Печера філософів [Збіґнев Герберт] (fb2) читать онлайн

Збіґнев Герберт Печера філософів

Дійові особи:

СОКРАТ

ВАРТІВНИК

ПОСЛАНЕЦЬ РАДИ

ПЛАТОН

КСЕНОФОНТ

КСАНФІЙ

ФЕДОН

ФЕДР

ЛАХЕТ

КСАНТІППА

КРИТОН

ДОГЛЯДАЧ ПРАХУ

ХОР

УЧНІ

Пролог

Музика. Пронизливий голос сопілки на тлі гуготіння барабана й міді. Сцена порожня, без жодних декорацій. Заходять хористи. Одягнені в короткі світлі плащі. На головах гострі шпичасті шапочки. Обличчя сильно напудрені^[1].

ПЕРШИЙ ХОРИСТ (із глибоким уклоном): Слово про Сократа, cина повитухи й каменяра.

ДРУГИЙ ХОРИСТ: Історія, на якій ви можете зломити зуби.

ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Сповнена слів, аналогій і пауз.

ЧЕТВЕРТИЙ ХОРИСТ: На жаль, без дії.

П’ЯТИЙ ХОРИСТ: Хто не взяв харчів із дому, ще має змогу вийти.

ШОСТИЙ ХОРИСТ: Вам повернуть гроші за квиток.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: П’єса, як уже мовилося, про філо­софа.

ДРУГИЙ ХОРИСТ: Який жив довго.

ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Трудився на освітянській ниві.

ЧЕТВЕРТИЙ ХОРИСТ: Проте не помер природною смертю.

П’ЯТИЙ ХОРИСТ: Що надає його постаті присмак сенсації.

ШОСТИЙ ХОРИСТ: А також щипку героїзму.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Упродовж трьох актів вам доведеться напружувати вашу допитливість.

ДРУГИЙ ХОРИСТ: Аби розв’язати цей вузол.

ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Із піднесеної брехні і пласких гіпо­тез.

ЧЕТВЕРТИЙ ХОРИСТ: Заради цього ми змушені послуговуватися чужими очима.

П’ЯТИЙ ХОРИСТ: Отож тут знáйдеться дещо і для короткозорих, і для далекозорих.

ШОСТИЙ ХОРИСТ: Найменше для тих, у кого хороший зір.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Автор просив вибачити його й передати, що він не дає відповіді.

ДРУГИЙ ХОРИСТ: Каже, що й сам не знає.

ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Заявляє, що якби знав, написав би цей твір німецькою.

ЧЕТВЕРТИЙ ХОРИСТ: А не скликáв би акторів і не смикав би за мотузки.

П’ЯТИЙ ХОРИСТ: Ну що ж, але він не знає.

ШОСТИЙ ХОРИСТ: І ми, хто цю п’єсу погоджування на все довели аж до краю, також мусимо з цим погодитися.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Пом’якшувальною обставиною є той факт, що п’єса походить із прадавніх часів.

ДРУГИЙ ХОРИСТ: Тоді техніка для прослуховування була на низькому рівні.

ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Сократ щойно винайшов діалектику^[2].

ЧЕТВЕРТИЙ ХОРИСТ: Практичний посібник для слідчих суддів уклали значно пізніше.

П’ЯТИЙ ХОРИСТ: Саме тому засуджений бешкетував так довго.

ШОСТИЙ ХОРИСТ: А його голова, яку викинуло на високий берег нашого часу, має затерті риси.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Ми не втнемо потомкам такого фортелю.

ДРУГИЙ ХОРИСТ: Усі, кого вишлють по той бік, матимуть на шиї камені, і на кожному викарбують статті, за якими їх умертвили.

ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Усі інші матеріали знищать, щоби вони не спокушали психологів.

ЧЕТВЕРТИЙ ХОРИСТ: Кількох безвинних і непогрішних ми забальзамуємо. Їхні твори ми теж забальзамуємо й показуватимемо черні. Цілком безкоштовно.

П’ЯТИЙ ХОРИСТ: Таким чином людство визволиться від драм, а ще від мистецтва, яке зароджується із сумнівів.

ШОСТИЙ ХОРИСТ: І зостанеться лише історія, доведена геометричним способом.

Звук, який нагадує посвист батога.

ХОР: Ми починаємо.

Акт перший

СЦЕНА ПЕРША

Кам’яна в’язниця. Морок. На лежанці чоловік, накритий плащем. Ліворуч сходи. Мале вікно. Заходять Посланець Ради і Вартівник^[3].

ПОСЛАНЕЦЬ: Спить?

ВАРТІВНИК: Спить. Постійно спить. І вдень спить, і вночі.

ПОСЛАНЕЦЬ: Хворіє?

ВАРТІВНИК: Ні. Каже, що звикає до смерті. Оригінал.

ПОСЛАНЕЦЬ: Розбуди його.

ВАРТІВНИК: Вчора він просив мене його не турбувати. Сюди постійно приходять люди й мучать його. А ти його учень?

ПОСЛАНЕЦЬ: Ні. Державна справа.

ВАРТІВНИК: Ага, то інша річ. (Тормосить сплячого за плече й гукає.) Гей, чоловіче! Повернись-но з морочливої країни марень на цю безплідну й кам’янисту землю! Тебе я кличу!

Чоловік прокидається, спускає ноги з лежанки, прикладає руку до очей. Вартівник регоче.

ПОСЛАНЕЦЬ: Я до тебе, Сократе.

СОКРАТ: А-а-а (позіхає).

ПОСЛАНЕЦЬ: Я перервав твій сон?

СОКРАТ: Так.

ПОСЛАНЕЦЬ: Що тобі снилося?

СОКРАТ: Ніщота — стихія лагідна і заколисувальна.

ПОСЛАНЕЦЬ: Я розумію — щось таке, як море. Ти впізнаєш мене?

СОКРАТ: Ні.

ПОСЛАНЕЦЬ: Я посланець Ради. Прийшов до тебе з місією (робить Вартівникові жест, щоби той зоставив їх самих).

СЦЕНА ДРУГА

ПОСЛАНЕЦЬ: Позавтра, як тобі відомо, прибуває корабель з Делоса^[4]. Тобто позавтра ти вип’єш отруту. Мабуть, сам розумієш, що ми відкопали цей давній релігійний припис лише заради того, щоби полегшити тобі втечу.

СОКРАТ: Так.

ПОСЛАНЕЦЬ: Отож Рада занепокоєна твоєю неквапливістю. Що ти собі міркуєш, власне кажучи?

СОКРАТ: Просто мені подобається це помешкання. Досі я ходив вулицями, і мої виступи мали випадковий характер. Була це, власне, збірка більш чи менш дотепних афоризмів. Тепер я маю школу, як і кожен поважаний софіст. Завдяки вам я створюю дивовижну річ — систему.

ПОСЛАНЕЦЬ: Не глузуй. Містом кружляють поголоски про твій останній виступ на тему законів. Кажуть, ти був блискучий, хоча й дуже реакційний.

СОКРАТ: Ну-ну.

ПОСЛАНЕЦЬ: Ти висунув там тезу, що законів слід дотримуватися.

СОКРАТ: Так.

ПОСЛАНЕЦЬ: Навіть коли вони жорстокі до нас.

СОКРАТ: Навіть тоді.

ПОСЛАНЕЦЬ: Я, Сократе, звичайний урядовець і хотів би це чітко зрозуміти. Бо річ здається мені важливою.

СОКРАТ: Так і є, без сумніву.

ПОСЛАНЕЦЬ: Тільки не заважай, поки я казатиму. Відповідай «так» або «ні». Фінікійські купці сповіщають, що в серці Африки живуть племена, які складають людські жертви. Такий їхній закон. Лакадемонський закон наказує умертвляти слабких дітей. Що ти на це, Сократе?

Сократ мовчить.

