Мільйонна могила [Олексій Євтухович Довженко] (fb2) читать постранично, страница - 3

і то чекаю лікарів, а його без черги, в не установлений час на паланкіні під балдахіном кудись повезли.

Сестричка хіхікнула і відповіла:

– В морг, вістимо. – вставила вона російське слово, – зараз всіх туди поставляють і старих, і малих.

– Чому?

– У головлікаря синок вчиться на судмедексперта. У нас проходить практику. Потрібно розтяти стільки – то трупів, тому шматує, тому кремсає всіх і вся. Для нього збирають цей матеріал по всьому району. Ще позавчора привезли бабулю більше шести десяти років, хоча розтинати її уже не слід, дозволяють хоронити без розтину. Доречі, з твого селища.

Пильно дивлюся на чарівне личко, та не настільки влип, щоб забути все на світі.

Цікаво, ні разу в житті не бачив процесу розтину. Організуй. – Прошу.

– Навіщо воно тобі? Краще підемо з обіду на пляж. Там налюбуєшся молоденькими звабливими дівчатками. – Для наочності вона провела руками по звабливих округлих бедрах. Та був би я не я, коли б не настояв на своєму. З дитинства виховую у собі наполегливість замість впертості, хоча вона, як от зараз, ні з того ні з сього, вискочила як Пилип з конопель.

Легко вговорити славну дівчину. Краса заохочує. Де і слова беруться! Незабаром моя сестричка зі стільцем в руках супроводжувала мене до моргу. – Сядеш он там в другій кімнаті в дверях за шторкою. Двері там знято. Коли зробиться тобі погано, вискочиш через чорний хід. На місці не бекай. – Напучувала вона мене. Але моя ж впертість протестувала, мовляв, чорта з два бекатиму.

– Врахуй, мені не потрібні неприємності. Якщо попадешся, говори, що організував все сам. Мій стілець трохи розхитаний Він ще служив би, та столяр його відремонтує чи розбере на запчастини. Там є ще стільці, тільки ті зовсім поламані. Скажеш вибрав оцей.

Незабаром я всівся, глянув у щілину між шторками. Установив її так, щоб виднівся широкий стіл з накритим простирадлом трупом на нім. Насвистуючи тиху приємну мелодію з посудиною в руках подібною до дитячої ванночки, першим зайшов молодий чоловік років двадцяти шести. Другий зі стуком поклав інструменти на оббитий оцинкованою бляхою стіл і мовчки вийшов.

Молодик у білому халаті приступив до роботи. Зі специфічним тріском розрізається шкіра. Уже й кишки вивалено у ванночку. Чоловік уважно оглянув щось всередині.

– Як він там витримує? – Думаю. – Вонь така, що крутиться голова, підтошнює. Пов’язка його від воні не спасає. Піт покриває чомусь тільки обличчя, а не так як при роботі все тіло.

Тим часом, поки я боровся із нудотою, білий халат повторно порпається у грудній клітці. Певне там нічого не знаходить, бо приступив до черепа. Щось в мозкові його зацікавило. Зі всіх сторін оглянув сіру речовину. Перестав насвистувати, довго стояв задумливо, постукуючи суглобами пальців руки по столу. Після тривалої паузи, не закривши черепа, хоча живота й груди зашив дугоподібною голкою, вийшов.

Я також поскакав без милиць вхопити свіжого повітря. Коли бачу, протяг ворушить шторки. Я причинив двері і пострибав на місце. Всівся якраз вчасно.

Зайшов старий лікар, за ним практикант.

– Без сумніву, смерть наступила від ушкодження мозку. – Ще у дверях констатував молодий. – Тільки я не второпаю, як це могло статися. Череп не травмовано.

Старий уважно оглянув мозок, заглянув за вухо.

– Це ваш випадок, її убито. Якоюсь шпичкою типу циганської голки. Бачиш, ззовні слідів немає, лише маленька цяточка на шкірі, а людина мертва. Таке робиться справжнім фахівцем з розрахунку на те, що не проводитимуть розтину. Повідом слідчого.

Лікар вийшов. Я швиргонув стілець на купу уламків, сам поспішив на інший вихід.

– Нехай практикант задихається сам. – Думаю. – Таки на пляжі краще.

Виїзний показовий суд засідав у будинку культури рудника. “Зала для глядачів” в дні засідань переповнювалася. Я стрибав з ящиком, який служив мені сидінням. Мене пропускали на самий перед. Поряд під стіною ставили крісло для міліціонера, вид якого наводив лад у залі. Часто ним був Осипов, тоді ми пошепки обговорювали почуте. Судили діда Танаса, як виявилось затятого націоналіста, повік не прощеного злочинця.

Скільки не пам’ятає себе Танас, він працював. Розповідають сусіди, навіть у кількамісячному віці його привчали до такого способу життя. Працьовитий люблячий батько сплів для свого первістка дві колиски. Одну з них підвісив на ланцюгах під кленом, іншу під яблунею. Третя виготовлена справжнім майстром прикрашала світлицю. Від вербового човника протягли шовкову стрічку до ліжка, щоб мати вночі, не встаючи, колисала дитину.

Танас лежав під яблунею всипаною блідо – рожевим квітом. Хоч малюк не бачив казкових краєвидів, довкілля також не поступалося красою яблуні прикрашеної букетами квітів. Але досить малої галузки, щоб дитя на все життя привикло до краси, вдихаючи та

--">

Пожертвовать