Хіть [Ельфріда Єлінек] (fb2) читать онлайн

Ельфріда Єлінек Хіть

Я, в місце заховавшись потайне,

Вустами до коханого припала…

А день прийшов і не знайшов мене,

І раптом я себе вже не впізнала,

І зникло стадо, що його я пильнувала…

Хуан де ла Крус

1

Щільна запона відділяє жінку та її домоволодіння від іншого люду, який теж має власне житло і свої химери. У них, у бідняків, свої пристановища, де миготять їхні привітні обличчя, суціль безликі. Там вони сплять, змушені покладатися на чужу ласку, на свого директора й Вічного Батька, з його життєдайним диханням. Цей чоловік, який усім виливає істину і самовладно править світом, жінками нині ситий по саме нікуди. Він на весь голос заявляє, що йому потрібна саме ця жінка — його дружина. Він такий само дрімучий, як дерева довкола. Він одружений, і це править за противагу іншим його втіхам. Чоловік і дружина не соромляться одне одного. Разом їм весело, вони були і є одне нерозривне ціле.

Зимове сонце цієї пори зовсім неяскраве, і воно страшенно нервує ціле покоління молодих європейців, які виросли в тутешніх краях або просто приїхали сюди покататися на гірських лижах. Діти місцевих робітників з паперової фабрики пізнають світ спозарання, з шостої ранку, тьопаючи у хлів і лякаючи худобу своїми незрозумілими тінями. Дружина директора вирушає гуляти з дитиною. Вона одна коштує більше за половину місцевого населення. Інша половина, щойно тільки завиє сирена, вирушає на фабрику під руку свого чоловіка. Люди завжди тримаються за те, що у них під носом. У жінки гарна чепурна зачіска. Вона гуляє з дитиною вже цілу годину, проте дитя, п’яне від денного світла, просто не тямиться від фізичного навантаження. Варто випустити хлопчака з ока, як він пірнає в найглибший замет, ліпить сніжки й шпурляється ними. Земля допіру забруднена кров’ю. Засніженою доріжкою розсипане пташине пір’я. Куниця (чи, може, кішка) зіграла тут у свою звичну й природну гру: підкралася на м’яких лапах — і хап здобич. А те, що лишилося від звірини, кудись потягли. Жінку привезли з міста сюди, де чоловік керує паперовою фабрикою. До околишніх жителів чоловіка зараховувати не варто, він сам по собі — рідкісна птиця. Плями крові розбризкані по всій доріжці.

Чоловік, чоловік. Він посідає великий простір, у якому слово дане тільки йому. А синові його вже час навчитися грати на скрипці. Директор не знає кожного зі своїх робітників особисто, зате знає, чого вони варті разом. Помагайбі, всім. На фабриці створено хор, який підтримують спонсори, аби пан директор міг диригувати, задоволений собою. Хор їздить в автобусах околицями, а тоді люди кажуть: «Це було щось!». От і їздять вони маленькими містечками, прогулюються нерозмірним кроком по вуличках і вигулюють свої ненаситні бажання, зазираючи у вітрини провінційних магазинів. У залах, де вони виступають, хор обернений до глядачів причілком, а ось своїм сподом спирається на барну стійку. Утім, і птаха, який летить, глядач бачить лише з одного боку. Співаки, обачно й ретельно перебираючи ногами, вихлюпуються з орендованого автобуса, з якого слідом за ним вириваються їхні випари, і перевіряють голоси просто на осонні. Хмара звуків злітає до неба, коли цих невільників виставляють напоказ. Їхні родини, на час позбавлені батька, зазвичай перебиваються з копійки на копійку. Хористи їдять сосиски, п’ють вино й пиво. Вони завдають шкоди своїм голосам і почуттям, необачно ними розпоряджаючись. Жаль, що співаки — найнижчого штибу, і який-небудь оркестр із Ґраца може замінити кожного з них, а може, й підтримати — залежить від того, як усе подати. Голоси їхні жахливо слабкі й покриті сутою повітря й часу. Директорові подобається, що співаки своїми голосами просять у нього допомоги. Навіть найгірші можуть доп’ястися успіху, якщо сподобаються йому у музичному плані. Хор — це хобі пана директора, і чоловіки сумирно стоять у своїх загородах, коли їх привозять на місце виступу. Директор навіть вкладає власні гроші, якщо йдеться про смердючий і кривавий відбір на окружному співочому конкурсі. Він забезпечує собі й своїм співакам стійкість на тлі стрімкого часу. Чоловіки — немов будинки, зведені на високому фундаменті. Їм хочеться здійнятися ще вище, щоб дружини впізнавали чоловіків своїх за їхньою працею, коли вони вийдуть на пенсію. Наприкінці тижня ці небожителі знесилюються. Вони вже не піднімаються на риштовання подружніх спалень, а виходять на підвищення у придорожній забігайлівці й співають там з принуки, наче мерці ось-ось вернуть на цей світ і влаштують їм овацію. Чоловіки завжди хочуть бути більшими, ніж вони є насправді, хочуть, аби росли їхні результати й круто підносилась їхня цінність. Такий їхній повсякчасний настрій.

Жінка інколи незадоволена чоловіком і сином — двома вадами, які затьмарюють її життя. Син — кольорова копія батька. Дитина в них — єдина серед свого роду, але фотографувати себе вона поки дозволяє. Хлопець бігає за батьком по п’ятах, щоб вирости й стати справжнім чоловіком. Батько надягає на сина вудила скрипки, так що клапті піни летять із вискаленої морди. Дружина своїм тілом забезпечує злагодженість роботи їхнього сімейного підприємства й породжує ніжні почуття одне до одного. Завдяки жінці чоловік долучається до вічності. Ця жінка мала прекрасне здоров’я й ущерть дала його дитині. Хлопчина вдома дуже слухняний, не те що в спорті, де він казиться і не попускає друзям: вони одноголосно обрали його ватажком, який охороняє сходи, що ведуть у рай небесний, де немає безробіття. Батько впевнений у собі, його не зітреш з лиця землі. Він держить у руках фабрику, а в кишенях своєї пам’яті тримає імена робітників, які намагалися ухилитися від хорового співу. Син чудово їздить на лижах, сільські діти стеляться йому під ноги, як трава. Їм живеться несолодко. Жінка зі своєю косметичкою, яку треба мити щодня, більше не стає на лижі. Вона кидає кітву дитині, хай пристає до її затишного берега, але син рветься вперед, щоб нести свій вогонь мешканцям бідних халуп. Усі повинні підхопити його запал. Він ладен об’їхати увесь світ у своєму гарному лижному костюмчику. Батько його роздимається, мов свинячий міхур, співає, грає, репетує й хитає юрту. Хор за помахом його руки кочує по горах і по долах, від сосисок до печені, і при цьому ще співає. Співаки ніколи не ставлять запитання, що їм належиться за пісні. Зате хористів ніколи не викреслюють із платіжної відомості. Будинок у директора обставлений світлими меблями: більша економія на освітленні! Так, світлий будинок заміняє нам усе біле світло, а світ без пісень прісний.

Хор допіру прибув. Суціль підстаркуваті аборигени, які прагнуть на час ушитися від своїх дружин. Часом і самі їхні дружини з ними — зі своїми гарно завитими кучериками (о, священна влада сільських перукарів, які присмачують гарних жінок гарною дещицею перманенту!). Хористи вилазять з автобусів і влаштовують свято на природі. Зрештою, не тільки світлом і повітрям живуть хористи. У неділю дружина директора поволі виходить на перший план. У церкві з нею говорить Бог, і сам вираз його обличчя на мальовничих зображеннях огидний. Баби, що схиляються в молитві, наперед знають, чим усе закінчиться. Їм відомо, як звучить остання нота. Щоправда, через брак часу вони так нічого в житті й не навчилися. Вони дряпаються від одного покажчика хресного шляху до іншого, щоб невдовзі постати перед Творцем, перед Батьком Небесним, єдиним у трьох сумовитих іпостасях, тримаючи в руках свою обвислу шкіру як направлення на прийом до місцевої поліклініки. Врешті час зупиняється, й слух наш очищається від шуму життя, який ми були приречені слухати повсякчас. Яка гарна природа в парку, як чудово співає у забігайлівці хор.

Жінка оточена зусібіч гірським масивом, куди наїздять досвідчені спортсмени. Вона розуміє, що їй бракує надійної опори, не вистачає якогось полустанку, де життя могло б перечекати. Родина — штука гарна, проте родину треба добре годувати й щоразу офірувати їй свята. Рідненькі домашні горнуться до матері, сидять рядком і балакають ладком. Жінка звертається до сина, проймаючи його (сметана, в якій плавають вареники любові) тихим і турботливим голосінням. Вона клопочеться ним, захищає його своєю м’якою зброєю. Він з кожним днем дорослішає, і в ньому начебто щось умирає щодня. Сина не радують материні зойки — він канючить собі новий подарунок. У такий спосіб вони намагаються порозумітися — це їхній спосіб спілкування. Мати з любов’ю накидається на сина, але, як бурхливий струмок, шугає повз нього, і звуки її затихають у глибині ущелини. Він — одинець. Чоловік вертається з контори, і дружина вся миттю зіщулюється, щоб не роз’ятрити, бува, чоловіка. Із програвала звучить барокова музика. Жінці доводиться докладати зусиль, щоб зберігати квітучий вигляд і бути схожою на кольорові фотографії, зняті торік у відпустці. З хлопчини щирого слова не витягнеш, йому хочеться тільки одного — мерщій стрибнути на свої гірські лижі, щоб мені язик усох.

За межами часу, відведеного на годівлю, син з матір’ю майже не розмовляє, хоча вона, благаючи, накриває його товстим покривалом смачної їжі. Мати виманює дитину на прогулянку, і за кожну хвилину їй доводиться дорого платити. Вона слухає з уст гарно одягненого сина усе те, що зазвичай говориться з екрана телевізора, головного джерела його живлення. Ось він знову кидається геть, нічого не боячись, адже сьогодні не встиг іще надивитися по відику всіляких страшків. Спати місцеві діти лягають уже о восьмій вечора, а директор тим часом умілими руками заправляє мистецтвом свій потужний мотор. Чий гучний голос змушує піднятися череди на луках і рано-ранесенько будить бідних утомлених людей, які скидають оком на інший берег, уздовж якого тягнуться літні вілли дукачів? Цей голос належить радіобудильнику третьої програми австрійського радіо, з шостої ранку її диск-жокеї крутять хіти, і пронизливі звуки, немов старанні гризуни, впинаються в наш мозок, щойно ми прокидаємося.

У бункерах на заправних станціях люди — ці статеві органи на підтяжках — знову накидаються один на одного, і ті шлейки губляться у строкатих спідницях точнісінько так, як у штанах зникає щось, схоже на півпорції довгастого морозива. Втіха закінчується швидко, а робота тягнеться нескінченно довго, і навколо на кожному кроці здіймаються скелі. Ці люди можуть легко розмножуватися шляхом нескінченних повторень. Голодна юрба випручує свої статеві органи із матні, вони до них уже звикли. А ось вікон у цих людях нема, тож їм не доводиться дивитися в очі своїм партнеркам. Нас мають за худобу, а ми й далі переживаємо за власний розвиток!

Шляхи земні повняться мирним спокоєм. У родині завжди хтось приречений чекати даремне або гинути в боротьбі за власний зиск. Мати так пнеться заради стабільності й спокою, а дитина, що схилилася над інструментом, зводить усе нанівець. Місцеві жителі не почуваються як удома в цих краях, вони йдуть на боковеньку, коли приїжджі спортсмени тільки прокидаються до справжнього вечірнього життя. День належить їм, їм належить і ніч. Мати залазить на стіну свого будинку й наглядає за сином, щоб той не розслаблювався. Скрипка не слухається дитину. У журналах для дорослих однодумці вперто йдуть своїм шляхом, щоб міряти один одного на один аршин. Люди читають оголошення про знайомства, і кожний радується маленькому вогнику, що його він готовий кинути у сутінки чужого тіла. Старанні життєбуди дають оголошення, сподіваючись вмонтувати свої перегородки в темні чужі закутки. Бути ситим по горло самим собою — це вже занадто! Директор переглядає рекламні оголошення й робить замовлення для дружини, щоб запхати її у спеціальне пакування з червоних нейлонових мережив із дірочками, крізь які сяють зірочки. Однієї жінки чоловікові мало, однак страх підхопити якусь болячку зупиняє його, не дозволяє йому випускати на гульки своє сотальце й спивати собі мед. Одного разу він забуде про те, що грішне тіло тягне його вдалину, і вимагатиме від дружини свою частку врожаю: пораюємо всмак! Скакати в гречку можна й удома. Стрілки на матрацах у спальні утворюють складний візерунок і позначають стежки, якими прямують чоловіки. Сподіваюся, що жар у їхньому вогнищі ніколи не охолоне і їм не доведеться загравати із власним розчаруванням. Дружини директорові мало, але він в усіх на очах, от йому і доводиться задовольнятися з домашньої малолітражки. Він прагне найважливішого — жити й бути коханим. Інші люди для нього — плоди доцільності, що гнуть свої спини на паперовій фабриці згідно з їхнім місцем під сонцем: вони ускочили в халепу життя, нитками якого переплетені книги, вони грубо скроєні й негаразд зшиті. Потрібне виття фабричної сирени, щоб бодай якось їх розворушити. А потім їх виставляють за поріг, і вони падають униз, мов сліпі, з висоти своїх скромних грошових заощаджень. Їх позбавили керма й вітрил, і дружини скеровують їхній корабель у сімейну гавань, що її чоловіки старанно намагалися обійти й замінувати. Їх скидають із засохлих гілок, вибраковують як сухостій. Вони лежать на матрацах, охоплені бажанням смерті, і дружини гинуть від їхніх рук (або живуть і далі, спираючись на вбогу руку допомоги держави). Вони позбавлені особистого простору, бо в них немає затишного житла, вони такі, якими ви їх бачите або якими іноді чуєте, слухаючи, як співає хор. Словом, нічого в них гарного. Вони можуть робити що завгодно, однак їм не збити брижі на воді в басейні, де дружина директора в розкішному купальнику витягує ніжки по своєму ліжку, і витає вона десь поза хмарами, куди нам, масовим споживачам, зась.

Вода в басейні блакитна, і вона ніколи не застоюється. Чоловік приходить додому після денної праці. Не кожен має гарний смак. Дитина сьогодні на продовжених заняттях у школі. Директор усе перевів у комп’ютер, він сам пише програми, це його захоплення. Дика природа йому не подобається, мовчазний ліс не говорить йому ні про що. Дружина відчиняє двері, і він наперед знає, що у світі нема нічого, чим би він не міг заволодіти попри його великий розмір, однак це «щось» не повинне бути й замале, інакше відразу доведеться його відкорковувати. Жадібність його не вдавана, вона пристає до нього, немов скрипка, що її син притискає до плеча підборіддям. Любляче подружжя вдома буває частенько, адже все у них іде від душі, а білого світу їм не випадає соромитися. Чоловік хоче залишитися наодинці зі своєю божественною дружиною. Біднякам доводиться платити, перш ніж їм дозволять пристати до заповітного берега.

Жінка не встигає спустити очі. Директор не дає їй вирушити на кухню й щось йому зварити. Він рішуче бере її за руку. Спочатку він хоче з нею чимось зайнятися, заради цього він відмовився від двох ділових зустрічей. Дружина розтуляє рота, щоб відмовити йому, але відразу згадує, який він сильний, і знову стуляє губи. Чоловік може примусити грати навіть печеру в скелі, водячи своїм членом, немов смичком по пискливій скрипці. Він постійно заводить однієї пісні, видаючи оглушливі звуки, вражаючі, моторошні, і міряючи дружину поглядом. Згнітивши серце жінка покірно йде слідом за чоловіком. Чоловік завжди напоготові й тішиться сам собою. І бідним, і багатим даровано радісний день, але бідні, як на те, не хочуть обдаровувати багатих. Жінка нервово сміється, коли чоловік, не знімаючи пальта, постає перед нею як мати на світ народила. Він безсоромно вистромляє свого прутня. Жінка сміється голосніше, потім злякано б’є себе долонею по губах. Він погрожує їй побоями. У ній іще відлунює музика з платівки, разом з якою оберталися по колу її почуття й почуття багатьох людей, які прибрали вигляду Йоганна Себастьяна Баха, препарованого на загальну втіху. Раптом з волосся висмикується патик, а промежина пашіє жаром. Чоловіки ростуть стрімко, але їхній труд швидко сходить на пси. Стовбури дерев стоять куди міцніше. Директор спокійним тоном говорить про те, як нарозтвір відчиняються її ворота. Він немов п’яний. Слова його начебто підхмелені. Лівою рукою він міцно тримає жінку за стегно, а правою стягує з неї через голову податливий одяг. Жінка смикається під його вагою. Він голосно свариться, адже він давно заборонив їй надягати колготки. Панчохи набагато жіночніші, та й потрібними дірками користуватися зручніше, бо ті відкривають до них прямий доступ. Він візьме її на пробу, візьме негайно, разів зо два поспіль, не менше, — голосно заявляє чоловік. Жінки заростають кущами надії і живуть спогадами, а от чоловіки живуть миттю, яка їм належить, і з цих митей, якщо обережно, можна скласти затишну гірку часу, і ця гірка теж їхня. Вночі без сну не обійтись, і їм не щастить з дозаправкою. Вони — суцільний вогонь і гріються ним, тим, що палає в маленьких посудинах. Дружина директора дивом стала неплідною, бо тайкома приймала пігулки, бо ж вічно несита чоловікова душа ніколи б не допустила, щоб з його резервуарів, заправлених по самі вінця, більше не виливалося назовні життя.

Вдяганки падають біля жінки й лежать, немов мертві тварини. Чоловік і досі в пальті, він стоїть з набряклим прутнем, який випинається поміж бганок його одягу, немов промінь світла, що впирається в камінь. Колготки й трусики утворюють вологе кільце навколо капців, з яких жінка ще тільки вилазить. Схоже, що щастя позбавило жінку здатності пручатись, їй не до снаги це збагнути. Директор важким чолом тицьнувся їй у живіт, кусаючи губами й зубами волосся на лобку. Його хіть завше з ним, і вона повинна бути до цього готова. Він випростується й пригинає голову дружини до свого пляшкового горлечка: хай посмакує! Вона стриножена, і він обмацує її звідусіль. Він розсовує їй щелепи своїм членом і зникає, випитий. Для повноти відчуттів він сильно щипає її за сідниці. Він закидає їй голову назад, аж тріщать хребці у шиї. Плямкаючи, він соває ротом по її соромітних губах, усе схоплено й усе під контролем, життя мовчки спостерігає за нею його очима. Плід однаково дозріє. Усе вийде, коли складаєш людські звички на купу, щоб дотягтися до самої верхівки й зібрати врожай, — для одного з нас плід так і залишиться гірким. Усе обмежено заборонами, провісниками прагнення. На маленькому горбку не зійде занадто рясна рослинність, і наші межі заходять не далі того, що вміщено в нас, а в наших маленьких і тендітних кровоносних судинах міститься небагато.

Чоловік несеться сам-один. Жінці важко витримати ту позу, в яку її поставлено в нього вдома. Вона хитається, їй доводиться ширше розставити ноги, він же безтурботно щипає рослинність у неї між стегнами. Чоловік живе в пеклі свого щоденного буття, однак іноді йому потрібно піднятися з пекла й попастися на соковитому вигоні. Жінка обороняється лише про людське око, їй дістанеться ляпас, якщо вона наважиться відкинути душу чоловіка, що сяє яскравим світлом. Здається, він закинув лишнє. Директора мало не вивертає просто в дорогу й повну чашу власного будинку, у сутінках якого він люто кляне дієту, нав’язану йому дружиною. Вона не хоче впустити його. Але ж він почувається таким величезним, наче він — це усі чоловіки разом. Йому б трохи полегшало, якби він вивернув усе просто між торшерами, однак йому доводиться нести вантаж за багатьох із тих, хто росте як трава на березі ріки й не думає про завтрашній ранок, коли доведеться вставати і брести на роботу. Його звуть Герман. Витягнувши жінку з капців, він кладе її на столі у вітальні. Будь-який перехожий може зазирнути у вікно й позаздрити тому, яку красу ховають багатії від чужих очей. Вона притиснута до стола, її великі груди вляглися з обох боків тулуба, немов теплі коров’ячі коржі. Спочатку чоловік задирає ногу лише у власному саду, а потім виходить за ворота й мітить кожен ріг. Від нього не вберегтися найтемнішим зазубням. Це нормально, як і те, що Ерос ще жодного разу не запалив тонких скалників їхнього шлюбу, такими вже вони вродилися, але залишатися такими їм зовсім не обов’язково. Ні, директор таки відповість на оголошення про знайомства, щоб поміняти свій «форд-імперіал» на нову, потужнішу модель. Якби не страх підхопити найновішу болячку, то робота в божественній майстерні його плоті кипіла б увесь час. І в їхній домівці теж розклеєні плакати на чорній дошці оголошень: голосуйте за хіть, за незалежного народного обранця. Потужні хвилі спрямовуються крізь час, і спраглі чоловіки палають незглибимою пристрастю. Їх вабить далечінь, але придасться і те, що лежить під ногами. Жінка рветься геть, жадає вирватися із цих смердючих пут, якими зв’язані поліна, що нудяться, чекаючи вогню на порозі її халупи. Жінку викрали в небуття, і щодня штемпель чоловіка перекреслює її знов і знову. Вона загинула. Її ноги, що механічно загрібають повітря, він закидає собі на плечі. Зі стола на підлогу летять предмети, що належать дитині, м’яко вдаряючись об килим. Чоловік її з тих, хто знається на класичній музиці. Витягнувши руку, він намацує клавішу. Звучить музика. Жінці доводиться зносити багато чого. Смертні живі працею й зарплатою, але ж без музики теж не обійтися, еге ж? Директор притискає дружину всім своїм тілом. Щоб тиснути на робітників, які залюбки чергують працю й відпочинок, досить його підпису, на них йому не випадає навалюватися всім тілом. Його гострий шпичак ніколи не дрімає. У грудях його спить пам’ять про друзів, із якими він колись навідувався в бордель. Зриваючи із себе пальто й піджак, він обіцяє дружині нову сукню. Він бореться зі сп’янінням, краватка на шиї закрутилась у петлю. Все це я хочу тут і зараз знову втілити в слова! Директор врубив стереоустановку на всю губу, обертається платівка, і директор рухається швидше. Обоє його звукознімачі з розчепіреними пальцями сягають уперед, хапаючи жінку міцніше. Директор повинен показати світові свого прутня! Його задоволення триватиме доти, поки він не досягне дна й поки бідняки, з яких вицідили любов, не покинуть уторованої колії й не вирушать на біржу праці. Усе триватиме вічно, ба — все повторюватиметься знову й знову, так кажуть чоловіки, коли натягають поводи, що їх колись із такою любов’ю тримали в руках їхні матері. Так, усе вийде. І ось чоловік увіходить у свою дружину, як помащений, і знову виходить із неї. Не може бути, щоб природа припустилася помилки, ми не хочемо, щоб на цьому полі росло що-небудь інше. Він і вона утворюють єдність плоті, і наймити, що ковтають сльози, коли їм відмовляють, шаленіють, коли їхні дружини ніжно гладять перелякану забійну худобину. Чоловіки люблять дружити зі смертю, але справу треба рухати. Навіть найпослідущішому біднякові жіночі руки дарують насолоду, і з десятої вечора кожен із них збільшується в розмірах. Для директора час ролі не грає, на своїй фабриці він сам робить час, він пробиває контрольну картку доти, аж годинник заходиться криком.

Директор кусає дружину в груди, і вона мимоволі викидає руки перед собою. Це ще дужче заводить його, він б’є її по потилиці й із силою заламує їй руки — свої старі неприятельки. Слуг він теж не любить. Він заганяє в жінку член. З динаміка лунає голосна музика, і тіла несуться вскоки. Дружина директора злегка зірвалася з нарізки, тому так важко вставити лампочку в її патрон. Чоловік — чисто сонний пес, якого не варто було будити й відривати від друзів і партнерів. Свою зброю він носить нижче пояса. Зараз він просто стрельнув. Тепер уже не до спортивних досягнень. Він цілує дружину. Він бризкає їй у вухо словами любові разом зі слиною, квіточка червона цвіла недовго, чи не хочете подякувати йому як слід? Щойно він плескався й борсався в ній, і незабаром його пальці знову витягнуть зі скрипки прекрасні звуки. Чому вона відвертає голову? У природи для всіх нас знайдеться місце! Навіть найменшому члену, хай на такий і нема великого попиту. Чоловік вихлюпнув себе в жінку, він хотів би одного чудового дня знову постати у всій оздобі й утнути з нею в басейні щось найнеймовірніше. Зберігаючи позу плавця, який ось-ось стрибне, директор сповзає із дружини, а його бризки залишаються в ній. Незабаром над нею знову закляпнеться мишоловка домашніх клопотів, і вона знову повернеться туди, звідки прийшла. Сонце зайде ще не скоро. Чоловік вилив із себе свій захват і тепер, впускаючи слину з рота й слиз із ґеніталій, вирушає до ванної кімнати, щоб перебити чимось смак буденщини.

Місцевий люд дивиться на них із замилуванням, адже в них там, в окрузі, зовсім мало спортивних дівчат. Жінка заколисує свої турботи, Герман лежить на ній у нічному спокої. Син їхній дає собі раду з іншими дітьми куди краще, аніж зі скрипкою. Батько займається виробництвом паперу — ефемерного товару, що зникає в полум’ї його пристрасті. Лише попіл залишається там, де погляд сковзає по праці чоловіків. Жінка відводить погляд від стола, що вона накрила, відчиняє люк, прилаштований збоку на сукні, і зсипає туди недоїдки, не зраджуючи себе надалі. Сьогодні родина у вузькому сімейному колі попиває собі спогади, що ллються із проектора. Їжу подадуть пізніше, разом з дитиною, що копирсається в тарілці. Хоч що хлопчині казати, він одним вухом слухає, а в друге випускає — така бридка й свавільна його поведінка. Ось уже кілька місяців він обіцяє, що гратиме на скрипці краще, однак батько досі смакує ляпаси, які він відважує цій юній і милій натурі. Вся наша країна відрізняється подібною марнотратністю, годуючись за рахунок мистецтва й морячи голодом усіх своїх вірних позикодавців і добропорядних громадян, не зазначених у графі «надто цінні».

Язик у жінки немов сукня, що ховає все. Вона відпускає собі гріхи, хрумтячи солоними паличками, які на телевізійному екрані здаються куди більшими, ніж у роті, де вони миттю розчиняються. А проте, ми сиплемо цей продукт у стічні труби наших тіл, налаштованих на затишний домашній вечір. Батько з ніжністю вареної ковбаси схиляється над своїм сином. Малому неодмінно куплять гірський велосипед. Син директора насолоджується заздрістю сільської дітвори, наче великою пригорщею влади. Йому б вирватися зараз на волю й порвати там що-небудь на клапті. Батько аж ніяк не має наміру відпускати свою здобич, і син сердито схиляє голову над скрипкою, щоб вивергнути звуки, які можна було б використовувати для тішення почуттів деінде. Батькові подобається, коли його дорогоцінний подарунок на день народження з’являється з інструментом у руках. І сам він, батько, поводиться з інструментом свого сина, немов той — відкинутий убік футляр! Хлопчина має розслабити кисть і м’яко водити туди й сюди ніжним смичком, пасучись на соковитих лугах безсмертного мистецтва, великих творців якого він викликає до життя за допомогою величних і знайомих звуків. Моцарт звучить моторошно, кострубато, і ви насолодитеся музикою, якщо вам поталанить і вас вчасно стриножать, щоб ви не вшилися й не надумали попастися на інших луках.

Рекламними сумками-гаманцями великі банки затягають найдрібніших клієнтів із малих світу цього. Навіть ця потолоч, наймиття своїх батьків, прагне мати свій рахунок у банку. За кілька років гроші знайдуть прекрасну форму, перетворяться на авто, на якому власникові незабаром випаде розбитися, або на нове умеблювання в помешканні, де судилося бути живцем похованим. Припустімо, що вам — як і синові директора — ще немає чотирнадцяти, ви парубкуєте і маєте життєрадісну вдачу, але вас уже викреслили зі списку клієнтів життя. Адже для прийдешніх споживачів майбутнього час тягтиметься довго, і подумки вони набиватимуть собі ціну. Можливо, дехто з нас стане навіть касиром у банку, для кого ж інакше всюди відкрито банківські установи? Навряд чи для наших старих, яким просто звірили справи. Дитина, тільки-но її спекли, прагне вирватися назовні, на собачий холод. Синові потрібно охолонути від своєї домівки в цілющому падінні з лиж просто в замет і слухати, як голосить його народ, щоб дати йому привід для ще гучнішого крику.

Поголившись удруге, чоловік потужною хвилею знову жене вперед човник своєї дружини. Гори й долини її тіла, на яких повно кущів і кущиків, хоча й являють собою чудову картину, однак через приниження стають на заваді її довершеності. Чоловік, принесений вітром, творить жінку, закидає їй голову і розкидає в обидва боки її ноги, мов зів’ялі кістки. На її стегнах він бачить тектонічні відкладення Бога, але це його не зупиняє, він дряпається по домашніх скелях, вибираючи надійний і звичний схил; йому знайомий тут кожен прискалок. Він не звалиться зі скелі, він у себе вдома. Хто ж відмовиться від можливості затишно витягнути ноги під столом? Власність не накладає на власника зобов’язань, а ось конкурента зобов’язує до заздрості. Вже багато років жінка рухається в Книзі Життя на задній передачі, чого ж їй іще чекати? Чоловік запускає руку під спідницю, проривається крізь перешкоди нижньої білизни. Вони-бо наодинці (вона під ним, а він на ній), отож він хоче ввійти у свою дружину, щоб відчути власні межі. Він, мабуть, вийшов би з берегів і, як на мене, незабаром вийшов би до решти, якби в нього, позбавленого правила й вітрила, не запаморочилось у голові на гірській стежці. І взагалі, я вважаю, чоловіки нависали б над нами, якби ми час від часу не вбирали їх у себе, і тоді, сховані всередині нас, вони раптом маліють і затихають. Жінка мимоволі висунула язика, тому що директор натиснув їй на м’яз на обличчі, за допомогою якого змія будь-якої миті могла б бризнути отрутою, їй потрібно тільки показати, як це робиться. Чоловік затягує жінку до ванної кімнати, без угаву про щось говорячи, і нахиляє її над ванною. Він нишпорить у її чагарях, аби дістатися вглиб, не чекаючи настання ночі. Він розводить у боки її гілки й листя. Він зриває з неї рештки одягу. Волосся її падає у зливний отвір. Він б’є її по дупі — хай ці ворота відчиняються, щоб юрба, ця чудова спілка споживачів і концернів із виробництва харчової продукції, з мугиканням і штовханням наскочила на безкоштовний буфет. Ми на посту, ми несемо свою вірну службу. У жінку встромляється рівнозначний і рівноцінний орган. Він удирається в її дупу! Властиво, це все, що чоловікові потрібно від життя, звісно, коли не брати до уваги величезну зарплатню. Його кістки трясуться, і чоловік витрачає на жінку весь свій вміст, набагато більше, ніж його реальні доходи, ну як після цього їй не зворушитися від такого потужного натиску? Так, тепер вона тримає в собі всього чоловіка цілком, стільки, скільки може вмістити, а він утримуватиме її доти, поки йому подобаються її інтер’єр і шпалери. Він нахиляє її тулуб над ванною ще нижче і, як власник цього й інших подібних закладів, розчахує двері в її затильну кімнату. Іншим відвідувачам не дозволено так ґрунтовно провітрювати секретне приміщення. У ньому росте якась скрипуха, і чутно, як вона всмоктує воду й виробляє послід. Ніхто, крім пана директора, не наділений правом підставляти жінку під свій дощ і під свою ринву. Ще зовсім трохи, і він з криком улегчиться, — величезний кінь зі жмутами піни на морді, вибалушивши очі, пре у багно. Тут усе вирішує він, і малолітражка дружини служить не для того, щоб вона їздила там, де їй заманеться. Він уже вторував для неї гарну колію своїми залпами, які із шумом пробили в лісі широкі прогони.

Жінка незграбно намагається брикнути каблуком свого неприборканого чоловіка. Вона чула, як його торбочка, немов молотарка, билася об край ванни. Він скаженіє. Якісь кавалухи незабаром прилипнуть до нього, що за життя, скажіть на милість. Мудроване вариво приховує в собі слабка стать, і при цьому ще й про вроду дбає. Чоловік змусить дружину дотримувати умов шлюбного договору. Він затискає їй рот долонею, і вона кусає його зі щелепним зусиллям, яке становить кілька відсотків од максимального. Він відсмикує руку. Він напинає на жінку покриття ночі, проте вставляє їй у дупу свій електричний кабель — її підсвітити й себе задовольнити. Вона намагається скинути його із себе, однак сили закінчуються, і їй доводиться, замруживши очі, терпіти. Він не любить нестриманості. Він сам нестриманий. Скрізь у будинку зяє порожнеча, хіба жмутики волосся, що стирчать з чоловічої і жіночої промежини, ніби говорять: заходьте, тут наливають! Тут щодня відпускають молоде вино. Та й ми самі не старі. Чоловік пускає слину у тепле вухо жінки, переконуючи її, що чоловіча сила здатна на все, їй не потрібні хитрощі й зброя. Нехай дружина ширше розчинить свої ворота, тут пристановище чоловіка, і йому вже важко стримувати сім’я, вдаючись до відмовок і затримок. Творець наш із усмішкою вичавлює з чоловіків їхній продукт, аби він звикав бешкетувати поміж нас. Низкою своїх швидких рухів чоловік ділить процес творіння на проміжки, і час теж спливає у власному темпі. Чоловік трощить кахлі і дзеркала в цьому тінистому куточку, що неабияк тішиться від його потуг і від яскравості його світла. Тільки в жінці панує темрява. Він впинається їй у дупу, і вона б’ється лицем об край ванни. Вона знову голосно кричить. Він улаштовується в маленькій літній кабіні надовго. Сам він, можливо, давно б подався спочивати, але прутень його, хилячись під хазяїна, крокує з прискалка на прискалок. Тим-то він плюхає в лайно, як відпочивальники пірнають із берега в море; він включає свій пилосос на повну потужність, не даючи їй спуску там, за величезною горою, поки зовсім не спустошить свій мішок-пилозбірник.

2

Усе закінчилось, і вона кличе сина, хоча заздалегідь сита милим виглядом дитини, єдиної захисної сторожки проти низових атак чоловіка, що тримає дружину міцніше, ніж відвідувач ресторану — келих з улюбленим напоєм. Для члена ніяких захисних одежинок не потрібно, і бурхливий потік виривається з нього по найкоротшому руслу. Дитині про ці речі відомо багато чого, і син з усмішкою поглядає на замкові щілини, крізь які його допитливий погляд спізнавав заборонені втіхи батьків. Повернувшись додому з вулиці, з антисвіту, що його дитячі журнали називають чарівним світом дитинства, він безцеремонно й зухвало розглядає матір. Чи сковзає посмішка її обличчям, немов човник — плесом, чи ж воно застигло в нерухомій гримасі? Дитина нічого не прощає матері, влаштовуючись у неї на колінах у рідному гнізді, побудованому батьком. Для роззяв, які вишиковуються за парканом, мати й син — одне ціле, вони й самі мчать одне до одного без правила й без вітрила, як попурі із хмар на пурпурному небокраї. Прагнуть, не відаючи причин; утім, не зовсім так: у дитини повен рот брудних словечок, які стосуються матері і її частенько забруднених кров’ю трусиків. Дитина знає про все. У хлопчини світле волосся й засмагле на сонці лице. Ввечері його як слід викупають, і він як слід помолиться, а тоді батьки перейматимуться собою. І він липне до цієї жінки, пасеться на ній, кусає її за пипки на кару за те, що вона дозволяє батькові прочищати й розширювати її труби й тунелі. Слухайте, слухайте! Слова самі ось-ось зірвуться з язика!

Чудесна сторона мандрівки полягає в тому, що одного разу ви прибуваєте в незнайому місцевість, а потім із відразою беретеся в ноги. Якщо ж вам доводиться залишатися один з одним віч-на-віч і належати один одному, являючи собою поганенькі макети краєвидів і правлячи за одну родину, то, мабуть, тільки Папа Римський, кухня й Австрійська народна партія з повагою поставляться до цієї справи й відпустять вам всі гріхи зі знижкою. Родина, ця стерв’ятниця, тримається як свійська тварина. Хлопійко ніколи не слухає, що йому говорять. Він сидить, схилившись над своєю потаємною забавою — над брудними картинками і над своїм відростком, що з’являється як зразок для цих самих картинок. Синок розглядає свого цвіркуна, який частенько зривається з голосу. Дитя як скупий лицар сидить над таємною приватною колекцією, і в його балакучій жадібності є щось майже людяне: адже й у Папи Римського — ціла бібліотека подібних речей. Родина сідає за стіл, і навіть у байдужій горлянці чоловіка відшукуються похвальні слова для їжі, що її приготувала дружина. Сьогодні вона сама готувала! Те, що розташувалося на тарілці, доправляється за місцем проживання, за адресою глибоко внизу, у нижній частині тіла, де їжу кидає з боку в бік, як молодого орла, що наразився на сильний вітер. Про їжу дбає дружина, про їжу взагалі дбають жінки. Чоловік мовчазним поглядом запитує дружину, чи не час йому знову зірвати її з усіх завіс. А як же дитина, адже буде чутно, коли батько зараз сягне її бездонної порожнечі, — вона дає йому це зрозуміти й сподівається, що зможе вшитись. Однак він уже веде її за собою, і вона підкоряється азарту чоловіка. Вона відчайдушно чіпляється за двері, що ведуть у спальню, однак заграничено її у ванній кімнаті, двері якої далі, і сьогодні вона їх уже переступала.

Все відбувається дуже тихо. Сьогодні чоловік — як виняток — прийшов обідати додому. Стоячи, людина напихається тваринною їжею з пасовищ, які розкинулися там, зовні, однак не впізнає своїх чотириногих друзів, коли їх подають у готовому вигляді на тарілці. Насамкінець жінці слід роздягнутися, часу в нас тепер багато. Дитина набита їжею по вінця, хлопець сидить собі в школі, як те ягнятко. Щоб зовсім розчинитися, жінка повинна пірнути в пінні хвилі чоловіка. Він відчуває себе шляхетним дикуном, який зайшов щось купити до м’ясної крамниці її тіла. Родина така маленька, як забігайлівка на вокзалі, геть самотня, немов чоловічок на одній ніжці, бо ж на другу ногу, на жінку, покластися ніколи не можна. Претензії чоловіка, що заявляє права на власну ділянку, позахмарні гірські стежки якої дозволено топтати тільки йому, вже спрямовані у Товариство захисту австрійських жінок від нещасних випадків. На прекрасних стежках в окрузі грається й грає він сам, але щодня рівно о сьомій вечора гора випльовує його в хиже гніздо, що його він власноруч змайстрував із принесених у дзьобі гілок. «Дружина вже чекає мене», — з посмішкою бреше він природі. Дружину доводиться ловити у довгий аркан. Удвох вони складають довічне ціле. Її комірка, крихітна й гола, як пам’ять про минуле, вбирає його в себе цілком. Жінка не вмирає, адже вона саме й народжується з плоті чоловіка, що у своїй лабораторії вже повністю відтворив нижню частину її тіла. Йому подобається виринати з її рундука і якнайшвидше пірнати туди знову!

Поки батьки кидаються один на одного — батько, немов язик полум’я, що рветься вгору, мати, немов легка поволока, що нею вкрито склянку, — дитина від нудьги стукає кришкою поштової скриньки. Шкільний автобус іноді застрягає в глибоких снігах нинішньої зими. Діти сидять у ньому голодні, їм хочеться в домашній комфорт. Діти капітулюють перед підступною природою (варто тільки подивуватися тому, що природа, жорстоко нами катована, ще наважується пред’являти нам претензії), дітей улаштовують на нічліг, і вони гортають комікси про Міккі Мауса або інші журнальчики, про які їхній батько зеленого поняття не має. Діти залазять у спальні мішки, їм роздають сосиски й дають спокій. Навіть машини у таку погоду часом ламаються. А нам, читачам, тепло, ми напевне дозріли для святої переміни, ми, нарешті, готові розчаруватися в нашому партнері. Із цілковитим задоволенням розчаруватись! І в нас, як у покинутий будинок, наскочать усілякі порадники, написані людьми тертими, — аби тільки нам не залишатися в могильній тиші й самоті.

Батько накидається на материнську скарбничку, де вона зберігає таємні припаси, зберігає, щоб він нічого не побачив. У будь-яку годину дня й ночі він — єдиний, хто опускає монети в її отвір. Він паленіє. Його прутень такий важкий, що насилу піднімається. Дружині доводиться йому трохи пособляти. Вранці, ще сонний, він тицяється в борозну, що розділяє її сідниці, вона ще спить, іззаду він намацує її м’який горбок, де ти, серденько, душа вже прокинулася. Партія в теніс у його клубі, де все антисептично, може почекати. Спочатку в жінку входять два пальці, немов слухняні діти, потім у неї закладають компактний вибухопакет. Компактний і мелодійний радіоприймач, який зберігає наші бажання в піднесеній пам’яті, виходить в ефір разом із музикою. Буде виконано всі заявки, ми маємо на це повне право, дихайте глибше! Нам точно відомо все найкраще, найкраще стоїть у нас удома на серванті. Чоловік бере в руку свого смирного цвіркуна й ломиться в розкриті від здивування задні двері дружини. Вона здалеку чує, як до неї наближається його ходова частина. Вона викинула із салону своєї малолітражки всі почуття, але ж у неї ще лишається багажник! Туди цілком влізуть важкі геніталії, про запах ані гадки. Простирадлам чистоту дотримати непросто. Своїм слинявим спонсором чоловік доїть жінку, немов сліпу корову, тягаючи її за вим’я. Ми під дахом свого будинку, і дерева давно скинули листя з гір. Вічнозеленому чоловікові з цією жінкою не потрібно дбати за безпеку, його затишно вкрили, і на небесах ні хмарини. Чоловіче «хазяйство» почувається в нас, у жінках, як удома. Навряд чи для нього вдасться відшукати кращу місцинку, ніж за нашими соромітними губами, які розступаються, наче гірська ущелина перед бурхливим потоком. За це задоволення жінка щомісяця отримує життя готівкою, її кидають на стіл, щоб вистачило підтримати вогонь у вогнищі. Завтра вона знову розчинить перед дитиною двері, відправляючи її зі школи просто в життя, чоловік оплатив і цю монотонну й заїжджену мелодію, він обсмажує свою велику сосиску, загорнуту у волосся й шкіру, у її печі. Шкільний автобус застряг надовго.

Жінка говорить, що дитині теж час їсти. Чоловік її не чує, він швидко перегортає свій кишеньковий лексикон. Будинок належить йому, слово його звучить вагомо й буде сприйняте з радістю. Він розтягує її соромітні губи, щоб перевірити, чи досить розбірливо він на них розписався. Він несамовито пхає всередину свого язика: одного чудового дня він повернувся додому як грім серед ясного неба, навчившись цього мистецтва деінде. Він радісний і світлий як бог. Незабаром він знову повернеться в офіс і кепкуватиме над секретаркою. Йому може наказувати тільки він сам! Він пробує нові й нові пози, потужними поштовхами заганяючи свого візка в стоячі води дружини, а тоді як божевільний починає гребти веслами. Рятувальний жилет йому не потрібен, він ніколи не стане натягувати шматок силікону на червону голівку, аби тільки зберегти здоров’я. Дружина його давно вже має здоров’я. Вона корчиться під ним, кричить, коли з його жолудя, що зручно влаштувався всередині, виривається назовні ціла орда неспокійних насінин. Що трапилося? Так голосно може подзенькувати холодними крижинками в келиху лише той, кому нема чого переживати за своє життєве становище.

Чоловік, який затис домашню скотинку в лещатах стегон, щоб кусати її за щоки й щипати за перса, склав для себе програму, щоб звести весь процес до його головної суті. Так, ви побачили все, як є! І побачите ще більше, коли ранком розчиняться сонні воротай зігнуті спини блискучої череди (всі напоєні!), яка щойно уздріла сонце, знову зникнуть у темряві, у якій шкіру долі розвішують на просушку. Так, іноді один із череди застряє у насочуваній оболонці. Хто на нас зглянеться? Нехай краще концерн доверху наб’є надприбутками черево, ніж ці зайві люди, вірні хіба що своїм бідним іменам, відкладуть бодай щось на власний будиночок із садком. Увесь зиск — іноземному мультимільйонерові — власникові фабрики, щоб він своїм гарчанням розбудив нас, загорнув у папірець і з’їв. У дитини в цій родині є своя майстерня, у якій хлопець трудиться й де трудяться над ним. На Різдво він зіграв на скрипці соло, стоячи перед яслами з дитиною Христом, зіграв зворушливо, собі до пари. Сніг цього року випав рано й пролежить довго, мені шкода.

За якийсь час до будинку навідується незвана й невблаганна сусідка. З неї дощем сиплються скарги — звичайна слабість жіночої статі, що пробудилась, нарешті, і здатна, крокуючи по щаблях, перебороти свою обмеженість тільки вічними докорами й голосінням. Сусідка настирлива як комаха. Вона освітлює людей на луках своєю лампою й світлом власних негод, перевіряючи сум пані директорші. Вона підносить хвалу синові Бога, який створив людей з пороху у цьому краї, а їхні дерева перетворив на папір, прагне цією хвалою підійти під божу ласку для дочки, що закінчує комерційне училище. Чоловік сусідки більше не мітить на неї, тепер його мішень — двадцятилітня офіціантка із привокзального ресторану. У дружини директора немає для гості слів розради, ці прохолодні напої давно вже висохли. Її оточує невагоме багатство меблів і картин, які знайшли спокій тільки тоді, коли стали її власністю.

Чоловік у неї великий і ласий, справжній сім’янин, любить поспівати й пограти. Він замовляє дружині за каталогом звабну білизну, щоб тіло її щодня було на службі й мало статутний вигляд. Він вибирає найпікантніші моделі, щоб вона відповідала зразкам на світлинах. Білизна для дружини — чисте марнотратство. Вона забуває її надягти й мовчить. Жодні червоні мережива не порушують її спокою, але, якщо подумати гарненько, саме це йому й подобається: щоб люди, які йому належать, зовсім забували про себе, коли він в’є для них любовний зашморг. Люди ці проходять спокійно, як час у їхній квартирі, і вони завжди його чекають. Чекає дитина, навколо якої кружляє ненаситний спорт. Чекає дружина, що її він жадібно порівнює з фотографіями й кінострічками. Там на автомобілях-комбі їдуть родини, не обтяжені дітьми й особливою приязню одне до одного, з набором інструментів у багажнику, із прутами, різками, наручниками й Гумовими сповивачами, призначеними для великих дітей, плоть яких тільки й знає, що нюняти, плакати й хапати все поспіль, аби її, нарешті, міг утихомирити хтось великий і товстий. Коли-небудь і дружини їхні виливатимуть молоко й затишок. Чоловіки любовно вдаються до спеціальних ін’єкцій — уколись і піднімись! — щоб довше триматись у деренькучих скарбничках, які із благанням підставляють їм жінки. А потім вони знову збираються із силами й укладають своїх ділових партнерів на обидві лопатки. Жінки беруть печиво з вазочок, над чимось сміються, і от з’являються чоловіки, стрімко тягнуть їх до кушеток, де, скорчившись над здобиччю, пірнають в ущелини, виставляють на світло свої здиблені члени, а потім якнайшвидше тікають геть від ними зваблених. Чоловіки палко бажають, щоб їхні потужні залпи летіли вдалину, неспинно й святково! Жінки, у яких залишилися смуги від перебування в них дітей, подають себе до столу голяка, наче при народженні своїх сисунців. Важкі келихи з вином тремтять на тацях, і добродії-небожителі беруть їх знизу, попереду, зусібіч, пальці входять у них і виходять, губи впиваються в улоговинки між стегнами й ламають свої улюблені іграшки, так, тепер вони відпочинуть на повну силу, їхні супутники в любові, наділені моторами в кілька кінських сил.

Зусилля перукарів сходять на пси, росте гора сміття для прибиральниць, а потім усі знову їдуть, почуваючись у своїх автах так само невимушено, як і в руках люблячих жінок. Кому спаде на думку соромитися власних автомобільних сидінь? Тут заборонено жувати шоколад, інше дозволено. Плями — єдине, що залишається від неземних задоволень, і плями ці важко вивести.

Чоловік ніколи й нікуди не зникне, він ґрунтовно влаштувався тут, у своєму гарному будинку. Вечорами будинок убирає в себе лісові сутінки й душевні потемки своїх мешканців. Справді, йому це дуже пасує! Співчувати жінці — чисте марнотратство. У її дитини ще дуже маленькі пори. Жінка хитається під тягарем свого нелегкого щастя. Якщо взятися за справу з головою, то становище арештантки можна полегшити, однак перепочинок не повинен стати на заваді чоловікові. У ньому вже кипить страва швидкого приготування. Одне те, що він тут власною персоною, робить його ширіньку мокрою. Іноді екскурсії виробничого колективу закінчуються для директора радісно й волого, таємне в ньому тремтить, його секреції рвуться назовні. Життя здебільшого полягає в тому, що ніщо не хоче залишатися там, де воно перебуває. Тим-то, полюби зміну! Звідси сверблячка занепокоєння, і люди ходять одне до одного в гості, однак при цьому всюди тягають себе за собою. Слуги влаштувалися нівроку, — вони стоять перед своїми статевими сосисками й стукають виделкою й ножем по столі, вимагаючи, щоб їм мерщій подали нову дірку, в якій вони можуть зникнути, а відтак, іще роз’ятрившись, випірнути з неї і догодити новим «неохопленим». Навіть секретарки не зізнаються, що відчувають себе прицвяхованими до ганебного стовпа, коли їм залазять рукою у виріз блузки. Вони весело сміються. Нас тут до непристойності багато, а непристойних ласощів на всіх не вистачає.

