Після дощу [К’яра Меццалама] (fb2) читать онлайн

К’яра Меццалама Після дощу

Події та герої цього твору, а також імена й діалоги, в ньому наведені, є винятково плодом уяви і вільного художнього вираження автора. Будь-який збіг із реальними подіями, людьми, назвами або місцями випадковий.

Кожен, хто коли-небудь пробував писати роман, знає, яка це важка робота; мабуть, то одна з найпекельніших справ. Треба весь час перебувати в собі, в тісній келії, в цілковитій самотності. Це контрольований психоз, параноя з манією, запряжені до роботи, а тому позбавлені пер, турнюр і венеційських масок, за якими ми їх легко впізнаємо, а вбрані радше в різницькі фартухи й кирзаки, з ножем для білування в руці^[1].

Ольга Токарчук, «Бігуни»

Нам довелося жити на Землі у буремні часи, непевні й тривожні.

Мета — виробити в себе здатність давати відсіч тим із нашого виду, хто занадто впевнений у собі та в навколишньому світі^[2].

Донна Гаравей

1

О чверть на четверту четвертого листопада, у вівторок, Гектор підвівся, щоб виступити на загальних зборах членів Товариства. У своєму елегантному, пошитому на замовлення, ретельно випрасуваному костюмі він почувався дуже впевнено: піджак у плечах сидів бездоганно, хоча й був дещо завузьким у талії, бавовняна сорочка м’яко огортала тіло, приємно пахнула свіжовипрасуваною білизною. Лише ґумка синьої шкарпетки занадто здавлювала ліву гомілку. Як тільки він підвівся, запанувала тиша. Гекторові чомусь спали на думку слова дружини, промовлені кілька днів тому. Того вечора він повернувся додому запізно і застав її на кухні, де вона сиділа, вчепившись обома руками в наповнену гарячою водою чашку так, ніби то був її останній порятунок. Отоді вона й промовила ту фразу, навіть не піднявши голови. Останнім часом вона часто пила так воду, не додаючи пакетиків чаю або трав’яного збору. «Відтоді, як ти припинив мене цілувати, завжди ходиш із сигарою в роті». А він у ту мить думав про м’які губи Клаудії, як про недозрілий плід, від якого залишався присмак невдоволеності, присмак бажання, яке йому ніяк не вдавалося втамувати. Дружина знала, здогадувалась, а він не міг і не хотів їй нічого пояснювати.

Губи Клаудії, запах Клаудії. Він зустрічався з нею в офісі, і тоді все здавалося легшим, прийнятнішим. Колеги, партнери по бізнесу, сама безглузда робота — лише засіб вдавати, ніби ти для чогось потрібен. Заробляти гроші, утримувати родину, час від часу дозволяти собі маленькі радощі. А от губи Клаудії ніяк не вдавалося викинути з голови. Сигару в роті він ніколи не запалював. «Татку, ти як мала дитина, — сказала йому якось донька, — вічно ходиш із соскою в роті». Вона теж мала рацію. Стрункі ноги Клаудії, оксамит її шкіри; з нею він забував про свій вік, забував, що мускули тіла обвисають, борода сивіє, зір і слух погіршали; поруч із нею йому вдавалося контролювати свої внутрішні страхи. Ті самі, що тривожили і його дружину. Усвідомлення, що насправді живеш не своїм життям, але ніяк не можеш з нього виборсатися. Вони з Еленою часто про це говорили. Недосягнуті бажання, нездійснені обіцянки, зрада самому собі через тисячі буденних дрібниць, час, що невпинно спливає, стискаючись навколо і звужуючи виднокрай. Із кожним днем всередині щось відмирало. Він знав, що Елена все розуміє, адже вони вже так довго разом; вони нічим не могли допомогти одне одному, бо мучилися від одного болю. Але той спільний біль замість того, щоб їх об’єднати, тільки віддаляв. Як можна засуджувати когось за бажання почуватися живим? Хіба щастя — це злочин? Груди Клаудії, її вигнута спина, аромат волосся на скроні, її шкіра. Скільки щастя проходить через тіло! І скільки нещастя.

У ту мить Гектор побачив, як вона легкою ходою ішла по коридору, всміхнулася йому через скляну стіну конференц-залу. Він ретельно підготував виступ, завжди був чудовим оратором, своїм розкотистим голосом миттю завойовував увагу слухачів. А от чи відомо про це його дружині? Зал поступово заповнювався, і коли всі повсідалися, Гектор глибоко вдихнув. Та з його рота не вилетіло ані слова. Хоча в думках панував лад, у голові всі слова було заздалегідь розкладено в рядки, у фрази, які він знав напам’ять. Але між розумом і ротом ніби раптом виросла нездоланна перепона. Він на мить заплющив очі; пройде, зараз минеться, це всього лише миттєвий стрес. Але чим більше секунд спливало, тим глухішою ставала перепона, — твердою, як залізобетонна стіна, — із того самого залізобетону, навколо якого крутилася вся його робота, його бізнес, завдяки якому він побудував своє маленьке царство стабільності.

Його охопила паніка. Обличчя людей — спершу здивовані, а потім збентежені, — погляди, все більш занепокоєні й недовірливо-злякані, лише посилювали його тривогу. Серце в грудях несамовито калатало, билось як навіжене, ніби хотіло вирватися на світло з тюрми, в яку його ув’язнили, навіки поцупивши в нього голос, затьмаривши розум, — ніби наклали злі чари. Через скло він бачив Клаудію: вона застигла, як соляний стовп, папки, що їх вона до цього тримала під пахвою, посипалися на підлогу; йому здалося, ніби він чує глухий звук удару картону об паласне покриття. Гектор хотів було вибачитись, але й ті кілька звуків чомусь ніяк не хотіли виходити з його рота: вибачте, вибачте. Рак мозку. Ось що. Інакше й бути не може. Чи церебральна ішемія, інсульт, аневризма. Щось таке, що вже давно нишком роз’їдає його зсередини або вразило цілком несподівано, як удар батога.

Він важко опустився у крісло. Клаудія тим часом уже влетіла до конференц-зали. Клаудія у білій блузці та з перлами в сережках; Клаудія зі склянкою води; Клаудія, яка підтримує його, наче неживе опудало з перекошеним обличчям; Клаудія, яка виводить його з приміщення, тримаючи під руку, майже силою тягне до ліфта, а потім — надвір, подалі від кондиціонерів, на справжнє, свіже й тепле повітря жовтневого дня.

Вони сіли за столик у безлюдному барі. Гектор був переконаний, що ось-ось помре, що настав його час, відчував, як крижаніє мокра від поту спина, трусився, хоча було зовсім не холодно. Боявся навіть спробувати заговорити. Боявся, що не вдасться зруйнувати оту перешкоду, яка перекрила йому розум. Що він навічно замурується в собі. Клаудія з її малесенькою родимкою біля губ і ароматом свіжоскошеної трави не знала, що робити. Якийсь час мовчала, — можливо, боялася почути, що трапилося, — замовила дві кави у скляних кухликах і дві склянки води. Решта тіла працювала: рука вхопилася за край столу, інша піднесла кухлик до рота, відчувався гарячий гіркий смак кави.

— Що сталося, любий?

— Не знаю.

Йому вдалося вимовити ці слова, він відчув звук власного голосу, — отже, йшлося не лише про намір заговорити, що існував тільки в його голові.

— То виходить, ти таки можеш говорити?

— Що за дурне запитання... звісно, можу.

— Вибач, я мала на увазі... тобі краще?

— Мабуть, це рак мозку.

— Не мели дурниць. Ти просто втомився. Тобі треба як слід відпочити і сходити до лікаря.

— Ти говориш як моя дружина.

— Я лише хотіла бути чемною. Але бачу, що тобі це зай­ве. От і добре. Знаєш, я повертаюся в офіс.

— Вибач, я не хотів тебе образити.

Клаудія підвелася, поцілувала його в лоб і пішла собі. За інших обставин він зробив би все на світі, аби її затримати: обійняв би, притиснув до себе, запхав руку під блузку. Але в цю мить йому взагалі нічого не хотілося. Він зателефонував своєму давньому приятелеві, який працював лікарем, і записався на прийом. До офісу він не повернеться, дуже соромно через безглузду ситуацію, в якій він опинився. Тепер про це пліткуватимуть кілька днів, а то й тижнів. Люди тільки й чекають слушної миті, щоб підняти тебе на осміх за твої слабкості. Йому закортіло додому, захотілося опинитись у рідних стінах, серед рідних запахів і дорогих серцю людей і речей. Він рушив до центру, пішки. Пройшов повз Квирінальський палац^[3]. На хвильку зупинився біля балюстради оглядового майданчика; той краєвид йому завжди подобався. Місто лежало перед ним як на долоні і водночас здавалося таким далеким. Так само і його щастя: інколи здається, що досить руку простягнути, а інколи — що ніякого щастя й не існує зовсім, — так, вигадка, щоб хоч якось виправдати марноту життя. Щастя — це запах змокрілого від поту волосся Джованні, коли той повертається з тренування в балетній школі; щастя — це те, як донька прикриває рукою груди, бо перетворюється на підлітка. Про Елену чомусь не думалося. Раптом йому стало спекотно, аж занадто тепло як для четвертого жовтня. Зовсім скоро прилетять шпаки і заповнять небо над містом своїми зграями темних і гармонійних форм, хоча їх кількість протягом останніх років різко зменшилася. Кліматичні мутації призвели до зміни маршрутів міграції у птахів. Йому бракувало чогось головного, чогось такого, чому він сам не міг надати ні назви, ані форми. Він пошкодував, що отак по-дурному розпрощався з Клаудією; зараз міг би бути з нею, ніжитися в ліжку під білосніжними простирадлами у квартирі, де вони зустрічаються вдень, — тій самій, що залишилася у нього ще зі студентських років. Дружині він сказав, що здав її в оренду, а насправді тримав для себе, для своїх маленьких утіх. Там, нагорі, понад дахами. Подалі від хаосу міста та швидкого плину часу.

Він пройшов по вулиці Датарія, проминув театр Квіріно, в якому Джованні мав згодом дебютувати в ролі балетного танцюриста. Син — танцюрист, який не вболівав ні за яку футбольну команду... звісно, не про таке Гектор мріяв, коли той народився. Хлопчина готувався так серйозно, що це його бентежило. Коли йому самому було дев’ять років, його ніщо так не захоплювало. Можливо, вже тоді в ньому зародився отой паросток непрожитих життів, придушених бажань. Гектор перетнув площу Венеції, від міського хаосу паморочилося в голові. Звернув до провулка колишнього гетто, зайшов у під’їзд будинку біля площі Марґана і пішки піднявся на четвертий поверх. Зупинився перед дверима своєї квартири, щоб перевести подих, вставив ключ у замкову щілину й відчинив. У вітальні панував цілковитий гармидер, ніби там щойно пройшов ураган. Покликав дружину. Вона не відповіла. Тоді він покликав дітей:

— Сюзанно! Джованні!

Тиша. У спальні — теж безлад. У кухні й ванній усе на місці. В робочому кабінеті бракувало кількох книг, а по підлозі було розсипано цілу купу аркушів.

Гектора охопила тривога. Таке враження, що тут збиралися похапцем, щоб утекти від раптової небезпеки. Якоїсь загрози. «Так, не панікуй, — наказав він сам собі, — цьому має бути якесь розумне пояснення». Налив собі води в склянку, втомлено опустився на диван і непомітно для себе заснув.

2

Того ранку, як і зазвичай, Елена прокинулася раніше за всіх, одяглася, ретельно приготувала сніданок. Потім пішла будити дітей, допомогла Джованні вибрати одяг, врешті всі четверо всілися за стіл. Як нормальна родина. Сюзанна розповідала про свою однокласницю, яку раніше терпіти не могла, а тепер вона їй подобається. Джованні розказав напам’ять таблицю множення на сім і на вісім. Гектор повідомив, що в нього того дня мають відбутися збори членів Товариства; він не хвилювався, адже справи в компанії ішли добре, товарообіг виріс, перехід від продажу цементу на деревоматеріали почав давати перші результати, але завжди могло трапитися щось непередбачене, як-от неприємне запитання від якогось невдоволеного або заздрісного компаньйона. Елена поглядала на нього. Намагалася помітити ознаки того, що відбувається, — ніби шукала докази. Гекторове тіло. Тіло, яке було їй таким рідним, майже часткою її власного, в якому вона знала кожну дрібничку, кожну ваду, яке здавалося їй гарним попри плин років. Але не бачила нічого дивного. Гектор був таким самим: той самий голос, ті самі зношені капці, ті самі пальці на руках, та сама золота обручка, так само жестикулював, так само випив дві кави, одну за другою. «Що воно таке — нормальна родина?» — подумки запитувала себе Елена. Якщо правда те, що кажуть її подруги, ніби в кожного є коханка чи коханець, то воно, мабуть, і нормально: отак сидіти разом за столом і снідати, ніби так і треба. Тоді чому їй це здається таким дивним, неприйнятним? Адже вона завжди мала відкрите мислення, терпіти не могла моралістів і лицемірних святенників-католиків; протягом багатолітнього подружнього життя всяке трапляється, але ось тепер, коли це сталося з нею...

***

Елена знала вже кілька місяців. Він відростив собі бороду, почав носити барвисті сорочки, змінив парфуми. До неї більше навіть не торкався. Тепер вони багато розмовляли — значно більше, ніж раніше. Стали щирішими одне з одним, оголили душі відтоді, як перестали лягати разом голими в ліжко. Ніякої колишньої близькості, коли тілом до тіла, коли розчиняєшся в іншому в такому заспокійливому забутті, що знищує будь-які відмінності, ієрархію, межі. Замість цього — спілкування, одне навпроти одного, дивлячись у вічі, за столом у напівтемній кухні, коли діти вже заснули, або ж у машині, сидячи поряд, у поїздках, сповнених слів та роздумів, обговорення прочитаних разом уголос книг, або рука в руці під час прогулянок берегом Тибру у нижній частині міста, де не так людно. Гуляли вздовж муралеса Вільяма Кентріджа^[4] — чудового подарунка Риму, який стоїть на порозі смерті, так само, як і їхній шлюб. Він уникав прямих відповідей, казав, що розгубився, що почувається іншою особою, що хоче від життя якихось нових вражень. Без неї. Елена його слухала, розповідала про себе, сподівалася, що таким чином їм вдасться зрозуміти одне одного, якось по-новому поглянути одне на одного, знову познайомитись і зблизитися водночас із тим, як вони ставали чужими. Намагалася не напосідати на чоловіка, взяла на себе піклування про дітей, давала йому волю і змогу робити, як заманеться, у тій подорожі до власного внутрішнього світу, яку він переживав. Тепер вона запитувала себе, чи оте її безмежне терпіння не було продиктовано страхом втратити його. Бути покинутою. Страхом, що тонесенька ниточка, яка ще їх поєднувала, обірветься, і вона збожеволіє. Таким чином вона втекла з вершини, аби перешкодити розбурханому штормом морю поглинути себе. Ось що вона вчинила.

**

Та потім вона побачила ту жінку. Молода, гарненька, але було в ній щось негармонійне: чи то її одяг, чи то безсоромність, з якою та поводилась у всіх на очах. Надіслані нишком смс-ки вечорами, — хтозна, відколи це тривало. Підозри переросли у впевненість, і вже наступної миті Елена опинилася у глибокому колодязі, куди падають усі зраджені жінки. Скільки романів вона перечитала, де йшло­ся про нестерпний біль, викликаний зрадою. Біль, що призводить до божевілля. І ніколи не думала, що одного дня така доля спіткає і її.

**

— Чому ти так на мене дивишся? — запитав Гектор. — Щось не так? Мені якось не по собі від твого погляду.

Елена здригнулася, злякавшись своїх думок — ніби вони були настільки потужними, що вирвалися з її голови назовні.

— Та ні, нічого, — оговталась нарешті, — замислилася про роботу. Я перекладаю одну науково-популярну книжку з антропології, в якій ідеться про гриби та про руїни капіталізму.

Відчула, як її кинуло в піт.

— Ваша мати живе у світі книжок, щаслива! — промовив Гектор, звертаючись до дітей.

Його саркастичний тон зачепив її. Наче жити у світі книжок так уже легко або приємно.

— Як нудно, мамо! — вигукнула Сюзанна. — Адже це все вигадки, я б так нізащо не змогла.

«А що таке вигадки? І що таке правда?» — хотілося запитати Елені. Сюзанна входила у той вік, коли все, що каже або робить мати, — не годиться. Елені подумалося, що підлітки — це вампіри, які, щоб вирости, смокчуть енергію у своїх батьків. Але якщо в неї вже зараз немає енергії, як вона це переживе? Як зможе підтримати дітей і самореалізуватись, коли почувається так, ніби вже тепер нічого не значить? Ніби вона тепер — ніяка не жінка і в неї немає власних бажань чи мрій, окрім того, щоб сховатися в лісі й перетворитися на дерево. І чому вона впевнена, що діти нічого не помітили?

З того самого дня, як вона побачила їх разом, відтоді, як привид перетворився на справжню жінку з плоті й крові, Елена більше не могла спати, прокидалася о третій чи о четвертій ранку від того, що серце калатало як навіжене і груди здавлювало каменем, а Гектор тим часом солодко сопів поряд із нею. Тоді вона вставала, не в змозі знову заснути, наливала собі в чашку гарячої води, сідала за кухонний стіл і дивилась у вікно. Дивилася порожніми очима на порожевіле від ранкової зорі небо Рима. Ніч, порожнеча, тиша, яку переривали хіба що сердиті крики чайок, що вже давно заполонили місто. Мріяла полетіти, податися кудись далеко. Почала писати, сподіваючись, що вилиті на папір слова допоможуть їй надати форми тим нестерпним стражданням, що затьмарили решту думок. Слова лилися самі по собі, ніби з’являлися з іншого світу, до якого вона раніше не мала доступу. Відчувала лише рану в душі. Тривогу. Страх.

**

Наповнила водою термос Джованні, допомогла йому зручніше поправити заплічника, цмокнула в щічку Сюзанну. Попрощалася з Гектором, побажала йому вдалого виступу на зборах Товариства, хоча їй нестерпно хотілося його відлупцювати, покусати, бо знала: в офісі на нього чекатиме ота, друга, а після зборів вони разом підуть обідати або навіть у ліжко, а вона тим часом залишиться вдома сама.

**

Коли всі пішли, Елена навела лад у кухні, у спальнях, повідчиняла вікна. Попри всі тривоги вона любила цю мить приготувань, перш ніж сісти за роботу. Зупинилася перед фотографіями у світлиці. На одній — вони з Гектором на весіллі їхньої доброї знайомої. Куди подівся той погляд, яким Гектор колись дивився на неї? Погляд, сповнений кохання і бажання, їхні сплетені пальці рук, що втілювали, як здавалося, їхній нерозривний союз. Перевела очі на родинне фото у срібній рамці: вона тримає на руках новонародженого Джованні, Гектор м’яко обі­ймає її за талію однією рукою, а другою тримає за руку маленьку Сюзанну, поряд — Гекторова сестра з чоловіком і двома старшими синами, а в центрі — батьки Гектора. Тло — зелені схили Тоскани, де у свекрів є другий дім і де вона ніколи не почувалась як удома. Того дня святкували перше причастя старшого внука. А в неї своєї родини не було, вона відмовилась охрестити своїх дітей. Яка ж бо вона молода на цьому фото! Їй перехопило горло від сліз.

Який сенс у всіх зусиллях, докладених до того, щоб бути доброю матір’ю, шанованою перекладачкою, подругою, тітонькою, дочкою, невісткою, жінкою, якщо ти навіть не спроможна відвоювати кохання власного чоловіка?! Так, вона усвідомлювала, наскільки безглуздо викинути котові під хвіст власне життя лише через те, що її чоловік спить з іншою. Так, це лише жалюгідне, заїжджене кліше, дрібна й дурна міщанська трагедія; у її чоловіка всього лише коротенький роман зі співробітницею, але те, що переживала вона, було таким справжнім, таким болючим і гидким. Таке враження, ніби Гектор і та жінка видрали щось із неї, з її тіла. Вона увімкнула комп’ютер, спробувала відігнати ці думки й зосередитися на тексті. Що робити, коли ваш світ починає розвалюватися на частини? Я вирушаю на прогулянку і, якщо мені справді пощастить, знаходжу гриби. Так починалася захоплива книжка-есей антропологині Анни Цин^[5]. Елена з головою поринула в роботу, їй подобалося підбирати слова, складати їх у речення, щоб якнайточніше передати сенс. А коли тема захоплювала її особисто, то додавала ще й частинку свого. Наш світ стояв на краю загибелі, але мало в кого вистачало мужності говорити про це відкрито.

3

Гектора розбудив скрегіт ключа в дверному замку. Сюзанна і Джованні повернулися зі школи.

— Татку, а чому це ти вдома? — запитала Сюзанна, кидаючи в куток заплічника.

— Я заснув... вибачте, сьогодні я повернувся з роботи раніше.

— А мама де? — запитав Джованні.

— Не знаю, — відповів Гектор, — я думав, що вона з вами.

Джованні зняв черевики і стрибнув на диван.

— Як дивно, що ти тут... а що це за шарварок довкола? — запитав він, обіймаючи батька. — Пограємо в карти?

Гектор відчув, як від сина пахне папером, клеєм та вуличними іграми. Запах школи.

— А тобі хіба не треба робити уроки на завтра?

— Так, але ж не відразу. Спершу побавмося, будь ласка!

— Добре. А твоя сестра завжди так поводиться? Кидає ранець, ніби мішок із ядерними відходами, і зачиняється у власній кімнаті?

Джованні кивнув.

— Іноді вона буває не дуже компанійською. Мама каже, що для її віку це нормально, що я повинен набратися терпіння, бо вона — підліток, — він промовив останнє слово так, ніби йшлося про щось незвичайне, що вимагало особливої обережності, — вона дуже переживає за своє волосся.

Батько здивовано вирячився на нього, не розуміючи, про що мова.

— Іди, неси карти.

Вони зіграли кілька партій, аж поки Сюзанна не вийшла зі своєї кімнати і не попросила Гектора, щоб той допоміг їй повторити англійську. Джованні зробив домашні завдання, настала година вечері, але Елена так і не з’являлася. Її мобільний і досі був вимкнений. Гектор спробував зателефонувати кільком її подругам, але жодна з них не зустрічалася з нею того дня. Це було так не схоже на Елену: зникнути з дому, залишивши все в цілковитому безладі. Він намагався зберігати спокій. О восьмій зателефонував його приятель-лікар, щоб повідомити дату для здачі аналізів крові та комп’ютерної томографії.

— Коли отримаєш результати, приходь, — сказав на прощання.

— Елена ще не повернулася додому, — повідомив йому Гектор, — дивно, сподіваюся, що з нею все добре.

— Якщо потрібна допомога, дзвони, — відповів приятель.

Прийшла Сюзанна:

— Що в нас сьогодні на вечерю? Їсти хочеться.

Авжеж, вечеря, він про це не подумав. Пішов до кухні, заглянув у холодильник.

— Я приготую вам пасту з тунцем і запечу в духовці солодкий перець.

— Згода, але швидше, а то через тебе нам доведеться лягати спати дуже пізно.

— Звідколи це ти стала так розмовляти з батьком?! І, будь ласка, прибери у вітальні!

— І не подумаю! То ж не ми перевернули там усе з ніг на голову!

Сюзанна стенула плечима і повернулася до своєї кімнати.

У Гектора не було сил наполягати. Джованні тим часом плигав у спальні під голосну музику.

— Ти що тут робиш, тренуєшся?

— Ні, татку, я не тренуюсь, я танцюю.

Тренькнув мобільний. «Любий, як ти почуваєшся? Мова до тебе повернулася? Хоча насправді я більше сумую за твоїми поцілунками. Вибач за те, що сталося. Просто своєю поведінкою ти мене трішки розсердив».

Як тільки вода закипіла, Гектор укинув спагеті.

— Піди скажи своїй сестрі, що через десять хвилин можна вечеряти. І, будь ласкавий, накрий на стіл.

**

Родинне життя здавалося йому інколи чимось відокремленим від нього самого, чимось на кшталт басейну, куди можна зайти поплавати на деякий час, а згодом ви­йти. Клаудія... йому так кортіло її побачити! Притиснути до себе.

Покуштував одну спагетину, потім із води, в якій варилися спагеті, приготував соус, додавши консервованого тунця, лимонну цедру і багато пармезану, злив воду з пасти, залишивши її трішки недовареною, щоб потім припустити на пательні разом із соусом кілька хвилин. Тим часом вийняв із духовки запечені перчини. Побачив, що бракує хліба. І молока на сніданок теж не було. Розхвилювався через незрозуміле зникнення Елени. Згадав про те, що з ним сталося вранці в офісі, про химерний бунт, що вчинив йому власний мозок. Боявся, що то було свідченням якогось серйозного відхилення. Він завжди багато працював, занадто хвилювався, адже робота в галузі будівництва — як війна, зі своїми перемогами, але й ризиками, компромісами, до того ж останнім часом галузь зазнавала кардинальних змін. Про них не говорили відкрито, йшли тільки закулісні перемовини між основними лідерами, але в усій системі проявлялися тривожні ознаки нестабільності. Всі навколо вдавали, ніби нічого особливого не відбувається, хоча в душі добре знали, що це неправда. Ніщо у світі не може рости до нескінченності, так само як і не можна будувати безконечно, — принаймні не в тому світі, де він жив донині.

Він переніс пательню на стіл, розклав пасту по тарілках для дітей. Звичні, повсякденні дії, які зазвичай виконувала його дружина. Він куховарив лише на вихідні, коли до них у гості приходили друзі; ніколи не займався кухнею щодня, щоб нагодувати дітей.

— Смачно як, татку! — сказала Сюзанна. — Набагато краще, ніж виходить у мами.

— А мама де? — запитав Джованні. — Чому не повертається?

— Не знаю, — відповів батько, — можливо, зайнята чимось із подругами і забула мене попередити.

Тут він засумнівався: а якщо вона його попереджувала, а він просто забув? Якщо його мозок справді руйнується? Перевірив мобільний, чи не з’явилося нових повідомлень.

Прибрав зі столу, поки діти перевдягались у піжами. Дивно було займатися хатніми справами без неї; дивно було не знати, де вона. Він зайшов до спальні Сюзанни, у той її світ спілкування з подругами, постерів поп-співаків, про яких він ніколи не чув, світ єдинорогів, фламінго, фраз про кохання із цукерок «Перуджина», полароїдних знімків, — ані сантиметра вільного простору на стінах! — з купою одягу просто на підлозі, із заваленим книжками, зошитами, паперовими аркушами, фломастерами письмовим столом.

— Як можна жити в такому гармидері?! — запитав Гектор.

— Тату, не починай! Ми про це вже сто разів говорили. На вихідні приберу, обіцяю.

— Мама тобі часом не писала?

Сюзанна перевірила мобільний.

— Ні, ніяких повідомлень. Ти хвилюєшся? — знову позіхнула. — Вибач, спати хочеться. Завтра у нас контрольна з природознавства, треба виспатись як слід. На добраніч, татку!

І вкрилася ковдрою з головою.

Джованні ще й не думав спати.

— Татку, давай поборемося?

Гекторові зовсім не хотілося. Він підхопив малого на руки, жартома полоскотав і штовхнув на ліжко.

— Час спати! — наказав суворо.

Хлопчик засміявся. Потім раптом посерйознішав:

— Сподіваюся, що мама буде тут, коли я прокинуся.

— Звісно, буде.

Поцілував сина і вимкнув світло.

— Тату...

— Що?

— Якщо я не зможу заснути, можна мені до тебе в ліжко?

— Звичайно, можна, але ти відразу заснеш, ось побачиш.

**

У домі стало тихо. Гектор пішов до вітальні, сів на диван і ввімкнув телевізор. Написав повідомлення Клаудії. Спробував зателефонувати Елені, але її мобільний і досі був вимкнений. Пригадав, як дивно вона дивилася на нього вранці: поглядом, сповненим болю і докору, який він не зміг витримати. Вирішив навести лад у хаосі, залишеному дружиною. Помітив, що вона забрала з собою ноутбук. Склав до шафи увесь одяг, який вона покинула купою на ліжку. Йому здалося, ніби він відчуває Еленин гнів, її різкі, похапливі жести, як у того, хто наважується на щось в останню мить. Навівши лад, сів на ліжко, підняв подушку, щоб узяти піжаму, і знайшов під нею записку. Написану кривим, квапливим почерком. «Мені треба побути самій кілька днів, щоб подумати. Я бачила тебе з отією. Мені дуже боляче. Як ти міг так зі мною вчинити?!»

Гектор зітхнув. Знав, що рано чи пізно це мало статися, йому навіть полегшало. Гнійник прорвав.

4

«У невизначеності або в непередбачуваній природі час­то криється щось страшне, але саме така непевність у мисленні змушує нас припускати, що невизначеність призводить і до можливості життя. Єдина причина, з якої цей факт здається нам дивним, — це те, що більшість із нас виросли з мріями про модернізацію і прогрес».

«Мені б хотілося познайомитись із цією жінкою», — подумала Елена, підводячись із-за робочого столу, щоб піти й зігріти собі води. Вона часто захоплювалась авторками книжок, які перекладала. Оте безпосереднє занурення у чужі слова й фрази, що могло тривати кілька місяців, створювало неймовірну близькість між нею, мисленням авторів та їхніми творами, у яких виливалися їхні думки. Інколи їй здавалося, що авторки — тут, поряд, кладуть їй руку на плече, щоб підбадьорити. Але в ту мить самого такого підбадьорювання їй не вистачало. Вона не могла думати ні про що інше; перед очима стояв чоловік із тією жінкою: як вони обіймаються, падають у ліжко, перезираються по-змовницьки в офісі, обідають разом, п’ють каву, торкаються колінами під столом, сміються... вона відчула, що божеволіє, втрачає самоконтроль.

**

Вона почувалася полонянкою у цьому домі, що був їхнім, їхньою родинною домівкою, яку вони вибрали, купили, обставили меблями, — домівкою, де вони народили й ростили двох дітей, святкували їхні дні народження, сперечалися, кохалися, тисячі разів умикали пральну машину, ще тисячі — посудомийну і де збиралися зустріти старість. Усе це їй здалося таким безглуздим, ніби вона — це не вона, а стороння людина, що спостерігає за нею збоку: за бідолашною сорокап’ятирічною жінкою, яку зрадив чоловік, як то буває з багатьма сорокап’ятирічними жінками. Їй несамовито захотілося перебити посуд, позривати зі стін картини, битися головою об стіну. Але вона б так не змогла. Щось усередині її втримувало. Ніби якась невидима мотузка обкрутилася навколо її тіла, заважаючи поворухнути руками й ногами. Чому вона не почала кричати, як тільки помітила, що відбувається? Чому не пішла до офісу Гектора і не влаштувала там скандал? Чому не захистила їхні стосунки?

Вона глянула на розгорнуту книжку на письмовому столі, на екран ноутбука, на розкидані аркуші, словник, полиці книжкових шаф кабінету, де покоїлися сотні історій, які вона прочитала за всі ці роки і які утворили навколо неї своєрідний захисний бар’єр. Захист, схованку, але разом із тим — в’язницю. Вона багато разів питала в себе, чому не насмілюється писати. Чому ховається за словами інших, якщо в неї в голові безліч власних історій і сюжетів, які вона занотовувала до товстого зошита з чорною обкладинкою звідтоді, як їй виповнилося двадцять років? Тримала їх у собі, аж поки вони не потонули у вирі непозбувного болю, пов’язаного зі смертю її матері, куди тепер так само засмоктувало її шлюб.

Нарешті вона отямилася від тих думок, що паралізували, як зміїна отрута. Взяла валізу, похапцем запхала в неї черевики й одяг, повернулася до кабінету, взяла ноутбук, книжку, яку перекладала, ще три інші, що їх якраз читала. Завмерла на мить навпроти дитячих кімнат. Перш ніж піддатися смутку і почуттю провини, послала дітям подумки по поцілунку, вхопила одну з м’яких іграшок Джованні, взяла один із Сюзанниних шаликів і намотала собі на шию. Зазирнула до їхньої з чоловіком спальні, розібрала ліжко, яке ретельно заправила кілька годин тому, понюхала чоловікову піжаму, відчувши запахи поту і бальзаму після гоління, які так добре знала, розкидала ногами блакитні еспадрильї, якими користувалася замість капців, — вона купила їх колись давно на ринку на Мінорці. Куди подівся чоловік, якого вона так несамовито кохала?!

Вкинула в сумку ключі від машини та ключі від сільської садиби, озирнулася востаннє на вітальню, почала хапати подушки й покривала з дивана й жбурляти на підлогу. «Годі вже, годі», — вмовляла саму себе, аж поки не потьмяніло в очах. Вийшла з квартири, гепнувши дверима. Молилася, щоб не зустрітися ні з ким на сходах або на вулиці. Надягла сонцезахисні окуляри, сіла в машину і завела двигун.

**

Увімкнула радіо. Урагани, землетруси, пожежі, війни, епідемії охопили цілу планету, а якийсь недолугий політик тим часом висловлював своє занепокоєння з приводу урядових коаліцій і втрати національної ідентичності. Як могло людство до такого докотитися?! Хіба не заслуговувало на те, щоб зникнути з лиця Землі через власний ідіотизм?! На об’їзній дорозі рух посилився, довелося стишити хід попри гарячкове бажання якнайшвидше покинути місто. Як тільки вона опинилася за околицями Рима, відразу вимкнула радіо. Вирішила не їхати швидкісною трасою, їй подобалося керувати автівкою неквапно, поглядаючи на пейзаж довкола. Як вона могла миритися із чоловіковою невірністю, його поступовим і невпинним відчуженням? Як могли вони разом спати, ходити у гості до родичів, планувати відпустку?.. Подумала про Гекторові руки, коли він керував машиною або куховарив, про руки, що вміли так багато. Їй знову захотілося плакати, але вона стрималась.

***

Фламінієва дорога^[6] почала вихляти, Елена зменшила швидкість, обабіч дороги майданчики для термінової зупинки були завалені сміттям, посеред якого товклися повії, переважно африканки, що ховалися від сонця під зламаними парасольками, сидячи на напіврозтрощених стільцях або дрімаючи на старих лежаках. Від такого споглядання їй стало сумно, накотилася втома. Хотілося зупинити автівку, поговорити з однією з тих жінок, але не вистачало сміливості, як то завжди з нею траплялося. «Та до біса все!» — подумала вона. З’їхала з дороги на одне з тих бридких узбіч і вийшла з машини. Пахло сухим листям, від спеки бракувало повітря. Вона підійшла до жінки, яка курила під деревом і водночас говорила по мобільному невідомою їй мовою. Елена почувалася збентеженою: що вона тут робить? А якщо зараз зупиниться якась машина? Що вона казатиме цій незнайомці? Хотіла було повернутися до своєї автівки, аж тут жінка припинила балачки по мобільному й обізвалася до неї ворожим тоном, вимовляючи слова з химерною римською говіркою:

— Гей, ти! Не бачиш хіба, шо я тут на роботі?! Шуруй звідси!

Жінка була висока, у коротеньких шортах, що залишали оголеними міцні смагляві ноги, і в блискучому червоному топі, який тісно обтягував груди. Елену вразила її зачіска: ціла архітектурна конструкція з численних закручених кісок, яка нагадувала Вавилонську вежу.

— Вибачте, — промовила несміливо Елена, — сигареткою не почастуєте?

— Ти диви! Знайшла кого просити!.. Мене, шо сама ледве з голоду не здихає!

— Так, розумію. Я зазвичай не палю, а тут чомусь раптом закортіло.

— Ти шо, божевільна? Може, он звідти втекла? — запитала жінка, махнувши рукою кудись у далечінь. — Ще й викати мені надумала!.. от чому мені попадаються самі пришелепкуваті?!

— Ні-ні, я не божевільна. Просто... мені дуже погано.

— Шо ж із тобою поробиш? На, тримай. Та якшо хто зупиниться, зникни й не відсвічуй! Ти хоч припалювати вмієш?

Елена кивнула.

— Я колись палила, в юності. Потім пішли діти, подорослішала... покинула, — пояснила.

— Я б і сама покинула, бо дорогі вони, ці цигарки. Та й на пачку дивитися гидко через зображення з чорними легенями на ній... Але потім як подумаю: а шо тоді в мене залишиться доброго? Шо робитиму весь той час, поки стоятиму отут і чекатиму, коли мене хто покличе в машину?

— Ти звідки родом? — запитала Елена.

— Із Малі. Знаєш, де це? Питаю, бо ніхто й ніколи не знає, де воно є, те Малі. Решта дівчат — усі нігерійки.

— Так, я знаю, де Малі. Я колись переклала книжку однієї малійської письменниці.

— Я так і знала, шо ти — з учених, по тобі зразу видно... і як тобі ота книжка, яку ти переклала?

— Дуже сумна.

— Так само, як і наше життя, — стенула плечима жінка. — Шо ж поробиш: коли довелося народитись у глухому селі в задрипаній країні на задвірках Африки, то нічого гарного чекати в житті не доводиться... треба було мені зразу це збагнути... а я...

— А ти?

— А я напридумувала собі дурниць. Європа, Італія, робота... і поглянь, де опинилася: хвойда на купі сміття, — розвела руками кругом себе жінка, — ось вона, моя домівка! Гарна, правда?

У Елени паморочилося в голові — напевно, від цигарки. Вона обперлася рукою на плече повії, щоб не впасти, відчула, як від тієї пахне — деревом і потом, а ще — дешевим парфумом, купленим на базарному прилавку. Сама не знаючи, як і чому, вона опустилася на коліна, впала в обійми жінки і розплакалась, як мала дитина.

— Дай-но вгадаю... твій чоловік завів собі другу... сподіваюся принаймні, шо по хвойдах не таскається. — Жінка розреготалася, сміх у неї був гучний, розкотистий, від якого тряслися груди й ота вежа з волосся на голові. — Вибач, золотко, я тут такого набачилася!

Елена глянула на неї, витерла сльози зворотною стороною долоні, шморгнула носом та й собі розсміялася.

— Деякі чоловіки можуть здатися на перший погляд добрими й порядними, але насправді в усіх одне на думці. І оті, шо вдають із себе таких набожних, як оті, шо в моїй країні... та ні, ті ще гірші. Годі тобі, було б чого плакати! Ось побачиш: ти теж знайдеш собі нового гарного парубка!

— Як тебе звати? — запитала її Елена.

— Рокія, але тут мене називають Лізою, та я не ображаюся. Так мене прозвав один із моїх перших клієнтів. Знаєш, як то буває: я нагадувала йому когось, може, його перше кохання, — хто його зна. — І знову вибухнула своїм розкотистим, щирим сміхом.

— А не боїшся заразитися якимись хворобами?

— Так я ж он яка здорова! — відповіла та, показуючи мускули. — Бережуся, як можу. Поки шо, тьху-тьху, не жаліюся.

— Скільки тобі років?

— Двадцять три.

«Двадцять три роки, а вже стільки життів прожила», — подумала Елена.

Загальмувала якась машина.

— О, а ось і Антоніо — пунктуальний, як той швейцарський годинник. Вибач, золотко, тобі краще забиратися звідси. Не переймайся ти так, мужики — вони такі, не варто через них побиватися, — сказала Ліза, поправляючи топ.

Часу на прощання не було. Елена сіла в машину, звільнивши місце для автівки Антоніо. Дивилась на жінку через дзеркальце заднього огляду, аж поки дорога не повернула.

Не переймайся ти так... Слова Рокії все лунали в її голові. Вона мала рацію, не можна розкисати. Елена збільшила гучність музики по радіо, опустила скло на вікні, натиснула на педаль акселератора і почала підспівувати Едді Веддеру, який так їй подобався. Society, you’re a crazy breed. I hope you’re not lonely without me^[7]... Її волосся розвівалося на вітрі.

5

Він відчув, як щось тепле заворушилося поряд. Спершу не второпав, що воно, але потім згадав про Джованні, який, напевно, заліз до ліжка серед ночі так тихо, що він не почув. Обняв малого, вдихнув його чистий запах, погладив по гладенькій шкірі і по тому тендітному тільці, яке викликало в ньому надзвичайну, майже болісну ніжність.

— Татку, молока немає! — почув голос Сюзанни з кухні.

Реальність завжди навалювалася на нього зненацька, перш ніж він встигав до неї як слід підготуватися. Його дружина пішла з дому. Звісно, він не міг за це їй дорікати, але все одно злився. Розумів, що йому хочеться розповісти їй про те, що сталося вчора в офісі, але знав наперед, що через кілька днів уже не зможе. Таким чином іще одну таємницю буде приховано на дні їхніх стосунків, від чого вони колись таки проваляться у ту прірву.

— Іду! — крикнув він у відповідь. — Джованні, прокидайся, час у школу, — обережно потряс сина за плече.

Яке право мав він порушувати сон дитини? Було щось святе в тому солодкому забутті, у недоторканній таємниці кожної особи. Він ніколи не хотів спати з Клаудією, сам не знав, чому: чи через небажання дивитися на неї уві сні, чи щоб вона на нього дивилася. Однак її тіло все одно здавалося йому доступнішим, аніж тіло дружини.

Джованні розплющив очі:

— Тату, мені ще так хочеться поспати!

Потім раптом підхопився:

— Мама не повернулася?

Гектор помітив, як в очах сина промайнула іскра тривоги.

— Ні, — відповів він якомога м’якше, — їй довелося поїхати на кілька днів; але ти не хвилюйся, адже я тут, із тобою.

— Мені наснилося щось дивне, — сказав Джованні, — такий собі будинок із земляною підлогою, а прямо з підлоги всередині ростуть дерева. Така гарна оселя, і мамі вона подобалася. На одному дереві було гніздечко, а в ньому — пташенята. Співали без упину, хіба що вночі мовчали. Уявляєш, як дивно... але то було б так чудово, — додав, — мати отаку хату-ліс із звірями всередині... я б там залюбки жив!

— Так, справді чудово. Але зараз біжи вмиватися й одягатися, а снідати підемо до бару.

Хлопчина понурив голову й неохоче зліз із ліжка.

Гектор став під душ. Відчував, що все летить шкереберть, що його усталене життя руйнується, але піклування про дітей його заспокоювало. Бути з ними, виконувати батьківські обов’язки здавалося значно легше, ніж вирішувати, як надалі поводитися з жінкою, котра багато років була поряд із ним; на це не існувало ні законів природи, ані соціально-культурних настанов. Його батько, можливо, ні разу глибоко не замислився над цим питанням, а його мати вирішила мовчки миритися з таким подружнім життям попри численні зради, про які всі знали, але ніколи не говорили. Вийшов з-під душу, ретельно поголився, обтер обличчя лосьйоном і пішов одягатися.

— Ви готові? — крикнув дітям.

Джованні, ще й досі в трусах, розставляв на поличці Барбі.

— Ти ще й досі не вдягнувся?! — дорікнув батько.

— Татку, я не знаю, що мені вдягти.

— Не забувай, що тобі вже дев’ять років! Швидше! — підганяв його Гектор, відкриваючи шафу для одягу. — Чис­ті труси, штани й поло, що тут складного?! Не примушуй мене втрачати терпець!

— Шафа, яка розмовляє, збожеволіла, — промовив Джованні, який іще був цілком занурений у гру своєї уяви.

Знов ота історія із Барбі... Багато років вони з Еленою бідкалися, не знаючи, що робити. Відтоді, як Джованні навчився писати листа Дідові Морозу, він просив у подарунок тільки Барбі, Вінкс та Маленького Поні. Жодного разу трактор, машину чи лего. Вони з дружиною годинами обдумували, як повестися. Син, так не схожий на інших хлопчиків, зовсім не такий, про якого він мріяв, навчив його неоціненній мудрості: кожна дитина має право виражати свою натуру — те, що йому в дитинстві не дозволялося ніколи. Спершу йому було дуже важко зрозуміти й прийняти це. Чому Джованні не хоче бавитися у ковбоїв та індіанців, як він малим бавився з друзями? Чому йому байдуже до футболу? Джованні цілком зруйнував його уявлення про роль батька, про те, щó слід передати синові, чому навчати і що робити разом. Роззявивши рота, він змушений був спостерігати, як малий, пов’язавши голову хустинкою, витанцьовував перед його очима сцену прибуття принцеси до крижаного палацу з мультфільму «Крижане серце». І, зрештою, мусив визнати, що виходило це в малого просто чудово.

Нарешті Джованні закінчив одягатися, та й Сюзанна вже була готова. Сюзанна, що перероджувалася із дівчинки в підлітка, її тіло щодня змінювалося, ноги витягувалися, взуття кожні кілька місяців доводилося купувати більшого розміру. Вона перетворювалася на юну жінку, а в нього ті її зміни в зовнішності викликали якесь химерневідчуття незручності. Він зачиняв двері до ванної, які та постійно залишала відчиненими, — так само, як і його дружина. У перший час після їхнього знайомства Гектор підглядав за Еленою, коли та милася під душем, дивився на неї через пару гарячої води, іноді не витримував і собі заходив до кабінки, де вони кохалися навстоячки, де він підхоплював її легке, мокре тіло, що ковзало в руках. Здавалося, відтоді минула сотня років; коли саме сталося те, що віддалило їх одне від одного? Куди поділася жінка, яку він так шалено кохав? Перед ним стояло двійко дітей — гарно вбраних, із шкільними ранцями на плечах, готових провести цілий день далеко від батьків, — дітей, яких вони, можливо, зачали саме під час одного з тих спільних купань під душем.

Вони спустилися до бару, розташованого якраз біля їхнього будинку, — старого місцевого бару, порожнього й напівтемного. За касою стояв Діно, який, здавалося, стояв там вічність; Марко готував каву, а Мауріціо з дня в день тільки те й робив, що нарізав канапки. Гектор любив цей бар і від душі сподівався, що ніколи, нікому й нізащо не спаде на думку зачинити або переробити його з якихось причин.

— Що замовлятимете? — запитав Діно, не вітаючись, адже в усіх тих нормах етикету він не дуже тямив.

— Мені — трубочку з шоколадом, — сказав Джованні.

— Круасан без нічого, — якось непевно пробурмотіла Сюзанна.

— До вас учора Елена часом не заходила? — поцікавився Гектор.

— Та наче ні, — відповів Марко.

Діно також заперечно хитнув головою.

**

— Татку, чим тобі так до вподоби цей бар? — запитала Сюзанна, як тільки вони вийшли надвір. — У них найгірші круасани в Римі, до того ж там такий відстій. Усередині темно, дихати нічим.

— Прийде час, і ти теж, можливо, збагнеш, що значить «ностальгія», — відповів Гектор.

— Краплина мудрості номер 998! Дякую, таточку!

— А мені подобається, — втрутився Джованні, — вони схожі на братів Адамсів.

— Отож бо воно і є! Справжні невдахи! Я впевнена, що вони тут уже сто років не прибирають!

— Досить балачок! О котрій годині ви повернетеся додому сьогодні? — запитав Гектор.

— Я вийду зі школи о другій, але потім піду до моєї подруги Ірени, будемо вчитися разом.

— А ти?

— Не знаю... мабуть, о пів на п’яту... але потім мені на балет.

— Добре, я попрошу бабусю, щоб забрала тебе.

— Ні, краще ти, прошу тебе! — попросив Джованні. У його голосі Гектор ясно відчув нотку благання.

