Пасажир [Олег Драч] (fb2) читать постранично

Олег Драч Пасажир

Від автора

Цю книжку я писав уривками впродовж кількох років. То ж на початку це були лише діалоги. Потім з’явилося бачення літературного твору. В процесі роботи випростувалося розуміння форми, яку можна було б не тільки читати, а й грати в театрі. Драматургічна природа тут усе ще присутня в діалогах, і твір цей напевно колись іще знайде своє відлуння і на сцені або й кіноекрані.

Вигадувати велосипед, кажуть, є справою невдячною... А я все ж таки дотримуюся протилежної думки. Той, хто шукає, мусить покладатися тільки на себе. Ступити крок за межу знаного й не шукати підказок чи перегуків ні в кого іншого є справою кожного відважного мандрівника.

Велосипед треба винаходити самому, хоч як парадоксально це звучатиме. Усі старі варіанти велосипеда лишень кличуть до подорожей, а створення свого, відкриває суть смислу потреби в самій подорожі й у велосипеді, котрий, хоч як крути педалі, найчастіше є лише транспортним засобом, завдяки якому наше буття перетворюється на найзахопливішу гру. «Хто не ризикує, той не п’є шампанського», — свідчить старе прислів’я. А творчість це завжди ризик, у цьому випадку ризик у мандрах у пошуку мудрості.

Щиро кажучи, я жодного велосипеда тут не вигадую. Усе вже й так давно відомо кожному з нас від початку. Відомо, але чомусь забуто. Тому твір цей, скоріш за все, є одним із ключів до відкриття тих дверей, за якими заховано наше знане.

Є тут і наведені приклади з практик інших шукачів пригод і великих майстрів своєї справи, як доказ того, що, шукаючи, завжди надибаєш собі на голову не лише нових пригод, а й нового змісту «з» і «для» свого життя.

Та все ж головні наші пригоди завжди тільки попереду, як і будь-яка нова незнана дорога, коли осідлаєш отого, власноруч створеного, свого велосипеда. То ж нічого даремно зволікати, пора вирушати в подорож. Оглядаючись навкруги будьмо уважні до того, що відкриватиметься всередині нас.

Тримай кермо міцніше, дорогий читачу!

О.Д.

Частина перша

Кінець червня. Сонце вдарило в підборіддя світанку несподівано гостро аперкотом, і день зірвався на ноги як ошпарений, вирвавшись з полону кошмарного сну. Електронне табло блимнуло датою 05.06.13 і перемінилося на годину. Цифри вказували 04:30. На третій перон київського залізничного вокзалу прибуває потяг Петербург–Львів. Людей тут чимало. Хтось зустрічає, а хтось відбуває. Клунки й сумки, валізи на коліщатах і без. Квіти в целофані й голіруч, обличчя серйозні, навіть дещо стривожені. Трапляються і такі, що все ще зовсім сонні, як зомбі.

Незважаючи на вранішню годину, туди-сюди снують найактивніші, ті, хто добре орієнтуються на розміщенні й нумерації вагонів уздовж перону, де і котрий із них стоятиме. Це продавці київських тортів, пива і ще чогось. Вони відрізнялися від решти людей тим, що завжди пробуджені, бо спати їм взагалі ніколи. Їх цікавлять лише транзитні й свіжі, які відбувають, пасажири.

Коли виск від тертя гальмівних колодок до дзеркально-блискучої робочої поверхні коліс набрав свого апогею, вагони напружилися і, підгецуючись, штурхнули один одного по черзі в ланцюговому порядку, і відразу якось попустилися. Щось зашипіло, заскреготало, клацнуло. Потяг став. Вагони зітхнули, відкриваючи свої двері, ­немовби їм справді стало легше на серці. Це відчуття відразу передалося зустрічаючим на пероні. Вони всі якось, немов по команді, посміхнулися і здійнялися навшпиньки.

Щойно двері вагонів почали відчинятися, то одразу, мов конферансьє на сцені, з’явилися на порогах провідники. Вони задоволено всміхалися у вічі натовпу зустрічаючих, ніби навмисне відтягуючи мить початку концерту. Здавалося, що всі присутні завмерли в цьому очікуванні, як публіка чекає помаху палички в руці диригента. Провідники-конферансьє вклонилися, повернули замки на підлозі й ураз загрюкали, піднімаючись, пороги. Провідники протерли поручні, хутко збігли на перон, а на східці ступили ноги пасажирів, і дійство почалося; радісні скрики вітання, помахи квітами, обійми з поплескуванням по плечах, поцілунки, сльози і не тільки радості, оклики, зойки, передавання–приймання багажу, діти, здійняті на руках понад усіма головами, раптом верескливо пробудилися сміхом радості. Кругом вигуки таксистів, носіїв багажу, продавців тортів, пива, сніданків і бозна ще чого. Усе це загорталося в шум від торохтіння коліщат валіз по плитці перону, шаркання від тертя підошов взуття, волочіння торб і оголошень з гучномовця про вчасне прибуття на київський перон номер три потяга Петербург–Львів.

Тривало це хвилин зо п’ять-сім. Далі галас почав спадати. На пероні залишилися подекуди продавці тортів, газет і закусок та ті з пасажирів, хто власне розпочинав свою подорож з Києва до Львова. Таких було тут не дуже багато. Біля СВ вагонів на пероні було майже порожньо.

Северин стояв навпроти дверей восьмого СВ вагона теж