Спогади. Том 1 [Карл Ґустав Маннергейм] (fb2) читать онлайн

Карл Ґустав Маннергейм СПОГАДИ Том 1

Передмова

Ще задовго до двох воєн, які одна за одною спіткали фінляндський народ у часи світового лихоліття 1939–1945 років, друзі неодноразово радили мені написати спогади. Вони доводили, що перебіг мого життя до того, як 1918 року я почав виконувати функції головнокомандувача під час визвольної війни в Фінляндії, маловідомий співгромадянам, надто молодшому поколінню, і їм буде цінно ознайомитися з тим, що я спізнав і пережив на чужій землі й що підготувало мене до служіння Вітчизні. Крім того, друзі наголошували, що оприлюднення власного погляду на події 1918 року і пізніших часів потрібне, аби доповнити і скоригувати матеріали, вже опубліковані в різних виданнях.

Я визнавав слушність цих думок, однак із практичних міркувань пристати на поради було важко. Якщо не брати до уваги докладних щоденників, які я вів у дворічній експедиції Центральною Азією та Китаєм 1906–1908 років, із тридцятирічної кар’єри в Російській імператорській армії у мене збереглися лише фрагментарні нотатки. Ні впродовж визвольної війни, ні в насичені подіями часи по її закінченні я теж не мав змоги систематично все занотовувати. Вирішальною перешкодою став брак часу на запис спогадів і дослідження перебігу подій після того, як 1931 року президент Свінгувуд призначив мене головою Ради оборони, — цей пост передбачав, що в разі війни я стану верховним головнокомандувачем. Підготовка себе самого, збройних сил і нації до оборонної боротьби, яка бачилася неминучою, захоплювали всю мою увагу.

Гадаю, я зробив усе, що міг, аби вберегти наш народ від війни. Це не дало результату, і мені судилося стати до боротьби на чолі збройних сил, які, попри всі мої зусилля, аж ніяк не були споряджені так, як мали б і могли б бути, але завдяки патріотичній жертовності, відвазі та боєздатності спромоглися дати відсіч переважальним силам нападника. Фінська міць і незламність ошелешили світ. Коротка Зимова війна, з якою країна гідно впоралася, виборюючи свою свободу і безпеку всієї Північної Європи, та не менш загрозливий і виснажливий подальший збройний мир усе ж таки затягли Фінляндію у вир великої політики, оминути який їй було не до снаги.

У новій війні, що тяглася чотири літа й три зими, доводилося обходитися без моральної й матеріальної підтримки Скандинавії та західних країн, які чимало допомагали під час Зимової війни. Утім, Німеччина, яка 1939 року дала нашому супротивникові карт-бланш на те, щоб нас знищити, тепер почала вважати, що в її інтересах підтримати нас у радянсько-фінській війні — продовженні Зимової. Однак воювали ми не за Німеччину і не за її ідеологію. В обох своїх оборонних війнах ми боролися за власну справедливу справу: за те, щоб зберегти право залишатися самостійною нацією і жити згідно з власними західними ідеалами людського співжиття.

Завдяки чудовим бійцівським властивостям солдатів, ліпшому спорядженню і сприятливому військово-політичному вихідному становищу наша армія змогла влітку 1941 року відновити історичні державні кордони і перемістити оборону на територію супротивника. Далі ми мусили кріпитися й чекати, доки Фінляндія матиме змогу вийти з війни з якнайменшою загрозою для життя і свободи. Доки військове панування гітлерівської держави було непохитним, а можливості постачання країни цілковито залежали від німецького сприяння, зміни фронту, потрібні для мирного врегулювання відносин, означали б війну проти Німеччини, прямим наслідком якої стала б окупація півночі Фінляндії й непередбачувана загроза руйнацій, голоду та внутрішнього розбрату.

Те, що ми нарешті, провоювавши понад три роки, досягли миру без втрати суверенітету, — заслуга збройних сил. Хоча міцніший супротивник урешті-решт пробив нашу оборону, армія знову стала до боротьби, зупинила наступ і дала потрібний дипломатії шанс. У тій ситуації я в серпні 1944 року вдруге взяв на себе обов’язки очільника держави, щоб вивести її з війни.

Коли дев’ятнадцять місяців по тому я відчув, що можу залишити пост президента республіки, аби майже у вісімдесят років вийти на заслужений відпочинок, знову набуло актуальності питання мого внеску у висвітлення подій, які так глибоко і фатально вплинули на формування долі країни. Хіба я не мушу тепер, коли держави Заходу, здається, забули про відважний фінляндський народ, розповісти нашим близьким і далеким друзям те, що знаю про невтомну оборону всього найсвятішого для кожного народу? Хіба співгромадяни не мають права на можливість познайомитися з моїми міркуваннями щодо причин і взаємозв’язку низки подій, у результаті яких Фінляндія опинилася в теперішньому становищі?

Такі роздуми спонукали сісти до роботи й записати цю суміш спогадів і подій, на які багате моє тривале життя. Я цілком усвідомлюю, що оповідь, а надто її частина про трохи давніші часи, внаслідок відсутності нотаток має прогалини й не охоплює всього. Пізніші розділи — частка історії молодої незалежної країни. Сподіваюся, що ця квінтесенція подарованих життям подій, які я пережив і на яких навчився, зможе стати просвітою і дороговказом для поколінь, на плечах яких нині і надалі лежить добробут Фінляндії.

Маннергейм

Валь-Мон,

Ґліон-сюр-Монтре,

10.05.1950

1. Шлях від кадета до полковника

Виключення з кадетського корпусу стає поворотним моментом. — Кавалерійський офіцер-аспірант у Петербурзі. — Перша служба у військовій частині. — 10 років у кавалергардському полку. — Урочистості з нагоди коронування в Москві 1896 року. — Інші відрядження та нові звання. — Російсько-японська війна 1904–1905 років. — Революція 1905 року та її наслідки в Фінляндії. — Останній сейм 1906 року.

Огляд моєї служби в Російській імператорській армії природно буде розпочати з події, яка мала вирішальне значення для подальшого життя. Я маю на увазі своє виключення з Фінляндського кадетського корпусу і вступ до Миколаївського кавалерійського училища в Петербурзі.

У скромному війську, що його мало змогу створити Велике князівство Фінляндське, перебуваючи у складі російської держави, кадетський корпус, розташований у Гаміні, посідав особливе місце. Лише 1878 року було видано закон про загальну військову повинність, і на його підставі у складі кадрової армії до гвардійського стрілецького батальйону додалося ще вісім утворених 1881 року окремих стрілецьких батальйонів і один сформований згодом драгунський полк. На батьківщині ці власні частини були люблені народом, а в імперії згодом зажили слави за вправну стрільбу. Офіцерів для них готував престижний навчальний заклад, що існував іще зі шведських часів і від 1821 року називався Фінляндський кадетський корпус. Поважна кількість його вихованців відзначилася на службі Вітчизні. Дехто після випускних іспитів обирав цивільну професію, але більшість продовжувала навчання на трирічних спеціальних курсах, аби стати офіцерами й служити у фінляндському чи, за бажання, в імператорському війську, де досягнув великого успіху не один колишній кадет-фін.

Мені саме минуло 15, коли влітку 1882 року я вступив до кадетського корпусу. Я був першим, хто подався у військовики за три покоління Маннергеймів, — а от у XVIII столітті майже всі чоловіки мого роду обрали саме цей життєвий шлях.

У кадетському корпусі були інтенсивна праця й залізна дисципліна, а найменше недотримання статуту каралося з драконівською суворістю — здебільшого обмеженням свободи. За дисципліною в молодших класах наглядав товариський суд, який складався з учнів двох найстарших спецкласів і мав каральні повноваження. На додачу в кожного молодшого кадета був спеціальний опікун, який мусив контролювати його навчання й поведінку. Але в корпусі панувала чудова атмосфера, і товариські зв’язки, набуті в Гаміні, пережили і радість, і лихо.

Ізольованість і особливе становище фінляндського війська (а разом з ним і кадетського корпусу), безперечно, шкідливо впливали на навчання. Викладацький склад змінювався нечасто, й до нього, бувало, потрапляв не один оригінал. Багато років корпусом керував генерал Неовіус, який походив із надзвичайно обдарованого роду. Він мав гарні педагогічні та управлінські здібності, але не надто військовий темперамент. У сеймі він був представником гамінської буржуазії, і кадети охрестили його буржуйським генералом.

Коли 1885 року наступником генерала Неовіуса став генерал Карл Енкель, вимогливий і суворий солдат, який здобув визнання на російсько-турецькій війні в штабі генерала Скобелєва, порядки змінилися. Нам довелося познайомитися з виховними методами нового начальника. Через незначні провини й порушення статуту, які за сучасною педагогічною міркою вважалися би просто дурничками, мені на два півріччя заборонили потикати носа за межі корпусу. Кара стала нестерпною, і якось увечері в великодню пору я вирішив знехтувати забороною. Скрутив із шинелі, як мені здавалося, правдоподібну ляльку, поклав її в ліжко і втік. На ніч подався до знайомого переписувача населення, який мешкав неподалік, — досі виразно пам’ятаю його могутній бас, який наче виходив із надр пекла, голе тім’я і густу бороду. Поставивши склянку з молоком на його нічний столик, я заснув у тимчасовій постелі, а назавтра вранці мене розбудив фельдфебель корпусу, щоб завести назад до казарми. Ляльку, прилаштовану в ліжку, було виявлено, і зчинився чималенький галас.

Через два дні надійшло лаконічне повідомлення, що мене виключено з корпусу; змоги щось пояснити мені не дали. Але такий підсумок я передчував і вже склав для себе план. Товаришам на прощання сказав:

— А тепер я поїду в Петербург, вступлю до Миколаївського кавалерійського училища і стану офіцером-кавалергардом.

Мої слова дуже всіх розвеселили. Добре було відомо, як важко потрапити до цього першого елітного полку російської гвардійської кавалерії. Командувала ним сама імператриця, а тамтешній офіцерський склад добирали особливо ретельно. Я насолоджувався подивом і сміхом товаришів. Вступ до кавалергардії — то була імпульсивна ідея, якою просто хотілося їх подражнити, а взагалі я планував піти в моряки. Аж потім, коли один із батькових друзів відрадив мене від цих мрій і заохотив до складання матури, я серйозно почав думати про втілення в життя слів, які промовив, прощаючись.

Я зупиняюся на цьому, власне, малозначному епізоді, бо ота нагла кара (мабуть, справедлива з погляду військової дисципліни) зачепила мою честолюбність і спонукала показати, що все ж таки я солдат і серцем, і душею. Хоч сам я цього чітко не усвідомлював, такий крок став вирішальним для майбуття — він виніс мене з обмежених вітчизняних можливостей і подарував нагоду прокласти собі шлях в інших, масштабніших умовах.

Утілення мого рішення не викликало сумніву і з патріотичних міркувань, адже стосунки Росії та автономного Великого князівства Фінляндського були тоді добрими. Від часу приєднання Фінляндії до Росії вони ґрунтувалися на довірі, яку вселили фінляндському народові ліберальні заходи Олександра І. Імператор здобув серця нових підданих, склавши 1809 року монаршу присягу і два роки по тому шляхетно повернувши Фінляндії — попри нещодавню тяжку війну — Виборзьку губернію, завойовану свого часу Петром Великим. Наступники теж шанували його зобов’язання: довіру було підірвано пізніше, аж коли Микола ІІ під тиском російського націоналістичного руху зрадив своє імператорське слово.

Через тридцять із чимось років після поворотного моменту, початок якому поклало виключення з Фінляндського кадетського корпусу, доля якнайповніше мене винагородила: генерал Енкель, дуже шанований мною колишній начальник корпусу, а на той час голова кадетського клубу, запросив мене влітку 1918 року стати почесним членом цього клубу.

Серед вимог для вступу до Миколаївського кавалерійського училища була матура. Прозубривши цілий рік, я навесні 1887-го склав екстерном письмові передстудентські іспити у так званому Беекському ліцеї в Гельсінкі й у червні вже мав білого студентського кашкета. Крім того, звичайно, конче треба було знати російську на достатньому для навчання рівні. Я, звісно, вивчав її в кадетському корпусі, але викладали її так, що це майже не допомагало опанувати цю важку мову, яка цілковито відрізняється від фінської та шведської. Тому, щоб краще її вивчити, я поїхав улітку 1887 року до свого далекого родича, інженера-капітана Е. Ф. Берґенгейма, який працював директором чималого промислового підприємства в Харкові, великому українському торговельному осередку в самому серці Росії (sic!). Один козацький ротмістр, вихованець великого петербурзького військового навчального закладу, став для мене і приємним освіченим товаришем, і чудовим учителем. Завдяки йому восени я розмовляв по-російському досить вільно — принаймні так мені самому здавалося. Утім, мова завдавала мені спершу чимало труднощів, бо багато викладачів говорили нерозбірливо, і слова їхні начебто не вилітали за межі густої російської бороди.

Будинок Миколаївського кавалерійського училища порівняно з кадетським корпусом у Гаміні справляв величезне враження більшим розміром і благородним стилем. Спрощений Олександром ІІІ драгунський однострій складався з високих чобіт, синіх штанів із червоними лампасами, чорного мундира з червоним коміром і золотистими галунами, а також кашкета з чорною хутряною околицею і цупким червоним наголовком. Попри елегантність, його не завжди хотілося носити — на щастя, для виходу в місто було дозволено придбати власний одяг. У кавалерійському училищі теж існував звичний для навчальних закладів пенналізм, проте він не підривав духу товариськості. Зокрема було прописано, що «звірі», учні молодшого курсу, не мали права ходити одними сходами зі старшими, до яких мусили звертатися «пане корнет». Дисципліна панувала ще суворіша, ніж у кадетському корпусі (якщо це взагалі можливо).

Серед викладачів кавалерійського училища було чимало добрих педагогів. З них я особливо вдячно згадую викладача тактики полковника Алексєєва, серйозного і скромного чоловіка, який під час Першої світової війни дослужився до начальника штабу царського головнокомандувача. Керував училищем добродушний і високоосвічений генерал Більдерлінґ, який згодом став моїм командувачем армії на російсько-японській війні. Викладання було різнобічнішим і раціональнішим, ніж у нашому кадетському корпусі, — та це й зрозуміло, коли взяти до уваги тамтешні викладацькі ресурси і практичні можливості для маневрів. Училище часто діставало змогу брати участь у великому бойовому навчанні гарнізонного війська.

На дозвіллі, яке випадало рідко, я робив усе можливе, щоби познайомитися з мільйонним містом і його околицями. Нева зі своїми гігантськими мостами, каналами і пристанями мала величний вигляд. Серед палаців, що облямовували її береги, найзначнішим був створений італійцем Растреллі Зимовий палац, царська резиденція. Навскіс від нього на одному з островів стояла Петропавлівська фортеця з сірим гранітним валом, казематами й собором. У соборі спочивали всі члени дому Романових від Петра Великого, засновника Санкт-Петербурга. У казематах біля самих імператорських могил було, як це не дивно, влаштовано камери політичних в’язнів.

Петербург збудували масштабно, просторо і з широкими краєвидами. Небагато великих міст можуть похвалитися такою величезною магістраллю, як Невський проспект, окантований гарними спорудами — Казанським собором, Аничковим палацом тощо. Між собою цю магістраль називали просто Невським. Поперечною до нього вулицею була чудова Велика Морська, яка частково проходила краєм каналу Мойки. На Великій Морській стояли приватні палаци й елегантні крамниці. У цілому Петербург своїми зовнішніми обрисами й грецькими фасадами, які тут і там наверталися на очі, вельми мало скидався на щось російське.

Прохолодний вітрець із Фінської затоки не давав температурі дуже підвищуватися, тож улітку тут було вельми непогано, навіть приємно. Взимку, коли вулицями шугав морський крижаний вітер, ставало холодно й вогко, адже місто оточували болота. Майже щоосені Нева виходила з берегів і затоплювала підвальні поверхи довколишніх будинків.

Недалеко від міста були привабливі об’єкти для екскурсій. На одному з пагорбів на березі Фінської затоки стояв Петергоф — «російський Версаль». Гарними літніми вечорами він мав чарівливий вигляд, коли в парку з танцівливими фонтанами засвічувалася ілюмінація. У Царському Селі на півдні від столиці можна було помилуватися імператорським палацом часів Катерини ІІ — ще одним витвором Растреллі. Топографічні навчання Миколаївського кавалерійського училища і таборові збори столичної залоги відбувалися в Красному Селі, і блукати там у північних сосняках була просто втіха. Іноді я подавався й до Кронштадта, старої фортеці та військового порту у Фінській затоці, звідки було видно м’які берегові лінії Карельського перешийка.

Довгі відпустки я проводив у Фінляндії. Завжди було приємно зайти на петербурзькому Фінляндському вокзалі в охайний потяг і вирушити, як тоді здавалося, в далеку дорогу до Гельсінкі. Але й повертався я з радістю, адже на мене чекала наснажлива робота у кінноті, до якої я з теплом і гордістю прикипів душею, і відданий друг Нектор, доволі неслухняний і запальний кінь, із яким мене поєднувала щира premier amour кавалериста. Я лишаюся вірним почуттям своєї юності. Кінь, верхова їзда, конярство — всім, що пов’язане з кіньми, я відтоді пристрасно захоплююся.

Попри мовні труднощі, я непогано впорався з першим роком навчання й 1889 року закінчив училище одним із перших серед ста курсантів.

* * *

Разом із офіцерським званням прийшло й розчарування. Офіцери кавалергардського полку, звісно, схвалили мою кандидатуру, але з огляду на те, що для мене не знайшлося вакансії, порадили підшукати собі якусь іншу частину. Довелося починати службу корнетом у 15-му драгунському Олександрійському полку аж у польському місті Каліші на кордоні з Німеччиною. Драгунів на вороних конях досі називали гусарами смерті — на згадку про часи, коли полк іще був гусарським, а його офіцери носили чорні доломани зі сріблястими шнурами й срібними галунами. Це все вабило мою юнацьку душу, і я був не проти опинитися в Польщі, куди згодом завжди радо повертався. Що більше я знайомився з поляками, то ліпше їх розумів і любив бувати з ними.

Життя в маленькому прикордонному гарнізоні минало доволі одноманітно, і поза службою цікавого ставалося небагато. Але коні були справні, а з огляду на те, що кількість особового складу відповідала воєнному часу (адже полк належав до війська прикриття), тому, хто хотів потрудитися, роботи не бракувало. А я хотів — може, й занадто, на думку командира ескадрону. Просто в ті часи на ескадронних було покладено обов’язок купувати фураж через своїх постачальників, і для цього кожному з них видавали певну суму. Що менше працювали коні, то менше потребували фуражу. Між мною й командиром ескадрону точилася мирна боротьба, і невдовзі я збагнув, чому він дедалі частіше почав запрошувати мене на обід.

Так я долучився до життя військових частин великої російської армії, розкиданих по всій державі. Воно було інакшим, ніж у гвардійських елітних полках і залогах великих міст. Я запізнався з російським вояцтвом і почав цінувати його численні переваги. З новобранцями було легко, вони вельми швидко вчилися, виявляли наполегливість і в разі належного та справедливого з ними поводження дуже прихилялися до командира. Усе змінилося, коли дисципліну зруйнували спокуси революції, перед якими проста людина не могла встояти.

Прослуживши рік із чимось у 15-му драгунському Олександрійському полку, я дістав приємну звістку про переведення до кавалергардії. Мені було радісно потрапити до полку, який я від самого початку вважав своїм, і опинитися в Петербурзі, великому місті з різноманітними перспективами для молодого офіцера. Утім, я не міг не відчувати суму від прощання з товаришами й завершення цікавої роботи з новобранцями та кіньми в чудовому другому ескадроні драгунського полку. До втіхи від переведення додавалося ще й відчуття того, що батьківщина тепер істотно поближчає. Тодішнім транспортом їхати до Фінляндії від західного кордону Польщі було довго, найближча залізнична станція — аж за 115 кілометрів від Каліша.

У кавалергардському полку, де мені доручили навчати статурних новобранців 1-го ескадрону, я завзято взявся до роботи. У деякі дні тижня манежна їзда починалася о 6-й ранку. Опівдні всі офіцери сідали снідати, після чого навчання тривало до 4-ї чи 5-ї години, а далі ви були вільні й могли робити що заманеться. Черговому офіцеру найчастіше доводилося обідати в гордій самотності. Періодично відбувалися полкові обіди, в яких брали участь і колишні офіцери. Після російсько-японської війни до обідів у гвардійських полках, бувало, долучався і Його Величність. Ставши колишнім кавалергардом, я кілька разів був на такому заході й примітив, як просто й щиро спілкувався з офіцерами імператор.

Служба в кавалергардії істотно відрізнялася від того, до чого я звик у драгунському полку. Казарми стояли над Невою, і ескадрони рідко мали змогу виїхати в поле. Тому дні здебільшого складалися з формального навчання і манежної їзди. Як приклад того, що іноді доводилося спізнати на внутрішній службі, пригадую випадок, коли мені одного разу повідомили, що одного з ескадронних коней засмоктала земля. З’ясувалося, що провалилася підлога в стійлі, й на тому місці, де стояв бідолашний кінь, тепер була булькотлива яма з багном. Енергійні спроби врятувати тварину виявилися безрезультатними.

Я з сумом пригадував хвацькі маневри, які впродовж року відбувалися на розлогих полях під Калішем. Тому для мене такими бажаними стали таборові збори в Красному Селі, які починалися в травні й тривали ціле літо. Коли столицю відвідували закордонні правителі й державні діячі, їх часто привозили до Красного Села і влаштовували на їх честь величезні паради та маневри, які свідчили про могутність Росії і вносили свіжий струмінь у таборове життя. Кульмінацією зборів кавалергардського полку ставали великі перегони, спостерігати за якими завжди приходило вище начальство й закордонні військові аташе.

Узимку офіцери-кавалергарди мусили інколи ставати на варту в Зимовому палаці. Стоячи, здавалося, що торкаєшся частки російської історії, яка в нічній темряві підступала дедалі ближче. Таке відчуття навіював і історичний військовий однострій, що його кавалергард мусив одягати на час варти: мундир із білого сукна зі сріблястими комірцем і галунами, білі облиплі лосини, які, власне кажучи, доводилося натягати мокрими, а тоді висушувати на тілі, й лаковані ботфорти, що сягали набагато вище колін. Сидіти в них було не дуже зручно. Поверх мундира натягали червоний панцир із великими Андріївськими зірками спереду і ззаду. Вінчав усе це шолом, прикрашений двоголовим імператорським орлом, якого ми, офіцери, називали поміж себе мирно — голубом. Безперечно, проходивши в такому цілісіньку добу, приємно було нарешті роздягтися.

У Зимовому палаці відбувалися й радісніші для офіцерів-кавалергардів події. Нас запрошували на різні урочисті заходи, великі прийняття і так звані концертні бали, а також на великі бали з вечерею, які щороку справляло імператорське подружжя для тисяч гостей. Раз на рік імператриця Марія Феодорівна, командувачка полку, приймала весь офіцерський корпус у присутності свого чоловіка — імператора Олександра ІІІ. Імператрицю, яка була донькою данського короля Крістіана ІХ і завжди дуже цікавилася Фінляндією, ми, фіни, називали її північним дівочим прізвищем — Даґмар. Коли у 1920-х роках, мандруючи Центральною Європою, я проїздив через Данію, де Її Величність мешкала на схилі віку, я дістав нагоду засвідчити свою пошану колишньому високопоставленому командирові.

Будучи завзятим прихильником кінного спорту, я часто брав участь у перегонах із перешкодами, організованих у зимові місяці в великому, власне кажучи, призначеному для огляду цілого полку Михайлівському манежі. На ці concours hippiques приходила зацікавлена елегантна публіка, часто й особи імператорського дому. Знаменними були також організовані офіцерами-кавалергардами традиційні кінні каруселі, що їх вшановувала своєю присутністю імператриця.

Коли мій друг, князь Білосельський-Білозерський, який у Франції захопився кінним поло, створив клуб поло на Крестовському острові в гирлі Неви, я теж почав присвячувати дозвілля цьому цікавому виду спорту. Острів і побудований на ньому палац роботи Растреллі належали батькові князя, генералу; він надав клубу гарну ділянку зеленої луки, на якій було зведено клубний будинок. Незабаром на цьому ідилічному полі для поло, захищеному від повеней трав’янистим валом, полюбили збиратися офіцери й дипломати з дамами. Інколи там можна було побачити верхи міністра фінансів Вітте, одного з перших людей держави.

Улітку та восени офіцери гвардійської кавалерії влаштовували на околицях Петербурга парфорсне полювання на оленя під керівництвом доїжджачого-англійця. Собак, що належали мисливському клубові офіцерів-кінногвардійців, використовували наприкінці осені й на великих полюваннях офіцерського кавалерійського училища у Віленській губернії.

У гостинному й веселому Петербурзі було легко знаходити товариство й друзів. Між офіцерськими родинами налагодилося жваве спілкування, і молодий офіцер елітного полку невдовзі мав повністю розписані пообіддя й вечори. Вставали ми рано, лягали пізно й незабаром зрозуміли, що подрімати перед пізнім обідом краще, ніж кілька годин поспати вночі. Можливості в столиці були, одно слово, безмежними і для того, хто хотів навчатися, і для того, кому кортіло порозважатися. У період економічного піднесення 1890-х років світське життя й захоплення красними мистецтвами переживали ренесанс. Шанувальник музики й театру міг почути й побачити в Петербурзі найкращих світових артистів, не кажучи вже про славетний російський балет із незрівнянними балеринами й танцівниками. Столиця підтримувала постійну діяльність французького театру, а одна італійська оперна трупа давала регулярні гастрольні вистави.

Незабутнє враження на чужоземця справило відзначення Великодня, найбільшого свята глибоко релігійного російського народу. Семитижневий піст завершувався опівнічною богослужбою, яка починалася звісткою про воскресіння Христа. Парафіяни йшли хресною ходою із запаленими восковими свічками, обіймалися й тричі цілувалися в щоку за російським звичаєм і приносили святити традиційні великодні страви — паски^[1] і яйця. Потім починалася відправа. У церкві співали чудові чоловічі й хлопчачі хори. З російськими басами не може зрівнятися ніщо чуте мною деінде. Офіцери й чиновники були парадно вбрані, світські жінки вдягалися у пишні шати — всі від верхів до низів ходили в найліпшому.

Великдень був також часом гойності: щедра російська натура розкривалася вповні, і кожен, починаючи від царя, підносив подарунки ближнім у міру своїх коштів і змоги. Традиційно цього дня нагороджували орденами та відзнаками і призначали на посади. У великих містах панувала дивовижна кипуча атмосфера. Всі вікна світилися, місто було на ногах, люди ходили по друзях та знайомих. Вулицями мчало багато елегантних екіпажів із парним запрягом, а біля дверей належних знаті приватних палаців стояли святково вбрані лакеї з ціпками. Цілий тиждень зі столів не зникали наїдки, гостей приймали в їдальні, пригощали всім найкращим, і весь час дзвонили церковні дзвони.

Що стосується мого тогочасного особистого життя, слід зазначити, що 1892 року я одружився з панною Анастасією Араповою. Її батьком був покійний генерал-майор Почту Його Величності Микола Арапов, теж колишній кавалергард.

1894 року помер могутній імператор Олександр ІІІ, а півтора року по тому, наприкінці травня 1896-го, відбулося урочисте коронування Миколи ІІ та імператриці Олександри Феодорівни в Москві, куди було на цілий місяць відряджено й кавалергардський полк.

За кілька днів до коронування монарше подружжя прибуло до Кремля з Петровського палацу, розташованого за межами міста. Їх приїзд був розкішним видовищем. Перед царем і його пишним почтом їхав перший кавалергардський ескадрон, у якому перебував і я — виконувач обов’язків командира першої чоти. Дві імператриці їхали у своїх пишних святкових каретах, запряжених вісімками коней, а за ними прямував почет із двадцяти карет, запряжених шістками й четвериками. На балконах уздовж вулиць юрмилася на сонці святково вбрана публіка. Усе було несказанно мальовниче і грандіозне.

Те саме можна сказати й про коронування. Це була найутомливіша церемонія, в якій мені доводилося брати участь. Так випало, що я став одним із чотирьох обраних офіцерів-кавалергардів, які разом із найвищими сановниками утворювали шпалери вздовж широких сходів Успенського собору, які вели від вівтаря до тронів на помості. Повітря було задушливим від ладану. Ми нерухомо стояли з важкими палашами й «голубами» від 9-ї години ранку до пів на другу дня, а тоді коронування скінчилося, і процесія вирушила до імператорського палацу. Його Величність у короні й підбитій горностаєм коронаційній мантії з золотої парчі йшов під балдахіном, який несли генерал-ад’ютанти, а перед і за ним крокували попарно оті четверо кавалергардів, досі з палашами наголо.

У важкому коронувальному вбранні імператор з імператрицею мусили ще сісти до традиційної трапези, яку мені вдалося побачити мигцем. У гарній залі, що називалася Грановитою палатою, було на узвишші накрито стіл для імператорського подружжя й імператриці-вдови. Їх обслуговували найвищі придворні сановники, здебільшого вже літні люди. Тремтливими руками вони підносили їжу й напої на імператорський стіл, обабіч якого стояли в почесній варті офіцери-кавалергарди з оголеними палашами. Із зали всі мусили виходити задки — а це було нелегко на слизькому паркеті. Це один із нечисленних заходів — можливо, єдиний, — на якому отим високим придворним доводилося виконувати свої офіційні функції. Застільну музику виконували всесвітньовідомі музиканти.

Однак урочиста коронація мала моторошне продовження. Через два дні в кавалергардському полку було оголошено тривогу, і він мав щодуху скакати майже через усю Москву на Брестський залізничний вокзал, розташований на західному краю міста. Ледве встигнувши виконати наказ і вишикувавшись на змилених конях після тривалого чвалу, ми побачили царя з царицею, блідих і серйозних, які проїхали повз нас у супроводі карет із імператорським почтом, повертаючись тією самою дорогою, якою прямувала була казково пишна коронувальна процесія. У чому річ, ми ще не знали, але, судячи з приголомшених облич безмовної публіки, скоїлося щось катастрофічне.

Усе стало зрозуміло, коли позаду проїхала вервечка відкритих возів. З-під брезенту безживно звисали руки і ноги. Там лежали жертви жахливого нещастя, що сталося на Ходинському полі поблизу навчального плацу. Натовп кинувся був до яток, де роздавали прохолодні напої та маленькі сувеніри, раптом виникла паніка, в тисняві люди падали в прикриті дошками шанці, і їх затоптували на смерть. Казали, загинуло близько двох тисяч людей.

Ця катастрофа виявилася лихим передвістям для царювання Миколи ІІ. Її порівнювали з феєрверком, влаштованим з нагоди одруження майбутнього Людовика XVІ й Марії-Антуанетти, який теж призвів до численних людських жертв.

Коли командира кавалергардського полку генерала фон Ґрюневальдта було 1901 року призначено шталмейстером Двору, він запропонував мені цікаву посаду в імператорській придворній стаєнній частині. Попри те, що я чудово почувався в кавалергардії, я не міг встояти перед спокусою на якийсь час присвятити себе улюбленому захопленню, коням, — а в придворних стайнях їх було більше тисячі, та ще великий штат! До того ж для молодого офіцера з невеличким заробітком полковницька платня і безкоштовне помешкання в одному з найпишніших кварталів столиці теж щось важили.

На моє позитивне рішення вплинула й додаткова вигода, яку давала ця посада: для купівлі коней часто доводилося далеко їздити — бувало, й за межі країни. Завдяки цим повчальним і цікавим відрядженням я відвідав Німеччину, Австро-Угорщину, Францію, Бельгію та Англію. До речі, з одного з угорських розплідників, де я побував, мій брат Юган імпортував коней у заснований ним шведський розплідник — захоплення кіньми було, вочевидь, у нас у крові.

Під час однієї з поїздок до Німеччини я дістав першу серйозну травму. У Потсдамі під час відвідин імператорських стаєнь на запрошення шталмейстера прусського двору графа фон Веделя один ремонтний кінь, призначений персонально для монарха, хвицонув мені в коліно. Імператорський лейб-медик професор Берґман скрушно хитав головою. Чашечка розкололася на п’ять частин, і коліно вже не згинатиметься, «…але, — втішив він мене, — хоча вам буде важко очолювати ескадрон, ви цілком зможете командувати полком, і ніщо не заважає вам стати видатним генералом!». Далі я мусив бездіяльно пролежати два місяці, однак завдяки масажам і фізичним вправам коліно поступово загоїлося, хоча стало відтоді слабшим. Хто має справу з кіньми, не може уникнути таких прикростей, але з тих тринадцятьох разів, коли я ламав собі якусь кістку, це була найсерйозніша травма.

За кілька днів до повернення в Петербург я дістав запрошення пообідати за імператорським столом. Було страшнувато, що через негнучке коліно я послизнуся на натертому до блиску паркеті, але разом із тим цікаво потрапити на обід до палацу. Велика ласкавість, виявлена імператором Вільгельмом ІІ навіть до такого молодого офіцера, як я, у поєднанні з його жвавим темпераментом справили неабияке враження. Його дружина теж ушанувала трапезу своєю присутністю: якраз перед тим, як відчинилися двері обідньої зали, увійшла імператриця, перед якою крокувала обер-гофмейстриня в довгій чорній вуалі відповідно до двірського церемоніалу. Імператор жваво розмовляв, що, втім, не заважало йому швидко їсти, і щойно він закінчував із якоюсь стравою, тарілки забирали й у решти.

Утім, я не мав наміру відмовлятися від військової кар’єри. 1903 року, невдовзі по тому, як мені надали звання ротмістра, я подав клопотання про повернення до армії. Кавалергардський полк навряд чи вже міг дати мені щось нове, тому я попрохав перевести мене до петербурзької офіцерської кавалерійської школи, де став командиром так званого взірцевого ескадрону. Це була бажана посада, адже командир ескадрону мав доволі незалежне становище, а права й платню — як у командира полку.

Цю школу — тактико-технічний навчальний заклад для офіцерів-кіннотників — очолював тоді уславлений генерал від кавалерії Брусилов, який згодом зажив слави у статусі воєначальника на Першій світовій війні. Це був пильний і суворий керівник, який багато вимагав від підлеглих, але й давав їм чимало гарних настанов. Пригадую його військові ігри та навчання на місцевості — зразкові й цікаві за розробленням і виконанням. На свою втіху, я там знову поспілкувався з Джеймсом Філісом, одним з найбільших авторитетів у царині сучасного виїждження коней; раніше він був моїм учителем, а тепер продовжив діяльність у кавалерійській школі.

Службу в офіцерській кавалерійській школі перервала російсько-японська війна, на яку я зголосився добровольцем. Генерал Брусилов, який не схвалював цього вчинку і вважав, що марно брати участь у такій малозначній війні, радив мені відкликати клопотання. Незабаром, гадав він, у Європі почнеться справжній герць, який може перерости в світову війну, і мені слід приберегти себе саме для неї. Однак я був непохитний, адже твердо вирішив випробувати сили в школі війни.

Військова машина запрацювала не зразу: аж через півроку по тому, як у лютому 1904-го спалахнула війна, мені довелося новопризначеним підполковником 52-го Ніжинського гусарського полку вирушити на войовище. Затримка була зумовлена передовсім тим, що на війну брали невелику кількість кіннотних одиниць.

Початок війни став для російського народу цілковитою несподіванкою, проте вона була логічним наслідком перебігу подій, який варто відновити у пам’яті, бо це допоможе ліпше зрозуміти теперішнє суперництво великих держав і проілюструє, як росіяни з японцями, упосліджуючи Китай, по черзі намагалися втягнути найбагатший терен Далекого Сходу у власну сферу впливу.

Наприкінці ХІХ століття Росія, чиєю зовнішньою політикою в той час керував князь Лобанов-Ростовський, відігравала стабілізаційну роль у Європі й на Далекому Сході. З огляду на загрозливу японську експансію, що сягнула вже Південної Маньчжурії, 1895 року Росія спільно з Францією та Німеччиною висунула вимогу відновити суверенні права Китаю на Маньчжурію і домоглася цього. Японському війську довелося залишити країну і відійти назад до Кореї. Винагородою за це стала концесія, яка дозволяла Росії збудувати і ввести в експлуатацію так звану Китайсько-Східну залізницю, яка через Північну Маньчжурію сполучала Сибір із Владивостоком. Однак із приходом графа Муравйова, наступника Лобанова-Ростовського, у російській зовнішній політиці відбувся крутий поворот. 1898 року Китай змусили віддати Росії в оренду на 25 років кінцевий пункт Південно-Маньчжурської залізниці, морську базу Порт-Артур, і погодитись на те, що її сполучили петлею з нещодавно збудованою залізницею. Реакцією стало боксерське повстання 1900 року, спрямоване проти всіх інтервентів. Придушення його дало Росії змогу окупувати цілу Маньчжурію. Щоправда, уряд зобов’язався поступово її звільнити, однак через його бездіяльність японці мали всі підстави підозрювати, що Росія планує удар по Кореї. Розбіжності загострювалися з кожним роком. Росія не надавала особливої ваги не лише японським нотам, а й тому, що Англія, побоюючись російської інтервенції до Індії, вступила 1902 року з Японією в союз. У Росії досі гадали, що легкі дипломатичні успіхи останніх років будуть сталими.

Наприкінці грудня 1903 року, коли цар із родиною перебував у мисливському замку в польському селі Спала, надійшла передана послом Японії нота, в якій було повторено давнішу пропозицію розділити сфери впливу на Далекому Сході: Маньчжурія — Росії, Корея — Японії. Японія вимагала відповіді на ноту до 7 січня включно. Міністр закордонних справ граф Ламздорф вирішив негайно рушати до Спали, щоб ознайомити імператора з нотою, однак поїздку було відкладено через звістку про черговий напад гемофілії в цесаревича. У таких випадках, як уже з’ясувалося раніше, потрапити на аудієнцію до царя важко, майже неможливо. Минали тижні, в Токіо наростало нетерпіння. Аж у лютому міністр закордонних справ дістав змогу про все це доповісти. Зміст російської ноти-відповіді, напевно, був таким, що Японія, отримавши її, вже б не мала причини, а тим більше морального права братися до зброї, — однак миролюбній відповіді передувало надзвичайно зарозуміле поводження з японськими демаршами.

Перш ніж відповідь устигла дійти до адресата, японський посол, якому, щоправда, був, напевно, відомий її зміст, поїхав до Німеччини. Японія вирішила почати воєнні дії і вночі проти 9 лютого 1904 року без попереднього оголошення війни заблокувала російську ескадру на рейді під Порт-Артуром. Тепер японці мали змогу транспортувати морем військо й матеріальні засоби, не боячись, що росіяни цьому перешкоджатимуть: російські залоги в Маньчжурії були занадто слабкими, щоб загрожувати міцному японському плацдарму в Кореї.

Невдовзі нова катастрофа остаточно вивела з гри російський тихоокеанський флот. Флагманський корабель адмірала Макарова «Петропавловськ» підірвався на міні й забрав із собою в безодню цього найвидатнішого адмірала російського флоту, а також близько тисячі моряків. Одним із тих трьох, хто вижив, був двоюрідний брат царя, великий князь Кирил. Дивовижний порятунок багато хто вважав волею вищих сил, які, мовляв, обрали його для виконання великих завдань у російській державі.

Нещастя дуже засмутило всі суспільні класи, але загальна атмосфера була доволі нещирою, і високопатріотичного піднесення якось не відчувалося. Певні верстви населення в Петербурзі, щоправда, таки віншували царя, але загалом народ свого ставлення не виявляв — можливо, через далекість войовища і недооцінку ресурсів супротивника. Загальна обізнаність із інтересами Росії на Далекому Сході була невеликою. Безтурботну атмосферу добре ілюструє те, що коли військо й окремі солдати вирушали на фронт, люди, проводжаючи їх, рідко пускали сльозу. Ця нова «колоніальна війна», безперечно, швидко скінчиться — так гадали, — і «япошок» буде здолано.

Варте уваги те, що й російський генеральний штаб, як з’ясувалося згодом, недооцінив міць японської армії й патріотичне єство японського народу. Військовий аташе Росії в Токіо за кілька років до початку війни зазначив у своєму звіті, що «минуть, напевно, сотні років, доки в японській армії виникнуть моральні засади, на яких базується організація європейських армій, чи доки вона зрівняється бодай із найслабшою європейською армією». Подібні міркування з’являлися і в пізніших звітах.

Але в уряді незабаром зрозуміли, що війна набуває загрозливого повороту й на далекому войовищі немає армії, якої потребує зовнішня політика. Військо й матеріальні засоби до Маньчжурії, розташованої за 8000 кілометрів від центру, доводилося перекидати слабенькою одноколійкою. До того ж залізницю перетинало озеро Байкал, долати яке в літню пору треба було кораблями. Нелегка справа, адже ширина його в тому місці становила 50 кілометрів, а перевантажування забирало чимало часу. Взимку потяги могли їздити по кризі. Утім на пізнішій стадії війни навколо Байкалу провели залізничну петлю.

Коли нарешті на початку вересня 1904 року я, заїхавши спочатку до Владивостока, прибув до свого нового полку, саме відгриміла битва під Ляояном. Російському військові знову довелося відступити на укріплені позиції на південь від Мукдена. 52-й Ніжинський гусарський полк, де я став молодшим штабним офіцером, перебував на правому фланзі армії.

Вона від самого початку війни мусила чекати — на підмогу, на боєприпаси й на матеріальні засоби. Бездіяльність згубно впливала на моральний дух. Японці мали повну свободу дій, натомість росіяни не спромоглися набути її за весь час кампанії й зазнавали самих лиш невдач, які почалися форсуванням річки Ялу, а скінчилися поразкою під Мукденом. Найбільшим винуватцем, безперечно, був пасивний, нерішучийголовнокомандувач, генерал Куропаткін, однак воєнні дії дуже ускладнювало й двовладдя. Межі повноважень було недостатньо чітко розділено між намісником на Далекому Сході, адміралом Алексєєвим, і верховним головнокомандувачем. Ці добродії втручалися в справи один одного і звинувачували один одного перед імператором. Між іншими командувачами теж виникали незгоди й інтриги.

Ледь не кожна ініціатива втілювалася недостатніми, імпровізованими засобами й була приречена на невдачу. Наскрізною рисою російських воєнних дій стало свавільне збирання маленьких різнорідних підрозділів докупи. Командування — очевидно, щоб заспокоїти себе — формувало перед операцією нові бойові одиниці, безперестанку дроблячи старі. Це, власне, був звичайний самообман, адже такі імпровізовані формації втрачали цілісність і згуртованість і ставали причиною слабкості. Чимало командирів, які мали славу вправних і мужніх солдатів, за таких умов неминуче зазнавали невдач. Моральний дух армії підупадав, у всіх військових частинах почастішали випадки пияцтва, лінощів, байдужості, різних зловживань, що лише посилювало знеохоту.

Я був сповнений енергії та добрих намірів і по приїзді хотів зробити щось корисне. Попри загальну апатію в полку, мені вдалося заохотити молодших офіцерів до щоденних кінних розвідок на місцевості, і це на якийсь час відвертало їх від лінощів та алкоголю. Іноді я мав нагоду самостійно вирушити верхи на передову. Одна з цих дозорчих поїздок скінчилася тим, що на важливому опорному пункті допитливого спостерігача запідозрили в шпигунстві через новий однострій, затримали й відвели до штабу дивізії.

Моїй частині довго довелося бити байдики, і я в грудні й січні скористався нагодами поїхати в цікаві рейди з обходом ворожого лівого флангу та глибокою розвідкою. Перший, десятиденний рейд став моїм бойовим хрещенням. Ми мали завдання вивідати систему ешелоновано укріплених опорних пунктів, які утворювали флангове прикриття японців. Ці пункти були китайськими селами, часто великими, оточеними високим цегляним муром, який не давав змоги побачити, що там за ним. Спостереження на відкритій місцевості майже завжди потребувало неабиякої відчайдушності, і в такій справі не обходилося без втрат. В одному з цих розвідувальних рейдів у ротмістра князя Єльдарова, що їхав поруч зі мною, влучила смертельна куля.

З 25 грудня до 8 січня я, командувач двох окремих ескадронів, брав участь у кавалерійській операції генерала Міщенка разом зі ще 75 ескадронами. Ми мали пробитися на узбережжя, захопити японський імпортний порт Їнкоу разом із кораблями і, підірвавши один міст, перетяти залізничну колію, яка сполучала Порт-Артур із Мукденом. Учасники операції не знали, що Порт-Артур уже в руках супротивника, а облогова армія генерала Ноґі прямує на північ у бік позицій Куропаткіна.

Важливий наступальний рейд ішов мляво. Міщенко притримав головні сили для бою з локальними опорними пунктами супротивника, замість того щоб виокремити менші сили на їх нейтралізацію і скерувати основну частину потужної кіннотної маси на Їнкоу. Так було змарновано багато дорогоцінного часу, і коли нарешті місто постало перед нашими очима, ворог уже наготувався до оборони. Розпочавши бій, ми побачили, як повз нас проїхав військовий ешелон із Порт-Артура, і почули, як японці, розмахуючи на нас руками з відкритих вагонів, вигукували «банзай!».

Показова історія, як генерал Міщенко планував підірвати Маньчжурську залізницю десь на півночі від Порт-Артура. Я зголосився виконати завдання, проте мені сказали, що його доручать котромусь із молодших офіцерів. Командування знало, що генерал Ноґі пішов маршем на північ, тож новому задуму слід було приділити більше уваги, ніж здобуттю Їнкоу, і скерувати на це чималі сили — але поспіхом склепало шість слабких ескадронів, поназбирувавши їх зі всіх полків, і відрядило цю зімпровізовану формацію підривати міст на найважливішій ділянці залізниці! Сталося те, що мало статися: задум провалився.

10–18 січня наш полк узяв участь у відомому наступі на Сандепу під орудою мого співвітчизника генерала Оскара Ґріпенберґа, шанованого ще з часів туркестанських кампаній. Так я дістав змогу долучитися до єдиної в цій війні масштабної операції. Початок її вселяв надію на успіх. Ми мали вклинитися в лівий фланг супротивника і створити можливості для глибокого удару по японських лініях постачання. Попри багатонадійний початок, в операцію втрутився головнокомандувач, який почав висмикувати з лав один батальйон за іншим, раз по раз перекидав до себе підрозділи і цим повністю унеможливив наступ.

Я спостеріг, як спритно японці використовують місцевість і зливаються з нею в одностроях кольору хакі, — а російське військо тоді ще не мало ніякої польової форми! Виявилося, що в артилерійній тактиці супротивник має найбільшу перевагу. Японці використовували приховані артилерійні позиції, а росіяни досі стріляли з відкритих.

У середині лютого стало очевидно, що супротивник, діставши на підмогу армію генерала Ноґі, невдовзі достатньо зміцніє, аби розпочати наступ на російські позиції на півдні від Мукдена. Мене з двома окремими ескадронами тепер додали Сибірському армійському корпусу, який під орудою генерала Ґернґросса утворював край правого флангу російського фронту. Я мав провадити розвідку в західному напрямку, не заходячи в тривалі бої. Якось раз ми натрапили на японську кінноту. Після короткої стрілянини зрозуміли, що нам протистоять 2–3 ескадрони, озброєні кількома кулеметами. Переїздячи на ліве крило, я відчув, як мій кінь Талісман рвучко стенувся і на ньому виступило мило. У благородну тварину влучила куля, однак вона виконала свій обов’язок до кінця. Упав Талісман, аж коли я вже завершив завдання.

Далі я послав кілька донесень, які допомогли вищому командуванню дізнатися про обхідний маневр, що його саме здійснювали японці. Зустріта нами кіннота належала до війська генерала Ноґі. За кілька днів до того ворог 150-кілометровим фронтом розпочав наступ, який було відбито лише на лівому фланзі, де командував генерал Ліневич. Російський головнокомандувач відповів на це загальним відступом. Відповідний наказ надійшов на праве крило з великим запізненням, і тому відхід там відбувався дуже невправно. Загрожений фланг не знявся під покровом ночі, а розпочав доволі погано спланований відступ аж уранці. Японці переслідували його маленькими загонами з кількома гарматами. Вміло використовуючи горбкувату відкриту місцевість, вони завдали супротивнику великих втрат, і відступ подекуди переріс у панічну втечу.

Утім японці не змогли скористатися своїми успіхами, щоби здобути остаточну перемогу. Фронт стабілізувався лише за 170 кілометрів на півночі від Мукдена. Після цих подій генерала Куропаткіна було звільнено з посади й замінено на генерала Ліневича, якому швидко вдалося довести армію до боєздатного стану.

Я втратив у бою доброго коня, але виконав завдання і став полковником. Проте ця винагорода не могла компенсувати втрату Талісмана. То був дивовижний кінь, і ні до, ні після того я більше такого не мав. За жодним своїм конем я не сумував так, як за тим чистокровцем, що, попри темперамент і породистість, був найспокійнішим серед тих, якими я правив у бою.

Мукденська поразка поклала край наземним операціям. Пролікувавши запалення середнього вуха у фінському похідному шпиталі в Ґунчжуліні, я зі своїм полком іще взяв участь у деяких розвідувальних рейдах, а навесні 1905 року провів загін китайських хунхузів^[2], що складався з двох сотень, далеко в глиб країни повз ворожий лівий фланг. Знайшовши спільну мову з хунхузами, японці почали набирати собі з них підмогу й засилати їх шпигувати. За прикладом японців росіяни теж зібрали кілька таких сотень, проте їхня боєздатність була невисокою. Попри несхильність хунхузів до дисципліни, мені вдалося з’ясувати, яке в супротивника шикування, і вибитися з оточення, влаштованого загоном японської кінноти.

Слідом за поразкою на суші наприкінці травня відбулася Цусімська морська битва, в якій повністю було знищено російський Балтійський флот, що вирушив із Лібау^[3] в жовтні 1904 року. На початку червня цар схвалив пропозицію президента США Теодора Рузвельта щодо посередництва. І справді, пора було починати домовлятися про мир, адже заворушення в Росії ось-ось могли перерости в справжнісіньку революцію.

У Росії побоювалися, що врегулювання стосунків із Японією буде непростим. Однак за умовами Портсмутського миру, підписаного 5 вересня 1905 року, Росія відбулася малим. Єдиним територіальним здобутком Японії стала південна частина острова Сахалін. Росія відмовилася від прав на Порт-Артур і від концесії на Південно-Маньчжурську залізницю. Концесію на Китайсько-Східну залізницю Росія зберегла. За Японією було визнано протекторат над Кореєю. Обійшлося без жодних репарацій.

Рівновагу на Далекому Сході було відновлено на найближчі 30 років. Стабілізаційним чинником виступали тоді, як і сьогодні, США, вплив яких на укладання миру був вирішальним. Керівник російської перемовної делегації, колишній міністр фінансів Вітте, дуже вправно обстоював інтереси своєї країни.

На війну я пішов добровольцем, у складі полку не був, і в листопаді 1905 року, коли потреба в штабних офіцерах поменшала, мене відрядили назад до Петербурга. Я поїхав разом із трьома молодшими офіцерами, які вирушали у відпустку. За тридцять діб перетнувши хаотичний Сибір, ми прибули до столиці наприкінці грудня.

У дорозі легко було зауважити, що дисципліна в армії занепадає: «свобода» ширилася в масах, і солдати робили, що хотіли. Революція дійшла Сибірською залізницею й до Далекого Сходу. Станції та депо опинилися в руках бунтівних солдатів. Панувало гасло «Свобода!». Коменданти станцій не могли нічим зарадити, а тих, хто намагався впровадити порядок, солдати розстрілювали. Коли на станцію причмихував потяг, невідомо було, чи пустять його далі, — в нього могли, наприклад, украсти локомотива й причепити до якогось військового ешелону. Всі хотіли дістатися додому якомога швидше. Будівлі вокзалів було понівечено, а привокзальні ресторани порозбивано, тож їх персонал розбігся, і вони стояли зачинені. Якби на найбільших станціях пречудові бабці-сибірячки не виставляли на продаж печених курей і рябчиків, зварених натвердо яєць і свіжого масла, сиру, молока, величезних білих пшеничних хлібин і чорних буханців — усієї цієї справжньої сибірської рясноти, — мені б загрожувала голодна смерть.

На самому войовищі панував трохи ліпший лад, бо ще не було «військових рад», створених 12 років по тому. Однак і там ніхто не мав певності, коли саме воякам набридне будь-що бодай трохи схоже на дисципліну.

Коли я повернувся до Петербурга, атмосфера там досі була насичена неспокоєм і розбратом. Виданий царем 30 жовтня 1905 року маніфест, який дістав назву «маніфест свобод» і містив обіцянки розширити громадянські права та впровадити ліберальну конституцію, не зміг завадити революційному валові пронестися по всій державі. Тепер принаймні було відновлено порядок і врятовано монархію: в Петербурзі й Москві це зробили гвардійські полки, які не брали участі у війні, а на решті території країни — кіннотні частини. Останнє твердження, можливо, скидається на жарт, однак його просто пояснити: в кавалериста багато часу йшло на піклування про коня, і це не давало йому брати активну участь у політиці та влаштовувати змови.

Лише після революції 1917 року стало відомо, що за день до оголошення «маніфесту свобод» імператор уже було зрікся корони на користь брата, цесаревича Михайла, але в останній момент передумав. Цікаво, як би вплинуло на подальший розвиток подій таке вивільнення з-під непосильного тягаря. Дванадцять років по тому Микола ІІ таки остаточно зрікся престолу, однак було вже запізно.

Російсько-японська війна була першою з п’яти моїх воєн. Я пішов на неї, щоб випробувати себе в школі війни, і це бажання певною мірою реалізувалося. Хто хотів навчитися з побаченого й почутого, той міг там збагнути, як не варто діяти, — чи то в царині дипломатії й готовості до війни в передвоєнні роки, чи то стратегії й тактики самої війни. А найважливіше — Маньчжурська кампанія виразніше, ніж будь-який попередній міжнародний воєнний конфлікт, засвідчила, що війна стала справою не лише армій, а всієї нації. У цьому сенсі японці продемонстрували цілому світові дивовижний приклад згуртованості й жертовності.

Поразка Росії й зумовлені нею внутрішні судоми, що похитнули підвалини імператорської влади, мали вирішальний вплив на світову політику. Один із найголовніших наслідків — те, що дев’ять років по тому очільники Німеччини недооцінили східного сусіда й зайшли у війну на два фронти.

Зароблений на війні важкий ревматизм забезпечив мені тривалу відпустку, і я, на свою втіху, дістав нагоду знову побувати на батьківщині. У Фінляндії теж змінилися порядки. Російська революція дала нашому краю перепочинок у боротьбі з державним гнітом, який наприкінці ХІХ — на початку XX століття оприявнився протизаконним рекрутуванням, зросійщенням установ та іншими утисками; не забуваймо і про ліквідацію фінляндського війська. Імператор і Великий князь, опинившись у скрутному становищі, скасував частину ненависних русифікаторських заходів, і фінляндське суспільство змогло здійснити конче потрібні реформи, що їх дотепер гальмувала російська влада. Найважливішою з них була реформа інституту народного представництва: становий сейм, спадок шведської доби, скасований у самій Швеції ще 1866 року, замінився на демократичне народне представництво, засноване на загальному і рівноправному виборчому праві.

Я був найстаршим у баронській лінії свого роду, а тому взяв участь у засіданнях рицарської та дворянської палати скликаного 1906 року останнього сейму, на якому було вирішено питання реформи представницької системи. Сенат запропонував надати право голосу всім громадянам, яким до 1 січня року виборів минуло 24 роки, — і чоловікам, і жінкам. Розгляд справи посувався повільно радше через непрактичні методи роботи, ніж через розбіжності в поглядах. Перед нами постало питання, як об’єднати всі верстви населення краю для захисту автономії та успадкованого з діда-прадіда західного правопорядку, і стани виявили велику готовність попри серйозні сумніви щодо мети — надзвичайно демократичної однопалатності. Вони були ладні відмовитися від своїх привілеїв і одностайно схвалили пропозицію.

Чи дозрів фінляндський народ до такої радикальної зміни? Першу відповідь ми отримали через одинадцять років: ні.

2. Кінна поїздка Азією

Російський Генеральний штаб пропонує експедицію до Азії; політичне тло цієї ініціативи. — Дорожні приготування. — Волгою та Каспійським морем до Ташкента й Самарканда. — У прикордонному місті Ош. — Через гори до провінції Сіньцзян. — Кашґар і Великий шовковий шлях. — Заїзд до Яркенда і Хотана. — До Аксу. — Перехід Тянь-Шаню Музартським перевалом. — Серед калмиків і лам у долині Текесу. — У Кульджі. — Полювання в Тянь-Шані. — Серед торгутів у Юлдузькій долині. — У Карашарі. — Через пустелі й гори до столиці Сіньцзяну Урумчі. — Перехід через Тянь-Шань до Турфана. — П’ятий перехід через Тянь-Шань до Баркеля. — Останній перехід через Тянь-Шань до Гамі. — Пустелею Гобі до Ансі й Дуньхуана. — Через Великий мур до провінції Ґаньсу. — Через Хуанхе до столиці Ґаньсу Ланьчжоу. — Китайське святкування Нового року. — Візит до віце-короля Ґаньсу і Сіньцзяну. — Відвідини монастиря Лабран. — До столиці провінції Шеньсі Сіаньфу. — Через Хенань до Кайфена. — Потягом до Тайхуаня. — Візит до далай-лами в монастирі Утайшань. — Заїзд до південної Маньчжурії. — Через Калґан до Пекіна. — Туристична поїздка до Японії. — Повернення через Маньчжурію та Сибір. — Аудієнція в царя. — Опублікування щоденника й зібраних наукових матеріалів. — Прикінцеве слово.

Незабаром моє перебування в Гельсінкі урвалося викликом у Петербург, до Генерального штабу. Його начальник генерал Паліцин запропонував мені несподіване завдання — проїхати верхи всією Центральною Азією, від російського Туркестану до столиці Китаю. На всю експедицію, за оцінками, могло піти до двох років. Шлях мав проходити через Китайський Туркестан (Сіньцзян), по величезних пасмах Тянь-Шаню з виходом в Ілійський край, далі пустелею Гобі, а також провінціями Ґаньсу, Шеньсі, Хенань і Шаньсі.

Від середини минулого століття Центральна Азія дуже цікавила Росію, і саме на сході росіяни компенсували свої європейські дипломатичні невдачі. У 1860–1870-х роках царат заволодів західним Туркестаном, а почата в 1880-х роках одразу після Берлінського конгресу кампанія завершилась остаточним завоюванням Закаспію. Англія тут, як і в Європі, виконувала стримувальну роль і запобігала просуванню Росії до Індії, однак кордон із Афганістаном було проведено згідно з російськими вимогами й 1893 року Англія не змогла перешкодити Росії окупувати «дах світу» — Памір. Тепер лише вузенький клаптик Афганістану відокремлював території, що перебували в руках Росії, від Кашміру.

Експансіоністські зазіхання росіян у Центральній Азії теж наразилися на спротив Британії. Тибетський правитель далай-лама заявив 1900 року про розірвання чинного впродовж близько 200 років конкордату з Китаєм і уклав нову угоду з Росією. Він зобов’язався просувати російські інтереси в усіх буддійських країнах, тобто і в Монголії, яку Росія хотіла залучити до сфери свого впливу. Перший крок у цьому напрямку було зроблено ще 1865 року, коли в Сіньцзяні здійнялося повстання. Після того Росія 12 років утримувала в окупації Ілійський край та його головне місто Кульджу. Англія передчувала, що зближення Тибету з Росією означає чергову експансію в напрямку Індії, тому британське військо в серпні 1904 року, під час російсько-японської війни, пішло маршем на Лхасу, звідки далай-лама втік до північномонгольських буддистів. Навіть після невдач росіян у Маньчжурії британці побоювалися їхнього руху до Індії й незадовго перед Портсмутським миром продовжили на десять років укладену 1902 року угоду, де Японія зобов’язувалася взяти участь в обороні Індії, якщо Росія наступатиме.

Попри поразку в війні з Японією і внутрішні труднощі, зацікавлення Росії Азією, зокрема великим сусідом — Китаєм, почало більшати.

Приниження Піднебесної, коли європейські держави вдиралися на її територію, і поразка у війні проти Японії 1894–1895 років породили національний реформаторський рух, очолюваний молодим імператором Ґуансюєм. Однак його плани зірвала вдова-імператриця Цисі, яка від 1862 року була справжньою правителькою. Організувавши кривавий переворот, вона 1898 року розтрощила реформаторів і змусила імператора віддати урядове стерно в її руки. Лише після боксерського повстання й після того, як російсько-японська війна розкрила очі на відсталість Китаю і їй самій, і маньчжурським принцам, 70-річна владарка вирішила взятися до модернізації держави. Виконувати це надважливе завдання було доручено віце-королю провінції Цзілінь Юаню Шикаю. Він мав зміцнити владу центрального уряду, ліквідувати привілеї мандаринів (могутнього й корумпованого класу), реорганізувати збройні сили та школу, а також розбудувати мережу залізниць. Важливим пунктом програми була боротьба зі зловживанням опієм, яке роз’їдало нерв китайського народу.

Ініціативу російського Генштабу слід розглядати саме на цьому тлі. Там хотіли довідатися, наскільки центральному урядові вдалося зміцнити свій вплив (надто в прикордонних районах) і як ставляться до радикальних змін мандарини — супротивники реформ. Крім того, Генеральний штаб мав бажання більше дізнатися про Центральну Азію завдяки вивченню доволі незнайомих і здебільшого ненаселених теренів по той бік кордону з Китайським Туркестаном і північним Китаєм. Треба було зібрати військовий і статистичний матеріал, звірити старі мапи доріг і скласти нові.

Завдання, безперечно, видавалося цікавим — мене навіть не лякало, що експедицію доведеться здійснити верхи. І все ж нелегко було відразу зважитися поїхати так надовго за межі цивілізованого світу. Я саме повернувся з виснажливої війни й ось-ось мав очолити полк. Якщо пристану на пропозицію — мене випередять інші й змарнується чимало шансів. Тому я попросив час на роздуми.

Однак завдання мене приваблювало, і що більше я заглиблювався в нього в архіві Генштабу, то дужчало моє зацікавлення. Зрештою я таки пристав на пропозицію. Бажання дослідити нові терени таємничої Азії розворушило фантазію ще під час японської кампанії. Мені дали достатньо часу на підготовку до поїздки (вирушати я мав аж улітку) і пообіцяли, що поїду я з фінським паспортом, тому матиму ширші можливості.

Особистих порад нелегко було добутися. Чи не найвидатніший у Росії знавець Центральної Азії полковник Козлов, учень Пржевальського, судячи з усього, не палав бажанням поділитися мудрістю. Тому первинні відомості я мусив добувати з книжок. Почав із найдавнішого подорожнього опису Азії — нотаток Марко Поло, написаних у ХІІІ столітті, — і прочитав їх із надзвичайним захопленням. Твори Пржевальського, Свена Гедіна, Ауреля Стейна й пізніших мандрівників дали мені картину сучасних здобутків у царині дослідження Центральної Азії, показавши, що роботи ще багато. Із загальною картографією все було не так погано, але бодай приблизних надійних мап більшості територій, якими я мав мандрувати, досі не існувало.

Поступово мені стало зрозуміло, що паралельно з військовим завданням я міг би збирати наукові матеріали, які збільшили б знання про географію Центральної Азії, її етнографію та стародавні пам’ятки. Я обговорив це з фінськими науковцями — передусім із головою Фіно-угорського товариства сенатором Отто Доннером, який виявляв жвавий інтерес до дослідження Азії. Він мав великий досвід і організував наукові експедиції для багатьох учених. У фонді Антелля^[4] мені порадили збирати археологічні та етнографічні артефакти для нашого національного музею. Побажань пролунало багато. Для виконання їх усіх треба було добряче простудіювати чимало дисциплін, а на це я не мав часу. Те, що я взагалі бодай щось зробив у царині науки, — заслуга кількох англійських посібників. Вони в стислій та популярній формі давали практичні відомості про все, що треба знати мандрівнику-досліднику.

Наготувавши спорядження і навчившись краще фотографувати й користуватися приладами для топографічної роботи, я вирушив із Петербурга 6 липня 1906 року. Я проїхав потягом через Москву до Нижнього Новгорода, звідти судном по Волзі до Астрахані, а далі Каспійським морем, повз нафтовидобувне місто Баку, до Красноводська. По семи місяцях перебування в Європі я знову повернувся на азійську землю. Переді мною відкривався незнаний і вабливий світ.

Далі я поїхав кепським потягом через закаспійську пустелю й оази Мерв, Бухару та Самарканд до столиці російського Туркестану Ташкента, подолавши в спекоті 1700 кілометрів за три доби. Саме ці піщані степи з кількома оазами стали військовою школою російської армії після упокорення Кавказу. Роздивляючись краєвид із вікна потяга, я добре міг собі уявити, які труднощі проблеми з постачанням доводилося долати завойовникам. Лише завдяки цій залізниці, прокладеній з Красноводська до армійського тилу, генерал Скобелєв та інші воєначальники досягли своєї мети. Що глибше ми просувалися, то родючішою ставала земля і більше з’являлося слідів давньої культури. Після приєднання цих теренів до царської держави побутові умови населення, вочевидь, поліпшали — надто завдяки відновленню пречудової системи зрошувальних каналів, створеної в часи розквіту Монгольської держави, але потім занедбаної.

Прибувши до Ташкента, я відвідав генерал-губернатора, щоби владнати останні формальності, пов’язані з поїздкою. У штабі військового округу я дістав інформацію про дорожню мережу та умови життя в прикордонних районах і вперше зустрівся з полковником Корніловим, який згодом став одним із головнокомандувачів російської армії в Першій світовій війні. Доклавши до багажу сім військових гвинтівок старого взірця разом з набоями, щоб можна було при нагоді подарувати їх ватажкам кочовиків, я повернувся до Самарканда. Цю перлину азійських міст іще Александр Великий зробив своєю резиденцією в Центральній Азії. Чингісхан зруйнував її дощенту, однак наприкінці XIV століття Тамерлан повернув їй блиск і розташував там свій пишний двір — як і його наступники. Тутешні історичні пам’ятки й зокрема велетенські мечеті мали грандіозний вигляд. Площа Реґістан, облямована ними з трьох боків, тішила око, надто в п’ятничний полудень, коли молитися поспішали тисячі людей. Знатні мусульмани їхали гарними, пишно прикрашеними бухарськими кіньми. Чимало вірян зупинялося в дорозі, щоб обмити ноги в арику (зрошувальному каналі), а ті, хто не помістився в святилищах, розстеляли за їх межами килими на бруківці, вклякали і молилися. Коли монотонний голос мулли — мусульманського священика і тлумача законів — час від часу переривав тишу, біле тюрбанове море підіймалося й опускалося напрочуд синхронно.

У Самарканді упокоєний Тамерлан (Тимур Ланк) — він лежить у спроектованому ним самим мавзолеї під величезною нефритовою брилою, на якій вигравіювано дивний напис: «Коли я встану, світ здригнеться». Либонь, небагато було завойовників, які наганяли на людей більше страху, ніж цей турок, чиє ім’я самаркандці досі вимовляли з пошаною.

Проводир повів мене подивитися на яр — його, як не дивно, називали славнозвісним лев’ячим ровом пророка Даниїла. Показав і могилу на краю. Традиційна для мусульман могила нагадувала глиняну труну завдовжки близько 8 метрів. Коли я спитав, чому домовина така величезна, проводир серйозно відповів, що Даниїл росте в ній, тому її доводиться раз по раз подовжувати.

— А він і далі ростиме?

— Ні, росіяни заборонили!

Населяли російський Туркестан сарти й туркмени. У Самарканді я познайомився з сартами — іранським, але мовно потурченим народом. Згодом я зустрів сартів і в Сіньцзяні. Вони були милими й гостинними, однак доволі ненадійними та ледачими. Впадало у вічі, що міські сарти мали охайне вбрання; письменні ходили в білому тюрбані, неписьменні — в строкатому. Ісламських культурних традицій сарти дотримувалися з гідною поваги наполегливістю.

У Самарканді до мене прибули супутники-європейці, козаки Рахімжанов і Луканін, яких командир дислокованого там полку обрав з-поміж 40 добровольців. То були хвацькі хлопці, які запевнили, що все витримають: їх, як я помітив, не лякало навіть те, що за розрахунками поїздка триватиме два роки. На жаль, Рахімжанов знесилився вже через сім місяців.

Від’їзд козаків став вельми розкішним видовищем. У присутності полкового офіцерського корпусу й під супровід оркестру вони сіли в потяг, щоб вирушити разом із кіньми до Андижана, кінцевого пункту залізниці у Ферганській провінції, звідки мали верхи доїхати до містечка Ош. Через кілька днів я купив на ярмарку двох верхових і чотирьох возових коней, а також найняв чотирьох сартів, найстарший із яких свого часу був на засланні на Сахаліні. Згодом він виявився вправним «караван-башем» — провідником каравану. Спорядження було каталогізовано, списки перевірено, а пакунки розділено між кіньми — кожному по 130 кілограмів. Я не вірив, що існують в’ючні тварини, здатні везти такий великий тягар, та ще й крутими гірськими стежками, однак, на мій подив, виявилося, що таки існують. Замість вантажних сідел сарти використовували щось подібне до плетених кошиків, схожих на розколені вздовж вулики, а під кошики обабіч гриви підкладали подушечки, й усе це туго прив’язували. У дорозі пакунків зі стомлених коней ми не знімали, бо було б важко закріпити їх знову.

11 серпня я вирушив у дорогу з Оша в напрямку міста Кашґар, що в провінції Сіньцзян. Розташоване воно на відстані 300 кілометрів за кряжем, який об’єднує Памір і Тянь-Шань (Небесні гори). Перед від’їздом до мого каравану долучилися перекладач-китаєць на ім’я Лю, «джигіт», себто слуга, й шість вантажних коней, винайнятих для перевезення фуражу. Ми поїхали хлібородною провінцією до строкатих гір, серед яких ховався перевал Чигирчик, перша брама до Центральної Азії. Спершу орних земель поменшало, потім вони геть зникли. Часом ми зустрічали киргизькі родини, які кудись переселялися з кіньми та худобою. Жінки їхали в гарних барвистих сукнях і білих хустинах на голові й шиї. У багатьох були перед собою на сідлі вкриті запоною колиски, де дрімали нащадки. Чоловіки мали на собі сірі, чорні або темно-сині широкі халати до колін, підперезані поясними стрічками. Ці кочові родини мали дуже мальовничий вигляд.

На другий день ми доїхали до перевалу, звідки розкрився грандіозний краєвид. Гори, які у вечірньому світлі здавалися вкритими темно-зеленим оксамитом, спадали урвищами до глибокої вузької долини, що межувала вдалині на південному сході з величними безлісими пласкими горами, запорошеними снігом. Але ми мусили вивільнитися від чарів краєвиду, щоб устигнути до настання темряви доїхати до юрт у долині, які було надано мені за наказом начальника Ошського гарнізону. Вони належали Хасан-бегу, синові останнього володаря Алайської долини.

То було моє перше знайомство з киргизькою юртою — і не скажу, що неприємне. Простора юрта, обтягнута зсередини строкатою повстиною й широкими смугами тканини, мала вельми привабливий вигляд. На долівці лежали килими й кілька ладних шовкових покривал, а також подушки, з яких у дверях було видно трошки зеленої трави. Задню частину прикрашали чотири гарних старих сідла, на яких лежали кілька згорнутих шовкових покривал. Ці оздоби було увінчано рядом вуздечок та обротей, рясно прикрашених бронзовим і бірюзовим орнаментом. Посередині ковпакоподібної вершини був круглий отвір, де виднівся клаптик зоряного неба. На стінах висіли великі вишиті матер’яні кишені, звідки витикалися кілька книжок та інші речі.

Ми проїхали крізь маленьку фортецю Ґюльча, яка стояла на березі однойменної річки, й подалися далі до перевалу Талдик. Підійматися було важко, але коли дорога почала йти з гори, наші зусилля компенсувалися. За крутим поворотом розкрився надзвичайно гарний барвистий краєвид. У смарагдово-зеленій Алайській долині зміїлася червона річка, а за нею здіймався величний кряж, сліпучо-білі вершини якого окреслювалися на тлі яскраво-синього неба. Унизу, в долині, я спостеріг червоний пісок на дні річки.

На початку долини стояли обіцяні юрти, і там мене привітав приязний Хасан-бег. Тепер я мав змогу познайомитися з киргизами й побачити їхні показні кінські табуни. У юртах саме справляли весілля. Крім інших розваг, його складовою були верхогони і традиційна кінна гра «байга», в якій часом брали участь аж тридцять вершників. Суть її в тому, що учасники намагаються схопити змащену жиром цапову тушу, яка виконує роль дівчини, і шаленим чвалом утекти з трофеєм, тимчасом як завдання решти — вихопити її з рук щасливого посідача. Змагання, яке, здається, доводило глядачів до екстазу, можна було приблизно описати як шалену боротьбу на конях.

Гарне враження, яке в мене склалося про цей народ вершників, таким і залишилося. Киргизи були послужливі, чесні й порівняно охайні. Я знав, що конярство, щоб не сказати культ коней, було в них на дуже високому рівні, однак не знав, що ці прості чоловіки, живучи в скруті й залежачи від суворої природи, тримали коней ще й суто для перегонів, навчали їх ходити, їхати риссю і чвалом, виявляючи незвичайний спортивний інтерес.

Далі ми просувалися Алайською долиною на схід, підіймаючись і подекуди опиняючись на висоті добрячих 3500 метрів. Дорогою нам зустрілося чимало торговельних караванів, у деяких із них було кількасот верблюдів. Під Іркештамом, найдальшим російським вартовим постом, ми перетнули державний кордон.

Перше моє спілкування з китайськими посадовцями відбулося в прикордонній фортеці Улугчат, де 60-річний комендант, зсушений курінням опію, ґречно організував для нас пристановище на ніч. Кількадесят вояків у фортеці теж скидалися на жертв опійного гріха. Після наметового життя в горах було досить приємно опинитися у глинянках із теплим каном^[5], знайомим мені ще з Маньчжурії, — дарма що ці оселі можуть здатися вбогими мандрівникові, розпещеному європейським комфортом.

Ми подолали хіба половину дороги до Кашґара, і хоча тепер їхали здебільшого з гори, на нас чекали п’ять стомливих денних маршів у суворій та похмурій місцевості. Доводилося кілометр за кілометром п’ястися і спускатися крутими кам’янистими стежками, переходити вбрід повноводі гірські річки й пропихатися крізь такі тісні ущелини, що на їх споді годі було вміститися двом копитам. Якби не «сходинки», вижолоблені у скелі копитами тисяч і тисяч в’ючних тварин, проїхати там навряд чи вдалося б. Придорожні скелети й напіврозкладені трупи коней та віслюків свідчили про важкість мандрів. Коли ми 30 серпня дісталися до Кашґара, я дякував, що найбільшим нашим нещастям було незручне сідло, яке намуляло спину одному з коней. Ще одного коня, який мав садно на нозі, вдалося поміняти в киргизів на здорового.

У Кашґарі перепліталися сфери впливу двох великих держав, тому там були генеральні консульства і Росії, і Британії. У російському, де мене запросили замешкати, до мене поставилися з якнайбільшою гостинністю. Генеральний консул Колоколов, який добре розумівся на ситуації в провінції, надав чимало корисної інформації. Після боксерського повстання консульство почав охороняти півескадрона козаків. Перебування російського військового підрозділу на китайській території справляло дивне враження, і важко було собі уявити, що Китай, який саме прокидався, довго миритиметься з таким порушенням своїх суверенних прав. Дуже приємним і цінним стало знайомство і з генеральним консулом Британії, сером Джорджем Макартні. Він досконало володів китайською мовою: його мати була китаянкою. Консул надзвичайно мені прислужився, позичивши славетну величезну раритетну граматику китайської мови в комплекті зі складаним столом. З подякою я згадую і послужливість тамтешніх шведів-місіонерів. Вони пречудово працювали в царині освіти і медичної справи.

Одразу по приїзді я пішов на прийом до місцевого даотая (найвищого чиновника) Юаня Хун Юя. Це був ошатний худорлявий старий із вишуканими манерами. Вбраний у пишний службовий костюм, він прийняв мене в залі свого урядового палацу і провів крізь кілька кімнат до внутрішнього покою, де стояв стіл, заставлений усілякими ласощами. Ввічливими жестами попросивши дозволу зняти мандаринську шапку, Юань Хун Юй поклав мені в чашку дві грудки цукру й підніс паркий чай. Під час доволі тривалої розмови господар крутив у руці двійко волоських горіхів, блискучих від багаторічного вжитку. Певно, зокрема завдяки цій поширеній у Китаї гімнастиці в китайців зазвичай м’які й меткі руки гарної форми. Мені, бувало, вдавалося купити тут кілька зужитих горіхів, але зазвичай китайці, як я помітив, не любили розлучатися з такою, власне, малоцінною цяцькою, яку крутили в руках не один рік.

Як і взагалі в Сіньцзяні, в Кашґарі китайці та сарти теж мешкали нарізно, по своїх районах міста, чи, точніше, по своїх містах, адже віддаль між ними часто була чималенька — з десяток кілометрів. На вигляд сартський Кашґар дуже нагадував міста російського Туркестану: такі самі криті базари, магазини, крамниці ремісників та одноповерхові глиняні будинки. Саме місто було відокремлене від вирослих довкола передмість зазубленим глиняним муром заввишки понад чотири метри. На вулицях стояли рейвах і метушня — надто в четвер, базарний день. Тоді на закупи сходилися сільські мешканці. Виразні семітські риси кашґарських сартів свідчили про те, що в них більше іранської крові, ніж у їхніх одноплемінників із російського Туркестану.

Мені спало на думку, що базар зі своїми балачками та плітками — це все, чого потребує сарт, аби радіти і насолоджуватися життям. Помешкання його було збудовано з крихких, висушених на сонці цеглин, мало глиняну долівку і плоский дах із тонким шаром глини, змішаної з соломою. Така хатина не здавалася достатньо міцною, щоб витримати бодай зливу, а найменші підземні поштовхи — і поготів. Ще скромніше було всередині: за піч правила яма в підмурівку димаря, а за спільне для всіх мешканців оселі ліжко — кілька потертих ковдр на долівці. Крізь душник у стелі, який виводив із кімнати дим і правив за вентилятор, пробивалася слабенька смужка світла. Металева посудина з кількома жаринами під укритим стебнованою ковдрою табуретом мала підтримувати тепло в оселі холодними зимовими ночами. Лампа з випаленої глини, східний чайник на ніжці, кілька глиняних кухлів, горщиків та глечиків — ось і все хатнє начиння сарта. Якщо до цього додати лопатувату мотику й кілька знарядь для обробки бавовни — мабуть, назвемо все, що можна знайти в пересічному помешканні.

Поживок був скромним і зазвичай містив бараняче сало й цибулю, які належали до складників усіх страв, починаючи від пшеничного хліба. Влітку сарт жив на фруктах і всілякій городині. Нежирний м’ясний суп, щось подібне до баранячого ризото і насамперед шашлик, тобто засмажена на шампурі баранина, були рідкісними делікатесами.

Сарт за своєю природою ледачий, він жив сьогоденням і працювати майже ніколи не хотів, доки мав у кишені бодай гріш. Кульмінацією року ставало достигання динь. Тоді він узагалі не працював, а насолоджувався цим дивовижним фруктом, який тут, у Центральній Азії, смакував краще, ніж деінде. Тоді лунали музика і спів аж до ночі.

Духовна пожива була слабенькою, а освіченість — низькою. З книжок сарти тримали вдома Коран, але в них була жвава уява і, як я помітив, потреба переноситися до світу мрій. Чимось іншим навряд чи можна пояснити величезний успіх мандрівних оповідачів-жебраків, так званих маддахів, які на вулицях і майданах змальовували пишноту стародавніх часів і зачаровували слухачів, старих і молодих, незрівнянною оповідною майстерністю. У школах діти навчалися лише читати й писати. Читали вони при цьому тільки розділи Корану, а також деякі інші духовні тексти й поеми.

Китайський гарнізон у сумнозвісному районі з назвою Янґішар був нечисленним, а тамтешні солдати полюбляли курити опій. Населення, як я побачив, теж піддалося цій ваді. Нещодавно видані постанови проти зловживання опієм навряд чи були в цьому куточку країни чимось іншим, ніж просто паперами.

Кашґар розташований на західному краю найбільшої в Центральній Азії низовини — пустелі Такла-Макан, що межує на заході з памірським плоскогір’ям, на півночі з гірським масивом Тянь-Шань, а на півдні з дугастим гірським пасмом Алтинтаг. Гірські струмки, що вливаються в єдину велику сінцзянську річку Тарим, підтримують життя в цих малодощових краях. Повноводий у пору танення снігів Тарим пізніше повністю пересихає на шляху до озера Лобнор, яке лежить кілометрів за тисячу на схід від Кашґара. Ґрунт тут родючий, лесоподібний, як у північному Китаї, тому оази над Таримом і його притоками — а надто міста Кашґар, Яркенд і Хотан — квітнуть завдяки давній зрошувальній мережі. Крім звичайних сортів зернових, тут вирощують бавовну, вовну, шовк-сирець, а також виноград та інші південні фрукти. У своєму щоденнику я знаходжу такий запис: «Земля така родюча, що коли встромити в неї тростину, через рік здійметься величезний бамбук — ніщо не пропаде!».

Оазам біля підніжжя прилеглих до пустелі Такла-Макан гір довелося відігравати надзвичайно важливу роль сполучних ланок між Китаєм з одного боку та Індією, Іраном і країнами Заходу — з другого. Тут проходив Великий шовковий шлях, яким Китай свого часу слав товари до Європи. Саме завдяки цій великій магістралі зустрілися три великі культури, з яких виросла наша сучасна цивілізація: китайська, індійська й еллінсько-римська. Великим шовковим шляхом і почасти морем до Піднебесної прийшли і буддизм та християнство.

В Алайській долині моя експедиція проходила саме Великим шовковим шляхом — як і в грецьких купців другого століття нашої ери. Ще Марко Поло вибрав 1271 року Кашґар вихідним пунктом, розпочавши звідси експедицію через Яркенд, Хотан і Лобнор до провінції Ґаньсу.

Прагнучи забезпечити собі «вікно на захід», китайці ще до початку нашого літочислення заволоділи оазами над Таримом. Час від часу їх мешканці повставали проти загарбників. У перебіг подій втручалися гуни й тибетці, які хотіли взяти під контроль Великий шовковий шлях. Боротьба тривала вісімнадцять століть, упродовж яких чергувалися успіхи й невдачі. Сіньцзян від найдавніших часів був ареною змагання великих держав Азії за свої інтереси, і періоди слабкості Китаю означали агресію сусідів. Востаннє сіньцзянці повставали 1865 року під проводом Якуба Бека, який протистояв китайцям 12 років. Саме цією нагодою Росія скористалася, щоб захопити Ілійський край.

Гідні шани китайські генерали за тисячі кілометрів від Пекіна, за пустелями й важкопрохідними горами, спромоглися захистити інтереси своєї країни, коли доводилося обходитися вельми скромними засобами без підтримки від державного керівництва, на яке з часом дедалі дужче впливали пацифістські вчення Конфуція.

Моє перебування в Кашґарі затяглося аж на місяць, упродовж якого я проявляв негативи, збирав різну інформацію і вивчав китайську мову. Перекладач Лю, завжди ласкавий і усміхнений, не дуже став мені у пригоді, однак коли я навчився найнеобхіднішої лексики, ми сяк-так знаходили спільну мову. Через те що китайські слова не відмінюються, будувати фразу легко, але важче розпізнати тонкі відтінки голосних звуків, які цілковито міняють значення слів. Ось вам приклад китайської ввічливості: коли Лю навчився розуміти мої помилки у вимові, він утримувався від їх виправляння і цим побільшував мої труднощі.

Однією з причин тривалої зупинки стало те, що саме в Кашґарі довелося чекати на потрібні для проїзду через Китай папери. Дозвіл на поїздку «для фіна Маннергейма, який подорожує під протекцією уряду Росії», звісно, попрохали через міністерство закордонних справ, однак із Пекіна не надходило ані самого письмового дозволу, ані бодай якої-небудь інструкції.

Дізнавшись про цю проблему, генеральний консул Колоколов порадив звернутися до даотая по паспорт. Він підказав, що з двох перших літер мого прізвища можна утворити милозвучний перший склад китайського імені, і запропонував записати їх у моєму дозволі на поїздку. «Ма»,себто «кінь», — популярний перший склад у прізвищах багатьох дунганських генералів. До першого складу в китайців заведено додавати ще два — так, аби разом виходив милозвучний вислів. Даотай пообіцяв оформити паспорт. Він замислився над моїм прізвищем, а тоді дописав гарним пензлем іще два витончені ієрогліфи. Тепер моє прізвище було Ма-да-хань — «кінь, що скаче крізь хмари». Воно викликало вельми прихильну реакцію в посадовців, яким доводилося перевіряти документи.

Я хотів доїхати до Кульджі задовго до настання зими, але коли мене запевнили, що Тянь-Шань можна переходити вже від лютого, вирішив спочатку завернути на південь, щоб побачити Кашґарію, зокрема міста-оази Яркенд і Хотан. Наприкінці вересня я заздалегідь послав козака Луканіна до столиці Сіньцзяну Урумчі, а разом із ним на возах — більшу частину нашого спорядження. Шлях туди проходив через Аксу й Карашар. Сам я через кілька днів вирушив до Яркенда й Хотана — 400 кілометрів західним краєм пустелі Такла-Макан. Перед від’їздом узяв до свого каравану ще кухаря й перекладача. Кухар Ісмаїл був неймовірно й безнадійно неохайним, утім виявився справжнім скарбом. Та й тимчасовий перекладач сяк-так виконував свої функції.

Кінна поїздка пустелею до Яркенда далася нелегко. На заході безрадісний краєвид пожвавлювало гарне пасмо Куньлуню, чиї струмки підтримували життя в низці маленьких оаз, де перепочивали один за одним каравани. Потроху почали з’являтися індійські товари, привезені з-за гір попри тягар дороги й великі витрати на транспортування. Проїхавши тиждень у спеці й поросі, я прибув до Яркенда, де зеленіли поля й гіллясті дерева, якими були оповиті напівзруйновані міські мури.

Моїм пристановищем став великий сарай, єдина в цілому місті будівля з випаленої цегли, де нам надали три напівтемні тісні кімнатки. Своєрідний коминок у моїй кімнатці додавав затишку і розганяв вогкість, а кілька килимів на підлозі творили східний колорит. Довкола просторого подвір’я, в центрі якого була прикрашена квітами цегляна тераса, містилися такі самі нікчемні кімнати, де мешкали купці.

Якщо описати одне сартське місто, ви опишете їх усі. Рух зосереджується на критій базарній вулиці. На суцільній глиняній терасі, якою вона облямована, сидять крамарі на килимах перед своїми крамничками, чи, правильніше, товарними складами. На яркендському базарі було набагато жвавіше, ніж у Кашґарі, — там аж кишіло людьми. Гуртова торгівля відбувалася на подвір’ях сараїв, де в юрбі туркестанських, афганських та індійських крамарів було багато гарних жіночок у барвистому вбранні. Конкуренція російської та англійської торгівлі тут була запекла.

Я прибув до Яркенда посеред пісного місяця Рамадана, і їсти там починали, аж коли темніло так, що вже не можна було розібрати колір нитки, почепленої до стелі, а припиняли, коли колір знов ставало видно. Уночі люди жадібно їли, а поміж обжираннями підспівували молитви Аллаху. В сутіні бородаті дядьки на подвір’ї сарая мали вельми декоративний вигляд, уклякаючи і бурмочучи молитви поміж квітами тераси.

У кожному куточку Яркенда люди грали в азартні ігри. Професійна гра, як я помітив, була загальноприйнятною. У групах завзятих гравців траплялися різні люди — від китайських чиновників і аж до арештантів. Останні були за руки й за ноги прикуті до товстих залізних чи дерев’яних брусків або мали на шиї дерев’яну кришку з прорізом. Кришки складалися зі збитих дощечок із наліпленими на стиках паперовими смужками, і арештант мусив пересуватися дуже обережно — щоб не подерти ті «поштові марки»! В’язнів, які ходили собі на волі, часто супроводжували дружини, віддано носячи брусок за припнутим чоловіком.

Цікавинкою іншого ґатунку був зоб, що часом набував якнайдивовижніших проявів. Ця хвороба, спричинена, як казали, водою, настільки поширилася, що її майже не вважали відхиленням і не робили нічого, щоб їй протидіяти. Справжній «яркендлик» мусить мати поважне воло, казали жартома.

Цікавими були обіди в окружного мандарина Пеня, високопоставленого представника китайської адміністрації, якого називали фуґуанем. Його ямень (так називають помешкання знатного мандарина) може репрезентувати всі бачені мною ямені. Проходячи двома зовнішніми подвір’ями, перше з яких оберігав від лихих духів короткий, але товстий глиняний мур із внутрішнього боку брами, я проминув дерев’яний поміст із дахом і трьома стінами, оздобленими строкатими картинками. Він правив за залу для засідань, коли фуґуань виконував функції судді в справах, які могли бути публічними. Ще одна дощана стіна відділяла мене від чотирикутного внутрішнього подвір’я, в глибині якого стояв одноповерховий будинок із флігелем. Пень зазвичай стояв перед ним у службовому костюмі, вітав мене й запрошував зайти.

Одним з елементів убрання мандарина був чорний жупан із синім оксамитовим коміром із закотом і такими самими шовковими вилогами, який сягав нижче колін. Поверх жупана надягали одежу з вишитими на чотирикутних полях спереду і ззаду золотими фігурами лелеки, лева, дракона чи змії — відповідно до чину. На шиї носили довгу стрічку з брунатним різьбленим дерев’яним намистом. Усе це увінчував чорний круглий фетровий капелюх із загнутими догори крисами й випнутим павиним пером, прикріпленим до наголовка трубочкою з нефриту чи іншого коштовного каменя. Навколо наголовка висіли шовкові торочки, які вгорі трималися купи за допомогою скляної чи металевої кульки, іноді коралу чи іншого каменя (теж відповідно до чину). Капелюха носили на потилиці, затягаючи під бородою чорним шовковим шнурком.

З європейцями китайці зазвичай вітаються легеньким потиском обома руками, натомість між собою — граційним реверансом, ставлячи одну ногу поперед другої й торкаючись підлоги пальцями правої руки. Вітання супроводжується чарівливою усмішкою.

Поведінка Пеня вирізнялася ласкавістю й витонченістю. Посеред кімнати стояв стіл, застелений білою скатертиною, а на ньому було столове начиння: декороване олов’яне блюдце й ложка, дві палички зі слонової кістки, а також дві порцелянові мисочки: одна з гострим брунатним соусом, а друга з цукрованою водою з подрібненими горіхами. Переді мною були ще й десертна тарілка, ніж і дві виделки з двома довгими зубцями.

На початку було подано чай, солодощі і фрукти, після яких пішли hors d’oeuvres^[6]. Їх ми спожили одну за одною із дванадцяти порцелянових мисочок, поставлених квадратом посередині столу. Мисочки ми потім там і залишили — для оздоби. Першими з других страв зазвичай подають ластів’ячі гнізда, акулячі плавці чи інші рідкощі. Якщо господар хоче виявити до гостя особливу увагу, він власноруч подає страви на стіл двома паличками, якими китайці оперують на диво спритно. Я все не міг збагнути, як Пень спромагався самими лиш паличками відокремлювати частинки від качки, та потім угледів, що птаху принесли на стіл, заздалегідь покраявши і знов натягнувши на неї шкуру. Обслуговування було дбайливе, і нові наїдки з’являлися безперестанку. По 24 стравах у бульйоні була така сама кількість засмажених на жирі, далі — низка пиріжків із розмаїтими начинками тощо. Напій, міцно присмачену горілку, подали підігрітим, і пахла та горілка ліпше, ніж смакувала. Після кожного ковтка подавальник виливав решту до чайника, який ставив на таріль із жаринами, й підливав із другого, вже підігрітого.

Кілька разів під час обіду стіл накривали наново, і все починалося спочатку. Часом приносили змочений у теплій воді й викручений рушник, яким кожен по черзі обтирав розпашіле від утоми обличчя. Наприкінці посеред столу поставили миску з чимось схожим на бульйон. До неї досипали сухий варений рис, заздалегідь поставлений перед кожним. У здійнятій до підборіддя мисці китайці бовтали її вміст і з вправністю, якій можна позаздрити, сьорбали його. Коли миски з рисом спорожніли, ми встали з-за столу й Пень ввічливо провів мене на подвір’я — ця церемонія супроводжувалася трьома гарматними пострілами.

У стравуванні, як на мене, оприявнювалося більше художнього, ніж кулінарного смаку. Кілька страв зі смаком пари і жиру здалися спершу дуже малопривабливими, однак я зустрічав європейців, які казали, що не просто звикли до китайської кухні, а навіть полюбили її.

Зробивши візит у відповідь, Пень зазначив, що моя нора в сараї серед сварливих крамарів малозатишна, і віддав своїм людям розпорядження роздобути для мене краще помешкання. Так я переселився до сартського бега, місцевого посадовця, будинок якого стояв у спокійнішій частині міста — оточений садком і вельми приємний, але, попри численні килими, холодний і вогкий. Там я дуже застудився, у мене з’явилися ревматичний біль і висока температура. На щастя, я почав лікуватися у шведського місіонера й мовознавця Ґустава Ракета, який мав лікарську практику. Глибоко обізнаний з країною та народом доктор Ракет, згодом доцент Лундського університету, став для мене неоціненним помічником.

Місцевий військовий мандарин був зразковим екземпляром давньої китайської касти воїнів. Цей 70-річний неосвічений і глухий дід вважав, що організація і військове мистецтво китайської армії — найкращі в світі. Казали, нібито він навмисно тримає таку маленьку залогу. Мені здалося, що цей воєначальник узагалі більше захоплений курінням опію, ніж обороною країни. Солдати теж мали помітні ознаки опійного гріха й скидалися на жалюгідну зграю професійних гравців, лихварів і власників борделів.

Хвороба затримала мене в Яркенді на п’ять тижнів. Ревматизм розгулявся, і я не міг їхати до Хотана верхи, тому довелося роздобути собі гарбу і найняти візника. Трусня на незграбному возі з двома величезними колесами, оббитими цвяхами, навівала думки про середньовіччя. В гарбу було запряжено двох коней, візник крокував поряд. Просувалися ми повільно, однак піщаною дорогою ці навантажені коні швидше їхати б не могли. Одноманітність інколи переривалася якоюсь маленькою оазою чи пагорком.

29 листопада я прибув до Хотана. Це місто мені розписували як найвеселіше й найцікавіше в Кашґарії, однак воно стало для мене радше розчаруванням. Хотан, навпаки, здавався біднішим і гірше збудованим, ніж Яркенд, та й у тамтешніх крамницях був не такий великий асортимент. Місцевий найвищий мандарин, якому колега повідомив про мій приїзд, був таким самим приязним, як і яркендський, і запропонував мені замешкати в чудовій кімнаті з гарними килимами і двома великими вікнами, що виходили на садок. До моїх людей і коней теж добре поставилися.

Військовий мандарин був у фізичному сенсі руїною, а в духовному — дитиною. Його потішило, коли я попросив дозволу сфотографувати його, і на мою честь він організував показові маневри, убравшись для цього в усе найліпше. На маневрах було продемонстровано традиційне китайське фехтування довгими бамбуковими списами супроти невидимого ворога. Солдати билися не на життя, а на смерть, кумедно стрибаючи, нападали й відступали, то парами, то шерегами по восьмеро.

Хотан знаний своїми ручними виробами: глечиками з нефритовим орнаментом, шкіряними та бронзовими речами, шовком і килимами. У місті виникали здебільшого маленькі комерційні підприємства. Там працювало 3–4 людей, які відразу по виготовленні якоїсь речі несли її продавати на базар. Зарплатня і прибуток власника були мізерними, майстерні, відповідно, теж. У своїй роботі килимарі керувалися тільки піснею, без жодних моделей. Хтозна, як вони ткали такі складні візерунки в напівтемних закамарках.

До Індії та з Індії, як мені казали, їздили досить мало. Аби спростити сполучення, яке нині проходило через Кук’яр незліченними гірськими кряжами Куньлуню і Каракоруму, почали будувати караванову стежину від Керії, розташованої за 150 кілометрів на схід від Хотана, через Полу до Індської долини. Ця стежина мала зменшити час на дорогу до приблизно 20 днів.

