Знову й знову [Бен Елтон] (fb2) читать онлайн

Знову й знову. Бен Елтон

Текст не можна копіювати, розповсюджувати чи поширювати на інших інтернет-ресурсах. Поважаймо авторське право і працю одне одного. 

Викладачам історії. У школі то був мій 

улюблений предмет, улюблений він і досі. 

Історична примітка

У 1687-му році сер Ісаак Ньютон опублікував «Principia» — працю, яка, на загальне переконання, стала найвпливовішою в історії науки. У ній він описав три закони руху, здійснивши справжню революцію в уявленнях людей про фізичний усесвіт. 

Через шість років, у 1692-му, у Ньютона трапився нервовий зрив. Він страждав, зокрема, від безсоння, глибокої депресії та виснажливої параної. Ця криза стала для нього справжнім «чорним роком», адже навіть близькі друзі й колеги вважали тоді, що вчений просто збожеволів. 

Згодом його розумові здібності відновилися, та відтоді він, схоже, втратив будь-який інтерес до науки. Натомість почав вивчати алхімію і шукати прихований сенс у Біблії. 

У 1696-му Ньютон поступив на державну службу, зайнявши керівну адміністративну посаду у Королівському монетному дворі. На цій посаді найвидатніший у світі фізик, математик та натурфілософ перебував тридцять років поспіль, до самої смерті. 

Сучасники про кризу в житті Ньютона та його відхід від науки знали небагато; нащадкам же було відомо про все це ще менше. 

Александр Поп присвятив Ньютонові таку епітафію: 

Природу та її закони темрява ховала; 

«Ньютоне!» — погукав Господь, і темрява пропала. 

1

У Константинополі, в червні 1914-го року, саме заповідалося на ясний, прохолодний світанок, коли Г’ю Стентон — відставний капітан британської армії і фаховий шукач пригод — стояв на Галатському мосту, спершись на перила і втупивши погляд у воду. Віяв сильний вітер, і в ранковому світлі, що відбивалося від збриженої поверхні свинцево-сірої ріки, вершечки дрібних хвиль мерехтіли, наче зорі на небі. 

Стентон приплющив очі й на мить забув, що перед ним — гирло Босфору, прадавнього стічного рову Візантії, а натомість уявив собі небесну твердь. Далеку галактику, всипану незліченними цятками божественного світла. Браму, що веде в осяйне забуття. 

Знову широко розплющивши очі, він побачив ріку такою, якою вона й була, — ядучим варивом із усілякого гидотного лайна — і відвернувся. Якби йому й справді спало на думку вкоротити собі віку, то це однозначно була б куля: і швидше, і набагато чистіше. 

Мостом, який нещодавно наново обшили металом, порипував і поскрипував не вельми численний зранку транспорт. Стентонові впала в око жінка в паранджі на протилежному боці. 

Спершу вона низько схилилася над яткою з кавою та розмаїтими солодощами, а тепер уже повернулася і прямувала геть — напнута вітром чорна хмара, за якою поспішало двійко дітей: маленька дівчинка і ще менше хлоп’я; в руках обоє стискали паперові торбинки, куди час од часу запихали липкі від цукру пальці. 

Стентон здивовано збагнув, що плаче. Сльози, які місяцями щипали десь попід очима, зненацька заблищали на щоках. Ці малята так нагадували його дітей… Мали дещо інший колір шкіри та волосся й інакше вбрання, але за віком і поведінкою були точнісінько як його Тесса й Білл. От хоча б те, як дівчинка, явно горда з того, що вона старша і мудріша, поклала руку на плече братикові, щоб не дати тому завчасу зійти з тротуару. Тесса повелася б так самісінько. Мабуть, усі старші сестри так роблять. 

Він сердито витер щоку рукавом. Жаліти себе — марно, це не вихід. За жодних обставин. 

Якраз тієї миті ранковий спокій порушило натужне ревіння двигуна, і з північного боку на міст влетіло напхом напхане відкрите авто. Модель Стентон упізнав одразу: «Кросслі-20/25». Автомобілі були його пристрастю, він знав кожнісіньку британську марку, байдуже, котрого року випуску. У машині сиділи самі тобі молоді грошовиті галабурдники, які напередодні, видно, добряче загуляли і ще не прохмелилися, тож тепер знай горлали якусь нісенітницю. Feringi. Іноземці, яким і море по коліна, поверталися з дільниці Пера, де приїжджий із Заходу був цар та бог. 

Розлякуючи перехожих, які сахалися до тротуарів, машина тарахкотіла мостом; водій лиш тиснув на клаксон і щось викрикував, ніби їхав під’їзною доріжкою до свого будинку, а не залюдненим шляхом серед великого міста. До Стентона долетіли англійські слова і веселий, присмачений безцеремонною зневагою сміх. Мабуть, працівники посольства або вояки в цивільному: в місті було повно британських військових, що напучували султана з різних питань, зокрема й щодо того, як би то перетягнути османську армію і флот у двадцяте століття. Або — що ще важливіше — намагалися завадити його щедродайності звернутися за порадами з цього приводу до німців. 

Коли машина вигулькнула на мосту, молода мусульманська сім’я, яка привернула увагу Стентона, саме переходила проїжджу частину. Мати при цьому переймалася головно тим, щоб діти оминали купки кінського гною, які траплялися то тут, то там у них під ногами. Тепер же вона поклала одну руку на плече малюкові, дівчинку схопила другою рукою і заходилася підганяти їх уперед, до тротуару на протилежному боці. Паранджа і двійко дитинчат котилися метушливим чорним шквалом упоперек мосту. 

Та раптом дівчинка впустила на землю свою торбинку. Сім років — вік зовсім не такий дорослий і зрілий, як їй хотілося уявляти, тож вона випручалася від матері й кинулася піднімати солодощі. Мати у паніці метнулася за нею, і от уже всі троє розгублено спинилися посеред дороги, якою стрімко мчало авто. 

Масивна машина ніби стрибнула вперед. Понад чотири метри завдовжки і майже два завширшки, вона, здавалося, заполонила собою всю проїжджу частину мосту. Справжнє страховисько — безмаль півтори тонни деревини, скла, гуми, латуні і сталі — з ревом та риком наближалося до своєї здобичі, вибалушивши з-поміж лискучих чорних дуг-крил велетенські банькаті очі. Загрозливо випнуті бивні ресорних підвісок готові були прохромити на своєму шляху будь-яку м’яку плоть та молоду кість. Ззаду у монстра валив чорний дим. Заґратований радіатор плювався іскрами. Жоден дракон із прадавніх легенд не зумів би прибрати вигляду ще страхітливішого та смертоноснішого. 

Між страховиськом і нажаханою матір’ю, яка одною рукою намагалася втримати вертлявого малюка, а другою тягнулася до дівчинки, було ще метрів п’ятнадцять. Кожнісінькій машині з тих, які будь-коли доводилося водити Стентону, цієї відстані з лишком вистачило б, аби спокійно загальмувати. Та машинерія перед ним належала до зовсім іншого ґатунку і мала лише примітивні дискові гальма зі сталі й азбесту на задніх колесах. Крім того, явно приголомшений юнак за кермом був п’яний, а дорога — мокра від ранкової імли та ще й місцями слизька від кінського гною. Навіть якби водій зумів ударити по гальмах, цю дику звірину із заблокованими колесами все одно протягло би по мосту ще не один десяток метрів, і вона неминуче підім’яла б під себе жінку з малими дітьми. 

Всі ці думки промайнули в голові у Стентона воднораз, однією сліпучою блискавкою, у той момент, коли він, відірвавшись від перил, на які допіру спирався, вже рвонув через дорогу з усією енергією людини, яку інстинкт і виучка спонукають постійно перебувати у стані повної готовності до дії. 

Молода мати саме обернулась і підвела вугільно-чорні, мигдалеподібні, тієї миті широко розплющені від жаху очі, що визирали назовні крізь схожий на отвір у поштовій скриньці проріз у паранджі, коли Стентон, який був уже неподалік, широко розвів руки і з розгону пірнув уперед. Буквально на пів секунди випередивши машину — та лише черкнула його крилом по ступні, — він врізався у жінку з дітьми; від того поштовху всі четверо підлетіли разом угору і, перекрутившись у повітрі, гримнулися на брук. 

Страховисько, й далі трублячи клаксоном, підстрибом промчало повз них і подалося собі своєю дорогою. Його галасливі пасажири кричали тепер ще веселіше: схоже, тішилися, що нагнали стільки страху. То був час, коли старий сонний Істанбул — саме так воліли називати те місто місцеві — почав усвідомлювати, що темп життя в Туреччині змінюється. Якщо турки хотіли вважатися своїми на Заході, то мали б насамперед учитися відповідно й поводитися: наприклад, для початку, не лізти просто під колеса авто… 

Стентон лежав зверху на жінці. Покривало у неї зсунулося, і вона притислася щокою йому до обличчя. Гарячий віддих куйовдив волосся десь у нього за вухом, груди бурхливо здіймалися, втискаючись у його тіло. Хлоп’я затиснуло наполовину між ними, дівчинка лежала збоку. 

Він притьмом схопився на ноги. То була врешті-решт Османська імперія, а жінка явно належала до правовірних мусульман. За таких обставин, мабуть, і найрадикальніший мулла не картав би його за вимушений фізичний контакт, та все одно ця близькість бентежила і несла загрозу. Ану ж зараз де не візьметься глава сімейства, подумає бозна-що й ухопиться за довгий ятаган, який багато хто з місцевих відкрито носить на поясі… 

Стентон мав виконати одне завдання, і того дня найпершим його обов’язком було не залишати слідів. 

Він допоміг молодій матері підвестися на ноги, вона ж тим часом, поправляючи одежу і затинаючись, бурмотіла слова вдячності. Принаймні так йому здавалося. Говорила жінка турецькою, яку Стентон упізнавав, але не розумів. Хай там як, а вдячність, якою світилися її очі, промовляла виразніше за будь-які слова. 

Навколо, галайкочучи різними мовами, збирався натовп. Окрім турецької, Стентон розпізнав грецьку, французьку й арабську, але звучали, без сумніву, й інші. Напевне, серед усіх шляхів на землі Галатський міст був найкосмополітичнішим. Сам Вавилон навряд чи міг похвалитися більшим розмаїттям мов. 

— Дуже перепрошую… е-е… мадам, — почав Стентон англійською, не знаючи до пуття, як звернутися до жінки, — але я не… 

— Вона вам дякує, та ви, звісно, й самі здогадалися, — озвався якийсь голос біля його плеча. Стентон обернувся і побачив чоловіка середніх літ у полотняному костюмі й солом’яному брилі-канотьє — безперечних ознаках європейського набоба. — Каже, ви врятували життя і її дітям, і їй — так воно й було, тут не посперечаєшся. Чудова робота, мушу сказати. Ви рвонули через міст так, наче за вами судові пристави гналися. 

Крізь юрбу проштовхувався якийсь чоловік в уніформі. Мабуть, поліцейський, подумав Стентон, хоча то міг бути якийсь ополченець, а чи навіть листоноша. Турецькі службовці страх як любили різні екстравагантні уніформи. 

Хтось ухопив Стентона за руку і потиснув її. 

Ще хтось плеснув його по спині. 

Якийсь літній француз, схоже, збирався пригостити Стентона випивкою; втім, судячи з вигляду його червоного, мов спілий помідор, носа, то був радше привід самому спозаранку перехилити чарчину. 

Усе пішло зовсім не так. Він мав тінню проминути це місто і рушити далі своєю дорогою, а натомість опинився в центрі уваги натовпу. Треба було брати ноги в руки. 

Проте жінка й далі йому дякувала, притримуючи заплаканих дітей; її великі темні очі променіли вдячністю, яку вона раз по раз намагалася виразити на словах. 

— Ви… моїх… дітей, — поволі, не надто впевнено мовила англійською, і що у неї на думці, здогадатися було неважко. Він урятував її дітей, нічого важливішого не могло бути в цілому світі. 

А от своїх не врятував. 

Та й як міг це зробити? Ніхто з його близьких ще не з’явився на світ. 

2 

У Кембриджширі, в грудні 2024-го року, саме заповідалося на морозну днину напередодні Різдва, коли Г’ю Стентон, відставний капітан британської армії та фаховий шукач пригод, мчав крізь досвітній присмерк на своєму мотоциклі. 

Обледенілу дорогу вповив густий туман; з вибоїстого гудрону давно вже зникли будь-які сліди розмітки. Якщо Стентон свідомо шукав найнебезпечніших умов для шаленої гонитви на потужному мотоциклі, то навряд чи зумів би знайти такі умови деінде. 

І це йому абсолютно підходило. 

Смерть була єдиною життєвою перспективою, яка викликала у нього бодай дрібку інтересу. 

Убитися тут було б так просто. Дорога порожня, у морозній сутіні не зблискують жоднісінькі фари. Ніякого тобі ризику, ніякої нагоди завдати шкоди ще комусь. То була б чиста робота. Не до порівняння з тими жахливими операціями в пустелі у ті часи, коли він ще служив в армії: тоді не раз доводилося добряче попріти, і все одно, здається, ніколи не обходилося без мертвих жіночих та дитячих тіл у повикручуваних від вибухів рештках обгорілих «тойот». 

Нинішня ж ціль була сама-самісінька і навіть гадки не мала протестувати. Стентону тільки й треба було, образно кажучи, натиснути на «старт». Злегка крутнути кермо в напрямку якогось дерева. Трохи, якраз у міру, додати газу і — ось воно, забуття. 

От лише… 

Ану ж і справді існує щось таке як пекло? 

Стентон схилявся до атеїзму — тією мірою, яку дозволяла йому розважливість, — а от Кессі була католичкою. Отже, бодай найменшу ймовірність існування пекла доводилося все ж припускати, і якщо це так, то самогубство — цілком певний спосіб туди потрапити. Не те щоб думка про вогонь та сірку сильно його непокоїла. Насправді вічні сатанинські тортури, можливо, відволікли б його від товариства власної персони, яке починало вже здаватися просто нестерпним. Пекло лякало Стентона лише тим, що — за умови, що воно таки справді існує, — Кессі з дітьми там не буде, це точно. 

Ангели до пекла не потрапляють. 

Перспектива застрягнути у вічності нарізно від своєї утраченої сім’ї жахала його надто сильно, щоб зважитися на ризик, нехай навіть зовсім ефемерний. Тому-то, хоч як прагнув він визволення, та цього разу тільки міцніше стиснув кермо і зосередився на дорозі, а дерева знай зблискували світло-сірими видовженими вгору плямами в імлистій сутіні обабіч — і зникали позаду. Деякі широко розкидали віття і манили до себе, обіцяючи мир і спокій, немов обійми коханої. 

Стентон зиркнув на спідометр. До повороту на Кембридж було вже недалеко. Цю дорогу він знав. Їздив нею багато разів ще студентом, коли повертався у досвітні години з Лондона: мчав тоді мов на пожежу, прилаштувавши між колінами на баку пакет з купленою на винос їжею, яку й відправляв собі до рота крізь відкрите забрало шолома просто на ходу. 

От і нині мчав, щоб устигнути поснідати разом зі своєю давньою наставницею, професоркою Саллі МакКласкі — відомою спеціалісткою з історії військової справи, його улюбленою викладачкою в університетські роки. Зрештою, не просто улюбленою: МакКласкі належала до тих небагатьох у Стентоновому житті людей, з якими він зблизився по-справжньому. Дебела життєрадісна жінка з рум’яними щоками і не надто вдало знебарвленими вусиками, вона понад усе любила стати зі склянкою в руці перед каміном і поринути з головою у славне криваве минуле. Для МакКласкі історія була живою і трепетною, захопливою кавалькадою героїв і лиходіїв, фатальних змов і сміливих мрій. У затишній вітальні деканського помешкання, розташованого просто у Великому дворі Кембриджського університету, вона щотижня влаштовувала для своїх студентів диспути на тему «А що, якби…». У довгі, лінькуваті пообідні години частувала настрашених і водночас захоплених спудеїв пивом із чіпсами, а заодно спонукала їх уявляти й обґрунтовувати альтернативні історичні сценарії; якби доля звеліла інакше, ці сценарії спокійнісінько могли б лягти в основу її лекцій. 

Стентон ще й досі наче бачив професорку на власні очі: ось вона у старезній військовій шинелі, яку носила замість халата, твердо стоїть перед каміном, без жодного натяку на якийсь там сором затуляючи студентам вогонь своїм масивним задом. У руці, щоб не засумувати, тримає склянку і різко гаркає незмінне «А що, якби…». 

«Ну, отямтеся, сонні мухи! — гримить її голос, добряче вироблений на шкільних хокейних майданчиках і за десятки років тренування команд веслувальниць на річці Кем доведений до досконалого гуркітливого тембру. — А що, якби король Георг задовольнив вимоги американських колоністів і вділив їм жменьку парламентських мандатів у Вестмінстері?» 

Далі завжди розпочиналася гучна і жвава дискусія, яка неминуче закінчувалася тим, що МакКласкі, не звертаючи особливої уваги на потуги студентів, котрі намагалися дійти якогось висновку, громовим голосом викладала свою версію: 

«Ну, для початку, тоді не було б тієї клятої війни за незалежність, і розвиток Штатів пішов би канадським чи австралійським шляхом. Ніхто ніколи не винайшов би гамбургера, тротуари не були б обпльовані жувальною гумкою, світ не дізнавався би знов і знов про стрілянину у середніх школах. Можете у щось таке повірити? Америка, втрачена через якийсь десяток додаткових місць у Палаті громад! АМЕРИКА! Найбажаніша здобич на цій клятій планеті. Втрачена, і через що — бо забракло кількох жалюгідних місць на лавках для незалежних депутатів! Той дурнуватий Георг ІІІ не просто з глузду тоді з’їхав, він узагалі був цілковитий телепень! Бодай би йому! І що з того, що він трохи земельку обробляв і до дітей добре ставився? Через нього, гівнюка такого, ми втратили Америку!» 

У ті довгі, підхмелені недільні пополудні їм було по-справжньому весело. Дискусія завжди зводилася врешті-решт до гучних сварок між марксистами, які твердили, що історія — це здебільшого неминучий результат дії наперед визначених економічних та матеріальних сил, і романтиками, які вважали, що історію творять особистості, а приступ болю у животі чи не доставлений адресатові любовний лист може змінити геть усе. 

Професорка МакКласкі однозначно належала до табору романтиків. 

«Історію творять не бухгалтерські відомості, а люди! — кричала вона якомусь аж зіщуленому з ляку прихильникові діалектичного матеріалізму. — Великі й нікчемні. Лихі й праведні. Жозефіна вийшла заміж за Бонапарта, бо попередній коханець погрожував викинути її на вулицю! Куцого капрала-корсиканця вона зневажала. То хіба треба дивуватися, що вже на другий день їхнього медового місяця він поперся завойовувати Італію і споганив на ціле покоління долю Європи? Якби та стара хвойда догоджала Бониному бену так само старанно, як хтозна-скільком іншим своїм коханцям, то той, цілком можливо, трахав би її спокійненько та й годі і не намірявся би трахнути цілий континент!» 

На тому, як викладати історію, професорка Саллі МакКласкі, на думку Стентона, таки зналася. 

Після університету він і далі підтримував із нею зв’язок, час од часу надсилаючи електронною поштою листи з тієї частини світу, де на той момент опинявся, а коли отримав від неї запрошення відсвяткувати разом у старому коледжі Різдво, то просто не зміг відмовитися. Після загибелі Кессі й дітей ні з ким із нечисленних своїх друзів він не контактував зовсім, але нагальний тон одержаного від професорки повідомлення таки його заінтригував. 

«Прошу тебе, приїжджай, — писала вона. — Треба обговорити одну надзвичайно важливу справу». 

Він їхав уже міськими околицями. На автобусних зупинках тремтіли від холоду робітники ранкової зміни: згорблені постаті мало не молитовно схилялися над своїми телефонами, а підсвічені екранами плями облич скидалися на попелясто-сірих привидів. 

Відколи Стентон закінчив університет, минуло п’ятнадцять років, і Кембридж, як і всі інші міста, перетворився на розвіяну вітром тінь себе колишнього. Збляклі вивіски пропонували книжки, іграшки, лікарські засоби та свіжі продукти, проте насправді за тими подекуди потрощеними, а подекуди забитими дошками вітринами можна було знайти лише наркотики і напівпритомних дівчат. Крамниці перетворилися на історію, як, скажімо, ясла для худоби чи лицарські обладунки. У фізичному світі нині вже ніхто нічого не купував. 

До коледжу Стентон дістався на самому світанку. Бліде безбарвне світло м’яко лягало на вкриті памороззю, схожі на спальні мішки кокони, що заляльковувалися в альковах старих, здавна знайомих стін. Поважні кам’яні будівлі стояли тут з часів династії Тюдорів. Були тепер, щоправда, обмальовані графіті, але залюблених у минувшину людей на кшталт Стентона й далі глибоко зворушували. У цих каменях чаїлося відлуння кожного кроку і кожного крику, що будь-коли турбував молекули, які гасали наввипередки в їхній серцевині. Якби Стентон мав достатньо чутливий інструмент, то міг би почути й удари молота по тому холодному зубилу, яким їх вирізьбили. 

Як і в 2006-му, коли Стентон, вісімнадцятилітній студент-першокурсник, опинився тут уперше, при Великій брамі сидів сторож. Цим, однак, уся подібність і вичерпувалася. Добродушного, схожого на діккенсівського містера Піквіка чоловіка, який зі своєї затишної кімнатки виринав з червоним, наче полуниця, носом і в незмінному котелку на голові, давно вже не було. Сторож, який вітав гостей коледжу в 2024-му, сидів за товстою скляною перегородкою і носив флуоресцентну жовту куртку, хоч імовірність потрапити тут під колеса була зовсім мізерна. 

— Подивіться в камеру, — кинув він, не піднімаючи очей від своєї комп’ютерної гри. — Е, ні чорта, братику! Це ж чортзна-що. Ти що, з глузду зсунувся? 

Стентон на цю тираду не образився: сторож просто розмовляв по телефону з тим, хто складав йому товариство у грі. Нероздільна увага теж залишилася в минулому. Якби ви дозволяли собі дратуватися щоразу, коли люди, спілкуючись з вами, одночасно говорили ще з кимось по телефону, то голова у вас луснула б іще до полудня. Поза тим, якщо ви були хоч трохи відомі, як‑от Стентон, то це взагалі сприймалося як благо. Якщо на вас не дивляться, то й сфотографуватися разом не проситимуть. 

Апарат ідентифікував райдужку і пібіпнув, висвітивши інформацію про Стентона. Шлагбаум піднявся, і він спробував одразу ж хутенько проскочити мимо. 

Де ж пак: швидкості таки забракло. Пронизливо блакитні очі, худорляве, обвітрене, приємне на вигляд обличчя, коротко стрижене, вигоріле на сонці волосся: переплутати його з кимось іншим було годі, особливо для молодика на кшталт оцього, який цілими днями тільки те й робив, що витріщався у свій телефон. 

— Боже мій, це ж ти, га? — бовкнув сторож. — Це ж Граніт. 

— Ні, — заперечив Стентон. — Уже ні. Просто Г’ю. 

— Дідько лисий! Так і є. Граніт, — наполягав сторож. — Слухай, чоловіче, — знову заговорив він до когось по телефону, — ти не повіриш, хто тут переді мною стоїть. Граніт, уяви собі. Граніт Стентон. Так! Я знаю! Здуріти можна! — І він знову повернувся до Стентона. — Страх як люблю всі ті твої штуки. Аж не віриться, що це справді ти. Чудовезно. Можна з тобою сфоткатися? 

Стентон хотів сказати, що, взагалі-то, трохи поспішає, але знав, що така відповідь може принести більше клопоту, ніж користі. Молодик уже вибирався зі своєї тісної кабінки, а Стентон не раз на власному досвіді переконувався, що у таких-от «фанів» захоплення іноді вмить змінюється гнівом і гучними образами, варто їм припустити, що ними нехтують. 

— Так. Звісно. Без проблем. З радістю. 

Сторож спробував закинути руку Стентонові на плече, але той був понад метр вісімдесят заввишки, та й флуоресцентна куртка сковувала рухи. Тож довелося йому хоч-не-хоч обхопити знаменитість за талію, через що обидва дещо зніяковіли. Потому сторож випростав другу руку і зробив селфі. 

— Гарно. Це ж треба, здуріти можна, — сказав він, уже нишпорячи великим пальцем по екрану телефона, щоб одразу ж запостити знімок у мережі. — То що у тебе сьогодні на сніданок, га, Граніте? Напорпаєш собі в нас у дворі якихось черв’ячків? Тобі ж цього на цілий день вистачить, ні? Це білок, він додасть тобі сили. 

— Може, й так, — відповів Стентон. 

Відомість викликала у нього щиру відразу. Ставати знаменитістю він не мав жодного наміру, хоч і чудово усвідомлював, що сам у всьому винуватий, як не крути. Якийсь час це було весело, та й по-своєму важливо. Короткі відео на тему виживання Стентон почав викладати у мережу, щоб спробувати розбурхати у вічно невдоволеної молоді потяг до пригод; він цим тішився, ба навіть пишався. Чому радісне збудження, що проймає людину, яка випробовує свої сили на лоні дикої природи, мають відчувати лише нащадки аристократів? Йому кортіло виманити бодай жменьку міської шпани з усіляких ґетто кудись у гори й ліси. Та потім він зв’язався, на свою голову, з кількома міськими доброчинними й молодіжними організаціями, й усе вийшло з-під контролю. Стентон став популярною в інтернеті знаменитістю, і за порушення анонімності його витурили з полку. Так, наче всі вони там не хапалися за будь-яку нагоду укласти вигідну угоду з видавцями. 

Під аркою величної старої брами Стентон пройшов у Ґрейт-Корт, чи то пак у Великий двір. Там буцімто й нічого не змінилося. Усе й далі було за будь-якими мірками таким самим «великим»: що каплиця праворуч, що фонтан ліворуч. Ті ж самі всипані рінню доріжки, які століттями витоптували студенти. Невичерпний потік яскравих, оптимістично налаштованих юних душ, що забив тут п’ять століть тому. Душ, для яких навіть сум і журба повнилися тремким життям та перетворювалися на поеми й пісні. Пекуча пристрасть, невгамовне честолюбство, нерозділене кохання. Згодом прийдуть зовсім інші печалі. 

Невдача. Розчарування. Жаль. 

Стентон проминув вхід до каплиці, і на думку йому спали імена, викарбувані на меморіальній дошці, яку встановили на пам’ять про загиблих під час Великої війни. Колись він, молодий студент, сидів іноді тут у дедалі густіших вечірніх сутінках сам-один і читав ці імена. Імена всіх цих молодих людей, безжально стятих у розквіті літ. Тоді йому було страшенно їх шкода. Тепер же він їм заздрив: вони померли на самому гребені хвилі життя. Якраз сходило сонце. 

Вони не постаріють, як нам постаріти судилось, 

Час їх не втомить, роки — не засудять. 

Пощастило ж хлопцям. 

3 

— Г’ю, мені було так прикро, коли я дізналася про твою страшну втрату, — мовила професорка МакКласкі, наливаючи чай з того самого порцелянового чайничка, який Стентон пам’ятав ще зі своїх студентських років. — То я й подумала: якщо ні тобі, ні мені нема з ким відсвяткувати Різдво, то чому б нам не провести цей день разом? 

Запропоновану чашку гарячого чаю Стентон узяв, а от на теплу усмішку, яка її супроводжувала, не відповів. 

— Та мені якось байдуже, професорко, — сказав він натомість. — Різдво більше нічого для мене не означає. 

— Різдво знаменує народження нашого Спасителя, — зауважила МакКласкі. — Це вже напевне щось та й означає. 

— Ну, мене той хлопака не спас. 

— Можливо, у твоєму випадку він просто не довів ще справу до кінця. 

Стентон зміряв стару професорку довгим, важким поглядом. Мало кого він поважав більше, але ж усьому є межа. 

— Я все-таки сподіваюсь, що ви покликали мене сюди не для того, аби запропонувати знайти собі втіху в релігії, — сердито пробурмотів він. 

— Аж ніяк, — відповіла МакКласкі. — Я взагалі не думаю, що релігія має втішати. У тім-то й клопіт з англіканцями, наприклад: вони намагаються втішати. А люди в глибині душі прагнуть вогню і сірки. Їм потрібен жорстокий, мстивий Бог, який наказує, що робити, і карає, якщо вони не слухаються. Саме тому такий популярний сьогодні пророк Мухамед. Я й сама замислювалася часом, чи не перейти мені в іслам. Аллах принаймні ще всього пороху не розтратив. Та ба, там треба зректися випивки, а це вже не для мене. До речі, ковточок чогось міцненького? Ти ж по дорозі промерз, мабуть, до кісток. 

О пів на дев’яту ранку Стентон хотів був від цієї пропозиції відмовитися, та МакКласкі, не чекаючи на відповідь, одразу сягнула вниз по пляшку коньяку, що стояла на підлозі поміж її набряклими щиколотками. На велике зображення хворої печінки, що мало за розпорядженням уряду красуватися на кожній пляшці з алкоголем, вона тільки пирхнула, а тоді щедро хлюпнула в кожну чашку. 

— Чесно тобі скажу: коли я потребую втіхи, то зазираю переважно не в церкву, а в чарку. 

— Мені випивка не потрібна, я пив аж забагато. Не помагає. 

— Ну, то хоча б на Різдво. Будьмо! — професорка цокнула своєю чашкою об Стентонову, гучно подула на гаряче питво і, добряче ковтнувши, задоволено зітхнула. 

— Гаразд, професорко, — озвався Стентон, — то в чому, власне, річ? Ви писали, що хочете нагально зі мною побачитися. Чому? 

— Ти був у Шотландії, правда? — спитала МакКласкі, пустивши повз вуха Стентонове запитання. — Я говорила з твоїм полковником. 

— А звідки це йому відомо, де я? Він же мене витурив. 

— Тебе тримають на оці. Бояться, видно, щоб ти не почав розпатякувати направо й наліво про свої приголомшливі секретні місії. Міг би заробити на цьому купу грошей. 

— Купи грошей мені не треба. І ніколи не було треба. Вони мали би про це знати. Крім того, навіть якщо тому бовдуру відомо, де я, то якого милого він вам про це розповідає? Мені здавалось, у полку мали б поводитися стриманіше. 

— Твій полковник закінчив Трініті-коледж. А це щось та й означає, навіть у наш час. 

Г’ю кивнув. Звісно ж, означає. У країні, розпанаханій найрізноманітнішими поділами, що їх тільки може породити суспільство, — сектантськими, релігійними, расовими, статевими, фінансовими, — такі-от прадавні зв’язки і справді мали ще значення. У певні кола люди потрапляли за правом народження, а Стентонова мати працювала водійкою автобуса. З тіньовою діяльністю мережі так званих «старих друзів по університету» він запізнався, коли почав учитися на військовій стипендії у Кембриджі, і вона й досі неабияк іноді його дивувала. 

— Гаразд, то що вам від мене треба? — запитав Стентон. — Навіщо ви мене розшукували? 

— І до цього дійдемо, Г’ю, не турбуйся, дійдемо, — відповіла МакКласкі, і в її м’якому начебто тоні прозвучали раптом сталеві нотки, що наганяли страху не одному поколінню студентів. — Але я воліла б робити це на свій лад і своїм темпом. 

Стентон прикусив губу. Дещо не зміниться ніколи. МакКласкі й далі була професоркою, а він — студентом, і залишити ці ієрархічні стосунки в минулому було годі, хай що відбувалося у житті потім, після університету. Колишні студенти МакКласкі ставали міністрами, послами або, як‑от він, відзначеними не одною нагородою солдатами і знаменитими шукачами пригод. Та варто було їм знов опинитись у цьому-от старовинному, часів королеви Анни кріслі й відчути на собі погляд цих-от несамовитих, налитих кров’ю очей, що свердлили їх з-під густих кущуватих брів, як вони знову перетворювалися на вісімнадцятилітніх першокурсників. Ці брови — прозвані, до речі, «чагарями МакКласкі» — були тепер кумедно підведені вугільно-чорною фарбою. «Якщо вже вона завдає собі клопоту їх фарбувати, то могла б і трохи підрівняти», — подумав Стентон. Він ковтнув чаю. Навіть коньяк не перебивав виразного смаку: то був улюблений ґатунок професорки, «Інґліш брекфест» з ароматом полуниці. Цього чаю йому не доводилося куштувати п’ятнадцять років. 

— Я був у Шотландії, в горах, — підтвердив він. — Ген далеко на північному заході. Жив у наметі на схилах біля озера Лох-Марі. 

— Холоднувато. 

— Трохи. 

— Бичування й очищення, так? 

— Просто подумав, що, може, якісь серйозні фізичні випробування дозволять трохи відволіктися. 

— Але, звісно, не так сталося, як гадалося. 

— Не так. 

— То була дурнувата ідея. 

— Мабуть. 

— Якщо вже тобі кортить похандрити, то це можна робити і в теплі. 

— Напевне, я трохи розраховував на те, що помру там від голоду чи виснаження. 

— Боже милий, та невже? Чого ж тоді просто не застрелитися? 

— Я не вірю в самогубство. 

— А-а… Ану ж існує все-таки потойбічне життя. Зрозуміло. Тобто ти сподівався, що встрянеш у боротьбу зі стихіями, а далі матінка-природа про все подбає сама і відправить тебе чистенького, без жодної плямки на сумлінні, прямісінько у небуття? 

— Еге ж, щось таке я й мав на думці. 

— Тільки-от, на лихо, ти — «Граніт» Стентон. Чоловік, якого не так просто вбити. Бо ж на скелях забагато їстівного лишайника. Під кригою плаває кумжа, яку ти навіть кульковою ручкою проткнеш і витягнеш, не те що острогою. Навколо цілком достатньо галузок та вересу, щоб сплести рятівну ширму від крижаного вітру. Г’ю, тут у коледжі всі залюбки дивилися твої відео. Дивилися і страшенно пишалися. Студенти постійно про тебе розпитують. А я їм розповідаю, як ти колись голими руками ловив під час лекцій щурів і їв їх сирими. 

— Я зловив одного-єдиного щура, — відповів Стентон, — і, звісно, його не з’їв. Така перекуска, мабуть, мене вже точно вбила б. 

— Ну, легенд, якими обростає твоє ім’я, вже не зупинити. «Граніт супроти граніту». Чудове шоу. Я собі всі випуски завантажила. Навіть заплатила. Ну, ті гроші все одно на доброчинність пішли. 

Стентон поморщився. «Граніт супроти граніту» — назва справді вийшла непогана. Ніяких тобі нісенітниць типу «Людина супроти дикої природи». Його досвід свідчив, що «людина проти природи» — ідея доволі безглузда, бо ж природі байдужісінько, живий ти чи мертвий. Коли людина випробовує себе супроти дикої природи, то у тім-то, власне, й річ, що випробовує вона себе. Тому Стентон і придумав для тих своїх аматорських відео таку назву. А от скористатися для цього своїм армійським прізвиськом — це вже була повна дурня. Чудово, звісно, коли товариші по службі вважають тебе шаленим, відчайдушним сучим сином і прозивають «Гранітом», але використовувати це прізвисько у серії викладених у мережу відеороликів — показуха, як не крути. 

— Я, — вела далі МакКласкі, трохи стишивши свій зазвичай громовий голос, — хочу також сказати, що мені страшенно прикро і все таке… Через той нещасний випадок. Прийми співчуття… хотіла написати ще тоді, коли щойно про це почула. Просто жахіття якесь. 

Професорка поклала собі у чай ще одну ложечку цукру і тепер розмішувала його, на позір страшенно збентежена. 

— Нещасний випадок? Я не вважаю це нещасним випадком, — відповів Стентон. — Це було вбивство. 

МакКласкі підвела погляд від своєї чашки. 

— Вбивство, Г’ю? Ти справді так думаєш? 

— А як іще назвати ситуацію, коли маму з двома дітьми збивають на шаленій швидкості просто на пішохідному переході й тікають? 

— Ну, якщо подивитися на це так… 

— Я вважаю це вбивством. Якби міг, то засудив би кожного з них до смерті і сам виконав би вирок. 

— А я б тобі куртку тим часом потримала, — сказала МакКласкі. — Але їх так і не знайшли? Всі четверо зникли й усе тут? 

— Еге ж. Вернулися до того наркопритону чи метанолової лабораторії, звідки вилізли. 

Стентон простягнув чашку, і МакКласкі хлюпнула туди ще коньяку. 

— То ти просто взяв і відрізав своє колишнє життя? — запитала професорка. 

— Десь так. 

— А як же друзі? 

— У мене ніколи не було їх багато. З моєю роботою так простіше. 

— Родина? 

Стентон зміряв МакКласкі дещо підозріливим поглядом. 

— До чого це ви хилите? 

— Просто підтримую розмову, Г’ю. 

— Навряд. Вам потрібна відповідь. 

— У такому разі, — різко відповіла МакКласкі, — ти міг би зробити мені ласку і відповісти. 

Дивовижно, як легко, вмить вона перехоплювала ініціативу і змушувала співрозмовника оборонятися. Йому доводилося віч-на-віч стикатися у глушині з ведмедем — і він брав гору, а от упоратися за чашкою чаю з МакКласкі не міг. Звісно, не володіючи мистецтвом провадити бесіду, першою жінкою-деканом кембриджського Трініті-коледжу не станеш. 

— Знаю, твоя мати померла, — вела далі професорка. — Цигарки, правда? 

— Так, рак легенів. 

— У принципі, їй ще пощастило. Якщо вже гинути, то принаймні від того, що тобі до вподоби. І ти, звісно, єдина дитина. Батько ще живий? 

— Не знаю. Мені байдуже. Все одно я ніколи його не бачив. Ну, годі вже, професорко, що це за… 

— А рідня твоєї дружини? — МакКласкі не дала збити себе з пантелику і гнула своє. — Це ж тепер, фактично, твоя сім’я. Горе мало б вас поєднати… ну, й таке інше. 

Розуміючи, що не відкараскається, Стентон знизав плечима. 

— Тактовність до ваших сильних сторін ніколи не належала, правда, професорко? Гаразд, якщо вже ви наполягаєте… Ні, з батьками Кессі я майже не спілкуюся. Вони — прихильники нью-ейджу, по суті, справжні гіпі. А тут, уявіть собі, їхня донька виходить заміж за військового, та ще й спецняка — просто терориста у формі, на їхнє переконання. Словом, вони з цим так і не змирилися. А та серія відео у мережі вибісила їх ще більше: вони забрали собі в голову, що я під’юджую різних придурків убивати рідкісних тварин. Я їм ніколи не подобався, смерть Кессі нічого не змінила. Після похорону я з ними не бачився. 

— Чудово. 

— Чудово? Чому чудово? До чого це все, професорко? 

— На все свій час, Г’ю, — відказала МакКласкі. — Погода кепська, і в нас цілий день попереду. А де ж ти взагалі жив? Дома тебе не було, це мені відомо, і на Лох-Марі просидіти три місяці ти не міг. У листопаді там ударили такі морози, що не вижив би навіть ти. 

— Та так, то тут, то там, — відповів Стентон. — У готелях, у хостелах усіляких. Часом ночую де попало. У дорозі час якось легше минає. 

— Час до чого? 

— До смерті, мабуть. 

— То ти вирішив просто здатися? 

— Що значить — здатися? Світ зійшов на пси, мені до нього байдуже… та й до себе самого байдуже теж. 

— А що сказала б на це Кессі? 

— Кессі більше нічого ніколи не скаже. Вона померла. 

— Ти ж солдат, Г’ю. Навіть якщо тебе витурили. Хороші солдати не здаються. 

Стентон усміхнувся. Нині таке не часто почуєш. Навіть в армії до різних старомодних понять на кшталт відваги та честі ставилися з глибокою підозрою. Їм бракувало «інклюзивності». 

У двері постукали. Привезли сніданок. 

— Вперед, Сал, — кинув один із посильних, доки професорка розписувалася у відомості. — Насолоджуйтесь. 

Стентон ще ніколи не чув, щоб до МакКласкі зверталися на ім’я, та ще й отак його скоротивши. 

— Еге ж, — сказала та, коли вони знову залишились самі, — тепер я Сал. Ну, гаразд, нехай. Ця новочасна культурна зрівнялівка винятків не знає. Але найсмішніше тут те, що хай скільки усі називають одне одного на ім’я, багаті далі багатшають, бідні — біднішають, і загалом усім на всіх начхати. Ну, хіба життя не прекрасне? 

— Слухайте, професорко, — озвався Стентон, беручи тарілку зі смажениною, — ви збираєтеся мені сказати, навіщо ви мене сюди покликали, чи ні? 

— Я спробую, але коли ти мене вислухаєш, то й сам, думаю, побачиш, що пояснити це не так просто. 

— То спробуйте. 

МакКласкі приклалася до яєчні з беконом, яку — Стентона мало не пересмикнуло від огиди — полила медом. 

— Пояснити, що тут до чого, направду складно, я це знала, — з напханим ротом сказала вона. — Почнімо, мабуть, так… Якби ти міг змінити щось одне в історії, якби мав можливість повернутися в минуле і там, у певному місці і в певний час, щось змінити, то куди б ти вирушив? Що б зробив? 

— Професорко, ви ж чудово знаєте, що… 

— Г’ю, тут не про тебе особисто мова. Повернутися на ту вулицю в Кемдені й утримати свою дружину і дітей на тротуарі ти не можеш. Я хочу почути відповідь не суб’єктивну, а об’єктивну. З тобою і твоєю особистою трагедією це не пов’язано. Йдеться про нас усіх, про нашу глобальну трагедію. Про людство. 

— До дідька людство. Я цій смердючій купці придурків дам іще покоління-друге, більше вона не протягне, та й по заслузі. Всесвіту без нас буде ліпше. 

— Невже ми такі невиправні? — запитала МакКласкі. 

— А хіба ні? 

— Звісно, що ні. Раса, яка породила Шекспіра й Моцарта, невиправною бути не може. Ми просто збилися з дороги, у тім-то й річ. Але уяви, що ти можеш дати нам шанс виправитися. Один-єдиний шанс. Один-єдиний хід у великій грі на шахівниці історії. Що б ти вибрав? Що, на твою думку, стало найбільшою помилкою у світовій історії і, ближче до діла, що саме ти міг би зробити, аби цій помилці запобігти? 

— Вся людська історія загалом була повною катастрофою, — не здавався Стентон. — Якщо вам так кортить її виправити, поверніться на кілька сотень тисячоліть назад і пристреліть першу мавпу, яка спробувала випростатися і прогулятися на двох, а не на чотирьох. 

 — Е ні, не годиться, таку ледачу демагогію та уявні апокаліптичні наслідки залиш собі. Мені потрібна відповідь належна, обґрунтована фактами. 

— Сумуєте за своїми студентами, професорко? — поцікавився Стентон. — Без ваших «А що, якби…» вам і свята не милі? 

— Якщо тобі так хочеться… 

— Та ні, не хочеться. Щось я не в гуморі для таких забав. 

— Ти взагалі ні для чого не в гуморі. Сам кажеш, що просто збавляєш час, доки не помреш, отже, кращого заняття все одно не маєш. А тут у нас Різдво і мінус десять за вікном. То чому б не зробити мені приємне? Поснідай. Ковтни ще коньяку і зроби ласку самотній старій карзі, яка так мріяла про бодай якесь товариство і знала, що ти ще самотніший за неї. 

Стентон знову глянув у вікно. Насувалася буря, і перспектива застрягнути напередодні Різдва в якомусь дешевому готелику не посміхалася навіть тому, хто не надто переймався життям. А в теплій вітальні у МакКласкі було повно приємних для ока речей із тих часів, коли ні його, ні Кессі, ні їхніх дітей ще й на світі не було. Книжки, картини, різний антикваріат. Він заплющив очі й ковтнув чаю з коньяком, а тоді збагнув, що вже трохи сп’янів. Утім, то був такий м’який, приємний кайф, і йому це подобалося — чи не вперше відтоді, як… 

Проганяючи цю думку, Стентон труснув головою і зосередив увагу на співрозмовниці. 

— Гаразд, професорко, — мовив він, — якщо вже у нас Різдво… 

— Тоді гра розпочинається! — МакКласкі піднесла свої жовті, поплямлені нікотином руки і плеснула в долоні. — Вперед. Добре подумай. Отже, у чому полягала найбільша помилка людства? Що стало для нього найгіршою катастрофою? 

Надворі, наче по сигналу, щось зловісно задеренчало, й у шибку, мовби наміряючись висадити скло, вдарив крижаний шквал. Воднораз обернувшись, вони побачили, як від рами відскакують градини з мармурову кульку завбільшки. На щастя, вікна недавно укріпили, бо така-от негода налітала тепер дедалі частіше. 

— Ну, ось вам і відповідь, як на мене, — озвався Стентон. —Кліматичні зміни. І то дуже значні, чи не так? Землетруси, цунамі, засухи, повені, торнадо, малі льодовикові періоди, бодай би їм… Гольфстрім змінює напрямок і — бац! — Східний Сассекс перетворюється на Північну Канаду. Ще кілька неврожайних років, і цілий світ майже неминуче опиниться на межі вимирання від голоду. 

— Г’ю, кліматичні зміни — це наслідок, — різко заперечила МакКласкі. — Наслідок глобального потепління, яке, зі свого боку, теж наслідок. Наслідок спалювання вуглецю, який, зокрема, урухомлює автомобілі. Ти хотів би відмовитися від такого винаходу як автомобіль? 

— От із цим не до мене, професорко. Я — фанат авто, ви ж знаєте. Думаю, ідеально відлагоджений восьмициліндровий двигун парочки айсбергів таки вартує. 

— А як тоді бути з центральним опаленням? Із замороженими продуктами? З інкубаторами для недоношених дітей? З ліфтами для тих, кому важко пересуватися? Всі ці речі ми зазвичай катастрофою не вважаємо, правда? Однак усі вони тією чи іншою мірою спричиняють глобальне потепління. То що, нам від усього цього теж відмовитися? 

Стентона охопило почуття, що не навідувалося до нього відтоді, як він іще студентом сидів на лекціях у МакКласкі: професорка обвивалася навколо нього, мов удав, і кільця ставали щораз тугішими й тугішими. 

— Ну, це ж питання масштабу, чи не так? — сказав він, намагаючись відстояти свою позицію. — Звісно, є й значні переваги, але факт залишається фактом: від часів промислової революції… 

— І ти назвав би її катастрофою? — тріумфально перебила його МакКласкі. — Хотів би їй запобігти? Події, яка принесла здоров’я і достаток мільярдам людей? Дешеві харчі, дешевий одяг, дешева енергія. Цілі народи здобули зручності такого рівня, яких раніше не знали навіть королі. Поза тим, запобігти промисловій революції ти ніяк не зумів би, хоч би й захотів. Тому що ця революція не була однією окремою подією, вона стала наслідком чималої кількості наукових і технологічних проривів. Початок їй не поклав якийсь один винахід, вирішальної ролі тут не мала навіть прядильна машина, хоч про це й торочили колись у школі. А я дозволяю тобі змінити лиш одну-єдину, однісіньку річ. Тож вибачай, Г’ю, але ні, доведеться тобі спробувати ще раз. 

Стентон аж розсміявся. Він не сміявся понад пів року, тому почувався при цьому доволі дивно. Проте всередині трохи попустило. 

— Ну, професорко, викладайте. 

— Що викладати? 

— Таж ви давно вже з’ясували для себе відповідь, це цілком зрозуміло. Просто, перш ніж її озвучити, хочете ще кілька разів загнати мене на слизьке. Точнісінько як тоді, у студентські часи. Я можу назвати що завгодно. Наприклад, винайдення рушничного пороху. Розщеплення атома. Завезення віспи з Європи у Новий Світ і сифілісу — у зворотному напрямку. Водогін, який римляни спочатку винайшли, а потім погубили свинцевими трубами. А ви так чи інак скажете, що це не те, бо ж вам відомо, чим усе закінчиться. 

МакКласкі осушила свою чашку і знову хлюпнула у неї коньяку. 

— Знаєш, Г’ю, тут ти і маєш рацію, і не маєш, — визнала вона. — Відповідь у мене таки є, але чим усе закінчиться, я уявлення не маю, цього поки що не відає ніхто на світі. Зате мені й справді відомо, як усе почалося. Почалося, якщо вже на те пішло, тут, у цій-от кімнаті. Цілком імовірно, у цих-от кріслах. Двісті дев’яносто сім років тому. 

Стентон подумки швиденько підрахував. 

— У 1727-му? 

— Саме так, у 1727-му. 

МакКласкі відсунула наполовину спорожнілу тарілку і поклала ноги у кросівках «Nike» на низенький пуф. Тоді оцупкуватими, поплямленими коричневим пальцями набила прадавню просмолену люльку тютюном, який, схоже, носила просто врозсип у кишені своєї шинелі. 

— Ти ж не проти, якщо я собі покурю, доки ти доснідаєш, правда? Знаю-знаю, курити ближче ніж за п’ятдесят метрів від іншої людини чи будівлі заборонено, але яке пуття з того, що я порядкую у Трініті-коледжі, якщо у своїй вітальні порядкувати не можу? 

— Я не проти, — відповів Стентон. — Я двічі їздив на Близький Схід, то там курили всі — і я теж. 

— Щоб розповісти добру історію, без люльки не обійтися, це я давно засвоїла. 

— Ви збираєтеся розповісти мені історію? 

— Першу половину, Г’ю. Другу ще не написано. 

4 

За двісті дев’яносто сім років до того, як Стентон повернувся до свого старого університету, щоб відвідати очільницю Трініті-коледжу, до дверей з таким самим наміром підійшов інший колишній студент, от лише набагато відоміший. 

Помешкання декана коледжу було тоді ще доволі новим, його прибудували відносно недавно, на якихось сто років раніше. По суті, було воно не набагато старше за самого колишнього студента, якому виповнилося вісімдесят чотири — вік, як на ті часи, надзвичайно поважний. Старого мучила подагра і, цілком імовірно, камінь у нирці, та попри це він здолав увесь шлях від зручної оселі своєї небоги у Лондоні, де жив останніми роками, до Кембриджа, щоб особисто привезти у коледж стосик паперів і лист. 

Лист для професорки МакКласкі. 

Старий сподівався, що його приїзд до коледжу не приверне зайвої уваги, та доки він поволі крокував через Великий двір, з-за вікон із свинцевими хрестовинами за ним стежила добра сотня очей. Чутка, відомо, шириться, ніби лісова пожежа. Зрештою, він таки й справді був людиною достоту видатною, і слава його зародилася тут, у Кембриджі, у стінах Трініті. То був, безперечно, найславніший син коледжу, і так воно й залишиться надалі, у цьому мало хто сумнівався. 

Адже саме він навів лад у Всесвіті. 

Закони механіки. Рух планет. Природа і сутність світла. Оптика, числення, телескопія і, понад усе, гравітація — ось царини знання, що їх явив приголомшеному світові розум цього старого. Тож не дивно, що юрма молодих людей у чорних мантіях покидала свої книжки і притьмом кинулася пріч зі своїх кімнат та авдиторій, аби хоч краєчком ока глянути на легенду, щоб бодай на мить наблизитися до самого осереддя тогочасної практичної філософії; студенти мчали подвір’ям стрімголов, і їхні довгі мантії крилами лопотіли позаду. Рій наділених розумом метеликів, що злетілися на сліпуче світло справжнього генія. 

Світло це, однак, уже пригасало. Очі Ісаака Ньютона тьмяніли. Старече тіло проймав біль, а видатний розум гризла тяжка мука. 

Саме ця мука й спонукала його здійснити нелегку поїздку до Кембриджа, щоб довірити опіці декана Трініті-коледжу Річарда Бентлі лист і купку паперів. 

Увійшовши досередини й зоставивши позаду натовп гомінливих студентів, Ньютон спинився у вестибюлі віддати слузі плащ, а тоді похмуро глянув на широкі й довгі сходи, якими тепер мав піднятися. 

На майданчику вгорі з’явився, розкинувши на знак привітання руки, декан. 

— Ласкаво просимо, сер Ісаак! Велика честь для вашої альма-матер і для моєї оселі… 

Ньютон гмикнув, торкнувся різьбленої балясини і буркнув: 

— Іноді чуткам можна вірити: це справді повне безглуздя. 

Річард Бентлі поморщився. До його рішення встановити у помешканні декана Трініті-коледжу нові монументальні сходи поставилися схвально далеко не всі. 

— Їхню вартість дуже перебільшили, — сухо відказав він. 

— Сподіваюся, — пробурмотів Ньютон, піднімаючись непевним кроком на першу сходинку. — Інакше якийсь час коледж навряд чи спроможеться купувати нові книжки. 

— Ха! А це ж говорить управитель монетного двору його величності, — якось аж надто голосно мовив Бентлі й роблено засміявся. — Маю надію, ви приїхали сюди не у службових справах, сер Ісаак. Чи мене все ж таки чекає перевірка? 

— Я перевірок не проводжу, декане Бентлі. Я не клерк. 

— Жартую, сер Ісаак, жартую. 

— Тоді мені залишається хіба що позаздрити цій вашій здатності, — сказав Ньютон, важко й засапано долаючи решту сходів. — Я приїхав без жодної офіційної мети, пане Бентлі, у суто особистій, приватній справі. Гранично приватній, якщо бути відвертим. 

— Ви мене заінтригували, сер. 

— Справа ця настільки приватного характеру, що я попрошу вас урочисто заприсягнутися тримати її у цілковитій таємниці. 

— Мій Боже, як хвилююче… 

— Так і є. Але не для нас. 

Бентлі провів знаменитого гостя до вітальні, де їм подали вино; потому Ньютон попросив відпустити слуг і замкнути двері. 

— А зараз, коли ваша ласка, сер, опустіть штори і запаліть свічку, — сказав він. — Усе це має зоставатися у темряві, тож нехай у темряві й розпочнеться. 

Потяг старого до театральних ефектів викликав у Бентлі посмішку. Зрештою, Ньютонові було добряче за вісімдесят, і він, цілком можливо, наближався вже до тієї немічної старості, яка властива, за Шекспіром, сьомій дії людського віку. 

Коли кімнату заполонила таємнича сутінь, Ньютон витягнув хрест і змусив Бентлі скласти на ньому присягу. 

— Чи присягаєтесь ви, Річарде Бентлі, перед Богом своєю честю декана Трініті-коледжу, християнина і джентльмена, що все, про що піде мова між нами в цій кімнаті, тут, у цих стінах, і залишиться, й ані слово, ані навіть натяк про це ніколи не дійде до жодної душі, за одним-єдиним винятком в особі вашого наступника, якому ви адресуєте відповідного листа? 

Бентлі кивнув на знак згоди. 

— Поцілуйте хрест і повторіть присягу, — наполіг Ньютон. 

Знову декан зробив, як його просили, та цього разу поблажлива посмішка в нього на устах змінилася ледь помітним натяком на нетерплячість. Нехай Ньютон і здобув загальне визнання та славу найрозумнішої людини в Англії, а може, й у цілому світі, проте він, Бентлі, теж автор знаменитої дисертації «Про послання Фаларіса», отже, так само не ликом шитий. 

— Ну от, декане Бентлі, — сказав Ньютон, — ви стали членом ордену Хроноса. Першим! Хоча тут варто, мабуть, враховувати й мене… Що ж, у такім разі будете другим. 

Бентлі лиш махнув рукою: мовляв, бути другим за ліком — теж непогано. 

— Хроноса? Бога часу? 

— Саме так, декане Бентлі. 

Ньютон усівся зручніше в новенькому кріслі у стилі королеви Анни і ковтнув кларету. 

— Пригадуєте, — почав він, — багато років тому, десь у той час, коли ми з вами почали листуватися й ділитися думками на богословську тематику, у мене трапилося тимчасове потьмарення розуму? 

Бентлі збентежено кивнув. Звісно ж, він пригадував. Мало хто з кола британських інтелектуалів не знав про нервовий зрив, який стався з Ньютоном на тридцять років раніше, коли той перебував на вершині слави. Або про достоту божевільні, просякнуті параноєю листи, які він писав тоді й друзям, і суперникам, листи, сповнені несамовитими звинуваченнями у змові та зраді. Або про темні балачки на тему алхімії та пошук прихованих сенсів у Біблії: багато хто вирішив тоді, що Ньютонів розум потьмарився назавжди. 

— Світ гадав, що у мене був припадок, — вів далі старий. — Що мій розум пойняло божевілля. 

— Ви просто перепрацювалися, сер Ісаак, — мовив заспокійливим тоном декан. 

— Мене мали за божевільного, Бентлі! — різко кинув Ньютон. — І, як по правді, до цього залишався один крок, не більше, бо від такого відкриття хто завгодно з глузду з’їде. 

— Відкриття, сер Ісаак? Але ж про ваші відкриття знає весь світ, і їм віддали належне сповна. 

— Світ знає тільки про те, що я опублікував, декане Бентлі. 

Чи не вперше декан умить позбувся своєї пихи. 

— Ви хочете сказати, — запитав він, — що є ще щось? 

Якусь мить великий філософ сидів мовчки. Борозни на його худорлявому зморшкуватому обличчі наче поглибшали. Він шаркнув підборами по паркету, неуважно потер свого знаменитого, довгого й худого носа, а тоді запхав пальці під перуку й пошкрябав голову. 

— Пам’ятаєте, десь за рік до мого божевілля ви надіслали мені невеличку лекцію… як вона називалася? 

— «Спростування безбожництва», — відповів Бентлі. — Насмілюсь лише зауважити, що «невеличка» — це трохи не те слово, адже її все ж таки вважали най… 

— Так-так, — обірвав його Ньютон. — Обсяг не має значення. У ній ви намагалися доказати, що своєю працею я довів існування Бога. Що моя велика теорія руху планет цілком очевидно передбачає присутність розумного творця, архітектора всього сущого. 

— Авжеж, сер Ісаак. Бережу, наче скарб, ті листи зі словами схвалення, що їх ви тоді мені надсилали. 

— Я був справді вдячний вам за втручання. Мене ж тоді називали єретиком. Багато хто й досі так вважає. 

— Ну, це все ж трохи засильно сказано… 

— Не треба мене шкодувати, декане Бентлі. Мене таки й справді називають єретиком. Але те, що я ставлю під сумнів вчення богословів про Трійцю, аж ніяк не означає, що я зрікся християнства. 

— Сер Ісаак, навряд чи доречно тут… — Бентлі бачив, що Ньютон явно наміряється осідлати свого горезвісного і відверто небезпечного коника. 

— Ніякої Трійці, з погляду математики, існувати не може! — гаркнув Ньютон і ляснув долонею по столику обіч себе, перевернувши склянку з вином. — Три окремі сутності не можуть водночас бути одним і тим самим. Не можуть три горошини бути однією! Так само і з Отцем, Сином і Святим Духом. Це ж суперечить логіці. Поза тим, це ще й ідолопоклонство, адже якщо Отець і Син — єдине ціле, то образ того чоловіка при смерті, який ми поміщаємо на свої розп’яття, — це водночас і образ його Отця, а отже — образ Бога. Тож маємо тут до діла з чистісіньким ідолопоклонством, сер! І це мене називають богохульником! 

Бентлі занепокоєно совався у своєму кріслі. Такі розмови, навіть віч-на-віч, були зовсім не бажані. А йому, деканові, який свою посаду завдячував заступництву монарха, — то й поготів. Не так і багато років минуло відтоді, як в Англії за заперечення Трійці й іншу подібну єресь спалювали живцем. 

— Послухайте, сер Ісаак… ви, власне, питання Трійці хотіли зі мною обговорити? — делікатно поцікавився декан. 

— Ні, якщо вже питаєте, я приїхав з іншого приводу, — роздратовано відповів Ньютон. 

— Гм… То, може, повернімося ліпше до тієї справи з Хроносом, про яку ви говорили. Ви згадували про якісь неопубліковані відкриття, сер Ісаак? Це викликало б справжній фурор. 

І Бентлі подав Ньютонові нову склянку замість перевернутої. Схоже, кілька ковтків вина допомогли старому відновити душевну рівновагу, бо коли він заговорив знову, голос його звучав уже спокійно. 

— Знаєте, декане Бентлі, у мене часу для роздумів більше, ніж в інших. Я неодружений. Якщо не рахувати моїх небог, то в жіночому товаристві майже не буваю, а світське життя мене не обходить тим паче. Тож усі сили, що їх інші витрачають на любов і дружбу, я маю змогу присвячувати спостереженням за діяннями, властивими Божому Всесвіту. 

— Звісно, сер Ісаак, звісно. 

— Коли я вперше написав вам на тему безбожництва, — вів далі Ньютон, — то згадав і про те, як тішуся, що світові стане зрозумілий вплив сили тяжіння на рух планет. Я усвідомлював усю красу своєї великої ідеї, яка пояснювала рух і форму, притаманні космосу, не заперечуючи при цьому сталого й упорядкованого Богом усесвіту. 

— Так, так. 

— Та що, коли моя думка просунулася шляхом, який почала була тоді торувати, ще далі? Ану ж свої відкриття я оприлюднив тільки частково? Аби не допустити й думки про можливість рукотворного хаосу замість правічного ладу започаткованого Богом танцю небесних сфер? 

— Хаосу, сер Ісаак? 

— Ану ж під дію сили тяжіння підпадають не тільки предмети? Не самі лише яблука і планети? 

— Не розумію, сер. Ви ж просто-таки блискуче довели світові, що гравітація, чи то пак сила тяжіння, пов’язує разом усі предмети, утримуючи їх на властивих місцях та визначаючи їхній рух небесами. На що ще може впливати сила тяжіння? 

— Ну, скажімо, на світло, — мовив старий, дивлячись на промінь сонячного світла, що, мов на замовлення, увірвався до кімнати крізь щілину між шторами. — Що, коли вона має здатність викривляти світло? 

— І завдяки цьому можна було б, наприклад, зазирати за ріг? — не зумів стримати посмішки Бентлі. 

— Можливо, сер, цілком можливо. Але є ще щось. 

— Ще щось? 

— Хронос. 

— Час? 

— Так, декане Бентлі, час. Ану ж сила тяжіння спроможна викривляти час? 

Ньютон не міг знати, що ця надзвичайна, дивовижна думка, яка сяйнула йому у 1691-му, а наступного року сильно порушила його душевну рівновагу, призведе врешті-решт до того, що Г’ю Стентон, який народився у 1989-му, в 1914-му врятує життя жінці-мусульманці та її дітям. Проте він таки бачив, і то напрочуд ясно, що у майбутньому нічого сталого й заздалегідь упорядкованого немає. 

— Скажіть-но мені, декане Бентлі, — мовив Ньютон, розглядаючи осад на дні вже порожньої склянки, — якби Бог дав вам нагоду змінити щось одне-єдине в історії, ви б це зробили? І якщо так, то що саме змінили б? 

5 

Настав день, та небо над Трініті-коледжем не проясніло. Навпаки, буря, яка лютувала над Великим двором, схоже, знай набирала сили. Рідкісний у цю пору року потік теплого повітря, заблуканий та безпорадний у кліматичному хаосі, що збив його з усталеного впродовж тисячоліть курсу, приніс упереміж зі снігом та градом ще й дощ. Бурульки, які звисали з фонтана посеред двору, перетворилися на сріблясті водоспади, на гострі зуби, що закусили викривлену у гримасі кам’яну губу і пускали на неї слину. 

У деканському помешканні професорка МакКласкі, взявшись розповідати історію, розташувалася за старою звичкою перед самим каміном, а тепер важко прочвалала через усю кімнату до вікна і протерла на запотілій шибці вічко, щоб визирнути надвір. 

— А бодай йому! — буркнула вона, вдивляючись у зловісний вільготний присмерк за склом. — Погода нині просто казкова. 

— Дайте спокій погоді, — озвався Стентон. — То ви серйозно хочете сказати, що вам написав лист Ісаак Ньютон? 

— Авжеж, так і є, — відповіла МакКласкі, тріумфально стрясаючи кулаком у повітрі. — Не мені особисто, звісно. Лист, який він залишив Річардові Бентлі, адресовано тому, хто буде деканом Трініті-коледжу 1 січня 2024-го року. Тож усі декани мали за священний обов’язок передавати один одному запечатаного листа аж до цієї дати. Уяви собі, як здивувалися б і Бентлі, і старий Ісаак, якби дізналися, що через триста років адресатом цього листа буде жінка! О, від такої звістки ті старі хричі просто очманіли б, це точно! Ньютон, звісно, з плечей тих велетів, про яких говорив, розгледів чимало, але навряд чи зумів би передбачити, що на чолі Трініті-коледжу стоятиме гаряча жіночка з люлькою в зубах! 

І МакКласкі кількома рухами накреслила на тій-таки запотілій шибці жіночий силует з важкими грудьми, тонкою талією і крутими стегнами. 

— Цікавенька оповідка, правда? — кинула вона, відвертаючись від вікна. — Дуже різдвяна, тобі не здається? 

— Авжеж, і власне «оповідка» тут, мабуть, ключове слово. Невже ви серйозно хочете сказати, що декани Трініті триста років мали у своєму розпорядженні лист і стос паперів від самого Ісаака Ньютона й ані словом про це не прохопилися? 

— Звісно, а як же інакше? — відказала МакКласкі, й у голосі її прозвучало непідробне здивування. — Усі так робили, і я зокрема, чекаючи, аж настане призначений час. Ми ж усі — з Трініті, байдуже, чоловік ти чи жінка. Ми мусили виправдати виявлену нам довіру. 

— І вони, ці декани, всі як один устояли перед спокусою зазирнути в той лист і почитати, що ж там у тих паперах? 

МакКласкі заходилася прибирати зі столу рештки сніданку. 

— Ну, хтось, може, й справді зазирнув у лист, а потім знову його запечатав. Однак ніхто з них ніколи не оприлюднив би того, про що довідався, бо це означало б заодно і привселюдно зізнатися у зраді. А позаяк інформація, яку залишив нам Ньютон, прив’язана до абсолютно конкретного часу, то пуття з неї так чи інак було небагато. Ти доїв? 

Перш ніж віддати тарілку, Стентон підчепив виделкою останній шматок бекону. 

— Пуття й справді жодного, хіба крім того, що це безцінний історичний документ, — сказав він. 

— Це Кембридж, Г’ю. Безцінних історичних документів у нас хоч греблю гати, і ніхто через них особливо не ворохобиться. Ньютон написав цілу купу листів, і подекуди маячні там на позір набагато більше, ніж у тому, про який я тобі розповідаю, але нікому до них нема діла — припадають пилом у бібліотеці. Все одно людям тільки «Principia» подавай. Десь так само вони їдуть у Рим і збавляють усі вихідні в черзі, щоб постояти в натовпі і повитріщатися на стелю Сикстинської капели, хоч просто під ногами у них — незліченні сліди древньої імперії. Хай там як, лист — справжній, у тім-то й річ. Час написання визначили за вмістом вуглецю, почерк звірили з наявними зразками. 

— Гаразд, професорко, переконали, — мовив Стентон. — То про що ж пише у тому листі Ньютон? 

— Якщо хочеш, я тобі прочитаю. 

МакКласкі сягнула до камінної полиці і з декоративного глека із зображенням Вільяма Ґледстона витягла потрісканий і пожовклий пергамен. Потому випорпала з кишені шинелі пару товстих окулярів для читання у пластиковій оправі, здмухнула зі скелець кілька окрушин тютюну і, тримаючи їх перед очима на манір пенсне, почала читати: 

— «Тому, хто 1-го січня 2024-го року обійматиме посаду декана Трініті-коледжу»… сиріч мені! — радісно констатувала вона, перериваючи читання. — А круто ж, визнай. Мені пише Ньютон! 

— Еге ж, це до мене вже дійшло, професорко. 

— Просто нагадую, — злегка наприндилася МакКласкі й повернулася до листа: — «Вітання з трьохсотлітньої давнини!» 

— Ого! 

— А таки ого, — притакнула МакКласкі. — Зажди, далі буде ще огочніше. «Сер, ви похилого віку? У вас небагато земних зв’язків? Якщо так, то вміст сієї скриньки належить вам. Якщо ж ні, то я доручаю вам знайти чоловіка, у якого немає залежних від нього членів родини чи інших осіб, і передати скриньку йому, бо се його справа, не ваша…», — професорка на мить змовкла, щоб ковтнути присмаченого коньяком чаю. — А пощастило ж, що я відповідаю вимогам, скажи? Мала б я благовірного і з чортову дюжину внуків, то мусила б, честь честю, передати папери комусь іншому. 

— І ви б це зробили? 

— Не знаю. На щастя, перевіряти не довелося. Та Ньютон, як на мене, усвідомлював, що насправді мало чим тут ризикує. Все одно ми, оксбриджські смертежери, обвінчані здебільшого з роботою… Ну, так чи так, він продовжує: «Потому вам чи вашому обранцю треба виокремити з-поміж професорів університету тих, хто так само не обтяжений земними турботами. Шукайте патріотів і людей з незаплямованим сумлінням. Учених мужів, обізнаних з класичними науками, і тих, хто вивчав історію, а також математиків і натурфілософів. Тих, хто присвятив життя своє роздумам про Всесвіт та властиві йому діяння. Поза тим, то мають бути люди поважного віку, яким недовго вже залишилося перейматися земними клопотами. Якщо буде така потреба, шукайте навіть серед учених з Оксфорда…» З Оксфорда, Г’ю! Уявляєш? Почути таке від випускника Трініті! Сам бачиш, він підходить до справи вельми серйозно. 

Г’ю лише здвигнув плечима. Він здавна тримався думки, що гадане суперництво між двома «елітними» університетами — то не що інше, як нудне і непереконливе викаблучування. Вважав, що вони завжди були половинками одного й того самого безнадійно занапащеного самозамилуванням закладу, а ту свою славнозвісну взаємну ненависть роздували і виставляли напоказ із однією-єдиною метою — нагадати цілому світові, що всі інші їм ані на латку не годяться. 

МакКласкі тим часом читала далі: 

— «Таке-от зібрання вельмишановних братів має з усією пригідною врочистістю заснувати таємний орден. Назвати сей орден треба на честь Хроноса, знаного колись як бог часу. Нехай члени ордену зберуться, зодягнувшись у відповідні їхньому вченому стану та сій урочистій нагоді одежі, і потішать себе належною трапезою, аби сповнитись добрим гумором. Потому вам і треба буде відкрити у визначеному мною порядку папери, що їх я вам заповідаю. 

Далі чиніть згідно зі своєю совістю, як то завше робили і, сподіваюсь, робитимуть надалі всі славні мужі з Трініті-коледжу. 

Ваш слуга довіку, 

Ісаак Ньютон». 

МакКласкі склала пергамен і всунула його назад у глек. 

— Цікавенько, га? 

— Ну, якщо все це правда, то просто до дідька захопливо, — відповів Стентон. — А що було в тих паперах? 

— Хочеш вступити в орден Хроноса? — всміхнулася МакКласкі. 

Стентон знизав плечима. 

— Здається, ви теж цього хочете, бо навіщо ж інакше було мене сюди кликати й усе це розповідати? Ви ж самі мене вибрали, це очевидно, бо я — самотній чоловік, не маю нікого на утриманні, а отже, цілковито відповідаю вимогам Ньютона. 

Цілковито відповідаю вимогам Ньютона? 

Невже він і справді щось таке сказав? 

— Гаразд, — мовила МакКласкі, — послухай, що було далі. У січні я зробила так, як велів сер Ісаак: вибрала собі товаришів. На свою, звісно, подобу, бо вони всі як один — вкрита книжковим пилом понура професура, яка самим тільки коледжем і живе. Тож я влаштувала обід. З усією, знову ж таки, «пригідною врочистістю», як заповідав Ньютон: свічки, молитви, приємна музика, вишукані страви. Пообідавши, ми взялися до паперів. 

— Оце так момент, — докинув Стентон. 

— Авжеж, момент був ще той. 

МакКласкі поставила склянку, пішла в куток кімнати і принесла звідти дерев’яну скриньку: за розміром її якраз дозволили б узяти зі собою в салон літака бюджетної авіакомпанії. Цю оковану сталевими скобами скриньку з темного дуба професорка й поставила на пуф між собою та Стентоном. 

— Папери лежали у цій скриньці? 

— Так. Це Ньютонова скринька, її триста років зберігали тут на горищі. 

— І багато там паперів? 

— Коли ти дізнаєшся, про що в них ідеться, то, думаю, погодишся, що сер Ісаак був напрочуд лаконічний. 

Знову затиснувши в зубах люльку і нависнувши своїми неосяжними грудьми над скринькою, професорка підняла віко і витягла ще один пожовклий пергамен. 

— Спершу ми знайшли запитання, — мовила вона, простягаючи пергамен Стентонові. — Запитання з царини історії, а з ним — сувору пересторогу: не зазирати далі у папери, доки не дамо на нього відповіді. 

Стентон зиркнув на пергамен. 

— Те саме запитання ви поставили й мені. 

— Власне. Якби ми могли повернутися у певний момент у минулому і щось там змінити, то що б то було? Цілком у моєму стилі, ні? Так, наче старий знав, що його лист потрапить саме до мене. 

— І ви знайшли відповідь? 

— Авжеж, знайшли. Доволі швидко, як по правді. 

— І? 

Якусь хвилину МакКласкі мовчала, посмоктуючи зуб. Стентон бачив, що цією миттю їй кортить потішитися якомога довше. 

— Ну, це мала б бути певна дата, значуща для Європи, чи не так? — озвалася врешті вона. — Або хоча б для Америки. Погляньмо правді у вічі: на благо чи на лихо, але вже добрих пів тисячі років першу скрипку в історії цієї планети грає цивілізація, яку ми полюбляємо називати західною. Згоден? 

— Так, напевно. 

— Звісно, згоден. У тебе ж диплом з відзнакою, правда? 

— Звичайний. 

— Хай там як, на повного ідіота ти не подібний. — МакКласкі сягнула обіруч під поли шинелі й потерла свій масивний зад: його, видно, добряче припекло, бо ж стояла вона перед самим вогнем. — Ну, Г’ю, то скажи мені. Коли все пішло не так? Коли Європа збилася з дороги? Коли найгірші її ідеали взяли гору над найкращими? Коли її свавільне марнославство та дурість змовилися і надумали знищити її красу та вишуканість? Коли вона змінила свою силу та вплив на занепад і розпад? Коли, словом, найавторитетніший на планеті континент цілком свідомо, без жодного примусу напартачив так, як не партачив ще ніхто й ніколи, і за одну божевільну мить перетворився з героя на ізгоя, з переможця — на неспроможця? З беззаперечного чемпіона світу у важкій вазі на нікому не потрібного невдаху без шеляга у кишені, який лежить, безтямний і скривавлений, посеред рингу, бо сам себе нокаутував і затовк мало не до смерті? 

Крижаний дощ за вікном знов обернувся на град. Шквали один за одним налітали й ударяли в шибки з таким звуком, наче десь надворі витрушували велетенське простирадло. Час од часу низькі темні хмари пронизували різким спалахом блискавиці. Визначити на око годину, а чи й пору року було годі. Втім, межі між порами року стерлись уже давно. 

— Ви явно говорите про 1914-й, — тихо мовив Стентон. 

— Не чую, Г’ю, надто тут гуркоче. 

Г’ю подивився МакКласкі в очі й голосно, майже з викликом сказав: 

— Європа напартачила у 1914-му. 

— Саме так! — вигукнула професорка. — Найбільша в історії помилка, якої зовсім легко можна було уникнути, — це, безперечно, Велика війна. 

Стентон знайшов серед брудного посуду свою чашку і, сполоснувши її содовою з сифона, налив собі ще коньяку. Різдво все ж таки, як не крути. 

— Ну-у… — задумливо протягнув він. — Ясна річ, то була одна з безпрецедентних всесвітніх катастроф, з цим не посперечаєшся. Та чи може вона претендувати на виняткове право посісти в цьому списку перше місце — тут я не певен. Потім же траплялася різанина ще гірша, і то не раз. 

— От-от! — вигукнула, пританцьовуючи на килимку, МакКласкі. — І кожнісінького разу, без жодного винятку, це було неминуче якраз через те, що сталося у 1914-му. То був вододіл, таке собі роздоріжжя. Велика війна заповіла нам жахливе двадцяте століття. До цього моменту світ щораз успішніше вчився жити мирно, а наука і суспільство розвивалися задля загального добра. 

— Якби ви народилися корінною американкою або австралійкою, а чи навіть африканкою десь у Бельгійському Конго, то, мабуть, були б іншої думки, — зауважив Стентон. 

МакКласкі аж ногою притупнула від роздратування. 

— Ну, я тебе прошу, Г’ю! Я ж не кажу, що все було ідеально чи бодай до ідеалу наближалося. Й аж ніяк не припускаю, що ті чи інші історичні перетворення спроможні змінити людську природу. Люди все одно завжди простягатимуть руку до того, що їм не належить, сильні визискуватимуть слабких, і жоден історичний ремонт цьому не зарадить. Кажу лише, що влітку 1914-го звичне людське бузувірство начебто пішло на спад, заповідалася доба миру й міжнародної співпраці. Заради Бога, таж тоді проводили стільки міжнародних виставок, що для них уже міст бракувало! Дивись, у 1913-му одна така виставка відбувалася в Ґенті — місті, яке до 1915-го буквально на порох стерли і мало не відправили навік у небуття. Якраз тоді, буквально напередодні катастрофи, європейська цивілізація, яка стільки лиха принесла була і собі, й іншим, почала потроху все налагоджувати. Зароджувався соціал-демократичний рух; навіть російський цар мав уже ту свою Думу. На обрії мріло виборче право. Освіта, охорона здоров’я, рівень життя — все це рухалося вперед величезними кроками і стрибками. Колонізовані великими імперіями народи організовували установчі з’їзди і готувалися скористатися правом на самовизначення. Такого розквіту мистецтв і наук європейські столиці не знали з часів Відродження. Це було… просто чудово. 

— Ну, щось я не певен, чи… 

Та МакКласкі й чути нічого не хотіла. 

— Чудово! — твердо повторила вона. — А тоді — самогубство. Несамовите, збочене, зумисне самознищення спільної культури, яку творили впродовж чотирьох тисячоліть і розтрощили вщент буквально в одну мить. Вона так і не підніметься знову, поступиться місцем убивчій, смертельно небезпечній мішанині з недовареного фанатизму як лівого, так і правого ґатунку. Радянський Союз спаплюжить великий задум Маркса і зведе його до всесвітнього токсичного кошмару, де з нечуваною жорстокістю ув’язнить цілі народи. А Сполученим Штатам буде призначено перейти до поклоніння конкуренції, споживанню й надмірності, внаслідок чого життя на планеті опиниться врешті на межі зникнення. 

Стентон звівся на ноги. То був, схоже, єдиний спосіб вставити бодай слівце. 

— Стривайте, стривайте! Не можна самих лиш американців звинувачувати у тому, що коїться нині з довкіллям. 

— Сьогодні вже не можна, та все одно почали це вони. Хто навчив народи цілого світу споживати більше, ніж вони потребують? Ба навіть більше, ніж прагнуть? Споживати просто так, заради самого споживання. Найбільша у світі демократія, ось хто! І поглянь, до чого це всіх нас довело. Кажу тобі, Велика війна зруйнувала геть усе. Фари згасли, гальма відмовили. От спробуй тільки уявити, яким був би тепер світ, якби цієї війни не трапилося, якби великі європейські держави й далі торували шлях до миру, процвітання та просвіти; якби мільйони найкращих молодих людей Європи, найосвіченіше і найцивілізованіше покоління, яке будь-коли бачив світ, не втоптали б на смерть у багно, якби вони вижили й отримали можливість творити двадцяте століття. 

Стентон бачив, до чого вона веде. Всі ті імена на стіні каплиці, до якої онде рукою подати, на кожному міському меморіалі та сільському хресті. Яке добро могла б принести вся ця молодь, якби отримала шанс на життя? Якому злу могла б запобігти? А в Німеччині? У Росії? Якби це втрачене покоління вижило, то вже напевне зупинило б тих збанкрутілих у моральному сенсі нездар, що повилазили потім зі щурячих нір і повели цілі держави до абсолютного зла. Чого досягли б ці країни без згубного каталізатора індустріальної війни? 

— Маєте рацію, — сказав він. — Ваші аргументи неспростовні. 1914-й став роком справжньої катастрофи. Отже, відповідь на Ньютонове запитання ви дали. І взялися розбирати його папери. Що ви там знайшли далі? 

— Далі ми знайшли ряд із чотирьох чисел. 

— Чисел? 

— Так, чисел, які виявилися розв’язком довгого і складного рівняння. Триста років тому Ньютон записав їх на папірці і запечатав в окремий конверт. І вигляд цей ряд мав такий: один, дев’ять, один, чотири. 

— 1914? 

— Саме так: 1914. 

— Ісаак Ньютон передбачив Велику війну? 

— Не будь смішний! Як він міг це зробити? Ньютон же не віщуном якимсь був, а математиком, людиною науки. Він мав справу з емпіричними доказами. Цю цифру він отримав не шляхом якоїсь там містичної абракадабри у стилі Нострадамуса. То був суто математичний розрахунок. 

— Щось я не збагну, професорко. Згоден, 1914-й — рік в історичному сенсі надзвичайно важливий, але яким боком до цього математика? 

— На все свій час, Г’ю, на все свій час, — мовила МакКласкі, допила чай і потягнулася. — На цю хвилину досить. Мені треба подрімати. Присмачені випивкою сніданки тепер вибивають мене з колії, не те, що колись. 

— Секундочку, заждіть, не можете ж ви просто… 

— Г’ю, я сказала тобі те, що мала сказати. Далі до діла візьмуться мізки, розумніші за мої. Не хвилюйся, після служби тобі все пояснять. 

Останні слова вона мовила вже з порога своєї спальні. 

— Секундочку, — повторив Стентон. — Після якої ще служби? 

— Заради Бога, Г’ю, сьогодні ж Святвечір. Колядки в каплиці Королівського коледжу. Цього не можна проґавити навіть такому затятому безбожникові, як ти. 

6

— Bayım bayım, durun! Пане, пане, спиніться! 

Стентон почув позаду дівчачий голос і повернувся. Навздогін за ним поспішала дівчинка-мусульманка, яку він урятував з-під коліс авто. Поспішала, щоправда, не дуже швидко, бо тягнула щось явно для неї заважке. Його ранець. 

Його ранець!

Як же можна було так пошитися в дурні?! 

Більшу частину грошей і спорядження Стентон залишив у готельному номері, та все ж узяв із собою пістолет, маленький ноутбук, очищувачі води, антибіотики і найсучасніший хірургічний набір. Щоб замінити ці речі у разі втрати, довелося б чекати щонайменше років сто. А він просто пішов собі та й годі. Звісно, те, що допіру сталося, трохи його дезорієнтувало, але все одно це був непрощенний промах, як не крути. 

Дозволити емоціям затьмарити свідомість і забути вкрай необхідне спорядження — це найвагоміший прояв кепської дисципліни і непрофесійного підходу до справи, який тільки може трапитися з солдатом під час виконання завдання. По суті, йому взагалі не можна було втручатися тут у перебіг подій. По-перше, невідомо ще, чим відгукнеться в історії порятунок цілої сім’ї, якій явно призначено було загинути, а по-друге, загинути легко міг і він сам, бо та машина мчала на справді шаленій швидкості, і тоді вся його місія завершилася б, іще й не розпочавшись. 

Та коли Стентон обернувся і подивився у великі, чорні мов терен очі маленької туркені, яка хоч і засапалася вже, але вперто тягнула його ранець, побачив широку усмішку, що сяяла з-поміж велетенських круглих сережок та цілого водоспаду вугільно-чорного шовковистого волосся, то все ж зрадів, що не став опиратися інстинкту. Десь у цьому чималому запорошеному місті є батько, якого він урятував від долі живого мертвяка — долі, що судилася йому самому. 

Нести ранець дівчинці було таки непросто, хоч насправді той був легший, аніж здавався на позір, виготовлений з синтетичної водонепроникної тканини, замаскованої під стару шкіру та брезент. Стентон узяв його і відвернувся. Говорити до дівчинки, ба навіть трохи довше на неї дивитися він не міг. Бо хоч шкіра у неї була оливкового відтінку, очі — темні, а волосся — чорне й лискуче, надто вже вона нагадувала йому Тессу. 

Зійшовши з мосту, Стентон залишив позаду широку сучасну магістраль і пірнув у хаотичну плутанину прадавніх вулиць та провулків з південного боку Золотого Рогу. 

Попри збентеження, викликане подіями останньої години, встояти перед чарами становища, в якому він опинився, було годі. Адже навколо розлігся старий Стамбул, казкове місто на пагорбі. Древня душа Туреччини. Брама до орієнтального світу, де Схід стрічався з Заходом, де двадцять шість століть у кожному несамовитому зойку і нашептаному підступі бився пульс історії. Де споконвіку звучала чарівлива музика, дзвеніли мечі й ревіли гармати, а поети снували свої оповіді про любов та смерть. Приходили і відходили армії. Спочатку християнські, потім мусульманські, і такі, і сякі, а Стамбул знай стояв собі і стояв. Церква поступалася місцем мечеті, мечеть — церкві, а та — знову мечеті. А мешканці Стамбула попри все це знай клопоталися собі своїми справами — точнісінько так само, як і сьогодні. Й ані сном, ані духом не відали, що до міста прибув найхимерніший мандрівник за всю його довгу історію. 

Стентон пройнявся романтичним настроєм цього моменту. Він пробирався повз купи смердючого сміття і шпортався на нерівних каменях, якими вулиці тут замостили ще за тих часів, коли імперією правив султан Сулейман Пишний. Обходив зграї собак, які шкірили зуби і скавуліли, нишпорячи в пошуках їжі поміж невеличкими ятками з хлібом та фруктами, що стояли уздовж вузеньких вуличок. Майже відразу він опинився у справдешньому лабіринті, помережаному розмаїтими провулками та проходами. Темні, затінені сходи зникали у тісних щілинах між буцімто врослими у землю будинками, вели то вгору — до напівприхованих у стіні дверей, то вниз — до затхлих, вогких підвалів. А часом, достоту чарівним чином, — до духмяних, розташованих нижче за рівень вулиці садків. З яким задоволенням зазирнула б у якийсь із них Кессі! 

І тут зненацька Стентон збагнув, що не може згадати її обличчя. 

Він завмер мов укопаний просто посеред провулка, за що його негайно вилаяв суворий на вигляд бородатий чоловік у куфії, який палкою гнав перед собою двох кістлявих, навдивовижу голосистих кіз. Стентон його, однак, наче й не помітив і далі стояв ніби громом прибитий, намагаючись воскресити в пам’яті найкоштовніші свої спогади. 

Його охопила паніка, і він це усвідомлював. Раптовий страх, що образ Кессі розтане, наче постать на фото у фільмі про мандри крізь час. Стентон намагався подолати замішання, розпачливо прагнучи пригадати її обличчя, та цим тільки все погіршував. Так буває, коли силкуєшся згадати певне слово, але власне тими зусиллями лише його відганяєш. Треба уявити її в якійсь знайомій ситуації. Ось! Так, це воно. Пікнік на Прімроуз-Гілл, із зовсім крихітними ще дітьми. Вона всміхається в об’єктив камери на його телефоні. 

Бум! 

— Çekil yolumdan! Геть з дороги! 

У провулку панував жвавий рух, і в Стентона, явно кудись поспішаючи, врізався ще один перехожий — кремезний чолов’яга в яскраво-блакитному тюрбані, розвіяній від швидкої ходи білій туніці і широких, на око геть-чисто піжамних штанях. З двома пістолями і ножем за поясом. Стентон пробурмотів щось на знак вибачення і нарешті зрушив з місця. 

Поворот, ще один. Темний прохід, тоді — вибух світла і дзюркітливий фонтан на обнесеній стінами площі. У ніздрі б’є запах кінського гною, потім — витончених парфумів. А також тютюну, гашишу, помаранч, смаженого м’яса, трояндової води і собачої сечі. Собак навколо — безліч. 

Раптом у вуха йому вдарили крики, якийсь грюкіт і скрегіт металу об камінь. 

Відстрибнув Стентон убік якраз вчасно, щоб не потрапити під копита змиленого, запряженого у візок коня, який промчав униз вулицею повз нього. Стамбул називали «містом на пагорбі» недарма: нахил деяких доріг тут був такий, що вони вели немовби прямо у прірву. Форкаючи піною, конисько щосили намагався стримувати важко навантажений візок: теоретично мав би його тягнути, а практично ризикував сторчголов скотитися разом із ним стрімким схилом. Візник смикнув за віжки і вилаяв Стентона. Feringi, явного чужинця у норфолкській куртці і бриджах із «чортової шкіри», тут абсолютно недоречного і невчасного, він розпізнав із першого погляду. 

Стентон нараз відчув себе геть беззахисним. З глибини темних заґратованих ніш у стінах на нього витріщалися не одні очі. Кидали погляди з-під нікабів жінки. Мимо, випнувши груди і дивлячись лише поперед себе, прокрокував молодий солдат, але й той примудрився крадькома зиркнути на чужинця-іноземця. Всі ці очі, здавалося Стентонові, бачать його наскрізь і знають його таємницю. 

Йому треба було зібратися докупи. Вже двічі цього ранку він опинявся за крок від смерті: спочатку міг загинути під колесами авто, потім — під кінськими копитами. Та навіть той чоловік з пістолями за поясом міг спокійнісінько його порішити. Життя у старому місті явно коштувало зовсім не багато, й образити тут когось було, либонь, смертельно небезпечно. 

Так, треба зосередитися. Забути, бодай на якийсь час, про своє горе і взятися до виконання місії, у яку він щиро вірив. Кессі й дітей більше немає, вони щезли, випарувалися, мов ранкова мла над Босфором, разом із тим століттям, у якому жили. Врятувати їх він не міг,зате йому було до снаги врятувати мільйони інших. Молодих людей, які вже невдовзі задихатимуться від гірчичного газу, безвольно висітимуть на колючому дроті й розлітатимуться на дрібні шматочки від вибухів. Якщо тільки він не змінить їхньої долі. 

