Ноктюрни [Кадзуо Ішіґуро] (fb2) читать онлайн

Кадзуо Ішіґуро Ноктюрни

Співак-Крунер

Того ранку, коли я побачив Тоні Ґарднера, що сидів собі за столиком серед туристів, у Венецію якраз надходила весна. Ми вже відпрацювали цілий тиждень просто на площі, а це, скажу я вам, таки полегша порівняно з усіма тими довгими годинами, коли доводилося виступати у задушливих надрах кафе, заступаючи дорогу відвідувачам, які хотіли вийти на сходовий майданчик. Зранку дув доволі сильний вітер, і наш новісінький тент знай лопотів над головою, проте всі ми почувалися трохи веселіше і свіжіше, й це, гадаю, позначалося і на нашій музиці.

Але стривайте, я говорю так, наче граю в якомусь оркестрі на постійній основі. Насправді ж я — «циган»: так інші музиканти називають хлопців, які снують туди-сюди площею поміж оркестрами у трьох кафе і допомагають там, де є потреба. Здебільшого я граю у кафе «Лавена», але гарячої днини можу відіграти серію композицій разом із хлопцями з «Кваддрі», потім піти у «Флоріан», а тоді — назад через площу до «Лавени». Я у гарних стосунках з усіма — з офіціантами також — і в будь-якому іншому місті вже мав би постійну роботу. Але тут, де кожен схибнутий на традиціях і минувшині, все не так, все догори дриґом. Деінде хист до гри на гітарі був би тобі тільки на користь. Але тут? Гітара! Менеджери зиркають занепокоєно. Надто вже це сучасно, туристам не сподобається. Торік восени я роздобув собі вінтажний джазовий інструмент з овальним резонаторним отвором — на чомусь такому міг грати Джанґо Рейнгардт, — тож тепер уже ніхто не сприйняв би мене за виконавця рок-н-ролу. Стало трохи легше, але менеджерам кафе це все одно не до вподоби. Правда така: якщо ти — гітарист, то будь ти хоч самим Джо Пассом, постійної роботи на цій площі тобі не знайти.

Є ще, звісно, одна дрібничка: я — не з Венеції, щобільше — взагалі не італієць. Як і той кремезний чех з альтовим саксофоном. До нас добре ставляться, іншим музикантам ми потрібні, та все ж офіційно оформляти нас ніхто не квапиться. Просто грайте і тримайте язик за зубами, постійно твердять нам менеджери. Так туристи й не втямлять, що ви — не італійці. Носіть костюм і темні окуляри, зачісуйте назад волосся — і ніхто жодної різниці не помітить, тільки рота не розтуляйте.

Хай там як, скаржитися мені нема на що. Адже оркестрам-конкурентам в усіх трьох кафе — особливо тоді, коли доводиться грати під тентами одночасно, — потрібна гітара: м’яке, неперервне звучання, яке підсилює мелодію, глухі удари по струнах, що линуть із глибини. Ви, певно, думаєте, що три оркестри на одній і тій самій площі в один і той самий час — це вже занадто, людям очі розбігаються і вуха в’януть. Але п’яца Сан-Марко доволі-таки простора. Прогулюючись площею, турист чує, як позаду згасає одна мелодія, а попереду натомість поступово наростає інша — десь так, ніби він радіо налаштовує. От що туристам не набридає ніколи, то це класика, всі ті інструментальні обробки різних відомих мотивів. Гаразд, це п’яца Сан-Марко, тут найновіші попхіти не в пошані. Та все ж що кілька хвилин їм потрібне щось упізнаване, наприклад, один зі старих номерів Джулії Ендрюс або музика з якогось відомого фільму. Пригадую, минулого літа, перебігаючи від одного оркестру до іншого, я зіграв тему з «Хрещеного батька» дев’ять разів за один день.

Так чи так, того весняного ранку ми саме грали перед чималим натовпом туристів, коли я побачив Тоні Ґарднера, який сидів наодинці зі своєю кавою майже навпроти, метрів за шість від нашого тенту. Знаменитості тут на площі — не дивина, і ми цим не особливо переймаємося. Хіба що, відігравши черговий номер, можемо потиху перекинутися між собою: «Гляньте, он там — Воррен Вітті... Дивіться, Кіссінджер... Он та жінка — вона ж знімалася в тому фільмі, де люди міняються обличчями». Ми до цього звикли. Врешті-решт, це ж п’яца Сан-Марко. Та коли я збагнув, що переді мною сидить Тоні Ґарднер, усе було інакше. Мене це схвилювало по-справжньому.

Тоні Ґарднер був колись маминим улюбленцем. Тоді, за комуністів, діставати у нас такі речі було дуже непросто, але мама примудрилася зібрати повнісіньку колекцію його записів. Якось, ще хлопцем, я одну з тих дорогоцінних платівок подряпав. Помешкання наше було тісне, а в цьому віці всидіти на одному місці часом просто неможливо, особливо холодної пори, коли надворі не надто й погуляєш. Отож я собі бавився, стрибаючи з нашої маленької канапи на фотель, якоїсь миті не розрахував стрибок і зачепив програвач. Голка з різким звуком проскородила платівку — діялося те задовго до ери компакт-дисків, — мама вибігла з кухні й розкричалася на мене. Кепсько ж було тоді мені на душі, і то не тільки через крик, а й тому, що я знав: то був один із записів Тоні Ґарднера, які так багато для неї означали. А тепер ще й ця платівка періодично поскрипуватиме й порипуватиме, доки він тихо і проникливо співатиме ті свої американські пісні. Через роки, вже працюючи у Варшаві, я дізнався, що такі записи можна придбати на чорному ринку, і замінив мамі всі її заслухані мало не до дірок альбоми Тоні Ґарднера на нові, зокрема й той, що постраждав був від моїх пустощів. На це пішло понад три роки, але я знай діставав їх один по одному і щоразу, навідуючись до неї, привозив у подарунок нову платівку.

Тож, гадаю, цілком зрозуміло, чому, впізнавши його у чоловікові, що сидів за якихось шість метрів від мене, я справді розхвилювався. Спочатку просто очам своїм не повірив, аж загаявся зі зміною акорду мало не на цілий такт. Тоні Ґарднер! Що б то сказала моя люба матуся, якби це побачила! Заради неї, заради її пам’яті я мусив підійти і перекинутися з ним хоч словом, нехай інші музиканти й кепкуватимуть потім: от, мовляв, коридорний з готелю та й годі.

Утім, не міг же я, звісно, так просто взяти і кинутися до нього, розштовхуючи дорогою стільці та столики. Спершу треба було дограти програму. І наступні три-чотири номери перетворилися, скажу я вам, на справжню агонію: щосекунди мені здавалося, наче американець ось-ось підведеться і піде геть. Але він сидів собі та й сидів, сам-один, втупившись у свою каву і помішуючи її з таким виразом обличчя, ніби ніяк не міг збагнути, що ж то йому принесли. На вигляд не відрізнявся від пересічного американського туриста: світло-блакитна сорочка-поло й широкі сірі штани. Волосся, на обкладинках тих давніх платівок дуже темне і лискуче, було тепер уже майже сиве, але таке ж густе, бездоганно зачесане на той самий манір, що й тоді. Коли він щойно впав мені в око, то тримав свої темні окуляри в руці — інакше я навряд чи його впізнав би, — та доки тривав наш виступ, а я не відводив від того столика погляду, надів їх, потім скинув і знову надів. Вигляд у нього був стурбований, і я розчаровано збагнув, що нашої музики він насправді не слухає.

Наша програма добігла кінця. Не зронивши ні слова, я квапливо вибіг з-під нашого тенту і проштовхався до того місця, де сидів Тоні Ґарднер, а там на мить запанікував, бо й гадки не мав, як до нього заговорити. Тож я зупинився за ним, аж тут якесь шосте чуття спонукало його обернутися і підвести на мене очі — мабуть, за всі ці роки фани не раз отак до нього підступали, — і вже за кілька секунд я, відрекомендувавшись, пояснював, що граю в оркестрі, який допіру виступав, на одному подиху розповідав, що захоплююся ним, а моя мати то й узагалі була справжньою його фанаткою. Ґарднер слухав усе це з незворушним виразом і лише періодично кивав, наче мій лікар. Я все говорив і говорив, він же тільки перепитував час од часу: «Невже? Що, справді?». За якусь хвилину я подумав, що треба вже дати йому спокій, і зібрався піти, аж раптом почув:

— То ви, значить, з тих країв, де заправляли комуністи. Скрутно ж вам, мабуть, доводилося...

— Усе це вже в минулому, — бадьоро стенув плечима я. — Тепер ми — вільна країна. Демократія.

— Радий це чути. А оце щойно для нас виступала ваша команда... Сідайте. Хочете кави?

Я сказав, що не хотів би нав’язуватися, та у голосі пана Ґарднера прозвучала тієї миті м’яка наполегливість:

— Ні-ні, сідайте. То, кажете, вашій матері були до вподоби мої записи?

Тож я сів і став розповідати далі. Про свою маму, про наше помешкання, про ті записи з чорного ринку. Пригадати назви альбомів я не міг, однак заходився описувати зображення на конвертах, наскільки вони мені запам’яталися, а він щоразу піднімав угору пальця і казав щось на зразок: «О, то був “Неповторний”. “Неповторний Тоні Ґарднер”». Ця забава, схоже, припала до душі нам обом, та раптом я помітив, що погляд пана Ґарднера ковзнув кудись повз мене, й обернувся якраз вчасно, аби побачити, що до нашого столика підходить якась жінка.

Вона була з тих американських дам — таких стильних і вишукано одягнених, з доглянутим волоссям і чудовою фігурою, — які звіддалік видаються набагато молодшими, ніж зблизька. Здалеку я міг би прийняти її за модель, одну з тих, що їх можна побачити на фото у глянцевих модних журналах. Та коли вона сіла поруч із паном Ґарднером і підняла на чоло свої темні окуляри, я збагнув, що їй щонайменше п’ятдесят, а може, й більше.

— Це Лінді, моя дружина, — повідомив пан Ґарднер.

Пані Ґарднер сяйнула мені дещо силуваною усмішкою і поцікавилася у свого чоловіка:

— А хто це? Ти вже завів собі приятеля?

— Саме так, люба. Гарно збавив час за розмовою з... Вибачте, друже, я ж навіть не знаю, як вас звуть.

— Ян, — хутко сказав я. — Але друзі називають мене Янек.

— То у вас зменшена форма імені довша за повне ім’я? — здивувалася Лінді Ґарднер. — Таке буває?

— Люба, не грубіянь чоловікові.

— Я не грубіяню.

— Не можна кпити з чужого імені. Ну, будь чемною дівчинкою.

Лінді Ґарднер з якимсь безпорадним виразом на обличчі повернулася до мене.

— Ви розумієте, про що він? Хіба я вас образила?

— Ні-ні, — відповів я. — Зовсім ні, пані Ґарднер.

— Він постійно говорить, що я груба з публікою. Але це не так. Хіба ж я була щойно з вами груба? — А тоді обернулася до чоловіка: — Я говорю до публіки природно, милий. Так уже в мене заведено. Це ніякі не грубощі.

— Гаразд-гаразд, люба, — мовив пан Ґарднер. — Не треба робити з мухи слона. Та й цей чоловік — не публіка.

— О, невже? А хто ж він? Заблуканий небіж?

— Поводься ґречно, люба. Цей чоловік — колега. Музикант, профі. Тільки-но нас усіх розважав, — і він зробив жест у бік нашого тенту.

— Он воно як! — І Лінді Ґарднер знову повернулася до мене: — То це ви щойно виступали? Було гарно. Ви на акордеоні грали, так? Справді гарно!

— Дуже дякую. Власне, я — гітарист...

— Гітарист? Та ви жартуєте. Я ж буквально хвилину тому за вами спостерігала. Ви сиділи он там, біля контрабасиста, і так чудово грали на своєму акордеоні...

— Даруйте, але на акордеоні у нас грає Карло. Такий кремезний лисань.

— Ви певні? Не жартуєте?

— Люба, я ж тебе просив не грубіянити.

Він не те щоб кричав, та голос його зазвучав раптом твердо і сердито, а тоді запала дивна мовчанка. За мить сам пан Ґарднер її й порушив, лагідно мовивши:

— Вибач, люба, я не хотів на тебе кричати.

Він узяв жінку за руку, і я вже подумав був, що та відсахнеться, але ні, натомість вона присунулася до нього ближче і поклала вільну руку зверху на їхні з’єднані долоні. Так вони якусь хвилю й просиділи: пан Ґарднер з похиленою головою і його дружина, яка дивилася порожнім поглядом понад плечем чоловіка кудись через площу, в напрямку базиліки, проте не бачила, схоже, нічого. На ті кілька секунд вони мовби забули не лише про мене, хоч я сидів поруч, а й про всіх людей на площі. Потім вона озвалася майже пошепки:

— Все гаразд, милий, це я винна. Зіпсувала вам настрій.

Вони ще трохи посиділи так, далі тримаючись за руки. Затим пані Ґарднер зітхнула, відпустила чоловікову руку і глянула на мене. Вона дивилася на мене й раніше, але цього разу то було інакше. Цього разу я відчув її чари. От немов у неї була така собі шкала, з позначками від нуля до десяти, і тієї миті у стосунку до мене вона перевела стрілку десь на шістку чи сімку. Хай там як, мене пройняло по-справжньому, і якби у неї виникло тоді бажання попросити про якусь послугу — скажімо, сходити на протилежний край площі і купити їй квіти, — я б залюбки це зробив.

— Янеку, — мовила вона. — Так вас звуть, правда ж? Перепрошую, Янеку, Тоні має рацію. Мені, звісно, не варто було так із вами розмовляти.

— Та що ви, пані Ґарднер, не переймайтеся...

— І я ще й розмову вам перервала. Розмову про музику, можу закластися. Знаєте що? Зараз я вас залишу, щоб ви собі ще поговорили.

— Не треба тобі нікуди йти, люба, — сказав пан Ґарднер.

— Треба, любий. Я просто страх як хочу зазирнути в он ту крамницю «Прада». Властиво, я й прийшла оце попередити, що затримаюся довше, ніж сподівалася.

— Ну, гаразд, люба, — Тоні Ґарднер чи не вперше випростався і глибоко вдихнув. — Гуляй скільки заманеться — доки не набридне.

— О, в тій крамниці я вже відведу собі душу. А ви, хлопці, досхочу наговоритеся. — Пані Ґарднер підвелася і торкнула мене за плече: — На все добре, Янеку.

Доки вона йшла площею, ми дивилися їй услід, а тоді пан Ґарднер заходився розпитувати мене, як це — бути музикантом у Венеції, й зокрема — про оркестр з «Кваддрі», який саме розпочав свою програму. Втім, мої відповіді особливого зацікавлення в нього начеб не викликали, і я вже вкотре збирався вибачитися та й піти собі, коли він раптом мовив:

— Знаєте, друже, я хотів би вам дещо запропонувати. Зараз поділюся з вами своїм задумом, а ви відповісте згодою або відмовою — як уважатимете за потрібне. — Він нахилився до мене і стишив голос. — Спершу дозвольте вам дещо розповісти. Отже, вперше ми з Лінді приїхали до Венеції у наш медовий місяць. Двадцять сім років тому. І відтоді, попри всі пов’язані з цим містом щасливі спогади, ніколи не приїжджали сюди знову, принаймні не разом. Тож коли ми планували цю поїздку, дуже особливу для нас поїздку, то сказали собі, що треба будь-що спинитися на кілька днів у Венеції.

— У вас річниця, пане Ґарднер?

— Річниця? — здивувався він.

— Даруйте, — перепросив я. — Просто ви сказали, що ця поїздка особлива, то я й подумав...

Якусь мить він іще дивився на мене здивовано, а тоді розсміявся — гучно, розкотисто, і мені враз пригадалася одна пісня, яку частенько слухала моя мама: десь посеред тієї пісні він промовляє кілька фраз, щось про те, наскільки йому байдуже, що та жінка від нього пішла, і сміється таким-от сардонічним сміхом. Той-таки сміх і рознісся тепер над площею. Потім Ґарднер сказав:

— Річниця? Ні-ні, у нас не річниця. Але певною мірою моя пропозиція й справді пов’язана з чимось подібним. Я хочу зробити дещо дуже романтичне. Заспівати дружині серенаду. Все як належиться, на венеційський манір. І якраз тут мені й потрібна ваша допомога. Ви граєте на гітарі, я співаю. Візьмемо гондолу, підпливемо під вікно, я заспіваю. Ми винаймаємо одне палаццо тут неподалік. Вікно спальні виходить на канал. Після смерку буде просто досконало. Ліхтарі на стінах добре все там освітлюють. Ми з вами — у гондолі, вона підходить до вікна. Всі її улюблені композиції. Не надто довго, вечорами тут ще досить прохолодно. Лише три-чотири пісні — думаю, цього стане. Ви отримаєте щедру винагороду, про це я подбаю. Ну, то що скажете?

— Пане Ґарднер, це буде неабияка честь для мене. Я вам розповідав, яке важливе місце у моєму житті ви посідали. Коли плануєте це зробити?

— Якщо не буде дощу, то й сьогодні, чом би й ні? Десь о пів на дев’яту — вам підходить? Вечеряємо ми рано, тож до того часу вже прийдемо. Я під якимсь приводом вийду з помешкання і вас зустріну. Заздалегідь домовлюся про гондолу, ми підпливемо каналом і зупинимось під вікном. Буде просто досконало. То як, згода?

Про щось подібне я й не мріяв ніколи — можете, мабуть, собі уявити. Поза тим, сама ідея видавалася мені страшенно милою: йому вже за шістдесят, їй — за п’ятдесят, а поводяться наче закохані підлітки. Власне, через таке-от враження я майже — хоч і не зовсім — забув про ту сцену, яка допіру трапилася між ними просто в мене на очах. Тобто вже тоді десь у глибині душі я здогадувався, що все може піти не так гладко, як задумав собі пан Ґарднер.

Ще кілька хвилин ми з ним сиділи, обговорюючи різні подробиці: які саме пісні він хотів би заспівати, яку тональність волів би — словом, усяке таке. Далі мені треба було повертатися до тенту, бо настав час розпочинати наступну програму, тож я підвівся, потиснув йому руку і запевнив, що він цього вечора може цілковито на мене розраховувати.

Увечері, коли я вирушив на зустріч із паном Ґарднером, на вулицях було вже темно і тихо. У той час, відійшовши вбік від п’яци Сан-Марко, я завжди трохи блукав, тож хоч і вийшов завчасу й знав місток, біля якого ми мали зустрітися, все одно на кілька хвилин запізнився.

Він стояв під самим ліхтарем, одягнений у м’ятий темний костюм, з розстебнутою до третього чи четвертого ґудзика сорочкою, з-під якої кучерявилося волосся на грудях, а коли я вибачився за запізнення, сказав:

— Що таке кілька хвилин? Ми з Лінді одружені вже двадцять сім років. То що таке ті кілька хвилин?

Він не сердився, але був, схоже, налаштований на якийсь серйозний і врочистий, аж ніяк не романтичний лад. Позаду легенько погойдувалася на воді гондола, і я побачив, що за гондольєра був Вітторіо — чолов’яга, якого я, чесно кажучи, недолюблював. В очі Вітторіо ставився до мене начебто й приязно, а от поза очі — я ж знаю і знав ще тоді — городив казна-що, всіляку ахінею про людей мого штибу, яких називав «чужаками з тих нових країн». Тож коли він того вечора начебто по-братньому зі мною привітався, я лише стримано кивнув і мовчки зачекав, доки пан Ґарднер з його допомогою зійшов у гондолу. Потім я передав йому свою гітару — взяв із собою іспанську, не ту з овальним резонатором, — а тоді зістрибнув на борт і сам.

Пан Ґарднер усе намагався влаштуватися зручніше на носі човна і якоїсь миті опустився на лавку так різко, що ми мало не перевернулися. Та він, схоже, цього й не помітив, і коли ми відчалили, не відводив очей від води.

Кілька хвилин ми мовчки пливли повз темні будинки і попід низькими мостами. А тоді він ніби виринув зі своєї глибокої задуми і сказав:

— Послухайте, друже... Ми наперед узгодили всі пісні, я знаю, але мені тут спало на думку, що Лінді любить пісню «Доки дістанусь до Фенікса». Колись давно я її записав.

— Еге ж, пане Ґарднер. Моя мати завжди казала, що у вашому виконанні вона звучить ліпше, ніж у Сінатри чи у тій знаменитій версії Ґленна Кемпбелла.

Пан Ґарднер кивнув, але обличчя його я ще якийсь час не бачив. Перш ніж звернути за ріг, Вітторіо видав традиційний для гондольєрів оклик, що відлунням забився між стінами.

— Колись я частенько співав їй ту пісню, — вів далі пан Ґарднер, — і, знаєте, як на мене, вона не проти була б і сьогодні її почути. Мелодія вам знайома?

На той час я вже вийняв гітару з футляра, тож одразу й зіграв кілька тактів.

— Візьміть вище, — мовив він, — у мі-бемоль. Так у мене в альбомі.

Я взяв акорди в тій тональності, і, пропустивши, либонь, цілу строфу, пан Ґарднер урешті заспівав — тихенько, упівголоса, ніби не надто пам’ятав слова. Проте голос його резонував у тому тихому каналі дуже добре. Справді, звучав він просто чудово. На якусь мить я буцім знову повернувся в дитинство, в наше помешкання: ось я лежу долі на килимі, мама сидить на канапі — чи то виснажена до краю, чи вбита горем, а в кутку тим часом крутиться на програвачі платівка Тоні Ґарднера.

Раптом пан Ґарднер урвав спів і сказав:

— Гаразд. Отже, спочатку «Фенікс» у мі-бемоль. Потім, мабуть, «Закохуюсь я надто легко», як ми й планували. І насамкінець — «Для моєї крихітки». Цього вистачить, більше вона й не слухатиме.

Потому він, схоже, знову поринув у свої думки, і ми попливли крізь темряву мовчки; тишу порушували тільки ледь чутні сплески весла Вітторіо.

— Пане Ґарднер, — порушив я врешті-решт мовчанку, — можна вас про щось запитати? Пані Ґарднер знає про цей ваш задум? Чи це має стати для неї чудовою несподіванкою?

Він важко зітхнув і сказав:

— Думаю, доведеться-таки віднести наш виступ до категорії чудових несподіванок, — а тоді додав: — Як вона відреагує, одному лише Господу відомо. Цілком можливо, що до останньої пісні й не дійде.

Вітторіо знову завернув за ріг, і раптом нам у вуха вдарив сміх, залунала музика: ми пропливали повз великий, яскраво освітлений ресторан. Вільних столиків, здається, не було, навколо снували офіціанти, відвідувачі мали вельми задоволений вигляд, хоч у цю пору року біля каналу не могло ще бути аж так тепло. Досі ми мандрували крізь тишу і темряву, тож цей ресторан навіював тепер якийсь неспокій. Було таке враження, наче це ми стоїмо без руху на набережній, а мимо пропливає сяюче, святково прибране судно. Я помітив, що кілька людей зиркнули у наш бік, та особливої уваги на нас ніхто не звернув. За мить ресторан опинився позаду, і я сказав:

— Кумедно це... Уявіть, як повелися б усі ті туристи, якби знали, що у човні, який повз них пропливає, сидить легендарний Тоні Ґарднер?

Вітторіо англійську розумів не надто, але суть сказаного все ж уловив і відреагував коротким смішком. Пан Ґарднер, утім, якийсь час мовчав, і лише коли ми знов опинилися в темряві і пливли вузьким каналом, минаючи вряди-годи тьмяно освітлені двері, озвався:

— Ви, друже, родом із комуністичної країни і саме тому не зовсім розумієте, як тут з усім цим справи.

— Пане Ґарднер, — мовив я, — моя країна вже не комуністична. Ми тепер вільні люди.

— Перепрошую. Я нічого не маю проти вашої держави. Ви — сміливий народ і, сподіваюся, сягнете миру й добробуту. Я лише хотів сказати, друже, що з огляду на те, звідки ви родом, багато що вам іще не зрозуміло, і це цілком природно. Точнісінько так само я багато чого не розумів би там у вас.

— Мабуть, так воно і є, пане Ґарднер.

— Ті люди, повз яких ми щойно пропливли... Якби ви підійшли до них і запитали: «Агов, чи пам’ятає хтось із вас Тоні Ґарднера?» — то, може, хтось і відповів би ствердно... можливо, таких була б навіть більшість. Хто його зна? Та якби вони побачили і навіть упізнали мене у човні, що пропливає мимо так, як оце допіру пропливли ми, — чи їх би це схвилювало? Навряд. Виделок вони не відклали б і довірливих розмов при свічках не перервали б. Бо з якої рації? Якийсь там естрадний співак з давно минулої епохи...

— Та ну, пане Ґарднер, не думаю. Ви ж класик. Як Сінатра чи Дін Мартін. Є класика, яка ніколи з моди не виходить. Не те що всі ці попзірки.

— Ех, друже, дуже мило з вашого боку. Знаю-знаю, ви кажете все це з найкращих міркувань. Але сьогодні — особливо сьогодні — так зі мною жартувати не варто.

Я хотів був заперечити, та щось у його голосі спонукало мене взагалі цю тему облишити. Тож так мовчки ми й пливли далі. Як по правді, тільки тепер я почав роздумувати про те, куди встряв, про всю цю історію з серенадою. Зрештою, це ж американці. Хтозна, а раптом пані Ґарднер, почувши чоловіків спів, підскочить до вікна з рушницею в руках і всипле нам залізного бобу?

В голові у Вітторіо снувалося, видно, щось подібне, бо певної миті, коли ми якраз пропливали під прикріпленим до стіни ліхтарем, він зиркнув на мене так, наче хотів сказати: «Ну й дивак нам тут попався, правда ж, атісо?». Та я не відповів. Поділяти думку людей його штибу щодо пана Ґарднера мені не хотілося. На переконання Вітторіо, ми, іноземці, тільки те й робимо, що обдираємо як липку туристів, засмічуємо канали й узагалі доводимо ціле те кляте місто до повної руїни. Коли йому трапляється встати не з тої ноги, він заявляє, що ми, мовляв, справжнісінькі розбійники, ба навіть ґвалтівники. Якось я простовіч поцікавився у нього, чи справді він розносить такі-от плітки, і він заприсягнувся тоді, що все це лише побрехеньки та й годі. Що з нього за расист, якщо сам має тітку-єврейку й обожнює її, як рідну маму? Проте одного дня, коли я коротав час між виступами і стояв собі, спершись на поручні, на мосту в Дорсодуро, внизу саме пропливала гондола. У ній сиділо троє туристів, а над ними стовбичив з веслом Вітторіо і на весь окіл ніс якраз отаку маячню. Тож нехай пробує перезиратися зі мною хоч до скону, товариського ставлення до себе таки не діждеться.

— Я хотів би поділитися з вами одним маленьким секретом, — озвався раптом пан Ґарднер. — Маленьким секретом щодо виступів. Як профі з профі. Це така дуже проста річ. Треба знати щось — не важливо, що конкретно, — про публіку. Якусь рису, подробицю, щось таке, чим, на вашу думку, сьогоднішня публіка відрізняється від учорашньої. Скажімо, виступаєте ви в Мілуокі. Неодмінно запитайте себе, чим ця публіка, публіка з Мілуокі, вирізняється, що у ній особливого? У чому вона відмінна від публіки з Медісона? Якщо нічого не приходить на думку, не лінуйтеся, пометикуйте. Так, отже, Мілуокі, Мілуокі... О, в Мілуокі роблять смачні свинячі відбивні. Годиться, скористаєтеся цим, коли вийдете на сцену. Звісно, про самі відбивні говорити з публікою не мусите, просто тримайте їх у голові, коли співатимете. Отже, ось ці люди перед вами зазвичай їдять добрі свинячі відбивні. Що стосується свинячих відбивних, то стандарти у них високі. Розумієте, про що я? Так ви наче знайомитеся з публікою, а перед знайомими виступати легше. Ось такий у мене секрет. Ділюся, як профі з профі.

— Дякую, пане Ґарднер. Мені нічого подібного й на гадку ніколи не спадало. Такої поради, та ще й від когось такого, як ви, я повік не забуду.

— Ну от, — вів далі він, — а сьогодні ми виступаємо для Лінді. Лінді — наша публіка. Тож зараз я вам дещо про неї розповім. Хочете дізнатися щось про Лінді?

— Звісно, пане Ґарднер, — відповів я, — мені хотілося б щось про неї знати.

Наступних хвилин двадцять, доки наша гондола спроквола кружляла каналами, пан Ґарднер знай говорив. Іноді понижував голос і просто бурмотів, наче розмовляв сам із собою. А часом, коли на човен падало світло від ліхтаря чи з вікна, повз яке ми пропливали, він згадував про мене і трохи гучніше запитував: «Розумієте, про що я, друже?».

Його дружина, розповідав він, була родом з одного маленького містечка у Міннесоті, на американському Середньому Заході. Вчительки у школі не давали їй спокою, бо вона, замість учитися, постійно гортала журнали зі статтями про кінозірок.

— Ті дами так і не збагнули одного: Лінді мала великі плани. І погляньте на неї тепер. Заможна, вродлива, об’їздила цілий світ. А ті вчительки — де вони сьогодні? Яке життя прожили? Знаєте, якби вони трохи частіше переглядали журнали про кіно, якби трохи більше мріяли, то теж могли б мати бодай частину з того, що має нині Лінді.

У дев’ятнадцять вона поїхала автостопом у Каліфорнію, бо хотіла потрапити у Голлівуд. Та натомість опинилася у дешевому придорожньому кафе на околиці Лос-Анджелеса, де влаштувалася офіціанткою.

— З тим кафе, невеличким закладом на узбіччі шосе, вийшло дуже цікаво, — розповідав пан Ґарднер. — Виявилося, що для неї це — саме те, що треба, краще й не придумаєш. Адже якраз туди вчащали всілякі дівчата з амбіціями, ошивалися там іноді з ранку до вечора. Зазвичай збиралися по семеро-восьмеро, іноді й десятеро, замовляли собі гот-доґи, каву, а тоді сиділи й розмовляли цілими годинами.

Ті дівчата, всі трохи старші за Лінді, з’їхалися з усіх куточків Америки і прожили в околицях Лос-Анджелеса вже щонайменше два-три роки. У кафе вони приходили обмінятися останніми чутками, обговорити тактику дій, тримати на оці успіхи одна одної. Та головною привабою того місця була Меґ — жінка за сорок, офіціантка, у парі з якою працювала Лінді.

Для тих дівчат Меґ була за старшу сестру, вони вважали її справжнім джерелом мудрості. Адже колись вона була точнісінько такою самою, як і вони тепер. Зрозумійте, то були дівчата серйозні, достоту амбітні, налаштовані дуже рішуче. Чи теревенили вони про одяг, взуття та косметику, як їхні однолітки? Безперечно. Але лише про той одяг, те взуття і ту косметику, які допоможуть їм вийти заміж за зірку. А про кіно вони балакали? Про музичну сцену? Ще б пак. Але переважно — про те, хто з кінозірок та співаків ще не одружений, у кого сімейне життя не склалося, хто розлучається. І, бачте, якраз Меґ і могла їм усе це розповісти, і не тільки це, а більше, значно більше. Вона ж опинилася на тому узбіччі ще задовго до них, і коли йшлося про те, як обкрутити зірку, їй були відомі геть усі правила, всі хитрощі та виверти. Лінді сиділа з ними і просто вбирала у себе все, що чула. Те придорожнє кафе з гот-доґами стало для неї університетом не згірш за Гарвард чи Єль. Дев’ятнадцятирічне дівча з Міннесоти! Коли я тепер уявляю собі часом, що з нею могло там трапитися, то мене аж дрож проймає. Утім, їй пощастило.

— Пане Ґарднер, вибачте, що перебиваю, — озвався я, — але якщо та Меґ була аж настільки з усім обізнана, то чому сама не вискочила заміж за якусь зірку, а розносила гот-доґи в тому кафе?

— Слушне запитання, та ви ще не зовсім вловили суть справи. Гаразд, припустімо, цій дамі, Меґ, не пощастило. Але ж уся штука в тому, що вона бачила тих, хто добитися свого таки зумів. Розумієте, друже? Колись вона була точнісінько такою самою, як ті дівчата, і бачила, як одні сягнули успіху, а інших спіткала невдача. Бачила підводні камені та пастки, бачила й золоті сходи. І могла про все це розповісти — вдячних слухачок не бракувало. Дехто й мотав собі на вус, так би мовити. Як-от Лінді. Кажу ж, то був її Гарвард. Завдяки цьому вона стала тою жінкою, якою є нині. Це дало їй силу, яка потім таки згодилася — і то неабияк згодилася, хлопче. Доки в її житті настав перший злам, минуло шість років. Можете собі уявити? Цілих шість років маневрувати, будувати плани, тримати стрій — хай там що. Зазнавати ударів, падати, знову підводитися — і так раз по раз. Зрештою, у нашій професії все так само. Не годиться після перших же ударів складати лапки і здаватися. Дівчат, які так учинили, можна потім побачити де завгодно, здебільшого — в закутніх містечках, одружені з якоюсь потолоччю. І лише декого — таких, як Лінді, — кожен удар чомусь вчить, і вони стають сильнішими й міцнішими, і повертаються, щоб боротися далі, і борються просто несамовито. Гадаєте, Лінді не страждала від приниження? Попри всю свою красу, попри всі свої чари? Чого люди не розуміють, то це власне того, що краса — це навіть не половина справи. Якщо користуватися нею неправильно, до вас ставитимуться як до хвойди. Так чи інак, через шість років у її житті нарешті стався злам.

— Саме тоді вона вас і зустріла, пане Ґарднер?

— Мене? О, ні, ні. Я вийшов на сцену лише згодом. Вона вийшла заміж за Діно Гартмана. Ви ніколи не чули про Діно? — Тут пан Ґарднер якось недобре засміявся. — Бідолаха Діно. Навряд чи його записи дійшли до комуністичних країн. Однак у ті часи Діно був досить відомий. Він багато співав у Лас-Веґасі, випустив кілька золотих платівок. Як я вже казав, для Лінді то був великий прорив. Коли ми з нею вперше зустрілися, вона була дружиною Діно. Стара Меґ пояснювала, як зазвичай усе відбувається. Буває, звісно, що дівчині щастить на самому початку, вона виходить заміж за когось на штиб Сінатри чи Брандо й одразу опиняється на вершині. Та насправді таке трапляється лише зрідка. Тому дівчина має звикнути до думки, що їй, імовірно, доведеться вийти з ліфта на другому поверсі і трохи там погуляти, принюхатися, призвичаїтися до тамтешньої атмосфери. І тоді, цілком можливо, одного чудового дня вона суто випадково зустріне там того чи іншого мешканця горішніх поверхів, який буквально на кілька хвилин спустився туди зі свого пентгауса по якусь дрібничку. Ану ж цей хлопець візьме і скаже: «Слухай, а ти не хотіла б піднятися до мене нагору?». Одне слово, Лінді знала, як воно здебільшого у таких випадках буває. Вийшовши за Діно, вона не втратила на силі, не притлумила амбіцій відповідно до того місця, куди потрапила. А Діно був порядний, він мені завжди подобався. Тому-то я, хоч і запав на Лінді, щойно її побачив, до жодних дій не вдавався. Поводився, ніби взірцевий джентльмен. Згодом виявилося, що саме це й додало Лінді рішучості. Чоловіче милий, ну як же такою дівчиною не захоплюватися! Мушу сказати вам, друже, що все це припало якраз на найзоряніший мій час. Гадаю, то було приблизно в ті роки, коли ваша мати слухала мої платівки. А от зірка Діно саме тоді стрімко покотилася донизу. У ті часи багатьом співакам доводилося скрутно. Усе змінювалося. Молодь слухала «Бітлз», «Роллінґ Стоунз». Бідолашний Діно, надто вже він скидався на Бінґа Кросбі. Спробував був записати альбом у стилі босанова, та всі з цього тільки посміялися. Однозначно, настав момент, коли Лінді треба було відчалювати. У тій ситуації ніхто б нам і слова кривого не сказав. Думаю, навіть Діно не надто нас звинувачував. Тоді я й зробив перший крок. Так Лінді опинилася у пентгаусі.

Побралися ми у Лас-Веґасі, в готелі нам наповнили ванну шампанським. Та пісня, яку ми сьогодні заспіваємо, — «Закохуюсь я надто легко»... Знаєте, чому я обрав саме її? Хочете, розповім? Якось, невдовзі після весілля, ми були в Лондоні. Повертаємося, отже, після сніданку до свого номера, а там порається покоївка. Але ж ми з Лінді вже розпалені, як ті кролики. Тож заходимо і чуємо — покоївка якраз чистить порохотягом вітальню, але нас звідти не видно. Тоді ми тихенько — навшпиньки, наче дітиська, розумієте? — крадемося до спальні, зачиняємо за собою двері. Бачимо, що там уже прибрано, і покоївка, може, туди вже й заходити не буде, хоча напевне, звісно, не знаємо. Хай там як, нам байдуже. Ми зриваємо з себе одяг, падаємо на ліжко і кохаємося, а покоївка весь цей час буквально за пару кроків звідти, тут-таки за стіною, прибирає у вітальні й ані гадки не має, що ми повернулися. Кажу вам, спочатку ми бачили тільки одне одного, але потім уся ця ситуація видалася раптом такою кумедною, що годі було втриматися від сміху. Ми доводимо справу до кінця, лежимо там, обійнявшись, і тут покоївка, уявіть собі, починає співати! Порохотяг вона вже вимкнула і тепер співає, співає на все горло, а голос у неї, хлопче, паршивезний! Ми помираємо зі сміху, але намагаємося не шуміти. І тоді, що б ви подумали, вона змовкає і вмикає радіо. А там саме крутять Чета Бейкера, який співає «Закохуюсь я надто легко» — так гарно, спокійно, без поспіху. І ми з Лінді просто лежимо собі, обнявшись, поперек ліжка і слухаємо Чета. За хвилю я починаю тихенько підспівувати, й от уже ми з Четом співаємо, а Лінді слухає, згорнувшись клубочком у мене в обіймах. Ось так воно було. Саме тому ми сьогодні виконаємо цю пісню. Та згадає вона чи ні, я не знаю. Хто ж його в біса зна?

Пан Ґарднер змовк, і я побачив, що він витирає сльози. Вітторіо тим часом знову завернув за ріг, і мені раптом упало в око, що ми пропливаємо повз один і той самий ресторан уже вдруге. Цього разу там панувало іще більше пожвавлення, ніж раніше, а в кутку саме грав піаніст — мій знайомий на ім’я Андреа.

Коли ми знову відпливли у темряву, я мовив:

— Я, звісно, розумію, пане Ґарднер, що це зовсім не моя справа... але, схоже, між вами і пані Ґарднер останнім часом не все гладко. Мені хотілося б, щоб ви знали: я теж на таких речах трохи знаюся. Моя мати частенько колись сумувала, почувалася, можливо, так само, як оце ви сьогодні. Все думала, що знайде когось і буде нарешті щаслива... Казала: синку, ось цей чоловік буде твоїм новим татом. Перші кілька разів я вірив, а потім розумів уже, що нічого з цього не вийде. Та мама вперто трималася свого і не втрачала віри. І щоразу, коли їй було кепсько на душі — так, імовірно, як вам нині, — знаєте, що вона робила? Ставила вашу платівку і підспівувала. В усі ті довгі зими вона сиділа в нашому крихітному помешканні, підібгавши коліна, зі склянкою в руці, і тихенько підспівувала. А часом, пригадую, пане Ґарднер, сусіди згори починали тарабанити нам у стелю, особливо, коли ви співали ті швидкі пісні — «Великі сподівання» чи «Вони всі сміялися». Я, бувало, уважно за мамою спостерігав, але вона наче не помічала нічого навколо, знай слухала ваш голос, кивала головою в такт музиці і ворушила губами, вимовляючи слова... Я ось що хотів сказати, пане Ґарднер. Ваша музика допомагала в ті часи моїй мамі і, напевне, мільйонам інших. Тож буде тільки справедливо, якщо вона допоможе і вам. — На цих словах я засміявся — це мало прозвучати підбадьорливо, але вийшло дещо голосніше, ніж хотілося б. — Можете на мене розраховувати, пане Ґарднер. Я вкладу в наш виступ усе своє вміння. Буде не згірш за оркестр, от побачите. Пані Ґарднер послухає нас, і хтозна, може, у вас усе й налагодиться. Важкі часи трапляються у кожного подружжя.

Пан Ґарднер усміхнувся.

— Ви славний хлопець. Я дуже вдячний, що ви погодилися мені підсобити. Але все, часу на балачки більше немає. Лінді, бачу, вже у себе в кімнаті, там засвітилося.

Ми саме пропливали повз палаццо, який минали вже принаймні двічі, і тільки тепер я збагнув, чому Вітторіо возив нас колами. Пан Ґарднер виглядав світло у конкретному вікні, й щоразу, коли він бачив, що там ще темно, ми вирушали у наступне коло. Цього разу, одначе, у вікні на третьому поверсі горіло світло, віконниці були прочинені, і знизу нам видно було темні дерев’яні балки стелі. Пан Ґарднер махнув Вітторіо, але той уже покинув веслувати, і ми чимраз повільніше підпливали до стіни, аж доки гондола не спинилася під самісіньким вікном.

Пан Ґарднер підвівся, човен знову небезпечно хитнувся, і Вітторіо довелося мерщій виправляти ситуацію. Відтак пан Ґарднер окликнув, спершу зовсім тихенько: «Лінді? Лінді?» — а потім уже набагато голосніше: «Лінді!».

Спочатку ми побачили руку, яка відчинила віконниці ширше, і на вузенькому балконі з’явилася постать. На стіні не надто високо у нас над головами висів ліхтар, але світла він давав небагато, і з гондоли ми розрізняли тільки силует пані Ґарднер, не більше. Втім, я розгледів, що від часу нашої зустрічі на площі вона підібрала догори волосся — мабуть, перед вечерею, на яку вони ходили раніше.

— Це ти, милий? — вона сперлася на поручні балкона. — Я вже думала, тебе викрали чи ще щось таке. Схвилювалася тут уся...

— Ну, не будь дурненька, люба. Що може трапитися в такому місті, як оце? Зрештою, я ж залишив тобі записку.

— Не бачила я ніякої записки.

— Я залишив тобі записку. Власне, щоб ти не хвилювалася.

— І де ж вона, ця записка? Що там написано?

— Не пам’ятаю, люба. — Тепер уже в голосі пана Ґарднера чулося роздратування. — Звичайнісінька записка, знаєш, «вийшов по сигарети» чи щось таке.

— То ти там унизу сигарети купуєш? Невже?

— Ні, люба, це щось зовсім інше. Я зараз тобі заспіваю.

— Це що, жарт такий?

— Ні, люба, не жарт. Ми ж у Венеції. Тут так заведено. — І він показав рукою на нас із Вітторіо, ніби наша присутність підтверджувала слушність його слів.

— Милий, але тут трохи холодно...

Пан Ґарднер важко зітхнув.

— Тоді послухай з кімнати. Так, люба, повертайся до кімнати, влаштуйся зручніше. Тільки вікно залиш прочиненим, і все буде добре чути.

Вона ще якусь хвилю дивилася на нього, а він — на неї, обидвоє мовчали. Потому пані Ґарднер зникла у кімнаті, і її чоловік, схоже, засмутився, хоч сам їй це нарадив. Похиливши голову, він знову зітхнув, і я зрозумів, що його вже проймають сумніви, чи варто взагалі продовжувати. Тож я сказав:

— Нумо, пане Ґарднер, уперед: «Доки дістанусь до Фенікса».

А тоді торкнувся струн, без жодного поки що ритму: то було щось на кшталт легкого вступу, який може і привести до пісні, і вгаснути — відразу й не скажеш. Я намагався грати так, щоби в уяві зразу поставала Америка, сумовиті придорожні кафе, безконечні широкі шосе... поза тим я думав, либонь, і про свою маму, пригадував, як заходив до кімнати і бачив її на канапі з конвертом від платівки в руках; на тому конверті було фото такої-от американської дороги, а може, співака, що сидить в американській машині. Хочу сказати, я силкувався грати так, щоб моя мама, якби тільки вона могла мене почути, збагнула: ця музика походить зі світу, який ми бачили на тих конвертах.

І тут, перш ніж я усвідомив, що діється, перш ніж узяв якийсь виразний ритм, пан Ґарднер заспівав. Утриматися в хисткій гондолі на ногах не так легко, і я боявся, що він будь-якої миті втратить рівновагу. А проте голос у нього був якраз такий, яким мені колись запам’ятався, — м’який, майже хрипкий, і водночас вельми об’ємний, от наче проходив через якийсь невидимий мікрофон. А ще, як у всіх найкращих американських співаків, була в його голосі ота втома, ба навіть нотка вагання — мовляв, він не з тих, хто звик таким чином розкривати своє серце. Саме так роблять усі великі.

Тож ми виконали ту пісню, сповнену мандрів і прощання. Американець залишає свою кохану. Вона ніяк не йде йому з голови, доки він одне за одним, строфа за строфою, проминає міста — Фенікс, Альбукерке, Оклахому, їдучи довгою дорогою так, як моя мама могла лише мріяти. Якби ж то можна було саме так залишати все позаду — ось що, гадаю, снувалося тоді у неї в голові. Якби ж то можна було саме так переживати сум.

Ми дійшли до кінця, і пан Ґарднер сказав:

— Гаразд, а зараз одразу наступну: «Закохуюсь я надто легко».