Скидалося на те, що мій ревматизм розтрусився і зник від їзди в гарбі, і я вирішив верхи оглянути місця довкола Хотана. Спочатку подався до села Йоткан, де в давнину стояло місто. Руїн там не виявилося, однак на великому обширі виднілися сліди ровів, які свідчили, що місцина була густонаселена. Кілька тубільців і тепер провадили систематичні розкопки, шукаючи золото. Окрім шматків орнаменту та інших золотовмісних речей, скарбошукачі відкопали уламки глиняного посуду і зображень Будди, старі гроші, скло та всілякі кам’яні прикраси. Я купив дещо з цього для колекцій, а потім доповнив свій ужинок у сусідніх селах.

У Хотані було чимало мазарів, надмогильних пам’ятників святих, куди люди досі ходили на прощу. Діяння тих святих змальовано в тазкирах, давніх рукописних документах. Доклавши трохи зусиль, я придбав кілька таких документів у мусульманських священиків-мулл.

Кілька днів я провів у селі, де мешкали абдали — жебрацький народ із дивними звичаями. Історія цього народу дуже нагадує стосунки євреїв із християнами. Абдалів було вигнано з Месопотамії приблизно 1300 років тому за те, що імам Хусейн зі своїми вояками загинув, коли абдальський вождь Язид не пустив їх до води Євфрату. Їх досі переслідувало прокляття Хусейна, і вони були приречені довіку лишатися жебрацьким народом. Відтоді вони створювали колонії, розкидані по мусульманських країнах. Який би абдал не був, бідний чи багатий, він мусив раз на рік виходити просити милостині з торбою на плечах. Люди виявляли до них зневагу, а самі вони вирізнялися лякливістю й потайливістю. У цьому селі мені теж вдалося вмовити одного муллу продати кілька копій рукописів про історію абдалів. На абдалах я виконав антропологічні вимірювання і сфотографував їх.

До Яркенда я повернувся через оази Дуа і Санджу підніжжям величезного гірського хребта, що межує з пустелею Такла-Макан на південному заході, і позначив на карті цей малоїжджений шлях. У поїздці я провів антропологічні вимірювання представників гірських племен пахпу і шихшу, які мешкали у верхів’ї річки Кільян.

Святий вечір 1906 року я зустрів у гостинній домівці доктора і пані Ракетів у Хотані. Різдвяна каша, тістечка, доморобне пиво і навіть щось схоже на в’ялену тріску, яку господиня зуміла зготувати, — це все трохи допомогло нам відчути подих північного Різдва. Зробивши вимірювання в абдальському селі й поповнивши свою етнографічну колекцію, я вирушив назад до Кашґара у товаристві вельми шанованого мною доктора Ракета. Ночі вже стали доволі холодними, а що оселі не вирізнялися досконалістю, вони не дуже захищали від морозу: у цій країні саме в приміщеннях доводилося мерзнути. Дивовижно було, наскільки загартованими морозом здавалися сарти в тоненькій одежі, — неначе літня спека дала їм достатньо тепла, щоб узимку витримувати будь-який холод. Повертаючись до Кашґара на новий 1907 рік після тягаря тримісячих поїздок, я відчував, що потрапив мало не до центру цивілізації.

Упродовж наступних кількох тижнів я начисто перекреслював крокі (накреслений на око план місцевості), проявляв фотографії, перевіряв спорядження і впорядковував зібрані археологічні й етнографічні матеріали, щоб відіслати їх до Фінляндії.

Вирушаючи 27 січня верхи з Кашґара, я радісно думав, що ось, власне, і починається моя експедиція. Найближчою метою було місто Аксу, стратегічно найважливіший населений пункт західного Сіньцзяну, розташований за 400 кілометрів на північний схід на Великому шовковому шляху, і вузол дорожньої мережі на півночі від річки Тарим. Почалася поїздка Великим шовковим шляхом у шпаркий мороз і хуртовину. Нам траплялися каравани з Пекіна і довгі вервечки запряжених волами гарб. Я хотів проїздити менш відомими некартографованими шляхами і біля маленької фортеці Марал-баш завернув на північнішу гірську дорогу, яка йшла через Кельпін і Учтурфан по річищах, майже пересохлих у цю пору. Напередодні китайського Нового року я прибув до Кельпіна, де місцеві ходили в святковому вбранні. Ямень тутешнього вельможі, життя якого було регламентоване аж до деталей, справив дивне враження. Періодично гримали гарматні постріли, сповіщаючи про зачинення міських брам (дарма що жодних брам не існувало), про схід і захід сонця тощо. Мандарин не радив узимку рушати в обтяжливу дорогу до Учтурфана. Якби це мене злякало, я б не побачив багато грандіозної природи.

У суворій долині Терек-авату ми довго трималися вузького провалля. Часом здавалося, що вертикальні гірські стіни обабіч торкаються одна одної в нас над головами. Незліченні повороти річки надзвичайно ускладнювали картографування.

Кілька ночей ми провели в юртах пастухів-киргизів високо в горах. Життя в тих бідолах було нелегке; воду вони могли роздобути, лише розтопивши сніг, а за паливо їм правили кізяки і хирляві кущі. В одному наметі діаметром із десять кроків нас ночувало одного разу 12 дорослих, 4 дітей і близько 40 баранів. Кожен намагався вмоститися в своєму закутку якомога зручніше і не зважати на плач і бекання. За 15-градусного морозу, коли більшість мізерного тепла від вогнища в центрі юрти тікала в димовий отвір, було, до речі, незле лежати рядком із тими гарненькими тваринами.

Перевали у цих місцях розташовані на висоті близько 3000 метрів. Узагалі гори Центральної Азії можна перейти в зимову пору лише тому, що снігова лінія внаслідок малої кількості опадів тут проходить високо: в Тянь-Шані на висоті приблизно 3600 метрів, а у Внутрішньому Тибеті — 6000 метрів!

Учтурфан, куди ми прибули 18 лютого, був першим побаченим мною в Сіньцзяні мальовничим містом. Довколишня долина в оправі майже прямовисних височезних гір — грандіозне видиво. Східний виступ гір врізається в китайську фортецю, збудовану коло підніжжя. Прямі лінії її мурів вирізняються на тлі вибагливого гірського силуету, і все це разюче діє на глядача. І місто, і фортеця мали дуже охайний і добре доглянутий вигляд, а в крамницях було вкрай багато товарів із російського Туркестану й навіть Індії.

Провівши п’ять діб у комфортному будинку приязного російського аксакала^[7], я рушив уперед, тримаючись течії Таушкандар’ї. У мене була чудова мапа Свена Гедіна, тому в дорозі не доводилося розпитувати провідника. Ночували ми в неймовірно гостинних горян. Там можна було спокійнісінько розташуватися в будь-якому будинку — господарі тим не переймалися. Якось раз кухар Ісмаїл вибрав нам за пристановище заможну садибу, поки там не було власниці — вдови якогось бега. Він запростяка взяв найкращі кімнати, і коли старенька ввечері приїхала додому верхи на волі (а разом із нею повернулися дочка на коні й невибагливий зять на віслюку), вона, здавалося, прийняла як належне, що власну дворову челядь вигнано в гірші покої. Аж тепер я дізнався, що ми зайняли собі кімнати, геть не подумавши про господиню, і мені було досить ніяково. Коли я їхав звідти, вона однією рукою гордо відмагалася від запропонованих монет, а другою взяла їх.

2 березня я прибув до охайного міста Аксу (якщо в тих краях можна було говорити про охайність). Просторі казарми свідчили, що китайці збагнули його стратегічне значення. На той час гарнізон було зменшено до мінімуму. Особовий склад із обличчями, позначеними курінням опію, справляв сумне враження.

Тут мені теж запропонували житло в російського аксакала, який надав мені кімнату з коминком і двома вікнами. Ця розкіш дозволила нарешті впорядкувати свої папери.

Візити ввічливості до місцевих посадовців проходили за традиційним, уже знайомим етикетом. Військовий мандарин, який був бригадним генералом, вигідно вирізнявся від тих, із ким я бачився раніше. Цей бадьорий міцний шістдесятирічний чоловік цікавився соціальними справами, а надто своєю професією, і розповів про свою переконаність у потребі глибоких реформ за японським взірцем. Якщо японцям вдалося, китайці, безперечно, теж дадуть собі з цим раду. У східному Китаї армію вже осучаснено! У вишколі генерал звертав особливу увагу на влучність стрільби. Традиційне китайське фехтування він викреслив із програми.

Кульмінацією відвідин Аксу стало свято, організоване генералом на мою честь; там були музика, театральна вистава і стрільба по мішенях, а ще я побачився там із місцевими достойниками. Після чаювання, під час якого на одній зі сцен ошатно вбрані вояки зіграли шумну п’єсу, генерал запропонував гостям постріляти в мішені. Ми пристали на це й по черзі стрельнули зі старих шомполок. Навіть при цьому не було забуто про етикет. Учасники групами маршували в ногу з рушницею на плечі, зупинялися перед генералом, виструнчувалися й робили реверанс, торкаючись землі пальцями правої руки. Усі мандарини вставали, а гості розташовувалися на вогневій межі. Після стрільби повторилася та сама церемонія. Я теж виконував усі повороти на велику потіху присутніх.

Після того як ми постріляли, нас запросили до столу. Страв було чимало, і під час їх споживання гостям знову надали змогу насолодитися виставою. П’єси йшли одна за одною. Кілька разів мені припала велика честь вибрати п’єсу з програми, записаної на трьох червоних дощечках. Коли нарешті настав час розходитися після приблизно шести годин частування, галасу й метушні, я більше втомився, ніж якби двічі по дванадцять годин просидів на коні.

Кілька днів по тому я завітав до воєначальника, щоби сфотографувати його разом із родиною, як ми домовлялися. Я зробив це надзвичайно охоче, адже на Сході зазвичай важко знайти нагоду пофотографувати паній. Після того як ми випили чаю і провели годину на стрільбищі, випробовуючи мої рушниці, генерал повів мене до свого приватного помешкання. Там він звелів покликати трьох дружин, дві з яких, убрані в коштовні барвисті сукні, причеберяли на мініатюрних ніжках у супроводі гурту дітей і служниць. Нас не знайомили — ми просто привіталися на віддалі, чемно вклонившись. Після фотографування знову подалися на стрільбище — цього разу щоб помилуватися вправністю дружин і дочок.

З Аксу я завернув у пониззя Таушкандар’ї і, їдучи верхи, зазначив на карті понад 300 кілометрів дороги.

А наприкінці березня я знову вирушив у важку дорогу. Попереду був приблизно сімнадцятиденний перехід через засніжений Тянь-Шань, семитисячниками якого я дотепер лише милувався здалеку. Музартським перевалом треба було перейти гори й дістатися до головного міста Ілійського краю, Кульджі, розташованого за 300 кілометрів від Аксу. Ішлося не просто про перехід окремого гребеня гори: ми мусили подолати кількасот кілометрів гірської місцевості, де чергувалися кряжі й долини. Послужливі посадовці звеліли підвезти фураж аж до Музартського льодовика.

Уже після одного денного переходу ми збочили з головного шляху і попрямували до гірського пасма, повністю оповитого густими олив’яними хмарами, що нависало згори. Через дві доби підйому ми опинилися в провалистій долині річки Музарт, яка тягнеться з півдня на північ і, здається, веде просто в надра гори. Ширина долини — близько кілометра, однак на тлі масивних гір вона видається скромною. Кількасаженевий завширшки Музарт перетворювався в пору танення снігів на повноводий могутній водоспад і перешкоджав усьому рухові. Зимовими місяцями стоїть такий міцний мороз, що мало хто наважується вибрати цю дорогу. Вона вважається прохідною лише від лютого до квітня і від серпня до жовтня. Грандіозну природу й мінливі панорами Музартської долини годі змалювати словами.

Після шестиденних зусиль ми вже традиційно заночували в сараї, цього разу біля підніжжя льодовика, з якого витікає Музарт. Останній денний перехід кам’янистою місцевістю і щодалі дужчий мороз знесилювали. Якщо ви їхали верхи впритул до гірської стіни, на крутих поворотах шарпання вітру ледь не перекидало коня. У кутках вутлого сарая свистала буря: отака будівля не дуже захищала від шаленства стихії. Але найгірше було те, що скінчився запас дров, і якби нам довелося чекати яснішої погоди, затримка дуже б поплутала мені плани. А ще я непокоївся за Рахімжанова, який скаржився на застуду і головний біль.

На щастя, вночі випогодилося. Саме коли ми вирушали, я зауважив кількох кіз, які гордо поглядали на нас згори. Перед таким видовиськом не може встояти жоден мисливець, от і я погнався за ними — однак не зміг наблизитися на відстань пострілу. Марнувати часу ми не могли — почалося сходження. Дорога вилася вгору, і що вище ми підіймалися, то важче нам це давалося. Невдовзі коні вже обливалися потом. Рівномірна ожеледиця була лишень де-не-де і швидко скінчилася. Почалися купи гравію і великих каменів. Після кількагодинного сходження я застрілив пишного орла, який, сидячи на крижаній брилі, видивлявся, чи не видно де покинутого коня.

Найважче місце дороги — славнозвісні крижані сходи, зо двадцять високих виступів, висічених у кризі. Сходами опікуються восьмеро чоловіків, які мешкають у хижі на льодовику. До їхніх обов’язків, крім, власне, висікання сходів, належить засипання розколин, які перешкоджають руху, і допомога з вантажем. Річ у тому, що всі пакунки доводиться знімати з в’ючаків біля підніжжя. Коні сковзаються й падають, а подорожні намагаються полегшити сходження, вхопившись за їхній хвіст!

Льодовик, обрамований двома групами гір, тягнеться на північний схід, скільки сягає око. Де-не-де видно гладко відшліфовану поверхню — то білу, то кольору морської хвилі чи сірувато-чорну. Дорога петляє поміж безладним грамуздям крижаних вершин і короткими кряжами. Щойно ми спустилися з одного гребеня, як доводилося п’ястися на другий гладкими й крутими стежками, втриматися на яких коням було вельми нелегко. Раз по раз ми верхи долали широкі розколини й провалля по кам’яних брилах, закочених туди робітниками. Якщо коні спокійні, навіть у таких ситуаціях усьому можна дати раду. Інакше може статися, як із Рахімжановим, чий кінь перечепився і впав у розколину. Не так легко було витягти його звідти — але таки витягли, ба навіть живого і здорового. Тут теж валялися скелети і трупи коней та віслюків. Мій кінь Філіп, який попервах сахався вищирених черепів, поступово призвичаївся і більше навіть оком на них не кидав.

Спускалися ми спершу круто вниз прямою і вузькою щілиною, де бодай один крок убік став би фатальним. На жаль, ми не мали часу милуватися краєвидами, бо до настання темряви мусили знайти собі дах над головою. Нічліжка стояла біля підніжжя кряжу, що його ми перейшли останнім, і складалася з двох брусованих халуп без дверей, без вікон і без місця під вогнище. Кілька багать, розпалених абиде, сповнювали будівлі й подвір’я густим димом. Навколо них зібралося зо два десятки втомлених подорожан. Дивовижно, що на такому небезпечному маршруті з’явилося так багато мандрівників. За цю зиму шестеро замерзло на смерть, за минулий рік загинуло десятеро, а кілька років тому сніговій засипав 63 людини. Якийсь дід і його дочка вижили дуже обморожені, а ось дружина і друга дочка загинули.

Відпочивши один день, ми продовжили сходити ущелиною, де тече маленька гірська річка Тогру-су. Нам довелося проминути багато небезпечних місць, адже дорога звивалася по крутих скелях і неодноразово здіймалася на таку поважну висоту, що бурхання річки ледве було чутно зі споду. В одному місці довелося зробити три круті повороти, щоби спуститися на кілька метрів. Цей спуск був найважчим за весь наш шлях у горах.

У широкій долині річки Текес я вперше зустрів калмиків — таких само кочовиків, як і киргизи. У цьому краї аж кишіло дичиною. Попри те що навколо лежав метровий сніг, ми зі старим мисливцем-калмиком Нумганом вдало сходили на лови. Повернувшись із ілеком — косулею з сімома гіллястими рогами, — я вирішив, що на зворотному шляху побуду трохи в цьому раю дичини, і домовився з Нумганом, що він зустріне мене в домовленому місці за п’ять тижнів. Правда, я не зовсім вірив дідові, коли прощався з ним.

Нижче, в долині Текесу, я погостював у калмицького багатія на прізвище Насумбатов. Про багатство господаря свідчили сотні коней і корів на пасовиську, а також кількадесят верблюдів. Його простору юрту оточували з десять менших. Меншу віддали моїм супровідникам, а мене запросили до великої, господарської.

Господиня, вбрана в оздоблену галунами чорну сукню, і дві її дочки, одна з яких була в зеленій, а друга в чорній широкій прямій спідниці, прийняли мене, стоячи біля задньої стіни. На голові вони мали гостроверхі очіпки з коралями із традиційною китайською плетеною головкою вгорі, теж із коралів. Зачіска матері складалася з двох незаплетених пасом волосся, на кінчиках яких висіли, ледь не торкаючись землі, металеві брязкальця у формі балабончиків. На ногах усі троє мали незграбні, але на вигляд дуже зручні чоботи. Срібні браслети й каблучки, які блищали майже на кожному пальці, доповнювали їхнє вбрання — коштовне, звісно, але навряд чи елегантне.

Ліворуч від одвірка стояв декорований молитовний стелаж із вишикуваними рядком зображеннями Будди, перед якими на уступах полиць було розкладено начищені до блиску латунні чашки з зерном і водою. Обабіч стелажа висіло по схожій на прапор картині — такій самій помпезній і малозрозумілій, як більшість буддійських полотен. Перед вівтарем стояла вкрита килимом низька лавка, а перед нею — ще нижчий стіл, заставлений розмаїтим частуванням. Там був чай, приготований для мене по-європейському, а для інших — за калмицьким звичаєм, із сіллю, маслом і молоком, і його пили літеплим із великих мідних мисок, оздоблених стрічкуватою срібною карбівкою. Крім того, стояло пиво й лежали просякнуті жиром хліб і печиво, а також шматочки цукрової голови. Коли ми випили чаю, до юрти завели живого барана. Насумбатов устав, церемонно заявив, що тварину буде зарізано на мою честь, звелів покликати мого кухаря і попросив його приготувати баранину, як я забажаю. Для господарської родини її зварили у великому казані на вогнищі в центрі юрти. Тим часом якийсь калмик готував локшину. Її насипали в казан, вийнявши звідти баранину, і спожили після м’яса.

Коли надійшов час лягати спати, у залізній вазі, шпичакувату ніжку якої встромили в долівку, спалили кілька ялинових гілок; тоді спершу господиня, а далі господар прочитали молитви, неодноразово вклякаючи.

Господарська родина зняла верхній одяг і вляглася під розкішними бараницями на високе ліжко біля задньої стіни. Заповз у своє ліжко і я. Ніч була тепла й тиха — можливо, найтепліша за всю ту зиму, — і я чудово почувався у зручній юрті. З почуттям вдячності я назавтра попрощався з приязними господарями.

Наступною метою був куре — головний калмицький монастир, дорога до якого проходила долиною Текесу. Коли я наближався до монастиря, мені назустріч над’їхало кілька посланих кульджійським даотаєм вояків, які вручили його візитну картку і запросили завітати до нього — яка ввічливість! Побоюючись холоду, який панував у трохи дальших краях, посланці зупинилися були почекати на мене в куре, завдаючи незручностей ламам. У монастирі мене привітав настоятель. Він надав мені брусовану хатину, де в коминку тріскотів веселий вогонь.

Посеред юрт і будинків здіймався розкішний храм, від головної споруди якого відходили під прямим кутом два крила з вежами. Щоби потрапити на подвір’я, треба було проминути дві приземкуваті будівлі. Перед однією стояли дві високі щогли, а на них трохи нижче од верхівки висіли чотирикутні дерев’яні кошики, до яких мандрівні боги прив’язували коней. Всі будівлі мали типові китайські черепичні дахи з декоративними кроквами й ріжками, що вигиналися догори гарненькою дугою. На розі багатьох будинків висів чавунний дзвоник із прикріпленими до била тонкими бляшаними пластинками, які, гойдаючись на вітрі, ніжно й затишно дзеленчали.

Подвійний ряд червоних дерев’яних колон вів від дверей до вівтаря, де висіло з десяток зображень Будди, оповитих потертими рожевими серпанковими завісками. Над вівтарем висіли ці пістряві прапороподібні картини, а перед ним стояли келихи з зерном і водою. Під металевим ковпаком горіло полум’я. Перед вівтарем і праворуч від нього були, крім того, металеві тарілки, барабани, сурми та інші духові інструменти, а ліворуч — величезне крісло настоятеля. Між колонами стояли низькі лави, а під стінами обабіч дверей — табурети з елементами службового вбрання лам. Бічні стіни були прикрашені рядом великих строкатих картин. Попри все те храмова зала здавалась холодною і застиглою.

Уранці перед від’їздом я дістав нагоду побувати на богослужбі. Три лами сиділи на табуретах біля дверей у жовтих халатах і шоломовидних головних уборах із високим верхом. Часом вони вставали й робили кілька кроків у бік вівтаря то в шапці, то без. Лише один із них (мабуть, найстарший) уклякав, сягаючи підлоги чолом. На лавах між колонами сиділо з тридцять хлопчаків, а ближче до вівтаря — одна людина, яка, здавалося, керувала співом — коли це можна так назвати. Після служби вдарили у два великі барабани, засурмили у сурму, задзвеніли тарілками, а тоді все вщухло, і відправа скінчилася.

Щоб дістатися до Ілійської рівнини, ми мусили здолати засніжений кряж, де високо над іншими здіймалася тригранна вершина гори Бугра. Цей шлях дався важко, бо ясна погода зненацька змінилася віхолою, опадами і туманом, а я, покладаючись на відомості, які згодом виявилися помилковими, вирішив був, що нам слід пройти перевал Со-даван за один день. На перевалі був цвинтар, і кілька калмиків там уклякали й молилися, не звертаючи уваги на бурю. Під горою я натрапив на якусь жінку з дочкою та сином. Вдова оплакувала свого чоловіка; він умер, а супутники взяли й полишили товариша край дороги, де небіжчика і знайшли рідні, що подалися на пошуки. Я звелів завезти труп одним зі своїх тяглових коней до близького села біля підніжжя гори.

Ну а потім, за гарної весняної погоди, експедиція поїхала далі, до широкої та стрімкої річки Ілі, через яку ми переправилися плотом, а коні плавом. Запланованого дня, 12 квітня, я прибув до Кульджі, де мене привітав російський консул Федоров. Консульство охороняла півсотня козацького конвою і військова частина, підсилена артилерією. У Кульджі оселився не один російський купець, і там був поштовий та телеграфний зв’язок із Росією. Звісно, я поспішив налагодити контакт із родичами.

Мої візити до мандаринів проходили за звичним етикетом. Серед мандаринів був воєначальник без жодного сліду освіченості. У Кульджі китайці теж мешкали окремо в надзвичайно загидженому Янґішарі. Траплялося повно цікавих людських типів: киргизи в прикрашених довгошерстих хутрах, маньчжурці, калмики, сарти тощо.

Мені видали присланий з Пекіна дозвіл на поїздку з прізвищем Ма-ну-ер-хей-му. Часто було важко пояснити, чому «фен-ко», фінський пан, подорожує з двома паспортами, і це привернуло увагу чиновників до моїх справ. Коли я вже дістався до Пекіна, російський посол показав мені статтю, чий автор розповідав про два мої паспорти і запитував, хто він такий, той іноземець, який фотографує мости, картографує дороги, вимірює висоти і взагалі зупиняється в стратегічно важливих місцях.

Рахімжанов ледь не вмер під час нашого переходу через гори. Тижні минали, йому не ліпшало, і мені врешті довелося вирядити його до Росії з поштовим конвоєм. Так я лишився без супутників-європейців, адже Луканін, який повіз частину нашого спорядження через Карашар великим трактом, мав приєднатися до основної групи аж в Урумчі. А що днями скінчилася моя угода з перекладачем Лю, то відбулася ще одна зміна в персоналі. Я залюбки замінив його на 16-річного хлопця Чжао, який вільно розмовляв російською.

Четвертого травня я вирушив у дорогу, аби дістатися до міста Карашар, розташованого на Великому шовковому шляху за 500 кілометрів по прямій на південний схід від Кульджі. Отож знову доводилося переходити Тянь-Шань. До долини Текесу ми просувалися тією самою дорогою, якою й приїхали. Фотографії, які я зробив у монастирі куре в дорозі до Кульджі, дуже потішили тамтешніх лам. Навряд чи хтось із них доти взагалі бачив світлину. При обміні подарунками настоятель вручив мені молитовний килимок, який, за його словами, багато подорожував, і тому його хотілося передати новому мандрівникові. Ще й досі килимок лежить під моїм письмовим столом.

У калмицького вельможі Насумбатова я теж провів одну ніч і цього разу дістав змогу оглянути його півторатисячний табун. Строкатий табун на м’якому горбистому пасовиську мав грандіозний вигляд. Будь-який власник племінного господарства радо б купив цих кобил — такі вони були гарні.

Домовленого дня в домовленому місці на березі Текесу мене таки чекав Нумган — згорбившись, немов хижак, який чатує на здобич. Разом із ним ми поїхали далі на схід річковою долиною. Нам довелося з великими зусиллями переправлятися через чимало повноводих приток, які розлилися від весняної повені й були оточені величезними горами та квітучими пасовиськами на їх схилах. Я натрапив там на чудові мисливські угіддя. Хтозна, як я спромагався зі своїм колись розтрощеним коліном п’ястися і спускатися крутими скелями. Упольовані барани й сарни воістину не дісталися мені задурно. До того ж стояла препогана погода: віяв північний вітер, а завірюха раз у раз переходила в шалені шквали і ненадовго перетворювала річки на клекітливі водоспади.

Кочовики долини Текесу, гостинністю яких я часто користувався, були приязними і послужливими. Антропологічні вимірювання киргизів і калмиків виявилися не дуже привабливою справою. Киргиза аж ніяк не можна назвати охайним, але порівняно з калмиком, неохайність якого не мала меж, він здавався просто аристократом. Калмики, здавалося, мили хіба що, може, руки й обличчя, отож колір їхньої шкіри під шарами бруду врешті-решт нагадував колір закопченої пінкової люльки.

Сумовито розлучившись із квітучою долиною Текесу, я попрямував далі лісистим річищем Кунгесу. Звідти вела дорога на схід, що, здавалося, уривалася на вкритій снігом гірській громаді. З долини ми зійшли через якесь страшенне провалля на перевал Нарат. Сарт-купець із Кульджі, який поставив був намета й чекав нагоди перейти з нечисленними товарами через заметений снігом перевал, застерігав мене від того, щоб їхати далі.

Дорога далася дуже важко; коні й ті, бувало, занурювалися в сніг аж по спину. Коли ми з Ісмаїлом, ідучи передніми, о 7-й годині вечора дісталися на перевал, було очевидно, що решта не встигне наздогнати нас до настання темряви. Густі хмари огорнули перевал непроглядним туманом. Хоч тут не було ані рівного місця, щоб покластися спати, ані травинки для потомлених в’ючаків, нам не лишалося більш нічого, крім як провести ніч у цьому незатишному місці. Надвечір на додаток до всього здійнявся сніговій.

Виснажені, ми невдовзі поринули в сон. Я, скажімо, спав, загорнувшись у дощовик. Цей опис навряд чи побачив би світ, якби один із найнятих мною в поїздку пречудових калмиків не піднявся й не розбудив нас опівночі під сніговими кучугурами. Принесені ним ковдри, чайник та кілька дровин дуже нас утішили.

Коли вранці до нас долучилася основна група, ми почали спускатися південним схилом перевалу і проти вечора розіпнули намети в зазеленілій Юлдузькій долині, облямованій грандіозними сопками. Населяли долину торгути, хан яких мешкав у великому таборі неподалік від нашого пристановища. Сам він начебто перебував тоді в Пекіні, і його представляла мати.

Торгути — це калмицьке плем’я, якому було надано своєрідне самоврядування й право мати своїх ханів. Історія їхня цікава. Східні монголи на початку XVII століття вигнали їх із пасовиськ довкола озера Кукунор, і вони зрештою знайшли собі притулок у Росії в степах нижньої течії Волги. Хоча плем’я було оточене християнськими і мусульманськими народами, воно трималося за буддизм і поклонялося лхаському далай-ламі. Вірність Тибетові в поєднанні з примусом росіян призвели до того, що 1771 року торгути знялися з величезними чередами і табунами, щоб утекти назад до Китаю. Більшість утікачів загинула в довгій дорозі, почасти від виснаження, почасти в боях із переслідувачами-козаками. Ті, хто лишився, розпорошилися й оселилися по різних частинах Китаю, зокрема в Юлдузькій долині. Торгути були шанованими конярами, і їхні ступаки мали серед китайців великий попит.

Я відіслав матері хана свою візитівку і дістав відповідь, що аудієнцію призначено на наступний день. В одній із юрт я знайшов двірських чиновників, які там засідали; від інших калмиків їх відрізняла лише особлива кокарда на головному уборі. Саме коли я сидів і балакав з ними, мені переказали, що ханова мати таки не зможе мене прийняти, бо нездужає. Я переказав їй свої співчуття, попросивши повідомити, що мушу негайно їхати далі, тому не маю змоги доправити їй листа від Білікту-бакші^[8], і додав, що я спеціально здійснив нелегку поїздку, аби привітатися з нею. Незабаром мені повідомили, що нездужання минуло і якщо я зможу зачекати, доки буде готова потрібна для урочистого заходу зачіска, мене відрекомендують хановій матері.

Мене провели повз ряд чиновників, що віддавали уклін, до великої юрти, вкритої червоною тканиною. Ханова мати сама вийшла мені назустріч. Посередині юрти було, як завжди, поставлено високу й вузьку дерев’яну коновку з кумисом, пінистим напоєм із перебродженого кобилячого молока. За нею був різьблений зелено-золотистий стіл, заставлений срібними чашками та іншими речами на честь бурханів^[9], розкладених на горішній полиці, а праворуч стояло високе, оздоблене гаптованими драконами ліжко під балдахіном. На підлозі перед ліжком було два сидіння з накладених одна на одну твердих подушок. За столи — два маленькі табурети. На одному з сидінь примостилася ханова мати, друге посів мандаринський собака з задертим писком. Мене запросили сідати ліворуч від дверей, а тоді подали присмачений маслом і сіллю чай в елегантних срібних чашках. Наша розмова складалася з якнайбанальніших увічливих фраз. Вручивши свій подарунок, я попросив у господині дозволу її сфотографувати і якось не зрозумів церемонної відмови. Я запевнив через перекладача, що світлина вийде чудова, і, сповнюючи жахом двірських, встановив штатив свого фотоапарата. Висловлюючи заперечення, господиня охоче позувала мені аж тричі, а коли я пішов, через якийсь час прислала візитівку, жалкуючи, що не може відповісти візитом на візит, адже знову захворіла. Невдовзі мені передали двох баранів, мішок борошна і брикет пресованого, «плиткового» чаю, який використовували замість дрібних грошей.

Під храми було опоряджено великі юрти. Найкращі з них, як і юрта ханської родини, були з червоними дахами. Я відвідав найстаршого ламу, показного діда з зовнішністю й манерами кардинала. Про втечу торгутів із Росії він знав, але не знав ні про її причину, ні про час, ні про те, як це сталося. Наскільки було відомо ламі,плем’я щороку меншало.

Я хотів виробити уявлення про можливості та шляхи сполучення цієї долинної місцини і сподівався, що зможу застрілити дикого барана, який, подейкували, живе собі в горах довкола перевалу Карагай-таш. Заради цього я дав собі один тиждень, щоб помандрувати з Нумганом. Відчувалося, що населення тут бідне. Табунів і отар було мало, а паливом у такому суворому кліматі могли стати хіба що кізяки. Зазвичай торгути здавалися недовірливими. Виявилося, що їх важко про щось розпитати й умовити на антропологічні вимірювання.

Ще до того як ми встановили намет у Карагай-таші, мені пощастило вгледіти двох диких баранів, більшого з яких я зумів підстрілити. Досі пам’ятаю розкішну картину, як цей чудовий звір скочувався урвищем, а ми з Нумганом квапилися вслід із небезпечною для життя швидкістю. Здобиччю став старий самець із розкішними рогами. Його понівечений вигляд свідчив, що бідака зазнав чималих поневірянь. Назавтра гарним додатком до мого трофею став сибірський гірський козел. Увечері вперіщила злива, яка потім переросла в завірюху. Коли на світанку намет моїх людей завалився під вагою снігу, я мусив розмістити їх усіх у своєму. Про полювання годі було й думати, і доки сніг не розтане, Нумган не хотів виводити нас звідси. Крім того, нашого запасу кізяків вистачило лишень на те, щоб кілька разів зварити чай.

Упродовж наступної доби не було жодних ознак того, що густий сніговий покрив швидко розтане, і я вирішив знятися з місця. Ми успішно спустилися в долину і там дізналися, що торгути не пригадують такої бурі вже багато років і хвилювалися за нас. Майже біля кожної юрти лежали замерзлі на смерть барани. Дехто втратив аж половину отари, в когось загинули лошата, телята й молоді верблюди.

У ханському таборі готувалися до двох молитовних днів поспіль, щоб виблагати в бурханів сприятливу погоду. Лами відправляли службу на молитовному місці просто неба, і в вечірній тиші до наших наметів часами долинала якась мелодія.

Проте задумані молитовні дні було скасовано, бо княгині знов дошкуляла недуга. Утім, це не завадило їй прийняти мене на прощальну аудієнцію у своїй юрті, напівтемній з огляду на хворобу. Я вручив їй фотографії, зроблені під час минулого візиту, і коробочку хініну, а у відповідь на ці скромні дари дістав непоганого коня.

Вирушаючи з Юлдузької долини в дорогу до Карашара, я мусив розлучитися з Нумганом. Я не міг не відчувати суму, коли дідок згорнув свій наметик і сів на коня, щоб повертатися в долину Текесу. Досвід і турботливість цього вмілого мисливця в наших гірських мандрах зробили його цінним проводирем. Нумган узяв голови застрілених мною тварин, щоб завезти їх до Кульджі. Звідти їх за допомогою російського консула доправили до Гельсінкі, де вони тепер прикрашають мою домівку.

Затяжний хаос, у який незабаром кинуло державу наближення революції, вплинув і на торгутів тянь-шанських гір. На початку 1930-х років мандарин на ім’я Чжінь Шу Єнь узурпував владу в Сіньцзяні. Коли торгутський хан відмовився скорятися наказам нового генерал-губернатора, той викликав його на перемовини до Урумчі, куди хан і поїхав із невеликим почтом. Перемовини скінчилися тим, що Чжінь звелів убити хана і його почет.

Промандрувавши два місяці в горах на морозі, вітрі й дощі, харчуючись лише сухарями й бараниною, я почав цінувати те, що могла дати оаза Карашар. Я з насолодою їхав крізь оброблені поля. Усе тішило мене: квочка, яка, кудкудакаючи, йшла з виводком, і палахка макова лука. Глинянки сартів та дунганів і навіть рипливі й хитливі гарби здавалися розкішшю. 5 липня, напередодні річниці мого виїзду з Петербурга, я прибув до Карашара. Згадуючи рік, що минув, я, здавалося, розумів, чому поняття часу стає дедалі розпливчастішим, що далі на схід ти просуваєшся.

Місцевий мандарин, бадьорий 70-річний чоловік, дружньо мене прийняв. Він мав дивну звичку надовго замовкати, ніби не даючи зірватися з губ жодному необачному слову. Ось які думки про життя китайських чиновників я знаходжу в своєму щоденнику:

За межами глиняних мурів яменя чиновник небагато бачить. Якщо він і вистромляє свого носа, то лише з паланкіна — молодший мандарин пересувається в двоколісному екіпажі, що називається маппа, завжди в оточенні чепурно вбраних слуг, що їдуть на коні чи йдуть пішки. Народною мовою він не розмовляє і зазвичай не спілкується ні з ким, крім свого розпусного оточення, що складається з бегів, перекладачів, слуг та різних помічників. Рік у рік єдине товариство становлять йому дружина чи дружини, а також мандарин, який здійснює ревізію чи перебуває в цих краях переїздом, такий самий замкнений і пильнований, як і він сам. Не буває в нього ні відпусток, ні розважальних подорожей, однак якщо в нього вмирає батько чи мати, він втрачає свою посаду на три роки — воістину дивний звичай, причиною якого є, ймовірно, велика пошана китайців до своїх батьків у всяку пору життя. Посаду мандарини купують за великі гроші раз на три роки, потім потрібна нова сума для купівлі якоїсь іншої посади, — хабарництво процвітає майже скрізь. Платня маленька, а на невисоких посадах її взагалі не платять, унаслідок чого чиновництво живе коштом беззахисного народу. Така система навряд чи в перспективі сприяє зростанню охоти до праці. Люди добувають гроші всіма можливими способами й розлучаються з ними, дістаючи від них небагато втіхи чи різноманіття. Крім здирання незаконних податків, більшість мандаринів провадить комерцію в підпорядкованих містах. Видатки їхні чималенькі. Великий ямень треба підтримувати в гарному стані, ревізорів — задобрювати, начальників — підмащувати щорічними подарунками тощо. Побачимо, як чиновництво, що його роз’їдають внутрішні суперечності й інтриги, хабарництво й брак освіти спроможуться впоратися з модернізацією держави.

Безперечно, саме ці давні проблеми стали причиною багатьох народних повстань в оазах поблизу Великого шовкового шляху. Про боротьбу маленького карашарського князівства з китайським пануванням свідчили величезні руїни фортеці на півдні від сучасного міста.

Метою наступної поїздки було місто Урумчі, адміністративний центр усього величезного Сіньцзяну. Шлях туди знову пролягав через Тянь-Шань, із тією лиш різницею, що тепер ми їхали через його нижчий центральний кряж. Щоб не потрапляти під палюче сонце в пустелях між Карашаром і горами, я вирішив їхати ночами, коли температура зменшувалася на кілька градусів і не дошкуляли мухи. Хоча більшість наших пакунків їхала в гарбі, спекота й нестача фуражу настільки підточили сили й так уже втомлених коней, що просувалися ми повільно. Їзда в темряві мала свої небезпеки. Одного разу вночі, коли ми з Ісмаїлом та Чжао прямували попереду, здійнялася буря, під час якої ми стратили з очей дорогу. Мій кінь відмовився їхати, ми припнули тварин і полягали спати на голій землі. Удосвіта ми спостерегли, що лежимо на краю стрімкого укосу — ще кілька кроків, і попадали б! На перевалі було таке враження, наче всі азійські вітри вирішили зібратися, щоб завадити нам його перейти. Доволі потомлені, ми прибули 24 липня до Урумчі. Нас зустрів Луканін, мене поселив у себе гостинний російський консул Кротков.

Урумчі розташоване в гарному місці на невеликій річці й майже повністю оточене горами. Найрозкішніший вигляд мають гори на схід від міста, де над нескінченними кряжами панує біла вершина Богдо-Ула. Місто, де мешкало близько 80 000 людей, було по-китайському охайне й доглянуте, хоча пахло аж ніяк не привабливо.

Урумчі було однією з головних фортець Джунгарії і мало криваву історію. Войовниче плем’я джунгарів захищалося від китайців приблизно до середини XVIII століття, а тоді його майже цілковито винищили. Далі китайці захопили землі, де мешкали джунгари, степи від тянь-шанського краю на півдні до Алтаю і Тарбагатаю на півночі — так звану браму народів, через яку свого часу валували на захід монгольські юрмища.

Відпочивши кілька днів, я зробив низку візитів до найвищих урядових представників, яких налічувалося аж вісім. Губернатор був маленький і худий маньчжур із пружною ходою та меткими рухами. Він мав дивну звичку чмихати й гикати, надто коли вимовляв якусь звичайнісіньку ввічливу фразу. Либонь, це була одна з гарних манер у Пекіні, де він виріс. Сміючись, він розповів, що дістав звістку про моє перебування в Китаї під іменем Ма-да-хан, а потім я вигулькнув у Кульджі вже з прізвищем Ма-ну-ер-хей-му.

Про фаньтая, начальника фінансів, у мене склалася думка як про приємного і добре обізнаного з життям Європи чоловіка. Стверджували, що він — найлютіший у провінції здирник, а ще в нього немолода мати! Цей факт усе пояснював, адже по її смерті йому доведеться залишити посаду на три роки. Інші мандарини теж були дуже ввічливими і освіченими.

Відвідав я і принца Цзай-Лян-Фу-Ко — одного з провідних фігурантів боксерського повстання, на все життя висланого до Урумчі. Поводився він весело, невимушено й природжено-поважно. Важко було собі уявити, що цей високоосвічений чоловік пов’язаний із рухом, який мав на меті попросту позбавити життя європейців Китаю. Принц запросив мене обідати на свою заміську віллу, де в затінку кущів та дерев стояла прохолода. У його товаристві я відвідав близький завод боєприпасів і монетний двір, розташовані в одному будинку. На заводі боєприпасів верстати простоювали, а максимальна кількість продукції, як мені сказали, — 50 набоїв на день! На монетному дворі карбували срібні монети, які поступово мали заступити тканинні «банкноти» із гарним написом і печаткою. Ці «банкноти» були просочені олією і неприємні на дотик — просто зобов’язання, видані приватними торговельними домами, а не пущені в обіг урядом, а отже, вони майже не мали вартості. Якщо людина хотіла мати платіжний засіб, який ходить повсюдно, вона мусила придбати спеціальний срібний зливок, у формі якого, трохи напруживши уяву, можна роздивитися корабель. Від нього в міру потреби відламували більший чи менший шматок, який китайські купці надзвичайно точно й елегантно зважували. За дрібні гроші правили мідні монети з діркою, нанизані на поворозку. Цими дрібняками було важко й вельми незручно користуватися, адже переносити навіть невелику суму мусив не один чоловік.

Коли ці вісім мандаринів прийшли разом у відповідь на мій візит, подвір’я консульства зарясніло екіпажами й паланкінами. Поміж мандаринами завжди панує дивна дисципліна. Молодший ніколи не порушує прав старшого, і між ними ні на мить не виникає вагання, коли вони сідають за стіл чи виходять у двері.

У столиці провінції, звичайно, можна було побачити більше підсумків розпочатих реформ, аніж деінде. У військовій і навчальній сфері вже було чимало здобутків. З’явились офіцерські курси, незабаром мав відчинити двері трирічний кадетський корпус. Невелику кадрову частину т. зв. війська лучжин сформували за зразком підрозділів із провінції Чжилі. У маневрах уже було помітно науку Маньчжурської війни, але зброя була старою. Я дістав нагоду відвідати й кілька початкових та середніх навчальних закладів, де впадала в вічі нестача вчительського складу й навчального приладдя. Багато точилося розмов про проект залізниці і нібито величезні мінеральні багатства Тянь-Шаню.

Ісмаїл, мій супутник, віддано прослуживши майже рік, розпрощався зі мною в Урумчі. За винятком Луканіна, в моїх помічниках лишилися самі китайці. Незважаючи на численні вади Ісмаїла, найбільшою з яких була неохайність, він мені подобався, і я сумував за ним і за його чудовим пловом. Утім, новий кухар Чжан теж добре давав раду зі своїми обов’язками.

Після місячної зупинки ми вирушили до Гучена, розташованого на віддалі близько двохсот кілометрів на схід. Перед містом нам зустрівся караван із 500 верблюдами, яких вели китайці. Він перевозив зброю й боєприпаси з Пекіна до Кульджі. Часом на верблюді сидів, погойдуючись, офіцер чи зброяр. У цій колоні панували дивовижна тиша й лад. Під охороною десятка офіцерів та зброярів — не було видно жодної рушниці! — караван зі зброєю здійснив тримісячну поїздку через усю державу! Дивлячись на це, я подумав, що небагато є країн, де таке могло б трапитися.

Гученський базар, який нічим не відрізнявся від інших на цій північній дорозі, я змальовую в щоденнику ось як:

На все накладає свій відбиток панівний китайський, а також зовні дуже на нього схожий дунганський вплив. Обмін товарами відбувається щодня, а не лише в певний базарний день, як на півдні. І ще тут немає гамірливого людського моря, яке, наприклад, у Яркенді, Хотані й Кашґарі проштовхується тісною, сповненою протягів критою базарною вулицею. Тут годі знайти жебрака в дивному ремісничому костюмі, горластого казкаря, жінки в паранджі, а також прикрашеного й поважного хаджі^[10] з костуром і в сліпучо-білому тюрбані, які вкупі з крикливобарвими килимами й строкатими ковдрами надають східного казкового блиску тамтешньому вуличному життю. Марно шукати й кашмірця, хвальковитого, запального й замкнутого афганця, улесливого й водночас бундючного тубільця-бега з рабським тавром на чолі у формі китайської кіски, що видніється з-під оксамитової шапки з хутряною околицею. Андижанлик, китайський турок, і татарин губляться тут, у цій безлічі китайців і дунганів. Вона має якийсь шаблонний вигляд у синіх уборах, і китайська крамниця з продуманим і часто дуже гарним розташуванням виставлених товарів не така художня, як шафова ятка сартів, де торговець, облямований пістрявими шовковими й бавовняними тканинами, сидить на розстеленому ладному килимі.

До моєї програми входило картографування гірської стежки, яка тяглася на сто кілометрів від Тянь-Шаню до південного міста Турфан. Отже, знову доводилося переходити через хребет. Більшість свого спорядження я послав двома гарбами, а сам із рештою своїх людей і шістьма винайнятими віслюками, які везли пакунки, вирушив гірською стежкою. Перехід через Тянь-Шань був тепер коротшим і не таким обтяжливим, зате краєвиди лишалися грандіозними. Через неповний тиждень, 24 вересня, ми дісталися до Турфана, знову опинившись біля Шовкового шляху і серед сартів.

Один із найцікавіших спогадів про Турфан — спогад про маневри міського гарнізону, вояки якого теж, до речі, здавалися передчасно постарілими. Замість звичних команд тут подавали сигнали прапорцями і барабанами. Усе це нагадувало балет, діялося точно і з прагненням до театрального ефекту. Стрільба по мішенях із примітивних шомполок не витримувала жодної критики.

Наступною метою було місто Баркель на північному схилі Тянь-Шаню. Тристакілометрова дорога проходила через гори на схід. Серед пам’яток старовини на шляху найцікавішими були руїни міста Ідикут-шарі, відомі з систематичних розкопок німецького мандрівника-дослідника Ґрюнведеля. До облупленого муру тулився вельми скромний заїзний двір, де я оселився, як і багато європейців до мене. На стінах висіли відгуки, скажімо, Grand Hôtel Sabit, Räuberhöhle чи Cuisine recherchée, якими господар, хвалькуватий сарт, дуже пишався. Дорога в горах була добра, перевал не дуже високий, однак через дошкульний вітер і дедалі дужчий мороз поїздка вийшла дуже стомливою. Мою увагу звернули на те, що на північних схилах Тянь-Шаню досі трапляються дикі коні Пржевальського, Equus przewalskii, і якось увечері я при місячному світлі розгледів на великій віддалі кількох цих лякливих тварин, які, здається, їли траву на галявині.

До Баркеля, центру худібного району, ми прибули в середині жовтня. Місто справляло враження бідного й занепалого. Утім, похмурі виднокола трохи зм’якшувалися кількома старими храмами з ефектними даховими лініями, малюнками і різьбленням на деревині. Крім того, звідти був надзвичайно гарний краєвид на величний білий тянь-шанський кряж.

Моя поїздка до міста Гамі й далі пустелею Гобі до міста Ансі, розташованого за 400 кілометрів від Баркеля, пройшла знову, вшосте і востаннє, через Тянь-Шань — цього разу в південно-східному напрямку. Від дужого вітру на перевалі захурделило, їхати було вельми важко. Невдовзі гарби загрузли на завіяних снігом поворотах. Грошима й умовляннями я на поштовій станції роздобув нам на підмогу двох індивідів зі слідами куріння опію на обличчях. Обидва взяли з собою по неоковирній лопаті. Що вище ми сходили, то глибшим і густішим ставав сніговий покрив. Незабаром гарби довелося звільнити від запрягу і потроху перевозити клунки з речами тягловими кіньми. У китайському храмі на вершині перевалу вдалося роздобути ще кілька лопат. Цілими годинами довелося трудитися в поті чола, щоб затягти гарби догори, а коли ми почали підупадати на силі, я погрозами й грошима спонукав трьох китайців, які отаборилися біля храму, попрацювати лопатами навперемінно з нами. Аж через 12 годин гарби опинилися на вершині, а ми заночували в храмі. Весь наступний день пішов на переміщення валки до південного виходу перевалу.

Погоничі-китайці, здавалося, ніколи не журились і щоразу, коли я до них звертався, відказували з усмішкою, дивовижно невтомні й задоволені. Платня їхня була невеликою, харчу, як я помітив, вистачало зовсім трошки. На день — миска міену^[11], а якщо вони отримували дві, то аж сяяли. У південному Китаї, я чув, денна порція — така сама кількість рису. На дверях, стільцях і на кінчиках палиць надворі я бачив повно сушеного міену. Неважко постачати армію, яка би вдовольнялася такою скромною поживою!

Під час одного з перепочинків я розговорився на тему реформ із двома досить молодими офіцерами й кількома вояками. Сенсу змін вони геть не зрозуміли і припустили, що їх наслідком буде лише зростання впливу іноземців. Удову-імператрицю вони вважали мудрою жінкою, яка, звісно ж, упоралася б із Юанем Шікаєм, якби його не підтримували іноземні країни. Доти я вже чув схожі висловлювання від китайців із таким освітнім рівнем.

Після того як я побув якийсь час у Гамі, яке сотні років було важливим форпостом боротьби проти монголів, почалося одноманітне мандрування пустелею Гобі. Вона складалася з неозорих гравійних пустищ і широких пагорків, на яких годі було помітити бодай травинку. Величний Тянь-Шань поступово зник у далечіні. Я не міг не відчувати певного розчарування, коли по одинадцятиденних мандрах у пустелі прибув до занепалого Ансі. Я за життя не бачив безрадіснішого міста, а зараз там було ще й холодно. Маленьке Ансі, в якому сполучалися північний і південний маршрут Великого шовкового шляху, мабуть, бачило й кращі дні.

Узявши такий потрібний день відпочинку, я завернув до оази Дуньхуан за 100 кілометрів на південний захід. Вона дуже нагадувала густіше заселені терени Кашґарії, хоч там і мешкало інше населення з іншими методами будівництва. Місто Су-ло-хо над однойменною річечкою було багатолюдним. Тут теж існував поширений у Маньчжурії звичай обгороджувати будинки кількасажневим муром, часто з чотирма наріжними вежами, і вони нагадували справжнісіньку фортецю. На протилежному березі були залишки фортечного муру, який оточував чималу територію. Подейкували, це місто-фортецю заснував славетний генерал кавалерії імператора Ханя Чжоу Пан Чжао, який наприкінці першого століття нашої ери придушив усі повстання в оазах над Таримом. Ефектні руїни були також на захід від Дуньхуана.

У Дуньхуані мені розповіли про унікальне зібрання документів, кілька років тому знайдене священиком-китайцем. Воно пролежало понад тисячу років у старому архіві, заховане в замурованому проході в скелі. Я не мав достатньої компетенції, щоб дослідити цю знахідку, та і взагалі в жодному разі не брався б до цього, але тут дізнався, що має приїхати французька наукова експедиція, яка це робитиме. Утім, невдовзі цю «печеру тисячі будд» дослідив англійський учений сер Аурель Стейн; саме він дістав змогу раніше від інших проглянути незрівнянно цінні документи, які пролили світло на історію Китаю та Центральної Азії.

20 листопада я знову приїхав до Ансі, де ми й самі відпочили, і дали відпочити коням. Зупинка стала в пригоді й дала змогу впорядкувати папери. Буря й мороз змусили працювати в чотирьох стінах, і довелося пожертвувати двома свічками зі свого мізерного запасу, щоб освітити вутлий покій серед білого дня.

Ми поїхали далі в мороз, при холодному вітрі, який просякав крізь шубу й валянці. Протужившись вісім важких діб на завіяній снігом дорозі часто аж у двадцятиградусний мороз, прибули до Цзяюйґуаня, маленького міста-фортеці в провінції Ґаньсу. Крізь величезну браму Великого китайського муру я верхи проїхав до власне Китаю.

Китайський мур я уявляв собі значно розкішнішим: навряд чи вже й самі китайці розуміли, що цей непоказний глиняний вал із вежами через певні проміжки слугує для захисту держави. Цю частину муру було збудовано приблизно за 100 років до Р. Х., коли китайці остаточно зайняли західні частини провінції. Головна ділянка, яка тяглася від Чжилійської затоки східніше Пекіна до сходу Ґаньсу, з’явилася у 215 році до Р. Х., коли Ші Хуанді, творець імперії, об’єднав низку фортець. Там, де я крізь нього проїхав, мур побільшав до розмірів оборонної споруди, яка мала довжину 2400 кілометрів і століттями відповідала призначенню: захищала державу від нападів монгольських кочових народів. На початку XIII століття Чингісхану довелося тупцювати на місці два роки, атакуючи Пекін з півночі, аж поки він зумів подолати мур.

Розповідали, що Ші Хуанді зробився настільки ненависним під час будівництва, що йому спорудили зразу кілька могил, аби не дати розлюченому народові сплюндрувати саме ту, де він спочив.

Символічного значення для китайців цей мур не втратив. Подейкували, що, заходячи крізь браму Цзяюйґуаня, подорожні радіють, а коли мусять іти в протилежному напрямку — заливаються рясними слізьми.

Невдовзі по тому, як ми проїхали крізь браму, в зоряному зимовому вечері залунали тягучі мелодії відбою, а за ними — гарматні постріли, які закликали порядних громадян поквапитися додому. За хвилину я виразно почув, як китайську державу було замкнуто п’ятьма брамами на рейках. Ми всі сиділи під замком!

1 грудня ми прибули до окружного міста Сучжоу, розташованого посередині між Пекіном та Кульджею. По прямій віддаль до столиці держави становила 1500 кілометрів, на місцевості — куди більше. Імператорські гінці начебто долали цей шлях за 9 діб, але при цьому часто й гинули — то були люди, ладні за відповідну ціну пожертвувати своїм життям. Розповідали, що гінців обкручували шворками, щоби м’язи ліпше витримували дорогу. Так їх обвивши, садили в сідло, і вони їхали верхи до наступної станції, де службовці сідлали найшвидшого скакуна, щойно чувся дзвоник гінця. Після того як гінець прилітав на подвір’я, його садовили на іншого коня, а далі знову гайда в дорогу, скільки витримає одежина. Служба гінців була спадком створеної в ХІІІ столітті Хубілай-ханом монгольської поштової системи з 200 000 коней під назвою джам, швидкість якої викликала захват у Марко Поло.

У Сучжоу люди жили, як у військовому таборі. Місто було сповнене щойно завербованих вояків із осучасненого війська Юаня Шікая, яких наполегливо муштрували офіцери та унтер-офіцери перед виряджанням до Кульджі. Тепер я вперше побачив конкретні результати військових реформ. На свою втіху, я зустрів молодого римо-католицького місіонера, голландця з походження Йос. Ессенса, якому дуже вдячний за чимало цінної інформації.

Я мав намір поїхати в гори на південь від Сучжоу, щоби познайомитися з тангутами — цікавим племенем тибетського походження з величною історичною минувшиною, яке свого часу панувало над цими тепер уже китаїзованими теренами. Але винайняти коней було важко, і мені довелося відмовитися від цього наміру. Я згодом зустрів тангутів на сході провінції Ґаньсу.

Замість того щоб триматися великого караванного шляху, який вів до Ґаньчжоу, я вирішив проїхати через містечко Цзинта, розташоване за 50 кілометрів на північний схід від Сучжоу. У Цзинті я запізнався з новим для себе типажем — молодим представником тутешніх реформаторів. Син мандарина Цзень набув знань у Європі, гостюючи у дядька, який працював посланцем у Берліні. Розмовляв він страшенно ламаною німецькою, проте за кілька років намірявся здобути вищу освіту, маючи цю перевагу — знання європейських мов. Цзень заявив про свою певність у тому, що через два-три роки від старої системи нічогісінько не лишиться — навіть жодного мандарина в Сіньцзяні. Японці, гадав він, ніколи не посядуть панівного становища в Китаї. Їх поки запрошували сюди на посади вчителів чи радників замість європейців, які виконували ці обов’язки раніше, лише тому, що це коштувалодешевше. Китаєм у майбутньому керуватимуть китайці — але ті, що здобули західну освіту.

Помітивши, що китайці сміються з мого прізвища, записаного в посвідченні особи, яке надійшло з Сучжоу, Цзень написав на ста візитівках великими каліграфічними літерами «освічений фін Ма-ну-ер-хей-му». Перший склад можна було передати трьома способами. У Кашґарі мені записали «ма», що означало «кінь». У пекінському паспорті «ма» передали закарлючкою, яка означала дуже шанований у Китаї камінь нефрит. Цей варіант теж вельми пасував для імені, хоч і не був таким милозвучним, як перший. Третє «ма» було лайливим словом, а що саме його записали в отриманому з Сучжоу посвідченні, то Цзень волів виправити помилку.

Різдво я справив у Ґаньчжоу. Моїм подарунком стала пачка серпневих газет, надісланих навздогін консулом із Кульджі.

Блукаючи поблизькими горами, я познайомився з двома первісними племенами, які там мешкали, — сари-югурами і шира-югурами. Про їх існування було відомо, але серед них іще не побував жоден науковець. Ці знайомства стали напрочуд цікавими й корисними.

Сари-югури були пастушачим народом, який мешкав у постійних оселях і мав єдиний промисел — скотарство. Їхнє село складалося з близько сорока побудованих за китайським звичаєм бідних, але охайних будинків. На більшості висів білий прапор із заклинаннями для захисту від хвороб.

Вулична робота, як я помітив, лежала переважно на жінках, а в будинках частіше можна було побачити чоловіків, які виготовляли кошики і в’язали спицями. Кошики були грубі, за спиці правили цупкі стеблини. Жінки ткали довгі вузькі шматки примітивним ткацьким верстатом, встановленим на подвір’ї. Одяг був здебільшого з домотканого матеріалу, якісного, хоча й грубого. Чоловіки ходили в китайських шапках чи монгольських фетрових капелюхах. А взагалі і чоловіки, і жінки вбиралися в довге хутро, підперезане сірим, червоним або синім поясом, і в просторі матер’яні чи шкіряні штани з підв’язаними широкою стрічкою холошами. На ногах вони мали грубі шкарпетки й черевики китайського типу, часто з халявами з синьої тканини. Спідньої білизни не носили. Жінки заплітали довгі коси, на яких пов’язували довгу смужку матерії, прикрашену срібними обкладками, рясними коралевими швами, скляними кульками й кам’яними перлинами. Продовжувався цей стрій рядом нанизаних блискучих мідних кілець і великою металевою головкою та китицею, що висіла на ній, спускаючись майже до підлоги. Весь одяг носили на собі, іншого не було, за винятком хіба що деяких легких одежин на літо.

Харчувалися сари-югури переважно борошном і крупами. Барана забивали лише на свята. Розповідали, що святкування тут невеселі, ані музики, ані танців, ані співу. Мене запевнили, що не існує югурських пісень і що плем’я не має жодних музичних інструментів. Про духовну поживу годі й казати. Нечисленні лами, літературною мовою яких була тангутська, не знали про югурську писемність і не могли нічого розповісти ні про походження племені, ані про те, як воно жило раніше.

Порівняно з сари-югурським селом, кочове господарство шира-югурів, яке складалося з трьохсот наметів, мало заможний вигляд. Тутешні люди здавалися і пильнішими, і веселішими. Багатий просторий храм лами нагадував той, що я бачив у долині Текесу. Тхумун, держслужбовець і ватажок племені, керував своїми підданими, обіймав посаду судді, розподіляв податковий тягар тощо. Про походження шира-югурів я теж нічого не довідався, адже документи, які б могли пролити світло на це питання, за оповідями, згоріли під час дунганського повстання. Кількість населення, яку оцінювали за кількістю наметів (колись їх було три тисячі) весь час зменшувалася.

Шира-югури видавалися неохайними, проте це добре можна було зрозуміти, адже вони всю зиму мешкали в тісних і холодних наметах, значно примітивніших, ніж у більшості інших кочівних народів. Намети мали зазвичай три-чотири кроки в діаметрі й були такі низькі, що стояти прямо в них не виходило. Лише помешкання і монастир ватажка Тхумуна були з дерева. Ну а взагалі щодо охайності — мені здалося, що шира-югури чистять господарське знаряддя ліпше від калмиків, та ще й, на відміну від них, умиваються. З худоби в них були переважно гарні яки.

Чоловіки й жінки мали однакову одежу — короткий кожух, що ставав іще коротшим від того, що був підперезаний поясом і надимався, утворюючи немовби величезну кишеню. У цього кожуха був стоячий комір із нашитою зовні червоною чи синьою тканиною, яка вузенькими смужками облямовувала всю одежину. Пояс був із домотканої матерії, ним обвивали талію двічі, а повислі кінці заводили назад. До мідної пряжки чіпляли металеві піхви з ножем, паличками для їжі, а часто і з кресалом та кременем чи ще чимось корисним. З-під розстебнутого коміра часто проглядала літня одежина. Вбрання доповнювали просторі штани з бавовняної тканини чи зі шкіри, поверх яких було натягнуто китайські «конусні» штани з того самого матеріалу. Взувалися шира-югури у високі чоботи. Жіночий капелюх із вузьким циліндричним наголовком і прямими крисами шили зі схожої на парусину білої тканини. Криси були обтягнуті червоною тканиною. Свій головний убір жінки носили кокетливо набакир. Волосся розділяли на три коси; одна з них звисала просто з потилиці і мала на рівні шиї вплетений кістяний ґудзик. Інші дві було затягнуто в пласкі мідні петельки з декоративними застібками. Ґудзикуваті емальовані прикраси висіли так низько, що майже торкалися землі.

Основною тутешньою поживою були, як і в інших кочових народів, чай, присмачений сіллю, маслом і молоком, борошняні та круп’яні страви. Для урочистих заходів заколювали тварину й варили м’ясний суп. Шира-югури їли паличками. Коли їх не було під рукою — витісували нову пару з дров. Їли вони охайно, а закінчивши, ретельно вилизували тарілки.

Загнавши худобу, шира-югури вечеряли. Після того сиділи добрих півгодини коло вогнища, яке горіло посеред намету, і напівголосно читали молитви. Картина вельми своєрідна: жінки в капелюшках набакир і з блискотливими косами пряли пряжу, чоловіки сиділи в хутряних шапках та величезних кожухах і всі бурмотіли, здавалося, одну й ту саму молитву. На ніч усі голі-голісінькі лягали на розстелену ковдру й накривалися ще однією ковдрою з овечої вовни з тканинною підковдрою або лише кожухом.

На святі, яке вождь Тхумун улаштував на мою честь, я почув різноголосий тихий спів двох жінок і двох чоловіків. Шира-югури, здавалося, теж не мають власних пісень: ті, що я почув, були монгольські, їхні гарні мелодії найчастіше закінчувалися журливо-протяглою нотою. Співаючи, пари сідали впритул і дивилися одне одному в очі, наче намагаючись відгадати, якою буде наступна нота. Раз у раз одна зі співачок, увічливо вклоняючись, подавала обіруч чашку теплої горілки котромусь із присутніх. Рухалися вони в незграбних кожухах і чоботях навдивовижу лепсько. Чоловіки пригощали м’ясом і супом дбайливо й елегантно.

На подяку за гостинність я подарував Тхумунові рушницю-берданку й на свій подив помітив, що він уявлення не має, як поводитися з вогнепальною зброєю, — адже дичина там навряд чи якась була, отож на полювання ходили дуже рідко. От грифів я бачив часто. А коли одного разу застрілив грифа, мене попросили не заносити його до хати. Я дізнався, що ці хижі птахи — гробарі шира-югурів: трупи виносять у гори і лишають грифам на харч. Якщо ті з’їдали труп за три дні, це свідчило, що небіжчик був доброю людиною.

Здійснивши антропологічні вимірювання і зробивши нотатки щодо мови, звичаїв і релігійних уявлень племені, я трохи сумно попрощався з приязним ватажком і його дітьми природи.

З Ґаньчжоу ми поїхали далі до Лянчжоу великим караванним шляхом, який у багатьох місцях з огляду на свій жалюгідний стан навряд чи був гідний цієї назви. Праворуч здіймався ряд засніжених вершин Наньшаню, ліворуч розлягалася пустеля Гобі, а Китайський мур часто підходив упритул. Відкрита місцевість не давала ніякого захисту від повсякчасного пустельного вітру.

У Лянчжоу, де стояв величенький гарнізон, для мене зорганізували парад і показову стрільбу. Енергійних реформ по них видно не було.

Цінним знайомством став католицький єпископ із північного Ґаньсу, монсеньйор Отто, який мав наукові захоплення і надав мені свої картографічні дані шляхів сполучення в провінції. І він сам, і його місіонери ходили в китайському вбранні, носили кочівницьку косу й чорну ярмулку. Дивна облямівка для європейського обличчя! Наскільки пам’ятаю, всі вони були бельгійці.

Дорога з Лянчжоу до столиці провінції, Ланьчжоу, де мешкав віце-король Ґаньсу і Сіньцзяну, привела нас ближче до гір і в хліборобні долини. Кілометрами вона йшла в глибоких виярках, часто таких вузьких, що вісь гарби аж черкала лéсову стіну. Велика кількість поворотів погіршувала видимість, але, на щастя, крім нас, більше майже ніхто не їхав цією дорогою, яка лише в деяких місцях була достатньо широкою, щоб сяк-так могли розминутися дві гарби. Люди в нечисленних возах, які нам траплялися, гучно гукали, щоб зустрічні здогадалися перечекати їх на «стрілці». У голову не вкладалося, що цій дорозі століттями вдавалося забезпечувати сполучення з західними частинами держави.

29 січня 1908 року перед нами завиднілася широка Хуанхе, тобто Жовта річка, на березі якої бовваніло Ланьчжоу. Рух на берегах свідчив, що ми наближаємося до великого міста. Понтонний міст стояв на ремонті, і сполучення здійснювалося поромами, на яких аж роїлося людьми в чорному та синьому вбранні. Таким переправилися й ми.

Було приємно заїхати верхи в масивну міську браму, почути, як цокають копита по вулиці, встеленій величезними плитами, і знову пробратися на базар, де кишить людьми і возами. Чотири темних нещасних кімнати в сараї поблизу західної міської брами — це найліпше пристановище, яке нам вдалося знайти. Зате коні потрапили до просторої повітки і могли оговтатися від тягаря дороги. А що я почувався кволим, то відразу вклався спати.

Так збіглося, що відразу по моєму приїзді настав китайський Новий рік, і, вийшовши на вулицю наступного дня, я ледве впізнавав місто. Крамниці стояли зачинені, а передні колони й двері будинків було прикрашено ієрогліфами на білому папері, ліхтарями та іншими паперовими оздобами. Жінок я не побачив узагалі. На вулицях великими гуртами сновигали чоловіки, скрізь їздило повно елегантних екіпажиків. На сонці виблискувало окуття шор, оброті було прикрашено крикливобарвими паперовими квітками і шовковими стрічками, по бруківці мчали тлусті ослюки з граційними ногами, а ліворуч від них бігли, підганяючи, простоволосі візники. У віконці екіпажу, бувало, показувалася жінка в шовках, а на голоблі сидів святково вбраний слуга і тримав під пахвою великого сап’янового портфеля з візитівками. Навіть традиційне було опристойненим і вишуканим. Перехожі спинялися, щоби привітати одне одного урочистим уклоном «чжинан».

У цій юрбі, одягнутій у шурхотливий шовк, важко було впізнати вчорашніх китайців-нечупар. Але яка й тепер однаковість! Усі, від мандарина до вуличного крамаря, були на один штиб. Той самий одяг, та сама поведінка, ті самі обов’язки! Класові відмінності незрівнянно менше впадали в вічі, ніж у Європі. Усі люди в святковому вбранні могли здатися мандаринами, якби повз них інколи не пропливав синій, червоний чи зелений паланкін, перед яким крокували слуги з червоними парасольками і всілякими клейнодами.

Свята тривали понад два тижні, і весь час стояв оглушливий гармидер, що його китайці називали музикою. Вулицями ходили колективи музикантів-аматорів із барабанами й металевими тарілками в супроводі густої юрми шанувальників. Одна з таких процесій щодня збиралася під моїм вікном. Перед тим як вирушити далі, музики годинами вправлялися у грі з шаленою енергією. Зайве казати, що під час насолоджування цим мистецтвом мій душевний стан неодноразово переходив від люті до розпачу. Щойно музики зникали, як на подвір’ї починали ляскати петарди. А що я саме впродовж тих святкових днів добрий тиждень хворів із високою температурою й нестерпним болем у голові, спині й нозі, я не міг навіть утекти від того гамору.

Святкування й музикування завершилися розкішним феєрверком і військовим парадом. Будинки й вулиці майже повністю вкрилися ліхтарями, і коли їх засвічували, все місто було на ногах. Тепер з’явилися й жінки — від дружин мандаринів до найбідніших. Ті, хто не могли собі дозволити їхати, чимчикували на куцих ногах. При світлі ліхтарів можна було мигцем побачити й гарних жінок, які ніколи не бували на вулицях у будні. Вони сиділи схрестивши ноги, частково сховані в тіні відкидного верху екіпажа.

Військові урочистості приберегли наостанок; відбувалися вони за містом на плацу, куди поквапилися всі, хто був при силі. Вервечка екіпажів завезла туди міських красунь, охочих до розваг, і народові продемонстрували карнавалізовану забаву. На плац вийшла залога. Вояки в чорних, схожих на тюрбани хустках, в одностроях такого самого кольору, з червоними ієрогліфами на грудях, а також із жовтими паперовими квітками на багнетах справляли досить кумедне враження. На плац, маршуючи в ногу, вийшли один за одним батальйони війська лучжин, навколо командирів яких майоріли лепські прапори. Після них прибули старі підрозділи чжупінь у дивних фартухових одностроях. Часом лунали якісь монотонні мелодії, просурмлені в довгі сурми. Замикали парад два кіннотних загони зі строкатими прапорами. Їхні форейтори йшли в античному обладунку, який сяяв на сонці. Коли сигнал сурми сповістив, що прибуває віце-король, військо віддало честь гвинтівками, і поміж лавами під супровід замилуваних поглядів публіки проплив паланкін з історичним обладунком віце-короля Ґаньсу. Самого віце-короля я не побачив — повагу й замилування було адресовано старому однострою! На цьому свято скінчилося. Назавтра місто знову набуло повсякденності.

Відразу по святкових днях мене прийняв віце-король Шень. Етикет прийняття і розмови був уже звичним. Репліки нагадували ті, якими я навіть у далеких закутках великої держави обмінювався зі скромними мандаринами. Хоча Шень замолоду працював у китайському посольстві в Петербурзі, він, як я помітив, не міг позбутися стандартних фраз, які були на вустах у кожного тутешнього чиновника.

З найближчих людей Шеня найбільше мене зацікавив даотай Пень. Він роками служив у Мукдені й до російсько-японської війни, і під час неї, добре знав росіян і японців і навчився цінувати сучасну техніку. Головним його захопленням була індустрія. Передовсім його приваблювала ідея побудувати залізницю до Ланьчжоу. Ставши свідком Маньчжурської війни, на якій Китаєві довелося безсило спостерігати, як дві чужі армії нищать його родючі рівнини, Пень зрозумів, що державі потрібна потужна армія. Загалом він, як я помітив, прихильно ставився до росіян (ті, на відміну від японців, що поводилися з китайцями вкрай безцеремонно, в Маньчжурії лишили по собі добру славу), але японську розвідувальну службу підносив до небес. Відразу по тому як японці зайшли в Мукден, до нього завітав один із їхніх генералів, чиє обличчя здалося Пеню знайомим. Виявилося, що раніше генерал керував одним із міських борделів. Il n’y a pas de sale métier, il n’y a que de sales gens!

Здобутки в царині реформ здавалися лише чимось підготовчим. Чженчжоу, кінцевий пункт залізниці, лежав за 850 кілометрів від Ланьчжоу, і віце-король гадав, що до столиці провінції залізниця дійде хіба через 20 років. (Вона не дійшла туди ще й понині!) За цих обставин навряд чи був сенс казати про принципове рішення подовжити залізницю до Урумчі. Лишилися нерозвіданими й можливості використовувати річку Хуанхе як транспортну магістраль. Усе ж таки в Ґаньсу без шляхів сполучення не могли розвиватися ні гірництво, ні промисловість, для яких принаймні вже виконали частину підготовчої роботи. Було знайдено чималі мінеральні поклади, кілька з них — поблизу Ланьчжоу, і вже начебто замовлено шахтні машини, які незабаром мали надійти.

У реалізації військового плану існували деякі здобутки, і в цій царині підсумки вжитих віце-королем заходів здавалися мені значними. «Військові маневри» китайців, здавалося, складаються з повільного маршування на дуже зігнутих ногах, крісових хватів і різних перешикувань. Зброя застаріла, тактичних навчань не було. У цивільних навчальних закладах ефект від реформ теж був слабким. Скрізь бракувало керівних сил і коштів. Для боротьби з курінням опію теж не робили нічого особливого. Раз у раз з’являлися повідомлення, що чиновників, які вживають опій, буде звільнено з посади упродовж стількох-то місяців, а вояків — негайно, що торгівля опієм потрапить під повну заборону і т. ін., проте нічого такого не сталося. Спроба «пропаганди тверезого способу життя», звісно ж, не дала жодних результатів.

Високопосадовцеві, який не мав достатніх коштів, непросто було запроваджувати реформи, коли його оточували чиновники-невігласи, що часто вороже ставилися до змін. Коли щось не ладилося, він міг не сумніватися, що довгі язики вже сповістили про це центральну владу, яка не розуміла його труднощів. За кожним його кроком наглядали, і щоб захиститися від посіпак, він мусив своєю чергою стежити за грою в Пекіні. Отож навряд чи варто дивуватися, що чиновники часто діяли лише про людське око й навіть по-серйозному розпочаті реформи йшли повільно, не даючи сподіваної користі. До цих труднощів додавався ще інстинктивний завзятий спротив неосвіченого простолюду всім змінам в узвичаєному середовищі.

Вивчаючи китайське життя з ланьчжоуського горизонту, я діставав багато допомоги від міського європейського земляцтва, центральною постаттю якого був бельгієць Роб. Ґеерст, хімік на державній китайській службі. Гостини в його домівці приємно урізноманітнили моє монотонне життя. А ще я мав втіху знову побачитися з монсеньйором Отто, який розшукав мене. З ним були молоді місіонери, які працювали в Ланьчжоу: Леон ван Дейк і Ядоул. Спартанська простота і самовіддана праця, притаманні життю цих місіонерів, викликали вмене захват. Єдиною їхньою розкішшю, як на китайські умови, були комфортабельні помешкання. Тутешні церкви були збудовані в стилі бароко, трохи з китайським впливом. Католицьких місіонерів характеризувала пристосовність, а надто те, як вони розуміли й шанували китайську культуру. Їхня праця, власне, й ґрунтувалася на традиції, що сягала аж у XIII століття, коли до Китаю прибули перші місіонери.

Незадовго до від’їзду мене запросили на бенкет, що його справляв віце-король для європейської колонії. Разом із запрошеними мандаринами нас було загалом 18 душ, і ми зібралися в храмі, збудованому на честь котрогось із попередніх віце-королів. Прибуттю Шеня передували кілька гарматних пострілів. У мене було почесне місце праворуч від нього, бельгієць Сплінґердт, що сидів навпроти, міг виконувати роль перекладача, тому наша розмова вийшла менш офіційною, ніж на моїй аудієнції. Після Шеневої розповіді про свою дипломатичну кар’єру в Петербурзі в мене склалася невисока думка про можливості китайця вникнути в життя європейських країн. Щодо реформаторства він сказав, що хоче зробити більше, але бракує коштів. Поразка Росії в Маньчжурії стала, за словами Шеня, несподіванкою для китайців, які ніколи не могли й подумати, що таке можливо. Як складеться в майбутньому життя на Далекому Сході, ніхто не передбачав. «Так далеко не видно в жоден бінокль», — зі сміхом сказав віце-король.

Господаря було обдаровано величезним апетитом, тому бенкет протривав добрих п’ять годин. Присутніх розважала строкато вбрана театральна трупа, яка виступала під терликання музики. Прийшло й близько сотні непроханих гостей, які витріщалися більше на тих, хто сидів за столом, ніж на акторів.

Відправивши возом більшість спорядження до Сіаньфу великою головною дорогою, я вирушив 17 березня до славетного монастирського міста Лабран, розташованого за 150 кілометрів од Ланьчжоу на кордоні з Тибетом. Перша поїздка до окружного міста Ґочжоу проходила лисими горами й суворими долинами. Воєначальник Ґочжоу на ім’я Ма-ґа-ліан, міцний і розумний чоловік, був дунганом. Генералом він став за те, що залізною рукою придушив останнє повстання серед власного племені, яке в цих краях становило більшість.

Із дунганськими священиками я розмовляв про походження цього племені. На їх погляд, дунгани були турками, що перебралися до Китаю. Наука погоджується з ними принаймні в тому, що дунгани мігрували сюди з Центральної Азії й походять від давніх уйгурів. Ті під час турецького панування перейняли мусульманську віру. Згодом дунгани китаїзувалися в усьому, крім релігії.

Мандрівні розбійники робили дорогу на Лабран непевною, тому посадовці змусили мене взяти конвой із чотирьох вояків. Двоє з них були озброєні рушницями, а ще двоє несли на плечах величезні шаблі!

Раз у раз ми зустрічали групи прочан, що поверталися з Лабрана: дідусі з виразними обличчями в глибоких борознах зморщок, погойдуючи молитовними млинками^[12], бурмотіли молитви, слідом за ними йшли напівголі бабці зі зморшкуватими обличчями, немов укритими темно-брунатною пергаментуватою патиною. Прочанський костур увінчувався тризубом, під яким було почеплено торбинку з червоної чи жовтої тканини.

Привілейованим населенням були тангути. Про їхнє давнє панівне становище досі нагадувало войовниче вбрання: навіть у полі вони тримали на поясі довгий меч. Оселі в тангутів мали пристойніший вигляд, ніж у китайців, і були незрівнянно ліпшими, ніж у сартів.

Увечері 25 березня переді мною завиднівся Лабран, чиї численні позолочені дахи і вершини веж виблискували при вечірньому сонці. Мене здивувало, що монастир такий великий: насправді були всі підстави називати його цілим містом, адже в ньому було 18 більших і 40 менших храмів, а також, як казали, близько 3000 лам. Моїм пристановищем стало маленьке тангутське село за межами Лабрана.

Для своїх відвідин я попросив паспорт і рекомендаційний лист у ланьчжоуського даотая, однак, попри численні обіцянки, він чомусь не виконав мого прохання. Отож я вирушив у дорогу зі сподіванням, що ці документи видасть мені ґочжоуський мандарин. Паспорт він мені справді оформив, а от рекомендаційного листа мав написати його начальник, який мешкав у Сюньхуатині, й він не встиг дійти до мого від’їзду. Важко сказати, як би його відсутність уплинула на мої відвідини монастиря.

Я пішов до двох найстарших лам, щоби попрохати дозволу на візит пошани до ґеґена, втілення Будди, і на відвідини храмів. Душпастирі буквально розтанули в усмішках та уклонах. Я подарував їм по новесенькому хадаку^[13], по коробочці нюхального тютюну і дзеркалу, а у відповідь отримав два потертих хадаки. Увічливо всміхаючись, один із лам повідомив, що ґеґен захворів, але аудієнцію можна дістати, якщо я трохи зачекаю. Мої подарунки він принаймні взяв, щоб одразу занести адресатові. На широкий хадак я виклав шматочок шовкової тканини, годинник із малюнком на корпусі, срібний ланцюжок і просту каблучку, яку зняв із пальця для підсилення ефекту. Коли я вже втомився чекати, повернувся лама. На жаль, ґеґен не мав змоги прийняти мене, але в храмах я зможу побувати назавтра, і для цього мені призначено ламу за поводиря.

Увечері до мене прийшло двоє лам, які вручили великий шкіряний мішок із мідними монетами і здивувалися, коли я не взяв грошей, а захотів отримати лише хадак, який додавався до подарунка. Пояснення, що гроші відповідають доброму запрошенню на обід, не допомогло, і лами пішли собі, однак невдовзі повернулися, несучи добрячу кількість м’яса, від якого я не міг відмовитися.

Назавтра я почав обхід у товаристві призначеного поводиря. У низьких кількакілометрових галереях, які оточували монастирський комплекс із трьох боків, було встановлено один при одному великі молитовні млини. Їх обертала сила-силенна прочан, які походжали довкола. Це механізоване моління вони раз по раз уривали, щоб уклякнути і, витягши руки, розпластатися в поросі. Часом було видно ламу, який виконував ті самі рухи, надягнувши на праву руку захисну рукавицю.

З галерей ми вийшли на ринковий майдан, куди тангути з довколишніх сіл привозили яками товари. У численних жіночих кісках висіли прикраси, які мало не сягали землі, молоді чоловіки справляли враження у своїх окантованих широкими червоними стрічками кожухах, рукав яких тягнувся в поросі. Кашкети їхні було збито назад і набакир, на грудях висіла прикрашена срібною карбівкою, коралями та іншими барвистими камінцями скринька з молитовними аркушами й розмаїтими ліками, у вусі блищало срібне кільце, на шкіряному поясі красувався величезний меч, а на ногах — червоно-зелені ботфорти. Юрба поводилася надзвичайно вороже: вона сичала, свистіла, сміялася й плескала мені в долоні — останнє теж було аж ніяк не виявом прихильності, а способом відігнати лихих духів, яких нібито несе з собою чужинець. Зненацька біля мого вуха продзижчав кинутий ззаду камінь.

Чимало храмів були двоповерхові й мали вікна з чорними шпичастими рамами, які надавали будівлі пориву у височінь. У першому відвіданому храмі було позолочене зображення сидячого Будди два поверхи заввишки. Перед ним стояв ряд декоративних речей із карбованого срібла, трохи збоку — якісь чашки (частина з них із павичими перами), далі — великий таріль, а в ньому запалений ґніт свічки у жирі і т. ін. Дах тримався на подвійному ряді колон; на них висіли вузенькі пістряві шовкові стрічки та інше ткання темних, гарних кольорів. Унизу біля вівтарних колон сиділи страхітливі бронзові леви. З даху звисали стрічки, скріплені в трубочки, що й самі видавалися масивними колонами, доки їх не хитнув вітер. У нішах задніх і бічних стін, що сягали від підлоги до стелі, було поставлено маленькі зображення Будди, яких, казали, було близько тисячі. Парадні двері мали гарно зроблене мідне позолочене окуття.

Ми завітали ще до двох храмів, але наступний замкнули в нас перед носом і не відчиняли, як ми не просили. Тут нас оточив гурт ворожо налаштованих лам. Тим часом троє старих лам ходили довкола храмів, бурмочучи молитви і перебираючи чотки. Їхні захирілі постаті в тогах скидалися на привидів, посланих стерегти двері до святилища. Наступна спроба потрапити до храму теж була невдалою. Сподіваючись утомити допитливих спостережників, ми блукали з провулка в провулок. Коли ми знову спробували щастя, нас зустріли зачинені двері, а ззаду просвистіли два камені. Ми саме переходили якийсь майдан, коли скінчилося богослужіння в довколишніх храмах. Зусібіч замурашіло вбраними в червоне ламами, і знову мене привітали свистом і шпурлянням каміння. Утім, мені вдалося зайти до одного з храмів край майдану, але коли ми вийшли звідти, натовп не розійшовся, і коли ми подалися далі, він знову рушив слідом. Проводир ставав дедалі неспокійнішим і зненацька спитав, чи не відвідаю я одного знатного ламу, який уже побував у мене напередодні. Ми, мовляв, випадково опинилися коло самих його дверей. Перш ніж я встиг відповісти, він відчинив браму, тоді моментально зачинив її, ще й замкнув на засув.

У великій, світлій і надзвичайно охайній кімнаті її господар, один із тридцяти «святих» лам монастиря, привітався зі мною й запросив сідати за довгий стіл, на лавах за яким уже сиділо чимало ченців. Господар умостився сам-один за столиком на узвишші біля задньої стіни, але це не заважало йому брати участь у жвавій розмові. Після трапези я скористався нагодою, щоб заявити протест з приводу того, як зі мною поводилися, однак через те що реакція господаря виявилася такою самою ухильною та ввічливою, як і його дрібна персона, я розсердився і попросив сказати йому, що маю на думці сідлати коня й їхати геть від ґеґена і взагалі з монастиря. Коли я вийшов на майдан, він був порожнім, і відтоді мов водою змило всю недружність із киданням каміння та іншим цькуванням.

Назавтра, 28 березня, я поїхав далі, відчуваючи все ж таки, що виробив собі якесь уявлення про Лабран. Тішило мене й те, що вдалося купити кілька цікавих тибетських речей.

* * *

Наступною метою було місто Сіаньфу, столиця провінції Шеньсі. Я не поїхав головним шляхом через Ланьчжоу, а вибрав вужчу дорогу, яка проходила через міста Таочжоу, Мінчжоу, Ніньхуань, Цзиньчжоу і Чженьнань. То була поїздка майже на 700 кілометрів. Перший денний перехід привів нас до тангутського села, де я вирішив заночувати, хоча мій проводир-дунганець запевняв, що це неможливо. Йому довелося неодноразово перелізати через мури до замкнутих будинків, аж поки нарешті після перемовин, яким, здавалося, не було кінця-краю, він домігся того, що одна брама відчинилася. У мене виникла підозра, що вибрано цей будинок навмисно, щоб мене налякати, адже на порозі стояв прокажений. Він мав такий жахливий вигляд, що я б таки подався до іншого села, якби темрява не змусила вдовольнитися тим, що є, — великою кімнатою, де мешкали ще й дві корови та кінь. Прокажений мусив іти спати надворі. Я влігся на ковдру, розстелену на двох узвишшях-кана. Удосвіта прокинувся від того, що прокажений тягнув до себе одне з них, — я проспав цілу ніч у його ліжку! Інкубаційний період прокази становить 3–10 років, тому я досить довго жив у неприємному чеканні.

А коли ввечері ми розмістилися в сараї поблизу ламського монастиря Кадія, нас оточила юрба з кількох десятків надзвичайно зухвалих лам. Я саме робив креслення, то й попросив шановну публіку дати мені спокій. Однак прохання не допомогло, і незабаром на косогорі, під яким стояв сарай, аж кишіло вбраних у червоне лам, які, коли я виходив, вітали мене кількома прицільно кинутими каменями. Щоби припинити глузування, я зробив із дробовика один постріл у повітря й відразу другий — у землю поблизу поважного лами, який саме перед тим влучив каменем мені в ногу. Подвір’я і схил умить спорожніли. Чоловік, якого я послав до старійшини монастиря сповістити про те, що сталося, повернувся з повідомленням, що настоятель пообіцяв перерізати горлянку ламі, який поцілив у мене каменем.

Мене неодноразово попереджали, що про дорогу, якою я їду, ходить недобра слава через грабежі. Поводирі розпрощалися зі мною, останнім зник і особистий охоронець, озброєний мечем завдовжки з нього самого, який і мав супроводжувати мене до Таочжоу. Я роздав своїм людям усе хоч трохи схоже на зброю й нещодавно придбані етнографічні експонати, зокрема тангутський меч і рушницю без набоїв та ґноту, щоб додати їм упевненості. Проте ані розбійників, ані захоплених караванів не було. Лише буря вила в безлюдній місцині, здіймаючи хмари куряви. Незабаром ми знову опинилися в приємніших краях, дорога пролягала поміж лесовими пагорбами, де оброблювані укоси ступнево сягали аж до вершин горбів. Жодного дерева не було видно в цій типовій китайській місцевості; її одноманітність побільшував густий туман, який згодом перейшов у дощ. Погана видимість укупі з жалюгідністю дороги дуже ускладнили креслення мапи. У східному Ґаньсу характер ландшафтів змінився, однак і там погода стояла така, що я не міг зафіксувати в фотографіях цю місцину, найсуворішу й наймальовничішу з побачених у цій провінції.

Я проминув Фенс’янь та деякі інші містечка. Для них були характерними більшою чи меншою мірою облуплені глиняні мури з зубчастим бруствером. Вулиці в них перетиналися перпендикулярно, як і завжди в Китаї. Одноманітна поїздка скінчилася 28 квітня в Сіаньфу, великому місті з населенням 700 000 мешканців.

Пробувши повних два тижні в Сіаньфу, я дістав змогу ознайомитися з започаткованими там реформами. Найпомітніших результатів було досягнуто в навчальній та військовій сферах. Тут було чимало і вищих, і початкових навчальних закладів, розміщених у пристойних будівлях. Шкільні бібліотеки й колекції були добре укомплектовані, на багатьох спеціальностях викладали японці. Найбільше мене здивувала наполегливість, із якою учні виконували гімнастику, маршування і муштру, — це було геть новим у Китаї. Перевага шеньської школи над ґаньсуською найкраще оприявнюється в тому, що в Ґаньсу учням платили стипендію, тимчасом як у Шеньсі вони самі мали платити за навчання.

Шеньські військові частини були з усіх поглядів попереду ґаньсуських. Я бачив їхню чітку муштру, але виникало враження, наче нове військо успадкувало від старого це захоплення парадом та інсценуванням. Казарми були охайними. Китайців туди пускали лише з особливого дозволу, а ось європейців — запросто.

Сіаньфу розташоване посеред хлібородної рівнини, яка тисячоліттями добре родить, але часом переживає і неврожаї, коли трапляється затяжна посуха чи виходить із берегів Хуанхе. Розповіді про життя в минулий голодний рік були приголомшливими. Ситуацію погіршила жадібність мандаринів; сталося так, що вони завадили народові отримати, наприклад, пожертви, надіслані з Америки для зменшення скрути. Рис, що його за розпорядженням уряду завозили з півдня, був обтяжений такими великими транспортними витратами, що його ціна підскочила донезмоги. Люди мерли з голоду, а рис гнив. Дітей тоді вбивали, а жінок продавали за безцінь.

Згідно з давніми китайськими хроніками, в часи панування династії Хань, коли Сіаньфу було столицею держави, пишнота і розкіш тут були більші, ніж деінде. Якби котрийсь китаєць, роблячи нотатки стосовно сучасного життя, змальовував своєю мовою квітів службові помешкання мандаринів із просторими подвір’ями й колонадами, їхні вояжі в супроводі вбраних у червоне вояків, які несуть клейноди, а також храми з величезними позолоченими образами, описи, напевно, теж вийшли би грандіозними, і майбутні читачі не здогадалися б, що палаци здебільшого були простими глиняними будинками, вояки — обшарпанцями, а вулиці — смердючими морями багна й пороху.

Про епоху розквіту Сіаньфу нагадували кургани в просторому полі за межами міста. У деяких імператорів були величезні могили. В менших лежали тлінні останки їхніх дружин, принців, підложниць, євнухів тощо.

З визначних пам’яток можна згадати імператорський палац, названий так тому, що 1900 року в ньому мешкала імператриця Цисі, втікши від іноземного війська, надісланого для придушення боксерського повстання. Палац був колишнім яменем віце-короля, і в ньому навряд чи існувало щось гарне, крім садка. Коли імператриця виїхала звідси, її спальню запечатали і все лишили незрушеним.

У Сіаньфу мешкало багато дунганів; мусульманська частина міста була чималенькою, і там стояли гарні мечеті, збудовані в китайському, а не в ісламському стилі.

* * *

Вирушаючи з Сіаньфу 13 травня, я вибрав дорогу через село Туньхуаньфань, щоб відвідати францисканську місію. І собор, і різні тамтешні заклади справили на мене враження — надто чернича лікарня і школи. Про жорстокість, яка панувала тут у часи боксерського повстання, і про страждання місіонерів розповідали приголомшливі подробиці.

Тепер моєю метою був Кайфен, столиця провінції Хенань, розташована за 500 кілометрів на схід. Погода стояла гарна. Дорога на чималих ділянках була настільки глибоко вторована в м’якому лесовому ґрунті, що краєвид узагалі не проглядався: від руху на ній здіймалися хмари куряви, які повисали в повітрі й оповивали дорогу жовтою млою. Поблизу Сіаньфу узбіччя були облямовані жебраками, які, стоячи навколішках у поросі або з криками біжачи за подорожніми, просили милостині. Жебрацтво іншого ґатунку практикували ієромонахи, які мешкали при дорозі. Бемкнувши в почепленого дзвона чи в металеву пластину, коли наближався мандрівець, вони змушували його прохопитися зі своїх мрій, а тоді квапливо простягали тацю.

По трьох денних переходах я дістався до підніжжя гори Хуаншань. Звідти я подався до храму Наньфень, що стояв на вершині, — уперше в паланкіні, який тут був простим дерев’яним стільцем, закріпленим на двох жердинах. На схід, південь і захід, скільки сягало око, тяглися гірські громаддя, а з півночі плинула Хуанхе двома розтоками, круто загинаючись на схід відразу по тому, як до неї долучалися води Вейхе. На другому краю річкової долини було видно кругловерхі хребти з боку Шаньсі, на півночі й північному заході розлягалася широка рівнина. У сяйві повного місяця пейзаж був надзвичайно гарним, та все ж не міг зрівнятися зі світанковими видивами, коли золоте кружало сонця повільно здіймалося з-поза оповитих тонким серпанком гір, які мінилися сірими й густо-зеленими барвами.

З Туньхуаньфаня я наперед відрядив Луканіна, який непогано навчився розмовляти китайською, разом із кіньми та більшістю пакунків до Тайюаня, столиці провінції Шаньсі. Сам я вирушив через Хенань до Чженчжоу, де проходила залізниця Ганькоу — Пекін із бічною колією до Кайфена. Я їхав на «чжау», а кухар і перекладач — легким возом.

Хенань, теж колишня столиця держави, відома своїми старовинними храмовими печерами. Печери з тисячами висічених у стінах скелі зображень Будди навсидячки і навстоячки справді були визначними пам’ятками. У кількох із них стіни були декоровані маленькими зображеннями Будди, яких загалом була не одна сотня. Яка неймовірна праця знадобилася для цього храмового оздоблення!

Наближаючись 29 травня до Чженчжоу, я почув свист паротяга — просто-таки музику для вух. Незабаром я під’їхав до залізничної колії і станції. Скрізь роїлися вояки в хакі, китайці, які розмовляли поганою французькою і ходили хто в якому європейському одязі, й худорляві рикші. Усе це свідчило, що я опинився на «цивілізованих» теренах. Зручно відкинувшись на сидінні в вагоні, я проїхав решту шляху до Кайфена за дві години!

Коли потяг прибув на китайську станцію, зчинилася чималенька метушня. Посильні заїзних дворів і носії проштовхувалися до вагона тісною юрбою і заходилися буквально битися за пасажирів на очевидний посміх нічим не зайнятих глядачів. Та сама сцена повторилася перед вокзалом, де візники й рикші коло довгих рядів колясок почали шалено викрикувати й розмахувати руками.

Макадамізовані вулиці Кайфена, облямовані крамницями з великим асортиментом, справляли добре враження. Серед його 200 000 мешканців щирих мусульман, за оповідями, було 70 000 — на диво багато для такої віддалі від мусульманського світу. Від колись численної єврейської громади лишилося небагато: зустрівши дужчу китайську расу, євреї почали асимілюватися.

У царині реформ було чимало здобутків. Військо в Хенані, як я побачив, ліпше організоване і збудоване на інших засадах, ніж у раніше бачених провінціях. Крім того, там було досягнуто неабияких результатів у педагогічній діяльності. А ще йшла ефективна боротьба зі зловживанням опію. Опійні засіви зменшилися на третину, кількість крамниць із правом продавати цю отруту було набагато знижено, і я не бачив опійних люльок та іншого приладдя. Для чиновників саме встановили двомісячний термін, по закінченні якого вони мусили вибирати: або посада, або опійна люлька. У Кайфені навіть створили оздоровницю для тих, хто палить опій.

