Справжня історія Стародавнього часу [Олексій Мустафін] (fb2) читать онлайн

Олексій Мустафін Справжня історія Стародавнього часу

Дітям

Розділ I. Світанок історії

Перші кроки людства

1. Виникнення людини. Історія людства починається з появою перших людей. Вчені і досі сперечаються, коли й де це сталося. Але більшість із них найближчими до людей вважає австралопітеків — мавп, які мешкали в Африці понад чотири мільйони років тому. Назва цих істот українською перекладається як «південні мавпи». Ззовні вони і справді були не надто схожими на нас: заввишки трохи більше метра, з невеличкими головами зі скошеним чолом і без підборіддя. Але, на відміну від більшості мавп, австралопітеки пересувалися на двох ногах. Це дозволяло їм озиратися навкруги, вистежувати здобич і завчасно помічати небезпеку, а головне — звільнило їм руки. Взявши до рук палицю або камінь, австралопітеки могли відбиватися від ворогів і виконувати найпростішу роботу — скажімо, трощити горіхи чи викопувати із землі коріння.

^{Австралопітек (реконструкція Природничого музею Брауншвейга)}

Вміння використовувати знаряддя, стверджують учені, відрізняло австралопітеків від інших тварин. І саме з розвитком цієї корисної навички чимало дослідників пов’язують появу поряд із «південними мавпами» справжніх людей. Це сталося близько двох мільйонів років тому. Такий вік мають знайдені археологами в долині Олдувай у сучасній африканській країні Танзанія найдавніші кам’яні знаряддя — оброблене з одного боку каміння. Їх навчилися виготовляти близькі родичі австралопітеків, яких учені відносять до виду «гомо габіліс» — українською це словосполучення перекладають як «люди вправні». Людьми габілісів іменують саме тому, що жодна тварина не може сама виробляти знаряддя праці.

^{Череп габіліса (Національний музей Танзанії)}

Оскільки перші виготовлені знаряддя були кам’яними, то й найдавнішу епоху в історії людства вчені називають кам’яною добою. Кам’яну добу також поділяють на кілька періодів. Найперший із них називають палеолітом — від грецьких слів «палео» (стародавній) і «літ» (камінь), а початок палеоліту — за місцем найдавніших знахідок — олдувайською добою. Це був час, коли знаряддями слугували ледь оббиті чи просто розколоті камені. Нам важко навіть казати напевно, чи обробляли габіліси каміння свідомо, чи це траплялося випадково. Але способи обробки каменю були схожими навіть у людей, які жили далеко одне від одного і не могли спілкуватися між собою.

^{Місця знахідки залишків найдавніших людей}

Жили найдавніші люди майже так само, як і мавпи. Харчувалися фруктами, овочами, ягодами, їстівним корінням, листям, слимаками, комахами — всім, що вдавалося знайти навколо. Вчені називають такий спосіб добування їжі збиральництвом. У пошуках харчів люди постійно переходили з місця на місце, а щоб легше було захищатися від ворогів — гуртувалися у стадо, яке зазвичай складалося з 20—30 осіб. Проти великих хижаків і хвороб найдавніші люди були безсилими, і мало хто з них доживав навіть до 25 років.

2. Люди розселяються світом. Габіліси були не єдиним видом найдавніших людей. Поруч із ними жили й інші — ергастери (латиною — «працівники»). Розвиненішими за габілісів і ергастерів учені вважають еректусів — ця назва перекладається як «випростані», або ж «прямохідні». Еректуси і справді не так сильно нахилялися вперед під час пересування. І харчувалися не лише рослинною їжею, а й полювали на тварин. Мисливство — небезпечніша справа. Вона вимагала неабиякої сили і спритності. Але м’ясна їжа поживніша, та й навичок виживання в еректусів було значно більше.

^{Череп еректуса (Національний музей Ефіопії)}

У пошуках здобичі еректуси поступово розселилися на величезній території — не лише в Африці, а й у Європі та Азії, досягши Тихого океану. Перші відомі науці кістки еректусів знайшли аж на індонезійському острові Ява. Оскільки вони були не схожі на залишки сучасних людей, археологи назвали цих істот пітекантропами (з грецької це слово перекладається як «мавпа-людина»). Інші різновиди еректусів здобули назви за місцем знахідок: синантроп («китайська людина»), атлантроп, гейдельберзець тощо.

Еректуси навчилися не просто обробляти камені, а й виготовляти з них знаряддя певної форми — рубила. Для полювання стародавні мисливці могли використовувати також загострені гілки дерев — найдавніші списи. Але до нашого часу збереглися здебільшого вироби з каменю. За місцем першої знахідки рубил — місцевістю Сент-Ашель у теперішній Франції — наступний за олдувайською добою час в історії людства називають ашельською добою.

Праця сприяла розвитку людини. Вона вчилася міркувати і спілкуватися. Її рухи були щоразу вправнішими і точнішими. Зміни відбувалися повільно, але зрештою люди ставали все менш схожими на мавп і подібнішими до нас із вами.

3. Підкорення вогню. Найдавніші люди боялися вогню, як його лякаються тварини. Але згодом (можливо, допоміг випадок або ж гору взяла цікавість) люди зрозуміли, що полум’я може не лише боляче пекти, вбивати й знищувати. Якщо триматися від дерева, яке палає, на певній відстані, воно може зігріти, а вночі — розвіяти темряву і відігнати хижих звірів.

Поступово найкмітливіші збагнули, що вогонь можна зберегти, якщо до нього підкладати хмиз, траву чи сухе гілля. Більш того: запалену гілку або ж вугілля, що тліло, можна перенести у зручне місце: скажімо, до печери, де людське стадо зупинилося на ночівлю. Щоправда, часто переносити багаття було ризиковано, вогонь міг згаснути. Це змушувало людей вести більш осілий спосіб життя, облаштовуючи більш-менш постійні житла.

У теплій і світлій оселі людина вже не так залежала від зміни дня і ночі. Вогонь допомагав розколоти каміння і загострити списи. Полум’я навчилися застосовувати й під час полювання, заганяючи заляканих вогнем тварин до завчасно облаштованих пасток. Врешті-решт, люди почали використовувати вогонь і для приготування їжі. Можливо, й цього разу допоміг випадок — хтось скуштував м’яса, яке просто впало у багаття, та, вражений його смаком, поділився своїм відкриттям із сородичами. Так чи інакше, але підкорення вогню дозволило людям вести зовсім інший спосіб життя, не схожий на існування тварин.

Поява «людини розумної»

1. Льодовиковий період. Близько 150 тисяч років тому умови існування людей раптово погіршилися. Щороку зима ставала довшою, літо — прохолоднішим. Сніг подекуди не встигав розтанути, земля промерзала, а північ Європи та Азії вкрилася справжнім крижаним панциром, що поступово почав просуватися на південь. Розпочалася доба великого зледеніння, або ж льодовиковий період.

^{Світ за мустьєрської доби}

Змін зазнав і рослинний, і тваринний світ. Краї, наближені до льодовика, перетворилися на холодну пустелю — тундру. Звичні до тепла звірі загинули або перекочували до Африки, поступившись місцем гігантам, вкритим шерстю, — мамутам, вівцебикам, печерним ведмедям. Люди, майже позбавлені рослинної їжі, змушені були навчитися полювати і на цих звірів. Якщо полювання закінчувалося успішно — м’яса, жиру, кісток вистачало для харчування й обігріву житла протягом усього року. Але зусиль невеликого людського стада для перемоги над такою великою твариною було замало. Щоб вижити, люди мусили ставати згуртованішими й організованішими.

2. Неандертальці. Впоратися з новими випробуваннями еректуси не могли. Вони якщо й вижили, то лише у віддалених краях на півдні. Натомість у льодовиковий період заявили про себе нові види людей, першими з яких були неандертальці. Їх так називають за місцем, де вчені вперше знайшли кістки людини цього виду, — ущелиною Неандерталь на території сучасної Німеччини.

Неандертальці відрізнялися від попередників значно більшим мозком, були кмітливішими і значно сильнішими. Точно відомо, що неандертальці вбиралися в одяг зі шкіри і хутра вбитих звірів — інакше просто не пережили б суворої зими. А для цього вони мали навчитися виготовляти нові кам’яні знаряддя — такі як шкребки і гострокінечники — із завчасно зроблених заготовок. За місцевістю, де були знайдені такі знаряддя, — Ле Мустьє у нинішній Франції — «добу неандертальців» називають мустьєрською. За мустьєрської доби люди навчилися не тільки підтримувати, а й добувати вогонь — за допомогою іскри від кременя або тертя. Порівняно з сучасною людиною неандертальці мали вигляд, щоправда, дещо незграбний і, на думку вчених, не вміли чітко говорити, спілкуючись між собою вигуками. Але цього їм цілком вистачало для того, щоб влаштувати доволі складні справи, такі як полювання на мамута або ж будівництво великої оселі зі звіриних кісток та шкір.

^{Неандерталець із впольованою твариною (реконструкція Неандертальського музею)}

Неандертальці жили вже не стадами, а первісними громадами. Житло, запаси їжі та навіть знаряддя праці були спільними. Чоловіки разом полювали і будували, жінки займалися збиральництвом, облаштовували побут, підтримували вогонь, готували їжу, шили одяг і виховували дітей — теж спільно. Деякі вчені вважають, що неандертальці вірили в існування потойбічного світу, адже ховали померлих, залишаючи разом із тілом предмети, що могли бути «використані» після смерті.

Битися за їжу та кращі умови для життя громадам неандертальців доводилося не лише з хижими тваринами, а й між собою. У печері біля сучасного міста Крапини у теперішній Хорватії археологи знайшли залишки кістяків кількох десятків давніх людей. Вони були вбиті та, цілком імовірно, з’їдені такими ж, як і вони самі, неандертальцями. Деякі вчені вважають, що ці люди загинули під час збройної сутички, яку вони називають «битвою під Крапиною» — найдавнішою з відомих нам битв у людській історії.

3. Кроманьйонці. Дещо пізніше неандертальців — близько 70 тисяч років тому — з’явилися й сучасні люди, які належать до виду гомо сапіенс. Із латини ця назва перекладається як «людина розумна». Найдавніших представників нашого виду, щоб не плутати з теперішніми людьми, іменують також кроманьйонцями — за місцем першої знахідки їхніх кісток, печерою Кро-Маньйон (сучасна Франція). Проте варто пам’ятати, що за своєю внутрішньою будовою і фізичним розвитком кроманьйонці нічим не відрізнялися від сучасних людей.

^{Кроманьйонська жінка (реконструкція Неандертальського музею)}

Тривалий час кроманьйонці жили одночасно з неандертальцями, а іноді — й поряд. За часів льодовикового періоду перевага була на боці останніх — сильніших і більш пристосованих до суворих зимових умов. Але із загальним потеплінням чисельність кроманьйонців почала зростати, а інших видів людей — скорочуватися. На думку деяких учених, остаточному зникненню неандертальців сприяли хвороби, до яких сучасна людина виявилася стійкішою. Хоча цілком можливо, що наші «далекі родичі» й не щезли остаточно. Адже й досі розповідають легенди про «снігову людину», яка нібито живе у далеких горах і за описом дуже схожа саме на неандертальця.

Кроманьйонці запозичили більшість досягнень своїх попередників та сучасників і збагатили людство новими винаходами. Насамперед, вони навчилися робити складні знаряддя з ручкою та лезом: ножі, сокири, стріли. Вже після завершення льодовикового періоду (нова доба дістала назву мезоліт — від грецьких слів «мезо» (середній) і «літ» (камінь)) поширення набули гарпуни та луки, які дозволили полювати на тварин і птахів із великої відстані. Для риболовлі та пересування водоймами почали використовувати спочатку плоти (зв’язані між собою стовбури дерев), а згодом — і справжні човни. І, нарешті, люди зрозуміли, що тварини можуть бути не лише ворогами чи здобиччю. Кроманьйонці приручили собаку, який став незамінним помічником мисливців і охоронцем житла.

^{Складні знаряддя мезолітичної доби (реконструкція Київського археологічного музею)}

^{Найдавніше зображення собаки, знайдене в печері Фон-де-Гом}

Початки громадського життя

1. Рід і плем’я. Кроманьйонці жили родовими громадами. Рід складався з кількох споріднених між собою великих сімей, які вважали, що походять від одного пращура — людини, звіра, птаха тощо. Такого легендарного пращура називають тотемом. Ім’я тотема мав увесь рід — людина з гордістю казала, що належить до роду вовка, ведмедя, бобра тощо.

Громади складалися зі 100—120 осіб. Керували життям громади наймудріші й найдосвідченіші члени роду — старійшини. Їх вважали охоронцями спільної пам’яті роду, досвіду і звичаїв, вони стежили за тим, щоб усі родичі дотримувалися правил поведінки, не зазіхали на частку іншого у спільній здобичі чи місце у житлі, вирішували суперечки, які виникали всередині громади.

^{Мисливці у поході. Малюнок, знайдений у печері Ремігія}

Кілька родів, що жили поруч і були пов’язані між собою родинними стосунками, об’єднувалися у плем’я. Питання, які стосувалися всіх, вирішували на загальних зборах племені, а між зборами громадським життям керували старійшини родів.

2. Мова і раси. Громадське життя неможливе без спілкування людей між собою. Тож саме в цей час виникла й мова — тим більше, що, на відміну від неандертальців, навіть найперші кроманьйонці були спроможні говорити чітко і зрозуміло одне для одного. Спочатку використовували лише кілька десятків слів, і мова була надзвичайно простою. Але що складнішим ставало життя людини, то багатшою і витонченішою ставала мова. За допомогою мови можна було не тільки ділитися безпосередніми враженнями і спонукати родичів до якихось дій, а й зберігати пам’ять про події, що відбулися давно, і передавати досвід від покоління до покоління.

Вчені й досі сперечаються, чи існувала колись єдина мова, зрозуміла для всіх «людей розумних», чи їх одразу було кілька, і виникли вони в різних місцях. Беззаперечно лише одне: з часом кількість мов і говірок зростала, адже кроманьйонці розселилися на величезній території, й окремі групи людей змушені були пристосовуватися до різних умов життя, підшукуючи нові слова і способи висловити свої переживання. Що далі племена жили одне від одного, то більше відрізнялися їхні говірки. Так виникли не лише окремі мови, а й мовні групи і мовні сім’ї. Скажімо, сучасна українська разом із російською, польською, болгарською становить групу слов’янських мов, а разом з іншими слов’янськими, балтійськими, романськими мовами вони становлять сім’ю індоєвропейських мов. Водночас історики припускають, що колись давно могла існувати єдина слов’янська, а ще раніше — єдина індоєвропейська мова.

^{Поширення у світі найвживаніших мов}

Згодом люди, які жили на різних континентах, почали відрізнятися одне від одного і зовнішністю. Так, мешканці прохолоднішої Європи і зараз зазвичай мають біляву шкіру і великий ніс, пустельної Азії — жовтувату шкіру і вузькі очі, а спекотної Африки — темну шкіру і широкі губи. Групи людей, які відрізняються одна від одної за зовнішніми ознаками, називають расами. Щоправда, цей поділ є доволі умовним. Адже насправді груп із властивими лише їм особливими ознаками багато, і визначати їх можна по-різному. Та й представники нібито однієї раси часто не схожі один на одного. До того ж, за тривалу історію людства представники різних рас встигли безліч разів змінити місце проживання і породичатися між собою. А головне — немає сталого зв’язку між расовими відмінностями і розумовими здібностями людей, які насправді є представниками єдиного виду: гомо сапіенс.

3. Первісні релігійні вірування. Первісні люди були надзвичайно спостережливими. Адже від знань про властивості рослин і звички тварин, від умінь передбачати зміну погоди залежало їхнє життя. Проте зрозуміти, чому все у світі відбувається саме так, а не інакше, вони не могли. Не вміли навіть пояснити, що відбувається з ними самими щодня, коли вони засинають. Уві сні наче мандрували — бачили знайомі, а іноді — і незнайомі краєвиди, тварин і людей. Але родичі, що в цей час не спали, казали, що насправді поснулі навіть не ворушилися. Розмірковуючи над цим, люди вирішили, що у них є не лише тіло, а й душа — щось таке, що надає їм можливість жити й мислити. Під час сну душа ніби залишає тіло і може подорожувати світом. Якщо ж людина не прокидається — вона помирає, бо душа не повертається до тіла і залишається у потойбічному світі: казковій «країні мертвих».

Оскільки іноді вві сні люди бачили померлих родичів, то прийшли до висновку, що душі пращурів існують поруч із ними, допомагають чи шкодять живим. І вирішили: щоб жити «в мирі» з душами померлих, їх варто «підгодовувати» і забезпечувати «усім необхідним» для існування у потойбічному світі. Такі «дарунки» називають жертвами.

^{Душа залишає тіло померлого. Зображення на єгипетському папірусі}

Первісні люди вірили, що душа є не лише у людей. А й у тварин, рослин, каміння, струмків і навіть природних явищ. Або ж за кожним із них ховається якась надприродна істота, яку називали духом. Духи могли бути злими чи добрими, залежно від того, допомагали вони людині чи заважали. Щоб духи були милостивими, їм теж приносили жертви. Іноді для цього визначали особливі місця, які називають святилищами, і виготовляли зображення духів, що їх іменують ідолами. Так (чи майже так) виникли перші релігійні вірування.

^{Сучасні чаклуни з племені Ласса (Нігерія)}

«Спілкуватися» з духами і душами померлих так, щоб це допомагало людині, звісно, могли не всі. У когось це виходило краще за інших — як правило, це були люди, які мали або певні надзвичайні здібності, або більше знань і досвіду. Згодом саме вони ставали жерцями (слово це спочатку означало лише «ті, хто приносить жертви»). Зазвичай жерці не лише «спілкувалися» з духами, а й турбувалися про збереження знань про навколишній світ, допомагали порадами і лікували. Первісних жерців називають ще шаманами або чаклунами, адже для того, щоб привернути прихильність духів, вони виконували відомі лише їм рухи і вимовляли особливі звуки чи слова — шаманили, чаклували. Звичайні люди ставилися до них із повагою та острахом, вважаючи шаманів мало не чарівниками.

4. Виникнення мистецтва. Про те, який вигляд мали стародавні чаклуни, ми дізналися із зображень, які залишили на стінах печер первісні люди. Кроманьйонці були першими в історії митцями. Найдавнішими художніми творами вважають відбитки долонь, обведені кольоровою землею, знайдені у печері Коске у Франції. Але згодом з’явилися і справжні картини: одно- і різнокольорові.

Зазвичай малюнок спочатку видряпували на поверхні каменя, а потім забарвлювали його фарбами, зробленими із сажі, крейди або глини. Людей, щоправда, перші митці малювали не часто й не надто охоче. Значно більше до наших часів дійшло зображень тварин — мамутів, биків, коней, на яких полювали тодішні мисливці. Найвідоміші з них знайдені у печерах Ляско (це сучасна Франція) і Альтаміра (в Іспанії).

^{Відбиток людської долоні, знайдений у печері Гуа Тевет}

^{Кінь. Малюнок, знайдений у печері Ляско}

Вчені гадають, що давні люди могли використовувати картини для того, щоб тренуватися перед полюванням чи намагатися зачаклувати духів зображених звірів. Правда це чи ні, але малюнки вражають своєю красою і художньою точністю. Це було справжнє мистецтво — тобто пізнання й відтворення світу через почуття та переживання. За допомогою мистецтва людина почала й перетворювати світ навколо себе, робити його красивішим і привабливішим — крок за кроком, прикрашаючи житло живописом, одяг — орнаментом або створюючи об’ємні зображення тварин і людей — скульптуру.

Розповіді, перекази й пісні — це теж особливе мистецтво, початок якого сягає давніх часів. Спів — це перша музика, створена людьми. Згодом до неї додалася гра на музичних ­інструментах. Першим із таких інструментів вважають маленьку кістяну флейту, шматочки якої були залишені в печері Дів’є Бабе у Словенії. А в Україні біля Мізина знайшли цілий набір інструментів для первісного «оркестру», який переконав учених, що в ті далекі часи виникло і мистецтво танцю.

^{Найдавніша флейта, знайдена в печері Дів’є Бабе}

Звичаї, релігійні вірування, мистецтво та спільні життєві навички людей вчені називають культурою. Спочатку значних відмінностей між спільнотами людей, які жили одночасно на різних континентах, не було — тому вчені вважають, що належали вони до єдиної культури: олдувайської, ашельської, мустьєрської тощо. Але з ускладненням господарського і громадського життя виник поділ на різні культури, які співіснували, поборювали і збагачували одна одну. Так, скажімо, культуру мешканців Передньої Азії доби мезоліту називають натуфійською, Північної Африки — капсійською, Західної Європи — азильською, а земель нинішньої України — зимівниківською. Усі ці назви походять від місць перших знахідок пам’яток цих культур.

Первісні хлібороби і скотарі

1. Виникнення землеробства. За мільйони років первісної істо­рії люди подолали великий шлях. Вони змінилися зовні, іншою стала їхня свідомість, зросли знання про навколишній світ, досконалішими стали знаряддя праці. Але заняття людей залишалися незмінними. Кроманьйонці, як і їхні далекі пращури, харчувалися тим, що чоловіки могли вполювати, а жінки — зібрати у навколишніх лісах чи на луках. Вони лише привласнювали собі те, що створювала природа, а виготовляли тільки засоби для праці. Проте можливості природи — обмежені. І якщо на початку історії, коли людей було небагато, їжі вистачало на всіх, зі зростанням населення прогодуватися ставало все важче. Люди змушені були дбайливіше ставитися до того, що мали, шукати нові, врожайніші їстівні рослини, вчитися захищати їх від бур’яну і шкідників.

Найкмітливіші зауважили, що зерна, недбало просипані минулого року біля оселі, проростають і можуть дати новий врожай, і здогадалися, що рослини можна пересаджувати на зручніше місце, аби їх легше було доглядати. Згодом селяни навчилися навмисно виокремлювати ділянки землі — городи та поля, обробляти її мотиками, сіяти й боронити, а коли зерно достигало, зрізати його особливими ножами — серпами. Зібране насіння перетирали на борошно і пекли з нього хліб.

^{Серп неолітичної доби (реконструкція Неандертальського музею)}

Вчені стверджують, що землеробство виникло близько 12 тисяч років тому, або ж за 10 тисяч років до нашої ери, у Західній Азії — на землях так званого «Родючого півмісяця», мешканці якого першими навчилися сіяти пшеницю та ячмінь. Ці та інші рослини, які люди вирощують для своїх потреб, називають культурними. Культурні рослини відрізняються від диких попередників, адже для нового висівання селяни наполегливо відбирали краще насіння із потрібними властивостями і так поступово створювали нові, врожайніші або ж витриваліші сорти. Кількість видів культурних рослин також зростала: на сьогодні їх нараховують понад шістсот.

^{«Родючий півмісяць». Територія розселення перших землеробів}

Землеробство вимагало від людей більших витрат, більше часу, більше наполегливості, аніж збиральництво, а отримували вони доволі одноманітну і менш поживну їжу. Однак їжі тепер було значно більше, аніж раніше. І це дозволяло прогодувати більшу кількість людей.

2. Поява скотарства. До появи землеробства поруч із людиною жила лише одна тварина — собака. Хоча мисливці, полюючи на дорослих кіз чи баранів, іноді залишали живими козенят чи ягнят і тримали їх «про запас» — на випадок, якщо наступного разу полювання буде невдалим. Але це траплялося хіба що час від часу. Лише згодом люди зрозуміли, що приручити тварину й тримати її поруч із оселею зручніше, аніж шукати у лісі, покладаючись на випадок. Щоправда, приручених тварин треба постійно годувати, і для цього були потрібні чималі запаси рослинної їжі. Це стало можливим лише з появою землеробства. Тож учені припускають, що скотарство виникло майже одночасно із вирощуванням культурних рослин — також близько 10 тисяч років до нашої ери.

^{Фігурка бика, знайдена на півдні сучасного Іраку (Лувр)}

Тварин, яких люди вирощують у своєму господарстві, називають свійськими. Спочатку люди приручили кіз, згодом були одомашнені вівці, свині, корови. Люди вирощували їх не лише заради м’яса чи шкіри. Адже тварини давали ще й смачне і поживне молоко, а згодом із молока люди навчилися робити сир. Кіз і овець тримали ще й заради теплої вовни. Зазвичай у громаді існував розподіл праці — вирощували хліб переважно жінки, розводили худобу здебільшого чоловіки.

^{Первісний ткацький верстат (сучасна реконструкція)}

Із появою хліборобства і прирученням свійських тварин життя людей докорінно змінилося. Тепер вони могли самі виробляти те, що раніше брали від природи. Виникло аграрне, або ж сільське господарство. Це був перший справжній переворот в історії людського суспільства. Вчені такі рішучі зміни називають революціями — у перекладі з латини це слово, власне, й означає «переворот». Тому появу землеробства і скотарства називають аграрною революцією. А оскільки відбулася вона наприкінці кам’яної доби — в період, що має назву неоліт, то використовують ще одне визначення — нео­літична революція.

3. Розвиток ремесел і початки торгівлі. Неоліт (від грецьких слів «нео» (новий) і «літ» (камінь)) взагалі приніс людству багато чого нового. Саме в цей час були винайдені прядка, з допомогою якої з вовни, льону чи коноплі робили нитки, та перший ткацький верстат. Верстат складався з дерев’яної рами, на яку нитки щільно натягали з гори донизу. Залишалося лише рядок за рядком пропускати через них поперечні нитки — і виходила тканина. З тканини шили одяг — значно легший і зручніший за той, що раніше виготовляли зі шкіри.

^{Керамічна посудина неолітичної культури Дзьомон (Токійський національний музей)}

Люди почали робити міцний посуд із глини. Спочатку нею лише обмазували плетені кошики. Але згодом побачили: якщо такий кошик потрапляє до багаття, то пруття згорає, а глина набуває міцності та не пропускає воду. Після цього глиняні вироби почали навмисно обпалювати у вогні. Вироби з обпаленої глини називають керамічними, або ж просто керамікою, а виготовлення керамічного посуду іменують гончарством.

Гончарство і ткацтво стали одними з перших ремесел. Первісні гончарі та ткалі зазвичай поєднували своє ремесло із заняттям землеробством чи скотарством. Але згодом з’явилися люди, для яких ремесло стало головним, ба навіть єдиним заняттям, — ремісники. Вони виготовляли тканини чи посуду значно більше, аніж було потрібно в їхньому власному господарстві, і просто обмінювали надлишки своїх виробів на хліб, сир чи м’ясо у родичів або сусідів. Речі, призначені не для власного вжитку, а для обміну, зазвичай називають товарами.

Обмінювалися між собою й окремі громади, адже навіть поклади глини, придатної для виготовлення посуду, зустрічаються не всюди. Що вже казати про сіль чи кремінь — цей камінь був найкращим для виробництва знарядь праці. Звісно, хлібороби, скотарі чи ремісники не мали часу й сил для мандрівок і пошуків потрібних виробів, тому згодом цю справу взяли на себе посередники — торгівці. А обмін перетворився на окреме заняття — торгівлю. Щоб полегшити обмін, торгівці з часом почали визначати ціну окремих товарів, прирівнюючи їхню вартість до певної кількості черепашок, шкір тварин або ж мір зерна.

Становлення патріархального суспільства

1. Початок доби металів. Чим більше у давніх людей було знарядь праці, чим досконалішими вони ставали, то більше було потрібно матеріалу для їхнього виробництва. Але з часом запаси кременя почали вичерпуватися. Наприкінці неоліту діставати його доводилося навіть з-під землі, викопуючи глибокі ями — шахти, стінки яких будь-якого моменту могли завалитися, поховавши під собою копачів.

^{Шахта неолітичної доби в Валькенбурзі}

Шукали люди і те, чим можна замінити кремінь. У цих пошуках вони звернули увагу на дивні камінці, що від ударів не розколювалися, а плющилися, у вогні ж — розм’якшувалися, набуваючи цілком іншої форми і вигляду. Так відкрили метали. Першим металом, із яким «познайомилися» люди, було золото. Але його знаходили не так часто і тому цінували неабияк високо, та й виготовляли із золота переважно прикраси.

Мідь зустрічається у природі частіше, хоча й не у чистому вигляді, а у складі руди. З міді теж спочатку робили прикраси, але згодом зрозуміли, що цей метал цілком придатний і для виготовлення знарядь праці. І навіть зручніший за кремінь. Адже мідна сокира не ламалася, а лише гнулася, її лезо можна було гострити. З появою міді з’явилися і зовсім нові інструменти, які неможливо виготовити з каменя, — такі як пилка або ножиці. Близько п’яти тисяч років до нашої ери люди навчилися будувати великі печі, в яких мідь можна було не лише розігрівати, а й плавити. Розплавлений метал просто розливали у глиняні форми, і коли він охолоджувався — отримували вже готові вироби.

^{Мідь у природному вигляді}

Щоправда, для деяких виробів м’який метал не підходив — тому, наприклад, наконечники стріл продовжували виробляти з кременя. Тож нову добу в історії людства називають не мідною, а мідно-кам’яною добою, або ж енеолітом.

2. Зміни у сільському господарстві. З появою мідних знарядь обробляти землю стало легше. Ще одним корисним відкриттям стало винайдення плуга, який зовні нагадує ту ж мотику, але знач­но більшу і, звісно, важчу. За допомогою плуга можна не просто розпушувати землю, а й робити в ній глибокі борозни — орати. Щоправда, для того аби тягнути плуга, людської сили вже не вистачало — доводилося запрягати у нього биків. І якщо раніше в полі працювали переважно жінки з мотиками, то з важким плугом і биками поралися вже чоловіки.

Обробляти землю і вирощувати худобу одночасно було важко. Тож одні громади згодом стали переважно землеробськими, а інші — скотарськими. Хлібороби жили на одному місці та змінювали його лише тоді, коли навколишні поля виснажувалися. Тому будували постійні житла з глини чи каміння. Скотарі змушені були постійно пересуватися в пошуках свіжої трави для своїх черід. Тож жили зазвичай у наметах, які легко було збирати й розбирати.

Спочатку землеробські й скотарські громади мирно співіснували між собою, обмінюючи живу худобу, м’ясо тварин, шкіру чи вовну на зерно та городину. Але з часом між ними почали спалахувати і суперечки, адже іноді ті самі землі орачам були потрібні під поля для вирощування хліба, а їхнім сусідам — під пасовища.

3. Поява приватної власності. Зміни відбувалися не лише в господарстві, а й у родинних стосунках. Тепер саме дорослого чоловіка вважали головою сім’ї, волі якого мали беззаперечно підкорятися його дружина, діти й онуки, які мешкали з ним під одним дахом. Учені називають таку сім’ю патріархальною (це слово з грецької перекладається як «влада батька»).

Зусиль однієї сім’ї тепер цілком вистачало, щоб упоратися з оранкою або доглядом за великою чередою. Тож і працювати єдиною громадою вже не було потреби. Відтак голови сімей почали вимагати поділу її майна на окремі частки, якими вони могли б користуватися на власний розсуд. Якщо раніше існувала лише громадська власність, то тепер поруч із нею виникає власність приватна, яка належить не всій громаді, а тільки одному господарю.

Спочатку приватною власністю стали знаряддя праці й житла. Потім почали ділити між сім’ями худобу — пасти її й надалі могли спільно, але кожен знав, яка саме тварина належить йому. Згодом, щоб ніхто не зазіхав на чуже майно, почали використовувати особливі мітки — клейма. У землеробських громадах спочатку ділили тільки врожай. Пізніше кожній сім’ї почали виділяти окремі ділянки землі у користування. Але тривалий час земля все одно вважалася громадською власністю. Усій громаді належали також ліси, пасовища і водойми.

^{Табличка з малюнком, що може бути «знаком власності», знайдена у Градешниці (сучасна Болгарія)}

Поява приватної власності сприяла розвитку суспільства. Адже тепер добробут кожної сім’ї залежав від її власної вправності. Якщо працювали добре — то й врожай був вищим, і худоба давала більше шерсті, молока і м’яса, і запасів їжі вистачало не на один рік, якщо ні — нарікати можна було лише на самих себе.

Проте з появою приватної власності з’явилася і майнова нерівність, адже в однієї родини всього було вдосталь, а інша ледь зводила кінці з кінцями. Щоб вижити, зубожілі члени громади могли, звісно, звернутися по допомогу до інших, але тепер збіжжя чи інше майно доводилося позичати — брати у борг, а потім повертати, часто — у більшому обсязі. Дехто взагалі був змушений іти у найми — тобто працювати за певну винагороду в заможнішого господаря. З’явилися причини для заздрощів, прагнення привласнити чуже майно, крадіжок і грабунків, які майже не траплялися у родовому суспільстві.

^{Фігурка чоловіка, знайдена у Хаманджії (Музей національної історії та археології в Констанці)}

4. Патріархальне суспільство. З появою патріархальної сім’ї та приватної власності рід не зник, але вже не відігравав вирішальну роль у спільному житті людей. Тепер громаду становили сусіди, самостійні господарі, які жили поруч, в одному селі, але не обов’язково були родичами. Таке об’єднання вчені називають сусідською, або ж патріархальною громадою.

Усі справи, які не стосувалися окремої сім’ї, сусіди вирішували спільно. Громада розпоряджалася майном, що перебувало у загальній власності: лісами, пасовищами, водоймами. Якщо земля не була остаточно розподілена і перетворена на приватну власність, саме громада вирішувала, як розподіляти окремі ділянки між сім’ями, щоб кожна з них могла себе прогодувати. Якщо спалахувала пожежа або селищу загрожувала повінь, сусіди боролися з ними разом. І, звісно, спільними зусиллями громада захищалася від нападу ворогів.

Щоправда, коли ворогів було багато, впоратися з ними окремій громаді було не під силу. На допомогу приходили інші громади, що разом становили плем’я. Кілька племен, у свою чергу, утворювали між собою союзи, спочатку нетривкі, а згодом — міцніші, що часом охоплювали територію цілої країни. Союз племен був найвищою ланкою громадського устрою за часів патріархального суспільства. Іноді такі союзи називають первісними народами.

^{Старійшини племен радяться між собою. Малюнок з рельєфу на колоні Марка Аврелія у Римі}

Зазвичай племена, що входили до такого союзу, і справді розмовляли однією мовою, мали схожі релігійні вірування й уявлення про світ, дотримувалися спільних правил поведінки. Керували життям племен та їхніх союзів старійшини найповажніших родів, які час від часу збиралися на спільну раду. Рішення ради старійшин були обов’язковими для всіх одноплемінників. Тих, хто відмовлявся їх виконувати, могли покарати смертю або ж вигнанням, що для людини тієї доби було гірше за смерть.

Зміни у громадському житті

1. Виникнення суспільної нерівності. Знать. З появою приватної власності та майнової нерівності змінилися і відносини всередині громади. До заможніших господарів, які мали більше худоби, збіжжя, речей, потрібних у побуті, й у суспільних справах дослухалися більше, адже в скрутному становищі саме до них змушені були звертатися по допомогу бідніші сусіди. Водночас старійшинам найповажніших родів, які керували життям громади, жерцям та чаклунам і майно було накопичувати легше. Часто вони просто привласнювали собі кращі землі та пасовиська, а будь-які суперечки завжди могли вирішувати на користь своїх родичів. Так із середовища колись рівних між собою селян почала виокремлюватися особлива верства — знать.

^{Золоті прикраси енеолітичної доби у вигляді худоби — символа багатства (Археологічний музей Варни)}

Виняткове становище знаті згодом пояснювали походженням від шанованих предків, особистими звитягами чи талантами. Часто її представники навіть за зовнішнім виглядом чи побутовими звичками намагалися відрізнятися від решти громади — використовували особливий посуд, вишуканіший одяг, надягали коштовні прикраси, замовити чи придбати які звичайні селяни не могли. Знаті вже не треба було займатися щоденною працею на пасовиську, в полі чи у майстерні, її головним заняттям стало керівництво, впорядкування життя громади.

Знатність, як і майно, передавали у спадщину. Якщо раніше старійшинами ставали найдосвідченіші та найздібніші, то тепер — частіше діти чи онуки колишніх старійшин. Згодом це також навчилися пояснювати тим, що своїх нащадків знать із дитинства навчає складного ремесла управління, тоді як звичайний селянин без такого виховання керувати громадським життям не здатен.

Виникнення майнової та суспільної нерівності викликало спротив більшості громади. Щоб заспокоїти невдоволених, знать змушена була ділитися частиною накопичених багатств, роздавати подарунки, влаштовувати для одноплемінників бенкети, іноді навіть знищувати надмірні, на думку сусідів, запаси — племена, які мешкали на березі Тихого океану, називали такі «свята вимушеної щедрості» потлачем. Проте громадські частування чи роздача подарунків насправді лише підкреслювали особливе становище знаті та залежність від неї менш заможних селян.

^{Потлач. Фото початку XX ст.}

2. Війни і вожді. Сварки і бійки між людьми траплялися завжди. Проте лише з появою майнової нерівності та накопиченням багатств люди почали битися для того, щоб захопити чуже майно. Люди, які раніше бралися за зброю для полювання на тварин, тепер почали використовувати її один проти одного. Виникали й сутички між громадами, що часом перетворювалися на справжні війни. Сильніші племена могли просто відняти худобу, збіжжя чи коштовності у слабших, привласнити їхні поля чи пасовиська або змусити платити данину — тією ж худобою, збіжжям чи коштов­ностями.

Для нападу на сусідів чи — навпаки — захисту від таких нападів одноплемінники змушені були гуртуватися й обирати собі військового керівника — вождя. Під час війни під його проводом воювали усі одноплемінники, а щоб ворог не міг напасти зненацька, вождь зазвичай створював невеличкий, але постійний озброєний загін із найкращих вояків — дружину. Для дружинників війна була головним заняттям, на власне господарство в них просто не вистачало часу, а згодом вони й самі починали вважати працю селянина не гідною «справжнього вояка».

^{Вождь зулусів і його військовий загін. Фото кінця XIX ст.}

Поступово вождь перетворювався на постійного провідника племені. Більша частина військової здобичі перепадала вождеві та його дружинникам. Вони ставали заможнішими за своїх одноплемінників, поповнюючи лави знаті. А озброєній знаті вже легше було нав’язувати свою волю решті громади.

^{Жезл вождя або жерця, знайдений в долині Нагал Мішмара (Музей Ізраїлю)}

3. Поява рабства. Під час воєн переможці захоплювали не лише майно переможених, а й часто брали у полон їх самих. У найдавніші часи полонених вбивали — адже навіть позбавлений зброї ворог міг бути небезпечним; до того ж, його доводилося ще й годувати. Згодом бранців почали утримувати — як заручників або ж заради викупу. В очікуванні викупу такі полонені змушені були самі собі здобувати їжу. Врешті-решт стало зрозумілим, щобранець може працювати не лише для себе, а й для тих, хто його захопив. Бо навіть за тодішнього рівня розвитку господарства будь-яка людина виробляла вже більше, ніж було необхідно для її особистого виживання.

^{Бранець-раб. Фігурка, знайдена в Мерое (Музей Волтерса)}

Полонених почали перетворювати на рабів, або ж невільників. Вважалося, що й сам раб, і усі продукти його праці були власністю його господаря. Невільник мав виконувати усі накази і навіть забаганки господаря, який в разі непослуху міг його покарати. Рабу доручали важчі та брудніші роботи, проте в усьому іншому його становище нагадувало становище молодших родичів, які теж мали підкорятися волі батька без жодних заперечень. Зрозуміло, що мати рабів могли лише вожді та представники знаті. Однак невільників у них теж було небагато — хоча б тому, що більшу кількість рабів важко було утримувати в покорі.

Рабами ставали не лише полонені. Іноді до неволі потрапляли незаможні сусіди, які не мали можливості вчасно повернути борги. Згодом рабів почали купувати або вимінювати. Рабами зазвичай ставали і діти невільників. Проте загалом рабів у патріархальному суспільстві було мало, і сам стан неволі вважали швидше винятком, нещасливим випадком.

4. Від віри до релігії. З ускладненням суспільного життя змінювалися й уявлення людей про навколишній світ. Первісна віра у духів і шанування ідолів перетворювалася на релігію — впорядковану систему поглядів на світобудову і життя людей як наслідок дії надприродних сил. Втіленням цих надприродних сил тогочасні люди вважали духів. Їх зазвичай уявляли як незвичайних істот, схожих водночас на тварин або ж на людей.

Згодом із середовища духів почали виокремлювати могутніших, тих, хто, на людське переконання, найбільше впливав на їхнє життя, — богів. Були боги сонця і місяця, вітру й дощу, землі та морів, життя і смерті, полювання, землеробства тощо. Люди були впевнені, що саме боги впорядковували світ і керували ним — майже так, як вожді та старійшини керували життям племені. Хіба що богів найчастіше вважали безсмертними.

^{Світ богів і світ людей. Зображення на камені, знайденому на острові Готланд (Швеція)}

Разом із вірою в богів виникли і міфи — перекази про створення світу і людей, відносини між богами та інші розповіді, які пояснювали причини явищ, з якими щоденно або час від часу стикалися люди. Нашим сучасникам стародавні міфи нагадують казки (а деякі з них згодом і насправді стали казками), проте тогочасні люди сприймали міфи як правдиві розповіді про те, що відбувалося в реальності. Та й не були міфи лише збіркою вигадок. Поруч із фантастичними і неймовірними розповідями вони зберігали згадки про справжні події первісної історії і важливий для прийдешніх поколінь досвід, міфи навчали і виховували, заміняючи у патріархальному суспільстві науку й освіту. Перекази було легше запам’ятати, якщо їх переповідали особливою ритмічною мовою — віршами, або ж наспівували як пісні.

Вшануванням богів, виконанням релігійних обрядів, збереженням міфів, складанням віршів і пісень зазвичай опікувалися жерці. Разом із вождями, дружинниками і знаттю вони становили керівну верхівку патріархального суспільства. Подекуди це навіть були ті самі люди, адже стати жерцем було легше синові жерця, або ж людині, яка не працювала щоденно на землі. Водночас, у багатьох релігійних відправах — ритуалах брали участь усі члени громади, племені чи навіть союзу племен.

^{Стоунхендж (сучасний вигляд)}

Про це нагадують величні споруди з кам’яних брил — мегаліти, що збереглися у різних країнах сучасної Європи. Найвідомішою з них вважають Стоунхендж у Великій Британії. Вчені й досі сперечаються, для чого він був збудований — для вшанування богів чи спостереження за сонцем і зірками. Проте зрозуміло одне: звести його можна було лише спільними зусиллями багатьох людей. Об’єднуючись для досягнення загальної мети, вшановуючи тих самих богів, зберігаючи спільну пам’ять, люди відчували себе єдиною спільнотою. І це допомагало їм виживати навіть за несприятливих умов тогочасного світу.

Світ племен і перші міста

1. Вінчанці й трипільці. Близько століття тому біля села Вінча на березі річки Дунай учені знайшли залишки селища мідно-кам’яної доби. Вони були вражені тим, якими вправними були тогочасні люди і як розумно було влаштоване їхнє життя. Згодом історики з’ясували, що племена, які за п’ять тисяч років до нашої ери заселили майже всю долину Дунаю та сусідні краї, були не тутешніми, а перебралися сюди із Західної Азії, де землеробство і скотарство винайшли раніше. Як ці люди називали самі себе, ми не знаємо. Вчені іменують їх за місцем перших знахідок — вінчанцями. Споріднені з вінчанцями племена, що того самого часу розселилися між Карпатами і Дніпром, історики зазвичай називають трипільцями — за знахідками біля села Трипілля на Київщині.

^{Вінчанський будинок (сучасна реконструкція)}

Культури трипільців і вінчанців відрізнялися між собою. Проте головним заняттям і тих, й інших було землеробство — вирощування пшениці, ячменю, проса. Розводили також корів, овець, кіз, свиней. Особливого розвитку набуло гончарство — трипільську культуру навіть називають культурою мальованої кераміки. Від вінчанців залишилася безліч глиняних та кістяних фігурок, завдяки яким ми можемо здогадатися, яких релігійних вірувань вони дотримувалися. Найповажнішою була богиня-мати, від якої, на переконання тогочасних людей, залежала родючість землі, а відтак — і життя усього племені.

^{Трипільський керамічний посуд (Київський археологічний музей)}

Вінчанці й трипільці жили у селах, що нараховували від десятка до кількох сотень хат. Стіни будинків зводили із лози й обмазували глиною, дах робили із соломи чи очерету. Деякі будинки мали два поверхи і кілька кімнат, а у вінчанців була ще й внутрішня зала з вогнищем, дах над якою спирався на стовпи. Житла стояли рядами або колами навколо великого майдану, що його використовували як загін для худоби або місце для святилищ — вчені досі сперечаються щодо його призначення. Не дійшли згоди історики і щодо того, чому трипільці та вінчанці кожні п’ятдесят років спалювали свої житла і переносили села на нові місця. Що відомо напевне — воювати племена землеробів не любили, віддаючи перевагу перемовинам і мирній торгівлі. І не лише суходільній — адже вміли робити великі човни і навіть навчилися використовувати вітрила.

^{Культури Північного Причорномор’я кінця IV тис. до н. е.}

2. Перші індоєвропейці. У степах на схід від Дніпра одночасно з трипільцями мешкали племена скотарів. Вони не мали великих поселень, адже здебільшого пересувалися разом із худобою у пошуках кращих пасовиськ. Навіть посуд у скотарів мав загострене дно — так його зручніше було закопувати в землю та викопувати під час переселень. Мешканці степів приручили коня і першими навчилися використовувати його для їзди та перевезення вантажів. Згодом це дозволило їм остаточно перейти до кочового способу життя.

Не дивно, що досліджувати культуру скотарів ученим доводиться насамперед за їхніми похованнями — неглибокими ямами, над якими залишалися спочатку невеликі насипи землі, а згодом — штучні пагорби, так звані кургани. Ховаючи померлих, степовики клали до могил речі, які, на переконання родичів, могли їм знадобитися у потойбічному світі: серед них були і прикраси, і зброя, і знаряддя праці. Саме завдяки цьому звичаю вчені дізналися не лише про те, що перші кочовики були кремезними людьми високого зросту, а й безліч подробиць їхнього щоденного життя.

^{Курган біля селища Богуслав (сучасний вигляд)}

Більшість істориків упевнена, що нащадками скотарів, які мешкали за мідно-кам’яної доби у причорноморських степах, є усі індоєвропейські народи: від сучасних португальців та ірландців до таджиків та індійців. Рухливим, войовничо налаштованим племенам швидко стало затісно на їхній батьківщині, тож вони почали шукати нових місць для життя. Поступово індоєвропейці (так називають їх учені, а як вони звали себе самі — наразі невідомо) розселилися на величезній території: від Атлантичного океану — до витоків річки Єнісей. Населення, що зустрічалося на їхньому шляху, змушене було залишати обжиті землі або ж змішуватися з прибульцями. Переселенці засвоювали досягнення, звичаї та спосіб життя місцевих мешканців, а ті, у свою чергу, опановували мову й культуру індоєвропейців, змінюючи і пристосовуючи її до нових умов. Колись єдина спільнота почала розпадатися, утворюючи нові племена — майбутніх германців, слов’ян, греків, хеттів, аріїв тощо.

^{Кістяні прикраси, знайдені в похованні Ямної культури (Київський археологічний музей)}

3. Бронза замість міді. Швидкому розселенню індоєвропейських племен сприяло й те, що вони мали зброю не з міді чи кременя, а з бронзи. Так називають сплав міді з іншими металами — оловом, сурмою чи свинцем. Бронзу винайшли у IV тисячолітті до нашої ери племена, що жили біля Кавказьких гір. Нова речовина була міцнішою і твердішою за мідь, і плавити її було легше. З бронзи робили не лише зброю, а й знаряддя праці — зокрема, леза для плугів і серпів. Згодом навчилися виготовляти бронзовий посуд і мистецькі вироби.

^{Лезо бронзового кинджалу, знайдене на острові Кіпр (Метрополітен-музей)}

Корисний винахід кавказців охоче запозичили сусіди — не лише індоєвропейці, а й хуррити та семіти. Семіти, так само як і перші індоєвропейці, були скотарями. Спочатку вони жили у Північній Африці, але в пошуках пасовиськ переселилися до Аравійського півострова та земель «Родючого півмісяця», де чимало з них перейшли до землеробства. Південні семітські племена першими приручили верблюда, а на півночі вантажі перевозили переважно віслюки.

^{Вершник на верблюді. Кам’яний рельєф (Музей Волтерса)}

Виробництво бронзової зброї вимагало щоразу більше руди — і тепер не лише мідної. Проте олово в природі зустрічалося рідше. Шукати його доводилося часом у віддалених краях, виплавляти з нього зливки і доправляти до місця, де виготовляли бронзу. Той, хто мав доступ до покладів або ж устиг накопичити запаси металу, викликав заздрощі у сусідів, які намагалися ці запаси у нього відняти. Війни ставали запеклішими. Щоб вберегтися від нападів ворогів, села почали обносити земляними валами і навіть мурами. Найкраще захищені поселення перетворювалися на племінні центри, в яких зазвичай мешкали вожді і збиралися на наради представники племінної знаті.

4. Поява міст. Утвердження племінного ладу не було єдиним шляхом розвитку людства. На Близькому Сході вже за кам’яної доби виникли перші міста. Найдавнішим із них вважають Єрихон, що був розташований недалеко від Мертвого моря. Перше поселення на його місці виникло одразу після виникнення землеробства. Мешканці Єрихона вирощували ячмінь і пшеницю. Врожаї були високими, і жили вони заможно. Хліб вимінювали у сусідніх племен на м’ясо, сир, вовну, вироби ремісників, та ще й залишали собі чималі запаси. Врешті єрихонці перебудували своє поселення. Житла в ньому — як і в багатьох сучасних містах — тепер тулилися одне до одного вздовж вулиць, дощову воду для всіх мешканців збирали у спеціальні сховища, а для захисту поселення звели потужний мур із вежею. Для будівництва мешканці міста використовували невипалену цеглу — за формою вона була не схожа на теперішню, а більше нагадувала хлібець із глини.

^{Руїни стародавнього Єрихона (сучасний вигляд)}

Ще одне прадавнє місто — Чатал-Гююк. Воно було не схожим на Єрихон. Адже тут взагалі не було вулиць, і зовнішні стіни одного будинку водночас слугували стінами сусідських осель. Самі будинки не мали дверей. Потрапляли до приміщень згори, через отвори в дахах. Для цього у мешканців Чатал-Гююка були драбини. Якщо місту загрожували вороги, драбини просто прибирали, і поселення перетворювалося на потужну фортецю. Містяни вшановували богиню-матір і бога, втіленням якого був бик. Учені й досі сперечаються, яким чином мешканці Чатал-Гююка вели громадські справи, адже немає жодних свідчень про існування в місті — принаймні за часів його розквіту — знаті чи вождів.

Від чого загинули перші міста — невідомо. Деякі вчені пояснюють їхнє зникнення зміною природних умов. Інші впевнені, що їх зруйнували сусідні племена, що із заздрістю заглядалися на багатства, накопичені заможними містянами. Можливо, нападників-сусідів підтримали й бідніші мешканці самих міст. Якщо все сталося саме так, то й потужні мури були безсилими. До наших днів збереглася легенда про руйнування Єрихона. Згідно з нею, міські мури просто впали, щойно загарбники заграли у сурми. І досі про «єрихонські сурми» згадують тоді, коли треба пояснити, яким неприємно гучним буває звук. Проте легенда насправді нічого не каже про гучність сурм. А вчені з’ясували: швидше за все, мури Єрихона зруйнували зсередини. Це може свідчити, що в місті у нападників були спільники — можливо, невдоволені ладом, який панував у місті. Хоч би там що, але міське життя і справді здавалося занадто складним, щоб впорядкувати його, спираючись лише на звичаї та добру волю мешканців. Тож із часом виникла особлива організація, яка примушувала містян дотримуватися певного порядку, — держава.

^{Фігурка жіночого божества з Чатал-Гююка (Музей анатолійських цивілізацій)}

Розділ II. Найдавніші держави

Міста-держави шумерів

1. Країна між двома річками. Перші в світі держави виникли у Месопотамії (це — територія сучасного Іраку). У перекладі з давньогрецької ця назва означає «країна між річками». І справді: через усю Месопотамію — з півночі на південь — течуть дві великі річки: Тигр і Євфрат, що разом впадають до Перської затоки. Влітку тут спекотно, часто бувають посухи. А коли трапляються зливи — річки виходять із берегів і затоплюють усе навколо. Згодом, щоправда, вода спадає, залишаючи після себе багато глини й мулу. Саме тому земля у Месопотамії надзвичайно родюча, а врожай можна збирати двічі на рік. Але для того, щоб його виростити, людям потрібно було надзвичайно багато працювати: не лише ретельно обробляти землю, а й копати колодязі, висушувати болота, будувати канали і дамби, які затримували б воду на випадок посухи.

 ^{Месопотамія і сусідні країни}

Мешканці Месопотамії вирощували просо, ячмінь, пшеницю, квасолю, горох, цибулю, огірки. Фінікову пальму називали не інакше як «деревом життя». Бо не лише вживали в їжу її плоди — фініки, а й використовували у господарстві листя, деревину і навіть фінікові кісточки. З ягід винограду робили хмільний напій — вино. Орали землю за допомогою плуга, до якого впрягали биків. Тримали також віслюків, овець та свиней.

^{Пальми на березі Євфрату}

У Месопотамії майже немає будівельного каменю й лісів. Тому спочатку місцеві мешканці навчилися зводити житла з очерету — щось на зразок українських мазанок, а згодом з’явилися будівлі з цегли. І хоча цеглини були невипаленими, їх просто висушували на сонці, вправні будівничі зводили з них і багатоповерхові споруди, і потужні міські мури, і величні святилища.

^{Череда. Відбиток циліндричної печатки (Лувр)}

^{Месопотамський будинок з тростини. Кам’яний рельєф (Британський музей)}

З обпаленої глини виготовляли посуд, серпи для збирання врожаю і навіть цвяхи. Звісно, були і металеві знаряддя — голов­ним чином, із міді. Зі срібла й золота виготовляли чудові прикраси. Щоправда, в самій Месопотамії родовищ металів немає. Їх завозили з інших країв — і це сприяло розвитку торгівлі.

2. Шумери. Північ Месопотамії населяли семітські та хурритські племена, а на півдні жили переважно шумери. Це були люди невисокого зросту, з великими очима і довгими горбатими носами. Чоловіки не мали вусів і голили голови. Одягом — і чоловікам, і жінкам — слугували спідниці з тканини або листя. Шумери були видатними винахідниками. Та охоче запозичували корисні винаходи в інших народів — такі як колесо (раніше його вважали саме шумерською знахідкою, але тепер учені це спростовують). Колесо використовували для перевезення вантажів і виготовлення зручного посуду.

^{Зображення візка на колесах. Рельєф з Ура (Іракський музей)}

^{Урук у III—II тис. до н. е.}

Саме шумери почали зводити перші в Месопотамії міста. Зазвичай їх будували на пагорбах, щоб можна було рятуватися під час повені, й оточували мурами. Кожному місту підпорядковувалася своя сільська округа, мешканці якої в разі ворожої навали чи стихійного лиха знаходили у місті порятунок. Найвідомішими шумерськими містами були Кіш, Ур, Урук і Лагаш.

^{Храм бога Наннара в Урі (сучасний вигляд)}

Шумери вважали, що у кожного міста є свій бог, його «небесний захисник». Святилище цього бога — його храм — зазвичай був розташований у центрі міста. Шумерські храми мали вигляд багатоярусної вежі, яка нагадувала сходи до неба. Вважали, що цими сходами жерці піднімалися до богів. Проте жерці не лише молилися і приносили жертви, а й впорядковували міське життя. У храмах зазвичай зберігали зерно, необхідне для сівби, запаси харчів, які ставали в нагоді під час голоду, коштовності та інші цінності. У храмовому господарстві працювали селяни і ремісники, а також захоплені під час воєн раби.

^{Цар. Алебастрова статуетка (Метрополітен-музей)}

3. Перші царі. Не дивно, що верховний жрець часто був і керівником міста. В інших шумерських містах керували військові вожді — за допомогою ради старійшин. Втім, влада верховного жерця чи вождя швидко ставала одноосібною, і він перетворювався на справжнього володаря міста — царя. Шумери називали царів словом, яке українською можна перекласти як «велика людина».

Самі царі стверджували, що отримали владу від богів, які обирають для такої важливої справи найбільш гідних. Щоправда, кожного разу «обирати найкращого» богам не доводилося. Бо царську владу зазвичай передавали у спадок — найчастіше від батька до сина. Послідовність володарів, які належать до одного роду, називають династією.

Легенда розповідає, що царем міста Кіш боги обрали звичайного пастуха на ім’я Етана. Він був вправним царем. Але не мав дітей. Врешті-решт Етана змушений був залишити рідне місто і вирушити на пошуки «трави народження», яка допомогла б йому продовжити свій рід. У цьому йому взявся посприяти орел, якого Етана визволив з гірської ущелини. Птах підняв царя на височінь, звідки було видно всю землю. Етана злякався і впав додолу. Зглянулися боги над кішським володарем, народився в нього син, і правили його нащадки містом упродовж багатьох сторіч.

