлюючи самій собі гіркі докори, що глибоко схвилювало Ганса Касторпа. Від неї, від неї вся ця халепа, побивалася вона; лише від неї могла успадкувати хворобу бідна дівчинка, чоловік тут зовсім ні до чого. Але й вона сама, багато хто може це підтвердити, слабувала на легені лише в легкій формі та недовго, ще дівчиною. Потім подолала хворобу, подолала остаточно, як її запевняли, і хотіла вийти заміж, дуже хотіла, так хотіла вийти заміж і жити, й їй пощастило; вона одружилася цілковито здоровою зі своїм дорогим чоловіком, а він, міцний як дуб, ніколи навіть уявити собі не міг, що їхню дитину спіткає така хвороба. Та хоч яким міцним та дужим був батько, вплив його спадковости не зміг перешкодити біді. Й ось у дитини пробилося те страшне, давно поховане й забуте, й дівчинка не може цього подолати, загине, а вона, мати, здолала хворобу й тепер перебуває в більш безпечному віці; та її бідолашна, люба дитина має померти, лікарі вже не дають жодної надії, й в усьому винна вона і її минуле.

Хлопці намагалися її втішити і говорили про те, що все ще може обернутися на краще. Та пані майорова лише схлипувала й ще раз узялася дякувати їм за все, за все, за гортензії та за те, що своїми відвідинами вони хоч трохи розвіяли та порадували її дитину. Адже бідолашка лежить зовсім сама й катується, інші ж її однолітки веселяться та радіють життю, танцюють з красивими хлопцями, адже хвороба цього бажання відбити ніяк не може. Вони принесли з собою хоч трохи сонця, Боже мій, напевне востаннє. Ці гортензії для неї наче успіх на балу, а бесіда з такими двома славними кавалерами, ніби невинний, маленький флірт, вона, мати, зразу це помітила.

Ця заувага трохи покоробила Ганса Касторпа, тим більше, що пані майорова вимовила «флірт» неправильно, тобто не на англійський манер, а на німецький, що його надто подратувало. Крім того, він ніякий не «славний кавалер», а відвідав маленьку Лайлу, протестуючи в такий спосіб проти панівного тут егоїзму та з причин медико-духовного характеру. Одне слово, в нього дещо підупав настрій від того, як повернулася справа, оскільки пані майорова підійшла до цього не так, як слід, і все-таки він був збуджений і задоволений з того, що довів свій задум до кінця. В душі та в пам'яті закарбувалися два враження: аромат землі в квітковій крамниці й доторк вологої ручки Лайли. Й оскільки почин вони вже зробили, то Ганс Касторп тут-таки домовився з сестрою Альфредою того ж таки дня відвідати її хворого, Фріца Ротбайна, який дуже нудьгував у товаристві сестри-жалібниці, що його доглядала, хоча, якщо вірити всім ознакам, жити йому залишалося зовсім трохи.

Хоч як добрий Йоахим відмовлявся, йому також довелось іти. Енергія та каритативна підприємливість Ганса Касторпа переважали братову неохоту, яка виявлялася лише в мовчанні та опусканні очей, адже на звинувачення в браку християнських почуттів він не знав би що відповісти. Ганс Касторп добре це бачив і вміло використовував. Він також розумів, у чому полягає це небажання з військового погляду. Та й що з того, головне, що такі заходи бадьорили його, ощасливлювали та, здавалося, йшли на користь. Тож на німий спротив Йоахима Ганс Касторп не мусив зважати. Він обговорив з ним, чи можна послати молодому Фріцу Ротбайну квіти, адже хворий був чоловічої статі. Та Гансові Касторпу надто хотілося це зробити, адже на такий випадок квіти дуже пасують; ідея з елегантною фіолетовою гортензією йому надзвичайно сподобалась, тому він вирішив, що стать пацієнта не грає ролі, оскільки хворий перебуває при смерті, й для дарування квітів тут також не потрібно жодної святкової нагоди, оскільки з помираючими треба завжди поводитися так, ніби день народження в них щодня. З такими думками він з братом знову завітав до квіткової крамниці, занурившись в атмосферу запахів теплої землі та квітів, і з'явився перед паном Ротбайном з букетом, що складався із щойно збризнутих водою троянд, гвоздик та левкоїв, ідучи слідом за Альфредою, яка оголосила про прихід відвідувачів.

Тяжкохворий не мав і двадцяти років, проте вже починав лисіти та сивіти, він сидів з восковим, змученим обличчям, з великими руками, великим носом та вухами й ледь не до сліз гаряче дякував за співчуття та розвагу, — він справді трохи заплакав від кволости, коли вітався з хлопцями й побачив букет, але тут-таки заговорив, щоправда майже пошепки, про європейську квіткову торгівлю та її постійно зростаючий розмах, про велетенський об'єм експорту садівництва в Ніцці та Каннах, про вагони, завантажені квітами, та про поштові посилки, які щоденно розходяться в усіх можливих напрямах, про гуртові ринки в Парижі та Берліні та про постачання в Росію. Адже він був комерсант, і поки жив, його інтереси спрямовувалися саме на цю сферу. Батько, що мав у Кобурзі лялькову фабрику, послав сина на навчання до Англії, пошепки розповідав хворий, саме там він і занедужав. Правда, спочатку гадали, що його лихоманка має тифозне підґрунтя, й стали відповідним чином лікувати, тобто посадили на сувору дієту з ріденькими юшками, саме тому він так охляв. Тут, нагорі, йому дозволили їсти, і він взявся їсти: в поті чола намагався він, сидячи в ліжку, харчуватись якомога краще. Та виявилося, запізно, і його шлунок також був уражений хворобою, тож даремно йому з дому посилають копчені язики та вугрів, його організм уже нічого не сприймає. А тепер Беренс телеграмою викликав з Кобурґа батька, й той їде сюди. Адже лікарі вирішили вдатися до крайніх заходів і зробити резекцію ребер, хоча день у день хлопець слабшав, і шанси на успіх були мізерні. Ротбайн розповів про все пошепки, але досить детально, а до операції він підходив суто з комерційної точки зору — бо, як уже згадувалось, поки живе, він усе розглядатиме саме в цьому ракурсі. Найдорожче при цій операції — анестезія спинного мозку, — обійдеться в тисячу франків, адже тут ідеться про всю грудну клітку — шість-вісім ребер, тож постає питання, чи буде вигідною така інвестиція. Беренс умовляє, й тут його інтерес зрозумілий, але чи вигідно це самому Ротбайну, може, розумніше спокійненько собі померти з усіма цілими ребрами.

Важко було щось йому порадити. Брати вважали, що слід урахувати хірургічну майстерність надвірного радника. Погодилися на тому, що треба дочекатися старого Ротбайна, який ось-ось має прибути, й тоді спитати його ради. Прощаючись, Фріц знову трохи розплакався, і хоча це було лише наслідком кволости, сльози в очах дивним чином суперечили сухуватій діловитості мислення та мови. Він попросив, щоб панове ще раз його навідали, і хлопці охоче пообіцяли, та вже не довелося. Оскільки того ж таки вечора прибув фабрикант ляльок, наступного ранку зробили операцію, і після неї Фріц уже не міг приймати гостей. А через два дні, коли Ганс Касторп та Йоахим випадково проходили повз його кімнату, там уже прибирали. Сестра Альфреда зі своєю маленькою валізою вже залишила санаторій «Берґгоф», бо її терміново викликали в інший медичний заклад, до іншого «морібундуса», тож, зітхнувши, вона закинула за вухо шворку пенсне і поквапилась туди, адже це було єдиною перспективою, яку їй могло запропонувати життя.

Коли дорогою в їдальню чи на прогулянку помічаєш «полишену» кімнату, що стала тепер вільною, з нагромадженими один на один столами та стільцями, з розчиненими навстіж подвійними дверима, за якими йде прибирання, то ця багатозначна, але вже звична картина не надто привертала увагу, особливо, якщо зважити на те, що ти сам оселився в таким же чином «звільненій» кімнаті, яка з часом стала твоєю. Та коли знаєш, хто мешкав у тій кімнаті, то мимовільно задумаєшся: так було цього разу й так було за тиждень, коли Ганс Касторп випадково застав у подібному стані кімнату малої Ґернґрос. Спочатку його розум відмовлявсь усвідомити сенс тієї метушні, що панувала в кімнаті. Він стояв і дивився, розгублений і вражений, аж ось підійшов надвірний радник.

— Оце стою й дивлюся, що тут прибирають, — сказав Ганс Касторп. — Доброго дня, пане надвірний раднику Отже маленька Лайла...

— Т-так, — відповів Беренс і здвигнув плечима. Після паузи, коли виявилося значення його жесту, він додав. — А ви встигли ще, так би мовити, під завісу швиденько позалицятися за всіма правилами? Мені подобається, що ви, відносно міцний хлопець, трохи переймаєтеся моїми легеневими свистунчиками, що сидять по своїх клітках. Гарна риса вашого характеру, що не кажіть, треба бути справедливим, справді гарна риса. Чи можу я вас принагідно знайомити з тим чи тим? У мене тут ще багато різних чижиків сидить, — якщо вас це, звичайно, цікавить? Зараз, наприклад, я саме маю заскочити до «перекачаної». Підете зі мною? Я вас просто відрекомендую, як співчутливого товариша.

Ганс Касторп відповів, що надвірний радник точно прочитав його думки й запропонував саме те, про що він сам збирався його попросити. Він з удячністю скористається дозволом і приєднається до нього. Але хто така ота «перекачана» і як розуміти це прізвисько?

— Буквально, — сказав надвірний радник. — У прямому значенні, без жодних метафор. Вона сама вам розповість. — За кілька кроків вони опинилися біля кімнати «перекачаної». Надвірний радник увійшов у подвійні двері й попросив свого супутника зачекати. При появі Беренса в кімнаті почувся здавлений, але дзвінкий і веселий сміх та чиясь мова, проте двері зачинилися, і все вщухло. Та коли співчутливого відвідувача за кілька хвилин запросили до кімнати, його також привітав той самий сміх; Беренс відрекомендував Ганса Касторпа білявій пані, що з цікавістю роздивлялася його своїми блакитними очима. Вона напівсиділа в ліжку, підперши спину подушкою, та безперестанку неспокійно сміялася дуже високим, сріблястим голосом і при цьому задихалась, так ніби брак повітря та страх перед хворобою збуджував її як лоскіт. Зрештою, вона, можливо, сміялася й від того, як вигадливо надвірний радник відрекомендував їй гостя, а коли лікар уже йшов, гукнула навздогін: «Прощавайте, щиро дякую, до побачення!» Помахала рукою, голосно зітхнула, знову сріберно засміялася й пригасла руки до грудей, що здіймалися під батистовою сорочкою, далі нервозно перебираючи ногами. Її звали пані Ціммерманн.

Ганс Касторп знав її з обличчя. Протягом кількох тижнів вона сиділа за столом пані Саломон та ненажерливого школяра й постійно сміялася. Потім зникла, та Ганс Касторп не звернув на це уваги. Напевне, поїхала, думав він собі, коли помітив її зникнення. І ось вона тут з прізвиськом «перекачана», сенс якого йому мали ще пояснити.

— Ха-ха-ха, — заливалася вона, ніби її хто лоскотав, при цьому груди високо здіймалися. — Страшенно смішний цей Беренс, надзвичайно смішна та дотепна людина, можна померти від сміху! Тож сідайте, пане Кастен, пане Карстен чи як то ваше прізвище, воно у вас таке кумедне, ха-ха, хи-хи, прошу мене вибачити! Сідайте он на той стілець у ногах ліжка, але прошу дозволити мені рухати ногами, я не можу, ха-а... — задихалася вона, розтуливши рота і знову заливаючись сміхом, — ніяк не можу зупинитися.

Вона була дуже миловидна, мала правильні й приємні, може, трохи різкуваті риси обличчя, трохи зухвале подвійне підборіддя, хоча губи з синюватим відтінком та кінчик носа, безперечно, свідчили про утруднене дихання. Її гарні худі руки, що красиво виглядали з-під мереживних рукавів нічної сорочки, так само як і ноги, ні на мить не зупинялися. В неї була дівчача шия з глибокими западинами під тендітними ключицями, груди, що ввесь час уривчасто й неспокійно здіймалися від сміху та задухи, також здавалися ніжними й юними. Ганс Касторп вирішив, що і для неї пошле чи принесе квіти з експортних садівництв Ніцци або Канн, зволожені та запашні. З деякою стурбованістю він приєднався до невтримних та судомних веселощів пані Ціммерманн.

— Отже, ви навідуєте тут тяжкохворих? — запитала вона. — Як забавно та люб'язно з вашого боку, ха-ха, ха-ха! Але уявіть собі, я зовсім не тяжкохвора, тобто я не була тяжкохворою, ще зовсім недавно не була, аніскілечки... та недавно зі мною трапилася пригода... Ви тільки послухайте, хіба це не кумедно, таке смішне вам за все життя не... — і, хапаючи повітря та заливаючись сміхом, пані Ціммерманн розповіла йому, що з нею трапилося.

Вона прибула нагору трохи хворою, але таки хворою, адже інакше б не приїхала, можливо, навіть не зовсім легкохворою, але скорше легко, ніж тяжко. Пневмоторакс, цей недавній винахід хірургічної техніки, який, одначе, дуже швидко став надзвичайно популярним, у її випадку дав блискучі результати. Операція виявилася вдала, здоров'я та самопочуття пані Ціммерманнщораз покращувалося, її чоловікові — вона була одружена, але бездітна — обіцяли, що місяців за три-чотири вона має повернутися додому. Тож заради забави вона затіяла екскурсію в Цюрих — не маючи на те жодних інших причин, окрім бажання розважитися. Й чудово розважалась, та їй здалося необхідним поповнити хвору легеню газом, тож вона довірила цю справу одному молодому тамтешньому лікареві, ха-ха, ха-ха, і що ж сталося? Він просто її перекачав. Інакше тут не скажеш, цим словом усе сказано. Він перестарався, певно, був не дуже досвічений, одне слово: в стані переповнености, тобто з калатанням серця та задухою — ха, хи-хи — вона знову повернулася сюди, нагору, а Беренс страшенно її вилаяв і тут-таки загнав у ліжко. Й ось тепер вона тяжкохвора, ні, не безнадійно, але зіпсована, скалічена — ха-ха-ха. Чому пан робить таке обличчя, таку кумедну гримасу? Й вона так реготала над його обличчям, тицяючи в нього пальцем, аж у неї лоб посинів. Та найкумеднішим був Беренс зі своїм гнівом і грубістю, вона вже наперед реготала, уявляючи, як він її зустріне, коли помітила, що її перекачали. «Ваше життя в крайній небезпеці!» — закричав він на неї без жодних недомовок та перифраз, такий ведмідь, ха-ха-ха, хи-хи-хи, прошу вибачення.

Залишалося незрозумілим, з якої причини вона, так захлинаючись, регоче над словами надвірного радника: через його «грубість» чи через те, що вона йому не повірила, але ж мала таки повірити, та її становище саме по собі — тобто смертельна небезпека, в якій вона перебувала — видавалося їй так само надзвичайно комічним. У Ганса Касторпа склалося враження, що скорше це було друге, і вона справді реготалася ліпне через дитинну легковажність та дурість свого курячого розуму, що Ганс Касторп ніяк не міг схвалити. Він таки послав їй квіти, та вдруге побачити смішливу пані Ціммерманн йому не довелося. Протримавшись іще кілька днів на кисні, вона таки померла на руках у свого чоловіка, викликаного нагору телеграмою, — дурна як гуска, додав від себе надвірний радник, від якого Ганс Касторп дізнався про її смерть.

Та ще до цього підприємливий дух співчуття допоміг Гансові Касторпу завдяки надвірному раднику та медичному персоналу зав'язати нові знайомства з тяжкохворими, а Йоахим був змушений скрізь його супроводжувати. Так йому довелося йти з Гансом Касторпом до сина «Tout-les-deux», другого, який ще був живим, бо в іншого, навпроти, вже давно прибрали й обкурили Н2СО. Потім до хлопчика Тедді, який нещодавно прибув сюди нагору з «Фрідеріціанума», навчального закладу, де він захворів, і його випадок був надто важким. Потім до російського німця, службовця страхового товариства Антона Карловича Ферге, такого собі терплячого добряка. А також до бідолашної пані Малін-кродт, яка хотіла всім подобатися; Ганс Касторп послав до неї квіти, як і іншим, та в присутності Йоахима навіть часто годував її кашею... Поступово вони зажили слави добрих самаритян та братів милосердя. Одного разу пан Сеттембріні навіть заговорив з Гансом Касторпом на цю тему.

— Хай йому грець, пане інженере, я чую про вас незвичайні речі. Ви кинулися в благодійництво? Шукаєте виправдання завдяки добрим справам?

— То дрібниці, пане Сеттембріні. Не варто і згадувати про це. Ми з братом...