З визначних пам’яток можна згадати тепер уже покинуті іспитові зали — довгі паралельні ряди схожих на повітки будівель із «закутами» загалом для 10 000 іспитників. Такі зали існували в кожній провінції. З’явилися вони досить нещодавно, коли не існувало шкіл, але для того, щоб піти в чиновники, треба було скласти іспит і здобути певний рівень освіти. Про повагу до цього іспиту свідчить те, що коли його успішно складав син, батько теж не хотів пасти задніх і йшов учитися. Справою честі вважалося здобути цей навчальний ступінь навіть перед смертю.

5 червня я виїхав з Кайфена, зробив пересадку в Чженчжоу і сидів тепер щасливий, хоч потерпаючи від задухи, в потязі Ганькоу — Пекін. Найбільша цікавинка у дорозі — переїзд через Хуанхе трикілометровим залізничним мостом. Вода стояла низько, однак місцеві казали, що її рівень міняється так швидко, що іноді досить півгодини, аби перетворити річку на клекітливе море. Розповідали, що об опори моста щороку розбиваються багато джонок, які потім грабують принагідні розбійники.

Я міг собі уявити, які водні маси спроможна нести до моря широка Хуанхе крізь вутлі дамбові споруди. Коли вода максимально прибуває, річка тече на кілька метрів вище від рівнини, і якщо дамби не витримують, затоплює величезні терени. Китайці небезпідставно назвали її Лихом Китаю. У її басейні знищено всі ліси, тому дощова вода змиває лесовий ґрунт у річку, і її дно безперервно підіймається. Таким чином, точиться постійна боротьба між водою й дамбовими спорудами. Крім того, на схилах, із яких розмився орний шар ґрунту, неможливо нічого вирощувати. Для боротьби з повенями можна було б засадити береги лісом, якби китайці не ненавиділи ліс, який зменшує площу орної землі. Власне, в Китаї я не бачив нічого схожого на ліс. Дерева були самотніми і, здавалося, марно видивлялися для себе товариство.

Одноманітна поїздка залізницею на північ рівниною, яка утворилася, коли в гирлі Хуанхе нашарувався принесений нею лесовий ґрунт, тривала. Власне, місце впадання річки в море дедалі більше переміщувалося на схід. Одного разу потяг зупинився посеред поля, і з нього вийшли чоловіки з особистої охорони одного мандарина. Вони попрямували слідом за своїм паном, а за ними підійшла й решта вояків. На безпечній віддалі од потяга процесія утворила замкнуте коло навкруг високопоставленої особи. Невдовзі всі покрокували назад у зворотному порядку.

Пополудні потяг зупинився на станції Цзаньтефу, де пасажири були змушені висідати, щоб пошукати собі нічліг у місті за неповний кілометр від станції. Мене ґречно запросили переночувати на околиці в будівлі французької залізничної управи. Вечір минав весело, з музикою і співами, в товаристві двох французів і одного італійця. Перша почута за два роки пісня врізалася в пам’ять, і мені досі причувається, як француз під акомпанемент гітари тихо співає оцей шматок:

Назавтра вранці я поїхав далі і ввечері прибув до Тайхуаня, де мене зустрів Луканін із кіньми й пакунками.

Чудові макадамізовані вулиці, якась подоба публічного парку і багато добре доглянутих будівель на тлі квітучої зелені робили Тайхуань надзвичайно привабливим містом. Це враження побільшували палаци багатих мандаринів, а також старі храми з сяйливо-зеленими й червоними дахами. Одним із найгарніших був Чжень-гуа-міао. Ще до одного храму плинули хворі, щоб отримати рецепт, виписаний самими богами. Коли священик давав у руку хворому келих із кількома паличками з ієрогліфами, той уклякав перед вівтарем і трусив келиха, поки з нього не випадала одна з паличок. Священик витлумачував ієрогліфи, а тоді відривав від пожовклих рецептів, почеплених великими пачками на стіні обабіч образа. З цим документом у кишені хворий уже простував до аптеки.

Під час боксерського повстання в місті чинилися жахливі трагедії. Обіцяючи захист, тодішній губернатор заманив у пастку 35 протестантських місіонерів (чоловіків та жінок), а також двох католицьких єпископів і 10 черниць та ченців. Їх замордували в губернаторському залі суду. Жертви були недаремними, адже на руїнах знищених осель мучеників виросли церкви, школи й лікарні, і їх грандіозна діяльність на благо китайців повним ходом викорінювала ксенофобію, що трималася на забобонах і незнанні. Щоб спокутувати свою причетність до різанини, уряд пожертвував кошти на будівництво університету, який очолювали європейці. Цей виш випускав щороку 250 китайців.

У реформаторстві та його результатах убога Шаньсі, як я помітив, значно відстає від сусідньої провінції Хенань.

У тайхуанському виші я зустрів Нюстрема, викладача шведського походження, чию приязнь і гостинність згадую з вдячністю. Д-р Нюстрем був добре обізнаний із життям у Китаї й неоціненно мені допоміг.

На аукціоні я продав коней і спорядження, які, як я вважав, більше мені не знадобляться, і відіслав більшу частину багажу під наглядом Луканіна до Пекіна. У моєму власному пакунку були найпотрібніший одяг, ковдри, умивальне приладдя, два анероїди, кілька книжок і трохи консервів.

20 червня я знову вирушив верхи в дорогу. Найближчою метою було розташоване кілометрів за двісті на північний схід місто Утайшань, монгольська святиня, куди переїхав із Монголії вигнанець далай-лама, коли йому довелося розпочати перемовини з китайським урядом. Річ у тім, що 1907 року Росія та Англія визнали китайське панування в Тибеті й задекларували, що він не входить до їх сфер впливу.

Через п’ять днів переді мною завиднівся монастир. За будинками, розташованими навколо, здіймався зелений пагорб, на вершині якого проглядала крізь листя група храмових будівель та широкі кам’яні сходи. Черепичні дахи заграли золотистими й бірюзовими барвами, коли з-за хмар раптом виринуло сонце — грандіозне видиво, якого я не забуду. Невдовзі я й сам уже був у монастирському місті.

Завітавши до одного з найближчих людей далай-лами, щоб попросити аудієнції в Його Святості, я спостеріг, що китайські посадовці пильно стежать за тим, що він робить. Біля підніжжя довгих кам’яних сходів, які вели на зовнішнє подвір’я храму, стояли двоє китайських чатових, а коло входу — один тибетський. За входом до монастиря, як я дізнався, наглядав кордон солдатів, якого я не помітив, якщо він узагалі був. Судячи з того, що влада послала стежити за мною в монастирі свого представника, який розмовляв поганою англійською, мій візит викликав підозри.

Храмовий стиль в Утайшані відрізняється від лабранського. Він цілковито китайський. Виняток становлять лише кілька веж-субурганів^[14]. А ще тут годі зустріти великі храмові зали, прикрашені бронзовими колосами на два-три поверхи, як у Лабрані.

Мене й десятьох бурятів примістили в храмі, де ввечері того дня, коли я приїхав, була служба. Богослужіння правив один-єдиний лама в жовтому вбранні, молитовно схрестивши руки на грудях. Близько десятка музикантів стояло рядами. Грали вони на коротких кларнетах, металевих тарілках і ще якихось химерних інструментах — пофарбованих у червоний і золотистий великих порожнистих дерев’яних кулях зі схожою на чудернацький рот заглибиною й низках різних завдовжки тоненьких трубочок із отвором збоку і мундштуком, як у сурмі. Монотонна, але, на диво, не неприємна музика на віддалі могла здатися співом жіночого чи хлоп’ячого хору. Храм був сповнений монголів, тангутів і бурятів. Мішанина зморщених дідівських облич, лисих монголок, що хилилися від ваги срібних пряжок і коралів, тангутів із оголеним плечем, кощавих рук, які здіймалися в молитві, зсутулених віком і працею плечей, хитких кроків і глибоких уклякань, а над усім цим — пронизливі звуки кларнета. Коли музика змовкла, було чутно, як лама бурмоче молитву, а коли він підніс руку, те саме зробили й молільники. Після цього вони впали навколішки й торкнулися підлоги чолом, а далі знову залунала музика. На підлозі лежала для зм’якшення широка дерев’яна плита, яка від частого вклякання витерлася до блиску.

Назавтра далай-лама прийняв і мене. Біля сходів, що вели на подвір’я його храму, було поставлено чоту китайських вояків, а коло дверей чекав мій «хвіст»-китаєць. Він убрався в святковий одяг і насилу зміг приховати лють, почувши, що я попросив аудієнцію лише для двох осіб — для себе і перекладача. Заходячи, я бачив, як він марно намагається протиснутися вслід за нами.

У маленькій кімнаті в позолоченому схожому на престол кріслі на вкритому килимом узвишші біля задньої стіни сидів приблизно 30-річний далай-лама в жовтому шовковому костюмі з блакитними манжетами і вдягнутій поверх нього традиційній червоній мантії. Під ногами в нього стояв низький і широкий табурет, а праворуч — скриня, оздоблена геральдичними фігурами. На стінах висіли гарні картини, почеплені на паперові рулони. Обабіч престолу під узвишшям стояли схиливши голови двоє підстаркуватих тибетців із грубими рисами обличчя, без зброї і в брунатнувато-жовтому вбранні.

На мій глибокий уклін найвищий лама відповів легеньким кивком. Коли я вручив блакитний хадак й отримав у відповідь вельми гарний білий, далай-лама перервав тишу запитанням, із якої я країни, скільки мені років і якою дорогою я приїхав. Перекладачем був той самий старий лама, якого я відвідував напередодні. Він прошепотів мої слова зверхнику, схилившись і здійнявши очі. Зробивши невелику паузу, далай-лама поцікавився, чи доручив Його Величність імператор Росії щось йому переказати. З виразним зацікавленням він чекав перекладу моєї відповіді — а полягала вона лише в тому, що я не мав нагоди засвідчити свою пошану імператору перед від’їздом. Далай-лама повів рукою, і мені принесли шматок гарного білого шовку з витканим тибетським письмом. Його він попросив мене передати цареві. Коли я спитав, чи не хоче Його Святість, щоб я разом із подарунком переказав усне вітання, він поцікавився, який у мене титул. Почувши, що я барон і назавтра їду з монастиря, він попросив мене відкласти від’їзд: завтра він, можливо, попросить мене про одну послугу.

Далай-лама сказав, що йому добре в Утайшані, хоча серце його в Тибеті. Багато хто з заїзжих тибетців закликає його повернутися до Лхаси, й він, можливо, так і зробить. На це я зауважив, що симпатії всього російського народу які були на його боці, коли він визнав за необхідне виїхати зі своєї країни, досі з ним. Далай-лама слухав мої ввічливі фрази зі щирим задоволенням. Наш обмін думками вийшов доволі лаконічним, адже розмову довелося провадити російською, китайською й тибетською через двох невмілих перекладачів.

Наприкінці аудієнції я попросив дозволу показати браунінг, якого хотів подарувати. Далай-лама сміявся так, що аж зуби блищали, коли я показував, як за один раз зарядити 7 набоїв. Подарунок скромний, мовив я і пожалкував, що не маю ліпшого, — просто після довгої дороги не лишилося нічого, крім зброї. А часи ж такі, що навіть святий чоловік іноді може потребувати радше пістолета, ніж молитовного млинка!

Далай-лама видавався жвавою розумною людиною з чималою душевною й фізичною силою. Обстанова аудієнції виразно свідчила, що його почуття до Китаю — холоднуваті. Він зокрема двічі звелів подивитися, чи не підслуховує хтось за портьєрою, і в жодному разі не здавався людиною, яка погодиться виконувати бажану для китайського уряду роль.

Назавтра далай-лама прислав мені білий хадак, 12 сажнів вузького червоно-брунатного тибетського сукна і 5 жмутів кадильних паличок, повідомивши, що не дописав листа, якого намірявся дати мені з собою, бо очікувана інформація досі не надійшла. Первосвященик, вочевидь, передумав — проте він прийме мене у Лхасі, якщо я здійснюватиму ще одну експедицію до Азії!

Далай-лама таки повернув собі ще того самого року колишнє високе становище в Тибеті, заприсягнувшись на вірність китайцям. Однак незабаром стосунки між Китаєм та його лхаським васалом знову розладналися. Цього разу китайці ввійшли до Тибету, і 1910 року далай-лама знову мусив тікати — тепер до Індії. Але і звідти він повернувся. Скориставшись революцією і падінням маньчжурської династії, він 1912 року проголосив незалежність Тибету і згодом розпочав воєнні дії проти Китаю, який з укладанням миру 1933 року віддав великі терени з тибетською людністю. Недарма далай-лама справив враження вольової та самостійної особистості!

* * *

З Утайшаня я поїхав на північний захід, до міста Шопіньфу, розташованого по той бік великого муру. У цих краях мур був міцнішим, ніж біля Цзяюйгуаня, але дуже занедбаним. Наступною метою стало місто Куейгуа на кордоні з Монголією, значний торговельний і комунікаційний центр із монгольським населенням. Поки я там був, минуло два роки од мого від’їзду з Петербурга.

З Куейгуа я поїхав верхи знову на схід і перебрався крізь великий мур до міста Татуньфу, куди прибув 14 липня. Там перебувала шведська місія, керівник якої, Едвард Ларссон, ґречно зголосився розмістити мене в себе вдома. Татуньфу славилося своїми гарними жінками, які були прибутковою статтею експорту. Чимало мандаринів і багатих китайців приїздили сюди купити собі дружину. Ця слава підтвердилась, адже на вулицях було видно і елегантних, і вельми гожих жіночок, які чимчикували в супроводі охоронниць, пишаючись малістю своїх ніг, барвами вбрання і майстерними зачісками.

Жалюгідними дорогами я рушив до Калґана, куди прибув 20 липня 1908 року. Калґан був кінцевим пунктом моєї кінної поїздки. З призначених етапів експедиції тепер уже зостався лише переїзд до Пекіна залізницею.

Приїхавши до Пекіна, я відчув несказанне задоволення, коли оселився в Hôtel des Wagons-lits. Рівень комфорту в готелі був дуже високий, але, як не дивно, в ньому не було ванн. Замість них використовували вже знайомі мені з Маньчжурії величезні горщики, в яких тамтешні китайці консервували на зиму якийсь соєвий виріб. Щоб потрапити до горщика, треба було піднятися драбиною, а всередині злізти ще однією, на яку потім і сідали. Готель не дуже надавався для написання звіту про експедицію, і я перебрався до посольства, де мені надали павільйон поміж густолистого парку. Місяць я писав звіт, проглядав і каталогізував зібраний у дорозі матеріал, перекреслював мапи начисто і впорядковував свої метеорологічні та інші наукові спостереження. Посол нещодавно помер, і амбасадою керував радник Арсеньєв у статусі повіреного. Я потоваришував із цим надзвичайно приємним справжнім дипломатом. Військовим аташе працював полковник Корнілов, із яким я бачився в Ташкенті, а в дипломатичному корпусі, на мою втіху, випала нагода поновити знайомство з деякими іноземними послами, які працювали раніше в Петербурзі.

І ось я розпустив решту експедиції й подякував своїм людям за віддану службу. Луканін-молодець поїхав до Росії потягом через Маньчжурію. Кухар Чжань і перекладач Чжао ще не знали, що тепер робитимуть. Чжаню, на шиї в якого блищала густа коса, я жартома сказав, що він міг би подарувати її мені, адже мета одної з реформ — саме позбутися кіс. Невдовзі Чжань підійшов до мене, простягнув пакунок із косою — шовковою! — і трохи ніяково пояснив, що його власна — під кашкетом, але й до неї теж домішано шовк. Розміркувавши докладніше, Чжань, мабуть, не хотів, щоб реформа почалася саме з нього.

Мій кінь дістав нового господаря в особі полковника Корнілова. Філіп був легким, витривалим і хоробрим, мав рівну плавну ходу і впевненими ногами провіз мене через усю Азію. Якби наше просування залежало лише від коня, ми б дісталися до кінцевого пункту набагато раніше.

Дописавши звіт, я скористався нагодою й вирушив у двотижневу туристичну поїздку до Японії. Там я побував зокрема в портових містах Сімоносекі й Кіото, останнє з яких було японською столицею до 1868 року. Радник посольства Арсеньєв став для мене освіченим і добре обізнаним із життям на Далекому Сході супутником, чиє товариство зробило подорож значно кориснішою. Надзвичайно цікаво було познайомитися з азійським народом, якому ліпше вдалося модернізувати свою державу, ніж китайцям. До Петербурга я повернувся через Владивосток і Маньчжурію, знайомі по російсько-японській війні. Починаючи від Харбіна, поїздка залізницею була тією самою, що й три роки тому, — от лише тепер скрізь панували мир і лад.

Доїхавши до Петербурга, я зголосився в Генштаб і невдовзі дістав запрошення до імператора, щоб відзвітувати про свою експедицію.

На запитання, на скільки я можу затримати Його Величність, мені відповіли, що, мабуть, двадцяти хвилин вистачить. Імператор, здавалося, не мав наміру сідати, тож я з порога запитав, чи можна починати, і він ствердно кивнув. Доповідь я робив стоячи. Запитання й перепитування свідчили, що він з цікавістю слухає мою розповідь. Подарований далай-ламою хадак він прийняв, традиційно простягши обидві руки. Коли, глянувши на настільного годинника, я спостеріг, що нібито короткий опис тривав годину й двадцять хвилин, я шанобливо попросив вибачення й пояснив, що не помітив, як іде час, бо годинник був за спиною. Його Величність усміхнувся, подякував за цікаву доповідь і сказав, що й сам не звернув уваги на час.

При дворі треба вміти стояти — і цією навичкою, вочевидь, володіли і члени імператорської родини, і їхні слуги. Пригадується почутий у Петербурзі анекдот. Дуже заслужений міністр при дворі одного з попередніх монархів урешті-решт повністю втратив уявлення про те, як сидіти, — він міг лише стояти чи лежати!

Прощаючись, Його Величність поцікавився моїми планами. «Сподіваюся, що незабаром матиму змогу командувати полком, Ваша Величносте, — поки мандрував, відійшов на задній план», — такою була моя відповідь. Імператор зазначив, що мені нема чого журитися про це. Покомандувати полком я ще встигну, зате мало кому судилося виконувати таке цікаве завдання, як мені. Згодом я збагнув, що Його Величність мав рацію.

Крім того, що я доповів про результати експедиції в звіті до Генерального штабу, я опублікував частину своїх антропологічних і мовознавчих спостережень у альманаху Фіно-угорського товариства^[15], а професор Ґ. Й. Рамстедт зробив у цьому ж виданні огляд знайденого мною старовинного монгольського рукопису з квадратним письмом^[16]. Свій щоденник я не мав нагоди підготувати до друку. Тривалий час ніяк не було використано й наукові матеріали, частина яких зберігається в Фінляндському національному музеї, а частина — у мене вдома. Лише восени 1936 року питання про публікацію мого щоденника і наукових результатів експедиції було поставлено на розгляд з ініціативи Фіно-угорського товариства. У день свого 70-річчя я подарував товариству свої нотатки.

Щоденник я здебільшого писав у темних киргизьких юртах, у глинянках сартів, а часто в іще незручніших місцях. Неодноразово бувало, що перед тим, як сісти писати, я проїздив верхи 10–12 годин важкими гірськими стежками і шляхами в пустелі. І мова, і стиль його були аж ніяк не викінченими й потребували перевірки. Однак із цього нічого не вийшло. Моя діяльність на посту голови Ради оборони в критичні часи, а також війна, що вибухнула восени 1939 року, завадили взятися до цієї справи. Отож Фіно-угорському товариству довелося опублікувати 1940 року нотатки й добірку фотографій без змін. Передмову було написано в лютому того самого року в Ставці фінляндської армії. У другій частині семеро науковців аналізують зібрані матеріали — археологічні знахідки, туркестанські рукописи, антропологічні вимірювання, речі, які ілюструють етнографію сартів, рукописи санскритом, давньотурецькою, монгольською та уйгурською мовами і метеорологічні спостереження. Твір закінчується моїми подорожніми мапами, які охоплюють загалом 3087-кілометровий шлях.

Мої спостереження — лише епізоди топографії певних територій, самобутності і звичаїв різних племен, процесу зміни китайського державного життя й суспільства, а також величезних труднощів, які поставали перед тими, хто хотів переродити Китай, — і вони зовсім не претендують на вичерпну картину життя на початку XX століття.

Китаєві були б знадобилися тверда влада, ефективні збройні сили, сучасні адміністративні й технічні кадри, а також нові шосейні й залізничні сполучення, але насамперед мир.

Цього всього йому не судилося мати. Незадоволена повільністю реформаторства новоутворена радикальна партія «Гоміньдан» перейшла 1911 року до неприхованої боротьби з династією. Південний Китай повстав і проголосив республіку. Здобувши владу, Юань Шикай, щоправда, на якийсь час повернув країні цілісність, однак 1912 року спровокував падіння династії і 23-річну громадянську війну. Усе це, як зазвичай буває, пішло на користь лише іноземним державам. Тибет став вільним, а Зовнішня Монголія перетворилася на російський протекторат, що його згодом і Радянський Союз не випускав із рук. У провінціях Хубей, Фуцзянь і Кіансі було впроваджено живучий комуністичний устрій, режисований Москвою. 1931 року, перед тим як партія «Гоміньдан» під проводом Чана Кайші встигла розгромити внутрішній опір, Японія почала експансію до Маньчжурії. Так розпочалася перша фаза завзятої боротьби, яка тривала і в межах Другої світової війни. Коли інші народи дістали мир, Китай втягнувся в нову громадянську війну, яка дійшла до свого завершення аж у часи, коли я пишу ці рядки, і під прапором комунізму призвела до диктатури.

Чотири десятиліття в Піднебесній не було миру. Отож перед нею стоїть завдання позбутися приблизно таких самих величезних хиб і здолати такі самі, якщо не більші, труднощі, як і ті, що на них звернув увагу один спостерігач-іноземець на початку нашого століття. Утім, говорячи про ці проблеми, треба наголосити, що сам китаєць бачить їх з геть інакшого ракурсу, який важко сприйняти іноземцю. Мабуть, не помилявсятой англієць, який, пропрацювавши 30 років на державній китайській службі, сказав: «Хто пробув у Китаї три тижні, готовий видати книжку, хто пробув три місяці — брошуру, а той, хто прожив там тридцять років, розуміє свою необізнаність і мовчить».

3. Перша світова війна на Східному фронті

Від серпня 1914 року до березня 1917 року

7 років у Польщі. — Російські збройні сили на порозі великого герцю. — Початок війни і бої в Польщі й на Галичині восени 1914 року. — Служба командиром дивізії на Галичині. — Невдача 1915 року та її причини. — Оборонні бої і наступальні дії 1916 року. — Румунія — союзник. — Операції в Трансільванських Альпах. — Аудієнція при дворі імператора і відвідання Гельсінкі.

Упоравшись зі звітами й формальностями, пов’язаними з азійською поїздкою, я подався восени 1908 року в коротку відпустку до Фінляндії, а звідти до Швеції, щоб побачитися з братами. Життя цивілізованої людини після дворічного дорожнього тягаря дало бажану полегкість, і рідко коли я насолоджувався порою відпустки так, як тоді.

Повернувшись, я невдовзі мав привід порадіти: мені запропонували 13-й Володимирський уланський полк, дислокований у Новомінську, в самому серці Польщі. Я радо погодився на це призначення і, відповідно, на переведення до Польщі. Адже саме там у прикордонному містечку Каліш я 19 років тому розпочав службу в 15-му драгунському Олександрійському полку.

Новомінськ, розташований кілометрів за сорок на схід від Варшави, був маленьким містечком, де полк жив доволі ізольовано. Три попередні командири, одного з яких зараховували до найкращих кавалерійських офіцерів, не впоралися із завданням, і про полк уже ходили розмови, що ним нелегко командувати. Минуло три роки після Портсмутського миру, тому я сподівався побачити застосування у вишколі уроків війни — але не побачив. Полк, який належав до війська прикриття, не брав участі в Маньчжурській кампанії, і ніхто з офіцерів не вважав за потрібне поміняти своє мирне життя на тягар війни. Мене дивувало, що перебіг війни тут знаний лише в загальних рисах, а тактичним поняттям, які виникли в Маньчжурії, не приділено належної уваги. Нічого не було сказано про порожність бойовища й про позиційну війну, що їх зробили конче потрібними кулемети й швидкострільні гармати. Навчальний статут теж не оновився, і всі чудувалися, що я надавав стільки ваги вправлянню в стрільбі й використанню спішеної кінноти.

Утім, виявилося, що інспектор кавалерії оцінив мою працю: два роки по тому я дістав пропозицію обійняти командування дислокованого у Варшаві лейб-гвардії Й. В. уланського полку, який залічували до найліпших кавалерійських полків. Тамтешній командир мав ступінь генерал-майора. Ця посада була особливо жаданою, і призначення на неї стало для мене якнайприємнішим сюрпризом.

У гвардійських уланах я побув три роки, і мені там так сподобалося, що я відмовився обійняти пост командира 2-ї Царськосельської панцерної бригади (теж жадане місце) і волів зачекати, доки звільниться посада командира Окремої гвардійської кавалерійської бригади зі штаб-квартирою у Варшаві. На неї мене призначили 1914 року, після того як мою частину ґрунтовно перевірив інспектор кавалерії й висловив велику похвалу за рівень вишколу гвардійських уланів і загальний стан полку. У статусі командира бригади я мав приємність орудувати цією елітною частиною. Решта підрозділів були лейб-гвардії Й. В. Гродненський гусарський полк і кінна артилерія — обидва теж дислоковані у Варшаві.

Ще й понині я люблю згадувати про сім польських років. Зі службового обов’язку я й до переведення в Польщу відвідував кілька кінських розплідників польських поміщиків, а також двічі їздив у відрядження до Варшави від придворної стаєнної частини, аби перевірити організаційні заходи, пов’язані з майбутнім візитом імператора до Польщі. Знайомі в кавалергардії та міністерстві імператорського двору звели мене з багатьма вельможними поляками, які в зимовий сезон відвідували Петербург. Отож іще до того, як я став командиром 13-го Володимирського уланського полку, в мене було чимало друзів-поляків, а зв’язків із Польщею — більше, ніж я здужав пам’ятати. Захоплення кіньми, спортом і мисливством відчинили переді мною багато дверей, і я втягнувся не лише в життя російських вищих військових і чиновницьких родин, а й у польський світ, знаний пишнотою і гордою окремішністю. Відразу по приїзді я став членом варшавського мисливського клубу рівня польського «Джокі-клубу» і добірних клубів Лондона, Парижа й Петербурга.

Незважаючи на мій пост, поляки сприймали мене без упереджень. Будучи фіном і переконаним супротивником русифікаторської політики щодо своєї батьківщини, я гадав, що розумію їхні почуття й погляди стосовно питань, які можна було назвати пекучими. Утім, я ніколи не розмовляв із ними про політику. Вони теж ніколи не порушували цього неписаного правила, своєрідного масонства без обітниць. Взагалі у спілкуванні між людьми є багато такого, що відчуваєш без слів. Антиросійська позиція поляків великою мірою порівнянна з нашою, хоча Польща після повстань 1831 і 1863 років, зокрема після останнього, вкрай жорстоко придушеного, опинилася зовсім в іншому становищі, ніж Фінляндія. Королівство Польське, утворене Олександром І, було ліквідовано, а державу перетворено на російське генерал-губернаторство. Російська мова стала державною, а ще відбулося зросійщенння школи й адміністрації. На позір, Польщі більше не існувало, але тим дужче вирував під поверхнею тамтешній патріотизм.

Особистих контактів поміж росіянами й поляками було вельми мало, а на моє спілкування з поляками дивилися з підозрою. Зокрема жандармська управа кілька разів подавала про це рапорти генерал-губернаторові, який, утім, викидав їх на смітник.

Але ця традиційна ворожнеча між двома слов’янськими народами не призводила до насильства, бо поляки самі розуміли, що воно лише посилить гноблення. Попри глибоко затамовану ворожнечу, в спілкуванні росіян і поляків часто оприявнювалося лицарство, якого вже годі знайти в наш час. Наведу приклад. Польський ад’ютант великого князя Константина під час повстання 1831 року подав заяву про звільнення, щоб вступити до польської повстанської армії. Великий князь, який симпатизував полякам, не намагався відрадити юнака. Після недовгого мовчання він промовив: «Маєш рацію, твоє місце — там!» — перехрестив ад’ютанта і відпустив його.

Серед почутих у Польщі бувальщин про лицарський дух я пам’ятаю одну, про двох братів-князів на прізвище Сангушко. Коли старший у 1830-х роках сидів за ґратами в Петропавлівській фортеці за участь у повстанні, його мати поїхала в екіпажі здалеку, зі Славути, родового маєтку на Волині, до імператора Миколи І, який прийняв її на аудієнцію. Сталося так, що стара княгиня, розбита тривогою та горем, розчулила царя, і він відправив свого флігель-ад’ютанта до фортеці з готовим клопотанням про помилування. Коли князь Сангушко побачив, що мусить благати про помилування за злочин, скоєний «через юнацьке нерозуміння», він замінив ті слова на «по зрілих роздумах» і поставив на папері належний підпис. Спроби ад’ютанта перебороти впертість поляка виявилися безрезультатними — той не відступився. Цар, який надзвичайно беріг свій авторитет, узяв перо і написав «пішки» — тобто похід до Сибіру. Молодший брат став господарем маєтку, куди засланець, помилуваний через багато років Олександром ІІ, повернувся зламаним чоловіком. Поміщик, колишній офіцер-кінногвардієць, отримав на старості літ на знак поваги імператорський портрет, який під час революції 1917 року коштував йому життя. Розквартировані в маєтку солдати зажадали, щоб він забрав портрет царя зі свого письмового столу, однак це було занадто для дворянина. «Це мій будинок, портрет мені подарував сам імператор, і я робитиму те, що вважатиму за потрібне», — сказав він, і у відповідь його застрілили на місці. Напевно, мало хто мав менше підстав говорити щось на захист імператора, ніж князь Сангушко! У Польщі скрізь траплялися портрети борців за свободу країни, і серед них рідко коли не було такого, де Сангушка-старшого пильнують двоє козаків, а на задньому плані видно вовків. Згодом, під час війни, я бачив цю картину навіть у якнайскромніших халупах далеко на Галичині.

Приємно згадати, які можливості для полювання були в Польщі. Зразу спадають на думку великі облави з нагоничами в імператорському мисливському замку в Спалі на південному заході від Варшави. Мене запрошували туди, коли гвардійські улани охороняли просторі угіддя замку. Там теж мою увагу привернула простота, якою оточувала себе імператорська родина. Миколі ІІ подобалося перебувати в цьому маленькому, оперезаному розлогими лісами замку, вдалині від неспокійного столичного життя. У Спалі мене 1912 року призначили генерал-майором імператорського почту. Це був вияв особистої прихильності, який не давав посади при дворі, а означав лише право носити на погонах ініціали Його Величності, відповідні для цього звання аксельбанти і можливість потрапити на аудієнцію до імператора без забарних формальностей.

У Маньчжурії я нажив собі чіпкий ревматизм, який спонукав серйозно замислитися, чи не краще мені полишити дійсну військову службу. Для лікування цієї недуги я поїхав до Вісбадена влітку 1914 року, невдовзі по тому, як 28 червня фатальні постріли в Сараєві позбавили життя австрійського наступника престолу Франца Фердинанда та його дружини. У Німеччині панував неспокійний настрій. Можна було зауважити, як з кожним днем у суспільності поширюється воєнний психоз, який дедалі виразніше оприявнювався в формі неприязні до росіян — постійних курортників.

Повертаючись до Варшави через Берлін, я мав там кілька годин між потягами й за звичаєм скористався нагодою роздивитися коней. Я знайшов торговця, якого віддавна знав як одного з найкращих у Європі. У нього продавалися чудові ірландські, а також добірні німецькі коні. Свого часу я купував у нього коней для імператорських стаєнь і трьох — для себе. На свій подив, я угледів стайню майже порожньою, однак Вольтман, цей чудовий торговець, привітався зі мною з усмішкою. «Шкода, що ви, пане генерал, не прийшли вчора, коли я постачив 150 коней армії», — сказав. Коли я зчудувався, як це армія, вартість ремонту якої становить 1200 німецьких марок, бере й купує його висококласних коней, що коштують близько 5000 марок, Вольтман відповів із хитрою посмішкою: «Хто хоче війни, мусить бути готовим платити». Це змусило мене замислитися.

До Варшави я доїхав 22 липня і, побувши день у місті, вирушив до заміського табору, де моя бригада зібралася на маневри. Я встиг провести тільки один маневр, який скінчився наступом полку на полк, коли мій кінь, породистий і доволі палкий, упав на скаку, і я вивихнув ногу. Я мусив їхати до свого намета, що його звелів був поставити в гарному садку графа Замойського. Ледве вклався на похідне ліжко, як увійшов начальник штабу з телеграмою в руці — негайно везти бригаду до Варшави! Віддавши відповідні накази підрозділам, я сів ув автомобіль і поїхав до міста.

Перше, що я побачив у газетах, був австро-угорський ультиматум, оголошений Сербії напередодні. Так стали зрозумілими і розбурханість Німеччини, і купівля за 5000 марок коней для німецької армії, і я страшенно злостився, що звихнув собі ногу, саме коли ось-ось почне гриміти. Тепер уже я не мав сумнівів, що війна на порозі. Назавтра оглянув свої завжди наготовані офіцерські скрині й сакви, а також коротко підстригся, як зазвичай робив перед тривалими маневрами. Травма ноги, слава Богу, виявилася незначною.

П’ять діб минуло без оголошення тривоги. Армія чекала, громада боялася. 29 липня я пішов до мисливського клубу, щоби почути, що може розповісти тамтешнє панство, хоч і не сподівався зустріти у будній день багато знайомих. Утім, я побачив там чимало польських поміщиків, які скупчилися навколо великого стола. Їх привів до столиці неспокій, породжений чутками про війну. Усі розуміли: якщо війни не вдасться уникнути, Польща стане войовищем і нещасному народові доведеться лити кров під прапорами трьох держав. Коли військо пройде польськими рівнинами, від них мало що лишиться.

Незабаром ми повечеряли; функції господаря виконував старий вродливий князь Четвертинський. Його свого часу заслали в кайданах до Сибіру, і повернувся він звідти аж за 20 років; тепер він працював директором Польського іпотечного банку. Атмосфера була гнітючою. Сидячи поряд із ним, я почувався трохи неприємно: хоч я й фін, але водночас російський генерал імператорського почту. Можливо, це стримувало інших від того, щоб вільно висловлюватися. Щойно почалася вечеря, як зайшов голова перегонового товариства. Цього чоловіка, який мав близькі контакти з імператорським перегоновим товариством та іншими столичними колами, вважали добре обізнаним у всьому, і погляди присутніх звернулися до нього. З радісним блиском ув очах він привітався з товариством: «Я можу заспокоїти вас, панове: війни не буде — знайдено компроміс». Тієї ж миті слуга вручив мені листа, як я побачив, зі штабу військового округу: «Вам слід прибути о 12-й годині ночі до штабу бригади». Я глянув на вдоволене обличчя новоприбульця, подумав, що цього разу його прогноз небагато вартий, попросив вибачення й пішов телефонувати в свої частини. Віддавши наказ офіцерам бути опівночі в казармах, я повернувся до свого захололого супу.

За кілька хвилин до призначеного часу я увійшов до штабу, і відразу по тому надійшла телеграма такого змісту: «Оголошується мобілізація на 12:00. Негайно розпечатати мобілізаційний пакет». Я відімкнув сейф і вийняв пакет із чотирма пакунками, одним для штабу бригади, по одному для двох полків і одним для артилерії. Коли ординарці отримали по пакунку, в нічній темряві залунав чвал трьох коней.

У залізничному графіку я приголомшено зауважив, що перший уланський ескадрон має бути повантажений у вагони через дві години. Лише дві години на мобілізацію кавалерійської частини, коли треба принаймні шість, — це просто неможлива річ! Я телефоном повідомив про це начальника окружного штабу, і його здивування було не меншим: «Я дуже добре знаю, що дві години — це замало, але ви, генерале, так само добре знаєте, що я не можу давати вам накази і вказівки, — це було б для мене так само важко, як годинникареві в робочому годиннику торкнутись одного коліщатка, не пошкодивши інших. Ви мусите самі дати собі раду». Я відповів, що розумію це, але вважав за потрібне зв’язатися з ним.

Я сів у крісло, запалив сигару і міркував, що робити. Я знав, що маю надійну частину, але треба ж було статися такій халепі саме тоді, коли я мушу зі своїм військом вирушати на війну! Я розумів, що зараз марно йти в полк і підганяти їх, адже ж усе було до найменших деталей виконано наперед. Час минав, і штаб готувався до виправи. Раптом задзвонив телефон. Командир ескадрону Його Величності ротмістр Молоствов сповістив: «Повідомляю, що мій ескадрон повантажено, потяг вирушає за дві хвилини».

Я подивився на годинника. «Як це ви встигли так швидко?» — спитав.

«Коли ви зателефонували, пане генерале, і сказали, що ми маємо бути в казармах о 12-й годині, ми відразу почали мобілізацію».

Це було зроблено з ризиком, але чия відвага, того й перемога, і я поздоровив його з таким результатом. У мене мов камінь з плечей скотився, і після цього все пішло як по нотах.

Які передумови мала Росія, аби дати собі раду у війні між великим державами? Яким був загальний стан її війська?

Російсько-японська війна оприявнила великі хиби у вишколі й організації армії. Хоча тоді мобілізовано було лише третину солдатів, із настанням миру майже всі склади виявилися порожніми. З матеріальної частини, яку можна було б за звичайних умов транспортувати з войовища назад до Європи, через безлад останньої фази війни майже нічого не лишилося. Усе зужилося або й геть вичерпалося. Тому Росія впродовж 1905–1910 років, а поза тим й пізніше, була слабкою й неспроможною на успішні воєнні дії в Європі — а проте 1909 і 1912 року війна ледь-ледь не почалася. У разі мобілізації для резервістів не знайшлося б взуття і умундирування, а зброї й набоїв — і поготів.

Створення війська потребувало часу, грошей і ще раз грошей. Японська кампанія коштувала два з половиною мільярди рублів і серйозно підірвала фінансовий стан держави. Нелегко було домогтися асигнування від Думи, але без нього царат не міг триматися на рівних у гонці озброєнь, яку розпочали Німеччина та Австро-Угорщина. Російським кроком у відповідь стала так звана «велика програма», реалізація якої мала відбутися в 1913–1917 роках. Ця програма передбачала півмільярда рублів основних асигнувань, після чого військовий бюджет мусив щороку зростати ще на 140 мільйонів. Штатна кількість військових у мирний час мала зрости на 12 000 офіцерів та близько 500 000 вояків, тобто приблизно на третину. Війна заскочила армію в процесі реорганізації, однак уже в перший рік було зроблено чимало.

Для керування цією величезною працею була потрібна сильна рука. Імператор перебував у ізольованому становищі і мав багато інших справ та обов’язків, отож навряд чи можна було сподіватися, що в нього вистачило б на це часу й сил. Тому цим усім дедалі частіше опікувався генерал Сухомлинов, військовий міністр від 1909 року. Їхня співпраця з періодично прирівнюваним до нього начальником Генерального штабу аж ніяк не завжди йшла гладко, а самому Генштабу впродовж 1905–1914 років міняти начальника довелося аж шість разів. Сухомлинова суворо критикували, але якщо проаналізувати результати його п’ятирічної міністерської каденції, не можна не визнати, що з армії, де панував повний безлад, за короткий час було розбудовано цілісний бойовий інструмент, який, щоправда, з технічного погляду поступався німецькій армії. Мобілізація й концентрація відбувалися за планом. У царині промисловості, а надто в поповненні запасів зброї та боєприпасів, бували недогляди, і вони виявилися фатальними.

У вишколі за останні мирні роки було досягнуто чималих успіхів. Вище командування почало зважати на уроки російсько-японської війни. Чекаючи на новий статут польової служби, що його без кінця обговорював комітет за комітетом, частини діставали тактичні інструкції окремим наказом. Статут було затверджено аж у той день, коли оголосили мобілізацію. Однак війна засвідчила, що маньчжурський досвід не став наукою і для французької та німецької армій. Здається, важко завадити техніці розвиватися швидше, ніж її застосування на практиці. Це стосується й інших царин, не лише військової.

Найдошкульнішим місцем був резерв, для якого не організували сучасного вишколу. Нестача в ньому кваліфікованого офіцерства й унтер-офіцерства спричинила серйозні наслідки. Як і загалом російський народ, солдатські маси, закликані під прапори, морально теж не були готові до бою. Патріотичні маніфестації на початку війни виявилися просто облудним фасадом. Фронт усередині країни був роз’єднаним, а від 1906 року чотири Думи поспіль перебували в гострій опозиції до царя.

Хоча Росія й мала краще матеріальне забезпечення, ніж десять років тому, вона не підготувалася до війни на європейській арені тривалістю понад кілька місяців. Тимчасом тоді ще панувало поширене уявлення, що конфлікт між великими державами не може довго тягтися.

Мою бригаду вивантажили з потяга 30 липня в Любліні, звідки вона мала кінним порядком їхати 40 кілометрів до міста Красник, розташованого приблизно за 30 кілометрів від кордону з Галичиною, який тут пролягав на північ від річки Сян. Таким чином, між лінією кордону й Сяном австрійці мали широкий плацдарм. Тепер ми дізналися, що війна ще не почалася й мобілізація охоплює лише Московський, Казанський, Одеський та Київський військові округи. У Німеччині, втім, унаслідок призовів було видано наказ про загальну мобілізацію вже 31 липня, а 1 серпня вона оголосила війну. Ми з нетерпінням чекали дозволу атакувати австрійців, однак дні минали, а ні та, ні та сторона не оголошувала війни. Лише 6 серпня Австро-Угорщина пішла за прикладом Німеччини. Це свідчило, що політична ініціатива перейшла до Берліна.

Утримувати Красник було важливо, адже це вузловий пункт дорожньої мережі на півдні від залізниці Івангород (Демблін) — Люблін — Холм. Саме цією залізницею відбувалася концентрація 4-ї армії, для прикриття якої було широким фронтом висунуто на 60 кілометрів східніше од Вісли кавалерійську формацію, утворену з 13-ї кавалерійської дивізії і гвардійської кавалерійської бригади під командуванням генерал-лейтенанта князя Туманова.

17 серпня сталася раптова атака на сили, які прикривали ділянку проти австрійського плацдарму. У своєму постої в Краснику я дістав того самого ранку від генерал-лейтенанта Туманова наказ займати позиції на півдні від міста і «втримати його за всяку ціну». Наказ було поспіхом написано на звороті донесення розвідчого ескадрону. У цьому донесенні повідомлялося, що ворог, який просувається на Красник, має в своєму складі одну піхотну бригаду, три батареї і чимало кінноти.

Я наказав негайно сурмити тривогу. Займати розвідані позиції на півдні від міста часу не було, тому командири полків дістали наказ просто скакати на південь — уланський полк двома західними дорогами, а гусарський східною — і давати відсіч там, де вогонь вимусить спішитися. У дорозі вони мусили підтримувати між собою зв’язок. Мій командний пункт стояв на узбіччі середньої дороги. За хвилину почулося, як ескадрони поскакали з міста. Незабаром жвава стрілянина засвідчила, що ворог не барився і зайняв висоти на півдні від Красника.

Тут мої підрозділи вступили в бій на приблизно семикілометровій ділянці. У ньому брала участь уся бригада. Вогонь численнішої ворожої артилерії зменшив мою батарею вже на початковій фазі сутички до двох гармат^[17], та й ті довелося перекинути на іншу позицію. Це означало, що уланський полк, на якому від самого початку в таку спеку лежало найбільше навантаження, мусив діяти без підтримки артилерії, доки командувач корпусу не прислав на допомогу батарею, прицільний вогонь якої істотно вплинув на перебіг бою.

Протягом дня ворог раз по раз намагався заволодіти центральною позицією, яку захищали гвардійські улани, а також обійти лівий фланг, але безрезультатно. За правий фланг я теж непокоївся, бо звідти надійшло повідомлення про чималі сили ворожої кінноти. Тому колишній 13-й уланський полк, що його командувач корпусу надав мені, дістав наказ розширити позиції праворуч, обійти ворога і вдарити йому в тил, а тим часом дві сотні прикордонної застави, теж підпорядковані мені, зміцнили лівий фланг.

Надвечір заступити бригаду прибув іще один піхотний полк. Під час зміни австрійці почали безладно відступати; тоді було взято в полон кількасот вояків із двох піхотних полків. Як вони розповіли, ворожі сили складалися ще з трьох батарей і однієї кіннотної дивізії, яка, на диво, досі не вступала в бій. Із настанням темряви корпус генерал-лейтенанта Туманова було переміщено на захід у бік Вісли, звідки раніше надійшло повідомлення про висування ворога.

Мої полки витримали випробування, і я знав, що й надалі можу на них покладатися. Лейб-гвардії уланський полк, чийого командира поранило, зазнав великих втрат у живій силі, отже, натиск на цьому секторі був найбільшим. Лише шість днів по тому, 23 серпня, австрійці спромоглися на нову атаку. Тим часом 4-та армія встигла завершити концентрацію. Ознакою того, що підсумок бою під Красником оцінили у вищих колах, була отримана мною золота Георгіївська зброя.

Коли 23 серпня австрійці розпочали атаку з північного боку Сяну, 4-та армія здійснила наскок у бік річки. Сутичка біля Красника скінчилася цього разу гірше. Фронт усієї армії відступив. Ситуація була найкритичнішою найближче до Вісли, де численніше вороже військо відтиснуло правий фланг на північ і пробило собі прогалину в напрямку залізниці Люблін — Івангород, якою саме терміново перевозили військо.

У цій фазі, коли австрійці вже перебували на південному боці від села Ополе приблизно за 30 кілометрів від залізниці, кавалерійські підрозділи знову було поставлено для прикриття правого крила 4-ї армії, щоб стримувати вороже військо. Ополе, оточене лісистими мочарями, розташовувалося саме на півдні від притоки Вісли під назвою Ходель.

28 серпня я дістав наказ розвідати, які сили супротивника стоять біля Ополя, і перешкодити йому переправитися через Ходель. Мою бригаду було підсилено 13-м уланським полком і 13-м драгунським полком, а також кінною артилерією. Виявилося, що Ополе ще не захоплено, однак на півдні від нього австрійці добре укріпилися. За нашими оцінками, їх там була одна дивізія. Обійшовши правий фланг ворога, я зумів захопити три села, однак мені загрожувала ворожа спроба обійти Ополе з заходу. Ось яке склалося становище, коли я вночі дістав наказ відводити військо назад на другий берег Ходелі. Коли села було втрачено, 13-та кавалерійська дивізія зайняла оборону переправ, від яких, однак, її наступної ночі відтиснули. Тепер супротивник мав чотири плацдарми на північному березі.

Уранці 29 серпня я дістав наказ відвоювати переправи своєю бригадою, підсиленою цього разу Донським 10-м козачим полком. Оцінивши міцність оборони й завваживши, що ворог саме розширює плацдарми, я вирішив спробувати знайти його відкрите крило на південному березі річки, щоб здійснити фланговий удар паралельно з фронтальними атаками на плацдарми. Один загін під орудою відважного ротмістра Носовіцина зміг переправитися через Ходель у її пониззі й атакував оборонців західних переправ із тилу. Решта переправ теж опинилися в наших руках упродовж дня. Усі спроби відвоювати їх було відбито.

На загрожену ділянку форсовано підходила підмога. Вранці 30 серпня прибув 91-й піхотний полк, який належав до 23-ї піхотної дивізії, під командуванням полковника Ернста Левстрема, колишнього мого опікуна у Фінляндському кадетському корпусі. Йому наказали взяти на себе оборону переправ. Я дістав наказ підтримувати наступ піхотної дивізії на південь формацією, що складалася з чотирьох полків: моєї власної бригади, Донського 10-го козацького полку, 13-го уланського полку і однієї батареї. Завдання було неконкретним і давало волю дій. Я повідомив полковника Левстрема, що маю намір переправитися через Ходель у пониззі, обійти ліве крило австрійців, атакувати з тилу їхнє військо, що висувалося на північ від Ополя, і напосісти на резерви, які, за моєю оцінкою, мали стояти поблизу Ополя. Переправи, безперечно, зазнаватимуть постійних атак, і я боявся, що піхотному полку, який ще не пройшов бойового хрещення, стане занадто важко опиратися більшій силі.

Щойно мій авангард переправився через залишену супротивником без прикриття Ходель, як зі сходу розпочався артилерійний вогонь і пролунала жвава стрілянина, даючи знати про початок атаки. Пізніше з’ясувалося, що на переправу накинулось аж шість полків, які відтиснули російські частини на північ. Повівши головні сили на Ополе, я міг допомогти піхотному полку. Відбувся важкий марш кепськими лісовими дорогами, що часто проходили в мочарах.

Двом полкам було приписано зайняти узлісся на заході й північному заході від Ополя, а також перетяти дороги, що вели на південь. Приблизно о третій годині дня головні сили дійшли до узлісся, з якого можна було побачити, як австрійські розстрільні повільно рухаються на північ. Стріляти по них і по Ополю батареї почали зовсім несподівано. Шлях для відступу переправами було перекрито, і у ворожому угрупованні на північному березі Ходелі почалася паніка. Уже через годину було видно, як австрійці безладно відходять на південний схід. 91-й піхотний полк дістав вдячне завдання знову зайняти переправи і захопив понад тисячу полонених.

На моє угруповання, яке тепер розгорнулося шестикілометровим фронтом, накинулися чималі підтримувані трьома батареями сили, які загрожували відкритому правому флангу. Усі мої підрозділи вже було використано. Коли становище біля переправ стабілізувалося, я з настанням темряви знявся, щоб завести свою формацію туди, звідки почався її денний марш. Діставшись до переправи, я дістав наказ приєднатися до кіннотного корпусу, який мав обороняти пониззя Ходелі.

Назавтра було знайдено донесення, що його викинув збитий літун. З’ясувалося, що відтиснуті біля Ополя сили становили основну частину корпусу, яким командував генерал Кумер. Цей факт, звичайно, додав цінності тамтешній триденній операції. Для такого дужого супротивника загроза 24 розташованих широким фронтом ескадронів і 12 гармат, до яких бракувало набоїв, не була страшною, але у війні часто все вирішують психологічні чинники. Супротивник, який почувається слабшим, справді слабший.

Наступ австрійців на лівий фланг 4-ї армії був успішніший; ворогові навіть вдалося перетяти залізницю Люблін — Холм. По завершенні російського масування південно-західне угруповання дістало змогу на початку вересня перейти в контрнаступ. Упродовж трьох тижнів росіяни відтисли ворога до Карпат і коридора між горами й Віслою. Було обложено Перемишльську фортецю, залога якої сягала 120 000 вояків, а незабаром під загрозою опинилися вже Краків та Сілезія. Мою бригаду було приєднано до формації, якою командував генерал Безобразов, вона воювала біля сіл Жулкевка, Тарнавка, Пікуле й Момоти, здобула місто Янув, а також узяла участь у захопленні Сяну.

Противагою великого успіху стала серйозна поразка в Східній Пруссії, куди зайшли дві армії — генерала Ренненкампфа зі сходу через Німан і генерала Самсонова з півдня. Воєнні дії Ренненкампфа були пасивними, а зв’язок між арміями в Східній Пруссії — слабким, частково через складну місцевість. Крім того, німці перехопили радіограми супротивника, отож їхнє верховне командування зважилося на сміливий маневр. Зоставивши лише тонке прикриття на ділянці проти Ренненкампфа, генерал фон Гінденбурґ сконцентрував усі можливі сили проти армії Самсонова, яку було знищено за п’ять днів. Після того ворог витиснув Ренненкампфа на протилежний бік Німану. Незважаючи на свою поразку, російська армія опосередковано сприяла перемозі в битві на Марні, адже німці перекинули до Східної Пруссії два корпуси й одну кавалерійську дивізію зі свого правого крила у Франції.

Австро-Угорщина, якій тоді було скрутно, попросила допомоги в союзника. З середини вересня почали надходити донесення, згідно з якими австрійці готують наступ на Сян. Тоді ж таки фон Гінденбурґ мав вирушити на Варшаву армією, концентрація якої саме відбувалася в Сілезії. Російське військо стояло там слабким прикриттям, утвореним п’ятьма кавалерійськими дивізіями на заході від Вісли і кількома піхотними дивізіями в районі Варшава — Івангород. Центр було залишено майже відкритим, щоб добре зміцнилися фланги. Верховне командування вирішило тепер припинити наступ південно-західного угруповання на Краків, перекинути основну частину сил у західній Галичині до середньої течії Вісли для контрнаступу, а також відвести решту війська назад за Сян. Для забезпечення перегрупування з моєї бригади й двох стрілецьких бригад було утворено загін під орудою генерала Дельсаля, який мав зайняти містечко Опатів, розташоване на захід од Вісли, із довколишніми теренами за 25 кілометрів на північний захід від Сандомира.

Після обтяжливого кінного маршу розгрузлими дорогами гвардійська кавалерійська бригада дісталася 1 жовтня до призначеного місця на півдні від Опатова. Наступ німців та австрійців уже кілька днів тривав повним ходом.

Стрілецькі бригади генерала Дельсаля утворили півколо на заході й півдні від Опатова; моїм завданням було обороняти восьмикілометрову долину, яка прилягала до річки Копржив’янки і перекривала дорогу на Сандомир. Для оборони п’ятикілометрової ділянки між цими угрупованнями не вистачало ніяких сил. Уже 2 жовтня мої розвідувальні загони зайшли в сутички з ворогом, який наступав, однак лише назавтра вранці бій спалахнув по всьому фронті, коли ворогу вдалося захопити переправу біля Клімонтова на моєму західному крилі. Його ми відвоювали за допомогою резервів, ще й відбили всі спроби взяти нас у кільце. До полудня прогалину між піхотою та моєю бригадою заповнила 5-та кавалерійська дивізія, батареї якої вступили в бій на моїй ділянці. Однак інтенсивний артилерійний вогонь змусив їх стихнути до кінця дня. Перекинута з Сандомира піхотна бригада зайняла надвечір позиції за моїм лівим флангом, тож я дістав змогу загнути його трохи назад.

4 жовтня вдосвіта цілий німецький корпус атакував Опатів. Судячи з гарматних жерл, які бризкали вогнем, і сіл, які горіли, ворог оточував Опатів з півночі. На свій подив я зауважив, що 5-та піхотна дивізія знялася з позицій, не попередивши сусідів, і зі свого спостережного пункту побачив у підзорну трубу, що ворог наступає величезними лавами. Оборона розсипалася. Усі мої спроби вийти на зв’язок із командиром нашої формації були марними. Я бачив, як щохвилини дедалі більше стрілецьких роїв скочуються у глибоке річище Опатівки, яка текла позаду наших позицій до Сандомира. Ворог тим часом поновив натиск на лівий фланг, який мені довелося відвести ще трохи назад. Приблизно о другій годині, коли оборона Опатова вже, як я побачив, зовсім припинилася, на змиленому коні над’їхав ординарець із наказом генерала Дельсаля, відданим понад чотири години тому. Той сповіщав, що збирається вивести все військо з Опатова і під покровом ночі відступити дорогою, яка веде просто на схід до Аннополя, де він переправиться через Віслу. Для забезпечення відходу він наказав мені зайняти район на північному заході від Опатова.

Наказ уже не відповідав вимогам ситуації. Генерал Дельсаль почав відходити, і в інший бік, ніж намірявся, тож я вирішив, що краще лишитися на місці й прикривати єдиний шлях для відступу стрілецьких бригад. Позаду мого сектора приблизно на 5 кілометрів розлягалась горбкувата рівнина з сільцями та перелісками, яка давала війську можливість заховатися й ешелоновано фланкувати в глибину. Мені вдалося стримати ворога, доки стрілецькі бригади опинилися в безпеці, і лише вночі я дістав наказ знімати свою бригаду й вести її через Віслу до Сандомира.

Уже у першій фазі сутички, коли наше військо відступало повз мої полки, спокуса для них була великою. Ще більше твердості знадобилося, коли з їх тилу почав лунати шум бою. Але вони не похитнулися, і це врятувало піхоту. Маневровість, вогнева потуга, а надто те, що командування міцно тримало підрозділи в руках, були головними причинами успішного завершення бою. Нагородою мені за це став Георгіївський хрест IV ступеня.

Стримувальний бій — це за всяких обставин складна форма воєнних дій, але якщо його, як під Опатовом, доводиться провадити тимчасовими формаціями й без засобів зв’язку, він стає чудовим хрестоматійним прикладом для викладача тактики. У ті часи зв’язкової техніки в російській армії дуже бракувало. Лише у вищого командування були радіоапарати.

Як згодом з’ясувалося (зокрема з мемуарів генерала Лудендорфа), формація, що атакувала Сандомир, була 1-ю австрійською армією, тобто її авангард три дні стримувала гвардійська кавалерійська бригада.

Тепер перегрупування російських сил завершилося. У центрі, в районі Варшава — Івангород, було дислоковано велику кількість дивізій, серед них чимало новомобілізованих. У середині жовтня це потужне угруповання розпочало контрнаступ, спрямувавши головний удар на варшавський фланг. Німцям, які дійшли до Вісли на півдні від Варшави, загрожувало оточення, і вони почали загальний відступ, методично знищуючи залізниці, шосейні дороги та лінії зв’язку. Це дуже ускладнило просування росіян. Такої масштабної руйнації в сучасних війнах доти не було.

Наприкінці жовтня майже всю російську Польщу було вже очищено від ворога. Хоча обхідний маневр і не вдався, а втома війська й труднощі з постачанням завадили просуванню до Сілезії, цей наступ був важливим стратегічним успіхом російського військового командування. Однак минуло небагато часу, й ініціатива знов перейшла до німців, які використовували дві рокади^[18], аби перекидати військо зі Східної Пруссії до Сілезії й назад.

Моя бригада, яку знову було додано гвардійським підрозділам і поставлено на південному флангу, воювала спершу з німцями біля Івангорода, а далі з австрійцями, яких ми загнали на північ від Кракова. Раніше в ці краї, якими тепер ми їхали, мене приводили полювання й маневри — зокрема на берег річки Ніди до Хробежа, де я побував у маркіза Вельопольського, коли полював на козуль. Тепер на цьому гарному терені відбувалася гонитва за інакшою дичиною. Крізь підзорну трубу я дослідив можливості переправитися через річку саме з південного боку від помістя маркіза. Пам’ятаючи про гарну, витончено вмебльовану головну будівлю, я наказав командирові батареї зберегти лісок, де вона стояла. По нетривалій стрілянині австрійці вивели своє військо з цього району, після чого мене привітав маркіз, радий з того, що відбувся легким переляком, і запросив на обід мене та офіцерство популярних гвардійських уланів. Частували нас там національною стравою біґосом, приготування якої триває кілька днів, тож вона, поза всяким сумнівом, призначалася для австрійців.

Короткочасно насолодившись маркізовою гостинністю, ми продовжили гонитву, доки нас не вимусила зупинитися фортечна смуга довкола Кракова. На півночі від форту Могила австрійський гусарський ескадрон зробив вилазку, яку я добре пам’ятаю. Не знаючи місцевості, весь ескадрон заїхав у болото. Коні провалилися по живіт у драговину, і гусари в нових блискучих одностроях стали для нас легкою здобиччю.

Наприкінці листопада 1914 року я завітав у гості до командувача нашого корпусу генерала Безобразова, мого доброго знайомого. Мене вразив його песимістичний погляд на ситуацію. «Незабаром доведеться воювати киями», — припустив він. Боєприпасів і справді часом було мізерно мало, і нас закликали їх економити — особливо артилерійні набої. Ми думали, що це через труднощі в перевезенні, але від генерала я дізнався, що це не так. Розповів він іще багато. Мирні резерви боєприпасів уже вичерпались, а промисловість, якій бракує сировини, машин і фахівців, нездатна задовольнити потреби з такою швидкістю, якої вимагає ситуація. Поки там не було ніяких мобілізаційних планів. А що Франція з Англією теж не встигли мобілізувати свою промисловість, армія ще тривалий час не могла сподіватися на допомогу союзників. Лише напередодні війни, 1913 року, Росія розпочала реалізацію великої програми основного постачання.

Нестача гарматних набоїв почала даватися взнаки за шість тижнів. Артилерія від самого початку відігравала вирішальну роль, і піхота звикла до її підтримки. Коли ця підтримка послабшала, почали зростати втрати. Це шкідливо вплинуло на бойовий дух, і до того ж у піхоти стало скрутно зі зброєю і набоями.

Ситуація з живою силою теж викликала тривогу. Кадри було занедбано в мирний час, і коли полки пішли на війну, вони мали по три-чотири кадрових офіцери на сотню, батарею й ескадрон. Багато з них загинуло, і відчувалася гостра нестача командного складу. Те саме стосувалося й унтер-офіцерства. Вище командування заповнювало прогалини офіцерами й унтер-офіцерами запасу без достатньої кваліфікації. Втрати серед рядового складу теж стали несподівано великими — були полки, які складалися лише з 400 вояків! Велика частина найліпших підрозділів потрапила в полон. Дедалі гостріша нестача зброї ще більше ускладнювала комплектацію фронтових частин, і попри величезні резерви населення, формувати нові підрозділи було нелегко. Ось якою була загальна картина російської армії наприкінці 1914 — на початку 1915 року.

Не дивно, що успішний російський контрнаступ у Польщі замінився невдачею. Річ у тім, що перед кінцем року австрійці теж пішли в контрнаступ на Галичині і на сході від Кракова відтиснули російську армію на 70 кілометрів. Коли німці у той самий час готували наступ із Східної Пруссії, для російського угруповання, висунутого далеко на захід, становище стало загрозливим, тому воно дістало наказ відступити на 50–100 кілометрів, щоб по річках Бзура, Равка і Ніда утворити фронт, який правим берегом Вісли тягнувся до Карпат по Дунайцю і Б’ялій. Незабаром почався шпаркий мороз, який російська армія зустріла майже без зимового спорядження.

Розроблений російським верховним командуванням план зимової операції 1915 року мав на меті зайняття Карпат і новий наступ на Східну Пруссію, однак після того, як удар німців зі східнопрусського напряму призвів до того, що під Августовом було розбито російську армію в 110 000 багнетів, північно-західне угруповання вже не мало потрібної снаги. Але командування й чути нічого не хотіло про те, щоб переглянути план наступу на південному напрямі. Форсування Карпат обіцяло важливі політичні результати: було сподівання, що вирішальний удар по Австро-Угорщині спонукає долучитися до Антанти Румунію. Тому довелося перекидати підмогу на Карпатський фронт, і туди повезли всі приступні сили для зосередження головного удару. Мою окрему гвардійську кавалерійську бригаду теж було скеровано на Галичину і підпорядковано командувачеві 8-ї армії генералу Брусилову, колишньому начальнику мого офіцерського кавалерійського училища.

Поки бригада прямувала до Галичини, я ненадовго заїхав до Варшави, щоб порозбирати речі й віддати майно на схов. Фронт пролягав близько, і гарматний гуркіт із Бзурів виразно було чути в місті. У лікарнях лежало повно поранених, серед них траплялися й жертви вперше застосованих німцями отруйних газів.

Наприкінці лютого 1915 року я приєднався до своєї бригади поблизу Львова. Звідти ми поїхали далі до штабу армії, дислокованого за 60 кілометрів на південний захід від Самбора. Генерал Брусилов зустрічав нас верхи. Коли бригада проїхала урочистим ходом повз командувача армії, він покликав мене до штабу, де я дістав нагоду розповісти про участь своєї бригади в польській кампанії. Коли генерал поцікавився моїми побажаннями, я сказав, що волію лишитися в своїй бригаді, якщо з неї наміряються сформувати дивізію (про це ходили розмови). Наскільки це залежить від нього, мовив Брусилов, справу вирішено. На цьому ми розпрощалися.

Ледве я встиг увечері сісти за стіл разом зі своїм штабом, як від командувача армії надійшла радіограма, в якій він пропонував мені командування 12-ю кавалерійською дивізією; її командир генерал Каледін дістав поранення. Мені було важко розлучитися зі своєю бригадою, яку я очолював уже рік із чимось і з якою, як сам відчував, зріднився у спільнихзусиллях і небезпеках. Ще до закінчення вечері надійшла друга радіограма такого самого змісту. З огляду на це я вирішив відповісти особисто і невдовзі рапортував про себе генералу Брусилову. Я подякував за довіру і сказав, що буду вдячний за пораду, адже 12-та кавалерійська дивізія — незнайома для мене частина, а сама пропозиція суперечить тому, про що сам генерал нещодавно говорив. На це командувач армії відказав:

— Дванадцята кавалерійська дивізія — це така частина, що коли її пропонують, нема чого від неї відмовлятися.

Після цієї відповіді мені нічого іншого не лишалося, як дати згоду, а що не було часу бодай ознайомитися з ситуацією, я мусив лише якомога швидше долучатися до своєї нової частини, яка саме провадила бій під Станіславом приблизно за 140 кілометрів на південний схід. До паротяга вже було причеплено вагон, і я поїхав, навіть не побачившись зі своєю бригадою. Я встиг лише послати їй вітання, а також наказ доправити моїх коней і валізи слідом за мною.

У штабі 2-го кавалерійського корпусу неподалік від Станіслава я отримав інформацію про становище від свого нового начальника, генерала Хана Нахічеванського, кавказця з походження. Мороз і важкі умови від самого початку утруднювали розпочатий у лютому наступ, а крім того, одна нещодавно сформована німецько-австрійська армія взялася атакувати східний фланг. Великі сили відтиснули там нечисленні російські частини до Дністра, отже, треба було чекати наступу в тил російського угруповання і на ліве крило, яке сягало центру Карпат. 2-й кавалерійський корпус мав стримувати ворога між Прутом і Дністром, доки ми встигнемо організувати нову оборону вздовж Дністра. Тим часом 12-та кавалерійська дивізія билася на півдні від села Лисець із австрійцями, які намагалися пробитися через Надвірну.

До складу кавалерійського корпусу належала, крім 12-ї кавалерійської дивізії, ще одна формація, яку між собою називали Дикою дивізією. Вона складалася з шести кавказьких полків, які репрезентували шість племен, звільнених від дійсної служби. Ці полки було зібрано з добровольців різного віку, отож у лавах воювали пліч-о-пліч батьки з синами. Офіцерство було частково російським, частково кавказьким. Командував дивізією брат самого імператора, великий князь Михайло. 1916 року його призначили командувачем гвардійського кавалерійського корпусу, а згодом — генералом-інспектором кавалерії.

Хан Нахічеванський описував і участь 12-ї кавалерійської дивізії в захопленні Галичини. Хоч мені й довелося полишити гарний підрозділ, скидалося на те, що я цілком можу покладатися на боєздатність нового, адже її високо оцінив сам генерал.

Після імператорських маневрів на Волині 25 років тому мені запам’ятався Охтирський гусарський полк — один із чотирьох у цій дивізії. Я, тоді новоспечений офіцер, бачив, як полк на білих конях переправляється через річку Стир, і ця картина врізалася мені в пам’ять. Мені тепер пригадалося, які розповіді я чув про Охтирський гусарський полк, і чому він досі, попри спрощення кавалерійського однострою після російсько-турецької війни, мав особливий дозвіл носити капуциново-брунатний гусарський доломан і використовувати червоні чапраки, здалеку схожі на червоні штани. Розповідали, що в дорозі на парад перемоги в Парижі 1814 року полк розквартирувався в якомусь монастирі капуцинів, де гусари поміняли свої потерті однострої на нові, зроблені з мантій ченців. Під час дефілювання імператор Олександр І звернув увагу на охайно вбраний полк і звелів, щоб кольором Охтирського полку й надалі був брунатний. Тож гусари вельми пишалися своїм одностроєм! Такі традиції були в пошані в Російській імператорській армії, і вони, безперечно, формували дух товариськості і почуття єдності. Ще за один приклад може стати Апшеронський піхотний полк, до парадного однострою якого належали чоботи з червоними закотами — пам’ять про славетний штурм у Семирічній війні в Кунерсдорфському бою, коли полк, за легендою, брів по коліна в крові. А ось до Павлівської гвардії добирали лише новобранців із кирпатим носом — адже такий був у імператора Павла!

Рештою підрозділів 12-ї кавалерійської дивізії були уланський Білгородський полк, драгунський Стародубський полк, Оренбурзький козацький полк і один артилерійний дивізіон, і всі вони під час війни додали дивізії слави.

У наступні дні кінноті вдалося зупинити ворога, що пробивався через Надвірну, і трохи відігнати на схід лави, які пробилися через Коломию. Завадити супротивнику зосередити чималі формації під Заліщиками для переправи через Дністер сил уже не вистачило.

Після формування нових піхотних дивізій для оборони дністерської межі кінноту було переміщено на північний берег річки, де моя дивізія наприкінці березня заступила одну козацьку дивізію під Заліщиками, на які наполегливо напосідав ворог.

Дністер біля Заліщиків круто повертає на південь, утворюючи невисокий мис. Над містом, розташованим на краю мису, височіють круті горби на протилежному березі. Прибережна ділянка навпроти міста перебувала в руках росіян, однак із горбів по обидва боки ворог міг перехресним вогнем бити і по переправі, і по самому місту з його околицями, і по кількох російських позиціях у тилу. Важко було боротися із супротивником, який мав кількісну перевагу й потужну артилерію. Козаки мали недостатню саперну підготовку й обладнання, і їм було не до снаги збудувати нормальні оборонні позиції. Тому вони зазнавали чималих втрат. Було б ліпше здати Заліщики і перенести оборонну межу на кілька кілометрів північніше, однак попередні оборонці дістали наказ утримувати місто за всяку ціну, і цей наказ було повторено тепер. 12-та кавалерійська дивізія встигла зазнати серйозних втрат, доки її не заступила піхота. Однак ця жорстока сутичка навчила мене довіряти дивізії.

Наступним завданням було форсувати Дністер біля Устя Єпископського, розташованого за 30 кілометрів на схід, і за підтримки 3-го кавалерійського корпусу, який під орудою генерала Келлера стояв на південному боці річки, завдати удару на південному боці Заліщиків по ворожому угрупованні — у фланг і в тил. Для цього мою дивізію підсилили двома піхотними батальйонами, яких довго ставили то туди, то сюди (їхня боєздатність під Заліщиками виявилася мізерною), і одним понтонним батальйоном, який, навпаки, наразі виявив себе з найліпшого боку. Я подав клопотання, щоб ті два перших батальйони замінили одним-єдиним, але боєздатним, однак усе було як об стіну горохом.

Одного дня на початку квітня мені вдалося перекинути понтонний міст через Дністер у районі Устя Єпископського, зайняти протилежний берег однією бригадою і утворити там плацдарм, який стягував до себе дедалі більше ворожих сил. Марно я чекав, що заговорять гармати мого сусіда, — всупереч наказам і обіцянкам звідти не пролунало ані пострілу. Численні контрудари ворога ми відбивали три доби, після чого мені довелося відвести дивізію назад за річку. Нашим успіхом не скористалися, бо корпус Келлера не вступив у бій бодай вогнем. Його командувач пояснював, що просуванню війська завадив розмоклий від дощу бессарабський чорнозем! Через цей випадок у мене склалася не дуже позитивна думка про співпрацю між вищим командуванням, у якій, як я побачив, особисті забаганки процвітали буйним квітом. Ця вада ще в російсько-японській війні коштувала багато крові.

Далі настав спокійніший період, який тривав до початку травня, коли на мені лежала оборона однієї з прибережних ділянок Дністра. У час рясного водопілля це було порівняно легке завдання.

Зусилля, покладені на форсування Карпат, протягом зими дали лише локальні результати, а навесні настала кара за те, що військовими аспектами було знехтувано на догоду політичним. Розпочавши на початку травня на Балтійському фронті вдалу відтяжну операцію, яка довела їх до Лібау, німці здійснили сімнадцятьма піхотними і двома кавалерійськими дивізіями відомий прорив поміж Карпатами й Віслою. На секторі Горлиці — Тарнів, де командував генерал Макензен, було цілковито розбито слабку російську формацію, і невдовзі виникла загроза з тилу для російського війська, яке стояло на перевалах. Крім того, з півдня напосідала німецько-австрійська армія генерала Лінзинґена. Єдино можливим варіантом було відведення війська. Хоча на західну Галичину було перекинуто підмогу, зупинити ворога не вдалося, і все скінчилося загальним відступом, на більшості секторів за вельми несприятливих обставин. Перемишль упав 3 липня, Львів 22-го, а в кінці липня — на початку серпня російські армії, крім тих, що перебували в східній Галичині, було відтиснуто за кордон.

Таким чином, досягнуті восени 1914 року результати пішли нанівець; але крах на цьому не скінчився. На початку липня німці розпочали масований наступ, який призвів до втрати Варшави, Івангорода, Любліна, Холма і Бересті. Східніше супротивник здобув Ковель, Луцьк і Дубно, а це означало, що російська Польща опинилася в руках ворога. У балтійських країнах було втрачено Каунас і Вільнюс. Лише у вересні фронт вдалося стабілізувати на межі Рига — Даугавпілс — Барановичі — Дубно — Тернопіль — Чернівці.

Відразу після прориву сектора Горлиці — Тарнів 9-та армія дістала наказ іти в наступ для підтримки правого крила південно-західного угруповання. Про цю спробу треба сказати лише те, що ділянка 9-ї армії на Буковині була настільки далеко, що тамтешні дії не могли вплинути на загальне становище. Доцільніше було б перевести частину 9-ї армії на захід і тримати решту в обороні на межі Дністра. Однак цією можливістю не вдалося скористатися через перевантаженість залізниць і безлад шляхів постачання. 10 травня 9-та армія почала форсувати Дністер.

Я взяв участь у цій операції, командуючи кавалерійським корпусом, який складався з 12-ї кавалерійської дивізії, однієї моєї колишньої гвардійської кавалерійської бригади і тимчасової дивізії, сформованої з двох перекинутих із Далекого Сходу драгунських полків. На заході від Заліщиків ми форсували Дністер, прикриваючи рух лівого флангу Сибірського корпусу на Коломию. Австрійці, які тепер почали загальний відступ, укріпилися в найважливіших вузлових пунктах. Рухаючись разом з авангардом, ми з найближчими до мене вояками ледве-ледве вбереглися від загибелі під селом Заболотів на березі Прута, де потрапили під шквальний вогонь артилерії, від якого полягло багато офіцерів та рядовиків. Зі своїх позицій на правому березі Прута, який подекуди здіймався набагато вище від лівого, ворогу було все видно далеко за річкою.

Коли дивізію було переміщено на іншу прибережну ділянку поблизу Снятина, в гості до Охтирського гусарського полку завітала його почесна командувачка, велика князівна Ольга Олександрівна, сестра імператора. Вона очолювала одну лікарню і стежила за тим, щоб туди брали на лікування її поранених гусарів. Неподалік від Снятина командир полку влаштував на честь високої гості званий обід, на який запросили й мене. Щойно ми сіли за стіл, як ворожа артилерія почала обстріл, і за хвилину він став таким інтенсивним, що господарю довелося попросити велику князівну перейти в безпечне місце.

Через те що бої вже точилися у верхів’ї Дністра, верховному командуванню довелося перекинути підмогу з Буковинського фронту на захід. На початку червня моя дивізія дістала наказ вирушати на захід від села Галич, аби прикривати відступ і переправляння XI армійського корпусу через Дністер.

Перші, десятиденні стримувальні бої почалися на південному від Дністра терені, який був для моєї дивізії добре відомий з попередньої кампанії. Горбкувата місцевість і звивисті річечки дуже полегшували нам завдання. 11-й армійський корпус упорядковано переправився через Дністер, з нагоди чого моя дивізія отримала від командарма подяку. Коли я сам вдало подолав Дністер, моїм завданням стало прикривати відступ 11-го армійського корпусу через Гнилу Липу, його північну притоку. За допомогою вогневої переваги ворогові вдалося створити плацдарм на північному березі Дністра на північному заході від Галича, де ми стримували його кілька діб, доки військо відійшло в безпеку на другий бік Гнилої Липи.

Ці бої наочно продемонстрували роз’єднаність армії, адже мені під час них було підпорядковано аж одинадцять батальйонів один за одним, батальйонів, бойова потуга яких розтанула більш як наполовину і в яких велика частина рядового складу не мала рушниць. Мав я й кілька батарей, однак дістав заувагу за те, що якось раз змусив їх діяти одночасно. Боєприпаси треба економити!

Військо мало утримувати межу на Гнилій Липі, але з огляду на відхід північного флангу ці позиції довелося здати, а частини, що перебували найближче до Дністра, — переправити під прикриттям моєї дивізії через Золоту Липу, що текла паралельно Гнилій, але на 25 кілометрів східніше. Після місячних безперервних ар’єргардових боїв мою дивізію нарешті на початку липня було відведено назад через Золоту Липу на відпочинок, якого вона вже й справді потребувала.

Через тиждень ми знову знадобилися. 10 липня надійшов наказ, що дивізія має негайно перебратися кілометрів на сто на південний схід, на добре знану заліщицьку ділянку. Територію між Прутом і Дністром знову було втрачено, і ворогові вдалося форсувати Дністер на сході від міста. Мене знову підпорядкували генералові Хану Нахічеванському, який надав мені дві бригади з Дикої дивізії. Я мав завдання знищити плацдарм і понтонний міст ворога, який переправився через Дністер. Ворог устиг окопатися, тому це було нелегко.

Хоча бойовий дух кавказьких загонів був непоганим, вони не мали достатнього вишколу і боєздатності. Не дуже покладаючись на їхню ефективність, я розташував свою дивізію в центрі, на найбільш небезпечному напрямку. Одній кавказькій бригаді під командуванням полковника Краснова я наказав сміливо атакувати кіньми правий фланг австрійців, що тікали. Другу, якою командував полковник Половцев, я послав запобігти ворожому прориву на Дністрі. Атака почалася багатообіцяльно, і ми відтиснули ворога. Знов і знов повторюючи відданий лівому флангу наказ на штурм, я, втім, марно намагався вгледіти зі свого спостережного пункту ознаки того, щоб кавказці зрушили з місця. Їхня бездіяльність дала ворогові час зібратися, і це призвело до того, що на центр було спрямовано контратаку. Становище стало нетривким і змусило мене відвести військо на вихідні позиції. При з’ясуванні обставин виявилося, що полковник Краснов хотів зберегти своїх добровольців! Після бою великий князь Михайло за обіднім столом нарікав на дії командира бригади. Від цього контрудару, під час якого до рук нам потрапили тисячі полонених, а також бажані збройні трофеї, принаймні була та користь, що ворог припинив наступ.

У липні й серпні я обороняв одну ділянку на Дністрі і брав участь у відбиванні наступу ворога через річки Стрипа й Серет (останню не треба плутати з румунським Серетом, який вливається в Дунай). З великими зусиллями нам вдалося зупинити ворога.

Упродовж літа мій «маньчжурський ревматизм» іще нагадував про себе, і наприкінці серпня я ледве міг ступити крок. Скорившись наполяганням дивізійного лікаря поїхати лікуватися на теплі джерела, я передав командування 2-го кавалерійського корпусу начальнику штабу генералу Дистерло й вирушив до Одеси.

Це гарне місто на березі величезного Чорного моря було самобутнім центром південної Росії. Гарні тутешні жінки і вродливі чоловіки з південним темпераментом становили мішанину різних племен із довколишніх чорноморських теренів, тому життя в Одесі йшло геть на інакший штиб, ніж у північних частинах держави. Годі й казати, що я справді насолоджувався новими враженнями і двотижневим відпочинком удалині від шуму бою. Особливу радість давало й те, що моя сестра Софі, старша медсестра Гельсінської хірургічної лікарні, навіть приїхала до Одеси, щоб поспілкуватися зі мною. Хоч і болісно було розлучатися з дивізією, зате я дістав приємну нагоду обміркувати військову й політичну ситуацію — на фронті якось не виходило. Розмови з пораненими й хворими офіцерами, яких, як і мене, перевели до Одеси, виявилися корисними й цікавими.

Загальна картина вселяла ще більше тривоги, ніж я собі уявляв. Хоча до гарнізонів і центрів поповнення прийшли мільйони призовників, які гаяли там час і були чудовим об’єктом для революційної агітації, бойова потуга армії після Нового року поменшала ще на півмільйона вояків. У багатьох дивізіях зосталося лише зо дві тисячі багнетів. Поповнювати склад вони й досі не мали змоги, адже зброї не було. Вишкіл рядовиків, які прибували на фронт, був таким недосконалим, що про нього годі й казати. Тисячі не вміли користуватися рушницею. Нестача офіцерів та унтер-офіцерів відчувалася дедалі більше. Єдиним промінцем надії був Кавказький фронт, де нещодавно турки зазнали великої поразки. Однак у підмозі, яка уможливила цю перемогу, була нагальніша потреба на головному войовищі.

Становище з матеріальними засобами було тривожним. Усе зуживалося, губилося чи руйнувалося в боях і під час відступів: рушниці, гармати, телефони, транспортні засоби, польові кухні — всі потрібні для війська матеріали. Нестача боєприпасів змушувала до величезної економії. Наразі не було якихось особливих ознак інтенсифікації промислової діяльності. Саме такими моментами пояснюються успіхи Центральних держав.

Поразка зруйнувала всі сподівання на те, що балканська політика розвиватиметься в сприятливому напрямі. Були сподівання, що Румунія приєднається до країн Антанти навесні 1915 року, однак вона цього не зробила, і сили, які хотіли розриву стосунків з Росією, перемогли. Болгарія, яка дедалі більше схилялася до Центральних держав, напала в жовтні на Сербію.

Громадська думка була, зрозуміло, дуже розбурхана через цю ситуацію, отож почалися, як це завжди буває, пошуки офірних цапів. Тому головнокомандувача, великого князя Миколу Миколайовича, імператор призначив на початку вересня командувачем Кавказького фронту, а сам обійняв верховне головнокомандування. Великий князь був солдат до нутра кісток і володів своїм ремеслом. Він командував збройними силами твердою рукою і мав великий авторитет поза армією. Чи не кожен розумів, що імператор буде лише номінальним головнокомандувачем і що він, скромна й тиха натура, не зможе набути потрібного авторитету і спільної прихильності в армії. Стаючи на чолі збройних сил, особливо в такий невдало вибраний момент, він до того ж поставив під загрозу становище імператорського двору. Через те що імператор перебував не в столиці, йому стало важко стежити за виконанням інших державних справ. Ця обставина дуже вплинула на його остаточну ізоляцію і безсилля.

Серед міністрів, що їх у ті часи звільнили з посади, був і військовий міністр Сухомлинов, якого грубо зганьбили. На нього передовсім було покладено відповідальність за недостатню мобілізацію промисловості, проте критика на його адресу напевно перебрала міру. Як я розповідав вище, Сухомлинов у передвоєнні роки добре керував реорганізацією армії, і в тому, що промисловості забракло продуктивності, винні радше певні фінансові та інші чинники.

Утім, невдачі зродили сильний патріотичний дух, який давав надії на те, що для порятунку держави буде урухомлено всі здорові сили. Патріотичний чинник доти не було залучено. Імператор мав навколо себе радників, які не могли гаразд бачити ситуацію, і хотів правити без допомоги нації. На початку серпня 1914 року він припинив думські засідання, і вирішення державних справ у перший рік війни відбувалося за допомогою указів, виданих адміністративним шляхом. Лише в лютому наступного року Думу знову було скликано, але вона встигла провести лише три засідання, доки її розпустили через гостру критику уряду. Утім, тиск громадської думки змусив імператора в серпні 1915 року знову скликати орган народного представництва. Патріотично налаштовані фракції утворили тепер так званий «прогресивний блок». На початку вересня він видав декларацію з вимогами про парламентський уряд, амністію для політичних в’язнів, а також деякі демократичні реформи. Відповіддю імператора на це стало чергове припинення думських засідань. Він зайшов у цьому так далеко, що відмовився приймати голову Думи Родзянка, який дістав доручення викласти становище в державі і спробувати умовити імператора скасувати розпуск Думи. Цей виклик представникам народу дорого коштував чинній системі і відкрив дорогу розвитку подій, який урешті довів до революції.

Промислові й фінансові кола теж демонстрували патріотичний настрій. По всій країні виникали промислові комітети, які брали на себе завдання організовувати все так, щоб середня й дрібна промисловість діяла за таким самим планом, що й керована державою велика. Утворення комітетів відбувалося також з ініціативи організацій, які репрезентували ділове життя, і кожна зі свого боку хотіла підтримати уряд. Крім того, керівництво матеріальними воєнними зусиллями було доручене новоутвореній Особливій раді оборони, тож економічне життя ставало дедалі планомірніше організованим. Хоча результат цих заходів відчувся на фронтах набагато пізніше, він таки оприявнився.

Лікування в Одесі пішло мені на користь. Тут я з вашого дозволу заразом зазначу, що через кілька років я цілком позбувся ревматизму, приймаючи щодня холодну ванну в 20-градусній воді, — цю процедуру мені порекомендував мій друг генерал Ліндер, який теж брав участь у нашій визвольній війні.

У другій половині вересня 1915 року я повернувся на фронт, де російські армії між Серетом і Дністром билися за останній клаптик Галичини. Його, як дуже часто казали, «треба втримати за всяку ціну». Не можна було дати ворогові пробитися до Бесарабії — ще й тому, що це, мабуть, частково вплинуло б на позицію Румунії. Удари й контрудари довкола Серету часто чергувалися. На початку цієї бойової фази під моєю орудою був 2-й кавалерійський корпус, що його ситуативно перекидали то туди, то сюди. Це тривало до грудня, коли маневрова фаза завершилася й армії перейшли до позиційної війни. Тоді 12-ту кавалерійську дивізію було відведено під Гусятин.

Після короткого відпочинку дивізія дістала наказ виконати приблизно двохсоткілометровий кінний марш на північ, на східну від Луцька ділянку, де відбувалося масування війська для весняного спільного наступу.

Тепер почалася енергійна робота для підвищення боєздатності армії. Мети треба було досягти методичним вишколом і поверненням нормального кількісного складу підрозділів. Збільшилося транспортування зброї та набоїв, тож під час бездіяльного зимового періоду назбиралися чималі резерви боєприпасів. Хоча становище й покращало, матеріальна перевага ворога (надто в артилерії) досі була беззаперечною. Незважаючи на численні вади, вдалося домогтися принаймні акумуляції сил і наступальної здатності, якою за спільною ухвалою країн Антанти треба було скористатися під час концентрованого наступу на Центральні держави влітку 1916 року. Він мав початися на сході в середині червня, а на Французькому фронті — на початку липня. Однак цей графік зірвала вдала атака австрійців на італійському войовищі приблизно в середині травня, що вимусила російське верховне командування вдатися до наступу між прип’ятськими болотами і румунським кордоном на два тижні раніше, ніж задумано. Починаючи від квітня 1916 року командувачем на цьому фронті був генерал Брусилов.

Після досягнутих восени 1915 року великих успіхів ворог ослабив своє угруповання на сході, але водночас зміцнив фронт фортифікаційними спорудами, на які не ощадив ні бетону, ні колючого дроту. Попереду був перший наступ російської армії проти укріпленої межі. Розпочалася методична підготовка з використанням досвіду, здобутого на Французькому фронті. З великими зусиллями вдалося зібрати ефективну артилерійну масу в місцях майбутнього прориву. Головний наступальний удар було заплановано скерувати на луцьку ділянку, де стояло й кілька кавалерійських дивізій; вони мали після прориву перетяти ворожі комунікації, насамперед у районі транспортних вузлів — Ковеля і Володимира-Волинського. Серед війська, яке отримало останнє завдання, була й моя, тепер уже відпочила дивізія.

Артилерійна підготовка почалася 1 червня, і незабаром, добре попрацювавши, гармати розбили ворожі позиції вщент. Військо пішло в наступ 4 червня, раніше очікуваного, однак невдовзі з’ясувалося, що плани штабу армії запізнілі. Уночі проти 4 червня я зі своєю дивізією, батареї якої під час артилерійної підготовки попрацювали на ділянці 32-го корпусу, вирушив з місця дислокації під Рівним у двадцятикілометровий кінний марш до села Варковичі, розташованого за дубнівською межею, де мав чекати наказу долучитися до прориву. Пополудні було сповіщено, що прорив уже здійснено на півночі від Дубна, і наказано терміново вести свою дивізію до місця прориву. Я наперед знав своє завдання: переправитися через Стир на півдні Луцька і перетяти ворожі комунікації з Володимиром-Волинським. Однак момент для застосування кінноти було вже згаяно.

Ми осідлали коней і вирушили мерщій, однак до місця прориву вела далека баюриста дорога, тому дісталися ми туди аж із заходом сонця. Ми мусили в темряві долати глибокі траншеї і дротяні перепони на власних і на австрійських позиціях; то була небезпечна і забарна справа, надто з огляду на те, що артилерія пороздовбувала австрійські позиції. Коли я зі своїм авангардом пробрався через той лабіринт, з’явилася ще одна складність: мапа й місцевість не збігалися. Села були зруйновані дощенту, дороги зникли, на їх місці побудовано нові гарматні дороги. Орієнтуватися виявилося вельми важко. Аж уранці полки зібралися в умовному місці по той бік від позицій.

За відсутності оперативних зведень я рухався просто на захід. Уранці ми натрапили на австрійський ар’єргард, який протягом дня відходив за Стир. Ворог мав міцні позиції на протилежному березі, тому переправляння через річку здавалося безнадійним задумом, але я вважав, що таки можу спробувати на броді біля села Торговиця, розташованого кілометрів за десять на південь. Цей брід я знав з часів згаданих вище імператорських маневрів, які відбувалися 25 років тому. Назавтра вночі теж не могло бути мови про відпочинок, і з охтирськими гусарами в авангарді я доїхав до Торговиці 7 червня вдосвіта. У мене виникали досить дивні емоції, коли я вдивлявся на схід у річкову долину й розлогі поля з того самого пагорба, де колись молодим офіцером стояв серед арбітрів і озирав, як кавалерійська маса кількістю три з половиною дивізії, вишикувавшись квадратним ладом, готується переправлятися через Стир. А ось і брід, яким Охтирський гусарський полк перебрався тоді через річку з протилежного берега. Хоча тепер білих коней і було замінено на буланих, чапраки досі скидалися на червоні штани, а тютюново-брунатні однострої з жовтими шнурами цілковито увиразнювали картину, яка наверталася мені на пам’ять.

Чекаючи на інші полки, я звелів артилерії займати позиції і відкривати вогонь. Незабаром на крутому протилежному березі завиднілися потужні ворожі батареї і піхотні позиції на два «поверхи». Стир і тут не вийшло б форсувати без жорстоких боїв, які призвели б до великих втрат у живій силі й унеможливили б дотримання вказівок. Тому я вирішив узяти участь у наступі, що його один армійський корпус починав трохи південніше, і поїхав туди, щоб підготувати вступ своєї дивізії у бій. Але через кілька годин підготовчого двобою артилерії, до якого були залучені й мої батареї, надійшов наказ відмовитися від операції.

Я досі був без зв’язку зі штабом армії. Стверджували, що здобуто Луцьк, розташований за 25 кілометрів на північ, і я вирішив переправитися через річку там. Це був наш четвертий нічний кінний марш, і на ранок ми доїхали до Луцька, який справді перебував у руках росіян. Генерал Денікін, який зі своєю стрілецькою дивізією брав участь у здобутті міста, роз’яснив мені ситуацію, наскільки її знав. Тоді саме точилися бої з ворожим ар’єргардом на заході від міста.

Щоб за отриманими мною вказівками перетяти ворожі комунікації з Володимиром-Волинським, я вирішив перше зайняти вузол доріг у Торчині кілометрів за двадцять на захід від Луцька, де, за моїм припущенням, міг перекрити шлях ворожому ар’єргарду й обозу. Однак знайти у фронті ворога прогалину, якою можна б було добутися в глибину, виявилося неможливо, і жорстокі бої тривали весь день і наступну ніч. Це ніч стала вже п’ятою поспіль, коли моя дивізія не розсідлувала коней і ледве встигала їх нагодувати, а тим більше виспатися. Назавтра було здобуто село Боратин на півночі від Торчина. Після півдобового відпочинку розпочалася атака на Торчин, яка тривала цілу ніч.

Тепер треба було рухатися в глибину до Володимира-Волинського, важливого вузлового пункту, і вранці 11 червня, перед тим як упав Торчин, я зосередив головні сили на ділянці проти села Затурці кілометрів з десять на захід, тимчасом як Торчин було здобуто з півночі й заходу. На той час ворожі лави вже проминули село. Під Затурцями моїй дивізії вдалося пробити фронт і, рухаючись до шосе, яке вело до Володимира-Волинського, просунутися на двадцятикілометрову віддаль. Ті бої тривали три дні.

Тим часом австрійці встигли кинути в бій резерв, і наступ досяг кульмінації. Тепер я дістав наказ негайно поставити свою дивізію на заході від села Кисилин, щоб прикривати перегрупування піхоти. Нелегко було зібрати дивізію зі знесиленими кіньми і швидко перемістити її на новий напрямок.

Тепер дивізія стояла обабіч дороги на Ковель. На деякій віддалі од моєї ділянки височіло кілька горбів, які насамперед цікавили розташовану позаду навскіс дивізію генерала Денікіна. Горбів він не займав, і я зробив це з власного почину, але щойно мої підрозділи зайняли позиції, як за горби зав’язався запеклий бій. За оповіддю полонених, нас атакував авангард німецької формації, вивантаженої в Ковелі. Отже, і до німців надходили резерви. Я зателефонував Денікіну і порекомендував йому заступити мене упродовж дня, якщо він не хоче бачити горби в руках у ворога. Генерал відмовився: він розпочинав перегрупування і сам відвоює горби, якщо їх потребуватиме! На це я відповів, що пізніше буде важко відкинути німців назад.

«А де ви бачите німців, генерале? — вигукнув Денікін. — Тут немає ніяких німців!»

Я сухо зауважив, що мені легше їх побачити, бо так сталося, що я перебуваю перед ним.

Росіяни з типовою зарозумілістю недооцінювали значення фактів, які з тієї чи тієї причини не вписувалися у власні намітки. Ну що ж, коли мою дивізію з настанням ночі було відведено назад у резерв корпусу, горби таки опинилися в руках німців. Значення цього факту стало зрозумілим генералу Денікіну наступного дня.

Уранці генерал Денікін мав атакувати. У наказі, відданому командувачем корпусу, було сказано, що моя дивізія має кінним ладом розвинути успіх, досягнутий генералом. Я сам вийшов телефоном на зв’язок із командувачем, генералом Кашталінським, який у маньчжурській кампанії програв бій на річці Ялу, і розповів про свої побоювання: мовляв, це радше німці відпочилим військом розвинуть успіх, досягнутий у протистоянні з Денікіним. Я наважився запропонувати згрупувати мою дивізію на південному краю трикутного болота між селами Кисилин і Ворончин, звідки резерв може вдарити в обох напрямках.

«Ви отримали мій наказ, генерале?» — спитав Каплінський.

«Авжеж».

«Виконуйте його!» — І поклав слухавку.

На світанку я поїхав з авангардом у напрямку села Кисилин, яке горіло від обстрілу німецької важкої артилерії. Стояв оглушливий гуркіт, «валізи» вибухали з шаленим гряканням. З ворончинського напряму теж лунала канонада. Недалеко від Кисилина мене наздогнав ординарець командувача корпусу. Внаслідок зміни ситуації я дістав наказ якнайшвидше зайняти позиції на заході від Ворончина, де ворог дуже напосідав на ліве крило 23-го корпусу. Згадав зарозумілу репліку генерала Кашталінського «Виконуйте його!» — і посміхнувся. Болото тепер доводилося обходити, тож на виконання наказу потрібен був цілоденний марш.

Щоб прикрити наш рух і досягти контакту із сусідніми частинами, я відрядив чотири ескадрони на розвідку, а сам надвечір прибув на нову ділянку, де відкриту місцевість подекуди протинали розкішні сосняки. В районі перед нами ворога не було, однак із сусідньої ділянки праворуч долинала інтенсивна стрілянина. Я піднявся на пункт керування вогнем, на вітряк; він був на телефонному зв’язку зі ще одним вітряком, де розташувався командир артилерії. Він описував мені, що бачив:

«Наші відступають… німці напосідають на п’яти цілим розстрільним… наші вояки панікують… вони викидають рушниці, чоботи… біжать що є духу… кількасот уже потрапило в полон… правий фланг німців обходить сосняк… на узліссі видно коней… здається, там організовують контрудар… тепер звідти йде атака німцям у фланг і в тил… повний успіх… ворога відбивають, він повертає… він тікає… полонених визволено».