^{Енмеркар. Алебастрова статуетка (Іракський музей)}

Цар Урука Енмеркар (знаний також під іменем Німрод) дістав владу над містом у спадок, адже володарем був уже його батько. Енмеркара вважали видатним будівничим — він прикрасив Урук численними палацами та храмами. Заради цього він звідусіль звозив дорогоцінне каміння і коштовну деревину — навіть із казкової країни Аратта, в похід проти якої він відрядив урукських вояків. Та легенди стверджують, що перемогою над Араттою Енмеркар не вдовольнився і вирішив побудувати в сусідньому місті Еріду вежу до самого неба. Обурилися боги та посварили будівельників між собою. Вежа залишилася недобудованою, а Енмеркар — присоромленим за свою пихатість.

Нащадком Енмеркара був ще один цар Урука — Гільгамеш. Надзвичайно сильна людина, але водночас — неабиякий бешкетник. Щоб якось його вгамувати, міські старійшини попросили богів знайти царю гідного супротивника. Боги прислухалися і створили героя Енкіду. Але юнаки, замість того щоб боротися один проти одного, побраталися. І разом здійснили безліч подвигів. Обурилися боги і наслали на Енкіду хворобу, від якої той помер. Зажурився Гільгамеш, зрозумівши, що смерть чекає і на нього. І вирішив здобути квітку безсмертя. Довго він блукав світом, і врешті-решт знайшов її — на дні моря. Проте коли втомлений заснув на березі, з’їла квітку змія. Повернувся Гільгамеш до Урука ні з чим. Але більше не бешкетував. Навпаки, збудував навколо Урука міцні мури, які захистили його рідне місто від ворогів. І саме так залишився безсмертним — у пам’яті нащадків.

^{Процесія. Деталь штандарту з Ура (Британський музей)}

^{Гільгамеш з левом. Рельєф з палацу у Дур-Шаррукіні (Лувр)}

4. Поява міст-держав. Якою б «великою людиною» не був цар, сам керувати містом він не міг. Потрібні були особливі люди, які організовували б громадське життя і наглядали за тим, чи точно виконується воля царя, — чиновники. Для впорядкування суспільного життя добровільного дотримання звичаїв було вже недостатньо: необхідні були примусово встановлені правила, тобто закони, а також ті, хто стежив би за дотриманням законів, — судді. Потрібні були ще й ті, хто міг би примусити мешканців міста й округи коритися царській волі та законам і приборкати непокірних, — стражники. Необхідно було військо, яке захищало б місто від ворогів. Звісно, усіх цих людей — що вже казати про самого царя і його родину — треба було годувати і забезпечувати усім необхідним. Тому виникла потреба у скарбниці, для поповнення якої з мешканців міста і округи стягували особливі збори — податки. До того ж, селян і ремісників безпосередньо залучали до певних робіт — вони виконували громадські повинності.

^{Стела царя міста Лагаш Ур-Нанше (Лувр)}

Так поступово складалася особлива організація, завданням якої було підтримання чинного суспільного ладу, що називається державою. Суспільства, що досягли рівня розвитку, за якого виникає держава, іменують цивілізаціями (від латинського слова, що, власне, й означає державу). Державою часто називають також простір чи територію, на яку поширюється її діяльність. У Шумері вона зазвичай охоплювала окреме місто з підпорядкованою йому сільською округою. Саме тому шумерські держави йменують містами-державами.

Внутрішнє життя держави може бути організоване по-різному. Якщо влада належить одній людині — державу іменують монархією, самого володаря — монархом, а інших її мешканців — підданими.

Про що розповідають глиняні таблички

1. Виникнення писемності. Навіть великим господарством важко керувати, покладаючись лише на власну пам’ять. Треба знати не лише скільки і чого зараз є у господарстві, а й скільки було і куди поділося, та на що можна розраховувати в майбутньому. Керувати державою — ще складніше. Жодна людина не зможе вивчити закони так, щоб потім відтворити їх дослівно. Якщо розпорядження керівників просто переказувати, легко спотворити їхній зміст. Шумери винайшли спосіб, як зберігати і точно передавати інформацію, при цьому не вимовляючи ані слова, — вони створили писемність.

^{Таблички з Кіша — найдавніший зразок шумерського письма (Музей Ашмола)}

Легенда розповідає, що винахідником писемності був цар Енмеркар. Він нібито кілька разів надсилав гінця до далекої Аратти, вимагаючи дослівно переповідати свої вимоги її мешканцям. А коли зрозумів, що посланець просто не може запам’ятати усе сказане, цар вирішив записати свої слова. Як саме це зробив Енмеркар, ми, звісно, можемо лише здогадуватися. Швидше за все — шумери спочатку просто малювали те, про що хотіли сказати. Щоб написати «людина» — малювали людину, «риба» — рибу, «зерно» — колосок. Так само позначали і дії: зображення плуга означало «орати», ніг — «ходити». Таке письмо називають малюнковим. Щоб його зрозуміти, не потрібно навіть знати мови, якою розмовляє той, хто пише.

^{Розвиток знаків шумерського письма}

Але речей і дій у житті трапляється значно більше. Якщо кожну з них позначати окремим малюнком, знаків доведеться вигадувати десятки чи сотні тисяч. До того ж, не все можна намалювати так, щоб інші зрозуміли малюнок без пояснень. А користь написаного — саме в тому, щоб його легко було збагнути. Через це поступово шумери почали знаками передавати не предмети чи дії, а слова, якими вони називаються, а згодом — окремі склади. Це дозволило скоротити загальну кількість знаків і зробити письмо зрозумілішим для тих, хто розмовляв однією мовою.

^{Писар із стилем та табличкою. Рельєф з Кальху (Британський музей)}

Писали шумери загостреною тростинкою — стилем — на глиняних табличках. Оскільки глина в Месопотамії є всюди, її просто набирали в жменю, змочували водою і розкочували, як млинець. Зазвичай таблички легко вміщувалися у долоні, тож у письмовому столі потреби не було. Іноді таблички вкладали у конверти — також глиняні, на яких ставили печатки, щоб вберегтися від підробок.

Складні малюнки на глині відтворити важко. Тому шумери змушені були спрощувати знаки, і врешті вони почали нагадувати набір рисочок або клиночків. Саме тому шумерську писемність часто йменують клинописом. Спочатку знаки розміщували один під одним — писали стовпчиком згори донизу. Але згодом дійшли висновку, що зручніше писати у рядок, зліва направо.

2. Боги шумерів. Шумери швидко зрозуміли, що записувати можна не лише розпорядження царів, закони чи господарські розрахунки. А й давні легенди і перекази, вірші та пісні. Завдяки глиняним табличкам, що збереглися навіть у вогні пожеж, ми знаємо, як жили мешканці давньої Месопотамії, чим займалися, як виховували дітей, у яких богів вірили.

Незважаючи на те, що в кожного шумерського міста був свій власний «небесний захисник», існували боги, яким вклонялися мешканці цілої країни. Так, бога неба усі шумери звали Ану, бога землі й повітря — Енліль, бога води — Енкі. Енліля також вважали богом долі, за велінням якого на землі наставав день. За легендами, саме Енліль створив їстівні рослини, дав людям мотику і плуг, звів міста. Енкі шанували як бога мудрості.

^{Шумерські боги. Відбиток циліндричної печатки (Британський музей)}

Головним небесним світилом шумери вважали місяць. Бог місяця мав ім’я Наннар. Його син Уту був богом сонця. А донька Інанна — богинею вечірньої зорі, а також — кохання, родючості, мисливства і війни. Її часто зображували у вигляді жінки-вояка у колісниці, в яку запрягали левів. Був у мисливства і війни ще й бог Нінурта. Щоправда, якщо уважніше придивитися до міфів про нього, то можна припустити, що цим іменем шумери називали «обожненого» ними царя Енмеркара-Німрода. Шумери взагалі вірили, що могутні й безсмертні боги насправді неабияк схожі на людей і поводять себе так, як земні володарі. Їдять і п’ють, заздрять одне одному, сваряться і воюють між собою. Від простих людей вимагають лише безумовної покори і постійних пожертв. А тих, хто не виконує божих настанов чи навіть забаганок, жорстоко карають.

^{Човен, навантажений худобою та майном. Відбиток циліндричної печатки (Британський музей)}

Будь-які природні явища і стихійні лиха шумери вважали проявом волі богів: їхньої милості або навпаки — невдоволення. Одного разу, стверджує шумерська легенда, боги, роздратовані зневагою до них, вирішили взагалі знищити людство і наслали на землю Всесвітній потоп. Але Енкі вирішив урятувати одного чоловіка на ім’я Зіусудра (або ж Утнапіштім), який слухався богів і вів праведне життя. За порадою Енкі той збудував величезний човен, або ж корабель, у який сів разом із родиною, худобою і дикими тваринами, щойно вода вкрила землю. Шість днів тривала буря. На сьомий вгамувалася. Ворон допоміг Зіусудрі знайти верхівку гори, що височіла над водою. Вийшов той на берег і приніс жертву богам. Пробачили боги людей, зупинили потоп, і нащадки Зіусудри розселилися по всій землі.

3. Шумерська наука. Шумерські жерці записували не лише легенди та перекази, вони зберігали пам’ять про усі помітні події, якими був відзначений кожен рік у житті їхнього міста. Згодом такі записи перетворилися на літописи. Щоб вгадати волю богів, жерці уважно спостерігали за явищами природи. Вони навчилися передбачати рух сонця, місяця і планет, дали імена сузір’ям, склали перший календар, запровадивши поділ року на 12 місяців і семиденні тижні. Тому шумерів вважають засновниками астрономії, а також астрології — тобто мистецтва передбачати долю за розташуванням зірок.

^{Шумерська карта зоряного неба (Британський музей)}

Не меншими були здобутки мешканців Месопотамії у матема­тиці. Найперше — вони винайшли цифри. Лічили, щоправда, не лише десятками, як ми, а й дюжинами, і шістдесятками. Саме за шумерською звичкою годину і зараз ділять на 60 хвилин, хвилину — на 60 секунд, а коло — на 360 (шість разів по 60) градусів.

Шумери були першим народом, який навчився не лише додавати й віднімати, а й множити і ділити, та склав таблицю множення. Вони також вміли добувати квадратний корінь, вираховувати площу прямокутника і трикутника, об’єм куба та призми.

4. «Будинки табличок». З’явилися в Шумері й перші школи. Їх називали «будинками табличок». Саме тут хлопчиків із заможних сімей вчили читати і писати. Вчителів називали «уповноваженими», а «уповноважений із палицею» слідкував, щоб учні були уважними, вправно виконували настанови вчителя і не базікали з сусідами під час уроку. До школи треба було приходити зранку, заняття тривали ледь не весь день. Спочатку учні розповідали домашнє завдання, потім виготовляли нові таблички і писали диктант, далі — читали написане вголос і отримували завдання на наступний день.

^{Кімната для занять («шкільний клас»), знайдена в Марі. Фото XX ст.}

У школі навчали не лише читання і граматики. До нашого часу збереглася безліч табличок із завданнями з ботаніки, зоології, географії та математики. Крім того, учні вивчали вірші та поеми (тобто великі віршовані твори) про богів і героїв. Той, хто закінчував школу з відзнакою, міг стати чиновником або жерцем. Саме тому батьки намагалися дати своїм дітям найкращу освіту.

^{Табличка з виконаним учнівським завданням (Британський музей)}

Війни між містами та об’єднання Месопотамії

1. Війни між шумерськими містами. Згодом міста виникли не лише в Шумері, а й на півночі Месопотамії, населеної племенами семітів. Мешканці семітських міст багато чому навчилися в сусідів, зокрема — запозичили в них клинопис. Вони вшановували тих самих богів, що й шумери, щоправда, називали їх інакше, адже й розмовляли іншою мовою.

Між месопотамськими державами часто спалахували війни, під час яких царі намагалися захопити у сусідів землю, рабів та інші багатства. Успішною війну вважали, якщо переможене місто визнавало над собою владу переможця і погоджувалося сплачувати данину. Однак зазвичай тривало це недовго, мешканці підкорених міст повставали і відновлювали самостійність. А іноді загарбники і завойовані мінялися місцями. Проте після кожної війни залишалися сотні й тисячі загиблих, сплюндровані поля, занедбані канали і дамби.

^{Шумерські вояки. Малюнок зі «стели коршунів» з Лагаша (Лувр)}

З часом найсильнішим серед шумерських міст став Лагаш. Грабіжницькі війни розпалили жадібність місцевої знаті. Вона не соромилася визискувати не лише сусідів, а й мешканців своєї власної держави. З підданих збирали безліч податків — платити доводилося навіть за поховання. Доведені до відчаю містяни зрештою повстали і позбавили влади свого царя. Замість нього на чолі Лагаша став один із царських родичів на ім’я Уруїнімгіна.

^{Настанови Уруїнімгіни, записані для загального ознайомлення (Лувр)}

Новий володар уславився тим, що започаткував чи не перші відомі нам реформи — тобто спроби облаштувати громадське життя на нових засадах. Скажімо, цар наказав, щоб судді не просто карали винних, а спочатку доводили їхню провину. Уруїнімгіна зменшив податки, повернув храмам майно, відібране поперед­німи володарями, дозволив боржникам не платити за грабіжницькими позичками і звільнив тих, хто потрапив у рабство за борги. Сам реформатор дуже пишався тим, що колишніх невільників «повернув до матерів». Шумерською цей вислів звучить як «амагі». Сучасними мовами його зазвичай перекладають як «свобода» — відтак Уруїнімгіну вважають першим, хто вжив це слово в історії людства.

^{Клинописне написання слова «амагі»}

Щоправда, боротися зі зловживаннями новий володар наказав тим самим чиновникам, які їх припустилися. Не дивно, що ті не поспішали виконувати царські розпорядження. До того ж, Уруїнімгіна розпочав війну проти сусіднього міста Умма, але зазнав нищівної поразки. Вороги захопили Лагаш, розграбували та спалили його храми. Одну за одною цар Умми приєднав до своїх володінь й інші шумерські держави. Він навіть проголосив себе верховним жерцем усіх їхніх богів. Але здобута таким чином «небесна підтримка» не допомогла цареві у війні з володарем північного месопотамського міста Кіш, Саргоном Великим.

2. Держава Саргона Великого та його нащадків. За походженням Саргон був не шумером, а семітом. І не належав до царського роду. Його мати була жрицею, яким взагалі забороняли мати дітей. Тому вона народила сина таємно, поклала його до кошика і пустила за водою. Малюка врятував водонос, який виростив його і віддав у науку до царського садівника. Хлопець був здібним, бо дослужився до високої посади виночерпія, а коли цар Кіша загинув у війні з ворогами, сам проголосив себе володарем.

^{Саргон Аккад­ський. Маска з кованої бронзи (Іракський музей)}

Саргон створив постійне військо з п’яти тисяч вояків, і з його допомогою одне за одним почав захоплювати сусідні міста, знесилені війнами між собою. За кілька років він загарбав усю Північну Месопотамію, приєднав Шумер і, як розповідав сам, «обмив свою зброю» у водах Перської затоки. Захоплених у полон царів Саргон приніс у жертву богам, а замість них поставив на чолі міст своїх намісників. Себе Саргон проголосив «царем чотирьох сторін світу». Йому були підпорядковані усі храми Месопотамії, жерці отримували від царя великі пожертви й у відповідь славили володаря та його «небесну захисницю» — богиню Інанну, яку одноплемінники Саргона йменували Іштар. Сам цар жив у збудованому ним місті Аккад — столиці (тобто головному місті) держави. Державною він оголосив рідну йому семітську мову, яку тепер почали називати аккадською.

^{Аккадське царство за правління Саргона та Нарамсіна}

Саргон був жорстоким правителем і за будь-яке невдоволення його владою карав смертю. Проте створене ним царство не було міцним. Не виправдалися і сподівання на допомогу жерців. Онук Саргона Нарамсін навіть проголосив себе богом — його і зображували як бога, в шоломі з рогами — але марно. Волелюбні шумери відмовлялися коритися його волі і за першої нагоди скидали його намісників. Цар уже не думав про завойовницькі походи, всі сили йшли на приборкання бунтівливих підданих. А кінець державі Саргона поклала навала войовничих кочових племен із півночі, які не лише розорили Месопотамію, а й вщент зруйнували Аккад — руїни цього міста не знайдені й досі.

^{«Переможна стела» царя Нарамсіна (Лувр)}

3. Піднесення Ура. Деспотія. Шумери, щоправда, і владу кочовиків визнали тільки на словах. Призначений загарбниками намісник Лагаша на ім’я Гудеа поводив себе як самостійний володар, будував канали, храми та палаци. І поступово підпорядкував собі усю країну. А вже невдовзі шумери відкрито повстали проти панування кочовиків. Та вигнали зайд до їхньої батьківщини.

На чолі звільненої країни став цар Урнамму, який зробив своєю столицею місто Ур. Саме тому вчені називають засновану ним династію третьою династією Ура. Сучасники ж зазвичай іменували державу, створену Урнамму, «Царством Шумеру й Аккаду». Влада володарів Ура була необмеженою. Будь-яке царське розпорядження, яким би примхливим чи свавільним воно не здавалося, виконували без заперечень. Вважали, що майно підданих і навіть їхнє життя належить цареві. Такий державний устрій називають деспотією.

^{Урнамму. Бронзова статуетка (Колекція Чиказького університету)}

Підвладні Урнамму міста були позбавлені будь-якої самостійності. Усі землі в межах «Царства Шумеру й Аккаду» були перетворені на державну власність. З селян створювали загони для виснажливої праці в державних маєтках, ремісників змушували працювати у царських майстернях, заборонили не лише продаж землі, а й будь-яку не підпорядковану державі торгівлю. Сотні чиновників віддавали накази робітникам, стежили за їхнім виконанням, карали за будь-який непослух. Тисячі писарів прискіпливо обраховували вирощене, виготовлене і зібране до скарбниці. До нашого часу збереглося більше ста тисяч глиняних табличок із господарськими звітами доби третьої династії Ура, але й це — лише мала частина записів, зроблених за тих часів. За допомогою «загального одержавлення» володарі сподівалися якнайкраще впорядкувати життя країни. Проте що більше ставало чиновників, то частіше вони використовували свої посади у власних інтересах, то дорожче ставало скарбниці їхнє утримання і то важче, зрештою, було керувати державою.

4. Закони Шульгі. Вже син і наступник Урнамму — цар Шульгі — змушений був не лише воювати з ворогами, а ще й боротися з посадовцями, які зловживали наданою ним владою. Для цього він створив першу в історії збірку законів (іноді, щоправда, їх називають законами Урнамму — адже спочатку вчені вважали, що видав їх батько Шульгі). Збірка складалася з 57 статей, які були викарбувані у камені, а потім переписані на глиняні таблички. Відтепер саме закони визначали, що є злочином і як саме треба за нього карати. Тож судді не могли більше виносити вироки на власний розсуд. Були запроваджені єдині міри ваги, об’єму і довжини — щоб царських підданих не ошукували на ринках.

^{Цар Ура Шульгі. Гипсова статуетка (Колекція Чиказького університету)}

Шульгі хвалився, що встановив у країні справедливий лад, за якого «сироті не доводиться просити у багатого, а вдовиці — у можновладця». Межі його царства були розширені до самого Середземного моря, а кораблі з Ура вирушали все далі на схід — до острова Дільмун (сучасного Бахрейну), країни Маган (теперішнього Оману) та загадкової Мелуххи (так шумери називали Індію). Зрештою царя — за прикладом Нарамсіна — проголосили богом.

^{«Тігріс»  — реконструкція корабля шумерської доби, створена у XX ст.}

Але насправді держава Шульгі лише здавалася квітучою і могутньою. Примус і пильний нагляд чиновників не робив шумерських селян і ремісників працелюбнішими. Адже усе вирощене і виготовлене ними одразу відбирали до царських сховищ. Не дивно, що за доби третьої династії Ура хліба, скажімо, збирали вдвічі менше, ніж за кілька століть до того. Посадовці теж більше дбали не про наповнення скарбниці, а про власне збагачення, незважаючи навіть на суворі царські накази і погрози. Піддані слухняно клялися у вірності володарям, але водночас лише чекали слушної нагоди, щоб звільнитися від влади безжальних визискувачів. Сусіди шумерів тільки й мріяли прибрати до своїх рук багатства, накопичені царями Ура.

Вже за правління синів Шульгі «Царство Шумеру й Аккаду» почало занепадати і втрачати загарбані землі, а зі смертю його онука третя династія Ураостаточно перервалася. Велика держава розсипалася на десятки самостійних міст, які ворогували між собою, як це було до завоювань Саргона.

Міста-держави Стародавньої Індії

1. Країна біля підніжжя Гімалаїв. Високо в небо здіймаються найвищі гори у світі — Гімалаї. З Гімалаїв до Індійського океану тече безліч річок. Найбільша з них — річка Інд. За її назвою і всю країну на південь від Гімалаїв здавна називали Індією, а її мешканців — індійцями.

^{Долини Інду і Сарасваті в давнину}

Поруч із Індом у давнину текла ще одна велика річка — Сарасваті. Земля у долині цих двох річок була вкрита тонким, але надзвичайно родючим шаром мулу. Давні індійці встигали збирати кілька врожаїв на рік. Сіяли пшеницю, ячмінь, рис, вирощували також боби й іншу городину, фрукти. З солодкого соку особливої тростини індійці виготовляли цукор, з бавовника — легку і зручну тканину для одягу.

Розводили курей, кіз, овець, корів. У господарстві навчилися використовувати і слонів, які перевозили важкі вантажі. Поряд із кам’яними знаряддями праці використовували мідні й бронзові, з золота й срібла виготовляли насамперед прикраси. Найпоширенішими ремеслами були прядіння, ткацтво, різьблення та гончарство. Глиняний посуд індійці прикрашали яскравими візерунками.

Для зведення будинків використовували як невипалену, так і опалену цеглу. З неї ж будували міські мури і навіть морські причали.

2. Виникнення міст-держав. Близько 2600 року до нашої ери в долині Інду і Сарасваті виникли перші міста. Найвідомішими з них були Хараппа, Мохенджо-Даро та Ганверівала.

^{Опалена цегла з Чанху-Даро (Королівський музей Онтаріо)}

На пагорбі посеред міста зазвичай височіла оточена міцними мурами фортеця. У ній мешкали володарі міста або жерці. Принаймні у де­яких фортецях збереглися залишки вогнищ, де, вочевидь, приносили жертви богам. Під час повеней або ж нападу ворогів за фортечними мурами могли сховатися й інші містяни, що за мирного часу жили у власних будинках. Ближче до фортеці селилися заможніші люди, здатні побудувати власним коштом дво- і навіть триповерхові будівлі. Далі — бідний люд у невеличких хатинках. Однак усі, незалежно від статків, користувалися водогоном і каналізацією. Та й самі міста будували за чітким планом, вулиці були прямими і широкими — так, щоб могли роз’їхатися два вози.

^{Руїни Мохенджо-Даро (сучасний вигляд)}

Про державний устрій давньоіндійських міст ми знаємо дуже мало. Але навряд чи таке масштабне і водночас підпорядковане загальному плану будівництво було б можливим без міцної державної влади. Хто її здійснював — цар чи жерці — історики поки не з’ясували. Проте зрозуміло, що на утримання чиновників збирали чималі податки — у більшості міст знайдені величезні зерносховища. Деякі будинки були схожі на зали для засідань, тож можна припустити, що принаймні в деяких містах управління здійснювала рада старійшин або ж вона допомагала володарю у вирішенні певних важливих питань. Кожне місто панувало над сільською округою, і хоча жили селяни значно гірше за мешканців міст, саме з них збирали податки зерном та іншими продуктами, за рахунок яких існували міста-держави.

^{Бог і тварини. Зображення на печатці (Музей Чатрапаті Шиваджі Магараджа)}

Більше про життя давніх індійців ми могли б дізнатися, якби вдалося прочитати їхню писемність. Проте вчені й досі зробити цього не можуть. Більшість написів знайдені на печатках, тому вони надто короткі. Тож наразі відомо лише, що складалася давньоіндійська писемність з понад 400 знаків, якими позначали як слова, так і окремі звуки.

3. Розквіт і загибель давньоіндійських міст. Найвищого розквіту давньоіндійські міста-держави досягли у 2300—2000 роках до нашої ери. Були вони об’єднані під владою єдиного володаря чи залишалися самостійними — ми достеменно не знаємо. Відомо лише, що торгували індійці не лише з сусідами, а й з віддаленими країнами, зокрема — з Месопотамією, куди вони привозили мідь, олово, золото, мушлі, перли, деревину і слонову кістку.

Проте розквіт давньоіндійських міст не був тривалим. Їхні мешканці, швидше за все, стали жертвами власної недбалості. Адже за кілька сторіч тонкий шар родючої землі в долині Інду та Сарасваті був виснажений. Навколишні ліси були знищені й уже не могли утримувати такої необхідної для землеробства води. Почастішали посухи, колись квітучі поля почали перетворюватися на пустелі. Сарасваті кілька разів змінювала своє річище і зрештою висохла. Справу завершив сильний землетрус.

^{Кістяки загиблих мешканців Мохенджо-Даро. Фото XX ст.}

Давньоіндійські міста занепали. Поступово втративши владу над сільською округою, вони залишилися без засобів до існування і перетворилися на легку здобич для навколишніх первісних племен. Близько 1750 року до нашої ери мешканці міст були змушені залишити свої домівки.

Виникнення держави у Давньому Єгипті

1. Країна в долині Нілу. На африканському континенті перші держави виникли в Єгипті — країні, розташованій у нижній течії річки Ніл. Зазвичай тут спекотно цілий рік — і влітку, і взимку — та майже ніколи не буває дощів. Проте у червні, коли в Центральній Африці настає сезон дощів і починають танути сніги в горах, Ніл виходить із берегів. У листопаді вода спадає, залишаючи на березі товстий шар чорного родючого мулу. Саме тому єгиптяни йменували свою країну Кемет — «Чорна земля». Єгиптом цей край назвали греки, які саме так переінакшили вислів «твердиня бога Пта» — одного з найбільш шанованих давніми єгиптянами богів.

^{Долина Нілу (вигляд з космосу)}

^{Збір врожаю. Оранка. Розпис поховання жерця Нахта біля Фів}

Для мешканців «Чорної землі» рік ділився на три частини. Перша — найдовша, це час розливу Нілу. Друга, яка починалася від листопада, — це час оранки і сівби. Третя — від березня до травня: час збирати врожай і готуватися до нового розливу, відновлювати старі канали і дамби та будувати нові. В Єгипті майже не трапляються раптові повені, і це полегшувало життя його мешканців. Проте праця єгипетських селян все одно була надзвичайно важкою.

У долині Нілу вирощували ячмінь, пшеницю, квасолю, часник, огірки, виноград, а також льон, з якого ткали тонке полотно. Північ країни, де Ніл розпадався на безліч проток і рукавів, утворю­ючи так звану дельту, славилася своїми пасовиськами. Розводили єгиптяни корів, овець, кіз, віслюків і навіть антилоп.

^{Зарості папірусу на березі Нілу}

Долина Нілу багата на каміння. Це дозволяло єгиптянам будувати споруди не лише з цегли, а й з кам’яних брил. Не доводилося везти до Єгипту з далеких країв ані золото, ані мідь. Їх видобували поруч із долиною Нілу. Щоправда, в господарстві використовували не лише металеві, а й кам’яні знаряддя праці, зокрема — серпи з лезами із кременя. З місцевого очерету, який мав назву папірус, будували човни і навіть справжні кораблі. Щоб керувати човнами, використовували весла, вітрила і якорі з великих каменів. Винаходами самих єгиптян вважають кочети й стерно, себто корабельне кермо.

2. Від міст-держав — до єдиної Єгипетської держави. Міста в Єгипті виникли майже одночасно на півночі та півдні країни. Найбільшими з них були Нехен, Тін, Абідос, Буто. Кожне місто ­становило окрему державу на чолі з царем. Але водами Нілу вони змушені були користуватися спільно. А для того, щоб побудувати великі канали, здатні впоратися із щорічними розливами, зусиль мешканців навіть найбільшого міста було недостатньо. Доводилося гуртуватися. Поступово, крок за кроком вдалося об’єднати південь країни — тут виникла держава Верхнього Єгипту, володар якої носив царський вінець білого кольору. На півночі утворилося царство Нижнього Єгипту, вінець правителя якого був червоним.

^{Верхівка булави царя Скорпіона (Музей Ашмола)}

Про верхньоєгипетських царів ми знаємо дещо більше. Першого, ім’я якого залишилося в історії, звали Скорпіон. Його наступники успішно воювали проти Нижнього Єгипту. А цар Міна 2920 року до нашої ери об’єднав два царства в одне. Він побудував першу столицю єдиної держави — місто Мемфіс. Міна і його нащадки носили подвійний, біло-червоний вінець. Царя об’єднаного Єгипту називають фараоном.

Влада фараона була необмеженою. Та й самого фараона вважали богом. Керував країною він, звісно, не сам. За загальний стан справ у державі відповідав головний міністр, якому підпорядковувалися міністри Верхнього і Нижнього Єгипту, скарбники і керівники інших відомств. Окремими містами керували намісники, найчастіше — нащадки колишніх царів, які поступилися своєю владою фараону. А вже їм підпорядковувалися численні чиновники, писарі, судді, стражники. Військом керував або сам фараон, або його син, який готувався стати фараоном.

^{Сланцева стела фараона Нармера (Каїрський музей)}

3. Єгипетська писемність. Про історію Давнього Єгипту ми знаємо не лише з переказів, а й із численних документів і рукописів, що залишилися від тих давніх часів. Писемність єгиптяни винайшли дещо пізніше від шумерів, але цілком самостійно. Вони також спочатку позначали малюнками слова, а згодом певні склади і навіть окремі звуки. Знаки єгипетської писемності називають ієро­гліфами, грецькою це слово означає «священні символи».

^{Папірус із записом «казок фараона Хеопса» (Єгипетський музей в Берліні)}

На відміну від мешканців Месопотамії, для записів єгиптяни використовували не глину, а спеціальний матеріал, зроблений з папірусу. Для цього стебла розрізали на смужки, які потім склеювали навхрест і певний час тримали під гнітом. Виходили гладкі аркуші, на яких можна було писати й малювати чорнилами. Аркуші згодом склеювали у сувої, які зберігали у згорнутому вигляді. І матеріал, і окремий сувій також називали папірусом — від цього слова походить і українське слово «папір».

3. Про що розповідають папіруси. Завдяки папірусам, що збереглися до нашого часу, ми знаємо, як жили, чим займалися і навіть як харчувалися давні єгиптяни. Хліб пекли з ячменю — за формою він нагадував корж, або млинець. Із борошна готували також юшку, а із зерен варили п’янкий напій — пиво. Їли рибу і городину. Ласувати фруктами, м’ясом та вином могли собі дозволити тільки заможні люди.

^{Єгиптяни з вантажем. Дерев’яні фігурки з поховання Мекетра біля Фів (Метрополітен-музей)}

Чиновники і багатії відрізнялися й за одягом — у них він закривав груди і плечі. Пересічні чоловіки носили лише пов’язки на стегнах. Жінки ходили у легких сукнях на широких лямках, а під час роботи — в коротких спідницях. Голови часто голили, натомість надягали перуки — вони були як жіночими, так і чоловічими.

^{Модель будинку, знайдена у Дейр ель-Бахрі (Каїрський музей)}

Будинки зводили з невипаленої цег­ли. У містах будівлі часто мали два, а іноді й три поверхи. Житло незаможного єгиптянина найчастіше, щоправда, обмежувалося однією кімнаткою в такому домі. Використовували й дахи, що зазвичай були пласкими. Там, де це було можливо, житло прикрашали квітами. Воду брали з колодязів, у де­яких містах існувала каналізація. Меблів було дуже мало, спали переважно на рогожках, одяг зберігали у скринях.

Ремісники обмінювалися своїми виробами або ж вимінювали їх на хліб, рибу чи городину в селян, які приходили до міста. Вартість товару якщо й визначали, то мірами зерна або ж шматками міді. Проте зазвичай обмін був безпосереднім — скажімо, бика могли обміняти на три сукні, десять мішків зерна і коштовне каміння для намиста.

^{Сановник Мерир і його дружина. Скульптура (Каїрський музей)}

Більшу частину життя єгиптянин проводив у родинному колі, тож до сім’ї у суспільстві ставилися з великою пошаною. Чоловіків часто зображували поруч із дружинами, щоб підкреслити, що в їхніх родинах панували злагода і спокій. Закони вимагали, щоб до жінок ставилися з повагою, за ними визнавали право на частину родинного майна, жінки могли відстоювати свої інтереси в суді. Проте влада чоловіка у родині була беззаперечною, йому забороняли лише «надто сильно» бити дружину.

^{Єгипетська дерев’яна іграшка (Британський музей)}

Дітей давні єгиптяни надзвичайно любили. До трьох років малюк майже не розлучався з мамою, яка носила його з собою в особливій сумці, навіть коли працювала по господарству. Але й згодом, коли діти виростали, вони були разом із батьками всюди, де це було можливо — на пасовиську, в майстерні, іноді навіть на полюванні. Звісно, як і будь-які діти, маленькі єгиптяни знаходили час і для гри — до нашого часу збереглися стародавні іграшки. Малеча бігала майже голою — хіба що в намисті або з гребінцем у волоссі. Коли хлопчик або дівчинка досягали юнацького віку, вони урочисто отримували «дорослий одяг» і починали навчання. Дівчат вчили веденню хатнього господарства. Хлопці опановували ремесло або іншу справу, якою займався батько. Деякі з юнаків відвідували школу, де їх вчили читати і рахувати. Здібних учнів згодом могли взяти й на державну службу — навіть якщо їхні батьки були незаможними.

У тіні пірамід

1. Боги давніх єгиптян. Єгиптяни були побожним народом. У кожному місті країни вшановували власних божеств — ще відтоді, коли кожне з міст було окремою державою. З об’єднанням країни під владою фараонів місцеві вірування не зникли, їх теж, так би мовити, «об’єднали». Найбільше вшановували богів, яких вважали «царськими захисниками».

^{Зважування серця померлого. Малюнок із «Книги мертвих» (Британський музей)}

Бога Пта, якому вклонялися у Мемфісі, називали богом-творцем, який силою власної думки створив і самого себе, і весь світ, і решту богів, серед яких найстаршим і найголовнішим вважали бога сонця Ра. Ра зображували у вигляді людини з головою сокола і сонячним колом над нею. Символом цього бога був також жук-скарабей. Коли головним містом Єгипту стали Фіви, Ра почали ототожнювати з богом Амоном, якого вшановували у цьому місті та зазвичай зображували або у вінці з пір’я, або ж із головою барана. Єгиптяни вірили, що люди виникли зі сліз Амона-Ра, що пролилися на землю.

Ра вважали батьком бога мудрості Тота (якого частіше малювали з головою ібіса, рідше — з головою мавпи) та богині справедливості Маат. Знак цієї богині — перо, за допомогою якого, як були впевнені єгиптяни, вона зважувала душу людини після її смерті й визначала, чи гідна вона вічного життя, а чи загибелі у пащі страшного напівлева-напівкрокодила.

^{Озіріс, Ізіда і Нефтида. Малюнок із «Книги мертвих» (Британський музей)}

Особлива легенда розповідала про походження влади фараонів. Згідно з нею, у бога землі Геба, який мав голову змії, і богині неба Нут, яку часто зображували у подобі корови, народилося двоє синів — Сет і Озіріс. Озірісові перепала влада над Єгиптом, Сетові — над навколишніми пустелями (його навіть зображували з головою пустельного собаки). Озіріс був мудрим правителем, навчив людей будувати, виготовляти посуд і знаряддя праці, вирощувати хліб.

Заздрив братові Сет і вирішив убити його. Змайстрував красиву домовину і запропонував богам, що зібралися на бенкет, подивитися, для кого вона підійде. Тільки-но ліг у домовину Озіріс, як закрив Сет кришку і кинув труну до Нілу. Дружина Озіріса — богиня Ізіда — кинулася шукати чоловіка. Тоді Сет розрубав тіло брата на шматки і розкидав по всьому Єгипту. Але не зміг він завадити Ізіді зібрати їх, щоб поховати Озіріса.

Таємно від Сета народила богиня сина — бога Гора, що, як і Ра, мав голову сокола. Зріс Гор і став на двобій із вбивцею батька. Важкою була боротьба, Сету навіть вдалося вирвати у зухвалого племінника око, але переможцем все одно вийшов Гор. Відняв він у дядька око, дав проковтнути Озірісу і повернув його тим самим до життя. Владу над Єгиптом Озіріс віддав синові. Гор став богом-покровителем фараонів, і тому його малювали з царським вінцем на голові. А сам Озіріс перетворився на володаря потойбічного світу, який судив мертвих за вчинки, що їх вони здійснювали за життя. Допомагали йому в цьому богиня Маат і ще один син Озіріса — Анубіс, бог з головою шакала.

2. Храми й жерці. У кожного єгипетського бога були свої святилища. Єгиптяни називали їх «домівками богів». Храми і справді нагадували палаци — в них було багато залів і внутрішніх дворів. Дах святилища підтримували величні колони, що нагадували пальми або букети квітів лотосу. У найсвятішому місці храму — вівтарі — зберігалася статуя божества, перед якою жерці приносили жертви і здійснювали релігійні обряди.

^{Великий зал Карнакського храму (сучасний вигляд)}

Потрапити всередину храму могли лише жерці або ж особисто фараон чи його дружина. Звичайні єгиптяни молилися перед брамою. З обох боків брами височіли великі башти — пілони, прикрашені розфарбованими кам’яними рельєфами із зображенням богів. Іноді перед входом до храму встановлювали гостроверхі стовпи — обеліски — та будували галереї зі священних скульп­тур левів з головами людей. Під час свят такою галереєю жерці проносили статую божества, сховану від сторонніх очей покривалом.

^{Центральний вхід до Луксорського храму (сучасний вигляд)}

^{Жрець Амона. Малюнок із «Книги мертвих» (Британський музей)}

Жерці у Стародавньому Єгипті користувалися величезною повагою. І не лише тому, що, на переконання єгиптян, могли спілкуватися з богами, від прихильності яких залежало життя цілої країни. У храмах зберігалися запаси їжі на випадок неврожаю. Жерці лікували і допомагали життєвими порадами. Вони зберігали знання про навколишній світ, спостерігали за рухом зірок і планет, досліджували природні явища, від яких залежали врожаї, вивчали математику та інші науки. Саме у Стародавньому Єгипті був створений сонячний календар, в якому рік нараховував 365 днів.

^{Єгипетський підручник з математики (Британський музей)}

Не дивно, що жерці мали неабияку владу. Сваритися зі служителями богів не наважувалися навіть фараони. Натомість самі жерці залюбки втручалися у керівництво державою, надто тоді, коли при владі опинялися слабкодухі й недосвідчені володарі.

3. Будівництво пірамід. Символом влади фараонів стали їхні розкішні гробниці. Найвеличніші з них — піраміди. Спершу їх будували східчастими — саме в такій, скажімо, був похований фараон Джосер. Звів піраміду Джосера будівничий Імхотеп, видатний учений та лікар. Згодом єгиптяни його «обожнили» та вшановували як бога лікування.

^{Фараон Хуфу (Хеопс). Фігурка зі слонової кістки (Каїрський музей)}

Наступники Імхотепа боки пірамід почали робити гладкими. Найбільша і найвідоміша з таких гробниць — піраміда фараона ­Хеопса, висота якої сягала 147 метрів. Її склали з понад 2 300 000 кам’яних брил вагою у дві з половиною тонни кожна, щільно підігнаних одна до одної. У товщі піраміди залишили вузькі проходи, які вели до маленької кімнати, у який, власне, і був похований фараон. За переказами, верхівка піраміди була вкрита золотом. Поруч із пірамідою Хеопса його нащадки збудували ще дві й витесали зі скелі величезну постать сфінкса — казкової істоти з тілом лева і людською головою. Припускають, що обличчя сфінкса було схожим на обличчя одного з фараонів.

^{Піраміда фараона Хеопса і Великий Сфінкс (сучасний вигляд)}

Зазвичай піраміду зводили десятки років поспіль, головно — під час розливу Нілу, коли селяни не були зайняті сівбою чи збором врожаю і могли бути залучені до роботи на будівництві. Тисячі єгиптян ціною власного життя викарбували у пам’яті нащадків імена фараонів, які знайшли у цих величних гробницях останній притулок. Але будівництво, що вимагало надзвичайних зусиль цілої країни, знекровило Єгипет. Скарбниця швидко порожніла, а збирати податки ставало дедалі важче. Дійшло до того, що деякі намісники почали відмовлятися надсилати робітників до столиці.

^{Вояки. Фігурки з поховання царевича Месехті в Асьюті (Каїрський музей)}

З волі чи з неволі, але фараонам довелося ставати заощадливішими. Піраміди почали будувати меншими, а згодом — просто вирубували гробниці у скелях. Але занепаду царської влади це не зупинило. Врешті-решт, кожне єгипетське місто знову перетворилося на майже самостійну державу, яка визнавала владу фараона, але не слухала його наказів.

4. Нове посилення Єгипту і народне повстання. Відновити єдність країни вдалося лише за багато років — коли фараоном оголосив себе намісник міста Фіви. Саме це місто і стало новою столицею Єгипту.

^{Сенусерт III. Голова статуї у вигляді сфінкса (Єгипетський музей у Мюнхені)}

Нові володарі країни майже весь час проводили в грабіжницьких походах проти сусідніх країн. Звідти до Єгипту приганяли рабів, вивозили золото, слонову кістку, коштовне каміння, а також — мідь і деревину для потреб господарства. Перемоги фараона Сенусерта III були такими гучними, що в легендах його називали «Сезострісом-підкорювачем світу». Проте війни збагачували лише самого володаря, його воєначальників та вельмож. Більшість єгипетських селян і ремісників не отримували нічого. Підданих фараони навпаки визискували дедалі жорсткіше і брутальніше.

Близько 1750 року до нашої ери в Єгипті спалахнуло повстання. Фараон був убитий, скарбниця і державні зерносховища — розграбовані, податкові записи — знищені. Жорстоко розправлялися повстанці з чиновниками і суддями. Проте, окрім помсти і грабунку, інших намірів у заколотників, схоже, не було. Вчорашні невільники, селяни і ремісники самі захоплювали рабів та намагалися жити як можновладці. Але навести лад у країні не змогли. Зрештою, повстання придушили, влада фараонів була відновлена. Однак єгипетська держава вже не була такою могутньою, як раніше. Навіть загарбницькі походи припинилися. Тепер Єгипет сам змушений був відбивати напади сусідів.

Стародавній Ханаан. Амореї та гіксоси

1. Земля, що «тече молоком і медом». Країна, що простягнулася вздовж східного узбережжя Середземного моря від Єгипту до Месопотамії, у давнину мала назву Ханаан. У високих Ліванських горах беруть свій початок три головних річки краю. Оронт і Леонт течуть до Середземного моря, Йордан — до Мертвого. Вони значно коротші та менш повноводні за Ніл чи Євфрат, проте в їхніх долинах землеробство виникло навіть раніше, аніж у Шумері чи Єгипті. Родючі долини тягнуться також на південь від гирла Леонту берегом Середземного моря. Сусіди-кочовики із заздрістю називали Ханаан землею, що «тече молоком і медом», а єгиптяни казали, що «вина тут більше, ніж води».

^{Стародавній Ханаан}

На півночі країни, щоправда, гори підступали до узбережжя надто близько, та залишали для вирощування хліба чи садівництва лише невеличкі клаптики землі. Найбільшим багатством цих земель в давнину вважали деревину, адже Ліванські гори були майже повністю вкриті лісами з кедру. Кедрова деревина надзвичайно міцна, тому її вважали найкращою для будівництва і виготовлення кораб­лів. Саме за нею відправляли до Ханаану своїх вояків Саргон Великий і єгипетські фараони.

^{Кораблі, завантажені деревиною Рельєф з палацу у Дур-Шаррукіні (Лувр)}

Торгівці, які постачали кедр до долини Нілу, називали узбережжя біля підніжжя Ліванських гір землею Фенху — тобто «країною лісорубів». Пізніше греки переінакшили єгипетське слово на свій лад і йменували цей край Фінікією, а внутрішні області Ханаану — Сирією (так само, як ­сучасну країну, що за територією зі стародавньою Сирією насправді співпадає лише частково). Утім, у давнину обидві частини країни населяли семітські племена, що називали себе ханаанеями.

^{Руїни Бібла і фінікійське узбережжя (сучасний вигляд)}

2. Ханаанські міста-держави. Перші міста-держави в Ханаані виникли майже одночасно з єгипетськими. Загалом їх було кілька десятків, а найбільшими згодом стали Бібл та Угарит на морському узбережжі, Ебла і Хацор — всередині країни. Їхні мешканці вирощували хліб, випасали худобу, займалися риболовлею, проте багатіли ці держави насамперед завдяки торгівлі, адже деревину з Ханаану вивозили усі сусідні країни, та й самі міста були розташовані на перехресті шляхів, що з’єднували Єгипет із Месопотамією, а сирійські степи — із Середземним морем.

^{Аштарта. Фрагмент скриньки зі слонової кістки (Лувр)}

У шумерів і аккадців ханаанеї запозичили клинопис, пристосувавши його до особливостей своєї мови. З табличок, знайдених в Угариті та інших містах країни, ми знаємо імена богів, яких шанували їхні мешканці. Ханаанеї вірили, що світ створений богом Елем, якого зображували поважним бороданем, що сидів на троні. В Еля було чимало синів і доньок, наймогутнішим з яких був бог неба Баал. До нашого часу дійшли міфи про боротьбу Баала зі своїм братом — божеством смерті Мотом, про змагання бога річок і джерел Ягве з володарем моря Ямму, про пристрасть богині вечірньої зорі та кохання Аштарти до красеня Ешмуна, якого ханаанеї вшановували як бога лікування, та про нещасного Адоніса, якого не могли поділити між собою закохані в нього Баалат-Гебал, богиня міста Бібл, та дружина Мота Шеол.

3. Аморейська навала. На схід від Ханаану та на південь від Месопотамії, в сирійському степу мешкали скотарі — споріднені з ханаанеями та аккадцями семітські племена амореїв. Кілька століть сусіди із заздрістю спостерігали за зростанням заможних міст-держав. Коли ж їхні пасовиська виснажилися — рушили до родючих долин вій­ною. Амореї знищили колись могутнє «Царство Шумеру і Аккаду». Одне за одним кочовики захоплювали ханаанські та месопотамські міста, грабували місцевих мешканців, відбирали у них кращі землі для своїх черед.

^{Вістря списів доби аморейського панування у Ханаані (приватна колекція)}

Але навіть зруйновані міста невдовзі були відбудовані. Та й внутрішній устрій завойованих держав загарбники зазвичай змінити не намагалися. Навпаки: ватажки аморейських племен ставали царями, знать кочовиків родичалася й змішувалася з міською верхівкою, а збройні дружини перетворювалися на царське військо. Прибульці прагнули жити тим самим життям, що й переможені, спілкувалися їхньою мовою, шанували месопотамських та ханаанських богів. Колишні племінні вожді намагалися бути схожими на легендарних аккадських та шумерських володарів.

Царями проголошували себе навіть ті аморейські правителі, які не здобули жодного міста. Їхні царства складалися лише з підкорених племен, які змушені були сплачувати постійну данину своїм новим володарям. Такі племінні держави, хоч і були створені за прикладом сусідніх міст-держав Месопотамії чи Єгипту, насправді суттєво відрізнялися від них: насамперед — тим, що їхні піддані насправді цілком могли обходитися без будь-якої державної влади і визнавали зверхність царів лише доти, доки ті могли нав’язати свою волю силою зброї.

4. Утворення Вавилонського царства. Серед багатьох месопотамських міст, у яких утвердилися аморейські династії, панівне становище невдовзі здобув Вавилон. Його назва перекладається з аккадської як «брама бога». Вавилон був розташований майже в центрі Месопотамії, в тому місці, де Тигр із Євфратом наближуються один до одного, на перехресті зрошувальних каналів і торговельних шляхів. Саме завдяки торгівлі місто швидко зростало й багатіло. Чимось схожим на купця був і спритний вавилонський цар Хаммурапі. Якщо Саргон Аккадський покладався насамперед на вишколене військо, то Хаммурапі домагався свого здебільшого за допомогою перемовин — він укладав союзи із сусідніми містами для боротьби проти потужніших ворогів, вчасно змінював союзників і поступово приєднав до свого царства усю Месопотамію.

^{Бог Мардук і дракон. Малюнок з циліндричної печатки}

Хаммурапі царював від 1792-го до 1751 року до нашої ери. І уславився не лише об’єднанням країни. Завзятий володар прагнув насамперед упорядкувати життя великої держави і навіть релігію своїх підданих. Першим серед численних шумерських і аккадських божеств оголосили бога Мардука, «небесного захисника» Вавилона. Його вважали творцем світу і людей, переможцем всесвітнього безладу і законотворцем. Вавилоняни вірили, що Мардук наділив їхніх царів владою для того, щоб ті дбали про своїх підданих. Хаммурапі, скажімо, чи не найбільше вихвалявся будівництвом великого каналу, який мав принести достаток мешканцям його царства.

У Вавилонському царстві не було «загального одержавлення», якого так прагнули володарі з третьої династії Ура. Проте за внутрішнім устроєм Вавилонія теж була деспотією. Влада царя була необмеженою. Як і Шульгі, Хаммурапі видав збірку законів. Вона складалася з 282 статей, була викарбувана на чорному базальтовому стовпі й встановлена у столиці для загального огляду. Цар наказав карати суддів, які брали хабарі — гроші або інші «подарунки» за вирішення справи на користь «дарувальника». Обмежив Хаммурапі й лихварство (тобто позики за кабальними для позичальника умовами) та заборонив тримати людей у рабстві за борги довше трьох років. Цареві це було навіть вигідно — адже розорені й зубожілі піддані просто не могли б сплачувати великі податки до державної скарбниці.

^{Цар Хаммурапі і бог Шамаш. Зображення на стелі із законами Хаммурапі (Лувр)}

Найбільше Хаммурапі дбав про опору своєї влади — чиновників і вояків. У нагороду за вірну службу вони отримували численні привілеї, ділянки землі й рабів. Що вищою була посада, то більшою була нагорода. Щоправда, за користування царською землею нагороджені були зобов’язані виконувати певні державні повинності. А досить було чиновнику потрапити в немилість, як його позбавляли усього.

Покарання за порушення законів у Вавилонії були жорстокими. Страчували не лише крадіїв, а й тих, хто отримував поцуплене чи переховував рабів-утікачів. Водночас покарання залежали від того, хто скоїв злочин і проти кого. Якщо, скажімо, раб вдарив вільну людину, йому відрізали вухо. Якщо те саме зробила вільна людина, вона сплачувала певну кількість грошей — штраф. Якщо при цьому постраждав «вищий» — навіть вільну людину били батогом. У стосунках між вільними людьми діяв принцип «око за око, зуб за зуб». Тому, хто зламав іншому руку, скажімо, теж ламали руку. Той, хто вбив чужого раба, мусив віддати «постраждалому» іншого невільника. А якщо будівничий недбало виконав свою роботу і зведений ним будинок завалився, поховавши під уламками сина господаря дому, страчували сина будівничого.

4. Гіксоська держава. За кілька сторіч після здобуття Ханаану і Месопотамії племена кочовиків почали просочуватися й до долини Нілу. Послаблена єгипетська держава не мала сил зупинити їхню навалу. До того ж, військо фараонів складалося лише з піших вояків, а загарбники мали колісниці, запряжені кіньми. Поступово кочовики захопили майже увесь Єгипет і примусили його мешканців сплачувати данину. Столицею нових господарів країни стало місто Аваріс, розташоване в дельті Нілу — там, де прибульці випасали свою худобу.

^{Держава гіксосів і Вавилонське царство}

Єгиптяни називали загарбників гіксосами, що з їхньої мови можна перекласти як «царі скотарів» (або ж навпаки — «раби скотарів»). Тож і державу, створену кочовиками, зазвичай називають Гіксоською. Втім, як і в Азії, прибульці майже не змінили внутрішнього ладу завойованої ними країни. Ватажки гіксосів прагнули бути схожими на фараонів й навіть зберегли за багатьма старими чиновниками їхні посади. Дечого кочовики навчили і самих єгиптян — зокрема, саме з гіксоської доби в долині Нілу почали розводити коней.

^{Скарабеї з іменами гіксоських володарів (Музей Волтерса)}

Критська морська держава

1. Острів Крит. У центрі Середземного моря розташований острів Крит. Більшу його частину займають гори, що в давнину були вкриті лісами, але є на острові й родючі долини. Мешканці Криту вирощували ячмінь, виноград, маслини. Море було багате на рибу. Критяни здавна навчилися будувати кораблі, а вигідне становище острова на перехресті торговельних шляхів між Європою, Азією й Африкою сприяло розвитку морської торгівлі. Значних покладів корисних копалин на самому Криті немає, але мідь, срібло, золото видобували на сусідніх островах. Природа не завжди була прихильною до мешканців Криту. Тут часто відбуваються землетруси, які за лічені хвилини руйнують усе, що люди будували роками. Про єгипетські чи месопотамські врожаї критяни не могли і мріяти, тому за «ситими» роками часто-густо наставали «голодні». Але випробування навчили мешканців острова пристосовуватися до обставин і покладатися насамперед на власні сили.

Перші міста-держави на Криті виникли на самому початку II тисячоліття до нашої ери. Центром кожної з них був палац, який водночас слугував і храмом. Залишки найбільших палаців збереглися у Кноссі, Маллії та Фесті. Мешкали у палацах кілька­сот чоловік — цар із родиною, жерці, знатні критяни та їхня обслуга. Усі вони жили за рахунок податків, зібраних із селян. Саме тому критську цивілізацію часто називають палацовою.

^{Коридор у Кносському палаці (сучасний вигляд)}

Щоб контролювати збір податків, критяни створили власну писемність. Спочатку вона також була малюнковою — у Фесті був знайдений двосторонній диск, вщерть заповнений значками, серед яких можна знайти фігурки риб, птахів, людей тощо. Що саме записано цими малюнками, втім, і досі залишається загадкою. З часом критське письмо спростили — полегшений його варіант називають лінійним. Проте й лінійне письмо розшифрувати наразі не вдалося, ми не знаємо навіть того, якою мовою розмовляли давні мешканці острова.

^{«Фестський диск» (Археологічний музей Іракліона)}

Спочатку окремі критські держави були незалежними, але згодом їх під своєю владою об’єднали володарі Кноссу. Першим царем об’єднаного Криту, за легендою, був цар Мінос Старий. Він створив закони, спільні для всього острова. А щоб підкорені міста не прагнули незалежності, поставив на чолі своїх братів. Оскільки всередині країни війни були припинені, а від зовнішніх ворогів острів захищало море, критські поселення навіть не оточували мурами — у цьому просто не було потреби.

^{«Цар — жрець». Фреска з Кносського палацу}

2. Лабіринт. Символом царської влади на Криті була «священна сокира», яку критяни називали лабріс. Тому й палац у Кноссі дістав назву Лабіринт. Згодом так почали іменувати будь-яку споруду із заплутаними ходами. І справді, людині, яка вперше потрапляла до палацу, було легко заблукати. Адже в ньому нараховували триста кімнат, кілька тисяч колон, десятки сходів і переходів!

^{Стрибання через бика. Фреска з Кносського палацу}

Але для мешканців палацу це була надзвичайно зручна оселя з парадними залами й особистими помешканнями, спальнями і ванними кімнатами, великими коморами і майстернями ремісників, водогоном і каналізацією. Будівничі потурбувалися, щоб у помешканнях було достатньо світла — не лише завдяки вікнам, а й спеціальним отворам у даху. В центрі палацу розташовувався великий двір, забрукований гіпсовими плитами. Тут відбувалися особливі, урочисті події, можливо, й ігри з биками — для критян це була не так забава, як релігійний обряд. Від двору сходи вели до царських помешкань. Стіни кімнат і переходів прикрашали яскраві ­фрески — фарбовані малюнки, зроблені на ще сирому тиньку. Саме завдяки цим малюнкам ми можемо зрозуміти, як жили давні критяни і у яких богів вірили.

^{Богиня (або жриця) зі зміями. Статуетка, знайдена у Кноссі (Археологічний музей Іракліона)}

Найшанованішою з усіх місцевих богів була Велика богиня-мати, яку називали також «володаркою». Збереглося кілька її зображень, які дозволяють стверджувати, що уявляли богиню в різних образах — як повелительку звірів, як захисницю рослин і навіть як царицю підземного світу. Втіленням ворожих людині стихій — землетрусів і буревіїв — вважали іншого бога, якого зображували з тулубом людини і головою бика. Як називали його самі критяни, ми не знаємо, але грекам він був відомий під іменем Мінотавр. Для того, щоб умилостивити цього бога, критяни і влаштовували ігри з биками. Можливо, не миналося і без людських жертв, але на жодній із фресок палацу в Кноссі зображень схожих церемоній немає. Не знайдено й малюнків зі сценами полювання чи війни — улюбленого заняття єгипетських фараонів та месопотамських царів.