— Та залиште вашого брата поза грою. Якщо і говорять про вас обох, то мають на увазі саме вас. Лейтенант — це людина шанована, але духовно проста натура, без таємних закамарків у душі, у вихователя з такою людиною не буває особливих проблем. І ви мене не переконаєте, ніби керує всім саме він. Важливішу, хоча і небезпечнішу роль граєте саме ви. Ви, якщо так можна висловитись, є важкою дитиною життя, і про вас треба постійно піклуватися. Зрештою, ви ж самі дозволили мені піклуватися про вас.

— Звичайно, пане Сеттембріні. Раз і назавжди. Дуже люб'язно з вашого боку. А «важка дитина життя» — це вдалий вислів. Що тільки письменникам не спаде на думку! Не знаю, що я маю про себе думати, маючи такий титул, але звучить він добре, це я мушу визнати. Так, ну а я трохи займаюся «дітьми смерти», ви, очевидно, саме це маєте на увазі. Коли маю час, то відвідую тяжко — та серйознохворих, зовсім не нехтуючи власним лікуванням, розумієте, відвідую тих, хто тут не для розваг і хворіє не внаслідок розпусти, а тих, хто помирає.

— Та в Писанні сказано: нехай мертві ховають своїх мертвих, — мовив італієць.

Ганс Касторп здійняв руки й зробив таку гримасу, наче хотів сказати: мало що пишеться, пишуть і так, і навпаки, тому важко знайти істинне й дотримуватися до нього. Ясна річ, що катеринщик заторкнув тут негативний аспект, але цього слід було чекати. Та, якщо Ганс Касторп і досі був готовий його слухати, сприймати теорії італійця як такі, що заслуговують на увагу та заради експерименту піддаватися на педагогічний вплив, він був далеким від того, щоб заради якихось педагогічних поглядів відмовитися від відвідин тяжкохворих, незважаючи на матір Ґернґрос із її розмовами про «невинний маленький флірт», на сухувату діловитість бідолашного Ротбайна та дурненьке гигикання «перекачаної», оскільки ці візити все ще здавалися Гансу Касторпу корисними й важливими.

Сина «Tout-les-deux» звали Лауро. Він також одержав квіти, фіалки з Ніцци із землянистим запахом, «від двох співчутливих колег по санаторію з сердечними побажаннями скорого одужання», і оскільки ця анонімність стала вже цілком формальною і кожен знав, від кого ці квіти, то, зустрівши якось обох братів у коридорі, до них звернулася сама «Tout-les-deux», темно-бліда мати-мексиканка, звернулась, аби подякувати їм за допомогою кількох шурхітливих слів, а головне, — виразно скорботних жестів, та запросила особисто прийняти подяку від її сина — de son seul et dernier fils qui allait mourir aussi^[34]. Вони тут-таки і зайшли. Лауро виявився надзвичайно вродливим юнаком з палаючими очима, орлиним носом, широкими ніздрями та чудово окресленими вустами, над якими пробивалися чорні вусики. Він жестикулював з таким погордливим драматизмом, що відвідувачі, навіть Ганс Касторп не менше від Йоахима Цімсена, були раді, коли двері кімнати хворого нарешті за ними зачинилися. Адже поки «Tout-les-deux» в своїй кашміровій хустці та чорній накидці, зав'язаній під самим підборіддям, з поздовжніми зморшками на її вузькому чолі та неймовірними капшуками під чорними як гагат очима, зігнувши коліна, журливо скрививши рота й час від часу наближаючись до ліжка та відвідувачів і, мов папуга, повторюючи трагічним голосом «Tous les dé, vous comprenez, messiés... Premierement Tun et maintenent l'autre^[35], снувала сюди-туди по кімнаті, тим часом красень Лауро, також по-французькому, розкотистим, тріскотливим голосом та з нестерпною високопарністю вів мову про те, що він хоче померти як герой, comme héros, à l'espagnol, так само, як брат, de même que son fier frère Fernando^[36], який також помер як іспанський герой; при цьому Лауро жестикулював, розірвав на собі сорочку, щоб підставити свої жовті груди під удар смерти, і входив у раж доти, поки напад кашлю спричинив появу на губах прозорої, рожевої піни; на цьому його хвастощі закінчилися, що дало можливість братам навшпиньки залишити кімнату.

Про відвідини Лауро вони більше не говорили, і навіть про себе кожен намагався не засуджувати його поведінку. Та їм обом значно більше сподобався Антон Карлович Ферґе з Петербурга; він лежав у своїх густих, доброзичливих вусах й так само доброзичливо випнутою шиєю, повільно і тяжко одужував від операції, під час якої йому спробували зробити пневмоторакс, — пан Ферґе, був тоді на волосину від смерти. Він зазнав дуже сильного шоку, шоку плеври — відомого ускладнення при цій такій модній операції. Й шок цей стався у нього в особливо тяжкій формі, супроводжувався повним колапсом організму та глибокою непритомністю, — одне слово, він був у такому критичному стані, що операцію довелося перервати й відкласти на потім.

Щоразу, коли Ферге заводив мову про цю історію, його добрі сірі очі широко розплющувались, а обличчя ставало сірим, очевидно, він справді пережив жахливу ситуацію.

— Без наркозу, панове. Ну, гаразд, такі, як я, його не переносять, у подібних випадках наркоз не дозволяється, це можна зрозуміти, й розумна людина з цим має примиритись. Але ж місцева анестезія проникає зовсім неглибоко, панове, вона лише притуплює чутливість верхніх шарів, і поки тебе розрізають — відчуваєш лише, ніби щось тебе стискає, мне. Лежиш із заплющеними очима, щоб нічого не бачити, асистент тримає тебе праворуч, старша сестра — ліворуч. Таке почуття, що тебе стискають і мнуть — це роблять надріз і відтягують краї зажимами. А потім я чую, як надвірний радник каже: «Так!» — і в ту ж мить, панове, починає промацувати підреберну плевру якимось тупим інструментом — він має бути тупим, щоб передчасно її не проколоти — тож починає промацувати плевру: промацує, щоб знайти потрібне місце, зробити там прокол, упустити туди газ, — й ось як він почав, як почав водити тим інструментом по моїй плеврі — панове, панове, що там казати! Мені ледь кінець не настав, я ледве не помер, описати відчуття просто неможливо. Підреберна плевра, панове, вона така, що її не можна торкати, не можна, ніяк не можна торкати, вона — табу, вона прикрита плоттю, ізольована, недоторканна раз і назавжди. А він оголив її і взявся промацувати. Й мені, панове, стало зле. Жахливо, жахливо, панове, я ніколи не думав, що існує таке тричі прокляте, підле, принизливе почуття, якого на землі взагалі не буває, хіба що в пеклі! Я знепритомнів — було підряд три непритомності, одна зелена, одна брунатна і одна фіолетова. Окрім того, під час непритомности я відчував жахливий сморід, шок подіяв на відчуття запаху, панове, нестерпно смерділо сірководнем, так, напевне, в пеклі смердить; та, незважаючи на все це, я чув власний сміх, хоча й хапав повітря, але сміх не як у людей, то був такий непристойний і такий огидний сміх, якого я за все життя не чув, адже коли промацують плевру, вам, панове, здається, що вас неймовірним, нелюдським чином лоскочуть; ось такий я пережив сором і муку, ось що значить плевральний шок, хай Господь Бог береже вас від того.

Часто і щоразу бліднучи від жаху, згадував Антон Павлович Ферге цю «огидну» історію й дуже потерпав від думки, що таке може повторитися. До речі, з самого початку він заявив, що людина він проста, будь-які «високі» почуття йому цілком чужі, тож не варто ставити перед ним особливих духовних та моральних вимог, адже він сам ні перед ким таких вимог не ставить. З'ясувавши цю обставину, він заходився досить цікаво оповідати про своє минуле життя, з якого його вирвала хвороба, життя страхового агента, що, живучи в Петербурзі, об'їздив уздовж і впоперек усю Росію, оглядав застраховані фабрики та збирав відомості про клієнтів, чиє економічне становище було ненадійним; оскільки, судячи за статистикою, пожежі найчастіше ставалися саме на тих промислових підприємствах, справи яких ішли кепсько. Саме тому його й посилали, щоб під тим чи тим приводом прозондувати певне підприємство й повідомити банк свого товариства про реальний стан, а товариство могло вчасно провести перестрахування чи розділити премію й таким чином уникнути значних збитків. Він розповідав про зимові подорожі цією неозорою країною, про те, як цілими ночами в лютий мороз мчав він, лежачи в санях, накритий овечими шкурами, й, прокинувшись, бачив над снігом вовчі очі, що світилися як зірки. З собою в скриньці він возив заморожений провіант: щі та пшеничний хліб, на станціях, коли міняли коней, цю їжу відтоплювали, причому пшеничний хліб виявлявся зовсім свіжим, так ніби його саме сьогодні спекли. Та було кепсько, коли в дорозі заставала відлига: тоді замерзлі в шматках щі танули й текли.

Ось такими розповідями частував братів пан Ферґе, час від часу перериваючи свою оповідь, зітхав і казав, що все це дуже добре, та головне, щоб його знову не потягли робити той пневмоторакс. У тому, що він розповідав, не було нічого високого, але фактичний характер оповіді робив її досить таки цікавою, особливо для Ганса Касторпа, який уважав для себе корисним якомога більше дізнатися про російську державу та життя в ній, про самовари, пироги, про козаків та про дерев'яні церкви з такою масою бань-цибулин, що вони нагадували колонії грибів. Розпитував Ганс Касторп і про тамтешніх людей, про їхню північну, а тому ще більш захопливу, як йому здавалось, екзотику, про азійський домішок у їхній крові, про широкі вилиці, про монголо-фінський розріз очей; він слухав начебто з антропологічним інтересом і навіть просив Ферге сказати щось російською: швидкою, нечіткою, цілком чужою та безкісною виривалася ця східна мова з-під доброзичливих вусиків пана Ферге, з його доброчинно випнутого борлака, й Ганса Касторпа все це цікавило то сильніше (такою вже є молодь), що більш забороненою з педагогічного погляду була та сфера, в якій розважався.

Вони частенько заходили на чверть години до Антона Павловича Ферге. Окрім того, навідували й хлопчика Тедді з «Фрідеріціанума», білявого, елегантно одягненого чотирнадцятирічного підлітка з тонкими рисами обличчя; він мав приватну доглядальницю, а вдягнений був у білу шовкову піжаму на шнурівці. Тедді був сиротою, але заможнім, як сам розповідав. Чекаючи на серйознішу операцію, що мала відбутися незабаром, а саме на спробу видалити вражені частини легень, він часом, якщо почувався краще, на годину вставав з ліжка й, одягнувши гарний спортивний костюм, приєднувався до товариства пацієнтів. Дами охоче заводили з ним розмову, а він прислухався до їхніх бесід, наприклад, коли обговорювалися взаємини адвоката Айнгуфа з певною особою в панталонах-реформ та з Френцхен Оберданк. Потім він знову лягав у ліжко. Так елегантно жив собі хлопчик Тедді день за днем, причому натякав, що нічого іншого він від життя вже й не чекає.

У кімнаті номер п'ятдесят лежала пані фон Малінкродт, її звали Наталі, вона мала чорні очі та золоті сережки у вухах, любила кокетувати та наряджатися, до того ж вона була заразом Йовом та Лазарем у спідниці — Господь послав їй силу-силенну хвороб. Здавалося, ввесь її організм наскрізь просякнутий отрутами, оскільки на неї постійно нападали різноманітні недуги то разом, то по черзі. Особливо сильно була вражена шкіра, вкрита місцями екземою, яка спричиняла нестерпну сверблячку, а часом ранки з'являлися навіть у роті, чому їй було важко їсти навіть з ложечки. Запалення виникали одне за одним: запалення підреберної плеври, нирок, легень, окістя і навіть мозку, тож пані Малінкродт урешті непритомніла, а серцева недостатність, спричинена жаром та болями, постійно тримала її в страху, призводила, наприклад, до того, що під час столування вона не могла як слід проковтнути шматок: їжа застрягала на самому початку стравоходу. Одне слово, жахливо страждала й до того ж була цілковито самотньою, оскільки після того, як покинула чоловіка та дітей заради іншого мужчини, точніше — хлопчика, коханий у свою чергу покинув її, як вона сама розповіла братам, і тепер вона залишилася без дому, хоча й при грошах, оскільки чоловік їй таки допомагав. Жінка без зайвої гордости користувалася з того, що він посилав їй, оскільки був чи просто порядним, чи досі в неї закоханим, адже сама пані Малінкродт ставилася до себе несерйозно й визнавала, що, справді, вона безчесна й порочна дамочка і, розуміючи це, зносила свої страждання як Йов, з дивовижним терпінням і витримкою та з тою стихійною силою опору, особливо притаманною жіночій породі, долала немічність свого смаглявого тіла і за допомогою шматка газу, яким з якихось медичних причин їй доводилося обв'язувати голову, ще й навіть примудрялася себе прикрасити. Вона постійно міняла прикраси: вранці починала з коралів, а ввечері закінчувала перлами. Зрадівши квітам, які прислав Ганс Касторп, вона сприйняла це радше за вияв ґалантности, ніж милосердя; вона запросила хлопців попити чай біля її ліжка, причому сама пила з кухлика з носиком; її пальці, навіть великий, до першого суглоба були всуціль унизані перстнями з опалами, аметистами, смарагдами. Погойдуючи золотими сережками, вона розповіла братам про все, що з нею трапилося: про чоловіка, порядну, але нестерпно занудну людину, про дітей, також порядних та нудних, які цілком удались у батька і до яких вона ніколи не могла розвинути особливо палких почуттів, розповіла й про того іншого, ще майже хлопчика, який ставився до неї з такою дивовижно поетичною ніжністю. Та його родичі хитрістю чи силою відірвали його від неї, а потім і хлопчик, напевне, відчував відразу до її хвороби, що саме тоді проявилась бурхливо й різнорідно. Можливо, молоді панове також відчувають відразу? — запитала вона манірно, жіноча природа виявлялася таки сильнішою від екземи, що вкривала половину її обличчя.

Ганс Касторп зі зневагою подумав про того напівхлопчика, що відчував огиду, й висловив це своє ставлення, злегка здвигнувши плечима. А що ж до нього самого, то малодушність поетичного юнака лише підстьобнула його в протилежний бік; під час своїх наступних відвідин він навіть шукав нагоду надати бідолашній пані Малінкродт невеличкі послуги, що не потребували спеціальної підготовки: обережно підносив їй до рота ложку з кашею, яку подавали на обід, поїв із кухлика з носиком, коли в неї застрягав шматок у горлі, допомагав змінити положення в ліжку, адже, крім усього іншого, їй заважала лежати післяопераційна рана. Ганс Касторп постійно займався цими послугами дорогою з їдальні або вертаючись із прогулянки, казав Йоахимові, щоб той ішов собі далі, а він заскочить на хвилинку в кімнату № 50 і подивиться, як там справи, — при цьому відчував якесь щасливе розширення свого єства та радість від усвідомлення користи й потайної значущости своїх добрих справ, щоправда, сюди домішувалося злодійкувате почуття самовдоволення про бездоганну християнськість його поведінки, хоча ота християнськість була настільки скромною, доброчинною й гідною похвали, що тут нічого не можна було заперечити, ані з військового, ані з педагогічно-гуманістичного погляду.

Про Карен Карштедт іще не йшлося, та Ганс Касторп і Йоахим надавали їй особливої уваги. Вона була приватною пацієнткою надвірного радника, і він сам порекомендував братам зайнятися нею. Вже чотири роки жила вона тут, нагорі, без жодних засобів у цілковитій залежності від бездушних родичів, які вже якось забирали її звідси, оскільки, на їхню думку, вона все одно довго не протягне, та завдяки наполегливому втручанню надвірного радника таки повернули назад. Вона мешкала у «Селі», в дешевому пансіоні, була худорлявою дев'ятнадцятирічною дівчиною з гладенько зачесаним маснуватим волоссям, у її боязких очах зачаївся хворобливий блиск, який свідчив про те саме, що й нездоровий рум'янець, голос також був глухий, але приємний. Кашляла вона безперервно, а кінчики її пальців були заліплені пластирем, оскільки на них унаслідок зараження утворилися язвочки.

Тож на прохання надвірного радника, позаяк вони вже показали себе милосердними людьми, брати стали особливо інтенсивно займатися нею. Почали з посилання квітів, потім навідали бідолашну Карен на її маленькому балкончику в «Селі», потім відбулося кілька надзвичайних заходів утрьох: то на змагання ковзанярів, то на перегони бобслеїв. Зимовий спортивний сезон був у розпалі, і в гірській долині цілий тиждень тривало святкування, безліч різних заходів, постійні розваги та видовища, на які брати дотепер звертали увагу лише принагідно та проходом. Зазвичай Йоахим ухилявся від будь-яких місцевих розваг. Тут, нагорі, він перебував зовсім з іншою метою, і взагалі, не збирався тут просто жити і примиритися з перебуванням тут, гаючи час на приємні та різноманітні розваги, ні, його єдиним бажанням було якомога швидше очиститись від отрут хвороби й повернутися на рівнину, щоб приступити там до служби, справжньої, а не лікувальної, яка була лише сурогатом, хоча і її він переривав лише з великою неохотою. Брати активну участь у зимових розвагах йому було заборонено, а ловити витрішки він не мав жодного бажання. Що ж до Ганса Касторпа, то він надто сильно відчував свою тісну інтимну належність до громади тих, що тут, нагорі, тож не мав нагоди відволікатися на розваги людей, які розглядали цю гірську долину як спортивний майданчик.

