Сріблясті пухнастики на планеті потворних істот [Антон Александрович Волошин] (fb2) читать онлайн

Чарівний безмежний і незбагненний всесвіт приховує величезну кількість різноманітних таємниць та загадок. Деякі з них вже розкриті, деякі розв’язуються цієї самої миті. Розгадка одних має виключно важливе значення, інші просто цікаві для пізнання як такі. Спіральні та еліптичні галактики, чорні дірки і квазари, зірки і планети, час і простір, матерія та свідомість… Доречи про свідомість. Скільки у нескінченному космічному просторі, на цій безлічі планет існує розумних цивілізацій? Як вони виникли? Мабуть це питання найцікавіше, навіть для таких високорозвинених носіїв розуму, і нащадків багатої культурної спадщини, як цивілізація сріблястих пухнастиків, що займає декілька сотень планет у галактиці ZZ432. Ці милі розумні створіння не більше 30 сантиметрів заввишки більш за все нагадують їжаків, але мають довге і дуже м’яке сріблясте хутро, яке робить їх силует майже круглим. Зазвичай вони ходять на задніх кінцівках, але здатні швидко і дуже проворно бігати на усіх чотирьох. Вони оволоділи мовою та писемністю ще декілька тисяч років тому і, з тієї пори, успішно пройшли тернистий шлях становлення і розвитку цивілізації. Звичайно, не обійшлося без війн, але зараз цей етап вже далеко позаду і самі пухнастики вважають його соромним і намагаються навіть не згадувати. Напрямок сучасного розвитку їх цивілізації цілком пов’язаний з космосом. Головною причиною цьому є надзвичайно добре розвинена і дуже ефективна економіка їх Єдиної Держави, що робить їх життя на рідних планетах простим, комфортним, цілком зрозумілим і через це навіть трохи нудним. Вони мають безліч вільного часу, але за своєю природою зовсім не ледачі, тому змушені шукати спосіб чимось цей вільний час заповнювати. Хтось знаходить себе у мистецтві, хтось, обравши собі яке-небудь хобі, зосереджується на ньому, але є мільйони пухнастиків, яким цього не вистачає, вони жадають пригод, таємниць, несподіваних знахідок, а часом і небезпеки. На давно заселених планетах цього вже не знайдеш. Тому шукачі пригод озброїлись гаслом «цивілізація, як пожежа, повинна поширюватись, або згаснути» і цілими ордами вирушили освоювати найближче зіркове скупчення. Ці експедиції мали не тільки розважальне і наукове, але й величезне практичне значення. На планетах, що досліджувались, астронавти відкривали та освоювали запаси корисних копалин та нові джерела енергії. Необхідно підкреслити, що під час розвитку їх цивілізації продовжувалась еволюція пухнастиків, як біологічного виду, що наблизила їх до досконалості. Вони ніколи не хворіли, були здатні витримувати великі перевантаження, жорстке радіаційне випромінювання, навчились дихати кількома різними газами, а якщо це було потрібно, могли не дихати взагалі дуже довгий час, їх надзвичайне хутро дозволяло короткочасно переносити найлютіший холод, майже до абсолютного нуля, і нестерпну спеку, вони майже не реагували на атмосферний тиск, тому навіть могли вижити, потрапивши на короткий час у космічний простір без скафандра. Але якою б там не була фізична витривалість кожного, їх основною силою була взаємопідтримка. Пухнастики не знали більш важливого обов’язку, ніж врятувати друга, який потрапив в халепу. У них навіть виникла дуже цікава здатність: коли пухнастик опинявся у небезпеці, його свідомість випромінювала потужний телепатичний сигнал, який сприймався іншими пухнастиками на величезній відстані і вони терміново вирушали на допомогу. Цей сигнал випромінювався тільки рефлекторно у разі реальної небезпеки, створити його за власним бажанням пухнастики не могли, тому необґрунтованих викликів ніколи не ставалося. Та й не могло статися. Пухнастики ніколи не брехали, не тому що не могли, просто у цьому не було сенсу. Всі ці фізичні та телепатичні здібності стали у пригоді дослідникам космосу. Адже жага до пізнання зазвичай примушувала їх опинятись на планетах з вкрай екстремальними умовами для життя. Вони досліджували колосальні крижані масиви і моря рідкого гелію, планети зі скаженою тектонічною активністю та цілі океани розплавлених гірських пород, навіть створювали бази-повітряні-кулі в атмосфері газових гігантів.

Але й з найкращими, бездоганно організованими, досвідченими підкорювачами космічного простору трапляються несподіванки, які приводять до неймовірних та небезпечних пригод. Один з таких випадків трапився з екіпажем невеликого космічного катеру, що прямував з однієї дослідницької станції до іншої на протилежному кінці галактики.

– Всі системи перевірені, технічні показники у нормі, капітане Таї, – рапортував інженер Зим, – запрошую дозвіл на запуск стрибкового генератора.

– Запустити стрибковий генератор! – наказав капітан Таї, – штурмане Сау, починай завантаження параметрів гіперпростірного стрибка! Команді зайняти свої місця! Дін передай сигнал-запит диспетчеру.

– Сигнал-запит передано, відповідь позитивна, капітане! Маємо дозвіл на стрибок.