Та для цього треба було насамперед опанувати себе. 

Він вирішив випити міцної турецької кави і на крихітній площі знайшов кав’яреньку, що притулилася там у затінку мечеті. У Стамбулі взагалі все було у затінку мечеті. Або ж тиснулося до одного з тих занедбаних, напівзотлілих палаців, де у дні колишньої слави жив чи то якийсь принц, чи правитель зі своїми євнухами та гаремом. Ніде на землі, спало на думку Стентонові, занепад не вживався так у шкаралущу славної минувшини. 

Це нагадало йому Лондон 2024-го. 

У кав’яреньці вміщалися тільки два столики і прилавок, зате панував ідеальний лад і чистота. У вітрині красувався чудовий кальян, у скляній шафці на прилавку вишикувалися акуратними рядами рожеві й зелені льодяники. На кожному столику була чиста скатерка з китичками, стояла порожня попільничка і вазочка з соленим мигдалем. Після позірно звичного для цього міста хаосу назовні все тут дихало спокоєм і затишком, тож Стентон уперше після того, як на Галатському мосту заревів двигун «Кросслі-20/25», відчув, що може передихнути і поміркувати. 

Його провели до столика, а тоді принесли каву і пляшку води. Хоч би яку підозру викликав feringi на вулиці, тут на щось таке не було й натяку. Бізнес — завжди бізнес, хай коли і куди вас занесло. 

Власник кав’ярні озвався до нього турецькою і показав на солодощі. Стентон у відповідь лише зробив широкий жест: мовляв, радо скуштую те, що запропонуєте на свій розсуд. 

Йому принесли марципанів і щось схоже на пампушки з манної крупи у густому сиропі. Він ані ріски не мав у роті, відколи пообідав напередодні ввечері, сто одинадцять років тому. Дещо дивна їжа для сніданку, але й за це спасибі. Стентон поклав на столик банкноту в десять лір і знаками показав, що решти не треба. Турок усміхнувся і повернувся до своєї кави, газети та сигарети. 

З розташованої поруч мечеті почувся заклик до молитви. Крізь вітрину з кальяном видно було, що на маленькій площі починають збиратися правовірні. Сягнувши до кишені, Стентон витягнув портмоне. Без купи пластикових карток та посвідчення особи воно добряче схудло; тепер там було лише трохи турецької валюти початку двадцятого століття. 

І дві роздруківки. 

Листи, які краще за будь-що інше нагадували йому про обов’язок і додавали рішучості. 

Два останні листи, що їх надіслала електронною поштою Кессі. 

Перший — з проханням про розлучення. 

А потім — останній. Той, що дарував крихту надії. Той, якого вона написала у відповідь на його благання й обіцянки. Той, після якого він кинувся додому, щоб відповісти особисто, очі в очі. 

Якби тільки ти міг трішечки змінитися. 

Ні, навіть не змінитися. Просто знову стати собою. Чоловіком, за якого я вийшла заміж. Батьком наших дітей. 

Той чоловік був точнісінько таким самим завзятим, як ти тепер. Але не був таким сердитим. 

Таким самим наполегливим. Але не таким упертим. 

Таким самим холоднокровним. Але не таким холодним. 

Стентон проковтнув свою каву і жестом показав, що випив би ще. 

Він так хотів довести їй, що зможе знову стати таким, як колись. Та четверо обкурених дебоширів позбавили його шансу на це. Кессі загинула, вважаючи, що він так і не виправився. Тесса з Біллом загинули, вважаючи, що мама йде від тата. 

Бо тато — тупий самозакоханий ідіот, не вартий їхньої любові. 

Я ніколи не мала нічого проти, щоб вийти заміж за солдата. Бо знала: ти віриш у те, заради чого ризикуєш своїм життям. І заради чого забираєш життя в інших. 

Я ніколи не мала нічого проти, щоб вийти заміж за ідіота, який вважає, що надихати дітей, бавлячись зі смертю, — це класна ідея. 

Навіть тоді, коли у нас з’явилися власні діти, а ти й далі робив своє. Хоч ти вже ризикував залишити не тільки мене без чоловіка, а й дітей — без батька, я не мала нічого проти. 

Бо підписалася на такого чоловіка. 

Так само й ти знав, що одружився з дівчиною, яка воліє полежати в ліжку і подивитися телевізор, аніж лазити в негоду горами. 

З дівчиною, яка не хоче пірнати з аквалангом. І літати на дельтаплані (або дивитися, як літаєш ти) теж не хоче. 

Ми обидвоє знали, кого беремо, і нічого не мали проти. 

То що ж це за новий чоловік, Г’ю? 

Я його не знаю. А ти? 

Справді, Г’ю? Серйозно? 

Охоронець? Солдат-найманець? Роздутий від пихи цербер? 

Ти залишив мене, Тессу і Білла дома, а сам поїхав працювати викидайлом у якогось мільярдера? Г’ю, ти справді готовий підставляти голову під кулі за когось такого? 

Невже ми так мало для тебе означаємо?

Вона мала рацію. Це було божевілля. Навіщо він так вчинив? 

Гіркота? Нудьга? Гординя? 

Усе разом. Проте насамперед, звісно, гординя. Дурнувата чоловіча гординя. Після того, як його витурили з армії, а виставляти в мережу відео для підлітків остогидло, він просто не знав куди подітися. Тинявся по дому, сварився з Кессі, кричав на дітей. І почувався так, наче його… вихолостили. 

Ішлося і про гроші. Раніше він ніколи ними особливо не переймався, Кессі також. Якось їм завжди вистачало, завжди вдавалося виходити сухими з води. Та згодом завдяки «Граніту супроти граніту» вони ненадовго розбагатіли; принаймні, так їм здавалося. Розбагатіли достатньо, щоб сплатити перший внесок за непоганий дім у справді гарному районі. Незабаром мала народитися друга дитина, їм треба було більше простору, і тоді він пішов і зробив це. Ані словом їй не обмовившись. Спочатку Кессі, звісно, розсердилася, та він знав, що потім вона цей дім полюбить. То мав бути їхній перший справжній дім. До того були або орендовані, або службові квартири. 

Відмовитися від цього дому він не міг, ніяк не міг. 

Не міг сказати Кессі й дітям, що треба пакуватися, бо виплачувати далі іпотеку йому вже не по кишені. Був надто… гордий. 

То ми не можемо більше платити іпотеку! Гаразд, переїдемо. Знайдемо щось дешевше, орендуємо або житимемо в наметі! Ти ж на цьому зуби з’їв. Якщо тобі нудно, то почитай книжку. Потрібна робота — йди у супермаркет і розкладай товари на полицях! Мий машини, ти ж так їх любиш. Продавай гамбургери. Думаєш, це мало б для нас якесь значення? Що тато більше не герой? А тепер ти себе маєш за героя? Мабуть, уявляєш себе рятівником нажаханих принцес від торгівців живим товаром або викрадених школярів — від божевільних бойовиків. Ти завжди був бойскаутом-переростком, і ми за це тебе любили. Та сьогодні ти лиш охоронець у найбільш себелюбних істот на землі, і це — правда. 

Вона, звісно, мала рацію. Коли давній товариш по службі в десантних військах спеціального призначення запропонував Стентонові роботу в міжнародній охоронній компанії, прозвучало багато гучних слів про захист найбільш уразливих від хижаків. Про важку роботу, за яку не може або не хоче братися влада. Про боротьбу з піратами й охорону місіонерів-просвітників, на яких точать зуби фундаменталісти. 

Та тієї миті, коли йому на електронну пошту надійшли листи від Кессі, він спирався об поручні на борту розкішної яхти в Егейському морі. Костюм, темні окуляри, гарнітура. Платню отримував чималу, але був усього лишень іще одним найманим горлорізом на службі у боса. Працював на нову панівну расу в їхньому плавучому світі. То були «човнові люди» двадцять першого століття: дедалі чисельніша флотилія мільярдерів та трильйонерів, які подалися жити в море, де можна було сховатися від стрімкої соціальної катастрофи, спричиненої великою мірою і їхньою діяльністю. Біженці від кліматичних змін у найповнішому сенсі цього слова. 

Коли ти ризикував життям, рятуючи під час миротворчих операцій дітей — таких самих, як наші, — я тобою пишалася. 

Коли ти ризикував життям, знімаючи відео, бо хотів надихнути дітей, яким пощастило менше, ніж нашим, я тобою пишалася. 

Але ризикувати життям заради медіамагнатів? «Нафтових королів»? Паразитів, які нажилися на перепродажі нерухомості? Щоб вони могли волочитися морями на своїх яхтах, доки весь світ у вогні? 

Забудь! 

Білл і Тесса заслуговують на тата, який дбає про них більше, ніж про те, як дати раду своїм дурнуватим демонам. 

Якщо ти випадково наштовхнешся коли-небудь на того хлопця, яким був колись, то скажи йому, нехай нам зателефонує. 

Якраз у тому останньому рядку й крилася дрібка надії. Телефонувати він не став, а просто кинувся додому. Звільнився з роботи тієї ж хвилини. Зійшов на берег і помчав у найближчий аеропорт. Щоб одразу ж вилетіти до Лондона. А там упасти на коліна і пообіцяти бути тим чоловіком, яким хотіла бачити його Кессі. Тим батьком, якого потребували Тесса і Білл. 

Та йому так і не випала нагода дати таку обіцянку, не кажучи вже про шанс її дотриматися. Про те, що він повертався додому, вони так і не дізналися… 

Стентон випив другу каву і налив собі склянку води. 

А тоді почув голос. Голос, який говорив англійською. 

— Garçon! Каву з коньяком, і то хутко! 

Стентон закам’янів. 

Той голос був йому знайомий. 

7 

Коли Стентон із МакКласкі дорогою до каплиці Королівського коледжу, яка, вкутана у білу запону крижаної мли, здіймалася попереду, переходили через річку Кем, ранковий дощ із градом уже давно знову перемінився на сніг. 

— Ти бачив коли-небудь щось прекрасніше? — спитала МакКласкі, коли вони на мить спинилися на Королівському мосту. — Невже це не підносить тобі дух, от аніскілечки? 

— Даруйте, — похитав головою Стентон. — Я тільки подумав, що Кессі це точно сподобалося б. 

— О, так-так, — зітхнула професорка. — Страшна іронія важкої втрати: кожна знайома радість обертається на печаль. Кожна усмішка — на гострий ніж. Кожен прояв краси тільки додає болю. 

— Дякую. 

Служба й справді була до болю прекрасна. Ніби другий похорон. Безліч мерехтливих свічок. Голоси хору, що сповнювали увесь простір навколо. Величаві поетичні строфи з Біблії короля Якова, навдивовижу зворушливі навіть для невіруючих. Нестерпна велич обряду, майже незмінного ось уже протягом трьох сотень літ. 

Після служби МакКласкі не повернулася зі Стентоном назад до свого помешкання у Трініті-коледжі, як він сподівався; натомість взяла його під руку і крізь крижаний вітер, що свистів у дворі, повела до Великої зали. Стентон помітив, що у тому ж напрямку рушило ще чимало з допіру присутніх на службі у каплиці Королівського коледжу: самі тобі шановані, зігнуті роками вчені мужі з університету в традиційних, оздоблених торочками та китичками капелюхах, які доводилося притримувати руками, й у широких мантіях, що їх вітрюган розвівав так, наче грозився звіяти хтозна-куди найхирлявіших. 

Біля входу до зали стояло двійко портьє, ще кілька розташувалося то тут, то там у Великому дворі. На головах у них були узвичаєні котелки (у поєднанні з обов’язковими флуоресцентними куртками вигляд це мало доволі безглуздий), та щось у їхній манері триматися підказало Стентонові, що насправді це ніякі не портьє. Надто зосереджені, надто подібні на око між собою. Охоронців Стентон упізнавав з першого погляду, адже мав свого часу нагоду запізнатися з представниками цієї професії досить близько. 

Утім, всередині п’ятсотлітньої будівлі панував мир і спокій, усе там дихало ще старим затхлим коледжем. Першої миті Стентонові навіть примарилося, ніби він уже вдруге того дня потрапив на різдвяне богослужіння. Струнний квартет награвав святкову музику; сама атмосфера у залі буцім спонукала присутніх перемовлятися лише благоговійним шепотом. Ряди крісел перед невеличким помостом для промовців нагадували ряди лав перед вівтарем. І знову — багато свічок, хоча тут вони, таке враження, тільки додавали мороку, бо до балок високої стелі їхнє світло не досягало, і та нависала над ними густою тінню. 

Коли МакКласкі, яка з паперами в руці снувала навколо, врешті переконалася, що зібралися всі, то провела Стентона до залишеного для нього місця у передньому ряду, а сама піднялася на поміст і повернулася до людей. 

— Добрий вечір і веселого всім Різдва, — покотився залою її гучний голос. — Мета, з якою ми тут зібралися, відома кожному з нас, окрім найновішого й останнього члена нашого товариства, капітана Г’ю «Граніта» Стентона, у минулому військовослужбовця повітряно-десантного полку спеціального призначення та відомого влогера. Капітане, ваші соратники по ордену Хроноса сердечно вітають вас у своєму колі. 

Пролунали ввічливі оплески, та Стентон на них не відреагував. Він аж ніяк не почувався ні членом якогось там ордену, ні соратником когось із присутніх. 

— Капітан Стентон був до мене напрочуд терплячим, — повела далі МакКласкі. — Не виходячи за межі своєї компетенції, я розповіла йому десь половину нашої історії. Тож тепер для подальших пояснень передаю слово Амітові Сенґупті, професорові луціанівської математичної кафедри тут, у Кембриджі, і безпосередньому наступникові Ньютона. 

Огрядного англо-індійського вченого, який підвівся тепер зі свого місця і зійшов на поміст, Стентон знав. Сенґупту знав у Британії кожен, бо цей визначний фізик, як то частенько з визначними фізиками буває, просто не злазив з екранів. Він регулярно з’являвся у новинах і в документальних програмах, де коментував усе підряд, аби лиш тема була хоч віддалено пов’язана з наукою і космосом. Ведучі, аж мліючи від захвату, епічно представляли його як «того, хто зазирнув в очі Богові», або називали «чоловіком, який подумки мандрував до найдальших меж космосу і до початку часів». Сам Сенґупта, звичайно, завжди зображав скромне здивування такими гіперболами, усім своїм виглядом показував, що йому дуже незручно, заявляв, що насправді добрався тільки до п’ятнадцятої секунди після початку часів, і давав зрозуміти, що ті перші чверть хвилини життя всесвіту залишаються для нього такою ж загадкою, як і, скажімо, для його водія чи кухаря. 

Ще професор Сенґупта був вельми успішним письменником, автором книги під назвою «Час, простір та інша набридлива рідня», де він у такому собі науково-популярному стилі намагався пояснити «пересічному завсідникові пабу» теорію відносності та основи квантової механіки і, звісно ж, зазнавав невдачі. У наукових колах подейкували, що легше знайти бозон Гіґґса без допомоги адронного колайдера, ніж того, хто, взявши до рук книжку Сенґупти, зуміє перевалити за третю сторінку. 

Професор вичалапав на поміст перевальцем, ніби тюлень на скелю. Під мантію він одягнув того дня костюм у тоненьку смужку і жовту у горошок краватку-метелик — такі полюбляють професори, яким до вподоби створювати враження, що у них, мовляв, трохи не всі дома. На голові у нього красувалася фірмова індійська шапочка у стилі Неру та Ганді, на яку він почепив значок із написом «Наука смалить». Зійшовши на поміст, Сенґупта відкрив свій портфель і заходився довго й нудно тасувати на столику перед собою різні папери, а потім у нього раптом пересохло горло, і він цілком свідомо розтягнув мало не на хвилину ковток води. Коли ж нарешті заговорив, у залі зазвучав педантичний і водночас наспівний голос, що з однаковим успіхом міг би належати як лекторові-популяризатору науки з Калькутти, так і членові лондонського клубу для джентльменів. 

— Величезна потуга Ньютонової уяви призвела до того, що він ще за сотні років до Ейнштейна збагнув: час — сутність відносна. — Тут професор вдався до театральної паузи і заходився промокати губи велетенським, барвистим шовковим носовичком, який до цього грайливо визирав з нагрудної кишені його костюма. — Час не прямий, не лінійний. І рухається він не рівномірно й не надто впорядковано, а причина цього у тому, що на нього впливає гравітація, яку ми ще називаємо силою тяжіння. Так! Впливає так само, як і на рух, на масу, на світло та, зрештою, на всі властивості матеріального всесвіту. Загалом, звісно, панує переконання, що першим теорію загальної відносності запропонував Ейнштейн, і лише нам відомо, що насправді першою людиною, яка завдяки силі своєї думки дійшла до такого висновку, був наш сер Ісаак Ньютон. А ще нам відомо, що просунувся він далі за Ейнштейна, до того ж — значно упевненішим кроком. Довівши, що кругові й еліптичні орбіти планет можна пояснити впливом гравітації, Ньютон зрозумів також, що час рухається так само: вигинається і навіть обертається, наслідуючи розширення всесвіту, адже теж прив’язаний до сили тяжіння, властивій кожному сущому у всесвіті атому. Висловлюючись простіше, Ньютон збагнув, що час — спіральний. І тоді, завдяки розумінню гравітації простеживши і зафіксувавши на папері траєкторії руху планет, він зумів простежити і рух часу. А отже, передбачити траєкторію цього руху. 

Тут Сенґупта знову ненадовго змовк, щоб ковтнути води. Він знав, що збирається повідати присутнім сенсацію, і явно не мав жодного наміру квапитися. 

— «То й що?» — здогадуюсь, запитуєте ви зараз самі у себе, — повів далі професор. — По спіралі чи по прямій, час знай пливе собі й пливе, і, даруйте, якось уплинути на його плин нам не до снаги. То чому ж тоді раптом у старого сера Ісаака аж жижки затряслися, коли він до цього додумався, з якого такого дива? Зараз поясню! Та тому, що сила тяжіння теж не однорідна! Планети ж онде відхиляються злегка від досконалої симетрії свого прадавнього шляху. Те саме відбувається і з часом. Його треба уявляти не як ідеальну спіраль, а радше як вигинисту іграшкову пружину, витки якої вряди-годи перетинаються. Час, отже, за вельми рідкісного збігу обставин, проходить через одні й ті ж виміри двічі. Витки пружини змикаються — лиш на мить, у, знову ж таки, вельми обмежених параметрах, а потім спіраль часу далі біжить собі весело своєю дорогою. І жодної тобі шкоди… Проте Ньютон, блукаючи без упину іноді достоту страхітливими шляхами, якими вела його уява, знай мучив себе одним запитанням: ану ж раптом комусь випаде перебувати якраз у тій точці часопростору, де зімкнуться витки нашої пружини? Ця людина опиниться одночасно на початку й у кінці часової петлі. І тоді спіраль уже не побіжить собі далі весело своєю дорогою. Вона поверне назад. Адже звичайнісіньким подихом наш безстрашний мандрівник у часі запустить цю петлю знову. Й ось усе, що сталося в минулому, — раптом уже в майбутньому, ще тільки має статися. Історію обнулили. Петля починається спочатку. 

Сенґупта промокнув носовичком чоло і знову ковтнув води. Завдяки мерехтливим свічкам його обличчям пробігали час од часу примарні брижі. Спираючись на свої ціпки та ходунки, члени ордену Хроноса, що зібралися в залі, подалися вперед і жадібно ловили кожне слово з уст видатного фізика. 

— І Ньютон справді зробив підрахунки, — продовжував Сенґупта. — У це, далебі, важко повірити, але наш достеменно божественний геній сам-один, без сучасного обладнання, зумів визначити і повідомити нам, де і коли час перетне наступного разу свій уже пройдений раніше шлях. Не дивно, що після цього йому трохи помішалося в голові. Я й сам, мабуть, заходився б шукати таємні коди в Біблії, якби уклав мапу часу тоді, коли картографи тільки починали міркувати, як би то укласти більш-менш пристойну мапу Австралії. Словом, підрахунки сера Ісаака принесли абсолютно конкретний результат. Він розрахував, що наступна замкнута петля у просторово-часовому континуумі охоплюватиме сто одинадцять років, а точка, в якій зійдуться її початок і кінець, припаде на північ тридцять першого травня 2025-го і чверть на першу ночі першого червня 1914-го. Безперечно, всі ви чудово розумієте, звідки взявся цей п’ятнадцятихвилинний проміжок. 

Стентон не розумів, та й багато хто з присутніх, на його думку, — теж. Як і чимало інших учених, професор Сенґупта мав кепську звичку спершу вдавати, буцім за рівнем інтелекту не надто й далеко втік від своєї аудиторії, а потім самовдоволено демонструвати свою вищість. 

— Пояснюється його наявність тим, що, як я вже пояснював, гравітація — не рівномірна і не симетрична. У міру того, як кожна просторово-часова петля здійснює свій рух, час і простір примножуються, як‑от у випадку високосних років. Тож хоч моменти відбуття та прибуття одночасні, насправді наш мандрівник у часі прибуде через п’ятнадцять хвилин після того, як відбуде. І звісно, на сто одинадцять років раніше, ги‑ги… 

Тут Сенґупта широко всміхнувся, ніби йому пощастило оце напрочуд вдало пожартувати. Поміж присутніми улесливою хвилею прокотився вимушений сміх. Професор дозволив собі якусь мить ним потішитися, а тоді повів далі: 

— Контакт цих двох окремих часових моментів буде зовсім мінімальним і швидкоплинним. Триватиме він у часі менше секунди, а точка просторового стикування буде, якщо скористатися дивовижно колоритним визначенням самого Ньютона, «не більшою за вартівню перед Сентджеймським палацом». Кожен, хто стоятиме в цій уявній вартівні у 2025-му, стоятиме в ній також і в 1914-му. Попередня дійсність миттєво зникне, розпочнеться створення цілковито нової дійсності. Вся стоодинадцятирічна часова петля піде спочатку. А місцем, де розташовуватиметься наша гадана вартівня, себто просторовими координатами, де перетнуться витки іграшкової пружини часопростору, визначено Стамбул. 

— Константинополь! — вигукнула МакКласкі, не в змозі всидіти на місці ні секунди довше. — У Європі! Що ви на це, га?! Якщо це не доля, то що це таке? Усього за якихось сімсот миль від Сараєва! За півтори тисячі миль від Берліна! Себто, ви ж розумієте, що ці Ньютонові координати могли запроторити нашу людину куди завгодно: на вершину Евересту, у центр Південно-Китайського моря… 

— У розжарене ядро нашої планети, — вставив Сенґупта. — До фізичної маси часопростору байдужісінько. 

— От власне! — тріумфально продовжувала МакКласкі. — А що маємо натомість? «Кому чашечку кави по-турецьки? Може, волієте кинути оком на танець живота?» Це Божа рука, кажу вам, — інакше й бути не може. Бог дає нам один-єдиний шанс змінити історію, і то якраз там, де це потрібно найбільше. 

— Я хотів би дещо прояснити, професорко МакКласкі, — суворо мовив Сенґупта. — Хай яких релігійних переконань ви додержуєтесь, тут ідеться суто про науку. Ньютон, як я вже сказав, зробив математичний розрахунок. Визначену таким чином точку перетину у часі та просторі він помістив у Стамбулі, і координати, які ми отримали від нього, просто-таки фантастично конкретні. Це погріб старої вілли, розташованої в районі давніх міських корабелень. Ньютон потай організував купівлю цього будинку, подбав про те, щоб там влаштували шпиталь, а погріб звелів довіку тримати під замком. 

— Можу закластися, це таки влетіло в копієчку, — знову схвильовано втрутилася МакКласкі. — Тепер ми знаємо, чим усі ці роки займався старий пройда в Королівському монетному дворі. 

— Ну, що ж, нехай і так, — твердо сказав Сенґупта, якого постійні втручання МакКласкі вже явно дратували. — Отже, наш великий учений плекав надію, що у 2025-му цей погріб далі стоятиме замкнений, і завдяки цьому мандрівник з того часу зможе без перешкод потрапити у, так би мовити, вартівню. З огляду на ймовірні історичні пертурбації це була дуже ризикована гра, але насправді йому практично все вдалося. Ньютонів шпиталь закрили остаточно лише в хаосі, що настав після Великої війни. Тож у 1914-му погріб, за умовами підписаного Ньютоном дарчого договору, був іще під замком. 

— Та той погріб і далі там! — вигукнула МакКласкі. 

— Саме так, професорко МакКласкі, — мало не гаркнув Сенґупта. — Я, власне, до цього й веду. Сам будинок постарів і занепав, його багато разів перебудовували, але підвалини залишалися… 

— І ми його придбали! — крикнула МакКласкі, вистрибуючи на поміст до Сенґупти. — Він наш. І чекатиме на нас тридцять першого травня наступного року. Чекатиме на тебе, Г’ю. На капітана «Граніта» Стентона. 

І вона тицьнула у Стентонів бік оцупкуватим, вкритим плямами від нікотину пальцем. Через усі ці розмови про 1914-й Стентонові нараз пригадався знаменитий плакат лорда Кітченера з закликом до мобілізації. МакКласкі, цілком можливо, саме той плакат і мала на думці. 

— Ти потрібен своїй країні, Г’ю. Ти потрібен світові! 

8 

— Ну ж бо, чоловіче! Христе-Боже, що за країна! Я ж сказав: каву з коньяком. І щось на сніданок. Яйця є? Тільки свіжі, май на увазі. 

Цей голос Стентон уже чув раніше. 

Він так і сидів, схилившись над листами Кессі, тепер же спокійно склав їх і засунув назад у портмоне, яке поклав у кишеню. Потому його рука мовби сама по собі, скоряючись почасти волі, а почасти й інстинкту, ковзнула повз кишеню донизу, прямо в ранець, що стояв у нього в ногах, і пальці зімкнулись навколо рукоятки невеликого автоматичного пістолета. 

Та хай там як, а користуватись ним, бачить Бог, не можна, ніяк не можна. 

Застосувавши таку зброю, з усіма її небаченими й нечуваними тут і тепер властивостями, він неминуче приверне до цього випадку увагу кожнісінького резидента кожнісінької розвідки, що має своїх людей у цьому місті. А будь-кому, хто вивчав військову історію, добре відомо, що напередодні Великої війни шпигунів у Константинополі було ще більше, ніж собак. 

— Я сказав кави! І чогось випити! До дідька, як тою клятою турецькою буде «випивка»? 

Голос був направду цікавий, з характерною тенденцією ковтати закінчення, а от інтонація умить повернула Стентона до військової школи у Сендгерсті, де він учився на офіцера. Там таких-от хлопців із найпрестижніших приватних шкіл було хоч греблю гати, і кожен мав себе за пуп землі, не менше. 

— Той ледачий кяфір укляк десь, певно, на своєму килимку і молиться, — й далі не вгавав голос. — Вічно вони моляться, га? Якби менше молилися, а більше щось робили, то й країна ця, може, не була б такою задрипаною дірою, як думаєте? 

Але ж не лише про тон ідеться. Він точно чув десь раніше саме цей голос, сумнівів тут немає. 

Як таке взагалі може бути? 

Пальці мимохіть обхопили зброю міцніше. 

І тут Стентон згадав. Згадав — і випустив з руки пістолет. 

Дурень. От направду, дурень. Звісно ж, чув він цей голос, певно, що чув. І то не в іншому столітті, а якусь годину тому, не більше. 

То був ідіот, який сидів за кермом «Кросслі-20/25» на Галатському мосту. 

Стентон озирнувся. Це й справді були вони, пасажири і водій з тієї машини. Всі п’ятеро. Всім ледь за двадцять. Капелюхи-канотьє, піджаки спортивного крою, широкі фланелеві штани. Офіцерські тростини і старі шкільні краватки. На позір досить кмітливі, проте очі налиті кров’ю, обличчя — брезклі, спітнілі. Й далі напівп’яні. Галабурдники, словом. Заможні, звісно, та все одно — галабурдники. Таких знайдеш у будь-який час, у будь-якому суспільному прошарку. Замінити піджак і канотьє на светр із капюшоном — і можна забирати їх прямісінько у двадцять перше століття. 

І тут Стентон раптом відчув, як у нього всередині хвилею здіймається страшний гнів. 

Четверо десь таких самих покидьків позбавили життя його сім’ю. Та й ці зовсім недавно мало не позбавили життя чиюсь сім’ю. 

— Я ж сказав: каву і коньяк! — гучно, вельми неприємним тоном повторив водій, а його приятелі тим часом із шумом-гамом розсідалися довкола столика, рипіли по підлозі стільцями, на яких зрештою й порозвалювалися, всім своїм виглядом даючи зрозуміти, хто тут, власне, господар. 

Один озвався з-за мапи міста, яку саме детально розглядав: 

— Це десь тут, я певен… Гей, ти! — гаркнув він до власника кав’ярні, який був зник у себе на кухні, а тепер з’явився знову з тацею, де стояли чашки і кавник. — Дім Махмута — це де? Дівки? Танці? Хвойди? Де — дім — Махмута? 

Власник лише знизав плечима і похитав головою. 

— Та той телепень поняття не має, про що ми, — озвався водій. — І глянь, він забув про випивку. Гей, ти! Я ж сказав: кави і коньяку. 

Власник знову похитав головою і відвернувся, чим страшенно розлютив англійців, які затарабанили по столу на знак протесту. 

— Ти, чорномазий, на мене дивися, коли я з тобою розмовляю! Я тебе питаю: де випивка, чорт забирай?! 

Стентон підвівся і підняв свій ранець. Треба було йти. Йому страх як кортіло зчепитися з нахабами, а це вже віддавало просто-таки неприпустимою дурістю. Адже його найперше і єдине на цю пору завдання зводилося до того, щоб якомога тихіше й непомітніше скоротати час до головного діла, яке чекало на нього у Сараєві. Уся місія полягала у впливі на ключові події, а до них усе мало розгортатися так, як і вперше, без жодних змін. Бійка з напівп’яними задаваками у Старому Стамбулі навряд чи могла б істотно вплинути на плани австрійського імператорського дому, але хто його зна… 

Рух привернув увагу англійців. 

— Сер, ви не подібні на турка, — сказав водій, явно найязикатіший із цілого гурту. — Ви англієць? Француз? Німець? Нам потрібна випивка. Ви по-бусурманськи говорите? 

Треба було просто сказати «ні» і піти собі. 

— Ви у Стамбулі, — тихо мовив Стентон натомість, — тож майте трохи поваги. Господар цього закладу — мусульманин, і ніякої випивки ви тут, звісно, не знайдете. Ще рано, тому повертайтеся у Перу і проспіться. Тільки за кермо не сідайте, або я заберу у вас ключі. 

П’ятеро молодиків вражено витріщилися на нього. 

Першим отямився ватажок: 

— А ви ким будете? 

Стентон ще міг повернутися і піти, але не зробив цього й тепер. 

— Я офіцер британської армії. Ще раз повторяю: випивки ви тут не знайдете, бо іслам споживання алкоголю забороняє, це мало б бути відомо навіть таким недоумкам, як ви. Чому б вам не забратися звідси і не піти додому? Але за кермо не сідати, я вас попередив. 

П’ять щелеп нараз відвисли, як одна. 

Стентон усвідомлював, що поводиться геть по-дурному. Кессі загинула не через них, а з його боку так привертати до себе увагу — суще божевілля. 

— Я його впізнав! — закричав раптом ще один із п’ятірки. — То ж він був зранку на мосту. Через нього ми мало не розбилися! 

— Точно! От дідько, як шкода, що ми його не розквасили! 

— Так, то був я, — твердо відповів Стентон. — Рятував ваші шкури від арешту за вбивство жінки і двох малих дітей. 

Допіру тепер він нарешті зібрався йти і ступив крок до дверей з таким виглядом, наче сказав усе, що мав сказати. Та було пізно. 

Відпускати його так просто п’ятеро галабурдників не мали вже жодного наміру. 

— Чорномазі арештовувати англійців не можуть, — заявив ватажок. — Чи ви цього не знали? 

— Якийсь дивний з нього офіцер, — докинув інший. — Ви з якого полку? 

Стентон прикусив губу. Завдяки своїм кембриджським дослідженням він знав, що Туреччина в ті часи торгувала суверенітетом в обмін на іноземні інвестиції. Жоден британський офіцер не став би гнити за ґратами тільки за те, що збив кількох місцевих, і британці у місті до такого привілейованого становища давно вже звикли. 

— Хто ти до лиха такий? — із притиском спитав ватажок. — Я тебе раніше не зустрічав. 

— Не думаю, що він узагалі армійський. Ніколи його не бачив. А ви? 

Стентон почувався останнім дурнем. Ну от навіщо було називатися військовим? Іноземців, які гуртувалися навколо посольств і готелів у дільниці Пера, було, напевне, небагато, тож ці п’ятеро всіх своїх знали, либонь, в обличчя. 

— То хто ж ти такий, чорт забирай? — знову повторив водій авто. — Я ж запитав, з якого ти полку. 

Гм, про повітряно-десантний полк спеціального призначення згадувати, звісно, не можна, щось таке з’явиться лише через кілька десятків років. А тепер, можливо, не з’явиться взагалі. 

— Та я доброволець, з територіальної армії, знаєте, — відповів Стентон, явно запізно намагаючись виплутатися з украй неприємного становища, в яке так необдумано й геть по-дурному втелющився. — Не справжній військовий тобто. Просто турист. 

Проте й сам чудово розумів, що на туриста — принаймні на одного з тих звичайних британських туристів, які спокійно походжали собі вулицями, розглядаючи цікавинки старого Стамбула, — подібний мало. Був високий, міцний, по-військовому суворий на вигляд. Та й одяг на ньому був явно не для прогулянки: товсті шкарпетки й черевики, сірі штани з «чортової шкіри», твідова куртка. 

П’ятеро англійців розглядали його з дедалі сильнішою підозрою. 

— Покажи свої документи, — зажадав ватажок. — Я хочу точно знати, хто ти такий і звідки тут узявся. 

Документи Стентон мав — і англійською, і німецькою. У перших, вироблених на його справжнє ім’я, він значився інженером-золотошукачем з Австралії. Проте засвічувати це посвідчення в якихось офіційних протоколах зовсім не хотілося. Йому належало бути тінню й до певного моменту чинити на історію, якою доводилося проходити, абсолютно нульовий вплив. 

— Ви не маєте права мені наказувати, — відповів він. — Так само і я можу вимагати у вас документи, це ж ви ганьбите тут армію, не я. Але стає вже спекотно, та й гаяти часу не хочеться, тому з вашого дозволу… 

— Стань-но біля дверей, Томмі, — скомандував ватажок. — Як на мене, з цим хлопцем треба поговорити. 

Один із гурту тут-таки відійшов і став перед дверима, а четверо інших ступили крок до Стентона. 

Варіантів у нього зоставалося небагато, і жоден не тішив. Можна було, звісно, впасти на одне коліно, вихопити зброю і покласти на місці усіх п’ятьох. Навряд чи хтось із них мав при собі зброю. А навіть якщо й мав, то Стентон не сумнівався, що відправить їх на той світ швидше, ніж хоч один зуміє звести курок своєї важкої сталевої пукавки. Його невеличкий «ґлок» був такий надійний, швидкострільний і точний, що, враховуючи ще й спеціальну підготовку десантника та елемент несподіванки, напасники не мали жодного шансу. 

Тільки-от після такої кривавої бійні у густо заселеній дільниці залишатися й далі тінню буде вже проблематично. 

А може, спробувати їх підкупити? У нього ж повно грошей. Та він чомусь підозрював, що за цих обставин спробу дати хабаря молоді галабурдники презирливо відкинуть. Безперечно, будь-які порухи в цьому напрямку тільки зміцнять у них і так уже дедалі сильнішу підозру, що перед ними — брудний іноземний шпигун. 

Та якщо вони його затримають, обшукають і знайдуть у нього в ранці всі ті дивовижні предмети, грі так чи інак кінець. Влада тоді не відпустить його довіку, намагаючись з’ясувати, що ж він за один. 

Доки Стентонові промайнули в голові всі ці думки, супротивники наблизилися ще на два кроки. Ще крок-другий — і вони опиняться на відстані простягнутої руки. Доведеться врукопаш, вирішив Стентон. Приміщення тісне, він у кутку, тож усі разом на нього не кинуться. Покладаючись на свою підготовку, Г’ю сподівався, що шанси пробитися до дверей не такі вже й погані. 

З іншого боку, їх, звісно, п’ятеро, всі здорові молоді хлопці та ще й солдати, як не крути. Але вони цілу ніч пили й уже точно навряд чи володіють хоч якимись із тих навичок рукопашного бою, які Стентон міг застосовувати не замислюючись, суто інстинктивно. Почали б, певно, боксувати строго за правилами маркіза Квінсберрі, а він чхати хотів на якісь там правила. Так чи інак, рукопашна бійка давала більше шансів виконати місію, ніж стрілянина у залюдненому приміщенні. 

Стентон уже намірився був засадити рубаним ударом із арсеналу карате прямо у борлак ватажкові гурту й навіть підняв ліву руку, коли поблизу знову з’явився господар кав’ярні. 

— Припиніть, прошу вас, — тихо мовив він. — У мечеті закінчилася молитва. 

— О, то ти можеш говорити людською мовою, коли тобі хочеться, га, Абдуле? — кинув через плече ватажок п’ятірки, підступаючи до Стентона ще на крок, уже майже впритул. — Що ж, браво, але ні ваша клята мечеть, ні ваші молитви мене не обходять. — І він знову звернувся до Стентона: — Тепер, друже, давай сюди свої документи, а ні, то йдемо з нами у військову поліцію, там і поясниш, чому вдаєш із себе британського офіцера. 

— І вже за мить тут буде повно людей, — вів тим часом далі господар-турок, і щось у його тоні спонукало і Стентона, і його супротивника спинитися. — Повно мусульман, сер, правовірних мусульман, а водночас і патріотів Туреччини. Гадаєте, варто мені розповісти їм, як ви ображали мене і мій дім своїми нахабними розмовами та вимогами випивки? 

Молоді англійці відверто сторопіли. 

— Ти нам погрожуєш? — перепитав ватажок. 

— Це Стамбул, не Пера, — мовив господар. — Ця частина міста чужинцям не належить. Вона належить нам. А тому зараз вам краще піти. 

Від думки про те, що якийсь пересічний тубілець насмілюється їм наказувати, у зарозумілих молодиків явно закипала в жилах кров, та крізь вітрину з кальяном вони й самі бачили, що в міру того, як порожніла мечеть, крихітну древню площу заполонювала дедалі густіша юрма. І юрмилися там аж ніяк не європеїзовані турки на взірець тих, які населяли Перу: тут панував іще Старий Стамбул. Ні тобі полотняних костюмів, ні фесок, ні чисто виголених підборідь; жоднісінької жінки. Натомість ті ж таки наче піжамні штани, широкі халати і розкошлані бороди. Двоє чи троє богомольців були вже біля дверей кав’ярні. Суворі чоловіки з ножами за поясом. Упав Стентонові в око навіть пістоль, хоч на позір тій зброї було років п’ятдесят, не менше. 

Пихи п’ятірці офіцерів не бракувало, та й хміль з їхніх голів іще до пуття не вивітрився, проте дрібка здорового глузду там таки залишалася. Імперська доба тривала, ось уже два століття британці ширилися часом вельми тонким і зовсім не надійним прошарком по всій планеті, і вони добре усвідомлювали, що можуть стати далеко не першими солдатами корони, яких безслідно змете натовп обурених тубільців. Моторошна доля, що спіткала генерала Ґордона в Хартумі, кинула на душу пізньої Британської імперії тінь таку ж темну й болісну, як і смерть казкової принцеси через сто років. 

— Гаразд, ми підемо, — сказав ватажок. — Але ти йдеш з нами, — додав він, повертаючись до Стентона. — Ґаю, візьми його ранець. 

Знову Стентон напружився і застиг напоготові. Ранця його вони, звісно, не отримають. 

І знову напружену ситуацію розрядив господар кав’ярні. 

— Ні, — заперечив він. — Мій друг пророка не ображав. Він залишається. Ви йдете. 

Двері відчинилися, і до кав’ярні ступили перші спраглі після молитви відвідувачі. Не минуло й кількох секунд, а у тісне приміщення вже набилося не менше десятка чоловіків; дещо спантеличено вони розглядали групу feringi, які, видно, щось між собою не поділили. Господар повернувся до них і заговорив турецькою. Хай що він сказав, п’ятеро молодих англійців, тепер оточених зусібіч, тут-таки прочитали на смаглявих обличчях навколо відверту погрозу. 

— Мені на очі краще знову не попадайся, — гиркнув їхній ватажок у лице Стентонові. 

А тоді, намагаючись триматися якомога гідніше, вивів своїх товаришів на площу, де вони знову наразилися на чимало похмурих поглядів. 

Стентон обернувся до свого рятівника і подякував. 

— Це я мав би вам дякувати, — відказав той. — Іноземця-хрестоносця, що ставиться до мусульманина як до рівні, зустрінеш у нашому місті нечасто. 

— Ви дуже добре говорите англійською, — зауважив Стентон. 

— Лише коли мені хочеться. Ось іще одна кава, прошу. 

9 

Після доповіді професора Сенґупти Стентон із МакКласкі навскіс через подвір’я поверталися з Великої зали Трініті-коледжу до помешкання декана. 

— Невже ви серйозно вважаєте, що можете відправити мене у 1914-й? — голосно спитав Стентон, перекрикуючи віхолу, яка студено дихала їм прямо в обличчя. — І коли це трапиться… попередні сто одинадцять років просто щезнуть, наче їх і не було? 

— От власне ти й розпочнеш їх заново. 

— Але ж таким чином ви зітрете з лиця землі все населення, уб’єте мільярди людей… 

— Хіба можна вбити того, хто ще не народився? — відгукнулася МакКласкі. — Та ми всі народимося знову, народимося кращими! Органічні складові й ДНК те нове населення матиме такі самі, але буде радикально кращим завдяки надзвичайно істотному вливанню крові, яку не проллють на полях Фландрії та під час усіх воєн і геноцидів, що трапилися далі. Ми всі повернемося, капітане! Кожен-кожнісінький і не тільки, але повернемося не такими, як сьогодні, — нудотним скопищем знуджених духовних виродків, які сидять і чекають, коли ж нарешті вимруть, — а такими, якими й належить бути людям. Такими, якими, вірю, призначив нам бути Бог, бо навіщо ж інакше Він давав би нам ось цей другий шанс, шанс усе виправити? 

Вони підійшли до будинку. МакКласкі відчинила парадні двері, та Стентон загаявся на порозі, й у вестибюль одразу ж дмухнула снігом віхола. 

— Бог? — перепитав він. — Ви справді думаєте, що Бог хоче, аби ви прибрали з усесвіту ціле теперішнє людство? 

— А чому ні? — сказала МакКласкі, втягуючи його досередини і зачиняючи двері. — Яка, зрештою, різниця, коли всі й так просто сидять і витріщаються цілими днями у свої телефони? Крім того, уяви лишень, скільки життів ти порятуєш! Починаючи від битви при Монсі, а далі — Марна, перший раз Іпр, потім Галліполі, Лоос, Сомма, знов Іпр і знов той-таки Іпр, уже втретє, і так далі, й далі, й далі. Ти ж служив у британській армії, правда? Хлопці, які загинули в тих боях, — твої товариші по зброї, тож урятувати їх — твій обов’язок. А разом із ними й десятки мільйонів інших стражденних душ, які померли в муках упродовж поглинутого мороком двадцятого століття! Невже ти справді гадаєш, що маєш право відмовитися запобігти катастрофі тільки тому, що катастрофа вже трапилася? — Відповісти на це доволі хитромудро побудоване твердження МакКласкі Стентону не дала й одразу повела далі: — Це часом не нехтування обов’язку, капітане? Якби я не знала тебе так добре, то могла б навіть назвати це боягузтвом. 

Вона повернулася і подалася вгору тими самими знаменитими сходами, на які за три століття перед тим витратив купу грошей декан Бентлі і якими піднімався Ісаак Ньютон того дня, коли заснував орден Хроноса. 

— Заждіть-но хвилинку, — обурився, поспішаючи за нею, Стентон. — Боягузтво, кажете? Я ж помітив, що ви, динозаври допотопні, не покликали до своєї зграї нікого, хто мав би хоч якусь причину чіплятися за життя. 

— Власне! — МакКласкі аж у долоні сплеснула на радощах. — Ньютон подумав про все. «Шукайте тих, хто не обтяженийземними турботами», — сказав він. Бо здогадувався: якщо історію таки доведеться виправляти, то відваги, далекоглядності, зрештою, духу зробити це стане лише тим, кому втрачати нічого. Проте старим і немічним світу не порятувати. Це до снаги тільки молодим і сильним. Тому-то ми й знайшли тебе, Г’ю! Ти будеш останнім членом ордену Хроноса. Ну, й завтра у нас Різдво. Гарний привід ковтнути шампанського. 

Вона пішла на кухню і витягла з холодильника пляшку. Незабаром вони зі склянками в руках знов опинилися на тих самих місцях, що й уранці: Стентон сидів у кріслі епохи королеви Анни, МакКласкі, як завше, гріла спину біля вогню. 

— Ну, гаразд, — усміхнувся Стентон, — припустимо на хвилинку, що ви всі тут — не божевільні, які накрутили собі бозна-що в голові, й можливість вирушити назад у 1914-й справді існує. І що, на вашу думку, мав би зробити я чи хтось інший, туди потрапивши? Тільки, будь ласка, не кажіть, що запобігти вбивству у Сараєві. 

— Чому? Якраз це тобі й треба зробити. 

— Ох, професорко, дайте спокій! Таж ця версія кульгає на обидві ноги. 

— Стривай, хіба не вбивство ерцгерцога вважають іскрою, після якої усе й запалало? 

— Отож-бо й воно, що іскрою. У тім-то й суть. Вам же не гірше за мене відомо, що існувала ціла низка складних… 

— Заради всього святого, Г’ю! — перебила його МакКласкі. — Ти ж не будеш зараз розповідати мені про неминучість цієї війни через економічні причини, правда? Я марксистів на дух не зношу, ти знаєш. Будьмо! 

І МакКласкі добряче хильнула шампанського, а тоді ледь зуміла стримати відрижку. 

— Не конче бути марксистом, щоб розуміти: початок глобального конфлікту не залежить лише від життя чи смерті однієї окремо взятої людини. 

— А от цього разу таки залежав, — сказала МакКласкі, коли знов опанувала свій стравохід. — Тільки тут не про ерцгерцога Фердинанда мова, якщо вже на те пішло. 

— Що? 

— Його смерть була, як ти кажеш, лиш іскрою, і нам, звісно, треба завадити їй розпалити багаття. Але справжньою причиною конфлікту був хтось зовсім інший. Теж німецького королівського роду, але не Франц Фердинанд. Розумієш, наклав головою тоді не той. 

— Не той? Як може все залежати від однієї людини, королівського вона роду чи не королівського? А як же баланс влади? Система альянсів… 

— Так-так, а ще військове суперництво на морі, і німецьке економічне диво, і розклад руху на залізниці, і весь безконечний перелік «причин Великої війни», який колись мав знати напам’ять кожен школяр, а тепер уже мало хто й пригадає. — Професорка взяла з камінної полиці старовинний крем’яний пістоль і знічев’я націлилась у поважного на вигляд клірика часів Генріха VIII, зображеного на портреті, що висів на стіні. — Джон Редмен, перший декан Трініті-коледжу, — сказала вона, скоса зиркнувши у тому ж напрямку, що й цівка пістоля. — Він, цілком можливо, дивився зі своєї рами на цю кімнату вже тоді, коли до Бентлі навідався Ньютон і запустив усе це діло. Принаймні мені ця думка до вподоби. 

Та Стентон говорити про Джона Редмена не хотів. 

— Не відволікайтеся, професорко, — сказав він. — То що за чоловік став причиною Великої війни? 

— Таж кайзер, це очевидно. Дурноверхий Вільгельм, свавільний онук королеви Вікторії. Неврівноважений, злостивий, заздрісний, небезпечно гонористий, любитель потай плекати й обсмоктувати кожнісіньку дріб’язкову кривду та недогоду. От він війни хотів. Інші — ні. Просто не могли вже нічого вдіяти, спрацював ефект доміно. Австроугорці? Їм свого клопоту вистачало, тут вирішити хоча б, якими мовами у парламенті говорити. 

— Але ж росіяни… — почав був Стентон, та МакКласкі лише розсміялася: 

— От про росіян не треба, прошу тебе. Гаразд, хіба що про царя. Про сердешного, боязкого, вічно зніченого Миколу. Він ніколи в житті не пішов би воювати з кузеном Віллі, якби мав хоч якийсь вибір. Але Віллі вибору йому не залишив, бо тільки те й робив, що нарощував перевагу. Ну, й Микола, певна річ, був союзником французів. Думаєш, їм хотілося воювати? Ха! Та вони після того, як пруссаки востаннє завдали їм гарту, тільки те й робили, що сорок років кутали в чорне свої статуї і побивалися за Ельзасом, але навіть пальцем об палець не вдарили і так би й сиділи далі та стогнали, якби кайзер не кинув супроти них мільйонне військо. Хто там іще зостався з суттєвих гравців? Ми і янкі. Американці тоді фактично всі поголовно схилялися до ізоляціонізму. У них це, знаєш, у крові було. Вони забралися на «Мейфлавері» з Європи і повертатися назад не бажали. Й узагалі ні у що не втручалися б, якби німці не почали топити їхні кораблі і під’юджувати всілякими телеграмами мексиканців. І залишаються нам британці. Глобальна панівна сила, якій є що втрачати. Але під захистом гармат королівського флоту вона у цілковитій безпеці. Фінансовий центр планети і головний морський перевізник торгових вантажів. І це абсолютне панування у світі повністю залежить від миру. Гадаєш, комусь у Вайтголі хотілося все це зруйнувати? Ні, Г’ю, правда неспростовна: завинила тут Німеччина, а якщо точніше — кайзер. Теревенити про війну всі, звісно, теревенили, як то завше з державами буває, та й було, без сумніву, чимало романтично налаштованих молодих людей, котрим кортіло стрибнути у сідло і повести кавалерію в атаку, як то завше з молодими людьми буває — особливо з тими, які ще не до кінця усвідомили, що може зробити з кавалерійською атакою один-однісінький кулемет. Але єдиним з-поміж світових лідерів, хто щиро прагнув війни, був кайзер. Це знаємо ми тепер і це знали вони тоді, бо якщо влітку 1914-го й панувала стосовно чогось загальна згода, то хіба стосовно того, що у разі війни то буде війна між Німеччиною і всіма решта. 

— У Німеччини були союзники, — спробував заперечити Стентон, якому вже починало здаватися, наче він сидить на лекції. 

— Я тебе прошу! Австро-Угорська й Османська імперії, ті старі нікчеми? То були не союзники, а горе якесь, зайвий клопіт і морока. Справжніми світовими потугами, які мали не тільки минуле, але й майбутнє, були Британія, Франція, Росія, Японія та Америка з одного боку і Німеччина — з іншого, ба навіть не Німеччина, а, властиво, кайзер. Він і його прусська воєнна кліка, яка сиділа у Потсдамі й виспівувала гімни війні. Решта Німеччини хотіла робити бізнес. То ж була «майстерня світу». Дай їм ще якихось десять років, і вони купили б Францію, а врешті-решт, безперечно, і Британію. Німеччина мала найбільшу у світі соціал-демократичну партію, Рейхстаг хотів миру. Одначе кайзерові жадалося повоювати, а командував парадом і далі він. Гонор у того навіженого придурка був із Бранденбурзькі ворота завбільшки, йому аж руки свербіли встряти у бійку. Тому-то він завжди й незмінно ходив у військовій формі. А де він на всіх фотографіях? От пригадай собі передвоєнні знімки кайзера Віллі. Де він позував перед фотоапаратом? 

Стентон бачив, до чого хилить МакКласкі, і розумів, що тут із нею, звісно, не посперечаєшся. 

— На маневрах, — відповів він. 

— Отож-бо! На маневрах, бавиться, сто чортів йому в печінку, у солдатики. Та він тільки цим і займався. Стояв на чолі найбільш просунутої в науковому та промисловому сенсі нації у світі, а насправді хотів стояти на полі битви, тримаючи на ефесі шаблі свою скалічену руку і роздивляючись мапу. Едвард VII як збавляв час? Пив, грав у карти і волочився за шльондрами в Парижі. Георг V? Колекціонував свої бісові марки. Цар Микола? Вдавав із себе дрібного поміщика і порпався собі в саду, вкупі зі своєю жінкою-командиркою, яка вклепалася по вуха в одного сільського недоумка, ще того баболюба. Французи танцювали la belle epoque. Американці намірялися підняти розвідний міст і забути про саме існування Європи. А хто ж у нас вештався по маневрах? Хто одягав шолом зі шпичаком навіть тоді, коли собаку виводив погуляти? Хто переозброювався таким темпом, що сам Чингісхан позеленів би від заздрощів? 

— Кайзер Вільгельм, — визнав Стентон. 

— Отож-бо й воно: кайзер Вільгельм! — вигукнула МакКласкі. — Ось тобі й причина всієї катастрофи, бодай би їй! Суть нашого плану, Г’ю, така: ми замінимо одного мертвого німецького можновладця королівського роду на іншого. Ти вирушиш у Сараєво, щоб запобігти вбивству спадкоємця австро-угорського престолу, а потім поїдеш до Берліна й уб’єш кайзера. 

— У 1914-му? 

— У 1914-му. 

Неподалік дзвони каплиці пресвятої Трійці вибили північ. Настало Різдво. 

— Я знаю, про що ти думаєш, — сказала МакКласкі. 

— Думаю, що ми, певно, геть з глузду з’їхали, якщо взагалі про щось таке говоримо. 

— Звісно, але, крім того, ти думаєш: якщо вбивство ерцгерцога накоїло стільки лиха, то через убивство імператора все полетить узагалі шкереберть, тут нічого й сумніватися. 

— Ну, так, щось у цьому є. 

— Але цього не станеться, якщо провина ляже на кого треба. 

— На кого треба? 

— Авжеж. Бачиш, коли вбивають кайзера, то що насамперед роблять люди? Правильно, запитують, хто це зробив. 

— Звісно. 

— Але навряд чи комусь спаде на думку припустити, що завинив тут мандрівник у часі, який перестрибнув через замкнену петлю у просторово-часовому континуумі. 

— Справді, навряд. 

— Річ у тім, що Франца Фердинанда вбив іноземець, і це негайно спричинило глибоку міжнародну кризу. Якщо кайзера порішить німець, тобто якщо створити таке враження, то криза вибухне в Німеччині і тільки в Німеччині. А якщо раптом виявиться, що вбивця ще й був соціалістом, то розпочнеться такий шарварок, що Німеччина загрузне в ньому надовго. Німецький соціалістичний рух був найпотужнішим і найбільш передовим у Європі. Тамтешні правлячі кола вважали лівих ворогом суспільства номер один. Якщо у них буде змога показати вбивцею імператора когось із табору лівих, то це неминуче обернеться брутальними поліційними репресіями, а ліві, які жодної провини за собою не бачитимуть, теж у боргу не залишаться. Відтак Німеччина порине у внутрішні чвари. Британія натомість зосередить основну увагу на ірландському питанні, яке на той час просто роздиратиме її на частини, не кажучи вже про суфражисток. Росія й далі поволі просуватиметься до якоїсь подобизни сучасної держави. Франції принесе безмірну втіху агонія, у яку вкине сама себе Німеччина, адже цілий 1914-й, а може, й довше німці будуть перейматися виключно собою. І хоч якою вирине з цієї колотнечі Німеччина, вправо вона хилитиметься чи вліво, та принаймні на її чолі вже не стоятиме схиблений на війні психопат. А поза тим, на той час дедалі вищий рівень добробуту й економічної взаємозалежності європейських держав на пару з демократичними реформами зроблять війну взагалі неможливою. Ще ніколи дві сучасні капіталістичні демократії не вступали у війну між собою. І знаєш, що в цьому плані найкраще? Тих чарівних російських царівен не повбивають! Стули рота, Г’ю, а то ти його так роззявив, що на рибину схожий. 

10 

Стентон ковтнув пива і закусив прецлем; сидів у «Східному барі» в готелі «Пера-палац» на Ґранд-Рю-де-Пера, по європейському боці Золотого Рогу. Після нещодавньої небезпечної ескапади в кав’яреньці біля мечеті він вирішив ні на які ризики більше не наражатися і поїхав фіакром прямо до готелю, де зупинився. 

Розглядаючи модно вичепурений люд навколо, що коротав час в очікуванні другого сніданку, Стентон уже шкодував, що кинув курити. У 1914-му курили геть усі. Сигарети в барі пропонували безкоштовно, а за кілька пенні можна було отримати сигару. На стінах красувалася реклама сигарет. Зловісної подоби персонаж у фесці втішався куривом марки «Мослем», а вельми самовдоволеного, схожого на султана чолов’ягу у велетенському тюрбані з ісламським півмісяцем оточував цілий гурт доволі легко одягнених танцівниць. Якусь хвилю Стентон розважався, пробуючи вирахувати, хто у двадцять першому столітті, з якого він сюди потрапив, обурився б цією рекламою сильніше і здійняв би більше галасу: прихильники здорового способу життя, феміністки чи правовірні мусульмани. 

Його погляд перехопив бармен. 

— Турецькі чи вірджинські, сер? 

І посунув до нього прегарно інкрустовану коробку, одночасно запропонувавши вогонь. 

Вони так тішили око, ці бездоганно рівні ряди невеличких білих рурочок. Ще донедавна він викурював по двадцять на день і насолоджувався кожною. В армії, бувало, й більше. Там узагалі мало хто відмовляв собі у такій втісі. Коли ти з дня на день ризикуєш підірватися на замаскованій під що завгодно вибухівці, то ризик смерті через тридцять років якось тьмяніє. Куріння було чимось на кшталт складеного з двох пальців знаку ворогові. «Ми тебе не боїмося. Бачиш, усе одно самі себе вбиваємо». 

Стентон мало не спокусився. Запалити турецьку цигарку у «Східному барі» готелю «Пера-палац» у старому Константинополі в ті дні, коли Османська імперія ще сяк-так шкандибала світом, — від самої думки про це віяло романтикою, дуже в його дусі. 

— Ні, дякую, — сказав він. 

Курити Стентон кинув після того, як отримав листа від Кессі. 

Вона його про це не просила, але він вбачав у такому вчинку потужний доказ своєї рішучості виправитися, стати кращим. Кессі сама палила, коли вони познайомилися, але кинула, завагітнівши. І відтоді страшенно хотіла, щоб він зробив так само; ніколи, щоправда, йому нічого на цю тему не казала, але від нього, звісно, це не сховалося. Особливо після того, як Тесса почала звертати увагу на всю ту соціальну рекламу з напівзогнилими легенями та хворобливими на вигляд очима. 

— Ще одне пиво, будь ласка, — мовив він. — Ні, зачекайте. Скотч. «Лафроайґ». — Зазвичай Стентон віддавав перевагу багатшим, дещо заспокійливим ґатункам віскі, але цього разу йому хотілося чогось збудливого й агресивного. Димний, з присмаком торфу напій він перекинув одним духом. І пригадав собі лишайник, варені корінці та обвуглену оленину, завдяки яким виживав тижнями на берегах озера Лох-Марі. 

А ще згадав про МакКласкі. 

Вона подарувала йому «Лафроайґ» різдвяного ранку п’ять місяців тому. Прокинувшись вранці, він побачив на спинці ліжка традиційну панчоху, де знайшов мініатюрну плящинку віскі, шоколадну помаранчу і брелок для ключів з сувенірної крамнички Трініті-коледжу. 

А також документ на ім’я капітана Г’ю Стентона, рік народження — 1878, з печаткою, у якій впадали в око великі літери «GR». 

— Невеличкий різдвяний дарунок, — озвалася професорка, входячи до кімнати з цигаркою в зубах і з тацею зі сніданком в руках. — У ті часи паспортів як таких ще не було. Якщо ти вважав, що можеш встряти десь у тарапати, то запасався про всяк випадок посвідкою особи з фото і листом із нашого міністерства закордонних справ, який велів усіляким чужоземцям дати тобі чистий спокій, а самим котитися на всі чотири сторони. Pax Britannica, розумієш. Гарні були деньки, еге? А класно відфотошопили твоє фото, скажи? Вуса тобі дуже навіть до лиця, ти з ними такий серцеїд на вигляд… розіб’єш там серця всім юним суфражисткам. Гаразд, ось тобі чай, яєчня, грінки і купа зубрячки на додачу. Різдво, не Різдво, а працювати треба. 

На таці поряд зі сніданком лежали планшет і лептоп. 

— На планшеті — чудовий курс німецької. 

— Взагалі-то я говорю німецькою дуже непогано. Відслужив перші три роки на Рейні. 

— Ти ба! Думаєш, нам про це не відомо? То ж була одна з основних вимог. Не менш важлива за твої практичні навички й уміння. Але «дуже непоганого» рівня не досить, у тебе ж там таємна робота. Поза тим, не забувай, що німецька початку двадцятого століття була до дідька формальніша за ту, якою з тобою балакали шльондри в нижньосаксонських барах. Тому берися таки до зубрячки. Звісно, було б супер, якби ти вивчив ще турецьку і сербську, але це не мови — суще жахіття. Тож ми подумали, що краще тобі цілком вільно говорити німецькою, ніж абияк усіма трьома. Ти ж і французькою говориш, правда? 

— На шкільному рівні. А ще трохи пушту й урду. 

— Добре. Німецька — якраз те, що треба. Рідна мова ерцгерцога, якого тобі треба порятувати, й імператора, якого тобі треба порішити. 

МакКласкі сіла на ліжку й узяла з таці грінку. 

— То ви далі за своє? 

— Яке таке своє? 

— Той великий і неймовірно вигадливий жарт, у який ви чомусь вирішили втягнути свого колишнього студента. 

— Все ніяк не можеш повірити, що через п’ять місяців опинишся у 1914-му? — спитала МакКласкі, ковтаючи грінку й водночас випускаючи носом дим. Стентонові аж цікаво стало, де це вона навчилася жувати і дихати одночасно. Так уміють робити представники деяких гірських племен, йому самому траплялося бачити, але від кембриджської професури такого якось не сподіваєшся. 

— Та щось не дуже, — визнав він, відкручуючи з плящинки ковпачок і вдихаючи густий запах, що віддавав сирою землею. — Бо ж уся ця справа, погодьтеся, сильно скидається на чисте божевілля. — І закрутив ковпачок назад. — Може, це все-таки лише жарт, витівка? Змусимо Граніта Стентона повірити, буцімто він вирушає на неймовірну місію, а тоді виставимо все для сміху в нет: «Граніт проти історії». 

— Г’ю, ти справді можеш уявити, щоб я так крутила тобі голову? 

— Ну, визнаю, це мене дуже здивувало б, ваша правда. Але менше, ніж ідея відправити мене у минуле. 

— Гаразд, — скручуючи собі ще одну цигарку, мовила МакКласкі; Стентонові на простирадла просипалося кілька крихт тютюну. — Скажу тобі таке. Чи вдасться тобі здійснити квантовий стрибок у просторово-часовому континуумі, нам, звісно, напевне не відомо, та що нам відомо таки напевне, то це те, що сер Ісаак Ньютон вважав це можливим. А сер Аміт Сенґупта, у свою чергу, стверджує, що математичні розрахунки, на які спирається Ньютон, цілком раціональні. Ось так. Це все, що відомо нам, і все, що відомо тобі. Хтозна, може, нічого такого й не трапиться. Безперечно тут, Г’ю, лиш одне: як Ньютонові спадкоємці, принаймні припускати таку можливість і діяти відповідно ми зобов’язані. Невже ти цього не розумієш? 

Стентон мовчки їв свою яєчню. 

— Та й чому ні, Бога ради? Ти сам сказав, що просто вбиваєш час у надії, що рано чи пізно щось уб’є тебе. Ну, то прошу дуже, вбивай його тут зі мною. Це аж ніяк не гірше, ніж сидіти на березі озера десь у Шотландії або намагатися піймати інтернет у дешевенькому мотелі. Живи собі тут, у помешканні декана. Вдосконалюй свою німецьку. Вивчай із усією пристрастю 1914-й і поринь із головою у достоту дивовижний досвід та найрізноманітніші знання, якими з тобою щедро ділитимуться члени ордену Хроноса. Що ти ще маєш до роботи? Де ще так повеселишся? Що тобі взагалі втрачати? 

Стентон усміхнувся. Тут вона його таки підловила, не посперечаєшся. 

— Хлопця ви, звісно, підібрали якраз того, що треба, — озвався зрештою він. — Ні тобі зв’язків, ні життя, ні майбуття. Такого, як я, насправді ще пошукати. 

— А на додачу — винахідливий шукач пригод, говорить німецькою та ще й історією неабияк цікавиться! Чорт забирай, Г’ю, таке враження, що тебе нам підсунув сам Ньютон. 

— Гаразд, професорко, — мовив Стентон з усмішкою. — Я з вами принаймні на якийсь час… 

— Ю-ху-у! — вигукнула МакКласкі і на радощах так труснула головою, що щедро всипані лупою плечі її шинелі побіліли від нового снігопаду ще сильніше. — Нічого, якщо я потягну ще одну? 

І, не чекаючи на відповідь, схопила грінку, надкусила, а тоді потягнулася, щоб умочити її у Стентонову окату яєчню. Той, одначе, вчасно прикрив тарілку рукою. 

— Грінку можете взяти, професорко, — сказав він. — Але мочити її в чужу яєчню — це вже занадто. Огидно, як по правді. 

— Бачу, ти ніколи не бував на опівнічних гулянках у шкільному гуртожитку. Там усієї цієї бридливості позбуваєшся вмить. Я сотні разів дожовувала жуйку після інших дівчат. 

— Привілею вчитися у приватній школі я не мав, вибачайте. 

— Знаєш, оцей свій гонор у 1914-му краще заховай кудись подалі. Аристократи тоді заправляли направду геть усім. 

— У кого гроші, професорко, той і заправляє. Так завжди було, є і буде. 

— Ну, гаразд, до діла. Тут на планшеті — німецька. На лептопі — читання на ніч. Зріз ситуації в Європі станом на перше червня 1914-го, особливу увагу приділено Центральній Європі і Балканам. Усе, що нам відомо, до останньої дрібнички. Від цін на ковбаси у Будапешті — до особового складу британського посольства у Белграді, від розкладу потягів на вокзалі Ватерлоо — до тертя між кайзером та його матір’ю-англійкою, якій він ставив на карб свою скалічену руку. Ретроспективний погляд — наш головний козир, тому хочеш чи ні, а мусиш усе це в себе втиснути. Ближче до старту тобі доведеться багато часу проводити на історичному факультеті. Семестр на той час іще не закінчиться, тож гляди не закохайся в якусь чарівну студентку в мініспідничці, страшенно захоплену італійським Відродженням. Бо я певна на всі сто, що перед таким-от збіса спокусливим зрілим однокурсником, як ти, не встоїть жодна. 

Стентон метнув у неї гострий погляд. 

— Я в житті більше не закохаюсь, це вже напевне. 

МакКласкі знизала плечима. 

— Не думаю, що твоїй Кессі цього хотілося б. 

— Я вже вам казав: Кессі померла і права голосу не має. 

— Ну, то хоч переспав би з котроюсь раз чи два. Кажу ж, вони на тебе летітимуть як мухи на мед, не встигатимеш обмахуватися. 

— Професорко, — сказав Стентон, — займімося ліпше Хроносом, га? 

— Твоя правда, — мовила вона, вже крокуючи до дверей. — Перше заняття з німецької — об одинадцятій тридцять. На щастя, твій викладач не проти пропустити різдвяний обід. Якщо чогось потребуватимеш — курива там чи ще чого, — то гукай. 

— Я й далі не курю. 

— У 1914-му куритимеш, можу закластися. 

— Гаразд, якщо я таки опинюся коли-небудь у 1914-му, то, може, одну й викурю — суто для вас. 

11 

Від Різдва до Нового року й майже цілий січень Стентон щоранку вчив німецьку — і так сім днів на тиждень. Пополудні він присвячував фізичній підготовці, а потім вечеряв із МакКласкі чи то у помешканні декана, чи десь у пабі. Вряди-годи товариство їм складали знавці різних аспектів життя початку двадцятого століття, проте зазвичай вони залишалися вдвох. За столом МакКласкі переважно зводила розмову до того, у якому жалюгідному стані опинилися в наш час мораль, культура й довкілля. 

У лютому уроки мови скоротили до двох годин на день, і Стентон почав уділяти більше уваги вивченню ситуації навесні та влітку 1914-го. Щодня до помешкання декана приходили різні спеціалісти з числа членів ордену Хроноса, які допомагали йому впаковувати в голову найрозмаїтіші відомості про дипломатичний, політичний, військовий і культурний ландшафт Європи в останні місяці перед вибухом Великої війни. Ще він вивчав усілякі практичні речі: наприклад, розклади потягів та пароплавів, розташування готелів та курси валют, а також будову тогочасних автомобілів і навіть основи управління першими аеропланами, про що певне уявлення вже мав. І, звісно ж, освоював різне спорядження, яке готували для нього ті ж таки хроносити: тут були і комп’ютерні програми, і зброя та амуніція, і медичний набір, а ще — різні посвідчення особи, офіційні листи, банкноти. 

Час минав швидко. Зима змінилася напрочуд старосвітською весною, і в рідкісні тепер погожі дні студентське містечко мало просто чарівний вигляд. Юні студентки порозквітали серед древніх каменів справдешніми весняними квітами і знай пурхали навколо у розвіяних вітерцем літніх сукенках. 

— Насолоджуйся видовищем, — порадила якось уранці МакКласкі, крокуючи разом зі Стентоном університетським подвір’ям. — Там, куди ти збираєшся, коротких спідничок не побачиш. Вони з’являться аж десь біля 1926-го, а може, й пізніше. Зрештою, незалежність і свободу жінка здобула великою мірою власне внаслідок Великої війни, якої тепер, сподіваюсь, не буде. 

Вони йшли містом на Вест-роуд, де розташовувався історичний факультет. 

— Я прихопила бутерброди, — додала професорка, поплескавши по своїй укладистій торбині, — тож перекуску поміж роботою ми собі влаштуємо. 

— А я то думаю-гадаю, що ви у тих своїх торбах носите. Там і кухонна мийка, мабуть, поміститься. 

МакКласкі була з тих жінок, які ніколи не виходили з дому без порядної торбини через плече. Деякі експонати її чималої і вельми різноманітної колекції були на око достоту антикварні. 

— Що носять жінки у своїх торбинах — це прадавня таємниця нашої статі. Щоб її тобі розкрити, мені довелося б тебе каструвати. 

— Ну, тоді краще не треба. Куди ми йдемо, до речі? 

— В оперативний штаб. 

— В оперативний штаб? 

— Ну, насправді це звичайна аудиторія на історичному факультеті, але викладач, який читає у нас курс про шпигунство, працював колись у спецслужбі, і йому заманулося охрестити ту аудиторію оперативним штабом, а хто ми такі, щоб сперечатися? Сьогодні ми розслідуємо вбивство. Трагедію у Сараєві. Душогубство, яке спаскудило ціле двадцяте століття. 

Назва «оперативний штаб» аудиторії, у яку привела Стентона МакКласкі, справді пасувала, бо власне таке враження вона тепер і справляла: на вигляд то була геть-чисто кімната в якомусь старомодному відділку поліції. На стінах висіли мапи і схеми Сараєва та Белграда, а також гористого терену між цими містами, з різними маршрутами та стрілочками, що вказували на конкретні місця. Ще там було безліч фотографій різних будівель, вулиць та зброї; все це поєднували різнокольорові стрічки. І, звісно, головні дійові особи: з центру добірки суворо дивилися ерцгерцог і герцогиня, а найближче до них, як і в момент злочину, був убивця — Гаврило Принцип. Навколо нього розташувалися інші хворобливі з лиця молодики — його спільники у той фатальний день. Далі йшли військові: офіцери сербської армії з одного боку, австрійської — з іншого. Перші це вбивство задумали, другі геть бездарно не зуміли йому завадити. 

— Усе це є у вас на комп’ютері, — мовив, підступивши до Стентона, якийсь старий. Тверда, мов граніт, вимова відразу видавала мешканця Ґлазґо, а великий, по-яструбиному загнутий ніс скидався на гачкуватий дзьоб, що легко впорався б із будь-яким падлом. — Але я прихильник старої школи, люблю бачити всю картину перед собою на стіні. 

— Це командир Дейвіс, — відрекомендувала його МакКласкі. — Служив у шотландських спецслужбах, тепер у відставці. Наш головний стратег. 

— Веселих свят, — сказав Стентон, тиснучи Дейвісові руку, бо якраз зближався Великдень. 

— Не бачу тут нічого веселого, — відрубав той. — Країна в лайні, планета в лайні, я в лайні… Перейдім одразу до діла, гаразд? 

— Ясна річ. 

— Полковник Драґутін Димитрієвич, — почав Дейвіс, націливши лазерну указку на центральне фото з сербського боку експозиції. — Жорстоке стерво — жорстокішого світ не бачив. Відомий тоді і тепер як Апіс. Саме він організував убивство, з якого розпочалася Велика війна. Знаєте щось про цього чоловіка? 

— Він очолював сербську розвідку, — відповів Стентон. 

— Саме так, очолював, а водночас, як то у шпигунів заведено, був її головним ворогом. Запеклий пансербський націоналіст — запеклішого, знову ж таки, світ не бачив. Створив у своєму відділі таємну терористичну організацію під назвою «Злука або смерть», краще знану в історії як «Чорна рука». 

Говорив Дейвіс усе це з похмурою, суворою, мов кремінь, насолодою, наче древній шотландський лерд, який посилає прокляття на голови ворожого клану. 

— «Чорна рука»! Як мило, правда? — ляснула себе по стегну МакКласкі. — Якщо вже маєш намір зібрати зграю убивць, то й назва має бути гожа, ні? У наш час її, певно, банально охрестили б якимсь «Оперативним комітетом з питань нейтралізації». 

Стентон уважно розглядав фото на стіні, підписане «Апіс». Чорна уніформа, білі рукавички. Шабля. Груди обвішані медалями, на плечах золоті еполети, на голові феска з пером. Пишні вуса у кайзерівському стилі важко спадають на жорстко стиснуті губи. Гордовитий, холоднокровний убивця. На своєму віку Стентон стикався з такими не раз, і захвату вони в нього не викликали, байдуже, до друзів належали чи до ворогів. 

— Ви хочете, щоб я завадив убивству ерцгерцога, усунувши його? — спитав він. — Себто у нашій грі під назвою «А що, якби…» головна ціль — Апіс? 

— Ну, у нього, звісно, були всі карти на руках. І на кулю він, звісно, заслуговував. По-звіррриному жорррстокий чоловік. Немилосерррдно жорррстокий. — Дейвіс аж наче смакував кожне слово, розтягуючи те своє «р» з якоюсь хворобливою насолодою. — Не хотів би я перестріти його десь у темному провулку. Зрештою, я нікого з серррбських військових не хотів би перестріти у темному провулку — ні тоді, ні тепер. Божевільні фанатики, виррродки. Друг Димитрієвич відзначався брутальністю достеменно дикунською. Вам відомо, як він став шефом сербської шпигунської служби? 

— Не зовсім, — відповів Стентон. 

— Орррганізувавши і перррсонально очоливши брутальне вбивство свого короля! Як вам зухвалість? Такого й не вигадаєш. Друг Апіс вирішив, що монарх, якому він служив, надто люб’язний з австрійцями, тому надумав його вбити і замінити кимось іншим, більше собі до шмиги. Кажу «вбити», але ближче до правди було б «розтерзати». Адже у 1903-му він і зграя його приятелів — всі, зверніть увагу, офіцери корони, які присягали на вірність монарху, — з боєм увірвалися до королівського палацу, змусили охорону сказати, де сховалося королівське подружжя, і всадили в короля Александра тридцять куль, а в королеву Драґу — вісімнадцять. Потім роздягнули зрешечені кулями трупи догола, потяли їх шаблями і викинули з вікон палацу. 

— Так, у ті часи рубали з плеча, — зауважила МакКласкі. 

— Атож, професорко, атож. Рубали, аж гай шумів. Такого запеклого, несамовито жорстокого шпигуна ще пошукати. Чи такого холоднокровного, капітане Стентон, — і в цьому, власне, вся суть. Бо ж уже через день він садить на престол іншого короля, а себе робить шефом розвідки. Й упродовж наступного десятиліття створює найбільш розгалужену шпигунську мережу в Центральній Європі; вбивство у Сараєві стає кульмінацією його діяльності. Навряд чи перебільшу, коли скажу, що в червні 1914-го то був найнебезпечніший чоловік у цілому світі. А зараз питання: треба нам його вбити? 

— Ну, це ж очевидно, — сказала МакКласкі, порпаючись у торбі в пошуках бутерброда. 

— Я до вашого протеже звертаюся, професорко, а не до вас. 

Перш ніж відповісти, Стентон ще добру хвилину вдивлявся у фотографію Апіса. 

— Якщо ми спробуємо прибрати цього чоловіка, — озвався він нарешті, — то трапиться, як на мене, одне з двох. Або ми напартачимо, або в нас усе вийде. 

МакКласкі гучно пирхнула, немов очікувала від Стентона більшого, Дейвіс же тільки згідно кивнув і мовив: 

— Продовжуйте. 

— Якщо напартачимо, а це, як на мене, ймовірніше, то серйозно його налякаємо. 

— Чому це ми маємо напартачити? — запротестувала МакКласкі з повним ротом, бо не встигла дожувати шмат бутерброда з тунцем і майонезом. — У мене таке враження, що ти явно себе недооцінюєш. Ти ж Граніт Стентон, забув? 

— Професорко, у 1903-му цей хлопака взяв штурмом палац і власноручно порішив своїх короля й королеву. Минає понад десять років, а він далі живий, сидить у тому самому палаці і смикає за мотузочки. Уявляєте, якою бестією треба бути, щоб зуміти так усе обставити? Полковник Апіс був, без сумніву, найбажанішою мішенню для шпигунів з цілого континенту. Кожнісінький шпигун спав і бачив, як спритно виводить його з гри. Та якраз цього й не сталося. Полковник Драґутін Димитрієвич розгадував усі хитрощі потенційних убивць ще до сніданку. Думаєте, якщо ми прийдемо по його душу з майбутнього і будемо трохи краще озброєні, він раптом стане легкою здобиччю? Не варто, це помилкове враження. 

— Але ж у цьому вся сіль, Г’ю! Ми озброєні ретроспективним баченням, — заперечила МакКласкі. — Завдяки історичним документам ми про його дії та пересування знаємо таки чимало, і це дає нам суттєву перевагу. 

— Саме так. Гаразд, нехай мені пощастить наблизитися до нього на відстань, достатню для пострілу, а він із тієї чи іншої причини візьме і виживе. Що спаде йому на думку насамперед? Що це — діло рук мандрівника у часі, який вистежив його завдяки історичним книжкам? Ага, чорта з два. Він припустить, що в організацію проник ворожий агент, а отже, всі їхні плани викрито. Далі на якийсь час призупинить діяльність «Чорної руки» і влаштує там добрячу чистку. А також, без сумніву, скасує операцію в Сараєві, накаже Принципові зі спільниками залягти на дно і чекатиме нової нагоди, щоб розпочати все з нуля. 

Дейвіс схвально форкнув. 

— Стентон абсолютно правий, — сказав він. — Невдалий замах стане катастрофою. 

— Ну, від кожної випадковості, звісно, не застрахуєшся, — буркнула МакКласкі. — А якщо все пройде вдало? 

— Згода, припустимо на секунду, що нашому кілерові все вдалося, — повів далі Стентон. — Він мандрує назад у часі і всаджує кулю в серце одному з найдосвідченіших і найдосконаліших шпигунів у Європі. Які будуть наслідки? Ясна річ, свою діяльність «Чорна рука» не припинить, у цьому можете не сумніватися. Провідники, які гинуть мученицькою смертю, відкидають довгу тінь. В Апіса були товариші, кровні побратими, такі ж жорстокі і фанатично віддані сербській справі, як і він сам. Гляньте на них: Антич… Дулич… Маринкович… Попович… 

Стентон обернувся до зернистих фотографій на стіні навколо Апіса, поєднаних відрізками зеленої стрічки. Важкі, застиглі погляди. Кожного з цих чоловіків легко можна було уявити або вбивцею, або поліцейським, і вони, природно, в обидвох цих іпостасях і діяли. 

— Що робитимуть вони після загибелі свого вожака? Одне можна сказати напевне: зброї не складуть, тут зовсім не треба бути провидцем. Насправді їх вогнем палитиме бажання помсти. І кого вони звинувачуватимуть? Знову ж таки, не найманця з майбутнього. Ні, провину покладуть на австро-угорську розвідку й у відповідь постараються вдарити австро-угорців туди, де болітиме найбільше. Наприклад, уб’ють когось із тамтешнього імператорського дому. Скажімо, ерцгерцога Франца Фердинанда. Тож прибравши Апіса, ми аж ніяк не усунемо загрозу від ерцгерцога. Просто плануватимуть і здійснюватимуть плани вже інші люди. Люди, чиїх задумів ми не знатимемо. По суті, замах на Апіса, вдалий чи невдалий, позбавляє нас нашого єдиного козирного туза. Бо що зробив Апіс, нам відомо. Ми знаємо, що він організував убивство ерцгерцога двадцять восьмого червня 1914-го, і знаємо, як він це зробив. Якщо дата зміниться, ми знатимемо не більше за тодішніх австрійців. Отже, найнадійніший спосіб запобігти вбивству Франца Фердинанда — не дати натиснути на гачок тому, хто справді його вбив, і зробити це в останню мить. 

Уперше на жорсткому зморшкуватому обличчі Дейвіса з’явилася якась подобизна посмішки: тонкі губи скривилися, мовби хтось зробив ножем надріз на шкурці запліснявілого лимона. 

— Ви таки знайшли гідного кандидата, професорко, — сказав він. 

— Ну, я ж вам казала: це той, хто нам потрібен, — дещо ображено відповіла та. — А ви мені не вірили. 

Дейвіс обернувся до Стентона; ледь помітна тінь посмішки протрималася на яструбиному лику не довше секунди. 

— Чиста пррравда. Якщо бути відвертим, капітане Стентон… 

— Колишній капітане, хіба що, — поправив старого Стентон. — З полку мене витурили. 

— У тім-то й річ. На засіданні розвідувального комітету ордену Хроноса торік навесні я наголошував, що мені дуже не до вподоби ідея довірити долю європейської цивілізації людині, яка проміняла вельми перспективну кар’єру армійського офіцера на популярність у мас-медіа… 

— Взагалі-то все було не зовсім так… 

— Але дурень той, хто не визнає своїх помилок. І твій стиль мені таки до вподоби, синку, дуже до вподоби. МакКласкі мала рацію, ти для цієї роботи просто створений. І перше твоє завдання — дістатися за два місяці до Сараєва й нейтралізувати вбивцю ерцгерцога. 

— Гаврила Принципа, — сказав Стентон. 

— Еге ж. Принципа. Чоловіка, який зробив перший постріл у Великій війні. 

— Недоумок, дурнуватий недоумок, — гірко пробурмотіла МакКласкі. 

Всі троє повернулися до фото на стіні. Зі знімка, розтиражованого у минулому столітті мільйони разів, на них дивився мало не романтично печальними, глибоко посадженими очима безглуздо молодий, дещо спантеличений дев’ятнадцятилітній хлопець. 

Невже через вісім тижнів Стентон справді матиме нагоду подивитися в ці очі не на фото, а наяву? Він уже майже вірив, що так воно і буде. 

12 

Рано-вранці тридцять першого травня 2025-го року Г’ю Стентон покинув кембриджський Трініті-коледж; їхав у невеличкому кортежі, який, йому на подив, супроводжувала поліція. Можливо, кращі роки хроноситів були вже й позаду, та серед них числилося ще, схоже, кілька вельми впливових осіб. 

— Краще перестрахуватися, — пояснила МакКласкі. — Уяви собі, Ісаак Ньютон з трьохсотлітньої давнини призначає нам на конкретну годину побачення з історією, а ми запізнюємось через затори на дорозі. В Туреччині нас також чекатимуть копи. Як це влаштували — Бог його зна, але в декого з наших збереглися ще чудові зв’язки в міністерстві закордонних справ, це я знаю напевне. 

Коли маленька кавалькада машин і мотоциклів виїжджала з воріт коледжу, Стентон побачив через віконце свій мотоцикл, який далі стояв припаркований біля будки сторожа. Він так і не завів його жодного разу, відколи приїхав у Кембридж п’ять місяців тому. Сигналізація, мабуть, уже посадила акумулятор до нуля. 

І страхівка, певно, закінчилася. Нагадування поновити її лежали, без сумніву, в купі пошти, що накопичилася за багато місяців під вхідними дверима дому, до якого він так і не повернувся. 

Та й хтозна, чи повернеться коли-небудь узагалі. 

Вони залишили Кембридж позаду і виїхали на шосе. З-поміж хроноситів Стентона супроводжувала тільки МакКласкі. Усі решта відкланялися під час прощальної вечері напередодні, коли на його честь виголосили немало емоційних і з плином часу дедалі підхмеленіших промов. Сам він пив помірно, але від пропозиції сказати слово у відповідь відмовився. Надто вже химерно все це звучало. Його мали за такого собі месію, за героя, готового очистити землю, відвоювати її у свавільного людства. Сам же Стентон узагалі не відчував нічого подібного, почасти й тому, що ніяк не міг повірити у те, що мало, на переконання усіх навколо, статися наступного вечора у Стамбулі. 

— Бачу, Г’ю, у глибині душі ти насправді в усе це не віриш, — зронила МакКласкі. 

— Ну, щось таки має статися, з цим я готовий погодитися, — зізнався Стентон. — Ньютон явно в це вірив, як не є, а він же, напевне, найрозумніший із усіх, хто будь-коли жив на цій планеті. Може, вдарить блискавка, і я просто випаруюся. Або силою тяжіння мене розірве на шматки чи там у чорну діру засмокче. 

— Але в те, що ти ось-ось вирушиш у мандрівку в минуле, ти не віриш? 

— Ну, гаразд, а ви самі хоч у це вірите? Он у серпні буде рівно сто одинадцять років, як почалася Велика війна. Невже ви дійсно вірите, що ми можемо тепер її зупинити? 

— Знаю лише, що щиро за це молюся. 

Між ними запала мовчанка, та Стентон бачив той достоту євангельський запал, яким палали очі МакКласкі. Вона таки й справді вірила. Вони всі вірили, ті божевільні старі, які назвалися з доброго дива орденом Хроноса, й уявляли, що генетично відтворяться, знову молоді й здорові, на осяяних сонцем нагір’ях відродженої Британії. 

— Час покаже, еге? — ледве чутно мовила професорка. 

— Авжеж, — кивнув Стентон, — ви постійно це повторюєте. Час покаже. 

Вилетіли вони з Фарнборо приватним літаком. Більшу частину спорядження, яким забезпечили Стентона, взяли з собою на борт. Зброя, втім, уже чекала в Туреччині. 

— Пронести гвинтівку з оптичним прицілом через контроль безпеки в аеропорту не зуміємо навіть ми, хроносити, — пояснила МакКласкі. 

Летіти довелося майже чотири години. МакКласкі поглинула всі запропоновані наїдки і, як завжди, добряче хильнула, а потім примудрилася замкнутися у крихітному туалеті, звідки її визволила стюардеса. 

— Знаєш, на Друрі-лейн у 1914-му видався один із найзнаменитіших сезонів, — сказала вона, коли перевальцем, не надто твердо ступаючи, повернулася на своє місце. — З Росії приїхала трупа Дяґілєва і просто підірвала Лондон. Навесні й улітку того року вони дали десять оперних вистав і чотирнадцять балетних, це було абсолютно нечувано. Зрештою, ніхто їх відтоді й не перевершив. Такі декорації та масові сцени з достоту епічним розмахом сьогодні немислимі, ніхто собі цього не дозволить. Я б на твоєму місці неодмінно постаралася хоч на одну-дві вистави потрапити, може, навіть до того, як поїдеш у Сараєво. Ти ж, зрештою, матимеш цілий місяць у запасі. Але квитки варто замовити телеграмою заздалегідь, бо ажіотаж тоді був шалений. Можливо, треба буде записатися в чергу на квитки, які здають назад у касу в останній момент. 

— Матиму на увазі, — озвався Стентон. 

— А в Театрі його величності якраз уперше ставили «Пігмаліон». Ти тільки уяви! У тебе буде можливість піти на прем’єру «Пігмаліона». Місіс Кемпбелл у ролі Елізи, постановка самого Шоу! Це ж просто чудо якесь, годі уявити… — судячи з виразу обличчя, перебувала професорка тієї миті десь ген-ген далеко. — Так, театральний Лондон 1914-го — це просто мрія, — вже, мабуть, сама до себе прошепотіла вона. А тоді заснула і прокинулася аж по приземленні у Стамбулі. 

Їх відвезли в готель «Пера-палац» на Ґранд-Рю-де-Пера, де для них заздалегідь замовили номери. Коли носії допомогли МакКласкі вибратися з авто, вона на мить спинилася, підвела очі на імпозантний будинок і сказала: 

— Кілька років тому його відреставрували. Повернули той самий вигляд, який він мав у дні колишньої слави. Тож хай там що трапиться чи не трапиться, завтра ти його точнісінько таким самим і побачиш. Чи у 1914-му, чи у старому нудному 2025-му. 

— Даруйте, але чомусь я на всі сто переконаний, що то буде таки 2025-й, — відповів Стентон. — А все через те, що мандри у часі — річ абсолютно неможлива, і нам обидвом не залишиться нічого іншого, як визнати це опівночі, коли ми будемо стовбичити, наче повні ідіоти, десь у погребі біля старих стамбульських корабелень. 

