Геродот
Історії в дев'яти книгах
Книга ІІІ
Талія
Переклад А.Білецького
© Геродот
Джерело: Геродот. Історії в дев'яти книгах. К.: Наукова думка, 1993. 576 с. С.: 134-179.
© А.Білецький (переклад, примітки), 1993
OCR & Spellcheck: Aerius ( ae-lib.org.ua ) 2003
39. На той час, коли Камбіс виступив проти Єгипту, лакедемонці також виступили проти Самоса і Полікрата(4) , сина Аяка, який, піднявши повстання, захопив Самос (2) і спершу поділив державу на три частини і дві з них передав своїм братам Пантагнотові і Сілосонтові, але потім убив одного, а другого молодшого, Сілосонта, вигнав і заволодів усім Самосом. Ставши владарем Самоса, він склав союз із Амасієм (3), царем Єгипту, пославши йому дари і прийнявши від нього його дари. І незабаром могутність Полікрата почала настільки зростати, що його слава поширилася в Іонії та по всій Елладі. Бо де б він не воював, усюди він мав успіх. У нього було сто п'ятдесятивесельних кораблів (4) і тисяча лучників. Він нападав і брав у полон усіх без розбору. Бо, він казав, що він зробить більшу послугу своєму другові, коли віддасть йому те, що взяв, аніж коли б він у нього нічого не брав. Наслідком цього було те, що він заволодів багатьма островами і багатьма містами на суходолі. Серед інших, кого він переміг у морській битві, були і лесбосці, які прийшли з усім своїм військом на допомогу мілетянам (5), і їх він узяв у полон, і це вони в кайданах прокопали рів навколо фортеці на Самосі.
40. І я не знаю, як ці великі успіхи Полікрата звернули на себе увагу Амасія і він занепокоївся. І оскільки щаслива доля Полікрата дедалі, то більш йому сприяла, Амасій вирішив написати йому листа, послав листа на Самос, а в ньому було таке: «Амасій каже оце Полікратові. Звичайно, дуже приємно довідуватися про те, що твій друг і спільник гараздує, але твої великі успіхи мені не подобаються, бо я знаю, що божество буває заздрісним. Як на мене, я волів би краще, щоб мої справи і справи тих, кого я люблю, інколи йшли добре, а інколи щоб не все було гаразд, і так мені хотілося б жити з перемінами, ніж в усьому мати успіх. І це тому, що я досі не чув про людину, яка б у всьому була щасливою, а наприкінці з нею не трапилося б чогось поганого, дуже поганого. Отже, коли хочеш мене послухати, вчини з твоєю долею, що так тобі сприяє, ось що: подумай добре і знайди щось, яке для тебе дуже дороге і якби ти його втратив, то було б дуже боляче твоїй душі. Викинь це так, щоб його більше не було на світі. І якщо після цього матимеш навперемінно щасливі випадки та нещасливі, спробуй заспокоїться, як я тебе навчив».
41. Скоро прочитав Полікрат ці слова, зрозумів, що порада, яку дав йому Амасій, правильна і почав домірковуватися, що саме з його скарбів, якби він загубив, то найбільш боляче було б його душі. Нарешті, домірковуючися, він знайшов таке і була в нього каблучка в золотій оправі з смарагдом, твір сина Телеклеса самосця Теодора. Отже, він вирішив, що буде гаразд, якщо він її втратить, і ось що він зробив: він сів на п'ятдесятивесельний корабель із веслярами і наказав їм вийти у відкрите море. І коли вони віддалилися від острова, перед усіма, хто були там із ним, він зняв каблучку і кинув у море. Так він зробив, повернувся додому і оплакав свою долю.
42. Проте, за чотири чи п'ять днів після цієї події з ним сталося таке: один рибалка спіймав велику і чудову рибу і вирішив, що буде добре принести її як подарунок Полікратові. Отже, він узяв її і приніс у палац і сказав, що бажає бути допущеним до Полікрата і коли його допустили, він підніс йому рибу і сказав: «Царю мій! Коли я спіймав оцю рибу, я вирішив, що негаразд буде віднести її на базар, хоч, правду сказати, я живу з продажу риби, але мені здалося, що вона підходить для тебе і для твоєї посади. Отже, я її приніс і передаю її тобі». Полікрат зрадів, почувши ці слова, і відповів йому: «Ти зробив дуже добре і я двічі дякую тобі: за твої слова і за твій подарунок і запрошую тебе до мене на обід»(1). Рибалка, звичайно, визнав це за велику честь для себе і пішов додому. Але коли слуги розкрили рибу, то знайшли в її шлунку Полікра-тову каблучку. Щойно вони це побачили, взяли її і, радісні, швидко побігли до Полікрата і, передавши йому каблучку, розповіли, як її було знайдено. А він, зрозумівши, що це від бога, написав у листі, що він зробив і як знайшли каблучку, а написавши, відіслав листа до Єгипту.
43. Щойно Амасій прочитав листа, якого йому прислав Полікрат, як він зрозумів, що неможливо людині врятувати іншу людину від того, що з нею станеться, і що Полікрат, якому щастить в усіх справах, бо навіть і те, що він викидає, знаходить, не може добре закінчити життя. І він послав вісника на Самос і сказав Полікратові, що він розриває дружбу з ним. Це він зробив із такої причини: якщо з Полікратом станеться якесь жахливе нещастя, то йому, його другові, буде дуже скрутно.
44. Отже, проти цього Полікрата, що був таким щасливим, пішли війною лакедемонці, бо їх запросили самосці, які пізніше заснували Кідонію на Кріті. Тоді потай від самосців Полікрат послав до Камбіса, який збирав військо в похід проти Єгипту, людину з дорученням попросити Камбіса, щоб той прислав когось на Самос, і зажадав від нього військової допомоги. Скоро почув про це Камбіс, як він охоче послав на Самос вісника просити Полікрата прислати йому в похід до Єгипту військо на кораблях. І Полікрат тоді вибрав серед громадян тих, які, на його думку, були підозрілими і могли підняти повстання. І послав він їх на сорока трієрах і водночас повідомив Камбісові, щоб той не дав їм змоги повернутися на Самос.
45. Тепер інші кажуть, ніби самосці, яких послав Полікрат, не прибули до Єгипту, але, опинившися з своїми кораблями біля Карпато-су(1), порадилися між собою і вирішили, що буде розсудливим не пливти далі. Інші кажуть також, ніби вони прибули до Єгипту і звідти, хоч за ними стежили, вони повтікали. Коли вони припливли на Самос, їх зустрів із своїм флотом Полікрат, відбулася битва, і ті, що повернулися, перемогли і висадилися на острів^але в битві на суходолі зазнали поразки і від'їхали до Лакедемону. Є також й інші, які кажуть, ніби ті, що повернулися з Єгипту, перемогли Полікрата, але я не гадаю, що це правда. Бо зовсім не було потреби запрошувати лакедемонців, коли вони були певні, що самі подолають Полікрата. Крім того, зовсім неймовірно, щоб той, у кого було стільки найманців і своїх лучників, був переможений самосцями, що повернулися, яких було так мало. Дітей і жінок громадян, підвладних Полікратові, він зібрав на пристані і був готовий, якби громадяни покинули його і перейшли на бік тих, що поверталися, підпалити їх там разом із пристанею.
46. Коли прибули до Спарти вигнані Полікратом, вони прийшли до архонтів(1) і почали докладно розповідати про велику скруту, в якій вони опинилися. Проте спартанці спершу, вислухавши їх, відповіли, що вони забули сказане на початку самосцями, а сказане наприкінці не зрозуміли. Після цього самосці прийшли вдруге до них і нічого не сказали, тримаючи порожній клунок і показуючи, що клунок вимагає собі борошна (2). Спартанці їм відповіли, що в даному разі навіть було зайвим слово клунок. Нарешті, вони вирішили подати самосцям допомогу.
47. Згодом лакедемонці підготувалися і вирушили в похід проти Самосу, як кажуть самосці, щоб виконати своє зобов'язання, бо самосці перед тим допомогли їм у війні проти мессенців(1). Але за словами лакедемонців, вони пішли в похід не стільки, щоб подати допомогу самосцям, скільки, щоб помститися за те, що в них було викрадено кратер (2), який вони везли Крезові, і за панцер, котрий послав їм як дар Амасій, цар Єгипту. Отже за рік перед тим у них украли кратер і самосці викрали панцер. Він був льняний і з багатьма зображеннями і гаптований і також із бавовною. А те, чим він був зокрема визначним: кожна нитка цього панцера, хоч і була тонка, але складалася з інших трьохсот шістдесяти ниточок і всі вони були помітні. Схожий на нього був ще один панцер, який Амасій присвятив ліндоській Афіні.
48. В поході проти Самосу охоче взяли участь і корінфяни, бо за три покоління(1) до цього походу самосці їх скривдили (це сталося саме тоді, коли було вкрадено кратер). Тоді Періандр, Кіпселів син, послав у Сарди до Аліатта триста хлопців із найзнатніших родин із Керкіри, щоб їх там оскопили. Корінфяни, які везли хлопців, припливли до Самосу, а коли самосці довідалися про причину, для чого їх везли до Сардів, спершу порадили хлопцям прибігти до святилища Артеміди, а потім не дозволяли витягнути благальників із святилища. А корінфяни не допускали давати їжу хлопцям. Через це самосці влаштували свято, якого вони додержують і дотепер так само, як і тоді. Отже, коли наставала ніч, поки в святилищі залишалися благальники, самосці влаштовували танки дівчат і юнаків і під час танків вони неодмінно приносили з собою пироги з кунжутом і медом, щоб їх порозхапували керкірські хлопці і щоб їм було що їсти. І це вони продовжували робити, поки сторожі хлопців, корінфяни, покинули їх і пішли геть. А самосці відвезли хлопців назад на Керкіру.
49. Якщо після смерті Періандра корінфяни були в добрих стосунках із керкірцями, то корінфяни не прийшли б на допомогу в цьому поході проти Самосу, ось із якої причини. Проте відтоді, як корінфяни заснували колонію на острові, хоч вони були спільного походження одні з одними(1), але ніколи не жили в злагоді. Отже, з цієї причини корінфяни точили зуби на самосців. І Періандр обрав хлопців знатних керкірців і послав їх до Сардів, щоб їх там оскопили через помсту. Бо перед тим керкірці перші вчинили проти нього злочин.
50. Коли Періандр(1) убив свою дружину Меліссу, сталося так, що його крім цього спіткало ще інше нещастя. Від Мелісси в нього було двоє синів. Один був сімнадцяти років, а інший вісімнадцяти. Цих синів запросив до себе батько їхньої матері, Прокл, який був тираном в Епідав-рі, і пригостив їх у себе, що було цілком природно, бо вони були дітьми його дочки. Проте, коли він відсилав їх назад до їхнього батька, проводжаючи їх, він їм сказав: «Чи ви знаєте, діти мої, хто вбив вашу мати?» Цим словам старший син не надав ніякого значення, проте молодший, якого звали Лікофроном, щойно почув оце, так зажурився, що коли прибув у Корінф, навіть не привітав свого батька, бо вважав його за вбивцю своєї матері, і коли той почав розмовляти з ним, не відповідав йому, а коли той запитав його, чому він мовчить, не дав батькові жодного пояснення. Нарешті Періандр дуже розсердився і прогнав його з дому.
51. Скоро він його прогнав, він почав розпитувати старшого сина, що сказав їм батько їхньої матері. Той розповів Періандрові, що дід прийняв їх із великою радістю, а що сказав їм Прокл, коли відсилав їх назад, на це він не звернув уваги і не пригадує цього. Проте, Періандр сказав, що зовсім неможливе, щоб той не навіяв їм якусь думку, і продовжував розпитувати його. А той, нарешті, пригадав і переказав йому. Щойно почув це Періандр, він не схотів виявити ніякої поблажливості до свого сина і послав людину туди, де перебував його син, щоб прогнати його звідти і заборонити людям тримати його як гостя в домі. А коли ті люди його вигнали, він пішов до іншого дому і інші так само прогнали його від себе, бо Періандр загрожував усім, хто прийняв би в себе його сина, і наказав проганяти його. Коли його проганяли звідусіль, він пішов до дому одного з своїх друзів і там його як сина . Періандра прийняли, хоча і побоювалися його батька.
52. Нарешті Періандр зробив оголошення: хто прийме в своєму домі його сина, або хто розмовлятиме з ним, той повинен сплатити святилищу Аполлона пеню, іікусь суму грошей. Отже, згідно з цим оголошенням ні розмовляти з його сином ніхто вже не хотів, ні приймати його в своєму домі. А втім він і сам не вважав за справедливе намагатися зробити заборонене, але терпляче ходив там від колонади до колонади. Проте на четвертий день, коли його побачив Періандр нещасливого, обдертого, немитого та голодного, він зглянувся на нього, якось утамував свій гнів, наблизився до нього і сказав: «Сине мій! Що з двох можливостей для тебе краще, чи такі злидні, в яких ти тепер перебуваєш, чи поводитися як личить твому батькові і успадкувати владу і всі блага, що я їх тепер маю? Але ти, мій син і цар щасливого Корінфа, обрав для себе життя волоцюги, повставши проти мене в своєму гніві. Якщо справді нас спіткало лихо, через яке ти маєш підозру, то це також і моє нещастя, бо воно мене найбільш обходить, оскільки я його провинник. Але тепер, коли ти зрозумів, наскільки краще людині, якій заздрять, ніж тій, яку жаліють, а також, що значить сваритися з своїми батьками та з сильнішими, повертайся додому!» Цими словами намагався Періандр прихилити до себе свого сина, але той сказав Періандрові, що він повинен сплатити священну пеню богові, бо розмовляв із своїм сином. Коли Періандр зрозумів, що ненависть його сина непереборна і неусувна, він спорядив корабель і відіслав його до Керкіри, щоб більше не бачити його, а Керкі-ра була йому підвладна. Скоро відіслав його Періандр, він вирядився в похід проти свого тестя, Прокла, бо вважав, що той головний винуватець у тому, що з ним сталося, здобув Епідавр і захопив самого Прокла як полоненого.
53. Минав час і Періандр старішав і зрозумів, що нема вже в нього сили займатися державними справами, і через це послав людей на Керкі-ру покликати Лікофрона, щоб той прийняв владу, бо не було в його старшого сина належної здібності і йому здавалося, що той недоумкуватий. Але Лікофрон не удостоїв відповіді людину, яка принесла це повідомлення. Періандр, мавши прихильність до цього юнака, послав іще одну людину, свою дочку, сестру Лікофрона, гадаючи, що той послухає її краще, ніж когось іншого. Вона прибула туди і сказала: «Дитино! Ти хочеш, щоб влада перейшла до інших і волієш краще розкидати майно нашого батька, ніж повернутися й узяти владу в свої руки? Вертайся додому і кинь шкодити самому собі. Погана річ упертість. Не прагни вилікувати лихо лихом. Більшість людей воліє краще бути поблажливими. І багато людей, бажаючи придбати материнське добро, втрачають батьківське. Царська влада – це не стала річ і багато є охочих до неї. А старий уже підупав. Отже, не віддавай свого добра іншим». Вона, звичайно, казала, щоб привабити його, як їй наказав її батько, але брат сказав їй у відповідь, що по и він знатиме, що його батько живий, він ніколи не повернеться до Корінфа. Коли дочка принесла Періандрові таку відповідь, він утретє послав вісника і повідомив, що сам він має намір переїхати на Керкіру, а сина запрошує як спадкоємця прибути до Корінфа і прийняти владу. На таких умовах Лікофрон погодився прибути в Корінф, а Періандр готувався приїхати на Керкіру. Але коли керкірці довідалися про всі подробиці цієї справи, щоб Періандр не приїхав до них, вони вбили юнака. Через це вбивство Періандр хотів помститися на керкірцях.
54. Лакедемонці з великим флотом прибули до Самосу і обложили його. Вони пішли на приступ до фортеці і захопили башту(1), що є там поблизу моря в передмісті. Але Полікрат, поспішивши на допомогу з численним військом, відкинув їх. Проте на горішній башті, розташованій на вершині гори, найманці і значна частина самих самосців зробили вилазку і деякий час відбивали лакедемонців, потім кинулися навтіки, а лакедемонці, переслідуючи іх, повбивали.
55. Якби оце лакедемонці, що були там у той день, пішли за прикладом Архія та Лікопа, то вони здобули б Самос. Бо Архій і Лікоп сами, коли вбігли у фортецю самосці, кинулися туди слідом за ними. Проте їм перерізали шлях до відступу і їх було вбито всередині міста самосців. Я сам зустрівся і розмовляв(1) навіть із одним іншим Архієм, нащадком того Архія, в Пітані(2) (бо він походив із того дему). Він більше за всіх інших чужинців поважав самосців і свого батька, сказав він мені, і його прозвали самосцем, бо його батько, Архій(3), б'ючись хоробро, був убитий на Самосі. І він казав, що поважає самосців за те, що вони громадським коштом поховали його діда (4).
56. Лакедемонці, після того, як минуло сорок днів від початку облоги Самосу, не маючи в цій справі успіху, повернулися на Пелопоннес. Проте за іншим переказом, який поширився, але був цілком безпідставним, Полікрат накарбував багато місцевих монет із свинця, добре позолотив їх і дав лакедемонцям, а вони їх прийняли і нібито відпливли. Це був перший(1) військовий похід дорійців із Ла-кедемону до Азії.
57. Самосці знову пішли війною на Полікрата, але через те, що лакедемонці їх покинули і поїхали, вони також відпливли на Сіфнос(1), бо їм потрібні були гроші, а на той час справи сіфносців процвітали і вони були найбагатшими серед острів'ян, бо на їхньому острові були копальні(2) золота і срібла. І цього було в них стільки, що на десяту частину прибутків із копалень вони як присвяту побудували в Дельфах скарбницю(3), одну з найвизначніших. А гроші, які вони одержували щороку, вони самі розподіляли. Коли вони будували скарбницю, вони звернулися по оракул до пророчого святилища з запитанням, чи ті блага, що були в них тоді, будуть у них також протягом тривалого часу, і Піфія дала їм такий оракул:
«Мармуром білим засяють, коли пританеї сіфнійські,
Площа оточиться ним, але мудрому треба боятись
Засідки з дерева разом із вісником в шатах червоних».
Саме на той час сіфнійці побудували гарну агору і пританей із пароського мармуру (4).