^{Приморське місто. Фреска з Акротірі}

3. Морська могутність Криту. Царі Кносса володіли не лише Критом. Завдяки великому військовому флоту, що налічував десятки бойових кораблів, вони поширили свою владу і на сусідні землі. На острові Фера (його ще називають Санторін), розташованому на північ від Криту, археологи знайшли залишки великого поселення. Будинки у ньому були прикрашені яскравими фресками, за якими можна відтворити найдрібніші подробиці життя його мешканців.

^{Критська морська держава та головні напрямки критської торгівлі}

Найбільшої могутності Крит, за переказами, досяг за царювання Міноса Великого. Цьому володарю вдалося приєднати до свого царства частину азійського узбережжя із містом Мілет. Інші сусіди покірно сплачували Міносу данину. Союзниками Криту були гіксоські володарі Єгипту та аморейські царства у Ханаані. На заході критська торгівля сягала Італії. Легенда стверджує, що сам Мінос загинув під час походу на острів Сицилія. Але навіть вбивці ставилися до царя з такою пошаною, що збудували на місці його поховання велике святилище.

^{Бронзовий злиток у вигляді шкіри бика (Археологічний музей Іракліона)}

Відвідуючи далекі країни, товари з яких можна було привезти лише морем, критяни швидко зрозуміли, що розплачуватися за придбане іншим товаром — приміром, зерном — не надто зручно. Щоб полегшити розрахунки, вони почали використовувати гроші — на Криті вони мали вигляд великих бронзових зливків, схожих за формою на бичачу шкіру. Власне, за один такий зливок і можна було придбати одного бика. Та й інші розрахунки критяни вели у «биках» — скажімо, рабиня коштувала чотири бики, а великий казан — дванадцять.

Заморська торгівля, загарбницькі походи і данина, яку сплачували підкорені народи, насправді збагачували лише царя, жерців і критську знать. Більшість мешканців острова, як і раніше, жили у маленьких глиняних халупах, що, тулячись одна до одної, складали невеличкі села, розкидані островом, і сплачували податки до державної скарбниці, годуючи мешканців Лабіринту.

4. Виверження вулкана і загибель Критської держави. Вчені, які вивчали історію Землі, встановили, що 1627 року до нашої ери (археологи раніше називали іншу дату — 1450 рік до нашої ери) на Фері «прокинувся» місцевий вулкан. Його виверження більше нагадувало вибух, більша частина острова просто зникла під водою, а викликаний цим потужний землетрус дощенту зруйнував критські міста. За кілька годин після вибуху острів накрила величезна морська хвиля — цунамі, яка знищила увесь військовий і торговельний флот Криту і довершила руйнування прибережних селищ. Але і на цьому випробування не завершилися. За кілька днів увесь острів був вкритий товстим шаром вулканічного попелу. Осад не лише знищив весь урожай, а й накілька років зробив ґрунт непридатним для землеробства.

^{Люди у морі. Фреска з Акротірі}

Після такого несподіваного удару Критська держава вже не піднялася. Її царям відтепер було не під силу не лише утримувати владу над навколишніми островами, а й захистити свою батьківщину. З півночі на Крит вдерлися войовничі сусіди, які вже давно із заздрістю задивлялися на багатства кносських царів. Лабіринт та інші палаци були розграбовані, а сам острів поділений між завойовниками.

Єгипет за часів найвищого піднесення

1. Звільнення Єгипту і відродження держави фараонів. Загибель такого важливого союзника як Критська держава послабила становище гіксоських володарів. Якими б схожими на фараонів вони не намагалися бути, для єгипетської знаті та жерців вони залишалися зайдами та чужинцями. Боротьбу проти загарбників очолили правителі міста Фіви — колишньої столиці незалежного Єгипту. Їм вдалося створити власне військо, в якому — за зразком кочовиків — з’явилися й загони колісниць. Допомогу пообіцяли і сусіди. Зрештою єгиптяни повстали проти гіксосів і 1551 року до нашої ери вигнали їх із долини Нілу.

^{Вигнання гіксосів. Розпис поховання фараона Яхмоса I біля Абідоса}

Разом із незалежністю країни була відновлена і влада фараонів. Засновником нової династії став переможець гіксосів Яхмос I. Фараони спиралися насамперед на добре озброєне і вишколене військо. Спочатку вояків набирали з єгиптян, зазвичай — одного бійця від кожних десяти родин. Згодом почали наймати іноземців. Загальна кількість війська сягала 20 тисяч чоловік. Під час війни першого удару по супротивнику надавали сотні колісниць, на першій з яких до бою йшов сам володар — у «бойовому» царському вінці блакитного кольору. Далі до справи долучалися піхотинці, озброєні мечами і захищені мідними панцирами. Їм допомагали загони лучників і легкої піхоти, озброєної списами.

Чи не щороку фараони вирушали у походи проти сусідніх країн. Їм вдалося приєднати до своїх володінь Нубію, розташовану на півдні від Єгипту, Синайський півострів і східне узбережжя Середземного моря.

2. Цариця Хатшепсут. 1490 року до нашої ери фараоном став дванадцятирічний Тутмос III. Проте невдовзі його усунула від влади мачуха, яку звали Хатшепсут. Нову володарку підтримали жерці, які поквапилися оголосити її донькою самого Амона. Оскільки єгиптяни звикли до певного вигляду своїх фараонів, царицю зображували із накладною бородою, іноді — і в чоловічому одязі, але водночас храмові написи називали Хатшепсут «найгарнішою з жінок».

^{Хатшепсут. Голова вапнякової статуї (Метрополітен-музей)}

Цариця не припиняла загарбницьких походів проти сусідів, але перевагу віддавала мирним перемовинам і торгівлі. За її наказом 1482 року до нашої ери єгипетські кораблі вирушили у далеку мандрівку до легендарної країни Пунт (вочевидь, так за тих часів називали східне узбережжя Африки) і повернулися з вантажем золота, ладану, миррового й чорного дерева та іншими дивовижними подарунками.

За правління Хатшепсут у Єгипті було зведено більше храмів і палаців, аніж за царювання будь-кого з її попередників. Керував будівництвом перший міністр Сенмут. Він не міг похвалитися знатним походженням та не вирізнявся особливою красою, але, за чутками, Хатшепсут була в нього закохана до нестями. Сенмут, втім, і справді був видатним будівничим. Найкращим із його творінь став величний заупокійний храм, зведений навпроти Фів — його зараз називають «храмом Хатшепсут».

^{Храм Хаштепсут у Дейр ель-Бахрі (сучасний вигляд)}

Смерть цариці тривалий час була оповита загадками. Лише нещодавно вчені встановили, що вона користувалася ліками, які містили речовини, що викликають захворювання на рак. Хатшепсут не здогадувалася про небезпеку і багато років труїла себе, аж поки недуга не звела її до могили.

3. Загарбання Тутмоса III. Після того як цариці не стало, до влади повернувся Тутмос III. Він одразу наказав знищити усі зображення зрадливої мачухи та будь-які згадки про її правління. А вже невдовзі новий фараон на чолі великого війська вирушив на завоювання північних земель.

^{Тутмос III. Гранітна статуя (Музей історії мистецтв у Відні)}

Ханаан у цей час був поділений між кількома сотнями міст-держав і державок. На чолі кожної з них стояв власний цар. Проте для протистояння єгиптянам вони згуртувалися в союз і зібрали велике військо, сподіваючись зупинити фараона біля міста Мегіддо. Тутмос III попрямував назустріч найнебезпечнішим, але водночас найкоротшим шляхом через гірську ущелину та несподівано атакував ворога. Бій був таким запеклим, що наступні покоління ханаанеїв вірили — саме на його місці має відбутися й остання в людській історії битва між добром і злом, або ж Армагеддон. У битві ж, що сталася 1468 року до нашої ери, гору взяли єгиптяни. Переможці отримали величезну здобич, але Тутмосу III довелося витратити кілька місяців на облогу самого Мегіддо. Лише після здобуття міста він повернувся до Єгипту.

^{Фараон Тутмос III бере в полон мешканців Ханаану. Рельєф з Карнакського храму}

Відтоді фараон мало не щороку вирушав у походи проти Ханаану, відсуваючи межі своєї держави все далі на північ — аж поки вони не сягнули річки Євфрат. Підкорені міста і племена змушені були сплачувати щорічну данину золотом, сріблом, міддю, худобою чи рабами. За цим уважно слідкували намісники, в розпорядженні яких також були чималі військові загони. Загарбницькі походи, як і раніше, збагачували насамперед фараона, найвищих чиновників та жерців — саме до храмів цар спрямовував найщедріші подарунки. Проте на частину здобичі тепер могли розраховувати навіть звичайні вояки. У разі перемоги фараони охоче роздавали їм рабів і нагороджували ділянками землі.

^{Ехнатон. Статуя з пісковику (Каїрський музей)}

4. Фараон Ехнатон і спроба запровадження нової релігії. Правнук Тутмоса III — фараон Аменхотеп IV — був на нього зовсім не схожим. Він майже не цікавився війнами й загарбаннями, натомість наполегливо вивчав священні рукописи та розмірковував над тим, як влаштований світ. І зрештою дійшов висновку, що насправді існує лише один-єдиний бог. Приблизно 1347 року до нашої ери фараон запровадив поклоніння Атону — богу сонячного світла, якого зображували як сонце з променями, кожен із яких закінчувався долонькою, що лагідно торкалася людей. Єгипетський володар навіть змінив власне ім’я та називав себе Ехнатоном (тобто «бажаним Атону»). Столицю держави він переніс до нового міста, що дістало назву Ахет­атон (перекладається як «обрій Атона»). За кілька років вшанування усіх звичних для єгиптян богів — окрім Атона — було заборонено, а їхні храми зачинені.

^{Атон і фараон у вигляді сфінкса. Рельєф з Ахетатона (Музей Кестнера)}

Таким чином, Ехнатон став чи не першим відомим нам релігійним реформатором. Деякі історики впевнені, що, запроваджуючи нове віросповідання, володар просто прагнув обмежити вплив жерців Амона, бо вважав, що вони привласнили собі забагато влади, і створити нове жрецтво, яке слухалося б лише володаря. І справді ніхто в країні не наважився відкрито заперечувати фараону.

^{Нефертіті. Вапняковий бюст (Єгипетський музей у Берліні)}

Зміни торкнулися не лише релігії. Навіть мистецтво стало іншим. Самого володаря зображували з усіма його недоліками. До нашого часу збереглася безліч портретів дружини фараона Нефертіті та його доньок.

Проте більшість жерців і чиновників підтримували Ехнатона лише на словах. Після смерті володаря вони поступово домоглися скасування усіх його нововведень. Син фараона невдовзі змінив своє ім’я — наказавши називати його Тутанхамоном — і відновив вшанування Амона. Столицю повернули з Ахетатона до Мемфіса. Місто, яке залишили мешканці, з часом поглинула пустеля.

Хеттське царство

1. Виникнення Хеттського царства. Між Середземним і Чорним морем розташована країна, яка здавна має назву Анатолія (це — територія сучасної Туреччини). Більшу частину території Анатолії займають гори. Головні багатства краю — ліси та поклади корисних копалин, зокрема, срібла й міді. Саме за міддю до Анатолії навідувалися купці з Месопотамії, які навіть заснували тут кілька торговельних поселень.

На початку II тисячоліття до нашої ери у Східній Анатолії виникли перші міста. Спочатку вони були незалежними одне від одного і навіть вели війни між собою. Але врешті-решт усі вони об’єдналися під владою єдиного царя. Цар Лабарна розширив кордони держави «від моря до моря». А його небіж та наступник зробив столицею місто Хаттуса. Об’єднана держава дістала назву Хеттського царства.

^{Анатолія (загальний вигляд із космосу)}

На відміну від влади фараонів чи месопотамських володарів, влада хеттських царів не була необмеженою. Спочатку їх навіть обирали на зборах, участь у яких мав право взяти будь-який вільний хетт, у якого була зброя. Потім царська влада стала спадковою, але народні збори і надалі вирішували інші важливі питання державного життя. Ще впливовішою була Рада, яка складалася з представників хеттської знаті.

Головним засобом збагачення хеттських володарів і знаті були грабіжницькі походи проти сусідів. Цар Мурсілі I приєднав до свого царства Північний Ханаан, а 1595 року до нашої ери захопив і пограбував Вавилон. Однак військові перемоги не допомогли йому зміцнити царську владу. Невдовзі він загинув від рук власних родичів, яким після того було вже не до загарбницьких походів — хетти ледве втримували владу над Східною Анатолією.

2. Велика хеттська таємниця. Нове піднесення Хеттського царства пов’язують із тим, що в середині II тисячоліття до нашої ери його мешканці навчилися обробляти залізо. Залізо — твердіший метал, аніж мідь чи бронза. До того ж, його поклади зустрічаються частіше. Щоправда, обробка заліза вимагає досконаліших навичок — залізні знаряддя праці доводиться не так відливати, як виковувати. Секрет ковальської справи був найголовнішою таємницею хеттів, яку царі зберігали дуже ретельно.

^{Дванадцять богів підземного царства. Рельєф з Язилкая}

Від збереження таємниці залежали насамперед військові успіхи хеттів. Адже залізні мечі міцніші за бронзові. А кінчики стріл та списів — гостріші. За допомогою залізних смужок хетти зміцнювали панцирі та щити своїх вояків. Про значення заліза для Хеттської держави свідчить навіть те, що із цього металу був виготовлений трон і символи царської влади. Та й коштувало залізо за тих часів у кілька разів більше за золото.

3. Хетти завойовують сусідні країни. Хеттські царі створили потужне військо за єгипетським зразком. Його ударною силою були загони колісниць. Щоправда, на відміну від єгипетських, у хеттських колісницях зазвичай було по три бійці — візник, вояк зі списом і вояк зі щитом. Був у хеттів і військовий флот із кількох десятків бойових кораблів.

Зміцнивши свою владу всередині країни і скориставшись послабленням Єгипту за правління Ехнатона, хетти відновили завойовницькі походи. Але тепер вони не обмежувалися грабунком, а приєднували загарбані території до свого царства. Спочатку хетти захопили Ханаан. Потім настала черга Західної Анатолії, де також виникли і зміцнилися незалежні держави. Боротьба була жорстокою, але зрештою хетти перемогли. Більшу частину західних земель приєднали до Хеттського царства, лише міста Мілет і Троя, які завчасно уклали з хеттами союз, зберегли самостійність. Дещо пізніше захопили й острів Кіпр.

Проте хетти покладалися не лише на силу зброї, а й на мистецтво переговорів. Для цього у царів було спеціальне відомство, яке вело листування із сусідніми і далекими державами, приймало і відправляло до них царських посланців. Це були перші дипломати, професія яких була надзвичайно почесною, бо вимагала неабияких здібностей і знання іноземних мов.

^{Завоювання хеттів}

4. Війна хеттів з єгиптянами. Посилення Хеттського царства не сподобалося єгипетському фараону Рамзесу II. Зібравши величезне військо, він вирушив відвойовувати у хеттів Ханаан. Але біля міста Кадеш на нього чекала пастка. Фараон необачно розділив своє військо на частини. Цим і скористалися хетти. Передовий загін єгипетського війська був оточений і ледве не знищений. Врятувала фараона лише особиста мужність і спритність головного загону єгиптян, який вчасно прибув на допомогу.

^{Рамзес II. Гранітна статуя (Британський музей)}

Після бою Кадеш і весь північний Ханаан залишилися за хеттами, але Рамзес II своїм підданим оголосив, що перемогу одержав саме він. А щоб ніхто не сумнівався, навіть наказав увічнити її у храмових написах. Війна тривала ще 16 років, і зрештою 1258 року до нашої ери Рамзес II і хеттський цар Хаттусілі III уклали мирний договір— один із перших у світовій історії. Ханаан поділили навпіл, самі царі перетворилися з ворогів на союзників, а фараон навіть одружився на хеттській царівні. Це був час найвищого піднесення обох держав. Надалі їхні володарі були заклопотані не стільки новими загарбаннями, скільки утриманням уже завойованого.

^{Фрагмент договору між Хаттусілі III і Рамзесом II, знайдений у Хаттусі (Стамбульський археологічний музей)}

Рамзес II увійшов до історії не лише як вояк, а і як будівничий. Він зводив міста і храми по всьому Єгипту, не забуваючи і про себе. Тільки статуй цього фараона залишилося близько п’яти тисяч, але Рамзесу II і цього було мало. Він вирішив увіковічити своє ім’я і на пам’ятках, збудованих його попередниками. Фараон всіляко підтримував жерців, а після його смерті вони майже цілком узяли владу в країні у свої руки.

Перші давньогрецькі держави

1. Розселення грецьких племен. На захід від Анатолії та на північ від Криту розташований Балканський півострів. У той час, коли в Месопотамії та Єгипті виникали перші держави, південну частину півострова, а також навколишні острови (які разом із Критом і становлять територію сучасної Греції) заселили племена греків. Власне, греками їх назвали згодом сусіди. Самі себе вони йменували еллінами, а свою країну — Елладою. Племена, які населяли Південну Елладу, називалися ахейцями, на півночі розселилися дорійці.

^{Греція, Егейське море і Крит (загальний вигляд із космосу)}

Грекам їхня нова батьківщина подобалася, вони вважали її найкращою країною у світі. Але життя тут не було простим. Більша частина Греції вкрита горами. Річок багато, але вони більше схожі на струмки, які влітку до того ж висихають. Хліб — ячмінь і пшеницю — вирощували лише у долинах, яких було не так уже й багато. На кам’янистих ґрунтах краще росли маслини і виноград. Маслини вживали у свіжому вигляді, солоними або маринованими, але більша частина врожаю йшла на виготовлення олії. З винограду насамперед робили вино — греки зазвичай пили його, розвівши водою. Окрім того, вирощували яблука, груші, смокви, гранати, айву, горіхи, а також городину — капусту, горох, боби, цибулю і часник. Сіяли і льон. Орали греки за допомогою плуга, до якого впрягали биків. Розводили також овець, кіз, свиней, згодом поширилося й конярство.

^{Рибалки. Зображення на гідрії (Археологічний музей Наксоса)}

Якщо земля Греції не надто придатна для землеробства, то її береги немовби створені для мореплавства. Тут чимало зручних заток і бухт, а острови у морі розташовані близько один від одного. Греки були вправними рибалками.

Будівлі греки зводили переважно з каменю, якого в гірський країні вистачало, з глини виготовляли насамперед посуд. Гори Еллади були також багаті на корисні копалини — золото, срібло, свинець, мідь. Саме мідь, без якої неможливо виготовити ані бронзові знаряддя праці, ані бронзову зброю, стала головним джерелом багатства найдавніших грецьких держав.

2. Виникнення ахейських держав. Перші міста у Греції виникли в XVI сторіччі до нашої ери — у тій частині Еллади, яку населяли ахейці. Як і на Криті, це були міста-палаци, найбільші та найвідоміші з яких мали назви Мікени, Тиринф та Пілос.

Щоправда, на відміну від критських, ахейські палаци більше нагадували фортеці. У Тиринфі, скажімо, мури палацу були у 4,5 метри завтовшки і 7 метрів заввишки. Недарма це місто називали «міцностінним». Переповідали навіть, що звести такі мури звичайним людям не під силу, а будували їх казкові велетні — циклопи. З грецької це слово перекладають як «круглоокі», тож, можливо, насправді йдеться про іноземних майстрів, чий вигляд був просто незвичним для греків. Але за прикладом Тиринфа циклопічними тепер називають саме споруди із велетенських каменів.

^{Мури Тиринфа (сучасний вигляд)}

Майже не поступався тиринфському палац у Мікенах. Але це місто частіше називали «золоторясним», бо воно було найбагатшим. Поховання місцевих володарів і зараз вражають — тут знайшли не лише зброю і посуд, а й прикраси із дорогоцінних металів та слонової кістки, а також золоті маски — своєрідні посмертні портрети царів.

^{«Левина брама» у Мікенах (сучасний вигляд)}

У палаці в Пілосі виявили справжнє сховище глиняних табличок. Письмо, яким користувалися ахейці, було схожим на критське, і його також називають лінійним. Але, на відміну від критського, це письмо вдалося розшифрувати. І тепер ми знаємо не лише про внутрішній устрій найдавніших грецьких держав, а й безліч дрібниць із господарського життя.

^{Вояки. Фреска (Археологічний музей Фів)}

На чолі кожної ахейської держави стояв цар. Царю належали найкращі землі, сам він мешкав у палаці, на нього працювали сотні, а іноді — й тисячі рабів. На користь володаря стягували податки і з мешканців сільської округи. За цим уважно слідкували чиновники. Для утримання своєї влади і загарбницьких походів проти сусідів у царя була озброєна дружина на чолі з командувачем. Та й самі ахейські царі майже не розлучалися зі зброєю — навіть стіни палаців вони прикрашали малюнками на теми війни і полювання. Відомо, що деякі з ахейських дружин наймалися на службу до чужоземних царів.

3. Боги давніх греків. Особлива роль у житті давніх греків належала жерцям. Адже греки вірили: лише вони знають, що треба робити, аби здобути прихильність богів.

Богів греки уявляли схожими на царів. Хіба що більш могутніми, здатними чинити справжні дива, і до того ж — безсмертними. Як царі залежали від податків, що їх збирали зі звичайних селян і ремісників, так і боги живилися, на переконання греків, пожертвами, що їх приносили люди. Як і царі, головні боги мешкали в розкішних палацах, розташованих, як розповідали легенди, на горі Олімп — найвищій горі Греції. Саме тому цих найшанованіших богів називали олімпійськими. Щоправда, у греків були й інші божества, які, на їхню думку, мешкали на звичайних горах, а також — у річках, озерах і лісах, уособлювали вітер та інші стихії. Їх греки вважали не такими могутніми, як мешканців Олімпу, але теж намагалися «не ображати» і задобрювали пожертвами.

^{Гора Олімп (сучасний вигляд)}

Серед олімпійських богів теж не було рівності. «Царем богів» вважали Зевса. Його навіть зображували як володаря, що сидить на троні зі скіпетром або ж блискавкою в одній руці і богинею перемоги Нікою у другій. Дружиною Зевса була богиня Гера — покровителька сім’ї й любові між чоловіком і дружиною. Брат Зевса — Посейдон — був богом морів, його часто змальовували на колісниці, запряженій білими конями і з тризубом у руці. Ударом тризуба, як вірили греки, Посейдон викликав буревії та землетруси. Ще один брат Зевса — Аїд — був богом підземного світу та «царства мертвих». За дружину собі він обрав Персефону, доньку богині землеробства Деметри. Греки вважали, що кожні півроку, коли Персефона жила у підземному царстві, Деметра сумувала, і у світі наставали осінь і зима. А коли поверталася — Деметра раділа, і приходила весна.

Улюбленою донькою Зевса була богиня війни та мудрості Афіна. Вона нібито народилася з голови батька, до того ж одразу в бойових обладунках. Афіну вважали також покровителькою наук і ремесел. Богом ремесла був Гефест — його навіть уявляли як кульгавого коваля. Дружиною Гефеста визнавали богиню кохання і краси Афродіту. Вона, за легендою, народилася з морської піни. Афродіту часто зображували з її сином Еротом — крилатим хлопчиком із луком і стрілами. Вважали, що саме стріли Ерота викликають кохання: і не лише між людьми, а й між богами.

^{Народження Афіни. Зображення на чорнофігурній амфорі (Національний археологічний музей у Мадриді)}

^{Теракотові фігурки із зображеннням богинь (Археологічний музей Дельф)}

Бог торгівлі та мандрівок Гермес крил не мав. Він обходився крилатими чобітками. Але саме його боги зробили своїм вісником. За легендами, Гермес із дитинства виявляв не лише швидкість, а й неабияку спритність, тому його вважали ще й богом облуди й шахрайства. Богом виноробства був Діоніс, богом сонця — Геліос, богинею місяця — Селена. Богинею місячного сяйва і полювання називали Артеміду. Брат Артеміди Аполлон, якого мали за зразок чоловічої краси, був богом сонячного світла і мистецтв, а також близької до них лікарської справи. Щоправда, за кожне з дев’яти мистецтв відповідала ще й окрема богиня — муза, а богом-лікарем вважали сина Аполлона Асклепія.

^{«Скеля піфії» у Дельфах (сучасний вигляд)}

Найшанованіший храм Аполлона був розташований у містечку Дельфи. До нього з усієї Греції зверталися за порадами і пророцтвами. Щоб їх отримати, жриця, яку називали піфією, сідала біля священної ущелини. Під впливом отруйної пари, яка йшла з ущелини, вона непритомніла і вигукувала окремі слова. Інші жерці «перекладали» їх більш звичною мовою, але доволі заплутано, тож зміст деяких пророцтв — або ж оракулів — ставав «зрозумілим» лише після того, як події відбулися. Проте греки вірили, що піфія ніколи не помиляється.

Історія, що збереглася завдяки міфам

1. Звільнення грецьких держав від критського панування. Цар Тесей. Про історію перших грецьких держав ми знаємо небагато. До того ж, переважно з легенд і міфів, у яких справжні події часто-густо переплітаються із цілком казковими розповідями. Так, батьком найславетніших царів неодмінно проголошували Зевса. У міфах герої майже на рівних спілкувалися з богами і воювали з чудовиськами, які можуть існувати хіба що в уяві оповідачів. Але водночас у багатьох легендах залишилися згадки про справжні події, які відбувалися у II тисячолітті до нашої ери.

^{Тесей і Мінотавр. Зображення на чорнофігурній амфорі (Лувр)}

У місті Афіни з гордістю розповідали міфи про місцевого героя Тесея. Син царя Егея здобув слави ще замолоду, коли звільнив околиці рідного міста від розбійників. Один із них — Прокруст — був відомий тим, що примушував подорожніх лягати в його ліжко, і, оскільки жодному воно не підходило за розміром, вбивав їх. Але Тесей розправився з Прокрустом так само, як той поводився зі своїми жертвами.

Значно важче було звільнити батьківщину від влади Криту. Легенда розповідає, що заморські володарі примушували мешканців Афін сплачувати данину людьми — щороку сімох хлопців і сімох дівчат відправляли до Кносса, де їх приносили в жертву Мінотавру (греки уявляли його казковим чудовиськом). Тесей умовив батька відправити разом з іншими на Крит і його. Пообіцявши на знак щасливого повернення змінити чорні вітрила на своєму кораблі на білі.

Царевичу допомогла закохана в нього донька критського царя — Аріадна, яка таємно передала йому меч і клубок ниток. Прив’язавши один кінець нитки біля входу до Лабіринту, Тесей — після того як убив Мінотавра — зміг швидко вибратися на волю і втекти з острова. Але він забув обіцянку, що дав батькові, а той, побачивши здалеку чорні вітрила, з розпачу кинувся у море, яке відтоді почали називати Егейським.

2. Від Даная до Персея. Одним із перших царів міста Аргос легенди називають Даная. Міфи стверджують, що він тривалий час жив у Єгипті — можливо, разом зі своїми вояками, служив у війську гіксоських володарів, або ж фараонів. Та зрештою змушений був тікати на батьківщину. І прихопив з собою чимало золота. З таким скарбом здобути владу над Аргосом йому було нескладно. Проте невдовзі додому повернулися й інші грецькі найманці, які вважали, що Данай привласнив їхню здобич. Боротьба між ватажками завершилася тим, що владу і скарби аргоського царя успадкував його зять Лінкей. Припускають, що саме Лінкею належить найвідоміша золота маска, знайдена у Мікенах, зроблена, вочевидь, за єгипетським зразком.

^{Золота поховальна маска, знайдена в Мікенах (Національний археологічний музей в Афінах)}

Минуло багато років, і царем Аргосу став онук Лінкея Акрісій. В Акрісія була красуня-донька Даная, але він мріяв про нащадка-хлопчика, якому міг би передати свою владу. У відчаї володар звернувся до піфії, проте отримав жахливу відповідь-попередження, що він загине від руки онука. Наляканий цар ув’язнив власну доньку, а коли в неї все одно народився син Персей, замкнув обох у дерев’яній скрині й кинув у море.

Хвилі прибили скриню до одного з сусідніх островів. Персей виріс у палаці місцевого володаря, але той закохався в Данаю і зрештою вирішив позбутися хлопця. Для цього цар наказав Персею здобути голову Медузи Горгони — чудовиська, яке одним поглядом перетворювало на камінь кожного, хто дивився їй в очі. Але герой впорався із завданням, жодного разу не глянувши на Медузу, бо бачив її, наче у дзеркалі, у своєму щиті. Коли ж цар не повірив у перемогу над Горгоною, Персей просто показав йому свою здобич — і той вмить закам’янів.

^{Персей і Медуза Горгона. Зображення на піфосі (Лувр)}

Оповитий славою перемоги, герой залишив острів і повернувся до рідного міста. Остерігаючись помсти, Акрісій утік, але зрештою загинув саме так, як пророкувала піфія — під час змагань, на які він вирішив подивитися потайки, сховавшись серед глядачів, онук ненавмисно влучив у нього метальним диском. У розпачі Персей залишив батьківщину й оселився в Мікенах, заснувавши династію місцевих володарів.

3. Геракл і його подвиги. Найулюбленішим героєм давньогрецьких міфів, однак, був не Тесей чи Персей, а Геракл. За легендою, він був правнуком Персея і сином мікенського царя. Але його батько змушений був залишити батьківщину і жив у місті Фіви.

Свою незвичну силу Геракл виявив ще у колисці, коли задушив двох змій, що прокралися до неї. Коли герой зріс, то став на чолі фіванського війська і розгромив усіх ворогів царя. Розчулений володар віддав йому за дружину доньку, а згодом — і владу над містом. Проте царював Геракл недовго. Бо його сила іноді брала гору над розумом. Якось у нападі люті він убив дружину і дітей, за цей злочин його позбавили влади і вигнали з Фів.

^{Геракл вбиває Лернейську гідру. Зображення на чорнофігурній амфорі (Музей Гетті)}

Геракл змушений був відбувати покарання при дворі нового царя Мікен. Виконуючи його доручення, він здійснив двана­дцять подвигів, кожен із яких був не під силу звичайній людині. Він переміг величезного лева, вбив гідру — чудовисько з дев’ятьма головами, птахів із бронзовими крилами, вполював лань із золотими рогами і страшного кабана. Гераклу вдалося за один день вичистити неосяжні стайні, які належали царю Авгію. Він приборкав божевільного бика царя Міноса, здобув пояс бога вій­ни Ареса і здійснив ще безліч царських забаганок, останньою з яких була вимога принести золоті яблука із саду на краю землі.

Після цього Геракл отримав свободу. Але вже не став царем. Він мандрував від міста до міста, допомагаючи людям і здійснюючи нові подвиги. А одного разу — розповідає легенда — за допомогою до нього звернулися самі боги. Це сталося, коли проти них повстали гіганти — безсмертні створіння, що за силою не поступалися богам. Бій ішов на рівних, лише втручання Геракла дозволило перемогти гігантів. Але після цього і сам герой став богом, залишивши землю. Так завершується останній міф про Геракла.

4. Боротьба між містами-державами. Троянська війна. Не всі герої міфів були такими шляхетними, як Геракл. Якщо вірити легендам, більшість ахейських царів усе своє життя боролися за можливість панувати над іншими. Щоб здобути владу, вони використовували будь-які засоби: і вбивства, й зраду, й підкуп. Але зазвичай царі просто йшли один на одного війною. Війни між містами спалахували з найнікчемнішого приводу, тривали роками, виснажуючи сили їхніх учасників і часто-густо завершувалися загибеллю усіх переможених. Так, за легендою, під час облоги Фів загинули одразу сім царів. Сини й онуки загиблих пізніше згуртувалися і, захопивши місто, зруйнували його дощенту.

^{Вояки. Зображення на мікенській вазі (Національний археологічний музей в Афінах)}

Однак воювали грецькі міста-держави не лише між собою. Час від часу вони нападали і на сусідів. Ахейцям вдалося захопити Крит і місто Мілет на протилежному березі Егейського моря. А 1218 року до нашої ери цар Мікен Агамемнон і його брат Менелай об’єднали більшість грецьких володарів для нападу на місто Троя, розташоване на півночі Анатолії. Багатства цього міста здавна викликали у греків заздрість, а приводом для війни нібито стало викрадення троянським царевичем Парісом дружини Менелая — Єлени. Облога тривала десять років, і здобути місто вдалося лише завдяки хитрощам. За пропозицією володаря острова Ітаки — Одіссея, який також брав участь у поході, — греки збудували величезного дерев’яного коня, всередині якого сховався загін найсміливіших вояків. Троянці вирішили, що вороги втекли геть, залишивши на згадку такий незвичний подарунок. Святкуючи звільнення від облоги, мешканці Трої не лише втягнули коня до міста, а й зруйнували для цього один із оборонних мурів. А коли втомлені святкуванням троянці поснули, греки полишили своє сховище і разом із головними силами війська захопили місто.

^{Троянський кінь. Зображення на амфорі (Археологічний музей Міконоса)}

Щоправда, повернутися із багатою здобиччю додому вдалося не всім і не одразу. За переказами, Одіссей діставався до рідної Ітаки ще десять років. Менелаю багатств Трої виявилося недостатньо, і замість батьківщини він зі своїми вояками попрямував до Єгипту — не служити його володарю, а грабувати. Проте військо фараона Мернептаха з легкістю знищило непроханих прибульців. Агамемнон загинув удома — від руки дружини та її коханця. Швидко обірвалося життя і багатьох інших царів-переможців. А виснажені тривалою Троянською війною грецькі міста були вже не здатні протистояти навалі племен із півночі.

5. Навала «народів моря». Північні сусіди ахейців здавна із заздрістю заглядалися на багатства не лише Трої, а й «золоторясних» Мікен та інших міст Греції. Проте, поки ті мали добре озброєне військо, дорійці та інші первісні племена наважувалися лише на окремі розбійницькі напади. Але після Троянської війни стримувати їх було вже нікому. І загарбники посунули на південь.

^{Битва з «народами моря». Рельєф з храму Рамзеса III в Мединет-Абу}

Першою жертвою завойовників, які залишилися в історії під назвою «народи моря», стало послаблене Хеттське царство, знищене ними 1177 року до нашої ери. Разом із багатствами хеттських царів прибульці здобули й секрет обробки заліза. Його більше не зберігали в таємниці — і цьому мистецтву швидко навчилися інші народи. Войовничі племена рушили далі — зруйнували Угарит і східним узбережжям Середземного моря дісталися Єгипту. Лише ціною неймовірних зусиль фараону Рамзесу III вдалося зупинити нападників. Але наступні єгипетські володарі ледве утримували владу над країною, і зрештою фараоном проголосили верховного жреця Амона.

За півстоліття настала черга ахейців. 1125 року до нашої ери дорійці захопили і зруйнували Мікени. Схожа доля очікувала й інші грецькі міста. Ті, що уникли руйнування, втратили владу над сільською округою і самі перетворилися на села. Більша частина Південної Греції була розподілена між завойовниками. Ті, хто не захотів коритися загарбникам, був змушений тікати світ за очі.

^{Бій з «дикунами» у звіриних шкурах. Фреска з палацу в Пілосі}

Шукаючи кращої долі, «народи моря» і ті, хто рятувався від їхніх нападів, розселилися по всьому Середземному морю — від Сирії до Італії й острова Сардинія.

Розділ III. Розмаїття стародавніх цивілізацій

Перші держави Давньої Америки

1. По той бік океану — Америка та її мешканці. Найдавніші держави світу виникли в країнах, доволі близьких між собою, а тому їхні мешканці мали змогу спілкуватися й обмінюватися досвідом, запозичуючи винаходи і досягнення, що дозволяли краще обробляти землю й отримувати вищі врожаї, пристосовуватися до природних умов і захищатися від ворогів. Мешканцям віддалених країн і континентів було значно важче, бо їм доводилося досягати всього власним розумом, шляхом спроб і помилок. Однак і вони зробили свій внесок у загальну історію людства, створивши самобутні культури, розбудувавши величні міста і заснувавши славетні держави. Хай і сталося це не так швидко, як у Месопотамії, Єгипті чи Індії.

^{Головні напрямки розселення давніх людей і вогнища перших цивілізацій}

Найвіддаленішою частиною Стародавнього світу була Америка. Від Азії цей континент відділений Тихим, а від Європи й Африки — Атлантичним океаном. Перші люди переселилися до Америки лише 30—40 тисяч років тому, і багато тисячоліть пішло на заселення всього континенту. За зовнішнім виглядом давні мешканці Америки нагадують народи Східної Азії — мають жовтуватий колір шкіри, ніс із високим переніссям, рівне чорне волосся — тому вчені вважають, що переселення відбувалося саме звідти. Коли європейці вперше познайомилися з американськими тубільцями, вони вважали їх мешканцями Індії, відтоді їх називають індіанцями (тож треба не плутати їх з індійцями, мешканцями власне Індії).

^{Кукурудза, вирощена в Перу}

Індіанці самостійно винайшли землеробство і вирощували багато рослин, з якими були не знайомі в інших частинах світу, — кукурудзу, картоплю, помідори, соняшник, стручковий перець, какао, ананаси, авокадо, ваніль. Натомість вони не знали ані пшениці, ані ячменю, ані рису. Індіанці розводили курей, індичок, кіз і овець. Але в них не було ані коней, ані биків. Тому вони не могли використовувати плуг, та й вантажі переносили вручну. Не знали мешканці Америки про бронзу і залізо, тож більшість їхніх знарядь були кам’яними.

2. Давні перуанці та храми долини Супе. Майже в центрі Південної Америки розташована країна Перу. Тихий океан біля її узбережжя багатий на рибу та молюсків. Тому спочатку серед давніх мешканців цієї країни переважали рибалки та збирачі. Але з часом зміна морських течій позбавила їх багатої здобичі та змусила шукати інших способів виживання.

Більша частина Перу вкрита високими горами, вершини яких і влітку стоять під снігом. Високо в горах беруть початок річки. Найбільша з них — Амазонка та її численні притоки — течуть на північ та схід, а, інші, коротші, такі як Супе, вже невдовзі впадають до Тихого океану. В горах часто йдуть дощі, під час яких навіть маленькі струмки перетворюються на бурхливі потоки, що руйнують все на своєму шляху. Але водночас вони несуть із собою мул, завдяки чому земля у гірських долинах стає надзвичайно родючою. Саме до цих долин і перебиралися давні рибалки, коли навчилися вирощувати культурні рослини.

^{Караль і Чавін — найдавніші міста Перу}

Майже в той самий час, коли давні єгиптяни почали будувати піраміди, схожі на них храми почали зводити і мешканці долини Супе. Можна, звісно, дивуватися з того, що такі далекі один від одного народи створювали схожі між собою будівлі, проте й ті, й інші, вочевидь, мали за приклад природні гори, які на всіх континентах майже однакові з вигляду. Та й призначення перуанських пірамід було ближчим до месопотамських храмів (що їх також будували як східчасті вежі) — це були святилища. Найвідоміші та найбільші — піраміди, залишки яких знайдені біля сучасного міста Караль. Навколо них були збудовані ще кілька десятків споруд — не лише храми, а й зерносховища, житла та будинки для зборів.

^{Руїни Каралю (сучасний вигляд)}

Каральські будівлі видаються ще величнішими, якщо згадати, що мешканці долини Супе не лише не знали металічних знарядь, а й не вміли робити глиняний посуд. Та й вироби місцевих ремісників не вирізнялися розмаїттям і вишуканістю. Проте вчені вважають, що це були найдавніші перуанські міста, життям яких керували жерці.

Вклонялися давні перуанці сонцю та вогню — про це свідчать залишки священних багать. Навколо жодного з міст не було оборонних мурів. Не знайдено й залишків зброї та слідів воєнних сутичок — вочевидь, громади мирно співіснували між собою та з сусідами. Занепали та зникли перші міста Перу близько 1600 року до нашої ери — не внаслідок збройних нападів, а через виснаження земель та зміну природних умов.

3. Місто-держава Чавін. Принаймні деякі мешканці Каралю та інших поселень перебралися ще вище до гір. Землі у тамтешніх вузьких ущелинах було зовсім мало, проте вправні перуанці навчилися влаштовувати поля на гірських схилах — такі ділянки, які здалеку нагадують сходи, називають терасами. Орали мотиками. Вирощували кукурудзу, а також квасолю, боби, перець, гарбузи, кабачки, бавовник. Із тварин приручили собаку та ламу — далекого родича верблюда. З бавовни і вовни виготовляли одяг. Навчилися обробляти золото і срібло, проте використовували їх лише для прикрас.

^{Жрець. Теракотова фігурка з Чавіну (Колекція Лігабуе)}

Близько 900 року до нашої ери високо в горах біля одного з витоків Амазонки виникло місто Чавін. Однією з перуанських мов його назва перекладається як «місто синів ягуара». Зображеннями цього хижака, а також пуми і гірського орла — кондора, чавінці й справді із задоволенням прикрашали свої будівлі. У центрі міста височіли кілька великих пірамід із тесаного каміння, храми і стели на честь богів. Мешкало у місті близько трьох тисяч людей, і до кожного будинку був підведений водогін. Щоправда, самі оселі відрізнялися між собою — заможніші, швидше за все, належали жерцям, які не лише «спілкувалися із богами», а й керували складним міським господарством.

^{Руїни Чавіна (сучасний вигляд)}

На відміну від міст долини Супе, Чавін силою зброї встановлював владу над навколишніми племенами землеробів. А ті були змушені сплачувати данину «синам ягуара». До наших часів збереглися зображення чавінських вояків, озброєних палицями. Постійні війни Чавіну доводилося вести і з войовничими сусідами, які жили переважно полюванням та збиральництвом. Аби захиститися від нападів ззовні та приборкати непокірних підданих, чавінці змушені були мурувати міцні фортеці. Але сили були нерівними. Близько 300 року до нашої ери «місто синів ягуара» було захоплене і зруйноване сусідами.

4. Ольмеки. Майже одночасно з Чавіном перші міста виникли і на території сучасної Мексики. Їхнім засновником був народ ольмеків. Судячи із зображень, які вони залишили після себе, — барельєфів та велетенських кам’яних голів, — це були люди невисокого зросту, з дещо припухлими губами. Ходили вони голими (природні умови це дозволяли) або в довгих сорочках, волосся на голові голили і вдягали капелюхи, схожі на шоломи. Мешкали у дерев’яних будинках, вкритих пальмовим листям.

^{Міста-держави ольмеків}

Ольмеки, як і чавінці, вважали себе нащадками бога-ягуара. Залегендою, в пошуках кращої долі вони залишили свою батьківщину, яку самі називали «краєм дощів», і розселилися на березі Мексиканської затоки, де були сприятливіші умови для господарства. Щороку, під час танення снігів, місцеві річки розливалися, збагачуючи поля родючим мулом. Ольмеки вирощували кукурудзу, квасолю, перець, гарбузи, кабачки, а також какао — з плодів якого готували особливий напій, шоколад. Із соку дерева гевея вони навчилися також виробляти каучук. Ольмеки винайшли календар, не схожу на інші числову систему і власну писемність. Щоправда, прочитати ольмецькі написи вченим поки не вдалося.

^{Знаки ольмецького письма}

Чи не кожне з міст, збудованих ольмеками, було самостійною державою, на чолі якої стояв великий жрець. Йому допомагали інші жерці, які становили панівну верству держави. Аби потрапити до неї, треба було не лише багато вчитися, а й погодитися на неприємні операції. За допомогою лещат жерцям змінювали форму голови, підпилювали зуби і позбавляли можливостей мати дітей. Час від часу їм доводилося приносити жертви богам власною кров’ю. А верховного жерця вбивали, щойно він ставав старим і немічним.

^{Голова ольмецького вояка (Парк-музей Ла-Вента)}

Найшанованішими божествами ольмеків були бог-ягуар, бог дощу та «велика богиня Місяця», яку зображували у супроводі шістьох карликів. У кожному місті на честь богів споруджували храми, також схожі на східчасті піраміди. Найвеличніша з таких пірамід була розташована у найбільшому місті ольмеків — Ла-Вента.

Чи воювали ольмецькі міста між собою — невідомо, принаймні жодне з них не мало оборонних мурів. Але кожне мало власне військо, озброєне кам’яними сокирами і ножами. Ольмеки здійснювали далекі загарбницькі походи в глиб Мексики та до Тихого океану, з яких поверталися із багатою здобиччю й бранцями. Проте врешті війни знесилили ольмеків, колись родючі землі були виснажені, а близько 200 року до нашої ери їхні міста були зруйновані навалою племен із півночі.

^{Піраміда у Ла-Венті (сучасний вигляд)}

Виникнення держави у Давньому Китаї

1. Стародавній Китай. На схід від Гімалаїв розташована найбільша країна Далекого Сходу — Китай. Через весь Китай до Тихого океану течуть дві річки: Хуанхе та Янцзи. З китайської мови їхні назви перекладаються як «жовта» і «блакитна». Здавна в їхніх долинах селилися люди. Щоправда, природні умови Китаю суворіші, аніж в Індії чи Месопотамії. Взимку тут бувають справжні морози і йде сніг. До того ж, Хуанхе має «погану звичку» часто змінювати своє річище, затоплюючи все навкруги. Проте земля в її долині надзвичайно родюча. А ще китайцям пощастило в іншому: дощі на їхній батьківщині йдуть переважно влітку, тоді як осінь, коли збирають врожай, — тепла і суха. У давнину китайці не мали нестачі ані в лісі, ані в корисних копалинах. У долині Хуанхе є чудові пасовиська для худоби, а сама річка, її притоки та море багаті на рибу.

Давні китайці вирощували просо, ячмінь, пшеницю, сорго, а коли навчилися за допомогою каналів і дамб утримувати на полях воду, почали сіяти рис, який згодом перетворився на їхню головну їжу. Вживали також городину і фрукти. Розводили кіз, овець, свиней. Коней, биків і слонів використовували для перевезення вантажів, на конях і слонах ще й їздили, а за допомогою биків — орали. Для обробки землі застосовували бронзові, а згодом — залізні знаряддя.

^{Стародавній шовк, знайдений у похованні біля Машаня}

Навчилися китайці розводити й особливих хробаків-шов­ко­прядів — заради їхніх коконів, сплетених із міцних і водночас тонких ниток. Кокони розмотували, а з ниток виготовляли вишукану легку тканину — шовк. Коштував він надзвичайно дорого і цінився далеко за межами Китаю. Але секрет його виготовлення тримали у суворій таємниці. Згодом іноземці змушені були споряджати на береги Хуанхе справжні «шовкові каравани», а дороги, які пов’язували Китай із країнами Середземного моря, називали Великим шовковим шляхом.

2. Виникнення міст. Перша китайська держава. У II тисячолітті до нашої ери в Китаї виникли перші міста. Зазвичай вони складалися із палацу володаря та кількох житлових кварталів. Посеред них були розташовані ремісничі майстерні, насамперед ливарні. Від ворогів місто захищали високі мури.

^{Чен Тан. Зображення на шовку. (Національний музей у Тайбеї)}

Згодом міста утворили союз під владою єдиного царя. За легендою, засновником першої китайської держави був Чен Тан — володар міста Шан (або Шанцю), і сталося це 1562 року до нашої ери. Щоправда, підкоривши сусідів, Чен Тан поквапився перенести столицю до іншого міста. А нащадки першого царя і там не затрималися. Столицю змінювали ще кілька разів. Вочевидь, на початку існування китайської держави кілька міст сперечалися за першість між собою, а володарі використовували це «змагання» для зміцнення своєї влади. Поступово китайська держава перетворилася на справжню деспотію. Китайські царі, в розпорядженні яких були численні чиновники, військо та в’язниці для непокірних, стверджували, що їхні піддані — це їхня власність, така сама, як і худоба.

Щоправда, погоджувалися з цим не всі та не завжди. Коли цар Пань Ген вирішив заснувати нову столицю на протилежному березі Хуанхе, проти цього виступили і прості люди, і наближені до володаря чиновники. Але цар наполіг на своєму. Зведене за його наказом місто перевершило за величчю і красою усі попередні столиці. Називали його Інь, або — на згадку про засновника династії — «велике місто Шан». Саме тому династію перших китайських володарів іноді іменують Шан, а іноді — Інь.

^{Перша китайська держава і залежні від неї землі}

Царський двір тепер не «мандрував» країною. Проте піднесення держави невдовзі змінилося занепадом. Перекази називають винуватцем дивакуватого царя Ді Сіня. Цей володар уславився неймовірною силою — казали, що він голіруч приборкував диких звірів. Та ще більше він був відомий божевільними примхами. Ді Сінь змусив оголосити його «небесним правителем», наказав збудувати вежу, вищу за хмари, пиячив, спостерігаючи, як слуги тонуть у виритих за його розпорядженням «винних озерах», вигадував усе нові й нові способи страти непокірних. У 1027 році до нашої ери цар вчергове збільшив податки і данину з підкорених племен. Роздратовані піддані повстали. Очолив повстання У-ван — ватажок племені чжоу. Допомагали У-вану і мешканці столиці. У вирішальній битві на рівнині Мує царське військо зазнало поразки і склало зброю, а володар з відчаю вкоротив собі віку. Повстанці захопили столицю. На престол звели сина Ді Сіня. Але коли той відмовився слухати переможців, його теж позбавили трону і безжально вбили. Родичів царя виселили до віддаленої землі, де вони працювали, як звичайні селяни, а може, навіть і як раби.

^{Бронзова сокира шанської доби (Музей Гіме)}

3. Зміни у державному устрої. Країна опинилася під владою династії нащадків У-вана. Вони пристосували звичний для них племінний устрій для потреб державного управління. Оскільки нові володарі не почувалися впевнено серед підданих-китайців, вони спиралися насамперед на підтримку одноплемінників — чжоу, які становили їхнє військо. Колишня чжоуська знать перетворилася на панівну верству. Та й саму царську династію називали тепер іменем племені — Чжоу. Держава складалася не з міст, а з окремих володінь. На чолі кожного з них стояв намісник, призначений царем. Цим внутрішній лад нової держави відрізнявся від того, який існував за шанських володарів, і був чимось схожим на, здавалося б, далекі від Китаю племінні царства амореїв — хіба що влада чжоуських володарів була міцнішою.

^{Бронзова маска чжоуської доби (Музей Гіме)}

Володарі з нової династії зробили висновки з помилок попередників, тож намагалися сподобатися своїм підданим. Були впорядковані податки, запроваджені тверді закони і визначені обов’язки чиновників. Уся земля в державі була оголошена власністю царя, який міг будь-якого часу забрати її у підданого, якщо той неналежним чином виконував свої обов’язки. Тимчасовою вважали й владу намісників, призначених володарем керувати окремими областями держави.

Усе це дозволило зміцнити царську владу, але тільки на певний час. Особиста відданість чиновників виявилася нетривкою. Намісники швидко почали поводитися як самостійні володарі. А столична знать — наполегливо обмежувати владу царів. Правителям це, звісно, не подобалося. Цар Лі-ван спробував звільнитися від нав’язливої «турботи» з боку вельмож і спертися на відданих йому особисто посадовців незнатного походження. За переказами, особливою довірою царя користувався якійсь чаклун, який шпигував за посадовцями та вишукував «зрадників». Всіх, на кого він вказував, одразу ж страчували. Знать була налякана, намісники взагалі намагалися не відвідувати столиці. Та й пересічні піддані остерігалися висловлювати свої думки вголос. Подейкували, що найобережніші лише обмінювалися між собою поглядами.

^{Вигнання Лі-вана. Малюнок XX ст.}

Зрештою терпець підданих урвався. Знать підбурила до повстання мешканців столиці. 842 року до нашої ери Лі-ван разом із соратниками змушений був тікати до віддаленого намісництва, де до самої смерті жив під пильним наглядом своїх ворогів. А владу перебрали на себе найвищі посадовці, які керували державою спільно, без царя. Китайці називали такий державний лад гунхе, що з їхньої мови перекладається як «загальна згода» (це слово збереглося і в теперішній китайській — як визначення теперішнього державного устрою країни). Втім, панування знаті було нетривалим. За тринадцять років, коли Лі-ван помер у вигнанні, на престол звели його сина. Монархія була відновлена.

Про всевладдя володарів, втім, уже не йшлося. Коли онук Лі-вана Ю-ван, одружений на доньці одного з намісників, кинув дружину та зробив царицею свою рабиню і коханку, намісники змовилися між собою і під час війни з сусідніми племенами просто кинули володаря напризволяще. Цар загинув, а його наступником змовники проголосили сина Ю-вана та його першої дружини. Столицю держави 771 року до нашої ери перенесли подалі від кордонів — на схід. Царську династію тепер називали Східним Чжоу (а попередніх правителів — відповідно — династією Західного Чжоу). Щоправда, влада царів вже не поширювалася далі столиці. Намісники один за одним проголошували себе самостійними володарями, і за кілька десятиліть Китай остаточно розпався на кілька держав, які, до того ж, постійно воювали між собою.

^{Написання слова «гунхе» сучасною китайською}

4. Китайське письмо. Мешканці різних китайських держав розмовляли різними мовами та говірками. Зрозуміти одне одного вони могли лише завдяки спільній писемності. Адже її знаки позначали не звуки чи склади, а цілі слова.

^{Зразок напису на бронзовому посуді доби Шан}

^{Зразок напису на бронзовому посуді доби Чжоу}

Спочатку китайське письмо було малюнковим, але згодом знаки були спрощені. За єгипетським зразком їх також називають ієрогліфами. Загалом китайських ієрогліфів нараховують близько 50 тисяч. І хоча для повсякденного спілкування знати їх усі не обов’язково, для того, щоб навчитися читати і писати без помилок, потрібні були довгі роки. Тому освічені люди в Китаї здавна користувалися особливою повагою, а робота вчителя була однією з найшанованіших.

^{Розвиток знаків китайського письма}

Писали китайці пензликами або паличками на шовку або ж на смужках бамбуку — трави з високими і водночас твердими стеблами. Окремі смужки зшивали між собою, і таким чином утворювався сувій або книжка. Вміння гарно писати — каліграфію — китайці й досі вважають справжнім мистецтвом, таким як малярство чи складання віршів.

5. Китайські мудреці. Постійні війни між китайськими державами, що спалахували з найбезглуздіших приводів, але призводили до загибелі тисяч мирних мешканців і численних руйнувань, змушували освічених людей замислюватися над недосконалістю тогочасного світу і шукати шляхів до справедливого життя. За порадою вони зверталися до мудреців, найвідомішими з яких були Лао Цзи і Кун Цзи, якого європейці називають на свій лад Конфуцієм.

За легендою, Лао Цзи жив у 604—531 роках до нашої ери. Подейкували, що народився він із сивим волоссям і саме тому отримав таке дивне, як на малюка, ім’я («лао» китайською означає «старий»), а вже коли став мудрецем — часто уподібнювався дитині. Лао Цзи вважав, що людина має повернутися до простого життя серед природи, надавати перевагу спогляданню і, за можливості, взагалі не діяти. Він засуджував гонитву за багатством і власністю, війни та марнославство, свавілля чиновників і пригноблення простолюду. Власних думок мудрець не записував, а просто переповідав учням, які лише згодом їх занотували. Так з’явився твір під назвою «Дао де цзін», що з китайської можна перекласти як «книжка шляху і благодаті». Започатковане Лао Цзи вчення про «шлях мудрості» відтак називають даосизмом, а його прихильників — даосами.

^{Лао Цзи. Зображення на шовку (Національний музей у Тайбеї)}

Конфуцій жив у 551—479 роках до нашої ери. Він походив зі знат­ної, проте збіднілої родини, рано залишився сиротою. Ще в юнацькому віці захопився збиранням старовинних записів, його вразила мудрість, яка відкрилася перед ним. Тому Конфуцій був упевнений, що треба повертатися не до природи, а до звичаїв предків. Саме вони, за словами мудреця, створюють лад і в родині, і в суспільстві. Головне, аби людина знала своє місце і сумлінно виконувала свої обов’язки. Діти мають слухатися батьків, піддані — володаря. А володар має бути справедливим і великодушним, не порушувати давніх звичаїв, дослухатися мудрих порад і оцінювати людей не за багатством чи походженням, а за здібностями і особистими заслугами.

^{Кун Цзи. Зображення на шовку (Палацовий музей у Пекіні)}

Конфуцій вважав, що людина не народжується шляхетною, такою її робить освіта і виховання. Він вирішив присвятити себе цій справі та відкрив одну з найперших у Китаї приватних шкіл, що стала відомою на всю країну. Щоправда, царів, усупереч сподіванням, Конфуцію виховати не вдалося. Володарі завжди приймали мудреця з пошаною, проте до його порад не прислухалися і довго біля себе не затримували. Конфуцій навіть жартував, що не встигав «зігріти рогіжку, на який сидів». Лише по смерті мудреця його вчення — яке називають конфуціанством — стало загальновизнаним у Китаї та навіть поширилося за його межами.