ПОСЛАНЕЦЬ: Якби у нас з’явився тиран і видав ухвалу, що треба відрубати праву долоню всім дорослим афінянам — що ти сказав би про афінян, які прийняли би такий закон? Напевно, вони впали би тоді до рівня рабів.

Сократ мовчить.

ПОСЛАНЕЦЬ: Звісно, ти можеш сказати, що за нашим законом стоїть мудрість народу, а за тамтими — безум тиранів. Але, мабуть, у суті речей однаково, хто автор: один дурень, а чи п’ятсот. Питання в тому, чи всі на це погоджуються. Хіба я щось не так кажу?

Сократ мовчить.

ПОСЛАНЕЦЬ: І як розпізнають, чи вони справді погоджуються? З удоволених фізій чи з процесій хлопців зі смолоскипами? Ти сам чудово знаєш, що це завжди можна розпізнати. Отож з чого? З того, що всі слухаються законів, навіть коли внутрішньо бунтують. Таким чином, Сократе, твій захист законів є по суті захистом влади. І то влади абсолютної. Ти тоталітарист.

СОКРАТ: Кажи далі.

ПОСЛАНЕЦЬ: Ось уже кілька років, як в Афінах не виконали жоден смертний вирок. Засуджені виходять із в’язниці у білий день, ідуть до Пірея, сідають на корабель, а потім пишуть дошкульні листи з Криту або Мілета. Іноді присилають пару-трійко оболів: «за незабутнє перебування в чарівному готелі біля підніжжя Акрополя».

Ми знаємо, що тобі болить найдужче. Не низький рівень філософської культури поміж афінських шевців і різників, однак — м’якість Еллади. Молодь знай повторює твій афоризм: «Ніщо так не зміцнює душу й тіло, як раннє вставання й альтернатива».

СОКРАТ: Це вже все, що ти хотів сказати?

ПОСЛАНЕЦЬ: Ні, ще висновок. Не вдалося зцілити логікою — то ти хочеш урятувати нас злочином. Прагнеш, щоб ми учули твою кров. Жадаєш нової сили, та хоч би тиранії й терору. Бо лише потому, як ти гадаєш, можуть прийти нова свобода і Перикл, і симетрія, гарна архітектура й поезія. А також уся гідність життя, яка доступна тепер лише в театрі. По суті ти політик із тенденціями до державного перевороту. Чому ти нічого не відповідаєш?

СОКРАТ: Я жалкую про деякі речі.

ПОСЛАНЕЦЬ: Про що?

СОКРАТ: У мене небагато часу, і я визволив потвору.

ПОСЛАНЕЦЬ: Спробуй полонити її знову.

СОКРАТ: Запізно.

ПОСЛАНЕЦЬ: Ніколи не запізно. Ти досі живий. Я завтра знову буду тут. І я волів би побачити порожню камеру.

СЦЕНА ТРЕТЯ

ВАРТІВНИК: Мені не сподобався цей твій новий знайомець. Учень?

СОКРАТ: Ні. Урядовець.

ВАРТІВНИК: Ага, то теж голота. Час, Сократе, приймати багатих людей. Ти не маєш якогось знайомого банкіра?

СОКРАТ: Ні.

ВАРТІВНИК: Шкода. Бо бач, у перші дні тариф за звільнення дуже низький. Потім додаються кошти утримання. Це я не про себе. У мене стала ціна: п’ять оболів. Злочин теж не відіграє ролі. І байдуже, чи це «порушення правопорядку в нетверезому стані», а чи «матеревбивство». Та спершу ти мусиш заладнати все з отими, нагорі. А оті, нагорі, кажуть, що треба застосовувати прогресію. Бо інакше ми скотимось у повну анархію.

СОКРАТ: Скрізь ота ієрархія цінностей.

ВАРТІВНИК: Начебто так. А ось тебе, мушу сказати, мені шкода.

СОКРАТ: Чому?

ВАРТІВНИК: Бо в тебе немає друзів. Стільки їх коло тебе крутиться, а жоден не розщедриться.

СОКРАТ: Може, хтось і розщедрився би. Тільки, бач, я старий. Ризик.

ВАРТІВНИК: Ти мені такого не кажи. Якби ти мав когось близького, він сплатив би за тебе відкуп. І ти міг би втекти. А так що — загинеш. На продаж нічого не маєш?

СОКРАТ: Ні.

ВАРТІВНИК: Еге. Я бачив твою дружину й синів — у них злиденний вигляд. У тебе теж не найліпший. Хай би тобі принаймні позавтра якого ліпшого плаща принесли. Я тобі позичив би. Та боюся, що ти втечеш від мене в ньому на другий берег. (Сміється.)

Я то навіть тебе полюбив. Тільки люди тебе не люблять. Кажуть, що ти зарозумілий і не визнаєш богів.

СОКРАТ: Хто таке каже?

ВАРТІВНИК: Люди.

СОКРАТ: А ти що кажеш?

ВАРТІВНИК: Я тебе мало знаю. Та гадаю, що людей треба шанувати навіть якщо вони не вірять у богів. Релігія — це гарна річ. Легко кохати дружину, яка спить біля тебе, але щоб Афродіту...

СОКРАТ: А ти віриш у богів?

ВАРТІВНИК: Вірю, коли з неба гримає. Але молюся, навіть коли гарна погода.

СОКРАТ: До кого?

ВАРТІВНИК: До неба. Здіймаю руки вгору — й одразу на груди спливає тепло.

На сходах з’являється Платон.

ПЛАТОН: Ми вже тут, учителю. Чи можна їх покликати?

СОКРАТ: Заходьте. (До Вартівника.) Нас перервали. Ти навіть не уявляєш, як мені обриднули ті уроки. З тобою інша річ. Одразу до найважливіших питань.

ВАРТІВНИК: Слухай, Сократе. Поговори з ними. Може, хтось із них сплатить за тебе. Кажуть, що в Платона багато грошей.

СОКРАТ: Добре, добре. Йди вже.

СЦЕНА ЧЕТВЕРТА

Заходять учні.

УЧНІ: Вітаємо тебе, вчителю!

СОКРАТ: Добрий день вам. Можливо, Ксенофонт скаже, про що ми говорили при останній зустрічі?^[5]

КСЕНОФОНТ: При останній зустрічі ми розглядали правдивість рівняння: розум = добро = щастя. Навели визначення цих понять. Ряд прикладів із життя. Потім була дискусія.

СОКРАТ: Хто візьме слово?

КСАНФІЙ: Я.

СОКРАТ: Слухаємо, Ксанфію.

КСАНФІЙ: У нас, у Фівах, мешкав дуже мудрий чоловік на ім’я Софрон. Коли померла його донька, він повісився.

ФЕДР: Було таке. І ніхто не сказав: «Софрон перед смертю обезглуздів», лише: «Це була його єдина донька».

ПЛАТОН: Я тебе запитував, Сократе, чому Едіп, який був, безсумнівно, мудрою і доброю людиною, не був щасливим. Мудрість є однією з умов щастя, проте існує ще й призначення.

ФЕДОН: Коли я прокидаюся вночі й раптово усвідомлюю, що я є, завжди відчуваю біль. Тоді повторюю свою настанову: «Ким ти є? Людиною. Ким є людина? Твариною розумною, яка вміє сміятися. Чого потребує людина? Знання. А щастя? Щастя є дитям знання».

Тоді замість страху я відчуваю в собі порожнечу. Торкаюся до свого обличчя. Знову відчуваю страх.

СОКРАТ: Гадав, що ви доросли до абстракції, тим часом ви справді розумієте лише образи. Ну що ж, замало часу на навчання мудрості, то, може, кілька зауваг із питань гігієни? Лахете! Ти начебто не є поетом-невдахою.

ЛАХЕТ: Ні, Сократе. Я навчався скульптурі.