58. Цей оракул сіфнійці не змогли зрозуміти, ні тоді одразу, ні тоді, коли прибули самосці. Отже, ледве наблизилися до Сіфносу самосці, як вони послали до міста корабель із посланцями. За давніх часів усі кораблі, було пофарбовано в червоний колір(1). І саме оце провіщала сіфній-цям Піфія, коли радила їм стерегтися дерев'яної засідки та червоного вісника. Отже, прийшли вісники і зажадали від сіфнійців, щоб ті дали їм позику в десять талантів, а через те, що сіфнійці відмовилися дати їм таку позику, самосці почали знищувати врожаї їхніх полів. Щойно про Це дізналися сіфнійці, як прибігли, щоб прогнати самосців, сталася битва, в якій сіфнійців було переможено. Багатьом із них самосці внеможливили відступ до міста. А згодом узяли від них викуп у сто талантів.
59. На ці гроші самосці купили в герміонців острів поблизу Пелопоннесу, Гідрію(1), і доручили охороняти його тройзенцям. А самі вони побудували на Кріті Кідонію, хоч і припливли туди з метою прогнати закінтян із острова. І залишилися вони щасливо жити на ньому протягом п'ятьох років. Отже, і ті святилища, що дотепер є ще в Кідонії, це вони їх побудували, і навіть храм Дік^іни. Але на шостий рік егінети разом із критянами перемогли їх у морській битві і позрізали носи їхніх кораблів, що мали форму кабанів, і помістили їх як присвяту в святилище Афіни (2) на Егіні. А це зробили егінети через запеклу ненависть до самосців. Бо перед тим самосці за царювання Амфікрата (3) на Самосі вирушили були в похід проти Егіни і завдали багато шкоди егінцям, а й самі зазнали лиха від них. Оце було причиною.
60. Дуже затяглося моє оповідання про самосців, бо вони спорудили три твори, найбільші з тих, що існують у всій Елладі. Перший – це двобічний тунель, що починається від підніжжя одного горба заввишки в сто п'ятдесят оргій. Довжина цього тунелю сім стадій, а висота і ширина – вісім стіп. По всій його довжині прокопали ще один тунель глибиною у двадцять ліктів і завширшки в три стопи, а через нього по рурах проведено воду, яку беруть із великого джерела і провадять до міста(1). Будівельник цього тунелю був мегарець Евпалін, син Навстрофа. Отже, це один із трьох творів. Другий твір – це мол навколо гавані в морі, заввишки в двадцять оргій, а довжина молу дві стадії і ще більше. А третій твір – це найбільший храм (2), який вони побудували і які я знаю. Першим його будівельником був Ройк (3), син Філея, самосець. Ось через що я трохи затягнув моє оповідання про самосців.
61. Коли Кірів син Камбіс перебував у Єгипті, будучи вже божевільним, проти нього повстали двоє братів магів, одного з яких Камбіс залишив як наглядача царського дому: А другий із них повстав, щойно почувши, що вбито Смердія і його смерть тримається у тайні, мало хто з персів знав його, а більшість уважала його за живого. Через це він вигадав такий план, щоб захопити царську владу. В нього був брат, разюче схожий на Смердія, Кірового сина, з яким він організував повстання, котрого Камбіс, незважаючи на кровне родство, наказав убити. І не лише той був схожий на Смердія, а й мав таке саме ім'я, Смер-дій. Цій людині маг Патізейт запаморочив голову, мовляв, він сам усе влаштує, і, взявши його, посадив на царський трон. Після цього він послав вісників у всі кінці держави, і зокрема і до Єгипту, щоб вони сповістили військо, що відтепер і надалі їм треба коритися Смердієві, сину Кіра, а не Камбісові.
62. Хоч як там було, і інші вісники зробили, звичайно, таке саме оголошення, а посланий до Єгипту (а на той час Камбіс із військом перебував в Агбатанах, що в Сірії(1)), вставши серед війська, оголосив наказ мага. Камбіс, почувши таке від вісника, подумав, що той каже правду і що його обдурив Прексасп (отже, коли він послав його вбити Смердія, він не вбив його, як йому тоді здалося), подивився на Прексаспа і сказав йому: «Прексаспе, так ти виконав моє доручення?» А той відповів: «Владарю, це неправда, нібито твій брат Смердій підняв проти тебе повстання, неправда і те, що від тієї людини може тобі бути якась мала чи велика неприємність. Адже я сам виконав твій наказ і поховав Смердія моїми власними руками. Отже, якщо воскресають померлі, можеш чекати на те, що проти тебе постане і мідієць Астіаг. Проте, якщо події відбуваються так, як і в минулому, нема чого лякатися, що від нього тобі буде щось неочікуване. Отже тепер,– на мою думку, нам треба наздогнати вісника, допитати його і дізнатися, хто його послав, щоб зробити нам таке оголошення – коритися цареві Смердію».
63. Так сказав Прексасп і, оскільки його думка сподобалася Камбісові, він негайно послав догнати вісника, його перехопили і повернули. Коли він прийшов, Прексасп спитав його: «Чоловіче, ти кажеш, ніби тебе послав Кірів син Смердій, але скажи мені тепер правду, чи сам Смердій дав тобі такий наказ, чи ти бачив його на власні очі, чи це тобі сказав якийсь його слуга? Скажи правду і йди тоді собі з миром». Той відповів: «Я сам Кірового сина Смердія не бачив відтоді, коли цар Камбіс відійшов до Єгипту. Але такий наказ дав мені маг, якого Камбіс призначив наглядачем царського майна, і порадив сказати вам, що той, хто дав цей наказ, є Смердій, син Кіра». Отже, вісник не сказав нічого неправдивого. Тоді Камбіс сказав: «Прексаспе, ти як чесна людина, виконав те, що я тобі доручив і не маєш жодної провини. Але, хто це такий, що повстав проти мене і присвоїв собі ім'я Смердія?» Той відповів: «Царю мій, я, здається мені, розумію, як це сталося: ті, що повстали, це маги, це той, кого ти призначив бути наглядачем царського дому, Патізейт, і його брат Смердій».
64. Ледве Камбіс почув ім'я Смердія, як скаменів від правдивості Прексаспової промови і свого сновидіння, бо він у своєму сні побачив когось, хто приніс йому повідомлення, ніби Смердій сидить на царському троні, а голова його торкається неба. Він подумав, що несправедливо убив свого брата, і почав оплакувати Смердія. І коли вже оплакав, безутішний через це нещастя, скочив на свого коня, щоб якнайшвидше вирядитися в Суси проти мага. І коли він скочив на коня, відвалився наконечник піхов його меча(1), оголився меч і поранив йому стегно. Оскільки він поранив себе саме в тому місці, в якому він перед тим уразив єгипетського бога(2) Апіса, і йому здалося, що рана була смертельною. Камбіс спитав, як називається місто. Йому сказали – Агбата-ни. Адже перед тим він отримав оракул ще в місті Буто, що він закінчить своє життя в Агбатанах. І він, звичайно, гадав, що помре десь там у мі-дійських Агбатанах, де були всі його скарби, але оракул, як виявилося, мав на увазі сірійські Агбатани. І ледве він запитав про назву міста, як розхвилювався від події з магом і від рани, отямився, зрозумів значення оракула і сказав: «Тут судилося померти Камбісові, синові Кіра».
65. Тоді він лише це сказав, але за двадцять днів після того він покликав до себе найзнатніших із персів, що були там, і сказав їм такі слова: «Те, що я хотів, шановні перси, зберегти як найбільшу таємницю, тепер треба мені вам її відкрити. Отже, коли я був у Єгипті, я бачив сон і уві сні, хоч би я таке ніколи й не бачив, мені здалося, ніби з мого палацу прийшов вісник і переказав мені, що Смердій сидить на моєму царському троні і головою торкається неба. Тоді я злякався, що мій брат забере мою владу, і діяв радше через поквапливість, ніж обміркувавши. Бо, як показали події, людська природа не може запобігти тому, що має відбутися, і я, безглуздий, послав до Сусів Прексаспа, щоб він убив Смердія. І коли я вчинив такий великий злочин, я був спокійний і зовсім не гадав, що тепер, коли позбувся Смердія, якась інша людина повстане проти мене. Я страшенно помилився в тому, що сталося, і був братовбивцею без жодної причини. І через усе це я втратив царську владу. Бо тепер маг Смердій, як мені провіщав бог у сновидінні, повстав проти мене. Отже, тепер, коли сталося те, що сталося, вважайте, що Смердій, син Кіра, більше не існує і царську владу над вами мають маги, той, якого я залишив наглядачем над моїм майном, та його брат Смердій. І тепер той, який мав неодмінний обов'язок допомогти мені в цій ганьбі, яку завдали мені маги, безчесно вбитий найближчими його родичами. Але тепер, коли його більше нема, шановні перси, мені необхідно, оскільки я відчуваю потребу звернутися до вас і оголосити, що я хочу, щоб відбулося після моєї смерті. Отже, я заклинаю вас царськими богами(1) і залишаю вам мою останню волю, всім вам і зокрема тим, які присутні тут із роду Ахеменідів, не дозвольте, щоб влада знову перейшла до мідійців (2), але якщо вони захопили її хитрощами і утримують її, заберіть її від них хитрощами, а якщо вони захопили її силою, прикладіть усі зусилля і візьміть знову. Коли ви зробите те, що я вас прошу, я бажаю, щоб земля принесла вам плоди і щоб ваші жінки, ваша худоба були родючими, а ви були б вічно вільними. Але якщо ви не відберете від них владу і не спробуєте відібрати її, я проклинаю вас і нехай вас спіткає усе протилежне тому, що я сказав, і нехай ще крім цього кожний перс матиме такий самий кінець як я». Це сказав Камбіс і почав оплакувати все, що він зробив.
66. Щойно перси побачили, як плаче їхній цар, як почали розривати на собі свої вбрання і плакати, і сумувати. Згодом його вразила гангрена і кістка та стегно загноїлися. Помер Камбіс, Кірів син, процарювавши всього сім років і п'ять місяців(1). І помер він без спадкоємців, не залишивши ні синів, ні дочок. Але перси, які там були, зосталися в цілковитій нерішучості, чи справді маги мають владу, чи навпаки, подумали вони, що Камбіс сказав це про смерть Смердія, щоб скерувати проти живого Смердія усіх персів.
67. Отже, вони вважали за цілком певне, що на троні сидить Смердій, син Кіра, бо і Прексасп заперечував цілком не двозначно, що він не вбивав Смердія, бо він уважав за небезпечне для себе тепер, коли помер Камбіс, сказати, ніби він власноручно вмертвив Кірового сина. Отже, після смерті Камбіса маг спокійно царював упродовж семи місяців, що залишалися до восьми років царювання Камбіса, бо його вважали за Смердія, Кірового сина, якого він був тезкою. За цей час він зробив багато добра всім підданцям, так що, коли він помер, усі мешканці Азії оплакували його, за винятком персів. Отже, маг розіслав вісників до всіх народів, над якими він владарював, і повідомив, що протягом трьох років їх не будуть брати на війну і вони не виплачуватимуть податків.
68. Це повідомлення він зробив одразу після захоплення царської влади, але на восьмий місяць виявилося, хто він такий. А сталося так. Отан(1) був сином Фарнаспа і за своїм походженням та багатством був одним із перших серед персів. Цей Отан перший запідозрив, що маг не був Смердієм, сином Кіра, але тим, ким він був справді. А такий висновок він зробив, по-перше, з того, що той ніколи не виходив із палацу (2) і, по-друге, з того, що він не запрошував до себе нікого з перських вельмож. Скоро він запідозрив оце і ось що зробив. Його дочку взяв собі за жінку Камбіс, а ім'я їй було Файдіма. Саме її взяв собі тоді маг і жив із нею, як із усіма іншими жінками Камбіса. Отже, Отан послав до неї людину з запитанням, щоб дочка сказала, з ким вона спить, чи з Смердієм, Кіровим сином, чи з кимсь іншим. І вона сказала йому, що сама не знає, бо ніколи не бачила Кірового Смердія і не знає, хто такий той, що з нею живе. І вдруге послав до неї Отан і сказав їй: «Якщо ти сама не знаєш Смердія, сина Кіра, спитай і довідайся від Атосси, хто він такий, із яким вона живе і вона і ти, бо вона звичайно за всяку ціну, принаймні, знає свого брата». На це йому відповіла його дочка: «Ні, з Атоссою я не можу розмовляти, і не можу бачитися з жодною іншою жінкою, що тут перебувають, бо щойно прийшов до влади цей чоловік, хоч ким би він був, він нас усіх відокремив і одну помістив тут, а іншу там».
69. Коли про це почув Отан, йому стала яснішою справа. І він послав утретє до неї запитання: «Дочко моя! Якщо ти походиш із благородної родини, ти маєш обов'язок узяти на себе небезпечну справу, яку тобі доручає твій батько. Отже, коли справді це не Смердій, син Кіра, але той, за якого я вважаю його, тоді цього чоловіка, що спить із тобою і має владу над персами, було б несправедливо, якби він уникнув кари, треба, щоб його було покарано. Тепер ось що ти мусиш зробити. Коли він спатиме з тобою і ти помітиш, що він міцно заснув, помацай його вуха і якщо побачиш, що в нього є вуха, тоді можеш бути певною, що живеш із Смердієм, сином Кіра, проте, якщо в нього їх нема, тоді ти живеш із магом Смердієм».
Файдіма послала до нього відповідь і сказала, що наражатиметься на велику небезпеку, коли це зробить, бо справді, якщо він не має вух і спіймає її на тому, що вона його обмацує, то він напевне її загубить. Незважаючи на це, вона це зробить. Це вона пообіцяла своєму батькові, що довершить цю справу. А цьому магові Смердію, Кір, Камбі-сів син, відрізав вуха, коли був царем, за якусь досить значну провину. Отже, ця Файдіма, виконала все, що пообіцяла батькові. Коли прийшла її черга спати з магом (бо перські жінки приходять до своїх чоловіків по черзі), вона прийшла і лягла, а коли сон остаточно подолав мага, вона помацала його вуха і переконалася, що в нього їх нема. Одразу, як розвиднилося, Файдіма послала до батька посланця із повідомленням, що сталося.
70. Тоді Отан покликав до себе Аспатіна і Гобрія, що були одними з найзнатніших персів і цілком надійними людьми, розповів їм про Це. Вони й самі, як виявилося, мали підозру, що так воно й було, а коли їм розтлумачив Отан, остаточно переконалися. І вони домовилися, що кожен із них довірить таємницю одному з персів, своєму приятелю, до якого має найбільшу довіру. Отже, Отан утаємничив Інтафрена(1), Гоб-рій – Мегабіза, Аспатін – Ідарна. їх стало шестеро, коли в Суси прибув Дарій (2), син Гістаспа, з Персії(3), бо правителем цієї країни був його батько. Отже, коли він прибув, то шестеро персів вирішили прилучити до своєї змови і Дарія. ?
71. Вони зібралися всі семеро, заприсяглися і почали обмінюватися думками. Коли прийшла черга Дарія висловити його думку, він сказав їм таке: «Я гадав, що лише я знаю, що той, хто є царем персів – маг, а Смердій, син Кіра, мертвий. І саме з цього приводу я поквапився прибути сюди, щоб підготувати вбивство мага. Але оскільки вийшло так, що і ви це знаєте, то мені здається, що нам треба діяти негайно і не відкладати цю справу, бо затримка не буде нам на користь». На це відповів Отан: «Сине Гістаспа! Ти син благородного батька і, бачу, і сам ти доводиш, щоб ніхто інший не випередив мене, коли я піду до мага».
72. Оскільки Отан побачив, що Дарій поспішає, він відповів йому: «Через те, що ти примушуєш нас поспішати і не дозволяєш затримуватися, то розтлумач нам, у який спосіб ми зможемо увійти до палацу та вбити їх. Бо я гадаю, ти знаєш, що там є сторожі і якщо ти їх не бачив, то чув про них. Як ми спроможемося пройти повз них? Дарій відповів: «Отане, звичайно є багато речей, які не можна пояснити словами, але лише ділами. Але є також інші, що їх можна пояснити словами, але від цього не буває якогось доброго результату. Отже, знайте, що неважко пройти повз сторожу, яку там поставлено. Бо, з одного боку, через наше суспільне становище не може бути там когось, хто б нам не дозволив пройти, зважаючи на це чи боячись догани, з другого боку, я маю цілком обгрунтований привід, щоб пройти в палац: я скажу, що прибув із Персії з повідомленням цареві від мого батька. Інакше кажучи, там, де треба збрехати, можна збрехати(1). Бо ми прагнемо добитися одного, щоб усі – і перші, і другі – говорили правду. Отже, перші тоді кажуть неправду, коли мають від того якусь користь, а інші знову-таки кажуть правду, щоб цією правдою досягти чогось корисного для себе і щоб їм більше довіряли. Так, не застосовуючи однакових засобів, ми досягаємо однакової мети. Втім, коли не йдеться про те, щоб досягти користі, тоді байдуже, чи той, хто каже правду, збрехав би, чи брехун сказав би правду. Отже, хто із сторожів нас пропустить, тому буде добре, а хто чинитиме опір, із тим ми поводитимемось як із ворогом і силоміць увійдемо, і завершимо нашу справу».
73. Після того Гобрій сказав: «Дорогі друзі! Коли ще, як не теїїер, ми матимемо нагоду завоювати владу або загинути, борячись за неї? Адже ми, перси, перебуваємо тепер під владою мідійського мага та ще безвухого. Ті з вас, хто був під час хвороби Камбіса, неодмінно пригадуєте, я думаю, які прокляття накликав він на персів в останні хвилини свого життя, якщо вони не намагатимуться відвоювати владу. Тоді ми не поставилися до його слів із належною увагою, гадаючи, що Камбіс казав це, щоб нас облудити. А тепер я голосую за те, щоб ми послухали Дарія і не розійшлися з наших зборів, але пішли одразу проти мага». Так сказав Гобрій і всі ухвалили його думку.