Слава Кун Цзи була такою великою, що його почали вважати укладачем найдавнішого китайського літопису, який мав назву «Чуньцю» (з китайської це слово перекладають як «весни й осені»). Літопис охоплював події від заснування династії Східного Чжоу майже до смерті Конфуція, і тепер словом «Чуньцю» позначають усю цю добу в історії Стародавнього Китаю.

Арії та виникнення нових держав у Ірані та Індії

1. Розселення арійських племен. На північному сході Китаю починаються безкраї степи, що тягнуться безперервно на захід через усю Азію і Східну Європу — аж до сучасної України. Здавна у цих степах мешкали племена кочовиків — аріїв. Проте в сере­дині II тисячоліття до нашої ери тривалі посухи змусили скотарів залишити прабатьківщину. У пошуках кращих пасовиськ і місць для поселень окремі племена аріїв пробилися до самої Месопотамії, проте швидко розчинилися серед хурритів та семітів. Інші, здолавши опір сусідів, поступово розселилися на величезному просторі — від Карпат до Індійського океану.

На північ від Чорного моря оселилися кімерійці, між Чорним і Каспійським морем — скіфи, на схід від них — сармати, у Середній Азії (яку самі арії називали Туран) — саки. Ті племена, які обрали для поселення країну між Каспійським морем і Перською затокою, дали їй назву Іран (тобто «країна аріїв») і самі згодом почали називатися іранцями. Поступово арії заселили й усю Північну Індію — не лише береги Інду, а й долину річки Ганг. Умови для життя там були значно важчими, більшу частину долини займали непрохідні ліси. Проте у прибульців уже були залізні знаряддя, за допомогою яких господарство можна було вести і за несприятливих умов. Племена, які знайшли свою нову батьківщину в степах, так і залишилися кочовиками, а арії, що розселилися в Ірані й Індії, швидко перемішалися з місцевими мешканцями і перейшли до осілого способу життя.

^{Розселення племен аріїв на межі ІІ—І тис. до н. е.}

2. Релігія давніх аріїв. Про вірування давніх аріїв ми знаємо з їхніх молитовних поем-пісень — гімнів. Нащадки кочовиків вірили: якщо молитви вимовлені, а жертви принесені у суворій відповідності до стародавніх настанов, боги не можуть відмовити у виконанні прохань людини. Саме тому такою повагою в їхньому суспільстві користувалися жерці, які зберігали, охороняли і передавали новим поколінням священні знання.

Століттями гімни просто запам’ятовували, і лише згодом вони були записані. На відміну від Месопотамії чи Китаю, в Індії для записів використовували не глину чи смужки бамбуку, а пальмове листя. З нього робили вузенькі сторінки, які скріплювали мотузкою. В Ірані, де пальм було небагато, а головним заняттям багатьох місцевих мешканців залишалося скотарство, записи робили на оброблений шкірі свійських тварин.

^{Бог Агні. Малюнок з індійського рукопису (Британський музей)}

Священні книги аріїв називають Ведами. Найдавнішою з них є Рігведа, що складається більше ніж із тисячі гімнів. Власне, сама назва збірки походить від давньоіндійських слів «рік» — «гімн», «промовляння» — та «веда» («знання»). В українській мові близькими до них є слова «рікти» (тобто промовляти) та «відати» (знати), а також «відьма» (тобто жінка, яка знається на ворожінні та замовляннях).

Із Вед ми знаємо, що найшанованішими богами аріїв були творець всесвіту Варуна, бог блискавки й війни Індра, бог вогню і захисник жрецтва Агні, бог сонця і покровитель угод Мітра. Серед аріїв, що переселилися до Індії, утвердилася віра в те, що життя рухається по колу, яке вони іменували сансарою, а зі смертю душа просто залишає старе тіло і переселяється в нове. Яке саме — залежить від поведінки людини в попередньому житті. Таку визначеність називали кармою. Якщо людина жила доброчесно, вона могла сподіватися, що в майбутньому її душа переселиться в тіло шляхетної людини, якщо ж ні — чекала, що може переселитися у звіра, рослину чи навіть камінь. У тому, що звірі, рослини і каміння можуть мати душу, арії сумніву не мали.

3. Виникнення нових держав і їхній внутрішній устрій. У ХI — X сторіччях до нашої ери в Ірані та Індії починають виникати міста. Вони не були схожими на Хараппу та Мохенджо-Даро і більше нагадували великі села. Але, на відміну від сіл, їх оточували справжніми мурами, хай навіть земляними, тут мешкали ремісники і торгівці, а головне — саме навколо них виникали нові племінні держави. Ватажки арійських племен селилися у містах і ставали царями, їхні бойові загони перетворювалися на постійне військо, для утримання якого з місцевих мешканців збирали податки. Відтак — виникала потреба в збирачах податей та чиновниках.

Проте, якою великою не була би влада царів, вони не наважувалися зазіхати на панівне суспільне становище жерців — знавців Вед і стародавніх ритуалів. Служителі богів, як і вояки, були звільнені від сплати податків. І охоче пояснювали цей свій привілей тим, що боги зробили різних людей із різних частин тіла «найпершого чоловіка» — Пуруші. Жерців — із вуст, щоб вони спілкувалися з божествами, царів і вояків — із рук, щоб вони захищали народ, селян і ремісників — зі стегон, щоб вони робили важку, але шановану роботу й утримували усіх інших, слуг — взагалі з ніг.

^{Іранський залізний меч (приватна колекція)}

В Ірані цей поділ спочатку був не дуже жорстким, а от у Індії стани брахманів (жерців), кшатріїв (вояків, іранці називали цей стан «колісничними»), вайшів (селян і ремісників) і шудр (слуг) поступово перетворилися на замкнені варни, належність до якоїсь із них визначала весь спосіб життя людини та її нащадків. Різниця між станами відчувалася навіть у молитвах: царі та вояки більше вшановували Індру, жерці віддавали першість Варуні й Агні. Представники різних варн не мали права одружуватися між собою (за це могли покарати смертю), були змушені носити одяг певного кольору та їсти певну їжу. Та найгірше було тому, хто втрачав зв’язок зі своєю варною, — для громади він ніби припиняв існувати.

4. Царі та війни, оспівані в поемах. Загалом на землях, здобутих аріями, склалося кілька десятків самостійних держав, що постійно воювали між собою. На сході Ірану найбільшими були Согд і Бактрія, на заході — Мідія. Індійські царі хвалилися своїм походженням або від дітей Сонця, або від нащадків Місяця — відтак їхні династії ділилися на «сонячні» та «місячні». До однієї з «місячних» династій належав і легендарний цар Бхарата — іменем якого сучасні індійці й зараз називають свою країну.

Володарям здавалося, що у війнах вони здобувають не лише землі й нових підданих, а ще й славу, і пошану. Певною мірою це було так, але іноді війни призводили до цілковитого розо­рення царських підданих і занепаду держав, що брали в них участь. Про одну з таких воєн — між правителями з династій Пандавів та Кауравів — розповідає давньоіндійська поема «Махабхарата» (її назва перекладається як «Війна між нащадками Бхарати»). Відчайдушна боротьба двох царських родів завершилася битвою на полі Курукшетра та загибеллю столиці Кауравів — міста Хастінапур. Після цього старі індійські держави занепали, натомість піднеслися інші — такі як Магадха та Кошала.

^{Битва на полі Курукшетра. Малюнок з індійського рукопису}

Володарем Кошали легенди називають царя Раму. Він належав до однієї із «сонячних» династій і був героєм ще однієї улюбленої поеми індійців — «Рамаяни». «Рамаяна» менше розповідає про війни і битви, а більше — про пригоди і кохання. Щоб одружитися на красуні Ситі, Рама переміг у змаганні з іншими володарями, що так і не змогли натягнути тятиву божественного лука. Натомість Рама був таким дужим, що не лише натягнув її, а й зламав лук. З перемогою героя не погодився злий цар Равана, який викрав Ситу і сховав її у своїх володіннях на острові Ланка. Рама разом зі свої другом — царем мавп Хануманом — розшукав злодія, переміг його і визволив Ситу.

^{Боротьба Рами з Раваною. Малюнок з індійського рукопису (Британський музей)}

Не всі володарі були шляхетними і розсудливими, як Рама. А в деяких державах Індії кшатрійська знать із часом взагалі домоглася скасування царської влади. Такі держави називали сангхами (з давньоіндійської — «громадами»), або ганами (від слова, що позначало народні збори). Найважливіші питання громадського життя у сангхах і справді виносили на загальний розсуд. Хоча насправді рішення народних зборів зазвичай наперед визначала рада старійшин, що складалася з найповажніших кшатріїв. Спільними зусиллями військова знать змусила поступитися владою навіть жерців — у багатьох сангхах брахманів вважали вже не «найвищим», а лише «другим» станом.

Нові релігійні вчення. Заратуштра і Будда

1. Вчення Заратуштри. Всевладдя жерців, що використовували своє становище не так для служіння богам, як для визиску співплемінників та особистого збагачення, викликало все більше невдоволення і серед іранців. Саме до цих невдоволених звертався у своїх проповідях релігійний реформатор, відомий під іменем Заратуштра. Вважають, що він жив у 628—551 роках до нашої ери на сході Ірану (біля сучасного міста Герат). Із давньоіранської мови ім’я Заратуштри можна перекласти як «погонич верблюдів». Саме тому деякі дослідники вважають його простолюдином. Інші ж упевнені, що він належав до поважної родини жерців і сам був жерцем. Утім, яким би не було його справжнє походження, «погонич верблюдів» став засновником цілком нового релігійного вчення — або, як ще кажуть, пророком. Адже Заратуштра запевняв, що діє за Божим наказом.

^{Заратуштра. Зображення, знайдене в Дура-Европос}

Заратуштра проголосив, що зло й несправедливість у світі існують тому, що люди вшановують богів, які насправді є не богами, а злими духами на чолі з «володарем темряви» Ангра-Манью. Насправді ж треба вшановувати творця всесвіту, бога добра і світла Ахура-Мазду. Весь світ, на переконання Заратуштри, поділений на дві частини — темну і світлу, між якими точиться безперервна боротьба. Людина покликана стати на бік добра, яке врешті-решт переможе зло.

Для цього людина мала жити праведно, дотримуватися чистоти у думках і побуті, шанувати священний вогонь, дбати про свою родину, землю і худобу, допомагати одновірцям і землякам і виявляти милосердя до всіх інших. А головне — вірити в остаточну перемогу Ахура-Мазди. Заратуштра вірив у безсмертя душі, але не у її переселення: праведників, за його вченням, після смерті чекав рай, грішників — пекло.

^{Ахура-Мазда. Рельєф з Так-е Бостана}

Згодом всі ці настанови пророка були викладені у священній книзі — Авесті. До неї увійшли й Гати, гімни Ахура-Мазді, укладені самим Заратуштрою. Послідовники Заратуштри спочатку не будували храмів, але згодом почали зводити вівтарі, в яких постійно підтримували священний вогонь. Жерців нової релігії називали магами. Саме від цієї назви походять українські слова «магія» — мистецтво чаклувати — та «магічний», тобто чарівний і водночас таємничий. Небіжчиків послідовники Заратуштри не ховали, а залишали у високих вежах — на поталу птахам.

Арійське жрецтво, звинувачене пророком у служінні злим духам, зустріло появу нового вчення надзвичайно вороже. Від Заратуштри відмовилися його одноплемінники, реформатора переслідували, він змушений був тікати світ за очі та зрештою був убитий одним із супротивників. За життя пророкові вдалося навернути до своєї віри лише одного з іранських володарів, але й того невдовзі перемогли сусіди — вороги Заратуштри. Але після смерті проповідника його вчення швидко поширилося цілим Іраном. Чимало мешканців країни, щоправда, поруч із Ахура-Маздою продовжували вшановувати й «старих» богів, насамперед — Мітру.

2. Джайнізм. Майже одночасно із Заратуштрою проповідники нових релігійних вчень з’явилися і в сусідній Індії. Одним із перших був Вардгамана, який жив у 599—527 роках до нашої ери. Він походив із впливової кшатрійської родини з гани Лічхаві. З дитинства Вардгамана вирізнявся неабиякою хоробрістю. Та найбільше прагнув нових знань. Після смерті батьків він залишив рідний дім і жив у пустелі, прагнучи пізнати найвищу мудрість.

^{Вардгамана. Кам’яна скульптура з Еллори}

Зрештою Вардгамана дійшов висновку, що люди зможуть стати справді щасливими лише тоді, коли не завдаватимуть страждань іншим — не лише людям, а й будь-яким живим істотам, навіть комахам. Ця настанова мудреця отримала назву ахімси. Вардгамана засуджував криваві жертви, що їх приносили жерці — знавці Вед. Переселення душ він не заперечував, але, на його переконання, метою людини мало бути не краще життя після «чергової» смерті, а вихід із кола постійних перероджень, «перемога» над власною кармою. Саме тому Вардгаману почали називати Джиною (з індійської — «переможцем»), а його вчення — джайнізмом.

^{Ченці. Малюнок з джайнського рукопису (Колекція Велкома)}

Від своїх послідовників мудрець вимагав беззастережної віри та суворого дотримання встановлених ним правил. Усі джайни разом становили громаду, яку так само, як і державу без царської влади, називали сангхою. Найпалкіші прихильники нового вчення ставали ченцями — тобто відмовлялися від мирського життя і цілком присвячували себе пошуку істини і пропові­дям. Чимало ченців ходили без одягу і навіть борід не голили, а просто виривали в себе волосини — одну за одною. Найзатятіші джайни цілком свідомо доводили себе до голодної смерті.

3. Виникнення буддизму. Сітгарха Гаутама жив у 566—486 роках до нашої ери і походив із царського роду. За легендою, його батько дізнався від провісників, що син стане або завойовником світу, або ж учителем усього людства. Як справжній кшатрій батько бачив свого нащадка насамперед полководцем, тож всіляко відмовляв царевича від роздумів над змістом життя. І лише коли Сітгарха виріс, то з подивом дізнався, що у світі існують хвороби, старість і смерть. Обурений, він втік із палацу і почав шукати мудрості.

^{Народження Сітгархи. Фотографія рельєфу з Гандхари (Британська бібліотека)}

Врешті-решт Сітгарсі відкрилися «чотири шляхетні істини», які стали основою нового вчення. Він зрозумів, що життя — це цілковите страждання, причиною якого є бажання і пристрасті, а позбутися страждань можливо, лише відмовившись від цих пристрастей і ставши на «праведний шлях». Самого Сітгарху відтоді почали називати Буддою (тобто «просвітленим»), а його вчення згодом дістало назву буддизм.

^{Буддійське святилище — ступа — у Вайшалі (сучасний вигляд)}

Будда не відкидав «старих» богів і не запроваджував «нових». Він просто вчив, що доля людини насамперед залежить від неї самої. Праведністю й усвідомленням вищої істини будь-хто може досягти найвищого ступеня самовдосконалення, і тоді, стверджував Будда, людина не помиратиме й народжуватиметься для нових страждань, а перейде до особливого стану блаженства — нірвани.

Будда вчив своїх учнів вести просте і доброчесне життя, приборкувати власні бажання, бути щедрим до всіх і в жодному разі не чинити насильства, навіть у відповідь на насильство. Громаду буддистів, так само, як і спільноту джайнів, називали сангхою. Приймали до неї усіх охочих, незалежно від їхнього походження і статків. Були у буддистів і свої ченці, які жили у своєрідних гуртожитках — монастирях. Ченці не мали ніякого іншого майна, окрім плаща і миски для збирання пожертв.

4. Індуїзм. Завдяки палким проповідям Будди і його послідовників нове вчення стало відомим не лише в Індії, а й далеко за її межами. До буддійської громади охоче приєднувалися ті, хто шукав кращого життя або ж був незадоволений суспільною нерівністю.

Але більшість індійців, насамперед селяни, нових вчень не сприйняли. Вони, як і раніше, молилися за правилами, викладеними у Ведах, шануючи водночас і тих богів, яким вклонялися найдавніші мешканці Індії. Згодом першими серед небожителів почали вважати творця всесвіту Брахму, бога-руйнівника Шиву та бога-рятівника Вішну. Індійці вірили, що Вішну може з’являтися перед людьми як власною персоною, так і в різноманітних аватарах (тобто «втіленнях»). Такими аватарами вважали, наприклад, бога-скотаря Крішну, царя-героя Раму і навіть Будду — бог таким чином нібито перевіряв людей, «нестійких» у вірі.

^{Десять втілень бога Вішну. Індійська мініатюра (Музей Вікторії і Альберта)}

Водночас під впливом проповідей Джини, Будди та їхніх прихильників і ведичні ритуали зазнали певних змін. Скажімо, вірні відмовилися від кривавих жертв, а корову визнали «священною твариною», якої не можна не лише вбивати, а й навіть завдавати їй найменшої шкоди. Вживання коров’ячого м’яса чи жиру як їжі взагалі було заборонене. «Оновлену» релігію давніх індійців називають індуїзмом, а її прихильників — індусами.

Стародавній Ізраїль

1. Переселення давньоєврейських племен до долини Йордану. Від часів, коли Єгипет був захоплений кочовиками, в цій країні оселилося багато вихідців із Азії. Завойовники заохочували переселення, бо не довіряли місцевим мешканцям. Серед прибульців були і давні євреї — племена скотарів, що колись жили в Месопотамії, потім переселилися до Ханаану і зрештою облаштувалися в долині Нілу — тут вони знайшли багаті пасовиська для своєї худоби.

Коли єгиптяни повстали і вигнали загарбників, частина євреїв повернулася до Ханаану, але кілька племен залишилися в країні. Щоправда, ставлення до чужинців з боку фараонів було зовсім не таким, як за гіксоських володарів. Євреїв вважали царськими рабами і примушували виконувати найважчу роботу, зокрема, під час будівництва каналів і фортець.

^{Люди в традиційному єврейському одязі серед підданих фараона. Розпис поховання Сеті I біля Фів}

Легенда розповідає, що один з освічених євреїв на ім’я Мойсей, який був вихований при царському дворі, вирішив врятувати одноплемінників. Він звернувся до фараона з проханням випустити їх із країни, аби вони знову оселилися у Ханаані. Фараон відмовив. І тоді Мойсей закликав євреїв залишити Єгипет без царського дозволу, сказавши, що цього вимагає від них бог.

^{Мойсей перед смертю дивиться на долину Йордану. Малюнок на поштівці}

Згодом розповідали, що військо фараона кинулося навздогін, але море розступилося, пропустивши втікачів, а потім зімкнулося, поглинувши єгипетських вояків. Надалі переселенців чекали важкі випробування. Їхні мандри тривали понад 40 років, і навіть Мойсей не дочекався здійснення своєї мрії. Перед смертю він тільки побачив Ханаан здалеку.

^{Міська брама Мегіддо кінця II тис. до н. е. (сучасний вигляд)}

Втім зрештою втікачі з Єгипту об’єдналися з тими євреями, які повернулися до долини Йордану раніше, та створили союз під назвою Ізраїль. Разом вони почали завоювання Ханаану. Одночасно з півночі до країни вдерлися племена арамеїв. Місцеві мешканці чинили відчайдушний опір. Але перемогу здобули прибульці. Непідкореною залишилася лише вузька смуга узбережжя на північному заході країни, відома як Фінікія.

Завойовники облаштувалися в захоплених містах, розподіливши здобуті землі між собою. Південна частина Ханаану, заселена євреями, почала іменуватися Ізраїлем, північна, арамейська, — Арамом. Частина переселенців так і залишилися скотарями, але більшість із них стали землеробами.

2. Релігія давніх євреїв. Ізраїль за доби суддів. Євреї та мешканці підкореної ними країни розмовляли схожими мовами і розуміли одне одного. Своїм богом прибульці вважали Ягве — в ханаанеїв так звали божество річок і джерел. Щоправда, євреї вірили, що невдовзі після їхньої втечі з Єгипту Мойсей на горі Синай від імені одноплемінників уклав з Ягве особливий священний договір, або ж Заповіт. За ним бог узяв євреїв під свій захист (тому вони називали себе «богообраним народом»), натомість у відповідь дістав клятву суворо виконувати усі його настанови. Серед цих настанов особливе місце мали десять заповідей, які, за легендою, були накреслені на кам’яних плитах — скрижалях:

— шанувати одного бога Ягве;

— не робити ідолів — тобто будь-яких зображень, яким можна було вклонятися як богам;

— не згадувати імені божого даремно;

— працювати шість днів на тиждень, а у сьомий — відпочивати;

— шанувати батька та матір;

— не вбивати;

— не чинити перелюбу;

— не красти;

— не свідчити неправдиво;

— не жадати нічого, що належить іншому.

Окрім десяти заповідей, існувало безліч інших настанов і правил, за дотриманням яких уважно стежили жерці — священики. Вже згодом ці правила, разом з історичними переказами та легендами, записали до книг Святого Письма, які також дістали назву Заповіту. Правила ці були настільки ретельно виписаними, що тривалий час євреї обходилися без законів. Царів у них також не було, владу над Ізраїлем здійснювали верховні жерці, або ж судді (єврейською це слово звучить як «шофет»), які під час війни були й військовими ватажками.

^{Скінія — святилище Ягве. Гравюра XVIII ст.}

^{Філістимлянський вояк. Рельєф з храму Рамзеса III в Мединет-Абу}

Невдовзі після переселення євреї змушені були захищатися від нових ворогів. Під час навали «народів моря» на березі Середземного моря оселилися войовничі племена філістимлян. Їхні міста-держави були об’єднані в міцний союз. Маючи залізну зброю, філістимляни швидко підкорили й сусідів, поширивши свою владу аж до Йордану. Усі підкорені ними землі, за їхнім ім’ям, почали називати Палестиною. Євреї не змирилися зі своєю долею і постійно повставали проти загарбників. Проте остаточне звільнення стало можливим лише після утворення справжньої держави.

3. Ізраїльське царство та його розпад. За переказами, першим царем Ізраїлю обрали пастуха на ім’я Саул. Але після смерті Саула проти його синів спалахнуло повстання. Очолив його ватажок племені юдеїв Давид. Він ще за юності зажив слави великого вояка, бо переміг найкращого воїна філістимлян на ім’я Голіаф. Той, за переказами, був справжнім велетнем, але спритний Давид влучив йому в голову каменем із пращі. Побачивши, що Голіаф убитий, філістимляни розбіглися з поля бою.

^{Цар Давид. Скульптура А. Тадоліні}

Проте коли Давид вирішив боротися за владу, він охоче скористався підтримкою філістимлян, і зрештою домігся проголошення царем. Ставши володарем Ізраїлю, Давид близько 1000 року до нашої ери здобув добре укріплене місто на горі Сіон — Єрусалим — і перетворив його на столицю своєї держави. Володар створив постійне військо з найманців — переважно чужинців, запровадив податки, збір яких був покладений на чиновників, а для того, щоб ніхто не уникнув сплати податків, вперше переписав усе населення Ізраїлю.

^{Храм Ягве, зведений Соломоном. Малюнок XX ст.}

Після смерті Давида царську владу успадкував його молодший син Соломон. Він правив за 965—928 років до нашої ери й уславився насамперед великим будівництвом. За царювання Соломона були зведені нові, міцніші мури навколо Єрусалима та інших великих міст Ізраїлю, а в столиці збудований пишний палац і велетенський храм бога Ягве, оздоблений коштовним деревом, золотом і дорогоцінним камінням.

Соломона вважали мудрим правителем. Він майже не воював, проте йому вдалося утримувати під своєю владою не лише Ізраїль, а й навколишні землі. З сусідніми державами цар підтримував мирні стосунки, а фараон навіть погодився видати за нього заміж свою доньку. Ізраїльтяни торгували з далекими країнами — зокрема, з Південною Аравією, звідки до Єрусалима привозили золото та інші коштовності.

Проте пишне життя володаря важким тягарем лягало на плечі звичайних євреїв. Соломон поділив країну на 12 округів, які по черзі сплачували податки на утримання царського двору. Розміри податків постійно зростали. Звільнені від них були лише одноплемінники царя — юдеї. Це викликало неабияке невдоволення представників інших племен. Врешті-решт вони повстали проти царської влади. Заколот вдалося придушити, проте після смерті Соломона його царство розпалося на дві окремі держави — більший за розмірами Ізраїль та меншу Юдею, столицею якої залишився Єрусалим. Ізраїль та Юдея часто ворогували між собою, послаблюючи одне одного. Та й всередині кожної з держав було неспокійно. Цим користалися найближчі сусіди — арамеї, серед яких наймогутнішими вважали царів міста Дамаск.

Фінікійські міста-держави. Мудреці та пророки

1. Піднесення Фінікії. Завоювання більшої частини Ханаану прибульцями змусило багатьох його мешканців кинути свої домівки і шукати захисту в прибережних містах. Проте Фінікія і так була перенаселеною. Земель, придатних для землеробства, тут було обмаль. Щоб прогодувати усіх мешканців краю, навіть хліб тепер доводилося вимінювати у сусідів. Вільно чи ні, а ханаанеям, яких згодом почали називати фінікійцями, доводилося ставати не лише лісорубами, а й вправними рибалками, мореходами, ремісниками і торгівцями.

Великим попитом у сусідніх країнах користувалися фінікійські вироби зі скла. Деякі вчені навіть вважали, що і винайшли його ханаанеї, а не єгиптяни. Мешканці Угарита, ще до того як їхнє місто було зруйноване навалою«народів моря», навчилися виробляти надзвичайно стійку пурпурову фарбу. Добували її з особливих морських черепашок — подейкували, що рецепт фарби відкрив собака, який знайшов одну з них на березі моря і розгриз. Щоправда, з одного молюска вдавалося вичавити щонайбільше кілька краплин фарби, тому коштував пурпур надзвичайно дорого — не дивно, що в багатьох стародавніх державах пурпуровий плащ вважали символом царської влади.

^{Черепашка мурекс, з якої виробляли пурпурову фарбу}

Торгували фінікійці не лише власними виробами. Вони швидко навчилися посередницької торгівлі — купували товари, скажімо, в Єгипті — і перепродавали їх у Месопотамії чи Греції. Навала «народів моря» на певний час перервала цей обмін, проте згодом він відновився і сприяв надзвичайному піднесенню фінікійських міст. Греки навіть єгипетський папірус називали «біблосом» на честь міста, де його зазвичай купували, — звідси походять слова «Біблія» (грецька назва Святого Письма) та «бібліотека» ( зібрання книжок). Не менше за Бібл були відомі південні фінікійські міста — Сідон і Тір. Сідон був розташований на мисі між двома зручними бухтами, перетвореними містянами на гавані, а Тір виріс на невеликих острівцях-скелях недалеко від узбережжя.

2. Мандри фінікійців. Поява абетки. Піднесенню морської торгівлі сприяв іще один винахід, який фінікійці запозичили у «народів моря», а можливо, й у критян. Вони навчилися виготовляти кораблі із кілем — продольною дерев’яною балкою вздовж усього днища. Кіль фінікійці робили із цілого кедрового стовбура. Такі кораблі були меншими за єгипетські, проте стійкішими та міцнішими, а відтак — придатними для тривалого плавання навіть у відкритому морі. Щоб рухатися швидше, весла на кораблях зазвичай розташовували у два ряди, а за сприятливого вітру розгортали ще й велике вітрило.

^{Фінікійський корабель. Рельєф з Ніневії (Британський музей)}

У пошуках нових товарів та покупців фінікійці рушали все далі від рідних берегів. Їхні кораблі ретельно дослідили усі куточки Середземного моря, виходили до Атлантичного океану та зрештою досягли навіть Канарських островів. Не дивно, що до послуг фінікійських мореплавців часто зверталися й володарі інших країн. Розповідали, що за дорученням одного з фараонів фінікійці якось пропливли навколо всієї Африки — ця подорож тривала майже три роки.

Торгівцям постійно доводилося спілкуватися з людьми, що перебували далеко від них, іноді навіть в інших країнах та на інших континентах. Для листування і ведення господарських записів купцям було потрібне зручне письмо. Клинопис, який ханаанеї запозичили у мешканців Месопотамії, не підходив: адже в ньому було надто багато знаків для позначення слів та складів, і, щоб вивчити усі їхні значення, потрібно чимало часу. В Угариті клинопис спростили — знаками, або ж, як їх іще називають, літерами, почали позначати лише окремі склади, потім — тільки звуки. А згодом фінікійці замінили клинописні знаки зручнішими малюнками. До того ж, позначали тільки приголосні. Оскільки у фінікійській мові приголосних було тільки 22, запам’ятати таку кількість знаків значно легше.

Щоб іще більше спростити навчання, літерам дали власні назви і запам’ятовували їх у визначеному порядку. Першою вважалася літера алеф (фінікійською — «бик»), другою — бет (фінікійською — «дім»), третьою — гімел (фінікійською — «верблюд») і так далі. Такий порядок називають абеткою, а письмо, в якому знаками позначаються окремі звуки, — абетковим.

^{Фінікійська абетка}

Винахід фінікійців запозичили й їхні сусіди — мешканці Сирії, Палестини і Греції, а згодом — і більшість народів світу. Щоправда, чи не в кожного з них тепер є своя абетка, пристосована до особливостей їхньої мови і письма. Якщо, скажімо, мешканці Близького Сходу, як і фінікійці, звикли писати справа наліво, то європейці роблять навпаки. Греки — а за ними й ті, хто створював абетку за грецьким зразком, — почали позначати літерами і голосні звуки. Тому, наприклад, в українській абетці, на відміну від фінікійської, аж 33 літери.

3. Державний устрій. Міські громади. Фінікія ніколи не була єдиною державою, її найбільші міста залишалися незалежними одне від одного. Містяни зазвичай називали себе «людьми», або ж «синами» Тіра, Сідона, Бібла тощо. Разом «сини» певного міста складали міську громаду. Для ухвалення найважливіших рішень скликали загальні збори громади. Щоправда, брати участь у таких зборах могли лише повноправні громадяни, з кола яких були виключені переселенці з інших місцевостей, мешканці сільської округи та підлеглих місту земель, що вже казати про невільників. Збори громади скликали нечасто, і зазвичай від її імені виступала Рада, яка складалася з представників знаті.

^{Жертвоприношення. Рельєф із саркофага біблського царя Ахірама (Національний музей у Бейруті)}

У більшості міст-держав зберігалася й царська влада. Цар керував військом і чиновниками та мав цілковиту владу над міською округою і приєднаними землями. Проте в самому місті влада володаря була обмежена, і він змушений був діяти лише за згодою Ради та зважати на рішення, які ухвалювали загальні збори громади.

^{Бібл на межі II і I тис. до н. е.}

Ніякої майнової рівності між громадянами одного міста не існувало. Статки найзаможніших фінікійців дозволяли їм власним коштом будувати кораблі й відправляти їх разом із царськими до далеких країв за товарами. Та й збагачувала торгівля насамперед царя та великих торгівців — ті самі «поважні родини», які становили міську Раду. Пересічні мешканці міста — ремісники, моряки, дрібні торгівці й селяни — жили незаможно. До того ж, їхнє життя було непевним: якщо торгівля була жвавою, а стосунки з сусідами — добрими, то вони мали роботу й хліб, якщо навпаки — залишалися без засобів до існування.

^{Усміхнена фінікіянка. Статуетка зі слонової кістки (Британський музей)}

Усі фінікійці вшановували давніх ханаанейських богів. Проте в кожного міста був і власний «небесний захисник». У Сідоні, скажімо, особливо шанували Ешмуна, в Беріті (сучасному Бейруті) — Ягве, а покровителем Тіра вважали Мелькарта (ім’я цього бога з ханаанейської перекладають як «володар міста»). Жерці зберігали чималий вплив, а іноді навіть ­зазіхали на царську владу. Тож і царі намагалися не сваритися зі служителями богів. І не шкодували щедрих пожертв храмам.

4. Боротьба за владу у Тірі. Поступово більшу частину фінікійської торгівлі прибрали до своїх рук купці міста Тір — у давнину його навіть називали «торжищем народів». Накопичені статки дозволили тірському царю Хіраму (він правив за 969—936 років до нашої ери) не лише розширити володіння Тіра на узбережжі, а й розпочати велике будівництво в самому місті — на землі, яку тірійці відвоювали у моря. Були зведені нові храми Мелькарта й Астарти, укріплені міські мури. Гостей міста вражали житла тірійців, які мали кілька поверхів і нагадували казкові вежі.

Хірам уклав союз із ізраїльським царем Давидом. А Давидовому сину Соломону надіслав будівничих та деревину для палацу і храму Ягве.

Проте в самому Тірі було неспокійно. Незаможні містяни вимагали надати їм земельні ділянки для ведення власного господарства. А знать остерігалася «надмірного» зміцнення царської влади. Коли трон успадкував онук Хірама, представники «поважних родин» змовилися між собою і вбили володаря. Розправилися змовники й з усіма царськими родичами. Врятуватися вдалося лише одному — його нібито сховав від убивць власний раб. Саме цього врятованого й проголосили новим володарем, коли заколот було придушено.

^{Поховання Хірама біля Ханавая (сучасний вигляд)}

^{Тірський цар перед містом. Зображення на воротах палацу в Балаваті (Британський музей)}

Заворушення, однак, не припинилися. Вже за кілька десятиріч нащадків Хірама таки усунули від влади, а царський трон захопив жрець храму Астарти Ітобаал.

5. Фінікійські мудреці та єврейські пророки. Як і в Єгипті чи Месопотамії, літописцями, дослідниками та вченими у Фінікії спочатку були жерці. Проте з часом наука у цій країні вийшла за межі храмів і стала світським (тобто не пов’язаним із релігійними відправами) заняттям. Найвідомішим з-поміж фінікійських мудреців був Мох із Сідона, який досліджував природу і першим висловив припущення, що світ складається з неподільних часток — як книжки з літер. Інший мудрець, Сангун’ятон із Беріта, вивчав насамперед історію. І дійшов висновку, що більшість богів, яких вшановували фінікійці та їхні сусіди, колись були людьми, які відзначилися особливою мудрістю або уславили себе корисними винаходами, тому були пізніше обожнені вдячними нащадками.

^{Мудрець. Фінікійська статуетка зі слонової кістки (Британський музей)}

Фінікійці охоче запозичували та використовували культурні здобутки інших народів. І самі були зразком для сусідів. Царі Ізраїлю та Юдеї, скажімо, вражені багатством та блиском приморських міст, охоче одружувалися із тірськими принцесами і будували в своїх державах храми фінікійських божеств — Баала та Астарти. Місцеві жерці, щоправда, чинили цьому відчайдушний опір. Мандрівні проповідники закликали євреїв бути вірним «своєму» богу — Ягве. Найвідомішим ватажком невдоволених був пророк Ілія. Разом із учнями та послідовниками він нищив «чужинські» святилища та розправлявся з жерцями Баала.

Водночас знайомство з фінікійською мудрістю й знаннями сусідів про навколишній світ сприяло появі в Ізраїлі та Юдеї власних письменників і релігійних мислителів. Їх, так само як і Ілію, називали пророками. Але вони у своїх проповідях та повчаннях намагалися переосмислити стародавню віру співвітчизників.

^{Печатка з написом «Амос, писець» (Музей Ізраїлю)}

Релігійні мислителі походили з різних верств суспільства. Пророк Амос, скажімо, називав себе звичайним скотарем. Але попри своє просте походження, він одним із перших висловив тверде переконання, що бог у всесвіті насправді єдиний, і всі народи рівні перед ним. Обраність своїх співплемінників — євреїв — Амос розумів насамперед як особливу відповідальність у виконанні божих настанов. Пророк засуджував визиск і пригноблення, жадібність та марнославство ізраїльської знаті, які вважав блюзнірським порушенням заповідей Ягве. Правду і справедливість Амос оголосив важливішими за дотримання ритуалів.

Пророк Осія був жерцем. Утім, як і Амос, він наполягав, що жертви без щірої віри є образою бога. Людським гріхам Осія протиставляв милосердя Ягве.

Цілісності й стрункості вченню пророків надав найславетніший із них — Ісайя. Він жив за 765—685 років до нашої ери і належав до знатного юдейського роду, а можливо, був навіть далеким родичем царів. Тому однаково вільно почувався і на міській вулиці, і у палаці володаря. Ісайя був рішучим прихильником єдинобожжя (або ж монотеїзму), яке він проголосив суттю «Мойсеєвого заповіту» і невтомно протиставляв племінним віруванням та забобонам, або ж язичництву. Ісайя переконував, що навіть свій обраний народ бог суворо каратиме за відступництво від віри. І врятується лише невеликий «залишок» вірних, беззастережно відданий божим заповідям. Коли здаватиметься, що загибель неминуча, пророкував Ісайя, Ягве спрямує до своїх вірних рятівника, або ж месію, який переможе зло і встановить царство справедливості.

^{Пророк Ісайя. Скульптура Дж. делла Порта}

Володарі ставилися до проповідей пророків із пересторогою. Цар Єзекія погодився на реформи, запропоновані Ісайєю, лише після того як кілька разів переконався у дивовижній передбачливості проповідника. Однак діяв володар нерішуче та непослідовно. А після смерті Єзекії більшість нововведень скасували. На Ісайю чекала жахлива страта — легенда стверджує, що його розпиляли навпіл. Остаточно єдинобожжя в Юдеї було запроваджено лише 622 року до нашої ери — за правління царя Йосії. Підданим оголосили, що під час ремонту в храмі Ягве в Єрусалимі були знайдені стародавні священні книги, які підтвердили, що вчення пророків цілком відповідає Мойсеєвим настановам.

Фінікійська колонізація. Тартес і Карфагенська держава

1. Утворення колоній. Господарський розвиток Фінікії сприяв швидкому зростанню її населення. Але що більше ставало мешканців, то важче їм було знайти засоби для існування. І міста змушені були час від часу «позбуватися» тих, хто ставав «зайвим» на власній батьківщині. Незаможні містяни залишали Фінікію в пошуках землі й заробітку. Для представників знаті втеча з країни часто була способом зберегти майно і навіть життя — якщо вони програвали в жорстокій боротьбі за владу, що точилася між «поважними родинами» чи не в кожному фінікійському місті. Разом зі знатними вигнанцями у мандри вирушали і їхні прихильники.

^{Фінікійська колонізація в ХІ—VІ ст. до н. е.}

Заморська торгівля вимагала постійної присутності фінікійських торгівців або їхніх представників у тих краях, звідки вивозили товари. Кораблі потрібно було завантажувати і ремонтувати, моряки мали десь відпочивати перед далекою дорогою. Тому вже наприкінці II тисячоліття до нашої ери на островах Середземного моря, в Африці й Іспанії почали виникати невеликі поселення фінікійців.

Поселення на чужій території зазвичай називають колоніями, а місто, звідки прибували поселенці, — метрополією, що з грецької перекладається як «материнське місто». Метрополією більшості (якщо не всіх) фінікійських колоній був Тір. Але селилися в них і сідоняни, і бібліти, і вихідці з інших міст. Кількість переселенців швидко зростала, і маленькі поселення перетворювалися на справжні міста.

^{Укріплене фінікійське місто. Розпис поховання у Керкуані}

Внутрішній устрій колоній був схожим на той, до якого переселенці звикли у Фінікії. Прибульці становили міську громаду, найважливіші питання вирішували на загальних зборах, а постійно керувала містом Рада з представників знаті та найзаможніших мешканців міста (як правило, це були ті самі люди). Найвища влада в колонії зазвичай належала наміснику, якого призначав цар Тіра.

2. Тартес. Джерелом срібла та олова для фінікійців тривалий час була далека держава Тартес, розташована на півдні Іспанії. Подейкували, що дорогоцінного металу в ній було стільки, що мореплавці не лише по вінця завантажували ним свої кораблі, а й викидали свої якорі та робили нові — вже зі срібла. Іспанські поклади олова, щоправда, з часом виснажилися. Але тоді тартесійці почали привозити його з північних країв, зокрема — з Британії.

^{Золота прикраса у тартесійському стилі (Ратуша Севільї)}

Легенди стверджували, що у Тартесі було сім міст, а місцеві закони були записані віршами — так їх легше було запам’ятати. Оселитися фінікійцям на своїй землі тартесійці спочатку не дозволяли, тому першу свою колонію — Гадес (сучасний Кадіс) — прибульці заснували на невеликому острові поблизу узбережжя. На честь перемоги над тартесійським царем Геріоном на острові звели й величний храм бога Мелькарта. Бронзові колони храму виблискували на сонці та допомагали кораблям знайти правильний шлях. Тож, коли фінікійці вирушали далеко на Захід, вони казали, що пливуть до Стовпів Мелькарта. Згодом так почали називати і Гібралтарську протоку — прохід із Середземного моря до Атлантичного океану.

Із часом стосунки фінікійців із тартесійцями покращилися. Тубільці навіть запозичили в переселенців чимало корисних винаходів — зокрема, створили власну писемність. А мешканці Гадеса дізналися від тартесійців про поклади олова у Британії.

3. Заснування Карфагена. Коли царем Тіра став правнук Ітобаала Пігмаліон, знать влаштувала проти нього змову. Однак цар випередив змовників і вбив їхнього ватажка — верховного жерця храму Мелькарта, одруженого на сестрі Пігмаліона, царівні Дідоні. Інші заколотники змушені були тікати з міста. Очолила втікачів ображена на брата Дідона. 823 року до нашої ери разом зі спільниками вона дісталася африканського узбережжя, де вирішила заснувати нову колонію. Щоправда, місцеві мешканці — бербери — зустріли прибульців вороже і погодилися продати їм лише клаптик землі розміром зі шкіру одного бика. Але царівна не розгубилася — вона розрізала шкіру на тоненькі ремінці та, як мотузкою, окреслила ними цілий пагорб, на якому і заснувала місто. Колонія отримала назву Карфаген — із фінікійської її перекладають як «нове місто». Обурений хитрістю фінікійців, ватажок тубільців почав вимагати, щоб Дідона вийшла за нього заміж. Розуміючи, що в такому випадку місто потрапить до рук ворогів, царівна вкоротила собі віку.

^{Дідона перед олтарем. Мініатюра V ст. (Ватиканська бібліотека)}

Карфаген зберіг незалежність від сусідів, але змушений був сплачувати берберам данину. Царського намісника з Тіра карфагеняни приймати відмовилися. Замість нього містом керувала Рада десяти, яку становили нащадки найближчих супутників Дідони, а карфагенське військо очолював призначений Радою командувач.

^{Залишки порту Карфагена (сучасний вигляд)}

Розташований у зручному місті — на півшляху між Іспанією і Фінікією, на перехресті морських шляхів — Карфаген швидко перебрав до своїх рук майже всю посередницьку торгівлю на заході Середземного моря. Невдовзі карфагеняни почали засновувати і власні колонії та підпорядковувати інші, раніше засновані фінікійцями поселення. Так виникла велика Карфагенська держава.

4. Боротьба за владу в Карфагені. Полководці й мандрівники. Карфагенський командувач Малх здобув перемогу над сусідніми берберськими племенами і звільнив рідне місто від обов’язку сплачувати їм данину. Під проводом Малха карфагеняни також захопили частину Сицилії та Сардинії. Але гучна слава командувача збентежила Раду десяти, і вона наказала вигнати з міста Малха та його вояків. Полководець виконувати наказ відмовився. Разом із військом він вирушив до Карфагена і захопив державну владу. Членів Ради десяти стратили. Жорстоко переслідували й усіх інших супротивників Малха. Новий володар засудив на смерть навіть власного сина, який відмовився коритися батьку. Тоді обурений народ повстав та розправився зі свавільним командувачем.

^{Баал-Хаммон — «небесний захисник» Карфагена. Теракотова статуя (Музей Бардо)}

Щоб ніхто більше не міг здобути одноосібну владу, містом відтоді керували одразу два суфети, яких обирали щорічно. До того ж суфети підпорядковувалися міській Раді, яка тепер складалася зі 104-х найповажніших представників знаті. Новим командувачем обрали Магона. Той, щоправда, вже невдовзі переконав Раду створити військо з найманців. А найманці були віддані командувачу, який платив їм гроші. Не дивно, що Магон швидко став найвпливовішою людиною у Карфагені. Та навіть передав свою владу нащадкам у спадок.

^{Мандрівки Магонідів}

За правління Магона та його синів карфагеняни остаточно приєднали до своїх володінь острови Сардинія та Корсика. А скориставшись війною між Тартесом і Гадесом, захопили землі обох суперників. Онуки Магона були найвідомішими карфагенськими мандрівниками. Гімількон дослідив узбережжя Атлантичного океану на північ від Гадесу, допливши до Британії та протоки Ла-Манш. Ганнон вирушив на південь, уздовж берегів Африки, і досяг Гвінейської затоки, де на власні очі побачив великих людиноподібних мавп — горил — та спостерігав за виверженням вулкану Камерун, названого ним «Колісницею богів».

Міста-держави етрусків

1. Загадковий народ — етруски. Під час своїх мандрівок Середземним морем фінікійці зіштовхнулися з іще одним народом мореплавців — етрусками. Етруски мешкали в Італії — між Тірренським морем (що в перекладі з грецької означає саме «етруське») та річкою Тибр. Ці землі у давнину називали Етрурією, а тепер — Тосканою (ця назва теж походить від однієї з назв етрусків). Історики і досі сперечаються про походження цього загадкового народу, проте більшість вбачає в них переселенців з Анатолії, які наприкінці II тисячоліття до нашої ери — під час навали «народів моря» — подалися на захід. Італія їх привабила родючими землями, багатими на корисні копалини. Однак цілком імовірно, що етруски є нащадками як прибульців, так і місцевих мешканців, які прийняли втікачів на своїй землі.

^{Міста-держави етрусків}

Етруски мали свою абетку, запозичену у фінікійців через посередництво греків. Історики можуть навіть прочитати більшість етруських написів, проте перекласти їх вдається не завжди — адже ця мова не схожа на жодну із сучасних, словників не залишилося, а написів одночасно кількома мовами небагато. Про повсякденне життя етрусків ми можемо дізнатися з інших джерел — адже вони тривалий час жили поруч з іншими народами та залишили після себе численні археологічні пам’ятки, зокрема — поховання, прикрашені скульптурами і фресками.

За допомогою залізних знарядь етруски розчищали ліси і висушували болота, яких було багато на їхній новій батьківщині. На звільнених таким чином землях вирощували великі врожаї пшениці, льону і винограду. Етруські вироби з міді, бронзи і заліза цінували далеко за межами їхньої країни. Втім, найбільшої слави етруски зажили як хоробрі вояки та мореплавці. Їх вважали винахідниками морського тарану, або ж ростру, за допомогою якого в давнину пробивали борти ворожих кораб­лів. Від етруської назви корабельної реї походить і сучасне українське слово «антена».

^{Етруський корабель. Розпис поховання (так зване «Поховання корабля») біля Тарквіній}

У море етруски виходили не лише для торгівлі, а й для грабунку — таких морських розбійників називають піратами. Греки розповідали, що одного разу етруські пірати захопили в полон самого бога Діоніса. Але, звісно, морським розбоєм та полюванням на людей для продажу в рабство займалися не лише етруски, а й фінікійці та самі елліни — зрештою, саме слово «пірат» є грецьким за походженням.

2. Міста-держави. Як і фінікійці, етруски не мали єдиної держави. В Етрурії співіснували понад десяток міст-держав, найвідомішими з яких були Вольсінії, Тарквінії та Цере. Від назви останнього походить українське слово «церемонія», тобто «урочистий обряд». Етруски і справді надзвичайно любили урочисті обряди — і не лише релігійні. Так, скажімо, на честь сходження на трон нового царя або перемоги над ворогами обов’язково влаштовували тріумф — яскраву ходу на чолі з володарем.

^{Міська брама ет­руської доби у Перуджі (сучасний вигляд)}

^{Танцівники. Розпис поховання (так зване «Поховання тріклінія») біля Тарквіній}

Внутрішній устрій етруських держав теж нагадував фінікійський. Мешканці окремого міста або кількох сусідніх становили громаду. Для вирішення найважливіших справ громадяни час від часу збиралася на загальні збори. Проте справжня влада зосереджувалася в руках невеликого кола знатних родин, які зазвичай були й найбільшими власниками: земель, копалень, рабів, кораблів. Незаможні громадяни шукали нагоди влаштуватися на службу чи просто отримати заступництво знатної людини — або ж, як казали згодом, стати його клієнтами. Спираючись на підтримку таких клієнтів і родичів, представники знаті домагалися обрання себе або своїх довірених осіб на всі важливі громадські посади.

Кожне етруське місто спочатку мало власного царя. Ознакою царської влади було особливе сидіння, оздоблене слоновою кісткою, та золотий вінець — корона (деякі вчені й саме слово «корона» вважають етруським за походженням). Володаря супроводжували охоронці з подвійними сокирами та різками, зібраними в пучок,— фасціями. Проте пишні церемонії не перетворювали царів на повноправних володарів. Зазвичай вони були змушені виконувати волю знаті, а в деяких містах царську владу згодом взагалі скасували — керували обрані посадовці, яких етруски називали зілатами.

^{Нарада царів. Малюнок на кам’яній плиті з Цере (Лувр)}

3. Союз дванадцяти міст. Етруські колонії. Дванадцять найбільших етруських міст об’єдну­валися у союз. Раз на рік їхні представники збиралися у святилищі біля Вольсіній для розв’язання суперечок і ухвалення спільних рішень. У разі небезпеки учасники союзу могли об’єднати свої військові загони і призначити спільного командувача, якого іменували «зілатом всієї Етрурії». Але призначення це було тимчасовим. Жодної влади над учасниками союзу такий керівник не мав. Міста і надалі зберігали самостійність та власних посадовців, які керували й укладали угоди від імені лише своєї громади.

Родючої землі в країні етрусків було значно більше, ніж у Фінікії. Проте з часом майже всю її розподілили між великими власниками. Відтак зросла кількість громадян, які взагалі залишилися без землі. Звісно, частина з них знаходила собі іншу роботу — ставали ремісниками, рибалками, моряками. Але вдавалося це не всім — і зрештою влада міст була змушена вдаватися до створення колоній.

^{Етруська теракотова скульптура (Шафгаузенський музей)}

Щоправда, на відміну від фінікійців, етруски не виряджали переселенців за море. Землю для колоній переважно відвойовували у сусідів — італійських племен. Очолювали загони майбутніх колоністів, як правило, представники знаті, які мріяли про славу і владу над новими землями. Так виникло кілька десятків нових етруських міст. Найвідомішими серед них були Спіна, Мантуя, Капуя і Помпеї. Колонії також гуртувалися у союзи: окремі об’єднання етруських міст існували, скажімо, на півночі Італії, в Умбрії та Кампанії.

4. Релігія етрусків. Етруски вірили, що всесвіт складається з трьох частин: неба («світу богів»), землі («світу людей») та підземного «царства мертвих». Що б не трапилося у людському світі чи під землею — вони бачили в цьому лише відголосок того, що відбулося на небі. Тому мешканці Етрурії були переконані, що за небесними знаменнями можна передбачити долю. Мистецтво ворожіння було розвинуте в етрусків як ні в кого з їхніх сусідів. Ворожили за громом і блискавкою, за польотом птахів, але найчастіше — за печінкою жертовних тварин. Не дивно, що інші народи вважали етрусків або надто побожними, або ж надміру забобонними.

^{Бронзова модель печінки для ворожіння (Музей П’яченци)}

Самі етруски вірили, що ворожінню, служінню богам та облаштуванню храмів їх навчив посланець богів на ім’я Таг. Легенда розповідає, що цар Таркон, засновник міста Тарквінії, якось орав поле та знайшов у борозні маленького хлопчика. Це й був Таг. Знайда зростав і дорослішав просто на очах, а заговоривши, почав навчати божої мудрості. Таркон ледь встиг записати Тагові повчання, як той перетворився на старця й помер. А записи, зроблені Тарконом, стали священними книгами етрусків.

З усіх божеств етруски найбільше шанували трьох — бога неба і блискавок Тіна, богиню царської влади Юнону та богиню-покровительку ремесел і мистецтв Мінерву. Заступником землеробів вважали бога Аплу, «господарем моря» — бога Нептуна, а в підземному «царстві мертвих», за віруваннями етрусків, панував бог Турмс. Щоб небожителі змилувалися, етруски приносили їм численні жертви — тварин, а іноді й людей. Існував і особливий, суто етруський спосіб жертвоприношення: на честь померлого влаштовували поєдинки між приреченими на смерть рабами. Згодом невільників почали озброювати вкороченими мечами, що мали назву гладіс, тому таких бійців-смертників стали йменувати гладіаторами. Улюбленим героєм етруських легенд був Геркле, який нагадував грецького Геракла, хіба що подвиги свої здійснював у Італії.

Виникнення давньогрецьких полісів

1. Греція за часів Гомера. Тоді як фінікійці відкривали далекі краї і засновували свої колонії, грецькі племена, які розселилися по берегах Егейського моря, вели замкнене сільське життя. Про бурхливе минуле їхньої країни нагадували лише руїни колись величних палаців та міфи і легенди, що їх розповідали, співаючи на бенкетах, лірники.

^{Гомер. Мармуровий бюст з Бай (Британський музей)} 

Найвідомішим із таких оповідачів був сліпий співець Гомер. Про його життя ми майже нічого не знаємо, навіть місце народження невідоме — за честь зватися батьківщиною співця ще в давнину сперечалися одразу сім грецьких міст. Але саме Гомера вважають автором двох видатних поем — «Іліади» і «Одіссеї», які розповідають про Троянську війну і повернення переможців додому. Щоправда, згадуючи про події сивої давнини, співець їх осучаснював, тож більшість побутових сцен у поемах насправді змальовують повсякденне життя не мікенських володарів, а сучасників самого Гомера. Завдяки цьому ми добре знаємо не лише імена давніх героїв, а й те, як жили греки за «гомерівських часів».

^{Оранка. Теракотова фігурка з Беотії (Лувр)} 

Мешкали греки у селах, уся навколишня земля вважалася спільною власністю громади, але кожній родині в користування надавали власну ділянку. Найкращі землі отримувала знать і ватажки племен, яких Гомер називає царями. Ознакою заможності вважали худобу та рабів. Невільників, щоправда, було небагато, і часто-густо вони жили й працювали поруч із господарем. Торгівлі майже не існувало, селяни забезпечували себе всім самі, а до купців ставилися вороже, не надто відрізняючи їх від піратів та розбійників.

2. Виникнення полісів. Лише у IX сторіччі до нашої ери в Греції знову виникають міста-держави. Більшість із них з’явилася на місці зруйнованих міст ахейців — Аргоса, Фів, Спарти та інших; або ж поселень, захоплених греками на узбережжі Анатолії — таких як Мілет або Ефес. Проте нові держави були зовсім не схожими на царства Персея чи Агамемнона. За своїм внутрішнім устроєм вони більше нагадували фінікійські чи етруські міста. Щоб не виникало плутанини, історики такі міста-держави називають полісами (з грецької «поліс» перекладається просто як «місто») — саме від цього слова походять, зокрема, українські слова «політика» (тобто державна і громадська діяльність) та «поліція» (тобто установа, відповідальна за охорону громадського порядку).

^{Святилище. Теракотова фігурка з Криту (Археологічний музей Іракліона)} 

Поліс складався з міста та навколишніх сіл. Зазвичай розміри поліса були невеликими — зранку громадянин міг залишити міську оселю, попрацювати на своїй землі й увечері повернутися додому. Майже всі знали одне одного в обличчя. Громадяни одного поліса становили громаду, на загальних зборах якої вирішували усі найважливіші питання спільного життя. Переселенці з інших міст, навіть якщо вони були греками, а також невільники громадянських прав не мали.

3. Влада аристократії. Серед громадян рівності теж не було. Майже вся влада в полісі зосереджувалася в руках знаті, або, як називали її греки, аристократії (це слово з грецької перекладається як «влада кращих»), представники якої — як і у Фінікії — становили Раду. Інші громадяни, більшість із яких були селянами, хоч і переважали чисельно, на загальних зборах зазвичай лише затверджували рішення, запропоновані Радою. Жерцями і суддями також були представники знаті, й судили вони «за звичаєм», тобто у більшості випадків — на власний розсуд. Не дивно, що саме аристократи були найбільшими власниками, утримували в своїх руках найкращі ділянки землі та величезні череди, які для тогочасних греків були головним мірилом багатства.

За переказами, кожне грецьке місто на початку своєї історії мало власного володаря. Але згодом у більшості полісів аристократи домоглися скасування царської влади. Замість царів життям громад керували притани, або архонти — посадовці, яких обирали з кола знаті на певний термін, зазвичай — на один рік.

Під час війни саме аристократи ставали на чолі війська. Зазвичай вони билися на колісницях або верхи на конях, а селяни становили легкоозброєну піхоту. Наприкінці VIII сторіччя до нашої ери війна спалахнула між двома найвпливовішими грецькими містами того часу — Халкідою і Еретрією. Поступово до неї втягнулася більшість грецьких полісів. Вершники-аристократи час від часу сходилися на полі бою, щоб визначити переможця. А от піхотинцям з простолюду заборонили навіть використовувати стріли й дротики — щоб вони не могли поранити коней і битися зі знаттю на рівних.