Проте каритативна підтримка бідної панни Карштедт призвела до деяких змін і в цьому плані — і Йоахим нічого не міг на це сказати, інакше його позицію вважали б не-християнською. Тож якось вони зайшли за хворою в її вбоге житло в «Селі», вивели на чисте повітря чудового, прогрітого яскравим сонцем, морозного дня, і попрямували в бік англійського кварталу, названого так через «Отель д'Анґлетер», а потім його головною вулицею повз розкішні крамниці; де з веселим дзвоном проїздили сани й прогулювалися мешканці курзали та інших пишних готелів, багаті любителі насолод і нероби з усього світу, без капелюхів, у модних спортивних костюмах з дорогих красивих тканин, бронзові від зимового сонця та сліпучого снігу; потім наша трійця спустилася до катка, розташованого в глибині долини, надалеко від курзали, влітку там був газон для гри в футбол. Залунала музика, курортний оркестр грав на естраді дерев'яного павільйону, в кінці чотирикутного, видовженого катка, за яким синіли засніжені гори. Вони взяли квитки, пробралися крізь публіку, що сиділа на розташованих з трьох боків трибунах, знайшли вільні місця і стали дивитися. Фігуристи, легко вдягнені, в чорних трико та обшитих хутром куртках з галунами, ковзали по льоду, розгойдувалися, балансували, виписували фігури, підскакували, оберталися навколо себе. Одна віртуозна пара, чоловік і жінка, обоє професіонали поза конкурсом, виконали номер, який могли виконувати єдині в світі, їх нагородили бурхливими оплесками, а оркестр заграв туш. У змаганнях на швидкість брали участь шість юнаків різних національностей, вони мчали, нагнувшись уперед, заклавши руки за спину, час від часу підносячи до рота хустинку; мали шість разів оббігти довгий чотирикутник катка. Задзвонили дзвони, зливаючись зі звуками музики. Часом натовп глядачів вибухав бурхливими вигуками захоплення та оплесками.

Натовп, який оточував братів та їхню підопічну, був досить строкатий. Білозубі англійці в шотландських шапочках балакали по-французькому з напарфумленими дамами, вдягненими з голови до п'ят у кольорову вовну, — деякі з них були в штанях. Американці, зализані, з маленькими голівками, з люльками в зубах та в шубах хутром назовні. Росіяни, бородаті, елегантні, що мали вигляд багатих варварів. Голландці з домішком малайської крови, які сиділи разом з німцями та швейцарцями. А ще незрозумілі люди, що також говорили французькою, напевне, балканці чи левантійці, представники якогось інтригуючого світу, до якого Ганс Касторп мав певну прихильність, а Йоахим цей світ відкидав як щось двозначне та розпливчасте. Тим часом пустотливо змагалися між собою діти, вони кульгали по льодових доріжках — на одній нозі ковзан, а на другій — лижа, хлопчаки катали своїх «дам» на лопатах, штовхаючи їх поперед себе, бігли із запаленими свічками, і переможцем уважався той, хто добігав до мети, тримаючи в руці незгаслу свічку, долали різні перешкоди, на ходу опускали олив'яною ложкою картоплини в розставлені на льоду лійки. Світ дорослих був у захваті. Вони показували один одному найбагатших, найвідоміших та найчарівніших дітей: ген донька голландського мультимільйонера, ось цей — то син прусського принца, а он той дванадцятирічний підліток носить прізвище відомої у всьому світі фірми шампанських вин. Бідна панна Карен також захоплювалась та кашляла. Й від радости плескала в долоні з ранками на пальцях. Вона була така вдячна братам.

Брати зводили її й на змагання бобслеїв: то було недалеко від «Берґгофа» та від квартири Карен Карштедт, оскільки санний шлях починався на Шацальпі та закінчувався в селі, поміж поселеннями західного схилу. На горі поставили контрольну будку і повідомляли по телефону про кожен старт саней. Між двома обмерзлими сніговими бар'єрами, гладенькою льодовою доріжкою, що на поворотах відливала металічним блиском, з гори з великими проміжками летіли плескаті сани зі спортсменами та спортсменками в костюмах із білої вовни та з нагрудними пов'язками різних національних кольорів. Можна було бачити червоні, напружені обличчя, на які падав сніг. Публіка охоче фотографувала, коли сани вискакували на бар'єр, перевертались і вивалювали спортсменів у сніг. Тут також грала музика. Глядачі розташовувалися на невеликих трибунах або ж стояли на вузькій, розчищеній стежці, що тяглася вздовж бобслейної траси. Часом вона пролягала попід дерев'яними містками, на них також купчилися люди, а під ними раз по раз зі свистом проносилися сани з учасниками змагань. «Покійники з санаторію там, нагорі, напевне, також проносяться зі свистом під цими містками, проходять поворот за поворотом, спускаючись у долину», — подумав Ганс Касторп і висловив свою думку вголос.

Якось по обіді хлопці зводили Карен Карштедт навіть у театр-біоскоп, що був у «Давосі-Пляц», оскільки такі речі вона дуже полюбляла. Тож сидячи в задушливому приміщенні, що фізично було чужим для всіх трьох, адже звикли дихати лише найчистішим повітрям, вони відчували, як їм забиває дихання, а свідомість мов застеляє густим туманом, тоді як перед ними вирувало життя, посіченого на дрібні шматки, які квапилися і вислизали, з'являючись на мить, судомно пробігаючи й зникаючи з тремтливим неспокоєм під простеньку музику, яка дробила теперішній час на такти, відтворюючи швидкоплинні прояви минулого й, незважаючи на обмеженість своїх засобів, заторкувала всі регістри врочистости, помпезности, пристрасти, шаленства та млосної чуттєвости, і втомлені погляди молодих людей не відривалися від екрана. То була напружена історія кохання та вбивства, що безмовно розгорталася при дворі східного деспота, проскакували сцени, сповнені розкошів та наготи, жадоби до влади та фанатичної релігійної покірности, жорстокости, хтивости, шаленого сластолюбства та сповільненої наочности, коли треба було показати м'язи на руці у ката, — одне слово, історія, створена на догоду потаємним смакам публіки різних цивілізованих країн. Сеттембріні, як людина критична, очевидно, різко засудив би таке антигуманістичне видовище та з притаманною йому відвертою класичною іронією викривав би таке зловживання техніки заради показу картин, що суперечать людській гідності, подумав собі Ганс Касторп і пошепки поділився думками зі своїм братом. Тоді як пані Штер, яка також сюди прийшла та сиділа неподалік від них, була буквально заворожена цими картинами, а її неосвічене обличчя аж перекосило від захоплення.

Зрештою, такі обличчя були майже в усіх. Та коли остання ряхтлива картинка зблиснула й погасла, завершуючи вервечку сцен, у залі ввімкнули світло, й арена всіх отих видив постала перед глядачами у вигляді порожнього екрана, не було кому навіть аплодувати. Нікого не було, щоб виразити оплесками свою вдячність за майстерність чи викликати на сцену. Актори, які зібралися, щоб зіграти цю п'єсу, давно роз'їхалися хто куди, глядачі побачили лише тіні їхньої гри, мільйони на мить зафіксованих картин, на які розклали їхні дії, аби будь-якої секунди в ряхтливому, швидкому перебігові повернути їх стихії часу. У мовчанні публіки після того, як згасла ілюзія, відчувалися нервове виснаження та пригніченість. Руки людей безсило повисли перед порожнечею. Деякі терли очі, дивилися перед собою, ніби соромились яскравого світла й хотіли повернутися в темряву, щоб ще раз побачити те, що було раніше, побачити повтореним, пересадженим у свіжий час та підгримованим музикою.

Деспот загинув од ножа, з його розз'явленого рота вирвався крик, якого не було чути. Потім показували різні картини: ось президент Французької республіки, в циліндрі та з орденською стрічкою через плече, відповідає на вітання, стоячи в кареті ландо; ось віце-король Індії на весіллі якогось раджі; німецький кронпринц на плаці потсдамських казарм. Публіка бачила сцени з життя тубільців села Новий Мекленбурґ, півнячий бій на Борнео, голих дикунів, які дмухали носом у якісь дудки, полювання на диких слонів, церемонію при дворі сіамського короля, вулицю борделів у Японії, де гейші сиділи в дерев'яних клітках. А ось сніговою пустелею Північної Азії їдуть закутані самоїди на оленячих запрягах, російські прочани моляться в Хевроні, у Персії злочинця карають ударами по п'ятах. Можна було стати свідком усіх цих подій; простір було знищено, час відкинуто назад, «там» і «тоді» перетворилося на стрімкі, пурхаючі, обіграні музикою «тут» і «тепер». Молода марокканка в смугастій шовковій одежі, вся в прикрасах у вигляді ланцюжків, браслетів та перснів, з тугими, напівоголеними грудьми, раптом виросла до натуральної величини й немовби насунулася на глядачів. Її широкі ніздрі роздимались, очі були сповнені тваринного життя, обличчя перебувало в нестримному русі: вона сміялася, показуючи білі зуби, одну руку з нігтями, що були світліші за шкіру, вона піднесла руку до очей, ніби затуляючи їх від сонця, а другою рукою махала до глядачів. А ті зніяковіло дивилися на обличчя чарівної тіні, яка, здавалось, і дивиться, й не бачить, до якої не доходить жоден погляд, а сміх та помахи рукою живуть не в теперішньому, а «там» і «тоді», тож було б недоречно відповідати на них. Унаслідок цього, як ми вже зауважували, до задоволення підмішувалося почуття якогось безсилля. Потім привид зник. Екран став порожнім та світлим, на нього ніби хтось накинув слово «кінець», і серія видовищ закінчилась, глядачі мовчки стали виходити з театру, а зовні тіснилася нова публіка, що прагнула побачити видиво, яке мало повторитися.

До трьох молодих людей приєдналася пані Штер, і, приставши на її пропозицію, вони всі разом зайшли в кав'ярню курзали, щоб зробити приємність бідолашній Карен, яка ввесь час тримала руки складеними, намагаючись висловити так свою вдячність. Тут також грала музика. Невеликий оркестр з музикантів у червоних фраках вторив першій скрипці — чеху чи то угорцю — той стояв окремо від оркестрантів, посеред танцюючих пар, і несамовито вимахував скрипкою та смичком. За столиками панувало світське пожвавлення. Подавалися дорогі напої. Приміщення було парким та запорошеним, тож брати замовили для себе та своєї підопічної оранжад, щоб трохи прохолодитись, а пані Штер забажала лікеру. В цей час, заявила вона, тут ще немає справжньої гульби. Справжні танці починаються лише надвечір; сюди повалять пацієнти із різних санаторіїв та «дикуни», що мешкають по готелях та в курзалі, і вже не один тяжкохворий, танцюючи, просто звідси потрапив на той світ, після того як осушив до дна чашу насолод і перед фіналом у нього в останній раз ливанула кров горлом in dulci jubilo^[37]. Через своє повне невігластво пані Штер вимовила оте «in dulci jubilo» цілком неймовірним чином: перше слово вона запозичила з італійсько-музичного запасу слів свого чоловіка й вимовила, отже, «dolce», тоді як друге слово нагадувало вигук пожежників «Feueijo», «ювілей» чи бозна-що — брати водночас устромили в рот соломинки, що стирчали з їхніх склянок, тільки-но почули цю латину; та пані Штер навіть оком не моргнула. Навпаки, виставивши свої заячі зуби, вона за допомогою натяків та різних шпильок намагалася з'ясувати, в яких стосунках перебувають ці троє молодих людей; для неї було ясно тільки одне — що, звичайно, цій бідній дівчині було дуже зручно мати за покровителів таких галантних лицарів. Менш зрозумілим видавалося їй ставлення до Карен самих братів; та незважаючи на всю свою глупоту й недорікуватість, вона, з чисто жіночою інтуїцією, все-таки частково знайшла відповідь на запитання, щоправда — неповну та банальну; вона таки второпала і в'їдливо натякнула, що істинним і справжнім лицарем тут є саме Ганс Касторп, внутрішній потяг якого до пані Шоша був їй відомим, а молодий Цімсен грає лише роль асистента, і його брат опікується цією жалюгідною Карштедт лише тому, що ніяк не може наблизитися до іншої; такий примітивний здогад цілком відповідав моральному рівню пані Штер, тому коли вона, відпускаючи пласкі дотепи, висловила це своє припущення, Ганс Касторп відповів лише втомленим, презирливим поглядом. Спілкування з бідною Карен, звичайно, було своєрідною заміною й допомагало йому відволіктися, зрештою, як і всі його каритативні заходи. Та водночас ці шляхетні починання були також самодостатніми. Те задоволення, яке він відчував, годуючи кашею багатостраждальну Малінкродт, вислуховуючи історію пана Ферґе про перенесений ним пекельний плевральний шок та бачив, як бідна Карен від радости та вдячности плескає в долоні з обліпленими пластирем пучками — це задоволення хоч, звичайно, й не було настільки прямим та інтенсивним, та все-таки безпосереднім і чистим; воно народжувалося зовсім з іншого духовного ґрунту, ніж той, від чийого імени Сеттембріні виступав як педагог, проте молодому Гансові Касторпу здавалося, що і до цього пасують слова placet experiri.

Будиночок, у якому мешкала Карен Карштедт, стояв недалеко від струмка, побіля полотна вузькоколійки, що тяглася дорогою до села, братам було дуже зручно заходити по неї під час обов'язкової прогулянки після першого сніданку... І якщо вони йшли цією дорогою, прямуючи до головної променади, то перед ними височів малий Шіягорн, за ним праворуч проглядалися три шпилі, які називались «Зелені башти», зараз також укриті сліпучим на сонці снігом, а ще далі праворуч вершини Дорфберга. Під ним, на чверті його висоти був розташований цвинтар «Села», обнесений муром, звідти, напевне, відкривався гарний вид на озеро, тому цвинтар теж міг стати метою прогулянки. Одного чудового ранку вони справді піднялися туди — тепер усі дні були чудовими: безвітряні, сонячні, яскраво-блакитні, жарко-морозяні та біло-сяючі. Брати, один з цегляно-червоним обличчям, другий — бронзовий від засмаги, були лише в костюмах, оскільки на такому сонці пальто тільки б заважало, — молодий Цімсен в одязі спортивного покрою та в гумовому взутті на сніг, Ганс Касторп так само, але в довгих штанях, бо просто фізично не міг звикнути до коротких. Добігала кінця перша декада лютого вже нового року. Справді, цифра року змінилася, після того як Ганс Касторп приїхав сюди, нагору, вже писалась інша, наступна. На годиннику світового часу пересунулася на поділку одна з великих стрілок, звичайно, не найбільша, не та, що відміряє тисячоліття, — небагато з тих, хто живе нині, будуть тому свідками; то була й не та стрілка, яка відміряє століття чи хоча б десятиріччя, ні. Та все-таки стрілка, що відміряє роки, пересунулася, до того ж зовсім недавно, хоча з того часу, як Ганс Касторп став жити тут, нагорі, року ще не минуло, лише трохи більше шести місяців; але тепер та стрілка знову стояла нерухомо, як стрілки на деяких великих годинниках, котрі також пересуваються лише щоп'ять хвилин. І поки зрушить з місця ота річна стрілка, ще десять разів має пересунутися стрілка місячна, а це в кілька разів більше, ніж увесь той час, який Ганс Касторп тут прожив, — лютий не враховується, адже якщо він уже настав, то вже проминув — що розміняв, те витратив.

Тож троє молодих людей якось пішли до цвинтаря на Дорфберзі — заради точности треба згадати й про цю прогулянку. Ідея виникла в Ганса Касторпа, й спершу Йоахим вагавсь, потерпаючи за бідну Карен, та потім таки погодився й визнав, що немає сенсу гратися з нею в піжмурки й аж надто оберігати, як ота боягузлива Штер, котра оберігала себе від усього, що нагадувало excitus^[38]. Карен Карштедт ще не вдавалася до самообману, характерного для останньої стадії хвороби, дівчина чудово розуміла, в якому вона стані й що означає некроз пальців. Вона знала й про те, що черстві родичі не захочуть і слухати про таку розкіш, як перевезення її тіла на батьківщину, й що після того, як вона помре, їй виділять скромне місце там, нагорі, на сільському цвинтарі. Одне слово, така прогулянка пасувала їй з морального погляду більше, ніж бобслейні змагання чи кіно; до того ж, відвідання тих, там, нагорі, було своєрідним проявом товариської уваги, якщо не сприймати цей захід лише як звичайну прогулянку й мати на меті огляд цвинтаря як місцевої пам'ятки.