Чоловік з’являється рано-вранці, немов неприкрита правда, і бере жінку на абордаж. Він з розгону встромляється їй у дупу. На бортику ванни підстрибують тюбики, посіпується чохол на кришці унітаза. На полиці блищать і погойдуються в такт баночки із кремом. Чутно тишу, що всю ніч заповнювала чоловічий апарат. Потім чоловік починає говорити, і нічим його від цього не відволікти. Жінка стоїть на рівній підлозі, втомлена від довгої мандрівки крізь ніч, і її шпару слід тепер розширити й поглибити. У ній залишилося не більше інтимності, ніж у прокатному стані, бо ж чоловік по всіх усюдах похваляється нею перед партнерами по бізнесу, брудні випали слів шугають із директорської горлянки в гірські височіні, підтягуючись до чергового піка. Підлеглі його зніяковіло мовчать. Чоловік тужиться й знову вичавлює із себе щось типу «ми обов’язково побачимося знову». Директор запускає руку в кишеню її тіла, що належить йому, а разом вони — закохана пара, усього в них подостатком. Цей чоловік сам не проти побалакати на абстрактні теми, і жінка притягує його завжди. Тим-то він і не в змозі довго лишатися наодинці із собою, ця стрімка торпеда, він немов квітка, що безпомічно вертить голівкою в пошуках світла, тільки-но його увімкнуть. Хлопчина на команду батька вже навчився грати наодинці. Як же зацигикає на своїй скрипці він, коли увіб’ється в пір’я і стане чоловіком і батьком на образ і подобу татової фотографії в паспорті! Хлопець зовсім не пам’ятає, як тупцяла коло нього мати, адже з ним і досі панькаються, потураючи всім його бажанням. Жінка до решти віддавала себе синові, а чого він навчився? Того, що треба мати терпіння, нас учить небо, що прибрало вигляду пагорба, на який варто піднятися й заробити гарний приз.

Ні, ця жінка не помиляється, сина вона вже давно втратила, він подорослішає і піде геть. Батько дитини щосили тягне її на світло, їй треба розчинити ворота назустріч експресу, що з гуркотом уривається в неї. Щодня одне й те саме, тим часом навіть пейзаж і той бодай трохи міняється, хай від нудьги або від зміни пір року. І от жінка стоїть нерухомо й тихо, немов раковина унітаза, щоб чоловік зміг просунути вперед свою «справу». Він нагинає її голову у ванну й, учепившись їй у волосся, загрожує словами: мов, постелеш, так і полюбиш. Ні, жінка плаче, жодної любові вона не почуває. Чоловік уже бриньчить ґудзиками. Він задирає й натягає їй на голову нейлоновий пеньюар. У надрах його лунає гарчання, наче там — ув’язнені звірі, що мріють важкою ходою вирватися назовні. Батистову нічну сорочку він запихає їй у рот, і чоловіча природа боязко виходить назовні. Він вирішив сходити за малим ділом. У ванну, поруч із опущеною головою жінки, з темних кущів його пахвини з дзюркотом ллється струмінь. Емалева поверхня сяє свіжим блиском. У цьому затишному оточенні чоловічий прутень миттю виростає. Жінка бухикає, а тим часом їй розтягують фланги. З огидних фланелевих штанів назовні вистромляється коркотяг, змочений білястою рідиною, після того як чоловік якусь хвилю — її вистачило, щоб з’явилася масна пляма, — пожужмив себе й залюбки явив світові свою шпичку у хмарі колючого волосся. Член занадто рано виринає на світ божий зі свого прихистку. Дупу, тінисту вуличку жінки, розширили до краю, і жінка залишається далеко за чоловіком. Він повертає стерно на сто вісімдесят градусів: мовляв, дивися. Повернувши її до себе передом, він лютує і змушує її взятися за своє стерно, яке знову почало тремтіти, адже йому так хочеться погостювати у ній, дай Боже! Він притискає голову жінки до своєї пахвини, і залишок його виливів, які вона зауважує наївним поглядом, порскає їй на волосся. Їм, героям, які зробили свою роботу, важко ворушити мізками. Жінка вимазана спермою. Їй побудували гарний будинок, і тому партнерці нікуди подітися, а зовні стоять бідні будови бідняків, вигнаних зі своїх укриттів та інтимних криївок, десятками виставлені на продаж, на публічний аукціон, на таємне спалення. І те, що колись було будинком, потрапляє нині під молоток панів, що керують громадою. Те, що колись було чиєюсь роботою, щосили виривають із сердець. Ми можемо одержати що-небудь назад лише від жінок, та й то — дрібняками. Куди їм, жінкам, подітись, окрім як іти до тих, хто купається в достатку й силі і приманює їх недоїдками, які падають униз, немов піна з кінської морди? Їхні генератори виробляють непотрібний продукт, їхні генерації створюють зайві проблеми. Цього разу директор зумів утримати свою критичну масу до потрібного моменту. Він занурює дружину лицем у свій інтимний продукт, а потім змушує її споглядати його інтимну ділянку.

У неї немає бажання насолоджуватись їдким струменем, але цього вимагає любов. Їй потрібно потурбуватися про нього, облизати дочиста й витерти волоссям. Свого часу Ісус виграв це змагання, коли жінка обтерла його волоссям. Як завершальний акорд жінка дістає удар по дупі, рука пана грубо шпортається у всіх її заглибинах і тріщинках, він лиже їй потилицю, волосся її падає у ванну, він щосили тягне її за скоботень, так, що в неї підгинаються коліна, а дупа вигинається, немов складаний стілець (як-не-як стільки людей слухає ЙОГО накази!).

Ну а як ми тим часом вчинимо з дитиною? Цієї миті хлопчак міркує, що попросить йому купити, вдавши, буцім він не бачив таємних справ батьків. У будь-якій крамниці, що навертається йому на очі, дитина вимагає собі на виріз свіжий шматок життя. Дитина здатна на найпідступніші фокуси. Таке вже нове покоління, воно ладне примірити на себе найостаннішу ницість. Однак і це покоління незабаром зійде зі сцени, бо інакше як би ми рухалися вперед?

Батько випустив із себе цілу калюжу сперми, і дружині доведеться все прибрати. Те, чого вона не злизала, змушена буде змити. Директор стягує з неї решту одягу і спостерігає, як дружина миє й вигинається, тре й викручує ганчірку. Перса її часом падають уперед, часом бовтаються навколо тіла, поки вона чистить і драїть. Він стискає її пипки пальцями, крутить їх, немов збирається вкрутити електричну лампочку. Своїми розв’язними, важкими потрухами, що вилізають спереду, крізь виріз його штанів, немов крізь світле небесне віконце, він ударяє її ззаду по стегнах. Коли жінка нахиляється, коліна її роз'їжджаються у різні боки. Тепер він може взяти в долоню всю її смокву і дозволити своїм пальцям пограти в хтивого мандрівника. До речі, коли вже вона широко розставила ноги, хай встане над ним і подзюрить йому в рот. Що, не може? Розсунемо їй коліна ширше й голосно ляснемо її (оплески, оплески!) по м’яких соромітних губах, які розкриються з тихим цмоканням, а ми, чоловіки, із усього маху опустимо пивну гальбу на стіл. Якщо вона й після цього не зможе помочитися, ми всю її жіночу плоть потягнемо вниз за волосся в пахвині, поки жіночі ноги не підломляться і вона, розчепірившись до краю, не опуститься на грудну клітку пана директора. Він тримає її пиріжок за волосся, розкриваючи, як дамську сумочку, і треться об неї обличчям, щоб потім грубо й сильно обсмоктати з усіх боків, немов бик, який лиже соляний камінь, і гори вдалині охоплені полум’ям. Вантаж полін лежить на чоловіках. Води їхні дзюрчать щось невиразне, і жінки вбирають цю невиразність за допомогою всмоктувальних прокладок і санітарного засобу «Аякс».

Жінка досьорбує рештки холодної кави зі своєї каламутної філіжанки. Немов рятуючись утечею, вона натягнула на себе повітряний подих колготок. Жодній жінці в окрузі не живеться так добре, як їй. Над її головою висить невидима лапа хазяїна, щоб їй було затишно в клітці для диких звірів. Ще ввечері директор раз по раз посміюється над утомленою дружиною й намацує свою ціль. Згодом він піде на абордаж, він завжди перший у цьому Першому австрійському банку! Жінка незрячим поглядом дивиться в той бік, де псуються продукти, немов хоче скинути чоловіка зі свого дрімотного ложа. Отож і розминуться вони, як завжди, на широкому й сповненому небезпек шляху, що його являють собою круті американські гірки їхнього шлюбу. Жителі села цій жінці заздрять, адже вона так красиво вдягається, а бруд у їхньому будинку прибирає прислуга, найнята за каталогом жителів села, які тільки й хочуть, щоб жити в доброму братстві. Дитина досить пізня, але не настільки пізня, щоб з неї не встиг вирости вічно незадоволений дорослий. Чоловік під час обіймів кричить від пристрасті, і голос жінки пеститься до нього, щоб він змахнув своїм жезлом і купив дорогі дрібнички для їхнього спільного будинку. Приміром, новий шовковий гарнітур: вона вдягатиме його, коли зустрічатиме чоловіка, а той тішитиме свою блаженну плоть. На жаль, нікому не дано творити чудеса. Коли чоловікове сп’яніння минається, він одразу покірно прагне все відшкодувати дружині. З натури він добряга. Так, він заплатить, він за все уже заплатив, усе, що ви бачите тут у кольоровому зображенні. Витріть сльози на щоках!

За вечерею на тарілках буде найзвичайнісінька їжа. Страви коротко відрекомендують одна одній, і вони швидко перемішаються в їхніх тілах. Але ж як стоять справи під іншими дахами! Їжею в цьому будинку не надто захоплюються, чоловікові важливо, щоб усього було багато, щоб за столом він із радісним сміхом здавався й осідав під тягарем їжі. Ковбаса й сир увечері, вино, пиво й шнапс. І молоко, щоб дитина була захищена від хвороб. От перед нами паштет і холодні закуски, товстим шаром накладаються на легенду, ніби середня верства знизу забезпечена, а згори перебуває під захистом закону про екологію (під захистом природи). Адже захищають її ті, хто лежить під нею, щоб вона не впала, бува, у бездонну прірву.

Зранку чоловік знову сходив по малому. В ньому нагромадилося багато чого, і він багато чого звалив собі на плечі й підчепив на виделку. Він бризкає навколо себе сечею. Під дахом будинку скрізь чутно, як він своїм важким пенісом впирається в усі місця відпочинку, сховані в тілі його дружини, щоб там, нарешті, спустошити себе. Звільнившись від свого продукту, він знову вирушає до тих дрібних істот, які під його керівництвом створюють власний продукт. Папір, який вони роблять, для них — продукт далекий і недовговічний, а в цей час їхній директор кричить і викручується під натиском своєї плоті, з якою вони тягнуть в один гуж. Конкуренція тисне зусібіч, треба заздалегідь розпізнавати її ходи й виверти, інакше знову доведеться звільнити декількох славних людей і зняти із себе турботи про їхнє існування. І от цей чоловік виходить на природу й несе відповідальність на плечах, аби руки залишалися вільними. Від своєї дружини, яку він держить у кулаку і яка його випрямляє, він вимагає, щоб вона чекала його, повністю роздягнувшись, прикрившись лише покривами їхнього спільного будинку, коли він приїздить додому з контори, розташованої за двадцять кілометрів. Дитину відправляють геть. На сходинці шкільного автобуса хлопець перечіпляється через своє спортивне спорядження, що пристало йому як свині наритники.

Жінка, здригнувшись, прокидається й знімає із себе теплу щільну пов’язку з тиші й спокою, під якою вона намагалася врятуватися втечею. Вона прибирає все, що дитина понакидала, перш ніж поїхати. Решту забере прислуга, яка багато чого вже побачила, прибираючись у цьому будинку. Ще коли хлопчина був геть малий, мати іноді брала його із собою в супермаркет, і директор магазину сам зі щирою усмішкою вів їх повз чергу сповнених чекання домогосподарок. Дитина сиділа у візку, немов у материнській утробі, і з яким задоволенням пуцьвірінок там розташовувався! У швидкісних машин часто виявляються вади в несподіваних місцях, а проте вісімнадцятирічні молодики полюбляють їх більше, ніж власну родину, вони біжать від батьків і з рідного дому й, навіть умираючи, чіпляються за спортивні автомобілі. А ще ці магічні магнітні захисні штучки, прикріплені до нових суконь у магазині, от якби до людини прикріплювали таке! Щоб чоловіка не обдавало кип’ятком, коли він насолоджується видами, яких у нього нема. Своє «хазяйство» слід оберігати від хвороб, як оберігають жінку від світу, щоб вона не визирала з вікна, не прямувала життям й не прагнула змін у ньому. Так, усе правильно, але насправді універмаги вішають захисні штучки тільки на одяг. Лунає тривожний сигнал, коли хто-небудь без дозволу намагається прорватися через магнітний бар’єр, щоб, мов той мандрівник, зазирнути у царство мертвих і скинути оком на море сортів кави. Краще вже ми підемо на своїх двох у дранті, сховаємося в нашому затишку і житимемо там серед наших власних покидьків; щонайменше, ми не потерпимо жодного чужого авта в нашому маленькому гаражі. Ось так ми й підтримуємо життя у вічному русі, випливаємо туди, де гуляє вітер, де нас тягне погуляти й де нас захоплює яке-небудь привітне обличчя, у котрому ми бачимо відображення власної моторошної фізіономії.

Усього лише минулого тижня ця жінка купила собі в бутику брючний костюм. Вона посміхається, немовби їй є що приховувати, однак вона має у своєму розпорядженні лише безмовне царство власного тіла. Три нових пуловери вона ховає в шафі, щоб не дати приводу до підозри, начебто вона своєю закривавленою борозною хоче забезпечити собі ще один солодкий місяць. Вона знімає із золотого дерева свого чоловіка лише прихильно дозрілі плоди. Миле листя більше не вкриває дерева. Чоловік тримає її рахунок у банку під контролем, і знову тисячі дерев, шумливих під вітром, падають жертвою його сокири. Їй дають гроші на господарство, й навіть більше! Він, власне, не вважає, що повинен платити ще й за затишне крісло-гойдалку, у якому він, задоволене хлопча, заколисує й відтягує своє стебло. Вона перебуває під захистом його святого імені й під патронажем його банківських рахунків, про стан яких він постійно доповідає. Нехай знає, що вона має в його особі. І, навпаки, він знає про її садок, завжди відкритий навстіж, і в ньому так приємно копошитися й хрюкати. Якщо хтось що-небудь має, то це треба використовувати, інакше навіщо воно йому?

Щойно жінку залишають одну, вона надягає захисну накидку із грошей, грошової цінності й грошового знецінювання й вирушає трохи перейтися, покрита товстим шаром упевненості й стабільності. Вона немов тінь сковзає по морю людей, які виробляють папір, — на поверхні цього моря танцює її життєвий кораблик. Так, саме так, море, і воно легко ховає нас заживо! Адже осторонь чекає юрба дурних і позбавлених зайнятості людей, які вичікують у засідці, щоб хто-небудь нарешті взяв їхній слід. Ну, а ми? Полетимо далі? Для цього нам, великим мудрагелям, доведеться піднятися вище й пролитися дощем, відомо ж бо: під лежачий камінь вода не тече! Жінка закриває очі рукою, немов сукнею, на всі випадки життя. Незабаром знову доведеться з усіх боків обкладати чоловіка й дитину їстівними припасами. Що в нас сьогодні на вечір, коли чоловік, компактний, наладований і просто з конвеєра, сковзне вниз, замість туди ввірватися? Він ретельно затяг себе, як муфту у втулці свого життя. А ввечері він захоче розкрутитися.

Він піниться й пузириться. Сьогодні ввечері, ми про це мало не забули, настане час, належний за законом, і жінка зі своєю гігроскопічною тканиною чекає, щоб увібрати в себе все, що за день зробив чоловік. А інші люди зникають у тіні й заживо ховають свої надії.

Навколо простягається просторий краєвид, про це варто сказати. На нашу долю, вкриту туманом, накладено досить вільні пута. Двоє хлопців ганяють наперегони на мопедах, однак незабаром застрягають у снігу. Вони падають і котяться вниз. Жінка сміється. Хоча б один раз у житті їй хочеться рішуче йти вперед. Сьогодні чоловік так ґрунтовно поштрикав її, немов був у ній з кимось на пару. Почекайте трохи, і вас увечері теж підключать до електричного кола! У цей момент чоловік потягнув у контору сталеву противагу завбільшки з телефон. По гравію, що летить з-під коліс автомобіля, директор добрався до свого крісла, сидячи в якому він керує долями підлеглих і дивиться гірськолижні змагання по телевізору. Він теж любить спорт, дитина цього в нього навчилася. Люди вже давно заколисували 6 себе в ліжку, якби на телеекрані не було стільки руху і якби при цьому не починали рухатися ноги й серця самих глядачів. Волоски щільно прилягають до шкіри, коли чоловік мчить путівцем — так швидко він їздить. Коли він кого-небудь кличе, це лунає як грім на сільській вечірці. Незабаром з’явиться й весь хор.

По неділях усі ходять до церкви, демонструючи суспільний дух, який панує в їхній громаді. Потім вони прикладаються до посудин, розставлених на полицях, де весело й вільно зберігаються книжки й пам’ятки про їхнє рабство. Навіть лікар і аптекар не ухиляються від візитів до Папи Римського й до Матері Божої. Вони не заздрять нічиїй роботі. Вони, ці пещенці, прекрасні плоди університетської освіти, вирушають до заїзду. Там вони проводять якийсь час і веселять один одного. Лікар заздрить аптекареві через аптеку, що нею він керував би з вищим зиском. Аптекар дивиться на людей, зважених лікарем на вагах здоров’я й визнаних заважкими через підвищений тиск. Аптекар рясно поширює свої препарати серед безробітних у цій місцевості, щоб вони знову повеселішали й залюбки переступали з ноги на ногу перед своїми житлами. Їхні дружини подбали про їжу, самих себе вони теж подають чоловікам удосталь. Вони завжди є в меню, щоб чоловікам нічого не бракувало й щоб Виконроб вічного життя не взяв їх у роботу. Дехто з них їде звідси, але ж ми до них так звикли.

Дружина директора, і в цьому її ситуація схожа на положення службовки банку (та щодня зобов’язана надягати іншу сукню), кілька разів на день натягає нещодавно випрану гардину, відокремлюючи себе від жадібних поглядів сільських жінок. У їхніх очах вона почувається впевненіше, ніж у власній кімнаті. Директор розмовляє з дитиною, яка від незадоволення високо підстрибує на місці, щоб їй потім дозволили сходити до приятеля. Дитині не дозволено вибирати собі друзів для насичення апетиту, адже батьки його друзів їдять ЙОГО хліб! Дитя прямує по землі й керує іншими дітьми, як своїми іграшковими автомобілями. Мати супроводжує грою на фортепіано все, що вона тільки виявить, а там, зовні, голови безвольно падають на груди. Вони купили те, що побачили їхні власні очі, ненаситніші за їхній апетит, і тепер сільський люд на повну котушку дістає задоволення від примусового продажу їхніх будинків, занадто зухвало споруджених на голій землі. Укутавшись у ніжні помисли, чисті, як мита шерсть, стоять вони перед банківськими віконечками, за якими щасливі діти в білих блузках грають чужими грошима. Вони витрушують із конвертів із платнею свою долю й долю своїх жител у широкий потік банківських відсотків. Директор банку дивиться вниз, і в нього голова крутиться від того, які запаморочливі історії плетуть люди про свої доходи, щоб через несплату відсотків не втратити своїх будиночків, збудованих самотужки. Він змушений відібрати в них те, що вони так любили, відняти просто на порозі бажаної мети. Не вільний від співчуття, він заглядає в їхні вікна, духовним зором осягаючи їхні страждання. У цьому морозному містечку бідняки постійно сваряться. Чутно, як стріляють апарати на бойні й смалять мисливські рушниці (водою в киплячих цівках). На ігри життя накидається зашморг. Задоволені, немов риба у воді, радіють банки, які бачать, як гроші в селючок тануть і тануть. Для аграрних кооперативів тут вічне сільське свято, адже їм не хочеться знати в обличчя тих, кого вони бомбардують задавненими молочними продуктами й отруйним сиром. Вони віднімають у найбільш упосліджених своїх членів останню надію, поки хто-небудь із місцевих не звихнеться розумом і не побіжить із криком навколо рідного гнізда, де лежатиме вбита ним родина. Як же йому, такій маленькій посудині, умістити в себе все? І лише одна малоформатна газетка зважується витягти на світ божий за пару шилінгів із наших вузькогрудих гаманців могутнє життя людей, яких торкнулася жахлива доля.

Коли дивишся на неї у вікно, вона така струнка, наша дівчина Природа. Чоловік, який і в пристрасті своїй лишається чиновником, тримається своєї людської потреби — прошу не плутати з неприємною потребою в людині! Пан директор розкинувся, як природний ландшафт, однак зверху на ньому сидить дух занепокоєння. Свій плавлений сирок директор намастив рівномірним шаром, і що ж він бачить на обличчі своєї дружини? Свою диктатуру з людським обличчям? Вигляд жінка має потертий в новій, щойно купленій, витонченій білизні, в якій вона на його прохання рухається туди-сюди, немов у новому просторовому вимірі. Гроші грають із людьми. Вряди-годи на директора находить каяття, і він стромляється своїм величезним обличчям у спідницю дружини. Відразу після цього він знову б’є її головою об край ванни й стежить за тим, чи простягнувся щойно прокладений шлях до її темної хвіртки, за якою вона сидить у себе на колінах і колише сама себе, розпещена жінка, в якій можна спокійно шпортатися до самого її щасливого кінця. Як би жилося безробітним на цьому світі, коли б вони не мали зразка для наслідування — таких-от дешевих романів?

Директор, який спокійним тоном розмовляє зі своїм колективом і натомість одержує хоровий спів, удень, у світлий час, із більшою втіхою шпурляє в тіло жінки кавалок свого добра. Йому подобається бачити, як росте його здоров’я. Дружина заклинає його, щоб він тримався обережніше, хоча б через дитину, цього самотнього звірка, що у будь-який момент може зненацька вискочити з кута свого рингу. Син, її окраса, беззвучно з’являється в потрібний момент, недовго дивиться на те, як батьки смакують одне від одного (як вони міцно тримаються за свій багатий охайний буфет), і знову зникає, щоб мучити сусідських дітей, які ростуть без штучного й художнього раю, мордувати їх своїм спортивним інвентарем і балаканиною про спорт. Син достиг під сонцем, як спіє садовина. Його батько, і вам це добре видно, пірнає рибкою просто в матір. Описати це слів бракує. Ми хочемо бачити справи, і за це ми платимо при вході в заклад, здаючи в гардероб наші потреби, що постійно дзюрчать, немов вода.

Маленькі будиночки йдуть на бокову раніше, а у великих будинках ще панує життя й між двома протилежними статями розливається електрика. І коли вже говорити про воду, то волога їхніх тіл зливається в єдиний потік. Ми тут наодинці один з одним, у цілком інтимній атмосфері, бо ж нам нема чого соромитися й на публіці. Коли закохані знайшли одне одного, вони залюбки заколисують себе напоями, виливаючи їх із пляшок із золотавими етикетками, і почуваються як удома. Одне в одному знаходять вони спокій, спершу збудивши свої статеві органи, і стають одним-єдиним і одним-однісіньким. Вони витягли себе з пороху, і поки навколо вмирають бідняки, люди вищого кола щодня заново добувають собі мовчазне право володіти й насолоджуватись одне одним. Вони зібрали досить сил у своєму банку, у штанях і серцях, аби щосили вгризтися зубами в персик, який щойно так чудово цвів. Їм належить усе, і навіть сон дарує їм блаженство, і за закритими повіками не видно жадібного блиску в очах. Не можна, щоб кохані їх не помітили, і вони щодня рвуться з дому, аби зібрати врожай нових манаток і банківських рахунків. Вони завалюються в будинок з усіма речами, які вони бачили в надбагатіїв, у тих, хто піднімається над усім і всіма, вони знову немов незнайомки, свіжі й загадкові для свого милого, якого вони мають і хочуть зберегти. А слабші живуть разом одне з одним, адже вони такі, якими ми б не хотіли бути, і вони до того ж уважають, що їм ніде не житиметься краще, що вони звикли тільки до своєї їжі. Таким людям нічого іншого й не перепадає. Та й будять їх завчасно. Не один із них змушений впасти жертвою своєї роботи. Вони самодостатні, а ми хочемо більшого! Зброю до штурму! Вперед у яскравому світлі! І хай нам доведеться ввімкнути свої кишенькові ліхтарики, світла яких досить саме для двох людей із витонченої далекої череди, — однаково це повинні бути саме ми!

3

Спливаючи соком домашнього спокою, директор вставляє зображення своєї дружини в проріз відеопрогравача. Ліси боязко припадають до будинку, в якому картинки відеофільму, немов нав’ючена череда здатної плодитися худобини, тягнуться по екрану перед очами дієздатних свідків. Жінок тягнуть на екран за пута, — тяжча й жорстокіша лише їхня повсякденна рутина. Погляд жінки спрямовується поверх мальовничої долини, що її вона щодня змушена перетинати разом із чоловіком, поки їй нарешті не дозволять зупинитися. Директор, увесь у соку, стоїть, нітрохи не згинаючись під вагою своєї професії, за яку він відповідає тільки перед самим собою, лиже жіночі бідони-цицерони й закликає початок ночі, щоб почати виставу. На схилах гір теж зеленіють живі картини, й альпіністи топчуть їх важкими й міцними черевиками.

Несподівана поява дитини являє собою майже таку само трагедію, як і місцевий клімат. Син, як ракета-носій, сіючи блиском, залітає в кімнату, де шумить телевізор, а хвилі його звуків розливаються приміщенням навсібіч. Своїми наївними оченятами дитятко саме встигає розглянути стражденні тіла, які, зяючи, немов кровотічні ущелини, роблять один одному візит, він устигає розглянути чоловіків з їхніми важкими творчими «інструментами», цих ремісників власної хоті, які пропадають у приймальнях жінок. Лише тіла й голови залишаються зовні й видувають зі скла нові тіла матерів, щоб можна було зазирнути всередину. Батько негайно з’їжджає з матері, включивши задній хід, рекаючи у вихлопну трубу й залишаючи на килимі глибокий гальмовий слід. Хлопчина каже, що нічого не зрозумів, хоча він і сам став уже розбірливим споживачем, який довго риється в кошику з товарами. Непомірні потреби шелестять у нього в голові, як листя на вітрі, смак його розпещений незабутніми картинками з каталогів спортивних магазинів, які закликають громадян держави шанувати своє здоров’я! Все належить йому і його милим батькам, яким, у свою чергу, належить сама дитина. Мати похапцем укривається, наче соломою. Дитина вже навчилася називати цю злу істоту батьком, адже тато завжди купує повні візки товарів, повні мішки всякої всячини, і тримає сина на золотій прив’язі. Хлопець, удавши, що не помітив даної йому природою матері, яка лежить на дивані в путах, виголошує батькам список своїх бажань, який складається суціль із взаємовиключних речей: на цих спортивних снарядах можна їздити по піску, гравію й камінню, по воді й по кризі, по снігу й навіть по перському килимі! І все це слід купити, щоб він міг дивитися на свій будинок здалеку, загубившись у природних просторах. Жінка плутається у зв’язаних руках. Вона соває ногами і встромляє погляд у невідомість, яка розгорнулася перед її дитиною: що із сина виросте? Молодий орел, який шматує малолітражку? Гострим дзьобом б’є людей у груди? Дає перемогти себе в слаломі, траса якого проходить просто за їхнім будинком для розваги й для того, щоб люди звикали до манівців? Усе, чого б не побажали дитина й чоловік, небезпечно — так чи так. Мати намагається зубами натягнути ковдру на свої голі пипки, в які допіру в’їдався зубами батько. Картинки на екрані завмирають. Дитина ввійшла. Дитина вимагає купити їй снігохода, користуватися яким у цій місцевості заборонено законом. Клієнт має бажання: жінка повинна мати відповідний вигляд.

Директор бажає, щоб він міг у будь-який момент, у тому числі й у робочий час, зателефонувати додому й упевнитися, що про нього постійно пам’ятають. Від нього не піти, як од смерті. Жінці завжди треба бути готовою вирвати своє серце, покласти його як оплатку на язика й продемонструвати, що й решта її тіла охоче чекає хазяїна: саме цього він чекає від дружини. Він і тримає її у шорах, і вона скоряється поглядові з-під його повік. Він бачить усе, він має право заглядати туди, куди захоче, адже його патик буйним цвітом розцвітає на колючій грядці, і пишно роздимаються поцілунки на губах. Однак колись він усе як слід розгледить, аби з’явився апетит, адже відомо, що люди здатні їсти очима, і ніщо не сховається від погляду, крім неба, недоступного боязким поглядам мерців, неба, в яке вони до останньої секунди вірили. От і чоловік має намір приготувати своїй жінці райську насолоду на землі, а вона іноді готує йому їжу. Вона на його бажання тричі на тиждень пече знаменитий лінцівський торт, а чоловік дозволяє собі з повагою згадувати знаменитого, нині покійного лінцянина,[¹ Мається на увазі Адольф Гітлер. (Прим, перекладача.)] сидячи в окремій кімнаті трактиру за столом із завсідниками, які тішаться, що будь-якої миті знову можуть дістати ласки історії, і при цьому зазирають у склянку, виглядаючи, що ж піднесе їм влада цього разу.

Директор такий великий, що його не обійти довкруж і за цілий день. Людина ця відкрита навсібіч, але в першу голову відкрита у бік неба, звідки сипле сніг і падає дощ. Ніхто не піднімається над ним, крім головного концерну, від якого однаково нікому не сховатися. Однак перед жінкою, що повернулася до нього своєю привабливою стороною, можна легко відкрити кран і виметати ікру. Жінка б’ється, немов риба, бо руки в неї зв’язані, а чоловік у цей час лоскоче її і легенько коле шпичаками. Він прислухається до самого себе, до того місця, де зберігаються його почуття. Слова, як листки, летять із відеофільму на екран телевізора й падають на підлогу під ноги людству, що складається з одного-єдиного чоловіка. Жінка зніяковіло й поблажливо дивиться на вмираючу квітку на підвіконні. Чоловік починає говорити, слова його грубі й тверді, як кісточка усередині плода. Говорить він, як млин меле. І поки він видає на-гора свої виплески й випуски, він безперервно говорить про те, чим він зайнятий і як він не може від цієї справи відстати, пазуристими лапами й обережними зубами прокладаючи дорогу до місця їхнього взаємного спілкування, щоб додати до набряклої сосиски добру порцію гірчиці. Плоть його жінки — це ліс, із якого йому назустріч звучить грізна луна.

Нещодавно він заборонив своїй дружині Ґерті митись, адже її запах повністю належить йому. Він шаленіє в її маленькому переліску, зі скреготом б’ється важкими бамперами в місця паркування, так що розпухлі валики її плоті стуляються, заступаючи доступ. Відтоді як він більше не зважується затягати веселих і хтивих незнайомців оголошеннями про обмін партнерами, він почувається найулюбленішим із протягів, які гуляють під спідницею в дружини. Жінка тягне за собою, наче нескінченну нитку, запахи поту, сечі й калу, а директор перевіряє, чи струмочок і далі дзюрчить на своєму ложі, коли чоловікові потрібно. Жива купа сміття, в якій риються хробаки й пацюки. Він з гуркотом кидається в цю купу й розвиває темп, що відразу допомагає йому випірнути з іншого боку, де він почувається як удома й влаштовується зручніше, рекаючи у вихлопну трубу або знову пірнаючи рибкою. Він читає газети. Він ривком витягає жінку з болота її подушок і відразу розкриває її, мов банку. А сьогодні всю її приємну сутність він саджає на кушетку, заграючи з її великими брязкальцями й змушуючи її із трепетом чекати, що цього разу зроблять із його прутнем кровоносні судини й вени.

Йому подобається, що ця жінка, яка одягається краще за всіх в окрузі, ходить по будинку покрита власним брудом. Він люто б’є її по голові. Він перекроює її тіло, віддає його на святе переісточення, пристосовуючи під власні розміри. Тіло її — посудина, призначена вбирати в себе, і директор ночами теж наповнює себе знову й знову, наповнює свій магазин самообслуговування, торговельну крамницю для дітей, де можна безтурботно бігати на малу сторону. Ключ від вхідних дверей дає право будь-якої миті зажадати в дружини чергової страви: розтягувати її клітор або грюкати дверима клозету. Рідна римсько-католицька сторонка корчиться, але бадьоро закликає людей приходити на консультацію щодо вагітності й укладати шлюби. Їхній будинок шле сигнал 305, коли жінкою починають користуватися.

Потім відкорковується пляшка добірного вина, а на екрані з’являються добірні й розкріпачені пари, які розглядають одне в одного статеві органи, гарненько смикають за шланг і бризкають навколо насінням. Так, ми жадаємо видовищ, але на нас дивляться інші глядачі, мусолячи в роті солоні палички, товсті панські сосиски й пишні дамські булки!

Можливо, завтра дитину відправлять до сусідів. У них такий самий будинок, тільки менший. Чоловік має намір газонути по багнюці своєї жінки, що вдається до особливої техніки дихання й швидко відкочується вбік, щоб увернутися від прутня, котрий зі скрипом уривається в її трусики. За допомогою співу й музики його тіло вже підкорило собі найрізноманітніших людей, розфасувало їх на дрібненькі порції й заморозило про запас, коли-небудь прийде їхня черга з’явитися на ринок праці або долучитися до хору ринкових законів. Світить місяць, зірки з’являються на небі юрмою, і важке чоловікове авто здалеку під’їжджає до будинку, давить колісьми борозну, що її він розрив зубами, а зрізану траву підкидає в повітря, немов повітряну піну, змушуючи жінку перемкнутися на повний хід.

4

Жінка, непевно загрібаючи всім тілом, занурюється в стихію вітру. І втілилася вона, і була серед нас. Долею її стало безоглядне прислужування чужому апетиту: виснажувати себе для чоловіка й для дитини, бути обплутаною їх м’якими поводами. Піймана в сильце, вона рветься бодай разок ковтнути свіжого повітря. Бона накидає на себе халат і в капцях бреде засніженою дорогою.

Спочатку їй довелося забрати в буфет усі горнята й весь посуд про всяк нагальний випадок. Вона стоїть і під струменем води зчищає сліди, залишені її родиною на порцеляні. Так жінка консервує себе в тих самих приправах, з яких вона зроблена. Вона всьому дає лад, розкладає за розміром, в тому числі й свій одяг. Палаючи від сорому, вона сміється із себе. Але тут не до жартів. Вона нагромаджує лад на ті втіхи, які в неї є. У неї нічого не залишається. На снігу більше не видно закривавленого пташиного пір’я, адже й звірові потрібна їжа. Усього за кілька годин сніг покрився бруднуватою кіркою.

Чоловік сидить у конторі і залюбки вовтузиться з паском під абажуром. Він себе провітрює. Він говорить про фігуру своєї дружини, не натякнувши навіть, що тепер слово за ним. Поводьтеся тихо, тепер за нього говорить його дітище, цей створений задля цього багатоголосий хор. Ні, майбутнього він не боїться — його калитка завжди при ньому!

Жінка відчуває, як сніг повільно проходить в її простір і час. До весни ще далеко. Навіть сьогодні природі не вдається виглядати свіжою, наче свіжопофарбованою. Бруд липне до дерев. Кульгавий собака поминає жінку. Назустріч їй ідуть жінки, зношені життям, немов їх роками зберігали в картонних шабатурках.[¹ Скринька, коробка (діал.).] Жінки дивляться на неї так, немовби вони раптом опинилися в прекрасному доглянутому будинку, адже вона має цілком інший вигляд, адже завжди відокремлює себе від інших. Фабрика забезпечує роботою їхніх чоловіків, чого ж їм ще? Чоловіки, приголомшені часом, з більшою втіхою проводили б його за келихом-другим вина, ніж у сімейному колі. Жінка пролітає мимо, вона рухається назустріч пітьмі, вона навіть не взулася в черевики на сніг! Її хлопець гасає деінде з десятком таких само, як він. Від смачної і свіжої їжі, що приготувала мати, він відмовився зі словами, які завдали їй зяючих ран, зате поцупив зі стола велику канапку з ковбасою. Мати увесь ранок терла на дрібній тертушці моркву, таку корисну для зору. Дитині вона готує сама. Потім, схилившись над відром для сміття, немов обрубок людини, вона сама жадібно вклала дитячу порцію. Хай і так, це ж вона народила сина. У неї зовсім не залишилося почуття гумору. З огорожі, що йде берегом струмка, звисають бурульки. До столичного міста від їхнього села близенько, якщо міряти відстань автомобілем. Полонина простирається вдалину, мало хто з її мешканців працює у цих місцях. Інші, котрим теж треба десь знайти пристановище (у сумовитих місцях їхнього перебування), щодня вирушають на паперову фабрику, а часом і набагато далі! На гору гостру і круту / 3 отарою щоразу йду. Губи жінки змерзаються в крижану кульку. Вона вчепилась у дерев’яні поручні, покриті мжичкою. Струмок обгороджений по обидва боки, лід поплескує його по плечу. Створена природою волога гуркоче й б’ється, скута законами природи. Під кригою щось тихо булькає. Як відлига в добропорядному житті, що його ми провадимо, ламає всі бар’єри й дозволяє нам стрибати один на одного, так і смерть може помислити до кінця світ цієї жінки. А проте, не варто переходити на особистості. Колеса малолітражки із шумом вгризаються у твердий наст. Звідки б автомобіль не з’явився, саме він, а зовсім не хазяїн будинку, скрізь почувається як удома. Що б являла собою без машини людина, якій доводиться плуганитися на роботу за тридев’ять земель? Звичайнісіньку купу гною, тому що в коробі залізничного вагона він являє собою лайно, так, принаймні, уважає наш парламентський депутат. Людська маса охороняє нашу економіку від розвалу, адже фабрику зсередини підтримує юрба, що намагається набити собі черево соціальними гарантіями. Що ж стосується безробітних, якістановлять армію нікчемних тіней, то їх не варто лякатись, оскільки всі вони, попри все, голосують за християнських соціал-демократів. Пан директор зроблений із плоті й крові, та й харчується він нею добре, адже на стіл йому подають жінки в розпущених фартушинах.

У таку погоду рекомендують відмовитися від автомобільних поїздок, але, з іншого боку, на роботу спізнюватися не можна! У такому-от віршованому ритмі спеціальні машини, що розкидають пісок, їздять дорогами й викидають під колеса свій продукт. Жінка може запропонувати лише саму себе. І ось ще, послухайте: не варто виганяти аварійні служби з їхніх притулків без особливої потреби! Бідолахи. Вам би це теж не сподобалося.

Сівши на пластмасові піддони (ті прилипають знизу чи свистять у вухах) — подарунок на день народження, — діти із вигуками злітають по відпрасованому ними сніжному схилу в долину. Старші невдоволено від них відвертаються, і квитки на підйомник тріпотять на вітрі на їхніх підбитих ватою оболонках: швидкість над усе. Діти голосять, як напхом напхані вокзали. Жінка лякається їхніх голосів. Вона запекло втискається в сніжні відвали, залишені снігоприбиральною машиною. Повз неї з вищанням шугають автомобілі, доверху набиті сімейним вантажем, який тисне один на одного. Згори на дах автомобіля давлять лижі, щоб трохи зрівноважити взаємну ненависть пасажирів. Кінці лиж загрозливо стирчать, немов цівки кулеметів. Лижі стримлять уперед, продираючись крізь юрбу тачок, адже вони явно заслуговують на краще місце. Так думає кожен, демонструючи свою впевненість жестами й гримасами, виставленими напоказ за склом автомобіля.

Спорт для маленької людини — надійна фортеця, з якої він може смалити навсібіч!

І справді — це може витворити кожен: зламати собі ногу або обидві руки, повірте мені! Проте: ви не можете не називати таких людей залежними, якщо вони зависли в кабінах над стрімкими гірськими схилами, з яких потім стрімко ковзають униз і при цьому чудово почуваються. Тільки от від чого вони залежні? Та, мабуть, від своїх нікудишніх зображень, від ідеальних спортсменів-картинок, яких щодня показують по телевізору, немовби вони — справжні підручні реальності, хіба що вони — більші, швидші й кращі. І от, підштовхувані вододілом телебачення, вони скочуються із гребеня вниз, на інший бік, до дрібноти, що юрбиться на гірці для лижників-початківців. Ой! На дискусіях вони ніколи не беруть слова, а якби й взяли, то відразу б утратили його, передавши експертові, що сидить у кузові автомобіля, до самого верху забитого їхніми клопотами. І він, найвищий суддя, що вивчив таблицю наших досягнень, глухий до їхніх благань про власний будиночок, потрібний на те, щоб спорт можна було утоптувати в болото просто біля порога. Така-от висока олімпійська ідея.

Жінка насилу соває ногами по слизькій дорозі. Веселі й беззвучні обличчя видивляються на неї через шибки автомобілів. Водій ризикує життям, схилившись над власним «я». Сніг рясно посипає всіх поспіль, але кожен сковзає по схилу на свій лад, адже люди всі такі різні. В одних виходить краще, інші хочуть, щоб у них краще виходило. Де знайти гору з підйомником усіх рівнів складності, де б ми швидко виросли? Будь-яка істота, що ниділа в стінах власного житла, на свіжому повітрі негайно міцніє, проте при цьому зменшується в розмірах, ви, надійно влаштовані Альпи!

Жінка залишає прихисток свого звичного життя. Вона затято притискає до себе вилоги халата. Обхоплює себе руками. Багатьох дітей, голосні крики яких долинають здалеку, вже не раз приводили до неї, а тепер вони вирвані з гармонії танцювально-ритмічної групи, з якою жінка раз на тиждень проводить заняття. Цих дітей дресирували, перетворюючи на хобі для дружини директора. Зрештою, у нашому будинку багато місця, а в нас багато місця для любові до дітей, які вчаться ритмічно плескати в долоні. У школі це дитині придасться, і вона у такт із усіма киватиме або вставатиме, коли буде час іти на молитву. Її син зараз у самій гущавині інших дітей, він виявляє свою присутність кожним своїм криком, який підноситься над іншими, немов брудний вказівний палець. Цей шибеник вкусить будь-чию канапку, адже в будь-якої дитини є батько, і будь-який батько мусить заробляти гроші. Літаючи туди й сюди на спортивних лижах, він тероризує малят, які з’їжджають із гірки на санках. Він виникає, мов яскравий відблиск новітнього сузір’я, у якого досить зірок, аби щодня бути одягненим в усе нове. Проти нього ніхто не підвищить голос, лише за спиною дехто тайкома й марно погрожує йому кулаком. Він розглядає себе як продукт свого батька.

Жінка не помилилася, вона нерішуче піднімає руку, щоб зупинити сина, що грається вдалині, — вона впізнала його з голосу. Він змушує дітей підладжуватися під свої крики. Він перекроює їх на свій лад, підрізує словами до розміру невеликих брудних горбків, якими рясніє зимовий краєвид.

Жінка виводить у повітрі письмена. Їй не доводиться заробляти на життя, її щосили обробляє чоловік. Увечері він приходить додому з праці і — він заслужив це право — ставить на ній свій підпис. Дитина — річ не випадкова! Дитина належить йому! Перед батьком уже не маячить лик смерті.

Не знаходячи виходу своїй любові, жінка намагається витягти сина з малої купи дітлахів. Він дереться як на пуп, анітрохи не втомлюючись. Невже він з’явився на світ з її печери вже в такому вигляді? Або, може, говорячи словами Батька його Небесного, його вистругали, рухаючись манівцями мистецтва, несхожим на однолітків? Від інших, хто налаштований інакше, дитина вимагає дотримання своїх прав, величезних, як державний договір, дитина говорить словами свого батька: стань більше, ніж можеш! Прекрасно! Чудова ерекція! Чоловік завжди так себе підносить, щоб у будь-яку хвилину він міг на себе подивитись. І дитина, зроблена з матеріалу, що вже давно, немов жужіль, відпав від нього (форма материнської утроби подібна до дзвона), за кілька років теж гордо прискатиме просто в небо, де малі світу сього вже очікують на полуденок.

Дитина пробивається крізь юрбу друзів і кінокамер, немов у гостинні двері.

Холод пронизує жіночі ступні. Підошви капців такі тонкі, що слова доброго не варті, так вона й сама нечасто рота розкриває. Капці не рятують її від холоду цього світу. Вона плететься далі. Їй варто пильнувати, краще послизнутися на рівному місці, аніж стати жертвою погоні, але зате яка втіха — гнати й цькувати інших! Адже саме так все й відбувається, коли представники сильної статі радше зле, ніж бідно виявляють свої здиблені позолочені голівки, оточені меблями, єдиним довірчим свідком їхніх обдаровань. А якби їх одного разу скинути з вершини бажань? Жінка міцно тримається за поруччя й непохитно просувається вперед. Люди навколо тягнуть додому кошики із продуктами, адже для родини їжа — основний продукт і сенс життя. Вівсяні пластівці хрумтять на зубах у жінок, мені здається, вони бояться того, що могли б витворяти одна з одною дорогі приправи на домашній пательні. Чоловіки сідають навказ перед своїми тарілками. Безробітні, що їхнє життя різко відрізняється від того, яке нам заповів Бог і на яке він благословив нас шлюбом, можуть собі дозволити просто жити, але жодні більші переживання їм вже недоступні — ні на майданчику для дорогих вечірніх ігор, ні в кіно на цікавому сеансі, ні в кав’ярні з вродливою жінкою. Безкоштовно можна користуватися тільки власною родиною. І одного від іншого відокремлює статева приналежність, якій природа навряд чи планувала надати саме такої форми. Природа ділиться з нами, щоб ми живилися її продуктами й щоб нами живилися власники фабрик і банків. Банківські відсотки позбавляють нас волосся на голові. І лише те, що творить вода, нікому не відомо. Зате відразу видно, що ми з нею творимо, коли целюлозна фабрика випорожняється просто у струмок, який кудись поспішає. Струмок несе вилите в нього далі, туди, де люди із задоволенням харчуються риб’ячими трупиками. Жінки сунуть голови в кошики з покупками, в яких вони несли допомогу на безробіття. Їх веде за собою крамниця, яка розводиться про знижки й спеціальні пропозиції. Так, колись і їм самим було що запропонувати! І чоловіків вони вибирали за статками. Але тепер до них ставляться як до найнікчемніших створінь на біржі праці! Вони сидять за кухонним столом, цмулять пиво, грають у карти: такому терпінню позаздрить навіть собака, прив’язаний перед розкішним магазином з товарами, які сміються нам в обличчя.

Ніщо не зникає просто так. Держава працює з тим матеріалом, якого ми не бачимо. Куди зникають наші гроші, коли ми їх нарешті позбуваємося? Долоням нашим тепло від банкнот, монети тануть у наших кулаках, які однаково доводиться розтискати. У день зарплати час має спинитися, щоб нам можна було довше милуватися теплою грошовою купкою, яка парує і тхне важким духом витраченої нами праці, помилуватися нею, перш ніж віднести гроші в банк, щоб наші потреби змогли розцвісти пишним цвітом. Найбільше нам хотілося б прилягти й відпочити на теплому золотому гної. Однак неспокійна любов уже озирається навколо, дивиться, де б знайти що-небудь краще за те, що ми вже маємо. Люди вміють їздити на лижах. Люди, які росли тут як трава, тут, звідки вони родом (чи відомо вам, що в Мюрццушлаґу, у Штирії, розташований найзнаменитіший гірськолижний музей світу?), ці люди в гірськолижному спорті тільки глядачі. Їх так пригнуло до холодної землі, що вони не відшукають лижні. Повз них постійно мчать інші лижники, відбуваючи свої потреби у тутешніх лісах.

Жінка рветься з упряжі, немов кінь. Притягнуті газетною рекламою приїжджі, що одного разу зірвалися з насиджених кушеток, бродять тут, як правило, удвійку, напнувши на себе м’яту туристську одежинку. Жінки в барі придушено хихикають, укрившись за келихами й поводячи поглядами, і прутні в їхніх чоловіків теж мають потребу в приводі: ну, тоді вперед! Розперезавшись, чоловіки залюбки скористаються раз чужим спальним мішком. Вони стоять перед обіднім столом, спритно закидаючи ноги жінок до себе на плечі, адже в чужих краях люди із задоволенням на час зраджують свої звички, щоб, утішившись і натішившись, повернутися додому до старого й звичного способу життя. Там, удома, їхні ліжка стоять на доглянутому ґрунті, і жінок, які раз на тиждень заходять до перукаря, чоловіки беруть у сівозміну, щоб усе, що кинуто в землю, зійшло й розквітло пишним цвітом. М’які подушки жіночих тіл вони валяють і термосують на м’яких диванних подушках з такою наснагою, немовби виграли в лотерею невичерпний запас задоволення. Магазини пропонують інтимну білизну, щоб відчуття (ми, жінки, на це сподіваємося, і щораз дарма) завжди були іншими, і щоразу вони приходять до нас, запопадають нас сонних і залишають нас на потім.