74. Поки вони це обговорювали, маги подумали і вирішили притягти
на свій бік Прексаспа(1), по-перше тому, що Камбіс завдав йому страшенного лиха, вбивши стрілою його сина, по-друге тому, що лише він знав про смерть Кірового сина, Смердія, бо власноручно вбив його, і нарешті тому, що Прексаспа дуже шанували перси. З таких причин вони його покликали і намагалися зробити своїм другом. Вони спершу зв'язали його клятвою і обіцянкою бути їм вірним, і що він зберігатиме таємницю та ніколи не скаже жодного слова про те, як вони облудили персів і пообіцяли йому все, що він захоче. Прексасп погодився зробити так. А після того, як маги гадали, ніби їм це вдалося, вони сказали йому, що покличуть усіх персів до царського палацу, і вимагали від нього, щоб Прексасп зійшов на башту і звідти голосно прокричав, що їхній нинішній цар ніхто інший, як Смердій, Кірів син. Таке вони дали йому доручення, бо саме він користувався найбільшим авторитетом серед персів і часто повторював, що Смердій, син Кіра, живий і вперто заперечував, що він його вбив.
75. Прексасп відповів, що він готовий так зробити, і тоді маги зібрали персів, наказали йому зійти на башту і виголосити промову. Проте він навмисне забув про те, що від нього вимагали маги. І почавши від Ахемена, переказав увесь родовід Кіра. Потім перейшов до самого Кіра і, наприкінці, розповів їм, скільки добра зробив персам Кір. Перелічивши все, він розкрив їм істину, сказавши, що дотепер він її приховував (бо, сказав він, було небезпечно для нього розповісти про те, що сталося), а що тепер є необхідність сказати правду. І ще додав, що Кірового сина Смердія він сам убив, бо так йому наказав Камбіс, і що ті, що царюють тепер, це – маги. Нарешті, загрозив персам страшенними прокляттями, якщо вони не повернуть собі владу і не покарають магів, а потім кинувся стрімголов з башти. Отже, такий був кінець Прексаспа, який упродовж усього свого життя був чесною людиною.
76. Тоді семеро персів, вирішивши негайно вбити магів і не відкладати цієї справи, помолившися богам, вирушили, ще нічого не знаючи про те, що сталося з Прексаспом. Коли вони були вже на половині шляху, то довідалися про те, що з ним сталося. Тоді перси збочилися з шляху і знову почали радитися, і ті з них, що дотримувалися Отанової думки, казали, що треба відкласти справу і не нападати на магів, а ті, що були на боці Дарія, наполягали на тому, щоб іти далі і завершити ухвалення, не затримуючись. Проте саме тоді, коли вони сперечалися, показалися сім пар соколів, які переслідували дві пари шулік, дзьобали їх і виривали їм пір'я. Щойно побачили вони тих сімох, як усі пристали на думку Дарія і, підбадьорившися від цього доброго знамення, вируши,-ли до палацу.
77. Коли вони прийшли до брами палацу, то сталося так, як перед тим сказав Дарій. Сторожі через велику повагу до знатних персів, не підозрюючи, що вони можуть зробити щось подібне до задуманого ними, пропустили їх, ніби змовники були послані богом, і не сказали їм ні слова. Проте, коли вони зайшли на двір палацу, вони зустріли там євнухів, які передавали цареві повідомлення, і ті їх запитали, для чого вони прийшли і що хочуть, і коли їх запитували, водночас лаяли сторожів при брамі, навіщо ті пропустили персів, а коли ті семеро хотіли пройти, вони їх не пропустили. Тоді перси підбадьорили один одного, вихопили кинджали і закололи всіх тих, хто їм заважав пройти. І побігли до чоловічих покоїв.
78. На той час сталося так, що обидва маги радилися про вчинок Прексаспа. Але коли почули, як закричали євнухи, злякалися і кинулися рятуватися в свої покої і вирішили оборонятися. Один з них поквапливо зняв із стіни лук, а інший схопив списа, і тоді почався штурхобочний бій. Звичайно, той з них, хто взяв лук, не міг його використати, бо супротивники були близько і напали на нього. Проте інший із списом оборонявся і спершу вразив Аспатіна в стегно, а потім Інтафрена в око. Інтаф-рен втратив око від удару, але не помер. Отже, один з магів поранив їх, а другий, оскільки не міг використати лук, утік до іншої кімнати(1), що сполучалася з чоловічим покоєм, і хотів замкнути за собою двері. А разом із ним кинулися двоє із персів – Дарій і Гобрій. Гобрій схопився з магом, а Дарій, який стояв поблизу, не знав, що робити, бо був у темному місці і боявся, як би не поранити Гобрія. Коли Гобрій побачив, як він безпорадно стоїть, він спитав його, чому той не допоможе йому. І Дарій відповів, що боїться за Гобрія, щоб не вразити. А Гобрій сказав йому: «Візьми свій меч і проколи нас обох». Дарій його послухав, вдарив своїм кинджалом і на щастя заколов мага.
79. Коли вони повбивали магів і повідрубували їм голови, залишивши своїх поранених там, бо вони, по-перше, не могли рухатися і по-друге, щоб вони охороняли палац, а інші п'ятеро, тримаючи голови магів, повибігали з криком і галасом і покликали інших персів, пояснюючи їм, що сталося, і показуючи їм голови і водночас почали вбивати всіх магів, які зустрічалися їм. А перси, як почули, що зробили семеро і про облуду магів, вирішили і самі робити таке. Вони повихоплювали свої кинджали, і де тільки зустрічали якогось мага, вбивали. І коли б не настала ніч, вони не залишили б жодного мага живим. Цей день більш ніж якийсь інший шанують привселюдно перси і урочисто святкують його, називаючи його «магофонія»(1). У цей день жоден маг не може вийти з свого дому. Всі вони замикаються в цей день у своїх будинках.
80. Коли вщух галас і проминуло п'ять днів(1), ті, що підняли повстання проти магів, почали радитися щодо державних справ узагалі, й було сказано таке, що деякі елліни не могли б повірити. Отан запропонував (2) передати правління державою перському народові на підставі таких доводів: «Я гадаю, що вже негаразд, коли хтось із нас стане монархом, бо це і неприємно і недоцільно. Справді, якого розмаху набули безглузді вчинки Камбіса, адже ви це бачили, і ви відчули на собі зарозумілість мага. Як може бути держава добре облаштованою, коли хтось один безвідповідально може робити все, що йому заманеться. Без сумніву, навіть і найдоброчесніша людина на світі, коли обійме таку посаду, зовсім змінить притаманну їй вдачу. Через ті блага, що вона май в своєму розпорядженні, в ній виникає самовпевненість та заздрість, що властива людській природі. А коли людина має і те й інше, то це означає, що їй властиві всі пороки. Отже, багато поганих вчинків вона робить через свою самовпевненість (3), бо всього в неї досить, а інші вчинки вона робить через свою заздрість. Між тим, тиранові не слід бути заздрісним, бо зін має для себе всі блага, але, навпаки, він плекає ворожі почуття до громадян. Він заздрить найкращим серед них, бо вони живуть поряд із ним. Йому подобаються найгірші громадяни і він вірить їхнім доносам. Але найнезручніше за все, це те, що, коли не дуже його вихваляєш, йому не подобається, бо ти не досить милуєшся ним, але якщо дуже його розхвалюєш, це знову-таки йому не подобається, бо вважає тебе за підлесника. Однак, те, що є найважливішим, я скажу: він скасовує успадковані від предків закони, ґвалтує жінок і вбиває людей без суду. Навпаки, коли владарює народ, по-перше, його влада має найкращу з усіх назву – рівноправ'я, а, по-друге, він не робить нічого з того, що робить монарх, бо посади розподіляться за жеребом. Крім того, керівники звітують і всі мають право висловити свою думку. Отже, через це я пропоную не встановлювати монархії і передати владу народові. Адже все залежить від більшості» (4). Така була пропозиція Отана.
81. Але Мегабіз радив передати правління державою олігархам(1) на підставі таких доводів: «Усе, що сказав Отан про скасування тиранії, вважайте, що і я сказав те саме. Те, що він пропонував передати владу народові, це мені не здається найкращою порадою, бо нема нічого легкодумнішого і безсоромнішого, ніж безглузда юрба. І не можна допустити, щоб люди, які прагнуть визволитися від свавілля тиранів, зазнали свавілля розгнузданої голоти. Бо тиран, принаймні, те, що робить, то свідомо, а голота навіть не знає, що робить. І, справді, як вона може знати, бо вона не бачила вдома нічого доброго чи пристойного і кидається стрімголов у державні справи і створює страшенне безладдя, немов бурхливий весняний потік, що спадає з гори. Нехай демократія буде в тих, хто не бажає добра для Персії. Але ми нехай оберемо громаду найліпших людей і передамо їм владу. Адже серед них, звичайно, будемо і ми з вами, бо в найкращих людей повинні бути і найкращі рішення». Отже, Мегабіз висловив таку думку. Третій із них – Дарій – виразив свою думку в поданих нижче словах.
82. «Я вважаю , що сказане Мегабізом про народ – правильно, але щодо олігархії – не правильно. Отже, існують три види державного правління, і якщо припустити, що всі вони найкращі, і демократія – найкраща, і олігархія – найкраща і монархія – найкраща, як на мене, я скажу, що ця третя далеко перевищує інші, бо не може бути нічого кращого, ніж влада одного найкращого з людей *. По-перше тому, що з своїм найкращим способом мислення він прекрасно може керувати народом і при такому способі мислення можуть насамперед залишатися таємними його наміри щодо ворогів. Тоді як при олігархії, коли багато людей пропонують свої послуги для блага суспільства, звичайно, виникає ненависть однієї особи проти іншої. Адже кожен хоче бути головним і щоб його думка мала перевагу над усіма іншими. І так серед них виникає запекла ворожнеча, а він неї – заколоти, а від заколотів – убивства, а вбивство завершуються встановленням монархії, і це доводить, наскільки монархія вища за інші види правління. А коли керує народ, неодмінно виникає розпуста. А при виникненні розпусти в державних справах між негідниками не буває ненависті, а, навпаки, вони стають близькими друзями, бо ті, які завдають шкоди суспільству, роблять це всі разом. І так триває, поки не з'явиться якийсь захисне» народу і покладе край цій ганьбі. Таку людину найбільш шанує наше і через цю шану він стає монархом. І з цього прикладу зрозуміло,^щї найкращим правлінням є монархія. І коротко підсумовуючи все сказанії звідки прийшла до нас свобода? Хто нам її дав? Хто з цих усіх – демоїІ ратія, олігархія або монархія? Отже, я гадаю, якщо ми зобов'язцш нашою свободою одній людині, збережемо це правління і, крім того, ц» будемо скасовувати успадкованих від предків законів, які виявили» такими гарними, бо скасовувати їх – це погана річ».
83. Отже, в такий спосіб було висловлено три думки, і четверо з сімох приєдналися до останньої. Нарешті Отан, який хотів дати рівноц» рав'я народові персів, побачивши, що його думку було відкинуто, сказаві звертаючись до всіх інших: «Дорогі друзі! Всі ви вважаєте, що необхідїїщ комусь із нас стати царем, або за жеребом, кому випаде, або доручиш) перському народові обрати того, кого він хоче, або в якийсь інший спосіб. Проте я в усякому разі не братиму участі у виборах, бо не хо«др ні бути владарем, ні бути підвладним. Отже, прошу не висувати мен* і з такою умовою, щоб ніхто з вас не змушував ні мене, ні когось із моїц нащадків підкорятися вам». Так він сказав і шестеро погодилися з ним. І, справді, він не взяв участі у виборах, але віддалився. І ще дотепер єдиіц ця родина серед усіх інших персів продовжує бути вільною і підкоряєте ся цареві лише настільки, наскільки хоче, не порушуючи, звичайно^ перських законів.
84. Всі інші з цих сімох продовжували радитися, як у найсправедли* віший спосіб їм обрати царя. І вони вирішили, щоб Отанові та кожному з його нащадків, коли царська влада буде в когось із них, з великий поваги до нього щороку давали мідійське вбрання і ще якийсь ініщф дар, що в персів уважається на найцінніший. І вирішили вони давати йому це через те, що він перший задумав скинути магів і об'єднав длар цього інших. Таку винагороду було дано Отанові(1). Що ж до інших вони вирішили, по-перше, щоб кожен із сімох міг заходити до палацу, коли йому буде завгодно, не супроводжуваний кимсь із придвірних, крім того часу, коли цар спить із своєю дружиною. І, по-друге, щоб цар не мая права брати собі жінку ні з якої іншої родини, крім родин тих, хто взяли участь у повстанні. Що ж до царської влади (2), вони ухвалили таке, щоб на світанку вони виїхали верхи до передмістя і чий кінь заірже перший , той одержить царську владу.
85. Був у Дарія конюх, розумна людина на ім'я Ойбар. Коли закінчилася нарада, Дарій сказав йому: «Ойбаре! Ми вирішили зробити так для обрання царя: чий кінь заірже першим, коли на світанку на своїхконях ми виїдемо за місто, той і буде царем. Отож тепер, якщо ти вигадаєш щось дотепне, то так і зроби, щоб ми одержали царську владу, а не хтось інший». Ойбар відповів йому: «Господарю! Якщо лише від цього залежить, чи ти станеш, чи ти не станеш царем, то будь спокійний і не муч свою душу, ніхто не буде царем, крім тебе, я знаю такий засіб». А Дарій сказав йому: «Якщо справді ти знаєш такий засіб, то настав час застосувати його негайно, бо завтра між нами відбудеться змагання». Щойно почув про це Ойбар і ось що він зробив. Ледве настала ніч, він привів одну кобилу, яка найбільш подобалася Дарієвому коневі і прив'язав її там у передмісті. Потім привів туди Дарієвого коня і кілька разів обвів його навколо кобили так, щоб він доторкнувся до неї, і нарешті дозволив йому покрити її.
86. Щойно благословилося на світ, як вони домовилися всі шестеро на своїх конях виїхати до передмістя і, коли прибули до того місця, де попередньої ночі було прив'язано кобилу, кінь Дарія побіг туди і заіржав і тієї хвилини, хоч небо було ясним, блиснула блискавка і загримів грім(1). Усі ці явища одне за одним довели, що Дарій без сумніву був гідним царської влади, ніби навмисне стався такий збіг обставин. І всі інші зіскочили з своїх коней і вклонилися Дарієві.
87. Так дехто каже, що це вигадав Ойбар, проте інші (бо є таких два перекази в персів) розповідають про це інакше, ніби Ойбар помацав рукою статевий орган кобили, а потім засунув руку в шаровари і ледве зійшло сонце і їм треба було вирушати, Ойбар витяг із шароварів свою руку і підніс до ніздрів Дарієвого коня і той, почувши запах, запирхав і заіржав.
88. Отже, так став царем Дарій, син Гістаспа і за винятком арабів, усі мешканці Азії були його підданцями, бо їх підкорив Кір, а після нього Камбіс(1). Араби(2) ніколи не були поневолені персами, але стали їхніми спільниками і дозволили персам напасти на Єгипет. Дарій мав дві головні дружини в Персії. Кірових дочок, Атоссу та Артістону. Атосса жила перед тим із своїм братом Камбісом, а згодом із магом, а Артістона була дівою. Взяв він собі за жінку і ще одну дочку Смердія, сина Кіра. її звали Пармідою. Одружився він і з дочкою Отана, яка викрила мага. Так він усіма засобами зміцнив свою владу. Спершу він зробив собі кам'яний пам'ятник і поставив його. На ньому зображення вершника (3) і напис: «Дарій, син Гістаспа, завдяки свому коневі (і навів там його ім'я) і своєму конюхові Ойбару здобув царську владу над персами».
89. Після того він установив у Персії двадцять округів, що їх перси називають сатрапіями(1). Коли він установив ці округи і призначив начальників над ними, він визначив також податки, які йому мусила виплачувати кожна народність, яку він об'єднував із її сусідами, а іноді, незважаючи на близькість однієї народності до іншої, об'єднував народності віддалені одна від одної. А щорічні податки сатрапій, що вони повинні були сплачувати, він визначив у такий спосіб (2). Тим, що виплачували сріблом, було призначено платити згідно з вагою вавілонського таланту, а тим, що виплачували золотом – згідно з вагою евбейського таланту. Вавілонський талант дорівнює сімдесяти восьми . евбейським мінам. Отже, за царювання Кіра, а згодом – Камбіса, не було встановлено нічого певного щодо податків, але підданці приносили дари. Через визначення цих податків і через різні інші заходи, які він застосував, перси кажуть, що Дарій був для них купцем, Камбіс – деспотом, а Кір – батьком, бо перший улаштував усе як купець, другий ув жорстоким і не зважав ні на що, а третій був лагідний і діяв у всьому (3) Добротою.
Від іонійців і від магнесійців, що в Азії, від еолійців і карійців, та ікіиців, і мілійців, і памфілійців (бо їм він призначив такі самі податки) він одержував чотириста срібних талантів. Це був перший округ, що він встановив. Від місійців, лідійців, ласонійців, кабалтійців і гітеннійців він мав п'ятсот талантів. їхній округ був другим. Від геллеспонтійців, що мешкають праворуч, як запливати в протоку, від фрігійців, азіатських фракійців, пафлагонів, маріандінів і сірійців у нього було триста шістдесят талантів податку. Це третій округ(1). Від кілікійців як податок одержували триста шістдесят білих коней, тобто щодня по одному коню, та ще п'ятсот талантів срібла. З них сто сорок призначалися для кінноти, яка охороняла кілікійську країну, а триста шістдесят для Дарія. Це був четвертий округ.
91. Від міста Посейдея', що його побудував Амфілох(2), син Амфіарая, на кордоні Кілікії та Сірії, починаючи звідти і до Єгипту, за винятком Аравії (бо ця країна була вільна від податків), податок становив триста п'ятдесят талантів. До цього округу, який є п'ятим, належить також уся Фінікія, так звана Сірійська Палестина і Кіпр. Від Єгипту, Кірени та Барки (3) (бо ці міста належать до єгипетського ному) одержується сімсот талантів, крім тієї суми, що надходить із озера Мойріди, що виплачується за рахунок виловлюваної там риби. Крім усієї цієї суми і крім збіжжя, яке додається до цього, до Дарія надходять також сімсот талантів, бо персам, яких розміщено в Білій фортеці Мемфіса, і їхнім найманцям ще відмірюють двадцять тисяч медимнів збіжжя. Це є шостий округ. Саттагіди та гандарії, дадіки та апаріти, які мешкають у цьому самому округу, дають сто сімдесят талантів. Це сьомий округ. Із Сусів і з країни кіссіїв надходять триста талантів. Це восьмий округ.