Йому я акомпанував уперше, тож мусив повсякчас бути насторожі, проте нам усе вдавалося. Я добре пам’ятав, що він розповідав про цю пісню, тож знай поглядав угору, на вікно, але пані Ґарднер там не було — ні поруху, ні звуку, нічого. Пісня скінчилася, і навколо запали тиша й темрява. Я почув, як десь неподалік відчинив ширше віконниці хтось із сусідів — мабуть, щоб краще чути. Та у вікні пані Ґарднер жодних ознак життя не було.

«Для моєї крихітки» ми виконали в дуже низькому темпі, взагалі практично без ритму. Потім усе знову вповила тиша. Ми далі не зводили очей з вікна й аж тоді, коли збігла вже, певне, ціла хвилина, таки почули. Звуки ледь можна було розрізнити, проте сумніватися не доводилося: пані Ґарднер нагорі тихенько плакала.

— Все вийшло, пане Ґарднер! — шепнув я. — Все вийшло. Ми пройняли її до самого серця.

Та пан Ґарднер чомусь задоволення не виявляв. Він лише втомлено похитав головою, сів і махнув Вітторіо рукою:

— Відвезіть нас до входу. Пора додому.

Коли ми рушили, у мене склалося враження, що він уникає мого погляду, от наче йому соромно за те, що ми допіру зробили. Ану ж увесь цей задум — то лише такий собі злий жарт, закралася мені до голови думка. Хтозна, раптом усі ці пісні означають для пані Ґарднер щось прикре й страшне. Тож я відклав гітару і якийсь час, доки ми пливли, так і сидів мовчки, ба навіть дещо набурмосено, мабуть.

Потім ми повернули у набагато ширший канал, і відразу повз нас промчало водне таксі, що йшло нам назустріч і збурило хвилю, гойднувши нашу гондолу. Та ми вже наближалися до палаццо пана Ґарднера, і, доки Вітторіо підводив човна до пристані, я сказав:

— Пане Ґарднер, коли я підростав, ви мали у моєму житті доволі-таки велике значення. І сьогоднішній вечір був для мене дуже особливим. Знаєте, якщо ми зараз попрощаємосяі я ніколи більше вас не побачу, мені до самої смерті не даватиме спокою одне запитання. Будь ласка, скажіть, від чого плакала пані Ґарднер — від щастя чи від смутку?

Спершу мені здалося, що він не відповість узагалі. У тому тьмяному освітленні я розрізняв лише згорблену постать на носі човна. Та доки Вітторіо швартував гондолу, пан Ґарднер тихо мовив:

— Гадаю, їй було приємно, що я так для неї заспівав. Але водночас вона, звісно, й засмучена. Ми обоє засмучені. Двадцять сім років — це немало, а після цієї поїздки ми розлучаємось. Це наша остання спільна мандрівка.

— Дуже мені прикро це чути, пане Ґарднер, — м’яко сказав я. — Знаю, через таке проходить чимало подружніх пар, хоч би й прожили разом двадцять сім років. Та ви принаймні можете розійтися отак... Відпустка у Венеції. Серенада з гондоли під вікном. Мало яка пара спроможна розходитися так цивілізовано.

— Чому ж нам не поводитися цивілізовано? Ми далі любимо одне одного. Тому-то вона й плакала там нагорі. Бо далі любить мене так само, як і я її.

Вітторіо вже вистрибнув на пристань, а ми з паном Ґарднером усе ще сиділи потемки у човні. Я сподівався почути від нього ще щось, і справді, за якусь хвилю він знову заговорив:

— Я вже казав, що закохався у Лінді з першого погляду, щойно її побачив. Та чи кохала мене вона? Навряд чи їй узагалі спадало на думку ставити питання таким чином. Я був зіркою — ось що мало для неї найбільше значення. Я був усім тим, про що вона мріяла, що планувала здобути ще відтоді, як опинилась у тому придорожньому кафе. Кохала вона мене чи ні — це тут особливого значення не мало. Але за двадцять сім років у шлюбі може статися багато цікавого. Чимало подружніх пар спочатку люблять одне одного, потім одне від одного втомлюються і насамкінець сповнюються одне до одного ненавистю. Іноді ж буває навпаки. У нас на це пішло кілька років, але поступово Лінді справді мене полюбила. Спершу я навіть не наважувався у це повірити, та за якийсь час не мав уже іншого вибору. Побіжний доторк до мого плеча, коли ми встаємо з-за столу. Кумедна легка усмішка з іншого кутка кімнати без жодного приводу: це вона просто пустує. Закладаюся, її саму це неабияк дивувало, але сталося те, що сталося. Десь через п’ять-шість років з’ясувалося, що нам добре разом. Що ми турбуємося і піклуємося одне про одного. Як я вже казав, ми кохали одне одного. Кохаємо й далі.

— Щось я не збагну, пане Ґарднер... То чому ж ви розлучаєтеся?

Він знову, звично вже, зітхнув.

— Зважаючи на те, звідки ви, друже, родом, де вже вам збагнути... Але ви сьогодні були дуже добрі до мене, то я спробую все ж пояснити. Річ у тім, що ім’я моє вже не гримить так, як раніше. Заперечуйте, не заперечуйте, але у наших краях це має значення, з цим не посперечаєшся. Отже, моє ім’я вже не таке відоме. Що ж, я міг би просто з цим змиритися і поступово відійти у тінь. Жити колишньою славою. Або сказати: е ні, це ще не кінець. Інакше кажучи, друже, повернутися на сцену. Опинившись у подібному або й у ще гіршому становищі, багато хто так і робить. Проте взяти і повернутися — справа непроста. Треба бути готовим багато що змінити, і це зміни часом дуже нелегкі. Доведеться змінити дещо в собі. Змінити іноді навіть те, що любиш.

— Пане Ґарднер, ви хочете сказати, що розлучаєтеся з дружиною через своє повернення на сцену?

— Подивіться на інших хлопців, на тих, хто успішно повернувся. Подивіться на моїх однолітків, які ще не покинули тусовки. Кожнісінький із них одружений уже не перший раз. Здебільшого вдруге або й утрете. Біля кожного — молода дружина. Ми з Лінді були б там посміховиськом. Поза тим, є одна молода леді, на яку я накинув уже оком, та й вона на мене теж. Лінді все розуміє. Вона знала, що так буде, задовго до мене, ще, певне, відтоді, як сиділа у тому кафе при дорозі і слухала Меґ. Ми вже все обговорили. Вона розуміє, що настав час кожному з нас вирушити своїм окремим шляхом.

— Все одно не збагну, пане Ґарднер. Не може той край, звідки ви з пані Ґарднер, відрізнятися від решти світу аж так разюче. Тому-то й пісні, які ви співали всі ці роки, западають людям у душу повсюди. Навіть там, де я жив раніше. А про що в усіх тих піснях ідеться? Якщо любов згасає і людям доводиться розходитися, то це, звісно, сумно. Та якщо вони й далі люблять одне одного, то мають залишатися разом до кінця. Ось про що ваші пісні.

— Я розумію, друже, що у вас на думці. І сприйняти все це вам, мабуть, не просто. Але є так, як є. І, знаєте, мені тут і про Лінді йдеться. Для неї краще, якщо ми зробимо це зараз. Вона ж іще зовсім не стара. Ви її бачили — чарівна жінка. Їй треба відійти тепер, доки у неї ще є час. Час знайти іншу любов, іншу пару. Їй треба відійти, доки не пізно.

Що я на це сказав би, не знаю, та тут він застав мене зненацька, бо раптом додав:

— Ваша мати... Їй, гадаю, вчасно відійти так і не вдалося.

Я трохи поміркував, а потім тихо сказав:

— Ваша правда, пане Ґарднер, не вдалося. Вона не дожила до того часу, коли в нашій країні почалися зміни.

— Прикро, страшенно прикро. Вона була хорошою жінкою, не сумніваюся. Якщо ви кажете правду і моя музика справді приносила їй дрібку щастя, то це важить для мене дуже багато. Прикро, що їй не вдалося. Було б жаль, якби так само сталося і з моєю Лінді. Е ні, тільки не з Лінді. Тому я й хочу, щоб вона відійшла.

Гондола легенько тицялась у пристань. Простягнувши руку, Вітторіо тихенько окликнув пана Ґарднера, і той, загаявшись ще на кілька секунд, підвівся і вибрався з човна. Я з гітарою в руках був тієї миті вже на пристані: просити Вітторіо підкинути мене трохи далі у мої плани не входило. Пан Ґарднер вийняв портмоне.

Вітторіо, схоже, винагородою був цілком задоволений. Звично пробурмотівши кілька ввічливих фраз і змахнувши на прощання рукою, він зістрибнув назад у гондолу і поплив собі.

Ми дивилися, як він зникає у темряві, а наступної секунди пан Ґарднер уже вкладав мені у долоню чимало банкнот. Я сказав, що це справді забагато, що так чи інак для мене то була велика честь, проте переконати його взяти бодай щось назад не зумів.

— Ні-ні, — замахав він рукою у мене перед очима так, наче хотів будь-що спекатися не тільки тих грошей, але й мене, цієї вечірньої пори та й узагалі, либонь, усього цього періоду свого життя. Потому пан Ґарднер рушив до входу у свій палаццо, та за кілька кроків спинився й озирнувся на мене. Вуличку, де ми стояли, канал, усе навколо вповивала тиша, звідкілясь іздалеку долинало тільки ледь чутне бубоніння телевізора.

— Ви грали сьогодні чудово, друже, — мовив він. — У вас легка рука.

— Дякую, пане Ґарднер. Та й ви співали пречудово. Як завжди.

— Можливо, я ще прийду перед від’їздом на площу. Послухати, як ви граєте зі своєю командою.

— Сподіваюся, пане Ґарднер.

Та я ніколи більше його не бачив. Через кілька місяців, уже восени, я почув, що подружжя Ґарднерів розлучилося: про це десь прочитав і переповів мені один офіціант із «Флоріана». На мене хвилею накотилися спогади про той вечір, на душі стало трохи сумно. Адже пан Ґарднер був, схоже, чоловіком дуже порядним і, як не крути, повернеться він на сцену чи не повернеться, його ім’я залишиться у когорті великих назавжди.

За будь-якої погоди

Емілі, як і я, любила старі бродвейські пісні. Їй більше подобалися швидкі композиції — наприклад, «Щока до щоки» Ірвінґа Берліна чи «Станцюймо бейґін» Коула Портера, я ж радше схилявся до балад на зразок «Ось і дощовий день» чи «Мені це ніколи не спадало на думку» — приємних, але з гіркуватим присмаком. Так чи йнак, наші смаки великою мірою збігалися, а це вже само по собі було тоді справжнісіньким чудом: знайти в університетському кампусі на півдні Англії когось, хто розділяв би такі-от смаки. Нині молодь може слухати практично будь-яку музику. Скажімо, у мого племінника, який восени піде до університету, зараз період аргентинського танго. Ще йому до вподоби Едіт Піаф, а також ціла купа найсучасніших індігуртів. Проте в наші часи такого розмаїття смаків не спостерігалося й близько. Моїх однолітків-студентів можна було згрубіла розділити на два великі табори: довговолосих гіпі у широких одежах, які полюбляли «прогресивний рок», і тих охайних хлопців та дівчат у твідових костюмах, які вважали, що все хоч трохи відмінне від класичної музики — то лише жахлива какофонія та й годі. Часом щастило ще наштовхнутися на людей, які стверджували, що захоплюються джазом, але вони завжди виявлялися прихильниками так званого кроссоверу — безконечних імпровізацій без дрібки поваги до тих майстерно відшліфованих пісень, які правили за відправну точку.

Тож натрапити на ще одного поціновувана — а надто поціновувачку — «Великого американського пісенника» було за щастя. Як і я, Емілі колекціонувала довгограючі платівки з чуттєвими і простими, без викрутасів, вокальними інтерпретаціями найвідоміших пісень — такі записи часто траплялися у крамничках уживаних речей, куди їх здавали ровесники наших батьків. Її улюбленцями були Сара Вон і Чет Бейкер. Я натомість віддавав перевагу Джулі Лондон і Пеґґі Лі. Сінатрою чи Еллою Фітцджеральд ніхто з нас особливо не захоплювався.

У перший рік навчання Емілі жила при коледжі й тримала у себе в кімнаті портативний програвач досить поширеної на той час моделі. На вигляд він був наче велика коробка з-під капелюха, мав обшиті світло-блакитною штучною шкірою поверхні й один вбудований гучномовець. Побачити сам програвач можна було, лише піднявши кришку. Як на сьогоднішні стандарти, звучав він страшенно примітивно, проте ми, пригадую, годинами щасливо чапіли над ним, міняючи платівки й обережно опускаючи голку на доріжку. Ми любили слухати різні версії однієї пісні й потім дискутувати про тексти чи трактування. Он той рядок справді треба було співати таким іронічним тоном? Як краще співати «Джорджія у мене на думці»: так, ніби Джорджією тут звуть жінку, чи так, наче мова про американський штат? Особливо ми тішилися, коли знаходили запис — як-от «За будь-якої погоди» у виконанні Рея Чарльза, — де слова самі по собі були радісні, натомість манера співу просто рвала серце.

Емілі любила такі платівки настільки безапеляційно глибоко, що мене щоразу просто приголомшувало, коли я заставав її за розмовою з іншими студентами про той чи інший претензійний рок-гурт чи пустопорожнього каліфорнійського барда. Часом вона починала сперечатися про якийсь «концептуальний» альбом майже так само, як ми сперечалися про Ґершвіна чи Говарда Арлена, і тоді, щоб не виказати роздратування, я мусив кусати собі губи.

Якби Емілі, у ті часи струнка й приваблива, ще на самому початку навчання в університеті не накинула оком на Чарлі, то навколо неї неодмінно крутився б чималий гурт хлопців, я певен. Та вона була явно не з тих дівчат, які всім своїм виглядом натякають на те, що готові фліртувати наліво й направо, тож коли з’ясувалося, що вони з Чарлі разом, інші залицяльники дали їй спокій.

— Це єдина причина, через яку я й тримаю його під боком, — кинула вона мені якось з кам’яним обличчям, а тоді, спостерігши, наскільки вразило мене це зізнання, розреготалася: — Жартую, дурнику, я просто жартую. Чарлі мені най-най-наймиліший...

В університеті Чарлі був моїм найкращим другом. На першому курсі ми весь час були разом, і саме тоді я й познайомився з Емілі. На другому курсі Чарлі з Емілі винайняли собі частину будинку в місті, і попри те, що я частенько туди навідувався, наші з Емілі розмови над програвачем відійшли у минуле. Насамперед тому, що, хоч коли б я до них не зайшов, там завжди ошивалося ще кілька студентів, усі теревенили і сміялися, а на додачу ще й стояла модна стереосистема, яка знай продукувала рокмузику — таку гучну, що доводилося її перекрикувати.

Усі ці роки ми з Чарлі залишалися близькими друзями. Можливо, ми не бачилися вже так часто, як колись, але завинили в цьому головно відстані. Я роками жив тут, в Іспанії, а також в Італії та Португалії, Чарлі ж тим часом базувався переважно в Лондоні. Гм, звучить так, наче я — бозна-який багатій із власним літаком, а він — затятий домосид, і це трохи смішно. Бо насправді це Чарлі постійно літає то в Техас, то в Токіо, то в Нью-Йорк на зустрічі різних впливових осіб, а я рік за роком не вилажу з одних і тих самих вільготних будівель, укладаючи тести на правильне написання або у сповільненому темпі розмовляючи з учнями англійською на одні й ті самі теми: «Мене-звати-Рей. A-тебе? У-тебе-є-діти?».

Коли після університету я тільки починав викладати англійську, то мав враження, наче таке життя — це доволі непогано; великою мірою воно скидалося на продовження навчання. Мовні школи росли по всій Європі, ніби гриби після дощу; що ж до монотонних занять і надто щільного розкладу, то в молоді роки на такі речі не надто звертаєш увагу. Годинами сидиш у барах, легко заводиш друзів і взагалі почуваєшся частиною великої мережі, що охоплює цілу земну кулю. Зустрічаєш людей, які щойно попрацювали десь у Перу чи в Таїланді, і це спонукає до думки, що за бажання ти й сам можеш отак дрейфувати світом, користуючись своїми знайомствами для того, щоб знайти роботу у будь-якому найвіддаленішому закутку, який лишень спаде на думку. І завжди належатимеш до ось цієї приємної, вельми розгалуженої родини мандрівних викладачів, які за випивкою обмінюються історіями про колишніх колег, психованих директорів шкіл і ексцентричних працівників «Британської ради».

Наприкінці вісімдесятих ходили чутки, що можна непогано заробити, викладаючи англійську в Японії, і я серйозно подумував туди поїхати, але не склалося. Розглядав я і мандрівку до Бразилії, ба навіть прочитав кілька книжок про особливості тамтешньої культури і послав запит на бланк заявки. Проте у таку далечінь мене все ж не занесло. Південна Італія, нетривалий період у Португалії, потім знову назад сюди, в Іспанію. А тоді раптом не встигаєш озирнутися — і ось тобі вже сорок сім, і на зміну тим, з ким ти колись розпочинав, уже прийшло нове покоління, яке пліткує на інші теми, вживає інший дурман і слухає іншу музику.

Тим часом Чарлі з Емілі одружилися й оселилися в Лондоні. Коли у них з’являться діти, сказав мені якось Чарлі, вони візьмуть мене за хрещеного батька для котроїсь дитини. Утім, цього так і не трапилося. Маю на думці, дитина так і не народилася, а тепер, напевне, вже надто пізно. Мушу зізнатися, я завжди почувався через це дещо розчарованим. Либонь, мені від самого початку уявлялося, що, ставши комусь із їхніх дітей хрещеним батьком, я здобуду таку собі офіційну ниточку, хоч і вельми тоненьку, яка пов’яже їхнє життя у Лондоні з моїм на континенті.

Так чи інак, на початку цього літа я поїхав до Лондона — у гості до них. Про мій приїзд ми домовилися добряче заздалегідь, і коли я за кілька днів перед тим зателефонував, аби переконатися, що нічого не змінилося, Чарлі сказав, що в них обидвох «усе пречудово». Тож я не мав жодної причини сумніватися, що після кількох далеко не найкращих у своєму житті місяців зможу нарешті розслабитися там, де мені незмінно намагалися всіляко догоджати.

Коли я виходив тієї сонячної днини з найближчої станції метро, мої думки вертілися, властиво, навколо того, які цікаві зміни могли статися у «моїй» кімнаті за час, що минув після мого останнього приїзду. Упродовж років я майже завжди заставав там щось новеньке. Одного разу то був якийсь електронний пристрій, що мерехтів індикаторами в кутку, іншого — взагалі опоряджений наново інтер’єр. Хай там як, а щоразу — наче то було вже майже питання принципу — те місце готували для мене так, мовби я поселявся в якийсь шикарний готель: викладені рушники, бляшанка з печивом на тумбочці біля ліжка, підбірка компакт-дисків на туалетному столику. Кілька років тому Чарлі завів мене в кімнату і заходився з якоюсь безжурною гордістю клацати вимикачами, то вмикаючи, то вимикаючи всілякі майстерно сховані світильники: за узголів’ям ліжка, над гардеробом і так далі. Ще одне клацання — щось буркотливо загуділо, і на обидвох вікнах почали опускатися жалюзі.

— Слухай, Чарлі, ну навіщо мені жалюзі? — запитав я тоді. — Я хочу бачити, що там надворі, коли прокидаюся. Штор цілком достатньо.

— Ці жалюзі — швейцарські, — відповів він так, наче це все пояснювало.

Цього разу, одначе, Чарлі вів мене вгору сходами, бурмочучи щось собі під ніс, і лише коли ми ввійшли до моєї спальні, я збагнув, що то він вибачався. Такою я не бачив цієї кімнати ще ніколи. На незастеленому ліжку перекосився поплямлений матрац. На підлозі громадилися купи журналів і книжок у паперових обкладинках, тут-таки лежали клунки зі старим одягом, валялися хокейна ключка і перевернута магнітофонна колонка. Я просто закляк на порозі й так і стояв, витріщаючись на все це, доки Чарлі розчищав місце, щоб поставити мою сумку.

— У тебе такий вигляд, наче ти зараз вимагатимеш менеджера, — озвався він з якоюсь гіркотою в голосі.

— Та ні, ні. Просто незвично тут таке бачити.

— Безлад, я знаю. Безлад, — Чарлі сів на матрац і зітхнув. — Я сподівався, прибиральниці якось дадуть із цим раду. Але вони не дали. Хто його зна, чому.

Він, схоже, був дуже пригнічений, але раптом знову зірвався на ноги.

— Слухай-но, а ходімо кудись на ланч. Я залишу Емілі записку. Посидимо без поспіху, поїмо, а доки повернемось, у твоїй кімнаті — та й у цілій квартирі — вже буде лад.

— Але ж не можемо ми просити Емілі все тут поприбирати.

— Ой, та вона не сама це робитиме. Зв’яжеться з прибиральницями. Вона знає, як до них допастися. У мене навіть номера їхнього нема. То ходімо на ланч. Три страви, пляшка вина — все, як годиться.

Те, що Чарлі називав квартирою, займало, по суті, два горішні поверхи чотириповерхового будинку, розташованого впритул до інших на заможній, хоч і надміру жвавій вулиці. З парадних дверей ми вийшли просто у потік людей і авто. Чарлі повів мене повз крамниці й офіси в чепурний італійський ресторанчик. Попереднього замовлення ми не робили, але нас по-дружньому привітали й одразу провели до вільного столика. Роззирнувшись навколо, я побачив чимало відвідувачів, одягнених на діловий манір, у костюми й краватки, тож лише порадів, що у Чарлі, як і в мене, вигляд був не надто охайний. Він, видно, мої думки вгадав, бо, щойно ми сіли, сказав:

— Рею, та ти ніби з місяця звалився. Все змінилося. Ти надто довго був за кордоном. — А тоді гучно, аж мені різонуло по вухах, додав: — Це у нас вигляд людей, які чогось таки досягли. Усі решта тут — менеджери середньої ланки, не більше. — Потім він нахилився до мене і вже тихіше промовив: — Слухай, нам треба поговорити. Хочу попросити тебе про одну послугу.

Коли Чарлі востаннє звертався до мене по допомогу, я не пригадував, тож лише мимохідь кивнув і став чекати, що буде далі. Покрутивши кілька секунд у руках меню, він поклав його на стіл.

— Як по правді, нам із Емілі зараз непереливки. Останнім часом узагалі не буваємо разом, уникаємо одне одного... Тому-то її й не було вдома, коли ти приїхав. Цими днями, боюсь, спілкуватися з нами двома разом ти не зможеш. Тут у нас як у тих виставах, де один актор грає дві ролі. Бачити одночасно мене та Емілі в одному приміщенні не вийде. Чисто як діти, ні?

— Очевидно, я обрав невдалий час для приїзду. То відразу після ланчу заберу свої речі та й поїду, зупинюся у Фінчлі в тітоньки Кейті.

— Про що це ти? Зовсім мене не слухаєш. Я ж щойно говорив, що хочу про дещо тебе попросити.

— Я думав, ти просто намагаєшся сказати...

— Та ні, телепню, забиратися треба якраз мені. Маю заплановану зустріч у Франкфурті, лечу туди сьогодні пополудні. Повернуся за два дні, найпізніше — в четвер. А ти б тим часом побув тут. Твоя присутність згладить гострі кути, все налагодиться. Тоді приїду я, весело скажу «Привіт!», поцілую свою безцінну дружину так, наче останніх двох місяців і не було, й усе знову стане як колись.

Тут до нас підійшла офіціантка, щоб узяти замовлення, а потім Чарлі, схоже, не мав уже бажання повертатися до цієї теми. Натомість він засипав мене запитаннями про моє життя в Іспанії і на кожну мою відповідь, позитивну чи негативну, лише кисло всміхався кутиками вуст і хитав головою, ніби я тільки підтверджував його найгірші побоювання. Саме тоді, коли я намагався розповісти, як виріс у кулінарному мистецтві — приготував різдвяний стіл для понад сорока студентів і викладачів практично сам-один, — він обірвав мене просто посеред речення:

— Послухай, становище у тебе геть безнадійне. Треба писати заяву про звільнення. Але спершу маєш підшукати собі нову роботу. Використай того депресивного португальця як посередника. Отримаєш те місце в Мадриді, тоді зможеш відмовитися від помешкання. Гаразд, отже, по-перше, тобі треба...

Чарлі підняв руку і почав одну по одній озвучувати вказівки, загинаючи пальці. Коли принесли замовлені наїдки, кілька пальців ще залишалися вільними, і він не змовкав, аж доки не закінчив. Потому ми взялися до їжі, і Чарлі мовив:

— Але нічого цього ти не зробиш, я певен.

— Та ні, все, що ти кажеш, звучить дуже розсудливо.

— Ти повернешся назад і все піде по-старому. А потім через рік ми знову зустрінемось тут, і ти далі скиглитимеш про те саме.

— Я не скиглив...

— Знаєш, Рею, інші можуть допомогти тобі порадами чи пропозиціями лише до певної межі. Далі треба брати відповідальність за своє життя на себе.

— Гаразд, я так і зроблю, обіцяю. Але ти казав, тобі потрібна від мене якась послуга.

— Так-так... — він задумливо жував. — Чесно кажучи, саме тому я й запросив тебе до нас цього разу. Звісно, страшенно приємно з тобою побачитися й усе таке. Та насамперед я хотів, щоб ти дещо для мене зробив. Зрештою, ти ж мій найдавніший друг, ми знаємося мало не ціле життя...

Раптом Чарлі схилився над тарілкою й узявся за виделку, і я приголомшено збагнув, що він тихо плаче. Я простягнув над столом руку і легенько торкнув його за плече, але він знай закладав до рота пасту і не підводив очей. Десь за хвилину я знову торкнувся його плеча — результат був той самий. Тут до нас із веселою посмішкою підійшла офіціантка і поцікавилася, чи нам усе до вподоби. Ми в один голос запевнили, що все чудово, і коли вона пішла собі, Чарлі начебто трохи опам’ятався.

— Гаразд, Рею, слухай... Я попрошу тебе про щось украй просте. Все, чого я хочу, — щоб ти покрутився тут біля Емілі кілька днів, побув таким собі приємним гостем. Оце й усе. Доки я повернуся.

— І це все? Ти просиш мене приглянути за нею, доки тебе не буде?

— Саме так. Чи, радше, дати їй приглянути за тобою. Ти ж тут гість. Я накидав для вас деякі плани. Квитки у театр і таке інше. Я приїду найпізніше у четвер. Твоє завдання — зробити так, щоб до неї повернувся добрий настрій, і цей настрій підтримувати. Щоб, коли я увійду і скажу: «Привіт, люба», — вона просто відповіла: «О, привіт, милий, добре, що ти повернувся. Як усе пройшло?» — й обняла мене. І тоді все у нас знову піде так, як колись. До того, як почалося це жахіття. Оце твоє завдання. Простіше не буває.

— Радо зроблю все, що зможу, — мовив я. — Але слухай, Чарлі, ти серйозно вважаєш, що Емілі нині в гуморі розважати гостей? У вас, очевидно, якась криза. Найімовірніше, вона зараз така ж пригнічена, як і ти. Скажу тобі відверто, я не розумію, чому ти запросив мене саме тепер.

— Як то — не розумієш? Я запросив тебе тому, що ти — мій найдавніший друг. Звісно, друзів у мене багато. Та коли дійшло до всього цього, коли я ретельно все обміркував, то збагнув, що ти — єдиний, хто може мені зарадити.

Мушу зізнатися, ці слова мене таки зворушили. Та все одно я бачив, що щось тут не так, чогось він не договорює.

— Я міг би зрозуміти, навіщо ти мене запросив, якби ви були вдома обоє, — сказав я. — Принаймні розумію, як це мало би спрацювати. Ви не розмовляєте між собою, запрошуєте когось у гості, щоб відволіктися, обоє намагаєтеся поводитися якнайкраще, крига скресає. Але якщо тебе не буде, сенсу в цьому небагато.

— Рею, просто зроби це для мене. Думаю, це може спрацювати. Ти ж завжди вмів підняти Емілі настрій.

— Я?! Слухай, Чарлі, я хочу допомогти. Але десь тут ти, мабуть, схибив. Бо, відверто кажучи, у мене таке враження, що якраз я Емілі настрій аж ніяк не піднімаю, навіть за значно кращих обставин. Під час кількох останніх приїздів я, здається, явно її дратував.

— Довірся мені, Рею, я знаю, що роблю.

Коли ми повернулися, Емілі була вже вдома. Мене, мушу визнати, вразило, як сильно вона здала. Справа тут була не тільки в тому, що від часу моїх останніх відвідин її добряче рознесло; обличчя, яке колись багато хто вважав вельми привабливим, тепер скидалося на бульдожий писок, з якимись невдоволеними складками навколо рота. Емілі сиділа на канапі у вітальні й читала «Файненшл таймс», а побачивши мене, з доволі похмурим виглядом підвелася на ноги:

— Приємно тебе бачити, Реймонде, — мовила вона, швиденько цмокнула мене у щоку і знову сіла. Трималася при цьому так, що мені відразу закортіло пуститися у багатослівні вибачення за те, що вторгаюся в їхнє життя у настільки несприятливий момент. Та не встиг я й рота розтулити, як вона плеснула рукою по канапі обіч себе і сказала: — Ну, Реймонде, сідай-но і розповідай, що там у тебе та як.

Я сів, і Емілі заходилася розпитувати мене десь так само, як Чарлі у ресторані. Той тим часом збирався в аеропорт і, шукаючи все, що могло знадобитися в дорозі, то заходив до кімнати, то знову кудись ішов. Мені впало в око, що одне на одного вони не дивилися, проте й не почувалися аж так незручно, як казав Чарлі. І хоч безпосередньо він до неї не звертався, однак знай долучався до розмови — в якийсь дивний, відсторонений спосіб. Наприклад, коли я пояснював Емілі, чому так важко знайти собі сусіда по квартирі, щоб розділити орендну плату, Чарлі крикнув з кухні:

— Та просто те житло розраховане не на двох, а на одного, і то трохи грошовитішого, ніж будь-коли зможе стати він!

Емілі нічого на це не відповіла, але інформацію, безперечно, взяла до відома, бо додала:

— Реймонде, не треба було тобі такого помешкання.

І так тривало ще принаймні хвилин двадцять: Чарлі голосно кидав якісь репліки зі сходів чи дорогою до кухні, зазвичай говорячи про мене у третій особі. Певної миті Емілі раптом сказала:

— Ні, ну чесно, Реймонде. Ти дозволяєш, щоб тебе, з якого боку не глянь, гнобили в тій паскудній мовній школі, зовсім по-дурному годишся з тим, що тебе оббирає домовласник, а тоді що робиш? Береш на буксир якесь пустоголове дівчисько, яке випити любить, а от пляшку купити собі не може, бо навіть роботи не має. Ти ніби спеціально намагаєшся допекти кожному, хто ще не махнув на тебе рукою!

— І розраховувати, що таких залишиться багато, нічого! — крикнув з передпокою Чарлі. Судячи зі звуків, він уже витягнув туди свою валізу. — Поводитися мов хлопчак десять років по тому, як вийшов з відповідного віку, — чудово, нема питань. Але робити так само, коли у тебе п’ятдесятка на носі, — це вже занадто!

— Мені лише сорок сім...

— Як то — лише сорок сім? — Зважаючи на те, що я сидів поруч, аж так підвищувати голос Емілі не мусила. — Лише сорок сім. От якраз це «лише» й руйнує тобі життя, Реймонде. Лише, лише, лише. Я лише роблю, що можу. Лише сорок сім. Скоро тобі стукне лише шістдесят сім, а ти й далі будеш вертітись, як той в’юн на сковорідці, бо так і не знатимеш, куди приткнути свою довбешку!

— Та треба йому добре зад надерти! — верескнув зі сходів Чарлі. — Натягнути так, щоб знав, де раки зимують!

— Реймонде, а ти коли-небудь пробував зупинитися і запитати у себе самого, хто ти такий? — поцікавилася Емілі. — Коли ти думаєш про свій потенціал, тобі не соромно? Поглянь тільки, як ти живеш! Це... це просто бісить! З глузду з’їхати можна!

У дверях з’явився Чарлі — вже у плащі, і якусь хвилю вони кричали мені всяку всячину одночасно. Потім Чарлі замовк на півслові, оголосив, що їде — збоку скидалося б на те, що з відрази до мене, — і зник.

Щойно він пішов, свою викривальну промову перервала й Емілі, і я, скориставшись цією нагодою, підвівся і сказав:

— Вибач, я тільки вийду, допоможу Чарлі з багажем.

— Навіщо допомагати мені з багажем? — запитав з передпокою той. — У мене одна-єдина валіза.

Та коли я вийшов на вулицю слідом, Чарлі не заперечував і, залишивши валізу біля мене, ступив на край тротуару, щоб зупинити таксі. Потрібного авто все не було, тож він так і завмер там стурбовано, з ледь піднятою рукою.

Я підійшов до нього і мовив:

— Чарлі, не думаю, що з цього щось вийде.

— З чого?

— Таж Емілі мене просто ненавидить. І то я пробув тут якихось кілька хвилин. А що буде за три дні? З чого ти взяв, що, повернувшись, застанеш у домі мир і спокій?

Ще не докінчивши це речення, я почав про щось здогадуватися і змовк. Помітивши це, Чарлі обернувся і пильно глянув на мене.

— Здається, — озвався я врешті-решт, — я розумію, чому ти хотів, щоб то був тільки я, а не хтось інший.

— Ага... Невже наш Рей уловив суть?

— Так, можливо...

— Але хіба ж це має значення? Так чи інак, я прошу тебе зробити те саме, те самісіньке. — На очах у нього знову бриніли сльози. — Пам’ятаєш, Рею, як Емілі колись завжди казала, що вірить у мене? Вона говорила це роками й роками. «Я вірю у тебе, Чарлі, ти зможеш пройти весь шлях, ти справді талановитий». Отаке я чув од неї ще три-чотири роки тому. Знаєш, як важко мені доводилося? У мене все було гаразд. І нині все гаразд. Просто чудово. Проте вона вбила собі в голову, що мені призначено стати... Бог його зна, президентом нашого триклятого світу, не менше! А я ж просто звичайнісінький собі хлопака, в якого все гаразд. Та вона цього не бачить. Ось тут і проблема, ось через це все у нас і пішло шкереберть!

Він поволі рушив уперед тротуаром, страшенно пригнічений. Я поквапився назад по валізу і покотив її на коліщатах слідом. На вулиці так само було повно люду, тож устигати за Чарлі й водночас ухилятися та петляти, щоб не зачіпати валізою перехожих, було зовсім не просто. Проте він знай ішов собі, не стишуючи кроку, байдужий до всього навколо.

— Вона вважає, що я опустив руки, — вів далі Чарлі. — Аж ніяк. У мене все чудово. Безмежні обрії — це, звісно, прегарно, доки ти молодий. Але у нашому віці треба... треба вже мати якусь перспективу. Ось що крутиться у мене в голові щоразу, коли Емілі починає мене довбати. Перспектива, їй потрібна перспектива. І я постійно говорю сам собі: слухай, у тебе все прекрасно. Подивися краще на силу-силенну інших, на наших знайомих. Подивися на Рея. Подивися, що зробив зі своїм життям він — свинство та й годі. Але їй потрібна перспектива.

— І ти вирішив запросити в гості мене. На роль пана Перспективи.

Чарлі нарешті спинився і звів на мене очі.

— Зрозумій мене правильно, Рею. Я не кажу, що ти якийсь жахливий невдаха чи щось таке. Ти ж не наркоман і не вбивця, я розумію. Але подивися правді у вічі: твої досягнення супроти моїх здаються доволі-таки бліденькими. Тому-то я й прошу, дуже прошу тебе мені допомогти. Ми — на краю прірви, я у розпачі, мені потрібна твоя допомога. І про що я прошу, заради Бога? Просто побути собою — таким самим приємним, як завжди. Не більше і не менше. Зроби це для мене, Реймонде. Для мене й Емілі. Між нами ще не все закінчено, я знаю. Просто побудь собою тих кілька днів, доки я повернуся. Я ж не аж так багато від тебе хочу, правда?

Я глибоко вдихнув і сказав:

— Гаразд, якщо ти думаєш, що це допоможе. Але ж Емілі рано чи пізно все одно здогадається, хіба ні?

— Чого б це? Їй відомо, що в мене важлива зустріч у Франкфурті. Для неї все це має цілком природний вигляд. Вона лише опікуватиметься гостем та й годі. Це їй до вподоби, та й ти їй теж не байдужий. О, глянь, таксі. — Він несамовито замахав руками, а побачивши, що водій гальмує, схопив мене за плече. — Дякую тобі, Рею. Ти допоможеш нам усе це втрясти, я знаю.

Повернувшись, я застав у квартирі зовсім іншу Емілі. Вона зустріла мене так, як годилося б зустрічати якогось дуже вже немолодого, немічного родича, підбадьорливо всміхалася й лагідно торкалася до руки. Коли я погодився випити чаю, Емілі провела мене на кухню, посадила за стіл, а тоді на кілька секунд завмерла, розглядаючи мене з виразом очевидного занепокоєння на обличчі. Врешті вона м’яко сказала:

— Мені страх як прикро, Реймонде, що я так на тебе накинулася... Я не мала права так з тобою розмовляти. — Тоді заходилася готувати чай, а тим часом продовжувала: — Це ж уже роки минули відтоді, як ми вчилися в університеті. Завжди я про це забуваю. Ні з ким із інших наших друзів мені б і на думку не спало говорити таким тоном. Але дивлюся ото на тебе — і ніби переношуся назад у ті часи, починаю поводитися так, як ми всі тоді поводилися, й усе решта просто вилітає з голови. Тож не бери близько до серця, направду.

— Та нічого я не беру до серця. — Я все ще прокручував собі подумки останню розмову з Марлі, а тому вигляд мав, либонь, дещо відсторонений. Емілі, схоже, витлумачила це по-своєму, бо голос її зазвучав іще м’якше.

— Мені так шкода, що ти через мене засмутився. — Вона акуратними рядами викладала на тарілці переді мною печиво. — Річ у тім, Реймонде, що в ті часи ми могли говорити тобі практично що завгодно, ти просто сміявся собі, ми сміялися, все перетворювалося на великий жарт — та й уже. Це так по-дурному з мого боку — думати, що ти зовсім не змінився.

— Ну, насправді я десь такий і залишився. Мене твої слова анітрохи не зачепили.

— Я не усвідомлювала, — говорила далі вона, явно мене не слухаючи, — наскільки ти тепер інакший. Як близько до самісінького краю ти опинився.

— Послухай, Емілі, зі мною не все так погано...

— У мене враження, що після всіх цих років ти — наче риба, яку викинуло на берег. Або ні — наче той, хто спинився просто над прірвою. Ще один легесенький поштовх — і ти зламаєшся.

— Упадеш, ти хочеш сказати.

Вона саме шпорталася коло чайника, але тієї миті обернулася і глянула на мене:

— Ні, Реймонде, такого не кажи. Навіть жартома. Такого я від тебе навіть чути не бажаю.

— Ти мене не так зрозуміла. Ти сказала, я зламаюся, але якщо я — над прірвою, то логічніше мені впасти вниз, а не зламатися.

— Ех, бідолаха. — Вона й далі, схоже, не тямила, про що я. — Ти — лише оболонка того, тодішнього Реймонда.

Цього разу я вирішив, що краще буде промовчати, і якусь хвилю ми не озивалися, чекаючи, доки закипить чайник.

Потім Емілі заварила чай і поставила на стіл одну чашку — для мене.

— Я дуже перепрошую, Рею, але мені треба повертатися до офісу: маю ще дві зустрічі, які ніяк не можна проґавити. Якби я тільки знала, в якому ти стані, то нізащо тебе не залишила б, заздалегідь змінила би плани. Але ж я не знала, і тепер на мене чекають. Бідолашний Реймонд. Що ж ти тут робитимеш сам-один?

— Усе буде чудово. Чесно. Знаєш, я тут подумав... Може, доки тебе не буде, я приготую обід? Ти не повіриш, але я став направду незлецьким кухарем. Коли нам треба було готувати той святковий стіл на Різдво...

— Страх як мило, що ти хочеш допомогти. Але, як на мене, найкраще тобі зараз відпочити. Зрештою, незнайома кухня — це такий стрес. Чому б тобі просто не освоїтися як слід у домі? Прийми трав’яну ванну, послухай музику. А про обід я сама подбаю, коли прийду.

— Ну от навіщо тобі після цілого дня в офісі ще й їжею перейматися?

— Ні-ні, Рею, ти просто собі відпочивай, — вона вийняла і поклала на стіл візитну картку. — Тут зазначений мій прямий телефон і мобільний. Я вже мушу йти, але ти можеш телефонувати мені коли завгодно. І пам’ятай, не берися ні за що стресове, доки мене не буде.

Уже якийсь час я періодично помічав, що розслабитися у своєму помешканні мені важко. Якщо я вдома сам, то починаю дедалі сильніше непокоїтися і почуваюся так, ніби забув про якусь надзвичайно важливу зустріч. Та коли випадає нагода залишитися на самоті в чужій оселі, мене частенько проймає приємне відчуття миру і спокою. Найбільше мені до вподоби за таких обставин розлягтися на незнайомій канапі з першою-ліпшою книжкою, яка трапить під руку. Саме так я і зробив після того, як Емілі пішла на роботу. Принаймні зумів прочитати пару розділів «Менсфілд-парку», перш ніж на якихось двадцять хвилин мене таки здолала дрімота.

Коли я прокинувся, квартиру заливало пополудневе сонце. Я підвівся з канапи і надумав трохи понюшкувати навколо. Можливо, доки ми сиділи в ресторані за ланчем, тут справді побували прибиральники, а може, Емілі впоралася сама; хай там як, вигляд велика вітальня мала просто-таки бездоганно охайний. Окрім чистоти, впадав у вічі стильний інтер’єр з сучасними дизайнерськими меблями й усілякими претензійно мистецькими предметами, хоч якийсь недоброзичливець сказав би, можливо, що все це надто очевидно розраховане на зовнішній ефект. Я пробіг очима по книжках, потім оглянув колекцію компакт-дисків. Там були майже винятково рок та класика, але, трохи понишпоривши, я таки натрапив у затіненому кутку на невеличку підбірку, присвячену Фреду Астеру, Четові Бейкеру, Сарі Бон. Мене здивувало, що Емілі не замінила більшої частини своїх улюблених вінілових платівок на відповідні компакт-диски, та особливо замислюватися про це я не став, а перебрався натомість до кухні.

Я саме відчиняв одну за одною кухонні шафки у пошуках якогось печива чи шоколадки, коли помітив на кухонному столі щось схоже на невеличкий записник. На тлі глянцевих мінімалістських поверхонь тієї кухні його опукла пурпурова палітурка несамохіть притягувала до себе увагу. Доки я пив чай, Емілі, шукаючи щось перед самим виходом з дому, у великому поспіху виклала все зі своєї торбинки на стіл, а потім будь-як позапихала назад. Вочевидь, записник зостався лежати тут чисто випадково. Та вже наступної секунди мені сяйнула інша думка: можливо, цей пурпуровий записник — то такий собі інтимний щоденник, і Емілі залишила його на столі цілком свідомо, навмисно, щоб я туди зазирнув; можливо, з тієї чи іншої причини вона не наважується відкритися переді мною сама, тож і вдалася до такого-от способу поділитися своїми переживаннями.

Якусь хвилю я так і стояв, не відводячи від записника очей. Тоді простягнув руку, встромив вказівного пальця поміж сторінки десь посередині й обережно розгорнув. Побачивши всередині густий почерк Емілі, я висмикнув пальця і відступив від столу. Нічого пхати всюди свого носа, переконував я сам себе, хай які там наміри могла мати у момент хвилевої слабкості Емілі.

Я повернувся до вітальні, знову всівся на канапі й прочитав ще кілька сторінок «Менсфілд-парку». Цього разу, одначе, зосередитися мені не вдалося. Подумки я мимоволі знай повертався до пурпурового записника. А раптом то не був імпульсивний учинок? Хтозна, може, вона обмірковувала це не один день. Може, ретельно все обдумувала і писала спеціально для того, щоб я прочитав?

Ще хвилин через десять я таки підвівся, пішов на кухню і став біля столу, дивлячись на пурпурову палітурку. А тоді сів на те саме місце, де раніше пив чай, потягнув записник до себе і розгорнув.

Насамперед я дуже швидко збагнув одне: якщо Емілі й вела щоденник, якому довіряла свої сокровенні думки, то лежав він деінде. Переді мною ж було в найкращому разі щось на зразок тих розхвалених нотатників-календарів; під кожною датою вона понашкрябувала всілякі нагадування для себе, деякі — суто мотиваційного характеру. Один зроблений жирним фломастером запис звучав так: «Якщо ще не подзвонила Матильді: ЧОМУ, ЧОРТ ЗАБИРАЙ??? ДЗВОНИ!!!».

Інший: «Дочитати клятого Філіпа Рота. Віддати його Маріон!».

Далі, гортаючи сторінки, я натрапив на таке: «Реймонд у понеділок. Лихо, лихо».

Перегорнувши ще кілька сторінок, я прочитав: «Рей завтра. Як пережити?».

І нарешті свіжий, вранішній запис, поряд із нагадуваннями про різні рутинні справи: «Приїзд Кисляка-Кислющого: купити вина, бо інакше таки скиснемо».

Кисляка-Кислющого? Що йдеться про мене, я зрозумів не відразу. Спочатку перебирав усілякі варіанти — клієнт? сантехнік? — та, враховуючи дату і контекст, мусив урешті-решт визнати, що інших гідних кандидатів просто немає. А тоді раптом мені аж дух перехопило від очевидної несправедливості цього прізвиська, і я, сам того не сподіваючись, судомно стиснув кулак, жмакаючи сторінку з образливим написом.