4. «Цар-винахідник» із Аргоса. Тоді як у більшості грецьких полісів панувала аристократія, в місті Аргос влада, як і раніше, залишалася в руках царя. Аргоський цар Фідон вважав себе спадкоємцем легендарного Агамемнона і мріяв створити не менш велику та славну державу. Володар не довіряв знаті. Тому головною силою його війська стали не вершники, а важкоозброєні піхотинці — гопліти. Гоплітами їх називали тому, що захищалися вони не звичними маленькими щитами з одним держаком, який стискали у долоні, а гоплонами, тобто великими щитами з двома держаками, які утримували усією рукою. Щит допов­нювали шоломом, панциром і захисними щитками на ногах. Під час бою гопліти шикувалися кількома лавами, або ж, як казали греки, фалангою. Якщо вояки стояли щільно — їх майже неможливо було вразити, і навіть колісниці проти фаланги зазвичай були безсилими. При цьому гоплітами могли бути навіть звичайні селяни — саме з них Фідон, власне, і набрав своє військо.

^{Найдавніше гоплітське спорядження (Археологічний музей Аргоса)}

^{Гопліти, вишикувані фалангою. Зображення на вазі (Музей Вілла Джулія)}

У своїй державі Фідон запровадив єдині міри ваги, об’єму та довжини, які згодом використували і в інших грецьких містах. На захопленому царем острові Егіна почали карбувати монети — зручні у користуванні гроші у вигляді невеликих металічних кружалець однакової ваги. Цей корисний винахід Фідон запозичив із сусідньої з Грецією країни Лідія, багатої на поклади золота і срібла, де перші монети почали виготовляти дещо раніше, на початку VII сторіччя до нашої ери. Монетами було нескладно розрахуватися за будь-який товар, їх легко було передавати, зберігати і накопичувати. Тепер заможними могли бути не лише представники знаті.

Завдяки своїй винахідливості та наполегливості Фідону і справді вдалося об’єднати під своєю владою чимало грецьких міст і земель. Але здолати опору знаті він так і не зміг — за переказами, його вбив один із аргоських аристократів, якому цар мав необережність довіритися. Водночас, саме за прикладом Аргоса, вже невдовзі більшість грецьких міст почали карбувати монети та створювати військо з гоплітів.

^{Найдавніша монета, карбована в Лідії (Пергамон-музей)}

^{Монета, карбована на острові Егіна (Пергамон-музей)}

5. Писані закони. Гоплітське озброєння зазвичай було не надто дорогим. Придбати його могли навіть звичайні селяни. Простолюд тепер бився за рідне місто на рівних з аристократами. І всевладдя знаті викликало в нього все більше невдоволення. Не мали довіри у пересічних громадян і судді з кола аристократів, які виносили вироки «за звичаєм», бо звичай було легко тлумачити на власну користь. Під тиском одноплемінників, знать зрештою змушена була погодитися на створення писаних законів, прочитати які міг кожен. У нагоді стала запозичена у фінікійців абетка, адже навчитися грамоти за її допомогою міг будь-який громадянин.

Складання законів вважали складною і водночас почесною справою. Для її виконання зазвичай запрошували людей, які користувалися загальною повагою. Таких законодавців вже їхні сучасники вважали неабиякими мудрецями. В давнину навіть склали список із семи наймудріших греків.

^{Каміння з записом законів з Гортини (сучасний вигляд)}

Водночас навіть записані закони влаштовували не всіх і не завжди. Надто різними насправді були інтереси і прагнення громадян. Знать і надалі намагалася утримати владу в своїх руках. Простолюд вимагав, щоб вона належала усім громадянам — демосу. З грецької слово «демос» перекладається як «народ», «громада», проте спочатку ним позначали усіх громадян загалом, а згодом — тих із них, хто не належав до знаті (власне, і в українській мові слово «народ» є так само багатозначним). Боротьба була запеклою та виснажливою і супроводжувалася бійками, збройними сутичками і навіть справжніми війнами між аристократією і простолюдом.

Створення грецьких колоній. Тиранія

1. Створення колоній. Ворожнеча між знаттю і демосом часто призводила до того, що переможені змушені були залишати рідне місто і шукати кращої долі за морем, де виникали все нові й нові колонії еллінів. Інші причини грецької колонізації теж були схожі на фінікійські або етруські — зростання населення, відсутність на батьківщині землі для всіх, хто її потребував, розвиток торгівлі, який вимагав постійної присутності в краях, з якими торгували.

Греки розпочали створювати колонії пізніше за сусідів, тому зазвичай обирали для них береги, ще не «зайняті» фінікійцями чи етрусками. Проте і заснували міст вони значно більше, аніж попередники. Найбільше колоній було в Південній Італії та на Сицилії — ці землі в давнину навіть називали Великою Грецією (на відміну від власне Греції, розташованої на берегах Егейського моря). Найвідоміші з них — Сиракузи, Тарент і Неаполь. Найбільшим грецьким містом на заході Середземного моря була Массалія (нинішній Марсель).

^{Велика грецька колонізація у VIII—VI ст. до н. е.}

Засновникам Массалії вдалося встановити дружні стосунки з царями тоді ще незалежного Тартесу, а от із етрусками та фінікійцями вони здебільшого ворогували. Після кількох морських битв карфагенянам вдалося «замкнути» для грецьких кораблів Гібралтарську протоку. Фінікійського Мелькарта елліни ототожнювали з Гераклом, тому протоку вони називали Геракловими стовпами, які відтоді стали для них символом «краю землі».

Грецькі колонії виникли також в Анатолії, на острові Кіпр, на узбережжі Африки і навіть у дельті Нілу. Щоправда, фараон дозволив існувати на підвладних йому землях лише одному грецькому місту — Навкратісу. Через Мармурове море і протоку Босфор греки потрапили і до Чорного моря, яке вони називали Понтом Евксінським (що з грецької перекладається, як «море, приязне для гостей»), або ж просто Понтом. На чорноморських берегах вони заснували кілька десятків колоній, найвідомішими з яких були Херсонес, Пантикапей та Ольвія (на території сучасної України).

^{Руїни Пантикапея (сучасний вигляд)}

^{Звільнення Андромеди. Зображення на вазі з Південної Італії}

На батьківщині греки розмовляли різними говірками і відчували себе насамперед громадянами певної держави. Зі створенням колоній елліни почали більше звертати уваги на те, що їх об’єднує між собою і відрізняє від сусідів. Греки відчули себе єдиним народом. Тубільців, та й чужинців загалом вони називали варварами (тобто людьми, які розмовляють іншою мовою, яка грекам нагадувала повторення незрозумілих звуків на кшталт «вар-вар»). Спочатку це слово не було образливим, адже варварами вважали не лише відсталі племена, а й народи, культура яких була давнішою за грецьку, — мешканців Єгипту, Месопотамії, Анатолії. Але згодом у ставленні до чужинців з’явилася зверхність, і навіть деякі освічені греки стверджували, що варвар за своєю природою не може бути вільною людиною, а отже — рівним елліну.

2. Внутрішній устрій колоній. Засновані греками міста одразу ставали самостійними полісами, незалежними від метрополій. Але внутрішній устрій колоній був майже таким самим. Усі поселенці, окрім, звісно, рабів, становили міську громаду. Найважливіші питання міського життя вирішували на загальних зборах, паралельно зякими існувала Рада й посадовці, яких обирали на обмежений термін.

Оскільки серед переселенців були й представники знаті, і селяни, і ремісники, в більшості колоній також спалахнула боротьба між аристократією і простолюдом. Як і в самій Греції, на новому місці також ухвалювали писані закони — іноді вже під час заснування колоній. Складали їх так, щоб не виникало бажання ці настанови змінювати. Славетний законодавець Залевк вимагав, щоб кожен, хто пропонував зміни, приходив на збори з мотузкою, щоб повіситися, якщо його пропозиції не будуть схвалені. А коли самого Залевка звинуватили у порушенні складених ним законів — за легендою, він власноруч позбавив себе ока.

^{Залевк виколює собі око. Скульптура Ж. Гужона}

Якщо місту загрожувала небезпека ззовні, усі громадяни виступали гуртом. Для боротьби із сильними зовнішніми ворогами — такими як етруски, карфагеняни або ж кочові племена півночі — доводилося об’єднувати зусилля кількох міст. З часом серед колоній виділялися найвпливовіші, представники яких організовували спільну оборону. Інші за потреби надсилали загони своїх вояків, постачали харчі або ж сплачували гроші. Така допомога могла бути добровільною, але зрештою союзники ставали залежними від сильнішого поліса. Так, скажімо, навколо Пантикапея утворилася Боспорська держава, а грецькі колонії Сицилії об’єдналися навколо Сиракуз. У більшості випадків, однак, союзи між полісами були нетривкими, та й панівне місто зазвичай не втручалося у внутрішні справи залежних від нього полісів.

3. Розвиток торгівлі та його наслідки. Що більше виникало колоній, то жвавішою ставала торгівля між грецькими містами. Та й у самих полісах торгували майже всі. Селяни привозили до міста овочі, масло, вино, м’ясо або живу худобу. В обмін на них вони могли придбати вироби місцевих ковалів та гончарів або ж товари, які доставляли з далеких країв. Із колоній до Греції надходили метали, зерно, раби, вироби заморських ремісників. До колоній везли вино, олію і вироби грецьких майстрів. Поряд із торгівлею розвивалося і лихварство — адже для купівлі товарів та спорядження кораб­лів їхнім власникам були потрібні чималі кошти, які можна було взяти лише в борг.

З часом вплив торгівців і лихварів у грецьких містах ставав все більшим. Для того, щоб стати великим власником, вже не потрібно було мати землю та належати до аристократії. Багатії, невдоволені всевладдям знаті, теж вимагали для себе права керу­вати державою.

^{Зважування товару перед відправкою до Греції. Зображення на келиху для вина (Національна бібліотека Франції)}

4. Тиранія. Незадоволення громадян пануванням аристократії було легко використати і в особистих інтересах. За сприятливої нагоди владу в багатьох полісах захоплювали честолюбці, які намагалися правити одноосібно, як царі. Проте на відміну від царської їхня влада не була успадкованою і трималася або на підтримці більшості громадян, або лише на військовій силі. Таких володарів греки називали тиранами, а їхнє правління — тиранією. У давнину ці слова не вважали негативними, і лише згодом тиранічною почали називати будь-яку свавільну владу.

^{Тиран. Зображення на вазі (Музей стародавнього мистецтва у Базелі)}

Тиранами часто ставали військові командувачі. Або посадовці, які не хотіли відмовлятися від влади, коли завершувався термін, на який їх обирали. Тираном міста Мілет, скажімо, став притан Фрасибул. За його тиранії Мілет розквітнув і заснував кілька десятків колоній — попри виснажливу дванадцятирічну війну з сусідньою Лідією. Але Фрасибул пам’ятав, що владу здобув силою, тому переслідував усіх, хто хоч якось виділявся серед громадян і міг очолити спротив тиранії. Найбільшу загрозу тирани зазвичай вбачали у поваленій ними аристократії — тому боролися з нею усіма можливими засобами. Тиран Сікіона Клісфен, скажімо, уславився тим, що дав родовим об’єднанням знаті образливі імена «кабанщиків», «віслючників» та «поросятників».

Аристократія відплачувала тиранам не меншою ненавистю — подейкували, що з правителя Халкіди Антилеонта, якого знать позбавила влади, живцем зідрали шкіру.

А от громадяни Сиракуз, за переказами, самі запросили правити містом сусідського тирана Гелона. Гелон виявив себе вмілим і водночас суворим володарем. Він розширив межі міста, збудував нові оборонні мури, величні храми і водогін. З аристократами тиран намагався не ворогувати, але й демосу прагнув сподобатися. Гелон заборонив багатіям хизуватися своїми статками, а безземельні громадяни отримали землі, які тиран відібрав у кількох сусідніх полісів. Помер Гелон власною смертю, передавши владу своєму братові.

^{Гелон. Гравюра XVIII ст.}

Проте в більшості грецьких міст влада тиранів була нетривалою. Знищивши всевладдя аристократії, інших вимог демосу вони виконати не могли. Мудрець і законодавець Піттак навіть казав, що «найбільше диво — це тиран, який дожив до старості».

Зазвичай тиранію скидали ті самі громадяни, які її спочатку підтримували. Але після цього знаті вже не вдавалося повернути владу до своїх рук. Вона були змушена ділитися нею з багатіями — торгівцями і лихварями. Такий устрій називають олігархією (з грецької це слово перекладається як «влада небагатьох»). Або ж до влади приходили ватажки демосу, грецькою — ­демагоги. За давніх часів це слово було не образливим, навіть почесним, і лише згодом демагогами стали називати пройдисвітів, що обманюють інших порожніми балачками. Ватажки демосу прагнули змінити закони таким чином, щоб у керівництві державою могли брати участь усі громадяни. Іншими словами — утвердити демократію (що з грецької перекладається як «влада демосу», або ж «влада народу»).

Коринфська держава

1. «Міст Греції». Найзаможнішим містом Еллади вважали Коринф. Розташований на вузькому Істмійському перешийку, що з’єднував півострів Пелопонес із рештою Греції, він мав одразу кілька зручних гаваней, одна з яких була відкрита на захід, а інша — на схід. Так, волею самої природи Коринф опинився на перехресті шляхів — як суходільних, так і морських. Не дивно, що це місто називали «мостом Греції». Здавна селилися тут й іноземні торгівці — насамперед фінікійці.

У давнину Коринфом правили володарі, які вважали себе нащадками самого Геракла. Верхівку місцевої аристократії становили царські родичі, яких — за ім’ям спільного пращура — називали Бакхіадам. Після загибелі царя Телеста знать домоглася скасування у Коринфі царської влади. Замість єдиного володаря містом тепер керували двісті найповажніших Бакхіадів, які обирали зі свого складу притана та військового командувача. Цікаво, що до свого кола нові господарі міста не приймали нікого ззовні — легенда каже, що Бакхіадами навіть заборонили одружуватися з представниками інших сімей.

^{Коринф і сусідні грецькі міста-держави}

Як і в інших грецьких містах, коринфські аристократи були поважними землевласниками, але водночас — і судновласниками та лихварями. Саме від торгівлі вони отримували найбільші доходи. За правління Бакхіадів у Коринфі почали будувати швидкі кораблі одразу з трьома рядами весел — трієри. У міста з’явилися свої колонії, найвідомішою з яких стали Сиракузи. Вирушати за море коринфян, однак, змушували не лише торговельні інтереси. Населення міста швидко зростало, і для всіх мешканців просто не вистачало землі. Не дивно, що серед перших писаних законів, які для Коринфа створив притан Фідон (тезка аргоського царя), найвідомішим був той, що вимагав, аби кількість земельних ділянок завжди відповідала кількості громадян.

^{Грецька трієра (реконструкція XX ст.)}

2. Встановлення тиранії. Закони Фідона не заспокоїли коринфського демосу. Невдоволення пануванням аристократії лише зростало. Настроями громадян скористався військовий командувач на ім’я Кіпсел. Його батько не належав до Бакхіадів і одружився на представниці цього роду лише тому, що наречена кульгала і ніхто не хотів брати її за дружину. За легендою, правителі міста хотіли вбити Кіпсела одразу після народження, але мати сховала його у скрині. «Скриня» грецькою звучить як «кіпсел», тож цілком можливо, що легенда виникла вже згодом, щоб пояснити дивне ім’я, адже Кіпсела не лише не вбили, а й доручили зреш­тою керувати військом.

^{Гончарна майстерня. Зображення на глиняній табличці (Лувр)}

Командувач уславився не тільки перемогами, а й прихильним ставленням до пересічних коринфян. Боржникам він допомагав захищатися від вимог лихварів. І навіть віддавав громадянам гроші, які ті мали сплатити як штраф.

Не дивно, що народ підтримав Кіпсела, коли той захопив владу над містом і встановив тиранію. Бакхіадів вислали з міста, а можливо, вони й самі поквапилися втекти, остерігаючись розправи. Землі, відібрані у знаті, були розподілені між іншими громадянами. До того ж, тиран заснував кілька нових колоній, в яких усі охочі могли отримати ділянки для ведення власного господарства. В аристократів відібрали і повноваження суддів. Не на користь знаті були спрямовані також особливі закони проти «надмірної розкоші» і «ледарства». Обмежив тиран і кількість рабів, яку міг купити окремий громадянин, — окрім іншого, це змушувало багатіїв наймати на роботу вільних містян. При цьому Кіпсел заохочував розвиток ремесла — насамперед гончарства. Посуд, виготовлений у Коринфі за доби тиранії, й зараз знаходять у найвіддаленіших куточках Середземного моря.

3. Періандр. Коли Кіпсел помер, його владу успадкував син Періандр. Новий володар від природи був людиною незлобивою і навіть хотів примиритися зі знаттю. Але від цього кроку його нібито відмовив його старший приятель і спільник — мілетський тиран Фрасибул. Зрештою, Періандр відновив переслідування аристократії, ба навіть перевершив у цьому батька. Простолюд натомість отримав рівні права зі знаттю, а замість старого родового поділу громади тиран запровадив поділ за місцем проживання.

^{Періандр. Мармуровий бюст (Музей Піо-Клементіно)}

Податки Періандр зменшив, а потім взагалі скасував. Адже для наповнення державної скарбниці цілком вистачало мита, що стягували з купців, які привозили товари до Коринфа. Щоб заохотити торгівлю, тиран почав карбувати власну монету і не шкодував грошей на облаштування міських гаваней та волоку, яким кораблі перетягували через Істмійський перешийок. Періандр заснував близько десятка колоній і повернув під владу Коринфа ті поселення, які здобули незалежність за правління Бакхіадів. Так виникла Коринфська морська держава.

Демос тирана любив, сусіди ставилися до нього з повагою, Періандра навіть вважали одним із семи наймудріших греків. Однак чим старше ставав тиран, тим більше боявся втратити владу. Щоб попередити замахи на своє життя, Періандр оточив себе кількома сотнями найманих охоронців. Потім заборонив будь-які об’єднання громадян та збори, окрім релігійних. Зрештою коринфяни зрозуміли, що тиран готовий знищити будь-кого, кого він вважатиме небезпечним для себе, і зненавиділи його. Оточений загальним презирством, Періандр відчув, що божеволіє. Він не став чекати смерті й сам наказав себе вбити — так, щоб його тіла не знайшли і не могли сплюндрувати.

4. Утвердження олігархії. Наступником Періандра став його небіж. Але він протримався при владі лише кілька років. Не маючи сили та передбачливості дядька, новий володар не зміг попередити заколоту проти своєї влади. Змовники вбили тирана і його тіло викинули за межі Коринфа. Натовп розграбував і зруйнував будинки володаря та його родичів.

^{Руїни храма Аполлона в Коринфі (сучасний вигляд)}

Безлад у місті, однак, тривав недовго. Подібно до багатьох інших грецьких полісів, у Коринфі утвердилася олігархія. Усі державні справи тепер вирішувала міська Рада. І хоча діяла вона від імені усіх громадян, а не лише знаті, складалася Рада переважно з найзаможніших містян. А всі її рішення готували вісім урядовців — пробулів. Діяли у місті і народні збори, але вони могли тільки підтвердити чи відкинути рішення, винесені на їхній розгляд Радою. Морська держава, створена Періандром, розпалася, хоча деякі колонії і надалі залишалися під владою Коринфа.

Встановлення та повалення демократії в Мегарах

1. Мегари — від влади аристократії до тиранії. Північним сусідом Коринфа було місто Мегари. Знать у Мегарах панувала ще від гомерівських часів. Місцевим царям вдалося зберегти за собою лише обов’язки жерців, а справжню владу перебрала на себе аристократична Рада. Саме Рада призначала усіх посадовців, зокрема, й командувачів війська, яких було одразу п’ятеро.

Земель для скотарства чи землеробства в мегарських володіннях було небагато, тому місцевих мешканців, як і коринфян, годували мореплавство і торгівля. Щоправда, Істмійський перешийок біля Мегар був ширшим і гористішим, але місто все ж мало гавані на обох його берегах, тому торгувало як із заходом, так і зі сходом. Колоністи з Мегар облаштувалися у Сицилії, на берегах Чорного моря та протоки Босфор. Найбільшої слави серед мегарських колоній зажив Візантій (теперішній Стамбул).

^{Золота сережка з Мегар (Лувр)}

Пересічні містяни, щоправда, були невдоволені тим, що морська торгівля збагачує насамперед представників знаті. Обурювалися вони й тим, що аристократам належать найкращі землі та величезні череди. Настроями простолюду скористався колишній мегарський воєначальник Феаген. Разом зі спільниками він напав на худобу, що належала знаті, і майже всю її перебив. Демос був у захваті, тож коли Феаген з’явився у самому місті, він майже без спротиву захопив владу і встановив тиранію.

^{Залишки «фонтану Феагена» в Мегарах (сучасний вигляд)}

Тиран намагався сподобатися співгромадянам. Він прикрасив Мегари ошатними будівлями, облаштував серед міста фонтан із питною водою, надав незаможним селянам землю на острові Саламін. Але невдовзі розсварився із сусідами. Спалахнула війна, що затягнулася на кілька років. Невдоволений військовими труднощами народ розлюбив тирана і сам вигнав його з Мегар.

^{Мегари у VII—VI ст. до н. е.}

2. Встановлення демократії. На певний час у Мегарах утвердилася олігархія — аристократія змушена була поділитися владою із заможними вихідцями з демосу. Нові керівники якнайшвидше замирилися з сусідами. Але простолюд встиг відчути свою силу. Оскільки він бився за рідне місто в лавах гоплітського війська поруч з аристократами, то тепер вимагав такої ж рівної участі в управлінні державою. І зрештою домігся свого.

^{Гопліт. Зображення на поховальній стелі з Мегар (Музей Гетті)}

Після перемоги демосу будь-які важливі питання життя громади вирішували народні збори. Участь у них міг взяти кожен громадянин. Ухваленим вважалося рішення, підтримане більшістю присутніх. Ухвали зборів називали догмами, і їх не можна було оскаржити чи переглянути, хіба що переконати громадян проголосувати за інше, протилежне за змістом, рішення.

З утвердженням демократії, або, як казали в самих Мегарах, «необмеженої свободи», посадовцем ставав уже не той, хто мав більші статки чи міг похвалитися шляхетним походженням, а той, хто здобув підтримку більшості народних зборів. І діяли урядовці так, щоб насамперед сподобатися пересічним громадянам.

3. Демагоги при владі. Нова влада заходилася встановлювати справедливість — так, як її розуміли пересічні мегарці. Почали з того, що відібрали майно в аристократів і багатіїв, які виступали проти влади народу. За рішенням народних зборів відібране роздали незаможним. Потім взялися за тих, хто, на думку простолюду, нажив багатство нечесним шляхом, насамперед лихварів. Надалі великих власників змусили влаштовувати своїм коштом обіди для бідніших співгромадян. Деякі мегарці вже й не чекали дозволу влади, а збиралися гуртом і вдиралися до домівок заможних ­сусідів, змушуючи їх годувати непроханих гостей або віддавати «зайве». Дехто взагалі залишався жити в чужих оселях. Чинити опір таким «борцям за справедливість» мало хто наважувався, зазвичай багатії просто тікали з Мегар — до колоній чи інших грецьких міст.

^{Господар прагне захистити своє майно від грабіжників. Зображення на вазі (Берлінське античне зібрання)}

Щоб забезпечити зе­мельними ділянками всіх громадян, які мріяли про власне господарство, демагоги вирішили заснувати нову колонію. Але, на свою біду, обрали для поселення місце, на якому вже облаштувалися вихідці з іншої грецької держави — острова Самос. Спалахнула війна. Мегарці зазнали поразки. Шістсот із них опинилися у ворожому полоні. Бранці, щоправда, невдовзі підбурили самосців встановити демократію і на їхньому острові. Але самі Мегари залишилися без військового флоту, тож невдовзі втратили Саламін. Мегарці, які раніше облаштувалися на острові, тепер змушені були його залишити, повернулися додому і приєдналися до невдоволених владою.

^{Грецький військовий корабель. Зображення на вазі (Лувр)}

Щоб заспокоїти демос, урядовці знову взялися за лихварів — тепер їх змушували повернути боржникам сплачені тими відсотки. У відповідь багатії взагалі перестали позичати гроші. Невдоволений був і простолюд — адже він сподівався, що борги скасують взагалі. Тоді демагоги вирішили надати права громадян одразу всім вільним мешканцям Мегар, зокрема — й переселенцям з інших міст. Безправними залишилися тільки раби. Вдячні «нові» громадяни підтримували на народних зборах усі пропозиції урядовців. Із них набрали й нове гоплітське військо, і з його допомогою навіть відвоювали Саламін.

4. Кінець «необмеженої свободи». Не домоглися демагоги лише одного — наведення порядку в межах всієї мегарської держави. За міськими мурами панував цілковитий безлад, варто було людині залишити Мегари, як вона потрапляла до рук розбійників. Лиходії не визнавали над собою жодної влади і зрештою напали навіть на священне посольство, яке прямувало до Дельф. Після цього проти зухвальців піднялася мало не вся Греція. Спільними зусиллями сусідні поліси завдали важкої поразки війську демагогів і позбавили Мегари виходу до моря.

^{Мегарський шолом (Археологічний музей Мегар)}

Невдовзі проти незграбних правителів спалахнуло повстання і в самому місті. На батьківщину повернулися вигнанці, які жорстоко помстилися своїм кривдникам. Демократія була повалена. На зміну їй знову прийшла олігархія. Усі нововведення часів «необмеженої свободи» скасували. Певний час навіть діяв закон, який забороняв обирати на державні посади тих, хто жив у Мегарах за правління демагогів і «заплямував» себе співпрацею з ними. Цікаво, що навіть імен ватажків мегарської демократії історія не зберегла.

Спартанська держава — «громада рівних»

1. Виникнення Спартанської держави. Особливий устрій склався у найбільшому грецькому полісі — Спарті. Заснували цю державу переселенці-дорійці на місці однойменного міста ахейської доби. Разом зі Спартою прибульці захопили і навколишню область Лаконію. Тому їхня держава дістала ще й другу назву — Лакедемон. Тих мешканців Лаконії, які чинили спротив завойовникам, спартанці силою перетворили на рабів. Проте належали вони не окремим особам, а всій громаді. Називали таких громадських рабів гелотами. Земля також вважалася спільною власністю громадян, хоча й була поділена на окремі ділянки — по одній на кожного спартанця. Але самі спартанці на землі не працювали, обробляли кожну ділянку 50—60 гелотів. Місцеві мешканці, які добровільно визнали владу спартанців, а також переселенці з інших місць зберегли особисту свободу, але не мали громадянських прав і змушені були сплачувати податки — таких мешканців Лакедемону називали періеками (тобто «сусідами»). Спартанців від сплати податків звільнили.

^{Спарта і захоплені нею землі}

Згодом, коли населення Спарти зросло і з’явилася потреба в нових землях, спартанці захопили ще й сусідню область — Мессенію. Частина мессенців залишила батьківщину, а більшість із тих, хто залишився, завойовники також перетворили на гелотів.

^{Руїни Спарти (сучасний вигляд)}

2. Внутрішній устрій Спарти. Як і в інших грецьких полісах, у Спарті від самого початку панувала аристократія. Раду, що складалася з представників знаті, тут називали герусією. На народних зборах було заборонено навіть сперечатися, вони або ухвалювали, або відхиляли рішення, запропоновані герусією. Проте, якщо рішення зборів Рада визнавала «шкідливим», вона і його могла скасувати. Царська влада у Лакедемоні збереглася, проте царів було одразу двоє і вони мусили коритися волі герусії.

Самі спартанці вважали, що закони, які впорядковували їхнє життя, запровадив легендарний герой Лікург. А для того, щоб громадський устрій залишався сталим, Лікург нібито вдався до хитрощів — узяв зі спартанців клятву, що вони не мінятимуть законів до його повернення, а сам поїхав до Дельф, де вкоротив собі віку.

^{Лікург. Мармурова статуя (Музей Піо-Клементіно)}

Щоправда, клятву порушили вже за кілька десятиріч після смерті Лікурга. Адже під час війни з Мессенією царі постійно перебували у походах. Тому змушені були погодитися, що за їхньої відсутності громадою керуватимуть інші посадовці — ефори. Ефорів було п’ятеро, і їх вважали представниками усіх спартанців. Уже невдовзі вони перебрали на себе вищу владу в державі, нав’язуючи свою волю навіть царям.

^{Хілон. Гравюра XVIII ст.}

Встановлення тиранії в інших грецьких містах і урядування демагогів у Мегарах налякали спартанську знать. Ефор Хілон переконав її, що причиною негараздів є заздрощі простолюду до привілеїв і багатств аристократії. А для того, що зберегти владу й утримати в покорі гелотів, краще добровільно піти на поступки та погодитись перетворити Лакедемон на «громаду рівних».

^{Спартанські «гроші» (Нумізматичний музей в Афінах)}

Щоб ніхто зі спартанців не виділявся з-поміж інших, Хілон усіх зобов’язав мати майже однакові житла, одяг, посуд і зброю, ба навіть харчуватися разом. Ділянку землі, завдяки якій годувався громадянин, він не міг продати, подарувати чи передати у спадок. Спартанцям заборонили не лише орати, а й займатися торгівлею чи ремеслом — це дозволяли лише періекам. Щоб не існувало багатіїв, заборонили також золоті й срібні монети, замість них розраховувалися залізним пруттям, яке важко було носити з собою та накопичувати.

Для того ж, щоб надати настановам Хілона більшої ваги, оголосили, що усі ці правила були запроваджені ще Лікургом, але чомусь забуті, тож мудрий ефор лише відновив їхню дію.

3. «Спартанське виховання». До життя за суворими законами спартанців готували з дитинства. І хоча сусіди вважали таке виховання жорстоким, самі мешканці Спарти ним пишалися.

Подейкували, що слабких хлопчиків у Лакедемоні одразу після народження просто скидали зі скелі на каміння. Сильних забирали від батьків уже в сім років — відтоді їх вважали «власністю держави». Немов худобу, хлопців ділили на «череди», де вчили трьох речей — підкорятися, витримувати страждання і битися. З одягу їм давали лише один-єдиний плащ, постіль вони облаштовували собі самі — з очерету, збираного голіруч, за найменшу провину сікли різками. Красти не забороняли, суворо карали лише тих, кого заскочили на гарячому. Раз на рік усіх сікли без усякої провини — просто для того, щоб майбутні вояки навчилися навіть під різками не стогнати.

^{Вправи молодих спартанців. Малюнок Е. Дега}

Щодо необхідних знань, то такими вважали лише музику, співи, вміння написати найнеобхідніші слова, а також мистецтво висловлюватися стисло і точно, або ж, як казали греки, лаконічно (тобто — так, як говорять у Лаконії). Дорослим громадянином спартанця визнавали лише у 30 років.

4. Спартанське військо. Пелопонеський союз. Завдяки суворому вишколу молоді спартанцям вдалося створити найсильніше військо серед усіх грецьких полісів. Спартанські вояки були не лише сильними і витривалими, а й хоробрими і дисциплінованими. Тих, хто не виконав наказу, могли навіть не карати, зневага з боку співгромадян змушувала їх самих зводити рахунки з життям.

^{Спартанський гопліт. Бронзова статуетка (Берлінське античне зібрання)}

Спарта не мала оборонних мурів, бо її мешканці вважали, що місто захищають не кам’яні споруди, а мужність його громадян. Проте головним завданням спартанського війська був не захист від навали ворогів ззовні, а утримання влади над гелотами. Гелоти зі своїм рабством миритися не бажали, і за будь-якої зручної нагоди повставали проти поневолювачів. Саме тому військо спартанців мало бути завжди напоготові.

За допомогою до міста, яке мало найкраще в Греції військо, часто зверталися сусіди — близькі й далекі. І хоча у самій Спарті нібито панувала рівність між громадянами, за межами своєї держави вона зазвичай підтримувала прихильників аристократії та олігархії, скидала тиранів, що спиралися на підтримку народу, і нав’язувала володарів, яким не подобалася демократія. Більшість грецьких міст визнали першість Спарти і вважали за честь бути її союзником — так поступово склалося військове об’єднання, яке вчені називають Пелопонеським союзом.

Афіни: між тиранією і реформами

1. Афіни під владою знаті. Були у Греції і міста, які не квапилися визнавати спартанську першість. Найвизначнішим серед них були Афіни — центр області Аттика.

^{Стародавня Аттика}

Як і в інших полісах, влада в афінській громаді здавна належала аристократії. Представники знаті становили Раду, що в Афінах мала назву ареопаг (на свої засідання він збирався на пагорбі, присвяченому богу війни Аресу). З кола аристократів обирали також командувача війська та архонтів. Царську владу скасували, точніше, залишили за царськими нащадками лише обов’язки жерців — в іншому вони нічим не відрізнялися від інших аристократів.

^{Пагорб Ареса в Афінах (сучасний вигляд)}

Знать поступово захопила найродючіші землі Аттики, пересічні громадяни мали ділянки переважно у гористій місцевості й тому час від часу позичали зерно або гроші в заможніших сусідів. Заставою була земля, на якій встановлювали так звані «боргові камені». Якщо селянин не повертав позички вчасно, його могли навіть продати у рабство. Судитися доводилося в ареопазі, тож справи зазвичай вирішували на користь аристократів.

^{Драконт. Дерев’яний рельєф (Бібліотека Конгресу США)}

Демос вимагав письмових законів, і врешті-решт знать на це погодилася. Справу доручили архонту Драконту. Створені ним закони були жорсткими, у давнину навіть казали, що їх писали кров’ю. За зазіхання на чужу власність передбачалася смертна кара, навіть за крадіжку виноградного грона у сусідському саду. Відтоді будь-які невиправдано жорсткі заходи називають драконівськими (до міфічних і казкових драконів цей вислів не має ніякого відношення).

2. Реформи Солона. Заспокоїти демос за допомогою драконівських законів не вдалося. Заворушення не припинялися, і 594 року до нашої ери примирити громадян доручили іншому архонту — Солону. Він належав до царського роду і уславився на полі бою — під його командуванням афіняни остаточно захопили в мегарців Саламін. Багато хто гадав, що він стане тираном, проте сам Солон прагнув не одноосібної влади, а мирних реформ.

^{Солон. Мармуровий бюст (Національний музей у Неаполі)}

Афінський реформатор намагався не повторювати помилок мегарських демагогів. Тому Солон скасував усі несплачені борги. Лихварі та позичальники при цьому втратили лише неотримані прибутки, повертати боржникам раніше стягнуте від них не вимагали. «Боргові камені» знищили, боргове рабство заборонили. Після цього Солон поділив громадян за рівнем їхніх доходів. До вищого класу належали так звані «п’ятсотмірники» — ті, хто отримував щорічно не менше 500 мір зерна. Лише вони мали право обіймати найвищі посади в державі й командувати військом. Далі йшли ті, чиї доходи перевищували 300 мір, вони дістали право обіймати менш впливові посади, а під час війни воювали верхи. Щоб належати до третього класу, треба було отримувати 200 мір, — це цілком відповідало статкам більшості селян. Під час війни вони билися як гопліти. Усі інші громадяни належали до четвертого класу і воювали або в легкоозброєній піхоті, або на кораблях.

Хоча Солон сам належав до аристократії, він суттєво обме­жив владу ареопагу. Насамперед був створений суд присяжних. Присяжних обирали за жеребом, відтак у цій ролі міг опинитися будь-який громадянин, незалежно від його походження чи статків. Це робило суд більш неупередженим у рішеннях. Солон розширив повноваження народних зборів. І рішення зборів тепер готував не ареопаг, а нова рада — буле, яка складалася вже не з представників знаті, а з усіх громадян — її склад також обирали за жеребом.

3. Тиранія Пісістрата. Реформи Солона не задовольнили і не могли задовольнити всіх. Знать була обурена «відступом від звичаїв» і обмеженням своєї влади, торгівці й лихварі — тим, що й після реформ влада залишилася в руках тих, хто мав землю, а не гроші. Навіть у селян, які домоглися скасування боргового рабства, були причини для невдоволення — адже всупереч сподіванням Солон не став перерозподіляти землі на їхню користь.

^{Апофеоз Геракла, якому уподібнював себе Пісістрат. Зображення на вазі (Мюнхенське античне зібрання)}

Невдоволенням з боку демосу скористався родич Солона — Пісістрат. Він спочатку хитрістю домігся, аби йому дозволили мати збройну охорону, а потім за її допомогою захопив одноосібну владу в Афінах і став тираном. Пісістрат не був жорстокою людиною, не переслідував своїх ворогів і навіть приходив до суду, коли хтось до нього позивався. Тих, хто міг відібрати в нього владу, він прагнув позбутися без застосування сили — найбунтівливіших і найчестолюбніших аристократів, скажімо, відрядив воювати і засновувати колонію на півночі Егейського моря.

Тиран не скасовував законів Солона, і, поки мудрець жив, завжди уважно вислуховував його поради. Щоб громадяни не кидали свого господарства заради судових справ, Пісістрат створив місцеві суди й особисто стежив за тим, щоб вони виносили справедливі вироки. Він щиро прагнув, аби пересічні афіняни були заможнішими, сприяв розвитку ремесел і садівництва, допомагав селянам позиками і забезпечував роботою міських бідняків, побудував водогін і численні храми в Афінах. Пісістрат запровадив нові свята і наказав нарешті записати гомерівські поеми, на героїв яких він намагався бути схожим. Тиран дожив до глибокої старості, і після смерті влада перейшла до його синів. Проте, на відміну від батька, нові володарі були пихатими й жорстокими. Громадяни збунтувалися. Одного з тиранів убили, а другого — вигнали з Афін.

4. Реформи Клісфена. Боротьба за владу завершилася перемогою прихильників демократії. Їхнім ватажком став афінський аристократ і водночас онук сікіонського тирана, якого батьки на честь діда теж назвали Клісфеном. Клісфен домігся проведення цілої низки важливих реформ. Щоб позбавити знать впливу на громадські справи, був скасований старий поділ громадян за походженням, натомість запроваджений новий — за місцем проживання. За новим поділом відтепер відбувалися і вибори до буле. В інтересах торгівців, лихварів та інших багатіїв статки почали оцінювати не мірами зерна, а грошима. А виборчі права отримали всі громадяни, незалежно від статків.

^{Клісфен. Мармуровий бюст (Сенат Огайо)}

Однак чи не найбільшої слави з нововведень Клісфена зажив запропонований ним закон про «суд черепків», або ж грецькою — остракізм. Він передбачав, що громадяни могли щорічно на загальних зборах визначити, яка людина, на їхню думку, є небезпечною для міста. Для цього кожен із учасників зборів міг записати на черепку ім’я того, хто викликав підозру, і кинути його до загальної купи. Якщо те саме ім’я виявляли на більшості черепків — ця людина мала добровільно залишити Афіни на десять років. Родину вигнанця при цьому ніхто не переслідував, а його майно увесь цей час перебувало під захистом громади, тож після повернення він міг одразу повернутися до повноцінного суспільного життя.

^{Черепок з ім’ям людини, яку пропонували вигнати з Афін (Музей Стої Аттала)}

Як жили, навчалися і кого шанували давні греки

1. Повсякденне життя греків. Яким би не був устрій грецьких держав, побутові звички та вподобання їхніх мешканців були зазвичай схожими. Жили греки в невеликих будинках, що мали не більше двох поверхів. Усі вікна такого дому виходили у внутрішній двір. Потрапити на вулицю можна було через єдині двері. Дім поділяли на дві половини — чоловічу, в якій приймали гостей, і жіночу, вхід до якої для чужих був суворо заборонений.

Меблів греки мали небагато, і були вони надзвичайно простими. Обходилися без шаф — одяг, білизну, інші речі зберігали у скринях. На ліжках не лише спали, а й їли. Страви і питво ставили на низькі столики перед ними. Посуд був переважно глиняним, на золотий і срібний розщедритися могли хіба що багатії. Проте звані вечері й відвідування гостей були найулюбленішими розвагами більшості містян — незалежно від їхніх статків.

Одяг давніх греків складався з двох частин: сорочки без рукавів і кишень (вона мала назву хітон) і плаща. Жінки намагалися вкривати голову плащем, чоловіки надягали капелюха лише в дорозі — щоб захиститися від сонця чи дощу. Взуття носили різноманітне, але найпоширенішими були шкіряні сандалії. Жінки використовували косметику — білила, рум’яна, запашні олії.

^{Вулиця в Ольвії (реконструкція Київського археологічного музею)}

Усе своє життя давньогрецькі жінки змушені були підкорятися — спершу батькові, потім — чоловікові, а якщо той помирав — його родичам. Вони майже не залишали домівки, а якщо й виходили надвір — лише в супроводі. Дружина виконувала усю хатню роботу, і лише в заможних родинах їй допомагали служниці чи рабині.

^{Жінка складає речі до скрині. Рельєф з Локр Епізефірських (Національний музей Реджо-Калабрія)}

2. Виховання дітей. Давньогрецька школа. «Жіночою справою» греки вважали і виховання дітей. Хлопчиків семірічного віку в більшості полісів віддавали до школи, де їх вчили читати, писати, рахувати, співати і грати на музичних інструментах. Зазвичай до учнів приставляли спеціально навченого раба — педагога, який піклувався про належну поведінку хлопця, супроводжував його до школи, носив його речі. Неуважних учнів та пустунів учитель міг повернути до тями за допомогою різок.

^{Школа. Зображення на вазі (Берлінське античне зібрання)}

Для навчання використовували вощені дощечки, на яких писали загостреною паличкою — стилем. Тупим кінцем стиля затирали помилки. Підручників не було, замість них використовували сувої з переказами або віршами.

Займалися учні й фізичними вправами. Для цього існували навіть особливі приміщення — палестри. З грецької це слово перекладається як «місце для боротьби». Але в палестрі не лише боролися, а й вправлялися в бігу, стрибках, вправах зі списом і диском.

^{Хлопці, що виконують фізичні вправи. Зображення на вазі (Лувр)}

Навчання було платним, і хоча вартість була невисокою, хлопчики з незаможних родин зазвичай ходили до школи недовго. Решта — вчилися до 16 років. І лише сини найбагатших батьків мали змогу ще два роки навчатися в гімнасії.

Дівчата ані шкіл, ані гімнасії не відвідували, їх виховували і навчали вдома. Під маминим наглядом вони перебували, допоки їх не видавали заміж.

Хлопці з 18 років проходили ще й військовий вишкіл — вчилися ходити строєм і битися, володіти різними видами зброї, чергувати на бойових постах. Лише після цього їх вважали повноправними громадянами. Однак брати участь у народних зборах і голосувати у багатьох містах вони могли лише з 30 років.

^{Загальний вигляд Олімпії (сучасна реконструкція)}

3. Олімпійські ігри. Змагалися між собою, звісно, не лише юнаки. Спорт був улюбленою розвагою дорослих греків. Змагання, що мали виявити найсильніших і найспритніших, влаштовували в кожному з міст Еллади, але існували і загальногрецькі перегони, що їх називали іграми. Ігри влаштовували у Дельфах, Коринфі, Афінах, проте найвідомішими були змагання в «священному місті» Олімпії, розташованому на Пелопонесі. Вони відбувалися раз на чотири роки, і на час їхнього проведення припинялися усі війни між греками. Час між іграми називався олімпіадами. Вважали, що перша олімпіада почалася 776 року до нашої ери, хоча, за переказами, змагання в Олімпії проводили і раніше.

^{Спартанська дівчина. Бронзова статуетка (Британський музей)}

Змагалися учасники Олімпійських ігор у бігу на один стадій (тобто близько 192 метри), стрибках, боротьбі, киданні диска і списа (разом ці види спорту називалися п’ятиборством), а також — у бігу на два і на сім стадіїв, бігу в озброєнні, кулачному бою і пакратіоні — своєрідному поєднанні кулачного бою і боротьби. Влаштовували також змагання колісниць і кінські перегони. Участь у змаганнях брали тільки чоловіки. Виняток робили лише для громадянок Спарти, жінкам з інших міст і країв було заборонено навіть спостерігати за іграми. Але вони могли перемогти у кінських і колісничних перегонах, бо в цих видах змагань переможцями оголошували господарів коней, а не вершників чи візників.

За дотриманням правил під час змагань стежила особлива комісія суддів. Перемоги не присуджували тому, хто використовував заборонені прийоми або вбивав суперника, хай навіть ненавмисно. За спробу підкупити суддів чи навіть сваритися з ними шмагали батогом.

^{Борці. Мармуровий рельєф (Національний археологічний музей в Афінах)}

Переможця ігор називали олімпіоніком. Його нагороджували вінком із гілок священної маслини, що росла біля храму Зевса, а господарів коней, що прийшли першими у перегонах, — пальмовою гілкою. Проте найголовнішою нагородою вважали саму перемогу. Греки вбачали в цьому особливу відзнаку богів. У рідному місті олімпіоніка зустрічали як справжнього героя, влаштовували на його честь бенкети, складали пісні й вірші, встановлювали статуї. Він ставав чи не найповажнішою людиною в місті, до думки якої завжди дослухалися, а обрáзу олімпіоніка вважали образою всього міста, яке він своєю перемогою прославив на всю Грецію.

^{Гесіод. Бронзовий бюст (Національний музей у Неаполі)}

4. Грецькі поети. Театр. Не лише у фізичних вправах і боротьбі за владу змагалися між собою греки. Подейкували, що сам Гомер не соромився доводити вправність у складанні віршів у змаганні з іншими поетами — і зрештою навіть програв у змаганні. Переможцем Гомера називали Гесіода, автора поем «Походження богів» та «Труди й дні». Утвердження полісного устрою сприяло справжньому розквіту грецької поезії. Більшість поетів цієї доби були аристократами, адже лише знать, не обтяжена щоденною важкою працею, мала багато вільного часу для здобуття гарної освіти, читання та складання віршів. Чимало поезій, власне, й розповідає про безтурботне життя їхніх авторів та розмови у дружньому колі за келихом вина. З інших віршів ми можемо дізнатися й про ставлення поетів до громадських справ.

^{Алкей і Сафо. Зображення на вазі (Мюнхенське античне зібрання)}

Так, поет Алкей, що походив з острова Лесбос, часто ганьбив тиранів та законодавця Піттака. Мегарець Феогнід заходився від ненависті до демагогів, які захопили владу в його місті. Натомість Солон у своїх віршах закликав співвітчизників афінян до єдності. Тиртей, який переселився з Афін до Лакедемону, надихавспартанських вояків сміливо битися за батьківщину. А ось паросець Архилох, який був вояком-найманцем, чесно зізнавався, що головне для нього — не перемогти, а вижити за будь-яку ціну. Поетка Сафо, яка, як і Алкей, народилася на Лесбосі, оспівувала насамперед красу природи та кохання. Автором численних повчальних оповідок — байок, що дійшли до нашого часу, вважають Езопа. За легендою, він був рабом і жив, як і його господар, на острові Самос.

Улюбленим мистецьким видовищем більшості еллінів став театр. У перекладі з грецької це слово й означає «видовище». Але винайшли театральне мистецтво не в Греції. Мистецтво вистави — особливої дії, що супроводжується перевтіленням її учасників, — народилося в Єгипті. Там вистави відбувалися під час свят на честь Озіріса, і їхні учасники таким чином «розповідали» міфи про цього бога. Пізніше з’явилися актори, які розігрували перед глядачами і побутові сценки.

Першими греками, які запозичили єгипетську забаву, були тирани. Вони шукали засоби зміцнити свою владу, і для цього підтримували вшанування бога Діоніса (якого вважали «ближчим» до народу, аніж олімпійські боги). На честь божества влаштовували свята, під час яких учасники співали разом і переодягалися у козячі шкури, перевтілюючись таким чином у міфічних супутників Діоніса — сатирів. Періандр у Коринфі, а потім Пісістрат в Афінах започаткували під час цих свят змагання на кращу виставу.

Урочисті вистави називалися трагедіями (у перекладі з грецької — «піснями цапів», на згадку про перевдягання співців хору). Від цього слова походить українське слово «трагічний», тобто пов’язаний із великим нещастям. Трагедія і справді налаштовувала глядачів на суворий лад. Зазвичай вона переповідала якийсь із міфів, але водночас ставила перед глядачами питання, які стосувалися їхнього власного життя та життя громади. Саме тому греки, навіть якщо добре знали зміст міфу, з цікавістю спостерігали за тим, що відбувається на сцені.

^{Папірус з віршами Архилоха (Кельнське зібрання папірусів)}

^{Актор, що грає роль раба. Керамічна статуетка (Лувр)}

За часів «необмеженої свободи» в Мегарах поет Сусаріон створив ще один вид вистави — комедію. Це слово з грецької перекладається як «селянська пісня», адже комедія народилася зі сценок, які селяни розігрували під час обжинків. Від нього походять українські слова «комічний» і «кумедний», тобто смішний. Комедія висміювала знайомі глядачеві ситуації, що траплялися у житті громади, та відомих людей. Події, про які розповідала комедія, зазвичай були вигадані її автором. Актори могли перевтілюватися і в героїв міфів, і у звичайних людей, і в інших живих або навіть неживих істот — головне, щоб глядач зрозумів, кого зі співгромадян вони висміювали, і сам сміявся від душі.

^{Танок селян. Зображення на вазі (Метрополітен-музей)}

5. Перші філософи. Великою повагою у давніх греків користувалися люди, які намагалися зрозуміти, як влаштований навколишній світ, розібратися в устрої суспільства і пояснити іншим, як слід себе поводити. Поради освічених людей цінували ще й тому, що на безліч запитань, які виникали в житті громади, не давали і не могли дати вичерпної відповіді жерці. Якщо греки вагалися з вибором, то часто зверталися за оракулом, проте коли потрібно було створити писані закони або припинити сварку між мешканцями міста, запрошували мудреця. Любов до мудрості грецькою звучить як філософія, тому мудреців греки називали філософами.

^{Фалес Мілетський. Гравюра з давньогрецького бюсту}

Філософи насамперед навчали греків життєвої мудрості — знати міру, не робити іншим того, чого не бажаєш собі, цінувати дружбу, дотримуватися даного слова, турбуватися не лише про себе, а й про інших, шанувати закон, який має бути вищим за свавілля володаря. Філософами були і Солон, і Періандр, але найбільше шанували Фалеса з міста Мілет, який жив у 624—548 роках до нашої ери. Його родина походила з Фінікії, а сам він тривалий час жив у Єгипті, де спілкувався з місцевими жерцями. Спираючись на їхні знання, він зробив багато відкриттів у геометрії, астрономії та інших науках. Найбільше він здивував співвітчизників, коли передбачив сонячне затемнення. А коли Фалесу почали дорікати, що, міркуючи про всесвіт, він не бачить, що відбувається в нього під ногами, філософ довів, що з наукових знань можна отримати і неабияку практичну користь. Зрозумівши за відомими лише йому ознаками, що країну чекає рясний врожай маслин, мудрець тишком придбав усі олійні у місті, а коли врожай і справді перевищив усі сподівання, продав їх утричі дорожче. Мілетський тиран Фрасибул зробив Фалеса своїм радником і справді дослухався до його порад. Хоча, цілком можливо, що володар просто хитрував — адже дії тирана тепер заздалегідь вважали мудрими, підказаними самим Фалесом.

^{Геракліт Ефеський. Мармуровий бюст (Капітолійський музей)}

Філософи часто поєднували участь у громадських справах із науковими дослідами. Щоправда, кожен пропонував свої власні відповіді на пекучі питання. Якщо Фалес вважав, що все на світі походить з води, то один із його учнів називав першоджерелом повітря, а Геракліт — вогонь. Філософ Анаксімандр першим дійшов висновку, що закони діють не лише в суспільстві, але й в природі, а Демокріт назвав неподільні частинки, з яких складається світ, атомами.

Деякі філософи спробували перетворити свої погляди на щось подібне до віровчення. Найвідомішим із них був Піфагор. Він жив у 576—495 роках до нашої ери, вчився у Фалеса, за його порадою відвідав Фінікію та близько тридцяти років провів у Єгипті. Після повернення оселився в Італії. Там створив свою школу (так називають не лише навчальний заклад, а й наукове чи філософське вчення) та спілку однодумців, які таємно сповідували його вчення. За переказами, учасники цієї спілки жили за доволі суворими правилами, але водночас були приязними у спілкуванні і дуже цінували дружбу.

^{Піфагор Самоський. Мармуровий бюст (Капітолійський музей)}

Самого Піфагора вважали не лише мудрецем і вченим (одна з теорем і досі носить його ім’я), а й провидцем і навіть чаклуном. Подейкували, що він спілкується з дикими звірами, а одного разу, мовляв, навіть річка відповіла на його привітання. Можливо, на виникнення подібних легенд наштовхнули деякі вислови самого філософа. Адже Піфагор вірив у переселення душ — він був упевнений, що людська душа після смерті перевтілюється в інших людей, тварин або навіть у камені. Саме завдяки такому «переселенню», на думку філософа, люди накопичують необхідний досвід і осягають закони природи.

Піфагор був переконаний, що першоосновою всесвіту є числа та їхні співвідношення між собою, головне завдання мудреця — знайти і зрозуміти, які з них є правильними і створюють гармонію. Тому найпершою і головною наукою піфагорійці вважали математику, а найшляхетнішим мистецтвом — музику. За допомогою музики вони навіть лікували хворих.

Розділ IV. Об’єднання стародавніх цивілізацій

Ассирійська держава

1. Початки історії Ассирії. До середини I тисячоліття до нашої ери більшість держав були невеликими за розмірами — зазвичай місто або кілька міст із прилеглою округою. Окремі володарі збирали під своєю владою цілі країни і навіть приєднували деякі сусідні землі — проте це були швидше поодинокі винятки із загального правила. Лише з розвитком господарства, торгівлі й обміну між народами, широким розповсюдженням заліза, змінами у духовному житті людства почали утворюватися так звані «світові держави», які об’єднували одразу кілька країн і десятки різних народів.

Першими на цей шлях стали володарі Ассирії. Ця невеличка держава, що виникла на берегах Тигру навколо міста Ашшур, тривалий час майже нічим не виділялася серед численних царств Месопотамії. Хіба що ассирійські купці здавна торгували не лише з сусідами, а й з віддаленими краями — Сирією, Палестиною, Анатолією. Проте це ніяк не позначалося на становищі Ассирії, яку приєднували до своїх володінь і аккадський цар Саргон, і вавилонський цар Хаммурапі.

^{Ашшур на початку I тис. до н. е.}

2. Ассирійське військо. Поступово мешканці Ассирії навчилися давати відсіч загарбникам і самі почали зазіхати на землі сусідів. Цар Тіглатпаласар III створив постійне військо, або ж, як ще кажуть, армію, що складалася з піхоти, колісниць і кінноти, яка легко долала великі відстані й завдавала ворогам несподіваних і дошкульних ударів. Піші вояки були озброєні залізними мечами та вдягнуті у панцир із міцних металічних пластинок. Для захисту вони використовували також великі щити, якими опікувались помічники-щитоносці. Вояки постійно тренувалися для того, щоб здійснювати далекі переходи. Для переправи через річки у кожного з них були шкіряні мішки — бурдюки. В разі потреби бурдюки наповнювали повітрям і, спираючись на них, пливли.

^{Тіглатпаласар III. Рельєф з Кальху (Британський музей)}

У війську також були особливі загони, які будували дороги і мости, а під час облоги міст — робили підкопи під їхні мури. На озброєнні ассирійців були й особливі пристрої для здобуття фортець — за допомогою тарана, тобто окованої залізом колоди, що розгойдувалася на ланцюгах, вибивали ворота і ламали стіни, а за допомогою катапульти закидали ворогів кам’яними ядрами та розпеченою смолою. В армії панувала жорстока дисципліна, царі намагалися здобути перемогу за будь-яку ціну, мало зважаючи на жертви серед власних вояків, що вже казати про ворогів чи мирне населення.

^{Ассирійська кіннота. Рельєф з Кальху (Британський музей)}

^{Здобуття міста. Рельєф з Кальху (Британський музей)}

3. Загарбання ассирійських царів. Майже щороку ассирійці вирушали в загарбницькі походи і чи не щоразу поверталися із багатою здобиччю — коштовностями, худобою, рабами. Пограбовані країни ставали частинами єдиної Ассирійської держави.

За кілька десятків років така доля спіткала усю Месопотамію з Вавилоном, Сирію з Дамаском, Фінікію та Ізраїль. У Єгипті в цей час панували царі сусідньої Нубії, але ассирійський цар Сінаххеріб завдав нубійцям важкої поразки і приєднав єгипетські землі до власних володінь. Поширили свою владу ассирійці й на деякі землі, заселені арабськими й іранськими племенами — зокрема, Мідію і Персію. Інші сусідні народи і держави змушені були визнати свою залежність від Ассирії і сплачувати їй данину. Проте і цьому вони раділи. Адже мешканців захоплених територій завойовники часто просто переганяли, немов худобу, в далекі й незнайомі для них краї, а «звільнені» таким чином землі заселяли такими ж переселенцями з інших місць. Ассирійські царі сподівалися, що народи, перемішані таким чином, не зможуть чинити опір завойовникам. Спочатку так і було, проте з часом це лише зміцнило ненависть до загарбників. Столицю Ассирії численні її піддані називали «містом крові» і «лігвом левів».