— Що ж, у такому разі нам просто доведетьсязасісти в якомусь ще відчиненому барі й випити за сера Ісаака Ньютона, а також за те, що помилятися можуть і генії. 

Пополудні, поселившись і залишивши в номерах багаж, вони зійшли у вестибюль, де вже чекали представники місцевої охоронної компанії, які мали відвезти їх до нерухомості, що її нещодавно придбали хроносити. 

— Як на мене, варто трохи роззирнутися там навколо, поки ще світло, — сказала МакКласкі. — Не хочеться потім шпортатися і спотикатися, шукаючи потемну дорогу. 

Їх повезли спершу через Галатський міст, а тоді у район старих корабелень. Там повернули на вулицю, забудовану старими особняками, що вочевидь знали колись кращі часи, і спинилися перед занедбаним будинком, який у дні минулої слави мав справляти враження достоту поважної міської вілли. 

Перед вхідними дверима стояв охоронець, готовий пустити їх у дім. 

— Лиш один, — мовила МакКласкі. — Не хочу викаблучуватися. Красти тут нема чого, то й нічого привертати до себе зайву увагу. 

У дедалі густіших сутінках вони пробиралися тим румовищем, переступаючи через бите скло й уламки потрощених меблів. Ще недавно тут тулилися якісь самовільні поселенці, і стіни були густо обмальовані графіті. Опісля сюди навідувалися лише волоцюги й усілякі вандали, тож подекуди у будинку сильно тхнуло сечею. У віконних рамах не залишилося жодної цілої шибки. 

Присвічуючи собі ліхтариками, Стентон із МакКласкі зійшли крутими сходами у погріб, який виявився значно просторішим, ніж вони сподівалися. Аркове склепіння губилося в темряві. 

— Він тягнеться аж під сусідній дім, — пояснила МакКласкі. — Коли Ньютонові люди купили будинок, це був винний погріб; двері тоді замкнули і заґратували. Вино ніхто не чіпав, і коли після війни шпиталь закрили, воно тут так і залишилося. 

Ввечері ти його знайдеш. Огидне, звісно, на смак, все-таки триста років минуло, але ти скуштуй, задля сміху. Я б точно так зробила. Мало кому випадає нагода покуштувати вина, закладеного на початку вісімнадцятого століття. Уяви лишень: вино, закладене за покоління до того, як народилася Марія-Антуанетта. 

Стентон не відповів, натомість вийняв супутниковий навігатор і з його допомогою визначив місце метрів за сім від порога, на півдорозі між дверима, якими вони ввійшли до погреба, та межею, за якою темрява під склепіннями ставала дедалі густішою. Потім знайшов у кишені шматочок крейди, накреслив, скориставшись отриманими від Сенґупти координатами, на долівці прямокутник і сказав: 

— Ньютонова вартівня. 

— Атож, — відгукнулася МакКласкі. — До дідька, правда, тісненька, краще познач центр. 

Поруч валялося поламане крісло. У світлі ліхтарика Стентон підняв його й акуратно поставив точнісінько посеред прямокутника. 

— Тож отут ти й стоятимеш опівночі, — мовила МакКласкі. — Уявляєш, ото тішився б старий Ісаак, якби знав, що його послання дійшло за призначенням і хтось таки виконав усі вказівки. 

У тиші, що панувала у погребі, й у слабкому світлі двох ліхтариків усе це раптом видалося Стентонові напрочуд реальним. Так, наче це місце й справді могло бути брамою, що вела в інший усесвіт. 

МакКласкі, схоже, читала його думки. 

— Це має бути правдою, — твердо сказала вона. — Людство заслуговує на другий шанс. На краще двадцяте століття, ніж те, у якому ми народилися. 

— З тим, що ми на цей шанс заслуговуємо, я не згоден, — озвався Стентон. — Але ось цієї миті я щиро сподіваюся, що ми його таки отримаємо. 

13 

Завершивши розвідку, Стентон із МакКласкі тією ж дорогою вийшли з уже вповитого темрявою будинку і повернулися до готелю. Увечері вони зустрілися у «Східному барі», а звідти подалися до ресторану вечеряти. МакКласкі знову добряче налягала на їжу і вино, налаштована потішитися цією, як вона висловилася, «останньою вечерею», Стентон же їв небагато і пив лише воду. 

— Якщо виявиться, хоч це й малоймовірно, що Ньютон таки мав рацію, мені потрібна буде ясна голова, — сказав він. — Мандрувати в часі напідпитку якось не хочеться. 

Після вечері Стентон залишив професорку насолоджуватися кавою з коньяком, а сам пішов перевдягнутися. Зиркнув на себе у дзеркало і подумав, що в одязі, який пасував би спортсмену чи мисливцю початку двадцятого століття, — гольфах, бриджах і цупкій твідовій куртці — матиме цього вечора у Стамбулі вигляд доволі дивний. Утім, це місто славилося розмаїтими вечірками, тож навряд чи хтось узагалі зверне на нього увагу. Потому він перевірив спорядження, спаковане у великий ранець, а також у менший, запасний на екстрений випадок, де було все те саме, що й у великому, лиш у меншому обсязі. Брав із собою зброю і вибухівку, медикаменти, комп’ютери, документи і багато грошей у валюті різних країн та урядових облігаціях, майстерно підроблених за оригінальними взірцями з музеїв і банківських архівів. 

О десятій вечора вони з МакКласкі зустрілися у вестибюлі і знову поїхали лімузином через Галатський міст. Вечірні вулиці заполонили натовпи охочих прогулятися, тож просувалися вони цього разу повільніше і власне тому й виїхали завчасу. 

Дивлячись через вікно машини, Стентон вирішив, що нічого опівночі не трапиться. Надто вже реальним, надто міцним на вигляд видавалося двадцять перше століття за склом. Була субота, і місто мало намір добряче розважитися. З дверей ресторанів лунала музика. На кожному кроці — усміхнені, веселі обличчя. Все це жваве, рухливе, тріпотливе життя просто не могло взяти і з доброго дива щезнути, щойно годинник проб’є північ. 

І знову МакКласкі ніби прочитала його думки. Ймовірно, вони просто віддзеркалювали те, про що думала вона сама. 

— Влітку 1914-го світ теж здавався міцним і непохитним, — мовила професорка. — Раніше такого не бувало, направду. Життя, мовляв, ще ніколи не було таким безпечним і передбачуваним. Та все розвіялося мов дим. Зникло за кілька коротких літ. Не думаєш, що цей світ може розтанути без сліду так само раптово? 

— Той світ знищили розпеченим свинцем, отруйним газом і бризантною вибухівкою, — відповів Стентон. 

— Газ. Бризантна вибухівка. Гравітаційні зсуви у часі та просторі, — сказала МакКласкі. — Все це — фізичні явища на субатомному рівні. У Велику війну один-єдиний снаряд із великокаліберної гармати міг випарувати хтозна-скільки людей. У буквальному сенсі звести їх до клітинного рівня. Трансформувати матерію і відправити її у вільне плавання всесвітом. Твої складові вирушать, гадаю, у мандрівку не таку драматичну. Гравітація, безперечно, — найбільш стала сила в усесвіті. Все нею наділене, все зазнає її впливу. То чому час має бути винятком? 

Вони вже наближалися до мети, і натовп на вулицях відчутно порідів. Район старих міських корабелень особливою популярністю не тішився, й усміхнені обличчя навколо траплялися дедалі рідше, а гамір вечірок і веселі крики безтурботної молоді поступово стихали віддалік. 

— Тихо й спокійно, — пробурмотіла МакКласкі. — Якраз те, що треба. 

Насправді, де ж пак. Коли машина повернула на потрібну вулицю, у вуха їм раптом ударила пульсуюча хвиля трансмузики. Тротуар перед будинком, де ще кілька годин тому не було ні душі, тепер періодично накривало світло. 

— От дідько, — вилаялася МакКласкі. 

Єдиний охоронець стояв, страшенно збентежений, неподалік на вулиці. 

— Вибачте, пані професорко, — залопотів він. — Вони щойно прийшли і просто ввірвалися досередини. Святкують, комусь стукнув двадцять один. Їх там не менше двох сотень. 

— Боже мій милий, — сполотніла МакКласкі. — Спонтанна рейв-вечірка, бодай би їм. Про це Ньютон не подумав. 

— Викликати поліцію? — спитав охоронець. 

— Ні! — притьмом заперечила МакКласкі. — У жодному разі. На це немає часу. Щоб їх порозганяти, треба кілька годин, та й буча буде чималенька. Г’ю, ходімо! 

Вони проштовхалися крізь гурт обкуреної та задурманеної «екстазі» молоді, що юрмився перед вхідними дверима, і ввійшли в дім. За тих кілька годин, що минули після їхнього першого приїзду, все тут змінилося до невпізнання. Різко спалахувало сліпуче світло, гриміла й пульсувала гучна музика, повсюди танцювали, цілувалися, химерно виверталися і викручувалися людські тіла. 

— Бачиш, Г’ю, — закричала МакКласкі, — це те, про що я постійно товкмачила тим дурнуватим марксистам, діалектичним матеріалістам. Історію роблять люди. Збіги обставин, чиїсь капризи і забаганки. Ось через цю банду п’яних рейверів Велика війна, можливо, таки почнеться і знищить Європу. Через день народження якогось ідіота! Але ми зробимо все, що зможемо. Ходімо! 

І вона заходилася прокладати дорогу крізь те спітніле збіговисько. При собі мала, як завше, об’ємну торбину; фактично, цей конкретний екземпляр з її колекції нагадував радше невеликий ранець, і професорка нітрохи не вагалася використовувати його як таран. Стентон, упріваючи під вагою свого багажу, намагався не відставати. 

Визначити, куди рухатися, було нелегко; стіни в кімнатах та коридорах позавішували зафарбованими у різні кольори полотнищами і казна-чим пообмальовували, тож на вигляд вони здавалися геть інакшими, ніж пополудні. Було принаймні світло: в саду за будинком, очевидно, стояв генератор, від якого через розбиті вікна протягнули кабелі всередину. 

— Чорт, як усе організовано! — гиркнула через плече МакКласкі. — Аж не віриться, що це зробили за тих нещасних кілька годин. Якби ті придурки підходили так само креативно й інноваційно до пошуку роботи, то, може, й дебільних анархістів у світі було б менше! 

Стентон ледь розчув, що вона каже. У кожному кутку висіли динаміки, і ді-джей додавати звуку зовсім не соромився. 

Врешті вони таки знайшли дорогу вниз, у погріб, і зійшли не надто довгими сходами до виламаних дверей, що дивом трималися ще на одній завісі. Тих самих дверей, які люди Ньютона замкнули триста років тому. 

Надія, що рейв-вечірка обмежувалася верхньою частиною будинку, відразу випарувалася. Тут відбувалося окреме дійство, ще несамовитіше, ніж нагорі. За пультами божевільно вистрибував інший ді-джей, на якому не було нічого, крім пари тісних лискучих шортів. 

— Той нагорі грає лише драм-н-бейс, — закричала МакКласкі, — а от цей — реально стара школа, гай-енерджі-транс. Повне лайно, як на мене. Відколи дітваки перейшли з коноплі на «екстазі», вся музика зійшла на пси. 

Хай чим накачалися тут гультіпаки, відривалися вони, видно, просто фантастично. Скакали і стрибали без упину, нікого й нічого не помічаючи навколо. 

— Мого орієнтира нема, позначки на підлозі затоптали, — крикнув Стентон у вухо МакКласкі. Він кивнув у бік поламаного крісла, яке відкинули в темний кут схожого на печеру погреба. — Треба наново визначити координати. 

Якщо хтось із молодих турків, які веселилися тієї ночі у занедбаному будинку, й здивувався, побачивши, що крізь натовп проштовхуються, напружено вдивляючись в екран супутникового навігатора, якась стара у вовняному кардигані та чоловік, одягнений на манір когось із персонажів «Копалень царя Соломона», то взнаки цього не дав. Це ж була врешті-решт спонтанна рейв-вечірка без жодних правил, де кожен міг поводитися, як сам собі бажав. Наче на підтвердження цього між МакКласкі і Стентоном раптом де не взялася дівчина з виголеною і вкритою татуюванням головою. 

— Граніт! — заверещала вона англійською, хоч і з сильним акцентом. — Я тебе люблю, Граніте! 

А тоді, миттю оголивши груди, схопила Стентона обома руками за голову і поцілувала. 

На щастя, музика гриміла надто гучно, і ніхто, крім британців, цього вереску не почув, а то Стентона могла б умить оточити юрма шанувальників. Усе ж таки на вечірці зібралася молодь — цільова аудиторія його вебпроєкту. МакКласкі блискавично зцапала дівчину і відштовхнула геть. 

— Ану вали звідси, бридка шалава! — гаркнула вона. — І цицьки свої прикрий. Що подумає твоя мати, га? 

Стентон зиркнув на годинник. 

— За дві хвилини північ! — крикнув він, а тоді знов уп’явся очима в навігатор. — Це он там, де лижуться ті двоє! 

І тицьнув пальцем у бік молодої пари, що танцювала щока до щоки й лобок до лобка, злившись у пристрасних обіймах і вгризаючись одне в одного вустами. 

— Холера! — верескнула МакКласкі. — Треба очистити вартівню, або ти залишишся тут, а пара п’яних напівголих студентів опиниться під замком у погребі в 1914-му! 

Стентон втиснувся зі своїми ранцями й навігатором поміж безтямно розхитані постаті, а професорка тим часом спробувала звільнити для нього місце. Поплескала закохану парочку по плечах, та це нічого не дало. Тоді вона без зайвих церемоній просто повернулася до них своїм масивним задом, щосили штовхнула і закричала: 

— Швидше, а то ті лизуни знов сюди пролізуть! 

Тієї миті ді-джей обірвав музику і збуджено зарепетував у мікрофон турецькою. У відповідь з усіх кутків погреба залунали гучні зойки. 

— Боже, — зиркнула на годинник МакКласкі, — залишилася хвилина. Вони починають зворотний відлік до дня народження! 

Стентон уп’явся поглядом у навігатор; його тримав в одній руці, а другою відсторонював розтанцьовану молодь. Ступив іще один, останній крок, і показав професорці великого пальця: мовляв, усе, він на місці. По тому опустив на долівку обабіч свої ранці. 

— Ні кроку! — закричала МакКласкі, відштовхуючи ошалілу від присутності зірки й далі напівголу дівчину, яка явно намірялася знову накинутися на Стентона з цілунками. Той стояв мов укопаний, а професорка, розмахуючи руками, кружляла навколо нього, наче дервіш у танці, й люто верещала у дещо збентежений і водночас розвеселений натовп: 

— На хер! На хер! Всі назад! Звільніть місце! На хер! 

— На хер! На хер! — весело виспівували молоді турки у відповідь на крики навіженої старої. 

— Двадцять! Дев’ятнадцять! — розпочав турецькою зворотний відлік ді-джей, ведучи своїх слухачів останніми секундами 31-го травня 2025-го року. 

Дівчина з оголеними грудьми знову кинулася на Стентона; явно мала намір зустріти північ, злившись із ним у поцілунку. Хтозна, може, то був її день народження, і вона вирішила, що Стентон — це подарунок для неї. Він відштовхнув її, та вона лише стрибнула знов, іще несамовитіше, широко розвівши руки і звузивши зіниці. Стрибнула прямісінько у те місце, яке намагалася оборонити МакКласкі. У Ньютонову вартівню. 

А там обхопила Стентона за шию. Була сильна і рішуча. Він відчув її губи на своїх, відчув м’ятний смак її помади. 

І тут губи зникли. Залишився лише смак. 

— Я ж сказала: на хер! — заволав поруч голос МакКласкі. Виголена голова шарпнулася назад, а у повітрі просвистів і врізався прямо їй в обличчя товстий, помережаний вузлуватими венами й усипаний пігментними плямами кулак. Дівчина явно була шокована, з розбитого носа хлюпнула кров. Наступної миті перед ним раптом виникла МакКласкі. Вона обхопила його руками за шию і міцно притислася, вчепилася, прикипіла до нього. Тепер уже він відчував у себе на губах колючі вусики професорки. 

— Я з тобою! — закричала вона. — Тримай мене міцно! 

— Чотирнадцять! Тринадцять! — виспівував навколо натовп. 

— Ви що, здуріли?! — крикнув їй у лице Стентон. — Про ефект метелика пам’ятаєте? Змінити історію може будь-який крок! Чим більший збій, тим менше у нас шансів! 

— Я буду обережна. Не дуже махатиму крильцями. Просто хочу побачити в Ковент-Ґардені Дяґілєва. 

— Дев’ять! Вісім! — співав натовп. 

Тут за МакКласкі з’явилася закривавлена дівчина й обхопила її руками за голову й обличчя, скородячи нігтями по щоках та очах. Стентон відчув, що втрачає рівновагу. За нього чіплялася МакКласкі, в ту вчепилася юна туркеня. Наступної секунди всі троє звалилися одне на одного й на підлогу, мало не позбивавши з ніг людей навколо. 

— Шість! П’ять! 

Стентон схопився на ноги буквально тієї ж миті. Його ранці стояли там, де він їх і поставив, позначивши місце. Обидві жінки теж намагалися підвестися. 

— Три! 

Йому треба було тільки ступити крок назад, поміж ранці. 

Та тут він побачив, що туди ж намірилася й МакКласкі. На осяяне спалахами прожекторів обличчя професорки збіг якийсь геть нестямний, маніакальний, фанатичний вираз. Знову зметнулися вгору кулаки. В одному був затиснутий ремінь великої шкіряної торби, і вона саме замахувалася нею, готуючись ударити. 

Ударити його, Стентона. 

Хотіла піти з ним, та в разі потреби готова була йти і без нього. 

— Два! 

Він таки ступив між свої ранці і згрупувався, чекаючи удару торбою. А тоді зненацька повітря навколо голови МакКласкі вибухнуло осколками битого скла. У світлі стробоскопічних ламп, що миготіли в кутку позаду, ці осколки скидалися на розколиханий ореол із мерехтливих зірок. 

Професорка зникла з очей, і Стентон побачив, що за нею стоїть та сама напівгола дівчина-туркеня; з підборіддя на груди їй стікала кров, а в руці вона стискала шийку від розбитої пляшки з-під шампанського. 

— Один! З днем народження, Фейзо! — закричав ді-джей. — Mutlu yıllar! З новим роком! 

14 

Пітьма була безпросвітна. 

Порушували її лише відблиски світла прожекторів на вечірці, які ще чіплялися за його засліплену сітківку. 

Тиша була гнітюча. Порушувало її лише відлуння трансмузики, яка ще дзвеніла і гупала в нього у вухах. 

Якщо він справді покинув час, у якому щойно перебував, осяяло його, то оце дедалі слабше відлуння і гойдливі світлі плями перед очима, — то останні образи і звуки світу та віку, що без сліду зникли з історії. Усі голоси того століття, всі зболені крики та зранені серця. Белькотіння та ревіння. Шепіт і спів. Щезло все. Щезло без жодного сліду. 

Від того всесвіту тільки й зосталося, що відголоски натхненої Ібіцою клубної музики та відсвіти світлового шоу. Зосталося зовсім не надовго, потрапивши у полон до його чуттів. І швидко згасало, хоч якусь секунду-дві ще жило. Єдине чуттєве відлуння цілого століття безнастанних старань та прагнень усього людства. 

І ще — смак м’ятної губної помади. Той смак залишився теж. А з ним — згадка про доторк дівочих губ. 

Невже він таки в іншому світі? 

Може, просто деінде у просторі? Застряг десь і ніде, у якійсь химерній місцині між небом і пеклом, заблукав у ньютонівській петлі? 

Та ні, це вже дурня якась. Нікуди він не подівся. Хіба що відключився. Або на це збіговисько нагрянула поліція і вимкнула генератор. Тому-то тут і не чути ні звуку. І світла немає. 

Але де ж тоді всі? 

Стентон відчув, що кулаки у нього мимоволі стиснулися, міцно, аж до болю уп’ялися в долоні нігті. Такого з ним не траплялося ще зроду. Та це, схоже, допомогло дещо зосередитися. 

Він наважився озватися і покликав: 

— Агов? Професорко? Професорко МакКласкі? 

Відповіді не було. Лише тиша ставала дедалі глибшою у міру того, як до неї звикали вуха. 

Стентон поволі розтиснув кулаки і відчув, що руки у нього тремтять. Подолавши зусиллям волі тремтіння, він засунув руку в кишеню куртки і витягнув ліхтарик. 

Настав момент істини. 

Натиснувши на кнопку і спрямувавши промінь світла перед собою, Стентон побачив, що принаймні одна річ залишилася незмінною. Арка у стіні погреба, на тлі якої з-за професорки МакКласкі, що вже падала, виринуло обличчя тієї дівчини, нікуди не поділася. Такий собі затінений альков у цегляній стіні. 

Він був у тому самому погребі, що й на кілька секунд раніше. 

Але сам-один і, якщо не зважати на ліхтарик, у цілковитій темряві. 

Стентон відчув, як звело у нього шлунок, і натужно ковтнув. На мить йому навіть здалося, що його зараз знудить. 

Повівши ліхтариком убік, він побачив, що все навколо вкриває товстий, столітній шар пилу. В алькові, де ще якусь хвилину тому в нього на очах цілувалися і вигиналися у танці люди, тепер було повно прадавніх на позір пляшок. 

На підлозі зовсім неподалік стояли невелике дерев’яне крісло і столик — обплетені павутиною, трохи погризені щурами. То було те саме, вже не поламане крісло, що його він того дня пополудні спробував був використати як орієнтир. 

Того дня пополудні? То коли ж це було — того дня пополудні? Чи за сто одинадцять років у майбутньому? Хоч у такому разі не було більше ніякого майбутнього. Він якраз і прибув, щоб це майбутнє створити. 

Стентон був не з боязких, аж ніяк. Гранітом його прозвали недаремно: у критичних ситуаціях він завжди володів собою, як ніхто інший. Та всього цього навіть йому було забагато. Ним злегка хитнуло, темрява перед очима попливла… 

— МакКласкі! — окликнув він, хоч і знав уже, що відповіді не почує. 

І не почув. 

А тоді зробив щось геть несподіване для того, хто щойно опинився потойбіч межі, яку поки що не зважувався навіть окреслити, — поліз у кишеню і витягнув свій айфон. Натискаючи кнопку, сумнівався ще, чи апарат увімкнеться, але той, певна річ, увімкнувся, як і ліхтарик на хвилину раніше. Вони працюватимуть, аж доки не сядуть батареї, заряджені в іншому всесвіті, а в його спорядженні були пристрої, які дозволять зарядити їх знову. Тремтячими пальцями Стентон нишпорив по екрану: відкрив фото, там одразу ж — «Сімейний альбом». 

І — ось вона. І вони. Кессі та діти. Усміхаються з мороку, промінячись світлом і осяюючи його обличчя. Так само, як осяювали колись його життя. 

Стентон відчув, що сил у нього додалося. Якщо він і справді опинився там, де — сумнівів уже майже не зосталося — таки мав опинитися, то останнім відлунням зниклого століття були не відголоски та відсвіти випадкової рейвової вечірки, а ось ці коштовні, достоту безцінні образи найрідніших людей. Він і далі ніс їх із собою. Насамперед у серці, звісно, але й у цьому-от останньому — і водночас першому — на землі айфоні теж. 

Вимкнувши телефон, Стентон поклав його назад у кишеню. 

Пора було братися до того, що приготувала йому доля. До покладеної на нього місії. До справи Хроноса. 

Взявши ліхтарик у зуби, він схилився по два свої ранці. 

Промінь світла окреслив дугу — й упав на неї. МакКласкі. Лежала непритомна у нього під ногами. 

Бажання вирушити разом із ним виявилося настільки палким, що вона, вже непритомніючи після удару, якось примудрилася впасти так, що обгорнулася навколо його ранців. А отже, просковзнула все ж у Ньютонову вартівню. 

Стентон уп’явся в неї очима. Груди у професорки легенько здіймалися й опускалися. МакКласкі була жива. 

Він провів променем уздовж її тіла, бо раптом стривожився, що, приміром, нога чи рука могла залишитися поза межами уявної вартівні, і тоді доведеться мати справу з інвалідом, кінцівку якому ампутував час. 

Виявилося, на щастя, що професорка ціла-цілісінька, і йому трохи відлягло від серця. З грубих брунатних черевиків випирали набряклі, затягнені у вовняні панчохи литки, на товстих, вкритих жовтими плямами від нікотину долонях не бракувало жодного оцупкуватого пальця. Мандруючи непритомною крізь час, МакКласкі все ж уціліла. Той самий безжальний інстинкт переможця, який наганяв стільки жаху жіночим четвіркам та вісімкам на річці Кем і допоміг їй стати першою жінкою-деканом Трініті-коледжу, став у пригоді й цього разу. Вона таки втиснулась у вартівню, і тепер від неї не відкараскаєшся. 

Стентон опустився навколішки і спробував оцінити ступінь ушкоджень, яких зазнала професорка. Рана на потилиці не дуже кривавила, та це, відомо, ще нічого не означає. Існувала велика ймовірність забою мозку, а отже, й підвищення внутрішньочерепного тиску. Пляшки для шампанського виготовляють із дуже товстого скла, шкоди такою пляшкою можна завдати неабиякої. Так чи інак, зараз потрібен був лід, і то якомога скоріше, щоб зменшити ризик набряку мозку. 

Неймовірно. 

Він здійснив мандрівку в часі, щоб спробувати врятувати десятки мільйонів, а тепер мусить баритися тут через одну-єдину егоїстичну стару. 

Може, просто прикінчити її та й по всьому? Задушити бридку стару відьму, запакований у твід труп заникати десь у глибинах цих темних катакомб. Чому ні? Вона не мала жоднісінького права тут бути і своїм учинком поставила під загрозу ту місію, якою на словах так переймалася. Була лише зайвим тягарем, і то тягарем дуже небезпечним. 

МакКласкі тихенько форкнула, з кутика рота у неї потекла цівка слини. 

Стентон знав, що вбити її не зможе. Убивцею він не був. 

А поза тим, ця тітка все ж йому подобалася. Всупереч собі самому у глибині душі він уже майже радів такому товариству. 

І тут Стентонові блиснув у голові один здогад. Та велика торба, яку вона притягнула з собою… Велика навіть за її мірками… схожа радше на маленький ранець… 

Він відкрив торбу і посвітив ліхтариком усередину. На око відразу трапив конверт із печаткою міністерства закордонних справ і літерами «GR» — точнісінько такий, як той, який хроносити забезпечили йому самому, з документами, що мали посвідчувати його особу в 1914-му. Отже, то був учинок аж ніяк не спонтанний. Підла баба спланувала все заздалегідь. 

Звісно, вона не планувала прибути у 1914-й у повному нокауті. Не планувала, що якась напівгола юна туркеня на вечірці заїде їй пляшкою з-під шампанського по голові. Ще одна перемога романтиків. Історія жодного плану не має. 

А зараз треба було витягнути її з цього погреба. 

І що далі? Хто знає, що там, нагорі? Невже й справді Стамбул 1914-го? Константинополь? Стентон і далі ніяк не міг змусити себе у це повірити. З таким самим успіхом він готовий був припустити, що вони цієї миті летять космосом усередині крихітного астероїда у формі погреба. 

Він відкрив менший зі своїх ранців і дістав аптечку. Там мав бути карбонат аммонію, а ним у разі потреби можна скористатися як нюхальною сіллю. Звісно, так різко приводити до тями контужену, ймовірно, людину не бажано, але іншого способу поставити МакКласкі на ноги начебто не було. Вийти непоміченим із нею та всіма торбами й ранцями на руках із тепер уже не покинутого й занедбаного будинку просто неможливо, це очевидно. 

Сіль професорку трохи прочумала. Очі у неї розплющилися, щелепа відвисла. Стентон затиснув їй долонею рота. 

— Робіть, як кажу, професорко, — різко прошепотів він. — Не говоріть. Мовчіть, чуєте? І виконуйте, що я казатиму. 

Вигляд МакКласкі мала добряче задурманений і, либонь, не надто усвідомлювала, що відбувається, але його вказівки нібито зрозуміла, принаймні їх виконувала. 

Знову затиснувши ліхтарик зубами, Стентон поставив професорку на рівні й обійняв за поперек, а тоді, схопивши другою рукою ремені всіх трьох ранців, повів, ба навіть потягнув її до дверей. Діставшись туди, спер МакКласкі об стіну і поліз у кишеню по відмички, які отримав від хроноситів. Ті запевняли, що в 1914-му такими відмичками можна було відчинити будь-який замок на землі. От лише цей конкретний замок востаннє відчиняли, наскільки вони знали, ще на початку вісімнадцятого століття. Квартирмейстер ордену цей нюанс врахував і забезпечив Стентона крихітним балончиком з аерозольною силіконовою змазкою, яким той тепер і скористався. 

Відмичка обернулася і двері відчинилися — на щастя, всередину, бо зовні вони були забарикадовані великим креденсом, який Стентонові довелося відсунути. 

У ніс одразу ж ударив запах дезінфікаторів. І ванілі, яка, здогадався він, свідчила про те, що тут використовують морфій. Вони були у шпиталі. 

Повела носом і МакКласкі. 

— Це морфій, — пробурмотіла вона. — Ми у Ньютоновому шпиталі, бодай йому! 

— Я сказав мовчати, добре?! — прошипів Стентон. — Якщо нас посадять у Стамбулі за незаконне проникнення, то ніякого Сараєва нам не бачити, стара ідіотко. 

Голова професорки гойднулася вперед, і вона приклала пальця до губ. Схоже, зрозуміла, але трималася на ногах непевно і вигляд мала дуже затуманений, тож скільки потриває це розуміння, судити Стентон не брався. 

У нього знову майнула думка кинути її. Бо це ж просто казна-що, сміх та й годі. Йому б оце зараз спокійно поміркувати, спинитися, усвідомити приголомшливу правду: Ньютон таки мав рацію. Все попереднє життя, все знане Стентонові від самого народження щезло без сліду. Час перезавантажився, й останні сто одинадцять років знову стали майбутнім. 

Професорку він, одначе, таки не залишив. Це було неможливо, так само неможливо, як і вбити. Натомість Стентон вивів її за поріг і спер до стіни, потому виніс торби, а тоді зачинив двері, знову замкнув їх і засунув на місце креденс. 

Попереду були ті самі сходи, сумнівів тут бути не могло, хоч і в набагато кращому стані, аніж на сорок п’ять хвилин раніше, коли вони тими сходами спускалися. Мабуть, йому таки пощастило, що доводилося добряче морочитися з МакКласкі, від якої несло цигарками та перегаром після щедро здобреної вином вечері. Від думок про разючу неймовірність та химерність становища, в яке він потрапив, це відволікало все ж таки неабияк. 

Нагорі сходи впиралися у ще одні двері, теж замкнені; втім, відмички впоралися з ними без жодних проблем. Уже за мить вони опинилися в коридорі на першому поверсі. Стентон знову легенько приклав пальця до губ МакКласкі і безгучно видихнув: 

— Шшш… 

Він почув музику. Якусь оперу; звук, щоправда, був скрипучий, кепсько підсилений. Хтось слухав грамофон. 

Стентон посвітив ліхтариком уздовж коридору. 

На прикріплених до стіни гачках висіли медсестринські шапочки. Неподалік стояли ноші-каталка і крісло на коліщатах. До приміщень обабіч вело чимало дверей, одні були прочинені і з них падала на підлогу смуга тьмяного світла. 

Стентон навшпиньках прокрався мимо, підтримуючи МакКласкі й намагаючись не зачепити нічого торбами. Зазирнувши досередини, побачив за письмовим столом у кімнаті молоду медсестру. Пощастило ж, що вона виявилася фанаткою опери. 

Йому враз сяйнуло, що він дивиться оце на живу душу, яка померла за багато десятків років до його народження. Направду, з таким не доводилося ще стикатися жодній людині на землі. 

Дівчина за столом поворушилася. Стентон упіймав себе на тому, що хотів би побачити її обличчя — перше обличчя з нового світу. Чи старого. Та медсестра про це його бажання не підозрювала і не обернулася, сиділа, підперши рукою щоку, заклопотана своєю роботою. Стентон із МакКласкі подалися далі. 

Внутрішня географія старого особняка була тепер, звісно, зовсім інакша, ніж у тій занедбаній напівруїні, якою вони насилу просувалися на годину раніше; утім, зорієнтована будівля була так само, і де шукати вихід на вулицю, Стентон знав. 

Навколо панував цілковитий спокій. Коли позаду стихла музика з грамофона, до вух доносився хіба що якийсь приглушений стогін, а потім і стривожений зойк — мабуть, крізь сон; долинали ці звуки, певне, згори. Проте на першому поверсі начебто не було нікого, крім тієї медсестри за столом у кімнаті. 

Просуваючись уперед якомога швидшим кроком, Стентон дійшов до виходу. 

І вже торкнувся був до ручки, коли двері зненацька відчинилися. На порозі із вельми здивованим виглядом стояв чоловік у циліндрі та фраку, з акуратною борідкою. Його ця зустріч явно заскочила ще більше, ніж Стентона. 

Свіже нічне повітря допомогло тому не розгубитися. 

— Здається, моїй матері вже набагато ліпше, — сказав він англійською. — Як на мене, залишати її тут на ніч немає потреби. 

І квапливо потягнув МакКласкі повз відверто ошелешеного незнайомця спершу кількома східцями вниз, а тоді — на вулицю. 

Був наче солдат у чистому полі, який підтримує пораненого товариша та ще й мусить тарганити на собі три ранці. 

Тепер треба було знайти фіакр. 

15 

Багато часу на це не пішло. Район міських корабелень не був більше тією вбогою і доволі занедбаною місциною, куди вони з МакКласкі приїхали якусь годину тому. 

Уже на сусідній вулиці Стентон побачив візника, з яким саме розраховувався попередній клієнт, і повів професорку МакКласкі до нього. Та похитувалась і ледь переставляла ноги, а його раптом пронизала думка про те, що її одяг, який іще ту ж таки годину тому здавався глибоко консервативним убранням старомодної матрони, тут мав вигляд, м’яко кажучи, не надто пристойний, бо ж спідниця ледь прикривала коліна. 

— Пера! — крикнув він візникові, заштовхуючи МакКласкі всередину, щойно звільнилося місце. — Готель «Пера-палац», Ґранд-Рю-де-Пера. 

Турецькою Стентон майже не володів, але напередодні постарався бодай з’ясувати, як вимовляти деякі назви. 

Зрештою, куди їхати, візник знав. У Константинополі було не так багато готелів, які обслуговували feringi, й усі вони купчилися у невеликому за площею європейському кварталі. 

Стентон відкинувся на спинку жорсткого, оббитого шкірою сидіння і спробував оцінити ситуацію. Не загальну картину, цей-от приголомшливий факт: ось вони сидять у двоколісному кінному екіпажі і їдуть Константинополем 1914-го року. Думка настільки вражаюча і сутнісно химерна, що надто зосереджуватися на ній не варто, бо від неї і до божевілля — один крок. 

Як і від належного усвідомлення того, що втратив він особисто. Ця втрата теж зависла над його крихким емоційним захистом, наче молоток над яйцем. Адже якщо історія справді перезавантажилася і попередня часова петля розпочалася спочатку, то ні Кессі, ні Тесси, ні Білла ніколи не існувало. Та й не існуватиме ніколи, бо ж уся покладена на нього місія власне й мала на меті цілковито змінити перебіг життя прийдешніх поколінь. Думати про це було нестерпно. Краще такі-от сокровенні думки просто ігнорувати, зосереджуючись натомість на конкретній хвилині — щораз іншій у міру того, як ті хвилини змінюватимуть одна одну. 

Цього правила він незмінно додержувався, готуючи випуски «Граніта супроти граніту», у ті щасливі дні, коли заради адреналіну і відеороликів для свого вебпроєкту не раз і не два весело ставив себе у становище, де справді ризикував життям. Ніколи не дивися на цілу картину, бо тоді здасися та й по всьому. Коли висиш над прірвою, то перейматися тим, що та прірва — в пустелі, за п’ять днів ходу до найближчої водойми, немає сенсу. Спершу з прірви виберися, про воду потурбуєшся потім. 

Район міських корабелень залишився позаду, і фіакр заторохкотів Галатським мостом, а потім — вулицями Пери, здебільшого тихими й безлюдними, адже було вже за північ. Стентонові мигнула думка, що вони з МакКласкі їдуть назад точнісінько тим самим маршрутом, яким вирушили з готелю всього якихось кілька годин тому. Той самий маршрут, от лише у 1914-му. 

Ця думка вкотре вже зависла приголомшливим тягарем над головою, і він — так само вкотре вже — змусив себе зосередитися на поточному моменті. 

А тоді спробував оцінити стан МакКласкі, яка важко обм’якла поруч. Професорка знову знепритомніла; на шкіряній оббивці сидіння, на яке вона спиралася головою, темніла кров. Та дівчина-туркеня на вечірці врізала їй таки добряче. Розбити на друзки пляшку з-під шампанського не так і легко, тут потрібна чимала сила. 

Треба негайно покласти стару у ліжко, а до рани прикласти лід. 

Значить, доведеться селитися в готель. Її взагалі туди пустять? Кардиган і блузка годилися, а от спідниця, безперечно, увагу таки приверне, і то неабияку. Стентон узагалі сумнівався, чи входила коли-небудь у готель «Пера-палац» на Ґран-Рю-де-Пера хоч одна жінка з повністю виставленими напоказ щиколотками і литками. Стара та жінка чи молода — байдуже, так чи так це непристойно. Якщо ж на додачу ще й з’ясується, що вона зазнала серйозного удару по голові, запитань, звісно, не уникнути. А відповідати на якісь запитання Стентон жоднісінької охоти не мав. 

Прикрити рану на потилиці було неважко. На шиї у МакКласкі була шовкова хустина, і Стентон просто пов’язав її професорці на голову, затягнувши вузол під підборіддям. У такому вигляді — кардиган і хустина на голові — більше пасувало б прогулюватися вітряної днини по пірсі у Брайтоні, ніж поселятися о першій годині ночі у першокласний готель, але нічого, піде. 

Зі спідницею було гірше. На дверцятах фіакра Стентон побачив акуратно складений плед. Узяв його і насилу зумів обв’язати МакКласкі навколо стану, закріпивши своїм ременем. 

Ледь він із цим упорався, як вони вже й приїхали. Попри те, що рухалися зі швидкістю не більшою за ту, на яку здатен кінь, що йде риссю, дорога від Ньютонового дому до готелю зайняла часу значно менше, ніж поїздка великим «мерседесом» у зворотному напрямку. 

Стентон ще морочився з пряжкою ременя, коли візник повернув і під’їхав до того самого готелю, де вони обидвоє вечеряли буквально на кілька годин раніше. Він міцно затягнув ремінь поверх пледа і постарався сховати його під кардиган. Потому знову дав професорці нюхнути амонію, який принаймні почасти привів її до тями. 

— Скажу йти — йдете, — прошипів він. — І ні слова. 

МакКласкі розплющила очі, але не сказала нічого. 

Візник спинився. Стентон визирнув у віконце і подумки відзначив, що професорка мала рацію. Фасад готелю мав такий самісінький вигляд, як тоді, коли вони звідти виходили; бракувало тільки низки чорних лімузинів перед входом. 

Зістрибнувши на землю, візник відчинив дверцята, а Стентон тим часом сягнув у менший зі своїх ранців і витягнув позначений відповідним кольором конверт із турецькими грошима початку двадцятого століття. Потому кивнув на плед — мовляв, беру — і дав візникові суму, що разів у п’ять перевищувала потрібну. Той від такої удачі відмовлятися не збирався і разом зі Стентоном допоміг МакКласкі вибратися з фіакра. 

Від дверей готелю до них одразу кинулися портьє. Стентон помахав у них перед очима банкнотою, відсторонив їх від МакКласкі і показав на торби. А тоді сам провів професорку крізь двері; позаду ніс багаж один із портьє. 

Стійка адміністратора була розташована в іншому місці, не там, де була зранку, коли вони поселялися в готель після того, як їх привезли сюди з аеропорту, а от «Східний бар» далі ховався у кутку просторого атріуму, там само, де вони з МакКласкі сиділи перед останньою, за її словами, вечерею. 

Останньою? Ага, вже. Ото стара шахрайка. 

З професоркою, яка нетвердо ступала поруч, він підійшов до стійки; у фоє, на щастя, такої пізньої години не було майже нікого. Свідками прибуття пари доволі дивних мандрівників стали тільки портьє з торбами позаду й адміністратор за стійкою. 

— Мама невдало впала, — голосно, владним тоном сказав Стентон англійською. — Мені потрібні суміжні кімнати. Ванні кімнати у вас в номерах є? 

— Звісно, сер, у багатокімнатних, — також англійською відповів адміністратор. 

— Тоді я візьму номер з двома спальнями — найкращий, який маєте. Також потрібен лід: знайдеться у вас у погребі трохи льоду? Негайно пришліть два відерка. 

Спершу нові прибульці явно викликали в адміністратора чимало сумнівів. МакКласкі, обв’язана пледом замість спідниці, на світську даму аж ніяк не скидалася, та й Стентонове вбрання зовсім не нагадувало вечірній костюм. Та вони мали при собі листи з британського міністерства закордонних справ із настійливим проханням усіляко їм сприяти та допомагати, і коли Стентон, недбало підкидаючи на долоні золотий соверен, почав наполягати, щоб покликали управителя, номер одразу знайшовся. Зрештою, британці славилися своєю ексцентричністю на весь світ; багато кому з них було начхати, що подумають про них якісь там іноземці. Тож у ті часи побачити в тому чи іншому з найкращих європейських готелів літню, дещо несповна розуму англійку в супроводі синів, одягнених радше для гірської, а не міської прогулянки, була, либонь, не така вже й дивина. 

Портьє провів їх до розкішного ліфта, яким вони піднялися на сьомий поверх, і заніс у номер багаж. 

Кілька дрібних монет на чай, кілька слів на знак подяки, і їх залишили самих у препишній — сама тобі позолота і пурпуровий атлас — вітальні едвардіанської доби. 

Стентон, знову ж таки, вирішив зосередитися на поточному моменті. МакКласкі на ту пору вже кинуло в жар, вона бурмотіла щось невиразно собі під ніс. Він повів її у ванну і промив рану на голові. Поріз виявився доволі глибоким і тепер уже кровоточив так, що комір і спина кардигана сильно просякли кров’ю. 

Стентон посадив професорку на унітаз, перевірив їй зіниці і прислухався до дихання, а тоді спитав: 

— Як вас звати? 

— Саллі МакКласкі. 

Прозвучала відповідь не дуже чітко, але доволі впевнено. 

— Де ви працюєте? 

— У Кембриджі. Я декан Трініті-коледжу. 

Він хотів був іще спитати, який сьогодні рік, але вирішив, що не варто: відповідь на це запитання могла викликати збурення у мізках і без контузії. Зі здатністю мислити у МакКласкі начебто все було гаразд, отже, якщо тільки обійдеться без набряку мозку, у неї, можливо, лише кілька днів сильно поболить голова. Доки не принесли лід, їй нічим більше не зарадиш. 

Тепер, звісно, треба було покласти її у ліжко: завдання не з легких. Професорка була притомна, проте фізично ні на що не спроможна, а на додачу ще й гладка і стара. З черевиками, шнурки на яких позатягувались у вузли, і товстими вовняними колготами довелося добряче поморочитися; крім того, він іще й весь час хвилювався, щоб вона не гримнулася з унітаза на підлогу. Врешті-решт, добравшись до неосяжного на вигляд бюстгальтера й панталонів у стилі індастріал, Стентон вирішив на цьому й зупинитися. 

Йому спало на думку глибше зазирнути до її торби, і від безсоромності старої шахрайки він аж присвиснув. Підготувалася вона до мандрівки цілком і повністю. У торбі знайшлися три комплекти спідньої білизни, довга чорна сукня, абсолютно в дусі відповідної доби, і бавовняна нічна сорочка з начосом — усе акуратно й компактно складене за вказівками з посібників для скаутів. Ще Стентон побачив там британські й німецькі паперові гроші та щось схоже на казначейські бони, чимало розмаїтих ліків і, на чимале своє здивування, навіть невеличкий пістолет — шестизарядний «руґер» із рожевого полімеру. Як примудрилася професорка провезти зброю, бодай і таку дівчачу на вигляд, він не мав жодного уявлення, проте у зброї, рожевій чи ні, розбирався і знав, що ця — таки вбивча, особливо з близької відстані. Стара і так уже сильно напартачила, втрутившись у його місію, та ще й дістала тепер по голові. Таку геть непередбачувану компаньйонку краще роззброїти, принаймні тимчасово, вирішив Стентон і, витрусивши патрони з магазина на долоню, поклав їх собі у кишеню. У торбі, схоже, було ще чимало всякої всячини —всередині вона, як то часто-густо з жіночими торбинами буває, виявилася значно місткішою, ніж здавалося зовні, — та досліджувати межі достоту зухвалої двоєдушності своєї колишньої професорки Стентон не мав часу. 

Він зумів якось запакувати її в нічну сорочку і, піднатужившись, переніс на ліжко в одній із суміжних з вітальнею кімнат. Якраз тоді принесли лід, тож Стентон, скориставшись пóшивкою та рушником, зробив МакКласкі холодний компрес і знов оцінив ситуацію. Якщо лід убезпечить від набряку, все начебто має бути добре. Звісно, для людини, якій уже за сімдесят, зазнати такого удару — то не жарти, та МакКласкі, попри весь свій не надто здоровий спосіб життя, була ще міцною бойовою конячкою. Трохи удачі, і вона виборсається. Не те щоб йому вартувало особливо цим перейматися. Професорка виявилася брехливою, підлою зрадницею, яка задля того, щоб зробити собі приємність, поставила під загрозу всю місію. А проте він таки переймався. Адже вона завжди була йому до душі. І тепер, коли МакКласкі здійснила з ним стрибок крізь час і вони разом переживали найдивовижнішу, найхимернішу пригоду в історії людства, він сподівався, що їй усе ж пощастить побачити той дурнуватий балет, заради якого вона зважилася на таку авантюру. 

Дихала професорка вже рівніше. Схоже, радше спала, ніж просто лежала непритомна. Зрештою, вони ж обидвоє на ногах від четвертої ранку попереднього дня. Стентон зиркнув на прегарний переносний годинник, що стояв на камінній полиці: було чверть на третю ранку. З урахуванням двогодинної різниці в часі між Лондоном і Центральною Європою вони не спали понад двадцять годин. 

І сто одинадцять років. 

Не дивно, що МакКласкі таки зморило. 

А прокинеться — переживе ще те потрясіння. Потрясіння, яке йому й самому час уже потрохи усвідомлювати. І сприймати. Ньютон мав рацію. Надходив ранній ранок першого червня 1914-го року. 

Від його дотеперішнього життя не зосталося ані крихти. 

Окрім хіба що МакКласкі, але то була слабка втіха. 

Він витягнув смартфон і подивився, чи немає сигналу, хоч і добре розумів, що ніякого сигналу тут бути не може. Але ж хто його зна? Ті технарі з університету збіса розумні, і якби вони завантажили йому застосунок, що дозволяє телефонувати крізь різні виміри часу і простору, то він не дуже і здивувався б. Проте нічого такого, ясна річ, не трапилося, і там, де ще напередодні зранку темніли чотири позначки, тепер було порожньо. 

Стентон поліз у теку з музикою і прокрутив список мелодій. Може, щось послухати? Але ні, не варто. Надто вже це дивно. 

Він вийшов на балкон і сперся на поручні. Пера була розташована на пагорбі, і звідти відкривався вид на весь Стамбул і на води Золотого Рогу внизу. Де-не-де ще мерехтіли вогники, але й ті згасали один по одному в міру того, як місто, що його він тепер муситиме називати Константинополем, відходило до сну. 

Якщо історія піде своїм ходом, то не мине й трьох місяців, як це місто перебуватиме вже у стані війни. Європа зануриться у найкривавіший, найжахливіший конфлікт, який будь-коли бачив світ. І відомо це було лише йому та МакКласкі, і зарадити цьому міг лише він. 

Нараз Стентон відчув себе зовсім малим і дрібним. 

Спати йому не хотілося, тож більшу частину тієї ночі він так і просидів на балконі, дивлячись на місто, лиш час од часу перевіряв, як там МакКласкі, і міняв лід, аж доки той розтанув увесь. Біля п’ятої ранку ген-ген на обрії замрів світанок. 

Світанок його першого дня. 

Він вирішив піти прогулятися. МакКласкі почувалася наче не найгірше. Ознаки гарячки, які були в неї раніше, зникли. Вона спокійно, міцно спала, а організм тим часом приходив до тями після удару. Стентон перев’язав їй рану, поставив на столику біля узголів’я воду й вазу з фруктами і написав записку, яку поклав на подушку: 

НЕ ПАНІКУВАТИ! Ньютон мав рацію: все сталося саме так, як він казав. У вас була контузія, вам треба відпочити. Не виходьте з номера. На столику біля ліжка — вода, фрукти і батончик «Марс» (знайшов його в кишені вашого кардигана). Я повернуся до обіду. Ваш годинник переставлений на місцевий час, також годинник є на камінній полиці. Ви — жахлива жінка, але, мабуть, мені від вас тепер не відкараскатися. 

Г’ю 

І мало не дописав: «P.S. У разі потреби дзвоніть на мобільний». 

Потім зв’язав у вузол закривавлений кардиган і хустину МакКласкі, щоб пізніше викинути. А тоді, прихопивши менший зі своїх ранців і замкнувши за собою двері, почепив на ручку табличку «Не турбувати» і рушив до ліфта. 

Мав намір спуститися вниз до Босфору і подивитися з Галатського мосту на схід сонця. 

Та не мине й кількох годин, як він урятує життя молодій мусульманській сім’ї і дивом уникне провалу своєї місії, зіткнувшись з групою британських офіцерів у кав’ярні. 

Історія почалася заново. Майбутнє вже змінювалося. 

16 

Повітря у «Східному барі» аж загусло від тютюнового диму. Стентон глибоко вдихнув. Еге ж, дихати тут — це майже те саме, що курити самому, і ніяких обіцянок порушувати не треба. Він замовив собі ще один «Лафроайґ». Наливали у «Пера-палаці» щедро, але алкоголь його зовсім не п’янив. Саме становище, у якому він опинився, паморочило голову так, що куди там тому скотчу. 

Повернувшись після багатого на події ранку у старому місті до готелю, Стентон уже двічі піднімався в номер подивитися, як почувається МакКласкі. Та, схоже, поволі йшла на поправку і жодних важких ушкоджень начебто не зазнала. Звісно, у 2025-му він одразу ж повіз би її у відділення невідкладної допомоги на МРТ, а тут тільки й міг, що засувати штори, не дозволяти їй вставати з ліжка і сподіватися, що все обійдеться без ускладнень. Ще принаймні кілька днів професорці треба буде полежати, і це неабияк його турбувало, бо після такої необачної сутички з представниками британської спільноти йому неабияк кортіло з цього міста забратися — якомога швидше і якомога далі. 

Виявилося, втім, що життєву силу старої професорки він явно недооцінював. 

— Г’ю, будь ласка, замов своїй старій матінці «криваву Мері». 

У дверях стояла МакКласкі. Вона встала, вдягнулася, зібрала волосся у вузол на потилиці, щоб прикрити рану, а тоді знайшла ліфт і подалася прямісінько до бару, наче поштовий голуб — до голуб’ятні. Й ось вона тут — власною персоною, у довгій, до підлоги сукні, цілком непогано вдаючи з себе англійську даму імперської доби. Була бліда, але постаралася за допомогою губної помади та дрібки рум’ян зробити так, щоб це не надто впадало у вічі. І хоч ступала ще не зовсім твердо, однак на ногах трималася досить упевнено. 

— Боже мій, професорко, — мовив Стентон, коли МакКласкі, притримуючись за стільці, дісталася до нього, — ви ж десять годин пролежали без пам’яті, вам не можна вставати. 

— Г’ю, — почала вона, і попри всю слабкість очі у неї аж сяяли, — мені сімдесят два, отже, часу в мене не так і багато. Тут переді мною — така неймовірна пригода, якої ніколи не зазнавав жоден навіжений старий історик, і першого ж дня провалятися до вечора в ліжку я не збираюся. — А тоді, спершись рукою на стійку, нахилилася і не таким уже й тихим сценічним шепотом додала: — Г’ю, золотко, ми ж, чорт забирай, у тисяча дев’ятсот чотирнадцятому! 

— Даруйте, сер, — втрутився бармен ще до того, як Стентон устиг на неї цитьнути, — боюсь, дам за стійкою ми не обслуговуємо. Нехай мадам буде ласкава сісти за столик. 

— «Криваву Мері», s’il vous plaît, garçon, — сказала МакКласкі, а тоді повернулася до бармена спиною і подріботіла до столика. 

— Чистий томатний сік, можете додати трохи води, — уточнив Стентон і поквапився за нею. — Професорко, у вас же контузія. 

— Чи ж я не знаю, — відповіла та. — У мене в голові, таке враження, риють траншеї і міняють труби. — Вона сягнула рукою у свою сумку — ту саму містку торбу, яку прихопила з собою з майбутнього і яка тепер, помітив Стентон, цілком відповідала духу епохи й, очевидно, саме з цих міркувань тут і опинилася, — витягла звідти невеличку блістерну упаковку ібупрофену і видавила чотири таблетки. 

— Професорко, я вас прошу… — прошипів Стентон. 

— Та дай спокій, Г’ю, ніхто нічого не помітить. 

— Що тут помітять, професорко, а що — ні, нам не відомо. А тепер стуліть рот і слухайте мене. — Стентон на мить примовк, бо офіціант саме приніс МакКласкі томатний сік. Якщо вона й зауважила, що горілки там немає, то визнала за краще не скаржитися і лише мовила: 

— Будьмо! 

— Та зачекайте ви! Якого дідька ви взагалі тут робите? 

— Я ж тобі сказала, що не збираюся валятися в ліжку, коли… 

— Я не про бар, а про 1914-й! 

— А, ти про це… Ну, так, трохи негарно вийшло, вибач. 

— Негарно?! — Стентон щосили намагався не підвищувати голос і говорити тихо. — Таж ви своїм учинком зрадили всі до одного принципи, про які товкли мені відтоді, як втягнули мене в це діло. П’ять місяців ви розпатякували про відроджений світ, про другий шанс для людства, про порятунок усіх тих мільйонів загиблих на полях Фландрії та ув’язнених у російських ҐУЛАҐах, а тепер, виходить, усе це було тільки тому, що вам закортіло подивитися «Пігмаліона». 

— Та ні, Г’ю! Справді, присягаюсь. Завжди йшлося насамперед про місію… просто коли дійшло до діла, я не змогла стриматися… 

— Брехня! Ви планували це від самого початку: дістали собі документи, роздобули цю дурнувату сукню… 

— Ні! Я почала готуватися тільки в останній тиждень чи два. Час наближався… то я й подумала собі: якщо у вартівні можуть поміститися двоє, то чому б і ні? 

— Чому б і ні? Чому б і ні?! Христе-Боже, таж через вас усе могло піти шкереберть, ще й не почавшись. Ви ж легко могли виштовхнути мене за межі вартівні, поки билися з тою обкуреною туркенею. 

— О, та дівка! — посміхнулася МакКласкі. — Я й забула про неї. Ну, так чи так, я тебе нікуди не виштовхнула, ми обидвоє тут, тож нічого лихого не сталося, га? 

— Поки що не сталося, — сказав Стентон. — Але те, що мені вдалося витягнути закривавлену, напівпритомну стару у, фактично, мініспідниці з того погреба, провезти її через цілий Константинополь, поселити в готель і при цьому не загриміти в каталажку за розпусні дії — це чудо, чорт забирай, справжнє чудо. Я серйозно думав просто вас прикінчити і лишити там. Чесно кажучи, я мав би вас там лишити. На мені лежить відповідальність за долю цілої британської армії. А ви — відпрацьований матеріал та й годі. 

Лице у МакКласкі витягнулося. 

— Відпрацьований матеріал? Ну, це вже трохи занадто, Г’ю… Я знаю, що повелася неправильно, але… це ж 1914-й. Я не встояла, не могла встояти. 

Уперше за всі роки їхнього знайомства вигляд у МакКласкі був направду скрушний. 

— Ну, гаразд, — зітхнув Стентон. — Як по правді, напартачили ми обоє. Наразі найважливіше наше завдання — не залишати в історії слідів, аж доки не настане час її змінити, але ні ви, ні я не дуже даємо собі з цим раду. 

Настрій у МакКласкі вмить покращився. 

— Чесно? — запитала вона. — Чого це напартачили ми обоє, ти про що? Що ти накоїв, мій хлопчику? Озвірів, побачивши на базарі напівголих танцівниць, га? 

— Та ні, лише випадково запобіг жахливій автокатастрофі. Врятував маму з дітьми. 

— Он як… — відповіла, відводячи погляд, МакКласкі, бо чудово усвідомлювала, як перегукується з колишнім життям Стентона ця пригода. — Ну, ти ж не міг інакше, правда? Звісно ж, не міг. 

— Не міг. Та якщо ті люди тепер надумають з’їздити у Сараєво і там зіткнуться з кимось, а той — ще з кимось, і так далі, аж до когось, хто зможе вплинути на пересування ерцгерцога у день приїзду, то… 

— Збіса малоймовірно, Г’ю. 

— Будь-яка подія в принципі малоймовірна, аж доки не трапиться. На цьому й побудована теорія хаосу. 

Рештою своїх ранкових пригод Стентон вирішив із МакКласкі не ділитися, бо ще й досі картав себе за те, що так по-дурному встряв у кав’ярні в сутичку, яка могла закінчитися повною катастрофою. 

— Отже, слухайте мене уважно, — повів далі він. — Зараз ви повернетеся в номер і ляжете в ліжко. По голові ви дістали таки добряче, тож тепер вам потрібен максимальний спокій. Завтра ми їдемо, і я не хочу, щоб на вокзалі у вас стався якийсь крововилив у мозок. 

Лице у МакКласкі знову витягнулося. 

— Їдемо завтра? Я думала, ми хоч кілька днів побудемо тут, у Стамбулі. Константинополь, Г’ю, тієї пори, коли династія Османів уже при смерті. Ну, сам подумай! Це ж містерія, справжня магія. Не можна просто так узяти і звідси поїхати. 

— Можна і треба. 

У Стентона в голові цвяшком стриміла думка про те, що молодики, з якими він мало не зійшовся навкулачки у кав’ярні, — військові. Офіцери, у яких, за тогочасними звичаями британської армії, вільного часу було достолиха. І своє дозвілля ті хлопці спокійнісінько могли збавляти й там, де сиділи у ці хвилини вони з МакКласкі, — у барі готелю «Пера-палац». 

— До призначеної у Сараєві зустрічі — ще чотири тижні, — продовжував він, — і до того часу нам треба привертати до себе якомога менше уваги й постаратися ні на що не впливати. Тож мій план такий: завтра вранці виїхати з Константинополя до Британії, де ми будемо менше впадати в око. Крім того, просидіти чотири дні у потягу — теж не найгірший план, щоб не залишати слідів. На островах на два тижні залягти на дно, а тоді вже думати про повернення на континент. 

МакКласкі насупилася і видобула з кишені, яка, виявляється, була в неї на сукні, папір та дрібку тютюну. Стентонові мало мову не відняло, і він лиш прошипів: 

— Господи Ісусе, таж не можна крутити цигарки тут! 

— Чого це не можна? Я ексцентрична англійка. Нема такого закону. 

— Є загальноприйняті правила! Ми ж намагаємося не привертати до себе уваги. У нас тут місія. 

— Але ж у тім-то й річ, Г’ю, — сказала вона, неохоче ховаючи назад у кишеню папір і тютюн. — Місія — у тебе. Не у мене. Я тобі взагалі ні до чого. Насправді — будьмо відверті — така-от стара подагрична п’яничка, як твоя покірна слуга, тобі тільки заважатиме. То чому б мені просто не залишитися тут, га? Я собі раду дам. У мене в панталонах зашитий мільйон фунтів у фальшивих бонах імперського казначейства. От зараз подіють піґулки — і я готова йти веселитися. 

— Ні, цього не буде, — твердо відповів Стентон. — Доки не мине хоча б кілька місяців. Доки я не зроблю того, для чого ви мене сюди послали. Кожен наш крок, кожен подих змінює, нехай лише на якусь дрібку, відоме нам майбутнє — те майбутнє, на обізнаність із яким ми спираємося у своїх діях. Єдині зміни, які ми можемо зробити, заплановані в Сараєві та Берліні. Звісно, якщо ви будете лише вештатися Константинополем і тішитися краєвидами, то це навряд чи призведе до якихось суттєвих змін. Але — будьмо, як ви кажете, відверті — передбачити ваші вчинки неможливо, навіть коли вам нічого не бракує. І що ви скажете чи зробите тепер — особливо тепер, коли, напівконтужена, серед білого дня замовляєте собі горілку, — я поняття не маю. Тож, боюсь, доведеться вам таки їхати зі мною. 

— Але… 

— Ще раз: доки ми не зуміємо запобігти найкатастрофічнішій війні в історії людства, ви будете робити лише те, що кажу я. Інакше — і, будь ласка, професорко, зарубайте це собі на носі — я вас просто пристрелю і скину в Босфор. 

17

З Константинополя вони виїхали наступного дня, «Східним експресом» до Парижа. МакКласкі, ясна річ, аж тремтіла від захвату і зачудовано бурмотіла щось собі під ніс, захоплюючись геть усім, від газет, які купила в кіоску на вокзалі Сіркеджі, до розкішного опорядження свого власного приватного купе. Стентон вирішив, що квитки вони купуватимуть окремо. 

МакКласкі далі неабияк діяла йому на нерви; сама її присутність свідчила про те, що і совісті, і надійності їй сильно бракує. Якщо вона таки викине якогось коника і приверне увагу офіційних органів, то краще, щоб їхні імена поруч у всіляких протоколах не згадували. 

З іншого боку, мандрувати з нею було весело. Коли потяг рушив і велетенський паровоз потягнув вагони прокладеною через столицю Османської імперії колією, він зайшов до неї в купе і не зумів стримати усмішки: професорка від радісного збудження мало не підскакувала. 

— Ех, Г’ю, Г’ю, — говорила вона, відкинувшись на м’якому шкіряному сидінні, — ну з чим же це порівняти? Ні, я серйозно: от із чим це порівняти? Хіба це не здійснення найсміливішої мрії на землі? Ми ж із тобою мандруємо історією! Це ж одна з найулюбленіших фантазій людства. Їдемо у власних окремих купе. Окремі купе першого класу у «Східному експресі»… 

— Ми не просто собі мандруємо, у нас місія. 

— Я знаю, Г’ю, знаю. Але ж хоч-не-хоч ми їдемо оце потягом через усю Європу — і нема на те ради. Ти зробив, як хотів. Тепер уже ми ніякої шкоди не заподіємо, метеликів тут немає. Тож ніщо не заважає нам просто тішитися! Ти тільки глянь на цю вишукану порцелянову раковину: тягнеш за ремінець, і вона бере й опускається. Як же чудово! Оце якість. У наш час навіть мільярдери такої якості не мають. У цьому прекрасному вагончику взагалі куди не глянь — латунь, поліроване дерево, порцеляна і шкіра. Все таке чудове, справжнє, не якийсь там пластик і вуглеводень… І глянь, вікно відчиняється! У потягу можна самому відчинити вікно і впустити трохи свіжого повітря. 

Вона опустила вікно й аж зойкнула від захвату. 

Стентон засміявся. Професорка мала рацію. Все це таки й справді було неймовірно. Впродовж місяців підготовки він не дозволяв собі надто замислюватися про реальність такої перспективи, припускати, що й справді може опинитися в минулому. І ось він тут. І то не в якомусь прадавньому минулому, а в Європі початку двадцятого століття. Якраз тоді, коли дива техніки були ще якісь мужні і справді хвилювали, як‑от парові двигуни та перші літальні апарати — це ж тобі не смартфони і пластична хірургія. Тоді, коли залишалися ще недосліджені території та нескорені гірські вершини. 

— Маєте рацію, професорко, — сказав він; говорив голосно, бо до купе увірвався через відчинене вікно гучний перестук коліс. — Це таки збіса круто. 

— І дівчатам можна курити! — захоплено вигукнула МакКласкі. — Я можу сісти на своє місце, за яке, хай йому чорт, таки заплатила, і запалити цигарку, і ніякий чортів чинуша з парафіяльної ради не буде верещати, що я убиваю дитину десь у сусідньому графстві. Ну ж бо, запали і ти! Ти ж студентом димів, як паровоз. Пам’ятаю, десь у 2006-му за каплицею я сама стрельнула в тебе цигарку. 

Вона відкинулася назад і з щасливим виглядом затягнулася сигаретою: цього разу вже не самокруткою, а справжньою, фабричною. Потрапивши в готелі у тютюнову крамничку, професорка поводилася, наче дитина в кондитерській, і накупила з десяток різних, давно забутих ґатунків. 

— «Плеєрс нейві кат», флотські без мундштука, — сказала вона, злегка закашлявшись, — виготовлені в ті дні, коли у нас справді був флот. Подумай тільки, Г’ю. Ми опинились у тих часах, коли королівські військово-морські сили вдвічі переважали двох своїх найближчих суперників разом узятих! Pax Britannica! Британія знову перша! Гарне відчуття, правда? А коли ти спровадиш на той світ кайзера, то Британія першою й залишиться. 

— Професорко, я ж вас попередив. Замовкніть. 

— Вибач! Вибач. Маєш рацію. Більше не повториться. Про місію — ні слова, рот на замок. Але ти цей… запали одну! 

— Не можу. Я пообіцяв… Кессі. 

— Але ж, як ти сам був слушно зауважив, її тут немає. Та й у будь-якому разі навряд чи вона мала б щось проти одненької сигаретки. 

Стентон глянув на сигарети, що спокусливо визирали з архаїчної на вигляд коробки. Без мундштука. Чистий тютюн. 

Може, й справді варто запалити, лиш одну. 

Щоб відзначити момент. Адже це таки круто: мчати у «Східному експресі» Туреччиною назустріч найдивовижнішій у цілому всесвіті пригоді. «Граніт рятує британську армію і світ»! Навіть Біґлз, мабуть, подумав би, що це вже занадто, вище голови не стрибнеш. То чому б не відзначити таку мить сигареткою? Це ж аж ніяк не означає, що Кессі більше для нього нічого не важить. Просто тут, у бойовій обстановці, свої правила, дівчатам, які чекають дома, не знані… 

Він простягнув руку. 

МакКласкі у захваті піднесла йому коробку. Ніщо не приносить узалежненим більшої радості, ніж нагода підмовити приятеля, який ще вагається, до них долучитися й у такий спосіб виправдати свою слабкість. 

— Молодчага! — сказала вона. — А ще, знаєш, у тебе є повне право на мене сердитися. Я була страшенною егоїсткою, безвідповідальною нахабою, і мала б зараз горіти від сорому. Але тепер усе буде добре. Ти з цією роботою впораєшся, я впевнена. Ти для неї ідеально підходиш. Та хіба могло бути інакше, ти ж — Граніт! Тому-то я тебе й обрала. 

Стентон уже взявся був за кінчик сигарети, щоб витягнути її з коробки, та раптом завмер. І забрав руку. 

Його зупинили останні слова МакКласкі. 

«Тому-то я тебе й обрала». 

Професорка стенула плечима. 

— Ну, гаразд, як знаєш. Твій самоконтроль просто вражає. Та твоя Кессі була, певно, вогонь, а не дівчина. 

— Так і було, — тихо мовив Стентон. 

Запала тиша. МакКласкі зі щасливим виглядом курила і, всміхаючись сама до себе, пожадливо переглядала меню з вагона-ресторану. 

«Тому-то я тебе й обрала». 

Несподівано Стентонові прийшов на пам’ять вчорашній ранок на Галатському мосту. Прохолодна, волога бруківка, з якої він підводився. Мить після того, як він урятував матір, дівчинку і хлопчика. 

Ту сімейку врятував, свою врятувати не зумів. 

І тут майнула думка: ану ж усе було набагато, просто-таки безмірно гірше? А раптом причиною їхньої загибелі став власне він? 

— Омари! — вигукнула МакКласкі. — Вони подають свіжих омарів. У потягу! Боже, я люблю це століття. 

Стентон підвівся і, прочинивши внутрішні двері купе, визирнув у коридор. Професорка далі стікала слиною над меню і навіть бровою не повела. 

— От холера, Господи Боже мій, — бурмотіла вона. — На десерт у них солодке суфле. Але ж у потягу суфле не приготуєш, га? Добре, скажу тобі, хлопче, якраз це я й збираюся з’ясувати. 

Стентон знову сів і втупився у МакКласкі. 

Невже це правда? 

Невже його справді так використали? 

Він був їм потрібен. Був потрібен тій примарній спільноті, відомій йому як орден Хроноса. Він сам або, у будь-якому разі, хтось такий, як він. Граніт Стентон, який уславився тим, що виживе де завгодно. Любитель пригод. Беззаперечно винахідливий і безсумнівно рішучий. 

А ще їм треба було, щоб його ніщо не тримало. 

«Тому-то я тебе й обрала». 

Стентонові пригадався переддень Різдва, коли він дізнався про існування ордену Хроноса. Тижні й місяці опісля. Численні розмови. Виявляється, зерна сумнівів засіялися вже тоді, та паростки пробилися на поверхню свідомості лише тепер. 

Він мав би здогадатися раніше. Це ж цілком, абсолютно очевидно, якщо логічно подумати. 

Стентон іще раз підвівся і визирнув у коридор. Цього разу МакКласкі помітила. 

— Чого це тобі не сидиться, Г’ю? Щось не так? 

— Та от, спало дещо на думку. 

— Поділишся? 

— Авжеж, чому ні. Сиджу собі і думаю: а звідки вам відомо, що їх було четверо? 

— Прошу? Не розумію. Кого було четверо? 

— Убивць у машині. Тих, що знищили мою сім’ю. «Всі четверо щезли й усе тут». Це ваші слова. Напередодні Різдва, коли я щойно до вас приїхав і ми сиділи за сніданком. Звідки ви знали, що їх у тій краденій машині було четверо? 

— Ну… Не знаю. Я так сказала? Певно, десь прочитала. А чому ти питаєш? 

— Не прочитали. Про це ніде не повідомляли. Там, звідки ми прибули, насильницька смерть — явище надто буденне, щоб про це писали в газетах; у мережі теж нічого не було. Ніде не згадували жодних подробиць. Але вам було відомо, скільки їх сиділо в машині. «Всі четверо щезли й усе тут» — це ваші слова. 

— Не знаю, Г’ю, що я там сказала, і взагалі не розумію, про що ти. Краще подивися онде меню, бо я хочу замовити ланч. 

— Торік навесні. 

— Що? 

— Свого агента ви обирали торік навесні, сказав Дейвіс. У той день, коли ми зібралися в його «оперативному штабі». Коли він сказав, що схвалює ваш вибір. Схвалює, що ви зупинилися на мені. Комітет засідав торік навесні, сказав він. І ви запропонували мене. Торік навесні. 

— Ну, торік, ну, чорт забирай, навесні, то й що з того? 

— Мою дружину і дітей убили наприкінці літа, професорко. 

— А до чого тут узагалі твоя сім’я? Я запропонувала тебе, бо ти — Граніт, чорт забирай, Граніт Стентон! Очевидний кандидат. 

— Авжеж, очевидний кандидат, який точно відмовився б від цієї роботи, бо ж вона прирікала на небуття тих єдиних у цілому світі людей, яких він любив. І зробив би все, щоб вас зупинити. 

— Та ну, Г’ю, прошу, припини. Що ти таке вигадуєш? — МакКласкі відклала меню і потягнулася до сумки. 

— Вам був потрібен солдат. Спецняк. З належною підготовкою. Той, хто пристосується і виживе у будь-якому середовищі. 

— Так, але… 

— І ще було б добре, щоб той солдат трохи знався на минулому, на людях і подіях, які те минуле створили. Випускник історичного факультету — чудово. Пристойне володіння німецькою — ще одна обов’язкова передумова, за вашими ж словами. Це вже замовлення вельми специфічне. Та коли взяти і додати до цього всього ще й вимогу, що цей солдат має бути у розпачі, самотній… чоловік, який утратив любов і просто чекає на смерть, а тому радо покине цей світ, бо його в ньому більше ніхто й ніщо не тримає… Як там писав Ньютон? «Шукайте тих, хто не обтяжений земними турботами», так? 

Рука МакКласкі тим часом уже пірнула в сумку. 

— Такого дуже специфічного кандидата ви могли б шукати хоч сто років і навряд чи знайшли б. А Ньютон дав вам лише рік. 

— Це якесь божевілля! 

Вона посміхалася, намагалася засміятися. Та Стентонові це велике, червоне, на позір щасливе обличчя, від якого завжди віяло веселощами, видалося раптом зловісним. От наче з нього допіру злетіла маска. За своє життя йому не раз доводилося читати в очах супротивників страх та брехню, і саме їх прочитав він тієї миті в очах у МакКласкі. 

— Отже, ви обрали мене, професорко, а тоді взялися подбати про те, щоб земних турбот у мене точно не залишилося. Як я не здогадався раніше, не збагну. Це ж, коли подумати, ясно як день. Ви вбили мою дружину і дітей. 

МакКласкі витягнула з сумки пістолет і наставила на нього. 

— Я могла би пробувати якось виправдатися, — сказала вона, — але ж ти мені і так не повіриш. Бо маєш рацію. Це таки збіса очевидно. Справді, які у нас були шанси знайти кваліфікованого виконавця, якому байдуже, живий він чи мертвий? 

— Близькі до нуля. 

— Г’ю, ми все зважили. Треба було рятувати світ. 

— А якби виявилося, що Ньютон помилявся? Я просто втрачаю сім’ю та й по всьому? 

— Супутні втрати. Г’ю, ти ж знаєш, як воно є. 

— О, так, професорко. Як воно є, я знаю. 

Стентонові очі звузилися до двох щілин і тепер уже ніби пропікали МакКласкі наскрізь. Та неспокійно засовалася на місці, страдницьки скривилася і заговорила: 

— От чорт! Чорт, чорт, чорт! Якийсь жах, тільки почали нарешті тішитися життям — і на тобі, маєш… усе псу під хвіст. І навряд чи щось уже виправиш… 

В очах у неї було благання. Але рука з пістолетом не здригнулася. 

— Ви організували вбивство моєї дружини і дітей, професорко. 

— Так, але тепер, Г’ю, тепер вони начебто й не жили ніколи… тож усе гаразд, правда? Проїхали, рухаємося далі? 

— Та не подібно, щоб гаразд, ви ж пістолета не опустили. 

МакКласкі секунду подумала і сказала: 

— Ну, добре. Я знаю, що ти ніколи мені не пробачиш, та воно, звісно, й не дивно, але в тебе, Г’ю, ще робота попереду. Найважливіше завдання в історії, на якому тобі час уже зосередитися. Тому в мене така пропозиція… Перша зупинка в нас у Бухаресті десь за п’ять чи шість годин. Доти ми сидимо собі вкупці тут, а коли приїдемо, ти виходиш. Я вийшла б і сама, але, чесно кажучи, мені так простіше буде тримати тебе на мушці, тому підеш ти. На щастя, у нас тут свої двері прямо на перон, чудово ж придумано, тобі не здається? Значить, ти виходиш і виконуєш свою місію, а я просто зникаю, ти ніколи більше мене не побачиш, Г’ю. Крильцями я сильно не вимахуватиму, обіцяю. Мені тільки й треба, що якийсь обід і театр, та й протягну я ще років п’ять-шість, не довше. А в тебе цілий світ попереду. Світ, який судилося порятувати тобі. Не зіпсуй усе заради якоїсь дріб’язкової помсти. 

— Не зіпсуй? Про що це ви? 

— Ну, розумієш, Г’ю, якщо ти не зійдеш з потяга, мені доведеться тебе вбити. Зрозуміло ж, правда? Щоб ти не вбив мене. Це ж і сліпому видно. 

— А як же тоді місія? Найважливіша місія в історії? Якщо ви мене вб’єте, то не мине й десяти тижнів, як знову почнеться Велика війна. Найбільше лихо в історії Європи. Лихо, яке ми маємо відвернути. 

Очі МакКласкі затуманилися слізьми, хоча, можливо, їх просто пік дим від затиснутої в зубах сигарети. Пістолет вона тепер уже тримала класичною хваткою — обіруч. 

— Я знаю, що це неправильно, Г’ю. І мені не байдуже, зовсім не байдуже. Усі ті мільйони молодих хлопців… Російські царівни, замордовані в тому жахливому підвалі, з тими своїми жалюгідними, зашитими у панталони діамантами… Жахливі диктатори, війни, геноцид і голод у майбутньому… все це, звісно, так, але… розумієш, я — лише егоїстична стара дурепа, яка страшенно хоче побачити на власні очі балет Дяґілєва. 

Стентон не зводив із неї погляду. Він завжди пишався своєю здатністю читати в серцях людей, та цієї жінки, схоже, не знав по-справжньому ніколи. Такої слабкої, такої себелюбної… такої страхітливо людської. 

— Я любив свою дружину і дітей, — озвався він. 

— Я знаю, Г’ю, знаю. 

Стентон підвівся. Пальці МакКласкі на спусковому гачку аж побіліли. 

— Прошу тебе, Г’ю, не змушуй мене це робити! Бо я вистрелю, чесно. Просто зійди з потяга в Бухаресті. Нічого складного. І все буде гаразд. Я зникну, обіцяю. 

— Бувайте, професорко. 

Він простягнув руку до пістолета. Вона натиснула на гачок. 

Сухо клацнув по порожньому набійнику ударник. МакКласкі здивовано витріщилася на пістолет, спробувала ще раз і сказала: 

— Що за чорт… 

— Ви думали, я залишу в сумці напівконтуженої психопатки заряджений пістолет? 

Професорка хотіла щось сказати, але Стентон ступив крок уперед і схопив її за горло, перетиснувши його великим пальцем так, щоб вона не закричала. 

— Ви таки й справді намірялися мене вбити, — сказав він, — а заодно й знову спартачити двадцяте століття. Чесно, не думав, що ви це зробите. 

МакКласкі лише здушено захрипіла у відповідь. 

Стентон одним ривком підняв її з сидіння і поволік до зовнішніх дверей, а там, спершись спиною на раму, сягнув вільною рукою через вікно назовні і ті двері відчинив. Вони розчахнулися навстіж, і очі МакКласкі аж вирячилися від жаху. 

— Невже ви злякалися?! — Стентон мусив тепер перекрикувати шум потяга. — Стара бешкетниця, грізна професорка МакКласкі злякалася. Злякалася смерті. Христе-Боже, а я ж справді думав, що у вас яйця міцніші. Зайвий доказ того, яким сліпим ідіотом я був, ні? 

Потяг мчав невисоким скелястим передгір’ям. Визирнувши, Стентон побачив унизу стрімкий, лиш де‑не-де порослий скупою рослинністю схил, що переходив у кам’янисте осипище. У того, хто упав би туди на такій швидкості, шансів вижити не було. МакКласкі теж це розуміла. Він відчував, як судомно стиснулося в нього під пальцями її горло, бачив, як забилося у конвульсії тіло. А потім гострий біль пронизав йому литку: то професорка з усієї сили засадила у неї носаком свого черевика. 

Стентон рвучко притягнув її голову обличчям до себе. На мить їхні очі зустрілися. 

Скільки ж усього йому хотілося їй сказати! 

Про те, як сильно він її ненавидить. Як сильно сподівається, що пекло таки існує і вона горітиме там однині й довіку. 

Та яке пуття було б із тих слів? І він просто викинув її з потяга. 

А потім дивився, як вона сторчголов летіла, котилася й підстрибувала, наче поламана лялька, тим каменюччям, аж доки не завмерла без руху на якусь сотню метрів нижче по схилу. 

Лише тоді Стентон ступив назад, усередину купе; двері так і залишив відчиненими. 

Він перевірив верхній одяг і сумку МакКласкі на предмет будь-яких підозрілих та анахронічних на вигляд речей. Забрав пістолет, що випав їй із рук, сучасні ліки та спідню білизну. Начебто більше нічого, принесеного з двадцять першого століття, тут не було. В сумці залишилася тільки випивка і тютюн. На підставі цього влада може робити такі висновки, які собі забажає. 

Втретє і востаннє глянувши, чи немає когось у коридорі, Стентон вислизнув із купе професорки і повернувся у своє. 

Тепер у цьому новому всесвіті він зостався сам-один. 

18 

Новина про літню пані-англійку, яка мандрувала самотою і хтозна-як примудрилася випасти з потяга, поширилася поміж пасажирами, коли Стентон обідав у вагоні-ресторані. Хтось із задніх вагонів начебто побачив жінку, що котилася схилом, і підняв тривогу. Потяг обшукали; з’ясувалося, що у першому класі бракує пасажирки, а двері її приватного купе відчинені назовні. 

Стентон якраз замовив собі омара і десерт — суфле. 

Дідько з нею. Хай горить у пеклі. 

Якби все можна було повторити спочатку, якби він знову наштовхнувся на той сповнений німого благання погляд, то спершу вийняв би їй пальцями з голови ті очі, а тоді вже викинув би з потяга. 

Сука. Вбивця. Злостива тварюка. 

Він був уже на шляху додому. На шляху до того, щоб помиритися з Кессі. Вони могли б іще цілих дев’ять місяців бути разом. Мали б іще цілих дев’ять місяців щастя й любові, а тоді одночасно з рештою людства канули б волею часу і простору в забуття й небуття. Стали би воднораз зірками — він, Кессі, Тесса і Білл — мерехтіли б купкою десь на небосхилі. А тепер, через МакКласкі, їх ніколи й не існувало, а він опинився у вигнанні в іншому всесвіті. 

І чому вона не вибрала собі когось іншого? У полку ж було повнісінько реально крутих хлопців. Винахідливих, набагато досвідченіших за нього кілерів. МІ-6 мало не лускала від знуджених потенційних героїв, які відчайдушно рвалися в діло, але мусили стирчати за комп’ютерами, бо не володіли жодною африканською чи азійською мовою. Чому б не обрати одного з них? Але ж у кожного з цих хлопців було набагато більше усіляких зв’язків та емоційних прив’язаностей, ніж у нього. А він, із огляду на свою ізольованість, був просто унікальним і неповторним. Ні тобі батьків, ні братів і сестер, ні дітей від попередніх шлюбів. Одинак за обставинами, а згодом і за власним вибором. Все, що він мав на світі, — це свою крихітну сім’ю. Властиво, та сім’я й була його світом. 

І їх же так легко було позбутися. Двійко малих дітей, що туляться до мами. Простіше не буває. Ба-бах — і по всьому. 

Обери МакКласкі зі своєю зграєю живих скелетів-убивць будь-кого іншого з тих хлопців, ті одразу склали би два і два докупи. «Стривайте-стривайте, — сказали б вони тій брехливій відьмі, — вам потрібна людина, яку ніхто й ніщо у цьому світі не тримає, так? А тут раптом за останніх пів року один за одним гинуть мої рідні й близькі, мої віддані друзі і навіть далекі родичі. Щось це погано пахне…» 

І пристрелили б ту огидну стару горгону прямо на місці. У неї в кабінеті перед каміном, з чаркою коньяку в руці. 

А ціле його життя можна було розтрощити, звести нанівець за допомогою однієї-єдиної дорожньо-транспортної пригоди. Господи Боже, та МакКласкі, напевне, аж стрибала на радощах, коли згадала про нього. Абсолютно ж ідеальна кандидатура. 

— Вибач мені, Кессі, — прошепотів він, відсовуючи вбік суфле, до якого так і не торкнувся. — Вибачте, Тессо й Білле. Цій сволоті потрібен був я. Але заплатити довелося вам. 

Решту дороги до Парижа Стентон збавив здебільшого у своєму купе; бару уникав, а спроби інших пасажирів зав’язати розмову з вічно самотнім високим красенем, який щодня обідав у вагоні-ресторані, закінчувалися нічим. Смерть МакКласкі, звісно, нагнала всім трохи страху. Експрес зробив незаплановану зупинку в Люлебурґазі, де у потяг сіла поліція. Всіх пасажирів першого класу допитали, зокрема й Стентона, та оскільки на його вимогу квитки вони з МакКласкі купували й у потяг сідали окремо, а як він заходив у її купе, ніхто не бачив, ніякого зв’язку між ними не виявили. Жінка була вже в літах і подорожувала сама. В сумці у неї знайшли надпочату пляшку бренді і врешті дійшли висновку, що пасажирка спробувала напідпитку відчинити вікно і саме тоді з нею й трапився жахливий нещасний випадок. 

Втім, у будь-якому разі то була ще одна пригода, коли все висіло буквально на волосині, ще один потенційно катастрофічний за наслідками вчинок, що міг призвести до повного провалу. Стентон уявив собі, як почувався б, скніючи в турецькій в’язниці в очікуванні суду за звинуваченням у вбивстві й спостерігаючи за незворотним наближенням лихоліття Великої війни. 

Тепер потреба на якийсь час затаїтися стала ще нагальнішою. Треба було знайти місце, де можна перебути двадцять сім днів до початку місії, не завдавши і не зазнавши ніякої шкоди. Зопалу він вирішив повернутися на Лох-Марі, озеро, що загубилося бозна-де у найвіддаленішій частині північної Шотландії; саме там отримав на електронну пошту того першого листа від МакКласкі — апрошення до Кембриджа на Різдво. Отже, варто вирушити туди найкоротшою дорогою: «Східним експресом» до Парижа, потягом, поромом і знов потягом до Лондона, нічним потягом до Інвернесса, двоколкою до Марі. 

Цей задум віщував ще й певну втіху. Збудження, яким повнилися останніх півтори доби, призвело до того, що Стентон почав нарешті примирятися зі своєю важкою втратою. Мало знову не закурив. Та викриття підлої зрадливості МакКласкі сильно роз’ятрило рану, яка почала вже була помалу гоїтися. Він тужив за Кессі й дітьми так само, як тієї миті, коли дізнався про їхню загибель, тепер же до цієї глибоченної туги домішувалося ще й почуття змішаної з гнівом провини, бо ж хоч так, хоч сяк, а почасти причина їхньої смерті крилася в ньому самому. 

З усіх місцин у Британії, куди можна було б податися, далеке й усамітнене Лох-Марі нагадувало б себе у двадцять першому столітті найбільше, думалося йому. Там він був лише кілька місяців тому, намагаючись змиритися з важким ударом; туди повернеться й нині і пробуде тиждень чи два, прощаючись із тими, кого втратив. 

З цього плану Стентон дозволив собі лиш один виняток. 

Приїхавши у Лондон, він не вирушив із вокзалу Вікторія прямо на вокзал Юстон, а поїхав на метро у Кемден-таун. 

Спершу такого наміру в нього не було, та по прибутті потягом із Дувра на вокзал Вікторія його зненацька охопило нестримне бажання зробити те, що він планував зробити того ранку, коли, поклавши у гаманець роздруківки отриманих від Кессі листів, зарікся курити, звільнився з роботи, притьмом залишив розкішну яхту в Егейському морі і помчав у аеропорт. 

Поїхати додому. 

Спонукала його до цього карта метро. Вельми відмінна від добре йому знаної, та все ж зі здебільшого тими самими назвами станцій — зокрема й станцією Кемден-таун. 

Можна було зробити те, що він стільки разів робив, приїжджаючи на якийсь із лондонських вокзалів. Скочити у метро і поїхати додому. 

На ту саму вулицю. До того самого дому. 

Той дім ще там стояв, це йому було відомо. Чи то пак, уже стояв. 

На Сент-Маркс-кресент, у дільниці Прімроуз-Гілл. На забудованій у дев’ятнадцятому столітті вулиці. Ті самі цеглини й вапняний розчин, що їх вони з Кессі купили у нетривалий період заможності, коли почав приносити прибуток вебпроєкт. Дім, у якому вони жили вчотирьох із дітьми, і справді існував у цьому новому світі, де йому судилося тепер опинитися. Стентон, певна річ, усвідомлював, що ніякого реального зв’язку тут немає. Сьогодні той дім був на сто з лишком років молодший за той, який він знав, там не було нічого, що пам’ятало б його доторк чи було б йому любе. Проте, так чи інак, той дім стояв, стояв на тому ж самому місці. Його дім, такий самісінький; принаймні зовні змінитися не мав би, бо ж числився згодом у списку пам’яток місцевого значення. 

Зрештою, він же бачив його на власні очі. Якось Кессі купила на місцевому блошиному ринку і повісила на стіні у передпокої видрук світлини їхньої вулиці, зробленої близько 1910-го. Значить, те фото зняли тільки чотири роки тому. 

Лінії «Вікторія» ще не існувало, вона з’явиться лише за п’ятдесят років, а от лінія «Дістрікт» уже була, і Стентон поїхав нею з вокзалу Вікторія до Чарінґ-кросс, де пересів на свою, «Північну» (хоч тепер її називали ще «Гемпстедською»), — до Кемден-тауна. 

Відраховуючи одну по одній станції — «Тоттенгем-Корт-роуд», «Ґудж-стріт», «Воррен-стріт», «Юстон» — та не звертаючи уваги на незвичне гримотіння й торохкотіння у вагоні, він приплющив очі і на мить уявив собі, що зараз 2023-й і він їде додому, де його ждуть не діждуться дружина й діти. Ще якийсь тиждень тому така фантазія стала б для нього справжнісінькою тортурою, тепер же болю чомусь не завдавала, натомість давала змогу просто тішитися любими серцю спогадами. 

«Морнінґтон-кресент». 

«Кемден-таун». 

Стентон був удома. Його станція. Північний Лондон, рідні місця. «Кемден» — його станція і в дитинстві, і в ті часи, коли він сам став батьком. Довгий ескалатор розташовувався у тому самому місці й рухався під тим самим кутом. Додому звідси можна дійти і з зав’язаними очима. 

Догори по Парквей, понад залізницею і перед самим каналом — праворуч. 