Вони повільно підіймалися, йдучи вервечкою, оскільки розчищена в снігу стежка дозволяла йти лише по одному, проминули останні вілли, що стояли високо на схилі й тепер залишилися внизу, потім знову відкрився знайомий ландшафт у всій своїй зимовій красі, але трохи ширший та з ледь зміщеною перспективою. Він розгортався на північний схід, у напрямі до входу в долину; відкрився й очікуваний вид на замерзле, вкрите снігом озеро в обрамленні лісу, а за далеким берегом гірські схили ніби змикались і в небо, один над одним, здіймалися незнайомі вершини. Всі троє дивилися на краєвид, стоячи в снігу перед кам'яним склепінням цвинтарних воріт, потім зайшли хвірткою; вона не була зачинена — її лише прихилили.

Тут, між могилками, занесеними пухнастим снігом і відгородженими однаковими ґратами з кам'яними та металевими хрестами, з невеликими пам'ятниками, прикрашеними медальйонами та написами, також були розчищені стежки. Навколо було не чутно й не видно ні душі. Тиша, усамітненість та спокій цього місця здавалися тут якимись особливо глибокими й таємничими, а їхній складний смисл важко було вловити; серед кущів у сніговій шапчині трохи набакир та приклавши палець до губів, стояв якийсь маленький кам'яний янгол, що здавався генієм цього місця, тобто генієм мовчання, такого мовчання, яке суттєво відрізнялося від розмови, було її цілковитою протилежністю, тобто було замовканням, що не мало нічого спільного з порожнечею та беззмістовністю. Для обох юнаків то була б добра нагода зняти капелюхи, якби вони їх носили. Та вони були простоволосі, Ганс Касторп також, тому, йдучи вервечкою за Карен Карштедт, вони шанобливо схилили голови та ступали навшпиньки, ледь нахиляючись то праворуч, то ліворуч.

Цвинтар був неправильної форми, спочатку вузьким прямокутником тягся на південь, потім розходився також прямокутниками на обидва боки. Очевидно, його неодноразово доводилося розширювати та приєднувати до нього додаткові ділянки. Проте складалося враження, що цвинтар знову переповнений як уздовж паркану, так і всередині, де були менш привілейовані місця, — навіть для однієї нової могили не було видно жодного щонайменшого місця. Троє відвідувачів досить довго мовчки блукали вузькими стежками та переходами між надгробками, раз по раз зупинялись, аби розібрати ім'я, дату народження та смерти. Пам'ятники та хрести були скромні, без жодної пишности. Що ж до написів, то тут траплялись імена з усього світу — були написи англійською, російською чи, радше, різними слов'янськими мовами, а також німецькою, португальською та багатьма іншими; а от дати свідчили про слабке здоров'я, тривалість життя була загалом дуже недовгою, час від народження до смерти майже завжди не перевищував двадцяти років — сама лише молодь і зовсім мало старших, люди не дуже міцні, що з'їхалися сюди з усіх усюд й остаточно перейшли до горизонтальної форми існування.

Десь посередині, у гущавині надгробків цієї обителі тиші, поміж двома могилами з металевими вінками вони натрапили на вузеньке місце якраз завдовжки з людське тіло, і мимовільно усі троє зупинилися. Так стояли вони — дівчина була трохи попереду своїх супутників — та читали трепетні написи на камені, — Ганс Касторп у невимушеній позі, схрестивши руки на грудях, з напіврозтуленим ротом та якимось дрімотливим поглядом; молодий Цімсен — підібраний, і не лише строго виструнчившись, але навіть трохи відхилившись назад, причому обидва з двох боків потай позирали на Карен Карштедт. Вона все-таки помітила їхні погляди і скромно стояла, трохи знітившись, ледь схиливши набік голову, а потім дещо напружено посміхнулася зі стиснутими губами та часто закліпала очима.

Вальпургієва ніч

Днями мало виповнитися сім місяців з того дня, як Ганс Касторп опинився тут, нагорі, тоді як для Йоахима, що прибув сюди на п'ять місяців раніше від Ганса Касторпа, вже минало дванадцять, тобто рік — цілий рік — ціле коло в космічному розумінні, адже відтоді, як маленький, але потужний паровозик висадив тут Йоахима, земля здійснила повний оберт навколо сонця й повернулась у ту саму точку, в якій була тоді. Настав карнавальний тиждень. На порозі була карнавальна ніч, і Ганс Касторп поцікавився в Йоахима з його річним досвідом, як тут святкують.

— Magnifik^[39], — відгукнувся за нього Сеттембріні, коли брати якось знову з ним зустрілися під час ранкової прогулянки. — Splendide^[40]! — відповів він. — Як у Пратері, ось ви побачите, інженере. Ми зразу опинимося в лавах блискучих кавалерів, — вів він далі, супроводжуючи свої в'їдливі слова досить виразними рухами рук, плечей та голови. — Що хочете, і в maison de santé^[41] часом бувають бали для блазнів та дурнів, я читав про це... То ж чому б і не тут? У програмі — різноманітні danses macabres^[42], як ви, звичайно, можете собі уявити. На жаль, частина минулорічних учасників з'явитися не зможе, адже свято завершується пів на десяту.

— Ви маєте на увазі... Ах, ось воно що! Ну ви даєте! — сміявся Ганс Касторп. — Ну ви й жартун! О пів на десяту, ти чув, еге ж?! Надто рано, розумієш, так що деякі минулорічні учасники не зможуть трошки розважитися, ось що має на увазі пан Сеттембріні. Ха-ха, аж моторошно! Деякі, тобто ті, що остаточно сказали vale^[43] своїй «плоті». Ти відчув гру слів?^[44] Але це мене дуже інтригує, — сказав він. — На мою думку, добре, що тут традиційно відзначають свята, в міру того, як вони настають, та різні етапи року, щоб уникнути суцільного одноманіття, а то було б уже надто нестерпно. Відсвяткували Різдво, відзначили Новий рік, а тепер ось настає карнавальний тиждень. Потім буде вербна неділя (тут печуть кренделі?), потім Страсна неділя, Великдень і Трійця через шість тижнів, а там, дивись, настане й найдовший день, літній сонцеворот, розумієте, і час вже поверне до осени...

— Стійте, стійте! — вигукнув Сеттембріні, закинувши голову та притиснувши скроні долонями. — Замовкніть! Я забороняю вам розпускатися до такої міри.

— Перепрошую, але ж я говорю якраз протилежне. Зрештою, Беренс усе-таки напевне, зважиться на ін'єкції, щоб знищити в мені оті отрути, в мене ж усі тридцять сім і чотири, п'ять, шість, а то й сім. І жодних змін. Я ж «важка дитина життя», як був нею, так і залишуся. До довгострокових я не належу, Радамант жодного разу нічого певного про це не пробурчав, він лише вважає безглуздим переривати курс лікування раніше строку, раз я тут, нагорі, вже так довго й, так бимовити, вклав у цю справу так багато часу. І яка була б користь із того, якби він призначив мені певний строк? Це все одно не мало б жодного значення, адже коли він каже, наприклад, «півроку», то рахує по мінімуму, і треба бути готовим до значно довшого терміну. Ось, наприклад, мій брат, він же мав усе закінчити на початку цього місяця, закінчити — тобто одужати, та останнього разу Беренс додав йому ще чотири місяці для остаточного видужання, ну, і що ж тоді виходить? Виходить, тоді вже буде час сонцевороту, як я сказав, і при цьому зовсім не збирався вас розсердити, й час знову поверне на зиму. Та наразі в нас тільки карнавальний тиждень, і, на мою думку, дуже добре й дуже чудово, що ми тут усе по черзі відзначаємо, як то є за календарем. Пані Штер казала, ніби в консьєржа можна придбати іграшкові сурми?

Так воно й було. Вже під час першого сніданку у вівторок карнавального тижня, який настав притьмом, так що ніхто не встиг оговтатися, з раннього ранку в їдальні було чутно карнавальні дудки, які весело пищали й сурмили. За обідом зі столу Ґензера, Расмуссена та Клеефельд уже запустили серпантин, і багато пацієнтів, наприклад, круглоока Маруся, мали на собі паперові ковпаки, які також можна було придбати в кульгавого портьє. Та надвечір святкування в їдальні й салонах набрало таких обертів, що... Зрештою, поки що тільки нам відомо, до чого, завдяки підприємливому духові Ганса Касторпа, призвели ці карнавальні веселощі. Але ми не дамо нашому знанню захопити й відволікти нас від неквапної манери ґрунтовного викладу, краще віддамо часу ту шану, яку він заслуговує, та не будемо забігати вперед — може, навіть трохи затримаємо перебіг подій, оскільки поділяємо почуття моральної зніяковілости з Гансом Касторпом, який так довго відсував прихід певних подій.

По обіді народ пішов на прогулянку до «Пляцу», щоб подивитися життя карнавальних вулиць. Дехто був у масках П'єро та Арлекіна, звучали тріскачки, а між перехожими та тими, що проїздили в масках на розцяцькованих санях, зав'язався бій конфеті. Коли всі зійшлися на вечерю, за сімома столами панував збуджений настрій і було ясно, що всі хочуть продовжити розпочате святкування у вужчому колі. Паперові ковпаки, сурми та сопілки йшли в консьєржа нарозхват, а прокурор Паравант зайшов далі та виступив ініціатором травесті, нарядився у жіноче кімоно, начепив фальшиву косу — багато хто став вигукувати, що вона належить пані генеральній консульші Вурмбрандт, — а вуса за допомогою розпечених кліщів відтягнув донизу і став справжнісіньким собі китайцем. Адміністрація також не підвела. Над кожним із семи столів повісили лампіон з кольорового паперу у вигляді півмісяця, всередині якого горіла свічка, тож Сеттембріні, проходячи повз стіл Ганса Касторпа, приспинився і в зв'язку з цією ілюмінацією процитував:

промовивши це, він з витонченою сухою посмішкою неквапно попрямував до свого столу, де його зустріли пострілами маленьких снарядів — кульок з парфумами, які від удару розбивалися та обдавали людину приємною, пахучою рідиною.

Словом, із самого початку святковий настрій відчувався буквально в усьому. Звідусіль лунав сміх, стрічки серпантину, що звисали з люстр, розгойдувалися від коливання повітря, в соусі поданої до столу печені плавали конфеті; невдовзі з'явилася карлиця й заклопотано побігла з першою пляшкою шампанського у відерці з льодом, шампанське пили, змішуючи з бургундським, тут приклад подав адвокат Айнгуф; а коли під кінець застілля погасло верхнє світло й світилися лише лампіони, все занурилось у строкаті сутінки, які нагадували ряхтіння італійських ночей, настрій був справді святковий, а за столом Ганса Касторпа великий успіх мала цидулка від Сеттембріні (він передав її через свою сусідку Марусю, що сиділа в жокейській шапочці із зеленого атласного паперу), в цидулці було написано олівцем:

Доктор Блюменколь, який знову почувався дуже погано, з дивним виразом обличчя, чи, скорше, вигином губів, пробурмотів щось про ті вірші. Ганс Касторп не хотів залишатися в боржниках і вирішив на тому ж аркушику дописати жартівливу відповідь, яка навряд чи могла бути аж надто дотепною. Він шукав по своїх кишенях олівця, та не знайшов, не виявилося його ні в Йоахима, ані в учительки. Тоді його очі з почервонілими білками звернулися за допомогою на «Схід», до лівого заднього кутка їдальні, й було видно, як випадкова думка викликала такі далекосяжні асоціації, що він нараз зблід і цілковито забув про свій первинний намір.

Та були ще й інші причини для того, щоб збліднути. Пані Шоша, також прийшла вдягнена по-карнавальному, на ній була нова сукня, принаймні, такої Ганс Касторп ще ніколи не бачив — з легкого темного, ніби чорного шовку, який відблискував золотаво-брунатним, з маленьким дівчачим круглим вирізом, так що було видно тільки шию та початок ключиць, а ззаду, коли вона схиляла голову, один трохи виступаючий хребець під пасмами волосся, які вибилися із зачіски на потилиці, та руки Клавдії були оголені до плечей, — її руки, що були водночас повними й ніжними та, скоріш за все, прохолодними й такими білими на шовково-темному тлі сукні, вони вирізнялися настільки приголомшливо, що Ганс Касторп мимоволі заплющив очі й прошепотів: «О Боже!» Він ще ніколи не бачив сукні такого покрою. Був знайомий з бальними туалетами, з парадною, загальноприйнятою, ба навіть відповідною до моральних приписів формою оголености, причому значно сміливішою, та ніколи це навіть віддалено не діяло на нього настільки вражаюче. Помилковим виявилося колишнє припущення бідолахи Ганса Касторпа, що звабливість, незбагненна звабливість цих рук, які він уже бачив укритими тонким газом, що надавав їхній білизні, як він тоді про себе висловився, якоїсь «просвітлености» — що без цього покриття їхня звабливість буде меншою. Як він помилявся! Яка фатальна самоомана! Цілковита, підкреслена і сліпуча оголеність цих чудових рук, що належали отруєному хворобою тілу, була для нього відкриттям, діяла значно сильніше, ніж тодішня «просвітленість», на таку з'яву не можна було дати жодної іншої відповіді, як похилити голову та безгучно повторювати «О Боже!».

За якийсь час прийшла друга цидулка, де було написано:

— Браво, браво! — загукали звідусіль. Уже пили каву мокко — її принесли в маленьких брунатних кавниках, деякі надали перевагу лікерам, наприклад пані Штер, яка любила поласувати солодкими алкогольними напоями. Товариство почало вставати з місць, ходити взад-уперед, люди підходили один до одного, пересідали за інші столи. Частина гостей перейшла до салонів, а решта ще сиділа та попивала мішані вина. Нарешті з філіжанкою в руці, зубочисткою в роті з'явився сам Сеттембріні та сів як гість на куті столу, між Гансом Касторпом та вчителькою.

— Гори Гарцу, — сказав він, — поблизу сіл Ширке та Бленд^[45]. Хіба я вам забагато пообіцяв, інженере? Для мене це все-таки шабаш! Та зачекайте, наші жарти ще не вичерпалися, ми ще не досягли апогею, не кажучи вже про фінал. З усього видно, буде ще більше масок. Деякі особи тимчасово зникли — це дає ґрунт до різноманітних сподівань, ось побачите.

Й справді з'явилися нові костюми: дами в чоловічому одязі, що через випуклі форми видавалися несправжніми як в опереті, вуса та бороди було намальовано обвугленими корками; а чоловіки, навпаки, вдалій жіночі туалети, плуталися в довгих спідницях, наприклад, студент Расмуссен, який вирядився у чорну сукню, обсипану блискітками й, виставляючи на показ прищаве декольте, обмахував паперовим віялом груди та спину. З'явився жебрак на тремких колінах і з ключкою, на яку спирався. Хтось зробив собі з нижньої білизни костюм П'єро, ще й нацупив жіночого фетрового капелюха, його обличчя виявилося таким напудреним, що очі набули якогось неприродного вигляду, а губи палали криваво-червоною помадою. То був хлопець з нігтем. Грек із красивими ногами, що сидів за «поганим» російським столом, гонорувався в бузковому трико, у короткому плащі, паперовому жабо та з ціпочком, що правив за шпагу, вдаючи з себе чи то іспанського гранда, чи то казкового принца. Всі ці костюми були швидко зімпровізовані після вечері. Пані Штер не довго могла всидіти на місці. Вона зникла й незабаром повернулася прибиральницею, у фартуху, із закасаними рукавами, стрічки її паперового ковпака були зав'язані під підборіддям, у руках вона тримала відро та мітлу, яку тут-таки пустила в хід, водячи нею попід столами та зачіпаючи ноги тих, що сиділи.

— «Сама приходить Баубо стара», — продекламував Сеттембріні, побачивши її, й додав ще один рядок у риму, вимовляючи слова особливо чітко й пластично. Вона почула, назвала його «заморським півнем» і закликала облишити ці «штучки», причому, користуючись маскарадною свободою, звернулася до нього на «ти»: ця манера звертання ввійшла в загальний обіг ще за вечерею. Сеттембріні збирався відповісти «прибиральниці», та гамір і регіт, що долинали з вестибюля, завадили йому й відвернули загальну увагу.

В оточенні пацієнтів, що повиходили із салонів, з'явилися дві дивні фігури, які, очевидно, лише тепер закінчили перевдягання. Одна була вбрана дияконихою, та її чорна одежа згори й донизу була обшита поперечними білими смужками. Короткі були розміщені дуже близько одна до одної, довгі — на великій відстані, за принципом шкали термометра. Вона тримала вказівний палець лівої руки біля блідих губів, а правою несла температурну табличку. Інша маска була всуціль синьою, насинені губи та брови, навіть обличчя та шия, на голову було нап'ято синю плетену шапку, насунуту на одне вухо, постать обгорнулася шматком синього лискучого полотна, під яке спереду було напхано, напевне, різного ганчір'я, що утворювало кругле черевце. Присутні впізнали пані Ілтіс та пана Альбіна. Обоє мали на собі картонні таблички з написами: «Німа сестра» та «Синій Гайнріх». Гойдливим кроком ця пара обійшла їдальню.