Незабаром і я вже побачив утечу німців. Це був підсумок добре підготованого контрудару, здійсненого однією з моїх козацьких сотень під командуванням підполковника Смирнова. Проте скористатися успіхом не вдалось, адже коли над’їхав перший мій полк, було вже так темно, що він не зміг атакувати ворога.

У телефонограмі, яка надійшла того самого вечора, командувач 39-го корпусу генерал Стельницький висловив подяку за дії, які «врятували корпус від справжньої катастрофи». Генерал чесно визнав, що становище було скрутним, а от командир піхотного полку, врятованого сміливою атакою козаків, приписав собі цю заслугу і відмовився видавати підполковнику Смирнову свідоцтво про те, що його втручання вирішило перебіг бою.

Далі настала фаза позиційної війни тривалістю два тижні. Після певних перегрупувань військо знову пішло в наступ на луцькій ділянці на початку липня, і наприкінці місяця в наступ перейшли всі армії генерала Брусилова. На Галичині були великі успіхи, а ось на ковельському й володимир-волинському напрямку, де ворог устиг побудувати міцну межу, він здійснив контрнаступ свіжими силами. Бої тривали до 12 серпня.

Під час цих багатотижневих боїв мою дивізію, й досі додану 8-й армії, перекидали з ділянки на ділянку, щоб розв’язати кризу або діяти там, де завдяки локальним успіхам з’являлася можливість удару в глибину. Часом доводилося скуштувати оборонної війни в окопах. Попри всі труднощі, цей період годі було порівняти з тим, чого зазнала дивізія на першій фазі луцької операції.

Загальний наступ не дав бажаного результату. Росіянам не вдалося завдати вирішального удару австрійській армії, незважаючи на прориви під Луцьком та на інших ділянках. Унаслідок тривалої артилерійної підготовки наступ не став несподіванкою, і резервів генерала Брусилова, які складалися лише з трьох піхотних дивізій, не вистачило, щоб розвинути початковий успіх. Підмогу, яку знімали з інших ділянок, довозили повільно й потроху. Застосування кавалерійських дивізій теж було недостатньо сконцентрованим, а взаємодія з піхотою аж ніяк не завжди йшла гладко. Командування операцією принаймні на ділянці 8-ї армії час від часу вислизало з рук штабу армії.

Попри все те, наступ можна вважати дуже успішним. До наших рук потрапило близько 400 000 полонених і чимало матеріальних засобів. Ворога було відтиснуто в середньому на 50 кілометрів, 9-та армія, просунувшись на 100 кілометрів, дісталася до Станіслава й карпатських перевалів. Разом із тим було зайнято всю Буковину. Коли згадати, в якому стані перебувала минулої осені армія, треба віддати належне цілеспрямованій зимовій праці, надто коли брати до уваги вплив цієї праці на воєнні дії на інших європейських фронтах. Австрійці зупинили багатообіцяльний наступ на Італійському фронті, послабшав тиск на найдальший сектор Французького фронту під Верденом. Переміщення з Франції на Східний фронт 24 німецьких дивізій створило сприятливу вихідну ситуацію для наступу французів та британців, який розпочався 1 липня під Соммою.

Опосередкованим наслідком успіху Брусиловського наступу можна вважати й те, що наприкінці серпня 1916 року Румунія вирішила приєднатися до країн Антанти, — саме цього наполегливо прагнули антантівські дипломати. Чи відповідало це російським військовим інтересам — непросте питання. Румунія не дбала про те, щоб мати потужні збройні сили. Її армія складалася не більш як з 10 кадрових і 10 резервних дивізій. Командні кадри були недостатніми і слабкими, як і вишкіл та амуніція армії. Цей новий союзник мав тепер забезпечувати лівий фланг російської армії.

Невдовзі, власне, і з’ясувалося, що ті, хто вважав нейтральну Румунію кориснішою для Росії, мали рацію. Масований наступ ворога через Карпати і в напрямку Добруджі призвів до того, що всю Волощину, Добруджу і столицю країни Бухарест до кінця року було втрачено. Ще в ранній період Румунія попросила в Росії допомоги, яка в міру наступу Німеччини й Австрії набувала дедалі більших масштабів. Наприкінці зими 1917 року російського підсилення було на приблизно 500-кілометровому Румунському фронті аж 36 піхотних і 6 кавалерійських дивізій. Це означає, що російська армія тоді поставила в Румунії мало не чверть своїх сил, а сама лишилася майже без резервів. Крім того, Росія мала опікуватися забезпеченням провіанту і матеріальним поповненням румунської армії, поки її власна стратегічна позиція гіршала й гіршала. Хрестоматійний приклад того, що від слабкого союзника більше шкоди, ніж користі!

Серед сил, перекинутих пізньої осені 1916-го до Румунії, була й моя дивізія, яка наприкінці листопада знялася з Луцького фронту, щоб здійснити приблизно 700-кілометровий кінний марш розбитими дорогами. Здалася б швидша допомога, але перевантаження залізниць і тепер завадило верховному командуванню до неї вдатися. Під містом Роман у Молдові моїй дивізії випала честь урочисто проїхати повз командувача 9-ї армії генерала Лечицького, який на коні під’їхав до мене, щоб висловити подяку за здобутки дивізії того року, коли вона перебувала в складі його армії. Генерал ремствував, що завдання моєї дивізії, безперечно, буде відтепер і невдячним, і важким, зважаючи на слабку боєздатність румунської армії. «Армія роз’єднана, там немає армії» — такою була його сувора оцінка. 20 грудня ми прибули до містечка Одобешть, розташованого за 25 кілометрів на північний захід від Фокшан. За час тривалого маршу дивізія не втратила жодного коня.

У Фокшанах я прибув до генерала Авереску, командувача 2-ї румунської армії, який тепло зустрів мою дивізію. Становище трохи стабілізувалося, тому він запропонував мені дати своєму війську відпочити кілька днів. Однак ця втіха тривала недовго, бо вже наступної ночі надійшов наказ вирушати. Щоб дістати змогу пробитися вперед річкою Путна, німці атакували однойменну залізничну станцію, в районі якої румунська бригада під командуванням полковника Стурдзи опинилася в дуже скрутному становищі. 12-ту кавалерійську дивізію і підпорядковану мені бригаду Стурдзи було об’єднано в так звану Групу Вранчі.

Тепер я обіймав командування на ділянці завширшки близько 60 кілометрів. Цим тереном текли гірські річки Шушица, Путна, Наруя і Забала, берегами яких німці наполегливо пробивалися до долини Серету, щоб створити вихідну позицію для удару в тил 9-ї російської армії. Найзапекліші бої точилися за залізничну станцію Путна, в районі якої підрозділи від першого дня зазнавали значних втрат. Там загинув відважний підполковник Богалдін з Охтирського гусарського полку, і це була для нас непоправна втрата. Хоча мої кіннотники не мали досвіду війни в горах, вони гідно впоралися з завданням. Утім, сил групи Вранчі не вистачало, щоб протистояти дедалі більшому натиску, і потроху до моєї формації надходило підсилення. Незабаром група вже складалася з двох російських і двох румунських кавалерійських дивізій, двох румунських піхотних дивізій і однієї румунської піхотної бригади.

Найкритичніше становище виникло на моєму лівому фланзі, де козацька дивізія під командуванням генерала Кримова була сполучною ланкою між групою Вранчі та 3-м румунським корпусом і обороняла середню частину гірського хребта Магура з вершиною заввишки 1001 метр. З гори було видно на сході Фокшани і довколишню рівнину, яка тяглася скільки сягало око. Пізно ввечері 2 січня 1917 року ми отримали тривожне повідомлення. З польовою вартою Кримова намагалися вийти на зв’язок, але марно: генерал зі своєю дивізією зник, не попередивши сусідні частини! Ні в мене, ні в румунського командувача корпусу не лишилося сил для заповнення прогалини. Німці не гаючись зайняли ділянку Кримова і заходилися обстрілювати артилерією Фокшани, що їх генералу Авереску зі штабом довелося залишити. Коли через кілька днів вдалося зібрати військо для контрудару, на гребені гори була така міцна оборона, що на його відвоювання знадобилися б куди більші сили.

Кілька тижнів по тому я дістав пояснення дивних дій Кримова. У його наказі на виправу був ось який пункт: «Втративши всяку довіру до румунської армії, я вирішив повести свою дивізію до найближчого російського корпусу і приєднатися до нього». Простий висновок! Важко було зрозуміти, як шанований генерал Кримов міг так грубо порушити закони війни. А що він на додаток до всього не повідомив про свій відхід, заподіяну ним шкоду не було змоги бодай спробувати усунути. Таке порушення минуло для того штабного офіцера безкарно.

Після того як група Вранчі місяць перекривала ворогові доступ до Фокшан і долини Серету, її розформували для відпочинку й поповнення. 12-й кавалерійській дивізії в наказі було сказано їхати до Бессарабії (там були повні сінники!), а точніше, на околиці міста Кишинів. Я не міг не відчути суму, коли довелося полишати захопливе командування у Трансільванських Альпах.

Коли на прощання я відвідав генерала Авереску, він висловив подяку за витривалість групи Вранчі й порадив мені подати клопотання, щоб 12-та кавалерійська дивізія дістала змогу лишитися в його армії. На це я міг лише зауважити, що в російській армії так діяти не заведено. Аж набагато пізніше я отримав зовнішній вияв румунської подяки — орден Михая Хороброго ІІІ ступеня. Затримка, очевидно, пояснювалася тим, що я двічі заборонив двом своїм румунським командирам дивізії залишати поле бою, хоча їх викликав до себе король Фердинанд.

У місті Бирлад, де заночувала моя дивізія, я прибув до генерала Рогози, командувача 4-ї російської армії, формація якого обороняла терен між притоками Дунаю Серетом і Прутом. Генерал Рогоза, авторитетний командувач на прізвисько Військовий бог, мав густі брови й бороду, які справдінадавали його зовнішності войовничого відтінку. Мене прийняв молодий ординарець, який накульгував так, що жаль брав, коли я на нього дивився. Я спитав, у якому бою його поранено, і він відказав, що наразі не брав участі в боях. Він нещодавно приїхав потягом із Москви і між Кишиневом та Бирладом відморозив ногу в вагоні першого класу. Я теж цієї воєнної зими вже зрозумів, що в південних краях бувають міцні морози і багато снігу. Коли ми їхали верхи з гір до Бирлада, якось увечері моя артилерія загрузла в кучугурах, і її вдалося витягти аж наступного ранку.

Генерал Рогоза запросив мене лишитися на обід. На мій подив, він повернувся до мене і висловив кілька образливих зауваг на адресу румунської армії, дарма що це відбувалося в присутності румуна-зв’язківця. Місяць гірських боїв, упродовж яких у моєму підпорядкуванні перебувало аж п’ять великих румунських підрозділів, засвідчив, що румунське військо було дуже стомлене і недостатньо споряджене, а його бойова цінність не мала стабільності. Так я й відповів генералові. На моєму правому фланзі стояла бригада під командуванням полковника Стурдзи, і от про нього я міг сказати, що мені б хотілося, аби всі підлеглі командири були такими гарними тактиками і сміливцями, як він.

А ще я зазначив, що під час одного з боїв два німецькі ескадрони пробилися через ділянку, яку обороняла румунська калараш-бригада (це така собі резервна кіннота) і відрізали мене від штабу. Все моє військо на тому напрямі брало участь у бою, і треба було десь роздобути резерв. Телефонного зв’язку зі штабом я не мав, а єдина дорога в глибокій річковій долині між крутими гірськими стінами перебувала під обстрілом. У цій ситуації один кульгавий офіцер-румун на чолі спішеного півескадрону почав прокрадатися в бік німців і спонукав їх перевести обстріл на нього, аби ми з двома ординарцями майнули геть під самісіньким носом у ворога. Дії румунського офіцера були неабияким подвигом. Надвечір невеликі сили, які вдалося назбирати, відтиснули ворога назад.

Добувшись до Бессарабії наприкінці січня 1917 року, я подав клопотання на коротку поїздку до Фінляндії, і його задовольнили. Коли в середині лютого я приїхав до Петербурга, то дізнався, що імператор перебуває в Царському Селі, і засвідчив йому свою пошану як генерал його почту й колишній командир гвардійських уланів. Того дня на прийом прийшло лише двоє, і я дістав аудієнцію відразу. Я гадав, що імператор, який зазвичай уважно всіх слухав, зацікавиться звітом про становище на Румунському фронті, адже звідти мало хто приходив до нього на аудієнцію. Однак він був відверто неуважним.

Попрощавшись і вийшовши, я спитав у флігель-ад’ютанта, чи не прийме мене імператриця. Її Величність хворіла, проте я вважав своїм обов’язком виявити увагу і попросив переказати їй, що їду з Румунії до Фінляндії і цікавлюся, чи не прийме Її Величність мене на аудієнцію. Імператриця звеліла ґречно відповісти, що вона чекає на мене завтра.

Імператриця мала змарнілий вигляд, з минулого разу в неї з’явилося більше сивини. Зазвичай вона була стриманою, надто коли спілкувалася з людьми, яким рідко судилося потрапити до неї на аудієнцію, але тепер розмовляла жваво і слухала вельми зацікавлено. Цесаревич Олексій виліз на сусідню канапу, звідки уважно слухав мої враження з Румунського фронту. Коли я схвально заговорив про полковника Стурдзу, імператриця перепинила мене:

«Чи не той це Стурдза, який, як я чула, перейшов на бік ворога?»

«Ваша Величносте, — відповів я, — я поїхав із фронту лише зо два тижні тому й не можу в це повірити. Полковник Стурдза не міг такого зробити. Я готовий щодо цього хоч би й запхати руку в вогонь!»

У готелі чекала звістка, що Стурдза став перебіжчиком і з літака розкидав над військом заклики припинити задля порятунку Румунії війну, яка доведе країну до загибелі, і перейти на бік німців.

Настрій у Петербурзі був підупалий. Лунала відкрита критика на адресу не лише уряду, а й царя. На повсякденне життя накладали свій відбиток дедалі більша втома від війни, економічний хаос і занепад транспортних служб. Дрібні гроші траплялися дедалі рідше. Від страшенного морозу, що тримався останніми тижнями, замерзла більш як тисяча паровиків у локомотивах, і коли ще й почалися шалені сніговії, я чув, що на станціях скупчилися десятки тисяч товарних вагонів. Це означало нестачу хліба й палива в столиці та інших великих містах.

Із фронту було, звичайно, важко стежити за перебігом внутрішньої політики, і через те я дізнався багато цікавих новин у ті кілька днів, що провів у столиці. У Думі, скликаній у листопаді 1916 року, лунали революційні виступи, останнім часом стався цілковитий поворот у правих фракціях, де уряд втратив більшість прибічників. Перед Новим роком думські засідання було припинено до кінця січня 1917 року, а далі ще на місяць. Серйозним memento стало те, що й ультраконсервативна Державна рада (російська верхня палата), яка марно вимагала створення парламентського уряду, перейшла в опозицію. Уряд уперше сповістив, що натрапив на слід революційної організації, і здійснив багато арештів. Коли 25 лютого, за два дні до того, як зібралася Дума, я поїхав до Фінляндії, у повітрі віяло неспокоєм.

Розбурханість не дійшла до Гельсінкі, і я теж трохи позбувся її. На бенкеті, влаштованому колишніми приятелями по кадетському корпусу, я зустрівся з багатьма офіцерами й давніми друзями. Ніхто ані слова не сказав про те, що близько 2000 фінських добровольців уже два роки проходили збройовий вишкіл на материку, щоб стати до лав армії, яка мала в разі очікуваної революції в Росії визволити Фінляндію, і я навіть не здогадувався, що не мине й року, як кілька моїх співтрапезників утворять кістяк Ставки, яку мені на посту верховного головнокомандувача доведеться зімпровізувати для створення тієї самої омріяної армії.

4. Російська революція

Від березня до грудня 1917 року

Революційні події в Петербурзі. — Процес розпаду армії. — Повернення на фронт і призначення командувачем корпусу. — Наступ Керенського і його провал. — Життя в армії стає нестерпним. — В Одесі у відпустці через хворобу. — Від’їзд до Петербурга після більшовицької революції. — Повернення на батьківщину. — Чого мене навчили роки в Росії.

У день мого від’їзду з Гельсінкі 9 березня 1917 року газети розповідали, що в Петербурзі сталися заворушення. Натовп, розлючений через нестачу хліба, розграбував у передмістях чимало пекарень. Вулицями йшли демонстрації під червоними прапорами, пролилася кров, і навіть цивільні ходили зі зброєю. На деяких заводах і фабриках розпочалися страйки.

Утім, назавтра я спостеріг, що в центрі Петербурга про кризу годі й казати і транспорт ходить нормально. І все ж було помітно, що уряд насторожі, адже в місцях, звідки добре прострілювалися головні вулиці та майдани, тепер стояли кулемети, а поліцію підсилили козацькими патрулями. З другого боку, ходили розмови, що козаки відмовилися розганяти демонстрантів, після того як ліві елементи звинуватили їх у невдачах революції 1905 року. З 27 лютого Дума засідала майже безперервно, і дедалі наполегливіше лунали вимоги щодо парламентського уряду.

У неділю 11 березня мені вдалося зробити майже неможливе: я дістав квиток на балет до Імператорського оперного театру. По закінченні вистави я спробував піймати таксомотор, щоб доїхати до Hôtel d’Europe, де мешкав. Жодного транспортного засобу я не побачив, і майдан біля опери був порожнім. Щось напевно сталося. Колишній полковий товариш зголосився відвезти мене до готелю своїм автомобілем. Уздовж тротуарів на Великій Морській і Невському проспекті стояли солдати на чатах, а більше нікогісінько я не побачив. Упродовж вечора перше відлуння революції докотилося до центральних частин міста, і гарнізон було піднято на ноги. Ходили розмови, що в сутичці з демонстрантами на Невському проспекті загинуло багато десятків людей.

У ресторані готелю я зустрів свого друга Емануеля Нобеля, директора концерну «Нобель». Він запропонував піти до сусіднього клубу, де полюбляли збиратися члени Думи. Прийшовши туди, ми зауважили, що в вестибюлі не висить жодного пальта, а сонний швейцар повідав, що за весь день сюди ніхто не завітав. Ми розвернулися й вийшли, а коли крокували вулицею, друг показав нещодавно куплений його концерном будинок, де розташувалася управа концерну.

Назавтра вранці я і побачив, і почув, що вулиця перед готелем сповнена люду. Проходили галасливі юрби з червоними нарукавними пов’язками і прапорами, в них виразно відчувалися революційний екстаз і готовість накинутися на кожнісінького супротивника. Біля дверей готелю стояла ватага озброєних цивільних і кілька солдатів. Раптом хтось спостеріг мене в вікні й почав, завзято жестикулюючи, звертати на мене увагу товаришів, адже я був у військовому однострої. Незабаром у дверях номера показалася голова старого порядного швейцара. Він був захеканий, бо вибіг сходами на четвертий поверх. Приголомшений, він видушив із себе, що почалася революція: бунтівники саме арештовують офіцерів і питаються за мій номер.

Не можна було гаяти ані хвилини! Я накинув на плечі свою шубу без знаків розрізнення, здер із чобіт остроги й натяг папаху, високу хутряну шапку, яку носили і цивільні, і солдати. Щоб ні на кого не натрапити на парадних сходах і в вестибюлі, вирішив вийти через чорний хід. Проходячи готелем, розшукав свого ординарця, щоб перестерегти його і сповістити, що я спробую зателефонувати йому впродовж дня.

Коло бічних дверей не було видно ні чатових, ні ворохобників, і, вийшовши на вулицю, я покрокував тією самою дорогою, якою йшов уночі з Емануелем Нобелем. Перед будинком «Нобеля» мені спливло на думку заскочити до нього і спробувати в конторі трохи зорієнтуватися, що діється.

Я дізнався, що революція йде повним ходом і дедалі шириться. Влада здавалася безсилою. Більшість військових частин перейшла на бік бунтівників, сталися штурми в’язниць, і разом із політичними в’язнями на волю було випущено тисячі кримінальних. Ворохобники нападали на поліційні дільниці, грабували і палили їх. Горіло чимало урядових будівель.

Той квартал був аж ніяк не з найбезпечніших, і я згодився податися з Нобелем і одним французом, який працював у його конторі, до приватного помешкання Нобеля на другому боці Неви. Однак це ледве не скінчилося зле. Ідучи до мосту, ми спинилися біля спаленої поліційної дільниці, щоби прочитати якусь відозву. Почувши за спиною слова: «О, то ж перевдягнутий офіцер» — ми пішли далі, наче й не було нічого. На мості хтось поклав руку мені на плече, підкликав військовий патруль, який ішов назустріч, і з запалом запропонував воякам перевірити наші документи. Француз першим вийняв паспорта. Вояки обдивлялися документ кілька хвилин, і нам нарешті це дало час оговтатися. Коли з’ясувалося, що з паспортом усе гаразд, до розмови долучився Нобель, який заявив, що він громадянин Швеції: його паспорт лежить удома по той бік мосту, і вояки можуть підійти туди, щоб у цьому переконатися. Той чоловік, що підкликав патруль, повернувся до мене: «Ну а ви, де ваші документи?»

Я пояснив, що приїхав того самого дня з Фінляндії, і мої документи лежать серед багажу на Фінляндському вокзалі. Як він сам бачить, транспорту годі знайти. Тепер я своєю чергою запропонував солдатам піти зі мною на вокзал, де вони побачать із моїх документів, що я громадянин Фінляндії.

Нетерплячий начальник патруля, який кудись поспішав, промовив, що все гаразд і нема чого тут зчиняти бучу. На цьому все скінчилося. Далі ми дійшли до приватного помешкання Нобеля, де про мене піклувалися якнайліпше.

Через побоювання, що заворушення поширяться й на заводи Нобеля, розташовані в тому самому будівельному комплексі, що й житловий будинок, і родина може мати неприємності, бо поселила в себе генерала, я вирішив перебратися до колишнього офіцера-фіна, поручника Селіна, який мешкав неподалік. Після закінчення військової служби він став комерсантом у Петербурзі, а одного разу, коли ми зустрілися в Гельсінкі, запросив зупинитися в нього, якщо часом буде важко знайти номер у готелі.

Незважаючи на заперечення гостинної родини, я залишив її того самого вечора. Мене проводжав зведений брат господаря Еміль. Він вивів мене через заводську територію у спокійний завулок і переконався, що шлях вільний. Вуличне освітлення було слабким, та й у вікнах будинків мало де світилося. Повз проїздили автомобілі з червоними прапорами, в них сиділи вояки, озброєні цивільні й гулящі дівки з борделів. Тут і там горіли вогнища, біля яких зійшлися погрітися люди цього холодного березневого вечора. Небо червоно полум’яніло від пожеж. Часом лунали постріли.

Я дійшов до будинку Селіна без пригод, подзвонив у двері — і несподівано вздрів перед собою свого зятя, майора Мікаеля Ґріпенберґа, який саме прибув із Гельсінкі. Самого господаря вдома не було, але це не завадило мені розташуватися в нього. У Селіна знайшов пристановище і вислужений фінський генерал Лоде, який майже тридцять років тому, тоді в званні хорунжого, зазнав важкого поранення на російсько-турецькій війні 1878 року. Він теж нещодавно приїхав із Фінляндії, але вийшов кудись до міста. Потім нарешті з’явилися і господар, і Лоде.

Назавтра вранці, у вівторок 13 березня, з центру міста чулася інтенсивна стрілянина. Телефон, який, бувало, виходив з ладу, тепер знову працював, і ми дізналися, що поліційні сили й останні вірні уряду військові частини зазнають поразки.

Нас теж не оминули тривожні обставини. Я сидів за телефоном у передпокої в халаті Селіна, з-під якого витикалися чоботи з виразними слідами від острогів, і марно намагався додзвонитися до свого ординарця — аж ось на сходах залунало брязкання зброї і гучні голоси. Об сходинки стукали приклади гвинтівок, люди зупинилися перед нашими дверима і подзвонили. Двері відчинив господар, а я далі розмовляв телефоном. Увійшов патруль, очолюваний цивільним, який без передмов заявив, що в будинку переховується генерал. Не розгубившись, Селін відповів, що в нього справді мешкає старий фінський генерал, який уже давно полишив дійсну службу, але зараз його немає вдома. Начальник патруля зажадав зробити трус у квартирі, і вояки розбрелися по кімнатах.

Незабаром вони повернулися до передпокою, де я досі сидів за телефоном. Я необачно привернув до себе їхню увагу, запитавши, що саме вони хочуть від генерала, якого шукають. Начальник патруля своєю чергою спитав, хто я такий і чому в чоботах. Я відповів щось на кшталт того, що я саме приїхав з Фінляндії в деяких комерційних справах, а що стосується чобіт, то нині доводиться тішитися, коли взагалі вдається роздобути собі бодай якесь взуття. У мороз вони добрячі! Це пояснення сприйняли за щиру правду, як не дивно. Вояки пішли собі, а ми зітхнули з полегкістю.

У другій половині дня шум бою на лівому березі Неви подужчав, і ввечері небо знову зачервонілося від пожеж. Хтось розповів, що Петропавлівська фортеця опинилася в руках бунтівників. Я провів неспокійний вечір і ще одну ніч у Селіна.

Уранці 14 березня нарешті вдалося додзвонитися до свого ординарця, який аж тепер дізнався, де я квартирую. За кілька годин перед нашим будинком знов зупинився автомобіль, і на сходах почулося брязкання зброї. Задзеленчав дзвінок, і я почув, як хтось питає за мною. Я впізнав голос свого ординарця і відчув полегкість. Він розповів, що новопризначений начальник гарнізону зумів запровадити сякий-такий порядок. У Hôtel d’Europe було поставлено коменданта і дано в його розпорядження кількох вояків для захисту пожильців. Крім того, комендант дістав право виписувати їм посвідчення особи, яке мало убезпечувати їх на вулицях.

Отож я перебрався назад до готелю й там поступово довідався, що трапилося тим часом. На неділю 11 березня було скликано Думу, але їй лише зачитали черговий імператорський указ про розпуск. Ця крапля переповнила міру терпіння. Дума відмовилася підкорятися указу і послала цареві телеграму, в якій вимагала призначити новий уряд, якщо він хоче врятувати імперію. Відповіді не було, і вночі проти 12-го числа голова Думи Родзянко адресував таке саме повідомлення військовому верховному командуванню. Тієї самої ночі збунтувався один із запасних батальйонів гвардійського полку і повбивав своїх офіцерів, наступного ранку решта військових частин і флот підняли революційний прапор, що призвело до загального хаосу. Найбрутальніше бунтівники поводилися на військово-морській базі в Кронштадті, але у столиці теж попрощалося з життям чимало вищих і нижчих офіцерів — незалежно від того, як саме вони ставилися до політичної кризи.

Про імператора було відомо лише, що він перебуває у своїй Ставці в Могилеві. Імператрицю, цесаревича і чотирьох князівен було заарештовано в царськосельському палаці. Уряд подав у відставку. Було призначено Тимчасовий уряд, сформований із членів Думи. У Таврійському палаці, де засідала Дума, в той самий час утворився ще один орган, Виконавчий комітет Ради робітничих депутатів. У його президії були Чхеїдзе і Керенський, двоє лівих лідерів Думи. Цей комітет зокрема заборонив видавати щоденні газети. Ось конкретний доказ малої влади Тимчасового уряду.

Ще більшим викликом Тимчасовому урядові став виданий комітетом наказ № 1, де було розпорядження про створення солдатських рад у кожній військовій частині. Під контроль солдатських рад переходила вся зброя, матеріальні засоби і влада. Було скасовано віддавання честі в війську.

15 березня я вирушив до Москви нічним потягом, куди мені вдалося роздобути квиток у спальний вагон. Прибув я саме вчасно, щоб побачити, як починається революція в колишній російській столиці. Я сидів у відкритих санях на Брестському залізничному вокзалі, де 21 рік тому довелося стежити за трагічним епілогом коронування, і роздивлявся першу московську демонстрацію. Вона йшла під червоними прапорами тією самою дорогою, якою крокувала свого часу пишна коронувальна процесія, — лише в зворотному напрямку.

У Москві мене наздогнала звістка, що 15 березня імператор за себе і за сина зрікся корони на користь свого брата, великого князя Михайла. Повідомлення про те, що тепер коло державного керма стоятиме великий князь Михайло, заронило іскру надії, однак перед моїм від’їздом із Москви 17 березня стало відомо, що великий князь теж зрікся престолу.

Коли я прибув до Києва, виявилося, що революція вже докотилася й туди, і, проїжджаючи повз пам’ятник Столипіну, я побачив, що цей суворий пан змушений миритися з червоним шарфом на шиї.

Їдучи на південь до своєї дивізії, я відвідав генерала Сахарова, який командував російським військом у Румунії. З цим чоловіком, якого знали як рішучого і здібного керівника, я поділився своїми петербурзькими й московськими враженнями і порекомендував йому очолити рух спротиву. Однак генерал вважав, що для цього не настав іще слушний момент.

Коли я прибув на фронт, одразу впало в вічі, що за кілька тижнів багато чого змінилося. Революція ширилася, мов лісова пожежа. Сумнозвісний перший наказ Ради, який первісно стосувався лише столичної залоги, вже мав застосування й тут, і дисципліна розвалювалася. Зростала анархія: Тимчасовий уряд видав декларацію про свободу слова, друку й зібрань, а також про право на страйки, і все це поширювалося на військові частини, «якщо дозволяють військово-технічні умови». Було скасовано військовий трибунал і смертну кару. Внаслідок цього підтримувати військовий послух ставало дедалі важче: командир, який намагався це робити, ризикував своїм життям! З’явилася така практика, що вояки самоправно брали відпустки чи просто дезертували. До кінця квітня кількість дезертирів зросла до мільйона. Більшість із них були селяни, які поспішали додому, щоб отримати свою частку від обіцяного поділу угідь. Дедалі поширенішим явищем ставало братання з ворогом. Тепер, як і 1905 року, артилерія та кіннота теж найменше підпадали під вплив деморалізаційної бацили, але й там відбувався процес повільного розпаду.

Верховне командування не робило нічого для протидії впливу революційної хвилі. Цар передав керівництво військом великому князю Миколі Миколайовичу, однак, прибувши до Ставки, той дізнався, що Тимчасовий уряд призначив головнокомандувачем генерала Алексєєва. Наступного дня великого князя позбавили командування Кавказьким фронтом. Алексєєв, який був високоосвіченим військовиком, але мав нерішучу і стриману вдачу, недовго обіймав цей пост, адже вже в травні його змінив генерал Брусилов.

* * *

Наразі здавалося, що в моїй частині збереглася єдність. У травні 1917 року я дістав наказ зайняти ділянку фронту на заході від міста Сучава, що в Трансільванських Альпах. Там у середині червня я отримав звання генерал-лейтенанта і мене поставили командувати VI кавалерійським корпусом, однією з трьох дивізій якого була 12-та кавалерійська дивізія.

Подія, про яку йтиметься далі, може слугувати прикладом тогочасного ладу. Одна з моїх дивізій чекала, щоб її заступила інша, і командир тієї наступної дивізії прибув до мене. Я спитав у генерала, чи може він покладатися на своє військо, але мій сумнів, як я помітив, зачепив його честь. Я розповів йому, що для певності націлив кілька гармат на район, де мають отаборитися його підрозділи. За півгодини генерал доповів, що військо відмовляється йти в окопи. Щойно поблизу табору вибухнули перші гарматні набої, як було врятовано і ситуацію, і, здається, генералову честь.

На той час поразка Центральних держав уже здавалася очевидною. На Французькому фронті союзники розпочали в квітні наступ під Реймсом, який засвідчив, що перевага дедалі більше переходить на їхній бік. 2 квітня до країн Антанти приєдналися США, і в червні до Франції прибули перші американські формації. Скидалося на те, що Австро-Угорщина стоїть на порозі розпаду. У цій переможній розв’язці мусила б брати участь нова Росія, якщо вона хотіла забезпечити досягнення своїх цілей у війні й дістати винагороду за свої жертви.

Таке підґрунтя мав наступ на австрійські армії, до якого вирішили вдатися нові російські керманичі. Це було сміливе рішення, адже на початку квітня локальний наступ німців на Ковельському фронті засвідчив, що російська армія остаточно втратила боєздатність. Найперша умова успіху — звісно, повернення авторитету командування й край розкольницькій агітації. Але на це й натяку не було, натомість Керенський, який став військовим міністром, вирушив у пропагандистське турне, внаслідок чого фронтом пробігла короткочасна хвиля патріотичного піднесення. Однак іще більшу вагу мало те, що почали утворюватися добровольчі ударні групи й для підтримки наступу залучили всю наявну артилерію. З наступом, головний удар якого було спрямовано на тернопільську ділянку на схід від Львова, мав поєднуватися рух війська на Буковині.

Ми рушили вперед на початку липня. Після кількох локальних успіхів наступ захлинувся на головному напрямку, проте на південному фланзі 8-ма армія під командуванням генерала Корнілова просунулася кілометрів на тридцять. Завдяки цьому успіху його призначили командувати Південно-Західним фронтом.

Однак невдовзі від нього відвернулося воєнне щастя. 14 липня ворог розпочав контрнаступ на Галичині й Буковині, оборону було зламано і військо кинулося навтіки в шаленому безладі. Тернопіль і Чернівці впали, Україна опинилася під загрозою.

У тій ситуації генерал Корнілов вирішив вдатися до радикальних заходів. Було створено спеціальні загони для виловлювання дезертирів, замінено нерішучих і некомпетентних командирів, заборонено всі «мітинги» і обмежено владу солдатських рад. На вимогу Корнілова Тимчасовий уряд згодився повернути військовий трибунал і смертну кару. Завдяки цим заходам ворожий наступ було остаточно зупинено, але на той час фронт уже перемістився на 100 кілометрів назад.

У серпні генерала Корнілова призначили верховним головнокомандувачем, і на цьому посту він робив усе можливе для оздоровлення армії. Однак його програму Тимчасовий уряд не схвалив, і процес розпаду тривав.

На Сучавському фронті натиск зростав, у міру того як ворог пробивався до Бессарабії, але його успіхи на моїй ділянці мали локальний характер. У кінці липня — на початку серпня 1917 року настав спокійніший період, що дало новий імпульс політикуванню.

Невдалий липневий наступ, а також зумовлений ним контрнаступ, звичайно, ще більше послабили позиції командування. Почастішали випадки, коли солдати заарештовували офіцерів і тягли їх на якийсь революційний суд. Суди очолювали комісари з широкими повноваженнями, і в таких випадках майже не було шансів поговорити з ними.

Кілька вояків заарештували й одного з моїх офіцерів, відважного командира ескадрону, який виступив із монархічною промовою в офіцерському клубі. Його повезли до Кишинева. Я намагався домогтися його звільнення і покарання винних, звертаючись до одної інстанції за одною, чітко дотримувався всіх тодішніх приписів і, власне, як мені здавалося, поступово наближався до мети. Коли документи дійшли до комісара армії, він сам прийшов до мене і повідомив про намір відвідати зазначений полк, тимчасово дислокований позаду фронту. Комісар поздоровив мене з тим, що мені вдалося просунути справу так далеко, і сказав, що поділяє мою думку щодо цього випадку. Він пообіцяв подбати про те, щоб вояків виключили з полку і не дозволили більше до нього повертатися.

Назавтра я завіз комісара в полк, вишикуваний з нагоди візиту. Привітавши вояків короткою промовою, він наказав вийти з лав тим, хто несправедливо заарештовував офіцера, і якийсь унтер-офіцер повіз винуватців до штабу армії. На зборах комітету дивізії комісар армії виголосив промову, де зазначив, що саме невідповідного до статуту вчинили заарештовані, але закінчив він словами, що вояки, відбувши покарання, матимуть право повернутися до свого полку.

Цей випадок був останньою краплею, яка переповнила мою міру терпіння. Мені стало зрозуміло, що командирові частини, який не може навіть захистити своїх офіцерів від насильства з боку рядовиків, більше нема чого робити в російській армії. Перебіг подій упродовж літа підтвердив цю думку.

На початку вересня німці просунулися вперед у країнах Балтії, і це призвело до падіння Риги. З огляду на це головнокомандувач повторив свою вимогу про вжиття дієвих заходів для повернення військового порядку. Новопризначений прем’єр-міністр Керенський відкинув вимогу Корнілова. Тоді той вирішив спробувати силою зброї врятувати державу від загибелі, і послав дві кавалерійські дивізії до Петербурга, наказавши їм заарештувати Керенського. Однією з дивізій командував генерал Кримов, який свого часу став винуватцем ворожого прориву біля гори Магура. Це його тепер було вшановано довірою головнокомандувача, коли той кидав на стіл останню карту. Керенський викликав його до Зимового палацу, і Кримов подався туди сам. Після палкої розмови, зміст якої, мабуть, невідомий стороннім, генерал вийшов з палацу, доїхав до свого помешкання і застрілився. Назавтра було заарештовано головнокомандувача у його Ставці в Могилеві, після чого відбулося проголошення республіки.

Повідомлення про провал спроби генерала Корнілова породило в мені відчуття, що вже годі сподіватися на повернення порядку. Вагання і гнітючий настрій запанували в широких колах, які вірили, що Корнілов іще може врятувати Росію. Коли Керенський сам став головнокомандувачем, це аж ніяк не сприяло зміцненню авторитету державної влади. Ще в травні, коли більшовики вперше повстали проти уряду, з’ясувалося, що саме мають на меті радикали, і ще очевиднішими стали їхні цілі, коли вони, скориставшись нищівною поразкою на Галичині й Буковині, 17 липня підняли бунтарський прапор у столиці. Ця спроба державного перевороту зазнала невдачі після триденних боїв. Незважаючи на всі сигнали, Керенський і далі собі виступав із промовами.

Погіршення загальної ситуації ще більше зміцнило мою думку, що мені вже немає місця в російській армії. Але де знайти слушний привід, щоб розпрощатися з нею? Допоміг випадок.

Якось раз я їхав баским конем, який, скачучи перетятою місцевістю, перечепився і впав. Від падіння я вивихнув ногу, але спромігся знову вилізти на коня, пустив його ходою й повернувся до штабу. Лікар корпусу констатував, що вивих досить серйозний. У найгіршому разі я лежатиму в ліжку кілька місяців. Гнітюча перспектива, та що тут удієш!

Уночі мене пройняла думка, що цей лихий випадок, можливо, якраз і дає бажаний шанс. Я міг би зробити так, щоб мене вирядили до Одеси, і спробувати там знайти спосіб потрапити до Петербурга, а звідти до Фінляндії. Скерування було виписано. Назавтра вранці я з деяким сумом попрощався з найближчими своїми людьми і подякував їм за зроблені мені послуги. Командувачу армії я послав телеграму, де повідомив, що поїхав до Одеси. Такі дії, щоправда, суперечили статуту, але я знав, що командувач запобігає перед більшовикам, тож я волів узяти долю в свої руки. Я сів у свій автомобіль і вирушив до Одеси.

Було дуже прикро мати хвору ногу в такий непевний час, коли ніхто не знав, що принесе з собою завтрашній день. Новини ставали дедалі коротшими та суперечливішими і не давали ясної картини того, що діється в різних частинах чималої російської держави. Про фінляндські справи я нічого не знав, бо довго не отримував вісток з батьківщини.

Серед мешканців Hôtel London, де я зупинився, була леді Мюріель Педжет, яка представляла англійський Червоний Хрест. Вона працювала на Румунському фронті і, чекаючи на нові доручення, перебувала в Одесі разом із санітарною автоколоною, якою керувала. Якось увечері леді Мюріель улаштувала чаювання для численних друзів, яких здобула ласкавістю і послужливістю. Господиня зробила гостям сюрприз і познайомила їх із ясновидицею, зазначивши, що та має дар передбачати майбутнє.

Я вперше брав участь у чомусь такому. За наполегливим спонуканням леді Мюріель я знехотя зайшов до вузької порожньої кімнати з блискучою підлогою, де в глибині сиділа віщунка спиною до вікна. На невеликій віддалі од вікна стояли столик і два стільці, один для «піддослідного», а другий для чоловіка, якому треба було дати написані на папірці п’ять запитань. Перше моє запитання стосувалося обох дочок — Анастасія перебувала в Лондоні, а Софія — в Парижі. Вони вже давно не давали про себе знати. У другому я спитав про брата й трьох сестер. Третє запитання стосувалося мене самого. У решті двох я запитував щось про війну, але і самі питання, і відповіді на них уже забув.

На перше запитання я дістав відповідь, що мої доньки добре почуваються і мають багато різних справ. Старша працює на благо людства, а молодша вирушає в поїздку небезпечними водами, але щасливо доїде. З рештою моїх родичів усе гаразд. Про моє власне майбутнє ясновидиця повідала щось дивне. Невдовзі я здійсню тривалу поїздку, а далі обійму вищу посаду, ніж будь-коли мав до того, і під моїм проводом армія переможе. Після хвали на мою адресу я добровільно залишу свій пост, а незабаром дістану важливе доручення й вирушу з ним до двох великих західних країн, де мої зусилля увінчаються успіхом. З цієї поїздки я повернуся на ще вищий пост, але й тоді моя моя місія стане короткочасною. По багатьох роках я ще раз обійму дуже високий пост.

Я що є сили намагався не засміятися. Відповіді, як я бачив, потребували від ясновидиці великих зусиль; вона була в трансі, говорила хрипкувато, а її руки мляво висіли.

Коли леді Мюріель запитала, що саме я почув, я коротко переповів пророцтво ясновидиці, хоча — попри всю мою повагу до її протеже — сам я вважав це повною нісенітницею. Назавтра я уже й забув слова віщунки.

У тодішній атмосфері Судного дня ніхто не здивувався, коли газети розповіли 8 листопада 1917 року, що Керенського та його уряд повалено. У столиці після дводенних боїв владу захопили Ленін і Троцький на чолі більшовицького уряду. Цю новину в Одесі було сприйнято з апатією. З кількома своїми товаришами-офіцерами я знову обговорив питання протидії диктатурі меншості, але в мене склалося цілком певне враження, що ні вони самі, ні громадськість загалом не вважали за потрібне якось боротися. Лише в Москві більшовики стикнулися з певним опором, на здолання якого знадобилось аж п’ять днів.

Я вирішив пришвидшити від’їзд і виправив собі відрядну посвідку, що дозволяла поїхати до Петербурга полікувати ногу, яка насправді вже майже загоїлася. З Одеси до столиці дорога залізницею тривала раніше кілька днів, але тепер на неї довелося витратити куди більше часу, до того ж потяг переповнився вщерть, і в ньому годі було поворухнутися. Розповідали, що пасажирів затягали й витягали крізь вікна і навіть ті, кому поталанило купити сидячі місця, вдовольнялися кількаденним стоянням. Щоб уникнути цих прикрощів, я звернувся до коменданта міста, який виявився колишнім командиром Охтирського гусарського полку. Я подав клопотання, щоб мені надали цілий вагон і домігся свого. Дві сестри з Червоного Хреста і морський кадет-англієць намірялися вирушити до Англії й у захваті пристали на мою пропозицію поїхати разом — як і троє лікарів-румунів, що прямували до Японії. Крім них і персоналу їхали ще мої ординарець і слуга.

Раді, що все так владналося, ми сіли і вмостилися там якнайзручніше. На третій від Одеси станції нас повідомили, що вагон несправний і ліпше перейти в інший. Сказали, що ремонт триватиме добу, але я запасся і для себе, і для своїх супутників їжею на багато днів, тому ми воліли зачекати. Назавтра повторилася та сама прикрість, і цього разу мене повідомили, що на ремонт знадобиться не одна доба. Я звернувся до коменданта станції. Він сказав, що на станції стоїть чимало справних вагонів, але вони в руках у солдатів, які влаштували там собі помешкання. На це його влада вже не поширювалася. Тоді я звелів слузі запропонувати винагороду мешканцям одного справного на вигляд вагона, якщо вони погодяться перебратися до іншого. Оборудка відбулася, і ми знову змогли поїхати далі. На кількох станціях у потяг намагалися пробратися вояки, аж здавалося, що вони проламають стіни, але слузі сяк-так вдалося змусити їх шанувати недоторканність нашого «вагона-салона». Поїздка багато в чому нагадувала мені значно довший шлях, який я подолав крізь хаотичний Сибір 12 років тому.

На могилівському вокзалі, де містився штаб головнокомандувача, панувала дивна атмосфера. На пероні стояла нажахана юрба людей довкола великої кривавої калюжі. Тут я дізнався, що Духоніна, начальника штабу, вбили, коли він за домовленістю з новопризначеним більшовицьким головнокомандувачем, офіцером Криленком, прийшов на вокзал на зустріч без конвою. Коли вони зійшлися, з Криленкового потяга вибігли вояки, й суд над Духоніним був короткий. Із Духоніним я запізнався був у Варшаві, де він кілька місяців служив у гвардійських уланах.

Через шість діб ми доїхали до Петербурга. Уже вокзал справив гнітюче враження, адже там юрбилися по кутках розхлябані вояки. Побачивши, як генерали самі несуть свій багаж, я обурився, але таки знайшов кількох солдатів, які залюбки понесли мої речі і роздобули візника. Побіжна картина міста дорогою до Hôtel d’Europe, де мене в березні ледь не взяли під арешт, доповнила похмурість вражень. Вулиці були недоглянуті, рух у місті — паралізований.

Я пробув у Петербурзі тиждень і зустрівся з багатьма давніми друзями. Впадало в вічі, що над усім і всіма тяжіє похмура гнітючість. Ніде не було видно ні заповзятливої сміливості, ні рішучої волі чинити опір новому режиму. Обідаючи одного разу в «Новому клубі», заснованому деякими членами аристократичного Мисливського клубу, я зауважив, що сиджу поміж двома великими князями, які посідали високе становище у війську. Тут надійшла звістка, що більшовики влаштували трус у Мисливському клубі й заарештували кількох його членів, які там мешкали, — зокрема мого товариша-кавалергарда Арсена Карагеоргійовича, брата короля Сербії. Цей випадок, звичайно, дав привід обговорити питання збройного опору, і я заявив про свою впевненість, що підтримка йому гарантована. Якщо цей задум очолить котрийсь із великих князів — ліпше загинути з мечем у руці, ніж дістати кулю в спину чи бути розстріляним! Однак мої сусіди за столом мали іншу думку і вважали опір безнадійним. Я дуже розчарувався, зіткнувшись у столиці з таким самим настроєм, як в Одесі.

Подальший перебіг подій змінив моє уявлення, що очолювати рух опору має представник імператорського дому. Невдовзі я збагнув, що це радше ускладнюватиме завдання. Але я досі певен, що тоді існувала змога зібрати достатньо сил для перемоги над радикальними елементами.

Ніхто не мав права залишати столицю без відповідного дозволу найвищої більшовицької ради. Вона заволоділа Смольним, інститутом шляхетних панянок, розташованим біля завороту Неви, і влаштувала там свій осідок. Моя відрядна посвідка була єдиним документом, на який я міг послатися, тому я відразу звернувся до канцелярії статс-секретаря у справах Фінляндії з проханням видати мені паспорт. Канцелярію позбавили права їх видавати, але там мені виписали посвідчення особи, де зазначалося, що я фін і прямую до Фінляндії. Наступною інстанцією був генеральний штаб, де я сподівався роздобути відрядження до Гельсінкі. Тиша і пригнічена атмосфера, які панували серед моїх штабних знайомих, тепер уже вбраних по-цивільному, справили гнітюче враження. Мене поінформували, що ніхто, крім найвищої більшовицької ради, не може видати мені дозволу виїхати з міста. Це й так мені вже було відомо, але до Смольного я йти не хотів. Тоді я подав рапорт до штабу, де написав, що мене скеровано з Одеси на лікування ушкодженої ноги і я маю намір повернутися до Фінляндії, дізнавшись, що моя країна 6 грудня проголосила незалежність, бо в мене, на мою думку, більше не було передумов залишатися в російській армії, де я, фінляндський підданець, прослужив близько трьох десятиліть.

Того самого вечора я поїхав на Фінляндський вокзал, де кілька вояків знову охоче взялися нести мій багаж. Біля виходу на перон стояв стіл, за яким солдатський пікет перевіряв документи пасажирів. Не роздумуючи, я підійшов просто до столу і простягнув свою відрядну посвідку. З полегкістю помітив, що вояки не цілком володіють російською мовою: то були інгерманландці. Коли ми поговорили фінською про чинність мого документа, один із солдатів віддав мені його зі словами «харашо, харашо». Вагони були значно охайнішими, ніж вагони-салони, з якими я запізнався, їдучи до Петербурга. І ось потяг вирушив.

Погода була сірою і дощовою того грудневого дня 1917 року, коли я прибув до Гельсінкі. З вокзалу я поїхав до помешкання свого зятя Мікаеля Ґріпенберґа, де вони з моєю сестрою привітали мене.

Мені було цікаво подивитися, чи домоглися чогось у Росії консервативні сили і, побувши тиждень у Гельсінкі, я повернувся до Петербурга. Жодних ознак опору не проглядалося. Навпаки: я помітив, що радянська влада невдовзі зміцніє і становитиме смертельну загрозу для молодої фінляндської держави. Треба було готуватися до оборони, хоча для цього бракувало найпотрібнішого — зброї!

Маючи це на думці, я звернувся до керівника французької військової місії генерала Нісселя і поцікавився, чи може Фінляндія сподіватися на отримання військових матеріальних засобів із французьких складів у Мурманську. Генерал з розумінням поставився до мого запитання й пообіцяв ознайомити з цією справою свій уряд. Проте я не мав часу чекати на відповідь, у мене горіла земля під ногами, і останні дні року я знову провів у Гельсінкі.

Моя тридцятирічна служба в імператорській армії завершилася. Почав я її сповнений великих надій у просторій чужій Росії. Озираючись на ті часи, які проходив у царському однострої, я з вдячністю визнавав, що надії мої цілковито здійснилися. Я потрапив у більший світ, який давав ширші перспективи, ніж ті, що потенційно були в мене в Фінляндії на зламі століть. Кожен окремий етап моєї службової кар’єри надзвичайно багато мені дав, а крім того, я мав щастя належати (ще й у статусі командира) до елітного війська з добрими офіцерами і чудовим духом. Командування таким військом і в мирний, і в воєнний час приносило насолоду. Я побачив багато цікавого в двох частинах світу. Однак тепер ця велика держава зненацька знесиліла і, як я бачив, перебувала в стані розпаду. Так закінчився тривалий процес, що його я мав змогу спостерігати зблизька.

1889 року, коли я офіцером вступив до лав імператорської армії, Росія перебувала на вершині своєї моці. Вольовий Олександр ІІІ уособлював державу, яка здавалася безпечною і надійною. Її могутність настільки піднеслася над іншими великими державами, що імператор в одній з промов назвав маленьку Чорногорію «єдиним вірним другом, на якого може покладатися Росія». Олександр ІІІ, зовнішністю й поведінкою дуже «російський», справляв велике враження вже рославим тілом і надзвичайною фізичною силою. Здавалось, він створений, щоб стати самодержавцем, який керуватиме велетенською державою, не дозволяючи нікому впливати на себе. Цар був втіленням самої Росії. Чужоземцю важко було цілком збагнути, якою великою мірою цар становив безумовний центр, поза яким, здавалося, нічогісінько немає. Згідно з конституцією держави, імператор мав необмежену владу.

Коли з Франції з арміями Олександра І прийшли західні ідеї, такий стан справ спричиняв критику і протидію. За часів Олександра ІІІ широкі кола ревно обстоювали докорінні ліберальні реформи та західний парламентаризм і гадали, що за їх допомогою Росію можна одним ударом піднести на загальний західноєвропейський рівень і перетворити на демократичну державу. Цим поглядам опиралися ті, хто вважав самодержавство найнадійнішим фундаментом для розвитку країни. Російська історія мала застережливі приклади надмірної свободи, що призводила до анархії. Російський народ, казали монархісти, нездатен до самоврядування й самодисципліни, а також до зосередження сили на спільну справу. Народ іще не досяг такої політичної зрілості, щоб це уможливило вільнішу систему.

Об’єктивний спостерігач не міг не помітити, що російському суспільству бракує рівноважних чинників, які є передумовою демократичної системи. Освічений середній стан був нечисленним, а вільного селянства, яке в північноєвропейських країнах віддавна становило підпору держави і в лавах якого (за умови належного поводження) влада мала своїх найвідданіших прибічників, взагалі не існувало. Здійснене 1861 року Олександром ІІ важливе звільнення кріпаків, яких налічувалося близько 50 мільйонів, мало половинчастий характер, адже при цьому не відбулося поділу землі. Землею володіла колективнасільська громада, що називалася «мир», і саме вона провадила оподаткування й розподіл польових паїв на певний термін. Лише 45 років по тому, 1906-го, було зроблено наступний крок: прем’єр-міністр Столипін видав аграрний закон, згідно з яким громади загалом чи, з допомогою держави, окремі їх члени могли переходити на приватне хліборобство. На виконання таких велетенських реформ потрібен був час. Не можна недооцінювати досягнуті результати, але коли почалася світова війна, забракло важливої умови збереження держави: самостійного селянства, яке має землю.

Ще й понині багато де існує гадка, що ліберальні ідеї були геть чужими для імперської Росії. Насправді державна влада, яку уособлював цар, від часів Олександра І добре розуміла необхідність реформ, однак перетворити Росію на конституційну правову державу за західними взірцями вийшло не відразу, адже постали непереборні перешкоди. Для розуміння цього досить зважити на неймовірний обшир і розмаїття народів та мов; до того ж рівень освіти в провідного великоруського народу був дуже низьким. Щоправда, спроб вивести державу на нові шляхи не бракувало. Ці зусилля та їх провали виразно віддзеркалювалися в особі й політиці царів. Упродовж ста з чимось років «ліберального» правителя заступав «реакційний»: після Катерини ІІ був Павло І, після Олександра І — Микола І, а після Олександра ІІ — Олександр ІІІ. Це сталося внаслідок того, що революційні сили не розуміли прагнень царів і намагалися агресивно прискорити реформи. Здавалося, вони не здогадувалися, що розвиток хоч-не-хоч має бути повільним, і тому їхні дії раз по раз призводили до чергової невдачі.

Фатальним для реформаторських зусиль стало вбивство царя-визволителя Олександра ІІ. Кілька годин по тому, як 13 березня 1881 року цей великий реформатор підписав рескрипт із обіцянкою нової конституції, його життя урвалося від бомби нігіліста. Атентат розвернув плин подій у інший напрям так само, як і змова декабристів проти Миколи І під час його вступу на престол 1825 року. Олександр ІІІ відклав запровадження реформи свого батька, таким чином знову ступивши на шлях, проторований його дідом Миколою І. Наслідком став драконівський режим, який почав придушувати революційну діяльність залізною рукою. Скрутно стало тоді й ідейним течіям, які дедалі посилювалися.

Завдяки згаданому вище історичному закону Микола ІІ мав би стати прогресивним царем. Однак цього не відбулося — насамперед тому, що він не був достатньо самобутньою особистістю, щоб відійти від принципів вольового батька і впливу радників. Конче потрібну для державного тіла операцію, яку цілком можна було виконати поступово, відкладали рік у рік, і лише революція, що спалахнула у зв’язку з російсько-японською війною, змусила імператора провадити прогресивну політику. Відповіддю на виданий у жовтні 1905 року «маніфест свобод» стала анархія, що тривала 8 тижнів по всій державі. Чи дозріла така Росія до ґрунтовних реформ? Не варто дивуватися, що нова конституція, затверджена в травні 1906 року, стала півзаходом, а породжені маніфестом сподівання справдилися лише частково.

Ще й понині в широких колах існує уявлення про царську Росію як про поліційну державу, порівнянну з Радянським Союзом, але насправді втручалася вона в приватне життя громадян незначною мірою. Усі знали, що «інтелігенція», пройнята революційним духом і полюбляє поговорити на політичні теми, але поліція її не чіпала й не тягала до суду, доки хтось не намагався повалити суспільний лад. Якщо порівнювати вироки царських часів із тими, що ухвалюють у сучасній Росії за політичні злочини, перші можна назвати гуманними. Тоді карали засланням, але не було концентраційних таборів, як за часів радянського режиму. Щоправда, засланцям доводилося оселятися в глушині, найчастіше в Сибіру, але вони мали право організовувати своє життя доволі вільно, приймати посилки і контактувати з родичами. Заповзятливий засланець цілком міг розпочати нове життя і згодом, якщо усміхнеться доля, навіть набути статків.

Тут мені пригадується один такий випадок, із якого потім Достоєвський вивів свого Раскольнікова, головного героя роману «Злочин і кара». Молодий інженер, який мав одружитися з дочкою заможного петербурзького генерала саперного війська, потрапив до пазурів лихваря. Він боявся, що його плани зруйнуються, і вбив лихваря, не знаючи, що той анулював боргові зобов’язання з нагоди весілля. Убивцю засудили до довічного заслання на острів Сахалін, де він добре поводився, обійняв якусь дрібну посаду секретаря, а паралельно відкрив свою фірму, добре нею керував і зробив із неї успішне підприємство. Коли його врешті помилували, він волів лишитися до кінця життя на Сахаліні, де поступово став людиною першої когорти.

Зазвичай за політичні злочини рідко давали смертну кару, а коли таке й бувало, то лише у винятково приголомшливих справах. Смертні вироки, про які людність відверто й палко дискутувала, привертали до себе якнайбільшу увагу, а такі судові процеси були тривалими й ґрунтовними. Людське життя й особиста свобода цінувалися більше, ніж тепер. Як мало зважає сучасне суспільство на страждання і жертви в ньому самому.

За винятком заворушень, які сталися під час революції 1905 року, в армії до світової війни не було майже ніяких ознак революційної діяльності. Частини, де я служив, лишалися осторонь від політикування, і мені не трапилося жодного випадку, щоб політична діяльність дала привід для якогось втручання. Все ж таки цілком природно, що після першої революції повернути дисципліну вдалося не відразу і попервах доводилося вживати суворих заходів.

Можна навести два випадки як приклад того, що часом траплялося. У січні 1906 року перед Зимовим палацом відбувалася традиційна релігійна церемонія: митрополит у присутності царської родини освячував воду Неви. З Василеострівського району, розташованого навпроти за річкою, як завжди салютували гарматними пострілами. Легко собі уявити, який виник переполох, коли замість салюту прогриміли бойові набої, які влучили в Зимовий палац! Цей інцидент, здається, так і лишився нерозслідуваним, але став доброю наукою для посадовців, які мали дбати про життя царя. Другий випадок стосувався Лейб-гвардії Преображенського полку. Його перший батальйон, почесним командиром якого був імператор, збунтувався і в повному складі був висланий до Новгорода.

Війна, цього разу світова, знову втрутилась у розвиток подій. Дума, яка з початком війни заявила про свою підтримку імператора, сподівалася, що він запровадить парламентське врядування і надасть народному представництву більше повноважень у керуванні державою. Микола ІІ цього не зробив і відійшов від безпосереднього порядкування державними справами, щоб узяти в свої руки верховне головнокомандування збройними силами. Сміливий жест став фатальною помилкою. У Ставці імператор не міг відчувати биття суспільного пульсу. Березнева революція 1917 року стала для нього несподіванкою, а далі події розвивалися так швидко, що він не встиг вчасно вжити очікуваних Думою силових заходів проти повстанців. Крім того, стаючи на чолі армії, він втратив уже й останній шанс на збереження свого авторитету в ній. Поки він перебував у Ставці, державою фактично не керував ніхто.

Структура Росії втратила точку опертя, коли царя змусили зректися корони і він ще й за свого сина відмовився від права на престол. Наступного дня все це доповнилося зреченням великого князя Михайла. Якби він урядував до того часу, як законодавчі збори вже встигли закласти нові й міцні підвалини держави, події, можливо, розвивалися би в іншому напрямку. Державний корабель полишили дрейфувати саме в той момент, коли його кермо слід було довірити міцній руці. Кожен, хто хотів дивитися правді в вічі, бачив тепер, якою центральною постаттю був цар, і дивувався з того, що Тимчасовий уряд вірив у свою спроможність керувати переходом від автократії безпосередньо до повної свободи.

Нова Росія дістала б активну підтримку армії, якби верховне командування було доручено твердій руці. Такого головнокомандувача Тимчасовий уряд мав би в особі великого князя Миколи Миколайовича, який сповістив про свою готовість підтримати новий устрій. 1905 року великий князь швидко відновив порядок у Петербурзі й тепер теж мав би більші можливості зробити те саме, ніж будь-хто інший. Однією з передумов порядку стало б усунення головних чинників, які могли призвести до заворушень. Чистісінькою необачністю чи недалекоглядністю можна пояснити те, що в столиці не було жодних надійних військових частин. Гарнізон складався лише з підрозділів, утворених із новобранців і запасників, зокрема з місцевих резервістів, здебільшого робітників заводів і фабрик. Для Росії, де особовий склад розподіляли за межі рідного краю, це було незвично. Ще однією великою помилкою стало усунення великого князя з посади головнокомандувача й заміна його на генерала Алексєєва.

Багато років по тому я, приїхавши до спартанської резиденції, наданої французьким урядом великому князеві Миколі Миколайовичу в Шуаньї поблизу Парижа, дістав нагоду разом з ним оживити в пам’яті колишні часи. Великий князь подякував за мої дії на войовищі і з гіркотою міркував про помилки минулих років, про несказанні жертви російського народу в світовій війні, а також про брак розуміння з боку Заходу і невдячність його до Росії, яку союзники лишили напризволяще, щойно було здолано спільного ворога. Він віддав належне Фінляндії, яка звела мур на шляху більшовизму, і поздоровив мене з тим, що я «зміг виконати свій обов’язок».

Дивовижним є дуалізм, якому дозволили сформуватися в керівництві держави у проміжку між березневою революцією і більшовицьким переворотом у листопаді 1917 року. Тимчасовий уряд весь час мирився з паралельним існуванням незаконного органу, який методично підкопувався під нього і сприяв його послабленню. Оперуючи поділеною навпіл владою, уряд щоразу опинявся під конем — це й була першопричина того, що політична революція переросла невдовзі в анархію. Уже перші заходи Ради — наказ № 1 і заборона преси — засвідчили, чого можна від неї чекати. З середовища Ради постав гробар Росії Керенський; він дав своє ім’я експериментові, який упродовж 8 місяців призвів до того, що більшовики стали гегемонами. Він був одночасно міністром юстиції та депутатом Ради в Тимчасовому уряді і домігся того, щоб великий князь Михайло зрікся престолу. Передовсім він відповідальний за те, що імператора з родиною вивезли до Сибіру, де їх спіткала лиха доля. Роблячи поступки радикальним елементам і протидіючи всім спробам зміцнити державну владу, соціаліст Керенський дуже посприяв загибелі Росії, особливо коли всі віжки поступово зосередилися в його руках. Крім того, він відповідальний за численні помилки урядів — однією з найбільших стало зволікання із земельною реформою й виборами до Установчих зборів. Якби цих заходів було вчасно вжито, з’явилися б шанси стабілізувати ситуацію, а так полилося ще більше води на млин більшовиків. Соціалісти в Росії виявилися неспроможними захистити демократію; цей факт підтвердився згодом у багатьох інших країнах. Усе вищезгадане второвувало шлях захопленню влади Леніним, якому неважко було зреалізувати такий сценарій.

Кількісно партія більшовиків була дрібною і мала незначну підтримку в країні. Власне, вкоренилася вона лише в Петербурзі й Москві, тому існували великі шанси придушити цей фактично суто анархічний рух. Нові російські можновладці не могли приховати, як здивувала їх легкість, з якою їм вдалося здійснити переворот і як невпевнено вони почувалися, здобувши владу. Найліпшим доказом цього стало те, що вони не зважилися протидіяти оголошеним урядом Керенського виборам до Установчих зборів. На тих виборах, які відбулися наприкінці листопада 1917 року, з 36 мільйонів голосів лише 9 мільйонів було віддано за списки більшовицької партії. Допоки збори врешті з’їхалися на своє засідання в січні 1918 року, Ленін уже встиг зміцнити свою владу — перша їхня сесія виявилася й останньою. Установчі збори було розпущено декретом більшовицького уряду. Російський народ не зміг витримати зненацька здобутої свободи і погруз у рабстві, з якого постала загроза для всього світу.

5. Визвольна війна

Від січня до травня 1918 року

Ситуація в Фінляндії наприкінці 1917 — на початку 1918 року. — Підготовка визвольної боротьби і призначення мене верховним головнокомандувачем. — Ми вирішуємо діяти. — Народне повстання і «червоний» переворот. — Утворення фронту і оборонні бої. — Уусікаупунський шуцкор і конфлікт на Аландських островах. — Військове керівництво і організація армії. — Непорозуміння з єгерями. — Оборонні бої. — Німецька експедиція. — Перехід у наступ. — Здобуття Тампере. — Завершення визволення. — 16 травня 1918 року. — Непорозуміння з сенатом. — Я залишаю пост головнокомандувача.

Ще під час тижневого перебування у Гельсінкі в грудні 1917 року я усвідомив усю загрозливість ситуації. Повернувшись перед Новим роком із Петербурга, я швидко збагнув, що питання вже не в тому, затягне Фінляндію в революційний вир чи ні, — а лише в тому, коли це станеться.

Причиною була насамперед близькість революційного осередку, Петербурга, а також те, що в країні перебувало чимало російських гарнізонів, заражених бунтівним духом. Після того як партія більшовиків домоглася влади в Росії, на нашій землі теж почали ширитися революційні ідеї. Керівництво соціал-демократичної партії крок за кроком здавало позиції під тиском радикальних елементів. Рада профспілок видала 20 жовтня прокламацію із закликом до організованих робітників негайно створювати гвардії порядку, як було сказано, «для самооборони і на випадок усіляких інцидентів». Невдовзі по тому партійний комітет, соціал-демократична парламентська фракція і керівництво профспілок створили спільну Центральну робітничу раду, яка мала стати «найвищим виконавчим революційним органом». 13 листопада ця рада оголосила загальний страйк, під час якого гвардії порядку — їх у ту пору називали вже повсюдно червоними гвардіями — коїли вбивства і грабунки. Попри те що за тиждень страйк припинився, колотнеча не вгавала.

У новообраному парламенті буржуазні партії становили більшість — вони мали 112 мандатів проти 88 у соціалістів. Легітимну державну владу від кінця листопада репрезентував новий сенат на чолі з П. Е. Свінгувудом, який наприкінці зими повернувся був із сибірського вигнання. Одним із перших заходів цього уряду стало проголошення незалежності Фінляндії; парламент затвердив відповідну декларацію 6 грудня 1917 року. Російська Рада народних комісарів, керував якою Ленін, 4 січня 1918 року визнала Фінляндію суверенною державою, після чого те саме зробила й низка європейських держав^[19].

Попри те, що радянський уряд формально визнав нашу незалежність, він ігнорував прохання сенату вивести свої військові частини. Ними він, вочевидь, намагався забезпечити майбутнє приєднання нашої країни до Радянського Союзу. Таким чином бешкет і беззаконство діставали стимул і підтримку від російського війська, яке діяло за вказівками головної солдатської ради у Виборзі, так званого районного комітету. Легітимний уряд Фінляндії ще не мав силових засобів, аби стримувати наростання анархії і запобігти підготовці бунту.

Попри все те, в мене склалося тверде враження, що наша країна має зовсім інші можливості врятувати свою культуру і суспільний лад, ніж Росія. Там я побачив лише смуток і пасивність, зате на батьківщині зустрів непохитне бажання боротися за визволення. На початку січня я довідався про весь розмах підготовчої праці, що її провели Військовий і Активний комітети. Перший створили офіцери розформованого на початку століття фінляндського війська, другий був центральним органом молодших сил самостійницького руху. Я тоді зрозумів, що народ має не лише бажання, а й можливість визволити свою країну. На прохання друзів я вступив до Військового комітету, головою якого був генерал-лейтенант Шарпантьє.

Аж тоді я дізнався, що в Німеччині проходять вишкіл близько 1800 добровольців-фінів — 27-й єгерський батальйон. Ця інформація вселяла велику надію, що це: елітне військо, набране з-поміж усіх суспільних класів, могло розв’язати пекуче питання: де взяти командні кадри, потрібні в майбутніх боях? Рядовий склад була змога набрати з утворених по всій країні шуцкорів^[20] і «пожежних команд», які в кожній провінції перебували під зверхністю командувачів округів. Вишкіл поступово розпочався під керівництвом кількох єгерів, що повернулися з Німеччини; утім, він був частковим хоча б тому, що це все доводилося робити тишком-нишком, доки країна перебувала під окупацією росіян. Озброєння теж було слабким. Щоправда, зброю таємно купували в Німеччині, трохи підкуповували в недисциплінованих російських солдатів чи привозили контрабандно з Петербурга — однак із цього погляду шуцкори перебували в куди гіршому становищі, ніж червоні гвардії. Найбільшого прогресу організаційна робота досягла в провінції Південна Пог’янмаа, куди й пішла основна частина зброї. У принципі, саме з цієї причини Південну Пог’янмаа було вибрано базовим районом майбутньої визвольної боротьби.

Військовий комітет мав туманне уявлення про кількісний склад червоних гвардій, але напевно було відомо, що від часів загального страйку людей там відчутно побільшало. У грудні керівництво червоних розділило країну на округи, щоб мати базу для майбутньої мобілізації. Зброю й боєприпаси червоні гвардії поступово роздобували, побратавшись із російською солдатнею, а негайне задоволення решти потреб гарантували російські склади. Утім, найбільшою небезпекою було перебування російського війська в країні. Воно складалося з 42-го корпусу зі штаб-квартирою в Виборзі, гарнізонів у фортах, берегової артилерії, прикордонних загонів та інших окремих частин. Крім того, була основна частина Балтійського флоту з базою в Гельсінкі. Загальний склад війська в січні 1918 року — приблизно 40 000 багнетів.

Мою, як спершу гадалося, небезпідставну віру в те, що Військовий комітет здатен здійснювати систематичну організаційну роботу, було підірвано, вже коли я прийшов на його засідання. Діючи на колегіальних засадах, він розглядав найрізноманітніші питання. Я дедалі виразніше помічав, що комітет не доріс до розуміння ситуації, і в мене зростав сумнів, чи варто брати особисту відповідальність за його дії.

На третьому засіданні моє вагання переросло в рішення вийти зі складу комітету. На обговорення було поставлено донесення одного з командирів шуцкору, в якому він сповістив, що ретельно вивчив можливості захопити один російський береговий форт і його збройовий склад, і дійшов висновку, що задум здійсненний; тепер він намірявся втілити цей план у життя. Члени комітету мали збентежений вигляд. Ніхто не попросив слова, і після нетривалої тиші розгляд справи було відкладено. Далі вони розглядали якісь малозначні, пов’язані з кредитами питання, щодо яких висловилися всі по черзі. Коли голова невдовзі закрив засідання, я попросив слова. Я подякував комітетові за виявлену мені довіру і повідомив, що не вважаю більше можливим для себе брати участь у його роботі; моє членство в ньому може дати підстави гадати, що його діяльність відповідає моєму уявленню про вимоги ситуації. Комітет приділяє час та увагу неістотним питанням, а коли слід було вирішити справді важливу справу, її розгляд відклали без обговорення. Задум, що його наміряється здійснити командир шуцкору, безперечно, матиме серйозні наслідки. Можливо, він призведе до війни, а до неї ми не готові. Я тричі беру участь у засіданнях, і щоразу комітет збирається в іншому місці. Отже, члени комітету відчувають, що в них горить земля під ногами. Будь-коли нас можуть заскочити зненацька. Можливі заворушення, арешти, і Військовий комітет, єдиний керівний орган, втратить дієздатність.

Мене запитали — тоді була приблизно 5 година вечора, — що я сам хочу запропонувати. Ось що я відповів:

«Панове, якщо ви маєте змогу вирушити на північ уже сьогодні нічним потягом, вам треба зробити це негайно, а коли доїдете туди, де збираєтеся дислокувати штаб майбутньої армії, вам слід одразу ж починати його створювати, використовуючи всі наявні ресурси. Якщо ви не можете поїхати сьогодні, їдьте завтра».

Мої слова всіх приголомшили. Я бачив, що вони дуже вразили голову комітету. А проте, члени комітету попросили і голову, і мене розробити на завтра план необхідних заходів. Я вже своє слово сказав, а тепер запалив сигару й вийшов. Жодних меморандумів я не писав. Давно вже пора було щось робити, а не лише писати.

Назавтра до мене прийшло кілька членів комітету, які хотіли ознайомитися з моїм планом. Я відповів, що до нього не брався, бо вже усно окреслив головні лінії діяльності. Тут я дізнався, що генерал-лейтенант Шарпантьє виробив план, який мало чим відрізняється від мого, однак, подаючи його, оголосив своє рішення залишити пост голови, обґрунтувавши це тим, що після мого вступу до комітету він уже не може бути певним у злагодженості співпраці. Цей вияв невдоволення моїм учорашнім виступом здався мені несправедливим і образливим. Події, що сталися невдовзі, аж занадто виразно засвідчили, що моя критика була слушною. Тепер стати головою комітету попросили мене.

Я нагадав, що від самого початку заявив про свою готовність підлягати генерал-лейтенантові Шарпантьє, однак члени комітету повторили своє прохання і повідомили, що це питання вже було обговорено з сенатором Свінгувудом. Той сказав, що сенат готовий зважити на їхню пропозицію і призначити мене верховним головнокомандувачем. Після того як парламент уповноважив сенат уживати заходів, потрібних для створення «потужних сил порядку», було самозрозуміло, що треба вибрати людину, яка їх очолить.

Перед своїм рішенням я, звичайно, хотів почути від Свінгувуда, як сенат оцінює ситуацію. Лише з’ясувавши, на яких умовах діятиме головнокомандувач, я міг визначитися зі своїм ставленням до цього питання.

16 грудня я відвідав сенатора Свінгувуда разом із ротмістром Іґнатіусом, членом Військового комітету. І голова уряду, і я вважали самозрозумілим, що мені хочуть доручити не лише підтримання порядку, чи радше його повернення, а й визволення країни. Тобто тепер ми почнемо втілювати в життя сміливе проголошення незалежності.

Я заявив про свою готовість обійняти цей пост, але за певної умови: сенат не проситиме збройного втручання ні у Швеції, ні в Німеччини, натомість добровольцям і постачанню зброї ми будемо раді. І ще я наголосив, що тривку свободу доведеться виборювати власними зусиллями, власними випробуваннями і кров’ю власних синів.

Мені здавалося, що сенатор Свінгувуд скептично ставиться до можливості здійснити це завдання наявними силами. «Але ж ви, генерале, не маєте ні армії, ні солдатів, ні зброї — то як ви думаєте здолати опір?» У відповідь я висловив переконаність, що завдання здійсненне. Моя віра ґрунтувалася на дусі спротиву і бажанні боротися, що їх я помітив у Фінляндії — на відміну від пасивності, яка пройняла росіян і прирекла царат на загибель. У нас існував громадянський фронт, наші люди не дали б без опору перерізати собі горлянку. Треба було негайно створювати армію. Тут я покладався на знане вміння фінів стріляти й лижвувати, на їх добрі нерви і на спортивність. Офіцерів та унтер-офіцерів ми могли набрати швидко — візьмемо всіх, хто коли-небудь служив у війську на своїй чи чужій землі, і насамперед 27-й батальйон із ретельно вишколеними офіцерськими та унтер-офіцерськими кадрами.

А ще я розповів Свінгувудові, що розмовляв у Петербурзі з керівником французької військової місії, генералом Нісселем, і він дав мені сподівання на отримання зброї з французьких складів у Мурманську а його тутешній представник пообіцяв пришвидшити відповідь.

Відчувалося, що моя віра в наші шанси справила враження на Свінгувуда. Він у присутності Іґнатіуса пообіцяв мені не просити підмоги ні в Швеції, ні в Німеччини. Ну а що стосується єгерів — я запропонував негайно відкликати на батьківщину 27-й батальйон.

Під час цієї розмови, коли голова уряду твердо пообіцяв не просити інтервенції іноземних держав, я погодився очолити вітчизняні сили порядку.

Свінгувуд не повідомив мене тоді, що сенат іще в грудні 1917 року звернувся до Берліна з проханням надати збройну допомогу, однак дістав відмову, обґрунтовану тим, що така інтервенція дуже б ускладнила німецько-російські мирні перемовини, які відбувалися в Бересті. Не дізнався я й того, що золотий запас державного банку перевезено до Куопіо. І взагалі у той вирішальний момент я не почув жодної інформації про наміри сенату і про його оцінку ситуації.

Розмова скінчилася тим, що я повідомив про свій намір вирушити упродовж доби до Вааси, щоб створити там штаб армії, й заявив, що вважаю конче потрібним роззброєння російського війська. Відчувалося, що Свінгувуд поділяє мою думку.

Вийшовши на вулицю, я зустрів давнього друга і шкільного товариша Акселя Ернрута, виконавчого директора банку «Приватбанкен». На його запитання, чи взяв я на себе це завдання, я відповів ствердно, додавши, що про фінансовий бік справи мова не заходила, — цікаво, як це все встигнуть організувати до моєї поїздки! «Це ми маємо владнати», — відказав Ернрут і запросив прийти ввечері на нараду до банку.

Крім Ернрута, я бачився на тій зустрічі, наскільки пригадую, зокрема з комерції радником Ферд. фон Вриктом і доктором Вільгельмом Русенлевом. Я наголосив, що ми не можемо собі дозволити гаяти ані години дорогоцінного часу, і зазначив, що вирушаю на північ уже назавтра ввечері. Але війна потребувала грошей, а часу на те, щоб владнати питання з фінансуванням через сенат, не вистачило. «Якщо я приїду на місце з порожніми руками, буде змарновано багато часу!» Після нестерпно довгої тиші директор банку Ернрут сказав: «Якщо все вийде на добре, ви, панове, отримаєте свої гроші назад, а якщо ні, так чи так усе пропало!». Присутні досі не розкривали рота, а я мав встигнути ще на одні збори, тому попрощався й пішов.

Назавтра Ернрут повідомив, що у Ваасі я матиму в своєму розпорядженні 15 мільйонів марок. Цей приватний кредит відіграв потім велику роль, адже, незважаючи на щоденні нагадування, я не дістав ані пенні від сенату, поки він перебував у Гельсінкі.

У Південній Пог’янмаа організацію шуцкорів було доручено начальникові шуцкорного округу міста Вааса, генерал-майору фон Ґеріху^[21], і ця провінція, як я вже казав, досягла більшого прогресу, ніж інші частини країни. Вона вирізнялася, як на фінляндські умови, заможністю, мала чималі ресурси, а тамтешній люд славився рішучістю, відважною вдачею і патріотичними настроями. З Вааси та інших портових міст можна було мати сполучення з іншими країнами, а на головній залізниці містилися дві стратегічно важливі вузлові станції, Сейняйокі та Гаапамякі. Від Сейняйокі відходили до приморських міст Вааси, Каскінена й Крістійнанкаупункі, а від Гаапамякі — на схід до Ювяскюлі; у ті дні саме закінчилося доточування другої з цих колій до селища Піексямякі, однієї зі станцій Савоянської залізниці, отож утворилося пряме залізничне сполучення між Пог’янмаа і Карелією. Ці моменти спонукали мене схвалити план Військового комітету стосовно того, що Південна Пог’янмаа і її головне місто Вааса стане базовим районом.

Частиною дорожніх приготувань було й те, що я роздобув собі документа, який давав право «комерсанту Ґуставу Мальмберґу» пересуватися по всій країні. 18 січня — на добу пізніше від розрахованого — ми з кількома помічниками сіли в нічний поїзд, який вирушив на північ. Утомлений від зробленого за останні доби я відразу ліг спати. Під час стоянки в Тампере раптом розчахнулися двері купе, яке займали ми з полковником Голмберґом. У проході стояло троє російських солдатів. Спросоння я спитав (зваживши на однострої, російською), чого вони хочуть. Цього вистачило, щоб викликати підозру. Звідки це я знаю російську? Я сказав, що я комерсант і розмовляю багатьма мовами. Відповідь їх не задовольнила, і вони звеліли йти з ними до штабу. «Швидше, потяг рушає!»

Усі свої документи, крім дозволу на поїздку, я віддав полковнику Голмберґові. Тут я побачив, як вагоном проходить юнак у форменому кашкеті державної залізниці, і попросив його як залізничника втрутитися. Юнак упевнено підійшов і показав на мій документ: «Чого ви бушуєте, з паспортом же все гаразд?». Відчувалося, що солдати завагалися, і врешті один похмуро погодився: «Добре, нехай собі їде». Тут свиснув локомотив, і потяг рушив з місця. Росіяни повистрибували, а я знову влігся спати. До Вааси я прибув уранці 19 січня.

На жаль, мені не вдалося довідатися, хто був той кмітливий юнак. Після війни мені хотілося нагородити його за порятунок головнокомандувача. Підроблених документів було в ті часи достатньо, щоб розпрощатися з життям.

У Ваасі я одразу заходився організовувати керівний орган, першим завданням якого було прискорити вербування і придбати зброю та амуніцію. Невдовзі по приїзді я дістав повідомлення про сутички у Виборзі й Тааветті, але дотримував свого рішення не розпорошувати сили, збирання яких я починав. І ще я не хотів їх використовувати, доки не сформую таке дуже військо, щоб воно могло відігравати важливу роль. Скрізь я спостерігав ентузіазм і готовість до дій, але бракувало людей, які пройшли військовий вишкіл і годилися на командирів. Зв’язавшись із шуцкорними округами, я послав звістку і офіцерам колишнього фінляндського війська, а також тим, хто перед революцією служив ув армії Росії чи іншої іноземної країни. І ось найближчими днями я з радістю виявив, що більшість тих офіцерів відгукнулися на мій поклик. Багато з них іще раніше активно долучилися до шуцкорівської діяльності.

Офіцерами моєї першої Ставки були полковник Мартин Вецер, колишній офіцер російської армії з трирічним воєнним досвідом, ротмістр Ганнес Іґнатіус, провідна сила Військового комітету, а також полковники Вальтер Голмберґ і А. фон Регаузен, капітан Аймо Галлберґ і начальник станції Б. Ф. Логман.

Було складено план для створення сил порядку, передбачених повноваженнями, що їх надав сенатові парламент. Відповідну пропозицію ми послали в сенат, який, однак, не встиг її розглянути. Річ у тім, що події розвивалися дедалі швидше, і вже за кілька днів стало очевидно, що потрібні не просто потужні сили порядку, а справжня армія.

Серед чоловіків провінції наростали розбурханість і нетерплячість, і це непокоїло. Вони теж дізналися про сутички в Карелії і 21 січня в Каугаві самі першими роззброїли групу росіян. Довідавшись тими днями про намір повернути до колишніх залог у Пог’янмаа два ешелони вже демобілізованих російських солдатів, я звелів генерал-майору фон Ґеріху зібрати своїх вояків уночі проти 23 січня, щоб роззброїти гарнізони в Сейняйокі й Лапуа. А якщо знадобиться, транспортування війська треба було зупинити і силою зброї. Однак, отримавши телефоном інформацію з Гельсінкі, я вирішив перечекати і скасував свій наказ. Селяни розбрелися зухвалі й незадоволені, авторитет головнокомандувача захитався на терезах.

Тоді я вперше зустрівся з лапуаським селянським ватажком Матті Лаурілою. Цей чоловік, який до розформування фінляндського війська служив унтер-офіцером гвардійського стрілецького батальйону, прибув до мене, щоб висловити невдоволення лапуасців зволіканням. Лаурілі не хотілося, щоб росіяни і далі мали змогу глузувати з військового навчання шуцкорівців. Утім, він дослухався до моїх пояснень, що ми, двоє старих солдатів, добре знаємо: не варто завдавати удару, поки не будемо готові почати по-справжньому, — і відтоді став вояком, на підтримку якого я завжди міг покладатися, доки в боях під селом Лянкіпог’я його не спіткала смерть.

25 січня я скликав найближчих помічників, щоб почути їхні оцінки ситуації і думки стосовно того, чи не настав час завдати удару. Ситуація дедалі загострювалася. Напередодні в Ваасі сталася перша серйозна сутичка з росіянами, і з сенату надійшли дві тривожні телеграми. В одній ішлося про те, що районний комітет повідомив про свою ухвалу всіляко підтримати спалахнулу у Фінляндії революцію. У другій сенат інформував, що йому не до снаги завадити росіянам послати військо до Пог’янмаа, як я пропонував. Саме думка про перекидання війська найбільше непокоїла мене останніми днями. Якщо росіяни втілять своє рішення і надішлють підсилення, щоб зруйнувати те, чого ми домоглися, тобто, як вони самі казали, «відновити порядок у Ваасі», — невдовзі ми не матимемо навіть вихідного пункту для дій.

Відповідно до плану, який я запропонував помічникам, ми мали зробити нічний наскок, щоб роззброїти вааський гарнізон та місцеві загони, які в п’ятьох місцях контролювали залізницю, що оперізувала місто, і заволодіти нею. Першу мою пропозицію підтримали всі, крім генерал-майора Левстрема^[22], який як особа з найвищим званням мав останнє слово. На його думку, план був нерозумним, а бій з численнішими й добре озброєними росіянами — безнадійним. Шуцкорівці невишколені, не мають гармат, кулеметів, гвинтівок і набоїв. Присуд Левстрема був категорично заперечним, однак це не похитнуло думки інших членів штабу. Усі вони, як і я, були певні, що план здійсненний і матиме успіх.

Того вечора, 25 січня, я прийняв відповідальне рішення діяти на випередження і розіслав відповідні накази. Шуцкорівці мали в ніч на 28 січня заскочити зненацька і роззброїти гарнізони в Південній Пог’янмаа.

26 січня з Гельсінкі повідомили, що очікуване російське військо — це два ешелони матросів, які небезпідставно мали репутацію найнахабнішого і найагресивнішого революційного елементу в збройних силах. Я ще раз переговорив із сенатором Свінгувудом, який повторив, що сенат не може перешкодити перевезенням. Я відповів, що тоді мушу діяти на власну відповідальність, і спитав, чи зрозумів мене сенатор. Відповідь була ствердною, після чого я ще раз сказав, що починаю діяти. Сенатор не заперечував.

Назавтра від Свінгувуда надійшла телеграма з повідомленням, що він минулої ночі вів перемовини з районним комітетом на одному з російських кораблів і доклав там усіх зусиль, аби запобігти втручанню російського війська у внутрішні справи Фінляндії. Це йому, щоправда, ще не вдалося, але перемовини триватимуть завтра, і сенатор сподівається, що тоді можна буде досягнути задовільного рішення. Тому він попросив мене зачекати. Проте ситуація була такою, що я не міг дозволити цьому проханню похитнути моє рішення, тим паче телеграма надійшла, вже коли я ось-ось мав вирушити до Юлігярмі, на командний пункт нічної операції.

Подальше зволікання могло призвести до серйозних наслідків. За повідомленнями, ті два ешелони з матросами були вже під парою, і сенат не міг їх затримати. Водночас напруження в Пог’янмаа зросло до краю. Ще одне скасування наказу, навіть коли б йому підкорилися, паралізувало б рішучих пог’янмаанців, які вже занадто довго змушені були стискати кулаки в кишенях. Обіцянок ми дістали аж задосить, і загроза того, що приїдуть матроси, звичайно, загострила ситуацію. Я не міг покладатися на те, що матиму змогу безперешкодно діяти багато днів, і розумів: якщо рішення буде відкладено, почати діяти стане ще важче, а то й неможливо. Ми мусили взяти долю в свої руки, а не дозволяти, щоб її визначали інші. Я показав телеграму Іґнатіусові, запхав її в кишеню шуби, сів разом із ним до саней і поїхав у Юлігярмю.

Гельсінські події засвідчили, наскільки правильно я оцінив ситуацію. У партійному комітеті соціал-демократів гору вдалося взяти радикалам, які 25 січня створили «виконавчий комітет». Його було уповноважено вибирати будь-які способи для здобуття перемоги в класовій боротьбі. Цей комітет, не вагаючись, розпочав неприховане приготування до заколоту. Червоні гвардії дістали наказ починати мобілізацію 26 січня опівночі. У вказівках командуванню гвардій комітет (його вже називали генеральним штабом) прописав захоплення сенату, державних установ і банків, а також арешти «осіб, зазначених в окремому списку».

У ніч на 28 січня, якраз коли ми почали акцію роззброювання в Південній Пог’янмаа, в Гельсінкі зібралися місцеві батальйони червоної гвардії. Їх було десять, а зброю вони минулими ночами отримали від росіян. Удосвіта державний переворот був уже доконаним фактом, а сенат із парламентом втратили дієздатність. Напередодні червоні захопили Тампере, Куопіо та інші населені пункти. Російське військо діяло разом із заколотниками.

Останнє, що встиг зробити сенат перед переворотом, — це звернутися до народу з прокламацією, датованою 28 січня, де повідомлялося, що мене призначено верховним головнокомандувачем, а шуцкор є військом легітимного уряду. Ось повний текст прокламації:

Генералу Маннергейму і Фінляндському Народові.

Підбурювана деякими владолюбними особами частина фінляндських громадян, спираючись на чужинські багнети й сили, вчинила заколот проти Фінляндського Парламенту і призначеного ним легітимного Уряду, насильницькими методами перешкоджаючи їх діяльності і наражаючи на небезпеку нещодавно здобуту свободу Вітчизни. Уряд країни вважає, що мусить усіма приступними способами покласти край цій зраді. Для цього загони самооборони, за наданими Парламентом повноваженнями утворені для підтримання ладу в країні, підпорядковано спільному керівництву, а їх командувачем призначено генерала Маннергейма. Уряд наказує законослухняному населенню країни допомагати генералові Маннергейму і його загонам усім тим, що він вважатиме за потрібне для успішного виконання свого завдання.

Ті введені в оману громадяни, які зі зброєю в руках узялися до знищення легітимного суспільного ладу, повинні негайно облишити свої спроби і здати зброю загонам, вірним урядові країни. Якщо вони не бачать злочинності своїх дій і внаслідок цього не підкоряться, нехай пам’ятають, що їхні намагання в кожному разі приречені на невдачу. Урядові загони вже зайняли велику частину країни і наближаються до міст, розташованих на півдні та південному заході. Жоден опір не зупинить їх у боротьбі за свободу Вітчизни й проти її зрадників.

Розпочаті воєнні дії були спрямовані проти російських збройних сил, які лишалися в Фінляндії, хоча радянський уряд і визнав незалежність країни. Таким чином війна, що почалася, була визвольною війною, війною за свободу. Цей факт залишається незмінним попри те, що надалі воєнні дії довелося спрямувати і проти росіян, і проти власних бунтівників, а провина за це не лежить ні на легітимному уряді, ні на його армії. Винуватцями були ватажки заколоту.

Те, що я побачив і про що довідався за перший тиждень перебування в Ваасі, засвідчило, що уявлення Військового комітету про південнопог’янмаанську шуцкорівську організацію та її загальний стан було занадто оптимістичним. Це стосувалося передусім зброї, але також і кількісного складу. Виявилося, що навіть у Ваасі важко дістати точну інформацію, але зрозуміло було принаймні, що шуцкори за своєю бойовою цінністю вельми неоднорідні. Донесення про російське військо теж були суперечливими.

Воістину ми робили стрибок у невідомість, однак рішучості не бракувало — це я бачив весь час, коли перебував у Фінляндії. Успіх наших дій залежав саме від рішучості та швидкості. Якби шуцкори вагалися і марнували час, різні гарнізони встигли б об’єднатися для спільної відсічі і злучитися з червоними гвардіями, і тоді наші шанси роззброїти їх були б мінімальними. Отож у нетерплячому напруженні я в Юлігярмі чекав донесень.

Ще протягом ночі надійшли добрі звістки, і до полудня 28 січня стало очевидно, що першого успіху вистачає нам, щоб забезпечити собі базу для подальших воєнних дій. Найбільші гарнізони, дислоковані в містах Вааса, Сейняйокі і Лапуа, було роззброєно. Перед початком дій вдалося перерізати телефонний зв’язок. А далі шуцкорівські лави, в яких лише передні вояки мали гвинтівки, атакували під покровом ночі місця постою, сподіваючись на раптовий ефект, що його справлять на заспаних росіян невиразні загони. Упродовж дня вдавалося знезброїти ще більше залог. А де сталася затримка, зав’язалися, як і очікувалося, справжні бої. За чотири дні було звільнено всю Південну Пог’янмаа; 5000 солдатів ми змусили скласти зброю, захопивши 8000 гвинтівок і 34 кулемети, а крім того, ще 37 гармат, кілька мінометів і чималу кількість амуніції та боєприпасів. Вістка про роззброєння блискавично поширилася провінцією, і ентузіазму не було меж — зі зброєю чи без зброї кожен чоловік і юнак хотів пристати до нашої справи! Шуцкорів більшало з кожним днем, і захоплена зброя якраз стала в пригоді. Моя віра в тих мужніх патріотичних чоловіків не була марною.

Тепер треба було насамперед убезпечити наш базовий район від нападів з півдня, а також захистити залізничні сполучення, що пролягали на схід через станцію Гаапамякі. Уночі проти 29 січня ми підірвали залізницю південніше від Гаапамякі. 31 числа забезпечувальні сили було висунуто на 25 кілометрів на південь, в тіснину під Вілппулою. І дуже вчасно, адже лише через два дні на цій ділянці зав’язалися запеклі бої.

Повертаючись із Юлігярмі 28 січня, я на свій подив зустрів на станції Лайгіа чотирьох членів уряду, які мали припис до Вааси, де тепер базувався сенат. То були сенатори Г. Ренвалль, Ю. Араярві, А. Фрей і Е. Ю. Пегконен. Вони подолали небезпечний шлях і коротко змалювали мені події в столиці. Голова сенату й решта сенаторів перебувала ще в Гельсінкі, а отже, щодо них можна було боятися найгіршого^[23].

Тепер державний корабель фактично лишився без стерна й вітрил, однак зроблене минулої ночі підбадьорювало й давало надії на майбутнє. Коли я закінчив свою доповідь, Ренвалль запитав: «І скільки ж це триватиме?». Я поміркував і мовив: «Три з половиною місяці» — і цей прогноз справдився з точністю майже до дня.

Тільки-но визволення Південної Пог’янмаа стало доконаним фактом, я видав відозву до фінляндського народу, в якій повідомив, що вважаю за необхідне роззброїти російські гарнізони, після того як найгірші елементи суспільства разом із російськими солдатами вдалися до насильства, грабунків і вбивств мирних громадян. З бунтівниками — зрадниками батьківщини — поквитається розгніване селянське військо збройною рукою. Відозва закінчувалася тим, що роззброєним росіянам гарантовано особисту безпеку; їх буде звільнено, щойно Фінляндія та Радянський Союздійдуть згоди^[24].

Попри те що за таких умов не вдалося домовитися про репатріацію полонених, я наказав перевозити кіньми в якомога більшій кількості через кордон на півночі від Ладозького озера. Ці перевезення відбувалися, доки їм не поклали край кілька прикордонних інцидентів. На розсуд начальників округів можна було одразу відпускати українців і поляків. Усі російські офіцери, крім тих, кого з особливих причин тримали під наглядом чи під арештом, дістали змогу знайти собі приватне помешкання.

Я передав звістку про перемогу і до Стокгольма, звідки новина розійшлася по всій Європі. Я сподівався, що всі мислячі й відповідальні елементи нашого континенту сприйматимуть як спільну справу ту боротьбу, до якої стала проти більшовизму створена з нічого фінляндська армія, і завершив повідомлення закликом, щоб кожен, хто хоче й може, поквапився нам на допомогу, щоб урятувати Фінляндію — і не лише Фінляндію!

Південну Пог’янмаа було визволено від російського ярма, і вона стала базою для визвольної боротьби. Але якнайважливіше було убезпечити тили і налагодити сполучення зі Швецією через Торніо і Гаапаранту, тому я в телеграмі від 28 січня закликав північнопог’янмаанські шуцкори роззброїти російське військо і червоні гвардії, якщо ті не складуть зброю протягом шести годин.

На півночі ворог, звичайно, був уже насторожі, і без бою вдалося роззброїти лише кілька невеликих місць постою. В Оулу росіяни й червоногвардійці встигли об’єднатися. Після того як 30 січня спроба заскочити тамтешній гарнізон зазнала невдачі, я відрядив туди порівняно великий загін під командуванням ротмістра Іґнатіуса. Він зламав опір 3 лютого. Там ми зазнали перших у визвольній війні серйозних втрат. Шуцкорівське військо з честю витримало суворе випробування, хоча йому припала складна наступальна операція. Жорстокий бій відбувся і в Торніо.