Перш ніж повернути на Сент-Маркс-кресент, Стентон постояв хвильку, дивлячись за міст, через канал, уздовж Реджентс-Парк-роуд, що вела до церкви. Саме там вони троє й загинули, Кессі та діти. Чи загинуть. Чи не загинуть уже ніколи. Залежно, як на це дивитися. 

Він повернув і попрямував своєю вигнутою півмісяцем вуличкою. Бруківки і кам’яної плитки на тротуарі не впізнавав, а от вигин вулиці і фасади будинків були такі самісінькі, як тоді, коли він безліч разів проходив мимо. Обіч тротуару стояло навіть кілька машин — перші краплини-провісниці тієї хвилі, яка вже надходила і мала згодом затопити ціле місто. У дозволах на паркування потреби ще не було. 

На кілька секунд він спинився перед своїм домом. Цікаво, діти там є? А дружина, якачекає на коханого чоловіка? Там живе родина, без сумніву: це ж будинок, якраз на сім’ю й розрахований. І прислуга, звичайно, теж є, принаймні двійко. У цьому сенсі без змін, певна річ, не обійшлося. 

Стентонові кортіло постояти, з’їсти яблуко, яке лежало в кишені, і зачекати: ану ж пощастить бодай мигцем їх побачити. Тамтешніх мешканців, далеких попередників його сім’ї. Та віддалік раптом з’явився і тепер поволі наближався полісмен, який обходив, либонь, свою ділянку. Тут теж зміни були очевидні: у його часи приязні «боббі» давно зникли, залишилося лише безконечне завивання сирен уночі. Полісмен зміряв Стентона поглядом, у якому явно читався сумнів: дужий чоловік із двома напханими ранцями в руках… чого б це йому стовбичити посеред вулиці й витріщатися на оселю заможної родини? 

Якщо той полісмен поцікавиться, що у нього в ранцях, буде скрутно. Час рушати. 

— Бувай, Кессі, — ледь чутно прошепотів Стентон. — Бувайте, Тессо й Білле. 

А тоді повернувся і пішов геть. 

19 

Попри всю свою вельми зловісну репутацію керівника найбрутальнішої та найнебезпечнішої в Європі шпигунської мережі, чоловік, відомий як Апіс, здійснив чи, радше, геть бездарно провалив організацію найнеоковирнішого й найкострубатішого вбивства в історії. 

Саме до такого висновку хоч-не-хоч знов і знов приходив Стентон у спекотному місяці червні 1914-го року, на початку того фатального літа, коли, відмахуючись від мошкари, обмірковував усі подробиці цієї події під час самотніх прогулянок неподалік від свого не менш самотнього табору в західній частині шотландського нагір’я. 

Саме від такого висновку йому й далі спирало віддих, коли він уже мандрував через пів Європи до Сараєва. Лежачи у своєму зручному спальному купе, Стентон вдивлявся у монітор єдиного на землі комп’ютера і ніяк не міг вийти з дива. Адже вбивство, яке залишило незгладимий відбиток на історії всього людства, було, по суті, справжнісіньким фарсом. Насправді цей замах узагалі виявився вдалим лише завдяки майже незбагненній посмішці лихої долі. 

Бо ж практично все у той день ішло шкереберть. Самі вбивці становили, фактично, жалюгідну купку кепсько озброєних і вкрай нерішучих тюхтіїв. Якби не хибний поворот, заглухлий двигун та найудатніші два постріли століття, то іскра, від якої розгорілася Велика війна, не спалахнула би взагалі. 

Стентон знав, звісно, що недооцінювати складність поставленого завдання у жодному разі не варто, та все одно, простягнувшись під цупкими бавовняними простирадлами (у двадцять першому столітті такої якості він ані в очі не бачив), не міг не дійти наступного висновку: для нього, Граніта Стентона, колишнього військовослужбовця повітряно-десантного полку спеціального призначення, зірвати плани тих телепнів — це приблизно те саме, що з’їсти до чаю шматок торта, ще й із вишенькою згори на додачу. 

Й уперше з півночі першого червня він трохи розслабився. 

Мандрівка Європою була просто казковою; від початку й до самого кінця потяг купався у промінні теплого літнього сонечка. Літо у 1914-му видалося напрочуд славне; на цьому наголошували автори кожнісінької з присвячених зазначеному періоду історичних книжок, що їх прочитав Стентон, наголошували і буцім ставили знак рівності між чудовою погодою та золотим віком імперської Європи, якому невдовзі судився такий раптовий і страшний кінець. Отримавши тепер нагоду побачити все на власні очі, Стентон переконувався, що порівняння це було цілком слушне. Увесь континент, таке враження, ось-ось мав би сісти і глибоко й задоволено зітхнути. Звичайно, з осель міської бідноти та задушливих фабричних цехів життя могло видаватися дещо інакшим, та коли за вікном пропливали безконечні родючі ниви і села та містечка, що наче зійшли з поштівок, то Європа й справді мала вигляд тієї напоєної сонцем ідилії, якою її завжди змальовували романтично налаштовані історики. Пасторальної, позачасової і до болю прекрасної. 

Коли Стентон, заколисаний ритмічним погойдуванням вагона та перестуком коліс, лежав у сутіні свого спального купе, на нього приголомшливою хвилею накочувалися емоції: адже саме йому судилося порятувати цей рай від загибелі. 

На думку приходила роздруківка отриманого електронною поштою листа. Листа, якого написала Кессі. 

Коли ти ризикував життям, рятуючи під час миротворчих операцій дітей — таких самих, як наші, — я тобою пишалася. 

Він знову йшов своїм шляхом, виконував обіцянку, яку хотів їй дати, — обіцянку знову стати собою. Нехай вона й не встигла цієї обіцянки почути. 

— Це задля тебе і дітей, — вже засинаючи, прошепотів він. 

Щоб потрапити до Боснії і Герцеговини, треба було перетнути територію двох великих германських держав — Німеччини й Австрії, з якими Британія вже незабаром (якщо дозволити історії далі йти своїм ходом) мала вступити у війну. Мине якихось кілька тижнів, і газети по обидва боки аж захлинатимуться від обопільної ненависті, та у червні не було на кордоні гостя бажанішого за британського туриста, і штамп у документах Стентон отримував практично миттєво. 

— Ласкаво просимо, сер! — салютували прикордонники. — Німеччина рада вітати вас! 

Що вони знали? Нічого. Знав лише Стентон. Тільки йому та ще кільком сербським націоналістам-психопатам було відомо, що в той час, коли пароплави та паровози натужно диміли, поспішаючи доправити до пунктів призначення щасливих туристів — бажаних гостей, у самому Сараєві й навколо вже зачаїлася група терористів. Шестеро пансербських націоналістів, завербованих «Чорною рукою». Ці кілери, озброєні й нацьковані за наказом зловісного Апіса, мали невдовзі скоїти злочин, який, не мине й двох місяців, оберне весь цей мир та добросусідські стосунки на криваву бійню. 

Та тільки не цього разу. У потягу, що на своєму шляху через усю Європу якраз гримотів десь між Франкфуртом і Мюнхеном, їхав Стентон, готовий їх зупинити. 

У Сараєво він прибув пізно пополудні 27-го червня й оселився в центральному готелі, де туристичне агентство Томаса Кука телеграмою з Лондона забронювало йому номер. Потім прогулявся містом і пообідав у ресторанчику над річкою. Почувався дещо дивно, бо ж знав, що у місто вже прибули двома окремими гуртами виконавці замаху, які саме в цей час уперше зустрічалися між собою. Трьох завербували тут, у Боснії і Герцеговині; ще троє, зокрема й убивця, Принцип, приїхали з Белграда. Стентон знав, що, на відміну від нього, мандрували вони довго, мало не місяць, вельми звивистою дорогою, де були і численні конспіративні квартири, і паролі, і зустрічі з багатьма іншими агентами, і навіть таємний тунель. Запиваючи пивом свій шницель, Стентон укотре чудувався, що виконання настільки ретельно продуманого замаху Апіс доручив такій-от жменьці легкодухих дилетантів. Пиха, не інакше, розсудив він. Апіс вважав, що може все, і втратив пильність. Так і є, зазвичай людей його штибу рано чи пізно таки доводить до згуби пиха. 

Стентон зиркнув на годинник. Зустріч змовників тривала, невдовзі вони надішлють боснійському ватажку «Чорної руки» листівку зі звісткою, що все йде добре. Ще один, як на його думку, навдивовижу безглуздий учинок. Адже адресат переховувався у Франції і на запланований на наступний ранок замах уплинути не міг. Навіщо було ставити під загрозу свою безпеку лише задля того, щоб тримати його в курсі справи, так і залишиться загадкою. 

Де шестеро змовників збиралися провести ніч, Стентон не знав і вистежувати їх навіть не пробував. Відомо, що вони в місті, цього цілком достатньо. Він візьме їхній слід тільки зранку, і це добре. Що пізніше втрутитися у перебіг подій, то менший ризик пустити їх іншим руслом передчасно. 

Вкладаючись того вечора у ліжко, Стентон спробував пройнятися відчуттям усієї масштабності того, що мало трапитися. Волею давно померлого геніального фізика йому випало змінити перебіг історії. Запобігти найбільш, либонь, сумнозвісній події двадцятого століття, а відтак і найкатастрофічнішій у тому столітті війні. Спробував, але не зумів. Хвилювання, яке було охопило його у потягу, виявилося не надто тривким і вже минуло. Хтозна, якби можна було поговорити про це з Кессі чи бодай із тією підлою душею, МакКласкі, то… Та з ким завгодно. Але поряд не було нікого. Він був сам. Завжди сам. І тепер уже ніколи не зможе розкритися перед кимось по-справжньому, адже варто буде прохопитися бодай словом про центральний факт свого існування — про те, що він прибув із майбутнього, — як його відразу ж сприймуть за божевільного, сумнівів тут не було. 

20 

Наступного ранку Стентон піднявся завчасу і зібрав усе необхідне спорядження. 

Кілька попередніх тижнів він багато думав про те, що саме знадобиться йому в цей день. 

Теоретично йому не потрібна була навіть зброя. Не потрібно було нічого, крім обізнаності. Він точно, у подробицях знав, що мало відбуватися впродовж того дня; коригування потребувала всього лишень одна невеличка деталь, а вже та деталь кардинально змінювала перебіг цілого століття. 

Йому тільки й треба було завадити Принципу вистрелити в ерцгерцога. 

Стентон знав, де Принцип стоятиме і що робитиме; знав, що вікно можливостей у того буде нікчемно маленьке. Треба попросту стати перед убивцею тієї миті, коли його шлях перетнеться зі шляхом ерцгерцога, заступити йому дорогу. Тоді, найімовірніше, той узагалі своєї потенційної жертви не побачить і до самого скону навіть не здогадуватиметься, що проґавив тоді свій шанс. 

Так-то воно так, теоретично, от лише при зіткненні теорії з практикою часто-густо трапляються всілякі несподіванки, і до них варто підготуватися. «Підопічний» був озброєний і, як засвідчила історія, стріляв без зайвих роздумів. Якщо щось піде не так, його, можливо, доведеться просто застрелити. Тож Стентон поклав у кишеню норфолкської куртки, що висіла на спинці стільця, свій пістолет «ґлок». Варто також враховувати, що у разі такого втручання все відбуватиметься, фактично, на очах у цілої купи озброєних до зубів солдатів і поліцейських, уже роздражнених невдалою спробою підірвати ерцгерцога бомбою. Якщо між ним і Принципом спалахне перестрілка, до неї, не виключено, долучаться й інші. Що ж, треба вжити належних заходів і вдягнути бронежилет. Можливо, ця штука й сковуватиме дещо рухи, та Стентон, єдина на землі людина, яка володіла інформацією, що давала змогу запобігти глобальній катастрофі, мусив зробити все від нього залежне, щоб залишитися живим. Саме з цієї причини хроносити й забезпечили його насамперед бронежилетом. 

Усе Стентонове спорядження складалося, звісно, з найкращих розробок, які могли запропонувати військові технології двадцять першого століття. З наданим у його розпорядження бронежилетом він був добре знайомий: носив такий колись не раз і не два. Груди, спину і пах захищали спеціальні поліетиленові пластини, здатні вберегти від вогнепальної зброї, яка з’явиться років за дев’яносто, не менше, тож проти ручної зброї зразка 1914-го на них можна покластися абсолютно спокійно, гарантія тут стовідсоткова. 

Стентон мав надію, що ні пістолета, ні бронежилета не потребуватиме, та вирішив усе ж таки перестрахуватися. Добре пам’ятав свого першого штаб-сержанта у полку: той любив повторювати, що у питаннях безпеки «міру краще перебрати, ніж недобрати» і це, мовляв, був би набагато кращий девіз для повітряно-десантних сил спеціального призначення, ніж їхнє «дерзай — перемагай». Надягаючи бронежилет, Стентон усміхнувся: цього девізу штаб-сержант терпіти не міг. 

«Хто просто дерзає, без належної підготовки та тренування, дідька лисого перемагає, — казав він. — Скоріш за все той ідіот і до вечора не доживе, та ще й багато добрих людей із собою забере». 

Поверх бронежилета Стентон одягнув сорочку і краватку, а наостанок — свою норфолкську куртку. 

Потому, сподіваючись, що готовий тепер до будь-яких несподіванок, він сів за комп’ютер і ще раз, уже востаннє, переглянув маршрут високопоставлених гостей. Там було позначено, де перебуватимуть усі виконавці замаху, де відбудеться перша, невдала спроба, і, звичайно, останній пункт — те злощасне місце, де Принцип, якщо тільки йому не завадити, мав убити ерцгерцога. Переконавшись, що пам’ятає орієнтири і зможе пройти цим шляхом без усілякої карти, Стентон зійшов униз і випив у готельній їдальні чашку кави, а тоді розсудив, що час вирушати на розташований неподалік вокзал. 

Саме туди мали прибути ерцгерцог з герцогинею, саме там мав по-справжньому розпочатися найважливіший у цьому столітті день. 

Граніт проти «Чорної руки». 

— Починається, Кессі, — несподівано сам для себе ледь чутно прошепотів він, стискаючи в кишені рукоятку пістолета. — Я вступаю в гру. 

На вокзалі шереги солдатів і поліцейських утримували натовп на пристойній відстані від місця, куди прибував потяг, але високому на зріст Стентонові це не перешкоджало бачити все, що треба. Повсюди були прапори та святкові декорації, а от святкового духу, як по правді, бракувало. На двадцять восьме червня припадало сербське національне свято, річниця знаменитої історичної перемоги над турками. Рішення саме на цей день запланувати візит члена імператорської сім’ї, який багато для кого репрезентував окупаційну владу, було вельми значуще і провокативне. У дуже неоднорідному натовпі навколо жеврів гнів, і Стентон це відчував. 

Імператорський потяг прибув саме тоді, коли й мав прибути за наявними у нього відомостями. Точнісінько тієї самої хвилини, що й у попередньому витку часопростору. У протоколах судових засідань, які йому довелось вивчати, були буквально похвилинно зазначені всі події і детально розписані всі дійові особи, тож тепер він полегшено відзначив, що все відбувалося абсолютно так само, як тоді. 

Над’їхав, як і мало бути, кортеж із шести автомобілів. 

Онде застиг в оточенні свого почту місцевий губернатор — такий самий, як на тих зернистих фотографіях з іншого всесвіту, що їх не раз переглядав Стентон. Онде й сараєвський бургомістр та начальник поліції: нахилились один до одного і про щось перемовляються. Ось спалахнув магній: це фотограф зробив світлину, яку Стентон бачив пришпиленою до стіни в «оперативному штабі» на історичному факультеті у Кембриджі великодньої пори 2025-го року. Те саме фото у цифровому форматі було в його комп’ютері, що залишився в готелі. 

Дещо осторонь Стентон побачив охорону ерцгерцога. Дивлячись на цих трьох серйозних на вигляд чоловіків у котелках, він на мить пройнявся до них щирим професійним співчуттям, адже їм, як відомо, доведеться незабаром пережити найгірший для охоронця кошмар: вони згублять з поля зору свого підопічного. І то вже тепер, на самому початку дня. Стентон знав, що через просто-таки сміховинну плутанину ці офіцери не зможуть супроводжувати ерцгерцога на перший запланований того дня захід — інспекцію військових казарм, — бо зарезервовані для них місця у передньому авто вже зайняло троє офіцерів із місцевого гарнізону. Охоронці надто пізно збагнуть, що їм немає куди сісти, й ерцгерцог з дружиною вирушать до казарм без супроводу своєї особистої, спеціально навченої охорони. 

Це буде перший, поки що не такий уже й значний приклад безглуздя, яке надалі знай наростатиме і зрештою перетворить увесь цей день на суцільний фарс. 

Імператорський потяг прибув, і Франц Фердинанд з герцогинею Софією вийшли на червоний килим, простелений на платформі. Зовні зовсім не показні, вони взагалі нікому в око не впадали б, якби не пишне вбрання. Завдяки напрочуд якісним фотографіям Стентон знав, що Софія була свого часу доволі вродлива, та після народження дітей через усілякі клопоти та турботи її врода дещо зблякла. Для неї то був дуже особливий день, якого вона нетерпляче чекала. Одна з небагатьох у її житті нагод з’явитися на публіці разом зі своїм чоловіком і отримати свою частку шани й уваги, яких вона прагнула і, на думку ерцгерцога, цілком заслуговувала. Річ у тім, що Софія була чешкою — шляхетного, звісно, роду, та все ж чешкою, а отже, вважалася не надто гожою парою для спадкоємця австро-угорського престолу. Франц Фердинанд одружився з жінкою, яку кохав. Його дядько, імператор, не тямив себе від люті і ясно дав зрозуміти, що Софія так і залишиться простолюдинкою й ніколи не отримає офіційного статусу при австрійському дворі. Ще більше боліло подружжю те, що прикрий стариган змусив свого небожа заприсягнутися: ніхто з дітей, які народяться у них із Софією, на престол не претендуватиме. 

Стентон пильно вдивлявся в обличчя жінки, яка хоч і належала начебто до однієї з найбагатших і наймогутніших родин у Європі, та попри те щодня стикалася зі зверхністю й образами. Дружина кронпринца, обраниця спадкоємця престолу розлогої і давньої імперії, за офіційним статусом вона не дотягувала навіть до найостаннішої придворної дами. Того дня була біля свого чоловіка тільки тому, що той прибув до Сараєва з інспекцією імператорських військ, і Софія таким чином супроводжувала його не як принцеса, а як дружина головнокомандувача, й могла, отже, потішитися рідкісною нагодою сидіти поруч із ним на публіці; у минулому часовому витку ця нагода стала для неї смертним вироком. Якби «Чорна рука» надумала вчинити розправу над ерцгерцогом під час якоїсь іншої з його численних привселюдних появ, Софії взагалі не було б поряд. У найкращому разі їй дозволили б чекати віддалік, тримали б у передпокої в товаристві служниці і до чоловіка підпустили б лиш опісля, коли всі урочистості та офіційні заходи були б уже позаду. 

Стентон знав, що і вона, й ерцгерцог цілковито усвідомлювали: для представника австрійського імператорського дому Сараєво — місто небезпечне, а тому парадувати там навряд чи варто, проте вирішили знехтувати загрозою заради нагоди гордо з’явитися на людях разом. 

Вони були готові ризикнути життям заради любові. 

Спостерігаючи, як герцогиня Софія, сором’язливо всміхаючись, приймає вітання від офіційних осіб, які зібралися того дня на вокзалі у Сараєві, Стентон відчував, що добре цю жінку розуміє. Середовище, до якого вона мала б належати, її відкидало. Прирікало на самоту. Софія стала жертвою зграї зарозумілих аристократів, які чванилися і гордилися з однієї-єдиної причини: їм пощастило народитись у рамках привілейованої касти. Стентонові й самому доводилося з таким стикатися, тож тепер він лише радів, що завдяки йому неабияк принижена герцогиня не помре за кілька годин, отримавши кулю в живіт. 

Навіть якщо забути на мить про світові війни, його все одно тішило, що він урятує їм обидвом життя. Вони любили одне одного; це було зрозуміло навіть за таких-от офіційних обставин. Зуміли зберегти любов попри те, що життя їхнє повнилося здебільшого задушливими формальностями та болісною зневагою. З історії йому було відомо, що щастя і пристановище ерцгерцог із герцогинею знайшли виключно у своєму коханні та в любові до своїх дітей. Коли того ж таки 28-го червня там, в іншому всесвіті, в них влучили кулі, вони ще якийсь час далі сиділи, випроставшись, і вмирали — разом, як і жили. Згодом розповідали, що ерцгерцог благав дружину не помирати. «Софі, Софі, не помирай, — за свідченням очевидців, казав він. — Живи заради наших дітей». 

На Стентона враз хвилею накотилися емоції. Ось цей чоловік у велетенському шоломі з плюмажем і з безглуздим аксельбантом на плечі був такий подібний на нього. Самотній, залюблений у свою дружину та дітей. Заради любові ерцгерцог Франц Фердинанд виступив проти батька і знехтував спадком, заради любові й помер із думкою про дітей. 

І, на додачу до всього, ще й приязно ставився до сербів, того самого народу, який буцімто стояв за замахом на нього. Франц Фердинанд усвідомлював, що вони ображені та потребують ширшої автономії. Якби він не загинув і став імператором, уся прикра історія Балкан у двадцятому столітті розгорталася б зовсім інакше. Саме тому, звісно, божевільні ксенофоби на взірець Апіса й прагнули його смерті, адже, співчуваючи сербам, він позбавляв їхній націоналізм жала. 

Словом, старий бритоголовий ерцгерцог, такий кумедний і штивний на вигляд, припав Стентонові до вподоби. 

А от Апіса, жорстокого фанатика, він просто ненавидів. 

Кортеж рушив з місця, й оркестр змовк. Побачивши вираз облич трьох офіцерів імператорської охорони тієї миті, коли вони збагнули, що ерцгерцог поїхав без них, а їм краще пошукати собі візника — і то негайно, Стентон не зумів стримати посмішки. Як колега-військовий, він добре розумів, що у них було тієї миті на серці. Напартачили вони таки добряче. 

Він повернувся спиною до вокзалу і разом із рештою натовпу вирушив у напрямку центру міста. Маршрут ерцгерцога оголосили заздалегідь, і всім було відомо, куди поїде кортеж після інспекції військових казарм. 

Стентон проймався дедалі більшою симпатією до ерцгерцога і його чеської герцогині. Вони добре знали, що перебувають, принаймні почасти, на ворожій території, що в місті повно сербських націоналістів, та все ж вирішили їхати у відкритому авто за наперед оголошеним маршрутом. Це таки справляло враження. Не надто розумна поведінка, звісно. Але смілива, ба навіть шляхетна. Міцні, мов граніт, як і він. 

Згідно з віртуальною реконструкцією того фатального дня, завантаженою у Стентонів комп’ютер, троє вбивць чатували на високопоставлену пару між казармами та міською ратушею, де мало відбутися врочисте прийняття. Всі троє своє завдання провалять, причому перші двоє виявляться настільки невдатними, що просто сміх та й годі. 

Першого кілера Стентон спостеріг, як і мало бути, у центрі міста, в садку біля кав’ярні «Мостар». То був Мухамед Мехмедбашич, один із місцевих хлопців, тесля з Герцеговини. Стентон розглядав його довго й пильно і розмірковував, чи звернув би на нього увагу в натовпі, якби заздалегідь не вивчив фото на стіні у кембриджському «оперативному штабі» і не знав напевне, що перед ним — терорист. 

На мить він перенісся подумки назад в Афганістан, де проводив якось огляд групи працівників, що зібралися перед брамою. Пригадав спеку і пісок, пригадав, як вдивлявся в обличчя, вишукуючи того, хто міг ховати під одягом вибухівку, і таки проґавив хлопця, який незабаром укоротив віку собі, а заодно й трьом Стентоновим товаришам. Насправді вгадати наперед годі. Нервуватись і пітніти можна з найрізноманітніших причин. Зовсім не обов’язково це означає, що людина обв’язана вибухівкою, проте іноді, звісно, саме так і є. 

Цікаво, де ховає свою бомбу ось цей хлопець, Мухамед Мехмедбашич, подумав Стентон. Мабуть, у тій торбині через плече, але тоді якась вона не надто велика. Смертоносна, звісно, якщо кинути влучно, от лише Мехмедбашич влучно не кине. Насправді він узагалі її не кине, бо зовсім розгубиться, аж сторопіє. 

По суті, Мехмедбашич — це, фактично, прототипний, серійний невдаха. Судячи зі Стентонового досвіду, завербована терористичними організаціями молодь переважно до цього ґатунку й належала. Зрештою, Мехмедбашич же навіть син невдахи, у нього це в генах. Його батько походив зі зубожілої шляхти. Фатальне поєднання: невдаха з претензією на манію величі. Цього хлопця, який стояв і переминався з ноги на ногу під палючим сонцем, Стентон бачив наскрізь. Класичний взірець: озлоблений на життя фанатик. Людям цього штибу завжди кортить поквитатися за свою невдатність з іншими. 

Та попри все це Апіс бере і його вербує. Як можна бути таким викінченим придурком? 

Він що, кандидатів узагалі не вивчав? 

Мав же знати, що в ролі терориста Мехмедбашич облизня вже раз спіймав. «Чорна рука» доручила була йому вбити боснійського губернатора, і він уже сидів у потягу, що прямував туди, де мав відбутися замах, та тут у вагон забіг поліцейський, який гнався за злодієм. Мехмедбашич запанікував і викинув через вікно свою зброю. 

Ніж і плящинку з отрутою. 

Укотре вже Стентон подивувався, як ці смішні, аж комічні лиходії примудрилися все ж таки змінити хід історії. На вигляд же — справжнісінькі аматори. 

Над’їхав кортеж і рушив униз сливе безлюдною вулицею. Рухався поволі, тож людина з міцними нервами кинути тієї миті бомбу могла завиграшки. Проте Мехмедбашич і пальцем об палець не вдарив. Стентон побачив, як він шарпнувся був — та й усе. 

Неподалік перебував іще один терорист «Чорної руки». Васо Чубрілович — сербський юнак, озброєний бомбою і пістолетом — теж просто завмер на місці і лише стояв мов укопаний. Відкритий двомісний фаетон «Ґраф-унд-Штіфт», у якому сиділа можновладна пара, без жодних пригод проїхав мимо. 

А двійко озброєних бомбами нікчемних, пустоголових хлопчаків тільки збараніло витріщалися йому вслід. Ось вам і рядові члени терористичної організації. 

Ерцгерцог із почтом вирушив тепер до річки Міляцка. Вивчивши завчасу їхній маршрут, Стентон знав, що міг би кількома бічними вуличками зрізати кут і випередити їх, та в цьому не було потреби. Поки що він лише глядач; час його виходу на сцену в сараєвській драмі ще не настав. 

На місце Стентон дістався вчасно, як і розраховував. На цій ділянці маршруту зібрався чималий натовп. Розташований понад річкою терен вабив для прогулянки, і люди мали святковий настрій. У Сараєві, звісно, жили не самі лише радикально налаштовані серби, багато хто тут ставився до австрійської корони цілком лояльно. Втім, один із присутніх був таки націлений на вбивство; він виявиться єдиним членом гурту, який рішуче діятиме згідно з узгодженим попередньо планом. 

Звали цього чоловіка Неделько Чабрінович. У групі він виконував роль підбурювача і не раз отримував на горіхи від інших за те, що, на їхню думку, геть не дбав про безпеку. От і тепер одразу ж упав Стентонові в око: стояв випроставшись, майже навитяжку — так, наче намагався навіть своєю поставою засвідчувати шляхетність справи, за яку вболівав і боровся. 

Це була мить, яка вже давно не давала Стентону спокою. Він знав, що зараз Чабрінович кине бомбу — та відскочить від складеного відкидного верху ерцгерцогського фаетона і вибухне під наступним автомобілем. Знав також, що від вибуху серйозно постраждає близько двадцяти людей, які перебували неподалік. Стентонові доводилося на власні очі бачити, що може накоїти бомба, кинута в натовп, і всі його інстинкти аж волали: терористу треба завадити. Можна, наприклад, стати позаду Чабріновича, схопити того за руки і тримати, аж доки не проїдуть машини. 

Але він так цього й не зробив. 

Не міг. Адже знав, що невдалий замах на життя ерцгерцога призведе до того, що після обіду плани високопоставлених гостей зміняться. Вони відступлять від заздалегідь оприлюдненого маршруту, щоб відвідати у шпиталі постраждалих від вибуху. Потім водій поверне не туди, куди треба, заглухне двигун, і все це призведе врешті-решт до того, що шлях ерцгерцога та його дружини перетнеться зі шляхом убивці. Де і коли це станеться, Стентонові було відомо. Та якби Чабрінович не кинув через нього свою бомбу, весь перебіг того дня цілковито змінився б, і він почувався б так само безпорадно, як і офіційна охорона ерцгерцога. Принцип міг би скористатися своїм шансом якось інакше, і Стентон не встиг би стати йому на заваді. 

Тож довелося тепер, долаючи млість у животі, лише спостерігати, як робить своє Чабрінович. Кортеж під’їжджав до річки, Франц Фердинанд із герцогинею широко всміхалися. У них явно відлягло від серця, їм було приємно, що їх так гарно вітають. 

З натовпу й справді лунали вітальні вигуки, в руках у дітей майоріли імперські прапорці. Зараз цих дітей на очах у Стентона спочатку підкине у повітря, а потім жбурне на землю, і нікуди від цього не подінешся. 

Чабрінович метнув свою бомбу. Цілком очікувано вона відскочила від авто ерцгерцога і вибухнула під сусіднім. Тішило одне: замах відбувся, як книжка пише, у повній відповідності з численними описами, отже, ніяких суттєвих змін в історії поки що не сталося. Стентон відвернувся: скалічених тіл він бачив у житті більше, ніж достатньо, а от подальша доля Чабріновича певний інтерес викликала, бо далі все діялося у спосіб настільки абсурдний, що з’являлися небезпідставні підозри: історики, мовляв, таки прибрехали і правду дещо прикрасили. 

Коли розгніваний натовп кинувся на Чабріновича, той витягнув щось з кишені і поклав собі до рота. За наявними у Стентона відомостями, то була пігулка ціаніду, яким за наказом Апіса забезпечили змовників. Однак, як і багато де інде, «Чорна рука» дала маху і тут. Отрута виявилася надто слабкою. Ухопившись за живіт, Чабрінович зригнув, а тоді, без упину блюючи просто на ходу, вивернувся від людей, які вже насідали на нього, кинувся до річки і стрибнув у воду, розраховуючи натомість утопитися. Тільки-от наприкінці червня того напрочуд спекотного та посушливого літа річка зовсім обміліла і була лише тринадцять сантиметрів завглибшки. 

На очах у Стентона поліцейські забрели навіть не по коліна у воду і витягнули потенційного національного героя на берег. Там його віддали на поталу юрбі, яка добряче нам’яла йому боки, а потім відвезли у в’язницю; він тим часом далі блював і хлюпав водою у черевиках. 

Книжки з історії не брехали. Така-от дурня коїлася насправді. Стентонові пригадалася МакКласкі: ото потішалася б професорка, якби бачила все це на власні очі. «Ну, а тепер хай діалектичні матеріалісти спробують довести, що ось це було продиктоване історичною неминучістю! — кричала б вона. — Такого ж і не придумаєш!» 

Думку про МакКласкі Стентон погнав геть: надто вже болючими були спогади про неї. Треба було роздерти старій суці морду, а тоді вже викинути з потяга. 

Він поквапився геть від розгніваної юрби. Знав, що невдалий замах на якийсь час поклав край спробам «Чорної руки» таки досягнути своєї мети. Кортеж ерцгерцога з добряче наляканими і розтривоженими пасажирами додав швидкості й промчав повз решту трьох змовників, зокрема й Принципа, розставлених уздовж маршруту. Автомобілі рухалися тепер надто швидко, і вони так чи йнак нічого вже не могли б зробити, навіть якби їм стало на це духу. 

І якби не зла доля, один із найбездарніших в історії замахів на члена монаршої родини цим і закінчився б. Шестеро агентів, кожен озброєний або бомбою, або пістолетом, або і тим, і тим, — і тільки один наважується таки завдати удару. І зазнає невдачі. 

От лише Стентон знав, що буде далі. Чи що було тоді, коли час і простір востаннє долали разом цей відрізок свого шляху. А трапилася чи не найзлощасніша в усій історії зустріч. Абсолютно випадкова, цілковито неждана-негадана й геть малоймовірна зустріч, яка змінила світ. 

21 

— Ні, ну Бога ради! — вигукнула добряче роздратована МакКласкі. Стояла, як завжди, на своєму улюбленому місці перед каміном. Погода хоч і поліпшилася, та вечори й далі були прохолодні, і професорка, запхавши руки під поли своєї шинелі, завзято розтирала собі зад, який, видно, добряче припекло. — Такого ж не придумаєш. 

Був вечір Великодньої неділі 2025-го року. Вони зі Стентоном просиділи весь пополудень у Дейвісовому «оперативному штабі» на історичному факультеті, розбираючи всі подробиці вбивства у Сараєві, і допіру повернулися після вечері всухом’ятку до оселі декана. МакКласкі, як завжди, випивки собі не шкодувала, а тепер знай набирала обертів, даючи вихід роздратуванню. 

— Я й досі повірити не можу, що це справді сталося. Якби це не була правда, ніхто б ніколи в таку бридню не повірив. Шестеро кілерів! — вигукнула вона, змахуючи масною рукою крихти чедеру, що пристали до вусиків. — Шестеро озброєних терористів! Кожен опинявся у той чи інший момент на відстані чотирьох-п’яти метрів від жертви, ерцгерцога — і жоден не зумів його вколошкати! Блискуче, правда? Все, змова провалилася, finito! Кінець-капець! Апіс зі своєю бандою психопатів можуть підібгати хвости і давати драла. Вони кілька місяців морочилися, щоб переправити тих жалюгідних недоумків через кордон. Ризикували цілою своєю «підземною залізницею». І всі шестеро так облажалися! 

Професорка хлюпнула собі у склянку кларету, порозливавши по столу стільки ж, скільки й налила, схопила з сирної дошки ще один чималенький шматок чедеру, затиснула його між двома крекерами і повз цигарку, що стирчала з-поміж зубів, відправила собі до рота. 

— Ерцгерцог живий-живісінький, цілий-цілісінький, і взагалі, то був його день, — продовжувала вона, порскаючи крихтами у цигарковий дим перед собою. — І що далі? Генерал-губернатор Боснії, який, власне, відповідає за безпеку ерцгерцога, буквально власноруч організовує вбивство. Що не вдалося Апісові й усім його довбанутим на всю голову, ні на яку фігню не здатним пацанам-фанатикам, те робить за них не хто інший, як ерцгерцогів власний поліцай. Здуріти можна! 

Стентонові залишалося хіба що кивнути на знак згоди. Що більше вивчав він хронологію сараєвського вбивства, то неймовірнішими здавалися всі ці збіги та промахи. 

— Маєте рацію, професорко. По суті, ерцгерцога з герцогинею насправді прикінчив не Принцип, а генерал Оскар Потіорек. 

— Генерал Оскар Потіорек, — зі зневагою в голосі повторила МакКласкі. — Генерал. Та я б йому казарми не довірила підмести. Повна, всесвітньо-історична дупа. 

Стентон сягнув по теку з матеріалами і витягнув фото. 

— Ось хто насправді розпочав Велику війну. 

Якусь хвилину вони не відводили очей від старої світлини. Якби Голлівуд шукав актора на роль пихатого, зашореного, твердолобого, гордовитого австрійського генерала старого гарту, то найкраще було б скористатися самим прототипом. Вибритий на три дюйми над вухами кулеподібний череп, ретельно підстрижені вуса, завішані медалями груди; легенько відхиливши назад голову, Потіорек дивився в камеру холодним, зневажливим поглядом, з ледь помітним усміхом на губах. 

— Ну, й чого він либиться?! — крикнула МакКласкі, кинувши у вогонь недопалок і тягнучись не надто твердою вже рукою по нову порцію сиру і випивки. — Ні, серйозно, чого йому либитися, цьому дурневі, ідіотові найвищого ґатунку? З міркувань безпеки він вирішує змінити маршрут кортежу, але водія ерцгерцогової машини попередити забуває! Всі інші водії в курсі, а водій ерцгерцога — ні сном ні духом! Ось воно, ось де собака заритий. Тому-то й отримала «Чорна рука» сьомий шанс, який, на превелике диво, не спартачила, — і почалася Велика війна. От же ж дідько, бодай би їм! — МакКласкі з розпачу просто волосся рвала на собі. — Принцип свій шанс проґавив. І чудово це розуміє. Фактично, того дня він від планів убивства відмовляється, вирішує, що час уже й підживитися, і вирушає по якийсь бутербродик. Бутербродик, щоб йому! Ну, от із чим це порівняти? З Лорелом і Гарді? Словом, валандає він до тих, як там їх… 

— «Делікатесів Шіллера». 

— От-от. «Делікатеси Шіллера»: звучить, наче якийсь тодішній «МакДональдс». По суті, поперся він за тим, що там у них на початку двадцятого століття заступало біґ-мак і картоплю фрі, а по дорозі роздумував, безперечно, що скаже Апісові, бо ж тому, відомо, пальця в рот не клади: він у свого короля всаджував тридцять куль, краяв трупи шаблею на кавалки і викидав через вікно… 

— Принцип із Апісом ніколи не бачився і ніколи не побачився б, — перебив її Стентон. — «Чорна рука» діяла за принципом окремих ланок. 

— Нехай, не в тому суть. Той молокосос, придурок такий, свій шанс стати героєм сербського народу профукав і пішов утішитися бутербродиком з сиром та маринованим огірочком. Тим часом водій ерцгерцога допетрав, що відстав від кортежу, бо всім решта сказали, куди їхати, а йому — ні. Намагаючись вернутися на маршрут, він повертає на якусь вулицю і — отакої: з усіх бісових сараєвських вулиць трапляє власне на ту, де стоять ті «прибамбаси Шіллера»! Ну от як у таке повірити? Як, до чортової мами, у таке повірити?! Ми ж говоримо про початок Великої, по-справжньому великої війни, а все впирається у поворот не туди та в бутерброд зі сиром! 

На якусь хвилю цей вибух обурення професорку геть знесилив. Вона засунула руку в кишеню шинелі, витягнула жмуток тютюну з м’ячик для гольфу завбільшки і кілька секунд намагалася втиснути його у папірець для самокруток, аж доки не усвідомила, що занадто п’яна, аби дати собі з цим раду. На щастя, згадала про люльку, яку тримала застромленою у забрало середньовічного шолома, і заходилася набивати тютюном її. 

— Не забудьте ще про ту мороку з коробкою передач, — докинув Стентон. 

Йому подобалося її накручувати; це нагадувало ті давні студентські посиденьки, коли вона в неділю пополудні збирала у себе в помешканні майбутніх істориків. Добряче роздражнена МакКласкі — те ще видовище, тож студенти часом пробували її провокувати. Того дня, втім, сторонньої допомоги вона явно не потребувала. 

— Ох, про ту бісову коробку передач навіть мені не нагадуй. Мало того, що ідіот-водій не знає дороги — добре, це, може, й не його провина, згодна, — то він ще й зчеплення не може двічі витиснути! Це ж елементарна річ! Історія затамувала подих, аж тут до невдах, від яких там і так уже проходу нема, долучається ще один — прошу дуже! Водій, професійний водій машини самого ерцгерцога, пробує перемкнутися на задній хід — і в нього глухне двигун! Глухне, сто чортів йому в печінку! Водій ерцгерцога не може елементарно здати назад! — Лице у професорки аж побагровіло, на шиї і на чолі понабрякали вени. — Акурат тієї миті Принцип виходить з харчевні, з тих бісових «прибамбасів», зі своїм бутербродиком у руці. Й опиняється — на тобі! — за якихось півтора метра від чувака, якого має вбити. Ну, чесно, в таке ж неможливо повірити. Чоловік, якого він зі своїми небораками-приятелями цілий день намагався вколошкати, сидить прямо перед ним на вузенькій вулиці — машина, бачте, заглухла! Які були шанси, що все складеться саме так? Це ж уже божевілля якесь! 

Тут МакКласкі, яка від щирого обурення вже мало не пританцьовувала на килимі, плюхнулася у фотель, геть виснажена. Щоб відновити сили, вона приклалася до склянки з вином і двічі добряче затягнулася люлькою, от лише, на лихо, примудрилася перевернути її догори дриґом і висипала розжеврілий тютюн собі на коліна. Допіру змахнувши його на килим і притоптавши жар, професорка начебто врештірешт заспокоїлася. 

— Хіба ж я не казала завжди, що історію творять окремі придурки і невдахи? — спитала вона. — Ну справді, хіба не казала? 

— Авжеж, професорко, казали, — відповів Стентон, частуючись шматком шоколаду. — Історію творять люди. 

— А більшість людей гівна варта. 

— Мабуть, саме тому історія — здебільшого суцільна катастрофа. 

— Та тільки не цього разу! — вигукнула, осушивши свою склянку, МакКласкі й підняла догори кулак. — Не цього разу! Цього разу до міста завітає зовсім інша людина. Не ні на що не здатний телепень, а вельми тямущий і чудово підготовлений британський офіцер, який і порятує світ. Лишень уяви собі, Г’ю: ти врятуєш світ! — вона схопила карафку з вином і глитнула просто з неї. — З Великоднем тебе! 

22 

Лабіринтом вуличок понад річкою Міляцка Стентон дійшов до «Делікатесів Шіллера». Заходити досередини, втім, було ще рано, тож він пройшов мимо і рушив до Латинського мосту. Крокуючи, думав про МакКласкі та її великодній тост. 

І чекав, щоб урятувати світ. 

До нього підійшла квіткарка. Дівчина років сімнадцяти-вісімнадцяти з кошиком примул у руках. Слів він, певна річ, не розумів, але все було ясно й так: вона хоче їсти і просить купити квітку. 

Дівчина була до болю худенька. Чіткий відбиток нужди на обличчі, голодний погляд… та й узагалі на око — якась напівлюдина-напівпримара, буцім не від світу сього. Випнутими вилицями і велетенськими очима нагадувала дівчат-жінок з японських мультфільмів, таких популярних у тому столітті, з якого прибув Стентон. 

Кілька секунд він був цією проявою такий вражений, що просто мовчки стояв і дивився на неї. Дівчина без слова відвернулася і попрямувала геть: часу на чоловіків, які тільки витріщаються, а квітів не купують, явно не мала. 

— Прошу, зачекайте, — окликнув її Стентон. Говорив англійською, проте й цього разу все було зрозуміло. Із запитальним виразом на химерно примарному обличчі дівчина обернулася. 

— Даруйте, — мовив він, а тоді додав німецькою: — Es tut mir leid. Перепрошую. 

Квіткарка у відповідь лише всміхнулася і простягнула кошик. 

Усмішку мала не менш чарівну за обличчя. Не конче рівні зуби достоту дивним чином лише доповнювали примарну вроду. Шкіра була зовсім бліда, проте, коли Стентон усміхнувся й собі, щоки ледь помітно порожевіли. 

Чимось ця дівчина Стентона вабила. Можливо, тим, що була на позір така ж самотня, як і він. Чужинка, що борсається у холодному і байдужому світі. 

Він вийняв портмоне. Нічого дрібнішого за банкноту у дві крони там не знайшлося, а це, відомо, забагато, за ці гроші можна купити не одну квітку, а принаймні десяток. Дівчина витягнула з гаманця на поясі жменю монет і почала рахувати, чи вистачить їх на решту. Стентон знов усміхнувся і махнув рукою: мовляв, не треба, залиш собі. Явно дуже втішена, дівчина взяла гроші, подала йому квітку і пішла собі. 

Стентон дивився їй услід і радів, що дав більше, ніж треба. Ці гроші він отримав від потолочі, яка погубила його сім’ю. То чому б не скористатися ними, щоб таке-от голодне тендітне створіння почувалося у цьому непростому світі хоч трішечки щасливішим? 

Він заклав примулу у петельку своєї норфолкської куртки та знову повернувся до річки. «Делікатеси Шіллера» — буквально за два кроки, відразу за рогом, кілька хвилин у нього ще є. 

Дивлячись понад перилами Латинського мосту на Міляцку, Стентон пригадав собі каламутні води Босфору того першого ранку, місяць тому. Бажання кинутися сторчголов униз давно розвіялося. Тепер він усім серцем вірив у важливість своєї місії. А попри те, вчився знов цінувати життя, у якому трапляються, наприклад, такі-от швидкоплинні зустрічі з дівчатами-квіткарками. Кессі більше немає, та краса у світі залишалася. Хай, либонь, не для нього, тут усе вже в минулому. Але краса є краса, і це просто чудово. 

Стентон глянув на годинник. Час майже настав. 

Годинник прибув разом із ним з попереднього життя. По суті, такий собі маленький комп’ютер із кварцовим хронометром на батарейці. Чогось схожого за обчислювальноюпотужністю у світі не буде ще щонайменше років п’ятдесят, і навіть коли й з’явиться вперше щось технологічно сумірне, то це буде машинерія завбільшки з невеликий дім, а не з кришечку від пляшки з-під молока. Дивлячись на свій годинник, Стентон подумав, чи тепер, після того, що він мав ось-ось зробити, не мине ще більше часу до появи перших більш-менш схожих на комп’ютер апаратів. Зрештою, у двадцятому столітті великі технологічні стрибки відбувалися здебільшого завдяки військовим дослідженням. Якщо йому пощастить зараз забезпечити цьому століттю мирніший початок, до тих комп’ютерів, можливо, взагалі не дійде. Що ж, іще одна вагома причина запобігти Великій війні. Якщо смартфони й ігрові приставки розроблять на кілька десятиліть пізніше, то це дуже й дуже непогано. 

З мосту Стентон побачив невисокого юнака з сумними очима, навряд чи старшого за дівчину-квіткарку і такого самого виснаженого на вигляд. Юнак пройшов понад берегом річки і звернув у вуличку, на якій розташовувалися «Делікатеси Шіллера». У Стентона холодок пробіг по спині й трохи сильніше забилося серце: то був Гаврило Принцип. Щоб зустрітися з цим молодиком, довелося здійснити мандрівку крізь простір і час. Але історії той більше не творитиме. 

Стентон чекав далі, стежив за годинником, як збігають одна по одній секунди двадцятого століття. 

І ось його час настав. Машина ерцгерцога мала з’явитися рівно за хвилину. До нього вже долинав шум мотора. 

Він зійшов з мосту, рушив угору вуличкою і ввійшов до закладу Шіллера. Планував відволікти увагу Принципа, стати між ним та вітриною й, удаючи з себе спантеличеного, заблуканого іноземця, розмахувати великою картою і голосно говорити англійською та німецькою, жодної з яких молодий серб не розумів. Цього, мав надію, вистачить, щоб завадити Принципові навіть побачити ерцгерцога. Зрештою, у 1914-му шум авто, яке заглухло на вулиці, був не такою вже й дивовижею, та й водій мав би швидко завести двигун знову. Якщо ж відволікти увагу не вдасться і Принцип спробує вийти на вулицю, Стентон намірявся просто фізично його затримати. 

Такий у нього був план. 

Та коли Стентон увійшов у «Делікатеси Шіллера», аби втілити цей план у життя, він, себто план, блискавично змінився. 

Бо змінилася історія. Гаврила Принципа у «Делікатесах» не було. 

Стентон глянув на годинник. Помилки бути не могло. Кварцові хронометри не брешуть. Поза тим, він чув, як повернула у вулицю машина ерцгерцога, що мала заглухнути перед закладом. Вона буде тут за п’ятнадцять секунд. Якби історія повторювалась, Принцип мав би цієї миті виходити надвір, прямо назустріч злощасному зіткненню. Та історія не повторювалась, бо Принципа там не було. Історію щось змінило. 

І єдиною людиною на планеті, спроможною це зробити, був Стентон. 

Він почув, як на вулиці заглухло авто, і кинувся туди. В машині, за якихось півтора метра від нього, сидів ерцгерцог з дружиною. Стентон опинився точнісінько на тому самому місці, де мав стояти Принцип. Де Принцип, властиво, й стояв, коли всесвіт востаннє торував цей шлях. 

То де ж він? 

І тут Стентон його побачив. І тієї ж миті збагнув, яку впоров дурницю. Принцип був на протилежному боці вулиці. По той бік машини. 

З дівчиною-квіткаркою. 

Стентон таки змінив історію. Зайві гроші, які він дав дівчині, змінили перебіг її дня. Вона перервала роботу і поквапилася скористатися несподіваним дарунком долі. Дарунком, якого у попередньому двадцятому столітті не отримала. 

Звісно ж! Що зробить голодна вулична дівчина, коли їй перепаде трохи «лівих» грошей, за які не треба звітувати? Звичайно, відразу попрямує туди, де можна роздобути їжі. Найближчим таким закладом і були «Делікатеси Шіллера», і там вона зустріла Принципа, якого не мала б зустріти. Молодий парубок перестрів юну дівчину. Вийшли вони разом, а може, він вийшов слідом і заговорив із нею вже після того, як вона щось собі купила. Онде в руці у неї паперова торбинка. 

Усе це Стентон побачив і збагнув умить. Так само вмить він побачив і збагнув, що на дівчину Гаврило Принцип уже не дивиться. Дивиться натомість на ерцгерцога й усвідомлює, що нагода таки його наздогнала. Як і у попередній часовий виток, тільки-от цього разу він опинився з іншого боку від авто. 

Бо туди його відправив Стентон. 

Дівчина стояла перед Принципом, між ним та ерцгерцогом, між ним і Стентоном. Вона саме оберталася й собі глянути туди, куди дивився Принцип, — на машину та її знаменитих пасажирів. І тут-таки Стентон помітив, що Принципова рука потягнулася до кишені. Що було в тій кишені, він знав достеменно точно. 

Стентонова рука теж ковзнула вниз — до кишені, де лежав «ґлок». 

Тим часом рука Принципа з кишені вже випірнула, стискаючи щось вугласте й сіре: цю річ Стентон упізнав одразу, бо ж бачив не на одному фото. Внаслідок його необдуманого вчинку браунінг, з якого зробили перший постріл Великої війни, ось-ось мав вистрелити знову. 

Не минуло й секунди, як Стентон уже був готовий до бою: тримав у витягнутій на рівні очей руці пістолет і цілився. Тільки-от між ним і сербом далі стояла дівчина. Фактично, з-за неї визирав лише край голови Принципа — і рука зі зброєю, яка теж піднімалася, щоб вистрелити. Коли Принцип стріляв у ерцгерцога та його дружину минулого разу, то вбив обидвох усього лишень двома пострілами. Стентона, який збавив чимало часу, аналізуючи матеріали сараєвського вбивства, це добряче вразило. Убити людину одним пострілом не так легко, навіть стріляючи впритул, а з браунінга 1910-го року — то й поготів, не кажучи вже про те, щоб зробити це двічі впродовж буквально двох-трьох секунд. Обговорюючи замах, Стентон із Дейвісом знай гадали: Принцип просто такий щасливчик чи природжений снайпер? Якщо друге, то йому завиграшки зробити те саме ще раз. Так ризикувати Стентон не міг. Він повинен був гарантувати безпеку ерцгерцога на сто відсотків і мав на це пів секунди: потім молодий серб вистрелить. Стентон і сам стріляв нівроку, та Принцип ховався за дівчиною, і влучити в нього так, щоб знешкодити лише його, було практично неможливо. 

Залишався тільки один спосіб поцілити у нього напевне. 

— Мені так прикро… — прошепотів він, дивлячись у великі, вражені дівочі очі. 

«Ґлок» випустив кулю, яка легко пробивала броньовану пластину. Прошивши два тіла, вона ледве чи й утратила відчутно на швидкості. На зріст Принцип удався невисокий, не надто вищий за квіткарку. Їхні серця були в ту хвилину якраз на прямій лінії від Стентона. 

Одна куля пройшла крізь два серця. 

Дівчина померла миттєво. На мікросекунду пізніше так само миттєво помер Принцип. 

Ерцгерцог і його кохана герцогиня навряд чи й збагнули, що трапилося. 

До них уже бігли поліцейські і солдати. Ті самі поліцейські і солдати, яких Стентон добре вивчив за відомим на весь світ фото затримання Принципа. 

Та цього разу Принципа не затримали. Він був мертвий, а от ерцгерцог — живий. Першу частину довіреної орденом Хроноса місії Стентон виконав. Урятував Франца Фердинанда. 

Й убив безневинну молоду дівчину. 

23 

Стентон кинувся геть. Побіг не назад до річки — саме звідти й наближалися солдати і поліція, — а вгору провулком, до Франц-Йозеф-штрассе, однієї з найжвавіших вулиць Сараєва. 

Замішання і метушня позаду зіграли йому на руку, і перший окрик «Стій!» донісся до нього вже на тій вулиці. На щастя, там було повно людей, а загубитися в натовпі набагато легше, ніж у чистому полі. Можливо, за ним і гналися, та озиратися не хотілося. 

Він убив дівчину. 

Спершу спонукав її відхилитися від шляху, який судила їй доля, а коли їхні дороги перетнулися вдруге, просто її застрелив. 

Мусив так учинити і знав це. Місія важила більше. Місія рятувала життя мільйонам невинних дівчат. Квіткарка стала лиш іще однією з «супутних утрат». Отак-от: трапилася на його путі — і перетворилася на утрату. 

Бо він виявився тупим придурком. 

«Не залишати жодних слідів»: що тут незрозумілого? 

І яким чином ця вимога узгоджується з чималенькими чайовими голодній дівчині біля ключового кафе, коли до години «Ч» залишилися буквально секунди? 

Попереду спинився підібрати пасажирів трамвай. Стентон застрибнув у вагон і лише тоді, коли той рушив, дозволив собі оглянутися. Онде вони. Люди з фотографій, які були на місці відразу після вбивства. 

Стентон мав ті фото у своєму комп’ютері. Фото, яких так і не зробили, з події, яка так і не трапилася. Солдати і поліцейські, одні в уніформі турецького кшталту — шароварах і фесках, інші одягнені на австрійський манір, у коротких формених куртках і кашкетах. 

Вони вже не вели геть юного вбивцю, притримуючи руками в білих рукавичках шаблі, щоб у поспіху через них не перечепитися. Не метушилися на тих знаменитих знімках, що вмить облетіли весь світ — той світ, якого ніколи не існувало, вранці того дня, який ніколи не настав. 

Тепер їх увічнять на інших фото: одні стоять над трупами Принципа й дівчини, інші пересаджують ошелешених, але неушкоджених ерцгерцога й герцогиню в запасне авто. А ще інші стовбичать посеред Франц-Йозеф-штрассе і люто витріщаються услід трамваю, що зникає вдалині. 

Та Стентон знав, що довго стовбичити там вони не будуть. 

Уже незабаром опис злочинця розійдеться за допомогою телефона по всьому місту. Обличчя його вони не бачили, але знають, яка у нього статура, який він на зріст і яке на ньому вбрання. 

Є також ще одне велике запитання. 

Чи відомо їм, що він — англієць? 

Якщо так, то коло пошуку відразу звужується: це вже не тисячі, а буквально кілька десятків. Хтось його чув? 

Навіщо, ну от навіщо було взагалі розтуляти рот? Безглузда, абсолютно дурнувата поведінка. 

Три слова. «Мені так прикро». Три слова, звернені пошепки до дівчини, котру він за якусь десяту частку секунди позбавив життя. 

Навіщо? Навіщо було їх казати? Яке з цього пуття? Жоднісінького. 

А сказав він їх, щоб замирити своє сумління, здійснюючи практично водночас жахливий злочин. Та бідолашна квіткарка стала жертвою його потурання власним примхам. Бо ж він просто викаблучувався перед гарненькою дівчиною, дав їй ті дві крони, бо хотів подарувати собі крихту втіхи і спонукати її всміхнутися. І от тепер вона мертва, а він, цілком можливо, провалив свою місію, бо ввів у рівняння стрільця за метр вісімдесят зростом. Стрільця, якого поліція неминуче сприйме за сьомого змовника. Стрільця, який стріляв кулями, не відомими жодним поліцейським експертам у світі. Стрільця, який, можуть здогадуватися вони, прибув з Англії. 

Цікаво, якби треба було напартачити ще більше, він би з цим упорався так само успішно? 

Адже складніша частина місії ще попереду. Гаразд, ерцгерцога врятовано, отже, безпосередню причину Великої війни усунено. Та підспудні причини — мілітаризм, який пустив глибоке коріння у середовищі прусської еліти, а особливо імператор Німеччини власною персоною, — нікуди не поділися. Завдання порішити кайзера ніхто не скасовував, а якщо вже невдовзі його, Стентона, затриманого за підозрою у зв’язках із «Чорною рукою», допитуватиме у сараєвській в’язниці місцева поліція, зробити це не вдасться. 

Визирнувши у вікно, Стентон побачив, що трамвай рухається по Франц-Йозеф-штрассе у східному напрямку. Його готель був за два кроки звідси. 

«Європу», першокласний готель, побудували австрійці. Навряд чи поліція відразу кинеться туди, шукаючи сербського бунтівника-націоналіста. 

Якщо тільки їм не відомо, що шукати треба англійця. 

Англійські ідеалісти-романтики завжди полюбляли втручатися в національні суперечки за кордоном. Початок цій моді поклав ще лорд Байрон на добру сотню літ раніше. І шукати людей цього штибу варто власне у таких-от готелях. 

Словом, хоч плач, хоч скач, а все залежить від того, чи відома їм національність стрільця. 

Хтось чув, як він говорив? 

Коли Стентон вистрелив зі свого «ґлока», найближче до нього була герцогиня — висококультурна й освічена аристократка. Якщо хтось із тих, хто перебував тоді в авто та поблизу, і виявився б спроможним розпізнати, що ті три мовлені пошепки слова прозвучали англійською, то це насамперед вона. 

Він заплатив кондуктору і зійшов з трамвая. Навпроти на вулиці стояло двоє поліцейських у формі, та до епохи персональних рацій було ще дуже далеко, тож опису злочинця вони не мали. За його підрахунками, мусило минути, мабуть, щонайменше пів години, перш ніж кожен поліцейський у місті отримає вказівку шукати високого чоловіка у норфолкській твідовій куртці. 

За п’ять хвилин Стентон був уже в готелі «Європа», а опинившись у своєму номері, тут-таки зірвав із себе одяг і поліз у торбу шукати навзамін щось радикально інакше. Прямуючи назад на континент через Лондон, він прикупив собі кілька речей і тепер витягнув на світ пару білих штанів для крикету та блакитний блейзер з латунними ґудзиками. На вигляд, звісно, страшненьке, зате геть відмінне від того практичного вбрання, яке було на ньому досі й нікому не різало око. Перевдягнувшись, він підняв свій старий твідовий костюм і запакував у пошивку, яку запхав на саме дно свого ранця, щоб потім викинути. 

А зараз треба негайно ухвалити рішення: що робити далі. Залишитися в місті чи їхати геть? 

Спершу інстинкт підштовхував до другого варіанта. Згребти манаття і накивати п’ятами, перш ніж поліція візьметься прочісувати готелі, шукаючи англійців. Утім, найшвидше місто можна було покинути залізницею, а заки він дістанеться до вокзалу, там, безперечно, буде вже повно поліції. 

Іще раніше Стентон дізнався про єдину в місті фірму, яка здавала напрокат авто, і знав, що одна вільна машина там є. Але оформлення паперів — справа у цих краях доволі марудна. Поза тим, з міста вели тільки дві більш-менш пристойні, вкриті гравієм дороги, які поліцейські на цей час просто зобов’язані були перекрити. 

Тож утікати з Сараєва негайно надто ризиковано. Краще зачаїтися напоготові й сподіватися на краще. Сподіватися, що слух у герцогині Софії не такий гострий, як він боявся. 

Досвід підказував Стентонові, що ховатися найкраще на очах у всіх. Якраз ті, хто намагається не потрапляти нікому на очі, здебільшого й привертають до себе увагу. Добра міна за поганої гри іноді спрацьовує дуже непогано, і якщо вже вдавати з себе нахабного дурня, якому й море по коліна, то братися до діла треба негайно. 

Тож Стентон подався прямісінько у бар і гучно, з усіма командними нотками в голосі, на які тільки був здатний, замовив собі англійською віскі. 

— За його королівську високість ерцгерцога Фердинанда і герцогиню Софію, — проголосив він, піднісши догори склянку. — Нехай благословить їх обидвох Господь. І прокляття на голову тих, хто наміриться завдати їм шкоди! 

— Добре сказано, сер! — відгукнувся так само англійською хтось із іншого кінця приміщення, а деякі з присутніх підняли на знак згоди свої склянки. 

Наступні дві години Стентон просидів у барі, граючи роль британського туриста, запеклого монархіста-імперіаліста і повного ідіота. 

— Зазвичай до полудня я не вживаю ані краплі, — запевняв він кожного, хто хотів його слухати, — та коли почув, як дивом уникли смерті ерцгерцог із герцогинею, то подумав собі: що ж, вип’ю хоча б за їхнє здоров’я, не можу не випити. Будьмо! 

Навколо тільки й мови було про невдалі замахи на ерцгерцога, а позаяк у готелі зупинилося чимало англійців і американців, співрозмовників Стентонові не бракувало. Знання німецької та французької він не афішував. Що тупоголовішим його тут вважатимуть, то ліпше. 

— Але ж пощастило, просто диво та й годі. 

— Яка ницість, це жах. 

— Цього разу ті серби зайшли таки задалеко. 

— Благослови, Боже, ерцгерцога і герцогиню Софію! 

Він не забув наголосити, що й сам побував на війні і частенько опинявся під вогнем — «Головно в Афганістані, серед тамтешніх гірських племен», — і, певна річ, не брехав, хоч ішлося про інший вимір часу і простору. 

Згадав і про те, що під час першого замаху, коли вибухнула бомба, перебував зовсім неподалік, і присягався, що це страшна підлість і боягузтво — кидати бомбу поміж безневинними цивільними. 

— Я, звісно, робив, що міг, — знай повторював він. — Помагав підвестися жінкам, підібрав кількох дітлахів і знайшов їхніх батьків. Але декого посікло осколками таки добряче. Ну, тут я вже мало на що здатний, я ж не лікар. 

Час спливав, і в бар поступово просочувалися всілякі новини про замахи, переважно напівправда та різні чутки, буквально за хвилину відомі вже всім присутнім. Кожна звістка обростала при цьому щораз новими подробицями. 

— Очевидно, вбивця якраз витягав пістолет, коли його застрелив інший. 

— Та ні, той боягуз застрелився сам. 

— Хтось казав, що то солдати. Там узагалі була страшна перестрілка. 

— Ще й дівчина якась замішана, видно. 

— Той мерзотник безсоромно нею прикривався, ніби щитом. 

— Ні, та дівчина теж належала до вбивць. Ті падлюки вже й жінок озброюють! 

Подейкували про якихось незрозумілих бородатих анархістів у плащах, зловісних османців та закутаних у покривала фатальних жінок. Одна за одною з’являлися теорії змов; найпопулярніша зводилася до того, що насправді за вбивцями стояв австрійський імператор: йому-бо страх кортіло позбутися спадкоємця, який не зумів знайти собі кращої пари. Ні про якого англійця ніхто й словом не прохопився, і Стентонові поступово почало відлягати від серця. Якби герцогиня впізнала мову, якою він так по-дурному прошепотів тоді ті три слова, то це вже напевно не пройшло б повз увагу любителів перемивати кісточки. 

Принесли перші випуски вечірніх газет, які остаточно розвіяли всі сумніви. Стентон був поза підозрою. Статтю в одному німецькомовному часописі він крадькома прочитав, зачинившись у кабінці в чоловічій вбиральні. Журналіст, таке враження, був добре поінформований і писав доволі посутньо. За наявними у нього відомостями, другий замах на ерцгерцога здійснило двоє: невідомий чоловік у твідовій куртці і дев’ятнадцятилітній серб на ім’я Гаврило Принцип. Невідомий, схоже, намагався вбити ерцгерцога, але промахнувся і натомість смертельно поранив свого ж таки спільника, який стояв по той бік машини і якраз витягав зброю. На лихо, між двома напасниками опинилася юна дівчина-квіткарка; її — такий-от похмурий вибрик долі — вразила на смерть та сама куля, що вбила Принципа. Згадувалася у статті і герцогиня Софія: вона перебувала найближче до стрільця і чула, як перед пострілом той щось прошепотів — на її думку, сербською. Можливо, «Хай живе Сербія!». 

Вигадавши належний привід, Стентон подався геть. Вже вкотре йому пощастило вийти сухим із води; він був поза загрозою. Знав, проте, що великі сірі очі дівчини-квіткарки переслідуватимуть його тепер до самого скону. 

24 

Із Сараєва Стентон поїхав наступного ранку, з того самого вокзалу, де напередодні спостерігав за прибуттям ерцгерцога з герцогинею. У вокзальному кіоску він купив дві газети — місцеву німецькомовну та «Нью-Йорк гералд». У «Гералд» під назвою стояла дата: понеділок, 29-те червня. 

«Гералд» з тією самісінькою датою йому вже доводилося бачити раніше. Зрештою, те число газети він мав із собою — у цифровому форматі, зіскановане і завантажене у пам’ять комп’ютера. Заголовок був довгий і детальний: у 1914-му такі речі робили як належить. 

ЕРЦГЕРЦОГА ФРАНЦА ФЕРДИНАНДА 

ТА ЙОГО ДРУЖИНУ, ГЕРЦОГИНЮ ГОГЕНБЕРЗЬКУ, 

ВБИТО У БОСНІЇ ПІД ЧАС ПОЇЗДКИ ВУЛИЦЯМИ САРАЄВА 

Цій події у «Гералд» присвятили цілу першу шпальту, за винятком крихітної замітки про якусь корабельну аварію у нижньому правому кутку. Так само широко висвічували подію всі європейські часописи. Навіть в ізоляціоністській Америці «Нью-Йорк таймс» уділила їй добру половину першої сторінки. Кожен, хто мав бодай якесь розуміння історії, усвідомлював, що вбивство спадкоємця австро-угорського престолу нічого, крім великого лиха, принести не може. Втім, навряд чи хтось уявляв собі, наскільки великим виявиться насправді це лихо. 

А сьогодні у нього в руках газети, що вийшли під тією ж фатальною датою, і нічого вельми істотного там немає. Заголовок на першій шпальті «Гералд» повідомляє, що ««КАЛІФОРНІЯ» ПРЯМУЄ ДО БЕРЕГА БІЛЯ ОСТРОВА ТОРІ»; «У пароплава компанії «Анкор» пошкоджений ніс, два трюми наповнені водою», — доповнював звістку підзаголовок. У зісканованому числі газети, що зберігалося на жорсткому диску Стентонового комп’ютера, цій новині, властиво, й відвели ту крихітну замітку внизу сторінки. Ніхто там не загинув, ніхто не зазнав жодного ушкодження, море було спокійне, аварія трапилася зовсім неподалік від узбережжя Ірландії, шість британських есмінців, які прибули на місце події, готові були у разі потреби здійснити евакуацію пасажирів та команди без будь-якої загрози для їхнього життя. 

Оце й була головна новина у газетах, що вийшли вранці наступного дня після візиту ерцгерцога Франца Фердинанда у Сараєво. Позаштатна ситуація в морі, яка не забрала жодного життя. У новому двадцятому столітті, появу якого спричинив Стентон, понеділок 29-го червня 1914-го року був напрочуд бідним на новини днем. 

Либонь, не надто значна аварія пароплава взагалі потрапила на перші шпальти тільки тому, що ще дуже свіжою була у пам’яті загибель «Титаніка» на два роки раніше. Ця грандіозна морська катастрофа, без сумніву, становила найгучнішу на той час сенсацію століття. Історія «Титаніка» пройшла крізь не одне десятиліття і відлунювала в серцях навіть у Стентонові часи. Навіть тоді, попри безпрецедентну війну і геноцид, пережиті опісля, та давня катастрофа все одно дивно зворушувала людей. Тепер же через Стентона новина про ту крижану ніч та загибель півтори тисячі душ так і залишиться, цілком імовірно, найстрашнішою звісткою всього того століття. Залишиться мірилом драми й трагедії, з яким не зрівняється жодна подія, що трапиться впродовж решти дев’яти десятиліть, до початку століття наступного. 

Через нього. 

Бо ж саме з його провини журналісти в цілому світі того ранку сиділи і знічев’я барабанили пальцями по столах, замість мало з ніг не збиватися, намагаючись передати весь масштаб убивства, яке скалічить усе століття. 

Стентон починав пишатися собою. 

Смерть дівчини ще й досі пекла вогнем, але у глибині душі він знав, що не винен. Йшлося про сам факт перебування там, де попереднього разу його не було. Дав би він квіткарці чайові чи не дав, це так чи інак призвело б до якихось наслідків — наслідків, у минулій версії століття відсутніх. Будь-який його порух міг спричинити наслідки, передбачити які наперед не зумів би ніхто. 

Тепер треба рухатися далі. 

Принаймні про страшну безупинну тривогу, пов’язану з «ефектом метелика», можна забути. Історія рушила у новому напрямі, і віднині майбутнє для нього вповите таким самим мороком, як і для всіх решта. 

Стентон пройшов потягом до вагона-ресторану і замовив каву. За обідом треба буде випити вина, австрійського вина. Йому хотілося якось цю подію відзначити. Хотілося з кимось поділитися. Закричати на весь потяг: «Вчора я врятував світ!». 

Хоч, як по правді, світу він ще, звісно, не врятував. Друга, значно складніша частина місії — ще попереду. Убити кайзера. На найближчі години, одначе, це завдання можна відсунути на задній план, принаймні, доки він дістанеться до Берліна. Та наразі — відкинутися на спинку сидіння, розслабитися і милуватися чудовими гористими краєвидами Боснії і Герцеговини, що пропливають за вікном. 

У вагоні-ресторані був доволі широкий прохід зі столиками на чотири особи по один бік і на дві — по другий. Стентон сів за столик для двох, але потяг їхав напівпорожній, і за більшим столиком навпроти нікого не було. Якийсь час він навіть сидів у вагоні ледь не сам-один, аж доки позаду не зашарудів сатин і не війнуло парфумами. За секунду місце біля протилежного вікна зайняла жінка. 

— Дякую, — мовила вона англійською офіціанту, який ішов слідом. — Ось тут буде чудово. 

Ірландський акцент. Південь, околиці Корка, подумав Стентон, хоча, можливо, сьогочасні говірки настільки відмінні від майбутніх, що де вже тут бути певним. 

— Чашечку кави я, звісно, візьму, — продовжувала жінка, — а от їсти поки що нічого не треба, дякую. 

Вимова таки ірландська. І приємна. Є акценти, які просто звучать приязно, так завжди було і завжди буде, незалежно від того, у якому столітті їх чуєш. 

Стентон удав, наче поглинутий своєю газетою, а тим часом нишком зиркнув через прохід. Був певний, що зробить це непомітно. Зрештою, стежити його навчали професійно. Якщо йому доручали вистежувати повстанців-фундаменталістів, то що‑що, а глянути крадькома на гарненьку жінку він таки зуміє. 

У неї була книжка, і то не одна, а кілька, та ще й блокноти і олівці на додачу. Щоб мати де їх покласти, вона відсунула вбік столові прибори. 

Стентонові захотілося з нею поговорити. 

Вперше після того, як він опинився у двадцятому столітті, ба навіть уперше після загибелі дружини й дітей, йому запраглося товариства. Жіночого товариства. Можливо, так подіяло на нього відчуття полегші після успішного завершення першої частини місії. 

А може, й те, що жінка за сусіднім столиком була доволі вродлива. 

Гаразд, якщо не вродлива, то вельми ефектна. Гарненька — це визначення, мабуть, підійде найкраще. З-під капелюшка вибивалося світло-каштанове волосся, а очі були класичні ірландські — зелені, з ледь помітно загнутими донизу зовнішніми кутиками. Про такі очі кажуть — усміхнені, а от про так само загнуті кутики рота цього вже не скажеш. На носі й щоках прозирало ластовиння. Рот маленький; у ті часи, з яких прибув Стентон, його, певна річ, гарним не назвали б, адже тоді, хтозна й чому, жінкам подобалося напомповувати собі губи так, що вони робилися схожі на якісь безформні автомобільні шини. Зуби не ідеальні, як, зрештою, в усіх у 1914-му, але Стентонові це подобалося, бо додавало характеру. 

І сіла вона навпроти нього, попри те, що вагон практично порожній. 

Тут він притримав свої думки і втупився у газету. 

Вона не сама обрала собі місце навпроти, її привів сюди офіціант. Так частенько роблять у ресторанах — розташовують відвідувачів купкою навіть тоді, коли вільних столиків не бракує, і часом це неабияк дратує. 

Поза тим, яка взагалі різниця, де вона сидить? 

Про що, до дідька, він думає? 

Вже вдруге впродовж менш ніж доби його вабить жіноча краса. Першого разу це миттєво обернулося трагедією. 

Та все ж Стентон іще раз зиркнув крадькома на ту жінку. 

Їй десь під тридцять або трішки за тридцять. Не набагато молодша за нього. Подорожує сама. І має таке миле обличчя. 

Стентон налив собі ще кави, відклав «Гералд» і спробував зосередитися на німецькомовній газеті. Він же на завданні, у нього місія, і думати про дівчат не повинен. Та й узагалі, він у жалобі після смерті дружини. Все, жодних більше поглядів. 

І тут жінка заговорила. 

— Ну, і що ж ви думаєте? — ні сіло ні впало спитала вона. 

Стентон підвів очі й озирнувся: мабуть, у ресторані саме з’явився якийсь її супутник. 

— Та ні, я до вас, — озвалася вона знову, дивлячись, без сумніву, на нього. — Мені цікаво, що ви думаєте. 

Такий співучий, дуже виразний акцент. Хтозна, може, вона навіть трохи ним хизується. Адже у ці часи гарно вбрана жінка, яка може дозволити собі мандрувати першим класом, мала б отримати несумісне з таким-от просторіччям виховання. 

— Даруйте? — перепитав він. — Думаю про що? 

— Про мене, звісно, — сказала жінка. — Чи, може, ви думали про щось інше, відколи я тут сиджу? 

— Я… е-е… — геть сторопів Стентон. Він був чоловіком вродливим і до уваги з боку жіноцтва давно звик, проте не пригадував, щоб навіть у двадцять першому столітті його зачіпали отак відверто. А у часи, коли жінки з незнайомими чоловіками у публічних місцях не заговорювали взагалі, такого не сподівався й поготів. — Запевняю вас, міс… 

— Ой, та не заперечуйте і не робіть з мене дурепу, — мовила вона. — Будьте справжнім джентльменом і просто визнайте це, гаразд? 

Стентон пробував на якусь відповідь знайтися, але був зовсім спантеличений і зрештою сказав: 

— Не може бути, щоб ви спіймали мій погляд. 

— То він таки був, той погляд? — напівкомічно нахмурилася вона, наче прокурор, який угледів неточність у показах свідків. 

— Я цього не кажу, аж ніяк. Кажу лише, що спіймати мого погляду ви не могли. Будьте справжньою леді й просто визнайте це, гаразд? 

Жінка усміхнулася, а очі у неї вже майже сміялися. 

— Ех, — зітхнула вона, — от бути справжньою леді у мене ніколи добре не виходило. 

— То ви визнаєте, що мого погляду не спіймали? 

— А я не казала, що спіймала. Я казала, що ви дивилися. Хіба ні? 

Стентон розумів, що заперечувати безглуздо. 

— Ну, хіба що трішки. 

— Гаразд, тоді почнімо спочатку. І що ви думали? 

Тепер уже він розгубився остаточно. 

— Ну… а звідки ви знаєте, що я дивився, якщо погляду не піймали? 

— Я вас прошу, містере… 

— Стентон. 

— Містере Стентон, навряд чи самотній жінці у потягу треба аж так знатися на людській природі, аби здогадатися, що самотній чоловік навпроти спробує крадькома на неї зиркнути. Я ж не кажу, що вам тільки це й у голові було. Можливо, я вас узагалі не зацікавила. Може, ви лише мимохідь подумали собі: «Ет, шкода, що вона не білявка, як ті віденські красуньки». Але щось же ви таки подумали. 

Вона не зводила з нього погляду, й очі на обрамленому пишними світло-каштановими пасмами обличчі спалахували мерехтливими смарагдами з-під ледь-ледь припухлих повік. 

— Гаразд, — визнав урешті-решт він, — я й справді думав про вас, відколи ви тут з’явилися. А щодо думок, то… звісно, це не моя справа, але я думав, що ви дуже… мила. 

— Мила? 

— Так. Дуже. 

— А чому це не ваша справа? Чудова думка, як на мене. 

— Ну, розумієте… леді сама в потягу і… 

— О так, звісно, ви ж не знали, що я ніяка не леді, правда? Сказати вам, що подумала я? 

— Гм, авжеж, було б чудово. 

— Добре. Насамперед я теж подумала, що ви доволі симпатичний. Але лише з цієї причини я б до вас не заговорила. Вродливих чоловіків у світі набагато більше, ніж цікавих, чоловіки, які поєднують у собі обидві ці риси, трапляються ще рідше, а зустріти такого, коли сидиш сама у потягу і їхати ще не одну годину — це вже справжнє диво. До речі, мене звуть Бернадет Бердетт. 

— Дуже приємно познайомитися, місс Бердетт, — сказав Стентон. — А чому ви подумали, що я можу бути цікавий? 

У задумі вона легенько наморщила носика. 

— Ну… у вас цікаве обличчя, але це враження може бути оманливим. Головно, мабуть, через газети. Не може ж чоловік, здатний з власної волі читати новини двома мовами, бути цілковитим занудою, правда? Особливо військовий. Військові, судячи з мого досвіду, зазвичай особливим розумом не відзначаються. Принаймні про товаришів мого брата цього не скажеш. Чи про нього самого, якщо вже на те пішло. 

— А яким чудом ви дізналися, що я військовий? 

— Ой, та по поставі, напевно. І замовлення ви робили так, знаєте, по-військовому. 

— Замовлення? Хочете сказати, ви… 

— Так, я тут уже давненько, сиділа он там, у кінці вагона. Просто попросила офіціанта пересадити мене сюди. 

Стентон спробував оцінити ситуацію. Що, власне, відбувається? Вона до нього клеїться? А у 1914-му дівчата взагалі клеїлися самі до хлопців? На якусь божевільну мить йому прийшла до голови геть уже безглузда думка: ану ж вона за ним стежить? Таємнича шпигунка, яка знає про його місію і тому й опинилася у цьому потягу. Та ні, такого бути не може. Мабуть, їй і справді закортіло поговорити. 

Власне, він абсолютно не проти. 

— Може, я пересяду до вас? — запитав Стентон. — Ми могли б навіть разом пообідати. 

— Боюсь, не все так просто, — відказала вона. — Залежить від того, чи пройдете ви перевірку. 

— Перевірку? 

— Якої ви думки про виборче право для жінок? 

Звісно ж, можна було й здогадатися. На початку літа 1914-го року в головах у схильних до вільнодумства жінок гвіздком стриміло одне-єдине питання. 

— Обідати з чоловіком, який не вважає мене рівним собі членом суспільства, я не буду. Таке у мене залізне правило. 

Цього разу палку можна й дещо перегнути, вирішив Стентон. 

— Як на мене, те, що всюди у світі жінок позбавляють права голосу… — почав він. 

— Всюди, крім славної, чудової Нової Зеландії, — перебила його вона. 

— Всюди, крім, як ви кажете, Нової Зеландії… так от, це факт абсолютно ненормальний, абсурдний, ідіотський і глибоко аморальний, факт, якому немає жодного виправдання. Ось таке моє ставлення до питання про виборче право для жінок, міс Бердетт. 

— У такому разі, гадаю, ми просто мусимо разом пообідати, — мовила вона. — І я була б вдячна, якби ви звали мене Бернадет. 

— Врешті-решт, — додав Стентон, — жінки ж теж тримають половину неба. 

— Господи, — аж рота роззявила вона, — таких прекрасних слів я ще в житті ні від кого не чула, а тим більше від чоловіка. Зовіть мене Берні. 

25

Зацитувавши Мао Цзедуна, Стентон усвідомлював, що, власне кажучи, фліртує; сідаючи навпроти Берні Бердетт, дивувався сам собі і не знав, що й думати, адже буквально напередодні навіть уявити не міг, що з ним ще коли-небудь відбуватиметься щось подібне. 

— Замовимо ще кави? — запитала вона. 

— Хіба що ви, — відповів він. — Я вже нею по горло залився. 

— Залився… по горло? — дещо спантеличено перепитала дівчина. 

— О, та це такий армійський вислів. Означає: напився вдосталь. 

— А, зрозуміло. Тоді я теж не буду. Можна випити по коктейлю, як гадаєте? Все одно ж робити тут нічого, тільки сидіти. Коктейлі нині в моді, правда? Вам вони до вподоби? 

— Певно. Коктейлі — це круто. 

Не встигли ще ці слова злетіти з язика, як Стентон уже відчув, наскільки недоречно прозвучали вони на тлі характерної для цього століття мови, от наче хтось узяв і в сковорідку закалатав у залі філармонії. Залився по горло? Круто? З якої це радості він заговорив раптом, ніби підліток з двадцять першого століття? 

— Круто? — знову розгубилася вона. 

Розгублений вираз обличчя, правда, робив її ще милішою. Посеред чола, над самим носом, з’являлася ледь помітна зморшка. 

— Даруйте, знову казарменний жаргон, — вибачився Стентон. — Звичайно, коктейлі мені до вподоби, особливо сухі. 

— А я люблю солодкі, з вишнею чи гранатом або з темним вермутом. Ви чули про «Мангеттен»? Я тільки нещодавно його для себе відкрила. 

— Так, чув. Хоча якщо вже змішувати, то я волію мартіні. 

— Ну, мушу сказати, так набагато краще. 

— Що краще? — не зрозумів Стентон. 

— Краще, коли ви посміхаєтеся. Бо перше вигляд у вас був страшенно серйозний. 

— Невже? 

— Еге ж, коли ви читали ті свої газети. Я помітила. Ну, тоді, знаєте, коли ви на мене не дивилися. Я теж, звісно, на вас не дивилася, але ви весь час супились. Я ще подумала собі, що ви, мабуть, дуже суворий. 

— Та ні, яке там, я не суворий. Напевне, просто газети були нудні, от я й… 

— А я, виходить, не нудна. 

— Ні. Про вас, звісно, такого не скажеш. 

Стентон усміхався і відчував це. Відчував, як працюють м’язи на щоках біля кутиків рота; після того, як загинула його сім’я, роботи у них було зовсім мало. 

Мені добре, подумав він. 

Коли востаннє так було? 

Дуже давно. І тут, сидячи у вагоні експреса Сараєво-Загреб — потяга на паровій тязі — навпроти привабливої суфражистки у вузькій фіолетовій спідниці і в солом’яному капелюшку зі стрічкою відповідного кольору, Стентон усвідомив нараз усю романтичність цієї ситуації. Надворі 1914-й, у голові потяга чмихає паровоз, він у товаристві гарненької дівчини їде до Відня. Звучить, наче приємний сон, а проте діється насправді. 

Та чи правильно це — тішитися? Може, це зрада? 

— Ну от, ви знову супитеся, — мовила Бернадет. — Я вже нудна? 

— Ні! — аж дещо заголосно вигукнув він. — Яке там! Тобто, хочу сказати, однозначно — ні. 

— Добре. 

Що подумала б Кессі? 

Але ж нічого вона не подумає; він любив її усім серцем, але то було в іншому всесвіті. 

— То що, — сказав Стентон, — почнімо з вас. Викладайте свою історію. 

— Викладати свою історію? Який гарний вислів. І навряд чи армійський. Маєте на увазі, від самого початку? 

— Ну, так, звісно. Хоч як по правді, я про те, чому ви їдете до Загреба. 

— До Відня, — поправила його Бернадет. — Через Загреб до Відня. 

— Он як? Я теж їду до Відня. 

— Ну, і хіба ж це не удача, що ми розговорились? 

На мить їхні погляди зустрілись. 

— Я так ніби трохи мандрую, — повела далі вона. — Поїхала торік до Угорщини на сьомий конгрес Міжнародного альянсу за виборче право жінок, його проводили у Будапешті. Можливо, ви про це чули. 

— Боюсь, не чув, але звучить крутезно. 

— Крутезно? 

— Тобто вражаюче, — Стентон нараз гостро усвідомив, що це у нього перша більш-менш тривала розмова відтоді, як місяць тому він викрив зраду МакКласкі. Давалася взнаки відсутність практики, а тут ще й інше століття. — Це мало бути вражаюче. 

— Так і було. Надзвичайно. У Будапешті я пробула до минулого Великодня. 

— Довгий конгрес. Було про що поговорити, еге ж? 

— У мене там був… е-е… друг, — мовила Бернадет, і щоки у неї злегка порожевіли. — Ну, так чи так, минулого місяця я нарешті звідти поїхала, вирішила влаштувати собі невеликі вакації… хотілося втекти і від себе самої, і від усього іншого. То й подалася мандрувати античними місцями. Бачте, я їх вивчала у Трініті-коледжі. 

— Трініті? Я вчився у Трініті. 

— В Дубліні? 

— Ні, в Кембриджі. 

— Я так і подумала. Жінок туди, звісно, не приймають. Нехай, тим гірше для них, телепнів. У Дубліні жінки вчаться з 1904-го. Я була однією з перших. Вам же ніколи й на думку не спало б, що Дублін виявиться прогресивнішим за Кембридж, правда? Тепер там шістнадцять відсотків жінок. Непоганий поступ, еге? Залишилося ще якихось тридцять чотири. Тож останні два місяці я їздила собі туди-сюди по Греції та Криті, а тепер повертаюся назад, щоб знову долучитися до боротьби на обидвох фронтах. 

— Обидвох? 

— Очевидно. Виборче право для жінок і незалежність для Ірландії. За що ж іще у нас боротися? 

Два велетенські камені спотикання у Британії останнього десятиліття, які вічно бовваніли над головою і загрожували врешті-решт розчавити країну вщент. Дійсно, за що ж іще боротися? Жодних інших фронтів на обрії. Не тепер, коли вже настало 29-те червня, а ерцгерцог Франц Фердинанд — живий-здоровий. Британія могла й далі боротися сама з собою. 

— То ви з феніїв? — запитав Стентон. — А мені здавалося, ви казали, що у вас брат — військовий. 

— Так і є. Ми не спілкуємося. 

— Але ж зі мною ви спілкуєтеся. 

— Я не фанатичка і не зневажаю військових тільки за те, що вони — військові. З братом я не спілкуюся, бо він за Карсона й ольстерців. У мене в сім’ї взагалі всі, крім мене, — запеклі юніоністи. Я ні з ким із них не спілкуюся. 

— Але ж ви з Південної Ірландії, правда? 

— Так, але ми не ірландці, ми колоністи. Властиво, безпосередньо з Ірландії не походимо, проте великою мірою нею володіємо. По суті, ми англійці і ще з часів Кромвеля займаємо чималу частину графства Віклоу. У будь-якому разі, я там виросла і тому вважаю себе ірландкою. 

— Настільки, що й говорите вже по-тамтешньому? 

Дражнив він її цілком свідомо, бо хотів ще раз побачити, як вона заливається рум’янцем. Був абсолютно впевнений, що жодні англо-ірландські землевласники з таким явним ірландським акцентом ніколи не розмовляли б, і хоч у якій школі для дівчат училася Бернадет Бердетт, цю говірку з неї там неминуче витравили б. 

— Ну, гаразд, — визнала вона, — спочатку я справді говорила так навмисне, щоб посердити своїх, вони відразу ставали злі, мов оси. А потім звикла і говорю вже цілком машинально. Мені це личить. 

— Ваша правда. 

Вони погомоніли трохи про ірландське питання і, зокрема, про Ольстер. За рік до того Британія опинилася через це питання на порозі громадянської війни, і загроза ще не минула. Бернадет, певна річ, спокійно говорити на цю тему не могла. 

— Теревенять про відданість короні та й теревенять, — сердито сказала вона, — але коли мова заходить про дотримання законів корони з боку Ольстеру, то плювати вони хотіли на якусь там відданість. Про яку демократію можна говорити, якщо люди готові дотримуватися тільки тих законів, які їм підходять? 

— Гаразд, а як же тоді суфражистки? — поцікавився Стентон. — Ваша кампанія громадянської непокори і прямої дії? Хіба це не те саме? Хіба ви не піднімаєте зброю проти закону, бо він вам не до вподоби? 

— Кампанія громадянської непокори і прямої дії, — повторила Бернадет, повільно вимовляючи слова. — Гарно сказано, треба собі записати. А ви, бачу, вмієте добирати слова. Ну, і якщо вже запитуєте, то ні, це зовсім не те саме. Ми ж не підбурюємо армію до бунту, правда? Закликати до, як ви кажете, громадянської непокори — це далеко не те саме, що вводити серед ночі сто тисяч озброєних людей і пробувати розпочати громадянську війну. Та ще важливіше… я думала, ми збираємося випити по коктейлю. 

Стентон засміявся і підкликав офіціанта, а тоді замовив «Мангеттен» та джин з мартіні й попросив обіднє меню. 

— Дозвольте вас пригостити, — сказав він. — Я наполягаю. 

— Можете собі наполягати, скільки завгодно, — відповіла вона, — але в ресторанах із незнайомими чоловіками я плачу за себе сама. Ми попросимо окремі рахунки, і я випишу чек. Якщо вам так хочеться почуватися справжнім чоловіком, то можете дати на чай. Мій гаманець у багажі, а монет у кишенях я не ношу ніколи. Вони розтягують тканину і просто нищать силует. 

Тим часом повернувся офіціант з меню у руках. 

— Хочете вірте, хочете ні, — мовив Стентон, — але, як на мене, у боротьбі за жіночі права ви переможете. Я справді так думаю. 