— Побачимо, чи в мене вийде. Напевно не можу обіцяти.

Хлопчик кивнув і поплівся за сестрою. Гектор дивився йому вслід, аж поки той не звернув за ріг вулиці. Його охопила незбагненна тривога. Спробував знову зателефонувати Елені — марно. Що відбувається?

І тільки в ту мить він згадав, що напередодні залишив скутер на роботі.

6

Вона приїхала на місце майже о першій. Відчинила дерев’яні ворота, заїхала на подвір’я і зупинилася під старим розлогим буком. Те дерево бачило її ще маленькою дівчинкою. Листя вже почало набувати багряного кольору, але було помітно, що цього літа дерево страждає від спеки. Елена прихилилася чолом до грубої, шорсткої кори стовбура; від того доторку по її тілу розлилося відчуття спокою. Вона дуже любила це дерево, майже як доброго старого дядечка, до якого бігла щоразу, коли шукала втіхи. Зайшла до хати. Там її привітали напівтемрява, прохолода, легкий запах сирості та кілька сімей павуків. Розчинила одне з вікон, щоб впустити всередину свіже повітря і світло, покинула речі у вітальні, а сама вийшла на галявину за будинком. Листя на деревах посохло і вже почало опадати — не стільки через осінь, скільки через брак вологи.

Та думка її стривожила. Досить було уважно поглянути навколо, щоб помітити, як тут усе змінюється. Уздовж дороги цілі клапті схилів почорніли від численних пожеж, якими регіон був охоплений влітку. Ось уже кілька місяців, як тут не випало ані краплі дощу. Трава висохла й пожовкла; земля порепалася від нестачі вологи і вже не могла родити; як для початку осені, було занадто теп­ло. За літо один із дубів зовсім засох. Елена підійшла до нього. Як могло загинути таке могутнє дерево?! Провела рукою по шкарубкому стовбуру, приклала до нього вухо у відчайдушній спробі щось почути. По тріщині в корі бігла вервечка мурахів. Елена поглянула зі схилу на долину; у спекотну полуденну годину небокрай аж побілів, а обриси предметів розпливалися у серпанку. Її власне тіло спорожніло після того, як останніми роками заповнювалося лише її дітьми. Яскравим залишався спомин про мить народження Сюзанни, коли вона чітко усвідомила, що віднині не є хазяйкою власного життя. Вона перетворилася на тло, а основну сцену зайняли її діти. Її завданням було надати їм змогу вижити, принаймні поки вони були слабкими і вразливими малятами, які цілком залежали від матері. Неймовірно важка відповідальність. Потім поступово їй доводилося поволі відступати на крок, щоб вони могли рости, займаючи місце, яке раніше було її власним. Є щось жорстоке у канонах природи: деякі її творіння здатні жити лише за рахунок інших, як рослини-­паразити.

**

Вона забула про себе саму. І її чоловік теж забув про неї. Від тієї думки гостро кольнуло в серці. Чому Гектор її не підтримав? Чому замість того, щоб кохати її удвічі сильніше, покинув саму під час виконання такої складної місії: залишатися жінкою попри відповідальну роль матері? На якусь мить у неї виникла думка піти до сараю по бензопилку і спиляти мертвий дуб; у ту мить від наявності бензопилки в руках вона відчула б себе краще. Але згодом зрозуміла, що в неї рука не підніметься; нехай хтось інший зробить за неї цю невдячну роботу. Подумала про дітей. Що скажуть вони, коли, повернувшись зі школи, не застануть її вдома? Цікаво, чи вдасться їй принаймні пару днів не згадувати про них? Про Гектора. І особливо — про Гектора з тією жінкою...

Елена вирішила таки піти до сараю по бензопилку. Раніше вона ніколи нею не користувалася. Бензопилка здалася їй заважкою. Перевірила наявність пального в бачку. Надягла робочі рукавиці і спробувала завести. Від різкого ревіння пилки аж підскочила. Зазвичай для виконання важчих робіт вони наймали садівника, що піклувався про виноградники. Підійшла до дуба, вибрала найзручніше місце, увімкнула пилку і піднесла її до стовбура. Тисячі іскор розлетілися навсібіч. Вона ледве встигла заплющити очі, щоб не поранити їх. Почувалася такою дурепою! Вимкнула інструмент, кинула його в багажник разом із рукавицями, стала на коліна перед деревом, попросила пробачення, адже злість і ненависть — це не рішення. Навіть мертве дерево заслуговує на повагу. Так само, як і кохання, що вмирає...

**

Елена вирішила знову сісти за кермо й поїхати до села, щоб закупитися продуктами. Околиці були такими рідними її серцю, але відчувалося в природі навколо щось чуже, невпізнане, як провісник неминучої катастрофи. Просто перед нею відкривався здоровенний котлован, прелюдія нового жилого масиву: однакові похмурі коробки будинків, цемент і дахи з черепиці у вдавано-сільському стилі, де нові родини марно шукали б сімейного щастя. Долина, особливо той її схил, що належав до регіону Лаціо, зазнала страшних змін в результаті безладного, нерегульованого забудовування. Вона переїхала по мосту через Тибр, що в цьому місці тепер швидше нагадував пересохлий струмок, називати його річкою навіть язик не повертався. Завалені камінням береги заросли бур’янами і ледве не торкалися один одного, вистачило б пари гребків, щоб перепливти з одного на другий.

Вона зупинилася біля супермаркету на околиці селища. Коли стояла в черзі до каси, почула, як хтось назвав її ім’я.

— Добрий день, Елено!

— Ада! — здивовано вигукнула вона.

— Яким вітром до нас?

— Захотіла пообніматися із деревами.

— Дай-но краще я сама тебе обніму! — промовила літня жінка, притискаючи її до себе. Він неї приємно пахло сухими квітами, сніжно-сиве волосся зібране в акуратний пучок. Елена знала її ще з дитинства. Ада працювала лікаркою у лікарні, де померла її мати. А коли пішла на пенсію, перебралася до цього села, щоб присвятити себе численним захопленням, одним із яких було малювання.

**

Мати померла, коли Елені виповнилося десять років. Вона ніколи й нікому не розповідала, щó залишилося в її згадках про ті дні, ніби огорнуті в пам’яті густим туманом, про ту страшну прірву, куди могла провалитися від найменшого необережного кроку і тому завжди намагалася триматися від неї якомога далі. Дитячий острах, що вона теж помирає, заборонене й нестримне бажання справді померти, щоб долучитися до матері на небесах чи в будь-якому іншому місці, куди та потрапила, прагнення кинутися вниз щоразу, коли опинялася біля розчиненого вікна. Впасти або полетіти геть, не мало значення. Неспроможність дорослих називати все своїми іменами, неймовірне лицемірство, яким була оточена смерть, з наступною відмовою від будь-якої втіхи чи відповіді на загадку, як це мама може назавжди покинути свою доньку. Безсонні ночі в домі тітки й дядька, що взяли її до себе, почуття провини, сором через те, що вона — не така, як усі, присяга самій собі, що вона ніколи й нізащо не матиме власних дітей. Ада першою дізналася про те, що Елена завагітніла, першою, кому вона могла розповісти про те, що з нею сталося.

**

— Послухай, чому б тобі не прийти до мене завтра на вечерю? Якраз і розповіси мені все. Ми вже так давно не бачилися, — запропонувала Ада. — Тут так холодно, як у холодильнику!

Елена на мить замовкла; їй хотілося побути на самоті, вона боялася витягнути на поверхню біль, яким могла просто захлинутися. Але від Ади можна було нічого не приховувати, від неї в Елени ніколи не було таємниць.

— Добре, завтра о восьмій. Я принесу вино, — відповіла вона, кивнувши в бік стелажів із пляшками з вином, — і каштани з Румунії.

— Домовились, я чекатиму.

Останню частину дня вона продлубалася у саду. Спекотне літо його практично знищило. Земля була така тверда й суха, що неможливо було загнати лопату, щоб хоч би трішки її підпушити. Вже через кілька хвилин Елена понатирала собі водянки на руках, хоча й працювала в рукавицях. Перевірила рівень води в колодязі: він іще ніколи не був таким низьким. Почувалася в гармонії з деревами й кущами, що так прагнули води: із кущем лаванди, заростями лавра та розмарину, яким доводилося тягнутися корінням усе глибше й глибше, щоб відшукати ресурси для виживання. Кому вода була потрібніша? Трояндам чи жасмину? А з деревами що їй робити, щоб хоч якось полегшити їхні страждання від посухи?

Елена глянула на блакитне небо: ані хмаринки. Коли нарешті підуть дощі, вони проллються на землю стрімкими, руйнівними потоками, збігаючи по глинистому ґрунту і зносячи із собою все те, що повинно міцно в ньому триматися. Вона спітніла, однак почувалася краще, їй вдалося трохи втамувати внутрішню тривогу.

Вона покупалася в душі, намагаючись витратити якнайменше води, затим одяглась і пішла посидіти в саду. Нестримно закортіло курити. Згадалася жінка-малійка, з якою вона зустрілася вранці. Де вона ночувала? Чи була в неї якась домівка, чи вона тільки те й робила, що перескакувала з однієї машини в іншу, з одного матраца на інший? Не могла собі уявити. Помилувалася долиною Тибру з її умбрійського берега — своєю найулюбленішою панорамою з дитинства. Попри все пережите, цей краєвид і досі змушував її зазнати особливого відчуття, чогось на кшталт вдячності, належності до цього краю. Подумала про своїх дітей, уявила, як Гектор готує їм вечерю. Подумала про книжку, яку перекладала, про те, скільки зусиль доведеться докласти людству, щоб і надалі жити на зруйнованій ним планеті. Пішла спати рано, після легкої вечері, і спала так солодко й міцно, як їй уже давно не вдавалося.

7

Він поїхав до офісу автобусом, чого не робив уже багато років. Поглядав навколо себе збентежено: оці всі люди, куди вони їдуть, чим займаються у житті? Автобус був напхом напханий і просувався ривками. Вимушена тілесна близькість із подібними йому, — кого, якщо говорити по правді, він не вважав собі подібними, — здалася йому абсурдним посяганням на його особистий простір. Відчуваєш чийсь запах, кого не знаєш і більше не побачиш у житті, — який у цьому сенс?! У якусь мить відчув, що задихається. Вирішив зійти й добиратися далі пішки. Йому не хотілося йти до офісу, натикатися на погляди колег, німі запитання, що читались би у їхніх очах. Єдиною втіхою була Клаудія, без неї він би взагалі ні на що не відважився.

Прийшов на роботу спітнілий від ходіння й аномальної спеки. Відразу пройшов до свого кабінету. Серце шалено калатало. Знову майнула думка, що з його тілом відбувається щось страшне. Перехопило дихання. У їхньому офісі йому часто доводилося чути про так зване «вигорання на роботі». Раніше це визначення здавалося йому дурним і безглуздим. Невже і з ним таке сталося? І чому? Справи йшли непогано, навіть дуже непогано. Ні, це щось інше, неясне й підступне. Слово «колапс» тепер часто крутилося в нього в голові.

Він відповів на кілька імейлів, зазирнув у робочий щоденник, побачив, скільки накопичилося перенесених засідань, запланованих робочих поїздок, ділових зустрічей, угод, які слід було підписати або обговорити, візитів до адміністративних установ, де треба було посваритися, бюрократичних справ. Усе це здалося йому раптом таким важким, складним, недоступним для вирішення. Подумалося, що в усьому цьому немає ніякого сенсу, — так, ніби тримав у руці порожню оболонку якогось фрукта, а сам фрукт уже з’їв хтось інший. Він повернувся з відпустки лише місяць тому, а вже почувався таким виснаженим.

Увійшла Клаудія, принесла документи.

— Чао! Ну, і вигляд у тебе... ти добре почуваєшся?

— Не дуже, якщо чесно. Сам не знаю, що зі мною відбувається. Боюся, що захворів.

— Це називається іпохондрія, може виникати як наслідок стресу. Заспокойся, подумай, і сам збагнеш, що немає причин турбуватися. Все буде добре.

— Легко тобі казати...

— Побудь трішки зі мною, я тебе враз вилікую, — спокусливо всміхнулася Клаудія.

Вона завжди вміла знайти потрібні слова. Життя Клаудії здавалося йому набагато простішим, аніж його власне, і цим заспокоювало. Вона закохалася в одруженого чоловіка, що було найкращим способом самозахисту. Завжди на все погоджувалася, не набридала, не просила нічого, крім незначної кількості його часу. А він сам, що він до неї відчував? Чи зважився б колись покинути дружину й дітей заради неї? Гектор ретельно уникав думок про це, тому що наперед знав відповідь. Досі він тривалий час ніби перебував на роздоріжжі. Але тепер усталений порядок речей летів шкереберть.

— Згода, спробую викроїти час. Обіцяю.

Та згодом офісні справи навалилися на нього горою. Засідання за засіданням, телефонні дзвінки, ускладнення по роботі, проблеми, загальний брак професійності персоналу. У нього складалося враження, ніби без нього нічого не вирішується, без його втручання вся робота стоїть на місці. На щастя, він більше не втрачав дару мови, як минулого дня. Йому вдалося попри значні труднощі керувати всіма справами. Коли Клаудія вдруге постукала в його двері, була вже п’ята вечора. Він виринув з робочого ритму, як із болота. Забув зателефонувати своїй матері, щоб та забрала Джованні. Вхопився за мобільний.

— Мамо, вибач, там Джованні... у нього танці, — поспіхом пробубонів.

— Синку, якби ми чекали на тебе... ми вже у роздягальні спортзалу. Не хочу тобі дорікати, але твій син засмутився. А твоя дружина куди поділася? Ти о котрій годині будеш удома? Бо в мене теж, як ти розумієш, є свої справи.

— Дякую, мамо, — коротко відповів Гектор, — до вечері повернуся. Передай Джованні, що... ні, нічого. Чао!

Що за життя?! Постійно доводиться перескакувати від одного почуття провини до іншого! Отака в нього мати! Часом він заздрив Елені, що вона залишилася сиротою. Але так ніколи й не насмілився їй про це сказати.

— Ну то що? Ходімо вже, я хочу на свіже повітря! — заявила Клаудія, вдавши, ніби нічого не сталося.

**

Вони поїхали разом на скутері. Гектор відчував, як її груди притискаються до його спини; його це збуджувало, часу на прогулянку не залишалося. Єдине, чого він прагнув, — стиснути її тіло у своїх обіймах; було в ній щось таке, що притягувало його, як ніколи раніше в житті, навіть коли він був молодим. Раніше він думав, що з настанням старості в душі наростає нагальна потреба у негайному тілесному задоволенні, від чого все здається таким скороминущим, крихким. Однак ті хвилини, які він проводив у товаристві Клаудії, вміщали в собі для нього цілий світ, у якому були тільки вони двоє і куди реальність не могла проникнути. Йому спали на думку слова з пісні Де Андрé: «Як воно так виходить у коханні: за один день від страху втратити себе я отримав упевненість, що себе знайшов...» Він і сам знав: то все ілюзія, самообман, — але не хотів її втрачати.

— І що ти в мені такого знайшла? — запитав у неї, коли вони піднімалися сходами до невеликої квартирки його студентських років. — Я старію, до того ж перетворююся на тривожного іпохондрика.

Дві кімнати й тераса над дахами. Ця маленька домівка його тішила, у ній Гектор почувався захищеним: далеко від гамору міста, ніби у затишному гніздечку на верхівці дерева.

— Знову за рибу гроші... — буркнула Клаудія. — Годі тобі вдавати з себе жертву.

Вони захекалися, поки піднімалися на п’ятий поверх. Клаудія його поцілувала:

— Не хочу більше нічого чути!

Погладила його по бороді, голові, розстебнула йому сорочку, штани. Він завжди почувався незручно, коли доводилося оголятись у присутності жінки. А от із Клаудією не відчував ніякого сорому. Чудове сонячне світло римського передвечір’я проникало в кімнату, заливаючи її золотом. Тепла, духмяна шкіра Клаудії теж набула золотавого відтінку. Він провів рукою по плавному вигину її стегон і заплющив очі. Обережно доторкнувся до внутрішньої поверхні стегон, аж до промежини. Там у Клаудії завжди було волого. Він примушував себе стриматися, не піддаватися бажанню проникнути в неї і забутись у її теплі. Спробував було відволіктись, але марно. У ту мить його мозок заполонила вона і тільки вона. Її тіло. Неймовірне почуття цілковитого забуття, бажання, що піднімалося зсередини, наче хвиля цунамі, якої йому ніколи раніше не доводилося зазнавати і яка його лякала. Він знесилено впав на спину.

— Яка ти гарна! — сказав їй і ледве не розплакався. Чи казав він таке колись своїй дружині? Підвівся. Довго дивився на неї. Йому кортіло щось їй сказати, подякувати, але слів не знайшлося. Клаудія сумно дивилася у вікно. Гектор устав, пішов до ванної помитись, уважно подивився на себе в дзеркало і відзначив, що щось не так. То була лише мить: він розгледів у своєму відображенні невдоволеного життям чоловіка, егоїста, не здатного зробити себе щасливим.

**

Він приїхав додому о восьмій. Обстановка була напружена. Його мати переступала з ноги на ногу від нетерплячки біля дверей, готова йти, бо запізнювалася на партію в карти; діти були втомлені й голодні, а він не заїхав до супермаркету, щоб закупитися продуктами.

— Ну, все, любі, я поїхала, побачимося, — сказала бабця. — Сюзанно, доробиш домашні завдання!

Поквапливо підхопила сумку. Вже з порога сказала Гекторові:

— Ти нічого не хочеш мені сказати?

— Ні, мамо.

— Від тебе якось дивно пахне.

— Піду, прийму душ. Гарного вечора, мої вітання татові, — попрощався, зачиняючи за нею двері.

Матері завжди незбагненним чином вдавалося його збентежити, виставивши цілковитим дурнем. Отим своїм пронизливим поглядом вона ніби хотіла сказати, що між ними не повинно бути таємниць і все, що він робить, нікуди не годиться. Таке враження, ніби вона несвідомо звинувачувала його в усіх світових бідах, що завдав їй у минулому її власний чоловік. Ніби він, так само, як і його батько, був зрадником.

Гектор тяжко зітхнув. Джованні на нього ображався, а Сюзанна із заклопотаним виглядом тупилася в екран ноутбука.

— Я швиденько перевдягнуся і приготую вам щось на вечерю. Добре?

— Де мама? — запитав Джованні. — Чому не повертається?

Гектор вдав, що не почув запитання, і зачинився у ванній. Постукав син, увійшов і всівся на підлозі в куточку, поряд із раковиною для умивання.

— Як пройшло заняття з танців?

— Погано.

— Не вірю. Я знаю, що ти на мене гніваєшся, але я не встиг приїхати, у мене було засідання на роботі. — Від брехні стало млосно. — Наступного разу я обов’язково приїду, обіцяю. Чого б тобі хотілося на вечерю?

— Нічого, я не голодний.

— Ти хвилюєшся за маму?

Джованні кивнув.

— Ось побачиш, вона скоро повернеться. Знаєш, навіть мамам іноді хочеться побути на самоті. Ну ж бо, Баришніков, вище носа! Зараз шеф-кухар приготує щось смачненьке, від чого в тебе слинка потече! Вийшло в тебе зробити подвійний пірует?

**

Гектор понишпорив по полицях шафок та у морозилці; раніше йому завжди вдавалося щось знайти.

Отакі прості заняття — конкретні, буденні — його заспокоювали. Слід було тільки пережити першу мить, коли в душі піднімалася хвиля роздратування. Це допомагало протягом якось часу не думати, зосередившись на прос­тих, повсякденних діях, що мали початок та кінець, на чомусь такому, що можна було робити руками: нарізувати, перемішувати, смажити, додавати, замішувати. Приготувавши вечерю, він пішов кликати Сюзанну. Щойно зайшов до її кімнати, вона різким порухом закрила ноутбук, який тримала на колінах.

— Що переглядаєш?

— Нічого.

— Я хоч і старий та затурканий, але зовсім не йолоп.

— Татку... — пробурмотіла Сюзанна тоном, що видавав роздратування й нудьгу, з яким ціла армія підлітків у ту саму мить промовляла «татку» або «мамо» в найрізноманітніших куточках світу.

— Сюзі... — промовив він.

— І не називай мене Сюзі! Ти ж знаєш, як це мене дратує!

Знову стало млосно, ще й навалилося відчуття якоїсь нестерпної втоми.

— Здаюся! — підняв угору обидві руки Гектор. — Ходімо до столу, вечеря готова.

— Іду.

**

За столом панувало мовчання. Увесь простір займала відсутність Елени. Гектор не знав, що робити. Втупився поглядом у свою тарілку, йому кортіло встати й вийти, піти на прогулянку, не обертаючись. Можливо, його діти почувалися так само.

Дзенькнув мобільний. «У мене все добре, йду на вечерю до Ади. Мої вітання дітям». І кілька секунд потому: «Мені здається, ніби ти ще й досі в мені. Наступного разу я тебе не відпущу».

— Татку, все добре? — запитала Сюзанна. — У тебе такий вигляд!

— Авжеж, усе добре. Це від мами, вона в Умбрії, сього­дні вечеряє з Адою і шле вам свої вітання.

— Ви розлучаєтеся? — несподівано запитав Джованні.

Гектор аж підскочив:

— Що ти таке говориш?! Хто тобі сказав таку дурницю?!

Джованні ткнув пальцем на сестру.

— Вона.

— Татку! — вибухнула Сюзанна, виправдовуючись, — та це видно неприкритим оком! Мама все частіше впадає в істерику і плаче без причини, як божевільна. А ти... ти завжди думаєш тільки про власні справи, а коли ви буваєте разом, то тільки те й робите, що сваритеся... не треба мати університетського диплома з психології, щоб збагнути!

Гектор вражено завмер.

— Не все так просто, — промовив нарешті, — до того ж усе зовсім не так, як здається.

«Яка дурна фраза! Гірше не буває!» — подумав про себе.

— Я маю на увазі... так, це правда, ми з мамою переживаємо непростий період, але це зовсім не означає, що між нами все закінчено, навпаки... ми просто намагаємося зрозуміти, як нам жити далі. Ми з вашою мамою уже двадцять років одружені, це вам не жарти. Ми були зовсім юними, коли познайомилися, відтоді минуло так багато часу...

Йому доводилося напружувати всі зусилля, щоб тримати себе в руках. Він знову відчув, що тіло йому зраджує.

— Знаєте що? Завтра ми з вами поїдемо до неї в Умбрію, — відразу потому, як він промовив ці слова, він уже жалкував про сказане.

— Але ж завтра — четвер, мені треба в школу, — запротестувала Сюзанна, — до того ж у мене контрольна з англійської.

— Будемо навчатися на свіжому повітрі і цілісінький день слухатимемо американську музику, згода?

— Я згоден, — відповів дуже серйозно Джованні.

— Тату, а мені можна залишитися тут? На той час, поки вас не буде вдома, я переберуся до моєї подруги Ірени. Вона єдина дитина в родині, і їй дуже сумно самій, отже, побуду їй за сестру.

— Вирішимо завтра, а зараз допоможіть мені прибрати зі столу і йдіть готуватися до сну. Вже десята година, вашому мозку слід відпочивати, лише так виростете розумними.

— Але ж ми вже й так розумні! — запротестувала Сюзанна.

— Тобі аби знайти привід посперечатися! Ходи сюди, — сказав батько, затим ухопив за плечі, підставив підніжку й притримав так, що вона від несподіванки опустилася на підлогу. — Отже, за ким залишилося останнє слово?

— Припини, дай мені спокій! До того ж застосування сили — це тобі не слово, так нечесно!

Гектор підняв її і притиснув до себе, хоча вона й намагалася вислизнути з його обіймів. Він ще раніше помітив, що Сюзанна напружується щоразу, коли він до неї торкається. Закінчилися часи обіймашок та лоскотання, поцілунків та веселих борюкань. Цей факт наводив Гектора на думку про старість і зовсім його не тішив.

— Ти — дівчинка розумна, а тому не хвилюйся за нас дуже. Ми завжди будемо твоїми батьками, що б не сталося, — сказав він доньці, проводжаючи її до спальні. — На добраніч, золотко!

— На добраніч, тату.

Уклавши дітей, він довго стояв перед вікном і дивився на освітлену ліхтарями вулицю. Що відбувається? Усім було так важко чи тільки йому одному здавалося, що життя тільки те й робить, що знущається з нього, кидає його з боку в бік, як іграшку? Що небокрай закривається, і вже нема чого чекати від майбутнього, крім нудьги, звички, хвороб або у найліпшому разі — старості? Він ніколи нікому, крім Елени, не розповідав про ті неприємні думки, від яких почувався засмученим і непотрібним. Однак Елена й сама почувалася роздавленою і сповненою відчаю, — ще гірше за нього. Причиною такого її стану був він. І це ще посилювало його стан.

8

— Насувається гроза космічного масштабу, — промовила Ада, — я це відчуваю всім тілом. Я приготувала для тебе кремовий суп із гарбуза і ніжне-преніжне рагу з листя буряка. Тобі зараз як ніколи хочеться, щоб тебе побалували, хіба ні?

Елена любила її домівку. Входом сюди служили великі двері у самому кінці вузенького провулка в центрі. При вході відразу потрапляєш до великої вітальні з вікнами, що виходять на долину, навіть край лісу видно. Один зі схилів засаджений виноградом, де жовті й червоні відтінки переважають над зеленими. Ціле море сріблястого листя оливкового гаю довершує той чудовий пейзаж, що залишається таким ось уже кілька століть, гідний пензля францисканського ченця-художника.

Центральну частину вітальні займав великий камін. Елені кортіло побачити його запаленим, але не в таку спеку. Їй захотілося осені, коли перші холоди навіюють бажання вмоститися на дивані перед вогнем із книжкою в руках, укрившись ковдрою, приносять запах смажених каштанів і грибів. Божевільна захопленість японців грибами (так вона прочитала у книжці з антропології, яку перекладала) пов’язана якраз із фактом, що гриби є квінте­сенцією осені, згадкою про давно забутий світ села, пам’ять про який можна пробудити хіба що через запахи та смаки. Літо перетворилося на нескінченну пору року, ніби інших взагалі не існує. Пихатість літа чимось нагадувала їй людську.

Вона вийняла з полотняної торби пляшку вина, каштани і підійшла обійняти Аду. Відразу впізнала її заспокійливий аромат, суміш сухих квітів і трав’яних есенцій. На Аді були дуже гарні сережки, легка шаль прикривала плечі. Велика тигрова Адина кішка підійшла до Елени й потерлася об ноги; вона у відповідь погладила її по голові.

**

— Що саме ти маєш на увазі під грозою космічного масштабу?

— Виходячи з моїх останніх занять астрологією, — тобі ж бо відомо, що я знову взялася її вивчати...

— Від лікарки до астролога... тобі завжди вдається мене приголомшити.

— Насправді цілком природно. Людина — не що інше, як малесенька частка космосу, до того ж не найцікавіша. Зараз ми переживаємо дуже незвичайний парад планет, який мені зовсім не подобається; можливо, згодом поясню детальніше. А зараз краще розкажи мені про себе.

— Що розказувати? Схоже, я сама зараз перебуваю в епіцентрі бурі космічного масштабу. Через Гектора; гадаю, він мене більше не любить.

— Як тебе можна не любити, зіронько моя?

Ада розкрила обійми, й Елена всім тілом припала до неї. Тепер її сльози мали інший присмак, солодший.

— Знайшов собі другу, а я... не знаю... таке враження, ніби помираю. Не думала, що буде так боляче. Раніше я завжди гадала, що коли навіть зі мною таке трапиться, я обов’язково буду боротися, докладу всіх зусиль, щоб відвоювати своє місце. А тепер ось здалася. Дізналася про все кілька місяців тому, але так і не знайшла в собі мужності щось зробити. Спостерігала, як паралізована, за тим, що послала мені доля, хоча я — не тюхтійка за вдачею. Що зі мною відбувається?

Ада зазирнула їй в очі й похитала головою:

— Несеш на собі тягар усіх тих жінок, які століттями залежали від своїх чоловіків. Їх перетворювали на рабинь, зраджували, а вони й надалі піклувалися про дітей, домашні справи, господарство. Не так легко скинути із себе оце ярмо, і в тяжкі години життя воно дає про себе знати.

— Я тривожуся про своїх дітей.

— Не треба. Вони знайдуть власний шлях у житті. Зараз тобі слід подбати про себе. Тим, що ти принесеш себе в жертву, ти нікому не допоможеш. Навіть гірше: рано чи пізно змусиш їх за це заплатити, і його, і їх.

— Як же мені тяжко, Адочко! Я думала, що вже багато чого пережила, а тут...

— Знаю, дівчинко моя. Але ж Гектор... яка сволота! Сивина в голову — біс у ребро. Б’юся об заклад, що його пасія принаймні років на десять молодша за нього. Якщо потрапить мені під руку одного дня, я його так відлупцюю, що на ньому місця живого не залишиться!

Елена всміхнулася; їй самій дуже кортіло його відлупцювати.

— Ходімо, я хочу тобі дещо показати, — запропонувала їй Ада.

**

Вони спустилися сходами, що вели до кабінету. То було приміщення, вирубане в туфі, з нього був вихід на терасу, де Ада влаштувала чудовий підвісний садочок, що буяв зеленню. Розставлені тут і там Адині картини створювали химерну, безладну гармонію з приміщенням.

— Я почала потроху займатися ще й фотографією. Фотографія змушує мене до уважнішого спостереження; я шукаю дрібниці, такі речі, яких ми більше не бачимо, не помічаємо, бо сприймаємо як належне. Я придбала собі старий фотоапарат, так цікаво налаштовувати всі функції! Протягом цілого життя я займалася людським тілом, а тепер мені здається, що я не в змозі відірватися від контексту... що насправді мене цікавить природа. Природа — хвора, ми поводимося з нею погано; зрештою, я була й залишаюся лікаркою, хіба що тепер вбила собі в голову, що можу щось вилікувати.

Ада розчинила двері й вийшла на занурену в темряву терасу. Елені ті її джунглі здавалися живою істотою, сукупністю різних сил, що живилися одна від одної.

— Як так сталося, що ми прийшли до такого розриву між нами й природою? — промовила Ада. — Таке враження, ніби ми втратили певну частку нашого сприйняття реальності. Не все те, що існує, можна побачити. Вже зовсім скоро почнеться пора хурми.

Вона зірвала кілька плодів з маленького дерева:

— Я обожнюю хурму. Не можу дочекатися, щоб сфотографувати деревце, коли з нього опаде все листя і залишаться лише жовтогарячі плоди, схожі на великі бездоганні за формою кулі.

— У нашому садку теж є два дерева хурми, — пригадала Елена, — однак я на них навіть не глянула.

— Часом біль заважає нам бачити те, що в нас просто під носом. І не тільки речі, на жаль. А й людей.

Елена вже протягом тривалого часу відчувала, що на неї не дивляться і її не бажають. Однак вона й сама, мабуть, ні на кого й ні на що не дивилася і нічого не бажала. Як отямитись після того, що сталося? Коли саме все пішло шкереберть? Що їй робити з болем, з тривогою, гнівом, що накопичилися в серці, огорнули її, як важезна друга шкіра, і не полишали ні на мить?

— Скоро поспіють гранати. Поглянь, який неймовірно гарний плід! — Ада зірвала один і простягнула Елені. — Я багато чому вчуся у цього садочка, отримую від нього справжню насолоду. Але щось мене непокоїть. Не знаю навіть, чи слід тобі зараз розповідати про те, що зі мною сталося...

Тут Адин голос несподівано залунав напружено і ­сумно.

— Не думаю, що від твоїх слів мені буде гірше, — запевнила її Елена, намагаючись збагнути про себе, як її особис­тий біль може мати такий всеосяжний вплив, здатність перевернути з ніг на голову її стосунки зі світом, зруйнувати всі критерії, за якими вона вимірювала власне життя доти. «Таке враження, ніби моя внутрішня слабкість якимось химерним чином заразила все навколо, — думала вона, дивлячись на буйну рослинність, що проглядалася в нічній темряві, — як чорна дірка, здатна засмоктати в себе людей, речі, емоції, звівши їх до нуля».

— Ось уже кілька тижнів, — продовжила Ада, — заходячи до цього садка, я відчуваю присутність моїх померлих пацієнтів. Повертаються у пам’ять ті, про кого я давно забула, кого я лікувала, але їм не вдалося вижити. Багато літніх людей, але також жінки, чоловіки... особи, з якими я була знайома тридцять, сорок років тому. Таке трапляється зі мною лише вночі, ніби вони збираються тут, навколо, іноді розмовляють зі мною, ховаючись у заростях. Я переконана, що це привиди. Інколи мені буває страшно, але переважає інше почуття. Радше йдеться про якийсь особ­ливий зв’язок, — так, ніби перешкода, що відділяє життя від смерті, раптом зникла... більше не знаю, як тобі ще пояснити, і гадки не маю, чому зі мною це відбувається.

— То, може, тобі тепер вдається відчути щось нове?

— Можливо. Напевно, все через особливу енергетику цього місця... чи це я просто перетворююся на божевільну стару.

— Зі мною теж таке було після смерті мами. Вона часто мені снилася, я відчувала її поряд, ніби вона справді була зі мною, якась її загадкова сила, що підтримувала мене і скеровувала. Згодом у моєму житті з’явився Гектор, народилися діти, і вона зникла, ніби не хотіла заважати мені. І ось тепер я її шукаю, шукаю її допомоги, але більше не знаходжу. Вона пішла. А я залишилася на самоті.

— Ну, годі, — сказала Ада, — досить говорити про привидів, ходімо вечеряти, адже у нас самих ще є тіло і плоть.

**

Вони повернулися нагору і всілися за стіл. Ада розпитувала про дітей, про переклади, майбутні проекти, — про все, що могло відволікти Елену від тяжких думок і якось заспокоїти. Жінки довго говорили про Гектора.

— Залиш його на деякий час варитися у своїй каші, це може бути слушною нагодою для вас обох. Якщо він так захопився тією жінкою, ти не можеш нічого зробити, щоб якось вгамувати його почуття.

— Здається, я її ненавиджу. Я бачила її лише одного разу, мимохідь, однак мені й того вистачило.

— Я їй не заздрю. Адже їй завжди доведеться змагатися із тобою, адже ти з’явилася у його житті раніше, з тобою він реалізував усе те, чого вона так бажає. І не забувай: усі коханки в певний час хочуть стати дружинами, і тоді...

— І тоді... — повторила Елена, допивши вино у келиху, — мені до смерті кортить курити!

— У мене є все, що треба.

Ада дістала з шухляди скриньку з травою та тютюном.

— Сама виростила, — уточнила, — легка й екологічно чиста, — не така, як оте лайно, яким зараз повсюди торгують. Інколи, коли мучить безсоння або щось болить, допомагає.

Вони перейшли на диван.

— Чому ти не захотіла мати родину? — запитала Елена.

— Працювала забагато, до того ж я б нізащо не вжилася з чоловіком під одним дахом. Оцю ідею спільного проживання, як на мене, переоцінюють, — відповіла Ада, похитавши головою. — Саме в сімейному колі відбуваються найганебніші насильства. Гадаєш, ти й досі його любиш?

— Думала, що люблю... і протягом останніх місяців усе чекала, що він отямиться. А тепер навіть не знаю.

**

Коли настав час прощатись, Елена усвідомила, що вона не зможе сісти за кермо в такому стані. Ноги підгиналися, серце калатало, у голові паморочилося через випите вино й траву.

— Залишайся тут. Мені з Евеліною живеться дуже доб­ре, — промовила Ада, беручи на руки кішку, — однак, знаєш, часом і мені стає самотньо. І нікуди від цієї самотності не сховатися.

**

Вони спустилися донизу, потім іще на один поверх, під кабінет та терасу з садочком, де були розташовані спальні й загадкова ванна кімната, прикрашена численними рослинами в горщиках та мушлями, чим нагадувала грот для русалок. Елені подумалося, що саме так їй хотілось би постаріти, і щоб на старість доля припасла для неї саме таке життя: діти б виросли й роз’їхались, а Гектор...

Вона вже більше не уявляла свою старість разом із Гектором. Послала ліжко, скориставшись простирадлами й ковдрами, що їх дала Ада. Кішка вирішила, що тієї ночі спатиме з нею, — так, ніби відчувала її душевний стан і розуміла краще за людей, що з нею відбувається. І, зігріта теплом кішки, що вмостилася у неї в ногах, заспокоєна запахом Адиного дому і присутністю отого зеленого бар’єру, який захищав її від світу, від її привидів з минулого життя та поразок, Елена заснула. О третій ранку кішка втекла з її ліжка всього за кілька секунд до того, як грім струсонув небо і почалася злива.

9

А ще ота новобудова, ота триклята новобудова. Місце, де взагалі не можна було щось будувати. Однак його вартість визначалася, виходячи з ризику, з абсурдного переконання, що природні катаклізми не треба враховувати серед критеріїв урбаністичного розвитку. Хоча якщо поглянути на світ у цілому, навколо відбувалося якраз навпаки: природні катастрофи перетворилися на циклічні явища, до яких людству слід було пристосуватись якомога швидше. А натомість воно й надалі вдавало, що нічого не помічає. І спекулювало. А він був співучасником цієї сліпоти й цього цинізму. Він підписував документи, брав участь у прийнятті рішень, він теж удавав, що все — як і раніше, що ризик непередбачуваного настільки віддалений, що його не варто навіть брати до уваги. Знав, що насправді це не так, що цілий регіон перебуває у зоні гідрогеологічного ризику, що вистачить зовсім незначної кількості опадів, яка б ненабагато перевищувала середні показники, щоб це призвело до страшних наслідків. Гектор згадав одне із засідань у муніципалітеті, що відбулося задовго до початку будівництва, під час якого він обізвав останніми словами бідолашну інженерку з урбаністики за те, що та намагалася застерегти присутніх щодо ризиків таких планів забудови, звинувативши її у тому, що її старорежимні принципи гальмують розвиток Південної Італії — усіх тих територій, які століттями виключалися з прогресу. Йому тоді всі дружно аплодували. Але він добре пам’ятав неприємний післясмак невіри у власні слова, як тільки їх промовив. Післясмак іржавого заліза, — так, ніби несподівано на язиці з’явився присмак крові.

Знову подумалося про те, що сталося на засіданні членів Товариства напередодні. Можливо, його тіло противилося таємній змові з системою, яка була причиною його власного кінця? Поки він неспокійно крутився у ліжку з усіма тими думками, що не давали йому заснути, гучний грім вибухнув у небі і полив дощ.

До нього в ліжко заліз Джованні.

— Таточку, мені дуже страшно, — мовив, прослизнувши під ковдру.

— І мені, — відповів Гектор і міцно притиснув до себе худорляве тільце сина, ніби останній засіб спасіння, за який можна вчепитися, щоб не потонути.

Пригадав тіло Елени, чого з ним уже давно не траплялося. Чому він його більше не шукав? Що вбило в ньому бажання близькості з нею? Зустріч з іншою жінкою стала причиною чи наслідком? Він розділив з Еленою найнеймовірнішу пригоду свого життя: народження їхніх дітей. Можливо, саме в той час він і збився з дороги? Спільні зусилля, докладені до цієї цікавої, але нелегкої справи, змусили їх відсунути на друге місце особисті, інтимні стосунки? У чому полягає секрет тривалої єдності подружжя?

Він глянув на ніжне обличчя Джованні, який уже заснув: заплющені оченята, бездоганний обрис губ, маленькі вушка, пасмо волосся, що падало на високий лоб. Не вистачило цих чудових творінь, їхніх дітей, щоб захистити їхнє з Еленою кохання; навіть гірше, діти його випробовували, щодня займаючи собою увесь простір, вимагаючи все більше часу.

Коли Сюзанні виповнилося десять років, Елену охопила глибока депресія. Вона тоді відмовилася від цікавої пропозиції про роботу, тому що не хотіла надовго відлучатися з дому, вважала, що лише її постійна присутність поряд з дітьми могла гарантувати її власне та їхнє виживання. Доти вона так і не змогла щиро поговорити з Гектором про свою тугу за померлою матір’ю; чи то він так і не знайшов способу її вислухати. Таким чином у тій чорній скрині накопичувалися взаємні невдоволення та непорозуміння. А тепер відкривати її було вже запізно, розрив уже стався.

Гектор запитав себе, чи в Умбрії теж дощить, — там, куди зараз поїхала Елена. Після місяців засухи та пожеж вода для села була справжнім божим даром, але був ризик, що вона може виявитися ще однією карою, якщо випаде зараз за короткий час у величезній кількості. Вільно стікаючи по схилах, вода призвела б до численних зсувів ґрунту, змітаючи на своєму шляху будинки разом із їхніми мешканцями. Він спробував відігнати ті думки, але торохтіння дощу посилювалося, ніби все небо проливалося на землю. Поглянувши знову на Джованні, слухаючи його спокійне дихання уві сні, він не міг стримати розчулення. Як захистити родину, не поступившись власними інтересами? Як почуватися вільним і разом із тим прив’язаним до неї?

**

А дощ і не думав припинятися. Немає навіть сенсу намагатися заснути. Гектор надіслав одне повідомлення Клаудії, а друге — Елені, затим вимкнув телефон. Розбудив дітей, допоміг їм зібрати речі до ранців і напівсонних всадив у автівку. Небо залишалося чорним, як смола; попри світанок сонячним променям ніяк не вдавалося пробити важку ковдру загрозливих хмар. Дощ періщив без упину, дороги були порожні. Десь навпроти мосту Мільвіо він на мить зупинився, щоб глянути на рівень води в Тибрі.

Лише кілька тижнів тому, наприкінці серпня, він був вражений тим, наскільки пересохла річка. Тоді вони з Клаудією гуляли по мосту Сант-Анджело, він перегнувся через кам’яну стіну мосту, щоб подивитися на русло. Прямо посередині річки утворився острів,навіть очеретом поріс. «Красень Тибр» швидше нагадував дельту Нілу. Човни далі на північ практично опинилися на суші. Однак тепер вистачило кількох годин дощу, щоб річка перетворилась на бурхливий, загрозливий потік, готовий у будь-яку мить вирватися з берегів. Вода вже піднялася до самих верхівок мостових арок, і тепер дерев’яні стовбури, шматки пластику й брезенту та іншого сміття створювали затори у тому мізерному просторі, що залишався для течії. Йому навіть подумалося, чи не прорвало часом дамбу на Аньєне.

Як так може бути, що й досі ніхто не забив тривогу? Жодного поліцейського патруля, ні місцевої міліції, ні солдатів, ні мішків із піском, — нічого! Здавалося, місто цілком кинули напризволяще. Гектор звернув на проспект Франції і взяв напрямок на північ.

10

Кількість дощу, що випала за лічені години, просто вражала. Пейзаж навколо змінився до невпізнання, ніби сірим мулом покрило все довкола. Елена дивилася на схили через шибку великого вікна, тримаючи в руках кухлик чаю, а кішка тим часом умостилася біля її ніг.

— Видно, зрозуміла, що ти потребуєш утішання, — сказала Ада.

— І хоч трішки мужності.

— Ну, цього тобі якраз ніколи не бракувало; просто зараз страждання дещо затьмарило тобі розум. Однак із ким би такого не сталося на твоєму місці? Кожний новий біль долучається до накопичених раніше, діючи багаторазово і прицільно. Так само і з нашим тілом.

— Оця страшна злива... вона теж є часткою грози космічного масштабу?

— Не думаю, зірки тут ні до чого. Єдині, хто несе відповідальність, — ми самі.

— Наступні покоління нас проклянуть.

— Якщо зможуть пережити катастрофу.

**

Елена подумала про Сюзанну; останнім часом вони з нею часто обговорювали ці питання: забруднення довкілля, перенаселення планети, несправедливість, що охопила людство, і те, як тріщина все поглиблюється і розходиться навсібіч. Її донька прокидалася до світу, із вразливістю свого віку, але й із новими засобами розуміння реальності, що не дозволяли їй і надалі жити у дитячих ілюзіях. Вона стежила за соціальними мережами, читала блоги, розмірковувала над багатьма темами. На думку Елени, у дівчинки сформувався власний, доволі оригінальний і точний погляд на події. Погляд настільки суворий, що не шкодував і матір. Елена увімкнула мобільний. Прочитала повідомлення від Гектора: «Ми в машині, їдемо до тебе. Тут всесвітній потоп, скоро Рим зникне під водою».

— Адо, мені треба йти, — сказала вона, підводячись. — Гектор з дітьми їдуть сюди, мені треба закупити продуктів і спробувати добратися додому, перш ніж для цього доведеться шукати човен. Залишаймося на зв’язку... мені тут спало на думку: чи не краще тобі поїхати зі мною? Звісно, прихопивши з собою Евеліну.

— Дякую, золотко, але я краще залишуся тут, у моєму надійному гніздечку. Якщо виникне потреба, я тобі зателефоную. Прошу тебе, насамперед поважай себе, ніколи не забувай, хто ти. Спробуй порозумітися зі своїм чоловіком, вам обом це потрібно.

Був якийсь безумовний інстинкт, щось первісне і некероване у жіночій поведінці, що примушувала їх ставити родину в центр власного життя. Вистачило однієї смс-ки від Гектора, щоб вона негайно перейшла у режим «гостинність — готовність прислужувати». Чи вдасться їй коли-небудь звільнитися від цього ярма? Чи принаймні розділити його тягар із супутником життя? Багато чоловіків це роблять охоче, але — не її. Від цієї думки Елені стало сумно, ніби в такому стані речей була і її вина. Можливо, вона недостатньо вимагала; можливо, занадто багато уваги приділяла дітям... до того ж, ота її тенденція все переосмислювати, завжди чекати пояснень, виправдань. Невже немає простішого способу подорожувати життям?!

**

Через слабку видимість Елена їхала повільно. Зупинилася на майданчику перед супермаркетом, що вже встиг перетворитися на озеро. Все запитувала себе, чому це й досі ніхто не забив тривогу. Побігла до входу в супермаркет, але тих двадцяти метрів вистачило, щоб вона промокла до нитки. «Я так собі тут бронхіт зароблю», — подумала Елена, коли студінь від холодильників торкнулася її огорнутого мокрим одягом тіла, і вхопила візок для продуктів. У супермаркеті було повно народу: не їй одній спало на думку зробити запаси, багато полиць вже наполовину спорожніли. Вона згадала, що колись читала, ніби у разі тимчасової відсутності електроенергії продуктових запасів Парижа вистачило б на три доби. Лише три доби — і мільйони містян залишились би без їжі. Який абсурд! Накидала до візка всього потроху: пасти, томатного соку, консервів. Але не переборщила: тим, хто прийде за нею, теж щось залишиться. Намагалася збагнути: що могло їм ще знадобитися, коли б вони з якоїсь причини залишились би ізольованими. Марно, страх не дозволяв мислити тверезо. Вона ніколи не вміла раціонально робити закупи, завжди щось забувала.

Якраз у ту мить, коли вона дійшла до каси, вибило струм, і супермаркет поринув у темряву. Настала мить непевності, касирка сказала спокійним голосом, що такого ще ніколи не траплялося і що через хвилину енергопостачання відновлять.

Однак вистачило п’яти хвилин, щоб почалася паніка. На касах утворилися довжелезні черги. В Елени з собою було мало готівки, а тому вона захвилювалась, як заплатити. Вийшов збентежений директор супермаркету.