Залунали аплодисменти. Люди вигукували. Пані Штер, взявши мітлу під пахву та впершись руками в коліна заливалася своїм примітивним сміхом і нареготалася до впаду під тим приводом, що грає роль прибиральниці. Тільки Сеттембріні залишався незворушним. Він щільніше зціпив губи під красиво загнутими вусами, коли проходом поглянув на маскарадну пару, що викликала таке захоплення.

Серед тих, хто знову вийшов із салонів і приєднався до почту «Синього» й «Німої», була й Клавдія Шоша. Разом з кучерявою Тамарою та ще одним сусідом, одягненим у вечірній костюм, на ім'я Булигін, груди якого видавалися особливо запалими, вона пройшла попри стіл Ганса Касторпа й потім навскоси, до столу юного Ґензера та Клеефельд; там вона зупинилася, заклавши руки за спину, сміючись вузькими очима та балакаючи, а її супутники попрямували за алегоричними привидами й разом з ними вийшли. Пані Шоша також прикрасила себе карнавальним ковпаком — це був навіть не купований, а зроблений зі згорнутого конусом аркуша білого паперу, як то роблять для дітей, ковпак сидів набакир і дуже їй пасував. Темна, золотаво-брунатна шовкова сукня не закривала до кінця ніг, спідниця була з легкими буфами. Про руки більше не говоритимемо нічого: вони були оголеними по самі плечі.

— Поглянь уважніше на неї, — почув наче здалека голос Сеттембріні Гана Касторп, який проводжав її поглядом, коли та попрямувала до скляних дверей, виходячи з їдальні. — Вона — Ліліт.

— Хто? — перепитав Ганс Касторп.

Літератор утішився й пояснив:

— Перша жінка Адама. Стережись...

Окрім них обох за столом на дальному кутку сидів лише доктор Блюменколь. Решта, в тому числі і Йоахим, перейшли до салонів. Ганс Касторп промовив:

— Сьогодні в тебе голова заповнена лише поезією та віршами. Що це ще за Ліліт? Хіба Адам був двічі одруженим? Я й поняття не мав...

— Є така давньоюдейська легенда. Й потім ця Ліліт стала привидом, ночами вона з'являється до чоловіків, особливо небезпечна вона для молодих своїми чарівними косами.

— Хай йому біс! Привид з чарівними косами! Таких речей ти не переносиш, правда? Ти заходиш і зразу вмикаєш електричне світло, щоб, так би мовити, навернути молодих людей на праведний шлях, еге ж? — захоплено промовив Ганс Касторп. Він випив досить багато винної суміші.

— Послухайте, інженере, киньте ви це! — владно заявив Сеттембріні, насупившись. — Прошу вас користуватися культурною формою звертання, прийнятою в нас на Заході, в другій особі pluralis^[46]. Вам зовсім не личать усі ці вправи.

— Та що ж тут такого? Зараз же карнавал! І сьогодні ввечері це скрізь прийнято...

— Так, заради неморальної спокуси. Називати на «ти» сторонніх людей, тобто людей, до яких слід звертатися на «ви», це дикість, достойна огиди, гра в первісну людину, розпуста, до якої я відчуваю відразу, оскільки вона, по суті, спрямована проти цивілізації та прогресивного людства — нахабно й безсовісно. Я вас також не називав на «ти», не думайте! Я цитував одне місце з шедевра вашого національного поета. Тобто я говорив до вас мовою поезії...

— Я також! Я так само певною мірою послуговуюся мовою поезії, — як на мене, зараз саме слушний момент, тому я так і говорю. Я зовсім не кажу, що мені легко й природно називати тебе на «ти», навпаки, доводиться навіть себе пересилювати, я можу робити це лише з розгону, але розгін беру охоче, беру його з радістю й щиро.

— Щиро?

— Атож, можеш мені вірити. Адже ми так давно живемо разом тут, нагорі, — сім місяців, якщо пам'ятаєш; щоправда, в тутешніх умовах це не так-то й багато, але для життя на рівнині, за тамтешніми поняттями, це безліч часу. Ну ось, і ввесь цей час ми провели разом, оскільки життя звело нас тут докупи, ми щоденно бачилися й провадили між собою цікаві розмови, зокрема про речі, про які я на рівнині не мав жодного поняття. Але тут усе зрозумів, тут усе це здавалося мені дуже важливим та близьким, тож коли ми сперечалися, я був дуже уважним, тобто коли ти пояснював мені різні речі з погляду homo humanus'a; адже я, через мою недосвідченість, звичайно, не міг багато додати від себе й завжди лише вважав надзвичайно цікавим усе те, що говорив ти. Завдяки тобі я стільки всього дізнався й стільки зрозумів... З Кардуччі — це навіть не так важливо, та, наприклад, про зв'язок республіки з високим стилем, або часу — з людським поступом; адже якби не існувало часу, людський поступ був би неможливим, світ був би гнилим болотом, гнилою водою в калюжі... Якби не ти, хіба я довідався б про всі ці речі! Я кажу до тебе просто «ти» й не більше, перепрошую, я не знаю, як то краще сказати — в мене не так добре виходить. Ти сидиш переді мною, і я кажу до тебе «ти», й досить. Ти не просто людина з якимось ім'ям, ти є представником, пане Сеттембріні, представником тут, нагорі, й ти на моєму боці — ось хто ти такий! — заявив Ганс Касторп і вдарив долонею по столі. — А тепер я хочу тобі подякувати, — вів він далі, наблизивши свій келих із сумішшю шампанського та бургундського до філіжанки Сеттембріні, мовби хотів з ним цокнутися, — за те, що всі ці сім місяців ти так по-дружньому опікувався мною, молодим mulus-ом, на мене ж навалилося так багато нового, ти допоміг мені в моїх вправах та експериментах і намагався чинити на мене вплив, зовсім sine pecunia, то за допомогою різних історій, то в абстрактній формі. Я дуже добре відчуваю, що настала мить подякувати тобі за все й просити в тебе пробачення, якщо я був поганим учнем, адже я «тяжка дитина життя», як ти висловився. Я був дуже зворушений, що ти так мене назвав, і як згадаю, знову зворушуюся. Важка дитина — таким я був і для тебе з твоєю педагогічною жилкою, ти першого ж дня заговорив про це, — звичайно, це також один із зв'язків, який ти для мене відкрив, тобто зв'язок між гуманізмом та педагогікою; я міг би згадати ще деякі. Тож пробач та не згадуй лихим словом! П'ю за тебе, Сеттембріні, будь здоровий! Я підіймаю цей келих за твої літературні зусилля щодо викорінення людських страждань, — закінчив Ганс Касторп, закинувши голову, випорожнив двома-трьома ковтками свій келих та підвівся. — А тепер ходімо до інших.

— Послухайте, інженере, яка муха вас укусила? — запитав італієць, дивлячись на нього з подивом і також підводячись із-за столу. — Так, наче ви прощаєтесь...

— Ні, чому прощаюсь? — ухилився від прямої відповіді Ганс Касторп. Та він ухилився не лише фігурально, на словах, але й своїм тілом, описавши корпусом дугу в бік учительки, панни Енгельгарт, яка саме прийшла по них. За її словами, пан надвірний радник у музичній кімнаті сам власноруч розливає карнавальний пунш, яким пригощає адміністрація. Панове мають негайно йти, якщо хочуть, щоб їм дісталося по келишку.

Й справді, посеред кімнати перед круглим, накритим білою скатертиною столом в оточенні пацієнтів, що простягали свої келихи, стояв надвірний радник Беренс із ополоником та зачерпував ним з миски паруючий напій. Він також надав своїй зовнішності трохи карнавального характеру: окрім білого халата, в якому був і сьогодні, адже ніколи не припинялася його діяльність як лікаря, надвірний радник одяг справжню турецьку феску кармазинового кольору, з чорною китичкою, що теліпалася в нього над вухом, для нього це вже був маскарадний костюм, принаймні фески виявилося достатньо, щоб надати його й без того неординарній зовнішності відтінку казковости та жартівливости. Довгий халат лише підкреслював його зріст, а якщо взяти до уваги певну сутулість та уявити собі, що він випростається, то Беренс виявився б нараз просто неприродно високим, і на такому величезному тілі сиділа маленька, плямиста голівка з дуже своєрідними рисами. Принаймні, молодому Гансові Касторпу ще ніколи це обличчя не здавалося таким дивовижним, як сьогодні, під блазенським головним убором: кирпата й плеската, синювато-розпашіла фізіономія, білясті брови, блакитні, сльозаві, вирячені очі, круто вигнутий рот та світлі, кошлаті, скривлені набік вусики. Відвертаючись від пари, що здіймалася над мискою, він довгим струменем наливав з ополоника солодкий пунш-а-рак у підставлені келихи й невгамовно розбазікував своєю вишуканою, чудернацькою говіркою, так що розливання пуншу супроводжувалося вибухами сміху.

— «Над нами старший — Уріан», — зацитував тихим голосом Сеттембріні, кивнувши в бік надвірного радника, та нараз його відтіснили до Ганса Касторпа. Був тут і доктор Кроковскі. Маленький, міцний та жилавий, у звичному чорному люстриновому халаті, лише накинутому на плечі та з порожніми рукавами, так що це нагадувало маскарадний костюм доміно, доктор стояв, тримаючи вивернутою рукою свій келих на висоті очей, і весело перемовлявся з групою масок, де жінки були перевдягнені на чоловіків — і навпаки. Зазвучала музика. Пацієнтка з обличчям тапіра заграла на скрипці під акомпанемент мангаймця: виконали ларго Генделя, а потім одну сонату Ґріга з національним та салонним забарвленням. Їм прихильно аплодували, зокрема й ті, що зібралися грати в бридж, — столи вже були розставлені й за ними сиділи пацієнти в маскарадних та звичайних костюмах, а поряд у відерцях з льодом стояли пляшки. Двері були розчинені навстіж; у вестибюлі також юрмилися гості. Окрема група стояла біля столу з пуншем та дивилася на надвірного радника, який показував нову веселу гру. Із заплющеними очима, стоячи та схилившись над столом, він малював, відвівши вбік голову, щоб усі могли бачити, що він не дивиться, — малював олівцем на зворотньому боці візитівки наосліп якусь фігуру: то були обриси свинки, і його величезна рука зобразила її без допомоги зору — в профіль, правда трохи спрощено й умовно, але то були безперечно контури саме свинки, намальованої в складних умовах. Це був фокус, і виконав він його дуже хвацько. Вузьке око було там, де йому слід було бути, правда, трохи заблизько до рильця, але все-таки майже на місці; так само на місці було й гостре вушко, й ніжки, що стирчали з круглого черевця; і як продовження закругленої лінії спини акуратним колечком закручувався хвостик. Коли малюнок був готовий, усі вигукнули: «Ох!» і стали проштовхуватися до столу, охоплені честолюбним бажанням зрівнятися з майстром. Проте навіть з розплющеними очима мало хто міг намалювати свинку, а із заплющеними — й поготів. Які тут повиходили потвори! Між частинами тіла свинки не було жодного зв'язку. Оченятко опинялося десь поза свинкою, ніжки — всередині черевця, лінія якого не була замкнена, а хвостик закручувався збоку без жодного зв'язку з основним малюнком, як окрема арабеска. Реготали до скону. Підходили все нові пацієнти. Гравці в бридж також зацікавилися й прийшли подивитися, тримаючи в руках карти віялом. Тому, хто пробував свої сили, глядачі зазирали в очі, чи він не розмружує повіки (оскільки дехто, відчуваючи своє безсилля, цим грішив), форкали та гигикали, дивлячись, як той, хто малював, робив недолугі помилки, спричинені тимчасовою сліпотою, й просто шаленіли, коли він розплющував очі й витріщався на свій абсурдний шедевр. Зрадлива самовпевненість підштовхувала кожного спробувати й собі. Візитівка, хоч і була досить великою, та невдовзі з обох боків її всуціль покреслили, так що невдалі малюнки находили один на один. Тоді надвірний радник витяг зі свого портмоне другу картку, на якій прокурор Паравант, після тривалого обдумування, спробував намалювати свинку одним рухом, не відриваючи олівця від паперу, в результаті його малюнок не лише не був подібним до свинки, а ні на що в світі. Малюнок зустріли гучними вигуками, реготом, привітаннями! З їдальні принесли картки з меню, й кілька дам та чоловіків мали можливість одночасно випробувати свої сили; біля учасників змагання стояли контролери та глядачі, причому кожен з них претендував на олівець того, хто саме малював. Було лише три олівці, їх буквально виривали одне в одного з рук. Ці олівці належали пацієнтам. А надвірний радник, затіявши нову гру та переконавшись, що всі нею захопилися, зник разом зі своїм асистентом.

Ганс Касторп дивився на чергового митця. Стоячи в натовпі за Йоахимом, він поклав лікоть на його плече, обхопив підборіддя однією рукою, а другою вперся в стегно. Він балакав і сміявся, заявивши, що також хоче спробувати себе, й наполегливо став вимагати олівця, якого нарешті одержав, але це був лише недогризок, у пучках його було зовсім незручно тримати. Ганс Касторп лаяв недогризок, звівши заплющені очі, голосно сварився та нарікав на непридатність олівця, при цьому замашними рухами виводив на картоні щось цілком недолуге, кінчилося тим, що олівець виковзнув з пальців на скатертину.

— Це не враховується, хіба можна таким... Хай йому грець! — І Ганс Касторп пошпурив олівця, що завинив, у миску з пуншем. — У кого є пристойний олівець? Хто мені позичить? Я мушу ще раз спробувати. Олівця! Олівця! В кого є олівець? — кричав він, обертаючись то в той, то в той бік, він досі спирався лівою рукою об стіл, а правою вимахував у повітрі. Та олівця не одержав. Тоді він розвернувся й пішов з кімнати, далі вимагаючи олівця, — рушив прямо до Клавдії Шоша, яка, він знав це, стояла в малому салоні недалеко від штори та посміхалася, спостерігаючи звідти за грою біля столу з пуншем.

Нараз хтось іззаду погукав його співучою іноземною мовою:

— Eh! Ingegnere! Aspetti! Che cosa fa? Ingegnere! Un po' di raggione, sa! Ma è matto questo ragazzo!^[47]

Та Ганс Касторп заглушив цей голос своїм, і всі побачили Сеттембріні, який, викинувши над головою простягнуту правицю — жест, дуже поширений на його батьківщині, але сенс якого передати словами досить важко — супроводив його розтяжним «е-е-е», полишив карнавальне товариство, а Ганс Касторп знову опинився на шкільному подвір'ї, дивився на блакитно-сіро-зелені очі з епікантом, що поблискували над широкими вилицями, та промовляв:

— У тебе часом немає олівця?

Він був смертельно блідим, як і того дня, коли, замазаний кров'ю, повернувся зі своєї самітньої прогулянки й з'явився наприкінці лекції у доктора Кроковскі. Реакція нервово-судинної системи викликала повний одплив крови від його молодого обличчя, воно похолоднішало, шкіра натяглась, ніс загострився, під очима лягли олив'яні тіні, мов у мерця. А симпатичний нерв викликав таке серцебиття, що про рівне дихання не могло бути жодної мови, його лихоманило, й під дією сальних залоз усі волосинки на шкірі стали дибки.

Клавдія в гостроверхому паперовому ковпаці, посміхаючись, роздивлялася його з голови до ніг, проте в її посмішці не було ані тіні співчуття чи тривоги, які мав би викликати його жахливий вигляд. Жіночій статі загалом невластиві таке співчуття й така тривога перед прірвою пристрасти — стихії, ближчій жінкам, ніж чоловікам, чоловік за натурою своєю значно віддаленіший од неї, і якщо його охопить пристрасть, жінка завжди зустріне її з насміхом та зловтіхою. Зрештою, від співчуття та тривоги він би, звичайно, з удячністю відмовився.

— У мене? — відповіла хвора з оголеними руками на оте «ти». — Так, можливо. — Й тепер в її посмішці та голосі було щось від того хвилювання, яке настає, коли після довгих мовчазних стосунків між двома людьми зазвучать нарешті перші слова, — лукаве хвилювання, яке приховує в собі все те, що відбувалося дотепер.

— Ти дуже честолюбний... Ти дуже... запальний, — з насміхом вела вона далі ледь хрипким, приємно глухуватим голосом з притаманним йому особливим екзотичним приголосом, вимовляючи незвично для вуха «р» та надто відкритий звук «е», до того ж роблячи в слові «честолюбний» наголос на другому складі, так що воно звучало вже зовсім по-іноземному, — і взялася шарудіти в своїй шкіряній сумочці, зазирнула в неї та дістала з-під носової хустинки, яку вийняла спочатку, срібний олівець, тонкий і тендітний, вишукану штучку, мало придатну для серйозної роботи. Той перший, давній олівець був значно зручнішим та соліднішим.

— Voila!^[48], — сказала вона, тримаючи олівця перед його очима, затиснувши між великим та вказівним пальцями та злегка водячи ним туди й сюди.

Оскільки вона давала йому олівця й не давала, то він узяв його не беручи, тобто простяг руку до олівця, майже торкаючись його, готовий схопити, й переводив погляд своїх обведених олив'яною тінню очей з олівця на татарське обличчя Клавдії. Його знекровлені губи були розтулені, він так і не стулив їх, беззвучно промовивши:

— Ось бачиш, я знав, що в тебе знайдеться олівець.