СОКРАТ: Отож у тебе є відповідна кваліфікація, щоби стати філософом. Уяви, Лахете, що мусиш вирізьбити із пісковика голову Аполлона. Що тобі потрібно для цього?

ЛАХЕТ: Знаряддя і кам’яний блок.

СОКРАТ: Чи можеш ти уявити блок пісковику?

ЛАХЕТ: Поки ти це мовив, я уявляв його.

СОКРАТ: Бач, ми чудово розуміємо одне одного. Отже, це буде білий шестигранник. Припустімо, що це буде шестигранник із гладкими боками, і співвідношення ширини та довжини пробуджуватиме в нас відчуття насолоди. Тепер ти вдаряєш різцем...

ЛАХЕТ: Поки я вдарю, мислю, що камінь загине, і хтó­зна, чи те, що з нього виступить, буде досконалішим від простого шестигранника з гарними пропорціями.

СОКРАТ: Так, але тепер ти вже знаєш, що всі речі цього світу народжуються із простих форм і колись повернуться до них. Поглянь холоднокровно на інші замкнені предмети: ти бачиш конуси, кулі, шестикутники. Вони безбарвні. Лежать у просторі, наче їх уклала чиясь рука, шукаючи порядку.

З-посеред усіх органів чуття наймудрішими є очі. Очі оберігають душу від сум’яття. Вас зцілить спокій, який дарує лінія галузки, що лежить на тлі зимового неба.

Ти, Федоне, якщо прокинешся вночі, запали світло. Не лежи в темряві, бо інакше тебе затоплять каламутні мелодії. Запалюй світло і спостерігай за предметами у своїй кімнаті. Однаково, за чим саме: це може бути сандалія або край столу. Навчіться шкаралупі світу доти, доки вирушите шукати його серце.

На сьогодні досить. Ідіть.

Усі виходять. Темніє.

СЦЕНА П’ЯТА

Сократ промовляє до тіней, які насуваються на нього зусібіч.

Коли після останнього запитання

западає мовчання,

коли білий камінчик спокою

починає кришитись у пальцях,

я чую —

крізь тишу пухнасту, мов шерсть,

я бачу —

крізь білі та чорні пасма

повітряних хвиль

дві флейти,

два роги,

що виринули на край

реальності.

Приходиш ти, Діóнісе,

убитий стократно

і стократно воскреслий із мертвих,

який тріпотів, наче риба,

у неводі силогізмів,

якому смертельну рану

завдала моя механічна

потвора діалектики,

що я її волочив за волосся

афінськими вулицями,

ти приходиш і мовиш:

«Я і мої кентаври

відчитаємо над тілом твоїм — о поштивий Сократе,

урочисту літанію

сміху».

І далі:

«Ти натрудився, бідаче,

хотів визволити людину

від тривоги, від муки утілень,

отож упіймав два найвдаліші вислови

і склепав найкумеднішу з формул:

«розум дорівнює щастю».

Чи чуєш ти регіт,

чи бачиш, як дилькотає

щонайсвятіший живіт

Матері Природи?»

А оце моя відповідь:

«Направду це прикра річ:

бути богоборцем і битися з дияволом

і, зрештою, бути подоланим дияволом,

бо, згідно з усякою правдоподібністю,

перемога належить тобі,

Діонісе,

можливо, що розум — як стверджуєш —

є інстинктом смерті,

відлунням ніщоти.

Ти загнав мене до цієї печери

й оточив юрмищем постатей,

які носять моє ім’я,

це твоя остання спокуса,

о Спокуснику.

Приходять і запитують:

хто є справдешнім Сократом?

Ти хочеш, щоб у моїй голові паморочилося

на появу моїх подобизн

і щоб я, рятуючись від шаленства,

колінкував перед божественною легкомисністю

і священною грою умовностей.

У тебе дві ночі, Діонісе,

щоби зваблювати мене,

у мене два дні,

щоб навчитися витривалості.

І зрештою, може,

зриваючи маску за маскою,

я відчитаю обличчя своє

омертвілими пальцями.

Завіса.

ПЕРША ІНТЕРМЕДІЯ ХОРУ

Сцена, як у Пролозі. Трійко хористів сидять на землі і грають у кості.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Що чувати в місті?

ДРУГИЙ ХОРИСТ: Нічого.

ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Цибуля подорожчала.

Тиша. Чути стукіт костей.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Кажуть, що буде війна.

ДРУГИЙ ХОРИСТ: Хто каже?

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Банкіри.

ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Ет, вони завжди так кажуть.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Але спартанці регулярно проводять маневри на нашому кордоні. Війна буде найпізніше восени.

ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Буде або не буде.

Тиша, стукіт костей.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: У порту застій.

ДРУГИЙ ХОРИСТ: Мали прийти кораблі фінікійців по кераміку і тканини.

ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Не прийшли. Певно одне: позавтра прийде корабель з Делоса.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: До речі, а як там Сократ?

ДРУГИЙ ХОРИСТ: Сидить. Усі намовляють його тікати. Але він затявся. Демон відраджує його.

ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Дивак.

Тиша, стукіт костей.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Я вам скажу, чому Сократ не тікає.

ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Ну?

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Він не переносить моря. Блює на сам його вигляд.

ДРУГИЙ ХОРИСТ: Іще один доказ, що він не грек. Не любить моря. Не любить хлопчиків. Вина не любить теж.

ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Відщепенець. Кажуть, що його прадідусь із боку матері був фракійським рабом.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Цілком можливо.

Тиша, стукіт костей.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Хто виграв?

ЧЕТВЕРТИЙ ХОРИСТ: Я.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Граєте далі?

ЧЕТВЕРТИЙ ХОРИСТ: Граймо до кінця. А потім знову.

Акт другий

СЦЕНА ПЕРША

Ранок наступного дня. Та сама сценографія, що в першому акті.

ПОСЛАНЕЦЬ: Спить?

ВАРТІВНИК: Спить. Постійно спить. Нині вночі кричав уві сні.

ПОСЛАНЕЦЬ: Що кричав?

ВАРТІВНИК: Не знаю. Гукав когось, а потім відганяв його.

ПОСЛАНЕЦЬ: Імені ти не чув?

ВАРТІВНИК: Ні.

ПОСЛАНЕЦЬ: Слухай, а ви тут добре з ним поводитеся?

ВАРТІВНИК: Певно, що добре. А ти як гадаєш? Він так, сам по собі кричав.

ПОСЛАНЕЦЬ: А як тут із харчами?

ВАРТІВНИК: Не найліпше. Каже, що голодний. Часом навіть випиває олію з каганців.

ПОСЛАНЕЦЬ: Розбуди його.

ВАРТІВНИК: Сократе! Той пан із Ради. Вставай. Досить уже цього спання.

Сократ прокидається. Тре обличчя.

ПОСЛАНЕЦЬ: Вітаю тебе, Сократе.

СОКРАТ: Добрий день. Хіба ти не розумієш, що не можна будувати п’єсу на такій монотонності?

ПОСЛАНЕЦЬ: Я прийшов востаннє.

СОКРАТ: Тоді починай.

ПОСЛАНЕЦЬ: Починаю. Я довго стояв над тобою, поки ти спав. Твоє обличчя зіщулюється вві сні. Запалі скроні, провалені уста й глибокі борозни почерез щоки свідчать про одне: ти на межі сил. Спиш багато, проте сон не приносить відпочинку. Прокидаєшся, сповнений відрази та сум’яття. Відчуваєш, як твоє тіло втікає від тебе. Руки й ноги терпнуть, серце не встигає за диханням. Лишається тільки ім’я, що з’єднує порізнені частини. І ти тужиш по миті, коли чужі руки занурять це ім’я в камінь. Ти, Сократе, смертельно стомлений і мрієш про відпочинок, глибший від сну.