Кількість роззброєних росіян зросла тепер до 7000, а до трофеїв додалося 2500 гвинтівок і чимало інших матеріальних засобів. 6 лютого північна Фінляндія аж по кордон зі Швецією вже була в наших руках. Ми тепер мали звільнений тил.

Ще наприкінці січня — на початку лютого Ставка мала доволі туманне уявлення про загальну ситуацію. Мережі зв’язку не було, і контакт між різними ланками керування був відповідний, однак після того, як почали надходити донесення з дальших районів, ситуація прояснялася.

Ще до початку вирішальних воєнних дій у Південній Пог’янмаа південнокарельські шуцкори під командуванням єгерського капітана Геґґлунда утворили на півдні від річки Вуокси фронт, який тримався всю війну і свого часу став вихідною межею для її завершальної операції — перекриття кордону і здобуття Виборга. Коли 3 лютого єгерський капітан Сигво приїхав до Антреа новопризначеним командувачем карельського війська, Карельський фронт набув єдиного командування.

У провінції Саво червоні гвардії теж було примушено капітулювати, і після того як до Куопіо новою залізницею Гаапамякі — Піексямякі надійшло підкріплення, вдалося врятувати золотий запас державного банку. Під час цих бойових дій щойно звільнену провінцію убезпечили від атак з півдня, підірвавши залізницю на півдні від Міккелі. Коли ще й після запеклих боїв було здобуто зайняте потужною червоною гвардією заводське селище Варкаус, розташоване між Піексямякі й Савонлінною, в наших руках опинилася ціла північна й центральна Фінляндія.

Тепер країна стала перетятою на дві частини: північна перебувала під захистом державної армії, що поступово народжувалася, а південна, де майорів бунтарський прапор, була захоплена російським військом. Лінія фронту проходила з узбережжя Ботнічної затоки, за два десятки кілометрів на півночі від Порі, на північний схід до Вілппули і потім дугою на південь до Мянтюгар’ю, де вздовж південного берега Саймаа тяглася далі до Іматри, а звідти до Ладозького озера, приблизно по річці Вуоксі. Утім, фронт не мав суцільної лінії, й межу між білими й червоними значили кілька ключових позицій, якими було перетято залізничні й найголовніші шосейні комунікації. Спершу зайняти й обороняти їх імпровізованим квапливо згромадженим військом було важко.

Якби супротивник у перший тиждень лютого рішуче сконцентрував свої сили проти наших форпостів, становище, безперечно, стало б критичним. Наприкінці січня в червоних гвардіях було 30 000 вояків, а нам ще й доводилося зважати на те, що разом із ними діятиме російське військо. Отже, ворог мав неабиякі сили. Я адресував російським гарнізонам звернення, і, як і в відозві до народу Фінляндії, гарантував солдатам особисту безпеку, якщо вони не здійматимуть зброї проти війська легітимного уряду, — і це звернення таки мало певний вплив.

Утім, військо, яке атакувало наші форпости, складалося здебільшого з росіян, які намагалися визволити роззброєних товаришів. Керівництво червоних гвардій, що сиділо в Гельсінкі, внаслідок швидко здійсненого в Пог’янмаа роззброєння набагато переоцінило наші сили і наразі вагалося, чи посилати своє військо на північ. Додатковою причиною вагань стали локальні повстання в південній Фінляндії.

Найнебезпечніший наступ було спрямовано, як я вже казав, на розташований трохи позаду фронту залізничний вузол Гаапамякі. У разі успіху фронт білих розірвався б на дві частини. Наступом керував полковник Свєчников, призначений командувачем Західнофінляндської армії^[25]. Здійснивши 2 лютого силами двох батальйонів за підтримки артилерії безрезультатну атаку на Вілппулу, Свєчников намагався оточити оборону Вілппули з заходу і водночас знову і знову атакував фронтально. На 50-кілометровому фронті близько десяти днів точилися важкі бої, і лише 12 лютого наступ росіян і червоногвардійців ущух. Від 5-го числа цією ділянкою, де було лише 1000 гвинтівок, 7 кулеметів і 4 гармати, командував полковник Вецер.

У Саво, де 11 лютого командування обійняв генерал-майор Левстрем, саме зав’язалися запеклі бої. Там треба було запобігти просуванню ворога вздовж залізниці Коувола — Міккелі, і під Мянтюгар’ю військо зайняло оборону, яка протрималася до кінця війни.

На ділянці фронту між Саймаа і російським кордоном єгерський капітан Сигво з карелами теж відбив усі атаки на вуоксенську межу.

У південній Фінляндії було кілька героїчних спроб піднятися на збройну боротьбу з насильницьким режимом заколотників. Утім, розрізнені операції були приречені на невдачу. Відбулися вони тричі, і здійснили їх Сіґурдський загін, Пеллінґський загін і шуцкор м. Уусікаупункі.

Внесок перших двох загонів був цінним головно тому, що їхні дії в провінції Уусімаа протягом усього лютого сковували чималенькі сили червоних й відвертали увагу керівництва заколоту від північного войовища. Теми Уусікаупунського шуцкору і його участі в подіях на Аландських островах варто торкнутися трохи докладніше, бо це переросло в прикре політичне ускладнення. Воно стало прелюдією намагань Швеції відокремити від Фінляндії Аландські острови, і це призвело до гострої незлагоди в наших міждержавних стосунках, які, на думку Фінляндії, мали формуватися зовсім по-іншому.

У перших числах лютого близько 600 шуцкорівців із округу міста Турку зібралися в Уусікаупункі. Спочатку вони хотіли заскочити зненацька поблизькі гарнізони, а потім пробитися до білих у північну частину провінції Сатакунта, однак недостатнє озброєння і погана поінформованість про загальну ситуацію завадили здійсненню цього плану, і командири вирішили замість цього повести свій загін на Аландські острови, сподіваючись, що там він зможе знезброїти росіян (які, за чутками, поводилися недисципліновано), і налагодити морське сполучення з Пог’янмаа.

Того самого вечора, коли почався перехід через протоку Кігті, наш військовий аташе, капітан Єста Теслев, і його помічник доктор Кай Доннер, телеграфували мені про це зі Стокгольма. Потім надійшло повідомлення, що наші співвітчизники в шведській столиці почали організовувати перевезення морем зброї й амуніції для уусікаупунського шуцкору, сподіваючись, що на Аландських островах може початися повстання.

Це повідомлення було дуже цікавим. Воно давало надію на те, що в тилу в заколотників виникне осередок спротиву, який може стати збірним пунктом для шуцкорів усієї південно-західної Фінляндії. Крім того, в разі здолання російського гарнізону на Аландських островах нам до рук потрапило б іще й чимало трофейних матеріальних засобів.

Подальші донесення свідчили про те, що надії справджуються. 13 лютого уусікаупунський шуцкор під командою капітана Фабрітіуса добувся на головний аландський острів, де швидко роззброїв деякі російські загони і гарнізони кількох берегових фортів, а також зібрав чимало трофеїв, зокрема 8 гармат. Скрізь, куди заходили уусікаупунці, аландці вітали їх як визволителів і відразу заходилися створювати власні шуцкори.

До того як донесення про перебіг подій прояснили становище, я 13 лютого звелів нашому посольству в Стокгольмі доправити до мене в Ставку для наради кількох аландців, які б знали місцеві умови. Разом з тим я сповістив посольство, що не можна починати жодних операцій на Аландських островах, окрім тих, які будуть зазначені в схваленому мною плані, і телеграфував шуцкорові наказ залишатися на островах.

Проте на перебіг подій почав невдовзі впливати новий, несподіваний чинник — у справи втрутився шведський уряд. 13 січня орендований посольством пароплав Hero відплив зі Стокгольма з добровольцями, зброєю і боєприпасами на борту. Хоча від влади було отримано належний дозвіл, судно зупинили на шведських шхерах. Це сталося тому, що шведський уряд вирішив надіслати на Аландські острови власну експедицію «для запобігання насильницьким діям проти мирних острів’ян». 15 числа капітан Фабрітіус дізнався, що шведський панцерник і ще два судна стали на якір біля Екере і якийсь офіцер прибуде домовлятись, як обом супротивникам залишити Аландські острови. З огляду на це було продовжено перемир’я, укладене між уусікаупунським шуцкором і росіянами для обміну полоненими. Але коли надійшла тривожна звістка, що з Турку всупереч домовленості пливе червоногвардійський загін на льодоломі «Муртая», капітан Фабрітіус припинив перемир’я. Далі шуцкор напав 17 лютого на гарнізон у Ґудбю. Після інтенсивного бою росіянам довелося скласти зброю. Таким чином уусікаупунський загін вирішально зміцнив свої позиції на півночі Аландських островів і був сповнений сміливості та віри в себе. Два дні по тому, 19 лютого, він провів найбільший свій бій, успішно відбивши під Ґудбю масовану атаку росіян і червоногвардійського загону, що приплив із Турку.

Проте в Стокгольмі почалася протидія цьому позитивному розвитку подій на Аландських островах і коїлися дивні речі. Комунікація між Ставкою і фінляндським посольством, а також між посольством і уусікаупунським шуцкором зазнавала перешкод і спотворень з боку шведської влади. Внаслідок цього у вкрай важкому становищі опинилися і командир шуцкору, і керівник посольства, державний радник Алексіс Ґріпенберґ, від яких приховували перебіг подій.

По-перше, відправлена 13 лютого Ставкою телеграма з наказом уусікаупунському шуцкору залишатися на Аландських островах надійшла до посольства з великим запізненням і нечитабельною. Нову телеграму, яка надійшла 18 числа, теж неможливо було прочитати. Того самого дня державного радника Ґріпенберґа, як зазначено в його власних нотатках, викликали до короля, який попросив його дати від мого імені наказ уусікаупунському шуцкору виїхати з Аландських островів на шведських кораблях. Державний радник відповів, що це неможливо.

Через те що весь зв’язок із Аландськими островами й уусікаупунським шуцкором був тепер під контролем шведів, Ґріпенберґ попросив дозволу відрядити двох представників на острови, щоб дізнатися про ситуацію. Дозвіл дали, представники сіли на шведський корабель і допливли до місця призначення, однак їм не дозволили поспілкуватися ні з шуцкором, ні з місцевим населенням. Морський міністр Пальмшерна подав неправдиву картину ситуації. Увечері 19 лютого, після того, як було звитяжно відбито атаку на Ґудбю, він особисто повідомив посольство, що за щойно отриманими даними уусікаупунський шуцкор після жорстоких і кривавих боїв розбито. Тепер він, мовляв, намагається відступити й оминути росіян, які захопили Ґудбю і перекрили шлях на Фінбю. Шуцкор, стверджував він, загине, якщо не сяде на шведські кораблі. Однак загін не хотів цього робити, вочевидь певний у тому, що такі дії не схвалить головнокомандувач. І ще міністр Пальмшерна наголосив, що шведські кораблі не можуть далі лишатися в водах Аландських островів. Шведський уряд, сказав він, робить усе можливе, щоб урятувати відважний шуцкор від катастрофи, але посольство стає цьому на заваді.

Варто зазначити, що міністр Пальмшерна звинувачував і доктора Доннера у протидії намаганням шведського уряду; це відбувалося за кілька годин по тому, як останній 18 лютого сповістив Ставку про здобуту напередодні перемогу під Ґудбю. Телеграма Доннера закінчувалася такими словами: «Раджу нізащо не пропонувати відважному шуцкору залишити Аландські острови на умовах шведів та росіян». Телеграма змусила мене добряче поморочити голову, але, отримавши деякі розрізнені відомості і з інших джерел, я наблизився до правди.

З’ясувалося, що неможливо визначити час відсилання моєї телеграми-відповіді, але Ґріпенберґ переслав її 20 лютого. У його телеграмі було сказано: «Від генерала Маннергейма надійшла така відповідь: “Повідомте уусікаупунський шуцкор, що прислати потрібну зброю можна, ймовірно, кораблем, якщо буде дано відповідні інструкції. Якщо уусікаупунський шуцкор має змогу перебувати на Аландських островах, доки надійде підмога, він обов’язково повинен лишитися там. Умови для мене неприйнятні”».

Цієї телеграми, як і ще одної, відправленої 21 числа з підтвердженням попередньої, капітан Фабрітіус не отримав. Найімовірніше, вони були серед «деяких телеграм», що їх міністр Пальмшерна не доправив уусікаупунському шуцкору, — в цьому він зізнався Ґріпенберґу, а також згодом розповів про це на парламентському обговоренні справи уусікаупунського шуцкору 29 травня 1918 року. 22 лютого до Ставки надійшла телеграма доктора Доннера: «Вже багато днів неможливо зв’язатися з уусікаупунським шуцкором. Шведи відмовляються доправляти наші телеграми на Аландські острови й уусікаупунському шуцкору».

Однак телеграму, яку державний радник Ґріпенберґ урешті-решт (очевидно, під великим тиском шведів) вважав своїм обов’язком надіслати капітанові Фабрітіусу і яка відбула зі Стокгольма 20 лютого о 1:15 ранку, таки було доправлено адресатові, хоч і в зміненому вигляді. Ось її текст: «Якщо ваше становище здається нестійким і надії на швидку підмогу немає, дуже раджу сідати на шведські кораблі». Міністр Пальмшерна твердо пообіцяв, що телеграму буде надіслано саме в такій формі, але цього зроблено не було. Поставлені відправником застереження було викреслено, і сфальшована телеграма мала такий вигляд: «Дуже раджу вам сідати на шведські кораблі»^[26].

На уусікаупунський шуцкор шведи теж чинили страшенний тиск. Отримавши сфальшовану телеграму, капітан Фабрітіус, який не мав зв’язку зі Ставкою і керувався однією-єдиною вказівкою — писемним запевненням шведів, що він діє відповідно до волі головнокомандувача, — визнав слушним підписати висунуту йому 21 лютого «угоду про замирення». Згідно з нею, перед тим як його буде повернуто до Фінляндії через Стокгольм і Гаапаранту, шуцкор мусив здати зброю — і свою, і забрану в росіян. Власну зброю мали повернути в Гаапаранті. Росіяни теж повинні були залишити Аландські острови, але їм надали п’ятитижневий термін і право перевезти свій склад військового спорядження до Турку. 22 лютого на Аландські острови висадився шведський окупаційний загін.

Історія з уусікаупунським шуцкором виразно свідчить, наскільки важко керувати перебігом подій, коли доводиться імпровізувати в неорганізованому середовищі, — і то був аж ніяк не єдиний приклад слабин, яких неможливо уникнути за таких обставин. Вааський сенат не встиг узятися твердою рукою за зовнішню політику, служба зв’язку працювала незадовільно, як і розвідка. У всіх сферах було замало навчених кадрів. Тому доречно буде навести ці факти для виправдання патріотів, яким довелося вести нерівну боротьбу в Стокгольмі й на Аландських островах.

Повернувшись до Фінляндії, уусікаупунський шуцкор, тепер називаючись Туркуським батальйоном, гідно взяв участь у боях на Сатакунському фронті. Командир, капітан Ю. Кр. Фабрітіус, на власне прохання став перед військовим трибуналом, і його виправдали.

Шведи лишилися на Аландських островах до 16 травня, майже на два з половиною місяці, хоча для їхнього перебування не було жодного приводу після 5 березня, коли авангард німецької допоміжної експедиції знезброїв тамтешніх росіян.

Щоб наголосити на тому, що провінція входить до складу держави, і підтримати суверенні права Фінляндії, я відрядив на Аландські острови полковника Я. фон Бонсдорфа, призначивши його військовим губернатором.

Визвольна війна на першій стадії була здебільшого партизанською. Здавалося, що ті, хто з ентузіазмом пішли в бій, вірили в можливість так і довершити визволення країни. Проте мети можна було досягти лише наступом. Для цього ми потребували армії, а для її створення — щонайперше штабу, який організує ту армію й керуватиме нею. Я не приховував від самого себе, що минуть тижні, доки буде створено боєздатну армію, яка зможе розбити ворога, за яким стоять ресурси всієї південної Фінляндії та Петербурга, але ні хвилини не сумнівався в остаточному результаті.

Дуже бракувало грамотних спеціалістів, конче потрібних для створення штабу головнокомандувача і організації діяльності. До переможної звістки після здобуття Вааси я, як уже зазначав, додав адресоване Європі прохання про добровільну допомогу і трохи раніше відрядив кур’єра до Стокгольма. Йому було доручено акцентувати, що нам потрібні насамперед офіцери, підготовані для служби в Генштабі. Звернення викликало чималий резонанс, але, на жаль, шведський уряд вважав, що він не може віддати великої кількості здібних офіцерів.

Утім, 10 лютого до Ставки, яка тоді розташовувалася в Сейняйокі^[27], прибуло п’ять шведських офіцерів: полковник Ернст Ліндер, капітани Ґ. М. Тернґрен, граф В. А. Дуґлас, Генрі Пейрон і К. Петерсен. Невдовзі над’їхали й інші. Під час визвольної війни до списків фінляндської армії було занесено загалом 84 шведських офіцери, з них 34 кадрових. Значення таких вишколених додаткових кадрів оприявнювалося з кожним днем дедалі конкретніше. Праця офіцерів-шведів була нелегкою і невдячною, а, крім того, вони за поодинокими винятками не розуміли фінської, тому, звичайно, виникало ще й чимало практичних труднощів. Утім, добродушність і самовідданність допомогли впоратися з усіма труднощами і в Ставці, і в війську, де найдосвідченіші стали начальниками штабів армій та угруповань, а в деяких випадках і командувачами груп.

Полковника Ліндера та його здібності я знав віддавна і шанував їх, тому й вирішив доручити цьому чоловіку, який мав фінське походження і любив батьківщину свого батька, високий командний пост. Щоб дати йому змогу познайомитися з умовами, в яких ми воювали, й почути від цього досвідченого офіцера оцінку ситуації, я відрядив його в коротку інспекційну поїздку на Карельський фронт, де саме точилися жорстокі бої. Разом із ним я відправив зо два десятки гвинтівок для капітана Сігво — все, що міг прислати головнокомандувач! За тиждень полковник Ліндер повернувся, сповнений захоплення доблесними карелами, які невеликими засобами робили великі справи, але водночас висловив занепокоєння імпровізованістю війська й нестачею зброї. Вельми зрозуміла реакція. Ставши командувачем Сатакунської групи, полковник Ліндер незабаром сам стикнувся з цими труднощами — і переборов їх.

Було зрозуміло, що Ставка матиме дуже широке коло обов’язків, адже інших високих військових органів не існувало. У Ваасі уряд створив скромний комітет воєнних справ під орудою сенатора Фрея, однак цей орган не мав потрібної компетенції і снаги, щоб розв’язати нагальні організаційні й матеріальні проблеми. Завдання і становище Ставки влучно схарактеризував Генрі Пейрон, згодом генерал-майор:

Призначений сенатом верховний головнокомандувач поєднував у своїй особі — і на початку війни, і впродовж неї — функції, що їх у Швеції у воєнний час виконують головнокомандувач, міністр оборони, начальник господарчої управи армії і в багатьох випадках начальник генерального штабу. Звичайно, зосередженість влади в одних руках слід вважати великою перевагою для воєнних дій: той, хто відповідає за операції, мусить мати право сказати вирішальне слово у створенні й організації засобів, потрібних для цих операцій. Під час розробки плану організації Ставки це, звичайно, стало основоположною і провідною ідеєю, і всі адміністративні органи підпорядковувалися верховнокомандувачу — тобто вийшло так, що фінляндська Ставка на початковій стадії війни за повноваженнями відповідала, крім нашої Ставки, ще й нашій господарчій управі армії та міністерству оборони. Ще однією важливою обставиною було те, що створення Ставки з нуля відбувалося, так би мовити, під тиском воєнних дій, неподалік від фронту. Частково з цієї причини, а частково тому, що на фронті була велика нестача особового складу, Ставці довелося від самого початку й постійно втручатися в поточні справи, які стосувалися воєнних дій, постачання провіанту, медичного догляду, перевезень тощо. Так вона багато в чому набувала характеру шведського армійського штабу і мусила втручатися в тактичні питання й постачальні завдання безпосередніше, ніж Ставка, створена за шведською моделлю.

За цими принципами найближчими тижнями було створено організацію, головні пункти якої було прописано в наказі № 10. Ставку поділили на чотири відділи, а ті — на підвідділи за такою схемою:

І. Генеральний штаб

1. Відділ головного квартирмайстра

А. Оперативний відділ

В. Інформаційний відділ

С. Відділ зв’язку

D. Топографічний відділ

2. Експедиція

3. Відділ особового складу

4. Комендантура

ІІ. Штаб озброєння

1. Інспектор стрілецької зброї

2. Інспектор артилерії

ІІІ. Етапний штаб

1. Інтендантський відділ (якому були підпорядковані окружні інтенданти)

2. Транспортний відділ

3. Санітарна частина

4. Поштовий відділ

5. Телеграфний відділ

6. Поліційний відділ

7. Інженерний відділ

Згодом додалися: начальник звільнених територій, відділ трофеїв і ремонтна управа.

IV. Головна інспекція військового вишколу

Начальником генерального штабу було призначено капітана, а згодом генерал-майора Єсту Теслева, який своїми миролюбністю й витонченістю дуже добре згладжував гострі грані, неминучі за таких виняткових умов.

Головним квартирмайстром став найдіяльніший член Військового комітету, ротмістр, а згодом генерал-лейтенант Ганнес Іґнатіус. Він брав активну участь у політичному житті й найліпше серед мого оточення був обізнаний із загальними справами^[28]. Ця перевага, яку давав його меткий розум, робила Іґнатіуса незамінним помічником. У його підпорядкуванні працював здебільшого оперативний відділ, де полум’яний головний квартирмайстер, так би мовити, запалював трьох шведських офіцерів генштабу — майбутніх полковників фінляндської армії Тернґрена, Дуґласа і Пейрона. Їм довелося діяти в незвичних і менш організованих умовах, і їхній внесок був надзвичайно важливий.

Штабом озброєння, до обов’язків якого входили придбання, зберігання на складах, догляд і видавання зброї та боєприпасів, керував полковник, а згодом генерал-майор А. фон Регаузен, надійний і сумлінний чоловік зі старих офіцерських кадрів Фінляндії.

За скромною назвою етапного штабу крилася величезна організація, яка аж ніяк не опікувалася лише «етапом», тобто адміністративними й господарчими справами армії у воєнний період. На додачу начальник етапу мусив виконувати більшість того, що в звичайних умовах належить до компетенції міністра оборони та підпорядкованих йому відомств і технічних закладів. Але й це ще не все. Етапний штаб за цих виняткових умов часто мусив — безпосередньо або через своїх представників ув окружних штабах — втручатися і в цивільне врядування країни.

На начальникові етапного штабу лежала доволі велика відповідальність, адже з легко зрозумілих причин головнокомандувачу було важче особисто втручатися в цій царині в щось інше, крім справ суто військових відділів. На це надзвичайно складне місце я мав щастя знайти людину, яка і тоді, і згодом здобула і заслужила мою беззастережну довіру. Це був шанований промисловець, майор, а згодом генерал піхоти Рудольф Вальден^[29]. Нижче я ще матиму привід поговорити про цього чоловіка, який у ті буремні часи був моїм найкращим помічником і другом. Уперше я з ним зустрівся невдовзі по переїзді Ставки до Сейняйокі. Почувши розмови про організаторські здібності Вальдена, я призначив його місцевим комендантом, і за кілька днів у Сейняйокі запанував чудовий лад. Наступним його дорученням стала посада начальника округу міста Вааса, де потрібна була людина його рівня. Коли організація Ставки остаточно оформилася, він узявся керувати етапним штабом, подарувавши мені відчуття великої безпеки. Хоча його остаточний план організації і не було втілено в життя, етап працював задовільно всю війну. За це ми можемо подякувати Вальдену та здібним промисловцям і комерсантам, що їх він зміг зібрати довкола себе за допомогою зв’язків і знання людей.

Вишкіл було доручено генерал-майору Паулю фон Ґеріху, який виявив ініціативність і вміння надихнути шуцкорівців у ті часи, коли їх зібрали і школили в Пог’янмаа. Згодом він ділив обов’язки з генерал-майором Н. Мексмонтаном, поставним репрезентантом старого фінляндського офіцерства і самовідданим солдатом.

Одним із перших, хто зголосився мені на допомогу, був колишній міністр, статс-секретар Фінляндії, генерал піхоти, барон Ауґуст Ланґгоф. Цей дуже шанований і на батьківщині, і в імперії генерал, який мав за собою тривалу і гідну кар’єру офіцера Генштабу і командира, зробив мені багато цінних послуг, інспектуючи різні підрозділи. Хоча ці завдання не давали йому змоги виділитися особисто, генерал ніколи не показував, що незадоволений своїм становищем.

Були й інші, не такі скромні, як цей найстарший за званням офіцер фінляндської армії. Виявилося, що нелегко знайти годящі посади для всіх представників старшого покоління, з якими я потоваришував у кадетському корпусі й на війні. Одні обіймали високі пости під час світової війни, але занадто мало знали життя Фінляндії й не надавалися до співпраці у війні внутрішній, де все доводилося імпровізувати і участь у якій здебільшого брали, так би мовити, аматори військової справи. Інші дослужилися до високих військових звань, не будучи командувачами на війні, отже, під час кампанії, яка на нас чекала, навряд чи можна було ставити їх на посади, відповідні званню. Успішна діяльність на відповідальних постах у цивільному врядуванні, промисловості й комерційному житті іноді дає більшу компетенцію, потрібну для нагального розв’язання завдань, які часто постають перед військовим керівництвом. Чудовим прикладом цього був майбутній підполковник і гірський радник^[30] Єста Серлакіус з міста Мянття, енергійний інтендант армії, який на цій своїй посаді зробив мені і країні неоціненні послуги.

Розмірковуючи над майбутніми воєнними діями, для яких потрібний особистий внесок учасників незалежно від посад і звань, я вважав, що бажано запровадити орден для відзначення виявленої в бою відваги і вправного керування операціями. Приблизно в середині лютого ми попросили нашого славетного художника Акселі Ґаллен-Каллелу, який від початку війни служив добровольцем на Вілппулському фронті, подати пропозиції на такі відзнаки, і два тижні по тому вааський сенат за пропозицією Ставки дістав змогу розробити тимчасовий «Статут орденів, медалей свободи і хрестів свободи». Медалі було поділено на два ступені, хрести свободи, що їх могли отримати й цивільні особи за заслуги перед нацією, — на чотири, а над усіма був великий хрест. До того як почалося виготовлення орденів, їх кавалерам доводилося вдовольнятися дипломом і, незалежно від ступеня, червоною стрічкою з жовтими смужками.

Найістотнішим завданням Ставки було створити армію з якомога боєздатніших частин. Щонайперше постала потреба зорганізувати шуцкорівські загони, однак через нестачу резерву їх не можна було знімати з фронту. Виявилося, що під час бойових дій неможливо методично відновлювати цілісність і дисципліну. Ми намагались якомога енергійніше поділити шуцкорівські формації на однорідні за командними зв’язками сотні, батальйони і полки, але помітили невдовзі, що реорганізація забирає чимало часу. Аж у квітні вдалося закінчити цю справу і сформувати десять шуцкорівських полків.

Безперечно, треба віддати належне тому, як браво воювали зімпровізовані шуцкорівські одиниці в перші тижні війни, але не обходилося й без дивних уявлень про обов’язки військового послуху. Для ілюстрації можна навести маленьку історію, якій не бракує гумористичних моментів. У лапуаської сотні, яка тоді була в Вілппулі, якось раз, коли на фронті ненадовго запанувала тиша, виникло бажання попаритися в сауні — звісно ж, удома в Пог’янмаа. Вояки поздавали гвинтівки до штабу фронту, а тоді сіли в потяг на Лапуа. За два дні вони повернулися бадьорі й чисті, отримали зброю і знову зайняли позиції. Слава Богу, такі випадки були принаймні винятком.

Моє звернення до цивілізованого світу для отримання добровольчої підмоги дозволило сформувати шведську бригаду. То була єдина у визвольній війні іноземна військова формація, і в її лавах служили також норвежці й данці. На жаль, із тих, хто зголосився добровольцем у Швеції, здійснити свій намір змогли одиниці. Шведська бригада мала кількісний склад батальйону, але зберегла первісну назву. Під час наступу на Тампере, та й згодом у боях у західній Фінляндії вона показала себе гідною давньої військової слави шведів. В інших, фінських, підрозділах служило з чотириста шведів.

З огляду на наступальне завдання армію, звичайно, треба було підсилити новими підрозділами. Першим заходом став набір. Сенат створив дві військові одиниці, «Корогву порядку» і «Сторожу Фінляндської республіки», і це вже були невеликі кадрові частини. «Корогва» стала кістяком першого нашого кавалерійського полку, який дістав історичну назву Уусіманський драгунський полк. Зі «Сторожі» сформували Сейняйоцький гренадерський батальйон. Коли закінчилося формування ще п’ятьох набраних батальйонів, їх урешті об’єднали в 1-й і 2-й гренадерські полки. Крім того, з навербованого рядового складу було сформовано шість батарей і стільки само висадних команд.

Невдовзі виявилося, що система, де поряд із добровольчими загонами без виразної структури формуються наймані регулярні частини, вельми погана. Тому набір доводилося застосовувати лише як крайній захід, до якого ми вдавалися, доки не з’явилася змога мобілізувати людський ресурс усієї визволеної Фінляндії. Передумовою цього було запровадження загальної військової повинності. На моє особисте прохання сенат оголосив 18 лютого загальну військову повинність на підставі відповідного закону 1878 року, і відтоді під прапори закликали всіх придатних до військової служби чоловіків віком від 21 до 40 років.

Після цього в певних колах залунали підозріливі і застережливі голоси. Скажімо, стокгольмська газета Svenska Dagbladet повідомила, що ідея дати зброю лівим елементам, або, як було сформульовано, «саме тим людям, проти яких точилася війна на півдні», породила сумніви в сенаті, хоча він і поступився «завзятому тиску» військового керівництва.

Не пригадую, щоб між мною і сенатом виникали в цьому питанні які-небудь розбіжності, — годі й казати про начебто мій «завзятий тиск» — але, звісно ж, я рішуче підтримував думку, що пора вдатися до цього заходу. Що стосується ризику, пов’язаного з видаванням зброї народові, то весь наш задум і базувався на тому, що більшість народу хоче визволити країну і для досягнення цієї мети готова пролити кров і пожертвувати життям. Слушність цієї віри в народ довели вже перші бої, до яких стали пліч-о-пліч чоловіки з усіх прошарків суспільства. Тих, хто не з’явився на призов, було мало, і це не могло не тішити. Бойові дії частин, сформованих із військовозобов’язаних, теж не зганьбили моєї віри. Я не знаю жодного випадку, щоб у білій армії оприявнювалася політична обструкція.

На основі наявного статистичного матеріалу Ставка розробила організаційний план, побудований на обороноздатності всього народу, і в ньому було враховано, крім негайних потреб, іще й готовість до оборони в майбутньому. В остаточному вигляді план охоплював 9 дивізій, загалом 27 полків, а також спеціальні підрозділи. За розрахунками, офіцерські та унтер-офіцерські кадри переважно мали утворитися з вишколених у Німеччині єгерів.

27-й єгерський батальйон перетворився в міцну бойову одиницю, яка складалася з 4 єгерських сотень, 2 кулеметних сотень, саперної сотні, батареї, підрозділу зв’язку і кіннотного загону. Батальйон мав ґрунтовний вишкіл і набутий на Східному фронті воєнний досвід. Можливість отримати в особах єгерів інструкторів і командирів для підрозділів, які незабаром мали утворити військовозобов’язані, була для нас неоціненною, і єгері, що приїхали до Фінляндії і вже виконували функції командирів чи інструкторів, продемонстрували свою кваліфікованість. На повернення батайльону з Німеччини ми чекали з нетерпінням, навіть із хвилюванням, адже тепер кожен день важив багато.

Ще в Гельсінкі я запропонував сенатору Свінгувуду якнайшвидше відкликати єгерів додому. Зі своєї Ставки я теж неодноразово робив такі пропозиції, акцентуючи на тому, що водночас треба відправити морем якомога більше зброї та боєприпасів. 17 лютого до Вааси прибув передовий загін із 80 вояків, а з ними — цінний вантаж куплених у Німеччини російських трофеїв^[31], але головний контингент (1130 вояків) дістався туди аж 25 числа закрижанілою Ботнічною затокою. Шведський уряд полегшив дорогу, засвітивши маяки і конвоюючи фінські судна, й це гамувало роздратування, породжене його іграми на Аландських островах і вельми негативною позицією в питаннях транзиту зброї.

Поставні єгерські лави на огляді в Ваасі мали чудовий вигляд. Такий загін уже годі було побачити на войовищах світової війни: молоді, загартовані війною, мускулисті чоловіки, в очах у яких світилися радісна рішучість і усвідомлення своєї майбутньої ролі в фінляндських визвольних змаганнях. У своєму привітальному слові бійцям, що повернулися додому, я нагадав, як у часи, коли доля Вітчизни здавалася найбільш безпросвітною, вони вірили в її прийдешність, і наголосив, що майбутня фінляндська армія бачить у них інструкторів і командирів. На них чекає велике й почесне завдання.

План організації армії, як я вже казав, ґрунтувався цілковито на участі єгерів: більшість із них мала утворити командний склад підрозділів, сформованих із військовозобов’язаних. Однак невдовзі з’ясувалося, що перед тим, як вирушити з Лібау, єгері розробили собі інакший план.

Їхню пропозицію виклав мені підполковник Теслев^[32], який виконав був доручення привезти батальйон із Лібау. Перед від’їздом він, не отримавши від мене на це повноваження, понадавав бійцям батальйону звань офіцерів та унтер-офіцерів фінляндської армії, до майора включно.

За словами Теслева, організаційний план викликав у єгерів багато емоцій. Вони хотіли стати офіцерами й унтер-офіцерами бригади, що складатиметься з шести батальйонів добірних шуцкорівських рядовиків, а далі — щоб було створено елітну формацію, яка зламає опір на найважливіших напрямах, проторує шлях для решти війська і надихне його своїм прикладом. Але хоч я і розумів цю ідею, було очевидно, що ми не можемо собі дозволити розтрачувати цінні кадри батальйону. Він мав стати кістяком набагато більшої кількості підрозділів, ніж собі думали єгері. Сподівання сформувати боєздатні формації з військовозобов’язаних рядовиків не мали шансів справдитися без достатньої кількості кадрів. Я вважав, що неможливо схвалити лібауський план. Цілком зрозуміло, що це все викликало багато емоцій, і план єгерів свідчив, що вони не мали уявлення про організаційні завдання, які ми маємо розв’язати.

Від одного єгеря, який добре знав усе пов’язане з ускладненнями, спричиненими лібауським планом, я згодом отримав опис подій, який в істотних моментах різниться від наведеного підполковником Теслевом^[33].

Коли найстарші (майори) серед єгерів дізналися від підполковника, що я не маю бажання схвалити їхнього плану, юнаки відчули певне розчарування, передовсім, щоправда, через затримку з потраплянням на фронт. Якось раз Теслев скликав майорів, щоб поінформувати їх про становище, яке «викликало занепокоєння». Він дав тоді зрозуміти: йому здається, що за обґрунтуваннями, наведеними Ставкою проти їхнього плану, криються інші, невисловлені. Головнокомандувач не був другом Німеччини, і йому не хотілося, щоб вишколені там єгері відігравали помітну роль. Складений у Ставці надмірно масштабний план, отриманий Теслевом для ознайомлення, передбачав створення організації, в межах якої єгерям даватимуть лише другорядні завдання в підпорядкуванні командирам не з їхнього кола. Це тлумачення, звичайно, призвело до недовіри і неспокою, однак апогею збудження досягло аж тоді, коли Теслев зазначив, що в Ставці марнують час на підготовку організації, невідповідної до вкрай обмежених ресурсів ворога. Тією бригадою, що її єгері самі планували сформувати, можна було, без сумніву, зламати опір. Власне, Теслев схилявся до думки, що її навіть не конче треба формувати, — Тампере у крайньому разі можна здобути батальйоном, який прибув до Вааси! Теслев уже зробив для єгерів усе, що міг. Якщо вони не хочуть коритися порядкам Ставки — мусять узяти ситуацію в свої руки.

Слова вплинули так, як він, мабуть, і хотів. Єгері висловили бажання поговорити з котримсь із членів уряду. Дізнавшись, що деякі сенатори саме вирушають потягом до Ставки, частина їх поквапилася на вокзал, де вони виклали свою справу в. о. голови вааського сенату Ренваллю та іншим сенаторам. Розбурхані й засапані, єгері, як повідомив мій інформатор, не дуже добирали слів. Утім, на пропозицію сенатора Ренвалля чи Теслева троє з них, майори Єрнстрем, Ґадолін і Гайнріхс, поїхали до Ставки разом із сенаторами.

Таке непорозуміння в більш-менш нормальних умовах навряд чи могло б виникнути — отже, тут не годилося ігнорувати психологічних чинників. Беручи до уваги природу єгерського батальйону (а це була спільнота юнаків, сповнена патріотичного ентузіазму), я не хотів сприймати це непорозуміння як дисциплінарну справу і відчував готовність обговорити його з самими єгерями. Однак перед тим я говорив із сенатором Ренваллем і заявив про намір подати в відставку, якщо сенат не прийме моєї позиції. Він сказав, що цілком мене розуміє, але від свого імені й від імені сенату додав, що я не повинен здійснювати свого наміру. Не могло бути й мови, щоб головнокомандувач подав у відставку, коли шаленіє війна. На це я відповів, що наступника, звісно ж, знайдуть, а ось втрата, спричинена концентрованим використанням єгерського батальйону, буде непоправною.

Розмовляючи з представниками єгерів, я спостеріг, що, на жаль, у них уже наперед сформувалися думки щодо цього питання. Я сказав, що розумію їхнє бажання діяти після важкого вишколу і те, що важко примиритися з рішенням, яке не збігається з власною провідною ідеєю. Проте моїй старій досвідченій голові легше, ніж тисячі молодим, переконував я, поставити себе на місце супротивної сторони і порівняти ці дві пропозиції. Я намірявся дотримуватися свого рішення (підрозділи, набрані з військовозобов’язаних, буде сформовано на базі єгерських кадрів) і детально це обґрунтовував, але, вочевидь надаремно.

Під час розмови в мене не виникло відчуття, що це якась змова, і здавалося, що ці дії не мають якоїсь таємної мети. І все ж таки їх невідповідність дисциплінарному статуту непокоїла старого солдата, не кажучи вже про те, що непорозуміння взагалі створювало перешкоди в таку гарячу пору. Отже, якщо єгері, як мені гадається, хотіли лишень спробувати переконати мене в слушності власного організаційного плану, мене не полишає думка, що підполковник Теслев, можливо, пов’язував із цим конфліктом певні особисті прагнення. Кілька слів, які він, очікуючи на підсумок моєї розмови з єгерями, промовив у присутності двох високопосадовців мого штабу, на жаль, як мені здається, підтверджують це припущення.

Назавтра прибув майор Аусфельд, останній німецький командир 27-го єгерського батальйону. Він отримав дозвіл перейти у фінляндську армію. Я виклав свій план, потім план єгерів і запропонував йому, людині, якій єгері довіряють, ознайомитися з обома. Невдовзі Аусфельд знову попросився на прийом. Не могло бути жодних сумнівів, сказав він, що саме мою пропозицію треба втілювати в життя. Єгері не встигли достатньо осягнути всю повноту питання.

Коли майор став заодно зі мною в питанні організаційного плану, той почав і єгерям здаватися прийнятним, ну а я зі свого боку хотів зробити поступку юнакам. Я бачив, як їм була не до вподоби думка про службу в полках, якими командуватимуть не вихідці з їхніх власних лав, і вирішив сформувати потрібну кількість підрозділів, зробивши з них окремі, так звані єгерські батальйони. Їх мало стати вісімнадцять. Те, що згодом батальйони було об’єднано в три бригади по два полки в кожній, єгерям теж сподобалося. Найстарші з них отримували й такі командирські пости, у яких, за словами підполковника Теслева, їм намірялися відмовити. З військовозобов’язаних рядовиків було сформовано ще кавалерійський полк і кілька батарей, а офіцерські й унтер-офіцерські посади дісталися єгерям. Загальний кількісний склад єгерського війська зріс урешті до 14 000 вояків.

Таким чином конфлікт було розв’язано, і ми досягли такого потрібного порозуміння і бажання працювати. Цей конфліктне кинув тінь на майбутню співпрацю і взаємну довіру, яка лишилася несхитною і в війні, і в мирі.

Остаточно організація командування фронтами завершилася в середині лютого, коли військо було поділено на оперативні групи. Сатакунською групою між Ботнічною затокою і озером Нясіярві командував від 20 лютого полковник Ернст Ліндер. Гямеянською групою між озерами Нясіярві і Пяйянне командував полковник Мартин Вецер. Савоянською групою між озерами Пяйянне і Саймаа командував генерал-майор Ернст Левстрем. Карельською групою між озерами Саймаа і Ладозьким командував єгерський капітан Аарне Сигво.

Наразі ми ще мусили тримати оборону. Тому я попередив командувачів груп, щоб вони не дали спокусити себе бодай на невеликі наступальні дії. До них можна було вдаватися лише з дозволу головнокомандувача. Найближчі тижні минули під знаком і стратегічної, і тактичної оборони.

Власне, на часі вже було упідлеглити фронтові частини єдиному командуванню, адже невдовзі вони зазнали суворого випробування на міцність. У першій половині лютого росіяни і червоні гвардії шалено, хоча надаремно, атакували чимало ключових позицій білого фронту. 21 числа ворог був готовий розпочати силами приблизно 10 000 вояків масштабніший наступ, стратегічною метою якого стала межа Ювяскюля — Гаапамякі — Крістійнанкаупункі. Половина ворожих сил сконцентрувалася на важливій ділянці Вілппула — Руовесі, де існувала приваблива мета — Гаапамякі. Однак уже 25 лютого стало очевидно, що цей перший величенький наступ червоних зазнав невдачі.

Одночасно зі спробами наступу на провінції Сатакунта і Гяме червоні почали наступ і в Карелії, який, утім, вийшов набагато тривалішим. Після того як у Петербурзі було сформовано нові російські частини й червоні гвардії додатково отримали зброю і боєприпаси, супротивник силами приблизно 10 000 вояків почав наступ на вуоксенську межу. Головний удар було спрямовано на Антреа. Карельській обороні, що мала в розпорядженні менш як 2000 вояків, загрожувала небезпека. Попри те що з інших фронтів не можна було знімати резерви, Карельська група сама зуміла відбити всі атаки. Це стало одним із найбільших здобутків у визвольній війні. 11 березня вщух і наступ у Карелії. Там білий фронт теж встояв.

Те, що наступ червоних було відбито на всіх фронтах, засвідчило, що шуцкорівське військо набуло сили й згуртованості. Нечисленним оборонцям, яким ми в останній момент змогли надіслати щойно отриману з Німеччини зброю, успіх дався дуже важко. Вояків не встигли навчити нею користуватися, однак природжені бійцівські властивості фінів і навички володіння мисливською зброєю надолужили ці прогалини.

Червоні воювали відважно і наполегливо, і їм не бракувало матеріальних засобів, однак наступ засвідчив, що їхнє військо теж було зімпровізоване й російські частини не змогли скористатися воєнними навичками і технічною вправністю. Відчувалося, що командування — як низове, так і вище — не перебуває на висоті завдання. «Головнокомандувач об’єднаного фінляндського війська», редактор газети і колишній хорунжий Ееро Гаапалайнен, був головнокомандувачем лише номінально, а по-справжньому командування обіймав начальник його штабу, полковник Свєчников. Утім, їхня влада поширювалася лишень на західну і центральну ділянки фронту, а ось карельським військом фактично командував штаб Виборзького корпусу разом зі штабом Петербурзького округу. Відсутність єдиного командування й те, що вирішенням справ опікувалася незліченна кількість різних комітетів і штабів, звичайно, шкідливо вплинули на воєнні дії.

У ті критичні лютневі тижні відбувалася інтенсивна праця за лінією білого фронту. Треба було зібрати сили, щоб перехопити ініціативу, розбити червону північну армію, остаточно відвернути загрозу втрати Гаапамякі і здобути Тампере. Проте фронтові частини дуже стомилися від оборонних боїв, і їх сковували оборонні завдання. Та й організація артилерії ще не завершилася. Ще не було «єгерської піхоти», набраної з військовозобов’язаних, адже закликані вояки мали зібратися лише в кінці лютого — на початку березня. Було багато аргументів проти наступу, але ще більше — на його користь.

Голод і терор на півдні спонукали до швидких дій, а крім того, я знав, що супротивник інтенсивно готує наступ. Ставка порахувала, що незабаром у його розпорядженні між Ботнічною затокою і озером Пяйянне буде 25 000 вояків. Ближчала весна, і невдовзі бездоріжжя почало б перешкоджати маневрам війська. Після скресання криги відкриті водойми полегшуватимуть оборону супротивнику. Зважаючи на ці обставини, я 27 лютого віддав наказ уживати заходів, щоб до середини березня військо було готове перейти до наступу.

До перелічних вище чинників, які змушували нас поспішати, додався кілька днів по тому ще один, зовсім інакший. Річ у тім, що 3 березня мені телефоном повідомили з сенату, що військове керівництво Німеччини на прохання фінляндського уряду пообіцяло здійснити інтервенцію «з метою придушення фінляндського заколоту». Один офіцер-швед, присутній при цьому, згодом красномовно змалював мої тодішні приголомшення і обурення. Як таке було можливе після того, як сенатор Свінгувуд твердо пообіцяв мені не просити про інтервенцію, і як усе це сталося?

Як узагалі можна збагнути, що уряд спочатку погоджується призначити головнокомандувача, який перш ніж обійняти посаду висуває непохитну умову — не просити іноземної інтервенції, — а потім отак бере і ставить його перед фактом, навіть не радячись і не питаючи його думки щодо політичних, стратегічних і технічних питань, пов’язаних із цим заходом, не кажучи вже про те, щоб заздалегідь про все повідомити?! Спершу я намірявся негайно подавати у відставку. Сенат мене обманув, а тому не може вимагати, щоб я виконував узяті на себе обов’язки.

На той день я запланував відвідати Вілппулський фронт. Вирішивши подати у відставку, я того самого вечора вирушив у дорогу з полковниками Теслевом і Іґнатіусом. Мої супутники були однаково схвильовані і моєю відставкою, і її причиною, і наполегливо намагалися відрадити мене від цього рішення. Коли пізно ввечері я ліг спати у своєму купе спального вагона, в голові вирували думки, але врешті-решт почало прояснятися. Все одно німці на прохання фінляндського уряду висадяться на берег, і якщо я вже тоді не керуватиму армією, хто зможе запобігти тому, щоб у всіх важливих справах Фінляндія радилася з німецьким командувачем і щоб той, маючи досвід бойових дій, урешті став очільником нашої визвольної війни? У такому разі Фінляндію визволить Німеччина, і це роздзвонять на весь світ^[34]. З другого боку, я не сумнівався, що нам до снаги визволитися самотужки. Зважаючи на ці аспекти, я не мав іншої можливості, ніж лишитися на своєму місці і намагатися лояльно співпрацювати з сенатом. Я мусив мовчати і скреготіти зубами.

Однак до того, як висадилася підмога, ми мали домогтися вирішальної перемоги власними силами, інакше кажучи військовими методами виконати завдання, продиктоване політичними потребами. Лише усвідомлення того, що нам самим до снаги показати, хто в хаті господар, могло повернути народові певність у власних силах після принижень, яких довелося зазнати внаслідок подій останніх часів. Я вирішив розпочати наступ уже в середині березня.

Я розумів, що інтервенція пов’язана з політичними ризиками, насамперед із тим, що Фінляндію буде втягнуто в світову війну на боці Німеччини, але сподівався, що зможу посприяти тому, щоби співпраця в усьому, що стосується мене, втілилася у формі, що забезпечить збереження авторитету Фінляндії та її незалежності від великої держави, яка здійснює цю інтервенцію. Гадаю, я можу сказати, що так і сталося, доки говорила зброя.

5 березня я надіслав німецькому головному квартирмайстру, генералові Лудендорфу, телеграму, в якій попросив висловити імператору Вільгельму подяку від фінляндської селянської армії за змогу придбати в Німеччини зброю, завдяки якій ми спромоглися вистояти у визвольній боротьбі. Після цих вступних слів я запропонував ужити двох заходів, щоб допомога від десанту мала ефект: по-перше, підпорядкувати експедиційний корпус фінляндському верховному командуванню, щойно він ступить на землю Фінляндії, і по-друге, щоб його командувач у відозві до фінляндського народу повідомив, що німецьке військо висадилося не для втручання у внутрішні чвари, а для підтримки країни в боротьбі з чужоземними інтервентами. Інакше національну самосвідомість фінів може бути ображено, і наслідком цього можуть стати взаємне роздратування та ненависть, яка, можливо, не зникне впродовж сторіч. На таких умовах, зазначив я наприкінці, я можу від імені фінляндської армії привітати відважні німецькі батальйони і висловити їм подяку від народу.

Пізніше я і чув, і читав різні версії того, як у німецькій Ставці відреагували на мою телеграму. За одними джерелами, на моє прохання пристали відразу, а за іншими — лише по довгих роздумах. Хай там як, а 10 березня я отримав у відповідь телеграму, підписану генерал-фельдмаршалом фон Гінденбурґом, де він повідомив, що показував імператорові мою телеграму і той згодився з усіма побажаннями. Генерал-фельдмаршал заявив про свою впевненість у тому, що між фінським і німецьким військом пануватиме вірне побратимство і їх взаємодія ощасливить обидва народи. Телеграма закінчувалася проханням, щоб німецькі формації було розташовано ближче до правого крила з огляду на транспортні моменти.

Так вдалося запобігти деяким наслідкам німецької інтервенції, які викликали найбільше занепокоєння.

Тут доречно буде коротко оглянути заходи і перемовини, які передували інтервенції. Я про них не знав, коли телефоном дістав повідомлення про майбутню допоміжну експедицію, авангард якої висадився на Аландських островах лише два дні по тому. Авжеж, упродовж всієї війни я не мав жодної інформації про події, результатом яких стало надсилання експедиції. Аж потім я довідався про ось такі факти.

У неділю 3 лютого фінляндський посол у Стокгольмі Ґріпенберґ отримав із міністерства закордонних справ Швеції таке повідомлення:

3 лютого 1918 року до Королівського міністерства закордонних справ надійшла з Гельсінкі від повіреного в справах Швеції телеграма фінляндського уряду до Державної ради, зміст якої полягав у тому, що пункт призначення товарів визначає Маннергейм і з ним конче треба зв’язатися. Панує цілковита анархія. Необхідно вжити енергійних заходів для інтервенції Швеції та Німеччини^[35].

Загадковий вислів «пункт призначення товарів», мабуть, означав запит щодо того, в який порт скерувати єгерський батальйон, який повертався до Фінляндії, але міг означати і певну партію зброї. А що ситуація була непевною, наш посол потрактував заклик просити інтервенції як розпорядження свого уряду — настільки термінове, що 4 лютого, не починаючи з’ясовувати позицію вааського сенату чи головнокомандувача, звернувся до прем’єр-міністра Едена з проханням щодо шведської збройної інтервенції. Той одразу відхилив прохання, але запропонував посередництво Швеції, зазначивши, що «біла Фінляндія не має шансів перемогти об’єднані сили червоних і росіян. Біла армія слабка і невишколена, натомість червоні мають за собою підтримку Росії та її величезні ресурси». Назавтра Ґріпенберґ повторив своє прохання, а Еден — свою відмову і пропозицію щодо посередництва.

Діставши в Швеції остаточну відмову, Ґріпенберґ у належному порядку подав про це доповідну вааському сенату, і звідти не надійшло якихось незвичайних вказівок. Після цього він телеграфом звернувся до нашого посла в Берліні, державного радника Едварда Г’єльта, з рекомендацією надіслати відповідний запит. Те, що Ґріпенберґ не помилився щодо намірів сенату, помітно з того, що сенатор Ренвалль у листі, надісланому саме в ті часи нашому берлінському послові, уповноважив його «розпитати, чи має бажання Німеччина негайно надати нам війському допомогу»^[36]. Крім того, 14 лютого німецька Ставка, посилаючись на висловлене сенатом у грудні 1917 року прохання про військову допомогу, порекомендувала нашому послу подати для цього нове клопотання. Він так і зробив. 21 лютого Г’єльт дістав повідомлення, що на прохання зважено. Цю інформацію сенатові привіз кур’єр, який прибув до Вааси 2 березня, а 3 числа я почув цю новину. У ті часи дипломатична інформація поширювалася з невеликою швидкістю.

З приводу зазначених дат варто нагадати, що мирні перемовини в Бересті між Німеччиною та Росією було перервано 11 лютого, а укладене перед тим перемир’я завершилося 18 лютого. А що Німеччина мала тепер повну волю дій на сході, вона розпочала в балтійських країнах новий наступ. Упродовж тижня вона захопила Естонію. У виниклому політичному і стратегічному становищі Німеччині, звичайно, було вигідно брати участь і в фінляндських справах — і щоб мати змогу посилити тиск на СРСР, а отже, й пришвидшити укладання миру, і щоб завадити утворенню нового Східного фронту з того війська, що його Антанта намірялася відправити до Мурманська. Інтервенція в Фінляндії, як висловлюється і Лудендорф у своїх мемуарах, працювала суто на інтереси самої Німеччини.

Насамкінець зацитую ще абзац зі спогадів Лудендорфа для ілюстрації його уявлення про моє ставлення до німецької допомоги:

Генерал Маннергейм теж підтримував ідею надсилання німецького війська. Він не хотів, щоб воно прибуло занадто рано і було занадто потужним, аби його власні фіни ще дістали змогу повоювати і набути впевненості. Ці думки були з військового погляду слушними.

Ця думка, дарма що прихильна, є хибною в тому сенсі, що я не мав жодного стосунку до запрошення німецького війська — отже, твердження, що я не хотів, аби воно прибуло занадто рано, теж помилкове. Зовсім інша річ, що я, лояльно скоряючись неминучому, квапив приїзд експедиції, дізнавшись, що військове керівництво Німеччини зважило на прохання сенату. Після того, як червоні зосередили головні сили проти нас, було цілком природно доручити німцям очистити південь Фінляндії, де терор ширився з кожним днем. Саме це я мав на увазі в своїй часто цитованій телеграмі від 20 березня: «Будь ласка, повідомте Теслева^[37], що я вважаю нашим доконечним обов’язком пришвидшити прибуття німецької експедиції». Жодного, хто знає, в яких умовах жив тоді південь, не може дивувати мій неспокій. Становища на фронті він не стосувався.

Коли командувачі оперативних груп дістали звістку про моє рішення почати наступ, полковник Ліндер зажадав відкласти його і в листі від 7 березня змалював темними барвами недостатність вишколу і амуніції війська. Якби це звернення надійшло від іншого командира, який не продемонстрував, що здатен привести таке військо до успіху, я б не дуже на нього зважав, але в цьому випадку хотів поговорити про це з Ліндером особисто. Як свідчили донесення, незабаром треба було чекати нового наступу червоних. За таких обставин командувачу Сатакунського фронту не годилося їхати в Ставку, розташовану аж у Сейняйокі, тому місцем зустрічі було вибрано станцію Каугайокі на кристійнанкаупунській залізниці. Нараду ми розпочали ввечері 8 числа, і вона тривала й наступного дня. Хоча на користь відстрочки було висловлено чимало вагомих причин, я не відступився від свого рішення. 12 і 13 березня було відіслано остаточні накази розпочати наступ 15 березня.

Основна ідея наступального плану полягала в тому, щоб скувати вороже угруповання на ділянці Руовесі — Вілппула фронтальними атаками й одночасно обійти його з заходу і сходу. Цьому планові сприяли і розташування лінії фронту, і дорожня мережа. Ще 5 березня було віддано наказ розділити наступальне військо на формації, підпорядковані безпосередньо головнокомандувачу. Група Ліндера з головними силами в Ікаалінені і Лавіа наразі мала обмежитися прикриванням обхідного маневру з заходу, перетинанням залізниці Тампере — Порі і скуванням супротивних сил. Окремий загін Ялмарсона^[38] повинен був зібратися в Вірраті під прикриттям батальйону, висунутого на Васківесі. Завданням загону було рухатися просто в південному напрямку на Куру і, перебравшись через Муроленський канал, вийти на залізничну ділянку Коркеакоскі — Оривесі, щоби з заходу перетяти головним ворожим силам шлях до відступу. Група Вецера мала на ділянці Руовесі — Вілппула — Мянття скувати головні ворожі сили і перешкодити їм завчасним відступом уникнути оточення; якщо ворог почне відходити, група мусила вдатися до енергійного переслідування. Окремий загін Вілкмана мав зібратися в Ямсі на заході від Пяйянне, і прикриття для нього утворювали частини, висунуті на Евяярві і Кугмойнен. Його завданням було наступати зі сходу через Лянкіпог’я в напрямку залізничної магістралі і біля станції Орівесі доповнити оточення головних ворожих сил.

Наступальне військо було сформовано з тих самих шуцкорів, які від початку війни безперервно брали участь у боях. Нічого більше не залишалося, ніж використати їх і в наступі. До них додалися набрані з військовозобов’язаних частини, яких після прискореного вишколу підвезли на фронт. Єгерську піхоту не можна було використовувати: її організація і вишкіл щойно розпочалися. А що в резерві головнокомандувача перебувало лише два гренадерські батальйони і конче треба було більше, з наявного рядового складу військозобов’язаних терміново сформували сім резервних батальйонів. Більшості з них довелося долучитися до наступу.

Кількісний склад війська, що брало участь у головній операції, становив, якщо не враховувати резервів головнокомандувача, 12 000 вояків. За тодішніх обставин неабияка сила. Щоправда, були всі підстави піддати сумніву наступальну цінність війська, але не залишалося нічого іншого, як заплющити очі на вади і ризикнути!

Утім, станом приблизно на 10 березня супротивник скував наше військо в боях на всіх ділянках фронту. 3 березня головнокомандувач червоних і його російський начальник штабу дали «добровільним російським військовим частинам і фінляндській червоній гвардії» наказ, із якого наведу ось яку цитату:

Наказую всьому фінляндському війську в період від 3 до 9 березня підготуватися до наступів і 10 березня розпочати вирішальний наступ з метою винищення біляків у країні і захоплення залізниць Вааса — Сортавала, й особливо Гаапамякі — Піексямякі.

Головний наступ супротивника було спрямовано на ділянку між Пяйянне і Ботнічною затокою, де виконання наказу відбувалося з чималою ефективністю. На цьому фронті з близько 15 000 вояків командував вправний чоловік і бездоганна людина, металіст Гуґо Салмела. Допомагали йому полковник Булацель та інші російські офіцери. Оперативна ідея була такою самою, як і в нашому майбутньому наступі: скувати наше військо на ділянці Руовесі — Вілппула — Мянття і водночас скерувати власне наступальні колони в обхід зі сходу та заходу.

Наказ наступати, звісно ж, містив у собі приписи для всіх фронтів, але невдовзі червоні побачили, що виборзький штаб воліє діяти на свій розсуд. Не зміг головнокомандувач червоних домогтися виконання вказівок і на Савоянському фронті, де наказав наступати через Міккелі на Піексямякі.

Коли почався наступ червоних, стан нашого війська був ліпшим, ніж до того. Структура усталилася, і шуцкорівське офіцерство та унтер-офіцерство набуло воєнного досвіду. Багатьма підрозділами командували єгері.

На Сатакунському фронті розпочаті ворогом наступальні дії вщухли між 9 і 14 березня. Його широкомасштабний наступ на Вілппулському фронті теж захлинувся на всіх ділянках. Ліву наступальну колону було розбито після шалених триденних боїв під Васківесі і Руовесі. Ще більшого фіаско ворог зазнав на правому фланзі, де 10 березня атакував наші позиції під Кугмойненом. Тут командувач свого загону Вілкман узяв керування в свої руки й вирішив розв’язати оборонне завдання активно. Він скерував один батальйон у тил ворога, який запекло напосідав на нашу оборону. Маневр вдався, ворог був змушений почати відступ, який переріс у панічну втечу. Перемога стала цілком заслуженим успіхом заповзятливого й безстрашного командира і, зважаючи на наш майбутній наступ, втішним і підбадьорливим доказом того, що шуцкорівське військо набуло маневровості. Другу ворожу колону було розбито два дні по тому на Евяярві і таким чином повністю відбито спроби ворога просунутися на правому фланзі.

Зазнавши невдачі в обхідних маневрах, ворог спробував домогтися розв’язки фронтальними атаками на центральну вілппульську межу. Вони тривали до 15 числа і стали суворим випробуванням для оборонців, але всі їх було відбито. «Вирішальний» наступ на всіх напрямах деградував в оті безрезультатні атаки. Нападник зазнав чималих втрат, і його бойовий дух було підірвано. У керівництві червоних розгорілися серйозні чвари, які призвели до того, що Гаапалайнена зняли з посту головнокомандувача. Командувачем фронту на ділянці між Ботнічною затокою і Пяйянне став Салмела, і, відповідно до його воєнного плану, наступ мав продовжуватися після певних перегрупувань.

Проте було вже запізно. Ми майже закінчили підготовку до власного наступу. Розрізнені шуцкорівські загони сполучилися в бойові одиниці, придатні для ведення операцій. Щоправда, вони не дуже скидалися на звичні військові частини, адже були занадто вже різнорідними, зібраними з вояків різного віку, зі строкатою амуніцією і нерівномірною структурою, — але мали чудовий бойовий дух.

Перший наш наступ розпочався вранці 15 березня. На самому початку з’ясувалося, що військо виснажене оборонними боями. Полковник Ліндер, стикнувшись на ікаалінському напрямку з лавами червоних, які теж наступали, досяг лише локального успіху. Полковнику Ялмарсону, який після тридцятикілометрового маршу атакував вороже угруповання на півночі від Куру, теж не вдалося здобути ту місцину, головно тому, що було важко везти з собою артилерію заметеними снігом дорогами. На фронті Руовесі — Вілппула тривали атаки ворога, і становище місцями стало для нас критичним. Полковник Вецер іще 16 числа сумнівався, чи можливо перейти в наступ. Затримка з виправою тут не вселяла тривоги, адже масування ворожих сил на цій ділянці збільшувало шанси на наші успішні обхідні маневри, а супротивник, здавалося, не знав про небезпеку. Але Вецер мусив у кожному разі скувати ворога.

15 березня загін Вілкмана вирушив із Ямсі, щоб вийти в район, розташований на півночі від села Лянкіпог’я. Там ворожі загони прикриття на міцних висотах перекрили шлях, який вів до станції Орівесі, розташованій за 25 кілометрів на захід. Назавтра вранці полковник Вілкман почав наступ. На чолі його сотень героїчно загинули Матті Лауріла («Лапуаський снігоочисник») із сином, і це викликало у війську сумовиту пригніченість. Наступ ущух у глибокому снігу під потужним кулеметним вогнем. Тоді Вілкман кинув у бій резерви, вааський гренадерський батальйон, який, співаючи «Вааський марш», повів за собою решту загонів. Ворог відійшов, і дорога на Орівесі була вільна.

Незважаючи на перемогу під Лянкіпог’є, загальне становище ввечері 16 числа якось не вселяло надій. Щоправда, полковник Ліндер обабіч озера Кюрес’ярві змусив ворога відступити, але внаслідок виснаження свого війська не зміг розвинути успіх. Полковник Ялмарсон захопив Куру, залишений напередодні ввечері червоними і кількома російськими загонами. Нікого не переслідували. Група Вецера ще не перейшла в наступ. Це вселяло тривогу, бо, за донесеннями, ворог знімався з позицій на вілппулському напрямі. Тепер я дав полковнику Вецеру один батальйон із мого нечисленного резерву, що стояв у Гаапамякі, і звелів наступати вранці 17 числа. Йому було підпорядковано і загін Ялмарсона. Напружені, ми чекали в Ставці, що відбудеться на третій день наступу. Щоб мати змогу стежити за операцією зблизька, я переніс командний пункт до Гаапамякі.

Донесення давали привід для певного оптимізму. Ввечері 17 числа полковник Вілкман сконцентрував військо на сході від Орівесі, щоб наступати туди назавтра зранку, але Ялмарсон спинився в Куру, посилаючись на виснаженість війська, а група Вецера все ще тупцювала на місці. Якби формації, що протистояли їй, не вдалося скувати наступом, вони б знялися і проминули Орівесі до того, як туди дійшов би загін Вілкмана, або й пробилися б у напрямку Тампере. Я звернув увагу полковника Вецера на цю небезпеку і підсилив його військо ще одним батальйоном. Вселяв тривогу ізольований марш загону Вілкмана до Орівесі.

Сталося те, чого я і боявся. Коли полковник Вілкман, який уже рухався на Орівесі, дізнався, що група Вецера ще не перейшла в наступ, він вирішив зупинити своє просування. Наказ про це надійшов до атакувальних лав під час бою і спричинив сум’яття. Орівесі було здобуто, незважаючи ні на що, але коли ворог дістав підмогу і з півночі, і з півдня, зокрема панцеропоїзд, Вілкману довелося відступити. Головні ворожі сили на Вілппулському фронті почали відходити в ніч на 18 число, і коли ворогові вдалося полагодити залізницю, підірвану за кілька днів до того на півдні від Орівесі, переповнені потяги покотили на Тампере.

Ялмарсон неодноразово діставав через Вецера накази просуватися через Муроле до Коркеакоскі, але лишився в Куру. Телефонний зв’язок був поганий, та мені вдалося додзвонитися до начальника штабу, і той повідомив, що командувач загону (сам він не міг підійти до телефона) з огляду на стан війська вважає, що виконати наказ неможливо. Просуватися вперед неможливо, сказав він. Я дав зрозуміти начальникові штабу, що про «неможливо» не може бути й мови й опір ворога вже зламано. Загін мусить захопити міст через Муроленський канал або, якщо це годі здійснити, зробити обхідний рух.

Мене турбувало становище полковника Вілкмана, тому я відрядив йому батальйон зі свого резерву. Але найшвидша допомога була в руках у Вецера — його військо треба зрушити з місця! Я вирішив з’ясувати сам, чим зумовлена затримка. 18 березня я поїхав на фронт у потязі, який транспортував військо. Ми проминули Вілппулу і неушкодженою колією попрямували далі на південь. Поблизу станції Люлю я висів і вирушив далі пішки. Станцію було зайнято майже без стрілянини! Ворогові вдалося знятися, і трохи південніше наші переслідували його ар’єргард.

Після жорстоких боїв полковник Вецер 19 березня здобув Коркеакоскі та Юупайокі. Загін Вілкмана перетяв шлях до відступу батальйону ворожого ар’єргарду, але основні сили вислизнули. З великої здобичі нам зосталося лише 700 полонених і 10 гармат.

Тим часом полковник Ліндер марно намагався добутися до залізниці на Порі. Мети досягти не вдалось, але він упродовж п’яти діб перешкоджав ворогові зняти загони з Сатакунського фронту і навіть стягнув на себе його чимале підкріплення.

Було досягнуто неабиякого успіху. Ворог відступив у район між озером Нясіярві і залізничною магістраллю, що йшла від Тампере на північ, і фронт перемістився на сорок кілометрів на південь, на межу Тейско — Орівесі. Утім, оперативний результат не відповідав моїм сподіванням. Нам довелося воювати за Тампере в самому місті й на підступах до нього.

На пояснення можна сказати, що зосередження нашого війська ще не завершилося до початку наступу, адже нас змусила до нього раптова звістка про майбутнє десантування німецького війська. Важливою обставиною стала й нестача матеріальних засобів, надто в службі зв’язку. Через усе вищезгадане, а ще тому, що командувачі груп вважали, ніби не можуть вимагати максимальних зусиль від своїх формацій, недостатньо вишколених і непризвичаєних до маневрової війни, й уможливити неможливе, ми не досягли цілісності дій, без якої годі було здолати потужого і маневрового супротивника.

21 березня Ставка переїхала до Вілппули. Другу стадію наступу, мета якого полягала в здобутті Тампере, конче треба було почати до того, як ворог отримає підкріплення і встигне отямитися від шоку. Продовження операції наявними силами здавалося проблематичним, тим паче очікувалися потужні допоміжні атаки з півдня і заходу. Бойова цінність зімпровізованих резервних батальйонів була невеликою. Єгерські батальйони, вишкіл яких почався заледве три тижні тому, я вирішив поки приберегти для вирішальних операцій у Карелії. На сході ситуація теж була тривожною. У долині Вуокси зав’язалися бої, і за всіма ознаками можна було чекати ворожого наступу. 21 березня командувач Карельської групи повідомив, що артилерія лишилася без боєприпасів, однак сам я не міг нічим зарадити карельцям — хіба тим, що наказав генерал-майору Левстрему почати наступ у Саво, щоб послабити тиск на вуоксенську межу. Тепер потрібні були всі наявні сили для наступу на Тампере. Для цієї операції ми поділили наступальне військо між групами Ліндера, Вецера і Вілкмана. Головну частину загону Ялмарсона було проведено тонкою весняною кригою Нясіярві й віддано в розпорядження полковника Ліндера.

Завданням Ліндера було перетяти залізницю на Порі, а далі повернути на схід і блокувати Тампере з заходу, Вецер мав наступати з північного сходу і сходу, Вілкман — перетяти південне залізничне сполучення в районі Лемпяалі, за 20 кілометрів на південь від Тампере, і відбивати всі спроби підтримки, а потім доповнити блокадне кільце на півдні. Безперечно, здавалося ризикованим відправити групу Вілкмана у 50-кілометровий марш повз Тампере просто перед носом у ворога; існувала небезпека, що його комунікації буде перерізано й на нього нападуть із тилу й флангу. Але треба було забезпечити тил наступального війська, і залізницю через те довелося перетяти на достатній віддалі від Тампере. Спершу я намірявся дати це завдання полковнику Ліндеру, але з огляду на те, що ворог, який йому протистояв, виявився значно потужнішим, ніж очікувалося, довелося відмовитися від цієї ідеї.

Було очевидно, що ми дорого заплатимо в Тампере за кожне зволікання, а отже, не можна гаяти часу. 20 березня група Вілкмана почала рух, розбила ворога під Вяаксю і просувалася далі на Лемпяалю. Цей населений пункт було здобуто 24 числа після впертого опору. Назавтра частина війська полковника Вілкмана вже підступала до Тампере з півдня.

Одночасно просувалася й група Вецера від межі Тейско — Орівесі, відкидаючи з дороги слабенькі ворожі загони під Сорілою й Суйнулою. Діставшись до призначеного місця на сході від Тампере на околиці Мессукюлі, вона дістала змогу взаємодіяти з групою Вілкмана.

Наближалася й група Ліндера. 23 березня вона під Кюрескоскі розбила вщент ворожий загін із 3000 багнетів, після чого 25 березня здобула Юлеярві, розташоване на північному заході від Тампере, а наступного дня перетяла залізницю на Порі в районі Сіуро. Тампере було оточене.

Я сподівався, що колони зуміють масованим наступом швидко добутися в місто і змусити його капітулювати без великого кровопролиття. Такий наступальний рух, власне, й було намічено в наказі від 24 березня. Однак 25 і 26 числа бої засвідчили, що здобути Тампере набагато важче, ніж було розраховано. Мессукулю ми здобули після шалених боїв, але це й усе. Військо було виснажене, щоб ставати до бою з ворогом, який мав чималу вогневу міць, засів у кам’яницях і оточив місто міцним оборонним кільцем.

Увечері 26 березня становище здавалося критичним. Ворог розпочав допоміжні атаки з боку Лемпяалі, а з району між озерами Ройне і Пяйянне надходили донесення про велике масування війська. Ще більші сили загрожували тилу групи Ліндера на заході від Тампере. З Карелії надходили нові тривожні вісті: майор Сігво повідомив, що більше не може відповідати за тривкість межі на Вуоксі, якщо не отримає підмоги.

На випадок наступних криз мені довелося віддати наказ підготувати до виправи 1-й і 2-й єгерські полки, об’єднані в 1-шу єгерську бригаду, на 27 березня. Ці два полки і ще шведська бригада — то був весь мій резерв, і відчувалося, що їх застосування дало привід до жвавої дискусії в Ставці. Почалося обговорення того, що ліпше: кинути ці частини в бій за Тампере для пришвидшення розв’язки (і тоді в Карелії нам загрожуватиме серйозна халепа) — чи допомогти Карельській групі (і тоді облога Тампере може затягтися).

Єдиним прийнятним рішенням було, на мою думку, домогтися швидкої розв’язки в Тампере. Це потребувало концентрації всіх наявних сил. Тому 1-й єгерський полк було підпорядковано полковнику Вілкману, шведську бригаду — полковнику Вецеру, а 2-й єгерський полк відряджено до Канґасали для посилення мого резерву. 28 березня мала відбутися ще одна спроба здолати Тампере. Карельській групі дісталася лише одна батарея, як і Савоянській.

Того дня, «кривавого Великого четверга», позиції довкола Тампере після впертої оборони було пробито, і група Вецера підступила до самого міста. 2-й єгерський полк, який довелося кинути в атаку, блискуче витримав суворе випробування, проте чимало його сотень втратили понад половину особового складу. Найбільших втрат зазнало офіцерство й унтер-офіцерство, які з винятковою особистою сміливістю вели за собою військовозобов’язаних рядовиків. І багато важить, що все це після тритижневого прискореного вишколу. Таку саму відвагу і наступальний дух продемонструвала шведська бригада, у якій загинув лейтенант Ф. Б. Бенніх-Б’єркман, який безстрашно керував штурмом попереду своїх вояків. Серед убитих були перспективний науковець Улоф Пальме, душа волонтерського руху, і шістнадцятирічний Стюрб’єрн вон Стедінґк.

Наступальне військо було занадто знесиленим, щоб зуміти відразу пробитися в місто, і тому довелося дати йому перепочинок. Крім того, виникла потреба покрити втрати в живій силі й матеріальних засобах. На жаль, не вдалося завадити ворогу зорганізувати свою оборону під час виниклої п’ятиденної паузи між боями.

На свій подив я довідався 28 березня, що офіцери оперативного відділу готують план переміщення частин до Карелії всупереч рішенню здобути Тампере перед тим, як удаватися до операцій на сході. Мені довелося повторити, що не може бути й мови про те, щоб не довести операцію до кінця і що такий варіант дій не актуальний. Від самого початку війни моя увага була звернена на те, щоб перетяти комунікації на Карельському перешийку, але загроза втрати Гаапамякі, після якої військо в Саво й Карелії опинилося б на межі катастрофи, зробила конче потрібним убезпечити насамперед цей вузловий пункт. Те, що потім я вирішив завдати удару по Тампере, пояснювалося і військовими, і політичними причинами. Якби я обмежився лише облогою міста, а знятими звідти силами пішов на ворога в Карелії, Гаапамякі знову б опинилося в небезпечній зоні й було б утрачено великі частини вже визволеної Фінляндії. Військовою причиною стала потреба стабілізувати позиції на заході перед ударом на Карельському перешийку; а політичною — те, що ми мусили здобути вирішальну перемогу до того, як німецька експедиція ступить на фінляндську землю.

Під час чекання знову нависли тривожні хмари на півдні та заході. Згідно з отриманими донесеннями, в південній Фінляндії ворог збирав великі сили, щоби пробити заслінні позиції під Лемпяалею, отож на цей напрямок стягнуться й ті ворожі загони, які збиралися послати на Карельський фронт. Тут я побачив, що мушу зміцнити оборону Уусіманським драгунським полком і одним батальйоном зі свого резерву. 30 березня полковник Вілкман дістав наказ узяти в свої руки командування Лемпяальським фронтом. Виявилося, що це дуже вдале рішення, адже того самого дня ворог перейшов у наступ за підтримки двох панцеропоїздів і потужної артилерії. Бої тривали дві доби на дедалі ширшому фронті. Коли становище стало загрозливим, я відрядив до Лемпяалі полковника Вілкмана ще й 1-й єгерський полк, крім одного батальйону. 2 квітня наступ було відбито, і тил нашого тамперського війська забезпечено з півдня.

До того як супротивник дістав змогу завдати удару по нашому тилу із заходу, полковник Ліндер ущент розбив його головні сили в Сатакунті за 50 кілометрів на захід від Тампере.

Полковник Вецер, якому 28 березня було доручено командувати наступальним військом на сході й півдні від Тампере, тим часом завершив приготування для здобуття міста штурмом. Із заходу наступ здавався безнадійним через важкість місцевості й міцність оборонних споруд.

Ми, звісно ж, намагалися переконати оборонців, а також російські загони, що спротив безнадійний і лише добровільною капітуляцією вони можуть уникнути кровопролиття й руйнації. Розкидали для цього листівки з літаків, однак усі ці заклики не дали ефекту. Командування червоних збурило відчайдушну волю до оборони, розпустивши чутки, що білі розстрілюють усіх, хто потрапляє їм до рук, і що ось-ось надійде потужна армія і допоможе. Для ілюстрації мого ставлення до поводження з військовополоненими, якщо вона справді потрібна, можна тут зацитувати в повному обсязі один із відповідних наказів головнокомандувача, цього разу адресований наступальному війську і датований 28 березня:

У процесі здобуття Тампере треба дуже зважати на те, що з ворогом, який здається, слід поводитись як із військовополоненим і що жодна дія не має заплямувати чисту репутацію білої фінляндської армії. В цей час у Тампере перебувають сотні осіб із різних посольств у Петербурзі, які самі тепер побачать, як воює наше молоде військо, і від розповідей яких великою мірою залежить репутація нашої країни як цивілізованого народу.

Працівники іноземних посольств, відкликані додому з Росії, їхали з Петербурга на захід через Фінляндію. Я заради них відірвався від воєнних справ, пригощав їх обідами і дбав про те, щоб вони змогли перейти через лінію фронту і поїхати далі до Торніо. Серед них був і радник англійського посольства Ліндлі. Я мав із ним довгу розмову і розповів про передісторію німецької інтервенції та заходи, яких мені довелося вжити. Я запевнив м-ра Ліндлі, що зроблю все можливе для забезпечення нашого нейтралітету і що майбутнє прибуття німецького війська на територію Фінляндії не означає, що фінляндська армія воює на боці Німеччини.

3 квітня ми були готові до штурму вузького перешийка між озерами Нясіярві і Пугяярві, розташованого в межах міста. Група Вецера розпочала атаку о 3 годині ночі після півгодинної артилерійної підготовки. Мій командний пункт уже кілька днів був у Вегмайнені, за сім кілометрів на схід від міста.

У перший день атаки було здобуто частину міста на сході від водоспаду. Лише одній сотні під командуванням капітана Меліна вдалося подолати водоспад вузенькою голчастою греблею. Вона проторувала собі шлях через центр міста й ізольовано від решти розташувалася в будівлі музею, що посідав панівну позицію. Там вона оборонялася майже добу без жодного зв’язку з іншим військом і врешті пробилася назад до своїх. Чудові геройські дії.

Ще довелося пройти через шалені бої, перш ніж опір було зламано і ворог після впертої оборони склав зброю. Вранці 6 квітня Тампере врешті-решт опинилося в наших руках: ми захопили 11 000 непоранених полонених і чималі трофеї — зокрема 30 гармат. Ворог втратив убитими близько 2000 вояків, серед яких і свого очільника Гуґо Салмелу, а ще були тисячі поранених. Північну армію заколотників, найпотужнішу їхню формацію в 25 000 багнетів, було розбито вщент.

Після багатотижневих боїв велике суворе випробування білої армії завершилося вирішальною перемогою, здобутою самотужки. Командувачам груп Вецеру, Вілкману і Ліндеру було надано звання генерал-майора.

У Саво і Карелії ми теж дали собі раду. У військового керівництва червоних не вийшло здійснити якого-небудь серйозного наступу на сході, щоб послабити тиск на Тампере, настільки бій на заході прикував до себе його увагу й сили. У Саво генерал-майору Левстрему вдалося знерухомити ворога, який мав кількісну перевагу, а в Карелії майор Сігво відбив у другій половині березня низку атак на ділянці під Антреа і на напрямі Іматра — Йоутсено — Яаскі. Карельська група поступово зросла до трьох полків, і було ще більше зміцнено оборонні позиції.

Найтривожнішим здавалося становище на найближчій до Ладозького озера ділянці. Там 1-й Карельський шуцкорівський полк під орудою ротмістра Ельфенґрена перекрив дорогу, що перетинала Вуоксу на півдні від Ківініемі. Протистояв йому загін у 2000 багнетів із великою кількістю артилерії та кулеметів. Він заволодів залізничною станцією Рауту. У цей період командувач Карельської групи, знаючи, що для наступу на Ківініемі зосереджено великі сили, марно просив підмоги, але дістав відповідь, що в разі кризового становища оборону можна зайняти на другому боці Вуокси. Однак Ельфенґрен виявив ініціативу й вирішив спробувати випередити ворога активною обороною. 25 березня було здійснено глибокий удар на російську територію, щоб перетяти залізницю на Петербург, і разом з тим атаковано та оточено супротивника під Рауту. А що тепер здавалося слушним спробувати завдати ворогові остаточної поразки, я підсилив полк Ельфенґрена одним єгерським батальйоном і кількома батареями. 5 квітня ворога було розбито вщент, і лише маленька кількість солдатів змогла втекти за лінію кордону. До рук доблесних карелів потрапили розкішні трофеї: 15 гармат, 49 кулеметів, 2000 гвинтівок і багато боєприпасів. Наші втрати теж були великими, але перемога під Рауту остаточно забезпечила вихідні позиції для майбутнього наступу на Карельський перешийок і охолодила бажання росіян втручатися в фінляндські справи.

Упродовж кількох днів загальна ситуація цілковито змінилася. Війна підійшла до останньої, вирішальної стадії. Північну армію ворога було розгромлено, Тампере опинилося в наших руках, а співвідношення сил на Карельському перешийку вирівнялося. Німецька Балтійська дивізія під орудою генерал-майора графа фон дер Ґольца висадилася в Ганко 3–5 квітня. Крім того, бригада Бранденштайна, яку німецьке військове керівництво відрядило морем із Таллінна, прибула до Ловійси 7 числа.

За оцінками, військо ворога становило на той час близько 70 000 вояків, із яких, однак, близько 30 000 належали до місцевих червоних гвардій і здебільшого були доволі непридатними для фронтової служби. Військове керівництво червоних чекало, що після перемоги в Тампере білі пробиватимуться на південь Фінляндії, щоб мати зв’язок із німцями, і тому вирішило вивести військо з південно-західної частини країни. Для затримки білої народної армії було скеровано військо в 15 000 багнетів на пробитий фронт між Ботнічною затокою і Пяйянне. На Савоянському фронті червоних було 6000, на Карельському — 15 000–20 000 включно з залогою виборзьких фортець. Тобто нам протистояло загалом 35000–40 000 вояків і розрізнені загони, поспіхом зібрані для протистояння німцям. Супротивник, як і раніше, мав добру зброю і чимало артилерії та боєприпасів. Головнокомандувачем тепер став диктатор Куллерво Маннер, який перебував у Гельсінкі, а полковник Свєчников усе ще був найважливішим для червоного командування військовим спеціалістом.

Ще до початку тамперської операції я, як було вже зазначено, вирішив розпочати наступ у Карелії відразу по здобутті Тампере. Місто ще не впало, а перші військові ешелони вже котили до Карелії. Альтернативою було б просування на південь, щоб досягти контакту з німцями. Така порівняно легка операція не потребувала б перегрупування і не призвела б до великого гаяння часу, але тоді ворог дістав би змогу вислизнути з наших рук на схід і врешті відступити за лінію кордону на російський бік^[39]. До того ж такий відступ напевно спричинив би руйнації, а на кордоні породив би дражливу ситуацію, тож ми навіть серйозно не планували просування на південь.

Треба було скористатися свободою дій, яку давала тамперська перемога, і перекинути до Карелії якомога потужніші сили. Це, звичайно, означало повне перегрупування білої армії. Більшість війська, яке брало участь у здобутті Тампере, було залишено на заході і об’єднано в Західну армію під командуванням генерал-майора Вецера. Решта сил підпорядковувалася генерал-майору Левстрему, якого призначили командувачем Східної армії. Розділяло формації озеро Пяйянне.

Призначення генерал-майора Левстрема спричинило непорозуміння між мною і сенатом. Сенат уперше втрутився в питання армійських штатів. На свій подив я дістав листа від сенатора Свінгувуда, який повідомляв, що хоча в принципі сенат із повною довірою поклав на мене всі військові рішення, він вважає своїм обов’язком звернути мою увагу на серйозні вияви невдоволення, адресовані урядові; вони стосуються переважно того, що при розподілі командних посад, звань і нагородженні відзнаками верховне командування, мовляв, віддає перевагу колишнім офіцерам російської армії.

Кілька днів по тому до Ставки прибув на моє запрошення голова сенату разом із сенаторами Ренваллем і Фреєм. Я розповів їм, що перед призначенням генерал-майора Левстрема командувачем Східної армії ретельно обміркував, чи має котрийсь зі старих єгерських офіцерів достатньо досвіду, щоб керувати запланованою бойовою операцією, а ще поцікавився думкою майора Сигво щодо того, чи впорається він із цим завданням. Відповідь була негативною — очевидно, майор сумнівався, чи достатньо в нього компетенції, щоб керувати такою масштабною операцією. Хоч єгері й мали вишкіл, їм справді бракувало і потрібного вміння готувати самостійні широкомасштабні операції та керувати ними, і досвіду штабної роботи. У мене не було під рукою нікого іншого, хто б мав, як Левстрем, набуті в світовій війні навички командувати великими бойовими одиницями. Тобто моє рішення аж ніяк не означало, що я віддаю перевагу колишнім офіцерам російської армії: єгерів я теж не ігнорував і дав їм чимало високих командних посад.

Східна армія вийшла кількісно потужнішою від Західної, але вони відрізнялися одна від одної ще і в тому, що підрозділи останньої були шуцкорівськими загонами, зібраними в перші тижні війни, натомість перша складалася переважно з військовозобов’язаних. Організація частин, набраних із військовозобов’язаних, від самого початку була єдиною, і вони пройшли, зважаючи на умови визвольної війни, доволі тривалий, 6–7-тижневий вишкіл. Виняток становили три шуцкорівські полки Карельської групи, які брали участь у боях від самого початку війни.

Перед тим як перейти в наступ, треба було докінчити організацію єгерського війська й дати перепочити підрозділам, перекинутим із заходу. Важливим і складним завданням стали поповнення і реорганізація артилерії за допомогою техніки, захопленої у Тампере й Рауту. Якийсь час пішов урешті й на транспортування війська та матеріалів кепськими східнофінськими залізницями. Лиш за два тижні після здобуття Тампере Східна армія була готова завдати удару. 10 квітня Ставка переїхала до Міккелі.

Тим часом Західна армія готувалася до завдання, отриманого 7 квітня. Водночас із прикриттям межі Лемпяаля — Пяйянне вона мала зайняти залізницю на Порі по всій довжині, після чого головні сили мали просуватися на південь через Гямеенлінну, а менші формації — на Варсінайс-Суомі. Виправу було призначено на 20 квітня.

Проте активність ворога порушила ці плани. 8 і 9 квітня військові довелося напружувати всі сили, щоб відбити низку атак на заході від Тампере. Водночас надходили повідомлення, що червоні залишають Порі і його околиці. Правий фланг Західної армії під командуванням генерал-майора Ліндера почав наступ, розбив ворожий ар’єргард і ввійшов 13 квітня до Порі, а 17-го — до Рауми. Уся залізниця на Порі була тепер в наших руках, а ворог відступав на південний схід, палячи і грабуючи села на своєму шляху.

На ділянці під Лемпяалею, де командувачем після генерал-майора Вілкмана став полковник Ялмарсон, ворог тим часом теж перейшов у наступ, і виникли деякі критичні ситуації. Однак і там позиція стабілізувалася після того, як надійшло підсилення.

Німецька Балтійська дивізія з бойовим кількісним складом 7000 вояків і 18 гармат висадилася в Ганко, не зустрівши жодного опору. Існувала небезпека, що в столиці зчиниться різанина і буде знищено унікальні культурні й матеріальні цінності, тому я скерував Балтійську дивізію туди. Польова армія супротивника трималася в тіні, і після нетривалих сутичок із деякими невеликими загонами німці 11 квітня вийшли на підступи до Гельсінкі.

Щойно звістка про прибуття німців дійшла до столиці, уряд заколотників і диктатор-головнокомандувач Маннер зі штабом утекли до Виборга. Російський Балтійський флот і його аагресивні матроси-революціонери відповідно до укладеної 5 квітня з німцями угоди залишили Гельсінкі^[40]. Отже, оборону столиці тримали лише червоні гвардії, що їх власне керівництво покинуло в скрутному становищі. 12 числа німці ввійшли до Гельсінкі за підтримки шуцкорівських загонів, які вже перебували в місті, а 14 квітня зайняли все місто. Коли було забезпечено постачання німецької дивізії через Гельсінкі, вона почала марш на північ, маючи завдання дістатися до Рійгімякі.

Ворожі частини пробитого північно-західного фронту, близько 15 000 вояків, відступали через Тойялу і Гямеенлінну в бік Лагті. До них долучилися кілька тисяч вояків із місцевих, створених у Варсінайс-Суомі, червоних гвардій. У цій ситуації німецька бригада, висадившись у Ловійсі, стала безпосереднім стратегічним чинником. Полковник барон фон Бранденштайн і його військо кількістю 2000 вояків і 8 гармат рушили на Лагті і 19 квітня здобули місто після запеклих боїв. Коли назавтра маленька бригада досягла контакту із батальйоном Західної армії, що рухався з півночі, західну частину ворожого війська було цілковито ізольовано.

Коли вдалося провести телефонний зв’язок до Міккелі, полковник фон Бранденштайн зателефонував мені для рапорту, і я привітав його з тим, що він проторував собі шлях до Лагті такими малими силами. А що місто треба було втримати, а також перекрити шлях на схід ворогові, який наближався, я поцікавився думкою полковника, чи здатен він без підмоги протистояти майбутнім спробам пробити оборону. Відповідь була ствердною. Непокоячись, що нерівний бій може стати непосильним для бригади, я повторив своє запитання того самого вечора, але полковник фон Бранденштайн не передумав. І він таки вистояв, хоча згодом, за тиждень, йому довелося сутужно.

Коли ворожі маси, відступаючи, незабаром опинялися в дедалі скрутнішому становищі на ділянці між Лагті та Ламмі, треба було готуватися й до відбивання шалених спроб пробитися в північному напрямі. Тому я наказав зосередити головні сили генерал-майора Ліндера на лівому фланзі Західної армії. Генерал-майор фон дер Ґольц, який силами однієї бригади заволодів залізничним вузлом Рійгімякі, дістав наказ рухатися на Гямеенлінну. Тим часом німці уперше зайшли в сутички з польовою армією супротивника і зазнали чималих до втрат. 26 квітня вони здобули Гямеенлінну. Назавтра до міста прибув один ескадрон Уусіманського драгунського полку, і тоді Західна армія досягла ще одного контакту з німцями. На той час більшість ворожих сил, відступаючи, вже проминула Гямеенлінну, і лави, що сунули з різних боків, урешті, як я й припускав, зібралися на заході від Лагті.

Здійснивши низку безрезультатних спроб вибитися звідти, заколотники могли лишень констатувати, що з кільця оточення вони вже не мають як вийти. З півночі йшли загони Західної армії, із заходу й півдня — Балтійська дивізія, а на сході шлях перекривала відважна бригада фон Бранденштайна. І день і ніч оточене військо намагалося вибитися звідти. Хоча воно виявляло відчайдушне презирство до смерті, його спроби були приречені на невдачу, адже здійснювали їх окремі загони без єдиного командування. Бій тривав до 2 травня, а далі заколотники склали зброю. Кількість полонених зросла до 25 000. Нам до рук потрапили ще й кілька тисяч осіб, які не мали зброї, але, підмовлені червоними, з кіньми, возами і награбованим добром, долучилися до загонів, що відступали в напрямку радянського раю. Цінними трофеями були 50 гармат і 200 кулеметів.

Ще коли тривав наступ на Тампере, Ставка почала планувати Виборзьку операцію, використовуючи докладні донесення про сили і розташування ворога на Карельському перешийку.

Ворожого війська між Саймаа і російським кордоном було близько 15 000 багнетів. Більшість (7000 вояків і 25 гармат) протистояла нам на ділянці в Антреа на фронтовій дузі Агвола — Ганніла — Няатяля. 6000 вояків і 44 гармати стояли в прикордонній зоні Раасулі — Муолаа — Райвола — Валкеасаарі. Район Гейнйокі — Яюряпяаярві посередині Карельського перешийка, розташований якраз між цими угрупованнями, лишався порожнім. На лівому фланзі поблизу Саймаа, точніше, в районі Лаппеенранта — Йоутсено, було 2000 вояків і 12 гармат. Додався і виборзький гарнізон (близько 2000 вояків). Ворог мав багато артилерії, а залізниці контролювали добре озброєні панцеропоїзди. Під час війни між великими державами росіяни збудували довкола Виборга широке кільце польових укріплень, а саме місто захищала смуга фортів. Крім названих тут сил, звичайно, треба було зважати й на 10 000 вояків регулярного російського війська, яке стояло відразу за лінією кордону.

Прогалина у ворожих позиціях посередині Карельського перешийка спонукала зосередити сили кілометрів за двадцять на схід від Виборга в районі Гейнйокі. Звідти можна було завдати швидкого удару або по самому місті, або по тилу ворожого угруповання в Антреа. Скидалося на те, що, як і на першій стадії тамперської операції, є змога виграти бій, не доходячи до самого об’єкта наступу. Але тоді масування війська в Гейнйокі треба було здійснити непомітно для ворога, а сам головний удар прикрити для відвернення тилової загрози, яку створювали ворожі сили на сході й півдні Карельського перешийка. Для запобігання цій небезпеці наше військо мало скувати ті сили і перетяти залізницю Виборг — Петербург.

Повідомивши полковнику Аусфельду провідну ідею операції, я 24 березня дав йому завдання вивчити на місці можливості для її реалізації. Полковник повернувся через три дні, переконаний, що план здійсненний, зокрема завдяки тому, що військо можна транспортувати баржами Вуоксою з Антреа до Гейнйокі.

Чимало батальйонів уже прямували до Антреа і Ківініемі. А ще я хотів підготувати всі накази до наступу якомога швидше, тому вирушив, не чекаючи падіння Тампере, 4 квітня до Карелії, щоб особисто вникнути в деталі наступу. Обговоривши плани з майором Сігво і його начальником штабу капітаном Геґґлундом, я вирішив, що операцію таки треба здійснювати. Повертаючись із Карелії, я викликав генерал-майора Левстрема на станцію Піексямякі на ранок 6 квітня і, як я вже зазначав, дав йому завдання взяти командування Східної армії в свої руки. Під час нашої розмови надійшла звістка про падіння Тампере.

У наказі Ставки, надісланому 7 квітня генерал-майору Левстрему, операцію було намічено так:

Ваше загальне завдання наразі — завадити ворогові пробитися через межу Гейнола — Моугу — Суоменніемі, а мета війська, яке перебуває тепер на Карельському фронті, — прикрити позиції Карельської групи, а далі, за окремим наказом, обійти правий ворожий фланг, утворений на межі Йоутсено — Няатяля, і розбити його, відтиснути ворога від Виборга і спробувати раптовою атакою здобути місто. Для цього треба завчасно скувати якомога більше ворожого війська на лаппеенрантському напрямку, а також перетяти залізничні колії на Виборг.

Здійснюючи зазначену наступальну операцію, слід розташувати формації, які перебувають у Саво, за винятком […], так, щоб вони загалом діяли через Савітайпале на Лаппеенранту, й водночас зібрати єгерські частини на Вашому лівому фланзі.

11 квітня командувач Східної армії дістав змогу викласти в Ставці детальний план. Мені здалося тоді, що генерал-майор Левстрем не цілком усвідомлює, як важливо зосередити достатньо потужні сили в східній частині Карельського перешийка для операції, яка має початися з Рауту й закінчитися перетином залізниці Виборг — Петербург і перекриттям кордону. Левстрем попросив скерувати деякі підрозділи до Антреа, а не до Ківініемі, куди вони мали вирушити відповідно до плану зосередження війська. Цього я не міг схвалити і зазначив, що на сході Карельського перешийка має відбутися не демонстрація, а щось інше. Успіх усієї Виборзької операції залежить від того, чи вдасться остаточно перетяти залізницю й ефективно перекрити кордон. Тепер я для доповнення попередніх вказівок дав усне розпорядження, за яким Східна армія мала розпочати наступ атакою на залізничну колію. Лише коли залізницю буде перетято, головні сили підуть із Гейнйокі у вирішальний наступ на Виборг і вороже угруповання в Антреа.