Повівся я з нею не найкраще, але й не надто жорстко, бо ж навіть аркуша не вирвав. Просто одним рухом стиснув пальці, наступної миті опанував себе — та було вже, звісно, запізно. Розкривши кулак, я з’ясував, що жертвою мого гніву впала не тільки та сторінка, але й дві наступні.

Спробував розгладити їх, та вони вперто скручувалися знову — от наче тепер найсокровеннішим їхнім прагненням було перетворитися на жмуток м’ятого паперу.

Так чи так, ще досить довго я ледь не панічно намагався ті пошкоджені аркуші якось розпрасувати чи вирівняти. Врешті, коли я ладен був уже визнати, що всі ці зусилля марні, що приховати скоєне мені не вдасться, десь у квартирі задзвонив телефон.

Спершу я вирішив його проігнорувати і далі розмірковував про ймовірні наслідки того, що допіру трапилося. Та потім увімкнувся автовідповідач, і я почув голос Чарлі, який диктував повідомлення. Чи то мені здалося, що ось вона — рятівна соломинка, чи просто захотілося комусь звіритися, але я й сам незчувся, як притьмом кинувся у вітальню і схопив зі скляного кавового столика телефон.

— О, то ти таки на місці, — Чарлі, схоже, трохи роздратувався через те, що я не дав йому договорити.

— Слухай, Чарлі, я щойно впоров дурницю.

— Я в аеропорту, — сказав він. — Рейс затримали. Хочу зателефонувати на транспортну фірму у Франкфурті, вони мають прислати по мене таксі, але не пам’ятаю їхнього номера. Треба, щоб ти мені його прочитав.

Він пустився давати мені вказівки щодо того, де знайти телефонну книжку, але я урвав його:

— Кажу тобі, я щойно впоров дурницю і тепер не знаю, що робити.

На кілька секунд запала тиша, а потім Чарлі сказав:

— Рею, може, ти думаєш... Може, ти думаєш, що у мене є інша. Що я тому й поїхав тепер з дому. Мені тут спало на думку, що ти, може, щось таке підозрюєш. Зрештою, такий висновок сам по собі напрошується з усього, що ти бачив. З того, як поводилася Емілі, коли я їхав... з усього цього. Але ти помиляєшся.

— Так, розумію. Але слухай, мені треба поговорити з тобою про дещо інше...

— Просто прийми це як факт, Рею. Ти помиляєшся. Нема в мене ніякої іншої. Я їду у Франкфурт на зустріч із приводу зміни нашої агенції у Польщі. Ось куди я зараз їду.

— Авжеж, я зрозумів.

— Та й не було її ніколи, іншої жінки. Я й не дивився ні на кого, принаймні з якимись серйозними намірами не дивився. Це правда. Чистісінька правда, чорт забирай, і нічого, крім правди!

Він уже кричав, хоча йому, цілком можливо, просто доводилося перекрикувати гамір у залі відльоту. А тоді змовк, і я нашорошив вуха, намагаючись зрозуміти, чи він, бува, знову не плаче, та чув лише типовий для аеропорту шум. Зненацька Чарлі озвався знову:

— Я знаю, про що ти думаєш. Ти думаєш: гаразд, іншої немає. А от як щодо іншого? Ну-бо, зізнавайся, ти ж щось таке думаєш,правда? Ну, скажи, це ж так?

— Насправді ні. Мені й на думку ніколи не спадало, що ти можеш бути геєм. Навіть тоді, коли ти після випускних напився в дим і вдавав...

— Замовкни, придурку! Я не про це, я про іншого — потенційного коханця Емілі! Коханець Емілі: існує щось таке у природі чи ні?! Ось я про що. І відповідь на це питання, як на мене, — ні, ні і ще раз ні! Розумієш, за всі ці роки я вивчив її вздовж і впоперек. І от власне тому, що я знаю її як свої п’ять пальців, мені тепер впадає в око одна річ... Вона почала про щось таке думати. Саме так, Рею: вона почала позирати на інших чоловіків. Таких, як той клятий Девід Корі!

— Хто це?

— Девід Корі? Адвокат один, слизький такий мерзотник, цвіте тепер і пахне. Як цвіте і чим пахне, мені відомо до найменших подробиць, бо Емілі мені всі вуха про нього протуркотіла.

— То ти думаєш... вони зустрічаються?

— Ні, я ж щойно тобі сказав! Між ними нічого немає — принаймні поки що! Зрештою, з тим клятим Девідом їй і не світить нічого: він одружений із одною гламурною кралею, яка працює на «Конде-Наст».

— Ну, тоді все добре...

— Нічого не добре, бо є ще Майкл Аддісон. І Роджер Ван Ден Берґ — висхідна зірка з «Мерріл Лінч», щороку їздить на Всесвітній економічний форум...

— Чарлі, прошу, послухай. У мене тут проблема. Наче й невеличка, якщо дивитися зі сторони. Але все одно проблема. Тільки вислухай, будь ласка.

Нарешті я отримав шанс розповісти йому про те, що трапилося. Переповів усе якомога чесніше, хоча, либонь, свої думки з приводу того, що Емілі могла залишити мені конфіденційне послання, таки дещо затушував.

— Це було геть по-дурному, знаю, — сказав я насамкінець. — Але вона сама залишила його просто на столі в кухні.

— Ага, — голос Чарлі звучав тепер набагато спокійніше. — Ага. Ну, що ж, ти таки влип, мушу тобі сказати.

І він засміявся. Трохи збадьорившись, я засміявся і собі й мовив:

— Мабуть, надто близько беру до серця. Зрештою, це ж не її особистий щоденник чи щось таке, а лише нотатник... — Говорив я щораз тихіше, а тоді й узагалі змовк, бо Чарлі далі сміявся, і в його сміхові звучали вже нотки явно істеричні. Нарешті сміх стих, і він без зайвих викрутасів сказав:

— Якщо вона дізнається, то яйця тобі відірве.

Запала коротка пауза, і кілька секунд я чув лише шум аеропорту. Потому Чарлі озвався знов:

— Років шість тому я так само розгорнув був той її нотатник... тобто не той самий, а за відповідний рік. Суто випадково, коли сидів собі на кухні, а Емілі куховарила. Так, знаєш, мимохідь, не особливо замислюючись, коли щось їй говорив. То вона відразу помітила і була дуже невдоволена. Власне, й сказала тоді, що яйця мені відірве. Якраз орудувала качалкою, і я бовкнув, що цим інструментом такої погрози не виконаєш. Ну, вона й відповіла, що качалка — то вже на потім, аби гарненько відірване почавити.

Голос Чарлі стих, і тепер до мене долинало лише оголошення про посадку на якийсь рейс.

— То що ж мені робити, як ти гадаєш? — запитав я.

— А що ти можеш зробити? Розгладжуй ті сторінки далі. Може, вона й не помітить.

— Та я пробував, але то все марно, нічого не виходить. Вона не зможе не помітити...

— Слухай, Рею, у мене зараз купа всього на голові. Я що намагаюся тобі сказати: всі ті чоловіки, про яких мріє Емілі, насправді у потенційні коханці їй не годяться. Вона ними захоплюється тільки тому, що вбила собі в голову, начебто вони бозна-чого досягнули. А недоліків їхніх не бачить. Не бачить усієї їхньої... брутальності. Так чи так, у них із нею нічого спільного. Сміх це крізь сльози чи сльози крізь сміх — хтозна, але вся штука в тому, що у глибині душі любить вона все-таки мене. Усе ще любить. Я ж бачу це, бачу.

— То ти не знаєш, що мені порадити.

— Ні, до дідька, таки не знаю! — Чарлі знову кричав на все горло. — Сам покумекай, як виплутатися! Я зараз сідаю на свій літак, а ти — на свій! Який долетить, який розіб’ється — ми ще побачимо!

І він від’єднався. Я ж плюхнувся на канапу і набрав у груди повітря. А тоді спробував переконати себе, що робити з мухи слона не варто, та все одно відчував, як десь у животі поволеньки бубнявіє нудотна хвиля паніки. У голові спалахували всілякі ідеї. Одна полягала в тому, щоби просто накивати п’ятами з квартири, до Чарлі й Емілі опісля не зголошуватися і лише через кілька років надіслати їм обережного, зваженого листа. Утім, навіть у тодішньому своєму стані я відкинув цю ідею як надто вже розпачливу. Дещо кращий план зводився до ґрунтовного ознайомлення із вмістом пляшок у їхньому барі, щоб Емілі, коли повернеться додому, застала мене п’яненьким і розчуленим. Тоді можна було б заявити, що я зазирнув у її записник, а потім, добряче вже під чаркою, захотів ті сторінки знищити. Власне, не надто тямлячи себе на п’яну голову, я міг би навіть зобразити постраждалу сторону, розкричатися і помахати руками, розказати, як гірко було мені читати таке на свою адресу, і то від кого — від людини, на чию любов і приязнь я завжди розраховував, людини, думка про яку допомагала мені у найскрутніші моменти мого самотнього життя на чужині. З практичного погляду цей план мав певні переваги, та щось у самій його основі, так глибоко, що мені й замислюватися про це не особливо хотілося, переконувало, що для мене він нездійсненний.

За якийсь час знову задзвонив телефон, і в автовідповідачі почувся голос Чарлі, який, коли я відповів, звучав уже значно спокійніше, ніж попереднього разу.

— Я вже біля ґейту, — сказав він. — Вибач, якщо я трохи попсував тобі кров раніше. Аеропорти завжди так на мене діють. Ніяк не заспокоюся, доки не сяду врешті біля свого ґейту. Послухай, Рею, мені тут ще одне спало на думку, стосовно нашої стратегії.

— Нашої стратегії?

— Так, нашої загальної стратегії. Ти ж розумієш, звісно, що це не той випадок, коли варто додавати чи прибирати всілякі дрібнички, легесенько прикрашати правду, щоб виставити себе у кращому світлі. Аж ніяк не час вигороджувати себе всілякими безневинними начебто побрехеньками. Ні, ні. Ти ж пам’ятаєш, правда, у чому суть твого завдання? Рею, успіх залежить насамперед від того, чи зумієш ти постати перед Емілі точнісінько таким, яким ти є насправді, абсолютно природним. Доки ти будеш триматися цієї лінії, наша стратегія працюватиме.

— Знаєш, мені взагалі навряд чи світить перетворитися тут на її кумира...

— Авжеж, ти адекватно оцінюєш ситуацію, дякую. Але мені оце прийшла до голови одна думка. У твоєму репертуарі є один дрібний нюанс, який не зовсім вписується у картинку. Бачиш, Рею, Емілі вважає, що у тебе гарний музичний смак.

— О-о...

— Так, вона саме про це говорить у тих рідкісних випадках, коли ставить мені у приклад тебе. Прибрати цей нюансик — і ти годишся на призначену роль просто-таки бездоганно. Тож пообіцяй на цю тему з нею не говорити.

— Ох, заради Бога...

— Ну, зроби це для мене, Рею, прошу тебе. Це ж не бозна-що. Просто не заводь розмови про... ну, про тих ностальгійних крунерів, які їй подобаються. А якщо вона сама про ту музику заговорить, пускай повз вуха та й по всьому. Більше я ні про що й не прошу. В усьому іншому будь самим собою. То що, можу я на тебе покластися?

— Гадаю, можеш. Так чи так, це все суща теорія. Не думаю, що сьогодні ввечері у нас буде нагода для таких балачок.

— Добре! То ми домовилися. А зараз переходимо до твоєї невеличкої проблемки. Думаю, тобі приємно буде дізнатися, що я добряче тут над нею поміркував і знайшов вихід. Ти слухаєш?

— Слухаю.

— До нас заходить іноді одна парочка, Анджела і Соллі. Вони непогані, але якби не мешкали по сусідству, то ми навряд чи з ними водилися б. У всякому разі, вони частенько до нас зазирають, переважно просто так, без попередження, на чай. І штука ось у чому: з’являються вони в різний час удень, коли виводять на прогулянку Гендрікса.

— Гендрікса?

— Гендрікс — це смердючий, геть неконтрольований лабрадор, якому до людожерства — один крок. Для Анджели і Соллі він, звісно, дитя, якого вони ніколи не мали. Чи то пак, поки що не мали, бо ж іще досить молоді, щоб завести собі справжню дитину. Але яке там, вони за своїм миленьким Гендріксом душі не чують. І от коли їм трапляється до нас забігти, миленький Гендрікс сіє у квартирі руїну, ніби розчарований грабіжник. Наприклад, перевертає торшер. Ой лишенько, та нічого страшного, миленький, ти не злякався? Ну, бачиш картинку? А тепер слухай. Десь рік тому була у нас одна дорожезна книга, подарункове таке видання з мистецькими фото всіляких молодих геїв на тлі старих кварталів північно-африканських міст. Емілі любила тримати її розгорнутою на певній сторінці: вважала, що кольори там пасують до канапи. Просто дуріла, варто було ту сторінку перегорнути. Хай там як, рік тому до нас увірвався Гендрікс і ту книжку пожував. Уяви собі, всадив свої зубиська у ту лискучу світлину і зжував сторінок двадцять, доки мамця таки переконала його книжку віддати. Ти ж розумієш, навіщо я тобі все це розказую, правда?

— Так. Тобто бачу натяк на можливість порятунку, але...

— Гаразд, розкладу по поличках. Ось що ти скажеш Емілі: у двері подзвонили, ти відчинив. Увійшла якась парочка, пес рвався з повідця. Відрекомендувалися вони як Анджела і Соллі, добрі друзі господарів, випили б чаю. Ти їх пустив, Гендрікс ошалів і пожер записник. Звучить усе дуже правдоподібно. Ну, в чому річ? Чому ти не дякуєш? Вам це не зовсім підходить, сер?

— Дуже дякую, Чарлі. Просто обмірковую ідею. Ну, по-перше, а раптом ті ваші сусіди візьмуть і справді прийдуть? Коли Емілі вже буде вдома?

— Таке можливо, звісно. Але це означатиме, що тобі має страшенно, фатально не пощастити. Коли я казав, що вони часто заходять, то мав на думці, може, раз на місяць, не більше. Краще припини прискіпуватися і подякуй.

— Чарлі, але хіба ж це не притягнуте за вуха: прибіг пес і пожував саме цей записник, саме ці сторінки?

Він зітхнув.

— Я думав, решти тобі пояснювати не треба. Звісно, варто трохи підготувати сцену. Переверни торшер, порозсипай в кухні по підлозі цукор. Усе має виглядати так, ніби Гендрікс пронісся там, наче смерч. О, тут якраз посадку оголошують. Я мушу йти. Зв’яжуся з тобою, вже як буду в Німеччині.

Доки я слухав Чарлі, мене охопило почуття, яке часом проймає, коли хтось береться переповідати свій сон або пояснює, звідки взялась он та невеличка вм’ятина на дверцятах авто. То був дуже добрий, ба навіть кмітливий план, але я щось ніяк не міг собі уявити, як і що саме говоритиму Емілі, коли та повернеться, і дедалі більше втрачав терпець. Утім, коли Чарлі вирушив на посадку, я відчув, що його дзвінок мав на мене якийсь майже гіпнотичний вплив. І доки розум пручався, обзиваючи все це сущим ідіотизмом, руки й ноги вже взялися до діла, готуючи «ґрунт» для втілення задуму у життя.

Почав я з того, що поклав на бік торшер — обережно, стараючись нічого при цьому не зачепити; абажур я спершу зняв і аби-як, навскіс почепив назад тільки тоді, коли торшер уже лежав на підлозі. Потім узяв з книжкової полиці вазу з засушеними квітами та стеблами трави і поклав її на килимку, порозсипавши рослини навколо. Далі пригледів біля кавового столика місце, де можна було вдало «копнути» кошик для зужитих паперів. Рухався я в якомусь химерному, відстороненому стані, наче сновида. Не йняв віри, що це хоч якось допоможе, але сам процес діяв на мої нерви доволі заспокійливо. Зрештою я пригадав, що весь цей вандалізм безпосередньо пов’язаний із записником, і пішов на кухню.

Хвильку поміркувавши, я взяв із кухонної шафки цукерничку, поставив на столі неподалік від пурпурового записника і поволі нахиляв її, аж доки не посипався цукор. Щоб цукерничка не скотилася зі столу, довелося трохи постаратися, але врешті я таки встановив її, як хотів. Паніка, яка допікала мені раніше, на той час вляглася. Я не те щоб заспокоївся, але тепер уже бачив, що вганяти себе у такий стан було дещо нерозумно.

Тож я повернувся до вітальні, ліг на канапу і знову взявся за Джейн Остін. А коли прочитав буквально кілька рядків, на мене важкою хвилею накотилася втома, і я й сам незчувся, як знову заснув.

Розбудив мене телефон. Коли в автовідповідачі почувся голос Емілі, я встав і підняв слухавку.

— Ой Боженьку, ти там, Реймонде. Як ти, миленький? Як почуваєшся? Вдалося тобі хоч трохи розслабитися?

Довелося запевнити, що таки вдалося, бо я, власне кажучи, спав.

— Ох, як прикро! Ти ж, мабуть, тижнями не спав нормально, тільки-но склепив на хвильку очі — і на, маєш, я дзвоню, не даю тобі спокою. Вибач, мені дуже прикро! І ще прикріше, бо доведеться тебе засмутити: тут у нас казна-що коїться, і я ніяк не зможу бути вдома так скоро, як сподівалася. Ще принаймні на годину мушу загаятися. Ти ж там протримаєшся без мене, правда?

Я ще раз запевнив, що у мене все чудово.

— Ага, навіть по голосу чути, якийсь він міцніший. Даруй, Реймонде, але я мусила піти й залагодити тут справи. Бери все, що заманеться, ні в чому собі не відмовляй. Бувай, миленький.

Я поклав слухавку і потягнувся. Почало сутеніти, тож я пройшовся квартирою, вмикаючи світло. А тоді роззирнувся по своїй «поруйнованій» вітальні і що більше дивився, то менш переконливою видавалася мені картина безладу, який там панував. У животі знову замлоїло від іще слабкої, але чимраз сильнішої паніки.

Уже вкотре озвався телефон; цього разу то був Чарлі. Стояв, за його словами, біля багажної каруселі у франкфуртському аеропорту.

— Тягнуть страшенно, не виїхало ще жодної сумки. Що там у тебе, даєш собі раду? Мадам ще не прийшла?

— Ще ні. Слухай, Чарлі, цей твій план... він не спрацює.

— Як це — не спрацює? Тільки не кажи, що ти весь цей час просто сидів, бив байдики і тяжко думав.

— Я зробив так, як ти казав. Влаштував гармидер, але якийсь він непереконливий. На собачі витівки не схоже, скоріше на мистецьку інсталяцію.

Якусь хвилю він мовчав — мабуть, видивлявся на каруселі свою валізу, — а потім сказав:

— Я розумію, в чому проблема. Рука не піднімається на чужу власність. Добре, слухай сюди: зараз я назву тобі кілька предметів, яких буду безмірно щасливий позбутися. Ти слухаєш, Рею? Я хочу, щоб ти розтрощив... насамперед того дурнуватого китайського порцелянового вола, він стоїть біля CD-програвача. Це подарунок від клятого Девіда Корі, він його привіз з Лаґоса. Можеш для початку розвалити на кавалки його. Зрештою, насправді мені до лампочки, що ти там розіб’єш. Трощи все підряд!

— Чарлі, як на мене, тобі треба заспокоїтися.

— Гаразд, гаразд. Але у нас вдома справді купа всякого мотлоху. Як і в нашому подружньому житті останнім часом. Купа зужитого мотлоху. Ота пухка червона канапа — знаєш, про яку я?

— Так, щойно на ній подрімав.

— Вона ще хтозна-коли мала бути на смітнику. Чому б тобі її не розпанахати і не порозкидати довкола набиття?

— Чарлі, візьми себе в руки. Насправді я вже починаю думати, що допомогти мені ти навіть не намагаєшся. Просто використовуєш мене, щоб дати вихід своєму гніву і роздратуванню...

— Припини нести всяку бридню! Намагаюся я тобі допомогти, звісно ж, намагаюся. І план у мене, звісно ж, непоганий. Він спрацює, гарантовано спрацює. Емілі того пса ненавидить, вона й Анджелу з Соллі ненавидить, і за будь-яку нагоду зненавидіти їх ще сильніше вхопиться неодмінно. Слухай... — голос його зненацька стишився майже до шепоту. — Дам тобі зараз найнадійнішу підказку. Таємний складник — запоруку того, що жодні сумніви їй навіть на думку не спадуть. Я мав би згадати про це раніше. Скільки в тебе ще часу?

— Десь година...

— Добре. Слухай уважно. Запах. Ось у чому вся штука. Треба, щоб там пахло собакою. Щойно Емілі переступить поріг, як одразу це підмітить, бодай підсвідомо. Потім вона заходить у кімнату, бачить на підлозі розтрощеного китайського вола від миленького Девіда, розкидане набиття з тієї гидкої червоної канапи...

— Чекай, я ж не казав, що...

— Та послухай! Бачить вона весь цей шарварок і відразу, свідомо чи підсвідомо, пов’язує його з собачим запахом. І тоді ти й рота роззявити не встигнеш, як ціла та картинка з Гендріксом і його вибриками вже постане в неї перед очима. У цьому й уся краса!

— Чортзна-що ти городиш, Чарлі. Ну, гаразд, а як мені зробити так, щоб твоє помешкання просмерділося собакою?

— Це я знаю абсолютно точно. — Він і далі говорив схвильованим шепотом. — Точно знаю, бо ми з Тоні Бартоном робили це ще у старших класах. Я дещо вдосконалив його рецепт...

— Навіщо?

— Навіщо? Бо в нього смерділо не псом, а радше капустою.

— Ні, я мав на увазі, навіщо... Гаразд, менше з тим. Ну, то можеш мені розповісти, якщо для цього не треба йти купувати набір хімічних реактивів.

— Добре, ти берешся за розум. Бери ручку і записуй. О, а ось нарешті й багаж... — Тут Чарлі, напевне, поклав телефон у кишеню, бо кілька подальших секунд я чув лише щось схоже на бурчання у животі. Потому він озвався знову: — Мені вже треба йти. Записуй швиденько, готовий? Береш середнього розміру каструлю. Там на плиті, мабуть, якраз щось таке стоїть. Наливаєш десь пів літра води. Додаєш два яловичі бульйонні кубики, десертну ложку кмину, столову ложку паприки, дві столові ложки оцту, не шкодуєш лаврового листка. Зрозуміло? Потім кладеш туди шкіряний черевик так, щоб не замочити підошву. Інакше буде смердіти паленою гумою. Далі вмикаєш газ, доводиш до кипіння, даєш легенько покипіти на малому вогні. І доволі скоро ти відчуєш запах. Не те щоб якийсь жахливий сморід, ні. В оригінальному рецепті Тоні Бартона були ще садові слизняки, але цей запах набагато тонший. Просто смердючий пес та й годі. А де знайти всі ці складники, зараз запитаєш ти. Трави і все решта — в кухонних шафках. У комірці під сходами лежать старі черевики. Черевики, не чоботи. Така зношена пара, я в них ходив колись постійно на щодень. Зносив до дірок, тепер їм пряма дорога на смітник. Візьми один із них. Що там ще? Слухай, Рею, просто йди і зроби так, як я раджу, гаразд? Це — твій порятунок. Кажу ж тобі, коли Емілі люта, з нею жарти погані. Тепер мені треба йти. А, і не забувай: виявляти свої непересічні знання у плані музики не варто.

Можливо, так подіяли отримані вказівки — хоч і сумнівні, проте чіткі й зрозумілі, — але варто було покласти слухавку, як настрій у мене перемінився з панічного на незворушно-діловий. Що робити, я бачив цілком виразно. Тож пішов на кухню і ввімкнув світло. На плиті й справді стояла «середнього розміру» каструля, готова до використання. Я наповнив її пів-на-пів водою і поставив на варильну поверхню. Взявшись до діла, я збагнув, що, перш ніж продовжувати, треба з’ясувати одне ключове питання: скільки у мене є ще часу, щоб довести до кінця всю цю справу. Повернувшись до вітальні, я підняв слухавку і набрав робочий номер Емілі.

Відповіла помічниця, яка повідомила, що в Емілі зараз зустріч. Доброзичливим, але водночас рішучим тоном я наполіг, щоб її таки покликали до телефону, «навіть якщо у неї дійсно якась зустріч». Не минуло й хвилини, як у телефоні почувся голос Емілі.

— Що таке, Реймонде? Що трапилося?

— Нічого не трапилося. Просто дзвоню запитати, як ти там.

— Рею, у тебе якийсь дивний голос. У чому річ?

— Чого це дивний? Я лише подзвонив, щоб дізнатися, коли чекати тебе вдома. Ти маєш мене за неробу, я в курсі, але якийсь більш-менш зрозумілий розпорядок мені все ж хотілося б знати, уяви собі.

— Гаразд-гаразд, Реймонде, не треба сердитися. Дай-но подумати... Мабуть, за годину, а може, й півтори. Мені страшенно прикро, але тут у нас сьогодні така запарка...

— Від години до півтори. Чудово. Це все, що я хотів знати. Добре, то скоро побачимося. Повертайся тепер до своїх справ.

Вона, либонь, хотіла сказати ще щось, але я поклав слухавку і покрокував на кухню, твердо налаштований не дати своєму рішучому настрою випаруватися. Відверто кажучи, мене навіть охопило якесь піднесення, і я вже взагалі не розумів, чому так занепав духом раніше. Я понишпорив у шафках і акуратним рядком виклав біля плити всі трави та приправи, які мали стати мені у пригоді. Потім відміряв усього, скільки треба було, швиденько розмішав і пішов по черевик.

У комірці під сходами ховалася ціла купа доволі жалюгідного на вигляд взуття. Трохи попорпавшись, я знайшов, безперечно, саме ті черевики, про які говорив Чарлі: бувалі в багатьох бувальцях, з обідком прадавньої грязюки, засохлої навколо каблука. Ухопивши одного з них кінчиками пальців, я відніс його на кухню й акуратно поклав у воду так, щоб підошва дивилась у стелю. Потім запалив під каструлею середній вогонь, сів за стіл і став чекати, аж нагріється вода. Коли у вітальні знову задзвонив телефон, відходити від свого варива мені зовсім не хотілося, але голос Чарлі в автовідповідачі все не змовкав, тож довелося врешті-решт прикрутити вогонь і підійти до апарата.

— Що ти там казав? — запитав я. — Ніби на щось скаржився, але я був зайнятий і не мав часу слухати.

— Та я вже в готелі — усього-на-всього тризірковому. Оце нахабство, аж не віриться! Така велика компанія! Кімнатка завбільшки з шухлядку, бодай би їм!

— Але ж тобі там лише кілька ночей перебути...

— Послухай, Рею, є одна річ, щодо якої я був з тобою не цілком відвертий... це стосовно тебе нечесно. Ти ж робиш мені послугу, докладаєш усіх зусиль, намагаєшся нас із Емілі помирити, а я з тобою нещирий...

— Якщо ти про той рецепт собачого запаху, то вже запізно. Процес пішов. Хоча якусь там додаткову траву чи ще щось таке додати можна завжди...

— Якщо я не був з тобою до кінця чесний, то лише тому, що й сам із собою теж не був чесний на всі сто. Але тепер, поза домом, у мене з’явилася нагода краще все це обміркувати. Рею, я сказав був тобі, що нікого більше не маю, але це не зовсім правда. Є одна дівчина... Так, це справді дівчина, їй щонайбільше тридцять минуло. Вона страшенно переймається освітою у країнах третього світу і вишукує способи зробити чеснішою світову торгівлю. Річ зовсім не у сексуальному потягу, то був уже, так би мовити, побічний продукт. Уся штука у тому її незаплямованому ідеалізмі. Це нагадало мені про те, якими були колись ми всі. Ти ж пам’ятаєш, Рею?

— Чарлі, даруй, звісно, але щось я не пригадую, щоб ти коли-небудь був аж таким уже ідеалістом. Насправді ти завжди відзначався граничним себелюбством і схильністю до гедонізму.

— Гаразд, усі ми тоді були нечупарними декадентами, геть усі. Але десь усередині в мені завжди сидів отой інший, сидів і рвався назовні. Ось це мене до неї і привабило...

— Чарлі, а коли це було? Коли це трапилося?

— Коли що трапилося?

— Коли ти закрутив цей роман?

— Та не було ніякого роману! Ми з нею не кохалися, нічого між нами не було. Я навіть на каву її нікуди не зводив. Просто... просто влаштовував усе так, щоб постійно з нею бачитися.

— Як це — постійно з нею бачитися? — На той час я вже перебрався назад на кухню і стояв над своїм варивом.

— Ну, я постійно з нею бачився, — сказав він. — Домовлявся про зустрічі.

— Вона що, дівчина за викликом?

— Та ні, кажу ж тобі, ми з нею жоднісінького разу не кохалися. Вона стоматолог. І я все ходив до неї під вигаданими приводами: то, мовляв, тут щось поболює, то в яснах якийсь дискомфорт... Розтягував, словом, лікування. І врешті-решт Емілі, звісно, здогадалася. — Секунду Чарлі, схоже, намагався погамувати ридання, а тоді дамбу прорвало. — Вона про все дізналася... дізналася... бо я надто захопився зубними нитками! — Тепер він уже майже кричав. — «Ти ж ніколи, ніколи стільки не чистив зуби ниткою», — сказала Емілі!

— Але ж це якесь безглуздя. Що більше ти дбаєш про свої зуби, то менше у тебе причин до неї ходити...

— Та хто там думав про якийсь глузд! Я просто хотів їй догодити!

— Слухай, Чарлі, ти нікуди її не водив, не спав з нею — в чому тоді проблема?

— Проблема в тому, що мені страшенно потрібен був хтось, хто зумів би витягнути назовні того іншого мене, ув’язненого всередині...

— Чарлі, послухай... Відколи ти телефонував востаннє, я таки взяв себе в руки. Відверто кажучи, я думаю, що ти маєш зробити так само. Ми можемо про це поговорити, коли ти повернешся. Але десь за годину прийде Емілі, і мені треба підготуватися. У мене тут якраз усе в розпалі. Та це, певно, і по голосу чути.

— Просто фантастика, до дідька! У нього, бачте, все у розпалі. Чудесно! Ото друзяка чортів...

— Чарлі, як на мене, це через той готель ти так засмутився. Але ти направду мусиш узяти себе в руки. Поглянути на ситуацію у перспективі. І трохи збадьоритися. У мене дійсно все у розпалі. Я тут розберуся з цією псячою історією, а тоді вже підіграю по повній тобі. Емілі, скажу я. Ти тільки глянь, Емілі, який же я нікчема. Як по правді, то більшість людей — жалюгідні нікчеми, десь такі, як я. А от Чарлі не такий. Чарлі — птаха високого польоту...

— Такого казати не можна, звучить абсолютно неприродно.

— Таж не буквально оцими самими словами, дурню. Знаєш, ти просто покладися тут на мене. Ситуація повністю під контролем. Заспокойся. А зараз я мушу йти.

Я поклав слухавку і зазирнув у каструлю. Вариво вже закипіло, було багато пари, але запаху поки що жодного. Я підкрутив вогонь так, щоб кипіло сильніше. Саме тієї миті я раптом відчув, що добре було б ковтнути свіжого повітря, а позаяк тераси на даху обстежити я ще не встиг, то відчинив двері і ступив з кухні надвір.

Як на вечір в Англії на самому початку червня, там було напрочуд приємно. Про те, що я вже не в Іспанії, свідчив лише легкий повів прохолоди, яку ніс вітер. Небо ще не почорніло остаточно, але на ньому вже мерехтіли зорі. За пристінком, яким закінчувалася тераса, на милі й милі навколо виднілися вікна і задні двори розташованих по сусідству осель. У багатьох вікнах уже горіло світло, і якщо примружити очі, то вони що далі, то більше зливалися з зоряними розсипами вгорі. Тераса була не надто велика, але віяло від неї чимось однозначно романтичним. Легко можна було уявити собі пару, яка, вирвавшись із тенет метушливого міського життя, виходить теплого вечора сюди і прогулюється поміж вазонами з зеленими кущиками, обіймаючись та переповідаючи одне одному події минулого дня.

Можна було б залишитися там і надовше, але я боявся розслабитися. Тож повернувся до кухні й, пройшовши повз булькітливу каструлю на плиті, зупинився на порозі вітальні огледіти результати своєї діяльності. І тут-таки зрозумів свою велику помилку: схоже, я зовсім не зумів оцінити своє завдання з перспективи такої істоти, як Гендрікс. Ключовий момент, щойно тепер усвідомив я, полягав у тому, щоб зануритися у Гендріксів дух і подивитися на світ його очима.

Поглянувши на все це під таким кутом, я переконався у неадекватності не лише своїх попередніх старань, але й більшості пропозицій Чарлі. Ну от якого милого жвавому, аж буйному псові з-поміж купи сучасної аудіоапаратури зупинятися саме на відносно невеличкій статуетці вола і її трощити? А ідея розпороти канапу та порозкидати навколо набиття віддавала ідіотизмом і поготів. Щоби вчудити таке, Гендріксові знадобилися б гострі, мов бритва, зуби. Перевернута цукерничка на кухні годилася, але сцену рейваху у вітальні, збагнув я, треба було продумати наново від самого початку.

Я ввійшов у кімнату зігнувшись, щоб побачити її більш-менш із Гендріксової перспективи. Одразу ж у вічі впала купа лискучих журналів на кавовому столику — потенційна ціль, і я, рухаючись за тією ж траєкторією, що й уявна собача морда, зіштовхнув їх на підлогу. Приземлившись, журнали мали там вигляд цілком переконливий. Це мене підбадьорило, тож я став навколішки, розгорнув один із них і зім’яв сторінки так, щоб Емілі, натрапивши рано чи пізно на свій записник, помітила подібність. Утім, цього разу результатом я зостався невдоволений, бо надто вже явно було тут видно людські пальці, а не собачі зуби. Знову я припустився тієї ж помилки, що й раніше: не ототожнив себе достатньою мірою з Гендріксом.

Тоді я опустився навкарачки, схилив над журналом голову й уп’явся у сторінки зубами. Смак мав нотки якихось парфумів, не скажеш, щоб аж такий неприємний. Я розгорнув десь посередині ще один журнал і повторив усе спочатку. Виявилося, що техніка тут потрібна приблизно така, як у тих ярмаркових забавах, коли вам загадують вкусити яблуко, що бовтається у воді, не чіпаючи його руками. Найкраще годилися легкі жувальні рухи, коли щелепи працювали гнучко й без упину: тоді сторінки гарно морщилися і гнулися. З іншого боку, надто акцентований укус просто скріплював аркуші докупи без особливого ефекту.

Я з головою поринув у обмірковування всіх цих тонкощів і, мабуть, саме тому не відразу помітив Емілі, яка стояла у передпокої, за дверима, і дивилася на мене. Коли ж до мене це таки дійшло, то насамперед я відчув не паніку чи збентеження, а образу: чого це вона, мовляв, стоїть там і не озивається, не попереджає хоч якось про свій прихід? А коли пригадав, що буквально кілька хвилин тому телефонував їй на роботу якраз для того, щоб уникнути не вельми приємної ситуації, в яку таки оце втрапив, то вже направду відчув себе жертвою свідомого, зумисного обману. Либонь, саме тому я не зірвався одразу ж на ноги, а лише втомлено зітхнув — принаймні таке враження могло скластися зі сторони. Моє зітхання спонукало Емілі зайти до кімнати і дуже лагідно покласти руку мені на спину. Опустилася вона коло мене навколішки чи ні, я не знаю, але її обличчя опинилося зовсім близько біля мого, і я почув:

— Реймонде, я вже прийшла. Ходімо, сядемо на канапу, ти не проти?

Вона намагалася обережно підвести мене на ноги, і я ледь стримував бажання скинути зі спини її руки.

— Дивно, ти знаєш, — озвався я. — Лише пару хвилин тому ти начебто збиралася на якусь зустріч.

— Так і було. Але після твого дзвінка я зрозуміла, що вдома потрібна більше.

— Що значить — «потрібна більше»? Емілі, будь ласка, не треба так мене тримати, я не впаду. То чому ти подумала, що тут потрібна більше?

— Через твій дзвінок. Я зрозуміла, що то було. То був крик про допомогу.

— Нічого подібного. Я просто намагався... — тут я примовк, бо побачив, що Емілі здивовано роззирається по кімнаті.

— Ох, Реймонде, — ледь чутно пробурмотіла вона.

— Так, тут трохи рейвах, я ж такий незграба... Я би поприбирав, якби ти не прийшла так скоро.

Я схилився, щоб підняти торшер, але Емілі мене притримала.

— Нічого страшного, Реймонде. Чесно, нічого страшного. Ми все це потім приберемо. А поки що просто сядь і розслабся.

— Слухай, Емілі, це твій дім і все таке, я розумію. Але навіщо ж підкрадатися так тихо?

— Миленький, та я зовсім не підкрадалася. Окликнула, коли ввійшла, але тебе наче не було. Тоді забігла до вбиральні, а коли вийшла... ну, ти вже був. Але що про це тепер говорити, хіба це має якесь значення? Я вже тут, і зараз ми влаштуємо собі приємний вечір, відпочинемо. Прошу, Реймонде, ти собі сідай, а я заварю чаю.

Ці слова вона говорила, вже прямуючи на кухню. Я тим часом шпортався з абажуром торшера і згадав, що там, на кухні, не відразу, а щойно тоді, коли було вже запізно. Прислухався, але звідти не долинало ні звука. Врешті я таки впорався з тим абажуром і рушив до кухонних дверей.

Вариво у каструлі й далі завзято булькотіло навколо підошви, яка стриміла догори дриґом з води, підносилася пара. Запах, який я досі майже не помічав, тут на кухні відчувався набагато сильніше. Був він, звісно ж, доволі їдкий і дещо віддавав карі. Та найбільше нагадував той душок, який б’є в ніс, коли, добряче находившись, витягуєш з черевика спітнілу ногу.

Емілі стояла за кілька кроків від плити і витягувала шию, щоб якомога краще розгледіти з безпечної відстані вміст каструлі. Це видовище так її поглинуло, що вона ніби й не помічала нічого навколо, і коли я, даючи про себе знати, стиха гигикнув, не те що не обернулася, а навіть не відвела від плити очей.

Я протиснувся повз неї і сів за кухонний стіл. Урешті-решт Емілі повернулася до мене з добродушною усмішкою на устах.

— Страшенно мило, Реймонде, гарно ти це придумав.

А тоді її погляд буцім мимоволі знову ковзнув до плити.

Я побачив перед собою перевернуту цукерничку, трохи далі — записник, і відчув, як на мене навалилася раптом страшна втома. Зненацька я збагнув, що це вже занадто, просто занадто, і вирішив, що тепер єдиний для мене вихід — припинити гру і викласти карти на стіл. Набравши в груди повітря, я сказав:

— Слухай, Емілі, напевно, багато що тут тебе трохи дивує. Але почалося все через твій записник, ось цей. — Я розгорнув записник на пошкодженій сторінці і показав їй. — Це дуже негарно з мого боку, і мені направду прикро. Я випадково його розгорнув... ну, й ненароком зіжмакав сторінку, ось так... — І я продемонстрував — не так люто, як первісному варіанті, звісно, — усе, що відбулося, а тоді глянув на неї.

На превеликий мій подив, вона лише кинула на записник побіжний погляд і знов обернулася до каструлі, кажучи:

— Та це ж лише нотатник, нічого приватного. Рею, ти цим не переймайся. — І підступила ще на крок ближче до плити, щоб краще роздивитися вміст каструлі.

— Як же так? Як це — не переймайся? Що ти таке кажеш?

— А в чому річ, Реймонде? Це ж тільки нотатник, куди я записую всяку всячину, щоб не забути.

— Але ж Чарлі сказав, що ти просто вибухнеш! — Емілі, очевидно, вилетіло з голови, що вона писала там про мене, і через це моє обурення тільки зросло.

— Справді? Чарлі сказав тобі, що я розсерджуся?

— Так! Сказав, ти колись пригрозила йому яйця відірвати, якщо він ще раз запхає носа у цей от записничок!

Що саме викликало здивований вираз на обличчі в Емілі — мої слова чи все-таки споглядання каструлі на плиті, — я не знав. Вона сіла біля мене і на якусь хвилю задумалася.

— Ні, — озвалася врешті-решт, — тоді йшлося про щось інше. Я оце ясно пригадала. Десь рік тому Чарлі був через щось у кепському гуморі і запитав, що я зробила б, якби він скоїв самогубство. Просто перевіряв мене, у нього ж для чогось такого явно жила затонка. Але запитав, то я й відповіла, що яйця б йому відірвала, якби він щось подібне вчудив. Сказала один-єдиний раз. Себто постійно я цього вислову не вживаю.

— Щось я не розумію. Ти б таке зробила, якби він наклав на себе руки? Опісля?

— Реймонде, то була просто... е-е, фігура мовлення. Я лише намагалася пояснити, наскільки не до вподоби мені ця думка. Хотіла, щоб він відчув, як я його ціную.

— Я про інше. Якщо зробити таке потім, то це ж насправді не перепона, хіба ні? Хоча ти, може, й маєш рацію, бо...

— Слухай, Реймонде, забудьмо про це. Про все забудьмо. У мене відучора залишилася запечена ягнятина, там ще добра половина. Учора ввечері вона смакувала пречудово, сьогодні смакуватиме ще краще. І можна відкоркувати пляшку непоганого бордо. Страшенно мило, що ти почав уже щось для нас готувати. Але сьогодні, мабуть, ми все-таки на ягнятині зупинимося, не заперечуєш?

Я побачив, що пояснювати щось, схоже, просто годі.

— Добре. Запечена ягнятина. Пречудово. Так-так.

— То, може... ось це ми поки що відставимо?

— Так-так. Будь ласка. Відстав.

Я підвівся і почвалав назад у вітальню. Там, звісно, панував той самий безлад, але братися до прибирання у мене тепер уже зовсім не було сили. Тож натомість я ліг на канапу і втупився у стелю. За якийсь час до кімнати ввійшла Емілі. Я подумав, що вона йде у передпокій, але потім побачив її у дальньому куті, схилену над аудіоапаратурою. Уже за кілька секунд вітальню заполонили буйні гітарні акорди та звуки духових інструментів, що наводили на думку про блюз, а ще — голос Сари Вон, яка співала «Коханця».

Мені враз полегшало на душі, накотилася хвиля спокою. Киваючи головою у такт повільному ритму, я заплющив очі й пригадав, як багато років тому в кімнаті при коледжі, де тоді жила Емілі, ми з нею понад годину сперечалися, чи справді Біллі Голідей завжди виконувала цю пісню краще, ніж Сара Вон.

Емілі торкнулася мого плеча і подала мені склянку червоного вина. Поверх ділового костюма вона пов’язала фартух з оборками, в руці теж тримала склянку, а тепер сіла на протилежному краю канапи, у мене в ногах, і ковтнула вина. Потім натиснула кнопку на пульті, музика зазвучала трохи тихіше.

— Жахливий був день, — мовила вона. — Не лише на роботі, хоча там справді повний хаос. На додачу ще й від’їзд Чарлі, і взагалі... Не думай, ніби мені не боляче: взяв і поїхав за кордон, а ми ж так і не помирилися. Ну, й насамкінець ти тут береш і геть пускаєшся берега. — На цих словах вона глибоко зітхнула.

— Та ні, Емілі, не все так кепсько. Для початку, Чарлі тільки про тебе й думає. А щодо мене, то зі мною все добре. Направду добре.

— Бридня.

— Ні, чесно, в мене жодних проблем...

— Я не про тебе, а про те, що Чарлі начебто про мене думає.

— А, розумію... Ну, якщо ти вважаєш, що це бридня, то ти ще в житті сильніше не помилялася. Насправді Чарлі тепер кохає тебе більше, ніж будь-коли, кажу тобі.

— Реймонде, а тобі звідки знати?

— Я знаю, бо... Ну, по-перше, він сам так чи інакше про це говорив, коли ми сиділи в ресторані. А навіть якби й не говорив, то це ж видно. Слухай, Емілі, я в курсі, що між вами зараз усе не зовсім просто. Але ти мусиш тримати в голові найважливіше. А найважливіше — це те, що він і далі дуже тебе любить.

Вона знову зітхнула.

— Знаєш, я не слухала цього запису вже хтозна-скільки. Через Чарлі. Варто поставити якусь таку музику, як він одразу починає скиглити.

Кілька секунд ми мовчали і просто слухали Сару Вон. Потім, коли почалася інструментальна пауза, Емілі озвалася:

— Тобі, Реймонде, здається, більше до вподоби та інша версія, де лише фортепіано і бас.

Я не відповів, лише підсунувся трохи вище, щоб зручніше було попивати вино.

— Закладаюся, — продовжувала вона, — та інша версія подобається тобі більше, хіба ні?

— Ну-у, — протягнув я, — не знаю... Як по правді, то іншої версії я й не пам’ятаю.

Я відчув, як Емілі засовалася на своєму краю канапи.

— Ти що, жартуєш?

— Кумедно, знаєш, але я всього цього тепер майже не слухаю. Уже й позабував дуже багато. Не скажу навіть напевне, що то за пісня. — Я злегка усміхнувся, але усмішка вийшла, мабуть, не надто природною.

— Та що ти таке кажеш! — У її голосі почулося зненацька роздратування. — Це ж просто сміх та й годі! Не міг ти цього забути, хіба що тобі лоботомію зробили.

— Ну... Багато років минуло. Все змінюється.