— Наразі щось не схоже, — похмуро відказала Бернадет. — Половина моїх подруг у в’язниці оголосили голодування, а Асквіт, свинота така, навіть у вус не дує. Таке враження, що вони там сидять і вичікують, доки ми всі або геть повибиваємося з сил, або просто повимираємо. 

— Ну, можулише сказати, що переконаний: право голосувати ви здобудете, і то набагато скоріше, ніж сподіваєтеся. 

— Справді? Ви так думаєте? 

— Так, думаю, і ще дещо вам скажу: не мине й десяти років, як жінку оберуть до парламенту, і ще у цьому столітті жінка стане прем’єр-міністром. 

Бернадет розсміялася, та видно було, що цими словами він неабияк її потішив. 

— І звідки ж вам усе це відомо, хотіла б я знати? 

Стентон мав уже намір приголомшити її упевненим пророцтвом: у промисловому виробництві жінки, мовляв, уже невдовзі працюватимуть нарівні з чоловіками. У попередній версії століття це мало статися за якихось два роки; на той час жінки зароблятимуть собі право голосу та рівноправність кожною забитою заклепкою і кожним виробленим літаком. 

Утім, для цього потрібна була війна. Вельми масштабна війна. Та сама війна, яку він мав твердий намір відвернути. 

— Хтозна, — лише знизав плечима Стентон. — Просто мені здається, що так має бути, оце й усе. 

— Якщо вже мріяти, то сміливо, правда? — сказала вона. — Ну, ви собі помрійте, а мені час припудрити носик. 

Доки Бернадет була у вбиральні, Стентон обмірковував один дещо бентежний висновок: якщо його місія виявиться успішною, емансипація жінок неминуче відбуватиметься темпом значно повільнішим. Суфражистки почали боротьбу у 1905-му і поки що не досягнули абсолютно нічого. Кардинально правила гри змінила Велика війна і тільки Велика війна. Про це професорка МакКласкі, схоже, не подумала. 

Офіціант приніс коктейлі і прийняв замовлення на обід. До якості й смаку їжі — принаймні дорогої — у 1914-му Стентон усе ще звикав. 

Вона смакувала зовсім інакше, набагато ліпше за все, що йому доводилося куштувати у своєму столітті. Іноді виявлялася дещо грубшою, але все одно кращою; смаки немов ожили. 

Раніше він, таке враження, бачив їжу лиш у чорно-білому спектрі, а тепер вона раптом уперше заграла всіма кольорами. 

— Може, вип’ємо вина? — запитав Стентон. 

— Звичайно, — відповіла Бернадет. — Для сміливості. 

І на цих словах знову глянула йому просто у вічі. 

— Ну, але досить уже все про мене та про мене, — добряче ковтнувши свого «Мангеттену», додала вона. — Перейдімо до вас? 

Хороше запитання. Отже, до нього? 

І, на диво, вона захопила його зненацька. Хоча, як по правді, не мала б, адже рано чи пізно запитання такого штибу все одно мусило прозвучати. Просто після чотирьох тижнів суцільної мовчанки, коли у нього не було нагоди порозмовляти по-справжньому з жодною живою душею, він виявився до цього банально неготовим. Зрештою, ще й раніше, після смерті Кессі, Стентон украй рідко спілкувався з кимось, окрім МакКласкі, а на особисті теми вони майже не говорили. 

Він так звик уже жити в емоційній ізоляції і нікому про себе не розповідати, що тут аж розгубився і не знав, з чого й почати. Насилу пригадав легенду, яку підготували для нього хроносити. 

— Ну… я з колоній. З Австралії. 

— Як цікаво! З Сіднея чи з Мельбурна? 

— Ні те, ні інше. Із західних окраїн — із Перта. Глухий закуток навіть за тамтешніми мірками. 

На Перті, власне, й зупинилися через його ізольованість. Менше шансів зустріти когось, хто з тими краями обізнаний або має там знайомих. Крім того, це добре пояснювало Стентонову відлюдкуватість. Адже Перт урешті-решт — найвідлюдніше місто у світі. 

— Замолоду служив в армії, — додав він. Військову сторінку в його життєписі вирішили зберегти з тих міркувань, що брехня із вкрапленнями правди завжди видається вірогіднішою. 

— А де служили? — поцікавилася Бернадет. 

— У Пакистані… тобто у Північній Індії, і трохи в Афганістані. 

— Заворожує… це там, де такі широченні пасма вигорілої під сонцем, аж червоної землі і більше нічого? 

— Еге ж, якось так. 

— А ваша сім’я? 

— Рудокопи. Рудники, правда, золоті, тому-то я й можу дозволити собі валандатися туди-сюди у вагоні першого класу. 

— Здається, життя у вас аж ніяк не нудне, — зауважила Бернадет. — А чому ви взагалі «валандаєтеся туди-сюди»? Що робить австралійський рудокоп у потягу в Боснії? 

І що ж на це сказати? Його легенда годилася хіба що для легкої розмови на загальні теми, не більше. Він ані гадки не мав, що відчуватиме ще коли-небудь потребу вступити в якісь тісніші стосунки. Не надто розважливо з його боку, звісно, йому ж тільки тридцять шість, попереду ще довге життя і рано чи пізно нагода для довірливішої розмови з кимось трапиться. І от, схоже, таки трапилася — не пізно, а доволі-таки рано. 

Він балакає собі за обідом з привабливою жінкою. За таких обставин про співрозмовника, який тобі до вподоби, зазвичай кортить дізнатися трохи більше. 

Гаразд, але ж направду, що тут сказати? Хто він і звідки, розповідати не можна. Проте й брехати — не діло. Бернадет йому подобалася, з нею було приємно і хотілося чимось поділитися, розповісти щось про себе справжнього. 

— Ну, добре, — почав він, — тільки не варто через це хандрити… тобто сумувати. Але, гадаю, вам треба знати: найважливіше про мене — це те, що я мав дружину і двох дітей. 

— О Боже, але чому «мав»? 

— Бо більше не маю. Вони загинули, всі троє, в автокатастрофі рік тому. 

Схоже, саме це й треба було їй сказати. Найважливіше про нього. Не про мандрівку у часі, з іншого століття, а про кохання до Кессі, про любов до Тесси й Білла і про те, що він їх утратив. 

— Ех, — озвалася Бернадет, — так прикро це чути… я так вам співчуваю… 

— Послухайте… Берні, — повів далі Стентон, — я тужу ось уже рік. День і ніч мене поглинає жорстока й ненажерлива туга — поглинає і все ніяк не поглине. Та їх уже немає, а я — ось тут, перед вами. І доки ми оце розмовляли, я на хвилю уявив собі, ніби я — не найсамотніший на світі чоловік. Уявив, ніби можу просто сидіти і балакати, не відчуваючи… ну, тобто без усього цього, так би мовити, емоційного багажу… 

На очах у неї забриніли сльози. 

— Емоційного багажу? — прошепотіла вона. — Ну, ви таки вмієте підбирати слова, це просто дивовижно… 

— Так чи інак, я це до того, що, може, поговорімо ще трохи про вас, якщо ви не проти? Мені направду цікаво. 

— Що ж, — мовила Бернадет, промокаючи носовичком очі, — тоді вам трапилася якраз та дівчина, що треба, бо говорити про себе я люблю так, що просто страх. 

І вона говорила, говорила за всіма трьома стравами і пляшкою вина. Розповідала про своє дитинство, про захоплення фемінізмом і про мандрівку до Греції. Про час, проведений у Будапешті, намагалася не згадувати; Стентон не сумнівався, що там їй розбили серце, а тому змінив тему і перевів розмову на події, що розгорталися напередодні у Сараєві. 

— Наше щастя, що тим сербам не пощастило, — сказала Бернадет. — Бог його зна, яка колотнеча почалася б інакше в Європі. Бо ж очевидно, що австрійцям тільки привід дай відкусити шматок Сербії, а німці їх ще й під’юджують. 

— А ви знаєтеся на геополітиці, — зауважив Стентон. 

— На геополітиці? 

— На… е-е… міжнародних відносинах. 

— Ну, не конче бути Бісмарком, щоб побачити, як нині лягають карти. Росія заступилася би за сербів, це змусило би втрутитися французів — і все, прошу дуже. Нам, треба розуміти, справді дуже пощастило, що той стрілець схибив і вбив натомість свого. Якби виявився вправнішим, то вже сьогодні зранку над Європою нависла б цілком реальна загроза війни. 

— Чиста правда. 

— Дивно, що він отак узяв і зник, — задумливо вела далі Бернадет. — Решту ж затримали. Схопили п’ятьох, та ще один убитий. Що там писали в газетах? Високий, понад шість футів зростом, так? Вуса і бакенбарди. Тридцять з лишком років. Таж він — як чиряк на долоні, не проминеш. Усі інші супроти нього — просто здихлі якісь, діти та й годі. Тому хлопчиськові Принципу, якого застрелили, було всього дев’ятнадцять. Такого височенного серба ж, напевно, і вистежити не складно. 

— Звісно, але на серба він перетворюється тільки тоді, коли розтуляє рот. А так — звичайнісінький високий чоловік з вусами. Це може бути хто завгодно, от хоча б я. 

— Не думаю. 

— Чому ні? 

— Щось мені підказує, що ви не схибили б. 

За такою балачкою час спливав непомітно, і вже невдовзі їхній потяг в’їжджав на загребський вокзал. 

— То що, — мовила, підводячись, Бернадет, — тепер нам обом треба пересісти на віденський експрес, але ваша допомога мені не потрібна. 

— Справді? 

— Так. Більше того, я не думаю, що нам варто й далі сидіти у потягу разом. 

— Овва, — протягнув Стентон, навіть не намагаючись приховати розчарування в голосі. — А я сподівався, що… 

— Розумієте, просто я не хотіла б вас утомити, — продовжувала Бернадет. — Таке часом буває. Я доволі настирлива. 

— Я б не сказав. 

— Також треба враховувати ймовірність того, що і ви можете мене втомити. 

— Що ж, принаймні відверто. 

— Слухайте, Г’ю… Ми чудово провели разом годин п’ять, не менше. Тепер нам треба буде просидіти півтори години в залі очікування тут, у Загребі, а потім ще пів дня у потягу до Відня, туди ми прибудемо доволі пізно. Вкупі виходить десь біля двадцяти годин, що для людей, які щойно познайомилися, таки немало. Бачите, мені хотілося б, щоб у нас лишилося ще про що розмовляти, бо… 

— Бо що? 

Бернадет знову почервоніла, цього разу сильніше, ніж перше. Молочно-білі щоки аж спаленіли. Вона глибоко вдихнула і мовила: 

— Гаразд. Значить, так… До Відня ми прибудемо ввечері, після десятої, і нам обидвом треба буде знайти собі готель. То я й подумала, що буде набагато зручніше й економніше взяти один номер на двох. Ну от. Я це сказала. Що думаєте? 

На відповідь Стентон не знайшовся, бо геть отетерів. Розумів, що, суто теоретично, ситуація могла розвиватися в цьому напрямі. Чоловік і жінка, які пообідали вдвох і випили трохи вина, завжди можуть опинитися разом у ліжку. Але відвертість Бернадет реально його приголомшила. Це було дуже сміливо навіть за мірками 2024-го. 

— Щиро кажучи, — квапливо повела далі Бернадет, — я думаю про це ще відтоді, як ви сказали оте про жінок, що тримають половину неба. Ніколи в житті не чула нічого бодай наполовину такого прекрасного чи правдивого. Чесне слово, я, певно, віддалася би будь-кому, хто це сказав. Навіть не такому милому. 

Досі Стентон ніколи не мав причин бути вдячним товаришу Мао. Тепер така причина у нього з’явилася. 

26 

Слова Бернадет дотримала й у залі очікування на загребському вокзалі сиділа окремо, та й квиток на віденський потяг узяла собі в інший вагон. Навіть за вечерею у вагоні-ресторані вона влаштувалася віддалік і лиш піднесла склянку на знак вітання. 

Стентон був щиро вражений. 

Насправді вона, звісно, мала рацію. Адже варто було їм заговорити, як одразу ж стало зрозуміло, що вони одне для одного вельми привабливі, а за дуже довгим обідом це враження лише посилилося. Між ними тут-таки з’явилася буквально на дотик відчутна електрика, збудження, з яким, либонь, важко було б дати раду впродовж іще одинадцяти годин тісного сусідства. 

Натомість такий перебіг гарантував, що їхня зустріч у Відні відбудеться на свіжій, вельми трепетній ноті. Так, безперечно, Бернадет була, як висловилися б давні армійські приятелі Стентона, класна штучка. 

Коли на Європу врешті-решт спала ніч, він задрімав на своєму сидінні і прокинувся тільки тоді, коли потяг уже під’їжджав до Відня. 

Вийшовши з вагона, Стентон побачив, що Бернадет, яка їхала ближче до голови потяга, вже знайшла носія і чекає на нього за турнікетом. 

— Беремо таксі на двох? — радісно спитала вона. — Свої речі можете покласти зверху на мої, якщо хочете. Хоча ви, певно, волієте носити свій «емоційний багаж» самі, а то ще хтось носа запхає, правда? 

— Дякую. Я й справді свої торби ношу сам, — відказав Стентон. — Давня звичка. 

— Вам це личить. Ви вже думали, де зупинитесь? 

— Ну, готель «Захер», кажуть, непоганий. Це біля оперного театру, розкішно, мабуть, але якщо вже ми у Відні… 

— Дивина та й годі! Я теж думаю там зупинитись. 

Черга до таксі була не надто велика, й уже невдовзі вони їхали безлюдними вулицями. 

— Ні душі. Це завжди так, щойно стемніє, — зауважила Бернадет. — Удень — чудове місто, а от увечері від нудьги хоч вий. Віденці мають лягати спати о десятій, ви знаєте? Інакше їх штрафують. 

— Штрафують? Та ну, — не повірив Стентон. — Не може такого бути. 

— Хочете вірте, хочете ні, але так є. Вони ж, бачите, живуть здебільшого у багатоквартирних будинках і мусять платити сторожу, якщо запізняться, тому й женуть усі притьмом додому. Смішно, бо ж мало не душаться вечерею за двадцять крон, тільки б заощадити пару геллерів на нічному сторожеві. Дурня, хіба ні? 

— Здається, Берні, ви це місто добре знаєте. 

— Коли мені було вісімнадцять, я прожила тут місяць, супроводжувала у поїздці одну свою тітку. Вона любила оперу, я — не дуже, зате полюбила Відень, люблю й досі. Ще я приїжджала сюди три роки тому на одну конференцію, присвячену жіночому здоров’ю. З усіх столиць, де я бувала, ця якась найбільш млява. Тут рано лягають, пізно встають, а потім, таке враження, переважно тільки те й роблять, що сидять у кав’ярнях і теревенять про театр. Думаю, Відень просто з тих давніх столиць, які колись були важливі, потім значення втратили, і нічого з цим уже не вдієш, от вони й махнули на все рукою. Тобто, коли поїхати до Лондона чи до Берліна, то там постійно якась метушня, усі страшенно заклопотані: ми намагаємося зберегти за собою першість, німці намагаються нас наздогнати. У Нью-Йорку, чула я, темп іще шаленіший. Та навіть Париж старанно бундючиться і напускає на себе поважний вигляд. А от Відень ніби взяв і просто здався, вам не здається? Австрійці, мабуть, свідомі, що живуть у такій собі різношерстій, недопеченій імперії і мають старезного імператора, який придворним етикетом переймається набагато більше, ніж міжнародною політикою. То вони й собі перестали забивати собі цим голову, і тому тут панує такий легкий, спокійний дух. Ви чули про Карла Крауса? 

Про кого мова, Стентон, на диво, знав. Австро-Угорську імперію він вивчав в університеті, властиво, під керівництвом МакКласкі, тож про знаменитого віденського сатирика чув. 

— Це той, що журнал видає? «Факел»? 

— Браво! З усіх військових, які мені траплялися, ви, без сумніву, найерудованіший. Хай там як, Краус сказав: «У Берліні все серйозно, але не безнадійно. У Відні все безнадійно, але не серйозно». Влучно, правда? 

Таксі «даймлер» з ревінням мчало вулицями прегарного міста, а Бернадет усе не змовкала й далі дещо гарячково щебетала, показуючи йому то різні будівлі, то парки, доки вони аж якось несподівано під’їхали під готель «Захер». 

— Щось я розтріскотілась, мов та сорока, — зніяковіла вона, коли Стентон розплатився з водієм. 

— Хіба що трішки, — усміхнувся він. — Було цікаво. 

— Правду кажучи, я трохи нервуюсь. Ви, певно, думаєте, що я якась надто хаплива, але зазвичай я так не роблю. 

— Я теж. 

— Це все через те вино. Та ще й «Мангеттен». Ну, от. Ми на місці. 

Вони ввійшли у фоє готелю і попрямували до стійки адміністратора. 

— Упораєтеся самі? — спитала Бернадет. — Бо я зараз почервонію, як той рак. 

— Звісно, але… ви впевнені, що цього хочете? Беремо один номер? 

— Так. Мені доводилося свого часу крастися коридором, і я цього не люблю. Почуваєшся, наче якийсь злодій. 

— Окей. 

— Окей? 

— Це такий американський вислів. Означає «гаразд». 

— Добре. Тоді вперед. 

Дорогою до стійки Стентон із подивом збагнув, що й сам трохи знервований, ба навіть збентежений. То було дивне відчуття. Він же, зрештою, зрілий чоловік, військовий, брав участь у секретних операціях у хтозна-скількох країнах, та що там казати — у двох різних вимірах часу і простору. Добре озброєний, грошей кури не клюють, постать солідна і поважна, як не крути. Сам Джеймс Бонд навряд чи зумів би його обскакати. То чому ж тоді, крокуючи до тієї стійки, він почувався так, наче йому знову сімнадцять? 

Мабуть, через адміністратора, який сидів за нею. Був високий, худий, сивочолий, з акуратною цапиною борідкою. Нагадував дядька Сема з тих старих карикатур, от лише добродушно підморгувати наче не збирався. Скидався радше на шкільного вчителя, який мав намір добряче вишпетити Стентона за непристойні листівки, знайдені у нього в портфелі. 

Зрештою, ситуація справді була доволі делікатна. Стентон знав про ті часи цілком достатньо, аби розуміти, що в жодному респектабельному готелі неодружену пару в одному номері не поселять, а від іноземних гостей, найімовірніше, вимагатимуть при поселенні офіційних документів, які підтверджували б їхній статус. З іншого боку, у гречку люди стрибали в усі часи і завжди якось давали собі раду. 

— Добрий вечір, — голосно привітався Стентон. — Ви говорите англійською? Якщо ні, то, може, будете такі ласкаві знайти когось, хто говорить. 

Свою обізнаність з німецькою він вирішив не афішувати. Якщо їм закортить з ним посперечатися, то треба зробити так, щоб це було для них якомога складніше. 

— Звісно, сер, я говорю англійською, — відповів дядько Сем. — Вам потрібен номер? 

— Так, ми з дружиною щойно з загребського потяга. Я б забронював попередньо, але на телеграфі в Загребі на вокзалі ніхто не говорив англійською — хочете вірте, хочете ні. Ми візьмемо найкращий номер. Пришлете нам пляшку рейнвейну, але хорошого, прошу за цим простежити, й добре охолодженого. І щось перекусити. Сиру і холодних закусок цілком вистачить. 

— Звісно, сер. Дозвольте лише глянути на ваші документи… 

— Ось мої, а дружинині десь у неї в сумці, на самому дні. Моїх буде достатньо, я певен… — Стентон поклав на стійку свій лист від міністерства закордонних справ так, щоб гербова печатка з літерами «GR», левом та єдинорогом опинилася з самого верху, а на додачу засунув під спід десятикронову банкноту. — Гляньте, тут якісь гроші. Візьміть, навряд чи хтось по них повернеться. 

Адміністратор отримав банкноту, а Стентон — ключ від номера. 

Коли коридорний уже вів їх із Бернадет до ліфта, вона шепнула: 

— Я почуваюся так, ніби мені сімнадцять. 

— Щойно те саме й мені спало на думку, — відповів він. 

— Ви що, справді дали йому хабаря? 

— Так. Якби це не спрацювало, довелося б його пристрелити. 

Доки носій заносив у номер їхній багаж, Стентон із Бернадет вийшли на балкон, з якого відкривався вид на місто — точнісінько як у Стамбулі. Тільки цього разу він уже був не сам. У небі сяяв майже повний місяць, і поважне давнє місто мовби купалося у сріблястому світлі. 

Бернадет сперлася об нього плечем. 

— Це ви вперше наодинці з жінкою? — спитала вона. — Маю на увазі, після того, як… — і не докінчила речення. 

— По суті, так і є, — зізнався Стентон. — Якщо ви про саме те «наодинці»… Цього року я, правда, довго гостював у своєї колишньої професорки в Кембриджі, але вона страшенно товста і стара, говорили ми тільки про історію… 

— У вас була жінка-професорка? У Кембриджі? Як вам це вдалося? 

— Е-е… тобто у його дружини. У дружини мого колишнього професора. Вона пожаліла мене, бо… ну, бо я був зовсім сам-один. 

Бернадет підсунулася ще ближче. 

— Це дуже добре. Для мене, себто… навіть трохи тішить. Певним чином. Чи, може, так казати не варто? 

— Та ні, все гаразд. 

У двері постукали: прибула вечеря. 

Офіціант явно намірявся ще пометушитися, застелити стіл свіжою хрусткою скатертиною та розкласти срібні прибори, але Стентон тицьнув йому в руку чайові й випровадив за поріг. 

— Повечеряємо на балконі? — запитав він, піднімаючи тацю. — Ніч сьогодні дуже тепла. 

Вони повсідалися у крісла, і Бернадет запалила сигару. 

— Я почала курити, бо батько казав, що жінок із цигарками просто бачити не може, а потім звикла. Хочете? 

— Ні, я кинув. 

— Милий Боже, але чому? Я страх як люблю подиміти! 

— Вам теж варто було б, — порадив він. — В тютюні багато канцерогенів. 

— Чого багато? 

— Куріння може призвести до раку легень. 

— Ой, та це все пусте. Мій лікар каже, що насправді куріння деякі інфекції відлякує. Як і склянка доброго вина, до речі. 

Стентон нараз збагнув, що вина так і не налив, а заодно й з’ясував, що, кваплячись відкараскатися від офіціанта, навіть не дав тому відкоркувати пляшку. 

— Мій девіз — «будь готовий», — мовив він, видобуваючи з торби складаного ножа з усіляким додатковим знаряддям. — Бойскаут — це назавжди, еге ж? 

— Що? Бойскаут? І коли ж ви вступили у бойскаути — у тридцять? Їх же заснували якихось шість-сім років тому, мій наймолодший брат був одним із перших. 

— Та я тільки… сам не знаю, про що я. 

— Корисний інструмент, — зауважила Бернадет, очей не зводячи з ножа. 

— Так… австралійський. Будьмо! 

Він подав їй склянку, і якусь хвилю вони просто сиділи й мовчки смакували вино. 

— Хороший рейнвейн, — озвався врешті Стентон. 

— Авжеж. Люблю німецькі вина, вони завжди солодші за французькі. 

Стентон вдихнув дим, що в’юнився з її сигари. Пахло чудово. 

— А ви? — запитав він. — Мали якісь пригоди після Будапешта? Бо у мене склалося враження, що в Будапешті у вас точно… щось було. 

— Так, було. Щось… І ні, після цього не було нічого. Зрештою, минуло тільки три місяці. 

— Він розбив вам серце? 

Вона на мить замислилася. 

— Ну, скажімо, серце мені справді розбили… 

— Так я і думав. 

— Але… 

— Але? 

— Ну, гаразд, — мовила вона, дивлячись прямо йому в очі. — А якщо то був не він, а вона? Що ви на це? 

— О… зрозуміло. Отже, серце вам розбила жінка. 

— Ви дуже вражені? Вам огидно? 

— Христе-Боже, ні! Бо таки ні. З якої рації? 

— З якої рації? — здивуванню Бернадет не було меж. — Таж це, мушу сказати, завжди всіх страшенно вражає і викликає страшну огиду. 

— То ви що, хочете, щоб і мене це вразило та сповнило огидою? 

— Ні, звісно, що ні. 

— Що ж, добре. Бо мене це не вражає, і огиди я не відчуваю. 

— Справді? 

Стентон роздумував, з чого почати. 

— Послухайте, я розумію, що в суспільстві сьогодні багато упереджень стосовно таких-от рожевих стосунків, але… 

— Рожевих? Насправді все було не зовсім рожево… а точніше, зовсім не рожево, якщо вже на те пішло. Відчайдушно, дивно, шалено — так, але аж ніяк не рожево. І закінчилося геть кепсько, але це й зрозуміло, бо чого ще чекати, коли ні сіло ні впало спалахуєш пристрастю до надзвичайно серйозної угорської феміністки. 

— Перепрошую, я не те мав на думці… неправильно підібрав слово, навіть не знаю, чому я це сказав. Насправді я ось що хотів сказати: я розумію, що на одностатеву любов нині дивляться криво… 

— Нині! Криво! 

— Ну, річ у тім, що… ставлення зміниться, я певний. 

— Невже? Від вашого оптимізму я, звісно, у захваті, але жодних підстав для нього не бачу, хоч убийте. Власне, для мене це була радше тільки розвага, щось геть несподіване, ніби курортний роман. Але я знаю немало людей, які обрали собі таке життя надовго, і, запевняю вас, суспільство із сил вибивається, щоб зробити це життя для них якомога нестерпнішим. 

— Не сумніваюся, — кивнув Стентон. — Але особисто я вважаю, що сексуальні уподобання взагалі не можна обирати з власної волі. Для мене очевидно, само собою зрозуміло, що людина з ними народжується — от і все. Словом, я абсолютно переконаний: за сексуальну орієнтацію нікого дискримінувати не можна. 

Бернадет перехилилася через стіл і взяла його за руку. 

— Г’ю… Те, що ви оце сказали, — чудово. Дивовижно. Де ви знаходите такі слова? «За сексуальну орієнтацію нікого дискримінувати не можна». Заждіть хвильку, я собі запишу. 

І вона пішла в кімнату. 

Записувала те речення якось надто довго, а повернулася в самій лише білизні. 

— Я поводжуся жахливо, правда? — спитала у Стентона. — Просто, бачите, з вами так цікаво, що я подумала: ми ж, дай нам волю, просидимо тут на балконі до самого ранку й так і не… не підемо звідси до кімнати. 

Навіть у світлі місяця видно було, що вона знову вся зашарілася, хоча Стентону відразу впало у вічі, що довга біла сорочка, злегка зібрана на талії і звужена донизу, насправді прикривала її не менше за той одяг, у якому він уперше накинув на неї оком, за винятком хіба що трішки глибшого вирізу та голих рук. Втім, попри всю свою позірну скромність, ця одежа видалася йому неймовірно еротичною. Можливо, таке враження виникло через місячне світло, що падало на оголені білі руки. Іноді неприкритий краєчок плоті діє на чуття й уяву значно потужніше, ніж цілковита голизна. За його часів дизайнери жіночої білизни давно про це забули. 

Стентон підвівся, взяв її за руку, і вони повернулися до кімнати, а там вимкнули лампи. Зосталося лише те ж таки місячне світло, що лилося знадвору через відчинені балконні двері. Він підійшов до Бернадет і зняв з неї сорочку. Мить була достоту приголомшлива. Мало того, що вперше за десять років він торкався не Кессі, а іншої жінки, та інша жінка була ще й з іншого часу. 

1914-й. У Відні. Під місяцем. 

Розстібаючи запонку на накрохмаленому комірі своєї сорочки, Стентон відступив на крок назад. 

Тепер Бернадет стояла перед ним зовсім оголена, на ній залишилися лише шовкові панчохи, перехоплені вище коліна підв’язками. 

Втім, увагу його привернули не панчохи. І не чудові груди, неочікувано великі, але тугі. І не вигин стегон. І не ледь випнутий живіт. Хоча й це все безмірно хвилювало. 

Та Стентон не міг відвести очей від волосся на лобку. Просто його виявилося там значно більше, ніж він сподівався. Світло-каштанове, густе і кучеряве, воно подекуди виходило навіть поза межі того, що буде колись відоме як «зона бікіні». Взагалі це не мало б захопити Стентона зненацька. Про те, що у жінок на лобку росте волосся, він, певна річ, знав, але у природному стані його ніколи не бачив. Кессі робила епіляцію. Всі дівчата, з якими йому траплялося опинитися в ліжку, так само обирали або епіляцію, або бритву, не обов’язково геть уже на бразильський манір, але все одно залишали зовсім трішки, таку собі акуратну стрижечку. Стентон пригадав знамениту історійку про поета Раскіна: той, мовляв, жоднісінького разу не виконав свого подружнього обов’язку, такий шок і огиду викликало в нього волосся на лобку у дружини. 

Стентона воно не шокувало; було незвично — та й усе. 

Насправді, подумав він, дуже навіть гарно. 

— Ну, скинете ви ту сорочку чи ні? — поквапила його Бернадет. — А то я вже почуваю себе якось по-дурному. 

— Перепрошую… вже йду, — сказав він, похапцем роздягаючись. 

Вони впали в обійми одне одному, потім — на ліжко і почали кохатися. 

На хвилю виголоднілий Стентон геть стратив голову і накинувся на Бернадет з такими палкими поцілунками й обіймами, ссав і лапав її так пристрасно, що вона аж звивалася всім тілом у нього в руках. Відколи він востаннє був у ліжку з жінкою, минув уже понад рік, і таке-от несподіване завершення цієї посухи привело все його єство до останнього нерва у стан шаленого збудження. Бернадет теж не опиралася первинному інстинкту і знай викручувалася та вигиналася в обіймах Стентона, а тоді сягнула рукою вниз, ухопилася за нього там і аж застогнала: 

— Боже, оцього мені таки бракувало! 

Вона дуже відрізнялася від Кессі: та поводилася пасивніше і з радістю просто пливла за течією. Як і будь-яка вірна в коханні пара, вони поступово перейняли звички одне одного. Тоді то було справжнє щастя, проте так чи інак незвідане жіноче тіло і його буйне шаленство видавалися Стентонові тієї ночі несамовито еротичними і страшенно збуджували. 

І це мало не призвело до повної руїни. 

Думка про Кессі. 

Спроба порівняти Бернадет із нею. 

З його дружиною. З беззаперечною любов’ю його життя і матір’ю його дітей. Нараз на Стентона бурхливою хвилею накотила провина. От наче Кессі раптом увійшла до кімнати й упіймала їх на гарячому. 

Він відчував, як слабне, відлітає жага, хоч Бернадет саме спрагло вп’ялася йому в губи вустами. Непрохана думка відволікала. Жінкам легше, вони можуть удавати пристрасть, доки такі-от думки врешті не заберуться геть, чоловіки ж на таке не спроможні, адже по доказ далеко ходити не треба, онде він. 

У руці в Бернадет. 

— Ой, — збентежилася вона, — я щось зробила не так? 

Безглуздя, повне безглуздя. Він же цього хотів. І потребував. І мав на це повне право. І, сміх та й годі, знав, знав напевне, що Кессі нічого проти не мала б. Звісно, не мала б. 

Кессі. Ох, Кессі. Як же зробити так, щоб вона пішла. Зазирнула в сусідній номер. Вийшла на балкон. 

Він приплющив очі — і побачив оголену Бернадет. Ось вона стягує з себе ту довгу сорочку — і перед ним постає її доладне тіло. Гарні, обтягнуті білим шовком стрункі ноги. Волосся на лобку. Густе й жіночне. Світло-каштанове. Чудове і напрочуд доречне. 

Стентон провів рукою вниз по її тілу і сягнув туди. Відчуття було дуже дивне. Він звик, що там у жінок або гладенько, або трохи шорстко — залежно, як вони за собою доглядають. Цього разу, одначе, там було м’яко. Тепло й податливо. Розкішно. Захопливо. І його враз пройняло бажання всім своїм єством пірнути туди всередину, якомога глибше, глибше, глибше… 

— Це вже краще, — пристрасно видихнула Бернадет. — Ось тепер пішло, таки пішло! 

Потім вони лежали разом у ліжку. Допили вино, а тоді Бернадет закурила і згорнулася клубочком у його обіймах. 

— Дуже добре було, — сказала вона, закидаючи на нього ногу. 

— Так, було чудово, — погодився Стентон. 

— Ти ж не залишив у мені… е-е… сімені, правда? — спитала Бернадет. — Трохи запізно вже питати, але… 

— Навряд. Я намагався бути обережним, — відповів він. — Думаю, воно все в тебе на животику і на простирадлах. 

— Добре… як то кажуть, краще сюди, ніж туди. 

Стентон замислився: надто вже химерною видавалася ідея про те, що в цій новій версії століття якась дівчина могла б від нього завагітніти. Діти у двох різних вимірах часопростору: еге ж, від думки про це таки й справді могла піти обертом голова. Ця думка нагадала йому про Тессу та Білла — його дітей, дітей, навколо яких оберталося все його життя. Зрештою, обертається й далі. 

От тільки їх більше немає. А він у ліжку з жінкою, яка померла за десятки років до їхнього народження. 

Бернадет, либонь, відчула, про що він думає, бо спитала: 

— Ти ж не почуваєшся винним, правда? Через твою дружину, себто… Я певна, вона зрозуміла б. Чи це надто вже самовпевнено з мого боку? Звісно, я не можу знати, що вона подумала б. Але ж таки зрозуміла б, ні? Навряд чи їй хотілося б, щоб ти завжди, весь час був сам. 

— Так, думаю, вона зрозуміла б, — відповів Стентон. — І ні, винним я не почуваюся. 

Бернадет поклала голову йому на плече і поцілувала в шию. Він обняв її, і так, притулившись одне до одного, вони якийсь час і лежали. Трохи піднявши голову і скосивши очі, Стентон бачив її обличчя. Таке миле, миле обличчя. 

Раптом гарненький кирпатий носик ледь помітно поморщився. Бернадет явно збентежилася. 

— Що таке? — запитав він. 

— Я думала, твій годинник зупинився, — сказала вона, повернувши голову так, щоб глянути йому на зап’ястя, — але ні, йде, бачиш, секундна стрілка рухається. І світиться. 

— То й що? 

— Ну, він не цокає. Твій годинник не цокає, — мовила вона. — Дивина. 

— Та цокає, тільки дуже тихенько, — запевнив її Стентон. 

— Ні, не цокає, — стояла на своєму Бернадет. — Він лежав у мене під вухом, а на слух я ніколи не скаржилася. Він не цокає. 

— Це особлива розробка. Дуже новітній механізм. Швейцарський. 

— Гм… «Сейко». Звучить якось не дуже по-швейцарськи. 

— Це така малесенька фірма, зате дуже просунута. На роки випередила свій час. У мене тонка робота, тому спорядження мені потрібне найновіше. 

— І це підводить до наступного запитання: а чим ти, власне, займаєшся? — спитала, перекрутившись на живіт, Бернадет і сперлася підборіддям на складені докупи долоні. — Ти такий дивний, навіть, я сказала б, загадковий. Кажеш, що начебто військовий… 

— Начебто? Як це — начебто? 

— …і водночас ти ще й рудокоп з австралійської глибинки, де добуваєш золото. При цьому не тільки чув про Карла Крауса, але й знаєш назву його сатиричного журналу, який лиш у Відні друкується, та й читати той журнал можеш німецькою. Маєш нечувано передові погляди на жінок і сексуальні стосунки. Вмієш так підбирати слова, що деякі твої фрази хоч одразу вписуй до словника цитат. Кажеш, що вчився у Кембриджі, але, таке враження, не пам’ятаєш, що жінок там немає — ні серед студентів, ні серед професорів. Далі, ти страшенно міцний фізично, міцнішого чоловіка я в житті не зустрічала. У тебе просто залізні м’язи, й обіймати тебе, до речі, — неймовірна приємність. А ще я помітила в тебе на тілі два шрами — схоже, від кульових поранень. Ти очей не спускаєш з двох своїх ранців і маєш годинник, який не цокає. Ані от стілечки. То хто ж ти такий, Г’ю Стентоне, і чим займаєшся, якщо чесно? 

— Ну… я міг би тобі сказати, — мовив він, пригадавши відомий у його столітті вислів, — але тоді мені доведеться тебе вбити. 

Бернадет усміхнулася. 

— Сподіваюся, це жарт. То ти шпигун? 

— Для тебе я лише незнайомець із потяга, Берні. Як і ти для мене. 

— Незнайомець із потяга, — поволі повторила вона. — Звучить дуже романтично. 

— Це і є романтично. Принаймні для мене. Випадково познайомитись в експресі Сараєво-Загреб з чудовою дівчиною і провести з нею ніч у віденському готелі під місячним світлом — куди вже романтичніше, навіть не знаю. 

— Тільки ніч? 

Стентон відповів не одразу. Може, й справді залишитися? Ненадовго. Поснідати на тому ж таки балконі, далі цілий день, аж до вечора, гуляти містом, потім повечеряти, випити вина, ба навіть потанцювати. Це ж усе-таки, хай там як, Відень часів імперії. Тоді повернутися з Бернадет у номер і… 

Однак у нього ж місія і свої таємниці. Багато таємниць. А ця жінка — дуже розумна, спостережлива і допитлива. 

— Мабуть, так буде краще, тобі не здається? — нарешті озвався він. 

— Мабуть, — погодилася вона, хоч і з явним смутком у голосі. — Якби ми провели ще одну таку ніч, я б, напевне, у тебе закохалась, а кохати я, здається, не дуже вмію і можу. 

— Кохати може кожен. Просто треба знайти відповідну людину. 

— Ти дуже кохав свою дружину? 

— Так, дуже. 

— Я певна, вона цього заслуговувала. 

— Авжеж. 

— То мені просто треба знайти відповідну людину? 

— Саме так. 

— І шукати не серед угорських феміністок. 

— Судячи з усього, ні. 

— А таємничі незнайомці з потяга? — вона й далі спиралася підборіддям на складені долоні і дивилася на нього. Позаду світив місяць, і Стентон бачив перед собою лише темний силует, але відчував на собі її погляд. — Думаєш, їх також краще уникати? 

— Знаю лише, що навряд чи маю що запропонувати — чи тобі, чи комусь іншому. І, якщо вже бути відвертим до кінця, дуже сумніваюся, що коли-небудь матиму. 

— Емоційний багаж? 

— Еге ж. Емоційний багаж. Багаж, який об’їздив уже багато доріг. 

— І що ти робитимеш? Маю на увазі, зранку, коли викинеш мене, ніби забруднену рукавичку, і я муситиму покрадьки вибиратися з цього готелю сама, нещасна й покинута, намагаючись приховати свою ганьбу? 

— У мене призначена одна зустріч у Берліні. 

— От бачиш! «Зустріч у Берліні» — це ж звучить, ніби назва розділу зі шпигунського роману, абсолютно. 

— О, насправді нічого цікавого. Зовсім не так захоплююче, як приковувати себе до огорожі Букінгемського палацу, наприклад. 

— Немає тут нічого захоплюючого, повір. Це бентежно, страшно і жахливо незручно. Ти й уявити собі не можеш, яку ненависть ми викликали. Всі тільки глузували і плювалися, жінки також. А поліція? Це ж сущий жах. Таке враження, ніби вони бачили в нас якусь загрозу. Ну от що такого загрозливого в жінці, прикованій до огорожі? 

— Знаєш, урешті-решт ви переможете. Колись дискримінація за статевою ознакою буде поза законом. 

— Дискримінація за статевою ознакою? Чудове визначення. У такому разі залишається тільки сподіватися, що ти пророк. Зрештою, жінки ж тримають половину неба… Так чи інак, знаєш, ліпше нам зараз забути про майбутнє і зосередитися на теперішньому. Якщо це наша єдина ніч разом, то треба взяти від неї все. 

І вони кохалися знову, а потім знову лежали у темряві; Бернадет палила сигарету, і Стентон упіймав себе на тому, що й сам охоче зробив би пару затяжок. Усе ж він стримався, бо й так мав досить клопоту, щоб ця ніч не перетворилася на «кохання втрьох», і не хотів давати Кессі зайвий привід знову з’явитися біля ліжка: мовляв, Тесса вкотре вже принесла зі школи листівку з зображенням напівзогнилої від куріння легені. 

— Я трохи заздрю, що ти їдеш у Берлін, — озвалася Бернадет. — Мені теж хотілося б колись туди поїхати. Найбільше у світі мені кортить зустрітися з Розою Люксембург. Ти про неї чув? Взагалі я дуже сумніваюся, що про неї знає багато англійців, але ти ж такий із усім обізнаний, що просто жах. 

— Звісно, я про неї чув. Економістка марксистського штибу, яка страшенно дратує німецькі правлячі кола, — відповів Стентон і мало не додав: «Зрештою вона таки влаштувала в Німеччині революцію, але закінчила сумно, коли її до смерті побили на вулиці бойовики з якогось воєнізованого загону», — проте вчасно прикусив язика, бо згадав, що до цих подій насправді ще кілька років. А тепер є всі підстави сподіватися, що нічого такого не трапиться взагалі. 

— Ти мене вражаєш, — захоплено сказала Бернадет. — У це годі повірити. Скільки британських військових чули про Розу Люксембург? Один-єдиний у цілому світі, закладаюся, і я щойно з ним кохалася! 

І вона міцно й пристрасно його поцілувала. 

Стентон усміхнувся сам до себе. Він завжди знав, що диплом випускника історичного факультету колись таки стане йому у пригоді. 

— Знаєш, це чудова жінка, — задумливо вела далі Бернадет. — Навіть не уявляю, хто б іще міг викликати в мене такий захват, як вона. Дуже розумна, дуже пристрасна, дуже відважна і роль відіграє дуже вагому. 

Невдовзі потому Стентон заснув. 

Вперше за дуже довгий час він засинав, відчуваючи, як поруч б’ється жіноче серце, а коли вже відпливав у сон, то раптом вражено збагнув, що щасливий. Щасливий тієї миті. Щасливий лежати голим у ліжку з Бернадет Бердетт. 

27 

Коли за якусь годину він прокинувся, Бернадет у ліжку вже не було. 

Вона знов одягнула свою довгу сорочку і сиділа за столом у тій частині кімнати, що мала правити за вітальню. 

Там, де носій залишив Стентонів багаж. 

На якусь мить, ще не зовсім прийшовши до пам’яті, Стентон подумав, що то Кессі. Коли дружина мала якусь термінову роботу, то часто серед ночі вилазила тихенько з ліжка і, не вмикаючи світла, сідала в нічній сорочці за стіл в іншому кінці кімнати. 

Він усе одно прокидався і бачив її там, бачив підсвічене рівним сірувато-сріблястим світлом обличчя, що схилилося над комп’ютером. 

Тільки-от цього разу за столом сиділа не Кессі. 

Там сиділа Бернадет, і то її обличчя було підсвічене сірувато-сріблястим світлом. 

Світлом з комп’ютера. 

Стентон притьмом вискочив з ліжка, проте вона теж ґав не ловила, і наступної миті він усвідомив, що дивиться прямо в дуло свого ж власного напівавтоматичного «ґлока». 

Пістолет був у ранці. Як і комп’ютер, замаскований під книгу. У тому самому ранці, з якого Стентон витягнув складаного ножа з коркотягом, щоб відкоркувати ту пляшку рейнвейну. 

— Ради Бога, що ти робиш?! — скрикнув він. 

— Прошу? — перепитала вона так, наче була щиро вражена не надто ввічливим тоном цих слів. 

— Що ти робиш, питаю? Опусти його! Чому ти полізла в мої речі? Боже мій, Берні, опусти пістолет! 

Та Бернадет далі стояла й цілилася йому в голову, рука у неї не здригнулася. 

— Я прокинулася серед ночі, — заговорила вона, — і схотіла щось почитати. Твоя торба була відкрита, і я побачила там книжку. Мені стало цікаво, що може читати для розваги такий дивний чоловік, як ти. Знаю, порпатися в чужих речах негарно, але я лише дівчина, тому не встояла. А коли розгорнула ту книжку, то побачила щось іще дивніше. 

Він не закрив свій ранець. Вино і місячне світло таки задурманили йому голову. Пам’ятав, що треба закрити, та потім Бернадет почала роздягатися і… і от тепер в руках у жінки, яка народилася у 1880-х, опинився комп’ютер, останнє слово техніки двадцять першого століття, який навіть у 1980-х сприймали б за щось із розряду наукової фантастики. 

— Послухай, Берні, — почав Стентон, — це… це така світлова коробка… вона пов’язана з фотографуванням… така собі переносна фотолабораторія… секретний винахід… але направду нічого аж такого таємничого, просто маленька і компактна, та й усе… 

Він ступив крок до неї. 

— Не ворушися, Г’ю! — гаркнула вона, піднімаючи пістолет і цілячись йому прямо межи очі. 

— Але ж у чому річ, Берні? Ти ж наче вже здогадалася, що я шпигун. Маєш рацію, так і є. Я, у певному розумінні, — таємний агент. У мене є спорядження. Секретне спорядження… 

— Я до тієї «світлової коробки для фотографування» лише торкнулася, — перебила вона його, — і нічого там не розумію… все це дуже дивно і, чесно, досить страшно, але картинка, яка там з’явилася, набагато, набагато страшніша. 

Стентон похолов, бо одразу згадав, що саме було на екрані комп’ютера, коли він користувався ним востаннє — напередодні зранку, в Сараєві. Ще один ідіотський промах. Чому він не вийшов з програми? Чому не вимкнув апарат? 

— Слухай, Берні… — знову почав він. 

— То була мапа, Г’ю. Мапа Сараєва. Територія навколо Латинського мосту, на північному березі Міляцки. І на ній був позначений маршрут кортежу ерцгерцога… 

— Берні… 

— …і розташування тих, хто збирався його вбити. І місця двох замахів на вбивство. 

— Я знаю, але… 

— Як там описували, Г’ю, того стрільця, який зумів утекти? Шість футів на зріст, вуса. То міг бути хто завгодно, навіть ти. Ти сам сказав так у потягу, пам’ятаєш? От лише то мав би бути серб. А якщо ні? Раптом то був англієць, який знає сербську? Чи навіть серб, який говорить чудовою, загадковою англійською? Що писали в газетах про зброю, Г’ю? Що куля, якою вбили Принципа, —невідомого різновиду? — Вона гойднула в нього перед очима пістолетом. — Я — не з міських дівчат. Різних рушниць та пістолів бачила за життя немало, але такий не траплявся мені ніколи, і про марку «Ґлок» я теж зроду не чула. Відверто кажучи, я навіть не розумію, з чого він зроблений. Секретне спорядження? Може, сербське секретне спорядження? Знаєш, Г’ю, ти, видно, таки шпигун, але, крім того, ти ще й убивця, і не зруйнував учора мир у Європі тільки тому, що поцілив не того. Ти вбив свого. 

На очах у неї бриніли сльози, та рука не тремтіла, а на обличчі читалася рішучість. 

— Віддай мені пістолет, Берні, — сказав Стентон. 

— Нічого подібного. Ти — під арештом, Г’ю. Знаю, після того, що у нас було відучора, це звучить просто смішно, але я здам тебе поліції. Вибач, мушу так зробити, бо ти — чоловік страшенно небезпечний. Опиратимешся — я стрілятиму, попереджаю. Що це за пістолет, я, може, й не знаю, але де у нього гачок, розберуся, не сумнівайся. 

— Ти ж не вистрелиш у голого чоловіка, Берні. Це… не за правилами. 

— Ще й як вистрелю, повір. 

— Не вистрелиш, бо пістолет на запобіжнику. 

Очі Бернадет мимоволі ковзнули вниз, на зброю, і тієї ж миті Стентон різко ступив уперед і одною рукою вихопив у неї пістолет, а другою одночасно затиснув їй рота, щоб не закричала. 

Затиснув вуста, які так причарували його своєю усмішкою, коли він уперше побачив їх у потягу. Вуста, які, ще й години не минуло, так палко цілував. Однозначно, темп життя у цьому новому світі явно набирав ходу. 

— Ти щойно припустилася великої помилки, тому тепер слухай мене дуже уважно, — спокійно сказав він. — Не виривайся, прошу! Я страх як не хочу завдати тобі шкоди… хоч і знаю тебе лиш один день, але вже дуже люблю, тому, будь ласка, перестань вириватися і послухай. Я не промахнувся, Берні. Я вбив того, у кого цілив. Пригадуєш, що ти сказала у потягу? Що я, на твою думку, не з тих, хто промахується? Ти мала рацію. Я таки не з тих. Я приїхав у Сараєво, щоб відвернути вбивство, а не скоїти, і з цим упорався. Вбив Гаврила Принципа, перш ніж той убив Франца Фердинанда. І так, я британський військовий, це правда, але з армії мене тимчасово відрядили для виконання однієї дуже особливої місії. Місії цілковито неофіційної. Розумієш, деяким надзвичайно впливовим людям у Британії стало відомо про плани сербів скоїти напад на члена австрійської імператорської родини, але відправити агента, який завадив би здійсненню цих планів, звісно, не можна було. Маю на увазі, офіційно. Офіційно Британія шпигунів не має і шпигунством не займається. Діяльність британського громадянина в Боснії за дорученням свого уряду становила б серйозне порушення австрійського суверенітету і могла б сама по собі призвести до неабиякої кризи. Тому в армії мені надали відпустку, а сюди я прибув як цивільна особа, щоб перешкодити планам сербів. — Викладаючи все це, Стентон не міг не відзначити про себе, що кожне сказане слово — чистісінька правда; опустив він тільки той факт, що на виконання цього завдання його відрядили з відстані у сто одинадцять років. — Розумієш, мої керівники у Британії бачать точнісінько те саме, що й ти чи будь-яка інша розсудлива людина: якби серби вбили спадкоємця австро-угорського престолу, це створило б реальну загрозу війни в Європі, ба навіть у цілому світі. Та цього не сталося. А не сталося тому, що я застрелив Принципа. 

Бернадет перестала звиватися й викручуватися у нього в руках. Вона уважно слухала, і з кожним його словом очі у неї округлювалися все більше й більше. Стентон обережно прибрав руку з її рота. Вона не закричала. 

Нараз він усвідомив, що, наче той дурень, стоїть посеред кімнати у чому мати народила, і сказав: 

— Я б хоч штани натягнув. Ти не закричиш, можна тобі вірити? 

Бернадет кивнула, проте всіх сумнівів явно ще не позбулася. 

— Британському уряду зовсім не конче було відправляти на таке завдання власного шпигуна, — мовила вона. — Якщо їм стало відомо про змову, то чому вони просто не попередили австрійців, щоб ті захистили ерцгерцога? 

Стентон тут-таки навів дві вельми вагомі причини: 

— Ну, по-перше, це могло банально не спрацювати. Британія, ти ж пам’ятаєш, пов’язана у рамках Троїстого союзу, чи то пак Антанти, з Росією, а росіяни підтримують сербів. Австрійські військові Росії не довіряють патологічно і мають для цього всі підстави, адже допіру торік виявилося, що їхній головний шпигун — російський кріт. 

— Кріт? 

— Це означає — подвійний агент. Ти ж, напевне, читала про скандал з Альфредом Редлєм? 

На інформацію про цей абсолютно катастрофічний для австрійської розвідки випадок Стентон натрапив під час підготовки до місії. За рік перед Великою війною з’ясувалося, що Альфред Редль, шеф австрійської військової розвідки, продавав воєнні плани свого керівництва росіянам, бо потребував грошей на утримання свого коханця, теж офіцера розвідки. 

— Так, читала, — визнала Бернадет. — Дуже масна історія. 

— Ну от, і через Редля росіяни постійно згодовували австрійцям дезінформацію ще з 1903-го, тому цілком імовірно, що відомості, отримані від союзника Росії, вони заздалегідь уважали б за неправдиві. 

— Темна справа, — погодилася Бернадет. 

— Чекай, ти ще й половини всього не знаєш. Темна — не те слово. Адже вельми вірогідно, що навіть якби австрійці таки повірили британському попередженню про підготовку замаху в Сараєві, то все одно, можливо, пальцем об палець через це не вдарили б. 

— Пальцем об палець не вдарили б? І дозволили б анархістам убити свого кронпринца? 

— Поміркуй сама. Цей кронпринц одружився, бо закохався. Одружився всупереч волі імператора, який затято проти цього шлюбу заперечував. Так затято, що звелів своєму двору піддавати герцогиню справжнісінькому остракізму, а дітей, які народилися у неї з Францом Фердинандом, офіційно позбавив права спадкоємства. Не варто забувати і про те, що австрійській еліті давно вже руки сверблять поставити на місце Сербію. По суті, Франц Фердинанд — це один із небагатьох голубів, тоді як імператор — достеменний яструб. 

Бернадет нахилилася і стиснула його за руку. 

— Голуби і яструби? О Боже, Г’ю, твою манеру висловлюватися я просто обожнюю. 

— То ти мені віриш? 

— Так, чорт забирай, вірю! Але ти серйозно думаєш, що старий імператор міг бажати своєму племінникові смерті? Бо у того не досить родовита дружина? 

— Влада ще й не таке з людьми робить, повір. 

Стентон шкодував, що не може розповісти Бернадет усієї правди. Розповісти, що у попередній версії століття імператор, почувши про загибель свого небожа, насправді лиш полегшено зітхнув. В історії залишилися його слова: «Вища сила відновила порядок, який, на жаль, не зумів зберегти я». Якби вона це почула, то очі у неї, мабуть, стали б іще кругліші. Бо ж старий щиро вірив, що Франца Фердинанда порішив сам Бог, аби зберегти цілісність Габсбурзької династії. 

— Сама бачиш, — повів далі Стентон, — у нас був один-єдиний надійний спосіб запобігти вбивству — відвернути його самотужки. Мене залучила до цієї справи група людей, зосереджена навколо кембриджського Трініті-коледжу. Вони дбають про збереження миру у світі й називають себе орденом Хроноса. 

— Бога часу? 

— Еге ж… бо часу залишалося вже небагато, треба було завадити Європі знищити саму себе. 

Якусь хвилю Бернадет мовчала. 

— Ну, в усьому цьому сенсу, звісно, більше, бо уявити тебе пансербським націоналістом якось складно, — озвалася врешті вона. — Гарна робота, до речі. Ти спрацював просто відмінно. 

— Я мав надію, що не треба буде нікого вбивати — ні Принципа, ні, тим більше, ту бідолашну дівчину, яка там із ним стояла, — але коли я надійшов, він уже витягав зброю. 

— Ти не мав вибору. 

— Так. Думаю, вибору в мене не було. 

— Дивовижно, як ти взагалі там опинився. У газетах писали, що трапилося якесь непорозуміння і водій повернув не туди. І все склалося так, наче ти знав наперед. 

— З цією роботою рано чи пізно з’являється нюх на такі речі. 

— Ніби шосте чуття? 

— Еге… щось подібне. 

— У будь-якому разі, ти направду впорався чудово. 

— Дякую. 

Знову запала мовчанка. Скориставшись нагодою, Стентон вимкнув і закрив свою «світлову коробку для фотографування». 

— Дівчата від такого просто мліють, — озвалася Бернадет. 

— Ага, тут мені й справді щастить. 

— Скажи, всі шпигуни такі самі збіса привабливі, як ти? 

— О Боже, ні, яке там. Я один-єдиний такий супер-сексі. 

— Супер-сексі? Ще одне дивовижне слово, прошу дуже. Де ти їх береш? 

— Маю дар. 

Бернадет підвелася з-за столу і заходилася вкотре вже стягувати з себе сорочку. 

28 

Наступного ранку Стентон попрощався з Бернадет і подався далі своєю дорогою до Берліна — імперської столиці Другого Рейху, — де мав убити імператора. 

Берлін, властиво, складався з двох міст. 

Саме такого висновку дійшов Стентон, ласуючи морозивом на терасі кондитерської Кранцлера на Унтер-ден-Лінден. 

Одне місто належало до дев’ятнадцятого століття, інше — до двадцятого. 

Перше відповідало своїй сутності абсолютно; навряд чи хтось зумів би знайти у цілому світі місто, яке краще вкладалося б у тогочасні уявлення про імперіалізм. То було місто несамовито мілітаризоване — столиця держави-гарнізону на ймення Пруссія. Від часів спартанців жоден народ не прославляв так ратний труд. У сучасному світі жодне державне утворення, за винятком хіба що зулусів, не творило такого беззастережного ідола з армії. Саме армія становила безсумнівно найважливішу і найпомітнішу в місті інституцію — після монархії, з якою була нерозривно пов’язана. Військові були повсюди. У кожному парку марширували оркестри. Щонеділі (а за найменшої нагоди і в будні) відбувалися врочисті паради. Офіцери у пишно оздоблених уніформах, скроєних так, що в них зручно було хіба що підносити склянку чи кланятися дамі, бундючно походжали бульварами або сиділи в кафе. Військові колони ходили маршем усюди, де було достатньо місця, щоб ходити маршем. І повсюди, повсюди стояли вартові. Раніше Стентон уявлення не мав, скільки солдатів було на вулицях передвоєнного Берліна імперської доби. Щиро кажучи, це його навіть дещо ошелешило. У жодному іншому місті потреби виставляти вартових у формі перед кожною публічною будівлею начебто не було. Тут же охороняли все: і музеї, і національні монументи, і залізничні станції, і громадські туалети. Зазвичай перед кожним будинком, який уособлював чи то імперську, чи муніципальну владу, стояла достоту всюдисуща в цьому місті смугаста чорно-біла вартівня, а перед нею крокував туди-сюди солдат у гостроверхій касці з карабіном на плечі. Людині військовій на взірець Стентона все це навіть певною мірою тішило око; бездоганна стройова виучка та начищені до сліпучого блиску чоботи просто вражали. Військовий церемоніал у німців був майже на тому самому рівні, що й у британців, тільки-от застосовували його тут набагато частіше. Показові вправи на зразок тих, що їх виконують раз на день кінні гвардійці перед Букінгемським палацом, тут можна було побачити мало не щогодини на якійсь, скажімо, каналізаційній насосній станції. 

Де не було солдатів, були люди, які намагалися мати вигляд солдатів. У форменому одязі ходила половина населення Берліна, а якщо враховувати офіціантів у ресторанах і кафе та портьє у готелях, то й усі три чверті. Здавалося, кожен заклад у місті сформовано на військовий манір. Геть усі, від поліцейських до листонош і від студентів до готельних консьєржів, одягалися, ніби солдати. Уніформу носили навіть учителі. 

Водночас Стентон, на подив собі самому, дійшов іще одного висновку: ані надміру войовничого, ані загрозливого враження все це не створювало, а повнилося натомість дещо комічним духом такої собі добродушної та самовдоволеної непорушності. Подібні на капітанів листоноші, схожі на генералів службовці водогону та посильні з телеграфу — достеменні фельдмаршали — просто грали кожен свою роль у радісній пантомімі. От наче ціле місто перетворилося на декорації для якоїсь руританської комічної опери^[1], а його мешканці вирішили спробувати себе у ролі хористів і солістів. 

Відколи Бісмарк сорок років тому об’єднав країну, Німеччина участі у справжній війні не брала, і тепер, попри всю військову музику та марширування навколо, жодного бажання воювати Стентон у столичних жителів не спостерігав. 

Офіціант прокотив повз його столик візок з розмаїтими тортами та тістечками. От солодощі свої вони таки любили, ті німці. Чи радше, мабуть, свої вершки та креми. Адже, наскільки розібрався у ситуації Стентон, насправді тутешні торти становили лише засіб для доставки до місця призначення збитих вершків: між тоненькими коржами з пористого тіста громадилися товсті шари молочного тлущу. Kaffee und Kuchen, каву з тістечками — оце берлінці любили по-справжньому. Стентон, зрештою, теж. 

Усе навколо випромінювало якесь аж начебто безмежне вдоволення. 

І завинив тут, звісно, той інший Берлін. Берлін двадцятого століття. 

Той Берлін, час якого настав. 

Бо ж, попри згадану вище військову пантоміму, то було місто сучасне. Це добре відчував навіть прибулець зі століття двадцять першого. Стентон мав враження, наче будівлі, спорудженої понад п’ятдесят років тому, у місті не знайти вдень з вогнем, а багато будинків мали такий вигляд, ніби їх звели буквально минулого тижня. Це місто розросталося швидше й динамічніше за будь-яке інше в цілому світі. На вулицях панував жвавий автомобільний рух, набагато, по суті, жвавіший, аніж Стентон помітив у Лондоні; повсюди можна було побачити ознаки електрифікації та застосування новітніх технологій. На тих самих вулицях, якими марширували солдати, стояли ряди громадських телефонів та квиткові автомати; тими самими вулицями курсували хвилина у хвилину за графіком найкращі в Європі трамваї. Електрика була доступна всюди; плетиво електричних дротів тягнулося через усе місто, а постачання було надійніше, ніж будь-де у світі. Коли Стентон за допомогою спеціального перехідника підключив до мережі свій комп’ютер, то виявилося, що напруга в ній така сама стабільна, як і у двадцять першому столітті. 

У Берліні виготовляли все. Більшу частину хімікалій, які виробляли у світі. Основну масу електроприладів. Чимало сталі. Усі найкращі у світі фотоапарати, телескопи і точні інструменти. Та насамперед тут робили гроші — неймовірні суми грошей. Навіть великі міста індустріалізованих Сполучених Штатів дивилися на Берлін із заздрістю. 

Війни у цьому місті не хотів ніхто, крім психів. 

Надто високу ціну довелося б тоді заплатити. І таки довелося. 

Минулого разу. 

Просто Стентон бачив фото. Фото, на яких це чудове місто лежало в руїнах. Ним у парі крокували ненависть і погибель. Цю історію він знав; за його часів її знав кожен школяр; тільки її вони, властиво, й вивчали. Як Німеччина привела двадцяте століття до кошмарної руїни і таким чином буквально знищила сама себе. 

Як усі ці вгодовані, вічно заклопотані, квітучі люди лише за кілька років перетворилися на виснажених, знесилених хворобами примар, які опинилися на межі голодної смерті; їхня передова економіка лежала сплюндрована, а попереду у них були десятиліття справжніх жахіть, заколотів, злиднів та гніту. 

Цього разу, одначе, нічого такого не трапиться. 

Бо Стентон мав намір це зупинити. Він порятує Берлін і порятує Німеччину. Порятує цих дурненьких солдатів, яким би знай тупотіти вулицями, і порятує цих чудових людей, які викликали в нього щирий захват своєю працьовитістю та винахідливістю, своєю шаленою оригінальністю, своїм хистом до торгівлі, науки й мистецтва. Порятує їх від жахливої долі, яка на них чекала. 

Порятує їх від їхнього кайзера. 

Адже незалежно від того, трапилося вбивство у Сараєві чи ні, схибнутий на мілітаристських ідеях імператор Вільгельм, з його марнославством та роз’ятреним еґо, рано чи пізно таки втягне цю молоду динамічну державу у самовбивчу війну. 

На стіні навпроти висів портрет імператора — на думку Стентона, вельми промовистий. Достоту карикатурний у своїй чванькуватій гордовитості, Вільгельм був зображений там у такому ракурсі, ніби оглядає згори цілий світ, що ним наміряється заволодіти. Одягнений, наче якийсь ангел війни, у білу військову форму зі сталевою пластиною на грудях; тлом йому служила римська колонада, не залишаючи жодних сумнівів щодо імперських претензій. 

Ліву руку кайзер тримав, як завжди, на ефесі шаблі, намагаючись таким чином приховати вроджену ваду, яка, на думку багатьох, неабияк вплинула на формування його психіки. Та рука була всохла і на цілих шість дюймів коротша за праву. Вільгельм завжди намагався своє каліцтво ігнорувати й сміливо брав участь у різних спортивних та військових вправах, але потай дуже через це страждав і відчував огиду до себе самого. 

Стентон попросив рахунок і поклав на блюдце кілька рейхсмарок. На банкнотах і монетах теж красувався той-таки імператор — кайзер Віллі. Чолов’яга з закрученими догори вусами, для якого й далі існувала тільки одна Німеччина. Військова. Те, що німецька промисловість завойовувала світ, для Вільгельма ІІ нічого не означало. Бо світ мала завойовувати не німецька промисловість, а німецька зброя, і на чолі цього завоювання мав стояти він — імператор у прикрашеному велетенським орлом шоломі. 

Стентон глянув на годинник. Імператорові залишилося жити менше доби. 

Десь у глибині душі ворухнулася жалість. Не можна сказати, щоб Вільгельм здавався аж таким уже суцільним уособленням зла. Проте був марнославний, сварливий, пихатий, нерозважливий та емоційно нестійкий і відзначався глибоко вкоріненим імперським комплексом. Для беззаперечного головнокомандувача найкращої на планеті армії — риси вкрай небезпечні. 

Він просто мусив померти. 

29 

З кафе Стентон вийшов на Унтер-ден-Лінден, бо мав намір востаннє оглянути й оцінити вибрану позицію. Був чудовий літній ранок, і крізь крони лип та каштанів яскраво світило сонце, мережачи пістрявими візерунками тротуари й дорогу внизу. Вулицею, скоряючись поліцейським-регулювальникам, які знай розмахували руками, снували туди й сюди автомобілі, екіпажі та пішоходи. 

Прибувши в Берлін, Стентон не поселився у готелі, а винайняв собі вмебльовану квартиру. Коли трапиться нагода виконати місію, у нього не було ані найменшого уявлення; можливо, доведеться жити в місті місяцями, вичікуючи на бездоганний збіг обставин, який дозволить завдати вирішального удару. Квапитися і діяти похапцем він не мав жодного наміру. Врешті-решт нагода, скоріш за все, випаде тільки одна. У разі невдачі його, цілком імовірно, схоплять. Навіть якщо йому пощастить зникнути, охорона кайзера ще довго буде така зворохоблена, що наступної нагоди може не трапитися довіку. Стентон гостро усвідомлював, що цього разу, на відміну від подій у Сараєві, переваги ретроспективного бачення не має і, якщо не брати до уваги кращого спорядження, шанси у нього не кращі, ніж у будь-якого іншого кілера. 

Виявилося, що чекати довго не доведеться, бо вже на третій день після його приїзду з Відня на Потсдамер-пляц була запланована якась церемонія за участі імператора. Стентонові вистачило одного погляду на опублікований у пресі план урочистих заходів, аби збагнути: ось вона, нагода. 

Він пройшов по Унтер-ден-Лінден і повернув у південному напрямку, на Фрідріхштрассе, потім на Ляйпціґерштрассе, а тоді — на Ляйпціґер-пляц, де мав намір облаштувати вогневу позицію. 

Ляйпціґер-пляц прилягав упритул до Потсдамер-пляц, серця імперського Берліна. То був великий міський транспортний вузол, через який проходили численні трамвайні лінії. Поява великої кількості автомобілів значно збільшила навантаження на площу, яку довелося відтак реконструювати й розширити. Робота над новою схемою трамвайних колій, справжнім лабіринтом, якраз підійшла до кінця, й оголосити оновлену площу відкритою запросили самого кайзера, який мав під’їхати туди зі свого Потсдамського палацу. 

Для столичної муніципальної влади — її діяльністю імператор, якого цікавила насамперед армія, ніколи особливо не переймався, а тому переконати його взяти участь у такому заході було дуже непросто, — то була подія неабияка, і там надумали влаштувати з цього приводу помпезну церемонію, усі подробиці якої детально описували в газетах. 

Дізнавшись про це, Стентон кілька днів уділив на ретельне планування. Для впевненого пострілу потрібне було підвищення. Мішень, безперечно, перебуватиме на подіумі, проте, скоріш за все, не сама, а в оточенні почту. Розраховувати на те, що німецька служба безпеки виявиться такою ж бездарною і некомпетентною, як австрійська в Сараєві, не варто було. Вистачало одного побіжного погляду на разючу відмінність між арміями та економіками обидвох держав, аби зрозуміти, що впоратися з німцями буде незрівнянно важче, ніж з австро-угорцями. Завдяки своєму досвіду Стентон, може, й переважав їх в обізнаності з теорією та практикою охорони коронованих осіб, але у будь-якому разі недооцінювати німецьку поліцію і секретну службу було б із його боку великою помилкою. 

На щастя для Стентона, місце для вогневої позиції знайшлося практично відразу. Ляйпціґер-пляц славився своїми крамницями й ресторанами, серед яких найвідомішим був універмаг «Вертгайм». Ця розташована в кінці Ляйпціґерштрассе достоту масивна споруда своїм дев’яностометровим фасадом, а по суті — велетенською вітриною, виходила на Ляйпціґер-пляц; з неї відкривався чудовий вид на цілу площу. 

На даху «Вертгайма» розбили сад, який займав, утім, лише якусь його частину. 

З того саду можна було потрапити на решту даху; єдину перепону становила табличка на невеликих дверях, яка сповіщала публіку, що прохід verboten, себто заборонено. Стентон уже тричі спокійно собі у ті двері виходив, зробив так і тепер. 

Так, ці часи й справді були якісь наївніші. 

Поза обгородженою територією саду, де влаштували кафе, дах універмагу «Вертгайм» практично нічим не відрізнявся від дахів інших великих будинків такого штибу: там починався лабіринт із коминів, усіляких труб та вентиляційних шахт. Сила-силенна розмаїтого укриття, за яким ховаєшся відразу, варто лише ступити буквально кілька кроків поза межі розташованого в саду кафе. 

Пройшовши до обраної позиції на самому краю даху «Вертгайму», Стентон глянув на Потсдамер-пляц, що розлігся далеко внизу. Великим майданом снували в усіх напрямках трамваї, автомобілі й поквапливі перехожі. Завтра зранку там юрмитиметься і гучно вітатиме імператора незліченний люд, маршируватимуть військові оркестри і стоятимуть шереги поліцейських. А посередині, акурат у центрі, перебуватиме його мішень. Позиція просто досконала. Мрія кожного снайпера. 

Не привертаючи зайвої уваги, Стентон повернувся у сад, вийшов з універмагу і подався додому. 

Ввечері, у своєму невеликому помешканні, він витягнув комп’ютер і спробував записати свої думки. Адже завтрашній день мав бути останнім, коли події в Європі ще бодай певною мірою нагадуватимуть попередню версію двадцятого століття. 

Вдала спроба запобігти вбивству у Сараєві неминучу катастрофу лише відтермінувала. Європа й далі сиділа на бочці з порохом, а в кайзера руки свербіли черкнути сірником. Двадцяте століття цілком легко могло знову рушити тим самим згубним шляхом, яким уже пройшло минулого разу. Та завтра все зміниться. Він, Стентон, вирве з коренем головну причину конфлікту — і розпочнеться абсолютно нова історія. Одна-єдина куля з іншого всесвіту спрямує її зовсім іншою, не ходженою досі дорогою. 

На цьому його місія закінчиться, його мета у цьому часі й просторі буде досягнута. Він виконає свій обов’язок. 

І що далі? 

Упродовж тих п’яти тижнів, що їх Стентон уже прожив у минулому, йому якось щастило цього запитання уникати. Завдання, отримане від хроноситів, було надто нагальне, робота — надто важлива. Та вже за кілька годин усе це закінчиться. Він буде вже не спеціальним агентом із майбутнього, а лише самотнім чоловіком, якому постійно маряться химерні, фантастичні сни про людей і події, яких ніколи не було й ніколи не буде. 

Настане час повернутися лицем до життя у столітті, де все ще попереду. 

Що ж він там робитиме? 

Стентон втупив очі у чистий документ на екрані лептопа. 

А тоді навмання набрав перше слово: Кессі. 

Не планував цього робити, але ж інакше, звісно, й бути не могло. Чи могло? 

І він додав знак запитання: Кессі? 

Чи відведено їй тут якусь роль? 

Може, йому й справді не витримати життя без неї? 

Далі він написав: Самогубство? 

І майже відразу натиснув клавішу видалення, а далі сидів і дивився, як те слово, літеру за літерою, поглинає курсор. Просто це — не варіант. Він же солдат і рятуватися втечею не буде. Ніхто Граніта Стентона не вб’є, а вже він сам себе — то й поготів. І зовсім не через свій давній страх: ану ж таки й справді існує небо і пекло. 

Йому хотілося жити. 

Адже попереду мріла така дивовижна й надзвичайна нагода, якої не мав ще ніхто впродовж усієї історії людства. Шанс пожити в інакшу, кращу добу, коли світ ще не став малим і нудним, а людські обрії не звузилися до розмірів смартфона. Шанс долучитися до цілковито нового напряму розвитку людства, шанс посприяти формуванню цього напряму. Орден Хроноса зробив його багатієм; крім того, він мав абсолютно унікальну підготовку, відзначався абсолютно унікальною поінформованістю й абсолютною відсутністю залежних осіб чи обов’язків. 

Це ж просто мрія, втілена в життя. 

Стентон знову натиснув клавішу видалення. Курсор рушив назад, до єдиного слова на екрані, і заходився знак за знаком те слово стирати. 

Спочатку знак запитання. Потім «і», «с», ще одне «с», «е» і насамкінець велике «К». Так не стало цілого слова. 

Не стало Кессі. 

Вона завжди залишатиметься частиною його душі, але частиною його життя вже не буде. Він опинився в іншому вимірі часу і простору, де її ніколи не існувало й ніколи не існуватиме. Настала пора розпочинати жити заново. 

Екран знову спорожнів. Чиста сторінка. 

Як і його життя. 

Зненацька сяйнула думка, і він написав: Шеклтон. 

Справді, можна приєднатися до Шеклтона. Антарктична експедиція великого героя з Нової Зеландії мала вирушити в дорогу через два місяці. Стентон не сумнівався, що завдяки своїм грошам та навичкам зуміє отримати місце на борту. Спробувати разом із Шеклтоном перетнути Антарктиду! Для чоловіка штибу Стентона то була б достеменна Нірвана. Долати незгоди, що випадали на долю справжніх героїв, одягнених у шкіру та штормівки з непромокальної тканини. Линви, собаки, пайки корабельних галет і лише зорі та компас для орієнтації. Справжня чоловіча робота до того, як двадцяте століття спаскудило геть усе. 

Шеклтон. 

Він натиснув підкреслення. Шеклтон. Так, однозначно, це варіант. Будь-хто з полку, в якому служив колись Стентон, життя б віддав за таку нагоду. 

Далі він написав: Еверест? 

Вдалося б туди піднятися? Свого часу йому доводилося здійснювати збіса непрості сходження. На Маттергорн, на Айґер. То чому не Еверест? Він міг би бути першим, на сорок років раніше, ніж це зробили у попередній часовій петлі. І то без кисню. Можна було б стати першою людиною, яка здолає ту вершину, першою живою істотою, яка торкнеться того чистого, неторкнутого місця. Ще перед тим, як усе там загидять сміттям, покинутими пакунками з їжею та старим спорядженням. Трупами та замерзлим лайном. Словом, опинитися на тій вершині, коли це ще буде новиною. 

Потому він дописав: Перелетіти Атлантику? 

Ліндберґ уперше зробив це у 1927-му. Що ж, можна цього телепня-антисеміта випередити. Тринадцять років у запасі ще є. Для початку — навчитися літати. І то на справжньому літальному апараті, виготовленому з дроту й парусини, а не всередині герметичної металевої труби, напакованої товарами для безмитної торгівлі, їжею на продаж та іншими людьми. 

Можливо, вдасться знайти якийсь спосіб повернутися в армію. Врешті-решт, він же солдат, який пройшов підготовку кращу, ніж будь-хто інший на цій планеті. Раптом пощастить знов опинитися у тих краях, де пролягатиме колись кордон між Індією та Пакистаном! Або разом із Лоуренсом промчати галопом пустельними королівствами! 

Потому Стентон здивував сам себе, бо набрав ще одне слово. 

Бернадет. 

Вона гвіздком засіла у нього в голові ще від тієї ночі минулого тижня у Відні. Він усе намагався тієї думки позбутися, бо відчував провину перед Кессі. Бо не зберіг вірності духові. По суті, спогадові. Повне безглуздя. Ну якого дідька йому почуватися винним? І він те слово підкреслив. 

Бернадет. 

А тоді закрив комп’ютер. 

Жменя хлоп’ячих пригод і красуня зі сміхотливими ірландськими очима. На одну ніч снів стане з лишком. 

Він обміркує все це завтра ввечері. Після того, як доведе до кінця місію. 

І зможе врешті планувати своє майбутнє сам. 

30

Наступного ранку Стентон піднявся рано, запалив невеличку газову горілку і зварив собі кави. З їжі у нього в помешканні було тільки трохи шоколаду, але їсти йому не хотілося. Він узагалі ніколи не відчував голоду перед роботою. Дехто з хлопців зранку перед виїздом на завдання набивав живіт по саму зав’язку, Стентон же завжди волів працювати натще: так, мовляв, гостріше сприймаєш світ навколо. 

Після кави він востаннє перевірив спорядження. Витягнув гвинтівку, розібрав, детально все оглянув і вичистив, хоч потреби у цьому начебто й не було. Потім зібрав і спакував усе назад. 

Далі вдягнув під куртку бронежилет. Навряд чи це потрібно, якщо відверто. З іншого боку, у Сараєві онде теж здавалося, що зброя там ні до чого, і якби він таки не поклав тоді в кишеню пістолет, Принцип, без сумніву, застрелив би ерцгерцога, і вже за якихось кілька тижнів у Європі вибухнула б війна. 

«Ґлок» опинився в кишені й цього разу. 

Потому Стентон витягнув з більшого зі своїх ранців пачку друкованих листівок, які разом із ним здолали всю дорогу сюди з двадцять першого століття. Полум’яні, підбурливі листівки, здебільшого у яскраво-червоних барвах. Їх він поклав до меншого ранця, де вже лежала гвинтівка. 

Ніби все, готовий. 

Стентон вийшов з помешкання і спустився в метро, одну з чистих і доглянутих транспортних артерій міста, а там сів у новісінький потяг, який прибув секунда в секунду за розкладом, і вийшов на Потсдамер-пляц. 

До появи імператора залишалося ще півтори години, але присутність поліції та тимчасові загорожі вже привертали увагу, і навколо поступово збиралися люди. Над чималим лабіринтом допіру прокладених трамвайних ліній — сріблястих колій, що зміїлися і звивалися, обволікали і перетинали поважний Потсдамер-пляц, який через це скидався на велетенський таріль зі сталевими спагеті, — спорудили подіум для церемонії відкриття. Як зуміють трамваї, над’їжджаючи з усіх напрямків, подолати цей лабіринт і не зіткнутися між собою, уявити було важко. 

Подіум прикрасили прапорами й золотими орлами, давнім символом військової та імперської влади. Вони різко контрастували з цивільним транспарантом, який проголошував: Berlin! Weltstadt! — засвідчуючи гордовиту і хвалькувату переконаність муніципальної влади у тому, що їхня ультрасучасна столиця — перше місто світу. 

Імперський і муніципальний. Того дня на Потсдамер-пляц справді зустрілися між собою два Берліни. 

Посеред подіуму протягнули на висоті пояса між двома золотими стовпчиками пурпурову стрічку. 

Там стоятиме імператор. З ножицями в руці. 

Стентон відвернувся. Наразі дивитися більше нема на що. Війська ще не прибули. Так само не було на площі ще жодного з тих достойників, які розсядуться на невеликій трибуні: її звели спеціально для того, щоб сильні світу сього могли спокійно спостерігати, як кайзер здійснить чин перерізання стрічки. Стентон озирнувся через Ляйпціґер-пляц назад, на схід, де височів західний торець універмагу «Вертгайм». Достеменно фантастична споруда. Суворий, облицьований сірим гранітом фасад, масивний і солідний, підкреслений прямокутними формами. Чотири височенні арки здіймалися вгору до середини схожої на скелю стіни, над ними височіли кам’яні колони, що сягали до стрімкого, вкритого сланцем ламбрекена, який оперізував цілий будинок. Завдяки цьому універмаг немов одягнув на голову каску. 

У Берліні навіть універмаги на вигляд нагадували солдатів. 

Будівля видавалася міцнезною і мала б, таке враження, стояти вічно, бо навряд чи щось зуміло б похитнути її непорушну впевненість у собі. Та Стентон знав, що це не так. На мить він приплющив очі й викликав із надр пам’яті фото тієї самої будівлі, зруйнованої дощенту. Випатраної, випаленої, наполовину розтрощеної жертви війни і революції. Таке могло трапитися. Таке вже раз трапилося. Але більше не трапиться. Цей універмаг у самому осередді міста, надто заможного, щоб воювати, стоятиме, як і передбачав його архітектор, століттями, викликаючи захват у не одного покоління покупців. Стоятиме завдяки тому, що мусив зробити того дня Стентон. 

І справді, доля, схоже, була на його боці. Відверто кажучи, він і сам не міг повірити, що йому так пощастило. Зона обстрілу, що відкривалася з вершини сталево-сірого громаддя, охоплювала практично весь Потсдамер-пляц і зокрема, безперечно, й те місце, де перерізатиме стрічку кайзер. Між універмагом і подіумом було метрів триста — відкрита дорога і широка площа. Між позицією, яку облюбував собі Стентон, і його імперською мішенню не було абсолютно нічого. 

Упріваючи під бронежилетом, він рушив назад до універмагу. Був полудень, і у зміни тамтешніх працівників якраз розпочалася обідня перерва. Дорогу заполонили гарненькі дівчата в уніформі «Вертгайму». Ще якесь покоління тому ці дівчата повторили б селянську долю своїх матерів і бабусь, але Берлін розвивався темпом достоту шаленим, потребував працівників і був готовий платити. Як же багато білявих голів, що вигоріли під сонцем свого сільського дитинства. Стентону здавалося, наче він крокує через поле нарцисів. 

Він їх порятує. Порятує цих дівчат. Завдяки йому всі вони матимуть чоловіків, а їхні діти — батьків. Німеччина виживе. Та краща Німеччина — Німеччина казкових універмагів, дедалі ширших мереж трамвайних колій і цілих квітників щасливих, вродливих дівчат-продавчинь. Кайзер піде, але цього разу всієї Німеччини з собою не забере. 

«Вертгайм» був просто велетенський. Він міг похвалитися вісімдесятьма трьома ліфтами. Вісімдесят три ліфти! У 1914-му. Раніше Стентон ані гадки про це не мав. Якби рік тому його запитали, скільки ліфтів було у найфешенебельнішому магазині Берліна перед Великою війною, він сказав би навздогад: ну, може, максимум шість. І то «Вертгайм» не вважався ще найбільшим. Були ж іще і «Яндорф», і «Тіт», і справді найбільший та найновіший з усіх — «Кауфгаус дес Вестенс». Вивчаючи історію, Стентон звик думати про передвоєнний Берлін як про такий собі військовий плац-парад міського типу, та насправді це місто виявилося гігантським торговищем на взірець якогось великого аеропорту двадцять першого століття. Дещо ошалілим від успіху й очманілим від грошей. І все це колись пішло прахом на догоду неврівноваженому правителю та жменьці злосливих старих генералів. 

Що ж, цього разу так не буде. 

Стентон ступив під величні вхідні арки й увійшов у знаменитий атріум. Хоч він уже тричі проходив цією дорогою під час попередніх розвідок, йому все одно знову перехопило подих так само, як і тоді. Опинившись тут, кожен почувався немов у соборі — соборі, зведеному на честь торгівлі. Широкий, увінчаний скляним дахом внутрішній простір здіймався на п’ять поверхів угору. Посередині стояла велетенська статуя шляхетної на вигляд селянки з кошиком, наповненим дарами нового врожаю, що мала, безперечно, символізувати якийсь пасторальний ідеал. Статую обрамлювало двійко ідентичних сходів, які вилися навколо неї і провадили до розташованих на п’ятьох рівнях вичепурених внутрішніх аркад. Ці аркади скидалися на шари вишуканого кремового тістечка і були напхом напхані парфумами та шоколадом, торбинками та сукнями й назагал усякими-різними розкішними, надзвичайно далекими від будь-яких пасторальних ідеалів предметами. 

Дорогою до одного з вісімдесяти трьох ліфтів Стентон пройшов повз «Делікатеси» та цукерню. Знову сила-силенна збитих вершків. Цікаво, і навіщо тут узагалі завдають собі клопоту готувати до всіх тих вершків ще якесь печиво? 

Ліфтом він піднявся на п’ятий поверх, а звідти подався в сад на даху. Хотів підійти туди своїм темпом, не привертаючи зайвої уваги, а не вивалитися в усіх на очах з дверей ліфта. Торгували у цьому відділі різними господарськими товарами й меблями — великими, важенними дерев’яними шафами, широкими розкладними канапами з безліччю подушок. Дивно, найбільші та найважчі товари вирішили загнати аж на шостий поверх, під самий дах. 

Спокійно, тихим кроком, міцно стискаючи в правій руці ранець з гвинтівкою, Стентон піднявся короткими сходами на дах, у сад. Як і щоразу, коли він приходив сюди раніше, відвідувачів у кафе було чимало. Повсюди вдоволені люди насолоджувалися морозивом або замовляли собі щось на ранній ланч. Поки що — жодних тістечок. Час на них настане лиш у перші години пополудні. 

Прибравши заклопотаного вигляду, Стентон цілеспрямовано крокував садом: висока солідна постать. Начальник, одне слово, авторитет. Найкращий спосіб уникнути зайвих запитань — вдати, ніби ти тут у службових справах. Підійшовши до дверей із суворим попередженням — «verboten», він спинився і схвально кивнув: мовляв, усе в порядку. А тоді витягнув записник та ручку і пройшов крізь ті двері. Точнісінько так само робив і під час трьох попередніх своїх появ у «Вертгаймі». Якби котрась із вічно заклопотаних та забіганих офіціанток і надумала поцікавитися — вкрай, на його думку, малоймовірно, — що йому, властиво, там треба, то почула б у відповідь, що він — інспектор і здійснює обхід. Владу берлінці, поза всіляким сумнівом, поважали. Поводишся як начальник — за начальника тебе й мають. 

Як Стентон і сподівався, ніхто нічого в нього не запитав. То були інші часи, не схожі на ті, у які довелося виростати йому. Терористичні акти, що спричиняли масову загибель людей, були тоді явищем рідкісним, а поняття «внутрішньої безпеки» взагалі ще не виникло як таке, про що свідчили просто жалюгідні заходи з гарантування безпеки ерцгерцога у Сараєві. У Лондоні прем’єр-міністр щодня йшов собі Вайтголом з Даунінг-стріт до парламенту пішки, без усякого супроводу поліції. І це у країні, яка буквально за рік до того опинилася на межі громадянської війни в Ірландії. 

У ті часи будь-хто, кому вистачало сміливості начхати на табличку з написом «verboten», міг пройти у будь-які двері і вийти практично на будь-який дах, аби лиш бажання. Навіть на дах, звідки відкривався чудовий вид на площу, де невдовзі була запланована привселюдна поява глави держави. 

Стентон зиркнув на годинник. До появи кайзера залишалося менше години. 

Годинник нагадав йому про Бернадет. «Він не цокає!» 

Як же йому подобався її голос… 

Стентон озирнувся навколо. Ні душі, ніхто його не помітив. Він рушив до східного краю будівлі, пересуваючись від комина до комина й намагаючись не наступати на вентиляційні решітки. 

Був уже на півдорозі між садом і краєм даху, коли зненацька почулися голоси. Сховатися він не встиг: з-за вкритої бітумом вентиляційної шахти вигулькнуло двійко робітників. 

На щастя, вони сподівалися побачити когось на даху ще менше, ніж Стентон, тож йому пощастило оговтатися першим. 

— Доброго ранку! — голосно привітався він німецькою, спинившись так, щоб сонце було в нього позаду. — У кафе повідомили, що на даху якісь люди. Будьте ласкаві пояснити, що ви тут робите. 

Знову головне — вчасно натякнути на владність. Якби Стентон завагався і загаявся, робітники, либонь, самі почали б ставити йому запитання, та він не залишив їм шансу. 

— Ми зі служби обслуговування, — сказав один із них. 

— У такому разі будьте ласкаві показати свої перепустки, — тут-таки відреагував Стентон. 

І побачив у їхніх очах вагання. Без сумніву, вони виконували на даху різні роботи не раз і не два, й ніколи ні в кого не виникало жодних питань. Якщо дати їм час на роздуми, вони ще, чого доброго, вирішать, що ставити тут запитання — це, властиво, їхнє право. 

— Сьогодні опівдні в урочистостях на Потсдамер-пляц запланована участь його імператорської величності. Вам про це, я певен, відомо. З цієї причини вся довколишня територія підлягає перевірці. Будьте ласкаві негайно показати свої перепустки. 

Це подіяло. Робітники дістали свої облікові картки. 

— Дякую, — мовив Стентон, побіжно глянувши на документи, — з цим усе гаразд. Тепер скажіть, будь ласка, з якою метою ви тут сьогодні перебуваєте. 

— Дівчата з відділу завіс і диванних подушок скаржилися, що у вентиляції щось тріпоче і товче. Подумали, може, то пташка якась залетіла, так буває іноді, але ми нічого не знайшли. Або їм це примарилося, або та пташка вилетіла. 

— Або взагалі дух спустила, — докинув другий робітник. — З ними і таке часом буває, просто від паніки. То дівчата за день-два її занюхають і дадуть нам знати, а ми тоді знімемо решітку і витягнемо. 

— Ага, точно, — кивнув перший. 

— Добре, — сказав Стентон, — то зараз ви вже тут закінчили? 

— Так, уже все. У нас якраз перерва. Ми думали посидіти собі тут, на сонечку, на повітрі… 

Стентон помітив в руках у другого робітника термос і невеликий згорток: там, певне, була їхня перекуска. 

— Боюсь, сьогодні це неможливо. На даху не має бути нікого. 

Чоловіки знизали плечима, торкнулися на знак прощання кепок і подалися геть, пірнувши у службовий люк. Стентон занотував собі у пам’яті розташування того люка: ану ж йому теж доведеться покидати дах поспіхом. 