92. Від Вавілону та інших країв Ассірії(1) Дарій мав тисячу талантів срібла і п'ятсот оскоплених хлопців. Це був дев'ятий округ. Від Агбата-нів та інших країв Мідії і від паріканіїв та ортокорібантіїв – чотириста п'ятдесят талантів. Це був десятий округ. Каспії, павсіки, пантімати і дарейти, всі разом, виплачували двісті талантів. Це був одинадцятий округ. Від бактріанців і до айглів податок був розміром у триста шістдесят талантів. Це був дванадцятий округ.
93. Від Пактііки та від Арменії і суміжних із ними країв до Понту Евксіну виплачують чотириста талантів. Це був тринадцятий округ. Від сагартіїв, сарангіїв, таманаїв, утіїв і міків та від острів'ян, що живуть на островах, що на Червоному морі, і які цар призначив як місце заслання, від усіх цих надходить податок в шістсот талантів. Це був чотирнадцятий округ. Саки і каспії сплачували двісті п'ятдесят талантів. Це був п'ятнадцятий округ. Парфяни, хоразмійці, согдійці та арії сплачували триста талантів. Це був шістнадцятий округ.
94. У сімнадцятому окрузі Паріканії та азіатські ефіопи сплачували чотириста талантів. Матіенам, саспейрам і алародіям він визначив податок у двісті талантів. Це був вісімнадцятий округ. Мосхи, табарени, макрони, моссінойки та мари у дев'ятнадцятому окрузі мали податок у триста талантів. Індійці – найчисленніший народ на світі, наскільки ми знаємо, виплачували податок більший за всіх інших – триста шістдесят талантів золотого піску. Це був двадцятий округ.
95. Срібло у вавілонських талантах, перераховане на евбейські таланти, становить дев'ять тисяч вісімсот талантів і, якщо підрахувати
вартість золота, яка в тринадцять разів більша за вартість срібла, то це становитиме чотири тисячі шістсот вісімдесят евбейських талантів. Склавши ці числа, ми встановили, що Дарій збирав щороку податків чотири тисячі п'ятсот шістдесят евбейських талантів. Залишаю осторонь і не наводжу цифри дрібніших надходжень.
96. Ці податки сплачувано Дарієві з Азії та з невеликої частини Лівії. Проте з часом він почав одержувати ще й інші податки з островів і від народів, що живуть у Європі аж до Фессалії. Цар зберігав їх в такий спосіб. Він розтоплював метали і вливав їх у глиняні джбани і коли посудина наповнювалась, він її розбивав і викидав глину. А коли йому бували потрібні гроші, він карбував лише стільки монет, скільки йому було потрібно в даному разі.
97. Отже, такі були округи і виплачувані податки. Я не згадав тут лише про Персію, як про країну, що сплачувала податок. І зробив це навмисне, бо перси мешкають у тій країні, яка не обкладалася податкам ми. Вони не зобов'язані виплачувати ніяких податків. Інші народи приносять цареві дари. Так, наприклад, ефіопи(1), сусідні з Єгиптом, яких підкорив Камбіс, коли вирушив у похід проти довгорічних ефіопів. Вони живуть навколо священної Ніси і справляють свята на честь Діоніса (ці ефіопи та їхні сусіди такого самого походження, як і калантії в Індії. Вони мають підземні житла). Обидва ці народи кожних три роки приносили дари і приносять їх ще й до мого часу, два хойніки щирого золота і двісті стовбурів кам'яного дерева, і п'ятеро ефіопських хлопців, і двадцять великих слонових бивнів. Колхи (3) погодилися добровільно приносити дари разом з своїми сусідами, що живуть у країні до кавказьких гір (бо до цих гір сягає перська влада, а ті, що живуть на півночі за кавказьким пасмом, не визнають перської влади). Отже, дари, які вони погодилися приносити і приносили аж до мого часу кожні п'ять років – сто хлопців і сто дівчат. Араби приносили щороку тисячу талантів ладану. Отакі дари приносили перським царям, крім податків (4).
98. Індійці те золото, що його як золотий пісок, про який я згадував, приносять цареві, добувають в такий спосіб(1). Індійська країна в тій частині, де сходить сонце, піщана. Бо з усіх народів, про яких є більш-менш певні відомості, наскільки я знаю, і які мешкають у краях світанку та Сходу сонця, першими людьми Азії є індійці. Отже, частини Індії на сході пустинні через піски. Є багато племен індійців, що розмовляють різними мовами. Деякі з них кочовики, деякі осідлі, інші живуть у річкових болотах і харчуються сирою рибою, яку виловлюють, плаваючи на очеретяних судах. Кожне судно вони виготовляють із в'язанки очерету. Ці індійці одягаються в одяг з плетеного очерету. Вони спершу зрізають його в річці, потім товчуть і тчуть так, як тчуть циновку, і надягають на себе як панцер.
99. Інші індійці, що живуть далі на схід від цих, кочовики, їдять сире м'ясо і називаються падайями(1). Кажуть, що в них такі звичаї. Якщо хтось із них захворіє, чи чоловік, чи жінка, то чоловіка вбивають чоловіки, його найближчі друзі, кажучи, що, коли розкладається людина від хвороби, то псується ц м'ясо. Буває, що хвора людина заперечує, що вона хвора, але вони не погоджуються з нею, вбивають та з'їдають. Якщо захворює жінка, так само жінки, що є найближчими до неї, роблять усе те, що й чоловіки. Отже, того, хто досяг старості, вони приносять у жертву і поїдають. Але не багато хто з них досягає такого віку, бо ще до того всіх хворих вони вмерщвляють.
100. Інші індійські племена мають інші звичаї, ніж оці. Вони не вбивають нікого живого і не сіють нічого, нема в них будинків. Вони їдять траву(1). І є там у їхній країні плід розміром із ячменне зерно в чашечці, що сам собою виростає з землі. Його збирають і разом із чашечкою варять і їдять. Хто з них захворіє, іде в пустелю і лягає там. Ніхто його не опікує, коли він хворіє і коли помирає.
101. Всі ці індійці, про яких я розповів, злягаються прилюдно, як тварини. Колір їхньої шкіри схожий на колір шкіри ефіопів. Сім'я, яким вони запліднюють жінку, не біле, як у інших людей, а чорне, як і їхня шкіра. Таке саме сім'я й в ефіопів. Ці індійці мешкають далеко від Персії в країні південного вітру і зовсім не підкорюються Дарієві.
102. Інші індійці живуть близько від міста Каспатіра і поблизу Пактіїки. І живуть вони на півночі від інших індійців і мають такий спосіб життя, як і бактрійці. Вони є і найвойовничішими серед індійців і саме вони приносять золото, бо в тих краях через піски ґрунт неплодючий. Отже, в тій піщаній пустелі живуть мурашки, менші за собаку і більші за лисицю. Я це знаю, бо деяких із них спіймали там і їх має перський цар. Отже, ці мурашки викопують свої нори в землі і викидають на поверхню землі пісок, так само як і мурашки, що є в Елладі. На вигляд вони такі самі. Пісок, який вони викидають назовні, золотоносний. Саме для того, щоб принести цей пісок, виряджаються індійці до пустелі. Кожен із них запрягає три верблюди, одну верблюдицю посередині, а з обох боків по верблюду, щоб вони несли вантаж. Сам індієць сідає на верблюдицю, дбаючи про те, щоб вона перед тим народила маленьких верблюжат. Він відлучає її від них і запрягає. Адже їхні верблюди щодо своєї швидкості не поступаються перед кіньми, а, крім того, вони далеко сильніші і перевозять тягарі.
103. Який саме вигляд мають верблюди, я не описуватиму, бо їх знають елліни, але скажу про ті особливості верблюдів, про які елліни не знають. Верблюд у задніх ногах має чотири стегна і чотири коліна, а його статеві органи між задніх ніг повернені до хвоста.
104. Ось у такий спосіб і так запрягаючи своїх верблюдів, виряджаються індійці за золотом, розраховуючи прибути туди і захопити його, коли буває найбільша спека, бо мурашки через спеку ховаються під землею і зникають. У країні цих людей сонце найбільш пече не опівдні, як в інших країнах, а вранці після його сходу(1), на той час, коли в нас на агорі припиняється торгівля. В ці години сонце пече там далеко більше, ніж в Елладі опівдні, і кажуть, що люди там на той час занурюються У воду. Коли настає південь, тоді спека майже така, як і в інших країнах, як і в Індії. Коли починає вечоріти, сонце в їхній країні таке, як буває ранком в інших країнах. І від тієї хвилини, коли воно починає заходити, стає все холодніше, аж поки заходить за обрій, тоді стає зовсім холодно.
105. Отже, приходять до тієї країни індійці, тримаючи клунки, наповнюють їх золотим піском і поквапливо повертаються, бо мурашки, як кажуть перси, чують їхній запах і починають переслідувати їх. І кажуть, настільки вони прудкі, що у швидкості їх не може перевершити жодна інші тварина. Коли індійці не встигають утекти і з'являються мурашки, то жоден із них не врятується. Отже, верблюди-самці, хоч верблюдиці не можуть так бігати, як вони, швидко втомлюються, починають відставати, не встигають бігти, як самки, проте верблюдиці, пам'ятаючи про своїх верблюжат, яких покинули, зовсім не уповільнюють бігу. Більшу частину золота, як кажуть перси, саме так добувають індійці. Але є в їхній країні ще інше золото, що вони викопують з землі, але дуже замало.
106. Я не знаю, чи на краю всесвіту природа дала такі чудові речі, як вона дала Елладі чудовий найприємніший клімат. По-перше, як я вже згадав трохи вище, Індія – це крайня населена країна на сході. В ній усі тварини четвероногі, а птахи далеко більші, ніж в інших краях, за винятком коней (їхні коні менші на зріст, ніж мідійські, так звані несайські). Крім того, в цій країні є багато золота і того, що його викопують із землі, і того, що приносять ріки і того, яке відбирають у мурашок, як я розповів. Дикі дерева там дають вовняні плоди(1), які гарніші і кращої якості, ніж овеча вовна, і в тканини, зроблені з неї, одягаються індійці.
107. На півдні крайня залюднена країна – Аравія. Лише в ній ростуть ладан, смірна, касія, кінамом і ладан(1). Все це добувають араби через силу, крім смірни. Ладан вони збирають, палячи стирак, який фінікійці вивозять в Елладу. Вони обкурюють дерево знизу стираком і зрізують з нього смолу. Адже ці дерева, що дають ладан, охороняють маленькі крилаті змія (2), різні на вигляд, яких буває дуже багато навколо кожного дерева. Саме ці змії, які немов ціле військо, нападають на Єгипет. І їх не можна відігнати нічим, крім димом стираку.
108. Араби розповідають також, що вся земля наповнилася б цими зміями, якби з ними не було того, що буває з гадюками. І я сам не знаю, як це божественне передвизначення, яке має бути таким мудрим, як воно є, зробило так, що всі тварини, що є слабими і їх поїдають сильніші, дуже плодючі, щоб їх не з'їли остаточно і щоб вони не зникли. Навпаки, всіх диких та шкідливих воно зробило не дуже плодючими. Ось чому, оскільки зайця переслідують і звірі, і птахи, і людина, він така плодюча тварина, наскільки ми знаємо, єдина з усіх, коли буває вагітною, може ще зачати і уже маючи в череві одне зайчатко вкрите шерстю, інше без шерсті, ще одне, яке тільки утворюється в уразі, та ще щойно зачатого. Отака ця тварина. Між тим левиця, як ми знаємо, яка є найсильнішою і найдикішою, лише одного разу в своєму житті народжує левеня, бо коли вона народжує, разом із левеням із неї виходить і ураз, а причиною цього є те, що коли левеня в уразі починає ворушитися, воно має дуже гострі кігті, як ніхто з інших тварин, і дряпає ураз, і чим далі розвивається, тим більше-дряпається, коли вже наближуються пологи, в уразі не залишається нічого цілого.
109. Так само і гадюки і крилаті змії Аравії. Якби вони народжувалися так, як це визначено природою, людям не можливо було б жити. Проте, коли ці гадюки спарюються(1) і самець уже готовий випустити сім'я, самка хапає його за шию, міцно тримає і не відпускає поки не перегризе її зовсім. Так самець помирає, як я сказав, а самка… карається за вбивство самця. Діти мстять за свого батька, ще коли перебувають у череві матері. Вони починають гризти свою матір, вительбушують її, а потім виходять назовні. Між тим інші змії, що не шкодять людям, несуть яйця і висиджують малят. Гадюки є по всій землі, але крилаті змії існують лише в Аравії і ніде більше їх немає.
110. Отже, ладан так собі добувають араби, а касію ось як: спершу вони добре обгортають усе тіло і обличчя, крім очей, всякими шкірами, а потім ідуть добувати касію. Касія росте на одному озері, не дуже глибокому, і навколо його, а посередині його в різних місцях кубляться крилаті тварюки, що дуже схожі на кажанів, жахливо верещать і дуже сильні. Спершу доводиться проганяти їх якомога далі, захищаючи очі, а потім збирати касію.
111. Що ж до кориці, то її збирають у ще дивовижніший спосіб. Але як вона росте і в якому місці, про це вони не знають, але і це лише припущення, ніби вона росте в тих краях, де виховувався Діоніс(1). Так там розповідають. Кажуть також, що великі птахи приносять кору, про яку ми чули від фінікійців, і називаємо її корицею. Птахи приносять її в свої гнізда, що зроблені з глини і приліплені до гірських схилів над безоднями так, що до них не може підійти людина. І ось що вигадали араби, щоб їх дістати. Вони розрізують на дуже великі шматки здохлих биків, ослів та інших в'ючних тварин, і приносять їх у ті місця, кладуть поблизу гнізд, а самі віддаляються. Тоді прилітають птахи і переносять у них падло. Але через те, що гнізда не можуть витримати такої ваги, вони ламаються і падають на землю. Тоді приходять ті, що збирають корицю, беруть її і відсилають до інших країн.
112. Ледан, який араби називають ладаном, добувають в ще цікавіший спосіб, бо хоч він утворюється в дуже смердючому місці, але духмяніє. Отже, його знаходять у бородах козлів, де він утворюється як клей із гілля, яке поїдають козли. Його використовують для виготовлення багатьох ароматів, араби застосовують при курінні пахощів.
113. Всього, що я сказав про аромати, досить. Узагалі, Аравія – це країна солодких божественних пахощів. Є там дві породи дуже цікавих овець, яких немає більше ніде. В овець однієї з цих порід – дуже довгі хвости, не менші трьох ліктів. Коли б вони залишили їх волоктися по землі, то хвости терлися б об землю і вкривалися б ранами. Проте кожний вівчар трохи розуміється на теслярстві, виготовлює маленькі візки, кладе на них хвости і міцно прив'язує хвіст кожної тварини до кожного візка. Інша порода овець має широкі хвости. їхня ширина досягає одного ліктя.
114. Там, де закінчується південна смуга, в тому місці, де заходить сонце, лежить Ефіопія(1), крайня країна всесвіту. В ній багато золота, вона має величезних слонів, різні види диких дерев та кам'яне дерево. Люди там високі на зріст, дуже вродливі та довголітні.
115. Отакі ці крайні землі Азії та Лівії. Що ж до крайніх земель Європи(1), розташованих на заході, то я не можу навести якісь певні відомості, бо не вважаю, ні що там є ріка, що вливається в Північне море і називається варварами Ерідан(2), звідки, як кажуть, привозять бурштин, і не знаю, чи справді існують острови Кассітеріди (3), з яких нам привозять оливо. Оскільки, по-перше, назва Ерідан свідчить що вона еллінська, а не варварська, і напевне її створив якийсь поет, і, по-друге, незважаючи на всі мої розшуки, я не спромігся знайти людину, яка б на власні очі бачила, що за Європою є море. Хоч як би там було, оливо, так само, як і бурштин, приходить до нас із крайніх земель Європи.
116. В північній частині Європи(1), очевидно, є більше золота, ніж у будь-якій іншій землі. Звідки його добувають, я не можу сказати щось певне. Кажуть, проте, що одноокі люди арімаспи викрадають його в грифів. Але і цьому я не вірю, ніби народжуються люди, в усьому схожі на інших людей, але з одним оком. В усякому разі нам здається, що на краю землі, який оточує і обмежує її середину, існують речі, які вважаємо за найпрекрасніші і найрідкісніші.
117. Є в Азії одна долина, яку з усіх боків оточують гори, в яких п'ять проходів. Вона належала колись хорезмійцям, бо була на кордоні цих хорезмійців і гірканців, парфян, сарангейців і таманайців. Але відтоді як перси заволоділи країною, ця долина належить цареві. Отже, саме з цих гір, що оточують долину, витікає велика ріка Акес(1). Спершу вона зрошувала через проходи водночас поля всіх народів, про які я згадав. Кожен із них одержував воду з одного з цих проходів. Але відтоді як країна стала під владою персів, становище змінилося. Цар вирішив перегородити проходи воротами і через те, що воду було закрито, вона не могла звідти вийти, і долина, розташована між гір, стала озером, бо вода вливалася туди, але ніде не мала виходу. Через це ті, хто перед тим використовував воду, зазнали великої біди, адже взимку на їхню країну бог проливав дощ, як і всюди на світі, але влітку для посіву проса і кунджута, звичайно, потрібна вода. Через те, що їм не подається вода, вони та їхні жінки приходять у Персію, встають перед брамою царського палацу, кричать і скаржаться, і тоді цар дає наказ відчинити ворота, з яких виливається вода, для тих, кому вона найбільше потрібна. І коли нап'ється і насититься їхня земля, зачиняються ворота, і цар знову наказує відчинити інші ворота для інших, яким також дуже потрібна вода. І, як мені сказали, цар, крім податку, одержує багато грошей за дозвіл відчинити ворота. Отак це було.
118. Із сімох, які підняли повстання проти мага, Інтафрена(1), невдовзі було вбито за його зухвалий вчинок. Він хотів увійти до палацу, щоб на самоті порозмовляти з царем. Проте, як я сказав і як вони між собою домовилися, ті, що повстали проти мага, мали право без доповіді заходити до палацу, крім того випадку, коли цар спав із якоюсь із його жі<-нок. Проте, Інтафрен, будучи одним із сімох, хотів без повідомлення зайти в палац, але воротар (2) і вісник не дозволили йому, сказавши, що цар спить із жінкою. Інтафрен, подумавши, що вони кажуть неправду, вихопив меч і відтяв їм вуха і носи, нанизав їх на вуздечку свого коня і прив'язав їм на шиї і відпустив покалічених.