Якщо це неправда, запереч.

Сократ мовчить.

ПОСЛАНЕЦЬ: Це нормально. Проте ненормальною в тобі є спокуса театральності. Ми добре знаємо, як ти і твої учні аж до дрібниць розробляли всі твої випадкові «зустрічі» на вулиці, в лісі або на ринку. Чужоземцям це подобалось, але ми дивилися на це як на розігрування фарсу. Отож відчуваючи тепер наближення смерті, ти потягнувся по трагічну маску. Сократ, який застудився, повертаючись із бенкету, і помер від запалення легень, а чи Сократ, який гине у в’язниці, засуджений народом, що не спроможний осягнути його мудрість? Немає сумніву, що вибрати. І ти вибрав те, що легше. Еге ж?

Сократ мовчить.

ПОСЛАНЕЦЬ: А ця твоя школа. За рік-два вона розпалась би остаточно. Юнаки, які приходять до тебе здалека, не хочуть безперестанку вивчати логіку. Вони хочуть знати, скільки є богів, на що спирається Земля і що відбувається з людиною після смерті. Із цих трьох питань ти лише на одне знатимеш відповідь — і то лише завтра.

Отож ти втікаєш у смерть, щоб не бути самотнім і полишеним. Такий твій героїчний вчинок.

Ти знаєш, що робить полководець після поразки?

СОКРАТ: Знаю.

ПОСЛАНЕЦЬ: Отож. Нагорі все владнали. Ти можеш вибрати спосіб, який тобі до вподоби. Якщо бажаєш, ми пришлемо фельдшера — він безболісно відкриває вени.

СОКРАТ: Дякую. Я бачу нестерпну муку в усьому, що ти кажеш.

ПОСЛАНЕЦЬ: Для мене нестерпний спосіб, у який ти вплутуєш нас у свою смерть. Ми справді не хотіли тебе засуджувати. Тепер не можемо відступити. Закликаємо до твоєї благонадійності. До завтра ти мусиш щезнути. Якщо втеча з тілом здається тобі надто обтяжливою, залиш його тут.

Виходить.

СЦЕНА ДРУГА

ВАРТІВНИК: Ну?

СОКРАТ: Нічого нового.

ВАРТІВНИК: Кепські твої справи.

СОКРАТ: Ти так гадаєш?

ВАРТІВНИК: Нагорі вже все підготували. Кажуть, якби ти хотів сьогодні, то можна сьогодні. Усе готово.

СОКРАТ: Розумієш, мій любий, Сократа теж треба підготувати.

ВАРТІВНИК: Ет, тобі це байдуже — ти твердий. Казали, щоб я намовляв тебе. Завтра сюди напхається повно народу, прийдуть жінки, буде лемент. А нині можна спокійно, потихеньку.

СОКРАТ: Вчора ти намовляв мене до втечі й нині знову намовлятимеш мене до втечі.

ВАРТІВНИК: Ні, нині вже ні. Тепер уже все готово.

СОКРАТ: Гадаю, ще не все. От хоч би учні. Я зачепився плащем за кущ і тепер боюся ворухнутися — мені шкода плаща.

ВАРТІВНИК: Я бачу, що ти прибріхуєш про того плаща. Ну гаразд, гаразд. Якщо завтра тобі не принесуть із дому — позичу. Ти не можеш пити отруту в такому лахмітті.

Виходить.

СЦЕНА ТРЕТЯ

Платон показує вгору сходів.

ПЛАТОН: Вітаю, учителю.

СОКРАТ: Як ся маєш?

ПЛАТОН: Ми повертаємося з репетиції хору. Заспіваємо на твоєму похороні фрагмент із Еврипіда:

О плоде ти отців шляхетних,

О плоде благородних матерів^[6].

Завтра все, як домовлялися?

СОКРАТ: Так.

ПЛАТОН: Ми прийдемо сюди перед заходом сонця.

Останнє проміння

спадає на голову мудреця,

учні,

плащі загорнувши на голови,

східець за східцем

вступають у ніч^[7].

СОКРАТ: Ти написав елегію?

ПЛАТОН: Ти цього не розумієш. Я мушу називати все, до чого торкаюся.

СОКРАТ: Навчайся геометрії, Платоне.

ПЛАТОН: Може, й дійду колись до цього, зрештою. Я нещасливий посеред слів.

СОКРАТ: Я знаю про це.

ПЛАТОН: Я бачу світ, наче в розбитому дзеркалі, — ламаний і розтрощений. Немає зв’язку між предметом і його виглядом, між істотою і думкою. Я прагнув би докладно пізнати навіть найдрібнішу річ, зусібіч, від середини, від того, що вона відчуває і чим вона є в очах зорі. Якби я знав усе це про найжалюгідніший камінь — вибудував би знання про людські й божественні справи.

СОКРАТ: Ти страждаєш від умовностей.

ПЛАТОН: Так. Світ складається з умовностей. Скрізь тіні, самі лише тіні. А де та річ, яка відкидає тінь?

СОКРАТ: Я казав про це, Платоне.

ПЛАТОН: Ти завжди казав про людину, якою вона мусить бути, що таке стійкість, що таке добро. Це не найважливіше. Найважливіший світ. Таємниці скель, повітря, світла й води. На людину треба дивитись як на річ. Це дозволить легше переносити любов і смерть.

СОКРАТ: Особливий випадок. Дві потвори б’ються за тебе: потвора поезії і потвора реальності.

ПЛАТОН: Я скажу тобі ще дещо. Нещодавно помер мій приятель. Я відчув натхнення на звістку про його смерть. Написав поему. Лише потім мене огорнула справжня скорбота. Я почав страждати.

СОКРАТ: Пиши, Платоне, вірші. Треба підкріплювати світ фальшивими сльозами.

ПЛАТОН: Це все, що ти мені залишаєш?

СОКРАТ: Усе.

ПЛАТОН: Трохи насміхів.

СОКРАТ: Дещо більше, Платоне. Трохи іронії.

СЦЕНА ЧЕТВЕРТА

Заходять учні.

УЧНІ: Вітаємо, учителю!

СОКРАТ: Вітаю! Про що йшлося на останній лекції?

ПЕРШИЙ УЧЕНЬ: Як завжди: про те, що розум дорівнює щастю. І відступ від теми про способи бачення. Про те, щоби помічати гострі краї речей.

СОКРАТ: Ви мусите вибачити мені. Сьогоднішня лекція буде трохи безсистемною. Бо я під враженням сну.

Мені снилося, що я заснув на дні кам’яного яру. Була ніч. Тиша. Зненацька я почув, що наближується гупання. Воно наростало. Хтось мчав, щоб розтоптати мене. Зненацька все стихло, наче віддалилося. Тиша. І знову наближення того огидного тупоту.

ДРУГИЙ УЧЕНЬ: Це Діоніс навідує тебе вночі, Сократе.

ТРЕТІЙ УЧЕНЬ: Він полюбляє приходити вночі.

ЧЕТВЕРТИЙ УЧЕНЬ: У нашому селі заворожив трьох дівчат. Вони пішли в гори. Тепер живуть із дикими козлами.

СОКРАТ: Немає Діоніса. Два століття тому його наздогнали у скелястому пустищі і здерли з нього шкіру. Ви складаєте жертви зогнилому богові.

Те, про що я кажу, питання крові. У нас є світла й темна кров. Світла омиває наше тіло і зміцнює його. Визначає форму людини. Накопичується під черепом. Темна б’є глибоко в груди. Це джерело каламутних образів ворожбитів і поетів.

Якщо ви відчуєте в собі гупання, це голос темного джерела. Коли воно добереться до серця, немає втечі від страху.