Коли вони зникли з очей, Стентон спробував проаналізувати цю зустріч. Навряд чи вона могла обернутися для нього якимись проблемами. Зрештою, він планував повернутися до свого помешкання в Мітте задовго до того, якполіції спаде на думку, що стріляти могли з даху універмагу «Вертгайм». Якщо постріл буде влучним, куля не тільки розтрощить череп кайзера на друзки, а й узагалі скине його з подіуму. Визначити траєкторію її польоту за положенням трупа буде неможливо, тому про місце перебування стрільця поліція зможе лише гадати. Перебував же він дуже далеко; з гвинтівки зразка 1914-го зробити такий постріл було б вельми непросто. Тож доки дах «Вертгайму» внесуть у список імовірних локацій, мине якийсь час. Доки ж справа дійде до допиту цих двох і вони повідомлять про «начальника», який наказав їм забиратися з даху, за ним уже давно й слід прохолоне. 

Та все ж ця зустріч Стентона занепокоїла, і він про всяк випадок зняв із запобіжника «ґлок» у себе в кишені. У разі потреби кожного, хто стане у нього на шляху, доведеться просто пристрелити. 

Він до болю чітко усвідомлював, що для порятунку світу має один-єдиний постріл. 

Зоставшись на самоті, Стентон пройшов на край даху. Тут був низенький парапет, від якого стрімко збігав метрів на три вниз козирок укритої сланцем «каски», що закінчувався оторочкою з ринв і не давав побачити колони внизу. 

Стентон сів долі, відкрив ранець і вийняв розібрану на частини зброю та оптичний приціл. Зібравши гвинтівку, він скинув куртку, згорнув її і поклав на парапет: опертя для дула, щоб краще прицілитись. А тоді оцінив сцену, яка розгорталася перед ним на Потсдамер-пляц, далеко внизу, триста метрів на захід. 

Війська вже вишикувались, трибуна поступово заповнювалася. Через приціл Стентон ясно бачив обличчя високих достойників у начищених до блиску циліндрах і їхніх дружин у вигадливо оздоблених мереживом та квітами капелюшках. У центрі подіуму не було ще нікого, лиш по краях збиралися купки людей. Перевівши погляд трохи далі, він побачив військовий оркестр, музику якого часом доносив аж сюди на дах вітер. Між оркестром і подіумом був вільний простір, відгороджений обабіч двома шерегами солдатів; туди, цілком очевидно, мало під’їхати авто з імператором. 

Стентон чекав, сподіваючись, що славнозвісна німецька пунктуальність не дозволить імператорові запізнитися. Насправді ж той прибув навіть на кілька хвилин раніше, розраховуючи, либонь, відбути цю нудну, ніяк не пов’язану з військовими справами церемонію якомога швидше і чимскоріше повернутися до любих його серцю парадів. Натовп пожвавився, а ритм музики, що долинала звіддалік, змінився. 

На мить Стентон аж сторопів, бо йому здалося, ніби оркестр заграв «Боже, бережи короля», але згадав, що колись читав: німецький імператорський гімн, Heil Dir Im Siegerkranz, себто «Слався у вінці звитяжнім», теж виконували на ту саму мелодію. Гімн, властиво, свідчив про прибуття імператорського кортежу. 

Народ гучно вигукував вітання та розмахував капелюхами, а машина, що рухалася у центрі кортежу, загальмувала перед червоним килимом. Не надто й численна юрба, трохи розбухла завдяки золотистим нарцисам, що висипали на обід з універмагу, явно тішилася такою нагодою. Натовп достойників кинувся вітати монарха. Як саме це відбувалося, Стентон не бачив: перешкоджали машини кортежу. Тож тільки уявляв собі, як той намагається вдавати зацікавлення, коли йому пояснюють в усіх подробицях нову схему розташування трамвайних колій. 

За кілька секунд гурт виринув з-за автомобіля, і кайзер закрокував по червоному килиму до подіуму. Стентон спостерігав за ним через приціл, але нагоди зробити влучний постріл не випадало. Монарх ішов на чолі гурту, і крізь частокіл високих циліндрів, які квапилися слідом, Стентон бачив лише страусові пера на його кумедному шоломі. Вільгельм був, звісно ж, у військовій формі. Тільки йому видавалося доречним на відкриття нової схеми трамвайного руху виряджатися, немов адмірал флоту чи командир важкої кінноти. 

Кайзер зійшов на підвищення. Стентон, який уже простягнувся на животі й припав оком до окуляра, поклав палець на спусковий гачок. Відстань усе ж таки давалася взнаки, і мішень на перетині нитей візира добряче витанцьовувала; залишалося сподіватися, що, дійшовши до визначеного місця в центрі подіуму, вона таки зупиниться. Втім, Стентон сумнівався, що кайзер затримається там надовго. Вся церемонія мала тривати всього п’ятнадцять хвилин, і ніяких паперів у кайзера в руках не було. Напевне, промови не передбачено, він просто переріже стрічку, та й по всьому. 

Стентон на своїй вогневій позиції вмостився зручніше; дуло гвинтівки непорушно лежало на згорнутій куртці, покладеній на парапет. 

Кайзер став перед стрічкою і кивнув. Скидалося на те, що він і справді не мав наміру ще щось там говорити, бо до нього відразу підійшов офіцер з подушечкою, на якій лежала пара ножиць. Кайзер узяв ті ножиці і сягнув уперед, щоб перерізати стрічку. 

Ба-бах! 

Гримнув постріл. 

Але стріляв не Стентон. Його натомість пройняв тупий біль, от наче хтось з усього розмаху вгатив дерев’яним молотом йому з правого боку по спині, відразу за серцем. 

Стріляли в нього, і якби не бронежилет, він був би вже мертвий. 

Стентон випустив з рук гвинтівку, миттю перекотився на спину, вже зі своїм напівавтоматичним «ґлоком» в руці, і побачив метрів за десять від себе бритоголову постать у сірому, з гвинтівкою біля плеча. Затвор стрілець мусив пересмикнути просто-таки блискавично, бо знову гримнуло, і Стентона ще раз добряче вгатило, цього разу в груди, шаленим сталевим ударом крихітного балістичного кулачка, так сильно, що аж збило подих. 

Та бронежилет врятував йому життя вже вдруге, і він попри два страшні удари зумів-таки підняти зброю і відкрити вогонь у відповідь. Випустив три кулі за якусь секунду. Перша в ціль не попала, зате дві наступні влучили бритоголовому в руку й у верхню частину грудей, відкинувши його на комин, перед яким він стояв. 

Стентон навіть не дивився, як напасник гримнувся спиною об той комин і безформною масою сповз долі, а відразу перекрутився назад на живіт і, хапаючи ротом повітря від болю в забитих грудях, знову схопив свою гвинтівку. Треба ж, щоб так несамовито не пощастило, щоб якийсь охоронець нарвався на нього якраз у таку мить! Авжеж, охорона кайзера добряче випереджає своїх австрійських колег, чого він урешті-решт і остерігався. 

Видно, вони таки вирішили перевірити дахи. Та доки їх не з’явилося тут більше, йому, можливо, вдасться все ж довести справу до кінця. 

Зиркнувши вниз на Потсдамер-пляц, Стентон усвідомив, що вся сутичка з охоронцем тривала від сили якихось кілька секунд. Кайзер далі морочився з ножицями. Щось там у нього не пішло, і двоє чиновників виступили вперед і натягнули стрічку, щоб її легше було перерізати. 

Стентон подякував небесам за любов німецької публіки до військових оркестрів. Стрілянина — справа гучна; «ґлок» працював порівняно тихо, а от два постріли з гвинтівки легко могли почути й на подіумі, якби тільки там поруч не грав духовий оркестр. 

У саду на даху їх, безперечно, чули, і Стентонові залишалося тільки сподіватися, що на них просто не звернули уваги. Вулицями Берліна в ті роки їздило вже чимало машин, а двигуни тогочасних автомобілів мали погану схильність частенько давати зворотний спалах. 

Викинувши з голови всі інші думки, Стентон знову влаштувався для пострілу і, припавши до оптичного прицілу, вже за мить упіймав мішень на перетин нитей візира. Імператор стояв сам-один перед тоненькою стрічкою у центральній частині підвищення. Високі достойники зібралися на краях подіуму, всі, крім тих двох, які натягували стрічку. Стентон задоволено відзначив про себе, що імператриці на церемонії не було. Вбивати чоловіка на очах у дружини якось не годиться. 

Піймавши кайзера у приціл, він уперше мав нагоду роздивитися зблизька його обличчя. Дивовижно, наскільки знайомим видавалося воно навіть йому, народженому наприкінці двадцятого століття. Онде вуса, на той час найвідоміші вуса на цілій планеті: навосковані, ретельно укладені, жорсткі й безкомпромісні. Онде очі, зовсім не злі, невблаганна суворість погляду набувалась роками. Стентон знав, що школярем кайзер був цілком приязним і уважним до інших хлопцем, але згодом, уже офіцером гвардії та молодим правителем, свідомо виховував у собі різку і грубу владність. Вважав, очевидно, що тільки такого поводження від нього й очікують. 

Стентон дивився на цього чоловіка і вражався його схожістю на представників британського королівського дому, навіть тих, що народилися на сто років пізніше. Сильний генофонд. І могутній. Неймовірно могутній. Британський король, німецький кайзер, російський цар. Усі — двоюрідні брати один одному. Як же дивно був колись влаштований світ. 

Стентон зовсім трішечки змістив приціл; ниті візира перетиналися тепер у точці на дюйм вище за перенісся імператора. Той саме щось говорив, скаржився, мабуть, на тупі ножиці, проте й далі тримався пихато й натягнуто. 

Поважний, офіційний. 

Мертвий. 

У приціл Стентон бачив, як вибухнула кайзерова голова. Він розумів, що постріл матиме тільки один, і відклав для цього пострілу набій якнайбільшої руйнівної сили. 

І той не підкачав. Коли тіло кайзера чи то підлетіло у повітря, чи заточилося й упало назад, над плечима у нього мало що й зосталося. 

Стентон завершив свою місію. 

Ерцгерцог Франц Фердинанд був живий, кайзер — мертвий. 

Загрозу Великої війни було відвернуто. 

Світ — врятовано. 

31 

Стентон розібрав гвинтівку і сховав у ранець. Підібрав гільзу від вистріляного патрона і поклав туди ж, а з кишені вийняв іншу — від патрона для гвинтівки «Маузер Ґевер 98», яка була тоді на озброєнні у німецької армії. Ту гільзу він кинув на землю поблизу того місця, звідки стріляв. 

Натрапивши на гільзу, поліція вважатиме, що зброю, з якої скоїли вбивство, встановлено. Німецьку зброю гаданого вбивці-німця. Стентонова куля вибухнула, фактично, розпалася на атоми. 

Тепер залишалося виконати останній пункт розробленого орденом Хроноса плану. Пункт, на його думку, вельми огидний, от ніби вистрелити з-за рогу в невинну людину. Владі треба вказати ймовірного винуватця. Винуватця-німця. Щоб енергію, викликану жадобою помсти, вона спрямувала всередину, а не назовні. 

Вад у цій логіці Стентон не бачив. У 1914-му Німеччина мала найрозвинутіші й найдосвідченіші ліві сили у світі. Темп та інтелектуальний багаж німецької економічної революції посприяв появі чималого нового класу освічених людей, які більш ніж чітко усвідомлювали, що зазнають експлуатації. У передвоєнній Німеччині пострах «червоної загрози» був живий-живісінький, тож істеричні реакціонери готові були повірити у будь-який наклеп на робітничі організації. 

Стентон же мав зараз дати в руки цим реакціонерам кия, яким можна буде перелічити лівим геть усі ребра; про щось таке вони й не мріяли ніколи. Йому це не подобалося. Звинувачувати лівих у злочинах, яких ті не робили, — улюблена розвага правлячих кіл, їй уже років сто, не менше. Та іншого виходу у нього не було. 

Німеччина, яка б’ється сама з собою, — це все-таки краще, ніж Німеччина, яка намагається побити решту світу. 

Стентон витягнув з сумки листівку, поклав на землю і притиснув гільзою від «маузера». Надрукована та листівка була криваво-червоною фарбою. Зображений на ній суворий, шляхетний на вигляд робітник могутнім кулаком бив у голову злостивого карлика-чорта з обличчям кайзера. Підпис під малюнком був вельми простий: «Кайзер мертвий! Робітники, піднімайтесь і беріть владу у свої руки!». 

І все, жодних подробиць. Нічого конкретного. 

«Нехай попріють, — казала МакКласкі. — Нехай поламають собі голову. Хто ж убив Віллі? Та там уся країна на вуха стане». 

Залишивши такий-от доказ, Стентон одягнув куртку і зібрався йти. Дозволив собі ще раз, востаннє зиркнути вниз, на Потсдамер-пляц, де, цілком природно, зчинилося тієї хвилини справжнє пекло. Натовп посунув уперед, і солдатам, на допомогу яким кинувся навіть духовий оркестр, ледь удавалося стримувати натиск, а панове у циліндрах усі скупчилися за подіумом, куди, безперечно, й упало тіло імператора. 

Стентон усвідомлював, що дивиться у самісіньке око бурі. То була та мить, коли камінь вдаряється у непорушне плесо озера. За секунду підуть кола. І справді, просто на його очах багато хто заквапився вже не до місця трагедії, а від нього. Здебільшого поліцейські, які розсипалися віялом у надії перехопити злочинця, та водночас, мабуть, і репортери, що поспішали першими повідомити найприголомшливішу, найважливішу новину століття. Вбито беззаперечного, наділеного мало не диктаторськими повноваженнями правителя Німецької імперії, держави з найпотужнішою економікою і найгрізнішою армією в Європі! Наймогутніший, либонь, у світі чоловік був мертвий. Більшої сенсації годі собі й уявити. 

Досі хвилі, викликані цим потрясінням, не вийшли ще за межі Потсдамер-пляц, бо рухалися зі швидкістю пішохода. Та варто першому-ліпшому репортеру дістатися до телефонного або телеграфного апарата — і від приголомшливої звістки здригнеться весь світ. 

Стентон відвернувся. Відколи він порішив імператора, не минуло ще й дев’яноста секунд. Спокій кафе у саду на даху «Вертгайму» ця новина збурить, певне, лише за дві-три хвилини. На ту мить йому треба бути вже там. Майнула думка про підстреленого охоронця. Хтозна, може, він ще живий, а отже, є шанс — хоч і, відверто кажучи, доволі нікчемний, — що прикмети стрільця можуть згодом дійти до відома поліції. Що ж, нехай, вирішив Стентон. Одного холоднокровного вбивства на день більш ніж достатньо. Поза тим, треба негайно зникати з місця злочину та й про розповсюдження листівок час уже подбати. 

Пробігши дахом, Стентон на мить пригальмував перед дверима з табличкою «Verboten!», зосередився, а тоді ввійшов назад у кафе — впевнений, спокійний і діловитий, як завжди. Навряд чи хтось узагалі звернув на нього увагу, а якщо й звернув, то не запам’ятав, це точно. Бо чому й навіщо? Світ і далі такий самий, яким був не одне десятиліття до того. Чарівний світ початку двадцятого століття, славна едвардіанська епоха — непорушна і надійно незмінна. 

Цьому світові залишилася ще якась хвилина. 

З саду на даху Стентон вийшов тими ж дверима, якими туди й потрапив, зійшов у відділ меблів на п’ятому поверсі, а потім без зайвого поспіху попростував до пишних, визолочених центральних сходів, які спускалися звідти на п’ять поверхів униз. Глянувши туди, він побачив голову статуї жінки-селянки. З того місця легко було уявити, ніби зазираєш у виріз її гіпсової блузи, і ціле покоління школярів, напевно, немало вже з цього натішилось і насміялось. Проходячи повз балюстраду на самому верху, Стентон витягнув з-під куртки добру сотню підроблених соціалістичних листівок, просто на ходу, не стишуючи кроку, поклав їх на перила і пішов сходами вниз. 

Знав, що довго вони там не пролежать, і справді, не встиг він зійти ще й на п’ять східців униз, як папери сковзнули похилою поверхнею і закружляли атріумом, поміж звивистими сходовими маршами, ніби велике червоне конфеті. Зиркнувши тієї миті донизу, Стентон побачив, що на першому поверсі, біля підніжжя сходів, люди вже заметушилися, почали збиратися в купки і гарячково розмахувати руками; якась жінка, схоже, навіть зомліла. Час немовби сповільнився. Занепокоєне перемовляння ширилося сходами вгору, а назустріч йому летіли листівки. 

Тепер уже люди хапали червоне конфеті — і звідусіль залунали розгнівані й нажахані крики. Стентон спускався, а весь універмаг уже розтривожено гудів: жахливу новину перетравлювали, нею обурювалися, їй просто не йняли віри. 

Крізь схвильований натовп Стентон проштовхався до дверей і вийшов на Ляйпціґерштрассе. 

Днина видалася гаряча, але з заходу, якраз у напрямку двох майданів-близнюків, названих на честь міст Ляйпціґа і Потсдама, віяв доволі сильний вітер. Стентон повернув на захід, проти вітру, і на ходу запхав руку в сумку, де лежала решта листівок. Одним упевненим, але майже непомітним рухом він витягнув їх і впустив на землю, а сам пішов далі, навіть не завдавши собі клопоту бодай раз озирнутись. Бо навіщо? Знав, що червоні листівки позаду підхопив вітер і жене їх через трамвайні колії туди, де, поза всіляким сумнівом, лежав іще труп кайзера. 

Стентонова місія завершилася. 

Хвиля адреналіну, яка захлеснула його в попередню годину, пішла на спад, натомість прийшло усвідомлення, що дихати трохи боляче. Приклавши руку до грудей, він намацав на сорочці дірку з обвугленими краями і вперше після того, як зійшов з даху, згадав, що в нього ж двічі стріляли. Зиркнувши вниз, побачив під розстебнутою твідовою курткою чорну пропалину — акурат навпроти серця. Така самісінька пропалина є, відомо, й на спині — знову ж таки, акурат навпроти серця. Ніде правди діти, таки збіса влучний стрілець той охоронець. Схоже, німецька поліція анітрохи не поступається німецькій армії та німецькій промисловості. 

Довелося куртку застебнути. Краще вже попріти, аніж випадково дати комусь нагоду побачити у себе на сорочці дірку від кулі. 

На ходу Стентон обережно обмацав собі груди, мимоволі кривлячись, варто було натиснути трохи сильніше. Потовкло його, безперечно, таки добряче, на ранок буде чималий синець, але нічого не зламано. Так, досі фортуна йому посміхалася, тут не посперечаєшся. Якщо тепер вирішить відвернутися — що ж, нехай. Світ він уже врятував. 

32 

По Унтер-ден-Лінден Стентон дійшов до парку Тірґартен, а там вирішив пообідати. Сарделькою зі свинини з гірчицею і кухлем пива. Типова німецька трапеза на відзнаку суто приватної таємниці: завдяки своєму останньому вчинку він зберіг для прийдешнього століття кращу Німеччину. Німеччину вдоволених, прогресивних людей, яким до вподоби пиво і сардельки, а не завоювання й убивства. Ту Німеччину, яку попереднє двадцяте століття звело нанівець. 

Коли він проходив через Тірґартен минулого разу, той видавався тихим і якимсь статечним; тепер же парк був залюднений і, як сказали б за інших часів, аж гудів. Доки Стентон сидів і обідав, новина про смерть кайзера гриміла містом, наче залп із важкої артилерії, і завдавала глибокої рани його мешканцям. Навколо говорили тільки про одне. Няньки, які гляділи довірених їм дітей, приголомшено витріщали очі, огрядні панове нажахано розмахували руками, серйозні студенти міцно стискали губи і темнішали на виду. Хтось ішов собі в якихось справах, хтось прогулювався парком, хтось балакав з друзями або й просто думав про щось своє, а тоді випадково чув якусь репліку або сам з кимось заговорював — і враз геть перемінювався, спинявся, ніби громом прибитий. На обличчя вмить набігав вираз повного заціпеніння і безмежного жаху. 

Якщо можна одним махом увігнати у шоковий стан ціле місто, то саме це й відбувалося у ті хвилини з Берліном. 

Ніхто з берлінців до скону не забуде, що робив, коли його вух сягнула звістка про вбивство кайзера. 

Стентон аж почувався дещо незручно — наче змушений був мимоволі підглядати за чужим горем. Це відчуття нагадало йому про те, наскільки він сам тут ізольований і самотній. Адже й далі перебував, так би мовити, на узбіччі, без емоційного зв’язку зі світом, у якому тепер жив і, властиво, житиме довіку. Та все ж у той день його самотність була забарвлена радістю, яка накочувалася на нього хвиля за хвилею. Адже він упорався із завданням усесвітньо-історичної, по суті, ваги, виконав свій обов’язок. 

Зробив те, про що мріяв мільйон британських солдатів. Убив кайзера. 

З цією думкою Стентон вирішив замовити собі друге пиво; втім, як тут-таки з’ясувалося, йому пощастило, що він устиг замовити бодай перше. Вражені приголомшливою новиною власники швидко дійшли висновку, що в такий день торгувати пивом і сосисками якось не личить. Офіціанти вже закривали невеликі вхідні ворітця закладу й повідомляли відвідувачам, що з поваги до загиблого імператора зачиняються на невизначений час. 

Стентон подався до свого помешкання. 

Йому до їхнього горя й болю діла не було. Так, можливо, він спричинив їх, але не розділяв, аж ніяк. З його боку то було хірургічне втручання, з їхнього — реакція організму. Своєю смертю кайзер об’єднав усе місто так, як жоднісінького разу не об’єднував за життя. Та Стентона це не стосувалось. 

Удома на нього чекала пляшка малинового шнапсу, а на додачу ще й пляшка вина «лібфраумільх» — сиріч «молока Пресвятої Діви» — обидві загорнуті у вологу спідню сорочку, що зберігала прохолоду. Що робити, коли вже буде по всьому, він не надто собі уявляв, тож отак і підготувався. Тепер же вирішив повернутися до себе, трохи випити і знову поміркувати про майбутнє — цим разом уже своє, суто своє майбутнє. 

Дорогою до Мітте йому впало в око, що двері зачиняло не тільки кафе у Тірґартені: зачинялося, таке враження, ціле місто. Пригадавши, що у помешканні в нього немає ані крихти їжі, він устиг іще заскочити до невеличкої продуктової крамнички на Александерпляц буквально за хвилину до того, як зачинили і її. Тут йому таки пощастило, бо інакше довелося б сидіти без вечері, а може, й без сніданку. Стентон купив хліба, сиру, шинки, печива і кілька персиків — цього вистачить, аби перебитися, доки місто відчиниться знову. Цю крамничку він уже знав, заходив сюди на закупи раніше, й упізнав молоду жінку на касі. Напередодні купував тут фрукти, і вона навіть дещо його причарувала, так широко усміхалася, а зважуючи йому полуниці, наспівувала впівголоса пісеньку про те, що хоч які солодкі бувають Erdbeere (власне, полуниці), але любов усе ж солодша. Сьогодні, однак, не було ні усмішок, ні співу. Жінка, видно, так сплакалася, що ледь зуміла порахувати решту. 

— Наш кайзер уже на небі, — сказала вона і додала: — Прокляття на голову того, хто це зробив. 

Прокляття, отже, на його, Стентона, голову. Дивне відчуття. 

Плакала і проклинала не тільки продавчиня з продуктової крамнички. Мертві вожді завжди популярніші за живих, і на вулицях багато хто не міг стримати своїх почуттів. Стентонові трапилася літня вже жінка, яка аж у груди себе била від розпачу. Він якось і не уявляв собі щось таке насправді, в реальному житті. Думав, це лише старомодний, заїжджений вислів із тих часів, коли люди полюбляли мелодрами; а проте ту жінку горе пройняло так сильно, що вона гатила себе в груди геть по-справжньому, а інша тим часом намагалася її утішити. Хто не плакав відкрито, той усе одно вигляд мав такий пригнічений і сумний, наче ледь стримував сльози. Словом, усі до одного переживали, вочевидь, національну трагедію нечуваного й небаченого масштабу. Чогось такого Стентон, звісно, сподівався, та все ж розмах народної скорботи його просто вражав. 

Так він дістався до своєї вулиці й увійшов у будинок. Щоб потрапити на сходи, треба було пройти через невеликий вестибюль, де чергував консьєрж — мовчазний старигань, від якого Стентон досі чув лише коротке вітання, «Morgen!» або «Abend!», залежно від часу доби. Проте того пополудня консьєрж мовчати не міг. 

— Покидьки, — мало не плюнув він у відповідь на привітання. — Свинота. Хробаки. Недолюдки. Нічого, ми їх усіх перевішаємо. 

— Кого? — перепитав Стентон. — Кого перевішаєте? 

— Соціалістів, звісно, — пояснив старий. — А з ними й анархістів, усю ту революційну наволоч. 

— Ну, спочатку їх мала б упіймати поліція, ні? — нагадав Стентон. 

— Де вони, ми і так знаємо, — похмуро відказав старий консьєрж. — Не сховаються. 

Стентон піднявся у своє невеличке помешкання і, відклавши на потім їжу, відкоркував вино, а тоді відсалютував самому собі у дзеркалі над умивальником і вихилив першу склянку до дна. 

Тепер настав час повернутися до списку, який він почав укладати напередодні ввечері. Шеклтон. Еверест. Переліт через Атлантику. Військова служба… Бернадет. 

Нарешті можна рухатися далі. 

Та насправді тут-таки з’ясувалося, що якраз рухатися далі геть неспромога. Відчуття того, що місію завершено, чомусь не було і квит. 

Навпаки, його охопило таке ж сум’яття, як у ті перші секунди, коли він опинився начебто сам у стамбульському погребі, все ще відчуваючи на губах смак м’ятної помади тієї напівголої дівчини-туркені. 

Наливши ще склянку вина, Стентон спробував пояснити собі це сум’яття скоєним того дня вбивством. Учинок жахливий, і тому, кого це залишає байдужим, зброю довіряти не можна у жодному разі. Вбивати Стентонові, звісно, доводилося й раніше, але з часом легше не ставало. Так чи інак, це ж лише цілком природний для людини страх перед тим, щоб відібрати життя в іншої людини; він про свій учинок не шкодував. Аж ніяк, якщо вже на те пішло. Був упевнений, що вчинив правильно і мав на це всі підстави. У разі потреби зробив би так само знову. 

То звідки ж тоді сум’яття? 

Шукаючи якоїсь розради, Стентон дістав з ранця книжку. Ту книжку прихопив із собою з майбутнього; тепер через нього її так ніколи й не буде написано. То була збірка віршів Вілфреда Овена. Одна з улюблених його книжок ще з дитинства. 

Він уже не раз і не два перечитував ці вірші, відколи опинився тут, у минулому, бо якось і уявити собі не міг кращого аргументу на користь своєї місії, ніж ось ці моторошні та водночас безмежно зворушливі хроніки тихого героїзму, жахливої бійні й безглуздої жертви. Написані від щирого серця, вірші Овена описували жахіття, яке прагнув відвернути Стентон, проникливіше і пронизливіше за будь-які цифри та статистичні дані. 

Думка про те, що в разі успішного завершення його місії Овен напише зовсім інші вірші, додавала йому сил, і то чимало. Замість накласти головою у великій, страшній війні, Вілфред Овен отримає шанс на життя. А разом з ним — і Брук, і Сассун, і мільйони інших відважних молодих людей, життя яких таке ж важливе, хоч їхні імена й згадані лише на воєнних меморіалах, споруджених на міських і сільських майданах, — меморіалах, на які у його столітті мало хто вже й звертав увагу. 

Та цього пополудня, попри вино, шнапс і смерть великого німецького підбурювача війни, вірші чомусь не допомагали. Відчуття тривоги і занепокоєння, яке, відколи Стентон вийшов з універмагу «Вертгайм», лише наростало, з жодними сумнівами щодо справедливості його місії пов’язане не було. 

Просто на серці було якось бентежно — оце й усе. 

Знадвору тим часом доносився дедалі сильніший шум і гамір. Погода стояла тепла, вікно Стентон відчинив навстіж, і от тепер поступово йому вже починало здаватися, наче на вулицю ні сіло ні впало висипало все населення Берліна. 

І хоча люди й далі здебільшого плакали, та потім поволі-поволі той плач став тонути в інших, уже не таких мирних звуках. З вулиці долинали крики, співи, а часом і брязкіт розбитого скла. 

Ще там деренчали дзвінки, лунали свистки, гуділи клаксони: то влада розставляла тенета, розпочинаючи полювання на вбивцю, якого все одно ніколи не спіймає. 

Сидячи у себе в помешканні зі склянкою «лібфраумільху» в руці — вино, попри всю свою «солодку» славу, чомусь гірчило — і прислухаючись до всього цього, Стентон відчував у повітрі дух шаленства і божевілля. Колись йому вже довелося переживати щось дуже подібне: було це в Кабулі, коли американський безпілотник, над яким утратили контроль на землі, врізався прямісінько у школу, вщент її зруйнувавши. Кабульці тоді заполонили вулиці так само, як нині — берлінці. Американцям та й узагалі будь-кому з Заходу стало в афганській столиці геть незатишно. Стентон і його товариші забарикадувалися на базі, де й сиділи безвилазно, зі зброєю напоготові, цілими днями. 

Цього разу натовп шукав соціалістів, та Стентон мав підозру, що вже невдовзі ненависть розростатиметься щораз ширше й ширше без особливого розбору. Через відчинене вікно до нього доносилося скандування: «Смерть соціалістам! Усіх на шибеницю!». 

Отож-бо й воно: всіх. Не винуватих, а всіх. 

Висунувшись з вікна, він побачив, що люди розмахують першими, дуже ранніми випусками вечірніх газет, а тоді зійшов униз і купив газету й собі. Заголовок у чорній рамці був витриманий у звичному для тих часів велемовному стилі. У Стентонові роки писало б просто: «Кайзера вбито». Тут натомість основний заголовок проголошував: «ЙОГО ІМПЕРАТОРСЬКУ ВЕЛИЧНІСТЬ УБИТО В БЕРЛІНІ». «Підозрюють соціалістичну змову», — доповнював звістку підзаголовок. 

Стентона побачене розхвилювало. Це ж урешті-решт перша, історична передовиця нового, цілковито інакшого двадцятого століття. Він упіймав себе на тому, що уявляє цей заголовок, уже оцифрований, у якомусь документальному фільмі, який вийде на телеекрани через багато-багато років. 

Ціну, одначе, так чи інак заплатити все ж доведеться. Людей на вулицях проймав дедалі сильніший гнів. Там обмінювалися чутками вже й незнайомці: мовляв, поліція розкрила масштабну змову лівих з метою повалення уряду. До Стентона доносилися уривки розмов; багато хто впевнено просторікував про сотні революціонерів та анархістів, які збиралися захопити владу. 

Слово «помста» лунало знову й знову. 

33 

Повернувшись до своєї кімнати, Стентон ковтнув ще трохи шнапсу і сів читати перші повідомлення у вечірній газеті. 

Поліція, як він і сподівався, спрацювала ефективно. Його вогневу позицію і гільзу від «маузера» вже знайшли. Згадали в газеті і про пораненого, якого виявили неподалік на даху. На думку репортера, то був хтось із охорони. Перш ніж спробувати його допитати, поліція чекає на висновок лікарів щодо важкості поранень. 

Стентон порадів, що не вбив того хлопця, хоч і замислився водночас, чи не зросла тепер для нього загроза бути впізнаним. Якщо й зросла, вирішив він, то зовсім не суттєво, бо особливої нагоди роздивитися його так, щоб більш-менш точно потім описати, охоронець не мав. Коли Стентон перекрутився на спину, той саме цілився в нього з гвинтівки, яка суттєво обмежувала поле зору. З упевненістю можна було побачити тільки, що вбивця кайзера високий і світловолосий, а таких у німецькій столиці хоч греблю гати. Поза тим, той охоронець, цілком можливо, взагалі не очуняє, помре від ран. 

Хоча спина і груди таки поболювали, Стентон вирішив прогулятися, осушив склянку і вже вийшов був на сходи, та потім повернувся і поклав у кишеню штанів свій «ґлок». У такий вечір на вулиці можна сподіватися чого завгодно. 

За порогом його одразу поглинула бурхлива юрба, яка тяжіла начебто до Бранденбурзьких воріт. Ті ворота звів кайзерів батько на відзнаку великої звитяги Пруссії над Францією, тож збиратися там, аби пом’янути загиблого німецького героя, було цілком природно. 

У місті вирували емоції. Багато людей плакали просто на ходу, приголомшені, об’єднані спільною втратою. В інших, одначе, розпука вже перейшла у гнів, і вони волали до небес, вимагаючи помсти. Стентона здивувало, як стрімко погіршувалася ситуація навколо. Звісно, він і раніше знав, що масова публічна реакція неминуча, а її можуть, безперечно, супроводжувати і спорадичні спалахи насильства, але переростання цієї реакції у всеосяжну і начебто геть невичерпну істерію, спрямовану на негайну відплату, якось не очікував. 

Усі навколо поводилися так, наче втратили святого. Свою провідну зорю. 

Зрештою, певний сенс у цьому був. Адже кайзера Стентон убив, коли той не встиг іще все спартачити. Імператор загинув, коли очолював країну, ще не заплямовану війною та варварством, країну — світового лідера у промисловості, економіці та технологіях, країну з добре розвиненим соціал-демократичним рухом. 

Спостерігаючи за натовпом, який проймала дедалі сильніша лють, Стентон раптом усвідомив, що у липні 1914-го року кайзер в уяві німецького народу асоціювався насамперед із поступом, процвітанням та миром. Так-так, власне — миром. Люди навколо не знали того, що знав Стентон. Вони бачили одне: всі двадцять шість років правління їхнього імператора у країні панував мир. За цей час Німеччина перетворилася на одну з провідних держав світу: німецька промисловість конкурувала з американською, військово-морський флот наздоганяв британський, а армія взагалі не мала собі рівних. 

Тож не дивно, що берлінці, які, сповнившись гнівом та розпачем, заполонили того дня столичні вулиці, саме у кайзері вбачали найпотужніший символ своєї дедалі більшої могутності та заможності й боялися, що з його смертю усьому цьому настане кінець — їхня щаслива зірка згасне. Серед усього того люду лише Стентонові було відомо, що край їхньому мирному, затишному світові мав покласти власне живий, а не мертвий кайзер. 

Йому кортіло гукнути: «Агов, хлопці, спокійно! Усе гаразд! Він же просто марив війною!». Розповісти, що не минуло б і п’яти тижнів, як ось цей начебто оплот миру та стабільності насправді втягнув би країну у самовбивче протистояння. А вже через чотири роки той, кого вони оплакували як найвагомішу запоруку щасливого майбуття Німеччини, чкурнув би, підібгавши хвоста, з Берліна до Голландії, у ганебне й безславне вигнання. 

Та тепер усе це, звісно, було вже історією… чи, радше, історією не було. Власне, у тім-то й річ: усе це якраз історією не було, а тепер уже ніколи й не буде. Залишиться лише химерним видінням, що житиме у пам’яті однієї-єдиної людини на цілій планеті. Нова ж дійсність полягала у тому, що могутній правитель Німеччини у найуспішніший в історії цієї держави період загинув, і його народ був просто спустошений. 

А дехто з цього народу вже повнився шаленою люттю. 

Люттю загрозливою і дедалі небезпечнішою. 

На місто спала ніч, і Стентонові почали траплятися молодики з дрючками й кийками в руках. Ніхто не тягатиме з собою кийок, якщо не має бажання когось ним почастувати, а тих молодиків від такого бажання аж розпирало. Ще зловісніший вигляд мали добре організовані загони студентів у напіввійськовій уніформі й кашкетах. Студенти ці ходили під імперськими прапорами та стягами з орлами і присягалися, що відомстять або помруть. 

Відомстити-то відомстять, але кому? 

Хто скуштує кийка? Супроти кого підуть вони під своїми прапорами і стягами? Хто скоїв цей злочин? І хто за ним стоїть? 

Тут замішані соціалісти. У цьому ніхто в Берліні не сумнівався. Але які соціалісти? І де вони? Де їхнє гніздо? Де вони ховаються? Листівки хроносити сфабрикували зумисне вельми туманні, у них не було за що зачепитися. 

Подальші випуски вечірніх газет ситуацію змінили. Журналісти мали час зібратися з думками, з’ясувати деякі деталі, і тепер почали називати певні імена та вказувати певні назви. І хоч імен конкретних змовників назвати поки що не могли, та недвозначно кивали у бік соціалістів. До того ж робили це з неабияким ентузіазмом, без особливих вагань тицяючи пальцем у гаданих винуватців. 

— До штаб-квартири СДПН! — залунало в натовпі. — Викуримо ту наволоч із нори! 

Про Бранденбурзькі ворота всі одразу забули й подалися натомість до канцелярії соціал-демократичної партії — респектабельної парламентської партії, яка отримала на останніх виборах мільйони голосів. А проте, тут-таки поквапилися нагадати своїм читачам газети, саме ця організація була до 1890-го відома як Соціалістична робітнича партія Німеччини. 

Стентону залишалося лише сподіватися, що лідерам СДП вистачило здорового глузду розійтися зі свого офісу по домівках. 

Чи, якщо вже на те пішло, лідеру. А якщо ще точніше, то лідерці. Бо у ґвалті й шумі навколо Стентон щораз частіше чув одне ім’я: воно, таке враження, просто притягувало до себе загальну ненависть. Ім’я, яке — вечірні газети дуже постаралися — було того вечора в усіх на вустах. 

Роза Люксембург. 

Героїня-кумир Бернадет. 

Знаменита соціалістка, яка колись стане засновницею Німецької комуністичної партії і загине від рук членів якогось парамілітарного загону смерті. 

Принаймні такий кінець спіткав Люксембург у попередній часовій петлі. 

Де ж тут угадати, як складеться її доля цього разу? 

Та поки що нічого доброго для неї на обрії не вимальовувалося. 

Схоже, сама думка про Розу Люксембург доводила юрбу мало не до сказу. Така ненависть пояснювалася кількома причинами. Насамперед то була абсолютно безкомпромісна і надзвичайно красномовна соціалістка. Далі: не справжня німкеня, а натуралізована, по суті, брудна чужинка — правдоподібно, з Польщі, не інакше. Ще далі: жінка. А насамкінець — найгірше: вона була єврейського походження. 

От про це Стентон не подумав. 

Не подумав, що звинуватять у всьому євреїв. 

А чому ні? Їм же в тогочасній Європі клали на карб геть усе. Відколи Карл Маркс уперше закликав робітників усього світу єднатися, євреїв звинувачували у тому, що за міжнародним соціалістичним рухом стоять саме вони (по той бік барикад їм, правда, закидали, що саме вони стоять за міжнародним капіталізмом). Так уже повелося з незапам’ятних часів: варто було здійнятися в Європі хвилі ненависті, як вигрібали, само собою, євреї. Тож насправді й не дивно, що багато хто в натовпі звинувачував у смерті свого імператора вже не Люксембург-соціалістку, а Люксембург-єврейку. 

Справді, про це Стентон таки не подумав. Цікаво, а МакКласкі та решта хроноситів подумали? Чи їм було начхати? 

Занепокоєння, яке проймало Стентона раніше, тепер змінилося на відчуття свинцевої важкості у шлунку; від тривоги його вже мало не нудило, але позбутися її він не міг, як не намагався переконати себе, що це ж, мовляв, лише на одну ніч. Просто люди на вулицях приголомшені й засмучені. Звісно, зараз усе розвивається за сценарієм гіршим, ніж він сподівався, але це мине. 

Стентон віддався на волю натовпу, який усе більше перетворювався на роз’юшене збіговисько — сумнівів тут уже не було. Він відчував, як на плечі йому тисне всією своєю ваготою історія. Нова історія. Історія у процесі творення. 

Попереду замерехтіло вогнище. 

Вогнище на вулиці, не дуже й велике — звичайна жарівня, над якою спрагло лизали повітря жовті й помаранчеві язички полум’я, але у Стентона від цього видовища тенькнуло в грудях. Нічний Берлін, розлючений натовп, вогнища. Миготливі тіні на бруківці. Підноситься у повітря і, підхоплений вітром, стелиться сивими пасмами у напрямку річки Шпреє дим. Усе це він уже бачив. Не на власні очі, ясна річ, а у незліченних документальних фільмах та випусках старої кінохроніки. Образи, намертво вкарбовані у колективну пам’ять його двадцятого століття. Колись їх умить впізнавали сотні мільйонів, тепер — тільки він один. 

Палили листівки. Стентон бачив, як вони чорніли, скручувалися і перетворювалися на попіл, поглинуті жовтогарячим полум’ям, що витанцьовувало у нічному повітрі. Спершу йому навіть здалося, наче то горять його листівки, але цього просто не могло бути. Їх же було лише дві-три сотні, кілька годин тому, в іншій частині міста. Він вихопив одну з вогню і погасив, чорну від сажі, оторочену з одного боку розжеврілими іскрами; текст вкривала кіптява, але читати це майже не заважало. Виявилося, що то відозва соціал-демократів. Вони, либонь, зметикували, куди дме вітер і до чого можуть призвести чутки, які циркулювали у натовпі, а тому поквапилися заявити про своє обурення вбивством і висловити вірність короні. 

У листівці писало: 

Співгромадяни, берлінці! 

Вбивство нашого любого володаря — це злочин проти всіх німців! 

Ми, члени соціал-демократичної партії, у цю важку годину єднаємося з усією нацією у засудженні цього мерзенного злочину! 

Хай живе кайзер Вільгельм ІІІ! 

Либонь, запевнення у відданості старшому синові загиблого імператора далося цим поміркованим, ліберальним парламентарям дуже нелегко. Молодий Віллі був добре знаний загалу як марнотратник, невіглас і нестримний бабій, а його потяг до розкішного життя особливо дратував тих, хто, як‑от автори цієї листівки, ратував за соціальну рівність. Та попри це лідери СДП поквапилися сповістити світові, що їхня партія стоїть на боці нового імператора. Видно, настрої у місті нагнали їм страху таки добряче. 

Однак на студентів, які заполонили вулицю, це особливого враження не справило. Слухати, як підступні солодкомовні соціалісти, потерпаючи за своє життя, розсипаються облудними словами, вони не бажали. Потребували помсти, і через таку дрібницю, як непричетність потенційної жертви до злочину, відмовлятися від неї не збиралися. Тому вкинули листівки у вогонь і подалися далі. 

Невдовзі їм трапився на дорозі чоловік у робітничому кашкеті, який роздавав такі самі листівки. Стентон стояв і дивився, як бідолаху стягнули з тротуару в саму гущу натовпу і збили з ніг. 

— Це ваша робота! — кричали молодики, а в діло тим часом пішли вже й черевики. — Ваша — соціалістів і євреїв! 

Стентон роздумував, чи не втрутитися, і навіть стиснув уже в кишені руків’я пістолета. Проте так нічого й не зробив, бо й справді не зумів би нічим тут зарадити. Це божевілля просто мало котитися своїм шляхом. 

Коли юрба, що налічувала осіб триста, дісталася до штаб-квартири соціал-демократів, виявилося, що під будинком уже зібралося люду аж ніяк не менше. Знервовані партійці підготувалися заздалегідь: спорудили поміст для промовців, а зверху почепили наспіх накреслений транспарант, на якому були лише три слова: «Відданість німецькій короні». 

Стентон бачив, що вони налякані. Зазвичай їхні транспаранти вимагали восьмигодинного робочого дня, встановлення прожиткового мінімуму та відшкодування за отримані на роботі травми. Нині ж вони квапилися запевнити цілий світ, що нічого не прагнуть більше, ніж жити під владою п’яниці та сексуального маніяка. 

На помості стояло кілька серйозних на вигляд бороданів, один намагався щось сказати, розмахував, закликаючи до тиші, руками, та навіть його товариші навряд чи могли розібрати бодай слово, хоч і стояли поруч, — так завивала й галайкала юрба. Перед помостом вишикувалися шерегом прихильники партії; намагаючись захистити своїх лідерів, вони стояли пліч-о-пліч, зчепившись ліктями. То були міцні чоловіки, робітники з рішучими обличчями, та Стентон не сумнівався, що натовп, навалившись з усієї сили, змете їх за лічені хвилини. 

Насправді, спало йому на думку, він мав би бути цим видовищем цілком задоволений. Усе йшло так, як і задумали хроносити; власне, його й відрядили сюди спровокувати саме такий перебіг подій. Німеччина, яка повернула проти себе самої, Німеччина, яка більше не прагне чужої крові, бо запрагла своєї. Він мовби на власні очі бачиву себе за плечем МакКласкі: ось вона, пишаючись своєю проникливістю, безжально щириться і хихоче: «От бачиш! Історію роблять люди! А цього конкретного разу — ти, Г’ю! Кілер-одинак, який розвернув історію навспак! Змінив світ! Одна куля — і Німеччина вирушає у майбутнє абсолютно іншою, новою дорогою! Тепер час та натхнення вдертися, наприклад, до Бельгії з’явиться у цього наброду не скоро. Вони вчепляться в горлянки одне одному і нічим більше особливо не перейматимуться». 

І, ніде правди діти, певною мірою побачене Стентона таки порадувало. У перші години після успішного замаху на кайзера план хроноситів працював, мов годинник. Того дня якісь там загарбницькі війни не спали б на думку жодному німцеві. Вони мали з ким зводити рахунки й удома. 

Тож британську армію він урятував. Урятував усю молодь Європи і не тільки. Поки що, одначе, картинка око не тішила. Принаймні не у Берліні. 

— Червона Роза! Червона Роза! — злостиво скандувала юрба. 

Слухати жменьку безіменних бородатих інтелектуалів-ліваків, яких і між собою не розрізниш, ніхто не хотів. Їм потрібна була окраса програми, головне чуперадло, відьма-революціонерка. Польська шльондра. Роза Люксембург, яку багато хто шанував, але більшість люто ненавиділа. Номінально — все ще соціал-демократка, проте добре відома як непримиренна радикалка і запекла противниця правлячих кіл держави з династією Гогенцоллернів на чолі. 

Авжеж, їм потрібна вона, але дідька лисого вони її отримають, думав Стентон. Усе ж таки Роза Люксембург — жінка дуже розумна, а щоб з’явитись ось так перед цим натовпом, треба бути хіба що самогубцем психованим, не інакше. 

І тут, на превеликий подив Стентонові та й усім решта теж, саме так вона і вчинила. З-поміж людей, які скупчилися у глибині помосту, виокремилася постать і, накульгуючи (наслідок перенесеної у п’ятирічному віці хвороби), рішуче вийшла на середину. 

То була невисока, скромно одягнута жінка. Кремова спідниця, біла блузка, чорна краватка, простенький капелюшок пастельної барви — якої саме, Стентон у світлі вуличних ліхтарів розрізнити не міг. Одначе, на відміну від інших на помості, чорної жалобної пов’язки на руці в неї не було. Натомість вона виклично пов’язала собі через плече червоний шарф. 

На мить усі аж притихли, вражені так само, як і Стентон: невже ця жінка справді зважилася на такий крок попри те, що багато хто в натовпі прагнув її крові? І власне цією хвилевою тишею вона й скористалася, щоб її почули. Жодного рупора не мала, проте давно вже звикла виступати перед публікою і голос мала гучний та виразний, добре чутний принаймні у перших рядах. 

— Друзі! — крикнула вона. — Дякую, що долучилися до нас на цьому мітингу. Попрошу хвильку уваги, бо хочу дещо вам пояснити. Покійного імператора я вважала деспотом, це правда, але… 

Продовжити їй не дали. 

Далі, зрозуміло, мало йти засудження вбивства деспота, але сказати цього вона вже не змогла. Натовп ураз кинувся вперед, усі як один, наче звір на здобич. Квола лінія оборони з партійних працівників та робітників розсипалася вмить, і студентський авангард опинився на помості, перш ніж у когось з’явилася бодай найменша нагода звідти втекти. Погромники відразу пустили в діло кийки і кинулися на вражених підстаркуватих бороданів, яких намагалися вивести у безпечне місце вірні прибічники. 

У будівлю полетіли цеглини й каміння, почувся дзенькіт скла, що розліталося на друзки. Де ж поліція, запитував себе подумки Стентон. Та у поліції, безперечно, були тієї ночі справи важливіші, ніж рятувати жменьку соціалістів від доброї прочуханки, на яку ті, байдуже, винуваті чи ні, давненько вже заслужили. Коли почалася сутичка, Стентон згубив Розу Люксембург з очей і тепер лише сподівався, що вона зуміла повернутися в будинок. Справді, її відданість принципам, байдужість до небезпеки та відвага викликали захоплення. Не хотілося б, щоб оскаженілий натовп роздер цю жінку на шматки. Поза тим, і Бернадет про неї високої думки. Він мав усе ж надію, що їй пощастило вибратися. 

А тоді її побачив. 

Полонену. В руках у юрби. Наче якийсь згорток, Розу Люксембург просто передавали над головами, несли у саму гущу натовпу. Геть безпорадну, ніби мишу, що потрапила в лапи котячій зграї. 

І тягнули прямісінько до вуличного ліхтаря. 

Стривайте, вони ж не лінчувати її збиралися? 

Атож, власне: лінчувати. І не збиралися, звісно, а якраз це й робили: лінчували. Колективна істерія замкнулася на собі. Юрба, як то зазвичай буває, заводила сама себе. Якщо вихопити зараз із цього натовпу окремого індивіда, здогадувався Стентон, відвести його набік і спокійно запитати, чи справді він хоче зробити те, що, властиво, вже робить: повісити людину без суду і слідства, фактично, скоїти прямо на вулиці холоднокровне вбивство, — то більшість ось цих консервативно налаштованих молодиків від такого наміру майже напевне відхрестилася б. Але разом, об’єднані спільним божевіллям, радістю та, звичайно, анонімністю, вони були глухі до будь-яких аргументів, навіть якби комусь стало відваги такі аргументи висловити. 

Крім того, жертва їм трапилася досконала. 

Їхнього імператора вбив якийсь соціаліст, а вона — найвідоміша у Берліні соціалістка. 

Жінка. Іноземка. Революціонерка. Та ще й єврейка. 

Хто з-поміж верстви німецьких юнкерів уважав, що повісити єврея — аж такий уже злочин? На якусь сотню миль східніше їх вішали просто так, для розваги. 

Встояти годі. 

Стентон не вірив своїм очам. Упорядковані й самовдоволені, електрифіковані й помережані трамвайними лініями вулиці, якими він захоплювався ще зовсім недавно, того ж таки дня, моторизована мережа доставки Kaffee und Kuchen, кави та тістечок, якій заздрив увесь світ, артерії славного Weltstadt-а, першого «світового міста», буквально за кілька годин перетворилися на джунглі. 

Крові, щоправда, жадали не всі. Дехто дивився на те, що діялося, стурбовано, з острахом, вражений тим, як стрімко розвивалися події. Проте в епіцентрі бурі натовп обернувся на справжнє багатоголове страховисько, об’єднане спільною метою. Стентон побачив, як через перекладину ліхтарного стовпа перекинули мотузку. Електричний ліхтар, цей яскравий символ упорядкованої та прогресивної нації, вмить перетворили на шибеницю, що мала послужити найбільш ницому та первісному з людських інстинктів — жадобі крові. 

Йому впало в око обличчя жертви, яке то білішало, то темнішало, бо та пручалася, викручувалася, поверталася туди-сюди під різким електричним світлом, що падало на неї згори. Таке дрібне лице. Така дрібна жінка. Проте водночас і велика. Колись йому траплялося читати, що, виступаючи перед людьми, вона аж наче ставала вищою на зріст, заворожувала слухачів своїм звучним голосом і дошкульною дотепністю. Тільки-от цієї миті весь її уславлений розум нічим зарадити їй не міг. Стентон бачив, що губи у неї ворушаться. Що ж вона робила — сперечалася з напасниками? Намагалася розкрити їм очі, прибрати шори, вказати на те, що в їхніх діях відсутня елементарна логіка? Та ні, швидше за все, просто благала дарувати їй життя — справа так само безнадійна. 

Навколо неї вирувала сила-силенна рук: вони шарпали її, штовхали, підносили до шибениці. Жити їй залишилось якусь хвилину, не більше. 

Стентон відвернувся. Дивитись, як вона помирає, йому не хотілося. 

І тут у нього в голові залунав голос. Голос Бернадет. Теплий голос із таким милим ірландським акцентом ніби нашіптував прямо у вухо: «Знаєш, це чудова жінка. Навіть не уявляю, хто б іще міг викликати в мене такий захват. Дуже розумна, дуже пристрасна, дуже відважна і роль відіграє дуже вагому». 

Саме так сказала Бернадет тієї ночі, яку вони провели разом у Відні. Її уста були тоді так близько біля його, що майже їх торкалися. І тепер вона говорила далі: «Що ж це ти робиш, капітане Стентон з повітряно-десантного полку спеціального призначення? Невже так просто дозволиш, щоб ця безневинна й беззахисна жінка померла? Оце так поводяться британські солдати? Не забудь, що лінчують її через тебе! У тебе, чорт забирай, залишилася ще бодай дрібка честі чи ні?». 

Вона таки мала рацію. 

А тоді в друге вухо зашепотіла Кессі. Обидві жінки закликали його негайно братися за розум і до діла. 

У нього в портмоне лежав лист від дружини: «Я ніколи не мала нічого проти, щоб вийти заміж за солдата. Бо знала: ти віриш у те, заради чого ризикуєш своїм життям». 

Того чоловіка вона кохала. Хлопця, який робив те, що треба. 

Дівчата мали рацію. Час зібратися й узятися до чоловічої роботи. 

Стентон обернувся і заходився проштовхуватися вглиб натовпу. Зрештою, а що йому втрачати? Місію виконано, історія пішла новим руслом, його життя тепер належить лише йому і нікому іншому, а вчинки важать не більше й не менше за вчинки будь-кого з решти люду на цій планеті. Він вільний діяти, як сам собі вирішить, і має право ризикнути життям, щоб ні в чому не винну жінку не повісили зараз прямо на вулиці. 

А якщо його спіткає така сама доля? Що ж, непоганий спосіб померти. 

Часу в нього було небагато. 

«Ворушися, чорт забирай, ворушися!» — кричав йому в одне вухо голос Бернадет. 

«Швидше, Г’ю! Швидше! — підганяв його в друге вухо голос Кессі. — Її ж зараз уб’ють!» 

Він то штовхав, то тягнув, то буквально прорубував собі шлях крізь юрбу, відганяючи відпрацьованими ударами тих, хто, собі на лихо, опинився в нього на дорозі й не зреагував одразу на його уривчасті команди. Знав із власного досвіду, що розлючений натовп хоч і небезпечний, проте водночас млявий і тупий, а тому рішуча людина здатна з ним упоратися — принаймні до певної міри. Люди розступалися практично тієї ж миті; гадали, без сумніву, що він квапиться долучитися до вбивства, і потай раділи, мабуть, що брудну роботу виконають інші, а вони просто тішитимуться виставою збоку, не беручи на себе жодної відповідальності. 

Не минуло й пів хвилини, як Стентон дістався до самого осереддя колотнечі й тут-таки привернув до себе увагу. 

— Поставити жінку на землю і відступити на крок назад, усі до одного! — крикнув він по-німецьки. — Ну, я кому сказав?! Облишити і відступити, вже! 

Голос у нього був сильний. Звучний. Владний. Голос, який звик віддавати накази і звик, що ці накази виконують. Молодики, які, несамовито вирячивши очі, вчепилися у жінку, що знай намагалася вирватися з їхніх рук, завмерли на місці. Тут панувало масове божевілля і повний параліч особистої волі; всіх з головою затопила хвиля лютої ненависті. Стентонове тверде, цілеспрямоване втручання було наче палка, встромлена раптом поміж спиці колеса, що досі шалено крутилося і лише набирало обертів. 

Він знову ступив уперед, проштовхуючись до самого стовпа, який мав стати шибеницею для Рози Люксембург. 

А там поставив ногу на основу того стовпа, одною рукою схопився за нього, підтягнувся, щоб його краще бачили, і крикнув: 

— Ця жінка — член легальної політичної партії! Жодних доказів, які пов’язували б її з убивством імператора, немає! А якщо хтось такі докази має, то нехай учинить з ними так, як велить закон! 

Йому майже вдалося. Слово «закон» подіяло на всіх, мов удар. То було покоління студентів, яких професори мали право карати фізично за найменшу провину. Вони виховувалися у середовищі прусської військово-соціальної культури, а тому дисципліна і послух були для них поняттями майже релігійними. Відтак кільце люті, що стискалося навколо Стентона й Рози Люксембург, трохи відступило, інстинктивно скорившись новому лідеру, який хтозна-звідки й узявся. 

На жаль, серед студентів знайшовся один хлопець, який теж тією чи іншою мірою претендував на право вважатися лідером, а тому поступатися не збирався. 

І Стентон побачив молодика у студентському кашкеті, який виступив уперед і підвів на нього очі. Ліхтар добре освітлював згори його обличчя. Холодні, бляклі очі. На щоках — характерні для запеклих дуелянтів рожеві шрами. Явний нащадок аристократів, прусський юнкер до самих підборів своїх високих чобіт, який також звик, щоб йому корилися. 

— А ти хто в біса такий? — владно поцікавився він. 

Перш ніж відповісти, Стентон зістрибнув на землю, проте й далі височів над молодим студентом. 

— Я — той, хто не дає тобі зробити дуже серйозну помилку, синку, — сказав він, нахилившись мало не впритул до обличчя свого супротивника. 

То був хід сміливий, але за тих обставин не надто ефективний. У 2025-му, з таким самим дитям привілейованих класів, зарозумілим хлопчаком-аристократом, який би теж ліниво розтягував слова і протестував, бо йому, бачте, не дали поцюняти прямо на вулиці після оксбриджського студентського балу, це, може, й спрацювало б. Але молодик перед Стентоном був вихований на аристократичних принципах, що кувалися ще у дев’ятнадцятому столітті, й поступитися міг тільки тому, кого вважав собі рівнею. 

— Це ж соціалістка, брудна польська шльондра! — крикнув він Стентонові в лице. — Вона вбила кайзера, і ми зараз розберемося з нею раз і назавжди. Будеш нам заважати — розберемося і з тобою. 

Тепер лідерів було вже двоє, і натовп, звісно, тягнув за своїм. Стентон відчував, що ще мить — і вони знову посунуть уперед. Діяти треба було негайно. Блискавичним рухом він ухопив студента за шию і відпрацьованим борцівським прийомом затиснув йому голову, а тоді крикнув: 

— Цього чоловіка заарештовано за погрозу офіцерові корони! Хто полізе допомагати, також опиниться під арештом. 

Насправді то був крок достоту відчайдушний. Він був у цивільному, та ще й німецькою говорив з акцентом, який видавав іноземця. Жодних причин вірити йому в натовпу не було, лише його доволі зухвалі і нічим не підтверджені слова. 

Ворожість юрби зростала щосекунди. 

Час витягати зброю, вирішив Стентон. 

Робити цього страх як не хотілося. Досвід підказував, що витягати зброю в натовпі — річ дуже небезпечна. Через це все вмить переходить на цілковито новий рівень. В юрбі неодмінно теж знайдуться люди зі зброєю, за яку вони, знову ж таки, неодмінно візьмуться, і тоді в нього залишаться тільки два варіанти подальших дій: або відступ, або перестрілка. Він завжди тримався принципу: не готовий застосувати зброю — не виймай її, а цього разу стріляти не хотів аж ніяк. Ситуація і так уже надзвичайно хистка; передбачити, чим закінчиться ймовірна перестрілка, просто годі. 

Та іншого виходу не було. 

Стентон штовхнув студента-юнкера на коліна, а сам ступив на крок убік і став перед Розою Люксембург, піднявши високо над головою пістолет. 

— Слухайте всі, останнє попередження! В ім’я імператора, відступіть! У разі загрози мені чи цій жінці я стрілятиму! 

Якщо комусь у натовпі маленький короткоствольний «ґлок» і видався зброєю доволі дивною, принаймні на вигляд, то взнаки цього ніхто не дав. Побачивши зброю, розчовпати, що це не іграшка, а таки зброя, вони вже якось могли, і сам факт її появи в руках у Стентона відразу переконав усіх у наявності в нього відповідних повноважень. 

Тож юрба нараз сахнулася назад, залишивши свого лідера навколішки під ліхтарем. Божевілля ще не поглинуло цих людей настільки, щоб вони геть забули про верховенство права або ризикували нарватися на кулю. Стентон не вагався ні секунди. Покинувши напризволяще «заарештованого» студента, він схопив Розу Люксембург під руку і почав проштовхуватися назад до помосту. 

— Мені треба звернутися до людей, — озвалася вона. — Я мушу пояснити… 

— Все, жодних більше промов, — різко заперечив він. — Йдіть у будинок. 

Гурт партійців оточив свою товаришку і квапливо попровадив її до дверей, а Стентон тим часом вистрибнув на поміст і звернувся до людей сам. 

— Розходьтеся по домівках! — крикнув він. — Так поминати імператора не годиться. По домівках! 

Натовп, цілком можливо, розійшовся б і сам, але остаточно вчинити так усіх спонукав цокіт кінських копит по бруківці, який провіщав запізніле прибуття поліції. 

Стентонові загроза арешту за те, що ще якусь хвилину тому йому довелося вдавати офіцера корони, не посміхалася, а тому варіантів у нього було небагато: разом із соціалістами він подався до штаб-квартири СДПН. 

34

Відразу за входом у будинку містився просторий вестибюль, завішаний стягами профспілок, які об’єднували представників давно забутих у Стентоновому столітті професій: залізничних обхідників, ліхтарників, бляхарів-рівняльників, кушнірів, котлярів, склодувів, клепальників, токарів по дереву. За іншої нагоди Стентон із задоволенням порозглядав би й усі чудові стінописи та сповнені героїчним духом фрески, створені у ті часи, коли боротьба за робітничу солідарність була ще справою шляхетною і натхненною. 

Однак події того вечора розглядати місцеві цікавинки якось не надихали. 

Посеред вестибюля скупчилися ті самі бородаті чоловіки, що стояли раніше на помості, а тепер метушилися навколо Рози Люксембург, на око значно спокійнішої за них. 

Один із бороданів помітив Стентона і виступив наперед, щоб відрекомендуватися. То був чоловік доволі вродливий, хоч і на позір якийсь уже трохи потріпаний: високе чоло, копиця густого й шорсткого чорного волосся, вуса, які аж благали, щоб їх бодай розчесали. Очі за скельцями пенсне у металевій оправі дивилися пильно, але по-доброму. 

— Добрий вечір, пане офіцер, — привітався він. — Мене звати Карл Лібкнехт. 

Стентон це ім’я знав. Воно, зрештою, було знане кожному студентові, який вивчав сучасну історію. У втраченому вже столітті то був єдиний депутат німецького Рейхстагу, який голосував проти вступу Німеччини у війну. Через кілька років він загинув разом із Розою Люксембург, коли їх обох до смерті побили на вулиці у Берліні. 

— Г’ю Стентон, — відрекомендувався й собі Стентон. — Боюсь, я не офіцер. То був лише… маневр. 

— Маневр? Дива, та й годі, — мовив Лібкнехт. — А може, й не зовсім. Якби ви справді виявилися поліцейським, то це взагалі було б уперше: поліція прийшла нам на допомогу! Як на мене, то ви й не німець. 

— Ваша правда, я британець. Тут у відпустці. Просто подумав, що… треба допомогти. 

— Ну, це вже таки дійсно щось дивовижне. Ваш учинок направду неймовірний і надзвичайно шляхетний. 

Навколо схвально загули, з пів десятка добряче зарослих бородами голів закивали на знак цілковитої згоди. 

— До того ж абсолютно в дусі англійського джентльмена, — долучився до хору й жіночий голос. — Прийти на допомогу дамі, яка потрапила у халепу, — Роза Люксембург підійшла і потиснула йому руку. — Ви врятували мені життя, у цьому немає жодного сумніву. 

Вона виявилася ще нижчою, ніж Стентонові видалося спочатку, і головою ледь сягала йому до грудей. Та попри всю свою мініатюрність, то була сильна особистість: це впадало у вічі відразу. Обличчя мала рішуче і вольове: глибокі темні очі, довгий, тонкий і бездоганно прямий ніс, здорова шкіра, повнуваті губи. 

Їй було десь за сорок, і у волоссі проглядала вже подекуди сивина; однак, незважаючи на це, вона здавалася зовсім іще юною. Не знати чому Стентонові ця жінка зразу припала до вподоби. 

— Я лише виконував свій обов’язок… е-е… мадам, — ніби збоку почув він себе самого. Не знав, навіщо це сказав, але щось же, мабуть, таки мав сказати. 

— Свій обов’язок? Ваш обов’язок — рятувати соціалістів? Ото нам би ще бодай кількох таких, як ви. 

—  Ну, як на мене, то побачивши людину в біді, на допомогу їй має прийти кожен… — чомусь Стентону здалося, що цього пояснення недостатньо, і він повів далі: — Крім того, я був радий допомогти, бо маю подругу, яка вами захоплюється. 

— О, справді? Я її знаю? 

— Це одна ірландська суфражистка. Ні, ви її не знаєте, просто вона вважає вас дуже вагомою постаттю, оце й усе. 

— Що ж, коли її побачите, то передайте подяку за те, що відправила вас до мене. Вип’єте чогось? Чаю, мабуть, ви ж англієць. 

— У нас і віскі є, — пожвавішав Лібкнехт. — Я б і сам не відмовився. 

— О, від віскі ти не відмовишся ніколи, — усміхнулася Люксембург. 

А вони тут, здається, не сумують, подумав Стентон, хоч і пережили допіру нелегке випробування. Цікаво. Якби йому спало коли-небудь на думку уявити керівників міжнародного соціалістичного руху, ті, мабуть, постали б у нього в уяві такою собі доволі похмурою компанією. Гм, то вони скисли, напевне, вже після того, як прийшли до влади; схоже, так воно здебільшого й буває. 

Ковтнути віскі Стентон теж не відмовився. Врешті-решт вчився ж він колись на історичному факультеті й проґавити таку фантастичну нагоду не міг: стояти і попивати скотч у самісінькому епіцентрі бурхливих політичних подій, які розвивалися надзвичайно стрімко і загрожували перейти у глибоченну кризу. Можливо, він оце чаркується з майбутніми керівниками Німеччини, подумалося йому. Буде що розповісти Бернадет! З Бернадет він іще побачиться: щодо цього вагань уже практично не мав. 

Невеличкий бенкет влаштували в маленькому залі засідань комітету партії. Прислуги тут не було. Лібкнехт із неабияким ентузіазмом наповнив склянки і запропонував тост за «чоловіка, який урятував нашу Розу». 

Всі радо відгукнулися; Стентона знай поплескували по спині й вітали. Сама Люксембург, утім, лише сумно похитала головою. 

— Я вам, звісно, дуже вдячна, містере Стентон, — мовила вона, — та боюсь, ви тільки трохи відтермінували страту. Наступного разу вас тут не буде. 

— Думаєте, натовп повернеться? — запитав Стентон. 

— Можливо, не сьогодні, — тихо відповіла вона, — але вони повернуться, запевняю вас, точно повернуться. 

— Ну, так, згоден, якийсь час у місті, можливо, буде не дуже спокійно, і вам усім краще частіше озиратися і взагалі поберегтися, але ж рано чи пізно все заспокоїться, хіба ні? Я дуже поважаю німецьку владу і певний, що порядок скоро відновлять. 

У відповідь Люксембург посміхнулася, проте в її посмішці читався страх і сум. 

— А їм не потрібен порядок, містере Стентон, — так само тихо сказала вона. — Вони ж самі все це влаштували. 

Стентон аж сторопів. 

— Що? Організували натовп, який на вас напав? Ну, навряд, не думаю. Я ж сам був у тому натовпі і… 

— Організовувати натовп не було потреби, — перебила його вона. — Натовп організувався сам після того, як вони вбили кайзера. 

Стентон озирнувся навколо і побачив тепер уже серйозні, ба навіть похмурі обличчя: хтось кивав на знак згоди, хтось втупив очі в підлогу. Він був приголомшений і ледь спромігся перепитати: 

— Ви серйозно? 

Бо просто не йняв віри. Він завжди тримався думки, що всілякі несусвітні теорії змови — це прерогатива доби інтернету, часів, коли будь-яку абсолютно параноїдальну, божевільну ідею можна було миттєво поширити на весь світ, надаючи їй таким чином ореолу вірогідності. Адже йому й самому часто-густо траплялося стикатися з вельми глибокодумними ідіотами, які запевняли, що принцес убивають колишні чоловіки, аби не дати їм вийти заміж за мусульман, а президентів усувають їхні власні секретні служби. Проте від Рози Люксембург, однієї з найвідоміших і найпроникливіших інтелектуалок століття, такої маячні він якось не сподівався, тому спробував заперечити: 

— Та ну, дайте спокій… невже ви справді вважаєте, що німецького імператора вбили німецькі ж правлячі кола? Щоб дістатися до вас усіх? Та ну. З усією повагою, не думаю, щоб ви аж так багато для них важили. 

— Не думаєте? — перепитала Люксембург. — А от вони, мабуть, таки думають. Гаразд, те, що ми собі тут гадаємо, особливого значення не має: що буде, те буде. Одне скажу вам напевне: його імператорську величність убив не соціаліст. Наша організація існує в цьому місті вже тридцять років. Ми своїх знаємо. 

— Так, але ж кожного психопата ви знати не можете, правда? Можливо, стріляв якийсь одинак… божевільний, який уявляє себе соціалістом. 

— І має доступ до друкарні? Вибачте, але таку високоякісну листівку, яка проголошує смерть імператора і закликає до революції, законним шляхом не надрукуєш. — Вона витягнула з кишені одну зі Стентонових листівок. — Той, хто зробив ось це, мав доступ до таємної друкарні; це не та річ, яку може склепати на горищі самотній божевілець. А друкарня, містере Стентон, займає чимало місця і страшенно шумить, її так легко не сховаєш. 

Тільки не та, де видрукували ці листівки, подумав Стентон, хоч і розумів, що про настольні лазерні принтери його співрозмовниця жодного уявлення мати не може, а тому нічого такого у своїх логічних побудовах і не враховує. 

— Послухайте, — вела тим часом далі Люксембург, — я розумію, це звучить неймовірно і навіть приголомшливо, але є лише два середовища, спроможні потай надрукувати щось подібне: революціонери, тобто ми, і влада. Ми знаємо, що у жодній з наших друкарень цього не робили. То де ж тоді робили? 

— Ну, листівки могли надрукувати за кордоном… чи щось таке, — не здавався Стентон. 

— Та невже? А навіщо якійсь соціалістичній організації з-за кордону це робити? Скоїти, фактично, анонімне вбивство кайзера і залишити послання, яке неминуче викличе масові, брутальні гоніння соціалістів. Навіщо? Тим, хто убив кайзера, стало розуму виготовити таку-от високоякісну листівку та досвіду й уміння порішити його одним-єдиним пострілом з дуже великої відстані у велелюдному місті. А проте текст у цій листівці такий беззмістовний і розпливчастий, наче його єдина мета — спровокувати заворушення. 

— Так, але вбити свого ж імператора… 

— Я теж вважаю це вчинком неймовірно брутальним і цинічним. Ціле життя мене вражає той цілковитий моральний вакуум, який існує всередині цього так званого «християнського панівного класу», та все одно я ніколи не повірила б, що вони на щось таке здатні. Але іншого реального пояснення я не бачу. 

Що сказати, Стентон не знав. Адже вона, властиво, мала рацію і змальовувала ситуацію абсолютно точно. Досвідчене і проникливе угруповання, що викристалізувалося у середовищі правлячої еліти, вбило кайзера і цинічно підставило лівих. Єдине, чого Роза Люксембург уявити не могла вже ніяк, — це те, що це угруповання сформувалося в Кембриджі 2024-го року, а не на Вільгельмштрассе 1914-го. В усьому ж іншому вона влучила в самісіньке яблучко. 

— Вам, звісно, зрозуміло, до чого я веду, — продовжувала його співрозмовниця. — Схоже, ми мусимо прийняти той факт, що певна частина військового керівництва оголосила нам війну на знищення і не зупиниться ні перед чим — навіть своїм імператором вони, як бачите, пожертвували. Тож попереду — достоту страшні часи. Нас чекають середньовічні за своєю брутальністю репресії. Тенета розкинуть широко, й усіх, окрім хіба що лідерів ультраконсервативних сил та догідливого й улесливого селянства, вважатимуть за цілком справедливу здобич. Люди нашого штибу мусять негайно йти у підпілля або неминуче зіткнуться із загрозою арешту чи просто безслідно зникнуть. Як я вже казала, містере Стентон, це війна, й усі перші битви ми, безперечно, програємо. Але той, хто сіє вітер, може згодом пожати бурю. Вони підняли ставки. Що ж, нам не залишається нічого іншого, як теж їх підняти і відповісти на вогонь вогнем. А тоді вже хто його зна, що принесе майбутнє? 

Стентон озирнувся на обличчя навколо. Посмішок як не було. Всі стояли похмурі й серйозні. Справді, якщо вони мали рацію, то все йшло до громадянської війни, яка могла призвести до революції. 

— Гаразд, містере Стентон, — додала Люксембург, — гадаю, зі своїми проблемами ми спробуємо розібратися самі. Від усієї німецької держави ви нас захистити навряд чи зумієте. 

35 

На вулиці перед будинком було майже порожньо. Там залишилося лише кілька прихильників СДПН, які охороняли вхідні двері. 

Стентон подався до свого помешкання пішки. Після розмови з Люксембург і Лібкнехтом його охопив іще більший неспокій, аніж раніше. Хотілося закурити. Віскі завжди так на нього діяло. Просто скотч і цигарка чудово йдуть у парі. Може, все ж таки запалити? Одну-одненьку? 

Невже аж так уже треба дотримуватися своєї обіцянки Кессі? Зрештою, він же насправді тієї обіцянки й не дав, не мав уже такої нагоди. А навіть якби й дав, то все одно вона вже його не застукає. 

Завдяки Кессі та цигаркам далі йому на думку спала Бернадет. Ім’я наприкінці списку, який він окреслив собі на майбутнє. Стентон вирішив, що вже невдовзі вирушить до Ірландії. Розшукати дівчину буде неважко. Цілою країною там володіє жменька родин. Про Бердеттів із графства Віклоу можна розвідати все за якусь годину. Можливо, він і сам стане таким собі фермером-джентльменом на пишних пасовиськах Смарагдового острова. А що, грошей на порядне господарство у нього стане з лишком. 

На мить Стентон уявив себе разом із Бернадет у великій старій садибі. Собаки, коні, корови, збіжжя… діти? 

Серце тенькнуло болем. Що це за думки взагалі? Тесси й Білла йому не замінить ніхто й ніколи. Поза тим, з тією жінкою він провів лиш одну-єдину ніч. 

Можливо, пильність приспало віскі. А може, протистояння з розлюченим натовпом і адреналін, який ще й досі пульсував у жилах. Або й оці дві жінки, що змагалися між собою за право панувати над його думками. Так чи інак, Стентонів зазвичай чудово відлагоджений інстинкт самозбереження виявився дещо притупленим і не вказав на небезпеку, аж доки та не звалилася йому на голову. 

Кроки за спиною, окрик — і все, він попався. 

У ніс ударив сморід шнапсу, пива і курива. 

У вуха — злостиві голоси. 

Молоді, скривлені у презирливій гримасі обличчя. Ретельно доглянуті вусики над закопиленою верхньою губою. Кашкети на бритих головах. 

Їх було четверо — принаймні тих, кого він побачив у той момент. Двоє схопили його за руки і пришпилили до стіни. Ще двоє тут-таки пустили в діло кулаки. 

От лайно. Його гамселять, мов грушу, отакої. 

Отямився і зібрався Стентон тієї ж миті. Зумів навіть напружити прес ще до того, як отримав туди перший удар. І відразу із задоволенням почув, як зойкнув від болю один із напасників, з розмаху в’їхавши кулаком у живіт, вирізьблений щоденними тренуваннями у спортзалі двадцять першого століття. Форму він старанно підтримував і нещодавно в Шотландії. У 1914-му ніхто, навіть справжні спортсмени, не вділяв тренуванню стільки уваги, скільки вділяли люди через сто років — ні у кого просто не було на це часу. 

Обличчя, одначе, не напружиш, і ось кулак заїхав йому у щелепу, аж дзенькнули зуби. Різкі, сильні удари сипалися без упину, один за одним, і Стентон збагнув: якщо він зараз не визволиться, не змінить нав’язаної силоміць геть невигідної позиції, то його можуть легко і швидко забити до смерті. 

Руки тримали міцно: чого-чого, а сили молодикам аж ніяк не бракувало. Вивільнити їх не вдасться, отже, залишається сподіватися на ноги. Скориставшись залізною хваткою напасників як опорою, Стентон підняв коліна до живота і різко випростався майже на повен зріст у повітрі. Як наслідок, засадив із усього розмаху обома ступнями одному з них прямо в обличчя. Зі зламаним носом той гепнувся на землю. Ледь ноги торкнулися тротуару, як Г’ю відштовхнувся і повторив маневр, знову витягнувшись усім тілом у повітрі і різко вдаривши ногами. Цього разу трюк вийшов не такий вдалий, бо другий нападник від удару ухилився, та Стентон спромігся вивернутися й обхопити його ногами за шию. Тієї миті відчув, що руки йому тримають уже не так міцно; з’явився ризик звалитися і гримнутися головою об землю. Проте він зумів вчасно сам ухопитися за руки, які його тримали, і різко крутнутися. Відтак усі четверо опинилися долі на тротуарі. 

Стентон підхопився на ноги перший. 

— Ну, підходьте, покидьки! — гаркнув він по-англійськи. — Подивимося, на що ви здатні. Чи ви тільки ззаду вмієте нападати? 

Всі четверо напасників теж уже були на ногах, хоч один із них, той зі зламаним носом, брати участі у бійці явно більше не збирався. Стентон же, навпаки, добряче завівся. Не бився він як належиться вже давненько і не мав сумніву, що тепер, коли переваги раптовості напасники позбулися, зможе розібратися з ними трьома без особливих труднощів. 

Двоє кинулися на нього одночасно, а третій вичікував зручної нагоди позаду. Щоб укласти тих двох на землю, Стентонові вистачило двох же ударів. Нічого складного. Бабах. Хрясь. Вони ж розраховували на звичайну вуличну бійку, збиралися гарненько нам’яти боки приголомшеній чисельною перевагою жертві, а натомість зіткнулися з фахівцем із рукопашного бою, професіоналом високого профілю. 

Схоже, це до них уже дійшло. На ноги вони ще якось зіп’ялись, але наближатися до Стентона начебто наміру більше не мали. 

— Біжіть додому, хлопці, — сказав він уже німецькою. — Попереджаю: поткнетеся до мене знову — шиї попереламую. 

А тоді повернувся, щоб піти, — й опинився віч-на-віч із п’ятим, студентом-юнкером, якого був «арештував» раніше. Той, очевидно, такої ганьби знести не міг, а коли побачив, що його кривдник зник у штаб-квартирі СДП, зібрав гурт поплічників і вештався навколо, пантруючи на Стентона і сподіваючись таки відплатити. 

І знов ухопив облизня. Сподівана кара обернулася розгромом. Помста не відбулася. 

— Йди додому, хлопче, — повторив Стентон. — Geh’ nach Hause, Junge. Тобі ж зранку на лекції. 

Мабуть, оце й стало останньою краплею. Поблажливий тон. Від ненависті та несамовитого гніву студента аж перекосило. І він витягнув пістолет. 

Стентон не мав жоднісінького шансу. Й отримав кулю, а наступної секунди впав на коліна, тримаючись за живіт руками. 

Ззаду почувся голос одного з молодих розбишак: 

— Гельмуте, ти здурів? Ти поліцая застрелив! 

— Ніякий він не поліцай! Ти ж бачив: пішов з тою польською шльондрою до них. Один із їхнього кодла. 

— Правда, та й говорив по-англійськи, — докинув інший голос. — Де ти бачив поліцая, який говорить по-англійськи? 

— Все одно треба звідси вшиватися, — квапливо додав перший голос ззаду. — Ти йому тельбухи продірявив, йому гаплик. А це вже вбивство, Гельмуте. Побігли! 

Перед очима у Стентона все розпливалося, але він бачив, що молодик, який і далі стояв перед ним, явно вагається. Думає, може, чи не всадити в нього ще одну кулю? Та натомість той лише пробіг мимо. За якусь хвилину тупіт їхніх черевиків стих угорі вулиці. 

Стентон залишився сам. Глянув униз, на яскраво-червону пляму, що швидко розповзалася під пальцями. Рана у живіт — це зовсім кепсько. Гірше тільки куля в серце, у хребет або в голову… хоч і не так боляче. 

Він спробував зібрати докупи думки, які теж уже почали розпливатися. 

Цікаво, до помешкання дістатися, напевне, не вдасться? 

Ні, тут без шансів — хіба що смерть від утрати крові на півдорозі. 

Може, спробувати повернутися назад, до Рози Люксембург? Вона все ж таки перед ним у боргу. 

Може. Але й туди — кількасот метрів, а кров він втрачає дуже швидко. Будь-яка спроба поворушитися цю швидкість тільки збільшить, і то значно. 

Найкраще — просто сидіти тут. Затиснути рану і сподіватися на допомогу. 

Звіддалік донісся свисток. Постріл, напевне, привернув увагу поліцейських. А може, хтось почув і викликав поліцію. 

Тут він подумав про пістолет, який мав при собі. «Ґлок» 2023-го року випуску. Що кажуть тутешні закони про особисту зброю? У Берліні 1914-го на неї потрібен дозвіл? У будь-якому разі, запитання пістолет у нього в кишені неодмінно викличе. Особливо такий — невідомого виробника й абсолютно революційної конструкції. 

У більшому ранці, у помешканні, лежать іще два. 

Якщо тільки йому пощастить ще коли-небудь там опинитися. Або принаймні дожити до ранку. 

Між ногами в нього була решітка водостоку. Він витягнув з кишені «ґлок» і вкинув у заґратовану темряву. 

А тоді знепритомнів. 

Невдовзі по тому Стентона знайшла поліція. Його тут-таки доправили до навчального шпиталю Берлінер-Бух, де невідкладно прооперували. Йому пощастило. З’ясувалося, що куля шлунок не пробила, а застрягла в черевній порожнині. Студентів пістолет виявився зброєю доволі нікчемною, розрахованою, мабуть, хіба що на пацюків та кролів. Жоден із життєво важливих органів не постраждав. Та все ж рана була серйозна і вимагала вмілого хірургічного втручання. Кулю витягнути вдалося, але крові Стентон утратив дуже багато і сильно ослаб. Імунна система не давала ради. Антибіотиків ще не існувало, і рана неминуче загноїлася. 

Якоїсь миті крізь сум’яття переполовинених маренням снів до його свідомості дійшли слова когось із лікарів: «Він помирає». 

36 

Стентонів стан далі погіршувався, і наступні два тижні він пролежав на шпитальному ліжку буквально за крок від смерті: або просто лежав без пам’яті, або марив. У короткі моменти прояснення бачив навколо лікарів і доглядальниць. Знав, що помирає, і розумів, що йому дають морфій, намагаючись хоч трохи потамувати біль. Мабуть, саме тому в нього такий туман у голові. Йому начебто конче треба було щось тим лікарям сказати, попросити їх дещо принести, але що саме — згадати ніяк не вдавалося. Якраз розплющивши очі в одну із таких-от болісних миттєвостей напівсну-напів’яви, Стентон і побачив біля себе Бернадет Бердетт. 

Вона говорила до нього. Говорила, говорила і говорила. А він залюбки слухав її голос, хоч і знав, що це лише сон. 

— Ти виборсаєшся, — казала Бернадет, — я певна, ти виборсаєшся… 

А ще казала, що залишиться з ним і говоритиме до нього, аж доки він таки виборсається. 

Стентон відчував, що його переповнює вдячність. Відчував, що плаче. Плаче уві сні. Цікаво, а де ж Кессі? Чому вона теж не сидить у нього біля ліжка? Чому це йому сниться тільки Бернадет? 

Може, лише тому, що балакає та набагато більше… 

— Все те жахіття про натовп, який мало не лінчував Розу Люксембург, потрапило у британські газети, — розповідала у Стентонових снах Бернадет, — і особливо їх у всій цій історії зацікавила, звісно, поява таємничого, високого, світловолосого і збіса гожого англійця, який прийшов їй на допомогу, а потім змушений був за свою лицарську поведінку дорого заплатити, бо його підстрелили на вулиці неподалік. Ну, Г’ю, миленький, можеш собі уявити, як я одразу нашорошила вуха, коли це прочитала. Зрештою, хіба ж я не думала постійно про свого таємничого англійця, який поїхав у Берлін, і про те, чи ще коли-небудь його побачу? І, звісно ж, то був ти! Документи були при тобі, коли тебе знайшли, тож ім’я твоє знали, та ще й фото в газетах опублікували, і не одне: те з документів і ще таке зернисте, розмите, де ти стоїш на подіумі біля штаб-квартири СДП. Я просто очам своїм не вірила! Ото ти зажив собі слави! 

Розповідь тривала. Почув він її цілу нараз чи частинами, Стентон не знав. Здавалося, чув уже не вперше і знає все це здавна. 

— От, така у них була інформація, а проте нічого більше про тебе не розкопали — ні в Берліні, ні в Британії! Ну, нічого ж дивного, правда? З огляду на твій — гм, як би це краще висловитися? — фах. Газети просили зголоситися будь-кого, хто тебе знає. Звісно, насправді я тебе не знаю… ну, хіба що в дуже інтимний спосіб, який навряд чи допоможе тебе пізнати. Крім того, я собі подумала, що, може, й не треба допомагати їм тебе впізнавати, бо ж ти, подивимось правді у вічі… — тут вона стишила голос до хрипкого шепоту, —…шпигун. От, а потім мені спало на думку, що найкраще буде поїхати до тебе самій і подивитися, чи зможу я чимось допомогти. Може, навіть забрати тебе додому. Але боюсь, Г’ю, тобі таки погано і перевозити тебе вони не рекомендують категорично. Ох, я розповідала все це вже разів двадцять… але нічого, розповім іще раз, бо чомусь упевнена, що тобі ця балаканина допомагає… 

Стентон нічого не мав проти. Слухати її голос він любив і сподівався, що вона говоритиме й говоритиме, аж доки він помре… зможе тоді податися до Кессі й розповісти їй про свою ірландську приятельку, хоча розповість, звичайно, не все… А проте йому ж треба сказати комусь ще щось… щоб йому дещо принесли… але що саме, згадати не міг, хоч убий. 

Тут його свідомість знову перемкнулася на голос Бернадет: та саме тримала його за руку і говорила про Розу Люксембург. 

— Вона знову приходила сьогодні — подивитися, як ти. Дуже відважно з її боку, бо ж цими днями ходити вулицями їй не конче, там направду небезпечно. У неї, щоправда, є група охоронців, які крок у крок повсюди за нею ходять. Г’ю, я повірити не могла, що ти розповів їй про мене! Мало не померла, коли вона сказала, що ти згадував про ірландську суфражистку, яка нею захоплюється! Так мило, що ти про це пам’ятав. Та ще й сказав, що врятував її через мене. Вона, розумієш, дякувала, що я відрядила тебе до неї у годину найвищої потреби, — дякувала мені! Сама Роза Люксембург! Г’ю, ти й уявити собі не можеш, що це означає для дівчини мого штибу. Роза ж найвагоміша жінка у політиці… важливіша навіть за пані П. Вона стільки всього здолала і так нас усіх надихає… 

На цих словах Бернадет стиснула Стентона за руку — можливо, трохи засильно, зважаючи на страшну слабкість, яка його проймала і не давала бодай пальцем поворухнути; проте саме цей міцний потиск її руки і призвів, мабуть, до того, що в голові у нього на мить прояснилося. Він розплющив очі й побачив уста, що ворушилися, уста, які так сильно були його причарували… і пасма каштанового волосся, що обрамляли ясно-зелені очі. 

На секунду Стентон знов опинився у потягу Сараєво-Загреб, де вперше побачив Бернадет. Запропонувати їй коктейль? «Мангеттен»? 

Ні. Назад. Ну ж бо, назад, у теперішнє. Зробивши неабияке зусилля, він повернувся подумки до шпиталю. Щось підказувало йому, що це не галюцинація, що Бернадет справді тут, біля нього. Аби ж тільки згадати тепер, що він хотів їй сказати. Згадати, що ж саме йому потрібне. Адже щось таки потрібне, дуже потрібне. 

— Берні, — прошепотів він. — Берні! 

— Г’ю! — охнула вона. — Ти отямився! 

— Ні! Ні, я помираю, — зашепотів він, намагаючись опанувати свої збаламучені гарячкою думки. — Послухай мене, Берні. Ти мусиш точно виконати все, що я зараз скажу, бо повторити я не зможу — помру. Піди до мого помешкання. Ключ у кишені куртки. Знайди мої ранці… пам’ятаєш їх? 

На якусь секунду йому вилетіло з голови, що саме він хотів сказати, бо перед очима постало видіння: ось Бернадет у віденському готельному номері піднімає до нього опромінене примарним світлом із комп’ютерного екрана обличчя і наставляє йому в лице його ж таки пістолет. Він намагався відігнати ціспогади і зосередитися на справі, але пригадати, у чому ж полягала та справа, тепер уже не міг. 

— Так-так, Г’ю, твої ранці, — сказала вона. — Скажи, що тобі звідти принести. 

Її голос витягнув його з виру хаотичних думок. Ось воно. Він згадав, що йому потрібне. 

— Відкриєш менший ранець. Ключ — так само в кишені куртки, — шепотів він, насилу ліплячи докупи слова. — Там є торбинка, позначена червоним хрестом. У торбинці — коробки з такими маленькими пластиковими голками… 

— Пластиковими? Вибач, як‑як? 

— Схожими на скло… прозорі трубочки з голками… для ін’єкцій… принеси їх сюди. Встромиш одну мені в живіт і натиснеш поршень… робитимеш так що дванадцять годин. Тільки щоб ніхто не бачив… просто роби так, як кажу, Берні. 

Усе, вдалося. Він таки згадав… тепер можна заснути. 

Проте Бернадет далі стискала йому руку. 