— Prenez garde, il est un peu fragile, — сказала вона. — C'est a visser, tu sais.^[49]

І коли їхні голови нахилилися над олівцем, вона продемонструвала йому нехитру механіку: якщо повернути гвинтик, то висовується тонкий як голка, очевидно, дуже твердий стрижень графіту, що майже не залишає за собою сліду.

Вони стояли близько, схилившись одне до одного. Оскільки він був сьогодні у вечірньому костюмі з накрохмаленим комірцем, то спирався на нього підборіддям.

— Хоча й малий, та зате твій, — сказав він, заледве не торкаючись її чола своїм і дивлячись на олівець, але не рухаючи губами.

— А ти ще й жартуєш... — зауважила Клавдія зі смішком, потім випросталась і нарешті віддала йому олівець. (Зрештою, Бог його знає, як він ще міг жартувати, адже кров до останньої краплі відпливла йому від голови). — Ну, а тепер іди, поквапся, малюй, добре малюй, порисуйся. — Намагаючись бути також дотепною, вона ніби хотіла його позбутися.

— Ні, ось ти якраз ще не малювала. Ти мусиш малювати, — сказав він, пропустивши в слові «мусиш» звук «м», і відступив, запрошуючи жестом.

— Я? — повторила вона, знову дивуючись, очевидно, не лише з цієї вимоги. З трохи розгубленою посмішкою вона ще постояла на місці, але потім, підкоряючись магнітизуючому жестові, яким Ганс Касторп запрошував її до столу з пуншем, ступила декілька кроків.

Виявилося, гра вже перестала цікавити публіку й скінчилась. Дехто ще малював, та глядачі вже зникли. Картки були помережані недолугими рисками, кожен переконавсь у власній цілковитій неспроможності повторити малюнок Беренса, люди відійшли від столу, виникла навіть зворотня течія. Коли всі помітили, що лікарі зникли, пролунало запрошення до танців. Стіл одразу відсунули до стіни. Біля дверей читальні та музичної кімнати виставили спостерігачів, які мали подати певний сигнал та зупинити танці, якщо з'явиться «старий», Кроковскі або «старша». Один юнак слов'янського походження поклав руки на клавіатуру маленького піаніно горіхового дерева й завів ліричну мелодію. Перші пари закружляли всередині неправильного кола з крісел та стільців, на яких порозсідалася публіка.

Ганс Касторп махнув відпливаючому столові, ніби хотів сказати йому: «Щасливої дороги!» Потім кивнув на вільні місця, які помітив у маленькому салоні, в затишному кутку, праворуч за портьєрою. Він не вимовив жодного слова, можливо, тому, що музика була надто гучною. Він підсунув крісло — це було так зване «тріумфальне» крісло, дерев'яне, оббите плюшем — для пані Шоша, на те місце, яке показав своїм пантомімним рухом, а собі взяв рипуче, плетене, із закругленими бильцями, і сів на нього, схилившись до Клавдії, спершись ліктями на бильця, тримаючи в руці її олівець та заховавши ноги далеко під сидіння. Пані Шоша напівлежала в глибині плюшевого крісла, коліна її були випнуті, але вона все-таки закинула ногу за ногу та погойдувала носком; її щиколотка виступала над краєм чорного лакованого черевичка, туго обтягнута також чорною шовковою панчохою. Попереду сиділи інші люди, часом вони вставали, щоб потанцювати або поступитися місцем тим, хто притомився. Навколо все було в русі.

— В тебе нова сукня, — сказав він, аби мати нагоду її роздивитися, й почув у відповідь:

— Нова? Ти хіба обізнаний з моїми туалетами?

— Хіба я не вгадав?

— Так. Я її недавно замовила, в Лукачека, в селі. Він шиє для багатьох дам тут, нагорі. Подобається?

— Дуже, — відповів він, ще раз охопивши всю її поглядом, і потупив очі. Потім додав:

— Хочеш потанцювати?

— А ти б хотів? — спитала вона, звівши брови та посміхаючись.

І він відповів:

— Я потанцював би, якби ти захотіла.

— Виявляється, ти не такий благопристойний, як я думала, — відповіла вона, й, оскільки він зневажливо розсміявся, додала: — Твій брат уже пішов.

— Так, це мій брат у перших, — підтвердив він невідомо для чого. — Я вже раніше помітив, що він пішов. Певно, пішов спати.

— C'est un jeune homme très étroit, très honnête, très alle-mand^[50].

— Étroit? Honnête?^[51] — повторив він. — Французьку я розумію краще, ніж говорю. Ти хочеш сказати, що він дуже педантичний? Хіба ти вважаєш нас, німців, педантами — nous autres allemands.

— Nous causons de votre cousin. Mais c'est vrai, ви трохи bourgeois. Vous aimez l'ordre mieux que la liberté, toute l'Europe le sait^[52].

— Aimer... aimer... Qu'est que c'est! Ça manque de définition, ce mot-là. Один має, інший кохає, comme nous le disons proverbialement,^[53] — заявив Ганс Касторп. — Останнім часом я багато думав про свободу. Тобто мені надто часто доводиться чути це слово, і я запитував себе, що ж воно означає. Je te le dirai en français, які в мене з цього приводу виникли думки. Ce que toute l'Europe nomme la liberté, est peut-être chose assez pédante et assez bourgeoise en comparaison de not-re besoin d'ordre — c'est ga!^[54]

— Tiens! C'est amusant. C'est ton cousin à qui tu penses en disant des choses etranges comme ça?^[55]

— Ні, c'est vraiment une bonne âme, проста натура, в ній не криється нічого загрозливого, tu sais. Mais il n'est pas bourgeois, il est militaire^[56].

— Нічого загрозливого, — повторила вона з натугою. — Ти veux dire: une nature tout à fait ferme, sûr d'elle même? Mais il est sérieusement malade, ton pauvre cousin^[57].

— Хто це каже?

— Тут усі про всіх усе знають.

— Тобі це сказав надвірний радник Беренс?

— Peut-être en me faisant voir ses tableaux^[58].

— C'est-à-dire: en faisant ton portrait?^[59]

— Pourquoi pas. Tu l'as trouvé réussi, mon portrait?^[60]

— Mais oui, extrêmement. Behrens a très exactement rendu ta peau, oh vraiment très fidelèment. J'aimerais beaucoup être portraitiste, moi aussi, pour avoir l'occasion d'étudier ta peau comme lui^[61].

— Parlez allemand s'il vous plaît^[62].

— О, я все одно говорю німецькою, коли спілкуюся по-французькому. C'est une sorte d'étude artistique et médicale — en un mot: il s'agît des lettres humaines, tu comprends^[63]. Ну як, тобі ще не захотілося потанцювати?

— Та ні, це ж дитячі забавки. En cachette de médecins. Aussitôt que Behrens viendra, tout le monde va se précipiter sur les chaises. Ce sera fort ridicule^[64].

— А ти що, так сильно його шануєш?

— Кого? — запитала Клавдія вривчасто та з іноземним акцентом.

— Беренса!

— Mais va done avec ton Behrens!^[65] Окрім того, для танців надто тісно. — Et puis sur le tapis...^[66] Краще подивімося на танці.

— Давай подивимося, — покірно промовив він та, цілком блідий, сидячи поряд з нею, став дивитися своїми блакитними задумливими, як у діда, очима на вбраних у маскарадні костюми пацієнтів, що юрмилися тут у салоні та навпроти в читальні. «Німа сестра» гарцювала з «Синім Гайнріхом», пані Саломон, виряджена світським кавалером, у фраці та білій камізельці, з манішкою, що роздулася на грудях, з намальованими вусиками, моноклем та в черевичках на височенних підборах, які недолуго визирали з-під чорних холіш, кружляла з П'єро, чиї кармазинові губи палали на білому напудреному обличчі, а очі були подібні до очей кролика-альбіноса. Грек у короткому плащику поважно крокував своїми бузковими трикотажними ногами навколо декольтованого та смагляво блискучого Расмуссена; прокурор у кімоно, генеральна консульша Вурмбрандт і молодий Ґензер танцювали навіть утрьох; що ж до пані Штер, то вона танцювала зі своєю мітлою, притискала її до серця та пестила щетину, наче то було людське волосся, підстрижене їжаком.

— Давай подивимося, — механічно повторив Ганс Касторп. Вони говорили тихим голосом під звуки піаніно. — Будемо тут сидіти та спостерігати, мовби вві сні. Для мене, маю тобі сказати, це справді як сон, що ми тут разом сидимо, — comme un rève singulièrement profonde, car il faut dormir très profondément pour rêver comme cela... Je veux dire: C'est un rêve bien connu, rêve de tout temps, long, étemel, oui, être assis près de toi comme à présent, voilà l'étemit^[67].

— Poète! — сказала вона. — Bourgeois, humaniste et poète — voila l'Allemand au complet, comme il faut!^[68]

— Je crains que nous ne soyons pas du tout et nullement comme il faut, — відповів він. — Sous aucun égard. Nous sommes peut-rtre des важкі діти нашого життя, tout simplement^[69].

— Joli mot. Dis-moi done... Il n'aurait pas été fort difficile de rêver ce rêve-là plus tôt. C'est un peu tard que monsieur se résout à adresser la parole a son humble servante^[70].

— Pourquoi des paroles? — сказав він. — Pourquoi parler? Parler, discourir, c'est une chose bien républicaine, je le concède. Mais je doute que ce soit poétique au même degré. Un de nos pensi-onnaires, qui est un peu devenu mon ami, M. Settembrini...^[71]

— Il vient de te lancer quelques paroles^[72].

— Eh bien, c'est un grand parleur sans doute, il aime même beaucoup à réciter de beaux vers, — mais est-ce un poète, cet homme-là?^[73]

— Je regrette sinenrement de n'avoir jamais eu le plaisir de faire la connaissance de ce chevalier^[74].

— Je le crois bien^[75].

— Ah! Tu le crois^[76].

— Comment? C'était une phrase tout à fait indifférente, ce que j'ai dit là. Moi, tu le remarques bien, je ne parle guère le français. Pourtant, avec toi je préfère cette langue à la mienne, car pour moi, parler français, c'est parler sans parler, en quel-que manière, — sans responsabilité, ou comme nous parlons en rêve. Tu comprends?^[77]

— A peu près^[78].

— Çа suffit... Parler, — вів далі Ганс Касторп, — pauvre affaire! Dans l'étemité, on ne parle point. Dans l'étemité, tu sais, on fait comme en dessinant un petit cochon: on penche la tête en arrière et on ferme les yeux^[79].

— Pas mal, ça! Tu es chez toi dans l'étemité, sans aucun do-ute, tu la connais à fond. Il faut avouer que tu es un petit rêveur assez curieux^[80].

— Et puis, — сказав Ганс Касторп, — si je t'avais parle plus tôt, il m'aurait fallu te dire «vous»^[81].

— Eh bien, est-ce que tu as l'intention de me tutoyer pour toujours?^[82]

— Mais oui. Je t'ai tutoyée de tout temps et je te tutoierai étemellement^[83].

— C'est un peu fort, par exemple. En tout cas tu n'auras pas trop longtemps l'occasion de me dire «tu». Je vais partir^[84].

Він не зразу зрозумів. Потім увесь затремтів, розгублено озираючись, ніби несподівано пробудився зі сну. Їхня розмова велася досить повільно, оскільки Ганс Касторп вимовляв французькі слова, затинаючись і мовби вагаючись. Звуки піаніно, що вмовкли на мить, зазвучали знову, тепер заграв мангаймець, він замінив хлопця-слов'янина і поставив перед собою ноти. Поряд з ним сіла пата Енґельгарт, аби перегортати сторінки. Людей у залі поменшало. Очевидно, багато пацієнтів перейшли на горизонтальну позицію. Попереду ніхто вже не сидів. У читальні взялися за карти.

— Що ти сказала? — перепитав Ганс Касторп ослаблим голосом.

— Я від'їжджаю, — повторила вона посміхаючись і, очевидно, була подивована тим, що він нараз ніби закляк.

— Не може бути, — сказав він. — Це жарт.

— Зовсім ні. Цілком серйозно. Я від'їжджаю.

— Коли?

— Та завтра. Apres diner^[85].

Йому здалося, що в нього всередині стався обвал. Він запитав:

— Куди ж це?

— Дуже далеко звідси.

— В Дагестан?

— Tu n'es pas mal instruit. Peut-être, pour le moment...^[86]

— Хіба ти одужала?

— Quant à за... non^[87]. Але Беренс вважає, що перебування тут мені, напевне, нічого не дасть. C'est pourquoi je vais ris-quer un petit changement d'air^[88].

— Значить, ти повернешся?

— Це питання. І, головне, питання — коли. Quant à moi, tu sais, j'aime la liberté avant tout et notamment celle de choisir mon domicile. Tu ne comprends guère ce que c'est: être obsédé d'indépendance. C'est de та race, peut-être^[89].

— Et ton mari au Daghestan te l'accorde, — ta liberté?^[90]

— C'est la maladie qui me la rend. Me voilà à cet endroit pour la troisième fois. J'ai passé un an ici, cette fois. Possible que je revienne. Mais alors tu seras bien loin depuis longtemps^[91].

— Ти так гадаєш, Клавдіє?

— Mon prénom aussi! Vraiment tu les prends bien au sérieux les coutumes du camaval!^[92]

— А ти знаєш, наскільки я хворий?

— Oui — non — comme on sait ces choses ici. Tu as une petite tache humide la dedans et un peu de fièvre, n'est-ce pas?^[93]

— Trente-sept et huit ou neuf l'après-midi,^[94] — сказав Ганс Касторп. — А ти?

— Oh, mon cas, tu sais, c'est un peu plus compliqué... pas tout à fait simple^[95].

— Il у a quelque chose dans cette branche de lettres hu-maines dite la médecine, — сказав Ганс Касторп, — qu'on ар-pelle bouchement tuberculeux des vases de lymphe^[96].

— Ah! Tu as mouchardé, mon cher, on le voit bien^[97].

— Et toi...^[98] Перепрошую. А тепер дозволь поставити тобі одне дуже важливе запитання й, до того ж, німецькою мовою. Коли я півроку тому йшов після обіду на медичний огляд... півроку тому... А ти ще обернулася та поглянула на мене, пам'ятаєш?

— Quelle question! Il у a six mois!^[99]

— Ти знала, куди я йду?

— Certes, c'était tout à fait par hasard...^[100]

— Ти дізналася від Беренса?

— Toujours ce Behrens!^[101]

— Oh, il a representé ta peau d'une façon tellement exacte... D'ailleurs, c'est un veuf aux joues ardentes et qui possède un service à café très remarquable... Je crois bien qu'il connaisse ton corps non seulement comme médecin, mais aussi comme adepte d'une autre discipline de lettres humaines^[102].

— Tu as décidément raison de dire que tu paries en rêve, mon ami^[103].

— Soit... Laisse-moi rêver de nouveau après m'avoir réveillé si cruellement par cette cloche d'alarme de ton départ. Sept mois sous tes yeux... Et à présent, ou en réalité j'ai fait ta con-naissance, tu me paries de départ!^[104]

— Je te répète, que nous aurions pu causer plus tôt^[105].

— А ти хотіла б цього?

— Moi? Tu ne m'échapperas pas, mon petit. Il s'agît de tes intérêts, à toi. Est-ce que tu étais trop timide pour t'approcher d'une femme à qui tu paries en rêve maintenant, ou est-ce qu'il у avait quelqu'un qui t'en a empêche?^[106]

— Je te l'ai dit. Je ne voulais pas te dire «vous»^[107].

— Farceur. Réponds done, — ce monsieur beau parleur, cet Italien-là qui a quitté la soirée, — qu'est-ce qu'il t'a lancé tantôt?^[108]

— Je n'en ai entendu absolument rien. Je me soucie très peu de ce monsieur, quand mes yeux te voient. Mais tu oublies... il n'aurait pas été si facile du tout de faire ta connaissance dans le monde. Il у avait encore mon cousin avec qui j'étais lié et qui incline très peu à s'amuser ici: Il ne pense à rien qu'à son retour dans les plaines, pour se faire soldat^[109].

— Pauvre diable. Il est, en effet, plus malade qu'il ne sait. Ton ami italien du reste ne va pas trop bien non plus^[110].

— Il le dit lui-même. Mais mon cousin... Est-ce vrai? Tu m'éffraies^[111].

— Fort possible qu'il aille mourir, s'il essaye d'être soldat dans les plaines^[112].

— Qu'il va mourir. La mort. Terrible mot, n'est-ce pas? Mais e'est étrange, il ne m'impressionne pas tellement aujourd'hui, ce mot. C'était une façon de parler bien conventionnelle, lorsque je disais «Ти m'effraies». L'idée de la mort ne m'effraie pas. Elle me laisse tranquille. Je n'ai pas pitié — ni de mon bon Joachim ni de moi-même, en entendant qu'il va peut-être mourir. Si e'est vrai, son état ressemble beaucoup au mien et je ne le trouve pas particulièrement imposant. Il est moribond, et moi, je suis amoureux, eh bien! — Tu as parlé à mon cousin à l'atelier de photographic intime, dans l'antichambre, tu te sou-viens^[113].