ПЕРШИЙ УЧЕНЬ: Мені здається, Сократе, що не тільки в нас б’є темне джерело. Воно є всередині всіх речей, у тремкому повітрі ночі, на дні іскристих вод і навіть у жовтій жмені сонця. Для тебе світ вирізьблений із каменя. Але знай, що серце каменя тьохкає деколи, мов сердечко дрібного звірятка.

ДРУГИЙ УЧЕНЬ: Страх поєднується зі страхом, усе, що живе і проминає, втішається в страху. Ми частки розігрітого повітря, ми квіти, ми, люди, єднаємося супроти невідворотної катастрофи.

СОКРАТ: Якщо навіть усе, як ви кажете, нашим завданням є пробитися до того, що понад хаосом джерел триває, мов зоря.

ДРУГИЙ УЧЕНЬ: Але чи вільно зрадити землю?

СОКРАТ: Нема тебе і тіней, дерев і вод, землі і неба. Є лише непорушна єдність.

ДРУГИЙ УЧЕНЬ: Лише число.

СОКРАТ: Без початку, без кінця, непорушне, неподільне.

ДРУГИЙ УЧЕНЬ: Тіло й душа сходять углиб. У темних нетрях землі всихають і зароджуються нові істоти. Безлічі нових чудовиськ, не подібних ні до чого, що було до них, відмінних від того, що буде згодом.

СОКРАТ: Що ж. Я не переконав вас. Ви надто молоді. Приголомшені чварами життя та смерті. Але колись ви полишите дім, сповнений галасу. І розпочнеться ваша подорож увись. До непорушного, білого, неподільного числа.

Уже пізно, повертайтеся додому.

СЦЕНА П’ЯТА

СОКРАТ (наодинці):

І. Спершу до Тебе. Прохання, щоби Ти мене не полишив. Щоб я до кінця відчував Твою холодну руку на чолі. І нерухомі очі в моїх очах. І блискіт.

ІІ. Дай іще трохи сил. Ти знаєш, як я люблю форму і визначеність. Я завжди був прив’язаний до тіла, впевнений лише в ньому. Отож коли в мене почнуть відбирати все — від сили в ногах до останньої думки — вчини так, щоб я не кричав.

ІІІ. Не знаю, чи Ти захочеш щось уберегти. Кажуть, що вмієш вихопити пломінчик із-посеред розкиданих кісток, який кружляє мокрими луговинами світу. Не хочу такого безсмертя. Якщо я мушу існувати далі в якій-небудь постаті, вчини так, щоб я був істотою, яка кохається в означеннях.

ІV. Дякую Тобі за життя, яке спливло так, що я ніколи не зрікався тверезості. Не соромився й запаморочення голови, яке дарує повна свідомість.

V. Я не призивав Твого імені. Не складав Тобі жертв. Не заохочував учнів до культу, адже бачив, що Тобі це досконало байдуже. Славив Тебе в кон’юнкції і диз’юнкції, а також у малому храмі, збудованому із силогізмів.

VI. Отож насамкінець звертаюся до Тебе із проханням, щоби Ти не полишав мене. Щоб я до кінця відчував Твою холодну руку на чолі. І нерухомі очі в моїх очах. І сяйво.

Підходить до вікна.

Сократ вітає дерево за вікном. Тепер ми обоє знаємо: все, що має статися, прийде до нас. «Долі не годиться шукати», — мовив Ти. Слід дозрівати, ростучи вгору, розкидати сім’я і тінь — чекати. Аж коли прийде те, що має прийти, — прийняти це. Хай щоби це було — весняний вітер або сокира.

Моя голова повна сивизни й порядку. Твоя голова повна зеленого шуму. А таки це я від тебе навчився мудрості тривання.

Корінню твоєму вклоняється Сократ.

Завіса.

ДРУГА ІНТЕРМЕДІЯ ХОРУ

Трійко хористів грають, як і раніше.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Що чувати?

ДРУГИЙ ХОРИСТ: Нічого.

ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Кажуть, от-от розпочнеться.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Що?

ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Цього не кажуть.

ДРУГИЙ ХОРИСТ: Дурниці.

Тиша, стукіт костей.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Я чув у місті, що у Спарті назріває революція.

ДРУГИЙ ХОРИСТ: Якщо вони спустять там кров одне одному, може, й війни не буде.

ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Війни завжди будуть.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Поки народ не візьме владу в свої руки.

ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Тоді... вбиватимуть ворогів народу. Прибічники демократії четвертуватимуть прибічників царя.

ДРУГИЙ ХОРИСТ: Так-так. Завжди одне й те саме. Ті самі ошуканці нагорі. Ті самі ошукані внизу. Ті самі промови, пам’ятники, в’язниці.

ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Одне безкінечне свинство.

Тиша, стукіт костей.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: До речі, а що там Сократ?

ДРУГИЙ ХОРИСТ: Сидить. Завтра страта.

ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Усе це доволі загадково.

ДРУГИЙ ХОРИСТ: А я бачу в цьому політичну діяльність. Він узяв у когось золото, щоби скомпрометувати наш вимір справедливості.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Для мене вся ця справа простіша. Сократ є для афінян бентежною людиною, ніхто, власне, не знає, що в ньому сидить. Вони хочуть розтрощити його й побачити, що всередині.

Тиша, стукіт костей.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Хто виграв?

ЧЕТВЕРТИЙ ХОРИСТ: Я.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Граймо далі?

ЧЕТВЕРТИЙ ХОРИСТ: Граймо до кінця. А потім знову.

Акт третій

СЦЕНА ПЕРША

ВАРТІВНИК: Як ся маєш, Сократе?

СОКРАТ: Добрий день.

ВАРТІВНИК: Для мене то він добрий, а ти, небораче, вже не побачиш нині зірок.

Не хотів би я бути в твоїй шкурі.

СОКРАТ: Це не так страшно, хіба що ті останні години розтягаються.

ВАРТІВНИК: Бач, треба було вчора, як я тобі радив.

СОКРАТ: Слухай, а ти вже бачив тут якусь страту?

ВАРТІВНИК: Та бачив кілька.

СОКРАТ: А знаєш, що тоді відчувають?

ВАРТІВНИК: Із цикутою воно так: спершу шпильки в усьому тілі, потім омертвіння ніг, начебто ти впився важким вином. Голова працює найдовше. Можна також говорити. Зрештою приходять гикавка та дрижаки. Ну й кінець. Що далі, ти вже сам мусиш знати.

СОКРАТ: Ба!

ВАРТІВНИК: Щоб отрута швидше діяла, треба ходити по тому, як вип’єш.

СОКРАТ: От бачиш! Це цінна порада. Направду дружня порада.

ВАРТІВНИК: На молодих діє швидше, ніж на старих. Усе залежить від того, як плине кров. Отож треба розрухатися. Ти маєш нині право на довшу прогулянку подвір’ям.

СОКРАТ: Охоче скористаюся з нього.

ВАРТІВНИК: Ну то ходімо!

СЦЕНА ДРУГА

Сцена порожня. За мить заходить Ксантіппа. Сідає на лежанку. За якийсь час — Платон.

ПЛАТОН: Вітаю!

КСАНТІППА: Вітаю!

ПЛАТОН: Чекаєш на нього?

КСАНТІППА: Чекаю, гадала, що вже по всьому.

ПЛАТОН: Ми чекаємо на корабель.

КСАНТІППА: Він напевне нині прийде?

ПЛАТОН: Так, мусив би вже бути.

КСАНТІППА: Мусив би вже бути.

Я хвилююся. Вчора він поклав голову мені на груди, і в нього почала дивно тремтіти спина.

ПЛАТОН: Боїшся за нього?

КСАНТІППА: Ні, я боюся за себе. Я стара. У мені вже немає місця для почуттів. Хочу, щоби він пішов від мене, яким був — незнаним.

ПЛАТОН: Я міркував про те, що вас поєднало!