Директора невпинно підштрикує його власна плоть, під’юджують вільнощі, що їх дозволяє собі преса. Він теж дозволяє собі вільнощі, приміром, він із задоволенням по-собачому дзюрить на дружину, склавши з неї і з її одягу маленьку гірку, щоб йому крутіше було спускатися. Шкала хоті не має обмежень згори, нам для оцінки не потрібні спортивні судді. Чоловік використовує й бруднить жінку, як папір, що його він робить. Він піклується про добробут і про біль у своєму власному будинку, він жадібно вихоплює свій член з кулька, щойно зачинить за собою двері. Ще теплим, прямо від м’ясника, шматком плоті він набиває рот дружини так, що в тієї щелепи тріщать. Навіть коли гості, запрошені в будинок на вечерю, трохи просвітлюють його голову, він шепоче дружині на вухо усілякі непристойності про її статеві органи. Під столом він грубо кладе на неї долоню, обробляє її борозну, хвалиться перед діловими партнерами. Жінці не можна дозволити обходитися без чоловіка, тому він тримає її в шорах. Їй не можна забувати про те, що він здатний просочити її своїм пахучим паролем. На очах у гостей він запускає їй руку у виріз, сміється і бере на скуштунок. Усім потрібен папір, і задоволений покупець завжди правий. Усі ж мають почуття гумору?

Жінка йде і йде. Якийсь час за нею дріботить великий незнайомий собака, що вичікує, аби вкусити її за ногу, адже жінка не в міцних черевиках. Альпійський союз розіслав попередження, що в горах усіх чекає смерть. Жінка копає собаку. Більше ніхто від неї нічого не дочекається. У будинках незабаром увімкнуть світло, і тоді настане черга зайнятися сьогоденням і печениною, і в жінок у кровоносних судинах починають стукати маленькі молоточки.

Долину населяють примари бажань місцевих селян, приречених шукати додаткового заробітку. Вони — діти Неба, а не замдиректора з персоналу. Долина чимраз звужується, щоб згребти в купу кроки цієї жінки, немов снігоприбиральна машина, що згрібає сніг. Жінка крокує повз безсмертні душі безробітних, які рік у рік плодяться й розмножуються, як закликає їх Папа Римський. Молодь рятується втечею, і батьківські прокльони, важкі, як удари сокири, женуть її по порожніх хлівах і сараях. Фабрика цілує землю, в якої вона, надто захланна, відібрала людей. До федеральних лісових угідь і державних дотацій нам варто ставитися зважено. Папір потрібен завжди. Бачите, без мапи місцевості наші кроки привели б нас на край прірви. Жінка розгублено ховає руки в кишені халата. Її чоловік зайнятий головно людьми, позбавленими зайнятості, повірте мені, він пам’ятає про них і зживає їх зі світу.

Біля витоків гірського струмка ще не почали навчатися плавання хімікалії, тут борсаються лише жалюгідні фекалії людини. Струмок скаче по своєму ложу, супроводжуючи жінку. Схили чимраз крутішають. Там, обабіч попереду, за поворотом, зламана лінія ландшафту знову зростається в ціле. Вітер дедалі холоднішає. Жінка йде, згинаючись від зустрічного вітру. Чоловік сьогодні вже двічі запускав її копняком. Потім його акумулятор таки розрядився, і він величезними стрибками подолав усі перешкоди, що відокремлюють його від фабрики, залишивши їх під своїми колісьми. Ґрунт скрегоче під ногами, проте земля не розмикає своїх іклів. На цій висоті вона не викидає із себе нічого, крім кам’яних осипів. Жінка давно вже не відчуває ніг. Ця дорога впирається в маленький тартак, який здебільшого просто стоїть. Кому нема чого кусати, тому нема чого й розпилювати. Ми тут самі. Нечисленні хатини й халупи обабіч дороги рівноцінні й схожі одна на одну. Над дахами тягнеться старий дим. Мешканці сушать біля грубки струмки сліз. Поруч із убиральнями у дворі височіють купи відходів, валяється емальований чан, придбаний років п’ятдесят тому, або й давніше. Стіс дров, старі ящики, кролячі клітки, з яких течуть ріки крові. Коли вбиває людина, то вбивають вовк і лисиця, її великі першообрази. Вони крадуться до закутків хліва, оповиті пітьмою. Вони з’являються тільки ночами. Свійські тварини підхоплюють від них сказ і кусають людей, своїх господарів. Вони призначені на їжу один одному.

З нашого місця ми бачимо крихітну фігурку жінки наприкінці її шляху. Сонце вже опустилося дуже низько. Воно неспритно котиться у бік стрімких скель. Серденько її дитини б’ється десь в іншому місці, б’ється в ім’я спорту. Син цієї жінки, дитя людське, щиро кажучи, дуже боягузливий. Він намагається вибирати пологіший спуск, і його криків уже давно не чутно. Уже тепер жінці час було б повернути назад, адже там, попереду, залишився тільки Він, той, хто висить на хресті, — висить, виявляючи страждання, що залишає в тіні всі інші муки. Маючи перед очима цей прекрасний вид, не знаєш до пуття, чи варто нескінченно продовжувати мить і заради неї відмовитися від решти часу, що його тобі ще треба прожити. Фотографії часто будять у нас таке враження, зате потім ми дуже раді, що ще живемо й можемо ці фотографії розглядати. Справа стоїть не так, начебто ми можемо відправити поштою час, який нам іще залишився, й одержати за це рекламний подарунок. А проте, все починається спочатку й не кінчається ніколи. Люди йдуть на поля й хочуть захопити із собою враження, що здобули їхні втомлені ноги, бродячи по землі. Навіть діти не бажають нічого іншого, крім як просто існувати й по можливості швидко опинитися на схилі, тільки-но вони вискочили із крісла підйомника. Ми зводимо безневинний дух.

Дитина цієї жінки ще не здатна бачити далі свого носа. Її батькам доводиться робити це за неї, їм навіть доводиться прочищати хлопцеві носа. І вони моляться про те, щоб їхня дитина втерла носа всім іншим. Іноді син, з очима на мокрому місці, ще тягнеться губами до матері, впівоберта відвернувши обличчя, уже звільнений від ярма своєї скрипки. А що ж його батько? У барах готелів окружного міста він базікає про тіло своєї дружини як про витвір якого-небудь суспільства, спонсором якого виступає його фабрика, хоча незабаром він буде змушений покинути раціональну лігу. З губ батька з різким запахом злітають слова, яких не відшукаєш у жодній книжці. Зовсім не годиться так замусолювати живу людину, а потім зовсім навіть і не читати її! Час нічого не може вдіяти з таким-от чоловіком, він знову й знову заявляє про себе. Боже свідче, його не приб’єш!

Рано-вранці жінка розгублено бродила у своєму сні наяву, у власному будинку, де очікувала чоловіка, щоб він узяв її слід і облизав. Який сік він питиме — апельсиновий чи грейпфрутовий? Він роздратовано тицяє пальцем у варення. Передбачається, що вона до вечора чекає, поки він з’явиться, аби тицьнутись у неї головою. Він використовує особливу техніку багато років поспіль, і цього разу в них усе вийшло чудово, чи не так? Нехай хто-небудь спробує влучити в ціль так само вправно, як він. Чоловіки вже народжуються із прицілом у грудях, і батьки відправляють їх у далекі краї для того, щоб там чоловіки стріляли в інших людей.

Земля взялася міцною кригою. Втомлений гравій розсипано по плитах, немовби хтось щось втратив у цьому кліматі. Громада розпорядилася посипати дороги гравієм, щоб автомобілі не пошкодили собі шин. Людські шляхи не посипані нічим. Безтурботна прогулянка безробітних із їхньою легкою ходою лежить тягарем на бюджеті, але не тисне на сніг. І хтось, чиї руки вже зайняті келихами з вином і переповненими тарілками з холодними закусками, розпоряджається їхніми долями. Політикам теж доводиться тримати нарозхрист свої серця, що хлюпають через край. Жінка ступає по узбіччю. Тут діє закон каталізатора: якщо не додати грошей, навколишнє середовище не відреагує на нас, честолюбних подорожан. І навіть ліс приречений на смерть. Розчиніть вікна й впустіть свої почуття! Жінка покаже вам, на що хворіє чоловічий світ.

Безпомічно загрібаючи руками, Ґерті стоїть на кризі, виставляючи себе напоказ. Вилоги халата розвіваються на вітрі. Вона хапається за повітря. Крячуть ворони. Вона викидає руки вперед, немовби посіяла бурю й ніяк не опанує вітру, який підіймається навколо неї в День матері або біля водопою її плоті, коли губи чоловіка пірнають під обрус, щоб поласувати досхочу. Жінка завжди йде за матір’ю-землею, з якою її часто порівнюють, іде, щоб розкритися й поглинути чоловіче єство. Може, прилягти ненадовго просто в сніг? Ви не повірите, скільки пар взуття залишилося в цієї жінки вдома! Хто постійно надихає її купувати чимраз нові сукні? Пан директор уважає за людей тих, кого можна споживати або зробити споживачами. Так тут розмовляють з людьми, позбавленими роботи, з тими, ким харчується фабрика й хто сам теж хоче їсти. Директор подвійно цінує їх, якщо вони грають на музичних інструментах і можуть співати хоча б упівголоса. Бринять струни, тягне міхи гармошка. Час проходить, але він має говорити з нами. Ні хвилини спокою. Стереоустановка веде свою нескінченну пісню, слухайте на здоров’я, якщо у вас є терпіння, але немає скрипки! Стіни кімнати підносяться, відблиск світла пробивається до нас назовні, витрати на спорт і відпочинок ростуть до небес, і людей знову приводять у потрібну кондицію на операційних столах.

5

Із супермаркету течуть товари, і люди виловлюють їх. У суботу чоловік допомагає жінці вловити товар у невод; і рибалки затягують пісню. Цей простий спосіб чоловік уже вивчив. Він мовчки бродить серед жінок, які підраховують дріб’язок у гаманці й борються з голодом. Яким чином два чоловіки можуть домогтися подібної єдності, якщо ми не можемо навіть узятися за руки, щоб замкнути людський ланцюжок на демонстрації за мир в усьому світі? Жінку супроводжують, за нею несуть пакети й сумки, не тупотячи від гніву ногами й не бубнячи у спину. На людях директор випинає груди, він відпихає людей убік і дивиться, що купує дружина, хоча це — завдання хазяйки дому. Він, немов Бог, рухається, піднімаючись над своїми утворами, які подібні до малих дітей, не здатних устояти перед спокусами, безбережними як море. Він заглядає й в інші кошики з товарами, у чужі декольте, з яких голосно кашляють важкі простудні захворювання й у яких наполегливі бажання вкриті шийними хустками. У будинках холодно й сиро, житла стоять просто на березі струмка. Коли він дивиться на свою дружину, рука якої чіпає впаковані в прозору плівку мертві тушки в морозильній камері, дивиться на її непишну плоть, на гарний одяг, то в нього трапляється напад страшної нетерплячки, виникає бажання негайно обрушитися на жінку всією вагою власної плоті, щоб побачити, як затремтить у безбарвних пальцях його балансир. Йому хочеться бачити, як його славний прутень танцює у її вкритих прозорим лаком нігтиках, а тоді влягається на спочинок у її тілі. Хай уже вона у своїй шовковій нічній сорочці потрудиться як слід! Не завжди ж йому робити всю роботу, витягуючи назовні її перса й укладаючи їх на свої долоні. Нехай бодай раз вона сама подасть себе до столу, запропонує якнайпослужливіше, щоб йому не довелося спершу цілих півгодини збирати плоди з її куща. Все дарма. Біля каси він тримається трохи позаду, розглядаючи позаду зяючу порожнечу своєї власності, а перед нею на стрічці запобігливо танцюють товари. Довкола нього пританцьовує кілька службовців супермаркету, у яких він забрав дітей: одні пішли на фабрику, інші змушені були виїхати або ж нині зазирають у чарку. Цьому панові все по плечу!

Мішки з покупками, що відповідають їхнім бажанням, шарудять у передпокої, супроводжувані стусанами директора. Іноді в нападі люті він раптом топче продукти ногами, так що бризки летять до стелі. Потім він шпурляє дружину просто на розкидані продукти, доповнюючи мальовничу картину жінкою, якій дозволено дихати його повітрям і лизати йому шпичку й дупу. Звичним рухом він швидко ловить на льоту її цицьки, які мало не випадають із сукні, й, перехопивши їх біля самої основи, перетворює на надуті кулі. Він хапає жінку за комір сукні й нахиляється над нею, немов хоче запхнути її в мішок. Меблі пролітають мимо, як під час блискавичного візиту гостей. І от одяг розкиданий абиде, й обоє вони вгрузли одне в одного сильніше, ніж прихиляються одне до одного. На цьому вигоні вони пасуться вже багато років. Здригаючись, директор витягає свій знадібок, і штука ця в нього зовсім не паперова. Тут у нас важкий товар, особливо затребуваний у важкі часи. Люди полюбляють показувати один одному найсокровенніші штуки, аби продемонструвати, що їм нема чого приховувати, бо те, що вони говорять своїм невичерпно струмливим партнерам, — правда. Вони висилають уперед свої члени, єдиних посланців, які завжди вертаються назад. Про гроші такого не скажеш, хоча гроші ми любимо більше, ніж роги й копита коханих, які гризуть собаки. Любовний продукт у супроводі конвульсій і стогонів хлюпає назовні, маленькі млинки тіла скриплять жорнами, і скромна власність, обтяжена лише відчуттям щастя, навіяна самотнім базіканням телевізора, ллється назовні, струмок виливає в самотній ставок сон, у якому розливаються мрії про більший крам і про дорожчі харчі. І людина розцвітає на березі.

Жінка лежить на підлозі, розкрита навстіж, відкрита усьому світу, покрита слизькими роздавленими продуктами, і її приводять у стан шаленства, доводять до афекту найефективнішим способом. Розпоряджається нею тільки чоловік, розпоряджається нею тільки він один. І ось він уже вивалюється із себе назовні, прямо в порожнечу умебльованого помешкання. Його більш-менш удовольняє тільки власне тіло, і якщо він захоче, то може дати йому розгулятися в спортивному азарті, щоб почути його звуки й відзвуки. Жінка розкидає ноги як жаба, щоб чоловік міг зазирнути в неї ще глибше, аж до потаємних глибин окружного карного суду, зазирнути й усе в ній вивідати. Він облив і обляпав її від верху до низу, і вона підводиться, скидаючи із себе останні лушпайки, йде по губку, щоб очистити чоловіка, непримиренного ворога її плоті, очистити від себе й від слизу, причиною якого стала вона сама. Вказівний палець правої руки він засовує їй у дупу, і вона опускається перед ним на коліна, метеляючи цицьками, і тре щосили, — волосся в очах і в роті, піт на чолі, слина в шийній ямочці, — тре бліду косатку, тре доти, поки не проливається дружелюбне світло, не спускається ніч і ця тварина знову не починає лупити її своїм хвостом.

Дорогою із супермаркету вони зазвичай мовчать. Деякі з місцевих обганяють їх, демонструючи кінські сили своїх авто, і таких директор запам’ятовує назавжди. Вздовж дороги стоять молочні бідони, овіювані пустельним диханням атома. Сільськогосподарські кооперативи, що їх підганяє конкуренція, сновигають туди-сюди, щоб не бачити дрібних селян, які дають обмаль молока, — їх навіть не знекровиш до решти. Жінка вкрита туманом свого мовчання. Іноді вона раптом, щоб позлити чоловіка, починає нестримно глузувати з його педантичних патріархальних поглядів, у полоні яких перебуває його мозок, коли він стежить за пальцями касирки. Як і багатьом дружинам безробітних чоловіків, касирці нізащо не можна помилитися. Директор нишком підкрадається до неї, і вона ще раз набирає на касовому апараті всі цифри, щоб не дай боже не приписати зайвого, все відбувається майже так само, як на його фабриці, хіба що тутешні люди менші та й носять вони жіночі сукні, з яких визирають, оскільки одяг, у який одягає їх родина, завузький для них. Вони складають крила, і з їхніх тіл з’являються діти, у щойно розплющені очі яких батьки метають блискавки. Дикі юрби покупниць у набувацькому азарті протискаються повз тих, хто зачаровано завмер перед товарами, проносяться мимо, щоб незабаром знову зникнути у своїх могилах. Їхні голови, немов скелі, стирчать у відділах дешевих розпродажів. Ніхто їм нічого не дарує, навпаки — їхні доходи, одержувані на паперовій фабриці, стають меншими. Вони із жахом застигають перед своїм начальником, здибати якого тут ніяк не очікували. І гадки не мали. Як часто ми відчиняємо двері людям, яких ми зовсім не чекали і яких нам доводиться годувати. Солоні палички й рибки з тіста, а також картопляні чіпси — це все, чим ми можемо їх вразити.

Ущелини магазинних полиць тягнуться ген-ген до обрію. Юрба розсипається, останні бажання покупців, немов лямки просякнутих потом майок, сповзають із плечей, стомлених ранковими клопотами. Сестри, матері, дочки. А святе директорське посімейство знову, у вічному повторенні, вирушає у виправну колонію своєї статі, де можна скільки завгодно молити про порятунок. У їхню клітку й на їхні простягнені руки із клапанів і отворів виливається лише огидне теплувате вариво. Наша стать, так само як і вся природа, існує не без прагнення насолоджуватися своїм маленьким колом шанувальників. Нашу стать дружелюбно оточують шикарні вироби текстильної й косметичної промисловості. Так, і ще, статева приналежність, можливо, і є сама природа людини, я маю на увазі, що природа людини полягає в тому, щоб гнатися за статтю, поки вона, людина, побачена в цілому і в її межах, не набуде такої ж ваги, як і її стать. Ви переконаєтеся в цьому, пригадавши: людина — це те, що вона їсть. Поки, нарешті, робота не перетворить її на купу брудного ганчір’я, на розтопленого сніговика. Поки, нарешті, у неї, посмугованої до крові своїм походженням, не залишиться навіть останньої нори, в яку вона могла б заповзти. Так, такі люди, поки їх, нарешті, не допитають і не розкриють їм правду про самих себе… Послухайте мене — ці нікчемні люди щось важать й виказують гостинність один-єдиний день у житті — на своєму одруженні. Однак уже рік по тому вони геть-чисто прикуті до свого житла й до своїх автомашин. Їх беруть у заручники, якщо вони не в змозі більше сплачувати відсотки з кредиту. Вони купують на виплат навіть ліжка, у яких борсаються! Вони посміхаються обличчям чужинців, які ведуть їх до годівниць, щоб під їхнім диханням у сні коливалася пара соломинок, перш ніж їм вирушити далі. Ми ж щодня встаємо в найнеможливіший час. Ми чужі тут, і ми — далеко, ми дивимося на нашу вузьку вуличку, де наш любчик жадає й де його використовує хтось інший. Кажуть, у жінках завжди має палати вогонь. Однак це всього лише остигле попелище, на яке вже з ранку падає пообідня тінь, коли вони повзуть просто в лоно фабрики з розкритої пащі своїх ліжок, де їм довелося колисати розбурхану дитину. Ходіть-но додому, коли ви стомилися! Вам ніхто не заздрить, і ваша краса давно вже нікого не обеззброює. Навпаки, він даленіє від вас легкою ходою, заводить свій автомобіль і їде в той бік, де ще лежить роса, що в перших променях сонця спалахує яскравим блиском, — не те що ваше тьмяне волосся.

Фабрика. Як же розкидається вона своїм ненавченим матеріалом, який вливається в неї з невичерпних труб! Як вона заглушає будь-які стереоустановки безугавним шумом! Будинок цієї людини, тобто будинок директора на його ділянці, де вирішується доля сімейної пари, будинок цей дає нам можливість освіжитися, якщо ми обслуговуємо автомат з розливу кока-коли! Величезний намет зі світла й живих істот, у якому виробляють папір. Конкуренція жорстко тисне на всіх, хто зайнятий на фабриці, й обстругує їх до найтонших дощок. Концерн, якому належить фабрика, міститься на теренах сусідньої федеральної землі, він могутніший і розташований на повнокровнішій транспортній артерії, у якій фабричний люд може стекти кров’ю й вилити свої соки. Деревину подрібнюють до невпізнання й відправляють на целюлозну фабрику, а потім целюлозу відправляють на паперову фабрику, де все те, що було здрібнено до невпізнанності, проходить обробку, — принаймні так мені говорили, і я задоволений тим, що я, вільна людина, можу у полуденну спеку роздерти своєю луною притихлий ліс. Ціла армія безвідповідальних, як я, людей, що читають у нужнику газети, допомагають позбавити ліс дерев, щоб присісти потім в іншому місці й розгорнути їжу, упаковану в папір. А потім люди п’ють уночі і переживають. Здіймає крила розбрат, і пихата та сліпа юрба в глибини поринає.[¹ Цитата з драми Й. В. Ґете «Іфігенія в Тавриді».]

Фабрика присусідилася до лісу, однак їй давно потрібна інша місцевість, щоб знизити собівартість продукції. Плакати з райськими закликами на виїзді з міст приваблюють людей, і вони на всіх парах рухаються до фабрики по своїх іграшкових залізницях. Переводять стрілки, і пан директор теж перебуває в руці Божій, поглинаючи державні дотації. Несповідима політика власників, імена яких невідомі нікому. О п’ятій ранку люди, що подолали дорогою до фабрики сотню кілометрів, ловлять носом окунів біля світлофора й на останньому перехресті стають жертвою благословенного червоного світла, що грає з ними в жорстоку гру, бо ж вони забули зняти ногу з педалі газу, уявивши уві сні, що й досі танцюють на суботній вечірці, їм більше ніколи не побачити вишуканих рухів на телеекрані, перед яким вони, посопуючи й похропуючи, роками одержують свою жуйку.

Тим-то вони й змушують усіх своїх жінок голосно звучати, щоб принаймні до наступного дня зарплати не чути судових фанфар. Чутки й судові процеси в цьому містечку ніколи не затихають, і ті, кого банк кинув напризволяще, щебечуть у борознах і з’їдають останню крихту, а за спиною в кожного з них стоїть жінка, якій потрібні гроші на господарство, на нові підручники й на зошити для дітей. Усі вони залежать від директора, від великої дитини з добродушною вдачею, що, втім, може із тріском перемінитись, як різко міняє своє положення вітрило, і тоді ми всі опиняємося в одному човні й швидко перелітаємо через високий і крутий облавок, вивалюємося з того боку, на який нас в останню секунду кинуло, бо ми не вміємо інакше розпорядитися нашим тисячоголосим співом сирен. І в гніві нашому не уникнути нам забуття, і росте в нас нарив, і ми ростемо й плодимося як бур’яниста трава.

6

Жінка, у сум’ятті не здатна знайти запасний вихід зі своїх спогадів, бреде вздовж паркану поряд зі старим сараєм місцевої добровільної пожежної команди. Жінка сьогодні без повідця. Недомитий посуд викинуто з її голови. Вона більше не чує звичного побризкування дзвіночків на своїй збруї. Вона, немов язики полум’я, безмовно облизує саму себе. Жінка залишає жваве товариство свого запатентованого й надійного чоловіка, з яким можна хоч коней красти, і він, як і раніше, росте, бездумно топчучи язики полум’я, що вибиваються з його геніталій. Позаду вона залишає й товариство своєї дитини, запатентованої вчителем музики, залишає товариство, де обоє вони можуть звучати й ридати ридма. Попереду один лише холодний рвучкий вітер з гір; місцевість навколо поцяткована вузькими стежинками, що ведуть у ліс. Опускаються сутінки. Домогосподарки, замкнені у своїх клітках, спливають кров’ю, що сочиться з мозку та з прекрасної статі, до якої вони належать. Їм доводиться доглядати те, що вони обробили, підтримувати життя своїми руками, і без того надміру переобтяженими сподіваннями.

Жінка рухається у бік крижаного каналу, що прорізає долину. Вона плететься по замерзлих вибоїнах. У відчинених дверях хлівів вона раз у раз бачить тварин, потім — знову нічого прикметного. Вона бачить тварин із хвоста, бачить їхні пульсуючі кратери. Селянин аж ніяк не квапиться зчистити залишки лайна із задніх ніг тварин. У величезних хлівах і стайнях у заможнішій місцевості корів карано за несвоєчасні випорожнення ударом електричного струму через спеціальний нашийник, так званий «коров’ячий тренер». Поруч із хатинами жалюгідні стоси дров, які горнуться до стін. Найменше, що можна сказати про людину й про її худобину: і ту, й інших укриває м’який сніг. Як і раніше, тягнуться до світла рідкі кущики рослин, стирчить жорстка трава. Вкриті кригою гілки плещуться у воді. Прибитися б до берега допіру тут, де обривається навіть луна, до берега, роздавленій льодом! У природі нас вабить велич, щось менше, ніж вона, не збудило б нашого інтересу й не підігнало б тягу до самозамилування настільки, що ми купили б собі сукню в народному стилі або мисливський костюм. Як авто до далеких країв, так і ми, немов сузір’я, наближаємося до безмежності цього ландшафту. Нам просто не до снаги лишитися вдома. Заїзд стелиться нам під ноги, щоб кроки наші знайшли в ньому опору й щоб природа знала свої межі: тут загін для боязких козуль, а там — туристична стежина у лісі. I ось навколо знову знайомі місця. Скелі не скидають нас геть униз, киплячи гнівом, навпаки, ми дивимося на берег, засипаний порожніми молочними пляшками й бляшанками, і спізнаємо межі, що їх кладе природа нашому споживацькому ставленню. По весні все спливе на поверхню. Сонце блідою плямою дивиться з небес, а на землі збереглось обмаль видів. Повітря дуже сухе. Жінка йде — подих застигає в неї на губах, і вона прикриває рота коміром рожевого нейлонового халата. У принципі, життя відкрите для будь-кого, для кожного.

Вітер вичавлює з неї вигук. Мимовільний, не такий уже й дикий крик рветься з легенів. Німий звук, настільки ж безпомічний, як і інструмент її дитини, з якого випилюють звуки, — втім, дитина вже як слід навикла. Вона не може постояти за дитину перед батьком, адже, зрештою, саме батько замовляє для сина всілякі забавки, приміром, музику й туристичні поїздки. Усе це тепер залишилося позаду. Її син, мабуть, рветься у долину, назустріч сутінкам, немов упалий на спину пластмасовий хрущ у пластмасовій тарілці своїх санок, у якій його подають до стола просто з жару. Незабаром усі зберуться вдома й візьмуться за їжу, ще відчуваючи під серцем страхи дня, які вони самі з криком скинули просто на дощатий поміст. Зрештою, залишки посліду ще липнуть у дитини за вухами! Останнє кало. За те, що з’являються діти, а потім вони кудись ідуть, як невблаганний час, відповідальні жінки, які набивають їжею шлунки своїм маленьким подобам або подобам їхніх батьків і показують їм, звідки можна вилізти назовні. І батько своїм шпичаком жене синів геть, на гірськолижну трасу, де він може стати Паном тому, в кого нема ні правила, ні вітрила.

Жінка безглуздо гамселить кулаком по поруччях. Остання халупа залишилася далеко за спиною. Дитячий гамір явно свідчив про те, як прекрасно можна жити, якщо звикнути до даних умов. Жінці завжди доводиться йти іншими шляхами, широко розкривши очі. Її завжди щось вичавлювало назовні з тюбика житла. Вона вже не вперше йде з дому, а кілька разів її, очманілу, доправляли у поліцейський відділок. Там її дбайливо підтримували руки поліцейських чинів; із бідним людом, який засидівся в шинку, у відділку розмовляють по-іншому. Зараз Ґерті тихо ступає в оточенні стихій, які незабаром розкинуться під зірками. Син, що залишиться після неї, в’їздить на чужу лижню, голосно волаючи й відчуваючи зустрічний вітер, що сам і створює. Ті, хто і на холодне дмухає, намагаються не перетинати його лижні, однак мати, захоплена його волею, їздить на машині з однієї долини в іншу, аби що-небудь йому купити. Зараз вона немов уві сні. Вона зникла. Сільські жителі погладжують її зображення за шибками й намагаються навернутись їй на очі, щоб вона впустила добре слово в отвір їхньої скарбнички. Вона проводить із дітьми музично-ритмічні заняття за методикою Карла Орффа, від яких малеча, важко дихаючи, часто-густо намагається ухилятися. Ці курси забезпечують батькам місце на фабриці. Дітей залишають у заставу. Вони шумлять і гримлять своїми тріскачками, блок-флейтами, брязкальцями, а чого? Того, що їх, немов приваду в печері, прив’язала до кілочка рука доброго тата з його фабрикою (прихистком). Іноді до них заглядає директор і бере маленьких дівчаток на коліна, грає з ними, поправляє їм спіднички й лялькові сукенки, немов чохли на чайнику, ще не наважуючись побродити в їхніх водних глибинах. Але все вершиться за помахом його руки, діти бряжчать на своїх музичних інструментах, а з-під них, там, де відкриваються тіла, поволі, немов уві сні, виступає на узлісся страшний палець. Лише за годину діти вертаються під надійний захист своїх матерів. Пустіть дітей приходити до мене, щоб родина могла насолоджуватися вечерею в піднесеному настрої на залитій сонцем доріжці й під платівку з гарною класикою. І щойно діти заповнюють кімнату, учителька дістає відклад. Вона сидить собі тихенько у своєму купе, за вікнами якого начальник станції ворушить губами, поки не від’їде потяг.

Директор схвалює все, що робить його дружина, а вона терпить його примхливий м’ясистий відросток. Майже дивно, що так часто його культиватор тоне в її тихій борозні, якій він себе довіряє, і його вантаж ненастанно гепає на палубу її корабля. Іноді з її рукавів лякливо виростає гра на піаніно, але знову швидко відцвітає. Діти нічого не розуміють, вони відчувають тільки, що їх гладять по животу й по внутрішньому боці стегна. Ці немузикальні істоти не вчили іноземних мов. Вони з нудьгою дивляться за вікно, де могли б без перешкод спочити. Директор з’являється, щойно попрощавшись зі своїм божественним хором, у якому мордуються їхні батьки, і цей бог-громовержець тримає кінчиками пальців сунички, які виросли в них ще в холодних, твердих колисках.

Це страшенно дратує чоловіка, бісить так, що він ладен чавити пальцями мух, крихітна перевага, що є навіть у дітей і яку він двома пальцями витягує із плоті своєї дружини. Йому мало того, що жінка просто тут. Йому потрібно розтягтися в ній, задерти ноги, перекидатися, почуватись як удома. Йому хочеться сховатися в ній і трохи перепочити. Іноді, ще тремтячи від гудіння свого важкого інструмента, він майже зніяковіло вибачається перед цим ніжним звіром, на якому він не може поставити своє клеймо, хоча вже проковтнув і встиг знову виплюнути кожний міліметр її шкіри. Отож, далеко заходиш, якщо соромишся своїх солідних сімейних продуктів.

Трапляється так, що дехто разом зі своїми маленькими супутниками їде із села в село, хоча надворі вже майже ніч, і стереофонічні динаміки бемкають музикою по голові. Водій, гість своєї машини, пригальмовує поруч із жінкою. З-під коліс летять бризки. Груба щебінка на лісовій дорозі. Більшість чоловіків біографію власних автівок знає краще за автобіографію власних дружин. Що, у вас усе навпаки? Ви знаєте себе так само добре, як ту нескладну особистість, котра щодня обновляє вас від верху до низу? І, немов шкуродер, прибирає за вами використану Гуму? Що ж, тоді можете вважати себе щасливим!

Прошу всіх, хто поклав перебути ніч за пляшкою, встати й перейти на інший бік! Решту оповідання призначено тим, хто навіть саму ніч захоче випити до денця, до останньої краплі співчуття до іншої людини. Ніч, яка тільки-но доросла до того, щоб умістити в себе всі пляшки: молодь, яка вивільняється з пелюшок ілюстрованих журналів і голосно кричить. Тепер ця молодь може, нарешті, розбити скляну посудину, з якої сочиться шнапс і в якій вона зросла, наче груша в спирті; тильну сторону долоні позначать на вході на дискотеку, а обличчя — сталевим поруччям мосту. Такий шлях світу. Він рухається просто в нас. Безробітна молодь уникає шляху до свободи. Вона боязко мучить дрібну тварину, яку їй до снаги вхопити в тихих завулках. Її не беруть ні в ремонтні майстерні, ні в блискучі перукарські салони районного центру. І паперова фабрика вдає, ніби спить, аби заощадити на соціальних виплатах (з ними наплачешся), коли сільські хлопці, смиренно склавши крильця і втягнувши голови, стукають у її браму, бо й вони, як багато інших, хотіли б перемішувати паперову масу у величезному казані. Натомість їм доводиться зазирати в чарку. Свій кращий одяг вони носять і в будній день. У кого є вдома маленьке господарство, той перший вилітає з фабрики й дає раду вдома власній дружині. Здається, що він може харчуватися самим собою й збирати божественний урожай. Той, хто приватно займається забоєм тварин, не може віддаватися фабриці до останку, розтлумачує начальник відділу кадрів. Або одне, або інше. Діти хворіють. Батьки вішаються. Жодні гроші їх не виправдають.

Автомобіліст, який затишно влаштувався у своїй гостинній машині, проїздить повз цю жінку по промерзлій землі. Хай він і дуже молодий, однак уже скінчив курси справедливості й школу спритності. У нього навіть є батьки, про яких йому не треба дбати на твердому й сухому шляху, по якому треба пройти старшому службовцеві, щоб дістатися призначеного для нього місця напередвиборному плакаті Австрійської народної партії. Шлях цей так само далекий, як далекий наш шлях від дверей до батареї опалення й до газети, які роблять життя в цій державі таким затишним для всіх громадян із середнім рівнем доходів. Батьки його без особливих клопотів купили в цій місцевості дачний будинок, узявши будівельну позичку. У будинку відпочивають, займаються спортом і відпочивають до й після занять спортом. Парубок, навпаки, є членом вибраного студентського товариства, в якому шляхта розкриває бюргерам очі, а тоді знову їх замилює. Про те, чого цей хлопець зробити не в змозі, не варто згадувати у федеральному журналі віденської молоді. Зв’язки його не говорять переконливо самі за себе, але тихіше їдеш — і дільника й діло боїться. Малі світу цього безсердечно кидаються один на одного, а ось великі дають своїм смолоскипам світити, по руках і по головах інших вони деруться нагору, відкидаючи великі тіні, що підтверджують їхній прихід. А потім вони розслаблюють свої кишки, і крила їхні майорять на вітрі, що вони самі із себе роблять. Ніхто не бачить, як вони наближаються, але раптом вони опиняються в уряді й у парламенті. Бо й сільськогосподарські продукти мирно стоять на полицях, перш ніж, потрапивши у шлунок, починають виробляти отруту.

Жінка змушена зупинитися. Сніг сипав день і ніч. Гірське повітря завдає болю. Проміння, що пробивалося крізь дерева, зникло. Парубок гальмує так різко, що кілька книжок, які давно на нього косилися, валяться просто на нього. Вони летять йому під ноги. Жінка краєчком ока помічає за склом автомобіля голову, що вчора явно набралася доверху, як всі люди тут, позбавлені надії, у яких ґрунт хитається під ногами. Вони вже бачилися десь, але не зберегли про це спогадів. Студент називає то одне, то інше дороге ім’я, що його вона напевно знає. Вершини навколо блищать під сніжним покривом, який простягнувся до самих глибин, у яких у людській майстерні кується бажання придбати новий гірськолижний інвентар.

Директор чекає у своєму кабінеті — неприступний, немов податок, і не запрошує нас увійти, коли ми стукаємо у двері. Сільські хлопці приходять до нього, відпрасовані своїми батьками й пережовані свійською худобою, — вони наважуються ступнути в соціальний шар працівників промисловості з найнижчою заробітною платою. Вони ось-ось дізнаються про існування жінок і привітають їх голосним гавкотом, жінок, які лакують нігті у червоне в авті перед червоним світлофором. Вони — наші маленькі гості за накритим столом, їх запросили, аби вони вчасно зауважили, що даремно вдираються вони в соціальну облаштованість. Зі свого місця їм навіть як слід не розгледіти столу, щедро накритого соціальним тягарем; вони сидять, натягнувши на себе короткі шкіряні штани, і голосно кричать, виявивши за столом свого депутата, що збирається випити свіжий концентрат їхнього життєвого соку просто з банки. Сини землі, здається, створені для любові й для страждань. Однак за рік вони вже захоплюються тільки одним — божевільною їздою на мопеді або на старому «фольксваґені», так що волосся шмагає по голові. І річка поряд, яка жваво тече мимо, впускає їх, обіймає їх, нарешті, не ставлячи зайвих запитань.

Жінка так утомилася, що готова звалитися всією своєю, ще цілком стерпною, фігурою, що її чоловік ховає від чужих очей. На ній зупинилися очі світу, нехай вона й зробила один тільки крок. Вона похована серед своїх володінь, які високо здіймаються від одного обрію до іншого й піняться від спеціальних засобів. Потім з’являються старанні сільські жителі зі своїми сміливими собаками й під нескінченні розмови про її справи й наміри відкопують її з-під лавини. Ніхто з них не знає, який вона має вигляд, але те, що вона на собі носить, звучить як похвальна пісня, що її громада слухає по неділях у церкві! Тисяча маленьких голосів і вогників, які з трепетом тягнуться до неба з похмурої майстерні, де газети препарують людей і ліплять із їхньої глини горщики. Директор дбає про повний кошик із покупками, і він як той пес, що гордий на своїм смітті. Жінки в селі служать лише гарніром до чоловічого м’яса. Ні-ні, я вам не заздрю. А чоловіки, немов гнила солома, падають на комп’ютерні роздруківки, де розписана їхня доля разом з понаднормовими, на які вона приречена, щоб радісно доторкнутися до кращих струн життя. Часу пожартувати й пограти після роботи з дітьми в них не буває. Газети крутяться, мов флюгер на вітрі, а службовці паперової фабрики в хоровій пісні дають волю своїм почуттям. У школі вони ще були нівроку, хоча я точно не знаю. Їм доводиться все це забути, коли вони стають учнями на виробництві й у торгівлі або робляться чорними дірами в щільній тканині спортивних змагань. Для них улаштовуються всесвітні ігри молоді, але коли вони про це дізнаються, уже запізно, і вони, як і раніше, скочуються вниз по м’якому схилу перед своїм будинком, який веде їх не інакше як до вкритої кіркою льоду дороги в найближчу тютюново-газетну крамницю, у якій вони дізнаються, хто переміг цього разу. Все це вони бачать по телевізору. Вони теж хочуть, щоб їх приготували так само вишукано. Спорт для них — якась святиня, до якої вони можуть дотягтися зі зв’язаними руками. Спорт схожий на вагон-ресторан у потязі: без нього можна обійтися, але він з’єднує марне з неприємним. І по ньому можна куди-небудь пройти.

Дружині директора варто залишити темряву й сісти в машину, щоб не застудитись. Їй не варто пручатись, але не варто й усамітнюватись, як це люблять робити жінки, коли спочатку ставлять перед своєю родиною на стіл їжу, а потім отруюють її скаргами. Чоловік цілий день живе, бачачи перед собою її прекрасний образ, а вона ввечері нудить і ниє. Зі своїх лож перед телевізором, на бруствері яких квіти й листи утворюють колючу загорожу, вони розглядають тугі луки, що їх натягують інші, й безсило послабляють своє власне бажання. Жінки вдягають святковий одяг, готують їжу на три дні, ідуть із дому й кидаються в річку або у водоймище, адже відомо: як постелеш, так і поспиш.

Студент зауважує, що в жінки на ногах — капці. Допомагати людям — його покликання. Жінка стоїть на снігу у взутті з тоненькою, як папір, підошвою, вона з тих підкаблучниць, які проводять своє життя, поїдаючи недоїдки, яких позбулися їхні родини. Вона сьорбає з пласкої пляшки, що він прикладає до її губ. І вона, і сільські жінки, і всі ми стоїмо, звернувши обличчя, з яких тече піт, у бік кухонної плити, і відраховуємо кількість столових ложок, які самі собі роздаємо. Жінка про щось шепоче парубкові, вона потрапила за адресою, бо і йому не раз траплялося, п’яному як чіп, падати через дружній стіл на юридичній пиятиці. Він пильно дивиться їй в очі. Ще не встигли сколихнутися почуття, як вона опускає сонну голову йому на плече. Вищать колеса машини: вона рвонула геть. Звір прокидається, він зачув здобич, і парубок у пошуках якогось дрібняка готовий пошарити в обвислій оболонці цієї жінки. Його чекає щось інше, щось нове, непристойне, несподіване, і на цю подію можна буде накинути вульгарне пальтечко приятельської бесіди. Друзі-товариші вже давно вполювали свого першого недруга і накинули на плечі шкіри, колись вичищені турботливими матерями. Настав момент кинути на розтерзання власним бажанням, які нетерпляче стрибають на ланцюзі, щось цілком поживне, кавалок плоті, вирізаний з іншої людини. Настав час стати великим і сильним і бути в центрі, щоб великі риби в океані ділового життя кружляли навколо тебе. Так, природа сприймає це серйозно, і ми радісно накладаємо на неї пута, щоб домогтися від неї чого-небудь проти її волі. Даремне казяться стихії, ми вже сіли в авто!

7

Куди не глянь, усюди придавлені люди, немов потоки води, падають униз по щаблях і оздоблених ґаночках у невідомість і в безодню байдужності своїх володарів. Одягнені в боязкі шкіри, вони не вибираються за межі встановленої мети. Вранці радіо кричить не своїм голосом, що настав час прокидатись. І відразу ж із-під їхніх ніг тікає тепла земля любові, просочені її потом простирадла. І от вони крутяться навколо своїх жінок і каляють ретельно доглянуте добро. Час м’яко пропливає мимо. Люди повинні виправдати своє існування, перш ніж дотягнуть до пенсії. Перш ніж їх повністю оплатять і їм виплатять за все те, що вони, заплющивши очі, все життя вважали своїм по праву. Вважали тільки тому, що їм, гостям, дозволено було залишатися всередині, тоді як їхні дружини постійно ними користувалися і в такий спосіб зберегли їм життя. Тільки жінки бувають по-справжньому вдома. Чоловіки продираються нічної пори крізь нетрі і вистрибують на танцмайданчик. Паперова фабрика знову випльовує людей, відколи вони багато років давали ужиток. Але спочатку вони йдуть на верхній поверх і забирають свої трудові книжки.

Пані директорка, тиха білявка, живе серед них. Вона навіть не в змозі приготувати гарну печеню, як це роблять наші, щоб знову відчути радість життя. До неї підводять малюків, аби вона навчила їх тупотіти й ляскати. Поки не замовкне ця тривна музика, а над горами не рознесеться виття фабричної сирени. Рано-вранці батьки сонно скеровують свої струмочки в унітаз; фабричні учні прокидаються нагліше, в них уривається музика, тільки-но їх простромив дзенькотом будильник. Напівголі тіла виростають перед люстрами ванних кімнат з новою кахельною плиткою, на шиї блищать ланцюжки, півники голосно покрикують із ширіньок, і теплий струмок тече куди слід. Ранкова туалетна картинка, можливо, схожа на ваш відбиток. Ставтеся до нього так, як би ви хотіли, щоб інші ставилися до вас!

Перед дружиною директора припаркувався автомобіль. Звір визирає із самого себе й стрибає в ліс, де він знаходить тишу й спокій. Щоправда, влітку там, у лісі, погойдуються навантажені по самісіньку зав’язку плоти життя, що їх люди залишають на природі, щоб улегшитися. У машині тепло, небо здається набагато нижчим. Час хилиться до заходу, і виникає взаємна схильність. У лісі бродять козулі, яким узимку доводиться ще гірше, ніж нам. Жінка плачеться, устромившись у панель приладів, як у жилетку, і риється в бардачку в пошуках носової хустинки, щоб угамувати свій сум. Машина рушає з місця, сиплються нещадні питання. Жінка розкриває дверцята повільного автомобіля і кидається в ліс. Почуття переповнюють її, вона повинна вибити їх із себе, як це роблять наші потяги, якщо не замкнути їх як слід у підзорну трубу нашого тіла. Так сказано в книгах, у яких задешево можна довідатися про себе все, бо ж ти сам собі дорогий. Жінка махає руками в повітрі, немовби навколо неї кружляє мошкара або який-небудь інший рій, падає, перечепившись об корінь, роздряпує собі лице сніговою кіркою й зникає в темній плямі лісу. Ні, онде вона, біжить там, попереду! Спотикається об вигнуті чорні гілки. І незабаром вона самохіть вертається до своїх мотузок і нашийників, сідає в машину, без жодного спротиву дозволяє прип’ясти себе до сидіння. Вона виростає в собі самій і готова до своїх послуг. Вона чує, як її почуття наближаються, немов розкотистий грім, і мчать крізь полустанок її тіла, — чисто тобі залізничний експрес. Рух повітря, викликаний начальником станції, що змахує своїм тонким жезлом, майже збиває її з ніг. Вона дослухається до себе. Вона слухається тільки своїх команд. Для всіх цих чутливих істот шум силових струмів, який наповнює їх, править за небесне провидіння. Які дивні ці люди, у котрих досить часу, щоб дістати посвідчення льотчика для своїх почуттів, які пурхають туди й сюди без усякого автопілоту, і політати як слід у собі самому!

Ця жінка, що доскочила середини життя, частенько любить помріяти про те, що їй треба вибиратися з польотного коридору, призначеного іншим жінкам, які приліпилися до неї своїми роздутими стегнами й грудьми, вирватися, аби відправитися в ситіший край, де тобі старанно витруть сльози. Жінка ставить себе за ідола і, як туристка, що купує дешевий маршрут, із задоволенням вирушає до країни обережних пристрастей. Вона зустрічає себе всюди, — де захоче, й одночасно біжить від себе, бо ж деінде можлива чудесна зустріч із власним внутрішнім світом, там, де можна витати в хмарах і вливати в себе з милостивих келихів ще більшу порцію чуттєвості. Вона така сама летюча, як хімічна сполука, що у будь-який момент може звітритися.

Десь так стоїть справа з мистецтвом і з тим, як ми його сприймаємо: кожен відчуває щось своє, багато хто не відчуває нічого, а проте, ми єдині в тому, щоб видобути із себе своє послідуще враження й у недоперетравленому вигляді запропонувати іншому, щоб той його проковтнув. Ми рвемося зі своїх маленьких грубок, немов язики полум’я з охопленого пожежею помешкання. Ми квапимося за своїми потребами, наче до потяга, що ось-ось рушить. Світить сонце, а кімнати, у яких ми кипимо від життєвої спраги, натоплено над усяку міру. Все аж пашіє жаром й насичено духом, підігрітим язичками полум’я, і він підіймається над нами, щоб й інші його теж помітили. Рано чи пізно ми падаємо, бо ґрунт хитається під нашими ногами, ми закохуємося й пред’являємо своїм партнерам вимоги, одна божевільніша за іншу. Яке щастя — бешкетувати в горах, поки не втратиш своєї шапочки з балабончиком.

Студент, осідлавши свого високого й дорогого коня, прихильно слухає, як жінка передоручає йому себе. Унікальний випадок, який привів її до зали власних відчуттів, де тиша просочена гарячковими розмовами, немов фабрична теплиця. З жінки із трепетом вириваються назовні зв’язані в пучки фраз дні її дитинства й брехня про її вік. Вона веде студента схилом своїх думок. Жінка говорить і говорить, щоб надати собі ваги, і мова її відділяється від правди в той момент, коли правда раптом відкрилася їй і кинула на неї прекрасний, але короткий відблиск. Кому схочеться слухати, як домогосподарка розповідає, що її щиросердний рух викликаний плачем дитини або тим, що їжа підгоріла. Що більше жінка говорить, то виразніше росте в ній бажання залишитися загадкою для себе й для цього чоловіка, а він для неї теж загадка. Їй хочеться, аби вони були цікавими один одному настільки, щоб змогли трохи довше залишатися один в одному, а не зривалися б на ноги відразу й не тікали світ за очі.

Але хто ж не відчуває біль як пристрасть? У каструлях, які брязкають кришками, звідки виривається пара, готуємо ми своє почуття. Ну а ті, кого підганяє загроза звільнення? Вони б’ються лобом у ворота паперової фабрики, що її концерн збирається закрити, бо вона стала не надто рентабельною. Крім того, вона забруднює струмок, і вже підростає чимало тих, хто, невміло гострячи тупі пазурі, прислухається до голосу природи, що навчилася, зрештою, розмовляти мовою своїх дітей. Ці нащадки університетів розуміють, про що говорить природа й що діється в її повітряних і водних просторах. І обличчя сперечальників розтягуються в посмішці, адже вони мають слушність. Природа поділяє їхню думку, так само як і їхнє почуття. Ретельно відбираються проби з буйної, неслухняно вируючої річечки, однак деінде знову відкривається нова рана природи, і всі щодуху квапляться туди. За якийсь час у неї з обох кінців викидають людські відходи. Всередину вони потрапили вже у вигляді гною. Так, за допомогою своїх жителів і рушіїв фабрика виробляла папір, наше власне добриво, на якому ми, прокладаючи криваві бганки на диванах, можемо занотувати свої думки. І хай що ми маємо сказати одне одному — солодке Ніщо й солодкі ночі кохання, які ми сподіваємося виростити на її гної до небачених розмірів: хай там що — це наших партнерів не обходить, позаяк вони зайняті власними міркуваннями, які їм доводиться щодня оновлювати й знову заповнювати.

Що сильніше щастя, то менше говорять про нього в цих місцях, щоб не потонути в ньому з головою й не викликати заздрості сусідів. Тим, кого відіпхнула від себе фабрика, доводиться як слід озиратися довкола, щоб знайти крамницю, де їм позичать, крамницю, у серцях власників якої вони зможуть викликати співчуття. Їхні добродії, орли, що вирішують долю дрібної здобичі самим лише рухом своїх авторучок, живуть у сутінках. Але сини Альп безстрашно крокують над прірвою по легких мостиках, їм доводиться згинатися. Їхні кохані живуть неблизько, тому вони приходять до них у гості, вивалюють їх у багні, аби тільки їм подали філіжанку кави з жахливими вершками. Страшна річ, але вони не зауважують того, що відчувають, і не слухають, якщо їм це втовкмачують.