— Іще хвилинку терпіння, — оголосив, — ми намагаємося запустити генератор.

Ніхто не повірив. Люди почали обурюватись, обстановка напружувалась. Автоматичні двері входу до супермаркету через брак струму заблокувалися; надворі чекала юрба промоклих під дощем людей, які лупцювали по скляних дверях, щоб їх впустили. Елена збагнула, що треба якомога швидше забиратися звідси. Минуло ще кілька хвилин, і якийсь чоловік силою розсунув стулки, від чого двері розчинились. Елена скористалася тим гармидером, щоб вискочити з супермаркету зі своїм візком. Під зливою кинулася до машини, абияк покидала все до багажника і, не озираючись, рвонула з місця.

Проїхавши невелику відстань, побачила попереду, що шлях їй перекриває довжелезна черга автівок до бензоколонки. Елені якимось дивом вдалося прослизнути між двома іншими машинами й вибратися із затору. Все тіло пробив холодний піт, дихалося важко. Дорога попереду перетворилася на річку з каламутної води й мулу, і вона подумала, як їй вдасться проїхати останній відрізок шляху додому, де починався крутий схил з ґрунтовою дорогою, що вела безпосередньо до Червоного Бука.

Востаннє вона щось крала в супермаркеті, коли їй було п’ятнадцять років. Разом зі своїми однокласницями вони запихали у гольфи та в труси ґумки для стирання, олівці й ароматизовані ручки. Робили таке протягом кількох місяців, як випробування на сміливість, а то і просто задля розваги. Виходили з супермаркету, почуваючись героїнями і заходячись веселим реготом. Однак вона так ніколи й не змогла примусити себе користуватися поцупленими речами, ховала їх у коробку з-під взуття, що стояла у неї під ліжком. «Досить на п’ять хвилин вимкнути струм — і ми всі перетворюємося на злодіїв», — подумала вона засмучено. Протягом одного дня пейзаж навколо цілком змінився. Захвилювалася, чи Гекторові з дітьми вдасться до неї добратися. Глибоко зітхнула.

Коли вона з’їхала з дороги і почала підніматися схилом, колеса автівки застрягли в мулі. Вона увімкнула першу передачу і спробувала просуватися далі на мінімальній швидкості. Пішки звідти їй було не дійти, бо треба було нести сумки з продуктами. Щоб заспокоїтися, увімкнула радіо. Передавали особливий випуск новин, присвячений неймовірному метеорологічному феноменові, що охопив центральну частину Італії: «непогода з масовими опадами у вигляді дощу». Відразу потому посипалися градом страшні слова: зливи, світовий потоп, повені, кінець світу в Римі. І на додачу випуск завершили передачею в ефір пісні «Дольченера»^[8]. Від проникливого голосу Де Андрé її пробило тремтіння; вона згадала, коли востаннє побувала на його концерті, й засумувала, ніби від втрати близького друга, супутника життя, коханого. Ледве стримувалася, щоб не заплакати через те, що все навколо і всередині неї розвалюється на шматки. Думала про Сюзанну, про Джованні, про Гектора, проклинаючи себе за те, що поїхала з дому. Раніше вона завжди думала, що краще було б загинути всім разом, адже тоді нікому не довелось би оплакувати померлих. Однак тепер вона була сама, посеред бурі: те, чого вона боялася найбільше у світі, відбувалося наяву.

11

— Що робиться, татку? — запитала Сюзанна, виходячи з машини з напівзаплющеними від сну очима.

— Поглянь на річку. От-от вийде з берегів.

— Як таке може бути?

— Не знаю, я ніколи ще такого не бачив.

— Це все через оту зливу, що пройшла минулої ночі?

— Так. Гадаю, нам краще забиратися звідси, поки ще не пізно.

— А що буде з нашою домівкою?

— Гадки не маю. Ну ж бо, сідай до машини, а то промокнеш до нитки.

Гектор завів двигун і поволі рушив уздовж набережної. Увімкнув радіо. Передавали про катастрофи, зливи, повені як про абсолютно несподівані та непередбачувані явища. Однак зміни в природі відбувалися вже давно, в усіх на очах. Після випуску новин — музика, ніби так і треба. Пісня Васко Россі «Селлі». Він чув, як Сюзанна тихенько підспівує.

— Звідки ти знаєш цю стару пісню? Я сам слухав її, коли був молодим.

— Сама не знаю, чула, як співала одна дівчина, я навіть гадки не мала, чия вона. Але непогана.

— Хай там як, але напевно краще, ніж оте, що ви слухаєте зараз! Принаймні у неї вкладено почуття.

— Тату, ти вже старий, не можеш постійно думати про ті часи, коли сам був молодим. Тепер ми — молодь, і в нас інші смаки, це ж нормально, хіба ні?

Гектор пригадав, які коментарі відпускала його мати щодо Васко Россі та інших співаків та гуртів з його юності.

— Маєш рацію, Сюзанно. Твоя бабуся ненавиділа Васко Россі приблизно так само, як я терпіти не можу ваших татуйованих реперів, які горланять матюки зі сцени.

— Татку, ти вже відстав від моди на кілька років. Таке вже давно ніхто не слухає.

— А що тепер слухають?

— Забудь, все одно тобі не зрозуміти, — промовила Сюзанна, втикаючи собі у вуха навушники.

**

На об’їзній дорозі на виїзді зі столиці вже утворилася довжелезна черга; видно було мало що, крім дощу та сірості. Гектор вирішив звернути на Фламінієвий шлях. Щоразу, коли дорога наближалася до берега річки, було помітно, як Тибр набирався водою, погрозливо здіймався, його темні води вирували від гніву, здавалися живими. Гекторові ще ніколи раніше не доводилося думати про річку як про живу, наділену власною волею істоту; він завжди вважав природу радше тлом, аніж активним суб’єктом. Спробував відігнати думку про забудови берегів, однак марно: у голові постійно крутився образ втомленого від численних знущань дракона з каламутної води й мулу, що зрештою вирішив піднятися і забрати все, що належить йому по праву. Замислився про той факт, що ніколи раніше не розглядав свою роботу з точки зору її впливу на довкілля. У його уявленні про подальший розвиток він завжди виходив із того контексту, що реальність слід розподіляти на дрібні складники і розглядати кожен складник окремо. З іншого боку, якби він не послуговувався цим принципом, то інколи нічого не досягав би. Подумав про покоління своїх батьків, про їхню беззастережну віру в прогрес, яку вони так само палко передали своїм дітям.

**

Коли Гекторові виповнилося шістнадцять років, батько взяв його з собою до Кенії, неподалік від Найробі. Він тоді працював у великій будівельній компанії, яка проектувала дороги й мости. У країні якраз був сезон дощів, вони їздили «джипом» на будівельні майданчики, червона земля розмокла і несподівано перетворилася на бурхливий потік. Грязюка летіла навсібіч, здавалося, ніби розбризкується кров, у нього виникло почуття небезпеки. Вся Африка здалася йому сильною і разом із тим — вразливою. Було щось неймовірне в очах усіх місцевих жителів, з якими він зустрічався: суміш гордості й відчаю. Попри злидні й хаос навколо йому здавалося, що люди там живуть у гармонії з природою і з усім, що їх оточує. Гармонія та життєлюбство, які йому, як білошкірому, не були притаманні. Він перебував з хибного боку барикад. «Джип» зав’яз у муляці, і поки вони з батьком намагалися витягти його тросами, Гектор впав у відчай, а от батька, здавалося, це тільки розпалювало. Він знай повторював, що зовсім скоро тут все зміниться, що між селищами прокладуть дороги і це принесе процвітання та добробут. Але Гекторові не вірилося, він не міг собі уявити, яким чином можна вибратися з того болота, не пожертвувавши нічим: людськими істотами, тваринами або рослинами чи ще чимось. Того дня він вирішив, що обов’язково стане ветеринаром, піклуватиметься про тварин, що на відміну від людей не прагнуть володарювати над іншими жителями планети, котрі не так уже й сильно від них відрізняються, як це може здатися. Поки Гектор щосили тягнув за трос, йому здавалося, ніби він відшукав свій життєвий шлях, і він був так твердо в цьому переконаний, як можна бути переконаним тільки в такому юному віці. Він повернувся до Рима з мрією в серці. Однак із часом та мрія кудись поділася, він навіть не помітив, коли це сталося.

Чому він відмовився від тієї мрії? Чому він не пішов своєю дорогою замість того, щоб слідувати торованим шляхом за батьком і дозволити захопити себе міражем прогресу! Можливо, просто побоявся бути самим собою. Вчився на інженера, був блискучим, сповненим планів на майбутнє студентом. Перед ним простиралася золота доріжка, як у казці «Дивовижний чарівник Країни Оз». Він читав її дітям уголос, коли ті були малими. Йому дуже подобалася та книжка, однак здавалося, що він тільки тепер зрозумів її цілком. Так само, як зрозумів свою категоричну і вперту відмову заводити домашніх тварин попри невпинні прохання дітвори. Сюзанна хотіла собаку, Джованні — кота. Йому особисто хотілося мати обох, однак це означало б роз’ятрити стару рану, а тому він сказав «ні». Від яких іще бажань та мрій він відмовився у житті?

— Татку, де ми зараз? За вікном нічого не видно, — почувся голосок Джованні.

— Ми на Фламінієвому шляху, їдемо до Червоного Бука, щоб бути разом із мамою.

— А чому так періщить дощ?

— Не знаю. Схоже, насувається буран; я ще ніколи в житті не бачив такої зливи. Хіба що одного разу, але то було в Африці, коли ми їздили туди з дідусем.

— І ти там бачив левів та слонів? — вражено запитав Джованні.

— Авжеж. А ще — крокодилів і тисячі фламінго.

— Повезеш мене туди колись?

— Тобі хочеться побувати в Африці?

— Звісно! Мені дуже кортить побачити усіх тих тварин! Ти знаєш, що багато з них перебувають на межі зникнення? Це так сумно! Ми з Аліче й Маріо вже давно вирішили: як виростемо, станемо ветеринарами і поїдемо рятувати від небезпеки всіх тварин по цілому світі.

— Чудова ідея! Я теж у дитинстві мріяв стати ветеринаром. Дуже важливо мати мрії в серці. І запам’ятай: ніколи й нізащо не зраджуй їх, — Гектор відчув якусь порожнечу в душі. — А хто такі Аліче й Маріо?

— Татку... — дорікнув йому Джованні, — це мої друзі. Ти що, не знаєш?

— Вибач, забуваю постійно.

— Тому що не слухаєш.

— Так. Інколи я буваю неуважним.

Цьому хлопчині завжди вдавалося вразити його прямо в серце і виставити недоладним батьком. Гектор відчув, що машину починає заносити. Зменшив швидкість.

— Вибач, Джованні, зараз мені треба зосередитися на дорозі. Однак я обіцяю, що ми продовжимо нашу розмову, як тільки зупинимося.

— А коли ми вже зупинимось? Я їсти хочу.

— А мені треба в туалет, — додала Сюзанна.

— Потерпіть ще трішечки, зупинимося у барі в Орте-Скало.

Колір неба змінювався, із чорного воно набуло неприродного червонуватого відтінку, все більше нагадуючи отруйну хмару. «Боже милостивий, — подумав Гектор, — скоро на землі не залишиться жодного місця, де можна буде знайти спокій та захист». Подумав, яке майбутнє чекає на його дітей, і йому стало недобре. У якому мерзотному світі доведеться їм жити?

Дерева низько хилилися від вітру, листя злякано тріпотіло, дощ, перетворившись на град, лупцював по даху автівки. Гектору здавалося, що дорога, дерева, небо от-от їх поглинуть.

12

Елена протерла очі й ніс рукавом сорочки, бо боялася відірвати руки від керма або зупинитися. Їй кортіло зателефонувати Гекторові, однак вона не знала, як це зробити. «Зосередься на дорозі, — наказала вона сама собі, — постарайся доїхати до місця призначення. А як щодо нашого подружжя, яке у нас місце призначення? Як могли ми настільки загубитися і віддалитися одне від одного, що моє місце зайняла інша?»

**

Нарешті Елена доїхала до розвилки, де треба було звертати на садибу Червоного Бука; навколо не було видно ані душі. Останній відрізок шляху радше нагадував нестрим­ний потік каламутної води, по якому їй було не проїхати. Вона вирішила залишити машину і перенести всі харчі пішки (можливо, за кілька разів): пасту, томатний сік, крекери, консерви з квасолею та два пакунки з водою. Решту залишити у багажнику доти, поки ситуація не покращиться. Зупинилася, з’їхала на узбіччя. Як тільки вона відчинила дверцята машини, в обличчя їй вдарив дощ, і вона вмить промокла до нитки.

**

Спробувала увімкнути світло. Немає. Вирішила запалити вогонь у каміні. Як тільки приміщення почало нагріватися, зняла з себе мокрий одяг, витерлася, вдягнула старі штани, футболку, розтягнутого светра із зеленої вовни з латками на ліктях. Сиділа й дивилася на вогонь. Поступово її охопило заціпеніння. Здавалося, все навколо зник­ло, розсіялось. Елена подумала про Гектора, про ті далекі часи, коли вони ще кохали одне одного і гадали, що так буде завжди. Про ті давні, майже міфічні часи, коли все здавалося таким легким, а єдиною правдою в житті було їхнє кохання.

Вона втратила відчуття часу, не усвідомлювала, що Гектор із дітьми дуже затримуються. Почорніла дровина покотилася їй під ноги, вивівши її із забуття. Була вже одинадцята ранку, а надворі ніби стояла ніч. Вона спробувала зателефонувати Гекторові, але його мобільний виявився вимкненим. Знову закортіло курити. Вона кинула курити давним-давно, коли завагітніла Сюзанною, а потім їй навіть на думку не спадало почати знову. Взялася нишпорити по шухлядах буфета, сподіваючись знайти стару пачку з цигарками або залишки тютюну. Марно. Хотіла було сісти за роботу, але вже через мить передумала: все одно не змогла б зосередитись, а насамперед — не хотіла розрядити батарею ноутбука. Перемкнула мобільний у режим енергозбереження. Взяла з полиці старий детектив Сіменона, який читала й перечитувала в юності, коли час здавався нескінченним, а стовбур дерева — найзручнішим кріслом. Її охопив незбагненний смуток. Він був спричинений не стільки тугою за минулим, скільки чимось значно глибшим і невідомим, чого й сама не могла описати конкретно, але від чого їй робилося боляче на серці. Відчуття радше нагадувало непоправну втрату. І уникнути її було неможливо — ні їй особисто, ні цілому людству.

Задзвонив телефон. У неї трусилися руки.

— Є новини? — почувся голос Ади.

— Ні.

— Ти вдома? Тут вибило струм.

— У мене теж. Не слід було мені залишати тебе саму, — сказала Елена і розплакалася.

— Та що на тебе найшло?! Я живу самотньо ось уже п’ятдесят років! Гадаєш, я не в змозі дати собі раду?!

— Вибач, Адо. Просто я дуже хвилююся. До того ж оцією нашою нав’язливою думкою завжди й в усьому давати собі раду ми, здається, самі викопали собі могилу.

— Так, звичайно, твоя правда. Однак зараз нам слід докласти зусиль, щоб пережити негоду, пережити космічну бурю й увесь той хаос, який вона викличе.

— Що ти пропонуєш?

Ада помовчала якусь мить.

— Кішка ніби оскаженіла від тривоги, а кімнату знизу затопило, — пробурмотіла вона нарешті таким тоном, ніби соромилася признатись.

— От біда!.. Зараз приїду й заберу тебе.

— Заради Бога, не роби дурниць! Залишайся вдома і чекай на Гектора. Приїдете мені на допомогу, коли увесь цей потоп закінчиться. Я зараз спробую перенести нагору картини, на решту мені начхати. Зателефонуй мені, як тільки вони приїдуть, зрозуміло?

— Так-так, звичайно, будь обережна.

— Не хвилюйся. Будьмо на зв’язку; якщо побачу, що зовсім непереливки, покличу на допомогу сусідів.

— Згода, бувай.

**

Елена натиснула на «відбій»; вона відчувала провину, що покинула Аду саму, і тривожилася, що немає новин від Гектора. Підійшла до вікна, надворі вирувала негода: вітер хилив дерева аж до землі, із силою тріпаючи за крони, дощ періщив майже вертикально, бурхливі потоки води упереміш із розмитим ґрунтом стікали в долину. Від тривалої літньої засухи земля затверділа як камінь, не вбирала вологу, а тому дощова вода мчала по поверхні, не зустрічаючи перешкод на своєму шляху. Небо почорніло, ніби сонце назавжди покинуло їхню галактику.

Елена піднялася нагору, щоб перевірити, чи все добре. Злива з гучним гуркотом тарабанила по даху. «Скільки він іще так витримає?» — подумала. Їй ніколи раніше не доводилося про таке замислюватись, ба навіть припускати, що шалена стихія може стерти з лиця землі цей її надійний прихисток.

**

Їй довелося побувати в Норчії відразу потому, як страшний землетрус завдав горя та збитків усій тій час­тині Умбрії; довелося стояти перед статуєю Святого Бенедикта, оточеною численними церквами, від яких залишилися хіба що купи каміння, розкидані тут і там по землі. Тоді вона несподівано для себе відчула таку слабкість, що аж коліна підігнулися. Було щось неймовірно вразливе і неприйнятне у тому видовищі. Статуя святого, яка стояла там століттями, в усій простоті принципу «ora et labora»^[9], на якому ґрунтувалася мораль цілої Європи, тепер залишилася самотньою посеред тих страшних руїн. Хто вирішує, чому руйнуватися, а чому вціліти? Будь-яка можливість знайти логіку чи сенс життя розвіялася. Від церкви не залишилося нічого, крім фасаду, що викликало відчуття неприйнятного обману: вціліла на перший погляд споруда, за фасадом якої ховалися суцільні руїни. Однак мешканці Норчії не змирилися, не втекли, а залишилися там, щоб боротись. Якщо ця злива колись ущухне, вона обов’язково повернеться до Норчії і спробує збагнути, яким чином можна знайти в собі сили, щоб пережити катастрофу.

Елена зійшла донизу. Чекання ставало все нестерпнішим. Вона підкинула дров у камін і визирнула у вікно. Тривога за дітей наростала з кожною хвилиною. Що робити? Залишатися тут і чекати? Їхати назустріч? Вона розклала подушки на дивані, поправила картину, пішла в кухню, зазирнула до комірчини, знову піднялася нагору, щоб перевірити вікна. Даремні дії, від яких її тривога лише посилилася.

13

На кожному повороті автівку так заносило, що здавалося, ніби вона взагалі нічого не важить. Діти принишкли, Джованні прилип носом до вікна, Сюзанна в навушниках слухала музику. Гектор дивився перед собою на дорогу і не впізнавав її — настільки вона була спотворена зливою й поривами вітру. Час від часу з темряви попереду вигулькували фари іншої машини — як котячі очі вночі — або блискавка розрізала цупку ковдру хмар, а відразу за нею лунав гуркіт грому. Не слід було в таку негоду сідати в машину, занадто небезпечно, але що вже було робити? Все трапилося так зненацька; ота дорога, яку він знав напам’ять, по якій міг їхати із заплющеними очима, тепер здавалася чужою, ворожою.

— Це все через глобальне потепління, через надмірну кількість вуглекислого газу в атмосфері, — промовила Сюзанна, знімаючи навушники, — загальна температура планети підвищується. Гаряче повітря утримує більшу кількість випарів води в холодному повітрі, а тому на посушливих територіях буде все спекотніше, а на вологих — усе частіше дощитиме. Кліматичні зміни й атмосферні явища набувають критичнішого характеру.

— А тобі звідки це все відомо? — здивовано запитав Гектор.

— Так про це навіть малюки в дитсадку знають! Чи не так, Джованні?

— Послухай, дурепо, я не ходжу в дитсадок!

— Це все наш учитель з природознавства нам товкмачить, у нього це прямо якийсь пунктик. Однак, як на мене, він каже правду: ми наближаємося до тотальної катастрофи. Він нам розповів, що є членом руху колапсологістів — учених, що підтримують теорію колапсу, тобто кінця світу, яким ми його знаємо. На їхню думку, вся суспільна система от-от розвалиться через цілу низку причин, пов’язаних між собою ланцюговою реакцією, на зразок доміно. І тоді вже нічого не поробиш. А ви тим часом і надалі вдавайте, ніби нічого не відбувається.

— Хто це — «ви»?

— Як хто, татку?! Все ваше покоління невдах і боягузів.

Знову кольнуло під серцем. Страх смерті. Гектор глибоко вдихнув і відповів:

— Проте тобі подобається жити у теплій хаті, мити через день голову, кататися у зручній машині, купувати нові ганчірки за десять євро, їздити на відпочинок, їсти здорову й смачну їжу.

— Я мию голову лише двічі на тиждень за три хвилини, — встряв у розмову Джованні, — таким чином економлю воду, завжди вимикаю світло, яке ви залишаєте увімкнутим у порожніх кімнатах, і не їм м’яса, тому що тварин слід оберігати.

— О Господи, діти! Не все так просто, як вам здається! — заперечив Гектор.

— Але ж ви нічого не робите для того, аби щось змінити! — розпачливо вигукнула Сюзанна.

— Я й не знав, що подорожую у компанії двох затятих борців за екологію! Це ваша мати так вас нацькувала! — відповів Гектор. — Однак в одному ви таки маєте рацію: далі так жити не можна, я і сам уже давно про це думаю. І останні критичні атмосферні явища є яскравим тому підтвердженням. Проблема в тому, що змінити все не так просто. Знаєте, у нас, невдах та боягузів, теж траплялися сварки з попереднім поколінням наших батьків... і зруйнувати економічну систему, утворену двісті років тому... можливо, вам це вдасться. Послухаймо, яким чином ви думаєте вибиратися з пастки, куди потрапило людство?

— У яку ви самі його загнали! — уточнила Сюзанна.

— Згоден, важливо знайти винуватців, однак ти, знаючи всі ці речі, що збираєшся робити? — запитав Гектор.

Йому справді було цікаво дізнатися думки, що роїлися в доньчиній голові. Вона змінювалася з кожним днем; сьогодні могла бути витонченою, як метелик, а вже завтра перетворитися на палаючий від пожежі ліс. До того ж була в ній така сила, така впевненість у собі, якої Гекторові завжди бракувало, яка змушувала його пишатися нею і разом із тим її побоюватись.

— Я ще й сама не вирішила, — відповіла Сюзанна серйозно, — якраз обмірковую. Але гадаю, що мені хотілось би піклуватися про рослини. Зокрема про ліси. Ліси — це бездоганна модель розвитку, життя у спільноті, в гармонії, у співробітництві, де нічого не викидають, адже в лісах відбувається стільки всього, що ти навіть уявити собі не можеш. Наприклад, останні дослідження вчених доводять, що дерева через коріння спілкуються одне з одним, допомагають одне одному, захищаються. Ми з мамою про це говорили; у тій книжці про гриби, яку вона зараз перекладає, якраз ідеться про такі речі. Тобто ліси — це модель виживання і для нас, людей.

Гектор вражено мовчав. У її віці йому таке навіть на думку не спадало.

**

Щось маленьке й темне несподівано перебігло через дорогу. Гектор різко загальмував, колеса втратили зчеп­лення з дорогою. Автівку занесло, вона обкрутилася навколо власної осі і врізалась у стовбур дерева на узбіччі дороги. Гуркіт при цьому стояв страшний, але ще страшнішим здалася тиша потому.

**

Подушка безпеки придавила його до сидіння. Він час­то закліпав очима. Дихати було важко. Кров стугоніла у скронях. Повернутися, щоб поглянути на заднє сидіння, не вдавалося. Хотів закричати, однак голосу не було. Його поранило? Спробував поворушити ногами. Ззаду почувся чийсь стогін. Відстебнув пас безпеки, вхопився за ручку, носаком вдарив по дверцятах, щоб відчинити. Кинувся до задніх дверцят, ті розчинилися відразу. Його діти сиділи непорушно з широко розплющеними від страху очима. «Джованні, Сюзанно, ви як? З вами все добре? Вас не поранено?» Такі прості слова, примітивні, але чомусь застрягли в горлі, ніби в’язні його враженого мозку. Обома руками він обхопив голову Джованні, поплескав: усе добре, все добре? ти як? Цілував лоба, голову, волосся, щоки, шкіра в сина здавалася крижаною від переляку. Допоміг малому відстебнути пас, затим перебіг на бік доньки, яка вже сама вибиралася з автівки. Завмерла прямо перед ним. Притиснув міцно до себе, ніби хотів злитися з нею в єдине ціле. Обдивився всю, обмацав. Ніяких поранень, ніяких слідів крові. Повернувся до Джованні, витягнув його з машини, підхопив на руки. Той не пручався, тіло обм’якло, як у ляльки. Він обережно опустив сина на землю, щоб перевірити, чи зможе той встояти на ногах. Ніяких поранень, ніяких слідів крові. Хлопчик іще був кволий, однак поступово приходив до тями, ніби прокидався після сну.

— Татку, — промовив непевно, — там... там щось є.

Гектор підійшов до зім’ятого від удару об стовбур дерева капота машини. Там, на землі, лежало маленьке чорне цуценя, змокле як хлющ, і жалібно скавчало. Гектор нахилився, погладив тварину і помітив, що в неї поранена лапа. Тим часом підійшли діти.

— Воно поранене, — сказав Джованні.

Донька злякано озиралася довкола, дощова вода струмками текла по її довгому каштановому волоссю, що вільно спадало на плечі. Скільки часу ще знадобиться, перш ніж вони второпають, що їхній батько не в змозі розмовляти? Що не здатний промовити ані слова, хоча в голові його зібралося вже стільки слів, що її ось-ось розірве від тієї каші з оскаженілих звуків? Страх у його душі поступово переростав у паніку.

— Татку, ти як? — запитала Сюзанна. — Ти не поранився?

Гектор заперечно похитав головою. Повернувся до салону автівки у пошуках мобільного. Від удару, хоча той виявився не таким уже й сильним, телефон упав і розбився; можливо, Гектор сам на нього наступив, коли вибирався з машини. Він показав розтрощений мобільний Сюзанні й кивнув, щоб та дала йому свого. Дівчина зиркнула на нього спідлоба.

— Я вичерпала всі гроші на рахунку, — призналася, — вибач.

І заплакала. Тут уже зарюмсав і Джованні.

— Що робити, татку? Чому ти мовчиш?!

Гектор понишпорив у відсіку в дверцятах, знайшов аркуш паперу й огризок олівця і написав: «Нам треба шукати підмогу, вдягайте куртки і йдіть за мною, тримаючись поближче до узбіччя».

— А песик? — запитав Джованні здушеним від сліз та страху голосом.

«Я його понесу, — написав Гектор. Потім додав: — Робіть, як я сказав».

Діти мовчки послухалися. Він теж натягнув куртку. Перевірив, щоб не промокнув гаманець, потім присів біля собачати. Знову погладив його по голові, зачекав, поки той понюхає руку, і підняв. Тварина не пручалася, лише час від часу тихенько скавчала і дрижала всім тілом. Гектор міцно притиснув цуценя до грудей і рушив уперед під зливою, пересвідчившись, що Джованні з Сюзанною ідуть слідом. Навіть якби в них був мобільний, хто б приїхав їм на допомогу? Має ж бути якась оселя вдовж дороги до Орте-Скало! Мабуть, вони десь поблизу від поселення Баукки, хоча видимість була такою кепською, що Гектор не був упевнений. Він проходив уперед з десяток кроків і озирався, щоб переконатися, що діти не відстали. Відчував, як у черевиках чвакає вода і як тривожно б’ється серце собачати біля його власного. Неможливо, це просто неможливо! Неможливо, щоб отак ураз усе перекинулося з ніг на голову! Що ще б мить — і їх би вже не було! Однак вони всі живі, дякувати Богу!

Він подумав про Елену, сподіваючись, що та перечікує негоду десь у захищеному місці. Йому хотілося взяти на руки ще й дітей, хотілося бути мужнім, всепереможним батьком, сильним і впевненим у собі. А замість цього він почувався нікчемою, невдахою, що онімів з переляку, що зраджував дружину і роками не був здатним як слід пік­луватися ні про неї, ні про власних дітей. У ту мить йому кортіло, щоб земля розверзлася у нього під ногами і він провалився крізь землю навіки разом зі своїм почуттям провини. Однак ні, треба було йти далі, тримати за пазухою песика і сподіватися, що його діти вже достатньо дорослі й сміливі, щоб іти слідом, — доросліші й сміливіші за нього. Дощ і вітер, які періщили в обличчя, були справедливою карою за його егоїзм. Вони могли загинути в аварії, однак вижили, ніхто не поранений, окрім собаки, — хіба це не знак небес?

Несподівано у нього в душі щось зрушилося. Ніби зсунули камінь із поховання. Це покарання здалося йому єдино можливим порятунком, ця дорога — єдино можливим шляхом, а діти — найбільшим благословенням, яке може отримати людина.

З його грудей вирвався глухий крик, разом зі сльозами, що змішувалися з дощем, змиваючи все. Примітивний, дикунський хрип, який нічим не нагадував його власний голос. Він обернувся до дітей.

— Пробачте мені, — сказав, — я б нізащо не хотів, щоб вам довелося таке переживати, однак зараз нам треба йти, щоб дістатися до першого житла, яке трапиться нам на шляху. Тримайтеся, все буде добре.

Але казав це швидше для себе самого, аніж для них. У ту мить він почувався таким вразливим, ніби сам був дитиною, а світ набув гігантських, некерованих розмірів. Розвернувся і рушив далі, крок за кроком.

14

Вона прокинулася від придушеного крику — крику Гектора, як бувало з ним посеред ночі, коли йому снилися жахи. Страшно перелякалася. То був крик болю, безіменного й немотивованого, який ховається глибоко в серці у кожного з нас і з яким нікому не хочеться зустрітися віч-на-віч. Вона відразу збагнула: трапилося щось жахливе. Вхопила мобільний, набрала номер. Вкотре той механічний голос автовідповідача, хай йому грець! Сердито кинула телефон на підлогу і підхопилася з ліжка. Вступила в старі чоботи, накинула плащ і вийшла надвір. Ураз промокла до нитки, збагнувши безглуздість свого вчинку. Де б вона їх шукала?! У неї не було анінайменшого шансу їх знайти, вона б тільки марно випалила бензин в автівці, й усе. Слід було залишатися в Червоному Буці й чекати на них. Повернулася до будинку — знову мокра, як хлющ, — почувалася ідіоткою. Схопила мобільний. Екран був чорний. Вийняла і знову вставила сімку, спробувала знову ввімкнути. Марно. А щоб тебе! Невже вона його розтрощила, невже зламала?! Впала безсило на коліна в розпачі. От дурепа! Обхопила голову руками, міцно замружилася. Перед заплющеними очима виникло сліпуче світло.

**

Був серпень, стояла спека. Однак не та нестерпна спека, що місяць тому. Сонце ховалося за кронами дерев, а її донечка, лежачи в колисці, спостерігала за грою світла й тіней своїми ще не зовсім широко розплющеними оченятами. Елена поставила колиску поряд із собою, вмостилася на шезлонзі з книжкою. У будинку Гектор щось там майстрував, він завжди щось підлагоджував. Час від часу заводив машину і їхав у містечко, щоб купити інструменти та знаряддя для своїх невеликих майструвальних робіт. Господарські крамниці для Гектора були як книгарні для Елени: місце, де можна відшукати справжні скарби і де час плине інакше.

— Купи, будь ласка, памперси третього розміру, — попросила вона його.

**

У ті часи вони ще вірили у здійснення мрій. У них була чудова донечка. Елена взяла її на руки й піднесла до грудей. Спостерігала, як та смокче, і їй здавалося дивовижним, що ота бездоганна маленька істота може вижити винятково завдяки її тілу. Через отой крихітний ротик відбувався зв’язок із навколишнім життям та з нею. Раз у раз Сюзанна зупинялася й уважно втуплювалася оченятами в Елену. Ніхто, ніхто й ніколи не дивився на неї так виразно. Елену це бентежило, однак разом із тим наповнювало все її тіло почуттям безмежної вдячності. Вона часто думала: а що відчувала її мати, коли вперше взяла її малу на руки? Тисячу разів їй хотілося про це запитати. А так довелося все самій вигадувати. Вона просто цілком віддалася тому новому досвіду, не шкодуючи себе ані крихти. Вона шукала сліди матері у тій садибі — єдиному, що залишилося їй після материної смерті, — старій садибі із землею навколо. Шукала у старих стінах, що утримували тепло взимку і прохолоду влітку; шукала її погляд, дивлячись через шибки вікон, за якими виднілися пологі пагорби, столітні оливкові гаї, виноградники, інші окремі садиби, — скільки разів її мати милувалася отим краєвидом? Чи змінився він відтоді, чи залишився таким самим? Шукала її у книжках; їй здавалося, ніби вона чує шурхіт перегорнутих матір’ю сторінок, її голос, коли вона читала ті рядки, книжки для дітей, які мати читала їй, коли вона була маленькою, а вона сама читала б власній дочці, відчуваючи таким чином неперервність ланцюжка, що пов’язував одне покоління з іншим. А тепер той ланцюжок розірвався.

**

Вона розплющила очі. Щось важливе втрачено навіки у стосунках між людством та планетою, що його прихистила. Вона ясно це відчувала, поки дощ так шалено тарабанив по даху, що здавалося, ніби він тарабанить безпосередньо у неї в мозку. Оте відчуття безсилля, яке паралізує щоразу, коли все летить шкереберть. Треба було щось робити. Ота лють, яку вона придушувала в собі, не знаючи, як висловити, — треба було негайно вилити її. Пригадалися суперечки з Гектором. Гектор щоразу вибухав роздратуванням, як тільки його зачіпали за живе. Гектор інколи її лякав.

**

Це трапилося одного вечора, не так давно, на початку літа. Діти гостювали у друзів на морі. Елена дуже тішилася, що нарешті проведе вечір наодинці з чоловіком, чекала його на вечерю. Приготувала різотто зі спаржею, що повільно студеніла у пательні. Елена все чекала й чекала, поглядаючи, як рис стає все густішим, клейкішим, все менш їстівним. Спробувала було відволіктися, почитати, подивитися телевізор, послухати музику. Хотіла лише одного: щоб повернувся. Раз по раз поглядала на годинника. Вона вже нетямилася від довгого чекання, підскакувала від найменшого звуку. Уявляла, що ось зараз він встромить ключа в замкову щілину, зайде, привітається з нею, нарешті буде вдома. І тоді вона кинеться йому назустріч, обніме, вони сядуть за стіл, вечерятимуть, розмовлятимуть, попиватимуть вино. Можливо, кохатимуться. Нарешті. Минуло ще трохи часу. Ще один келих вина. Затим щось сталося. Ніби вона переступила поріг, тонесеньку межу, що відділяє нестерпний біль від тіла, переростає у відчай. Одна лише мить. Елена знала тільки, що в якусь мить у душі щось обірвалося. Як линва, що лопнула. Як вимикач, що вирубився. Як рука, що доти утримувала її на краю прірви, а потім несподівано відпустила, і вона полетіла донизу. І тоді вже вона нічого не могла вчинити; не відчула б анінайменшого полегшення, почувши кроки Гектора на сходах, скреготіння замка в дверях. Переступивши ту межу, Елена усвідомила, що все втрачено: вона — вже не вона, рис переварився, вечір зіпсовано, її чоловік — предмет її ненависті. Точка неповернення.

**

Чому за всі ті роки він не зрозумів, що достатньо десяти хвилин, щоб усе полетіло шкереберть... Чому?! І чому вона так уперто сиділа й чекала на нього? Не могла піти кудись? Ні, не могла. По-перше, тому що діти були ще малими, — однак, можливо, то був тільки привід. Не могла, бо сподівалася, що він повернеться до неї, що збагне, наскільки важлива для неї його присутність.

**

Того вечора Гектор укотре прийшов додому значно піз­ніше за точку неповернення. Й Елена вкотре влаштувала сварку. Театральним жестом викинула захололе різотто в кошик для сміття, заявила: якщо він голодний, то вечеря — там, може попоїсти. На що він спокійно відповів:

— Зовсім не так мені хотілось би, щоб моя дружина зустрічала мене після довгого робочого дня.

— Ти повернувся пізно, — відповіла вона глухо, — ти завжди повертаєшся пізно. Я нічого для тебе не значу?! Чому я завжди повинна бути останнім пунктом у переліку твоїх турбот, у переліку твоїх зустрічей?!

Вона почала схлипувати:

— Не бачиш, котра година?!

— Ні, я не знаю, котра година. Треба було завершити нагальні питання на роботі, оце і все.

— Оце і все?! Але ж я на тебе чекала, приготувала вечерю... я для тебе — не нагальне питання? — вона збилася на крик.

— Все одно вечеря вже полетіла у сміття, а від тебе у мене й голод пройшов... я втомився.

Тоді вона ледве не збожеволіла від люті, вхопила сумочку і рушила до дверей. Він — слідом.

— Ти куди? — крикнув і, щоб зупинити її, вхопився за сумку з такою силою, що відірвав ручку. Елена втекла, покинувши сумочку на підлозі. Побігла донизу сходами, а він тим часом гукав їй услід, щоб повернулася. Вискочила надвір, осліплена від сліз, нетямлячись від розпачу. Довго блукала вулицями без мети, однак згодом поступово заспокоїлася, зосередившись на власній ході, на власних кроках, ногах, які все ще могли нести її кудись крок за кроком. Поступово перестала плакати, серцебиття повернулося до нормального ритму, вона глянула на місяць, що високо світив у небі, і повернулася додому. Гектор сидів на дивані й у світлі торшера пришивав ручку до сумочки.

**

Вогонь у каміні майже погас, у будинку було холодно й темно. Однак Елена більше не мала сил підкидати дрова. Вона була переконана: щось страшне сталося з її дітьми, з Гектором, а вона не могла нічого вдіяти, щоб їм допомогти. Почувалась, як ота відірвана від сумочки ручка. Аж раптом її мобільний слабко пискнув. Вона підхопилась і кинулася до нього, щоб відповісти. Почула далекий, ледве чутний голос, що лунав ніби з іншого світу.

— Добре, зараз приїду.

Взула чоботи, накинула плащ, розгорнула жар і вискочила під зливу. Слава Богу, вони живі! І просто диво, що машина й досі була на місці, що її не знесло водяним потоком, який нісся в долину. Дощило пів дня, однак здавалося, ніби вже вічність. Елена сіла в машину, постукала чоботами один об другий, щоб струсити бруд, і повернула ключ у замку вмикання.

15

Вони все йшли і йшли під дощем, невідомо скільки часу, — здавалося, вічність, — коли нарешті небо на мить раптом просвітліло. Гектор помітив попереду на схилі хатину, йому навіть здалося, що з димаря тягнеться стрічка диму. Він вкотре, тримаючи цуценя за пазухою, озирнувся на дітей і наказав звернути з дороги на стежку. Джованні цокотів зубами. Від крижаного вітру мокрий одяг примерзав до тіла. Протягом усього часу вони не бачили жодної машини, ніби на всій Землі більше нікого, крім них, не залишилося.

— Тримайтеся, дітки, — підбадьорив їх батько, поки вони видиралися догори стежиною, — останнє зусилля!

Двері будинку були відчинені. Вони шмигнули всередину, ховаючись від дощу.

— Є хтось? —прокричав Гектор кілька разів, перш ніж до них вийшов юнак. Високий, білявий, з довгими кучерями до плечей. Він був одягнений у завеликий білий вовняний светр із червоно-синім орнаментом, пошарпані джинси, на ногах — брудні робочі черевики.

— Заходь! — відповів із помітним іноземним акцентом. Кивнув, запрошуючи зняти промоклі вщент куртки. Велика напівпорожня кімната слабко освітлювалася мерехтливим вогнем від дров, що потріскували в каміні. У центрі стояли грубо витесаний дерев’яний стіл та кілька різнокаліберних стільців.

— Собака, — промовив юнак і простягнув свої величезні ручиська, щоб узяти поранену тварину, — погано.

— Авжеж, — відповів Гектор, — треба його підлікувати.

Юнак запросив Сюзанну й Джованні, які й досі тупцювали біля дверей, підійти ближче до каміна, щоб зігрітися. Через щілини в старих вікнах свистів вітер, пожвавлював полум’я в каміні, однак у кімнаті було тепло. Гектор зустрівся поглядом із Сюзанною і зрозумів її стан. Її очі палали, ніби в зіницях ховалися діаманти. «Як мало треба в її віці», — розчулився він, подумавши про палке, юне сердечко доньки. Юнак поклав собача на щось на кшталт килимка, а сам пішов до сусідньої кімнати. Всі троє перезирнулися.

— Схоже, ми опинились у правильному місці, — промовив Гектор. — Замерзли?

— Трішки, — відповів Джованні, й досі трусячись від холоду.

— Анітрохи, — сказала Сюзанна, випрямляючи спину.

— А чому тут так темно? — запитав Джованні.

— Напевно, від цієї бурі вибило струм, — відповів батько.

Юнак повернувся з бинтами, пляшечкою води і дезинфекційним засобом. Хлопець, схоже, звик жити самотньо, цілими днями ні з ким не спілкуватися й усі проблеми вирішувати самостійно. Вони з Гектором опустилися на коліна перед цуценям. Юнак погладив його по голові, затим м’яко, але рішуче затиснув йому писок.

— Що ви йому робите? — занепокоєно запитав Джованні.

— Перевіряємо рану, щоб зрозуміти, наскільки вона глибока. До речі, це самочка, — відповів Гектор.

— Ой! — вигукнула Сюзанна. — Тоді назвімо її Пандора!

— Пандора? — перепитав юнак, підводячи на неї свої блакитні очі, від чого дівчина негайно зашарілася.

Потім уважно оглянув собача і сказав:

— Добре, нехай буде Пандора.

Гектор взявся трохи обрізати шерсть навколо рани, потім промив її теплою водою з милом, промокнув кров марлею і продезинфікував. Його рухи були впевненими й рішучими, як у того, хто знає, що робить. Однак несподівано його охопило неймовірне відчуття. Ніби він нарешті, після дуже тривалого часу, робить усе правильно. Таке з ним траплялося іноді, коли він був із Клаудією і знав, що він у правильному місці, хоча в душі й відчував, що чинить не так, як треба. Це усвідомлення, приховане у найдальшому куточку його розуму, аж ніяк не затьмарювало його почуття до Клаудії. Навпаки: підсилювало його заборонене задоволення. Однак раз по раз воно проявлялося у найнесподіваніші моменти їхніх коротких, таємних зустрічей, а з часом прорізало в нього посеред лоба глибоку зморшку. Він усвідомив це у ту саму мить, коли лікував поранену лапу приблудного собачати і почувався щасливим. Нарешті йому випала нагода виправити помилки минулого, ніби доля надавала йому другу можливість.

**

Коли Гектор закінчив обробляти рану, юнак відпустив песика, але той так і залишився лежати, важко й часто дихаючи, однак поволі його дихання почало заспокоюватися. Гектор підвівся з колін і подякував юнакові.

— Чаю? — запропонував той.

— Так, дякую. Однак можна мені спершу зателефонувати?

Юнак вийняв із кишені старенький мобільний. Джованні тим часом наблизився до Пандори. Він побоювався доторкнутися до неї, але присів поряд. Собачка лизнула йому руку.

А Сюзанна тим часом не рушила з місця. Юнак сам перший підійшов до неї, запитав, як її ім’я, чи вона вже відігрілася трішки, а тоді, не чекаючи на відповідь, потиснув їй руку:

— Мене звати Ове, — і зник на кухні.

Сюзанна зашарілася ще більше. Через кілька хвилин хлопець повернувся з пластмасовою квітчастою тацею з чотирма надщербленими чашками, в яких парував окріп.

— Вибач, у мене немає чаю, та й кави теж нема, я збирався закупити продукти сьогодні вранці, однак... — він стенув плечима, — бачиш, яка біда, яка страшна злива.

Вони з Гектором сіли за стіл. Ове розповів трішки італійською, трішки англійською, що він приїхав з Норвегії. Перебрався сюди кілька місяців тому, купив за безцінь оце старе помешкання разом із земельною ділянкою з наміром стати землеробом.

— Тут земля коштує мало, а ще тут стільки сонця! — він розсміявся. — Сонце протягом багатьох місяців року, аж забагато! Цього літа було дуже спекотно; спершу мені подобалося, однак згодом було вже занадто. А тепер дощ, хтозна як воно для землі, вся оця вода. Спершу земля тверда, як камінь, неможливо щось посадити чи посіяти. Я — інженер-програміст, — він перейшов на англійську, — приїхав сюди випадково два літа тому і працював у агротуристичному комплексі в обмін на житло та їжу. Мені так сподобалося, я навіть трохи вивчив італійську... зовсім трохи. — Він знову стенув плечима. — Коли я повернувся до Норвегії, усе навкруги здавалося мені таким сірим, таким сумним, позбавленим смаку. І я почав читати підручники з обробки землі.

— Подумати тільки! А я все життя мріяв порибалити у Норвегії! Ось уже кілька років збираюся, та ніяк не зберуся! Мені так кортить податися на Лофотенські острови^[10], зійти на риболовецьке судно! — промовив Гектор.

— Зáпросто! Поїдемо разом! У мене є друг, він мешкає у Тронгеймі^[11]. Звідти можна легко сісти на риболовецьке судно.

— Було б чудово!

— Татку, ти вже стільки років про це говориш! Коли ти нарешті наважишся?! Як зберешся, я теж поїду з тобою! — сказав Джованні.

— Тобі подобається рибалити? — запитав у нього Ове.

— Зовсім ні, а от таткові — дуже. Мені риби до вподоби, коли плавають у морі, а не тоді, коли їх виловлюють.

— Я завжди мріяв поїхати сам, хоча можу й передумати. Навіть щодо риболовлі! — заявив Гектор.

— Я б усе одно змусив тебе випустити в море всіх риб! — вигукнув Джованні. — Адже я дуже люблю море й природу.

— Тоді в Норвегії тобі буде добре, — сказав Ове. — У нас там природа така... неймовірна. А мені хотілося нових вражень. Поки що я за нею не сумую. Тут стільки всього нового!

— Скільки тобі років? — запитав Гектор.

— Двадцять п’ять.

**

Двадцять п’ять — а вже стільки прожитих життів. А от Гектор почувався в’язнем свого власного. Йому подумалось: а його діти, чи відчуватимуть вони більше свободи і, попри економічні труднощі, чи не житимуть краще? Йтимуть по життю без важкого багажу на плечах, змушені полишити зону комфорту, отой добробут, що все більше нагадує пастку і зовсім скоро все одно вичерпається? Життя, сповнене мрій, які ніколи не здійсняться, — гіршого майбутнього для Сюзанни й Джованні він навіть уявити не міг. Можливо, краще вже в Норвегії, з її безкрайніми засніженими просторами, холодом, тишею, самотністю. Однак, можливо, цей пейзаж існував тільки в його голові, був його мрією про порятунок, обманом. Він чув, як тарабанить дощ, як шумить вітер, однак у тому будинку почувався безпечніше, ніж у більшості звичних йому місць.

Час від часу позирав на доньку.

— Ходи сюди, сядь із нами, послухай розповідь Ове, — сказав їй насмішкувато, — і годі гризти нігті.