— Г’ю! Г’ю! 

Стентон відчув у її голосі наполегливість. Що, все? Вона вже прийшла? 

— Знайшла? — спитав він, хоч хвилі сну вже несли його у далечінь. 

— Ні! Ще ні! Г’ю… де те помешкання? Ти ж не сказав. Де те кляте помешкання? 

— Мітте… — прошепотів він. — Мітте. 

І провалився у забуття. Поринув у глибини несвідомості, куди Бернадет піти за ним не могла. Залишив її далеко позаду, у світлі. Сам же занурився в темряву. 

Й опинився в тунелі. В якомусь бісовому тунелі. Ну от хто б міг подумати, що той старий заяложений штамп — таки правда? Темний тунель, світло попереду… і так, неодмінно, в кінці того тунелю стоїть хтось, осяяний тим світлом. 

Кессі, ясна річ. Там чекала на нього Кессі з дітьми. 

У світлі в кінці тунелю. 

Чи здивувався він? Про щось таке самісіньке розповідали в ранкових телешоу люди, які побували на порозі смерті. 

Кессі щось йому казала. Він хотів крикнути у відповідь, що кинув курити. Та Кессі чомусь говорила з ірландським акцентом. Говорила голосом Бернадет. Чого б ото? І що це вона каже? 

Мітте. 

Чого б ото Кессі говорити про Мітте? Та ще й голосом Бернадет? 

— Мітте! — мовила Бернадет. — Мітте! Ти хоч маєш уявлення, скільки в Мітте успішних фірм, які здають в оренду житло? 

Стентон розплющив очі й раптом відчув, як проясніло у нього в голові: від цього відчуття він уже й відвик. Кілька разів моргнув, щоб розігнати туман і зосередити погляд на милому обличчі, яке мріло зовсім поруч. Злегка веснянкуватий ніс, злегка нерівні зуби. Вона знову до нього говорила. 

— Я побувала у чотирнадцяти, доки знайшла твою, і перш ніж там зволили перевірити список мешканців, мусила кліпати віями й удавати бідолашне, безпорадне ірландське дівчатко — як і в усіх попередніх. Але врешті я таки у твоє помешкання потрапила і відтоді одну по одній устромляю тобі в живіт ті кумедні штучки. Довелося сказати, що ми заручені, і мені дозволили сидіти біля тебе. Та й підмазую кому треба, звісно, гроші завжди відчиняють двері… 

Відчувати, що більше не мариш, було дуже дивно. 

— Давно? — прошепотів він. 

Бернадет як сиділа, так і підстрибнула на місці від несподіванки. 

— Боже мій, це ти, Г’ю?! — вигукнула вона. — Ти повернувся у країну живих? 

— Давно, Берні? 

— Відколи ти послав мене по ті чудодійні ліки? Чотири дні. 

Його знову віднесло у сонну далечінь, та цього разу вже ненадовго, і коли він знову розплющив очі, то відчув, що самі по собі вони більше не заплющаться. Бернадет урятувала йому життя. 

Доки Стентон зміцнів настільки, що міг уже залишити шпиталь, минув ще тиждень, і весь цей час Бернадет сиділа біля нього щодня від ранку й до самого вечора, коли мусила йти. Звісно, тепер її розпирало від цікавості ще сильніше, ніж перше. 

— Г’ю… а що було в тих кумедних голках? — уже вкотре пошепки запитувала вона. — Лікарі направду приголомшені, бо ж не сумнівалися, що зараження крові тебе прикінчить. Я їм нічого не сказала, але втикати ті штучки в тебе, тільки-но вони відвернуться, було збіса непросто. Думаю, ти заборгував мені принаймні пояснення. 

— Це такі новітні ліки, Берні, — відповів він. — Їх щойно починають застосовувати. Називаються «антибіотики». 

Нічого більше сказати Стентон не міг, та вони мали про що розмовляти й без цього. 

Ситуація в Німеччині погіршувалася з дня на день. Доки Стентон, набираючись сил, сидів у ліжку і сьорбав юшку, Бернадет переповідала йому останні новини про країну, яка геть пустилася берега. 

— Наступного ранку після вбивства кайзера запровадили воєнний стан, — пояснювала вона, — на додачу — ще й місяць офіційної жалоби, тож насправді мені було неймовірно важко навіть в’їхати у Німеччину. Кордони тепер великою мірою під замком, особливо для німців, які намагаються виїхати, ну, й були тисячі, фактично — десятки тисяч арештів. Це просто жах, що тут коїться. Влада, по суті, скористалася цим убивством, щоб знищити політичну опозицію. Усім тепер заправляють військові, які вважають, що завдяки цьому отримали право поквитатися абсолютно з усіма, хто їм не до вподоби, а це і є практично всі, крім них самих. СДПН заборонили, всі профспілки розгромили і розігнали. Силу-силенну людей хапають і відправляють бозна-куди, у якісь тюремні табори, здається. Військо і поліція — всюди, на кожному кроці, місто нагадує озброєну до зубів фортецю. Ще з усім цим чомусь пов’язують євреїв. Газети переконані, що соціалізм — ідея насамперед єврейська. Чому — гадки не маю, мені це в голові не вкладається. Так чи інак, євреям цими днями зовсім не солодко. 

— Їх переслідують офіційно, за наказом влади? — запитав Стентон. 

— Не те щоб офіційно, переважно це діло рук юрби, але я б не сказала, що поліція аж так намагається цьому завадити. Бідолашні старі євреї знай присягаються у невмирущій відданості короні й намагаються виглядати ще більшими консерваторами, ніж військові, проте пуття з того небагато. Чесно кажучи, я завжди вважала погроми російською проблемою. Не думала, що таке може відбуватися в цивілізованій країні. До речі, про Росію: їхній цар, схоже, теж остаточно збожеволів. Він оголосив тримісячну жалобу за «любим кузеном Віллі». Розігнав Думу, більшість депутатів заарештував, деяких узагалі стратив, а тепер країною носяться козаки і тнуть шаблями кожного єврея та демократа, який трапить під руку. Тож добра половина Європи, від царя Миколи до кайзера Віллі ІІІ, опинилася нині під владою одержимих кровожерливих психопатів. 

— Роза Люксембург це передбачала, — сказав Стентон. 

— Що ж, мала рацію. 

— Вона вважає, що вбивство кайзера — це змова реакційних сил, спрямована на те, щоб розібратися з лівими раз і назавжди. 

— Звісно, так і є! Кожен, хто має якусь клепку в голові, вже давно це вирахував. Бо що ж іще то може бути? — із запалом погодилася Бернадет. — Навіщо якомусь справжньому соціалістові таке робити? Це точно була змова. Чи замішана тут держава — не скажу, а от військові за лаштунками стоять напевне. Кайзер Віллі, бач, був для них занадто миролюбний. Його ж не просто так уколошкали якраз тоді, коли він якісь трамвайні лінії відкривав. Військові здобувають дуже багато, ліві втрачають усе. 

Звучала ця теорія і справді вірогідно. Всілякі криваві помисли завжди звучать вірогідніше за правду. 

Стентону спав на думку Апіс із його «Чорною рукою». То були армійські офіцери, та це не завадило їм убити свого ж таки монарха заради того, що вони вважали більшим благом для Сербії. А вже для його, Стентонового двадцятого століття всілякі військові перевороти були однією з основних питомих ознак. Випадкам, коли генерали у темних окулярах скидали законних глав держав і самі посідали їхнє місце, історія майже втратила лік. 

— Врешті-решт усе заспокоїться, — сказав Стентон. 

— Сподіваюсь. 

Розмова ця відбувалася у той день, коли Стентона мали виписати зі шпиталю. Повністю його рана ще не загоїлася і далі потребувала догляду, проте від інфекції та зараження крові не зосталося й сліду — на превеликий подив лікарів. Час од часу вони зазирали у двері і, не вірячи своїм очам, лише хитали головами. 

— Берні, як же чудово, що ти все зробила, як я просив, — мовив Стентон. — Якби ти не приїхала, мене б уже й на світі не було. 

— Та бачу, — відказала вона, — якби я не принесла те, за чим ти мене послав… 

— Аж не віриться, що ти отак узяла, кинула все і поїхала сюди мене шукати… так мило з твого боку. 

— Ну, насправді там не дуже було що кидати і за чим шкодувати. Я — та сама багата, знуджена безцільним життям дівчина. Як і більшість представниць свого класу, добре освічена, але навіщо — хтозна, пуття з тої освіти жодного. 

— А як же боротьба? Боротьба за жіночі права? Коли ми прощалися у Відні, ти казала, що знову до цього візьмешся. 

— Боюсь, зараз усе це трохи відійшло вбік, опинилося ніби десь на узбіччі. Нині всі переймаються тільки ольстерською кризою, і жінки здебільшого й думати забули про жіночу солідарність, їм важливіше, на чий бік стати у цій ситуації. Ти уявлення не маєш, як усе загострилося… 

— Берні, — перебив Стентон, беручи її за руку, — коли я лежав і марив, а ти до мене говорила, то розповідала багато про себе і про свої почуття… 

Він раптом збагнув, що про політику говорити не хоче взагалі. Зрештою, ця тема його ніколи особливо не цікавила. Говорити йому хотілося про Бернадет. 

— А, ти про це, — відповіла вона, знову страшенно мило почервонівши. — Та то я лише намагалася втримати тебе тут, щоб ти не віддалявся від дійсності. Так, белькотіла, що на язик прийде. Може, це й добре, що ти марив, інакше міг би померти від нудьги, заки ті твої голочки підняли тебе на ноги! 

Він стиснув їй руку трішечки сильніше. 

— Пригадую, ти, здається, казала, що думала про мене і хотіла знову зі мною побачитися. То це ти просто так собі белькотіла? 

На мить вона відвела погляд і втупилася у покривало, край якого нервово теребила між пальцями, а тоді глянула прямо йому у вічі. 

— Ну, може, я й справді щось таке казала, але ж це все нічого не варте, хіба ні? Бо ж ідеться насамперед про той твій емоційний багаж, з яким ти носишся повсюди, мов із писаною торбою — дуже великою, таємничою торбою під сімома замками. Та й у Відні ти тоді з самого ранку дав драла, наче перестрашений кіт. 

Стентон хотів був щось сказати, але Бернадет одразу повела далі: 

— Ні-ні, я нічого не мала проти. Така у нас була домовленість, і ти її дотримався, а я чудово поснідала на нашому балконі та й пішла собі, високо піднявши голову. Тож не хвилюйтеся, містере Стентон, я не приїхала сюди в надії, що у відплату за роль доглядальниці ви у мене закохаєтесь. Якщо чесно, я просто рада була поїхати з Ірландії. Там зараз зовсім не весело, як і в Британії загалом, коли вже на те пішло. Тобто, звісно, краще, ніж тут, цілих прошарків населення за ґрати не кидають, та все одно війська на вулицях… ну, й таке інше. 

Стентону хотілося й далі говорити про неї. Сказати, що вона помиляється, бо після Відня не йшла йому з думки ані на день. Проте почуте геть його приголомшило. 

— Війська? На вулицях? У Британії? 

— Боженьку, та ти ж нічого не знаєш! Ми тут так заговорилися про Німеччину, що розповісти про те, що діється вдома, я й забула. Все сталося буквально за кілька останніх днів. Після того, як убили Черчілля. 

Стентон мало не подавився своєю юшкою. 

— Черчілля? — закашлявся він. — Убили? У 1914-му? 

— Певно, що у 1914-му, а який же зараз, по-твоєму, рік? То було суще жахіття. Він виступав на мітингу, присвяченому гомрулу в Ірландії. Говорив у своєму дусі: мовляв, це зрада з боку торі погрожувати, що вони підтримають армію, якщо та відмовиться застосовувати силу для впровадження в дію відповідного закону. Так воно, чорт забирай, і мало трапитися, тут жодних сумнівів. І тоді хтось його застрелив. 

— Хтось? 

— Якийсь ольстерець, юніоніст. І навіть не пробував утекти. Був гордий зі свого вчинку. Сказав, що зрадник — це власне Черчілль, який намагався розвалити Сполучене Королівство, а він сам — патріот, бо захищає володіння корони. Можеш собі уявити, який ґвалт здійнявся у країні, і далеко не всі — на боці Черчілля. Кажу тобі, багато хто називає героєм якраз убивцю. Тим часом Ірландія взагалі знавісніла. Вибухи. Заворушення. Вулицями Дубліна розгулюють озброєні республіканці й уже ні від кого не ховаються. 

Стентон похолов. Відчував, як на очах закипають сльози. 

— Г’ю? З тобою все гаразд? Тебе аж трусить. Я розумію, новини направду страшні, але багато хто закликає і до спокою… 

Стентон відкинувся на подушку і втупився у стелю. 

— Берні, ти не розумієш. Черчілль відігравав ключову роль. Він же нас урятував… 

— Урятував? Від чого? Ну, так, він добряче пришвидшив розбудову флоту, але на дідька нам тепер той флот, усі ж переймаються тільки тим, як би то пошвидше та понадійніше роздерти на клапті країну — кожен свою, ніхто ні на кого нападати не збирається. Слухай, мені Черчілль теж подобався, бо займав сміливу позицію щодо Ірландії і до суфражисток ставився не найгірше в уряді, але ж він був лише міністром. Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що він нас урятував? 

— Та нічого такого, — відповів, опанувавши себе, Стентон. — Я лише думав, йому судилися великі звершення, оце й усе. Хто знає, можливо, великі звершення й не знадобляться. 

— Боюсь, таки знадобляться. У країні всі вчепилися в горлянки одне одному. Сто тисяч озброєних прибічників Карсона взяли під контроль Белфаст, а армія виступити проти них і навести там лад відмовляється. Причому відмовляються, зверни увагу, не солдати — генерали! У мене таке враження, що вони бачать, як поводяться військові тут, у Німеччині, і беруть приклад. Деякі полки навіть заявили, що впровадженню ірландського гомрулу не сприятимуть, хай що там каже закон. Схоже, тільки особисте втручання короля завадило їм рушити маршем на Вестмінстер. Тому, сам розумієш, сьогодні питання права голосу для жінок нікого особливо не цікавить. Відверто кажучи, мені вже починає здаватися, що скоро може не стати й парламенту, за який жінки мали б голосувати. Тож бачиш, насправді я була дуже рада хоч ненадовго все це полишити і трохи пограти роль Флоренс Найтінґейл. Життя ж важливіше за політику, га? Маю на увазі, треба ж просто жити врешті-решт. Себто, мені треба… але тобі, цілком можливо, й не треба. Чи таки треба? 

— Треба, Берні, — сказав він, беручи її руку в обидві свої долоні. — Я справді хочу жити. Дуже хочу. 

Наступного дня Стентон оплатив рахунок, подякував лікарям, які й далі знай зачудовано хитали головами, і залишив шпиталь. Зійшов із допомогою Бернадет униз масивними сходами і сів у таксі. 

У своєму помешканні він розраховував побачити порожні пляшки та черствий хліб і запліснявілий сир на столі — рештки вечері з дня смерті кайзера. Проте там було прибрано; на полиці лежали свіжі продукти, на столі стояли свіжі квіти. На ліжку красувалися чисті простирадла, у відчинене вікно дихав вітерець. 

— Сюрприз! — вигукнула Бернадет. — Взагалі-то це дещо суперечить моїм принципам — прибирати за чоловіком, та оскільки в тебе дірка від кулі у животі, то я подумала, що цього разу можу зробити виняток. 

Роззирнувшись по кімнаті, Стентон помітив у кутку торби, які йому не належали. Ці торби він востаннє бачив у Відні, в готельному номері. 

Торби, певне, стояли порожні, бо все вбрання Бернадет висіло на вішачках у шафі. 

— Дещо самовпевнено, га? — запитала вона. 

— Анітрохи, — запевнив він. 

— Ну, тобі ж іще якийсь час буде потрібна доглядальниця, доки рана належним чином загоїться, то я подумала, що… Але, чесно, я можу так само легко спакуватися і забратися геть, якщо тобі не… 

Стентон обернувся, узяв її в обійми і став цілувати. 

— Ходімо у ліжко, — видихнув він поміж цілунками, на які палко відповідала Бернадет. 

— А як же твій живіт? Рана? — здивувалася вона. 

— Я ризикну. 

— Аби тільки шви не розійшлися, заради всього святого. Ти просто лягай навзнак, а все решта я зроблю сама. 

37 

Цілий наступний тиждень Стентон провів у своєму невеличкому помешканні; сили його швидко відновлювались. Бернадет ходила на закупи, готувала їсти, всіляко про нього дбала. І щоночі вони кохалися. 

Стентон розумів: це й справді кохання. Він закохався в іншу жінку. Ще зовсім недавно щось таке й уявити було годі. 

Його гризла провина, і Бернадет це відчувала. 

— Ти почуваєшся так, ніби зрадив свою дружину, правда? — озвалася вона якось невдовзі після півночі, коли сиділа в ліжку й уже звично після любощів палила цигарку. 

— Вибач, — мовив він. — Це так помітно? 

— Тільки коли ти змовкаєш отак, як зараз. — Літо й далі тішило чудовою погодою, вікно було відчинене, і кімнату заливало місячне світло, у якому бліда шкіра Бернадет аж наче світилася сама. — Знаєш, любощі тобі не заборонені. Тобто я не бачу в цьому нічого поганого. Її ж немає уже досить давно. 

— Не в любощах справа, — відповів він. — Навряд чи Кессі заперечувала б, щоб я кохався з іншою. Особливо з такою чудесною жінкою, як ти. 

— А проти чого вона в такому разі заперечувала б? 

— Мені цікаво, чи заперечувала б вона проти того, що я у тебе закохуюсь. 

Бернадет глибоко затягнулася димом. Стентон дивився, як підносяться в такт віддиху її груди. 

— Ох, так, розумію, — сказала вона. — То ти в мене закохуєшся? 

— Думаю, вже закохався. 

— Що ж, це добре, — відповіла Бернадет, — бо я в тебе також закохалася. — Вона простягнула руки й обняла його. — І знаєш, мені здається, що й проти цього Кессі не перечила б. Вона ж тебе кохала, а ти кохав її, і якщо те, що кажуть про небо, — правда, то зараз вона там і розуміє, що мертва, а ти — живий і мусиш жити далі, скільки тобі відведено, і хай що з тобою нині відбувається, це жодним чином не применшує того, що ти колись мав і завжди матимеш із нею. 

Стентон розумів, що вже вдруге у житті опинився на великому емоційному роздоріжжі. 

Вперше таке трапилося з ним тоді, коли він познайомився й одружився з Кессі. Дехто вважає, що, знайшовши кохання, сягає сповнення, досконалості. У кількох фільмах йому траплялося чути слова «Ти мене сповнюєш», які там мали чомусь за достоту великий вияв ніжних почуттів. Сам Стентон ніколи не дивився на кохання так, ніби це лише якийсь не надто й значний придаток до його особистості. Кохання, яке він відчував до Кессі, його не сповнило — воно його створило. Адже раніше, наскільки йому бачилося, сповнювати там не було особливо чого. Своє життя до знайомства з Кессі Стентон не надто й пригадував. Мама померла, коли він був ще підлітком. Потім потяглися один за одним різні навчальні заклади, і сім’ю йому до певної міри замінило курсантське середовище; звідти він і пішов в армію, яка, по суті, стала його життям. Але ж не можна бути лише солдатом, треба бути ще й особистістю, повноцінною людиною, яка відчуває, що знайшла своє місце у світі, і власне такою людиною Стентон почав відчувати себе тільки після того, як познайомився з Кессі. Фактично, кохання до неї подарувало йому буття. 

І ось тепер такий момент настав удруге. Того ранку, коли він опинився у 1914-му, цього не трапилося, хоч то була так само надзвичайно вагома мить. Вагома для світу, але не для нього. Стентон залишився тією ж самою людиною, яка за кілька секунд до того боролася з професоркою МакКласкі й дівчиною-туркенею на вечірці в іншому столітті. Своє горе, свою спустошеність він проніс із собою крізь час, і відсутність дружини й далі визначала все його буття так само, як раніше — присутність. Досі. Бо тут раптом стало зрозуміло, що Кессі можна нарешті відпустити. 

— Даси й мені одну? — запитав він. 

Бернадет якраз припалила цигарку, то відразу ж і вклала її йому в губи. А коли потягнулася по іншу, її груди опинилися за якийсь дюйм від його обличчя, і він страх як захотів їх поцілувати. То й пахкнув цигаркою лиш один раз, тоді залишив її диміти у попільничці, і вони з Бернадет знову кохалися. 

А потім пили полуничний шнапс, пляшку якого Стентон відкоркував увечері після смерті кайзера. Допивши, кохалися вже на п’яну голову; на щастя, Стентонова рана, яка майже загоїлася, від цього не розкрилася. Потому Бернадет згадала, що в торбі у неї є пляшка бренді, яку вони негайно й розпочали, впилися ще більше, курили цигарки, сміялися і дражнили одне одного. 

І Стентон збагнув, що понад усе на світі хоче розповісти їй, хто він такий. 

Звідки тут узявся. 

Наодинці зі своєю таємницею він почувався страшенно самотньо й раніше, а тепер — то й поготів. Бо як же вдавати, ніби щиро відповідаєш на почуття, коли твоя кохана нічого про тебе не знає? Як бути одним цілим, коли під стосунки закладено міну обману — фатальну міну, яка рано чи пізно ці стосунки підірве? 

Вона ж усе одно дізнається, неодмінно дізнається. Не його таємницю, звісно, — для цього мала б бути хіба що якоюсь чародійкою, не інакше, — а про те, що у нього є таємниця. Велика таємниця, яку він приховує від неї. Здогадається — дівчата завжди про таке здогадуються, — і це отруїть усе їхнє кохання, хай яке воно буде велике. 

Тут Бернадет заговорила, і Стентон одразу побачив, що має рацію. 

Бо вона думала про те саме. 

— Але, знаєш, якщо ми справді кохаємо одне одного — а ми таки кохаємо, я відчуваю це бодай по тому, як ти кохаєш мене у ліжку, — і хочемо, щоб так було й надалі, то… — на мить вона змовкла і ковтнула бренді, — тобі доведеться мені сказати. 

— Сказати що? — перепитав Стентон, хоч і так знав уже, що почує у відповідь. 

— Я вже питала тебе, ще у Відні. Хто ти такий, Г’ю? Як так вийшло, що ти ніде не залишив жодних слідів? Ти ж такий кремезний, вродливий, дужий, здібний… просто винятковий. Я анітрохи не сумніваюся, що ти мав би припасти до вподоби більшості чоловіків, не кажучи вже про, чорт забирай, абсолютну більшість жінок. Проте ти ніде не залишив жодного сліду. Твоє ім’я і опис були в усіх газетах, як і прохання до рідних або друзів зголосилитися — і не зголосився ніхто, крім мене, а ми ж із тобою познайомилися лише кілька тижнів тому. 

— Ну, взяти собі вигадане ім’я може хто завгодно, — пробурмотів Стентон. 

— А опис? А фотографії? Усе це публікували в Англії і, я абсолютно певна, в Австралії також. І не зголосився ніхто, жодна жива душа. Жоден старий, добрий, чесний рудокоп-золотошукач з австралійської глушини не побіг у тамтешню поліцію і не сказав: «Та це ж наш приятель, телеграфуйте у Берлін!». Жоден, Г’ю. Ти мало не помер, два тижні лежав у шпиталі буквально за крок від смерті — й усім, крім мене, було байдуже. Твоя дружина, мабуть, таки й справді померла, у це я вірю всім серцем, бо бачила біль у твоїх очах. Але як же твої батьки — теж повмирали? А її батьки? Ціла сім’я? Твої шкільні друзі? Приятелі по роботі? Армійські товариші? Члени місцевої команди з крикету? Власники житла? Давні подруги? Продавець, у якого ти купував ранкову газету? Сусіди? Вони всі теж повмирали? Невже кожна-кожнісінька людина, з якою ти стрічався у своєму житті, отак раптом узяла і померла? Невже я — єдина на землі людина, яка тебе знає, Г’ю? 

І що міг він на це сказати? Яку відповідь міг дати на це запитання — запитання, зрештою, цілком слушне? 

Що його, мовляв, виховали вовки? 

Єдиним вірогідним поясненням тут була правда. 

Можливо, на Стентона подіяла випивка. Випив він більше за Бернадет, та й сп’янів, либонь, сильніше через те, що кілька тижнів не мав ані краплі алкоголю у роті. 

Можливо, організм ще не відійшов від ліків, якими його накачували у шпиталі, занурюючи у помережаний маренням напівсон. 

А може, то було просто піднесення, спричинене великим відкриттям: нарешті він знову спроможний кохати. 

Або ж йому до смерті набридло бути єдиною на планеті людиною, якій відома правда. 

Так то було чи інак, тієї секунди Стентонові здавалося, ніби вибору в нього немає. Якби йому спало на думку збрехати, Бернадет здогадалася б миттєво — і це тут-таки зруйнувало б їхнє кохання, блискавично й ущент. Одне слово, якщо він хотів утримати Бернадет Бердетт, то мав дати відповідь. А оскільки будь-яка брехня, яка могла б, бодай теоретично, прояснити цю ситуацію, звучала б до останнього словечка так само фантастично, як і правда, то й сперечатися тут із самим собою було начебто абсолютно без потреби. 

— Авжеж, Берні, — сказав він. — Ти справді єдина на землі людина, яка мене знає. Тому що я… прибув із майбутнього. 

Вона хвильку помовчала. 

— Любий, — озвалася врешті, вперше так його назвавши, — це було смішно, але лише трішечки. Зовсім трішечки. І, смішно це було чи ні, сміятися я не буду, бо не жартую. Серйозно, не жартую. Ти повинен сказати, хто ти, бо що ж мені інакше думати про того, хто каже, що мене кохає? 

— Це правда, Берні. Я прибув із майбутнього. З іншої версії історії. Властиво, прибув історію змінити. 

І він розповів. Розповів геть усе, починаючи від того передріздвяного вечора, коли долучився до ордену Хроноса. Розповів у загальних рисах про своє століття: про світ революцій та геноциду, телефонів у кишенях, жувальної ґумки та катастрофи з довкіллям. Розповів про історію, яку прибув змінити. Про смерть ерцгерцога і жахіття світової війни, яку ця смерть спровокувала. Розповів про спадок Ісаака Ньютона і про план, укладений задля того, щоб історію змінити. 

Бернадет намагалася його зупинити. Намагалася змусити його замовкнути, погрожувала, що піде від нього негайно, тієї ж ночі, якщо він і далі городитиме казна-що та ще й наполягатиме, що це — правда. Та Стентон благав, щоб вона вислухала. Він налив у склянки ще бренді, одним духом вихилив свою і налив знов. Замкнув двері і затиснув у кулаку ключ. Казав, що любить її, і просив зрозуміти. 

А тоді зізнався, що то він убив кайзера. 

Побачивши, як розширилися від жаху очі Бернадет, Стентон заходився розповідати їй про Велику війну, про страшну бійню, про те, що завинив у тій війні насамперед кайзер, якого треба було будь-що зупинити, про мільйони врятованих життів. Сказав, що нещодавні події у Берліні його жахнули, та все одно він усією душею вірить, що вчинив правильно. 

— Зараз я тобі покажу, — мовив урешті-решт, — покажу за допомогою технологій майбутнього фотографії того, що я відвернув. Почитаю вірші, які розбивають серце — і які вже не буде потреби писати. 

Та коли він підвівся і рушив був до меншого ранця, де лежав замаскований під книжку ноутбук, Бернадет спинила його і сказала: 

— Ні, Г’ю, зачекай. У цю торбу я вже зазирала, пам’ятаєш? Покажи мені краще, що у тебе в більшій торбі. Якщо справді мене кохаєш — покажи. 

Тоді Стентон узяв ключі і відімкнув більший із двох своїх ранців. Усередині виявилося кілька дивних на вигляд гвинтівок та пістолетів, а ще — розібрана на три частини і все ж таки цілком упізнавана снайперська гвинтівка з оптичним прицілом. 

Бернадет довго не зводила з неї погляду і мовчала, а потім прошепотіла, простягаючи руки до Стентона: 

— Г’ю, я тобі вірю. Дякую. Дякую, що все мені розповів. Розповів, бо кохаєш мене, а я вислухала, бо кохаю тебе. Тепер я знаю. Тепер нас двоє, Г’ю. Двоє людей на світі, які знають тебе по-справжньому. 

Стентон підійшов до неї, вони обнялися і знову лягли у ліжко. 

— То ми будемо разом? — запитав він. — Ти допоможеш мені розпочати спочатку? Розділиш зі мною своє життя? Допоможеш вибудувати життя для мене? 

— Так, — шепнула вона. — Завтра й почнемо. 

— У мене залишилася ще одна, остання справа, — мовив Стентон. — Останній обов’язок перед орденом Хроноса. Я надумав повернутися у Стамбул, туди, де я опинився, прибувши у це століття, і залишити листа. Листа з описом історії, якій я запобіг. Великої війни, яку зупинив. Бо ж цілком можливо, що через сто одинадцять років у той стамбульський погріб відправлять іншого мандрівника у часі із завданням виправити історію вже цього століття. Хтозна, ану ж у цій часовій петлі в 2025-му той погріб далі стоятиме замкнений, і він, той мандрівник, знайде мого листа з пересторогою: усе може бути значно, значно гірше. І з проханням подумати двічі, перш ніж буде запізно. Шанс, звісно, примарний, але тоді все у моєму житті примарне… не кажучи вже про знайомство з тобою. 

— Шшш, — цитьнула Бернадет, — шшш, годі вже. Ти розповів усе. Тепер час поспати. 

Який же у неї мелодійний голос. Отак слухав би та слухав. 

Очі в нього заплющилися. 

З плечей йому звалився неймовірний тягар. Він притулився щокою до її оголених грудей і слухав, як б’ється у неї серце. Все — кінець його самотності. 

Так, у обіймах Бернадет, Стентон і задрімав. 

Він то поринав у сон, то виринав на поверхню, а коли був прокинувся, вона притисла його до себе, поцілувала і вклала йому в губи свою цигарку; він лише усміхнувся і заснув знов. Заснув у мирі і спокої — вперше з дня катастрофи у Примроуз-Гілл, яка відібрала життя не тільки у його дружини й дітей, але й, таке враження, у нього самого. 

Спав міцно і глибоко. 

А коли прокинувся, надворі вже світало, і крізь відчинене вікно до кімнати лилося бліде світло нового дня. 

Він трохи змерз. 

І був сам. 

Бернадет у ліжку не було. 

38 

Не було її і в кімнаті. 

У Стентона боліла голова. Він зиркнув на пляшку, що стояла на столику біля узголів’я. Була порожня. Вони випили все, до дна. Ні, не так. Він випив усе. Онде по той бік ліжка — склянка Бернадет, склянка, яку він наповнив, коли почав розповідати свою історію, а вона, очевидно, ледь пригубила. 

Вмить Стентон був уже на ногах. 

Він розповів. Розповів геть усе. 

А вона сказала, що йому вірить. 

І справді — вірить. Частково. У дуже маленьку частину його історії. 

Ту, де йдеться про вбивство кайзера. 

У все інше Бернадет, звісно, не повірила. Чи ж він збожеволів? Ну як, як могла вона в таке повірити? А він сам повірив би? Адже сумнівався навіть тоді, коли у правдивості цього задуму його переконувала вся сивочола професура Кембриджського університету. На її місці він не повірив би у щось таке ніколи в житті. І ніхто не повірив би. Повірити в це просто неможливо. 

Стентон уже вдягався. А водночас нишпорив очима по кімнаті. Що взяти з собою? Що найважливіше? Схоже, все найважливіше і так уже в ранцях. На якусь мить йому здалося, ніби на столі залишилося його портмоне, але виявилося, що то гаманець Бернадет. Вона полюбляла чоловічі аксесуари; це була, так би мовити, частина її політичного образу. 

Він глянув на свої ранці. Стояли у тому ж місці, що й напередодні ввечері. Отже, Бернадет їх не торкалася. Якби ж то він показав їй свій комп’ютер… Фотографії, історичний архів. Цікаво, тоді вона повірила б? 

У те, що він — мандрівник у часі? 

Ні, подумала б, мабуть, що перед нею якийсь чародій, ілюзіоніст, що він підсипав їй дурману або її загіпнотизував. 

Але в те, що він — із майбутнього, що ціле інше, альтернативне двадцяте століття, у якому вона сама жила й померла, вже збігло й закінчилося, — ні, таки не повірила б. 

Стентон визирнув у вікно. Надворі допіру розвиднювалося, і вулиця внизу була безлюдна. Вгорі тягнувся вздовж усього кварталу плаский дах. Поруч із вікном бігла вниз досить міцна на око ринва, якою в разі нагальної потреби можна скористатися, щоб вибратися нагору. 

Він одягнув коротку шкіряну куртку, яку купив першого по приїзді до Берліна дня, і заховав по кишенях документи на інші імена, якими забезпечили його хроносити. Одне посвідчення було німецьке, інше — австрійське. У разі неминучої — щодо цього не мав уже жодних сумнівів — утечі ідентичність Г’ю Стентона більше йому не знадобиться. 

Відтак витягнув з більшого ранця снайперську гвинтівку — найважче з усього, що там лежало. Ця зброя своє завдання виконала, та й Бернадет її бачила, тож носитися з нею далі не було сенсу. Потім вийняв звідти взагалі все, залишив тільки одну зміну одягу, пару книжок та ще якісь дрібнички, надбані вже у цьому столітті. А тоді з меншого ранця переклав туди комп’ютер, запасний пістолет, гроші та смартфон із чи не найкоштовнішим своїм скарбом — фотоальбомом. Якщо вже тікати, то з одним ранцем буде набагато легше, ніж із двома. 

Ще один, останній погляд навколо. 

Що ж, начебто все, можна рушати. 

Адже вже час. 

Не те щоб він особливо переймався тієї миті, виживе чи ні. Навпаки, був би, здається, абсолютно щасливий загинути, прошитий поліцейськими кулями. Орден Хроноса висотав із нього життя. 

Спершу відібрав найбільшу в його житті любов, а тепер певною мірою позбавляв і шансу знайти любов удруге. Адже він покохав Бернадет. Кохав її і далі. 

Проте Стентон мав план і знав, що мусить цей план виконати. Попри все, йому хотілося таки попередити нове майбутнє про старе. Залишити розповідь про те, якою була історія, перш ніж він її змінив. Для цього мав повернутися у Константинополь. 

Він підхопив ранець і ступив до дверей. 

Та не встиг взятися за ручку, як та ворухнулася. 

Заки двері прочинилися, Стентон уже спрямував на них свій пістолет. 

Через поріг ступила Бернадет. 

Стентонові в ніс ударив запах ще теплого, щойно з печі, хліба. Під пахвою у неї і справді був затиснутий буханець. 

— Боже мій, — озвалася вона, — ти що, стріляти зібрався? 

— Тебе не було, — тихо мовив він, але пістолета не опустив. — Ще й п’ятої немає. Чому ти пішла? 

— Сон мені не йшов, — пояснила Бернадет. — Та й як заснути, коли лежиш біля чоловіка з іншого світу? Ніби мало того, що ти змусив мене в тебе закохатися, то ще й, на додачу до всього, виявився мандрівником у часі. 

Говорила і всміхалася. Усміхалася тією самою чарівною усмішкою, яка так причарувала його ще тоді, у потягу до Загреба. Та ось ця усмішка дещо пригасла. 

— Г’ю, ти так і не передумав стріляти? Чому ти в мене цілишся? І чому це ти одягнений, з торбою в руці… ти що, йдеш? 

Стентон опустив пістолет. На душі враз трохи полегшало… чи принаймні зажевріла непевна надія на полегшення. 

— Я прокинувся, тебе не було. То й подумав… 

Її обличчям пробігла тінь печалі. 

— Подумав, що я тобі не повірила? 

— Ти ж пішла, і я… 

— Теж зібрався йти, так, Г’ю? І якби я простояла у черзі за гарячим хлібом ще п’ять хвилин, то вже тебе тут не застала б? — Вона зиркнула на стіл, потім — на ліжко, яке з ним ділила. — І ти навіть записки не залишив? Не черкнув, чорт забирай, навіть двох слів на прощання? Оце так мало все закінчитися? Ти збирався просто взяти і зникнути? А казав, що мене кохаєш! 

— Так і є… я справді тебе кохаю, Берні, дуже кохаю. Тебе не було… я запанікував… вибач. 

І він опустив на підлогу свій ранець. 

Її обличчя трохи розпогодилося. 

— Я не хотіла тебе будити — тільки й того. Знай совалася туди-сюди, як та дурепа, і курила, а ти ж іще повністю не одужав, сон тобі потрібен. То я й подумала: піду купити свіженького гарячого хліба, щоб ти мав чим поснідати, коли прокинешся. Не знаю, чи є на світі щось ліпше за свіжий хліб тільки-но з печі, хіба ж ні? Можна зараз випити кави, а потім кудись прогулятися, влаштувати собі чудовий пізній сніданок або, ще краще, ранній ланч. 

Стентон усміхнувся. Його з головою поглинуло відчуття величезної полегші. Вона й далі могла бути його. 

Властиво, вона й далі була його. 

А як же близько він підступив до того, щоб її втратити. Якби лише на дрібку швидше зібрався, якби вона лише на дрібку загаялася, купуючи той хліб, вони не побачилися б уже ніколи. 

— З’їмо по скибці зараз? Чи стрибнемо спочатку ще трохи у ліжко? — спитала з кокетливою усмішкою Бернадет. — За пів годинки він навіть охолонути не встигне. 

Стентона раптом охопило таке збудження, що йому мало не запаморочилося в голові. Вона й далі його кохала. Вона й далі хотіла з ним кохатися. 

— Я голосую за ліжко, — сказав він. 

Бернадет почала розстібати ґудзики. 

— Ото дурненький, — мовила вона, скидаючи свій легкий літній плащик, — думав, я пішла, а я тільки вискочила купити йому свіжого хліба. 

Можливо, вся штука була у слові «купити», яке прозвучало вже двічі. 

Невже це воно спонукало Стентона раптом згадати? 

Її гаманець так і лежав на столі. Всього якусь хвилину чи дві тому він мало не переплутав той гаманець зі своїм. 

Бернадет тим часом уже розстібала блузку, з-під якої визирала спідня сорочка. Корсета не вдягнула, і груди під тонким шовком бубнявіли вільно, нічого їх не стискало й не обмежувало. Стентонові нараз страшенно захотілося підійти і до них торкнутися. Поцілувати. Він же кохав її. І хотів. 

А проте на столі так і лежав гаманець. 

— За що ти купила хліб, Берні? 

— Ммм? — блузку Бернадет уже зняла, а тепер розстібала тоненький шкіряний ремінець своєї модної, напрочуд короткої спідниці, яка закінчувалася трохи вище кісточок, виставляючи напоказ високі чобітки на ґудзиках, якими вона дуже пишалася. 

— Твій гаманець на столі. З собою ти його не брала. От мені й цікаво, за що ти купила хліб. 

Бернадет на мить спинилася. 

— Мала кілька монет у кишені. Г’ю, ми йдемо кохатися чи так і будемо говорити про закупи? 

То була брехня, і Стентон збагнув це тієї ж миті. Брехня, яка розбила йому серце. 

—  Берні, — сказав він, — ти пам’ятаєш той день, коли ми вперше зустрілися, в потягу? Коли ти сказала, що оплату за обід ми розділимо на двох і ти випишеш чек? 

Чи пам’ятала вона? Бо він пам’ятав, пам’ятав кожне слово. Про ту першу їхню зустріч він пам’ятав усе; ті спогади були йому дуже дорогі. 

— До чого ти хилиш, Г’ю? — спитала вона. 

— Ти сказала, що я можу дати на чай, якщо маю таке бажання, бо ти монет у кишенях не носиш ніколи. «Вони розтягують тканину і просто нищать силует». — Бернадет аж рота злегка роззявила, і він побачив ті милі, ледь нерівні зубки, які так любив. — Цю хлібину тобі дали в поліції, правда? Щоб ти мала чим пояснити свою відсутність, якщо я прокинусь, доки ти повернешся? 

Якщо у нього й залишались іще якісь щонайменші сумніви, то ледь помітне вагання, яке майнуло в неї на обличчі, умить їх розвіяло. Вона була сильна жінка, проте зараз грала роль приманки у пастці — становище, якому, м’яко кажучи, не позаздриш. А тут її спіймали на брехні, тож хоч-не-хоч доводилося прораховувати варіанти. Про це йому розповіли прегарні зелені очі, які раптом примружилися — лишень на якусь частку секунди, та від нього це не сховалося. 

Що йому все відомо, Бернадет збагнула відразу і заперечувати навіть не намагалася. Блеф закінчився. 

— Ти хворий, Г’ю, — сказала вона, і тепер уже на тих чарівливих смарагдових очах забриніли сльози. — Ти ж обманюєш сам себе. Тебе треба… ти маєш бути у… Г’ю, ти мусиш зрозуміти. Ти божевільний. 

І перед Стентоном розверзлася безодня самотності ще глибша, ніж могло примаритися у найстрашнішому сні. В ту безодню він тієї миті і падав. 

— Я не божевільний, Берні, але бачу, тобі цього не зрозуміти. Просто я попросив тебе повірити у те, у що ти повірити не здатна. Це для тебе занадто, я вже просік. 

«Я вже просік». Ще один вислів із іншого часу. Колись такі вислови їй подобалися. Вони несли щось нове. Тепер же він бачив на цьому милому веснянкуватому обличчі лише страх. Вона його боялася. Дуже боялася. 

— Г’ю, ти вбив імператора Німеччини, а провину приписав іншим, невинним людям, і їх тепер арештовують, арештовують цілими тисячами. Ти — маніяк. Злий маніяк. Маніяк-убивця. Я кохала тебе. Я справді тебе кохала, але ти хворий, тебе треба ізолювати. 

— Берні, дозволь, я покажу тобі, — заблагав він. — Покажу тобі, що… 

— У ту твою магічну фотокоробку я дивитися не буду! Твої фокуси мене не цікавлять! Я вже бачила, як ті твої голочки повернули тебе до життя. Знаєш, у тобі є щось чаклунське. Але ти ще й убивця… думаю, й ерцгерцога ти також хотів убити і… 

Хліб випав у неї з рук, вона затулила долонями лице і заплакала. 

Стентон ступив уперед і спробував її пригорнути, але вона відсахнулася так, наче руки у нього були з розжареного металу. 

— Не торкайся до мене! Не торкайся до мене, Г’ю! Я вже тобі сказала. Там, де є брехня, любові бути не може, а ти — брехун. Не знаю… може, ти взагалі ніякий не божевільний, а все це — якась страхітлива британська змова проти Німеччини. Мене вже нічого не здивує. Знаю тільки одне: я тебе просто ненавиджу. 

Стентон здався. Розібратися з цією новою мукою, помістити її в один ряд із іншими своїми муками ще буде час. Коли-небудь згодом. 

І що це він узагалі робить? Благає її. Намагається пригорнути. Гру ж програно. Вона донесла на нього в поліцію. Вся берлінська військова машина вже на ходу: убивця нарешті попався. Час рухатися. 

Стентон знову підняв пістолет, а заодно й спробував укласти якийсь план і прорахувати свої шанси. 

Тут іще нікого немає. Вони не кинулися негайно за адресою, яку отримали від Бернадет, не ввірвалися відразу до кімнати, не витягли його з ліжка, не пришпилили своїми чобітьми до підлоги. Натомість дали дівчині хлібину і відправили назад, з усіма її усмішками та розстебнутими блузками, щоб утримати його на місці. Знають уже, що він вельми вправний убивця, та ще й до зубів озброєний і загнаний у кут, а тому дуже небезпечний. Хочуть узяти живим, розсудив Стентон. 

То що ж вони робитимуть? Підійдуть до справи розважливо і спокійно. Зберуть групу захоплення. Терпляче дочекаються сприятливої нагоди і схоплять його, коли він вийде з будинку. 

«Можна зараз випити кави, а потім кудись прогулятися, влаштувати собі чудовий пізній сніданок або, ще краще, ранній ланч». 

Отже, так усе й задумано. Діяти напевне, без зайвого поспіху. Очистити вулицю. Розмістити групу захоплення. Надійно перекрити всі шляхи навколо на той випадок, якщо перша спроба схопити його провалиться. 

Значить, якщо бути обережним, час висковзнути, можливо, ще є. 

Щоб таки дістатися до Константинополя і залишити пересторогу. 

А тоді вже пірнути у Босфор. 

Він підійшов до вікна і непомітно визирнув надвір. Звісно ж, безлюдно на вулиці вже не було. Три чоловічі постаті: одна — тут, інша — там, ще інша — дещо віддалік. Усі в цивільному: котелок, фетровий капелюх з широкими крисами, канотьє. Один читає газету, другий курить цигарку, третій просто підпирає знічев’я стіну. Досвідченому оку досить одного погляду, щоб умить розпізнати зовнішнє спостереження. Як діти, чесне слово… ще б гармату на двері навели. 

— Г’ю, поліції відомо, що ти тут, — озвалася, шморгнувши носом, Бернадет. — Не впирайся, прошу тебе. Я не хочу, щоб тебезастрелили в мене на очах. 

Стентон зиркнув на вулицю востаннє. Всі шпики втупилися у парадні двері. Вгору, на його вікно, не дивився ніхто. Будинок чималий: звичайна міська кам’яниця в довгому ряду подібних. Вікон багато. Хтозна, може, вони навіть не знають точно, яке саме вікно — його. 

Шанси непомітно вибратися на дах не такі вже й погані, зміркував він. А тоді відчув якийсь рух позаду. 

І, різко крутнувшись, ледь устиг перехопити занесену догори руку з чавунною кочергою, що мала наступної миті опуститися йому на голову. 

Недооцінювати гнів жінки, яка розлюбила, не варто. Особливо якщо ця жінка — рудавка з Ірландії. 

— Ісусе милий, — охнув він, використавши проти Бернадет її ж власну вагу і знерухомивши дівчину борцівським прийомом. — Ти направду пречудова жінка, Берні. Як же шкода, що ти не можеш мені повірити… 

— Ти вбивця! — закричала вона. — Божевільний убивця!.. 

Він затиснув їй рота рукою. Помешкання, звісно, на п’ятому поверсі, проте вікно прочинене. А йому зовсім не треба, щоб поліція почула зойки і зворохобилася, збагнувши, що задум провалився. 

— О-ох! — його черга наробити шуму. Коли ці дещо завеликі передні зубки раптом вгризлися до крові йому в долоню, то вже такими милими чомусь не здавалися. 

Стентон закинув другу руку через голову Бернадет, запхав пальці їй у ніздрі й потягнув. Її волосся торкнулося його обличчя, і він відчув пахощі тих прегарних світло-каштанових пасем — ті самі пахощі, якими так насолоджувався раніше, коли вони кохалися. 

Її голова подалася назад і зуби розтислися, але тієї ж миті вона примудрилася з усієї сили хвицнути його у гомілку підбором своїх високих чобітків на ґудзиках і вирвалася-таки йому з рук. Досі Стентон діяв упівсили. Кремезний, міцний чоловік — проти тендітної жінки, дев’яносто кілограмів — проти п’ятдесяти, і то з натяжкою. Завдати їй болю він страх як не хотів, тож і розплачувався тепер за свою слабкість закривавленою долонею і різким болем у гомілці. І от Бернадет знову стояла перед ним; з того, як здіймались у неї груди, він зрозумів, що не мине й пів секунди, як вона знову закричить. 

І йому не спало на думку нічого кращого, як ударити. Відпрацьованим свінгом з лівої у скроню — ударом, який одразу відправив її у нокаут. Уперше в житті він підняв руку на жінку, мало того — на жінку, в яку був закоханий. На душі стало геть кепсько. 

На столі лежали якісь папірці й оцупок олівця. Впродовж їхньої ідилії, яка протривала тиждень, Бернадет укладала коротенькі списки закупів, щоб нічого не забути. Онде один: 

«Кава. Булочки. Сир. Фрукти. Вино. Шоколад!!» 

Стентон проковтнув клубок у горлі. Який же він був щасливий… 

А тоді перевернув той папірець і написав: «Я не той, за кого ти мене маєш. Я сказав тобі правду. До кінця життя не пробачу собі, що тебе вдарив. Кохаю тебе. Прощавай». 

Геть безглуздо, авжеж, і по-дурному. Востаннє він вибачався за секунду до того, як застрелив дівчину-квіткарку, і це тоді його мало не погубило. Зайві деталі допомагають напасти на слід. Утім, зразок його почерку вони й так уже мають завдяки формулярам, які він підписував у шпиталі. 

Потому Стентон запхав собі в ранець ще теплу хлібину, що її принесла Бернадет. Від погоні у ворожій країні він уже колись тікав і знав, що їжею за таких обставин нехтувати не варто: трапило щось під руку — бери. А тоді знову підступив до вікна. 

Три шпики далі стояли на своїх місцях. Ось і четвертий: без сумніву, старший — ще один чоловік у котелку. Ось новий котелок перекинувся словом із канотьє і рушив до першого котелка. Стентон глянув угору по вулиці, в напрямку станції метро. Побачив поліцейського у формі, біля нього — двох робітників. Поліцейський показав рукою спершу на один бік вулиці, потім — на другий, а тоді начебто накреслив ногою у чоботі уявну лінію на бруківці. Зрозуміло, готують вуличний блокпост. Віддалік з’явився невеликий військовий загін. Судячи з того, як рухалися солдати, їм наказали пересуватися якомога тихіше. Це чи не вперше Стентон бачив німецьких військових, які не тримали крок. Зиркнув по вулиці вниз: там діялося щось дуже подібне. 

Отже, зараз — останній шанс. Усі заклопотані підготовкою пастки. Якщо йому пощастить непомітно вибратися з помешкання, то фора в нього буде чималенька — фактично, цілий ранок. За задумом поліції, Бернадет мала повести його на пізній сніданок. Коли б це мало бути? Об одинадцятій? Імовірно, біля десятої, але до одинадцятої вони нервуватись ще не почнуть, це точно. А може, й до дванадцятої, бо ж абсолютно свідомо дали собі купу часу на підготовку надійної пастки. Можливо, спало на гадку Стентонові, їм також залежить на тому, щоб зробити все тихо, без зайвого розголосу, щоб ні широкий загал, ні журналісти його не побачили і не почули. Бо ж і поліція, і армія активно використовують зараз карт-бланш, який отримали на розправу з профспілками і лівими. Якщо раптом виявиться, що насправді вбивцею був якийсь англієць — сам-самісінький, чи то божевільний фантазер, чи шпигун, — то це змінить ситуацію докорінно, і влада опиниться у становищі вельми непривабливому. Тому-то він, Стентон, — перешкода, з якою треба впоратися дуже акуратно. Тому-то й затримати його явно збираються подалі від цікавих очей. 

Тож час іще є. 

Якщо тільки завчасу не отямиться Бернадет — а це, скоріш за все, так і буде. Він глянув на неї. Лежала розпростерта на підлозі. Блузка розстебнута, у виріз сорочки визирає одна грудь, набухаючи крутим пагорбом угору, до підборіддя. Грудь то підносилася, то опадала в такт рівному диханню. Це добре. Навряд чи той удар сильно їй зашкодив. 

Бернадет тихенько застогнала і поворушилася. 

Стентон витягнув з ранця свій медичний набір — той, який Бернадет принесла у шпиталь, урятувавши таким чином йому життя. Вийняв шприц, цього разу не з антибіотиком, а з заспокійливим. Тоді клякнув біля неї і, скориставшись своєю лівою рукою як джгутом, знайшов вену і зробив ін’єкцію. 

— Вибач, — шепнув знову. Схоже, це вже входило у звичку. Проте йому направду було прикро — і за неї, і за себе. 

Він застебнув їй блузку і поклав під голову подушку. 

А тоді закинув на плече свій єдиний уже ранець, ступив до вікна і виліз назовні. Настала найнебезпечніша мить. Варто комусь із поліцейських чи солдатів на п’ять поверхів нижче підняти вгору очі — і навздогін за ним одразу кинеться погоня. Проте всі там дуже заклопотані, до того ж намагаються якомога менше шуміти, а його помешкання — на найвищому поверсі, і не мине й хвилини, як він уже буде на даху. Шанси, отже, не такі й погані. Стентон став на підвіконня і сягнув до ринви. За час перебування у шпиталі ослаб він добряче, але опісля старанно працював над відновленням фізичної форми, рана ж його вже фактично загоїлася. Тож по ринві до карниза виліз без особливих проблем, там перебрався на черепичний дах, а звідти міг уже пройти уздовж цілого кварталу і спуститися на вулицю по той бік поліцейського загородження. 

Пастка залишилася позаду. Та щоби вибратися з неї, довелося спершу вдарити, а потім накачати заспокійливим Бернадет. Думка про це викликала у Стентона справжній розпач. 

Опинившись на вулиці, він швидким кроком рушив із Мітте в напрямку Лертського вокзалу. У першому ж пристойному готелі, який трапився дорогою, спинився і винайняв кімнату, з готовністю погодившись заплатити за попередню ніч, адже було, мовляв, дуже рано, і покоївки ще не стали до праці, про що його й попередили з усією належною суворістю. Роздумуючи про те, як би то надійніше замаскуватися, Стентон, властиво, на цю ранню годину й розраховував. Розумів, що Бернадет його одяг описати зуміє, і сподівався підібрати собі щось із речей, повернутих із пральні. Під дверима номерів їх уже, напевне, розклали, а от пожильці розібрати навряд чи встигли. 

Йому пощастило: прямуючи коридором до свого номера, він зумів потай розжитися на всі необхідні деталі чоловічого гардеробу. А допіру переступивши поріг свого номера, кинув убрання на ліжко і заходився змінювати свою зовнішність — що сильніше, то краще. З ранця вийняв набір для гоління та складаний ніж (серед усіх розмаїтих інструментів там знайшлися і ножиці), налив у таз для умивання води і почав голити собі голову. Зробити це самотужки було не так і легко, до того ж привертати зайву увагу порізами та струпами на голомозому черепі зовсім не хотілося, тому він змусив себе не поспішати. На щастя, дзеркало у номері мало дві бокові частини на завісах, і, повертаючи їх, голову можна було бачити майже повністю. Стентон зголив усе волосся, залишив тільки латку на маківці, а ту підстриг — дуже коротко, як велів панівний серед тогочасних німецьких військових звичай. На його думку, то була найогидніша чоловіча стрижка, на яку будь-коли сподоблялося людство. 

Закінчивши марудитися з головою, він виголив і обличчя. За тижні, збавлені у шпиталі, борода в нього відросла, а потім голитися не випадало, бо Бернадет борода подобалася. «У душі кожна суфражистка мріє потрапити в лапи до якогось троглодита, — сухо сказала вона. — Принаймні в цьому переконують нас усілякі грайливі карикатури в газетах». Тепер же Стентон повністю поголився, залишивши тільки маленькі вусики, які коротко підстриг на той-таки німецький військовий манір. Отримані від хроноситів німецькі документи були вироблені на ім’я Людвіґа Дрехслера, німецького юнкера, який виріс у Східній Африці. Створюючи цього персонажа, МакКласкі зі своєю командою фальшувальників вирішила, що, як і у випадку використаної раніше австралійської ідентичності, колоніальне минуле дасть змогу дещо применшити подив, який може викликати Стентонів акцент чи мова. 

Поголившись, Стентон відніс таз, де плавали обрізки волосся та бороди, у загальну вбиральню в кінці коридору й обережно спорожнив його в унітаз. Давати поліції привід шукати чоловіка зі щойно виголеною головою не варто. Потому він спакував усе назад у ранець і вийшов із номера, пробувши там ледь пів години. Двері замкнув і почепив на них табличку з проханням не турбувати, а тоді, щоб не потрапити на очі адміністратору, скористався чорним ходом і залишив готель. Звідти Стентон подався прямо на вокзал, до якого було якихось п’ять хвилин пішки. Там купив квиток до Праги, на перший потяг у південному напрямку. Встигнути на нього зумів, притьмом пробігши пероном і на ходу застрибнувши у вагон, який уже рушив. 

Сідаючи на своє місце, він глянув на годинник. Відколи Бернадет повернулася до їхнього помешкання з гарячою хлібиною в руках, минуло менше години з чвертю. 

Доки поліція вирішила зламати двері до помешкання і знайшла непритомну дівчину на підлозі, Стентон був уже на півдорозі до австро-угорського кордону. А ще за два дні — у Константинополі. 

39 

Винайнятий біля готелю «Пера-палац» фіакр віз Стентона у район міських корабелень. Вулицями, що вже поринули у темряву, лунко вицокували кінські копита. 

Востаннє Стентон їхав зазначеним маршрутом у цьому напрямку в лімузині марки «мерседес», із МакКласкі під боком. Спогади про це здавалися вже якимись дивними і далекими. Мало-помалу він перетворювався на людину початку двадцятого століття. 

Візник сяк-так говорив англійською та німецькою, і йому, видно, кортіло побалакати — особливо після того, як Стентон назвав адресу. Виявляється, у тому шпиталі зовсім нещодавно сталося жахливе подвійне вбивство. Хтось вламався туди й убив лікаря та медсестру, яку залишили чергувати на ніч. 

Стентона почуте дещо занепокоїло. Звісно, час од часу таке траплялося, та й наслідки іноді бували трагічні. А проте той факт, що це трапилося власне у цьому конкретному, Ньютоновому домі, видавався дещо зловісним. 

Він запитав у візника, чи пам’ятає той, коли саме це сталося. 

— Пару місяців тому, — була відповідь. — Наприкінці травня чи на початку червня… ага, ось: зранку першого червня. Запам’яталося, бо якраз у той день у моєї дружини іменини. 

Стентон насилу проковтнув клубок, який підкотився до горла. 

У шпиталь вламалися незабаром після його прибуття. 

Він опинився там кілька хвилин по півночі. В усьому домі панував мир і спокій, лише тихенько награвав грамофон. 

А тепер-от виявилося, що якби Ньютонові часові координати припадали на годину бодай трішки пізнішу, то Стентон утрапив би прямісінько у розпал жорстокого злочину. 

Він пригадав похилену над письмовим столом медсестру, яку побачив, крадучись повз прочинені у коридор двері. Невже то й була одна з жертв убивці? В цілому будинку, очевидно, не спала тільки вона — перша людина з цього нового світу, яка попалася йому на очі, майнула ще тоді думка. Схоже, він був останнім, хто бачив її живою. Крім убивці. Згадався і бородань, якого він так здивував біля вхідних дверей, коли тягнув напівпритомну МакКласкі на вулицю. Напевне, вже невдовзі після їхньої зустрічі той чоловік став другою жертвою злочинця. 

Стентон похолов. Невже це все через нього? Невже це він приніс із собою смерть? 

Лікареві й медсестрі у Константинополі? 

Євреям у російських степах? Соціалістам у Німеччині? 

Дівчині-квіткарці у Сараєві? Черчіллю? Чоловікові, який попереднього двадцятого століття відіграв ключову роль у порятунку, а в цьому вже наклав головою? 

Звідкілясь долинув дзвін. Була друга ранку. 

«Що похоронні дзвони тим, хто мре, як худоба?» 

Перший рядок із «Гімну приреченої молоді» Вілфреда Овена. 

Стентон тихесенько прошепотів ці слова. Хотів нагадати собі, навіщо зробив те, що зробив. Так, люди гинуть і тепер, гине чимало людей, та все одно їх незмірно менше, ніж тих, хто поліг тоді. Ціле покоління не муситиме вже згинути, «як худоба», не муситиме вже спізнати смерть, яку спізнав Вілфред Овен. А він, Стентон, залишить у Ньютоновому погребі пересторогу, щоб майбутні хроносити добре помізкували і міняти історію ще одного століття не квапилися. Шкода лише, що не додумався прихопити з собою збірку віршів Овена: її можна було залишити у погребі разом із листом. Жодний документ не розповість краще про страхітливу здатність людства накликати на себе жахливі катастрофи, не покаже, що насправді все могло бути значно, значно гірше. 

Стентон розплатився з візником і подався догори тією самою вулицею, якою два місяці тому вів МакКласкі. Прямував до тих самих дверей, з яких вийшов був тієї ночі у двадцяте століття. 

Будинок стояв на позір тихий і спокійний. Достеменно такий, як у ту хвилину, коли він бачив його востаннє, от лише на вікнах відтоді з’явилися ґрати. Залишалося тільки сподіватися, що на вхідні двері не поставили зсередини якісь засуви, бо тоді не допоможе вже жодна відмичка. 

Проте двері відчинилися, і він просковзнув усередину. 

А там прокрався знайомим уже коридором повз так само прочинені двері. Зазирнув: за столом, як і вночі першого червня, сиділа медсестра, тільки-от цього разу — старша, сивоволоса. 

Стентон відвів погляд. Забобонним не був ніколи, анітрохи, та тієї хвилини ніяк не міг позбутися нав’язливої думки, запитання, чи то, бува, не його лихе око прирекло на смерть ту іншу, молодшу медсестру. Може, це доля так мстить за те, що хроносити надумали обвести її навколо пальця? 

Не будь дурнем, сказав сам собі Стентон. 

Доля? Лихе око? Ну безглуздя ж, ні? 

Не більше, однак, безглуздя, ніж поведінка того, хто потай проникає у чужий будинок і лізе там у погріб, сподіваючись, що через сто одинадцять років хтось прочитає історію століття, якого ніколи не було. 

Покрадьки він дістався до дверей, за якими ховалися сходи у погріб, відімкнув їх і спустився вниз. А тоді відсунув креденс, відімкнув другі двері й знов опинився в Ньютоновому погребі. 

Там було темно, хоч око вибери, та Стентон прихопив свій світлодіодний ліхтарик і в його яскравому світлі побачив сліди, які залишили вони з МакКласкі, а ще — відбиток у пилюці посеред долівки: це там лежала у нього під ногами непритомна професорка. Повів ліхтариком убік, шукаючи ще не зламане крісло і столик, бо саме на тому столику надумав залишити свого листа. 

Та варто було ступити кілька кроків углиб погреба, як око зачепилося за щось на самому краю освітленої ліхтариком ділянки. 

Ледь навскіс через долівку тягнулося щось темне. 

Ціла вервечка інших відбитків у пилюці. 

Спрямувавши туди промінь ліхтарика, Стентон умить збагнув, що то таке. Ще одні сліди. Сліди, яких там абсолютно однозначно не було раніше. Отже, відколи вони з МакКласкі пішли звідси, тут побував іще хтось. 

На мить Стентона охопила паніка, от наче перед ним ні сіло ні впало об’явився привид. Подолати те відчуття, геть для нього незвичне, вдалося далеко не одразу. Шалено закалатало серце, перехопило подих. Він щосили намагався опанувати свої думки. Тут має бути і, звісно, є якесь логічне пояснення. 

Сліди, напевне, залишив зловмисник. Той, хто вламався у шпиталь і вбив лікаря та медсестру. Не привид, звичайний зломщик. 

Але навіщо ж йому сюди спускатися? 

Що йому тут шукати? 

Променем ліхтарика Стентон провів уздовж тих слідів. Вони, таке враження, не вели нікуди. Починалися біля дверей, а потім… зупинялися. От наче хтось увійшов у погріб, пройшов трохи вперед і… зник. 

Стентон ступив крок до слідів, а його вільна рука вже зімкнулася тим часом у кишені навколо руків’я пістолета. Невже той зломщик іще тут, у погребі? Та ні, як таке може бути? Після того злочину минуло вже два місяці. 

Але якщо його тут немає, то чому сліди обриваються посеред погреба? Куди він подівся? Не міг же взяти і випаруватися. Хоча, майнуло в голові у Стентона, з мільярдами людей у тому столітті, з якого йому самому випало сюди прибути, якраз щось таке й трапилося. Вони просто випарувались у повітря та й по всьому. Так, але ж ці мільярди і свій світ забрали з собою. І жодних слідів не залишили. 

То де ж тоді той, хто залишив сліди тут? 

Стентон увесь напружився, ніби вже чекав, що з темряви ось-ось вискочить якийсь знавіснілий убивця. Проте й далі не зводив очей з тієї вервечки відбитків у пилюці. 

І тут до нього дійшло. 

П’ятка-носок, п’ятка-носок. 

Сліди не вели від дверей до середини погреба. 

Вони вели від середини погреба до дверей. 

Спочатку Стентон подумав, що зловмисник спершу залишив їх, а тоді зник. 

Аж ніяк: він спершу з’явився, а тоді їх залишив. 

40 

Щойно минула сьома тридцять ранку. За календарем довизвольної ери був переддень Різдва. 

Добігав кінця 103-й рік. 

Або 2024-й за літочисленням Старого світу. 

Досвітня холоднеча пробирала до костей. Дорогу огорнув густий туман, і регулювальники Народно-революційної армії стояли на кожному кроці, розмахуючи своїми світловідбивачами та світловими жезлами. 

НРА саме вирішила дещо змістити Південно-Східний мобільно-ракетний оборонний щит, і в краю, у давні часи відомому як Кембриджшир, морозне спозаранку повітря аж дрижало від гуркоту дизельних двигунів. Велетенські ракетні тягачі незграбно плуганилися по шосе, займаючи майже всю проїжджу частину, і регулювальники були злі й нервові, мов оси. Гудронове дорожнє покриття взялося товстим шаром ожеледі, і якщо одне з цих одоробл скотиться-таки в кювет, непереливки буде всім. 

Між двома тягачами вклинився, намагаючись прошмигнути вперед, фургон «мерседес» із емблемою Департаменту внутрішньої безпеки. Забачивши його, кожнісінький озброєний паличкою-з-лампочкою регулювальник умить витягувався у струночку і ревно віддавав честь. Ігнорувати Департамент внутрішньої безпеки не наважувався ніхто. Якщо ти не виявляв достатньою мірою пошанування будь-якому державному департаменту, не кажучи вже про ДВБ, значить, не шанував достатньо і секретаря партії. А якщо ти не шанував секретаря партії, то вирушав із пожиттєвим вироком у табори. Якщо тобі, звісно, щастило так легко відбутися. 

У фургоні сиділо четверо жінок-офіцерів ДВБ і ув’язнена у формі Сторновейського управління таборів. Серед усіх виправних закладів Британської області СРСР Сторновей вважали найсуворішим. 

За форму там правила груба і цупка роба синього кольору, геть безглуздо оздоблена картатими на шотландський манір кишенями та манжетами. 

Ув’язнена мала кайданки на руках і ногах, а на голомозій голові — витатуюваний ідентифікаційний номер. Охоронниці сиділи мовчки. Кожна втискалася у свій кут фургона з таким виглядом, ніби багато дала б, аби тільки опинитися від своєї підопічної якомога далі. 

Зрештою, так воно й було. 

Бо хто ж його зна, що стрілить їй у голову. Вона й закута в кайданки страх яка небезпечна. 

Якраз своїми кайданками, до речі, й задушила колись охоронця. 

І трьох немовлят своїх умертвила. Одне, кажуть, з’їла. 

Її, певна річ, саму треба умертвити. Щодо цього охоронниці сумнівів не мали. 

Прострелити ось цю лису татуйовану голову і вкинути у Гебридське торф’яне болото. Але Партія людей не вбиває. Доти принаймні, доки не скорить їх своїй волі. 

А KT503 b678 до покори ще ой як далеко. 

Поза тим, навіть якби їй і справді прострелили голову, вона, цілком можливо, просто встала б собі та й пішла. Так говорили про KT503 b678 люди. Що вона безсмертна. Або й узагалі перетворилася вже на привида. Історій про її незліченні втечі з таборів теж було не злічити. Востаннє вона переховувалася в якійсь глушині цілими місяцями. Вбила дорожнього поліцейського і два тижні годувалася його трупом. А коли її нарешті знайшли, то довелося спочатку мати до діла з цілою зграєю диких псів, яких вона приручила. Потім з’ясувалося, що в усіх тих псів був сказ. Може, вона й сама скажена. Тоді було би принаймні зрозуміло, звідки в неї стільки несамовитої, запеклої люті. 

Після цього випадку їй призначили повну лоботомію. Всі сторновейські охоронці забронювали собі місця, щоб удосталь насолодитися цим видовищем, та екзекуцію несподівано відклали. 

Виявляється, її затребувала Партія. Принаймні якісь високі партійні чини. Державний дослідно-освітній заклад зажадав, аби її доправили до них для обстеження. Схоже, цю жінку надумали оглянути товариші професори. 

І чого б ото, запитували себе подумки сторновейські охоронці, заковуючи KT503 b678 в кайданки для перевезення. Хочуть, напевно, з’ясувати, що може змусити людину боротися так запекло. Або встановити, як може мозок і далі чинити свідомий опір після всієї ідеологічної обробки та тортур. Як людина примудряється всупереч усій потузі держави залишатися все ж таки особистістю. 

А може, її спробують клонувати. Ходить чимало чуток про нову армію суперміцних, стійких до раку десантників, які начебто мають захопити американське ядерне руйновище. Можливо, власне KT503 b678 і стане взірцем для солдатів тієї армії. 

У такому разі це має сенс. 

Зустрітись з двома KT503 b678 не побажав би собі ніхто. А що вже казати про цілу армію. 

Фургон Департаменту внутрішньої безпеки нарешті вирвався з колони ракетних тягачів, де був застряг, і рушив до Державного дослідно-освітнього закладу, відомого перед Славним Визволенням як Кембриджський університет. 

Там четверо охоронниць з неабияким полегшенням передали свою підопічну в руки товаришу деканові коледжу, який уже чекав на них разом із працівниками власної служби безпеки. 

— Надійно зв’яжіть її і віднесіть у клітку, — наказав декан. 

І так уже скуту по руках та ногах кайданками KT503 b678 тепер іще й туго обкрутили з ніг до голови нейлоновим кабелем, а тоді потягнули через прадавню браму досередини. Пронесли повз стару вартівню, де сидів тепер озброєний кулеметом охоронець, і через залитий бетоном плац-парад з поламаним фонтаном посередині — облупленим символом загнивання схибнутої на марнотратстві буржуазії. 

Потому вони ввійшли до великої кам’яної споруди, знаної колись як каплиця коледжу. Нині, позбавлена всіляких вежечок, вікон зі свинцевими хрестовинами та всього іншого декоративного непотребу, вона служила залою засідань комітету з очищення партійних рядів. 

Товариш декан та ще троє товаришів професорів, усі у своїх партійних комбінезонах, увійшли слідом за охоронцями з бранкою, яка звивалася всім тілом, намагаючись вирватися з їхніх чіпких рук. Перекриту високим склепінням залу також давно вже очистили від усіх оздоб і завішали червоними прапорами та портретами партійних вождів. 

Рози Люксембург і Карла Лібкнехта — вельми шанованих загиблих героїв Першої Революції. 

Отто Штрассера — першого Великого Керманича і вождя Другої Революції. 

І Курта Штрассера — його нащадка у четвертому коліні й нинішнього Великого Керманича. 

Посередині стояла на голій бетонній долівці велика клітка. 

Туди й заштовхали KT503 b678; двері надійно замкнули. Перетявши крізь ґрати кусачками нейлонові кабелі, їй повернули певну свободу руху. Кайданків, утім, не зняли. 

Після цього охоронці вийшли, залишивши KT503 b678 наодинці з товаришем деканом та його соратниками. 

— Товаришко KT503 b678, — гаркнув декан, — у дитинстві ти була зразковою піонеркою, потім закінчила з найвищими відзнаками Народну військову академію. Тебе зачислили в елітні сили особливого призначення, ти героїчно проявила себе у битві за Нью-Йорк. А потім усе це відкинула і стала злочинним паразитом. Чому так сталося, можеш нам сказати? 

Бранка не відповіла, просто стояла і потирала до крові стерті кайданками зап’ястя. 

— Відповідь мені, звісно, відома, — вів далі декан. — Я ніколи не ставлю запитань, на які не знаю відповідей. Ти зрадила революцію заради любові. Дріб’язкової. Буржуазної. Банальної. Особистої. Не заради любові до Великого Керманича, яка є твоїм обов’язком. А заради любові до звичайного чоловіка. Ти чудово знаєш, що особиста любов у нас заборонена, і все ж таки замість того, щоб очиститися за допомогою праці та самозречення, пройнялася цим занепадницьким почуттям. Більше того, ти полюбила ворога. Американського солдата. Капіталістичну свиню. Тому-то тебе й відправили в табір, тому-то й змусили втопити байстрюка, якого вивергла твоя утроба. 

Бранка вперше заговорила. 

— Дитину втопила не я, — сказала вона. — Це зробили вони. 

— Її вкинули у чан і притиснули твоїми руками. У ту мить, коли добігло кінця її півхвилинне життя, до неї торкалася твоя плоть. Вона ще була пов’язана з тобою пуповиною. Тож утопила її ти. Так само, як утопила й інших своїх дітей, яких зачала після зґвалтування. 

— Так. Тих утопила я. 

— Бо вони були від ґвалтівників? 

— Ні. Просто на той час я вже знала, що дитині краще померти, ніж жити у таборі. Всім нам краще померти, і що молодшими, то краще — менше спізнаємо болю. 

— То чому ж тоді ти себе не вбила, KT503 b678? 

Бранка зітхнула. Над високими фортечними мурами її несамовитого гніву війнув подих безмежної печалі. Вона підняла обличчя догори, до затінку величного склепіння, де відлунював колись спів достоту божественних хорів. 

— Смерть — моя єдина приятелька, і я прагну опинитися в її обіймах, — озвалася KT503 b678. — Але сама я себе не вбиватиму. — Гнів, схоже, повертався. — Я зроблю так, щоб мене змушена була вбити Партія. 

— Партія не вбиває, KT503 b678. Вона добра і співчутлива. Великий Керманич дбає про всіх своїх дітей, зокрема й про тих, які заблукали. Партія не вбиває. Вона виховує. 

— Ґвалтуючи і катуючи. Убиваючи немовлят. 

— Так. Убиваючи немовлят, — тепер уже настала черга зітхнути товаришеві декану. — Як же так? — Голос його раптом сповнився сумом. — Дітовбивство як спосіб урядування? Як же ми дійшли до такого розпачливого стану? 

Він присунув зовсім близько до клітки стілець і сів на нього. 

Навколо, немов охоронці, поставали троє його соратників. На обличчях у всіх читався страх. Розпачливий страх. І водночас — щось схоже на розпачливу надію. 

— KT503 b678, я б хотів поговорити з тобою про історію, — сказав товариш декан. 

— А я хотіла б тебе вбити, — мовила KT503 b678. 

— Ні-ні, мене вбивати не треба, — не збентежився декан. — Ми з тобою дуже схожі. 

— Ми зовсім не схожі, товаришу декане. Ти — породження Партії, а її я ненавиджу всією душею. 

— Якщо ти вважаєш, що людина є породженням того, чому вона служить, то помиляєшся. Я дивлюся на все з погляду практичного. Якщо у цьому створеному Партією світі єдиним способом вижити й отримати бодай крихту комфорту є служіння Партії, то я, звісно, їй служитиму. Проте це аж ніяк не означає, що я — її породження. Насправді я зневажаю її точнісінько так само, як ти. Щобільше, як і ти, я всією душею її ненавиджу. 

— Вона повбивала твоїх дітей? 

— Так, якщо вже на те пішло, повбивала. Хоча то не були діти з плоті й крові, — відповів декан. — Моїми дітьми були мистецтво й культура. Вченість. Література. Живопис і поезія. Багатолика краса, ніжне й витончене дитя, і Партія вбила його ще до того, як я з’явився на світ. 

Та KT503 b678 більше не слухала. У минулому їй довелося пережити стільки найрізноманітніших допитів, що мотиви, які ховалися за словами й запитаннями партійних функціонерів, перестали цікавити її вже давно. Адже двоєдушність — їхня друга натура. Крім того, вона помітила дещо в себе під ногами. Там лежав гвинт: випав, мабуть, у когось із робітників, які монтували клітку. Може, вдасться відімкнути ним замок? Або взяти й увігнати його цьому-от товаришу деканові прямо в око, а потім втиснути пальцем у мозок. Можливо, тоді її нарешті вб’ють — і вона визволиться. Спочине вічним сном, як її коханий і їхня дитина. 

— Але я бачив чимало привидів, яких породило те дитя, — вів тим часом далі товариш декан. — Ми переховуємо їх тут. Заборонені рукописи та картини, прадавні тексти і забуті знання. Сховані глибоко в темних підземеллях. Потай закладені в ніші у стінах, про які давно ніхто не пам’ятає. Поховані в обплетених павутиною гробницях. Щось із утраченого я таки бачив. 

Ну от, гвинт уже в неї. Вона зуміла затиснути його пальцями ноги, і тепер залишається тільки тримати, доки не знімуть кайданки з рук. Отже, буде й інструмент, і зброя. Колись же не раз убивала, маючи набагато менше. 

— Що ж, KT503 b678, я хотів би поставити тобі одне запитання. 

Бранка мовчала. 

— Будь ласка, дай мені відповідь, — продовжував декан, — і я обіцяю, що дозволю тобі залишити у себе той гострий шматок металу, який ти оце тримаєш ногою. 

KT503 b678 здивовано глянула на нього. Партійці ж здебільшого — повні ідіоти. Так переймаються самозамилуванням та самозбереженням, що нічого навколо не помічають. Їх можна обводити навколо пальця, як маленьких, а їм і невтямки. Та цей не такий. 

— Гаразд, — кивнула вона. — Ставте своє запитання, товаришу декане коледжу. 

Той іще якусь хвилину сидів мовчки. А тоді витягнув з кишені свого комбінезона старий, пожовклий пергамен і зиркнув на нього, ніби черпаючи звідти натхнення. 

— Якби ти могла змінити щось в історії, — почав він, — якби отримала нагоду повернутися в минуле, лиш один раз, у якесь певне місце та певний час, то куди подалася б? Що змінила б? 

41

— Я не змінював би нічого, сер Ісаак, — твердо сказав декан Бентлі, знову наливаючи у склянки вина. — Залишив би у спокої і добре, і лихе. 

— Еге ж, декане Бентлі, — сумовито кивнув Ньютон; на вигляд здавався тієї миті аж якимсь старішим за свої вісімдесят чотири роки. — Я теж. 

Обговорюючи Ньютонове запитання, вони розважали про історичні помилки та про поточний стан людства; запитували себе, чи може виправлення перших покращити останній, і змушені були визнати: попри вкрай незадовільне становище Британії — у 1727-му на острові лютувала віспа, до банкрутства залишався один крок, не вщухали релігійні та династичні чвари, а шотландці-якобіти могли з дня на день укотре вже підняти повстання, — шлях розвитку країни був усе ж таки цілком стерпним, тому ідея дещо підправити історію видавалася надто вже ризикованою. 

— Будь-яка гіпотетична зміна, нехай навіть найдрібніша, одразу ж породжує можливість появи фактично безмежної кількості ймовірних варіантів розвитку подій, — зауважив Бентлі. — Так можна тільки все погіршити. 

— Власне. Так можна тільки все погіршити, причому дуже легко, — погодився Ньютон, дивлячись у вікно; в шибку барабанила злива. — Останні тридцять років я й боровся з жахом, який вселяла в мене така можливість. Цей жах мучив мене вдень і переслідував уночі. Він перетворив моє життя на сущий кошмар. 

— Але чому, сер Ісаак? — спитав, поблажливо всміхнувшись, Бентлі. — Ми ж не можемо насправді взяти і змінити минуле. 

— Авжеж, ми не можемо. 

— Що ж, у такім разі проженімо лихі думи та потішмось краще добрим вином. 

— Але через триста років така нагода з’явиться в інших. 

— Нагода змінити минуле? Ви ж, звісно, жартуєте, правда? 

— Аж ніяк, декане Бентлі, аж ніяк. Хтозна, ймовірно, люди майбутнього виявлять існування такої можливості самотужки, і тоді моє сумління чисте. Проте… ану ж не виявлять? Чи повинен я донести її до їхнього відома? Ось запитання, яке перетворює на тортуру кожну мить мого життя, а кожен сон — на нічне жахіття. 

Бентлі ледь стримав сміх. Вельми поважний вік Ньютона добряче вплинув не тільки на тіло, але й на розум, сумнівів тут уже не було. 

— Знаєте, — заговорив він таким тоном, яким зазвичай зовсім уже немічних старих запитують, чи добре вони попоїли і чи не підбити їм подушки, — може, не варто аж так сильно цим перейматися, га? Врешті-решт, триста років — це багато, коли то ще буде… 

Ньютон сердито нахмурився і нетерпляче засовався у кріслі. Ніздрі його знаменитого довгого носа аж роздувались від гніву. 

— Багато, декане Бентлі? Ви справді так думаєте? — перепитав він. — Цікаво, за якою ж міркою триста років — це багато? 

— За будь-якою розумною міркою, сер, триста років — це, я б навіть сказав, дуже багато. 

— Здається, під розумною міркою ви маєте на думці свою власну. 

— Бо я, сподіваюсь, — людина розумна. 

Ньютон розгнівався остаточно: 

— Можете собі, звісно, сподіватись, але ось це ваше твердження дає мені всі підстави в цьому засумніватись. Вам здається, що триста років — це багато, а от для планети це — тільки мить, для зорі ж — іще менше. 

Бентлі лише м’яко засміявся, й далі тримаючись свого поблажливого тону. Декана Трініті так легко не спантеличиш, навіть найвідомішому синові коледжу навряд чи це до снаги. 

— Хай що там здається чи не здається, сер Ісаак, а це так чи інак один і той самий відрізок часу. Для знудженого школяра день тягнеться без кінця-краю, для заклопотаного дорослого минає, не встигнеш озирнутися, але ж тривалість його незмінна, як не крути. 

І декан делікатно ковтнув кларету, явно вдоволений тим, що йому спав на думку такий-от витончений та промовистий аргумент. Заперечувати тут годі, навіть Ньютону хоч-не-хоч доведеться це визнати. 

Не так, однак, сталося, як йому гадалося. 

— Он як? Незмінна, кажете? — сердито перепитав Ньютон. — Та невже? 

— Звичайно, незмінна! 

У відповідь Ньютон гримнув кулаком по столу, вже вдруге того пополудня перекинувши своє вино. 

— Що значить — «звичайно, незмінна»?! — закричав він. — Що це за аргумент такий? Ви ж викладач, Бентлі! Стверджуєте принаймні, що викладач! У такому разі вам має бути відомо, що просто висловити певне твердження недостатньо. Треба ще бодай якось продемонструвати його істинність, надати якісь підтвердження, навести докази! 

Тут уже від напускного спокою Бентлі не зосталося й сліду. 

— Докази?! Які ж тут можна навести докази, окрім тих, на які вказує елементарна логіка? — підвищив він голос і собі. — Час є час. Цокає собі від початку до кінця та й усе. 

— А от і не все, телепню! — гиркнув Ньютон. — Невже я й справді єдина на землі людина, яка це збагнула? Час не лінійний. Він не біжить собі усталеним шляхом, ніби дорога з Лондона до Йорка. Він не має початку і не має кінця. Для двох різних людей, для двох планет, для мільйона зірок він зовсім не однаковий. За різних обставин час різний. Адже він — відносний! 

— Прошу вас, сер Ісаак, заспокойтесь! — заблагав Бентлі, стривожений такою гарячковою реакцією Ньютона. Він уже шкодував, що зопалу дозволив утягнути себе в дискусію, і зовсім не хотів, щоб найвідоміший у світі вчений сконав у нього на очах у його ж таки вітальні. — Жодна людина на землі не захоплюється вашим генієм більше за мене, але що ж відносного ви знайшли у часі? Час є час. Прислухайтесь онде до годинника: чуєте, як він цокає? Відмірює секунди, однакові для всіх і для кожного. Ось секунда ще в майбутньому — а ось ця секунда вже в минулому. І ці секунди, звертаєте ви на них увагу чи не звертаєте, знай собі цокають, минають одна за одною — тут, там, повсюди. Цок-цок — минула ще одна! У цій кімнаті. На сонці. Серед зірок. На небі й у пеклі. Цок-цок. Отак, секунда за секундою, й рухається Божий усесвіт від дня сотворення до дня Страшного суду! 

— Цок-цок, цок-цок! Ну про що ви мені тут торочите, недоумку?! — крикнув Ньютон, зіп’явшись уже на ноги і потрясаючи кулаком у повітрі. — Те, що відмірює своїм цоканням ваш годинник, декане Бентлі, — це, цілком очевидно, людський винахід. Доволі зручний, погоджуюсь, винахід, який дає змогу впорядкувати день, надаючи уявної форми досвідченню часу в межах, окреслених нашою здатністю бачити і чути годинник. Це ж має бути просто-таки разюче очевидно, навіть для вас! А ці ваші тверді й незмінні секунди абсолютно не тверді й аж ніяк не незмінні. Час — сутність таємнича і гнучка, повсюди різна — бо відносна. 

— Ото ви завели своєї, сер Ісаак! — Бентлі теж зірвався на ноги, не в змозі приховати вже своє роздратування. — І стосовно чого ж вона відносна? 

— Стосовно умов, у яких перебуває той, хто її досвідчує. Усе залежить від того, де він. Чи перебуває у русі. Як швидко рухається. Йде кудись чи звідкись. Стале його місце призначення чи рухоме. Понад усе ж треба враховувати положення у просторі та параметри кожнісінького атома в усесвіті, бо кожен із цих атомів відносний стосовно всіх інших. 

Вони стояли тепер один навпроти одного над калюжкою вина, яке розлив по підлозі Ньютон. Довгий ніс старого мало не впирався у підборіддя співрозмовникові. 

— Прошу вас, сер Ісаак, — мовив урешті-решт декан, — чому б нам не перевести цю дискусію у цивілізованіше русло? 

— Дискутувати тут нічого, — відповів Ньютон, важко падаючи назад у крісло, знову втомлений і старий. — Просто я розумію, про що говорю, а ви — ні. Зрештою, це не ваша провина. Цього не розуміє ніхто, крім мене, і я вже клену жорстоку долю за те, що вділила мені це осяяння. Я відкрив спосіб змінити майбутнє. Робити це — виняткова прерогатива Господа. А проте Він, Господь, дав мені в руки ключ. Знехтувати тим, що я знаю, на що розкрив мені очі Господь, я не можу, хоча це й зводить мене з розуму. Отже, декане Бентлі, я заповідаю вам і вашим наступникам ось ці листи й ось цю запечатану скриньку. 

42 

Стентон довго стояв, не в змозі відвести погляд від слідів у пилюці. 

Потім, присвічуючи собі ліхтариком, оглянув кожен. Він мало не благав долю зробити так, щоб побачене можна було витлумачити якось інакше. Та жодних сумнівів бути не могло. Сліди починалися посеред погреба і вели до дверей. 

Так само, як і їхні з МакКласкі. 

Від приголомшливого здогаду про те, що це, властиво, означає, у нього просто йшла обертом голова. 

Хтось пройшов крізь час услід за ним. Але ж такого не може бути. Він же сам бачив ті рівняння. Професор Сенґупта був абсолютно однозначний. Час вивірено бездоганно, витки часової спіралі змикаються буквально на частку секунди. Посланець хроноситів відбував опівночі 31-го травня 2025-го року і прибував чверть на першу ночі 1-го червня 1914-го року. Прошмигнути слідом опісля жодного шансу не було. Наступний автобус за хвилину не над’їжджав. 

Дозволивши темряві поглинути і себе, й усе навколо, Стентон вимкнув на хвильку ліхтарик і зосередився на відомих фактах, намагаючись осмислити їх і зробити належні висновки. Отже, пояснення Сенґупти. Його, Стентонів, власний досвід. Нові свідчення, наявні ось тут перед ним, на підлозі. Правда мчала на нього на всіх парах, наче баран на вже напіврозтрощені ворота кошари, погрожуючи вщент рознести його свідомість. 

Наступний автобус над’їхав не за хвилину. 

На це пішло сто одинадцять років. 

Відколи вони з МакКласкі вперше залишили у цьому погребі свої сліди, минуло понад століття. 

Оце й була страхітлива, моторошна правда. 

І тепер те століття прирекли на небуття й забуття точнісінько так само, як те, з якого прибув у 1914-й Стентон. Часову петлю запустили спочатку ще раз. Тож зараз ішла вже не друга, а третя версія двадцятого століття. З іншого майбутнього — того, яке створив він, Стентон, — прибув інший агент. 

Прибув, щоб змінити минуле. 

Минуле, яке створив — і прожив — Стентон. 

Отже, його місія зазнала невдачі. Хай що діялося у тому столітті, хай які події розгорталися після того, як він урятував ерцгерцога й убив кайзера, це було, очевидно, щось достоту жахливе. Можливо, не таке жахливе, як у його столітті, але достатньо кепське, щоб у новому 2025-му нове покоління хроноситів зібралося і вирішило скористатися розрахунками Ньютона, щоб змінити історію знову. Стентон, отже, історії більше не творив. Сам був тепер лише частиною історії, яку прибув змінити новий агент хроноситів. 

Він опустився навколішки у пилюку. Туди ж випав йому з руки ліхтарик. 

Отже, він, Стентон, прожив ціле друге життя. А проте не знав про те життя нічогісінько, бо і його самого, і цілий світ перезавантажили. Тієї миті, коли у 1914-й ступив новий хроносит, друге життя Стентона щезло з історії так само, як щезло й перше — у мить, коли у той рік прибув він сам. 

Що ж із ним було? 

Чи розшукав він Берні? А дітей мав? Скільки прожив? І як помер? 

Хтозна, цілком можливо, що й не було в нього ніякого життя. Може, опинившись тут минулого разу, він просто поклав на ось цей дерев’яний столик свого листа, а тоді спустився вниз до Галатського мосту і кинувся сторчголов у Босфор. 

Так чи інак, жодного значення це не мало, бо нічого такого не було. Історія розпочала новий відлік уже не вдруге, а втретє. Стентонове життя починалося втретє, у третій версії двадцятого століття. І Кессі була з ним лиш наприкінці першої з цих версій. 

А проте за його відчуттями після їїсмерті не минуло ще й року. 