Зв’язківець Дін стягнув навушники та вимкнув апаратуру зв’язку, його завдання на цей час було виконане, до того ж необхідно було зняти зайве навантаження з бортової мережі живлення – під час підготовки до гіперпростірного стрибку генератор скривлення простору вимагав шаленої кількості енергії. Екіпаж катеру тільки у цьому складі виконав не одну сотню гіперпростірних стрибків, кожен знав свою справу досконало і виглядав абсолютно спокійним, але кожен знав, що така тонка матерія як простір-час не любить втручань у величний нескінченно-безмежний спокій свого існування. Хвилювання кожного разу охоплювало навіть досвідченого космічного вовка Таї, адже він чітко розумів, що найдрібніша помилка у розрахунках, або найнесуттєвіша технічна несправність може призвести, у кращому випадку, до того, що їх катер разом із ними у нескінченно малий проміжок часу безповоротно перетвориться на спалах чистої енергії, а у гіршому – кінцевою точкою їх стрибка стануть надра якої-небудь зірки. Тільки досвід, концентрація, та впевненість у професійних навичках кожного з членів екіпажу дозволяла впоратися з хвилюванням. Пухнастики, що вирішили пов’язати своє життя з космосом поважали його, як моряки поважають море.

– Стан готовності генератора? – запитав Таї.

– Вісімдесят відсотків. – відповів Зим.

– Добре, розпочати розгін та при досягненні швидкості 0,5L, передати керування автопілоту. Усім приготуватись до стрибка!

Ожив штатний іонний двигун, який почав розганяти катер до розрахункової швидкості, що необхідна для переходу у гіперпростір. Пухнастиків вдавило у спинки крісел. До цього часу з черева двигуна вже чітко доносився свист майже зарядженого стрибкового генератора. Хвилювання досягло свого піку.

– Тривога капітане!.. – у найвідповідальнішу мить викрикнув Ліу, що спостерігав за даними локатора.

– Ручне керування! – скомандував Таї, не дочікуючись доповіді про причину тривоги. Він розумів, що автопілот у будь-якій непередбаченій ситуації йому не помічник.

– Метеорит перетинає наш розгінний курс у точці Т-0,021! – майже не приховуючи панічного жаху закінчив Ліу.

О це так так! Картина того, що відбувалося неймовірно чітко встала перед очима Таї і розвитком цих подій майже неминуче була катастрофа. При переміщенні у звичайному просторі ця ситуація не уявляла б з себе нічого страшного. Існувало безліч способів уникнути зіткнення. Можна було знизити швидкість, або прискоритись, змінити курс, або активувати лазерну систему захисту, що знищила б метеорит задовго до точки, де він пересік би курс катера. Але при підготовці до стрибку ні один з них не підходив. Зміна швидкості або курсу приведе до неприпустимих відхилень від заданих параметрів стрибку, а активувати лазери неможна, тому що вся потужність пішла на зарядку генератора скривлення та роботу іонного двигуна. Скасувати стрибок теж неможливо, генератор вже накопичив дуже багато енергії і не може просто так розсіяти її, як не може і утримувати довше ніж це необхідно для стрибку. Ситуація нештатна в усіх відношеннях. Ймовірність появи небезпечного метеорита з такими фізичними характеристиками і параметрами польоту, що локатор виявив його занадто пізно, до того мала, що цю ситуацію ніхто ніколи не розглядав як реально можливу. Виявляється це можливо. А чи можливо з цієї ситуації вийти? Хто знає? Але спробувати вони зобов’язані. Дивно скільки думок проноситься в голові у критичний момент. Нерідко серед них з’являється і вірне рішення. Але тут вірного рішення не існувало, могла бути лише спроба, основана на досвіді та логіці, а наскільки вона буде успішною заздалегідь не міг сказати ніхто.

– Джерело живлення у критичний режим, вимкнути всі споживачі, що не стосуються двигуна, генератора та лазерів: освітлення, регенератор атмосфери, штучну гравітацію, все! – почав свою спробу Таї лише через мить після доповіді Ліу, – увімкнути лазерний захист на мінімально можливу потужність! Ліу, наводиш лазери, Сау, слідкуєш за курсом, керування усією енергетикою передати на мій пульт!

Команда чітко виконувала накази, життя усіх залежало від кожного. Світло згасло. Таї вручну підтримував потужність що відводилася на генератор та двигун на мінімально можливому рівні, потрохи підвищуючи потужність лазерів рівно настільки, наскільки дозволяла перевантажена енергосистема. Промінь потрапив у ціль, але його потужності не вистачало.

– Він зменшується у розмірах! – кричав Ліу, – ще трохи!.. Ні…

Саме у тій точці, яку вказав Ліу з самого початку, вони почули тріск пробитої обшивки десь позаду кабіни екіпажу і короткий свист повітря, що виривалося у космічний вакуум. Майже одразу автоматична система усунула пошкодження обшивки, а ще через мить катер стрибнув у гіперпростір.

– Ми живі, і ми у гіперпросторі… – чи запитав, чи констатував Ліу, зачаровано дивлячись на неймовірне сяйво гіперпростору, що спалахнуло по той бік скла їх кабіни.

Але ніхто йому не відповів і ніхто не виявив і натяку на радість. Усі чули звук пробитої обшивки, кожен розумів, щось іде не так. Першим прийшов до тями Таї:

– Отже, наскільки могли, ми впоралися з метеоритом, він не розтрощив катер вщент, а тільки його рештки пробили корпус катера, але генератор скривлення простору, судячи з усього не пошкодили. Зиме, проведи прискорену діагностику систем. Мені потрібна доповідь про стан катера. А зараз, як я розумію, найстрашнішу інформацію нам видасть штурман Сау.

– Так капітане, ваша здогадка, нажаль, абсолютно вірна, – відповів вкрай сумний Сау, – уламок метеориту, який таки пробив корпус катера і досі на борту, тому маса катера, що була закладена при розрахунках стрибку змінилася, а маса – це головний параметр при розрахунках. Зміна початкової маси бодай на один грам може змінити кінцеву точку стрибка на сотні світових років. Інакше кажучи, ми летимо невідомо куди.