Сюзанна підійшла, обпаливши його поглядом, і сіла на краєчок стільця.

— Хочеш іще окропу? — запитав її Ове з широкою усмішкою. — Нехай і не дуже смачно, зате гаряче. Ти говориш англійською?

Сюзанна кивнула. Ове розповів їй про те, як познайомився з жінкою, що була власницею агротуристичного комплексу.

— Вона врятувала мені життя. Я наївся грибів, яких назбирав у лісі, а вони виявилися отруйними. Мені стало погано; на щастя, я якимось дивом доплівся до дороги. Напевно, вигляд у мене був іще той, адже вже найперша машина, що проїжджала повз мене, зупинилася, водій запитав, як я почуваюсь. Я відповів, що не дуже, що мені здається, ніби я помираю, і тоді він відвіз мене до цієї лікарки в найближчому селі. Вона промила мені шлунок. Найнеприємніша процедура в моєму житті. Однак жінка була така привітна. Іноземка, як і я, — тут усі всіх знають, — і наділена такою внутрішньою енергією, такою харизмою! Після того, як вона врятувала мені життя, вона поцікавилася, чи мені є де жити. Я поселився у неї і прожив там два місяці. Вона дала мені почитати книжку про їстівні гриби, а потім — іще одну, про екологічне господарювання на селі, розповіла про свої численні задуми, про альтернативні методи агрономії, про особливий спосіб життя та спілкування; вона хотіла відкрити пологовий будинок разом із подругою-акушеркою. Я допомагав їй поратися на городі, робити закрутки на зиму, куховарити для інших гостей. Так, ніби вона змусила мене надягти якісь особливі окуляри, через які я зміг поглянути на світ інакше, — торохтів захоплено Ове, — таким чином я з палкого поборника хайтеку, який приїхав до Італії засмагати на сонці, смакувати спагеті й купатися у морі, перетворився на бідного селянина.

Він так весело розреготався, що важко було не усміхнутися у відповідь.

— Інколи життя може бути таким химерним! Біда в тому, що коли надягаєш нові окуляри, твоє колишнє життя і все, що ти бачив і робив раніше, тобі стає вже не потрібним!

— Коли я намагаюся говорити про це з моїми друзями й однокласниками, вони з мене кепкують, — насмілилась нарешті висловитися Сюзанна, яка протягом усього часу не відривала від хлопця очей.

— Тобто як? — утрутився Гектор. Йому дуже хотілося підтримати її, якось допомогти.

— Вони кажуть, що я наврочую, що наганяю на всіх смуток, бо тільки те й роблю, що говорю про екологічні катастрофи, кліматичну кризу, забруднення морів, вимирання тварин. Ще й дратуються, коли я зауважую, що треба уважніше ставитися до споживання, не викидати їжу, не купувати одяг, виготовлений дітьми-рабами по той бік планети... всяке таке.

Вона несподівано розплакалася. Гектор підвівся, щоб її обійняти.

— Ти мені ніколи про це не говорила, — намагався заспокоїти, погладжуючи по голові.

— Бо гадала, що тебе це не цікавить, — відповіла дівчина, шморгаючи носом, — я про таке лише з мамою могла розмовляти.

**

Скільки непорозумінь! Скільки труднощів у спілкуванні! Сюзанна мала рацію: він навіть на мить не задумувався, як дорослішає його донька, чим вона живе. Він і сам донедавна, зустрівши такого, як цей Ове, сприйняв би його за хіпстера у пошуках примарних красот Італії. Він навіть на мить не прислухався б серйозно до його слів і вирішив би, що той — балуваний заможними батьками хлопчина, який може запросто дозволити собі покинути роботу, щоб влаштувати тривалу відпустку в італійській провінції. Його завжди дратували ті, хто, як йому здавалося, читав мораль іншим, тоді як відповідальність за сучасний стан речей несуть усі без винятку. Кілька років тому Елена почала працювати перекладачкою на конференціях, присвячених питанням екології та клімату, і відтоді в ній щось змінилося. З’явилося щось таке, що виводило Гектора з рівноваги, щось на кшталт войовничого проповідування теорії неминучої катастрофи, через яку вони зрештою посварилися з багатьма друзями. Таке враження, ніби Елена навмисно намагалася покласти край стосункам, — а може, вони її і раніше мало цікавили. Вона цілими днями сиділа за письмовим столом, перекладаючи химерні книжки за сміховинні гонорари або пишучи власні твори, які ніколи не були б опубліковані. І ось тепер ще й Сюзанна. Гектор подумав про те, що сказав кілька хвилин тому Ове щодо особливих нових окулярів. Невже і з ним це зараз відбувається?!

— Тобі слід навчитися не звертати уваги на те, що думають і кажуть інші, — втрутився Ове своєю бездоганно правильною англійською зі скандинавським акцентом. — Я знаю, як це нелегко, однак можу навчити тебе одному прийомчику. Я не люблю тих, хто зневажає ідеалістів, адже це аж занадто легко. Коли по-справжньому чогось бажаєш, здаєшся вразливим в очах інших людей, тому що починаєш міркувати за іншими параметрами. І зазвичай у дискусіях терплять поразку ті, хто насправді вірить у свої переконання. Тобі треба знайти союзників, — таких, що думають так само, як і ти. Хто не має нічого, той не ризикує нічим; однак якщо нічого не робити, тоді трап­ляється найгірше.

Несподівано в кімнаті зависла тривала мовчанка. Їм знадобилося кілька хвилин, щоб збагнути, що злива вщухла. Гектор помітив, як Джованні щось шепнув на вухо собачці, а потім різко підвівся.

— Мені треба в туалет, не можу більше терпіти, — заявив, а тоді додав: — Пандора сказала мені, що почувається вже краще.

Ове усміхнувся, і Гектор теж полегшено зітхнув.

16

Вона чула від Ади про юнака-норвежця, який протягом двох місяців прожив у Катеріни, наївшись отруйних грибів. Він так закохався в Італію, що купив собі напіврозвалене обійстя з кількома гектарами землі. Про це тоді довго подейкували місцеві жителі цілої долини. І ось тепер Гектор з дітьми опинилися в самий розпал негоди якраз у нього. Дізнавшись про це, Елена після кількох годин невпинної тривоги відчула полегшення. Завела машину і дуже повільно рушила в бік каламутного потоку, на який перетворилася дорога. Вони з Гектором домовилися зустрітись біля в’їзду на швидкісну трасу.

Дощ періщив без упину, нагадував розлючену мстиву звірюку, однак приписувати природі людські почуття було б хибно. Вона ввімкнула радіо. Ситуація в Римі була драматичною: лікарню Фатебенефрателлі евакуювали, Тиберійський острів майже цілком затопило, річка вийшла з берегів, заливши в багатьох місцях вулиці. Тибр розлився біля Понте Мілвіо, затопив Фламінійський квартал та зону Італійського форуму, вода дійшла майже до П’яцца дель Пополо. Вітром повибивало шибки у вікнах, позривало дахи, повиривало з корінням дерева, перекинуло антени; водою позносило машини і мотоцикли; сміттям з річки завалило вулиці, що перетворилися на брудні потоки. Підбивали підсумок жертвам, пораненим та зниклим безвісти. Елена слухала радіо, а в душі наростала недовіра в суміші з панікою.

Усе це нагадувало сцени з апокаліпсису. Вона навіть уявити собі не могла, що там відбувається, хоча вистачило б просто роззирнутися довкола, щоб усвідомити всю серйозність ситуації. Якась частка її свідомості пручалася, не хотіла вірити. Не могла повірити. Якийсь когнітивний дисонанс. Рим під водою — ні, бути такого не може! Гектор у ліжку з іншою — які дурниці, справжнє безглуздя! Що заважає мозку встановити зв’язок між фактами, сприйняти всю складність реальності, збагнути, що відсутність дощу або його надмірність — це наслідок безглуздої поведінки? Що шукав її чоловік такого, чого вона більше не могла йому дати? А він сам, скількох деталей він не помічав, не хотів помічати, скільки їх приховував або перекручував заради власної вигоди? У мозку теж були свої тупики. Обмеження, що заважали йому зрозуміти і сприйняти. Ім’я їм — страх.

Вона слухала інтерв’ю, розповіді про порятунок літніх людей, яких виносили на руках, щоб посадити на перші-ліпші рятувальні човни, про дівчинку, яку змило водою на очах у матері, про осіб, що опинилися ув’язненими у власних автівках у тунелях, про вбитих уламками покрівлі, слухала плач, крики, історії про обвали і величезні провалля, які пожирали вулиці, палаци, будинки. Місто, таке вразливе, буквально розкришувалося, як розвалюється від старості вражене смертельною хворобою тіло.

Вона подумала про своїх подруг, про небагатьох родичів, про родину Гектора, про сусідку — про всіх тих, котрі вже й досі мусили економити на всьому. На черговому повороті машину занесло. Серце Елени підскочило у грудях, вона вимкнула радіо і зменшила швидкість. Не знала, де їде, бо відволіклася, слухаючи страшні новини по радіо у густому сірому молоці, що покривало все навколо, від чого вона втратила будь-які точки орієнтування на місцевості. Зненацька в неї виникло враження, ніби машина потрапила у пастку, що вона ось-ось злетить із дороги, вріжеться у дерево, впаде у прірву, її затягне водою до потоку, що бушує біля узбіччя.

Вона з’їхала зі шляху і вийшла з автівки, не могла дихнути. Підняла голову до неба, щоб дощ умив їй обличчя і привів до тями. Можливо, секрет полягав не в тому, щоб чинити супротив, а в тому, щоб здатися на волю стихії. Їй пригадалися пологи, коли на світ з’являвся Джованні, те відчуття, коли її тіло розривало навпіл, наче яблуко, відділяючи одну половинку від другої. Інстинкт підказував їй, що треба чимдуж тікати від того ніколи раніше не знаного болю: пече зсередини, трощить кістки, зводить судомами м’язи, що стають твердими, як каміння, а між ногами ніби вставили лезо ножа, — однак як захиститись? Тікати було нікуди, дитина мала народитися. Згодом вона таки збагнула. Випірнула з глибин моря паніки, яке поглинуло її, відірвалася від себе самої, змінила ритм дихання і почала тужитися, вирішивши здатися на волю отому дитяті, що разом із нею боролося, щоб з’явитися на світ. Несподівано потуги вже більше не здавалися їй безглуздим і нестерпним болем, а перетворилися на засіб звільнення. Вона прислухалася до м’язових скорочень, і м’язи трішки розслабилися, що й дало змогу Джованні вийти на білий світ.

**

Вона рушила пішки вздовж дороги. Гектор і діти були живі, у безпеці, якось вона до них зможе добратися. Саме тоді злива на мить ущухла, небо дивом прояснилося, як сповнена скарбів скриня, заливши землю світлом. Знизу під нею пролягала долина, по якій змією вився Тибр, що вийшов зі своїх берегів, як могутній і грізний бог. Дерева блищали на сонці гірляндами з тисяч дощових крапель, що нагадували діаманти на різнобарвному осінньому листі. І на додачу з лісу линув запах землі, моху, грибів, жолудів, прілого листя, цикламену — неймовірний дар богу осені. Затим блиснув останній промінь, а потім усе небо обійняла коромислом гігантська, бездоганна за формою веселка. Елена завмерла як укопана, побачивши таку красу. Її охопила журба, безмежна любов, від чого хотілося плакати за навіки втраченим, за тим, що зламалося і тепер уже не виправити, за коханням, що помирає, за порами року, що минають. Вона плакала гірко, сповнена цих глибоких почуттів, як бувало з нею після кохання з Гектором, коли тіло заливала безмежна ніжність і вона себе вже не стримувала. «Навіщо нам сльози? Хто їх придумав?» — допитувався часто її син. Ота солона вода, що тече з очей, яку ми часто похапцем витираємо тильною стороною долоні, ніби її слід соромитись. Однак у тому емоційному урагані, у той короткий відрізок часу, що тривав мить, Елена, дихаючи на повні легені, оглядаючи простір перед собою широко розплющеними очима зі світлою головою і ясним мозком, ясно відчула свій зв’язок із землею.

Потім небо знову спохмурніло, і все навколо стало сірим і темним. Вона ще трохи вагалася, намагаючись збагнути, чи побачене їй не привиділося, чи то не був міраж. Подумалося про магічну скриньку, яку їй подарувала мати незадовго до смерті: із балериною, що кружляла під музику, яка лунала щоразу, коли відкривали кришку. Чари не можуть тривати довше, аніж мить; краса речей ховається в них, поки вони існують. Елена рушила вперед, у напрямку веселки, що на хвильку з’явилася їй і вже зникла.

17

— Дивіться, веселка! — вигукнув Джованні, звівши очі до неба. — Хтозна, можливо, мама теж її бачить?

— Звісно, що бачить! — запевнив його Гектор. — Якщо дощ припиниться, нам буде легше її знайти. Ове, ти зможеш вивезти нас до виїзду на швидкісну трасу?

— Звичайно, вивезу... он яку тачку мені продав сусід, — махнув той рукою у бік «панди» 4х4, — як гадаєте, вдала покупка чи мене обдурили? Не знаю навіть. А ­погляньте-но на небо, — додав, задерши голову догори. Від небокраю насувався новий фронт темних і щільних, як свинець, хмар. У порівнянні із загрозливою похмурою завісою останні промені сонця здавалися ще золотавішими. На такому химерному тлі розмиті водою і мулом поля та схили набули якоїсь драматичної краси.

Ове встромив у землю палицю.

— Скільки збитків — і дурному ясно! Водою змило найродючіший верхній шар ґрунту, — сказав і вилаявся рідною мовою, — а черепиця у мене на даху?! Доведеться все починати спочатку!

— Якщо хочеш, ми можемо приїхати й допомогти! — запропонувала Сюзанна.

— Дякую за доброту, не відмовлюся. Через кілька днів має приїхати з Осло моя дівчина, але вона вагітна, а тому не зможе дуже допомогати мені! — і розвів руками.

По небу прокотився глухий удар грому, все навколо знову поринуло у морок. І серце Сюзанни — теж, адже після тієї миті вона більше не зронила ані слова. Гектор поглядав на неї засмучено, відчувши непереборне бажання міцно обійняти, пояснити, що кохання завжди вноситиме у її життя безлад і що він сам іще й досі у свої п’ятдесят із хвостиком нічого в ньому не второпав. Однак у душі він знав, що його пояснення їй би не допомогли, життя — це не шкільний предмет, якому можна навчити.

Ове повернувся змоклий і похмурий.

— Життя за містом — гарне, прекрасне, але ще й дуже, дуже важке... я про це теж інколи забуваю. Як то кажуть італійською... робота в селі до землі гне...

— Так, мій дід, який був хліборобом, теж любив так казати, щоб переконати батька вчитися, — відповів Гектор.

— І допомогло?

— Авжеж, мій батько взявся за науку і став інженером-архітектором, а згодом і я пішов його шляхом. У багатьох людей занадто романтичне уявлення про життя на селі лише через те, що вони його мало знають, — продовжував Гектор.

— Ми з Ізабель, мабуть, здуріли, вирішивши завести дитину. Та що вже тепер казати... Давайте я відвезу вас до траси, а потім заїду до супермаркету, бо дуже зголоднів.

— Я теж, — поскаржився Джованні.

Ове зник на кухні.

— Можеш поїсти оцих, — сказав, простягаючи малому кілька сухих шматочків печива.

— Дякую, але Пандорі, здається, їсти хочеться ще більше, ніж мені.

— Точно, Пандора, я і забув про неї! — вигукнув Ове. — Дай подумати... у мене є сухий хліб для курей.

— У тебе є кури? — запитав здивовано Джованні.

— Так, але з такою грозою вони тепер місяць не нестимуться, бо перелякалися. Що скаже Іроко?

— То кури такі страхопуди? А хто це — Іроко?

— Іроко — це моя знайома, вона японка, довга історія... так, кури — вони... як ти сказав? страхопуди. Мені до вподоби це слово. Кури — всі великі страхопуди, окрім однієї, Ренати, вона в них за поводирку. Як перестане лити дощ, приїжджай іще, я тебе з нею познайомлю. Вона неймовірна. Я вже зрозумів, що ти дуже любиш тварин.

— Я вмію розмовляти з тваринами, — шепнув йому Джованні.

Собачка погризла трішки хліба, але була ще заслабкою. Гектор та Ове взяли її на руки й поклали в багажник.

— А можна й мені з нею? — запитав хлопчик.

— Я не можу гарантувати, що це буде гігієнічно. Тобі щеплення робили? — запитав зі сміхом Ове.

— Ти впевнений, Джованні? — перепитав Гектор. — Нам їхати недалеко.

— Так, упевнений.

Батько не відповів, він і сам так вчинив би в його віці. У дитинстві він тільки те й робив, що збирав безпритульних тварин і ніс додому: то сліпу кішку, то пташеня, що випало з гнізда, то хворе цуценя. Приносив, щоб підлікувати, однак його мати терпіти не могла тварин у домі, а тому як тільки бідолашні починали почуватися краще, доводилось шукати їм інше житло. Він завжди мріяв, що колись матиме великий будинок у селі, де вистачить місця для всіх тварин. Згодом виявилося, що в його сестри алергія на котячу шерсть, і все — прощайте, тварини! — йому більше не дозволяли приносити додому навіть тих бідолах, чий стан був дуже тяжким.

**

Вони всілися в машину: Гектор — поряд з Ове, Сюзанна — позаду, — мовчала, як риба, — і Джованні — у багажнику разом із Пандорою. Автівка відчайдушно рушила по дорозі, що радше нагадувала брудний бурхливий потік. Коли вони під’їхали до селища, то побачили, що там панує цілковитий гармидер: машини, залишені посеред дороги, купи народу, що безладно блукають вулицями з дітьми на руках, покинуті валізи, візки з супермаркету, навіть надувні човни.

Гектор вийшов із машини, щоб запитати, яка ситуація. Якийсь літній чоловік відповів, що більшу частину селища затопило, тому що Тибр прокинувся і вирішив залишити звичне русло й піти прогулятися. Ове розтривожився.

— Значить, зовсім скоро й до мене навідається, — сказав, — мені слід негайно повертатися додому, щоб урятувати курей. А ви що робитимете?

На якусь мить усі захвилювалися, Джованні розплакався.

— Мама, нам треба знайти маму, — примовляв розпач­ливо.

— Я залишуся, щоб допомогти Ове, — заявила Сюзанна, — до траси нам все одно нізащо не дістатися, це занадто далеко і небезпечно.

Гектор не знав, що йому робити. До тривоги додавався страх знову стати німим, замурованим у самому собі. Було б розважливіше рухатися далі, назустріч Елені, самому, та чи міг він довірити своїх дітей незнайомцеві? А ще ж була ота тварина, цуценя, — Джованні нізащо не захоче її покинути. У нього не залишалося вибору.

— Ове, якщо ти не проти, діти залишаться із тобою, а я піду шукати дружину.

— Але ж, татку... — запротестувала Сюзанна, поглядаючи на брата.

Хлопчина вискочив з машини і вчепився батькові за руки:

— Ні, таточку, ні! Я не хочу, я хочу з тобою!

— Я повернуся швидко, Джованні, послухай мене, тобі не можна зі мною, це занадто небезпечно. До того ж тобі треба піклуватися про Пандору, тепер ти — її охоронець, принаймні поки вона не видужає. А ти, Сюзанно, мусиш подбати про брата.

— Ну ж бо, дітвора, поїхали! — поклав край суперечці Ове.

— Глядіть, обережніше... — тільки й зміг промовити Гектор, спостерігаючи, як вони втрьох сідають до машини. Стояв і дивився їм услід, намагаючись стримати сльози. Затим рушив уперед, як уві сні, через юрбу, під зливою, сам не знаючи, що робити і куди йти.

18

По дорозі в долину Елена побачила, що річка перетворилася на озеро. Попри відстань, брак видимості і невпинне торохтіння дощу розуміла: там, унизу, панує справжній хаос. Їй важко було збагнути, чи вдалося Гекторові перебратися через Тибр, перш ніж той перетворився на непереборну перешкоду, і дістатися до в’їзду на швидкісну трасу, однак чим нижче вона спускалася в долину, тим менш імовірним це їй видавалося. Як би вона їх шукала?! Вона вже так промокла, що одяг здавався важким, наче залізні лати.

Відтоді, як Гектор втратив до Елени інтерес як до жінки, у її поведінці з’явилося багато рис, притаманних черницям, що ховаються у власному тілі, ніби на знак виправданого самозахисту, а надмірна худорлявість служить їм зброєю, яка нібито захищає від бажання. Та хіба це не є особливою формою насильства? Покарання, яке вона накладала сама на себе у відповідь на зневажливе ставлення Гектора до неї як до жінки, — приховане, пасивне насильство, що змушувало її почуватися невидимою, негарною, не вартою поваги й кохання?

Вона сумувала за тілом Гектора, несміливо намагалася повернути його собі, доглядаючи за своїм тілом, одягаючись зі смаком, регулярно відвідуючи перукарський салон. Однак він залишався байдужим, неуважним, не звертав уваги на її зусилля. Їй хотілося чинити інакше, влаштовувати скандали, рвати на собі волосся, репетувати привселюдно, що її чоловік її зраджує, що ота модель родини, про цінність якої їй торочили змалечку, не має сенсу, бо накладає на людей кайдани, перетворюючи їх на рабів одне одного, і що зрештою завжди жінкам доводиться платити найвищу ціну. Єдине, на що її вистачило після місяців неспокою, безсонних ночей та болю, — поїхати з дому на кілька днів, і ось тепер космічна буря, яку передбачала Ада, перетворила її втечу на справжню халепу. Її сміховинна спроба протесту перетекла у значно страшніший і катастрофічніший протест природи.

**

Вона хотіла лише одного: обійняти своїх дітей. Та, якщо по правді, була такою розгубленою, що вже й сама не знала, чого хоче. Йшла, почуваючись все більш переляканою і знесиленою, і мусила обпертися об стовбур дерева, щоб перевести подих, а серце тим часом калатало в грудях, як шалене, і сльози текли по шоках, змішуючись із дощовими краплями.

Однак у неї була мета: знайти їх і привезти до садиби Червоного Бука. Що було б із ними усіма потім — не мало значення. Можливо, не було б ніякого «потім». Елена відчувала, що втрачає контроль над розумом, і це її злякало. Ця втрата самоконтролю витягнула б на поверхню давні хаотичні спогади, сумніви, страхи.

«Іще одне зусилля», — підбадьорювала сама себе, знову рушаючи вперед крутою, слизькою дорогою. Хотіла було скоротити шлях, пройшовши через ліс напряму, однак від­разу зрозуміла, що то була дурна думка. Різкий сигнал клаксона позаду змусив її підстрибнути від несподіванки. Можливо, то Гектор якимось дивом доїхав до в’їзду на трасу іншою дорогою. Вона з надією озирнулась, однак на неї чекало розчарування: то була не автівка Гектора, а старий позашляховик із заляпаними мулом колесами. Водій махнув їй рукою, запрошуючи всередину. Елена відчинила дверцята і зазирнула до салону, поки серце стискалося від досади.

— Я вам зараз тут усе намочу, — промовила, перш ніж залізти в машину.

— Не турбуйтеся, покладіть оце на сидіння, — незнайомий чоловік подав їй чорний пластиковий мішок для сміття, — нехай і не дуже гарно, та іншого в мене немає.

У салоні стояв якийсь дивний, їдкий сморід. Відчуття тривоги змусило її пошкодувати, що вона погодилася на пропозицію підвезти. Однак вона занадто втомилася, щоб іти далі під зливою. Побачивши, як вона змокла, чоловік увімкнув гаряче повітря на максимум.

— Привіт, я — Ґвідо, — промовив чоловік, назвавши себе. На пальці правиці вона помітила в нього дерев’яну обручку. Вигляд у незнайомця був набурмосений і трохи неохайний.

— Я — Елена, — відповіла вона збентежено, — здається, я заблукала.

— Ой, знаєте, зі мною таке постійно трапляється! У лісі дуже легко заблукати, навіть якщо ти тут часто буваєш.

— Так, але я загубилася на дорозі, яку знаю напам’ять, адже я мешкаю в садибі Червоного Бука. — Вона відразу ж пошкодувала, що повідомила незнайомцеві свою особисту інформацію.

— Ну, сьогодні такі обставини, що можна собі й пробачити, вам не здається?

Чоловік здавався їй симпатичним, можливо, через його умбрійську говірку та скуйовджену шевелюру, яку він, схоже, ніколи не розчісував, і через його великі, порепані руки. Напевно, він багато часу проводив на природі, — можливо, мисливець. Його шкіра була засмаглою і обвітреною, а зелені бездонні очі нагадували лісовий мох. Елена не могла за зовнішністю визначити його вік.

— Вибачте за цікавість... куди ви прямуєте? — запитав він.

— Я і сама не знаю, я повинна була зустрітися із чоловіком та дітьми в Орте, на в’їзді на швидкісну трасу, однак не думаю, що їм вдалося туди дістатись; напевно, вони залишилися на другому березі річки. Я покинула машину посеред дороги, бо через цю зливу дуже злякалася.

— Ви вчинили розумно. Лише я на цьому мулі можу кудись проїхати в таку негоду. Навіть уявити не можу, що зараз твориться там, у долині.

— Отож! А ви куди їдете?

— Я?! Їду, куди вітер несе, а ще — куди заведе нюх мого пса! — вигукнув чоловік.

Сміявся він щиро, від душі. Елена поступово заспокоювалася, віддавшись приємному теплу в салоні машини. Навіть отой різкий сморід вже не здавався їй таким огидним.

— Я мав зустрітися з однією особою там, у селищі, — продовжив розмову Ґвідо, — а потім збирався поїхати до Рима. А тепер куди їхати? Чули новини?

— Слухала десь із годину тому, і вже тоді нагадувало кінець світу.

— Авжеж, це ви точно сказали: кінець світу і є! «Вічне Місто» покрито водою — ніби біблійний потоп або фантастичний роман-катастрофа, із тих, які я читаю звечора, щоб заснути.

— Бо ми не бажаємо помічати того, що відбувається просто у нас перед носом.

Машина повільно просувалася у долину, практично на швидкості пішохода.

— У вас у машині якось незвично пахне, — промовила Елена несміливо, бо не хотіла здатися нечемою.

— Так, ви маєте рацію. Там, у багажнику, у мене мій маленький скарб... мої трюфелі. Цього року через засуху їх вродило зовсім мало, та й ті такі маленькі, що ціни на них підскочили аж до неба. Я якраз збирався до Рима, щоб їх продати. Скажімо, день для цього я вибрав не дуже вдалий.

— Та кому потрібні трюфелі в такій ситуації?! Навряд чи їх можна вважати товарами першої необхідності!

— Ну, я б не закладався. Знаєте, завжди знайдеться хтось такий, кому захочеться здійснити своє найхимерніше бажання. Отримати неможливе — це одна з форм влади.

— Отже, ви — збирач трюфелів?

— Не професіонал, — так зазначено у моїй податковій декларації. Я б швидше назвався поціновувачем лісів.

Елену зацікавив цей чоловік; давно вже їй не доводилося відчувати такого легкого хвилювання на серці. Вона несвідомим порухом руки заправила за вуха волосся.

— На відміну від багатьох моїх колег, — продовжив розповідь Ґвідо, — я терпіти не можу мисливство, не маю зброї, зате в мене є товариш-побратим на прізвисько Орцо. А ще я — ветеринар. Ви любите трюфелі?

— Не дуже, хіба що з яйцем «пашот». Знаєте, що дивно? Якраз зараз я перекладаю науково-популярну книжку про один японський сорт грибів, мацутаке, збирання якого дуже нагадує збирання наших трюфелів.

— Так і є! Іроко аж нетямиться від трюфелів, скуповує їх у мене щоразу; каже, що восени їй так кортить попоїсти мацутаке, що вона б, не задумуючись, полетіла до Японії лише заради того, аби хоч раз ними поласувати. Я якраз збирався заїхати до неї, щоб пригостити.

— Ви, напевно, кепкуєте з мене, правда? — запитала Елена.

— Зовсім ні, — відповів Ґвідо, — я — експерт з лісів та грибів, я ж вам казав!

Елена задумливо дивилася у вікно. Рідко коли в неї виникала можливість поділитися з кимось предметом своєї роботи, своїх перекладів, розповісти про час, проведений за переглядом потрібних документів за темою. І ось тобі — зовсім чужий чоловік, який виник невідомо звідки, здатен підтримати розмову на теми, що зазвичай викликали в оточення хіба що байдуже стенання плечима. Тоді вона насмілилася і розповіла йому зміст книжки про гриби, про спільноту збирачів грибів, про знищені вирубуванням і пожежами ліси, про життя, яке відроджується за іншими критеріями, про вразливість усього живого, про його здатність відновлюватися попри все.

— Головна думка Анни Цин, цієї американської антропологині та експертки з питань антропоцену та глобалізації, полягає в тому, — пояснювала Елена, — що на руїнах капіталізму народяться нові системи розвитку і, як наслідок, — нові моделі життя, нехай навіть бідніші, зате живучіші. Найважливіше — вміти спостерігати за речами під новим кутом зору. Вона, наприклад, стверджує, що гриби завжди мали й надалі матимуть фундаментальну роль у структурі світу, однак про них мало хто знає, тому що вони ховаються під землею і не показуються на очі.

— Знаєте що? Я розумію, про що говорить оця ваша Анна Цин, і, здається, я вже колись чув про неї раніше! — відповів Ґвідо. — А вам слід неодмінно походити зі мною лісами, погуляти; ви дуже здивуєтеся, коли відкриєте для себе багато нового, якщо матимете змогу й бажання уважно спостерігати.

— Я навіть не сумніваюся. Досі мої знання мали суто теоретичний характер, адже я набула їх з літератури. Так завжди було зі мною, ще змалечку, однак, мабуть, зараз настав час нарешті вистромити носа з-за книжок, щоб познайомитися з живою природою! — вигукнула Елена, дорікнувши собі подумки за надмірне завзяття.

Вона відчувала, як усередині прокидається щось дивне, давно забуте. Цей чоловік слухав її по-справжньому, умостивши поряд своє велике неотесане тіло лісоруба, однак розумів і сприймав усе те, про що вона йому говорила.

— Я годинами міг би говорити про ліси, про життя рослин, — признався він, — міг би прочитати цілу лекцію про мохи та лишайники, розповісти про коріння та мікологію, звичайно, і про дерева теж, але мене більше цікавить життя підліска... Та не хочу вам надокучати. Коли закінчиться оця злива, що наробила стільки лиха, я візьму вас із собою. Орцо буде дуже радий з вами познайомитися.

Ці слова, тон його голосу, ямочка на підборідді, глибокі зморшки на чолі, кучеряве каштанове волосся — все її зачаровувало. Елена відчула, як десь унизу живота піднімається і розливається по всьому тілу тепла хвиля. Їй здалося, ніби вона потрапила до загадкового світу, де почувалася у безпеці, як уже давно з нею не траплялося.

19

По дорозі він теж бачив численні затоплені садиби, знесені з дороги розбурханою річкою автівки, залиті дощем поля, вирвані з корінням дерева... Люди покинули домівки, прихопивши з собою тільки найнеобхідніше, школи евакуювали, — сцени зі Всесвітнього потопу.

Як могло все це статися?! Чому ніхто не потурбувався, щоб забити тривогу?! Гектор уже уявляв собі наступну полеміку, перекладання відповідальності з одного на іншого. Він добре знав ці механізми. Дракон мулу дістався і до нього. Подумав: а чи в Римі річка теж вийшла з берегів? Зважаючи на рівень, якого досягли води Тибру на світанку, залишалося мало надії на те, що після полудня ситуація поліпшилася.

Він подумав про Клаудію, сподіваючись, що та в безпеці. Хтозна, скільки разів вона, напевно, намагалася йому зателефонувати. «Тепер вона мене зненавидить». Від цієї думки він несподівано для себе відчув полегшення. Протягом одного дня все його життя перевернулося з ніг на голову. Невже треба було так мало? Все, у що він вірив, усі його звички... вистачило кількох годин дощу, щоб опинитися за тридев’ять земель від власного життя, розгубленим і збентеженим. І, попри всю нестабільність, неврівноваженість, він усвідомлював абсурдність ситуації.

До в’їзду на швидкісну трасу залишалося ще чимало кілометрів, через Тибр — не перебратися, знайти Елену взагалі було неможливо через увесь той маразм. Він на мить навіть подумав, а чи не повернутися назад, до дітей. Як він міг їх залишити?! Йому слід було залишатися із ними, принаймні допоки не припиниться дощ, однак тепер уже це стало неможливо. Він збагнув, що навіть не спитав Ове його номер мобільного. Хай там як, та в нього тепер усе одно не було телефону, до того ж мобільний зв’язок не працював. Відчув, що зголоднів, адже з учорашнього вечора у нього росинки макової в роті не було. Тривога наростала. Почувався цілковитим ідіотом. Єдине, що залишалося робити, — йти далі, хоча він навіть гадки не мав, куди рухатись і що на нього чекає попереду.

Хіба не так само почувалися іммігранти? Чоловіки й жінки, що втікали насамперед від воєн, однак останнім часом було все більше таких, що бігли від засух, пожеж, ураганів та повеней. Він озирнувся довкола: ті, що втікали, чи знайшли б вони собі нові домівки, друзів — таке життя, як було у них раніше?

Його власне життя закінчилося назавжди — це він знав точно. Прямо перед ним — чорний екран. Згадався твір, який він колись написав у школі. У ньому він уявив собі, як після повені Рим перетворився на нову Венецію, а його мешканці, замість того, щоб ходити вулицями, мусили плавати. В його дитячих фантазіях вода була забавкою, у прозорій, як сльоза, воді плавала риба. Однак тепер річка, що вийшла з берегів, несла з собою руйнування і смерть, бурхливий потік був наділений страшною силою, перед якою ніщо не встоїть. З одного куточка садка Червоного Бука було добре видно долину Тибру; згори річка здавалася маленькою, таким собі безневинним творінням, яке зараз перетворилося на зголоднілу звірюку, розлючену і засліплену.

У ту мить повз нього пройшла невисока жінка; вона рухалася дуже швидко і ледь зачепила його рукавом. На жінці були великі вишнево-червоні гумові чоботи і просторий зелений плащ-дощовик із термоволокна. Гектор інстинктивно поспішив слідом, заворожений цією барвис­тою плямою посеред навколишньої сірості. Жінка, здавалося, не помічала, що відбувається навколо, і Гектор ледве встигав слідом. Зрештою йому вдалося її наздогнати. Від перебування поряд із нею він підбадьорився, ніби віднайшов малесенький промінчик світла у пітьмі. Жінка щось сказала незрозумілою мовою; здавалася роздратованою, схвильованою. Договоривши, вона різко розвернулась і опалила Гектора пронизливим поглядом. Жінка виявилася азіаткою років сорока. Її обличчя нагадало йому одну відому японську актрису.

— Ви що? Стежите за мною? — вигукнула вона обурено бездоганною італійською.

— Мені сподобався ваш дощовик, — відповів він збентежено, — я не хотів вам набридати. Я намагаюся добратися до дружини, на той берег ріки.

— Отакої! У мене теж була призначена зустріч на тому березі з однією особою, що мала приїхати з Умбрії, однак тепер і думати нічого. Та ще й мобільні не працюють як слід.

Не уповільнюючи ходи, вона продовжила:

— Яке лихо! Я тут такого ще ніколи раніше не бачила!

— І я.

Якийсь час вони мовчки йшли пліч-о-пліч. Гектор чув її рівне дихання; напевно, вона звикла багато ходити пішки. Ніби вгадавши його думки, вона промовила згодом:

— Уся справа в диханні. Ви просто не вмієте правильно дихати, а тому швидко втомлюєтеся.

— Насправді мені важко через мокрий одяг.

— Звичайно, ваше вбрання зовсім не придатне для такої погоди. Однак ви все одно дихаєте неправильно. Є щось таке, що вам заважає.

Чому вона так сказала? Дощ, здавалося, трохи вщух. Вони вийшли на околицю містечка, на дорозі не було видно ні душі, поля обабіч нагадували рисові посіви. Вони сховалися під навісом покинутого складу.

— Мені треба зробити два термінові дзвінки, — сказала жінка.

***

Гектор цокотів зубами, піт скував тіло холодом. Він віддав би що завгодно, аби опинитися зараз перед каміном і стягти з себе мокрі ганчірки. Подумав про садибу Червоного Бука, де у певні відрізки свого подружнього життя мешкав з Еленою, коли діти були малі. Побудував для них халабуду на фініковому дереві, в якій Сюзанна з Джованні бавилися тижнями. Згадував їхні веселі голоси, щебетання друзів, коли вони всі разом вдавали з себе то піратів, то астронавтів, то вчених, сперечалися, падали й набивали синці, а потім бігли додому, щоб їх пожаліли. Не знав тоді Гектор, що ті хвилини стануть найщасливішими спогадами його життя. Він несподівано відчув себе далеким і назавжди відокремленим від тих часів, загубленим у непевному й нестабільному світі, де нічого не можна сприймати за норму, навіть зміну пір року.

Він здригнувся, згадавши про своїх дітей. «Який же я бовдур, який боягуз, як я міг їх лишити?!»

— Ви добре почуваєтеся? — запитала жінка. — У вас такий вираз обличчя, ніби ви щойно з похорон. До речі, я — Іроко, — додала,легенько вклонившись. — У мене є друг із позашляховиком, він обов’язково по нас приїде, рано чи пізно. Я мешкаю отам, — вона махнула рукою кудись у бік лісу, — там досить високо, а тому відносно безпечно. Ви що думаєте робити?

Єдине, чого на той час хотілося Гекторові, — впасти на землю, знепритомніти і прийти до тями у теплому ліжку, у власній оселі. Та сил вистачало лише на те, щоб без зайвих запитань іти слідом за зеленим дощовиком. Ні за яких умов він би не хотів втратити з очей той дощовик. І не відчував до себе нічого, крім сорому й відрази.

— Іроко, благаю, допоможіть мені, — попросив, — мені треба розшукати дружину, я залишив своїх дітей і поранене собача в одного юнака-норвежця, з яким ледве знайомий; я врізався автівкою у стовбур дерева кілометрів за десять звідси і мусив кинути її там розбитою; я випадково розтрощив власний мобільний, наступивши на нього. Ми лише дивом вижили. Я зрадив дружину, вже кілька днів мучуся від панічних нападів, працюю на велику будівельну компанію, засновану моїм батьком, яка вважає кліматичні зміни цілком надуманою спекуляцією.

Іроко уважно оглянула його з голови до п’ят:

— Я відразу збагнула, що з вами щось не так. Як, ви сказали, ваше ім’я?

— Гектор, мене звуть Гектор.

— Послухайте, Гекторе, немає ані найменшої надії на те, що вам вдасться відшукати свою дружину за цих умов. Зараз ви поїдете зі мною, я позичу вам щось із одягу, щоб перевдягтися, ви трішки зігрієтеся, а потім ми спробуємо вирішити всі ваші питання. Мені теж є що вам розповіс­ти, і моя історія у порівнянні з вашою... ну, про це краще пізніше.

Іроко звернула на стежину, що в’юнилася вглиб лісу. Стукіт дощу в шатах дерев посилився.

— Я так сподіваюся, що вродить хоч трішки грибів, — промовила Іроко, — після всіх цих місяців засухи я вже майже втратила надію. Звичайно, краще тихий осінній дощ, аніж тропічний ураган. Я дуже хвилююся за жителів долини і щиро сподіваюся, що обійдеться без жертв.

«Я щиро сподіваюся, що обійдеться без жертв, хай йому грець!» Гектор важко дихав, м’язи ніг задерев’яніли, він геть замерз. Він механічно плівся за широким зеленим дощовиком, аж поки вони нарешті не вийшли на галявину, посеред якої стояла хатина. А поряд із хатиною — велике ґінкго дволопатеве^[12].

20

Вона відчувала на собі погляд того чоловіка. І той погляд був сповнений бажання. Як давно на неї ніхто так не дивився? Відчувала страх — отой страх, що передує викликові, невідомості, який можна подолати тільки мужністю. Можливо, настав час проявити її. Елена простягла руку, що ледве помітно тремтіла, і легесенько доторкнулася до руки Ґвідо, яка тримала кермо. Провела пальцем по його дерев’яній обручці, гладкій і теплій, погладила жорсткі кісточки пальців, торкнулася м’якшої шкіри між пальцями. Від цього дотику щось ворухнулося у неї в животі і нижче. Ґвідо з’їхав на узбіччя, їхнє дихання ставало все прискоренішим, їхні обличчя зближувалися, а шибки в машині затуманювались.

***

Неймовірне відчуття, коли його велика долоня обережно пестить її щоку, торкається скроні. Гладить по волоссю. Обводить контур її вух, торкається сережок, проводить по профілю носа. Ніжно пестить чоло, ніби намагаючись відігнати всі страхи, всі погані думки. Прагнути обіймів одне одного. Скоротити відстань між тілами, аж поки не відчуєш смак його рота, потрісканих від вітру губ, його м’якого язика. Відчути своїм язиком край його зубів. Відчути на смак і збагнути, що тобі цього не досить. І тоді, відкинувши останній сором, цілуватися знову, перебиваючи ритм дихання, поки наростає бажання від несподіваних обіймів, яких вона відразу не усвідомила. Неймовірне відчуття, яке, здавалося, вже давно було сховано десь у найглибшому куточку душі, а тепер випірнуло на поверхню з тих незвіданих глибинних джерел, які ще не зовсім пересохли. Віддатися на волю почуттів і згадати, що ти ще жива. Прискорене дихання, серце, що калатає як скажене, ноги підкошуються, руки стискають, чіпляються, нишпорять поміж складками одягу, очі, які то широко розплющуються, то примружуються.

Ти ще тут. Однак хто ти?

***

Ґвідо відірвався від неї і зазирнув прямо в очі. У ту мить Елена відчула, що до неї повертаються сили, що у неї в жилах тече кров, що її шкіра чутлива до пестощів, а між ногами наростає гаряча хвиля. Відчула, що існує.

— Ти така гарна...

Як давно їй не казали таких слів? Невже вони справді призначалися для неї? Елена відчула, що втрачає самоконтроль. Протягом усіх останніх років вона несвідомо примирилася зі своєю роллю, прикриваючись відповідальністю за дітей, і зрозуміла тільки в цю мить, що то був лише страх — страх бути собою, зайняти забагато місця, зруйнувати усталені правила і не виправдати сподівання інших. Перекладати замість того, щоб писати самій, — ось що з нею сталося: вона ховалася за чужими словами, щоб приховати власні. Їй хотілося закричати, розбити вікна автівки, вискочити з неї і чимдуж бігти світ за очі під дощем. Вона спробувала знову прихилитися до Ґвідо, однак він її зупинив:

— Не зараз, не так.

«Чому?» — запитала подумки Елена, в душі наростало розчарування упереміш зі збентеженням. Реальність, що, як їй на мить здалося, дала їй спокій, знову навалилася на неї всією вагою. Вона відчула, як кров прилила до обличчя, — чи то їй здалося?

— Тоді як? І коли? — обурилася.

— Мені подобається зачекати, помріяти, помучитися від бажання до втрати здорового глузду.

— А от я його вже практично загубила, здоровий глузд.

— Це найперша річ, яку ти мені сказала при зустрічі: що ти загубилася. І що тобі не подобається почуватися загубленою. Однак я тебе знайшов. Це мій щасливий день. Я міг тебе не побачити і проїхати повз. Здалеку ти нагадувала маленьку істоту, що заблукала; я спершу навіть прийняв тебе за дівчинку.

Його шорсткі руки на щоках, у волоссі. Тремтіння, ніби від доторку їхні тіла пробиває струмом. Бажання уявити його оголене тіло поряд. Бажання зірвати з себе одяг і показатися йому оголеною. Короткий спалах несподіваного кохання. Дар. Несподіванка.

— Ти така гарна! У твоїх очах — глибина гірського озера. І це я бачу тільки твоє обличчя. Хтозна, які скарби ховаються за цими ганчірками, які дива під ними я відкрию для себе!

— Перестань так говорити, ти змушуєш мене червоніти.

— Серйозно? Тоді скажи-но мені, чого тобі від мене треба?

— Я соромлюся. Я ніколи не вміла висловлювати власні бажання.

— Але ж це так просто! Я навчу тебе, як це робиться.

— Я гадала, що деякі речі трапляються лише в книжках.

Їй згадалася «Нестерпна легкість буття». І подумалося, чи Ґвідо розмовляє, коли кохається.

— Ти помиляєшся, Елено. Зрештою ми, люди, не набагато відрізняємося від грибів. Найголовніша частка нашого єства залишається прихованою, шукає свою силу там, де ніхто її не бачить.

— У тебе досить дивний погляд на речі.

«Ні, він не розмовляє, коли кохається, — подумала. — Він уважно мене розглядає, як розглядає дерева в лісі... З благоговінням...»

— Я дивлюся на речі знизу. Саме там, унизу, в темряві, відбувається щось справжнє. Тільки так можна потім побачити світло. Подумай про рослини. Подумай про свої ноги.

***

Раптом Елена злякалася. Цей чоловік міг завести її далеко, у невідомі їй краї. Потяг, який вона відчувала до нього, був занадто сильний. Після одруження вона ніколи не була з іншим чоловіком, пам’ятала лише тіло Гектора. І ось тепер її охопило одне-єдине бажання: відкрити для себе тіло Ґвідо, цього незнайомця. Попри всі страхи вона була готова піддатися цьому бажанню. Хотіла це зробити. Потім згадала про своїх дітей, і їй ніби кулаком зацідили в щелепу. На якусь мить вона забула про те, що вона — мати; поряд із Ґвідо не було нікого, крім неї самої, без її життєвої історії, без її минулого. Було лише її тіло, плоть, кров, жили, серце, пристрасть і задоволення, які вона могла собі хіба що уявляти. Було її бажання, її фантазії, салон розбитого «джипа» посеред лісу. Їй хотілось, аби її думки обмежувалися тільки спогляданням навколишнього, а не зверталися раз у раз до часу й простору, які відділяли її від попереднього життя. Адже в цю мить вона ясно розуміла: зараз її життя на перехресті. Вистачило одного поцілунку. Згадала, як уперше цілувалася з хлопцем в юності і через недосвідченість та незнання власного тіла була глибоко вражена пережитими відчуттями. Їй тоді здалося, ніби вона народилася вдруге чи народилася нарешті по-справжньому, — там, на скелястому березі моря, в обіймах ненабагато старшого за неї юнака. І ось тепер вона ніби знову переживала те саме, однак цього разу з усвідомленням себе, свого тіла і почуттів — результатом минулого досвіду і прожитих років. Ніби перебувала у підлітковому тілі з розумом дорослої жінки. А куди ж подівся Гектор? Із чого було зіткане їхнє кохання? Адже вони таки кохали одне одного. Елена ніколи в цьому не сумнівалася. У перші роки шлюбу вони були дуже близькими. З ним вона почувала себе вдома. Їй здавалося, що з ним вона нарешті знайшла своє місце в житті після тривалого періоду непевності. Потім на світ з’явилися діти. І все якось змінилося.

— Про що ти думаєш? — запитав Ґвідо. — Ти якось ураз спохмурніла.

— Хочу почуватися вільною і не можу. І знаєш, що найгірше? Ще зовсім донедавна я навіть цього не усвідомлювала. Так, звісно, в душі я знала, що щось не так.

