Мільйонна могила [Олексій Євтухович Довженко] (fb2) читать постранично, страница - 2

три непродуманих ходи. Прийшлось йому здати партію. Жінка закінчила і чекала на нього. Я чув як вони прощались.

– Справі дамо хід та ще й договір перевіримо. – Сказав старший лейтенант. Жінка вийшла з кабінету, а по коридору йшла майже підстрибом на радощах, що знайшла справедливість.

Викликали Оруджева. Він розвалився, хоч в залізному але кріслі прикованому до підлоги, де при випадку можна прив’язати руки й ноги. Крісло стояло проти столу начальника, Оруджев витріщився на господаря, мовляв, що той скаже.

– Поступила заява про те, – байдужо, спроквола заговорив Осипов, – що ви займаєтесь мужеложством.

Оруджев спокійнісінько, тільки трішечки почервонівши, певне, від сорому, вислухав заяву, яка тепер в руках міліціянта перетворилась в документ, безпечно запитав:

– Хто бачив? Хто підтвердить? Я такі справи при свідках не роблю.

– Тут і підтверджувати нічого не потрібно. Посвідчать, що вона заходила до вас, що ви зустрічались. Все інше докаже експертиза.

– Слушай, дорогой, – лагідним змовницьким тоном заговорив Оруджев після невеличкої паузи. – Як зробити так, щоб моя ганьба не дійшла до Кавказу. Для цього нічого не пошкодую.

– Важко таке зробити. Судмедексперта я давно знаю, мій друг.

– Він не згодиться знищити експертизу.

– Е ні, дорогенький, за хороші гроші все можливо.

Подальшу розмову я не чув тому що двері Осипов перевірив і закрив щільніше. Навіть шторки за ними зсунулись. Через деякий час я побачив Оруджева через вікно. Він ішов вулицею, жестикулював всім тілом, протестуючи проти несправедливості. Я стрибаючи до лікарні на обід, почув бубоніння:

– Подарунки носив. Гроші і не малі платив! Чого їй ще потрібно? (Певне, велика купа грошей поїхала в сторону міліціонера, інакше чого б людині так переживати).

Коли я по обіді прийшов до дільниці, Осипов вів бесіду з позивальницею.

– Я дав хід вашій справі. Посадимо цього мужеложця, але й вам прийдеться посидіти років п’ять, а може й менше дадуть. Ви ж в заяві власною рукою написали, що він платив грошима та цінними подарунками. Навіть першу суму назвали – сто карбованців.

Жінка почала хватати ротом повітря як риба викинута на беріг. Тим часом Осипов давив дальше.

– Розкажіть, скільки грошей ще отримали та які подарунки? Яка їх ціна?

– То я зі злості на нього наговорила. Він добрий, весь час мені допомагає. Ви ж знаєте, сука не схоче, кобель не скоче. Дайте заяву, я її своїми руками порву.

– Е, ні. Уже багато людей занято вашою справою. Подумати тільки – мужеложство. Важкий злочин проти особистості.

Такі типи перетворюються з людини у звіра. Подібні люди дуже небезпечні для суспільства. Їх потрібно ізолювати від спільноти, і чим на довше, тим краще. Вони становлять загрозу не тільки жінкам, але й дітям та чоловікам. Ви хочете врятувати Оруджева від тюрми? Навряд чи. Для такої справи потрібні великі гроші.

– У мене немає, оділась, взулась, вислала мамі для дитини.

Торг тривав довго, зійшлися на п’ятистах карбованцях.

Я, на мій сором підслуховував, підсунувши ніжку стільця під половинку дверей щоб не зачинялися. Отоді я зрозумів, що тільки легким заробітком можна ділитися. Отих вісімдесят не поділиш.

За наказом Осипова жінка сіла в коридорі на табурет, і , схилившись на підвіконня, стала чекати. Незабаром появився Оруджев. Він без розмов поклав пакет на стіл перед міліціонером, відійшов до дверей і плюхнувся на табурет неначе після важкої роботи. Звідти спідлоба спостерігав він, як Осипов розгорнув газету, перерахував гроші і на їх місце загорнув заяву громадянки Зиминої.

Зиміна з Оруджевим покинули відділок міліції разом. Я вийшов подихати свіжим повітрям у вигляді цигаркового диму. Зимина з Оруджевим про щось гомоніли. Я уже подумав було, що прийдеться рятувати жінку від побоїв, але натомість почувся її сміх. Погладжуючи жінку нижче спини, Оруджев пішов з нею у напрямку хатини, де він мешкав.

– Життя продовжується. – Почулося ззаду.

Я ж подумав:

– Добре людям, які мають гроші: купив помешкання, купив жінку, купив людину в мундирі, багато придбав, але нічого крім совісті не втратив. Осипов і цього разу програв, не програв, а прогавив, бо весь час вибивав ногами чечітку. Йому було не до шах. Його ноги дали зрозуміти, що людину задовольняє та гра, яка приносить не тільки насолоду, але і нагороду. Тому і тільки тому він програвши не нервував як завжди, а ніби радів.

Допитливість проявляє себе з незбагненної сторони. Хочеться якнайбільше знати. Здавалося б непотрібні речі привертають увагу. Я стою у районній лікарні із добре знайомою медсестрою. Мене сюди направили на консультацію. Через вікно видно, що через двір повезли труп накритий простирадлом.

– Куди то його попхали в таку рань? – Цікавлюсь. – Я

--">

Пожертвовать