Парубок схиляється над жінкою, що відійшла вбік, щоб трішки погомоніти про те про се зі своїми бажаннями, своїми дорогими родичами. На її величезних очах з’являються сльози й падають на лоно, де живуть бажання, що завмерли, чекаючи, поки їм роблять манікюр. Урешті-решт, ми не звірі; не завжди все відбувається відразу. Ми прикидаємо, чи підходить нам цей партнер і що він може собі дозволити, перш ніж ми його відіпхнемо. Тепер у нас усі вдома, та й узагалі багато чого зібралося всередині за багато років. Потрібно лише залишатися на плаву й спостерігати за іншими човнами вдалечині, кого вони там беруть до себе на облавок. А вони, своєю чергою, спостерігають за тим, як ви йдете на дно. Та ще в купальному костюмі, з якого безглуздо стирчить тіло — його б краще сховати подалі від чужих очей. Своє тіло власник знає краще за інших, він краще за всіх знає свою домівку, але з цього зовсім не випливає, що варто відразу ж запрошувати до себе сторонніх. Чому б іншій людині й не покохати нас? Так чому ж тоді вона цього не робить?

Парубок стягає із плечей Ґерті халат. Жінка не може впоратися із собою, вона крутиться на широкому сидінні, немов тут їй мало місця. Її приховані улоговинки з такою ніжністю волають із вирізу халата, їм хочеться зайняти призначені для них місця там, де тепер широко розкинулися дерева. Тільки-но Ґерті вдалося вивільнитися з ременів безпеки, що зв’язували її вдома, як одразу з’явився молодий правознавець із наміром запустити лапу в її бардачок. Як подумаєш, скільки порожнин є у здоровому тілі, а тим більше в тілі хворому! Жінка розкриває собі перса гострим ножем слів, і студент вигадує мить, аби набивати їх ошурками своїх суджень й інших дарунків любові. Міхаель нарешті припаркувався перед будиночком-годівницею для лісової звірини. Так, сильні світу сього і їхніх лісничих люблять майструвати штучний рай, у який дозволено ввійти матінці природі, що ніяково й незграбно б’ється об огорожу. А жінкам рай обіцяють тоді, коли вони здатні приготувати рай на землі своїм чоловікам і дітям, не забувши приправити його як слід. Їм не дають відпочити, щоб даремно не мордувались. У кущах уже розгоряється жар!

Парубок сподівається, що з жінки потече жагучий струмочок. Лежачи долічерева, він залюбки виганяє своєю паличкою мурах з будиночка. Він виманює з жінки цих малюсіньких шустрих комах, і вони негайно ж розлітаються на всі чотири сторони. Піймати їх важко, але іноді вони, немов сни, приходять до тебе самі. Тоді можна підсипати пороху й щосили застромити в жінку свою грубу корягу. Їхні тіла мають безупинно палати. Ми турбуємося про це, використовуючи все, що маємо, аби тільки наше природження завібрувало; ми не в змозі дати собі спокій, увесь час підносимо запальничку то до одного місця, то до іншого. Стовбури, що колись здавалися нам стійкими, ми рубаємо під корінь, аби тільки нам можна було розкинути руки й знову й знову кип’ятити й заковтувати життя, що і без того ми дістали на дурничку. Нечисленні улоговинки жіночих життів, які закінчуються дуже швидко, завжди перебувають у пошуках іншого джерела, якнайстрімкішого, джерела, з яким вони хочуть злитися, — і тягнеться чудова низка любовних знамен, трохи спущених, як прапори; і корови стромляють свої шорсткі язики в поїлки, а електричні доярки обманом висмоктують із них білу рідину.

Із плечей Ґерті зривають тканину, з якої виткані сни, і шпурляють на підлогу. Жінка обсипає уламками свого життя цього сина людського, що бажає лише одного — якнайшвидше повністю відчути її і наповнити. Вона завзято чіпляється за це гніздо зі світла, що ллє на неї внутрішнє освітлення машини. Вона намагається підвестися, вистрибнути в життя, з якого вона сюди прийшла. На даху, що захищає їхні тіла, міцно закріплена пара лиж. Коханці не розлучаються, і вони завжди готові звалитися зі сходинок своїх почуттів, якщо щось у наповнених щастям очах партнера їм заважає, щось, чого вони не замовляли в меню. Зараз вони познайомляться ближче й стануть спритно жонглювати тарілками своїх доль.

В авті так тепло й приємно, що кров просвічує крізь тіла. Природу тим часом заповнила глибока порожнеча. Удалині не лунають уже дитячі крики. Дітвора тепер ревма реве в суворих селянських будинках, де її смертельним боєм дубасять батьки. Нині темніє рано, і жінки, що намагаються втрутитись у процес виховання, прямо спізнають велич чоловіків. На вулиці подих примерзає до підборіддя. Цю матір уже щосили розшукують неблизькі їй люди. Її Вседержитель, директор фабрики, цей кінь із величезними крижами, від якого пара валить ще до розігріву, прагне накласти на неї свої руки й ноги, нетерпляче зняти з її плода шкірку й енергійно облизати його, перш ніж в’їхати в неї своїм пожильцем. Жінка призначена для того, щоб її надкушували й відкушували. Він хоче визволити її нижню половину від оболонок і, поливши її своїм ще паруючим густим соком, проковтнути цілком. Його вправний член очікує своєї черги між стегнами хазяїна. На важкому мішку калитки стовбурчиться волосся, він чекає не дочекається, щоб вилити свій уміст на її схилену голову! Цілком достатньо однієї-єдиної жінки, коли чоловік, який розпухнув від апетиту, іде своїм законним шляхом. Він воліє щосили стукатися черевом у її живіт, запитуючи, чи є хто вдома. І хай знехочу, проте йому назустріч розкриються губи, одягнені в рожеві трусики, щоб він міг порівняти їх з іншими, схожими губами, з тими, які він знав раніше. Крім того, чоловік віддає перевагу оральному й анальному сексу перед усіма іншими міністерствами зовнішніх і внутрішніх зносин. Та й чим ще варто займатися, крім як трохи остудитися, стягнути із себе захисний ковпачок, трусонути пасмами й радісно пірнути в глибину? Без вороття ніхто не зникне, не змовкне урочистий грім.

Дружині директора заздрять усі тутешні жінки, їм доводиться всюди тягати за собою свій широкий таз, у гарячу воду якого чоловіки опускають ноги, щоб відкрити шлюзи й розкупорити вени. У цих важких селянських кобил є лише один шлях стати вибраними: з відходів і руїн вони готують для родини рідну домівку. Їхні фігові дерева ростуть, заповнюючи весь двір, однак чоловіки люблять зрошувати інші борозни. А жінки залишаються вдома й чекають, що ілюстровані журнали покажуть їм, як їм добре живеться. Бо ж їм тепло й сухо в памперсах своїх нестерпних домашніх турбот. О, яке щастя — їхні добрі вершники охоче зіскакують на них!

8

Я навсправжки закликаю: блакить і ненасить для всіх!

Ця жінка ось-ось зайде до вас, прошу хвильку зачекати. Колись їй потрібно підготуватися: під час поцілунків (назовні з-під обшивки дародавця, якщо вже ви поклали відкритися) найкраще володіти всіма своїми почуттями. Студент прибрав таку гарну позу, що вона дозволяє йому обмацати себе. Він кладе руку між її стегнами. Спрямувавши погляд у бік своїх прагнень, він залазить їй під одяг, який складається головним чином зі звичайного халата, якому однаково не встояти. Багатьом доводиться їздити на жахливих автобусах (і жахливо мордуватися, коли доводиться висиджувати не на тих геніталіях). Власник, а точніше, попутник його триєдиних бажань до нас надто звикає й не хоче нас випускати зі свого гостинного помешкання на першому поверсі. Дозвольте мені пояснити вам про триєдність: жінка складається із трьох частин. Беріть її згори, знизу або посередині, поки вони нарешті не доберуться до затишних спортивних майданчиків, де зможуть наздогнати одне одного, але ніколи один одного не осягнуть. Там вони волають щосили й орудують гирями й чашками своїх ваг. Отже, жінка чекає не дочекається того, щоб її злегка підпекли зсередини.

Вигнати нас із теплого кутка в нічну годину може не одна тільки вбиральня, розташована в загальному коридорі, де ми хитро озираємося, чи не бачить нас хто, притискаємо свою плоть рукою, немов боїмося втратити її на найближчій розвилці, перш ніж сходити за ділом за власноруч пофарбованими дверима із деревинностружкової плити.

З усіх можливостей отаборитися парубок вибирає тільки одну, проте обрана ним кімнатка пручається, ні, вона випереджає його, квапиться у темряву і в холоднечу! Ґерті першою опиняється біля будиночка-годівниці для звірів. У цьому місці багато хто вже говорив про поцілунки, світив кишеньковими ліхтариками й відкидав на стіни величезні тіні, щоб виявити себе іншою людиною в більшому форматі, ніж окрема особа, що криво звисає із крісла підйомника. Ніби від безмірної жадоби ці люди можуть збільшитися в розмірах і ще раз жбурнути м’яч у кошик, і навіть потрапити в нього! Гравець може мати великий зріст. Вони повитягали назовні всі свої причандали, щоб підступити до партнера. Вони докладають безодню невідкладних зусиль, що поєднують бруд і гігієну, щоб володіти одне одним, як зазвичай кажуть невлад. Ми зупиняємося в цій курній будці, де два предмети домашнього начиння, що мають найпростішу геометричну форму, рухаються назустріч один одному, тому що хочуть перекроїти самі себе (цілком оновитися!). От-от, зараз! На сходах раптом опиняється якась жінка у самій комбінації із глечиком води в руці: запитаєте, для чого? Чи насилала вона на нас непогоду, а чи просто збирається заварити чай? Жінка миттєво перетворює найнезручніше й найхолодніше місце на затишне лежбище. Жінка може зробити його досить затишним, перш ніж відплатить своєму партнерові таємними пестощами або прихильністю. Із цим парубком у її життя ввійшов, нарешті, той, хто може виявитися найбільшим інтелектуалом. Тепер усе буде інакше, ніж заплановано, ми відразу ж накидаємо новий план і розпускаємо пір’я. Ваша дитина й на скрипці грає? Напевно, не цієї хвилини, бо ніхто не натискає зараз на її спускову кнопку.

«Ходи сюди!» — кричить вона Міхаелеві, наче їй належить отримати гроші з продавця, який ненавидить нас, покупців, та все ж без нас йому не обійтися. Він мусить викласти на прилавок усі товари відразу, щоб ми могли розплатитися собою. Нарешті ця жінка хоче, щоб скінченне тривало без кінця. Спершу, раз-два (і ви можете спробувати так зробити, сидячи у вашій машині, обмежені в швидкості, так само як і в мисленні), наші губи накинуться одне на одного, потім обрушаться на геть усі порожнини в нас, щоб ми дечого навчились. І ось наш партнер для нас — цілий світ. Ось-ось, за кілька хвилин, Міхаель увійде до Ґерті, з якою він познайомився недавнечко або бачив лише одного дня, увійде, як провідник спального вагона, що стукає твердим предметом у двері вашого купе, перш ніж зробити крок усередину. Він закидає халат жінці на голову і в нараяному самому собі збудженні губами доводить жінку, досі пустельну, до того, що вона боязко встає перед віконцем у чергу, в якій стоїмо і ми з вами, перед касою, в якій матня бубнявіє чималою копійкою. Ми — найзапекліші вороги себе самих, якщо йдеться про смак, адже кожному до смаку щось своє, хіба не так? А що, коли навпаки, коли ми просто хочемо кому-небудь сподобатися? Чим ми тепер займаємося, у своїй страшенній ліні закликаючи чужу плоть, аби вона перейняла нашу роботу?

Міхаель закидає ноги жінки собі на плечі, немов дві тролейбусні штанги. Підштовхуваний дослідницьким запалом, він тим часом видивляється в її непромиту ущелину, в спеціальну складчасту модель, що її має будь-яка жінка, забарвлену в той чи інший лавандовий або бузковий відтінок. Він подається назад й уважно дивиться туди, де він постійно зникає, щоб цілим і здоровим знову з’явитися навіч і дістати цілковиту втіху. Це при всіх його недоліках, поміж яких спорт належить не до найменших. Жінка зве його. Що трапилося з її водієм, з її зводителем? Оскільки нагоди помитися в Ґерті нема, отвір якось неясно бовваніє, немов обтягнутий пластиковою плівкою. Як тут устояти проти спокуси й не засунути всередину свого пустотливого пальчика (можна використовувати й горошини, і квасолю, і англійські шпильки, і скляні кульки), ти відразу пожнеш найбурхливіше визнання з її боку, такої маленької й завжди на щось хворої. Непіддатлива плоть жінки виглядає недоторканною, і на що вона придається? Її використовують, аби чоловік міг боротися із природою. Використовують її і для того, щоб з’являлися діти й онуки, які постигають на полуденок. Міхаель розглядає складну архітектуру Ґерті й кричить на всю пельку. За волосся на лобку він притягує до свого обличчя її пиріжок, який тхне невдоволенням і слизотами, наче збираючись препарувати груп. Про здоров’я і вік коня свідчать його зуби. Ця жінка не така вже й молода, але, незважаючи на це, грізний хижий птах ширяє над її брамою.

Міхаель пирскає сміхом, адже це щось унікальне. Чи порозумнішаємо ми коли-небудь настільки, щоб, займаючись подібними справами, одна людина могла прийти до іншої, говорити з нею і розуміти її? Жіночі геніталії, безсоромно вбудовані в пагорб, відрізняються між собою більшістю ознак, стверджує знавець, як відрізняються одне від одного всі люди, що носять найрізноманітніші головні убори. А в наших дам різного надто багато. Жодна не схожа на іншу, однак коханцеві байдуже. Він бачить те, до чого звик в інших, він бачить у дзеркалі своє відбиття: свого власного Бога, що розгулює по гладі морський, і йде рибалити. Він напружує плоть, і він здатен без зволікання наструнчити чергову клієнтку перед своїм геть мокрим статевим обрубком, аби увірватися в неї й надавати ляпасів. Техніка не є витвором людини, тобто вона не є тим, що робить її такою сильною.

Куди б ви не подивилися, звідусіль на вас видивляються ті, хто сам не свій до екстазу від цього вбудованого, напівавтоматичного товару. Наважтеся хоча б раз на те, що має цінність! Чи воно пробивається крізь жили, що обплутали ваш череп, ваше почуття, пробивається вперед, наче поганенький гід? Нам не обов’язково дивитися на нього, коли воно росте, ми можемо знайти собі іншого вихованця, якого ми розбудимо і якому радітимемо. Проте присмаки як слід перемішано, і ми теж у піднесеному настрої. Наше тісто піднімається під впливом одного тільки повітря всередині, росте над горами, немов атомний гриб. Двері затріскуються, і от ми знову самі. Поруч із нами немає життєрадісного чоловіка Ґерті, що так безтурботно розмахує своїм «пенізликом», немовби його краплі падають із великого дерева, і він не може тепер накласти лапи на дружину ані вибити інструмента з рук дитини. На цю думку жінка голосно сміється. Парубок, який на тлі дерев’яного оббиття стін мав би геть симпатичний вигляд, оскільки він не стоїть як бовван, потужними ударами толока намагається ширше розкрити внутрішній світ цієї жінки. Цієї миті він відчуває радісний інтерес, і йому знайома та зміна, що відбувається навіть із непоказними жінками під впливом дедалі вищої, свіженької й духмяної чоловічої плоті. Плоть є нашим незаперечним осередком, але ми мешкаємо не в центрі. Ми вважаємо за краще влаштовуватися просторіше, забиваючи житло додатковими приладами, які ми на бажання можемо вмикати й розбивати вщент. Жінка в глибині душі вже прагне назад, на свою присадибну ділянку, де вона сама збиратиме плоди своєї чуттєвості й виконуватиме роботу власноруч. Навіть алкоголь зрештою вивітрюється. Однак парубок, майже ревучи від радості із приводу власної зміни, якої він хотів доп’ясти, як і раніше перериває це комфортабельне таксі. Він зазирає під сидіння. Він відкриває Ґерті й знову захляпує її. Нічого не знайшов!

Звісно, ми можемо натягнути гігієнічну шапочку, щоб ненароком не занедужати. Усього в нас удосталь. І навіть тоді, коли добродії задирають ніжку й спрямовують цівку на своїх супутниць, вони однаково не залишаються з ними надовго, квапляться далі, неспокійні, до наступного дерева, по якому діловито снуватимуть їхні статеві хробачки, поки хто-небудь їх звідти не зніме. Біль ударяє в жінок немов блискавка, але не вражає їх настільки, щоб їм довелось оплакувати обвугліле вмеблювання й розплавлені електроприлади. Потім біль знову залишає їх. Ваша партнерка готова відмовитися від усього, але тільки не від почуттів, вона так охоче сама виробляє їх, цю їжу для бідних. Я навіть думаю, що вона добре тямить у готуванні й, зрештою, здатна довести чоловіче серце до цілковитої готовності. Бідняки воліють відвернутися убік, не боячись гіда. Їхні кінці смиренно укладаються перед ними, а краплі точаться в них просто із серця. Вони залишають на простирадлах лише крихітні цятки, і ми теж зникаємо разом з ними.

У всякому разі, в деяких келихах єдино розумним вмістом є вино. Директор фабрики занадто глибоко заглядає в склянку, поки не побачить дна, і слідом за цим він відчуває потребу витекти назовні зі своєї потужної посудини, хлюпнути достоту на свою Ґерті, яку він розбив перед собою, ніби грядку на садовій ділянці. Варто йому побачити її, як він одразу оголюється й наскакує на неї, мов негода з неба, перш ніж вона встигає сховатись у безпечному місці. Член у нього великий і важкий, він цілком заповнить маленьку сковорідку, якщо поряд покласти ще і яйця; колись він пропонував свої причандали багатьом жінкам, які із задоволенням годувалися із цього пасовища. Тепер на цьому ґрунті більше не росте трава. Плоть людська, деформувавшись через надмір гулящого часу, спочиває в затишних садових фотелях або плететься собі рінистими доріжками, спокійнісінько поглядаючи згори вниз із мішечка, в якому її носять, охоче й мірно розгойдуючись, немов дитячий м’ячик. Праця швидко перетворює людину з усім її причандаллям на дику тварину, якою, власне, її і задумано. Примха природи призводить до того, що чоловікам їхня соромота здається замалою ще до того, як вони навчаться правильно її носити. І ось вони вже перегортають каталоги екзотичних товарів, щоб додати собі обертів за допомогою потужніших двигунів, які, крім усього іншого, витрачають менше палива. Вони опускають свої кип’ятильники в будь-яку посудину, що їм тільки трапиться, і посудина ця найнадійніша — їхні дружини, яким вони, однак, не надто довіряють. Вони люблять залишатися вдома, щоб сторожити дружин. Потім вони кидають свої погляди в бік фабрики, схованої в імлі. Було б у них на дрібку більше терпіння, вони б під час відпустки добралися до берегів Адріатики, щоб занурити там у море свої дриґотливі шишки, ретельно впаковані в еластичні смужки плавок. Дружини їхні носять вузькі купальники. Перса їхні дуже дружні між собою, однак зовсім не виключають можливості познайомитися з рукою незнайомця, з рукою, що грубо витягає їх із шезлонгів, у яких вони себе м’яко й затишно заколисують, а потім рука мне їх між пальцями й жбурляє до найближчого смітника.

Уздовж доріг стоять вказівники, вони вказують у бік міст. Цій жінці доводиться втручатися в життя дітей, які мають ритмічно посуватися своєю життєвою стежкою. Перепочиньмо трохи й продовжуймо! У будиночку-годівниці, як і раніше, морозно й пахне лісом. Відчувається запах сіна, запах нашого страху перед тваринами. У цей закуток уже багатьох водили. Багато хто здіймав тут фонтан бризок, наче виграв автоперегони, — заради цього вони занурювали свою плоть у жінку, щоб на тій ріллі, де вони посіяли плоть, можна було зібрати багатий урожай. Щедрість їхня — від достатку. Один із них залишив тут презерватив, перш ніж рушити додому. Здебільшого чоловіки не мають зеленого поняття про те, які різноманітні звуки можна витягти з жіночої клавіатури під назвою клітор. Щоправда, всі вони читали спеціальні журнали, у яких доводиться, що жінці цього самого хочеться таки більше, ніж гадали колись. Отож-то, на кілька міліметрів більше, це вже точно!

Студент притискає жінку до себе. Шипіння, що долинає з його закритого крана, він усуває сам, одним лише дотиком. Він не квапиться пролитися назовні, але й чекати даремно йому не хочеться. Незграбними руками він щипає жінку за найнепристойнішу частину її тіла, що м’яко спочиває на м’якому сидінні, щипає, щоб вона ще ширше розсунула ноги. Він риється в її напівсонному лоні, крутить і скручує її плоть у трубочку, а потім знову звучно розкручує. Чи не варто йому вибачитися за те, що він поводиться з нею гірше, ніж зі стильними меблями в себе вдома? Він лунко ляскає її по сідницях, аби відтак знову повалити її горілиць. Напевно, спатиме він сьогодні так само добре, як людські створіння, які чесно працювали, посмакували одне одним і дещо розкуштували.

Вп’явшись їй у волосся, студент щосили жарить жінку, не оглядаючись на світ, в якому пестять і чекають тільки найвродливіших і де сервісна стоянка зустрічається через кожні дві тисячі кілометрів. Він дивиться на жінку, щоб прочитати щось на її лиці, знекрашеному чоловіком. Чоловіки здатні відлучатися від світу лише на той час, на який їм хочеться, аби потім тим сильніше влитися у свою звичну туристську групу. Так, у них є вибір, і той, хто їх знає, тому відомо, кого ми маємо на увазі: чоловічий світ містить у собі тисяч зо дві видатних представників спорту, політики, економіки й культури, інші ж хай підуть поколядують, але ж хтось любовно охопить усі ці маленькі надуті вуста? Що здатен розгледіти студент за своїм тілесним інтересом і за своєю тілесною нелюб’язністю? Він бачить рот жінки, що викидає потоки слів, бачить підлогу, з якої на нього з посмішкою дивиться її зображення. Вони безцеремонно обходяться один з одним, ані гадки про охорону приміщення, ані про ґумовий захист, і чоловік повертається трішки боком, аби бачити, як входить у неї й виходить назовні його твердий член. Розетка жінки не прикрита, її порося-скарбничка плямкає й рохкає, вона призначена для того, щоб приймати в себе все й одночасно відразу ж усе вертати. У цьому акті однаково важливо і те, й інше. Спробуйте сказати щось таке сучасному підприємцеві — наляканий, він високо підніме брови й візьме на руки своїх дітей, щоб вони випадком не ступили ногою в гнів і ненависть малих світу сього.

Конвульсії жінки, викликані цим чоловіком, поступово сходять нанівець. Вона одержала свою порцію й, можливо, дістане ще. Спокійно! Зараз озиваються самі почуття, однак ми не розуміємо їхніх слів, тому що під нашими читацькими сідницями вони перетворилися на щось незбагненне.

Студент вихлюпує свої припаси в будиночку, призначеному для годівлі довколишньої звірини. Вони бачать, як ніч, загорнувшись у чорне, остаточно лягає на ліс. Деякі пари ще раз перевертаються, перш ніж любовно влягтися поруч одне з одним і мріяти про людей зі зграбнішою статурою, світлини яких вони бачили в журналі. Коли Міхаель відстібав лижі, він ще не припускав, що спорт, ця нескінченна постійна величина нашого світу, назавжди прописана в телевізорі, не закінчується так просто, коли стягнути з ніг черевики. Все життя є спорт. І спортивний одяг ожвавлює нас. Усі наші родичі до восьмого десятка носять спортивні штани й футболки. Завтрашню газету продають, аби ще ввечері можна було проспівати гімн прийдешньому дню. Є багато вродливіших і розумніших за нас, і про це написано чорним по білому. Але що буде з тими, кого не згадують у газетах, що буде з їхнім зворушливим, але не надто енергійним пенісом? Куди цим людям направити свої струмочки? І де те ложе, в яке вони жадібно виллють і в якому вони знайдуть розраду? На землі вони тримаються гуртом, увесь час піклуючись про свої непоказні органи, але от куди їм побризкати своїми морозотривкими засобами, які покликані захистити їх узимку, щоб мотор не заглух? Де їм торгувати самими собою, і де профспілка може провадити з ними перемовини? Чиї запахущі тіла, немов гірські ланцюги, нагромаджуються на шляхах до худобини, що виростила себе, а вони лізуть з ножем до її горла, і до родини, що виростила себе, а вони замахуються на неї молотом? Адже: люди, що викликають нашу живу симпатію і в справі виказують неабияку жвавість, не є самою лише прикрасою нашого життя, вони беруться за свої члени й хочуть їх куди-небудь застромити. Не будемо забувати, що люди, бажаючи доскочити чогось, шукають прихистку одне в одному, щоб дихання атома не зачепило нас і не перетворило нас на руїни.

Перш ніж хвилинна стрілка щастя погладила їх обох, із Міхаеля потекла назовні рідина, його дороге майно. Та й годі. Однак у жінці, що прагнула відчути й утілити найдужче почуття, вбилася в силу без’ядерна реакція. Вона відкрила для себе джерела, про які потайки мріяла десятиліттями. Такі природні стихії викликає до життя той-таки рисак, який тягне за собою тіло чоловіка і якого шмагають батогом знадливі жіночки, і ці стихії швидко опановують карликові втечі жіночого єства. Вся округа у вогні. Жінка притискає чоловіка до себе, немов він уріс у неї. Вона скрикує. У неї паморочиться в голові від того, що вона відчуває. Незабаром вона піде геть і посіє ці драконячі зуби у своїй маленькій домашній державі, щоб там, де насіння торкнеться землі, з нього проросли маленькі альрауни й інші карликові рослини. Перед коханням усі жінки коряться. Тепер їй необхідні постійні прогулянки в цьому прекрасному парку відпочинку. Лише тому, що парубок витяг з неї свою відмичку, уже майже марну, і вабить її, обіцяючи повторення, його прищаве чоло в очах Ґерті набуває нового значення, що вимагає постійного відновлення. У майбутньому вона залежатиме від багатого арсеналу, що його цей умілий зломник ховає у своїй ширіньці. Відтепер радістю для нього стане жити в Ґерті. На жаль, одна погода дуже швидко змінює іншу, і зовсім незабаром, у потрібний час, — адже далеко за горами відпустка вже бурхливо торсає стегна жінок і дівчат, і їм кортить, щоб їх постійно гладили, — Міхаель оселиться в іншому житлі, у танцювальному кафе районного центру, куди глухими свинцевими зграями злітаються відпускниці, готові лягти горілиць, щойно надійде вечір. Аби смалити чергами, йому потрібно запакуватися в гуму й вибрати серед жінок, одягнених у спортивний одяг, замовлений за поштовим каталогом, одну, в яку він потім і увірветься. Жінки, доглянуті й гарні від природи, справжнє шампанське й справжній, даний природою секс — це йому більше до душі, а дівиці із прищами, як у нього, хоч і замазаними косметикою, хай тримаються від Міхаеля за кілометр!

Завтра бідолашна Ґерті напевне стирчатиме біля телефона задовго до відкриття магазинів і стомлюватиме його своєю наполегливістю. Цей Міхаель, якщо нас не обманюють знаки, які він нам посилає і які він збагнув, гортаючи ґлянсові журнали, виглядає так, немовби зійшов з кіноекрана. Красунчик-білявець, мабуть, довго лежав на сонці з гелем у волоссі, щоб ми, дивлячись на нього, ніжно водили пальчиком по нашому грішному тілу, бо кращого в нас нема. Він далекий від нас і залишиться таким, навіть якщо буде зовсім близько. Його тішить жити ночами й оживляти їх.Цьому чоловікові не надто подобається у шорах. Адже й блискавку дуже важко осягнути розумом: ми, жінки середнього віку, на недільній вечірці збиваємося в загальну купу, ануж блискавка вцілить хоча б в одну з нас, перш ніж нам доведеться поїхати назавжди!

Їдьте обережно. Може, у вас знайдеться ще дещо, потрібне таким чоловікам! Тварини потроху засинають, і пристрасть роз’ятрила Ґерті, випустила маленьку іскорку з кишенькової запальнички, перетворивши її на світле полум’я. Звідки дув вітер? З вічка у дверях, яке має форму серця?

З іншого люблячого серця? Взимку вони їздять на лижах, улітку вони вирушають під ласкаве сонячне проміння, де грають у теніс, плавають у морі, роздягаються й з іншої нагоди або розжарюють інші пічечки. Якщо почуття жінки одного разу помиляються на слові, можна бути впевненим, що й в інших питаннях вона помиляється, і вона здатна на будь-яку непристойність. Ця жінка ненавидить свою стать, одним із прекрасних суцвіть якої вона колись була.

Люди простіші невдовзі геть замовкають за своїми городчиками. Але ця жінка вже зараз голосно волає до богоподібного образа Міхаеля, заповіданого їй журнальними фотографіями, так схожими на нього. До цього він ще встиг покататися в Альпах. Тепер вона голосно кричить і спрямовує рухомий склад свого тіла у всіх напрямках. Дорога йде круто під гору, однак розумна домогосподарка, навіть лежачи, ридаючи й зникаючи, вже планує наступну зустріч зі своїм Героєм, якому доведеться стати для неї прохолодною тінню в жаркі дні й зігрівати її в дні холодні. Коли вони зможуть зустрітися, щоб при цьому на них не падала важка тінь її чоловіка? Як це буває зазвичай у дам? Нетлінний образ насолод для них важливіший за тлінний оригінал, який рано чи пізно вступить у змагання з життям, коли вони, гарячково прикуті до своїх тіл, захочуть показати себе в кондитерській у новій сукні або на публіці з новим чоловіком. Вони хочуть милуватися портретом коханого, його прекрасним обличчям у тиші й спокої подружньої спальні, щільно пригорнувшись до того, хто час від часу неквапливо ховається в них, аби йому не довелося постійно себе розглядати. Будь-який образ зберігається в пам’яті краще за саме життя, і, залишившись наодинці, ми знехотя перебираємо в собі ці струни й виколупуємо спогади з-під нігтів: як чудово було б, якби ми одного разу знову все розчинили! Що стосується Ґерті, то вона може спекти себе за роялем, а потім вирушити до чоловіка, аби подати йому свіжі булочки. А діти весело наспівують при цьому «тра-ля-ля».

Усі ми заслуговуємо на те, що нам до снаги витримати.

Мороз на луках дедалі міцнішає. Байдужі вже збираються йти на бокову, щоб зовсім позбутися себе. Ґерті міцно вчепилась у Міхаеля, їй нізащо не знайти такого, як він. Парубкові в школі життя частенько дозволяли вмикати яскраве світло, і багато хто наслідує його зовнішній вигляд, його смакові рецептори, які завше зачують вартий товар серед суцільного браку. Більшість будинків тут стоять на своїх фундаментах криво. Сарайчики для дрібної худоби з останніх сил туляться до будинкових стін. Ті, хто хоч і чув щось про любов, але не подбав про те, щоб придбати відповідні товари, соромляться тепер екрана власного телевізора, на якому хтось саме зазнає поразки в грі спогадів, які він хотів би пожвавити у своїх керівників і глядачів, що розсілися в телекріслах любові. У кожному разі: ви спроможні зберегти цей образ у пам’яті або викинути його звідти, скинути зі скелі. Я не знаю, можливо, я неправильно натиснула на спусковий гачок свого ока або, можливо, стала свідком на хибній розстані царства почуттів?

Міхаель і Ґерті обмацують одне одного, аби упевнитися, що вони досі тут. Їхні руки впиваються в статеві органи партнера, святково виряджені, як для прем’єри. Ґерті говорить про свої почуття й про те, куди вона готова за ними піти. Міхаель, повільно пробуджуючись, дивується тому, що чиясь рука торкає його нижче живота. Він знову має намір смалити навсібіч. Відвівши руку Ґерті вбік, він притягає її за волосся, і вона пурхає над ним як пташка. Жінка, опам’ятавшись від статевого наркозу, знову має намір використовувати свій рот для невтримного говоріння. Натомість їй доводиться пустити Міхаеля в комірчину свого рота. Він втискується туди, щоб з’явилося його сяйво, Міхаель за волосся притягає голову жінки до свого твердого й зухвалого живота, потім голову знову відштовхують, аби знову насадити її на свій стрижень. Так триває досить довго, нам ніяк не утямити, що в той-таки час сотні й тисячі байдужих людей кубляться у своїх клопотах, цілий тиждень приречені страшним богом на яскраво освітленій фабриці на постійну розлуку зі своїми коханими. Я сподіваюся, що пояс їхньої долі можна розпустити ширше, щоб туди влізло більше!

Двійко цих людей щедро витрачають себе, тому що мають достатній запас. Вони здіймаються новою хвилею відчуттів, чудесні коханці, що мають удома найсвіжіші еротичні каталоги. Але тільки ті, кому це все вже не потрібно, бо ж вони самі собі досить дорогі, тільки вони можуть запропонувати самих себе. Вони вихлюпуються за свої межі, за свої дамби й греблі, адже вони стверджують, що без упину здаються на ласку свого почуття, що готові весь час ступати йому в слід, бо для нього однаково гарна будь-яка мета. Ґерті раптом жахливо схотілося подзюрити, що вона й робить, спочатку потихеньку, потім щосили. Приміщення замале для її запаху. Вона задирає приполи халата, проте пояс таки трохи намокає. Міхаель пристає на гру, він підставляє руки, і струмок дзюрчить прямо в долоні, складені ковшиком. Він зі сміхом обмиває цією водою своє лице й тіло, потім перекидає жінку горілиць і накидається на ще мокрі соромітні губи, покусуючи, присмоктуючи, викручуючи їх. Потім він тягне Ґерті в калюжу, що її вона сама ж і напудила, і накидається на неї згори. У неї закочуються очі. Однак нагорі, там, куди вони закочуються, немає жодної лампочки, там темно, там сам лише внутрішній простір її черепа, що шкіриться в посмішці. Це справжнє свято. Ми наодинці один з одним і спілкуємося з нашою статтю, з нашим дорогим гостем, який хоче, щоб його постійно пригощали вишуканими делікатесами. Допіру надягнутий халат знову зірвано з тіла жінки, і вона залізає глибоко в сіно. На помості — темна мокра пляма, немов залишена якоюсь вищою істотою, появи якої ніхто не зауважив. Сцену вихоплює з темряви хіба місячне світло, нехай залишиться любісінько воно, за втіху маючи створіння миле. І навзаєм тому сповна віддячить.

Бліді мішки грудей лежать на її грудній клітці, колись ними користувалися лише одна дитина й один чоловік. Атож, удома чоловік знову й знову випікає свій ненаситний насущний хліб. Груди можна й прооперувати, коли вони за їжею звисатимуть на стіл. Груди створені для дитини, для чоловіка й для дитини в чоловікові. Їхня власниця, як і раніше, борсається у калюжі, що її всмоктують дошки. Від холоду вона стукає кістками й суглобами. Міхаель кусає її, дістаючись чимраз далі вглиб. Він кусає лонове волосся, відтягає й крутить соски. Ось-ось дані йому богом дари піднесуться в ньому й попросяться назовні. Вперед, до зброї, застромити в неї кінець як слід, чи, може, варто зачекати? Він бачить білки її очей, одночасно лунають її протяжливі голосні зойки.

Зненацька парубок лякається тієї самовідданості, з якою він витрачає себе, не розтрачуючи повністю. Він постійно виходить із жінки, щоб потім знову влаштувати свого вільного горобчика в її клітці. Він лиже Ґерті у всіх місцях, водить по обличчю язиком, який іще зберіг смак сечі. Жінка намагається удержати його язик, стискаючи зуби. Це боляче, й одночасно це мова, зрозуміла будь-якій тварині. Як і раніше тримаючи її за волосся, хлопець підводить її голову, потім знову різко опускає потилицею на підлогу, з якої він її підняв. Вона миттю розкриває рота, і Міхаелевий пеніс ґрунтовно прочищає її всередині. Очі її заплющені. Сильними поштовхами колін він змушує жінку розкрити стегна. На жаль, цього разу переживанню бракує новизни, адже одного разу він уже все це проробив. Ось ви й знову у власній шкурі, і хіть ваша незмінна! Вона являє собою нескінченний ланцюг повторень, які з кожним разом подобаються нам дедалі менше, бо електронні засоби масової інформації й електронна музика привчили нас до того, що щодня нам просто додому доправляють щось новеньке. Міхаель широко розкриває Ґерті, немов хоче прибити її до хреста, хоча, власне, він збирався незабаром повісити її в шафу, де вже висять інші вдяганки, що надягаються вряди-годи. Він дивиться в її шпару, наразі він устиг вивчити весь її вміст. Коли вона намагається відвернутися, не витримуючи допитливих поглядів, супроводжуваних пощипуванням загребущих рук, він відважує їй кілька ляпасів. Йому хочеться й дозволено розглядати й робити все. Багатьох деталей не видно, і, якщо доведеться зустрітися ще раз, треба буде подбати про гарне освітлення, прихопивши кишеньковий ліхтарик, перш ніж, проясненому, з’являтися з темної ночі в ремонтній майстерні її тіла. Нехай жінка навчиться витримувати погляди пана, спрямовані на її статеві органи, перш ніж устигне прив’язатися до його члена, адже до нього й так чимало всього прив’язано.

З годівниці падає сіно й трохи зігріває її. Майстер упорався зі справою, жіноча рана набрякла. Міхаель смикає свій інструмент — дає зрозуміти, що поклав знову повернутися у своє очищене тіло. Для цієї жінки він уже став подіумом, з висоти якого вона говоритиме про своє бажання й про його жаданий торс. У такий-от спосіб він стане центром в уцяцькованій кімнаті, хоча його й не сфотографували в нижній білизні й не помістили в рамочку. Парубок створив усю цю пишноту, впорався з нею, з білою тріпотливою горою плоті, що простирається перед ним, якій він, немов тепле вечірнє сонечко, розмалював обличчя рум’янцем. Він узяв цю жінку в оренду і, як на неї, може будь-якої миті, коли захоче, залізти їй під сукню в найпотаємніші зморшки.

Ґерті вкриває Міхаеля пухнастими, теплими, як вовна, поцілунками. Незабаром вона повернеться у свою домівку і до свого самця, у якого теж є свої цноти. Нас постійно тягне роз’ятрювати старі рани й зривати подарункову обгортку, під якою ми замаскували щось давно знайоме, уявляючи, ніби там ховається щось нове. І наше чимраз нижче сузір’я нічого нас не вчить.

9

Жінка, що здійснила втечу, знову вертає додому, супроводжувана чужим автомобілем. Її повертають у домашнє кіно. У домашній комфорт біля плити, який коле іншим очі. На підборідді в неї запеклася нитка слини, ось перше, що зауважує чоловік. Парубок тривожиться за неї, бо він ненадовго заглянув у її найдальшу далечінь і вологими руками торкнувся її обличчя. Щоправда, зараз не той час, щоб лежати на сонці й голосно виставляти напоказ своє тіло. Зненацька знову сипле сніг. Чи потелефонував пан директор у свою страхову компанію, щоб його дружина не поміняла чоловіка на якого-небудь молодшого бембика? За старих часів він частенько приїздив додому прямо з борделя, де проводив час у напруженій млості, де його мили, стригли й укладали. Так, у борделі райцентру він надійно пристроював важкий човен свого члена. Та все це в минулому. Сьогодні йому доводиться розважати тільки власну дружину, розважати своїми іклами, торбочкою з яєчками і гепою, адже саме ці предмети беруть участь у домашній грі, коли їхнє дитя не спить. Цей чоловік неповороткий, і то коли він кидає в дзеркало відбиток своєї нової краватки. Він вибухає в юрбі своїх підлеглих, немов голосний крик, і вони прикидаються недоумками, тим-то і плетуться завжди у хвості.

Коли ми вертаємося, будинок уже щільно загорнуто в нічну тишу. Лише в одній кімнаті горить неспокійне світло, аби потішити найдорожче дитятко. Дитину від уроків тягне у ліжко. У кімнаті дитини директор наважується вилити жовч. Йому тут незатишно, його дратує шум води в зливі. Він мало не вибухнув від власних соків, коли знову знайшов удома порожню пляшку з-під білого вина найдешевшого сорту. Чи не краще їй пити мінералку й виявляти до дитини любов і турботу? Він заборонив їй поприземний політ пияцтва, однак вона, як і раніше, жваво накачує себе вином. Невже свійська тварина дозволила обслужити себе комусь іншому, крім свого домашнього буйвола? Він опускає свої губи на дитину так тихо, що не може витягнути із сина ні слова. Дитина спить. Дитина легко здатна пояснити, нащо директор живе на цьому світі. Дитина з відкритим ротом спочиває в тиші своєї спальні, кімната набагато більша, ніж дітям бідних селян узагалі доводилося бачити, коли вони хворіють. У якої дитини в цій країні є кімната, де б уміщувалося все її тіло? І де вона може розглядати плюшевих ведмедиків, світлини спортсменів і поп-зірок? Дитину під приводом батьківських сексуальних криків поклали в тихе місце. Однак хлопчині вистачає тямки, щоб припасти до замкової щілини й підмугикувати самому, коли там щосили орудує батьківський ціпок, аж ширінька в дитяти мокріє. Виють вони щосили.

Син, прозрівши, виринає із найтемніших кутків, позаяк його батьки без упину розвивають і зміцнюють свої тіла: вони ще вірять у фізичну працю! Християнське суспільство, що їх одного разу з’єднало, видало їм своє благословення на задоволення подібного роду. Батькові дозволено нескінченно споживати матір, залізати в її дірки під покривами приниження, поки вона врешті не боятиметься за свої таємниці.

Ті, хто далеко від нас, лежать у своїх постелях, незатребувані, щоб до завтра гарненько виспатися. Вони занадто стомилися, щоб страшний Бог покликав їх на високості часу до найкоханіших істот, які помирають надто рано. Завтра вони квапливо проковтнуть сніданок і сядуть в автобус, аби вирушити у своїх дрібних справах, а їхні найдрібніші справи, їхні діти, сидітимуть поруч, адже ходять до школи. Директор паперової фабрики крокує до краю величезного помосту для хору. А ті працівники, що очікують пенсії від фірми, мужньо стоять за його спиною. Підвладні йому ще не стали тваринами, однак живуть уже як скоти. Так говорить їхній начальник своїй дружині. Їх не допікають до живого дружини-товстухи, і в них не горить те, що ми, добродії, звемо жаром почуття. Хіба може хтось припустити, що після святої меси директор стягає зі своєї дружини трусики й занурює в неї спочатку один, а потім два пальці, перевіряючи, чи дійшла їй вода до горлечка. Цікаво, що відбувається у глибині в інших жінок? І чи не хочеться їм теж пригорнутися до хазяїна?

Зараз у цій римсько-католицькій країні ще трошечки поплачуться Богові, аби усі побачили, що ми змиваємо кров безвинності зі своїх пальців, кров, яку Бог, нап’явшись як слід, перетворив на самого себе: чоловік і дружина, вірно сказано, — Його творіння. У листах читачів до редакції газет вони вірні одне одному, оскільки включені в церковну архітектуру, що завше стримить угору. Нам нема чого закинути Папі, він належить Діві Марії. Як інакше він би дізнався, яка скромна й одночасно яка спрагла до душ ця жінка? Наприклад, вона часто, стоячи на колінах, витягає губи, щоби втягти в себе член директора. Не вдавайте, ніби ви жодного разу не бачили нічого подібного у вашому таємному кінотеатрі! Точно так само, як ви, ходив по околицях Ісус, цей вічний комівояжер Австрії і її повноважних представників, і поглядав навколо, чи не потрібно, бува, дещо покращити, чи не треба часом кого покарати або піймати на чомусь. І при цьому він зустрічається з вами, і він любить вас, ближніх, як себе самого. А ви? Любите тільки гроші, які є в інших? Атож, зовні ви схожі на нього, бо пишете листи в газету й лаєте тих, у кого немає Бога, а якби навіть він у них був, вони не можуть вступити з ним у зв’язок!

Усе це належить нам!

Жінка не жаліє своїх голосових щілин, коли машина зі скреготом зупиняється. Вона волає щосили, немов її добре змазали, позаяк вино ще діє й ніжно гладить її зсередини. Вона голосить і голосить, поки ніч не розповзається вгору й ушир і в деяких вікнах не спалахують вогні. Її будинок теж виповнився світлом, і важкий чоловік, що керує фірмою, розряджається у своє звучне тіло, можливо, від хвилювання із приводу того, що вже вважав назавжди загубленим. Він стоїть перед теплим барлогом, у якому усі прилади й начиння здатні виконувати будь-які фокуси навіть на примху дитячих пальчиків. «Ґерті, це ти?» — запитує він, стаючи понад свій вузький обрій. Хто з нині живих захоче що-небудь втратити? Незабаром він, дякувати Богові, знову намацає епіцентр між її ніг, перевіряючи, чи годівниця висить досить високо, щоб до неї не добрався ніхто інший. Щоправда, тепер у ній повно крихт. Його вірний інструмент попрацює там, у рідному містечку, що дісталося йому після одруження, там, куди не ступала чужа нога. Вже краще йому вірити в це. Він не квапиться, коли йдеться про вибір між декількома богами (спорт і політика), але дуже швидкий, коли передніми копитами ступає на сцену, де все стосується його самого й чину його. Парубок не спускає очей і чемно вітається. З машини жінку разом з її халатом витягають боком, і вона явно не виявляє бажання злягтися знову. Вона переверталася то на спину, то на живіт і погребла під собою хлопчиська-бешкетника, молоде тіло, що наразі знічев’я снує думки про їжу. Коли чоловік привітає її на порозі, вона вже знає, що зараз він щонайменше присмокчеться до її вух. Незабаром він почуватиметься добре, тому що володіє не тільки жінкою, але й мистецтвом, цим грізним мисливцем, який полює в нас і в стереоколонках. Директор уже нашіптує на вушко дружині масні непристойності про те, що з нею незабаром з її згоди станеться. Як чудово, жінка знову вдома, дитині потрібна мати. Вона демонструє йому чимало важливих речей, які йому й без того добре відомі з телевізійних передач.

Бог як природа виявляє себе в голосах, які долинають іззовні. Там живуть службовці, вони розводять руками, однак ніщо не падає в їхні простягнені долоні. У їжі, що вони їдять, розкриваються рани, завдані тварині за життя. Вони поїдають і те, що випекли самі, грудкувате, подібне до їхніх тіл, їхнього неприємного сміху. Безформне, як їхнє кодло, як їхня люта спадщина, що тягнеться слідом за ними, як слиз по лицю. Їхні діти! Їхні довгі каравани (на Голгофі життя) нервують людей своїм захопленням, тим, що вони, так само як і телебачення, називають спортом. Іноді невелика частина людства розламується на кавалки, ви хіба ніколи цього не зауважували, коли сиділи в громадському транспорті поруч із ким-небудь, з екологічно чистим продуктом природи, бо ж у вас, як і в нього, немає грошей на авто? Коли так, то крім вас цього більше ніхто не помітив. Деякі з їхніх нащадків, зроблених ними вночі, не придатні навіть для роботи на фабриці. Вони — дихання, просочене парами перегару. Здається, їх не обходять навіть власні важкі недуги. Ви побачите на екрані щиру згоду, як у пана директора, що живе в із дружиною й дитиною в домашньому теплі й затишку, побачите, як тіні їхніх тіл накладаються одна на одну, затемнюючи полудень, поки іншим доводиться махлювати. Це й багато чого іншого ви побачите на екрані, створеному вашою бідною цікавістю (адже ви хочете бачити самих себе, хіба що в зовсім іншій ролі й, по змозі, не в картонному обличчі!). Люди в селі бачать, як директор ходить колами під скляним ковпаком свого бажання, і зауважують, що там є місце щонайменше ще для однієї людини, і цю кандидатуру він вибрав собі сам. Усі працюють на його фабриці. Ця худобина дістається на електричках, затиснута в незручних купе, де всі жують свою ковбасу й чекають гіршого (що держава засуне їх іще далі в тінь). Ніч повільно опустилася й заповнила нас. Що ж, тоді спімо.

Директор підходить до тачки й наполовину витягає звідти свою дружину, наполовину вона сама витягає себе з вологих рук студента й ступає на землю тутешнього мальовничого краю. Ми бачимо, як парубок, шустрий фацет, якому відкрита широка дорога й не потрібна паперова фабрика, чемно допомагає доставити жінку, мов яку постилку, у її звичний свинячий закут. Ось вона і там. Він чує свою розповідь про те, як підібрав її, п’яну, на путівці. Вона, як і раніше, виглядає так, наче сама не своя, нічого не второпає, тремтить від холоду. Просто перед входом їй наказують зібратися на силі, щоб переступити через поріг. От і собача будка, що з’являється там, де відпочивають її кохані, котрих вона зробила такими своєю власною працею. Ледь укрившись від ока Божого, вони сунуть їй долоні між стегон. Так, вони не можуть дати спокій своїм статевим органам, їхні маленькі стовбури мусять постійно вивергати вогонь. Їм належить те, що вони (у своїх вічних побрехеньках) перетворили на якийсь невгамовний прутень, що його носить із собою хижак. Навіть дитина виявляє бажання побути вдвох і реве щосили (син кричить двічі, як особистість і як її заступник у малій, але точній копії!). Директор заряджає й перезаряджає грізну зброю, що висить нижче пояса. Дитину, крім мистецтва й спорту, цікавить ще й поп-музика по радіо, там її ганяють по колу. Власне, мені не шкода дитини, адже її мати повернулася до домашніх берегів і судків. Вона пристала до плеча чоловіка, немов шевська смола — до кожуха. Його інструмент уже обмацує зсередини стінку штанів і тягнеться до рідної дірки. Жінка зм’якла у своїй збруї, якої вона сьогодні не прала, бо для цього існує прислуга. Наймані руки нині дешевші від грибів, для жінок на фабриці більше немає місця, де вони могли б з’явитися на поверхні цього світу, не стаючи відразу причиною появи живої істоти. Жінок день у день постійно виробляють або викидають у глибоку ніч. Вони народжують дітвору. Нам уже спадало на думку, що у нічний час тільки заможні переступають поріг безтурботного царства насолод, і тоді їм, нарешті, доводиться потрудитися! Колись же і їм доводиться це робити, якщо вже вони одного разу з’явилися на світ й сидять у своєму «мерседесі»: лише їм дане право привласнювати.