— Je me souviens un peu^[114].

— Done ce jour-là Behrens a fait ton portrait transparent!^[115]

— Mais oui^[116].

— Mon dieu. Et l'as-tu sur toi?^[117]

— Non, je l'ai dans ma chambre^[118].

— Ah, dans ta chambre. Quant au mien, je l'ai toujours dans mon portefeuille. Veux-tu que je te le fasse voir?^[119]

— Mille remerciements. Ma curiosité n'est pas invincible. Ce sera un aspect très innocent^[120].

— Moi, j'ai vu ton portrait extérieur. J'aimerais beaucoup mieux voir ton portrait intérieur qui est enferme dans ta chambre... Laisse-moi demander autre chose! Parfois un monsieur russe qui loge en ville vient te voir. Qui est-ce? Dans quel but vient-il, cet homme?^[121]

— Tu es joliment fort en espionnage, je l'avoue. Eh bien, je réponds. Oui, e'est un compatriote souffrant, un ami. J'ai fait sa connaissance à une autre station, balnéaire, il у a quelques années déjà. Nos relations? Les voila: nous prenons notre thé ensemble, nous fumons deux ou trois papiros, et nous bavardons, nous philosophons, nous parlons de l'homme, de Dieu, de la vie, de la morale, de mille choses. Voilà mon compte rendu. Es-tu satisfait?^[122]

— De la morale aussi! Et qu'est-ce que vous avez trouvé en fait de morale, par exemple?^[123]

— La morale? Cela t'intéresse? Eh bien, il nous semble qu'il faudrait chercher la morale non dans la vertu, c'est-à-dire dans la raison, la discipline, les bonnes moeurs, l'honnêteté, — mais plutôt dans le contraire, je veux dire: dans le péché, en s'aban-donnant au danger, à ce qui est nuisible, à ce qui nous consume. Il nous semble qu'il est plus moral de se perdre et même de se laisser dépérir que de se conserver. Les grands moralistes n'étaient point des vertueux, mais des aventuriers dans le mal, des vicieux, des grands pécheurs qui nous enseignent à nous incliner chrétiennement devant la misère. Tout ça doit te déplaire beaucoup, n'est-ce pas?^[124]

Ганс Касторп мовчав. Він так і сидів у тій самій позі, схрестивши ноги під рипучим кріслом, нахилившись до жінки в гостроверхому ковпаку, яка напівлежала, тримав у руці її олівець і дивився такими самими блакитними очима, як у Ганса Лоренца Касторпа, в глибину спорожнілої кімнати. Люди розійшлися. Звуки піаніно, щостояло в кутку навскіс від обох, лилися тепер тихо й нерівно, хворий мангаймець грав однією рукою, а поряд з ним сиділа вчителька й перегортала ноти, що лежали в неї на колінах. Коли розмова Ганса Касторпа та Клавдії Шоша перервалася, піаніст зовсім перестав грати, а руку, що ледве торкалася клавіш, забрав з клавіатури собі на коліно, тоді як панна Енґельгарт і досі дивилась у нотний зошит. Четверо, що залишилися тут після святкування карнавальної ночі, сиділи нерухомо. Тиша тривала кілька безконечно довгих хвилин. Повільно, дедалі нижче схилилися під її тягарем голови тієї пари біля піаніно, голова мангаймця — до клавіатури, а голова панни Енґельгарт — до нотного зошита. Нарешті, мовби за німою згодою, мангаймець та вчителька обережно підвелись і, втягши голови в плечі та з недолуго провислими руками, уникаючи дивитися на інший, ще не опустілий кут кімнати, вийшли навшпиньки через читальню.

— Tout le monde se retire, — сказала пані Шоша. — C'étaient les demiers; il se fait tard. Eh bien, la fête de carnaval est flnie^[125]. — І вона підняла руки, щоб зняти паперовий ковпак зі свого рудуватого волосся, заплетеного косою, яка вінком оповивала голову. — Vous connaissez les conséquences, monsieur^[126].

Але Ганс Касторп із заплющеними очима покрутив головою, не змінюючи пози. Він відповів:

— Jamais, Clawdia. Jamais je te dirai «vous», jamais de la vie ni de la mort, якщо можна так висловитися, а було би варто. Cette forme de s'adresser à une personne, qui est celle de l'Occident cultivé et de la civilisation humanitaire, me semble fort bourgeoise et pédante. Pourquoi, au fond, de la forme? La forme, c'est la pédanterie elle-même! Tout ce que vous avez fixé à l'égard de la morale, toi et ton compatriote souffrant — tu veux sérieusement que ça me surprenne? Pour quel sot me prends-tu? Dis done, qu'est-ce que tu penses de moi?^[127]

— C'est un sujet qui ne donne pas beaucoup à penser. Tu es un petit bonhomme convenable, de bonne famille, d'une te-nue appétissante, disciple docile de ses précepteurs et qui retoumera bientôt dans les plaines, pour oublier complètement qu'il a jamais parlé en rêve ici et pour aider a rendre son pays grand et puissant par son travail honnête sur le chantier. Voilà ta photographie intime, faite sans appareil. Tu la trouves exacte, j'espère?^[128]

— Il у manque quelques détails que Behrens у a trouvés^[129].

— Ah, les médecins en trouvent toujours, ils s'y connais-sent...^[130]

— Tu paries comme Monsieur Settembrini. Et ma fièvre? D'ou vient-elle?^[131]

— Allons done, e'est un incident sans conséquence qui pas-sera vite^[132].

— Non, Clawdia, tu sais bien que ce que tu dis là, n'est pas vrai, et tu le dis sans conviction, j'en suis sûr. La fièvre de mon corps et le battement de mon coeur harassé et le frissonnement de mes membres, e'est le contraire d'un incident, car ce n'est rien d'autre... — і його бліде обличчя з губами, що посмикувалися, схилилося нижче до неї, — rien d'autre que mon amour pour toi, oui, cet amour qui m'a saisi à l'instant, ou mes yeux font vue, ou, plutôt, que j'ai reconnu, quand je t'ai reconnue toi, — et c'était lui, évidemment, qui m'a mené à cet endroit...^[133]

— Quelle folie!^[134]

— Oh, l'amour n'est rien, s'il n'est pas de la folie, une chose insensee, défendue et une aventure dans le mal. Autrement e'est une banalité agréable, bonne pour en faire de petites chansons paisibles dans les plaines. Mais quant à ce que je t'ai reconnue et que j'ai reconnu mon amour pour toi, — oui, c'est vrai, je t'ai déjà connue, anciennement, toi et tes yeux merveilleusement obliques et ta bouche et ta voix, avec la-quelle tu paries, — une fois déjà, lorsque j'étais collégien, je t'ai demandé ton crayon, pour faire enfin ta connaissance mondaine, parce que je t'aimais irraisonnablement, et c'est de là, sans doute c'est de mon ancien amour pour toi que ces marques me restent que Behrens a trouvées dans mon corps, et qui indiquent que jadis aussi j'étais malade...^[135]

Його зуби цокотіли. Він випростав одну ногу з-під рипучого крісла й, фантазуючи далі, виставив її вперед, а коліном другої ноги торкнувся підлоги, — й ось він уже стоїть на колінах, схиливши голову та тремтячи всім тілом. — Je t'aime, — белькотів він, — je t'ai aimée de tout temps, car tu es le Toi de ma vie, mon rêve, mon sort, mon envie, mon étemel désir...^[136]

— Allons, allons! — сказала вона. — Si tes précepteurs te voyaient...^[137]

Він з відчаєм похитав головою, схилившись обличчям до килима, й відповів:

— Je m'en ficherais, je me fiche de tous ces Carducci et de la République éloquente et du progrès humain dans le temps, car je t'aime!^[138]

Вона обережно погладила його по коротко підстриженому волоссі на потилиці.

— Petit bourgeois! — сказала вона. — Joli bourgeois a la petite tache humide. Est-ce vrai que tu m'aimes tant?^[139]

У захопленні від її доторків, ставши на обидва коліна, відкинувши голову та заплющивши очі, він вів далі:

— Oh, l'amour, tu sais... Le corps, l'amour, la mort, ces trois ne font qu'un. Car le corps, c'est la maladie et la volupté, et c'est lui qui fait la mort, oui, ils sont charnels tous deux, l'amour et la mort, et voilà leur terreur et leur grande magie! Mais la mort, tu com-prends, c'est d'une part une chose mal famée, impudente qui fait rougir de honte; et d'autre part c'est une puissance très solennelle et très majestueuse, — beaucoup plus haute que la vie riante gag-nant de la monnaie et farcissant sa panse, — beaucoup plus vénérable que le progrès qui bavarde par les temps, — parce qu'elle est l'histoire et la noblesse et la piété et l'étemel et le sacré qui nous fait tirer le chapeau et marcher sur la pointe des pieds... Or, de même, le corps, lui aussi, et l'amour du corps, sont une affaire indécente et fâcheuse, et le corps rougit et pâlit à sa surface par frayeur et honte de lui-même. Mais aussi il est une grande gloire adorable, image miraculeuse de la vie organique, sainte merveille de la forme et de la beauté, et l'amour pour lui, pour le corps humain, c'est de même un intérêt extrêmement humanitaire et une puissance plus éducative que toute la pédagogie du monde!.. Oh, enchantante beauté organique qui ne se compose ni de teinture à l'huile ni de pierre, mais de matière vivante et corruptible, pleine du secret fébrile de la vie et de la pourriture! Regarde la symétrie merveilleuse de l'édifice humain, les épaules et les hanches et les mamelons fleurissants de part et d'autre sur la poitrine, et les cotes arrangées par paires, et le nombril au milieu dans la mollesse du ventre, et le sexe obscur entre les cuisses! Regarde les omop-lates se remuer sous la peau soyeuse du dos, et l'échine qui descend vers la luxuriance double et fraîche des fesses, et les grandes branches des vases et des nerfs qui passent du tronc aux rameaux par les aisselles, et comme la structure des bras correspond à cel-le des jambes. Oh, les douces régions de la jointure intérieure du coude et du jarret avec leur abondance de délicatesses organiques sous leurs coussins de chair! Quelle fête immense de les caresser, ces endroits délicieux du corps humain! Fête à mourir sans plain-te après! Oui, mon dieu, laisse-moi sentir l'odeur de la peau de ta rotule, sous laquelle l'ingénieuse capsule articulaire secrète son huile glissante!

Laisse-moi toucher dévotement de ma bouche l'Arteria fe-moralis qui bat au front de ta cuisse et qui se divise plus bas en les deux arteres du tibia! Laisse-moi ressentir l'exhalation de tes pores et tâter ton duvet, image humaine d'eau et d'albumine, destinée pour l'anatomie du tombeau, et laisse-moi périr, mes lèvres aux tiennes!^[140]

Він розплющив очі тільки тоді, коли все це промовив; відкинувши голову, випроставши поперед себе руки, в яких тримав срібний олівець, він досі стояв на колінах, тремтів і здригався. Вона сказала:

— Tu es en effet un galant qui sait solliciter d'une manière profonde, à l'allemande ^[141].

І вона наділа на нього паперовий ковпак.

— Adieu, mon prince Camaval! Vous aurez une mauvaise ligne de fièvre ce soir, je vous le prédis^[142].

Вона підхопилася з крісла, ковзаючою ходою попрямувала килимком до дверей, на порозі нерішуче зупинилася, напівобернувшись до нього, піднявши оголену руку та тримаючись за одвірок. Потім тихим голосом кинула через плече:

— N'oubliez pas de me rendre mon crayon^[143]. І вийшла з кімнати.

Примітки

1

Привіт тобі, о Сатано, о бунтівниче, о мстива сило розуму (іт.).

(обратно)

2

Конячки (фр.) — азартна гра.

(обратно)

3

Літератор (італ.).

(обратно)

4

Делікатна мова — перифраза, що означає: «італійська мова» (італ.).

(обратно)

5

Хай йому грець (фр.).

(обратно)

6

Експериментувати приємно (лат.).

(обратно)

7

Haute volée — Вищий світ (спотворене фр.).

(обратно)

8

Тут — на тому світі (лат.).

(обратно)

9

Обоє, пане, обоє, ви знаєте (спотворене фр.).

(обратно)

10

Пані, я знаю про це. І я дуже співчуваю (фр.).

(обратно)

11

Покваптеся, пане! Лекція пана Кроковскі вже почалася (фр.).

(обратно)

12

Ірон. — до вина та іншого (лат.).

(обратно)

13

Клянуся Вакхом (лат.).

(обратно)

14

Тут — не сприймають (фр.).

(обратно)

15

Смертельний випадок (лат.).

(обратно)

16

Трошки швидше, панове! (італ.).

(обратно)

17

Приблизно так (лат.).

(обратно)

18

Спочиває в мирі (лат.).

(обратно)

19

Повним складом (лат.).

(обратно)

20

Лекції (фр.).

(обратно)

21

Тут — цілий хаос; дослівно: «намальований світ» — популярний у XVII-XVIII ст. підручник педагога Коменіуса.

(обратно)

22

Від «Memento mori» — «Пам'ятай про смерть» (лат.).

(обратно)

23

Дуже дякую (іт.).

(обратно)

24

Яєшня з сюрпризом (фр.).

(обратно)

25

Нема за що, пані! (фр.).

(обратно)

26

Щось дуже приватне (лат.).

(обратно)

27

Гуманітарне (лат.).

(обратно)

28

Десертні (ісп).

(обратно)

29

Я також маляр (іт.).

(обратно)

30

Білизна (фр.).

(обратно)

31

Органічне руйнування (фр.).

(обратно)

32

До безконечности (лат.).

(обратно)

33

Хай спочиває в мирі... Хай буде тобі земля пухом. Дай йому, Господи, вічний спокій (лат.).

(обратно)

34

Свого єдиного і останнього сина, який також має померти (фр.).

(обратно)

35

Обидва, розумієте, спочатку один, а потім другий (фр.).

(обратно)

36

Як герой, по-іспанськи... так само, як його гордий молодший брат Фернандо (фр.).

(обратно)

37

У час солодкого торжества (лат.) — початок німецької церковної пісні.

(обратно)

38

Тут — момент смерти (лат.).

(обратно)

39

Чудово (германізована фр.).

(обратно)

40

Розкішно (фр.).

(обратно)

41

Санаторій, переважно для психічно хворих (фр.).

(обратно)

42

Танець покійників (фр.).

(обратно)

43

Прощай (лат.).

(обратно)

44

Мається на увазі поширений варіант народної етимології слова «карнавал» — «прощай, м'ясо».

(обратно)

45

Місце дії першої Вальпурґієвої ночі у Фаусті Ґьоте.

(обратно)

46

Множини (лат.).

(обратно)

47

— Ей! Інженере! Зачекайте! Що ви робите? Інженере! Будьте трохи розумнішим! Він здурів, цей хлопчина! (іт.).

(обратно)

48

— Ось (фр.).

(обратно)

49

— Будьте обережні, він досить ніжний, — сказала вона. — Знаєш, він на гвинті (фр.). (Окремі вислови, подані в примітках курсивом, в оригіналі написані німецькою й додаються заради контекстуальної цільности іншомовної фрази — прим, перекладача).

(обратно)

50

— Це дуже однолінійний, дуже чесний молодий чоловік (тут і далі іншомовний текст — французькою).

(обратно)

51

— Однолінійний, чесний?

(обратно)

52

— Ми говоримо про вашого брата. Але це правда, ви трохи міщани. Порядок любите більше, ніж свободу, вся Європа про це знає.

(обратно)

53

— Любити... любити... Що це означає! Цьому слову бракує точної дефініції. Один має, інший кохає, як у нас прийнято говорити.

(обратно)

54

— Я скажу тобі по-французькому, які в мене з цього приводу виникли думки. Те, що вся Європа називає свободою, є можливо, настільки ж педантичним і міщанським, якщо порівняти з нашою потребою до порядку — ось так!

(обратно)

55

— Гм! Цікаво! Ти маєш на увазі свого брата, коли говориш такі дивні речі?

(обратно)

56

— Ні, це справді добра душа, проста натура, в ній не криється нічого загрозливого, знаєш. Але він не буржуа, він військовий.

(обратно)

57

— Ти хочеш сказати, натура цілком тверда, впевнена в собі? Але він тяжко хворий, твій бідолашний брат.

(обратно)

58

— Можливо, коли показував свої картини.

(обратно)

59

— Тобто, коли малював твій портрет.

(обратно)

60

— Чому б і ні. А як тобі здається портрет вдався?

(обратно)

61

— Ну, так, надзвичайно. Беренс дуже точно передав твою шкіру, справді, дуже правдиво. Я також хотів би бути портретистом, щоб мати нагоду досліджувати твою шкіру, так як він.

(обратно)

62

— Говоріть німецькою, будь ласка.

(обратно)

63

— Це своєрідні студії, мистецькі та медичні, одне слово, йдеться про гуманітарні науки, розумієш.