– По-перше, не будемо впадати у відчай! – сказав Таї. Особливого сенсу у цих словах не було, адже загартовані сотнями космічних подорожей члени екіпажу принаймні ззовні виглядали абсолютно спокійними. Кожен розумів, що критичний момент позаду і найгіршого вдалося уникнути. Наслідки ж аварії їх чекають попереду, а паніка – не найкращий помічник у складній ситуації. Кожен це розумів і навіть не думав втрачати надію.

– Зиме, спробуй розрахувати, нехай зі значними припущеннями, масу прийнятих на борт уламків і втраченого повітря та надай цю інформацію Сау. Спробуємо екстраполювати кінцеву точку нашого стрибка хоча б приблизно, – видав розпорядження Таї.

– Зрозуміло, – майже одночасно відповіли Зим та Сау. Вони були раді отримати завдання, адже сидіти склавши лапи було нестерпно.

Результати розрахунків не примусили довго чекати. Сау спроектував на середину кабіни голографічну мапу космічного простору навколо точки їх ймовірного виходу з гіперпростору.

– Якщо розрахунки вірні, чого не можна сказати з впевненістю, – почав Сау, – ми маємо вийти з гіперпростору в іншій галактиці, у тій частині космосу, що майже не вивчена. Принаймні наші космічні кораблі там ніколи не бували. Спираючись тільки на астрономічні дослідження і вивчення гравітаційних взаємодій у тому районі можна припустити, що кінцева точка нашого стрибку опиниться неподалік від невеликої зірки, навколо якої обертаються вісім чи дев’ять зовсім різних за розмірами та фізичними характеристиками планет. Доречи, до виходу з гіперпростору залишилось менше хвилини.

– Усім зайняти свої місця! – моментально відреагував Таї, – приготуватись до виходу з гіперпростору!

Почавши звичну процедуру підготовки до закінчення стрибка, кожен пухнастик налаштувався на робочий лад і був готовий рішуче зустріти будь-які неприємності. Але реальний перебіг подій, як завжди, виявився настільки непередбачуваним, що ніяка рішучість не була здатна допомогти у ситуації, що виникла.

Катер випірнув з гіперпростору на нульовій швидкості і одразу потрапив у потужне гравітаційне поле невеликої блакитної планети.

– Швидкість нуль! – закричав Сау, – планета притягує нас, починається вільне падіння! Планета має атмосферу, необхідно набрати першу космічну швидкість та лягти на орбітальний курс, адже параметри атмосфери невідомі, не впевнений, що катер витримає проходження через неї.

– Зафіксовані численні модульовані електромагнітні сигнали! – доповів зв’язківець Дін.

– Тривога капітане! – крикнув спеціаліст з локації та безпеки польотів Ліу, – навколо планети на різноманітних орбітах обертаються тисячі уламків космічного мотлоху! Комп’ютер не встигає вирахувати параметри руху кожного! До того ж не всі знаходяться в полі зору локатора!

– Сау, розраховуй найсприятливіший орбітальний курс! Ліу, по можливості надавай цілевказівки на небезпечні об’єкти! Зиме, максимум потужності на двигуни! Дін, приймає керування лазерним захистом! – розподіливши задачі, Таї узявся за штурвал і, користуючись своїм багатим досвідом, почав виводити катер на орбіту, яку Сау ще не встиг розрахувати.

– Так, капітане, курс майже вірний, – доповів Сау, закінчивши розрахунки, – коригування 0,0274. Необхідна швидкість W4,67. Зиме, потрібно більше потужності, можемо не встигнути набрати швидкість до входу в атмосферу!

– Потужність критична, – відповів Зим, – роблю все, що можу.

– Шість небезпечних об’єктів перетинають курс, – схвильовано доповів Ліу, – можемо знищити тільки два, решта надто великі! Дін тримай цілевказівки, капітане, ось пропозиції щодо коригування курсу.

Ліу надіслав необхідні цифри на пульти Діна і Таї.

– Але коригуючи курс ми не встигнемо набрати необхідну швидкість! – крикнув Сау.

«Тільки цього не вистачало!» – буркнув Таї собі під ніс, потім сказав голосно:

– Сау і Ліу, будь ласка, рахуйте разом, мені необхідні критичні, мінімально можливі коригування!

– Спробуємо, – відповів Сау, – але швидкість ще замала і параметри польоту нестабільні, можемо не проскочити!

Таї вже чітко відчував телепатичні сигнали небезпеки, що випромінював кожен з членів екіпажу. Мабуть він і сам їх випромінював. Мотнувши головою Таї спробував позбутися тривожних думок і міцніше стиснув штурвал. Тим часом Дін увімкнув лазери і знищив першу ціль.

– Ось єдині можливі коригування курсу, – сказав Сау, завантажуючи дані у бортовий комп’ютер, – але капітане, з однією з цілей ми розходимось на відстані 3,656 +/– 3,657, тобто цілком можливий контакт.

Коли Сау сказав останні слова сигнали небезпеки від усіх членів екіпажу значно підсилились, хоча ззовні ніхто не виявив тривоги, кожен зосередився на своїй роботі.

– Хіба ми маємо вибір? – сказав Таї, виводячи катер на вказаний курс, – раджу всім вдягти скафандри і пристебнутись ременями безпеки.

Процедура аварійного вдягання космічних скафандрів була відпрацьована до повного автоматизму і зайняла зовсім небагато часу. Але попри це пухнастики ледве встигли вдягтись до того моменту, коли катер наблизився до об’єкту, розходження з яким було небезпечним. Події розвивалися блискавично. Затамувавши подих космічні мандрівники спостерігали як величезна конструкція незрозумілої форми стрімко наближається до їхнього катера. Проскочимо! Ні! Все ж проскочимо! Ні!..