Домашній халат (куплений у Відні, у царстві моди для багатих!) метляється на тілі смертельно стомленої жінки. Алкоголь у ній прохолов. До чого весь цей шум, що його зчиняє нині директор? Чому жінка, непристойно одягнена, вирушила до ігрової зали природи? Собакам не вільно бігати без прив’язі! Вона заходиться кашлем, коли чоловік давить їй на потилицю й на совість. Турбота про дружину перемагає, і він притискає її до грудей, обвиває руками: халат нам більше не потрібен. Аби тільки парубчак скоріше пішов геть, своєю присутністю він дає можливість порівняти два тіла — нинішнє тіло чоловіка й те, яким воно було первісно заплановане й подане у вигляді проекту в органи будівельного нагляду. Наберіться терпіння, у встановлений строк ми побавимося, назавжди скинувши нашу нездалу оболонку.

Директор паперової фабрики у своїй оригінальній версії показував краще, ніж ми сьогодні з нашою нелюдською жорстокістю можемо собі уявити. Ця жінка кохає і сама позбавлена кохання, і в цьому вона анітрохи не відрізняється від інших. Перст долі не можна випередити, і це так само вірно, як і те, що я зараз показую пальцем на вас. Жінка — це щось іще мізерніше, ніж узагалі нічого. Парубок сміється із вдячного директора, якому він повернув його песика. Він зухвало читає з обличчя чоловіка, що той вважає себе його суперником. Утім, студент охочіше володів би паперовою фабрикою, а не гриз граніт закону й права. Він не почувається рівним і близьким людям, які з блаженними поглядами шкутильгають на фабрику неприступними сходами, адже вони мусять побачити того, хто дає роботу їм, їхнім членам і їхньому коханню. Про що зараз думає студент? Про те, з ким він завтра гратиме в теніс.

Пан директор словами розпалює свою ватрочку. У його полум’ї розігріваються й закипають ті, хто носить еротичну білизну й розбурхує вогонь у крові своїх партнерів, у крові, що наповнює їхні мотори, і вони прагнуть працювати безупинно. Але гнів Божий звернено на бідних, які не люблять про це чути й бродять зі своїми дітьми стрімчастим берегом там, де хімікалії пожирають струмок. Найголовніше, що в усіх нас є робота й ми приносимо з неї додому чудові болячки.

Ґерті, немов важкі, зняті з петель двері, падає у підставлені руки чоловіка. Питання ось у чому: чи витримає ця конструкція, якщо схопиться буря і закрутить заметіль? Парубкові варто надпити від неї ще ковток, добре б просто завтра. Однак сьогодні її заслінки відчинятиме, поки не стемніє, інший чоловік, з місцевих. Директор доступною мовою сказав, що жінка повинна спочивати тільки на тому ложі, що ВІН їй приділив до скону. Саме він смикатиме її з найзручніших боків (ліворуч і праворуч), атож, ця істота перетворилася для нього на невигубну звичку, як склянка, в яку він заглядає. Вона завжди тут, під рукою, звідси й занепокоєння, коли вона раптом зникає і її не вдається знайти. Усе, на що тільки здатна фантазія, можна втілити в життя животрепетним членом, який набухає й незабаром знову падає, питання тільки в тому, чий це буде член. Жіночі очі світлішають від любові, наче хтось намагається достукатися в цю картинку природи: хтось торкається її стіни жезлом і дивиться, чи не вдарить, бува, зі скелі джерело. Робота в руках горить, але чи щасливі вони? Ні.

А дитина на весь голос кричить «ой-ой-ой!», адже їй ніяк не заснути, якщо мати ані гадки не має про те, як дитині обтрусити життя зі своїх ніг. Ненько, ненько — несеться з вікон, із них визирає маленька зла голівка, тілесний плід разом із хробаком у ньому. Дитині б краще заснути, щоб не довелося дивитися на те, що діється. Її тісто місили досить довго, щоб їй не валандатися по ночах. А вдосвіта мимо бредуть втомлені люди, на шиї в яких не виснуть красуні, люди ці бродять навколо, немов олені в лісі.

Дитина тут як уродилася. Завтра вранці її обмажуть від верху до низу варенням, як сьогодні матір обмажуть слизом її батька й святого духа. Скік-скік (через поріг) уривається до кімнати син, який засумував за своєю ненькою. Батько має дещо пояснити синові, тож затріскує двері перед носом у студента, щоб з’явитися в божественному вигляді й знайти мирний спокій. Аби можна було без усяких перешкод розсунути стегна дружини й подивитися, чи не заходив часом туди хто-небудь, чи не пасся хтось у цій священній корові. Мати вимірює простір, який відокремлює її від дитини, нічийну землю (в якій раз у раз наштовхуєшся на міну-тарілку: ось ми й удома, геть самі, але нас усіх треба ще гарненько вимити), ласкаво просимо. Директор збирається крутитися біля дружини, немов рік навколо літа. Не вистачало ще, щоб і день пробудився зі сну. Так, дитина має право, щоб усі її оточували. Любов, що крадеться, як злодій, хто не мріє про неї щогодини? Адже й у вас, напевно, є м'яка іграшка, ягничка, що кудись поділася! Хто кого тут втратив? Гора ця існує тільки з однієї-єдиної причини: долина мусить де-небудь закінчитись і десь мусить розпочатися підйом. Сніг геть блідий. Чоловік надає великої ваги своїй справі, пов’язаній з виробництвом паперу, щоб нам велося без проблем. І щоб ми знали, чому так відбувається. Я хочу зараз заявити без найменшої двозначності: я наче віск у руці паперовій. Хотіла б я зустріти людину, що зуміла б відтворити мене заново з того, що я говорю.

І що нам ще потрібно? Свою платню ми дістаємо в білому конверті власних невдач, тобто ми виразно хочемо кимось стати, і ми виразно хочемо стати чимось трішки більшим, аніж ми є насправді, щонайменше на папері. І хай нам не бракуватиме почуття, коли ми, з власної вини, сидимо у своєму помешканні, а в гостях у нас лише телефон.

У цієї людини немає серця, вона поглинає свою домівку, немов пожежа, хапаючи дружину за всі місця. Дитина — в крик. На вулиці самотня вихлопна труба привертає до себе увагу сонних людей, які нюшать повітря у пошуках запаху, наче звірі, але не наважуються що-небудь сказати. Навіть удень ці люди не можуть приєднатися до атлетичних ігор прекрасних м’язистих тіл. Вони носять на собі тягар, що тисне на їхні втіхи, отже, бідні люди (і їхні бідні руки) нам необхідні. Парубок від’їздить на своїй машині. Варто йому покинути грузле дно шпаківні, у якому він і жінка гніздились одне на одному, як вона знову починає битися у двері, що її ось уже багато років як прорубала в стіні сокирою свого бажання. Незрячим поглядом вона вп’ялася в безвихідь: де ж вони тепер знову здибаються? Такі вже сильні чоловіки, що вони, не звертаючи уваги ні на що, підпалюють свої будинки, де ще сплять їхні родини, що не доглядаються до цифр у чекових книжках. Натомість ми роздягаємося самі, щоб нашими геніталіями пошити людину в дурні. Так, чоловіки перекривають собою всі дороги. Але ж вам до лампочки, що відчуває тут ця людина й що вона прив’язує себе не до того, до кого треба!

Туга — це дрючок, що жінка сама для себе припасла. Їй необхідний бунт, адже її будинок улаштовано й умебльовано, вона шукає свою мету поза будинком, аби спати і бачити її, підсипати, немов суп з пакета, у скажено киплячу воду бажання й баламутити чуже серце. З’їзду католиків теж потрібен Папа, який живе ген-ген і до них коли-небудь приїде. Однак варто йому з’явитися в нашій батьківщині, як він зненацька стає одним із нас, звичайною людиною, ми ж знайомі! Для нього будь-хто приходить запізно й не доскакує цілі. Інакше стоїть справа з коханням. Чоловік може хоча б утриматися сам за себе. Жінка ж у справах душевних не знає спину. Ця схвильована стать носиться зі своїми бажаннями туди й сюди, не знаючи до ладу, що їй насправді хочеться купити.

«Де тебе носило?!» — раптом сиплеться на Ґерті. Батько хапає заодно й дитину, свою плоть і кров, що чіпляється за тіло матері. Ми відмовимося зараз від зображення цього лаокоонового гурта, в якому всі чіпляються одне до одного й прагнуть здаватися напрочуд великими.

Гнів чоловіка розрісся щосили, невдоволення вилітає з його труби й гаситься пінним струменем. Жінці треба миттю роздягнутися догола, щоб вона могла відповідати його розмірам. Він хоче спрямувати свою блискавку в неї, однак запалати вогнем їй не вдасться! Він має чимало сірників у запасі, щоб постійно відновлювати себе й згодовувати дружині свій корінець у смаженому, вареному й консервованому вигляді. Дитину вкладають у ліжко і дають склянку соку. Хай вгамується! І залишить жінку в розпорядженні батька. Нічого вистрибувати навколо неї, пищати і смикати її за всі місця. Ненька знову тут, цього досить. А батьківський горобчик уже весело співає над її борозною. Чоловік тягне жінку до ванної, щоб силою гарантувати собі доступ і пристати до її берегів. Яка краса, що вона знову тут, а що, коли б вона раптом скопитилася!

Директор стоїть, як запалена сигарета, перед сухою соломою своєї постелі і пристає на приниження. Страх спалахує там, де на цій нічній австрійській підстилці для худоби відбувається щось святе, де рухаються туди й сюди візки й де розповідають про священну тварину, що треться біля ясел з кормом і біля соціальної допомоги. Не так давно відсвяткували Різдво. Дитина так тішилася дошками своїх лиж, які можуть стати і дошками її труни. Тепер черга загадувати подарунки на весну. Батько купається у повноті свого високого становища й своїх завищених потреб і рухається від одного до іншого. Дружині давно вже хочеться будь-якої миті зникнути з будинку, вона тепер знає, що таке молодь, їй відомо, що вона втратила, відомо, де їй нема чого більше шукати. Так і буває, коли гинуть люди, які дозволяють собі жартувати з життям! У глотку жінки втискається чужий язик, а потім кран цілком відкручують, аби змити смак. Чоловік наскакує на дружину з висоти укріплень свого тіла. Вона намагається закрити обличчя тінню, але у слуг силою відбирають навіть те, що їм належить. Жодна сила не здатна упоратися з потужною директорською плоттю, головне, щоб він у це вірив. Уся наша збірна команда гірськолижників живе цією вірою! Але для цієї жінки чоловіка вже викинули з її життя, як кількох наших знаних сучасників, імена яких років за десять викликатимуть сміх. Вона хоче тільки одного — молодості. Вона сфотографує гарні юні тіла, щоб молодість узяла її до себе. Немов з неба сходять на неї ці прекрасні образи, а тим часом чоловік відводить убік її руки, що закривали лице, і прутень його наближається, вкриваючи їй щоки плямами, червоними від вина й від провини. Хотіла б я знати, чим ще живляться люди (крім своїх надій). Усі показують так, наче всі гроші вони вкладають у фотоапарати й у дорогу аудіо- і відеотехніку. Незабаром у їхніх будинках для життя не залишиться місця. Усе минуло, коли відбувся сам акт придбання речі, але ніщо не завершене, інакше б її тут більше не було. Бо ж і грабіжникам, які вламуються в будинок, треба чимось бавитися.

Чоловік чекає, поки в ньому закипить вода. Потім він кидає в окріп дружину, перше стягнувши з неї халат. Поперечина його семафора піднялася, траса вільна. І все танцює під його сигнальну дудку. Він штрикає лоно дружині. Підбадьорювати його не треба, він і так бадьорий. Здається, ніби його член ніяк не може заспокоїтися, бо в її дірі, можливо, вже попорався хтось інший і спаскудив її дно шматком своєї ковбаси. Чоловік у люті заздалегідь розтрачує себе й розбазарює своє добро, забагато енергії йде в крик, склепіння його тіла тремтять. На вулиці все під гнітом льоду й снігу. Природа загалом дає цьому раду сама, щоправда, іноді їй потрібно допомогти, щоб вона в тиші й спокої могла поглинати те, що їй належиться за нашим столом. Чоловік вологим дощем проливається в жінку спереду і ззаду, мотаючи її навсібіч. Він щосили вибиває пил із маленьких матраців її грудей. Кілька кілограмів його добра важкі мов камінь. Він безстрашно засипає жінку з головою грубим скаллям і мандрує по ній туди-сюди, спираючись ногами на міцний ґрунт.

Заспаній дитині, яка щойно прокинулася, не варто так смикати ручку дверей у ванну кімнату, інакше її виплеснуть разом з водою. Чоловік із силою відкидає голову жінки назад, так різко, що вона скрикує від болю. Його цвіркун пильнує, тож його замикають у клітку рота, там йому дуже зручно, він пурхає туди й сюди без докору сумління, поки в горлі жінки раптом не виникають спазми, не лунає шум прибою й хвиля слизу не повзе по її передку, стікаючи донизу по тремтливих склепіннях калитки. Тут уже нічого не вдієш. Він рятується втечею з її глотки й нахиляє дружину над ванною. Член його стоїть, як товстий очерет, навколо її ложа, у яке його нарешті вкладають. Чоловік стусує дзвони її грудей, алкоголь випливає з неї, як вода, а зі шпари вилітають великі краплі. Ні, пан директор не дозволить жінці так просто випасти з його гнізда. Хай вона не прислухається до своїх почуттів, а слухається його.

Жінка всього на кілька хвилин з’явилася на арені, де вчаться плавати споживачі. Тепер вона сидить у ванні, заповненій водою, і її намилюють. Халат її давно зім’ятий, його чистять, кроять і гладять. Під час миття й розтирання чоловік вириває в дружини із лона цілі жмутки волосся. Він упивається нігтями в зябра її воріт й намиленими пальцями пірнає в глибини, куди він недавно витрусив уміст свого величезного пакета. Вона верещить і відбивається, бо їй сильно пече! Груди, на гілках яких колишуться бажання, він обстежує, шукаючи сліди, залишені кимсь іншим, він крутить соски, затиснувши їх пальцями й знову потихеньку відпускаючи. Ґудзички грудей дивляться на нас своїми холодними очима. Важко прислужити панам, хоч би ти була самою королевою. Уже чутне побрязкування моторошних посудин, які мимоволі приймають вміст чоловіків. І зі свистом розчиняються двері зали чекання перед купою кісток безробітного люду. Ми навчимося справлятись і з цими потоками.

10

Нехай вони спочивають у безпеці й мирі. Однак колись на них упаде сонячне світло, що проникає крізь усі їхні тілесні звивини: вони дещо можуть із того, для чого годиться тіло! Вони можуть зірвати із себе капелюха й декількома ударами весел перетнути один одного. Їхнє житло наче на небесах, і перш ніж вони в кілька стрибків, подібно до гепарда, доберуться до водопою сильних світу сього, вони вже встигають кілька разів спаруватись, немов пил, який ширяє в сонячному промені. Отож-бо. Навіщо тоді вони одне одному й пестять себе водою й душовими емоціями, наче їх слід долучити до святих? Кожен куточок їхнього тіла наповнено любов’ю й повагою з боку партнера. Вони немов селяни-поденники, що діють виконробові на нерви, бо на роботі постійно засинають, б’ють свою худобину, перерізують їй горлянку й натягають їй шкуру на вуха так само, як це вже разів сто робили з ними самими. Дрібний селянин виходить із хліва у ґумових чоботях, гарні черевики залишилися вдома у вродливої дружини, що миє пахви над тазиком. З рукава його куртки капає кров кролика, з яким так любили гратися діти. Проте і цей чоловік, який з’явився на світ, аби жити, зовні дуже приязний у кущах, куди він затяг із танцмайданчика дівицю, яка майже не зауважує, від чого вона відбивається.

Але ті, хто живе на світлі, що пробивається крізь жалюзі, — у них усе цілком інакше: вони найкраще ставляться одне до одного, навіть якщо дозволяють часові тихо розмазуватися по їхніх тілах. Часу не вдається розглянути, він — сонцезахисний крем сотворіння, в якому деякі люди, що стережуться прямого проміння, любісінько й комфортно зберігаються. Жінок, подібних до зображеної тут на фотографії, час поминув, не залишаючи на них слідів, він зберігається у скрині під замком, куди чоловік ховає його задля власної втіхи.

У дорослих, які вже давно відвідують школу вигоди, немає нічого, крім турбот про людей, підтримуваних державою, людей, які важко висять на наших грошових мішках, так само важко, як наш директор висне на молочних мішках своєї дружини. Власники фабрики дали йому зрозуміти, що концерни, гідні подиву й у своїй жадібності, і у своєму гніві, залюбки зіграли б із місцевими людьми партію, у якій ставкою було б їхнє життя. Діти упосліджених дуже рано дізнаються, з якого боку намащено їхню канапку: притримуйте тонкі скибочки на канапці! Щоб банк, який дав вам позичку на будинок, міг дозволити виплатити самому собі суперпремію. А директорові дозволять брати участь у цій грі й супроводжувати її співом.

У нього є й інші турботи, адже ніхто не несе на плечах своє життя поодинці. На голові в нього волосся з проділом, а внизу мішечок з геніталіями, що він приніс зараз своїй дружині, щоб у неї оченята заблищали, от бачиш! Висока зарплатня невичерпною радістю покриває його голову, прибиту золотим дощем. Ми з вами — наймиття, всі це знають! Усі нас визнають, адже там, у глибині, панує пожвавлення, і люди плавом пливуть у заїзд. Незабаром ми витягнемо нашого звіра на сушу, де на його природну потребу впаде отруйна роса федерального банку. Через наше занадто швидке зростання страждають нижчі, які не в змозі переставляти ноги, коли бачать, що повинні від’їздити певні години в автошколі життя, перш ніж із непокритою головою постати перед своїми принципами й зверхниками. Їхні нездійсненні бажання падають жертвою, потрапивши під ніж твердої економії (о, ця економія людини!). Так, директор перебуває у своїй стихії. Він обмежує нерозмірні кроки, бо він незмірно багатий для людей, що вчаться падати до його ніг тихо, як листя з дерев. Щоб не заважати йому грати на скрипці. Він не бачить причин, із яких йому варто стримувати себе в межах власного паска, що сидить на ньому ніби влитий: можливо, у його дружини побував хтось інший, побував так, як звичаєм буває тільки він. Щиро дякую, що ви вислухали мої образи.

Ніжно, немов приборканий грім, а він буває таким, коли добре розташується на своїй дружині, директор схиляється над її шкірою, що випускає тваринний запах. Жінка хоче спати. Однак її недружньо налаштували, коли вона перейнялася подібним бажанням. Її переповнює недавнє минуле. Якщо ми тісно пригорнемося одне до одного, ми теж зауважимо: майбутнє належить молодим, якщо вони дістали освіту, а батьки навчилися нацьковувати їх один на одного на дешевому м’ясному прилавку життя. Діти сусідів падають, — чисто гнилі плоди з дерева. А жінка вже відкрита назустріч безнадійній любові, ніжній, наче кроляча клітка на другий день після битви; вона витягла всередину всі меблі й наклеїла на себе квітчасті шпалери! Лише вузенька стежинка веде від її щілини туди, де разом з моїми читачами стоїть студент і чекає, щоб йому знову дозволили ввійти, йому, освіченому, з м’яким чуттям. Якщо ми триматимемося разом і триматимемо в руках усе, що маємо, то наші передчуття виправдаються. У нас немає жодної необхідності! Якщо нам взагалі дозволено жити гарним життям, то якнайбільше — жити в спогадах милої худобини, якій ми принесли корм, або в пам’яті милого чоловічка, якому ми згодували себе до решти. Директор будь-якої миті може викинути свою дружину в сад, нехай пильнує, коли ще раз намаже тушшю вії. Тоді він їй як слід вмаже, і тоді знову, немов джерело в лісі, проб’ється на поверхню його бажання й марні сльози забруднять її лице до невпізнання, а пурпурні плями (Ґерті!) розцвітуть на луках її тіла. Кожного можна втихомирити не тільки злиднями, але й в інший спосіб, коли день розгорається вдосвіта й кава розливається в ковтку. Нам погано, коли ми, жінки, нічого не любимо, крім опоряджання наших кімнат, і коли ніхто день у день не відкриває нас, щоб перевірити, чи не додалося, бува, чого-небудь до нашого постійного вмісту. Страх тут ні до чого, ми не міняємося. Незабаром нами прикриють прірву, як ми намагаємося покрити наші домішки на одну родину свіжою м’якою покрівлею, і відсотки за кредити падають на неї, немов тінь. Шеф після цього вирушає до нас у хлів — до худоби, де ми прикуті ланцюгами наших бажань і де нас топчуть. У кого є невеликий двір і будиночок на додачу, той першим відчує смак безробіття. Так кажуть люди, які скуповуються в небесних бутиках, а потім сяк-так впихаються за свої письмові столи, де вже ніхто не зможе їх укоськати. Не допоможе навіть легке тертя, з яким вода ллється на статевий пензлик, на пензель, яким ви розмальовуєте свої бажання, навіть це не піддобрить вас, аби ви ставилися краще до вашого живого добра, до цих боязких службовців у ваших камерах смертників. Багатьом з них доводиться добиратися кілька годин, перш ніж вони з’являться вдома перед своїм коханим партнером і зможуть увімкнути струм, який змушує стільці здригатися.

Якщо ви збудували чудесний будинок, у якому вас трясуть, немов мішок, за комір, то вам нема чого харчуватися в чужих ресторанах. Тінь падає на вулицю. Люди, що вертаються з роботи, хочуть зазирнути на вогник, перекинути гальбу пива. Чоло директора не має на собі відбитка особливого зусилля. Скрипаль-віртуоз із нього як із малої сідниці, проте, попри це, він прочісує дружину вздовж і поперек за п’ять хвилин. Він добряче пружиниться, торкаючись своїм теплим смичком її вимені. Ви бачили, як він знову заклепав їй рота? Його крила відчувають певні труднощі при паркуванні. Бо ж чоловіки завжди люблять обрушуватися в маленьку крамничку наче водоспад, і вони завжди квапляться. У них палає лютий вогонь, коли вони щодня виточуються у ваше лоно! А вулицею йде у своїх справахполіціянт, щось занотовуючи. Йому не раз доводилося бачити таку ось сильну людину, що боязко стала перед заборонним знаком, але своїх жінок у тихому й теплому місці такі, як він, ганяти вміють! (Ця дичина завжди напоготові. Гардини ковзають у його холодних долонях, які не торкалися нічого іншого, крім білизни.) Цей пан являється цій жінці як знамення з неба, у ньому пробудилася потреба в порушенні. Язик його відміряє удари пульсу в її соковитій лійці, затиснутій між ніг. Треба вміти й кулак показати, гепнути ним по столу. Десь в інших місцях торохтливі люди регулюють свої вихлипні труби й розігрівають двигуни, щоб не спізнитися на роботу. Однак увечері вони, як пожежа, переливаються через огорожу, коли жінка погано приготувала їжу! Тут уже оглядайся на задні колеса, і жінка тягне голову догори, немов вона разом зі своїми саднами й ґулями дерлася навпростець через Альпи. У цих людей не залишилося зайвого часу, щоб страждати й марніти через прекрасну ціль, у якої попереду відстовбурчуються груди (де треба, щоб усе палало). Навіть наші машини з’їдають наше останнє пальне.

Директор вп’явся у свою сусідку по ліжку. Невже він хоче від неї відкараскатися, бо ж так довго знищував? Вона живе по сусідству, гляньте тільки, її годують мистецтвом, і нема чого їй бігати по чужих будинках у пошуках когось, хто пограється з нею і застромить язика в її люсю. Директор не використовує протизаплідних засобів, адже любить бачитися з самим собою кілька разів поспіль, хай і в малому вигляді, аби лишень нічим і нікому не поступатися розмірами. Він виходить на широку прогоню й своєю свердляркою розтягує жінці рота. Від цього прийому, що його він використовує і який залишає на ній виразні сліди, її нападає кашель. (Він проходиться по всій її прекрасній фігурі.)

Чоловік приходить у захват від того, що може сам, поодинці, витягнути свою штуковину у всю довж, він міняється так, що свариться із дружиною через свою пічку безперервної дії. Який же це напівбожественний фермент, Боже поможи, коли йому не до снаги забезпечити власний ріст, і йому не потрібно для цього висіти на стіні, як святому мученикові! Оце чоловік! А потім він сходить дощем на своїх близьких! Отож, виходить, деінде до хаток прибудовують драбинки, хоча ніхто добровільно не побажає там жити. Так, найбідніші йдуть дрібною ступою, щоб, урешті-решт, прийти до самих себе.

Пан директор із криком заганяється її в рота. Перш ніж йому довелося вийти із себе, він мусив висунутися назовні, щоправда, ще замолоду його підтримували зусібіч (і на всіх струнах). Він командує всіма своїми звуками, всіма своїми підлеглими. Це не важко, син його теж грає на інструменті, і схили пагорбів скидають із себе вбиті кислотним дощем стовбури дерев. Жінка виступає на перший план, і на неї наступають так, що вона кричить. Ні, тепер домівкою ніхто не никає, не димить сигаретою, не пиячить і не загрожує службі в приступі люті. З жінки знову стягують нічну сорочку, щоб обмацати її з усіх боків. Ми часто користуємося ліжком, на якому нам вдається проспати війну статей. При цьому ми могли б нескінченно рости у своєму військовому чині, щоб вислужитися до найницішого. В жодній іншій сфері не ростеш так швидко, якщо твоє власне обличчя (обличчя однієї з нас, жінок) більш-менш добре тобі пасує. Адже скеля не йде на пасовище сама, звірина прибігає до неї й треться мордами об її прискалки. Жінка безладно відбивається, немов хоче доп’ясти безсмертя, оточена своїми електроприладами. Вона відзвучала немов крик, видаваний тоді, коли блискавка серед дня не може стриматися й втрапляє в телевізор. Цей прилад, наш вечірній провіант, необхідно направити. Директор хоче ще раз шмальнути сьогодні зі своєї рушниці, щоб упевнитися в наявності своєї жінки, що лежить поруч і спливає кров’ю, бо ж трапилася йому дорогою в несприятливий час. Вона дихає й давиться. Сон з неї мов рукою знімає. Її нудить від того, хто зараз вламується в її шумливу й піняву домівку.

Ясна річ, своїми лапами він гарненько розтягне їй зад! Це ж його власність, як Бог — наше загальне надбання. М’язи її скриплять, як старі черевики, і щонайменше за п’ять хвилин чоловікові розсувні віконниці знову закриються. Виїзд завжди повинен бути відкритий, адже, зрештою, цьому чоловікові не доводиться тягнути життя самотою, а інші змушені терпіти життя щодня. Жінка служить чоловікові своїм тілом більшу частину часу, але незабаром знову засяє сонце. Ці люди зникнуть там, де селянин залишив борозну злегка відкритою! Я покинула їх ситих і вертаюся до них, знову ситих, і жоден промінь світла не падає до них на дно. Так вони чинять зі своїми жінками й плазують перед могутніми представниками виробничої ради, що запливли жиром, а проте, не мають жодної сили. Іноді не встигнеш оглянутися, як уже готовий новий кваліфікований робітник, і його можна класти на засолювання в цеху. Поле його діяльності обмежене до самого кінця. Мало хто з жінок з’їдає сніданок, поданий господинею, сидячи напроти чоловіка в сонячних окулярах понад густо підведених очей. Вони зайняли тільки одне місце. Вночі їх ганяли як коней небесних, на яких діти вчаться їздити верхи. І вони ще міцніше сидять у сідлі! Цей чоловік дозволяє собі занадто багато, майже як наш президент, і таким самим важким тягарем він лежить на наших плечах, на нас, мандрівниках, які наважуються зірвати пальто із плічок і вшити. Він каже, що Моцарт — прекрасний композитор, він і сам любить грати, хіба що по-малому, якщо порівнювати з його форматом. Там залишається ще небагато місця для хобі. На Зальцбурзькому фестивалі він може пройти тривале випробування. Батько ладнає сам із собою. Бадьоро розгойдуючись, він простромлює сфінктер своєї дружини, яка стримує крик, що рветься із прив’язі, бо ж вона, зрештою, більше не відв’язана. Відомо ж: без труда нема плода.

Директор спускається в її холодні води, а потім із сутінкового стану вибирається на сонце! Виходить, він із будь-якого погляду добре влаштувався. Нехай собі мовчить!

Звісно, можна жити в будинку, як сніг на лузі, але можна навантажувати ланки свого ланцюга настільки, що він дзвенітиме. Жінок багато, а чоловік один. Він висне на її задніх лапах і шепче щось про еротичні переживання, що їх йому будь-якої миті може подарувати бордель, однак вкладає всього себе тільки в НЕЇ. Еротика — це слово звучить як Еріка, а не як Ґерті. Це надає святковій атмосфері особливого значення. Чоловік має зважати на тварину в самому собі, а що виходить у борделі? Світська бесіда з іншими щойно змащеними машинними представниками цього світу допомагає збавити у фойє час, поки до них не прийдуть на допомогу жінки з їхніми темними борознами, побитими градом. Земля повністю забуде про чини й дні таких людей. Однак чоловік охоче виявляє під собою на постелі своє сім’я і ніжиться у впевненості: його дитина житиме після нього і далі мучитиме людей у цьому селі. Заплющимо на це очі. Хто спустошує все навколо, а проте, починає все знову й знову? Правильно. Він купує дитині нову одежину, а мати, обмежена, як сама природа, пере її. По телевізору це показують. Мати грає на роялі, поки її педалі носять.

Директор удосталь насовався в нутрі своєї дружини, тепер він дивиться перед собою, бачить самого себе й крутить навсібіч своє свійське звірятко, — дуже люб’язний незнайомець, який схиляється над мотором, що більше не ганяє на повних обертах. Так пестять собаку. Чоловік бризкає на жінку слиною (даруйте на слові). Батьківщина — це не те місце, де до тебе побував уже хтось інший. Жінка для чоловіка — це постійна (узята на постій) константа, адже вона стоїть ногами на землі, а він цілиться просто в серце й пише любительські комп’ютерні програми, від яких усі мають утратити мову. Світло падає на поле, і завтра Ґерті теж напевно буде тут. Жодному іншому чоловікові не дозволено залицятися до неї і впиватися нею, коли їй раптом стане нудно. Тепер директор вистрілює вперед з мертвої зони. Він протискається зі своєї позиції на початок, немов струмок, який біжить у долину. Ці перегони за «формулою 1» йому вельми до вподоби. Стояти й неспокійно топтатися на старті! А навколо та ж таки ніч не в змозі очистити бідних людей від самих себе, навпаки, їм холодно, тож вони мусять зігрівати себе в шмоньках своїх жінок. Вони не хочуть завтра спізнитися туди, де їх не надто чекають, але на них розраховує наше величезне надбання, наша фабрика. Їхнє поле переривають. Багато хто змушений зрізувати із фруктових дерев побиті морозом гілки. Директор сипле прямо у вухо дружині огидні грудки словесного бруду. Дружину-бо можна просто викинути з пам’яті, як рюкзак, набитий цвілим хлібом, хай пошукає собі іншого. У будь-який час! Вона живе доти, доки йому просторо рухатися в її трусиках. Поки в неї протоптана й посипана піском щонайменше одна доріжка, якою чоловік може повернутися, коли йому там більше не сподобається. М’яч має залетіти у ворота. А вона? Він тягне її за волосся, наче тримає кермо в руках. Добираючись до кінця, його член у конвульсіях вламується в її нетрі. В останній момент він вислизає назовні. Вона занадто затиснута. Чоловік б’є її кулаком по потилиці, спрямовуючи своє гнівне ревіння у її бік. Невже ця жінка мріє про м’які випари над приємнішим їй членом? Хіба таке можливо? От і виходить, що повну по вінця чашу директора проносять повз неї і вихлюпують купу бруду просто їй на шкіру. Жінка не заслуговує на те, щоб чоловік виказував до неї прихильність бодай на сорок п’ять градусів. Наповнюймо себе наполовину, ні, на три чверті! Раніше переможцям-завойовникам не ставили таких перепон. Наразі все змінилося.

Жителі цього краю незабаром прокинуться, гнані з одного місця на інше, перш ніж довідаються, де вони взагалі застрягли. Утім, постривайте, одна перевага є й у них: весна настане для всіх, прийде й принесе охи й ахи і масу свіжого повітря. Однак ми тим часом доскочимо більшого, бо ж ми йдемо далі, ми наважуємося: ми йдемо до театру, на концерт або на виставку, де ми впізнаємо самих себе, підтримуваних самим лише сяйвом, яке падає на нас із ВАШИХ бідолашних очей. Так, ми в чорному списку! Будь ласка, гляньте вниз, там — недоглянутий пагорб, складений з безробітних кредиторів, які залежать від примх банків.

Світло в цих очах, ет, воно позолотило на повороті шосе хіба що фабричні дивіденди. Вони забули увімкнути знак повороту й, повернувши не туди, перелякані блиском нарешті здобутої роботи, скотилися просто в річку. Нічого у вранішній час засинати за кермом. А що тим часом відбувається з податками, які ми платимо? Їх тринькають, як людей, купуючи дорогу спортивну тачку в цій стрункій обдарованій країні, там, попереду, де промисловість закладає крутий віраж. Десь в іншому місці живуть люди й потрапляють під колеса. А ми тим часом рухатимемося далі нашим звивистим шляхом, залишаючи ледь помітні сліди на асфальті шосе, а нашим дітям залишивши по кольоровому телевізору й по відеомагнітофону на душу населення.

11

За родинним сніданком всі їдять, аж за вухами лящить. Прибігає син, бешкетник весело стрибає навколо батька. У таку сонячну погоду й копійка в кишеню пливе. Батько хоче, щоб син ріс мужнім і ніколи не зупинявся на півдорозі. Під час прогулянок дитина надовго зупиняється перед вітринами крамниць. Парубійко купує все тільки для себе. Своїх далеких приятелів він не впізнаватиме, вони здалеку споглядатимуть, як син директора швидко цвиндрить гроші (і як швидко минає час, упродовж якого їм ще вільно стукати в напіввідчинені двері статків). Син сидить за шкільною партою разом із дітьми з бідних будинків, це логічно й педагогічно, однак у наших хатах точиться війна! Від деяких синів і дочок пахне корівником, адже вони, прокинувшись раніше, довго поралися коло худоби, що по щиколотку стоїть в олив’яному лайні. Вони прийшли сюди із замкнених будинків, піднявшись о п’ятій ранку. Діти сидять за партами пліч-о-пліч, поки брак грошей у родині не розкидає їх по фабриках. Ви ніколи не бачили, як цвітуть і відцвітають ці квіти? Директорська дитина зухвало йде навпростець по полю, щоб порушити співвідношення між природою й природним правом. Дитина-бо має слушність, коли накидається з палицею на крота або мчить на лижах схилом. Маєте рацію й ви, коли йдете гуляти, одягшись задля здоров’я в натуральні хмари (з вовни!). Іноді рушниця вистрілює лісові просто в бебехи. Канави захищають природу від людини й від її потомства, але хто захистить її саму від кредиторів, від банківських службовців, які прокидаються ранесенько, щоб подивитися на Альпи? Уночі, дякувати Богу, трохи потеплішало, що змушує лижників постійно пам’ятати про вартість абонемента на підйомник. Лід розсипаний під ногами дерев, немов білі синтетичні «хробачки» з пудла з гарним приладом, споглядання якого наче знімає полуду з наших очей. Хто-небудь інший глянув би на це зовсім інакше. З’являється хатня господарка з господарським візком. Земля, місцями ще мерзла, гримить під колісьми, наче порожня. Напевно, під нами теж щось є, не тільки ж над нами. Ось у вас є добрий приятель, і він обов’язково зводить вас у кіно. Що, у вас нікого нема? Тоді почекайте, поки до вас у двері подзвонять, може, подзвонить хтось, кому не вдалося знайти постійну роботу в цьому стрункому світі доброї будови, подзвонить, аби продати вам абонемент. Щоб ви навчилися краще розуміти потреби ваших представників у царині мистецтва, економіки й політики.

Директор як чоловік знову готовий виявити прихильність до своєї дружини, бо вона сидить на своєму насидженому місці, де на неї не падає світло з вікна. Ще темно. На Ґерті сонячні окуляри. Прибігає дитина, схвильована своїми видіннями й телевізором, син вривається в кімнату, верещить від жадібності, вимагаючи, щоб цього разу йому неодмінно купили щось певне, що допоможе йому вислизнути із цього прекрасного світу: швидкісний спортивний інвентар і відповідний одяг, аби дні його були наповнені щастям. Адже він, дитя, хоче відплисти разом із потопом. Директор з висоти своєї могутньої темної зірки, за яку править його голова, подає свій ухвальний голос. Він вибрав для себе ранок, аби випадком зазирнути до матері своєї дитини. Вдосконалюючи свої нічні подвиги, він напросився до неї на якусь дрібницю. Подібно до того, як опускаються в крісло, щоб кинути швидкий погляд на награну серйозність вечірніх теленовин, він важко опустився просто в жінку, підключившись до неї позаду, до роздавального стовпчика своєї життєзаправної станції, куди він вирушає, аби утішити себе святими дарами. Нехай вона заправить його під зав’язку! Суперплюс! Слова його ріжуть їй вухо, він вимагає, щоб вона ще раз здала собі справу з провини, якої вона припустилась учора. Він — старший бухгалтер, спроможний перетворити дрібні хвилі на потужні вали. Коли-небудь, сподіваюся, назовні проб’ється справжня трава, тому що ми помилково саджали її на автомобільних цвинтарях і стоянках для відпочинку, де навіть гуму треба розігрівати, перш ніж її стягнути. Так, саме там, де ми щосили намагаємося розбазарити себе, занурити наш статевий орган у глибину, і потім не прохопитися про це ані словом у розмові з нашим партнером, аби насолоджуватися поодинці. Стегна жінки мають бути напоготові тільки для нього, для директора, мерзенного й випадкового перехожого. Він зварить їх у киплячій олії своєї жадібності. Він поклопочеться й про дружину, він у конвульсіях скине вантаж на її рампу й подарує їй за це м’яку брошку або сталевий браслет. Незабаром усе закінчиться, і ось ми знову вільні, у себе вдома, там, де нам місце, і ми стали багатшими, ніж колись, коли ми кпили із сусідів. Ми запрошуємо їх подивитися на все це! Нічого з вами не трапиться, якщо пан з компанії гурманів постукає у ваші двері, тримаючи в руках шампанське! Зовсім навпаки, жінка зрадіє! Не вистачає тільки, щоб він сам себе впакував у подарункову коробку! Блакить неба солідно відповідає навколишньому краєвидові, і фірма його процвітає.

Напевне ця жінка за першої ж нагоди вислизне з домівки, щоб знову за допомогою перукаря помолодшати для зустрічі з Міхаелем. Так, відповідальність лежить на ній, щоб вона могла постати перед ним як ласий шматочок, ми наодинці, яскраве сонце! Батьки, сповнені любові, із шумом б’ються над своїм сином, який пріє над своєю іграшкою, як його батько пріє в лоні матері, де грає поодинці. Дитину треба терміново відрядити. Колись тут росла соковита трава, та наразі залізні пута охоплюють серце. Нікому не дано спокійно залишатися на своїй стежці й спостерігати за подіями. Усі вони змушені битися зі своїм нещастям або вивергати із себе творчий струмінь, щоб їх відразу помітили й полюбили. Дитину зусібіч розпитують про її високу додану вартість у порівнянні з дітьми бідних селян. Мати мало не стомилася, вона ледь не вихлюпує материнське молоко із грудей, боячись, що в дитини, схоже, немає безсмертної душі, бо вона не доставляє матері втіхи. Син знову хоче негайно податися на гірські схили, туди, куди всіх хоч-не-хоч тягнуть підйомники. Аби тільки лижники не переоцінили своїх можливостей, коли спускаються в долину! Мати жадібно цілує дитину, яка від неї виривається. Батько любісінько водить ногою по килиму, збираючи його в бганки. Скоріше 6 знову залишитися з дружиною наодинці, щоб розмахувати голоблею (своїм дрючком)! Коли дитина на щось відволікається, батько суне вкриті пушком пальці в найзаповітнішу материнську місцинку, у прогалину, що приваблює його так сильно, що він купує дружині дорогий одяг, аби прикрити це місце. Він тайкома нюхає свою руку, таку ж щасливу, як і він сам. Таку ж різку, як яскраве світло. Мати тим часом і далі любить дитину, чимраз далі й далі, любить за струмковою водою. Вона прив’язує її до себе іграшками, брязкальцями й іншим мотлохом, як це роблять закохані. Батько у доброму гуморі гатить кулаком по столі. Він сьогодні вже покористувався дружиною, так чому б і дитині не скористатися сьогодні любов’ю матері? Але не треба перебирати міри! Син має навчитися скромності, коли він за скромну плату дає покататися на своїх гарних нових лижах скромним за потребами, щоб потім у кондитерській набити собі рот усякими смачними сюрпризами. Син розгорнув жваву торгівлю своїми спортивними снарядами, щоб щастя торкнулося й найтупіших. (Вони думають, що катання на роликових ковзанах допоможе їм у пошуку вільного місця в системі, над якою височіють Альпи.) Ці діти тільки й розуміють, що потрібно платити, якщо хочеш потримати на горбі спортивні лижі. Чоловік і його божественна жінка відчувають, що одне одного розбудили. Їхні погляди приживлено один до одного великими стібками.

Батько, що цигикає на скрипці, неодмінно проспівав би дифірамби підприємницькій жилці сина. Беріть із нього приклад, ви, хто розпоряджається снігом тутешньої громади, з якої ви ще й грошей вимагаєте за використання сніжинок, цієї білястої спортивної білизни! Усе й далі лежатиме на затишних ріллях, де ви, один із незліченних рабів спорту, ще годину тому зносили тягар свого життя, одягнений у строкатий комбінезон, у якому ви вирушаєте куди завгодно, хоч на гірськолижні змагання, хоч на дискотеку. Все єдине, і ви — єдиний і перший. Однак раніше вас мають підняти нагору, ближче до Бога, де час має вищу курсову вартість аніж час вашого спуску, зупинений вашою дорогою підбічницею, що супроводжувала вас пішки. Ви раптом стаєте на дружню ногу з життям, стоячи перед сніжною прірвою й притискаючи спортивний інвентар до свого тіла, що його теж можна прати. Бідняки — ті не можуть удержати води, що замерзає під ними, їм не залишається нічого іншого, крім як обережно перебиратися через неї на тлі найвищих гір, з яких до них не прийде поштиво жодна допомога. Купа всілякого народу, що вивалила зі своїх контор, красиво вбрана, заглядає з радощів у маленькі ресторанчики й ковзає вниз, пригнувшись до лиж, немов схилившись над коханою людиною, втім, ці людці просто ковзають униз. І там, унизу, вони зливаються в одне роз’єднане ціле з тими, хто в лихі часи пустився берега й прийняв на себе удари долі, й беруть участь у відомій телепередачі, у телепосилці життя, де панує справжній народний гумор, наприклад, у «Музичному кіоску». Місцеві бідняки теж придивляються до того, що діється, однак нічого до пуття не розберуть. Адже вони не відають, яким це чином сузір’я зірок із телеекрана підносяться перед ними вгорі. Погода овіює їх зусібіч.

Прислуга подає матері каву. А мати тим часом давно вже приховала непочату пляшку в платтяній шафі. Було б краще, якби дитяча група сьогодні не приходила здіймати галас. Ні, діти прийдуть аж завтра, щоб репетирувати пісеньки, штовханину й верескотню для майбутнього свята пожежних. У незайняті роботою дні все так чудово зливається на диску програвача в божественні «Страсті за Матвієм» або в яку-небудь іншу мелодію, здатну витримати випробування нашим слухом. Жінка з відразою дивиться на свої руки, так наче вони їй геть чужі. Слова її стають дибки, мов чоловічий прутень там, попереду, де дзенькають ланцюги й де все із шумом летить униз. Вихідного дня її наздогнало почуття в тих краях, де природа блищала білизною: чи тільки природа тому причиною? Ми всі хочемо бачити себе гарними, щоб познайомитися з людиною й залишатися незмінними в її уяві, тільки для неї однієї. Чи думає про неї той парубок, який перетнув її туди й назад за які-небудь півгодини? Він наступив на горбок, що його вона відділила для нього, і це варте того, щоб бути чимсь особливим. Жінка піде й перевірить, як це, жити для іншої людини, немов богиня. Можливо, і ми підемо до перукаря й глянемо потім на бідних інвалідів праці в різдвяних трудових яслах? Проходячи мимо, директор запускає руку в її декольте, з якого визирає найістотніше з того, що дає змогу дружині мати добрий вигляд. Приваблива картинка. Жінці не зійти з його рейок, їй треба обдивитись, облизати й запхати в себе його плоть. Не можна допустити, щоб її повів той, хто звідси ушився. Тьмяно блищить ландшафт, однак ті, хто може бачити, не бачать нічого, бо їхні бідні тіні зіштовхуються з тінями бадьорих спортсменів, які тиснуться до своїх власних тіл, аби бути в’юнкішими в потоці вітру. Боюся, що деінде все не так гостинно, всі не такі раді, як тут, адже там життя не проходить і не виходить веселощами, немов нестримний потік туристів. Холодний вогонь б’ється на брудних кухнях в очах чоловіків, які о п’ятій ранку вирушають на роботу. Огидної дешевої ковбаси в шлунку вони вже й не відчувають. Їхні дружини голосно вмикаються в реальність і вимагають, щоб робота теж узяла їх у приймачки (дехто з них вирушає в «Дитяче містечко» у віденському районі Габерсдорф, хатинки там зовсім маленькі, іграшкові. І дитина навчається гинути, пригинаючись нижче). Всі вони хочуть додатково заробляти, щоб потім, на вакаціях, мчати вниз, немов фурії, крутими гірськолижними схилами. А потім уся ця свіжість, яку вони так старанно втирали собі в шкіру, знову доходить кінця. Однак у свинцевих камерах паперової фабрики їм нема чого шукати, ба більше — папір слід помережити цифрами. Директор умовився із союзом сильних світу цього звільняти спочатку жінок, аби щонайменше чоловіків можна було розвантажити від роботи. І щоб у чоловіків був хтось, на кому вони могли б розважити душу, якщо раптом об’явиться начальство. Картинка супер.

Робітники без усяких перешкод видивляються один на одного у фабричній їдальні. На світлі вони співають, немов птахи, щоб зробити своє життя досконалим і потішити директора. Де тут прихований зміст? У їхніх чуттєвих дружинах, у яких повністю розкрилося життя?

Директорові потрібна його власна дружина, адже відомо — кожному своє, хіба не так? Уже з’явилося денне світло, і продавці повідчиняли свої крамниці, тоді як деякі й далі ховаються. Чоловік дивиться на свою дружину, яка нервово веде бойові дії за право на візит до перукаря, дивиться на неї з того боку, з якого він тільки-но помітив, що її перса трохи вляглися. У його пам’яті вони ще живі й рухливі, так наче він сам по-дитячому їх зліпив і надав їм форми. У кожному разі, Господь Небесний, там, куди тепер утрапив мій шип, знову доведеться м’яти й товкти цю жінку. І вона належить йому, належить тільки йому, і рясними плодами нас щораз обдаровує земля. Дитина після школи злітатиме вниз із гори, що здіймається просто в небо, спускатиметься швидше, ніж ви зведете подих, і сьогодні дитина, що успадкувала себе від батька, переїде вас під час спуску, принаймні вона легко обжене вас у будь-який час. Батьки панькають це маленьке створення, що приліпилося до матері й уважає, що так буде завжди. Однак жінка хоче замовити собі молодість у новій крамниці, тим-то в неї нова зачіска. Щоб показати себе і щоб вона могла пройти мимо, пройтися перед будинком людини, що вчора розбудила в ній тваринні почуття, розбудила у тому загінці, куди тварини взимку приходять по корм. Хіба їй не наверталися на очі інші парубки, що юрбляться в кафе? Байдуже, залишаться вони чи підуть, вони однаково гарні, перш ніж і вони покинуть наш світ. Вони переймаються собою, бо їм треба багато всього зробити, перш ніж вони подадуться на вихідні кататися на лижах і кричати на все горло гуртом зі своїми подружками, перед якими стоїш голіруч і диву даєшся, як і звідки виник цей багатобарвний друк на гладких сторінках життя і як він здатен справляти таке глибоке враження. Видівки м’якіше ставляться до місцевості, на них зображеної, ніж час, як мені здається, держиться з жінкою. Околишня природа тихо-мирно німує у свій вихідний день на маленькій листівочці, що її ви купуєте в кіоску й списуєте від верху до низу, однак час заходить надто далеко! Він уривається, немов буря, в давно стерті риси жінки. О ні — вона злякано закриває своє обличчя перед яскравим відображенням у люстрі: варто попрацювати на ширшому оперативному просторі, а не тільки в сфері зачіски, по-різному розпатланої в різний час дня. Треба постаратися й приготувати щось новеньке, таку розвагу для маленької нічної серенади. Її фігура виламується з рами дзеркала, забігає далеко вперед, як і її думки. Вона добре знає свій будинок, там її чекає гірськолижник, обвішаний цінниками. Ми всі чекаємо, що в нашій калитці знову щось заведеться, у тому грошовому конверті почуттів, де бродять самі хмари. Так, клімат там дуже хмарний. Варто подумати про те, як нам себе прикрасити, щоб вирости й діставати собі бодай до щолопка.[¹ Вершина, верх гори (діал.).]