З численних джерел було отримано тотожні повідомлення про те, що виборзька залога вкрай слабка — ворог зібрав майже всі сили на вуоксенській межі. За донесеннями, найслабші виборзькі оборонні споруди розташовані на півдні від міста. Через те я наголосив командувачу Східної армії про важливість поєднання фронтальної й тилової атак на головні сили ворога зі швидким і зухвалим ударом по Виборгу з півдня; головний удар треба спрямувати на лівий фланг.

Два дні по тому генерал-майор Левстрем повідомив, що його ліва наступальна група, яка має перекрити кордон і перетяти залізницю, занадто слабка. Беручи до уваги важливість і самостійний характер операції, я тоді вирішив віддати йому один із єгерських полків зі свого резерву. Щоб Левстрем міг цілковито зосередитися на новому завданні, я зняв з нього обов’язки командувача війська в Саво, а новопризначеного командувача, полковника Тунзельмана, підпорядкував безпосередньо головнокомандувачу.

Зібрані тепер у Карелії сили були, як на наші умови, досить великими. Єгерське військо складалося з шістьох піхотних полків, однієї артилерійної бригади й одного кавалерійського полку, а шуцкорівське — з шістьох полків. Із вісімнадцятьох піхотних полків армії було залучено дванадцять, а загальний кількісний склад сил, наданих для наступу, становив близько 24 000 вояків і 41 гармату. Те, що ми мали змогу концентрувати військо на правому березі Вуокси, було завдяки витривалості карельців; якби вони втратили плацдарми й зайняли оборону по той бік річки, тепер вільної від криги, ми б мали дуже несприятливу вихідну позицію для наступу.

Підсумком виконаної генерал-майором Левстремом організації був поділ Східної армії на три групи. Група Аусфельда (6000 вояків і 8 гармат) мала зібратися в Рауту і звідти швидким ударом перетяти залізницю Виборг — Петербург якомога ближче до кордону. Група Вілкмана (7300 вояків і 15 гармат) дістала завдання завдати з Гейнйокі удару в тил ворожого угруповання, яке протистояло нам на Антреаському фронті, перетяти його комунікації з Виборгом і раптовою атакою здобути місто. Група Сігво (4500 вояків і 15 гармат) мала скувати ворога на межі Іматра — Антреа, а далі на своєму лівому фланзі у взаємодії з групою Вілкмана оточити головні сили ворога на півночі від Виборга.

Полковник Аусфельд дістав наказ розпочати довгий марш у напрямі Райволи 20 квітня. Перед групою були потужні сили в районі Муолаа — Райвола — Куоккала, а на лівому фланзі — російське військо відразу за лінією кордону. Тому тут треба поставити в заслугу Аусфельду, що він під час ізольованого руху використав зі своїх одинадцятьох батальйонів лише два, щоб прикрити фланги і комунікації. Розбивши червоногвардійські та російські загони на півночі від Ківеннапи, група Аусфельда здобула 21 квітня цей важливий шосейний вузол. Назавтра наступ тривав широким фронтом. До залізничної колії група дійшла 23 числа. Ворог (надто на райвольському напрямку) чинив такий шалений опір, що зайняти станцію та міст біля неї вдалось аж через дванадцять годин. Східніше, під Куоккалою, у бій, як і очікувалося, втрутилося, перейшовши кордон, російське військо. 24 квітня, коли було здобуто Уусікіркко і Терійокі, в наших руках опинилося 40 кілометрів залізниці.

Концентрацію групи Вілкмана було завершено 19–21 квітня після масштабного перевезення війська баржами з Антреа до Пелляккялі. Скидалося на те, що ворог наразі не знав про загрозу його комунікаціям. Коли надійшло донесення, що група Аусфельда підірвала залізницю, група Вілкмана надвечір 23 числа почала наступ на Виборг, який відповідно до наказу мала раптовим ударом здобути протягом доби.

Генерал-майор Вілкман забезпечив тил батальйоном, що пробився на перешийок між озерами Муолаан’ярві і Яюряпяан’ярві. Головні свої сили він скерував двома колонами на Виборг. Права колона з п’яти батальйонів мала перетяти залізничне сполучення до Антреа в районі Талі, а також шосейні дороги на Виборг, а тоді атакувати місто з півночі. Взаємодіючи з нею, колона з чотирьох батальйонів мала ввійти до Виборга зі сходу і півдня, а також захопити станції Кямяря і Сяйніо на залізниці Виборг — Петербург.

Проте здобути Виборг раптовою атакою не вдалося. Щоправда, права колона після важких нічних боїв пробилася до Талі й увечері 24 квітня на півночі від міста була готова атакувати, але ліва колона запізнювалася. Вона вплуталася у впертий бій за зазначені станції й лише вранці 25 числа змогла йти далі до виборзької південно-східної оборонної межі. Отож шанс на раптовість було втрачено. З одного боку, причиною невдачі стало недотримання приписів головнокомандувача щодо намічання напряму головного удару, а з другого те, що лівій наступальній колоні дозволили загрузнути в неістотних боях.

На жаль, не вдалося за приписом головнокомандувача і «обійти правий ворожий фланг, утворений на межі Йоутсено — Няатяля, розбити його й відтиснути ворога від Виборга». Не було вчасно надано достатньо потужніх сил, щоб ударити в тил головних сил ворога і перекрити їм шлях до відступу. На це дуже вплинув запізнілий наказ наступати, який командувач Східної армії дав групі Сигво лише ввечері 24 квітня. Група почала рух уранці 25 числа, підсилена резервом командарма — двома батальйонами Північногямеянського полку. Завдяки затримці супротивникові вдалося знятися і відступити через Юустилу до Виборга. Важко було збагнути, чому, коли стало важливим швидке переслідування, генерал-майор Левстрем забрав у Сигво цілий полк, щоб скерувати його на Лаппеенранту, тим паче, до цього міста вже рухався загін із Саво за приписом головнокомандувача.

Головні сили ворога вислизнули з наших рук, бо групи Вілкмана й Сигво не досягли взаємодії. Внаслідок цього Виборг, як і Тампере, довелося здобувати затяжною облогою саме в ті дні, коли важливою була б швидка розв’язка. Щоправда, оточений на заході від Лагті ворог розпорошився і лишився без командування, але якби частині тамтешніх сил вдалося зламати чи обійти загороду, вони б могли за кілька днів опинитися на підступах до Виборга. Крім того, існувала можливість втручання чималих сил червоної гвардії, що перебувала в Саво і Кюменлааксо. Утім, варто зазначити, що хоча сама Виборзька операція була здійснена лише наполовину, великим успіхом стало те, що полковник Аусфельд перетяв комунікації з Росією.

Перша спроба групи Вілкмана ввійти до Виборга 25 числа і наступної ночі захлинулася, натрапивши на міцну оборону, яку підтримувала численна фортечна артилерія. Тепер командувач армії вирішив здійснити ще одну спробу у ніч на 28 число після артилерійної підготовки. Група Сигво дістала завдання замкнути кільце з заходу.

24 квітня я звелів перегнати мій штабний потяг до Антреа, де містився командний пункт Східної армії. З двох полків мого резерву один було надано генерал-майору Левстрему. Другий свій резервний полк, висунутий до Талі, я теж вирішив віддати йому, дізнавшись, що ворог — правда, невеликими силами — зумів вибитися з Виборга прибережною дорогою на Койвісто. Однак Виборг довелося здобувати без цього підсилення, адже Левстрем зник, не повідомивши мені місця свого нового командного пункту.

Польові укріплення довкола Виборга було після запеклих боїв захоплено вночі проти 28 квітня. Очевидно, це переконало керівників виборзької оборони, що безнадійно воювати далі. Водночас із наступом, який почався наступної ночі, близько 6000 вояків пробилося з західного передміського району на прибережну дорогу на Гаміну. Однак колону втікачів затримали деякі загони з групи Сигво, які після жорстоких сутичок, подекуди з шаленим близьким боєм, змусили ворога здатися 29 числа вдосвіта. Одночасно група Вілкмана ввійшла в місто зі сходу.

Ще ввечері 25 квітня члени заколотницького уряду й диктатор Маннер, які від початку місяця перебували в Виборзі, ухвалили вельми малопочесне рішення: втекти й кинути військо напризволяще^[41]. Цю ухвалу було виконано в ніч на 26 число: очільники заколотницького руху посідали на три кораблі й узяли курс на Петербург. Щоб утеча пройшла безперешкодно, у своєму останньому наказі диктатор звелів за всяку ціну завадити білим пробитися до узбережжя.

Отже, завдання, доручене Східній армії, було виконано. Східного ворожого угруповання більше не існувало, а керівники заколоту втекли з країни. Було взято близько 15 000 полонених. До наших рук потрапили вся польова артилерія і чимало фортечних гармат супротивника — загалом близько 300 штук, — а також 200 кулеметів та інша цінна техніка.

Ця остання десятиденна операція визвольної війни піддала військо суворому випробуванню, але воно блискуче з нею впоралося. Особливо це стосується єгерських полків та їх чудового офіцерства й унтер-офіцерства. Командирами більшості підрозділів Східної армії були єгері, і на цих посадах вони продемонстрували командирські здібності. Загалом і в цілому це військо вже стало ударною силою, хоч і вад не бракувало — надто в службі зв’язку, де багато доводилося імпровізувати. Це й було головною причиною того, що не вдалося налагодити взаємодію між групами Вілкмана і Сігво, і це ускладнило керування на всіх рівнях.

Святкування перемоги розпочалося вранці 1 травня відправою в середньовічній церкві, де, за переказами, поховано Мікаеля Аґріколу. Через те що росіяни використовували були церкву за зерносховище, я телеграфом розпорядився довести її до стану, гідного для свята. Проповідь виголошував єпископ Савонлінни Колліандер, а після відправи військо зібралося для параду. У моєму наказі були такі слова:

Ось майорить над цим замком фінляндський прапор, і тепер Виборг знову стане твердинею, яка захищатиме Фінляндію — але вже не так, як раніше, не як край, який є частиною іншої держави, а як велику, самостійну, вільну Фінляндію. Вашою кров’ю, відважна арміє, здобуто рівноправність Фінляндії з іншими європейськими народами. З високо піднесеним чолом може тепер крокувати фін як господар у власній країні. Я сподіваюся, що різні підрозділи фінляндської армії, які пліч-о-пліч проливали кров за дорогу Вітчизну, в цих боях досягли побратимства і набули одностайності, і лише це може зробити фінляндську армію військом, яке забезпечує свободу для народу і є страшним для ворога. […] І нехай кров, якою ми вибороли незалежність, сприяє тому, щоб увесь наш народ піднісся над дрібницями й суперечками, які розколюють і ослаблюють його, і нехай завдяки цій національно-визвольній війні патріотизм у нашому народі здійметься так високо, що кожен змагатиметься за те, щоб дати своїй країні якнайбільше. Національне піднесення і самопожертва, грандіозні зусилля, відвага і тверда віра в майбутнє, виявлені фінляндським народом під час цієї війни, є запорукою того, що наше майбутнє закладене на міцних підвалинах.

Після параду я запросив на імпровізований обід почесних гостей: голову виборзького апеляційного суду, єпископа Савонлінни, голову Ради міських уповноважених, вище командування Східної армії та інших. У своїй промові, адресованій голові апеляційного суду, я вшанував членів цього суду, яких наприкінці періоду зросійщування було через свою законослухняність запроторено до петербурзьких в’язниць, та всіх інших незламних борців, які страждали за свободу Вітчизни.

Відповівши, як міг, на промову, виголошену німцем-зв’язковим Ставки німецькою мовою, я сказав єпископу Колліандеру, який сидів поруч за столом: «Моєю німецькою годі хвалитися — ви ж це найліпше знаєте, адже провалили мене на передстудентських іспитах, і мені довелося перескладати усний іспит через багато тижнів по тому, як товариші вже мали матуру». «Та не може цього бути», — вжахнувся єпископ.

Між західним та східним войовищами лежали промислові райони Кюменлааксо, куди вдалося добутися з Гяме й Карелії розпорошеному бунтівному війську. Ще в той час, коли не було досягнуто розв’язки ні в Лагті, ні в Виборзі, я вирішив очистити цей терен, адже законослухняному населенню загрожували криваві репресії^[42]. 27 квітня генерал-майор Ліндер, командувач савоянського війська, підсиленого загонами Західної і Східної армій, дістав завдання захопити останній осередок заколотників, розташований у Кюменлааксо.

Генерал-майор Ліндер скерував своє військо зосередженим маневром до гирла р. Кюмійокі, і 4 травня савоянці й карели, просуваючись наввипередки, дісталися до Гаміни, звідки ворог утік до Котки. Ще того самого дня було здобуто Котку, і всі бунтівники, що перебували в промисловому районі, здалися. За кілька годин по тому до порту причмихали три російських судна, щоб витягти бунтівників із халепи, — і нам дістався добрячий трофей! У полон потрапило загалом 9000 осіб, а серед трофеїв були 51 гармата, 150 кулеметів і два панцеропоїзди. З останніми силами бунтівницької армії наше військо розправилося майстерною і швидкою операцією.

Однак іще один клаптик Фінляндії залишався не визволеним: окупований росіянами форт Іно на південному узбережжі Карельського перешийка. Наполегливими перемовинами й погрозами взяти форт штурмом ми спонукали залогу здати Іно; втім, батареї вони підірвали перед від’їздом. 15 травня форт був у наших руках.

Так кампанію, почату роззброєнням російських залог у Пог’янмаа, було доведено до кінця.

Для святкування перемоги підрозділи з усього війська, яке брало участь у визволенні країни, пройшли 16 травня маршем до столиці. У своєму наказі я привітав їх такими словами:

Вас була лише жменя погано озброєних чоловіків, які, не боячись численного ворога, почали визвольну боротьбу в Пог’янмаа і Карелії. А далі фінляндська армія, немов лавина, більшала під час своєї звитяжної ходи на південь.

Армія досягла своєї мети. Наша країна — вільна. Від лапландських сопок, від найдальших аландських острівців і до Сіестарйокі майорить прапор із левом. Фінляндський народ скинув сторічні кайдани і готовий посісти місце, яке йому належить.

Від щирого серця я дякую вам усім, хто в ці місяці взяв участь у невтомній праці. Кожен ніс свою ношу, і всі ми радіємо з досягнутого успіху. Я дякую вам за витривалість і довіру до мене тоді, коли наша справа здавалася зовсім безнадійною. Дякую вам за відвагу на бойовищі, за безсонні ночі, за важкі марші й за надлюдські зусилля. Дякую своїм найближчим товаришам, армійським генералам та офіцерам, унтер-офіцерам, рядовикам, медикам, медсестрам і санітаркам, капеланам і жінкам, які прямували слідом за армією і опікувалися її провіантом, а також усім, хто допомагали визволенню. Я дякую відважним чоловікам Швеції та інших північноєвропейських країн, які почули голос серця і честі, поквапилися нам на допомогу в момент найважчої боротьби, рясно пролили кров за нашу справедливу справу й оживили в нас спогади минулих сторіч. Але щонайперше мої думки, а також почуття вдячності й захоплення спрямовані до тих, хто після важких зусиль і виконаних обов’язків лежить тепер у землі.

І ось ми вперше за більш як сто років чуємо канонаду фінляндських гармат зі Свеаборзької фортеці. Це салют загиблим героям, але й вість про те, що постає нова доба. Новий час із новими обов’язками. І все ж таки тепер, як і раніше, великі питання розв’язуються залізом і кров’ю. Для захисту нашої свободи армія мусить стояти напоготові. Фортеці, гармати й чужоземна допомога мало чим зарадять, якщо кожен у лавах не знатиме, що саме він стоїть на сторожі своєї країни. Нехай пам’ятають фінляндські сини, що без одностайності не буде дужої армії, і що лише сильний народ може впевнено йти назустріч своєму майбутньому.

Солдати! Високо несіть свій незаплямований прапор, наш гарний білий прапор, який усіх нас поєднав і довів до перемоги!

Один з істориків^[43] визвольної війни пише про той день:

Видовище війська, що вступало до міста, надавало тій променистій весняній днині поважного відбитку величного патріотичного свята. Крізь радісне людське море військові частини крокували прикрашеними прапорами вулицями від району Тееле, місця свого збирання, до Сенатського майдану. Шереги серйозних солдатів у сірячинах проходили повз глядачів довгою вервечкою, яка без жодної зовнішньої пишноти творила картину озброєного народу. Перед шерегами йшли ті, чиї імена лунали на всю країну у звитяжних звістках.

Поки військо крокувало до Сенатського майдану, я подався до будинку уряду в супроводі найближчих помічників. Щоправда, мене просили прийти самому, але я хотів на цьому заході бачити навколо себе тих, хто допомагав мені на всіх стадіях війни. У сесійній залі я привітав сенат, звітуючись про виконане завдання і зазначаючи майбутні обов’язки:

Шановні панове члени уряду! На чолі молодої звитяжної фінляндської армії я стою тут сьогодні і від її імені вітаю уряд, якому довелося спізнати мінливість долі, саме тут, у тому самому давньому палаці, де рівно чотири місяці тому фінляндські офіцери дістали припис узяти на себе командування армією, якої не існувало і яку доводилося створювати на зібрані громадянами кошти і забезпечувати зброєю, яку ще треба було купити чи забрати в ворога.

Ми теж відтоді переживаємо дивовижну перехідну добу між старим і новим, між добром та злом, але після того, як ми вистояли в боях і витримали тягар, нам судилося побачити, як тіні відступають перед світлом, судилося розбити дужого ворога, а також створити для уряду й народу владу й силу, потрібну для відбудови майбутнього Вітчизни.

Молода фінляндська армія, наснажена цим величним усвідомленням, крокує сьогодні до столиці міста, і це усвідомлення аж ніяк не меншає від того, що наша визвольна боротьба пришвидшилася, коли до неї шляхетно долучилася Німеччина.

Шановні панове! Наше перше велике завдання виконано, натомість ваше лише починається в усій повноті. Вам доведеться розв’язати більше проблем, ніж коли-небудь до того розв’язував у нашій країні уряд чи парламент.

Розв’язати ці великі завдання припадає тому самому урядові, який минулої осені гордо проголосив Фінляндію суверенною державою, але на подяку за це мусив випити гірку до дна; тому, який з огляду на нові обставини виявився безсилим перед грабежами й розбоєм; тому, якому довелося безпорадно спостерігати, як убивають фінляндських громадян, аж поки його врешті позбавили й останньої тіні влади, а його членам довелося тікати чи переховуватися. Армія вважає своїм правом відкрито висловити тверде сподівання гарантій того, що таке становище більше не повториться. Ці гарантії дасть суспільний лад і державна влада, що навіки охоронять нас від тиранії, від якої наша країна щойно врятувалася. Армія вважає, що єдина запорука таких гарантій — це доручення керма фінляндського державного корабля твердій руці, до якої не сягатимуть партійні суперечки і якій не доводитиметься йти на компроміси і продавати державну владу за безцінь.

У лавах білої армії кожен стоїть із вірою в те, що прийдешній час справдить його сподівання. Тисячі білих хрестів на цвинтарях, на далеких фінляндських теренах, беззвучно до нас промовляють. Загиблі вимагають, щоб їхня жертва не була даремною.

Далі слово взяв голова сенату:

Пане генерале! Коли Вітчизна перебувала в щонайбільшій небезпеці, коли введена в оману і розлючена частина фінляндського народу за допомогою і за підтримки наших одвічних гнобителів повстала проти законного суспільного ладу і погрожувала знищити нашу молоду свободу, уряд доручив оборону країни вам. Під вашим енергійним керівництвом було створено молоду фінляндську армію. Ви прищепили тій народній армії твердий порядок і військову дисципліну, без яких неможливо досягти сталих результатів. І під вашим верховним командуванням військо, натхненне палкою любов’ю до Вітчизни, йшло, ламаючи опір ворога, від перемоги до перемоги. Сторінки історії завжди згадуватимуть здобуття укріплених міст Тампере і Виборга як блискучі подвиги і визначні віхи у визволенні Фінляндії.

Від імені Вітчизни уряд щиро дякує вам, пане генерале, за все, що ви зробили для її порятунку, і вітає вас у столиці країни.

Прошу вас переказати подяку від уряду вашій звитяжній армії від першого офіцера до останнього рядовика.

Свої думки й почуття того пам’ятного дня я висловив, коли невдовзі в оточенні членів сенату і своїх офіцерів відповідав на привітання, адресовані мені на Сенатському майдані.

Від імені армії я подякував парламенту за приязні слова, якими нас привітав у столиці його голова. Країну треба оберігати від повторення того, що сталося останнім часом, тому фінляндський народ мусить мати надійну підпору, тим паче, міжнародне право сьогодні розтоптане. Лише народ, який здатен сам собі допомогти, може впевнено дивитися в майбутнє, а майбутнє Фінляндії як незалежної держави залежить від її армії. Насамкінець я заявив про свою впевненість, що парламент надасть армії підтримку, потрібну для захисту країни й народу.

У своїй відповіді на привітання студентства я наголосив на ролі студентської молоді в завершеній тепер праці й нагадав, що саме з її лав постав рух, який могутньою рікою довів країну до визволення.

Я подякував столичним жінкам за почесний прапор, який вони пошили й подарували мені. Через їх делегацію я від імені армії висловив подяку фінляндській жінці за грандіозну працю, яку вона виконала, будучи сестрою милосердя й лоттою^[44], а надто за те, що вона виростила своїх синів так, що вони готові віддати життя за Вітчизну.

Далі я сів на коня і біля пам’ятника Рунеберґу приймав парад війська разом із членами уряду і в оточенні свого штабу.

Чимало труднощів, які довелося переборювати головнокомандувачу в визвольній війні, вже наведено вище. До тих, що пояснювалися винятковими умовами воєнного часу, додавалися й інші, так би мовити, внутрішні негаразди. Здебільшого вони були зумовлені тим, що сенат не міг функціонувати і його репрезентував тимчасовий орган, який і сам діяв у виняткових умовах, до того ж не мав досвіду в зовнішньополітичних та військових питаннях. Розбіжності, які часом виникали між мною і вааським сенатом, великою мірою зумовлювалися й тим, що сенат пасивно ставився до критики та інтриг, що їх під час війни зазнавали з боку сторонніх осіб головнокомандувач та його найближчі люди. Хоча ті непорозуміння й заважали мені працювати, їх можна було врегулювати так, щоб вони не шкодили воєнним діям. На жаль, невдовзі з’ясувалося, що ця кампанія вільно тривала й після того, як стихла зброя. Виявилося, що члени сенату аж надто готові прислухатися до порад, що їх усілякі делегації та приватні особи вважали за потрібне давати стосовно актуальних організаційних і кадрових питань. Це, звичайно ж, не сприяло зміцненню довіри між мною та сенатом. Порозуміння утруднювала ще й кардинальна відмінність наших уявлень про певні актуальні питання.

Унаслідок гострої нестачі харчів забезпечувати військовополонених провіантом стало надзвичайно важко. Вони потерпали від недоїдання, тому їх годі було вберегти від хвороб, і відсоток смертності в таборах страхітливо зріс. Сенат лише пояснював, що нікому не легко і що всі мають вдовольнитися біднішою поживою, ніж дозволяє здоров’я. Крім того, сенат ухвалив, що всі полонені мають пройти через нормальну судову процедуру. З огляду на їх кількість процес дуже затягнувся, і їм доводилося знемагати в тимчасових в’язницях. Тому я запропонував притягти до суду лише тих, хто скоїв тяжкі злочини, а великі маси введених в оману, зокрема й тих, кого було взято в полон зі зброєю в руках, звільнити з-під варти. Я розумів формально-правові причини, які говорили на користь масових судових процесів, але здогадувався, що вони розбурхуватимуть людей і залишатимуть їх з відчуттям роздратування і злості, і буде важко подолати прірву, яка тепер розділяла наш народ на два табори. Коли дійшло до того, що сенат поставив на обговорення, очевидно, внесену німцями пропозицію вивезти зголоднілих полонених до Німеччини, де вони стануть робочою силою, я не міг приховати несхвалення. Згадка про такі дії не вивітрилася й понині.

Виявилося, що в певних принципових питаннях, які стосувалися армії, наші погляди різнилися ще радикальніше. Ставка саме розробляла організаційний план, основну ідею якого я схвалив у квітні. Він передбачав створення організації мирного часу, на базі якої можна використовувати всю оборонну міць країни при загальній мобілізації. Найбільш актуальні питання полягали в тому, як організувати керівні органи збройних сил і їх взаємини, а також як відбуватиметься перехід до мирного стану, доки існуватиме потреба в певній готовості до війни.

18 травня парламент проголосив сенатора Свінгувуда головою держави, «посідачем верховної влади», після чого д-р Ю. К. Паасіківі сформував новий уряд. 30 травня я дістав запрошення на засідання сенату, де мав відбутися розгляд певної пропозиції щодо організації армії. План, що, до речі, як я помітив, брав до уваги лише негайні потреби, за своєю основною ідеєю не дуже відрізнявся від того, що було намічено в Ставці. Істотним його пунктом стало те, що армію слід зорганізувати за німецьким взірцем і за допомогою німців. Було зроблено акцент на тому, що ми залежні від них і що кількість офіцерів-німців у нашій армії та їхнє становище треба зафіксувати у взаєморозумінні з німецьким верховним командуванням. Зі свого боку я виклав головні принципи свого організаційного плану, наполягаючи на тому, що ми мусимо зберегти волю дій і самотужки ухвалювати рішення щодо своєї оборони. Крім того, її треба планувати з прицілом на майбутнє і з урахуванням усіх вимог, що їх ставлять перед нами власні оборонні проблеми і ресурси.

В одному з пунктів проекту сенату йшлося про те, щоб демобілізувати всіх офіцерів, які за національністю не є ні фінами, ні німцями. Цей припис, вочевидь, було спрямовано проти офіцерів-шведів, які поквапилися нам на допомогу в хвилину найбільшої небезпеки й гідно впоралися із завданнями, часто важкими і невдячними. Щоб дістати змогу вступити до лав фінляндської армії, їм довелося подати у відставку зі шведської, і ще невідомо було, чи матимуть вони яку-небудь можливість продовжити військову кар’єру на батьківщині або знайти бодай скромну цивільну роботу. Цей момент, яким би прикрим він не був, посідав, утім, другорядне місце, а головне полягало в тому, що негоже без обґрунтування звільняти наших друзів і побратимів, яких у жодному разі не можна вважати чужішими від офіцерів-німців, яких намірялися взяти на службу у взаєморозумінні з Oberste Heeresleitung-ом.

По тривалій дискусії стосовно деталей плану сенатор Фрей мовив: «Мабуть, ми маємо таки прямо сказати генералові Маннергейму, в чому річ. Ми вважаємо бажаним, щоб остаточну організацію армії було здійснено за допомогою німецьких фахівців і під керівництвом німців. Ми думаємо так: при головнокомандувачі перебуватиме німецький офіцер генерального штабу, який розроблятиме і подаватиме всі потрібні пропозиції щодо організації, вишколу і споряджання армії, а далі головнокомандувач підписуватиме вказівки, і їх даватимуть від його імені».

Після цих прямих слів ситуація стала зрозумілою. Сенат намірявся покласти (або й уже поклав) організацію нашої оборони на німців. Я подякував сенаторові Фрею за його відверту заяву і висловив жаль, що сенат не довів це до мого відома раніше — так би він уберіг і себе, і мене від цієї болісної і марної дискусії. Адже ніхто, мабуть, не міг собі уявити, що я, створивши армію з нічого й довівши майже не вишколене, недостатньо озброєне і споряджене військо до перемоги завдяки бойовому духу фінськоіго солдата і вправності та самовідданості офіцерів, тепер погоджуся візувати накази, що їх вважатиме за потрібне давати німецька військова комісія. «Я лише хочу додати, що сьогодні ввечері подаю в відставку з поста головнокомандувача, а завтра їду за кордон. Прошу уряд негайно вибрати мого наступника — інакше я передам цей пост найближчому з моїх людей. Прощавайте, шановні панове!»

Лише за два тижні до того голова сенату в цій самій залі вітав мене в столиці, дякуючи за те, що я зробив для порятунку країни. 30 травня, коли я йшов із сесійної зали, члени уряду не мали що мені сказати, і ніхто не встав, аби подати мені руку.

Того самого дня я підписав свій прощальний наказ:

Офіцери й солдати білої фінляндської армії! Сьогодні я залишаю пост головнокомандувача, що його з такою великоюгордістю обіймав, і мене проймає глибоке хвилювання, коли я прощаюся з вами, відважні товариші, чиї мужність і презирство до смерті завжди викликали в мене захват. Немов бурхлива весняна річка, народна армія проторувала собі шлях із далекої півночі, вона розбила всі перепони, вона зламала весь опір на своєму шляху і не спинялася, доки не було досягнуто мети. У незліченних боях ви воювали і проливали кров. На все ви зважувалися, всім жертвували. На кривавій стежці від Рованіемі до Виборга і Терійокі беззвучно говорять свіжозакопані братські могили. Вони свідчать, що біла фінляндська армія не боялася жодних жертв, захищаючи справедливість для країни.

Свободу Фінляндії виборено вашою кров’ю, вона здобута вами. Ви з гордістю можете згадувати перемоги, назви яких вписали на сторінки літописів, і героїв, які упокоїлися в землі вільної Фінляндії. Доки в історії згадуватимуть назву «Фінляндія», доти розказуватимуть про те, як простий фінляндський чоловік вийшов із глибини лісів, щоби пліч-о-пліч зі своїми заможнішими братами боротися за справедливість і свободу.

Солдати! Будучи вашим головнокомандувачем, я мав честь керувати вами в цій шляхетній і великій боротьбі. Востаннє звертаюся до вас, щоб попрощатися й подякувати за всі ваші жертви, весь ваш героїзм, усю вашу кров, якою виборено наш успіх. Я дякую вам за кожен шляхетний і гарний спомин про дні наших подвигів та перемог. Коли ще не встигло вщухнути відлуння гарматних пострілів наших останніх боїв, я промовляю вам, переможці боїв під Ваасою, Сейняйокі, Оулу, Вілппулою, Лавіа, Суоденніемі, Гямеенкюре, Орівесі, Тампере, Лемпяалею, Варкаусом, Моугу, Рауту, Агволою, Терійокі, Виборгом, Коуволою, Коткою та багатьох інших, слова прощання й теплу, щиру подяку. Я певен, що ви ніколи не зрадите білих кольорів наших стягів, на яких вписано рицарство, нехтування смертю, відданість і любов до Вітчизни.

Назавтра о восьмій годині ранку я сів у потяг на Турку, щоб вирушити до Стокгольма разом із деякими помічниками й побратимами.

Якщо розглядати визвольну війну на тлі тих двох воєн, які спіткали Фінляндію в часи минулого світового лихоліття, ніхто не може не побачити боротьбу 1918 року в правильному світлі: мета трьох наших воєн була одна. Скільки б не було зроблено, аби звести визвольну війну до суто громадянської, а провину за неї перекласти на легітимний уряд країни й армію, це не може змінити того факту, що ми і 1918 року, і згодом захищали недоторканність держави й своє існування як самостійної нації. Якби ми 1918 року не стали до боротьби, Фінляндія в найліпшому разі перетворилася б на автономну область у складі Радянського Союзу, без громадянської свободи, без справжньої державності і без місця серед вільних націй. Попри те що пізніше нам довелося заплатити за свободу незрівнянно дорожче, не забуваймо жертв і зусиль визвольної війни. Мабуть, нечасто вдавалося довести війну до перемоги такими малими матеріальними ресурсами, нечасто вдавалося здійснювати такі складні бойові операції імпровізованим військом.

Після тридцятирічної служби в армії великої держави з її специфічним середовищем і усталеною формою мені особисто аж ніяк не було легко призвичаїтися до життя 1918 року, до того ж я не мав підтримки, яку дає головнокомандувачу з одного боку уряд, а з другого — військова дисципліна, єдиний вишкіл і неперервні традиції. Мені допомогли впоратися віддані товариші, а відважні офіцери й вояки шуцкорів і частин, набраних із добровольців і військовозобов’язаних, уможливили перемогу. Тому я не можу не зворушитися, коли пригадую собі визвольну війну. Фінляндська армія, яку у власній країні багато хто ненавидів і ганив, і яка й за кордоном була недооцінена, врятувала країну від загибелі і заклала підвалини, міцніші за будь-який маніфест, підвалини майбутності Фінляндії як самостійної держави.

6. Місія в Лондоні й Парижі

Від червня до грудня 1918 року

Від’їзд до Стокгольма 31. 05. 1918. — Аудієнція в короля Ґустава V. — Моя інформація урядові. — Фінляндія зберігає пронімецький курс. — Вибори короля 9. 10. 1918. — Уряд просить мене поїхати до Лондона й Парижа, щоб усталити міжнародне становище Фінляндії. — Стосунки Фінляндії з державами-переможцями. — Спілкування з урядом. — Лист зі Стокгольма міністрові закордонних справ Фінляндії. — Я їду далі до Англії. — Початкові перемовини в Лондоні. — Думки англійців щодо російського питання. — Питання Аландських островів. — Уряд і парламент просять мене стати регентом. — Новий уряд. — Перемовини в Парижі; умови Франції для поновлення розірваних стосунків. — Активність російських емігрантів. — Перемовини в Лондоні; мою програму схвалено. — Мене обирають регентом; питання уряду. — Від’їзд на батьківщину і прибуття до Турку. — Маніфест до фінляндського народу. — Офіційне прийняття в Гельсінкі.

Від’їзд із Фінляндії не поставив переді мною жодних практичних труднощів, адже я не мав ні будинку, ні майна. Усі мої земні статки добре вмістилися в двох валізах. Важче було залишати створену армію, з якою я дуже зріднився. Однак я розумів, що на батьківщині я в теперішній ситуації не можу впливати на перебіг подій, натомість за кордоном матиму більше можливостей зорієнтуватися у світовому політичному становищі й прислужитись інтересам своєї країни. Я не мав жодних сумнівів, що дотримання теперішнього курсу в Фінляндії може мати фатальні наслідки.

У Стокгольмі, крім своїх тамтешніх родичів, я зустрівся ще й із багатьма побратимами-шведами, які брали участь у нашій визвольній війні, а також із керівниками Фінляндського комітету. Через кілька днів по моєму приїзді вони влаштували урочистий обід для святкування перемоги фінляндської армії. А ще я провідав поранених, які лежали в різних лікарнях, і ми разом оживили в пам’яті спільні спогади про пережиті небезпеки і здобуті перемоги.

Мені випала велика честь, коли Його Величність король Ґустав V запросив мене 6 червня, в день своїх іменин, до палацу, щоб вручити мені Великого хреста Ордена Меча «за заслуги перед Швецією під час визвольної війни». Я подякував Його Величності за виявлену честь, а в подальшій щиросердій розмові додав, що тепер маю повну компенсацію за Орден Меча нижчого ступеня, на який я сподівався, коли 1898 року кавалергардський полк мав честь бачити в себе в гостях спадкоємного принца Швеції, який завітав на обід і я, черговий офіцер, здавав рапорт. Ця заувага дуже розвеселила Його Величність. Коли я наважився поцікавитися, як міг на нашій визвольній війні заслужити ці слова вдячності, що їх Його Величність мав ласку промовити, відповідь була такою: «Я можу сказати вам, генерале, що лише після вашої перемоги в нашій країні настав спокій». Король Ґустав подякував мені й за те, як під час кампанії Фінляндія поводилася зі шведськими офіцерами, унтер-офіцерами й рядовиками.

Я зрозумів, що цей вияв поваги стосується не лише мене, а й усіх наших збройних сил, тому послав командувачу армії, генералу Вілкамі, телеграму про цю подяку.

Емоції, що оприявнювалися під час святкування, свідчили, як на мене, про те, що шведська кров, пролита за Фінляндію та північну Європу, поєднала наші країни новими й міцнішими зв’язками. Майбутнє фінсько-шведських відносин вселяло оптимізм, і це щиро мене тішило.

Під час перебування в Стокгольмі я зустрівся з послами Англії та Франції, сером Есме Говардом і мсьє Делаво, двома щирими друзями Фінляндії, чиї цікаві відомості дуже допомогли мені виробити уявлення про розвиток ситуації в світі. Ці добродії порекомендували мені якнайшвидше поїхати до Лондона й Парижа для діяльності на благо Фінляндії, однак без офіційної підтримки я вважав неприйнятним виявляти яку-небудь самостійну ініціативу в цьому напрямку. Отримана інформація була настільки важливою, що, незважаючи на розбіжності в наших поглядах, я вважав своїм обов’язком повідомити уряд про свою оцінку ситуації і застерегти від однобічного дотримання пронімецької політики. Однак невдовзі я зауважив, що ці повідомлення дали небагато користі, адже на засіданні Державної ради до них поставилися з повною байдужістю, а один видатний член уряду навіть зазначив, що моя інформаційна діяльність остаточно засвідчила, що я геть непридатний для державної служби.

Пронімецькість глибоко вкоренилася в керівних колах Фінляндії. У мирній угоді, укладеній 7 березня 1918 року з Німеччиною (а під час перемовин ніхто не спитав думки головнокомандувача) нейтралітетом Фінляндії вже було пожертвувано, адже в першому параграфі Німеччина зобов’язувалася домогтися визнання нашої незалежності від держав, які ще цього не зробили. У такому самому дусі було написано й угоду про торгівлю та судноплавство, другий параграф якої визначав зокрема, що підданці обох сторін мають такі самі права на торгівлю й промисел, а також інші привілеї другої сторони, які є у власних громадян або які їм буде надано в майбутньому. Надання цих прав такій великій і заповзятливій нації, як німці, крило в собі непередбачувані ризики. Зі збереженням нейтралітету країни не дуже поєднувалася й таємна спеціальна домовленість, за якою Німеччина, доки її експедиція перебуватиме на фінляндській землі, має право створювати тут військові бази. З цим був пов’язаний і припис, за яким фінляндські кораблі не можна переводити до суднового реєстру ні нейтральної країни, ні країни, що не воює. Наші кораблі мусили дотримуватися приписів німецького адміралтейства, а крім того, було домовлено про списки військової контрабанди, зміни до яких дозволялося вносити лише за згодою Німеччини.

Усі ці угоди й домовленості, укладені під час війни, свідчать про те, як мало вірив уряд у власні сили країни. Якщо не перед, то бодай після перемоги він мав би діяти цілеспрямованіше і вправніше для забезпечення нашого нейтралітету й суверенітету. Події літа 1918 року продемонстрували, що уряд і тоді не був на висоті завдання й становища, адже він, цілком усвідомлюючи, що військовий союз із Німеччиною може втягнути нас у війну проти Антанти, розпочав перемовини для його укладення.

* * *

Роялістська політика уряду, яка мала на меті запровадження монархії з німецьким принцом на троні, була майже такою самою небезпечною, а ще могла призвести до того, що в очах світу наша країна перебувала б у становищі васала Німеччини. Ще й тоді, коли Німеччина на Французькому фронті зазнала 8 серпня 1918 року остаточної поразки, яку генерал Лудендорф у своїх мемуарах називає чорним днем німецької армії, наша зовнішньополітична лінія не змінювалася. Заради справедливості треба все ж зазначити, що на той час Фінляндія не мала таких органів зовнішньополітичної та військово-політичної інформації, які б уможливили об’єктивне розуміння процесів. Оцінка нашого становища відбувалася крізь німецькі окуляри, і добування інформації з-за кордону було відповідним. На свій подив я зауважив, що така сама ситуація панує і в певних впливових шведських колах, які, втім, починали усвідомлювати дійсність раніше від своїх сусідів по той бік Ботнічної затоки. Аж у жовтні 1918 року, після того як у середині вересня Австро-Угорщина марно намагалася розпочати перемовини з союзниками про сепаратний мир, а Болгарії наприкінці того самого місяця вдалося домогтися перемир’я, фінляндський уряд почав робити деякі запізнілі висновки. Хоча все свідчило про те, що співвідношення сил повністю змінилося, урядова оцінка ситуації була настільки далека від дійсності, що там гадали, наче зможуть сидіти на двох стільцях. Попри виникле розуміння потреби перегляду зовнішньої політики, парламент обрав 9 жовтня королем Фінляндії принца Гессенського Фрідріха Карла, зятя кайзера Вільгельма ІІ.

За день до виборів короля заступник міністра закордонних справ Карл Енкель за дорученням уряду зв’язався зі мною в Стокгольмі й запропонував поїхати представником уряду до Англії та Франції. Я мав спробувати домогтися від Англії визнання нашої незалежності й спонукати Францію, яка на початку січня вже визнала Фінляндію, поновити дипломатичні стосунки, розірвані після того, як наш уряд запросив до країни німців. Крім того, уряд хотів донести до Лондона й Парижа свою позицію в питанні монархії, а також домогтися скасування заборони на постачання вже куплених в Америки партій зерна і добути дозвіл на купівлю нових.

Спершу я був проти. Я знав, що теперішній уряд, який, за винятком двох нових членів, мав ідентичний склад із так званим «самостійницьким сенатом», у більшості важливих для нашої країни питань узяв позицію, відмінну від моєї, і мені якось не хотілося співпрацювати з таким урядом, який досі демонстрував так мало розуміння інтересів і цінності країни. Але що більше я замислювався, то виразніше розумів, що річ не в тому, хто засідає в уряді, — далебі, тепер головне зберегти Фінляндію як самостійну державу. Як патріот я мусив усіма силами сприяти розбудові держави на надійних підвалинах.

Сталося те, що я передбачав і від чого застерігав. Постала загроза втратити здобутки визвольної війни, якщо не вдасться якомога швидше зміцнити стосунки з західними державами. Могло статися так, що фінляндську справу розглядали б аж на всесвітній мирній конференції, а там були б усі підстави побоюватися інтриг з боку білих росіян і нових спроб шведів відібрати в нас Аландські острови. Саме тими днями делегація аландських сепаратистів прибула до Стокгольма й контактувала зі шведським урядом. Усталення зовнішньополітичного становища було до того ж найпершою передумовою поновлення торговельних зв’язків. А без зовнішньої торгівлі нас незабаром чекали б голод і важка економічна криза, які могли поставити під загрозу лад, який ми запровадили з такими великими жертвами. Це було тим більше важливо, бо наша зовнішня торгівля, доти зорієнтована на Росію, потребувала нових ринків, а по закінченні світової війни за них могло розгорнутися суперництво великих держав.

Коли переді мною постали ці факти й проблеми, я вирішив поїхати до Фінляндії, щоб детальніше все обговорити з урядом. У середині жовтня я прибув до Гельсінкі і відвідав посідача верховної влади Свінгувуда й міністра закордонних справ Стенруута, які повторили пропозицію, висловлену міністром Енкелем, і змалювали мені загальну ситуацію.

З’ясувалося, що стосунки з Францією дедалі гіршають. За кілька днів до того французький консул передав гостру ноту, в якій ішлося про те, що наша молода республіка, що цілковито перебуває під німецьким впливом, не може сподіватися на підтримку з боку Франції. Проголосивши монархію і обравши королем німецького принца, Фінляндія стала на бік Центральних держав. Нас застерегли, що визнання Францією нашої незалежності не залишатиметься чинним незалежно від способу врядування — надто коли трон посяде німецький принц.

Лише тепер я дізнався, що Англія була готова визнати незалежність Фінляндії, поки не стало відомо, що уряд попросив німецької інтервенції. Годі було сподіватися на поліпшення фінляндсько-британських стосунків після того, як наш уряд повідомив, що не може виконати певні умови, висунуті Англією для такого визнання. Одна з них забороняла атаки на Мурманську залізницю. Ситуацію ще погіршило те, що в травні 1918 року уряд, не порадившись зі мною, сформував і відрядив експедицію, яка мала пильнувати законні інтереси Фінляндії в Петсамо^[45]. Її вибив звідти британський загін, висаджений туди, щоб завадити німцям створити базу підводних човнів і цим перетяти комунікації Антанти з Росією.

Я повідомив сенатору Свінгувуду, що, серйозно все обміркувавши, вважаю неможливим відмовитися від цього завдання, адже воно мені здається дуже важливим. «Ви звертаєтеся до мене, адже я єдиний, хто відмежувався від однобічної пронімецької орієнтації, до якої ви вдалися, хоча сенат твердо пообіцяв не просити іноземної інтервенції — ні в німецької, ні у шведської допоміжної експедиції. Мені вдалося долучити до нашої війни іноземців так, що Фінляндія зберегла суверенітет і вирішальні операції здійснювали ми самі. Я демонстративно залишив пост головнокомандувача, коли зрозумів, що сенат за моєю спиною домовився про організацію нашої оборони в тісній співпраці з очільником німецької експедиції, генерал-майором фон дер Ґольцом. Я подав у відставку, сподіваючись, що моя неприхована опозиція до чинної політики відверне небезпеку, яку становить для нашої незалежності така співпраця. Ви тепер хочете кинути цього козиря, і я погоджуюся взяти на себе виконання запропонованого завдання, але не як офіційний репрезентант уряду, а як приватна особа», — сказав я.

Природно, що я не міг представляти уряд, на який західні країни поглядали неприхильним оком, — у такому разі я був би від самого початку persona ingrata. Але я пообіцяв спробувати з’ясувати, як уряди в Лондоні й Парижі ставляться до наших виборів короля, при цьому не підважуючи свого авторитету. Отримавши добуту мною інформацію, уряд нехай діє на власний розсуд. Врешті-решт, мабуть, цілком можливо, що питання монархії стане останнім козирем уряду.

Ситуація з харчовими продуктами була тривожною. Внаслідок війни, а згодом загального повоєнного безладу весняну сівбу не вдалося здійснити в повному обсязі, що призвело до недороду. Фінляндія не могла сама забезпечити себе харчами, і навряд чи були підстави сподіватися, що намагання імпортувати зерно з України за посередництва Німеччини дадуть результати. Годі було й покладати надії на закупівлю харчів з Америки до налагодження нормальних стосунків із державами-переможцями. Звичайно, я пообіцяв докласти всіх зусиль, щоб почався імпорт харчових продуктів.

Пробувши кілька днів у Гельсінкі, я через Швецію вирушив до центральної Європи разом зі своїм зятем, майором Мікаелем Ґріпенберґом, якого було надано мені для виконання обов’язків секретаря. На свій подив я зустрів на кораблі, яким плив до Стокгольма, делегацію, що прямувала до Німеччини і мала доручення уряду повідомити принцові Фрідріху Карлу підсумки виборів і спробувати спонукати його якомога швидше прийняти запрошення парламенту. Коли я звернув їхню увагу на неактуальність такого заходу, один із членів делегації сказав: «Ми вирішили поставити світ перед фактом» — вочевидь, маючи цілковиту певність, що всьому світові доведеться примиритися з ухвалою Фінляндії!

На жаль, незабаром про мою дражливу місію пішли чутки, наслідком яких стало те, що стокгольмські газети зробили з цього сенсацію. Дехто подейкував, начебто я наміряюся започаткувати «білий» рух і з цієї метою збираю 200-тисячну армію з полонених росіян у Німеччині. Один із новинарів зайшов іще далі й розповів своєму читацтву, що я очолив білий російський уряд. Згідно з третьою чуткою, я відвідую країни Антанти як емісар фінляндського уряду.

Коли я помітив, що в шведській столиці є люди, які вірять зокрема останньому твердженню, і почав побоюватися, що такі домисли можуть ускладнити мою місію, я послав 27 жовтня листа сенаторові Стенрууту, скаржачись на фабрикування чуток навколо моєї особи. «Дозволю собі, — писав я, — ще раз звернути увагу на те, що я повідомив про свою згоду на поїздку лише як приватна особа з метою ознайомлення в Лондоні й Парижі з політичною ситуацією. Лише по закінченні поїздки й за відповідних передумов може йтися про те, що я візьмуся до виконання якогось особливого завдання від імені фінляндського уряду. Тому я буду вдячний, якщо члени уряду поступово спростовуватимуть чутку про офіційний характер моєї поїздки».

Я помічав, що деякі заяви уряду справляють враження, наче уряд настільки хоче отримати визнання Англії, що ладен ледь не на будь-які поступки, — тому додав: «На мій погляд, це означатиме, що ми відразу розкриємо всі козирі — до того, як матимемо гарантію виграшу бодай однієї партії. Адже тоді супротивна сторона знає, що може просити все і дати мінімум, коли згодом почнуться серйозні перемовини. Я б пішов і на те, щоб навіть вважати переформування уряду, про яке тепер говорять у пресі, обмінним товаром, який можна віддати лише за справжню вигоду… Що стосується моїх тутешніх вражень, мені здається, що в Англії й Америці чимало прихованої доброзичливості до Фінляндії, а от із Францією, в політиці якої багато темпераментності, буде найважче домовитися…».

Але, як ми побачили згодом, все вийшло навпаки.

Я вважав, що маю підстави згадати і про свою розмову з делегацією, яка відбулася на кораблі по дорозі до Стокгольма. Я заявив про свою впевненість, що прибуття новообраного короля до Фінляндії призведе до негайного розірвання стосунків із державами-переможцями, яке матиме вельми серйозні наслідки.

* * *

Регулярного пасажирського сполучення з Англією не було, а, крім того, я мав чимало труднощів з виправлянням дозволу на поїздку та багатьма іншими формальностями, тож виявилося, що потрапити туди не так просто. 2 листопада я переїхав зі Стокгольма до Бергена, але лише 7 числа сів на пароплав «Принс Артур», який ішов до Абердина. Поїздка була важкою, адже щойно ми виплили з фйорду, захищеного від вітру, як здійнявся найдужчий у моєму житті шторм. А що хвилі прокочувалися по всьому кораблі, який мав лише зовнішні сходи і в якому двері кают відчинялися в бік палуби, то я, коли почалася негода, опинився зачиненим у їдальні. Пізніше з’ясувалося, що ситуація була вельми критичною. Плавні міни на нашому шляху змусили капітана перечекати шторм у чистому морі, й лише через дві доби він дістав змогу завернути на Оркнейські острови до Керквола для бункерування вугілля.

10 числа ми нарешті дісталися до Абердина, в якому преса була сповнена відомостей про те, що кайзер Вільгельм ІІ зрікся престолу, в Німеччині шириться революція, а військо союзників наступає в Бельгії. Назавтра з’явилися повідомлення про втечу кайзера Вільгельма до Голландії.

До Лондона я прибув 12 листопада. Того дня газети публікували умови перемир’я. Були побоювання, що серед спільного переможного сп’яніння стане важко домогтися того, щоб усі почули побажання маленької й далекої країни, яка до того ж доволі необачно залишалася до останнього на боці переможених.

В останні місяці Фінляндію неофіційно представляв у Лондоні доктор Голсті, міркування якого щодо перспектив знайти розуміння нашої позиції не дуже тішили. І заступник міністра закордонних справ лорд Роберт Сесіл, і помічник міністра лорд Гардінґ з Пенсгерста, з яким я познайомився, коли він служив у посольстві своєї країни в Петербурзі, заявили, що Фінляндія поставила себе в невигідне становище пронімецькою політикою і склад теперішнього фінляндського уряду є прямою перешкодою для покращення стосунків. Утім, названі добродії висловили задоволення тим, що я їду на розмову з ними, а також зазначили, що довіряють мені як представникові розважніших політичних поглядів. Д-р Голсті багато розповів про інтриги білих росіян і діяльність Керенського й Стаховича, колишнього генерал-губернатора Фінляндії. Вони досі вважали Фінляндію частиною російської держави, а останній зауважив нашому представникові, що Фінляндії, аби вберегтися від того, що її поглинуть з усіма бебехами, пора на добрих умовах домовитися з майбутньою Росією про автономію.

У Форин-офісі мене прийняли з доброзичливою ввічливістю, але нічого вирішального я під час цього свого візиту не домігся. 15 листопада я мав тривалу розмову з лордом Робертом Сесілом, і вона не вселяла багато надій на успіх політичної частини моєї місії. Англія, сказав лорд, до початку мирної конференції не має змоги визнати незалежність Фінляндії самостійно, адже імперія мусить у цьому питанні діяти у взаєморозумінні з Францією та іншими союзниками. Те, що Фінляндія проголосила принца Фрідріха Карла своїм королем, дуже ускладнює наші стосунки з країнами Антанти, а також побільшує їх сумніви у спроможності Фінляндії провадити самостійну політику. «Якщо ви хочете добра своїй країні, — підсумував він, — вам не слід наполягати на інтронізації принца».

Питання зерна, сказав заступник міністра закордонних справ, вельми непросте, тому що тепер країни Антанти мусять годувати всі європейські нації, які потерпають від голоду, включно з країнами-ворогами, і тому що в принципі вирішено допомагати лише тим державам, які самі здатні підтримувати у себе порядок. На це я відповів, що саме імпорт харчових продуктів є найпершою умовою підтримання порядку. Як легко можуть зголоднілі натовпи поринути в більшовизм та анархію! Наша розмова скінчилася тим, що лорд поставився з розумінням до наших потреб; це вплинуло й на позицію м-ра Шелдона, американського члена блокадного комітету союзників. За кілька днів надійшло повідомлення, що є непогані сподівання на посилання першої 5000-тонної партії зерна з Данії.

Я дістав нагоду ознайомитися і з багатьма загальнополітичними питаннями, зокрема з уявленням Англії про Росію. Тут було помітно дві течії. Одна, яку репрезентували зокрема колишні посли в Петербурзі — лорд Гардінґ із Пенсгерста і сер Джордж Б’юкенен, — виходила з того, що російська держава відновиться, а до її складу повернеться більшість колишніх провінцій. Другі (серед них і заступник міністра закордонних справ) припускали, що Росія зазнає розчленування, але не могли пояснити, як саме це станеться. У парламенті було подано запит щодо заходів, яких уряд наміряється вжити в російській справі. Роберт Сесіл відповів, що уряд Британії не хоче одразу по закінченні світової війни знову втягати імперію в сумнівні військові операції. Але все ж таки більшовики спричинилися до таких образ на адресу Англії, що якби вони лунали від уряду якої-небудь цивілізованої держави, вони б давали імперії всі підстави взятися до зброї. «Хоч я вважаю, — вів далі заступник міністра закордонних справ, — що нам передовсім треба зважати на власні інтереси й бажання нашого народу, але, поза всяким сумнівом, радянський уряд втратив право на будь-яке співчуття з боку британського». Попри зрозумілість цієї думки, вона з другого боку свідчила, наскільки далекий уряд Англії від усвідомлення того, що більшовизм — це загроза для світу і що в інтересах усього цивілізованого людства оздоровити Росію у процесі загальноєвропейської перебудови.

Під час своєї розмови я не зустрів якогось особливого розуміння, коли описував свої побоювання того, які ускладнення може спричинити в Європі керована більшовиками Росія. У військових колах, як я помітив, панували здоровіші уявлення, але загалом виникало враження, що в Лондоні російську проблему вважають другорядною. Боротьба з Німеччиною далася важко і захопила всю увагу британців, яка тепер цілковито була спрямована на оновлення центральної Європи. Тому наші визвольні змагання, які запобігли поширенню більшовизму в північній Європі, не були належно оцінені. Натомість тут надавали надмірної ваги німецькій експедиції в Фінляндії і пов’язаним з нею перипетіям. Але як сказав мені лорд Роберт Сесіл, Фінляндії в жодному разі не слід боятися російських вимог.

Кілька разів я бачився і з генералом Пулом, командувачем британського війська на узбережжі Північного Льодовитого океану і в Білому морі. Виявилося, що це щирий друг Фінляндії. Окрім того, що ми обговорювали питання, пов’язані з моєю місією, я, як і раніше в військовому міністерстві й Форин-офісі, відверто висловив йому все, що думаю про дії британців, які завербували до Мурманська фінів-бунтівників, а потім зажадали, щоб тим солдатам, які воювали навіть не за британські інтереси, було дозволено повернутися на батьківщину без розслідування їхніх дій. Бунтівники, які скоїли злочини, мусили за це відповісти, а решта, звичайно, вийде на волю. Згодом я виявив, що генерал Пул після нашої першої зустрічі надіслав до військового міністерства і генерального штабу докладний звіт про свій погляд на ситуацію в північній Європі й також обстоював швидке визнання незалежності Фінляндії й надсилання нам харчових продуктів.

Я був вражений, коли у Форин-офісі мені висловили думку, що Фінляндія має віддати Аландські острови Швеції і отримати за це компенсацію в Східній Карелії. Я зробив висновок, що до цього доклали рук шведи — це оприявнилося і під час моєї розмови з послом Швеції в Лондоні, графом Вранґелем. Він сказав, що не бачить іншого розв’язання проблеми Аландів, ніж приєднання цього архіпелагу до Швеції, «для якої посідання його є життєво важливим і до складу якої він завжди належав». Він нагадав мені давнє твердження, що Аландські острови, мовляв, було 1809 року віддано Росії не як частину Фінляндії, а окремо. На це я відповів, що Аланди завжди вважалися частиною Фінляндії, але цей архіпелаг, будучи ключем до Ботнічної затоки, стратегічно важливий і для Швеції, і для Фінляндії, отож треба досягти рішення, яке б задовольнило обидві сторони. Позиція Швеції щодо нашої визвольної війни загалом і аландського питання зокрема зумовлена, як це не прикро, хибною оцінкою ситуації. Мій натяк на те, що спільна зацікавленість Фінляндії та Швеції в безпеці Ботнічної затоки могла би стати основою для порозуміння, як я помітив, не знайшов підтримки в графа Вранґеля.

Якось я обідав у леді Мюріель Педжет і зустрів там багатьох англійських генералів. «Пророцтво справдилося!» — були її перші слова. «Яке пророцтво?» — здивувався я, і леді Мюріель пригадала мені, що напророкувала мені ясновидиця в Одесі за рік до того. Коли я перебрав у голові все, що зі мною відбулося за рік, мені не лишалося нічого іншого, як визнати, що ота протеже леді дивовижно зуміла тоді підійняти край завіси над майбутнім. Те, що вона сказала тоді про моїх дочок, теж цілковито підтвердилося. Старша стала в Лондоні кармелітською черницею, а молодша щасливо доїхала замінованими водами Північного моря з Франції до Швеції та Фінляндії.

З батьківщини я отримував обмаль звісток. Утім, 14 листопада від уряду надійшла тривожна телеграма про те, що більшовики збирають військо на кордоні, й висловили побажання, щоб у разі початку ще однієї війни я очолив армію. Разом із тим уряд сповіщав, що ситуація з харчами загострилася. Столиця й чимало інших населених пунктів лишилися без хліба.

У телеграмі від 17 листопада я так описав сенатору Стенрууту підсумок своїх перемовин: «Мої розмови з лордом Робертом Сесілом і з чиновниками міністерства закордонних справ та військового міністерства свідчать загалом, що існує глибоко вкорінена недовіра до Фінляндії і що нам слід полишити думку про інтронізацію принца Фрідріха Карла».

У Лондоні один особистий друг принца виклав мені справу приблизно в такому дусі: «Ми знаємо принца досить добре. Він високоосвічений чоловік і дуже симпатизує Англії, але в політиці не мав нагоди продемонструвати, на що він здатний. Ще приязніше ставиться до Англії його дружина, вихована своєю бабусею, королевою Вікторією». Доказом того, що це уявлення, цілком можливо, було правильним, є зокрема випадок, про який розповів мені той самий друг принца Фрідріха Карла. На трапезі при дворі в Берліні принцеса в присутності кайзера Вільгельма вжила вислів «у нас в Англії», і брат-імператор суворо її вичитав. «Але, — вів далі мій співрозмовник, — годі й подумати, щоб Англія дозволила вступ на фінляндський трон зятя кайзера Вільгельма».

17 листопада я отримав телеграму, в якій уряд повідомляв про намір передати керівництво державою регенту і просив мене обійняти цей пост. Цілковито усвідомлюючи відповідальність прийняття на себе функцій голови держави в цей важкий для Фінляндії переломний час, я вирішив погодитися й не усуватися цього разу від того, що вважав своїм обов’язком. У статусі регента я, крім того, мав би змогу рішучіше й авторитетніше провадити перемовини.

Під час розмов у Форин-офісі в мене склалося тверде враження, що фінляндське питання є однією з політичних проблем, які Англії не хочеться розв’язувати без участі Франції, тому я вирішив при першій нагоді поїхати до Парижа. Перед самим від’їздом я прочитав у газетах, що лорд Робет Сесіл вийшов зі складу уряду. Це була неабияка втрата для фінляндської справи.

Завдяки чудовій організації поїздки британською владою я після дороги, що минула з усіх поглядів добре, прибув 24 листопада до Парижа, де мене зустрічав наш неофіційний представник, кандидат юридичних наук Ерік Ерстрем. 27 числа уряд повідомив мене, що парламентські фракції вже домовилися про обрання мене регентом, але з практичних міркувань самі вибори відбудуться аж тоді, як я повернуся на батьківщину. Тим часом, як було сказано, я міг діяти з повним авторитетом регента. Ще мене поінформували, що відбувається оновлення уряду й перелік його нових членів надійде завтра.

Новий уряд було призначено того самого дня, коли я отримав звістку про його оновлення. Кабінет сенатора Паасіківі подав у відставку, і новий прем’єр-міністр, професор Лаурі Інґман, сформував уряд, що складався з 12 осіб, половина з яких були республіканцями, а половина — монархістами. Пост міністра закордонних справ дістався останньому статс-секретареві Фінляндії Карлу Енкелю, одному з нечисленних фахівців у цій галузі. Варто зазначити, що моєю думкою при формуванні складу уряду не поцікавилися. Якби мене було обрано регентом до оновлення уряду, я б, звичайно, сам міг визначити людину, якій би доручив формування уряду. Утім, тут я хочу додати, що згодом мав усі підстави бути задоволеним вибором прем’єр-міністра.

У статусі регента я б, звичайно, міг обстоювати в Парижі фінляндську справу з набагато більшим авторитетом — але ж не годилося ще до призначення діяти з регентськими повноваженнями. А що то були за практичні міркування, які змусили відкласти проведення виборів, — про це я вже не довідався. Утім, я помітив новина мала сприятливий ефект у столиці Франції.

Не дуже на щось сподіваючись, я вирушив на зустріч із впливовим секретарем кабінету міністерства закордонних справ Філіпом Бертло, сірим кардиналом з Орсе, про якого розповідали, що він ставиться до Фінляндії доволі неприхильно. Однак усі прогнози стосовно нього були помилковими. Месьє Бертло поводився дуже ґречно і виявляв велику симпатію до Фінляндії, хоч його й не задовольняла її теперішня політика.

На першій зустрічі між нами виник спонтанний контакт, який уможливив відверте обговорення фінляндських проблем і, наскільки я міг судити, давав надії на сприятливий підсумок моєї місії. Я розповів про своє уявлення, яке склалося в мене стосовно того, що державні діячі союзників прискіпуються в фінляндському питанні до зайвих деталей, — обом сторонам пішло б на користь, якби його розглядали ширше і довіряли б одній чи кільком особам, чия присутність у фінляндському уряді забезпечить схвалення державами Антанти основного напряму його політики. Якщо Орсе намагатиметься добирати й контролювати склад нашого уряду, Фінляндія просто опиниться в такій самій залежності від Антанти, в якій раніше була від Німеччини, а це суперечить її меті — повній самостійності. Я зазначив, що Фінляндія не має стати чиєюсь колонією: слід дати їй вирости сильною та незалежною, без потреби перед кимось плазувати. Месьє Бертло відповів, що цінує мою щирість, і запевнив, що Фінляндія може не сумніватися: Франція з якнайбільшою повагою ставитиметься до її справедливих вимог і цілковито визнає право самій визначати форму державного врядування, за умови, що вона збігатиметься з волею народу.

Коли я розмовляв із месьє Бертло пізніше, він сказав, що радився і з прем’єр-міністром Клемансо, і з міністром закордонних справ Пішоном про умови поновлення розірваних відносин. Він не в усіх моментах поділяв думку цих добродіїв, а також не сприймав ухвали французького уряду як ультиматум, вважаючи, що вони можуть стати основою для подальших перемовин. Франція чекала, що в Фінляндії відбудуться нові вибори на демократичних засадах і буде сформовано новий уряд без «des germanophiles militants», що репрезентуватиме справжню більшість народу. Новий уряд має видати декларацію, в якій гарантуватиме прийнятну для союзників політику. Далі треба вибрати нового регента, який мав би довіру Антанти — тут Бертло додав: «тобто Вас!» — а також міністра закордонних справ, із яким вона вважатиме за можливе співпрацювати.

«Вам ці умови можуть здатися суворими», — мовив він. На це я знову сказав, що, мабуть, небезпідставно дорікав французькому урядові за надмірну детальність. Я зазначив, що деякі ухвали в бажаному напрямі вже зроблено, але мені б не хотілося обговорювати персональні питання. Французький уряд аж надто цікавиться складом нашого нового уряду. Сам я маю зауваги стосовно присутності там деяких осіб, але разом із тим вважаю — хоча й не маю жодного офіційного статусу, — що формування нового уряду вже є прийнятним фундаментом для поновлення дружніх відносин. І ще я додав, що коли регентом виберуть мене, Франція вже матиме гарантії зміни фінляндського зовнішньополітичного курсу, тим паче, що конституція 1772 року надала очільникові держави широкі повноваження. Якщо Франція поставиться до нового уряду негативно, моє становище по поверненні на батьківщину ускладниться. Щоб засвідчити своє бажання дати нагоду французькому уряду ознайомитися з ситуацією, я запропонував попросити дозволу прислати до нашої країни військову місію.

Моя розмова з міністром закордонних справ Пішоном засвідчила, що кригу зламано. Я побачив надзвичайно ґречну й приємну людину, яка виявляла велику симпатію до Фінляндії. Міністр розповів, що його зацікавлення нашою країною почалося зі Всесвітньої виставки, яка відбулася 1900 року в Парижі. Він милувався фінляндським павільйоном, а на одному з офіційних обідів поряд сидів синдик нашої експозиції. Той так гарно говорив про свою країну, що Пішон став щирим другом Фінляндії. Маленькі події можуть мати далекосяжні наслідки!

Міністр зазначив іще, що особисто ініціював визнання Францією нашої незалежності. Невідомо було, чи зможе Франція спонукати свого союзника піти за її прикладом, однак якщо Фінляндія підтвердить новий і розважливіший політичний курс, у Франції, безперечно, знайдуться способи стимулювати нас і виявити нам свою симпатію. Міністр пообіцяв обговорити фінляндське питання з Англією до того, як відбудеться мирна конференція, а відтак обстоювати і визнання нашої незалежності імперією, і поновлення французько-фінляндських стосунків. Коли я зазначив, що Франція все ж таки, певно, може самотужки постановити їх поновити, щоб зміцнити позиції фінляндського уряду, він натякнув, що коли порушить це питання, його вже фактично можна вважати розв’язаним.

В аландському питанні Франція не мала жодних зобов’язань перед Швецією. Пішон брав до уваги бажання аландського населення, щоб архіпелаг було приєднано до Швеції, але загалом став на позицію Фінляндії. Утім, у своєму ставленні до Фінляндії Франція мусила зважати не лише на союзників, а й на громадську думку.

Коли зайшла мова про постачання зерна, мені вдалося переконати міністра в невідкладності цієї справи. Після того, як він пообіцяв мені, що Франція підтримуватиме нас і в цьому питанні, зосталося лишень узгодити технічні моменти імпорту за допомогою блокадного комітету в Лондоні.

У цьому контексті я не хочу, щоб пішла в непам’ять одна незнайома нам подробиця, яка може бути цікавою. Міністр закордонних справ Пішон кілька разів зазначив, що під час війни великих держав Франція пропонувала російському урядові переглянути панславістичну політику щодо Фінляндії, — дражливий демарш, який був аж ніяк не легким для держави-союзниці. Під час свого прощального візиту до міністра закордонних справ я дізнався від нього, що мою ідею послати до нашої країни французьку військову місію сприйнято позитивно.

З-поміж впливових французьких політиків, із якими я обговорював наші проблеми, я хочу окремо згадати Арістіда Бріана, великого серцеїда, і Альбера Тома, який їздив до Петербурга під час революції й доволі добре розумівся на житті Росії.

Щирим другом Фінляндії виявився і мсьє Франклін-Буйон, голова комісії закордонних справ у депутатській палаті. У російському питанні його улюбленою політичною ідеєю було створення Балтійського союзу, до якого вступила б і Фінляндія. На це я сказав, що давні історичні й культурні зв’язки поєднують мою країну з народами північної Європи, а тому їй би більше пасувало бути в Скандинавському блоці, попри те що тодішня недалекоглядна політика Швеції щодо Аландських островів стоїть на заваді об’єднання північноєвропейських країн.

Коли Франклін-Буйон поцікавився моєю думкою стосовно політики великих держав щодо Росії, я відповів, як і в Лондоні, що російську державу слід відновити в її національних кордонах, але більшовизм становить небезпеку для всього цивілізованого світу. В інтересах Фінляндії прагнути до добрих політичних і економічних відносин зі звільненою від більшовиків Росією. Франклін-Буйон поділяв мою думку. Йому була не до вподоби позиція британців, що більшовизм треба ізолювати, щоб він відмер сам собою, адже в ізоляції, на його думку, цей рух лише зміцниться. Більшовицький режим напевне доведе країну до багатьох важких ситуацій у царині економіки й техніки — втім, можна було чекати, що радянський уряд зможе впоратися з труднощами своїми методами. Але хай там як, а Франклін-Буйон запевнив, що Франція ніколи не дозволить Німеччині вкоренитися на російському терені ні економічно, ні військово, ні політично. Адже Франція сьогодні найконсервативніша країна Європи, і її обов’язок — підтримувати лад скрізь, де треба.

Що стосується Фінляндії, Франклін-Буйон вважав, що Франції має бути вільно поновити з нею розірвані стосунки. Це сприятиме розвіянню поширеного уявлення, начебто французький уряд своєю жовтневою нотою відкликав визнання фінляндської незалежності: адже нота стосувалася лише обрання зятя німецького імператора королем Фінляндії. А поза тим Франція не мала бажання втручатися в наш вибір форми врядування.

Легко було спостерегти, що антифінляндська пропаганда з боку росіян-емігрантів лягла у Франції на сприятливий ґрунт. Вони як саможертовні військові союзники досі мали великий вплив, а завдяки своїм зв’язкам іще й можливості через пресу протидіяти фінляндським інтересам, насамперед ув актуальному питанні: чи визнають Англія та США нашу незалежність до початку вже близької мирної конференції? Утім, були й винятки. До них належали колишній міністр закордонних справ Росії й посол у Парижі Ізвольський, який відвідав мене, висловив симпатію до Фінляндії і виявив бажання зробити щось для нас. А ще він зазначив, що його було усунуто з поста міністра закордонних справ через симпатизування Фінляндії, — втім, до цього твердження варто ставитися зобережністю, адже загальновідомо, що причина його переведення до Парижа полягала в його невдалій політиці на Балканах.

Згодом комітет, який у Парижі дбав про інтереси царської Росії, пішов аж на те, що 1919 року підготував на мирну конференцію меморандум, де було сказано, що Росія ніколи не відмовиться від «права, яке лежить в основі політичних і державно-правових відносин між Росією та Фінляндією». Це «право» базувалося на тих самих військових аспектах, які потім, восени 1939 року, фігурували в претензіях радянської Росії. У заяві комітету було зазначено, що беззастережною умовою безпеки Петербурга є те, що Росія матиме укріплені морські бази на північному березі Фінської затоки і в Ганко. Крім того, комітет робив акцент на значенні для Росії Аландських островів як військової бази. Підставою для цієї вимоги, на думку представників росіян-емігрантів, була німецька «окупація» Фінляндії 1918 року. Через 20 років Сталін посилався на той самий аргумент. Ось які далекосяжні наслідки мало те, що самостійницький Сенат попросив 1918 року допомоги в Німеччини!

З Парижа я від’їздив із відчуттям, що мені вдалося донести до французьких політиків, що нашу справу не слід відкладати до мирної конференції, адже фінляндська держава виникла не внаслідок світової кризи. Фінляндія існувала вже понад сто років у статусі автономної держави з власною адміністрацією, яка ґрунтувалася на неперервній історичній традиції тривалістю шість століть.

Закінчивши всі перемовини у французькій столиці, я на початку грудня виїхав до Лондона. Покладаючись на обіцянку міністра закордонних справ Франції про демарш англійському урядові і про поновлення (на певних умовах) дружніх стосунків між нашими країнами, я з надією дивився в майбутнє.

Свої враження від перемовин у Парижі й Лондоні я виклав у телеграмі, посланій 8 грудня міністрові закордонних справ Енкелю, де згадав глибоку недовіру країн Антанти до Фінляндії і пожалкував, що на подальших перемовинах не матиму змоги говорити з потрібним авторитетом.

У Лондоні я знову почав спілкуватися з провідними британськими державними діячами й військовиками, зокрема з міністром закордонних справ Балфуром, помічником міністра лордом Гардінґом із Пенсгерста, військовим міністром лордом Мілнером і начальником Генштабу, генералом Генрі Вілсоном. У результаті цих розмов британський уряд схвалив таку програму:

Склад новосформованого уряду продемонструє щире прагнення до нового політичного курсу: більшість у ньому становитимуть ті, хто відмежовується від пронімецької орієнтації.

Новий уряд виступить із заявою, в якій твердо пообіцяє відмовитися від попереднього політичного курсу.

Німецьке військо в повному складі залишить Фінляндію, і з країни буде вислано всіх німецьких військових інструкторів.

Франція отримає дозвіл послати до Гельсінкі військову місію для вивчення військових потреб Фінляндії, зокрема питання заповнення інструкторських вакансій офіцерами іншої національності.

Буде задекларовано повну відмову від кандидатури принца Гессенського в будь-якому статусі.

Нові парламентські вибори відбудуться за найближчої нагоди, за пропозицією уряду — на початку березня 1919 року.

Я не хотів їхати з Лондона, не отримавши твердої обіцянки, що нашу незалежність буде визнано якомога швидше саме на цих умовах, і мені таки вдалося спонукати лорда Гардінґа підтвердити це — ба навіть тричі. Крім того, я знову порушив питання Аландських островів. Лорд Гардінґ сказав, що обговорював цю проблему зі шведським послом, міркування якого я мав тепер нагоду спростувати.

За пропозицією, що Фінляндія отримає за відмову від Аландських островів компенсацію в Східній Карелії, стояв уряд Швеції — як з’ясувалося з відповідної вербальної ноти, переданої 12 грудня фінляндському урядові посолом Швеції в Гельсінкі К. Ґ. Вестманом. Якщо Фінляндія, як було сказано в ноті, погодиться на проведення референдуму на Аландських островах, Швеції вважатиме своїм обов’язком підтримати уряд Фінляндії в його прагненні отримати від країн Антанти визнання своєї незалежності, а також сприяти тому, щоб карельське питання було розв’язано з максимальним урахуванням побажань Фінляндії. Передаючи ноту, Вестман зауважив, що діє без уповноваження уряду, і запитав, чи може сприяти порозумінню в аландському питанні фінансова допомога.

Як я помітив, багато британських державних діячів мали вельми туманні уявлення про легітимність тодішньої фінляндської системи врядування, бо вживали такі вислови, як «Установчі збори» і т. ін. Тому мені й у Лондоні довелося пояснювати, що Фінляндія в цьому сенсі перебуває в зовсім іншому становищі, ніж нові держави, які постали з горнила світової війни, що в нас понад сто років існує конституція, яку вдосконалюють у законний спосіб і зміни до якої може вносити лише еволюція, а не революція. Установчі збори були б і непотрібні, і незаконні.

12 грудня я отримав телеграфом повідомлення про те, що сенатор Свінгувуд подав у відставку з поста посідача верховної влади й мене того самого дня обрали регентом Фінляндії. Серед «реваншів», подарованих мені життям, жоден не був таким очевидним, як цей, — адже мене вибрали очільником держави за пропозицією уряду, який своїм нелояльним ставленням примусив мене залишити країну після того, як завершилася визвольна праця під моїм керівництвом.

Тепер я міг провадити перемовини з авторитетом очільника держави. Одним із перших моїх заходів стало відряджання доктора Голсті до Парижа з метою довершення розпочатої мною інформаційної кампанії. Йому вдалося поглибити започатковані ще в Лондоні контакти з майбутнім американським президентом Гербертом Гувером, успішна діяльність якого, спрямована на допомогу Європі харчовими продуктами, добре відома. А ще Голсті зустрівся з колишнім американським послом у Петербурзі, містером Френсісом, авторитетним знавцем Росії, який з розумінням ставився до актуальних проблем Фінляндії.

Після призначення мені, звичайно, було легше визначитися зі своїм ставленням до нового уряду, який з огляду на свій склад — шість республіканців і шість монархістів — не мав повної довіри Лондона й Парижа. Судячи з окремих повідомлень, у Франції й Англії воліли б, аби деякі члени уряду подали в відставку, зокрема прем’єр-міністр і міністр закордонних справ. Утім, мені без достатніх контактів з Гельсінкі найкраще було не вимагати змін у новому складі уряду. Крім того, я вважав, що для підтримання престижу Фінляндії не можна дозволяти іноземному впливу відігравати в цьому питанні вирішальну роль, тому заявив, що підтримую уряд, — і досяг цим бажаного ефекту.

Для розваги можна додати, що коли я зробив прощальний візит до леді Мюріель Педжет, вона мало не з гордістю вигукнула, що справдився ще один пункт пророцтва. Те саме було і з наступними пунктами. Як пророкувала віщунка, я невдовзі залишив пост регента, а через 25 років керівництво країни ще раз було віддано в мої руки.

Якщо дорога до Англії Північним морем виявилася важкою, то повернення до Копенгагена дуже приємно мене освіжило. Я плив на вантажному кораблі, що мав першокласні каюти і належав компанії De Forenede Dampskibs-Selskab, яка ґречно запросила і мене, і мого секретаря як гостей пароплавства здійснити цю поїздку в товаристві з данським принцом Акселем і директором компанії, майбутнім міністром закордонних справ Крістіаном Колдом. Незважаючи на пізню пору року, стояла така тепла погода, що, пообідавши, ми ходили собі палубою в смокінгах. Я був радий відпружитися після всіляких тягот, а ще відчути, що, повернувшись на батьківщину, я зможу обійняти посаду регента з усвідомленням, що підготовча робота до поліпшення міжнародних відносин дала плоди: поновлення дипломатичних відносин із Францією було лише питанням часу, визнання Англією фінляндської незалежності, в принципі, вирішено ще до мирної конференції, почалися підготовчі заходи для подолання харчової скрути, і навряд чи існувала пряма небезпека, що в нас відберуть Аландські острови.

Моє повернення на батьківщину через Стокгольм відбувалося так, як заплановано. 22 грудня я зійшов на берег у Турку, де мене урочисто зустріла армійська і шуцкорівська почесна варта. У лавах стояв сенатор Свінгувуд в однострої фельдфебеля, виструнчившись і віддаючи честь. Здивований цим гарним привітанням, я високо його оцінив насамперед тому, що ми з сенатором часто розбігалися в поглядах, і я подякував йому за цей вияв поваги. Мало хто у схожій ситуації був здатен поводитися так невигадливо й по-чоловічому, але весь вигляд Свінгувуда свідчив, що це для нього самозрозуміло.

Завдяки щасливому збігові перше судно з зерном прибуло в порт того самого дня, коли я висадився там на берег.

До Гельсінкі я приїхав наступного дня. На тому самому вокзалі, звідки за сім місяців до того самотньо вирушив у дорогу, не дочекавшись прощання від імені уряду, я тепер зустрів найвищих сановників і батьків міста. Вдруге за рік мене тепло вітала столична публіка, яка вщерть заповнила Раутатіенторі (Залізничний майдан) і поблизькі вулиці. Дізнавшись, що під мою резиденцію обрано не палац, а колишній будинок генерал-губернатора, я зрадів, адже вважав важливим акцентувати своє сприйняття тимчасовості цих функцій.

По приїзді я видав ось такий маніфест до фінляндського народу:

У цей час, коли я, запрошений завдяки довірі парламенту на пост регента, знову ступаю на рідну землю, я від щирого серця вітаю народ і країну. Я відчуваю важкий тягар відповідальності, і хоч глибоко вдячний за довіру, я б таки, безперечно, відмовився, якби сьогочасна буремна пора, сповнена подій, із якими у всесвітній історії ніщо не може зрівнятися, не зобов’язала мене в цей суворий час відгукнутися на запрошення народних депутатів. Я обійняв цей високий пост із певністю, що фінляндський народ зрозуміє мої щирі прагнення і одностайно виборюватиме остаточну незалежність та свободу.

Тепер, як ніколи, потрібні одностайність і розуміння справжнього блага Вітчизни. Треба в ім’я майбутнього налагодити близькі й дружні стосунки з країнами, які вирішуватимуть долі і які шляхетно продемонстрували нашому народові на порозі голоду велику довіру, давши через мене обіцянку дозволити ввезти сюди сто двадцять мільйонів кілограмів хлібного зерна.

Одностайна праця потрібна й надалі — для організації життя в нашій країні, щоб фінляндський народ і його парламент після прийдешніх виборів спокійно і впевнено могли працювати для гоєння всіх ран, завданих війною, і сприяння внутрішній злагоді, а також насолоджуватися нещодавно досягнутою свободою. Одностайність, нарешті, потрібна, щоб цей народ міг зберегти пошану націй і отримати визнання всіма державами своєї незалежності, вибореної в тяжких змаганнях; щоб він набув сили, щоб, прагнучи до дружніх стосунків із сусідніми народами, які зберегли законний суспільний лад, він, дужий і почесний, міг жити власним національним життям і йти далі шляхом історичного розвитку.

Покладаючись на чесну волю кожного громадянина, я закликаю фінляндський народ до одностайної праці в ім’я нашого добробуту, нашої свободи і нашого майбутнього.

Назавтра, а саме на Святий вечір, я подався до палацу Державної ради, де прем’єр-міністр Інґман привітав мене такими словами:

Парламент своєю ухвалою від 8 числа цього місяця уповноважив Вас як регента застосовувати верховну владу, якщо її до того не передано Державній раді. Менш як рік тому Вам було доручено завдання, від виконання якого залежало майбутнє фінляндського народу як цивілізованої нації. Надії, що їх покладало тоді на Вас законослухняне суспільство Фінляндії, яка опинилася в важкій скруті, Ви блискуче справдили. Очолюючи білу фінляндську армію, Ви визволили свій народ від гноту, який зневажає все людське. Тепер, як і тоді, фінляндське суспільство стоїть перед великими труднощами. Його заповітна мрія — аби Вам вдалося зімкнути порізнені лави і за одностайної підтримки нашого народу довести його до безпечної свободи. Хай Вам допоможе Всевишній!

Парламент уповноважив Державну раду застосовувати владу, надану Вам як регенту, доки Ви прибудете до країни. Тепер виконання Державною радою цих функцій завершилося, і Державна рада передає Вам, пане регенте, верховну владу в обсязі, прописаному в ухвалі парламенту. Державна рада матиме задоволення підтримати Вашу діяльність на благо Вітчизни і для забезпечення її майбутнього.

Далі я своєю чергою привітав прем’єр-міністра й інших членів уряду:

У непростий час наше чесне прагнення об’єднує нас для спільної праці на благо Вітчизни. Перебіг великих світових подій довів Фінляндію до нової непередбачуваної ситуації. Сильна влада, під захистом якої самостійність Фінляндії, як багато хто вважав, гарантована і від успіху якої багато чого було узалежнено, тепер слабка, безсила. Наскільки серйозним і важким стало становище країни — напевно, кожен з нас цілковито розуміє. Але я твердо переконаний, що цілком незалежною, національною політикою ми ще зможемо розбудувати самостійну, вільну Фінляндію.

Якщо одностайно працюватимемо для цього, чесно прагнучи налагодити близькі й дружні стосунки з державами, які тепер урятували нашу країну від голоду, ми ще можемо, хоч і в найостаннішу мить, досягти своєї мети.

Таке саме серйозне становище склалося всередині країни. Але й тут я сподіваюся, що весь народ згуртується довкола свого уряду, коли той чесно намагатиметься вчиняти по правді з усіма класами суспільства й по змозі ліквідувати несправедливість там, де вона існує. Нехай принесе з собою майбутнє робочий настрій і спокій, і нехай нам вдасться у прагненні до нього сприяти щастю всього народу.

Я твердо переконаний, що ми з успіхом зможемо протистояти небезпекам, які ще принаймні певний час загрожуватимуть нашій культурі зі сходу, — але ми не маємо права нехтувати нічим, що може збільшити безпеку для нашого народу. Це завдання нам треба виконувати короткочасною військовою повинністю, розповсюдженою шуцкорівською організацією і якнайменше обтяжливим військовим бюджетом.

Зі сподіванням, що Всевишній дасть нам усім сили виконувати відповідальні завдання на благо Фінляндії, керувати якою представники нашого народу доручили мені, я вітаю вас, високоповажні панове члени Державної ради.

У цьому самому палаці мені рік тому доручили створити армію й відновити громадський порядок. За той час, як я виконував завдання, країну струсонули війна і лихо, однак труднощі ще не скінчилися. Тепер на мене чекало нове відповідальне завдання. Я цілком усвідомлював його складність і міг лише пообіцяти самому собі докласти всіх зусиль, аби сприяти закладанню міцних підвалин майбуття Фінляндії як вільної й незалежної держави.

7. На посту регента

Від грудня 1918 до липня 1919 року

Питання уряду й позиція країн Антанти. — Роль Фінляндії у визвольних змаганнях Естонії. — Реорганізація шуцкорів. — Офіційні візити до Стокгольма й Копенгагена. — Нові парламентські вибори й новий уряд. — Усталення міжнародного становища Фінляндії. — Воєнні дії білих росіян і їх спроби тиску. — Нова конституція. — Парламент обирає першого президента республіки. — Я залишаю пост регента і відходжу від справ.

Маніфест до фінляндського народу від 22 грудня 1918 року, де я наголошував на важливості національної одностайності в прагненні зміцнити міжнародне становище країни і посилити підвалини її майбутнього як незалежної держави, власне кажучи, містив у собі мою програму дій на посту регента. Її істотним пунктом було створення потужних збройних сил разом із докорінною реорганізацією шуцкорівських частин.

Спершу я мав визначитися зі своїм ставленням до тодішнього уряду. Впродовж останніх місяців він продемонстрував здатність опікуватися державними справами. Прем’єр-міністр, професор богослов’я Лаурі Інґман, мав досвід врядування ще від часів сейму. Його велика працездатність, організаторські здібності, а також вплив у парламенті й серед колег в уряді впадали у вічі. Міністр закордонних справ Карл Енкель, який 1917 року обіймав пост міністра статс-секретаря, мав досвід розв’язання зовнішньополітичних питань, а крім того, був ерудований і знав чимало мов. Він був сином мого начальника часів Фінляндського кадетського корпусу, і я добре його знав ще з років кадетства, хоча в нас була значна різниця в віці. Міністр оборони Рудольф Вальден, один із моїх побратимів у визвольній війні, вирізнявся організаторським хистом, а в особі професора Антті Туленгеймо я мав компетентного міністра внутрішніх справ, якому було до снаги впоратися з розв’язанням проблем. Решта членів уряду теж відповідали своєму місцю.

Розформування уряду через те, що кілька його членів були монархістами й не мали довіри з боку урядів країн Антанти, дуже порушило би функціонування державного життя, ба більше — було б невмотивованим, бо невдовзі однаково відбудуться нові вибори. Я непохитно вважав, що втручання іноземних країн у такі питання було б принизливим: урешті-решт, я сам відповідав за дії уряду. Змінювати його було неприйнятно ще й через нестабільну ситуацію в балтійських країнах. Отож я волів не відступати від того, що вирішив у Парижі, й підтримувати уряд. А що від наших репрезентантів у Парижі й Лондоні надходили нові й нові пропозиції щодо змін у його складі, то я повідомив урядам країн Антанти, що кабінет міністрів Інґмана, попри те що він призначений не мною, має мою довіру й у повному взаєморозумінні зі мною енергійно працює над поліпшенням стосунків між Фінляндію та союзниками. А ще я зазначив, що зміна уряду спричинить неспокій у країні і, можливо, поставить під загрозу зусилля регента зі стабілізації та розвитку ситуації.

Призначивши на найближчий час нові вибори, ми виконали висунуті Францією умови поновлення дипломатичних стосунків. Для зміцнення позицій регента і уряду я запропонував Франції якомога швидше прислати свого представника до Гельсінкі. Це звернення, очевидно, сприйняли добре, і 25 січня французький консул у Гельсінкі мсьє Ж. Пуаро передав повідомлення, що уряд Франції закликає своїх союзників визнати фінляндську незалежність і пришле свого представника. Міністр закордонних справ Пішон не забув про свою обіцянку.

Кілька днів по тому на нас чекав новий зовнішньополітичний успіх — звістка, що Фінляндія і Польща, яким раніше було рекомендовано прислати своїх представників на конференцію, скликану державами-переможницями для розгляду російської проблеми, можуть цього не робити. До речі кажучи, ця конференція, місцем проведення якої мали стати Принцові острови в Мармуровому морі, так і не відбулася. Важливо було в кожному разі те, що фінляндську справу — як і польську — не вважали за потрібне обговорювати вкупі з проблемою держав, що виникли внаслідок Першої світової війни. Це було втішне свідчення міжнародного визнання історично зумовленого особливого становища Фінляндії як автономної держави з власною давньою конституцією.

Утім, попри згадане повідомлення французького міністерства закордонних справ, на офіційне визнання Англії та США довелося зачекати. З того, що уряд Франції 3 лютого вирішив запропонувати обмінятися дипломатичними представниками, можна було виснувати, що принципова ухвала тоді вже існує. Затримка з британським та американським визнанням, очевидно, була викликана тим, що весь час і всю увагу урядів країн Антанти забирала мирна конференція з її нагальними центральноєвропейськими проблемами.

На різдвяні свята загострилася політична й військова ситуація на південному березі Фінської затоки. Після виведення звідти німецького війська більшовики послали свої збройні сили в балтійські провінції, де національні добровольчі загони саме взялися до зброї для боротьби проти загарбників. В особливо критичному становищі опинилася Естонія після того, як численніший ворог захопив половину країни і загрожував Таллінну. У Фінляндії з ентузіазмом сприйняли прохання естонців надати військову допомогу. Уповноважений урядом центральний комітет швиденько організував два добровольчі полки й кілька батарей.

Поки відбувалися збирання й споряджання тих двох полків, у Фінляндії почало з’являтися чимало естонців та інших балтійців, яким різними способами вдалося перебратися через Фінську затоку. Тоді до мене прийшла делегація видатних балтійських громадян і стривожено попросила надати кілька кораблів, якими можна буде перевезти з Естонії на фінляндське узбережжя всіх охочих, надто жінок і дітей. На жаль, ми не мали кораблів і харчів для такого непрогнозованого заходу, тож мені не лишилося нічого іншого, як з прикрістю зазначити, що я не можу виконати прохання делегації. Крім того, зрозумівши тамтешню гнітючу атмосферу, я запропонував привезти до Таллінна духовий оркестр, який виконуватиме музику в підхожих місцях. Після моєї пропозиції залягла неприємна тиша, за якою, здавалося, крилась образа: члени делегації подумали, що я грубо жартую. Моя ідея їм не подобалася, доки я цілком серйозно не пояснив свою впевненість у тому, що військова музика на вулицях і майданах піднесе настрій, а тим часом ширитимуться чутки, як щодня з другого боку затоки прибуває дедалі більше підрозділів молодих солдатів-фінів, чоловіків, які палко бажають вигнати ворога з країни. Ідею з оркестром таки було зреалізовано, і це мало гарні наслідки.

Моє ставлення до естонської визвольної боротьби могло бути лишень позитивним: крім міркувань гуманності, нашим інтересам, звичайно, відповідала ситуація, коли південний берег Фінської затоки займатиме дружня держава. До того ж надання допомоги продемонструвало б, що у Північній Європі Фінляндія є стабілізаційним чинником, і її незалежність варто визнати. Доки країни Антанти воліли не перекидати війська для протидії більшовикам, надсилання нашої допоміжної експедиції було ще вагомішим вчинком, який до того ж додав би ваги жесту Британії, яка теж надіслала до Таллінна кілька військових суден.

Зважаючи на всі ці моменти, я дав згоду на вербування добровольців і надання експедиції потрібних матеріальних засобів. Аби забезпечити єдине командування, я призначив генерал-майора Вецера командувачем добровольчого корпусу. Мені, звичайно, було важко втручатись у використання наших частин, але, вважаючи важливим і з політичного, і з оперативного погляду, щоб фінляндське військо перебувало обабіч Фінської затоки, я порекомендував Вецеру намагатися тримати добровольчі сили вкупі і вплинути на те, щоб їх дислокували на прибережній ділянці. Це дуже полегшило б і постачання.

Перші фінляндські частини висадилися в Таллінні 30 грудня, і їм було наказано відразу брати участь у контрнаступі, який почався чотири дні по тому. Однак з огляду на обставини лише одному з цих полків припало оперувати на прибережній ділянці, де він з великим успіхом узяв участь ув атаці, підсумком якої стало здобуття старої Нарви. Другий полк, відряджений на південь теж, уславив фінляндських солдатів на ділянці, якою командував генерал-майор Вецер. Бої точилися з дедалі більшим успіхом увесь січень і до другої половини лютого, допоки 24 лютого 1919 року головнокомандувач естонців генерал Лайдонер сповістив, що країну визволено від ворога. Того самого дня Естонія проголосила незалежність.

Свобода естонців не була дарованою — вони теж вибороли її з великими жертвами. А що стосується ролі наших добровольців, то вона повністю вписувалася в історичну місію Фінляндії: захист західної цивілізації в північній Європі. Без перебільшення можна сказати, що допомога Фінляндії дієво вплинула на визволення Естонії, а відтак і на виникнення інших балтійських національних держав.

Коли більшовиків було змушено відійти за національні кордони Естонії, постало питання, чи наступати далі на території Росії. Голосів за це не бракувало. Виникнення такої ситуації вже було взято до уваги у фінляндських колах під час розробляння з естонським урядом угоди, яку підписав центральний комітет. Фінляндське військо не брало на себе інших зобов’язань, окрім допомоги в очищенні території Естонії. Перед виправою експедиції я твердо наголосив генералу-майору Вецеру, що її не можна використовувати в операціях, які слугуватимуть інтересам Росії, адже лідери білих росіян послідовно протидіють визнанню фінляндської незалежності. Життя наших вояків та офіцерів не можна було жертвувати для цілей, зі ставленням до яких ми ще наразі не могли остаточно визначитися. Це принципове питання, зумовлене намаганнями росіян-емігрантів завадити визнанню суверенітетів і Фінляндії, і балтійських держав, оприявнилося кілька місяців по тому в іншому контексті.

Серед численних військових проблем Фінляндії дві потребували негайного розв’язання. Треба було створити командну школу для підготовки нового офіцерського покоління, а також реорганізувати й усталити шуцкор.

Виробити план створення командної школи було доручено начальникові Генштабу й інспектору військових шкіл, генерал-майору Іґнатіусові, моєму товаришеві з часів визвольної війни. Попри чималі труднощі, надто з набиранням викладачів, завдяки його зацікавленню й енергії Фінляндський кадетський корпус був готовий відчинити двері 27 січня 1919 року, в річницю початку визвольної війни.

Шуцкорівська організація становила для мене особливий інтерес, і, щойно прибувши до Гельсінкі, я на залізничному вокзалі повідомив міністра оборони Вальдена, як собі бачу перетворення шуцкорів — кістяка нашої визвольної армії — на потужний оборонний орган, який охоплюватиме всю країну. За кілька днів цю провідну ідею було розглянуто детальніше.