КСАНТІППА: Я зустріла його на вулиці, потім він почав ходити за мною, наче тінь. Відчувала його очі у волоссі, на обличчі, на шкірі. Аргус^[8].

ПЛАТОН: Інші люди називають це коханням із першого погляду.

КСАНТІППА: То був страх.

Тоді Сократ був молодим кремезним юнаком. Був любленим — тобто звичайним. Очі, які на нього дивилися, то були приязні очі, вони нічого від нього не чекали.

ПЛАТОН: Ти хочеш сказати, що в твоїх очах він знайшов запитання?

КСАНТІППА: Ні, переляк. Я боялась його, мов тварина. І гадаю, що Сократ на цій підставі вирішив, що в ньому є незнана сила й почав ту силу шукати.

ПЛАТОН: Силою Сократа є його мудрість.

КСАНТІППА: Ти помиляєшся. Силою Сократа була його таємниця. Він побачив її в моїх очах. Людина сама по собі є сліпою. Вона мусить мати навколо дзеркала або інші очі. Кохає — значить розглядає себе.

ПЛАТОН: І ти розкрила його таємницю?

КСАНТІППА: Ні, Платоне. Таємниць не розкривають. Це була Сократова помилка, бо він узявся до цього, немов до розшнуровування сандалів. Зрештою, для мене було найважливішим вивільнитися від страху. Гадала, що найліпшим методом буде вийти за нього заміж.

ПЛАТОН: Даруй, але це не надто логічно.

КСАНТІППА: Так, це теж було помилкою. Я пам’ятаю ту першу ніч. Він був важкий, наче камінь, і мовчав. Перше слово хотів почути від мене. Якби я тоді сказала: «Сократе, ти станеш царем», — він став би царем.

ПЛАТОН: А ти сказала, що він стане філософом.

КСАНТІППА: Ні, я мовчала. Відчувала жахливий сором, отож стулила очі й кулаки. Він мусив запитати, як це роблять усі чоловіки: «Кохана, ти щаслива?» Я збрехала би, що так, і відтоді була би щасливою. Може, навіть покохала б його.

ПЛАТОН: А так зродилася ненависть.

КСАНТІППА: Ти розумієш — висновки можна зробити з дуже простих речей.

Так, це була ненависть. Сунула за ним, мов велетенська тінь. І Сократ знову подумав, що він величний. Удруге його велич замкнулась у мені, в моїй ненависті.

ПЛАТОН: Можна подумати, що поза тобою Сократа не було.

КСАНТІППА: А таки був. Коли він виявив, що нічого не добуде з мене, перестав мене помічати. Коли звертався до мене, уникав мого імені, боявся навіть вказівних займенників. Твердив: «Мати мусить піклуватися про виховання дітей» або «Безлад на кухні призводить до безладу в душі». Не міг говорити прямо, почав мислити абстрактно.

ПЛАТОН: Це вже направду занадто. Ти переоцінюєш свій внесок, Ксантіппо. Справжній Сократ, Сократ, так би мовити, публічний є заслугою своїх учнів. Коли вони відкрили його кільканадцять років тому, він був, немов вуличний співець: безперечний талант, однак без жодної культури. Гомера не знав, діалектику мав дилетантську і жодних метафізичних зацікавлень — словом, примітив. Вони обміркували цілу систему додаткової освіти, підсуваючи йому начебто випадкових співбесідників — від шевця до софіста. Це величезна праця.

КСАНТІППА: Ми сперечаємося про справжнього Сократа, начебто граємо в кості на його плаща. Може, згодимося на тимчасове означення: справжній Сократ — це той, хто мусить померти.

ПЛАТОН: Так, він мусить померти заради своєї філософської школи. Зблиснув на інтелектуальному небосхилі Афін і мусить згаснути, поки почнуть аналізувати цей спалах, поки запитають Сократа про систему. Тільки ми знаємо, що немає жодної системи. Щоби приховати цю таємницю, слід пожертвувати Сократом — усе решта справа коментаторів.

КСАНТІППА: Сократ мусить померти, щоби Ксантіппа не закохалась у нього. Коли кілька днів тому він поклав голову мені на груди, я відчула незнаний досі приплив чутливості. Він був малий і безпорадний. Як ти гадаєш, він боїться смерті?

ПЛАТОН: Ах, та чого б оце? Відколи він розв’язав проблему безсмертя душі.

КСАНТІППА: Я не запитую, що там Сократ міркує про душу, а чи він боїться смерті.

ПЛАТОН: Ти зможеш сама про це запитати.

КСАНТІППА: Ти припускаєш щирість?

ПЛАТОН: Щирість — це остання маска живої людини. Наступну накладає смерть.

КСАНТІППА: І як вона називається?

ПЛАТОН: Спокій.

СЦЕНА ТРЕТЯ

Заходить Сократ.

СОКРАТ: Вітаю! Ви прийшли проститися?

КСАНТІППА: Так.

СОКРАТ: Ну то прощавай, Ксантіппо.

КСАНТІППА: Прощавай, Сократе. Я не маю на тебе серця.

СОКРАТ: Дякую.

КСАНТІППА: Усе, що нас різнило, здається тепер неважливим. Чи не треба тобі ще чогось?

СОРАТ: Дуже багато речей, Ксантіппо. Але я сам мушу подбати про них.

КСАНТІППА: Що мені сказати синам?

СОКРАТ: Що батько думав про них в останній день і прохав богів, щоби вони виросли чесними громадянами.

Як гадаєш, Платоне, вони матимуть на мене жаль через те, що я помер у в’язниці?

ПЛАТОН: Нема чого побоюватися.

СОКРАТ: Я теж так гадаю. Нема такого факту, щодо якого афіняни були б однодумні.

Отож прощавай, Ксантіппо, дякую тобі за все.

Ксантіппа виходить.

А тепер із тобою, Платоне. Що тобі побажати?

ПЛАТОН: Я маю до тебе останнє прохання, Сократе.

СОКРАТ: Яке?

ПЛАТОН: Чи можемо ми бути при твоїй смерті?

СОКРАТ: Цього ніяк не можна оминути?

ПЛАТОН: Ти обіцяв.

СОКРАТ: Ну так, але мені ще багато всього треба обговорити із самим собою.

ПЛАТОН: Ми тобі не завадимо. Прийдемо перед самою стратою. Ти будеш, наче герой, який умирає на тлі хору.

СОКРАТ: Ну гаразд, гаразд. Хоча я волів би, щоби цей хор привів хтось інший.

ПЛАТОН: А чи скажеш ти нам щось про безсмертя душі? Гадаю, це було би найдоречніше завершення.

СОКРАТ: Іди вже, Платоне. Не приходьте раніше, ніж перед самою стратою.

Сократ відходить у куток. Тепер прожектор відкидає на нього величезну тінь павутиння, яким Сократ оплутаний, неначе муха.

Нині я довго кличу тебе, ти, мабуть, був чимсь заклопотаний. Мабуть, спостерігав. Зізнаюся, що найдужче люблю тебе в цій ролі. Дві пильних намистинки очей і це досконале оволодіння співчуттям. Люди кажуть, ще й певна риса садизму. Не знаю. Знаю лише, що швидке спостереження — це половина філософії.

Друга половина — це міцна сіть. Важливо, щоб у першу мить вона була непомітна. Жертва почувається оплутаною повітрям. Вірить, що бореться зі стихією, — і тому піддасться. Лише потім бачить тонкі ниті, які оплітають її тіло. Тоді можна починати доводити їй з допомогою міркування, опертого на раціональні засновки, що вона помре.

Я це робив геть інакше. Припустив, що мої жертви є розумними тваринами, тому почав від означень і силогізмів, і лише потім, і то дуже обережно накреслював їм перспективи метафізики. Ти виявився вправнішим психологом: спершу обезвладнити, пожбурити в прірву, а потім дати егзегезу переляку, стражданню і всіляким іншим речам. Ну що ж, у тебе ліпша метода. А недовідність результатів свідчить, що в тебе ліпша філософія.