… Удар був жахливим. Але сталося не те, чого вони боялися більш за все. Катер не врізався у шмат космічного мотлоху, а лише по дотичній зачепився кабіною за якийсь з його металевих елементів. Через величезну результуючу швидкість скло кабіни, яке пухнастики вважали абсолютно надійним, було розрощене вщент. Пухнастики опинилися у відкритому космосі. Передбачливість Таї, що наказав вдягнути скафандри і пристебнутись, врятувала їм життя. Та ще не все було скінчено. Адже при ударі корабель втратив швидкість і значно змінив курс. Двигуни все ще працювали, але спроба вийти на орбіту планети тепер стала безнадійною. Єдине, що їм залишалося – спробувати увійти в атмосферу під найвдалішим кутом і сподіватись, що пошкоджений катер і їх скафандри, що для цього не пристосовані, витримають проходження через щільні шари атмосфери. Мають витримати!

Не дочікуючись команди, Сау швидко розрахував потрібний курс на входження в атмосферу і видав інформацію Таї, який доклав усіх зусиль, щоб вивести пошкоджений корабель на вказаний курс і втримати його.

– Тримайтеся! – тільки і встиг сказати він, коли їх охопив вогняний буревій від тертя об повітря.

Вони б і раді були втриматися, але їм це було не під силу. Системи життєзабезпечення скафандрів впоралися з пекельним вогнем, що їх охопив, але не витримали паски безпеки. Від шаленої температури вони тліли, плавились, обривалися і пухнастиків одного за одним викидало з розбитої кабіни. Тільки командирське крісло Таї, що було розташоване попереду, опинилося частково вкритим рештками уламків кабіни. Його ремені горіли не так сильно і витримали навантаження. За короткий час, Таї залишився на катері один. Намагаючись втримати катер на траєкторії, він намагався себе заспокоїти, настільки, наскільки це взагалі можливо у подібній халепі. Він хвилювався не за себе, а за своїх друзів, що опинилися поза бортом.

«Скафандри витримають спеку, – переконував себе Таї, – атмосфера знизить швидкість, а при підльоті до поверхні автоматично увімкнеться реактивна гальмівна система. Все має бути добре. Але що чекає на них після приземлення?..»

Він відчував телепатичні виклики на допомогу від Сау, Ліу та Зима. Допомогти їм зараз він не міг, але принаймні вони були живі. Не було сигналу лише від Діна.

«Тільки б виявилося, що він лише втратив свідомість! – казав Таї сам собі – Тільки б усе обійшлося!»

Поверхня блакитної планети стрімко наближалася і Таї спробував запустити атмосферні двигуни, що були необхідні для приземлення. Спроба виявилася невдалою. Двигуни чхнули, але тяги не з’явилося. Він спробував ще і ще. Та скільки він не намагався, вкрай перегріті двигуни не запускалися. Якби тут був Зим, він би обов’язково прийняв правильне рішення, що базувалося б на спеціальних знаннях та багатому досвіді. Таї ж міг спиратися лише на логіку і вдачу. Він увімкнув систему охолодження атмосферних двигунів на повну потужність і відвів значну частку енергії на пускову систему. Треба було дочекатись, доки двигуни охолонуть, а їх пускова система накопичить досить енергії. Між тим катер прорізав хмари і швидко наближався до скелястого острова у синьому, судячи з усього водяному океані. Таї міг залишити катер і приземлитись, застосовувавши реактивну посадочну систему скафандра. Але втративши катер вони втратили б надію повернутися додому. Адже їх телепатичні сигнали небезпеки не могли подолати міжгалактичну відстань, а надія на те, що інші пухнастики знайдуть їх серед усіх сотень мільярдів зірок і планет, була зовсім примарною. Корабель потрібно було врятувати обов’язково. Тому Таї ризикнув власним життям заради порятунку усієї команди. Він мав лише один єдиний шанс запустити атмосферні двигуни в останню мить перед ударом об скелі. Взявши штурвал на себе він невимушено зажмурив очі, затамував подих і активував систему запуску двигунів. Знову чхнувши вони заревіли, але на мить пізніше ніж розраховував Таї. Йому не вистачило зовсім трохи, щоб перевести катер у горизонтальний політ. Зачепивши кормою скелю, катер провалився у штопор і рухнув на піщаний берег острова.

Деякий час Таї не міг оговтатись від потрясіння, але телепатичні сигнали небезпеки від Сау, Зима та Ліу змусили його отямитись і почати діяти. Швидко скинувши зіпсований скафандр Таї вискочив з кабіни і роздивився. Катер мав численні пошкодження, але загалом був цілий. По-перше необхідно було привести до ладу органи керування і атмосферні двигуни, що б він знову міг літати, принаймні над поверхнею планети. Потім треба негайно знайти Зима. З допомогою такого кваліфікованого спеціаліста ремонт піде хутчіше. А що стосується гіперпросторного обладнання, тут Зим єдиний пухнастик з їх екіпажу, який би міг його полагодити. Аж ось в голову Таї прийшла думка, яка йому зовсім не сподобалася. Космічний мотлох… Немає ніяких сумнівів, що він був штучного походження і, судячи з усього, раса, яка причетна до його створення, знаходиться на досить низькому ступені технічного розвитку. Та як свідчить історія, примітивні раси майже ніколи не бувають дружніми, але завжди бувають занадто допитливими. А Таї не мав ніякого бажання стати об’єктом всіляких примусових дослідів.

Як доказ його думок, в небі, з нестерпним гуркотом, з’явився якийсь жахливий на вигляд літальний апарат, описав декілька циркуляцій навколо острова і знову зник у далині.

«Наше падіння не залишилось непоміченим, – думав Таї, – мабуть цей корабель не має змоги здійснити посадку на непідготованій місцевості, але моє місцезнаходження тепер відомо і наземний загін аборигенів незабаром буде тут. Треба терміново сховати катер!»