— Тоді це — не найгірше, а найкраще. Без усвідомлення проблеми у тебе мало можливостей для вибору.

— Справа не в усвідомленні, це щось значно глибше, щось пов’язане з пошуками мого особистого місця в житті... не знаю, як пояснити. Йдеться майже про фізичну потребу.

— Мені подобається, коли ти сумуєш, однак не спри­ймай мене занадто серйозно. Я — всього лише лісовий самітник.

— Який полюбляє жінок. Це відразу ясно з того, як ти мене цілував. Гадаю, жінок у тебе було чимало, однак жодна з них не готова жити вдалині від світу, як ти.

Ґвідо усміхнувся. Усмішка в нього була широка і щира. Елені закортіло знову його поцілувати. І вона так і зробила. Довгим, пристрасним поцілунком. Коли вони нарешті відхилилися одне від одного, Ґвідо випалив:

— Так же й задихнутися можна! Так і є, я без пари. І люблю жінок. Інколи переконую себе, що жити самому — це мій вибір, і тоді справді вважаю, що це правда; однак бувають моменти, коли важко. Не можна мати все в житті, — сказав, дивлячись у вікно машини, — зате в мене є чудовий пес, ти обов’язково маєш із ним познайомитися!

— У мене таке відчуття, ніби я роблю все — а точніше, не роблю нічого — через страх. У мені завжди гніздиться ціла купа страхів. Боюся помилитись, боюся бути собою. Боюся бути покинутою, вибирати, дати волю своїм почуттям.

— Страх. Цікава тема для розмови! Про нього можна говорити годинами. Знаєш, чого я найбільше боюся у цю мить? Що ми руйнуємо все, а самі навіть не усвідомлюємо цього. Я живу в лісі ось уже більше двадцяти років і бачу, що відбувається. І те, що я бачу, мене справді дуже лякає.

— Досить поглянути у вікно зараз... — продовжила Елена.

— Досить було відчути сморід диму і побачити попіл, що падав з неба місяць тому.

— Але ж ми скоро колонізуємо Марс, хіба ні? Які проб­леми?! — різко заперечила Елена, заправляючи пасмо волосся за вухо.

— Ніяких проблем. Я шаленію від цього твого жесту. Але мене на Марс навіть мертвим не затягнуть. Я хотів би повезти тебе на зелену планету, вкриту квітами, де живуть численні комахи, рідкісні птахи, зниклі з лиця Землі тварини. Мені хотілось би побудувати з тобою халабуду з пахучого листя й моху, де ти ляжеш, потім повільно роздягнешся, а я буду дивитися на тебе, довго-довго, як на прекрасну картину або чудовий краєвид. І лише після того, як я роздивлятимусь на тебе так довго, що знатиму напам’ять кожен міліметр твого тіла, тільки тоді я візьму тебе.

***

На якусь мить зависло мовчання. Дощ, здавалося, теж стишився. Елена важко сковтнула; його слова — такі на перший погляд неприйнятні — проникали їй глибоко в серце. Вона знала, що ніколи не зможе їх забути. Ґвідо уважно поглянув на неї, він теж був схвильований, було щось неймовірне у його очах.

— Господи, вибач будь ласка, — промовив Ґвідо, обірвавши неймовірну емоційну напругу між ними, — сам не знаю, що на мене найшло. Який я бовдур!

— Не вибачайся, мені це стало на користь. Давно я не почувалася такою... ніби справді вродливою, особливою. Мені б дуже хотілося, щоб та планета справді існувала.

— А вона існує, — промовив Ґвідо, торкнувшись рукою до грудей, — ось тут. А ти — дуже вродлива. Справді.

***

У ту мить задзвонив телефон.

— Вибач, кінець романтики, мені треба відповісти. Можливо, хтось потребує допомоги.

Голос Ґвідо враз змінився, залунав серйозно.

— Так, я вже майже внизу, по дорозі на Пенну. Гадки не маю, як я зможу перебратися через річку, але спробую доїхати до тебе. Тут зі мною одна жінка, яка шукає чоловіка й дітей... Розумію. Я передзвоню тобі, як тільки матиму краще уявлення про ситуацію. Чао!

Потім знову звернувся до Елени:

— Доведеться нам повернутися на планету Земля, зруйновану пихатою самовпевненістю і тупістю людей. Ти готова?

— Я б назавжди залишилася у твоїй машині, — сказала Елена.

— Я й сам не проти. Інколи так кортить зупинити час. Буває, йдеш по лісу, і все навколо тобі здається бездоганним. Така рівновага в усьому, така гармонія у співіснуванні всіх лісових істот, що це наганяє журбу за втраченим світом. Від того глибокого смутку взагалі не хочеться виходити з лісу, хочеться перетворитися на рослину, змішатися з іншими лісовими мешканцями. Як правило, у такому стані я знаходжу трюфель, — вигукнув він, — то ліс мене так втішає подарунком і разом із тим каже, що я — інший, що я всього лише дурна й ні на що не потрібна людська істота, — тупий споживач.

— Мені довелося переживати подібне відчуття, коли народилися мої діти. У механізмі життя є щось настільки бездоганне, що завжди викликало в мене подив і захоп­лення. Саме через це я нетямлюся від новонароджених малюків. Потім, на жаль, вони теж ростуть... а ти, після того, як їх народила, перетворюєшся на просто дурну, нікчемну, ні до чого не придатну матір, — сказала Елена.

Ґвідо обернувся до неї і глянув співчутливо.

— Мені подобається розмовляти з тобою, — промовив, вмикаючи двигун, — і я кажу тільки частину правди.

Машина повільно викотилася на дорогу.

— А тепер настав час рятувати світ! — продовжив зі сміхом. — Треба ввімкнути музику!

— Я готова, і ще одне: я терпіти не можу слово «споживач».

21

На галявині стояла дерев’яна хатина, побудована у японському стилі, а поряд — дерево ґінкго з пожовклим від осені листям, що робило його схожим на золоту хмаринку. На якусь мить Гектор навіть подумав, чи йому все це не привиділося.

— Зніміть черевики й мокрий одяг! — наказала Іроко.

За хвилину вона вже повернулася з чистим одягом: штаньми з м’якої бавовни і білою футболкою, що пахла мускусом. У Гектора був час роззирнутися. Йому здавалося, ніби він раптом опинився в одному з тих манґа^[13], якими зачитувався у дитинстві, перш ніж заснути, або в одному з фільмів, що так подобалися Елені, де ніколи й нічого не відбувається, однак наприкінці фільму сидиш зі сльозами на очах, сам не знаючи чому. В хатині було тепло, але не жарко, гладенькі дерев’яні дошки підлоги приємно гріли ноги. Через великі вікна було добре видно ліс — так, ніби між житлом і довкіллям не існувало ніяких перепон. Іроко поставила гріти воду на чай. Чайник засвис­тів через пару хвилин.

— Дивно, адже струм вибило повсюди, — здивувався Гектор.

— А в мене сонячні батареї на даху; зважаючи на сонце й спеку останніх місяців, у мене тепер запас на цілу зиму, адже я придбала два неймовірно ефективних акумулятори, що коштували не так уже й багато. А отам, унизу, — не знаю, чи ви помітили, — я встановила вітряк із вітрогенератором.

Гектор перевдягнувся у невеликій кімнатці, де побачив татамі. Йому кортіло ненадовго влягтися на білі простирадла й забути про все. Перед очима постійно стояв образ Джованні з собачам на руках. Він відчував провину за те, що покинув їх, повівся як справжній боягуз, і від тієї думки йому не було спокою. Якщо з ними щось станеться, як він зможе це собі пробачити?! Як пояснить Елені?

Він повернувся на кухню, де на нього вже чекав кухоль із гарячим зеленим чаєм, що пахнув луговими травами. Іроко ввімкнула газовий камін, від якого відразу потягнуло приємним теплом. Поступово, тоді як його тіло відновлювало звичну рівновагу, тривога в душі наростала. Іроко запросила його сісти в крісло. Поряд із кухнею розташовувалася світлиця, де він помітив кілька накритих для вечері столів. Це мало нагадувало ресторан; здавалося, ніби господиня чекала на гостей і скористалася тим, що було у її розпорядженні: всі стільці відрізнялися одне від одного, так само, як і столи, скатертини, тарілки, келихи. Як результат, у світлиці панував веселий бедлам, що так різав око в порівнянні з суворим порядком інших кімнат. Гектор нарахував п’ятнадцять місць за столами.

— Розслабте зморшки на лобі, прошу вас, — сказала Іроко, сьорбаючи чай зі своєї чашки, — вам дуже поталанило, адже ваші діти зараз із найнадійнішою особою з усіх, кого я знаю. Так само, як і ваша дружина і ви самі.

— Не розумію, — пробурмотів Гектор. — Звідки вам знати?

— Схоже, останнім часом трапилося багато такого, чого ви взагалі не зрозуміли, — відповіла Іроко. Рудий кіт, що вигулькнув невідомо звідки, потерся об її ноги.

Поведінка жінки почала дратувати Гектора: ти бачиш, яка ворожка знайшлася! Що вона могла знати про нього, як насмілилася віщати тут, перед ним, свої інсинуації?! Однак жінка перебила його ще до того, як він устиг висловити своє збентеження.

— Послухайте мене. Як я вам уже сказала, у цю мить ви не можете зробити нічого корисного. Те, що мало статися, вже сталося. Ми за крок від катастрофи, — тут я не можу з вами сперечатись, — однак у цей час мужність полягає в тому, щоб визнати факт катастрофи і уважно спостерігати за всім, що відбувається навколо. Ми втратили здатність спостерігати, не вміємо більше ні розуміти, ані уявляти. Ось у чому полягає трагедія наших днів. Зауважувати межі — те, що донині не викликало ані найменшої цікавості. Наприклад, у цю хвилину перестаньте думати про своїх дітей та дружину і зосередьтеся на теплі власних рук, яке передається від гарячої порцеляни, куди налито ваш чай.

***

Гекторові довелося кілька разів глибоко вдихнути й видихнути, щоб стриматися, щоб не скочити на ноги, не втекти звідси світ за очі, не бігти під проливним дощем, викрикуючи імена своїх дітей, своєї дружини, не вчинити будь-якого безглуздя, щоб їх розшукати, замість того, щоб сидіти, як оце зараз, непорушно і відчувати тепло чашки з чаєм у руках, тоді як якась японка намагається втирати йому в вуха дешеві прописні дзен-істини. Йому здалося, що він божеволіє. Однак щось його утримувало. То що насправді тримав він у себе в руках?

— Така тонка порцеляна, — промовила Іроко, попиваючи чай, — а зберігає тепло. Ви пам’ятаєте, що сталося одинадцятого березня 2011 року?

Голос Іроко долинав до нього здалеку, як через вату. У ньому звучав гнів, якого раніше він від неї не чув. Одинадцятого березня? Він довго думав, аж поки не пов’язав дату з батьківщиною жінки. Так, тепер він добре пригадував той день. Він тоді тільки-но приїхав до офісу, як почув у новинах: землетрус, потім цунамі і вибух на атомній електростанції. Славнозвісна японська ефективність, що не встояла перед могутньою силою природи, десятки кілометрів зруйнованої берегової лінії, величезна територія, заражена радіацією. Новини поступали безладно, неясною залишалася природа катастрофи. Чому атомну електростанцію побудували на березі моря? Чому ніхто не подумав, до яких наслідків це може призвести? Чи, можливо, ризик здавався таким малоймовірним, що його навіть не взяли до уваги? Ота форма пихатості людської раси, що призводить до сліпоти, Гекторові була добре відома: ми — хазяї світу, володарі природи.

— Я тоді мешкала в Наміє, невеличкому приморському містечку. Так вирішив мій чоловік, щоб ми перебралися ближче до його літніх батьків. Мені таке не дуже подобалося, адже мене непокоїло, що ми мали жити поряд із атомною електростанцією. А він з мене кепкував. «Ну, що такого може трапитися? — казав. — Ти начиталася забагато книжок про Другу світову війну». Він мав рацію, мене справді дуже цікавить той історичний період, коли людство наблизилося, як ніколи раніше, до свого кінця. Було сорок шість хвилин на третю дня. Я сиділа вдома, вчила італійську, — дієслова в умовному способі, — аж тут почало трусити. Для мене це було вже не вперше, однак коли подали сигнал тривоги цунамі з наказом термінової евакуації, я відразу подумала про електростанцію. Мене паралізувало від страху.

Іроко дивилася прямо перед собою в порожнечу, поки розповідала; її пальці стискали чашку з чаєм, ніби хотіли її розчавити.

— Все навколо втратило сенс, не було ніякого надійного сховища, навіть думка про чоловіка не допомагала мені вийти із заціпеніння. Я почувалася мертвою, разом з усім, що мене оточувало. Думала про тварин, про річки, дерева, — все зникло б навіки, через повільне і неухильне зараження всіх форм життя, до якого б призвела поява найрізноманітніших чудовиськ. Я не помилялася: система охолодження вийшла з ладу, а вже через кілька годин вибухнув перший реактор. І то був лише початок катастрофи, яка триває й досі. Кохічі, мій чоловік, підхопив мене, як клунок, перекинув через плече і поніс до машини. Ми заїхали по його батьків і подалися з міста, перш ніж інші мешканці вчинили так само, потрапивши на кілька годин у затори на дорогах посеред спричинених землетрусом руїн. Можна втікати від вогню або від урагану, можна втікати від землетрусу, якщо тобі поталанило не опинитися під завалами, але від радіоактивної хмари не втечеш. Префектура Фукусіма була однією із сільськогосподарських територій-годувальниць Японії; там вирощували фрукти й овочі за традиційними технологіями, що передавалися з покоління в покоління. Сьогодні ту заражену землю у жалобних чорних мішках накидано у здоровенні купи — гектари й гектари чорних мішків, набитих отрутою. Сотні років на тій землі не зможе вирости нічого їстівного. Природа поступово повертає собі евакуйовані території, однак рівні радіоактивності такі високі, що ні людина, ні тварина там не зможуть жити. Можливо, колись рослини повернуть до життя той колись квітучий край, але для цього знадобиться так багато часу, що навіть уявити собі важко. Ми здатні за лічені секунди зруйнувати те, що природа терпляче створювала тисячоліттями. Щось не так із нашою цивілізацією, ви не думаєте?

Гекторові здалося, ніби він відчув тепло, про яке говорила Іроко. Тепло від дотику рук до порцеляни.

— Моя реакція на ситуацію була такою, як оце у вас, — продовжувала Іроко, — спершу мене охопила паніка. Я хотіла залишитися, щоб допомагати тим, хто втратив усе, і чекати, коли захворію на рак. Принаймні так від мене була б якась користь. Таке ставлення до катастрофи можна виправдати, але воно тепер уже недостатнє. Слід навчитися дивитись уперед. Нас прийняла до себе родина двоюрідного брата на півдні країни, неподалік від Осаки. У нас не залишилося нічого, ні житла, ні роботи: архітектурна студія, з якою я співпрацювала, збанкрутувала, ресторан, де працював мій чоловік, зачинився. У нас не вистачало духу завести дітей, а тому й наші плани створити велику й міцну родину теж зазнали поразки. Кілька місяців потому померла мати Кохічі; казала, що не може жити вдалині від рідного краю, від землі, яку вони з чоловіком обробляли десятки років. Коли ми розповідали, звідки втекли, люди поглядали на нас скоса, боялися заразитись від нас радіацією, вважали, що ми розносимо заразу, тримали нас на відстані, нам не вдавалося інтегруватись у громаду. Я ніяк не могла викинути з голови евакуйованих — тих, хто, як ми самі, втратив усе майно, а насамперед — гідність і право жити своїм життям. Таке вже було після війни: тих, хто пережив Хіросіму й Нагасакі, — у нас їх називали hibakusha, — зганяли у гетто, тому що боялися їх. Багато хто накладав на себе руки, не витримавши пережитого суспільного тиску. Ніби то ми, жертви, якимось чином несемо відповідальність за катастрофу. Я знаю, що тобі це здається безглуздим, однак такий традиційний устрій у нас в Японії. Народ хоче лише забути те, що сталося, уряд і компанія, якій належала атомна станція, зробили все можливе, щоб зам’яти справу.

— Не думаю, що так роблять тільки в Японії, на жаль, — сказав Гектор. — Досить згадати, як поводяться в Італії з іммігрантами-біженцями, які пристають до наших берегів. Вибачте, що запитую: а де зараз ваш чоловік?

— Це довга історія. Гадаю, зараз він у Парижі, куди його запросили прочитати лекцію в бізнес-інкубаторі для тих підприємців-початківців, які хочуть відкрити власну справу, а потім приготувати вечерю разом з іншим відомим шеф-кухарем із Бразилії — не пригадую його ім’я... Не дивіться на мене так, я ж вам сказала, що історія ще не завершилася. Шість дерев ґінкго вижили після атомного вибуху і ростуть ще й досі. Коли я вперше приїхала сюди й побачила оце дерево, що чекало на мене, то вирішила: я мушу оселитися тут.

Гектор озирнувся довкола. Почув, як дощ тарабанить по даху, і ніби прокинувся від сну. Спробував знову зосередитися на кухлику з чаєм, на своїх руках, на порцеляні, на теплі. У цій жінці було щось незвичайне, якесь внут­рішнє світло. Він подумав, що Елені вона б сподобалася. Звідси, з цієї оточеної лісом галявини, світ здавався далеким неконтрольованим хаосом. І в цю мить задзвонив телефон Іроко.

22

У долині панував цілковитий хаос: річки розлилися і вийшли з берегів, на дорогах затори через покинуті машини, автівки з людьми, які боялися вийти назовні.

— Ми їх нізащо не знайдемо, — стривожено промовила Елена.

— А от я сумніваюся, що зможу перевезти трюфелі на той берег. Долину навпіл розділяє річка. Тут навіть моєму коникові-позашляховику доведеться змиритися. Хтозна, можемо спробувати далі на півночі, однак доведеться набратися терпіння: дорогу, що пролягає вздовж берега, затопило, а швидкісну трасу закрили. Знайдуться такі, хто товктиметься тут цілий день.

— І де вони ночуватимуть, як на тебе? — запитала ­Елена.

— Сподіваюся, десь у безпечному місці.

— Нам треба розшукати моїх якомога швидше.

— Так, я знаю. Дай мені подумати.

Пожежники намагалися звести мобільну переправу, дорогу біля річки перекрили старими бар’єрами. Поліція умовляла людей повернутися, однак здавалося, ніби ніхто не знає до пуття, куди їхати й що робити. Три стареньких пароплави в зоні інтерпорту нагадували білі прапори, які просили пощади.

— Так мало треба, щоб посіяти бедлам. Хтозна, чому ми ніколи не думаємо про це, поки все йде правильно, — зітхнула Елена.

— А якщо саме так, як оце зараз, і є «правильно»? Прийняти хаос, звикнути до факту, що ми не в змозі нічого контролювати, і коли хочемо й надалі жити на цій землі, мусимо призвичаїтися до чогось іншого? Маємо стати гнучкішими, ніж раніше, знову почати озиратися навколо себе; зрештою, людство завжди так поводилося. Це тільки протягом кількох останніх десятиріч ми переконали себе в тому, що все навколо повинно пристосовуватися під нас. Однак це хибна думка.

— На себе мені начхати. А от що буде з тими, хто прийде після? Що буде з моїми дітьми?

— Годі філософії. Я зателефоную Іроко, а потім вирішимо, що робити.

Перекинувшись кількома фразами з жінкою по телефону, Ґвідо звернувся до Елени:

— Хочеш поговорити зі своїм чоловіком?

Елена вирячилася на нього, не розуміючи.

— Він — там, у неї. Я ж казав, що з ним усе добре. А твої діти у норвежця, — отже, за них тобі теж можна не хвилюватися.

Елена і надалі нічого не розуміла. Ґвідо передав їй мобільний, і Гектор розповів їй про аварію, про зустріч із норвежцем, про Іроко, яка забрала його до себе. Вони разом поїдуть по дітей, не слід хвилюватися, їй можна спокійно повертатись до Червоного Бука, а вони згодом до неї якось доберуться.

Елена відчула полегшення, однак разом із тим слухала Гектора якось відсторонено, ніби він перебував за тисячі світлових літ від неї. Тепер, коли вона почувалася у безпеці, їй здавалося, що її діти десь далеко-далеко, ніби частина її самої відірвалася від тіла, таке з нею трапилося вперше. Відтоді, як діти народилися, вона не могла думати про себе окремо від них, сприймаючи їх невіддільною часткою себе, а тому їм усім трьом треба було виживати разом. Коли вона була поруч із Сюзанною і Джованні, почувалася спокійно; їй подобалося проводити час із ними, хоча буденність іноді навалювалася на неї своєю одноманітністю і повторюваністю: куховарити, проводити до школи й дитсадка, вислуховувати, дорікати, а ще — купати, перевдягати, витирати, колисати, присипляти, читати, годувати... — ціла низка дієслів, щоб відтворити нескінченний перелік первинних обов’язків, монотонний опис буденного життя, яке давало змогу її дітлахам рости здоровими, захищеними, вільними, спокійними. Елена подумала, скільки треба зусиль, скільки рішучості, самопожертви і відданості — так, відданості! — ось правильне слово! Подумала, чи навчила їх бути ще й гнучкими та здатними до адаптації, як радив Ґвідо, адже правильне виховання на початку життя, можливо, дозволило б їм краще зжитися із неуникним безладом існування. Хтозна. Думка, що вони там зараз самі з якимось незнайомцем, до того ж у такій критичній ситуації, її навіть тішила: все одно їм доведеться навчитися дбати про себе.

— Я пропоную повернутися, — сказав Ґвідо, — все одно тут ми мало що можемо вдіяти.

— Проведи мене до машини, — сухо попросила Елена. Серцебиття посилене, важко ковтати. Очевидні ознаки страху. «Я — доросла, одружена жінка з двома дітьми», — подумала, нервово покручуючи на пальці обручку.

Ґвідо увімкнув радіо. Ситуація у центральній частині Італії, зокрема в Римі, була катастрофічною: вири проковтнули цілі палаци; ґрунт несподівано став нетривким, просоченим водою, гнилим; цілі квартали затопило, жителі розбігалися у паніці... важко було навіть уявити, що там відбувалося. А дощ і не думав ущухати. Папу Римського попри його бажання евакуювали на гелікоптері, — так повідомив журналіст. Політики мовчали, як води в рот понабирали. Схили пагорбу Янікул^[14] поблизу Ботанічного саду посунулися, перетворивши його на суміш води та мулу, що потягла з собою дерева, теплиці, огорожі. У тій чарівній, покритій зеленню частині міста минула майже вся юність Елени. Вона любила там гуляти, читати, відновлювати душевну рівновагу, коли сумувала. Ходила туди навесні, коли розпускалися бруньки на деревах, а паморочливий запах троянд огортав усе навколо. Їй подобалася теплиця з сукулентами — рослинами, що мають спеціальні тканини для запасання води, здатними вижити у найнесприятливіших кліматичних умовах і захищеними від зовнішньої агресії колючками й товстою шкіркою. Шари життя, що накопичуються, колючка за колючкою, біль за болем. Вона ледве стримувала сльози, думаючи про весь той жах, про руйнування. Рим, такий вразливий, зруйнований, узурпований, завалений мулом, залитий водою. Той самий Тибр, що бурхливими водами протікав у неї перед очима, зовсім розходився. Та разом із болем Елена відчувала злість на людство через його впертість, бо воно не бажало нічого бачити й чути. Чому? Адже сигнали були такими сильними, що ними не можна було знехтувати.

Ґвідо розвернув машину і взяв напрямок на Пенну.

— Знаю, все, що відбувається, — це справді страшно, однак мені не вдається бути цілковитим песимістом. Подумай лишень, що трапилося з твоєю родиною, — сказав він. — Кожному з нас хтось допоміг, і що дивно — всі ті, хто вам допомагав, знайомі між собою. Таке враження, ніби якимось загадковим, без нашої безпосередньої волі, природним чином між нами виникла тут, у долині, єдина мережа, а в центрі цієї мережі — Тибр, що тече до Орте. Зовсім різні особи, не пов’язані між собою, однак мають щось спільне. Хіба тобі це не здається неймовірним?

Елена про це не замислювалася, але зрештою — так, мусила визнати: справді неймовірно.

— Ми ще й досі розділені, однак я відчуваю, як між нами виникають невидимі зв’язки, нові стосунки, і коли ми знайдемо в собі сили, щоб знову об’єднатися... не знаю, здається, йдеться про рух спротиву. Досі ми залишалися у підпіллі, але зараз ситуація критична, а тому доводиться об’єднатись і вийти зі схованок, щоб нарешті познайомитися.

— Схоже на діалог із фантастично-наукового фільму... або з військового, — задумливо відповіла Елена, — але я розумію, про що ти. Я вже кілька років так почуваюся — не такою, як усі, неправильною, ніби мій кривокосий погляд бачить те, чого інші не помічають. І те, що бачу, наганяє на мене тривогу. Я знайшла собі схованку в книжках, але ніколи не знайшла в собі мужності, щоб вийти з ізоляції. Забагато в мені страху, а можливо, сором’язливості, браку мужності.

— Як на мене, оте, що бачить твій, як ти кажеш, «кривокосий» погляд, настільки незбагненне, що призводить до паралізуючої дії. Що можу зробити я, що можеш зробити ти? Перекладачка і збирач трюфелів, які хочуть врятувати світ, — це ж смішно, однак...

— Подумай-но, якщо сонце вже більше ніколи не зійде над небокраєм, якщо нам віднині доведеться назавжди жити у світі, де без упину йде дощ, як оце зараз. Я, наприклад, більше не можу терпіти оцю зливу й сірість навколо.

— У мене було таке минулого літа. Я щодня молився, щоб побачити принаймні одну-єдину хмаринку на горизонті. Думав про пересохлі криниці, про дерева й тварин, що потерпали від спраги. Думав про нас, про те, що доведеться шикуватись у чергу, щоб набрати питної води, або про її надлишок, як оце зараз. Знадобиться докласти чимало зусиль, щоб виправити все понівечене. Подумай про ліси. В Італії лісові площі збільшуються через те, що малі села зникають, особливо у внутрішніх районах Цент­ральних Апеннін. Однак ці райони характеризуються мінімумом біосфери, що спричинить ріст популяцій вовків, диких кабанів, а це призведе до виникнення недружніх для людини екосистем. Звісно, природа відвойовує свій простір, але яким він буде? Мені смішно від тих, хто каже «повернімося до природи»! Для мене такі заклики не мають сенсу.

— Можеш увімкнути музику? Бо на мене це все навіює журбу...

Ґвідо глянув їй у очі, і від того погляду вона затремтіла. Поки розмовляли, Елена навіть не помітила, як вони проминули те місце, де вона залишила свою автівку, і тепер піднімалися схилом у напрямку до Амелії.

— Зараз ти поїдеш до мене, — сказав їй Ґвідо.

23

— Доведеться мені забути про трюфелі, — скрушно похитала головою Іроко. — А мені так хотілося!.. Саме в такі години, як зараз, слід їсти трюфелі. Доведеться змиритись. Так, я знаю, що Орте-Скало теж затопило. Тут зі мною один синьйор, який шукає свою дружину, ти не міг би передати їй мобільний? — вона простягла телефон Гекторові.

— Елено, ти як? — запитав Гектор. Почувши голос дружини, відчув себе, ніби відчинив двері свого будинку після довгого і важкого робочого дня. — Так, я розбив машину, але, зважаючи на ситуацію, це дурниці. Я залишив дітей у норвежця, у хлопця на ім’я Ове, а я тут, з Іроко. Схоже, нам усім пощастило опинитися з добрими людьми. Я збив собаку, вона поранена, але виживе, напевно. Ми назвали її Пандорою... так, схоже, що скриньку вже відкрито. Прошу тебе, не роби дурниць. Зустрінемося у Червоному Буці, як тільки з’явиться можливість, хоча й не уявляю собі, як ми туди доберемося. Адже зараз Тибр — нездоланна перешкода... так, як тільки я доїду до дітей, спробую зателефонувати на цей номер. Скоро зустрінемося, сподіваюсь...

Гектор на якусь мить замовк, не знаючи, що додати. Знову ота стіна. Однак зараз відчував, що йому кортить її завалити, навіть якщо для цього доведеться розбити кулаки до крові.

Він повернув мобільний Іроко. Затим поговорив із дітьми. Вони допомагали Ове поратися з курми і затикати всі дірки в стінах. Із Сюзанниного голосу йому зо­всім не здалося, що вона злякана, швидше — розважалася. Джованні піклувався про цуценя, він теж був спокійним, розповів батькові, що випив свіже яйце, ще тепле.

— Тільки-но вилізло з курячої гузки! — повідомив зі сміхом. — Таке смачне! То було яйце Ренати, найсміливішої курки в світі! Інші взагалі не несуться, бояться грози. От страхопудки!

Діти запитали, чи є новини від матері, тоді Сюзанна підвела край розмові:

— Вибачай, таточку, але в нас тут купа справ. Чао!

— Схоже, у них там все добре, — каже Гектор. — Іроко, щиро дякую, що ви мене прийняли.

— Насправді це ви самі за мною вчепилися. Хай там як, а вам треба, мабуть, їхати по дітей, поки ще не стемніло, як гадаєте? Як на мене, цієї ночі доведеться вам спати в мене. Я не керую машиною, однак маю старенький пікап. Отам, уздовж схилу, тягнеться дорога аж до садиби Ове, нею можна доїхати, уникаючи потреби спускатися до Орте-Скало. Та краще виїжджати зразу.

Гектору подумалось: як умудряється ця жінка мешкати в такому відлюдному місці й не керувати машиною?

— На це в мене є мій чоловік, — сказала вона, не чекаючи на його запитання, — а як ні, я ходжу пішки. Я люблю ходити, як ви вже самі змогли помітити. Зараз знайду вам іншу пару взуття, бо ваше ще не просохло.

***

Вони разом вийшли під дощ. Небо було низьке, сіро-свинцеве, навіть не вірилося, що лише кілька днів тому стояла літня погода. Сіли в пікап, червону «тойоту». Тепер, трохи заспокоївшись, Гектор відчув, як зголоднів. Йому це здалося добрим знаком.

— Тільки обережно, — приказувала Іроко, — дорога дуже вузька й слизька.

— Добре, старатимуся, — буркнув Гектор, — я вже одну автівку розбив сьогодні вранці.

Вони рушили й заглибились у ліс, залишивши позаду садибу з її теплом.

— Кілька місяців потому помер батько Кохічі, — продовжила свою розповідь Іроко, поки машина поволі котилась уперед, — нас більше нічого не пов’язувало з Японією, окрім страшних споминів. Я запропонувала чоловікові використати наші останні заощадження на подорож до Європи. Хотілося побувати в Італії, зокрема у Флоренції, бо мене завжди захоплювали італійська мова, Данте і решта дивовижних речей, які я роками вивчала. Я вважала, що тільки краса зможе загоїти рани в наших душах. Мій чоловік погодився, сказавши, що він теж залюбки поласує традиційними італійськими стравами і спробує створити особливе меню з комбінацією страв італійської та японської кухні. Я навіть гадки не мала, про що він говорив, однак збагнула: він щось задумав; а коли мій чоловік щось задумає, то в нього завжди все виходить. Ми деякий час прожили в Тоскані, і там я познайомилася з однією людиною, яка розповіла мені, що італійський уряд надає охочим залишені землі в регіоні Тоскана та в інших регіонах Центральної та Південної Італії. Той факт, що населення покинуло ці землі, є однією з причин сьогоднішньої катастрофи: більше ніхто не чистить стоки, не проріджує ліси, не перевіряє схили, береги, русла річок. Таким чином деякі покинуті садиби або збанкрутілі фермерські хазяйства держава надає за символічну ціну, щоб мотивувати молодь повернутися до села. Отоді в мене виникла ідея. Я запропонувала кільком італійським друзям приєднатися до мене, щоб створити кооператив, сама підготувала всю необхідну документацію, і ми виграли перший ґрант на двадцять гектарів сільськогосподарських угідь у провінції Вітербо. Потім ми виграли ще один... ось тут, дивіться, слід повернути праворуч, далі дорога спускається трішки донизу. І потім починається найскладніший відрізок. Мені хотілося, щоб деякі родини, що втратили своє житло в Японії, перебралися сюди. Там багато таких, хто залишився у районі Фукусіма, бо там їм виплачують невелику субсидію, а іншого виходу в них немає, от і доводиться жити з дітьми у забрудненій радіацією зоні, щоб отримувати хоч якісь гроші. Адже якщо вони звідти переїдуть, то і тих не матимуть. Однак допомогти їм перебратися сюди, зважаючи на теперішню міграційну політику в Європі, виявилося надзвичайно складно. Знаєте, як нам вдалося? Завдяки черницям! Перші три родини з Фукусіми прийняли до себе бенедиктинки з Віторк’яно, з того все й почалося. Ми поселилися тут. Вам це може здатися дивним, але до нашого малесенького, загубленого посеред лісу ресторанчика приїжджає народ з усієї Італії. Мій чоловік — дуже відомий шеф-кухар. Ми використовуємо тільки ті продукти, які виростили селяни з Фукусіми та фермери з Туші, і ви навіть уявити не можете, з якими неймовірними результатами! Клімат тут не набагато відрізняється від нашого, хоча у наш час відбуваються такі кліматичні зміни, що страшно й казати, — і тут, і деінде. Ми зуміли виростити тут неймовірні культури, не вистачає тільки мацутаке. Але і їх скоро розведемо, я в цьому впевнена. А тим часом доводиться задовольнятися трюфелями мого приятеля Ґвідо.

Оту назву, «мацутаке», Гектор уже десь чув, але не пригадував, де саме. Розповідь Іроко здавалася неймовірною, однак, поглядаючи на цю мініатюрну жінку, слухаючи її, він переконувався, що в світі немає нічого неможливого. Можна навіть розбити кулаками високу стіну. А ще йому не терпілося поласувати стравами з меню її чоловіка. Так і є: він справді дуже зголоднів.

Йому не вірилося, що лише кілька годин тому він блукав під зливою у стані цілковитого розпачу. Не вірилося, що лише кілька днів тому він безтурботно походжав коридорами свого офісу, сам не знаючи, що він там робить. «Як усе по-дурному, складно, несправедливо», — подумав, однак його мозок відмовлявся скласти докупи всі частинки мозаїки, надто вже їх було багато. Він подумав про Клаудію, про свою колишню ілюзію, ніби поряд з нею все у світі могло на мить стати простішим, природнішим, кращим.

— От ми й приїхали, — промовила Іроко.

Гектор вискочив з машини, допоміг вийти Іроко і побіг шукати своїх дітей.

24

З-посеред густого лісу визирнула галявина, на ній стояла прямокутна будівля зі скла й дерева. Невідомо звідки раптом вискочив пес.

— Орцо, ходи-но сюди, я тебе з кимось познайомлю! — вигукнув Ґвідо, виходячи з машини. Пойнтер кинувся до нього. — Ну, ти й замазура! Навіть незрозуміло, якого ти кольору!

— Зараз спробую вгадати, — промовила Елена, почекала, поки собака її понюхає, а потім почухала його обережно за вухом.

Орцо плигав і гавкав на радощах.

— Я повернувся раніше, ніж передбачалося! — звернувся до нього Ґвідо. — Задоволений? Ходімо, Елено, всередину, поки ми знову не змокли до нитки.

Елена роззирнулася довкола. Відразузі входу відві­дувачі потрапляли до великої кімнати із заскленими стінами, що радше нагадувала оранжерею, ніж світлицю: все приміщення було заставлено диванами з вишитими подушками, стоси книжок лежали тут і там на підлозі, привертали увагу низенький столик з різьбленого темного дерева, шафки, наповнені розписаними чашами, східним глиняним посудом, статуетками, вазами, музичними інструментами. Кімната здавалася просторою, світлою, затишною, незважаючи на сіру й похмуру днину. Підлогу було застелено перськими килимами, по яких так і кортіло пройтися босоніж. У приміщенні пахло деревом і теплом.

— Мій собака — вихований, на дивани не залазить, — промовив Ґвідо, — цього літа мені довелося повісити штори, бо було занадто сонячно. Я вивчаю можливості для природного охолодження. Взимку — ніяких проблем, тут ніколи не буває холодно, хіба що трішки волого у такі дні, як нині.

Елена здивовано роззиралася довкола.

— А ти не казав мені, що ти — бувалий мандрівник і часто подорожуєш до східних країн...

— Я ще багато чого тобі не казав. Ходімо, покажу тобі майстерню.

Вони перейшли до іншої частини будинку, до ще одного великого приміщення, схожого за розмірами на світлицю, однак заставленого великими столами, теслярськими знаряддями, різаками, пилками і різцями, чим нагадувало столярну майстерню, з невеличким столярним верстатом і неймовірною кількістю виробів та скульптур із дерева. Елена помітила цілу колекцію черпаків і ложок.

— Оці я виготовляю для ресторану моїх друзів-японців, куди збирався відвезти трюфелі і де зараз перебуває твій чоловік.

Їй здалося дивним, що Ґвідо говорить про Гектора.

— А там що? — запитала вона, побачивши купу якогось старого мотлоху в кутку майстерні: барабан пральної машини, кран для води, дверцята від автомобіля, пів велосипеда...

— Це я знайшов у лісі минулого літа після великої пожежі. Мені кортіло зібрати те, що навіть вогонь не здатний знищити. Залишки нашої промислової ери; я іще не вирішив, що з цим робити; нехай поки що полежить, я використовую його як джерело натхнення.

— Ти знайшов увесь отой мотлох у лісі?!

— Люди користуються природою як зливною ямою: беруть, що їм треба, а на решту плювати хотіли. Якось під час одного з походів по лісу я наткнувся на двох чоловіків, що звалювали сміття з вантажівки. Ще й пригрозили мені гвинтівкою, сучі сини. Я нічого не міг удіяти, хіба що потім написати на них заяву карабінерам. Звісно, тим усе й скінчилося.

— А це що? — запитала Елена, беручи до рук маленьку дерев’яну статуетку, що зображувала русалку. Гладенька, бездоганна, вона так зручно лягла в руку, що нагадувала амулет, щоб крутити між пальцями в задумі.

— Це моя остання робота... — відповів Ґвідо. — Здається, вона якраз на тебе й чекала; візьми собі. Це для тебе.

Він обхопив її обома руками за талію:

— Це все — дари лісу. Я просто надаю їм форми. І ти теж — дар лісу. — Він ніжно провів долонею по її волоссю і погладив по щоці.

Елена відчула, як якась загадкова і могутня сила підштовхує її в обійми цього чоловіка, попри всі її принципи і бажання. Їй нестримно хотілося зруйнувати зведені нею самою бар’єри і забутися, перетворитися на іншу, відшукати свою втрачену за довгі місяці журби внутрішню силу. Тому вона першою стягнула з нього светра, поспіхом розстебнула сорочку, ледве не повідривавши ґудзики, доторкнулася до низу живота, відчуваючи його затверділий статевий орган. Світ навколо закрутився, ніби карусель. Статуетка випала з її рук.

Ґвідо поцілував її довгим поцілунком, потім підняв і, цілуючи, обережно поклав на ліжко.

— Не поспішай, — прошепотів, — я не хочу втратити навіть єдиної миті; спершу дай мені на тебе подивитися.

Він зняв із неї светра. Елена, намагаючись відволіктися й заспокоїти ритм дихання, роздивлялася довкола. Ліжко з оливкового дерева з білими простирадлами нагадувало їй готовий відпливти від берега човен. За великим вікном було видно ліс. Вона зачекала, поки Ґвідо зніме з неї одяг, не відчуваючи ані краплі сорому перед чоловіком, якого зустріла лише кілька годин тому. Їй здавалося, ніби вона входить у невідоме їй царство, де не може й не повинна нічого вдіяти, крім як віддатися на волю силам, що несли її у загадкове місце, про існування якого вона досі навіть не чула.

Як тільки обоє роздягнулися, вже було не до ніжностей. Пристрасть, запаморочення, плечі, руки, стегна, ступні, вуха... Ґвідо дивовижним чином змінював планіметрію її обрисів, ніби хотів виліпити заново. Елені здавалося, що його руки хочуть надати нових форм її тілу, — так само, як робили зі знайденими в лісі гілками й корінням. Вона почувала себе територією для завоювання. І не просила нічого іншого, крім як бути завойованою.

Перш ніж увійти в неї, Ґвідо ніжно приклався язиком до її плоті між ногами. Від незбагненного раніше задоволення її тіло й мозок пронизало мов блискавкою, з горла вирвався здушений крик. Їй здалося, що цей чоловік тримає в собі таємницю її бажання і цієї миті відкриває її для неї. Вона міцніше обхопила ногами його талію, вчепилася руками йому в плечі, і так вони рухалися й рухалися разом, то віддаляючись, то міцно притискаючись, ніби ніколи більше не мали розлучатися.

Елена знову скрикнула, цього разу голосним, диким криком, ніби випльовувала вогонь чи внутрішній вибух. Однак не випускала з себе Ґвідо, притискала його до себе, увіп’явшись нігтями йому в спину, аж поки й він теж не скрикнув і не здригнувся хвилями оргазму.

Так вони лежали якийсь час поряд, приходячи до тями, переводячи подих, із захриплими голосами, аж поки по Елениних щоках не покотилися сльози.

— Ну от, кругом сама вода, тече з усіх дір, — пожартувала вона і засміялася. — Чому ти так на мене дивишся?

— Ти мене не випустила. Ти — божевільна.

— Ні, ніяка я не божевільна. Мені просто треба було віднайти в собі колишню силу.

— Ти така гарна! — хрипко промовив Ґвідо.

— Сподіваюся, ти не звернув уваги на мої труси!

— Ще б пак! У тебе найсексуальніші труси, які мені коли-небудь доводилося бачити! Світло-блакитні з рожевими фламінго, хіба ні?

— Який сором! Я вхопила вранці перші, що трапилися під руку, тому що інші змокли під дощем... ще й ґумка розтягнута!

Ґвідо попестив її по спині й поцілував:

— Ти — мій дивовижний фламінго!

Потім підвівся і пішов до ванної. Елена дивилася йому вслід, милуючись стрункими ногами, пружними сідницями, сильними м’язами спини, незважаючи на його далеко не юний вік. Було в рухах Ґвідо щось королівське, справжня чоловіча врода. Повернувся він уже з великим рушником на талії, що прикривав нижню частину тіла аж до колін, і з тацею в руках, на якій парували дві чашки з чаєм. Елена тим часом і не думала одягатись, однак сорому не відчувала. Сама собі дивувалася, не впізнавала себе в тій жінці, що так, не вагаючись, без найменшого сумніву, віддалася пориву пристрасті. Ґвідо вмостився поруч із нею. Елена довго дивилася на нього, на його руки й ноги, зрештою провела пальцями по скуйовдженій шевелюрі.

— Як на звичайного збирача трюфелів, у тебе аж забагато особливих талантів. Є щось, чого ти мені не розповів, чи не так?

— Минуле мені більше не належить. Не думаю, що це цікава тема для розмови. І це не змінило б нічого з того, що ти зараз знаєш про мене. Так краще, запевняю тебе.

— Ти такий гарний, Ґвідо, і такий привабливий... — промовила Елена, знімаючи з нього рушника. Нахилилася над ним і ніжно доторкнулася губами нижче живота, ще нижче, відчуваючи задоволення від його задоволення, відчуваючи, як напинається і тремтить його плоть між її губами. Вони знову кохалися, однак цього разу повільно, не поспішаючи, чекаючи одне на одного, милуючись одне одним і цілком віддаючись любовним пестощам.

***

Коли вона розплющила очі, була вже ніч. Вона знайшла Ґвідо на кухні, той готував вечерю. Стіл було накрито, як на свято.

— Котра година? — запитала вона. — Як ти вважаєш, чи не краще мені повернутися до Червоного Бука?

— А ти не вважаєш, що спершу нам слід чогось поїсти? Не знаю, як ти, а я помираю з голоду.

— А чому в тебе вдома не проведено електричного струму?

— Я встановив сонячні батареї на даху.

Елена спостерігала, як він швидкими, точними рухами нарізає радікйо та гриби, а в каструлі тим часом киплять овочі для бульйону.

— Я просто обожнюю різотто, — сказав Ґвідо. — Не хочеш келих червоного? Із цією погодою ми нарешті увійшли в осінь. Ти навіть не уявляєш, який я радий, що це нескінченне спекотне літо нарешті скінчилося!

— Так, я якраз говорила про це вчора з Адою. Здається, вона теж належить до тієї спільноти спротиву, про яку ти згадував.

— Нас значно більше, ніж ти гадаєш.

— До речі, мені треба їй зателефонувати, поцікавитись, як вона. Космічна буря, про яку вона говорила мені вчора... тепер я, здається, краще її розумію.

25

Він знайшов їх у великому приміщенні з каміном, де вони разом забивали цвяхи у перекошені наличники вікна, щоб хоч якось їх підремонтувати. Сюзанна — у здоровенній картатій байковій сорочці, куди могли поміс­титися четверо таких, як вона. Джованні уважно слухав пояснення Ове, як слід забивати цвяхи і не луснути себе по пальцях. А Пандора згорнулася калачиком у нього під ногами з таким виглядом, що було ясно: вона більше нізащо його не покине. Хлопчина кинувся до батька в обійми.

— Таточку! — вигукнув. — Нам обов’язково треба завести собі курку, що несе яйця! Ти навіть не уявляєш, яке смачне було те, яке я з’їв раніше!

— Я б і сам із задоволенням скуштував таке, — сказав Гектор, — такий я голодний! Познайомтеся, діти, це Іроко. Якби не вона, я б і досі блукав, як дурний, біля Орте-Скало.

— Оці двоє, — втрутився у розмову Ове, — залишаються зі мною. Не робітники, а золото! Але я дуже сподіваюся, що дощ скоро вщухне, поки моя хата не розвалилася на шматки. Мені вже давно треба підремонтувати дах, але з цією зливою не знаю як. І скоро вже смеркне.

— Не хочеш теж перебратися до мене? — запитала його Іроко. — Так було б безпечніше.

— Дякую, але я краще залишуся тут, щоб тримати ситуацію під контролем.

— Нам час іти, дітвора, — сказав Гектор, — ми ще повернемося, допоможемо Ове, я вам обіцяю. Завтра спробуємо якось добратися до Червоного Бука, до мами. Це буде нелегко.

Як вони всі помістяться в пікапі? Та ще й із цим цуценям, хай йому грець! Прощаючись, Ове сказав Сюзанні, що вона може залишити сорочку собі і що він чекатиме на їхню допомогу, як тільки вщухне дощ.

— А якщо він вже ніколи не вщухне? — запитав Джованні.

Ніхто не відповів. Хлопчик за будь-яку ціну хотів умоститися разом із собачкою в кузові, накрившись брезентом. Гектор, Іроко й Сюзанна сіли спереду. Уже стемніло, дощ періщив іще дужче. Внизу, в долині, не видно було ані вогника — як у глибокому колодязі, куди все провалилося. Що відбувалося там, унизу? Яких масштабів набрала катастрофа? Ніхто з них не міг передбачити, що там станеться незабаром; а може, не було навіть сенсу над цим замислюватися. Несподівано прогнози на майбутнє вкот­ре стиснулися. У його випадку вони обмежувалися тим, щоб чогось поїсти, захистити своїх дітей, добратися до Червоного Бука, де відшукати Елену. Решта не мала ніякого значення.