Відповідно до моїх вказівок, шуцкорівській організації мало бути забезпечено самоврядування, яке захищатиме її від надмірної бюрократії. Разом із тим передбачалося поєднати її з державною владою і пов’язати тісною співпрацею з найвищими військовими органами. Ще влітку 1918 року всі шуцкори було підпорядковано міністерству оборони і поділено на округи й місцеві відділи. На початку лютого 1919 року я радо затвердив нову постанову про шуцкори, згідно з якою організація отримувала власного командувача зі штабом. Головнокомандувач шуцкорів залишався в підпорядкуванні міністра оборони. Шуцкорівські округи, які раніше підлягали начальникам призовних комісій, тепер відокремлювалися від них і отримували власний штаб із начальником округу та власним кадровим особовим складом, який мав зарплату й опікувався суто військовими справами. При окружних штабах були й так звані виборні штаби, що складалися з повірників і мали виконувати функції радників начальників округів, а також провадити їх господарські справи. Місцеві відділи застосовували ті самі ідеї. Відповідно до самоврядного принципу, шуцкори мали право самі обирати собі головнокомандувача, але внаслідок того, що затверджувати результати виборів мав очільник держави, керівництво організації було й у такий спосіб поєднано з державною владою.

Демократичні принципи, дотримані в процесі вдосконалення шуцкорівської організації, зазнали свого часу багато критики — надто з боку найвищих військовиків. Утім, навряд чи хтось іще сумнівається в тому, що саме внаслідок свого незалежного статусу фінляндським шуцкорам вдалося зібрати під своїми прапорами найліпші елементи країни і згуртувати їх у єдине ціле, якому державний корабель міг довіряти, або в тому, що самоврядування стимулювало їхнє бажання діяти для оборони держави. Мушу визнати, що результати, які невдовзі змогли продемонструвати шуцкори, перевершили всі мої сподівання. Їх значення як твердині оборони, на якій потім було побудовано й регіональну систему, годі переоцінити, і наші успіхи в подальших війнах великою мірою зумовлені цілеспрямованою працею, яку рік у рік виконували невибагливі шуцкори.

У січні 1919 року посол Вестман передав мені запрошення приїхати з візитом до короля Швеції. Я сприйняв це за свідчення того, що давня шведсько-фінляндська єдність не похитнулася незалежно від усіх тимчасових розладів. Я з радістю констатував, що король Ґустав V у тронній промові на відкритті сесії парламенту висловив доброзичливе ставлення до Фінляндії. Він заявив, що Швеція намагається сприяти приєднанню Фінляндії до скандинавської групи держав і співпрацю між північноєвропейськими країнами «в тому обсягу, який дозволяють умови», вже поширено на Фінляндію.

Я відчував, що офіційний візит очільника держави може мати сприятливий вплив на стосунки між Фінляндією та Швецією, тому повідомив, що з подякою приймаю запрошення Його Величності. Я доручив нашим послам у Копенгагені й Християнії (Осло) делікатно згадати в країнах свого перебування про запрошення Швеції, сподіваючись, що це спонукає прислати аналогічні запрошення й данського та норвезького монархів. І справді, небагато часу минуло, як я зі втіхою отримав прохання Їхніх Величностей приїхати з візитом до столиць Данії й Норвегії.

10 лютого 1919 року я вирушив до Стокгольма зі своїм почтом, до якого входили міністр закордонних справ Енкель, командувач армії — генерал-майор Вілкама, командувач флоту — контр-адмірал барон Індреніус, секретар цивільної канцелярії регента — кандидат юридичних наук К. В. Голма, а також обидва мої ад’ютанти. Крім того, з нами поїхав і секретар міністра Енкеля, перший секретар міністерства закордонних справ Ґ. А. Ґріпенберґ. Шлях ми подолали на криголамі «Тармо», який через вельми скромний інтер’єр і повоєнну пошарпаність аж ніяк не нагадував прогулянкову яхту для очільника держави, що подорожував із почтом, — але à la guerre comme à la guerre! Про старого доброго «Тарма» можна було б багато сказати, але він таки був статечний і широкий, і в крижаних заторах нам не доводилося боятися марнування дорогоцінного часу. Він надійно виконав свій простий обов’язок — доправити регента Фінляндії на вітчизняному судні до шведської столиці, — а якщо там звикли до геть інакшої пишноти при візиті очільника іноземної держави, то що ж тут можна вдіяти.

Стояв променистий зимовий день, коли назустріч «Тармові» на стокгольмському рейді поплив катер, із якого на наш корабель вступили і рапортували мені генерал-лейтенант Б. Мунк і майор К. вон Есен. Історичний, багатий традиціями «Васаорден» стояв на ремонті, внаслідок чого їм теж довелося вдовольнитися куди скромнішим судном, яке, безперечно, ліпше гармонувало з «Тармом». За якийсь час король Ґустав потиснув мені руку й відрекомендував мені інших членів королівського дому, а також сановників, які прибули, щоб привітати мене. Почесна варта з лейб-гвардії «Свеа» справляла розкішне враження в своїх ведмедячих шапках, і короткий шлях, який нам із Його Величністю довелося проїхати в відкритому екіпажі, ми їхали в супроводі кінного ескадрону лейб-гвардії. За кілька хвилин ми прибули до сходів палацу, гренадери, які теж були у ведмедячих шапках, а також драбанти Карла XII з довгими кавалерійськими мечами (якими чудово можна було і бити, і колоти) утворили шпалери, вздовж яких мене провели до наданих мені покоїв.

Незабаром я відвідав Його Величність, який вручив мені орден Серафимів із гарною блакитною стрічкою й голівками янголів. Подякувавши за цю честь, я попросив Його Величність прийняти великого хреста Білої троянди Фінляндії на ланцюжку^[46].

Відтак король повів розмову про актуальні для північноєвропейських країн питання і сам порушив проблему Аландських островів. Я зазначив, що ми, фіни, досі вважаємо і завжди вважали Аландські острови частиною Фінляндії — втім, Швеція має право вимагати безпеки для своєї столиці, тому їй годилося б отримати гарантії, які перешкоджатимуть агресії з використанням Аландських островів як військової бази. А що неукріплені Аландські острови потенційно можуть стати однаково небезпечною базою і для Швеції, і для Фінляндії, нам слід разом відповідати за оборону цього архіпелагу. Я роз’яснив свою готовість вплинути на те, щоб Швеції дозволили укріпити один чи два аландські острови й мати змогу стежити за тамтешніми оборонними заходами. Король вважав, що такий дозвіл буде рівнозначним військовому союзу, і Швеція в жодному разі не може на таке погодитися. На це я відповів, що не поділяю його думки й, роблячи пропозицію, гадав, ніби така розв’язка зацікавить і Швецію. Повноваження, надані конституцією 1772 року очільнику фінляндської держави, уможливлюють для мене реалізацію цієї ідеї, додав я. Насамперед ми хотіли назавжди розвіяти роздратування, породжене аландським питанням. Тут король повів розмову в іншу колію, після чого ми пообідали в нечисленному товаристві.

Другу половину дня я провів у товаристві міністра Енкеля, нашого посла в Стокгольмі — державного радника Алексіса Ґріпенберґа, прем’єр-міністра Едена й міністра закордонних справ Гелнера. Під час тривалої розмови на актуальні теми я торкався й пропозиції розв’язання аландського питання, яку вже висловлював королю, виходячи з уявлення, що вона вигідна для Швеції, однак із того, що співрозмовники не продемонстрували великого зацікавлення, зробив висновок, що їм уже відомий мій обмін думками з королем.

Увечері король справив бенкет у палаці. Частування відбувалося в галереї Карла XII, де величезний довгий стіл було сервовано знаними ґуставськими й бразильськими сервізами, а також рясно прикрашено квітами. Під час бенкету Його Величність підвівся й виголосив міцним голосом таку промову:

Пане регенте! Коли фінляндський народ трохи менш, як рік тому, взяв долю в свої руки й порвав зі сторічним зв’язком зі своїм великим східним сусідом, увесь шведський народ із теплою симпатією стежив за його намаганнями досягти незалежності. Я й моя країна, на нашу велику втіху, раніше від інших визнали давню дочірню країну по той бік Ботнічної затоки вільною й самостійною державою. Коли сьогодні регент Фінляндії прибув із візитом до Швеції, його вітають зі щирою радістю — доказом того, що дружні зв’язки між Фінляндією та Швецією, утворені багатовіковою спільною історією, тривають. Тому я щиросердно вітаю вас у своїй країні. Скандинавські народи впродовж украй серйозних і фатальних останніх років дедалі ближче об’єднуються один з одним, щоби дбати про спільні інтереси. Я хочу тут висловити щире побажання Швеції, щоб і Фінляндія, яка тепер стала до лав вільних народів, на основі своїх культурних і політичних традицій долучилася до цієї північноєвропейської співпраці. Я маю тверде переконання, що це дасть якнайбільшу користь і благо нам усім і тепер, і в майбутньому. З такими почуттями я підношу тост за регента — генерала барона Маннергейма — й випиваю цей келих за майбутнє щастя й успіх країни й народу Фінляндії!

Після промови пролунав державний гімн Фінляндії, а далі я відповів на привітання короля такими словами:

Ваша Величносте! Для мене велика честь прийняти в статусі регента Фінляндії запрошення Вашої Величності, а також вияви почуттів доброзичливості й дружби, що їх Ваша Величність адресувала моїй батьківщині. Я переконаний, що слова Вашої Величності викличуть у Фінляндії щиру радість. Ваша Величність згадала історію минулих сторіч, культурні й державні традиції, які утворили міцні зв’язки між народами, що мешкають обабіч Ботнічної затоки. Ті слова, промовлені тут, у стокгольмському палаці, знаходять у моєму серці теплий відгук, як величні фортеці, церкви й пам’ятники гарного міста Меларстаден пробуджують у нас, фінах, спільні величні спомини, посвідчені кров’ю в славетних боях. Коли багатовіковий державний зв’язок Фінляндії зі Швецією урвався 110 років тому, наш народ мусив не лише зберегти й розвинути, а й відповідно до своєї національної натури сформувати дорогоцінний спадок західного світогляду, культури і правопорядку, який до нас прийшов здебільшого через Швецію. Залежні від держави, що представляла геть інакші культурні форми, ми мусили залишатися крайнім форпостом західного ладу. Цим прагненням наш народ присвячує себе з повною силою. Коли ми тепер, повністю вільні йти обраним нами шляхом, отримуємо по цей бік Ботнічної затоки такі дорогоцінні свідчення братерської симпатії, вони пробуджують у нас глибоке й цілісне задоволення. Фінляндський народ радо пристане на висловлене Вашою Величністю побажання, долучиться до співпраці північноєвропейських країн і дбатиме про спільні інтереси. Я прошу Вашу Величність прийняти запевнення, що ми щиро хочемо зберегти непохитну дружбу з давньою метрополією, адже до цього нас спонукають минуле та спільні цілі на майбутнє. Висловлюючи від імені Фінляндії й від себе особисто глибоку подяку за виявлені Вашою Величністю почуття, я випиваю свій келих за щастя й успіх Вашої Величності, Її Величності королеви, високу родину Вашої Величності, а також усієї шведської держави й народу Швеції.

У програмі наступного дня було відвідання вишуканої кінної лейб-гвардії, де служив мій прадід, поки його в званні майора перевели до полку, розквартированого в Туркуській губернії. Згадкою про це була маленька фотокартка, яку мені колись показали в альбомі. Увечері в Королівській опері давали святкову виставу, атмосфера на якій була щира й тепла.

Від привітань у буржуазній пресі віяло приязню, доброзичливістю й розумінням. Наша поява в колі народів північної Європи була так само приємною, як і природною. Особливе задоволення в мене викликало те, що привітання регенту Фінляндії в одній з газет містило в собі відверте визнання: «Швеція завдячує цьому чоловікові, якого насамперед треба вшанувати за те, що він відбив у Фінляндії навалу варварів зі сходу». Ці слова були особливо втішними — як приємна противага незгідним голосам лівих радикалів, які лунали дисонансом між загалом такими теплими відгуками.

Уночі проти 14 лютого, перед самим від’їздом до Копенгагена, в мене дуже піднялася температура, і лікар заборонив мені їхати. Мене навідав король. Він попросив не турбуватися і спокійно лишатися в палаці, доки я не одужаю. Подякувавши Його Величності за дружню турботу, я сказав, що вже вирішив перебратися на «Тармо». Так буде легше повернутися додому, якщо хвороба загостриться і затягнеться.

У ті два дні, коли я лежав хворий на кораблі, з Копенгагена знову й знову запитували про дату мого приїзду, адже все було для нього готове.

Попри те що я ще не повністю одужав, я вирішив поїхати до Копенгагена спеціальним потягом, наданим мені. Вранці 18 лютого мене зустрів на копенгагенському залізничному вокзалі король Крістіан X, з яким ми поїхали до палацу Амалієнборґ. Королівський екіпаж супроводжували пишний ескадрон гусарського полку і ватага хуліганів, які намагалися влучити в мене сніжками, — і це аж ніяк не означало вияву поваги. Король, із яким ми потрапили під сніжковий обстріл, зі сміхом пожалкував про такий прийом. Я відповів, що мав би більше причин для жалкування, якби ці демонстранти з такою силою виявляли до мене прихильність, але прикро мені, що своїм приїздом я спричинив цей неприємний для Його Величності епізод.

Коли я невдовзі навідався до Його Величності, він вручив мені чудовий орден Слона, на гарній стрічці якого (до речі, такій самій блакитній, як і стрічка ордена Серафимів) у місці перехрещення збоку є білий слоник, на якому сидить чорний чоловічок. Упродовж дня я відвідав королеву й королеву-вдову, а також вручив візитівки іншим членам королівського дому. Увечері відбувся бенкет у величезній рицарській залі палацу Амалієнборґ. Його Величність виголосив промову, в якій висловив сподівання, що Фінляндія долучиться до північноєвропейської співпраці. Відповідаючи на його промову своєю, я розповів, наскільки глибоко вкоренилася в моїй країні дружба до данського народу і які ми вдячні за те, що Данія простягнула руку допомоги в нещодавно пережиті нами важкі часи, коли в наші двері стукав голод. Фінляндський народ радо сприймає побажання співпраці, яке Його Величність мав ласку висловити.

Назавтра вранці король повів мене до замку Розенборґ, показав гарну будівлю і дивні самоцвіти корони, які там зберігалися. Вдень я мав відвідати славетний гусарський полк, але за порадою свого лікаря, на жаль, довелося відмовитися від цього візиту, який напевно потішив би моє старе серце кіннотника.

Під час перебування в Копенгагені норвезький міністр інформував мене про погрози, що їх з приводу мого очікуваного візиту до Християнії висловлювали ліворадикальні кола. Спершу в них ішлося про вуличні демонстрації, потім про відімкнення електричного освітлення в палаці й перекриття водогонів. Проте, як мені було сказано, Його Величність досі сподівався, що мій візит відбудеться. Було вжито належних заходів для забезпечення безперервності надходження світла й води, тому погрози не здавалися дуже страшними. Я твердо вирішив їхати до Християнії і зацікавлено чекав на цей візит. Можливо, мені ще й цікаво було побачити, як надумають виявити свій осуд радикальні елементи міста.

Однак виразне погіршення стану здоров’я змусило мене скоритися категоричній забороні лікаря їхати до Норвегії, і я звелів повідомити королю Гокону VII, що з глибоким жалем мушу перервати свою поїздку і найкоротшою дорогою повернутися додому.

Виправу з данської столиці і поїздку потягом до Стокгольма я здійснив у хворобливому стані. З центрального вокзалу Стокгольма я відразу ж поїхав у порт і ліг у ліжко на «Тармо», який відчалив і вирушив у напрямі батьківщини.

Хоча мене й розчарувало передчасне закінчення поїздки, підсумками її я був задоволений, і мені здавалося, що я зумів внести свою пайку в сприяння взаємодії, якої я так щиро прагнув.

Наступним кроком зовнішньополітичної програми стали нові вибори. 24 лютого парламент було розпущено, і на цьому урочистому заході я зачитав промову, яка з огляду на близьку передвиборну боротьбу стала моїм особистим зверненням до фінляндського народу:

Величезний бурун розколу й неспокою прокочується в наші дні по всьому світі. Якщо ми не зуміємо захиститися самі й не матимемо одностайності в боротьбі, ця хвиля знесе греблю, зруйнує нашу маленьку країну і знищить нас. Нехай фінляндський народ, який такою дорогою ціною виборов омріяну й щойно здобуту свободу, стане й тепер як один до її оборони. Заради цієї одностайності ми згуртовано намагатимемося узгоджувати суперечливі прагнення і поставимо добробут Вітчизни вище за всі групові та класові інтереси. У цьому сенсі провідною зорею законодавствамусить бути почуття обов’язку перед незаможними людьми суспільства. Нехай наше суспільство та всі його члени зможуть на цих засадах, попри розкол, що оточує нас, зберегти і ще більше зміцнити в собі відчуття національної єдності, конче потрібне для забезпечення блага і свободи Вітчизни.

Я зазначив також, що серйозну харчову кризу можна тепер вважати подоланою. Завдяки енергійним заходам уряду і допомозі дружніх держав з’явилася змога забезпечити наш народ, якому без перебільшення загрожував голод, збільшеними й достатніми харчовими пайками.

Перед майбутніми виборами я розумів невтішні перспективи. Те, що частина народу, яка нещодавно продемонструвала свою незрілість, повставши проти закону й уряду, матиме право голосувати, було ризикованою, але водночас шляхетною довірою й жестом примирення з уведеними в оману. Хто сьогодні пригадує собі цей переломний час фінляндської історії, той розуміє, що тоді існувала доконечна потреба в ім’я одностайності створити першу конкретну передумову для подолання прірви, яку породив заколот і поглибила війна.

У передвиборній боротьбі не бракувало гнітючих моментів, адже ліві сили вдалися до ницої агітації. Утім, виборча система, якої дотримувалися на попередніх парламентських виборах, залишалася чинною без жодних змін, і — на цьому варто особливо наголосити — партія, яка лише рік із чимось тому довела країну до краю загибелі, мала такі самі конституційні права, як і консервативні партії, прибічники яких із кривавими жертвами врятували країну від загибелі. Останні отримали додаткових 12 мандатів (120 проти колишніх 108), і це свідчило про втішне оздоровлення суспільства. Найбільшим сюрпризом стало чимале поліпшення результату Аграрної спілки (з 26 мандатів до 42), внаслідок чого вона стала другою за кількістю мандатів партією в парламенті. Особисто я багато чекав від парламентського внеску аграріїв, адже вони репрезентували фінського селянина зі здоровим консерватизмом. Проте майбутнє показало, що без далекоглядних лідерів Аграрна спілка стала непередбачуваним чинником у нашому політичному житті. Впродовж наступних 20 років її фракція взяла негативну позицію в багатьох життєво важливих для країни питаннях, надто в тих, що стосувалися потреб оборони.

На урочистому відкритті сесії парламенту 4 квітня 1919 року я в своїй промові зазначив курс, якого, на мою думку, треба було дотримуватися і в зовнішній, і у внутрішній політиці. На той час я бачив підстави з великим оптимізмом оцінювати наше політичне становище. Причиною дедалі більшої довіри до фінляндського народу навіть із боку держав, що перемогли у всесвітньому воєнному герці, було, безперечно, те, що ми серед неспокою та безладу в світі зберегли статус суверенної держави на засадах законного суспільного ладу, провадили самостійну національну політику і продемонстрували здатність підтримувати порядок у країні. Доказом довіри була готовність союзників запобігти нашому голоду й нестаткам. Ми ще більше могли оцінити по-справжньому дружні відносини з ними. Я заявив про свою впевненість, що формальне визнання своєї незалежності Англією та США фінляндський народ матиме, щойно остаточно доведе, що зробив своєю провідною зорею цілеспрямовану працю для збагачення країни. Умовою спокійного внутрішнього розвитку було поновлення зовнішньої торгівлі в тому обсязі, який дозволить відновити нормальне економічне становище. З цією метою за кордон уже поїхали повірники у торговельних справах. Досягнення зовнішньополітичних цілей передбачало тактовність і ефективну співпрацю між парламентом та урядом, шляхетною метою якої завжди мусили бути суверенітет і благо нашої Вітчизни.

Далі я торкнувся актуального питання нової конституції і висловив думку, що в теперішніх умовах лише конституція, що надасть урядові достатнє коло повноважень, може забезпечити збереження і спокійний розвиток держави. Я застеріг від експериментів і хибних цілей, які замість зосередити сили в країні на продуктивну працю, марнуватимуть їх на політичні чвари. Ще одним життєво важливим питанням була остаточна організація армії та її готовість до війни. Його розв’язанням мала стати спроможність Фінляндії наполегливо обороняти свої відповідальні й почесні позиції крайнього форпосту Заходу. При укладанні державного бюджету треба було брати до уваги незаможний прошарок населення, завершити земельну реформу і запровадити загальне обов’язкове навчання.

Усі партії вийшли з виборів із новими гаслами й новими обличчями, тому для формування уряду знадобилися тривалі перемовини і роздуми. Для створення коаліції на широкій основі я доручив формування уряду центристові, кандидату юридичних наук Каарло Кастрену, який зараховував себе до лібералів. Я не заперечував проти залучення до уряду соціал-демократів, але коли вони заявили, що не візьмуть на себе урядову відповідальність, якщо до нової коаліції увійдуть і праві, звичайно, годі було зреалізувати ідею співпраці. Соціал-демократів дуже дратувало те, що доручення отримав не міністр освіти попереднього уряду — професор Сойнінен, який самочинно намагався сформувати уряд. Ось вам і приклад того, що бувало на початках нашого парламентського життя!

З прикрістю я мусив зауважити, що велика частина фінляндського народу не зрозуміла глибинної мети визвольних змагань і значення досягнутих цілей. Моє ставлення до юридичного врегулювання наслідків заколоту й моя особиста роль у розв’язанні цього питання, як я помітив, теж були невідомі широкому загалу. Гуманної політики, яку я провадив на посту головнокомандувача навесні 1918 року, коли виступав проти ув’язнення в таборах геть усіх заколотників, я вирішив дотримуватися і будучи регентом. 1 квітня 1919 року вийшов указ про закінчення діяльності суду з державних злочинів, а в червні — ще один, який стосувався амністії. Таким чином було випущено на волю всіх учасників заколоту, крім тих, що скоїли вбивство, підпал чи інші порівнянні тяжкі злочини. Свою зацікавленість долею політв’язнів я продемонстрував, крім того, перевіркою наприкінці березня в’язниці в місті Таммісаарі й ужитими заходами для усунення тамтешніх хиб.

Кабінет Кастрена, буржуазний коаліційний уряд, було призначено 17 квітня. Пост міністра закордонних справ обійняв д-р Рудольф Голсті, міністром оборони залишився генерал-майор Вальден, а важке завдання поставити на ноги фінанси держави було покладено на дійсного статського радника Ауґуста Рамсая. Аграрну спілку репрезентував темпераментний письменник Сантері Алкіо. Новий уряд мав підтримку 60 % парламенту після того, як соціал-демократи перейшли в опозицію. Дехто серед них зайшов так далеко, що почав вимагати відставки регента, який не подбав про представництво партії в уряді.

Новими парламентськими виборами Фінляндія виконала останню з умов, поставлених Парижем і Лондоном для початку нормалізації відносин, і все свідчило про те, що наші зусилля не минули даремно. 8 березня французький уряд повідомив про свій намір прислати до нашої країни дипломатичного представника і про те, що відповідну ухвалу було зроблено ще до того, як стали відомими підсумки парламентських виборів. Цей захід пояснили задоволенням французького уряду після звернення регента до народу Фінляндії та його політикою. 22 березня з Форин-офісу повідомили міністрові закордонних справ Енкелю, який транзитом через Лондон прямував до Парижа, що вже існує принципова ухвала про визнання фінляндської незалежності. Це запевнення кілька днів по тому повторив заступник міністра закордонних справ лорд Керзон, який тоді твердо наголосив, що Англія, довівши до відома свою позицію, хоче зміцнити становище регента напередодні сесії парламенту і що в Англії його вважають єдиним, хто з належним авторитетом може керувати державою. Під час свого відвідання Орсе міністр Енкель дізнався, що пропозиція про неучасть Фінляндії та Польщі в мирній конференції на Принцових островах виходила від президента США. Отже, ініціювавши таку пропозицію, президент Вілсон теж опосередковано визнав незалежність Фінляндії.

Незважаючи на це сприятливе передвістя, ми 23 квітня довідалися від нового міністра закордонних справ Голсті, який тоді перебував у Парижі, що один із представників Держдепартаменту заявив, буцімто Фінляндії слід погодитися на розгляд питань щодо її кордонів на мирній конференції. Міністр Голсті підтримав цю пропозицію, але з огляду на те, що ні я, ні уряд не вважали такі заяви рекомендованими, дістав доручення повідомити, що Фінляндія може прийняти визнання де-юре лише на основі територіальної недоторканності держави. Виступ із попроханою заявою створив би небезпечний прецедент. Наша непохитність, наскільки мені відомо, не спричинила відкладення розгляду справи — піддатливість могла мати зворотний ефект.

У цей момент фінляндська справа несподівано знайшла заступника в особі Герберта Гувера, американського «харчового диктатора», який перебував у Парижі. В листі, надісланому 27 квітня президентові Вілсону, він підтримав негайне визнання нашої незалежності, посилаючись на демократичність щойно проведених виборів і широку парламентську основу нашого уряду. Фінляндія, писав пан Гувер, заслуговує на всіляку підтримку в своєму важкому становищі й гострій харчовій кризі. Лише по офіційному визнанні можна буде розблокувати в американських банках чималі суми для закупівлі харчових продуктів. Хоча в певних колах і було бажання стверджувати, що генерал Маннергейм кидає негативну тінь на новий фінляндський уряд, американському урядові мало б вистачити того факту, що підвалини демократичних інституцій закладено під його керівництвом.

Неквапливість Англії та США в офіційних визнаннях мене не турбувала. Ми могли спокійно чекати, покладаючись на обіцянку, дану мені міністром закордонних справ Пішоном.

І довго чекати не довелося. Ще 3 травня це питання за американською ініціативою було поставлено на обговорення в Раді закордонних справ у Парижі. Тоді французький делегат, міністр закордонних справ Пішон, зазначив, що його уряд уже визнав незалежність Фінляндії. Щоправда, дипломатичні стосунки було на деякий час розірвано, але тепер їх поновлено, після того як генерал Маннергейм призначив новий уряд: Фінляндія вже має дипломатичного представника в Парижі. Уряд Франції неодноразово рекомендував союзникам піти за її прикладом і підтримав розв’язання цього питання відповідно до пропозиції американського делегата.

Представник Англії, лорд Гардінґ із Пенсгерста, сказав, що британський уряд теж підтримує пропозицію, бо вона сприяє зміцненню позицій генерала Маннергейма і фінляндського уряду, а крім того, таке визнання можна вважати одним із заходів для запобігання поширення більшовизму. Утім, він вволів, щоб уряд Фінляндії погодився на розгляд питання кордонів Петсамо й Аландських островів на мирній конференції й заявив про своє бажання амністувати учасників заколоту, які в Мурманську вступили на службу Британії. Слід рекомендувати фінляндському урядові видати декларацію стосовно цього питання.

Представник Японії, барон Макіно, який не мав повноважень свого уряду щодо цього питання, сказав, що особисто схвалює пропозицію. Утім, на додаток він висловив сподівання, що фінляндському урядові повідомлять, що керівник білих росіян Юденич має отримати карт-бланш на наступ на Петербург територією Фінляндії, що набагато полегшить йому операцію.

Коли французький делегат висловився щодо беззастережного визнання Франції, американець м-р Лансінґ теж виступив проти того, щоб ставити умови, й дискусія завершилася рекомендацією на адресу Англії та США невідкладно поставити крапку в цій справі. Англія визнала незалежність Фінляндії 6 травня 1919 року, США — наступного дня. 23 і 27 червня за їх прикладом те саме зробили Італія та Японія.

Обмін нотами між британським та американським урядами засвідчив, що визнання цих держав не обтяжене жодними умовами й застереженнями. Невдовзі ми радо прийняли в Гельсінкі британський флот, візит якого свідчив про зростання зацікавлення балтійським регіоном і російською проблемою.

Тепер наші міжнародні відносини мали тривку основу. Внутрішня ситуація теж стабілізувалася. Річницю маршу визвольної армії до столиці ми справляли зі свідомістю того, що праця, для якої заклала підвалини перемога нашої зброї, впродовж року дала результати.

Одним із проявів радості з нагоди нещодавно здобутої свободи став великий академічний урочистий захід, традиційна промоція магістрів і докторів, організована в останній день травня 1919 року. Тоді мені як мандрівнику-досліднику було надано звання почесного доктора філософії в Гельсінському університеті. Крім того, мою доньку Софі вибрали головною плетільницею вінків, і це дало мені приємну нагоду побачити промотованих у себе в гостях. Ця перша промоція в незалежній Фінляндії була поважним і ефектним святом, на якому панувала велична патріотична атмосфера.

Як зазначено вище, керівництво білих росіян, насамперед колишній міністр закордонних справ Росії Сазонов, робило все можливе для відстрочування визнання фінляндської незалежності, доки Установчі збори Росії матимуть нагоду затвердити державно-правові стосунки між нашою країною та новоутвореною російською державою. Це було непослідовно, адже за визнанням ішло ще й намагання спонукати Фінляндію взяти участь у військовій кампанії проти Петербурга. Це питання знову набуло актуальності навесні і влітку 1919 року.

Сили білих росіян від кінця 1918-го були поділені на три головні групи. Першою з них командував адмірал Колчак, якого росіяни в листопаді, а згодом і держави Антанти визнали очільником держави. Ця зібрана в Сибіру армія в березні 1919 року перебралася через Урал і дійшла до Пермі й Уфи. Друга група під командуванням генерала Денікіна, яка оперувала на півдні Росії, в травні 1918 року пішла маршем на північ і 13 жовтня прибула до Орла. Третя і найменша група, так званий Північний корпус, була дислокована в Естонії, і командував нею генерал Родзянко, мій колишній молодший однополчанин-кавалергард. Верховне командування Північного корпусу перебувало в руках генерала Юденича, і його підтримував «Уряд Російської Північно-Західної області», який виник під британським патронатом. Матеріальну допомогу Юденичу теж надавала Англія, представником якої при ньому був генерал сер Г’юберт Ґоф, командувач 5-ї британської армії, яка воювала під час Першої світової війни на Західному фронті.

Від початку естонської визвольної боротьби питання про участь Фінляндії в наступі на Петербург стало темою розмов у побуті і в пресі. Обговорював його і уряд, який, утім, узяв стосовно таких планів негативну позицію, адже білі росіяни не визнавали нашого суверенітету, а таке визнання за всіх обставин було доконечною передумовою для початку обговорень. Щоправда, серед них уже тоді були лічені охочі купити наше сприяння за визнання незалежності, але такі спроби закінчилися через рішучий опір Сазонова, який схилив на свій бік і адмірала Колчака.

Незважаючи ні на що, генерал Юденич до останнього сподівався на диво, яке уможливить для нього наступ на Петербург через Карельський перешийок. З цією метою він від січня 1919 року перебував здебільшого в Гельсінкі. А що позиція керівництва білих росіян у справі визнання лишалася негативною, його місія в Фінляндії була безнадійною. Я кілька разів приймав генерала Юденича, який завдяки лаврам, зібраним у боях на Кавказі проти турків, був у російській армії відомим і шанованим офіцером. Тому я сподівався, що познайомлюся в його особі з авторитетним чоловіком, але, на мій подив, він якось не справляв враження активної людини, а крім того, йому, як мені здалося, геть бракувало рис, які мали б бути в політичного й військового лідера з таким статусом і в такій безнадійній ситуації. Зустрівшись із Юденичем, я ліпше зрозумів, чому він тепер не має авторитету ні серед естонців, ні серед співвітчизників. Крім того, керівники білих росіян, як я помітив, побоювалися, що фіни виношують плани самостійної операції проти Петербурга, тому я пояснив Юденичу, що це не так. Генерал Родзянко листом попросив надати інформацію про наші можливі плани наступальних операцій і водночас сам сповістив про намір здобути місто з півдня^[47].

У червні 1919 року більшовики завершили масування війська проти адмірала Колчака й 9 червня розпочали контрнаступ, завдяки якому швидко відвоювали Уфу. Тепер Колчак зазнавав невдачі за невдачею — головно тому, що його чеські дивізії відмовлялися служити. 24 червня я дістав від нього телеграфом повідомлення про початок спільної операції проти Петербурга. У той самий час Сазонов упрохував уряди в Парижі й Лондоні натиснути на фінляндський уряд. На початку липня з верховної ради союзників надійшло повідомлення про те, що «уряди країн Антанти не мають нічого проти здійснення фінляндським військом операцій проти більшовиків», — доволі платонічна декларація, яка, зрозуміло, не мала жодних наслідків.

Щоб остаточно роз’яснити ставлення фінляндського уряду до питання спільних операцій проти Петербурга, я повідомив адміралу Колчаку, що визнання нашої незалежності є найпершою умовою зацікавленості Фінляндії успіхами білих росіян.

Знаючи непохитну позицію білих росіян у питанні неподільності Росії, я практично не сподівався, що Колчак повторить своє прохання. І справді, відтоді адмірал не озивався. Згодом я дізнався, що Колчак заборонив генералу Юденичу укладати будь-які угоди з Фінляндією. Генерал Денікін теж, здається, висловив протест, бо я «втручаюся у внутрішні справи Росії». Росію треба визволити без чужої допомоги.

Юденич поїхав з Фінляндії наприкінці липня 1919 року, щоб узяти на себе командування Північним корпусом, який тепер називався Північно-західна армія. У її складі було менш як 20 000 вояків.

Коли він відвідав мене на прощання, я подякував за виявлену увагу, побажав успіху його прагненням, заявив, що радо бачитиму його нашим сусідом по той бік річки Раяйокі, й наостанок сказав, що як колишній російський генерал можу лише поспівчувати йому.

«Чого це?» — з подивом запитав Юденич, а я відповів, що успіх з армією, більшість якої зібрано з дезертирів^[48], видається мені малоймовірним.

Генерал Юденич тримався пасивно до 10 жовтня, коли почав наступ на Петербург, поки генерал Денікін наближався до Москви. Після десятидобових боїв Юденич опинився за 30 кілометрів від мети, але далі воєнне щастя відвернулося від нього. Навіть за підтримки британських танків його армія нічого не могла вдіяти з назбираними Троцьким численнішими загонами. Опинившись у дуже скрутній ситуації, Юденич мусив відступити до Естонії, де Північно-західну армію було невдовзі розформовано.

Для ілюстрації умов, у яких існувала армія генерала Юденича, можна згадати епізод, розказаний генералом Ліндером. У ті часи він відвідав Естонію для ознайомлення з ситуацією й коли разом з генералом Ґофом подався з Юденичем на якусь фронтову ділянку, той не зміг знайти жодного свого підрозділу!

У січні 1920 року Радянський Союз визнав незалежність Естонії. Наступ червоних на генерала Денікіна теж завершився успіхом. Під час тих подій я вже не був регентом Фінляндії.

Якщо повертатися до наших внутрішньополітичних проблем літа 1919 року, то центральним питанням можна назвати ухвалення нової конституції. Після того як монархісти обпеклися на німецькій авантюрі, стало зрозуміло, що про монархічну конституцію вже йтися не може. В принципі, я був монархістом, але аж ніяк не сліпим, щоб не бачити, що й республіканська конституція, якщо вона лиш гарантує міцну державну владу і суспільний лад, може забезпечити збереження і збагачення держави. Саме це я мав на увазі, коли звертався до Сенату 16 травня 1918 року і казав, що треба доручити кермо фінляндського державного корабля «твердій руці, до якої не сягатимуть партійні суперечки і якій не доводитиметься йти на компроміси й продавати державну владу за безцінь».

Поданий урядом проект республіканської конституції базувався на розробках професора К. Ю. Столберґа. 13 травня він надійшов до парламенту, де проти нього виступили ліві сили. Найбільше думки розійшлися в питанні про порядок виборів президента, право президента накладати вето на ухвалені парламентом закони, розпускати парламент і призначати нові вибори. Соціал-демократична фракція палко опонувала наданню президенту таких широких повноважень — насамперед права розпускати парламент. Були й такі, хто вважав, що президент узагалі не потрібен і носієм верховної влади може стати прем’єр-міністр — лишаючись при цьому на своїй посаді. Соціал-демократи до останнього боролися проти того, щоб президента держави вибирали спеціальні вибірники, й хотіли покласти вибір президента на парламент. Я вважав, що така система призведе до залежності президента від парламенту, тому був проти. Розмови на цю тему з найвидатнішими фінляндськими правознавцями, професорами Германсоном, Вреде й Еріхом, зміцнили мою думку.

Утім, врешті-решт я дав згоду на те, що перші вибори президента проведе парламент, але сказав, що не маю наміру затверджувати закон, якщо не буде зважено на мою позицію щодо виборів. Додатковою причиною компромісу було те, що я хотів виразно продемонструвати своє ставлення до виборів, де мене самого можуть висунути кандидатом. Мені не хотілося лишатися коло державного керма після виконання взятої на себе місії; до того ж майже не було сумнівів, що пост президента мені не дістанеться, якщо вибори проводитиме парламент, — на цю обставину, звичайно, сподівалися ліві партії. А, крім того, я хотів уберегти країну від іще однієї виснажливої передвиборної кампанії.

Я радо зауважив, що позицію уряду підтримала більшість парламенту. Вона схвалила прагнення уряду створити сильну державну владу шляхом досягнення необхідного балансу між законодавчою та виконавчою гілками. Тому народ мав вибрати президента за посередництвом 300 уповноважених на це вибірників. Президенту було надано право розпускати парламент і призначати нові вибори. Крім того, він діставав право суспензивного вето, отож мав змогу на якийсь час не дозволити набути чинності законам, які, на його думку, не міг затвердити.

Не бракувало голосів, які радили мені не підписувати конституцію в затвердженій парламентом формі. Непідписання означало б нові вибори, а їх я хотів уникнути. А ще мені рекомендували відкласти підписання, щоб цим дати країні можливість убезпечити становище фінляндського населення Східної Карелії, взявши активну участь у боротьбі з більшовизмом. Річ у тім, що час підписання конституції збігся з зазначеним вище епізодом, коли з нами зв’язувався адмірал Колчак. Але коли спілкування урвалося після моєї заперечної телеграми, а інтерес і сприяння Антанти оприявнилися з певною невиразністю і без накладання на нас зобов’язань, у мене, на мій погляд, не було передумов для реалізації будь-яких планів воєнних дій. Не хотів я, крім того, і спричинити ще одну кризу, а тому, бажаючи добра країні, дав перегоріти всім ідеям, пов’язаним із початком яких-небудь дій.

Я затвердив нову конституцію 17 липня 1919 року. Так було скасовано стару конституцію 1772 року, часів Ґустава ІІІ.

Коли я пишу ці рядки, фінляндській конституції минає 30 років. Коли тепер, на тлі подій, що відбулися за три останні десятиріччя, проглянути цей основний закон, на якому ґрунтується наше народовладдя, навряд чи можна засумніватися в його цінності й придатності. Він створив лад і баланс, сприяв спокійному й гармонійному розвитку в мирний час і продемонстрував, що витримує й випробування війною. Той факт, що президент за конституцією має більше влади, ніж очільники інших європейських країн, де тоді йшло укладання нових конституцій, істотно вплинув на щасливий стан речей. Після того багато країн, зокрема й великих, або змінили, або скасували свої конституції.

З огляду на це я хочу назвати кілька вад, які, на мою думку, погіршують наш основний закон. Якщо президент не має змоги виконувати свої функції, їх перебирає на себе прем’єр-міністр. Хоча ця норма і стосується лише тимчасових обставин, вона суперечить принципу, за яким очільник держави має бути незалежним від парламенту. Беручи до уваги велику завантаженість президента, було б доцільно запровадити посаду віце-президента. Особі, яка її обійматиме, далебі не бракуватиме завдань, гідних відповідального посадовця. Для президента, самотнього в своєму палаці, його підтримка буде бажаною допомогою.

Те, що народний депутат може ввійти до складу уряду, теж варто переглянути. Ще Національні збори під час Великої французької революції постановили, що їх члени не мають права ставати на державну посаду, і я переконаний, що така норма стосовно членства в Державній раді була б доречною і в нашій парламентській системі, де ефективно сприяла б сталості уряду. Принаймні було б справедливо, якби народний депутат після входження до складу уряду автоматично позбувався мандата. Фінляндські уряди зазвичай довговічніші, ніж уряди багатьох інших парламентських країн, але завада народному депутатові ставати міністром додала б авторитету урядові й стала б певною запорукою того, що уряд стоятиме над партійними інтересами. Народний депутат зазвичай зцементований з партійною політикою — настільки, що міністр у парламенті часом голосує проти уряду, де сам перебуває. Функції члена уряду, а надто прем’єр-міністра, настільки складні, що для нього слід забезпечити і змогу спокійно працювати, і час на те, щоб зосередитися на справах країни. Те саме стосується і депутата.

Сприяло б спокійному внутрішньому розвитку і підвищення вікового виборчого цензу, а також віку, який дає право балотуватися на виборах народних депутатів. Первісно кожен громадянин Фінляндії, якому до виборів минуло щонайменше 24 роки, мав право обирати й бути обраним. На жаль, мінімальний вік було згодом знижено до 21 року, а тепер уже ходять розмови про 18. Завдяки підвищенню вікового цензу було б збільшено компетентність парламенту, а старшому та зрілішому депутатському корпусу було б легше триматися осторонь від партійних чвар і об’єднуватися у великих питаннях. Як можна вимагати, щоб юнаки, які заледве встигли почати життєву боротьбу, могли розумітися на часто складних життєво важливих для нації питаннях і визначитися з позицією щодо них? З низьким мінімальним віком члена парламенту пов’язані й інші вади — зокрема те, що молоді чоловіки завдяки партійному апарату мають змогу досягти високого адміністративного становища без потреби здобути належні професійні знання чи розвинутися в школі життя.

Ці зауваги навряд чи можна назвати недемократичними. Фінляндський народ узагалі став досвідченішим, бо його середній вік упродовж ста минулих років збільшився приблизно на двадцять років, а отже, цьому процесу не слід опиратися додаванням впливу юнацькій некомпетентності і недосвідченості. Нехай розуміє молодь, що її уявлення про злободенні питання формуються завдяки найліпшому наставникові — досвіду!

Наближався час перших наших президентських виборів. Сам я хотів відійти від справ, щоб відпочити й жити тепер як приватна особа після тривалої й виснажливої військової кар’єри. Крім того, за останні роки мені набридли постійні й затяжні партійні чвари. Затвердивши конституцію, я вважав, що виконав своє завдання на посту регента, й вирішив не погоджуватися балотуватися в президенти.

Однак щойно стало відомо про це моє рішення, як я почав зазнавати потужного тиску. По всій країні лунали апелювання до мого почуття обов’язку, і до мене особисто приходили делегації та друзі, які намагалися умовити змінити рішення. Врешті я піддався тиску. Остаточно зламав мій опір генерал-майор Вальден, відданий друг, який вимагав не зраджувати й цього разу тих, хто досі покладався на мене. Важкі слова він адресував мені, запитуючи:

«Ну а що ж тоді ми, решта, — ти думаєш, я сиджу в уряді задля розваги?»

Президентські вибори відбулися 25 липня 1919 року, і їх результати були очікуваними: я отримав 50 голосів проти 143, відданих за професора К. Ю. Столберґа. Мою кандидатуру підтримали Коаліційна партія і Шведська народна партія. Відповідно до конституції новий президент відразу ж заступив на посаду.

Під час виборів я лікувався на курорті в селі Рунні, що в провінції Саво. Там я отримав телеграму від Державної ради, в якій мене офіційно поінформували про результати виборів і подякували за плідну співпрацю. Від новообраного президента 30 липня надійшов відкритий лист:

Коли Ви, творець і очільник фінляндської армії, визволили нашу країну від ворога, який її пригноблював, парламент запросив Вас стати регентом. На цьому посту Ви своєю зовнішньою політикою уможливили порятунок нашого народу від голоду і усталили суверенітет Фінляндії. Крім цих незабутніх у житті народу великих справ, Ви успішно керували обороною країни від зовнішніх загроз, організацією її збройних сил і урядом, а також узяли участь у законотворчості, затвердивши своїм підписом нову конституцію. За цією конституцією Ваше перебування на посту регента завершилось, і я маю нагоду від імені Фінляндської республіки висловити щиру подяку за неоціненну працю, виконану Вами на цьому посту на благо фінляндської країни й народу Фінляндії.

На наступний після виборів день у пресі було опубліковано заклик. Його автори, чимало визначних громадян, запропонували народу зібрати подарунок і вручити його мені разом із подячним адресом.

На початку серпня мене відвідав у Рунні прем’єр-міністр Кастрен, якому було доручено запитати, чи погоджуся я очолити збройні сили. Він переказав особисте побажання президента Столберґа, щоб цей пост обійняв саме я. Під час розмови я заявив, що можу поміркувати над цією пропозицією лише в тому разі, якщо президент і уряд поручаться, що новий уряд своїми діями уможливить для мене відповідальність, нерозривно пов’язану з обороною країни. На цьому ми й розійшлися: прем’єр-міністр не отримав від мене достеменної відповіді.

8 серпня я написав прем’єр-міністрові й попросив надати мені інформацію про склад майбутнього уряду, а також про його програму, надто щодо питань оборони. Відповіді на цей лист я не отримав, зате мені телеграфували пропозицію стати представником Фінляндії в Парижі. Вже з цього я зрозумів, що не існує можливості виконати умови, які я вважав конче потрібними, щоб очолити збройні сили країни.

16 серпня я відвідав президента Столберґа і поставив йому — не висловлюючи жодних особистих думок — ті самі запитання, що й раніше прем’єр-міністру. Зі сказаного я зробив висновок, що не можу сподіватися на його цілковиту підтримку на запропонованому мені відповідальному посту.

У наступні тижні центристські й ліві газети друкували для читачів розповіді про умови, на яких я погодився обійняти посаду головнокомандувача: треба оголосити воєнний стан, армія має піти на Петербург, мені слід надати необмежені повноваження вибирати вище військове керівництво та інше в такому стилі. Усі ці відомості були висмоктаними з пальця.

Завдання, яке я взяв на себе в грудні 1918 року, було виконано, а керівництво державою передано в інші руки. Я дуже вдячний тим, хто своєю довірою полегшували мою відповідальність і підтримували мене. Мене і гріли, і зміцнювали симпатія й доброзичливість, які діставалися мені, відколи я в статусі регента зійшов на берег у Турку. Для налагодження контактів із населенням я їздив сільською місцевістю, почавши з Пог’янмаа, де спалахнуло було полум’я визвольної війни. Першу річницю народного повстання я провів зі своїми побратимами в Ваасі, потім заїхав до Оулу й Гяме. У лютому настала черга Карелії та Саво, а в травні я відвідував Варсінайс-Суомі.

Коли я повертався автомобілем із Рунні, мене дуже тішили спонтанні привітання народу. Поголос про мою поїздку випереджав мене, і скрізь, де я проїздив, дороги й вулиці були облямовані юрбами, які вигукували мені: «Слава!». Привітання досягли апогею, коли я прибув до Гельсінкі. Фінляндські шуцкори, які вибрали мене своїм почесним командувачем, зібралися для параду. Біля пам’ятника Рунеберґу, де 16 травня 1918 року я приймав парад з нагоди закінчення визвольної війни, я ще раз обвів поглядом сірі лави, помітив в очах учасників параду відданість і саможертовність, загострені спільною боротьбою, і спитав себе, куди мене далі занесе доля.

8. Руйнування здобутків

1919–1930

Новий курс фінляндської внутрішньої політики. — Застережливі слова. — Політичні контакти в Лондоні й Парижі. — Розв’язання питання Аландських островів міжнародним судом. — Дискусійне питання російської інтервенції. — Візит до Пілсудського. — Народний адрес. — Шлях політичних поступок. — Соціал-демократи й питання оборони країни. — Комуністична агітаційна діяльність. — Лапуаський рух.

Минуло літо 1919 року. Президентські вибори відбулися, було сформовано уряд, і в житті молодої республіки почався новий етап, позначений лібералізмом. Підсумок президентських виборів зміцнив співпрацю центристських і лівих партій.

Цій співпраці була притаманна насамперед очевидна недооцінка постійної загрози з боку антисуспільних сил. Хоча від визвольної війни встигло минути лишень неповних 18 місяців, влада не спромоглася побачити, що ця небезпека водночас означає дедалі більшу загрозу агресії, яка кидала тінь зі сходу. Така позиція свідчила також про нездатність правильно оцінити міжнародне значення нашої війни й разом із тим про те, що широка громадськість не розуміє, яке фатальне значення має для нашої країни російська революція і які будуть наслідки того, що Фінляндію втягнуто у вир загальносвітової реальної політики. Радянський Союз було витиснено за історичний східний кордон північної Європи; цей факт ставив завдання і перед Фінляндією як перед незалежною державою. Кожен готовий подивитися в очі дійсності розумів, що, виконуючи це завдання, наша країна не може залишатися сторонньою спостерігачкою. Для виконання потрібні були сильна влада, ефективні збройні сили, пильність і внутрішня одностайність.

Я вважав своїм обов’язком висловити ці думки тодішнім керівникам країни. Звернення не зустріло розуміння, і мені довелося констатувати, що обізнаність із життям Росії — і взагалі з єством росіян — була на диво низькою. Попри те що Фінляндія аж сто років перебувала в складі Росії, великий сусід залишався незнайомим і про нього було чимало небезпечних хибних уявлень. Висловлені авторитетними колами думки на кшталт «визвольна війна — це останні криваві обійми Фінляндії Росією» свідчили не лише про брак знання російської історії, а й про лячну нездатність зрозуміти справжні цілі й методи більшовиків.

Внутрішньополітичний розвиток країни теж, як я помітив, давав підстави для неспокою. У лавах соціал-демократичної партії, щоправда, були люди зі здоровим мисленням, які не утримувалися від енергійної критики небезпечного шляху, на який ступила партія, дозволяючи російським революційним ідеям 1918 року причарувати себе. Однак після парламентських виборів, що відбулися в березні 1918-го, а надто після липневих президентських радикальні елементи партії змогли вирішально вплинути на її позиції в багатьох життєво важливих для нації питаннях, насамперед у ставленні до оборони країни. Одним з найгнітючіших тогочасних явищ було те, що погляди наших соціал-демократів знаходили вдячний і сприятливий ґрунт у середовищі центристських партій. Принципова терпимість до антисуспільних сил, як я бачив, практично не мала меж. Поступливість уряду і його небажання втручатися в червону агітацію, яка впродовж літа почалася і в військових частинах, і на робочих місцях, лише стимулювали цю підривну роботу.

Упродовж кількох тижнів після того, як я відійшов від справ, сталися деякі речі, що спонукали мене серйозно замислитися над становищем у нашій країні, і коли в середині вересня до мене прибула делегація Національної коаліційної партії, я скористався нагодою висловити все, що думав про вимоги ситуації. Це відбулося в формі ось якої публічної заяви:

Труднощі, які раніше постали перед нами, подолано. Ідучи своїм історичним шляхом, Фінляндія має надійний вихідний пункт — державний суверенітет і довіру, яких їй вдалося досягти.

Небезпеки, що нам загрожували, тепер, здається, лишилися далеко позаду. Але ми, як той мандрівник, що дістався на вершину пагорба і бачить перед собою ще один, вищий, теж стоїмо перед новими небезпеками. Поза сумнівом, нас чекає час, сповнений найглибшої серйозності. Попри те що тепер не точиться відкрита боротьба, як тоді, коли мене вперше запросили виконувати історичні завдання, кожен мислячий громадянин мусить усвідомлювати, що здобуткам визвольної війни загрожує небезпека, що правопорядок, за який ми воювали, ще не вбезпечено, що наш державний суверенітет іще не стоїть на достатньо міцних підвалинах, що важливі зовнішньополітичні питання ще чекають свого розв’язання і все наше економічне життя, здається, рухається до непевного майбутнього. На нашому кордоні стоїть ворог, потужніший і загрозливіший, ніж раніше. Навіть якщо він поки не вважає, що настав час спробувати вогнем і мечем змусити нас підкорятися своєму кривавому закону, це не має нас заспокоювати. У своїх кордонах ми живемо в постійній нерівній боротьбі з підпіллям, яке, маючи необмежені кошти і незрівнянне нахабство, загрожує нам такою самою гарантованою поразкою, як і переможний наступ більшовицької зброї.

Наша тверда позиція щодо смертоносних учень більшовизму стала основою довіри до нас, і лише подальша послідовна політика дасть нам право постійно сподіватися на зацікавлення із боку великих держав, один із наріжних каменів будинку, що його ми з такими труднощами і з потенційною зовнішньої небезпекою спромоглися спорудити. Ми мусимо бути готові докласти всіх зусиль для оборони всього для нас найсвятішого, стати тим щитом, який відіб’є удари зі сходу. Ми мусимо бути готові ще раз перекувати наші мирні рала на мечі, і ми не можемо дозволяти облудному ворогові вирости вищим від нас, адже тоді наша доля зрозуміла. Наша молода держава має спромогтися пережити цей перехідний період, яким би важким він не став. Ми мусимо пильнувати, щоб не продати досягнуті перемогами здобутки заради нечуваних вимог громадянських прошарків, які рік тому уклали угоду з нашими ворогами, або через хибну поступливість громадян, які не були з тими, хто боронив нашу справедливість і здобув нашу свободу на кривавих бойовищах.

Я переконаний, що в цей буремний час годі ліквідувати внутрішню загрозу компромісами й поступками, шукаючи точку, де може початися чесна співпраця з колишнім супротивником. Наша внутрішня сила й безпека занадто дорогі, щоб ставити їх під загрозу експериментами, якими супротивник завжди зловживав. І я не думаю, що законослухняна Фінляндія підтримуватиме таку політику, не думаю, що безстрашні чоловіки, які рік тому неозброєні підставляли геройські груди під ворожі кулі, тепер, боячись тих самих погроз, захочуть брати участь у такій ганебній капітуляції. Ні, така кон’юнктурна політика ґрунтована на боягузтві і хибному уявленні про становище й шанси на перемогу. Ті, хто це підтримує, готові залишити наші позиції, щоб дістати змогу, на їхню думку, вправною політичною грою уникнути наслідків поразки. Але вони забувають, що бог війни примхливий, вони забувають власний гіркий досвід. Вони забувають, що ця боротьба двох світоглядів точиться до загину і що перемога більшовиків означатиме, що всім, навіть найпіддатливішим, доведеться бути готовими дружно копати собі могилу.

Лише коли наші ліві радикали на власному досвіді переконаються, що ми твердо вирішили не поступатись ані крихтою своїх прав і достатньо дужі, аби не відступати перед погрозами мас, аж тоді може початися чесна співпраця й настати неілюзорний суспільний спокій. Базуючись, як і належить, на повазі до закону й до права інших, він вимагатиме повного права для кожного. Утім, це означає, що суспільство не повинне страхатися жодних жертв, потрібних для усунення справжньої несправедливості, і що воно, тією мірою, яку може дозволити його важке економічне становище, готується впроваджувати соціальні реформи, які відчутно й стало сприятимуть прагненню робітничого класу до безжурного добробуту, і енергійно підтримуватиме його потребу в розмаїтому цивілізованому збагаченні.

У нинішню революційну добу годі розв’язати життєво важливі для народу питання слабкістю й безвільністю. Лише самовідданим патріотизмом і спільними зусиллями вольових людей наш народ може щасливо пережити непростий час, який на нас чекає. Тож нехай відступить (чи бодай зачекає) розбрат і дрібні інтереси, і нехай об’єднається кожен громадянин, чоловік і жінка, в одну велику консервативну партію, якій треба виразно усвідомлювати важливість способу своїх дій.

Кілька днів по тому я поїхав за кордон, щоб навідатися до своїх англійських та французьких друзів. У Лондоні я зустрівся з багатьма тими, хто під час мого регентства словами й справами виявляли симпатію до Фінляндії. Було видно, що з часів мого візиту і серед широкого загалу, і в певних урядових колах з’явилося розуміння, яку небезпеку насправді криє в собі більшовизм. В урядових колах військовий міністр Вінстон Черчилль репрезентував виразно антибільшовицьку лінію. Описуючи йому свої враження часів російської революції й інформуючи його про нашу визвольну війну та її перебіг, я примітив, що він так само вважає загрозою для безпеки в Європі можливість усталення більшовицьких позицій у Росії.

У мене ще свіже в пам’яті відвідання відомого газетного магната, лорда Норткліфа, ставлення якого до Фінляндії вважалося вельми прохолодним. У нас зав’язалася довга розмова, ми дуже детально обговорили найважливіші зовнішньо- і внутрішньополітичні аспекти, пов’язані з фінляндським питанням. Наприкінці розмови лорд сказав: «Тепер я маю цілком інакше розуміння прагнень Фінляндії, і мій авторитет буде до Ваших послуг». Він одразу ж кількома словами намітив, як його численні газети розвиватимуть ці аспекти, викладені фінським гостем, і головне — дотримав обіцянки.

У Парижі я навідався до головного інспектора збройних сил, маршала Фоша, який щиросердо мене прийняв. На початку розмови я подякував за роботу французької військової місії під орудою полковника Жандра й висловив сподівання, щоуряд і військове керівництво Франції всебічно поінформовані нею про ситуацію в Фінляндії і про її проблеми. Після цього ми перейшли до нашої визвольної війни, яку маршал, за його власним зізнанням, знав лише приблизно, адже навесні 1918 року цілковито присвятив себе важливій місії на посту головнокомандувача союзників. Я в загальних рисах виклав йому етапи нашої визвольної війни й поділився своїм уявленням про її загальноєвропейське значення. Маршал виявляв велике зацікавлення моєю розповіддю. Він цілковито розумів небезпеку більшовизму і в своїй темпераментній манері промовив: «У боротьбі проти більшовизму ви, фіни, завжди можете сподіватися на мене».

Я з радістю зустрівся і з найближчим помічником маршала Фоша — генералом Вейґаном, в особі якого відтоді завжди мав відданого друга Фінляндії, а також ясновидющого спостерігача великополітичних перипетій. На противагу маршалові, генерал Вейґан мав спокійну й стриману вдачу, вдало доповнюючи цим свого начальника, про що свідчила й гармонійність їхньої співпраці. Коли трохи згодом виникла потреба знайти годящого керівника для делегації французьких офіцерів Генштабу, яку треба було надіслати на допомогу полякам, коли Червона армія загрозливо наближалася до Варшави, це делікатне завдання доручили саме генералу Вейґану, і він упорався з ним так, що це показало його гідним довіри маршала Фоша.

Восени знову набуло актуальності питання Аландських островів. Шведський уряд досі сподівався забрати Аланди собі, надавши населенню змогу скористатися правом на самовизначення. У вересні 1919 року на Паризькій мирній конференції було чимало відповідних демаршів за підтримки потужної газетної пропаганди. І вплив ця пропаганда справила: наприкінці того вересня прем’єр-міністр Клемансо повідомив палаті депутатів, що справедливі вимоги Швеції щодо архіпелагу буде взято до уваги на мирній конференції. Приватно лунали думки, що заява прем’єр-міністра стосовно аландського питання була наслідком особистого звернення прем’єр-міністра Швеції Ялмара Брантінґа — як відомо, давнього знайомого Клемансо.

Здивований цим поворотом у справі, я спробував потрапити на прийом до Клемансо, якому було підпорядковано і військове міністерство. Я намірявся подякувати за довіру, яку французький уряд виявив до Фінляндії, відрядивши до нашої країни військову місію, а також за взірцеву тактовність. Але крім того — і перш за все — я мав твердий намір поінформувати його про позицію Фінляндії в аландському питанні.

Аудієнцію було надано без зволікання, і незабаром я стояв перед видатним діячем, який у роки війни став уособленням опірної сили свого народу. «Тигр» прийняв мене ввічливо, але стримано, і в мене було потужне враження, наче він мало не іскрив від нервової сили й твердої волі. Сидячи за письмовим столом, подавшись уперед і зігнувшись од ваги років, цей невисокий круглоголовий чоловік із маленькими пронизливими очима і білими обвислими вусами, безперечно, таки мав якийсь тигрячий вигляд.

Я подякував за цікавість, яку Франція багатьма способами демонструвала до моєї країни та її збройних сил, зазначив, що ми дуже вдячні його країні, яка першою з переможниць визнала незалежність Фінляндії, а також висловив сподівання, що визвольна війна показала нас гідними цього визнання й довіри. Клемансо я теж коротко описав нашу смертельну боротьбу, її значення для Північної Європи й невдячність, якої ми зазнали. Якщо ми й мали право в такій скруті чекати звідкись підтримки, то, либонь, саме від Швеції, яку шість сторіч захищали, мов щит, від сходу, і в багатьох війнах якої проливали кров, зокрема й на закордонних бойовищах. А Швеція під час нашої війни підступно вдерлася на Аландські острови попри те що вони були частиною багатовікового фінляндського терену, недоторканність якого вона лише за кілька тижнів до того урочисто визнала. Я зауважив, що Фінляндія визнає природність вимог щодо забезпечення оборони Аландів, але ми не можемо йти на щось більше, ніж на те, що вже запропоновано, а саме на спільну організацію цієї оборони. Чи справедливо, упосліджуючи Фінляндію, підтримувати Швецію, яку світова війна не зачепила? Хіба Фінляндія, яка постійно виконувала свою історичну роль форпосту Заходу проти Сходу, не має права вимагати розуміння не лише з боку Скандинавії, а й з боку інших цивілізованих країн?

Я спостеріг, що мій опис народного повстання 1918 року і нешляхетної позиції Швеції справив враження на Тигра, який очевидно мав дуже неповну інформацію про події воєнного часу в північноєвропейських країнах. Що далі йшла розмова, то більше він лагіднів, аж поки врешті пояснив, що його думку, висловлену в палаті депутатів, неправильно витлумачено: він не мав наміру обіцяти Швеції підтримку французького уряду. Він повідомив, що подбає про виправлення непорозумінь, можливо, викликаних його словами. А що стосується більшовиків, він цілком розуміє мою позицію. Аудієнція тривала довго, і коли ми прощалися, Клемансо побажав щасливого майбутнього відважному фінляндському народові.

Коли питання Аландських островів було порушено на мирній конференції за ініціативою Швеції, його не поставили на розгляд, а переадресували в Раду Ліги Націй. Як відомо, вона оголосила, що право Фінляндії на Аландські острови є цілком беззаперечним.

Розмовляючи в Лондоні й Парижі з провідними державними діячами й військовиками, я дійшов думки, що бажання держав-переможниць остаточно врегулювати російське питання стало більшим, ніж раніше. Очевидно, вони дедалі виразніше почали усвідомлювати небезпеку збільшовизованої Росії. Чимала кількість матеріальних засобів надійшла до Польщі, а також білим російським арміям, а в Лондоні генералу Денікіну нещодавно відкрили додатковий кредит у 15 мільйонів фунтів стерлінгів.

Про військову ситуацію в Росії були різні думки внаслідок того, що з Сибіру та центральних частин країни надходили неповні й суперечливі відомості. Уже деякий час білі російські армії зазнавали потужного тиску на всіх фронтах; утім, найменше на півдні, де військо генерала Денікіна за кілька тижнів до того підійшло до Москви приблизно на 350 кілометрів. Національні рухи все ж здавалися впливовим чинником, якщо їм надати ззовні достатню допомогу. З паризького горизонту передумови для такої допомоги здавалися сприятливими, зважаючи насамперед на вдалі наступи поляків в Україні й Білорусі, чию столицю Мінськ було здобуто в серпні. Ідея утворення широкого антибільшовицького фронту ширяла в повітрі. Фінляндії треба було зважити на новий факт, а саме на те, що невдачі росіян-націоналістів набагато пом’якшили їхнє ставлення до визнання незалежності нашої країни.

Як на мене, ані Фінляндії, ані Польщі не варто було лишатися осторонь від спільних дій проти більшовиків — мені навіть здавалося, що участь у них за тодішніх обставин можна обґрунтувати вагомими політичними причинами. Участю в воєнних діях, які для Фінляндії обмежилися б допомогою в здобутті Петербурга й забезпеченням великого базового району, на основі якого можна б було сформувати сильний і розсудливий уряд, новопосталій Росії було б зроблену велику послугу, і майбутні дружні стосунки мали б якнайміцніше підґрунтя. Якби сусід, який зовсім донедавна жив під російським гнітом, відплатив би за це лицарською допомогою, це стало б шляхетним вчинком. Натомість відмова запросто могла б викликати антифінські настрої в очільників держави, сусідство з якою було для Фінляндії неуникненною долею.

Утім, найвирішальніше на мою позицію вплинуло тверде переконання, що коли більшовицький уряд тепер не побороти й дати йому закріпити при владі, він стане загрозою ледь не для всього світу і передовсім саме для Фінляндії. Як на мене, треба було брати до уваги очевидну небезпеку, що Фінляндія рано чи пізно або через повільне слабшання, або шляхом підтриманого зі сходу перевороту опиниться під більшовицькою владою. Майбутнє з’ясування стосунків напевно призвело б до більшої кількості жертв, ніж негайна спільна підтримувальна операція, коли ініціатива перебуває в руках лідерів конструктивних сил російського народу, а супротивник іще потерпає від багатьох матеріальних і психологічних слабин. Але не можна було гаяти ані хвилини! Я вже достатньо надивився на методи комуністів, щоб знати, що це питання часу — коли постійний, шалений терор, супроводжуваний облудними обіцянками майбутнього, остаточно зламає силу спротиву російського народу.

На таких підставах я 28 жовтня 1919 року надіслав з Парижа телеграмою відкритого листа до президента Столберґа, де заявив, що участь у відбудові нової Росії — в інтересах Фінляндії. Я сподівався, що це звернення може з одного боку вплинути на громадську думку, а з другого спонукати уряд визначитися зі своєю позицією і обміркувати, які можливості має наша країна взяти участь в операції світового значення. У моєму листі до президента було сказано:

Пане Президенте! Доки фінляндський народ стоїть перед рішеннями, які визначатимуть його майбутнє, я вважаю своїм патріотичним обов’язком оприлюднити тверде переконання, яке виникло в результаті ґрунтовного вивчення стану справ і настроїв у Парижі й Лондоні.

Розвиток подій іще раз (судячи з усього востаннє) дає нашому народові нагоду, взявши участь у вирішальній битві з найжорстокішою деспотією, яку знає світ, порівняно малими жертвами вбезпечити свободу, створити молодій державі передумови для безпечного й щасливого майбутнього, а також показати світу, що необмежений суверенітет фінляндської правової держави відповідає спільним інтересам Європи. В обізнаних колах ніхто не сумнівається, що загибель радянської влади — це справа часу. Європа дотримується думки, що доля Петербурга в руках Фінляндії, і вважає питання його здобуття не фінсько-російським, а світовим, яке слугує досягненню миру й інтересам людства. Якщо Петербург буде здобуто без нашої допомоги, перед світом постануть непередбачувані труднощі при врегулюванні стосунків нашої країни зі східним сусідом. Якби ми в хвилину небезпеки надали потужну допомогу, дружні до нас держави могли б навести цей аргумент на нашу користь проти всіляких вимог, які нам висуватимуть. Якщо біле військо на підступах до Петербурга буде розбито, всі покладуть за це відповідальність на нас. Уже тепер лунають голоси, що Фінляндія уникла більшовицької інтервенції лише внаслідок дій російських армій на півдні та сході. Радянський уряд свідомий того, що фінляндська армія може вирішити долю Петербурга, але якщо той уряд матиме розв’язані руки, він, поза сумнівом, застосує свою переважальну силу проти нас, ну а мир із більшовиками, який в очах світу поставить нас нарівні з ними, дасть хіба що ілюзорну безпеку. Віддавши російському війську зброю й здобуті з великими труднощами матеріальні засоби, ми не знайдемо більше можливостей владнати своє майбутнє, а лише зменшимо обороноздатність своєї країни, коли мусимо бути готовими з усієї сили захищати свої права. Натомість активні дії дадуть нам запоруку того, що наш голос буде почуто в майбутніх врегулюваннях міжнародних відносин, ми піднесемо свій народ до сильної й шанованої міжнародної позиції і здобудемо симпатії й подяку сучасності. Погляди світу звернуті до нас, і всі друзі Фінляндії занепокоєно питають, чи покажемо ми себе гідними вільного народу й чи сприятимемо в міру своєї снаги досягненню миру в Європі. Питають, чи наш народ, який сам рік тому на межі загибелі гукав на допомогу, тепер відхилить адресоване йому прохання. Від теперішнього рішення залежатиме, чи зможуть сучасність і нащадки закидати відважному й шляхетному народові, що він боязко ухилився від дій, потрібних для інтересів людства, й піклування про своє власне майбутнє благо.

Мій лист було сприйнято в Фінляндії неоднозначно. Певна річ, я й не чекав розуміння тієї частини народу, для якої визвольна війна була чужою. Утім, деякі думки, висловлені в щоденних газетах, свідчили, що певні верстви населення, які раніше негативно ставилися до антибільшовицької діяльності, тепер почали по-іншому сприймати вимоги ситуації. Але яка б не склалася фінляндська громадська думка в цьому питанні, не вона, звичайно ж, була вирішальним чинником.

Дуже швидко я зауважив, що позиція Заходу в російському питанні змінилася. Низка невдач, яких зазнало військо білих росіян, спонукала уряди країн Антанти відмовитися від зусиль, спрямованих на ефективну інтервенцію. Ще в листопаді англійський прем’єр-міністр Ллойд Джордж повідомив парламент, що уряд більше не має наміру надавати економічну підтримку білим росіянам, соціалістичні партії Франції та Англії дедалі наполегливіше протидіяли всякому втручанню в російську конфліктну ситуацію, а англійські професійні організації (Trade Unions) почали енергійно підтримувати більшовиків. Доля розпорядилася так, що теперішні керівники цих організацій, будучи членами уряду, змушені збирати те, що посіяли їхні попередники тридцять років тому.

Без сумніву, Європі й усьому світові доводиться дорого розплачуватися за те, що 1919 року більшовизму дали цілковиту волю дій, дозволивши центральноєвропейським проблемам майже повністю лишити в тіні небезпеку зі сходу. Можливо, трохи має під собою ґрунт твердження, що Англія не надто прихильним оком поглядала на відродження колишньої Росії, країни, яка одного разу вже становила загрозу для її азійських інтересів. На той момент не було усвідомлення, що збільшовизована Росія невдовзі стане ще небезпечнішою загрозою в тій частині світу. Що може означати для Європи вихід Червоної армії на сцену, починали розуміти, коли вона напала на Польщу влітку 1920 року, оснащена зброєю, надісланою з країн Антанти арміям білих росіян.

Політика західних держав щодо Росії була недалекоглядною й погано скоординованою, внаслідок чого антибільшовицькому руху бракувало і моці, і єдності. Не було навіть намагань досягти зближення між лідерами білих росіян і країнами, що відокремилися від Росії (насамперед Польщею та Фінляндією), та й підтримка білих російських армій відбувалася не під єдиним керівництвом і не на спільних політичних засадах. Адміралові Колчаку активно допомагала лише Франція, натомість Англія і США вважали його реакціонером. А ось генерал Денікін мав довіру всіх держав Антанти, тимчасом як його наступник генерал Вранґель лишився без підтримки Англії. Усі військові «демонстрації» на околицях Росії більшою чи меншою мірою зазнали невдачі. Недалекоглядна французька окупація Одеси й деяких інших портів Чорного моря взимку і влітку 1919 року не дала жодної користі, зате спричинила для Франції серйозну втрату престижу.

З Парижа я подався через Швейцарію до Варшави, щоб забрати все, що, можливо, ще лишилося від домівки, покинутої п’ять років тому. Я зауважив, що польська столиця дуже змінилася. Хоч вона не зазнала таких руйнацій, як багато інших міст на континенті, сліди війни були помітні й там. Найбільше впадав у вічі вщент підірваний великий міст через Віслу. Утім, куди більшої шкоди зазнала в Польщі сільська місцевість, адже фронти ходили хвилями по тій безталанній країні. Транспортне сполучення було поганим, а торгівля — паралізованою. Незважаючи на всі випробування, поляки все ж таки лишилися господарями в своєму будинку і енергійно заходилися відбудовувати країну. З гордістю й надією вони плекали свою молоду армію, яка очистила Польщу від більшовиків, але окупувала частини Білорусі й України.

Мене щиросердно зустріли друзі-поляки. Їм вдалося врятувати від реквізиції мої речі, знайдені німцями на одному зі складів із написами «Барон Маннергейм». Ті намірялися конфіскувати їх на підставі виданого окупаційною владою припису про реквізицію майна російських офіцерів, не знаючи, що я на той час обіймав пост головнокомандувача фінляндської армії. У варшавському «Польському клубі», постійним членом якого я був, я радо зустрівся з багатьма своїми давніми друзями.

Я відвідав і маршала Пілсудського, великого польського лідера, який після того як німці залишили країну в середині листопада 1918-го очолив молоду республіку. Його резиденцією був Бельведер, маленький палац окрай Лазєнківського парку, де раніше містилися казарми кіннотної бригади. Пілсудський поводився без помпи, просто й природно, і прийняв мене в кабінеті зі скромним умеблюванням. Розмова майже відразу перейшла на таке злободенне для нас обох російське питання. Він цілком розумів, як важливо об’єднати воєнні дії білих росіян із зусиллями країн, що відокремилися від Росії, але разом із тим промовив оці слова, які влучно схарактеризували становище:

Що я маю робити, якщо керівники білих росіян ніяк не збагнуть: Росія, яка народжується у нас на очах, — не та сама, що колись, і ні Польща, ні Фінляндія не можуть бути частиною тієї держави! У вересні я відрядив військову делегацію під орудою генерала Карницького, щоб повідомити Денікіну, що ми в принципі готові жертвувати польською кров’ю заради росіян, але коли Карницький порушив питання польської незалежності, Денікін заговорив про неподільну Росію, частиною якої Польща, мовляв, завжди була. Доки панує такий погляд і вихідним пунктом дискусій стає неподільність Росії, мені здається, безнадійно провадити перемовини з російськими лідерами.

А незабаром став відомий наслідок недосягнутої співпраці між Пілсудським і Денікіним. Пасивність польської армії восени 1919 року дала більшовикам змогу зняти частини з Польського фронту і кинути їх проти Денікіна, якого відтискали назад, аж поки на початку квітня 1920-го він опинився в оточенні в Криму. Військо Пілсудського почало наступ, підсумком якого стало здобуття Києва на початку травня, але тим часом настав вирішальний момент у долі Польщі: більшовики перейшли в контрнаступ своїми частинами, знятими з Південного фронту й Кавказу. Невдовзі Червона армія почала загрожувати самій Варшаві, і там насилу вдалося відбити більшовиків, які вже дійшли до міських брам.

Аргументація польського державного діяча була зрозумілою: справді, головними винуватцями поразки білих росіян стали генерал Денікін та його радники. Але велика частина відповідальності за падіння фронту лежить і на урядах держав Антанти, адже вони могли виступити в ролі арбітра в дискусійних питаннях, які розколювали антибільшовицькі сили, а також спробувати врегулювати їхні суперечки. Якби це було вчасно зроблено, ймовірно, результатом би стало падіння більшовицької влади.

Уважний спостерігач може зауважити в ситуаціях, що склалися після обох світових воєн, разючі паралелі. Двічі західні держави зосереджувалися на німецькій проблемі, не звертаючи уваги на небезпеку, яка загрожувала зі сходу. На їх політику щодо Росії вирішально вплинули внутрішньополітичні доктрини, яким дозволили визначати й зовнішню політику.

Після повернення до Фінляндії на початку 1920 року я радо прийняв пречудовий народний подарунок, збір коштів на який було розпочато зверненням до народу вже наступного дня по тому, як стали відомі результати президентських виборів. Разом із подарунком мені вручили адрес, підписаний сотнями тисяч громадян, що представляли всі суспільні класи, і в ньому було сказано:

У час, коли фінляндський народ не міг ручитися за своє життя й майно, коли існувала величезна загроза для самого його існування, Ваш палкий заклик надихнув на боротьбу проти загибелі й знищення всі сили, які обстоювали збереження законного суспільного ладу, успадкованого від батьків. Ваше чарівне слово створило, немов із повітря, відважне військо Білої Фінляндії для визволення Вітчизни. Під вашим командуванням це військо воювало й перемогло.

У важкий момент Парламент Фінляндії запросив Вас стати очільником нашої держави. Ви прийняли запрошення, і Вам судилося виконати великі завдання, покладені на Ваші плечі.

І під час виконання цих своїх завдань Ви стали взірцем і натхненником для нашого народу. Будучи головнокомандувачем армії й очільником держави, Ви перед усім народом висловлювали шляхетні думки, прищеплювали вимоги морального обов’язку, лицарства й патріотизму, який підноситься над партійними поглядами.

Праця — найкраща подяка її виконавцю. Ми наважуємося сподіватися, що закладені підвалини збережуться й свобода та незалежність Фінляндії стануть хвалою й пам’ятником Вашій великій справі. Але все ж ми відчували потребу висловити подяку й захотіли створити особливий національний фонд, який матиме Ваше ім’я і збереже пам’ять про Вас прийдешнім поколінням.

Запевняємо Вас у глибокій подяці нашого народу й просимо прийняти як почесний подарунок цей фонд, отримувати з нього відсотки впродовж життя і розпорядитися його капіталом.

Ця урочиста декларація свідчила, що я мав рацію, ні на мить не сумніваючись, що в Фінляндії є широкі верстви населення, для яких здобутки визвольної війни — дорогоцінна і відповідальна спадщина. Тим більше мене гнітило, коли я зауважував, що, з другого боку, існує та сама політика поступок ворогам суспільства, від наслідків якої я так вагомо застерігав у промові, адресованій делегації Національної коаліційної партії.

Ще до укладання миру між Фінляндією й Радянським Союзом — а це відбулося в Тарту в жовтні 1920-го — уряд навесні того самого року дав дозвіл комуністичній партії скликати установчі збори й називатися Фінляндська соціалістична робітнича партія. Попри те що таємна центральна поліція на підставі неспростовних доказів вимагала ліквідувати партію й порушити судову справу проти її керівників за зраду батьківщини, це не викликало жодних дій з боку урядових кіл. Комуністи дістали змогу спокійнісінько продовжувати організовану діяльність і провадити пропаганду, а також брати участь у парламентських виборах 1922 року. Внаслідок цього комуністична партія змогла відрядити аж 22 представників, щоб вони пильнували в парламенті її інтереси — а також інтереси Москви.

Лише влітку 1923-го уряд почав реагувати. Керівники партії постали перед судом і отримали вироки, а Верховний суд оголосив так звану соціалістичну робітничу партію злочинною організацією. Минуло два роки, перш як її було ліквідовано, але й це не спинило її діяльність. Під назвою Фінляндська соціалістична партія робітників і дрібних хліборобів комуністам дозволили функціонувати далі.

Одним з принизливих наслідків того, що комуністи мали змогу спокійно провадити агітацію, став терор, який вони вчиняли на заводах, фабриках та інших робочих місцях щодо робітників, які мали патріотичні настрої, брали участь у визвольній війні і належали до шуцкору. На це явище уряд теж ніяк не відреагував. Тривала червона агітація у збройних силах. Пасивність влади фактично означала реабілітацію червоного заколоту, що оприявнювалася і активними діями — насамперед дедалі ширшими амністіями, частиною яких стало ще й повернення всіх громадянських прав. Амністії було поширено навіть на численних осіб, засуджених за тяжкі злочини, аж до ватажків заколоту — незважаючи на негативну резолюцію Верховного суду.

Як можна було здогадатися за цих умов, питання оборони країни теж стало яблуком розбрату між партіями. Мета лівих сил полягала в повному роззброєнні. 1921 року соціалістам вдалося домогтися відкладення розгляду нового закону про військову повинність на післявиборний час. Для позиції центристів у питанні оборони країни було характерне намагання зменшити тяготи військової повинності і виразне небажання йти на економічні жертви, потрібні для утримання збройних сил, не кажучи вже про поліпшення їх стану. Внаслідок цього частка асигнувань на оборону країни в державному бюджеті меншала з кожним роком: становивши 25,5 % 1919 року, вона до 1923 року поступово зменшилася до 14,7 %.

Крім того, в багатьох колах панувало патріотично-перебільшене уявлення про можливості, які існуватимуть у лиху годину. 1918 року армію було створено з нічого, тож гадалося, що коли по-справжньому знадобиться, для забезпечення оборони країни вистачить нового народного повстання. Утім, кожен мислячий громадянин мусив розуміти, що лише тимчасове ослаблення російської держави уможливило тоді здобуття нами свободи, і, лише виходячи з цього, ми могли сподіватися, що мирне становище триватиме. Ми отримали відстрочку на будівництво оборони країни, але чи надовго? Адже саме час — поряд з грішми — був насамперед потрібний для всебічного розвитку збройних сил, а ми ж лише почали цей процес.

Організаційні засади, розроблені для шуцкорів у часи мого регентства, виявилися придатною і тривкою основою для їх постійного вдосконалення. Однак плановий розвиток гальмувала прикра ощадливість в асигнуванні коштів, яка теж стала наслідком політики поступок лівим силам, — хоча шуцкорівська організація була доволі малобюджетним допоміжним чинником у збереженні порядку і збільшенні обороноздатності.

Про негативне ставлення уряду до цієї добровільної організації свідчить те, як він розглядав виниклу влітку 1921 року конфліктну ситуацію, внаслідок якої посада командувача шуцкорів стала вакантною. 16 вересня того самого року представники всіх шуцкорівських округів країни з’їхалися до Гельсінкі, щоб обрати кандидата на цю вакансію. Збори одностайно вирішили запропонувати президентові поставити на цей пост мене, почесного головнокомандувача шуцкорів.

Моєю думкою не поцікавилися, тому звістка про висунення мене кандидатом стала для мене сюрпризом. І взагалі я в той час навіть не був у столиці. Коли шуцкорівська делегація запевнила мене, що всі шуцкори країни одностайно підтримують мою кандидатуру, я відповів телеграмою: «Якщо, на думку делегатів шуцкорів, я можу бути корисним шуцкорам, я вважаю за честь дістати змогу командувати тими 100 000 громадянами, які об’єдналися для оборони свободи й легітимного ладу Фінляндії».

Усвідомлюючи наявність зустрічних вітрів нагорі, я розумів, що з цим постом пов’язані великі труднощі, але з другого боку не хотів відступати перед ними й вірив у свої можливості справити такий вплив, щоб ця молода організація усталилася й виробила традиції в тих формах, які я сам затвердив. Якщо це мені вдасться, я зроблю послугу шуцкорам і всій країні. Однак президент не схвалив мою кандидатуру, і минуло десять років, доки керівництву держави знадобилися мої послуги.

Під час мого перебування за кордоном восени 1924-го центральна управа Шведської народної партії попросила мене згодитися балотуватися в президенти на виборах, що мали відбутися наступного року. При цьому мене запевнили, що консервативні елементи виборчих округів, цілком імовірно, долучаться до підтримки моєї кандидатури. Проте я сумнівався, що моє балотування в той час сприятиме зміцненню єдності країни, тим паче, що ініціатива виходила з боку такої маленької партії, а тому волів відхилити пропозицію і водночас висловив побажання, щоб шведські виборці спільно підтримували якогось кандидата від фінських буржуазних партій. Зроблена мені пропозиція свідчила про зростання занепокоєння, яке виникло внаслідок розвитку подій і втрати авторитету, якої зазнав уряд, постійно погоджуючись із вимогами лівих сил. Були й інші ознаки того, що люди почали дедалі виразніше усвідомлювати згубність внутрішнього розколу, який міг поставити під загрозу здобутки визвольної війни й оборонні можливості країни.

Серйозним попередженням став у ті часи тривожний розвиток подій у балтійських країнах. Комінтерн іще цілеспрямованіше й ефективніше, ніж у Фінляндії, провадив там підпільну діяльність, очевидно готуючись до заколоту. Конкретним доказом цього стало те, що більшовики намагалися 1 грудня 1924 року здійснити в Естонії державний переворот за допомогою ударної групи, організованої для громадянської війни і підсиленої естонцями, які пройшли військовий вишкіл у Радянському Союзі, таємно переправленими до країни. Спробу заколоту було придушено, але навіть попри все це естонський уряд не вжив достатньо рішучих заходів проти комуністичної партії.

Жодні лихі передвістя досі не спонукали фінляндську владу відмовитися від поступок лівим силам, а в буржуазних колах і далі тривав той самий міжпартійний розкол. Наслідком такого стану справ був соціалістичний урядовий експеримент, а також найнижча частка оборонного бюджету в Фінляндії, яка 1928 року становила лише 13,8 % загальних державних витрат! Утім, спробу соціалістів зменшити термін військової служби на один рік вдалося зірвати.

У ті часи фінляндські соціал-демократи були фактично оборонними нігілістами. Їхня позиція виразно оприявнилася в програмі щодо оборонного питання, яку керівництво партії висунуло на партійній конференції в січні 1930 року. Там зокрема було сказано:

Соціал-демократія відкидає такі уявлення, що робітничий клас завжди і за всяких умов зобов’язаний збройно обороняти свою країну… Проти військового відомства говорить нині дедалі дужче той факт, що воно загрожує і внутрішній свободі народів, і їх зовнішньому миру. Тому вимоги всього робітничого класу й Соціалістичного робітничого інтернаціоналу про зменшення військового відомства стають дедалі інтенсивнішими. Дедалі менше вже звертають увагу на раніше начебто такий важливий аспект, що роззброєння має відбуватися ступенево і в усіх країнах одночасно, щоб жодна країна не наражалася на небезпеку. Тепер визнають, що до зменшення військового відомства треба прагнути повсюдно, навіть не чекаючи гарантій безпеки, й підтримують соціал-демократичний робітничий клас багатьох, а надто маленьких країн, який стоїть на позиції негайного й повного роззброєння.

Укладачі програми припускали, що Фінляндія стане жертвою російського імперіалізму, — «таку можливість не можна зовсім не брати до уваги», але твердили, що «жодної такої імовірності не існує, а отже, не варто утримувати тут дороге військове відомство, яке, можливо, ставить під загрозу безпеку народу, на випадок війни, яку, напевно, вже годі буде відвернути військовими засобами». Збройні сили треба замінити на «прикордонні загони поліційного типу, з назви яких уже видно їх завдання; а якщо їм доведеться відступити від кордону, доки ворог просуватиметься далі з метою захоплення країни, їхнє завдання скінчиться». Партійна конференція ухвалила програму майже без змін.

У той самий час, коли було зроблено наведену вище заяву, в Росії реалізація першого п’ятирічного плану встигла дійти вже до початку третього року. Паралельно з процесом індустріалізації зростала технічна міць Червоної армії, й імперіалістичні зазіхання в офіційних заявах радянських лідерів з’являлися так часто, що й нашим соціал-демократам теж варто б було почуватися не так упевнено.

Не звертаючи уваги на перебіг подій, і соціал-демократична лівиця, і буржуазні центристи заплющували очі на діяльність, яку провадили на кошти, отримані ззовні, комуністичні радикальні елементи, нашвидкуруч замаскувавшись під партію зі, здавалося, безневинною назвою «Фінляндська партія робітників і дрібних хліборобів». Кількість мандатів у комуністів в результаті виборів 1924 року поменшала до 18, однак три роки по тому зросла до 20, а 1929 року — до 23. До того ж комуністи ще мали своїх підслухачів та інформаторів у парламентських комітетах, ба ще й при розгляді найдражливіших справ, пов’язаних з обороною країни. Щойно котрогось депутата-комуніста ловили на гарячому, арештовували й засуджували до ув’язнення, на його місце ставав резервний член, теж посіпака Москви. У муніципальних адміністративних органах комуністи постійно дотримувалися вказівок Комінтерну, за якими мали просочитися у представники скрізь, де в них з’являлася можливість провадити саботаж і вносити безлад у роботу суспільного апарату. Пропаганда комуністичної преси стала ще відвертішою й зухвалішою. Підпільну підривну роботу, яка внаслідок загальносвітової кризи піймала новий вітер у вітрила, активізували з кожним роком. Матеріали, знайдені свого часу в численних партійних органах, докладно ілюстрували шпигунську й агітаційну роботу комуністів, спрямовану не лише на армію й військові установи, а й на різні царини економічного й політичного життя.

Проте ліві не становили більшості в парламенті. 1929 року соціалісти й комуністи мали загалом 82 мандати з 200. Причиною того, що діяльність комуністів не вдалося розладнати й навіть серйозно тримати в шорах, була поступливість центристських партій. Однією з нечисленних спроб став поданий 1928 року професором Інґманом і оновлений наступного року законопроект, який мав на меті зупинити терор, спрямований на робітників-патріотів. Проте парламентська більшість не вважала, що він дає підстави для вживання заходів.

Десятирічна безвідповідальна політика поступок і вседозволеності довела до того, що державна влада втратила авторитет і країна опинилася в стані, коли їй загрожували і внутрішні, і зовнішні страшні небезпеки. Сліпий партійний егоїзм, а також внутрішньопарламентські інтриги й компроміси затінювали питання оборони країни, і ніхто не усвідомлював, що час випробувань ближчає з кожним роком.

Наша ситуація в 1920-х роках розвивалася фактично тією самою колією, що й у багатьох інших європейських країнах, які в часи повоєнних спазмів намагалися знайти новий спосіб життя. Світова війна надягла на народи гамівну сорочку, яка змушувала напружувати свої сили. Після такого величезного зусилля вони раптово відпружилися до стану необмеженої свободи й безтурботності. Доки для успішної відбудови існувала постійна потреба в сильній державній владі й суспільній дисципліні, давні нації знову повернулися до своїх передвоєнних ліберальних інституцій, а держави, що народилися в горнилі світової війни, були ущасливлені ультрадемократичними конституціями, наслідком яких стали розкол консервативних сил і дрейф народів у напрямі анархії. Але й народи рано чи пізно досягають рівноваги в своєму житті, і настає момент, коли й великі маси інстинктивно усвідомлюють, що порядок цінніший за невгамовну свободу.

У Фінляндії основні закони давали державній владі міцну основу, якщо їх застосовували на практиці в правильному дусі і якщо керівництво держави саме не слабило власного владного становища. Та все ж і в нашій країні рівновага похитнулася внаслідок байдужості уряду й парламенту. Упродовж дванадцятьох повоєнних років Фінляндія не мала жодного уряду, який, опираючись на тверду більшість, міг би провадити далекосяжну, цілеспрямовану й результативну політику. Натомість усім недовгочасним урядам фактично доводилося для виживання вдаватися до угодовської тактики й тимчасових компромісів.

Дедалі більше невдоволення і роздратування паралізливими партійними суперечками, неприхованою зрадницькою агітацією комуністів та їх терором і свавіллям на місцях роботи підготувало ґрунт для реакції, яка поступово розрослася до величезного народного повстання, названого згодом Лапуаським рухом. Інцидент, спровокований комуністами наприкінці 1929 року в селі Лапуа, призвів до спалаху народного гніву, а слідом відбулися численні мітинги й акції по всій країні. Висловлені на них занепокоєння й побажання було повідомлено урядові й парламентським фракціям, проте вони не спромоглися змінити тодішній курс.

У якогось експресивнішого народу реакція, поза сумнівом, оприявнилася б у агресивнішій формі. У Фінляндії минуло ще півроку, доки рух спротиву виріс у спільну маніфестацію, в селянську ходу до столиці в липні 1930-го. Внаслідок маніфестації уряд заборонив комуністичні газети, а сенатору Свінгувудові було доручено сформувати новий уряд, який рішуче взявся до боротьби з елементами, що руйнували суспільство. На позачерговій сесії парламенту уряд подав пропозицію обмежити права, які ставали об’єктами найбільших зловживань, а також проект надзвичайного закону, без якого, на його думку, він не міг залишатися господарем становища. Однак за допомогою деяких буржуазних депутатів лівим вдалося домогтися відкладення розгляду законопроекту до нових виборів, а далі парламент було розпущено. Новий парламент, який зібрався в жовтні 1930 року, надав урядовій владі повноваження, потрібні для збереження миру й порядку в країні.

Отже, і в Фінляндії все розвивалося так, що владі аж після тиску позапарламентських сил довелося вжити заходів проти елементів, які працювали на знищення країни. Прикро, що цієї мети не вдалося досягти парламентськими методами, і що в процесі народного повстання сталися деякі грубі порушення законності. І все ж безперечно те, що причиною народного повстання стала врешті-решт інертність державної влади щодо політичних прагнень і підпільних сил, які загрожували зруйнувати життєві умови і майбутнє країни. Ця реакція народу на зловживання свободою й демократією набула в Фінляндії незрівнянно м’якших форм, ніж у багатьох інших країнах, одначе вона виникла вчасно і встигла оздоровити політичне життя. Завдяки Лапуаському рухові стало можливим створити парламентську основу для уряду, життєва сила і воля до діяльності якого була зовсім інакшою, ніж у період занепаду в 1920-х роках.

9. Розбудова суспільства

Об’єднання і зміцнення нації — моє головне завдання після 1918 року. — Охорона здоров’я народу і захист дітей — першочергові форми діяльності. — Заснування Спілки захисту дітей імені генерала Маннергейма і розширення сфери її діяльності. — На посаді голови Фінляндського Червоного Хреста. — Нові ініціативи в царині соціальної і загальнолюдської діяльності.

Упродовж дванадцяти років після перших президентських виборів, які відбулися влітку 1919-го, я брав участь у політичному житті Фінляндії лише як сторонній спостерігач. Бачачи в себе перед очима виставу зі сліпими партійними суперечками й безцеремонною підривною діяльністю, я міг як приватний громадянин лише разом з іншими дедалі дужче тривожитися за майбутнє країни і сподіватися, що перебіг подій змусить націю схаменутися й усвідомити реальність небезпеки й вимоги ситуації, до того, як нашу нещодавно здобуту незалежність буде піддано вирішальному випробуванню. Лише так можна було здолати сили, які працювали на розкол і загибель. Утім, осторонь від політичної арени, на якій ті сили грали в свою гру, існувала інша ділянка робіт, де важливі завдання, що мали на меті об’єднання й піднесення нації, дуже чекали на розв’язання.

Фінляндському народові слід було дати можливість зберегтися як вільна нація поряд із велетенською державою, де народжуваність була вищою, ніж у будь-якій іншій європейській країні. На моє переконання, першою і головною умовою цього було одностайне бажання нації зберегти національний суверенітет, а за потреби — готовість боронити його. Тому передовсім треба було намагатися згладити внутрішні суперечності, які брали початок у війні 1918 року, і далекосяжним усуванням соціальних хиб запобігти виникненню антигромадських настроїв у знедоленій частині народу.

Вище я вже розповідав, як у часи, коли шаленіла визвольна війна, намагався забезпечити переможеним ворогам гуманне поводження, а також описував заходи, вжиті під час мого регентства для звільнення більшості ув’язнених заколотників. Свідомою метою цих моїх намагань було підгоїти рани й засипати прірви, які стали і сумним, і неминучим наслідком війни. З тієї самої причини я 28 січня 1919 року, в річницю початку визвольної війни, асигнував кошти на лікування й підтримку виховання сиріт, давши конкретну вказівку розподіляти субсидії незалежно від того, на якому боці воювали їхні родичі.

З особливим теплом моя старша сестра Софі долучилася до підтримки ідеї, що для творення нового, здоровішого й щасливішого покоління треба починати працю з дітей, і завдяки їй ця ідея стала основою масштабної соціальної програми, у випрацюванні й реалізації якої я щиросердо брав участь.

Коли моя сестра навчалася за кордоном, на неї дуже вплинула грандіозна приватна діяльність товариств, яка відбувалася в Англії в соціальній царині. Тривала праця на посаді старшої медсестри Гельсінської хірургічної лікарні дала їй усвідомлення того, що можна і що треба зробити для поліпшення здоров’я населення. Ще 1918 року вона створила для беззахисних дітей заклад із назвою «Дитячий замок», який згодом перейшов у власність товариства «Материнський догляд за дітьми», теж започаткованого нею. З огляду на поневіряння, які принесла війна дітям і молоді, було надважливо продовжити діяльність у цьому напрямі на ширших засадах. Саме в такій праці, яка йшла на благо нації, була й на моє власне переконання найнагальніша потреба для поліпшення занедбаної охорони здоров’я народу і для того, щоб кожній дитині, яка виростає в громадянина вільної Фінляндії, можна було забезпечити якнайкращі умови життя. Я сам помітив, яку несподівано велику кількість юнаків доводилося забраковувати на призовному огляді через слабке здоров’я — а цього в багатьох випадках можна було уникнути, якби людина в роки дитинства мала змогу зростати в інших умовах.