Він знову стрибнув у кабіну та увімкнув атмосферні двигуни. На диво вони запустилися з першої ж спроби, але більшість засобів управління і контролю були виведені з ладу під час аварії, тому катер у польоті був практично некерованим. З величезною обережністю Таї піднявся на зовсім незначну висоту і, щомиті ризикуючи втратити управління, повів корабель до іншого острова, що був помітний на межі небосхилу. Зрозуміло, що острів, на якому він приземлився вперше, буде прочесаний до останнього камінця, тому треба тікати від нього якнайдалі. Переліт, який при справному катері не уявляв би ніяких складнощів, вимагав від Таї надзвичайного напруження і концентрації уваги. На найближчому острові не знайшлося ніякої зручної схованки, тому він вирушив до наступного. Судячи з усього він здійснив свою аварійну посадку серед великого архіпелагу, що складався зі значної кількості маленьких островів. На щастя на ж одному з них Таї не помітив туземного житла. Але не знаходилось й місця де б він міг сховатися. Лише на четвертому острові були зручні скелясті хаоси, серед яких можна було сховати і додатково замаскувати катер.

Саме коли він вже закінчував облаштування схованки, трохи у стороні на невеликій висоті пройшли декілька дивних машин, що підтримувались у повітрі (це ж треба!) повітряними гвинтами. Такого архаїзму Таї не бачив навіть у музеї. Мабуть істоти, що мешкають на цій планеті навіть примітивніші ніж він вважав спочатку. Оскільки машини пролетіли повз не змінюючи ані курсу, ані швидкості, Таї зробив висновок, що схованка вдалася на славу. Але насолоджуватись безпекою було ніколи. Він все ще відчував сигнали небезпеки від Сау, Ліу та Зима, до того ж з часом аборигени могли почати пошуки і на цьому острові. Він вирішив проводити ремонтні роботи таким чином, щоб мати змогу будь-якої миті підняти катер у повітря. Такі міри безпеки значно ускладнювали завдання, але були життєво необхідні. Повний рішучості Таї прийнявся до роботи.

Тим часом Зим отямився і позбувся незручного скафандру. Виявилося, що атмосфера цілком придатна для дихання пухнастиків, але виразно відчувався досить високий радіаційний фон. Це не визивало у Зима особливого занепокоєння, адже сріблясті пухнастики були здатні, без усякої шкоди для здоров’я, витримувати і значно вищий рівень радіації, але як факт було цікаво. Зим опинився на межі густих заростів небачених великих рослин з твердими стеблами і м’яким листям. Його увагу привернула дивна сіра смуга, яка вилася між пагорбами і не вписувалася у природний ландшафт. Він вирішив вирушити до неї, адже треба ж було щось робити. Коли Зим потрапив на смугу виявилося, що вона досить широка, біля двадцяти його зростів завширшки а у довжину уходить в обидва боки наскільки вистачає зору. Грубе тверде покриття судячи з усього мало штучне походження, мабуть, це був шлях, яким аборигени користуються для наземного пересування. Ще багато чого лишилося нез’ясованим, і Зим рушив навмання цим шляхом, (адже він має кудись вести), щоб з’ясувати більше про цю планету та її населення. Про всяк випадок, він вирішив ховатися при будь-якому русі і вести свої спостереження непомітно для туземців, адже вони можуть виявитися агресивними.

Зим провів у дорозі досить багато часу, не зустрівши нічого і нікого ані цікавого, ані небезпечного. Покриття шляху було нерівним, а час від часу у ньому траплялись великі пошкодження. «Дивно, – думав Зим, – навіщо докладати зусиль, щоб збудувати наземну дорогу, а потім нею не користуватися. Невже ця цивілізація знаходиться на шляху регресу і залишає території, які були раніше освоєні?» Крім того він розмірковував про своїх друзів. Чи врятувалися вони? Таї залишився на борту. Чи зміг він зберегти корабель? Якщо ні, то вони приречені залишитися на цій планеті довічно. Якби вони б принаймні були разом…

Зим крокував і мріяв знайти щось таке, що стане йому у нагоді для пошуку друзів. Що це могло бути, він поки що не уявляв. Він відчував сигнал небезпеки, що випромінював Сау, але він лунав здалека, дістатися туди пішки неможливо. Треба знайти якийсь транспорт, чи щось таке з чого можна сконструювати транспорт, здатний подолати таку велику відстань. Якщо аборигени будують дороги, то вони мають чимось по них їздити. Він вже морально підготувався до зустрічі з туземцями, але дорога залишалася порожньою. Це навіть починало його дратувати. Сау все ще у небезпеці, а він зовсім нічого не може зробити! Кілька разів він зустрічав осторонь дороги якісь старі іржаві конструкції. Можливо колись це були ті самі механізми, які пересувалися цією дорогою, але зараз вони являли собою лише нерухомі купи металобрухту. Вони навівали на Зима дивний незвичний невиразний сум. Це було зовсім нове для нього відчуття. Тобто він і раніше знав що таке сум, але таку тяжку глибоку тугу відчував уперше. У нього навіть виникла здогадка, що розумна цивілізація, що існувала на цій планеті, нещодавно загинула внаслідок невідомого катаклізму, а ця дорога і ці розбиті іржаві механізми – останні нагадування про неї, сумні пам’ятники минулому розквіту.

Аж раптом вдалині Зим побачив обриси групи якихось величезних споруд. Ознак життя все ще не було помітно, але мабуть, саме так виглядає туземне місто. Дорога все ж таки кудись його привела! Він навіть встав на чотири лапи і рушив бігом. Невдовзі натрапив на порівняно невелику металеву споруду, що складалася з двох опор і плаского металевого листа між ними. Вона також зазнала іржавіння, але на листі були помітні декілька знаків. Зим візуально запам’ятав їх, бо, судячи з усього, це був перший зразок туземної писемності, який він побачив. Він не знав, що означає цей напис, не знав і як він читається місцевою мовою, але припустив, що так позначається місто, до якого він прямує.