Під час поїздки ніхто не зронив ані слова, навіть Іроко здавалася стривоженою. Ззаду, під брезентом, Джованні розмовляв про щось із собакою. Незважаючи на тряску, дощ і холод, через кілька хвилин він навіть задрімав.

Йому приснилося, що він іде з Пандорою квітучим лугом, помічає, як росте трава, як на деревах з’являються перші листочки, як комашки літають над квітами й повзають по землі. Він міг стати малесеньким, як і вони, і розгадати усі таємниці життя рослин та живих істот навколо. Потоваришувати з усіма, навіть із сонцем, завдяки якому ростуть рослини. Все навколо було зеленим і блискучим, як у казці «Дивовижний чарівник з країни Оз», що батько читав йому перед сном. Він знав, що йому все це сниться, але той сон був такий прекрасний, що прокидатись йому зовсім не хотілося.

***

Гектор узяв його на руки, промоклого як курча, і поніс до будинку. Роздягнув, витер рушником, погладив по ніжній шкірі, глянув на ноженята з чорними нігтями, натягнув на сина піжаму Іроко, адже жінка на зріст була не набагато вищою за малого. Нехай поспить, поки не буде готова вечеря, він зовсім знесилів. Зрештою, як і вони всі. Собача відразу вмостилося у нього в ногах. Напевно, вони перебували в одній з небагатьох садиб долини, де ще працювали електричний струм та опалення і де можна було куховарити. Іроко приготувала рамен^[15] з куркою, і його приємний аромат заполонив кухню. Гектор думав, як там зараз у Червоному Буці і чи Елена знайшла собі затишний прихисток, як оце у них. Про квартиру в Римі намагався не згадувати. Довго дивився на Джованні, що солодко сопів, і на Сюзанну, яка уважно спостерігала за точними й умілими рухами Іроко, за лезом ножа, що літав угору-вниз, за легкими руками, що чистили варені яйця, за шматочками курки, які шкварчали на пательні. Гектор помітив щось особливе в доньчиному погляді, якусь незвичну зрілість і серйозність, що його збентежили. Вона задавалася йому іншою — не такою, якою він бачив її раніше, ніби вона враз стала дорослішою і цілком незалежною. Його охопило почуття захоплення і поваги. Зрештою, вони з Еленою добре попрацювали як батьки.

— Є новини від вашого чоловіка? — запитав Гектор, щоб перервати мовчання, яке несподівано здалося йому занадто напруженим.

— Я дуже хвилююся, — відповіла вона. — Він має повернутися завтра, однак за таких умов я сумніваюся, що він зможе вилетіти. Рейси до Ф’юмічино й назад скасували, і потяги теж. Гадаю, що доїхати вдасться хіба що до Флоренції.

— Я міг би поїхати пікапом і забрати його з будь-якого міста на півночі, — запропонував Гектор. — Я добре знаю ці краї; головне — їхати другорядними дорогами і триматися подалі від річки.

— Побачимо, як вчинити, дякую вам за пропозицію.

Гектор відчув, що характер у неї сильний; напевно, саме це дозволило їй пройти через усі випробування, які випали на її долю.

— Оці перепади від засухи до повені завдають шкоди землі. Я хвилююся за наші посіви. Нам довелося докласти чимало зусиль, щоб забезпечити їм регулярний полив, а тепер навіть не знаю, що з ними станеться. Я вже думала про те, щоб створити систему для збирання дощової води на випадок засухи. Але коли отакі дощі — це справжнє лихо. Добре, ходімо за стіл, вечеря готова.

Гектор пішов будити Джованні, затим усі четверо всілися за стіл на високих кухонних табуретах.

— Ви знаєте, як орудувати паличками? Зумієте взяти спагеті, не заляпавши сусідів? — поцікавилася Іроко.

Гектор почав їсти. Гарячий суп, у якому смак м’яса вдало поєднувався зі смаком овочів, видався йому неймовірно добрим. Він навіть заплющив очі від задоволення, аби краще насолодитися смаком страви.

— Якщо ви так куховарите, — вигукнув він, — то я навіть уявити не можу, що виробляє ваш чоловік!

— Сподіваюся, вже скоро ви матимете нагоду дізнатися про це особисто, — відповіла Іроко.

— Справді дуже смачно, — зауважила Сюзанна, — а я вважала, що в японській кухні, крім суші, нічого немає. А мені суші не дуже смакують.

— Це все одно, як коли б я вважала, що в італійській кухні, окрім спагеті та піци, нічого немає! — похитала головою Іроко.

Джованні їв мовчки, через силу тримаючи очі розплющеними. Пробурмотів щось про собаку, хотів переконатися, що її теж нагодували. Як тільки батько відніс його знову в ліжко, відразу заснув.

Тоді Іроко розповіла історію свого життя дівчинці, яка засипала її запитаннями.

— Ніхто більше не говорить про аварію на атомній станції, — обурювалася вона, — це неприйнятно! У вас тут часом немає інтернету? Тільки для того, щоб хвилинку поспілкуватися із рештою світу... принаймні з тим, що від нього залишилося.

Гектор зовсім забув про мобільний доньки. Дівчина поклацала хвилинку, врешті заявила, що нікого з її знайомих в онлайні немає.

— Я дуже хвилююся за моїх подруг, зазвичай у цей час мені надсилають купу повідомлень.

— О, нарешті впізнаю мою Сюзанну! Сонечко, як на мене, ситуація в Римі зараз дуже критична.

Зважаючи на кілька знімків, які їм вдалося знайти в інтернеті, у місті справді було жахливо. Ніхто не розумів, що насправді відбувається, багато людей намагалися виїхати з міста.

— Нагадує фільми про всесвітні катаклізми, що так до вподоби моїм однокласникам, — сказала Сюзанна. — Повірити не можу, що все це відбувається насправді. Так дивно. А ти часом не телефонував бабці?

— Ні, як я міг це зробити?!

— Татку, вона там, мабуть, у відчаї!

І тільки в цю мить Гектор збагнув, як перевернулося все в його свідомості. Досі він навіть не подумав про своїх батьків; тобто він думав, але якось відсторонено, навіть не припускаючи, що їм, можливо, потрібна його допомога. Невже небезпека може так швидко перетворити нас на егоїстів, які дбають лише про власне виживання?! Хіба не повинно бути навпаки? Хіба їм не допомогла оця незнайома японка, без якої невідомо, що б із ними сталося? Невже справа тільки у фізичній близькості? У збігу обставин? Коли він виїхав із Рима, щоб приєднатися до Елени в Червоному Буці, чому не подумав про те, щоб забрати з собою батьків? Голова йшла обертом від таких думок. Вони кілька разів намагалися зателефонувати з мобільного Іроко, однак зв’язку не було. Його батьків уже могло не бути серед живих, і то видавалося найкращою гіпотезою.

— Годі вам так побиватися, — промовила Іроко, — з екологічного погляду сім’я не є життєздатною одиницею. Важливі зв’язки слід шукати деінде, у спільних проектах життя. Саме випадкові зустрічі допомагають створити міцну громаду, а не спільна кров. Це ще одне правило, яке нам слід засвоїти, якщо ми хочемо вижити на планеті Земля.

Сюзанна підійшла до батька й обняла його за шию.

— Я дуже люблю тебе, татку, — сказала.

Йому здалося, ніби дочка дивиться на нього із сумішшю ніжності й жалю, як дивляться на того, хто не може дати собі ради.

Попри страшну втому, Гектор ніяк не міг заснути. Цілу ніч крутився у ліжку поряд із собачам, прислухаючись до невтомного торохтіння дощу за вікном, уявляючи собі того дракона, що довгими роками живився мулом, ховаючись під землею, і ось тепер виліз на поверхню, затопивши тим мулом усе навколо. Аж поки таки не заснув важким сном, проспавши до похмурого світанку, який не передбачав нічого доброго.

26

Стіл був накритий білою полотняною скатертиною, на якій красувалися глиняний, розписаний від руки посуд, кольорові склянки, різні за формою столові прибори, вазочка з хлібом і маленька свічка в центрі.

— З ними все добре, вони ночуватимуть у пані з Японії. Моя донька сказала, що вони вже заприятелювали і що пані називає її Сюзі-сан. Не розумію, зазвичай вона терпіти не може, коли її називають Сюзі. Каже, що та жінка мені точно сподобається і що вона пригощала їх найсмачнішим супом, який їй коли-небудь доводилося їсти. Здається, їй кортіло розповісти мені ще дещо, однак я вирішила не допитуватися.

— Побічні наслідки катастрофи, — весело підморгнув Ґвідо, — сподіваюся, моє різотто буде не гіршим за суп Іроко.

— Це ж той самий запах, який я відчувала у машині. Як я могла його відразу не впізнати? — Елена понюхала різотто.

— Ти була не в собі.

— О, тоді виходить, що зараз я оговталася, бо цей запах здається мені просто неймовірним.

Ґвідо підняв келиха:

— Як казав мій батько, краще померти насолоджуючись, аніж тупо чекати смерті. Елено, я дуже щасливий, що зустрів тебе.

— Я теж, — відповіла вона, дивлячись йому в очі. — Зараз мені хотілось би змінити ім’я, адже віднині я почуваюся іншою особою.

— Цікаво. І як би ти хотіла, щоб тебе називали?

Елена скуштувала рис. Здавалося, всі смаки такі яскраві, такі впізнавані: смак кожної окремої зернинки, радікйо, гриби, пармезан.

— Смакота, і цей хліб — теж, — сказала вона, кусаючи великий окраєць.

— Його пече одна пані з селища Амелія; як на мене, найкращий хліб в окрузі. Ну, то яке ім’я ти собі вибрала?

— Я не розповіла тобі, як почався мій сьогоднішній день... я поцупила продукти в супермаркеті.

Елена розповіла про блекаут і паніку на касах. Про те, як вислизнула надвір із візком, коли розчахнулися двері. Ґвідо дивився на неї й недовірливо хитав головою.

— А якщо я зватиму тебе Кармен? Кармен-дикунка... Кармен... Кармен... та ні, — вирішив, — Елена пасує набагато краще. Елена Троянська, провокаторка воєн, — куди вже далі? Поглянь, який вплив ти маєш на мене.

Ґвідо повторював її ім’я знову і знову, ніби пробував на смак:

— Елена...Елена... мммм... Елена.

— Припини, а то ми так і не довечеряємо.

— Ти не можеш встати з-за столу, поки не спробуєш мій фірмовий омлет із трюфелем і не доп’єш пляшку «барбери».

Елена спостерігала за Кармен — за тією жінкою, що залишалася ув’язненою в ній, можливо, вже протягом багатьох років, іще відтоді, як тільки народилися її діти. Вона її захоплювала і разом з тим лякала. Замислилася на мить, що їй з нею робити, але згодом вирішила, що краще зараз про це не думати. Поглянула на Ґвідо, котрий повертався з кухні з пательнею в руках, від якої линув аромат масла, яєць і трюфеля. Скуштувала той омлет, що просто танув у роті, і знову відчула, як його тягне до неї. Їжа та вино діяли на неї збудливо, викликаючи у всьому тілі тепло, що розливалося аж до кінчиків пальців і змушувало почуватися гарною, бажаною. Саме в ту мить, коли все навколо неї розпадалося на друзки.

Після вечері вона допомогла Ґвідо прибрати зі столу, навести лад на кухні, нагодувати Орцо. Потім Ґвідо запропонував вийти прогулятися.

— У таку погоду?

— Обожнюю ходити лісом під дощем, там такі запахи, яких в інший час не відчуєш, — пояснив він.

Вони вдягнулись, узяли великий ліхтар і вийшли надвір із собакою, що радісно махав хвостом, стрибаючи навколо.

Ноги грузли в багнюці, а вони йшли по м’якому килиму з гнилого листя і сухих гілок, що пахнув землею і мохом, грибами, підліском і загадковою тишею. Шум дощу й вітру в кронах дерев був дуже сильним. Вона вчепилася за руку Ґвідо, тому що боялася. Почувалася тут чужинкою, гостею у цьому святому місці, про закони й традиції якого навіть гадки не мала. Стовбури дерев, освітлювані ліхтарем, здавалися велетенськими бовванами, хранителями давнини; навіть не уявлялося, як у когось може піднятись рука їх спиляти. Раптом Орцо завмер на місці й нашорошив вуха. Якийсь незвичний звук. Шурхіт посилився, глухе шамотіння по землі.

— Ось вони, — шепнув Ґвідо. Елена боялася дихнути.

— Хто?

Четверо великих диких кабанів із рохканням пробігли повз них. Один повернув голову, і на мить його очиська у світі ліхтаря, здавалося, втупилися прямо в них. Вигляд у звірів був не загрозливий, навпаки: господарі ночі, володарі лісів гордо прослідували своїм шляхом, не зважаючи на людську присутність.

— Я їх добре знаю, оту четвірку, вони завжди тут пробігають, інколи навіть до будинку наближаються. Ось чому в мене немає городу, до того ж полоти городину — це не для мене.

— А мені б хотілося, — сказала Елена, яка все ще ніяк не могла оговтатись після такої зустрічі.

— Ми — гості на цій землі. Коли поряд з’являються тварини, це — найперше, що мені спадає на думку.

Вони ще трохи гуляли густим лісом, аж поки Елена не втомилася.

— Я хочу повернутися додому, — сказала, але не знала, яке «додому» має на увазі.

Вони розвернулися, повернулись до будинку, зняли мокрий одяг.

Ґвідо пішов ставити воду на вогонь.

— Я приготую тобі трав’яний чай, а потім відправлю у ліжко.

— А ти зі мною не підеш?

— Я люблю працювати вночі, а ця ніч — ще й особлива, адже ти спатимеш у моєму ліжку, це ж треба! — промовив Ґвідо схвильовано. — Я — неймовірно щасливий чоловік.

— Як гадаєш, дощ закінчиться? — запитала Елена, позіхаючи. Запитала, як мала дитина, що потребує тільки того, щоб її заспокоїли. Простирадла пахнули тілом Ґвідо. Він довго погладжував їй спину, поки вона не поринула в глибокий сон.

***

Наступного ранку, коли Елена прокинулася, вона побачила його поряд із собою: його сильне, струнке тіло, ямочку на підборідді, уважні очі, що її вивчали. Він міцно притиснув її до себе.

— Аромат лосьйону після гоління, — прошепотіла Елена, проводячи долонею по його гладенько виголених щоках, — а я раніше вважала, що шукачі трюфелів усі бородаті.

— Усі, крім мене, — сказав Ґвідо, перекинувши її на себе. — Ти легесенька, як пушинка.

Волосся Елени впало йому на обличчя, лоскочучи йому ніс; вона спробувала відкинути пасма рукою, але марно.

— Нехай. Я зроблю тобі гарну заколку з дерева, щоб його збирати. Все одно боятися мені вже більше нічого: серце ти мені вже простромила наскрізь.

— Ти сам посадив мене до себе в машину; міг покинути там, де була.

— А от і ні. Не міг. Ніяк не міг. Але тепер я не маю наміру тебе відпускати. Ходи до мене.

***

Їй дуже хотілося назавжди залишитися в цьому ліжку, забувши про все решту: родину, повінь, екологічну катастрофу, переклад, який вона повинна була здати, обіди, вечері, школу й гуртки, друзів, родичів, неділі, кінець світу, підшивання штанів, прибирання в кухні, книжки для читання — усе. Тіло Ґвідо здавалося їй єдиною правдою, що могла допомогти їй вижити, що могла її врятувати. Можна було вдати з себе зниклу безвісти; хто б шукав її в лісі у тому скляному будинку, оточеному дикими кабанами? Знала, що Ґвідо думає про те саме; знала по тому, як він її цілував, пестив, як кохався з нею.

Однак треба було боротися, дбати про дітей, щоб вижили, годувати їх, захищати від епідемій. Треба було страждати, мучитися і плакати, щоб добитися свого, виступати проти людської дурості, пихатості, невігластва. Багато хто помер би; невідомо, скільки потонуло б у повенях; сотні загинули б під руїнами будинків і розвалених мостів, на залитих водою дорогах, у зсувах ґрунту, в багнюці, від холоду й голоду. Адже саме таке майбутнє чекало на світ, яким би безглуздим воно не здавалося. Їй хотілося померти в обіймах цього чоловіка, котрий так міцно притискав її до себе, що змушував почуватися найдорожчим скарбом у цілому світі. В ту мить їй згадався Джованні — як вона любила дивитися, коли він танцює, як він намагається навчитися новим рухам під час занять з балету, слухаючи музику; згадала про неймовірну свободу, яку виявляв її малий синок у танці, про його задоволення від можливості почуватися самим собою. Пригадала тіло Сюзанни, що змінювалося, її вроду, її витончене і ніжне личко, її таємничу усмішку. Подумала про Гектора, який чекав на неї вдома, і на неї накотилася глибока туга за тим, що було в них колись у минулому. Вона ні краплі не шкодувала, відчуваючи себе щасливою через те, що кохалася з іншим чоловіком. Навпаки. Хіба що гадки не мала, як зуміє утримати разом обох жінок — Елену й Кармен, Кармен та Елену, — що живуть у ній. А ще — їй було дуже страшно.

— Ґвідо, — промовила вона зі сльозами на очах, — мені пора. Треба їхати, подивитися, що там із садибою Червоного Бука. І машину треба забрати. Мені пора, — повторила, ніби переконуючи саму себе.

— Я знаю, — відповів Ґвідо, — я цілу ніч про це думав, я відвезу тебе; гадаю, нам краще поїхати разом. Тримай, — він простягнув їй статуетку русалки, — не забудь оце.

27

— А тепер що робитимемо? — запитав Джованні, як тільки прокинувся. Йому знадобилося кілька хвилин, перш ніж він збагнув, де перебуває. Насамперед пішов погладити Пандору.

— Як твоя лапка? — запитав у неї. — Можливо, нам слід повторити процедури.

— Так, — промовив Гектор, — я зараз усе зроблю.

На сніданок Іроко приготувала яйця, хліб з маслом і паростки сої.

— Спершу сніданок, — сказала, — а потім — душ. День буде довгим і нелегким, а тому слід набиратися сил.

Сюзанна ще спала, загорнувшись у картату сорочку Ове. Гектор з Іроко з розумінням перезирнулися.

— Сьогодні наша черга відшукати свої другі половинки, — зітхнувши, промовила Іроко, — мій чоловік учора увечері сів на потяг: побачимо, куди він зможе ним доїхати. І оцим подорожам по Європі та по світу, ніби так і треба, теж кінець приходить.

Гектор подумав, скільки йому довелося подорожувати по роботі за своє життя. Не було такого тижня, щоб він не побував принаймні у двох різних куточках Італії та Європи, інколи навіть Африки чи Азії, — скрізь побував. Спершу той досвід його тішив: побачити нові краї, познайомитися з новими людьми, їхніми традиціями, соціальним устроєм, скуштувати нові страви, почути нові мови. Однак з часом робити це йому було все важче, рідко коли вдавалося досягти значних успіхів, і все здавалося щораз безглуздішим. Таке враження, ніби люди тільки те й робили, що встановлювали нові правила, укладали нові закони і чинили всілякі перешкоди, перетворюючи його роботу на пекельні випробування. І разом із тим здавалося неможливим запровадити механізми для спрощування. Інколи йому здавалося, ніби він сів у швидкісний потяг і не має змоги зійти. Йому хотілося поговорити про це з Іроко. Він іще перебував у полоні цих думок, коли почув голос Джованні, що кликав його, і аж підскочив від несподіванки.

— Татку, а який сьогодні день? — голосно запитав хлопчик.

Гектор цілком втратив почуття часу.

— Навіщо тобі це знати? — запитав, повертаючись до дійсності.

— Таточку, сьогодні п’ятниця, чи не так? Отже, завтра субота, і в мене має бути генеральна репетиція перед виставою. Мені треба негайно повернутися до Рима; наша вчителька з балету мене приб’є, якщо я не з’явлюся.

Гектор, не розуміючи, вирячився на нього. Зрештою, збагнув, про що йдеться, глибоко вдихнув і взявся пояснювати:

— Не думаю, що хтось проводитиме репетицію. Якщо чесно, то й вистави не буде. Можна сказати, що в Римі зараз не до вистав через цю зливу, яка ніяк не вщухає, через повінь на Тибрі, — тобто ситуація справді критична...

Оченята Джованні налилися сльозами. Досі все нагадувало йому якусь незвичайну забавку, пригоду, але несподівано він ніби все зрозумів.

— Я хочу поговорити з мамою, — сказав серйозно.

Тим часом прокинулася Сюзанна, підійшла до брата і щось прошепотіла йому на вухо. Джованні уважно її вислухав і, здалося, трохи заспокоївся. Іроко, що уважно спостерігала за цією сценою, наблизилася до малого:

— Виходить, ти у нас — справжній танцюрист? Це ж просто чудово! Мені шкода твоєї вистави, дуже хотілось би її побачити, однак якщо тобі треба трішки потренуватися, розім’яти м’язи, у мене є тут одне місце, яке тобі обов’язково сподобається.

Іроко взяла його за руку і повела на другий поверх. Собача, кульгаючи, пошкандибало слідом; Джованні підхопив його на руки, щоб занести нагору сходами. Нагорі виявилася кімната зі світлою дощатою підлогою, зі скляними стінами, які з одного боку виходили на ліс, а з другого — на скелю Орте і на долину.

— Сьогодні погана погода, нічого не видно через хмари; а от коли сонячно, то краєвид тут просто неймовірний. Ми з чоловіком приходимо сюди, щоб помедитувати, проводимо курси з йоги та тайцзіцюань^[16], однак якщо тобі кортить розім’яти трішки ноги...

Джованні дивився на неї широко розплющеними очима.

— Яка гарна ця кімната! — вигукнув. — Таке враження, ніби стоїш серед дерев!

У кутку висів гонг, а ще — численні металеві чаші різного розміру; кімнату наповнював запах ладану і сандала.

— Можеш залишитися тут на деякий час, а я спущуся, щоб поговорити з твоїм татом. Почувайся як удома.

Джованні вже почав робити паси. Іроко спостерігала, як він легко зробив перше коло, ніби вивчаючи розміри приміщення і призвичаюючись до нього. Він рухався з неймовірною грацією, нагадуючи ельфа чи метелика. Подумала про дітей, яких у неї ніколи не буде; та це, мабуть, і на краще. Яке майбутнє чекало б на них? У якому страшному світі довелось би їм жити? Гектор тим часом теж зійшов нагору, зацікавившись.

— Здається, у хлопчини талант, — зауважила Іроко.

— Не знаю, але коли він танцює, то завжди щасливий. Так було з ним із самого малечку. Я розчулююся щоразу, коли дивлюся на нього, і плачу на всіх його виступах.

— Добре, — промовила Іроко, повернувшись думками до нагальних проблем, — спробуємо поїхати на північ. Біда в тому, що у нас небагато бензину, а заправитися у цей час, мабуть, нелегко. Я хочу заїхати до черниць, якщо ви не заперечуєте, вони, можливо, зможуть нам допомогти. Вони — автаркічні^[17], у них купа ресурсів, як у Середньовіччі.

Сюзанна, схоже, була не в гуморі, з самого ранку не зронила ні слова.

— Все добре? — запитав її Гектор.

— Мені цей дощ уже геть набрид, — відповіла дівчина. — Коли він нарешті припиниться?! До того ж я хвилююся за Ове, за маму, за дідуся з бабусею, за цілий світ! Мені всю ніч снилося, ніби я намагалася набрати номер на цьому клятому мобільному, а в мене нічого не виходило... це було так страшно!.. і зрештою я викинула його в глибочезний колодязь, все прислухалася, щоб почути, як він упаде на дно, і нічого не чула... чекала, чекала і не чула... то була страшна тиша!..

— Так, золотко, ти маєш рацію, ми всі дуже хвилюємося, — відповів Гектор, усвідомлюючи, що не може сказати їй нічого, щоб заспокоїти, тому що в усьому, що відбувалося, не було нічого втішного.

Іроко поспішила йому на допомогу:

— Зараз спробуємо зателефонувати твоїй мамі й Ове, а потім вирушимо в дорогу, спробуємо принаймні зрозуміти, чи є можливість перетнути річку. Знаєш, Сюзі-сан, коли сталася катастрофа на Фукусімі, я почувалася так, як оце ти зараз. Усе здавалося мені таким безглуздим, і якби не мій чоловік, я б залишилася там, щоб померти. Тільки згодом я зрозуміла: щоб допомогти моєму народові, мені треба поїхати звідти. Не знаю навіть, навіщо я тобі все це розповідаю...

Уперше за весь час Гектор відчув пробоїну, слабину в броні Іроко, через яку сочився страх, але цей факт тільки збільшив його захоплення нею.

— Що найбільше лякає мене в атомних електростанціях, — додала Іроко, — так це те, що їх експлуатація ґрунтується на умові бездоганної роботи. Однак у світі немає нічого такого, що завжди діє бездоганно, навіть дерева, скелі, усе живе, що існує на Землі, не виключає фактора несподіванки, непередбачених ускладнень, зовнішнього впливу, помилок та хиб. Якби на планеті не залишилося жодної людини, всі ті атомні електростанції вибухнули б протягом десяти днів, спричинивши шкоду екосистемі на десятки, сотні років. Ось яку спадщину залишаємо ми своїй матінці-Землі після себе.

Згори сходами до них уже біг Джованні.

— Я придумав нову хореографію, — повідомив, ледве стримуючи хвилювання, — Пандорі дуже сподобалося, чи не так?

Собачка кивнула.

— А нам покажеш? — запитала Сюзанна.

— Ні, я ще не готовий.

— Ой, наш танцюрист великого балету, схоже, кирпу дере, — промовила сестра, закотивши очі під лоба.

— От тобі вже точно нічого не покажу, дурепо!

— Ну, годі вам, дітвора, — втрутився Гектор, не давши часу Сюзанні відповісти. — Гадаю, нам пора вирушати. Одягайте куртки і взувайтеся.

— Знаєш, Джованні, — сказала Іроко, — я із задоволенням подивлюся твою хореографію, коли ти будеш готовий. Я люблю балет. Як на мене, це один із найвитонченіших видів мистецтва.

Він легенько вклонився — бачив, як це робили артисти в театрі.

Усі четверо сіли в пікап, Джованні з собачам позаду в кузові, і рушили по дорозі, що огинала ліс у північному напрямку.

28

Машина Ґвідо спускалася в долину.

— А трюфелі? — запитала Елена.

— Я їх заморозив, нічого не поробиш.

— Омлет вийшов чудовий... як і решта.

— Тільки не кажи, що...

Елена кивнула. Ґвідо усміхнувся:

— Зробімо прохолодніше, добре? Я люблю, коли навколо свіже повітря. Чуєш, яка тиша? Тільки дощ шелестить, ані пташини, — нікого, тварини теж відчувають небез­пеку.

— Так само, як і ми.

— Добрий знак, як ти вважаєш? Якщо почуваєшся у небезпеці, то поводишся уважніше. У гонитві за зручністю ми втрачаємо інстинкт самозбереження.

Їй здавалося таким природним сидіти поряд із ним у машині. Ніби вони разом уже здійснили сотні подорожей, проїхали тисячі кілометрів. Як могла виникнути між ними така близькість усього за кілька годин? Вони з Гектором багато подорожували, спершу вдвох, а потім — з дітьми. Автомобіль здавався їй маленьким окремим світом, що захищав її, своєрідним мобільним мікрокосмосом. Однак тепер, можливо, і подорожі мали змінитися. Їй здалося, що вона нарешті зрозуміла, чому досі люди вдавали, що не помічають усіх сигналів страшних, драматичних змін клімату та їх наслідків. Занадто багато такого, що важко навіть уявити. І занадто багато такого, від чого довелось би відмовитися.

Машина різко загальмувала. Великий стовбур бука перекрив дорогу.

— Хай йому грець! — вигукнув Ґвідо. — Зовсім недавно впав.

— Звідки ти знаєш?

— Бачу.

Увімкнув аварійні вогні, перш ніж вийти з машини.

— Піди вистав аварійний трикутник далі на дорозі, — наказав Елені, — із таким дощем і під носом нічого не розгледіти, я й сам ледве не врізався. На щастя, жодної живої душі навколо.

— Як далеко ми від моєї машини? — запитала Елена. — Я не стежила за дорогою.

— Не більше, ніж за кілометр, але піду подивлюся. Якщо ми не приберемо з дороги це дерево...

Орцо стривожено загавкав.

— Ні, дорогенький, ти поки що посидиш тут, вибач, — сказав Ґвідо.

Він вийшов з машини й обійшов навколо дерева. Елена тим часом виставила трикутник і повернулася до нього.

— Доведеться пиляти на частини, іншого виходу немає, — сказав Ґвідо. Пішов копирсатись у багажнику. — Нічого не поробиш, доведеться повертатись, я залишив бензопилку в майстерні.

— Зачекай, здається, у мене в багажнику є! — вигукнула Елена.

— Добре, я піду й візьму, дай мені ключі. Твоя машина має бути трохи далі, за парою поворотів, зачекай тут.

— Можна мені з тобою? — попросила Елена. Їй не хотілося залишатись наодинці з собакою в машині під отим пекельним дощем. Насправді їй не хотілось розлучатися з Ґвідо. Але він сказав, що ні, що краще їй залишитися з Орцо — на той випадок, якщо під’їде інша машина. Так надійніше.

— Я швидко повернусь. Не хвилюйся, — заспокоював він її, цілуючи в кінчик мокрого носа. Цей жест, такий інтимний і водночас жартівливий, її здивував. Вона повернулася до машини. Запах бруду і мокрого собаки. Хтозна, яким було собача, яке знайшли Гектор з дітьми. Вона уявляла, як зрадів її син. Поки чекала, відкрила відсік для документів. Усередині лежав ніж, серветки, огризки олівців, блокнот і заколка для волосся. Вона розгорнула блокнот, поглянула на зроблені Ґвідо замальовки: вправи із зображення жіночої натури, стегон, грудей, рук, лише частин тіла і ні разу — обличчя. У неї виникло враження, ніби вона копирсається в його особистому просторі; знала, що не можна, але не втрималася. Хотіла дізнатися про нього більше, розкрити для себе його секрети: які вони, скільки в нього було жінок? А чи для неї знайшлась би сторінка в тому блокноті? Вона усвідомлювала всю безглуздість своїх думок, але чомусь так щеміло серце під впливом тих змішаних почуттів. Знайшла у боковій кишені стару пачку сигарет. Дістала одну, спробувала підпалити, відчинила дверцята машини й закурила, жадібно вдихаючи, відчуваючи, як дим заповнює легені. Допаливши сигарету, хотіла було відразу запалити другу, однак стрималася. Що, в дідька, з нею відбувається?! Побачила Ґвідо, який ішов до неї з мотопилкою під пахвою, вийшла з машини.

— Добрий інструмент, — похвалив він пилку, — але буде нелегко впоратися, адже спершу слід обрізати бокові гілки, а потім уже переходити до стовбура. Швидко не вправитись. На щастя, дерево не цілком лягло на землю, а бак бензопилки повний.

— Так, я якраз позавчора перевіряла.

— Позавчора... а здається — ціле життя тому, коли ще було сонце.

— Можеш мене навчити, як нею користуватися? Гадаю, мені знадобиться в житті.

Ґвідо пішов до машини по захисні окуляри й робочі рукавиці. Випустив Орцо, який радісно забігав під дощем, стрибаючи по калюжах.

— Дивися, — пояснював Ґвідо, — слід міцно взятися за ручку, ось так, — показав, — ніколи не стій позаду мотопилки, завжди трішки збоку, щоб добре бачити, що робиш. Натисни на повну потужність і спершу зроби надріз на поверхні, а вже потім заходь пилкою глибше, ось так. Ніколи не натискай із силою; якщо відчуваєш, що пилка застряє, зупинися й сама і вимкни її. Треба діяти спокійно й методично. Зрозуміло? Зараз я тобі покажу. Почнімо з оцих, тонших гілок, а вже стовбур я різатиму сам. Працювати під дощем не дуже зручно, але вибору в нас немає.

Елена прислухалася до інструкцій. Надягла захисну мас­ку і рукавиці, стала в правильну позу і почала з тонших гілок. Коли нарешті вимкнула бензопилку, її тіло все ще деякий час тремтіло від вібрацій. Поки Ґвідо працював, вона пішла посидіти в машині, а тим часом гуркіт пилки зливався з шумом дощу. Вона все дивилась і дивилась, як він працює, уявляючи його тіло оголеним. Ніяк не могла второпати, що з нею відбувається, адже вона ніколи не думала так про інших чоловіків. «Напевно, у моєму віці, — вирішила, — годі вже соромитися власних бажань». Ґвідо на хвилинку покинув роботу й заліз до салону, щоб відпочити.

— Ота картина, що в твоїй спальні, той морський пейзаж, звідки він у тебе? — запитала Елена.

— Він раніше висів у світлиці моєї бабці. Я змалку захоп­лювався прозорістю хвиль і думав: як це художник зумів створити таке правдиве враження розбурханого штормом моря? І сам почувався кораблем, який бореться з хвилями. Картина висіла над кріслом, де старенька сиділа цілими днями, розгадуючи кросворди в газеті. Коли я приходив її провідати, то нудьгував, допомагав їй із кросвордами, аби чимось зайняти час, і поглядав на картину, мріючи про далекі мандрівки. А після її смерті я попросив собі цю картину на пам’ять про неї.

— І подався у далекі мандри.

Їй неймовірно кортіло дізнатися більше про цього чоловіка, про його минуле, але вже через мить вона збагнула, що краще залишатися думками у сьогоденні.

— Авжеж, — коротко відрізав Ґвідо, поклавши край розмові, — спробуймо звільнити шлях до вечора, тому що вночі дуже небезпечно. Як таке може бути, що ніхто не проїде, аби нам допомогти?! Напевно, кругом справжнє лихо! Можливо, ми не усвідомлюємо собі масштабів катастрофи.

«От і добре», — подумала про себе Елена, і в неї защеміло серце.

Вони почули гуркіт машини, що наближалася. Замахали руками, щоб їх помітили. З позашляховика вийшли двоє чоловіків, одягнених як мисливці. Ґвідо їх знав. Вони розповіли, що дороги навколо порозмивало, сталися зсуви землі, які завалили дороги, залізничні колії, позносили електричні стовпи,дерева, і що їхати кудись небезпечно. Швидкісна республіканська траса, залізничні сполучення, місцеві дороги і трасу Орте-Вітербо перекрили, завалився один із мостів віадука, однак проїзд убрід через річку після Атільяно, можливо, ще існував, — якраз через нього вони й хотіли спробувати проїхати. Найвищого рівня повінь сягнула біля Орте-Скало, де річки Тибр та Нера перетворились на суцільне велике озеро. Струм, телефони, газ, бензин — нічого не було, закінчувалися харчі. Такого ще не траплялося. В Римі ситуація теж була критичною, але новини звідти надходили уривками. Природна криза поступово поглиблювалася, переростаючи у страшний кошмар. І Елена відчувала, як холод пробирається їй глибоко в кістки і стискає серце.

29

Через годину вони прибули до монастиря. Смертельно втомлені. Щоб доїхати до Віторк’яно, їм довелось рухатися другорядними шляхами й ґрунтовими дорогами, які, здавалося часом, вели в нікуди. Джованні скавулів, що хоче до мами, Сюзанна невдоволено пирхала, Гекторові осточортіли і дощ, і сидіння за кермом, він почувався стомленим, стривоженим, досі не зміг додзвонитися своїм батькам і запитував себе подумки, чи й справді віднині їхнє життя стане отаким назавжди. Іроко здавалася байдужою до всього. Сиділа, заплющивши очі, схрестивши руки на животі, ніби занурена в глибоку медитацію, незважаючи на гармидер, що панував у салоні пікапа, і на собачий хвіст, що тарабанив по кузову. Нарешті вони під’їхали до воріт монастиря. Їм назустріч вийшла черниця з чорною парасолькою, відчинила ворота і впустила їх усередину.

— Заходьте, заходьте, — запрошувала, провівши до приймальні.

Вони опинились у порожньому приміщенні з голими стінами, де не було нічого, крім дерев’яного розп’яття і статуї Богоматері з маленьким Ісусом на руках. Гектор відзначив, що Матір Божа легенько всміхається синові: адже дуже рідко можна побачити усміхнену Мадонну. У приміщенні пахло цукром і лавандою — звичним ароматом черниць. Дівчина назвалася, у неї було юне обличчя з азіатськими рисами:

— Я — сестра Леонора.

Вони з Іроко обнялися, через кілька хвилин зайшла ще одна, теж молода й струнка, з бездоганними рисами темношкірого обличчя.

— Я — сестра Марія, — промовила новоприбула, — ласкаво просимо.

Гектор почувався збентежено, він не чекав зустріти таких молодих і таких різних зовні черниць. Його уявлення про мешканок монастиря підказувало йому згадки про черниць похилого віку, які працювали в будинку для літніх людей, де минули останні роки життя його бабці. Досить ненадовго вибитися зі звичного ритму життя та його координат, щоб відкрити для себе геть нові світи. Катастрофа — адже то було вірне слово для визначення всього, що відбувалося, — призвела до чималого струсу в його маленькому особистому світогляді. Іроко коротко змалювала ситуацію, пояснивши, що їм потрібна каніст­ра бензину, щоб залити в бак машини і вирушити за її чоловіком у напрямку Флоренції, знайти когось у долині Тибру, хто міг би підвезти до Умбрії, де перебуває мати дітлахів, а потім... потім — хтозна, в залежності від погоди.

— З бензином проблем немає, — сказала сестра Марія. — Хочете печива? — запитала у дітей, виймаючи бляшану коробку з дерев’яної шафи для посуду. — Це ми самі печемо, — пояснила, відкриваючи кришку, — неоковирні на вигляд, зате смачні. Однак машину ми вам дати не зможемо.

Сюзанна збагнула відразу:

— Ти ж бо не збираєшся покинути нас тут, татку?

Гектор з докором зиркнув на неї.

Джованні вкусив печиво, потім заревів уголос, аж Пандора загавкала.

— У нас немає іншого виходу, — сказав Гектор, — Іроко не вміє керувати машиною, я мушу її відвезти.

— Ви нас так боїтеся? — запитала сестра Леонора в дітей.

— Я хочу до мами, — відповів Джованні, шморгаючи носом.

— І я теж! — обурилася Сюзанна. — Невже немає якоїсь черниці, що змогла б нас відвезти?

— Можливо, ми могли б попросити вашу маму приїхати сюди за вами? — запропонувала Іроко. — На північ звідси є брід через річку, позашляховиком Ґвідо ймовірніше перебратися через річку, ніж моїм пікапом.

— Іроко має рацію, — сказав Гектор, — як на мене, це найкраще рішення, тут ви будете в безпеці.

— Я без тебе тут не зостанусь, — заявила рішуче Сюзанна.

— Зараз ми залишимо вас на кілька хвилин, щоб ви могли спокійно порадитися. Не хочемо, аби наша присутність вас турбувала. Ми якраз варимо варення, приєднаєтеся до нас, якщо раптом занудьгуєте. У монастирі, якщо вже казати по правді, нудьгувати ніколи, — і черниці вийшли, легенько вклонившись на прощання.

Ще кілька днів тому Гектор би не сумнівався. Правильним рішенням було поїхати з Іроко. Однак глибоко в душі якийсь голос підказував йому, що не слід залишати дітей самих. Інстинкт, інтуїція? Ще кілька днів тому він би прос­то відмахнувся від того внутрішнього неспокою, однак тепер відчув, що треба до нього прислухатися. Яким би надійним прихистком у цей час не здавався бенедиктинський монастир, він єдиний ніс відповідальність за своїх дітей. Якщо не може взяти їх із собою, значить, повинен залишитися з ними. Він на хвилинку відійшов убік з Іроко, щоб пояснити їй ситуацію.

— Сам не знаю, що на мене найшло, — пояснював, — однак Сюзанна має рацію: я маю залишитися з ними. Як ви гадаєте, зможе якась із черниць вас відвезти? А ми зачекаємо на вас тут. Я...

Він відчував, що ось-ось розплачеться; слова застрягли йому в горлі, і він знову злякався, що оніміє, що він — хворий, не такий, як треба, що в ньому щось розладилося всередині і розвалюється на шматки, як відбувалося з його рідним містом.

Якраз у ту мить до приміщення, рвучко розчинивши двері, ввійшла ще одна черниця.

— Мені сказали, що вам потрібна моя допомога, — промовила з порога з сильним іспанським акцентом. — Мене звати сестра Маґда. Перш ніж стати черницею, я працювала водієм-дальнобійником і навіть брала участь на позашляховику в «Ралі “Газелей”», яке проводять у Марокко. Обожнюю керувати машиною за екстремальних умов і з радістю відвезу Іроко. Так ми з нею принаймні зможемо досхочу наговоритися.

— Маґдо, а ти впевнена, що тут зможуть обійтися без твоєї допомоги? — запитала Іроко.

— А я якраз і допомагаю, — вигукнула зі сміхом Маґда. — Ходімо!

Тоді звернулася до Гектора:

— Я привезу вам її назад до вечора! — і вже на ходу схопила одне печиво.

Іроко попрощалася з дітьми й Гектором.

— Ви тут будете в безпеці, — сказала, — я попередила Ґвідо, що ви тут. Вони спробують перетнути Тибр, деякі дороги заблоковані, перекриті заваленими деревами, та я маю надію, що їм таки вдасться доїхати. А я сподіваюся повернутися швидко, з моїм чоловіком. Не турбуйтеся.

— Дякую вам, Іроко, за все, що ви для нас зробили, — сказав Гектор.

— Це все заслуга мого зеленого дощовика!

Жінки вийшли. Гектор з дітьми залишилися у приймальні самі.

— Ніякий це не монастир, — шепнула Сюзанна батькові, — і ніякі вони не черниці. Ти чув коли-небудь, щоб черниці брали участь у ралі?

— Сюзанна має рацію, — додав Джованні, — черниці завжди негарні й старі, як ота, що навчає нас релігії у школі. А ці всі он які вродливі! Якось дивно. Можливо, це пастка.

— Не знаю, де ми з вами опинилися, — заперечив Гектор, — однак я довіряю Іроко, тут ми в безпеці, до того ж іншого виходу в нас немає. А тому постарайтесь поводитися добре, скоро за нами приїде ваша мама.

— Я пити хочу, — заскиглив Джованні.

Якраз у ту мить увійшла сестра Леонора з глечиком води.

— Гадаю, вам хочеться пити, — сказала вона.

— Бачив? — пробурмотіла Сюзанна. — Вони стежать за нами через приховані телекамери.

— Це монастир для самітниць, — пояснила згодом сестра Леонора, — а тому теоретично ви не маєте права заходити до наших робочих приміщень, але для вас, зважаючи на ваш юний вік, ми могли б зробити виняток. Ми варимо варення на зиму з груш, грейпфрутів і терну. Не хочете нам допомогти?

***

Гектор зайшов до монастирської церкви. Приміщення виявилося майже порожнім, з кам’яною підлогою і колонами, які утримували арки нефів. Воно здавалося не дуже давнім, хіба що пресвітерій із хорами з темного дерева, вирізаний з мармуру амвон та вівтар, без сумніву, належали до іншої епохи. Того похмурого дня кінця світу через кольорові вітражі із зображеннями біблійних сцен знадвору проникало зовсім мало денного світла. У церкві пахло ладаном і воском, той запах нагадував йому дитинство; він отримав перше причастя від черниць, а після того практично більше ні разу не переступав церковного порога. Вони з Еленою уклали цивільний шлюб, а коли доводилося бувати на чийомусь вінчанні, він зазвичай курив надворі. Інших нагод не траплялося. Він вважав релігію давно віджитою концепцією, а тому до будь-яких спалахів фанатизму, що час від часу прокочувалися світом, ставився зі здивуванням і роздратуванням.

Він сів на дерев’яну лаву, тримаючи собача на руках, і його несподівано охопило дивне почуття спокою. Десь, не дуже далеко, він відчував присутність Елени.

30

Хмари низько нависали над землею; здавалося, холодне повітря і туман, що насувався з долини, поступово поглинали все навколо. Вони ніяк не могли вирішити, що робити далі: їхати до річки чи повернутись. Елена наполягала. Ота бурхлива ріка попереду, яку треба було перетнути, краяла їй серце навпіл. На одному березі — її діти, а на другому — решта її особистості. І жорстоке життя змушує завжди робити вибір. Їй слід було дізнатися про це значно раніше, — ще до того, як вона стала матір’ю, — але ніхто їй тоді про це не сказав. Елена почувалась як у пастці. Цей чоловік, що сидів поряд із нею, уже залишив у її серці свій слід, ніби поставив розпеченим залізом своє тавро на її шкірі, незникомий рубець. «Про яку емансипацію всі белькочуть? — подумала про себе. — Про яку таку свободу вибору?» Вона знала: якщо зараз повернеться з Ґвідо до нього додому, більше не знайде в собі сили його залишити. Вона б нарешті викинула все своє минуле життя котам під хвіст, і ті коти стали б її порятунком. Тому що глибоко в душі у неї вже давно гніздилося нестримне бажання викинути своє минуле життя котам під хвіст. Елена пригадувала кожний раз, коли воно в неї виникало, кожний раз, коли їй бувало занадто тяжко вставати посеред ночі з ліжка або чекати на повернення дітей зі школи вдома, ті нескінченні самотні дні, коли кожна найменша спроба викроїти хоч дещицю часу для себе завершувалася жалюгідною невдачею. Її образа на чоловіка насправді пояснювалася нічим іншим, як виснаженням, славнозвісною точкою неповернення — тепер вона добре це усвідомлювала. Так, ніби густий туман, що до цієї миті її оточував, несподівано порідшав, відкривши видимість аж до небокраю, — прямо в очі Ґвідо, до його обіймів, до його кучерів і дихання, до самого відчуття свого існування. «Якби я була просто жінкою, я б залишилася з тобою», — подумала вона.

— Мені треба повернутися до своїх дітей, — сказала вголос і не додала нічого більше.

Тепер до дощу примішувалися рідкі сніжинки. Здавалося, хтось там, на небесах, розважався, струшуючи барометр, від чого той збожеволів. Білі ведмеді помирали від тепла й голоду, риби задихалися від пластику, цілі міста залишилися без водопостачання, однак і досі зустрічалися такі, хто все ще сумнівався в катастрофі або заперечував її. Вони сіли в машину, Ґвідо увімкнув опалення.

— Тільки снігу нам зараз іще не вистачало, — буркнув, — спробую спуститися до Аттільяно.

***

«Що утримує людей разом? — думала Елена. — Самих дітей недостатньо». Оті дрібні сніжинки, що сипали з неба, віщували, як здавалося, довгу зиму людських сердець. Період, коли всім доведеться навчитись довіряти ближньому чи взагалі більше не вірити нікому і ні в що, навіть у звичну зміну пір року. Невже справді можна призвичаїтися до абсолютної нетривкості й непередбачуваності довкілля? Еволюція людської раси ґрунтувалася на певних ритмах природи, але з часом люди вирішили її приручити і зрештою — зруйнувати. І тепер руйнування природи обернулося проти людей.