— Що ти кажеш! — Тепер уже в її тоні звучали нотки справжньої паніки. — Не може все змінитися аж так.

Мені конче треба було змінити тему розмови, і я сказав:

— Шкода, що в тебе на роботі така запарка.

Емілі не звернула на ці мої слова ані найменшої уваги.

— То що ти там кажеш? Хочеш, може, сказати, тобі ця музика не подобається? Вимкнути?

— Та ні, Емілі, прошу тебе, музика дуже гарна. Вона... пробуджує спомини. Ліпше просто посидьмо тихенько і послухаймо, як оце допіру.

Вона ще раз зітхнула, а коли трохи згодом озвалася, голос у неї знову був лагідний.

— Даруй, миленький, я забула. Найменше тобі зараз треба, щоб я тут на тебе верещала. Мені так прикро...

— Ні-ні, все гаразд. — Я підтягнувся і сів. — Слухай, Емілі, Чарлі — порядний хлопець. Дуже порядний. І любить тебе. Від добра добра не шукають, ти ж знаєш.

Емілі стенула плечима і ковтнула ще вина.

— Може, ти й маєш рацію. Та й не молоді ми вже, далеко не молоді. Поза тим, варті одне одного. Ми мали б уважати, що нам у житті пощастило. І все ж вічно чимось невдоволені. Не знаю чому. Бо ж коли я про це задумуюся, то усвідомлюю, що насправді ніхто інший мені не потрібен.

Десь хвилину вона просто сиділа, попиваючи вино і слухаючи музику, а тоді повела далі:

— Уяви собі, Реймонде, що ти на вечірці, на танцях. І от починається повільний танець, і поруч — той, з ким тобі хочеться бути, й усе решта навколо мало б просто розчинитися у повітрі, зникнути з очей. Та чомусь не зникає. От просто не зникає і все. Ти знаєш, що там нема нікого хоча б наполовину такого славного, як той, хто з тобою. А проте... є ще всі ці люди, які повсюди довкола. Вони не дають тобі спокою. Знай кричать, махають руками і казна-що витівають, тільки б привернути твою увагу: «Агов! Як ти можеш вдовольнятися оцим-от? Ти ж легко знайдеш собі набагато кращого! Поглянь-но он туди!». І верещать таке весь час, без упину. Настрій безнадійно зіпсований, просто спокійно потанцювати зі своїм хлопцем ти вже не в змозі. Розумієш, про що я, Реймонде?

Я хвильку поміркував і мовив:

— Ти знаєш, мені у житті пощастило менше, ніж вам із Чарлі. Когось такого особливого, як ти для нього чи він для тебе, я не маю. Та все ж, принаймні до певної міри, я знаю, про що ти. Важко зрозуміти, де зупинитися. І на чому.

— До дідька, ти таки правий. Краще б вони просто від нас відчепилися, всі ці непрохані порадники. Просто відчепилися і дали нам спокій.

— Слухай, Емілі, але ж я допіру ані гадки не мав жартувати. Чарлі справді тільки про тебе й думає. Він страшенно засмучений через те, що між вами останнім часом не все гаразд.

Емілі сиділа, якось наполовину відвернувшись від мене, і досить довго мовчала. А тоді Сара Вон затягнула свою пречудову, хоча, либонь, усе ж таки надто повільну версію «Квітня у Парижі», й Емілі аж стрепенулася, ніби співачка покликала її на ім’я. Відтак обернулася і похитала головою.

— Я все ніяк не спам’ятаюся: як же це так, що ти більше не слухаєш цієї музики? Ми ж колись крутили всі ці записи. На тому маленькому програвачі, його подарувала мені мама перед тим, як я вступила в університет. Як ти міг отак просто взяти і забути?

Я підвівся і підійшов зі склянкою в руці до великих скляних дверей, що вели на терасу. Дивлячись крізь них, я раптом збагнув, що на очах у мене сльози. Тож я відчинив двері й вийшов назовні, аби там потай від Емілі втерти собі очі; втім, вона йшла крок у крок за мною, тож, може, щось і помітила, не знаю.

Вечір видався навдивовижу теплий, а слідом за нами на терасу випливла і Сара Вон у супроводі свого оркестру. Зорі були тепер ще яскравіші, а навколо й далі мерехтіли вогники у вікнах, зливаючись із нічним небом удалині.

— Люблю цю пісню, — мовила Емілі. — Ти, певне, і її забув. Але навіть якщо це так, то танцювати під неї ти ж усе одно можеш, правда?

— Думаю, так.

— Будемо тут наче Фред Астер і Джинджер Роджерс.

— Авжеж.

Ми поставили склянки з вином на кам’яний столик і стали до танцю. Танцювали не надто зграбно — знай стукалися колінами, — але я притискав Емілі до себе і відчував текстуру її одягу, її волосся та шкіру. У ці хвилини я знову мимохіть звернув увагу на те, як сильно вона погладшала.

— Маєш рацію, Реймонде, — тихенько сказала Емілі мені у вухо. — Чарлі хороший. Нам треба помиритися.

— Так, треба.

— Ти — добрий друг, Реймонде. Що б ми без тебе робили?

— Я радий, якщо так. Бо ж ні на що інше я особливо не годжуся. Насправді пуття з мене жодного, чесно.

Емілі різко шарпнула мене за плече.

— Не кажи такого, — прошепотіла вона. — Ніколи так не говори. — І за мить повторила ще раз: — Ти — добрий друг, Реймонде.

То був «Квітень у Парижі», версія 1954-го року у виконанні Сари Вон, партію труби виконував Кліффорд Браун. Тож я знав, що це довга пісня, не менше восьмихвилин. І це мене тішило, бо я знав також, що після того, як запис добіжить кінця, ми більше не танцюватимемо, а повернемося в дім і візьмемося до ягнятини. Поза тим, судячи з усього, Емілі могла й передумати і вирішити, що мій учинок з її записником не такий уже й безневинний. Хіба можна було тут мати у чомусь певність? Та ще принаймні кілька хвилин ми були у безпеці і далі танцювали під зоряним небом.

Молверн-Гіллз

Ту весну я провів у Лондоні, і, хоч не все задумане вдалося здійснити, загалом то була переміна вельми приємна. Та тиждень минав за тижнем, надходило літо, і мене поступово знову почав охоплювати звичний неспокій. По-перше, я остерігався випадково зіткнутися ще з кимось із колишніх приятелів по університету, і це скидалося вже на легку параною. Коли я блукав Камден-тауном або порпався у величезних вест-ендських крамницях у покладах компакт-дисків, на які все одно не мав грошей, надто часто мені стрічався хтось із них — і тут-таки заходився розпитувати про мої справи після того, як я покинув університет і вирушив «на пошуки слави й удачі». Не те щоб я бентежився, розповідаючи, як мені ведеться. Просто, за дуже небагатьма винятками, нікому з них не до снаги було збагнути, успішним чи не дуже був для мене той чи інший місяць на тому чи іншому етапі мого життя.

Як я вже сказав, кожної поставленої перед собою цілі я не досягнув, але ж і цілі ці мали характер радше довготерміновий. Поза тим, усі ті прослуховування, навіть найбільш невдалі, давали мені безцінний досвід. Майже щоразу я міг з них щось для себе почерпнути, дізнатися щось про лондонську сцену чи про музичний бізнес загалом.

Деякі прослуховування були організовані дуже професійно. Ти приходив на якийсь колишній склад чи у перебудований гараж, де менеджер — часом цю роль брала на себе подруга когось із членів гурту — записував твоє ім’я, просив трохи зачекати, пропонував чаю, а тут-таки за стіною то гриміла, то стихала гучна музика: там відбувалася репетиція. Здебільш, утім, усе проходило набагато хаотичніше. Насправді, побачивши на власні очі, як підходить до справи переважна більшість гуртів, ти починав розуміти, чому вся музична сцена у Лондоні опинилася за крок від повного краху. Знов і знов тобі доводилося крокувати повз ряди однотипних будинків десь у передмісті, тягнути свою акустичну гітару догори сходами і заходити до затхлої квартири, де на підлозі валялася купа матраців і спальних мішків, а музиканти знай щось бурмотіли собі під ніс і опускали погляд, коли ти пробував його перехопити. Ти грав і співав, вони дивилися на тебе порожніми очима, аж доки хтось урешті клав усьому край словами на кшталт: «Ну, гаразд... Дякуємо, звісно, але це не зовсім наш жанр».

Невдовзі я з’ясував: під час прослуховувань ці хлопці трималися зазвичай якось сором’язливо чи й узагалі ніяковіли, та якщо потім розговорити їх на якісь інші теми, поводилися вже набагато розкутіше. Власне тоді я й збирав усілякі корисні відомості: де розташовані цікаві клуби, наприклад, або назви інших гуртів, яким потрібен гітарист. Часом це могла бути просто підказка про новий концертний номер, який варто подивитися. Одне слово, я ніколи не йшов геть із порожніми руками.

Загалом моя гра на гітарі всім подобалася, а багато хто казав, що бек-вокаліст з мене вийшов би непоганий. Незабаром виявилося, одначе, що є два чинники, які працюють проти мене. Перший полягав у тому, що я не мав належного обладнання. Багатьом гуртам потрібна була людина з електрогітарою, підсилювачами, колонками, бажано на колесах, готова відразу вписатися у концертний графік. Я ж був на своїх двох і з паршивою акустичною гітарою. Тож хоч яке враження справляли мої відчуття ритму та голос, вибір був невеликий: мені відмовляли. І закинути їм було нічого.

Погодитися ж із другою головною перепоною було вже набагато важче; до того ж, мушу сказати, вона мене неабияк дивувала. Я сам писав для себе пісні — і це теж становило проблему. От цьому я ніяк не йняв віри. Граю я, отже, в якійсь задрипаній квартирі, навколо — кілька позбавлених будь-якого виразу облич, доходжу до кінця, секунд п’ятнадцять чи й пів хвилини стоїть тиша, а тоді хтось із підозрою у голосі запитує: «То чий це був номер?». Один із моїх власних, відповідаю я, і все — приїхали. Хтось знизує плечима, хтось хитає головою, я помічаю єхидні посмішки — і чую звичну вже скоромовку: мені вкотре відмовляють.

Коли це трапилося надцятий раз, я так роздратувався, що сказав:

— Слухайте, щось ніяк я цього не второпаю. Ви що, хочете постійно грати самі лише кавери? Та навіть якщо це — межа ваших амбіцій, звідки, по-вашому, беруться всі ті пісні? Отож-бо й воно, правильно: їх хтось пише!

Та хлопака, до якого я говорив, тільки глипав на мене порожніми очима, а потім відповів:

— Не ображайся, друзяко, але придурків, котрі пишуть пісні, навколо аж кишить...

Властиво, ідіотизм цієї позиції, яку, схоже, поділяла вся лондонська музична сцена, і спонукав мене до висновку, що все тут якщо й не прогнило наскрізь, то вже точно зробилося якесь надзвичайно поверхове та втратило автентичність, причому починаючи від найнижчого, базового рівня, і що це, безперечно, віддзеркалення процесів, які пронизували музичну індустрію загалом, від низу аж до верху.

Саме усвідомлення цього, а також те, що з наближенням літа мені дедалі важче було знаходити собі якесь пристановище, і підштовхнуло мене до рішення на деякий час з міста поїхати, попри всю привабливість Лондона, порівняно з яким університетські часи просто блякли. Тож я зателефонував своїй сестрі Меґґі, яка разом з чоловіком тримає кафе серед пагорбів Молверн-Гіллз, і так воно й вийшло, що літо я мав тепер провести у них.

Меґґі на чотири роки старша і незмінно намагається мною опікуватися, тож я знав, що мій приїзд її тільки потішить. Поза тим, було зрозуміло, що зайва пара рук їй теж аж ніяк не завадить. Коли я кажу, що її кафе розташоване у Молверн-Гіллз, то маю на увазі не саме містечко, Ґрейт-Молверн, і не узбіччя шосе, а власне пагорби. Стара, розташована осторонь будівля вікторіанських часів дивиться на захід; погожої днини можна замовити собі чай і тістечко, сісти на терасі кафе і милуватися звідтіля розлогою панорамою Герефордширу. Взимку Меґґі й Джефові доводиться свій заклад закривати, проте влітку там завжди людно, переважно завдяки місцевим, які залишають авто ярдів на сто нижче, на парковці «Вест-оф-Інґленд», і піднімаються, відсапуючись, у своїх сандалях і квітчастих сукенках доріжкою до кафе; трапляються, правда, і групи піших туристів з мапами та солідним спорядженням.

Меґґі попередила, що платити мені вони з Джефом не зможуть, та мене це цілковито влаштовувало, адже означало, що якоїсь серйозної роботи від мене не вимагатимуть. Так чи так, мені надавали житло і харчування, й це начебто означало, що я автоматично стаю третім працівником у штаті кафе. Утім, повної ясності щодо цього не було, і спершу Джеф, наприклад, навіть вагався, як повестися: дати мені копняка під зад за те, що я іноді ухиляюся від роботи, чи, доручаючи будь-яке завдання, щоразу вибачатися, бо я ж у них нібито гість. Та невдовзі все втряслося, й у нас виробилася доволі зрозуміла модель співпраці. Робота була нескладна — особливо я набив руку на сендвічах, — і часом мені доводилося нагадувати собі про ту головну мету, заради якої я й поїхав з міста насамперед. А полягала та мета в тому, щоби восени повернутись до Лондона з кількома новими піснями.

Я від природи рання пташка, але дуже скоро з’ясувалося, що у кафе пора сніданку — це сущий кошмар: одному подай яєчню лиш от таку, іншому — грінки тільки он такі й боронь Боже інакші; як наслідок, усе підгоряє і переварюється. Тому я взяв собі за правило раніше одинадцятої там не з’являтись. І доки внизу панував сніданковий гармидер, я відкривав у себе в кімнаті влаштоване в еркері велике вікно, сідав на широке підвіконня і грав собі на гітарі, милуючись мальовничими краєвидами, що розляглися на милі й милі навколо. Починаючи з дня мого приїзду, ранки видавалися напрочуд ясними, і мене проймало дивовижне відчуття, наче я можу отак сидіти і дивитися у далечінь вічно, а коли вдаряю по струнах, то акорди розходяться по всій країні, від краю до краю. І лиш обернувшись і висунувши голову у вікно, я бачив унизу терасу кафе та відвідувачів, які снували туди-сюди разом зі своїми собаками та дитячими візочками.

Місця ці були мені не чужі. Ми з Меґґі виросли буквально за кілька миль звідти, у Першорі, і батьки часто водили нас на прогулянки серед пагорбів. Утім, мені це завжди не надто подобалось, і, трохи подорослішавши, я вже відмовлявся туди з ними ходити. Того літа, одначе, мені здавалося, що в цілому світі немає місцини гарнішої; і колись, і нині мене пов’язували з цими пагорбами сотні невидимих ниточок. Можливо, причина почасти полягала у тому, що наші батьки розійшлися, і невеликий сірий дім навпроти перукарні вже давненько перестав бути «нашим» домом. Хай там як, на зміну знайомій з дитинства клаустрофобії прийшла прив’язаність до цього краю, ба навіть ностальгія.

Тож так і повелося, що тепер я блукав поміж пагорбами практично щодня, а часом, коли ніщо не віщувало дощу, брав із собою гітару. Особливо припали мені до вподоби пагорби Столовий і Крайній, які замикали пасмо з півночі і зазвичай не надто приваблювали екскурсантів. Там можна було ходити собі годинами, заглибившись у думки і не стрічаючи жодної живої душі. У мене складалося враження, наче я відкриваю для себе ці пагорби вперше, і відчував, що ідеї для нових пісень у голові аж рояться.

Проте робота в кафе — то була зовсім інша справа. Деколи, готуючи салат, я чув чийсь голос або бачив, як до стійки наближається чиєсь обличчя, — і вмить ніби переносився у минуле. Іноді підходили давні друзі моїх батьків і доколупувалися до мене, розпитуючи про плани на майбутнє, тож і доводилося забивати їм баки, аж доки мені нарешті давали спокій. На прощання вони переважно кидали щось на штиб: «Ну, принаймні хоч якесь заняття ти маєш», — кивали на нарізаний хліб та помідори, а тоді шкандибали до свого столика з чашкою і блюдцем у руках. Або ж об’являвся хтось знайомий ще зі школи, заговорював до мене новим, «університетським» голосом і починав, докидаючи всілякі «розумні» слівця, розбирати по кісточках останній фільм про Бетмена або розводитися про справжні причини бідності у світі.

Насправді я нічого не мав проти. Щобільше, побачивши декого з цих людей, щиро тішився. Проте була серед тих, хто зазирнув того літа у кафе, одна людина, від самого вигляду якої у мене аж усе похололо всередині, і думка втекти на кухню майнула в голові надто пізно — на мене вже накинули оком.

Була то пані Фрейзер, або ж Відьма Фрейзер, як ми зазвичай на неї казали. Я впізнав її, щойно вона переступила поріг, ведучи на поводку заляпаного грязюкою маленького бульдога. Мені відразу ж закортіло заявити, що з собаками досередини не можна, хоча зазвичай відвідувачі своїх улюбленців надворі не залишали. Відьма Фрейзер числилася колись серед учителів, які навчали мене у першорській школі. На щастя, вона пішла на пенсію ще до того, як я перейшов до старших класів, але похмурою тінню висіла наді мною впродовж усіх шкільних років, скільки я себе пам’ятав. Якби не Фрейзер, у школі було б не так уже й погано, та вона уїлася на мене від самого початку, а коли тобі лиш одинадцять, захиститися від когось подібного ти не в змозі. Виверти застосовувала ті ж, що й більшість таких-от злостивих учителів: наприклад, ставила на уроці запитання, на які, підказувала їй інтуїція, відповіді я не знав, а тоді піднімала мене і брала на кпини перед усім класом. Згодом почала діяти вже хитріше. Пригадую, якось, коли мені було чотирнадцять, ми з паном Тревісом, новим учителем, перекинулися у класі парою жартиків. Жартував він не про мене, а зі мною як із рівнею, цілий клас сміявся, і мені це подобалося. Та вже за кілька днів я перестрів пана Тревіса у коридорі — він ішов мені назустріч разом із нею, — вона зупинила мене і дала добрячої прочуханки чи то за невчасно виконане завдання, чи за щось іще. Мета була одна: донести до відома пана Тревіса, що я — запеклий бешкетник, і якщо йому здалося було, наче я належу до хлопців, гідних поваги, то він помилився, неабияк помилився. Не знаю, чому — можливо, через те що Фрейзер була вже в літах, — але інші вчителі, схоже, так ніколи її й не розкусили. Усі як один вони сприймали кожне мовлене нею слово за чисту монету.

Коли Відьма Фрейзер зайшла того дня у кафе, то, безперечно, мене пам’ятала і впізнала, проте не всміхнулась і не окликнула на ім’я. Заплатила за чашку чаю та пакет вершкового печива і забрала замовлене на терасу. Я вже подумав був, що то й усе. Та невдовзі вона знову з’явилася на порозі, гримнула об прилавок своєю чашкою та блюдцем і заявила: «Ви зі столу не прибираєте, то я принесла сама». При цьому зміряла мене поглядом дещо довшим, ніж заведено у таких випадках, — у ньому, як і в ті давні часи, явно читалося бажання з усього розмаху заїхати мені по фізіономії, — і пішла.

Враз уся моя давня ненависть до старої драконихи ожила, ніби нікуди й не зникала, і коли за кілька хвилин надійшла Меґґі, я уже весь аж кипів. Вона тут-таки це помітила і запитала, у чому річ. На терасі кілька відвідувачів сиділо, проте всередині не було нікого, і я розкричався, нагороджуючи Відьму Фрейзер усілякими не надто пристойними, але цілком, як на мене, заслуженими епітетами. Меґґі дала мені охолонути, а тоді мовила:

— Ну, вона давно вже не вчителька. Просто понура стара жінка, від якої пішов чоловік.

— І чому я не здивований?

— А міг би трохи її пошкодувати. Якраз тоді, коли вона сподівалася нарешті пожити собі у своє задоволення на пенсії, чоловік кидає її заради молодшої. І тепер їй доводиться самій давати раду з тим готеликом... кажуть, там усе валиться.

Ці новини добряче мене потішили. Незабаром Відьма Фрейзер вилетіла мені з голови, бо у кафе прибився цілий гурт і треба було хутенько приготувати цілу купу салату з тунцем. Та за кілька днів, балакаючи на кухні з Джефом, я дізнався ще деякі подробиці: як її сорокарічний з гаком чоловік накивав п’ятами зі своєю секретаркою, а їхній готель, який спочатку зарекомендував себе дуже непогано, нині геть зійшов на пси; подейкують, відвідувачі тепер вимагають повернути їм гроші або виїжджають буквально за кілька годин по приїзді. Раз, допомагаючи Меґґі з закупами у дрібногуртовому магазині, я й сам побачив те місце, бо ми якраз проїжджали мимо. Готель Відьми Фрейзер стояв просто на Елґар-рут — солідний такий облицьований гранітом будинок з величенькою вивіскою, на якій писало: «Молверн-лодж».

Та я не хотів би надто розводитися тут про Відьму Фрейзер. Я зовсім не одержимий ані нею, ані її готелем. Розповідаю про неї тільки через те, що трапилося згодом, коли з’явилися Тіло і Соня.

Джеф того дня поїхав у Ґрейт-Молверн, тож оборону тримали тільки ми з Меґґі. Гаряча пора — година ланчу — вже минула, та коли прийшли ті німаки, роботи у нас була ще сила-силенна. Я охрестив їх «німаками», щойно почув їхній акцент, та це аж ніяк не означає, що я расист чи ще щось подібне. Просто коли доводиться стояти за прилавком і запам’ятовувати, хто не любить буряка, кому потрібна додаткова порція хліба, чиє замовлення на чий рахунок записувати тощо, то мимохіть починаєш відзначати характерні риси відвідувачів, давати їм назвиська, звертати увагу на фізичні особливості. Осляча Морда — «сніданок по-селянськи» і дві чашки кави. Вінстон Черчилль з дружиною — баґети з тунцем і майонезом. Якось так у мене виходило. Так і Тіло з Сонею стали «німаками».

Того пополудня стояла спека, проте відвідувачі, як істинні англійці, здебільшого воліли сидіти на терасі, деякі навіть не під парасолями, щоб ушкваритися до червоного. Німаки, втім, вирішили сісти всередині, у затінку. На собі мали широкі штани верблюжої барви, кросівки та теніски, але вигляд у них був при цьому навіть якийсь елегантний — європейцям з континенту часто таке вдається. Я припустив, що їм років по сорок, можливо, трішечки за п’ятдесят, але на той момент особливої уваги їм не вділяв. За ланчем вони потиху розмовляли собі і не надто відрізнялися від першої-ліпшої пари середнього віку з Європи. За якийсь час чоловік підвівся з-за столу і став походжати навколо, спиняючись вряди-годи перед старою вицвілою світлиною, що її повісила на стіну Меґґі: на ній можна було побачити, яким був цей будинок у 1915-му. Потому він широко розкинув руки і сказав:

— Гарні ж у вас тут краї! У нас, у Швейцарії, багато гарних гір. Але тут у вас усе інакше. Тут пагорби. Ви їх так називаєте: пагорби. Вони, пологі й приязні, чарівні по-своєму.

— О, то ви зі Швейцарії, — відгукнулася своїм звичним увічливим тоном Меґґі. — Завжди хотіла туди поїхати. Це все звучить так фантастично: Альпи, канатні дороги...

— Звісно, всілякої краси у нашій країні вдосталь. Але тут, у цій місцині, якісь особливі чари. Ми так давно хотіли сюди приїхати! Стільки про це говорили, і ось нарешті ми тут! — На цих словах він щиро засміявся. — Яке щастя!

— Чудово, — відповіла Меґґі. — Дуже сподіваюся, вам усе сподобається. Надовго ви до нас?

— Ще три дні, а тоді мусимо повертатися на роботу. Нам страшенно кортіло сюди потрапити вже багато років, відколи ми подивилися прекрасний документальний фільм про Елґара. Він любив ці краї, об’їздив їх на велосипеді і добре вивчив. І от ми таки приїхали!

Меґґі ще кілька хвилин з ним потеревенила, розпитувала, де саме в Англії вони вже побували, і радила, що варто подивитися тут у нашій околиці, — звичні теми для розмови з туристами. Я вже чув таке хтозна-скільки разів, та й сам міг більш-менш на автоматі всі ці поради повторити, тож перестав звертати на них увагу. Запам’ятав лише, що ті німаки насправді — швейцарці, які подорожують на орендованій машині.

Чоловік знай примовляв, яка чудесна країна Англія і як гарно до них усі ставляться, і гучно реготав, варто було Меґґі сказати щось бодай віддалено подібне на жарт. Утім, як я вже сказав, спершу вони видалися мені парочкою доволі занудною, тому на якийсь час я просто перемкнувся на інше. Знову я звернув на них увагу лише за кілька хвилин, коли мені впало в око, як чоловік намагається втягнути у розмову і свою дружину, а та все мовчить, не відриваючи очей від путівника, і взагалі поводиться так, наче ніякої розмови просто не чує. Тоді я почав приглядатися до них пильніше.

Обидвоє мали рівну природну засмагу, на противагу місцевим на терасі — ті найбільше скидалися в цю мить на якихось спітнілих лобстерів, — і, попри свій вік, були підтягнуті та спортивні на вигляд. Волосся чоловік мав сиве, але лискуче і ретельно доглянуте; його зачіска навіювала туманні асоціації з сімдесятими: десь так ходили тоді хлопці з «Абби». Вираз обличчя у жінки з білявим, сливе сніжно-білим волоссям був суворий; якби не дрібні зморшки навколо рота, вона видавалася б справжньою красунею, хоч і не першої, звісно, молодості. Як я вже згадував, чоловік усе намагався залучити її до розмови:

— Звісно, моя дружина від Елґара у захваті, тож побувати в домі, де він народився, було б страшенно цікаво.

Мовчання.

— Мушу зізнатися, я не фанатію від Парижа. Лондон, наприклад, мені набагато більше до вподоби, це правда. А от Соня Париж любить.

Ані пари з уст.

Щоразу, кажучи щось подібне, він обертався до своєї дружини, яка сиділа в кутку, і Меґґі хоч-не-хоч доводилося робити те саме, але та жодного разу очей від книжки так і не підвела. Чоловіка це начебто не особливо бентежило, він і далі весело собі теревенив. Потім знову розкинув руки і сказав:

— Даруйте, я, мабуть, вийду на хвилю помилуватися вашими чудовими краєвидами!

І подався надвір; спершу ми бачили його то тут, то там на терасі, а тоді він зник з очей. Дружина й далі сиділа в кутку з путівником у руках, і незабаром Меґґі підійшла до її столика й заходилася прибирати. Жінка й бровою не вела, аж доки сестра не взяла тарілку, де лежав іще крихітний шматочок булочки. Тієї миті вона захлопнула книжку і сказала — значно голосніше, ніж треба було:

— Я ще не закінчила!

Меґґі вибачилася і залишила її наодинці з тим шматочком, однак вона до нього, помітив я, так більше й не торкнулася. Проходячи повз, сестра глянула на мене, а я у відповідь знизав плечима. Ще за якусь хвилину Меґґі дуже ввічливо поцікавилася, чи не треба їй ще чогось.

— Ні, нічого більше не треба.

З її тону було зрозуміло, що найкраще зараз — дати їй спокій, але Меґґі тієї миті діяла цілком рефлективно і зі щирим зацікавленням спитала:

— Вам усе сподобалося?

Ще принаймні якихось п’ять-шість секунд відвідувачка читала далі — так, наче не почула. Потому поклала книжку й уп’ялася очима в мою сестру.

— Гаразд, — мовила вона, — якщо вже ви питаєте, я скажу. Їжа була дуже добра. Краща, ніж у багатьох забігайлівках тут навколо. Але на свої сендвічі й салат — всього-на-всього сендвічі й салат — ми чекали тридцять п’ять хвилин. Цілих тридцять п’ять хвилин.

Лише тепер я збагнув, що жінка перед нами просто кипить від гніву. Не того гніву, який спалахує зненацька і тут-таки чахне. Ні, зрозумів я, цій жінці допекло до живого вже давненько — і пекти не переставало. То був гнів, який приходить — і навіть не думає минати, залишається на одному й тому самому рівні, подібний на тупий біль у голові, який ані піку не досягає, ані виходу собі не знаходить. Меґґі, завжди спокійна й врівноважена, цих симптомів не розпізнала і думала, певно, що відвідувачка скаржиться — принаймні на свій погляд — обґрунтовано. А тому вибачилася і спробувала виправдатися:

— Бачите, коли тут стільки людей...

— Але ж у вас щодня людно, правда ж? Хіба ні? Щодня влітку за гарної погоди тут точно відбою нема від клієнтів, чи не так? То невже не можна підготуватися? Звичайнісінька для вас річ — і захоплює усіх зненацька? Ви це хочете мені сказати?

Жінка не зводила з Меґґі очей, та коли я вийшов з-за прилавка і став обіч сестри, перевела погляд на мене. Можливо, причиною став вираз мого обличчя, але я відчув, що тепер вона гнівалася ще сильніше.

Сестра обернулася, глянула на мене і заходилася легенько відштовхувати, проте я не відступав і сам уже дивився на відвідувачку простовіч, бо хотів, аби вона зрозуміла: Меґґі тут не сама. Бог його зна, до чого ми так дійшли б, але якраз тієї миті повернувся її чоловік.

— Який чудовий краєвид! Чудовий краєвид, чудовий ланч, чудова країна!

Я чекав, що йому відразу впаде в око: щось тут не так, та якщо він це й помітив, то взнаки не дав. Лиш усміхнувся до дружини і мовив — очевидно, задля нас — англійською:

— Соню, ти просто мусиш піти і глянути. Пройдися хоча б до кінця он тієї доріжки!

Та кинула щось німецькою і знову взяла до рук книжку. Він же ступив ще кілька кроків углиб приміщення і звернувся до нас:

— Ми збиралися сьогодні пополудні вже вирушити до Вельсу. Але цей ваш Молверн-Гіллз, ці пагорби такі прекрасні, що я серйозно думаю, чи не зостатися нам у цій околиці ще на три дні, до кінця відпустки. Якщо Соня не проти, я буду просто щасливий!

І він зиркнув на дружину, яка тільки стенула плечима і сказала ще щось по-німецьки; у відповідь він лиш розсміявся своїм гучним щирим сміхом.

— Усе гаразд! Вона згодна! Отже, вирішено. До Вельсу ми не їдемо, натомість будемо ще три дні валандатися тут навколо!

Він широко нам усміхнувся, і Меґґі сказала щось підохотливе у відповідь. Коли я побачив, що його дружина відкладає книжку і ладнається йти, мені полегшало. Чоловік і собі підійшов до столу, підхопив невеличкий наплічник і закинув собі на плече. Потому обернувся і мовив до Меґґі:

— Ви не могли б часом порекомендувати нам якийсь готель тут неподалік? Не надто дорогий, аби лиш зручний і затишний. І щоб там була бодай дрібка англійського духу!

Меґґі це запитання трохи заскочило, і вона гаялася з відповіддю, бурмочучи щось беззмістовне на кшталт: «А що саме вам потрібне?».

Натомість я знайшовся хутко:

— Найкращий такий заклад у нашій околиці — у пані Фрейзер. Це он там, по дорозі на Вустер. Називається «Молверн-лодж».

— «Молверн-лодж»! Якраз те, що треба!

Меґґі кинула не надто схвальний погляд у мій бік і відвернулася, вдаючи, наче прибирає зі столу, а я тим часом уже детально описував, як знайти готель Відьми Фрейзер. Тоді пара рушила до виходу; чоловік дякував і широко всміхався, жінка навіть не озирнулася.

Сестра якось втомлено зиркнула на мене і похитала головою. Я тільки засміявся і мовив:

— Та жінка і Відьма Фрейзер — обоє рябоє, ти ж не будеш заперечувати. Таку нагоду гріх проґавити.

— Тобі смішки в голові, — сказала Меґґі, протискуючись повз мене на кухню, — а мені тут жити.

— То й що? Слухай, ти більше тих німаків ніколи в житті не побачиш. А якщо Відьма Фрейзер дізнається, що ми порекомендували її готель туристам, то скаржитися навряд чи буде, хіба ні?

Меґґі лише похитала головою, та цього разу від усмішки все ж не стрималася.

У кафе відтак стало спокійніше, потім повернувся Джеф, і я піднявся до себе нагору, бо потрудився того дня начебто вже достатньо. У своїй кімнаті я звично всівся з гітарою біля вікна в еркері й на якийсь час із головою поринув у вже наполовину написану пісню, над якою тоді працював. Утім, невдовзі — як на мене, минула хіба якась хвилина — внизу знову почалася метушня: надходила година надвечірнього чаювання. Якщо почнеться справжня запарка — зазвичай так і бувало, — Меґґі неодмінно покличе мене, а це вже буде зовсім не чесно, враховуючи те, скільки всього я сьогодні зробив. Тож я вирішив, що найкраще — непомітно вислизнути з дому, податися до пагорбів і ще трохи попрацювати там.

Нікого не перестрівши, я вийшов через чорний хід, опинився просто неба — й одразу повеселішав. Спека таки діймала, особливо коли за спиною — футляр з гітарою, проте здійнявся легкий вітерець, і це додавало втіхи.

Прямував я до певного куточка, на який натрапив попереднього тижня. Щоб туди дістатися, треба було піднятися стрімкою стежиною, що починалася за будинком, потім пройти ще трохи пологішим схилом — і ось вона, моя лавка. Це місце я вподобав не тільки тому, що звідти відкривався неймовірний краєвид, а й через те, що там не було перетину стежок, куди, похитуючись від утоми, піднімаються туристи з геть змореними дітьми — і всідаються поруч перепочити. Водночас і таким уже усамітненим воно теж не було; вряди-годи хтось та й надходив, зроняв: «Привіт!», як тут заведено, іноді, не збавляючи кроку, пускав якийсь дотеп на тему гітари. Я зовсім нічого не мав проти. Наче публіка, а наче й ні — якраз досить, щоб злегка розворушити уяву.

Я просидів на тій лавці десь із пів години, коли краєм ока помітив, що перехожі, які допіру пройшли мимо зі звичним коротким вітанням, зупинилися віддалік і тепер дивляться на мене. Це трохи діяло мені на нерви, і я дещо саркастично озвався:

— Усе гаразд, грошей кидати мені не треба.

У відповідь почувся гучний добросердий сміх, який я тут-таки пізнав і, звівши догори очі, побачив тих самих німаків, що підходили до моєї лавки.

У мене в голові враз промайнуло, що вони, мабуть, побували вже у Відьми Фрейзер, збагнули, як я їх піддурив, і повернулися зі мною поквитатися. Та потім я помітив, що весело всміхається тепер не лише чоловік, а й жінка. Вони підійшли і стали переді мною; сонце на той час уже хилилося до обрію, і якусь мить я розрізняв лише дві постаті на тлі неозорого передвечірнього неба. Потім німаки підступили ще ближче, і я побачив, що вони очей не зводять з моєї гітари, на якій я й далі грав, дивляться на неї з радісним захватом — так інколи дивляться на немовлят. Ще сильніше мене вразило те, що жінка притупувала ногою в такт. Я збентежився й урвав гру.

— Агов, пограйте ще! — вигукнула жінка. — Направду гарна мелодія.

— Так, — підхопив чоловік, — чудова! Ми почули ще здалеку, — показав він рукою. — Ми були он там, на кряжі, і я сказав Соні, що чую музику.

— І спів, — докинула жінка. — Я кажу Тіло: «Слухай, десь тут хтось співає». Я ж не помилилася, правда? Хвилину тому ви ще й співали.

Я ніяк не міг узяти втямки, що саме ця-от усміхнена жінка так усипала нам перцю після ланчу в кафе, і приглянувся до них пильніше: ану ж це все-таки хтось інший. Та одяг на них був той самий, і хоча чоловікову зачіску у стилі «Абби» дещо розкуйовдив вітер, помилки бути не могло. Хай там як, наступної миті він сказав:

— Ви, напевне, той самий пан, який подавав нам ланч у тому чарівному ресторані.

Я кивнув. Тут озвалася жінка:

— Та мелодія, яку ви наспівували... Ми почули її там, нагорі, спершу її лише ледь-ледь доносив вітер. Мені дуже сподобалось, як згасає звук наприкінці кожного рядка.

— Дякую, — відповів я. — Я саме над цієї піснею працюю, ще не закінчив.

— Ви самі її написали? О, то ви дуже талановитий. Будь ласка, прошу вас, наспівайте цю мелодію ще раз, як перше.

— Знаєте, — додав чоловік, — коли будете цю пісню записувати, то мусите сказати продюсерові, що звучати вона має саме так. Так, як оце все! — І він обвів широким жестом панораму Герефорд-ширу, що лежала перед нами. — Скажете, що вам потрібен ось такий звук, ось таке звукове середовище. Тоді слухач почує вашу пісню так, як почули її сьогодні ми, коли спускалися схилом пагорба: підхоплену вітром...

— Ну, трішечки чіткіше, звісно, — мовила жінка. — Інакше не розібрати слів. Але загалом Тіло має рацію. Там має бути натяк на відкритий простір. На повітря, на відлуння.

Було таке враження, ніби їх ось-ось просто понесе, ніби вони ні сіло ні впало зустріли серед пагорбів нового Елґара. Попри всі підозри на початку, вони хоч-не-хоч починали вже мені подобатися.

— Авжеж, — сказав я, — здебільшого ця пісня написана тут, тож нічого дивного, що в ній є щось від цього краю.

— Так-так, — в один голос підхопили і закивали вони, а жінка додала: — Не соромтеся. Будь ласка, зіграйте і заспівайте ще раз, для нас. Пісня звучала просто чудово.

— Гаразд, — сказав я, навмання бренькнувши по струнах. — Гаразд, я зіграю і заспіваю, якщо вам так хочеться. Не ту незакінчену пісню, іншу. Тільки не стійте наді мною, я так не зможу.

— Звісно, — спохопився Тіло. — Зовсім вилетіло з голови. Ми з Сонею стільки разів виступали у всіляких дивних і складних умовах, що геть перестали звертати увагу на потреби інших музикантів.

Він роззирнувся навколо й усівся на латці щетинистої трави біля стежки — спиною до мене, обличчям до краєвиду, що розлягався перед нами. Соня підбадьорливо мені всміхнулась і сіла поруч із ним. Чоловік одразу ж обняв її за плечі, вона прихилилася до нього — так, наче мене там узагалі немає, а вони просто милуються собі та голубляться на самоті, задивившись на передвечірній сільський пейзаж.

— Добре, то поїхали, — мовив я і заграв пісню, якою зазвичай розпочинав прослуховування. Голос я спрямовував до обрію, але час од часу ні-ні та й позирав на Тіло з Сонею. Облич їхніх не бачив, та судячи з того, як вони просиділи тих кілька хвилин, притулившись одне до одного і навіть не ворухнувшись, було зрозуміло: слухати мене їм до вподоби. Коли я закінчив, вони, широко всміхаючись, обернулись і заплескали в долоні, будячи відлуння поміж довколишніми пагорбами.

— Фантастика! — вигукнула Соня. — Який талант!

— Чудово, чудово, — повторював Тіло.

Мене це трохи збентежило, і я вдав, наче підлаштовую гітару. Коли я врешті знову звів на них очі, вони й далі сиділи на землі, але розвернулися вже так, щоб мене бачити.

— То ви музиканти? — запитав я. — Професійні музиканти себто?

— Так, — відповів Тіло, — мабуть, нас можна назвати професіоналами. Ми з Сонею виступаємо дуетом. У готелях, ресторанах. На весіллях, вечірках. По всій Європі, хоча найбільше любимо працювати у Швейцарії та Австрії. Заробляємо собі так на життя, тож ваша правда: ми — професіонали.

— Та насамперед, — додала Соня, — ми взялися за це тому, що віримо в музику. Бачу, ви так само у неї вірите.

— Якби я перестав вірити у свою музику, то просто перестав би грати, — сказав я і додав: — Мені направду хотілося б займатися музикою професійно. Це, напевне, дуже непогане життя.

— О, згоден, дуже непогане, — погодився Тіло. — Нам неабияк пощастило мати змогу жити саме так.

— Слухайте, — дещо несподівано змінив я тему, — а ви вже були в тому готелі, про який я вам розповів?

— Як же негарно з нашого боку! — вигукнув Тіло. — Ми так захопилися вашою музикою, що геть забули подякувати. Авжеж, ми туди поїхали, і це справді якраз те, що треба. На щастя, вільні номери ще були.

— Щось таке ми й хотіли, — докинула Соня. — Дякую.

Я знову вдав, наче цілковито поглинутий струнами, а тоді якомога невимушеніше сказав:

— Якщо вже про це мова, то я знаю ще один готель тут неподалік. Думаю, там краще, ніж у «Молверн-лодж». Як на мене, вам варто перебратися туди.

— Але ми вже влаштувалися, — мовив Тіло. — Розпакували речі. Крім того, це справді саме те, що нам треба.

— Та так, але... Розумієте, річ у тім, що тоді, раніше, коли ви запитали про готель, я не знав, що ви музиканти. Думав, банкіри якісь абощо.

Вони обидвоє розреготалися, ніби я сказав щось надзвичайно дотепне. Потому озвався Тіло:

— Ні-ні, ми не банкіри. Хоча не раз і не два про це шкодували!

— Маю на увазі, — спробував пояснити я, — є інші готелі, які набагато більше підходять артистичним натурам, розумієте. Важко рекомендувати щось незнайомим людям, коли ще не знаєш, що вони за одні.

— Дуже мило, що ви цим переймаєтеся, — сказав Тіло, — але, дійсно, не варто. Нам усе підходить просто досконало. Поза тим, люди насправді не такі вже й різні. Банкіри чи музиканти — у підсумку всі ми хочемо від життя одного й того ж самого.

— Знаєш, а я в цьому не така впевнена, — втрутилася Соня. — Поглянь ось на нашого молодого друга: він же не шукає роботу в банку. Його мрії — про інше.

— Може, ти й маєш рацію, Соню. Але так чи інак, готель нам цілком підходить.

Я схилився над струнами і зіграв ще одну коротку музичну фразу, суто для себе. Кілька секунд усі мовчали, а тоді я спитав:

— То яку ж музику ви граєте?

Тіло здвигнув плечима.

— Ми з Сонею граємо на кількох інструментах, я на одних, вона — на інших. Обидвоє граємо на клавішних. Я страшенно люблю кларнет. Соня — чудова скрипалька і дуже добре співає. Найбільше, мабуть, нам до вподоби виконувати нашу традиційну швейцарську музику, але на сучасний манір, іноді навіть, я сказав би, радикально сучасний. Нас надихає приклад великих композиторів, які йшли тим самим шляхом. Яначек, приміром. Або ваш Вон-Вільямс.

— Але сьогодні ми таку музику граємо нечасто, — зітхнула Соня.

І подружжя обмінялося поглядами, де я вловив легкий натяк на напругу. Втім, на обличчя Тіло тут-таки повернулася звична усмішка.

— Еге ж, Соня правду каже, в реальному світі ми здебільшого мусимо грати те, що найімовірніше припаде до смаку публіці. Тому доводиться виконувати чимало хітів. «Бітлз», «Карпентерс». Деякі новіші пісні. Одне слово, те, що має попит.

— Як-от «Абба»? — бовкнув зопалу я і відразу вкусив себе за язик. Проте Тіло, схоже, пустив мій посміх повз вуха.

— Так, ми справді беремо дещо з репертуару «Абби». «Танцюючу королеву», наприклад. Таке завжди йде на ура. Властиво, в «Танцюючій королеві» я й сам трохи підспівую, маю там невеличку партію бек-вокалу. У мене жахливий голос, Соня не дасть збрехати. Тож цю пісню ми стараємося виконувати лише тоді, коли слухачі вже сіли до столу і понакладали собі повні тарілки: так вони не мають шансів накивати п’ятами!

Він знову гучно реготнув, Соня засміялася й собі, хоч і не так голосно. Мимо на шаленій швидкості промчав велосипедист, запакований у якусь подобизну лискучого чорного гідрокостюма, і кілька секунд усі ми проводжали поглядами його темну, щомиті меншу постать.

— Я колись їздив у Швейцарію, — озвався трохи згодом я. — Кілька років тому, влітку. В Інтерлакен. Зупинявся там у молодіжному гостелі.

— О, так, Інтерлакен. Гарна місцина. Хоча самі швейцарці часом із неї кепкують, кажуть, що там усе розраховане суто на туристів. Але ми з Сонею любимо там виступати. Це направду просто чудово — грати літнього вечора в Інтерлакені перед щасливими людьми з усього світу. Сподіваюсь, вам там сподобалося.

— Так, було гарно.

— В Інтерлакені є один ресторан, де ми щоліта даємо кілька вечірніх концертів. Граємо під навісом, обличчям до столиків, які тієї пори стоять, звісно, надворі. І, виступаючи, бачимо всіх тих туристів, котрі вечеряють і розмовляють собі просто під зорями. А позаду, за ними, видно велике поле: вдень там приземляються парапланеристи, а ввечері його освітлюють ліхтарі вздовж Геевеґу. Якщо ж помандрувати очима далі, то побачите Альпи, що височіють над тим полем. Обриси Айґера, Мьонха, Юнґфрау. Повітря дихає приємним теплом і повниться нашою музикою. Коли ми там, то я завжди усвідомлюю, як нам пощастило. Думаю собі: як же добре, що ми обрали собі саме це заняття.