Обриси знаків були приблизно такими: «Ч»,«О»,«Р»,«Н»,«О»,«Б»,«И»,«Л»,«Ь».

Запам’ятавши знаки, Зим попрямував далі до тих таємничих сірих споруд. «Мабуть вони використовувались як житло», – вирішив Зим, вивчаючи збудовані за одним проектом довгасті споруди, що мали п’ять ярусів. Як він і очікував усі вони були покинуті. Мало які з їх вікон були закриті твердим прозорим матеріалом, решта зяяли немов втрачені очі. Всередині був повний безлад. Зим обережно пробирався між зламаними предметами інтер’єру, намагаючись не тривожити багаторічні шари пилу і бруду. Серед груди мотлоху він знайшов жахливу фігурку зі світлого синтетичного матеріалу. Фігурка була приблизно його зросту, але вагу мала зовсім невелику. Він узяв її в лапи і роздивився, тримаючи перед собою. Фігурка наганяла на пухнастика навіть більший сум ніж машини на дорозі. Вона мала лише одну нижню кінцівку, на місці іншої був великий отвір, одне з очей теж було відсутнє. Від короткого синтетичного хутра на голові лишилися тільки окремі пасми. Жах! Раптом позаду пролунали гучні голоси:

– От дідько! Ти дивись, який щур!

– Це мутант! Вбий його!!!

– Кинь ляльку, потвора!

Не дослухавши цих незрозумілих висловів Зим вдався до втечі, швидко перебираючи усіма чотирма лапами. Він встиг помітити, що голоси належали двом мерзенно потворним істотам, зростом у декілька разів вищим за нього. Їх тіла були вдягнені в подряпаний одяг, на головах і обличчях росле довге хутро. Вони розповсюджували огидний сморід. Ледве не потрапивши під удар важкого дрючка, який тримала у лапі одна з цих істот, Зим вискочив з приміщення, збіг по сходах і чкурнув геть з цієї жахливої будівлі. Потворні істоти не змогли наздогнати переляканого пухнастика.

Зим довго тікав пустими вулицями, час від часу зустрічаючи інших потворних істот. Дехто з них значно відрізнявся від тих двох, але усі були однаково огидними. А сум, який створював стан цієї місцевості, лише підсилював негативні відчуття від зустрічей з місцевими мешканцями. Зимові потрібна була схованка, де б він міг відпочити і зібратися з думками. Посеред вулиць часто зустрічалися круглі отвори у покритті доріг, біля двох його зростів у діаметрі. Спочатку він хотів стрибнути в один з них, але передумав, адже якщо потворні істоти перекриють йому вихід, тікати буде нікуди. Тому він обрав найгустіші зарості рослин і сховався у них. Після того, як Зим перевів подих і зміг зосередитися, він став відчувати сигнали небезпеки, що створювали інші члени екіпажу. Сигнал від Діна так і не з’явився, виклики від Ліу і Сау майже не змінилися з часу його приземлення. Вони продовжували виникати періодично, до того ж було зрозуміло, що як Ліу, так і Сау майже не змінюють свого місцезнаходження у просторі. Мабуть вони розгубилися так само, як і він у перші хвилини після приземлення, але зустріли потворних істот значно раніше, ніж він. Та найбільше зацікавлення у Зима викликав сигнал від Таї, який щойно з’явився. Було зрозуміло, що джерело цього сигналу рухається на великій швидкості, до того ж стрімко наближається. Втішні висновки Зим зробив одразу ж: Таї живий, він врятував корабель і, відчувши його сигнал про небезпеку, вирушив на допомогу. Треба було знайти таке місце, де б Таї міг одразу його помітити, адже він зараз у безпеці, отже сигналу не випромінює. Зим вискочив на пагорб і озирнувся навколо. Його погляд одразу ж привернула величезна незграбна споруда з сірого матеріалу. Вона виглядала навіть жахливіше, ніж п’ятиярусні житлові будівлі. Створювалося враження, що її будували похапки, без усілякого проекту. З багатьох щілин і конструктивних недоліків, що мала ця споруда, розповсюджувались радіоактивні ізотопи, мабуть вона й була джерелом підвищеного фону навколо. Взагалі, безглуздість існування цієї споруди шокувала Зима, але коли Таї буде тут, він обов’язково її помітить. Треба триматися ближче до неї. Поруч із цією сірою нісенітницею, височіла величезна труба, призначення якої було відомо лише її мерзенним творцям. Але Зим вже достатньо пізнав їх і не сумнівався, що це щось огидне. Так чи інакше, він вирішив здертися на цю трубу, адже вона була найкращим орієнтиром у цій місцевості. Судячи з усього, декілька потворних істот, що патрулювали навколо сірої радіоактивної споруди, охороняли її. Зим доклав немалих зусиль, щоб пройти повз них непоміченим, і почав підйом на трубу. Її поверхня була грубою, мала численні пошкодження, що полегшувало його сходження. Коли Зим успішно потрапив на найвищий майданчик на трубі сигнали від Таї припинилися. Розчаруванню Зима не було меж. Невже потворним істотам вдалося наздогнати його?! Деякий час він стояв вкрай засмучений, дивлячись приреченими очами вдалечінь, у той бік, звідки мав з’явитися катер з Таї. Аж раптом у його очах знову засяяла надія. У небі з’явилися три точки, що стрімко наближувались. Незабаром вони перетворилися на катер пухнастиків і два однотипних невідомих літальних апарати, які судячи з усього його переслідували. Зим почав підстрибувати на своїй платформі і махати лапами, щоб привернути увагу Таї. Коли катер стрімко розвернувся і попрямував точно на трубу стало зрозуміло, що Таї його помітив. З величезним перевантаженням він загальмував поруч із трубою і повис у повітрі, чекаючи, коли Зим на нього вскочить. Місцеві літальні апарати із страшенним гуркотом пролетіли повз, мабуть вони не мали змоги зависати у повітрі.