^{Ассирійська держава за часів найвищої могутності}

Порівняння з левами, щоправда, ассирійським володарям подобалося. Адже вони із задоволенням уподібнювали себе «царям звірів», а полювання на хижаків було їхньою улюбленою розвагою. Хизуючись своєю силою, що несла горе і руїну підкореним народам, ассирійські володарі вважали себе не лише руйнівниками, а й великими будівничими. Чи не кожен цар намагався звести для себе нове місто-резиденцію. Так, завдяки примхам володарів поряд з Ашшуром спочатку був заснований Кальху, потім Дур-Шаррукін, а зрештою — Ніневія. Зазвичай у центрі міста-резиденції височів оточений високими мурами палац. Палаци будували з розмахом, прикрашали численними барельєфами із зображенням царських перемог, сцен полювання, портретів царів та їхніх небесних покровителів, а на чатах біля воріт ставили величезних кам’яних биків із крилами — символів добрих духів-охоронців.

^{Зал царського палацу у Ніневії (реконструкція О. Лейярда)}

4. Ашшурбаніпал і його бібліотека. Найвищої могутності Ассирія досягла за правління Ашшурбаніпала. Одразу після здобуття престолу йому, щоправда, довелося придушувати численні повстання підданих — у Єгипті, Фінікії, Вавилонії. Заколот у Вавилоні очолив рідний брат царя, ображений, що його усунули від влади. Але військове щастя було на боці нового володаря. Він не лише відвоював Єгипет, а й поширив свої володіння до самої Нубії. Намісником приєднаних земель став відданий ассирійському цареві лівієць Псамметіх. Цар Тіра сам здався на милість переможця. Брат Ашшурбаніпала, коли зрозумів, що Вавилона йому не втримати, кинувся у вогонь. Ассирійську владу зрештою визнала навіть гірська країна Урарту, яка до того зберігала самостійність.

^{Ашшурбаніпал. Зображення з рельєфу у Ніневії (Британський музей)}

Але Ашшурбаніпал не лише карав і руйнував. Він також намагався відбудувати зруйноване війнами та часом. Цар наказав відновити храми у Вавилоні та інших містах Месопотамії. Новими будівлями була прикрашена Ніневія. Ашшурбаніпал зібрав величезну бібліотеку. Сотні тисяч клинописних табличок, кожна з яких мала свій номер, зберігали в особливому приміщенні на полицях у чіткому порядку — так, щоб кожну з них можна було швидко знайти. Деякі з табличок робили в кількох примірниках, щоб їх одночасно могли читати кілька людей. До Ніневії привозили книжки з усіх підкорених ассирійцями земель, а зі стародавніх або ж рідкісних табличок виготовляли копії. Царська бібліотека перетворилася на скарбницю знань, що їх за кілька століть здобули народи Месопотамії, Анатолії й Єгипту.

5. Навала кочовиків. Загибель Ассирії. Зламавши опір майже всіх сусідніх держав, змусивши їх або визнати владу Ніневії, або сплачувати важку данину, Ашшурбаніпал зіткнувся з іншою загрозою. Саме того часу, коли Ассирія здобувала все нові й нові землі, у далеких причорноморських степах племена скіфів перемогли своїх сусідів — кімерійців. Позбавлені пасовиськ, кімерійці у пошуках нових місць для життя сунули на південь, руйнуючи все, що зустрічалося на їхньому шляху.

^{Кімерійський кинджал (Київський археологічний музей)}

Найбільше постраждали від навали кочовиків держави, що утворилися на місці Хеттського царства, в Анатолії. Деякі з них були знищені, інші — пограбовані. Грецьким містам вдалося відбити навалу, а цар Лідії змушений був звернутися по допомогу до Ашшурбаніпала. Проте навіть вишколене ассирійське військо, яке до того майже не знало поразок, із кочовиками впоратися не змогло. Зрештою довелося звертатися за підтримкою до ворогів кімерійців — скіфів, адже вони вже знали, як тих перемагати.

^{Міська брама Ніневії Фото XXI ст.}

Скіфській кінноті справді вдалося здолати нападників, проте нові союзники Ассирії самі швидко перейшли від захисту її земель до грабунку. І якщо від нападів кімерійців страждала насамперед Анатолія, то скіфи спустошували найбагатші володіння Ашшурбаніпала — Месопотамію, Сирію, Палестину, діставалися навіть долини Нілу. Скориставшись послабленням Ассирії, Псамметіх оголосив себе фараоном та відновив незалежність Єгипту. Самостійність повернула собі й Мідія.

Скіфів вдалося приборкати лише за кілька років, проте Ассирійська держава була знесилена. До того ж після смерті Ашшурбаніпала його спадкоємці пересварилися між собою. Цим одразу ж скористалися підкорені народи. 626 року до нашої ери проти влади Ніневії повстали семітські племена халдеїв, які населяли тоді південь Месопотамії. Їхній ватажок заручився підтримкою мідійців. Спільними зусиллями союзники розгромили ассирійську армію, захопили і знищили Ніневію. Володіння Ассирії були поділені між Мідією, Лідією, Єгиптом і новоствореним Халдейським царством, столицею якого став Вавилон.

Халдейське царство

1. Халдейська держава за часів Навуходоносора II. Спочатку Халдейському царству належала тільки Месопотамія. Але цар Навуходоносор II розширив межі своєї держави. Халдейське військо здобуло Сирію, яку вже намагався прибрати до своїх рук єгипетський фараон. Далі настала черга Фінікії та Палестини. Навуходоносор II кілька разів брав штурмом Єрусалим і врешті-решт приєднав до своїх володінь Юдею. Облога Тіра завершилася мирною угодою: міська громада визнала владу Халдеї, але водночас зберегла самоврядування і навіть власного царя. Навуходоносор II прагнув здобути і Єгипет, але це йому не вдалося. Проте халдейське підданство визнали деякі арабські племена.

^{Навуходоносор II. Малюнок з печатки}

Усі захоплені землі були поділені на округи, на чолі яких стояли призначені царем намісники. Намісників вважали виконавцями царської волі, їм підпорядковувалися усі чиновники відповідної округи. Але окремі міські громади зберегли самоврядування. Внутрішній устрій фінікійських міст, скажімо, залишився майже таким, яким був за часів їхньої незалежності. Найбільшими містами Месопотамії керували ради старійшин, що складалися з представників поважних та заможних родин. Очолював таку раду зазвичай верховний жрець місцевого божества. Рада розв’язувала суперечки між мешканцями міста і виступала від їхнього імені перед царем. Час від часу скликали і збори всієї міської громади. Проте головували на них царські чиновники, і саме вони найчастіше визначали питання, які розглядали на зборах.

^{Халдейське царство і приєднані до нього землі}

Як і ассирійські царі, Навуходоносор II виселяв деякі непокірні народи з їхньої батьківщини. Але робив він це не так часто і не так завзято. Скажімо, євреїв із Юдеї було переселено до околиць Вавилона, але й на новому місці вони мали певне самоврядування. На відміну від співплемінників з Ізраїлю, юдеї зберегли свою мову, культуру і віру (що згодом отримала назву юдаїзму). Вони гуртувалися навколо молитовних домів — синагог, і це завадило розчиненню євреїв серед інших підданих халдейських.

2. Вавилон — «столиця світу». Центром величезної Халдейської держави був Вавилон. Цар Навуходоносор II намагався перетворити його не лише на найбільше, а і найкрасивіше місто того­часного світу.

^{Брама Іштар (Пергамон-музей)}

У Вавилоні нараховували тисячі вулиць і кілька сотень площ. Царський палац, будинки вищих сановників і найповажніших мешканців міста оточували сади і парки. Найвідомішими з них були так звані Висячі сади. Називали їх так, бо дерева і кущі висаджували на штучних терасах. Завдяки постійному поливу вони зеленіли навіть у найспекотніші дні, створюючи тінь і прохолоду для відвідувачів царського палацу. Висячі сади вважали одним із семи див світу — хоча греки чомусь були впевнені, що їх створили за наказом не Навуходоносора, а ассирійської цариці Семіраміди.

^{Вавилон у VI ст. до н. е.}

Вавилон оточили високими і міцними мурами. Зруйнувати їх не міг жоден таран — завширшки мури були такими, що ними могла проїхати лава з шести колісниць. Вісім міських брам були оббиті міддю і захищені могутніми вежами. Найвеличнішою і найошатнішою була брама, присвячена богині Іштар, викладена синьою глазурованою цеглою і прикрашена зображеннями левів, коней і драконів. Від брами Іштар розпочинався широкий проспект — так звана «дорога процесій», що вела до головного храму міста і всієї держави — храму Мардука.

Сам храм мав вигляд східчастої вежі й сягав висоти 90 мет­рів. Вершина його була прикрашена синьою глазурованою плиткою і золотом. Тут був вівтар. Перед статуєю Мардука, що сидів на золотому троні, приносили жертви. Храм справляв таке приголомшливе враження на сучасників, що вони вважали його тією самою «вежею до небес», яку колись будував цар Уруку Енмеркар. Давня шумерська оповідка перетворилася на легенду про Вавилонську вежу. Вавилон справді став символом влади, що намагалася зрівнятися з богами, і місцем нечуваного змішування народів, мов і культур, справжньою «столицею світу».

^{Храм Мардука у Вавилоні (сучасна реконструкція)}

3. Царі і жерці. Найвпливовішою суспільною верствою в Халдеї були жерці. Їх слухалися навіть царі. Вважали, що лише жерцям відома воля богів, про яку дізнавалися, спостерігаючи за рухом зірок і планет. Астрономія і астрологія досягли за царювання Навуходоносора II нечуваного розвитку. За переказами, мешканці Халдеї, незалежно від їхнього майнового і суспільного становища, не наважувалися розпочинати будь-які важливі справи без поради жерця.

^{Жрець. Керамічний бюст (Метрополітен-музей)}

Жерці від цього мали неабиякий зиск. До того ж, на користь храмів кожен мешканець Халдеї мав сплачувати одну десяту своїх доходів. За збором десятини прискіпливо стежили особливі чиновники — щоб уникнути покарання за несплату, селянам та ремісникам часто доводилося закладати майно чи навіть віддавати своїх дітей у рабство. Царі дарували храмам хліб, вовну, худобу, рабів, а також срібло й золото.

Не соромилися жерці й «підробляти» торгівлею та лихварством. Лихварство в Халдеї взагалі набуло якнайширшого розповсюдження, ним займалися і приватні особи, і справжні «торговельні компанії», засновані у Вавилоні ще за часів ассирійського панування. До того ж, торгували і давали позики не лише вавилоняни. Створення великої Халдейської держави стало справж­нім подарунком для фінікійських купців, які дістали можливість вільно пересуватися і торгувати в усіх її володіннях — від Середземного моря до Перської затоки. Навіть «особистим торгівцем» царя Навуходоносора II був фінікієць.

Утім, навіть найзаможніші купці та приватні лихварі поступалися своїми багатствами храмам, що володіли кращими землями й тисячами невільників. Ніхто не міг змагатися з жерцями і за участь у державних справах. Вплив «божих слуг», і без того значний за часів Навуходоносора II, ще більше посилився після його смерті. Доходило до того, що саме жерці саджали на трон того чи іншого претендента на царський престол.

^{Циліндр із повідомленням про відновлення Набонідом храмів у Харрані і Сіппарі (Британський музей)}

Проте цар Набонід поступатися своєю владою не бажав. Він обмежив привілеї храмів Мардука і проголосив головним божеством своєї держави місячного бога Сіна. Ображені жерці з цим не змирилися і почали підбурювати столичних мешканців до спротиву цареві. Остерігаючись замахів на своє життя, Набонід несподівано переїхав до Тейми — невеличкого поселення посеред Аравійської пустелі. Намісником залишеної столиці став царевич Валтасар. Щоправда, це лише зміцнило ненависть вавилонських жерців до Набоніда. Вони лише чекали слушної нагоди, аби скинути знавіснілого ­монарха.

Утворення Перської держави

1. Кир стає царем. Східною сусідкою Халдейської держави була Мідія. Після падіння Ассирії мідійські царі значно розширили межі своєї держави, приєднавши не тільки землі, розташовані навколо Ніневії, а й майже весь Іран, Вірменію і частину Анатолії. Лише на річці Галіс мідійців зупинило військо царя Лідії. Кілька днів вояки стояли один проти одного і не наважувалися розпочати бій. А коли раптом з неба зникло світило — сталося сонячне затемнення, — володарі вирішили, що краще укласти мир і розділити Анатолію навпіл між собою.

Угода була вигідною насамперед для мідійського царя, адже й ті землі, що йому вдалося захопити, він ледве утримував. Бунтували навіть споріднені з мідійцями перси — народ, який мешкав на півдні Ірану, біля сучасної Перської затоки. Щоб заспокоїти їх, цар змушений був віддати заміж за перського ватажка свою доньку. Вона народила сина на ім’я Кир. За легендою, провісники попередили володаря, що онук в майбутньому стане царем, і тоді монарх наказав його вбити. Але наказу не виконали, Кир зріс і повстав проти дідуся. Мідійська знать, незадоволена власним володарем, разом із військом перейшла на бік повстанців. Кир захопив столицю і змусив діда визнати його царем, віддавши всі свої володіння. Щоправда, відтепер у величезній державі панували не мідійці, а перси, тож і саму її почали йменувати Перською. Або ж державою Ахеменідів — за назвою династії, до якої належав її новий володар.

^{Кир Великий. Малюнок з рельєфу з Пасаргад}

Кир, який згодом отримав прізвисько Великого, своє царювання розпочав із того, що не завершили мідійці, — пішов війною на Лідію. Лідійського царя Креза вважали чи не найбагатшою людиною тогочасного світу, бо він володів славетними золотими копальнями. За легендою, цар якось хизувався своїми статками перед афінським законодавцем Солоном, але той передбачливо порадив йому «не називати нікого щасливим до завершення його життя». Напередодні війни з Киром Крез звернувся за порадою до дельфійської піфії, і вона напророкувала йому, що, «перейшовши річку, він згубить велике царство». Підбадьорений пророцтвом, Крез вирушив у похід, але з’ясувалося, що зруйнував він власну державу, бо перси перемогли і приєднали Лідію до своїх володінь. Кир наказав спалити Креза живцем, і лише коли той перед, здавалося б, неминучою смертю розповів йому про попередження Солона, скасував страту.

^{Знатний перс. Керамічний бюст (Національний музей у Тегерані)}

За кілька років перський цар підкорив і грецькі міста, розташовані в Анатолії. Мілет взагалі поквапився визнати владу Кира ще до завоювання ним Лідії. Усі приєднані поліси зберегли самоврядування — але на чолі кожного з них тепер стояв відданий персам тиран.

2. Здобуття Вавилона і загибель Кира. Головною метою загарбницьких прагнень Кира було здобуття «столиці світу» — Вавилона. До війни з персами готувався і Набонід. Проте невдоволене царем жрецтво та підкорені народи свого володаря не підтримували, сподіваючись на Кира як на визволителя. І перси робили все, аби виправдати ці сподівання. Врешті-решт, коли війна почалася, перевага була на боці Кира. Відчайдушний спротив війська на чолі з царевичем Валтасаром не зміг зупинити наступу завойовників. Царевич покладався лише на міцні вавилонські мури.

За переказами, Валтасар був настільки впевнений у неприступності міста, що майже не спостерігав за діями ворожого війська, гаючи час у розвагах і пиятиках. Легенда стверджує, що серед бенкету, коли Валтасар по-блюзнірськи пив вино із храмового посуду, раптом з’явилася вогняна рука, що накреслила на стіні три загадкових слова. Перекласти їх зміг лише пророк Даниїл, який і повідомив царевичу — «обчислив бог царство твоє і зважив душу твою, розділене твоє царство і роздане ворогам». Саме в цей час перси відвели воду Євфрату в заздалегідь викопаний канал і суходолом — повз мури — увірвалися до Вавилона. Жерці відкрили їм браму царського палацу. Валтасара схопили і стратили, а Набоніда Кир залишив серед живих і навіть відрядив керувати однією з віддалених земель своєї держави. Усі підкорені халдеями краї увійшли до складу Персії.

^{Валтасарів бенкет. Малюнок В. Сурикова}

Невдовзі загинув і сам Кир. Під час війни із племенами саків, які очолювала войовнича Томірис, перси хитрістю захопили табір кочовиків і вбили її сина. Мати пообіцяла по­мститися. Не вступаючи у великі битви з ворогом, саки у дрібних сутичках знесилили перське військо і в одному з боїв таки вбили Кира. Томірис наказала відрубати йому голову і кинути її в бурдюк із кров’ю — «щоб ненаситний цар нарешті напився». Тіло Кира згодом викупив його син Камбіз, який поховав його на батьківщині. Могила Кира збереглася і до наших днів.

^{Могила Кіра Великого в Пасаргадах}

3. Завоювання Єгипту. Внутрішній устрій Перської держави. Камбіз продовжив батькові завоювання й 525 року до нашої ери приєднав до Персії Єгипет. Фараона зрадили його найближчі воєначальники. Єгипетське військо і загони найманих вояків — переважно греків — чинили відчайдушний опір, але перевага була на боці персів. Цар захопив Мемфіс і стратив найзапекліших його оборонців. А от фараону подарував життя. Щоправда, престолу він був позбавлений, а новим фараоном проголосили перського царя.

Перси зазвичай майже не змінювали внутрішнього устрою завойованих ними країн. У межах єдиної держави співіснували звиклі до деспотії єгиптяни, сирійці та мешканці Месопотамії, міські громади фінікійців і греків, самоврядні міста тієї ж Месопотамії та майже первісні іранські та арабські племена. Царю було досить беззаперечного визнання його влади та своєчасної сплати податків. Навіть володарям підкорених країн зазвичай залишали життя і майно, залучали їх до царського почту, а іноді навіть призначали їх намісниками. Особливою прихільністю Ахеменідів користувався фінікійський Сідон. Його купці отримали право вільної торгівлі у всіх перських володіннях, а сідонському царю зазвичай доручали керувати об’єднаним флотом, що складався насамперед з фінікійських кораблів.

^{Камбіз здобуває Єгипет. Малюнок з печатки}

^{Перська держава за часів Кира Великого і його нащадків}

Перські володарі сповідували вчення Заратуштри, однак не намагалися нав’язати його підкореним народам. Вони не лише шанували місцеві звичаї й місцевих богів, а й представляли своє панування як втілення їхньої волі. Так, скажімо, у Вавилоні царя вважали виконавцем волі Мардука, а в Єгипті — Амона-Ра. Кир повернув зображення богів, відібраних у міст Месопотамії Набонідом, дозволив євреям повернутися до Юдеї та відбудувати в Єрусалимі храм Ягве.

Водночас перси намагалися запозичити у завойованих народів їхні здобутки в господарстві та культурі, а також — навички державного управління. Царі прагнули бути подібними до фараонів, халдейських або ж ассирійських володарів, будь-який наказ яких піддані мусили виконувати без заперечень. Це дуже не подобалося перській знаті, яка поступово втрачала свої привілеї та вплив на царів, що оточували себе вихідцями з підкорених земель.

Персія за часів Дарія I

1. Заколот перської знаті й обрання царем Дарія I. Невдовзі після захоплення персами Єгипту проти Камбіза повстав його власний брат Бардія. Камбіз вирушив придушувати заколот, але в поході несподівано помер. Царем став Бардія. Щоправда, 522 року до нашої ери й він став жертвою змови. Бардію вбили семеро заколотників із найповажніших родин перської знаті. Приголомшеним підданим оголосили, що вбитий володар насправді був не справжнім царем, а лише самозванцем, який захопив владу, скориставшись тим, що був схожим на володаря. Нового царя заколотники вирішили обрати зі свого кола, домовившись, що ним стане той, чий кінь першим заірже на світанку. Так вибір зупинили на Дарієві, далекому родичеві Кира, який, аби ствердити свою владу, згодом одружився на Кировій доньці.

Щоправда, навіть серед персів не всі й не одразу визнали Дарія I царем. Та й серед підкорених народів було багато тих, хто не повірив у розповідь про самозванця на престолі. Перші роки свого правління новий цар був змушений придушувати численні повстання та заколоти, підкорюючи наново країну за країною.

Аби увічнити пам’ять про свої перемоги, Дарій I наказав вибити розповідь про них на височенній скелі. Щоб ніхто в майбутньому не зміг пошкодити напис, усі підходи до нього були зруйновані. Розповідь і справді пережила не лише царя, а й саму Перську державу. Коли до неї дісталися історики, навіть мови, якими була записана розповідь, були забуті, а клинопис дехто вважав не письмом, а чудернацьким візерунком. Проте марнославство перського царя принесло і неабияку користь — саме завдяки напису на скелі, зробленому за його наказом, вдалося віднайти ключ до історії Месопотамії та інших давніх держав, що об’єднали під своєю владою володарі Персії — «країни країн».

^{Напис Дарія I на Бехистунській скелі (сучасний вигляд)}

2. Реформи Дарія I. Отримавши владу з рук знаті, невдоволеної зміцненням царської влади, Дарій I насправді посилив її ще більше. Лише привілеї родин колишніх заколотників були збережені й розширені, але за умови беззаперечного визнання царської волі. Одного із соратників Дарій I стратив лише за підозру, що той надто наполегливо намагався потрапити до царського помешкання. Решта підданих мали сприймати кожне слово царя як закон.

^{Дарій I. Рельєф з Парси}

Щоб легше було керувати величезною державою, Дарій I поділив її на 20 округів, або сатрапій. Вони так називалися, бо намісників, що їх очолювали, називали сатрапами. З перської це слово перекладається як «захисник» і має спільне походження зі словом «кшатрій», але в наш час сатрапами називають керівників-самодурів, які не визнають жодного авторитету, окрім власного начальства. Перським сатрапам підпорядковувалися усі чиновники доручених їм земель. Лише військові загони мали власних начальників, які слухалися не сатрапів, а самого царя.

^{Текст листа Дарія I одному з сатрапів, вибитий на камені (Лувр)}

Головним обов’язком сатрапа був своєчасний збір податків до царської скарбниці. Той, хто не сплачував їх своєчасно або приховував щось від чиновників, міг позбутися не лише майна, а й особистої свободи чи навіть життя. А щоб податки потрапляли до державної скарбниці, а не до кишень сатрапів, до намісників були приставлені шпигуни, яких називали «очима та вухами царя».

Розмір податків був встановлений для кожної сатрапії окремо. Щоб полегшити їх збір, Дарій I запровадив єдині для всієї держави золоті гроші — їх називали дариками. Цар намагався сприяти розвитку торгівлі й ремесел, за його наказом будували дороги до найвіддаленіших земель. Шлях, що з’єднував найбільші міста, називали «царським».

^{Золотий дарик}

Щоб накази володаря швидше доходили до сатрапів, Дарій I створив пошту. Для цього на дорогах були організовані особливі пости, в яких чергували царські гінці. Щойно до них потрапляв лист від володаря або володареві, вони вирушали в подорож до наступного посту. Так, переходячи з рук до рук, царські послання за лічені дні потрапляли до будь-якого куточка держави.

3. Війни з індійцями та скіфами. Персія за часів найвищої могутності. Дарій I не лише відновив владу над землями, які приєднали до Персії його попередники, а й ще більше розширив межі держави. Він побудував канал, який з’єднав Ніл із Червоним морем. Скориставшись ним, перські кораблі обійшли навколо Аравійського півострова. Інший флот був спрямований Дарієм I до Індії. Отримавши докладні розповіді про цю країну, у військовий похід вирушив і сам цар. Щоправда, йому вдалося підкорити лише землі в долині Інду, з яких була утворена нова сатрапія. Держави, розташовані далі на схід, зберегли свою незалежність.

514 року до нашої ери Дарій I із величезним військом вирушив на захід. Піддані греки збудували для перського володаря мости через протоку Босфор і річку Дунай, за якою мешкали племена скіфів. Розуміючи, що сили нерівні, скіфські загони вирішили не приймати бою, а почали відступати в глиб країни, знищуючи джерела і спалюючи пасовиська. Перське військо дійшло аж до берегів Азовського моря, але так і не підкорило країни. А коли Дарій I обурився, скіфи надіслали замість «землі й води» дивний подарунок — птаха, жабу, мишу і п’ять стріл. Радники царя пояснили, що це попередження: «Забирайтеся з нашої землі хоч повітрям, хоч водою, хоч мишачою стежкою, якщо не хочете бути знищені». Володар величезної держави зрозумів, що цього разу зазнав поразки. І, полишивши свій табір, швидко вирушив додому. Скіфія залишилася непідкореною, проте владу Дарія I визнала Фракія і Македонія. А трохи згодом до Персії прибули посли з Афін, які теж зголосилися надати цареві «землю і воду».

^{Брама народів у Парсі (сучасний вигляд)}

^{Тронний зал царського палацу у Парсі (сучасний вигляд)}

Перський цар відтепер вважав себе мало не володарем всього світу. Щоб засвідчити свою могутність, Дарій I збудував нову столицю своєї держави — Парсу. Місто було зведене на високому насипу біля підніжжя гір. Кожен, хто прагнув потрапити до царського палацу, мав спочатку піднятися широкими сходами і пройти через величний вхід, який дістав назву Брами народів. Головним приміщенням царського палацу була величезна Тронна зала, дах якої утримували високі колони, верхівки яких виконали у вигляді кінських голів. У Тронній залі цар приймав посланців підкорених країн і далеких держав із багатими дарунками. Саме в Парсі на початку кожної весни відбувалася урочиста церемонія зустрічі Нового року. У скелі біля міста ховали померлих володарів величезної держави. І саме тут сходили на престол нові «царі царів».

Греко-перські війни

1. Повстання греків проти перської влади. Якою б сильною і міцною не здавалася Перська держава, утримувати владу над такою кількістю країн і народів її володарям було непросто. Найбунтівливішими підданими Дарія I виявилися греки, які за кілька століть звикли самі вирішувати усі питання громадського життя. Навіть афіняни, представники яких визнали перську зверхність лише на словах і яким це нічого не коштувало, розчарувалися у своєму рішенні, щойно царський намісник почав вимагати від них згодитися на відновлення тиранії. Міста ж, розташовані в Анатолії, змушені були не тільки терпіти нав’язаних персами тиранів, а й сплачувати неабияку данину, тому лише чекали слушної нагоди, аби скинути владу царя.

500 року до нашої ери грецькі громади, що входили до Іонійського союзу, підняли повстання проти персів. Очолив його тиран міста Мілет Аристагор. Проте сили були нерівними, і повстання швидко придушили. Мілет був зруйнований дощенту, всіх його громадян обернули на рабів, мешканці деяких інших міст ледве встигли переселитися до своїх колоній.

^{Грек атакує перса. Зображення на вазі (Національний археологічний музей в Афінах)}

Після цього більшість полісів Балканської Греції, які до повстання були незалежними, вирішили за краще добровільно визнати владу персів. У цьому їх підтримали і дельфійські жерці. Рішуче відмовилися надати Дарію I «землю і воду» лише кілька міст. В Афінах перських посланців зіштовхнули зі скелі, а в Спарті — вкинули до колодязя, примовляючи, що там вони знайдуть і землю, і воду. За звичаями того часу, це була нечувана образа і злочин проти богів.

2. Марафонська перемога. Щоб покарати зухвальців, 490 року до нашої ери Дарій I надіслав до Греції одного зі своїх сатрапів із військом. Вояків у того було не так вже й багато, але значно більше, ніж у будь-якого грецького міста. Перси спалили кілька бунтівливих міст на островах Егейського моря і зрештою зійшли на берег Аттики — поблизу містечка Марафон. Тут їх зустріли афінські гопліти. Команду­вав греками Мільтіад, який під час війни зі скіфами служив у війську Дарія I, тому добре знав військові звичаї персів. Обидва війська довго стояли одне проти одного і не наважувалися розпочати бій. Врешті-решт перси передумали битися і вирішили дістатися до Афін морем. Але щойно кінноту завантажили на кораблі, Мільтіад дав сигнал до наступу.

^{Мільтіад. Мармуровий бюст (Мюнхенське античне зібрання)}

Бій був жорстоким, і у вирішальний момент перським воякам вдалося прорвати лави греків, але афіняни вдарили з боків, і ворог не витримав. Відступ перетворився на панічну втечу, під час якої загинуло більше персів, аніж під час бою.

^{Марафонська битва 2 серпня 490 р. до н. е.}

Щоб сповістити співгромадян про перемогу і попередити про можливий напад із моря, один із молодих вояків побіг до Афін. Не зупиняючись, він швидко подолав відстань у 42 кілометри, вибіг на площу, вигукнув: «Радійте, афіняни, ми перемогли!» — і впав мертвий. Коли перські кораблі таки підійшли до Афін, вони побачили готових до бою мешканців міста і зрозуміли, що краще повернутися додому.

Новина про перемогу під Марафоном швидко облетіла усю Грецію. Переможців шанували як справжніх героїв. Згодом на Олімпійських іграх були навітьзапроваджені змагання з бігу на марафонську дистанцію — ті самі 42 кілометри, що відділяли місце бою від Афін.

^{Ксеркс. Рельєф з Парси}

3. Цар Ксеркс готується до нової вій­ни. Дарій I заприсягся помститися грекам, але помер, не встигнувши виконати обіцянки. Його син і наступник — цар Ксеркс — змушений був спочатку придушувати повстання в інших сатрапіях: у Єгипті й Вавилоні. Новий перський володар ставився до підданих суворіше за батька — він уже не намагався домовитися із єгипетськими жерцями і скасував залишки самоврядування в містах Месопотамії, забрав до Парси і знищив головну вавилонську святиню, статую бога Мардука.

Афіняни розуміли, що в разі відновлення перської влади їх теж нічого доброго не чекає, тому готувалися до війни. Звісно, зібрати таку кількість вояків, які б у відкритому бою могли би протистояти усьому перському війську, місто не могло. Тож на пропозицію одного з ватажків демосу, Фемістокла, афіняни збудували флот із двохсот кораблів, витративши на це все срібло, що видобували в Аттиці.

Спартанці, які кораблів не мали, покладалися на хоробрість і вишкіл свого війська, до якого, як вони сподівалися, мали б приєднатися не лише їхні спільники з Пелопонеського союзу, а й інші греки. Афіняни і справді без вагань віддали своїх гоплітів у підпорядкування спартанським командувачам. Проте багато інших міст вирішило перечекати, сподіваючись, що перська навала їх омине. На заклик до одноплемінників із колоній також майже ніхто не відгукнувся. Зголосився допомогти лише сиракузький тиран Гелон. Проте Ксеркс випередив греків: на його вимогу війну проти Сиракуз розпочали карфагеняни, яких згодом підтримали ще й етруски. Греція опинилася в оточенні.

4. Фермопіли. Навесні 480 року до нашої ери величезне військо персів на чолі із самим Ксерксом вирушило у похід до Греції. Здавалося, що немає жодної сили, здатної йому протистояти. Навіть море, яке на кілька днів «затримало» переправу царських загонів через протоку Геллеспонт, за наказом Ксеркса відшмагали батогами. Супроводжував царське військо величезний флот, споряджений фінікійськими та грецькими підданими перського володаря.

^{Пам’ятник царю Леоніду, встановлений у Спарті}

Щоправда, море і гори таки «допомагали» грекам — шторми нищили ворожі кораблі, а в тісних ущелинах царському війську було важко скористатися чисельною перевагою. Афіняни спочатку сподівалися затримати Ксеркса біля гори Олімп, але змушені були відступити на вимогу місцевих мешканців, які боялися перського гніву. Новим кордоном оборони спартанський цар Леонід обрав ущелину Фермопіли (з грецької цю назву перекладають як «теплі ворота»).

Здивований упертістю оборонців, Ксеркс передав грецькому командувачу послання з двох слів — «склади зброю». Відповідь була не менш стислою — «прийди, візьми». Перський володар намагався налякати греків чисельністю свого війська, заявивши, що перські стріли затулять їм сонце, але ті спокійно відповіли — «битимемося в тіні». І справді, два дні нечисленні грецькі гопліти з успіхом відбивали атаки найбільшого в світі війська. І лише коли персам вдалося розшукати обхідну гірську стежку, стало зрозуміло, що Фермопіл не втримати. Леонід наказав союзникам відступити, а сам із 300 спартанцями та кількома сотнями добровольців з інших міст до останньої краплі крові бився з ворогами. Загинули всі, жодного спартанця персам не вдалося навіть захопити у полон.

^{Фемістокл. Мармуровий бюст (Музей Остії)}

5. Саламін. Об’єднане грецьке військо відступило до Коринфа. Афіни віддали ворогу без бою, і Ксеркс наказав зруйнувати місто разом з усіма храмами — на знак помсти за вбитих царських посланців. Місцеві мешканці ледве встигли перебратися на сусідній острів Саламін, під захист флоту. Остерігаючись того, що союзники кинуть афінян напризволяще, Фемістокл таємно попередив Ксеркса про можливий відступ, порадивши не випускати грецьких кораблів із протоки, яка відділяла Саламін від Аттики. Але цар був настільки впевнений у собі, що вирішив не чекати, а завдати удару першим.

Зранку царський флот увійшов до протоки, і його одразу ж атакували греки. Чисельна перевага загарбників виявилася не такою вже й значною, та й скористатися нею у вузькій протоці було неможливо. До того ж, кораблі перського володаря були занадто важкими і неповороткими. А головне — греки билися із завзяттям, бо розуміли, що захищають батьківщину, власне життя і волю своїх близьких. Більшість ворожих кораблів вони знищили, інші — відступили.

Ксеркс був приголомшений несподіваною поразкою, і цим скористався Фемістокл. Він знову потайки звернувся до царя і повідомив йому, що греки нібито планують знищити переправу з Європи до Азії. Ксеркс вирішив, що краще повернутися додому, та прихопив із собою більшу частину свого війська. Згодом відійшли на північ й інші перські загони.

^{Бронзова колона, встановлена на честь перемоги грецького війська під Платеями (сучасний вигляд)}

6. Остаточна перемога греків. Того самого дня, коли афіняни й їхні союзники здобули перемогу біля Саламіна, сиракузяни у запеклому бою біля міста Гімера розгромили карфагенян. Гелон поквапився укласти мир, щоб мати змогу надати допомогу співвітчизникам в боротьбі із персами, але командувачі об’єднаного грецького війська, побачивши, що ворог відступив, з погордою відмовилися від дружньої пропозиції.

Проте наступного року перси повернулися, хоча й у меншій кількості та без царя (цього разу ними командував один із родичів Ксеркса). Вирішальний бій відбувся біля містечка Платеї. Першими атакували перси, але перемогу врешті здобули греки. За легендою, цього ж дня грецькі кораблі знищили залишки перського флоту біля острова Самос.

^{Пам’ятник Кімону, встановлений у Ларнаці}

Війна на цьому не завершилася, бойові дії тривали ще тридцять років — у Анатолії, Італії, Єгипті, на Кипрі. Спартанці та їхні спільники із Пелопонеського союзу участі в них більше не брали. Воювали афіняни і представники тих міст, що погодилися укласти з ними союз. Скарбницю нового військового об’єднання зберігали на священному для усіх греків острові Делос, тому його називали Делоським союзом.

Фемістокла невдовзі запідозрили в прагненні захопити одноосібну владу і вигнали з Афін шляхом остракізму. Після багатьох поневірянь він знайшов притулок у Персії, де пам’ятали про його поради Ксерксу. Новим афінським коман­дувачем став син Мільтіада — Кімон. За кілька років, щоправда, з міста вигнали і його. Але з часом співгромадяни не лише повернули Кімона на батьківщину, а й знову доручили командування.

^{Греко-перські війни (500—449 рр. до н. е.)}

У тривалій війні з персами траплялися і гучні перемоги греків, і прикрі поразки. Але ні Ксеркс, ні його наступники більше не робили спроб захопити Грецію. Врешті-решт, уже після смерті Кімона була укладена мирна угода. Перський володар визнав незалежність грецьких полісів і пообіцяв не надсилати до Егейського моря свого війська чи флоту. Натомість греки взяли на себе зобов’язання не намагатися захопити інші землі, що належали «царю царів».

^{Ніка — грецька богиня перемоги. Зображення на вазі (Лувр)}

7. Наслідки греко-перських війн. Для персів війна з греками була лише однією з численних воєн, що їхні володарі вели в різних куточках світу. Тому значного впливу на внутрішній устрій величезної держави і настрої підданих перського царя вона не справила. Багато хто навіть вважав похід Ксеркса успішним — бо він-таки покарав греків за підтримку заколотників-мілетців і зневагу до царських посланців. А більшість мешканців Персії навіть не здогадувалася про те, що їхні володарі з кимось воювали, настільки великою була Перська держава.

Зовсім по-іншому ставилися до війни та її наслідків греки. Вони вважали, що не лише відстояли свою незалежність і довели військову вправність. Греки були впевнені, що перемогли ще й завдяки своєму громадському устрою. Адже вільні громадяни грецьких полісів, які билися за свою свободу й гідність, взяли гору над численними, але підневільними перськими вояками, яких часто до бою доводилося гнати за допомогою батога. Водночас перемога над персами спонукала до подальших змін у суспільстві. Грецькі жерці та представники знаті, більшість з яких поквапилися підтримати загарбників, швидко розгубили залишки свого впливу, а демос, на плечі якого ліг увесь тягар війни, відтепер ще рішучіше обстоював своє право на участь у громадському житті.

Афіни за часів Перикла

1. Остаточне утвердження в Афінах демократії. В Афінах демос був налаштований найрішучіше, адже основу військової могутності цього міста становив флот, в якому служили переважно незаможні громадяни. І з кожною військовою перемогою їхні вимоги лунали гучніше. Врешті-решт, у 462 році до нашої ери прихильники демократії здобули остаточну перемогу. Ареопаг був позбавлений більшості повноважень, які перейшли до народних зборів та буле. Майже на всі державні посади відтепер міг бути обраний будь-який громадянин. До того ж, за виконання посадових обов’язків почали платити — спочатку суддям, потім іншим посадовцям, а згодом — і звичайним громадянам за участь у народних зборах. Це дозволило навіть найбіднішим афінянам брати участь в управлінні державою, не турбуючись про те, як при цьому прогодувати себе і свою родину.

^{Монета, карбована в Афінах}

Народні збори зазвичай збиралися раз на десять днів — на пагорбі Пнікс у центрі міста. Брати участь у них і висловлювати свої пропозиції міг кожен громадянин. Не всі, щоправда, користалися такою можливістю, адже не кожен селянин погоджувався залишити своє господарство, щоб відвідати Афіни. Закони та інші рішення на зборах ухвалювали загальним голосуванням присутніх: ті, хто підтримував, кидали до скриньки білий камінець, хто був проти — чорний.

^{Афіни у V ст. до н. е.}

Щоб закон набув сили, він мав бути підтверджений судом присяжних. Цей же суд розглядав кримінальні й цивільні справи, окрім найважчих — засудити громадянина на смерть, скажімо, міг, як і раніше, лише ареопаг. Присяжних в Афінах було аж шість тисяч. Їх щорічно обирали за жеребом з-поміж громадян, яким виповнилося по 30 років. Обранці заздалегідь не знали, в якому складі засідатимуть і які справи вирішуватимуть. Це було зроблено для того, щоб їх не могли підкупити.

Народні збори обирали скарбників та стратегів. Із грецької слово «стратег» перекладають як «очільник війська», проте в Афінах вони не лише були військовими командувачами, а й займалися громадськими справами. Усіх інших посадовців — які стежили за дотриманням законів, правилами торгівлі на ринку, порядком і чистотою на вулицях тощо, — призначали за жеребом. За рік усі призначені звітували перед громадою. Якщо працювали добре, їм дякували, якщо зі своїми обов’язками не впоралися — посадовців карали, зазвичай великим штрафом.

2. Перикл. Більшість посад в Афінах можна було обіймати лише один раз за життя. Виняток становила лише посада стратега. 15 років поспіль першим стратегом обирали Перикла — небожа Клісфена і найвідомішого ватажка прихильників демократії. Саме за доби Перикла Афіни досягли вершини своєї могутності.

Перикл був видатним оратором. На відміну від багатьох своїх сучасників, він не кричав, не жестикулював надміру, намагався не вразити, а переконати слухачів. І це йому вдавалося. Супротивники скаржилися, що перший стратег «може довести, що переміг у боротьбі, навіть після того, як його поклали на лопатки». Прихильники захоплено казали, що промови Перикла влучні, немов блискавка, і його самого напівжартома називали «олімпійцем».

^{Перикл. Мармуровий бюст (Музей Піо-Клементіно)}

Перший стратег домігся не лише оплати праці посадовців, а й підтримки громадським коштом найбідніших громадян. Для селян, які не мали землі, засновували колонії. Ремісників забезпечували роботою на будівництві. Місцевим майстрам щедро платили із державної скарбниці. При цьому сам Перикл за весь час перебування на посаді не збільшив своїх статків ані на одну монету.

Головним своїм завданням перший стратег вважав збільшення могутності Афін. Водночас — як передбачливий політик — він якнайдовше намагався утримати афінян від воєн із сусідами — далекими і близькими. За легендою, останніми словами Перикла, які він вимовив перед смертю, були: «Поки я міг, я нікого з громадян не змусив вдягнути скорботний плащ».

3. Зворотній бік демократії. Розвиток рабства. Демократичний устрій після війни з персами утвердився не лише в Афінах, а і в Аргосі, Сиракузах та багатьох інших грецьких державах. Афіняни, однак, хвалилися, що в жодному іншому місті пересічні громадяни не мали таких широких прав, як на їхній батьківщині. Щоправда, навіть в Афінах, що вже казати про інші поліси, громадяни становили меншість мешканців. Чому? По-перше, у державних справах участі не брали жінки. Навіть припущення, що жінка може на рівних із чоловіками брати участь у народних зборах, грекам здавалося дивним і смішним. По-друге, громадянських прав не мали переселенці з інших міст і їхні нащадки — навіть діти Перикла не могли бути громадянами, бо його дружина народилася в Мілеті. І, нарешті, жодних прав не мали раби. Їх взагалі вважали власністю господаря, як худобу або ж особисті речі.

Афіняни не приховували, що їхнє багатство створювала насамперед праця невільників. У жодній іншій країні тогочасного світу на одну вільну людину не припадало стільки рабів, як у Греції, а за загальною кількістю невільників Афіни поступалися хіба що заможнішому Коринфу. Раби працювали на найважчих роботах — у копальнях, майстернях, у хатньому господарстві й на полях. Поширенню рабства сприяла та обставина, що греки, вирощуючи хліб, маслини і виноград, могли використовувати працю невільників цілорічно, тоді як в інших країнах такої можливості не було. При цьому рабів мали не лише заможні афіняни, а й пересічні ремісники і селяни.

На рабів обертали полонених під час війни, а за мирного часу їх захоплювали пірати чи привозили до Греції з інших країн — зазвичай работоргівці купували або вимінювали невільників у місцевих володарів і перепродували співвітчизникам з вигодою для себе. Торгували рабами на ринках — поруч із худобою, хлібом та посудом.

^{Раби у копальні. Зображення на вазі (Берлінське античне зібрання)}

Раби не були зацікавлені у тому, щоб сумлінно виконувати свої обов’язки, адже все, що вони виробляли, цілком належало їхньому власникові. Тому працювали зазвичай примусово і за слушної нагоди мстилися господарю. Якщо ж траплялася можливість — втікали. Втікачів ловили і жорстоко карали.

Широке використання рабської праці невільників привчало афінян до думки, що будь-яка праця не є гідним заняттям для вільної людини. Зрештою навіть незаможні громадяни вважали за краще жити за рахунок громади чи багатих благодійників, аніж зароб­ляти на хліб власноруч. Слово «нахлібник» грецькою звучить як «парасит»— звідси походить і українське слово «паразит».

4. Афінський морський союз. Якщо афінські громадяни жили за рахунок свого поліса, то самі Афіни — за рахунок інших грецьких міст. На словах мешканці цих міст були не підданими Афін, а лише союзниками, ще від часів боротьби з персами. Проте Перикл спочатку домігся, аби скарбницю Делоського союзу перевезли до Афін, а пізніше почав використовувати спільні кошти на потреби власного міста, перетворивши добровільні внески союзників на примусовий податок — форос. Делоський союз став Афінським. Згодом у союзників з’явився ще один обтяжливий обов’язок: надавати співгромадянам Перикла землю для заснування колоній.

Поступово під владою Афін опинилося майже все узбережжя Егейського моря. Перикл особисто очолив похід до Чорного моря, який завершився визнанням афінської зверхності тамтешніми грецькими колоніями, та прагнув її поширення на захід — Італію та Сицилію. Утворення морського союзу певною мірою сприяло розвитку полісів, що входили до нього, адже Перикл суворо розправлявся з піратами і заохочував торгівлю. Проте союзники були незадоволені визиском з боку Афін і були не проти позбутися їхньої влади, якщо трапиться така нагода. Не дивно, що чимало грецьких міст, зокрема Коринф, надавали перевагу іншому союзу — зі Спартою. А деякі міста в Анатолії вважали за краще бути підданими перського царя, аніж годувати співгромадян Перикла.

^{Афіни та їхні союзники у 431 р. до н. е.}

Розквіт давньогрецької культури

1. Греція — батьківщина класичної культури. Афіни не стали столицею «світової держави», схожої на Перську чи Ассирійську. Навіть більшість грецьких міст залишалася поза їхньою владою. Проте за часів Перикла Афіни перетворилися на культурний центр усієї Еллади. Тут мешкали найвідоміші філософи, науковці й митці. Перемога над персами і зміни у громадському житті сприяли піднесенню науки та мистецтв і в інших полісах, розкиданих по берегах Середземного і Чорного морів. V—IV сторіччя до нашої ери стали часом найвищого розквіту давньогрецької культури, яка згодом слугувала взірцем для усього людства й дістала назву класичної(від латинського «классикус» — «взірцевий»).

Класична культура Еллади, звісно, є творінням самих греків, відбитком їхніх уявлень про людину і навколишній світ, результатом розвитку самого грецького суспільства, який тривав кілька століть, починаючи від мікенської доби. Та елліни сприйняли і творчо переробили здобуток інших цивілізацій, пристосувавши його до умов свого життя. Навіть чужих богів і героїв вони легко ототожнювали з грецькими, «доповнюючи» і збагачуючи власну міфологію сусідськими легендами та переказами. Так, фінікійський Мелькарт, етруський Геркле, месопотамський Нінурта, персонажі лідійських, скіфських і навіть індійських міфів перетворилися на різні «образи» чи «втілення» грецького Геракла. Те саме відбувалося і з живописом, скульптурою, театральним мистецтвом, способами будівництва, які греки запозичували в інших народів. Саме тому класичну культуру Еллади можна розглядати як вершину розвитку усього Стародавнього світу.

^{Битва Геракла з Геріоном — легенда, запозичена греками у фінікійців. Зображення на вазі (Мюнхенське античне зібрання)}

З іншого боку, відкритість грецької культури сприяла її поширенню далеко за межі Еллади. З часом навіть фінікійці та єгиптяни, які пишалися власними давніми та самобутніми культурами, все охочіше опановували грецьку, або, як кажуть вчені, еллінізувалися.

^{Саркофаг у «грецькому» стилі з Сідона (Стамбульський археологічний музей)}

2. Давньогрецька скульптура. До наших днів збереглося чимало скульптур, створених давньогрецькими митцями, а ще більше — копій, тобто статуй, які до дрібниць повторюють витвори славетних майстрів. Спочатку грецькі статуї робили за єгипетським зразком — це були застиглі фігури дівчат або юнаків зі щільно притиснутими до тулуба руками. Вони дивилися кудись вперед із застиглою посмішкою на обличчі. Але згодом греки навчилися відтворювати красу людського тіла у русі. Першим це зробив скульп­тор Мірон. Найвідомішим його твором був «Дискобол». Мірон показав у бронзі момент найвищого напруження спортсмена, який саме збирається кинути диск.

^{Клеобіс і Бітон. Скульптура Полімеда (Археологічний музей Дельф)}

Найвизначнішим афінським скульптором вважають Фідія, який приятелював із Периклом. У нього найкраще виходили статуї богів. Найбільші та найвизначніші з них — зображення Афіни в обладунках, створені для Афін, і Зевса на троні: яка прикрашала Олімпію. Скульптуру Зевса, зроблену із золота й слонової кістки, вважали одним із семи «див світу», але про її вигляд ми можемо лише здогадуватися. Сам Фідій став жертвою заздрісників. Його звинуватили у неповазі до богів і кинули до в’язниці, де він помер.

^{Дискобол. Копія скульптури Мірона (Ботанічний сад Копенгагена)}

Неперевершеним майстром зображення людського тіла вважають Поліклета з Аргоса. Найвідоміша його скульптура — «Юнак зі списом». Вона відповідає тим пропорціям, які сам Поліклет називав гармонійними у своїй книжці «Канон». «Юнак зі списом» — це не зображення божества чи навіть якоїсь конкретної людини. Таким, на переконання греків, мав бути досконалий громадянин поліса. Греки взагалі не прагнули портретної схожості у скульптурах — навіть тоді, коли зображували певну людину: скажімо, переможця Олімпійських ігор або ж видатного громадського діяча. Для них важливіше було милуватися красою і досконалістю фігури.

^{Стоя у Мілеті (сучасний вигляд)}

3. Давньогрецька архітектура. Давні греки — не перші, хто почав зводити величні споруди з каменю. Проте в Єгипті, Месопотамії, Персії будували насамперед храми і палаци, які звеличували богів і царів. Звичайна людина на їхньому тлі відчувала себе слабкою і беззахисною. Будівництво в Греції підпорядковували інте­ресам громади. Палаців тут взагалі не існувало, а храми зводили так, аби біля них було зручніше збиратися громадянам. Широкий храмовий дах, скажімо, спирався на ряди колон, утворюючи так званий портик, у тіні якого можна сховатися від сонця. Згодом портики почали зводити і для «мирських» потреб, грецькою їх називали стоями. Розміри будівель намагалися розрахувати так, щоб вони гармонійно співвідносилися між собою і з людьми — у цьому, на думку греків, і полягало мистецтво будівничого, або ж архітектора.

^{Капітелі давньогрецьких колон різних стилів}

Грецькі архітектори створили кілька стилів. У суворішому, доричному стилі використовували прості симетричні колони. За формою вони нагадували опори єгипетських храмів, але були стрункішими і позбавленими «зайвих» деталей, які робили єгипетські колони схожими на папірус, лотос або ж пальму. У Месопотамії та Персії зазвичай верхню частину опори (її називають капітеллю) прикрашали подвійними скульптурами. Таке оздоб­лення надихнуло греків створити спочатку еолічну, а згодом іонічну колону — з мальовничими завитками (волютами) з обох боків капітелі. Іонічний стиль був вишуканішим, казали, що він втілює жіночу легкість і красу, тоді як доричний символізував чоловічу силу і надійність. Пізніше був вироблений урочистіший, коринфський стиль. Капітель коринфських колон нагадувала кошик із квітами і листям.

^{Парфенон (сучасний вигляд)}

Найвизначнішою архітектурною пам’яткою Афін був і залишається донині Акрополь — міська фортеця, розташована на високій скелі. Щоб потрапити всередину фортеці, треба було піднятися мармуровими сходами через особливу браму — Пропілеї, повз невеличкий храм Ніки Аптерос (тобто «Безкрилої перемоги»). Незвичну назву храм дістав, бо статуя богині перемоги у ньому була без звичних для неї крил — афіняни нібито зробили її такою, щоб військове щастя не залишало їхнього міста. Найбільшим храмом Акрополя був Парфенон, або ж храм Діви Афіни, збудований у доричному стилі. Його колони мали майже непомітний нахил, і тому храм здавався ще стрункішим. У Парфеноні зберігали міську скарбницю та скарбницю Афінського союзу. Поруч стояв інший храм — Ерехтейон. Два його входи були виконані в іонійському стилі, а портик третього замість колон прикрашали скульптури дівчат: так звані каріатиди.

^{Каріатиди Ерехтейона (сучасний вигляд)}

За часів Перикла в Афінах зводили не лише храми. На випадок війни місто з’єднали так званими «Довгими мурами» (вони і справді були незвично довгими: понад п’ять кілометрів) із головним афінським портом Пірей, щоб під час облоги можна було постачати усі необхідні товари морем. Будували і громадські споруди. А за афінським зразком храми, урядові помешкання та ринки зводили і в інших полісах.

4. Піднесення театрального мистецтва. Особливі будівлі греки мали для театральних вистав — їх, як і саме мистецтво, називали театрами. Зазвичай їх будували біля підніжжя пагорба. Сама вистава відбувалася на круглому пласкому майданчику — орхестрі (звідси походить і слово «оркестр»). Глядачі сиділи на схилах пагорба, що півколом оточували орхестру. Це півколо називали амфітеатром (слово перекладається як «навколо видовища»). За орхестрою розташовували будівлю або просто намет, де актори перевдягалися (намет грецькою — «скене», звідси походить і слово «сцена»). На стіні, що виходила на орхестру, вішали декорації.

^{Театр в Епідаврі (сучасний вигляд)}

Спочатку театральні вистави складалися з пісень, які виконавці, вдягнені залежно від виконуваної ними ролі, співали разом. Цих співців називали хором (так само, як і сам спільний спів). Згодом з’явилися актори, які спілкувалися зі співцями. Спочатку актор був один, потім їх стало двоє, а згодом — і троє. Акторами були тільки чоловіки, навіть якщо треба було грати жіночі ролі. Щоб краще було видно, актори використовували взуття на височенних підборах — котурнах — і надягали яскраво розфарбовані маски, що позначали не лише персонажа, у якого перевтілювався актор, а і його настрій. Змінюючи маски, одна людина могла грати кілька ролей.

^{Есхіл. Мармуровий бюст (Капітолійський музей)}

Після перемоги над Ксерксом театральне мистецтво Греції пережило справжній злет. Початок його поклав афінський поет Есхіл, автор знаменитих і досі трагедій «Перси», «Прометей закутий», «Агамемнон» та інших. Його вірші були особливо урочистими, він немовби звертався до глядачів від імені богів, розмірковуючи над неминучістю долі й невідворотністю покарання за гріхи, прославляючи звитягу вояків, які поклали голови за вітчизну.

^{Софокл. Фрагмент мармурового рель­єфу (Національна бібліотека Франції)}

Поет Софокл написав понад сто два­дцять трагедій, але відомий насамперед завдяки «Царю Едіпу», «Антигоні» й «Електрі». Софокла більше цікавила не воля богів, а поведінка людей. Його герої часто змушені робити важкий вибір, вони шукають правди, хоча вона веде їх до загибелі, змушуючи і глядачів міркувати над тим, що є важливішим у житті.

^{Еврипід. Мармуровий бюст (Музей Піо-Клементіно)}

^{Аристофан. Мармуровий бюст (Музей Піо-Клементіно)}

Найкращі трагедії наймолодшого з великих афінських трагіків — Еврипіда — до нашого часу не збереглися, окрім однієї, що має назву «Іпполіт». Еврипіду як нікому до нього вдавалося передавати стан людини та її характер. Цікаво, що жіночі персонажі в його трагедіях часто є сильнішими за чоловічі. Відрізнялося від звичного для греків і ставлення Еврипіда до рабів, яких він зображує насамперед як особистостей, із рисами, притаманними й вільним людям. Не дивно, що не всі трагедії Еврипіда сприйняли афінські глядачі. Поет навіть був змушений залишити батьківщину і помер на чужині.

Найвідомішим комедіографом, тобто автором комедій, у Афінах був Аристофан. Його твори стосуються усіх важливих подій у тодішній історії міста. Він дошкульно висміював як державних діячів на чолі з Периклом і воєначальників, так і сам народ, до якого вони підлещувалися.

6. Класична грецька філософія. Поява історичної науки. Одна з комедій Аристофана, яка називалася «Хмари», висміювала тогочасних «торгівців мудрістю», або, як вони називали самі себе, — софістів. В Афінах громадяни часто судилися між собою, і софісти пропонували усім охочим навчити їх доводити будь-яке твердження, навіть нісенітницю. Вони запевняли, що у світі немає нічого певного, всі уявлення чи переконання є лише наслідком домовленості між людьми, тож усе залежить від вправності й переконливості того, хто сперечається. І до сьогодні збереглися загадки, які софісти пропонували розв’язати своїм слухачам. Якщо зернину додавати до зернини, з якої починається купа? Чи бреше брехун, коли каже, що бреше? Чи може всемогутній чарівник створити камінь, якого не зможе підняти?

Аристофан не вбачав різниці між софістами й філософами, тому персонажем його комедії став філософ Сократ. Насправді ж Сократ ніколи не належав до софістів. На відміну від них, був упевнений, що істину можна і треба знайти. От тільки сприймати її слід не на віру, а шукати в дискусії, співставляючи усі точки зору і наявні докази. Сократ став засновником класичної грецької філософії. Щоправда, жодних своїх думок він не записував. Лише спілкувався з учнями, вчив їх міркувати і міркував сам. Недоброзичливці звинуватили Сократа у неповазі до богів, і його засудили до смерті. І хоча учні готові були влаштувати йому втечу, філософ відмовився і незворушно випив отруту.