— Торік, — додала Соня, — у тому ресторані менеджер змусив нас виступати у повних народних костюмах, хоча стояла страшенна спека. Було направду непереливки, і ми запротестували: яка різниця, навіщо нам ті громіздкі камізельки, шарфи, капелюхи? Адже й у своїх блузах ми виглядаємо охайно і дуже по-швейцарськи. Але менеджер сказав: або повні костюми, або концерту не буде. Вибір за вами, заявив він, і просто пішов собі геть та й усе.

— Але ж, Соню, у будь-якій професії так. Завжди роботодавець нав’язує тобі якусь уніформу. Онде й у банкірів те саме! Поза тим, у нашому разі це бодай щось таке, у що ми віримо. Швейцарська культура. Швейцарські традиції.

І знову поміж ними промайнула якась ледь помітна бентежна напруга — лише на секунду-другу, а потім обидвоє заусміхалися, втупивши очі в мою гітару. Мовчати далі не годиться, подумав я і мовив:

— Думаю, мені сподобалося б. Маю на увазі, виступати в різних країнах. Це ж треба весь час триматися насторожі, враховувати характер публіки...

— Авжеж, — підтакнув Тіло, — виступати перед усякими різними аудиторіями справді дуже цікаво. І не тільки в Європі. Завдяки цьому ми вже знаємо стільки міст...

— Наприклад, Дюссельдорф, — мовила Соня.

Голос у неї дещо змінився, зазвучав жорсткіше, і я знову побачив перед собою жінку, з якою замалим не почубився в кафе. Тіло, проте, ніби нічого й не помітив і безтурботно пояснив:

— У Дюссельдорфі тепер живе наш син. Він десь вашого віку. Може, трішечки старший.

— Ми вже були там цього року, — продовжувала Соня. — Мали запланований виступ. Не такий, як зазвичай: то була нагода зіграти те, що нам справді до вподоби. Тож телефонуємо ми нашому синові, єдиній нашій дитині, хочемо сказати, що приїжджаємо у його місто. Слухавки він не піднімає, і ми залишаємо повідомлення. Багато повідомлень. Відповіді немає. Приїжджаємо в Дюссельдорф, знову залишаємо повідомлення. Кажемо: ми тут, у твоєму місті. Далі повна тиша. Тіло каже: не хвилюйся, він прийде ввечері на концерт. Але він так і не приходить. Ми виступаємо — і їдемо далі, у нас же графік.

Тіло гмикнув.

— Думаю, Петер переслухався нашої музики ще в дитинстві! Бідолашне хлоп’я, йому ж доводилося слухати всі наші репетиції день у день.

— Дуже непросто це, мабуть, — мати дітей і працювати музикантами, — припустив я.

— Ну, ми мали тільки одну дитину, — сказав Тіло, — тож усе було не так і погано. Звісно, нам пощастило. Коли випадало кудись їхати, а взяти з собою дитину не було змоги, на підмогу радо приходили дідусі й бабусі. А коли Петер підріс, ми влаштували його у хорошу школу-інтернат. І знову на допомогу прийшли дідусі-бабусі. Інакше ми просто не змогли б оплатити навчання. Тож нам дійсно дуже пощастило.

— Еге ж, пощастило, — погодилася Соня. — От лише Петер ту школу ненавидів.

Ще недавно доброзичлива атмосфера явно псувалася. Щоб трохи розрядити обстановку, я хутенько сказав:

— Хай там як, а вам обидвом ваша робота справді подобається.

— О, це правда, робота нам таки до вподоби, — відгукнувся Тіло. — Для нас ця робота — все. Але й у відпустку часом ой як треба. Знаєте, за останні три роки це у нас перша повноцінна відпустка.

Через ці слова мені знову коти зашкребли на серці, і я мало не взявся вдруге переконувати їх змінити готель, але вчасно зрозумів, що тепер це звучало б уже просто смішно. Залишалося лише сподіватися, що Відьма Фрейзер цього разу не підведе. Тож натомість я сказав:

— Слухайте, якщо хочете, я зіграю вам ту пісню, над якою допіру тут працював. Вона не закінчена, і зазвичай я такого не роблю. Але ви все одно її вже чули, то я не проти зіграти готову частину ще раз.

Соня знов заусміхалася і мовила:

— Ага, будь ласка, послухаймо її ще раз. Вона звучала так гарно...

Доки я лаштувався заграти, вони розвернулися спиною до мене, обличчям до краєвиду, як перше. Та цього разу вже не голубилися, а сиділи на траві випроставшись, навдивовижу прямо, і заслонивши рукою очі від сонця. Весь час, поки я грав, обоє так і просиділи без жодного поруху; через це, а ще — через довгі передвечірні тіні, що тяглися від кожного, вони нагадували парні скульптури на якійсь мистецькій виставці. Пісня не мала кінця, тож завершилася якось невизначено, і ще секунду-другу подружжя переді мною так і сиділо без руху. Щойно опісля вони розслабилися й зааплодували, хоча вже, либонь, не так захоплено, як минулого разу. Бурмочучи компліменти, Тіло звівся на ноги і допоміг підвестися дружині. Тільки тоді мені впало в око, що вони й справді вже не першої молодості. А може, просто втомилися? Бо ж могли таки добряче находитися тут серед пагорбів, заки натрапили на мене. Хай там як, я помітив, що встати з землі їм було не так уже й легко.

— Ви влаштували нам таку чудову розвагу, — говорив тим часом Тіло. — Нині ми самі — туристи, і хтось для нас грає! Приємно, нічого не скажеш.

— Дуже хотілося б послухати цю пісню згодом, уже завершену, — озвалася Соня, і прозвучали ці слова цілком щиро. — Може, колись я почую її по радіо, хтозна.

— Еге ж, — підхопив Тіло, — і тоді ми з Сонею зіграємо кавер-версію для своїх слухачів! — У повітрі знову розлігся його гучний сміх, а потім він із легким поклоном сказав мені: — За сьогодні ми перед вами у боргу принаймні тричі. Чудовий ланч. Чудова порада щодо готелю. А тепер-от, на додачу до всього, ще й чудовий концерт поміж пагорбами!

Коли ми прощалися, мені раптом страшенно закортіло сказати їм правду. Зізнатися, що я навмисне послав їх у найгірший на всю округу готель, і порадити забиратися звідти, доки не пізно. Та вони тиснули мені руку так сердечно, що я не відважився. А тоді рушили схилом пагорба вниз, і я знову зостався на своїй лавці сам.

Доки я спустився до кафе, воно вже зачинилося. Меґґі з Джефом на позір мало не валилися з ніг. Сестра сказала, що такого клопіткого дня й не пригадує, і це, схоже, навіть її тішило. Та коли ми всілися в кафе вечеряти всілякими рештками, Джеф натомістьвисловився на ту саму тему не вельми доброзичливо: вони тут, мовляв, гарують, трохи не надірвуться, а де ж у той час носить мене — допомогти б не завадило, га? Меґґі поцікавилася, як я провів час пополудні, і я, не згадуючи про Тіло з Сонею — надто довго було пояснювати, — сказав, що ходив на Цукрову Голову попрацювати над піснею. А коли вона спитала, як мені пішло, і я похвалився, що непогано просунувся, Джеф, не докінчивши вечері, підхопився з-за столу і роздратовано пішов геть. Меґґі вдала, наче нічого не помітила, і справді, за кілька хвилин він повернувся з бляшанкою пива в руці і, не надто, либонь, схильний до балачок, всівся читати газету. Найменше мені хотілося, щоб через мене сестра з зятем побили горщики, тож уже невдовзі я вибачився і подався нагору, щоб іще трохи попрацювати над своєю піснею.

Якщо вдень моя кімната дарувала мені чимало натхнення, то темної пори — якраз навпаки. Для початку, вікно не зашторювалося повністю, тільки прочиниш його, не в змозі витримати задухи, як одразу на вогник починали злітатися комахи з усієї околиці. У ролі вогника виступала гола лампа, що звисала з-під стелі; варто було її ввімкнути, як повсюди лягали похмурі тіні, і приміщення починало ще більше нагадувати тимчасовий прихисток для гостей, яким, властиво, й було. Того вечора я потребував світла, щоб записувати слова пісні, які вряди-годи спадали на думку. Проте дихати у кімнаті було зовсім нічим, й урешті-решт я вимкнув лампу, розсунув штори і відчинив навстіж вікно, а тоді всівся в еркері з гітарою в руках — так самісінько, як удень.

Я просидів там із годину, награючи різні версії переходу, коли почувся стук у двері й у щілину просунула голову Меґґі. Діялося все це, звісно, потемну, але внизу на терасі горіло охоронне світло, тож обличчя можна було розрізнити. Меґґі якось ніяково посміхалася, і я подумав, що зараз вона попросить мене зійти вниз і підсобити їм у якійсь справі. Сестра ввійшла, причинила за собою двері і сказала:

— Вибач, дорогенький, але Джеф нині таки стомився, напрацювався за день як кінь. А тепер каже, що хоче спокійно подивитися фільм... ти не проти?

Говорила з запитальною інтонацією, неначе й справді запитувала, і до мене лише за якусь мить дійшло, що це вона так просить мене перестати грати.

— Але ж у мене тут важлива робота, — озвався я.

— Знаю. Просто він реально дуже зморився і каже, твоя гітара не дає розслабитися.

— Йому непогано було б усвідомити, — сказав я, — що в нього — своя робота, а в мене — своя.

Сестра начебто над моїми словами замислилася, а потім глибоко зітхнула.

— Навряд чи мені варто переказувати це Джефові.

— Чому? От чому? Йому давно пора зрозуміти...

— Чому? Бо я не думаю, що йому це сподобається, ось чому. Крім того, щось я сумніваюся, що він ставить твою роботу нарівні зі своєю.

На мить мені просто відібрало мову, і я лише мовчки витріщався на Меґґі, а тоді сказав:

— Ти ж несеш казна-що, повну нісенітницю. Навіщо?

Вона лише втомлено похитала головою і промовчала.

— Я взагалі не розумію, як ти можеш таке казати, — продовжував я. — І це якраз тоді, коли в мене все пішло на лад.

— Справді, дорогенький, все пішло на лад? — сестра пильно дивилася на мене крізь присмерк. — Що ж, гаразд тоді, — мовила врешті-решт, — не хочу з тобою сперечатися. — Вона обернулася відчинити двері й уже з порога додала: — Приходь до нас, якщо захочеш.

Заціпенівши від люті, я лише пожирав очима двері, що зачинилися за нею. Знизу долинало приглушене бурмотіння телевізора, і навіть у такому стані якась відсторонена частина мозку підказувала мені, що гніватися я мав би не на Меґґі, а на Джефа, котрий буквально з дня мого приїзду тільки те й робив, що пробував під мене підкопатися. Так чи так, злився я насамперед на свою сестру. За весь час, що я прожив у її домі, вона, на відміну від Тіло з Сонею, жодного разу не попросила мене їй заграти. Невже це занадто — сподіватися чогось такого від рідної сестри, яка до того ж, наскільки пам’ятаю, була в юні роки великою фанаткою музики? А тепер, прошу дуже, відриває мене від роботи у важливий момент і городить таку-от ахінею. Щоразу, пригадуючи, як вона сказала: «Гаразд, не хочу з тобою сперечатися», — я відчував, що в мене аж кров закипає у скронях від гніву.

Я зліз із підвіконня, відклав гітару, відкинувся горілиць на свій матрац і якийсь час просто розглядав відблиски світла на стелі. Зрозуміло, мене запросили сюди під облудним приводом, їм ішлося передусім про те, щоб забезпечити собі на гарячу пору дешеву робочу силу — телепня, якому навіть платити не треба. І сестрі невтямки, що я намагаюся добитися чогось кращого, ніж той бевзь, її чоловік. Ото було б їм обом по заслузі, якби я покинув їх тут напризволяще і поїхав собі назад до Лондона. З годину чи й довше я крутив усе це в голові і так, і сяк, а тоді трохи заспокоївся і вирішив, що до ранку якось усе ж перебуду.

Зранку, зійшовши вниз, як завше, вже після сніданкової метушні, спілкуватися з ріднею я особливої охоти не мав. Приготував собі грінки й каву, взяв рештки омлета і влаштувався в кутку. Доки я снідав, мене не покидала думка про те, що нині я знову натраплю на Тіло та Соню. І хоча це означало, що, найпевніше, доведеться-таки вислухати дует на тему приваб закладу Відьми Фрейзер, я впіймав себе на тому, що сподіваюся їх зустріти. Бо ж навіть якщо в тому готелі все геть кепсько, вони зроду не запідозрять, що я порекомендував його їм на зло. Словом, викрутитися можна буде, хай там що.

Меґґі з Джефом очікували, мабуть, що я знову підсоблю в кафе під час запарки у годину ланчу, але я вирішив, що треба їх провчити, бо рахуватися з іншими таки варто. Тож після сніданку я вибіг нагору, прихопив свою гітару і вислизнув через чорний хід надвір.

Заповідалася ще одна реально спекотна днина, і доки я піднімався стрімкою стежиною до своєї лавки, піт уже стікав у мене по обличчю справжніми струмками. Хоч за сніданком Соня й Тіло не йшли мені з голови, на ту хвилю я геть-чисто про них забув, а тому, долаючи останній схил, неабияк здивувався, коли зиркнув на лавку і побачив, що там сидить на самоті Соня. Вона відразу мене помітила і помахала рукою.

Її я все ж таки трохи остерігався, особливо якщо поряд не було Тіло, тому сидіти там разом із нею особливого бажання не мав. Однак вона широко всміхнулася і посунулася, буцім звільняючи для мене місце, тож варіантів у мене залишилося небагато.

Ми привіталися, а потім якусь хвилю просто сиділи мовчки. Спершу нічого дивного в цьому начебто й не було: почасти тому, що я мусив віддихатися після підйому, а почасти через краєвид, який відкривався перед нами. Того дня хмар у небі пливло більше, ніж напередодні, пагорби огортав легкий серпанок, та якщо придивитися, то можна було розгледіти Чорні гори, що мріли ген удалині, за валлійським кордоном. Вітер віяв доволі сильний, але не дошкульний.

— А де ж Тіло? — врешті-решт поцікавився я.

— Тіло? Ох... — вона заслонила рукою очі від сонця, а тоді показала: — Онде. Бачите? Отам. Це Тіло.

У тому боці вдалечині рухалася вгору по стежці у напрямку вустерширської Сигнальної гори якась постать — у зеленій, наскільки я міг розрізнити, футболці і легкій білій кепці на голові.

— Йому закортіло прогулятися, — пояснила Соня.

— А ви не хотіли піти з ним?

— Ні. Вирішила залишитися тут.

На роздратовану відвідувачку кафе вона сьогодні аж ніяк не скидалася, проте й сердечною та приязною співрозмовницею, як учора під вечір, теж не була. Щось явно назрівало, і я, тримаючи в голові готель Відьми Фрейзер, вже готувався дати відсіч, а тим часом сказав:

— До речі, я ще попрацював над піснею. Можу зіграти, якщо хочете.

Вона трохи поміркувала і мовила:

— Мабуть, не в цю хвилю, якщо ви не проти. Бачте, ми з Тіло щойно мали розмову... можна навіть сказати, сварку.

— Ех... зрозуміло. Прикро це чути.

— Ну, й тепер він пішов прогулятися.

Ми знову посиділи трохи мовчки. Затим я зітхнув і сказав:

— Напевне, це все через мене.

Соня обернулася і глянула мені в очі.

— Через вас? Чого це раптом через вас?

— Ви посварилися, ваша відпустка пішла шкереберть... Це все моя провина. То ж через готель, хіба ні? Там же... е-е... не надто добре, правда?

— Готель? — вигляд у неї був дещо спантеличений. — Готель. Ну, так, певні недоліки у нього є. Але ж це просто готель, таких багато.

— І ви помітили, хіба ні? Помітили всі ті недоліки. Не могли не помітити.

На мить вона замислилася, потім кивнула.

— Авжеж, ваша правда, недоліки я помітила. А от Тіло — ні. На його думку, ясна річ, готель чудовий. Як же нам пощастило, тільки й повторював він. Хтозна-як пощастило оселитися саме в цьому готелі. А вранці нам подали сніданок. Для Тіло то був чудовий, просто-таки найкращий у світі сніданок. Тіло, кажу я, не будь дурнем. Це не конче добрий сніданок. І далеко не найліпший готель. Ні-ні, каже він, нам неймовірно пощастило. І тут уже мене бере зло. Я кличу власницю і виповідаю їй усе, що думаю про її заклад. Тіло виводить мене геть. Ходімо на прогулянку, каже він. Тобі попустить. І ми приходимо сюди. Тут він говорить: Соню, ти тільки глянь на ці пагорби, хіба ж вони не чудові? Хіба ж нам не пощастило, що ми приїхали у відпустку в такий-от край? Ці пагорби, каже він, ще кращі, ніж йому уявлялися, коли ми слухали Елґара. Хіба ні, питає він. І тут мене знову бере зло. Не такі вже ці пагорби й чудові, кажу я йому. Не такі, як малює мені уява, коли я слухаю музику Елґара. Елґарові пагорби — величні й таємничі. А тут усе схоже на звичайнісінький парк. Оце все я йому й висловила, і тепер уже була його черга сердитися. У такому разі, каже він, я йду гуляти сам. Усе, каже, кінець між нами всьому, ми вже ні в чому не можемо одне з одним погодитися. Так, каже, Соню, між нами, тобою і мною, — кінець. І йде собі! Ось так усе було. Тому-то він — там, а я — тут.

На цих словах вона знову заслонила очі і глянула, куди вже дістався Тіло.

— Мені дуже прикро, — озвався я. — Якби я тоді на самому початку не відправив вас у той готель...

— Облиште, прошу вас. Готель тут ні до чого. — Соня подалася вперед, щоб краще бачити свого чоловіка. А потім обернулася до мене й усміхнулася, і мені здалося, наче в очах у неї зблиснули дрібні сльози. — Скажіть-но, — спитала вона, — сьогодні ви теж збираєтеся писати нові пісні?

— Планую. Або принаймні завершити ту, над якою останнім часом працюю. Ту, яку ви чули вчора.

— Це прекрасно. А що робитимете потім, коли закінчите писати тут пісні? Маєте якісь плани?

— Повернуся до Лондона і створю свій гурт. Для цих пісень потрібен відповідний гурт, інакше вони не звучатимуть.

— Я в захваті! Щиро бажаю вам удачі.

Якусь мить помовчавши, я тихенько додав:

— Хоча, звісно, можна просто сидіти собі й не рипатися. Розумієте, все це не так легко.

Вона не відповіла — мабуть, не почула, подумав я, бо знову відвернулася глянути, де там Тіло.

— Знаєте, — озвалася трохи перегодя, — коли я була молодша, мене ніщо не могло вивести з рівноваги. А тепер стільки всього дратує... Як я до такого дійшла, поняття не маю. Недобре це, зовсім недобре. Ну, гаразд... навряд чи Тіло сюди повернеться. Піду, зачекаю на нього в готелі. — Вона підвелася, й далі не відводячи погляду від далекої постаті на схилі.

— Шкода, — сказав я, підводячись і собі, — що ви посварилися у відпустці. А вчора, коли я для вас грав, ви наче були щасливі разом.

— Авжеж, то був гарний момент. Дякую вам за нього. — Нараз, тепло усміхаючись, вона простягнула мені руку. — Було дуже приємно з вами познайомитися.

Ми потиснули одне одному руки; потиск, щоправда, вийшов дещо млявий, як то зазвичай буває, коли тиснеш руку жінці. Соня вже рушила була геть, та раптом обернулася і глянула на мене.

— Якби Тіло був тут, — мовила вона, — то сказав би вам: ніколи не розпачайте. Він, певна річ, наполягав би, що вам таки варто поїхати до Лондона і спробувати організувати свій гурт. Усе вдасться, неодмінно вдасться, самі побачите. Ось що сказав би вам Тіло. Цілком у своєму дусі.

— А що сказали б ви?

— Я хотіла б сказати те саме. Бо ви молодий і талановитий. Але аж такої упевненості я не маю. Життя зазвичай приносить чимало розчарувань. Коли все йде добре, то такого, бува, собі намріеш... — Вона знов усміхнулася і знизала плечима. — Але не варто мені вам такого казати. Я для вас приклад не надто вдалий. Крім того, ви, бачу, багато у чому дуже нагадуєте Тіло. Якщо вас спіткає розчарування, ви все одно будете вперто йти вперед. І примовлятимете, як він: ну й пощастило ж мені! — Секунду-другу Соня пильно дивилася на мене, ніби намагаючись запам’ятати риси обличчя. Вітер розмаяв її волосся, і тепер вона видавалася старшою, аніж перше. — Удачі вам, і то чимало, — побажала насамкінець.

— І вам, — відповів я. — Сподіваюсь, у вас усе налагодиться.

Вона востаннє помахала мені, а тоді рушила стежиною вниз і зникла з очей.

Я вийняв з футляра гітару і сів назад на лавку. Втім, якийсь час я просто сидів собі, вдивляючись у далечінь, у бік вустерширської Сигнальної гори, й у крихітну постать Тіло на схилі. Може, тому, що якраз та частина пагорба опинилася цієї години під прямим сонячним промінням, бачив я його набагато ясніше, ніж раніше, хоч він і був тепер іще далі. Ненадовго Тіло спинився і, схоже, роззирався навколо, розглядав сусідні пагорби так, наче намагався подивитися на них іншими очима. А потім знову рушив уперед.

Я спробував узятися до роботи над піснею, але ніяк не міг зосередитись, головно через те, що знай уявляв собі обличчя Відьми Фрейзер тієї миті, коли вона опинилася вранці перед роздратованою Сонею. Тож помилувався ще трохи хмарами вгорі й широкими просторами внизу, а тоді таки змусив себе перемкнутися на пісню й зокрема — на перехід, який ніяк мені не вдавався.

Ноктюрн

Ще два дні тому моєю сусідкою була Лінді Ґарднер. Добре, подумаєте ви, якщо по сусідству зі мною мешкала Лінді Ґарднер, значить, сам я, певно, з Беверлі-Гіллз: якийсь кінопродюсер, мабуть, чи там актор, музикант абощо. Ну, ваша правда: я таки музикант. Та хоч я й пограв за спиною в одного чи двох виконавців, про яких ви чули, до вищої, скажімо, ліги аж ніяк не належу. Бредлі Стівенсон, мій менеджер і, на свій манір, добрий друг уже не перший рік, твердить, що все потрібне для вищої ліги в мене є. Причому потрібне не для сесійного музиканта, а для одного з тих, чиї імена знай миготять у газетних заголовках. Неправда, що саксофоністи тепер у заголовки не потрапляють, каже він, і вкотре наводить імена. Маркує Лайтфут. Сільвіо Таррентіні. Це ж усе джазмени, зауважую я. «А ти ж хто — хіба не джазмен?» — запитує він. Але нині я джазмен хіба що у найсокровенніших своїх снах. Натомість у реальному світі — коли лице в мене не перемотане всуціль бинтами так, як ото сьогодні, — перебиваюся час од часу грою на теноровому саксофоні: іноді отримую пропозицію попрацювати у студії, іноді — у групі, яка втратила постійного виконавця. Потрібна попмузика — граю попмузику. Ритм-енд-блюз? Чудово. Реклама авто, вступна тема для розмовного шоу — нема проблем. Тож джазмен я теперечки лише тоді, коли опиняюся у своєму закапелку.

Звісно, я охочіше грав би у вітальні, але живемо ми в такому дешевому будинку, що сусіди по поверху засипали б нас скаргами. Тож довелося мені перетворити на репетиційну залу найменшу нашу кімнатку. Це, як по правді, звичайнісінька комірка — офісний стілець якось помістиш та й уже, — але за допомогою пінопласту, лотків для яєць і старих конвертів з м’якою прокладкою, які передавав з офісу мій менеджер Бредлі, я влаштував там звукоізоляцію. Доки ми з Гелен, моєю дружиною, ще жили разом, вона, побачивши, як я заходжу туди з саксофоном у руках, сміялась і перепитувала, чи не до туалету я часом зібрався. Ну, десь так я іноді там і почувався. Сидів у тому напівтемному, задушливому закапелку і займався суто особистою справою, на яку всім завжди буде начхати.

Ви ж уже здогадалися, що Лінді Ґарднер по сусідству з помешканням, яке я оце описую, ніколи не жила. Не належала вона й до сусідів, які тарабанили у двері, варто було мені заграти десь поза тим моїм закапелком. Коли я назвав її своєю сусідкою, то мав на думці дещо інше; зараз поясню.

До позавчора Лінді перебувала в цьому-от шикарному готелі, в сусідньому номері, й обличчя у неї було повністю забинтоване так само, як у мене. Лінді, звісно, належить великий зручний дім неподалік, та й на допомогу собі вона когось найняла, от доктор Борис і відпустив її додому. Насправді, з суто медичного погляду, їй, мабуть, можна було перебратися туди значно раніше, але тут явно враховувалися ще й інші чинники. Наприклад, удома Лінді було б зовсім не так легко ховатися від камер і колумністів, котрі живляться розмаїтими чутками. Щобільше, я нюхом чую, що зіркова репутація доктора Бориса опирається на процедури, які навряд чи можна вважати законними на всі сто, й саме тому він і тримає своїх пацієнтів на засекреченому поверсі цього готелю, куди не має доступу ні готельна обслуга, ні інші пожильці, і дозволяє їм виходити з номерів лиш у разі крайньої потреби. Якби ви могли зазирнути під усі ці пов’язки, то за тиждень спіткали б тут більше зірок, ніж за місяць — у славному готелі для знаменитостей «Шато-Мармон» у Лос-Анджелесі.

Тож як так трапилося, що людина мого штибу опинилася тут, серед усіх цих зірок і мільйонерів, де обличчя їй змінює найвідоміше світило цієї справи у місті? Гадаю, все почалося з мого менеджера Бредлі, який і сам не те щоби був у вищій лізі за свого, та й Джорджа Клуні нагадує не більше за мене. Уперше він обмовився про це ще кілька років тому, ніби жартома, але потім, повертаючись до цієї теми, робився щораз серйозніший. Щоб не ходити околяса, суть його слів зводилася до того, що з лиця я геть незугарний. І саме це, мовляв, не дозволяє мені пробитися до вищої ліги.

— Подивися на Маркуса Лайтфута, — говорив він. — Подивися на Кріса Буґоскі. Або на Таррентіні. Є у них своє неповторне звучання, як у тебе? Ні. Є у них твоя м’якість? Твоє бачення? Володіють вони бодай наполовину твоєю технікою? Ні. Тільки-от на вигляд їм нічого не бракує, тому й усі двері для них відчинені.

— А Біллі Фоґель? — відмагався я. — Він же страшний, як чортяка, — і цілком успішний.

— Біллі страшнючий, твоя правда. Але ж він і сексуальний — такий собі паскудник, гламурна потвора. А от ти, Стіве... Ти — потвора понура, потвора-невдаха. Теж потворний, тільки не в той бік. Слухай, а тобі ніколи не спадало на думку якось це поправити, хоч трохи? Піти до хірурга, маю на увазі?

Вдома я переповів усе це Гелен: думав, вона, як і я, тільки посміється, та й по всьому. Спочатку ми й справді добряче завдяки Бредлі пореготали. Потім дружина підійшла, обняла мене і сказала, що принаймні для неї я найвродливіший хлопець у цілому світі. Затим злегка, на крок, відступила і примовкла; я спитав, що таке, вона відповіла: та ні, нічого. А відтак сказала, що ймовірно, лише ймовірно, якась рація у словах Бредлі все ж таки є. Може, мені й справді варто поміркувати про те, щоб трішечки це поправити.

— І не треба так на мене дивитися! — верескнула вона, побачивши вираз мого обличчя. — Усі так роблять! А для тебе це взагалі професійна необхідність. Хоче хтось стати шикарним водієм — іде і купує собі шикарне авто. Ти — не виняток.

Тоді, одначе, я цю ідею з голови викинув, хоч і почав мало-помалу звикати до думки, що я — «потвора-невдаха». По-перше, в мене не було на щось таке грошей. Насправді в ту хвилину, коли Гелен говорила про шикарного водія, над нами висіло дев’ять з половиною тисяч доларів боргу. Ну, це взагалі на Гелен дуже схоже. Багато що в ній мені страшенно подобалось, але ось ця здатність цілковито забувати про те, в якому стані наші фінанси, і вимріювати собі нагоди для нових чималих витрат — тут моїй дружині рівних не було.

Гроші грішми, проте й від самої думки про те, що хтось візьме і почне мене чикрижити, я був зовсім не в захваті. Для чогось такого я просто не годжуся. Якось, коли ми з Гелен тільки почали зустрічатися, вона покликала мене на пробіжку. Стояв морозний зимовий ранок; бігун з мене, як по правді, завжди був кепський, але я захопився Гелен по-справжньому і хотів справити враження. Отже, побігли ми навколо парку, і спочатку я встигав за нею навіть непогано, аж тут раптом перечепився об щось тверде, що стриміло з землі. Нога заболіла не те щоб дуже сильно, та коли я стягнув кросівку й шкарпетку і побачив, що ніготь на великому пальці заламався і задерся догори так, ніби надумав привітатися зі мною на гітлерівський манір, то відчув, як до горла підступила нудота, а потім просто зомлів. Такий я вже є. Тож самі бачите, що пластичною хірургією я не захоплювався, аж ніяк.

Поза тим поставало, цілком природно, питання принципу. Гаразд, я вже казав, що до прибічників мистецької цілісності не належу. За винагороду зіграю вам будь-яку жуйку. Це, втім, була пропозиція зовсім іншого ґатунку, і якась гордість у мене все ж іще залишалася. Щодо одного Бредлі таки мав рацію: я вдвічі талановитіший за багато кого в нашому місті. Однак обдарованість нині, схоже, великого значення не має. Тепер усе зводиться до образу, ринкової привабливості та частої появи на сторінках журналів і в телешоу, до вечірок та людей, з якими ходиш на ланч. Мене ж від усього цього аж нудило. Я — музикант, навіщо мені встрявати в усі ці забави? Чому не можна просто грати те, що любиш і вмієш, якомога краще, постійно вдосконалюватися, нехай навіть у себе в закапелку? І тоді, можливо, — от справді, чому б не припустити таку можливість? — одного чудового дня мене почують і належно оцінять справжні любителі музики.

Спершу Гелен теж начебто дивилася на цю справу моїми очима, і якийсь час ми цієї теми не зачіпали. Аж доки вона не зателефонувала з Сіетла і не заявила, що йде від мене до Кріса Прендерґаста, свого давнього, ще зі школи, знайомого, а тепер — власника успішної мережі придорожніх кафе, розкиданих по всьому штату Вашингтон. За ці роки ми з тим Прендерґастом кілька разів бачилися — якось він навіть приходив до нас на обід, — але щось таке мені й на думку не спало б ніколи. «Знаєш, звукоізоляція у тому твоєму буфеті на два боки працює», — сказав тоді Бредлі і влучив, як на мене, у самісіньку десятку.

Та мені не хочеться надто розводитися тут про Гелен і Прендерґаста; треба лише пояснити їхню роль у тому, що я опинився в такій-от ситуації. Ви, може, гадаєте, що я подався узбережжям на північ, запопав там щасливу парочку, і пластичний хірург мені знадобився після гострої чоловічої сутички з суперником. Романтична версія, але ні, все було не так.

А трапилось ось що: через кілька тижнів після того телефонного дзвінка Гелен об’явилась у нашій квартирі, щоб організувати перевезення своїх речей. Ходила кімнатами зовсім не весела: усе ж таки ми бували тут по-справжньому щасливі. От-от заплаче, думав я, але ні, не заплакала, знай складала акуратними стосами свої пожитки.

За день-два хтось їх забере, сказала вона. А трохи згодом, якраз коли я з саксофоном у руках прямував до свого закапелка, підвела очі й тихо мовила:

— Стіве, прошу тебе, не йди туди знову. Нам треба поговорити.

— Поговорити про що?

— Заради Бога, Стіве...

Що ж, я поклав саксофон назад у футляр, ми пішли на нашу кухоньку й сіли за столом одне навпроти одного. От тоді вона мені все й виклала.

Змінювати своє рішення Гелен не збиралася. Була щаслива з Прендерґастом, на якого накинула оком ще у школі. Але через те, що залишала мене, та ще й тоді, коли кар’єра моя пішла на спад, серце в неї було не на місці. Тож, гарненько все обміркувавши, вона поговорила зі своїм новим коханим, і той теж перейнявся моєю долею. А тоді сказав, очевидячки, щось на кшталт: «Надто дорогою ціною обходиться Стівові наше щастя, так не годиться». І от тепер Прендерґаст пропонував оплатити мені послуги найкращого хірурга в місті.

— Це правда, — запевнила вона, коли я тупо витріщився на неї у відповідь. — Він сам так сказав. Бере на себе всі витрати. Лікарняні рахунки, реабілітацію — словом, абсолютно все. У найкращого в місті хірурга.

Коли мені підправлять обличчя, ніщо вже не стоятиме в мене на дорозі, додала Гелен. Я відразу потраплю прямісінько в топ, бо хіба ж може бути інакше, з моїм талантом?

— Ну, Стіве, чого ти так на мене дивишся? Це ж прекрасна пропозиція! І Бог його зна, чи за пів року він не передумає. Не вагайся, кажи «так» — і зроби собі велику послугу. Якусь пару тижнів перетерпіти, а тоді — гоп-ля! Злетиш до самого неба або й іще вище!

За п’ятнадцять хвилин, уже з порога, вона мовила тоном набагато суворішим:

— То що ти хочеш сказати? Що радо просидиш у тому закапелку решту свого життя? Може, тобі просто до вподоби бути таким-от цілковитим невдахою?

І з цими словами пішла.

Наступного дня я поїхав до Бредлі в офіс подивитися, чи немає у нього чогось для мене, і побіжно прохопився про цю розмову: думав, посміємося собі та й по всьому. Проте менеджер навіть не усміхнувся.

— Кажеш, той хлопака — багатій? І хоче оплатити тобі хірурга? То, може, запише тебе до Креспо. Або навіть до Бориса.

Тепер на мене напосівся ще й Бредлі, який узявся товкмачити, що за таку нагоду треба хапатися, а якщо я цього не зроблю, то так і залишуся невдахою до самого скону. Спересердя я гримнув дверима і забрався з його офісу геть, та того ж дня пізніше він зателефонував і став далі гнути своє. Якщо мене бентежить сам дзвінок, говорив Бредлі, якщо це аж такий страшний удар по моєму самолюбству — підійти до телефона і повідомити Гелен: згода, нехай буде по-твоєму, скажи своєму хлопцеві, щоб виписав той чек на кругленьку суму; словом, якщо саме тут собака заритий, то він, мій менеджер, залюбки проведе від мого імені всі переговори. Я послав його під три чорти і поклав слухавку. Проте не минуло й години, як він подзвонив знов і заявив, що вже розкумекав, у чому тут суть, і якщо я сам ще цього не бачу, то тільки тому, що я — ідіот.

— Гелен ретельно все розпланувала. Зваж на її становище. Вона тебе любить. Але — глянь правді у вічі — з’являтися з тобою на людях доволі-таки бентежно. З себе ти далеко не красень... м’яко кажучи. Їй хочеться, щоб ти щось із цим зробив, спробував якось цьому зарадити, а тобі таке й не в голові. То як же бути? І тут вона вдається до блискучого ходу. Ходу неймовірно тонкого. Як професійний менеджер я просто у захваті. Отже, Гелен іде від тебе до того хлопця. Гаразд, може, її завжди до нього тягнуло, але ж насправді вона зовсім його не любить. Він потрібен суто для того, щоб заплатити за твоє обличчя. Коли ти постанеш у новому образі, Гелен тут-таки до тебе й повернеться. Тобі вже нічого не бракує, вона стужилася за твоїм тілом і жде не діждеться походити з тобою по ресторанах...

Тут я його перебив і сказав, що хоч за роки й звик до глибин, у які він може опуститися, переконуючи мене зробити те чи те задля своєї професійної вигоди, завдяки ось цій останній вихватці його занесло у таку безпросвітну пітьму, у таку студену безодню, де навіть паруюче кінське лайно змерзнеться на крижинку за якусь секунду. І, до слова, якщо вже сам він, за своєю природою, не порпатися постійно в лайні не спроможний, то з його боку розумніше було б бодай підсовувати мені лайно того штибу, який може мене зацікавити — хоч на хвилину-другу. Потому я вже вкотре поклав слухавку.

Упродовж кількох наступних тижнів роботи в мене було ще менше, ніж зазвичай, а телефонуючи Бредлі, щоб запитати, чи не має він чогось для мене, я щоразу чув у відповідь щось на зразок: «Важко допомогти тому, хто не хоче допомогти собі сам». Урешті-решт довелося мені подивитися на всю цю справу дещо прагматичніше, бо ж їсти щось треба, як не крути. Якщо внаслідок усього цього мою музику справді почує набагато більше людей, ніж досі, то невже це аж так уже погано? А як же щодо моїх планів створити колись свій гурт? Чи є хоч найменший шанс, що це таки коли-небудь станеться?

Зрештою, тижнів через шість після того, як Гелен озвучила свою пропозицію, я ніби між іншим прохопився у розмові з Бредлі, що знов її обмірковую. Цього було цілком достатньо. Тут-таки менеджер узявся до діла: знай висів на телефоні й про щось домовлявся, багато кричав і явно хвилювався. Треба віддати йому належне, свого слова він дотримався і повністю взяв на себе роль посередника, тож мені не довелося жоднісінького разу принижуватися перед Гелен, не кажучи вже про Прендерґаста. Часом Бредлі вдавалося навіть створити ілюзію, наче я тут — рівноправна сторона і теж маю що запропонувати. Проте й тоді не минало жодного дня, щоб на мене по кілька разів не навалювалися важкі сумніви. Коли ж усе трапилося, то трапилося якось раптово. Подзвонив Бредлі і сказав, що якийсь пацієнт доктора Бориса в останню хвилину скасував замовлення, тож того-таки дня о третій тридцять я маю з усіма речами приїхати за такою-то адресою. Здається, мене тоді добряче перетрусило від нервів, бо Бредлі, пригадую, гаркнув по телефону, щоб я взяв себе в руки, він сам по мене заїде, а потім і справді відвіз мене дорогою, що звивалася поміж Голлівудськими пагорбами, до великого будинку, де мені зробили анестезію, наче якомусь герою оповідань Реймонда Чандлера.

За кілька днів мене доправили сюди, в цей готель у Беверлі-Гіллз — через чорний хід, під покровом темряви, провезли у візку ось цим коридором; від повсякденного готельного життя ми тут ізольовані повністю.

У перший тиждень у мене боліло обличчя і постійно нудило від анестетиків. Спати я мусив підпертий подушками, тому взагалі спав дуже мало, а на додачу геть утратив відчуття часу, бо доглядальниця наполягала, щоб у кімнаті весь час було темно. Та попри це почувався я напрочуд непогано, ба навіть бадьоро й оптимістично. До доктора Бориса я мав цілковиту довіру; зрештою, це ж саме йому і його рукам довіряли всю свою кар’єру численні кінозірки. Ба більше, я знав, що саме з моєю появою він отримав нагоду створити справдешній шедевр: побачивши моє обличчя — обличчя невдахи, — доктор відчув, як у його душі ожили найсміливіші амбіції, згадав, чому насамперед обрав собі цей фах, і вклав у мене всю свою майстерність, а може, самого себе й перевершив. Коли пов’язки знімуть, я сподівався побачити у дзеркалі ретельно виточене лице — дещо брутальне, але водночас сповнене тонких нюансів. Урешті-решт лікар з такою репутацією мусив обміркувати в усіх подробицях вимоги, характерні для серйозного джазового виконавця, і, звісно ж, не переплутати їх із потребами, скажімо, телеведучого.

Хтозна, можливо, він навіть спробував надати моєму обличчю того виразу нечіткої, розпливчастої стурбованості, яким відзначалися колись молодий Де Ніро і Чет Бейкер, доки його не перетворили на руїну наркотики. Я думав про альбоми, які запишу, і про те, яких виконавців найму до свого майбутнього гурту. Настрій мав переможний і віри не йняв, що раніше вагався і ніяк не міг зважитися на цей крок.

Так минув перший тиждень, а тоді дія ліків минула, і на мене насунула депресія, я почувався самотнім і нікому не потрібним. Тепер моя доглядальниця, Ґрейсі, впускала в кімнату трохи більше світла — хоч і далі тримала жалюзі принаймні наполовину опущеними, — і дозволяла мені ходити в халаті по кімнаті. Тож я знай один по одному вставляв у аудіосистему «Бенґ-енд-Олуфсен» компакт-диски й намотував кола по килиму, час од часу спиняючись перед туалетним столиком з великим дзеркалом порозглядати химерного забинтованого монстра, який зиркав на мене звідти крізь вузькі щілини для очей.

Саме тоді Ґрейсі й розповіла мені, що сусідній номер займає Лінді Ґарднер. Якби я почув цю новину раніше, на стадії ейфорії, то був би просто в захваті, а може, навіть сприйняв би її за першу ластівку того гламурного життя, яке чекало на мене у недалекому майбутньому. Однак тепер, коли мені було тяжко на серці, звістка про це сповнила мене такою відразою, що аж викликала новий приступ нудоти. Якщо ви — один із численних прихильників Лінді, то я наперед вибачаюся за все, що скажу далі, але ніде правди діти: якщо й був тоді хтось, хто уособлював у моїх очах усю ницість та гидь цього світу, то це була власне Лінді Ґарднер. Дивіться: геть-чисто позбавлена будь-якого, бодай мізерного таланту особа — так-так, визнаймо, вона ж сама продемонструвала, що жодною акторською майстерністю не володіє, і навіть не пробувала вдавати, наче має якусь схильність до музики, — зуміла все ж стати відомою настільки, що нині за неї змагаються провідні телеканали та глянцеві журнали, які ніяк не можуть насититися зображеннями її усміхненої фізіономії. Якось цього року я проходив повз одну книгарню, побачив чергу, що зміїлася перед дверима, і зацікавився: думав, може, туди завітала якась знаменитість штабу Стівена Кінґа? Де ж пак: виявилося, там сидить Лінді Ґарднер і підписує свою найновішу автобіографію, яку, звісно ж, написали за неї. І як вона всього цього досягла? Найзвичайнісіньким, ясна річ, чином. Правильні любовні зв’язки, правильне заміжжя, правильне розлучення. Усе, що веде на обкладинки правильних журналів, на правильні телешоу, ну, й на правильні радіоефіри — як-от той, не пам’ятаю назви, де вона недавно давала поради: наприклад, як одягнутися на те страшенно важливе перше побачення після розлучення або що робити, коли підозрюєш, що твій чоловік — гей... словом, усяке таке. Всі навколо знай теревенять про її «зірковість», а насправді цю ману легко розвіяти — треба просто поворушити мізками. Бо це ж усього-на-всього наслідок частої появи на телеекрані й на обкладинках журналів, наслідок усіх тих фото з усіляких прем’єр та вечірок, де Лінді красується під руку з різними легендарними особистостями, — ви ж бачили таких знімків цілу купу. І ось вона тут, у сусідньому номері, поправляється, як і я сам, після пластичної операції на обличчі у клініці доктора Бориса. Жодна інша новина не могла б символізувати всю глибину мого морального падіння ліпше. Ще тиждень тому я був джазменом. Тепер же я — лише ще один жалюгідний пройда, який дозволив почикрижити собі обличчя, аби тільки отримати нагоду слідом за такими-от Лінді Ґарднер пролізти й собі у світ усіх тих нікчемних, пустопорожніх знаменитостей.

Наступних кілька днів я намагався збавляти час за читанням, але не міг зосередитися. Лице під бинтами де-не-де пульсувало, де-не-де пекельно свербіло; мене то кидало в жар, то мучили приступи клаустрофобії. Заграти на саксофоні хотілося страшенно, і думка про те, що минуть ще тижні й тижні, заки я зможу піддати свої лицеві м’язи такому навантаженню, гумору аж ніяк не додавала. Зрештою я знайшов-таки найкращий спосіб коротати день з ранку до вечора: по черзі то слухав компакти, то переглядав нотні аркуші — прихопив з дому цілий стос аранжувань і сольних партій, над якими працював у себе в закапелку, — і наспівував собі під ніс різні імпровізації.

Наприкінці другого тижня після операції, коли я вже дещо зміцнів і тілом, і духом, доглядальниця, тямуще усміхаючись, вручила мені якийсь конверт і мовила: «Не щодня таке отримуєш». Усередині був аркушик готельного паперу для нотаток; цієї хвилини він у мене під рукою, тож можу навести написане там дослівно:

Ґрейсі каже, ви стомилися вже від цього світського життя. Я — так само. Чому б вам не навідатися до мене? П’ята вечора сьогодні — не зарано для коктейлів? Д-р Б., бодай би йому, заборонив мені алкоголь, думаю, вам також. Доведеться обмежитися содовою і «Пер’є». Приходьте о п’ятій, інакше розіб’єте мені серце.

Лінді Ґарднер

Можливо, так сталося через те, що на той момент я страшенно знудився, або настрій у мене був уже трохи кращий, або ж думка про товаришку по ув’язненню, з якою можна перекинутися слівцем-другим, виявилася надто спокусливою... А може, то я сам виявився не таким і несприйнятливим до гламуру. Хай там як, попри всі ті почуття, які викликала у мене Лінді Ґарднер, прочитавши цю записку, я навіть дещо розхвилювався і сам незчувся, як уже просив Ґрейсі переказати Лінді, що зайду до неї о п’ятій.

