Люба моя Лісистрато [Андоніс Георгіу] (fb2) читать постранично, страница - 25

петицію, на будь-яку тему, у мене є своя думка, коментую, коменти, кмітливі, влучні, обурені, розлючені, ви не знаєте, яка я люта через те, що бачу, убивають життя, саме життя вбивають, «убивають життя», так і пишу, натискаю «надіслати», розшерити і збираю лайки, багато лайків, поруч у стрічці різні політичні теревені і хто з ким одружився, хто розлучився, що я поїв, що попив, куди сходив, «what’s on your mind», «what’s on your mind», публічно спокутуюсь, «мій улюблений публічний щоденник», заходжу на сторінки з голими жінками й чоловіками, кінчаю перед монітором, під час кінчання завважую краєм ока лайки за мої влучні, кмітливі дописи, написала «вони вбивають життя»

лайк!

(пауза)

до теперішнього моменту я нічого не чула, а ви? ви щось чули? щось читали про це, дізнавалися?

знаєте? чи хтось помер від огиди, огиди до себе самого, хоча б один із нас помер від огиди до себе самого?

(пауза)

я займаюся доброчинністю, обливаюся крижаною водою, влаштовую благодійні вечері, гепенінги, концерти, «усі щедрі надходження підуть на добрі справи», збираю харчі для безхатченків, бідняків усього світу, не роблю винятків, одяг, шкільне приладдя, іграшки, ах, діточки, як їх шкода, я часто ходжу на демонстрації, що мають чітке планування, протестую, потім іду на каву, іноді й до демонстрації, кава, демонстрація, кава, можливо, чекинюсь там, роблю фотку, але годі, повертаюсь до роботи, до хатніх обов’язків, до планів на вихідні, а ті помирають, помирають там, гинуть, якщо бути точними, їх розриває на шмаття, я — сходила на демонстрацію, десь година доїхати, біля години сама хода, ну і годину на повернення, загалом три години, аж три години витрачаю на них, доста, чи не так? дивлюся документалки, серйозні стрічки про тих, хто там помирає, хто там ледь животіє, хто живе й помирає у злиднях, мене охоплює жах, справді охоплює, потім мені треба вийти на свіже повітря, випити кілька мохіто, отямитися, як же шкода, серце розривається, наступного року треба зав’язувати з цими переглядами

налаштовуюсь на правильний лад, пишу, пишу, пишу віршики, пишу п’єси, ставлю вистави з тим самим старим жартом, дещо видозміненим, звісно, задля духу авангардизму, пишу п’єси, зберігаю стиль, ріжу ­правду-матінку, отримую нагороди, нагороди за те, що ріжу правду-матінку, нагороди за біль інших, болить іншим, помирають інші, гинуть інші, а я отримую нагороди, бо гарненько про це все розповіла, усе описала красиво, як помирають інші, помирають, інші, поми­рають, а я просто пишу

знаєте? а ви? ви знаєте, може, чули, хоч хтось, хоч один, чи колись узагалі хтось помер від почуття огиди до себе? один із нас? через огиду? хоч один!

(пауза)

Я забула їх усіх

лише Мірина інколи приходить

МІРИНА: знову виріс мій цикламен, я й забула, що він росте з цього боку квітника, думала, засохнув, пропав, а він узяв та й розцвів, і жасмин розцвів, ніч наповнилася пахощами, він росте в мене у горщику, маю також і трояндовий кущ, невеличкий, і базилік, лаванду, багато герані, висаджую і сезонні, усе на своєму балконі, справжній сад на балконі

ми сходили на прогулянку до лісу, там гарно, біжить струмочок, така тиша, плющі пообвивали стовбури, я теж обняла один стовбур, він був гладенький наче оголене тіло, там росли платани, тополі, сосни, так, наче я повернулася, сама не знаю куди, наче випустила коріння та обернулася на дерево, коріння пішло вшир, а стовбур — увись, випускала віття, а на ньому — листя, і давала прохолоду, затінок, і хмари, і дощ, і сніг

на Акрополі сідає сонце і заливає все навкруги рожевим світлом, як і через багато століть рожевим стає море з будинків, із гидких багатоповерхівок, але в червоних тонах сонця все видається прекрасним, так, прекрасним

позавчора, коли сиділа в одній кав’ярні біля Фортеці, побачила парочки, які проходили, тримаючись за руки, міцно так, за руки, такі впевнені у вічності своїх стосунків, у такому абсолютному їхньому «разом», були й діти, які гуляли, бігали туди-сюди, посміхалися

перед тим як піти, моє дитя поринуло до мене в обійми, обвило рученятами шию і заховалося в них, його сердечко стукало від радощів, які приносить ця мить, але моє — ще дужче

Лісистрато, та мить варта всього мого життя, у ній уміщується все моє життя, цілком

ЛІСИСТРАТА: Її повністю роздягли, здерли з неї шкіру й одрізали плоть гострими черепками, аж поки вона випустила дух, розчленували її тіло, віднесли ті шматки до місця, що зветься Кінарон, і там спалили, ось так вчинили з філософинею Гіпатією християни, так вчинила і я з Міриною

(пауза)

не можна було вчинити інакше, Міринко

Темрява.

Світло спрямовано в глядацький зал.

ЛІСИСТРАТА: За нашими словами, думками, діями стежать, їх записують за допомогою високотехнологічного програмного забезпечення, їх реєструє, класифікує Державна служба безпеки, мій подих фіксують, якщо потрібно, вони з’ясують, чи я вдихаю та видихаю на законних підставах

«Лісистрато», «Лісистрато», «Лісистрато», на сцені я лишилась мовчазною