^{Сократ. Мармуровий бюст (Музей Піо-Клементіно)}

^{Платон. Мармуровий бюст (Берлінське античне зібрання)}

Один із учнів Сократа, Платон, не лише зберіг для майбутніх поколінь спадщину вчителя, записавши його міркування, а й створив власне філософське вчення. Платон мріяв про ідеальну державу, якою керували б наймудріші. Згодом він заснував у Афінах першу філософську школу, яка за місцем розташування дістала назву Академія. Вчився у Платона спочатку й інший видатний філософ — Аристотель зі Стагіри. Але він врешті розійшовся з учителем у поглядах, заснувавши власну школу — Лікей. Усе своє життя Аристотель присвятив впорядкуванню тих знань, які на той час накопичило людство. Він не створював, як Платон, проекту ідеальної держави. Натомість детально змалював устрій понад 150 полісів і, порівнявши їх, виклав власні погляди на науку керівництва державою, яку назвав «політикою». Саме Аристотель науці про природу дав назву «фізика», веденню господарства — «економіка», дослідженню людських чеснот — «етика».

^{Аристотель. Мармуровий бюст (Національний музей у Римі)}

^{Геродот. Мармуровий бюст (Національний музей у Римі)}

Засновником історичної науки став Геродот із Галікарнаса. Єдиний його твір був присвячений греко-перським війнам. Геродот не просто прискіпливо змалював події, а й намагався пояснити їхні причини і наслідки, і, як справжній дослідник, жадав перевірити усе почуте і побачене. Справу Геродота продовжили інші грецькі історики, найвідомішими з яких були афіняни Фукідід і Ксенофонт.

Греція V—IV століть до нашої ери

1. Війни між греками і поновлення залежності Еллади від Персії. Розквіт Афін тривав недовго. Ще за часів Перикла,431 року до нашої ери, розпочалася війна зі Спартою, яка тривала майже 30 років. На боці Афін воювали їхні союзники (часом навіть всупереч власній волі), під проводом Спарти — більшість інших грецьких міст, зокрема, Коринф і Сиракузи. Оскільки військове об’єднання на чолі зі спартанцями історики зазвичай іменують Пелопонеським союзом, то й сама війна дістала назву Пелопоне­ської.

^{Міська брама Пірея (сучасний вигляд)}

Задум Перикла полягав у тому, щоб уникати боїв на суходолі, де супротивник мав перевагу, і примусити його витрачати сили на облогу неприступних мурів, а все необхідне для життя рідного міста отримувати морем. Однак спартанцям доволі швидко вдалося створити власний флот, який перешкоджав афінській торгівлі, тоді як від скупчення великої кількості людей в Афінах швидко поширювалися хвороби. Захворів і помер сам Перикл. Але демос і чути не хотів про припинення війни. Новим ватажком афінського простолюду став Клеон, який походив із незнатної, хоча й заможної родини. Клеон розпочав війну на суходолі та завдав спартанцям кілька тяжких поразок, проте в одній із битв загинув сам. Між Афінами та Пелопонеським союзом був укладений мир.

^{Прощання вояків. Барельєф з афінського цвинтаря (Пергамон-музей)}

Угода, однак, виявилася нетривкою. Незадоволені нею були насамперед союзники Спарти — коринфяни. А афінян до відновлення війни підбурював честолюбний, але безпринципний вихованець Перикла і Сократа Алківіад. Спочатку Алківіад підняв проти лакедемонян інші держави Пелопонесу, а потім, коли заколотники зазнали поразки, запропонував афінянам захопити Сиракузи та позбавити Спарту сицилійського хліба. Щоправда, не встигло військо відплисти на захід, як його очільника викликали до суду зі звинуваченням у блюзнірстві та образі богів. Зрозумівши, що його можуть засудити до страти, Алківіад вирішив втекти і попрямував просто до Спарти.

^{Алківіад. Мармуровий бюст (Капітолійський музей)}

Сицилійський похід зрештою завершився справжньою катастрофою — афіняни втратили і військо, і значну частину свого флоту. До того ж, у справу втрутилися перси. Розуміючи, що греки у війні одне з одним послаблюють себе, «цар царів» запропонував колишнім ворогам гроші в обмін на визнання його влади над грецькими містами Анатолії. Спартанці погодилися, а Алківіад допоміг їм підняти повстання серед афінських союзників.

Поразка Афін здавалася неминучою. І спартанці вирішили стратити вже непотрібного їм Алківіада. Але той знову встиг втекти — цього разу до персів. Та вмовив їх припинити виплату грошей лакедемонянам. Невдовзі Алківіад несподівано з’явився у таборі афінського флоту, і моряки самі обрали його своїм ватажком. Із новим командувачем вони й справді почали здобувати одну перемогу за іншою.

^{Лісандр. Мармуровий бюст (Копенгагенська гліптотека)}

Зупинити переможну ходу афінян зміг лише новий командувач спартанського флоту Лісандр. Перси відновили виплату грошей лакедемонянам. Зрештою Спарта таки змусила Афіни укласти мир на її умовах. Афінський союз розпустили, «Довгі мури» зруйнували, Алківіада вбили. А в самому місті утвердився олігархічний устрій, який переможці вважали для себе зручнішим.

Спартанці, щоправда, не поспішали виконувати свої обіцянки перед «царем царів». Тоді перси почали допомагати невдоволеним пануванням Спарти. Спалахнула нова війна, яка мала назву Коринфської. Вона тривала доти, доки більшість її учасників не погодилися укласти мирний договір на умовах, встановлених перським володарем. Завдяки грошам «цар царів» домігся того, чого не зміг зробити зброєю, — майже вся Балканська Греція визнала свою залежність від Персії. Тепер навіть не треба було надсилати до Еллади вояків — підтримувати новий лад і бути «наглядачами» над греками взялися спартанці.

2. Сиракузька держава Діонісіїв. Великої Греції мир, нав’я­заний перським царем, не стосувався. Але карфагеняни більше не вважали себе зв’язаними договором, укладеним колись із Гелоном, і одне за одним почали захоплювати й руйнувати сицилійські міста. В Сиракузах тим часом запекло боролися між собою прихильники демократії й олігархії. Смутою скористався зухвалий і честолюбний воєначальник Діонісій. Він захопив владу, скасував демократичний устрій та встановив у місті власну тиранію. Щоправда, на відміну від тиранів-попередників, Діонісій спирався не так на підтримку співгромадян, як на найманих вояків, відданих тому, хто платив їм гроші.

^{Монета, карбована в Сиракузах}

Новий володар Сиракуз спочатку уклав перемир’я з карфагенянами, погодившись на більшість їхніх умов. Проте одразу ж почав готуватися до нової війни. Для цього тиран відновив союз зі Спартою та створив величезну власну армію, що нараховувала 100 тисяч піхотинців та 10 тисяч вершників. Сиракузький флот був збільшений до чотирьохсот бойових кораблів. Із цими силами Діонісій не лише відвоював грецькі міста Сицилії, а й захопив усі фінікійські поселення на заході острова. В Африці повстали берберські племена. Карфагеняни змушені були терміново миритися. І навіть запровадили у своєму місті вшанування грецьких богинь Деметри і Персефони, святилища яких сплюндрували під час війни. Суфет Сун’ятон взагалі змовився з Діонісієм і погодився передавати йому військові секрети співвітчизників. Зрадника викрили і стратили. Роздратовані карфагеняни навіть ухвалили закон, який забороняв співгромадянам вивчати грецьку мову, щоб ні в кого «не було можливості спілкуватися з ворогами».

Тим часом Діонісій здобуттям Сицилії не обмежився. Його владу визнали Регій та інші грецькі міста в Італії. А згодом тиран заснував кілька колоній на берегах Адріатичного і Тірренського морів, здолавши опір їхніх колишніх господарів — етрусків. Заселяв колонії Діонісій не лише сицилійцями, а й переселенцями з Балканської Греції, яким щедро роздавав землю для ведення власного господарства.

Ставши володарем величезної держави, Діонісій поводив себе як справжній цар. Але водночас добре розумів, що його влада тримається лише силою. Все своє правління він провів у страху за своє життя. Збереглася легенда про те, що приятель Діонісія Дамокл зізнався, що хотів би хоч день прожити як тиран, і той зробив йому такий подарунок. От тільки під час пишного бенкету Дамокл випадково подивився вгору і побачив, що над його головою на тонкому кінському волосі підвішений гострий меч. Так Діонісій пояснив, яким небезпечним насправді є життя тирана. І зараз «дамокловим мечем» називають небезпеку, що постійно загрожує людині.

^{Дамоклів меч. Картина Р. Вестолла (Оклендський музей)}

Сиракузький володар переслідував усіх, хто лише міг становити загрозу його владі, — позбавляв майна, страчував, відправляв до каменоломень, де важка праця швидко вбивала навіть найдужчих. За підданими стежила справжня армія шпигунів, тож жертвою Діонісієвого гніву можна було стати навіть за одне не­обережне слово.

Водночас тиран мріяв залишити по собі добру славу. Тому не шкодував грошей для участі його підданих у загальногрецьких святах та змаганнях. І запрошував до себе в гості відомих митців та вчених. Щоправда, коли до Сиракуз приїхав Платон, який насмілився повчати Діонісія, роздратований тиран наказав схопити його і продати у рабство. Філософа викупив один із його шанувальників і одразу звільнив. А Діонісій, за легендою, помер не від рук убивці, а від радощів, коли дізнався, що афіняни визнали кращою серед інших написану тираном трагедію.

^{Бородань. Сицилійська театральна маска (приватна колекція)}

Сиракузьким тираном став син Діонісія — також Діонісій, якого відтак називають Діонісієм Молодшим. Розбещений та незграбний, він швидко набрид підданим. Від влади його усунув рідний дядько, великий шанувальник Платона. Але за кілька років дядька вбили, і Діонісій Молодший повернувся до Сиракуз. От тільки тирана тепер не лише не поважали, а й не боялися. Сицилійська держава, створена його батьком, почала розпадатися.

3. Фіви кидають виклик Спарті. Спартанське панування над Балканською Грецією тривало недовго. Вже за кілька років після укладання «царського миру» у місті Фіви спалахнуло повстання. Містяни розправилися із прихильниками олігархії, яких підтримували лакедемоняни, і встановили у Фівах демократичний лад. Їхній приклад наслідували й сусідні міста Беотії. Разом вони створили союз, який оголосив Спарті війну.

^{Битва при Левктрах 6 липня 371 р. до н. е.}

Військо союзників очолив фіванець Епамінонд, талановитий керівник і полководець. У вирішальному бою біля міста Левктри він здобув перемогу завдяки незвичному військовому прийому, зосередивши більшу частину вояків на одному крилі фаланги і створивши тим самим чисельну перевагу в тому місці, де завдав ворогові головного удару. Такий бойовий порядок дістав назву «косий клин».

^{Смерть Епамінонда. Малюнок І. Валравена}

Спартанці, яких досі вважали майже непереможними, зазнавали однієї поразки за іншою. Фіванці перенесли війну до володінь самої Спарти. Скориставшись нагодою, повстали гелоти. Здобула незалежність Мессенія. Епамінонд, щоправда, невдовзі загинув у бою. Але війни між греками тривали й надалі. Щоб дошкулити супротивнику, вояки плюндрували поля, спалювали села, руйнували міста, обертаючи їхніх мешканців на рабів.Греція була виснажена і занедбана.

4. Аргоський «скіталізм». Тираноборець Тимолеонт. Загострилася боротьба і всередині грецьких міст-держав. Громадяни звинувачували у своїх бідах одне одного і за першої-ліпшої нагоди хапалися за зброю. Після того як в Аргосі викрили чергову змову прихильників олігархії, найбідніші мешканці домоглися ухвалення закону, за яким стратили більше тисячі найзаможніших співвітчизників. Кати забивали засуджених палицями, що грецькою називалися «скіталами», тому ця кривава розправа дістала назву «скіталізм».

^{Крітеріон — місце проведення судових засідань в Аргосі (сучасний вигляд)}

Владу над Коринфом невдовзі захопив командувач загону найманців Тимофан. Проти тирана одразу ж виступив його рідний брат Тимолеонт. Він умовляв Тимофана відмовитися від влади. Коли ж зрозумів, що слова не діють, убив його. Нажахана мати й інші родичі відмовилися від братовбивці. Однак саме до Тимолеонта за кілька років звернулися по допомогу мешканці Сиракуз, які мріяли звільнитися від влади Діонісія Молодшого. Можливо, тому, що розуміли — коринфський тираноборець ніколи не прагнутиме сам стати тираном. І той погодився допомогти.

^{Вбивство Тимофана. Картина Л. Комера (Музей образотворчих мистецтв у Ліоні)}

Варто було Тимолеонту з’яви­тися у Сиракузах, як Діонісій зрікся влади і був висланий до Коринфа, де до кінця свого життя працював шкільним учителем. Фортецю, яку звів у місті ще Діонісій Старший, зруйнували, на місці табору най­манців влаштували будівлю суду, а численні статуї тиранів продали, поповнивши таким чином скарбницю. Від власних тиранів та сиракузької зверхності звільнилися й інші сицилійські міста. Карфагенян, які знову перейшли у наступ, Тимолент відкинув до їхніх старих володінь на заході острова. Після цього коринфянин склав із себе повноваження командувача і жив у місті як пересічний громадянин.

Занепад Персії. Піднесення Македонії

1. Перська держава слабшає. Чвари греків грали на руку персам. Але саме в цей час почала занепадати і сама Перська держава. Залишені без пильного нагляду сатрапи за першої-ліпшої нагоди привласнювали гроші, зібрані для державної скарбниці, підпорядковували собі війська або ж створювали власним коштом загони з найманців. На службу до перських намісників охоче йшли греки, які були вправними вояками, але не мали змоги заробити в себе на батьківщині стільки, скільки їм готові були платити на чужині. Час від часу між сатрапами спалахували справжні війни, на які у Парсі воліли не зважати. В любові до розкошів намісники змагалися і між собою, і з самими «царями царів». На честь одного з володарів на ім’я Мавзол в Галікарнасі збудували таку розкішну гробницю, що її вважали одним із семи «див світу». Відтоді мавзолеєм почали називати будь-яку величну усипальницю.

^{Грецькі гопліти на перській службі. Рельєф з Ксанфа (Британський музей)}

Самостійнішими ставали і фінікійські міста. Спочатку Сідон, а потім і його сусіди домоглися від царів дозволу карбувати власну монету. Невдовзі сідоняни уклали союз із Афінами — за це афінські народні збори навіть дозволили їхнім купцям торгувати без сплати мита. Не дивно, що сідонський цар Абдаштарт мав прізвисько Філелін, тобто «греколюб».

Перські сатрапи теж часто одягалися, як греки, розмовляли грецькою, запрошували до себе митців з Еллади: поетів, філософів, архітекторів, скульпторів. Статуї для гробниці Мавзола ваяв самосець Скопас — один із найвидатніших грецьких митців того часу. Прикрашати ще одно «диво світу» — храм Артеміди Ефеської — запросили не менш уславленого афінського скульптора Праксителя та найвідомішого грецького живописця, іонійця Апеллеса.

^{Галікарнаський мавзолей (реконструкція)}

2. Боротьба за престол. Похід «десяти тисяч». Використати еллінів у своїх интересах намагався і один із синів перського царя на ім’я Кир. Щоб відрізняти його від тезки — славетного пращура, який заснував Ахеменідську державу, — його зазвичай називають Киром Молодшим. Він був сатрапом найзахідніших областей Перської держави і мріяв стати «царем царів». Але на престол зійшов його старший брат Артаксеркс II. Обурений Кир вирішив виправити «несправедливість» та відібрати трон у родича.

Спартанці допомогли Киру найняти більше десяти тисяч грецьких гоплітів. Решту його війська становили перські піддані. Величезна армія рушила до Месопотамії. Біля Кунакси вона зійшлася з іще більшим військом Артаксеркса II. Кир на чолі кінноти сміливо атакував ворога, але в рукопашному бою загинув. Після цього більшість його вояків просто розбіглася. Залишилися на полі бою лише грецькі найманці. Артаксеркс II запросив їхніх командувачів на переговори та підступно вбив. Тоді греки обрали собі нових ватажків, серед яких був і майбутній історик Ксенофонт, та під їхнім проводом у бойовому спорядженні вирушили на північ — туди, де за їхніми розрахунками були розташовані найближчі грецькі колонії. Змушені долати не лише високі гори та бурхливі річки, а й голод, холод та безнадію, вони таки досягли своєї мети. За п’ять довгих місяців вони побачили нарешті морські хвилі. Словами «Таласса!! Таласса!!» (тобто «Море!! Море!!») і тепер позначають здійснення мрії про дивовижний порятунок.

^{Битва біля Кунакси. Картина А. Гіне (Лувр)}

Додому повернулася лише половина вояків, які взялися здобувати Киру Молодшому царську корону. Але їхні розповіді викликали захоплення інших еллінів та розпалювали їхню уяву — адже казково багата Перська держава насправді виявилася безсилою перед вишколом і дисципліною грецьких вояків.

3. Повстання проти перської влади. Артаксеркс III. Відчувши слабкість царської влади, найрішучіші з сатрапів почали спочатку непомітно, а згодом — і цілком відкрито відокремлювати підлеглі їм краї від Персії. За зброю взялися й підкорені народи. Першим самостійність повернув собі Єгипет, потім — індійці. Незалежні держави на чолі з власними царями виникли і в Середній Азії. На пропозицію сідонського царя Теннеса Сідон, Тір і Бібл об’єдналися за грецьким зразком у Фінікійський союз. Союз оголосив про звільнення від перської влади і найняв для свого захисту великий загін грецьких гоплітів. З їхньої допомогою фінікійці одне за одним розгромили війська сусідніх сатрапів.

Рятувати єдність Перської держави взявся цар Артаксеркс III, людина рішуча і надзвичайно жорстока. Він примусив сатрапів розпустити власні загони. Найманці стали ударною силою єдиної царської армії. Повстання у Фінікії цар придушив особисто. Сідон був зруйнований, а всі його мешканці — продані у рабство. Відновив Артаксеркс III перську владу і над Єгиптом. Останній фараон, прихопивши з собою всі свої скарби, втік світ за очі.

^{Усипальниця Артаксеркса III у Парсі (сучасний вигляд)}

Проте усі ці успіхи були здобуті високою ціною. Держава була виснажена. А грошей на утримання війська із найманців було потрібно все більше й більше. Царева рішучість лише дратувала його придворних. Зрештою Артаксеркса III отруїв його особистий лікар, а царем став один із сатрапів, який взяв собі ім’я Дарія III.

4. Піднесення Македонії. Цар Філіпп і Демосфен. Послаб­ленням Персії та війнами між греками скористався цар Македонії, невеличкої держави на північ від Греції. Мешканці Еллади вважали македонців «майже варварами» і певний час навіть не дозволяли їм брати участь в Олімпійських іграх. Століттями Македонія була слабкою і залежною від сусідів. Проте все змінилося, коли царем став Філіпп II, володар енергійний, хитрий і передбачливий. Філіпп II сам був вихований у грецькому дусі, і навчати свого сина запросив філософа Аристотеля. Проте це ніколи не заважало йому виявляти жорстокість до тих греків, які не визнавали його влади.

^{Філіпп Македонський. Мармуровий бюст (Копенгагенська гліптотека)}

Цар поклав край суперечкам всередині Македонії та створив вишколене військо. Ударною силою війська стала кіннота, що складалася з представників знаті, так званих гетайрів (у перекладі з грецької — «друзів царя»). Македонська фаланга була озброєна сарисами — особливими списами різної довжини, завдяки яким ззовні скидалася на наїжаченого залізного звіра. Силою і підкупом Філіпп II почав одне за одним приєднувати до своїх володінь грецькі міста. Цар навіть жартував, що «немає такої брами у мурах, крізь яку не міг би пройти віслюк із мішком монет».

^{Демосфен. Мармуровий бюст (Британський музей)}

Були, щоправда, в Елладі люди, перед якими македонські гроші були безсилі. Адже Філіпп II, на їхнє переконання, зазіхав на найцінніше, що було у греків, — волю і незалежність. Найвідомішим серед цих людей був афінянин Демосфен. Людина залізної волі, він силою свого красномовства зробив майже неможливе: домігся об’єднання ледь не всіх грецьких міст для опору македонцям. Вирішальна битва відбулася 338 року до нашої ери біля міста Херонея. Греків було більше, разом зі своїми співгромадянами в афінських лавах бився і Демосфен, проте македонці виявилися вправнішими і здобули перемогу.

^{Царський вінець і скриня з поховання Філіппа II (Археологічний музей у Вергіні)}

У Коринфі Філіпп II зібрав представників усіх полісів Балканської Греції, окрім Спарти. На вимогу македонського царя вони створили Загальногрецький союз, стратегом якого призначили, звісно, самого Філіппа II. Війни між членами союзу були заборонені, натомість усі разом вони оголосили війну Персії. Проте очолити похід проти «царя царів» Філіпп II не встиг. Під час бучного бенкету у столиці Македонії володаря вбив один із його придворних.

Александр Великий і його «світова держава»

1. Александр — новий цар Македонії. Одразу після загибелі Філіппа новим царем проголосили його сина Александра — того самого, якого виховував філософ Аристотель. Царевич мав неабиякі здібності до наук, проте найбільше мріяв саме про військову славу. Улюбленою книжкою Александра була «Іліада», яку він постійно возив із собою як найцінніший скарб, улюбленим героєм давнини — Ахілл, і він часто скаржився друзям, що перемоги батька «не залишать йому можливості зробити щось таке ж велике».

^{Александр Македонський. Мармуровий бюст (Копенгагенська гліптотека)}

Покладаючи на сина великі надії, Філіпп намагався залучати його до державних справ, давав йому важливі дипломатичні доручення, а під час битви під Херонеєю Александр навіть командував правим крилом війська, наступ якого приніс македонцям перемогу. Однак після розлучення Філіппа з матінкою Александра батько почав ставитися до сина з підозрою, говорили навіть, що хотів позбавити його права на престол.

Після вбивства батька Александр поквапився оголосити, що вбивця був підісланий персами, й урочисто поклявся їм по­мститися. Щоправда, спочатку треба було приборкати власних підданих. Греки, яким не подобалося панування македонців, сподіваючись на недосвідченість молодого царя, спробували відновити незалежність. Александр, лише почувши тривожні для себе звістки, якнайшвидше вирушив проти повстанців. Місто Фіви, яке насмілилося чинити опір, він захопив і зруйнував, продавши всіх його мешканців у рабство. Нажахані сусіди вирішили за краще визнати владу Александра і пообіцяли підтримати його у війні проти Персії.

2. Перші перемоги Александра над персами. Навесні 334 року до нашої ери Александр із новим, об’єднаним греко-македонським військом вирушив до Анатолії. У першому ж бою із силами одного з сатрапів на річці Гранік молодий цар здобув блискучу перемогу. Хоча становище об’єднаного греко-македонського війська було вкрай невигідним, завдяки сміливості й вишколу своїх вершників Александр розбив ворога вщент. Надалі перемоги царю давалися важче, проте за рік він захопив майже всю Анатолію.

В одному з містечок, де військо зупинилося на відпочинок, царю показали вузол, зав’язаний, за переказами, стародавнім царем Гордієм, і розповіли, що легенда обіцяла тому, хто спроможеться його розплутати, владу над всією Азією. Завзятий полководець кинувся виконувати завдання, але вузол не піддався. Тоді Александр нібито вихопив меч і просто розрубав вузол. Відтоді словами «розрубати гордіїв вузол» називають будь-яке кардинальне рішення, яке кладе край плутанині й невизначеності.

Перси спробували змінити хід війни і перенести її до Греції, залучивши на свій бік спартанців та афінян. Але македонський цар випередив супротивника і вирушив у новий похід на схід. 333 року до нашої ери біля міста Ісс на кордоні з Сирією Александр зустрівся із військом, яке очолював сам Дарій III. Щоправда, в долині, затиснутій між горами, перси не змогли як слід розгорнути свої бойові лави, тож справу знову вирішила відвага македонського володаря і вправність його вояків. «Цар царів» врятувався втечею, але у полон потрапили його мати, дружина і діти.

^{Битва під Іссом 5 листопада 333 р. до н. е.}

Після перемоги під Іссом Александр приєднав до своїх володінь Сирію, Фінікію і Палестину та взяв у облогу Тір — єдине фінікійське місто, яке відмовилося підкоритися загарбникам. Воно було розташоване на острові, й завдяки цьому тіряни протрималися аж вісім місяців. Урешті-решт, македонці стягнули до Тіра величезний флот і здобули його штурмом. Роздратований цар наказав зруйнувати місто, а усіх його мешканців продати у рабство.

3. Загибель Перської держави. Дарій III запропонував Александрові мир в обмін на всі свої володіння на захід від річки Євфрат, але той відмовився, сказавши, що й так їх вже здобув. Тепер македонського царя цікавила влада над всією Перською державою.

У Єгипті, що був приєднаний до Персії лише нещодавно, македонців зустріли як визволителів. Жерці урочисто коронували Александра як фараона і навіть розповідали одноплемінникам легенду, що новий володар — насправді син останнього царя Єгипту, якого перси несправедливо позбавили влади. «Визволителі», щоправда, почувалися у країні не надто певно, і Александр заснував для них нове місто на березі моря, яке назвав власним ім’ям — Александрія.

^{Александр Великий переслідує перського вершника. Рельєф з саркофага, знайденого в Сідоні (Стамбульський археологічний музей)}

Тим часом Дарій III зібрав нове величезне військо і вирушив назустріч Александру. Вирішальна битва відбулася біля Гавгамел у Месопотамії. Перський цар цього разу ретельно обирав місце бою — на широкій пласкій рівнині він міг нарешті використати чисельну перевагу свого війська. Проти македонців планували застосувати особливу зброю — бойових слонів, яких вояки Александра до того не бачили. До колісниць були причеплені мечі у формі серпів, що мали рубати все на своєму шляху. Та виконати задумане Дарію III не вдалося. Атака колісниць була невдалою, слонів просто не встигли ввести у бій. Щоправда, і без них перси зім’яли грецьку кінноту і навіть захопили табір македонців. Проте Александр вчасно помітив порушення бойових порядків супротивника і на чолі загону вершників атакував колісницю самого Дарія III. Був убитий колісничний «царя царів», однак у сум’ятті персам здалося, що загинув сам їхній володар, і вони кинулися з поля бою. Дарій III піддався загальному настрою і теж змушений був тікати.

^{«Східні» походи Александра Великого}

Після поразки під Гавгамелами Перська держава припинила існування. Вавилон добровільно відкрив ворота Александру, адже для мешканців Месопотамії нові господарі були нічим не гірші за попередніх. А македонський володар намагався поводитись як спадкоємець перських царів і навіть віддав наказ із особливою пошаною доглядати за могилою Кира Великого. Парсу, однак, пограбували і спалили — нібито на знак помсти за Афіни, зруйновані колись Ксерксом. Дарій III намагався врятувати хоча б своє життя, але був убитий власними підданими. Вбивці сподівалися на вдячність Александра, проте він, навпаки, жорстоко їх покарав.

^{Македонці спалюють Парсу. Малюнок Т. Ловелла}

4. Нові походи і повернення до Вавилона. Македонське військо невдовзі рушило далі, тепер Александр хотів підкорити усі землі, які колись належали перським володарям, навіть якщо тепер вони були незалежними. Проте у Середній Азії та в Індії він несподівано для себе зустрів відчайдушний опір. Місцеві мешканці боролися вже не за Дарія III, а за власну волю. Македонці жорстоко придушували будь-яке невдоволення, страчували непокірних, спалювали міста і селища, однак і самі несли величезні втрати.

Останню свою перемогу Александр здобув над військом одного з індійських царів — Паурави (греки називали його Пором), але змушений був залишити йому владу над його царством. Тим часом у таборі македонського царя з’явився молодий кшатрій на ім’я Чандрагупта, який повідомив, що знає, як перемогти найбільшу і найвпливовішу державу в долині Гангу, Магадху, звідки сам він був родом. Александр було захопився цією пропозицією, адже йому здавалося, що з підкоренням Індії він дійде до «краю світу». Проте військо відмовилося вирушати у новій похід. Не допомогли ані умовляння, ані погрози. Александр змушений був віддати наказ повертатися до Месопотамії.

^{Александр відмовляється пити воду, коли його вояки страждають від жаги. Малюнок Т. Ловелла}

Частина війська рушила на кораблях річкою Інд, а далі — морем. Більшість вояків на чолі з Александром поверталася через пустелю. Це випробування для багатьох виявилося страшнішим за бої з ворогами. До Вавилона повернулася лише четверта частина того війська, яке було в Александра на початку війни з Персією.

5. Облаштування «світової держави». Вавилон, який так приязно зустрів македонців після перемоги під Гавгамелами, Александр перетворив на столицю своєї величезної держави, що охоплювала майже весь знайомий йому світ і цілком могла іменуватися «світовою». Та й сам цар поводив себе як «володар світу», швидко запозичивши звички переможених ним перських володарів. Оголошений живим богом одразу в кількох завойованих ним країнах, Александр вимагав, щоб його піддані, побачивши царя, падали навколішки — від виконання цієї принизливої процедури були певний час звільнені лише його македонські та грецькі соратники.

Водночас Александр намагався підкреслити єдність своїх підданих, без поділу на переможців і переможених. Задля цього він влаштував одночасне весілля десяти тисяч своїх вояків із місцевими жінками. Сам Александр взяв за дружин доньок останніх перських царів (хоча уже був одружений із донькою одного з сатрапів). По всій державі будували нові міста, які заселяли греками і македонцями. Залишивши незмінним звичний поділ держави на сатрапії, цар призначав керувати ними довірених людей, не звертаючи уваги на їхнє походження. З місцевих мешканців за македонським зразком було створена фаланга, вихідців із місцевої знаті зараховували до македонської кінноти. Обурення невдоволених цими нововведеннями цар придушив з усією притаманною йому жорстокістю.

^{Весілля у Сузах. Гравюра кінця XIX ст.}

Облаштовуючи свою «світову державу», Александр думав і про нові війни та нові загарбання. Найперше він збирався у похід до Аравії, проте за кілька днів до його початку несподівано занедужав і помер, не доживши навіть до 33 років. Переповідали, що царя могли отруїти, проте доказів цього не знайдено і досі.

Утворення елліністичних держав

1. Розпад держави Александра. Після смерті Александра Великого царем проголосили спочатку його брата, який був несповна розуму, а згодом — малолітнього сина, якого теж звали Александром. Проте насправді влада одразу опинилася в руках друзів і споборників померлого — так званих діадохів (у перекладі з грецької — «наступників»). У згоді між собою жили вони недовго, бо кожен сам сподівався стати царем. Спалахнула війна, яка — з перервами — тривала сорок років. У ній було вбито всіх близьких родичів Александра і більшість діадохів. Зрештою на місці величезної держави виникло кілька малих і великих царств на чолі з діадохами або їхніми нащадками — епігонами.

^{Статуї діадохів, установлені у Скопьє}

Єгипет разом з Александрією перепав колишньому охоронцю македонського царя Птолемею I. Усі його спадкоємці чоловічого роду також мали це ім’я — тому їхню державу зазвичай називають державою Птолемеїв, або Єгипетським царством. Вавилон і більшість азійських сатрапій опинилися під владою колишнього командира гетайрів Селевка I. Створену ним монархію найчастіше іменують державою Селевкідів (тобто нащадків Селевка), або ж Сирійським царством. Окремою державою стала також Македонія. У Балканській Греції співіснували окремі, залежні від сусідніх царств, поліси та їхні об’єднання — такі як Ахейський та Етолійській союзи. Велика Греція невдовзі була об’єднана під владою нового сиракузького тирана Агафокла, який, попри своє незнатне походження (він був сином гончара) оголосив себе сицилійським царем.

^{Птолемей I. Кам’яний рельєф (Музей Онтаріо)}

Царства діадохів та епігонів багато в чому відрізнялися між собою, але було й багато спільних рис. Їхні володарі були зазвичай греками або македонцями і прагнули оточити себе вихідцями із Греції, у державних і громадських справах використовували грецьку мову, а серед місцевого населення поширювали грецьку культуру. Саме тому держави, які утворилися внаслідок завоювань Александра і його наступників, історики називають еллі­ністичними (тобто «подібними до грецьких»).

Водночас за внутрішнім устроєм елліністичні царства більше нагадували «світові держави», які існували до походів Александра. Влада діадохів та їхніх нащадків була необмеженою, царі власною волею видавали закони і встановлювали податки, вся земля у межах держави вважалася царською власністю, яку монарх міг дарувати, продавати або роздавати на власний розсуд. Як і Халдейське чи Перське царство, елліністичні держави об’єднували під своєю владою різні країни і території, внутрішній устрій яких суттєво відрізнявся між собою.

^{Найважливіші елліністичні держави у 270 р. до н. е.}

Але якщо перські володарі лише дозволяли самоврядування в окремих підвладних їм містах, наступники Александра перетворили міські самоврядні громади на справжню опору своєї влади. Елліністичні царі заохочували розвиток тих міст, що існували раніше, і заснували сотні нових. Щоправда, громадянами новоутворених полісів ставали переважно переселенці з Греції і Македонії або ж місцеві мешканці, у слухняності яких монархи були впевнені. Головним містом Єгипту був уже не Мемфіс, а Александрія. Столицю Сирійського царства також перенесли з Вавилона до цілком нового міста — Антіохії, її заселили македонцями, які служили в царському війську.

2. Александрія Єгипетська — центр елліністичної науки. Єгипетські царі вважали себе гідними спадкоємцями Александра і тому намагалися перетворити свою столицю на найбільше і найкрасивіше місто не лише своєї держави, а й усього тогочасного світу. В місті було дві великих гавані, шлях до яких вказував величез­ний Маяк, збудований на острові Фарос, — його вважали одним із семи «див світу». Міські вулиці зробили прямими і широкими, так щоб легко було роз’їхатися не лише вершникам, а й возам. Головну вулицю, що простягалася через усю Александрію — від Сонячних до Місячних воріт, — прикрасили колонадою, а на головній площі збудували величний мавзолей, в якому урочисто поховали вивезене з Вавилона тіло Александра Великого. Ближче до моря був розташований пишний царський палац, а поруч із ним єгипетські володарі звели будівлю, присвячену музам, — Мусей, який мав усе необхідне для занять мистецтвами і науками: студії та зали для занять з учнями, лабораторії, ботанічний і зоологічний сади, навіть їдальню. А найбільше Мусей пишався величезною бібліотекою, в якій зберігали близько 700 тисяч сувоїв. Заради її поповнення єгипетські царі не зупинялися ні перед чим. Оскільки за тих часів книжки переписували від руки, то переписувачі, навіть найстаранніші, припускалися помилок. Щоб отримати найточніші рукописи, всі кораблі, що заходили до Александрії, обшукували. Якщо знаходили старі книжки — їх відбирали, переписували і господареві віддавали копії. Один із царів під величезну заставу позичив у Афінах рукописи Есхіла, Софокла й Еврипіда і теж повернув лише копії, погодившись втратити усю заставу. Коли в інших державах теж почали збирати бібліотеки, з Єгипту навіть заборонили вивозити папірус. У місті Пергам, щоправда, знайшли папірусу заміну — як у давній Персії, сувої почали робити з ретельно обробленої шкіри овець. Згодом цей матеріал так і назвали: пергамен. Проте пергамен був знач­но дорожчим за папірус, тож змагатися з Александ­рійською бібліотекою Пергамська не могла.

^{Маяк на острові Фарос (сучасна реконструкція)}

^{Александрія у III ст. до н. е.}

Єгипетські царі збирали з усього світу не лише книжки, а й учених. У Мусеї працювали найвидатніші науковці того часу. Саме в Александрії Евклід написав підручник із геометрії, завдяки якому цю науку понад дві тисячі років називали «евклідовою». Один із керівників бібліо­теки — Ератосфен із Кирени — першим використав назву «географія» для науки про Землю і доволі точно виміряв розміри нашої планети. Аристарх із Самоса висловив припущення, що Земля обертається навколо Сонця. Певний час у Мусеї працював і Архімед із Сиракуз. Він не лише відкрив важливі математичні та фізичні закони, а й винайшов чимало корисних речей для щоденного вжитку, таких, скажімо, як гвинт для відкачування води та механізм для пересування важких вантажів.

^{Папірус зі шматком тексту з підручника Евкліда (Університет Пенсільванії)}

^{Архімед. Мармуровий бюст (Міський парк Сиракуз)}

3. Елліністична культура. Елліністична доба стала часом подальшого розвитку і поширення грецької культури, яка перетворилася на культуру не лише самої Греції, а й усього Східного Середземномор’я і суміжних земель. Володарі новоутворених держав прагнули здобути славу покровителів мистецтва, охоче купували скульптури і картини, замовляли проекти будинків і цілих міст, а їхні піддані відвідували театри і купували книжки. З кількох говірок, якими розмовляли в різних грецьких містах, виникла єдина мова, зрозуміла мешканцям не тільки Еллади, а й Іспанії, Італії, Вавилонії та Середньої Азії.

^{Лаокоон і його сини. Копія скульптури Агесандра, Афінодора і Полідора (Музей Піо-Клементіно)}

Водночас занепад громадського життя й утвердження необмеженої влади монархів надавало елліністичній культурі нових рис. Автори елліністичних комедій, найвидатнішим з яких був афінянин Менандр, вже не висміювали державних діячів і взагалі не цікавилися питаннями політики, а розповідали повчальні побутові історії. Читання теж перетворилося насамперед на розвагу, тож виникли й нові літературні жанри — оповідання та романи. Живописці, серед яких найбільшої слави набув Апеллес, та скульптори, серед яких найвідомішим був сікіонець Лісіпп, намагалися насамперед точно відтворити особисті риси зображуваних ними людей. Навіть коли скульптори зображували богів, особливу увагу вони приділяли деталям. Поширення набули багатофігурні композиції та велетенські статуї. Однією з них був славнозвісний Колос — 36-метрова фігура бога Геліоса, встановлена на острові Родос, яку вважали одним із семи «див світу».

^{Зенон Кітіонський Бронзовий бюст (Колізей)}

За елліністичної доби виникають нові філософські школи, найвизнач­нішими представниками яких були стоїки й епікурейці. Назва першої зі шкіл походить від стої, в тіні якої зазвичай збирав учнів засновник цього вчення — Зенон із фінікійського Кітіона. Стоїки переконували, що кожна людина за своєю природою є вільною особистістю, головне — зрозуміти, яке місце їй відведено у житті, чесно виконувати обов’язок, визначений долею, і спокійно сприймати будь-які випробування. Послідовники самосця Епікура стверджували, що головним у людському житті є прагнення щастя, досягти якого можна лише через самовдосконалення. Справді щаслива людина, на думку епікурейців, не має бути марнославною і цілком може вдовольнятися малим. Послідовники нових філософських вчень намагалися знайти однодумців серед усіх верств тодішнього суспільства, навіть серед рабів. Стоїками й епікурейцями ставали не лише греки, а й представники інших народів — від Іспанії до Боспору і Месопотамії.

^{Епікур. Мармуровий бюст (Національний музей у Римі)}

Походи Александра розширили знання мешканців Серед­земномор’я про навколишній світ і спонукали їх до нових відкриттів. Сучасник великого завойовника, массалієць Піфей, відвідав береги Північного та Балтійського морів і залишив перші письмові описи полярного дня та полярного сяйва. Евдокс із міста Кізік першим із греків досяг Індії, перетнувши Червоне та Аравійське моря, і намагався проплисти навколо Африки.

4. Відновлення незалежності Юдеї. Набатейське царство. Ставлення підкорених народів до поширення грецької мови, культури і вірувань було неоднаковим. Хтось сприймав це як належне, сам охоче навчався мови і вчив своїх дітей, розраховуючи, що таким чином їм легше буде влаштуватися в житті. Інші вбачали у нових порядках загрозу для батьківських звичаїв, засіб визиску і поневолення.

Володарі з підозрою ставилися до будь-яких проявів невдоволення і нещадно придушували за будь-яке намагання чинити спротив. Один із сирійських царів, аби покарати не надто слухняних євреїв, захопив Єрусалим, привласнив храмову скарбницю і перетворив храм Ягве на святилище Зевса. Як відповідь — у Юдеї спалахнуло повстання, на чолі якого стали п’ятеро братів, яким співвітчизники дали прізвисько Маккавеї (з єврейської воно перекладається як «молоти»). Один за одним повстанці розбили кілька загонів царського війська і звільнили від сирійців Єрусалим.

^{Єрусалимський храм за елліністичної доби (сучасна реконструкція)}

За легендою, коли переможці увійшли до храму Ягве, аби запалити священний вогонь, вони знайшли тільки глечик із освяченою олією. Її мало вистачити тільки на один день, але трапилося диво, і вогонь горів вісім днів — поки священики виробляли і освячували нову олію. У пам’ять про це диво було засноване свято хануки, яке й досі відзначають євреї у всьому світі.

^{Монета із зображенням менори (семисвічника) — юдейського символу свята хануки}

Боротьба за незалежність тривала ще кількадесят років і врешті-решт завершилася перемогою. А один із нащадків Маккавеїв був оголошений ­царем Юдеї.

Майже одночасно з відновленням самостійності Юдеї на східному березі Йордану (територія сучасної Йорданії) постала ще одна незалежна держава. Населяли її араби, а царювали — володарі з династії Набатеїв. Столицею царства було неприступне місто Петра, розташоване на перетині головних караванних шляхів.

^{Храм у Петрі (сучасний вигляд)}

Піддані набатейських царів, які в ці часи перейшли від кочового життя до осілості, навчилися навіть у пустелі накопичувати воду і вирощувати сади. Але головним джерелом статків володарів Петри була торгівля: ладаном, прянощами, дорогоцінними металами, які через пустелю везли до берегів Середземного моря з Африки, Південної Аравії, від Перської затоки та з Індії.

Галли — господарі Центральної Європи

1. Побут і суспільний устрій галльських племен. Якщо з південними сусідами елліністичні держави здебільшого торгували, то з північними — частіше воювали. Найнебезпечнішими з варварів вважали кельтів, або ж галлів. Прабатьківщина цих войовничих племен була розташована на північ від Альп — найвищих гір Центральної Європи, у верхів’ях Рейну і Дунаю. Природні умови тут були суворішими, аніж на берегах Середземного моря: літо коротшим, зима сніжною. Проте галли навчилися і в цих умовах вирощувати високі врожаї пшениці, жита й вівса. Їх вважали винахідниками жниварки і млина з двох кам’яних жорен. Вирощували галли також ріпу, буряк, цибулю, коноплі, льон. З льону і вовни виготовляли зручний одяг: чоловіки зазвичай носили сорочки і штани, жінки — сукні. Картату матерію і зараз іноді називають кельтською. Галли розводили корів, кіз, овець і свиней — свиню вони взагалі вважали символом добробуту, а галльську копчену шинку із задоволенням купували навіть сусіди.

^{Галльський будинок (реконструкція музею «Галльська садиба» в Дестелбергені)}

Особливого розвитку в кельтів досягли ремесла, насамперед — ковальство. Місцеві ковалі навчилися загартовувати залізо вогнем і крижаною водою, завдяки чому галльські мечі були надзвичайно міцними, і виготовляти кольчуги з кількох видів металевих кілець. Галли любили прикраси: навіть прості люди носили шийні гривні, а вояки із задоволенням прикрашали свою зброю й обладунки.

На чолі кожного галльського племені стояв вождь, а знать становила його дружину. Війну галли вважали почесним заняттям, і сусіди знали їх як мужніх і хоробрих вояків. У бою вони, щоправда, покладалися не так на дисципліну чи військову хитрість, як на силу, швидкість і загрозливий вигляд: аби залякати ворога, кельтські вояки фарбували волосся і розмальовували тіло. Бранців найчастіше вбивали — як пожертву богам, а самі галли в полон зазвичай не здавалися, якщо не могли втекти — вкорочували собі віку.

2. Вірування галлів. Друїди. Сміливість і відчайдушність галлів сусіди пояснювали їхніми релігійними віруваннями. Галли й справді вірили, що людська душа безсмертна, а смерть — це лише перехід до потойбічного світу. Життя після смерті видавалося галлам навіть веселішим. Вони були впевнені, що в ньому людина може використати якщо не майно, то гроші чи інші цінності, накопичені за короткий час земного життя.

Вшановували галли кількох богів, і важко навіть назвати, якого з них вони вважали головним. Богу сонячного світла на ім’я Луг вклонялися як винахіднику і покровителю ремесел, мистецтв і торгівлі. Бога земних сил і підземного царства Езуса часто уявляли з оленячими рогами, його символом і був олень, як символом Тевтата — бога війни і ясного неба — кабан. Бога вогню, грому і блискавки Тараніса часто зображували із колесом. Покровителькою конярства була богиня Епона.

Особливу роль у галльському суспільстві відігравали жерці — друїди. Вони не лише розумілися на релігійних обрядах та ворожбі, а й були лікарями, вченими і суддями, адже письмових законів у галлів не існувало, і всі закони жерці мали знати напам’ять. Недаремно, щоб стати друїдом, треба було вчитися від семи до двадцяти років. Галли не будували великих храмів, молилися просто неба — у священних гаях або поблизу ­джерел.

^{Бог і тварини. Зображення на казані, знайденому у Гундеструпі (Національний музей у Копенгагені)}

^{Друїд з лірою. Кам’яна скульптура (Музей Бретані)}

3. Завоювання галлів. Чисельність галлів постійно зростала, і за кілька століть їм стало затісно на прабатьківщині. У V сторіччі до нашої ери вони вирушили на пошуки нових земель для поселення, полів і пасовиськ. Насамперед галли розселилися між Рейном і Атлантичним океаном — відтоді ця країна почала називатися Галлією, згодом — на півночі Іспанії (Галісії) і Британських островах (які називають так за іменем галльского племені бриттів). Інші племена заселили долину Дунаю і навіть перейшли Карпати (за однією з версій, назва української Галичини також є згадкою про завоювання кельтів).

Найсміливіші вожді зі своїми дружинами рушили на південь. Першою жертвою галльської навали стали етруські міста Італії. Частина їх була зруйнована, решта відкупилися величезною даниною, а прибульці розселилися в долині річки По, яку відтоді називали Підальпійською Галлією. З Александром Великим галли жили у злагоді, але коли почалися війни між діадохами, вирішили напасти на позбавлену захисту Грецію. Нечисленні грецькі вояки спробували зупинити загарбників біля Фермопіл, але галли скористалися перським досвідом і гірськими стежками вирушили просто до Дельф. Від плюндрування найповажніший еллінський храм був врятований дивом, точніше — несподіваним землетрусом. Завойовники вбачили в цьому прояв божого гніву і відступили.

^{Розселення галльських племен}

До Анатолії галлів запросив один із місцевих володарів, якому не вистачало власних сил для боротьби з ворогами. Ті скористалися запрошенням і вирішили більше не повертатися додому, щорічно грабуючи й обкладаючи даниною сусідні міста. Зрештою на боротьбу із розбійниками вирушив сам сирійський цар. Але переміг він, так і не почавши бою. Галли, які до цього не бачили слонів, злякалися і просто розбіглися. Згодом, щоправда, напади і грабунки відновилися. Остаточно приборкав прибульців цар Пергама. На честь перемоги він спорудив величезний вівтар, у якому боротьбу з варварами відобразили як казковий бій олімпійських богів із гігантами. А переможених галлів розселили у глибині Анатолії, де згодом утворилося царство Галатія.

^{Пергамський вівтар Зевса (Пергамон-музей)}

4. Виникнення галльських міст. Зазнавши поразки, галли змушені були повернутися до мирного життя. Влада вождів поступово занепадала, натомість посилився вплив знаті. На завойованих галлами землях виникли перші міста. Найвідоміші з них — Медіолан (сучасний Мілан), Бібракта, Лютеція (теперішній Париж), Віндобона (сучасний Відень), Аквінк (біля теперішнього Будапешта) та Сінгідун (сучасний Белград).

^{Перевезення діжок. Фрагмент поховальної стели (Рейнський земельний музей у Трірі)}

Не лише міста, а й великі села вели між собою жваву торгівлю, для полегшення якої будували численні дороги, залишки яких можемо побачити і за нашого часу. Щоправда, головними торговельними шляхами залишалися річки: Дунай, Рейн, Рона — і, звісно, моря. На відміну від греків і етрусків, для перевезення зерна і рідин галли використовували не глиняний посуд, а дерев’яні діжки, які й досі вважають саме галльським винаходом. Галли також навчилися будувати великі дерев’яні кораблі, оснащені шкіряними вітрилами і якірними ланцюгами. Але що далі зростали і багатіли галльські міста, то привабливішою здобиччю вони здавалися сусідам із півночі. Деякі з поселень стали жертвою розбійницьких нападів, і галлам довелося відступити за Рейн і Дунай.

Від Чорного моря до Балтики: давні мешканці Східної Європи

1. Скіфи і сармати. Сусідами грецьких і елліністичних держав у Причорномор’ї були племена скіфів. Уже під час війни з Дарієм I особливе становище серед них посідали паралати, або ж царські скіфи, які мешкали у нижній течії Дніпра. Ватажки паралатів вважали себе рівними перським володарям і навіть за зовнішнім виглядом прагнули бути схожими на них: носили «царський» одяг, золоті корони, прикраси й особливу зброю; їхні могили — кургани — і досі вражають учених своїм багатством. Поступово ватажки царських скіфів підкорили собі сусідні племена — не лише скотарів, а й землеробів, які сплачували їм данину хлібом. Хліб і захоплених у війнах рабів скіфські ватажки продавали грекам, купуючи у них вироби ремісників, прикраси і вино.

^{Скіфський меч — акинак (Київський археологічний музей)}

^{Скіфський гребінь з кургану Солоха (Ермітаж)}

Скіфи залишалися кочовиками, проте в них почали виникати і більш-менш постійні поселення — залишки їхньої «столиці» знайдені на березі Дніпра біля сучасної Кам’янки. Найвищої могутності скіфи досягли за часів Атея, який не лише об’єднав під своєю владою всю причорноморську Скіфію, а й підкорив сусідні грецькі колонії. В одній із них він навітьпочав карбувати власну монету. Погрожував Атей і південнішим містам, таким як Візантій. Але військо скіфів зазнало поразки від македонського царя Філіппа II, а сам ватажок загинув у бою. За наказом Александра Великого одна з македонських армій вирушила на північ. Проте облога союзного скіфам грецького міста Ольвія завершилася нічим, а саме військо було знищене кочовиками під час відступу.

Край пануванню скіфів у причорноморських степах поклали напади кельтів і навала споріднених зі скіфами племен сарматів, які до того мешкали на схід від Дону. Сармати були завзятими і невблаганними вояками — навіть їхню назву перекладають як «оперезані мечем». Свої довгі мечі сармати вважали втіленням бога війни. Вшановували вони також вогнища — символи бога сонця — і коней, які рятували їх і в бою, і під час далеких перегонів.

^{Сарматський меч (Київський археологічний музей)}

^{Сарматський вершник. Мармуровий рельєф (Ермітаж)}

Скіфи, яким вдалося пережити сарматську навалу, відступили до Криму, де невдовзі виникла скіфська держава. Її столиця була розташована на місці сучасного Сімферополя. Як називали місто його мешканці — наразі невідомо, збереглася лише грецька ­назва Неаполь.

^{Усипальниця царя в Неаполі Скіфському (сучасний вигляд)}

2. Давні слов’яни. Відступили під тиском сарматів і північні сусіди скіфів — землеробські племена, яких учені відносять до зарубинецької культури і вважають пращурами нинішніх слов’ян. Жоден із відомих нам тогочасних учених чи мандрівників із Середземномор’я цих країв не відвідував, тож про побут і звичаї давніх слов’ян ми можемо дізнатися здебільшого завдяки архео­логічним розкопкам. Так, ми знаємо, що жили вони у зазвичай невеличких поселеннях біля річок, житлом їм слугували землянки з плетеними або дерев’яними стінами і вогнищем посередині. Гончарного кругу не використовували, посуд ліпили руками.

Слов’яни вшановували численних богів, найголовнішим серед яких був Святовит (або ж Сварог) — бог неба і вогню. Сином Святовита вважали бога сонця Дажбога, бог вітру мав ім’я Стрибог, богом грому був Перун, богом чоловічої сили і землеробства — Ярило. Бог Велес «відповідав» за тварин, людський добробут і душі померлих, що перебували, на переконання слов’ян, у «щасливому» потойбічному світі — раю. Шлюбом і родючістю «опікувалася» Лада, богинею землі та життєдайної води була Мокош. Вірили слов’яни й у численних міфічних істот, що нібито мешкали у навколишніх лісах, річках та й у їхніх власних оселях: лісовиків, мавок, русалок, домовиків тощо.

^{Житла давніх слов’ян (реконструкція Київського археологічного музею)}

Життя слов’ян було простим і невибагливим, одноплемінники не надто вирізнялися між собою статками і добробутом. Проте вже виокремлювалася панівна верства, яку становили старійшини і жерці, яких слов’яни називали волхвами. Були у племен і військові ватажки — князі, проте загалом давні слов’яни войовничим народом не були, адже землеробство — головне їхнє заняття — чи не найбільше страждало під час збройних сутичок. Неохоче слов’яни переселялися і до інших країв, тримаючись звичних місць проживання.

3. Германці. Західні сусіди давніх слов’ян — германці — були рухливішими. Адже в їхньому господарстві велике значення мало скотарство, а на узбережжях — рибальство. Водночас і суперечки за пасовиська, ліси і водойми у них виникали частіше. Землю германці теж обробляли, але зазвичай спільно, порівну розподіляли зібраний врожай і часто просто кидали старі поля в пошуках нових.

Старійшини племен становили у германців спадкову знать, із середовища якої обирали ватажків — конунгів. Конунги спиралися як на збори озброєних одноплемінників, які зазвичай підтримували свого ватажка, так і на дружину із вправних та відданих їм особисто вояків. Окремі відчайдухи і сміливці могли зібрати й власні дружини, які «годувалися» за рахунок награбованого у війнах із далекими чи близькими сусідами. Такі ватаги часто виконували роль розвідників — на свій ризик здійснювали походи в незнайомі краї, і, якщо їхня здобич була справді багатою, їхніми слідами вирушали цілі племена або ж навіть союзи племен.

^{Германець на коні. Медальйон (Земельний музей Бадена)}

Германці вірили, що боги, як і люди, приречені боротися з численними міфічними істотами — велетнями і тролями, втіленням стихій і злих сил, що «населяли» гори, ліси і водойми, які зустрічалися на їхньому шляху. Але серед казкових істот траплялися й доброзичливі й навіть корисні, — такі як ельфи чи гноми — жителі печер. Серед численних богів германці виокремлювали дванадцять найшанованіших, що, за їхніми переконаннями, мешкали у «вищому світі». Саме там нібито була розташована й Вальгалла — палац бога бурі, війни і мудрості Водана (або ж Одіна), до якого войовничі валькірії приносять душі найхоробріших вояків, які загинули в бою. Сином Водана вважали бога грому Донара (або Тора). Богом неба був Тіу, богинею родючості — Фрея. Їхні імена збереглися у назвах днів тижня у германських мовах — англійській, німецькій, шведській тощо. Були у германців і «злі» боги, насамперед — бог вогню Локі та його донька, богиня мороку й пекла Хель.

^{Розселення германських племен}

Спочатку германці жили у Скандинавії та на південному узбережжі Північного і Балтійського морів. Але згодом вони відтіснили своїх найближчих сусідів — галлів — за Рейн і Дунай. Деякі племена рушили на схід. Вандали, скажімо, розселилися вздовж Карпатських гір, а готи дійшли до Дніпра і Чорного моря, відсунули сарматів, знищили скіфське царство у Криму і намагалися поширити свою владу на сусідні слов’янські племена. Війни зі слов’янами тривали не одне століття, і врешті самі готи поділилися навпіл: на західних (вестготів) і східних (остготів).

^{Тор. Зображення на камені з Альтуни}

Індія та Іран після завоювань Александра Великого

1. Об’єднання Індії. Ашока. Після повернення Александра Великого до Вавилона Індія залишалася поділеною навпіл. У долині Інду панували македонці, у долині Гангу існувало кілька незалежних держав, серед яких найбільшою була Магадха, здобути яку так мріяв Чандрагупта. Зрозумівши, що спадкоємцям Александра не до нових завоювань, він зібрав власне військо, але зазнав поразки. Тоді Чандрагупта повернув зброю проти колишніх союзників — македонців. На заклик до незалежності одне за одним індійські міста піднімали повстання, виганяли завойовників і визнавали своїм царем Чандрагупту. Так за кілька років під його владою опинилася ледь не вся долина Інду.