**

Елені пригадалася пірога. Ясного зимового ранку Париж недовірливо прокидався, вражений терористичними актами, що призвели до жертв, численних жертв у різних частинах міста. Вона приїхала в Париж як перекладачка всесвітньої конференції з питань клімату. Всі заходи та маніфестації заборонили з питань безпеки. Вона бачила величезний, заставлений черевиками майдан, що мало символізувати мега-демонстрацію, яка так і не відбулася. Уздовж одного з каналів по холодній і спокійній воді тихо пливла вирубана зі стовбура дерева пірога, що формою нагадувала вугра. Кілька туземців з Еквадору в покритих пір’ям головних уборах спершу били в барабани, а потім сіли в пірогу. Святі землі їхніх пращурів, розриті в кар’єри, з вирубаними лісами, забрудненим хімікатами ґрунтом, спаплюжені нафтовими компаніями та сільськогосподарськими концернами. Туземці у своєму мовчазному протесті пливли в пірозі вздовж каналу. Елену розчулила та відчайдушна спроба привернути увагу суспільства до руйнування довкілля, що сягнуло планетарних масштабів. Що могли вдіяти п’ятнадцятеро туземців проти цілої системи? Однак щось у її душі сколихнулося: можливо, почуття належності, якась безглузда надія, іскра для зародження значно більшого руху. Тільки відчайдушний спротив міг би породити останню можливість відвернути людство від долі, на яку воно само себе прирекло. Один із туземців запросив її сісти в пірогу, вона відчула під ногами міць дерева, озирнулася довкола і побачила місто з іншої перспективи, з води каналу, що його омивала. Бог річки прокинувся, і ось тепер їм треба було спробувати перебратися через бурхливий потік.

— Надворі нуль градусів, — повідомив Ґвідо.

Елена цокотіла зубами. Її тіло теж ніяк не могло призвичаїтися до таких перепадів. Поглянула на Ґвідо; досить було б сказати «повертай назад, я залишаюся з тобою». Кілька слів, щоб змінити хід речей. Вона поклала руку йому на ногу, відчула пальцями жорстку тканину, його напружені м’язи, мимоволі згадала його оголене тіло. Ледве стримувалася, щоб не розплакатися.

— Щось ти занадто мовчазний, — промовила нарешті.

— Чому я маю тебе покинути якраз тепер, коли щойно знайшов?

— Я й сама про це думаю, — призналася вона.

— Вирішимо, коли вже будемо на березі. Розкажи мені щось про твою садибу Червоного Бука, я часто повз неї проїжджав.

— Я дуже люблю це місце, там живуть спомини про мою маму. Вона отримала його у спадщину від тітки; тоді то була стара стайня із земельною ділянкою навколо. Мої батьки вирішили відбудувати садибу після мого народження. Вони любили туди приїжджати, але тільки тим і займалися, що працювали, не покладаючи рук. Відбудували будинок з допомогою місцевого майстра, який згодом із помічника перетворився на вірного друга. У них ніколи не було часу побавитися зі мною, однак я все одно не сумувала. Цілими днями гуляла в садку, спостерігала за метеликами, мурахами, ловила ящірок. Я була відлюдькуватою дівчинкою, любила щось собі придумувати. У своїх фантазіях я завжди була хлопчиськом — не знаю чому.

— А так не скажеш, глянувши на тебе зараз...

— Пам’ятаю, як холодно було в будинку — навіть улітку! — адже через старі вікна свистіли протяги, а товсті кам’яні стіни прогрівалися погано. Мій батько зробив дерев’яні сходи нагору, скільки разів я літала з них сторчака! Мої ноги завжди були покриті синцями. Потім без якоїсь певної причини, — принаймні без зрозумілої для мене, — мій батько нас покинув. Покинув самих, зненацька. Моя мати більше ні разу не повернулася до Червоного Бука. Казала, що там усе нагадує їй про батька, однак вона сумувала за садибою. Ніби таким чином вирішила покарати себе за те, що не зуміла втримати чоловіка. Все більше сумувала, втратила радість до життя, ніби їй на очі несподівано накинули сіру пелену. Я не могла більше до неї достукатися, вона зачинила своє серце і для мене теж. Тоді я вирішила, що то все через мене, — із сил вибивалась, аби привернути її увагу. Не відходила від неї ні на мить. Думала: якщо залишу її хоча б на хвилину, вона теж покине мене, як батько. Згодом вона захворіла й померла. Я все думала, чи є в її смерті вина мого батька; вона не зуміла жити самотньо, і навіть я не змогла повернути їй смак до життя. Мені знадобилося багато років, щоб збагнути, що моєї провини в тому не було...

Ґвідо мовчки слухав. Дивився вперед, на дорогу, вологу, слизьку, суміш снігу й багнюки, на небо, від одного погляду на яке тіло мимоволі здригалося.

— Я ще багато років не насмілювалася туди повернутись. Боялася провалитись у прірву болю. За садибою приглядав наш приятель-майстер. Час від часу телефонував мені, розповідав, що відремонтував, а що підладив. У мене не було грошей, щоб йому платити, однак він все одно туди навідувався; казав, що робить це заради моєї матері. Ніколи не попросив ні гроша. З власної ініціативи насадив квітів і фруктових дерев. Приїжджав туди вечорами, щоб відпочити в тіні; Червоний Бук перетворився на його садочок. Потім я познайомилася з Гектором. Одного вечора ми поверталися з якогось святкування, що відбувалося в Орв’єто. Ми ще не так давно зустрічались, я того вечора випила зайвого, ми танцювали, а потім, коли вже проїжджали біля Орте, я раптом попросила його з’їхати зі швидкісної траси. І вказала дорогу до Червоного Бука. Я йому навіть не розповідала про садибу раніше. Вже навіть сама назва болем відзивалася в серці. А Гекторові несподівано там дуже сподобалося. Коли ми доїхали туди, було вже пізно, зупинилися переночувати в невеличкому готелі неподалік, тому що Гекторові кортіло подивитися на садибу за денного освітлення. Тієї ночі ми вперше кохалися... — Елена на мить замовкла, — чому я тобі все це розповідаю?

Невдоволено скривилася, ніби з її рота вийшло щось непристойне:

— Я не люблю викликати почуття жалю у людей.

Вона на мить глянула на власне відображення у дзеркалі заднього огляду, ніби побоювалася, що те відчуття, якого терпіти не могла, ті погляди, які кидали на неї однокласники, коли дізналися, що вона — сирота, жалість, яку вона викликала в оточення, можуть якось спотворити риси її обличчя.

— Мені тебе не шкода, — відповів Ґвідо. — Навпаки. Мене вражає, наскільки твоя історія нагадує мою власну. Таке враження, ніби ми вже раніше багато разів проходили поряд і так жодного разу й не перетнулися.

— Я про тебе нічого не знаю, — обурилась Елена.

— Так. Просто ти — краща за мене, сміливіша.

— То моє тіло таке сміливе й відважне, а не я.

— Авжеж. І це таке щастя, хіба ні? — Ґвідо простягнув руку і ніжно провів по її волоссю. Орцо загавкав. — Ти часом не ревнуєш? Чи теж хочеш дізнатися продовження історії?

— На цьому історія практично закінчується. Ми з Гектором вирішили відремонтувати садибу. Провели в Червоному Буці чимало щасливих днів, згодом народилися діти. Там ми створили наше родинне гніздечко. Запрошували в гості друзів, влаштовували свята. Скільки чудових літ там минуло! Таким чином я зуміла відновити духовний зв’язок з матір’ю, адже я теж у дитинстві була там щасливою. Існують місця, пронизані позитивною енергією. Однак тепер я відчуваю щось недобре, якусь тривогу, смуток, — так, ніби ті часи назавжди закінчились, і навіть звичні й дорогі серцю місця змінилися. Відчуваю якесь відчуження відносно всього, що мене оточує.

***

Нарешті вони спустилися в долину. Поки їхали, за густими хмарами взагалі нічого не бачили. Вийшли з машини. Прямо перед їхніми очима постало страшне видовище розбурханої річки. Шалений каламутний потік сердито поспішав, тягнучи за собою все, що траплялося на його шляху: гілки, шматки пластику, автомобільні шини, уламки різноманітних речей, скелети тварин. Ціла вервечка машин стояла в черзі, щоб перетнути річку по напівзатоп­леному мосту. Вони завмерли, вражені цією картиною.

— Я проїжджав тут два дні тому, — зауважив Ґвідо, — не було ні краплі води. Що робитимемо? Скоро і тут уже буде не проїхати.

Якби ж вона сама знала, що робити! Однак відчувала той біль, що краяв навпіл їй серце — так само, як зараз ріка розтинала навпіл долину; посередині ніяк не встояти. Остання ниточка між одним та другим берегом ось-ось обірветься. Всі мости позривало. Залишалася лише прірва. Елена або Кармен, Кармен або Елена... Одна з двох мала затонути в тій бурхливій воді, вирвавши серце з грудей.

31

Одна з черниць сіла на лаву поруч із ним. Гектор аж підскочив від несподіванки. На якусь мить ніяк не міг уторопати, де він.

— У Середньовіччі монастирі врятували культуру. Тепер ми повинні врятувати насіння. Ходімо зі мною.

Гектор озирнувся. Чернича хустка обрамляла вродливе жіноче обличчя медового відтінку.

— Мене звати Фатіма. Мій батько був із Малі, а я сама народилась у Франції, — промовила жінка з ледве чутним акцентом.

Сюзанна таки мала рацію: цей монастир відрізнявся від інших монастирів, а ці жінки — ніякі не черниці. Гектор рушив слідом за Фатімою довгим вузьким коридором, який упирався у сходи.

— Ти зачекай на мене тут, — сказав він Пандорі. Собака загавкала. Фатіма погладила її по голові, і та спокійно вляглася їй під ноги. Здивування Гектора наростало. Вони спустилися вирубаними у туфовій скелі сходами до підземного склепу.

— Ми приходимо сюди, щоб насолодитися прохолодою... ви навіть не уявляєте, як він став нам у пригоді цього літа, коли ми збиралися тут, щоб помолитися, помедитувати, а надворі було сорок п’ять градусів!

Вони знову повернулися до сходів і рушили ще нижче, ніби збиралися дістатись до центру Землі.

— Тут, під землею, температура ніколи не перевищує п’ять градусів, — сказала Фатіма, — однак наші холодильники підтримують сталу температуру на рівні мінус вісімнадцять.

Із етруського підземелля вони раптом опинились у космічній лабораторії.

— Тут ми зберігаємо насіння — запаковуємо його у пластикові тришарові пакетики, які вкладаємо у коробки, а ті розміщаємо в оцих відсіках. Давнє і рідкісне насіння — наш банк генетичного матеріалу, який ми збираємо разом з університетом Вітербо. Вам подобається?

— Холоднувато тут у вас... — пробурмотів Гектор. — Я так розумію, ви самостійно виробляєте енергію, щоб підтримувати тут сталу температуру. Навіщо ви показуєте мені це місце?

— Тому що ми ним дуже пишаємося, — відповіла черниця, — ось уже десять років ми збираємо насіння різних культур, у нас тут уже більше тисячі сортів — справжній скарб. А щодо енергії — так, звичайно, ми на автономному забезпеченні, адже не можемо ризикувати, щоб оцей скарб втратився через перебої зі струмом.

— Невже справи йдуть так погано? Тобто невже існує загроза зникнення значної кількості рослинних видів, що населяють Землю?

— Почасти — через це, а почасти — через монополію мультинаціональних компаній. Охорона та зберігання біологічного розмаїття планети вже перетворилися на особливу форму спротиву.

На якусь мить Гекторові здалося, що він спить і бачить сон, заснув у церкві і тепер під впливом розмов із дітьми потрапив до фантастичного фільму. Треба було якомога швидше прокидатись, адже йому зовсім не подобалося тут, під землею, у компанії дивної жінки, одягнутої як черниця, яка уважно дивилася на нього своїми чудовими очима оленяти. «Годі, прокидайся!» — наказав собі Гектор. Однак ні, він і досі стояв і розглядав численні відсіки з однаковими за розміром етикетками, де зберігалося укладене в архів насіння, ніби йшлося про світові документи під загрозою зникнення. Та якщо добре подумати, із самого світанку попереднього дня у нього не зникало бентежне враження, ніби він перебуває в одному з тих фільмів-катастроф, що наразі користувалися великою популярністю серед глядачів.

— Я так розумію, краще нікому не розповідати про те, що я тут побачив...

— У цих краях багато кому про це відомо, ніякої таємниці тут немає. Ми ще не дожили до того, щоб насіння перетворилося на рідкісний та коштовний товар і стало предметом незаконної торгівлі.

— Сподіваюсь, цього не станеться.

— Як черниця, я б мала не втрачати надію, однак як людина... скажімо, я дещо зневірилася у подібних мені.

— Як ви тут опинилися? — запитав у неї Гектор. Щось у цій жінці його зацікавило, певно, якась особлива витон­ченість манер, що приховувала непокірний дух.

— Це дуже довга історія, яку я могла б викласти коротко так: навчання живопису в Академії мистецтв Парижа, подорож до Умбрії, зустріч із нашою матінкою-настоятелькою.

— Більше нагадує ребус, аніж історію, — зауважив Гектор, чия цікавість від тих слів іще більше розпалилася.

— Ви забагато хочете знати. Ходімо, поглянемо, що роб­лять ваші діти.

Пандора чекала на них нагорі біля сходів; побачивши їх, підвелася, обережно кульгаючи на поранену лапу. Гектор навіть зрадів, коли її побачив; зрадів простою, щирою радістю, яка охоплювала його щоразу, коли він повертався додому і заставав дітей за їхніми звичними заняттями: за уроками, купанням, допомогою з накриванням столу для вечері, переглядом телевізора, слуханням музики. Як тільки він заходив додому, у нього виникало враження, ніби він порушив їхнє приватне життя, з якого був виключений протягом дня, однак саме через це так тішився, знову в нього повертаючись. Роззувався, знімав куртку, мив руки і йшов цілувати дітей. Коли цуценя ткнулося писком йому в ноги, Гектор несподівано усвідомив, як важливо комусь належати: Елені, дітям. Протягом усіх цих років він сприймав це як норму, як щось таке, що нікуди від нього не подінеться, — трохи через якісь чари, трохи за звичкою. І ось тепер, коли він міг запросто втратити все, усвідомив нарешті, наскільки важливо для нього бути часткою їхньої маленької родини. Як він міг тільки подумати про те, щоб пустити все коту під хвіст?

***

Лабораторія з приготування варення. Можна уявити собі великий казан, що кипить на слабкому вогні годинами, до якого час від часу хтось підходить і помішує вариво дерев’яною ложкою, щоб не пригоріло. Нічого схожого. Все було організовано, як у справжній лабораторії: однакові алюмінієві посудини, дозатори, блискучі робочі столи для чищення й нарізування фруктів, черниці у білосніжних фартухах, одноразові рукавички, найсучасніше обладнання для стерилізації банок. Лише його діти були вимазані фруктовим соком по лікті, але здавалося, це їх аж ніяк не засмучувало.

— Татку, — вигукнув Джованні, — ти тільки скуштуй оцей інжир! Який же він смачнющий! Ще кращий, аніж той, що з Червоного Бука!

— Не може бути! — заперечив Гектор і відчув, як погляди всіх черниць зосередилися на ньому. — Добре, скуш­тую!

Скуштував; у роті — смак цукру й сонця, які плід накопичив протягом літа, а ще — ніжність м’якоті. Інжир із Червоного Бука, яким вони ласували раніше, не був соковитим через посуху і високу температуру попередніх місяців.

— Ой! — вигукнув Гектор. — Справді, і порівнювати нічого! Це фрукти з вашого саду?

— Звісно, — відповіла Леонора, — ми продаємо наше варення по цілому світу, згідно з найвищими міжнародними стандартами. І коштує воно чимало, майже так само, як і наша оливкова олія.

— І як ви зуміли виростити ваші фрукти за таких температур, як у Сахарі, і за цілковитої відсутності опадів? — поцікавився Гектор.

— А ви чули коли-небудь про пермакультуру^[18]? Ми вже двадцять років послуговуємося цими принципами, вони тоді ще не вважалися такими модними.

Гектор чув це слово від Елени, але так і не зрозумів як слід, що воно означає. Так, в основному ясно: ніяких пестицидів, взаємодія між рослинами, комахами, бур’янами — всі мають робити внесок у захист ґрунту, користування гідроресурсами. Однак він не вірив, що цей метод культивації можна успішно застосовувати у промислових масштабах. До того ж черниці вже починали його дратувати: складалося враження, що вони знають усе на світі краще за інших. Якщо ця пермакультура справді така вже революційна, тоді чому й досі існують фітопрепарати, екстенсивне сільське господарство, монокультури? Невже справді купи кущів та бур’янів можуть забезпечити все людство їжею? Він дуже сумнівався, однак обережно утримався від того, щоб висловити свої сумніви. Звична суперечка, яка б закінчилася сваркою у розмові з дружиною, а тепер уже і з донькою також, — що вже й казати про певних у власній правоті войовниче налаштованих черниць! Він уже був твердо переконаний, що оцей монастир — прикриття для якоїсь форми екологічного, феміністичного та екстремістського руху.

— Якби не така злива, — продовжила черниця, — я б показала вам наші поля. І дітям вашим обіцяла показати, вони неймовірно зацікавилися. На щастя, нове покоління відразу збагнуло суть. Зараз ми проводимо досліди з давніми зерновими культурами у співробітництві з агрофірмою з Орв’єто.

«Бач, як заговорила! Тоном черниці, — подумав Гектор, — уже готова виступити з проповіддю! Та хто вони такі, оці марсіани, звідки взялися на світі?!» Рубежі реальності швидко розсувались, а він до такого не був готовий. Почувався як той фотограф, що намагається навести фокус на об’єкт фотографування, а той постійно пересувається.

— Татку, а знаєш, у них тут є і ферма для вирощування їстівних комах? Я вже спробував коників, схожі на хрумтливі чіпси. Черниця сказала, що в них багато протеїнів.

Здавалося, вся попередня недовіра Джованні якимось дивним чином випарувалась, а от Сюзанна була мовчазнішою, схоже, це місце її вразило, але вона ще не збагнула, в чому полягає його секрет. Була у ній незбагненна внут­рішня сила, яка тільки з плином часу набирала форми. Гектор пригадав випадок, коли вона повернулася додому з розбитою губою, їй тоді виповнилося років дев’ять-десять. Губи розпухли, кров засохла навколо рота. Кілька днів вона нічого не хотіла пояснювати. Потім нарешті розказала. На виході зі школи вона відчайдушно виступила проти двох старших хлопців, які насміхалися з Джованні через його рожеві шкарпетки, обзиваючи гоміком. Сюзанна пояснила: її раптом охопила така лють, що навіть подруги не змогли її утримати. Вона з самого початку знала, що вони її відлупцюють, адже — хлопці, та ще й старші, однак їй було все одно. «Я була як та рогатка, — пояснила батькам, зобразивши руками постріл з рогатки, — ґумова стрічка натягувалася, натягувалася, а потім — вистрілила». І стенула плечима, ніби й говорити більше не було про що. Відтоді Сюзанна перетворилася на захисницю слабких і немічних, її лупцювали, але й вона навчилася бити. Тоді як його син ходив на уроки балету і літав залом під звуки музики, насолоджуючись свободою рухів, донька махала кулаками у боксерському залі в цент­рі Рима, де тхнуло немитими ногами й потом. Згодом покинула заняття, після того як травмувала коліно, однак підтримувала силу м’язів і час від часу вибухала перед несправедливістю. Вони з Еленою нерідко жартували через цю їхню дивну родинну особливість, якою пишалися, однак яка спричиняла чимало проблем і ще чимало спричинить у майбутньому.

— Спробуй іще це, — сказала Сюзанна. — Груші-дички, просто неймовірні!

Підійшла до батька й зашепотіла:

— Може, вони — інопланетянки, які прибули, щоб урятувати Землю.

Тоді запитала у сестри Леонори:

— Можете пояснити мені краще, що воно таке, ота ваша пермакультура?

Гектор закотив очі під лоба.

— Я могла б говорити про це годинами, ця тема мене дуже захоплює. Назва походить від «permanent agriculture», тобто «стале сільське господарство». Скажімо, йдеться про перший метод спостереження за природою та її особливостями. Знаєш, природа — вона дуже мудра; вона — найкраще джерело ідей для розробки та створення сільськогосподарських екосистем, — але не лише їх! — які б мали такі самі характеристики диверсифікації, стабільності та пристосовуваності, що й природні екосистеми.

— Я нічого не второпав, — признався Джованні, по­крутивши головою.

— Ти вмієш їздити на велосипеді?

— Звичайно.

— От бачиш, у цьому й полягає принцип: залишатися у рівновазі навіть під час руху. Такими мають бути здорові екосистеми: у постійній еволюції, але й у рівновазі. Я наведу тобі приклад: здорова екологічна система не виробляє відходів, тому що в ній усе переробляється і використовується повторно.

— Виходить, на Землі немає ніякої рівноваги, — зауважила Сюзанна.

— На жаль, немає.

— Але ж ми всі повинні їсти, одягатися, мати житло, подорожувати, мати телефон і купу інших речей. То що ж робити? — запитала дівчинка.

— Звісно, у людей безліч потреб, — як природних, так і культурних, — і проблема полягає в тому, яким чином їх задовольнити. Користуватися природою бездумно чи задовольняти власні потреби, залишаючись у гармонії із системою, яка дає тобі змогу це робити? Це означає піклуватися про землю, але й дбати про стосунки між людьми. А для цього насамперед слід навчитися спостерігати за речами навколо під іншим кутом зору. Приблизно так, як це роблять діти. Тепер зрозуміло?

— Не дуже, — відповів Джованні.

— Ти маєш рацію, це нелегко пояснити. Однак мушу тобі подякувати, адже я тепер подумаю, як можна пояснити зрозуміліше. Дай мені кілька днів, я спробую навести інші приклади, що допоможуть тобі зрозуміти.

— Гадаю, я зрозумів; це як у школі. Замість того, щоб кожному давати окреме завдання, краще б надати учням можливість працювати гуртом, а насамперед — спокійно. Тоді кожен зможе вільно висловлювати свою думку і застосовувати свої найкращі знання та навички, щоб допомагати іншим... А вчителі замість цього інколи на нас навіть не дивляться, — поскаржилася Сюзанна.

— Так і є. Якби все було так просто, ми б до такого не дійшли. Найпростіші речі якраз найважче зрозуміти.

— Я дуже сподіваюся, що мама скоро приїде, — пробурмотів Джованні. — Я так за нею сумую!

32

Позашляховик ковзав по воді — по тому, що залишилося від мосту, перш ніж його затопило. В голові Елени шуміло від суперечливих думок — зрештою, як і у всіх інших, як і в Ґвідо, який сидів поряд, як у Гектора, який чекав на неї невідомо де. Можливо, щоб попросити пробачення, а можливо — щоб розпрощатись. Але вона не могла з ним так просто розпрощатися. Не зуміла б. Було б добре навчитись інколи прощатися назавжди, користатися словом «кінець». Це — кінець світу. Так і є, оця фраза постійно лунала в її голові, але той кінець був занадто великим і катастрофічним, щоб усвідомити його. А от щоб розкласти все по полицях у її житті, вистачило б кількох маленьких кінців. Кінця довгого важкого дня, кінця пустопорожньої дружби, кінця стосунків, від яких не було користі, кінця телефонної розмови із завзятим балакуном. Тому що кожен кінець несе в собі новий початок. Ніщо не може початися, поки спершу щось інше не закінчиться.

— Хай йому грець! — вигукнула Елена, відганяючи набридливі думки. — Мені б так хотілось викупатися, звільнитися від оцього відчуття холоду в тілі, яке не дає спокою з самого ранку — відтоді, як вийшла з твого ліжка.

— Мені шкода тільки, що я не подумав про блакитний банний халат... а от із ванною проблем не буде. Via via... — почав наспівувати Ґвідо, імітуючи хрипкий і глибокий голос Паоло Конте.

— Ти не жартуєш?

— Звісно, ні. Що може бути кращим за гарячу ванну в цю мить? It’s wonderful, good luck my baby... I dream of you^[19].

— Нарешті хтось сприймає мене серйозно! — вигукнула Елена. — Але не хвилюйся, я потім нічого в тебе не попрошу, тільки щоб відвіз мене в моє попереднє життя.

— Навпаки, це лише перше з цілої серії екстравагантних прохань, що їх я від тебе почую. Тому що твого попереднього життя більше не існує.

Можливо, Ґвідо має рацію; вже нічого не буде таким, як було раніше.

На мить вона спробувала уявити своє життя поряд із цим чоловіком, але негайно відігнала від себе ці думки.

***

Над водою піднімався легкий туман, а з неба тим часом падав дощ, змішаний зі снігом. Вони роздягнулись у машині. Який привілей — звільнитися від одягу! Перш ніж зануритись у насичену сірководнем воду, довелося бігти по холоду. Навколо панувала тиша. Здавалося, природа навколо завмерла, як у болотистих заростях первісного лісу, де вони залишилися єдиними мешканцями Землі. Елена відчула, як тепло огортає її тіло. Зануритись у гарячу воду, заплющити очі, триматися на плаву між землею та небом, відчуваючи легкість у всьому тілі, насолоджуючись грязьовими ваннами, — вона часто так заспокоювалася. Відчувала м’якість сульфідного мулу під спиною, між ногами; у будь-яку мить на такому слизькому дні можна було посковзнутися. Вона вчепилася за лікоть Ґвідо, ніби боялася, що її затягне потоком. Ніби боялась розчинитися, перетворитись на рідину.

— У цьому нескінченному дощі є щось жахливо сумне, ніби він змив усі барви світу.

— Однак запахи у нас іще залишилися, ми добре відчуваємо їх навколо, такі сильні й заспокійливі. Саме за запахами я орієнтуюся у лісі; запахи привели мене до тебе. Людство розучилося нюхати світ навколо себе; можливо, живучи в містах, інакше не можна.

— Є такі міста, що смердять, — сказала Елена, — а є й такі, де смердить і пахне. Мені до вподоби другі. У Римі наприкінці березня, коли розквітає жасмин, у мене щоразу паморочиться в голові від захвату. Потім приходить літо, від нестерпної спеки починають смердіти контейнери для сміття. Квіти і сміття — отакі життєві реалії.

— Я за своє життя побував у багатьох містах, пізнав їхні запахи, однак щоразу мені щось не подобалося. Напевно, забагато людської присутності.

— А мені запах людських істот до вподоби...

— Чому тоді ти поїхала? Ти почувалася з ним нещасною? — тон Ґвідо враз посерйознішав.

— Гадаю, то було імпульсивне рішення, — відповіла Елена. — Він порушив угоду.

Вона пригадала всі ті випадки, коли їй хотілося все покинути й поїхати з дому, але не вистачало сміливості; і згадала той ранок три дні тому, коли вона похапцем зібрала речі і рішуче зачинила за собою двері. У неї не було чіткого плану дій, просто хотілося вразити чоловіка, принаймні одного разу змусити його помітити її відсутність, підкреслити той факт, що її присутність не слід сприймати як даність. А насамперед хотілося відчути, як це: взяти й покинути все, здивувати саму себе і спостерігати, що буде. Вона поглянула навколо... якби тільки вона могла тоді собі уявити, що станеться потім...

— Насправді ми ніколи не вільні цілком у своїх діях. Свобода — поняття перебільшене і непродуктивне, воно змушує нас почуватися недостойними власних бажань.

— Залежить від бажань. Як на мене, саме бажання — тільки справжні! — рухають світом.

— Отже, наше суспільство робить усе, щоб змусити нас про це забути. Щоб ми постійно заклопотано крутилися у своїх буденних, безглуздих справах, із рідкісними хвилинами прозріння, і зрештою зламалися, без найменшої можливості щось змінити. Пам’ятаєш принцип жаби Хомського? Її кидають у каструлю з водою і починають поступово нагрівати воду. Спершу навіть приємно, зустрічаєш когось, закохуєшся, влаштовуєш пишне весілля, усі щасливі й задоволені, жаба розслабляється, навіть користується нагодою; ось ти вже одружена жінка, маєш певне місце в суспільстві, вже не можеш бути джерелом небезпеки; жаба відчуває, що температура поступово підвищується, але не дуже тривожиться, адже почувається добре, живе заможно, має все, що треба: діти, подруги, можна ходити в кіно, читати цікаві книжки, інколи подорожувати. А коли вода стає вже зовсім гарячою, жаба така квола, що не має сили пручатися. Так і помирає в окропі.

— Господи, ми ж якраз сидимо в гарячій воді! То мені слід тривожитися? — вигукнув насмішкувато Ґвідо. — Ти вважаєш, що я дуже кволий? Зараз я примушу тебе змінити думку, побачиш!

— Ти не сприймаєш мої слова серйозно?

— Навпаки, я сприймаю твої слова дуже серйозно, адже зрештою саме це й робить із нами планета Земля. Усіх зварить в окропі!

***

Ґвідо доторкнувся рукою до низу її живота. Елена заплющила очі; зрештою, можна й зваритися в окропі, чому б і ні?

33

— Ми надаємо допомогу мережі місцевих землеробів і деяким родинам, що перебралися сюди з Фукусіми. Вони вчаться одне в одного, обмінюються традиційними способами обробки землі, вивчають інноваційні методи культивації, збагачують власний досвід, змішуючи смаки й кухні різних народів.

До лабораторії з виробництва варення увійшла мати-настоятелька, і відразу зависла тиша. Сюзанна штовхнула брата ліктем під бік.

— Вона не належить до когорти супергероїнь зі всесвіту Марвел, — шепнула.

То була малесенька жіночка; здавалося, їй років сто, не менше. Її темна зморшкувата шкіра наводила на думку про індійську мавпу.

— Так вона ж викапана сестра Йоди! — відповів сестрі Джованні і розреготався.

Настоятелька обпекла його суворим поглядом.

— Ну, юначе, як тобі це варення? Мені сказали, що ти — танцюрист, і мене це дуже тішить, адже я в молодості теж танцювала, і балет завжди був моєю великою пристрастю!

Вигляд у неї був суворий і разом із тим дуже добрий; Гектор ніяк не міг відвести від неї очей, адже від неї віяло такою енергією, що ставало страшно. Йому навіть здалося, що він помітив у неї над головою німб, але це, мабуть, йому таки привиділося в тому приміщенні, яке парувало запахами фруктів та цукру.

— Ходімо зі мною, — промовила настоятелька, — надворі краще розмовляється.

— А Пандорі можна з нами? — несміливо поцікавився Джованні.

— Авжеж, — відповіла настоятелька, — любов Господа поширюється на всіх живих істот.

Вона розповіла, що монастир має у власності кілька гектарів землі — дарунок якогось кардинала одній із її попередниць, у яку той був шалено закоханий.

— Звісно, йдеться про історію, що сталася кілька століть тому, — уточнила абатиса, — за нами теж уважно приглядають згори, але з інших причин. Ми трохи віді­йшли від нашої первинної місії, скажімо: ми поступилися частиною девізу «ora» на користь «labora»^[20]. Жодна з сестер без належної наукової підготовки нізащо не отримає дозволу стати часткою цієї спільноти, але наш учитель та засновник святий Бенедикт після того, що трапилося в Умбрії, знайде можливість заступитися за нас перед Всевишнім, пославшись на якийсь принцип Закону Божого. Сподіваюся, вам відомо, хто такий святий Бенедикт? Це святий покровитель Європи, — промовила абатиса і несподівано обернулася. Розкрила здоровенну червону парасольку.

Опинившись надворі, вони побачили кількох черниць, які керували тракторами, незважаючи на дощ, перевозили фрукти й лафети з дровами та горіхами по ґрунтових дорогах монастирської садиби. За гарної погоди звідси, напевно, відкривався чудовийкраєвид. Мати-настоятелька запропонувала гостям постояти на кам’яній терасі й помилуватися неймовірною панорамою долини.

— Це лише початок того, що може трапитись у наступні п’ятдесят років, — сказала, звівши очі до неба, — коли планета стане зовсім не такою, якою ми звикли її бачити. Якщо раніше не станеться Великої Катастрофи — тоді може бути ще гірше.

Гектору подумалося: де зараз може бути Елена? Чи вдасться їй перебратись через річку біля броду Аттільяно, кілометрів за десять на північ звідси?

— Яка ще «Велика Катастрофа»? — схвильовано запитав Джованні.

— Ну, наприклад, ядерна війна або вибух на одній із численних атомних станцій, яких понатикали по всій Європі. Ви знали, що половина Тихого океану виявилася радіоактивною після аварії на Фукусімі? І це нам іще поталанило; якби стався другий вибух, довелося б евакуювати п’ятдесят мільйонів осіб, включно з жителями Токіо, ви уявляєте? Половина території Японії залишилася б зараженою на десятки років. І це називають чис­тою енергією!.. Не можна мені так говорити, і доведеться відповідати за ці слова перед Великим Керівництвом, але людство геть з’їхало з глузду. З іншого боку ще з давніх часів щоразу, коли людина починає думати, що вона розумніша за Бога, це доводить до лиха. А тепер у людства є всі засоби, щоб остаточно себе знищити. Коли ми заснували цю програму прихистку, я покинула Японію разом з Іроко, — ви її вже знаєте. Ми познайомилися з одним із технічних співробітників атомної станції; то було найстрашніше знайомство мого довгого життя. Він розповів нам, плачучи, що ніхто не знав, що робити. Вони залишилися на своїх робочих місцях, хоча й добре усвідомлювали, що помруть. Однак насправді розуміли, що нічого не можуть удіяти. Ніхто не передбачив, як чинити у випадку такої катастрофи. Їм довелося вирішувати самим, за небезпечних і важких умов, у стані цілковитого шоку. Їх практично знищило. Японців! Ви собі уявляєте таке? Один із найуміліших та технічно найрозвиненіших народів світу! Уявіть собі, що станеться, коли таке трапиться у Франції або у Східній Європі! Навіть думати не хочеться! Правда в тому, що ми створили такі засоби, яким самі не здатні дати ради і які приведуть нас до самознищення. Амінь! На жаль, літня спека і тепер оця страшенна злива стерли з лиця землі рештки того, що колись було нашим прекрасним розарієм. Я раджу вам повернутися між квітнем і травнем, під час першого цвітіння, адже це один із найдавніших розаріїв у всій Італії, де ростуть такі сорти, яких більше ніде не залишилося. Щороку нам вручають міжнародну премію за нові гібридні сорти, сюди приїжджають найвідоміші експерти з цілого світу. Мене втішає хіба що той факт, що допоки існуватимуть гібридники-селекціонери та спеціалісти з вирощування троянд, у людства, можливо, ще залишатиметься шанс на виживання.

— Мені подобаються троянди, — сказав Джованні.

— Ти молодець, — похвалила настоятелька, провівши рукою по його голові, — нам слід навчитися щодня захоп­люватись дивами природи. Ми повинні споглядати довкілля інакше. Ми, дорослі, вже давно осліпли, а от ви...

— А як можна споглядати довкілля інакше? — запитала Сюзанна.

— Це — правильне запитання, а з правильних запитань якраз і починається дорога до науки. Насамперед слід бути допитливим, брати до уваги й вивчати те, що на перший погляд здається не вартим уваги. Треба намагатися уявляти речі інакше, перевести потяг на іншу колію, як сказала б Урсула К. Ле Ґуін. Так і є, тобі треба почитати її книжки, я впевнена, що вони тобі дуже сподобаються. Ось цим ми й намагаємося тут займатись. Тобто ми тут — під особливим наглядом, викликаємо підозри.

— Зі мною теж таке трапляється, — пробурмотіла Сюзанна, — у школі. А ще моя мама, мої подруги на вечірках гадають, що ми тільки всім заважаємо, морочимо їм голову, мелемо дурниці. Отоді я починаю нервуватися і хочу набити всім пики.

— Погані справи, я розумію. Однак доведеться тобі навчитися стримувати свої емоції, особливо ще й тому, що ти — дівчинка. У хлопців є право гніватись, а нас негайно записують до числа тих, хто помиляється.

***

«Звісно, — подумав Гектор, — спільнота такого типу може бути винятково феміністичною». Однак не міг не визнати, що абатиса таки має рацію. Коли Сюзанна намагалася відлупцювати тих двох хлопчаків, Гектор пишався нею, схвалював її сміливість, але попередив доньку, що хлопці почали б вважати її небезпечною, а коли чоловіки відчувають страх, вони здатні на найганебніші вчинки. Що може бути більш хибним, аніж дорікати власній дочці за її мужність, за її ідеалізм?

***

Мати-настоятелька вийняла з-під свити книжечку в жовтій обкладинці і простягнула її Сюзанні.

— Не турбуйся, ніякий це не молитовник. Це початок великої мовчазної революції. Ми зобов’язані культивувати надію на те, що ситуація може кардинально і ґрунтовно змінитися. До того ж виникає нагальна потреба у серйозній аргументації в дискусії проти твоїх наклепників.

Настоятелька показала їм сад-ліс, де фруктові дерева росли в симбіозі з іншими деревами, кущами, в’юнкими рослинами, травами та грибами.

— Ось у чому секрет наших фруктів, — промовила вона з гордістю, — рослини й дерева захищають одне одного, краще переносять спеку і тропічну зливу, як оце тепер. Я ось дам вам спробувати желе з диких суниць — справжня смакота і покращує настрій. Цьогорічне має вже бути якраз готовим. Вибачте, але від цієї вологості у мене геть розболілися кістки й суглоби, треба негайно йти на сухе, — завершила розповідь вона.

Потім підійшла до Джованні й мовила:

— Як я тобі вже казала, я до нестями люблю балет. Ти не хочеш нам показати, що вмієш?

Джованні зашарівся аж до кінчиків вух, потім зиркнув на Гектора й кивнув головою.

— Але спершу, — сказав хлопчина, — спершу мені треба підготуватися.

— Звичайно, — відповіла мати-настоятелька, — вже пора обідати, зараз скуштуєте найсмачнішу у вашому житті веганську кухню. Вибачте, що доведеться їсти на самоті у великій їдальні, ніяких інших гостей сьогодні ще не прибуло. Я тут слухала новини: Папу гелікоптером евакуювали з міста. Можливо, цього разу покропить святою водою трішки й Ватикан, очистить, йому не завадить. Наш проект космічного човна ще не готовий... — старенька захихотіла. — Чому ви так на мене дивитеся? Справді повірили? Я пожартувала, ніякого космічного човна немає. Наша місія — залишатися тут і намагатись навчитися жити інакше на руїнах нашої бідолашної планети.

***

Монастирська трапезна виявилася великою залою з кам’яними стінами та одним здоровенним вікном із краєвидом на долину. Гектор пригадав їхню квартиру в Римі, дахи будинків, димарі й антени за вікнами. У нього виникло враження, ніби він поїхав звідти вічність тому, і тепер запитував себе, чи зможе колись туди повернутися, — таким усе здавалося йому недоречним. У ту мить він згадав Клаудію, і вона теж здалася йому недоречною. Він потребував її, він її кохав, — можливо, навіть несвідомо використовував, — але, озирнувшись довкола себе у тому порожньому приміщенні, перед своїми двома дітьми, які куштували дивні японські овочі, під нескінченним дощем, що періщив на землю і нещадно заливав її, він уже знав, що більше ніколи її не побачить.

34

Шкіра до шкіри. Його запах. Запах її дитини. Вона впізнала б його серед тисячі інших. Так легко розпізнати, так важко описати. Вона міцніше стиснула його в обіймах і розридалася. Скільки разів вона його обіймала? Пригадувала, як брала на руки щоразу після того, як купала. Отой звичний ритуал, від якого вона ніколи не втомлювалася. Банний халат, який із часом ставав закоротким, розгарячене душем волосся, дрижаки на шкірі, чиста піжама. Любов до дитини, що складалася з дрібних проявів піклування. Вона понюхала довге волосся доньки, занурилася в нього пальцями, відчула, як та напружилася від її обіймів, майже пручалася.

Джованні:

— Мамо, я так сумував за тобою!

Сюзанна:

— Де ти була?!

Гектор, який досі тримався осторонь, підійшов ближче. Здавався зніченим. Елена помітила, що він утомлений, постарілий, борода закублена. Однак запах був його, звичний запах, запах належності. Гектор перевів погляд на Ґвідо, що залишився стояти біля входу до трапезної разом з Орцо, який сторожко завмер біля його ніг. Вистачило одного погляду, і чоловікам усе стало ясно. Зрештою, це було неважко. Сюзанна теж поглядала на Ґвідо недоброзичливо. Елена не знала, що робити. Зраджена, суб’єкт чоловічого спору, вона не відчувала анінайменшої провини, хіба що ледве помітну збентеженість, однак із задоволенням би зійшла зі сцени. Її очі блищали новим світлом, приховати яке їй би все одно не вдалося. Якраз у ту мить Пандора, що до того мирно сопіла в куточку, попри свою поранену лапу вискочила на середину приміщення і кинулася до Орцо, перевертаючи все, що траплялося на її шляху. Цей гармидер допоміг розрядити напругу. Джованні спробував схопити Пандору, Орцо рвонувся вперед, а тому Ґвідо заявив, що краще вже їм вийти в сад, щоб собаки познайомилися спершу, і не перевертати трапезну монастиря з ніг на голову.

Після шарварку вони втрьох вийшли надвір, тоді повернулися в мовчанні. Настінний годинник старовинними звуками відбив час, як і годиться у закладах з багатовіковими традиціями. Як тільки останній удар годинника затих, до трапезної одна за одною почали заходити черниці. Останньою явилась настоятелька. ­Сестри-черниці, не промовивши ані слова, відставили вбік стільці та столи, щоб звільнити середину приміщення. Це нагадувало якийсь дивний ритуал, зміст якого не був зрозумілим тільки для Елени, а от решта присутніх знали, що робити, враховуючи Гектора й дітей. Гектор кивнув Елені, запрошуючи сідати. Затим настоятелька вдарила у гонг, щоб розпочати молитву. І молитва почалася, однак то був не псалом, не сторінка зі Святого Письма; то була хвала природі, щось на кшталт вірша, який промовляли всі разом. Елена спробувала зустрітися поглядом із членами своєї родини, однак вони настільки захопилися ритуалом, ніби точно знали, як поводитись у такій нереальній ситуації. Елена придивилася до черниць і тільки потім помітила, які вони молоді та вродливі, різні за національністю й кольором шкіри, і як порушують її звичне уявлення про монастирську спільноту. Напевно, йшлося про щось інше — щось таке, чого вона не знала. Черниці заспівали, і їхній спів справив на неї заспокійливу дію; вона відкинулася на спинку стільця і заплющила очі.

***

Джованні почав танцювати. Його ноги легко літали по залитому сонячним світлом лузі. Дерева та кущі навколо правили за бездоганне сценічне оздоблення. Його руки й ноги перетворювалися на квіти, гілки та листя, ніжний вітерець підхоплював його легке тіло, ніби гнучкий і міцний очерет, з його пальців проростали листочки, він розсипав навколо себе пелюстки і розвіював пилок, навколо його голови кружляли метелики. Він нагадував рослину без землі, народжену з неї, з летючим корінням, прозорими, як у бабок, крильцями та невинною грацією квітки, яка щойно розпустилася, незавершену красу плоду, який ще не визрів, паморочливий аромат жасмину, диво насінини, далекий втрачений спомин про те, чого ніколи не було, бджолу, яка гуде над квіткою, запах свіжоскошеної трави — природи, що росте, росте і захищається, не здається до останньої травинки, — пташиний спів, тяжку працю мурашки, мовчазну роботу дощового черв’яка, кору та коріння дерева, холодну воду в струмку, спокійну й тиху — в ставку, квакання жаби, рівномірне дзижчання цикад. Дари природи, неймовірно щедрої, незмінної, безкарно знівеченої.

***

До неї підійшла сестра Марія.

— Ваші діти — справжні молодці, ви маєте ними пишатися. Нам буде приємно, якщо вони час від часу навідуватимуться до нас, щоб допомогти. Можливо, ви нам би теж могли принести користь.

Елена з нерозумінням дивилася на неї.

— У нас зупиняється багато іноземців, і вони частенько просять допомоги з вивченням італійської мови, однак у жодної з нас на таке немає часу. Ваш чоловік казав, що ви літераторка, перекладачка. Не турбуйтеся, подумайте, не треба відповідати негайно.

Елена пошукала очима доньку, сподіваючись отримати якесь пояснення. Сюзанна кивнула, чим давала зрозуміти, що потім усе пояснить. У цьому місці відчувалася якась могутня сила, якась особлива енергія, яка її притягувала. Гектор несміливо підійшов ближче, вигляд у нього був замучений, навколо очей залягли чорні кола.

— А тепер що ми робитимемо? — запитав жалібним голосом.

— Нам треба їхати до Червоного Бука, — впевнено заявила Елена, відреагувавши на вразливість, яку вона побачила у чоловікові і яка її злякала, ще й тому, що віддзеркалювала її власну. — У мене якесь погане передчуття. Ґвідо нас відвезе. Я покинула машину на узбіччі дороги між Пенною та Амелією.

Потім додала майже пошепки:

— Що це за дивне місце?

— Монастир! — підморгнув їй Гектор.

— Мамо, — покликав Джованні, підбігаючи до неї, щоб обійняти, — від тебе якось дивно пахне, і від твого волосся теж... тхне несвіжим яйцем.

Він на хвилинку замовк, придивився до неї уважніше, ніби вивчаючи; помітив у ній щось нове, невідоме йому, і це його збентежило.

— Але ти все одно гарна! — додав нарешті.

— І ти теж — дуже гарний! — сказала Елена. — Найкращий у світі!

Підійшла Леонора і вручила їй записку.

«Я поїхав, бо не переживу прощання. Та й хто я такий, щоб спонукати тебе до руйнування твоєї родини?! Я б собі такого не пробачив. Ти знаєш, де мене шукати, якщо захочеш бути зі мною чи просто погуляти по лісі в пошуках трюфелів. Ґ.»

Елена щосили стиснула фігурку русалки в кишені, зціпила зуби, скріпила серце і міцніше притиснула до себе Джованні.

— Мамочко, мені боляче! — запротестував він. — Я ж дихнути не можу!

Вона намагалася стримуватись, але погляди Гектора та Сюзанни не потребували інтерпретації. Спробувала вдати, що спокійна й рішуча, хоча в душі почувалась як човник посеред штормового моря, який у будь-яку мить може вщент розбитися об скелі.

Гектор відчув її стан і прийшов на допомогу, сказавши, що їм доведеться зачекати повернення Іроко з її пікапом. Імені Ґвідо ніхто не назвав. Однак, поглянувши на Пандору, що сумно, як мокре курча, припленталася знадвору, легко було збагнути, який смуток охопив їх усіх. Черниці запросили їх долучитися до служби і піти разом до церк­ви, щоб помолитися.

— Вам це не завадить, — сказала настоятелька, — у найгіршому випадку ви нічого не відчуєте. Це те саме, що гомеопатія: допомагає тільки тим, хто вірує.