У тебе, зрештою, було легше завдання. Твої жертви були зазвичай слабшими від тебе. Натомість поміж мною і представниками фауни, на яких я полював, не було жодної видової відмінності. Моя сіть мусила бути міцною і пробуджувати довіру. Коли я зрештою сам вплутався, то не можу показати їм, що зумію зірвати її, мов павутиння, й перейти на другий бік свободи. Це, розумієш, справа поваги до власної сіті. Моральне питання.

СЦЕНА ЧЕТВЕРТА

Вартівник приводить Критона.

КРИТОН: Ти кликав мене, Сократе.

СОКРАТ: Ах, Критоне! Сідай, будь ласка. Ти дуже мені потрібний.

КРИТОН: Мабуть, щось на зразок заповіту.

СОКРАТ: І не подібне. Я тут самими дурницями бавлюся. Чи ти не пригадав, як звали нашого спільного друзяку? Такий малий рудий хлопець. Мешкав біля нас на розі вулиці Сандальників. Ми завжди гралися разом.

КРИТОН: Мабуть, Менайхм. Він потім виїхав з батьками до Мілета. Мав заячу губу.

СОКРАТ: Так-так, це він.

КРИТОН: Менайхм... рудий... із заячою губою.... Дуже сильний. Клав усіх у рукоборстві. Але в боротьбі ти був іще вправніший. Як уже брав когось у подвійний захват — ані писнути.

Обоє сміються.

СОКРАТ: А пам’ятаєш перегони наших кораблів?

КРИТОН: Звісно. Найліпші кораблі були з кори. Ніколи не тонули. Щоби вони швидше пливли, до днища приладжували шматок заліза. Сезон розпочинався на північному каналі всередині квітня. Фініш був біля містка. Хто вигравав, забирав корабель супротивника. Якось ти виграв у Менайхма. Він не міг переболіти втрати, уївся на тебе і вдарив каменюкою. Розтяв тобі лоба. Ми гадали, він тебе вбив.

СОКРАТ: Коли я прийшов додому, обличчя було заюшене кров’ю. Та попри те я дістав від мами лупки. А всі кораблі пішли до груби. Так-так, Критоне, кожна перемога присмачена поразкою.

Сміються.

КРИТОН: Саме так, Сократе. У школі не могли знайти на тебе управу. Потім, як хтось щось витівав і не було винуватця, казали: це, мабуть, отой бісів Сократ.

СОКРАТ: А та штука з хрущами, ти пам’ятаєш?

КРИТОН: А як ти влаштував пожежу в коридорі? Ледь-ледь школа не згоріла. Антіфон верещав, начебто з нього шкуру лупили.

СОКРАТ: Антіфон — це той, що граматик?

КРИТОН: Ні, це той, що геометрію в нас вів. Страшенно нудний. Гугнявив у носа: «Слухайте, недоумки! Чому дорівнює тангенс альфа? Тангенс альфа дорівнює...»

СОКРАТ: Це той, що не любив знаходити вужів у своїй кишені?

КРИТОН: Він. Знаєш, мені часом сняться іспити. Питають — а я ні бум-бум. Навіть не знаю, чому дорівнює сума кутів у трикутнику.

СОКРАТ: Ох, старий, ото були часи.

КРИТОН: Гарні, попри те що наші руки й сіднички були червоні від дисциплін.

СОКРАТ: Скільки нас зосталося?

КРИТОН: В Афінах лише ти і я. Решта емігрували, померли.

СОКРАТ: Чому ти так дивишся на мене?

КРИТОН: Шукаю на твоєму обличчі...

СОКРАТ: Чого?

КРИТОН: Шраму від Менайхмового каменя.

СОКРАТ: Мабуть, заріс. То давно було.

КРИТОН: Присунься ближче, це має бути десь над бровою. Є! Маленький, мов обол, але є. Так, без сумніву.

СОКРАТ: Дякую тобі, старий. Мати біля себе в таку мить людину, яка пам’ятає наше дитинство, це справді підтримує.

КРИТОН: Я стулю тобі повіки. Можу зробити для тебе щось більше?

СОКРАТ: Ну, ми з тобою побалакали.

КРИТОН: Тільки гадаю, що ці спомини розм’якшують людину.

СОКРАТ: Анітрохи. Тепер я можу сказати цілковито спокійно: «Була собі людина на ім’я Сократ».

СЦЕНА П’ЯТА

Заходять учні.

ПЛАТОН: Сократе, корабель прийшов.

СОКРАТ: Гарна звістка.

ПЕРШИЙ УЧЕНЬ: Ми прийшли проститися з тобою.

СОКРАТ: Прощавайте. Не тримайте на мене зла за те, що небагато вас навчив. Учні — це взагалі складна річ. Пересвідчитеся, коли станете батьками.

Учні завмирають в очікуванні.

Бачу, що ви чекаєте прощальної лекції. Щось про безсмертя душі, казав Платон. А може, ліпше про погоду? Про те, що вночі приморозки і виноградники можуть вимерзнути? Однак вівчарі кажуть, що вже незабаром піде теплий дощ і все вкриє зелень.

Усіх вкриє зелень.

КРИТОН: Слухайте, мої любі. Не мучте його зараз. Ми будемо тут із ним до кінця, стулимо йому повіки, помолимось і підемо додому. Але тепер лишимо його в спокої.

Усі тривалий час мовчать.

СОКРАТ: Ідуть!

КРИТОН: Ні, тобі здалося.

СОКРАТ: Волію зараз говорити.

За годину до смерті приходить мій приятель. До речі, я сказав «моєї» смерті. Цей займенник дуже характерний. Про що він свідчить? Свідчить про те, що ми намагаємося засвоїти цей займенник, якось пристосуватися до нього.

Це, здається, єдиний слушний шлях. Друга можливість — визнати це насильством і бунтувати. Це призводить до релігії або до шаленства. Філософ мусить засвоїти необхідність.

А зараз сам термін не здається мені доречним. Це абстракція, і ця абстракція збудована неправильно. Вона містить у собі довгий відтинок часу, що зветься вмиранням. Усе це вибалушення очей, задуха, спроби звестися на лікті й серцебиття, далі страх упереміш із останнім подихом, а насамкінець ота задубілавідчуженість і запекле мовчання тіла. Ці геть різні стани нарекли одним терміном. Таким коротким словом, начебто удар ножа.

Отож хочу привернути вашу увагу до тяглості й багатофазовості цього явища. Незбагненною є також неспромога знайти точку, у якій розпочинається цей процес, так само, як точку, в якій можна визнати його означено завершеним. Це приводить до висновку, що життя сповнене смерті — а смерть сповнена судом життя. Інакше кажучи, ми від народження вмираємо, і ви у цвіті літ є по коліна мертвими.

Прикликаючи на допомогу геометрію, можна уявити це собі як вектор або відрізок АВ, яким рухається точка Х. Ситуація ускладнюється, якщо ми хочемо уявити це у формі кола. Пройшовши весь радіус, Х перебуває у вихідному пункті. Це могло би значити, що є змога розпочати цей шлях знову, а в подальшій послідовності привести нас до понять нескінченності й безсмертя. І це, безсумнівно, цікавіша гіпотеза, тоді як перша — не пов’язаних між собою відрізків, які зненацька уриваються, — призводить до хаосу, хай би ми й пояснювали це механічною необхідністю або іншим поняттям, що з’єднує ці уламки в раціональну картину світу.

Що можна підкріпити... але здається, цього разу таки йдуть.

ПЛАТОН: Так, уже йдуть.

Заходять двоє вартівників і хлопець із келихом. Сократ випиває. Походжає. За мить зупиняється.

Похитується. Учні беруть його під руки — заносять на лежанку.