Раціонально організована праця мала в цій царині базуватися на приватній ініціативі і спиратися на підтримку, адже державна влада й муніципальні округи мали обмежені ресурси, обтяжені різноманітними повоєнними потребами. І все ж наша визвольна боротьба надала переконливі докази того, що зацікавленості й саможертовності не бракує тоді, коли треба діяти на благо нації. Отож треба було вжити заходів для створення всефінляндської організації, яка приватно провадитиме в країні сучасну й ефективну діяльність для догляду за дітьми. Масштабність плану і моя необізнаність у праці такого ґатунку змушували довго вагатися перед вирішальним кроком. До всього, мою ініціативу могли неправильно сприйняти кола, які вже присвятили себе цій діяльності. Однак, заохочений ентузіазмом сестри і свідомий того, що фінляндські діти гостро потребують більших піклування й підтримки, ніж можуть надати держава, муніципальні округи й приватні організації, я врешті поборов свої сумніви. Мене надихало щире сподівання, що я можу в міру своїх здібностей допомагати задовольняти нагальні потреби.

4 жовтня 1920 року я запросив до себе додому з двадцять зацікавлених осіб, щоб поговорити про створення організації, сферою діяльності якої стане підтримка догляду за фінляндськими дітьми й піклування про них. Збори одностайно схвалили мою пропозицію, вирішили назвати цю організацію «Спілка захисту дітей імені генерала Маннергейма» й вибрали ініціатора її почесним головою.

Назавтра я опублікував відкрите звернення з інформацією провиникнення й цілі спілки, а також з окресленням провідної ідеї її майбутньої діяльності. Вихідним пунктом було те, що найнагальніше завдання зараз — підгоєння ран, завданих війною, а далі йшов заклик до всіх патріотичних кіл розпочати цілеспрямовану працю для відбудови суспільства і перш за все для полегшення долі безвинно постраждалих. Потім там були такі слова:

Мені здається, що всі жертви стануть даремними, якщо наше суспільство після тяжких випробувань і бур не буде відбудовано аж до підвалин, якщо не буде створено організацію, яка стане запорукою того, що посталу фінляндську молодь буде вирощено здоровою, працездатною і патріотичною.

Однак для майбутньої безпеки нашої країни як суверенної держави, її внутрішнього миру і розвитку як цивілізованого суспільства треба виховати всю молодь країни в порядних громадян, і я не сумніваюся, що ті, хто наміряються постійно жити в цій країні, нададуть повну підтримку приватній ініціативі захисту дітей з метою поширення її на всю країну за допомогою місцевих організацій, які під керівництвом центрального комітету допоможуть цій праці так, що кожна фінляндська дитина від народження й під час зростання матиме право на ласку й піклування, які здатні уможливити перетворення у порядних громадян.

Наприкінці звернення був заклик до всіх громадян згуртуватися з теплим почуттям навколо нашої програми, покликаній плекати найдорожчі гуманні цінності, і надати підтримку новоутвореній спілці. Заклик не лишився без уваги.

Тимчасова управа спілки на чолі з Софі Маннергейм почала невідкладно розробляти статут, який у відповідний час було затверджено. Завдання спілки звучало так: «ознайомитися з нестатками, що панують серед дітей, ліквідувати їх причини і належними заходами сприяти здоровому розвитку нового покоління в фізичному і духовному сенсі, якщо держава чи муніципальні округи відповідно до закону чи указу про це не дбають». Це масштабне завдання було поділено на три сфери діяльності: поліпшення охорони здоров’я народу, піклування про молодь і просвітницька робота серед неї.

Керівним органом спілки була відповідно до статуту її рада, яка складалася з 40 членів. Першого разу обирати раду було за одностайною ухвалою установчих зборів доручено почесному голові спілки. Я відвів десять місць для робітничого класу, але, на мій подив і моє розчарування, соціал-демократична партія відмовилася «з принципових міркувань» від участі в діяльності спілки — хоча нашим прагненням була насамперед допомога саме незаможним людям робітничого класу. Можна було собі подумати, що такий початок пригнітить, але фактично ота негативна відповідь якраз увиразнювала доконечну потребу нашої праці. Однак кригу ще не було зламано, і минуло багато років, доки спілка розвинулася так різнобічно, як я сподівався від самого початку. Тож коли 1922 року було внесено пропозицію надрукувати спеціальні поштові марки для підтримки праці Фінляндського Червоного Хреста й Спілки захисту дітей імені генерала Маннергейма, дозвіл надали лише для першої організації. Навіть 1927 року соціал-демократичний уряд країни висловив відразу, яку, мовляв, відчував до спілки робітничий клас, і запропонував у проекті бюджету асигнувати для «Маннергеймівської спілки» додаткову допомогу в сумі 100 000 марок на розвиток захисту дітей і піклування про немовлят на прикордонних теренах, «але з тією умовою, що спілка візьме собі якусь загальнішу назву, навколо якої змогли б гуртуватися всі прошарки населення».

Я не хотів, щоб спілка називалася моїм іменем, і на її установчих зборах виступив проти відповідної пропозиції, але на одностайне прохання присутніх усе ж таки погодився. Внаслідок наведеної вище заяви уряду я вважав за потрібне адресувати робочому комітету спілки листа з рекомендацією ще раз серйозно обговорити питання назви, робити ухвали й діяти в напрямі, найкращому для цілей спілки й не вважати, що привертання уваги потребує використання мого імені. Однак моя рекомендація ні на що не вплинула. Утім, через ухвалу робочого комітету дітям прикордонних теренів не довелося потерпати, адже щороку та сама організація, назва якої в побутовій мові скоротилася до Маннергеймівської спілки, на втіху собі зауважувала, що її філіям по всій країні вдалося зблизити всі прошарки населення.

Я люблю згадувати перший дворічний творчий період, коли канцелярія спілки розташовувалася в мене вдома і я мав змогу зблизька стежити за її діяльністю й брати участь у вдосконаленні її організації. Цінну підтримку мені тоді надавала сестра, яка аж до своєї смерті 1928 року повсякчас заохочувала й надихала мене до нових зусиль. Без її теплого серця й полум’яної душі в нас було б набагато менше починань і результатів. Труднощів вона не боялася і справою всього життя продемонструвала, що вольова людина може навіть невеликими засобами досягти чималих результатів.

У межах моїх особистих мемуарів немає змоги детально описати ані всі форми праці, які з часом з’явилися в діяльності Маннергеймівської спілки, ані результати, здобуті в цій праці в різних царинах. Честь і слава за них насамперед моїм самовідданим та ініціативним товаришам по роботі, хоча й я від самого початку брав участь у випрацюванні провідної ідеї цієї справи і потім ніколи не припиняв участі у намічанні нових форм діяльності. Надто в часи випробувань, які внаслідок останніх воєн спіткали всі прошарки населення нашої країни, я намагався щиросердо керувати діяльністю спілки й піклуватися про беззахисних дітей, на плечі яких колись буде покладено майбутнє Фінляндії. Організація опіки над сиротами, їх виховання й притулки у всіх північноєвропейських країнах є важливими складниками праці, яка відбувається під керівництвом Маннергеймівської спілки заради загальнолюдських цінностей.

Центральним органом, який весь час удосконалює організацію спілки, є її робочий комітет, який тримає всі віжки в своїх руках і керує практичною діяльністю. Керівними й виконавчими силами комітету після ретельних старань моєї сестри баронеси Маннергейм були від самого початку голова робочого комітету професор Арво Юлппе, а також шкільний радник, а згодом канцелярський радник Ерік Манделін, невтомний і діяльний завідувач канцелярії. З особливою вдячністю я згадую й участь пані Катрі Берґголм у розгалуженій діяльності робочого комітету. Завдяки своїй енергійній праці, а також підтримці й щирій симпатії, яку скрізь викликали цілі цієї організації, Маннергеймівській спілці судилося побачити, як її членська мережа з кожним роком зростає й розповсюджується по всій країні. Сільських відділів, які діяли з господарського й юридичного погляду як незалежні товариства, вповноважені на місцеву ініціативність, було наприкінці 1947 року загалом уже 593.

Загального огляду сфер, на які впродовж років поширилася діяльність Маннергеймівської спілки, мабуть, вистачить, щоб дати уявлення про обсяг і значення її внеску в соціальну відбудову, яка була найважливішим з усіх наших суспільних завдань по закінченні визвольної війни і здобутті незалежності. Від початку спілка намірялася бути «новатором у державному й муніципальному захисті дітей», як я зазначив у циркулярі, розісланому в грудні 1920 року, і в міру того, як досягнуті результати у певній галузі вели до законодавчих і організаційних заходів, на підставі яких відповідна галузь переходила під контроль і відповідальність влади, зосереджувала свої зусилля на якомусь новому полі, де здавалася потрібною раціональна допоміжна діяльність.

Ще в часи заснування спілки було зрозуміло, що її першою й головною формою діяльності має стати боротьба з великою смертністю немовлят. Отримавши в свої руки притулок для беззахисних немовлят «Дитячий замок», створений Софі Маннергейм, спілка заснувала там училище для підготовки доглядальниць. Поки воно функціонувало у Калліо, робітничому районі Гельсінкі, там навчалися 2000 доглядальниць та інструкторок з догляду за дітьми й отримували спеціальну підготовку в царині догляду за немовлятами загалом 1500 медсестер і акушерок. Перша з дитячих консультацій, де матері й майбутні матері проходили відповідний інструктаж, відчинила двері в «Дитячому замку» восени 1922 року, а далі за зразком цього закладу такі самі центри догляду за дітьми виникли по всій країні. Паралельно було запроваджено діяльність з охорони материнства і пов’язані з нею консультації. Після того як відповідне навчання перейшло до державної робочої програми акушерського училища, консультаційну діяльність у цій галузі було законодавчо регламентовано.

Значення методичного консультування вагітних жінок і догляду за дітьми, запроваджених Маннергеймівською спілкою, видно зі статистичних показників смертності немовлят, але, звичайно, треба брати до уваги те, що діяльність спілки є лише одним із чинників, які впливають на позитивну тенденцію графіків. У перше десятиріччя століття до однорічного віку не доживало 128 дітей із 1000. 1921–1932 року їх було 92, зате в 1941–1947 роки показник знизився в середньому до 60 проміле. У воєнний 1943 рік у всій країні було зафіксовано рекордний показник — 49 померлих на 1000 народжених, а в Гельсінкі в окрузі Калліо, де популярна консультація «Дитячого замку» працювала від 1922 року, смертність немовлят вдалося знизити аж до 25 проміле.

Уже в перший рік Маннергеймівська спілка ввела до своєї програми й другу форму діяльності — охорону здоров’я школярів. Перші курси шкільних медсестер було організовано 1922 року. Такі самі курси безперервно відбуваються й досі. Праця спілки була спрямована на впровадження обов’язкових медичних оглядів для учнів народних шкіл і поширення інституту шкільного лікаря на сільські школи, і в результаті вдалося домогтися ухвалення досі чинного закону про загальне медичне обслуговування. На підставі гнітючих висновків, які дало вивчення карієсу серед школярів, було ще раніше розпочато планування організації загального лікування зубів для школярів, і завдяки отриманій свого часу державній субсидії з’явилася змога розпочати цю справу в народних школах.

Для раціоналізації праці з охорони здоров’я я 1923 року запросив від імені Маннергеймівської спілки Товариство медичних сестер, організацію Samfundet Folkhälsan i Svenska Finland, а також обидва фінляндські товариства боротьби з туберкульозом до співпраці, першим результатом якої стала організація спеціальних курсів загальної підготовки патронажних сестер для роботи в сільській місцевості. Цю діяльність, почату 1924 року, з’явилася змога припинити 1 червня 1931 року, коли після націоналізації інституції медсестер підготовку патронажних сестер узяла на себе Медична управа. Нині таку важливу для здоров’я народу інституцію патронажних сестер регламентовано відповідним законом 1944 року, за яким кожна сільська громада зобов’язана брати на службу достатню кількість патронажних сестер, тобто щонайменше одну на 4000 мешканців. Ще перед тим спілка з радістю помітила, що за її ініціативою патронажних сестер почали готувати скрізь по країні.

Для діяльності, яка за роки дуже розширилася, невдовзі знадобилися більші приміщення, ніж ті, що існували в «Дитячому замку», створеному для свого, вужчого завдання. Ще 1925 року я вжив заходів для отримання основного фонду, за допомогою якого можна було будувати власний будинок для потреб центрального училища патронажних сестер. Однак унаслідок криз та інших труднощів мети цього будівельного фонду, який з часом постійно збільшувався, вдалося досягти набагато пізніше, коли вартість грошей упала. Завдяки прихильному ставленню уряду, саможертовності фінляндського народу й ефективній підтримці з-за кордону, надто зі Швеції, спорудження нового «Дитячого замку» вдалося завершити після воєн. Урочисте відкриття пишного і по-сучасному обладнаного будинку, яке відбулося 1948 року, стало гідною крапкою важливого періоду діяльності Маннергеймівської спілки.

У сільській місцевості для інтенсифікації оздоровлення населення теж треба було створити оздоровчі центри, при яких знайшлося б місце для бюро консультації і помешкань для персоналу. В період 1946–1950 років. приблизно 400 центрів змогли розпочати діяльність — насамперед завдяки отриманій зі Швеції допомозі.

Унаслідок обидвох наших нещодавніх воєн перед Маннергеймівською спілкою постало розв’язання нових і складних завдань, і щоб із ними впоратися, довелося в багато разів збільшити свій внесок у роботу. Зимова війна призвела до того, що в Фінляндії понад 20 000 людей позбулися захисту і потребували догляду, а Подальша війна збільшила їх кількість до 50 000. Перш за все постала потреба роздобути й розподілити субсидії вдовам і дітям загиблих на війнах, але на цій основі згодом розвинулася масштабна і розгалужена допомога, форми і результати якої, втім, немає змоги тут наводити, адже вони не належать до моїх мемуарів.

Від самого початку важливе місце в діяльності Маннергеймівської спілки посідав догляд за молоддю, ґрунтований на прагненні допомогти молодим людям почати життя і пробудити в них заповзятливість і віру в себе. Ця широка сфера діяльності охоплювала зокрема професійну орієнтацію й фахове навчання, підготовку керівників гуртків та інструкторів канікулярної діяльності (спорту, туризму і прогулянок на свіжому повітрі), а також протидію поганим звичкам і молодіжній злочинності. Особливо результативною була діяльність сільськогосподарських гуртків, запроваджена за ініціативою спілки на початку 1920-х років за американськими зразками. Завдяки державній підтримці цю працю було поширено на найдальші окраїни, і з економічного погляду вона теж стала корисною, давши впродовж двадцяти років 1260 мільйонів марок чистого прибутку. Кількість учасників гуртків щороку зростала в середньому на 100 000.

Загалом, напевно, можна без перебільшення сказати, що ця спілка, якій я дав не лише своє ім’я, а й активний інтерес та підтримку, зробила поважний внесок у відбудову, яка після виснажливої боротьби 1918 року була конче потрібною для об’єднання і зміцнення фінляндського народу перед майбутніми випробуваннями.

Крім Спілки захисту дітей імені генерала Маннергейма, у нашій країні здавна існувала власна представницька організація, Фінляндський Червоний Хрест, яка, зокрема, допомагала лікувати поранених у воєнний час. Мені довелося докластися й до її шляхетної діяльності.

Фінляндський Червоний Хрест брав початок із заснованого 1876 року об’єднання, яке мало назву Спілка догляду за хворими й пораненими солдатами (Föreningen för vård av sjuka och sårade krigare). Це об’єднання діяло лише в воєнний час, і полем його діяльності були бойовища в далеких країнах. Воно надавало допомогу на Кавказі під час російсько-турецької війни 1877 року, а двадцять років по тому послало маленький похідний шпиталь на грецько-турецьку війну. Під час війни між Росією та Японією фінський шпиталь був у Маньчжурії, а в дні Першої світової війни два споряджених у Фінляндії шпиталі працювали три роки в Росії. У міжвоєнний час робота цієї організації зупинилася, бо її статут не передбачав діяльності у мирний час. А коли Фінляндію визнали незалежною державою і міжнародна організація в Женеві дозволила нашому Червоному Хресту брати участь у загальносвітовій співпраці, відкрився шлях до нових і більших завдань.

Уперше я мав справу з Фінляндським Червоним Хрестом у дні російсько-японської війни, коли після битви під Мукденом із серйозним запаленням середнього вуха лікувався в фінляндському похідному шпиталі в Ґунчжуліні. Тоді я, не чекаючи на санітарний потяг, який мав проходити там наступного дня, сів у тимчасовий ешелон для перевезення поранених і подолав довгий шлях у товарному вагоні серед поранених, для яких неможливо було організувати лікування. У Ґунчжуліні мене щиросердо привітав начальник шпиталю професор Ріхард Фальтин, мій давній шкільний приятель. Лікаря-отолога в шпиталі не було, тому мені довелося щодня ходити до поблизького ризького шпиталю, де мною опікувався тамтешній лікар. Однак слух у лівому вусі не вдалося врятувати.

Здобутки фінського шпиталю під керівництвом вправного начальника були дивовижними саме в пластичній хірургії, першопрохідець якої, професор Фальтин, приїхав до нашої країни. Інші шпиталі, створені за приватною ініціативою, теж робили неоціненну послугу для хворих та поранених, які без цієї допомоги пропали б. Їх здобутки переконливо свідчили, наскільки важлива добровільна діяльність у медичному догляді під час війни. Те, що я сам побачив по дорозі до Ґунчжуліна й під час двотижневого перебування в цьому медичному центрі, викликало в мені велике зацікавлення медичним доглядом, який у воєнний час входив до робочої програми Червоного Хреста.

На початку 1922 року професор Фальтин звернувся до мене з пропозицією взяти на себе функції голови Фінляндського Червоного Хреста. На той час я встиг пропрацювати вже майже півтора року в Маннергеймівській спілці, а що спрямування загальнокорисної діяльності обох цих організацій на спільну основу здавалося мені і бажаним, і можливим, я пристав на пропозицію. Невдовзі по тому я дістав звістку, що центральна управа Червоного Хреста вибрала мене своїм головою.

Коли наприкінці лютого 1922 року я прибув до Станового будинку на збори центральної управи, де мав виконувати функції голови, мої уявлення про діяльність і можливості об’єднання були ще вельми розпливчастими. Не можна сказати, що перше враження було суто позитивним. За відсутності ліпшої зали для засідань центральна управа зібралася в маленькій оселі вахтера, яку він за потреби надавав їй. Мої пропозиції, які «викликали занепокоєння», мали на меті залучення якнайширшого загалу й створення для нашого Червоного Хреста можливості розвитку форм діяльності, які вже введені до робочої програми сестринських об’єднань у великих цивілізованих країнах. Для планування розширеної в такий спосіб діяльності було після дискусії сформовано два комітети, один з яких дістав завдання намітити контури діяльності об’єднання в мирний час, а другий — у воєнний.

На підставі цих наміток було внесено певні зміни в статут об’єднання, затверджені наступної осені. Найважливіші з них стосувалися цілей діяльності, які доти були досить вузькими, а також його адміністрації. Як і до Маннергеймівської спілки, я прагнув залучити до діяльності Червоного Хреста дедалі ширші верстви населення й компетентних кадрів. Центральну управу, яка згодом почала називатися Рада Червоного Хреста, було збільшено до 30 членів. З неї виокремили названий згодом центральною управою виконавчий орган, члени якого мали присвятити себе праці в Червоному Хресті активніше, ніж було можливо до того. На завершення було ще вибрано жіночий комітет для пропагандистської роботи і збирання коштів, а також головного секретаря, який мав виконувати роль сполучної ланки між різними органами і формами діяльності. Місцеві об’єднання були наразі лише в деяких містах, але тепер метою став поділ країни на округи, кожен з власною управою. Головне завдання Червоного Хреста мало стати збірним, із намаганням сприяти співпраці між органами, вже створеними раніше, без втручання у їх спеціальні функції; крім того, до його програми не було наміру вносити нові завдання в галузі соціальної праці, для якої вже діяли чимало спеціальних організацій. Такі завдання вносилися би лише у виняткових випадках.

Коли Міжнародна федерація товариств Червоного Хреста запросила голову Фінляндського Червоного Хреста взяти участь у своїй конференції в Женеві в березні 1922 року, мені випала нагода вникнути в організацію закордонних сестринських об’єднань та їх функції і в воєнний, і в мирний час. Вони дедалі активніше почали скеровувати свою працю на мирні галузі, насамперед на захист дітей, поліпшення загального здоров’я народу, а також протидію епідеміям. Коли я повертався, в мене з’явилася нагода познайомитися з грандіозною діяльністю Шведського Червоного Хреста, і той контакт став основою для фінляндсько-шведської співпраці цих організацій, яка згодом стала дуже корисною.

Аби сподіватися на початок плідної праці, для центрального органу Червоного Хреста треба було знайти свій осередок і створити для його господарства тривку основу. І нам таки вдалося незабаром придбати будинок з достатньо просторими складськими площами для зберігання медичних матеріалів. Грошові фонди поповнювалися завдяки збиранню коштів, святам і доброчинним базарам, організацію яких узяв на себе жіночий комітет під керівництвом його енергійної голови, пані Карін Рамсай. Значні суми давали і спеціальні поштові марки, ігрові автомати й лотереї. Кількість пожертв дедалі більшала і свідчила про те, що цілі нашої праці зрозумілі всім. У результаті Днів Червоного Хреста та інших заходів сільська діяльність нашої організації поступово набула дедалі стабільніших форм.

Природно, що Червоний Хрест і Маннергеймівська спілка від самого початку контактували між собою. Для створення стабільнішої основи їх співпраці я 1925 року запропонував приєднати Маннергеймівську спілку до Червоного Хреста як самостійний відділ, що опікувався захистом дітей і працею для здоров’я народу, як потім і сталося. Так обидві спілки опинилися в рамках спільної окружної організації, і в такий спосіб було заощаджено і робочу силу, й кошти. З’явилася міцна основа для програми мирного часу, яку представляла Міжнародна федерація товариств Червоного Хреста. Основними завданнями, пов’язаними з цією працею, були просвітницька діяльність, піклування про потреби медичного догляду на периферії, організація питань перевезень хворих, а також створення складів прокату медичних матеріалів. Тут можна коротко торкнутися деяких завдань, які були особливо близькі моєму серцю.

Репутацію Червоного Хреста у прикордонних районах зміцнила пропозиція про поширення медичного догляду і на ці знедолені далекі терени. Це питання було поставлено на розгляд 1925 року з ініціативи губернатора Іґнатіуса і від самого початку було сприйнято з симпатією. Уже наступного року відкрилася перша медична частина Червоного Хреста. Уздовж східного кордону їх невдовзі з’явилося більше, і в тих частинах досвідчені медсестри доглядали пацієнтів, які через брак коштів і великі відстані не мали змоги отримати термінову медичну допомогу. Крім виконання функцій медсестер, керівниці медичних частин мали провадити й соціально-оздоровчу консультаційну діяльність. Більшість тих медичних частин було втрачено 1940 і 1944 року під час зміни кордонів, але у відновлювальній програмі Червоного Хреста будування нових частин посідає першочергове місце.

Для підтримки інвалідів визвольної війни, які потребують допомоги, я разом із побратимами заснував пенсійний фонд, який мав власну адміністрацію. 1926 року я запропонував Червоному Хресту взяти на себе опіку цим фондом, а також інвалідами війни, яких спіткали важкі хвороби або які потребували постійного лікування. Так я хотів домогтися зосередження коштів і сил, і коли мою пропозицію реалізували, ця діяльність могла тривати в масштабніших формах.

З ініціативи професора Фальтина було складено всефінляндський список знедолених із вродженим незрощенням піднебіння. Кожен по черзі лягає на операцію до професора Фальтина і повертає собі здатність нормально говорити. Після операції пацієнти дістають змогу взяти участь у розмовних курсах, за допомогою яких стають працездатними, а їхнє життя набуває нової цінності.

Під час загальносвітової економічної кризи 1931–1933 років Фінляндії довелося зазнати скрути. Наші товари було важко продати за кордон, і внаслідок цього збільшилося безробіття. На прохання уряду Червоний Хрест розпочав протидію національному лиху, спрямовуючи свої зусилля насамперед на Виборзьку, Куопіоську й Оулську губернії, де державі й муніципалітетам не до снаги було організувати загальні громадські роботи. У столиці було створено кризовий комітет, головою якого став відомий своїми гуманітарними інтересами радник хліборобства Едвард Б’єркенгейм, а в сільській місцевості — губернські комітети під проводом губернаторів. Ця діяльність, розпочата зверненням до всіх верств населення, знайшла живий відгук. Вона охоплювала в країні 161 муніципалітет із 600, тобто понад 100 000 дорослих осіб і близько 160 000 дітей, а витрати на субсидії зросли до більш як 15 мільйонів марок. У роки кризи було набуто чимало досвіду, на основі якого згодом остаточно оформилась окружна організація з центральним органом, яка мала змогу діяти і в воєнний час.

Ще 1922 року на основі загальних порад військових органів почалася розробка планів організації обороноздатності. З цією метою було намічено плани мобілізації з використанням медичних матеріалів і персоналу, складів медикаментів, польових шпиталів, транспортних засобів, лікарів з освітою військового хірурга і медсестер, а також допоміжного персоналу для служби польової медицини.

Цю працю доводилося починати з самого початку: склади Червоного Хреста були замалі, а матеріали польових шпиталів, які лишилися зі світової війни, виявилися майже непридатними для використання. Починаючи від 1923 року, Червоний Хрест мав годящі складські приміщення в своєму будинку і завдяки угоді з аптекарськими об’єднаннями й великими універмагами міг забезпечити постійне оновлення медикаментів, які не могли довго зберігатися.

Після того як організація «Лотта Свярд» улітку 1922 року схвалила мою пропозицію співпраці, ми змогли отримати придатний для польової служби жіночий персонал, потрібний у майбутньому. Чотири роки по тому Фінляндський Червоний Хрест вжив підготовчих заходів для формування резерву медсестер, і після того як 1931 року з’явилася домовленість про це з військовими органами, відповідальним завданням Червоного Хреста стала реєстрація медсестер для мобілізації.

Щоби працювати у воєнний час ефективно і результативно, Червоний Хрест потребував спеціалізованої хірургічної лікарні, побудову якої керівництво обдумувало від 1922 року. Лише п’ять років по тому я дістав змогу запропонувати план реалізації цього починання. 1928 року, готуючись до десятої річниці визвольної війни, я звернувся до фінляндського народу з закликом «із порозумінням і людинолюбством вшанувати пам’ять про здобуту важкими жертвами свободу спорудженням лікарні Червоного Хреста, яка могла б лікувати тих, хто травмувався і скалічився під час роботи, і в якій навчених медсестер можна готувати до медичної служби в воєнний час. Така витворена спільними зусиллями лікарня, готова взяти під своє опікування і знатну людину, і людину з низів, і багатого, і бідного, стане цінним і оптимістичним доказом того, що наш народ хоче працювати одностайно і з братерською любов’ю». Моє звернення не лишилося без уваги. Спільними зусиллями лікарня Червоного Хреста змогла розпочати діяльність 1932 року. Керувати нею було доручено професору С. А. Брофельдту, який працював головлікарем закладу до смерті, тобто до 1942 року. Він із великою зацікавленістю взяв участь у проектуванні лікарні, і здебільшого саме завдяки йому вся вона стала по-сучасному оснащеною хірургією, де можна було готувати персонал і для спеціальних завдань у воєнний час. Велику роль відіграла в успіху, досягнутому цим центральним медичним закладом Червоного Хреста, і перша старша медсестра лікарні — панна Берріт Кілман.

Щоб продемонструвати готовність виконувати свої обов’язки в воєнний час, скласти відповідний практичний іспит і набратися досвіду в польових умовах, Фінляндський Червоний Хрест вирядив на війну, що почалася 1935 року в Абіссінії^[49], польовий шпиталь, який було послано на войовище за рекомендацією міжнародного комітету Червоного Хреста. Потрібні кошти було зібрано завдяки спільнокошту, і професору Фальтину, одному з найвірніших у Фінляндії поборників ідеї Червоного Хреста, знову випало успішно керувати вже четвертим шпиталем.

1927 року Фінляндський Червоний Хрест поставив на обговорення питання про те, як організувати цивільну оборону на випадок повітряних нападів. Спільно з організацією, створеною для цієї мети, було розроблено і втілено в життя масштабний план роботи. Треба було розпочати просвітницьку діяльність, запровадити навчання персоналу і створювати станції швидкої допомоги. Коли восени 1939 року нам загрожувала війна, цю працю інтенсифікували.

30 листопада 1939 року, на початку війни, об’єднання було готове до дій. Воно змогло прислати десять по-сучасному оснащених польових шпиталів із рентгеноапаратами і 150 ліжками, а крім того, надало збройним силам один корабель-лікарню, дезінфекційні печі, понад 120 санітарних машин, а також медикаменти. При Центральній гельсінській лікарні було створено лікарняну групу на 600 ліжок. 5500 мобілізованих із резерву медсестер так само, як і лікарів із освітою військового хірурга, розподілили по робочих місцях із найгострішою потребою в їхньому вмінні. У тилу працювали одночасно 11 окружних управ із місцевими органами, вгамовуючи принесену війною тривогу, створюючи одностайність і довіру й рятуючи великі цінності.

По закінченні Зимової війни з’явилися нові й відповідальні завдання, для виконання яких знадобилася саме така організація, як Червоний Хрест, який охоплював усю країну. Треба було надавати допомогу демобілізованим солдатам, забезпечувати лікування інвалідів, дбати про потреби вдів і дітей загиблих і полегшувати долю переселенців. Для виконання таких масштабних завдань довелося залучити всі сили. Догляд за інвалідами випав тоді насамперед Червоному Хресту. Невдовзі по укладанні миру, 1940 року, Фінляндський Червоний Хрест зміг відкрити лікарню для інвалідів на 600 ліжок, а також чимало оздоровчих закладів, де інвалідам війни давали освіту і де вони ставали працездатними членами суспільства. Власну лікарню Червоного Хреста надавали для поранених, які потребували спеціального хірургічного втручання, а також для тих, кому треба було довго лікуватися внаслідок ампутації чи важких ушкоджень.

Під час розширеної в такий спосіб діяльності Червоного Хреста 1941 року почалася ще одна війна, і об’єднання було змушене знову впровадити організаційні форми воєнного часу. І в польовій службі, і на фронті вони зазнали серйозних випробувань, адже цього разу боротьба затягнулася.

Заклопотаний іншими важливими завданнями, я згодом мусив передати керівництво Фінляндським Червоним Хрестом найближчим помічникам, які й далі несуть прапор цієї ідеї. Однак мені теж судилося реалізувати одне починання, особливо для мене близьке. Ще на початку 1930-х років я помітив, що треба розпочати боротьбу з ревматичними хворобами, які в найкращому віці позбавляли багатьох працездатності. За кордоном, а надто в Англії, я мав нагоду ознайомитися з результатами, досягнутими в цій царині, і відразу по тому, як почала діяти споруджена в Гельсінкі лікарня Червоного Хреста, я порушив питання про створення спеціалізованої лікарні для пацієнтів із ревматизмом. Завадила війна, внаслідок якої початок будівельних робіт відкладався рік від року, але, на мою велику радість, цей новий заклад уже будується.

Тридцять років минуло, відколи я почав соціальну діяльність у нашій відбудові. Мій внесок у роботу Червоного Хреста і Маннергеймівської спілки обмежувався намічанням провідних напрямів, висуванням ідей, заохоченнями, а також формулюванням певних ініціатив, які, вправно і самовіддано зреалізовані іншими, вели до успіху. Ця праця давала мені задоволення, і я вдячний за те, що коли влада не потребувала моїх послуг, я в такий спосіб зміг бути корисним країні.

10. Полювання і дорожні враження

Спогади про полювання в Тиролі. — Мандрівки в Індії. — Полювання в індостанських джунглях. — Відвідання Сіккіму і Мандалая. — Моя друга поїздка до Індії. — У мисливському таборі полковника Бейлі. — Успішне полювання на велику дичину. — Рекордний тигр. — Дорога до столиці Непалу. — Враження від країни магараджі. — Знову вдома.

Мій інтерес до полювання був набагато більшим, ніж можливості для його реалізації, аж поки я, переставши після 1919 року виконувати офіційні функції, дістав змогу кілька років порівняно вільно розпоряджатися своїм часом. Цією свободою я радо користувався, беручи участь у товаристві добрих друзів у багатьох цікавих і багатих на події мисливських походах, які, втім, нічим особливим не відрізнялися від тих, що здійснювали більшість інших завзятих мисливців у північних угіддях і які тому можна тут пропустити. Натомість більше можуть дати (принаймні тим, чия душа сприйнятлива до радощів мисливського життя) мої походи в далеких угіддях. Якщо не брати до уваги раніше описані походи в центральноазійській важкопрохідній гірській місцевості, це ще й полювання головно в Тирольських Альпах, а також дві пам’ятні поїздки до Індії 1928 і 1937 років, коли я брав участь у полюванні на велику дичину.

На початку 1920-х років я заорендував у Тиролі привабливе угіддя з назвою Кляйнарль, яке в давнину належало до рибних угідь зальцбурзьких князів-єпископів. На той час Кляйнарлем володіла вдова-баронеса Імгоф, яка й сама разом із родиною проводила там літо. Стояла там і приваблива мисливська хатка на березі ставка, оточеного саджанцями. Її інтер’єр був світлим, меблі — старого тирольського взірця, а довкола хатки здіймалися масивні гори. На схилі містилася ще мисливська халупа в селянському стилі. Впродовж багатьох років я проводив у цій гарній місцині приблизно один місяць щоосені. Полював я здебільшого на козиць, тих швидких і боязких тварин, які в усі часи вважалися пречудовою дичиною, а також на оленів. Останніх я мав право відстрілювати наперед домовлену кількість.

У Кляйнарлі були найграндіозніші, які лиш можна собі уявити, можливості для прогулянок, і я цікаво й захопливо проводив там кожен день. Приблизно о четвертій ранку ми вирушали в дорогу з ліхтарями і поверталися, коли сутеніло. Під час підйому на гірські кряжі, де мешкали стада козиць, треба було уважно стежити за примхливим гірським вітром. Щоб мати змогу стежити за його змінами, єгері невпинно посмоктували порцелянові люльки. Раптового пориву вітру вистачало, щоб застерегти цих тварин, і тоді нічого іншого не лишалося, як спускатися і знову п’ястися догори. Як би прикро не було, найрозумніше було дотримуватися вказівок горян, адже вони, звісно, знали свою справу і своєю надійністю могли зрівнятися з найчутливішим барометром. Коли ти вирішив підійматися в якомусь певному напрямку, бувало так, що звідти долинав дратівливий свист, який повторювався по всьому кряжі дражливими, щоб не сказати глузливими голосами. Котрась із козиць, яка була на варті, подавала стаду попереджальний сигнал, що його інші передавали далі. Але якщо вдавалося видобутися на хребет і побачити в бінокля, що там таки є козиці, було захопливо наближатися повільно до стада і вибрати з нього особину, в яку варто стріляти.

Олені теж були боязкими тваринами і переважно бігали в лісовій місцевості трохи нижче. У Кляйнарлі я застрілив оленів середнього розміру. Така пишна тварина, побачена вгорі на косогорі, збурювала кров мисливця, але найліпше було підготуватися до зустрічі з багатьма перешкодами й несподіванками, перш як щось вполюєш. До оленів треба було наближатися обережно, а перед тим обдивитися місцевість у бінокль, а водночас уважно пильнувати за вітром, силу й напрямок якого не завжди легко оцінити. Якщо не поталанило, бувало, що зненацька ти натрапляв на гущавину з приземкуватих гірських сосен, пройти яку було дуже важко, а іноді навіть неможливо. Але подолати труднощі було варто. Коли ти опинявся на віддалі пострілу, серце мимохіть починало гупати, аж поки бачив, як розкішна тварина спинається на задні лапи, валиться додолу і скочується схилом. Після того дужі тирольці підбирали здобич — при цьому їм часто доводилося спускатися в ущелину кручею, де, здавалося, годі й ногу поставити. Зійшовши вниз, вони спокійнісінько брали вбиту тварину, зв’язували їй ноги, закидали на спину й вибиралися догори спритно, наче гірські кози.

Але бозна-скільки разів траплялося так, що ти скрадався і п’явся з зіпрілим обличчям, лише щоб почути дратівливий попереджальний голос козиці й побачити, як олень чи стадо козиць мчить зеленими луками і зникає в сосновій гущавині, — утім, це саме собою божественне видиво!

По смерті баронеси Імгоф я залишив Кляйнарль, натомість дістав право на полювання на терені в Фельберталі, дуже далеко на південний захід. Але тоді я сумовито згадував розмаїті можливості для полювання на попередній заорендованій мною території, адже в Фельберталі не було іншої дичини, крім козиць. Та втім, і тут я багато років мав велику розвагу в полюванні, аж поки батьківщина покликала мене на нові завдання, які забирали більшість часу.

Коли 1927 року мені випала нагода поїхати до Індії, я не міг устояти перед спокусою спробувати щастя в полюванні на тигрів та інших, безпечніших екзотичних тварин. Крім того, було приємно ознайомитися з частинами Азії, де я раніше не бував.

У середині грудня 1927 року я сів у Марселі на французький корабель. Першим його пунктом призначення була Александрія. Коли ми пройшли Суецький канал і опинилися в Червоному морі, клімат змінився одним махом. Спека стала нестерпною, але що більше ми наближалися до екватора, то чарівніше сяяло тропічне зоряне небо. Після зупинки в Адені — місті, в якому немає власної питної води, — лишилась тільки кінцева — Бомбей. Нам зустрілося на цьому маршруті лише кілька кораблів. Єдиною новинкою були акули, чиї трикутні плавці час від часу витикалися з хвиль. На шістнадцяту добу наш корабель причалив у фантастично гарному Бомбеї, збудованому на острові, з’єднаному з материком мостами.

Наступною моєю метою була Лакхнау, столиця Об’єднаних провінцій, розташована за тисячу кілометрів (по прямій) від Бомбея на північний захід. Поповнивши своє спорядження постільними речами з тканини хакі, а також чековою книжкою, я сів у потяг. У кишені лежало кілька рекомендаційних листів до начальника округу Лакхнау містера Касельса. Я мав намір попросити його допомогти організувати якийсь мисливський похід на запланованому маршруті Лакхнау — Делі — Сіккім — Калькутта — Ранґун — Мандалай.

Унаслідок великих відстаней їзда потягом в Індії надзвичайно стомлива, надто в гарячу пору року. Жодна людська сила, здавалося, не могла завадити пороху просякати в вагони. Чотири вентилятори зумкотіли на стелі, не дуже й здатні охолодити задушливе повітря, до якого біля сіл, що їх ми проминали, ще й домішувалися різноманітні запахи. Більшу частину просторого вагона займав салон зі шкіряними канапами, який на ніч перетворювався на спальний вагон. Слава Богу, інколи з’являлася нагода заскочити до душової й ополоснутися.

Туристам, отже, було порівняно комфортно, на відміну від простонароддя, яке в переповнених вагонах їхало здебільшого стоячи. Тиснява була такою самою, ба навіть іще більшою, ніж побачена в Китаї. Коли потяг зупинявся на якійсь станції, люди кидалися через двері й вікна з криком і галасом. Просто незбагненно, скільком людям вдавалося вміститися в один-єдиний індійський залізничний вагон.

Харчуватись я ходив у вагон-ресторан. Меню були прості й одноманітні: через спеку не було змоги запасатися швидкопсувними харчовими продуктами — скажімо, м’ясом, яке доводилося з’їдати відразу по тому, як зарізано худобу. Слуги мали бездоганне вбрання — тюрбан і білий каптан, підперезаний барвистим поясом, — і віталися за індійським звичаєм, уклоняючись і водночас підводячи руку до свого чола.

Коли я прибув до Лакхнау, мене зустрів містер Касельс і ґречно запросив замешкати в нього. По дорозі до його домівки ми рано-вранці пішли подивитися на форт з якнайпростішими оборонними спорудами, який 1856 року, на кінцевій стадії сипайського повстання, став останнім пристановищем для нечисленних британських цивільних та військових посадовців і їхніх родин. Містер Касельс гордо показав на прапор, що майорів на вершині форту, й пояснив, що то було єдине місце в усій Британській імперії, де ніколи не спускали вниз англійські кольори. А ще він показав мені великий будинок поблизу, де шотландці під зверхністю сера Коліна Кемпбелла вигубили повстанців до останнього чоловіка.

Пробувши кілька днів у гостях у начальника округу і його ласкавої дружини, я на свою втіху отримав звістку, що господарю вдалося організувати полювання в заповіднику Тераї (в Індії так називають лісосмугу біля підніжжя гір). Частина цієї зони перебувала на боці британців, а частина належала до незалежного королівства Непал. У Тераї нещодавно закінчився мисливський похід на слонах, у якому полювали на тигрів та іншу велику дичину. Те полювання організував відомий в Індії солдат і військовий фотограф полковник Фаунтгорп, який пообіцяв зачекати й надати мені змогу долучитися до полювання на тигрів. Вдячний за чудову організацію і гостинність, я попрощався з родиною містера Касельса.

У Тераї полковник Фаунтгорп запросив мене замешкати в скромно мебльованому бунгало. За їжу тут відповідали двоє слуг, які належали до персоналу одного з лакхнауських готелів. Обідали серед джунглів ми з господарем удвох, у смокінгах. Після того як ми наїдались, з’являвся раджа, теж у смокінгу. Приходив він пізно, бо індус не має права харчуватися разом із тими, хто належить до іншої конфесії. Цей раджа, надзвичайно ласкавий добродій, тримав слонарню з десятьма придбаними тваринами. Упродовж вечора лунала грамофонна музика. П’ятнадцять вечорів поспіль ми слухали той самий індійський марш, Ca, c’est Paris, і ще дві речі, назви яких я встиг забути. Коли виникало відчуття, що грамофона ми вже наслухалися, наставав час лягати спати. Після кількагодинного нічного сну ми вдосвіта знов вирушали в дорогу.

Організоване полковником Фаунтгорпом полювання тривало два тижні. За той час я ознайомився з багатьма способами полювання на тигра, однак мисливська фортуна не була до мене прихильною. Один звичайний спосіб був стріляти в тигра з розташованого на дереві «махана», куди мисливець залізає і стереже вбиту хижаком здобич. Такою принадою зазвичай стає буйволеня, до якого має вночі повернутися тигр. Чекання буває довгим, а часто й безрезультатним, адже тигр, у якого один раз уже стріляли з махана, стає дуже обережним і не повертається туди, де вже харчувався. У полюванні з махана використовують і живі принади, припинаючи буйволеня на місці. Ще один поширений метод — облава з нагоничами. Але це небезпечний спорт, адже тигр без вагань накидається нанагоничів.

Грандіозна вистава виникає, коли на тигра полюють групою, утворюючи зі слонів коло навкруг території, де тигр убив буйволеня. Одного чи кількох (максимум п’ятьох) великих слонів із великими іклами виокремлюють і їдуть ними, затоптуючи землю всередині кола. Слони просуваються, петляючи в високій траві джунглів, оглядаючи всю поверхню землі, аж поки один із них не натрапить на тигра, який з ревом накидається на нього. Там, де це сталося, слони розвертаються і поспіхом тікають, витягши хвоста і підібгавши хобота. Гучні крики розташованих колом слонів змішуються з вигуками мисливців, лякаючи тигра, щоб він не пробився з кола. Ця вистава може тривати цілими годинами, а тим часом стрілець на слоні, наготовивши рушницю і вкрай напружившись, намагається прицілитися крізь густу траву джунглів, яка часто сягає вище голови. Звідки підкрадається тигр, оприявнюють то деякі хитливі травини, то важкий подих чи погрозливе гарчання, аж ось зненацька спалахує жовта блискавка — здобич з’являється на якусь секунду, і тоді треба цілитися твердо і миттю стріляти. Це все потребує моторності й пильності, адже весь час доводиться остерігатися, щоб жоден із чоловіків, які утворюють облогове кільце, не опинився часом на лінії вогню.

Для полювання за допомогою слонів треба щонайперше навчитися міцно стояти в кошику, прикріпленому до широкої спини тварини. Спершу може бути важко зберігати рівновагу, коли слон ступає, дуже гойдаючись, але невдовзі звикаєш, трохи згинаючи коліна і посуваючи ноги, примірятися до такту кроків. Коли вже маєш такий рівень, стрільба з «ховдаха», стояка на спині слона, не завдає особливих труднощів.

Іноді ми їхали возом, запряженим двома волами, туди, де слони вже чекали. На возі ми сиділи на сіні, і воли розвивали чималу швидкість на прокладеній у лісі, але ще не брукованій дорозі. А далі ми знову вирушали в дорогу на слонах! Якось раз ми доїхали до болота біля мисливського табору, де, за розповідями, було чимало болотних оленів. Те, що це добрі мисливські угіддя, було видно з того, що звідти побігли два великих стада, щойно ми почали наближатися. Часто розповідали, що болотні олені трапляються у цих краях, але в місцях їхнього мешкання їх рідко вдавалося побачити в високому очереті. Побачити вдавалося лишень їх роги й іноді мигцем корпус, коли вони високо підстрибували у воді, тому нечасто випадала нагода вистрілити в них. Роги болотного оленя формою нагадують роги домашнього, різниця лише в тому, що вони складаються з суцільної кістки й дуже білі.

Слони не люблять заходити в болотяну воду, бо її дно здається важким тваринам нестійким. Коли ми переходили через якусь мулку річку, цікаво було бачити, як обережно вони поводяться. Підійшовши до води, вони згинали задні ноги, поки вся вага тіла туди не переміщалася, після чого обережно занурювали передні ноги до дна. Якщо слон помічав, що дно його тримає, він підтягував і задні ноги, а перейшовши річище, виставляв передні на протилежний берег. Після того ставав навколішки і підтягав себе вперед задніми ногами, які, отже, виконували роль своєрідних полозів. Під час цього маневру вершник міг стояти в ховдаху, майже не відчуваючи гойдливих рухів слона.

Одного дня знову загинуло якесь буйволеня. Дві ночі поспіль я сидів угорі на дереві над падлом, чигаючи на тигра. На другий ранок, саме задрімавши, я зненацька прокинувся від хрускоту. Я не міг бачити буйволеня у високій траві, але розгледів унизу світлу постать із темними цятками, яка саме почала підтягатися назад. Я підкинув рушницю і вистрілив, вона завмерла, і я свистом спонукав свого махута скерувати нашого слона до здобичі. Разом із моїм мисливцем махут спустився на землю, щоб обережно просуватися туди, де, як ми гадали, лежав тигр. Я напружено чекав, поки чоловіки замахають кашкетом на знак того, що тигр мертвий. На моє розчарування вони, однак, незабаром сумовито повернулися — «тигр» виявився схожою на рись дикою кішкою! У неї, як і в рисі, є коротенький хвостик, забарвлення трохи темніше, але її шерсть годі порівняти з гарною шкуркою рисі. З цією здобиччю ми ніяково поїхали назад до табору.

У результаті цих мисливських походів у мене назбиралося чимало здобичі, авжеж, але мені не вдалося вполювати першого в своєму житті тигра, як я намірявся. Повертаючись, ми з полковником Фаунтгорпом прибули на найближчу залізничну станцію, де довелося побачити епізод, який мені назавжди запам’ятався. Дорога пролягала через ділянку лісозаготівлі. На станції панували пожвавлення й метушня. На пристанційній ділянці туди-сюди їздив локомотив, і ми випадково помітили, що один із робітників спить на колії, поклавши голову на рейку. Так сталося, що локомотив скерували на колію, де лежав чоловік, який незважаючи на свистки, не відсунувся, й локомотив переїхав його на смерть. Юрба робітників поставилася до цього цілком пасивно — годі було помітити бодай найменші ознаки того, щоб цей нещасний випадок їх приголомшив або поведінка машиніста викликала в них осуд.

Провівши дві доби в Лакхнау в гостях у містера Касельса, я поїхав далі до Делі, щоб зустрітися з генералом Кірке, з яким познайомився, коли він у 1924–1925 роках працював як фахівець у Фінляндії, залучений до організаційної роботи наших збройних сил. Згодом я бачився з ним у Лондоні. Під час зазначеного відрядження цей джентльмен і солдат здобув у нашій країні загальну пошану та численних друзів і до своєї смерті 1949 року залишався щирим другом Фінляндії.

У Делі генерал Кірке познайомив мене зокрема з віце-королем — лордом Ірвіном, який згодом став називатися лорд Галіфакс, із головнокомандувачем індійської армії фельдмаршалом Бірдвудом і з численними високопосадовцями британської адміністрації. На справленому ним банкеті генерал Скін повідомив, що хоче передати мені своє право полювання в районі Сеоні, розташованому в Центральних провінціях. Звісно ж, я з радістю і вдячністю прийняв цю грандіозну пропозицію.

Місто Сеоні, столиця однойменного округу, розташоване за 700 кілометрів на південь від Делі. Коли я туди прибув, мене зустрів начальник округу, містер Бурн, і запросив оселитися в своєму затишному бунгало, прикрашеному десятками тигрячих шкур та іншими трофеями. Місто було відоме мисливцям на велику дичину, але загалом нічим особливим не вирізнялися. Звідти відходили радіальні дороги в різних напрямках і через те можна було порівняно швидко доїхати автомобілем, куди треба.

У Сеоні я чудово провів час. Щодня ходив на полювання, починаючи від сходу сонця, аж поки мене не забирали автомобілем на пізній обід. Його ми споживали так само, як і в полковника Фаунтгорпа, — слухаючи грамофонну музику в смокінгах. Музика тут була представлена вальсом, під який ми танцювали два тури з місіс Бурн, щоб ожвавити розмову і побільшити апетит. Пообідавши, ми трохи часу балакали, після чого йшли відпочивати й набиратися сил на такий самий завтрашній день.

Мій друг Бурн багато чого робив для мене. За організацію мисливських походів відповідав урешті-решт лячно худий індус, руки й ноги якого дуже нагадували сірники. Для мене було загадкою, як така хирлява істота спромагалася витримувати всі тяготи. Утім, той сивоголовий старий ґрунтовно знав свою справу і мав чимало тренованих нагоничів. Незважаючи на чудову організацію, ми на своїх маханах були змушені марно чекати, щоб котрийсь із тигрів перейшов одну з галявин, які міг обирати. Якось раз ми зустріли трьох тигренят убитої раніше нашим господарем тигриці. Я застрілив двох, а третього ми вполювали живого. Я мав намір перевезти тигреня до Фінляндії, але воно здохло кілька днів по тому.

Одного дня, сидячи кожен на своєму дереві на невеликій віддалі один від одного, ми з Бурном зробили висновок із голосів нагоничів, які просувалися через ліс, що облава наближається до нас. Раптом навколо почалися пожвавлення й метушня. Старий керівник облави підбіг під дерево з Бурном, вигукуючи, що на одного з нагоничів напав тигр і нам треба негайно поспішити йому на допомогу! Ми позлазили й побігли. Доки поспішали крізь бамбукові зарості, Бурн устиг зазначити мені, що такі ситуації дуже небезпечні. Треба триматися вкупі в цьому важкопрохідному і непроглядному молодому лісі й тримати рушницю в бойовому стані. Однак виявилося, що цього разу була фальшива тривога: ми не зустріли нікого, крім дохлого буйволеняти. Судячи зі слідів на вогкій і масткій землі, навколо здобичі сновигали два тигри.

Тепер ми залізли на дерево, яке росло біля дохлого буйволеняти, однак незабаром стемніло, і тигри не з’являлися, тож нам довелося з порожніми руками повертатися додому вночі в непроглядній пітьмі.

Те, що зазначена ситуація, як зауважив Бурн, справді могла бути небезпечною для життя, трагічно справдилося в випадку з ним самим. Досвідчений мисливець, який убив понад п’ятдесят тигрів, загинув рік по тому, кинувшись в аналогічній ситуації допомагати одному зі своїх нагоничів.

Кілька разів уранці, коли я зі своїм супутником-індійцем устигав недалеко відійти од нашого житла, повз нас шугнула плямиста олениця з оленятами, переслідувана п’ятьма лисицями. Скидалося на те, що вони полюють на здобич зграєю, чого я ніколи раніше не бачив і не чув. Я застрілив одну з лисиць і на свій подив помітив, що її хвіст при основі лисий, як у щура, але має на кінці пухнасту китицю, як у лисичому хвості. Гадаючи, що тварина, можливо, чимось хворіє, я вирішив забрати її з собою на батьківщину — але виявилося, що вона зникла. Хоч вона й здавалася безживною, але, очевидно, опритомніла. Коли я повернувся додому, господар розповів, що «лисиці» — насправді дикі собаки, які мають звичай гнатися за здобиччю зграєю і майстерно прикидаються мертвими. Існування диких собак у цих краях було неприємною новиною, адже де вони з’являються, там зникає дичина — ба навіть сам тигр, як стверджують, тоді вирушає на інші мисливські угіддя.

Талану на тигрів у мене, як я побачив, і далі не було, зате вдалося вполювати чимало інших звірів. Улюбленою дичиною стали граційні плямисті олені, разюче довгі роги яких нагадували загострені наконечники списів.

Мисливські походи в Сеоні були й повчальними, й цікавими. Відбувалися вони на території, відомій з твору Кіплінга «Книга джунглів». Письменник розповідає, що саме там натрапив на озерце, оточене стінами скель, які нагадують спинки крісел, і зробив його Скелею у своїх оповіданнях.

Наприкінці лютого я подався на північний схід, маючи на меті доїхати до Ґанґтока, столиці маленької гірської держави Сіккім, розташованої на південному схилі Гімалаїв. Я намірявся відвідати полковника Ф. Е. Бейлі, який у статусі представника індійського уряду підтримував контакти з Тибетом. У дні, коли я гостював у полковника Бейлі та його дружини, я не мав змоги полювати, але час у їхньому товаристві минав весело. Полковник добре знав Тибет і лімітрофи біля підніжжя Гімалаїв і розважав мене, розповідаючи свої мисливські спогади й цікаво змальовуючи життя тих глухих країв. А ще він познайомив мене з магараджею Сіккіму й багатьма тибетцями, які служили при його дворі. Магараджа й сам мав тибетське походження.

28 лютого я попрощався з родиною Бейлі, щоб поїхати далі до Бірми. Перед маленькою станцією Сіліґурі я завернув на мальовничий курорт Дарджилінґ, що його альпіністські експедиції, які намагалися зійти на Еверест, використовували як вихідний пункт. Я неабияк здивувався, коли назавтра зустрів у Сіліґурі полковника і місіс Бейлі, а також двох фінок-місіонерок, чия місія розташовувалася в північному Сіліґурі. Ті енергійні жінки проїхали верхи 80 кілометрів, щоб зустрітися зі мною в Ґанґтоку, але, на жаль, дісталися туди аж на другий день по моєму від’їзді. Утім, полковник Бейлі надав їм свій автомобіль, щоб вони не втратили нагоди побачитися зі співвітчизником. У маленькому станційному буфеті полковник швиденько організував обід, на який запросив мене, обох місіонерок і деяких тибетських і бутанських офіцерів. На це велике й строкате товариство інші пасажири дивилися з виразним здивуванням і зацікавленням.

До Бірми мені порадив поїхати досвідчений мисливець на велику дичину полковник Фаунтгорп, який розповів, що там трапляються невідомі в решті Індії види оленів. Мене дуже вабило місто Мандалай зі своїми пагодами. Шлях проходив від Сіккіма через Калькутту до столиці Бірми Ранґуна. Пробувши тут короткий час, я здійснив самостійно доволі безрезультатний мисливський похід уздовж річки Іраваді. У тих краях, як я помітив, не дуже прихильно ставилися до європейця.

Далі я подався до Мандалая, столиці, розташованої в горішній Бірмі. Мандалай, оточений фортечним ровом у формі квадрата і з блискотливою водою, справив на мене пречудове враження своїми яскраво-червоними палацами і пагодами. Як і в деяких китайських містах, які я проминав, їдучи Азією, на гребенях будинків висіли чавунні дзвони з прикріпленими до била бляшаними пластинками, і коли вітер їх гойдав, повітря немовби тремтіло срібними звуками. Мандалай був значним торговельним центром, і я радо відвідав його різнобарвні базари. Китайська складова в населенні була чималою, і ці маленькі китайці вирізнялися щирістю і жвавістю. І чоловіки, і жінки палили товсті білі сигари, і дивно було бачити, як, коли розмова чи торгування ставали такими жвавими, що це заважало курити, матері встромляли сигару до рота немовляти, яке носили з собою.

У королівському палаці, високому дерев’яному будинку, стіни мерехтіли інкрустованими скалками дзеркала, стеля блищала сріблом, а вершини веж — золотом. У парку, де не було жодної памолоді, височіли великі дерева. Як мені там розповіли, цей палац на початку 1880-х років став ареною жахливої різанини. Побоюючись змови, щойно коронований король вирішив усунути з дороги родину, що складалася приблизно зі ста осіб. Під час тридобового бенкету кудись один за одним зникли всі родичі. Звільнених в’язнів змусили вкоротити їм віку, вдаривши дрюком по шиї за бірманським звичаєм. Щоб заглушити стогони, три оркестри грали і день і ніч. Трупи жертв було поховано в парку, після чого придворним слонам дали втоптати м’яку землю. Ця бійня спричинила в горішній Бірмі загальну анархію, після чого країну було приєднано до Британської імперії і поступово вгамовано.

Я мав намір повернутися до Європи кораблем, але виявилося, що роздобути каюту неможливо: всі, хто лиш міг, і британці, й інші іноземці, виїжджали з Індії на час сезону дощів, який саме починався. Я не міг зробити нічого іншого, ніж іще раз перетнути весь Індостан потягом і сісти в Карачі на маленький каботажник, який довіз мене до Басри, розташованої у глибині Перської затоки. Звідти я поїхав потягом до Багдада. Провівши там два дні в гостях у маршала авіації Елінґтона, я сів у літак і залишив це казкове місто з мечетями, палацами й славетними базарами. По дорозі трапилися повітряні ями, і всі три пасажири зраділи, коли 10–12-годинний переліт закінчився посадкою літака в Каїрі. З Александрії я приїхав до Венеції комфортабельним пасажирським пароплавом, який раніше належав Австрії.

Від цієї подорожі в мене лишилися якнайприємніші спогади. Вона була з усіх поглядів плідною завдяки дуже захопливим, екзотичним мисливським переживанням і цікавим новим знайомствам, а також лишила чимало привабливих вражень про новий і невідомий куточок світу.

Другу свою поїздку до Індії я здійснив через дев’ять років на запрошення друга, полковника Бейлі, який тоді працював у Непальському королівстві британським представником. Було заплановано, що я приїду до нього в гості до столиці Непалу Катманду. Крім того, він зголосився організувати полювання на тигрів у вже знайомому мені Тераї, куди мав приїхати зі своїми супровідниками на Новий 1937 рік. Щоправда, друзі застерігали мене від тягот мисливського походу в незнайомому кліматі, яких доведеться зазнати майже в сімдесятирічному віці, але приємні спогади про попередній візит спонукали не роздумуючи прийняти запрошення. На моє рішення вплинуло й те, що каденція президента Свінгувуда, під час якої я зобов’язався виконувати функції голови Ради оборони, незабаром закінчувалася, і я постановив полишити невдячні, щоб не сказати безнадійні, спроби вдосконалити наші збройні сили.

Тому я з легкою душею спостерігав у листопаді 1937-го, як зникає в осінньому тумані фінляндське узбережжя. Найближчим пунктом призначення був Лондон, де я поповнив озброєння, до якого мали додатися три рушниці: дубельтівка Purdey (завдяки великому калібру (9,8) і високій пробивній здатності вона особливо добре пасувала до полювання на велику дичину), нарізна мисливська рушниця Rigby (калібр 8,2), яка чудово пасувала до полювання на тигрів, а також малокаліберна, легка і приємна рушниця Peterlongo, яку я давно й добре знав і з якої вполював більшість своїх козиць.

Я прибув до Лондона, коли країна перебувала в стані збурення, бо король Едвард намірявся взяти морганатичний шлюб. Незважаючи на велику знервованість, яка, здавалося, зростала з кожним днем, мені говорили про це, демонструючи сувору стриманість. Я не міг не захоплюватися самодисципліні англійців. Утім, після зречення корони тиск спав і ніщо вже не заважало відверто розмовляти на цю тему. Найстриманіші — й ті не криючись висловлювали схвалення чи осуд.

У середині грудня я сів у Тілбурі на пароплав Mooltan, величезне судно тонажністю 20 000 тонн, який і сам, здавалося, радий був залишити тумани й дощі англійської зими. Життя на кораблі стало приємним відпочинком після клопотів попередніх тижнів. Біскайську затоку ми проминули за гарної погоди. Невдовзі ми прибули до Марселя, звідки я зробив екскурсію до Авіньйона, папського міста, багатого на історичні пам’ятки.

Далі я вирушив до Александрії, після чого проїхав Суецьким каналом до Червоного моря. Бідний на події одноманітний шлях, здавалося, діяв на нерви пасажирам, і коли стало відомо, що з зустрічного вантажного пароплава попросили надати медичну допомогу, більшість наготувалися чекати на збадьорливу сенсацію. Машини зупинилися, і судновий лікар з інструментами й пляшечками підготувався до спуску на шлюпку, яка пливла до нашого корабля. Утім, одразу з’ясувалося, що попрохана медична допомога — це пляшка рицинової олії! Легко можна собі уявити, які почуття породила в командному складі корабля ця операція надання допомоги, яка затримала нас не на одну милю.

За кілька днів до прибуття в Бомбей я отримав телеграму від генерал-губернатора, вельмишановного барона Брабурна. Той ґречно запросив мене погостювати й побувати на параді, який мав відбутися того самого дня, коли чекали прибуття корабля «Мултен».

Генерал-губернатор і леді Брабурн привітали мене в заміській резиденції. Довкола будівлі росло повно квітів і буйної зелені, і з тераси відкривався чудовий краєвид на величезний портовий район і чисте море. Мальовничості додавав почесний вартовий, улан-бенгалець із прикрашеним прапорцями списом, одягнутий у червоний мундир, білі лосини і високі чоботи з пряжкою.

Дружині генерал-губернатора і гостям, запрошеним на парад, було надано сидячі місця в затінку наметової тканини. Генерал-губернатор у сірому сурдуті виїхав на коні в супроводі пишної лейб-гвардії, ескадрону на гнідих австралійських конях. Усі чоловіки були вбрані в червоні каптани і білі лосини й мали чорну розчесану навпіл бороду — якщо вона була рідкою, її поліпшували кінським волосом! Мені, старому кіннотнику, було приємно зауважити взірцевий стан коней і амуніції. Після того як генерал-губернатор привітав батальйон, який пройшов повз нього маршем, той почав спільну стрільбу без команди. Кожен бахкав досхочу, аж поки не було подано сигнал завершувати й парад закінчився.

У маленькому дворі генерал-губернатора було чітко регламентоване життя, і ад’ютантам доводилося чимало трудитися, щоб забезпечити всі його деталі. Щоранку кожному вручали програму зі списком осіб, яких буде прийнято за день, і переліком церемоній. Генерал-губернатор із помічниками представляв авторитет Англії дуже майстерно, однак у мене склалося враження, що таке життя, напевно, з часом стає вельми одноманітним.

3 січня я попрощався з ласкавими господарями, які доклали багато зусиль, щоб мені було комфортно. Поїздка потягом до прикордонних районів Непалу через Лакхнау тривала в поросі й спеці дві важкі доби. Проїхавши останню дорожню частину автомобілем, я дістався до мисливського табору, розташованого за шість кілометрів від Банбасси.

Табір, у якому мене щиросердо зустрів полковник Бейлі, складався з дванадцяти наметів, наданих мисливцям. Серед гостей я особливо пам’ятаю полковника Стівенсона з дружиною, а також деяких молодих офіцерів-кіннотників. Допоміжного персоналу, що складався з місцевих, було двісті чоловіків. У розпорядженні ми мали 20 слонів. Таборище, захищене лісом з трьох боків, містилося в дивовижно гарному краї біля широкої річки. На протилежному березі розлягалася простора рівнина з лісом позаду неї, і за доброї видимості можна було роздивитися засніжені вершини Гімалаїв. Мої думки линули до теренів позаду гірського хребта, якими я мандрував на початку сторіччя: до найпівденніших оаз Сіньцзяну було лише сімсот кілометрів, дрібничка за азійськими мірками. Близькість гірського краю відчувалася і з дуже холодних ночей.

Уже наступного ранку по моєму приїзді ми вирушили 19 слонами на місце, де тигр убив якесь буйволеня. День минув, а обложити хижака ми не змогли, і в чотири наступні дні мисливська фортуна була неприхильною до нас. За уявленням тубільців, це свідчило про гнів богів, і для їх задобрення треба було здійснити релігійний церемоніал. Після тривалих пошуків нам одного дня вдалося знайти чоловіка, здатного це зробити. Увечері ми розклали велике багаття, куди «брамін» кинув поміж своїми молитвами якийсь порошок, від якого вогнище запалало на повну, і ввійшов у транс, який спочатку видавався прикиданням, але поступово став таким сильним, аж я подумав, що він умре на місці. Коли було зроблено все, що, на думку тубільців, потрібно для задобрення богів, ми могли лише чекати на зміну мисливської фортуни.

Щойно ми встигли назавтра вранці протерти очі від сну, як нам повідомили, що тигр уполював двох буйволенят. Цього разу сліди вели до острова на річці, куди ми змусили побрести слонів, які несли нас на спинах. Двічі нам здавалося, що ми зуміли обложити хижака, але обидва рази йому вдалося вишмигнути з кола. Коли ми втретє натрапили на слід, глухе гарчання засвідчило, що тигра обложено. Полковник Стівенсон, якого господар вибрав для здійснення смертельного пострілу, виїхав уперед на слоні, який мав сполохати тварину. Коли тубільці жестами показали ймовірне розташування здобичі, він зробив серію пострілів, і одна куля поцілила. Мені не подобався цей метод, але кремезний тигр таки загинув.

Тепер мисливська фортуна, здавалося, змінилася, і наступного разу настала моя черга застрілити тигра. Досить пізно ввечері надійшла звістка, що за чотири кілометри від табору хижак роздер буйволеня. На вистеження тигра теж пішов якийсь час, але врешті його вдалося обложити в рідкому ліску. Коло дедалі вужчало, і ми виїхали вперед на слонах. Я саме дивився праворуч, коли зненацька тигр завиднівся з протилежного боку. Він підкрався був на чималу віддаль і врешті заліг на землю поблизу слона, але раптом розвернувся і спробував шаленими стрибками пробитися крізь дерева на другий бік. Перший постріл виявився невлучним, але другим я поцілив. Пробігши з сорок метрів із простріленою легенею, тигр повалився на землю мертвий, мов камінь.

Назавтра ми вполювали лише індійського самбара, гепарда і кількох диких кабанів. Зненацька ми почули кукурікання півня, і коли його було вбито, ми виявили, що він точнісінька копія свого строкатого фінського сільського двоюрідного брата, якщо не брати до уваги величезні остроги.

Наступний наш мисливський похід вийшов украй напруженим, і його результат до останньої хвилини був непевним. 16 слонами ми проїхали 7 кілометрів до того місця, де було знайдено дохле буйволеня. Лише приблизно о пів на другу дня нам вдалося обложити тигра. У коло скерували слона, а незабаром ще й другого. Коли тигра було виявлено і він атакував одного зі слонів, який дістав рану на хоботі й над очима, слони занервували дедалі більше. Здавалося, їх годі змусити знову піти вперед. Полковник Стівенсон поїхав у коло і зробив кілька пострілів, куди показували тубільці, після чого і він, і його дружина розпочали буквально чергу швидкого вогню по невидимій тварині. Я мигцем побачив тигра, коли він блискавично розвертався окрай трави. Ми з полковником Бейлі зробили по пострілі йому вслід, очевидно, невлучно.

Облога тигра тривала вже близько чотирьох годин, і треба було вкластися в ті півгодини, які ми ще мали до настання темряви. А що я перебував найближче до полковника Бейлі, мене попросили заїхати всередину кола. Налякані слони й тепер відмовлялися просуватися. Раптом я побачив, як усередині трав’яного муру за кількадесят метрів переді мною зблиснула біла стрічка, вгадав у ній ряд тигрячих зубів, ретельно прицілився і спустив курок. У відповідь на мій постріл почувся жахливий рев, але тигр не кидався на мене. Незабаром я в бінокля розгледів у траві солом’яного кольору жовту пляму, спрямував постріл на неї, гадаючи, що це тигрячі груди, й побачив, як хижак повалився на землю. Після того як тубільці кинули кілька каменів, щоби пересвідчитися, що здобич уже не подає ознак життя, кілька найсміливіших пішли з’ясувати ситуацію. Вкрай обережно вони скрадалися вперед по кілька кроків і незабаром сповістили, що тигр мертвий. Другий постріл влучив у чубок, а не в груди, як я гадав.

Раді з того, що наш похід нарешті дав результат, ми подалися назад до табору. Повертатися було важко. На джунглі спустилася тропічна ніч, і гострі колючки роздирали одяг. Слони, які в денну пору гарненько відхиляли гілки хоботом, були в темряві безпорадними. Ніч стояла холодна, і ми не на жарт змерзли, аж поки, діставшись додому, змогли зігрітися біля вогнища.

У моїй програмі був місячний мисливський похід до Непалу, і щоб побачити більше в цій важкоприступній і таємничій країні, я вирішив провести зо два тижні в її столиці Катманду. Ще коли я прибув до Банбасси, господар повідомив мені, що Його Величність магараджа Йоодха Шумшер Юнг Бахадур Рана запрошує мене взяти участь у зорганізованих ним гонах на тигра. Тепер я дізнався, що відбудеться цей мисливський похід аж на початку лютого. А що полковник Бейлі саме мусив переїздити зі своїм табором до Белаурі, розташованого за десяток кілометрів від місця отаборювання магараджі, я вирішив скористатися вільним часом і поїхав до південної Індії.

Спершу я подався до Мадраса, розташованого на Коромандельському березі, й там кілька днів мешкав у генерал-губернатора, лорда Ешлі Ерскіна. Потім я відвідав Утакаманд, літню резиденцію мадраського уряду, клімат якої вважається одним з найліпших у світі. Я мав намір іще зробити візит до магараджі в Мусоре, але той саме був у від’їзді, тож я вирушив далі на північ до Гайдарабада, четвертого завбільшки індійського міста. Звідти я повернувся, проїхавши через Делі й Лакхнау, і 2 лютого прибув до нового табору, поставленого полковником Бейлі в Белаурі.

Цей табір стояв на березі річки, яка називалася Сарда. Серед гостей були зокрема генерал сер Річард Говард-Вайс із дружиною, лорд Ейлсфорд, а також американський мисливець на велику дичину і адвокат Ллойд Сміт зі своєю п’ятнадцятирічною донькою. Ця молода панна вміла добре стріляти, і мені розповідали, що вона сама вполювала дикого буйвола.

На другий день після прибуття я в супроводі полковника Бейлі зробив візит до магараджі в його таборі. Туди вела дорога, збудована спеціально для мисливців. У дорозі я натрапив на незабутнє видиво: 180 слонів, які йшли м’якою повільною ходою, щоб облягати нових тигрів. Магараджа мав із собою тисячу чоловіків і 200 слонів, і його табір був справжнім наметовим містечком, оточеним надійним частоколом зі вкопаних у землю стовбурів.

Сам магараджа мешкав посеред табору в будинку на високих стовпах. Гостей він приймав у поблизькому великому наметі. То був смаглявий міцний чоловік із приємним обличчям, яке часто осявала усмішка, показуючи ряд білих зубів. Одяг він мав європейський, за винятком короткої спідниці, яка витикалася з-під костюма. У його товаристві перебував і племінник Падма Шумшер, який обіймав пост головнокомандувача армії. Були присутні й деякі інші офіцери. Усі вони, як і магараджа, вільно розмовляли англійською.

Магараджу знали як пристрасного мисливця на велику дичину — він особисто вполював понад двісті тигрів. Розповів, що останнього — цього ранку. Він сподівався, що зможе влаштувати мені нагоду вполювати великого тигра, який наводив жах у цій місцині, поїдаючи людей; уже кілька разів хижака вдавалося обложити, але він щоразу спромагався пробитися на волю.

Під час нашої розмови надійшла звістка, що тигра знову вдалося обложити. Ми швидко вирушили туди, але звір і цього разу зумів вишмигнути з кола — до такої можливості завжди доводилося бути готовим. Тож ми з полковником Бейлі повернулися до табору, щоб зачекати там на вістку від магараджі.

Часом обидва товариства полювали нарізно. Я неодноразово відлучався від решти, щоб самому постріляти різну дичину, як-от бабірусів, болотних оленів чи птахів, що мешкали в мочарах. Мій слон ішов гойдливим болотним дном, важко пробираючись через густий очерет. На щастя, я подолав важкі місця, залишаючись живим і здоровим.

Від магараджі кілька днів поспіль надходили звістки, що тигрові вдалося відмогтися від усіх спроб облоги, тому ми дуже зраділи, коли якось пополудні хмара куряви на дорозі оприявнила, що його авто їде по нас. На півдорозі до табору нам зустрілися послані магараджею супровідники, з якими йшов призначений для мене слон із англійським кавалерійським сідлом. Передня частина сідла мала руків’я, за яке в разі потреби можна було вхопитися. Це був конче потрібний захід безпеки для такого приладдя. Сам магараджа перебував уже на місці облоги, дбаючи про те, щоб хижак не втік.

Коло діаметром триста метрів було утворено з 80 слонів, які були розкішним видовищем, стоячи на певній дистанції один від одного. П’ять слонів уже тупали по землі всередині кола. Магараджа з непомильною впевненістю керував пошуками, і невдовзі рев оприявнив, що слони натрапили на тигра. Незабаром він метнувся в їх бік, і вони зразу ж почали тікати. Тепер махутам коштувало великих зусиль знову обложити тварину. Коли нарешті з’явилася змога повторити маневр і ті п’ять слонів знову підійшли до тигра, він раптом розвернувся й погнав геть. За гойдливою травою я мав змогу стежити за рухом хижака, який шугнув метрів за двадцять від мене. Метрів за п’ятдесят попереду він знову на мить показався. Я скинув рушницю й вистрілив, але схибив — а за цим стежили з чотириста пар очей і серед них сто шістдесят слонячих, які напевно не належали до найдурніших!

Знову залунав тупіт, і за дві години я ще раз побачив тигра мигцем. Судячи з дивного способу пересування, я таки влучив. Лише за півгодини знову випала нагода вистрілити вслід хижаку, який промчав повз мене з шаленою швидкістю й зробив кілька стрибків, після чого трава перестала хитатися. Ми обережно під’їхали туди, і невдовзі хтось вигукнув, що бачить тигра в траві. Магараджа попросив мене для певності зробити ще один постріл, звертаючи увагу на те, що з тигром ніколи не можна бути впевненим. Я прислухався до цього прохання і побачив, як голова тигра повалилася на землю.

Усі тріумфували, коли виявили, що тигр, якому стільки часу вдавалося руйнувати всі зусилля мисливців, урешті-решт спіткав свою долю. Виявилося, що це чудовий екземпляр завдовжки десять футів і сім дюймів (3,23 метра) — найбільший тигр, убитий того року в Непалі. Виконуючи вимірювання, магараджа розповів, що з усіх тигрів, які він уполював, найбільший був лише на один дюйм довший.

Подякувавши господарю за вдалий похід, я попрощався з ним. Магараджа висловив сподівання, що невдовзі матиме змогу вітати мне в Катманду.

У Белаурі ми полювали ще тиждень. Якось раз мені пощастило натрапити на березі річки на пітона, який мав завдовжки аж вісім метрів. Щоб опинитися на рівні голови й мати змогу вистрілити в плазуна, який повільно звивався, не зіпсувавши його шкіри, мені довелося чимало часу йти поряд. З величезної зміїної шкіри вистачило матеріалу на багато бажаних подарунків, коли я повертався до Європи.

Важче було добратися до крокодилів. Вони скидалися на колоди, які плавали в воді, чигаючи на здобич і високо витикаючи вирячені очі над поверхнею. Доводилося пильнувати, коли вони виповзуть на берег засмагати, і тоді спробувати влучити їм у потилицю. Було аж ніяк не легко наближатися до цих обережних тварин, які, помітивши бодай найменшу ознаку небезпеки, блискавично шугали в воду. Одного крокодила мені все ж таки вдалося застрілити, а ось другий, у якого теж влучила куля за всіма правилами мистецтва, викинув коника нашому мисливському товариству. Ми трохи часу посиділи на ньому, перш як рушити далі, і намірялися ще повернутися, однак коли підійшли до того місця знову, він десь подівся, і наше щастя, що не довелося помандрувати в глибочінь разом із ним.

11 лютого почалася люта буря зі зливою і змусила нас сидіти в наметах. Прокинувшись уранці, я почувався як болотний олень у своєму озерці. Лише за два дні буря вщухла, і коли ми дізналися, що по той бік річки бачили тигра, продовжили полювання за допомогою 35 слонів. Річка вийшла з берегів і змила мости, тож не лишалося нічого іншого, як подолати її на слонах. Слони брели так глибоко, що вода сягала до сідла-ховдаху, але ці розумні тварини нібито вміють плавати аж шість годин безперервно, а отже, не було причин для паніки.

Проти вечора тигра вдалося обложити. Він ховався у високій траві, якось уникав куль чотири години й своїм ревом та блискавичними наскоками жахав слонів. Перед настанням сутінок полковник Бейлі порадив мені їхати в коло і спробувати влучити в хижака. Це мені вдалося — на мій подив, тигр бездиханно повалився від єдиного пострілу. Тепер ми могли повертатися додому. Дорога далася важко. Слонячі ноги весь час ковзали на слизькому, тваринам довелося перебрідати через річку в непроглядній пітьмі. У кожному разі, тигра було вбито, і коли його розтяли, з’ясувалося, що моя куля спинилася в його серці: у цьому випадку радше талан, ніж уміння.

Після ще кількох днів полювання на різноманітну дичину наше мисливське товариство роз’їхалося. Полковник Бейлі лишився в таборі, а сам я 16 лютого у товаристві Ллойда Сміта та його дочки вирушив на станцію Ґаурі Фанта, щоб поїхати далі потягом через Раксаул до кінцевого пункту цієї залізниці, який був у Непалі. Решту шляху до Катманду я мав подолати верхи.

Зруйновані мости змусили нас поїхати до Ґаурі Фанти на слонах, сидячи в паді. Падом звалося схоже на матрац слоняче сідло, призначене для спільного використання кількома людьми, прив’язаними одне до одного товстими линвами. Надто під палючим полуденним сонцем сидіти й гойдатися там було дуже важко. За нами йшла група слонів, які несли на спині дорожні скрині, великі, мов будинки. Ми проїздили зеленою місциною з гарними, густими лісками. Орних полів не багато було видно, але скрізь ходила худоба. Села були маленькі, а почорнілі будівлі мали бідний вигляд. Поза халабудами сиділи худі, вбрані в полотно істоти, займаючись хто чим. Але здебільшого вони просто балакали — від розмов, здавалося, ці люди ніколи не стомлювалися. Коли ми проїздили повз, жінки або заходили до хати, або затуляли обличчя паранджею. Діти пустували на брудних подвір’ях. Повітря було сповнене притаманних для індуських сіл відразливих запахів.

У містах цих країв базари мають строкатий вигляд, і в них кипить життя. Галас стоїть оглушливий. На вузьких вуличках кишить критими екіпажами з парним запрягом, возами на буйволячій тязі, а також автомобілями — а ще там можна побачити, як якась худюща корова простує вперед у святій величності, обнюхуючи нечистоти й не звертаючи свого погляду на хаотичне довкілля.

Приблизно 80-кілометровий шлях від кінцевого пункту залізниці до столиці Непалу пролягав високими гірськими пасмами і долинами, що відкривалися між ними. Першу частину дороги до населеного пункту з назвою Бхімпхеді я проїхав у автомобілі, але, потрапивши туди, побачив перед собою високий гірський кряж, на схилі якого дорога перетворилася на круту, звивисту стежку. До Катманду вела підвісна дорога, збудована для перевезення речей, але я волів, щоб мій багаж везли поні в вантажних сідлах. Сам я подолав більшість того шляху пішки, хоч мені дали верхового поні. Дорога тривала дві доби, й проти вечора другого дня я дістав змогу з перевалу Чандрагірі милуватися величезним хребтом Гімалаїв і суворим краєвидом, що розстилався поза Еверестом. Коли ми спустилися крутим схилом, я прибув 20 лютого у непальську долину з добрими дорогами, яка була на віддалі лише десять кілометрів від мети моєї поїздки, і ще того самого вечора дістався до Катманду. Дорога була стомливою, і я легко зрозумів, чому Непальське королівство має небагато контактів із зовнішнім світом.

Катманду було жвавим торговельним центром. Забудоване зовсім непланомірно, без бруківки, місто скидалося радше на гігантське село. Архітектурний стиль, який мав у собі щось англійське, був цікавим, і я побачив багато гарних брусованих будинків. Численні храми з рясно оздобленими, позолоченими дахами надавали місту барвистості. Тисячі тибетських прочан щороку йшли через Катманду вклонитися Будді, який за легендою народився в непальському лісі Тераї.

Через кілька днів по прибутті я мав радість знову потиснути руку полковнику Бейлі. Сім днів у Катманду в гостях у полковника я мешкав ув одного його знайомого англійця.

Його Величність магараджа Йоодха Шемшер прислав мені в подарунок великий кошик живих сірих куріпок. Цей делікатес був у нього завжди наготований, адже їсти куряче м’ясо не дозволялося.

Коли я одразу по прибутті зробив візит до скромного палацу магараджі, що його він мав у своєму розпорядженні як прем’єр-міністр і фактичний правитель країни, володар прийняв мене дуже ласкаво і поспілкувався зі мною, жваво змальовуючи життя в Непалі.

Попри те що в країні є король, якого називають регентом, справжнім її очільником уже багато поколінь є прем’єр-міністр, який має титул Його Величність магараджа. Цей титул отримують лише нащадки Джанґа Багадура, який у середині ХІХ століття твердою рукою поклав край палацовим інтригам і взяв владу в свої руки. Конституція країни разюче схожа з системою, що її набагато пізніше зреалізував ув Італії Муссоліні.

У період урядування брата теперішнього магараджі Чандри Шумшера, який тривав аж 26 років, тобто до його смерті 1929-го, в країні відбулася докорінна модернізація. Було скасовано рабство, а також прадавній індуський звичай «саті», який вимагав спалювати овдовілу дружину на вогнищі разом із померлим чоловіком, реформовано сільськогосподарські методи, розпочато електрифікацію країни і поліпшено транспортні служби: відкрито першу залізничну колію й побудовано підвісну дорогу до Катманду. Країна постійно потерпала від руйнівних стихійних лих. Лише за три роки до того, у січні 1934-го, в непальській долині стався жахливий землетрус, який забрав життя 7000 людей і знищив великі частини поселень.

Тут варто зауважити, що політика теперішньої династії магарадж є традиційно проанглійською, відколи Джанґ Багадур брав участь у придушенні сипайського повстання. Щоб виявити свою прихильність, королева Вікторія запросила його відвідати Лондон, і про цей візит ходить анекдот, який влучно характеризує східну тактовність і кмітливість. Коли королева під час опери пожалкувала про те, що магараджа не може розуміти слова арії, виконуваної Аделіною Патин, гість відповів: «Але ж я не розумію співу солов’я!». У пізнішому поколінні особистий контакт було поновлено, коли король Ґеорґ V після коронування приїхав з візитом до Індії і отримав запрошення до Непалу, де магараджа влаштував на його честь мисливський захід. Готуючись до нього, всю здобич, яку можна було знайти, гнали в одну казаноподібну долину, де Його Британська Величність дістав нагоду вполювати аж тридцять три тигри і чималу кількість іншої великої дичини. Цей мисливський похід, під час якого магараджа на своє нещастя впав зі слона, увічнено в великій картині, що висить у палаці біля сходів на горішній поверх. На ній зображено, як король Ґеорґ робить смертельний постріл у рикливого тигра, а магараджа лежить, простягнувшись у високій траві, немов Даниїл у лев’ячому лігві в оточенні диких звірів.

Ознакою тривання британсько-непальської дружби є той факт, що традиційну угоду про дружбу між цими двома країнами було минулого разу оновлено восени 1950 року. За цією угодою англійці й далі мають право наймати на службу членів войовничого племені ґуркгів. Цей гірський народ, який є панівним населенням у Непалі і віддавна є найліпшою частиною англо-індійської армії, воював за світову владу Британії в трьох частинах світу під час двох світових воєн силами аж 200 000 вояків.

Кульмінацією проведеного в Катманду часу стала церемонія, організована з нагоди весілля племінниці Його Величності магараджі і магараджі Панни. На самій весільній церемонії іноземцям бути не дозволялося. Усе місто барвисто вбралось і святкувало. Я мав змогу дивитися з балкона, як повз проїхала верхи на слонах, прикрашених з голови до ніг, розкішна весільна процесія в чудовому святковому одязі. Глядачеві, який спостерігав за її повільним наближенням, здавалося, наче слони несуть на спині велетенські букети.

За день до свого від’їзду додому я зробив прощальний візит до магараджі, щоб подякувати йому за всю приязнь, виявлену до мене і в мисливському таборі, і в столиці. 27 лютого я сумовито попрощався і з полковником та місіс Бейлі, щоб вирушити на узбережжя, а звідти далі до Європи. У тому, що моя подорож вийшла такою насиченою і стала такою успішною, була насамперед заслуга мого вірного друга Бейлі.

Повернення з Катманду пройшло легко, і невдовзі я вже сидів у швидкому потязі, який довіз мене до Калькутти. Там я сів на великий голландський пароплав, командний склад і решта персоналу якого зробила все можливе для забезпечення комфорту пасажирів. Ми завернули до Коломбо, столиці Цейлону, після чого попливли через Аравійське море, Аденську затоку і Червоне море до північніших широт. Наприкінці березня мене привітав у Лондоні тамтешній фінляндський посол, мій друг і родич Ґеорґ Ґріпенберґ.

Тиждень по тому я знову був удома. За час моєї відсутності в країні владаперейшла до новообраного президента Кюесті Калліо, а професор А. К. Каяндер сформував на широкій парламентській основі новий уряд. Повним ходом точилася боротьба за асигнування на оборону на 1938 рік.

Примітки

1

Солодка великодня страва із сиру, традиційна зокрема для півночі Росії. — Прим. пер.

(обратно)

2

Хунхузи — звичайні розбійники. Сотня — стара назва козацького ескадрону.

(обратно)

3

Зараз — латвійське місто Лієпая. — Прим. пер.

(обратно)

4

Ідеться про Германа Антелля, фінського поціновувача мистецтва й колекціонера, з чиїх колекцій було створено «Атенеум» — музей мистецтва в Гельсінкі. — Прим. пер.

(обратно)

5

Кан — зроблена з глини або мурувального розчину лежанка, яка нагрівається теплом з устя печі.

(обратно)

6

Закуски. — Прим. пер.

(обратно)

7

Аксакал — тут: представник чужої влади, що належить до корінного населення краю.

(обратно)

8

Білікту Бакші — то був мій співвітчизник доктор Рамстедт, згодом професор алтайських мов у Гельсінському університеті; за кілька років до того він навідувався до торгутів.

(обратно)

9

Бурхан — монгольська назва зображення Будди.

(обратно)

10

Хаджі — мусульманин, що здійснює паломництво до Мекки та Медіни.

(обратно)

11

Міен — борошняна страва у формі довгих плескатих стрічок, основна пожива населення в північному Китаї.

(обратно)

12

Молитовні млинки — мідні, часто надзвичайно гарні циліндри, на які накручено аркуші з молитвами. Поки людина несе млинок і обертає його в один бік, вона захищена від лихих духів.

(обратно)

13

Хадак — шовковий стрічковий пояс, який дарують на знак пошани.

(обратно)

14

Вежа-субурган — конічний мурований пам’ятник із реліквіями, часом споруджений на спомин про якусь церковну подію.

(обратно)

15

A visit to the Sarö and Shera Yögurs. Suom.-ugr. Seuran aikakausikirja 27:2, Helsinki 1911.

(обратно)

16

G. J. Ramstedt: «Ein Fragment mongolischer Quadratschrift», SUSA 27:3, Helsinki 1911.

(обратно)

17

У ті часи легка батарея складалася з 6 гармат.

(обратно)

18

Рокада — дорога в прифронтовій смузі, паралельна лінії фронту.

(обратно)

19

Франція, Швеція, Німеччина і Австро-Угорщина — 4.1.1918; Греція — 5.1.1918; Норвегія й Данія — 10.1.1918; Швейцарія — 11.1.1918.

(обратно)

20

Шуцкори — первісно загони самооборони, а згодом «білі» військові частини, які після перемоги в громадянській війні увійшли до складу збройних сил Фінляндії й проіснували до 1944 року. — Прим. пер.

(обратно)

21

Генерал-майор Пауль фон Ґеріх зробив кар’єру у російській армії, зокрема командував полком і бригадою на Першій світовій війні, а останнім часом працював у великих центрах вишколу й поповнення в Петербурзі та його околицях.

(обратно)

22

Генерал-майор Ернст Левстрем (згаданий у третьому розділі під час розповіді про бої в Польщі 1914 року), який під час визвольної війни використовував прізвище Толль, на початку Першої світової війни командував російським піхотним полком, а після того просувався від звання до звання. До речі, він був моїм «опікуном» у Фінляндському кадетському корпусі, й це означало, що він як старший кадет наглядав за навчанням молодшого товариша. Дізнавшись, що генерал-майор Левстрем повернувся до Гельсінкі, я конче хотів, щоб цей досвідчений офіцер долучився до нас, і доклав багато зусиль, щоб зв’язатися з ним і підготувати для нього можливість в останній момент виїхати до Вааси.

(обратно)

23

Голові уряду Свінгувуду і сенатору Й. Кастрену згодом вдалося через Таллінн, Берлін і Стокгольм дістатися на початку березня до Вааси, після чого Свінгувуд знову став головою сенату; доти цю посаду тимчасово обіймав сенатор Ренвалль.

(обратно)

24

Моє бажання полегшити долю військовополонених оприявнювалося і в циркулярах, нарозсланих начальникам округів. Я хотів уникнути поширення ненависті серед російського загалу внаслідок того, що нам довелося знезброїти російські частини, щоб захиститися від революційної інфекції.

(обратно)

25

Полковник М. С. Свєчников, командир 106-ї піхотної дивізії зі штабом у Тампере, був важливим фігурантом співпраці росіян і червоних гвардій, а згодом працював начальником штабу Ставки червоних. У його виданому 1923 року в Москві творі «Революция и гражданская война в Финляндии 1917–1918» міститься цінна інформація про те, коли почалися спільні дії і як активно росіяни брали участь в організуванні червоних гвардій.

(обратно)

26

З’ясувалося, що застереження насправді було не викинуто, а змінено на пояснювальне обґрунтування, але заміна слова якщо на через те що мала такий самий ефект: порада набула категоричного характеру замість умовного. — Прим. видавця.

(обратно)

27

Після від’їзду з Вааси Ставка розмістилася в потязі, який стояв на пристанційній ділянці в Сейняйокі, й лише наприкінці війни переїхала до Міккелі.

(обратно)

28

Коли я прибув до Вааси, поряд, на жаль, не було жодного досвідченого політика. У Гельсінкі я домовився з колишнім сенатором Каарло Кастреном, що він поїде слідом за мною і стане моїм політичним помічником, але з якоїсь причини він передумав.

(обратно)

29

Рудольф Вальден закінчив Фінляндський кадетський корпус відмінником у званні фельдфебеля, однак, дослужившись до лейтенанта, перервав перспективну офіцерську кар’єру через незаконні призови на військову службу, які сталися на зламі століть. Його було занесено до армійських списків у званні майора.

(обратно)

30

Почесне звання в Фінляндії. — Прим. пер.

(обратно)

31

44 000 гвинтівок, 63 кулемети, 9 мільйонів гвинтівкових набоїв та кілька гармат.

(обратно)

32

Підполковник Вільгельм Теслев, колишній офіцер російської армії, в Ризі потрапив у полон до німців, а після того виконував функції зв’язкового в 27-му батальйоні.

(обратно)

33

W. Thesleff. Upplevelser under krigsåren 1914–1918. Helsinki 1919.

(обратно)

34

Так і було зроблено, і небезрезультатно. Для прикладу можна зазначити, що Вінстон Черчилль у своїй історії Першої світової війни описує все визволення Фінляндії як досягнення Німеччини. Коли я звернув увагу Черчилля на помилковість його викладу, він попросив надати правдиву інформацію і в наступному виданні скорегував однобоку версію, надану німецьким джерелом. Ще й понині в світі існує досить поширене уявлення, що 1918 року Німеччина окупувала Фінляндію.

(обратно)

35

Наскільки я знаю, так і не вдалося з певністю визначити, як саме з’явилася ця телеграма. У своїй книжці «Фельдмаршал барон Маннергейм» доктор Доннер зазначає, що його прохання показати оригінал знехтували і шведська влада повідомила, що «телеграму не покажуть ні йому, ні будь-кому іншому».

(обратно)

36

Сенатор Свінгувуд ув адресованому безпосередньо державному радникові Г’єльту листі від 15 лютого теж попросив його подати запит щодо інтервенції. Лист потрапив до рук Г’єльта аж після висадження німецького десанту.

(обратно)

37

Підполковник Теслев був тепер зв’язковим командувача очікуваної німецької експедиції.

(обратно)

38

Г. О. Ялмарсон, шведський підполковник, узятий до фінляндської армії в званні полковника, служив раніше в жандармерії Персії і мав репутацію гарного організатора.

(обратно)

39

Як стало відомо згодом, полковник Свєчников і справді розробив широкомасштабний план контрнаступу, що його військове керівництво червоних, власне, й намагалося втілити в життя. Відповідно до нього, військо треба було перше зосередити на межі Тойяла — Рійгімякі — Гельсінкі, а потім, якщо не вистоїть, на річці Кюмійокі. Свєчников сподівався, що зможе за цією межею реорганізувати армію за допомогою росіян, а далі перейти в наступ.

(обратно)

40

Німеччина й Росія уклали мир у Бересті 3 березня.

(обратно)

41

Єдиний, хто лишився на місці, був уповноважений у фінансових справах д-р Е. Ґюллінґ, згодом найвищий урядовець Карельської радянської республіки. Після втечі решти керманичів він намагався розпочати перемовини щодо капітуляції на умовах, які командувач Східної армії не міг прийняти.

(обратно)

42

На жаль, кривавим лиходійствам не вдалося запобігти, попри швидкі дії. Лише в районі Коуволи було брутально вбито кількасот осіб, серед них п’ятьох священиків.

(обратно)

43

Th. Svedlin: Frihetskriget i översikt. — Helsinki, 1938.

(обратно)

44

Лотти — членкині жіночої організації «Лотта Свярд», названої на честь персонажа «Оповідок хорунжого Стооля» Ю. Л. Рунеберґа, яка діяла паралельно з шуцкором. — Прим. пер.

(обратно)

45

1864 року Фінляндії було обіцяно компенсацію в Петсамо за прикордонну територію, віддану Росії на Карельському перешийку, однак цієї обіцянки не було виконано.

(обратно)

46

Відзнаки цього нещодавно впровадженого ордена було затверджено в січні 1919 року. Їх було виготовлено за ескізами професора Акселі Ґаллен-Каллели, творця нашого елегантного Хреста свободи. Ланцюжок ордена складався первісно з 8 геральдичних троянд, з’єднаних давньофінською свастикою. Троянди символізували 8 фінляндських ґуберній. Але перед тим як їхати до скандинавських столиць, я вирішив, що троянди насправді мають символізувати 9 історичних провінцій, герби яких від часів Югана ІІІ входили до герба Фінляндії. Отож я звелів додати до ланцюжка ордена дев’яту троянду, яка представляє Аландську провінцію.

(обратно)

47

Коли ми одного разу зустрілися набагато пізніше, генерал Родзянко категорично стверджував, що не надсилав такого листа.

(обратно)

48

Приблизно половину сил генерала Юденича становила одна з дивізій Червоної армії; в березні 1919 року вона збунтувалася й убила свого комісара.

(обратно)

49

Сучасна назва — Ефіопія. — Прим. пер.

(обратно)

Оглавление

Передмова

1. Шлях від кадета до полковника

2. Кінна поїздка Азією

3. Перша світова війна на Східному фронті

4. Російська революція

5. Визвольна війна

6. Місія в Лондоні й Парижі

7. На посту регента

8. Руйнування здобутків

9. Розбудова суспільства

10. Полювання і дорожні враження

*** Примечания ***