Лінді Ґарднер була перемотана бинтами ще більше, ніж я. Мені принаймні залишили відкритою маківку, де волосся стояло сторч, наче ті пальми в оазі посеред пустелі. Натомість Лінді доктор Борис забинтував голову так, що за формою вона скидалася тепер на кокосовий горіх — з прорізами для очей, носа і рота. Яка доля спіткала її пишне біляве волосся, я міг тільки здогадуватися. Голос, утім, тією мірою, якої можна було сподіватися, не змінився і звучав так само, як колись по телевізору.

— То як вам усе це? — поцікавилася вона, а коли я відповів, що не так уже й погано, додала: — Стіве... Можна називати вас Стівом? Мені все про вас розповіла Ґрейсі.

— Невже? Сподіваюся, про погане вона промовчала.

— Ну, я знаю, що ви музикант, і то дуже перспективний.

— Це Ґрейсі так сказала?

— Стіве, якийсь ви напружений. А мені хотілося б, щоб ви тут, біля мене, розслабилися. Декому з відомих людей, знаю, до вподоби, коли публіка навколо ходить по струнці. Це буцімто додає їм вагомості у власних очах. Але я цього терпіти не можу. Я хотіла б, щоб ви ставилися до мене просто як до звичайної приятельки. То що ви казали? Тут, на вашу думку, не так і зле?

Номер у неї був значно більший за мій і складався з кількох кімнат; ми розташувалися у вітальні. Сиділи навпроти на парних білих диванах, розділені низеньким кавовим столиком з димчастого скла, крізь яке видно було основу, зроблену з суцільного шматка сплавної деревини. На столику був цілий розсип глянцевих журналів і стояв кошик з фруктами, все ще загорнений у целофан. Як і в мене, у Лінді на повну працював кондиціонер — коли ти у бинтах, тобі постійно гаряче, — а жалюзі на вікнах, у які било надвечірнє сонце, були опущені. Покоївка принесла мені склянку води і чашку кави — з обидвох стирчали соломинки, так нам подавали тут будь-які напої — і вийшла.

У відповідь на запитання Лінді я сказав, що найважче для мене — не мати змоги грати на своєму саксофоні.

— Але ж ви розумієте, чому Борис вам поки що цього не дозволить, — мовила вона. — От уявіть собі: подуєте ви у ту свою трубу раніше належного часу і бац — ваше обличчя розлетиться клаптями по всій кімнаті!

Ця думка, схоже, неабияк її розвеселила, і вона аж замахала на мене руками, наче той дотеп пустив я, а їй залишалося хіба що примовляти: «Та годі вам, це вже занадто!». Я засміявся й собі і ковтнув через соломинку кави. Потому Лінді заговорила про різних своїх друзів, яким недавно робили пластичні операції: що вони розповідали й у які кумедні ситуації потрапляли. Всі до одного люди, про яких вона згадувала, або самі належали до знаменитостей, або були з якоюсь зіркою у шлюбі.

— То ви — саксофоніст, — зненацька змінила тему Лінді. — Гарний вибір. Це чудовий інструмент. Знаєте, що я кажу всім молодим саксофоністам? Раджу їм слухати колишніх професіоналів. Познайомилася якось з одним саксофоністом, молодим і перспективним, як-от ви, то він узагалі тих давніх виконавців не слухав... таких, як Вейн Шортер та іже з ним. Я йому й кажу: від колишніх профі можна багато чого навчитися. Може, це й не буде щось суто новаторське, але ті хлопці свою справу таки знали. Стіве, ви не проти, якщо я вам дещо ввімкну? Щоб ви точно зрозуміли, про що я оце говорю.

— Ні, я не проти. Але, пані Ґарднер...

— Будь ласка, називайте мене Лінді. Ми всі тут в одному човні.

— Гаразд, Лінді. Я тільки хотів сказати, що не такий і молодий. Насправді мені вже тридцять вісім...

— Та невже? Ну, це ще молодість. Але маєте рацію: я думала, ви значно молодший. З цими ексклюзивними масками, які ми отримуємо від Бориса, відразу так напевне й не скажеш, правда? Судячи з того, що розповідала Ґрейсі, я мала вас за одного з тих дітлахів, у яких усе попереду... думала, може, батьки вам оплатили операцію, щоби посприяти гучному дебюту. Даруйте, помилилася.

— Це Ґрейсі сказала, що в мене «все попереду»?

— Ну-ну, не прискіпуйтеся. Вона сказала, що ви — музикант, і я запитала, як вас звуть. А коли потім обмовилася, що імені вашого не чула, Ґрейсі відповіла: «Це тому, що в нього ще все попереду». Ось так воно було. Але, послухайте, яка взагалі різниця, скільки вам років? Учитися в колишніх профі ніколи не пізно. Я хотіла б, щоб ви дещо послухали. Думаю, вам сподобається.

Лінді підійшла до шафки і наступної миті вже тримала в руках компакт-диск.

— Ви це оціните. Саксофон тут просто досконалий.

В її номері стояла така сама аудіосистема «Бенґ-енд-Олуфсен», як і в мене, й уже незабаром кімнату сповнило розкішне звучання струнних. Через кілька тактів крізь нього пробився якийсь наче сонний тенор, що нагадував голос Бена Вебстера, — і повів за собою оркестр. Якщо ви не надто в усьому цьому петраєте, то могли б навіть прийняти цю частину композиції за один із тих вступів, що їх виконував для Сінатри Нельсон Ріддл. Та голос, який зрештою виявився тут провідним, належав Тоні Ґарднеру. Пісня — я невиразно її пригадував — називалася, здається, «Знов у Калвер-Сіті»; то була балада, яка особливого успіху не мала і яку тепер узагалі ніхто не виконує. Весь час, доки Тоні Ґарднер співав, саксофон ішов услід за ним, вторуючи рядку за рядком. Усе тут було цілковито передбачуване і дуже, понадміру солодкаве.

Утім, за якусь хвилю я вже не надто звертав увагу на музику, бо Лінді переді мною, начебто геть замріявшись, поволі танцювала. Рухалася легко і граційно — очевидно, на тіло хірургічне втручання не поширювалося, — фігуру мала струнку й доладну. Одягнена була у щось середнє між нічною сорочкою і сукнею для коктейлю; себто, хочу сказати, це вбрання скидалося на медичний халат і водночас віддавало гламуром. На додачу я намагався в ці хвилини з’ясувати для себе одне питання. У мене було чітке враження, наче Лінді не так давно з Тоні Ґарднером розлучилася, та позаяк усілякі пов’язані з шоубізнесом плітки я в цій країні дізнаюся останнім, то мені вже починало здаватися, що, може, я тут щось і наплутав. Бо інакше з якого б дива їй танцювати отак — з головою поринувши в музику і явно отримуючи неабияку втіху?

Тієї миті Тоні Ґарднер змовк, струнні зазвучали гучніше на переході, почалося соло піаніста. Тут-таки Лінді, схоже, повернулася на землю. Вона перестала кружляти по кімнаті, натиснула кнопку на пульті, щоб вимкнути музику, а тоді підійшла і знову сіла напроти мене.

— Хіба ж не чудесно? Розумієте тепер, про що я?

— Так, це було чудово, — озвався я, не зовсім, щоправда, впевнений, що ми й далі говоримо лише про саксофон.

— До речі, вуха вас не обманули.

— Даруйте?

— Я про співака. То був саме той, про кого ви подумали. Навіть якщо він більше мені не чоловік, це зовсім не означає, що я не можу й далі слухати його записи, правда ж?

— Звісно, не означає.

— І саксофон тут просто розкішний. Тепер ви розумієте, чому я хотіла, щоб ви його почули.

— Так, було чудово.

— Стіве, а у вас записи є? Маю на увазі, записи, де граєте ви самі?

— Звичайно. У мене навіть тут, в номері,лежить кілька компактів.

— То прихопіть їх із собою, серденько, коли прийдете наступного разу. Хочу послухати, як ви граєте. Гаразд?

— Гаразд, якщо тільки це не вжене вас у нудьгу.

— Ой, ні, не вжене. Але ви ж не думаєте, що я пхаю носа в чужі справи, правда? Тоні завжди казав: не пхайся куди не треба, дай людям спокій, але, знаєте, то він сам тримався дещо по-снобськи, як на мене. Багато хто з відомих людей вважає, що цікавитися варто лише іншими відомими людьми. Я цієї думки не поділяла ніколи, бо бачу потенційного приятеля в кожному. Візьмімо Ґрейсі: ми з нею потоваришували. Вся обслуга у мене вдома — теж мої друзі. Бачили б ви мене на вечірках! Усі балакають між собою про свої останні фільми абощо, і тільки я теревеню собі з офіціанткою чи з барменом. Але ж це не означає, що я пхаю носа куди не слід, правда?

— Та ні, абсолютно не означає. Але послухайте, пані Ґарднер...

— Лінді.

— Послухайте, Лінді... Сидіти тут і балакати з вами — це, звісно, просто казково, але від усіх цих ліків я аж трохи сам не свій. Думаю, мені треба піти і трохи прилягти.

— Ой, вам недобре?

— Нічого страшного, це лише дія ліків.

— Як прикро! Але обов’язково приходьте ще, коли почуватиметесь ліпше. І записи свої принесіть. Домовились?

Довелося ще раз запевнити її, що я чудово провів час і неодмінно зайду знов. Я був уже на порозі, коли вона сказала:

— Стіве, а в шахи ви граєте? Гравець з мене, може, й найгірший у світі, а от самі шахи в мене таки найгарніші. Мені принесла їх минулого тижня Меґ Раян.

Повернувшись у свій номер, я взяв з мінібару колу, сів за письмовий стіл і визирнув з вікна. Там саме опускалося за виднокрай сонце й увесь обшир заполонили рожеві тони. Розташовувалися наші номери доволі високо, і мені видно було, як по шосе ген віддалік снують туди-сюди автомобілі. Посидівши так кілька хвилин, я зателефонував Бредлі, і хоч секретарка довго тримала мене на лінії, слухавку менеджер урешті-решт таки підняв.

— Як там обличчя? — відразу ж стурбовано поцікавився він так, наче йшлося про домашнього улюбленця, якого ненадовго довірили моїй опіці.

— Звідки мені знати? Я ще людина-невидимка.

— З тобою все гаразд? Голос у тебе якийсь... прибитий.

— Я і є прибитий. Слухай, увесь цей задум — помилка. Тепер я добре бачу. Це не спрацює.

Бредлі кілька секунд помовчав, а тоді запитав:

— Операція була невдала?

— Операція, без сумніву, була вдала, але не в тому річ. Я про все решта, все те, до чого вона має привести. Про весь цей план... він ніколи не здійсниться так, як ти собі задумав. Даремно я дав тобі себе вмовити.

— Та що це з тобою? Ти якийсь зовсім пригнічений. Чим вони там тебе накачали?

— Зі мною все добре. Насправді голова в мене вже давненько не була така ясна, як нині. У цьому й заковика. Бо тепер я бачу, що той твій план... Не треба було мені тебе слухати.

— Про що це ти? Який такий план? Слухай, Стіве, все гранично просто. Ти — дуже обдарований музикант. Коли через усе це пройдеш, будеш робити те, що робив завжди, — не більше й не менше. Немає ніякого плану...

— Бредлі, мені тут погано. І це не лише фізичний дискомфорт. Просто тепер я усвідомлюю, що накоїв із самим собою. Це помилка, треба було мені мати більше поваги до себе.

— Стіве, а чого це ти раптом так завівся? Щось трапилося?

— Таки, хай йому чорт, трапилося. Тому й дзвоню. Мені треба, щоб ти забрав мене звідси. Щоб допоміг перебратися до іншого готелю.

— До іншого готелю? А ти хто такий — наслідний принц Абдулла? Що там, до дідька, не так з тим готелем?

— Що не так? У мене тут Лінді Ґарднер просто під боком, у сусідньому номері. Вона вже раз запросила мене до себе і, судячи з усього, запросить ще не раз. Ось це, власне, й не так!

— Лінді Ґарднер — у сусідньому номері?

— Слухай, я цього не витримаю. Я щойно в неї був і ледь висидів, не міг більше — і все. А вона наостанок бере і каже, що зіграла б зі мною в шахи: Меґ Раян їй, бачте, їх притягнула...

— Зажди-зажди, Стіве. Ти це серйозно — в тебе там Лінді Ґарднер по сусідству? І ти з нею спілкуєшся?

— Вона поставила запис свого чоловіка! А, до холери, зараз у неї там уже грає щось інше. Ось до чого я докотився. Ось це тепер мій рівень.

— Стіве, ану вгамуйся, давай ще раз, спочатку. Заткни пельку, глибоко вдихни, а тоді спокійно все поясни, чуєш? Поясни, як це ти опинився поряд з Лінді Ґарднер.

Якусь хвилю я помовчав, справді трохи заспокоївся, а тоді у двох словах розповів, як Лінді запросила мене до себе і що було далі.

— То ти їй не нагрубіянив? — запитав він, щойно я змовк.

— Ні, не нагрубіянив, якось тримав усе в собі. Але більше я туди не піду. Мені треба перебратися в інший готель.

— Стіве, ні в який інший готель ти перебиратися не будеш. Лінді Ґарднер? Вона забинтована — ти забинтований. Треба ж такого — Лінді Ґарднер у сусідньому номері! Це ж золота акція, таке буває раз у житті.

— Нічого подібного, Бредлі. Вузьке коло обраних — то ще те пекло. Шахи від Меґ Раян — заради Бога!

— Шахи від Меґ Раян? І які вони на вигляд? Кожна фігура — зменшена копія Меґ?

— А ще вона хоче послухати, як я граю! Наполягає, щоб наступного разу я взяв зі собою компакти!

— Хоче послухати... Ісусе милий! Стіве, ти ще бинтів не зняв, а все вже само йде тобі до рук. Вона хоче послухати, як ти граєш?

— Прошу тебе, Бредлі, займися цим. Гаразд, я у тарапатах, мені зробили операцію, бо ти мене на це намовив, бо я був таким дурнем, що повірив у твої теревені. Але миритися з цим я не збираюся. Сидіти тут ще два тижні у товаристві Лінді Ґарднер я не буду. Прошу, забери мене звідси — і то негайно!

— Нікуди я тебе не забиратиму. Ти хоч уявляєш, яка непроста птиця та Лінді Ґарднер? Знаєш, з якими людьми вона приятелює? І що може зробити для тебе одним-единим телефонним дзвінком? Авжеж, з Тоні Ґарднером вона тепер розлучена, але це нічого не міняє. З Лінді Ґарднер у групі підтримки і з новим обличчям перед тобою відчиняться всі двері. П’ять секунд — і ти у вищій лізі.

— Не буде ніякої вищої ліги, Бредлі, бо я до неї більше не піду, і двері переді мною мають відчинятися лише завдяки моїй музиці, а не будь-якій іншій бридні, ти чуєш? Не вірю я у все те, що ти мені торочив перед операцією, не вірю в усю цю дурню з планом...

— Ну-ну, не треба так гарячкувати. Я дуже переживаю за твої шви...

— Бредлі, дуже скоро тобі не буде вже за що переживати, бо знаєш, що я зараз зроблю? Поскидаю з себе ці дурнуваті бинти, а то ходжу тут, ніби якась мумія, а тоді запхаю собі пальці до рота і розтягну його від вуха до вуха! Ти мене чуєш, Бредлі?

Менеджер зітхнув і сказав:

— Добре, заспокойся. Просто заспокойся. Останнім часом у тебе забагато стресів. Це можна зрозуміти. Не хочеш бачитися тепер з Лінді, готовий проґавити скарб, який сам іде до рук, — воля твоя, я з твоєю думкою мушу рахуватися. Але будь принаймні ввічливий, гаразд? Придумай гарну відмовку. Не спалюй мостів.

Після цієї розмови з Бредлі мені відчутно полегшало, і вечір я провів доволі непогано: подивився до половини фільм, потім послухав Білла Еванса. Наступного ранку після сніданку з’явився у супроводі двох медсестер доктор Борис і невдовзі пішов, начебто всім задоволений. Трохи згодом, біля одинадцятої, до мене завітав барабанщик на ім’я Лі, з яким я кілька років тому грав у Сан-Дієґо в одному оркестрі. Провідати мене йому порадив Бредлі, який вів і його справи.

Лі — хлопець непоганий, і я радий був з ним побачитися. Він просидів у мене з годинку, і ми знай обмінювалися новинами про спільних знайомих: хто в якому оркестрі чи гурті тепер грає, а хто спакував пожитки і перебрався до Канади чи й до Європи.

— Мало хто з нашого старого гурту залишився тут, і це кепсько, — сказав Лі. — Спочатку ви класно веселитеся всі вкупі, а потім бац — і шукай вітра в полі, ти вже поняття не маєш, куди кого занесло.

Він поділився враженнями про кілька останніх своїх концертів, потому ми посміялися, пригадавши пару кумедних випадків з тих часів, коли виступали разом у Сан-Діеґо. Наприкінці, збираючись уже йти, Лі спитав:

— А про Джейка Марвелла що скажеш? Як тобі? Дивний цей світ, ні?

— Світ таки дивний, маєш рацію, — відповів я. — Але, з іншого боку, Джейк же завжди був непоганим музикантом. Він заслужив на те, що тепер має.

— Так-то воно так, але все одно якось дивно. Ти ж пам’ятаєш, який він був тоді, у Сан-Діеґо? Стіве, та ти його запросто переплюнув би, одним махом здув би зі сцени — і так було б кожнісінького вечора. А тепер глянь лише на нього... Це йому просто пощастило чи тут є ще щось?

— Ну, Джейк завжди був приємним хлопцем, — сказав я. — А щодо мене, то я тільки тішуся, коли бачу, що якийсь саксофоніст здобуває визнання.

— Визнання — це точно, — кивнув Лі. — Та ще й якраз тут, у цьому готелі. Зажди-но, у мене ж є... — він понишпорив у своїй сумці і витягнув потріпаний примірник «Лос-Анджелес віклі». — Так, ось. Музична премія Саймона і Вестбері. Джазовий музикант року. Джейк Марвелл. Ану, подивимось, коли там це ганьбише? Завтра у бальній залі. Зможеш прогулятися вниз і побачити церемонію на власні очі. — Він поклав газету і похитав головою. — Джейк Марвелл. Джазовий музикант року. Хто б міг подумати, га, Стіве?

— Навряд чи я туди піду, — мовив я. — А от склянку за нього таки перехилю.

— Джейк Марвелл. Це що ж, світ догори дриґом перевернувся чи як?

Десь через годину після ланчу задзеленчав телефон; дзвонила Лінді.

— Фігури вже на шахівниці, серденько, — сказала вона. — Готові зіграти? Тільки не відмовляйтесь, я тут просто дурію від нудьги. А, і не забудьте, прихопіть ті компакти. Страшенно хочу послухати, як ви граєте.

Я поклав слухавку, а тоді присів на край ліжка, намагаючись зрозуміти, як же так трапилось, що я тут-таки й здався, фактично, без жодного опору. По суті, в моїй відповіді навіть натяку не прозвучало на відмову. Може, це звичайнісінька безхребетність? Або ж усе, що товкмачив мені по телефону Бредлі, пустило значно глибше коріння, ніж я готовий сам собі зізнатися. Та думати про це тепер я не мав часу, бо треба було вирішити, який із моїх компактів справить на Лінді найкраще враження. Всілякий авангард можна відкинути відразу, це зрозуміло, як і записи, зроблені торік з електрофанкерами у Сан-Франциско... Врешті-решт я вибрав один-единий диск, переодягнувся у свіжу сорочку, накинув зверху халат і вирушив у сусідній номер.

Лінді також була в халаті, але якби вона з’явилася в ньому на якійсь, скажімо, кінопрем’єрі, ніхто б не звернув на це особливої уваги. На тому-таки скляному столику, звісно ж, уже чекали розставлені шахи; ми сіли, як і напередодні, одне навпроти одного й узялися до гри. Може, тому, що руки у нас були зайняті, я почувався тепер значно розкутіше, ніж попереднього разу. Граючи, ми розмовляли то про те, то про се: про телешоу, наприклад, про улюблені європейські міста Лінді, про китайську їжу. Всіляких імен звучало набагато менше, та й сама вона здавалася спокійнішою і якоїсь миті сказала:

— А знаєте, чим я тут займаюсь, щоб остаточно не з’їхати з глузду? Мою велику таємницю? Я розповім, тільки нікому ні слова, навіть Ґрейсі, обіцяєте? Влаштовую собі опівнічні прогулянки. З будинку не виходжу, але ж він такий велетенський, що по ньому можна блукати хоч до скону. А коли йдеш отак серед ночі, то часом аж дух захоплює. Минулої ночі я ходила так добру годину. Треба, правда, тримати вухо насторожі, бо персонал сновигає туди-сюди постійно, але мене не заскочили ще жодного разу. Щойно щось десь зашарудить, я відразу бігом ховатися. Якось мене буквально на секунду побачив якийсь прибиральник, але я моментально принишкла в тіні! Це так бадьорить. Сидиш тут цілий день, як у тюрмі, а потім — раз, і ти вже начебто цілком вільний... відчуття просто чудове. Якоїсь ночі візьму вас, серденько, з собою. Покажу вам усе — тут чого тільки не побачиш! Бари, ресторани, конференц-зали. Чудова бальна зала. І ніде ні душі, всюди темно і порожньо. А ще я натрапила на одне фантастичне місце, якийсь такий пентгаус... думаю, чи не президентський номер? Він готовий хіба що наполовину, там ще все доробляють, але я його знайшла і якось туди пробралася. Пробула там хвилин двадцять, а може, й пів години, поміркувала собі про всяку всячину... Гей, Стіве, ви добре подумали? А якщо я піду отак і заберу вашого ферзя?

— Ох... точно, проґавив. Лінді, ви граєте набагато краще, ніж можна було подумати з ваших слів. І що ж мені тепер робити?

— Ну, гаразд, зробімо так... Оскільки ви — гість, та й відволікла вас, без сумніву, моя балаканина, я вдам, ніби нічого не бачила. Так буде порядно з мого боку, ні? Слухайте, Стіве, не пам’ятаю, чи питала вас раніше... Ви одружені, правда?

— Правда.

— І якої думки про все це ваша дружина? Себто, це ж не дешево. Вона не одну пару взуття могла б за ці гроші купити.

— Вона нічого не має проти. Властиво, це була насамперед її ідея. Дивіться, а хто це у нас тепер ґав ловить?

— От дідько. Ні, кепський з мене гравець, як не крути. Знаєте, не хочу пхати носа в чужі справи, але часто вона до вас сюди приходить?

— Насправді взагалі ще не приходила. Але ми так домовилися раніше, перш ніж я сюди приїхав.

— Невже?

Лінді була, схоже, дещо спантеличена, і я сказав:

— Можливо, це звучить дивно, розумію, але нам обидвом здавалося, що так буде краще.

— Бачу, — мовила вона і за кілька секунд додала: — То, виходить, до вас ніхто не приїжджає?

— Приїжджає. От буквально сьогодні зранку заходив один музикант, ми колись із ним разом працювали.

— Правда? Це добре. Знаєте, серденько, ніяк не запам’ятаю, як ходять ті слони... Якщо побачите, що я роблю щось не так, то просто скажіть, гаразд? Обводити вас навколо пальця я не маю жодного наміру.

— Згода, — кивнув я, а тоді повів далі: — Той приятель, який до мене сьогодні приходив, розповів одну новину. Дещо дивне. Цікавий збіг.

— Так?

— Кілька років тому у Сан-Діеґо ми обидвоє знали одного хлопця, Джейка Марвелла. Може, ви й чули вже про нього. Він тепер, так би мовити, у вищій лізі. Але тоді, коли ми з ним зналися, був просто ніякий. Дурисвіт, як по правді. З тих, які блефують — і так добиваються свого. Ніколи не вмів як слід дати раду з інструментом. Та й останнім часом я його не раз чув: грати краще він не став. Але кілька разів то тут, то там скористався вдалою нагодою, і тепер вважається крутим. І це при тому, що, присягаюся, не грає ні на дрібку краще, ніж колись, ні на дрібку. А тепер новина — знаєте яка? Оцей самий хлопака, Джейк Марвелл, отримує завтра велику музичну премію — тут, у цьому готелі. Джазовий музикант року. Таке враження, знаєте, що там усі з глузду поз’їжджали. Навколо стільки справді обдарованих джазменів, а премію вирішили віддати Джейкові.

Тут я просто змусив себе замовкнути, підвів погляд від шахової дошки і коротко засміявся, а тоді вже дещо м’якше додав:

— І що ж ти зробиш?

Лінді сиділа випроставшись і не зводила з мене очей.

— Кепсько, геть кепсько. То, кажете, той хлопець нічого не вартий?

— Перепрошую, трохи мене понесло. Ну, хочуть дати Джейкові премію, то й нехай дають, чому ні?

— Але якщо він не заслуговує...

— Він заслуговує тією ж мірою, що й наступний у черзі. То просто думки вголос, можете їх в одне вухо впустити, в інше випустити.

— О, це мені дещо нагадало, — спохопилася Лінді. — Ви не забули принести свою музику?

Я показав компакт-диск, що лежав біля мене на дивані.

— Не знаю, чи вас зацікавить. Зрештою, не мусите слухати...

— Е, ні, я таки послухаю, неодмінно послухаю. Дайте-но глянути.

Я подав їй компакт.

— Це гурт, з яким я грав у Пасадені. Всілякі популярні мелодії, давній свінг, трохи босанови. Нічого особливого, просто прихопив з собою, бо ви просили.

Лінді уважно розглядала обкладинку: спочатку піднесла її до очей, потім знов опустила вниз.

— А ви тут на фото є? — вона знову піднесла коробку. — Мені ж, знаєте, трохи цікаво, який ви з себе... тобто, яким були.

— Я другий справа. У гавайській сорочці, з прасувальною дошкою в руках.

— Оцей? — вона пильно глянула на компакт, потому — на мене, а тоді сказала: — Гей, та ви ладний хлопець. — Але прозвучало це якось тихо, зовсім не переконливо. Повз моє вухо не пройшла навіть нотка явного жалю. Втім, тієї ж таки миті Лінді спам’яталася.

— Гаразд, то послухаймо!

Вона рушила до «Бенґ-енд-Олуфсен», а я сказав:

— Дев’яту доріжку. «Ти поруч». Вона для мене особлива.

— Отже, «Ти поруч».

На цій композиції я зупинився після деяких роздумів. Музиканти у тому гурті були першокласні. Поодинці кожен із нас мав амбіції значно сміливіші, але об’єдналися ми з чіткою метою виконувати якісний ходовий матеріал — те, що завжди до смаку юрбі. Наша версія «Ти поруч» — мій теноровий саксофон вів там сольну партію від початку і до кінця — не так далеко й утекла від царини Тоні Ґарднера, але я завжди щиро нею пишався. Ви, либонь, гадаєте, що чули вже цю пісню на будь-який можливий лад. Чудово, то послухайте в такім разі ще й нас. Отой другий приспів, наприклад. Або хоча б той відтинок, наприкінці переходу, де гурт іде від напівзменшеного септакорду третього ступеня до малого мажорного септакорду шостого ступеня з пониженою ноною, а сам я йду вгору такими інтервалами, які начебто й зіграти неможливо, а потім тримаю ту солодку, неймовірно ніжну, високу сі-бемоль. Як на мене, там є відтінки, вираження пристрасних прагнень і жалю, яких вам чути раніше ще не доводилося.

Тож я був упевнений, можна сказати, на всі сто, що цей запис Лінді схвалить неодмінно. Й у першу хвилину-другу вона нібито й справді ним насолоджувалася. Завантаживши компакт-диск, не сіла знов, а зосталася на ногах, як і того разу, коли вмикала мені запис свого чоловіка, і мрійливо заколихалася під неквапний ритм. Але потім її рухи перестали з тим ритмом збігатися, і вона завмерла на місці, схиливши голову так, наче намагалася зосередитися. Спершу я навіть не побачив у цьому якоїсь недоброї ознаки. І лише тоді, коли Лінді поволі підійшла назад до дивана і сіла, хоч музика звучала ще на повну, я збагнув: щось не так. Через бинти, звісно, побачити вираз її обличчя було годі, але вже те, як важко і якось штивно опустилася вона, немов манекен, на своє місце, нічого доброго не віщувало.

Коли композиція добігла кінця, я взяв пульт і вимкнув програвач. Ще якийсь час — без кінця і краю, як на мене, — Лінді не ворушилася й так і сиділа, заклякнувши у геть незручній позі. Потім підсунулася вище, неуважливо взяла з шахівниці якусь фігуру і заходилася крутити її в руках.

— Дуже гарно, — озвалася врешті-решт. — Дякую, що дали мені це послухати.

Прозвучали ці слова шаблонно, але вона начебто й не перечила, щоб так і було.

— Мабуть, це просто не зовсім ваше.

— Ні-ні, — голос у неї стишився і звучав тепер похмуро. — Гарно, дуже гарно. Дякую, що дали мені послухати. — Вона поставила фігуру назад і сказала: — Ваш хід.

Я опустив очі на шахівницю, намагаючись пригадати, на чому ми зупинилися. А за хвилю м’яко запитав:

— Може, з цією піснею у вас пов’язане щось особливе?

Лінді підвела погляд, і я відчув, як під бинтами у неї здіймається гнів. Проте озвалася вона тим-таки тихим голосом:

— З цією піснею? Нічого з нею не пов’язано. Взагалі нічого. — Раптом вона засміялася — коротким недобрим сміхом. — Ви, певне, маєте на увазі — пов’язана з ним, з Тоні? Та ні. Він її ніколи не виконував. А ви граєте дуже гарно. Справді професійно.

— Справді професійно? І що б це мало означати?

— Я про те, що... ну, так, звучало справді професійно. Я думала, це комплімент.

— Професійно? — я підхопився на ноги, пройшов через кімнату і вийняв з програвана диск.

— Чого це ви так розлютилися? — голос її далі звучав відсторонено і холодно. — Я щось не те сказала? Перепрошую. Я намагалася поводитися ввічливо.

Я підійшов назад до столика, поклав диск у коробку, але сідати не став.

— А як же наша партія? — спитала вона.

— Маю ще справи, якщо ви не проти. Треба зробити кілька дзвінків. Переглянути деякі папери.

— Ну, й чого ви так розлютилися? Не розумію.

— Та зовсім я не розлютився. Просто часу нема, оце й усе.

Лінді таки підвелася, щоб принаймні провести мене до дверей, де ми й розійшлися, холодно потиснувши одне одному руки.

Я вже казав, що після операції геть вибився зі звичного режиму сну. Того вечора мене раптом охопило відчуття втоми, тож ліг я рано, міцно проспав кілька годин, а серед ночі прокинувся — і заснути вже не зумів. Трохи покрутившись у ліжку, я став і ввімкнув телевізор. Натрапив на фільм, який бачив ще у дитинстві, тож присунув крісло, стишив звук і додивився його до кінця. Коли фільм закінчився, на екрані з’явилися два проповідники, що кричали один на одного, а публіка аж шаленіла в екстазі. Загалом почувався я непогано. Мені було затишно, весь світ був, здавалося, ген-ген далеко, за мільйони миль звідси. Тож коли ні сіло ні впало задзвонив телефон, у мене мало не вистрибнуло з грудей серце.

— Це ви, Стіве? — почувся у слухавці голос Лінді. Звучав якось дивно, і я подумки запитав себе, чи вона, бува, не випила.

— Так, я.

— Знаю, вже пізно. Але я щойно проходила повз і побачила у вас під дверима світло, то й припустила, що ви теж маєте проблеми зі сном, як і я.

— Так і є, важко дотримуватися якогось режиму.

— От власне.

— У вас усе гаразд? — запитав я.

— Певно. Все добре. Дуже добре.

Тепер я збагнув, що Лінді не п’яна, але що з нею таке, узяти втямки не міг. Вона була не те щоб надто збуджена, ні, проте й сну ані в оці не мала; крім того, щось її таки хвилювало, і вона явно збиралася мені про це розповісти.

— Ви впевнені, що все гаразд? — перепитав я.

— Так, звісно, але... Слухайте, серденько, у мене тут дещо є, одна річ, яку я хотіла б віддати вам.

— Віддати мені? І що б то могло бути?

— Я краще промовчу, це має бути несподіванка.

— Звучить цікаво. То я зайду — може, після сніданку?

— Ну, я якось так сподівалася, що ви зайдете зараз. Себто, та річ — тут, ви не спите, і я не сплю. Пізно, я знаю, але... Слухайте, Стіве, щодо того, що трапилося раніше, коли ви в мене були... Я таки маю вам пояснити.

— Дурниця, викиньте з голови. Нічого страшного.

— Ви на мене розлютилися, бо подумали, ніби мені не подобається, як ви граєте. Але це не так. Насправді все було якраз навпаки, точнісінько навпаки. Що ви мені поставили — вашу версію «Ти поруч»? Так-от, вона мені відтоді з голови не виходить. Тобто, я хотіла сказати, не з голови — з серця. З серця мені ніяк не йде та ваша пісня.

Що сказати, я не знав, і, перш ніж щось надумав, Лінді заговорила знову.

— То як, зайдете? От просто зараз? І тоді я поясню все, як належиться. А найважливіше... Ні-ні, мовчу, це ж має бути несподіванка. Приходьте і самі побачите. І прихопіть ще раз той ваш компакт. Домовилися?

Лінді взяла у мене з рук диск, щойно відчинила двері, — так, ніби перед нею стояв якийсь хлопець-кур’єр, — але відразу потому вхопила мене за зап’ястя й затягнула досередини. Була в тому самому гламурному халаті, що й раніше, але вигляд мала тепер уже не такий бездоганний: одна пола халата звисала нижче за іншу, а до бинтів біля коміра пристав збитий ковтун сірого пуху.

— Як на мене, ви тільки-но повернулися зі своєї нічної прогулянки, — озвався я.

— Я така рада, що ви не спите. Навіть не знаю, як би я дочекалася до ранку. А тепер слухайте: як я вже казала, у мене для вас несподіванка. Сподіваюся, вам сподобається... неодмінно сподобається. Та спершу влаштовуйтеся зручніше. Ми послухаємо вашу пісню ще раз. Ану, дайте-но гляну, котра то була доріжка?

Я вже звично сів на дивані й дивився, як вона метушиться біля аудіосистеми. Світло в кімнаті було приглушене, повітря приємно холодило. І тут з колонок полилася «Ти поруч» — мало не на повну гучність.

— Ми потривожимо сусідів, вам не здається? — спитав я.

— Та ну їх до дідька! Ми платимо цілком достатньо, це не наші проблеми. А тепер тс-с-с... слухайте, слухайте!

Лінді почала погойдуватися під музику, як раніше, от лише цього разу після першого-другого куплету не спинилася. Навпаки, вона, схоже, поринала в музику дедалі глибше і руки тримала так, ніби обнімала уявного партнера по танцю. Коли пісня закінчилася, Лінді вимкнула програвач і завмерла в дальньому кінці кімнати, тихо й непорушно, спиною до мене. Стояла так і стояла, аж нарешті обернулася і підійшла до мого дивана.

— Не знаю, що сказати, — мовила вона. — Це просто надзвичайно. Ви — чудовий, чудовий музикант. Просто геній.

— Що ж, дякую.

— Я знала це ще тоді, першого разу. Правда. Тому й так відреагувала. Вдала, наче мені не подобається, задерла носа... — Вона сіла навпроти мене і зітхнула. — Тоні колись постійно мене за це картав, бо я завжди так поводилася, нічого не можу з собою зробити. Натрапляю ото, знаєте, на справді талановиту людину, на когось, хто дійсно має дар Божий, — і все, нічого не вдію, поводжуся так, як повелася була з вами. Навіть не знаю, що це таке. Мабуть, заздрість. Подібно, як іноді буває між жінками: доки всі навколо такі собі, нічого особливого, доти все тихо-мирно, та варто об’явитися серед них якійсь красуні — і решта починає її ненавидіти, вони вже очі готові їй видряпати. От щось схоже відбувається й зі мною, коли я зустрічаю когось такого, як ви. Надто, якщо це стається несподівано — як-от сьогодні — і застає мене зненацька. Тобто ось ви тут — просто ще одна людина з публіки, думаю я собі, аж раптом — е ні, це ж... ну, хтось зовсім інший. Розумієте, про що я? Просто мені хочеться бодай якось пояснити, чому я так негарно з вами повелася. Ви мали повне право на мене гніватися.

На якийсь час між нами зависло мовчання — лунка тиша глухої ночі.

— Дякую, — озвався я врешті-решт. — Мені дуже приємно чути від вас такі слова.

Лінді зненацька підхопилася на ноги.

— А зараз — сюрприз! Чекайте тут, не рухайтеся.

Вона вийшла в суміжну кімнату, де, судячи зі звуків, що долинали до мене, відчинила й зачинила кілька шухляд. Коли ж знову з’явилася у дверях, то обома руками тримала щось перед собою; втім, що саме то було, я не бачив, бо зверху лежала шовкова хустинка.

Дійшовши до середини кімнати, Лінді спинилася.

— Стіве, вийдіть сюди і прийміть це. Треба влаштувати бодай якусь церемонію.

Я не знав, що й подумати, але підвівся. Коли ж підійшов до Лінді, та зняла хустинку і простягнула мені якусь лискучу латунну штукенцію.

— Ви цілковито на неї заслуговуєте. Тож вона — ваша. Джазовий музикант року. А може, й усіх часів. Вітаю.

Вона вклала ту річ мені до рук і через пов’язку легенько поцілувала в щоку.

— Ну, то дякую. Це таки несподіванка... до того ж і на вигляд гарна. І що ж це таке? Алігатор?

— Алігатор? Та ну! Це пара милих херувимчиків, які цілуються.

— А, так, тепер і сам бачу. Що ж, дякую, Лінді. Навіть не знаю, що сказати. Вони справді дуже гарні.

— Алігатор!

— Даруйте. Просто ось цей хлопака так витягнув на всю довжину ногу, що мені здалося... але тепер я вже бачу. Направду гарно.

— Ну, то вона ваша. Ви на неї заслуговуєте.

— Лінді, я зворушений, чесно. А що пише ось тут внизу? Я не маю окулярів.

— «Джазовий музикант року», що ж іще там може писати?

— Так і пише?

— Певне, так і пише.

Зі статуеткою в руках я повернувся до дивана, сів і трохи подумав, а тоді сказав:

— Лінді... ця-от штукенція, яку ви мені дали... Не могли ж ви просто випадково натрапити на неї під час однієї з тих своїх опівнічних прогулянок?

— Чому ні? Могла, звісно.

— Бачу... Але ж це не справжня відзнака, правда? Не те брязкальце, яке мають вручити Джейкові?

Лінді відповіла не одразу, вона просто мовчки, тихо-тихенько стояла, а потім озвалася:

— Справжня, певно, що справжня. Який сенс вручати вам якийсь старий непотріб? Мала скоїтися несправедливість, але ось тепер справедливість таки взяла гору. Тільки це й має тут значення. Саме так, серденько, і не інак. Ви ж самі розумієте, що заслуговуєте на цю нагороду найбільше.

— Мені, звичайно, дуже приємно, що ви дивитеся на цю ситуацію так, але це ж... щось дуже схоже на крадіжку.

— Крадіжку? Хіба ж ви самі не казали, що той хлопець нічого не вартий? Що він, по суті, фальшивка? А ви — геній. То хто у кого тут краде?

— Лінді, а де саме ви натрапили на цю річ?

Вона знизала плечима.

— Та так, в одному з тих місць, куди я ходжу. В одному офісі, можна сказати.

— Сьогодні ввечері? Сьогодні ввечері ви це взяли?

— Звісно ж, сьогодні ввечері. Вчора ввечері я про цю вашу відзнаку взагалі ще не знала.

— Звісно, що так. То це було, кажете, якусь годину тому?

— Годину. Може, дві. Хто його зна? Я трохи собі походила. Зайшла на хвильку до свого президентського номера.

— Господи Ісусе...

— Слухайте, та яке кому діло? Чого ви так розхвилювалися? Ну, втратили вони цю — добудуть собі іншу. Може, в них десь там ціла шафа таким добром напакована. Я вручила вам те, на що ви заслуговуєте. Ви ж не відмовитеся, правда, Стіве?

— Лінді, я не відмовляюсь. Почуття, честь — все це я приймаю і безмежно з цього приводу щасливий. Але справжня відзнака — це все-таки трохи інше. Її треба повернути. Поставити назад точнісінько на те місце, звідки ви її взяли.

— Та хай ідуть до біса! Яке кому діло?!

— Лінді, ви просто не подумали як слід. Що ви будете робити, коли все це вийде на чисту воду? Ви хоч уявляєте, який галас здійме преса? Які підуть чутки, який розгориться скандал? Що скаже на все це ваша публіка? Ходімо. Ми підемо туди вже, негайно, доки не почали прокидатися люди. Покажете мені, де саме ви знайшли цю штуку.

Раптом Лінді видалася мені дитиною, яку щойно добряче висварили. Вона зітхнула і мовила:

— Мабуть, серденько, ви таки маєте рацію.

Коли ми домовилися повернути відзнаку, Лінді нараз оволодів дух власниці, й увесь час, доки ми квапливо пробиралися переходами велетенського, вповитого сном готелю, вона міцно притискала статуетку до грудей. Вела мене прихованими від стороннього ока сходами та коридорами, повз сауни та торгові автомати. Ніде не було ні душі, ми нікого ані не чули, ані не бачили. Врешті-решт Лінді шепнула: «Це було тут», — і, прочинивши важкі двері, ми протиснулися в якесь темне приміщення.

Пересвідчившись, що нікого, крім нас, там начебто немає, я ввімкнув ліхтарик, який прихопив у номері Лінді, і посвітив навкруги. Ми опинилися в бальній залі, та якби нам нараз закортіло потанцювати, то навряд чи щось вийшло б: усе довкола було заставлене столиками, на яких біліли полотняні скатертини, та стільцями. З-під стелі посередині звисала люстра вигадливої форми. У дальньому кінці спорудили підвищення, достатньо, мабуть, просторе для того, щоб улаштувати там неабияке шоу, хоча тепер воно й ховалося за завісою. Посеред зали хтось залишив складану драбину, під стіною стояв вертикальний порохотяг.

— Тут буде якась вечірка, — озвалася Лінді. — Осіб на чотириста, а чи й на п’ятсот?

Я пішов углиб зали, нишпорячи променем ліхтарика навколо.

— Так, мабуть, тут усе й відбуватиметься. Вручатимуть Джейкові ту відзнаку.

— Звісно ж. Там, де я знайшла це, — вона піднесла вгору статуетку, — були й інші. «Найкращий дебютант». «Ритм-енд-блюз — альбом року». Всяке таке. Заповідається велика подія.

Тепер, коли очі у мене призвичаїлися до напівмороку, я навіть у слабкому світлі ліхтарика міг роздивитися ту залу краще. І, стоячи перед сценою, на мить уявив собі, який вигляд матиме вона вже за кілька годин. Уявив усіх екстравагантно вдягнених гостей, представників компаній звукозапису, відомих промоутерів, розмаїтих зірок шоу-бізнесу, які знай сміються і нахвалюють одне одного; улесливо щирі оплески щоразу, коли ведучий оголошує спонсорів; ще гучніші оплески, цього разу з усілякими зойками та вересками, коли на сцену один по одному піднімаються, щоб отримати свої відзнаки, переможці. Уявив на тій сцені й Джейка Марвелла: ось він тримає свою нагороду, з тією ж самовдоволеною посмішкою, яка завжди була в нього на вустах у Сан-Діеґо, коли закінчувалося його соло, а слухачі починали аплодувати.

— А може, ми все ж таки помиляємось, — мовив я. — Може, таки не треба цю штукенцію повертати. Може, краще просто викинути її до смітника. Разом із рештою нагород, які ви знайшли.

— Та ну? — сторопіла Лінді. — Ви справді хочете так зробити, серденько?

Я зітхнув.

— Навряд. Але... ото було б задоволення, хіба ні? Всі ці відзнаки — у смітнику. Готовий закластися, що кожен із цих переможців — насправді фальшивка. Що з них усіх скопом таланту не нашкребеш навіть на те, щоб наповнити булочку для гот-доґа.

Я чекав, що Лінді відповість, але вона мовчала. Коли ж трохи згодом заговорила, в її голосі зазвучали якісь нові, дещо жорсткіші нотки.

— Звідки ви знаєте, що там узагалі немає талантів? Звідки знаєте, що взагалі ніхто з них не заслуговує на відзнаку?

— Звідки я знаю? — в мені раптом хвилею піднялося роздратування. — Звідки я знаю? Нумо, поміркуймо разом. Маємо журі, яке вважає Джейка Марвелла найвизначнішим джазовим музикантом року. Цікаво, кого ж іще воно вирішить відзначити?

— Але що вам про цих людей відомо? Та навіть про того Джейка. А раптом він справді добряче попрацював, щоб опинитися там, де опинився, — звідки вам знати?

— Що-що? Ви записалися у фанати Джейка Марвелла?

— Я просто висловлюю свою думку.

— Вашу думку? Отже, це — ваша думка? Зрештою, а чому тут дивуватися? Просто мені на якусь мить вилетіло з голови, хто ви така.

— От дідько, а це ще що має означати? Як ви смієте так зі мною розмовляти?

Я збагнув, що перехопив через край, і квапливо сказав:

— Гаразд, тут я трохи пустився берега, вибачте. Ходімо, тепер треба знайти той офіс.

Лінді не озивалася. Я обернувся, але густа сутінь у залі не давала змоги збагнути, що в неї на думці.

— Де той офіс, Лінді? Нам справді треба його знайти.

Врешті вона показала статуеткою кудись углиб зали і рушила повз столики, й далі не мовлячи ні слова. Ми підійшли до якихось дверей; я приклав до них вухо, кілька секунд почекав, але не почув нічого й обережно їх прочинив.