ВАРТІВНИК: У тебе вже віднялися ноги, бідаче.

СОКРАТ: Так.

За мить — повільно, кожне слово відокремлено.

Не... забудьте... пожертвувати... півня... Асклепієві.

За мить — гарячково й безладно.

Так, Полосе... справедливість... жертовність... усе життя... Аполлоне, Полосе... пам’ятай... усе життя... чому... немає...

Тиша.

ПЛАТОН: Поки ми знімемо з нього посмертну маску, занотуймо останні слова: «Не забудьте пожертувати півня Асклепієві».^[9] Далі вже було белькотіння. Записуймо останні слова, щоби потім не було суперечок.

ПЕРШИЙ УЧЕНЬ: Як ти їх розумієш?

ДРУГИЙ УЧЕНЬ: Просто якась заборгована жертва, яку він несподівано пригадав.

ТРЕТІЙ УЧЕНЬ: Е-е-е, це було би банально.

ЧЕТВЕРТИЙ УЧЕНЬ: Зрештою, він ніколи не хворів.

ПЛАТОН: Я це розумію в переносному значенні, щось на зразок розгорнутої метафори.

ТРЕТІЙ УЧЕНЬ: Розгорнутої метафори?

ПЛАТОН: Так.

Завіса.

ЕПІЛОГ ХОРУ

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Що чувати?

ДРУГИЙ ХОРИСТ: Комарі дзижчать.

ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Це вже якесь прокляття.

ЧЕТВЕРТИЙ ХОРИСТ: Малі Еринії.^[10]

П’ЯТИЙ ХОРИСТ: Усе тепер здрібніло.

ШОСТИЙ ХОРИСТ: А також боги з їхніми епідеміями.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: А поза тим ця тиша.

ДРУГИЙ ХОРИСТ: Тиша й малярія.

ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Малярія означає кінець цивілізації, а тиша докори сумління.

ЧЕТВЕРТИЙ ХОРИСТ: Тепер ні про кого не мовчать, лише про нього.

П’ЯТИЙ ХОРИСТ: Про кого?

ЧЕТВЕРТИЙ ХОРИСТ: Про Сократа.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Так, це було негідно.

ДРУГИЙ ХОРИСТ: Пролили кров безвинного.

ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Доведеться розплатитися за це.

ЧЕТВЕРТИЙ ХОРИСТ: Його спалили державним коштом.

П’ЯТИЙ ХОРИСТ: Хтось навіть бовкав про пам’ятник.

ШОСТИЙ ХОРИСТ: Може, навіть заговорять про причислення до лику блаженних.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: О, йде доглядач праху.

ДРУГИЙ ХОРИСТ: Він завжди має здорові судження про речі.

ТРЕТІЙ ХОРИСТ: І свіжі новини.

ДОГЛЯДАЧ ПРАХУ: Вітаю, про що це ви так, шановні громадяни?

ЧЕТВЕРТИЙ ХОРИСТ: Про Сократа.

ДОГЛЯДАЧ ПРАХУ: У тоні піднесено-містичному чи криваво-патріотичному?

П’ЯТИЙ ХОРИСТ: Радше перше.

ДОГЛЯДАЧ ПРАХУ: Дурниці, мої любі. Це проста справа. Сократ походив із пролетаріату. Його батько ще годувався з ремесла, але він уже не міг. Конкуренція, великі майстерні, мануфактури — ви ж розумієте. Він мусив вийти на вулицю і заробляти базіканням — економічні умови зробили з нього філософа.

ЧЕТВЕРТИЙ ХОРИСТ: А хто зробив з нього мученика?

ДОГЛЯДАЧ ПРАХУ: Він сам — якщо коротко: нерозуміння механізму історії. Як пролетар він мусив бути виразником прагнень пролетаріату. Став би народним трибуном, агітатором. Програму мав готову: боротьба з реакційними верхами буржуазії та пошук контакту з її прогресивними низами. Це зрозуміло. Але він волів аристократію і люблені нею диспути — про те, що добре, а що погано, про якусь абстрактну справедливість з місяця. То й гримнув з того місяця прямо до в’язниці. Так платять за зраду свого класу.

Ну, прощавайте. Давіть комарів та ідеалізм.

Виходить.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Знаєте що? Зіграймо в кості.

ДРУГИЙ ХОРИСТ: Гарна думка.

ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Граймо.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Граймо до кінця, а потім знову.

1956

Примітки

1

Короткі світлі плащі хористів відсилають до костюмів акторів римської комедії паліати (комедії плаща). Першими героями паліати були греки (pallium — короткий плащ, який носили греки у ІІІ столітті до н.е., після підкорення Еллади римлянами). Ця аналогія також нагадує, що Сократ іще за життя став героєм комедії Аристофана «Хмари».

(обратно)

2

Сократ щойно винайшов діалектику (від гр. бесіда, спосіб мовлення) — метод ведення філософського диспуту між учителем і його учнем.

(обратно)

3

У роботі над «Печерою філософів» взірцем для Герберта стали ті «Діалоги» Платона, в яких Сократ очікує в камері на смерть, а саме «Критон» і «Федон». Відомості про останні дні Сократа, людей, які відвідували його в ув’язненні, й обставини смерті філософа Герберт запозичив із «Федона». Федон був учнем Сократа, Критон — його однолітком, сусідом і приятелем.

(обратно)

4

У переддень суду над Сократом, якого звинуватили в атеїзмі й розбещенні молоді, з Афін вирушив корабель у тридцятиденну священну процесію до храму Аполлона на острові Делос. Поки корабель не повернувся, в Афінах було заборонено виконувати смертні вироки. Традиція і звичай сягали часу, коли легендарний Тезей вирушив на Крит, щоб убити Мінотавра.

(обратно)

5

Не всі учні в «Печері філософів» носять імена учнів історичного Сократа. Ксенофонт Афінський (до 430 до н. е. — бл. 355 до н. е.) — давньогрецький історик, письменник, політичний та військовий діяч; Лахет був полководцем і афінським урядовцем — цю постать Платон виводить у однойменному діалозі. Філософ на ім’я Федр дискутує із Сократом у іншому діалозі Платона. Натомість ім’я Ксанфія носить комічна постать Діонісового блазня у «Жабах» Аристофана.

(обратно)

6

Стилізація Збіґнева Герберта.

(обратно)

7

Стилізація Збіґнева Герберта.

(обратно)

8

Аргус — у давньогрецькій міфології багатоокий велетень на прізвисько Паноптес («Усевидець»), навіть під час сну бачив частиною очей. Ревнива Гера наказала йому стерегти Зевсову коханку красуню Іо. Гермес приспав велетня грою на флейті й відрізав йому голову. Тоді Гера прикрасила Аргусовими очима хвіст павича.

(обратно)

9

Останні Сократові слова «Не забудьте пожертвувати півня Асклепієві» справді стали предметом суперечок іще за античної доби і тривають досі. Зокрема їх інтерпретує Фрідріх Ніцше у «Сутінках богів», і саме ця інтерпретація відлунює в «Печері філософів»: Сократ урешті-решт зрікається діалектики на користь поезії. Асклепій — у давньогрецькій міфології бог лікування, син Аполлона і німфи Короніди.

(обратно)

10

Еринії — у давньогрецькій міфології богині помсти, які охороняють закони суспільства та природи. Зазвичай їх зображають як старих жінок зі зміями замість волосся, собачими головами, чорними тілами, кажанячими крилами й очима, налитими кров’ю. У Есхілових «Евменідах» вони переслідують матеревбивцю Ореста саме під такою личиною. В інтерпретації Сартра це велетенські мухи, яких Герберт своєю чергою трансформує в комарів, що розносять малярію.

(обратно)

Оглавление

Дійові особи:

Пролог

Акт перший

Акт другий

Акт третій

*** Примечания ***