Після кави [Абдуль Рашид Махмуді] (fb2) читать постранично, страница - 3

місцевим серцеїдом», якого жадала ледь не кожна сусідська дівчина. Перш ніж хлопця заманили якісь головорізи, він пристрастився до важких наркотиків і врешті помер на одному із цих зібрань. Протягом багатьох років Нафіса помічала, що нещастя трапляються лише з добрими людьми. Приміром, її син Хашем нікого не вбивав, і ніхто з цієї банди не мав жодного наміру вбивати людину.

Це була купка молодих людей, що збилися зі шляху, і диявол грався ними на свій розсуд. Нехай Аллах покарає його. Ватажок банди відправляв пристойних юнаків до пекла, а сам у той час дрімав удома, щоб уникнути наслідків так само легко, як витягти волосся з грудки тіста. Вони хотіли вкрасти срібло в будинку однієї вдови в селі Назлет Ельван, але жінка вчасно прокинулася й наштовхнулася на одного з грабіжників, який шпирнув її ножем. Це був випадковий удар. З волі Аллаха, Хашем не нападав ні на кого. Він ні з ким не сварився й навіть до хати не заходив. Хлопець стояв на варті біля дороги, аби свиснути, якщо побачить, що хтось наближається. «Чому ти втрапив у це все, ти ж з гідної родини? — простогнала Нафіса. — Тобі було потрібне золото чи срібло? Чому ти це вчинив, коли ти завжди ділишся всім, що маєш? Чому ти, синку, не повертаєшся додому? Господи, моє серце втомилося чекати! Кажуть, ти приходиш на той бік каналу вночі. Так перепливай, мій любий. Скажи, що ідеш до мами, аби висушити її сльози. Господи, ніщо, крім каналу, не може нас розлучити. Ти можеш перейти водойму пішки... Для цього, мій любий, потрібно лише зробити кілька маленьких кроків». Коли квочка введе в курник останнє курча, вона зачинить двері на клямку й замкне на ключ.

* * *

Хадж Закі з’явився першим із вірян, що прибували до мечеті, почувши післяобідній заклик до молитви. Він обійшов будівлю, щоб оглянути її стан, і дійшов до задніх дверей, невдоволено стиснувши долоні. Його брат усе ще витягав воду з колодязя біля мечеті, щоб наповнити купальню, а також місце для омивання та вигрібні ями. Він підняв заклик до молитви, у звичний час, дзвінким голосом, що полинув через канал аж до села Саїди. Це був чарівний звук, який упокорював серця людей. Але останнім часом Закі відчував стискання в грудях. Будівля була в жалюгідному стані: стіна біля колодязя мала великі тріщини, а це загрожувало неминучим обвалом. Він благав мусульман урятувати їхню мечеть до того, як вона впаде, але жоден із мешканців Кассима чи Нижнього Єгипту не запропонував допомогу. Ніхто не витягнув зі свого гаманця ані копійки, щоб допомогти відремонтувати будинок Аллаха. Вони звикли, що чоловік завжди сам ніс цей тягар, але він більше не міг. Мечеть була стара, збудована в давні часи, і її утриманням протягом усього життя займався батько Закі. Щодо інших, то їхні серця зачерствіли, а віра ослабла. Він зітхнув. Родини з сусідніх сіл раніше часто приходили на п’ятничну молитву, але тепер це стало рідкістю. Чоловік болісно згадував, як після молитви запрошував усіх на обід до пансіонату, який вони називали «сірою»^[2], взимку подавав їм сочевицю, а влітку — рис із лабне^[3]. Це було в старі добрі часи. Цибуля, яку поділиш із ближнім, — це, як кажуть, баранець, а від тої любові не залишилося вже ані баранця, ані цибулі.

Він зупинився, щоб прогнати хлопців, які зібралися біля задніх дверей. Дехто з них був голий, як на світ народився, у руках очерет. Зграйка почала розходитися, але двоє затрималися: Мідхат і його чорний пес.

Мідхат став на своєму постійному місці біля дверей і дивився в дальній кут мечеті, де розташовувалася прямокутна дерев’яна коробка на чотирьох ніжках. Хлопці називали її «труною». Він завжди бачив домовину на тому самому місці, поки її не прибрали селяни та не потягнули в таке далеке місце, звідки не було вороття. Це сталося, коли вони відвезли його матір і забрали бабусю, накриту білим простирадлом, що пурхало на вітерці. Можливо, він ніколи б не збагнув суть цих речей, якби не замислився над таким питанням: чому ні його мати, ані бабуся не повернулися з того далекого місця? «Де моя мама?» — запитав він Наїсу, свою годувальницю. «Вона пішла на ринок, щоб узяти тобі халву та пару буханців смачного бадарського хліба», — відповіла вона. — «А де моя бабуся?» — запитав хлопчик. — «Вона поїхала відвідати своїх родичів у Хассінії», — відповіла жінка. Ох, як він чекав, коли мама повернеться з халвою та смачним хлібом. І як чекав, коли бабуся повернеться від родичів. Але потім Мідхат зрозумів, що Наїса збрехала й що ніхто з тих, кого вивезли в цій «коробці», уже більше ніколи не повернеться. Це було те далеке місце, яке вони називали «смертю».

Один із друзів потягнув хлопчика за руку, а інший вгатив очеретиною в плече, але він не ворухнувся. Друзі схвильовано розмахували своїми очеретяними списами, бо йшли воювати з бджолами, гнізда яких були в соломі та дровах, що зберігалися на дахах будинків. Їх не стримувало те, що комахи запекло захищали свої домівки й були здатні завдати нападникам,