119. Тоді вони пішли до царя і доповіли йому, через що з ними таке сталося. Дарш злякався, чому ті шестеро не порозумілися між собою і зробили це. Він запросив кожного з них окремо, щоб довідатися, чи ухвалюють вони те, що сталося. І коли переконався, що Інтафрен зробив це без порозуміння з ними, Дарій захопив Інтафрена, його синів, і всіх його родичів та свояків, бо мав підстави гадати, що той задумав повстати проти нього. Затримав усіх їх, ув'язнив з метою знищити. Жінка Інтафрена постійно приходила до дверей царського палацу, плакала та скаржилася. Оскільки вона це робила постійно, їй нарешті пощастило розчулити Дарія і він послав до неї свого слугу, щоб той сказав їй: «О жінко! Цар дає тобі право визволити кого ти схочеш, із ув'язнених твоїх родичів». Вона подумала і відповіла так: «Коли це правда, що цар дарує мені життя одного з усіх ув'язнених, то я вибираю мого брата». Скоро почув це Дарій, йому здалося розказане цікавим і він знову послав до неї слугу спитати: «О жінко! Цар запитує тебе, чому це ти так надумала: покинути напризволяще свого чоловіка та дітей і врятувати свого брата, який тобі не такий уже близький, як твої діти і твій чоловік, якого ти кохаєш». Вона відповіла: «Царю мій! Я можу собі взяти й іншого чоловіка і народити інших дітей, якщо втрачу цих, а брата, оскільки вже не живуть мої батько і мати, я аж ніяк не зможу знайти іншого. Так я подумала і таку дала відповідь». І Дарієві здалася правильною відповідь цієї жінки і він подарував їй життя і того, про якого вона просила, і ще життя старшого з її синів, але всіх інших наказав убити. Так із сімох, хоч(1) не минуло і багато часу, один загинув.
120. Але повернуся трохи назад до того часу, коли захворів Камбіс, ось які тоді відбувалися події. Сатрапом Сардів(1), призначеним ще Кіром, був перс Оройт. Він побажав зробити безчесний вчинок. Отже, хоч нічого поганого не зробив йому самосець Полікрат і не сказав йому нічого образливого, і навіть ніколи не бачив його, Оройт побажав захопити його і вбити. Люди кажуть, що до цього спричинилася така обставина. Стояли колись перед дверима палацу Оройт і ще один перс на ім'я Мітробат, сатрап округу Даскілея (2), і вони почали сваритися. І коли вони так сперечалися, хто з них хоробріший, Мітробат, докоряючи Оройта, сказав: «Чи можна вважати тебе за справжнього мужа, бо для царя ти не спромігся захопити острів Самос, що такий близький до твоєї сатрапії? А його так легко взяти, бо один тамтешній, піднявши повстання з п'ятнадцятьма гоплітами, захопив острів і тепер він там тираном». Отже, ті, які про це розповідають, ще додають до цього, що скоро почув про це Оройт, як його взяла за живе така гірка промова і не так для того, щоб помститися на тому, хто її висловив, як для того, що в будь-який спосіб загубити Полікрата, через якого йому було завдано образу.
121. Інші, але їх небагато, кажуть, ніби Оройт послав на Самос вісника з проханням, байдуже, яким сам (бо сказати правду, ніхто не згадує, яке воно було), і ніби на той час Полікрат лежав у своєму андро-ні і поблизу його був і Анакреонт (2) із Теоса, і я не знаю, чи то навмисне, чи випадково сталося так, що він зневажливо поставився до Оройта: тоді, як прийшов вісник від Оройта і почав промовляти, Полікрат лежав обличчям до стіни і не повернувся, щоб дати відповідь.
122. Отакі, як кажуть були причини, що призвели до смерті Полікрата. І нехай кожний вірить тому, чому хоче. Отже, Оройт, перебуваючи в Магнесії, яку побудовано біля річки Меандру, довідався про наміри Полікрата і послав на Самос лідійця Мірса, Гігесового сина, з дорученням. Треба сказати, що Полікрат перший з еллінів, наскільки я знаю, який задумав стати владикою морів(1), якщо не зважати на Міноса з Кносса, чи мабуть на когось іншого, який став владарем моря, але з покоління людей, про яких тут ідеться, Полікрат був першим, хто плекав надії стати владарем Іонії та островів. Отже, Оройт довідався, що Полікрат має такі наміри, і послав до нього послів сказати: «Оройт ось що пропонує Полікратові. Я знаю, що ти маєш на думці здійснити великі діяння і що для їхнього здійснення в тебе нема належних грошей. Отже, ось що тобі варто зробити, щоб і самому вславитися і мені врятувати життя, бо цар Камбіс задумав мене вбити і про це я маю певні відомості. Отже, візьми мене до себе і ти врятуєш і мене і частину грошей, що я привезу. Частину можеш узяти собі, а іншу залиш мені. І коли йдеться лише про гроші, ти станеш владарем усієї Еллади. А коли ти не віриш тому, що я тобі кажу про гроші, пришли до мене надійну людину і я їй покажу».
123. Почувши це, Полікрат зрадів і вирішив прийняти Оройта. І спершу, через велику прихильність його до грошей, він послав одного з громадян, який був його секретарем, Меандрія, сина Меандрія(1), щоб той добре розвідав, як там справи. Той за деякий час після подій, які я розповідаю, присвятив у храм Гери всі прикраси Полікратового андро-на, що були дуже гідними уваги. Скоро Оройт почув, що до нього має прибути шпигун, і зробив ось що. Він наповнив камінням вісім скринь, залишивши вузенький простір біля їхніх закраїн, і там на каміння насипав золото, запечатав скрині й підготував їх для огляду. Коли прибув Меандрій, то побачив ці скрині, повернувся на Самос і доповів Полікратові.
124. Полікрат, хоч його наполегливо відраджували ворожбити, відраджували і його друзі, готувався поїхати до Оройта. І ніби то мало було цього, його дочка побачила сон, ніби її батько висить у повітрі і його миє Зевс та мастить олією Геліос. Коли вона прокинулася, чого тільки не робила, щоб Полікрат не їхав із своєї вітчизни до Оройта! І навіть коли він ішов, щоб сісти на п'ятдесятивесельний корабель, вона йшла за ним і казала йому про погані передзнамення. Полікрат загрожу-ваЕ їй, що коли він повернеться живий і здоровий, то вона багато років не побачить нареченого. Але вона благала богів, щоб так сталося, бо воліла краще залишитися неодруженою, ніж утратити свого батька.
125. Полікрат занедбав усі поради і відплив до Оройта у супроводі багатьох своїх друзів, серед яких був і один кротонець Демокед, син Калліфронта, що був лікарем і навіть найкращим лікарем серед своїх сучасників. Прибув до Магнесії Полікрат і там спіткав його кінець, не гідний ні його самого, ні великих задумів, бо за винятком тиранів, що були в Сіракусах, ніхто з інших еллінських тиранів не міг зрівнятися з Полікратом щодо величі та могутності(1). Його замордував Оройт такою смертю, що краще про неї не казати і нарешті він його розіп'яв. А з його супутників тих, хто був самосцями, він відпустив на волю, а тих, що були чужинцями і рабами в його почеті, він зробив своїми невільниками. Полікрата, розіп'ятого на хресті, спіткала саме та доля, про яку бачила сон його дочка, бо Зевс Геліос змазував олією, коли була спека. Отак багато щасливого, що зазнав у своєму житті Полік-рат, закінчилося таким нещастям (так, як йому пророкував Амасій, цар Єгипту).
126. Проте, не минуло багато часу, як і Оройт зазнав кари за Полі-крата. Отже, після смерті Камбіса і під час царювання магів, перебуваючи в Сардах, зовсім не ставав у пригоді персам, від яких мідійці відібрали владу. Він у цей неспокійний час умертвив Мітробата, сатрапа Даскілея, який ганьбив його за те, що він зробив із Полікратом, умертвив також і Мітробатового сина Кранаспа, що були обидва знатними особами в Персії, учинив ще й інші такі злочини, і одного посланця Дарія, що прибув до нього, через те, що вісті, які той приніс йому, не були приємними, коли посланець повертався, він послав у засідку людей, які вбили посланця і знищили його разом із його конем.
127. Дарій, щойно прийшовши до влади, захотів покарати Оройта за всі його злочини і, зокрема, за вбивство Мітробата та його сина. Відкрито послати військо проти нього він не вважав своєчасним, бо в країні ще не було спокійно, а він лише недавно прийняв царську владу. Його було повідомлено, що Оройт має велику силу, бо його охоронцями є тисяча персів, було в нього три округи – Фрігія, Лідія та Іонія(1). Отже, маючи це на увазі, Дарій вигадав таку хитрість. Він запросив до себе найкращих із персів і почав до них так промовляти: «Хто з вас, перси, зробить мені таку послугу, візьметься за таку справу і довершить її, не застосовуючи сили, і без багатьох помічників, але лише хитрістю? Бо там, де потрібна хитрість, там зайвим є насильство. Отже, тепер, хто з вас може привести до мене живим Оройта, або його вбити? Бо ця людина до цього часу не лише нічого не зробила для персів, а завдала їм багато лиха. По-перше, вона згубила двох із нас, Мітрабата і його сина, а потім тих людей, яких я послав, щоб вони покликали його до мене, він і їх убив, а тепер поводиться так зухвало, як ніколи. Через це, перш ніж він зробить якесь ще більше лихо персам, треба його випередити та вбити.
128. Такі запитання поставив Дарій, і тридцять чоловік охоче взялися виконати його доручення, оскільки вони почали сперечатися між собою, Дарій запропонував їм кинути жереб. Вони його кинули і той випав синові Артонія Багаю. Щойно Багай витяг жереб, він наплсав багато грамот про різні речі, запечатав їх печаткою Дарія і з ними вирушив до Сардів. Прибувши, він прийшов до Оройта і, витягши їх із торби, одну по одній передав царському секретареві, щоб той їх читав, бо царських секретарів мають усі сатрапи(1). Передав Багай грамоти й водночас спостерігав настрої списоносців, чи не виявлять вони ознаки незадоволення Оройтом. Коли він побачив, що ті виявляли велику повагу до грамот, дав секретареві ще одну, в якій були такі слова: «О перси! Цар Дарій забороняє вам бути охоронцями Оройта». Коли вони це почули, списоносці опустили списи. Тоді Багай, побачивши це, і зрозумівши, що вони підкорилися наказові, що був у грамоті, поосміли-вішав і передав секретареві останню грамоту, де було написано: «Цар Дарій наказує персам, що перебувають у Сардах, убити Оройта». І ледве почувши ці слова, вони повитягали свої мечі і вбили його. Отже, так перса Оройта було покарано за вбивство самосця Полікрата.
129. Забрали та перевезли до Сусів Оройтові скарби. Не пройшло після того багато часу, як сталося так, що цар Дарій, полюючи на диких звірів, зіскочив із коня і вивихнув собі ногу. Вивих був настільки тяжким, що щиколотка вискочила з суглобу. І оскільки і перед тим при ньому були єгипетські лікарі(1), яких уважали за найдосвідченіших у медицині, він звернувся до них. Але вони, викручуючи і намагаючись одразу поставити на місце щиколотку, зробили так, що йому стало ще гірше. Сім днів та ночей не міг Дарій зімкнути очей від болю. Проте на восьмий день, коли Дарій був у жалюгідному становищі, той, хто чув, що в Сардах казали про вправність кротонця Демокеда, прийшов і розповів про це Дарію і він наказав привести до нього якнайшвидше цього лікаря. Його знайшли занедбаного десь там серед Оройтових рабів, привели до царя у лахміттях та кайданах.
130. Так його поставили перед Дарієм і той почав розпитувати, чи він розуміється на цій справі. Але він заперечував, побоюючись, як би Дарій не довідався, хто він, бо вже ніколи не побачить Еллади. Дарій добре зрозумів, що Деміка уміє прикидатися і наказав тим, що його супроводили, принести канчуки й залізні вістря. І лише тоді Демокед визнав, хто він насправді. Він сказав, що не дуже розуміється на лікарському мистецтві, але оскільки жив з одним лікарем, то дечого навчився. Згодом, коли Дарій доручив йому лікування, Демокед, застосувавши грецькі ліки і замість грубих засобів, використовуючи помірковані, до-сяг того, що Дарій почав спати, а перегодом зовсім одужав, хоч був утратив усяку надію на те, що нога загоїться. Після цього Дарій подарував йому пару золотих кайданів. І Демокед спитав Дарія, чи той навмисне за своє одужання хоче зробити його подвійно нещасним. Дарієві сподобалася така відповідь і він послав Демокеда до своїх жінок. Коли євнухи привели його, то сказали жінкам, що це той самий, хто повернув життя їхньому цареві. І кожна з них зачерпнула глеком золото із скрині і піднесла його в дар Демокедові. Це був такий щедрий дар, що слуга, на ім'я Скітон, який супроводжував Демокеда, підбираючи статери, що випадали з глеків, зібрав і собі багато золота.
131. Внаслідок ось яких обставин Демокед прибув із Кротона і опинився в Полікрата. В Кротоні він був у незгоді із своїм батьком, що був дуже запальною людиною. І Демокед не міг його зносити, покинув його і переїхав на Егіну. Оселився там і вже на перший рік, хоч у нього не було належних засобів та інструментів, потрібних для лікування, він перевершив усіх тамтешніх лікарів. На другий рік уряд Егіни прийняв його на службу з оплатою в один талант, на третій рік Демокеда запросили афіняни і платили вже сто мін, а на четвертий рік його запросив до себе Полікрат і дав йому два таланти. Так він опинився на Самосі і власне через нього вславилися кротоноські лікарі (отже, був час, коли першими лікарями в Елладі вважалися кротонці, після них кіренці. Саме тоді аргосці вславилися як перші в музичному мистецтві).
132. Отже, тоді, коли Демокед вилікував Дарія, він побудував собі великий дім у Сусах і став співтрапезником царя. Він мав всі блага, крім одного: не міг повернутися в Елладу. І спершу, коли єгипетських лікарів, які перед тим лікували царя, Дарій хотів посадити на кіл, бо вони виявилися гіршими за еллінського лікаря, Демокед умовив царя не робити так і цим урятував їм життя. Згодом він урятував одного ворожбита з Елеї(1), який супроводжував Полікрата і опинився серед рабів. Так Демокед став поважною особою в царя.
133. Незабаром сталися ще й інші події. В Атосси, Кірової дочки і Дарієвої жінки, на груді утворився нарив, а потім він прорвав і поширився далі. Коли нарив ще не визрів, через сором Атосса приховувала його і нікому не казала, а коли це лихо стало небезпечним, вона покликала до себе Демокеда і показала йому. Він пообіцяв вилікувати її, але попросив заприсягатися, що і вона у винагороду зробить йому послугу, яку він попросить, і, звичайно ж не вимагатиме нічого ганебного.
134. Коли він узявся за лікування і вилікував її, тоді Атосса, напучувана Демокедом, у ліжку, де вона спала з Дарієм, звернулася до нього з такою промовою: «Царю мій! Така в тебе велика сила, а ти сидиш тут і зовсім не дбаєш про те, щоб зміцнити силу персів(1), підкоривши інші народи. Цілком природно, щоб така людина, як ти, в якої є стільки скарбів, звершила якийсь подвиг, щоб перси зрозуміли, що ними керує справжній муж. Це ти мусиш зробити з двох причин. По-перше, щоб перси зрозуміли, що той, хто ними править, це справді муж, і, по-друге, щоб вони зайнялися війною і в них не було часу для змов проти тебе. Бо тепер, поки ти ще молодий, ти можеш зробити такий подвиг. З розвитком тіла людини розвивається і розум. Але коли воно старішає, старішає і сама людина, і стає нездатною для всякого заповзяття». Так вона промовляла, як її навчив Демокед, а Дарій їй відповів: «Жінко моя! Ти мені сказала все те, що і я сам мав намір зробити. Адже я надумав перекинути міст і з'єднати цей материк із іншим материком, і вирушити в похід на скіфів. І це незабаром буде підготовлено». Атосса сказала йому на це: «Дивись-но, не квапся тепер виступати проти скіфів, бо ти, коли схочеш, можеш упоратися з ними, але я прошу тебе піти в похід на Елладу. В мене виникло бажання мати служанок із Лаконії, Аргосу, Аттіки та з Корінфа. І ти маєш людину найбільш підходящу за всіх інших, яка може детально розповісти про становище в Елладі і напутити тебе, це той, хто вилікував твою ногу». Дарій відповів їй: «Отже, оскільки, жінко, ти вважаєш доцільним спершу взятися за Елладу, я гадаю, що краще буде послати туди шпигунів із тим, про якого ти сказала, щоб вони роздивилися і зібрали відомості, і докладно мені доповіли, а потім, маючи точні відомості, я виряджуся в похід на Елладу» (2).
135. Так він сказав і одразу, сказавши, приступив до справи. Отже, негайно, щойно розвиднілося, він покликав до себе десять знатних персів і дав їм наказ супроводжувати Демокеда і відвідати узбережжя Еллади, і добре стежити за тим, щоб Демокед потай не втік від них, і щоб вони повернулися з ним. Давши їм такий наказ, він покликав Демокеда і попросив його супроводити персів, показати їм Елладу і повернутися з ними. Він сказав йому ще взяти з собою все рухоме майно як дарунок батькові та братам і запевнив, що замість цього він дасть йому ще більше, крім того, що в нього було. Він сказав також, що дарує йому торговельне судно з усякими коштовностями, щоб він міг перевезти подарунки, і це судно супроводитиме його. Дарій, напевне, як я гадаю, пообіцяв йому все це без жодної задньої думки, але Демокед злякався, чи не хотів Дарій у такий спосіб випробувати його і не поспішив охоче прийняти все те, що той йому давав, але сказав, що своє майно залишить там, де воно є, що він мав його, скоро повернеться. Але судно, що пообіцяв йому Дарій для перевезення подарунків братам, він прийняв. Дарій, давши йому такий самий наказ, відіслав усіх їх на корабель, щоб вони відпливли.