35

«Я б і сама із задоволенням долучилася до цієї спільноти, якби не молитви. Забагато молитов, тільки почнеш щось робити, як уже слід усе кидати, йти до церкви, співати, ставати навколішки, знову підводитися. Виснажливо. Проте одна з черниць сказала мені те, що змусило мене замислитися; вона зауважила, що в наш час те ж саме відбувається з мобільними телефонами: тільки-но почнеш щось робити, як відразу чуєш «пііііп!», «біп» або «ту-ту», починаєш дивитися, і — прощавай, концентрація. Сказала, що вони в монастирі принаймні замість того, щоб отримувати некорисні, фейкові або гнітючі новини, намагаються з’єднатися з Богом, що означає, — так пояснила черниця, — з’єднатися з самими собою. Хоча, якщо чесно, мені це здається великою дурницею. До того ж вони всі — жінки. Чоловіки — вони такі, які є, але інколи, — нехай і дуже рідко! — з ними можна поговорити або разом порозважатися. Існують, звісно, і супергерої, обрані, але вони завжди не для тебе. От мені зараз, наприклад, стає млосно від однієї лише думки. Я тільки про це й думаю відтоді, як побачила його; все в ньому здається мені бездоганним, починаючи з його зовнішності. Мені трохи соромно через це, але так кортить побачити його голим. Я ще ні разу не бачила голого хлопця, крім мого брата, однак він ще зовсім малий, а тому це не рахується. Оті всі відео, які дивляться мої однокласники та однокласниці, мені не подобаються, мені від них страшно. Як на мене, певні речі мають залишатися приватними. Схоже, лише мені одній від перегляду того лайна гидко; і виходить, що саме це є однією з причин, чому інші однолітки мене уникають. Тільки от Ове на десять років старший за мене і має дівчину, яка чекає дитину. Чи не замолодий він для того, щоб стати батьком? Чи не хочеться йому ще деякий час порозважатися? Можливо, ця вагітність була незапланованою. Я думала, що у норвежців такого не трапляється. А може, він справді хоче мати сім’ю. Я от не знаю, чи хочу мати власну родину. У моїх батьків усе погано. Як на мене, вони більше не кохають одне одного. Хочуть розлучитися. Поводяться гірше, ніж підлітки, я їх терпіти не можу, коли вони так поводяться. Тобто я їх обох люблю, це нормально; я навіть трішки сумувала за мамою в ці три дні, але їхня поведінка здається мені просто неприйнятною. Думають, що ми нічого не розуміємо, а я багато чого вже зрозуміла.

Ось і зараз вони стоять поряд зі мною у цій церкві, а я відчуваю, що щось не так у їхніх стосунках. Он які напружені! У батька очі блищать, ніби ось-ось розплачеться, тільки не насмілюється. Бідний тато! Він здається мені таким нещасним! І навіть його робота, схоже, йому теж не подобається, він завжди повторює, що хоче подорожувати, податися до Норвегії, і ніколи цього не робить. Каже, що мусить піклуватися про нас, але таким чином він тільки завдає шкоди самому собі. Гадаю, в нього є коханка — напевно, молодша за нього. Здається, я її бачила одного разу в його офісі; він так на неї дивився! У всіх батьків моїх подруг є коханки, а матері вдають, що так і треба, як і моя мати. Хоча тепер уже більше не вдає. Он яка роздратована — за милю видно, що вона люто гнівається на татка. Через це й поїхала з дому. Звісно, якою ж треба бути безталанною, щоб поїхати з дому якраз у той день, коли сталася оця страшна негода! Як би мені хотілось, аби моя подруга Ірена була зараз тут! Принаймні можна було б виговоритися з кимось замість того, щоб тримати все в собі. Вона б мене зрозуміла, її батьки теж розлучаються. Ні, вирішено: не буде в мене ніякої родини, і в неї теж не буде, ми разом подорожуватимемо світом, будемо знайомитися з тисячами людей, аж поки не відшукаємо місце, де захочемо оселитися. Звичайно, якщо так піде й далі, гарних місць для життя у світі залишиться небагато.

Черниці сказали мені, що вони створюють повсюди осередки спротиву, куди залучають непокірних осіб, кот­рі виступають проти системи, яка перетворила нас на споживачів товарів, що руйнують землю. А коли замислитися, хто керує цією системою? Так, звичайно, всі ті мегаломани — каліфорнійці, китайці або росіяни чи корейці, — мільярдери, коротше. І, зрештою, ніхто не знає, що станеться насправді. Можливо, вимремо всі, що й на краще, однак тим часом треба знайти спосіб якось жити далі. Буду вивчати хімію та біологію; гадаю, це єдиний спосіб щось второпати і спробувати якось виправити оце лихо, в якому ми опинилися. Адже наука наділяє певною формою влади, — так сказали черниці. Влада, якщо по правді, певною мірою залежить від того, як нею користуватися. Черниць дуже лякають атомні електростанції; вони кажуть, що ті призведуть до катастроф, масштабів яких ми навіть уявити собі не можемо. Господи, якщо ти справді раптом існуєш, спробуй не допустити, щоб ми всі померли від раку, або від епідемії, або щоб у нас народилися діти-чудовиська, щоб з’явилися тварини-чудовиська та інші монстри серед істот, що заселяють Землю! Який стрес — думати про все це, чорт, у яку бридку епоху я народилася?! Чому оці двоє народили мене на світ, хай їм грець?! А тепер іще й розлучаються! Знаю, що таке з усіма трапляється, але на мене все це наганяє глибокий смуток! Я не хочу перетворитися на поштову посилку, яку передають із рук в руки, — то тут, то там, трішки з татом, трішки з мамою. А потім почнуть сваритися через гроші, через відпустки, через наше навчання. Навіть думати не хочу; можливо, переберуся на деякий час до Ірени, поки вони не вирішать, чого їм треба. Як на мене, мама теж прагне розлучитися, змінити своє життя, але тато з нею одружений. Усе так складно! І потім — що там відбувається у Римі? Ми сидимо собі тут спокійно в монастирі, а там тим часом відбувається казна-що; можливо, щось сталося з Іреною, їм довелося покинути свій дім; може, наша домівка теж зруйнована, залита каламутною водою... а як же всі мої речі, одяг, взуття, мої щоденники, книжки, скринька з секретами, комп’ютер, фотографії... мамочко, я ж про це навіть не подумала, жах який! Можливо, нам тепер усім і їхати нікуди!

Та є в усій цій ситуації і позитивний бік: школо, бай-бай! Враховуючи, в якому вона була стані, тепер вона точно вже завалилася, ще й розташована поряд із Тибром, її напевно залило. Сподіваюся, ту дурепу, нашу викладачку італійської — теж. Слава Богу, молитва закінчилася, а то я вже і справді геть засумувала. Схоже, тепер нам доведеться закінчувати роботу з варенням. Робота руками мені час від часу на користь. Не треба багато думати, до того ж оте варення справді смачнюще. Хтозна, що там ці черниці домішують до їхніх біологічно чистих, святих і духовних варив. Як на мене, у них є якась таємна зброя. Занадто вони вже тут усі сильні та спритні, щоб вдавати із себе простих селянок або вчених і молитися. Навіть дивно, що вони нас сюди так запросто впустили. Можу битися об заклад, що в них тут десь приховано найсучасніший спортзал з усім необхідним крутим спорядженням. Треба буде поговорити про це з Джованні; він живе у своєму власному світі, однак у деяких речах таки розбирається.

Кажуть, що Іроко знайшла свого чоловіка; слава Богу, я радію за неї. Судячи з того, як говорить про неї той тип, він непоганий. Мені б хотілося з ним познайомитись. А там, може, вигорить іще одна неймовірна японська вечеря; обожнюю японську кухню — уже хоча б за те, як вони готують рис та оті водорості, які ми їли раніше. Хтозна, чи дах домівки Ове витримав; хтозна, чи Іроко запросить і його на вечерю; мені б так хотілося ще раз його побачити! Краще мені зосередитися на цих золотавих грушках і вибрати з них насіння. Три дні без мобільного — це справжній світовий рекорд! Навіть не думала, що витримаю! Можливо, ми повернемося ще до Іроко, і я зможу познайомитися зі знаменитим шеф-кухарем, якого звуть так само, як і відомого героя з фільму Міядзакі^[21]. Сподіваюся, що молитва пішла на користь таткові й мамі; мені дуже шкода бачити їх такими, аж плакати хочеться. Як по-вашому, чи можна сприймати серйозно книжку, що називається “Революція однієї соломинки”^[22]? І досить уже з нас цього клятого дощу!»

36

Вони їли у трапезній, усі четверо, мовчки, тоді як знадвору долинав шум дощу. Пандора зацікавлено спостерігала за ними. Скільки вечорів вони сідали за стіл разом, десятки чи навіть сотні разів, однак того разу все було інакше; вони були напружені, ніби їхні стільці хтось обтикав колючками. Гектор пригадав, як колись батько возив його з собою на вечерю з важливими клієнтами. Тримати спину рівно, лікті притиснуті до боків, не сьорбати, не чмокати; тоді їжа здавалася зробленою з дерева й картону. Чим більше жував, тим важче було ковтати. Він намагався запити водою, але тільки погіршував ситуацію. Якось відразу після такої вечері його знудило просто за столом. Після того батько більше не брав його з собою. Суміш полегшення та сорому: Гектор не виправдав батькових сподівань. Він тоді так поглянув на сина, що Гектор на ціле життя запам’ятав той погляд. Погляд зневаги, як остаточний вирок, без можливості апеляції. Тим поглядом батько його ув’язнив. Гектор провів решту свого життя, намагаючись якось виправитися після того приниження, заслужити батькову повагу. Так він заклав підвалини власного життя.

***

Він поглянув на дружину, яка сиділа поряд з відсутнім поглядом: довге волосся на плечах, худорляве тіло, вузлуваті пальці, малесенькі сережки у формі квітки. Ще одна його поразка. Відкрита рана, що завдавала болю. Як він зможе наблизитися до неї? Що робитиме з руїнами їхнього шлюбу? Від однієї лише думки про це у нього хололо серце, тягар відповідальності за ті руїни був нестерпним. Він покинув її саму, але він і сам теж почувався покинутим. Як можуть допомогти одне одному двоє, що страждають від одного болю? Які звинувачують одне одного в одному й тому самому? Тієї ночі у чернечій келії, разом із дружиною, яка спала на сусідньому ліжку, по-дитячому скрутившись бубликом, Гектор усвідомив масштаби власного відчаю, їхньої спільної поразки. Перед очима пробігали кадри життя, без будь-якого певного порядку чи логіки, затягуючи його у вир тривожної безнадії. Йому здавалося, що він іще ніколи за все своє існування не був на своєму місці, — з самого дитинства, — і разом із тим він усвідомлював, що сам відмовився від того, що життя так щедро йому пропонувало. Зустрів Елену, народив із нею на світ двійко дітей, однак так ніколи й не присвятив себе родині цілком, утримав якусь частку душі для самого себе, і згодом ота частка розрослася, поступово й невпинно з’їдаючи любов, яку він мав подарувати їм. Йому довелося зрадити їх, знайти собі іншу, щоб повернутися до себе, але таким чином він усе втратив. Він ніяк не міг заснути, не в змозі заборонити думкам крутитися в мозку, як у божевільній пральній машині, а тому вирішив таки встати. Діти спали у сусідній келії; він зазирнув туди, аби перевірити, чи все в порядку. Вони міцно спали, солодко посопуючи уві сні, — хтозна, якими світами вони мандрували. Собачка розплющила одне око, ніби заспокоюючи його, адже тепер їхній сон боронила вона. Гектор вийшов надвір і рушив уздовж портика, куди виходили двері келій. Посеред внутрішнього двору побачив водограй; шум дощу, який тут змішувався із шумом водограю, його заспокоїв. Він почав походжати під портиком по перимет­ру двору, аж поки тигр, що роз’їдав його зсередини, не вгамувався. Почув якісь звуки в іншому кінці монастиря. Пробило пів на четверту — годину, коли черниці ходили до церкви на вранішню службу. «Яке химерне життя!» — подумав Гектор і пішов слідом за ними.

***

У церкві було темно, тільки амвон та розп’яття слабко освітлювалися свічками, а черниці у своїх чорних рясах здавалися середньовічними воїнами. Черниці заспівали; той хор голосів, у якому зливалися різні акценти й інтонації, лунав так гарно, так пронизливо, як давній григоріанський спів, що передається із покоління у покоління. Вірити в Бога, мати релігію, слідувати тисячолітній традиції — все це здавалося йому таким безглуздим, однак доводилось жити у світі, де немає Бога, де людина перетворилася на мірило всього навколо і геть збожеволіла, потягнувши за собою у прірву все: звірів, рослин, моря і землі, вічну мерзлоту й ліси, — все. Ні, було в цьому щось хибне, щось трагічно неправильне. Слід почати з нуля, як це роблять черниці: віднайти Бога, в якого вірити, землю, майстерню-лабораторію, а особливо — спільноту. Духовність, розум, тіло і любов. Однак хіба ненависть, ілюзія всемогутності та насильство — хіба все це не прерогативи людства? Йому кортіло поговорити з однією з черниць, дізнатися, у що вони насправді вірують. А що, коли їхня віра правильна і є єдиним способом захисту, прихистком, укриттям? Після молитви черниці розійшлися по келіях згідно з обітницею усамітнення, забравши з собою свою таїну. Церква враз стала порожньою і мовчазною. Гектор підвівся, повернувся до своєї келії. Там знайшов Елену, яка сиділа на ліжку й чекала на нього.

***

Він узяв її руки в свої, довго їх розглядав, вражений блакитними жилами, що випиналися з-під шкіри, легкіс­тю, з якою обручка спадала з її пальця. Елена дуже схудла.

— Ти перетворив моє тіло на пустелю, — сказала вона.

— Пам’ятаєш дамаську троянду? — запитав Гектор.

Багато років тому вони подорожували Сирією, — ще до страшної біди, до нескінченної війни, до зникнення з тієї землі останніх слідів людяності. В Дамаску вони зупинилися на ніч у давній оселі однієї жінки-християнки, де був секретний сад. Увечері вони піднялися на терасу, де милувалися польотом ластівок, співом мулли, який скликав на молитву, вогнями міста, що вмикалися одне за одним. Вони покупалися в хамамі, повечеряли у єврейському кварталі й купили пустельну троянду у вуличного торговця, старого беззубого араба.

— Так, пам’ятаю, — відповіла Елена, — на жаль, її довго не поливали, а тому вона вже ніколи не розквітне знову. В мене тепер інші бажання, я далека від тебе.

— Мені б дуже хотілося, щоб ми спробували. Все буде інакше. Того, що було раніше, більше не існує, від нього залишилася купа руїн, під якою опинилися і добрі речі — ті, які я протягом усіх цих років занедбав.

— Я боюся повертатись до тієї в’язниці. Не хочу жити в Римі, у тій домівці, яка мені не належить. Хочу бути вільною.

— Ти будеш нею.

— Щоб бути вільною, мені треба йти своїм шляхом.

— А як же діти? — запитав Гектор.

Знов оте відчуття наждачного паперу в роті, удар нижче пояса: діти тут були ні до чого і разом із тим саме вони їх пов’язували протягом довгого часу.

— Діти до всього призвичаюються. Ми й надалі їх любитимемо, але інакше, в залежності від того, яких форм набуде наша любов.

— Якщо тобі потрібен час, якщо ти хочеш поїхати з дому на кілька тижнів чи місяців, я готовий подбати про них. І про тварин. Я хочу розпочати нову справу, займатися тим, чим мені завжди хотілося. Коли я взяв на руки те собача після того, як наїхав на нього, я відчув калатання його сердечка поряд із моїм. Я відчув його страх і біль так, ніби моє серце почало битися в унісон із його, сильніше, швидше, — так, ніби воно давало мені другий шанс у житті.

— Мені життя теж надало другу можливість... яку можна вважати порятунком і разом із тим — карою.

Де була його дружина у ці дні? Де подорожувала? Йому ніколи не спадало на думку, що вона може знайти собі іншого. Як він міг бути таким тупим і незрілим?! Побачивши сльози, які текли з її темних очей, він вийняв із кишені ткану хустинку. Елені подобалися ті духмяні хустинки, вона казала, що вони надають стилю, є ознакою вишуканості, стабільності і змусили її колись закохатися у нього.

— Тобі слід поголити бороду, — сказала Елена після тривалого мовчання і шморгнула носом, — вона тебе старить.

37

«Лише тобі одній відома моя таємниця, — шепнув Джованні Пандорі, — гляди, не кажи нікому, бо мене не зрозуміють, скажуть, що я — божевільний. Все почалося тоді, коли я загубився в лісі. Спершу я був із мамою, татком і Сюзі (вона не любить, коли її називають Сюзі); я йшов попереду і першим побачив щось таке, воно рухалося, велике-велике. Як гігантський метелик, отакенний, — він широко розвів руки. — Я ішов, ішов, ліс усе густішав, а коли я озирнувся, позаду не було нікого. Самі дерева, кругом — дерева. Поки я поспішав слідом за метеликом, я зійшов зі стежини, а тому не знав, як повернутися назад. Спершу я не дуже боявся, просто гнівався на нього, на того метелика, який утік від мене, але потім я збагнув, що заблукав і залишився сам. Я почав плакати. Мені хотілося їсти й пити, я ще й замерз, хоча було літо, згодом почало смеркати. Я закричав “мааамоооо, таааатууу”, але ніхто не відповідав. Так я кричав і кричав, аж поки не захрип. Тоді я замовк. Зрозумів, що доведеться залишатись і ночувати в лісі. Почав озиратися довкола в пошуках місцинки, щоб улаштуватися. Почав обдивлятися стовбури дерев, кору, рослини під ними, листя, коріння; були там і звірині нори, і гнізда, і комахи, і ще ціла купа всього, чого я раніше ніколи не помічав. То було так гарно! Сонце пробивалося через листя тисячами золотистих промінців, і мені здавалося, ніби я потрапив до зачарованого лісу або в калейдоскоп... знаєш, що це таке? Така трубка, її повертаєш, дивишся, а там щоразу виникає новий візерунок. Та якби я побачив хатинку, над якою в’юнився димок із димаря, я б туди нізащо не зайшов, бо там напевно жила б відьма. Там було здоровенне дерево, я заліз на нього. Я добре вмію лазити по деревах. У нашій садибі, що за містом, теж є одне дерево, на якому ми з Сюзі влаштували собі схованку. Отож я всівся на гілці і став чекати. Ліс був повний звуків, від яких мені робилося лячно. Але найбільше я боявся, що мама або татко будуть на мене сердитися. Знав, що вони мене шукають і будуть лаяти. Більше боявся їх, аніж лісових звуків. Дерево було моїм другом, воно б не дозволило, щоб хтось або щось завдали мені шкоди. Я торкався рукою кори, моху, нюхав їх і почувався добре. Дерево було ніби велетнем, що піклувався про мене, а я сам перетворився на звіра. Я згадав казку, яку мені читала мама, про дівчинку, що жила на дереві і нічого не боялася. Через деякий час піді мною пробігли дикі кабани. Принюхувалися, рохкали, — мабуть, відчували мій запах, — а потім побігли далі. Я знав, що в тому лісі немає вовків, а сезон полювання вже скінчився. Мені татко казав. Отоді я й заснув собі в обіймах дерева. Чого ти на мене так дивишся? Гадаєш, я все понавигадував? Може, так воно і є. Але відтоді я навчився розмовляти з деревами і тваринами, як оце з тобою. Знаю, що ти не можеш мені відповісти, однак я тебе розумію, і ти мене розумієш. Не завжди потрібні слова, щоб розуміти одне одного, правда? Ось чому я так люблю танцювати; танець усі розуміють, тому що для нього слова не потрібні. Я слухаю траву, що росте, слимака, що повзе по листочку, трударів-мурах, бджіл і метеликів. Чую, коли ти боїшся і коли в тебе болить лапка. Відчуваю, коли мамі сумно, але вона вдає, що все добре, — як оце зараз. І коли татко гнівається. Відчуваю, якщо дерева хворіють, тоді вони пахнуть інакше... і коли квіти страждають від спраги... відчуваю запах коріння, якщо воно загниває, якщо із землею щось не так, як треба. Як оце зараз, із цією зливою, адже це ненормально. Гадаю, що я володію особливими чарами, але я нікому про них не казав, навіть сестрі, хоча вона, мабуть, мене б зрозуміла. Ці чари називаються “Сила Велетенського Метелика”. Мені так хочеться зробити щось для моїх батьків! Знаю, що вони нещасні, можливо, вони більше не кохають одне одного, як колись. Ти чула таткове серце? Гадаю, татко теж чув твоє. Ми повинні їм допомогти».

***

Джованні прокинувся вранці у доброму гуморі. Спершу не зрозумів, чому. Йому щось снилося, однак він не пам’ятав, що саме. Зліз із ліжка, щоб погладити Пандору, став босими ноженятами на холодну підлогу келії. Собачка лизнула йому руки й обличчя.

— Припини, ти ж не умивальник! — вигукнув хлопчик. — Я і сам можу вмитися!

— Здається, ти мені наснилася, — сказав він, чухаючи їй шию, — і велетенський чарівний метелик.

Сюзанна ще спала. Її розкидане по подушці волосся утворювало навколо голови незвичайну корону; Джованні теж кортіло мати таке довге волосся, але він соромився про це сказати. Визирнув надвір через маленьке віконце келії і здивувався. Дощ ущух! Небо було сірим, однак не таким похмурим, і з нього нарешті вже не лило, як із відра.

— Буря скінчилася! — закричав малий, плигаючи по келії, і собака плигала навколо нього. — Сюзанно! Прокидайся, дощу вже немає, ми врятовані!

***

Сестра щось буркнула крізь сон і перевернулася на другий бік. Джованні вискочив із келії і почав стукати у сусідні двері. Застав батьків, що спали разом у маленькому ліжку, притиснувшись одне до одного, як діти. Вийшов надвір, у водограї в центрі двору поміж водяними ліліями плавали червоні рибки. Подумав: а як воно для рибок, коли з неба падає вся ота вода і б’ється об поверхню водограю. У рибках було щось заспокійливе: плавали собі неспішно і граційно у своєму водоймищі — зрештою, їхнє життя минало спокійно. Звісно, великих пригод у тому водоймищі не зазнати, та, можливо, їх це влаштовувало, у морі вони, напевно, розгубились би, як він сам часто розгублюється посеред шкільного двору, тоді як інші хлопці грають у футбол, а йому футбол не до вподоби, він боїться того м’яча, за яким слід бігати щодуху, щоб наздогнати. Йому більше подобається бавитись із дівчатками, але треба стежити, щоб спілкування з ними не затягувалося, інакше з нього почнуть кепкувати.

Відтоді, як його сестра перейшла до ліцею, він втратив свою захисницю; думка про перехід до старших класів наганяла на нього паніку. Він наперед знав, що там йому доведеться скрутно. Часто думав: чому обов’язково всім ходити до школи, невже не можна навчатися якось інакше? Чому не можна самому вибирати собі тих, у кого хотілось би чомусь навчитися? От він, наприклад, окрім уміння танцювати, хотів би ще навчитись малювати, пік­луватися про бджіл, щоб робити мед, хотів би вивчити назви всіх рослин — дерев, кущів і квітів, що ростуть навколо, — хотів би вміти лікувати поранених тварин. Але нічому з переліченого в школі не навчали. То навіщо йому туди ходити? Він уже багато разів намагався поговорити про це з матір’ю; та погоджувалась, однак казала, що таких шкіл іще не придумали. «То чому ми самі її не відкриємо?» — відповів на це Джованні.

Із батьком взагалі розмовляти не було сенсу. Джованні знав, що не відповідає його сподіванням; вони обидва докладали зусиль, щоб хоч у чомусь бути схожими. Джованні, наприклад, щоб потішити батька, погодився вступити до спільноти скаутів. Згодом звернув увагу на те, що вожаті скаутів навчали їх найголовнішим правилам виживання у лісі в екстремальних умовах, а тому ходив на заняття охоче. Він самостійно нашив на блакитну сорочку свої ініціали, Гектор дуже ним пишався. Недавно він дізнався, що батько теж хотів би лікувати тварин. Так вони поступово, крок за кроком, почали знаходити дорогу одне до одного, ніби складали докупи частинки пазла, що спершу видався їм занадто складним. Мама казала, що їм треба просто звикнути одне до одного.

Поки він обдумував усі ці речі, до нього підійшла черниця.

— Я чомусь упевнена, що тобі подобаються бджоли, — промовила Фатіма, — хочеш мені допомогти? Мені треба перевірити вулики, хочу скористатися цими хвилинами перерви, поки немає дощу. Гадаю, бджоли згодні. Вони неймовірні! Ти навіть не уявляєш, скільком речам ми можемо у них навчитися!

***

Джованні знову пригадав, про що вони говорили з Сюзанною. Ці черниці справді володіли якимись особливими силами; можливо, вони навіть уміли читати чужі думки. Та, зрештою, що тут дивного? Йому вже не терпілося зазирнути до вулика, побачити бджолу-царицю, і вже цього йому вистачило б, щоб почуватися щасливим. Собачка поплелася слідом, махаючи хвостом.

38

Елена прокинулась у якійсь бентежній тиші. Гектор спав поряд. Раніше вона роками засинала, стиснувши в кулаці його піжаму. Ніби побоювалася, що розлука через сон може виявитися занадто тривалою, що вони можуть загубити одне одного, якщо розлучаться. Попри все впізнала його запах. Збагнула нарешті, що означала та тиша: злива вщухла. Нарешті вона зможе повернутися до Червоного Бука. Вона не хотіла нічого, крім одного: повернутися додому, адже лише в тій садибі вона почувалася по-справжньому вдома, у своїй хаті. Квартира в Римі належала Гекторові та дітям. Їй добре жилося там протягом багатьох років, але вона не відчувала її своєю оселею. Подумала: а чи є ще якийсь сенс у тому, щоб мати власність? Гектор поворухнувся, повернувся, розплющив очі, глянув на неї. Глянув так, ніби бачив уперше за багато років. Провів рукою по її щоці. Відколи це вони вже більше не торкалися одне одного? Його рука була гаряча. Елена згадала ті часи, коли вона була вагітна, а Гектор гладив її втомлену спину своїми гарячими, як вогонь, руками. Акушерка тоді казала, що в його руках є особлива енергія, йому треба бути цілителем. Гектор лише реготав у відповідь. «Скільки людей проходить через наше життя, а ми їх навіть не помічаємо», — подумала Елена. Пригадала себе разом із Ґвідо, у тому ліжку посеред лісу, де вона була зовсім іншою жінкою, однак відразу відігнала від себе згадку — ще й тому, що не знала, що з нею робити.

— Відвези мене до Червоного Бука, — сказала вона Гекторові, залазячи йому рукою під футболку. Потерлася стопами об ноги чоловіка; шкіра у тому місці в нього була гладенька. Тоді встала з ліжка, відчуваючи легкість у всьому тілі, підійшла до вікна й визирнула надвір. Пейзаж набув форм і об’ємів, темні хмари вже не нависали так низько над землею, дерева колихалися під вітром, вологе листя здавалося покритим блискучим лаком, що надавало йому особливої краси. Вода після багатьох місяців нещадного сонця повернула їх до життя. Елена пішла до кімнати дітей, застала там саму Сюзанну, яка ще спала. Сіла на край її ліжка і дивилася на доньку, аж поки та їй не усміхнулась і не промовила:

— Привіт, мам, я рада тебе бачити. Мені приснився дивний сон: у ньому в нас був чудовий будинок у горах, — гарний як у казці! — куди ми могли запрошувати численних друзів, та в ньому протікав дах. Протікав, але якось химерно: речі в будинку від дощу не намокали.

— Щиро сподіваюся, що твій сон — не віщий і що дах у будинку в Червоному Буці витримав, незважаючи на бурю.

— От якби ще один дах також витримав... — замислено сказала Сюзанна.

— Здається, тобі багато чого треба мені розповісти, якщо я не помиляюся.

Сюзанна зашарілась і усміхнулася, сіла на ліжку. Під напіврозстебнутою, заширокою для неї картатою сорочкою вгадувалися її маленькі груди.

— Гарна сорочка, — похвалила Елена, провівши рукою їй по щоці. — Давай, збирайся — і поїдемо. Ти не знаєш часом, де твій брат?

Вона знайшла його біля вуликів у бджолярському комбінезоні, від чого він здавався схожим на астронавта. На черниці, яка стояла поряд з ним, із захисного спорядження були тільки рукавички. Вигляд у Джованні був неймовірно зосереджений; він уважно стежив за кожним рухом жінки і зазирав до вулика через віконце. Він так захопився справою, що не помічав нічого навколо. Коли вони закінчили обхід вуликів, малюк побіг до матері, скинувши на ходу бджолярську сітку, яка захищала його голову.

— Мамочко! — вигукнув. — Я бачив бджіл-цариць! А ми можемо завести вулики у Червоному Буці? Фатіма пояснила мені, що без бджіл не було б ні квітів, ані фруктів — нічого! — і що життя на землі закінчилось би за лічені тижні. Ми повинні допомагати бджолам! Матусю, прошу тебе! — схвильовано торохтів Джованні, топчучись на місці від нетерплячки. — Фатіма нам допомагатиме, поки ми не навчимося, що і як робити. А ще нам треба буде створити маленький ставок, щоб допомогти комахам і жабам, це потрібно для біодиверсифікації.

— Бачу, ти багато чому тут навчився, — промовила Елена, наближаючись до жінки, яка зняла рукавички, щоб привітатися.

— Хотіла вам подякувати, — додала Елена.

Вона й сама не знала, за віщо, однак відчувала, що за час перебування у монастирі Гектор і діти змінилися, ніби відкрили для себе двері до інших можливих світів.

— А ми тут якраз дляцього: щоб допомагати мандрівникам, переселенцям, втікачам і потерпілим. До того ж ваші діти, як би це сказати... завдяки їм ми збагнули, що маленька надія у нас іще залишається.

— Он як, — відповіла Елена, — то ви приїжджатимете до нас, щоб навчити догляду за вуликами?

— Якщо Господь цього захоче, — відповіла Фатіма. — У нас тут планується багато роботи протягом наступних місяців, після цього катаклізму.

Вони попрощалися з черницями і всілися до машини, за кермом якої сиділа сестра Маґда.

***

Машина рушила у напрямку долини. Вода залила все навколо, утворивши велетенське сіро-мутняве болото, в якому віддзеркалювалися хмари, що швидко бігли по небу, викликаючи химерну гру тіней і світла. Пейзаж нагадував Елені рисові поля. Дерева стояли у воді, межа між водою і землею розмилася. Міст, через який вони проїжджали вчора, затопило, а тому довелося дертися вгору аж до Баскі. Елена всю дорогу дивилась у вікно, спостерігаючи за знайомими з дитинства місцями, що за лічені години перетворилися на чужі, невпізнанні, хоча у такій їхній трансформації була певна краса, пов’язана з відчуттям непостійності, крихкості буття. Їй навіть подумалося, а чи не в цьому полягає майбутня доля планети: змінюватися до невпізнання, щоб перетворитися на цілком іншу.

Сестра Маґда ввімкнула радіо. Мільйон жителів Рима та нижньої частини долини Тибру залишилися без житла. Батьки Гектора були в безпеці, він нарешті зміг із ними зв’язатися, а от решта? Де були у цей час її подруги? А друзі її дітей? Елена згадала книги про війну, про листи, що надходили із запізненням на кілька місяців, про родини, яким роками доводилося чекати на новини від рідних та друзів. Раніше такі історії здавалися їй фактами з минулого, а тепер те минуле несподівано перетворилося на реальність сьогодення. Ніби вони всі раптом опинилися в минулому, перелетівши через темний тунель, що переніс їх до невідомих сторінок Історії.

***

Щоб доїхати до того місця, де Елена покинула свою машину на узбіччі дороги, їм знадобилося чотири години. Сестра Маґда зачекала, поки вони впевнилися, що автівка заводиться, і вирушила у зворотну путь, відмовившись від запрошення заїхати до них і трішки відпочити.

— Я потрібна в монастирі, — сказала вона, поправляючи хустку, — допомогла вам чотирьом, тобто п’ятьом, — вибачай, Пандоро! — вчора привезла Іроко та її чоловіка, а скількох іще доведеться возити по цілій долині! Було приємно з вами познайомитися. Надсилайте звістку про себе, хай береже вас Господь, і навідуйтеся до нас сонячної днини! — крикнула вже через вікно машини, здаючи назад.

— Хочеш, я сяду за кермо? — запитав Гектор.

— Ні, — відповіла Елена сухо.

Вона хотіла сама привезти дітей до Червоного Бука. Вздовж дороги їм трапилися дерева, що попадали від повені, по асфальту текла каламутна вода, від якої утворилися цілі калюжі, але їм вдалося поволі доїхати до розвилки, що вела до садиби. Останній відрізок довелося пройти пішки, щоб не ризикувати, що автівка застрягне в багнюці на ґрунтовій дорозі. Елена йшла хутко, попереду, серце стугоніло від тривоги. Потім побігла — бігла щодуху, ніби лише так іще могла щось урятувати. Однак було пізно.

Липа впала прямо на дах будинку. Коріння, яке стирчало над землею, нагадувало дикого звіра, що мирно спав собі у своїй берлозі, а його насильно виволокли звідти. Дерево було ще живе, але вбачалося у ньому щось страшне, щось неприродне. Елена поглянула довкола. Не тільки будинок, а й сад здавався невпізнанним. Живопліт, що оточував сад, повалило, ще два великих дерева, бук та тополю, теж вирвало з корінням, і тепер вони лежали на лузі, що перетворився на закаламучену ділянку землі, в якій грузли ноги. Фруктові й оливкові дерева звалені докупи. Тільки червоний бук витримав, залишаючись єдиним вартовим, єдиним свідком руйнівної сили, з якою небеса накинулися на пагорб. Підійшли Гектор з дітьми. Завмерли, не в силах поворухнутись чи промовити слово перед отим руйнуванням.

— Доведеться все відбудовувати, — пробурмотів Гектор після довгого мовчання. У ту мить сонячний промінь пробився крізь щільну завісу хмар і освітив верхівку червоного бука, від чого той, здавалось, яскраво запалав.

Епілог

Події того дня назавжди закарбувались у моїй пам’яті. Від нашого попереднього життя нічого не залишилося. Перед моїми враженими очима були руїни рідної садиби, зруйнований шлюб, дівча-підліток, хлопчина, кульгаве віддане собача і вирвані з корінням дерева. Однак у тій малості було все. Було життя — моє життя, наше. Якимось химерним чином руйнування надавало нам сил, робило сильними й мужніми, як ніколи раніше. Отой сонячний промінь, що на мить прорізав хмари, став найдорожчим і найкращим видовищем у моєму житті, дивним спалахом, вибухом, богоявленням. Ті руїни стали глибоким втіленням нашого існування. Усім, що в нас залишалося, нашим скарбом. Слова Гектора «Доведеться все відбудовувати» лунали в мені як набат посеред темної ночі мовчання та смерті.

Перед моїми очима стояла стара кам’яна садиба, в якій я зросла сама і де виростила своїх дітей. Для мене це була найнадійніша і найнепорушніша схованка, однак виявилося, що то неправда. Дивлячись на її пробитий посередині дах, на зруйнований стихією сад, я здалася, а здавшись, знайшла у собі сили, щоб діяти. Я зрозуміла: єдина можливість, що в мене залишається, — боротись, не сподіваючись щось отримати; просто у самій боротьбі криється остання можливість вижити.

***

Відтоді багато що змінилося. Наприклад, кімната, в якій я перебуваю зараз і де написала цю історію, приглушене світло лампи, кімнатні рослини навколо, що захищають мене від тривоги, від хвилин смутку, кішка Ади, яку я успадкувала після смерті моєї подруги і яка спить, згорнувшись клубком, у мене на колінах, — теж уже геть стара. Оця садиба, що перетворилася на прихисток для всіх, хто шукає нових шляхів у житті, втративши власні, для тих, хто пережив трагедії, катастрофи, кому кортить розповісти ще одну історію про те, як людство наближається до фатального кінця. Можливо, щоб відродитися, — хтозна.

***

Бувають дні, коли думки про неминучий кінець, що чекає на нас, стають нестерпними; новини, які надходять з усіх кінців світу, такі страшні, що будь-які бажання та надії вмирають, вичерпуючи з кожної моєї клітинки всі життєві сили. У такі дні я іду з Ґвідо в ліс шукати трюфелі; ми обоє знаємо, що насправді шукаємо іскру сенсу, почуття належності до чогось більшого, що являє собою довершену рівновагу між тим, що створює, і тим, що руйнує, яку ми, люди, назавжди порушили. Коли ми з ним кохаємося, то віддаємо шану правді тіла, потужній силі тілесного задоволення, бажання, перетворюємося на первісних істот, сповнених уяви та вдячності. У його обіймах я така, якою є. Неприкрита. Кохатися — це наш політичний акт спротиву.

***

Я сиджу в цій кімнаті наодинці з моїми думками, словами, вчинками, які здійснила протягом свого життя. Мій сад відродився і дає мені все, що потрібно для життя. Сонячної енергії вистачає, щоб опалити будинок і нагріти воду для купання. Дощова вода збирається у великі місткості, де зберігається і використовується протягом нескінченного періоду засухи, на який перетворилося літо з його небом без єдиної хмаринки, розпеченим інколи добіла, і таким непорушним, майже мертвим повітрям, що дихати не можна. Сестра Фатіма навчила мене й Джованні доглядати за бджолами. Я викопала на ділянці біля будинку ставок, залишивши землю навколо нього необроб­леною, адже слід зберегти хоча б маленьку частку дикої природи. Гектор, Сюзанна, Джованні та Пандора часто приїжджають до мене в гості. Без їхньої допомоги я б нізащо не змогла зробити все, що зробила. Саме завдяки нашим трудящим рукам, усім разом нам вдалося залишитись людьми і зберегти зв’язок із нерозривною цінністю, що називається «родина», але може набувати різних форм, — тепер я знаю це напевне.

***

Уночі я виходжу погуляти в саду. Слухаю спів жаб у ставку, милуюся світлячками, що хмарками пурхають у високій траві, яка пахне землею і водою, підводжу очі до зірок, а легенький вітерець щось тихенько нашіптує лис­точкам на фруктових деревах. Червоний бук і досі тут — гордий і сильний, мій надійний захисник. Уся ця краса мене захоплює, я відчуваю вологу під босими ногами, відчуваю себе часткою цього саду, цього світу, всесвіту.

Я — жива.

Про авторку

К’яра Меццалама народилася в Римі. Письменниця, перекладачка, психотерапевт. У 2009 році вийшла її перша книга «Я подбаю про тебе» («Avrò cura di te») (видавництво Edizioni E/O). Окрім того, вона є авторкою щоденника про серію терористичних актів, що сталися в Парижі: «Хочу бути Charlie: маленький щоденник італійської письменниці, яка живе в Парижі» (видавництво Edizioni Estemporanee 2015).

Її другу книгу «Персидський сад» («Il giardino persiano»), яка вийшла у видавництві Edizioni E/O, перекладено на французьку та фарсі. Цензура Ірану її заборонила. На основі книги створено її дитячу версію «Le jardin du dedans-dehors», щось на зразок коміксу, який отримав численні премії і перекладений багатьма мовами.

К’яра викладає літературу в Паризькому інституті італійської культури, співпрацює з журналами «Леджендарія» та «Парктайм Маґазін», член асоціації «Пікколі Маестрі». Живе на два міста, між Римом і Парижем, має двох дітей.

Люба Читачко, любий Читачу!

Щиро дякуємо за те, що законно придбали цю книжку через мережу уповноважених продавати книжки закладів (а не в продавця, який порушив закон про продаж книг, застосувавши знижку, що перевищує дозволену законом, або отримав її з мережі незаконного поширення).

Ми високо цінуємо цей вчинок, адже він є конкретною протидією піратству, що завдає значної шкоди системі італійського книговидавництва. Згідно з даними, представленими під час конгресу Асоціації видавців Італії 22 січня 2020 року, піратство паперових та електронних книжок, тобто незаконне завантажування текстів у цифровому форматі, нелегальне копіювання, фактична підробка та друкування книжок неуповноваженими типографіями, завдає економічних збитків на рівні 25 відсотків від загального товарообігу галузі в нашій країні, а це становить 216 мільйонів недовиплат до державної скарбниці, втрату 8 800 робочих місць, враховуючи суміжні з книговиданням галузі.

Ми можемо вас запевнити, що ціна, яку ви заплатили за цю книжку, — справедлива винагорода всім особам, які доклали зусиль, щоб її опублікувати та поширити (автор, видавець, перекладач, редактор, графік, типограф, працівник видавництва, дистрибутор, працівник рекламного агентства, власник та працівник книгарні і т.д.). Усі ці люди гідно і чесно виконують свою роботу, а їх буквально обкрадають усіма зазначеними вище піратськими вчинками.

Ціна, яку ви заплатили за цю книжку, служить підтримкою широкої та різнобічної системи книговидання, яка поряд із світовими бестселерами видає щороку тисячі нових книжок, які, можливо, не матимуть такого шаленого успіху, однак є необхідними для системи бібліодиверсифікації, що ґрунтується на принципах пошуку та плюралізму голосів.

Видавці

Примітки

1

Ольга Токарчук, Бігуни. – Х., Фоліо, 2011. Переклад О. Сливинського.

(обратно)

2

Donna Haraway, Staying with the Trouble: Making Kin in the Chthulucene, 2016.

(обратно)

3

Квирінальський палац (італ. Palazzo del Quirinale) — офіційна резиденція президентів Італії, розташована на Квирінальському пагорбі в Римі.

(обратно)

4

Йдеться про відомий 550-метровий муралес (мистецтво сучасного настінного живопису) південно-африканського художника Вільяма Кентріджа, на якому фрагментарно зображено всю історію Рима, від його заснування і донині.

(обратно)

5

Йдеться про книжку відомої професорки кафедри антропології Каліфорнійського університету Анни Цин (нар.1952 р.) “The Mushroom at the End of the World: on the Possibility of Life in Capitalist Ruins” (2015) («Гриб на краю світу: про можливість життя на руїнах капіталізму»).

(обратно)

6

Фламінієва дорога (латин. Via Flaminia) — важлива римська дорога, що сполучала Стародавній Рим із північними провінціями і вела до Аріміна (сучасне місто Ріміні). Сьогодні це траса державного підпорядкування Фламінієва дорога (італ. Strada Statale via Flaminia), яка закінчується у Фано.

(обратно)

7

Суспільство, ти — божевільна раса. Сподіваюся, тобі без мене не сумно... — слова з пісні «Суспільство» відомого американського музиканта, вокаліста, автора пісень, зірки альтернативного року Едді Веддера. Його поставлено на сьому сходинку у списку «найкращих вокалістів-солістів», укладеному журналом «Rolling Stone».

(обратно)

8

«Дольченера» (італ. Dolcenera — «чорна вода») — так назвали повінь, що охопила й зруйнувала місто Геную у 1972 році. Так назвав свою відому пісню генуезький бард Фабріціо Де Андрé. Пісня про самотність коханців, настільки захоплених своїм коханням, що навіть не помічають того, що відбувається довкола.

(обратно)

9

Молись і працюй (латин.).

(обратно)

10

Лофотенські острови (норв. Lofoten) — архіпелаг у Норвезькому морі біля північно-західного узбережжя Норвегії.

(обратно)

11

Тронгейм (норв. Trondheim, колишня назва — Нідарос) — місто в Норвегії, розташоване біля гирла річки Нідельва. Третє за населенням місто країни після Осло та Бергена.

(обратно)

12

Ґінкго дволопатеве (Ginkgo biloba) — реліктова рослина, єдиний сучасний вид роду ґінкго, що є унікальним представником родини ґінкгових, яка в свою чергу є єдиною в класі Ginkgoopsida. Викопних видів у цій родині відомо близько 18-и. В популярній літературі рослина відома також під назвами ґінкго, ґінкго дволопатеве, ґінкго дволататолисте, абрикос срібний. У природі ґінкго збереглося лише в Китаї. Одним з останніх острівців дикорослих ґінкго вважають природний парк Тяньмушань у провінції Чжецзянь на західних схилах гори Тяньму, на висоті 1506 м над рівнем моря. Ґінкго дволопатеве вважається пам’яткою природи світового значення і занесено до Червоної книги МСОП як вид, що перебуває під загрозою вимирання.

(обратно)

13

Манґа — комікси, створені в Японії або японською мовою.

(обратно)

14

Янікул (італ. Gianicolo) — пагорб у Римі на західному березі Тибру (район Транстевере). Названий на честь бога Януса (дволикого бога входів та виходів) і легендарного царя Лація, що жив, за переказами, на цьому місці.

(обратно)

15

Рамен — страва японської кухні з пшеничною локшиною. Дуже популярна в Кореї та Японії, особливо серед молоді, бо недорога, смачна і поживна.

(обратно)

16

Тайцзіцюань — буквально «Велика межа кулака», або «Кулак великої межі», китайське внутрішнє бойове мистецтво, один з видів ушу. Популярне як оздоровча гімнастика. Інші варіанти написання назви: «тай чи», «тай-цзи», «тай-цзи цюань», «тайцзичуань».

(обратно)

17

Автаркія (від грецького «самовдоволення») — незалежність від усіх речей зовнішнього світу або інших людей. Життєвий ідеал кініків та стоїків. В економіці — економічна незалежність країни, що позбавляє необхідності ввезення найважливіших продуктів споживання. Термін «автаркія» часто вживається в розумінні прагнення до відособлення, схильності до вузького намісництва.

(обратно)

18

Пермакультура (від англ. Permaculture — permanent agriculture — «стале сільське господарство») — підхід до проектування сталих систем і система ведення сільського господарства, що працює в гармонії з природними процесами з мінімальними витратами праці і без шкоди для довкілля. Підхід сформувався у другій половині ХХ століття через недовіру і спротив сучасним методам землеробства (активне застосування мінеральних добрив і пестицидів, обов’язкове орання землі і т.д.) з боку багатьох агрономів та біологів, а також фермерів-практиків світу. Найвідоміші з них — австрійський фермер Йозеф Гольцер, японський фермер і філософ Масанобу Фукуока, австралійський дизайнер, еколог, зоолог і пропагандист пермакультури Білл Моллісон. Основа пермакультури — грамотне функціональне проектування (дизайн) компонентів, з яких будується конкретна стала система (город, присадибна ділянка, парк, екопоселення тощо). Грамотність такого дизайну визначається достатнім знанням властивості й особливості кожного складника (плодові дерева, господарські будівлі, живоплоти, стави) та вмінням встановити зв’язки між ними таким чином, щоб підвищити ефективність їх обслуговування і, відповідно, зменшити зусилля на їх підтримку.

(обратно)

19

Це чудово, щасти тобі, моя дитино... Я мрію про тебе (англ.).

(обратно)

20

Ora et labora (латин.) — Молись і працюй; девіз святого Бенедикта Нурсійського, який у 529 році заснував чернечий Орден бенедиктинців, найстаріший чернечий орден Римо-Католицької Церкви. Цей девіз є духовною основою чернечого Статуту, написаного святим Бенедиктом. Ця формула є центром духовного життя монаха-бенедиктинця, який у своїй діяльності намагається поєднувати споглядальну молитву і фізичну роботу.

(обратно)

21

Міядзакі Хаяо — японський режисер анімаційних фільмів.

(обратно)

22

Ідеться про книгу Масанобу Фукуокі (1913–2008) — японського фермера, письменника та одного із засновників пермакультури. Він розробив принципи натурального, природного землеробства, що передбачає мінімізацію втручання людини в процес вирощування сільськогосподарських культур.

(обратно)

Оглавление

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31

32

33

34

35

36

37

38

Епілог

Про авторку

Люба Читачко, любий Читачу!

*** Примечания ***