– Так, я не уявляю, який ти радий мене бачити, – сказав Таї, він передбачив, що скаже Зим коли стрибне в кабіну і випередив його, – але не будемо втрачати часу, оті потворні літальні апарати озброєні до зубів і дуже агресивні, вони декілька разів влучили в катер якимись примітивними снарядами і припинили мене атакувати лише коли ми наблизилися до цієї незграбної споруди, мабуть боялися зашкодити їй. Нам потрібен терміновий ремонт.

– Але ж удвох ми зможемо краще впоратися з керуванням, – запальним голосом викрикнув Зим, – давай-но покажемо цим потворам, як літають пухнастики!

Зим мерщій узявся за роботу з енергетичною установкою і одразу ж активував декілька систем, якими не міг користуватися Таї, коли керував катером самотужки. Тим часом їх переслідувачі розвернулися і відновили гонитву. Але тепер вони вже не мали шансів на успіх. Катер пухнастиків пірнув на критично малу висоту, зробив кілька запаморочливих маневрів між будівлями і у непередбачувану мить чкурнув геть від міста з приголомшливою швидкістю. Літаки теж прискорилися, але не змогли змагатися у швидкості з інопланетним катером, навіть попри пошкодження, які він отримав.

Таї спрямував корабель до своєї бази на острові. Вони із Зимом мусили знову зайнятися ремонтом, адже через пошкодження отримані під час атак місцевих літальних апаратів, двигуни почали втрачати потужність.

Вже досить довгий час Ліу переховувався у порожньому іржавому циліндрі, який мав тільки одну основу. Він вже декілька разів стикався з потворними істотами і кожного разу вони виявляли до нього агресію. Ліу геть нічого не розумів, стосовно місця свого приземлення і дій потворних мешканців цієї планети. Це була рівнинна місцевість, безладно завалена сміттям. Сморід тут стояв жахливий. Час від часу звідкись приїздили величезні машини і звалювали тут нові купи мотлоху. Ліу припустив, що потворні істоти забруднюють не лише космічний простір навколо, але й саму поверхню своєї планети. Звалюють відходи своєї життєдіяльності отак, просто неба! Це не укладалося у Ліу в голові, але він бачив це на власні очі, не знаходячи іншого пояснення тому що відбувалося. Але був ще один факт, який вже зовсім збивав його з пантелику. Ті потворні істоти, які нападали на нього, судячи з усього жили прямо тут. Адже сморід вони розповсюджували навіть сильніший ніж це сміття. У них на обличчі росло довге хутро, а на тіло істоти вдягали сміття. Принаймні Ліу бачив, як один з них знайшов щось на кучі мотлоху і натягнув на себе. Вечорами вони збиралися разом, запалювали вогонь і спілкувалися. А одного разу Ліу бачив їх сутичку між собою. Ці потвори били одне одного кінцівками у тіло і в обличчя. А найдивніше було те, що вдень вони розходилися у різні боки, копирсалися у смітті довгими палицями, знаходили щось і… Їли! Вони їли сміття! Спочатку Ліу рухався цими горами мотлоху, намагаючись зрозуміти, що ж тут коїться, але після декількох близьких зустрічей з потворними істотами, сховався у цей металевий циліндр, чекаючи на допомогу. По сигналам небезпеки він визначив, що Таї мандрує планетою на катері і шукає їх. Ось він вже врятував Зима і тепер вони разом. Треба чекати своєї черги. Потворні істоти не аби як його лякали, тож його місцезнаходження відомо Таї і Зиму. Він знав, що вони прилетять за ним при першій змозі. Можливо з початку вони полетять рятувати Сау, бо його сигнали значно потужніші, мабуть він потрапив у вкрай жахливе місце. От тільки Діна зовсім не чути.

Ліу провів у цьому смітнику декілька діб. Зміна дня і ночі на цій планеті відбувалася рідше ніж на його рідній планеті, але це було не дивно, він бував на планетах, де доба тривала і значно довше. Він майже звик до смороду. Але його починав непокоїти голод. Також докучали комахи, яких тут була безліч, а іноді потворні істоти у своїх пошуках натрапляли на нього і здіймали дикий галас. Тоді він мусив тікати і ховатися в іншому місці. Він був би радий забратися звідси, але знав що його місцезнаходження зафіксовано, друзі прилетять рятувати його саме сюди. Тікати звідси і шукати неприємностей в іншому місці, щоб його змогли знайти, було б безглуздо. І де гарантія, що в іншому місці буде краще. От Сау перебуває у небезпеці майже кожної миті.

Сум охоплював його все більше. Яка жахлива планета! І яка незрозуміла. Істоти, що мешкають тут на звалищі, виглядають повними дикунами. Але істоти того ж виду досить розумні, щоб керувати механізмами, що привозять сюди сміття. Як це можна зрозуміти?