Він підняв ліхтарик і заходився знову вивчати нові сліди. Їх, очевидно, залишили грубі, важкі чоботи з окованими сталлю підборами та носаками, хоч і невеликі, на кілька розмірів менші, ніж його власні. У такому взутті пройти коридором нагорі не привернувши уваги було абсолютно неможливо, навіть якби грамофон у кімнаті грав на повну гучність. Нічого дивного, що новий посланець хроноситів потривожив медсестру й лікаря і змушений був їх позбутися. 

Кепська виучка, геть кепська. 

Розглядаючи сліди, Стентон раптом збагнув, що «приземлився» той другий агент не там, не в тому самому місці, куди прибув він із МакКласкі. 

Щось тут не те, еге ж? Ньютонові координати були такі точні, а його «вартівня» — така маленька, що другий агент мав би прибути в те саме місце, що й перший, себто Стентон, й залишити свої сліди поверх Стентонових. 

Стривайте… по суті, він узагалі мав би звалитися Стентонові на голову. Адже скориставшись тими самими, отриманими від Ньютона координатами, новий хроносит мав прибути в те саме місце і в той самий час, що й він, чи не так? 

Стентон аж кулак прикусив, намагаючись зосередитися. Сенґупта говорив про час як про вигинисту іграшкову пружину, витки якої перетинаються, де їм заманеться; щось подібне відбувалося тієї миті і зі Стентоновими думками, і він докладав неабияких зусиль, щоб у цій плутанині розібратися. 

Повернувся подумки у передріздвяний вечір 2024-го. До лекції, яку читав Сенґупта у Великій залі Трініті-коледжу сім місяців тому. Два всесвіти тому. Знову почув наспівний голос, який англійською з індійським акцентом пояснював, що рух часу подібний на рух планет, тобто не зовсім симетричний. 

«У міру того, як кожна просторово-часова петля здійснює свій рух, час і простір примножуються, як‑от у випадку високосних років. Тож хоча моменти відбуття та прибуття одночасні, насправді наш мандрівник у часі прибуде через п’ятнадцять хвилин після того, як відбуде». 

Отже, простір дещо змістився, тому Ньютонові координати припали цього разу на трішечки інше місце. Трішечки далі від арок, під якими ще лежало старе вино, а тіні були такі густі, що порозганяти їх не міг навіть промінь його ліхтарика. 

Час змістився також. 

«Стрибнув» на чверть години. У цій версії століття Стентонові та МакКласкі мало на п’яти не наступали. Ледь устигли вони вибратися з погреба, прокрастися коридором повз медсестру й зіткнутися на вході з лікарем, як інший мандрівник-хроносит уже був тут, з шумом-гамом кинувся за ними, підняв на ноги цілий будинок і вбив ту медсестру й того лікаря. 

Стентон спробував уявити собі того, хто залишив ті інші сліди. Який він? З якого майбутнього прибув? 

Що мав намір змінити? 

Століття, у якому він жив, почалося з того, що ерцгерцог вижив, а кайзер загинув… 

Так, кайзер загинув. 

І його вбивство стало, безперечно, найбільшою на ту мить сенсацією нового століття. Отримавши шанс змінити минуле й озираючись назад, будь-які майбутні хроносити майже напевне дійдуть висновку, що якраз той замах і був поворотним моментом історії. 

Моментом, після якого все пішло шкереберть. МакКласкі та її команда таким поворотним моментом визначили загибель ерцгерцога. 

От власне цьому вони і схочуть запобігти. 

Тому, заради чого Стентона відрядили в минуле. 

Той, хто залишив ці сліди, прибув, щоб не дати йому виконати поставлене завдання. 

Стентон помандрував у думках назад, до тієї миті на даху універмагу «Вертгайм», коли до пострілу в кайзера залишалась буквально якась секунда. Він пригадав, як ударила в його бронежилет куля. Пригадав, як перекрутився на спину і побачив позаду сіру постать. 

Наступної секунди була друга куля, що вцілила б прямісінько в серце, аби не бронежилет. Обидва постріли виявилися напрочуд влучними. 

Тепер усе стало на свої місця. 

Напав на нього того ранку ніякий не охоронець. То був прибулець з майбутнього. 

Стентон знову спрямував промінь свого ліхтарика на сліди. Той, хто їх залишив, намагався вбити його у Берліні. От лише бронежилета не врахував. Тож друга змова хроноситів провалилася. 

Стентон убив кайзера вдруге, а заодно цього разу підстрелив і того, кого послали йому завадити. 

Заждіть, а що сталося з тим чоловіком потім? 

Подумки Стентон знову повернувся назад, у вечір після вбивства кайзера. 

Він спустився зі свого помешкання вниз і купив газету. Один із тих перших випусків, де повідомляли приголомшливу новину. У статті згадували про якогось «начебто» охоронця. Чи важко він поранений — невідомо, писала газета. Поліція чекала на можливість допитати пораненого. 

Цікаво, той його колега по мандрах у часі живий? 

Стентон підвівся. Не можна ж просидіти у шпитальному погребі цілу ніч. 

Посвітивши ліхтариком навколо, він знайшов старовинний столик і поклав на нього свій звіт. Письмовий звіт про своє століття. 

Він точно робив уже це раніше. 

Точно залишив той самий звіт на тому самому столику — у попередній часовій петлі. Цікаво, знайшло те послання друге покоління хроноситів? Збереглося воно тут, у погребі? Хтось його прочитав? 

Стентон щиро сподівався, що ні, бо ж якщо таки прочитали, а потім усе одно вирішили спробувати змінити історію, то це означає тільки одне: історія, яку він створив, виявилася ще гіршою за ту, яку намагався виправити. 

Це конче треба з’ясувати. 

Треба знайти чоловіка, якого він підстрелив на даху універмагу. 

43 

Стентон вирішив, що візьме квиток на завтрашній ранковий потяг до Берліна. 

Повертатися туди, звісно, ризиковано. Поліція, певна річ, далі на нього полює і має фотографії — і з його документів, і зроблені під час сутички біля штаб-квартири СДПН. Не кажучи вже про детальний опис від Бернадет. 

З іншого боку, невідомо, чи німецька влада аж так уже горить бажанням його спіймати. У газетах про вродливих молодих ірландок чи самотніх убивць з Британії не згадували ані півсловом, це Стентон помітив, тож поліція, очевидно, цю частину розслідування не афішувала. Тим часом репресії проти німецьких лібералів, соціалістів та профспілкових діячів не припинялися. 

Поліція та армія далі використовували розслідування як привід для зведення давніх рахунків, тому несподівана поява справжнього винуватця, до того ж — іноземця, який діяв сам-один, зіпсувала б їм усю забаву. Стентон припускав, що навіть якби поліція його знайшла, то про це мало хто дізнався б. 

Тільки-от у здатності поліції його знайти він мав великі сумніви. Легенда і документи в нього дуже надійні, а мандрувати під чужим іменем йому доводилося й раніше, і то за обставин набагато складніших. У Берліні він принаймні зовні не видаватиметься такою білою вороною, як у горах між Пакистаном та Афганістаном. 

З часу свого від’їзду з Берліна Стентон так і ходив у вбранні, поцупленому у готелі поблизу вокзалу, тож день у Константинополі провів у пошуках гардеробу, який відповідав би образу Людвіґа Дрехслера. Цивільного, але витриманого у військовому стилі: спортивний піджак-блейзер, тісні штани кавалерійського крою. Придбав також монокль зі звичайним скельцем, хтозна-чому страшенно модний серед німецького офіцерства у ті часи. Навіть якби йому трапилося наштовхнутися випадково на британських офіцерів, з якими він зіткнувся того першого у 1914-му ранку, ті навряд чи зуміли б упізнати його за таким-от ретельно вибудуваним прусським фасадом. На додачу, говорити Стентон старався лише німецькою. 

Того вечора він знову сидів у «Східному барі» готелю «Пера-палац». За цієї нагоди пив уже шнапс і не відмовлявся від сигарет, що їх пропонував бармен. Якщо той і помітив якусь схожість між оцим німецьким юнкером, який смалив наче швець, і колишнім британським офіцером, який сидів на тому ж самому місці на два місяці раніше, то взнаки не дав і не обмовився ані словом. 

Наступного ранку Стентон знову поїхав на вокзал Сіркеджі й сів у потяг до Берліна. 

Коли вагон рушив і вокзал зостався позаду, він замислився на мить, чи не сумує, бува, за МакКласкі. Стара професорка так тішилася, коли вони сиділи разом в купе, перебирала солодощі та цигарки, яких тоді накупила, наперед смакуючи найбільшу пригоду свого життя. Але ні. За нею він не сумував. Шкодував лише, що вона так підло вкрала у нього щастя і не дала йому щезнути з часу разом із Кессі, Тессою і Біллом. Якби була нагода, він би знову без зайвих роздумів вижбурнув її з потяга на те каміння. 

Подорож тяглася й тяглася без кінця і краю. 

Стентон нервувався і ніяк не міг заспокоїтися. Його вже не дивувала химерність усього, що з ним відбувалося, не дивували такі незвичні спочатку запахи і звуки, не дивувала тряска у вагонах, що їх тягнув за собою паровоз, не дивували геть-чисто пантомімні костюми, через які він почувався на перших порах так, ніби брав участь у зйомках якогось напрочуд реалістичного історичного фільму. Він нарешті позбувся звички хапатися що кілька хвилин за мобільний телефон у кишені й остаточно змирився з думкою, що той не задзвонить уже ніколи. І не забував купувати на вокзалі книжки і газети, бо розумів, що іншої розваги у потягу точно не знайти. 

Хіба що розговоритися з якоюсь чарівною жінкою, а вона потім рано чи пізно розіб’є тобі серце. 

Думка про Бернадет досі завдавала чималого болю, особливо у Відні, через який пролягала дорога до Берліна. Та Стентонові той біль приносив, на диво, певну розраду, бо свідчив: його серце здатності розбиватися не втратило. Всупереч усьому, що спадало йому на думку після смерті Кессі, він мав іще живу душу, а отже, був здатний кохати. І кохав — далі кохав Бернадет. 

По приїзді до Берліна Стентон вирішив, що не винайматиме знову помешкання, а зупиниться в готелі. Його тактика й далі полягала у тому, щоб переховуватися в усіх на очах, і він оселився в «Кемпіньскі» — одному з найкращих і найпопулярніших готелів міста. Грав роль заможного і пихатого німецького офіцера, який повернувся з усіма своїми статками на батьківщину і радий донести цю новину до відома хоч би й цілого світу. 

— Я — капітан Людвіґ Дрехслер, колишній офіцер Імперського Африканського корпусу, — гаркнув він, підійшовши до стійки адміністратора. Уся його чванькувата і бундючна манера розмови й поведінки вельми наочно свідчила про непохитну самовпевненість білого чоловіка, звиклого командувати тубільними солдатами. Адміністратор улесливо залопотів був щось на знак привітання, але Стентон гучно ляснув по стійці своїми армійськими документами та шкіряними рукавичками і грубо його перебив: 

— Мені потрібен двокімнатний номер з ванною і туалетом. Найкращий, майте на увазі. Якщо номера найвищого стандарту, який відповідав би моїм вимогам, у вас немає, прошу підказати, де я зможу такий номер знайти. 

У цьому неотесаному, допіру з Африки, відставникові, який, намагаючись справити належне враження, відверто пускав дим в очі персоналові готелю, нікому й на думку не спало б запідозрити самозванця-англійця, який убив імператора, а тепер переховується від поліції. 

Залишивши в номері багаж, Стентон спустився вниз і відразу ж узявся до діла. Після перестрілки на даху універмагу з його товаришем по мандрах у часі минув уже майже місяць, і слід давно прохолов. 

Від «Кемпіньскі» він поїхав візником прямо у центральну міську бібліотеку, де збирався розпочати пошуки: спробувати знайти якісь новини про пораненого стрільця у підшивці газет за минулий місяць. Старий дідівський спосіб; ще якихось півтора місяця тому Стентон кляв би відсутність інтернету, тепер же про нього навіть не згадав. Став уже людиною початку двадцятого століття. Що ж, давно пора, особливо з огляду на те, що йшов він цим шляхом уже вдруге. 

У добре організованому й упорядкованому бібліотечному архіві слід знайшовся доволі швидко; таємничого стрільця, якого виявили на даху універмагу «Вертгайм», де він намагався, очевидно, врятувати кайзера, але нарвався на кулю сам, згадували в різних більших і менших газетних статтях частенько. Щоправда, відомостей про нього містилося там зовсім не густо, окрім хіба того факту, що то був ніякий не охоронець, та про це Стентон, звісно, здогадався вже й сам. Хай там як, а одну доволі несподівану для себе річ він таки з’ясував. Репортер, який укладав найпершу статтю про цю подію, виходив з припущення, що на даху підстрелили чоловіка. З подальших повідомлень випливало, одначе, що то була жінка. Отже, наступне покоління хроноситів вирішило відрядити назад у минуле агента-жінку. Зрештою, а що тут аж такого дивного? У своєму двадцять першому столітті Стентон і сам знав чимало жінок-військових, які не поступалися чоловікам абсолютно ні в чому. А проте без задньої думки відразу припустив, що ті інші сліди у стамбульському погребі залишив чоловік із ногою меншого розміру. Видно, так уже пройнявся мисленням постедвардіанської доби, що думка про офіцера сил спеціального призначення жіночої статі йому й до голови не прийшла. 

Бернадет, наприклад, це сповнило б непідробним захватом. 

Зеленоока ірландка й далі частенько гостювала у нього в думках — непрохано, неждано-негадано. 

Сумував Стентон за нею просто страшенно і зраду на карб їй не ставив. Знав, що в неї не було вибору. Бо ж як могла вона повірити у його історію? А як міг він отак геть по-дурному взяти й усе розповісти? Звісно ж, був п’яний і закоханий — поєднання вельми небезпечне, спроможне кому завгодно потьмарити розум. Але у будь-якому разі панувати над собою треба було краще. У його історію не повірить ніхто на світі. 

Хоча ні, є все ж таки одна людина, яка охоче повірить. Ще одна жінка. 

У газетах писали, що, на переконання поліції, та жінка дещо неврівноважена, можливо, належить до числа послідовників якогось дивного культу, але про підстави для таких висновків не повідомляли. З тих крихт інформації, які пощастило зібрати Стентонові, випливало лише, що від його куль вона не загинула, але стан її надалі дуже важкий. 

Згодом газети перестали згадувати про ту жінку взагалі. 

Остання згадка про неї була в «Берлінер таґеблятт». Стентон занотував собі ім’я та прізвище журналіста, який підписав статтю, і попросив у бібліотекарки адресу редакції цієї газети. 

— Адресу я вам дати можу, — сказала та, — але там і так нікого немає. Їх закрила поліція. 

Відповідала коротко й уривчасто, немовби хотіла чимскоріше цю розмову закінчити. Нічого дивного, подумав Стентон. «Таґеблятт» мала виразно ліберальний ухил; за словами Бернадет, то було чи не єдине велике періодичне видання, яке сповідувало бодай якісь принципи, тож тепер воно, безперечно, впало жертвою армійської чистки. Бібліотекарка належала до класичних представниць «нових жінок», як їх тоді називали. Зібране у строгий пучок волосся, окуляри в черепаховій оправі, ошатна блузка з краваткою: суфражистка, без сумніву, до того ж, мабуть, читачка «Таґеблятт». Стентона у його нинішньому образі вона, ясна річ, прийняла за німецького мілітариста-реакціонера і, звичайно, вбачала в ньому одного з винуватців утрати улюбленої газети. 

— Це просто ганьба, — мовив він. — Мені конче треба поговорити з одним їхнім автором. Покажіть, будь ласка, де у вас тут телефонні довідники. 

Жінка з байдужим виглядом кивнула у бік столу, де лежало кілька примірників «Берлінської телефонної книги». У ті часи бібліотеки виконували функцію не лише книгозбірень, а й довідкових бюро, де можна було знайти всіляку корисну інформацію. 

Стентон заходився гортати сторінки на літеру «Ф»: шукав Антона Фідлера, автора замітки у «Таґеблятт». Сподівався, що успішному журналістові, який вів колонку в солідній газеті, без телефону не обійтися, і мав рацію. Пан Фідлер сам підняв слухавку і радо повідомив свою адресу. Стентон подякував бібліотекарці й знову піймав на вулиці візника. 

Пояснювати Фідлеру, навіщо йому підстрелена на даху універмагу жінка, він не став, а той і не запитував. Один із багатьох тисяч постраждалих від мстивих, дедалі жорстокіших репресій, які розпочала після вбивства кайзера влада, газетяр сидів без роботи. В обмін на інформацію йому потрібні були гроші, і Стентон дав зрозуміти, що готовий заплатити. 

— Це взагалі збіса цікава історія, — сказав Фідлер, коли Стентон повів його у розташований неподалік бар промочити горло і замовив випивку. Мешкав журналіст у Веддінзі — дільниці, яку пов’язували з робітничим класом і радикальними політиками. — Але поліцаї все одно не дали б мені її надрукувати, навіть якби не прикрили газети. І що на них найшло? Божевілля якесь. Щоб не виявитися в їхніх очах революціонером, треба бути хіба що якимсь прусським генералом, не інакше. Радикальних ідей у «Таґеблятт» було не більше, ніж у картоплі з сосискою, а вони накинулися на нас так, ніби ми «Маніфест комуністичної партії» видрукували на першій шпальті. 

Стентон вирішив повернути Фідлера до теми, яка цікавила його насамперед. 

— І що ж такого збіса цікавого в цій історії? — запитав він. 

— Зараз розповім, — відповів той, нахиляючись трохи ближче, а тоді витер з губ пивну піну і відкинув з чола пасмо масного волосся. — Та жінка — справжнісінька відьма, кажу вам, і це таки справді збіса цікаво. Я бачив її у камері ще до того, як поліція почала кидатися на все, що рухається. Вона майже лиса, на голові тільки коротка щетина, крізь яку видно витатуюваний номер. Руки-ноги також усі в наколках. Жахлива любительська робота: лише ніж і чорнило, мабуть. Це ж боляче, певно, просто страх. Та й узагалі вона, таке враження, проти болю нічого не має. Є в мене один інформатор у центральній тюрмі, то він каже, що у неї все тіло в шрамах. І всюди наколки — навіть на шахні, прости Господи. І це жінка. Біла жінка з наколками на шахні. Вражає, ні? 

Стентона почуте й справді вразило, хоч і не з тих причин, які могли спасти на думку Фідлерові. Татуйованих жінок він бачив на своєму віку чимало; в армії круті дівчата частенько робили собі тату, але щоб отак, по цілому тілі… Та ще й любительські, ножем та чорнилом? І шрами? Гай-гай, якщо ті нові хроносити взагалі завдали собі клопоту шукати агента, котрий легко вписався б у світ 1914-го, то вибір усе одно зробили доволі дивний. 

Що ж це за світ такий, з якого прибула та жінка? Тепер це цікавило його ще більше. 

Фідлер замовив собі ще одне пиво, а з пляшки, яку поставив перед ним Стентон, знову наповнив чарку. На склі зосталися масні відбитки пальців. Стентонові впало в око, що й комір сорочки у нього був далеко не першої свіжості. Ще кілька тижнів тому цей чоловік вів колонку в респектабельній щоденній газеті й міг оплачувати телефон, а тепер явно економив навіть на гарячій воді для прання й умивання. Справді, часи наставали скрутні. Не мине й місяця, як він скотиться до справдешньої нужди, розсудив Стентон. Зрештою, пив колишній журналіст так, наче той місяць уже минув. 

— Та жінка, схоже, якась іноземка чи щось таке, — квапливо повів далі Фідлер, бо конче не хотів утрачати доступу до пляшки. — Можливо, англійка, хоча говорила й німецькою. Але такою дивною, утятою німецькою, казав мій інформатор, пересипаною вельми специфічними російськими слівцями. 

— Знаєте, де її тепер тримають? — поцікавився Стентон. 

— Ну, вже не в каталажці. У неї ж стріляли, ви пам’ятаєте. А потім вона була в дуже кепському стані: отруєння крові, ясна річ. Так часто вбиває насправді не куля… Думаю, я міг би щось розвідати, порозпитувати, кого треба. Але така робота дорого коштує… 

— Що швидше ви щось дізнаєтеся, то краще я заплачу, — мовив Стентон. — Скажете вже — отримаєте сто марок одразу. 

Він чудово розумів, що Фідлер тягне час, намагаючись вициганити в нього побільше грошей, бо ж напевне вивідав уже все, що можна. 

— А ви непогано читаєте людей, капітане Дрехслер, — посміхнувся той. — Вам би в журналісти… 

— На жаль, попит на цю професію, здається, падає. 

— Еге ж, — спохмурнів Фідлер. — Ще трохи, й усі новини в місті надходитимуть лише з Вільгельмштрассе. Отже, поліція відвезла її до шпиталю. Сподіваються, певно, що вона все ж таки виживе, і тоді можна буде ще щось з неї витягнути. Правда, її там охороняють. Поговорити з нею вам не дозволять. 

Адресу він записав на підставці для пива. 

Берлінер-Бух. Шпиталь, де одужував після поранення і Стентон. Гаразд, місце вже трохи знайоме, та й поліція убивцю кайзера там не чекатиме аж ніяк, це точно. 

Залишивши Фідлера тішитися грішми та пляшкою, Стентон подався шукати візника. Якщо після поранення та жінка ще у шпиталі, то це майже напевне означає, що в рани потрапила інфекція. Треба поспішати. Хто знає, може, вона вже й померла. 

44 

У тому, що вирвати жінку з лап поліції він зуміє, Стентон не сумнівався анітрохи. Шпиталі надійністю охорони не відзначалися ніколи, хоч яких зусиль докладала задля цього влада. Надто багато людей сновигає то туди, то звідти, надто багато білих халатів та масок на обличчях, надто багато метушні з тими, хто потребує невідкладної допомоги. Надійністю в цьому плані шпиталі не могли похвалитися й у двадцять першому столітті, а вже на сто одинадцять років раніше — то й поготів, у цьому Стентон був упевнений. 

Проте забрати жінку звідти — це тільки пів справи. Потім же її доведеться ще десь ховати, доки вона одужуватиме. Щоб переховувати хвору, а може, й непритомну жінку, та ще й забезпечити їй належний догляд, треба підготуватися. 

Від самого початку Стентон розумів: якщо йому вдасться знайти стрільця з даху «Вертгайму», почуватиметься той, скоріш за все, геть кепсько; тому-то, як і у випадку з МакКласкі тієї першої ночі у Константинополі, він узяв собі двокімнатний номер. Щоправда, тоді йому й на думку не спадало, що це так само буде жінка. Щоб не привертати уваги адміністрації готелю, здалося б завчасу надати якісь пояснення. Видати її, як стару професорку, за свою матір не вийде: вона, мабуть, таки замолода. Що ж, доведеться в такім разі скористатися іншою ріднею. 

— З Дар-ес-Салама до мене приїхала сестра, — оголосив Стентон адміністраторові, повернувшись після зустрічі з журналістом Фідлером до готелю. — Здоров’я у неї слабке, а нині вона ще й оговтується після важкого поранення, якого зазнала під час полювання у савані. Ми повернулися у фатерлянд для того, щоб підлікувати її у шпиталі, тож тепер їй треба відновити сили. Вона житиме в другій кімнаті у мене в номері. Сподіваюся, готель спроможний забезпечити всі належні умови з огляду на таку делікатну ситуацію? 

Управитель готелю, якого покликали на наполегливе прохання шановного пана Дрехслера, запевнив, що жодних проблем із цим не буде, і — Стентонові трохи відлягло від серця — про якісь там папери навіть не заїкнувся. Сестра німецького офіцера могла селитися у них просто так, братових документів цілком стало на двох. 

Потому Стентон винайняв автомобіль — чудовий чотирициліндровий «мерседес-бенц» коричнево-малинового кольору — й одразу ж у нього закохався. Нахилившись до решітки радіатора і крутнувши корбу, щоб завести двигун, він забув і про напружену ситуацію, у якій перебував, і про емоційне сум’яття, яке часом накривало його з головою, й дозволив собі натомість хвилинку щирої радості. Жодного тобі електрозапалювання. Хочеш завести цю крихітку — крути корбу. 

Коли чималенька машина стрепенулася й ожила, задвигтіла всім корпусом, Стентон заліз усередину і відкинувся назад на жорсткому шкіряному сидінні з пружинами під сподом. Провівши рукою по полірованій дошці приладів з червоного дерева, він і сам повірити не міг, що опинився за кермом авто вперше після того, як покинув двадцять перше століття. За інших, веселіших обставин така-от класика неодмінно була б першою стравою, якою він досхочу поласував би. Водити вінтажне авто задовго до того, як те авто стало вінтажним, тоді, коли воно становило, по суті, останнє слово техніки — чогось кращого Стентон і уявити собі не міг. Та ще й їздити практично порожніми дорогами: саме тобі ревіння двигуна, брязкіт сталі, шкіра, латунь і ґума. Велика, примітивна, неандертальська машина зі своїм особливим характером. Машина, керувати якою не так і просто. Ніяких тобі підсилювачів, ніякої синхронізованої коробки передач. Лише людина супроти металу. 

Випробувавши передачі та зчеплення, Стентон виїхав на вулицю і дав собі слово: якщо він вибереться коли-небудь з цієї часової веремії, то купить пів десятка автівок. Хай їм грець, тим жінкам, у нього будуть машини! І мотоцикли. Британські мотоцикли. Можна буде влаштувати тур Британією на найновішому «енфілді» 1914-го року випуску. Або взяти «нортон» і перемогти в наступних перегонах «Туріст-Трофі» на острові Мен. 

Або вирушити на «тріумфі» навколо Ірландії, а заодно й заїхати до… 

Але зараз думати про це нíколи. Бернадет мусить зачекати. Тепер у його житті з’явилася нова жінка. Мандрівниця у часі з майбутнього. 

У 1914-й Стентон прибув, сподіваючись, що після смерті кайзера його пов’язана з орденом Хроноса місія завершиться. Та довідавшись про прибуття нового агента хроноситів і збагнувши, що «полагодити» століття він, цілком можливо, не зумів, знав уже, що вийти, образно кажучи, у відставку поки що не вдасться. 

Він усе ще солдат, усе ще на бойовому посту. 

Стентон їхав своїм «мерседесом» по Берліну. Орієнтуючись за планом міста, що лежав розгорнутий на колінах, шукав крамницю медичного спорядження, адресу якої знайшов у телефонному довіднику в готелі. І раптом упіймав себе на тому, що усміхається. Опинившись за кермом авто, він одразу ж став почуватися краще, ніби нарешті знов узяв під контроль ситуацію і сам керував перебігом подій. Скрегіт масивної коробки передач та надсадне ревіння зібраного вручну двигуна, що вібрував під великим блискучим капотом, подарували йому не одну хвилину непідробної втіхи; щось подібне він відчував уперше після того, як заснув в обіймах Бернадет. 

Ну от, знову на думці — вона. І так що кілька хвилин. 

Цікаво, чи розшукав він її у тому столітті, в якому смерть кайзера справді означала завершення його місії і яке тепер зникло з часу. Напевне, таки розшукав. Чхати на Шеклтона, Еверест і всі бірмінгемські машини разом узяті. Йому потрібна Бернадет. Потрібна тепер і, безперечно, потрібна була й тоді, коли світ востаннє торував цей шлях. Можливо, він таки завоював її знову, відвіз якось у Кембридж і показав Ньютонову скриньку, що й сьогодні лежить на горищі у помешканні декана. Це вже точно мало б її переконати. Єдиний доказ, який підтверджує його слова і яким володіє декан Трініті-коледжу. Варто лише пробратися на те горище і… 

То він уже так робив? У тому нині вже втраченому столітті і житті? Розшукав Бернадет, відвіз у Кембридж і тріумфально продемонстрував доказ, який мав би спонукати її знову його покохати… знову з ним кохатися? Від цієї думки йому мало не запаморочилося в голові. 

У крамниці медичного спорядження Стентон купив лікарський халат і маску, а тоді поїхав на Ляйпціґер-пляц — той самий майдан, який перетнула його епохальна куля, перш ніж розтрощила вщент череп імператора Німеччини. Зупинився біля самого «Вертгайму». Коли він проходив тут востаннє, навколо аж роїлося від людей та розмаїтих транспортних засобів, тепер же було майже порожньо. Тут-таки до нього послужливо підбігло двоє одягнених в уніформу швейцарів, які показали йому стоянку. Втім, їхня допомога виявилася не надто потрібною, бо інших бажаючих припаркувати авто поблизу не спостерігалося. 

Універмаг, символ берлінського економічного дива, з якого Стентон минулого разу виходив, крадькома розкидаючи підроблені соціалістичні листівки, справляв тепер враження зовсім інакше. Там, де раніше кипіло життя, нині було тихо і сумно. Велетенську жіночу статую у центрі атріуму задрапували чорним — начебто на знак спокути за ту роль, яку мимоволі відіграв «Вертгайм» у національній трагедії. Барвисті шовки та блискотливі люстри замінили чорними полотнищами. Кожен працівник мав на руці широку чорну пов’язку. Проте жодні зовнішні прояви жалоби перемінити долю універмагу, схоже, вже не могли. Навіки заплямований скорботними спогадами про найтемніші в історії імперії дні, він перетворився на магазин-примару. Велетенські знижки та якісь аж розпачливі рекламні акції не приваблювали навіть найзавзятіших мисливців за дешевизною. Колись тут обслуговували тисячі клієнтів за годину, нині ж, окрім Стентона, в усьому універмазі не набралося б і пів десятка покупців. 

Варто було ввійти досередини, як до нього відразу підійшло троє працівників. 

— Мені потрібна жіноча нічна сорочка і чепець, — сказав він. — Сорочка має бути проста і широка: моя дружина — інвалід. Крім того, потрібна ще повсякденна сукня і білизна. 

У супроводі цілого гурту понад усіляку міру люб’язного персоналу Стентон пройшов на другий поверх, де містився відділ жіночого одягу. А там почув абсолютно очевидне запитання: 

— Який у мадам розмір? 

Стентон майнув подумки назад до слідів у стамбульському погребі… за британською шкалою ті грубі робітничі черевики тягнули, мабуть, розмір на шостий, не більше. Потім обвів поглядом працівниць, які вишикувалися перед ним, і кивнув на одну з дівчат: 

— Думаю, десь такий, як у вас, панночко. 

Купивши все, що треба, він поїхав назад у «Кемпіньскі»; повсякденну сукенку повісив у шафі, що стояла у вільній кімнаті, білизну розклав у комоді. Потому спакував у ранець халат, маску, нічну сорочку і чепець, а в кишеню поклав заспокійливе і пістолет. 

Вже на виході з готелю Стентон підійшов до стійки адміністратора і різко кинув: 

— Я розраховую пополудні забрати свою сестру зі шпиталю. Буду вдячний, якщо підготуєте до мого повернення крісло на коліщатах. 

А тоді вирушив на винайнятому авто до шпиталю Берлінер-Бух, де чувала раніше над його непритомним, отруєним тілом Бернадет. На стоянці для старшого персоналу та карет «швидкої» виднілося кілька вільних місць; на одному з них Стентон і припаркувався. Така напасть як евакуатори була ще далеко в майбутньому. В усякому разі, заплатити штраф для нього — не проблема. 

Монументальними кам’яними сходами він піднявся до оздобленого колонами входу і ввійшов досередини. Там заскочив у першу-ліпшу вбиральню й одягнув лікарський халат. А далі без жодних перешкод подався углиб будівлі і, натрапивши на вахтера, поцікавився, де лежить жінка під наглядом поліції; чув, мовляв, що на вигляд вона якась благувата, ніби з цирку втекла, то цікаво було б глянути. 

Вахтер радо пояснив, як знайти потрібну палату, і додав, що розчарований «гер доктор» точно не буде. 

Прихопивши дорогою крісло-каталку, Стентон піднявся на відповідний поверх. Крісло залишив біля ліфта, а тоді знайшов палату. 

Під дверима стояло двоє чоловіків у формі, до яких Стентон одразу й підійшов, не стишуючи кроку. 

— Мені треба перевірити зіниці пацієнтки на предмет розшарування сітківки, — сказав він, вигадуючи привід просто на ходу. — Це буквально кілька секунд. Будьте ласкаві пройти зі мною в палату, тоді ви зможете засвідчити, що перевірку було проведено без жодної загрози для пацієнтки, яка перебуває під вашою опікою. 

Помітивши на обличчях поліцейських тінь вагання, Стентон не дав їм і рота розтулити. 

— Якщо ви допустите мене до своєї підопічної без нагляду, я буду змушений повідомити про це вашому керівництву, — різко кинув він. — Поліція доручила лікування цієї пацієнтки нашому закладу, і я не маю наміру заплющувати очі на порушення правил безпеки, які ви самі й установили. Тому й наполягаю, щоб процедура, яку я зобов’язаний провести, відбувалася у вашій присутності. 

І така-от, по суті, нісенітниця спрацювала. Відома схильність німців виявляти послух владі вкотре стала Стентонові у пригоді. Двоє охоронців покірно ввійшли за Стентоном у палату, де він притьмом їх і знешкодив: першого — різким ударом з лівої у скроню, другого — аперкотом з правої у підборіддя. Обидва без звука звалилися на підлогу, і Стентон упорснув їм те саме заспокійливе, яким за тиждень до того мусив приспати Бернадет. 

А тоді обернувся до постаті, що лежала на ліжку, і раптом до глибини душі пройнявся усвідомленням достоту неймовірної значущості цього моменту. 

Двоє мандрівників у часі з двох різних версій усесвіту зустрілися у третій. 

Як він і очікував, жінка лежала без пам’яті. Поранена рука і плече у неї були сильно забинтовані і на око дуже набряклі. Зараження крові, як і в нього раніше, а тому без ліків двадцять першого століття вона просто повільно згасатиме, доки не помре. 

Стентон узявся за покривало. 

Часу розмірковувати й далі про неймовірну природу цієї зустрічі, про те, що зараз його руки торкнуться до істоти з іншого віку, не мав. Сам, зрештою, був такою істотою. 

Скинувши з жінки покривало, він побачив на ній звичайну лікарняну нічну сорочку, що зав’язувалася на спині. Потому вийняв складаного ножа, перерізав зав’язки і стягнув з неї ту сорочку. 

А наступної миті Стентонові аж подих забило, і він мало не відвів мимоволі очей, бо такого скаліченого й понівеченого тіла на своєму віку ще не бачив. Гаразд, шрами від кульових поранень йому траплялися, пару таких мав і сам. І пруги від нагая, і рубці від ножа, і потрощені від ударів палицею кістки — траплялося всяке-різне, але ніколи — все вкупі на одному тілі. 

Вражало й татуювання — мішанина кепсько виконаних, наївних, на позір аматорських і водночас навдивовижу жорстоких картинок, що нагадали Стентонові наколки російських кримінальників. Серед неоковирних кривуль виднілися якісь буцім офіційного штибу цифри, а під лівою груддю — щось подібне на медичні дані. Внизу живота помітно було кілька грубих шрамів від кесаревих розтинів. 

Він витягнув з ранця нічну сорочку і нахилився, щоб трохи піднести жінку над подушкою і вдягнути ту сорочку їй через голову. 

І тут зненацька, геть несподівано жінка різко підняла ліву руку і схопила Стентона за горло, стиснула справжнісінькими лещатами. Прийом цей, одразу збагнув він, був добре відпрацьований, і міцні, мовби залізні пальці спокійно могли буквально за кілька секунд просто розчавити йому гортань. 

Перед інстинктивним бажанням самому схопити руку напасниці за зап’ястя Стентон устояв, цілком усвідомлюючи, що в цій ситуації перевага — на її боці. Хватка у неї була мертва, у нього залишалися лічені секунди. 

Жінка розплющила очі. 

А він же був упевнений, що вона непритомна. Лежала в гарячці, на око — геть квола і чахла, але доторк чужої руки, видно, привів її до тями і наділив неймовірною силою. 

— Ніхто мене не зґвалтує, — прогарчала англійською вона. 

Стентонове горло пронизував уже неабиякий біль. Хрящі гортані хрустіли і лаштувалися вламатися у трахею. У такі лещата він не потрапляв зроду. І спіймала його в ті лещата жінка, та ще й хвора. 

Вибору не було. Стентон підняв руки, які несамохіть опустив був їй на плечі, відвів трохи назад, а тоді рубонув її ребрами долонь з обох боків у шию. 

Хватка не ослабла. Взагалі. Ані на грам. 

Неймовірно. 

Звісно, бив він не на повну силу, бо аж ніяк не хотів її убити. Зате вона була вже зовсім не далеко від того, щоб убити його. 

Стентон ударив обіруч ще раз. І ще раз. Її шия скидалася на сталевий трос. З таким самим успіхом можна було застосовувати прийоми карате до ліхтарного стовпа. 

У голові в нього вже все пливло. В очах темніло. Сміх та й годі. Просто немислимо. Ще якихось десять секунд тому він збирався забрати з лікарняного ліжка безпомічну жінку. Й ось ця ж таки жінка вичавлювала з нього останній подих життя. 

Стентон згадав про складаний ніж, яким перерізав зав’язки на її сорочці; поклав був його на тумбочці біля ліжка. А тепер сягнув рукою назад і намацав — там, де й сподівався. Невеличкі ножиці, один із численних інструментів, так і залишилися відкритими. Він розмахнувся і всадив їх жінці глибоко у витягнену руку, яка тримала його за горло. 

Це дало йому менше, ніж секунду. На коротку мить хватка ослабла. Відпустити вона його не відпустила, але стиск залізних лещат і справді на якусь дрібку ослаб. Очі в неї натомість розширилися. Навряд чи напасниця повністю усвідомлювала, що відбувається, але біль у руці таки дещо її до свідомості наблизив. 

Стентон ударив ще раз. 

Очі у неї на мить спалахнули. А потім заплющилися. 

Вона знову зісковзнула у непритомність. 

Лещата поволі розімкнулися. 

Обстежувати своє мало не розтерзане горло чи вражатись безжальною несамовитістю жінки часу у Стентона не було. Проте вона мало його не прикінчила — розпростерта горілиць на лікарняному ліжку, ослаблена інфекцією, володіючи, фактично, лиш однією рукою. Дідько з ними, з наколками; схоже, ті інші хроносити таки знали, що роблять, коли обрали саме її. 

Тепер жінка у ліжку начебто й справді лежала непритомна, але Стентон був уже насторожі. Думав навіть уколоти їй заспокійливе, та не знав, якими ліками її вже накачали, тому вирішив, що ризикувати не варто. Шприц, утім, тримав напоготові — так, про всяк випадок. Він відірвав шмат простирадла і перев’язав рану від удару ножицями, тоді зумів якось натягнути їй на голе тіло нічну сорочку, а насамкінець надів на голову жіночий чепець для спання. 

То була мить достоту химерна, бо в тому чепці, з пишним білим коміром під підборіддям навіжена дикунка перетворилася раптом на образ невинності та супокою. Крім одного чи двох дрібних шрамів, обличчя в неї особливих ушкоджень не зазнало й, обрамлене білою тканиною, справляло зовсім інше враження, мало якийсь аж ніби лагідний вигляд. Якби Стентон не знав, то ніколи не повірив би, що під тією нічною сорочкою ховається худе й жилаве, пошрамоване і понівечене тіло воїна. 

Він узяв її на руки й, переступивши через охоронців, які нерухомо лежали долі, підійшов до дверей і визирнув назовні. У коридорі нікого не було. Щастить, нічого більше й не треба. Головне — вийти непоміченим з палати, а далі поводитися впевнено, майже нахабно, й усе буде гаразд, тут сумнівів Стентон не мав. Твердим кроком він вийшов у коридор і попрямував до ліфта. Дивився лише вперед, голову тримав високо. Раптом просто перед ним де не взялася медсестра. Він одразу ж гиркнув наказовим тоном: 

— У пацієнтки зневоднення, вона знепритомніла. На щастя, я саме робив обхід, а то вона лежала б зараз на підлозі. Про це поговоримо згодом. Біля ліфта стоїть крісло-каталка. Привезіть негайно. 

Після того, що накоїла з його горлом колега по мандрах у часі, говорити було страшенно важко і боляче. Либонь, скрипучий голос таки наганяв страху, бо медсестра аж виструнчилась, і Стентон не здивувався б, якби вона ще й честь йому віддала. Дбати про безпеку чи ставити запитання до її обов’язків не належало. Якраз навпаки. Від самого початку навчання їй без упину вбивали в голову, що найперший її обов’язок — слухатися лікарів. І вона тут-таки кинулася вперед, хоч Стентон рухався насправді так стрімко й цілеспрямовано, що, попри все її панічне бажання прислужитися, до крісла вони дісталися одночасно. 

— Дякую, сестро, наразі це все, — мовив він, обережно опускаючи в те крісло свою ношу. 

У ліфті Стентон хутко стягнув з себе халат і засунув його під сидіння каталки, перетворившись відтак на дбайливого чоловіка, який забирає зі шпиталю свою дружину. Коли двері ліфта відчинилися на першому поверсі, він упевнено покотив крісло до виходу. 

— Скоро будемо дома, люба, — сказав, минаючи приймальню. 

А тоді — через вхідні двері надвір. Ліворуч від кам’яних сходів був пандус, і буквально через кілька секунд Стентон уже садив свою колегу-хроноситку в «мерседес». 

45 

Рани у жінки не становили такої загрози для життя, як та рана, що її завдали нещодавно Стентонові. Його поранили в живіт, їй же кулі прошили руку і верхню частину грудної клітки, ближче до плеча, не зачепивши ні серця, ні легенів. Зараження крові, втім, — проблема серйозна і від характеру поранень не залежить. Рука у нової сусідки Стентона страшенно набрякла. Залишалося тільки сподіватися, що все це не зайшло ще надто далеко й антибіотики подіють. Думка про ампутацію в готельному номері, хай навіть обладнаному такою зручною новомодною вигодою як власна ванна, неабияк його лякала. 

Організм жінки, однак, на лікування відреагував позитивно, і коли Стентон промив їй рани й розпочав курс антибіотиків, вона вже невдовзі стала виявляти ознаки одужання, а йому трохи відлягло від серця. До кінця першої ночі гарячка почала спадати, та й сон був уже не такий тривожний. 

Стентон купав її, дбав про всі тілесні потреби, годував бодай кількома ложками ріденької юшки — у ті хвилини, коли вона нібито наближалася до поверхні свідомості. Подумував навіть про внутрішньовенні вливання розчину глюкози — адже якусь саморобну крапельницю змайструвати, напевне, зумів би. Та потім усе ж таки від цієї ідеї відмовився: надто вже дивний вигляд мала б ця конструкція в очах покоївок та інших працівників готелю, які заходили в номер. Адміністрація завжди страшенно переймається, коли в готелі хтось помирає, а Стентон не хотів, щоб там дізналися, в якому кепському стані була його «сестра», коли приїхала з лікарні. 

Цілих чотири дні він отак нею опікувався, перш ніж вона опритомніла і почала знову набиратися сил. І весь цей час міг лише розмірковувати про природу та характер цієї особистості, фактично, ще однієї версії його самого, і про космічну химерність ситуації, у якій вони двоє опинилися. 

А химерність ця й справді була достеменно космічною. 

Ланцюжок подій, початок якому поклав Ісаак Ньютон на два (і три) століття раніше, призвів до того, що двоє істот із двох різних світів зустрілися у третьому. В готельному номері. 

Коли довгими нічними годинами Стентон сидів біля жінки, міряв їй пульс і прислухався до дихання, у нього незмінно складалося враження, наче він перебуває поза своїм тілом. Наче всі тепер уже відомі йому різні версії Г’ю Стентона в якийсь незбагненний спосіб існують окремо від нього самого. Його перше життя, що закінчилося м’ятним поцілунком незнайомки у стамбульському погребі. Друге, яке було для нього таємницею, окрім хіба того факту, що минуло воно у столітті, в якому народилася ось ця поранена жінка. І то народитися вона мала через багато років після того, яквін помер. А тепер уже й третє, яке почалося тієї миті, коли ось ця його пошрамована і з голови до ніг татуйована пацієнтка залишила перший відбиток у пилюці на підлозі того погреба в Константинополі й запустила часову петлю спочатку, відправивши на нове коло і Стентона, й увесь світ. 

То хто ж вона така? Через які жахіття мусила пройти? І чому? Що за світ намагалися виправити ті нові хроносити? 

Щодня обмиваючи її тіло, Стентон знав уже шрами на ньому не гірше, ніж вона сама. А може, й краще, особливо ті попросту божевільні білі спагеті рубців, які вкривали їй усю спину, сідниці і тильний бік ніг. Сліди нечувано жорстоких, просто-таки несосвітенних знущань. Її пороли батогом. Шмагали дев’ятихвостою нагайкою. Сікли тонкими різками і гамселили важкими киями. Шпигали стилетами і різали ножами, кусали зубами й іклами — люди і звірі. Стріляли і палили вогнем. Озираючи сліди такої страшної наруги, Стентон відчував, як здіймається у ньому шалений гнів. 

Як вона взагалі вижила після такого? 

Мабуть, лише завдяки тій незламній упертості, з якою й тепер боролася проти смертоносного сепсису. Людина незламніша Стентонові не траплялася ще зроду — ні чоловік, ні жінка. Фізично він, звісно, сильніший, але за впертістю йому до неї далеко. 

Таких жорстоких знущань не витримала б, одначе, навіть якась надлюдина. Очевидно, ті, хто завдавав їй мук, водночас дбали і про те, щоб вона не померла. Схоже, намагалися її зламати і відпускати в обійми смерті, а отже, й на волю, наміру не мали, аж доки не досягнуть мети. Тортурували і били, але щоразу накладали на рани шви і вправляли переламані кістки — либонь, із тих міркувань, щоб потім, коли вона трохи оклигає, знов узятися за своє. 

Хто ж це робив? Кому так залежало на тому, щоб здобути над іншою людиною повну владу, цілковито підкорити її своїй волі? Уярмити не лише тіло, а й дух? 

Стентон не зводив погляду з жінки, яка лежала перед ним у ліжку. 

Тієї миті аж такою незламною вона не здавалася. 

Спить на подушці, лице обрамлене білим чепцем, білосніжне простирадло підтягнуте до самого підборіддя, дихання рівне і тихе. Цікаво, якими снами частує її підсвідомість? 

Обличчя у неї доладне. Риси гострі, кутасті, але шляхетні. Ніс зламаний, тому трохи кривий, але загального враження не псує. Чи можна вважати цю жінку вродливою? 

Це стане зрозуміло, коли він побачить її очі. Раз уже бачив, але лише кілька секунд, та й то вони палали тоді диким вогнем і дивилися мовби хтозна-звідки. Якого вони кольору, сказати годі. 

Роздуми про колір очей неминуче спрямували Стентонові думки до Бернадет. До тих зелених, променистих ірландських очей. Очей, у яких, співають у тій давній пісні, живе усмішка. Хоча тоді, коли він перехопив їхній погляд востаннє, вони не усміхалися, аж ніяк. Були сповнені злих сліз і болю. Чи пощастить йому ще коли-небудь їх побачити, а тим більше — усмішку, яка в них живе? 

Його ж очі тим часом просто злипалися. Він утомився, бо ж цілими днями піклувався про жінку з іншого всесвіту і спав дуже мало. Й от тепер сидів у кріслі та дрімав. 

І Стентон таки й справді майже заснув. Дихання звучало вже в одному ритмі з диханням його дивної, таємничої «підопічної». Товаришки. Багато у чому — навіть, у певному сенсі, сестри. 

Проте, вже відпливаючи у сон, він раптом відчув поблизу якийсь рух. 

Знав, певна річ, що варто було бодай прив’язати її до ліжка. Та чомусь ніяк не міг змусити себе це зробити. Сліди, синці та шрами у неї на зап’ястях і кісточках свідчили про те, що її зв’язували й заковували безліч разів. Додавати нових не хотілося. Зрештою, жінка мала тепер такий мирний вигляд… 

От лише не цієї миті. 

Стентон широко розплющив очі, і перед ним постало нараз видіння смерті. Зодягнений у просторі білі шати ангел помсти кидався на нього, немов білий орел на кроля. 

Ось тут він її очі й побачив — розпечені жарини на крижаному обличчі. 

На столику біля ліжка лежали авторучка й аркуш паперу: там він записував симптоми своєї пацієнтки. Тепер та ручка була у неї в кулаку. Чорнильний кинджал. Помітила вона її, напевне, ще давніше. Лежачи у ліжку, вдаючи непритомну, вичікуючи на свій шанс. 

Якщо пошукати, зброя завжди знайдеться. 

Так говорив колись його інструктор з рукопашного бою — давно, ще в армії. Жінка, видно, теж добре цю істину засвоїла. 

Ручка наближалася стрімко, й перо цілило прямісінько Стентонові у праве око: мало проткнути зіницю, а тоді встромитися глибоко в мозок. 

Він шарпнув головою якраз вчасно. Перо роздерло мочку вуха і, врізавшись у череп, зламалося. Жінка, схоже, вклала у той кидок усю свою силу, бо тепер, витягнувшись усім тілом, просто звалилася плиском на нього. Легке крісло подалося, перевернулося, і вони опинилися на килимі. 

Тепер уже Стентон отримав шанс використати свою перевагу у вазі. Він перекрутився на неї і навіть у такий момент діяв достатньо холоднокровно, щоб не завдати шкоди її пораненій руці. Хотів, щоб вона одужала, а тоді вже, можливо, йому пощастить переконати її не намагатися більше його прикінчити. 

Тож Стентон опинився згори і негайно цим скористався, притиснувши жінку до підлоги. 

— Припини! — гаркнув він англійською, яку чув раніше від неї. — Я тобі не ворог. Я тебе врятував. 

— Ти в мене стріляв! — відгиркнулася вона. Голос її Стентон почув уперше після того, як у шпиталі їй примарилося, начебто він хоче її зґвалтувати. Шотландський акцент, направду? 

— Це ти в мене стріляла! — мимохіть запротестував він. 

— Бо ти, ідіот, збирався вгробити того довбаного кайзера! 

— За планом хроноситів, — прохрипів Стентон, намагаючись утримати її на підлозі. — Я з ордену Хроноса. Я знаю, хто ти така, знаю про хроноситів. Я свій. 

На його немале здивування, жінка всміхнулася — перестала вириватися і справді всміхнулася. 

От лише зовсім не радісна то була посмішка: гірка, холодна й скидалася радше на звіриний вищир. 

— Та знаю я, придурку, — сказала вона. — Знаю, що ти від хроноситів. 

— Знаєш? 

Стентон був такий вражений, що на мить послабив хватку. На щастя, вона цим не скористалася: або не помітила, або свідомо ухвалила таке рішення. 

— Звідки ти знаєш? — запитав він. 

— Ми прочитали твого листа. 

От цього Стентон не сподівався аж ніяк. Насправді в усій тій метушні, яка розпочалася, коли він дізнався про прибуття ще одного мандрівника з майбутнього і вирішив установити з ним контакт, той лист геть вилетів йому з голови. Зрештою, шанси на те, що його послання потрапить-таки до адресатів, були абсолютно мінімальні. Розпачливий кидок гральних костей, кивок у бік історії. 

— Боже мій, то він там так і лежав? 

— Авжеж, лежав. Ми знайшли його тієї ночі, коли спустилися у погріб. Коли я вирушила у минуле. 

Тепер уже розслабилася вона. Схоже, битися й далі наміру вже не мала. 

— То… ми можемо поговорити? — запитав Стентон. — Зараз я тебе відпущу, ти ляжеш у ліжко, я подивлюся, чи ти не завдала собі ніякої шкоди, коли намагалася мене прикінчити, а тоді замовлю чаю і ми собі поговоримо, гаразд? 

Жінка на мить задумалася, потім кивнула. 

Він обережно відпустив її і підвівся, а тоді подав їй руку. Добре бачив, що діялося тієї миті у неї в голові. Кожне слово, кожен жест вона сприймала як загрозу. Та була ще зовсім слабка, а остання сутичка добряче її виснажила. 

Тож руку його взяла, а піднявшись на ноги, сіла на ліжко і сказала: 

— Ну, говори. 

Поговорити їм справді було про що. Розпочати Стентон вирішив із останнього приголомшливого відкриття. 

— То ти справді прочитала мого листа? Він так і лежав там? Через сто одинадцять років? 

— Так, лежав. У тому часі, з якого я прибула, Стамбул уже майже століття був мертвим містом. 

— Мертвим? 

— Він спорожнів під час великого голоду 1930-х. Як і всі міста Східної Європи й Малої Азії: Прага, Варшава, Будапешт, Сараєво, Загреб, Стамбул. Партія не могла їх прогодувати, а тому вивезла містян на село, щоб вони там воювали з селянами за їжу. Тоді вимерли десятки мільйонів; власне, у цьому й полягав задум. Ті, хто вижив, спробували пробитися назад, і тоді Партія відповіла хімічною зброєю. Усі землі на південь від Дунаю отруїли. Коли ми з деканом увійшли в Ньютонів погріб, там навколо уже років вісімдесят не було ні душі. Погріб і далі стояв під замком. 

У Стентона від почутого пішла обертом голова. Війна зі застосуванням хімічної зброї? Масовий голод? Міста, мертві цілими десятиліттями? Що ж то за світ такий, з якого прибула ця жінка? 

Треба, мабуть, правильно фокусувати свої запитання. Спочатку — найсуттєвіше. Перше правило польових досліджень: насамперед розібратися з тим, що потребує нагальної відповіді. 

— Чому ти далі намагаєшся мене вбити? — спитав він. — Я ж тобі допомагаю, хіба не видно? 

— Моя місія полягає у тому, щоб тебе вбити, — відповіла жінка. 

— Так, але ти зазнала невдачі. Ти мала вбити мене до того, як я вб’ю кайзера. А тепер навіщо мене вбивати? 

Вона глянула на нього, і зненацька очі її знову спалахнули несамовитим вогнем. 

— Бо ти, довбню чортів, знищив моє століття! — А тоді підхопилася й задерла аж до підборіддя свою нічну сорочку, відкривши понівечене жахливими тортурами тіло. — Ось що ти зі мною зробив. Зі мною і з мільйонами, мільйонами інших. Із мільярдами. Ти вбив моїх дітей! 

І раптом її знову пойняв гнів. Поділ сорочки опустився, та Стентон устиг побачити, як напружилися м’язи у неї на животі. Жінка пригнулась, готуючись іще раз кинутися на нього. 

— Припини, — сказав він. — Не треба. Я переможу, і ти це знаєш. Може, колись пощастить і тобі, але сьогодні не твій день. Ти ще слабка. Місяць пролежала в ліжку і зовсім втратила вагу. Словом, тобі мене не побити, тому краще не починай. Ти просто не зміцніла ще настільки, щоб дати зі мною раду. 

Вона окинула його важким поглядом і кивнула: 

— Маєш рацію. Я ще не в формі. Але скоро буду. 

І сіла на ліжко. Стентон вийшов у передпокій, де стояв телефон, і замовив у номер чай, каву і щось поїсти. 

— Як тебе звати? — спитав він, коли повернувся. 

— Кейті. 

— Зменшене від Кетрін? 

— Ні. Кей-Ті. Скорочене від KT503 b678. 

— Я — Г’ю Стентон. 

— Як тебе звуть, я знаю. 

— З мого листа? 

— Ні. Про тебе я знаю з дитинства, років з шести. Ти є в підручниках з історії, які вивчають усі піонери. 

Стентона це, звісно, геть ошелешило. 

— Що, справді? 

— Звичайно. Усі вчать про неврівноваженого фанатика-буржуя з Британії, який ненавмисне запалив іскру революції, намагаючись підставити чесних соціалістів. Як тебе прикривала ірландська хвойда Бердетт, але ти зрадливо і боягузливо втік, залишивши її в лапах монархічної поліції. 

Стентон проковтнув клубок, який раптом підступив йому до горла. 

— Ага… — протягнув він, намагаючись не думати про Бернадет і про те, що могло з нею трапитися, коли поліція збагнула, що вона не зуміла його затримати. — Ну, тепер ти бачиш, що я ніякий не фанатик і не такий уже й неврівноважений. Зі мною було приблизно те саме, що й із тобою. У 2024-му мене покликали до Кембриджа. Тебе, мабуть, теж? 

— Декан згадував цю буржуазну назву, — кивнула Кейті. — Тепер цьому місцю присвоєно номер. 

— Мене покликали туди хроносити. 

— Знаю, — повторила вона. — Кажу ж, ми прочитали твого листа. 

— У такому разі тобі вже відомо дещо про те, які жахіття творилися в моєму столітті, — сказав Стентон. — Ти знаєш, навіщо я убив кайзера: щоб відвернути найстрашнішу в історії війну. Війну, яка поклала початок жахливому століттю. Століттю, в якому людство навчилося вбивати у промислових масштабах. У 1930-х і 1940-х загинули цілі народи: євреї, цигани, поляки, українці. Усіх їх убив російський комунізм радянського штибу. 

От тепер жінка посміхнулася вже по-справжньому. Широкою посмішкою від вуха до вуха. Посмішкою, в якій, однак, і далі не було ні грама радості. 

Посмішкою трупа. 

— Я знаю, — ще раз повторила вона. — Я прочитала твого листа, прочитала про твою «жахливу», «Велику» війну, що розпочалася з убивства якогось ерцгерцога у Сараєві… А скажи-но мені, Г’ю Стентоне, скільки вона тривала? Війна, яка так страшенно все зіпсувала і стала прокляттям для століття, у якому ти народився? 

— Одинадцять років, — відповів Стентон. — З 1914-го до 1925-го. Велика війна тривала одинадцять років. 

— Одинадцять років, ти ба, — мовила з гірким сарказмом Кейті. — А тепер скажи мені, капітане Стентон, скільки тривала Друга світова війна? 

Стентон збентежився. 

У столітті, з якого прибув Г’ю Стентон, столітті, яке прагнула виправити МакКласкі, Другої світової війни не було. 

У столітті Стентона і МакКласкі була лиш одна світова війна — Велика. 

— Вистачило й однієї, — сказав він. — Понад десятиліття безглуздої бійні, яка вщент зруйнувала всі великі держави Європи — Британію, Францію, Німеччину, Австрію, Росію. 

— А як же Америка? — презирливо всміхнулася Кейті. — Вона у цій жахливій, великій, як ти кажеш, війні участі не брала? 

— Ні, американці тримались осторонь. Тому це так довго й тривало. Вудро Вільсон долучився б, але його застрелили на сходах Капітолію ізоляціоністи. Тож усе зайшло в глухий кут і тяглося й тяглося, аж доки в Німеччині та Росії не відбулися комуністичні революції: в Німеччині — під проводом Рози Люксембург, в Росії — під проводом Сталіна. Що було далі, тобі відомо з мого листа. Сталін виявився сильнішим. Він зрадив Люксембург. Підлаштував, щоб її з Лібкнехтом убили прямо на вулиці. Тоді росіяни заходилися ширити свою «революцію» на захід, через Україну і Польщу, через Німеччину — у Францію і ще далі, в Іспанію. До 1930-го вільною залишилася тільки Британія, яка тримала оборону під керівництвом Вінстона Черчілля. Ізольована, сам на сам із росіянами, які стояли на французькому боці Ла-Маншу. Решту Європи й усю Азію поневолив Сталін — страшний параноїк; його режим влаштував геноцид і винищував мільйони й мільйони людей аж до 1951-го, коли американці виготовили свою бомбу і знищили Радянську імперію Сталіна буквально за один день. І все це лихоліття, яке тяглося десятки років, почалося зі страшної Великої війни. З війни, яку я відвернув. 

— Авжеж, відвернув, — погодилася Кейті. — Через тебе в моєму столітті війни у 1914-му не було. Німеччину ніхто не довів до руїни. Тому Роза Люксембург влаштувала свою революцію не 1925-го, у виснаженій тривалою війною країні, а 1916-го. У відповідь на встановлення брутального поліцейського режиму, початок якому поклав, убивши кайзера, ти. І відбулася ця її революція не в країні, мало не доконаній нуждою, голодом і воєнним лихоліттям, як то було у твоєму столітті, — аж ніяк. Вона почалася у найбагатшій, найрозвиненішій країні світу, у країні, яка мала найпотужнішу армію і володіла найбільш передовими технологіями. У моєму столітті головними комуністами були не росіяни, а німці. Німецький СРСР, який заснувала у 1916-му Люксембург, був найбільшою потугою в цілому світі. Тож коли паразит Штрассер підлаштував убивство Люксембург і сам зробився німецьким радянським диктатором, то став одночасно і наймогутнішою людиною на землі. Червоним кайзером. Революція докотилася до Росії, і зупинити її було вже неможливо. А тоді Штрассер розпочав свою війну і разом зі своїм російським холуєм Сталіним захопив усю Європу, зокрема і Британію. Ніякий «Черчілль» — хто це в біса такий, поняття не маю, — ані на чолі держави, ані «сам на сам» із росіянами не стояв. Британію, та й цілу Британську імперію тоді фатально знекровила і розділила громадянська війна в Ірландії, і воювати вона була взагалі не в стані. Штрассерівська «революція» поширилася на Китай, Індію, Південну Америку. Невдовзі непідконтрольними німецькому радянському режимові залишилися тільки Сполучені Штати. Але світу вони не врятували. Бо атомну бомбу врешті-решт виготовили не в Америці, а в Німеччині. Берлін завдав ядерного удару. Я була серед солдатів, які зайняли руїни Нью-Йорка. Все, земну кулю було захоплено! І ти вважаєш, що жив у гівняному столітті? Одна-одненька війна, геноцидик і паршивенький, геть слабенький ядерний удар. А потім ніяких тобі клопотів, тільки якесь глобальне, чорт забирай, потепління — не знаю, що це, і знати не хочу. Спробував би ти пожити у столітті, де цілою планетою править психопат-комуніст — і так уже четверте покоління поспіль! Де цілу планету вкриває широченна мережа концтаборів! Де любов — це зрада, і за кару матерів змушують власноручно топити своїх немовлят! Де кожнісінька людина у світі — це мурашка, дистанційно керований апарат, робот. Де кого завгодно можуть просто так забити до смерті. Де люди вмирають від непосильної праці у шахтах і від голоду на полях. Або цілими тисячами танцюють, мов заводні ляльки, на Червоних площах Берліна, Лондона, Москви і Вашингтона. Або розмахують червоними стрічками, а партійні викопні динозаври стоять на трибуні й тільки зловтішаються. Це світ, де немає свободи. Немає індивідуальності. Немає жодної радості. І цей світ заповів нам ти, коли застрелив кайзера і спровокував цим революцію. Дурень ти, Г’ю Стентоне. Тупий, тупезний дурень. Твоє століття — то ж був справжній рай! Чому ти просто не залишив усе, як було? 

І вона розридалася. 

Стентон сидів мов мішком прибитий. За коротке знайомство з Кейті він якось звикся з думкою, що серце і душа в неї — з того самого матеріалу, що й тіло, а тому не міг уявити її у сльозах. 

Марно намагався він виправдати свій учинок. Пояснити, чому хроносити з його світу поставили перед ним саме таке завдання. 

— Кейті, ти ж читала в моєму листі опис історії мого світу. Російський СРСР убив десятки мільйонів, перш ніж зазнав поразки. 

— Але ж той Союз поразки таки зазнав! Його таки зупинили! Як ти міг викинути у смітник століття, де масові вбивства припинилися, справді припинилися? Ба більше, припинилися на цілих сімдесят років? 

Підвести на неї очі Стентон не міг. Надто вже приголомшливим було усвідомлення, що вся покладена на нього місія, місія, яка розпочалася, властиво, з убивства його родини, призвела до поневолення цілого світу. 

46 

Для остаточного одужання Кейті знадобився ще один тиждень. Зрештою вона погодилася на непевне перемир’я зі Стентоном, і вони уклали так само не надто певну спілку, а потім, сидячи у своєму номері в готелі «Кемпіньскі», розробили план. 

Було очевидно, що світ, у якому вони тепер жили, прямував до неуникної катастрофи. Завадити Стентонові вбити кайзера Кейті не зуміла, тож історія розвивалася в тому самому напрямі, що й у її столітті — стрімко та нестримно мчала до всесвітнього тоталітарного лихоліття без кінця-краю. 

Якщо нічого не зміниться, моторошний ланцюжок подій, внаслідок яких світ опинився під владою чотирьох поколінь диктаторів-психопатів, повториться знову точнісінько так, як і минулого разу. 

І Стентон, і Кейті розуміли, що просто зобов’язані, скориставшись своєю унікальною обізнаністю з двома попередніми версіями століття, спробувати змінити обриси цієї вже третьої за рахунком петлі. Постаратися знайти спосіб відвернути історію від шляху, яким вона пішла у другому часовому витку, і пустити її в інше русло, хай навіть наближене до версії, що реалізувалася у першому витку, себто у столітті, в якому народився Стентон і якого він сам допоміг позбутися. 

Кейті й далі сприймала його місію дуже гостро і болісно. Вона ніяк не могла зрозуміти, чому хроноситам Стентонових часів узагалі спало на думку, буцім століття, у якому глобальному тоталітаризму завдали поразки, можна зробити ще кращим. 

— Думаю, ми хотіли отримати століття, в якому тоталітаризму не існувало б узагалі, — намагався пояснити Стентон, — а ще, мабуть, світ, де людську винахідливість не застосовували б для такого тупого нищення всього підряд, зокрема й довкілля. 

Та що більше він дізнавався про світ, з якого прибула Кейті, то краще розумів, як цілковито, ба навіть злочинно помилялася МакКласкі зі своєю зграєю самовдоволених стариганів. 

Як сильно помилявся він сам. Люди історію творять, і люди ж її партачать, завжди стверджувала професорка і, певна річ, мала рацію. Неймовірно, але в результаті вона свою теорію сама й підтвердила. Напартачила, і то конкретно. 

Аби ж то Ньютон не виявився таким збіса розумним… 

Проте все це залишилося вже у кількох версіях минулого. Теперішнє ж було лиш одне, і потрібен був план дій — тут і тепер. 

Пізно вночі, коли Кейті жадібно поглинала один по одному всі делікатеси, які тільки можна було замовити в номер, вони зі Стентоном цей план таки уклали. 

Полягав він у тому, щоб убити Розу Люксембург. 

Спершу Кейті хотіла вбити Штрассера. Це ж, зрештою, він украв і спотворив революцію Люксембург. Він започаткував пекельну династію, кілька поколінь напівбогів-убивць, що правили маріонетками, на яких перетворили все населення земної кулі. 

Але Стентон заперечував: 

— Штрассер — головоріз. Він украв щось шляхетне, ба навіть прекрасне, звів нанівець, спаплюжив. На таке кожен спроможний, і якщо ми приберемо з нашого рівняння Штрассера, його місце просто займе інший. Сталін, наприклад, або хтось зі Штрассерового центрального комітету. 

На той час Кейті вже переповіла йому історію століття, з якого прибула, доволі детально, і Стентон упізнав чимало імен, які знав з історії свого століття: Ґеббельс, Рем, Зінов’єв. Багато імен чув, однак, уперше: Берія, Каменєв, Гесс. Адольф Гітлер. 

— Руйнувати може кожен, — доводив він, — а от для того, щоб творити, потрібен талант. Коли ж ідеться про успішну революцію, то тут уже, як на мене, і без генія не обійтися. Люксембург — особа унікально обдарована, далекоглядна, надзвичайно прониклива політична діячка і направду велика організаторка. Я знаю, я з нею зустрічався. Всі ті тупі задираки, які табуном за нею ходять, їй і на латку не годяться. Без неї їм не буде за ким ходити. Словом, замість морочитися з гноєм, треба просто позбутися лопати. 

Стентонові, як по правді, ця ідея була зовсім не до вподоби. По суті, план, який він сам обстоював, завдавав йому чималого болю. Адже Люксембург він знав. Хороша жінка, добра… і Бернадет від неї у захваті. Та водночас Стентон розумів, що вилучити її з німецького рівняння — найкраще, що він може зробити, аби виправити свою помилку і не допустити німецької революції, якої відтак ніхто не спаплюжить і не оберне згодом на світове панування. 

— То ми вб’ємо Люксембург, — сказала Кейті, пальцями відриваючи собі шматки стейка і ковбаси. 

— Так. 

— А потім я уб’ю Штрассера. 

— Якщо хочеш. Йому зараз лише двадцять два роки. 

— Мені байдужісінько, нехай хоч двадцять два місяці чи двадцять два дні. Я розірву того виродка на шматки голими руками, а його серце з’їм, коли воно ще битиметься. Далі повбиваю всіх членів його комітету, навіть тих, які нині ще діти. Потім розшукаю батьків тих, які ще не народилися, і також повбиваю. І то повбиваю у страшний спосіб. У відплату за злочини, які тепер уже ніколи не скоять. 

Кейті припала до графина з водою і досхочу напилася. Алкоголю не вживала ні краплі: мовляв, ясна голова, коли в інших мізки затуманені випивкою, — велика перевага, перевірено колись уже не раз. 

— А тоді, — повела далі вона, витерши рота жилавою, помережаною наколками рукою і втупившись важким поглядом у Стентона, — тоді я, можливо, вб’ю і тебе, бо, правду кажучи, все це, геть усе — твоя провина. 

Той очей не відвів і на виклик відповів. Такої долі собі не просив. І врешті-решт сам утратив дітей. 

— Може, ти й маєш рацію, Кейті, — спокійно відповів він. — Хоча, думаю, ти ще переконаєшся тоді, що вбити мене не так і легко. Згоден, я і люди з мого часу справді розбудили страшне лихо. Та коли я побачив, що все пішло не так, то справи не покинув. Міг би відійти вбік, але не зробив цього, натомість розшукав і врятував тебе. І саме тому ми маємо зараз шанс скористатися всім, що знаємо, і спробувати ще раз. У моєму столітті казали, що на третій раз удача має посміхнутися. У вас теж була така приказка? 

— У моєму часі, Г’ю Стентоне, не було ніякої удачі. І слово, і саме поняття були заборонені. Всім керував Великий Керманич — на благо миру й загального добробуту. Удача — це поняття буржуазне. 

— Ну, а тепер покеруємо трохи ми. І цього разу зробимо все правильно. Саме тому, перш ніж узятися до здійснення нашого плану, нам треба ще раз з’їздити у Константинополь, побувати у тому погребі, з якого ми тут уродилися. 

— Навіщо? 

— Бо якщо ми створимо краще століття, треба, щоб воно таким і залишилося. Тому біля мого листа з пересторогою має лежати і твій. 

47

Подорожувати з Кейті було непросто. В її часи хроносити не мали ані ресурсів, ані технічної можливості забезпечити свою агентку документами та грішми у різній валюті. До них дійшло зовсім мало артефактів початку двадцятого століття, які можна було підробити. Низка «культурних» революцій та чисток знищила все, що свідчило про дрібнобуржуазне минуле, — величні будівлі, музеї, картини, книжки. Від часів, які передували тому моменту, коли до влади прийшла династія Великих Керманичів, не зосталося практично нічого. 

Хроноситам зі світу Кейті пощастило ще, що їм узагалі вдалося вчасно доправити її потай до міста-привида, званого колись Стамбулом, а там — до погреба в районі колишніх міських корабелень. У 1914-й вона прибула з багажем, який складався великою мірою лише з пари гвинтівок і кількох шматочків золота, отриманих від одного з високопоставлених партійних дантистів. Крім того, помічники декана Державного дослідно-освітнього закладу зуміли надати їй компас, мапу Європи, папірець, де записали місце й дату вбивства кайзера, грубий чоловічий костюм і черевики. 

Пробираючись через Туреччину і Балкани, вона покладалася в дорозі виключно на власну кмітливість і добувала все необхідне за допомогою крадіжок та грабунку. 

— Я переховувалася більшу частину свого свідомого життя, — розповідала Кейті Стентонові. — Тому-то вони й обрали для цього діла мене. Але, якщо хочеш знати мою думку, в цьому світі виживе кожен. На полях і в лісах повно їжі, селяни страшенно довірливі, прикордонники спочатку окликають, а потім уже стріляють — повна дурня, я ж вистрілю перша. 

Через Європу Стентон із Кейті їхали потягом. Кейті далі маскувалася під чоловіка і носила чоловічий одяг, який купив для неї Стентон. Від тогочасного жіночого вбрання вона відмовилася навідріз, небезпідставно стверджуючи, що воно геть безглузде і дуже обмежувало б її у бою. 

З огляду на відсутність у неї документів про те, щоб перетинати кордони у потягу, не могло бути й мови. Натомість доводилося на останній перед кордоном станції виходити і шукати зручне місце для того, щоб нелегально перейти кордон пішки. Таким чином вони й проїхали Європою з півночі на південь і знов опинилися в місті, де розпочалися їхні пригоди в цьому столітті. 

Стентон укотре вже винайняв номер у готелі «Пера-палац» і за кілька годин, коли на землю спустилася ніч, вирушив, цього разу востаннє, до будинку, що його придбав Ісаак Ньютон у той час, коли заснував орден Хроноса. 

— Хотів тебе запитати… — мовив він до Кейті, оглядаючи вулицю, аби переконатися, що там усе спокійно. — Невже аж так конче треба було вбивати лікаря й медсестру, коли ти вийшла з погреба? 

— Жінка в кімнаті почула мої кроки, — відповіла та. — Черевики в мене були важкі і голосно гупали. 

— А думка вирушити в минуле у взутті з гумовими підошвами до голови не прийшла? 

Кейті спинилася на вже поглинутій темрявою вулиці й повернулася до Стентона. 

— Ці черевики віддав мені один солдат, який, можливо, заплатив життям за те, що їх утратив. Без них я прибула б у цей світ босоніж або, в найкращому разі, у брезентових капцях. Ти жоднісінького уявлення не маєш, Г’ю Стентоне, про граничну вбогість світу, який ти створив. 

Стентон змовк. Скориставшись його відмичкою, вони проникли всередину шпиталю і прокрались у погріб. 

Внизу все було так само, як тоді, коли він побував там востаннє: дві вервечки слідів, крісло і столик, на якому лежав його лист у майбутнє. 

— Твоя історія, — озвалася Кейті. — Та, яку я знайшла. 

— Ні, — виправив її Стентон, — ту, яку ти знайшла, я залишив на початку століття, в якому ти народилася, того століття, яке створив я і яке щезло тієї миті, коли ти ступила в минуле і знову перезавантажила історію. А цього листа я залишив уже в новій версії двадцятого століття, яку твориш ти. В якій ти помреш. Цей лист до останньої молекули такий самісінький, як той, що його ти знайшла, але існує вже в іншій версії часу. 

— Що ж, сподіваймось тоді, що ця версія стане останньою, — відповіла вона. 

А тоді підійшла до столика і поклала біля Стентонового конверта ще один. Історію свого двадцятого століття. Перелік жахливих нещасть, укладений упродовж довгих годин, які вони провели у потягу. 

Два описи різних версій майбутнього лежали поряд, одна біля одної. Обидві страшні, але друга — набагато страшніша за першу. 

— Готово, — мовила Кейті. — Тепер, якщо цим шляхом вирушить новий мандрівник у часі, буде принаймні якийсь шанс, що він також дізнається про все те, що відомо нам. 

— З іншого боку, — відповів Стентон, — якщо наша місія виявиться успішною, якщо ми зуміємо запобігти німецькій революції, то ніякого нового мандрівника у часі, може, й не буде. 

— Може, — сказала Кейті. 

Стентон перевів промінь свого ліхтарика зі столика, біля якого вона стояла, у бік темних ніш із запорошеними старими пляшками. 

На півдорозі між слідами Кейті й тими нішами виднілися його сліди. Він посвітив ліхтариком у темряву, під склепіння. 

І раптом у голові в нього блискавкою майнула одна думка. 

Думка, від якої його серце аж похололо. 

Він рушив у бік тієї темряви. 

— Куди ти? — запитала Кейті. 

— У минуле, — сказав він. — Твої сліди — перед моїми. Я прибув сюди змінити історію і зробив це. Минуло століття, і сюди з тією самою метою прибула ти, але час трохи посунувся — і вартівня змістилася. Точнісінько, як казав Сенґупта: «У міру того, як кожна просторово-часова петля здійснює свій рух, час і простір примножуються». 

— Вартівня? — перепитала Кейті. — Сенґупта? Про що це ти? 

Стентон не відповів. Був уже під першою аркою. 

А там освітив ліхтариком долівку. Відбитки? Хтозна, можливо, й були колись, але так припали потім пилом, що тепер їх і не розгледиш, тож певності немає. І Стентон знову посвітив на пляшки, що чорніли тут-таки на полицях. 

— Може, я був не перший, — озвався він. — Зрештою, чому першим мав бути саме я? 

І тієї миті побачив. 

Застромлений поміж двома рядами пляшок. 

Конверт. 

Стентон простягнув руку й узяв його. 

А тоді пройшов ще трохи вглиб катакомби. МакКласкі казала, що та тягнеться ген попід вулицю і сусідній будинок. 

За кілька кроків він знайшов ще один конверт. 

Далі ще один. 

І ще один. 

П’ять, шість. 

Дев’ять, десять. 

— Що ти там робиш? — почувся голос Кейті позаду. — Якщо ми закінчили, то час уже звідси забиратися. 

Стентон повернувся до неї з цілою купкою ламких, пожовклих конвертів у руках. Знайшов дванадцять листів, але їх, цілком можливо, було й більше, бо погріб тягнувся далі вглиб, де панував непроглядний морок. 

— Цього я й боявся, — тихо мовив він. — Я не перший. Переді мною був ще багато хто… 

І поклав ті конверти на столик — біля свого листа і листа Кейті. 

Вони посідали долі і, присвічуючи собі ліхтариками, заходилися читати. 

Історію дюжини століть. Дюжини двадцятих століть. 

Ті самі сто одинадцять років повторювалися знов і знов, починаючи кожного разу з 1914-го. Одні автори листів вирушали в минуле врятувати або вбити ерцгерцога. Другі мали врятувати або вбити кайзера. Треті прибували, маючи на оці взагалі інших людей — потенційних монстрів, ще надто молодих, але приречених, якщо їх залишити живими, скоїти згодом страшні злочини. Але наслідки щоразу були одні й ті самі. Страхітливий перелік і опис виявів людської жорстокості та розмаїтих нещасть. Війн і геноцидів. Фанатизму і страху. 

У деяких версіях століття, як‑от у Стентоновій, з’являлися ті чи інші ознаки поступу людства, та їх ніколи не вистачало, аби переконати тогочасних хроноситів залишити все, як є, і дати часові спокій. Інші ж, наприклад, версія Кейті, були достеменним кошмаром, що й далі скочувався у геть вже пекельну темряву, створити яку спроможне тільки людство. 

Читаючи у світлі своїх ліхтариків ті листи, Стентон із Кейті дізнавалися про диктаторів і таємні поліцейські служби. Про зловісні наукові відкриття і смертоносні хвороби. Про те, як знову й знову сходив нанівець комунізм. Про фашизм: цього слова ні Стентон, ні Кейті не знали, але часом траплялося, що той фашизм брав гору, хоча результат був урешті-решт такий самий. 

У чотирьох різних історіях фігурувало ім’я якогось Гітлера. 

Стентон узагалі чув про нього вперше; у його столітті той австрійський фанатик жодної ролі не відігравав. Натомість Кейті знала Гітлера як одного з поплічників Штрассера. 

Бували, одначе, століття, коли той мерзотник вибирався на самий верх і ставав сущим страховиськом штибу Сталіна чи Штрассера. Тоді йому вдавалося загнуздати потугу Німеччини для того, щоб завоювати пів світу і винищити там половину населення. Двоє з попередніх хроноситів прибували в минуле із завданням убити його, доки він був іще волоцюгою без шеляга у кишені й малював у Відні свої акварелі. 

Минала година за годиною. Час спливав. Незабаром шпиталь угорі прокинеться і заживе своїм звичним метушливим життям. Нарешті Стентон поклав папери на столик. 

— Як на мене, то ми, мабуть, перші хроносити, які зустрілися між собою, — мовив він. — Ті, хто прибував перед нами, просто перезавантажували століття, створене попередником, і все починалося спочатку. Ти мала мене вбити, але натомість ми зустрілися. 

Не в змозі відвести від листів очей, у яких бриніли сльози, Кейті кивнула, а тоді прошепотіла: 

— Скількох же жінок також змушували вбивати своїх дітей… 

— Так далі тривати не може, — твердо сказав Стентон. — Не може двадцяте століття знай вертітися та вертітися в часі й довіку волати від болю на весь усесвіт. Століття за століттям планета і людство борсаються в петлі, приречені мучитися одним і тим самим кошмаром у різних версіях — і так без кінця. 

— Твоя правда, — тихо погодилася Кейті з мокрими від сліз щоками. — Так далі тривати не може. 

— Отже, після того, як ми уб’ємо Розу Люксембург, — повів далі Стентон, — і постараємося зробити все від нас залежне, щоб це нове століття таки отримало шанс, нам треба поїхати в Кембридж. 

— Еге ж, — кивнула Кейті, — і знищити Ньютонову скриньку. Зробити так, щоб останньою із хроноситів стала я. 

48 

Нагода поїхати в Кембридж і розірвати часову петлю KT503 b678 не випала. Проте вона наклала головою заради того, щоб така можливість залишилась у Стентона. 

Коли вони спробували вийти з будинку, на них уже чатувала турецька поліція. За читанням усіх тих прадавніх історій двадцятого століття у погребі час минув непомітно, і їх таки почула чергова медсестра. 

Не встигли вони відчинити вхідних дверей, як спалахнули фари автомобілів і пролунав наказ здаватися. Вулицю заполонили поліцейські, які ховалися зі зброєю напоготові за машинами й фургонами. 

Кейті прийняла рішення миттєво й без жодних вагань. 

— Цих людей я беру на себе, — сказала вона. — А ти тим часом знайдеш інший вихід з будинку. 

— Але… — запротестував Стентон, та Кейті його спинила. 

— У цьому цивілізованому світі вижити тобі набагато легше, ніж мені, — мовила вона. — Крім того, мені вже час померти. Я завжди присягалася, що ніколи не позбавлю себе життя сама, що Партії доведеться-таки мене вбити, що я помру у боротьбі з нею. Що ж, так воно і буде. Адже якщо завдяки моїй смерті ти зумієш звідси вибратися, Партії, можливо, не існуватиме взагалі. Та й справді, мені вже час. Час піти до моїх дітей. — Очі у неї сяяли і дивилися вже мовби хтозна-звідки. — Іди. Зроби для цього останнього двадцятого століття все, що зможеш. Потім їдь у Кембридж. Ти мусиш туди поїхати, Г’ю. Мусиш зробити так, щоб історія нарешті пішла своєю дорогою. 

— Я поїду, — відповів Стентон. 

А тоді нахилився і поцілував її у щоку. 

Йому на подив, Кейті його обняла, притягнула до себе й обняла. Це вперше вони торкнулися одне одного після того, як у готелі «Кемпіньскі» вона кинулася на нього просто з ліжка, наміряючись убити. 

Ті обійми тривали хіба якихось кілька секунд, а проте Стентонові здалося, наче вони вмістили у себе печалі цілого світу. Кейті міцно притиснулася до нього і поклала голову йому на плече. 

А коли відступила, на очах у неї знову бриніли сльози. 

З двох кишень вона витягнула по пістолету і мовила: 

— Прощавай. 

— Прощавай. 

Стентон обернувся і кинувся через будинок шпиталю назад. З різних дверей визирали лікарі, медсестри та пацієнти, проте він не звертав на них уваги, а вони не намагалися його зупинити. 

Знову він збирався втікати через дах і раптом збагнув, що ось уже вдруге залишає позаду жінку, до якої йому зовсім не байдуже. 

Кількома сходовими маршами Стентон піднявся догори. Знизу долинули звуки стрілянини: то Кейті вже зайнялася поліцією. Він знав: про те, щоб у нього було достатньо часу для втечі, ця жінка подбає. І коли їй померти, вирішить не поліція, а вона сама. 

На горищі йому трапилося дахове вікно; через нього він і вибрався в ніч. 

Знову сам-один. 

До будинку хроноситів у Константинополі Стентон уже не повернувся. 

Натомість востаннє вирушив до Берліна. 

Де шукати Розу Люксембург, він знав. У дитинстві для Кейті та її друзів-піонерів історія Розиної боротьби та подальшої славної революції була чимось на взірець священного писання. Під час поїздки потягом через Європу вона повідомила Стентонові адресу конспіративної квартири, де місяцями переховувалися під час переслідувань підпільники Люксембург та Лібкнехт. У столітті Кейті той дім перетворили на святиню, таку собі Мекку для вищих партійних чинів. Стентон же мав намір зробити так, щоб у цьому столітті про нього пам’ятали тільки як про місце, де одну не надто відому соціал-демократку застрелив один зовсім не відомий убивця. 

А потім… що потім? 

Що потім, Стентон уже знав. Ні про що інше під час своєї останньої поїздки потягом зі Стамбула й не думав. 

Отже, він розшукає Бернадет Бердетт. У Берліні вона під вартою, дома в Ірландії чи деінде, він її знайде. І візьме з собою до Кембриджа — навіть під дулом пістолета, якщо доведеться. Там поведе до помешкання декана Трініті й покаже Ньютонову скриньку. А коли вона побачить усі ті папери на власні очі й переконається, що вся його історія — щира правда, він їх знищить, усунувши таким чином можливість перезавантажувати час назавжди. 

Опісля вони з Бернадет зможуть разом вирушити в останнє, нарешті останнє двадцяте століття. Вона — на задньому сидінні його «енфілда» 1914-го року випуску. 

Ось такий був у нього план. «Граніт проти Ньютона». 

Зі свого номера в готелі «Кемпіньскі» Стентон вибирався на ще один замах. Бронежилета цього разу не мав, залишив його у помешканні, де жив із Бернадет, а от один зі своїх «ґлоків» ретельно почистив і зарядив, хоч і знав, що куля йому знадобиться лиш одна. 

Він поїхав до таємної криївки соціалістів і засів поблизу, причаївшись у машині, яку винайняв спеціально для цієї справи. Кейті розповідала, що Роза Люксембург, добре замаскувавшись, щодня вирушала звідти агітувати і піднімати народ на революцію. 

А онде й вона, як він і розраховував. Лібкнехта поруч не видно, зате обабіч крокують двоє охоронців. Їх убивати, скоріш за все, не доведеться, сподівався Стентон. Навряд чи в цьому буде потреба, мішень же — мов на долоні. 

Сидячи за кермом, він опустив скло і, поклавши пістолет на руку, прицілився. Гвинтівка тут не потрібна: відстань невелика, а «ґлок» б’є без промаху. 

Раптом ззаду щось зашаруділо. Стентон рвучко обернувся і побачив, що через відчинене з огляду на теплу погоду вікно з боку пасажирського сидіння в салон авто зазирає якийсь чоловік. В руці у нього був пістолет незнаного у 1914-му різновиду, виготовлений із полімеру — матеріалу, якого на той час ще не винайшли. 

І Стентон умить все збагнув. 

Минуло ще одне століття. 

Століття, в якому він убив Розу Люксембург, але й сам, очевидно, загинув, бо Ньютонової скриньки знищити не зумів. 

Адже ось — новий гість із майбутнього. 

І прибув він, щоб запобігти вбивству Рози Люксембург. 

Усе це блискавкою промайнуло в голові у Стентона тієї миті, коли його очі зустрілися з очима його співбрата-хроносита. 

Він хотів був крикнути: «Убий мене, якщо мусиш, але, заради Бога, поїдь потім у Кембридж і знищ ту скриньку!». 

Проте думка швидша за слово. 

Слова зронити він так і не встиг. 

Тієї миті у часі та просторі Г’ю Стентона з часової петлі усунули. 

49 

Ісаак Ньютон не зводив очей із прядки. 

Зближалася північ, і його проймала страшенна втома, адже він не одну годину просидів у екіпажі, повертаючись до Лондона після поїздки в Кембридж. Тепер був уже дома, і небога саме принесла йому гарячого молока, бо він поскаржився, що через усі клопоти та тривоги навряд чи й око склепить до ранку. Тож так разом вони тієї миті й сиділи: жінка пряла, а старий дивився на прядку. Колесо знай оберталося й оберталося: здійснивши один оберт, починало новий — і так без кінця. 

Ньютон бачив у тому колесі простір і час. Бачив, що воно крутиться й крутиться, але нікуди не просувається. Перебуває у постійному русі, але водночас застигло на місці й ніколи не відхиляється від наперед визначеного курсу. 

Чи мав він рацію, коли вирішив усе ж таки поділитися з іншими плодами свого осяяння? Чи завжди краще знати? Ціле життя це було для нього одним із основних принципів. Краще знати. Проливати світло на тайни Всесвіту. 

Але цього разу? Дати тим, хто ще й не народився, шанс перехитрувати свій уділ? Шанс витворити собі долю, відмінну від тієї, яку призначив їм Господь? 

ІсаакНьютон був християнином. Ціле життя він намагався Бога зрозуміти, однак бути Богом не бажав ніколи. 

І він збагнув, що помилився. Іноді краще просто залишити все, як є. 

Час — не колесо прядки. 

Час — це нить, яку пряде те колесо. 

Вранці він знову поїде до Кембриджа і звелить деканові Бентлі повернути йому скриньку. Ухваливши таке рішення, Ньютон відчув, що тепер уже зможе заснути більш-менш спокійно. 

Так він і зробив, а коли небога легенько поторсала його за плече, щоб відвести до ліжка, то побачила, що старий помер.

Примітки

1

Руританія — вигадана країна з роману англійського письменника Ентоні Гоупа «Бранець Зенди», опублікованого 1894 р. У наступні десятиліття цей термін набув популярності в англомовному світі на означення типової на той час центральноєвропейської країни (прим. перекладача).

(обратно)

Оглавление

Історична примітка

1

2 

3 

4 

5 

6

7 

8 

9 

10 

11 

12 

13 

14 

15 

16 

17

18 

19 

20 

21 

22 

23 

24 

25

26 

27 

28 

29 

30

31 

32 

33 

34

35 

36 

37 

38 

39 

40 

41

42 

43 

44 

45 

46 

47

48 

49 

*** Примечания ***