Жінка чекає, коли її чоловік звичаєм вирушить у свою контору. Чоловік чекає, щоб ще раз заглянути в ущелину дружини, перш ніж покласти її на льодовик до кінця дня. Бідні роботарі давно спустилися вниз разом зі сніжними лавинами, закинувши вузлик за плече. Хвильку перепочиньте! Автобус виїхав. Дитину відвезли, вона гордо височіє на тлі однокласників. Її життєві лінії вміло розмічено (можливо, з таким же вмінням, з яким дитина ковзає гірськими схилами, вона вже побачила кілька закордонних міст). Ведеться синові нівроку, відтоді як його колиску поставили в будинку, де живе благодійник. Однокласники дозволяють собі порцію морозива і наче зациклюються на ньому. Світло падає на великий будинок, немовби його проміння породжує вкритий воском паркет. Сьогодні в нас світить сонце, я так вирішила. Жінка хоче податися до райцентру, щойно випаде нагода, й обов’язково загляне в дорогий бутик, аби прибрати привабливого вигляду. Чому парубок не хоче задовольнятися нею від рання до смеркання, чому він, знавець глибоких снігів, ковзає схилами гір там, де лежить сніжна цілина? Побувати там, де ніхто до нього не бував! Хіба що торік — там до нього колобродив у снігу інший парубок зі своїми друзями й подружками. Жінка думає тільки про одне: що їй таке надягти, аби забратися швидше, вище, далі. Так далеко, наскільки далеко здатне злетіти її почуття. Будь ласка, запакуймо його знову! Наразі чоловік не може вгамувати її спокою, він вирушає на фабрику. Щоб забезпечити справедливу оцінку (і щоб тебе зарахували до людей забезпечених), скажемо, що він відповідає за її щастя на вісімдесят відсотків. Він дає їй це пійло. Чому б і вам не заглянути до нас, якщо ви, заглиблені в розмисли й багато поїздили, хочете посіяти бурю в очах іншої людини. Так, приїдьте й попросіть, аби від вас тут дістали цілковиту втіху!

Щоб мати м’яко підбиті плани на майбутнє, поглядаючи на світ з окремої ложі (лише в найбідніших місцях під ногами не стелиться килимова доріжка), жінка виходить із будинку, вкривши фарбою себе й свої нігті. Як чудесна й велика природа, у якій бідні бачать лише знаки обмеження швидкості й не реагують на них, щоб разом зі своїми безглуздими автомобілями змішатися з нашим кормом. Жіноча щілина повністю просочена продуктом чоловіка, що бродить у ній. На стегнах під колготками поналипало слизу, породженого щоденними звичками директора. Він охоче залишає знак, що він ще у змозі розмножуватися, хоча чорнила в авторучці залишилось як кіт наплакав. Він цілком міг би розігріти на своєму примусі пишний пиріг іншої жінки, молодшої. У горах швидко холоднішає. Ви можете спокійно називати це місцевими умовами, коли ліс відбивається у водоймі й трава перед вікном тягнеться вгору, щоб зм’якшити пам’ять про домашні баталії. Чи зможе бідний люд розлютуватися, коли обвести його круг пальця, як нас учить податкове законодавство? Директор паперової фабрики досі дивується, що людські орди, які в нього працюють, купують у тому самому супермаркеті те ж таки, навіть якщо в кожного свій розмір і своя вага. Маленькі крамнички в околишніх селищах давно вже позакривалися, аби місцевий люд не пускався на всі заставки, споживаючи пиво й канапки. Ця людина хоче струснути нас як слід за допомогою співу машин (наша промисловість добре пролунала за кордоном!) і хорового гармидеру, щоб ми лягли на звуковий бруствер, звернений проти нас. Одним стусаном можна домогтися, аби пристрасть, цей незалежний депутат людини, безумовно відмовилася від бажання віддати свій пронизливий голос. Тоді жінка заспокоїться. З кімнат, у яких на неї полюють винятково через її унікальний делікатес — статеву приналежність, крики летять до небес, крики на згадку про велику прю чутно за парканом. Чоловік і жінка давно вже впливають одне на одного, незабаром вони підведуться і підуть відмиватися одне від одного.

Дехто сьогодні знову не з’явився в церкві, де зі статуй сочаться краплі, а інші знову не опинилися серед обраних. Лісоруб під своєю зашкарублою шкірою й під звучні зведення щодо погоди проживає коротке життя у своїй дружині, що працює в універмазі. Її становлення пройшло від школи до сінника, і от їх уже троє, і вони тішаться життям на кухні, у їхній життєвій майстерні, де їх обробляють і не обтісують, адже іншого приміщення в них немає. Їм доводиться залишатися одне з одним. Природа збиває людину на її натуральну мірку, а потім приводить її у трактир, щоб людині можна було виступити з берегів. Удома вона застигає перед продуктами своїх почуттів, перед дітьми, і міркує про те, як би краще ганяти їх по будинку й розмазувати по стінках. Іноді діти тут кінчаються раніше, ніж їх устигають створити батьки, шарпаючи одне одного слизовими оболонками. При цьому потрібно гарантувати сталість і розвиток, у той час як хазяї країни отруюють дерева по загумінках, а папір, що його виробляють робітники, років за п’ятдесят стане своєрідним небесним знаменням. Марним, як їхній гнів. Безглуздим, як питання, чи носити жінці штани, чи спідницю — штани їй удома надягати не дозволено. Як їхні травми, що їх вони дістають на роботі, аж урешті виявляться ні в кут ні в двері, тоді і їхні задоволення швидко тануть. Біля стовпчика вони підставляють долоню під струмінь. І чутливі груди жінки перетікають у безформну нижню частину її тіла, де гілкується рослина, у яку люто вгризається лікар. До лікарні через кожну дрібницю не лягають. І в якийсь момент розлютовані раптом відчувають голод і стріляють собі прямісінько в голову з мисливських рушниць, які заводяться в потаєних куточках будинків, немов цвіль. Щонайменше, вони виявили у вашій особі старанного й чесного майстра, щоб дитина, перш ніж накласти на себе руки, вивчилася на автомеханіка.

Дружина директора приводить себе до ладу — це написано в неї на обличчі. Вона вичепурюється. Природа надає їй для цього свій покрив. Жінка під шаром косметики, з якою вона почувається людиною, долає більший простір, аніж його утворюють усі гори загалом. Тому вона не сподівається на природу в тому, що стосується її особи. Велика сила природи забиває їй дух, і жінка сідає у свою машину. І ось у батьківському краї уяви вона бачить свого нового зброєносця, і на себе вона дивиться геть іншими очами. Нехай її передчуття влучать у ціль! Навколо на неї видивляються пташині голови загублених людей, насаджені на палі її паркану. Жінки в селі дивляться так, немов ніколи не бачили інших країн, крім своїх маленьких володінь, де вечорами їхні володарі вдихають у них свій подих. Ще від своїх матерів вони навчилися постійно звертати увагу на гроші й дивуватися зображеному на них обличчю. Між сотнею і тисячею величезна різниця! Між ними лежить цілий світ, здатний перекинути міст через прірву. Жінка на автомобілі намотує на колеса серпантин шосе. Їй знову хочеться, щоб парубок, лекцією якого вона вчора насолоджувалася, якнайшвидше звернув у її бік свою сильну промову. Жінка є серед нас, біля підніжжя недоступних сходів. Гори поцятковані ущелинами, але ми залишаємося внизу, ми занадто безпомічні перед диким началом у нас. Парубок широко розкриє очі, коли побачить нову зачіску. Десь так стоїть справа з людьми, які перебувають саме посередині: між своїми тваринами, про які вони піклуються, — сотні форелей здохли в струмку, бо занадто швидко скинули воду із греблі, — та своєю роботою, що її вони собі забезпечили. Робота — недбалий подарунок власника фабрики. Так ми описуємо дитя і його розумовий вміст.

Вони граються на схилах. Нагору по прискалках підйомники тягнуть свій вантаж у водовідштовхувальному пакуванні, на якому бовтається картка із запрошенням від матінки-природи, запаяна в пластикову оболонку. Так, земля ця моторошно розцвіла під їхніми лижами, розцвіла там, де вона споконвічно була багатогранною або ж просто випиналася гранями скель. Снігові гармати випльовують заряди просто перед навіженими туристами з Відня, що приїхали на один день. Кожен із них уважає себе сніговою гарматою, крутим асом. Тут ми, мабуть, затримаємося довше, ми існуємо на білому світі вже кілька еонів, аби змінити світ, а тут він закінчується саме під нами. Лижники тільки заграють із ландшафтом, не бійтеся, вони не занадто боязкі. Вони мандрують землею, гордо несучи свої гігантські причандали, і готові затоптати будь-яке багаття. Пристрасть до швидкості захоплює городян до самих вершин, і та сама швидкість знову шпурляє їх униз. О, якби вони ще раз могли як слід знетямитися! Вони б облетіли навколо сонця, чесні майстри, які демонструють, що вони можуть зробити із себе й з інших. Вони змішалися з іншими людьми й наплодили нових спортсменів. Їхні діти закінчать лижні курси, зберігаючи шви своїх батьків на лиці. Спорт — це хвороблива меншовартість, — чому ж саме вам від нього відмовлятися, якщо вам особливо нема чого втрачати? Дорогі меблі тут не виставлені, однак вартості комбінезонів, оснащення й розкішних аксесуарів разом із надто нездалими й абсурдними головними уборами не покладено жодної межі, а якщо така і є, то через цю гірку всі просто перестрибують! А за цією гіркою виростає інша, і вона прийме на себе все, що в нас міститься. На Альпи давно важать гострі зуби моди, смертей і постійних звичок, а вечорами ми лягаємо зо сміху, слухаючи місцевого блазня з гармошкою, що чмихає між нами. Навколо сплять сільські жителі. Коли ці люди вранці вирушають на роботу, гори перед ними не розступаються. Вони підстрибують на кожній купині, їдучи на велосипедах або пристебнувшись до сидіння малолітражок, поки їм, нарешті, не буде дозволено розгорнути ворота, що ведуть у доглянутий парк службовців. Так, багатьом щастить із кар’єрою, якщо їхні ноги й почуття добре підбиті залізом. Прошу тиші. Зрештою, і тут люди працюють перед своїми тваринами, кожен у власній клітці.

Ніхто не простягне руки й не схопить цих гірськолижних тварин, які вивірчують у землі кратери, не завадить їм у цьому. Ніхто не вільний від земних законів, які говорять, що важкий предмет завжди мусить падати вниз, інакше їм доведеться випробувати це на власній шкурі. Багато хто носить сонячні окуляри. Вони розглядають один одного й думають про їжу. Увечері планується переспати з ким-небудь за правилами французької «нової кухні»: порція маленька, але вишукана. Погода виливає зі своєї тарілки багряну пару, стукають качани, падають золоті голівки, гори застигли в тиші. Тисячі безшабашно-непристойних людей шпурляють себе вниз по крутих схилах. А кількасот зайвих людей виробляють папір — товар, що знецінюється ще швидше, ніж з нас висотує жили спорт. У вас досі не зникло задоволення від читання й пристрасть до життя? Ні? Ну, тоді йдемо далі.

Жінка наважилася поїхати до районного центру, туди, де її чоловік паркував свою машину й вдихав гарячу пару в сауні. Нічого не поробиш. На його калитці й на виступах, косо прибудованих до міжхідневого прогону його геніталій, зависла його власна дружина, поруч із якою директор знаходить сон, коли вирушає на пошуки спокою. Дружина стала його надміром, він виливається в неї, поки вона не хлюпає через край. Чоловік існує для того, щоб дати жінці подбати про одну дрібну штуковину на його тілі, а жінки одягаються настільки ризиковано, щоб оновити чоловічу плоть! Відповідні апартаменти відзначені червоними ліхтарями, що світять із вікон, але відвідувачів тут набагато менше, ніж колись. Аби перевести подих, чоловіки дедалі частіше вміло беруть фігові плоди своїх жінок у долоні й вичавлюють із них сік. Перед цим вони спутують своїх свійських тварин, аби знову застати їх там, де залишили, прикривши їхні тіла черговою обновкою. Нині вони приступають до своїх дружин з короткими гужами й не вважають їх рівнею собі. Сонце освітлює дорогу. Уздовж неї стоять дерева. Тепер і їм каюк.

Новомодна хвороба встеляє вам шлях у звичні статеві дірки, шановні добродії, туди, звідки ви раніше постійно хотіли дати дмухача. Тепер це стало питанням життя — ви маєте довіряти своїй партнерці, інакше вам залишається тільки пряма дорога до лікаря. Але ж колись перед вами, здавалося, були відкриті всі шляхи, на які ви, улюблені мандрівники, звертали, відчуваючи щастя від вашого безсмертя й виконуючи на вашій кишеньковій гармоніці різні номери. Як часто ви засмучувалися через свої глухі інструменти! Нині всі ми, дивлячись один на одного, крутимо ручку й, паруючи від жадібності, подаємо себе під своїм власним соусом. Огидний завсідник природження тепер харчується тільки вдома, адже там найсмачніше. Нарешті чоловік відповідає своїй штуковині, що бовтається на ньому й встає дибки. Раніше за першої-ліпшої нагоди він обрізав дружину як живопліт, а тепер він сам дико розростається перед нею. Така-от дрібниця! Кожен має навчитися обходитися з нею, щоб пополірувати сідниці своїй партнерці й спочити вічним сном, адже колишнього простору у виборі інших партнерів більше нема, а ця жінка досить простора! Нині чоловіки запливли жиром, і тепер їм ближчі й рідніші почуття, по які далеко ходити не випадає. Колись чоловікові будь-яку жінку готували на його бажання. Нині він випорожняється у власну дружину, а вона раз у раз обполоще його столовий прилад. Огидний гість насолоджується її сідницями, зігрітими простирадлом. Він повністю зосереджений на тому, щоб підтримувати ерекцію на зарослій галявині свого таза, у якому все булькає й пузириться. Він живе в постійному страху, що втратить форму й що його замінить який-небудь люб’язний незнайомець. Атож, хіть. Усі хочуть вибудувати себе з неї! Але от використовувати її як підмурівок я б вам, якби опинилася на вашому місці, не радила.

Вічні мандрівці крадуться, немов дикі звірі, квітучими вулицями, скидаючи вниз уламки скель. Для потужних вибухопакетів їм, цим чоловікам, потрібно миле й затишне лоно, у якому вони могли б постійно жити. Поки вони в череді, вони ще боязкі, і м’ясисті жмутки їхні вкриті потом прозорих пластмасових плівок. Але незабаром, коли сонце обпалить їх своїм промінням, вони постануть, сік потече з вузенького канальця, що дедалі ширшатиме й ширшатиме, а потім сонце засмалить щосили, вологий смітник вибухне, і різкий запах їхньої статі розійдеться над автомобільними стоянками. Зіниці звужуються в напрузі, коли вони намагаються зрівняти двічі по два, доти, доки їхній возик не приземлиться де-небудь у канаві і їхні бажання, звільнившись від збруї, не вирушать побродити у пошуках нової тварини, що могла б їх звідти витягнути. Чоловіки недаремно пожили на цьому світі. Їм дзюрять просто в обличчя, коли вони того захочуть, і вони тихо лежать під статевим кущиком, рослинність якого оберігали. Тепер кущик поливає їх сам. За яку-небудь нову брошку на таке здатна вдома навіть безпристрасна Ґерті, якщо, міцно стиснувши кулака, як слід затопити його в її вгноєну грядку, щоб земля розкрилась, а вона сама розмерзлася й розслабила свій сфінктер. Таке задоволення може дозволити собі кожен із нас, не ховаючись у нашій зневірі, у нашій криївці, де нас оточують самі лише меблі. Ми-бо люди, що постійно стежать за собою, щоб не знизилися наші життєві стандарти.

Час з’їдає хіть, з якої ми простромлюємо один одного й пронизливо кричимо, оскільки вранці заведено укладати ще більше тіло поруч із нашим сміттєвим відвалом. А от ті, хто утомився від життя, ті жеруть один одного живцем разом зі шкірою й волоссям. Їм легше, їм не потрібно стежити за фігурою або знебарвлювати волосся, вони самі безбарвні. Вони тупцюють перед фабричною машиною, стоптуючи підметки, і постійно підмітають навколо себе. І коли вони оглядаються навколо, то бачать, що стоки із каналізації забруднюють струмок, І вся їхня праця, вся праця, що її вони проробили, тисне сухими брикетами їм на груди. А директор фабрики, підтримуваної державою й перекачуваної за кордон, хоче тільки одного — пирскати в цю почвару, у свою дружину. Вона випускає небезпеку з вечора до ранку. Як він наважується залізати до неї в сідницю, туди, де тесля не поставив затичку? Коли ж святому Губерту, заступникові мисливців і його єгереві, буде дозволено заснути прямо в запашистій лисячій норі, в якій його піймали? Хто, якщо не він, опуститься перед дружиною на коліна, дістане удар по нервах і відповість на нього ударом прямо в її зморшки, в одну за іншою? Вона являє свій лик згори, а його обіцянки несуться знизу, з торговельного намету, злітаючи з двійчастого язика його плоті. Вітер овіває поля, і жінки постійно кружляють навколо нас. Ми живимося ними, живимося разом з ними. І наш жвавий рух не заважає жителям найближчих будинків, він спрямований туди, де вони можутьрегулювати свій власний рух.

Директор стоїть, прилаштувавшись біля своєї машини, і бурить. Дорогі фари освітлюють його фігуру. Йому дозволено накачувати в дружину м’ясний екстракт стільки разів, скільки вона схилиться до нього зі своєї гори. У своєму великому будинку парочка паркується всюди, щоб учиняти одне з одним, як наказує закон. Дружина тупає до перукаря. За горами встає сонце, луки оточують себе світлом дня, що все виставляє у найкращому світлі. Одна ця жінка затирає неправдою тріщини, які залишив у її облицюванні час. Усі ми марнолюбні, милі дами. Нехай ваші зуби сліпуче сяють у роті, а ваші сукні майорять на вітрі! Кидайтеся ж на свого партнера, наче він уже багато годин нічим вас не скривдив! Припніть свого язика!

Чарівний сон для закоханих парочок ніколи не кінчається. Вони йдуть на роботу й відвертають обличчя від дороги, що її вони добре знають, аби глянути на іншу людину, теж їм добре знайому. І ось усі вони стоять тут, один попри іншого, й один з них купує знижені в ціні спортивні костюми, щоб остаточно позбавити їх будь-якої ціни. Дорога відцвітає під їхніми ногами. Їхні дружини зяють ранами там, де до них доторкнулися, однак сьогодні ніхто з них необачно не бере бюлетень. У противному разі фірма, у якій ми знайшли для себе місце під сонцем і партнерку по коханню, відразу насупить брови. Як виникає зображення, коли ми натискаємо на кнопку? Без поняття. Але під час грози варто відключати телевізор і діставати ваше власне зображення з моторошної щілини, у яку ніхто не кине бодай дрібняка, щоб туди подивитися. А проте, ви живі й живете частіше, ніж ви того заслужили, живете за рахунок приязні тої жінки, що збирає й склеює вас із черепків.

Зібравшись під хмарами, вони входять у ворота й зникають. Їхніх сил дістає лише на це, на фабриці з них усю кров висмоктують. Ходіть негайно додому, до своєї дружини, і відпочиньте як слід, поки на автомобільних цвинтарях горить ґума й автогенне зварювання виділяє своє блискаюче вариво. Залізо стогне, з ран куплених на понаднормові автомобілів, які їхні власники колись любили більше, ніж люблять жінок, вивалюються назовні сталеві нутрощі. Насамкінець ось ще що: не приставайте на власний смак, адже перш ніж ви собі щось придбаєте, на ринок буде викинуто нову модель, яка чекає тільки вас, тільки вас і нікого іншого! Але ж у вас уже є модель, яку ви багато років тому вмовили словами й банківським рахунком. А ну ж бо по домівках, гаразд?!

12

Жінка, повністю перетворена новою зачіскою, зробленою заради свого залицяльника, висаджується на берег маленького містечка. До себе вона притискає тільки свою сумочку. Сина, даного їй долею, вона залишила в школі. Поліцейські мало не переводять її через вулицю і миттєво червоніють, тільки-но глянувши на неї. Її хитає. Однак вона не йде на дно, легка плавчиха, під якою шумить джерело всіх нещасть. Жінка в норковому пальті сковзає по паперовому потоці, виробленому іншими паперовими тиграми, над якими загрозливо здіймаються гірські шпилі-двотисячники. Ці люди вирвали целюлозу й папір з обіймів безмовної, беззубої природи. Одяг цієї жінки в простішому варіанті повинна б уміти скопіювати будь-яка кравчиня. О Боже, чого тільки на ній не знайдеш! Деревина, нарізана невеликими порціями, покладена у високі штабелі навколо фабрик і тартаків. Чому дружина директора взула туфлі на високих каблуках, адже замерзла вода навколо міцно скувала ґрунт, а заодно й нас разом з нею? Ми не наважуємося йти, якщо нам забороняє світлофор. Жінка вирядилася в якусь дурню! Вона сідає за кермо й робить ковток. Вона полоще зуби засобом, який захищає її від себе самої. Її затребуваний коханий не пропаде в снігу, він ще та штучка. Молодість коштує дорого сама по собі, навіть якщо зламаєш ногу. Молодість радіє власній силі, з якої зухвало пробиває собі дорогу, зодягнена в модне пальтечко, над яким роки ще не взяли гору. Подаруймо й бідним, і багатим радісний день, проведений на хвилях спорту, адже й тим, і іншим найчастіше доводиться долати цей далекий шлях. Аби дістати втіху від недоторканого снігу й дещицю порушення. Щоправда, багаті хочуть дібратися якнайближче до джерел стихій (там вони зможуть причаститися п’ятою точкою до білосніжного покривала чистої стихії). На них сиплеться сліпучий сніговий пил, вони немов породжені землею. А бідні прив’язані до фабрики й до своїх коханих удома і теж радіють снігові.

Пані директорова сідає за кермо, ретельно стоптавши по місту свою репутацію. Цікаві міські фізіономії, розпливаючись у посмішці, притискаються до шибок кондитерських. Вона п’яна від самої себе, вона вийняла пляшку з кишені шуби! Губи її посміхаються на морозі. Веселі пики за вітринами нахиляються, немов хочуть запасти їй просто в душу. Молоді жінки, на яких виснуть, стовбурчачись, їхні діти й сукні, саме зараз вирушають за покупками. Їм не хочеться пропустити видовище. Їм хочеться грати яку-небудь роль, таку, як у цієї жінки, вони б таки себе виявили! Пережити ясним днем фіаско в перукарні, до пари невдачі наших гірськолижників на олімпіаді, самій виймати з волосся ті штучки, на які накручують нас, жінок. Вони б на це ніколи не наважилися! Розглядайте своє відображення в дзеркалі без страху, адже зачіску легко змінити, якщо ми собі більше не подобаємося, дорогі дами.

І от ми стали іншою людиною, м’якою й розчуленою власною вродою. Адже в іншому пакуванні ми переісточуємося! Будь-яка щораз старша жінка платить свою ціну за миття, стрижку, укладання й насолоду життям. Щоб волосся зовні мало значно багатший вигляд, аніж наш банківський рахунок. Уся наша турбота, всі тістечка, у які ми вклали стільки зусиль, гай-гай, коли роботу було зроблено, ми з марними качанами напереваги безцільно бродили, поринаючи в сутінок вечора, ялозили їжу, мили й опускали голову на улюблені груди, що на чотирьох маленьких коліщатах відвозили нас у комору, щоб драїти пательні з рештками життя. А якщо цього ще не відбулося, то нас незабаром поміняють, після того як хто-небудь із жалем похитає головою й злість покриє обличчя сперечальників. І тоді в порожній, без меблів, кімнаті нам доведеться зачаїти дух, немов ми самі спустошені. Ми ніколи не прощаємо, щоправда, ми нічого не прощаємо й самим собі, коли ми із силою обрушуємося на тарахкотливі жорна людських почуттів, усе це безглузде. Незабаром нас якісно замінить хтось молодший, його вже зростили, вигодувавши новою якісною їжею! Чому саме я? Чому на мене, якій за сорок, валяться всі труднощі, чому я зважена й визнана заважкою на шальці терезів, коромисло яких відхиляється від мене в бік дитини? Тому що я намагалася пристосуватися до будь-якої несподіваної радості й купувала собі новий одяг.

Дружина директора сідає в машину й повагом рушає з місця, щоб добути собі Міхаеля, голос якого тим часом розноситься над гірськолижною трасою. Сміючись і голосно кричачи, немов поліцейський, він обганяє своїх друзів, так, він лускає від сміху, кепкуючи з них. Навіть уночі пам’ять його зберігає всі ті місця, куди він вирушить. Саме це й ніщо інше мається на увазі, коли заявляють, буцімто зустріли людину, налаштовану на таку саму довжину хвилі, на хвилясту лінію зачіски, що її, позіхаючи, спорудив моторошно модний перукар. Увага, закликаю всіх: не проґавте через це нову моду, що спочатку змушує нас недовірливо похитувати головою, а потім, обертаючи нашу думку на свою користь, частину шляху крокує з нами в ногу. Гляньте на мою голову й не лякайтеся витрат! Це нічого не коштує. Так, ми носимося з собою, поміщені в пластиковий пакет із найближчого спортивного магазину, в якому лежать канапки, не загорнені, як і ми. Нам це не допоможе. Не ми повинні стежити за дорогою, дорога повинна стежити за нами, перш ніж ми знищимо всю найближчу рослинність на п’ятсот років уперед. Міхаель, якщо він упаде, не лишить на схилі глибокий слід, як це робимо ми, неспритні лижники. Ми зовсім не квіти, але, всупереч усьому, хочемо прорости головою крізь стіну природи! А Міхаель — він здатен прокреслити слід у серцях своїх шанувальників! Він зі сміхом розповідає їм про свою вчорашню пригоду, про жінку, що її він узяв до себе на облавок, а потім знову зіштовхнув у воду. В’язку невдач звалено на плечі інших людей, і нас це зігріває. Потрібно просто підпалити хмиз, і ось в одну мить перед нами з’являються закохані губи, від яких віє ароматом свіжоприготованої страви. Жінка вже втратила витончену і ясну свідомість. Вона проводить рукою по волоссю і руйнує працю людей, під гарячим ковпаком яких їй довелося сьогодні вібрувати. Можливо, зараз перед її будинком стоять і чекають діти з ритмічної групи, яких твердою рукою відправили туди родичі. Начхати. Адже це всього лишень її хобі. Сини й дочки тих, хто стогне під тягарем злиднів. Тих, хто мусить плювати собі на долоні лише задля того, щоб доля викинула їх за ворота. Жінка вже забула й про них, і про себе. Вона їде в той бік, де кінчається гірськолижна траса, на якій вершиться право швидких. Їде туди, де туристи незграбно й неквапливо відстібають лижі або, зв’язані один з одним у парі покірних тварин, терпляче вішають на клямру підйомника важкі від життя сідниці.

Уперед, тільки вперед, назад ми не дивимось, адже позаду очей у нас немає. Жінка вгвинчується в землю високими каблуками. Любителі зимового відпочинку з подивом гойдаються, немов човни на рекламному плакаті з видами природи, на якому все відповідає один одному, й тільки одна ця жінка не вплітає свого голосу в хор загальних веселощів. Людська ріка невпинно несе свої хвилі схилом униз. Тим затишнішими й смачнішими ми станемо! О, ті туристи. У зеніті лижних костюмів женуться вони влітку з гори на пляж і, тільки-но приставши до морського берега, знову хочуть, щоб настала зима, аби опинитися там, нагорі, де вони сподіваються знайти свою солодку часточку: головне — бути там, де всі! І виливатися в казан долини з якнайбільшої висоти, якнайвиразніше впадаючи в око і якнайприємніше. Щоправда, від очей їхнього начальства вони воліли б сховатися, коли ні з того ні з сього просто перед ними виростає їхній шеф і гуде, як пропановий пальник. Яка краса, така приємна блакитна куртка з каптуром, підбитим хутром, а з під неї визирає светр, червоний, немов щоки, яскраво-червоні від ляпасів! Ми готові спокуситися й забути про те, що нам ніщо до ладу не пасує — ні наш торс до наших стегон, ні наша голова до наших ніг, ніби ми, кожна частина сама по собі, належимо різним людям. (Так-бо ми складені, зрілі жінки. Дорогою ми якось розгубили свої форми, так, тепер в нас не закохаєшся!) А люди ці, своєю чергою, страх як відрізняються одне від одного, і подібна відмінність відома тільки нижчим верствам суспільства, що зазнають принижень. Погляди наші прив’язані до скорботних пам’ятних хрестів край гірськолижної траси, але ми споряджені люксусово. Унікальне видовище!

Раби й рабині спорту скупчилися групками, галасують, курять і вихлюпують себе до дна. Їм майже нема чого сказати одне одному тут, на лижній станції біля підніжжя гори, де вони об’якорилися з посмішкою на вустах. Усі їхні враження пов’язані із принципом — їсти, щоб жити! Про їжу вони й розмовляють. Феєрверком своєї балаканини вони освітлюють себе й землю навколо набагато яскравіше, ніж ті, кому треба цю землю обробляти. Туризм — гарантія нашого добробуту! Вони збирають розкидані там і сям речі, а сніг пригинає до землі гілки дерев. Різке світло, якого не відчуваєш під нейлоновим одягом, пробиває собі шлях у гарних заметах, у снігу, який спочиває на тому, що колись було лугом і насичувалося водою. Тепер воді не просочитися в землю. Ми витоптали її й покрили лаком наших стрімких лиж. Кожен із цих людей підозрює себе в тому, що саме він — найкращий лижник на крутому схилі, а виходить, життя їхнє знайшло вдалий кінець. Узимку, коли землі треба спати, її будять голосними лементами. Обличчя їхні породжують шум. Люди за кілька секунд долають відстань, відміряну їм, розбігаються схилами, на яких вони не відчувають уже ні даху над собою, ні ґрунту під ногами. Летять униз безневинні діти. Давайте не будемо більше влазити в наше оригінальне пакування й без потреби розставляти ноги ширше, ми-бо навчилися бездоганного паралельного польоту! Ми можемо заткнути за пояс чемпіона світу, це стосується й наших лиж, що залишають борозну, цілком порівнянну з нашими розмірами. День нівроку. Молоді люди оголюють голови. Сніг падає на них, але нема чого боятися, він до них не прилипне. Австрійська спілка гірськолижників не боїться наших душ, вона міцно охоплює наші кінцівки, уражені самолюбством, і тягне нас стрімголов униз. На наші стегна вона накладає нові пов’язки, і взимку наступного року ми знову приїдемо сюди й проб’ємося далі й вище! Сподіваємося, що нас не ганятимуть, як набридливих мух, через брак снігу!

Ми струменіємо в долину, наче піщини у величезних годинниках світу. Гострі облямівки, що їх нам не раз намагалися згладити, ріжуть наст, розпанахують сніг, на якому знаки й малюнки поєднуються в одне ціле: всі проти всіх на цьому білому святковому покривалі, на яке ми висипаємо себе, немов крупиці бруду. Майже все тут належить Австрійському управлінню лісового господарства, а залишок, солодкий нектар у кілька тисяч гектарів, — власність шляхетських родин та інших домовласників, яким належить тартак і які пов’язані міцною, довгостроковою, скріпленою кров’ю угодою з паперовою фабрикою. Крісла підйомника — у них сказане ненароком набуває свого значення! Чудово. Всі ми хочемо змін, вони приносять із собою тільки добре, і гірськолижна мода з кожним роком змінюється на краще. Земля похапцем приймає спортсменів і спортсменок, батько не бере їх на руки, коли вони втомлюються, але от з’явилася жінка, дружина директора паперової фабрики: підійдіть ближче, якщо ви ще можете рухатися на ваших підпірках, я впевнена — з вашого рота відразу проллється назовні трохи світла!

Міхаель сміється, і сонце міцно тримається за нього. За кілька десятиліть ця місцевість змінилася настільки, що приймає лише корисних для неї людей. Селяни тепер марні, і вони сидять удома перед телевізором. Тривалий час вони були похмурими рятувальниками цієї країни й грубіянили аграрним кооперативам, але все це в минулому. Так, зміни, зміни — це нова сукня, що наповнює заздрістю наших сусідів і заповнює нічні бари до меж їхньої місткості. Ми в нашому різнобарвному одязі стали їстівними, коли лежимо в околишніх лісах з переламаними кістками на дошках, які колись обгризали дикі звірі, а сьогодні під впливом гострого болю вони означають для нас увесь світ. А проте, ми бажаємо бути дикими! Голосно кричати, так, що нас далеко чутно й нас лякаються лавини, в яких ми зберігаємо себе. Якщо одного разу випустимо на волю почуття. Піднятися над собою й сісти на виступ скелі! А гора плюється кам’яними осипами в людей, які втратили обережність. Тутешні місця такими людьми нині тільки й годуються, і в питних закладах повно народу, що припадає нам до смаку.

Жінка думає, — і вона помиляється, як ми блукаємо нашими рідкими лісами, — що вчора вона накинула на парубка страшенно блискучу сітку. Вона накинула на нього свій грізний образ, і тепер парубок тримає її світлину в зморшці під грудьми (у досить короткій виточці) і раз у раз її розглядає. Йому не варто більше ховатися від неї. Їй мало потай мріяти про нього, у ній безупинно звучить глухий голос жадоби. Гірський схил відкидає назад її трелі, на що вони йому здалися? У нього є своя власна стереоустановка, адже звідусіль тут кричать люди, немов їх ріжуть, наче вони врізуються просто в бурю своїми вузькими гострими боками. Жінка хоче заясніти під поглядами Міхаеля, вже не тримаючись нічної пітьми, коли хоч у вічі стрель. Від того, щоб постати тут у щирому, природному вигляді, її втримує лише особлива сміливість, тримає у шорах, що їх накинули на неї лижні полози й презирливі погляди туристів, які з’їздять зі схилу. Каблуки її черевиків, тут недоречних, угвинчуються в сніг схилу. Хіба вона не зауважує, як вона вже майже дряпається вгору чимраз вищим почуттям? Куди заведе її доля, я маю на увазі — куди заведе її спритність, із якою вона рухається на цих непридатних для ходіння пристосуваннях? Вона вся вже змокла, каблуки пробивають відкриті отвори. Нам, жінкам, варто розкидати себе по луках твердою рукою, кидати себе на паркет закладів, де доводиться витримувати випробування під поглядами стерв’ятників і молодців, яким аж ніяк не до снаги оцінити напрямок нашого смаку. А проте, в спорті ми теж хочемо доп’ясти більшого, ніж самого глузування! Ми хочемо, щоб нас визнавали в будь-якому місці (ваш квиток, так, усе гаразд!), нас завжди потрібно відкривати у відповідний спосіб, щоб можна було знову захлопнути з голосним стукотом. Творче начало виснажується дуже швидко, і ми дізнаємося про те, що ми маємо дізнатися, а саме, чи здатні ми вміститися в орній борозні, в яку нас кинули.

Ніхто не витягає п’яну й захоплену собою жінку за її нову зачіску із глибоких снігових ям, які вона сама собі викопала. Шановна пані, жаль, що наші друзі вже виїхали додому! Але ж ми ще тут, і на наших теплих грудях висить на шнурку бейджик з абонементом, який дозволяє нам перевалити через гори. Не хочемо вас кривдити, але ви поставили свій надійний намет на не найнадійнішому місці, все виглядає так, наче у вас узагалі немає своєї домівки. Сонце стріляє в молодих людей променями, бо воно закотиться занадто рано. Але й у темряві відразу ж складуться пари. Ми цілком законно долаємо гори. Як ми собі там справуємося, цього не визначить жоден закон, окрім закону тяжіння. Ми з подивом відбігаємо одне від одного, але іноді не в той бік — у тому напрямку не варто ні плювати, ні відливати, інакше вцілиш сам у себе.

А інші? Вийміть, приміром, будь-якого службовця з його сейфу! На лижний схил підіймається слуга, креатура слухняності, істота без змісту; він озброєний, однак, голосом виборця і впевнений, що може з усмішкою дивитися на цю жінку. Парубок будь-якої миті може поглузувати з неї, і його молодий голос б’є жінку по обшивці. У конторі молоді люди обачно обходять себе самих і свого шефа, проте тут вони разом зі своїми сухожиллями й кістками розчиняються в природі, наче були досить щедрі, щоб роздарувати самих себе. Знайти безсмертя за допомогою золотих медалей! А той, хто під час слалому впаде поміж стійками на трасі, відчує на своїй шкурі, що за ним нема кому сумувати, — як у звичайному житті, коли йому випаде звалитися між двох розхитаних стільців!

Під льодом струмка висять в’язанкою форелі, взимку їх не розгледиш. Друзі Міхаеля сидять усі гуртом, радіють один одному й дивляться на світ крізь скельця сонячних окулярів. Міхаель, здіймаючи фонтан снігу, з’їжджає схилом. Усе буде добре, адже сюди завернули симпатичні дівчата, щоб покрутитися тут, а тоді накивати п’ятами. Вони байдужливо стоять напроти нас, напроти тих, хто не сяє сліпучим блиском, як недоступний сніг там, на стрімкій стіні. Вони живуть ще занадто близько до того витоку, звідки вони походять. Усіх нас тішать нові речі, але тільки юні дівчата показують у них нівроку. Вони такі, які є. Усунуті від лугів, на яких пасемося ми, жирні корови, що соромляться своїх широких стегон. Ми втратили наше власне начало, у таємничому блиску воно ховається потойбіч наших спогадів і не вертається ніколи. Так, ми лежимо на мілині не тільки в нашому соціальному стані.

Нумо краще розважатись, і розкривати, і розчленовувати (вичленовувати) людей: жінка виривається зі свого християнсько-соціального середовища й прямує до студента. На зап’ястках у нього висять лижні палиці, немов залишки посліду. Почуття, вночі винагороджене рясним сім’явиверженням, уважає за можливе, прибравши людської подоби, з’явитися на світ Божий. Ми не звикли до того, що вітер свистить навколо нас, ми живемо у квартирах із двох з половиною кімнат! Ми ніколи не досягнемо вершин, рухаючись важкими стежинками, вершин, із яких течуть струмки й скотитися з яких — справжня вершина задоволення! Ви і я, ми зустрінемося знову біля кіосків з гарячою кавою й канапками, де на нас очікує незліченна юрба. Батьківщина, у межах якої не наступає вечір. Час, коли уникаєш багатьох, а зустрітися хотів би лише з деякими, щоб ми, немов негода, могли зависнути на плечах одне в одного, споконвічні супротивники.

Дружина директора в норковій шубі й у хмарі алкоголю кидається на груди своєму нинішньому хазяїнові. Разом з ним вона хоче покинути цей світ, попльовуючи фруктовими кісточками й розкривши нарозтвір свій недільний додаток. Вона хоче ще раз почати знову, оточена легким і вітряним Міхаелем. Будемо приймати речі такими, які вони є: не Міхаель породив цю жінку, зовсім ні, йому заважає час, який пройшов з моменту її народження! Особливо тут, де світло й де скрипить на морозі упряж спортсменів. Однак на неї впало світло любові, — воно світить нам із самого початку, але навіть прикурювач у машині світить яскравіше, — і це світло повалило її на землю, немов мішок зі сміттям, який ось-ось лусне. Місцеві жителі сміються. Ген-ген гримлять вантажівки хоті, ви хіба не чуєте? Краще відійдіть убік!

Людям не потрібні закони, вони керуються почуттями. Від постійного вживання жінка не кращає, але якщо вона сама має намір зазіхнути на парубка з місцевих — дзуськи! Тут спритні сини долі виставляють руки вперед і повністю закривають себе. Жінка заливається рум’янцем, лице її блищить, і її вже нема. Вона не з’являється у видошукачі цього парубка. У його очах вона негарна. Молодь росте сама по собі, як трава, цікавиться тільки собою й, прикута до лиж, розбурхує сільський мир і спокій. Майбутнє їй байдуже, все сьогоднішнє їй однаково миле. Молодь вигулює сама себе. Їй належить усе, у нас же немає нічого, навіть стільця, на якому ми сидимо в дорожньому ресторані, де нас не зауважує офіціант, котрий відмовляється взяти нас під своє крило. Ґерті притискається до Міхаеля, проте зісковзує по його змученому вітром синтетичному одягу. Затишно вкритий своїми однолітками, він для цієї жінки якийсь ламанець. Він легкий, йому там подобається. Таких людей, як він, турфірми вміщують на обкладинках своїх проспектів, ставлячи за подарунок, за заставу вірності. Йому там теж подобається, подобається в кафе й ресторанах, де можна тихо вдихати прохолодь повітря й кондиціонерів навколо своєї голови. Ми ж, бліді фігури, важкі на підйом, ми, немов свинець, прив’язані до своїх катетерів, по яких стікає наша бідна тепла водичка. Самі вулиці для нас огидні. Ми — гірські мандрівці, розлиті в пляшки, привчені до пляшок, ми — харч природи, у якій нам згодовують шинку й сир. Атож, природі ж бо треба дати можливість порадіти, коли ми раптом труїмо самі себе. Коли ж ні, люди помирають через її круті дороги й холодні продукти.

Міхаель уже наполовину відійшов од неї. Світло світить і мертвим, але особливо леститься до нього, живого. Наші божественні спортсмени-олімпійці привезли додому вже дві медалі, які лестяться до їхніх ший, поки ми розглядаємо їхній зворотний бік: світочі слави, які в телепередачі тягнуться до нас зі стелі, ніколи до нас не дістаючи. Хоч яким порожнім і байдужим є Міхаель — у цьому разі він якнайщиріше святкує перемогу разом з нашими хлопцями й дівчатами. Жінка шкутильгає по глибокому снігу поруч із огорожею траси й опускається на землю. Міцний трос, до якого ліпляться стоси соломи, служить для того, щоб жінку разом з іншими, хто не хотів би, аби його витягнули надвір із його закутка, відокремити від спортивного народу, що живе на лижних дошках, з яких сколотять їхню власну труну (відокремити від народу, що захоплено привітає лижників на площах Героїв: «Карлі Шранц![Карл Шранц (нар. 1938 р.) — австрійський гірськолижник. Володар багатьох нагород у швидкісному спуску. Утім, впав у неславу через сумнівний епізод, який мав місце під час Олімпійських ігор у Ґреноблі 1968 року. У розпал суперництва австріяка з французом Жан-Клодом Кілі, фаворитом турніру, Шранцові нібито в тумані перетнула шлях дивна фігура в чорному одязі. Шранц припинив спуск і пішки спустився до підніжжя гори, зажадавши нового старту. Прохання австрійця задовольнили, і він показав найкращий результат. Проте за дві години Шранца дискваліфікували за те, що він до моменту зустрічі з „непізнаним“ пропустив двоє воріт (за іншою версією, причиною стала наявність рекламних надписів на лижах). Лижник пояснив, що помилки припустився через примару. Апеляційне журі після п’ятигодинного засідання залишило медаль у Кілі.] Цей лижний ас любий кожному із нас!»). Тіло жінки витягається в тугу струну бажання, щоб скоротити відстань між собою й зниклою молодістю. Може, покатаємося на санках із друзями? Ні, нізащо, Міхаелева компанія вже склалася. Вони постійно одне в одного на очах і іноді залюбки залишаються вдома, щоб подивитися на картинки в спеціальних журналах і піднестися в очах один одного. Молоді чоловіки, в яких жінка із задоволенням розчинилася 6 уві сні: замість носитися безглуздо, вони сподіваються, що незабаром їх винесе на самий верх, на командні поверхи. Сьогодні вони весело розгулюють у глибині лісу, і там же неспішно прямують мисливці.

Жінка підводиться, її хитає то в один бік, то в інший, відтак вона знову сідає в сніг, такого відвідувача обслуговувати ніяк неможливо. Свій власний трактир вона принесла із собою. Вона відпиває із пляшки. Міхаель зі сміхом озиває її, і тут уже інший маленький напівбог з його власної чаші (з банки з пивом), що завдавав утрат ворогам однією лише своєю присутністю, простягає руку й зі сміхом тягне Ґерті до себе, щоб визволити її із замету. Він тягне жінку за рукави. Незабаром йому здається, що все йде надто повільно. Він висмикує її із глибини на мілководдя траси, куди він сам не хотів би потрапити й де можна залишити дітей самих, без нагляду, а за годину вони повернуться з рум’янцями на обличчі від сонця. Тварини замовкають під вантажем хмар, це не віщує нічого доброго. Їх завжди ведуть на вибій в інше місце, де кров бризкає навсібіч. Жінка майже бездумно вп’ялася своєю допіру позолоченою головою в біле світло. Вона знову падає, і її знову тягнуть далі. Ті, хто ближче, запускають їй руки під шубу. Буває так, що дитина довго смикає свій статевий орган, а потім із захватом відкриває щось нове для себе. Жінка розметала свою нову зачіску по снігу. Норкова шуба покриває Ґерті з головою. Перед небагатими будинками в селі спотикаються й падають діти з важкими цебрами в руках. Хати побудували просто біля води, земля там була волога й дешева (дуже схожа на наші мрії про протилежну стать!). Люди там щодня тягнуть у рюкзаках нагору весь тягар нагірного хреста, аби Бог знав, за що він усе це завдав собі на плечі.

Трохи осторонь від жінки та її групи, шпортаючись, катаються початківці. Постає питання, чому б їм не тонути мовчки, як кораблі, так ні, вони кричать як на пуп! А з якої причини? Вони жадають підвищення на чині, проте уявляли собі все геть інакше. Якого дідька ви сюди забились? Їздили б краще на трамваї або в автобусі! Але вони везуть себе в невідомість і тягнуть на собі кригоруби, сталеві кішки й термоси! Здається, що вони ставлять це все вище за інший світ, запал якого зазвичай їх овіює. Вони з посмішкою закликають одне одного, на це їхнього дихання вистачає. Молодь узурпує світ і витрачає його продукти, у яких вона живе і які її, своєю чергою, витрачають. Спочатку приходить черга для її легенів. Молодь живе по-діловому, вчиться й тиняється без діла. Ці новачки можуть спати, не вкриваючись ніяким стражданням, а коли прокидаються, оглядають себе внизу: там уже один, ні, два відвідувачі! Привіт! Їм не доводиться довго шукати гарних партнерів і вигідну партію, це їх розшукують по гучномовцю в аеропорті й у рекламних роликах телебачення. Такі-от веселуни. Візьмімо будь-яку визначну пам’ятку — й побачимо: ці люди більш варті того, щоб на них подивитися. Вони — немов отрута, що дрімає в макові, тобто вони розцвітають по-справжньому, лише виступивши на міліметр за межі законів. Хтось із них, посміхаючись, постійно чекає й раптом іде геть, коли ми наближаємося до нього або кружляємо довкола нього. Постійно десь чутний звук затріскуваних дверцят автомобіля, вони об’їжджають бензоколонки, де розуміють мову їхньої поезії. Їхнє життя насичене очікуванням між двома польотами (бодай раз як слід пожвавитись, як ми собі того бажаємо!). Що за дивна ідея, але вони таки мають слушність. Вони молоді. Вони юрбляться самі в собі! На жаль, я до них більше не належу. І ось ще що: хай би що вони не робили, вони увесь час сміються, навіть у тінистому лісочку, де зливають бака. Вони зависли в повітрі, легкі й порожні, немов звуки пісні, навіть гілки їх не зупинять. Вони можуть упасти прямо на землю й пролити світло в сумну місцевість, де інші, ті, що насилу ростуть, пробили прогоню, аби трошки помандрувати собою і позайматися спортом. Вони сміються, це здається їм кращим заняттям, вони безтурботно вбирають звуки зі свого плеера, тривожаться, бо не можуть вислизнути від музики, що струменіє в них. Ну й прекрасно, якщо їм це до вподоби! Ось і ця жінка прив’язалася саме до такого гузна, як Міхаель, що давно спустив з очей самого себе, але не свою мету. Може, через лінь, але йому ніколи не випадала жінка, якої б він забажав, ні, йому хочеться мати пристойнішу квартиру, добре б на двох рівнях, де він нарешті зможе розкинутися на просторі, щоб угамувати пристрасть до престижних меблів і всіляких мальвін. Зрозуміло, тут, навколо Ґерті, утворюється невеликий вир, який переплітається з коріннями сосни. Такий-от туго закручений яблучний рулет поруч із маленьким струмком, у сніговій пастці якого робітників, службовців і просто учасників лижної вилазки якоїсь фірми складають докупи цілком по-новому, після того як їх загнали туди із крутого схилу, а потім у разі потреби ввігнали спиці в їхні стегнові кістки. Інакше чого б вони стверджували потім, що заново народилися після одноденних занять спортом і кількох днів тяжкої праці?

Так, ми всі широко крокуємо вперед, або відразу ж їдемо, якщо нам дозволяють. Дивно, що жінка поклала своє око саме на Міхаеля, під тягарем якого мріє розцвісти пишним кольором і з яким хоче кілька разів з’явитися на людях. Утім, вона ще радніше залишилася б із ним удома. Її чоловік повністю присвячує себе своїй справі. Він міг би без усяких дротиків засадити у свій мішок Міхаеля, його друзів і половину всього соціального продукту цієї місцевості разом із печенею, яку має сьогодні на обід, якби мішок і так уже не був повний. Жили лижників теж незабаром зможуть розслабитися, а туга зникне, хвильку терпіння — лижники ось-ось доберуться до заїзду.

Молоді спортсмени радісним гроном — і-го-го! — навалюються на п’яну Ґерті. Вони теж встигли зробити по кілька великих ковтків із власної бочки. Їх укривають гори, охороняючи від очей інших людей. А ще там височіє величезна сосна. Заради них ні на чому не заощаджували. Як доказ вони демонструють свої спаржеві прутики, які витягли з-під лижного одягу, незле, якщо порівняти їх з блідими пагінцями людей, що присіли рядком навпочіпки, ходять по великому і завдають прикрості землі. Молоді люди аж лягають покотом зо сміху. Вони розмахують лижними палицями. Їх багато, вони — опора індустрії спортивного інвентарю (економічний чинник), вони переживають найвищу втіху: вони хочуть розважатися, поки торують життєву путь і поки спливає час. Поки летять із гірського стадіону до своєї мети. Вони тиснуть один на одного своєю вагою, їхні обличчя звернені одне до одного, у кожного з них великий член, над яким підіймається пара від їхнього дихання. Якби ми трималися разом, як тримаються вони, то офіціанти в кафе й охоронці при вході на дискотеку ніколи не змогли б нас розлучити! Вони знають, у якій юрбі можуть сховати своє щастя, захищаючи його від нашого проникнення. Наше багатство принесло нас сюди. Ми широко розлилися на природі, а вона приходить до нас іззовні. На жаль, ми не діти примар, нас сортують за нашим пір’ям, і ми змушені залишатися зовні. І земля обгризає наші напівживі-напівмертві стопи, яким доводиться неспинно тупотіти.