136. Спочатку вони прибули до фінікійського міста Сідона і там спорудили дві трієри і велике фінікійське вантажне судно(1) з усякими коштовностями. Коли все було підготовлено, вони вирушили до Еллади і, наблизившись до її узбережжів, робили замітки і, нарешті, відвідавши більшість із її найславетніших місцевостей, вони прибули до Таранта в Італії. Там через прихильне ставлення до Демокеда цар тарантинців Арістофілід спершу познімав керма з мідійських суден, а потім ув'язнив і самих персів, ніби вони були шпигунами. Коли таке було вчинено з персами, Демокед прибув до Кротона, і коли він опинився на своїй батьківщині, Арістофілід звільнив персів і повернув їм усі речі, забрані із кораблів.
137. Тоді перси продовжили свою морську подорож і, переслідуючи Демокеда, прибули до Кротона. Вони застали Демокеда, коли той походжав по агорі, і схопили його. Із кротонців одні, побоюючись персів, готові були залишити його на призволяще, проте інші кинулися і почали ціпками лупцювати персів, які запротестували, кричачи: «Гей ви, кро-тонці! Зважте на те, що ви робите: ви хочете вирвати з наших рук невільника, що втік від нашого царя. Як поставиться наш цар до такої образи? І чи буде вам гаразд від того, що ви робите, коли ви в нас його заберете? Проти якого іншого міста ми оголосимо негайно війну, як не проти вашого? Яке інше місто ми поневолимо, як не ваше?» Так вони промовляли до кротонців, але хіба можна було їх умовити. Кротонці відняли в них Демокеда, забрали вантажне судно, яким вони припливли. І перси повернулися до Азії, і вже не намагалися більше, втративши свого провідника, обстежувати узбережжя Еллади і збирати докладні відомості. Проте Демокед, коли вони від'їжджали, попросив їх переказати Дарієві, що він – Демокед – присватався до Мілонової дочки і хоче пошлюбити її. Бо ім'я атлета Мілона було добре відоме цареві(1) і він його дуже поважав. І я гадаю, що саме з цього приводу Демокед поквапився з цим шлюбом, витративши багато грошей, щоб показати Дарієві, що і в своїй країні його – Демокеда – дуже шанують (2).
138. Перси відпливли з Кротона і море викинуло їхні кораблі на берег Іапігії. Там їх повернули в рабство, поки один вигнанець із Таранта, Гілл, не викупив їх і не відвіз до Дарія. А Дарій за його заслуги готовий був дати все, що той схоче. Гілл розповів Дарієві спершу про своє нещастя і попросив його подбати про повернення до Таранта. І щоб не викликати заворушення в Елладі, якщо заради лише нього самого відпливе великий флот до Італії, Гілл сказав Дарієві, що кнідяни, напевне, можуть більш, ніж хто інший, допомогти йому повернутися на батьківщину, бо вони друзі тарантинців і певніше, ніж будь-хто інший, повернуть його. І Дарій пообіцяв йому, приступив до виконання обіцянки. Отже, він послав посланця до Кніда і попросив його мешканців подбати про повернення Гілла до Таранта. Кнідяни послухалися Дарія, але їм не пощастило умовити тарантинців, а вони не були настільки сильними, щоб застосувати силу. Так воно сталося, і послані Дарієм персибули першими з тих, що з Азії прибули до Еллади і їх було послано як шпигунів для того, про що я вже сказав.
139. Після цього цар Дарій завоював Самос(1), перше серед усіх еллінських і варварських міст, ось із якої причини. Коли син Кіра Камбіс вирушив у похід на Єгипет, його відвідали й інші численні елліни. Одні, звичайно, з метою торгівлі (інші як найманці), а деякі з метою побачити країну. Один із них був сином Аяка, Сілосонт, Полікратів брат, вигнаний із Самоса. Цьому Сілосонтові дуже пощастило і ось як. Він узяв червоний плащ, одягнув його і походжав на агорі Мемфіса. Його побачив Дарій, який тоді охороняв Камбіса і не був якоюсь видатною особою. Отже, він побачив плащ, підійшов до Сілосонта і попросив продати йому плащ. Сілосонт, коли побачив, що Дарієві кортить придбати цей плащ, ніби сам бог підказав йому, він сказав: «Я не продаю цей плащ, скільки б мені за нього не дали, але можу, якщо хочеш, подарувати його тобі, досить того, що ти його візьмеш». Дарій подякував йому за це, і взяв собі плащ. А Сілосонт подумав, що він через свою необачність позбувся плаща.
140. Проте через деякий час помер Камбіс і проти мага повстали ті семеро і з них царську владу одержав Дарій. Сілосонт довідався, що царська влада перейшла до тієї людини, яка колись у Єгипті попросила в нього те вбрання і він їй подарував його. Він прибув у Суси, сів біля дверей царського палацу і сказав, що є благодійником Дарія. Ці слова почув воротар і доповів про це цареві. Той здивувався і сказав: «Що це за еллін, який є моїм благодійником(1) і я мушу бути йому вдячним за його благодіяння, бо я зовсім недавно став царем? Крім того, за цей час ніхто з еллінів ще не відвідав нас. Отже, я не маю ніяких зобов'язань перед жодним елліном. Незважаючи на все це, приведіть його до мене, щоб я довідався, що він хоче, коли каже таке». Воротар привів Сілосонта, встав там і товмачі почали його розпитувати, хто він такий і що зробив і чому каже, ніби він є благодійником царя. Тоді Сілосонт розповів про все, що було з тим плащем і що він саме той, хто подарував його цареві. На це Дарій відповів: «Благородна людино! Так це ти, коли я ще не мав жодної влади, зробив мені цей подарунок, хоч і не дуже цінний! Байдуже, вдячність моя буде такою, якби ти тепер зробив мені якийсь дуже цінний подарунок. Щоб віддячити тобі, я дам тобі срібла і золота, скільки хочеш, щоб ти не шкодував колись, що зробив добро Дарієві, сину Гістаспа». Сілосонт відповів на це: «Царю мій! Не давай мені ні золота, ні срібла, але звільни мою батьківщину Самос і поверни її мені. Після вбивства мого брата Полікрата, якого вбив Оройт, там владарює наш раб. Поверни мені мою вітчизну, не вбиваючи там і не поневолюючи людей».
141. Коли цю промову почув Дарій, він послав військо на чолі з Отаном, який був одним із сімох, і дав йому наказ виконати те, про що просив Сілосонт. Отан зійшов на берег і почав готувати похід.
142. На той час урядування на Самосі мав Меандрій, син Меандрія, і владу він одержав, будучи заступником Полікрата. Він хотів бути найсправедливішою людиною на світі, але це йому не довелося. Коли він дізнався про смерть Полікрата, то спершу спорудив жертовник Зевсові Елевтерію навколо храму і оточив його священною округою, яка і тепер ще існує в передмісті. Потім, закінчивши це, він зібрав усіх громадян за збори і звернувся до них із такою промовою: «Як ви самі знаєте, мені передав усю владу і свій скипетер Полікрат і це дає мені право тепер стати вашим царем. Проте я сам не робитиму того, за що я звинувачую інших. Бо і Полікрат, який був тираном над людьми рівними йому, мені не подобався, і зневажаю всіх, хто робить щось подібне. Полікрат спокутував тепер, коли його спіткала жорстока доля. Я тепер у вашій присутності передаю вам владу і оголошую демократію. Проте, я вважаю справедливим, щоб мені було дано таку винагороду. По-пердіе, на знак особливої пошани, щоб мені було видано з Полікратового майна шість талантів. Крім того, я прошу, щоб мені і всім моїм нащадкам було дано посаду жерця Зевса Елевтерія(1), на честь якого я сам побудував святилище і завдяки якому я дарую вам свободу». Таке він одразу пообіцяв самосцям, але один із них підвівся і сказав: «Але ти не гідний урядувати нами, ти людина низького роду, ти мерзотник, краще ти звітуйся перед нами, що ти зробив із дорученими тобі грошима!»
143. Це сказав один із знатних громадян, якого звали Телесарх. Але Меандрій подумав, що коли він відмовиться від влади, хтось інший замість нього стане тираном, і через це він зовсім не мав наміру відмовитися від влади. Він віддалився на акрополь і запросив до себе одного по одному громадян, ніби для того, щоб звітуватися про витрачені гроші, і там затримав їх і ув'язнив. Так вони залишилися ув'язненими, а Меандрія після того спіткала якась хвороба. Тоді його брат на ім'я Лікарет(1), гадаючи, що Меандрій помре, щоб йому легше було захопити владу над Самосом, убив усіх ув'язнених, бо, мовляв, вони, як це довели, не хотіли бути вільними.
144. Коли, нарешті, прибули на Самос перси, повертаючи на його батьківщину Сілосонта, ніхто там не вчинив їм ніякого опору і прибічники Меандрія, і він сам оголосили їм, що вони готові скласти угоду і покинути острів. Отан прийняв таку умову і склав із ними угоду і найзнатніші з персів поставили крісла перед акрополем і посідали на них.
145. У тирана Меандрія був брат не сповна розуму, якого звали Харілай. Він, я не знаю, за який злочин, був ув'язнений у підземній в'язниці *. І саме тоді він почув про те, що сталося. Харілай підвівся в своїх кайданах і щойно побачив персів, як вони спокійно сидять там, почав галасувати і казав, що хоче порозмовляти з Меандрієм, який почув це і наказав вивести його з в'язниці і привести до нього. І щойно його привели, він почав лаяти свого брата, називаючи його боягузом і намагаючись умовити його напасти на персів, кричачи: «Мене, архине-гіднику, свого брата, який не зробив жодного злочину такого, щоб мене ув'язнити, ти ув'язнив і закував у кайдани. А тепер, коли ти бачиш персів, які хочуть прогнати тебе і позбавити притулку, ти не наважуєшся помститися на них, хоч це так легко їх знащити? А якщо ти їх боїшся, дай мені твоїх найманців і я покажу їм, як приходити сюди. А тебе я охоче візьму і прожену з нашого острова».
146. Так сказав Харілай, а Меандрій послухав його, на мою думку, не тому, що дійшов до такого безумства, щоб подумати, ніби він може своїми силами помірятися з царем, але радше через заздрість до Сіло-сонта, що тому так легко дісталася влада над містом. Отже, він мав намір лише подратувати персів і цим послабити силу самосців, а потім віддати персам місто. І так він гадав, бо був цілком певний, що, коли самосці нападуть на персів, ті ще більше розгніваються на них. Крім того, він мав на меті, коли лише схоче, безпечно втекти з острова, бо він зробив тунель із акрополя до моря. Отже, Меандрій утік на кораблі з Са-мосу, а Харілай озброїв усіх найманців і відчинив брами акрополя і напав на персів, які зовсім не очікували такого, вважаючи, що все гаразд, якщо складено угоду. Найманці напали на персів і почали вбивати найзнатніших із них, тих, яких несли на ношах. Отаке робили вони, але інше перське військо поспішило на допомогу і найманці, відкинуті знову, замкнулися на акрополі.
147. Стратег Отан, коли, по-перше, побачив загибель багатьох, персів, а по-друге, пам'ятаючи про наказ, що йому дав Дарій, виряджаючи в похід, не вбивати нікого з самосців, не продавати нікого в рабство і передати острів без утрат Сілосонтові, але він забув про це і наказав своїм воїнам усіх вбивати без розбору, кого вони захоплять. Тоді одна частина війська обложила акрополь, а інша вбивала без розбору: чи були вони в святилищі, чи за його межами.
148. А Меандрій, утікши з Самосу, приплив до Акедеімону(1). Скоро прибув він у місто, привізши з собою різні речі, що захопив їх, і зробив із ними таке. Він виніс із дому золоті та срібні келехи і його слуги почали їх чистити, а він на той час розмовляв із Клеоменом, сином Анаксандріда, який був тоді спартанським царем, і проводжав його додому, а коли Клеомен побачив ці келехи, прийшов у захоплення. Меандрій запропонував йому взяти ті, які він побажає. Меандрій повторював це двічі й тричі, але Клеомен виявився найчеснішою людиною на світі, бо він не вважав за справедливе взяти те, що йому давав Меандрій і, зрозумівши, що той міг дати це іншим громадянам і в такий спосіб заручитися допомогою, яку хотів одержати від них, пішов до ефорів і сказав їм, що краще було б, коли б самосець пішов геть із Пелопоннесу, щоб він не спокусив ні його, ні когось іншого з спартанців і зробив би їх нікчемними. Вони зважили на його слова і оголосили про вислання з їхньої країни Меандрія.
149 Перси винищили на Самосі мешканців і повернули спустошений острів Сілосонтові(1). Коли проминув деякий час, стратег Отан внаслідок одного свого сновидіння і через хворобу статевих органів, яка його спіткала, зібрав мешканців і залюднив острів.
150. Коли перський флот відплив на Самос, вавілоняни, які добре підготувалися, підняли повстання(1). Бо за весь той час, коли царював маг, і проти нього повстали семеро, і коли виникли заворушення, вони готувалися до облоги. І я не знаю, як робилися ці підготування, щоб їх не викрили. Але коли вже явно було проголошено повстання, вавілоня-
ни ось що зробили. Вони відокремили від усіх інших своїх матерів, а крім того ще по одній із своїх жінок, яку хотіли залишити в своєму домі, а всіх інших подушили. Оцю одну кожен залишив собі з метою готування їжі.
151. Дарій довідався про повстання і зібрав усі свої сили, щоб вирушити в похід на Вавилон, і почав його обкладати, але вавилоняни не звертали уваги на облогу. Зійшли вони на свої башти у фортеці і розважались там танцями, і знущалися з Дарія та його війська, і один із них навіть сказав, глузуючи: «Що ви там сидите, перси, і не ворушитеся? Коли вже почнуть жеребитися лошихи, тоді лише ви здобудете наше місто». Так сказав один із вавилонян, не маючи на думці, що мули можуть жеребитися.
152. Так минув уже цілий рік і сім місяців, і Дарій із своїм військом зажурилися, не спроможні перемогти вавилонян. Проте яку б хитрість чи витівку не вигадував Дарій, він ніяк не міг їх подолати. Випробував різні хитрощі, навіть застосував те, з допомогою чого Кір колись здобув місто, і це не допомогло йому. Але все було даремно, бо вавилоняни вдалися до надійних заходів для оборони.
153. Тим часом, на двадцятий місяць облоги Зопір, син Мегабіза, одного з сімох, які вбили мага, цей Зопір, Мегабізів син, довідався про таке чудо': одна з в'ючних лоших ожеребилася. Коли йому про це сповістили, він спершу не повірив, а побачивши жеребеня, наказав тим, що подію бачили, нікому про це не говорити. Тоді Зопірові здалося, скоро він співставив сказане тим вавилонянином, що коли мули народжуватимуть, тоді фортецю буде здобуто через чудо, яке тут сталося, що справді не без божої волі провіщував вавилонянин, і Вавилон можна здобути.
154. Коли так йому здалося, що Вавилон приречено до падіння, він прийшов до Дарія і спитав його, чи справді він бажає, щоб Вавилон було здобуто. І коли дістав підтвердження, то вирішив, що здобуття Вавило-на – це його справа, бо перси дуже високої думки про особисті подвиги людей. Так він вирішив, що лише покалічивши себе і перейшовши на бік вавилонян, він зможе досягти перемоги над ними. Отже, не довго думаючи, він жахливо покалічив себе: відрізав собі носа і вуха, розкуйовдив волосся, відшмагав себе, і в такому вигляді прийшов до Дарія.
155. Коли Дарій побачив так скаліченого одного з найзнатніших персів, дуже розхвилювався, скочив із свого трону, скрикнув і запитав, хто це наважився зробити таке неподобство. Той відповів йому: «Нема такої людини, крім тебе, яка була б спроможна довести мене до такого жалюгідного стану, в якому ти мене бачиш. Не зробив мені це, царю мій, ніхто з іноземців, але я сам це зробив, бо не можу терпіти, щоб із персів знущалися ассірійці»(1). Дарій відповів йому: «Найжорстокіший із смертних, так ти спотворив найвродливішу людину, як ти кажеш, через тих обложених ти на все життя покалічив себе. Як же зможемо ми перемогти ворогів, ти, нерозсудливий, через твоє каліцтво? Як не сказати мені, що ти загубив свій розум оцим спотворенням, яке ти зробив над собою?» Зопір так відповів йому: «Як би я повідомив тебе про те, що я маю намір зробити, ти не так зустрів би мене. Отже, тепер, коли твоє військо виявиться достойним, ми здобудемо Вавилон. Я, отакий, яким я тепер є, дезертую і піду до їхньої фортеці і скажу їм, що ти мене так покалічив. І гадаю, скоро я їх переконаю, що це правда, вони призначать мене начальником свого війська. А ти на десятий день після того, як я зайду в їхню фортецю, поставиш тисячі людей з тієї частини твого війська, якої тобі не шкода, якщо вона загине, біля брами, що зветься брамою Семіраміди. Потім знову на сьомий день після десятого постав мені інших дві тисячі при брамі, що називається брамою Ніна (2). Після цього ти пропусти ще двадцять днів і тоді приведи ще чотири тисячі і постав їх при так званій Халдейській брамі. Хай вони не мають при собі ні оці, ні попередні, ніякої оборонної зброї, крім кинджалів. Це дозволь їм мати. Після двадцяти днів накажи, щоб інша частина війська пішла в загальний наступ на фортецю, а основну частину персів я тебе прошу розташувати при брамах Бела і Кіссійськими. Бо, коли я вчиню великі подвиги, як гадаю, то вавілоняни довірятимуть мені і щодо всього іншого і, зокрема, дадуть мені й гаки від брамних засувів, і тоді вже це буде моєю справою та справою персів, що саме ми зробимо.
156. Такі поради дав Зопір Дарієві, а сам побіг до брами, часто озираючись, ніби він був справжнім перебіжчиком. Коли з високих башт його побачили лучники, що там були, вони позбігали наниз, трохи відтулили браму і запитали його, хто він такий і чого йому треба. Він сказав, що звуть його Зопір, і що він прийшов до них як перебіжчик. Ледве почули це воротарі, як, звичайно, повели його до своїх вавілонських начальників. Вставши перед ними, він гірко оплакав свою долю і сказав, що його так покалічив Дарій, бо він йому запропонував відвести його військо і піти геть, адже той не бачить, як можна оволодіти містом. Далі Зопір продовжував: «А тепер, о вавілоняни, я прийшов до вас, як найбільше для вас благо, а для Дарія й його перського війська – найбільше лихо, бо він мені заплатить за те, що він мене так покалічив. Адже я докладно знаю про всі його наміри».
