Селяни [Владислав Станислав Реймонт] (fb2) читать постранично

СЕЛЯНИ.

Осінь.

I

— Слава Ісусу!

— Навіки слава, Агато! А куди це ви мандруєте?

— У світ, між людей, панотченьку любий, у широкий світ!.. — вона окреслила костуром дугу зі сходу на захід.

Ксьондз мимоволі глянув у далечінь і відразу ж примружив очі, бо над заходом стояло сліпуче сонце. Потім спитав тихше, ніби нерішуче:

— Це що — вигнали вас Клемби? Чи, може, тільки посварилися?

Стара відповіла не одразу. Трохи випроставшись, вона поволі обвела старечими вицвілими очима осінні спорожнілі поля, дахи села, що ховалося в садках.

— Ні... Не вигнали мене... Хіба можна? Люди вони добрі, та й рідня. Сварки теж ніякої не було... Це вже сама я зміркувала, що час мені йти з торбами. З чужої підводи злазь хоч і посеред дороги.

Треба було йти... роботи в них для мене вже не було. А зима заходить. Шо ж, вони дурно мене годуватимуть? Чи той куток для спання дурно дадуть? А тут якраз і теля відлучили... і гусей треба до хати заганяти, ночі вже холодні. От я й звільнила місце. Шкода скотину — теж боже створіння. А Клемби люди добрі, бо влітку і притулок мені дадуть, і ложки страви не шкодують; живу собі, як у бога за дверима... Ну, а взимку з торбами ходжу, старцюю.

Небагато мені й треба. Вижебраю в добрих людей, то якось і переживу до весни, коли бог дасть. Та. ще й грошенят трохи зберу — якраз Клембам на переднівок буде; адже рідня вони мені. А вже господь милосердний бідняка не покине.

— Не покине, ні! — гаряче підтвердив ксьондз і соромливо тицьнув їй в руку злотий.

— Добродійнику наш коханий, добродійнику!

Вона припала йому до колін тремтячою головою, і сльози, мов горох, посипалися по її обличчю, сірому, покраяному борознами, як ті довколишні осінні поля.

— Ідіть собі з богом, ідіть! — зніяковіло бурмотів ксьондз, підводячи її з землі.

Стара тремтячими руками взяла торби й палицю, перехрестилась і пішла широкою вибоїстою дорогою до лісу, раз у раз обертаючись і кидаючи погляд на село, на поля, де копали картоплю, на димки розкладених пастухами вогнищ, що низько стелилися над стернею. Так вона сумно поглядала, аж поки зникла за придорожніми кущами.

А ксьондз знову присів на колесо від плуга, понюхав тютюн і розкрив требник. Але очі його все відривалися від червоних літер і блукали по блідому небу, по неосяжних просторах, повитих осіннім смутком, чи зупинялися на парубкові, що ходив за плугом.

— Валеку! Бачиш, борозна крива... — гукнув ксьондз, раптом пожвавішавши, і почав невідступно стежити за парою ситих сивих коненят, які тягли рипучий плуг.

Потім він почав знову неуважно перебігати очима по червоних рядках требника, ворушачи губами, але щохвилини кидав погляд то на коней, то на зграйку ворон, які, витягнувши дзьоби, обережно стрибали в борознах і за кожним посвистом батога, за кожним поворотом плуга злітали вгору, але відразу ж падали на ріллю й гострили дзьоби об тверді, сухі скиби.

— Валеку! Ану, шмагони по ногах, бо відстає!

Ксьондз аж всміхнувся, побачивши, що, скуштувавши батога, борозний кінь і справді почав краще тягнути, а коли коні підійшли до дороги, миттю підвівся й ласкаво поплескав кожного по шиї, а вони тяглися до нього, роздуваючи ніздрі, і приязно обнюхували йому обличчя.

— Ге-ей! — співуче гукнув Валек, витягаючи з борозни блискучий, наче срібний, плуг. Він легко підняв його, натягнув віжки так, що коні описали невеличку дугу, знову встромив у землю блискучий леміш, потім свиснув батогом, і коні шарпнули з місця, аж затріщали посторонки.

Наймит почав орати далі великий лан, що під прямим кутом спускався від дороги вниз по схилу і довгими пасмами зораних скиб тягнувся аж до села, яке лежало в низині, ніби втонувши в червонястих і золотистих садках.

Навколо стояла тиша — тепла й дрімотна. Хоча був уже кінець вересня, але сонце ще добре пригрівало. Зараз воно висіло над лісами, і від кущів, каміння, груш на полях і навіть сухих скиб ріллі вже лягали вечірні холодні тіні.

Тиша була в спорожнілих полях і п'янка солодкість у повітрі, затуманеному сонячним пилом. У високій блідій блакиті подекуди плавали безладно розкидані величезні білі хмари, ніби снігові кучугури, навіяні й розшарпані вихором.

А під ними, скільки сягало око, стелилися сірі поля, наче велетенська чаша з блакитними вінцями лісів, через яку, мов срібне, блискуче на сонці пасмо, звивалася річка, виблискуючи з-під прибережних вільх і лозняка. Посередині вона розливалась великим довгастим ставом і долиною серед пагорків бігла далі, на північ.

На дні улоговини, навколо ставу лежало село, виграючи на сонці осінніми барвами садків, ніби червоно-жовта гусінь, що скрутилася на сірому листку лопуха. Звідси аж до лісу тяглись довга сплутана пряжа ланів, полотна сірих полів, довгі шнури меж, порослих костяницями й терном. Тільки де-не-де на цьому сріблясто-сірому тлі снувалися золоті смуги — це жовтіли пахучі