13

Вони втілюють собою швидкоплинне життя, і їхні дівчата теж, недарма ж вони — друзі, які вимажуть одне одного брудом, коли після захисту дисертацій битимуться за тепленькі місця. А життя жалюгідне, життя худих дітлахів із зіпсованими зубами, хребтами й хребетними тваринами, яких вони вирощують, щоб потім убивати, стоїть на місці, дивиться на лижників, які з’їжджають з гори і заглиблюються в мрії про олімпійське золото. Австрія — головна стаття експорту, їй потрібно відправити на експорт саму себе, цілком відправити в спорт! У «Кроненцайтунґ» нас повідомляють про стан снігового покриву й про те, коли ми зможемо ще разок з’їхати з гори повз ці жалюгідні фігури. Не журіться, ви можете це собі дозволити! Село простирається на лузі не для того, щоб ви вступили в купу.

Міхаель сміється голосніше за всіх, у нього найдалекоглядніші наміри. Жінку, що стоїть тут на схилі днів своїх, він, можливо, пригріє й удруге, а може, й ні. Верещачи від цікавості, як дитина, він витягає свій шворінь. Чи, може, він у нього випадково вивалився? Дівчата, які скидаються на таких пустушок у журналах, що роблять із них чарівну картинку, стають у коло й свої пласкими лобиками закривають від інших дивну парочку, що займається в снігу незрозумілою справою. Він і вона сміються, п’ють і сплітаються в клубок. Просто зі снігу стирчить дволітрова пляшка вина й пляшка коньяку. Однаково, чим вони зайняті, вони вчепилися за гірський схил і перебувають там наодинці одне з одним, поки їх не наздожене лавина. Їхня власна шкіра не сповзе з них. У їхніх статевих органах ще не відбувається шумування, їх можна пити, як тепле молоко. Вони нічого не зауважують навколо. Під вереск своїх внутрішніх голосів Ґерті й Міхаель скочуються в підлісок, який оточує сосну. Стає тихіше. У гаї вони створюють свій острівець, зараз усе почнеться. Міхаель демонструє, як слабко збуджений його член, а піхва Ґерті виділяється під шовком дуже чітко, начебто вона сподівається куди-небудь доплисти в цьому дірявому човні. Хай йому грець, там, на схилі, шумлять люди, вони наче перетворилися на один голосний крик. Нам ніяк не розчути, які дурні витівки влаштовує клітор, що його Ґерті з таким задоволенням підставила б під пальці Міхаеля. Усю цю зграю на гірському схилі мати-природа саме вилущила з оболонки, немов сосиски! Міхаель демонструє Ґерті орган, який діє для всіх, їй із силою відводять убік руки, якими вона намагається закрити обличчя й пах. Якщо зір мене не підводить, і те й інше до межі заповнено грізними мелодіями. Хлопці тримають її неспокійні руки над головою. У цьому положенні не помахаєш своїй родині з екрана телевізора. Жінка витягається в бік Міхаеля. Обличчя її стягується в зморшки, як сповіщають про це тим, хто стоїть навколо. І все-таки воно говорить про любов. Із усіх пісень найважливіша та, що дає нам можливість тріумфувати й збільшувати нашу ціну. Шовкову сукню задирають до талії, а трусики, які їй так подобалися, стягають униз. А тепер полоскочемо пітьму, поки вона із шумом не накрила нас. Із цією метою в наш будинок з’явилися друзі, щоб ширше розтягти соромітні губи, які жінка завжди носить із собою: а тепер уперед, пірнай у глибину, розворуши мурашник. Там все кишить, як у привокзальній убиральні вночі, де тхне вином, якого, пускаючи струмінь, позбуваються відвідувачі, що набралися під зав’язку. А тепер усі ці ганчірочки й матер’яні бганки розтягують на всі боки так, що Ґерті виє від болю. Їй обіцяють, що все знову повернуть на місце, і складають її вологі листочки настільки ж недбало, як рекламний проспект. Хай там як, а палець ми туди застромимо, а тоді понюхаємо його, перш ніж наш мандрівник зникне в її збіжнику. Ми й не припускали, які довгі тіні вже лягли на це живе створіння, і довжину ми виміряємо шлангом, виявивши його тут, за закритою кватиркою штанів, потягавши його за волосся, поскубавши й поголосивши над ним. Поп-музика грає на заявки слухачів, ноги Ґерті розтягли так широко, наскільки вдалося, а навушники плеєра пригорнули їй до вуха. Вона лежить, а в її лоні недбало риються чиїсь руки, вона така соковита, і чоловік Ґерті зазвичай заскакує в неї і вискакує назовні стрімкими кроками. Він наближається здалеку, ми чуємо його голосну ходу. Неймовірно, яку фантазію можна виявити, надаючи еластичним соромітним губам найвигадливішої форми, немов під гнітом долі. Їх можна скрутити в кульок, а зверху над ними височіють пагорби сукні, що збилась у грудку, їй-бо боляче, невже це нікому не спадає на думку? А тепер посміємося ще, поскубаємо її і побарабанимо по ній, от здорово! Ця дітлашня бродить світом, залюбки оповідаючи про свої подвиги. Уже неможливо визначити, чи трудився над її зачіскою перукар. Ґерті зляглася за нагромадженими на ній пагорбами, осміяна від голови до ніг, як і вся її стать, якій дозволено управлятися з домашнім начинням, але заборонено розпоряджатися власним тілом. Вона поникла, немов трава під гострою косою. Цю плоть розчленовують, немов у веселій грі, і вона вирушає на спочинок, збираючи уві сні щедрий урожай: насамперед це стосується молодих дівчат, які заливаються нестримним сміхом, від якого шкіра на лиці тріскається. Їхнє волосся ще не вимагає спеціального приготування, ними можна насолоджуватися (у сирому вигляді). Вони когось люблять. Немов орли, які висиджують своїх-пташенят за хмарами, майже в порожнечі, проте їм довелося тягти яйця на таку висоту. І старі ненавидять дітей, а штани тим часом трохи спускають зі стегон.

Ні, ми не зайдемо так далеко, щоб силоміць одержати своє від Ґерті, — ми й самі наймитуємо. Адже й так вітер і вся ця любовна зграя перетворили її на шубу, розстелену на всю широчінь. Її смикають і валяють без міри й цілі, не так уже багато в неї і є. Я не знаю, але, ймовірно, для Міхаеля прийшов час показати всім ще дещо: його мати, а головне — батько, не поскупилися на те, що стосується його милого дружка. Міхаель ходить колами, однак прутень ніяк не встає, у допіру вичавленому природженні плавають крижані кубики. Він розмахує ним перед жінкою. Чуєте, як гуркоче грім? Тоді чому ви не відступаєте назад і змушуєте мене дивитися по відео на людей, які люто колошматять свої статеві причандали? Ваше місце на лаві запасних, там ніхто не набачить ваші худючі сідниці й втомлені собачі соски, коли ви ретельно роздмухуєте полум’я. Вам ніяково, і ви спритно мажете себе вершками, щоб стерти розбіжності між вами й чималим класом людей (якість екстра-класу). Вирушайте зі своїм нещастям до пана, котрий живе поверхом вище, але не намагайтеся розбудити мертвих! З Міхаелевої колючки нічого не з’являється назовні, крім швидкого струменя, люди тягнуться до нього через поле. Гори нависають над озером, руки гребуть поодинці. Дівчата стоять довкола й дивляться, голос більше не сочиться крізь ущелини, дівчини хапаються за свої привабливі кучері, за хитрі статеві органи, які можуть звабити кого завгодно. Вони готові оповити своїми кучерями кожного, хто перед ними з’явиться й кого вони навчилися відрізняти від інших по зачісці, одягу й машині.

Міхаель за допомогою свого маленького друга рекламує гучну спеціалізовану торгівлю. По телевізору почуття палають маленькими порціями. Вони призначені в їжу нашій молоді, що борсається в снігу або у воді, майже не відсапуючись. Так, парубок — той ще фрукт. Бідна Ґерті. Її наражають на жорстоке випробування в школі життя. Вони мовчки ззираються і дивляться одне на одного й придивляються одне до одного, як до заїдки. Гори, втім, стоять нерушно, їм на думку не спадає розійтись і пропустити автомобіль. Для справжньої радості потрібно небагато: злегка розважитися на березі біля гарної ріки — як наші гарні поети — й отоваритися в золотих мережах спортивних магазинів, хіба вам цього не досить? І ще два слова: ці дівчата саме отямилися, ростуть і колосяться пучки волосся на лобку, альпійська гарячка цвіте на їхніх округлих схилах, вони пашать здоров’ям, вони затишно влаштувались у самих собі, на них дивляться через вікна ілюстрованих журналів. Вони схиляються над жінкою, вони теж п’яні! Потім вони підуть. Звідки їх надіслали і які розмови вони провадять зі своїми божественними дівочими щоденниками? Де ми зупинимося, може, в кучериках у них на лоні? Гори дивляться на нас, дивляться туди, де кучерявляться дерева. Сьогодні ці люди підуть святкувати день народження й видивлятимуть очі в інших маленьких завсідниках. Вони немов діти, завихрені, хвилясто-завиті, висять на шлейках наших заздрих поглядів, шановні дами іншого складу, що зустрічаються нині дедалі рідше й пам’ять про яких ми заховуємо надовго, коли їх показують у телевізійних серіалах. Ми не можемо утримати в собі воду, коли вона закипає й рветься назовні з нашої оболонки. Будемо відверті, не ми наділяємо їх різноманітними рисами, вік надає нам раз у раз більшої схожості на нас самих, митих у всіх дорогих водах. Заспокойтеся й ви, затиснуті тепер у берегах, які страшенно звузилися! Кожному своє, милі піпетки! Це ще не межа для нашої фірми, а лише рекомендації, у рамцях яких має триматися наша ціна.

Міхаель витяг свого прутня на світ божий, подаючи знак, що йому ніяк не стримати себе. Спершу йому треба знову зарядитися. Голосно сміючись, він сідає жінці на груди й утримує її руки над головою. Його локшина проситься їй у рот, щоб вона поласувала цією їжею. Ґерті все це дуже добре відомо, у її напівспущених трусиках щось коїться. З-під неї із шипінням б’є струмінь. Вона знову хильнула зайвого. Дівчата зі сміхом стягують з неї мокрі трусики. Ноги Ґерті тепер нічим не зв’язані. Усі учасники роблять по ковтку із фляжки, але патик Міхаеля і далі висить справжньою ганчіркою. Голову Ґерті, її маленьку прибудову, що похилилася поруч із розкішною віллою її бажань, занурюють у не зовсім тверезу калюжу. Миленьку щілину й миленький задній прохід зі сміхом смикають пальцями, тикають ними всередину, о, скоріше б сон знову закрив її своїми крилами! Куди нам іти, де нам залишатися? Ноги жінки розкидані врізнобіч, як жаб’ячі лапки. Вона несамовито сукає ногами. Адже, щиро кажучи, їй не так уже й боляче, інакше навіщо було створювати це товариство з безмежною безвідповідальністю? Міхаель тикає своїм прутиком у її голий горбок, маленькі хлопчики грають без утоми, щоб заспокоїтися. Стоп, а ось щось нове, він виливає останні краплі з пляшки просто в її піхву й навіть відважує їй ляпаса, втім, не надто сильного. Ой, ми горимо.

Падає казковий сніг, як це іноді трапляється взимку. Відкинуто в замет останню порожню пляшку. Ніхто не хоче серйозно відсьорбнути від Ґерті, хоча вона готова роздавати себе, поки знову не зазеленіє травичка. Її піхву знову розтягують, а потім (цю брошуру ми вже знаємо) зі сміхом захлопують. Її губки цмокають у вмілих руках. Усе це насправді не так уже й важливо. Там, осторонь, звідки ми притягли сюдиҐерті, лижники, як і раніше, борсаються в маленьких озерцях з пива й мисливського чаю з ромом. Вони забавляються й галасують. Лісовий ґрунт теж набрався під зав’язку під вантажем їхнього задоволення. На голову Ґерті натягають поділ сукні, немов мішок, у якому їй доведеться зігріватися серед фірмових етикеток. У дамських підв’язок немає жодних шкідливих побічних впливів, коли чоловік має намір ґрунтовно пройтися по жінці своїм членом. Міхаель розмахує своїм органом перед обличчям Ґерті. Вона цього не бачить, незграбно крутячи вкритою головою то ліворуч, то праворуч, пам’ятаючи про Міхаелеву їжу богів, яка зберігається у своїй правічній формі, у своєму унікальному форматі. Її обличчя, на яке мовчки дивляться дерева, знову витягають назовні й силоміць розтискають їй зуби. Її легенько б’ють по щоках, при цьому відчувається, що її щелепи насилу тримають обличчя в його нинішній формі. Милі хлопчики й дівчатка, ви теж повинні триматися разом, та ви так і робите, стягнуті вузькими футболками! З вправними руками й шикарними головними уборами. Вдаваймо, наче ми, дивлячись одне на одного, переглядали фільм, який має забійний успіх (забійний фільм). Вони розстібають на Ґерті верхню частину сукні й відкривають двійко грудей, випручуючи їх із шовкової оболонки. От тепер у нас вийшла чудова картинка, е-ге-гей! Природа виплеснула зі свого резервуара два м’ясистих коржі, що їх природа відміряла по-різному. Мої дорогі австріячки й австріяки весело сміються, а після перегляду телефільму всі знову змішаються з юрбою! Нерідко буває так, що під легкими ударами спочиває прекрасна доля, от тільки відповідайте: куди я наклеїла шпалери? От вони, на мені! Так мажуть клеєм самих себе. Ґерті доводиться розтискати зуби й увібрати в себе цей клей. Між іншим, незле кататися на санчатах, тільки прошу вас, ніколи не катайтеся там, де є лижники: вони не потерплять, коли їх, останніх праведників у цьому світі, ображає й дістає той, хто скорчився на одній-єдиній рухомій дошці. Ваші моторизовані санки середнього класу стоять самі по собі в місцях паркування й розкриваються назустріч власникам, яких запізно зняли з вогню і які встигли покритися коричневою скоринкою. Їх можна зустріти саме тут, гляньте на прикладену мапу місцевості! Вам треба тільки твердо вірити в щось забійне й влучно бити кого-небудь у щелепу. А в Ґерті досі б’ється миленьке полум’я, що з’являється у вигляді ковбаси, що стирчить у неї з рота. Так, шановні герої і добродії, дозвольте мені ще раз глянути у вічко камери, адже у вас теж набряк прутень!

Ні, запчастин поки немає. Гроза, наслана нашим Богом, голосом статі, найкоротшим шляхом жене нас до загибелі. Лишімо чоловікові його почуття, щоб він у тиші й спокої міг подумки зазирнути в себе! Ми, жінки, маємо облаштовувати самі себе й прислухатися до гучної й далекої тиші, що доноситься з вашого безживного начиння, шановні добродії, із начиння, що труситься навіть під слабкою напругою гарантійного талона в страху, як би не добіг кінця термін його придатності. Про нас чоловіки думають в останню чергу! Міхаель оселився в ній чужинцем, чужинцем він її і залишає. Можливо, з його напівмлявого відростка впаде ще кілька крапель Ґерті на обличчя, що не вдалося вчасно вберегти. Друзі й подруги з палаючими від веселощів і життєвої повноти чолами вертаються в теплі краї й відновлюють свої сили, перш ніж стануть робочою силою з високим становищем у суспільстві. На це нема ради. А тому — через стійку бару крокуй просто в гущавину життя й не піклуйся ні про що! Столику, накрийся, — і Ґерті знову впаковують в одяг. Міхаель, який не розігрівся навіть для скромного дебюту, від усієї душі сміється. Усі вони мають намір тепер на заклад з’їхати вниз із Альп, немов потік, що несе свіжість. Так вони здіймуть бучу й сніжну бурю в цьому яскравому світлі, і все для того, щоб їм, синам долини, довелося ще раз як слід розмахнутися й пошмагати довкола своїми хвостами. Вони нетерпляче вливаються в лави тих, хто незабаром тихо засне навіки. Вони пробиваються в перші лади, і народжені в злиднях на них не нарікатимуть! Їм добре відомі заповіді батька! Між нами не виникне непорозумінь перед станцією підйомника, де все навколо завалено платівками. Недоумків, які вирушили на чужу територію й зустрілися тут, відштовхують убік, хай вони побудуть у компанії до них подібних. Нехай терпляче вистоюють у черзі разом зі своїми прекрасними довгогральними платівками, які збирали все життя. Їхні князі співають нині у хорі, і співають набагато голосніше! Крім того, молодість минає сама по собі й минає зовсім незле.

Я розумію, а вам здається, що ви геть нагрілися.

Їх зовсім не можна назвати дітьми смутку. Вони допомагають жінці піднятися на ноги, обтрушують її, сніг під нею глумливо скрипить. Через цих синків їй не довелося занадто сильно страждати. Хтось тицяє їй у руки мокрі трусики — листівку на пам’ять. На ній навіть защібають шубу. Харчова установка її тіла знову починає просочувати волосся жиром. Вона вже підписала чек, залишилося тільки підігнати по фігурі нові сукні з бутику. Вона хотіла заново обтягти своє тіло, однак з кожним днем дедалі дужче відчуває важкі мішки, які тягне на собі її шкіра. Ці сини й дочки, золоті яйця у гнізді загальноосвітньої школи, не мали на думці нічого лихого. І нас у будь-який момент можуть скинути з нашого кволого дерева! І тоді ми як листок упадемо в прекрасний сад власника, засіяний борошнистою росою. Пані директорова може рахувати й розраховувати скільки завгодно — їй не вдасться зібрати себе в купку, щоб запалити зі своїх листків більш-менш пристойне багаття. Одні лише діти, ведені небом, співають у хорі, коли вони потрапляють у цей будинок і сміються зі своїх батьків, стоячи на розкішному килимі. Потім ми цього не почуємо. Наразі Міхаель готовий з нею побалакати, бо вже запізно. Він із шумом риється в її шубі й під сукнею, зі сміхом відтягає й крутить її пипки. Іншу руку він суне їй між сідниць. А потім ще й залазить своїм розважливим язиком їй до рота. Свій прутень він самохіть прибрав, аби ще раз його відполірувати. Міхаель завжди радий, коли він може з ним побавитися. І де тільки не вештається цей типчик! Не завершилося нічого, крім часу. Ляскають дверцята машин, вони розмовляють про друзів і про приємні речі, за які заплачено, яким вони вірять, як спортивному знаряддю, котре в них є або котре їм доводиться зображувати самотужки. Але все дарма! Небожителі ніколи не стануть рівними звичайній людині, вони можуть тільки тішитися, що доходять власної суті. У людей безпомічно прокрадається те, що вони випили, і прокрадається їм у саму голову. Нехай воно в них відпочине! Вони блюють просто в сніг. Жінки галасують, діти нарікають. Чудово, машина їде, однак уміст цих людей залишається тут і дрімає на природі, де діється все справжнє й де товари обманюють власні етикетки. Усі вони голосно кричать, вимагаючи вічно тримати при собі, утримувати у своїх руках привабливу людину. Однак добродії кидають нам корм тільки раз на місяць, і ми надміру витрачаємо себе, час це покаже.

Ґерті садовлять у авто. Тихо! Допоможіть мені підібрати слова: чужі руки й язики взяли її в обладу. Вона майже врятувалася втечею, люто перемикаючи передачі своїх м’язів. Паски безпеки не можуть її утримати. Інші зв’язані люди порадили їй це. Як художник тягнеться до мистецтва, так і діти села низкою тягнуться до неї, щоб терпіти ритмічні муки, на які віддають цю жінку. Дитина схиляє голову над скрипкою, а чоловік схиляється над дитиною, щоб покарати її. Фабричний хор співає у неділю, щоб виявити свою індивідуальність. Вони співають, звертаючись до багатьох, але співають як єдине тіло. Цей хор існує, щоб його учасники, як один, тягли себе за нитки голосових зв’язок, поки високо над ними гніздиться фабрика. Час від часу вона відчуває спрагу й впускає в себе череду, щоб щогли лінії електропередач чули, як усередині гудуть бідні люди, що тілами своїми утворюють шеренгу. Немов діти. Багатьох покликали, але мало кого обрано виконувати соло. Директор виконує свою роботу як хобі, тому з ним усе гаразд. Молоді люди позабивались у свої авта, тепер усі рушили на відпускні квартири, де вони ще більше наситять себе й просочаться собою. Усі кімнати вже винайнято. Благословенні дороги тягнуться по середині долини, щоб кожен міг відпочити, крім жителів сусідніх садиб, у яких від шуму сочиться кров із вух, та й вони самі коли-небудь поїдуть у відпустку.

Жінка жене машину дорогою. Мозок люто б’ється в голові, ударяє в стінки черепа, де він зберігається, впирається у свої межі. За нею женуться лижники, а потім автомобільні шпаківні (іноді завбільшки з велику шафу, а в ній — маленькі зайченята!) зі цвіріньканням везуть їх назад, у клітки. Ми споглядаємо світ і спостерігаємо спокій, що його природа посіяла в наших серцях, і відразу ж з’їдаємо його, розгорнувши папірець. Електричні лампочки самотньо світять нам. Прибирають рештки сміття. Батьки родин, дотримуючись своїх примх, наскакують на неслухняних родичів і, згадуючи минулий день, стріляють очима довкола в пошуках їжі — чи можна ще що-небудь із цього з’їсти. Перед темним лісом з’являється козуля, ми візьмемо її із собою, вона вкриється жиром, коли ми загорнемо її в бутербродний папір. Вони знову й знову жують її, а потім заспокоюються за гарною книгою або під легку телепередачу. Для останніх нестримних спортсменів ще раз призначено похід угору вузькою стежкою, з якою вони відразу ж скотяться вниз. А тим часом берегами уже крадуться дикі тварини, і від сімнадцятої години їм дістанеться весь краєвид. Місцеві жителі ліниво ховаються у своїх будинках, чоловіки покладаються на телевізор, дивляться передачі про тварин і про рідний край і дізнаються дещо про власні безглузді звичаї. Жінки — безробітні. Вітер шумить над вершинами й утамовує біль настільки, наскільки необхідно, щоб відвернути від нього увагу шляхом перегляду телевізійного серіалу про броварників і про селян, які вирощують маслини. Звісно, телебачення — штука занадто швидка, без пляшки не розберешся, який там відправляють культ, я маю на увазі — пульт, яким люди вимикають себе й вмикають телевізор.

День настроєний серйозно й більше не розкидає навколо себе блакить. Дорогою додому Ґерті робить ґрунтовний привал у трактирі. Її засипало чарівним снігом із хтозна-якої далечини. Вона п’є з любові до пиття, багато хто п’є з обов’язку, мирно розставшись із коханими, які радісно вимагають щось випити — точно так само, як вони вимагають, щоб повітря гралося з ними, коли вони мчать униз схилом. Ціла зграя відпочивальників, котрою увінчано цей день, юрбиться біля стійки й невпинно заливається під саму зав’язку. Природа знову стає простою й монотонною. Вранці її знову розбудять людські голоси, і вона бадьорими ударами молота збиватиме свою публіку з гірськолижних трас. Так, цю публіку стягли з покривала природи, але її різнобарвна повсякденність ще ліпиться до нього, черговий заклад набитий туристами доверху. Чубанину, що спалахує навколо джерела питущих людей, утихомирює господарка. Як чудово, ми приїхали сюди з хтозна-якої далечини, спустилися з гори в долину, і наші животи вже розбухнули від пива. Кілька лісорубів, найбільш послужливих слуг цих гір, уже на все горло скандалять в пивній залі, під’юджувані городянами, перш ніж вони, немов сокири, врубаються в єдину опорну стійку своїх дружин. Ґерті з наморщено-м’ятим чолом мовчки сидить серед відвідувачів, які терзають прихоплені із собою з дому канапки й замовлені тут салатні асорті. Завтра, а може, уже й сьогодні ввечері жінка стоятиме перед будинком, у якому Міхаель живе на канікулах, і виглядатиме крізь вікно, як його друзі користуються своїм добром. Її ж, знедолену, відкинуто, як швидку думку, ген-ген, хтозна-куди. А чоловік її в цей час прочісує місцевість і вбиває музику. Мені холодно. Вони залізли одне в одного, і всі вони риються в покидьках у пошуках милої фотографії, що її вони ще вчора одержали у фотоательє. Ще вчора. А сьогодні вони вже подалися на пошуки нового партнера, щоб створити посмішку на його обличчі, перш ніж клацне закрив. Аякже, це ми! Повні страждань, з’являємося ми перед усіма і хочемо показувати привабливо для інших, адже скільки всього ми віддали за наш одяг, і нам тепер цього не вистачає, коли ми роздягаємося перед нашим любовним партнером і віддаємо йому себе. Тим часом жінка накачує себе алкоголем; їй не зібрати врожаю інших людей, які безбожно пиячать тут у своєму строкатому розмаїтті. Підіймається легкий скандал через її норкову шубу, на яку наступив якийсь лижник, але незабаром ущухає. Людське плем’я — тут, під люстрою в сільському стилі: як їм вдається реалізувати свої форми в цих різнобарвних синтетичних межах, які вони собі встановлюють, щоб їхні форми й норми не застарівали, ба більше — моделі, за якими вони побудовані? Вони прикрашають себе настільки ж рясно, як і свої житла, і походжають довкола.

Усе відбувається так, немов валиться з неба. Жінка безцільно відступає. Перед нею ставлять келих, день здається занадто квапливим, на гори вже спускаються сутінки. На Ґерті бризкає ріденька народна плітка, немов вода з дитячої долоньки. Бідняки, важко ступаючи, залишають коло своїх близьких, аби брудними руками виплеснути себе в трактири, щоб дзюрчати як струмок від усього, що вони заливають у ковтки. Однак цій жінці потрібно вирушити додому, ніхто не бажає пити з її намови, їй не варто розкривати рота, тут живе череда разом зі своїм добрим пастирем-модератором, програму можете подивитися на відповідній сторінці телетексту! Дружина директора — немов якась хмара «під мухою», принаймні так вона показує, бо сповзає із сидіння на підлогу, на якому укладається так, як сама собі послала. Господарка ґрунтовно й по-доброму тримає її під пахви. По підборіддю в Ґерті стікає маленький струмочок, набираючи силу. Щодня так не можна. Природа ще раз, востаннє, освітлює все зовні своїм блиском, і череди, що паслися на ній, терпляче зігнувши спини, прямують у трактир, радіючи, що зможуть, нарешті, підняти когось із підлоги, замість випростуватися під ударами пуги олімпійських трансляцій і гнати себе пагорбами. Якщо цим людям дати спокій, то ви побачите, як швидко вони втрачають те, що становить їхню головну чарівність: погляд як у кінозірки й прекрасні фотографії в альбомі, з якими ми порівнюємо наші вимоги до самих себе. Однак тут хвилі перекочуються через них, і їм доводиться пробиватися крізь масу одноманітних місцевих жителів. Вони доскакують цього голосними звуками, яскравими квітами, сильним запахом і грішми. Пісня пристосовується до своїх споживачів, пора дня змінилася, перемінилася погода. Вітер завиває у кришталиках льоду, що звисають із дерев. У порожнини жінки впинається ще кілька людей, гляньте-но, наразі її піднімають із підлоги двоє чоловіків. Їхні монети сиплються на жінку. Вони платять за її келих вина й за чарку горілки. Під приводом, під яким їм важко сховати свої грубі геніталії, вони обмацують Ґерті зусібіч. Їхні дружини викидають із себе залп сміху, вони, поки не змінилося освітлення, швидко налаштовують на потрібний лад свої волохаті щілини і займають вигідну позицію. Вони усе ще просочені природою, настільки наситилися вони життям. Доводиться багато платити, щоб сидіти тут, біля трактирної стійки, немов на самотньому острові, і вивергати із себе слиз. Якийсь чоловік жартома саджає собі на ґорґоші[Плечі (діал.).] одну з жінок, між її стегнами щось росте й червоніє, між стегнами, якими вона ліворуч і праворуч притискається до сідниць чоловіка. Нікому не хочеться йти. Вони танцюють навколо, адже коли-небудь і найнудніша пообідня програма закінчується. Коротку відстань долають за кілька секунд, лоно розкривається, і от вони вже осідлали один одного й додають газу, благають про порятунок, і в їхніх тельбухах грім гримить від численних склянок, які вишикувалися в них про запас, на дикіші часи. У темряві дехто вже випручується з пут свого вбрання. Ґерті щипають за груди, на виноградниках Господніх ростемо ми радісно й безневинно, немов овочі, мої милі дами! Усе це спускається на нас із небесних вершин, на яких ми перебуваємо й любимо, коли нас приємно дивують бажаннями, що раптом вискакують назовні з наших лижних штанів.

Раз-два, жінка знову сидить на ослоні. Їй підсувають ще склянку, в якому алкоголь швидко старіє, і вона змітає його на підлогу одним рухом руки. Спонсори в підтяжках злобливо кричать і трясуть її за плечі. Господарка посилає офіціантку по ганчірку. Ґерті піднімається й кидає свій гаманець на підлогу, у ньому миттю починають ритися люди, гроші спотворюють злістю їх залиті потом обличчя. Бідняки збилися в купу в затильній кімнаті й згадують про роботу, що ще недавно без будь-яких прохань добровільно розсовувала перед ними ніжки. А ось тепер їм немає туди ходу. Ех, якби їм ще раз її спробувати! Вони тепер щодня вдома й зайняті там своєю упряжжю. А що інші відвідувачі? Вони молять тільки про одне — про гарну погоду й про пухнастий сніг. Завтра їхнє життя в горах знову наповниться відвагою, а можливо, впаде дощем, якщо температура, як завбачають, різко підскочить. Господарка м’яко встеляє шлях до добра. Вона дивиться поверх піни відпускників, яка плаває на поверхні, і тримає Ґерті під руку, крокуючи з нею, немов по поверхні води. Бачите, як упевнено ці туристи виникають нізвідки, обсипають себе дарунками, породженими на ярмарках спортивних виробів, і рушають назустріч смерті в горах. Хтось не довго думаючи заспівує національний гімн. У співаків мало спільного із сиренами — йдеться не про звучання, а про їхній вигляд. І все-таки вони співають і співають, як бугаї у болоті! Місцеві жителі, яким не дано бути навіть робітниками на паперовій фабриці, злякано сидять перед телеекранами, уп’явшись у свій хитромудрий винахід, невже ніхто не поспівчуває їхньому горю? І чому, з якої причини їх кинуло життя, чому воно їх звільнило, перш ніж їх разом з лижами поставили на літо в підвал?

У цьому стані не можна сідати в машину ні поодинці, ні, тим паче, компанією, інакше на все життя перестанеш довіряти сам собі! Однак Ґерті простягає ніжки по достатках і відштовхується від берега веслом. Вона влягається під паски безпеки. Вона безтурботно заглиблюється у свої почуття. Міхаель — ми підемо до нього й викличемо його з будинку, щоб він, бува, не застудився. Незабаром ця жінка, що її підштовхують почуття, ревітиме на весь голос перед чужим будинком, позаяк у ньому нікого немає. Дозвольте рушити далі! Фари увімкнено. У компанії, у якій ми найчастіше проводимо час, — один на один із самими собою, — вона вирушає за своєю здобиччю, за іншими автомобілістами на шосе. З нею нічого не трапляється, ніби завдяки тривалим чудесним обставинам. Удома в неї грізно шумлять її господарі в домашньому одязі, бо їм доводиться чекати їжі, вдома собаки кидаються на відвідувачів і, повні здоров’я, рвуть їх на шматки. Тому кожен із нас любить жити для себе й тримати в схованці самих себе, як власних мирних тварин. Лише іноді ми робимо боязкий ковток, відпиваючи від іншої людини, що запевняє, буцімто її переповняє солодке бажання. Але вже якщо справді забажаєш чого-небудь, то одержиш це не від неї!

14

Шерех градівки перед будинком, собаки скачуть на ланцюзі й тягнуться до наших горлянок, відчиняються двері. Жінка робить ще один крок назустріч м’якому світлу, що падає на її теплого, змушеного чекати чоловіка. Дітей давно вже відіслали по домівках, не втішивши ні музикою, ні ритмами. І там вони наполовину стирчать зі своїх схованок, потрапляючи під гарячу руку батькам. Діти, які полегшено зітхнули тому, що джерела мистецтва висохли, тішачись, як тішаться діти на сімейних світлинах, поворітьма почубились у лісі, роздерли на клапті одяг і почикрижили свій пристойний вигляд. Не варто занадто часто зводити разом сусідів, вони нічого не породять, окрім розбрату! Все, чого побажав пан директор, він знову дістав, для нас його слово — це наказ. З його губ з гуркотом зриваються поцілунки. Ложку з розпущеними в ній почуттями він підставляє під промінь світла, та ніщо в ній не нагрівається. Він виціловує дружину, як корова облизує теля, його язик дістається навіть її пахв. Йому автоматично теплішає при погляді на неї, однак його волога фігура поки ще не розкрита нарозтвір. Він важкий, як гора, і струмки вже потекли вниз по його чолу, хоча цей піт не порівняти з потом, який заливає його робітників, коли вони, несучи на собі нелегкі мітки перебування в санаторії (після того як їм завдали ран і змусили покаятись у власному існуванні), дістають у блакитному конверті повідомлення про звільнення. Ніхто з них не зміг би зрозуміти свою дружину так, як розуміє її пихуватий директор, який збирається повернути її у звичні береги. Що в неї там, у мішку? Усього лише мокрі трусики, він шпурляє їх на підлогу. Як часто таке вже траплялося, однак найчастіше цей обов’язок виконує прислуга, коли дружині знову не вдалось утримати воду в крані. Завтра прислуга усуне цей слід її життя. Ґерті має продибати у свою чималеньку загороду. З’являється дитина, що цілий день ганяла туди й сюди. Син пхинькає й бурмоче щось малозрозуміле, кидається до матері, весь пітний від тих прикрощів, яких сьогодні завдав своїм друзям. Мати, послана небом, шле йому щось небесне й домашнє, що злітає з її губ, доправлене туди самим небом. Вона — вічний тягар, який несуть на собі й перед яким дрижать цілі народи. Хто тепер знову натиснув на пускову кнопку цієї родини? Щоб до них, нарешті, дійшло: вони — троє людей, і якщо розкриються безодні небесні, вони повинні осадити саму погоду. Вони — родина. Жінка вочевидь п’яна, чоловік добродушно записує цей факт на її рахунок, він завжди носить чекову книжку із собою. Понад усе він любить свою власність. Чоловік з усмішкою гладить дружину, однак уже за секунду він, як навіжений, — чисто тобі тер’єр у чужому будинку! — шастає під її шубою, тягне за вилогу сукні, яку варто негайно зірвати із цієї неслухняної жінки. Він з любов’ю проводить пальцями по її щоці, немов творець передчасно зламав грифель і тепер самому життю доведеться виправляти його витвір. Це автоматичне керування жінці як хрін під носа. Вона всією своєю вагою висне на своїх хідлях. Хто з нас не хотів би, щоб його раптом забули десь на широких луках життя, щоб потім він знову зненацька з’явився у своєму дранті (все маленьке й по вузькому ранжиру, як ряд домішок, що утворюють загальну вулицю, проте ми не помінялися б навіть із королем)? Віддатися на ласку людини, що саме швидкома проходить повз тебе, так швидко, що вона як стань з нами познайомиться! Бути витягнутою зі стада, вийти з колії, спрямованої в бік грошей! Кинутися до дитини, що з’явилася нарешті перед тобою, для жінки це — щонайменше проста думка, так, ці небожителі тепер відсвяткують як слід, відсвяткують канікули серед шулік і музик! Уперед, до Відня, на концерт! Вона вовтузиться із сином на килимі у передпокої, намагаючись зобразити веселу гру, але рука її (вона не пітніє) щосили шастає у дитини за поясом. Чоловік посміхається через силу, бо хоче знову мати цю жінку тільки для себе одного, якщо тільки йому вдасться вмертвити таку купу життя відразу. Подивимося. Його вимогливий шматок м’яса важко звисає з нього. Він важить більше за голову, якою ця людина думає й дивиться. Наразі знову виник зв’язок, але він не хоче висіти. Тіло часто примушує нас до терпіння й витримки, як у міжміському автобусі, у якому мчиш крізь ніч із опущеними фіранками, вікна пролітають повз вікна, і хоча все рухається, люди ніколи не їздять одне до одного.

Директор уже запустив руку в кишеню й через тканину гладить свого милого дружка. Ось-ось його щедро відміряний струмінь жбухне на жінку. І дитина бурхливо випромінює радість. З ними непросто, дитина вже никне, немов трава для дрібної худоби, під лезами матері, що люто впиваються в її плоть. Мати хихикає, волосся її забруднене пилякою, тутешню господарку чистота підлоги не обходить. Дитина поривається розповісти, яких фіґлів з ним настроїли його приятелі. Однак батько не має часу, що маєте ви, аби виявляти любов до дітей. Він безпорадно стоїть на колінах, підносячись над своєю родиною, над тією єдиною дещицею посеред суцільної величі, що її він створив. Усі зривають боки від сміху. Батько поперемінно лоскоче то дружину, то сина, немов бажаючи витягти з них життя. Сміх не припиняється, а чоловіча розчуленість мало-помалу тане. Дитина йому явно до лампочки! Батько бере на приціл материнські коліна, на яких він сам би залюбки посидів. Дитина не задавлена щастям, але й нещастя її не надто гнітить, тут щось треба зробити. Дитину варто закликати до порядку, ще б пак, вона має прибрати у власній кімнаті! Присутність матері завжди улегшує тягар хвороби. Жінкам доводиться зберігати в собі чоловіка, щоб той у жалобній залі міг уберегтися від вогненної бурі, що вночі викидає із себе тіла, наче песик свої фекалії, щоб усі могли опорожнитися й міцно спати після цього. На ріденькі гілочки розвішують пишні різдвяні прикраси. Головне те, що ми жили й що нас світлим почерком записали на табличках, а те, що ми їли спочатку, прописано в меню зі святими дарами згори донизу! Ні, тут, на цих шпалерах, тільки смак почувається як риба у воді! Син, наша публіка, багато чого знає про сплітання тіл і лакування нігтів з інших попередніх ситуацій. Він уторговує в батька обіцянку, в якій головну роль грають Бог і ідол спортивних захоплень. Його звуть обіцянки, що долинають із вражаючих сніжних килимів, накинутих на заобрійні гори. Я маю на увазі — цікаво буде глянути, як сила-силенна лижників рвоне схилом до самого пупа землі. Дитині обіцяють сюрприз, адже батько очікує багато чого від тіла матері й від її розвилок, які ховаються у нічній пітьмі: у цьому ландшафті не поміститься п’ять тисяч чоловік!

На них, на цих панах, мало не тріскають від цілеспрямованості штани, син теж у цьому бере участь. Цій дитині, якій мати не може закинути надто швидкий ріст, вона сама кинула себе як убогий харч. Дитина, що належить до свіжої порослі, вихована матір’ю, заведена, як механічна іграшка, і тепер її ніяк не зупинити, вона бігає й бігає! Однак повернімося до панів, серед яких пан директор стоїть найвище. Його перчик будь-якої хвилини миттю може відродитися з теплої піни у ванні й вистромиться звідти. Він може трудитися, а потім його знову залюбки прийме в себе доля, в якій стане сили для занять тенісом, катання на мотоциклі й на інших засобах пересування. Шановні добродії, коли ви ступаєте, у вас розгойдується причандалля, чоловіки в ріденькому чагарнику готові пуститися на все лихо, а ось я залишаюсь одна. Дитина замислилася над одним із періодів у геологічній історії землі, що їй, на жаль (запізно!), неможливо пережити заднім числом. Батько приніс синові енциклопедію й повчально схилився над своїм дітваком, над своїм обміркованим нечисленним нащадком. Якби він був доросліший, інтереси матері надто сильно відволікали б його від батька. Батько хоче прикувати дружину до постелі самим собою, отруйний, наче хвороба: Бог паскудник, але річ не про нього.

Директор, мов той дзвін, вибиває удари над сидячими, до яких він добрався через гіда. На вулиці стоять і чекають темні дерева. Родина упокорена, важко й безцеремонно звисає калитка, одягнена в найкращі свої одяганки, звисає в шафах, прокладених папером, у міхурах підштанців і спортивних костюмів. Однак досить маленького втручання, і все знову вилазить назовні. Стать, до якої ми належимо, кожен до своєї, еластично вискакує, наче ґумова стрічка, якою зв’язано у пучки бідних людей (окремо на них-бо не зважають), з’являється назовні з мішечка, коли Самотній звертається до своєї власності як до своєї тіні, єдиної серед інших припасованої до його розміру. Шматочок життя, так, цей шматочок випирає з підчерев’я, і ведеться нам нівроку. Тому, хто багато хоче, доведеться розщедритись. І дитині теж: хлопець уже сяє, наче справжній чоловік, що гне одних і гнеться перед іншими. Дитина переходить від одного з батьків до іншого, показує на свою фігуру, що її нема як виправити, і стає на заздрісну лижню, щоб зі свистом пролетіти повз нас. Одне вже враження від неї доволі глибоке. Звісно, ця дитина ще мала, але хлопчака, як на мене, навмисне задумано як істинного чоловіка.

Наразі він зовсім ще шмаркач, такий крихітний, але він так діє на наші барабанні перетинки, що ми відлітаємо убік, до бідних сусідів, які скаржилися на нього, набравшись духу. Мати любовно опускає губи на його волосся. Батько вже геть невичерпний, насилу себе стримує. Зазвичай він і навзнаки не дається перед своїми підлеглими, та нині йому так кортить щосили потиснути на важелі своїх бажань. Він підсувається до дружини іззаду. Жінка презирливо нахиляється вперед, щоб у її глибині заграло життя. Дитина, яку лоскочуть, від сміху підпускає просто матері під носа. Пусте. Ми дуріємо, ми просто відригнули. Жінка намагається пильнувати, однак запізно, ззаду її вже наполовину оголили, поки вона попереду присмокталася до дитини, перестерігаючи хлопця, щоб той забрав свої іграшки. Хай чоловік і не наважується на більше, проте він виграє. Подібно до штурмовика у поприземному польоті, він совається на сідницях своєї дружини, немов птах, який злітає до світла. Нині батько відчуває, як у ньому клекоче здоров’я, виграючи всі призи. Прикрившись широким халатом, він прикладає свою набряклу боєголовку до доріжки, що розділяє жінку навпіл, і як слід обстежує все, що в нього під рукою. Йому потрібно лише зробити глибоку борозну, немов селянинові, що допомагає землі. Ніхто з нас не повинен нести на своїх плечах життя поодинці. Але чому ж ніхто нікому не допомагає під час покупки автомобіля, щоб попутники розділили тягар на двох? Подивімося на статеві органи один одного широко розкритими очима, щоб заспокоїтися, набути струнких форм, задля чого ми вдаємося по допомогу медикаментів і дієти. У старанній конкуренції з іншими, які прийшли, щоб прокласти свій слід. Навіть стоячи перед відчиненими дверима, директор міркує, яким входом йому скористатися, щоб в’їхати всередину, яка честь, коли тебе дарують, ніби сніп на святі врожаю! О Господи, як чудово бути важким вантажем на візку, що із задоволенням застряє в бруді й виписує мисліте дорогою. Люди зухвало позбивали всі дорожні знаки!

Родина і далі цілується й пускає шептунці. Щасливе очікування закінчилося. Щасливі слова виповнюють кімнату. Князь цього будинку подає голос, голос його волає до битви, що її він виграє. Його нестримно несе вперед, небо мало не забуло про його робітників та службовців, яких обводить круг пальця їхній верховний шеф разом зі святою церквою і яким за це благовидно й благопристойно належиться стояти у своїх стійлах, де вони сердито побрязкують дзвіночками й натирають собі шию мотузкою. Що ви сказали? Вони не бережуть навіть своє єдине приміщення, б’ючи в нього копитами?

Жінка знає, де її чоловікові тисне черевик, яким він наступить на її огорожу. Іноді чоловік не витримує до вечора й замовляє її просто в директорський кабінет на фабриці, де цей денний пернатий хижак уже не в змозі стриматися й прагне сам не свій освоїти звичні приміщення. Він риється в хмарі природження, і звідти швидко росте й поширюється щось подібне до пожежі. Маленького переможця тягнуть на світ божий з тісної комірки, у якій він причаївся доти, доки йому не видадуть особливий бонус на казкову мандрівку, щоб він пролився золотим дощем їй під спідницю. Яка радість для власника, що собаки здаля чують його по запаху й накидаються один на одного. Щодня як свято. Чи вдасться нам дочекатися, коли нас відвідає сон? Ми його заслужили, тихо й терпляче очікуючи його на вершинах під нашими теплими оболонками, щоб не стоптати снігової кори. Згадайте хоча б про численні бганки на чоловічих сорочках, немов на гірських схилах, з яких чоловіки вихлюпують свої священні струмочки.

Елегантне вбрання Ґерті сьогодні вкотре проломлюють. Ах, ці добродії та їхні роздуті міхи, за допомогою яких вони так голосно звучать. Улітку віє так приємно, а взимку ми самі повинні відсапуватися. Дітвак майже не зауважує, що затесався поміж нас і що ми на нього наступаємо. А вечеря незабаром буде? Чи доведеться директорові ще разок ненадовго випустити дружину з пазурів? Хіба він хоче, щоб вона зовсім протверезіла? Тварина і її вузда мовчки дивляться одне на одного. Директорові хочеться більшого: замісити безформне тіло дружини на кухонному столі, немов тісто, що піднімається, коли його добре накрити. Так родина добуває собі їжу, а земля створює живих істот, так прощаються на порозі гості, хоча їх добре нагодували. Панове-громадо! Ви хоч і чужі мені, але рветеся на всі боки, так що сітки тріщать. Тарілки з нарізкою з гуркотом ставлять на стіл, родина всідається довкола, на тарілках із золотою облямівочкою лежать кусні хліба із висівками, великими й дорогими. Вони зібралися за одним столом, щоб усе було, як хоче батько. Спочатку він намастить дружину товстим шаром, а потім, посміхаючись цьому дню — бо ж, зрештою, він заробив свій хліб, — він роздає цей хліб родині. Так, а потім важкий молоток упаде на таз цієї жінки, хай він і глухо брязкає. Я вірю собі, але я не вірю в себе! Про всяк випадок не звільнимо собі святкові дні й попросимо точильника нагострити інструменти! Дитині потрібно жити, так уже склалося. Зненацька й без усяких попереджень, немов сонце, що раптом обпікає швидким промінням. Там, на високих вершинах, воно знову розпалює себе, готуючись до завтрашнього дня, але ми, багаті, ми, внесені у відомості на зарплату паперових тигрів, ми сьогодні вже горіли тріскучим вогнем і тримали в ньому наші тіла, доки ті не розчинилися в яскравому світлі й у небутті. Можу вам порадити тільки одне: подбайте про напої, тоді не матимете вже приводів непокоїтися!

З вулиці долинає злегка приглушений шум, зрештою, вже досить пізно, і все приватне затуляється, щоб розважатися самостійно. Ті, хто має подбати про їжу й видовища, — там, у маленьких хатках над дзюркотливим струмком, там, де вони дзенькають своєю збруєю, ці вічні недоробки, ці невігласи: так-так, ми, жінки! Ми теж наодинці із собою (наодинці з невтішністю). Щоб домогтися від наших чоловіків чогось більшого, ми повинні виповняти їх доверху. Родина виганяє за поріг тварин, аби ті не могли прослизнути до нас із навколишньої темряви. І в селі тепер усюди ховають очі, і, будь ласка, не поривайте очей на чужий коровай! Завтра всі разом вони робитимуть з дерев, які ростуть довкола, папір, немов для них це велике свято. Директор тим часом витісняє їх навіть із спілки, в яку він вступив з ними й із профспілкою. Лише в того, хто добре співає, у конверті із зарплатою все збігається. Безформні зали трактирів в окружному місті трусяться від оплесків, коли вони там виступають, давно заявлені як відповідна страва, лякаючись звуків, котрі вони самі витворили, немов бажаючи пожерти одне одного. Чергова порція чоловіка раз у раз заповзає на приналежну йому й покірній жінці, щоб як треба на ній знесиліти. Вони, немов прискалки, звисають зі своїх нащадків і з персів своєї дружини. Вони до цього звикли. Їх гладить рука, що часом зринає з темряви, зачіпає їх швидкома, немов гілка, озброєна плодами. Якби вони хоч на секунду довше могли полежати порожні (вони б тоді відчули цей рух повітря)! Нікому не вільно відразу забирати порожні пляшки! Жінки лащаться, щоб одержати що-небудь у подарунок — нову сукню на свою незначність. Вони подобаються завдяки своїй здатності терпіти, проте вони подобаються деяким. А потім на світ народжується присмаглий гуляш.

Ми ще побачимо, і ми ще почуємо одне про одного.