(обратно)

64

— Потай від лікарів. Тільки-но Беренс зайде, всі кинуться до своїх стільців. Це буде надто кумедно.

(обратно)

65

— Та йди ти зі своїм Беренсом!

(обратно)

66

— А потім на килимі...

(обратно)

67

— Наче в незвичайно глибокому сні, адже треба спати дуже глибоким і міцним сном, аби бачити такі сновидіння... Я хочу сказати, мені цей сон добре знайомий, він снився мені завжди, довгий, вічний... атож, сидіти отак з тобою — це вічність.

(обратно)

68

— Поет! — сказала вона. — Буржуа, гуманіст і поет — ось вам увесь німець, як і має бути.

(обратно)

69

— Я боюся, що ми зовсім і аніскілечки не такі, як має бути, — відповів він. — У жодному сенсі. Ми, можливо, просто важкі діти нашого життя, та й годі.

(обратно)

70

— Гарні слова. Але послухай... Хіба важко було побачити сон раніше. Ви, пане, трохи запізно вирішили звернутися з люб'язними словами до вашої покірної слуги.

(обратно)

71

— Для чого слова? — сказав він. — Для чого говорити? Говорити, обговорювати — це звичайно по-республіканськи, маю визнати. Проте я сумніваюся, щоб це було такою ж мірою поетично. Один з наших пацієнтів, із яким я трохи здружився, пан Сеттембріні...

(обратно)

72

— Він щойно кинув тобі кілька слів.

(обратно)

73

— Гаразд, він великий балакун, він навіть дуже полюбляє декламувати гарні вірші, але хіба ця людина — поет?

(обратно)

74

— Шкодую, що ніколи не мала задоволення познайомитися з цим лицарем.

(обратно)

75

— Охоче вірю.

(обратно)

76

— А, ти віриш.

(обратно)

77

— Як? Та я ж це просто так сказав. Як ти, напевне, помітила, я не розмовляю французькою. Але з тобою надаю перевагу цій мові перед рідною, оскільки для мене говорити французькою — це, в певному сенсі, говорити, не говорячи, — тобто не відповідати за свої слова, як ми говоримо вві сні. Розумієш?

(обратно)

78

— Більш-менш.

(обратно)

79

— Досить... Говорити, — вів далі Ганс Касторп, — марна справа! У вічності не розмовляють. Знаєш, у вічності роблять так, як тоді, коли малюють свинку: відвертають голову й заплющують очі.

(обратно)

80

— Незле сказано! Ти, звичайно, у вічності як удома. Треба визнати, що ти досить цікавий молодий мрійник.

(обратно)

81

— І потім, — сказав Ганс Касторп, — якби я заговорив з тобою раніше, мені б довелося звертатися до тебе на «ви».

(обратно)

82

— То як це, ти збираєшся завжди бути зі мною на «ти»?

(обратно)

83

— Атож. Я завжди називав тебе на «ти» й говоритиму так вічно.

(обратно)

84

— Ну, це вже трохи зайве. В кожному разі, тобі довго не доведеться називати мене на «ти». Я від'їжджаю.

(обратно)

85

— Після обіду.

(обратно)

86

— Ти непогано обізнаний. Можливо, спочатку й туди...

(обратно)

87

— Ну... це не так.

(обратно)

88

— Ось чому я хочу ризикнути й трохи змінити клімат.

(обратно)

89

— Щодо мене, то, знаєш, я перш за все люблю свободу й, зокрема, свободу вибирати собі місце де жити. Ти, напевне, зовсім не розумієш, що це таке — бути одержимим почуттям незалежности. Можливо, це від мого народу.

(обратно)

90

— І твій чоловік у Дагестані, він тобі надає її, твою свободу?

(обратно)

91

— Свободу мені надає хвороба. Я тут уже втретє. Цього разу пробула тут цілий рік. Можливо, що повернусь. Але ти вже давно будеш далеко звідси.

(обратно)

92

— Навіть моє ім'я! Ну, ти справді аж надто серйозно ставишся до карнавальних звичаїв!

(обратно)

93

— Так і ні... Ну, як знають тут такі речі. В тебе там усередині маленька мокра плямка, й невисока температура, чи не так?

(обратно)

94

— По обіді тридцять сім і вісім або дев'ять.

(обратно)

95

— Ну, мій випадок трохи складніший... усе не зовсім так просто.

(обратно)

96

— У тій галузі гуманітарних наук, яка зветься медициною, — сказав Ганс Касторп, — є така хвороба, що називається закупоренням лімфатичних судин.

(обратно)

97

— А ти шпигував, мій дорогий, це видно.

(обратно)

98

— А ти...

(обратно)

99

— Що за питання. Це ж було півроку тому!

(обратно)

100

— Ну, звичайно, цілком випадково...

(обратно)

101

— Постійно цей Беренс!

(обратно)

102

— О, він настільки точно відобразив твою шкіру... Зрештою, в цього вдівця горять щоки, й він має незвичайний кавовий сервіз... Гадаю, він знає твоє тіло не лише як лікар, але і як адепт іншої галузі гуманітарних наук...

(обратно)

103

— Таки твоя правда, ти говориш уві сні, мій друже.

(обратно)

104

— Нехай... Дай мені додивитися цей сон після того, як ти так жорстоко розбудила мене звісткою про свій від'їзд, ніби дзвонами, що б'ють на сполох. Сім місяців перед твоїми очима... І тепер, коли я справді з тобою познайомився, ти кажеш мені, що від'їжджаєш!

(обратно)

105

— Я вже казала: ми могли би поговорити й раніше.

(обратно)

106

— Я? Не ухиляйся, мій хлопчику. Мова йде про твої інтереси. Ти що, був надто сором'язливим, щоб наблизитися до жінки, з якою розмовляєш тепер уві сні, чи, може, тобі хтось перешкоджав?

(обратно)

107

— Кажу ж тобі, я не хотів звертатися до тебе на «ви».

(обратно)

108

— Хитрун! Скажи ж мені, той балакун, отой італієць, який не захотів лишитися, що він тобі кинув на ходу?

(обратно)

109

— Я не розчув жодного слова. Яке моє діло до цього пана, коли мої очі бачать тебе? Але ти забуваєш... Зовсім не легко було з тобою познайомитися так, як знайомляться зазвичай. І потім я ж тут з братом, а він тут зовсім не схильний до розваг. Він думає лише про те, як повернутися на рівнину, щоб стати солдатом.

(обратно)

110

— Бідолаха. Він насправді значно серйозніше хворий, ніж сам гадає. Зрештою, в твого друга-італійця також справи кепські.

(обратно)

111

— Він мені сам про це казав. Але мій брат... Це правда? Ти мене лякаєш.

(обратно)

112

— Дуже можливо, що він помре, якщо спробує стати солдатом на рівнині.

(обратно)

113

— Помре? Смерть. Жахливе слово, еге ж? Але дивно, що тепер це слово мене так не вражає. Коли я сказав: «Ти мене лякаєш», я просто промовив загальноприйняту фразу. Думка про смерть не лякає мене. Я ставлюся до неї спокійно. Й мені не шкода ані мого доброго Йоахима, ані себе самого, коли мені кажуть, що він може померти. Якщо це так, то його стан досить подібний на мій. І це не здається мені аж таким жахливим. Він морібундус, а я — закоханий, що ж! Ти ж розмовляла з моїм братом у приймальні, під кабінетом просвітлювання, пам'ятаєш?

(обратно)

114

— Щось таке пригадую.

(обратно)

115

— Отже, Беренс того дня зробив і твій рентгенівський знімок!

(обратно)

116

— Ну, звісно.

(обратно)

117

— Боже мій! І знімок з тобою?

(обратно)

118

— Ні, він у моїй кімнаті.

(обратно)

119

— А, у тебе в кімнаті. А свій я завжди маю з собою в портмоне. Хочеш покажу?

(обратно)

120

— Дуже дякую. Я не згоряю від цікавости. Напевне, щось цілком безневинне.

(обратно)

121

— Я бачив твій зовнішній портрет. Але хотів би побачити твій внутрішній портрет, зачинений у тебе в кімнаті... Дозволь поставити тобі ще одне запитання! Часом до тебе приходить один росіянин, що живе в містечку. Хто він? З якою метою ця людина до тебе приходить?

(обратно)

122

— Виявляється, ти майстер у справі шпигунства. Ну що ж, я дам тобі відповідь. Так, це хворий співвітчизник, мій друг. Я познайомилася з ним на іншому курорті, вже кілька років тому. Наші стосунки? Будь ласка: ми разом п'ємо чай, викурюємо кілька папірос, балакаємо, філософствуємо, розмовляємо про людину, про Бога, про життя, про мораль, про безліч речей. Ось мій звіт. Задоволений?

(обратно)

123

— І про мораль? І що ж, наприклад, ви відкрили в сфері моралі?

(обратно)

124

— Моралі? Це тобі цікаво? Гаразд, нам здається, що мораль треба шукати не в чеснотах, тобто не в розсудливості, дисципліні, добрих звичаях, чесності, а скорше в протилежному, я хочу сказати — віддавшись гріховності, небезпеці, бо нам шкідливе те, що нас пожирає. Нам здається, моральнішим є втратити себе й навіть загинути, ніж себе зберегти. Великі моралісти зовсім не були доброчесними, вони були порочними, обізнаними зі злом, були великими грішниками, і вони вчать нас по-християнськи схилятися перед нещастям. Все це тобі, напевне, дуже не подобається, правда?

(обратно)

125

— Усі розійшлися, — сказала пані Шоша. — Це останні. Вже пізня година. Ну, що ж, карнавал закінчився.

(обратно)

126

— Висновок вам зрозумілий, пане.

(обратно)

127

— Ніколи, Клавдіє. Ніколи не скажу я тобі «ви», ніколи в житті та в смерті, якщо можна так висловитись, а було б варто. Ця форма звертання до людини, встановлена культурним Заходом та гуманістичною цивілізацією, видається мені надто міщанською й педантичною. Й для чого врешті потрібна форма? Адже форма — це втілення педантизму! Й усе, що ви вирішили стосовно моралі, ти разом із твоїм хворим співвітчизником, — ти серйозно гадаєш, що мене це вразило? За якого ж дурня ти мене маєш? І все-таки скажи, якої ти думки про мене?

(обратно)

128

— Це тема нескладна. Ти пристойний хлопчина з доброї родини, з приємними манерами, слухняний учень своїх наставників, ти скоро повернешся на рівнину й назавжди забудеш про те, що колись тут говорив уві сні, станеш чесно працювати на верфі для слави та могутности своєї країни. Ось твій внутрішній знімок, зроблений без рентгену. Сподіваюся, що ти вважаєш його точним!

(обратно)

129

— У ньому бракує кількох деталей, які знайшов Беренс.

(обратно)

130

— Ет, лікарі завжди їх знаходять, вони це вміють...

(обратно)

131

— Ти говориш, як пан Сеттембріні. А моя лихоманка? Звідки вона?

(обратно)

132

— Облиш, це випадковість, усе скоро минеться без жодних наслідків.

(обратно)

133

— Ні, Клавдіє, ти добре знаєш, що це неправда, й говориш без жодного переконання, я певен. І лихоманка, і прискорене серцебиття, яке мені допікало, й те, що все тіло морозило — все це зовсім не випадкові явища, навпаки, це не що інше, як... — І його бліде обличчя з губами, що посмикувалися, схилилось нижче до неї, — не що інше, як моя любов до тебе, так любов, яка охопила мене тієї ж миті, коли мої очі побачили тебе, чи, точніше, почуття, яке я пізнав, тільки-но пізнав тебе, і, очевидно, любов привела мене сюди.

(обратно)

134

— Яке безумство!

(обратно)

135

— О, любов — це ніщо, коли немає в ній безумства, нерозсудливости, якщо вона не заборонена, якщо боїться злого. Бо інакше — вона лише приємна банальщина, яка годиться тільки як тема для безневинних пісеньок на рівнині. А стосовно того, що я пізнав тебе та пізнав мою любов до тебе — так, це таки правда, я вже знав тебе в минулому, тебе й твої дивовижні очі з косим розрізом, і твій рот, і твій голос, — й одного разу, коли ще був школярем, я вже був попросив у тебе олівця, щоб нарешті познайомитися з тобою як слід, оскільки нерозсудливо кохав тебе, і ось одтоді, від тієї давньої моєї любови до тебе, очевидно, й залишилися в мені ті сліди, які знайшов Беренс і які вказують на те, що я й раніше був хворим...

(обратно)

136

— Я кохаю тебе, — белькотів він, — я кохав тебе завжди, адже ти — це «Ти», якого шукаєш усе життя, моя мрія, моя доля, моя пристрасть, моє вічне жадання...

(обратно)

137

— Досить, досить! — сказала вона. — Що, якби тебе побачили твої наставники...

(обратно)

138

— Наплювати, наплювати мені на всіх тих Кардуччі та на республіку з її красномовством, і на людський поступ з його розвоєм у часі, через те, що я кохаю тебе!

(обратно)

139

— Маленький буржуа! — сказала вона. — Милий буржуа з маленькою мокрою плямкою. Це правда, що ти так мене кохаєш?

(обратно)

140

— О, любов, ти знаєш... Тіло, любов, смерть — то є триєдність. Адже тіло — це хвороба та жадання, й воно призводить до смерти, так, смерть і любов — вони обидві мають у собі тілесність, ось у чому їхній жах і їхня велика магія! Але смерть, розумієш, це, з одного боку, щось ганебне, стидке, що змушує червоніти від сорому, а з іншого боку — це сила, дуже врочиста й велична, смерть — набагато вища за життя, яке собі регоче, наживає гроші та набиває черево, — значно почесніша, ніж поступ, який базікає про себе в усі часи; тоді як смерть — це історія, й шляхетність, і благочестивість, і вічність, і те, що є для нас священним, у присутності чого ми здіймаємо капелюха та ступаємо навшпиньки... Те саме стосується й тіла, тілесного кохання, адже це щось непристойне, недобре, й тіло своєю поверхнею червоніє та блідне від страху та сорому перед самим собою. Але водночас тіло — це торжество величі й слави, це чудодійний образ органічного життя, свята, дивовижна форма й краса, любов до нього, до людського тіла, є також вищою мірою гуманним інтересом, більш потужним виховним началом, ніж уся разом педагогіка світу!.. О, чаруюча краса органічної плоті, створена не за допомогою олійних фарб та каменю, а з живої та тлінної матерії, сповненої таємницею життя та розпаду! Поглянь на дивовижну симетрію, за якою побудована людина, на ці плечі, стегна та квітучі пиптики обох грудей, на ребра, що йдуть попарно, на нулик посеред м'якої округлости живота та на загадкову стать поміж ніг! Поглянь, як рухаються лопатки на спині під шовковистою шкірою, як хребет опускається до пишности подвійних і свіжих сідниць, на великі гілки судин та нервів, які, йдучи від торса, розгалужуються під пахвами, й на те, як будова рук відповідає будові ніг. О, ніжні ділянки внутрішнього згину ліктів та колін, з їхньою неймовірною органічною вишуканістю під подушками плоті! Яка неймовірна радість — пестити ці такі ніжні місця людського тіла. Радість, від якої можна вмерти без жалю! Так, о Боже, дай мені відчути аромат шкіри на твоїй колінній чашечці, під якою хитромудра суглобна сумка виділяє слизьку змазку! Дай мені з благоговінням торкнутися вустами до твоєї Arteria femoralis, яка пульсує у верхній частині стегна і нижче розділяється на дві артерії tibia! Дай мені відчути випари твоїх пор та торкнутися до пушка на твоєму тілі, образ людський з води та альбуміну, дай мені згинути, припавши губами до твоїх губ!

(обратно)

141

— Ти справді галантний пан, який уміє домагатися свого з якоюсь особливою глибиною, як істинний німець.

(обратно)

142

— Прощайте, принце Карнавал! Сьогодні у вас різко підніметься температурна крива, я вам це пророкую.

(обратно)

143

— Не забудьте віддати мені олівця.

(обратно)

Оглавление

Замір

Розділ перший

  Приїзд

  Номер 34

  У ресторані

Розділ другий

  Про хрестильну чашу та діда в двох іпостасях

  У Тінаппеля. А також про моральне самопочуття Ганса Касторпа

Розділ третій

  Благопристойне затемнення

  Сніданок

  Жарти. Соборування. Перервана веселість

  Сатана

  Гострота думки

  Зайве слово

  Звичайно, це пані!

  Пан Альбін

  Пропозиції сатани заторкують честь

Розділ четвертий

  Необхідна покупка

  Екскурс про відчуття часу

  Ганс Касторп випробовує себе в бесіді по-французькому

  Політично підозріла!

  Гіппе

  Психоаналіз

  Сумніви та думи

  Розмови за столом

  Дедалі зростає страх. Про обох дідів та прогулянку човном у сутінках

  Термометр

Розділ п'ятий

  Юшка вічности та раптова ясність

  «Боже мій, я бачу!»

  Свобода

  Витівки «Меркурія»

  Енциклопедія

  Humaniora[27]

  Дослідження

  Танок смерти

  Вальпургієва ніч

*** Примечания ***