157. Вавилоняни, побачивши людину, що була однією з перших серед знатних персів, тепер без носа, без вух, скривавлену, з багатьма слідами від шмагання, всі повірили їй, у тому, що вона каже правду, і прийшла їм на допомогу, і через це охоче дали їй усе, що вона просила. А Зопір попросив дати йому військо. І коли він його від них одержав, він взявся за виконання, того, про що умовився з Дарієм. Отже, на десятий день він вивів вавилонське військо, оточив тисячу тих перших, про яких домовився з Дарієм і поперерізував їх. Коли вавилоняни побачили, що він виконує все, як їм пообіцяв, вони дуже зраділи і вже були готові дати йому все, що він попросить. Він зачекав, щоб минули призначені дні, і вдруге вивів добірні загони вавилонського війська і перерізав іще дві тисячі дарієвих воїнів. Коли і це побачили вавілоняни, всі вони почали розхвалювати Зопіра і тільки про нього йшли в них розмови. Він знов зачекав, щоб минули призначені дні і вивів вавілонян на місце, про яке умовився з Дарієм, оточив і перебив іще чотири тисячі перських воїнів. І коли він зробив такий подвиг, то добився всього, що хотів, його призначили головним воєначальником і начальником охоронців фортеці.
158. Отже, коли Дарій розпочав загальний наступ із усіх напрямів на фортецю, тоді вже виявилася Зопірова зрада. Бо вавилоняни піднялися на мури фортеці і оборонялися проти нападів Дарієвого війська, а Зопір відчинив навстіж так звані Кіссійську і Белову брами і пропустив персів у фортецю. А серед вавилонян ті, які побачили, що сталося, кинулися тікати в святилище Зевса-Бела, а ті, які ще цього не побачили, залишилися кожен на своєму місці, аж поки й вони зрозуміли, що сталася зрада.
159. Так удруге було здобуто Вавилон, а Дарій, підкоривши вавилонян, зруйнував усі мури фортеці і зламав усі брами (бо перед тим, коли Кір здобув Вавилон, він цього не зробив). Потім Дарій посадив на кіл найвидатніших із мешканців(1), числом до трьох тисяч, а інших залишив вільними, дозволивши їм жити в місті. А для того, щоб вавилоняни взяли собі жінок (аби не припинився їхній рід), Дарій передбачив і зробив таке (бо своїх жінок, як я вже сказав спочатку, вавилоняни задушили для заощадження харчів) – він наказав сусіднім народам зебезпечити жінками Вавилон, визначивши кожному з них певне число жінок, і так він зосередив там п'ятдесят тисяч жінок. Від цих жінок походять теперішні вавилоняни.
160. На думку Дарія, ніхто з персів не перевершив Зопіра щодо його мужності, ні з тих, які були до нього, ні з сучасних, за винятком самого Кіра, бо з Кіром жоден перс не вважав себе гідним зрівнятися. Кажуть, що часто Дарій висловлював думку, що краще було б, коли б Зопір не зазнав такого каліцтва, ніж до його держави крім цього було б приєднано ще двадцять Вавилонів. Він щедро винагородив його. Бо щороку давав йому дари такі, які перси вважають за найцінніші. І віддав йому у володіння до кінця його життя Вавилон, звільнив його від податків і ще багато інших привілеїв він дав йому. Від цього Зопіра народився Мегабіз, котрий як стратег воював у Єгипті з афінянами та їхніми союзниками(1). І цього Мегабіза сином був Зопір, який, покинувши персів, перейшов до афінян.
ПРИМІТКИ
1.3. Про єгипетських лікарів див. у кн. II, розд. 84 і III, 129.
2,1. Закон, що про нього йдеться в розд. 84, тоді, мабуть, ще не було запроваджено. Амасій розумів, що його дочка не може стати законною дружиною перського царя, бо його законними дружинами могли бути лише персіянки. Сумнівно, що Нітетіда могла бути дочкою Апріеса.
4.1. Розповідь про Фанеса Геродот міг почути ще, будучи в Галікарнассі. Ім'я Фанес рідкісне. Воно є на одній посудині з Навкратіди. Якщо воно тотожне з ім'ям Фаенес, то воно зафіксоване на одній монеті з Галікарнасса.
4.2. За уявленням Геродота арабські племена було об'єднано в одній монархічній державі, але в дійсності цього не було. Могло йтися лише про якогось одного племенного вождя.
5.1. Про місто Кадітіс уже було в кн. II, розд 159.
5.2. У даному разі Геродот відрізняє «палестинських сірійців» від фінікійців. Тут у нього ідеться про філістимлян. В інших місцях він уживає назву Палестина для означення всього східного узбережжя Середземного моря.
5.3. Це не тому, що Аравія – країна арабів – доходила до Середземного моря, а через те, що торговельний шлях від Аравії до Середземного моря контролювався якимсь арабським владарем.
5.4. Іенісос – місто недалеко від Єгипту біля колись важливої гавані Рінокрлура.
5.5. Про це озеро вже було в кн. II, розд. 6
5.6. Єгиптяни називали озеро Сербоніду «Видихом Тіфона», маючи на увазі його смердючі випари. В грецьких міфах Тіфон або Тіфоей був стоголовою потворою, сином Геї («Землі») і Тартара. Його перемогли олімпійські боги і сховали під землею. Вважали, що, переможений, він лежить під діючими вулканами і їхні виверження – його подихи. Ототожнений із єгипетським Сетхом (II, 144), він перенісся в Єгипет.
6.1. Геродот називає демархами місцевих правителів, підпорядкованих правителям номів – номархам.
6.2. Повідомлення Геродота підтверджується назвою Остракіна, яку наводить Йосиф Флавій, іудейський історик першого ст. н. є. Це було місто між горою Касій та Ріноколура-ми в безводній місцевості.
8.1. Число 7 у багатьох народів давнини вважалося священним. Використання крові характерне для обрядів прилучення чужинців до складу якогось племені і для присяг.
8.2. Тут цікаві повідомлення про доісламську релігію арабських племен. Невідомо, звідки Геродот міг довідатися про імена арабських богів. Діоніс (?) – Оротальт, що можна note 1 тлумачити, як «вогонь бога», і Уранія, тобто небесна Афродіта – Алілат (просто «богиня»?). Можливо, тут ідеться про семітські божества Баала і Астарту (Ашторет).
9.1. В Аравії нема «великої ріки», яка вливалася б у Червоне море.
9.2. Тут є дуже сумнівне повідомлення про шкіряний водопровід.
10,1. Псамменіт у Геродота – це ім'я Псамметіх, яке мали троє фараонів XXVI династії.
13,1. Лівійські племена на заході від Єгипту. Про них у кн. IV, розд. 168.
14.1. Цих царських суддів було семеро. їхня посада вважалася дуже почесною, хоч їхнє життя наражалося на небезпеки.
14.2. Оскільки залога мітіленської трієри становила 200 чоловік, то наказано було вмертвити 2 тис. єгиптян.
15,1. Лівієць Інарос очолив 462 р. повстання проти персів. Таннір (Таннюрас) син Інароса, і Павсіріс, син Аміртея, не згадуються в інших джерелах. Афінська експедиція на підтримку повстання Інароса в 459-454 рр. до н. є. не мала успіху. Аміртей (Амюртайос) став фараоном XXVIII дин. (404-399 до н. є.), але він був тим Аміртеєм, який підтримав повстання Інароса. Перси не могли проникнути в болота Дельти, де владарювали Інарос і Аміртей, і змушені були визнати владу їхніх синів.
16.1. Про блюзнірські дії царя Камбіса нема згадок у єгипетських джерелах. Очевидно, ці дії є вигадкою єгипетських жерців, які були ворожі йому через те, що він значно скоротив їхні прибутки. Взагалі перси поважали релігію чужих народів. На статуї, що її поставив наварх (капітан) фараонів Амасія та Псамметіха III, є напис, в якому сказано, що Камбіс ушанував богиню Нейт, відремонтував її храм і збільшив його доходи за рахунок коштів, призначених для грецьких найманців.
16.2. Поховання в житлових приміщеннях практикувалося ще в додинастичну епоху в Єгипті.
17,1. Аммонії, тобто мешканці оазису Сіва. Геродот знав дуже мало про країни, розташовані на півдні від Єгипту (II, 29 і далі). Дослідники вважають, між іншим, і на цій основі, що він написав свій «Єгипетський логос» після інших книг. Ефіопи-довгожителі – це міфічний народ, «найбільші та найгарніші з усіх людей».
18,1. «Трапеза Сонця» – це, можливо, неправильний переказ якогось міфу. В єгипетських джерелах ідеться про «луг приношень», до якого прилітають душі померлих, щоб попоїсти. Відомий звичай залишати поживу на могилах. У Нубії було знайдено посудини із зображеннями тварин (а не людей), які їдять страви з схожого на жертовник стола. Можливо, це є також зображення «трапези сонця».
19.1. «Рибоїди» (Іхтіофаги) за повідомленням Павсанія (II ст. н. є.) мешкали на південних берегах Червоного моря.
19.2. Відомо, що за давнини метрополія зберігала зв'язки з колоніями, як це було в греків.
19.3. Імовірно, що фінікійці добровільно підкорилися Кірові. Проте фінікійське місто Тір, яке чинило запеклий опір ассірійцям та вавілонянам, без бою підкорилося персам, зважаючи на те, що вони залишили за ним право на автономію і не втручалися в його внутрішні справи.
19.4. Кіпрські міста повстали проти єгиптян і піддалися персам (II, 182). 20,1. Такі дари, очевидно, були традиційними на Сході (пор. III, 84). 21,1. Луки, справді, були основною зброєю давніх ефіопів.
23.1. Довголіття ефіопів могло пояснюватися ще й тим, що вони нараховували в році не 12, а 5 місяців. Це для деяких племен східної Африки підтверджують повідомлення мандрівників.
23.2. Тут звичайне перебільшення, але за давніх часів у Ефіопії, тобто в Нубії справді добували багато золота. Ця країна в єгиптян називалася країною золота (по-єгипетському НУБ– «золото»).
24,1. Звичайно, в єгиптян не було прозорих скляних саркофагів. Що саме Геродот називає тут склом (гюелос) не відомо.
25.1. За Геродотом Камбісів похід проти ефіопів закінчився поразкою його війська. Проте новітні історики вважають, що перси досягли своєї мети. Камбіс поширив свою владу в Єгипті аж до південного кордону Єгипту, тобто до другого водоспаду (там, де тепер Ваді-Хальфа на кордоні з Суданом).
25.2. Можливо, що Камбісове військо десь біля другого водоспаду вже не пливло Нілом, а пішло пустелею на південь. Геродот у зв'язку з перським походом не згадує про note 2 Ніл, але це пояснюється тим, що, на його думку, Ніл від Елефантіни тече з заходу на схід, а ефіопи живуть на півдні на березі моря, яке обмиває Лівію.
26.1. Тут, звичайно, ідеться не про місто, а про «Великий оазис», віддалений від Фів на відстань семи днів шляху, хоч повідомлення заплутане. Оазис Амуна (тобто Сіва) розташований значно далі на півночі, на відстані 14 днів шляху від Фаюму.
26.2. Страшний південний вітер – це самум, який справді міг засипати піском ціле військо, як це бувало з караванами.
27,1. Про священного бика Апіса вже йшлося в кн. II, розд. 38. У грецькій міфології Епаф (Епафос) уважався за сина Іо, яка, перетворена на корову, знайшла притулок у Єгипті. Там вона народила Епафа, і він згодом став царем. Його жінкою була Мемфіда, дочка бога Нілу. Від їхньої дочки Лівії було названо сусідню з Єгиптом країну.
28,1. Названі ознаки священного тельця Апіса у формі жука (скарабея) та орла (грифа), очевидно, мали із справжніми формами тварин не більше схожості, ніж, напр., сузір'я Лева із справжнім левом тощо.
29,1. Плутарх повідомляє, ніби Камбіс не тільки вбив Апіса, але й кинув його труп собакам. Це повідомлення, як і Геродотове, не відповідає дійсності. На саркофазі, датованому 524 роком до н. є., зберігся напис про урочистий похорон Апіса, в якому сказано: «Камбіс, цар Горішнього та Долішнього Єгипту, присвятив великий саркофаг своєму батькові Осірісу». Апіс уважався за втілення цього бога.
30.1. Перське ім'я цього Смердія було Бардія.
30.2. Згідно з написом Дарія на Бехістунській скелі вбивство магів відбулося ще до походу в Єгипет і залишалося таємним. Під час відсутності Дарія, використавши незадоволення недавно завойованих країв, маг Гаумата захопив владу в Персії 2 квітня 522 р. до н. є. Його ворогом був Гістасп (Віштаспа). Гаумату було вбито 29 вересня 522 р.
31.1. У Кіра і Кассандани було три дочки: Атосса, Артістона і ще одна, ім'я якої тут не названо.
31.2. В «Авесті» такі кровозмішні шлюби визнаються цілком законними, зокрема вони були властиві магам.
31.3. Ідеться про Атоссу, яка була по черзі дружиною Камбіса, мага псевдо – Смердія (Бардії) і, нарешті, Дарія.
32,1. Ця розповідь не узгоджується з повідомленням про те, що вбивство Смердія було таємним.
33,1. Священною хворобою називалася падуча хвороба, або епілепсія.
34,1. Розповідь про вбивство сина Прексаспа Камбісом є вигадкою. II мета показати, що Прексаспа було покарано в цей спосіб за вбивство сина Кіра.
35,1. Тут Камбіс діє так, нібито він був елліном, бо в греків бог Аполлон уважався за найкращого лучника серед богів.
37.1. Святилище Гефеста, тобто храм бога Птаха в Мемфісі (кн. II, розд. 101).
37.2. Назва «патаіки», очевидно, пов'язана з іменем Птаха. Ці патаіки були огрядними карликами, з довгими руками, з почту Осіріса. їх уважали за дітей Птаха. Вони були схожими на фінікійських Кабірів.
38.1. Назва «калатії», можливо, має в своїй основі давньоіндійський прикметник «кала-», що означає «чорний», а чорношкірним було тубільне населення Індії, так звані дравіди.
38.2. Слово «номос» (буквально – закон) у Піндара має інше значення. Ідеться про «природний закон», тобто, що «сильніший має керувати слабішим».
39.1. Наприкінці VI ст. до н. є. Самос за владарювання там Полікрата був наймогутні-шою державою серед іонійських міст. Полікрат захопив владу в 531 р. до н. є., і так звана талассократія (панування на морі) самосців тривала до 515 р. Дружба Полікрата з Лігда-мом, наксоським тираном, і його вороже ставлення до лесбосців уважається за його можливу дружбу з Пейсістратом, афінським тираном.
39.2. Полікрат, очевидно, позбавив влади самоських олігархів.
39.3. Події на Самосі мали щільніший зв'язок із перською агресією, ніж це уявляв собі Геродот. Фараон XXVI династії Амасій хотів зміцнити позицію Єгипту, склавши союз морських держав. Проте відпадіння від союзу Кіпру та підкорення Фінікії порушило відносну рівновагу сил на морі і Полікрат перейшов на бік сильнішої держави. Геродотові не були відомі мотиви Полікратової політики і через це він пояснює події як наслідок мстивості богів надто щасливим людям.
39.4. П'ятдесятивесельні кораблі (пентеконтери) були основними військовими кораблями греків у шостому ст. до н. є. Флот самосців та фокейців складався з таких кораблів. note 3
39,5. Ворожнеча Самосу та Мілета була постійною і вона спричинилася до зміни політики обох цих держав за наступних часів.
42,1. Запрошення рибака на обід до тирана може бути свідченням простоти звичаїв того часу. Проте ця розповідь має фольклорний характер.
45,1. Острів Карпатос розташований на морському шляху в південно-східній частині Егейського моря поміж Родосом і Критом.
46.1. Спартанські начальники, тобто двоє царів, герусія та ефори, які визначали в VI ст. до н. є. зовнішню політику держави.
46.2. Вираз «клуночок тут зайвий» означає, що і без нього зрозуміло, в чому річ.
47.1. Це єдине місце, де ясно сказано про мессенські війни. Воно підтверджує пізнішу версію про те, що друга мессенська війна мала міжнародний характер, бо з одного боку Аргос, Аркадія і Піса були союзниками мессенців, а Еліда, Корінф і Сікіон союзниками лакедемонців.
47.2. Про цей кратер було в кн. І, розд. 70.
48,1. Датування цієї події виявляється непевним. «Образа» могла бути 500 р. до н. є., але це сталося при Періандрі, який помер 585 р. до н. є. Плутарх відносить ці події за три покоління до Полікрата і називає кнідян, а не самосців, тими, хто повернув юнаків керкірейцям.
49,1. Можливо, тут зіпсовано текст. Корінфяни колонізували о. Керкіру, але між метрополією і колонією виникла ворожнеча, яка згодом спричинилася до пелопоннеської війни (431-404 до н. є.).
50,1. Про корінфських тиранів Кіпселідів ідеться в кн. V, розд. 92. В основі цього розділу лежать історичні події: 1. Періандр із ревнощів убив свою жінку Меліссу (V, 92), 2. Він пішов війною на свого тестя Прокла і захопив його в полон, 3. Він змусив керкірей-ців платити йому податки, 4. Можливо, Лікофрон протягом деякого часу владарював на Керкірі, 5. Періандр не мав прямого спадкоємця і його владу успадкував його внук. Усе інше в оповіданні про нього є вигадками, характерними для греків тих часів.
54,1. Геродот добре був обізнаний із топографією Самосу. Місто Самос було побудовано на південних схилах горба «Ампелос» на висоті приблизно 230 м над рівнем моря. На південному заході його було споруджено святилище Гери (Герайон). Спартанці напали на нього і з суходолу, і з моря.
55.1. Тут Геродот посилається на свого інформатора.. Розповідь про облогу міста Самоса має в своїй основі місцеві перекази і перекази родини Архія.
55.2. Пітана була аристократичним селищем (коме) Спарти. Ці спартанські селища (комай) відповідали демам Аттіки. Крім Пітани там ще були такі селища: Месоа, Кіносу-ра, Лімки.
55.3. Архій був так званим «етелопроксеном» (сказати б «добровільним консулом») Самосу в Спарті.