Коли кляскає замок на дверях, Ґерті, сховавшись у замку за фіранками, упокорюється. Хіба це привід для директора, щоб перейти до рукоприкладства? Дитина метається від одного з батьків до іншого, вона гне кирпу та й годі. Батько хоче подарувати дитині непам’ять, він піднімає сина над своєю ширінькою й знову кидає на підлогу. Зрештою, треба ж якось викинути із материної горлянки соціальні спазми. Швидко, палець усередину! Ось тільки заважає дитина, роль якої грає хлопчик, дитина, що сипле одкровеннями зі своєї стиснутої горлянки: він хоче подарунків. Власне, за якими критеріями вибирали цю дитину? Батьки терплять вимоги й мовчки сидять один на одному у своєму чудовому місці проживання. Запаси дитячої мови невичерпні, але розмаїттям вони не вирізняються, йдеться лише про гроші й речі. Це дитя хоче, щоб у нього був цілий ураган усілякого технічного приладдя: тра-та-та-та-та. Його слова сиплються з усіх заглибин, над якими мама поначіпляла картинки з тваринами. Дитя це любить свою матір, адже обоє вони скоряються загальному закону, згідно з яким їх породила не земля, а батько. Дитина вибухає буйним пагінням рекламних каталогів. Так, і коня теж треба купити. Дитина хоче цілком і повністю злитися зі своїми інтересами, і тут перший голос грає не скрипка, а спорт. Товари перетворюються на слова, на гроші, от тобі й на! Батькові доводиться знову дати спокій своїй кишені, в якій він намацав свою штуку, повз цю жінку просто не можна байдуже пройти. Ну, він дасть йому зараз жару, може, затягнути його за волосся до обіднього столу? З телевізора б’ють ключем картинки й звуки, він немов медуза, що витягує щупальця в кімнату, дозволяючи молоді пізнавати себе на прикладі різних знаменитостей. У будинку стоїть страшенний гамір. Голова цієї спілки гнівно ухвалює свій присуд: усі троє хоча й породжені одним батьком, але придумані мною!

Мати похитується у своєму тілі, що обм’якло від алкоголю, і бродить будинком, натикаючись на домашнє начиння. Ця родина без потреби купує собі своє оточення. Гляньте, який мир і затишок! Столи прогинаються під світлом настільної лампи, що освячує таємні священні страви. Що за затишна сцена, що за затишна країна. Напівтвердий батьківський прутень слухняно, немов мисливський собака, лежить між його стегон на крайці крісла, все на місці, кінчик відкритий наполовину, під його вагою гнуться поруччя. Із чоловіків щось рветься назовні. Звідти, де починаються їхні надра, поспішають вони неквапом, і далі й далі тягнуть вони торбинку через підлісок. Ні, цей член не піде на боковеньку, перш ніж ще раз не стане й рясно не зросить все довкола. Дуже чоловікам цього хочеться. Батько совається на сидінні: як цікаво, як мило виглядає долина між його стегнами! Близько видати, довго чухрати, та він подужає. Жінка вп’ялася перед себе незрячим поглядом і час від часу стукає кулаком по столі. Якби дати їй спокій, вона б негайно вирушила слідом за своїми новими прагненнями й кинулася б у ту більшину, що зветься Міхаелем. Боюся, що цей шлях для неї тепер закритий. Вона бурмоче незрозумілі слова, що долинають із закритого рота. Ми згодом ще з’їздимо туди, до літнього будиночка студента, до місця паломництва її хоті. Діти в будинках не співають і не ляскають у долоньки, і сонце більше не наважується з’являтися. Усе затихає. Коли ж, запитую я себе, коли жінка збагне нагальність свого місцевого органа безпеки?

Дитина носиться домівкою, перетворившись на дикого звіра. Щоразу, перш ніж іти до сну, коли таке мале значення надається вечірній трапезі, дитина стає сама не своя від відчуття своєї тілесності. Мати теж різко опускає голову на стіл. Її відкрита рана пов’язана з Міхаелем. Вона робить знак, що не їстиме, але неодмінно що-небудь вип’є. Батько, який уже чує закличні звуки полювання, відпускає гальма у своєму гоночному костюмі. Дитина йому набридла, адже батько нині у власному будинку, де вмирають люди, якщо їх вчасно не відправити до шпиталю. Робітники, що трохи припізнилися, уникають негоди й квапляться до своїх щасливих домівок. Незабаром наступить повна тиша. Батьківський стрижень, цей геркулесів м’яз, тягнеться до матері. Ця агресивна дворняга поки що дрімає, але незабаром запах ударить їй у ніздрі. Згори з дитиною розмовляють про школу. Потім нахилену вперед жінку чіпають за теплі пахви, беруть за плечі й знову садовлять рівно. Дитина дедалі більше й більше стає начальником їжі. Батько, прагненню якого заважають, заглиблюється в себе, так, ми бачимо, що й мати прибула сюди, щоб знову виїхати геть і знову вернутися. Цим людям не сидиться на місці, що загалом відповідає вдачі багатіїв. Ніде вони не затримуються, вони подорожують разом із хмарами й струмками, їхні крони шумлять над ними, їхні гаманці шелестять. Добре там, де нас нема, і вони підставляють свої груди сонцю. І завжди звучить одна й та сама відповідь на питання: хто на тому кінці дроту? Дитина добирає настирливості, вона шліфує список подарунків на день народження, але бажання хлопчака від цього не зменшуються. Батько в принципі поводиться так само. Він освіжить матір пухирцями свого джерела. Життя піниться навколо його кісток, справді, тіло його спочиває в жарі його почуттів, яких не втримає жодна ґумка, і на диво сяють язики полум’я, якими охоплена його фігура. Дитина вимагає багато, щоб одержати майже все. Провідник спального вагона розмістив батьків просто в гущавині їхніх відчуттів (за вікнами миготить пейзаж, і їхні бажання ростуть, переростаючи їх самих і вириваючись на волю), і батько, і мати з різних причин хочуть, аби дитина знову закрила свого роззявленого рота. Умови зриваються. Одна година занять на скрипці в день — невелике диво. Дружина тепер, мабуть, трошечки перекусить. Дитина не дозріє ще дуже довго. Візьмімося краще одне до одного!

Сидіти голяка, тримаючи один одного в обіймах, їм не випадає — дитина заважає. Дитина розпалюється. У сина немає таємниць від батьків, він усе вихлюпує назовні разом з молоком крізь молочні зуби, що ще залишилися. Дитина дуже тісно пов’язана з батьками своєю архітектурою. Власне, син заважає не тільки тоді, коли йому ставлять крапельничку скрипки. Він заважає постійно. Така надмірність (діти) породжує необдумані зв’язки, які приводять у будинок своїх власних порушників спокою, щоб вони яскраво й нерозумно світили своїми нестримними теревенями, немов електричні лампочки. Замість грати одне з одним у всіляких затишних місцях їхнього будинку. Батько, зрештою, бажає стягти зі своєї дружини тканину й вистрибцем рвонути вниз по її пагорбу, та ба! Дитина, немов святковий день, переповнює кімнату, звуки її горна лунають по всьому будинку, в якому все закликає до любові, і насамперед — виразна конструкція батька, створена для любові, як велика канапа у вітальні. Як пишно розцвітають статеві органи цих мандрівців уздовж доріг, як розцвітають добре захищені рослинки, будь ласка, не треба їх рвати, вони й самі вирушать у дорогу! Зникни в лісі, але не плутайся в них під ногами, серед пишної зелені вони бувають страшенно отруйними!

На кухні батько кидає кілька пігулок у склянку соку, призначеного для сина, щоб нарешті змусити замовкнути цього вічного черговця. Синові його власний сочок ще не надто придається, а от йогобатько, ого-го-го, коли наступить тиша й спокій, вискочить зі свого вбрання й застромиться в неньку, з тупотом здолавши давно второвану дорогу. Бог відправляє на всі чотири сторони своїх гірських і долинних подорожан, поки вони не спустошать одне одного, щоб потім податися далі разом із дітьми в подорож за груповим тарифом. Коли вони з’являються, то співають і загортаються в силіконову презумпцію, коли зоставляють відповідний орган — залишають після себе купу сміття. Такі приписи з приводу місць відпочинку в нашому житті, і не зв’язаний нічим пейзаж розкинувся в долині. Сходи, що ведуть нас із гір униз, придадуться батькові, щоб спуститися й одразу зайти освіжитися на материнську молочарню, де він зможе випити все готовеньке. Індивідуального пошиття до міри не існує й для директора. Ці пипки добре вкриті часом, одначе вони чудово солодять йому будні. Зрештою, дитину візьме дрімота, після того як вона вдасть, що трохи пограла на скрипці. Із цією фігурою шабаш! Ми лягаємо спати. Проспіваємо колискову для матері, яка, втім, уже не здатна виразно розрізнити риси синівського обличчя! Скільки наклацано його світлин! Дитина сміється, кричить і для годиться відбивається, поки, нарешті, остання пігулка не розчиняється у неї в крові. Так, цей хлопчик тараторить не вгаваючи, наче він увесь вечір поклав купатися в собі, у світлі рампи, у білилах свого багатства. Більші й сильніші не ризикують виказати свої справуночки. У їхніх будинках стоять клітки, впритул одна до одної, де харчуються й люди. Мати намагається уникнути будь-яких стосунків із батьківським членом, уникнути спустошення, що він робить у ній своїми зусиллями, вдаючись до засобів святого шлюбного союзу. Так, вона хоче тут жити, але не хоче приймати візитера.

Чого б ми тільки не зробили, щоб сховатися від нескінченної балаканини з дитячих кущів, щоб сховатися в банківський сейф і там, уві сні, немов гроші, вирости у відсотках! Таке враження, ніби із цієї пляшки нарешті вийняли корок. Спогади подорожан значно багатші, аніж їхні автори, їхні виписки з рахунків чітко свідчать про гори відсотків і про ступні, сколоті процентними ставками. Нехай син засне й трохи зав’ялиться, сьогодні йому не обов’язково митися. Ну ось, нарешті, хіба я цього не сказала (?), нарешті він уриває свої баляндраси й відкидається у фотель. Досі він кожним словом зухвало відстоював свої знання, а тепер його вкрило повітря, укрив час, наче його не було й у заводі. Нічого не буває просто так, усе закінчується тонкою ниточкою слини, що випливає з куточка губ на його дитяче підборіддя, де цвіла посмішка. Мати мовчки обіймає й цілує дітвака, бо ж він нарешті заспокоївся. До ранку буде тихо. Головне, що сина прибрали з дороги. Дитина буквально оточила нас парканом зусібіч. Але ж у нас повно справ і дір, які потрібно заповнити, прилипаючи одне до одного від кохання, у нашому нинішньому становищі. Стіни в дитячій викладено грубим важким матеріалом, батько несе сина в кімнату й виймає його з одягу, жбурляючи на ліжко, наче м’яку подушку. Лежень лежить, а над ним Бог кряжить. Дитина вже спить, занадто втомлена, щоб розприскувати іскри зі свого маленького кінчика. Дорослі використовують родинні відносини й хапають одне одного за зябра, демонструючи, що вік їм по цимбалах. У них немає жодних комплексів, і вони із задоволенням пожинають плоди, втрачати їм більше нема чого. Батько миттєво звалюється вниз, немов комаха з неба, і падає у свіжоскошену траву. Щонайменше за п’ять хвилин він настромив свою дружину на шпильку, що при його величезній комплекції справжнісіньке диво. Панове, ви вже набризкалися тут зі своїх шлангів досхочу! Тепер дістаньте свого білого велетня й увечері в домашній гавані на колінах використовуйте його за призначенням! Ото чоловіки: їх засліпили, виколовши очі, а тепер вони пориваються постійно колоти когось.

Дитина ще така мала, проте така чудова. Мати обережно, як доважка, лягає на дитячу постіль: чи збереже її любляча ніч? Ні, незабаром вона згасне під тиском напружених м’язів чоловіка, який хоче випустити вершки. Дитина вже міцно заснула. Мати невтомно розсипає по ковдрі безглузді поцілунки. Вона мне податливі жирові подушки сина. Чого це він нині вже не росте і не розвивається? Його дух випарувався неприродно швидко. Вона-бо знає дитину як облуплену. Який курок уже звів батько? Батько давно перебуває у своїй улюбленій кімнаті й напомповує мастило в толоки, поки нарешті не почувається на висоті. Він отруїв сном синівські соки, щоб дитина жила в тихій ночі під захистом героїв спорту й хімії. Син знову прокинеться, щоб скотитися з далеких пагорбів, але тепер його забирають від матері. Мати повинна залишитися з дитиною, бо хтозна, що потім відбудеться.

Ґерті втискується під ковдру, кладучи свої поцілунки на подушці, поруч із головою сина. Вона перевертається в тельбухах ковдри. Чи доходить до неї, що вона безнадійно загрузла п’ятами у зв’язку з чоловіком? А тепер мовчки станемо на лижню й скотимося вниз! Лише цей зв’язок тримає її в горах, поки вона, засмучена, не йде на дно. Батько знову у своїй майстерні, щоб підключитися до зарядного пристрою — доброю пляшкою вина ніколи не варто легковажити. Це наше право, і природа, давши його нам одного разу, знову в нас його відбирає. Трохи згодом він стоїть перед унітазом і все зливає. Тим часом дружина, пригнувшись під шубою, стрімко вибігає з будинку. Вона мчить через городчик, немов селянин, який женеться за шкідливими гризунами, петляє, сама того не усвідомлюючи, рухається манівцями. На бігу вона вихопила із сумочки ключі від машини. Коли ж, нарешті, настане прийдешнє? Вона вже в машині, важкі задні колеса якої прослизають, коли вона тисне на газ, аби кулею вискочити на шосе. Автівки, що летить у темряві, лякаються останні заблудні душі, які плетуться додому, щоб відповісти жорстокістю на ніжність. Фари вона не ввімкнула, Ґерті їде немов уві сні, бо ж до сонячних місць іще далеко, а знайомі пагорби на краю світу. Було б краще триматися з цим персонажем по-доброму. Дитина тим часом розцвітає у своїй постелі й бродить у снах. Директор виражає себе у вбиральні. Він чує шум автомобіля й вибігає на терасу, як і раніше тримаючи прутня у руках трьома пальцями, за інструкцією. Куди це намилилася дружина, чи не збирається вона, бува, й у житті рвонути вслід за своїми думками? А ви, шановне панство, що стискаєте свої свердлильні голівки, як ви можете утілити у словесну форму власні бажання? Директор сідає у свій «мерс". Дві важкі машини вириваються на простір гірського ландшафту, шліфуючи його виступи. Тим часом у бідних будинках уздовж трикілометрового атракціону дороги власники садиб із любов’ю наскакують одне на одного, з апаратури неотесаних службовців лунає легкий гуркіт, і ось вони вже не подають знаків любові. Так, у любові вони тільки гості! Серед чужих вони не почуваються своїми. Машини несуться одна за одною. Вони злітають на маленькі узвишшя й знову зісковзують униз. Ми тішимося, що мотори під капотами такі сильні й що вони своїми небезпечними кінськими силами, немов легкі санки, женуть перед собою молодих відвідувачів дискотеки, що вертаються додому. Чоловікові не вдалося потягати дружину за подушки-брязкальця. Машини мчать далі. Сьогодні в природі ріст уже припинився, але завтра, можливо, надійде нова порція соку. Лежить сніг, і на цьому-от дереві коли-небудь знову з’явиться плід, дороге ім’я якого мені невідоме.

Директор зібрав у собі всі свої натуральні продукти й мчить слідом за дружиною, за її соціальним контактним пристроєм. Він МУСИТЬ її наздогнати. Обоє несуться дорогою що є сили. Незабаром на узбіччі з’являється літній будиночок Міхаеля, о, ви, кохані, яких ми сьогодні не перестріли дорогою, яке щастя ви сьогодні пережили! У світлих вікнах вимальовується фігура записного чепуруна, який пишномовно мовить просто в темряву. Чимало зношених місць у людських тілах — прошу вас, гляньте самі — за підтримки промисловості й іноземних підприємств можуть бути перетворені на доволі пристойну літню колонію, в якій ми можемо вигулювати на повідку наші різноманітні інтереси. А попереду стирчать наші важкі сталеві намордники. Атож, там, де потік прагнення заливає пасовище, там добродії переростають самих себе майже на двадцять сантиметрів. І тоді вони ведуть нас на свою вузеньку доріжку й запевняють, що не зупиняться доти, поки не витратять усю електрику, весь газ і увесь свій час. Туди, сюди, і знов, — така проста любов.

15

Міхаель із посмішкою погрожує з освітленої вікнини, де він плаває колами потойбіч панорамного скла. Світ його добре обладнаний, Міхаель володіє мистецтвом керування, і себе, молодого й убезпеченого від знегод щонайменше на три найближчі роки життя, він обличковує світлою захисною плиткою. Дверей він не відчинить нізащо. Двоє людей, галасуючи, опускаються на його поріг, де зазвичай зупиняються сонячні колони друзів. До Міхаеля не добратися. Жінка б’є у двері, тарабанить кулаками. Те, що між ними було, здається, зовсім і не мало місця. Він стільки їй усього говорив і всього з нею робив, і все марно! Люди ніколи не лізуть за словом у кишеню, а більше нічого в них там і нема. Потихеньку починає падати сніг. Цього ще бракувало. Студент, укритий милим волокнистим тиньком одягу, стоїть біля вікна й дивиться. Чарів цю ніч він уже позбавив. Хлопцеві належить кілька лижних підйомників, його завжди тягне нагору і ген-ген.

З тихим передзвоном рухається він пасмами цієї країни, обліплений фірмовими нашивками, на які він навіть сідає. Він ніколи не залишається сам-один і ніколи не поводиться тихо, і швидке сонце знову світитиме для нього. Народжується тихий крик. На узлісся вивалює хмара звірини, і цей середній член молодої череди тихо стоїть тут, бездумний у своїй ясності і яскравості, що приманює інших комах. Міхаель стоїть тут, заряджений дружніми почуттями, стоїть під струмом. Він удома, і він зберігає себе. Жінка ридає біля його дверей, серце в неї дико колотиться. Вона ображена у своїх почуттях, оскільки знову вони приречені на понаднормову роботу, й крім того, на свіжому повітрі, при цій температурі, їхні струни звучать не надто тонко. Майже одночасно в жінці, перевантаженій алкоголем, уривається кровообіг, і вона, мов мішок, валиться під двері. Вона наче купка гною на замерзлій грядці. Удень підйомники рухаються паралельним курсом, аби забезпечити доступ на природу, люди без любові зустрічаються й зіштовхуються одне з одним. Жінці ніколи не доведеться відчути себе як удома на цій землі. І треба ж було, щоб якась дещиця людських устремлінь і людського настрою пірнула в кущі, який скандал.

Спортсмени й спортсменки вдень пересувалися перетятою місцевістю, та наразі, коли вони могли б прислужитися, не видно ані душі, щоб урятувати жінку від нападу на саму себе, зігріти їй душу й підставити плече. Зазвичай директор у своїй фірмі піклується про регулювання фінансових потоків, у спрямлене русло яких він скеровує й самого себе разом зі своїм органом, відводячи із широкого русла свій повноводний струмочок. Він дбає про те, щоб потік збігав так, як хочеться йому, директорові, збігав йому на втіху. Подружню пару накривають тіні будинків, дерев і ночі. Ґерті гамселить у байдужі двері, зісковзуючи по них долілиць. Вона копає двері ногами. Студент вартий будь-яких її зусиль, хоча він нічого ще не зробив. Він посміхається й не рушить з місця, адже, зрештою, тут Герман, її чоловік, і до нього Міхаель уподібнитися не хоче. Чоловік спрямовує погляд угору, туди, де до нього не звикли. Погляди чоловіків зустрічаються на півдорозі, вони обидва за кермом. Майже за секунду вони відчувають, як їхні тіла опинаються смерті. Міхаель ледь помітно (схиляючись хіба на кілька градусів) кланяється, вітаючись. Обоє вони вже чули, як дзюрчить ущелина Ґерті, спасибі, досить! Йому нема чого більше гребти руками, аби пропелер хоті, що змушує гуляти вітер у голові, виводив його з рівноваги на кілька примхливих сантиметрів. Щонайменше одному з них більше не хочеться знімати дорогий одяг із насиджених місць заради бажань і на наполегливу вимогу цієї жінки. Парубок запалює сигарету, бо одного разу йому вже вручили вогонь, прикувавши до лижного схилу, де він стоїть і чує, як шелестять крилами хижі птахи гір. Вони хочуть позбавити його останнього вогника з газової запальнички, щоб віднести це полум’я людям унизу, там, під ним, людям, які відчувають куди тіснішу злуку з Богом, аніж він. Вогонь у селі йому по цимбалах, він аж ніяк не зобов’язаний нести його туди. Ґерті вирвалася назовні з тяги свого вогнища, де так мило потріскують поліна. Але тепер досить, і їй, самоцвіту з директорського будинку, доведеться віддати себе до рук ювеліра! Допитливо дивлячись на неї, директор обіймає її за талію й тягне за собою по нічній долівці, вкритій інеєм. Вона б’є копитами й упирається — тут будь-кому терпець увірветься! На ній досі шовкова сукня, надягнута вранці, сукня, в якій зароджувалися надії, і на Ґерті вона сидить як улита, на вигляд красива й спереду, і ззаду, хоча день, засипаний снігом, уже помітно добігає кінця. В одну мить студент втратив роль дародавця, і він ніколи більше не стане таким. Він визирає з вікна, прикриваючи очі долонею, але світла ще досить, щоб оточити парочку блиском пишноти. Він не завжди відмовляється від того, що знає. Зрештою, він спробував зухвало пропарадувати її луками, роздражнити звірів, вдихнути на повні груди й потім видихнути використане повітря на лижну трасу. Втім, його сяйво не сягає далечі краєвиду, проте він може правити за чудові рамці для цього святого сімейства й відкрити на нього прекрасний огляд, вартий видової листівки. Міхаель прикриває очі долонею, щоб погляд його звик до темряви. Природа не добра, вона жорстока й дика, і люди рятуються від її порожнечі, втікаючи одне в одного, туди, де завжди вже хтось перебуває. Можливо, Міхаель подасться пропустити ковток-другий з директором, що своїм власним ідіотським пензлем хоче завершити картину, яку почав Міхаель! Під соснами слова зайві. Відкиньмо їх геть!

Тиша підмітає вулиці, і Бог переісточує мешканців цих країв, атож, дехто з них ще працює, дехто ходить коло своїх меблів і помешкань, невпинно щось майструючи, інші трудяться над своїми нинішніми партнерами, що не мають постійного місцеперебування. Доводиться пріти, дістаючи раз у раз нових партнерів (негайно йдуть униз за водою), щоб забезпечити виконання вічної обіцянки природи — дати роботу й житло. Нарешті вони отаборяться! І в такий спосіб вони міцно тримають того, кого їм пообіцяла природа: помилка природи, у результаті якої народилися люди, ну а людські помилки зруйнували ліс, із якого вони живуть. Природа обіцяла ще дещо: право на працю, згідно з яким кожен житель, який пристав до спілки зі своїм роботодавцем, може бути врятований Богом за допомогою смерті. Бачте, тепер і я помилилася на слові. Адже й господарі країни не знають, як розв’язати цю дилему. Роботи дедалі менше, люди вилазитимуть зі шкури, щоб усе залишалося так і щоб вони самі могли залишитися. Щоб усе залишилося так, як нині, коли вони, втомлені, але горді із себе, вішають знаки свого життя на стінку й потім здають гембель обліковцеві. Навколо потроху розцвітають і розпускаються тіла, виникають фігури найхимернішої конструкції. Якби Творець цих споживачів автостради міг побачити, як вони постають із зім’ятих подружніх ліжок, ці вилупки з почервонілими від надії щоками (і скільки всього вони ще собі понакуповували!), він би до решти все перебудував, адже він сам постав зі своєї вузької комірки в особливий неймовірний спосіб, правлячи нам усім на взірець, виставлений для вивчення в музеях і церквах. Погані ті оцінки, що їх усі ми виставляємо Творцеві самим фактом свого існування й тим, що нічого не можемо вдіяти: нині усі вони метушаться, гудуть, рухаються, тримаючи ритм своїх тіл, у такт поп-музиці, яку передають по третій програмі австрійського радіо або яка звучить з іще примітивнішої платівки. Маркс реагував на нас напрочуд спокійно! Хто дасть їм бодай щось у цю годину, коли вони, тісно притиснувшись одне до одного, ідуть вибивати розтринькані борги? Навіть хазяїн трактиру не зробить цього у темному своєму прагненні дістати більше грошей, аніж він викинув на пійло, він сам смакує їжу, власноруч приготовану, а посудомийниця Йозефа, вісімдесяти шести років, облизує тарілки й ковтає недоїдки. Від будь-якої роботи завжди що-небудь залишається, а ось від тієї, яку ви любите понад усе, не залишається нічого. Жінки щойно з печі або законсервовані. Так, і вони здатні жадати, але не занадто довго, там, де вони деренчать під ударами погоди, яка диктує їм навіть фасон одягу. Їхні товсті округлі тіла щось буркочуть собі під ніс, життя триває, чоловік відходить у вічність, години спливають, але жінки жваво рухаються по будинку й ніколи не розлучаються з непевністю під ударами долі. Як схожі їхні звички! Щодня те саме. І завтра все повториться. Відстрочення! Відстрочення! Але наступний день ще не підійшов до зупинки, і хатній господині поки що годі ввійти в нього, аби урятуватися від себе, ще більше заглибившись у роботу. Вони тепер нечуло спочивають одне в одному, толоки рухаються до самого кінця, кораблі прямують до непрохідних берегів тіл і не досягають їх. Так, ми падаємо, але падаємо неглибоко, ми настільки ж м’які, як м’яке все довкола нас. Якби все відбувалося відповідно до того, що ми заслужили, ми б ще змогли купити собі черевики, щоб узути наші натерті ноги, ноги мандрівців. На більше розраховувати не варто. І ось уже на наших кісточках грають наші партнери, які хочуть вести гру самі і вважають себе тузами хробаків, о жах, вони справді впиваються в нас! А відстань до неба і досі велетенська. Швидко поставимо ногу на підніжку автомобіля, що його ми заробили своїм горбом, багатогодинною працею на благо фабрики. Ми прийшли в цей світ у вигляді дітей Божих, а по багатьох роках не залишається нічого, крім цієї підніжки, на яку ступаємо ми, власники автомобілів середнього класу й найнижчого розбору, і вступ на підприємство нам закритий, нам, чия ходова частина за цей час трохи змінилася, — закритий умільцем, який допіру встав до важелів. Так, вони без усякої заміни викреслили наше містечко, фабрика тим часом працює майже сама по собі, цього вона навчилася в нас! Але перш ніж у будинок увійдуть злидні і доведеться продати машину, ми хочемо ще кілька разів повернутися додому після відпустки з чужих країв. Ми хочемо ще раз-два бездумно виплеснутися в інших, і від цього ігрового стола нас не віджене жодна думка, загублена нашим власником, жоден рекламний костюм з газети, жодне неподобство, яким ми швидко скорочуємо собі життя, тому що ми, бідні робочі конячки, обов’язково виженемо на своє пасовище ще кілька кінських сил. Адже й директор ніколи не править поодинці! Навіть концерн, цей пійманий яструб, навіть він не може злетіти у височину так, як йому хочеться, хто знає, на яку бестію він там натрапить!

У кожного з нас свій клопіт: кого любити й чим харчуватися.

Ніхто не поставив би їхні почуття за вдавані, навпаки, кожен прийняв би їх за справжні клейноди, якими прикрашають себе інші: юрби потертих тіл, які, змінившись на краще (нове взуття!), бредуть шляхами своїх дрібних закоханостей і неспокійно ковзають по паркету. Людський хор, який направляє багатоголосу луну в кріслі-підйомнику до Вседержителя просто на небо. Він створив ерогенні зони, якими прикрашає себе жінка вечорами, і вона ховає під ними свою роботу, перш ніж хто-небудь встигне гідно за неї заплатити. Чоловіки очманіло зазирають у жіночі дірки, що їх зробило життя, і застигають, налякані, наче вони й раніше знали: коробочка, з якої їм роками сипали зерно, давно порожня. Однак на людині зависла любов. А завтра рано-вранці їм треба встигнути на перший автобус, і байдуже, як безпомічно вони прибиваються до своїх дружин, які ліпляться до них і до їхніх коротких цівок: вогонь! Робота не валяється на вулиці.

Інші теж проходять цими шляхами смерті. Якийсь час вони йдуть разом, голосно дихають перед воротами, щоб їм відчинили. І туди приходить ще більше людей, які впали в обійми своїх слабких гілок, аби кінцівками свого тіла сплестися воєдино. Щоб бути разом, коли їм доведеться стати перед Виконробом. Треба ж щось уміти робити! Для початку непогано було б надрости й збільшитися в кількості, якщо вже людина никне під змахом коси, що нею фабрика розмахує щодня. Власники вибирають серед здобичі найкраще, краще з того, що вони цього року пережили на пляжах Ріміні[¹ Ріміні — старовинне курортне містечко у північно-східній Італії.] й Кароли, де вони, вповні буяючи, потрапляють під осип недовговічних утіх.

Директор фабрики тягне дружину до машини, щоб скоротити й без того коротку перерву в роботі своєю ще більшою працездатністю. Його передавач шле їй у вухо слова кохання, вона приймає їх, тупотячи ногами й щось бурмочучи, наче пари закоханих слухають танцювальну музику після півночі без стереоустановки. Вікно, у прорізі якого ми бачимо один із різнобарвних спортивних костюмів, представлених у всіх заміських ресторанчиках, хіба що менш презентабельних і меншого розміру, вперто освітлене, як і досі. Парубок обсмикує рукави з плетеними манжетами і вдивляється в цих безбарвних людей, довершених серед свого роду, якщо враховувати їхні доходи від творінь рук людських і їхній вплив на політику у федеральних зборах. Як чудово співати разом із багатими, а проте не належати до їхнього фабричного хору! Навчитись їхніх звичаїв, але при цьому не стирчати в полях і не стригти собі волосся під час збору врожаю! Обидва автомобілі, немов величезні буйволи, пасуться пліч-о-пліч перед будинком, і одну з тварин зараз трохи попатрають. Відчиняються двері, вмикається лампочка. У рідні краї Ґерті летять пестливі слова. Батько сімейства прийшов сюди не карати, а втішати й знову опановувати, і за його воротами вже розливається сяйво, немов над великим містом уночі. У нього немає інших бажань, крім як роздобути свою дружину, якої йому цілком достатньо, на противагу іншим, які невтомно розважаються, співають і розводяться про те, яка зі світлин у спеціальних журналах їм сподобалася більше. Як вони обливаються потом на своїх статевих підприємствах після закінчення робочого дня! І гляньте, що вони виловили для себе, ці щуки в ставку, де водяться коропи: мені здається, іноді природа не робить жодної ласки. Директор тягнеться до своєї дружини, йому знайомі її широкі провулки. І поки тихий домонтар за своїм вікном і далі витає у хмарах, гортаючи улюблений каталог мотоциклів, директор перекидає Ґерті на передні сидіння (він натиснув на спеціальну кнопку, я вам не скажу, на яку), задирає їй сукню й бере в стоси сідниці, щоб через дамбу проникнути всередину, куди доступ стороннім заборонено. Руки ніжно мнуть її вим’я, язик дружелюбно звивається у вусі. Цим він займався вже не раз, адже один будинок так любить примощуватися біля іншого не для того, щоб підставити плече сусідові, а щоб гарненько його помордувати. Щоправда, тут трохи незручно, літо давно минуло, дорога розташована осторонь, тварини приємні на смак, і все потрапляє в призначені для цього приміщення або, щонайменше, недалеко від входу в її печерку. Прибій накочує на неї, немов уві сні, і посідає місце на мисливській вежі, що височіє посередині ландшафту. Унизу, у розпливчастій зоні бачення польового бінокля, сплітаються між собою руки й ноги, що кидаються туди й сюди поміж роботою, грішми й сильними світу сього, що не люблять самоти. Їм потрібно постійно лягати одне на одного й безперестану вкладати одне в одного. Праця людська поривається до нової мети, погода холодна, і щораз, коли директор витягує назовні свого здорованя, він кидає тріумфальний погляд на мовчазного шанувальника, що стирчить у вікні. Для цього йому доводиться легко повернути шию. Може, парубок теж цієї миті полірує себе на повну котушку! Мені здається, так воно і є. Ми, чоловіки, утворюємо товариство нижче пояса. Тобто ми належимо нашим жінкам і, не пручаючись, просто на вулиці беремо лотерейні квитки, що їх нам, безталанним, тицяють. Закладайте місце одне в одному! Мені здається, Міхаель запустив руку в спортивні штани й набиває собою свій одяг. Сукня Ґерті геть розстебнута, і звідти назовні вивалюються цебра, перепрошую! Не страшно, якщо директор при цьому підпускає, в глибині він поважає ошатність і якість, ми йому подаруємо. Жінку втискають обличчям у сидіння, немовби у цих шкіряних тінях схована бажана дрімота. Її ноги стирчать із розкритих дверцят праворуч і ліворуч. Чоловік, цей тубілець-ревун, якому ми передали нашу батьківщину, щоб він зробив з неї папір (дерева все одно були засуджені до гоління наголо), почувається тут як удома значно більше, ніж будь-коли ми! Я чую, як ця птаха репетує під час співу. Він заходить до Ґерті з боку й просуває в неї свої закохані пальці. Він говорить із нею ласкаво, описуючи точні влучання в мішень, які принесуть їй приз. Потім він знову з тріском провалюється в її діру. Ненадовго виходить назовні й обмацує свій скіпетр: ми бачимо, які нерозмірні й непомірні кроки його. Жінку досліджує знавець свого діла, що збирає сили під капотом і знову посилає вперед свого маленького комівояжера, так, ба більше — він особисто супроводжує свого повноважного представника, цю справу ми оборудуємо як слід, а потім засунемо за нею всі міцні засуви.

Усі таємниці Ґерті давно розкрито, її замкнені ворота розчинені, директор відважує їй удари по сідницях і спині, так вітають близьких друзів, тут ми точно не розминемось одне з одним. Директор в’їжджає в неї на колесах свого язика, хто нам про це розповість? Молоді чоловіки в селі зайняли свій пост перед постерами з голими жінками й сподіваються, що на них звернуть увагу, коли прийде час розподіляти пости. Вони хочуть діставати, але не люблять платити. Їхні жінки допомагають їм своїм безсмертям і високим рівнем смертності на робочих місцях. Директор своїм палким шляхом іде самотою. Кожному відомий його по-молодечому могутній струмінь. Дружині, безладно перемішаній з ним, доводиться терпіти його присутність у своїй гепі, там є ще багато стежинок, і то протоптаних ґрунтовно. У той час як інші люди віддані на волю хвороб, цей пан незворушно пригощається за звичною стійкою, звідки родом, тут, по сусідству, і його дитина. Немає причин для страху, у цих краях його член знаходить надійний спокій. Розпалений звір втирюється в жінку, в якій він розрісся. Бичок легко ловить себе ланцюгом, який сам і порвав, і, нарешті, завмирає, давши випал. Жінка має на собі важкий відбиток перебування в ній знайомих кроків. Дарма, проте вона дістане в нагороду гарний крем і гарний грошовий подарунок. Без мастила нема діла. І незабаром свіжа зелень знову розчепіриться врізнобіч, щоб чоловік міг поскубати.

Що за божественна скульптурна група, якій незабаром таки доведеться відпочити?! Притулившись тілом до тіла, вони погрожують одне одному. Верещачи через кілька подальших промахів, директор знехотя падає на дружину, так вдало оснащену. Він зібрав ґрунтовний урожай на її найдорожчому, вартому уваги полі, нова їжа тут уже не швидко зійде. Його потік бурхливо виривається назовні, і боги разом із заступниками директора з персоналу із силою відбирають те, що належить тільки їм, у слуг, піднесених на золотій тарілочці. Виберіть і ви найкраще із цієї купи й подивіться: у вас це вже є вдома, назвіть її своєю кращою половиною, і нехай вона стоїть перед зливальницею з брудним посудом, нехай чистить, драїть і пріє!

Цього разу директор виявився на висоті й ощасливив дружину. Однак завтра він знову може переборщити, вистрілити від стегна й купити квиток хтозна-куди. У кожному разі, жінку, як і раніше, охороняють і ревне кохають, доріжки навколо можуть розбігатися в різні боки, адже є стільки шляхів, аби ними крокувати, до театру, на концерт, в оперу за абонементом, і можна облизати й знову запакувати річ, яку директор з вереском простягає дружині. Він перевернув її на спину й трусить себе просто над її обличчям. Униз тягнеться тонка ниточка слини, і на губи жінки знову укладається велика м’ясиста ягода, залита соусом, м’який втомлений сисунець. М-м-м, це те, що треба. Він вимагає, щоб вона знову очистила його від усього, що він вивудив з її кухні. Спочатку берег, потім увесь стовбур, так створюється порядок, і у дрібних складках теж, адже сьогодні доведеться ще їхати на машині, і чохли треба поберегти від його активної піни. А ще Ґерті має вилизати покритий волоссям мішечок, якщо тільки це не призведе до сумних наслідків. Одним-єдиним ривком директор розриває на дружині сукню, немов шкіру на змії, одночасно нашіптуючи їй, що завтра вона одержить дві нові. Він із силою розкриває сукню спереду. Тіло Ґерті зі зручної висоти вкривають поцілунками, потім його знову пристібають до сидіння, з якого воно звисає, не реагуючи на жоден погляд, на нього спрямований. Директор рве на Ґерті білизну й оголює весь її похилий причілок; незабаром знову, нехай і зовні, за межами потертих течок, з’явиться привітна зелена травичка, за один-два місяці ярма! Будинок, у теплій тіні якого поборсався пан директор, можуть спокійнісінько роздивитися зустрічний вітер і люди, що бредуть додому поодинці. Жінка не схожа на жодну з кіноактрис, щонайменше, на жодну з моїх знайомих. Навколо тиша. Міхаель підглядає з вікна й знову намагається вирости, щоб видобути із себе найкраще й найрясніше. Далеко не кожний здатен напружити гарну плоть, аби вести з нею довірчу бесіду. Вірність — природжена якість директора, їй тут саме місце. Ми — слухняна череда цього будинку, і ми зігріваємо панів, коли в тому є потреба.

Згадуючи про незліченних друзів, у яких він готовий з вигодою вкласти свою нинішню пригоду, парубок стає під дуже сильний струмінь душу. Він панує над своїми почуттями, і вони лягають на підлогу немов собаки, які сплять на призначених для них килимках. Можливо, трохи згодом до нього загляне подружка, у той час як зовні слуги силою відбирають те, що їм належить. Він так довго спочивав, спрямовуючи погляди на старіючу жінку, і він, дитя цього світу, заслужив на сьогодні спокій. Я думаю, він ще спатиме, коли завтра на світанку місцевий люд заходиться топтати один одного в смертельній автобусній тисняві й своїм майном бити по головах, перебираючи через край.

Директор і його дружина удвох їдуть додому, немов помінявшись життям зі своїми автомобілями, один — підопічний іншого, перекочуючись із одного життєвого становища в інше. Ці люди без усякого побоювання можуть шпилитись де завгодно, їхні чини знову й знову опікуватиме кохання й турботлива прислуга. Службовці відпочивають. Незабаром їх змусить злетіти нагору звук будильників. Автомобіль безшумно розчищає дорогу. Гори завмерли до завтра, коли начальник відділу туризму знову роздасть усе сонце на втіху спортсменам. Директор із дружиною доправляють себе додому на великому плоті, на помірній швидкості й дотримуючись усіх правил руху по автостраді. Обоє вони на короткий час наблизились одне до одного своїми тілами, щоб заправитися пальним, джерела під ними б’ють фонтаном, так, багатий люд освіжає себе, скільки йому заманеться. У маленьких будинках тихо, бо там, перш ніж заправитися, треба порахувати наявні на бензин гроші. Єдине, що панує в них, — це насильство, але завтра на фабриці синів дрібної селянської бідноти знову приставлять до справи, а вдень їхні дружини загрузнуть у простирадлах сильної статі. Кохання, вилите в чашу, свіже й плодоносне, проте на що воно перетворюється в нас?

Робота статей, виконана сьогодні директором і пані директоровою, — спасибі за подвійний аксель і за потрійний ритберґер[' Назви стрибків з обертами, які виконуються у фігурному катанні.] — робота, під вагою якої вони із трепетом розцвіли, щоб потім витерти рота, наче після сяк-так покиданої до рота їжі, ця робота на сьогодні, можливо, закінчена, але цілком бути впевненим не можна. Завтра, вдосвіта, у темряві, ми з радістю знову з’явимося на світ від фар поштового автомобіля, а заразом — майбутні роки. Ніщо, крім цього світла, не пестить бідні тіла, які безсоромно виявляють себе в ранковій смердоті своїх вихлопних газів. Лотерейні квитки, про які вони постійно думають, потрібно вміти привласнювати, а не тільки роздавати.

Директор белькоче люблячі й напучувальні слова, він, ця приватна особа, повідомляє про себе й про свою програму. Він знову живе у своїй стихії, у грошах. Чим би він був без своєї дружини, як він уперто її називає. Вільною від керма рукою він обіймає її тіло, керма, принаймні, там. Гори нависають над ним, немов теплий і сумирний звір, він уже оббрив їх наголо. Зайву машину вони приспали й, закривши, поставили на стоянку, як зробили це зі своєю дитиною. Вони зосередилися тільки на своїх статевих органах, які пробудилися до веселощів. Жінка може купувати різний крам, як і личить жінці. Вони будують плани наступного дня, обговорюють усі його можливості. Директор говорить про те, як невтомно й на різні лади він хитатиме юрту своєї дружини завтра й у наступні дні. Нагорі, у бюро, йому потрібен рейвах, аби унизу його член міг задовольнитись й потрапити в лапи дружині. Може, дружині до душі щось особливе, за чим вона завтра сліпо піде, коли вирушить за покупками? Надійна дороговказна зірка дружини сяє над цим чоловіком до завтрашнього ранку, він ніжно пасеться на її шиї: водії, дивіться на дорогу, не відводьте погляду! Із чоловіка ще летять краплі поту й сперми, він від цього не меншає, не скорчується. Він з усмішкою обертає до своєї дружини зустрічну молитву, до дружини, що її він зросив своїм струменем. Його м’ясиста калитка тихо приліпилася до жилавого стебла. Яка це полегкість — рушити у чарівну ніч, якщо завтра не доведеться похапцем залишати будинок, осліплений світлом кухонної лампи, разом з іншими пірнаючи в темряву. Як прекрасно, коли вогонь у людині, ще й помножений зусиллями партнера, розпалюється в нашому моторі. Очищений і оновлений директор знову ляже зі своєю Ґерті у ліжко й увічнить себе в її кущику, бо ніхто інший не підніме так швидко ногу й не мчатиме в палаючому потоці. Хто знає, може, сьогодні їх знову заллє солодкими стогонами, що їх видають тіла, бажаючи знову перекусити? Жінка намагається запнути сукню на грудях, у неї мороз за спиною ходить. Чоловік вимагає, щоб вона ще трохи побавила його й жителів округи, що живуть у маленьких присінках пекла: «Прошу тебе, Бріґітто, та ні, Ґерті!». Сукню, що її вона загорнула на груди, він розкриває знову, вона ж іще не зовсім видихнула, ця Ґерті, я маю на увазі, у неї щось жевріє ще під попелом. Пічка в машині поки не нагрілась, а ось чоловік уже розігрівся щосили. У нього це швидко, на підборідді в нього подряпина, залишена нігтем Ґерті. Назустріч їм не суне жоден самотній подорожанин, який хотів би ще трошки попишатися перед своїм будинком разом з яким-небудь друганом. Не видно нікого, хто розгледів би печать влади на чолі з директором фабрики. І тому йому доведеться відтиснути печать бодай на своїй дружині, як знак, що вона заплатила за вхід і справді хоробро вийшла на вулицю із затишного тепла своєї статі. Тепло на кухні бідняків підтримують тільки в грубці.

Чоловік називає дружину своїм солодятком, так, і дитина теж належить до таких. Вони живуть у золотій середині, у ластці села. Уряд великим ополоником розважливо розподіляє спеціальні пропозиції серед людей. Щоб власники фірм могли ухвалювати рішення й вигадувати виправдання на те, як вони обходять коло державних дотацій і людських тіл. Їхнє щастя має зростати посередині навколишнього їхнього добра, а всі інші нехай оповідають про свої клопоти, сидячи на вузькій смужці землі, що її вони засаджують парканами, і насінного матеріалу при цьому ледь вистачає на двох. А їм уже доводиться замислюватися ще про одну людину!

Ми приїхали, дитина спить у своїй світлиці.

Син терпляче дрімає, посаджений на повідець від акціонерного товариства «Хімічні заводи Лінца». Ходімо й ми поспимо, щоб відчути той присмак, який дає нам смерть. Для цього треба просто лягти, біднякам це давно відомо, вони й помирають раніше, і час до цього здається їм, як і раніше, занадто довгим. Чоловік ще раз вирішує попастися на ділянках шкіри своєї дружини, густо вкритих косметикою, зараз він, немов постріл з рушниці, з гуркотом піде за нею в постіль. З ванної долинає діловитий шум води й зворушень. Важке тіло нещадно кидають у гарячу воду, щоб зробити його їстівним. На його грудях спочивають мило й щітка. Люстра пітніють. Дружина директора із силою тре чоловікові спину, залюбки занурює руку в мило й масажує його потужний член, який нараз належить їй. За вікном котиться з небокраю місяць. Дружину вже кличуть, закликає чоловік і закликає півкіла м’ясива (ну ніяк не менше), що радять над ним. У теплій воді знову щось набухає й рветься вгору до Господа над пишним холодним буфетом тіла. А потім він скупає дружину після денної праці, без проблем, йому це подобається. Навколо живуть смертні, живуть працею й зарплатнею, живуть вони не вічно й живуть зле. Але тепер вони вже перейшли від праці до спокою, у їхніх грудях дрімає гостре жало, бо в них немає власної ванної кімнати. Тіло директора розм’якшується у воді, однак у нього залишається ще достатньо погонних метрів. Він ще раз кличе дружину, тепер голосніше, це наказ. Вона не йде. Йому треба на самоті розм’якнути у воді. Він миролюбно ковзає на інший бік ванни, йому що, кричати, щоб вона прийшла? Як приємно, що вода не змінює людину й що не потрібно вчитися ходити по воді пішки. Таке задоволення, і таке дешеве. Грошей вистачить у кожного. Нехай дружина залишається там, де вона тепер, клуби гарячої пари, огорніть мене! Він відкриває свій кран із гарячою водою, масажує його, розчулюється і розвеселяється. Потоки із шумом обтікають важке тіло, тверді жувальні м’язи якого перемелюють життя й ковтають інші фірми. Бідняків, наче воду, скидають зі скель, але вони залишаються там, де вони є, у своїх маленьких постельках, і вони не чіпляються до тебе з постійними проханнями, ці нещасні люди, до зарплатні яких доводиться докидати ще. Як вони сліпо, година за годиною, потрапляють у машини своїми священними струнами, які їхні дружини на превелику силу натягнули на деку їхнього тіла! Стільки крові! І все даремно, марний і голосний, немов удари бича, стукіт їхніх серць, бо ж більше немає крові, яка б їх урухомлювала. А діти, як мені здається, іноді ганяють туди-сюди до четвертої ночі. Принаймні, один або двійко таких нетверезих парубчаків бреде наразі додому з дискотеки.

Син його, якого тут недолюблюють уже багато років, лежить тепер у своєму ліжку, і мирний місяць іде геть. Дитина важко дихає, вона вкрита потом, у її жилах — пігулки, вона заспокоїться зараз зовсім по-іншому. Дитина незручно лежить під оком матері, що підходить до постелі й поправляє її. Дитина зовні зів’яла, а проте вона — весь її світ: вона мовчить так само, як мовчить цей світ. Дитина тішиться, що росте, як росте милий дружок у його батька. Мати ніжно цілує свого маленького човника, що пливе світом. Потім вона бере пластиковий мішок, натягає дитині на голову й затягує внизу, щоб усередині дитяче дихання спокійно урвалось. У наметі, всередині мішка, на якому надрукована адреса модного бутику, життєві сили хлопчика пишно розкриваються ще раз, але ж йому ще зовсім недавно обіцяли, що він ростиме й що йому куплять спортивний інвентар. От що буває, коли природу хочуть поліпшити за допомогою інвентарю! Але ні, він зовсім не хоче жити. Потім син випливає у відкриті води, де він відразу опиняється у своїй стихії (мама!) і використовує дихальну трубку, крізь яку його приятелі пізнають світ із самого першу, немов через стільники: так, очевидно, він був їм за ватажка, маленький бог війни, загонистий у праці, у спорті й у грі. Вони бачать усе, але мало що бачать. Мати виходить із будинку. На руках вона несе сина, як кущ із щораз бубнявішими бруньками, який треба висадити в землю. З вершин, з яких дитина з’їжджала сьогодні й хотіла знову з’їжджати завтра (власне, новий день уже нетерпляче починається!), земля шле прощальний привіт. Обурливі сліди на сніговому покривалі. Еге, блукаєте, кружляєте навколо вогнища, певно, ніч видалася ще та?

Мати несе дитину, а коли охоплює утома, то тягне її за собою по землі. Місяць укрився за ніжним убранням. Жінка доходить до струмка, і наступної миті син із полегкістю зісковзує у воду. Його вабить прекрасний спокій, і спортсмени при нагоді теж махають руками, коли на них дивиться публіка. Нині всупереч очікуванням вийшло так, що саме наймолодший член родини першим заглянув у тупе обличчя вічності, сховане за всіма тими грішми, які, призначені для покупок, ганяють по землі, якщо ніхто не здолає взяти їх на прив’язок. Люди з голосним шумом біжать наввипередки й молять про гарну погоду. А спортсмени-лижники вирушають у гори, байдуже, хто там живе й хто і сам не від того, щоб стати переможцем.

Води підхопили дитину й несуть її слідом за собою, на такому холоді дитяче тільце зберігатиметься довгенько. Мати живе, і час її увінчано вінком, час, у путах якого вона б’ється. Жінки старіють рано. І помилка їхня в тому, що вони не знають, як би їм закрити цей час собою, щоб ніхто його не побачив. Ковтнути його, як пуповину власних дітей? Убивство й смерть!

А тепер відпочиньте трохи!

Оглавление

Ельфріда Єлінек Хіть

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

  11

  12

  13

  14

  15