Ми опинилися у довгому й вузькому приміщенні, розташованому, схоже, паралельно до бальної зали. Звідкилясь лилося тьмяне світло, тож розрізнити бодай обриси навколо можна було й без ліхтарика. Це явно не був офіс, який ми шукали, радше щось на зразок великої кухонної підсобки абощо. Повздовж стін тяглися робочі столи, а прохід між ними був досить широкий, щоб персонал міг спокійно, без тисняви поратися біля наїдків безпосередньо перед тим, як нести їх до зали.

Утім, Лінді, таке враження, це місце впізнала і цілеспрямовано покрокувала вперед проходом. На півдорозі вона раптом спинилася перевірити вміст однієї з таць, що стояли на столах обабіч.

— О, печиво! — вона, здавалося, знову повністю володіла собою. — Але все запаковане у целофан, шкода. Вмираю від голоду! Ану, подивимось, що це в них тут...

Лінді ступила ще кілька кроків і підняла велику куполоподібну накривку.

— Дивіться, серденько, на вигляд дуже непогано...

Вона схилилася над відгодованою смаженою індичкою і, замість покласти накривку на місце, обережно опустила її на стіл збоку.

— Як гадаєте, вони нічого не матимуть проти, якщо я потягну собі одну ніжку?

— Ще й як матимуть. Але кого це обходить?

— Вона така нівроку. Поділитися з вами?

— Звісно, чому ні?

— Добре, зараз усе буде.

Лінді потягнулася була до індички, та нараз випросталася й обернулася до мене.

— То що ж це все-таки мало тоді означати?

— Що саме?

— Ваші слова. Що дивуватися тут, мовляв, нічому. Коли я висловила свою думку. Що ви хотіли цим сказати?

— Послухайте, я перепрошую. Я не хотів вас образити. То були просто думки вголос, не більше.

— Думки вголос? Гаразд, чому б у такому разі не подумати вголос іще трохи? Отже, я припускаю, що дехто з переможців, можливо, й справді заслуговує на свою нагороду. Чому це викликає у вас таку бурхливу реакцію?

— Дивіться, я кажу лише, що такі відзнаки отримують не ті люди. Оце й усе. Але ви, схоже, знаєте краще і вважаєте, що це не так...

— А може, хтось із них працював як проклятий, щоб цього досягнути? Може, вони теж заслуговують на якесь визнання? Знаєте, в чому проблема з людьми вашого штибу? Тільки тому, що Бог наділив вас особливим даром, ви вважаєте, що маєте право на все. Що ви кращі за нас усіх, що кожного-кожнісінького разу просто мусите бути в перших рядах. І не розумієте, що силі-силенній людей пощастило менше, і вони, щоб вибороти собі місце під сонцем, мусять дуже важко працювати...

— А я що ж, по-вашому, не працюю? Сиджу, думаєте, цілий день і баглаї б’ю? Таж я гарую до сьомого поту, мало не падаю, щоб зробити щось справді вартісне, щось достоту прекрасне! А визнання кому дістається? Джейкові Марвеллу і таким, як ви!

— Та як ви смієте, якого чорта? Я до цього всього яким боком? Я тут відзнаку отримую? Я хоч раз, хоч один-единий раз отримала якусь бісову нагороду? Я хоч у школі мала бодай якусь паршиву грамоту за танці, співи чи ще якусь мару? Ні! Ні чорта! Мусила стояти збоку і дивитися, як ви всі, покидьки такі, піднімаєтеся на сцену, отримуєте свої нагороди, батьки плескають у долоні...

— Хоч якусь нагороду?! Хоч якусь?! Та подивіться на себе! Хто тут відомий на весь світ? У кого шикарні будинки?..

Цієї миті хтось клацнув вимикачем, і ми закліпали одне на одного, геть засліплені різким, яскравим світлом. Тими самими дверима, що й ми, до підсобки ввійшло двоє чоловіків, які й наближалися тепер до нас. Ширини проходу якраз вистачало, щоб вони могли крокувати пліч-о-пліч. Один, кремезний чорношкірий чолов’яга у формі охоронця готелю, тримав у руці рацію, яку я спершу прийняв за пістолет. Поруч ішов невисокий білий чоловік із гладко зачесаним лискучим чорним волоссям, одягнений у світло-блакитний костюм.

З першого погляду було зрозуміло, що на шанобливе ставлення з їхнього боку розраховувати не варто. Не дійшовши до нас якогось метра чи двох, вони спинилися, і низький вийняв з кишені посвідчення.

— Департамент поліції Лос-Анджелеса, — повідомив він. — Мене звати Морґан.

— Добрий вечір, — привітався я.

Ще мить вони мовчки розглядали нас, а тоді коп спитав:

— Пожильці готелю?

— Так, — відповів я. — Пожильці.

Тут я відчув, як мені до спини торкнулася м’яка матерія халата. Лінді взяла мене під руку і стала поруч.

— Добрий вечір, офіцере, — озвалася вона заспаним, медовим голосом, зовсім їй не властивим.

— Добрий вечір, мем, — сказав коп. — Маєте, люди добрі, якусь особливу причину не спати о цій порі?

Ми заговорили водночас, а тоді розсміялися. Втім, коп із охоронцем у відповідь ані не засміялися, ані навіть не всміхнулися.

— У нас проблеми зі сном, — мовила Лінді, — тож ми й вийшли прогулятися.

— Прогулятися, — коп роззирнувся по залитому сліпучим світлом приміщенні. — Може, й перекусити щось пошукати?

— Саме так, офіцере! — Лінді й далі говорила геть не своїм голосом. — Трохи зголодніли, знаєте, як то вночі буває.

— Видно, їжа, яку можна замовити в номер, вам щось не дуже, — сказав коп.

— Та так собі, — квапливо пристав на цю думку я.

— Певно, нічого особливого, — продовжував коп. — Стейк, піца, гамбургери, триповерхові сендвічі. Знаю, бо сам щойно замовляв, служба доставки працює цілодобово. Але вам, видно, така їжа не до смаку.

— Ну, ви ж знаєте, як воно, офіцере, — сказала Лінді. — Вся штука в тому, щоб трішки попустувати. Потай кудись пробратися і потягнути шматочок чогось забороненого. Ви ж самі так робили в дитинстві, хіба ні?

Судячи з усього, ні копа, ні охоронця ці слова за душу не зачепили. Коп мовив:

— Вибачте, люди, що турбую, але ж ви самі розумієте, що стороннім сюди вхід заборонено. Крім того, недавно з’ясувалося, що звідси зникли один чи два предмети.

— Та невже?

— Саме так. Ви не бачили тут нічого дивного чи підозрілого?

Ми з Лінді перезирнулися, і вона енергійно захитала головою.

— Ні, — сказав я, — нічого дивного ми не бачили.

— Взагалі нічого?

Охоронець тим часом підійшов ближче і тепер, притискаючись до столу, боком пробрався повз нас. Я збагнув: доки його напарник заговорював нам зуби, він мав перевірити зблизька, чи не ховаємо ми чогось на собі.

— Нічого, — повторив я. — Що саме ви маєте на увазі?

— Підозрілих осіб. Незвичайну метушню.

— Офіцере, невже ви хочете сказати, що в номери хтось вламався? — нажахано запитала Лінді.

— Не зовсім, мем. Але деякі цінні речі зникли.

Я відчував, як пересувається у нас позаду охоронець.

— То ось чому ви тут, — мовила Лінді. — Щоб захистити нас і наше майно.

— Саме так, мем, — коп на секунду відвів погляд і, здалося мені, мигцем перезирнувся з охоронцем, який стояв за нами. — Тож якщо побачите щось дивне, відразу телефонуйте охороні.

Розмова начебто добігла кінця; коп відступив убік, даючи нам пройти. Мені полегшало, і я рушив був до виходу, аж тут Лінді сказала:

— Авжеж, негарно ми повелися, коли притарабанилися сюди шукати їжу. Вже вирішили були почастуватися он тими тістечками, але потім подумали, що все тут приготували, напевне, для якоїсь особливої нагоди і це просто сором — отак узяти й усе зіпсувати.

— У цьому готелі хороша доставка їжі, — озвався коп. — Працює цілодобово.

Я потягнув Лінді за рукав, але її, схоже, охопила манія, характерна — принаймні так частенько пишуть — для багатьох злочинців, яких часом просто-таки нестримно тягне полоскотати собі нерви, наражаючись на ризик викриття.

— А ви самі щось собі замовили, офіцере?

— Певно.

— І як, смачно було?

— Було дуже добре. Раджу вам зробити так само.

— Ходімо, не треба заважати, хай джентльмени продовжують розслідування, — сказав я, тягнучи Лінді за руку, але вона з місця не рушила, натомість говорила далі:

— Офіцере, можна у вас дещо спитати? Не заперечуєте?

— Ну, спробуйте.

— Ви питали, чи бачили ми щось дивне чи незвичайне. А самі ви нічого такого не помітили? Коли зустріли нас, наприклад?

— Не розумію, про що ви, мем.

— Ну, як, у нас же повністю забинтовані обличчя. Ви ж помітили?

Коп пильно глянув на нас, нібито перевіряючи це твердження, а тоді сказав:

— Так, мем, звісно, помітив. Просто не хотів зачіпати нікого особисто.

— Розумію, — мовила Лінді й обернулася до мене: — Дуже тактовно, правда?

— Ходімо, — повторив я і потягнув її за собою, цього разу вже доволі сильно. Поки ми йшли до дверей, я просто спиною відчував погляди, якими проводжали нас обидва чоловіки.

Бальну залу ми перетнули на позір цілком спокійно. Та опинившись за великими обертовими дверима, таки дали волю паніці й мало не бігцем кинулися геть. Рук ми так і не роз’єднали, а тому, доки Лінді вела мене чи не через усю цю велетенську будівлю, раз по раз спотикалися й зіштовхувалися. Нарешті вона затягнула мене в службовий ліфт, і тільки тоді, коли двері за нами зачинилися і ми почали підніматися на горішні поверхи, сперлася спиною об металеву стінку, і до мене долинули якісь дивні звуки: саме так, збагнув я, звучить крізь бинти істеричний сміх.

Коли ми вийшли з ліфта, Ліндізнову взяла мене під руку і сказала:

— Ну, от ми й у безпеці. А тепер я хочу кудись вас повести. Таке не можна проґавити. Оце бачили? — вона показала мені картку-ключ. — Зараз подивимось, яка з неї користь.

Завдяки цій картці ми спершу пройшли у двері, на яких писало «Вхід заборонено», а потім у ще одні двері з написом «Небезпечно! Не заходити!», й опинились у приміщенні, де пахло фарбою і свіжою штукатуркою. Зі стін і стелі звисали кабелі, а холодна підлога була чимось поплямлена і вихляпана. Видно там було добре, бо одна стіна була всуціль зі скла — без жодних штор чи жалюзі, принаймні поки що, — й у кімнату жовтавими латками проникало світло знадвору. Поверх цей розташовувався вище навіть за той, де були наші номери: вид на шосе та довколишні терени розкривався звідси такий, ніби ми озирали все це з вертольота.

— Тут буде новий президентський номер, — сказала Лінді. — Я люблю сюди приходити. Поки що ні вимикачів, ні килимів. Але потрохи доводять усе до ладу. Коли я вперше сюди потрапила, тут узагалі ще майже нічого не було. А тепер уже видно, як буде потім. Онде навіть диван поставили.

Посеред кімнати стояло щось вельми громіздке й справді схоже обрисами на диван, хоч і задраповане геть-чисто широкими полотнищами. Лінді підійшла туди так, ніби побачила старого приятеля, і втомлено плюхнулася долі.

— Це все, звичайно, фантазії, — знов озвалася вона, — але я якось трішечки у них вірю. Так-от, я уявляю собі, ніби цей номер готують для мене. Усе ось це. Тому я сюди й пробираюся. Якось мені воно помагає. Помагає будувати моє майбутнє. Спочатку тут був повний безлад. А погляньте навколо тепер: усе потрохи набуває форми. Врешті-решт буде просто чудово, — вона поплескала рукою по тканині обіч себе. — Сідайте, серденько, перепочиньте. Я щось зовсім виснажена. Ви, напевно, теж.

Диван — чи що там ховалося під тими полотнищами — виявився навдивовижу зручним, і не встиг я на нього опуститися, як на мене хвилею накотилася втома.

— Ох, зараз засну, — позіхнула Лінді й усією вагою навалилася мені на плече. — Ну, хіба тут не чудово? Ключ стирчав зі щілини, коли я прийшла сюди перший раз.

Ми трохи помовчали; я відчував, що засинаю, але раптом про щось згадав.

— Лінді?

— М-м-м?

— Лінді, а куди поділася та нагорода?

— Нагорода? А, так. Нагорода. Я її сховала. Що ще я могла зробити? Знаєте, серденько, ви на ту нагороду справді заслужили. Я вам її сьогодні вручила і сподіваюся, це таки щось для вас означає. То була не просто така собі примха. Я все обдумала, дуже ретельно обдумала. Хоча не знаю, чи багато це для вас значить. Чи пам’ятатимете ви про це років через десять або двадцять.

— Та вже напевне пам’ятатиму. Й означає це для мене таки чимало. Слухайте, Лінді, ви кажете, сховали, а де? Де ви її сховали?

— М-м-м? — схоже, у неї знову злипалися очі. — Де могла, там і сховала. Запхала в ту індичку.

— Запхали в індичку?

— Еге ж. Коли мені було дев’ять років, я таке саме зробила з кулькою сестри... знаєте, такі кульки з лампочкою всередині? Запхала в індичку. Та історія й навела мене сьогодні на думку. Швидко зорієнтувалася, ні?

— О, так, без сумніву. — Попри втому, я все ж намагався бодай трохи зосередитися. — Лінді, але ви добре її сховали? Тобто, хто його зна, а раптом ті копи вже її знайшли?

— Добре чи ні, я не бачила. Назовні начебто не стирчало нічого, якщо ви про це. Але чого б їм там нишпорити? Я орудувала руками за спиною, отак. Пхала і пхала, а обернутися і подивитися ж не могла, бо ті хлопці відразу зацікавилися б, що я там роблю... То не просто примха була. Віддати вам ту нагороду. Я все обдумала, ретельно обдумала. І дуже сподіваюся, для вас це таки щось означає... Боже, мені треба поспати.

Вона важко привалилася до мене і наступної миті вже тихенько хропла. З обличчям після операції так поводитися не варто, подумав я і обережно посунув голову Лінді, щоб вона не притискалася щокою до мого плеча.

А тоді й сам провалився у сон.

Прокинувся я раптово, стрепенувшись, і побачив, що за великим вікном просто перед нами займається на світ. Лінді й далі міцно спала, тож я тихенько відсунувся, підвівся і потягнувся, тоді підійшов до вікна і подивився на бліде небо та на шосе далеко внизу. Коли я засинав, щось не давало мені спокою, і тепер я намагався згадати, що ж то було, проте в голові у мене стояв туман, думки мовби десь погубилися. А тоді таки згадав, повернувся до дивана і розбуркав Лінді.

— Що? Що таке? Чого вам? — замимрила та, не розплющуючи очей.

— Лінді, — мовив я, — нагорода. Ми забули про нагороду.

— Я ж вам сказала. Вона в індичці.

— Гаразд, то слухайте. Ті копи, може, й не додумалися зазирнути в індичку. Але рано чи пізно на неї таки натраплять. Раптом от саме зараз хтось крає ту індичку на кавалки?

— То й що? Ну, знайдуть вони там ту штукенцію. І що з того?

— Знайдуть вони там ту штукенцію — і повідомлять про велику знахідку. І тоді той коп згадає про нас. Згадає, що ми якраз там і стояли, біля тієї самісінької індички.

Лінді, схоже, почала нарешті прокидатися.

— Так, — пробурмотіла вона, — я розумію, про що ви.

— Доки та нагорода в індичці, нас можуть пов’язати з цим злочином.

— Злочином? Агов, з яким таким злочином, ви про що?

— Не має значення, як це називати. Треба повернутися туди і забрати ту штукенцію з індички. Куди ми її потім подінемо, не так уже й важливо. Але залишити її там не можна.

— Серденько, ви впевнені? Я така втомлена...

— Лінді, ми мусимо. Якщо залишимо все, як е, ви потрапите у халепу. Пам’ятайте, преса роздує цю історію так, що вам потім не позаздриш.

Лінді трохи поміркувала, а тоді випросталась і підвела на мене очі.

— Гаразд, — сказала вона. — Ходімо.

Цього разу у коридорах чутно було десь гудіння порохотяга, десь голоси, але до бальної зали ми дісталися, так ні з ким і не зіткнувшись. Тепер тут було світліше, і Лінді тицьнула пальцем у табличку, що висіла біля подвійних дверей. Великими, ніби з дитячої гри поцупленими літерами там писало: «Асоціація чистильників басейнів. Ланч».

— Не дивно, що ми не могли знайти той офіс з нагородами, — мовила вона. — Це не та зала.

— Без різниці. Все одно те, що нам треба, — тут.

Ми перетнули залу й обережно ступили до підсобного приміщення. Як і перше, хтось залишив там тьмяне освітлення, а тепер додалося ще й трохи денного світла, що пробивалося через вентиляційні віконця. Всередині не було ні душі, та коли я кинув оком на довгі робочі столи попід стінами, то збагнув, що ми таки влипли.

— Здасться, хтось тут уже побував, — сказав я.

— Еге ж, — Лінді ступила кілька кроків уздовж проходу, роззираючись навколо. — Еге ж. Схоже на те.

Усі контейнери, таці, коробки з солодощами, великі тарелі під куполоподібними накривками, які ми бачили раніше, зникли. Замість усього цього стояли тепер акуратні стоси тарілок та купки серветок, розділені рівними проміжками.

— Отже, всю їжу звідси забрали, — констатував я. — Питання в тому, куди.

Лінді пройшла далі проходом, а тоді обернулася до мене.

— Пам’ятаєте, Стіве, перед тим, як з’явилися ті двоє, якраз тут ми з вами добряче так посперечалися.

— Та пам’ятаю. Але навіщо знову до цього повертатися? Я геть був пустився берега, знаю.

— Ваша правда, забудьмо. То де ж поділася та індичка? — вона ще трохи пороззиралася довкруги. — Знаєте що, Стіве? В дитинстві мені страшенно хотілося стати танцюристкою та співачкою. І я старалася, одному Богу відомо, як сильно я старалася, але всі тільки сміялись, і я думала: який же несправедливий цей світ... Та потім, трохи подорослішавши, я зрозуміла, що не такий уже й він несправедливий. Бо ж навіть якщо належати, як-от я, до тих, кого небо талантом не благословило, то все одно шанс є, все одно можна знайти собі місце під сонцем, тож не варто обмежуватися лише перебуванням серед, так би мовити, публіки. Легко, звісно, не буде. Доведеться важко працювати, не зважати на те, що кажуть люди. Але шанс є, однозначно є.

— Що ж, у такому разі ви, схоже, ним скористалися.

— Світ насправді влаштований дуже дивно. Знаєте, як на мене, це було дуже проникливо. З боку вашої дружини тобто. Порадити вам зробити операцію.

— Даймо їй спокій, моїй дружині. Слухайте, Лінді, а куди ведуть он ті двері? Отам, бачите?

У дальньому кінці приміщення, де довжелезні робочі столи закінчувалися, були три східці догори, а за ними — зелені двері.

— Перевіримо, чому ні? — сказала Лінді.

Ми відчинили ті двері так само обережно, як і попередні, й ненадовго я геть утратив орієнтацію. За дверима було темно, хоч око вибери, і щоразу, пробуючи звернути вбік, я наштовхувався чи то на якусь цупку тканину, чи на брезент. Десь попереду Лінді, яка взяла ліхтарик, начебто давала собі раду краще. Врешті-решт, шпортаючись і мало не падаючи, я вихопився в якийсь темний простір, де вона чекала на мене, присвічуючи ліхтариком мені під ноги.

— Я помітила, — зауважила пошепки Лінді, — ви не любите про неї говорити. Про вашу дружину себто.

— Не зовсім так, — прошепотів я у відповідь. — Де ми?

— І вона ніколи до вас не приходить.

— Це тому, що зараз ми не зовсім разом... якщо вже вам так кортить знати.

— Ой, вибачте. Я не хотіла пхатися у ваші справи...

— Та невже?!

— О, гляньте, серденько! Ось вона! Ми її знайшли!

Вона спрямувала промінь ліхтарика на стіл, що стояв неподалік. На білій скатертині бовваніли пліч-о-пліч два сріблясті куполи.

Я підійшов до першого й обережно його підняв. Усередині, певна річ, лежала жирна смажена індичка. Я приглянувся, де у неї нутро, і запхав туди палець.

— Нічого.

— Треба глибше. Я засунула її дуже далеко. Ті птиці більші, ніж ви собі думаєте.

— Кажу вам, там нічого немає. Посвітіть-но сюди. Треба ще другу перевірити, — я так само обережно підняв накривку над другою індичкою.

— Знаєте, Стіве, як на мене, це неправильно. Не варто соромитися про це говорити.

— Про що говорити?

— Про те, що ви з дружиною розійшлися.

— Коли це я сказав, що ми розійшлися? Я таке казав?

— Ну, я подумала...

— Я сказав, що зараз ми не зовсім разом. Це не те саме.

— Звучить так само...

— Та ні. Це тимчасове явище, просто ми хочемо дещо випробувати... Гей, здається, я щось намацав. Так, тут щось є. Це воно!

— То чого ж не витягаєте, серденько?

— А що я, по-вашому, роблю?! Господи Ісусе! І навіщо було запихати так далеко?

— Тс-с-с! Хтось іде!

Спершу розрізнити, скільки там людей, було важко. Потім голос наблизився, і я збагнув, що це всього лишень один чоловік, який без упину говорить у мобільний. Ще мені стало зрозуміло, де ми. Я був подумав, що ми заблукали десь за лаштунками, а насправді ми стояли на самісінькій сцені, і від бальної зали нас відділяла тільки завіса переді мною. Отже, чоловік з мобільним ішов залою у напрямку до сцени.

Я шепнув Лінді вимкнути ліхтарик, і навколо запала темрява. «Забираймося звідси», — мугикнула вона мені на вухо й навшпиньки шаснула до виходу. Я ще раз спробував витягнути з індички статуетку, але тепер уже боявся зайвий раз чимось зашарудіти, а поза тим, ніяк не міг за неї вхопитися.

Голос усе наближався, аж нарешті спинився, таке враження, просто переді мною.

— ...це не моя проблема, Ларрі. Логотип має бути на картках з меню, і як ти це зробиш, мене не цікавить. То твоя справа. От-от, правильно, дій, переконуй, мене це не обходить. Сюди маєш привезти вже тепер, зранку, найпізніше о дев’ятій тридцять. Усе має бути тут. Столики на вигляд нормальні, їх ціла купа, повір мені. Добре, я перевірю. Добре, добре. Так. Уже йду перевірити.

Останні слова долинули вже збоку: голос пересувався залою. Чоловік з мобільним, напевно, клацнув десь на стіні вимикачем, бо прямо наді мною спалахнуло раптом яскраве світло, а ще щось слабко задзижчало, от ніби ввімкнувся кондиціонер. Утім, наступної ж секунди стало зрозуміло, що кондиціонер тут ні до чого: то переді мною розсувалася завіса.

Двічі за всю мою кар’єру зі мною бувало таке: ось я вже на сцені, мені зараз грати соло — і тут ураз мене мало з ніг не збиває усвідомлення, що я ані гадки не маю, з чого почати, яку взяти тональність, у якій послідовності йдуть акорди. Й обидва рази я просто ціпенів там і заклякав на місці, нерухомий, наче зупинений кадр із фільму, аж доки на порятунок приходив хтось із партнерів. За понад двадцять років професійних виступів таке траплялося лише двічі. Хай там як, на промінь світла, який ударив на мене згори, і на завісу, що зненацька посунулася вбік, я зреагував точнісінько так само: закляк, не в змозі ворухнути й пальцем. А ще мене пройняло відчуття якоїсь химерної відстороненості і такого собі не надто й сильного зацікавлення: мовляв, і що ж я побачу, коли завіса розсунеться остаточно?

Побачив я бальну залу і, перебуваючи тепер на сцені, мав нагоду краще оцінити з висоти розташування столиків: їх поставили двома паралельними рядами до самого кінця. Через яскраве світло над головою решта зали опинилася начеб у затінку, та все одно люстру і вигадливо оформлену стелю можна було розрізнити.

Виявилося, що чоловік з мобільним — то лисий товстун у світлому костюмі й сорочці з відкритим коміром. Клацнувши вимикачем, він, очевидно, відразу відійшов від стіни і стояв тепер більш-менш на одному рівні зі мною. Телефон притиснув до вуха і, судячи з виразу обличчя, слухав свого співрозмовника надзвичайно уважно. Проте вже наступної миті я в цьому засумнівався, бо погляд його був прикутий до мене. Товстун у костюмі мовчки дивився на мене, я — на нього, і ми, таке враження, не зводили б очей один з одного ще хтозна-скільки, якби він — очевидно, хтось на тому кінці причин мовчання не розумів — не сказав у свій мобільний:

— Усе гаразд, усе гаразд. Тут якийсь чоловік, — він змовк, але за кілька секунд озвався знову: — Я був подумав, що це щось інше, але ні, це таки чоловік. У халаті, з перебинтованою головою. Оце й усе, тепер я бачу. А на руці в нього якесь курча чи щось таке.

Випроставшись, я інстинктивно шарпнув руками, немовби хотів простягнути їх уперед. Та оскільки моя права рука по зап’ястя застрягла в індичці, через цей рух і посудина, і накривка з гуркотом полетіли на підлогу. У будь-якому разі, ховатися і таїтися сенсу більше не було, тож я заходився вже без усякого стриму вивільняти руку зі статуеткою. Чоловік тим часом далі говорив у телефон:

— Ні, точнісінько, як я кажу. А тепер він те курча з руки струшує. О, і щось з нього витягає! Агов, друже, що це? Алігатор?

Ці останні слова товстун адресував мені з достоту чарівною недбалістю. Але статуетка була вже в мене в руках, індичка глухо гупнула на землю. Бігцем зникаючи у темряві, що чорніла позаду, я почув іще, як той чоловік сказав своєму приятелю:

— От дідько, а я звідки знаю? Може, якесь магічне шоу.

Як ми повернулися до себе на поверх, я не пам’ятаю. Намагаючись зійти зі сцени, я знову заблукав серед завіс, аж тут де не взялася Лінді, схопила мене за руку і потягла за собою. Далі ми мчали готелем, геть уже не переймаючись тим, щоб не шуміти чи не потрапити комусь на очі. Десь по дорозі, під якимись дверима, я й залишив статуетку — на таці з-під замовленої в номер їжі, біля решток чиєїсь вечері.

Опинившись в номері Лінді, ми просто-таки звалилися на диван і розреготалися. Реготали й реготали, аж доки у повній знемозі вже мало не падали одне на одного. Потім Лінді підвелася, підійшла до вікна і підняла жалюзі. Надворі було вже світло, хоч ранок і видався похмурий. Лінді пішла до мінібару змішати напої — «найсексуальніший у світі безалкогольний коктейль» — і подала мені склянку. Зараз сяде поруч і сама, подумав я, але вона, потягуючи свій коктейль, спроквола подалася назад до вікна і за якусь хвилю спитала:

— А вам не терпиться, Стіве? Чекаєте, коли нарешті знімуть бинти?

— Мабуть, так.

— Ще минулого тижня я не надто про це й замислювалася. Здавалося, це ще так довго... А тепер уже зовсім скоро.

— Ваша правда, — кивнув я. — Мені теж зовсім уже не довго. — А потім тихо додав: — Ісусе любий...

Лінді ковтнула зі своєї склянки і визирнула у вікно.

— Агов, серденько, — почув я, — що це з вами?

— Все гаразд. Просто треба трохи поспати, оце й усе.

Кілька секунд вона не зводила з мене очей і врешті мовила:

— Кажу вам, Стіве, все буде добре. Борис — найкращий. Самі побачите.

— Еге ж.

— Та що з вами таке? Слухайте, для мене це вже втрете. Вдруге у Бориса. Все буде гаразд. І вигляд у вас буде чудовий, просто чудовий. А ваша кар’єра піде вгору, мов ракета.

— Може, й так...

— Ніяких «може»! Різниця буде разюча, повірте мені. Ви з’явитеся в журналах, на телебаченні...

Я промовчав.

— Ну ж бо! — вона ступила кілька кроків до мене. — Веселіше! Ви ж більше на мене не гніваєтесь, правда? Там унизу ми були чудовою командою, хіба ні? І ще щось вам скажу. Відтепер я збираюся бути у вашій команді на постійній основі. Ви, чорт забирай, — геній, і я маю намір посприяти, щоб у вас усе склалося добре.

— Це не спрацює, Лінді, — похитав головою я. — Не спрацює.

— Спрацює, о, ще й як спрацює. Я поговорю з людьми. З людьми, які можуть зробити вам багато добра.

Я далі хитав головою.

— Дуже мило з вашого боку, але пуття з цього не буде. Це не спрацює. Та й не могло спрацювати. Не треба було мені слухати Бредлі.

— Та ну. Я, може, вже й не дружина Тоні, але друзів у мене в цьому місті таки чимало.

— Звісно, Лінді, я знаю. Але не в тому річ. Розумієте, це Бредлі, мій менеджер, намовив мене погодитися на операцію. Я повівся як ідіот, послухав його, але іншого виходу не бачив. Зайшов був у глухий кут, і тут він зі своєю теорією: мовляв, увесь цей план придумала Гелен, моя дружина. Каже, насправді вона від мене не пішла, ні, просто це — частина того її плану. Все це — задля мене, щоб дати мені змогу зробити цю операцію. І коли бинти знімуть, вона повернеться й усе знову буде гаразд. Ось таке торочив мені Бредлі. Навіть тоді, слухаючи його, я розумів, що все це яйця виїденого не варте, але куди ж було дітися? Як не крути, це принаймні давало якусь надію. І Бредлі цим скористався, скористався сповна, він такий, знаєте... гидотний тип. Думає тільки про бізнес. І про вищу лігу. Яке йому діло до того, повернеться Гелен до мене чи не повернеться?

Я нарешті спинився. Лінді довго не озивалася, а потім сказала:

— Послухайте, серденько... Сподіваюся, ваша дружина таки повернеться. Дуже на це сподіваюся. Але навіть якщо цього не трапиться, що ж... перед вами щойно почала розкриватися якась перспектива. Ваша Гелен, цілком можливо, — чудова людина, але життя насправді таке безкрає, що зводити його до любові до когось не годиться. Вам, Стіве, треба з усього цього вибиратися. Такі, як ви, до звичайної публіки не належать. Подивіться на мене. Коли бинти знімуть, я справді виглядатиму, як двадцять років тому? Не знаю. Та й від заміжжя я давно вже не відпочивала. Та все одно я вийду — і зроблю спробу, — вона підійшла і тицьнула мене рукою в плече. — Ви просто втомилися. От поспите трохи — й усе постане у зовсім іншому світлі. Послухайте мене. Борис і справді найкращий. Завдяки йому в нас обидвох усе владнається. Самі побачите.

Я поставив склянку на стіл і підвівся.

— Напевне, ви таки маєте рацію. Борис же, як ви кажете, найкращий. А там унизу з нас дійсно вийшла гарна команда.

— Команда була просто чудова.

Я подався вперед, поклав руки Лінді на плечі і поцілував її в обидві забинтовані щоки, а тоді сказав:

— Вам теж треба добре виспатися. Я скоро зайду, і ми знову зіграємо в шахи.

Одначе після того ранку бачилися ми мало. Міркуючи про все це згодом, я дійшов висновку, що таки наговорив тієї ночі зайвого, і варто було, мабуть, усе ж вибачитися або принаймні спробувати свою поведінку пояснити. Коли ми повернулися в її номер і разом реготали до знемоги там на дивані, мені здавалося, що знову піднімати цю тему не варто, що це було б навіть неправильно. Тож коли ми того ранку прощалися, я думав, що все це вже в минулому. Хай там як, я сам бачив, як легко Лінді перемикається. Можливо, згодом мої слова таки збігли їй на пам’ять і знову її розсердили. Хто його зна? Так чи так, хоч я й чекав на дзвінок від неї, вона так і не подзвонила — ні того дня, ні наступного. Натомість я чув, як за стіною на повну гучність звучать один за одним записи Тоні Ґарднера.

Коли я врешті-решт таки до Лінді зайшов, днів через три-чотири, вона поводилася привітно, але тримала дистанцію. Як і під час першої нашої зустрічі, багато говорила про своїх знаменитих друзів, однак про те, що спонукає когось із них посприяти моїй кар’єрі, не обмовилася більше жодним словом. Утім, мені й самому про це не йшлося. У шахи зіграти ми спробували, але у Лінді постійно дзвонив телефон, і вона йшла у спальню говорити.

А два дні тому ввечері постукала до мене у двері і сказала, що виписується. Борис був усім задоволений і погодився зняти бинти у неї вдома. Попрощалися ми по-дружньому, але справжнє прощання відбулося, таке враження, того ранку після нашої ескапади, коли я поклав руки їй на плечі і поцілував її в обидві щоки.

Ось це і є історія про те, як я ненадовго став сусідом Лінді Ґарднер. Я зичу їй усього найкращого. Що ж до мене, то до мого, так би мовити, розкриття ще шість днів, а до того моменту, коли мені дозволять подути в мундштук, — набагато довше. Та я до цього життя вже звик і збавляю годину за годиною цілком задоволено. Вчора телефонувала Гелен — поцікавитися, як у мене справи, і коли я розповів, з ким познайомився, вона була просто вражена і спитала:

— Хіба Лінді не вийшла знову заміж?

А коли я пояснив їй усе з цього приводу, сказала:

— Ага, правильно. Я, напевно, переплутала з тою... ну, ти знаєш, як там її...

Ми довго говорили про всяку не надто важливу всячину — що вона дивилася останнім часом по телебаченню, як до неї навідалася подруга з дитиною. Потім Гелен обмовилася, що про мене запитував Прендерґаст, і в голосі її тієї миті прозвучала явна напруга. Мені мало з язика не зірвалося: «Агов, що це? Невже ім’я твого коханця справді тебе дратує?». Та я промовчав. Лише попросив передати йому привіт, і вона більше про нього не згадувала. А може, мені здалося. Звідки я знаю, може, вона просто під’юджувала мене йому подякувати.

Коли Гелен ось-ось мала вже покласти слухавку, я мовив: «Люблю тебе», — дещо наспіх, тим повсякденним тоном, яким зазвичай говоримо це дружині чи чоловікові. Вона на кілька секунд примовкла, а тоді відповіла мені — тими самими словами, тим самим тоном. І відключилася. Бог його знає, що це все означало. Тепер, гадаю, робити нічого — лише чекати, коли знімуть пов’язки. А що тоді? Може, Лінді має рацію. Може, як вона каже, мені потрібна якась перспектива, а життя не можна зводити лише до любові до когось одного. Може, для мене це й справді поворотний момент, і попереду — вища ліга. Може, вона таки має рацію.

Віолончелісти

Після ланчу ми грали тему з «Хрещеного батька» вже втрете, тож я поглядав на туристів, що сиділи на площі, і намагався вирахувати, хто з них слухає її того дня вже не вперше. Взагалі вони здебільшого не проти послухати улюблений мотив ще раз чи й два, проте давати їм таку можливість надто часто не можна, а то ще подумають, наче ви не маєте гідного репертуару. Втім, цієї пори року у повторенні номерів зазвичай нічого такого немає. Завдяки першому натяку на осінні вітри і просто сміховинній ціні на каву люди за столиками не засиджуються. Хай там як, саме тому я й блукав поглядом по обличчях на площі, коли раптом побачив Тібора.

Він махав рукою, і спершу я подумав, що то до нас, але потім збагнув, що це радше спроба привернути увагу офіціанта. На вигляд він постаршав, додав на вазі, та все ж упізнати його було зовсім не важко. Я легенько підштовхнув ліктем Фабіана, який сидів зі своїм акордеоном поруч, і кивнув у бік Тібора; показати як слід не міг, бо саме мусив обіруч тримати саксофон. Якраз тієї миті я й усвідомив, що з гурту, який того літа познайомився з Тібором, нікого, крім нас із Фабіаном, уже й не зосталося.

Гаразд, то було сім років тому, та все одно мене ця думка вразила. Коли ви щодня граєте отак разом, то з часом звикаєте сприймати оркестр мало не як сім’ю, а інших музикантів — як братів. І коли вряди-годи хтось від’їжджає, хочеться думати, що зв’язок між вами не втратиться, і він слатиме листівки з Венеції або з Лондона чи куди там ще його занесе, а може, надішле навіть фото свого нового оркестру — писатиме десь так, як пишуть додому, у старе рідне село. Тож такі-от випадки неждано-непрохано нагадують про те, як стрімко змінюється все навколо. Про те, що сьогоднішні нерозлучні друзі перетворюються завтра на зовсім чужих людей, які, розкидані по цілій Європі, грають тему з «Хрещеного батька» чи «Осіннє листя» на площах і в кафе, де ти ніколи не побуваєш.

Наш номер добіг кінця, і Фабіан невдоволено зиркнув на мене: той поштовх припав акурат на його «персональний пасаж» — не те щоб соло, та все ж один із тих рідкісних моментів, коли скрипка і кларнет змовкають, я забезпечую не надто гучне тло, а мелодію тримає власне він зі своїм акордеоном. Коли я спробував пояснити і показав на Тібора, котрий тепер уже помішував за столиком під парасолею каву, Фабіан начебто й не відразу його згадав і врешті-решт лише буркнув:

— А, так-так, хлопець із віолончеллю... Цікаво, чи він і далі з тією американкою.

— Ні, звісно, — відповів я. — Хіба ти не пам’ятаєш? Та історія тоді й закінчилася.

Фабіан стенув плечима і зосередився на своїх нотах, а за мить ми розпочали вже наступний номер.

Мені стало трохи прикро, що Фабіан не виявив більше інтересу, але він, наскільки пригадую, ніколи тим молодим віолончелістом особливо й не цікавився. Бачте, Фабіан, він же й грав тільки по барах та кафе. Не те що Джанкарло, наш тодішній скрипаль, чи Ернесто, який був у нас за басиста. Вони вивчали музику систематично, а тому хтось на кшталт Тібора завжди викликав у них щирий захват. Можливо, до цього захвату домішувалася ще й дрібка заздрості, адже музичну освіту Тібор здобув першокласну й у нього все було попереду. Та, якщо чесно, їм, як на мене, просто подобалося брати під своє крило таких-от Тіборів і трохи за ними наглядати, а може, й готувати до того, що чекає попереду, до ймовірних розчарувань, з якими неминуче доведеться колись зіткнутися.

Те літо сім років тому було незвично гаряче, й іноді навіть тут, у нашому місті, здавалося, наче ти десь ген на Адріатиці. Понад чотири місяці ми грали назовні, під тентом кафе, перед столиками на площі, і навіть попри два чи три електровентилятори, що гуділи навколо, спека таки добряче нас діймала. Проте загалом сезон видався вдалий, туристів приїжджало багато, особливо з Німеччини й Австрії, та й місцевих, які втікали від жаріні на узбережжі, теж було чимало. А ще того літа ми почали помічати серед приїжджих росіян. Сьогодні на туристів з Росії ніхто вже не звертає уваги, вони нічим особливим не вирізняються. Тоді ж то були ще рідкісні пташки — рідкісні настільки, що їм оглядались услід. Дивно одягнені, вони ходили повсюди сторожко, ніби новачки у школі. Тібора ми вперше побачили, коли мали перерву між виступами і підживлялися за великим столом, який у кафе ставили збоку спеціально для нас. Він сидів неподалік, проте знай підхоплювався на ноги і переставляв футляр зі своєю віолончеллю так, щоб на нього не потрапляло сонце.

— Гляньте, — сказав Джанкарло, — онде студент-музикант з Росії, якому нема на що жити. І що ж він робить? Правильно, викидає гроші на каву, і то не де-небудь, а на головній площі.

— Дурень, бігме, дурень, — озвався Ернесто. — Але дурень романтичний. Помиратиме з голоду, але від утіхи посидіти від обіду до самого вечора у нас на площі не відмовиться.

Тібор був худорлявий, мав волосся пісочного кольору і носив геть немодні окуляри у велетенській оправі, які робили його схожим на панду. Він з’являвся на площі день у день, і — не пам’ятаю, як саме це почалося, — незабаром ми вже сиділи і балакали з ним у перервах між виступами. Іноді, якщо він приходив увечері, ми після виступу кликали його до свого гурту, а вряди-годи ще й частували вином та хрусткими скибочками підсмаженого хліба.

Невдовзі ми з’ясували, що Тібор не росіянин, а угорець; був він, либонь, трохи старшим, аніж нам здалося спочатку, бо навчався вже і в Королівській музичній академії у Лондоні, і два роки під орудою Олега Петровича у Відні. Там йому спершу довелося нелегко, але з часом він таки призвичаївся до легендарних уже нападів гніву, властивих старому маестро, і Відень покидав з упевненістю — і з кількома запрошеннями від розкиданих по всій Європі хоч і невеликих, але престижних концертних залів. Та згодом концерти почали скасовувати через низький інтерес з боку публіки, і тоді довелося йому грати музику, яка нічого, крім відрази, в нього не викликала; жити в готелях було надто дорого, або ж треба було миритися з далеко не найкращими умовами.

Тож добре організований мистецько-культурний фестиваль, який проводять у нашому місті, став для Тібора давно вже потрібною нагодою бодай спробувати дати своїй кар’єрі новий поштовх, а коли давній приятель з Королівської академії ще й запропонував безкоштовно пожити влітку у нього в помешканні на березі каналу, він не вагався ані хвилини. Наше місто, за словами Тібора, дуже йому подобалося, але грошей постійно бракувало, і хоч він давав час од часу сольні концерти, мусив тепер добре подумати, як бути далі.

Послухавши кілька разів про всі ці труднощі, Джанкарло й Ернесто вирішили, що треба спробувати якось йому допомогти. Ось так Тібор і зустрівся з паном Кауфманном, далеким родичем Джанкарло з Амстердама, який мав непогані зв’язки у світі готельного бізнесу.

Той вечір я пам’ятаю дуже добре. Літо допіру почалося, і пан Кауфманн, Джанкарло, Ернесто й усі решта, зокрема і я, сиділи у задній кімнаті кафе і слухали, як грає на віолончелі Тібор. Той розумів, звісно, що для нього це щось на кшталт прослуховування у пана Кауфманна, і тепер мені цікаво згадувати, як сильно він того вечора старався. Тібор вочевидь був нам дуже вдячний і неабияк зрадів, коли пан Кауфманн пообіцяв після повернення до Амстердама зробити для нього все, що зможе. Та коли кажуть, що того літа Тібор змінився на гірше, що став, собі ж на шкоду, задирати носа і що все це почалося через ту американку, то, мабуть, щось у цьому таки є.

Ту жінку він помітив, коли пив свою першу каву. На площі панувала приємна прохолода: до полудня кафе здебільшого у затінку, а бруківка все ще волога після того, як її полили зі шланга працівники місцевої комунальної служби. Тібор зранку вийшов з дому не поснідавши і тепер заздрісно спостерігав, як жінка за сусіднім столиком замовила собі кілька фруктових коктейлів, а потім — очевидно, піддавшись забаганці, бо ж іще не було й десятої, — полумисок приготованих на парі мідій. Іноді йому здавалося, наче вона теж час од часу крадькома кидає на нього оком, але цим він особливо не переймався.

«На вигляд була дуже симпатична, ба навіть гарна, — розповідав нам тоді Тібор. — Але ж самі бачите, вона на добрих десять-п’ятнадцять років за мене старша, то з якої радості я мав би здогадатися, що все це не просто так?»

Тим-то він забув про неї й думати і вже збирався повернутися до помешкання та кілька годин попрактикуватися, доки не прийде на ланч і не ввімкне те своє радіо сусід, коли раптом, підвівши погляд, побачив ту саму жінку просто перед собою.

Вона широко усміхалась і взагалі трималася так, наче вони давно знайомі. Якби Тібор не був від природи сором’язливий, то вже би й привітався. Жінка ж тим часом поклала руку йому на плече — почувався він при цьому так, наче щойно не пройшов якогось випробування, але все одно отримав прощення, — і сказала:

— Днями я була на вашому виступі. У Сан-Лоренцо.

— Дякую, — відповів Тібор, хоч і розумів, що звучить це по-дурному. Жінка й далі усміхалась, і він додав: — Авжеж, у тамтешній церкві. Усе правильно. Я справді давав там концерт.

Жінка засміялась, а тоді несподівано всілася у крісло навпроти.

— Вас послухати, то у вас ангажементів останнім часом хоч греблю гати, — мовила вона з ледь помітною насмішкою у голосі.

— Якщо у вас склалося таке враження, значить, я мимоволі ввів вас в оману. Той концерт, про який ви кажете, був у мене єдиний за останні два місяці.

— Ну, у вас іще все попереду, — сказала вона. — Отримати хоч якесь запрошення — це вже добре. І людей там зібрався цілий натовп.

— Натовп? Таж прийшло лише двадцять чотири людини.

— То було пополудні. Дуже непогано, як для тієї години.

— Згоден, нема на що скаржитися. Але все одно то не був натовп. Так, туристи, які не мали чим більше зайнятися.

— Он як! Не варто судити аж так суворо. Зрештою, там була я. Серед тих туристів. — А потім, коли він зашарівся, бо не мав наміру нікого ображати, вона торкнула його за руку і з усмішкою додала: — У вас справді все ще попереду. Хай кількість слухачів вас не хвилює. Хіба ж для цього ви виступаєте?