55.4. Архія було поховано «коштом громади» в для нього спорудженій гробниці після падіння Полікрата.
56,1. Геродот підкреслює тут, що цей похід лакедемонців був першим у походах під час боротьби «Європи з Азією». Другий похід був уже 479 р. до н. є.
57.1. Мешканці о. Сіфносу виплачували податки афінянам у розмірі 9 талантів, що було дуже великою сумою, зважаючи на малі розміри цього острова. Лише його мешканцям було дозволено карбувати свою монету серед членів Делоського союзу.
57.2. Копальні золота та срібла, що були на Сіфносі, нібито затопило море (за повідомленням Павсанія).
57.3. Скарбницю сіфносців у Дельфах було відкрито французькими археологами в 1893 р. і те, що там збереглося, підтверджує опис Геродота.
57.4. Тут є найдавніша згадка про використання пароського мармуру.
58,1. В архаїчну епоху судна фарбували чорною фарбою. З розвитком морської торгівлі їх стали фарбувати кіновар'ю. •'
59.1. Так було із фокейцями, які купили о-ва Ойнусси (І, 165). Очевидно, в такий спосіб самосці хотіли ізолювати егінців і зміцнити торговельні зв'язки корінфо-самоського союзу. З свого боку егінці склали союз із критянами.
59.2. Тут у Геродота ідеться про знамените святилище богині Афаї, яка за своїм походженням була зв'язана з Крітом. На двох його фронтонах є статуї богині Афіни, і цим легко пояснити Геродотову помилку.
59.3. Амфікрат, очевидно, походив із роду Прокла, який очолював іонійських колоністів Самосу, а їх вигнали з Епідавра дорійці. На той час у Егейському морі були дві note 4 ворожі торговельні союзи: з одного боку – Мілет, Егіна Мегари, Еретрія (вони контролювали торгівлю в північно-східній частині Середземного моря) та Корінф, Самос, Халкіда, з іншого боку (які вели торгівлю переважно в західній частині цього моря).
60.1. Існування цього водопроводу підтверджено розкопками 1882 р. на Самосі.
60.2. Геродот має на увазі власне грецькі храми. Єгипетські храми були значно більші. Герайон на Самосі має завдовжки 115 м і завширшки 63 м. Храм Артеміди в Ефесі був більший за нього, але його будівництво було завершено пізніше. Храми в Акраганті та в Селінунті були майже таких розмірів, як і самоський Герайон.
60.3. Будівництво храму Гери було завершено при Полікраті. Ім'я самоського архітектора Ройка збереглося на одній посудині з Навкратіди.
62,1. Наскільки відомо, в Сірії (або Палестині) не було міста з такою назвою.
64.1. Перський меч – акінак мав на кінці піхов, у які його вкладали, грибовидне потовщення. Така деталь щодо поранення стегна в Апіса та в Камбіса, схожа на пізнішу вигадку.
64.2. Зневажливе ставлення Камбіса до єгипетської релігії не узгоджується з його довірою до єгипетського пророцтва. Фаталізм східних народів властивий також і Геродотові.
65.1. Царськими богами присягався також Гістіей перед Дарієм (V, 106). У персе-польському написі Дарій звертається до Ахура-Мазди (Ормузда) та «богів свого роду».
65.2. Змова проти Ахеменідів не була лише справою мідійців. У ній узяли участь крім мідійців і перси, як зазначено в Бехістунському написі Дарія.
66,1. У Вавилоні було знайдено документ, датований 11-м роком царювання Камбіса, а це означає, що ще за життя Кіра Камбіс був його співправителем у Вавилоні. В цьому Геродот мав рацію.
67,1. У Геродота правильно сказано, що після смерті Камбіса деякий час псевдо-Смердіс царював спокійно. Це підтверджується і в Бехістунському написі. Проте нічого не відомо про його благодіяння народові.
68.1. Про Отана в р. 84. Він був сином Сокрія, а не Фарнасаа.
68.2. Столицею перської держави були Суси, але згідно з Бехістунським написом магів було вбито не в Сусах, а в одній мідійській фортеці.
70.1. Родини цих змовників відігравали значну роль у подальшій історії Персії, за винятком Інтафренової родини.
70.2. На чолі змови стояв законний спадкоємець влади Ахеменідів син Гістаспа Дарій. У розд. 84 Геродот розповідає про нібито облудне обрання Дарія на царство, але в кн. VII, розд. 11 він наводить правильний родовід Ахеменідів.
70.3. Батько Дарія Гістасп був сатрапом не Персії, а Парфії.
72,1. Тут Геродот намагається якось узгодити своє твердження про те, що в персів уважається за найганебніше «брехати» (І, 138), з словами Дарія про можливість збрехати, коли це конче потрібне.
74,1. Дуже сумнівно, щоб маги запросили Прексаспа виступити з промовою перед персами, що могло б викликати в персів підозру. Можливо, це вигадка самого Геродота.
78,1. В передпокої, звичайно, не було вікон, які б уможливлювали втечу. Дарій у Бехістунському написі тричі стверджує, що він сам убив Мага Гаумату.
79,1. Свято «Магофонія», тобто свято «маговбивства», нібито мало на меті нагадувати жерцям-магам, щоб вони не втручалися в державні справи. Існує і така думка, що там ішлося про свято очищення, коли маги вбивали всяких «нечистих» тварин, створених ворогом Ахура – Мазди Ангра – Майнью (Кахріманом). Таке свято не було пов'язане з вбивством Магів.
80.1. Секст Емпірік (II ст. н. є.) згадує, що «знатні перси мали звичай, коли помирав їхній цар, дозволяти народові протягом п'яти днів жити в беззаконні (тобто робити що завгодно), щоб він зрозумів, яке лихо – беззаконня». Проте, можливо, що він зробив такий висновок із слів самого Геродота.
80.2. Промова Отана узгоджується з написом Дарія на його гробниці в Персеполі, в якому Дарій спростовує обвинувачення його в прагненні до єдиновладдя.
80.3. «Пересит» (корос) і «зарозумілість» (гюбріс) на думку давніх греків пов'язані між собою. Дарій у своєму Бехістунському написі посилається на жорстокість Магів.
80.4. Тут викладено три основи демократії в давньогрецькому розумінні: обрання представників уряду жеребкуванням, їхня відповідальність перед народом і контроль із боку народу всіх заходів уряду. note 5
81,1. Злісні випади Мегабіза проти народу виявили запеклу зненависть перського вельможества проти народного війська іранських племен.
82,1. Промова Дарія узгоджується з викладом його поглядів у Накшірустемському написі. В цих трьох промовах виявилися три напрями в галузі внутрішньої політики перського вельможества часів Дарія І (521-486 до н. є.) та його спадкоємців.
84.1. Рід Отана справді мав привілеї, але, очевидно, їх було дано йому ще до вбивства Магів.
84.2. Геродот не згадує про тривалі війни Дарія після того, як він прийшов до влади. Згідно Бехістунському написові спочатку проти Дарія повстав Елам (його столицею були Суси), згодом Вавилон, повстання якого очолив син останнього вавілонського царя на ім'я Надінту – Бел, а також і Мідія. Наприкінці 521 р. до н. є. Дарій приборкав усіх повстанців, за винятком малоазіатських міст та Єгипту. Єгипет було остаточно підкорено 519-518 рр. до н. є.
84.3. Дарій одержав царську владу тому, що був законним її спадкоємцем. Розповідь про іржання коня, хоч не є історичним фактом, має зв'язок із перськими віруваннями: схід сонця, тобто небесного вогню – важливий момент для шанувальників вогню, а кінь у них уважався за священну тварину.
86,1. Грім і блискавка були знаменням верховного бога персів Ахура – Мазди, яке узгоджувалося з іржанням коня.
88.1. Після смерті Кіра виникло загальне заворушення і через це Камбіс відклав на п'ять років свій похід проти Єгипту, бажаючи підкорити тим часом Фінікію та Кіпр.
88.2. Іут ідеться про набатейське царство на півдні Аравії. Араби Сірійської пустелі вже перед тим були підкорені персами.
88.3. Ні на Бехістунській скелі, ні на його гробниці Дарія не було зображено на коні. Можливо, ще Геродот бачив якийсь барельєф, котрий не зберігся до нашого часу, і на ньому Дарій був на коні.
89.1. Перелік перських сатрапій бере початок від іонійського опису адміністративного поділу Персії. Посада сатрапа існувала і до Дарія. Новозаведення Дарія полягало в тому, що він завів регулярні податки в усій державі.
89.2. Монетна реформа Дарія базувалася на заведенні золотої валюти. Він наказав карбувати так звані золоті дарєйки вагою в 8,4 г.
90,1. Ідеться про міста на кордоні Лідії. Третій округ– це колишні північні області Лідії від Геллеспонту до гирла ріки Галія (Галюс).
91.1. Місто Посідея на півдні від ріки Оронту на схилі гори Кассій.
91.2. Вважалося, що Амфілох вивів і оселив у Памфілії ахейців, що облягали Трою.
91.3. Про здобуття Барки персами ідеться в кн. IV, розд. 201, про озеро Мойріду в кн. II, розд. 149, про «Білий мур» в розд. 13.
92,1. Геродот завжди об'єднує Ассірію з Вавилонією, хоча Ассірія становила північну частину Месопотамії з столицею Ніневією на Тігрі, а Вавилонія – південну з столицею Вавилоном на Євфраті поблизу сучасного Багдада. За часів Геродота ні Ассірія, ні Вавилонія вже не існували як самостійні держави.
93,1. Каспій цього розділу – це не ті каспії, про яких ішлося в розд. 92. Вони мешкали в східній частині перської держави.
97.1. Ефіопами давні греки називали темношкірі племена як Африки, так і Індії. Тут ідеться про північну частину Ефіопії, про Нубію.
97.2. Ніса – міфічна гора і місцевість, де народився Діоніс. Згідно з давньогрецьким епосом Ніса була десь у Фракії або в Беотії, але Геродот відносить її до країни азіатських ефіопів, до Індії.
97.3. Під колхами Геродот розуміє племена сучасної західної Грузії та Абхазії.
97.4. Цифри податків, що їх наводить Геродот, почерпнуто не з офіційних перських джерел, а їх узято з приватних грецьких оцінок розміру податків різних сатрапій.
98,1. Про засіб здобування золота в рр. 102-105. Пустеля, яку тут згадано, називається Тар.
99,1. Назва «падеї», можливо, походить із тамільської мови. Вони були споріднені з племенем Ведда.
100,1. Тут є найдавніша згадка в європейській літературі про вегетаріанство послідовників брахманської релігії. В Геродота ідеться про спосіб життя мандрівних аскетів (бхік-шу, парівраджа, яті, санньясі).
102,1. Тут Геродот переказує найдавнішу легенду, що виникла в Тібеті (вона збереглася note 6 в тібетській, монгольській, китайській версіях). Вона вигадана місцевими шукачами золота та купцями, щоб залякати конкурентів.
104,1. Ця згадка про особливість клімату Індії пов'язана з хибною теорією про те, що земля становить округлу площину, а Індія розташована на краю цієї площини і тому ранком, коли сходить сонце, там буває найбільша спека. Проте така особливість характерна для вузьких гірських долин Ладаку в Тібеті, де, справді, ранком буває тепліше за другу половину дня.
106,1. Тут у Геродота найдавніша згадка про бавовну, але звичайно, бавовну збирають із кущів, а не з дерев.
107.1. Тут перелічуютьсярізні ароматичні речовини рослинного походження.
107.2. Крилаті змії, про яких уже було в кн. II, розд. 75.
109,1. Звичайно, цей опис розмноження гадюк не має нічого спільного з дійсністю і лише характеризує становище природознавства в давній Греції.
111,1. Про народження Діоніса в Ефіопії було в розд. 97.
114,1. Геродот зазначає тут, що Ефіопія – це крайня далека країна на південному заході, яка йому відома. Тут ідеться про довголітніх ефіопів (розд. 17).
115.1. Геродот не визнає існування моря на північному заході Європи, виступаючи проти уявлення про ріку Океан, яка омиває з усіх боків коло земель.
115.2. Можливо, що за давніх часів Ерідан була загальна назва різних річок. У Гесіода зустрічається ця назва без локалізації цієї ріки. В Есхіла так називається Родан, тобто Рона сучасної Франції, але він локалізує її в Іспанії. Геродотів сучасник Ферекід ототожнює Ерідан із Падом, тобто рікою По в північній Італії. Ріка Ерідан у міфі має зв'язок із янтарем, який нібито виник із сліз сестер Фаетонта, а янтар привозили з берегів Балтійського моря. Отже, Геродот не визнає існування міфічного Ерідану.
115.3. Кассітерідами спочатку називали Британські острови, але пізніше так стали називати міфічні острови. Фінікійські мореплавці приховували справжнє місцеположення цих островів, із яких вони вивозили оливо, необхідне для виробництва бронзи. Оливо (кассітерос) і янтар (електрон) потрапляли до грецьких країв із північного заходу Європи, як правильно твердить Геродот.
116,1. Геродот під Європою розумів не лише власне Європу, але й північну частину Азії,
117,1. Повідомлення Геродота стосується до зрошувальних систем на ріці Акесі (сучасний Мургаб), де розташовано озеро Мерв.
118.1. Дарій у своєму Бехістунському написі називає Інтафрена першим серед семи. Про участь Інтафрена в змові проти Магів було в розд. 78.
118.2. «Воротар» – це комендант царського палацу і начальник царських охоронців. «Доповідач» вища двірська посада в давній Персії. З допомогою цього вельможі цар спілкувався з зовнішнім світом.
120.1. Геродот скрізь, за винятком одного місця, каже про «сатрапію Сардів», а не сатрапію Лідії.
120.2. Даскілея була столицею сатрапії Геллеспонту.
121.1. Андрон, тобто чоловіча половина палацу.
121.2. Після падіння тирана Полікрата грецький поет Анакреонт (прибл. 570– 485 рр. до н. є.) жив в Афінах.
122,1. Ідея «талассократії», тобто панування на морі, виникає зокрема в V ст. до н. є., коли її висунув Фемістокл, а здійснили Кімон і Перікл. Геродот хоче сказати, що перекази про талассократію крітського царя Міноса не мають історичної основи. Проте сучасні дослідження та відкриття довели, що в цих переказах була така основа. Свідченням могутності мінойської держави були так звані «Міної», розкидані на просторі від Сірії до Сіцілії.
123,1. Тут є найдавніший приклад того, коли син носив ім'я свого батька. В Греції це було досить звичайним у IV ст. до н. є.
125.1. Перед цим Геродот твердив, що найбільшими грецькими храмами були храми в Ефесі і на Самосі. Тут він висловлює думку про те, що Полікрат своєю могутністю і багатством перевершував Пейсістрата.
125.2. Оройт сподівався створити проперську партію на Самосі.
127,1. Оройт після вбивства сатрапа Фрігії сам став її сатрапом. Геродот лише так наводить назви сатрапій Малої Азії: Фрігії, Лідії, Іонії.
128,1. Царський секретар, приставлений до кожного сатрапа, читав по-арамейському і перекладав перською мовою.
129,1. Про єгипетських лікарів було в кн. II, розд. 84. note 7
132,1– Елейські (тобто з Еліди на Пелопоннесі) ворожбити користувалися авторитетом.
134,1. Геродот називає дві причини походу на скіфів Дарія: 1. Дарій бажав показати своєму народові, що він дбав про його добробут і хотів дати можливість йому не бути бездіяльним. 2. Дарій хотів помститися на скіфах за їхнє вторгнення в Азію, яку він уважав за своє володіння. Проте такий досвідчений політик, як Дарій, не міг керуватися такими мотивами.
135,1. Хоча, звичайно, перси мали чимало відомостей про Грецію, Геродот для більшого драматизму подій посилається на їхню необізнаність і через це в нього Дарій запитує, хто такі афіняни (кн. V, р. 105).
136,1. «Гавлос» було фінікійським вантажним судном і назва його була, очевидно, фінікійською.
137.1. В цьому оповіданні великий цар виступає, як аматор спорту, ніби він був елліном.
137.2. Розповідь про Демокеда пояснює виникнення ідеї походу на Грецію міркуваннями престижу та особистої безпеки перського царя.
139,1. Столиця Самосу – перше значне грецьке місто, завойоване персами.
140,1. «Оросангі», тобто благодійники царя, люди, що мали послуги перед царем і державою, їх нагороджували земельними ділянками.
142,1. Посаду жерця він просив для себе, щоб забезпечити собі безкарність за послуги, які він робив тиранові.
143,1. Про цього Лікарета див. у кн. V, розд. 27. Він згодом став тираном на Лемносі.
148,1. Лакедемон уважали за найпотужнішу грецьку державу в період між 550– 480 рр. до н. є.
149,1. Як відбувалася ця ловитва людей, буде в кн. VI, розд. 31. Згідно зі Страбоном, запустіння острова сталося через погане правління Сілосонта.
150,1. Повстання вавілонян сталося одразу після приборкання заколоту магів, але це не узгоджується з розповіддю Геродота, в якій між цими подіями минуло чимало часу.
153,1. Розповідь Геродота базується на перських народних переказах. її зміст не історичний. Із перських джерел відомо, що Вавилон було здобуто двічі: 522 р. до н. є. і 521 р. до н. є. Розповідь по заколот вавилонян насичена фольклорними мотивами і пов'язана з родинними переказами правнука Зопіра.
155.1. Під ассірійцями тут слід розуміти вавилонян (І, 178).
155.2. Через Нінову браму шлях ішов до столиці Ассірії Ніневії. Халдейська брама була на півдні. Кісійська брама була на північному сході, на шляху до міста Кіш. Брама Бела була на заході і вела до р. Євфрату.
159,1. Дарій у Бехістунському написі констатує,'що він покарав лише проводарів повстання, посадивши їх на кіл.
160,1. Тут ідеться про похід афінян у Єгипті 459 р. до н. є. з метою допомогти лівійцеві Інаросу, який повстав проти персів. Афіняни хотіли захопити Єгипет, щоб завести з ним торгівлю і побудувати там на березі свою гавань. Проте їхній похід закінчився цілковитою поразкою. їхній флот було знищено перським воєначальником Мегабізом 454 р. до н. є.
© Aerius, 2003
Последние комментарии
3 минут 48 секунд назад
14 часов 33 минут назад
18 часов 41 минут назад
18 часов 58 минут назад
19 часов 19 минут назад
22 часов 1 минута назад