Раптом сигнали небезпеки від Таї, Зима та Сау залунали з однієї точки простору і почали стрімко рухатися у його бік. Отже вони врятували Сау і летять за ним! Дочекався! Коли сигнали припинилися він не панікував, розуміючи, що вони просто залишили небезпечне місце. Ліу був впевнений, що ці дикі потворні істоти, що конструюють отакі колісні сміттєвози, не в змозі зашкодити міжгалактичному катеру пухнастиків. І він не помилився. Незабаром залунав такий знайомий, і такий рідний свист атмосферних двигунів катера і він на радощах швидко вискочив зі своєї схованки. Цього разу потворні істоти йому не заважали. Вони перелякано поховалися хто куди і в потай спостерігали інопланетне диво. Щасливий Ліу танцював на купі сміття, махаючи лапами, доки пухнастики з катера не помітили, і не підібрали його. Після необхідних приготувань катер стрімко рвонув геть.

Декілька місцевих діб пухнастики вчотирьох провели на тропічному острові, де Таї заснував їх імпровізовану базу, в тяжкому очікуванні звістки від Діна. Вони нічого не могли вдіяти, доки не отримали від нього сигналу. Кожен намагався чимось заповнити цей час і відволіктися від постійного хвилювання за друга. Зим лагодив стрибковий генератор. Ліу вже закінчив ремонт локаторів і гуляв островом, насолоджуючись природою і свіжим повітрям після кількох діб сидіння на смітнику.

«Яка краса! – думав він, вдихаючи аромат духмяних квітів і слухаючи спів невідомих пернатих тварин, – як можуть ці потворні істоти отак понівечити таку чудову планету!»

Таї готував звіт про події, що з ними відбулися. Він вже занотував все що трапилось з ним, Ліу та Зимом і саме слухав розповідь Сау про його пригоди:

– Я знаю, що ці потвори вміють робити добре, – казав Сау, – вони досягли неймовірних успіхів у винищенні собі подібних! Мені довелося потрапити у самісіньке пекло бойових дій. І уявляєш, супротивники у цій бійці відрізняються один від одного лише формою одягу та дещо засобами вбивства, які вони використовують. Яке ж вони мають різноманіття цих засобів! Ракети, снаряди, бомби, безліч різноманітної техніки. А яку жорстокість вони виявляють! Впевнений, якби вони вкладали такі зусилля, завзяття і кошти у культурний і технічний розвиток своєї раси, то давно вже вели б з нами мирну взаємовигідну торгівлю! Я б ще міг зрозуміти, якби ці істоти були ледачі і тому не розвивалися. Але ж вони працюють і одразу ж руйнують позитивні результати своєї праці, часто залишаючи собі негативні. Цього пояснити, інакше як безглуздістю, я не можу. Так і записуй: чудова планета, населена безглуздими потворними істотами.

Сигнал небезпеки, що надійшов від Діна одразу ж перервав усі їх зайняття. Це був найприємніший сигнал тривоги у житті кожного з них. Ліу одразу примчав з джунглів, Зим закінчив роботу вже давно і тепер знову і знову перевіряв усі системи. Отримавши сигнал, він одразу ж запустив двигуни. Таї і Сау переглянулися і кинулися до катеру. Щойно усі члени екіпажу зайняли свої місця, корабель миттєво зринув у небо.

Прибувши на місце з якого поступив сигнал вони застали Діна у жалюгідному стані. Його хутро було мокре, до того ж вкрите якоюсь хімічною речовиною, коли він намагався дихати ротом йшли великі бульбашки. А найжахливіше було те, що його тримала у лапах одна з потворних істот. Почувши звук катеру, Дін прийшов до тями і потягнувся лапами до нього. Як це не дивно невелика на зріст потворна істота, яка його тримала, сама підсадила його на борт, замахала кінцівкою і сказала незрозуміле:

– Бувай, пухнастику!

Час атмосферних польотів сплинув. На них чекала міжгалактична подорож.

– Штурмане, курс додому! – урочистим голосом скомандував Таї.

– Слухаюсь, капітане! – в тон йому відповів Сау.

Катер вертикально злетів у небо, вийшов у космос, розігнався до необхідної швидкості і зник у гіперпросторі.

Тепер, коли корабель знаходився у владі лише фізики надвисоких швидкостей, квантової механіки та неевклідової геометрії, керувати ним було не потрібно, і усі погляди звернулися до Діна.

– Що та потворна істота хотіла з тобою вкоїти? – запитав стурбований Таї, приготувавшись записувати все, що він скаже.

– Вона не потворна, – відповів Дін, який вже встиг привести себе до ладу, – її звати Олеся, і вона двічі врятувала мене.

Погляди, спрямовані на Діна сповнилися здивування, і він продовжив:

– Олеся – дитинча місцевих мешканців – людей,яких ви чомусь називаєте потворними істотами. Вперше вона врятувала мене, коли я без свідомості приземлився у водоймі неподалік від її оселі. Важкий скафандр утягнув мене на дно, регенератор дихальної суміші був пошкоджений, і я б неминуче загинув, якби вона не витягла мене з води. Вона дбала про мене, годувала смачними плодами місцевих рослин, які її батьки вирощують неподалік від свого помешкання. Потім Олеся гралася зі мною, розповідала про свою планету, показувала малюнки і пояснювала що на них зображено. Не думаю, що вона розуміла, що я з іншої планети, але їй дійсно було інтересно зі мною спілкуватися. Я так і не навчився цілком розуміти їх мову, але доброта і любов стирають межі між цивілізаціями. Вибачаюсь, що заставив так довго себе чекати, але у мене геть не було приводів відчути себе у небезпеці. А в тому, що я все ж таки потрапив у халепу я винуватий сам. Я заснув у кошику з людським одягом, Олесина мама не помітила мене і закинула у той жахливий механізм, що пере їх речі. Тут Олеся врятувала мене вдруге. Після цього і прилетіли ви. Олеся дуже засмутилася, вона не хотіла зі мною розлучатися, але зрозуміла, що мені потрібно додому.

По ходу розповіді Діна, Таї розривав свій звіт на все дрібніші і дрібніші шматочки…