— Отакої! А для кого ж я граю, якщо не для слухачів?

— Я не це мала на думці. Хочу лише сказати, що на цьому етапі вашої кар’єри зовсім не має значення, скільки перед вами слухачів: двадцять чи двісті. Пояснити чому? Бо основне ви і так маєте.

— Основне?

— Так, основне. Жодних сумнівів. Ви маєте... потенціал.

Тібор мало не реготнув, але вчасно стримався. Докоряти міг хіба що собі, а не співрозмовниці, бо це ж він сподівався, що вона назве його «генієм» чи принаймні «талантом», і тепер така самовпевненість просто вражала. Жінка тим часом вела далі:

— На цьому етапі ваше завдання — дочекатися, доки до вас прийде і почує ваше виконання саме та, одна-єдина людина. І та одна-єдина людина легко може опинитися і в такому-от невеличкому приміщенні, як у вівторок, серед тих двадцяти з лишком слухачів...

— Їх там було двадцять чотири, не рахуючи організаторів...

— Нехай двадцять чотири, не має значення. Я ж і намагаюся пояснити, що зараз, на цю мить, всі ті цифри зовсім не важливі. Хто має значення, то це власне та одна-єдина людина.

— Ви про когось зі сфери звукозапису?

— Звукозапису? Ні-ні, це все прийде згодом, само по собі. Я про людину, яка допоможе вам розквітнути. Людину, яка, почувши вас, збагне, що ви — не просто ще одна добре навчена посередність. Побачить, що хоч ви поки що у коконі, та завдяки не такій уже й значній допомозі можете невдовзі перетворитися на метелика.

— Розумію. А ви, бува, не власне така людина?

— Ти ба! Бачу, молодий чоловіче, гордості вам не займати. І все ж наставники за право заопікуватися вами поки що наче не б’ються. У будь-якому разі, люди мого рівня.

Тут Тібор запідозрив, що, цілком можливо, якраз припускається найбільшої у своєму житті помилки, і приглянувся до жінки уважніше.

Вона саме зняла свої темні окуляри, і йому впало в око, що обличчя в неї загалом добре й лагідне; утім, тієї миті на ньому читалося явне роздратування, та й гнів, схоже, був не за горами. Тібор не відводив погляду, сподіваючись таки її пізнати, але врешті-решт не мав іншого вибору, як сказати:

— Я дуже перепрошую. Ви, напевне, відома музикантка?

— Я — Елоїза МакКормак, — з усмішкою оголосила вона і простягнула руку. На жаль, Тіборові це ім’я нічого не говорило, і становище його стало доволі скрутним. Спочатку йому спало на думку вдати здивування, і він таки пробурмотів щось на зразок:

— Та ну?! Як чудово...

Проте вже за мить усвідомив, що так замилювати очі нечесно; щобільше, буквально за якусь хвилину обман усе одно вийде наверх. Відтак він випростався і сказав:

— Панно МакКормак, познайомитися з вами для мене велика честь. Розумію, вам важко у щось таке повірити, але прошу взяти до уваги мій молодий вік і те, що я виріс за «залізною завісою», в одній із країн Східного блоку. Про багатьох кінозірок та політиків, відомих на Заході всім і кожному, я ще й сьогодні — ні сном, ні духом. Тож прошу, пробачте мені, але я не зовсім уявляю собі, хто ви така.

— Що ж... принаймні хвалю за відвертість. — Попри ці слова, вигляд у неї був явно ображений, та й ентузіазму, схоже, добряче поменшало. На якусь хвилю запала бентежна мовчанка, а тоді Тібор спитав:

— То ви визначна музикантка, так?

Вона кивнула, блукаючи поглядом десь по той бік площі.

— Ще раз дуже перепрошую, — знову вибачився він. — Для мене справді велика честь, що на моєму концерті побував хтось такий, як ви. Можна поцікавитися, на якому інструменті ви граєте?

— На віолончелі, — швидко відповіла вона, — як і ви. Тож навіть якщо це скромний невеличкий концерт, як-от ваш, я не можу встояти, не можу просто пройти повз. Мабуть, мною керує почуття місії.

— Місії?

— Не знаю, як іще це назвати. Мені хочеться, щоб усі віолончелісти грали добре. Щоб грали чудово. А грають дуже часто геть неправильно.

— Даруйте, але хіба таке неправильне виконання — провина лише віолончелістів? Чи ви маєте на думці всіх музикантів загалом?

— Можливо, інших інструментів це теж стосується. Але я — віолончелістка, тож слухаю інших віолончелістів, і коли чую, що щось не так... От цими днями у вестибюлі муніципального музею мені трапились якісь молоді музиканти; вони собі грали, люди просто квапилися хто куди та й годі, але я мусила спинитися і послухати. І знаєте, ледь зуміла стриматися, щоб тут-таки не підійти до них і не сказати все, що думаю.

— Вони так хибили?

— Не те щоб хибили. Але... це просто було не те. Ну от зовсім не те. Ну, та гаразд, я, напевно, забагато хочу. Щоб усі відповідали вимогам, які я встановила для себе, — цього, звісно, сподіватися не варто. Думаю, то були просто студенти якогось музичного закладу абощо.

Жінка вперше відхилилася на спинку свого крісла і задивилася на дітей біля фонтана посеред площі, які галасували й обливалися водою. Врешті-решт Тібор сказав:

— Мабуть, у вівторок у вас було таке саме бажання. Бажання підійти до мене і дати пораду.

Вона усміхнулася, та вже за мить обличчя у неї стало дуже серйозним.

— Я хотіла так зробити, направду хотіла. Бо, почувши вас, пізнала себе колишню. Даруйте мені, бо те, що я зараз скажу, може прозвучати грубо. Але правда така, що шлях, яким ви нині йдете, не зовсім правильний. І коли я вас почула, то страшенно захотіла допомогти вам цей правильний шлях знайти. Що скоріше, то краще.

— До вашого відома, я вчився в Олега Петровича, — рішуче заявив Тібор і зачекав на реакцію співрозмовниці. А тоді здивовано помітив, що та намагається приховати посмішку.

— О, так, Петрович, — сказала вона. — Свого часу Петрович був дуже пристойним музикантом. Учні, напевне, й далі вважають його постаттю вельми значною. Проте багато кому з нас його ідеї, увесь його підхід... — тут жінка похитала головою і розвела руками. А тоді, побачивши, що Тібор, якому зненацька аж мову відібрало від обурення, лише дивиться на неї широко розплющеними очима, знову поклала йому на руку долоню. — Все-все, мовчу. Не маю права. Краще дам уже вам спокій.

Вона підвелася на ноги, і Тібор тут-таки охолов; добросердий на вдачу, довго сердитися на когось він просто не вмів. Крім того, слова жінки про старого вчителя зачепили у глибині його душі неприємну болючу струну — думки, які він навіть обміркувати як слід не наважувався. Тож коли хлопець підвів очі, у них було радше замішання, ніж гнів.

— Послухайте, — знов озвалася жінка, — зараз ви, мабуть, надто на мене сердитеся, щоб як слід про це подумати. Але я хотіла б вам допомогти. Якщо ви справді надумаєте зі мною поговорити, то я зупинилася он там. У «Ексельсіорі».

«Ексельсіор», найбільший і найвишуканіший у місті готель, стоїть на протилежному від кафе краю площі; вона показала на нього Тіборові, всміхнулася і рушила в той бік. Він усе ще дивився їй услід, коли вона раптом обернулася, сполохавши біля фонтана посеред площі кількох голубів, і помахала йому рукою, а тоді пішла далі.

Упродовж наступних двох днів Тібор повертався подумки до цієї зустрічі не раз і не два. Знову мовби наяву бачив той посміх, що заграв у неї на устах, коли він так гордо виголосив ім’я Петровича, і знову сповнювався гнівом. А проте, трохи поміркувавши, збагнув, що йшлося йому тут не про його старого наставника як такого. Справа була радше ось у чому: він звик до думки, що ім’я Петровича завжди справляє певне враження, що ним можна скористатися, аби привернути увагу і викликати повагу; інакше кажучи, послуговуватися цим іменем у світі, ніби таким собі сертифікатом якості. І стурбувало його насамперед те, що, виявляється, гаданої вагомості цей сертифікат може й не мати.

Пам’ятав Тібор і про запрошення, яке отримав на прощання, й у ті години, що їх проводив у кафе на площі, не раз ловив себе на тому, що погляд його мовби мимоволі мандрує на протилежний бік, до монументального входу в готель «Ексельсіор» і до швейцара, перед яким постійно спинялися таксі й лімузини.

Зрештою, на третій день після тієї розмови він таки перетнув площу, ввійшов до мармурового вестибюля і попросив на рецепції набрати номер панни МакКормак. Портьє коротко перемовився по телефону, тоді поцікавився, як його звати, сказав ще кілька слів і врешті-решт передав слухавку Тібору.

— Дуже перепрошую, — почув він її голос, — я забула тоді спитати ваше ім’я, тож тепер мені треба було трохи часу, щоб зрозуміти, хто ви такий. Але я, звісно, вас не забула. Насправді я страх як багато про вас цими днями думала. Мені стільки всього хотілося б з вами обговорити... але, знаєте, треба робити все як належить. Віолончель при вас? Ні, звісно ж. Чому б вам не прийти сюди ще раз, рівно за годину, але цього разу вже з віолончеллю? Я на вас чекатиму.

Коли Тібор повернувся до готелю зі своїм інструментом, портьє відразу вказав йому на ліфт і повідомив, що панна МакКормак уже його чекає.

Хоч надворі був білий день, Тібор, заходячи до її номера, почувався геть збентежено і заспокоївся лише тоді, коли побачив, що опинився у великій вітальні, а спальні звідти взагалі не видно. Високі балконні двері мали дерев’яні віконниці, в ту хвилину розчинені навстіж; легенький вітерець ворушив мереживні фіранки, і Тібор побачив, що, ступивши на балкон, опинився б просто над площею. Сама кімната, зі стінами з нетесаного каменю і темною дощаною підлогою, скидалася мало не на монастирську келію; цей суворий образ дещо пом’якшували тільки квіти, диванні подушки й антикварні меблі. Господиня ж, навпаки, була в майці, спортивних штанах і кросівках, наче тільки-но повернулася з пробіжки. Привітала його без особливих церемоній — не запропонувала ні чаю, ні кави — і просто сказала:

— Зіграйте мені. Щось із того, що ви грали на своєму концерті.

Вона вказала на полірований стілець із прямою спинкою, що стояв акурат посеред кімнати. Тібор сів і вийняв з футляра віолончель. Дещо неочікувано жінка сіла перед одним із великих вікон так, що, налаштовуючи інструмент, він бачив її фактично у профіль, і задивилася у простір перед собою. Коли полилася музика, вона навіть не ворухнулась, аколи добігла кінця перша п’єса, не зронила й слова. Тож Тібор хутко перейшов до другої п’єси, потім — до третьої. Так минуло пів години, затим — ціла година. Затінена кімната, чиста акустика, приглушене мереживними фіранками пообіднє сонце, гамір площі десь на тлі і, насамперед, присутність тієї жінки — все це спонукало Тібора видавати ноти, сповнені нової глибини і нових сенсів. До кінця тієї години він був уже переконаний, що справдив, ба навіть перевершив її сподівання, та коли закінчилася остання п’єса і на якусь хвилю запала тиша, вона врешті розвернулася у своєму кріслі до нього і мовила:

— Так, тепер я добре розумію, де саме ви перебуваєте. Буде нелегко, але ви зможете. Однозначно, зможете. Почнімо з Бріттена. Зіграйте його ще раз, лише першу частину, а тоді поговоримо. Пройдемо її разом, крок за кроком.

Почувши це, Тібор ладен був уже покласти віолончель назад у футляр і піти собі. Та потім якесь інше почуття — ймовірно, просто цікавість, а може, й щось глибше — все-таки взяло гору над гордістю і спонукало знову заграти ту п’єсу, про яку вона казала. Коли після кількох тактів жінка спинила його і заговорила, йому знову закортіло встати і піти. Він вирішив, що суто з увічливості потерпить іще цей непроханий урок хвилин п’ять, не більше. Проте залишився ще трохи, потім — ще. Тібор знову грав, жінка знову говорила. Спочатку її слова щоразу вражали, здавалися надто самовпевненими й понад усіляку міру абстрактними, та коли він спробував підлаштувати своє виконання до пафосу й напору, що їх вони несли в собі, результат його неабияк здивував. Так Тібор сам незчувся, як минула ще одна година.

— Я раптом щось побачив, — пояснював він нам. — Сад, до якого ще не дістався. Той сад мрів удалині, просто переді мною. На шляху до нього лежали певні перешкоди. Але вперше він там таки був. Сад, якого я ще зроду не бачив.

Сонце вже майже сховалося за обрієм, коли Тібор нарешті вийшов з готелю, перетнув площу — цього разу у зворотному напрямку, до кафе, — і, ледь стримуючи радісне піднесення, дозволив собі рідкісну розкіш — мигдалеве тістечко зі збитими вершками.

Упродовж кількох подальших днів він приходив до неї у готель щодня пополудні, а коли звідти виходив, незмінно повнився якщо не тим відчуттям справжнього одкровення, яке спізнав першого разу, то принаймні свіжою енергією і надією. Коментарі панни Мак-Кормак ставали дедалі різкішими; людині зі сторони вони точно видалися б дуже безапеляційними, та на той час Тібор уже втратив спроможність міряти її слова такою міркою. Тепер у нього був лиш один страх: що рано чи пізно вона з міста поїде, і ця думка вже просто його мучила, не давала спати і позбавляла спокою, варто було вийти на площу після чергового натхненного заняття. Утім, щоразу, коли він пробував про це заговорити, відповідь була неоднозначна і не надто обнадійлива. «О, побуду ще, доки тут не стане для мене захолодно», — сказала якось панна МакКормак. Або іншого разу: «Думаю, залишуся, доки не занудьгую».

— Ну, а сама вона як? — знай допитувались ми. — На віолончелі. Як вона грає?

Коли ми запитали про це вперше, Тібор від конкретної відповіді ухилився, пробурмотів лише щось на зразок: «Таж вона з самого початку відрекомендувалася як віртуоз». Проте, збагнувши, що так просто від нас не відкараскається, зітхнув і заходився пояснювати.

Річ у тім, що навіть під час того першого заняття йому страшенно кортіло послухати, як грає сама панна МакКормак, але він був надто настрашений, щоб звернутися до неї з таким проханням. Те, що в кімнаті не видно було ані сліду віолончелі, не особливо його збентежило. Зрештою, абсолютно природно, що їй не хотілося тягнути віолончель зі собою у відпустку. І потім, інструмент — імовірно, винайнятий напрокат, — цілком можливо, там таки був — у спальні, за зачиненими дверима.

Та з кожним новим заняттям у тій вітальні підозри наростали. Тібор щосили намагався викинути їх із голови, бо на той час уже позбувся будь-яких застережень щодо того, потрібні ці зустрічі з панною МакКормак чи не потрібні. Схоже, вже те, що вона його слухає, допомагало йому дедалі більше вивільняти свою уяву, і поміж цими заняттями він частенько ловив себе на тому, що прокручує в голові ту чи іншу п’єсу, пробує спрогнозувати її коментарі, наперед бачить, як вона хитає головою, хмурить чоло, ствердно киває, або ж — і це вже вища винагорода — той чи інший уривок у його виконанні викликає у неї такий приплив почуттів, що вона заплющує очі і починає чи не мимохіть імітувати його рухи. Підозри, одначе, все ж нікуди не зникали, а тут ще якось Тібор, увійшовши до кімнати, побачив, що двері до спальні відчинені навстіж. Там видно було такі ж, як у вітальні, кам’яні стіни, щось схоже на середньовічне ліжко з чотирма стовпцями, але ніде жодного натяку на віолончель. Невже можливо, щоб віртуоз, нехай навіть на канікулах, так довго не торкався до свого інструмента? Втім, і це запитання він постарався просто викинути з голови.

Літо тривало, і Тіборові розмови з панною МакКормак усе більше затягувалися: тепер після своїх занять вони приходили разом у кафе, і вона замовляла для нього каву, тістечка, а часом і сендвіч. Розмовляли при цьому вже не тільки про музику, хоч усе одно незмінно до неї поверталися. Панна МакКормак могла, приміром, розпитувати його про дівчину з Німеччини, з якою він зблизився у Відні.

— Зверніть увагу, моєю дівчиною вона не була ніколи, — запевняв її Тібор. — Нічого такого між нами не було.

— Тобто не було фізичної близькості? Це аж ніяк не означає, що ви не були в неї закохані.

— Ні, панно Елоїзо, це не так. Вона мені, звісно, подобалася, але закохані ми не були.

— Але вчора, граючи мені Рахманінова, ви явно згадували якесь почуття. То була романтична любов, кохання.

— Та ні, нічого подібного. Вона була мені добрим другом, але не коханою.

— Хай там як, той пасаж ви граєте так, наче то спогад про кохання. Ви ще такий молодий, а вже знаєте, що таке розставання, що таке розлука. Тому-то й граєте ту третю частину саме так. Переважно віолончелісти вкладають у неї радість. Але вам там не про радість ідеться, для вас це спогади про радісні часи, які безповоротно минули.

Такі-от між ними точилися розмови, і Тібор частенько відчував спокусу своєю чергою порозпитувати трохи і її. Колись, одначе, за весь час навчання він не наважився поставити жодного особистого запитання Петровичу; так само й тепер йому просто язик не повертався запитати про щось суттєве панну МакКормак. Тож і живився крихтами, які вона ніби випадково часом йому підкидала: що живе тепер в Орегоні, у місті Портленд, що три роки тому переїхала туди з Бостона, що не любить Париж «через пов’язані з ним сумні спогади» — але розпитувати про подробиці уникав.

Тепер панна МакКормак сміялася набагато частіше, ніж у перші дні їхнього знайомства, а коли вони виходили з «Ексельсіору» і вирушали через площу, взяла собі за звичку брати Тібора під руку. Саме тоді ми й почали звертати на них увагу, адже то була цікава пара: він, на вигляд значно молодший за свої роки, і вона — подекуди по-материнськи турботлива, а подекуди схожа, за словами Ернесто, на «кокетливу актрису». Перш ніж заходитися розпитувати Тібора, ми нерідко плескали про них язиками, як то воно буває поміж музикантами з одного оркестру. Побачивши, як ті двоє попід руку проходять мимо, перезиралися і питали: «Як думаєте, вони вже чи ще ні?». А проте, добряче перемивши їм кісточки, знизували плечима і визнавали, що ні, навряд, щось не подібні вони на коханців. Коли ж ми познайомилися з Тібором і він почав розповідати про ті пообідні заняття у неї в номері, нікому з нас навіть на думку не спало дражнити його чи підколювати.

Одного дня, коли вони сиділи на площі, частуючись кавою з тістечками, панна МакКормак заговорила про чоловіка, який хотів узяти її за дружину. Звали його Пітер Гендерсон; в Орегоні у нього був успішний бізнес, пов’язаний із продажем спорядження для гольфу. Кмітливий і добросердий, він тішився повагою у громаді. Був на шість років старший за Елоїзу, а отже, ще зовсім не старий. Мав двійко дітей від першого шлюбу, але всі пов’язані з ними питання були залагоджені цілком мирно.

— Ну от, тепер ви знаєте, що я тут роблю, — мовила вона з нервовим смішком, якого Тібор іще ніколи від неї не чув. — Переховуюся. Пітер не має жодного уявлення, де я. Жорстоко з мого боку, звісно. Я телефонувала йому у минулий вівторок, повідомила, що в Італії, але в якому місті, не сказала. Він був страх який лихий і, думаю, мав на це право.

— Розумію, — кивнув Тібор. — Ви збавляєте літо у роздумах про своє майбутнє.

— Не зовсім. Я просто ховаюся.

— Ви не любите того Пітера?

Вона знизала плечима.

— Він гарний чоловік. А інших пропозицій руки і серця у мене не густо.

— Той Пітер... він любить музику?

— Гм... Там, де я нині живу, його, звісно, вважатимуть за любителя музики. Хай там як, а на концерти він ходить. І потім, у ресторані, говорить силу приємних слів про те, що ми допіру слухали. Тож так, гадаю, музику він любить.

— А вас він... цінує?

— Йому відомо, що жити з музикантом-віртуозом далеко не завжди легко, — вона зітхнула. — Ця проблема не дає мені спокою ціле життя. Вам теж буде непросто. Але насправді вибору в нас немає. Ми маємо свій шлях і мусимо його торувати.

Більше про Пітера вона не згадувала, але після цієї розмови їхні стосунки вийшли на якийсь новий рівень. Коли Тібор закінчував грати, а панна МакКормак поринала в задуму або, сидячи за столиком на площі, раптом спрямовувала погляд кудись поза сусідні парасолі і робилася якась зовсім далека, він більше не ніяковів і зовсім не почувався знехтуваним, адже знав: його присутність поруч вона таки цінує.

Якось пополудні, коли Тібор дограв чергову п’єсу, панна МакКормак попросила зіграти ще раз один короткий — лише вісім тактів — пасаж майже наприкінці. Він так і зробив, але маленька зморшка у неї на чолі нікуди не поділася.

— Це звучить не по-нашому, — похитала головою вона. Сиділа, як завжди, боком до нього перед великими вікнами. — Усе решта було добре, по-нашому. Але ось цей пасаж... — вона аж ледь помітно здригнулася.

Він зіграв іще раз, інакше, хоча не знав напевне, до чого, властиво, прагнути, тож і не здивувався, коли вона знову похитала головою.

— Даруйте, — сказав Тібор, — але поясніть, що ви маєте на увазі, бо цього «не по-нашому» я не розумію.

— Тобто ви хочете, щоб я зіграла цей пасаж сама? Так?

Говорила панна МакКормак начебто й спокійно, та варто було їй повернутися до Тібора, як той одразу відчув, що у повітрі між ними зависла напруга. Вона дивилася на нього пильно, майже виклично, і чекала на відповідь.

— Ні, — врешті-решт озвався він. — Я спробую ще раз.

— Але ж вам цікаво, чому я просто не зіграю сама, хіба ні? Чому не візьму у вас інструмент і не покажу, що саме маю на увазі.

— Та ні... — Тібор похитав головою, сподіваючись лишень, що вигляд у нього достатньо байдужий. — Ні, як на мене, наш звичний спосіб працює добре. Ви говорите, я граю. Якби ви не говорили, а грали самі, я б тільки копіював, копіював, копіював... А так ваші слова ніби відкривають для мене віконця. Якщо ви гратимете самі, віконце не відчиниться. Я просто копіюватиму.

Вона якусь хвилю поміркувала, а тоді сказала:

— Мабуть, ви маєте рацію. Гаразд, я спробую висловлюватися трохи зрозуміліше.

І наступні кілька хвилин говорила про різницю між закінченням і переходом. А потім, коли він зіграв тих кілька тактів іще раз, усміхнулася і схвально кивнула.

Та відтоді в їхні пополудні закралася ледь уловима зміна, на них немовби лягла якась тінь. Можливо, та тінь крилася там від самого початку, просто тепер її, ніби джина, випустили з пляшки. Якось, коли вони сиділи на площі, Тібор заходився розповідати панні МакКормак історію про те, як попередній власник його віолончелі ще в радянські часи виміняв її на кілька пар американських джинсів. Коли розповідь добігла кінця, вона глянула на нього з дивною напівпосмішкою і сказала:

— Це добрий інструмент. У нього гарний голос. Та оскільки я ніколи й пальцем до цієї віолончелі не торкнулася, то де вже мені судити.

Тібор відчув, що розмова може знову звернути у те не вельми приємне русло, хутко відвів очі і мовив:

— Для когось такого, як ви, цей інструмент не годиться. Мені й самому він уже не надто підходить.

Надалі, розмовляючи з панною МакКормак, розслабитися Тібор уже не міг, бо весь час остерігався, що вона знову повернеться до тієї теми. Навіть під час найприємніших розмов якась частина його свідомості постійно трималася насторожі, щоб у разі потреби можна було вчасно перекрити їй шляхи до наступу. Звісно, відволікати її щоразу не вдавалося, тож невдовзі він навчився пропускати повз вуха фрази на взірець: «Ех, було б набагато легше, якби я могла просто вам це зіграти».

Наприкінці вересня — у повітрі часом уже віяло прохолодою — до Джанкарло зателефонував з Амстердама пан Кауфманн: у невеличкому камерному ансамблі, що працював в одному п’ятизірковому готелі у центрі міста, звільнилася вакансія віолончеліста. Чотири рази на тиждень ансамбль грав вечорами на балконі в обідній залі; крім того, на музикантів були покладені деякі інші «легкі, не пов’язані з музикою обов’язки» деінде у готелі, їм забезпечували харчування і надавали житло.

Пан Кауфманн одразу згадав про Тібора, і тепер те місце чекало на нього. Того ж таки вечора, після дзвінка пана Кауфманна, ми поквапилися переповісти цю новину Тіборові — і те, як холодно він відреагував, схоже, всіх просто вразило. На початку літа, коли ми влаштували йому прослуховування у пана Кауфманна, він був налаштований зовсім інакше. Джанкарло розсердився не на жарт і спитав:

— Та що ж тут вагатися?! Ти на що розраховував? На «Карнеґі-голл»?

— Тільки не подумайте, що я вам не вдячний. Просто мушу все добре обміркувати. Грати для людей, які сидять там, їдять і теревенять... А ще ті інші готельні обов’язки. Гадаєте, це справді підійде такому, як я?

Вдача у Джанкарло була вибухова, і якби ми його не спинили, то він уже схопив би Тібора за куртку і кричав би йому в обличчя усе, що про нього думає. Дехто з нас навіть за хлопця заступився: мовляв, це його життя врешті-решт, і він не зобов’язаний погоджуватися на вакансію, яка йому не до вподоби. Потім усі якось утихомирились, та й Тібор пристав на думку: якщо дивитися на цю роботу як на явище тимчасове, то вона таки має свої плюси. Поза тим, після закінчення туристичного сезону, не надто тактовно зауважив він, наше місто знову перетвориться на тиху заводь. Амстердам натомість — принаймні культурний центр.

— Я ретельно цю справу обдумаю, — сказав Тібор насамкінець. — Може, будете такі ласкаві переказати панові Кауфманну, що я повідомлю про своє рішення впродовж наступних трьох днів.

Джанкарло був не надто задоволений, адже сподівався, що йому мало не уклінно дякуватимуть, та все ж мусив піти і віддзвонити панові Кауфманну. Ім’я Елоїзи МакКормак у розмові того вечора не згадали жодного разу, проте ми й так розуміли, що Тіборові слова — це наслідки її впливу, не інакше.

— Через ту жінку він перетворився на зарозумілого малого гівнюка, — озвався Ернесто, коли Тібор пішов. — Ну-ну, нехай спробує поводитися так в Амстердамі. Там йому швиденько покажуть, хто в домі господар.

Про прослуховування у пана Кауфманна Тібор Елоїзі не розповідав. Кілька разів він готовий був уже це зробити, але щоразу кусав себе за язик, і що глибшала приязнь між ними, то більшою зрадою ставала в його очах навіть згода на щось подібне. Тож жодного наміру радитися з американкою чи бодай зронити якийсь натяк на отриману пропозицію у нього, звісно, не було. Втім, уміння щось приховувати до його сильних сторін аж ніяк не належало, і це рішення призвело до геть неочікуваних наслідків.

Погода того пополудня стояла напрочуд тепла. У звичний час Тібор прийшов у готель і заходився грати кілька нових п’єс, над якими тоді працював. Та не минуло й трьох хвилин, як панна МакКормак спинила його і сказала:

— Щось не так. Я побачила це, щойно ви ввійшли. Тіборе, я вже добре вас знаю і можу такі речі помічати, розрізняти, який у вас настрій, навіть по тому, як ви постукали у двері. А тепер, коли ви заграли, я переконалася: щось не так, однозначно. Заперечувати марно, ви просто не можете це від мене приховати.

Тібор трохи розгубився й, опустивши смичок, уже збирався чесно викласти все, як є, коли вона підняла руку і мовила:

— Є одна річ, яку нам конче треба обговорити. Ви щоразу намагаєтесь цієї розмови уникнути, але в цьому немає сенсу. Я хочу про це поговорити й цілий минулий тиждень хотіла.

— Справді? — він здивовано підвів на неї очі.

— Авжеж, — відповіла вона і пересунула свій стілець так, що вперше сиділа тепер обличчям до нього. — Тіборе, я ніколи не мала наміру вас обманювати. Останні кілька тижнів були далеко не найлегші, а ви стали для мене справжнім другом. Мені було б страшенно неприємно, якби ви подумали, начебто я хотіла розіграти перед вами якусь дешеву комедію. Ні, прошу, цього разу спинити мене навіть не намагайтесь. Я, власне, веду ось до чого... Якби ви от зараз дали мені цю віолончель і попросили зіграти, я мусила б сказати: «Ні, я не можу». Не тому, що цей інструмент не надто для мене хороший, нічого подібного. Та якщо ви думаєте, що я якась шарлатанка, що вдаю з себе ту, ким насправді не є, то ви помиляєтесь. Подивіться на все, чого ми з вами досягнули. Хіба цього не достатньо, аби довести, що я ніяка не шарлатанка? Так, я сказала вам, що я — віртуоз. Гаразд, спробую пояснити, що саме я мала на думці. Я просто хотіла сказати, що від народження була наділена одним дуже особливим даром — як, зрештою, і ви. У нас із вами є дещо, чого більшість інших віолончелістів не матиме ніколи, хоч як старанно вони працюватимуть над собою. Я зуміла розпізнати у вас цей дар тієї миті, коли вперше почула вас у церкві. Ви, напевне, теж певною мірою розпізнали його в мені. Тому й вирішили прийти сюди до мене в готель тоді, того першого разу.

Тіборе, таких, як ми, — зовсім не багато, тим-то ми й пізнаємо одне одного. Те, що я ще не навчилася грати на віолончелі, насправді нічого не змінює. Ви мусите зрозуміти: я таки віртуоз. Але віртуоз, якого ще треба розкрити. Та й ви теж розкриті ще не цілком, і власне цим я кілька останніх тижнів і займалася. Намагалася допомогти вам скинути з себе зайві шари. Але я ніколи не пробувала вас обманювати. У дев’яноста дев’яти відсотків віолончелістів під тими шарами немає нічого, розкривати там нічого. Тож такі люди, як ми з вами, мають допомагати одне одному. І коли ми випадково стрічаємось десь на залюдненій площі чи де завгодно, нам не можна просто взяти і розійтися... адже нас так мало.

Тібор помітив у неї на очах сльози, але голос її не змінився й далі звучав рівно. Врешті вона змовкла і знову від нього відвернулася.

— Отже, ви, панно Елоїзо, вважаєте себе дуже особливою віолончелісткою, — озвався за якусь мить він. — Віртуозом. А ми, тобто всі решта, маємо набратися відваги і розкривати себе, як ви кажете, жодного поняття при цьому не маючи, що знайдемо там, усередині. Натомість ви сама про те, щоб розкритися, не дбаєте. Не робите абсолютно нічого. І водночас так упевнено називаєте себе віртуозом...

— Не гнівайтесь на мене, прошу. Знаю, все це скидається на легке божевілля. А проте це — чиста правда, хай там що. Дар у мені моя мати розпізнала, коли я була ще зовсім крихітна. Бодай за це я їй таки вдячна. Але вчителі, яких вона для мене знаходила, коли мені було чотири, сім чи одинадцять, були просто ніякі. Мама про це не знала, але ж я бачила. Навіть маленькою дівчинкою я відчувала це інтуїтивно. І розуміла, що мушу захищати свій дар від людей, які хоч і мають добрі наміри, але можуть цілковито його знищити. Тож я просто відмовилася підпускати їх до себе. Вам треба зробити так само, Тіборе. Ваш дар просто безцінний.

— Даруйте, — перервав її Тібор уже дещо м’якшим тоном, — ви кажете, що в дитинстві грали на віолончелі. А нині...

— Я не торкалася до інструмента з одинадцяти років. Від того дня, коли пояснила мамі, що не можу більше займатися з паном Ротом. І вона зрозуміла. І погодилася, що набагато краще просто скласти руки і зачекати. Не зашкодити моєму дару — ось що було критично важливо. Може, мій час ще настане. Іноді я навіть думаю, що відмовилася від занять надто пізно. Тепер мені сорок один. Та принаймні я не погубила дар, яким була наділена від народження. Які тільки вчителі не траплялися мені за ці роки, й усі обіцяли допомогти, але ж я бачила їх наскрізь. Іноді, Тіборе, розрізнити дуже непросто — навіть нам. Ті вчителі, вони такі... професійні, так гарно говорять, що слухаєш — і спершу ловишся на гачок. Думаєш собі: так, ось нарешті той, хто мені допоможе, ось один із нас. А потім розумієш: та яке там, нічого подібного. От саме тоді й треба зібрати волю в кулак і відмовитися. Запам’ятайте, Тіборе, завжди краще зачекати. Часом мені кепсько на душі через те, що я не розкрила ще свого дару. Проте й шкоди йому не завдала, а це головне.

Зрештою Тібор таки зіграв їй пару п’єс, які підготував на той день, але звичний робочий настрій до них так і не повернувся, і те заняття закінчилося рано. На площі вони випили кави, перекинулися словом-другим, і тоді Тібор повідомив Елоїзі, що збирається на кілька днів поїхати з міста. Йому, мовляв, завжди хотілося помандрувати трохи околицями, от він і організував собі невеличкі канікули.

— Це піде вам на користь, — тихо сказала вона. — Але не затримуйтеся надто довго, нам є ще над чим працювати.

Він запевнив, що повернеться щонайбільше за тиждень. Та коли вони прощалися, видно було, що вона трохи занепокоєна.

Щодо свого від’їзду Тібор був не зовсім відвертий: насправді він ще нічого не організував. Однак, попрощавшись з Елоїзою, подався додому, зробив кілька телефонних дзвінків і замовив собі місце у молодіжному гостелі в горах поблизу умбрійського кордону. Увечері ж прийшов до нас у кафе, розповів про майбутню мандрівку — ми засипали його суперечливими порадами щодо того, куди поїхати і що подивитися, — а заодно й доволі знічено попросив Джанкарло переказати панові Кауфманну, що згоден на роботу, яку той пропонує.

— А що робити? — розвів він руками. — Коли я приїду назад, у кишені в мене вже точно вітер гулятиме.

За містом Тібор збавив час доволі приємно. Надто про це не розводився, розповів лише, що потоваришував з німецькими туристами, які влаштували собі піший похід тими околицями, і витратив у розкиданих на гірських схилах тратторіях грошей значно більше, ніж міг собі дозволити. Повернувся за тиждень, помітно відпочилий на вигляд, проте й стривожений, бо хвилювався, чи Елоїза МакКормак не поїхала, бува, з міста, доки його не було.

На ту пору юрби туристів почали вже рідшати, а в кафе офіціанти виносили надвір і ставили між столиками обігрівачі. Пополудні в день свого приїзду, у звичний час, Тібор узяв свою віолончель і знову подався до готелю «Ексельсіор», де з радістю переконався, що Елоїза не лише на нього чекала, але й явно за ним сумувала.

Американка палко його привітала; хтось інший на її місці вже кинувся б гостя частувати, вона ж підштовхнула хлопця до звичного стільця посеред кімнати й сама взялася нетерпляче виймати з футляра віолончель, примовляючи: «Зіграйте для мене, ну ж бо! Просто зіграйте!».

Час вони провели разом просто чудово. Спершу Тібор трохи хвилювався, як то воно буде після її «зізнання» напередодні його поїздки, але вся напруга мовби просто випарувалася, й атмосфера між ними запанувала ще краща, ніж раніше. Навіть тоді, коли він закінчив грати, а вона заплющила очі й заходилася гостро і багатослівно критикувати його виконання, йому не було образливо, хотілося лише зрозуміти її претензії якомога повніше. Два подальші дні обстановка залишалась такою ж невимушеною, інколи й жартівливою; Тібор не мав сумнівів, що ще ніколи в житті не грав краще.

Про ту розмову перед його поїздкою вони не згадували, та й про канікули за містом Елоїза не розпитувала. Говорили винятково про музику.

На четвертий день після повернення Тібор через кілька дрібних неприємностей — зокрема й туалетний бачок, який раптом почав протікати, — не встиг у «Ексельсіор» на звичну годину. Коли він пройшов повз наше кафе, надворі сутеніло, офіціанти вже запалили свічки в маленьких скляних вазочках, а ми зіграли кілька номерів зі свого обіднього репертуару. Тібор помахав нам рукою і рушив через площу до готелю; з собою ніс віолончель, і тому, таке враження, трохи накульгував.

Перш ніж набрати номер панни МакКормак, портьє трохи завагався, і це впало йому у вічі. Сама ж вона, відчинивши двері, привітала його тепло, але якось інакше, ніж завжди, і, не встиг він і рота розтулити, швидко заговорила:

— Тіборе, я така рада, що ви прийшли! Я саме розповідала про вас Пітерові. Так-так, Пітер усе ж нарешті мене знайшов! — А тоді повернулася і гукнула: — Він тут, Пітере! Тібор прийшов. І віолончель свою приніс!

Коли Тібор ступив через поріг, йому назустріч підвівся кремезний, дещо незграбний і сивуватий уже чоловік у сорочці на короткий рукав. Він міцно потиснув хлопцеві руку і сказав:

— О, я стільки про вас чув! Елоїза впевнена, що ви станете справжньою зіркою.

— Пітер дуже наполегливий, — говорила тим часом вона. — Я знала, що рано чи пізно він мене знайде.

— Від мене не сховаєшся, — мовив Пітер, а сам уже підсовував Тіборові стільця і наливав шампанського з пляшки, що стояла у відерку з льодом на комоді. — Ну, Тіборе, допоможіть нам відсвяткувати возз’єднання.

Тібор ковтнув шампанського і помітив, що Пітер випадково підсунув йому той самий, звичний уже «стілець для віолончелі». Елоїза кудись зникла, а Тібор із Пітером бесідували собі зі склянками в руках. Пітер тримався приязно і знай розпитував. Як було Тіборові жити і зростати у країні штабу Угорщини? Чи був він вражений, коли вперше потрапив на Захід?

— Мені страх як хотілося б грати на якомусь інструменті, — сказав Пітер. — Вам так пощастило. Добре було б навчитися, та тепер уже трохи запізно, мабуть.

— О, ніколи не кажіть «запізно», — мовив Тібор.

— Маєте рацію. Ніколи не кажіть «запізно». «Запізно» — це завжди тільки відмовка. Ні, як по правді, я — людина, в якої вічно купа справ, тож знай кажу собі: ти надто заклопотаний, щоб вивчити французьку, освоїти якийсь музичний інструмент, прочитати «Війну і мир». Усе те, що я завжди хотів зробити. Елоїза грала колись, у дитинстві. Думаю, вона вам розповідала.

— Авжеж, розповідала. Я так розумію, вона від природи дуже обдарована.

— О, тут жодних сумнівів. Це видно кожному, хто її знає. Вона така чутлива. От якраз їй і треба було б брати уроки. А мені куди вже, з такими пальчиськами, — він підняв догори руки і засміявся. — Хотів би я грати на піаніно, та хіба ж такими руками пограєш? Ними тільки землю копати добре, що й робило не одне покоління моїх предків. Натомість цій жінці, — вказав він склянкою на двері, — чутливості не бракує.

Врешті зі спальні вийшла Елоїза; на собі мала темну вечірню сукню і чимало коштовностей.

— Пітере, не докучай Тібору, — сказала вона. — Гольф його не цікавить.

Пітер простягнув уперед руки і благально глянув на Тібора:

— Скажіть-но, Тіборе, я хоч словом обмовився про гольф?

Тібор сказав, що, напевне, вже піде, бо не хоче їх затримувати, адже вони збираються на обід. Обидвоє запротестували, а Пітер запитав:

— Погляньте на мене, хіба ж я одягнений до обіду?

На Тіборову думку, вигляд у Пітера був абсолютно пристойний, але він засміявся, бо ж саме цього вони, схоже, й очікували. Потому Пітер сказав:

— Не можете ж ви піти, так нічого й не зігравши. Я стільки наслухався про вашу обдарованість...

Збентежений Тібор почав був розстібати футляр з віолончеллю, коли Елоїза напрочуд твердо — аж із якимись новими нотками у голосі — промовила:

— Тібор має рацію. Хвилини спливають, а якщо не прийти вчасно, місце в тутешніх ресторанах ніхто не триматиме. Пітере, ти переодягнися. Може, й побриєшся? Я проведу Тібора. Мені треба поговорити з ним наодинці.

У ліфті вони обмінялися приязними усмішками, але мовчали. Коли ж вийшли з дверей готелю, то побачили, що площа сяє вечірніми вогнями. Шкільні канікули вже закінчилися, і місцеві дітлахи або копали м’яча, або ганялися одне за одним навколо фонтана. Вечірня passeggiata, прогулянка, була у розпалі; туди, де стояли Тібор з Елоїзою, гадаю, долинала з вітерцем і наша музика.

— Ну от, — озвалася врешті-решт Елоїза, — він мене знайшов, отже, мабуть, таки на мене заслуговує.

— Дуже приємний чоловік, — відгукнувся Тібор. — То ви тепер повернетеся в Америку?

— Напевне, так. За кілька днів.

— І вийдете заміж?

— Мабуть, що так, — якусь мить вона пильно дивилася на нього, а тоді відвела очі й повторила: — Мабуть, що так.

— Хотів би побажати вам великого щастя. Він добрий чоловік. І любить музику. Для вас це важливо.

— Авжеж. Важливо.

— Допіру, доки ви переодягались, ми розмовляли не про гольф, а про уроки музики.

— О, невже? Уроки для нього чи для мене?

— Для обох. Хоча не думаю, щоб там у Портленді, в Орегоні, було багато вчителів, здатних вас навчати.

Вона засміялася.

— Я ж казала. Таким людям, як ми з вами, доводиться нелегко.

— Еге ж, але це не так уже й погано. За останніх кілька тижнів я усвідомив це ще краще. — А тоді додав: — Панно Елоїзо, перш ніж попрощатися, мушу сказати вам ще дещо. Я скоро їду в Амстердам. Мені запропонували роботу у великому готелі.

— Будете там носієм?

— Ні. Гратиму у невеличкому готельному ансамблі в обідній залі, щоб пожильці не нудьгували за трапезою.

Він уважно за нею стежив, тож і помітив, як в очах у неї щось спершу спалахнуло, а потім погасло. Вона торкнула його за руку і всміхнулася.

— Гаразд, то щасти вам. — І додала: — Ті пожильці... на них чекає щось вельми особливе.

— Сподіваюся.

Ще кілька секунд вони стояли разом, одразу за озерцем світла, яке лилося від входу в готель, обабіч громіздкої віолончелі.

— А ще сподіваюся, — мовив Тібор, — що ви з Пітером будете дуже щасливі.

— Я теж на це сподіваюся, — сказала Елоїза і знову засміялася, тоді поцілувала його у щоку, рвучко обняла і додала: — Бережіть себе.

Тібор подякував, а там і незчувся, як вона вже простувала назад до дверей «Ексельсіору», він же стояв і дивився їй услід.

Невдовзі Тібор із нашого міста поїхав. Коли ми востаннє зустрілись, щоб перехилити по склянці, хлопець явно був дуже вдячний Джанкарло й Ернесто за роботу, яку отримав, а всім нам — за дружбу, але я не міг позбутися враження, що тримається він дещо відсторонено. Це впало у вічі кільком із нас, не лише мені, хоча Джанкарло тоді звично вже став на бік Тібора і сказав, що той просто хвилюється і нервує перед новим кроком у житті.

— Хвилюється? І чого б ото йому хвилюватися? — спитав Ернесто. — Ціле літо йому товкмачили, що він справжній геній. Погодитися на роботу в готелі — це крок униз. Так само, як і сидіти й теревенити тут із нами. І непоганий же був хлопчина — на початку літа. Але після того, що зробила з ним та жінка, я тільки зрадію, коли він помахає нам ручкою.

Як я вже сказав, діялося все це сім років тому. Відтоді й Джанкарло, й Ернесто, й усі решта хлопці, крім нас із Фабіаном, пороз’їжджалися хто куди. Про нашого юного угорського маестро я не згадував довго, аж доки він днями не трапив мені на очі у нас на площі. Упізнати його було не важко. Він, звісно, трохи додав на вазі, добряче поширшав у плечах. У жесті, яким підкликав офіціанта, була якась нетерплячість — хоча, не виключено, мені це просто примарилося, — щось схоже на ту безцеремонність, яка приходить разом із гіркотою, що її часом приносить життя. Втім, цілком можливо, це з мого боку не надто справедливо. Зрештою, я ж бачив його тільки мигцем. Хай там як, а він, схоже, втратив те притаманне юності прагнення робити іншим приємність і ґречні манери, якими вирізнявся раніше. Що ж, не найгірше, як для нашого світу, — либонь, скажете ви.

Я би підійшов і поговорив із ним, та доки ми дограли свою програму, його за столиком уже не було. Хтозна, може, він опинився тут лише на кілька годин. Одягнений був у костюм — не якийсь особливо вишуканий, звичайний, — тож, імовірно, працює тепер на регулярній основі в якомусь офісі. Можливо, був десь тут неподалік у справах і заїхав у наше місто пригадати давні часи, хто знає? Якщо він з’явиться ще на площі, а в мене якраз буде перерва, я таки підійду перекинутися з ним словом-другим.

Оглавление

Співак-Крунер

За будь-якої погоди

Молверн-Гіллз

Ноктюрн

Віолончелісти