^{Статуя Чандрагупти, встановлена у Делі}

З новими силами і славою визволителя співвітчизників від іноземного панування цар знову пішов війною проти Магадхи. Битва була тривалою, але врешті-решт військове щастя посміхнулося Чандрагупті. Він здобув столицю Магадхи Паталіпутру і перетворив її на столицю своєї величезної держави, що простяглася від Аравійського моря до Гімалаїв і увійшла до історії під іменем держави Маур’їв — на честь династії, заснованої Чандрагуптою. Згодом до неї вдалося приєднати і частину Ірану. Селевк I поступився нею в обмін на 500 бойових слонів. До Паталіпутри поквапився надіслати послів і Єгипет. Чандрагупта прагнув упорядкувати управління величезною державою, використовуючи для цього й релігію. Відомо, що він співчував джайнам, а може, й сам сповідував їхнє вчення. Головним радником царя був Каутілья, укладач «Артхашастри» — трактату про науку керування державою.

^{Держава, створена Чандрагуптою і його онуком Ашокою}

Онук Чандрагупти Ашока ще більше розширив межі держави, розбивши у кривавих битвах усіх своїх ворогів. Але, за легендою, ­після перемоги над Калінгою цар дізнався про вчення Будди, і йому стало соромно за власну жорстокість. «Скільки людей загинуло чи вмерло, а чи залишилось без даху над головою! Навіть одна тисячна частина цього важким тягарем лягає тепер на моє сумління»,— йдеться у написі, який Ашока наказав викарбувати на камені. Цар, звісно, не відмовився від своїх загарбань, але надалі надавав перевагу мирним перемовинам — тим більше, що багато сусідів добровільно визнали зверхність Паталіпутри. Самостійними лишилися тільки держави на крайньому півдні Індії та на острові Шрі-Ланка. Можливо, тому, що ланкійські володарі поквапилися запровадити серед своїх підданих такий милий серцю Ашоки буддизм.

^{Капітель колони, встановленої Ашокою в Сарнатху}

Всередині власної держави Ашока також всебічно підтримував буддистів, зводив храми, роздавав їм землі і багатства. Щоправда, царська щедрість дорого ставала державній скарбниці та підданим, за рахунок яких цю скарбницю поповнювали. Зрештою дружина й онук відсторонили володаря від влади. Але держава Маур’їв до того часу вже була ослабленою і після смерті Ашоки почала розпадатися.

2. Бактрійське і Парфянське царства. Сирійські царі змушені були поступитися своїми володіннями не лише Чандрагупті та його нащадкам. Невдовзі від їхньої держави відокремилися одразу кілька східних сатрапій — Вірменія, Парфія (територія сучасного Туркменістану), Бактрія (сучасний Афганістан). У Вір­менії та Парфії володарі походили з місцевої знаті, у Бактрії царювали нащадки грецьких переселенців. Певний час вони, щоправда, змушені були на словах визнавати владу нащадків Селевка I, але згодом перетворилися на цілком самостійні держави.

^{Монета бактрійського царя Менандра (Британський музей)}

Здобувши незалежність, бактрійські царі самі стали на шлях завоювань. Що більше слабшала держава спадкоємців Ашоки, то сміливішими ставали сусіди. Спочатку вони приєднали до своїх володінь долину Інду, згодом — почали здійснювати загарбницькі походи і на береги Гангу. Під час одного з нападів бактрійці навіть захопили і зруйнували Паталіпутру, але зрештою змушені були повернутися на батьківщину.

Поступово завойовники і самі потрапили під індійський вплив. Бактрійський цар Менандр взагалі оголосив себе послідовником Будди і сприяв поширенню буддизму серед своїх підданих. Проте завойовницькі походи виснажили державу, і зрештою вона була захоплена кочовиками з півночі.

^{Руїни палацу в Ктесіфоні (сучасний вигляд)}

Парфянським царям, натомість, вдалося не лише відбити навалу кочовиків, а й значно розширити межі своєї держави, зокрема, й за рахунок бактрійських земель. До складу Парфії увійшов майже весь Іран і відвойована у Селевкідів Месопотамія. Біля Вавилона, який за панування сирійських царів остаточно занепав, була побудована нова столиця — Ктесіфон.

Парфянські володарі намагалися бути схожими на елліністичних царів. Вони засновували нові міста і сприяли розвитку «старих» міських громад, хоча часто втручалися у їхні внутрішні справи. У громадському житті використовували як місцеві мови, так і грецьку, деякі з царів із задоволенням дивилися трагедії Еврипіда. До вірувань підкорених народів парфяни ставилися з повагою — у їхній державі вільно зводили храми грецьких і давніх іранських богів, значного поширення набув культ Мітри, царі розпорядилися відновити священні книги послідовників Заратуштри, знищені Александром Великим.

3. Кушанська держава. На місці зруйнованої кочовиками Бактрії згодом виникло кілька самостійних державних утворень, які невдовзі об’єднали під своєю владою ватажки племінного союзу кушанів. Оголосивши себе царями, вони почали приєднувати й сусідні землі. А за правління Канішки Кушанська держава простягалася вже від Аральського моря до Індійського океану. Її столицею стала Пурушапура (теперішній Пешавар).

Буддисти вважають Канішку прихильником свого віровчення. За його правління буддизм і справді поширився Іраном та Середньою Азією. Відбулося й велике зібрання послідовників «просвітленого», на якому вони обговорювали між собою супе­речливі питання. Саме у Кушанській державі — можливо, під елліністичним впливом — з’явилися перші статуї Будди та зображення сцен із його життя. Проте на монетах, карбованих Канішкою, значно частіше зустрічаються образи грецьких богів, а також Шиви, Мітри та Ахура Мазди. Тож, швидше за все, кушанський володар був прихильником політики віротерпимості, тобто дозволяв численним підданим кожному сповідувати ту релігію, яка була йому до вподоби.

^{Кушанська монета (Британський музей)}

Цар Васудева натомість надавав перевагу прихильникам індуїзму. Навіть своє ім’я цей володар отримав на честь батька бога Крішни. Та й столицю Кушанської держави Васудева переніс до батьківщини Крішни — міста Матхури в долині Гангу. Щоправда, царство кушанів у цей час почало занепадати і невдовзі після смерті Васудеви розпалося на кілька десятків самостійних держав.

Водночас — саме за кушанської доби — під індійським впливом постали перші держави й у Південно-Східній Азії, в долині річки Меконг, на Малаккському півострові, на островах Суматра та Ява, що їх у давнину називали «золотими». Цікаво, що місцеві легенди засновниками цих держав називають мандрівних індійських царевичів або ченців, які поширювали в цих краях релігії своєї батьківщини — буддизм та індуїзм.

4. Відродження Персії. Неоднорідним і нестійким об’єднанням залишалося й Парфянське царство. Мешканці окремих областей цієї держави вважали парфян загарбниками й тільки чекали слушної нагоди, щоб скинути їхнє панування. Зрештою, в землях, населених персами, і справді спалахнуло повстання. Очолив його місцевий володар Ардашир із династії Сасанідів. Парфянський цар намагався приборкати бунтівливих підданих, проте зазнав поразки і загинув на полі бою. 226 року Ардашир урочисто вінчався на царство й оголосив про відродження Перської держави, яка успадкувала всі володіння Парфії й навіть трохи розсунула її кордони. Володарів окремих областей поступово замінили на намісників, яких цар призначав з-поміж представників вищої перської знаті. Знать становила й кістяк його війська — важкоозброєну кінноту.

^{Ахура-Мазда передає владу Ардаширу I. Рельєф із Накш-е Рустама}

Відроджена Персія була становою державою. Від народження усі її мешканці належали до одного з чотирьох станів. Перші три стани — вояків, жерців і чиновників — були панівними. До четвертого зараховували всіх, хто сплачував податки, — селян, ремісників, торговців. Стан вояків очолював командувач війська, жрецтво — верховний жрець, чиновників — «великий писар». Четвертим станом керував особливий чиновник, відповідальний за збір податків. Його цар призначав особисто. Привілейовані стани були поділені ще й на дрібніші ранги. Перейти з одного рангу до іншого було дуже важко, а з нижчого стану до вищих — майже неможливо.

^{Відроджена Перська держава за правління Шапура I (червоним позначені кордони Парфії у 20 р. до н. е.)}

Державною релігією Персії став зороастризм, тобто вчення Заратуштри. Настанови Заратуштри були ретельно записані, обряди — розроблені до дрібниць. За їхнім дотриманням стежила сила-силенна жерців. Жрецтво отримувало чималі доходи, виконуючи за вірян складні ритуали, або ж навпаки — стягуючи з підданих царя штрафи за недотримання правил і обрядів. Жерці були також суддями й опікувалися школами. Будь-які інші релігійні вчення жорстоко придушували. Насамперед це стосувалося маніхейства. Засновник цього вчення — Мані — намагався створити нову релігію, що, за його переконанням, мала замінити собою всі інші віросповідання. Як і Заратуштра, він уважав, що світ — це поле бою між світлом і темрявою, а людина покликана допомагати боротьбі добра зі злом. Проте державу і державну релігію Мані оголосив втіленням зла. Цар, який спочатку співчував новому вченню, врешті-решт стратив неслухняного проповідника. Але учні Мані поширили нове вчення не лише у найвіддаленіших куточках Персії, а й далеко за її межами.

^{Маніхейські жерці. Малюнок із согдійського рукопису (Музей індійської культури в Берліні)}

5. Індія за доби Гуптів. В Індії тим часом постала нова велика держава зі столицею у давній Паталіпутрі. Оскільки всі її володарі мали в своєму імені частку «гупта», її називають царством Гуптів. Найвидатнішим полководцем, який значно розширив межі держави, був Самудрагупта, а найвище піднесення Гуптського царства припало на правління Чандрагупти II Вікрамадітьї, чиє прізвисько перекладають як «сонце могутності». Вікрамадітья був великим шанувальником бога Шиви. Він почав карбувати не лише золоті, а й срібні й навіть мідні монети, що, на думку вчених, свідчить про розвиток торгівлі в його володіннях. Великі індійські кораблі за його правління відвідували Шрі-Ланку, Індокитай, Аравію та східне узбережжя Африки, використовуючи потужні сезонні вітри — мусони.

^{Залізна колона, встановлена Чандрагуптою II, у Делі (сучасний вигляд)}

Гуптська доба була й часом розквіту індійської культури. Саме за Гуптів з’являється мистецтво тілесних і духовних занять, відоме у світі як йога (самі індійці йогою іменують пов’язане з цим мистецтвом філософсько-релігійне вчення). Чадрагупта II був покровителем видатного поета Калідаси — автора знаменитих поем і театральних драм, найвідомішою з яких є «Шакунтала». «Шакунтала» розповідає про пригоди матінки легендарного царя Бхарати, яку її коханий нібито впізнав за подарованим колись перснем.

Об’єднання Китаю

1. Реформи Шан Яна і піднесення царства Цінь. Коли у Месопотамії, Ірані та Індії поставали «світові держави», Китай ділили між собою сім великих та малих царств, які постійно ворогували і воювали. Саме тому історики позначають цю добу китайської історії назвою Чжаньго (в перекладі з китайської — «царства, що воюють»). Найзахідніша з-поміж семи держав мала назву Цінь. Тривалий час її вважали найбіднішою. Ціньські володарі не мали навіть коштів, щоб утримувати сильне військо. Але становище змінилося після того, як місцевий цар запросив до себе радником мудреця Шан Яна. Погляди Шан Яна відрізнялися від вчення Конфуція, і тим більше — Лао Цзи. Він щиро вважав, що «держава має бути сильною, а народ — слабким», адже сильний, тобто заможний і освічений народ зможе опиратися владі. Шан Ян був упевнений, що володарю не треба дбати навіть про те, щоб закони відповідали звичаям чи моралі, головне — аби вони були зрозумілі підданим, і ті мали змогу їх виконати.

^{Статуя Шан Яна, встановлена у Пекіні}

За порадою мудреця, цар закріпив за кожною селянською родиною окрему земельну ділянку, на якій вона мала господарювати самостійно і з якої зобов’язувалася сплачувати податки. Водночас була запроваджена «кругова порука», коли за несплату податків чи будь-який інший непослух відповідав не лише порушник, а і його сусіди. Це дозволило збільшити надходження до державної скарбниці й розпочати створення потужного війська. Бронзову зброю замінили залізною, а важкі й неповороткі колісниці — швидкою кіннотою.

^{Утворення імперії Цінь}

Шан Ян скасував усі привілеї, пов’язані з походженням або приналежністю до знаті. Відтепер звання і титули, а також земельну та грошову винагороди надавали тільки за особисті заслуги перед царем, насамперед — військові. До лихварів і торгівців Шан Ян ставився зі зневагою, тому зобов’язав їх «придбати» звання за гроші, а у тих, хто цього не зробив, їхнє майно просто відібрали. Надалі за тим, щоб ніхто не збагачувався «надміру», пильно стежили.

Невдоволених реформами було безліч, і після того як до влади прийшов інший цар, Шан Яна стратили. Але усі нововведення залишилися чинними. Завдяки їм царство Цінь швидко зміцніло і поступово почало підкорювати сусідні держави.

2. Цінь Шіхуанді. 221 року до нашої ери ціньський цар Ін Чжен об’єднав під своєю владою увесь Китай і взяв собі нове ім’я і титул — Цінь Шіхуанді, що з китайської зазвичай перекладають як «перший імператор Цінь» (насправді титул імператор має давньоримське походження і з’явився пізніше, проте історики звикли використовувати саме такий переклад, тож державу, підвладну китайським «хуанді» чи «ді», також називають імперією).

^{Цінь Шіхуанді. Зображення на шовку (Національний музей у Тайбеї)}

Територія величезної держави була поділена на майже рівні між собою округи, межі яких не співпадали з кордонами колишніх самостійних царств. Керували округами призначені імператором чиновники, місцеву знать переселили до столиці, у всіх, хто не служив у війську, відібрали зброю і переплавили її на дзвони та статуї, що мали прославляти нового володаря. Цінь Шіхуанді будував дороги, які з’єднували столицю з найвіддаленішими куточками країни, запровадив єдині для всього Китаю міри ваги, гроші й письмо (до цього у кожному царстві існували свої правила). Водночас ухвалені володарем закони були надзвичайно жорстокими. Навіть за незначні злочини людей калічили або перетворювали на рабів. Страти були жахливими — винних могли живцем зварити чи закопати в землю.

Цінь Шіхуанді боявся змов і заколотів, тому сам прагнув постійно стежити за життям підданих і зобов’язував їх самих стежити одного за одним. Страчували не тільки усіх незадоволених, а й тих, хто просто міг їх почути. Освічених людей імператор ненавидів, він закрив приватні школи, спалив майже всі книжки, страчував учених і прихильників вчення Конфуція.

3. Велика Китайська стіна. На північ від Китаю мешкали племена кочовиків — гунів, які час від часу здійснювали грабіжницькі напади на долину Хуанхе. Імператор надіслав проти них величезне військо і відігнав кочовиків далеко у степ. А щоб гуни і надалі не дошкуляли імперії, за кілька років за наказом Цінь Шіхуанді сотні тисяч китайців — не тільки раби й полонені, а й звичайні селяни і вояки — збудували на кордоні величезну стіну. Її загальна довжина становила понад шість тисяч кілометрів, висота сягала від шести до десяти метрів, а завтовшки вона була такою, що на ній могли роз’їхатися колісниці. За кожну сотню метрів височіли башти з бійницями, які водночас були й сигнальними вежами. Щойно ставало відомо про небезпеку, на верхівці башти запалювали багаття, і такі «повідомлення» — від однієї вежі до іншої — швидко передавали на величезні відстані. Велика Китайська стіна захищала країну від нападників не одну тисячу років і, з певними перебудовами, зберіглася донині. Проте для самих китайців вона стала не лише приводом для гордощів — під час будівництва загинуло стільки людей, що її й тепер називають найбільшим цвинтарем на світі.

^{Велика Китайська стіна (сучасний вигляд)}

Цінь Шіхуанді помер від перевтоми під час однієї з мандрівок країною. Але і його смерть завдала підданим чимало клопоту, адже поховали володаря у величезній підземній гробниці, на спорудження якої пішов не один рік. Майстри, які працювали на будівництві, створили точні копії імператорських палаців, гір, гаїв, озер, у яких плавали золоті риби і літали срібні птахи. Разом з імператором були поховані його дружини, слуги, коні, а охороняло спокій володаря «військо» з шести тисяч глиняних вояків.

^{Теракотове «військо», поховане разом із імператором Цінь Шіхуанді в його усипальниці}

4. Імперія Хань. Грандіозні починання Цінь Шіхуанді знесилили Китай. Від голоду і виснаження загинули мільйони людей, а ті, хто залишився в живих, уже не могли сплачувати податки. Скарбниця спорожніла, коней не вистачало навіть найвищим чиновникам, які змушені були їздити на волах. І коли стало зрозуміло, що син Цінь Шіхуанді жорстокіший навіть за батька, доведений до відчаю народ повстав. Імператора і всіх його родичів убили, після чого ватажки повстання почали боротися за владу між собою. Переміг звичайний селянин Лю Бан, який відновив єдність країни і заснував нову імператорську династію — Хань.

^{Лю Бан. Малюнок XVIII ст.}

Володарі з цієї династії врахували помилки попередників. У своїй діяльності вони намагалися бути поміркованими і керуватися настановами Конфуція. Жорстокі закони Цінь Шіхуанді було скасовано. Повернули волю тим, хто змушений був продати себе в рабство, щоб уникнути голодної смерті. Податки зменшили у 20 разів. Правнук Лю Бана — імператор У-ді — створив перший у Китаї вищий навчальний заклад і почав призначати на посади лише тих чиновників, які склали особливі іспити. Впорядкувавши життя всередині держави, він розширив межі своїх володінь на схід і захід, приєднавши Корею і частину Центральної Азії.

^{Монета, карбована за часів династії Хань}

На відміну від династії Цінь, імперія Хань проіснувала понад 400 років. Саме за тих часів китайці усвідомили себе єдиним народом і тому й сьогодні називають себе ханьцями. Однак становище простолюду в новій державі було скрутним. Кількість чиновників зростала. Для їхнього утримання доводилося збільшувати податки. Багатії правдами і неправдами захоплювали кращі землі. А позбавлені своїх ділянок селяни не могли прогодувати ані себе, ані свої родини.

Покласти край несправед­ливо­сті вирішив поважний урядовець Ван Ман. Призначений опікуном малолітнього імператора, він усунув його від влади і проголосив володарем самого себе, заснувавши нову династію — Сінь. Усі землі в межах імперії Ван Ман оголосив державною власністю і заборонив їх продавати чи купувати. Нікому більше не дозволяли мати власних рабів, невільники тепер належали тільки державі. Сіллю, вином, залізними виробами торгувати могли лише в державних лавках, отримати позику теж можна було лише від держави. Тих, хто насмілювався виступати проти такого «одержавлення», позбавляли майна, волі, а іноді й життя.

^{Ван Ман із радниками. Малюнок VII ст.}

Проте скарбниця все одно порожніла швидше, аніж наповнювалася. Тож Ван Ману довелося знову збільшити податки. До того ж, позбавлена належного догляду Хуанхе раптом змінила своє русло. Нечувана повінь забрала життя сотень тисяч людей. Китайці побачили в цьому знак божого невдоволення. Ван Ман був змушений привселюдно каятися і скасував більшість зі своїх реформ.

Проте було вже запізно. У країні спалахнуло повстання «червонобрових». Його учасники фарбували собі брови у червоний колір, щоб відрізнятися від вояків імператора. 23 року розлючені повстанці захопили столицю, порубали невдаху-реформатора на шматки, вбили всіх його родичів і навіть викинули з могил кістки пращурів Ван Мана. Династія Сінь припинила своє існування.

^{Вояк. Теракотова статуетка ханьської доби (Шанхайський музей)}

Але імператорські воєначальники зброї не склали. Новим володарем проголосили далекого родича ханьських імператорів, який зійшов на трон під іменем Гуан У-ді. З «червонобровими» розправилися зі звірячою жорстокістю.

Колотнеча дорого стала Китаю. Населення країни скоротилося вп’ятеро. Та зрештою, лад у державі було відновлено. Нова династія китайських володарів дістала назву Другої, або ж Пізньої Хань. Правнук Гуана У-ді здобув вирішальну перемогу і над кочовиками. Деякі з племен, об’єднаних під владою гунів, змушені були вирушити в пошуках кращої долі на захід. Їхні нащадки розселилися на величезній території — від кордонів Китаю до берегів Чорного моря, давши початок численним тюркським народам.

Але доба перемог тривала недовго. 184 року спалахнуло нове селянське повстання, яке мало назву руху «жовтих пов’язок». Очолив заколотників даоський проповідник Чжан Цзюе. Це повстання також придушили. Проте на цей раз воє­начальники-переможці швидко пересварилися між собою, і велика імперія Хань невдовзі розпалася на кілька самостійних держав.

5. Дивовижні винаходи китайців. Попри заколоти, повстання та війни, наука в Китаї за доби правління ханьських імператорів переживала справжній розквіт. А деякими з винаходів тих часів із задоволенням користуються і наші сучасники.

Щоб керувати величезною державою, потрібен був зручний матеріал для письма. Бамбукові дощечки, на яких писали у давнину, були надто громіздкими, а шовк — надто коштовним. За часів Хань винайшли замінник шовкової тканини. Кокони, яких не використовували для виготовлення ниток, розмочували, подрібнювали, розкладали на сітці і висушували — так з них виходили аркуші паперу.

^{Виготовлення паперу. Китайська гравюра}

Щоправда, був такий папір не дешевшим за шовк — адже кокони шовкопряда, навіть зіпсовані, були надто дорогими. Допоки один з імператорських чиновників, на ім’я Цай Лунь, не здогадався, що для виробництва можуть згодитися будь-які волокна або навіть звичайна деревина. Сам він виготовив папір зі старих рибальських сіток — довівши, що новий матеріал може бути не лише зручним, а й дешевим. Саме тому Цай Луня і досі вшановують як винахідника паперу. У Стародавньому ж Китаї його навіть оголосили богом-покровителем цього ремесла.

Винахідником компаса китайці вважають самого імператора Цінь Шіхуанді. Нібито він, щоб полегшити пересування свого війська у тумані, вирішив покласти на бронзову тацю ложку з магнітної породи, бо зрозумів, що її ручка завжди вказуватиме один і той самий напрямок — на північ. Так це чи ні — достеменно невідомо, але за часів династії Хань такий прилад точно використовували. Винайшли китайські вчені й прилад, що передбачав землетруси.

^{Перший китайський сейсмограф (сучасна реконструкція)}

Китайські лікарі славилися своїми знан­нями далеко за межами країни. Вони добре вивчили людське тіло, винайшовши особливі точки, доторкнувшись до яких теплим камінням або ж встромивши тонкі голки, можна вилікувати людину від хвороб. З недугами боролися і за допомогою ліків, що їх виробляли з мінералів і корисних рослин. Серед таких ліків був і чай (відвар із листя чайного дерева), який лише згодом почали вживати як звичайний напій.

^{Пам’ятник першому компасу, встановлений у місті Кайфин}

Держави Стародавньої Мексики

1. Міста-держави майя. Ще до загибелі міст-держав ольмеків перші міста виникли в їхніх східних сусідів — народу майя. Навала племен із заходу, що зруйнували Ла-Венту, його землі не зачепила. Натомість майя зберегли і вдосконалили культурні здобутки ольмеків. Від початку III століття можна було спостерігати справжній розквіт майянських міст-держав, найвідомішими з яких були Тікаль, Копан і Паленке.

^{Міста-держави майя}

Майя не мали ані мідних, ані бронзових знарядь. У їхньому розпорядженні були тільки палиці-копачки, кам’яні ножі та сокири. Але й за допомогою такого нехитрого інструменту вони навчилися вирубувати ліси, обробляти землю і отримувати високі врожаї. Майя добре розумілися на властивостях різних рослин, які вирощували разом, на одному полі. За тим, щоб усі роботи відбувалися вчасно, у ретельній відповідності до календаря, прискіпливо стежили жерці. За будь-яке запізнення чи інше порушення карали доволі суворо: винуватця страчували.

^{Яшкукмо — цар Копана. Теракотова статуетка (Музей скульптур Копана)}

У Мексиці не водяться коні, тож у майя не було тяглової худоби, не знали вони й колеса. Усі вантажі перевозили вручну (для цього використовували рабів) або ж човнами. Не дивно, що голов­ними торговельними шляхами були річки. На морському узбережжі, щоправда, міст майя майже не було, може, саме тому в морі вони почувалися невпевнено.

Чи не кожне місто майя, разом із округою, утворювало самостійну державу на чолі з царем. Зазвичай саме цар був голов­ним жерцем, його вважали живим втіленням бога. Володар керував усім життям держави й очолював військо. Царя оточувала спадкова знать, що навіть за зовнішнім виглядом відрізнялася від простолюду, та численне чиновництво. Податків знать і чиновники не сплачували, це був обов’язок селян, ремісників, торгівців. Внеском привілейованих класів вважали кров, яку вони час від часу цілком добровільно приносили в жертву богам.

^{Руїни Тікаля (сучасний вигляд)}

Руйнівних війн між містами майя намагалися уникати. Натомість влаштовували так звані «квіткові бої»— криваві поєдинки зі зброєю в руках між вояками ворожих держав. А улюбленою розвагою за мирного часу вважали «гру з м’ячем», для якої в кожному місті будували особливий майданчик. Грали м’ячем зі смоли каучукового дерева, вагою близько двох кілограмів, і гравця переможеної команди приносили в жертву. Проте й у «квіткових боях», і в смертельних «іграх» участь брали тільки особи з царського роду і представники знаті.

^{Диск із зображенням гравця з мечем (Музей антропології в Мехіко)}

2. Вірування і наукові здобутки майя. Своїх богів майя поділяли на «володарів небес» і «володарів підземного світу». Найшанованішими були «горішні» божества — насамперед, бог неба Іцамна, богиня місяця Ішчель, бог сонця Кинич-Ахав та бог дощу Чак. Щоб умилостивити їх, приносили жертви — зокрема, і людські. Храми майя, що за формою нагадували східчасті піраміди, будували з вапняку і фарбували зазвичай у червоний колір (колір крові). Іноді у таких пірамідах ховали царів або ж головних жерців.

^{Аркуш із книжки майя (Земельна бібліотека Саксонії)}

Писемність майя була складною. Знаки позначали як окремі слова, так і звуки. Писали майя на шкірі, а частіше — на особливому матеріалі з обробленої кори дерев. Аркуші з кори складали «гармошкою», і виходили справжні книжки. До нашого часу залишилися також численні написи, зроблені на тиньку або ж вирізьблені на кам’яних стелах, які майя встановлювали у містах на знак важливих подій громадського життя.

^{Знак, яким майя позначали нуль}

Місцеві жерці добре зналися на астрономії та розробили надзвичайно точний календар. Особливих успіхів майя досягли у математиці — створена ними система запису цифр схожа на ту, якою ми користуємося зараз, хіба що рахували вони не десятками, а двадцятками. До того ж майя — перші у світі — винайшли нуль. Для його позначення вони застосовували особливий знак, схожий на мушлю.

3. Піднесення Теотіуакана і спроба об’єднання Мексики. Дещо пізніше, аніж у майя, почали виникати міста у гористій Центральній Мексиці. Найбільшим з-поміж них був Теотіуакан, назва якого в перекладі з однієї з місцевих мов означає «місце перевтілення богів». Руїни цього величезного міста вражають і наших сучасників, а стародавні мексиканці були переконані, що збудувати його допомогли казкові гіганти.

^{Головна вулиця Теотіуакана (сучасний вигляд)}

Найвеличнішою спорудою Теотіуакана була п’ятиярусна Піраміда Сонця, на пласкій верхівці якої був розташований головний храм міста. Її висота перевищувала 64 метри. Вчені вважають, що для будівництва тільки цієї піраміди знадобилася праця 20 тисяч людей протягом 20 років. Дещо нижчою була Піраміда Місяця. Від неї починалася головна вулиця Теотіуакана, обабіч якої були розташовані розкішні храми і будинки заможних містян. У самому центрі міста, на узвишші, височів головний палац із храмом бога Кетцалькоатля, або ж Пернатого Змія. Навпроти гомонів міський ринок. Центр міста зусібіч оточували житлові квартали. Більшість мешканців Теотіуакана жила в одноповерхових будинках без вікон. Єдиним джерелом світла у помешканні були двері, що виходили у внутрішній відкритий двір.

^{Велика богиня і її супутники. Розпис з Теотіуакана (Музей антропології в Мехіко)}

Теотіуакан був найбільшим у Мексиці центром ремесла і торгівлі — тут знайдено близько п’ятисот ремісничих майстерень і цілі торговельні квартали, зокрема — й квартали для іноземних купців. Проте більшість мешканців міста, що вже казати про округу, займалися землеробством. Завдяки складній системі каналів долину, в якій був розташований Теотіуакан, перетворили на квітуче поле. А згодом місцеві селяни навчилися створювати і так звані «плавучі сади» — на сплетену з гілок основу насипали ґрунт і пускали по воді. Такі штучні городи не вимагали додаткового поливу та піклування і давали два врожаї на рік. Усе це дозволяло прогодувати населення величезного міста — за деякими підрахунками, населення Теотіуакана сягало 100—120 тисяч чоловік.

Влада у Теотіуакані належала жерцям, цар був водночас і верховним жерцем, і військовим командувачем. Військо було озброєне сокирами, списами і списометами, а захищали вояків бавовняні стьобані панцирі (пробити які кам’яними знаряддями було непросто) та прямокутні щити. Поступово володарі Теотіуакана об’єднали під своєю владою усі міста Центральної Мексики.

Цар Атлатлькавак спробував приєднати до своєї держави і землі майя. Але захопити вдалося лише найзахідніші, ближчі до Теотіуакана, міста. У бою з загарбниками загинув цар Тікаля, і його трон перепав синові Атлатлькавака. Однак, ставши повновладним царем, той поводився як цілком незалежний володар і влади Теотіуакана не визнавав. Більш того — за його нащадків Тікаль спробував об’єднати під своєю владою інші міста майя. Сусіди, втім, згуртувалися і розгромили тікальців. Спроб створити єдину державу, яка охоплювала б усю Стародавню Мексику, більше не було, а 650 року Теотіуакан був ущент зруйнований чи то землетрусом, чи то войовничими племенами з півночі — достеменно невідомо. Велике царство розпалося на кілька дрібних держав.

Розділ V. Стародавній Рим: від міської громади до «Світової імперії» 

Перші століття римської історії

1. Як виник Рим. У центрі Італії, зовсім поруч з етрусками, але на іншому березі річки Тибр здавна жили племена латинів і сабінів. Їхній край, який за назвою численніших латинів іменували Лацієм, був багатим на родючі землі, збагачені вулканічним попелом. Щоправда, траплялося тут чимало й заболочених низин, тож селянам доводилося жити переважно на пагорбах. Займалися латини і сабіни землеробством і скотарством: розводили корів, овець, свиней. Тоді як сусіди — етруски — будували свої міста, вони зберігали племінний устрій. Вшановували як спільних з етрусками божеств — Юнону, Мінерву, Нептуна, Аплу (або ж Плутона), так і власних: бога-творця Януса, бога-захисника і покровителя черед Марса, богиню землеробства і родючості Цереру, лісів — Діану, садів — Венеру, покровительку домашнього вогнища Весту. Латинського бога неба і блискавки Юпітера вважали схожим на етруського Тіна.

^{Латини та їхні сусіди}

Латинські вожді прагнули бути схожими на етруських володарів, іменували себе царями (латиною це слово звучало як «рекс») і вважалися нащадками троянців, які нібито втекли до Італії після перемоги ахейців. Хай і повільно, але латинські поселення теж почали перетворюватися на невеликі міста. За переказами, царя містечка Альба-Лонга на ім’я Нумітор усунув від влади його рідний брат Амулій. А щоб не було кому помститися за скривдженого, єдину доньку Нумітора — Рею — підступний родич зробив однією зі жриць богині Вести, яким забороняли виходити заміж. Коли ж царівна таки народила двох близнюків (казали, що їхнім батьком був сам бог Марс), наказав покласти їх у кошик і пустити за водою. Малюки, однак, не загинули, бо їх знайшла вовчиця і вигодувала своїм молоком. Потім близнюків підібрав вівчар, який назвав їх Ромулом і Ремом та виховав як власних дітей. Коли хлопці зросли, вони зібрали навколо себе ватагу сміливців, по­мстилися кривднику свого діда і вирішили заснувати власне місто на березі Тибру. В останній момент брати пересварилися, і Ромул вбив Рема. Тож царем нового міста, утвореного з сусідніх поселень латинів і сабінів, став Ромул, на честь якого місто і дістало назву Рим (латиною — «Рома»). Згідно з легендою, це сталося 753 року до нашої ери.

class="book">^{«Капітолійська вовчиця». Скульптура з бронзи (Капітолійський музей)} Спочатку нове місто було маленьким, але згодом розрослося, адже волею долі опинилося на перехресті шляхів, головним із яких був сам Тибр. До того ж, Рим розташований поблизу моря, але водночас — на відстані від узбережжя, тому напади піратів не були для його мешканців несподіваними. Згодом Рим почали іменувати «містом на семи пагорбах». Будинок царя був розташований на пагорбі Палатин. На найвищому — Капітолії — збудували фортецю, де мешканці могли сховатися під час нападу ворогів. Болото у низині осушили, й утворилася площа, на якій мешканці могли збиратися для торгівлі й обговорення громадських справ. Її римляни називали Форум.

^{Поховальна урна у формі будинку, знайдена у Кампофатторе (Музей Пігоріні)}

2. Рим за часів царів. Внутрішній устрій Рима нагадував устрій етруських міст-держав або ж давньогрецьких полісів. Повноправні мешканці міста називалися його громадянами. Із земель, що належали громаді, кожному надавали ділянку, доходи від якої дозволяли громадянину утримувати свою родину, а в разі війни — озброюватися і приєднуватися до війська. Найважливіші питання внутрішнього життя міста вирішували на загальних зборах громадян, які іменували коміціями. Рішення, щоправда, ухвалювали не звичайною більшістю голосів. Спочатку голосували всередині свого військового загону — сотні, або ж племінного об’єднання — триби. А ухваленою вважали постанову, яку підтримала більшість сотень або ж тріб.

Виносити власні пропозиції на голосування пересічні громадяни не могли. Це робив цар або старійшини. Раду старійшин у Римі називали сенатом. Його складали сто представників знат­них родин. За легендою, перших сенаторів відібрав із найшляхетніших і найповажніших громадян сам Ромул. І надалі це звання переходило у спадок від батька до старшого сина. Сенатори, однак, могли лише радити володарю, вирішував все одно цар. Він був командувачем війська і водночас зосереджував у своїх руках владу над містом за мирного часу — у Римі таку владу називали імперієм (від слова «імпере» — «владарювати»).

Спочатку володар був водночас і верховним жерцем. Проте за правління другого римського царя Нуми Помпілія була запроваджена виборна посада великого понтифіка, і відтоді за рексом залишився обов’язок виконувати лише окремі релігійні обряди. Про Сервія Туллія розповідали, що він не лише збудував перші кам’яні мури навколо міста, а й поділив громадян на класи — відтоді обов’язки римлян у війську, як і в Афінах від часів Солона, залежали від їхніх доходів.

^{Нума Помпілій. Мармурова статуя (Курія Юлія)}

Римські царі намагалися бути схожими на етруських володарів: носили пурпуровий одяг і золотий вінець, вершили суд, сидячі на троні. Царів супроводжували особливі охоронці, озброєні сокирами і різками. Щоправда, влада царя у Римі не була спадковою: якщо володар помирав або зникав безвісти (так сталося, скажімо, із самим Ромулом), нового володаря обирали на народних зборах. Відтак — серед сімох відомих нам римських царів були і латини, і сабіни, а згодом влада взагалі опинилася в руках етрусків.

^{Фасції (сокира і різки) — символічна зброя царських охоронців. Мармуровий рельєф (Музей терм Діоклетіана)}

3. Встановлення республіки. Етруском був і цар Тарквіній Гордий, який запам’ятався своєвіллям і жорстокістю. Проти нього виступив навіть його власний небіж — Луцій Брут. 510 року до нашої ери за закликом Брута римляни повстали проти царя. Сам Тарквіній тоді перебував у військовому поході, тож його просто не пустили назад до міста, сповістивши з міських мурів про позбавлення влади. Нового володаря обирати не стали, ухваливши, що надалі містом керуватимуть обрані на один рік посадовці. Такий устрій дістав назву республіка, що в перекладі з латини означає «спільна (або ж народна) справа».

^{Луцій Брут. Бронзовий бюст (Капітолійський музей)}

Тарквіній звернувся по допомогу до володаря сусіднього етруського міста Клузій — царя Порсени. Той зібрав чималу армію і рушив на Рим. Про ту війну ми знаємо з легенд, що зберегли для нащадків імена мужніх оборонців міста. Казали, що один із захисників — Публій Горацій — ді­став прізвисько Коклес (тобто «одноокий»), бо втратив око у бою, коли самотужки стримував цілу ворожу армію на мосту через Тибр. А Гая Муція назвали Сцеволою («шульгою») після того, як він сам поклав свою правицю у вогонь, аби довести Порсені, що той нічим не змусить його видати товаришів, які змовилися вбити ненависного царя. Пізніше римляни розповідали, що етруски так і не змогли захопити їхнє місто. Але збереглися й інші перекази, з яких зрозуміло: оборонці все ж змушені були погодитися на принизливий мир із Порсеною. За його умовами, вони навіть не мали права володіти залізною зброєю. І лише після того як цар Клузія загинув у бою з військом латинів та грецьких колоністів, Рим повернув собі незалежність. Тоді ж у місті остаточно утвердився республіканський лад. А невдовзі римляни приєдналися до Латинського союзу, створеного у Лації за зразком грецьких та етруських полісних об’єднань.

Від самого початку римську республіку очолювали одразу двоє посадовців — так, щоб жоден із них не міг зазіхати на одноосібну владу. Називали цих керівників преторами, або консулами. За легендою, першими обранцями стали ватажки повстання проти Тарквінія. З часом громада зросла, складнішим стало й державне управління, яке вимагало більшої кількості урядовців. Тому назву консулів залишили за двома найвищими посадовцями, до яких перейшов царський імперій. А преторами почали називати суддів. Скарбницею керували квестори, за громадським порядком стежили еділи. Найповажнішою посадою вважалася посада цензорів — вони складали список римських громадян («ценз») і сенаторів.

У разі суворої необхідності сенат, утім, міг призначити на обмежений час і одноосібного керівника держави — диктатора. Але це траплялося надзвичайно рідко, щоб ні в кого не було спокуси стати царем.

^{Цензор складає список громадян. Мармуровий рельєф (Лувр)}

Колишні консули зазвичай ставали сенаторами, загальна кількість яких була збільшена до трьохсот. І саме сенат відтепер керував римською громадою. Старійшин іноді іменували «батьками» республіки, латиною — «патрес», а їхніх родичів називали патриціями (тобто «нащадками батьків»). Саме в руках патриціїв і зосереджувалася справжня влада у тепер уже республіканському Римі.

Боротьба плебеїв із патриціями

1. Патриції та плебеї. Вільних мешканців Рима, які не належали до патриціїв, називали плебеями. Серед плебеїв були як бідні, так і заможні люди, деякі навіть могли похизуватися «шляхетним» походженням. Проте всі вони були позбавлені більшості громадянських прав. Забороняли навіть шлюби між патриціями і плебеями.

У боротьбі за рівні права плебеї вдавалися до різних засобів. Одного разу вони навіть відмовилися воювати, переселилися з Рима на сусідній пагорб Авентин і утворили власні народні збори, де ухвалювали свої закони. Голосування, в якому брали участь плебеї, назвали плебісцит (тепер так називають загальнонародне голосування з важливих питань). А переселення дістало назву сецесії (тобто «відокремлення»). Перелякані патриції пішли на поступки і заради повернення плебеїв погодилися, щоб ті мали право обирати зі свого складу особливих посадовців — плебейських, або ж народних трибунів. Трибуни захищали плебеїв і могли навіть скасовувати рішення консулів і сенату. Для цього їм досить було вимовити слово «вето», що латиною означає «забороняю».

^{Плебеї залишають Рим, щоб примусити патриціїв до поступок. Гравюра Б. Барлоччіні}

Згодом плебеї домоглися укладання писаних законів. За легендою, для цього римляни навіть звернулися за порадою до греків. Закони були записані на дванадцяти мідних пластинках і виставлені для загаль­ного ознайомлення на Форумі, тому дістали назву Законів два­надцяти таблиць. Вони передбачали суворі покарання за будь-які зазіхання на чужу власність, незалежно від того, кому вона належала — патрицію чи плебею. Водночас закони підтверджували заборону шлюбів між представниками різних станів і були дуже суворими у ставленні до боржників, серед яких, як правило, переважали плебеї.

^{Претор. Мармурова статуя (Капітолійський музей)}

За кілька років міжстанові шлюби все-таки дозволили. А патриції змушені були погодитися виконувати рішення, ухвалені плебісцитом. Зрештою народним трибунам надали право недоторканності — їх не можна було засудити під час виконання ними своїх обов’язків.

2. Війни з сусідами. Галльська навала. Рим дедалі зростав. Землі для всіх його громадян уже не вистачало. Здобути нові лани можна було лише збільшивши міські володіння за рахунок сусідів — не дивно, що римляни постійно воювали. За легендою, для війни із сабінами диктатором призначили звичайного селянина Луція Цинцината. Про призначення йому повідомили саме тоді, коли він орав своє поле. Цинцинат одразу ж прибув до Рима, очолив військо, розгромив ворогів — і повернувся до оранки.

^{Цинцинат і сенатори. Картина Л. Бенувіля (Художній музей Сен-Ло)}

Тривалою і виснажливою була боротьба з етруськими Вейями. Лише після трьох війн, останню з яких римляни порівнювали з облогою Трої, місто захопили і зруйнували, його мешканців продали у рабство, а землі розподілили між римськими громадянами.

Тим часом республіку чекало нове випробування. 390 року до нашої ери на Рим рушили інші переможці етрусків — галли. Військо, що вийшло назустріч загарбникам, зазнало нищівної поразки. Римляни змушені були віддати на поталу ворогам свої домівки, трималася лише міська фортеця на Капітолії. Галли спробували захопити й її — підступним нічним штурмом, але поснулих захисників розбудили розбурхані підозрілим гомоном гуси з храму Юнони-Порадниці, і напад було відбито. Пізніше навіть з’явилося прислів’я — «Гуси врятували Рим».

Вороги погодилися залишити місто лише за величезний викуп. Проте, коли його зважили, ватажок галлів Бренн кинув на терези ще й свій важкий меч. Обуреним містянам свій вчинок він зухвало пояснив двома словами — «Горе переможеним!». Римляни назавжди запам’ятали цю «галльську науку» і надалі робили все можливе, аби більше не опинитися в такому приниженому стані.

^{«Горе переможеним!» Гравюра П. Леюгера}

3. Перемога плебеїв та її наслідки. Для того, щоб протистояти ворогам, римлянам треба було насамперед подолати суперечки всередині власної громади. Натомість до звичних конфліктів між плебеями і патриціями додалася ще й боротьба незаможних громадян проти глитаїв-позичальників. Боротьба була запеклою, кілька років місто взагалі жило без керівників — їх просто не могли обрати, бо сенатори з різних приводів заважали голосуванню за представників простолюду. Але врешті-решт народ домігся свого. Спочатку лихварям заборонили надавати позики громадянам за кабальними умовами, а потім — і продавати громадян у рабство за неповернені борги. Плебеям поступово дозволили висувати свої кандидатури на усі важливі державні посади, а згодом взяли за правило одного з консулів обов’язково обирати з плебеїв.

^{Нобілі. Мармуровий рельєф (Вівтар Миру у Римі)}

На знак громадського замирення посеред Рима збудували храм Згоди. Верхівка плебеїв швидко зблизилася і навіть породичалася з патриціями. Разом вони становили нову панівну верству, якій тепер належала влада в республіці, — римляни називали її нобілітетом (з латини це слово перекладається як «знать»).

4. Римські звичаї. Незважаючи на те, що новий державний устрій більше нагадував грецьку олігархію, навіть пересічні римляни неабияк пишалися своєю приналежністю до громади «нащадків Ромула». Служіння спільній справі у Римі вважали почесним обов’язком і покликанням кожного громадянина. Беззаперечного дотримання законів вимагали від усіх, незалежно від походження і заслуг. Водночас і громада з повагою ставилася до будь-якого римлянина, хай і незаможного, намагалася допомогти і захистити його, якщо він потрапляв у біду на чужині. Громадянина не можна було позбавити волі, а щоб винести йому за мирних часів смертний вирок, судді мали отримати згоду народ­них зборів.

Римляни не соромилися праці та з гордістю іменували себе народом сільських господарів. Навіть знать намагалася не вихвалятися своїми статками, їла просту їжу зі звичайного посуду і носила одяг із домотканої шерсті. Як обходитися з прядкою, знали навіть дружини сенаторів.

^{Римська родина. Мармуровий рельєф (Музей Піо-Клементіно)}

Найважливішою цінністю для римлянина була родина (латиною — «фамілія»). Він намагався допомагати родичам в особистих і громадських справах, підтримувати їх у скрутну хвилину. Беззаперечна влада в родині належала батькові, який міг судити і карати дружину, дітей, онуків і рабів (яких теж вважали членами родини) на власний розсуд. Від батька зазвичай очікували суворості й справедливості. А від жінки — уваги і піклування про чоловіка і дітей, які мали бути виховані як «справжні римляни». Від дітей вимагали насамперед слухняності, поваги до старших і щирого прагнення стати гідним громадянином.

^{Святилище ларів у будинку в Помпеях}

Окрім богів, яких вшановували усією громадою, у римлян були й «домашні» божества — лари і пенати. Їхні святилища мали у кожній домівці, а обов’язки жерця виконував батько. На свята ларам і пенатам приносили жертви, а коли римляни переселялися до іншої оселі, фігурки богів перевозили з собою.

Об’єднання Італії під римською владою

1. Римське військо. Одним із головних обов’язків римського громадянина була військова служба. Та й саме римське військо було нічим іншим, як «озброєною громадою». Зброя римлян спочатку була схожою на грецьку чи етруську. Та згодом замість великого щита почали використовувати вужчий. Довгий спис замінили на два коротших, якими можна вразити ворога на відстані. Зрештою — вояки отримали коротші, але зручніші у ближчому бою мечі, гладіси. Окрім щитів, римських бійців захищали шоломи і шкіряні панцирі з металічними пластинами. Взувалися вояки у невисокі чоботи — каліги.

^{Озброєння римського вояка, знайдене в могилі біля Ланувія (Музей терм Діоклетіана)}

Спочатку все римське військо йменувалося легіоном. Згодом легіонів стало кілька. Після галльської навали римляни почали воювати по-новому. Легіони поділили на маніпули, кожна з яких складалася з двох центурій (сотень). Це дозволяло швидко змінювати бойовий лад залежно від умов — скажімо, об’єднуватися на рівнині й розпорошуватися на гірських схилах. Запровадили і чітку послідовність бойових дій. Починали сутичку вояки, озброєні дротиками і пращами — веліти, потім у наступ ішла перша лінія важкоозброєної піхоти — гастати, далі її змінювала друга — принцепи, а вирішального удару завдавала третя лінія, що зазвичай складалася з найдосвідченіших бійців — тріаріїв.

Такий складний спосіб ведення бою вимагав постійних тренувань і суворої дисципліни. Влада командирів над підлеглими у військовий час була необмеженою. За невиконаний наказ вояка могли покарати на смерть. У підрозділі, що відступив з поля бою, могли стратити кожного десятого. А за втрату свого значка (який несли перед лавою, як зараз прапор) легіон із ганьбою розпускали. Натомість за перемогу вправному полководцю надавали право провести тріумф за етруським зразком.

2. «Поділяй і володарюй». Рим захоплює Італію. Вправне дисципліноване військо було потрібне римлянам не лише для захисту, а й для здобуття нових земель. Вони домоглися відновлення Латинського союзу, що розпався після галльської навали. Щоправда, тепер об’єднанням керували римляни. Коли ж інші латини, невдоволені упослідженим становищем у союзі, почали вимагати рівності, Рим пішов проти них війною і остаточно об’єднав Лацій під своєю владою. Одне за одним республіка захоплювала етруські та грецькі міста і підкоряла войовничі італійські племена. Найважчою була боротьба із самнітами, які мешкали у горах на південний схід від Лація. Самніти чинили запеклий спротив і навіть кілька разів перемагали римлян, але врешті-решт змушені були скласти зброю.

^{Самнітські вояки. Розпис поховання у Нолі}

Римляни майстерно використовували суперечки між своїми супротивниками, укладали союзи зі слабшими для перемоги над сильнішими сусідами і в разі необхідності без вагань повертали зброю проти вчорашніх друзів — як тоді казали, діяли за принципом «поділяй і володарюй». Переможені зазвичай змушені були поступатися римлянам частиною своїх земель, на яких ті засновували власні колонії. Щоправда, на відміну від грецьких чи етруських колоній, мешканців римських вважали такими ж громадянами республіки, як і тих, хто залишався у метрополії. Завдяки цьому римська громада за своєю чисельністю швидко перевищила населення навіть найбільших грецьких міст.

Більшість італійських міст і племен — добровільно чи примусово — була перетворена на римських союзників. Приєднані громади цілком самостійно вирішували усі питання свого внутрішнього життя, у яке нові господарі не втручалися. Податків союзники зазвичай не платили, натомість із їхніх громадян набирали допоміжні війська, або ж команди військових кораблів, вони отримували свою долю у військовій здобичі, а найвідданіші могли розраховувати навіть на здобуття римського громадянства. На відміну від греків, римляни у цьому питанні були відкритішими. Повноправними громадянами у Римі ставали навіть звільнені раби — якщо, звісно, їхні колишні володарі самі були римлянами.

^{Об’єднання Італії під владою Рима}

Мешканці Великої Греції, яким із півночі загрожували римляни, а з заходу — карфагеняни, звернулися по допомогу до видатного полководця того часу — царя Епіру Пірра. Той кілька років владарював у Македонії, але втратив престол. Тому мріяв створити нову велику державу в Італії і Сицилії. У першій битві Пірр здобув перемогу над римлянами. Тих налякали бойові слони, яких вони раніше ніколи не бачили. Зі своїм військом цар про­йшов майже всю Італію і зупинився за три­дцять кілометрів від Рима. Проте для облоги і штурму міста сил в нього забракло, тож довелося повертатися на південь. У новій битві — під Аускулом — римляни знову зазнали поразки, проте й Пірр втратив найкращих вояків. За легендою, він вигукнув: «Ще одна така перемога, і в мене не залишиться війська!»; відтоді будь-яку перемогу, здобуту надмірною ціною, називають пірровою.

^{Пірр. Мармуровий бюст (Національний музей у Неаполі)}

Римляни уклали союз із карфагенянами. Пірр вирушив воювати з ними до Сицилії, захопив майже весь острів, але зрештою посварився з місцевими греками. Тим часом римляни зібралися з силами і в битві під Малевентом вперше зім’яли лави епірців, налякавши їхніх слонів. Битва не дала переваги жодній зі сторін, але римляни були настільки задоволені своїм успіхом, що перейменували Малевент (цю назву перекладали як «погане місце») на Беневент («гарне місце»). Та й Пірр зрозумів, що його мріям не збутися, та повернувся зрештою до Македонії. А вже за кілька років уся Італія — від Іонічного моря на півдні до річки Рубікон на півночі — остаточно увійшла до складу Римської держави.

3. Римляни вчаться у переможених. Здобуття влади над цілою країною змінило і сам Рим. Якщо у перші століття свого існування він за зовнішнім виглядом скидався на велике село, то тепер у місті зводили величні храми і громадські будівлі з каменю, на вулицях з’явилися бруківка, водогони й каналізація. Для будівництва римляни запрошували етруських та грецьких майстрів, і самі швидко переймали їхній досвід, іноді навіть перевершуючи вчителів.

«Нащадки Ромула» взагалі охоче вчилися у сусідів і не соромилися запозичувати досягнення розвиненіших народів, надто ті, що мали практичну користь. У греків вони запозичили літери, створивши власну, латинську абетку, а в етрусків — спосіб записування цифр (зараз ми називаємо ці цифри римськими). У Римі почали спочатку відливати, а потім карбувати металічні гроші. Власне, слово «монета» має римське походження, адже перший монетний двір був розташований у храмі Юнони-Порадниці, тому самому, де гуси прислужилися під час галльської навали, а «порадниця» латиною звучить як «монета».

Римські архітектори вдосконалили винайдену етрусками арку, самостійно відкрили і почали широко використовувати бетон. Особливою їхньою гордістю були дороги, якими вони з’єднували своє місто з найвіддаленішими куточками держави. Найвідомішою з них вважають Аппієву дорогу між Римом і Капуєю, надалі подовжену до узбережжя Адріатичного моря, яка дістала назву на честь славетного цензора Аппія Клавдія.

^{Аппієва дорога (сучасний вигляд)}

Римляни з повагою ставилися до вірувань інших народів і навіть «запозичували» у переможених їхніх богів. Так, у Римі почали вшановувати італійських Помону і Фавна, етруського Вертумна (а раніше — Юнону і Мінерву), грецького Аполлона. Згодом, щоб почуватися впевнено у колі елліністичних держав, навіть стверджували, що римські боги — власні й «запозичені» — є тими самими, що й у греків, просто мають інші імена. Юпітера, скажімо, стали вважати «римським» Зевсом, Юнону — Герою, Мінерву — Афіною, Цереру — Деметрою, Діану — Артемідою. Іноді це змушувало трохи «підправляти» власні вірування. Скажімо, Марс, ототожнений із Аресом, зрештою став богом війни (і це неабияк тішило войовничих римлян, які вважали Марса покровителем своєї громади). Венеру, яку тепер порівнювали з грецькою Афродітою, вшановували як богиню не лише садів, а ще й краси і кохання. Давній бог землеробства Сатурн, ототожнений із Кроносом, перетворився на бога часу і «золотої доби», що нібито була колись у минулому. За прикладом грецьких свят на честь Януса і Сатурна справляли бучні й веселі Януарії й Сатурналії — з перевдяганнями й обміном подарунками. А за етруським зразком почали влаштовувати бої між гладіаторами, які швидко перетворилися на улюблену розвагу римлян.

^{Мінерва. Кам’яний рельєф, знайдений у Геркуланумі}

Етруський і грецький вплив позначався навіть на побутових звичках римлян. Вони призвичаїлися голитися, стригти волосся і навіть їсти лежачи. Заможні римляни вивчали грецьку мову і збирали вироби грецьких ремісників і митців. Мода на грецьке, щоправда, часом обурювала представників старшого покоління, які закликали молодь берегти батьківські звичаї та залишатися попри все римлянами.

^{Матрона (Танунія Сеянті). Теракотова статуя з саркофаги (Британський музей)}

^{Гладіатори. Мозаїка (Вілла Боргезе)}

Боротьба Рима з Карфагеном

1. Перша Пунічна війна. За легендою, Пірр, коли залишав Сицилію, пожартував, що «залишає це чудове поле бою для змагання між римлянами і карфагенянами». І справді, вже за десять років колишні союзники зіткнулися між собою. Обидві держави не лише прагнули захопити Сицилію, йшлося про панування над усім заходом Середземного моря. Оскільки фінікійців римляни називали пунами, або ж пунійцями, то й їхні війни з карфагенянами дістали назву Пунічних.

^{Перша Пунічна війна (264—241 р. до н. е.)}

Перша з них тривала від 264-го до 241 року до нашої ери. Карфагеняни мали перевагу на морі, тож звичним для війни на суходолі римлянам довелося створювати власний флот. Будували кораблі грецькі союзники, але римляни доповнили звичне корабельне оснащення особливими містками — «воронами», за допомогою яких вони зчіплювалися з ворожими суднами, і легіонери могли вступати у рукопашний бій.

^{Ганнібал. Мармуровий бюст (Національний музей у Неаполі)}

Щоправда, спроба перенести війну на землю Африки завершилася цілковитим розгромом римського війська, до полону потрапив навіть консул, який керував походом. Надалі війна не виходила за межі Сицилії. Проте навіть таланти нового карфагенського командувача Гамількара на прізвисько Барка («блискавка» в перекладі з фінікійської) не врятували пунів від поразки. За умовами мирного договору, Карфаген відмовився від своїх сицилійських володінь на користь римлян та їхніх союзників сиракузців. І пообіцяв сплатити переможцю контрибуцію — таку велику, що згодом довелося віддати римлянам за борги ще й острови Сардинію і Корсику. А на півночі Рим підпорядкував собі Підальпійську Галлію.

^{Друга Пунічна війна (218—201 р. до н. е.)}

2. Початок Другої Пунічної війни. Гамількар Барка натомість розширив карфагенські володіння в Іспанії. Невдовзі він, щоправда, загинув у сутичці з місцевими мешканцями. За кілька років військо обрало командувачем сина Гамількара — Ганнібала, талановитого полководця і державного діяча. За переказами, ще в дитинстві він заприсягся батькові все життя боротися з римлянами. І слова свого дотримав.

218 року до нашої ери, всупереч мирному договору, Ганнібал захопив у Іспанії союзне римлянам місто Сагунт. Ті у відповідь оголосили Карфагену війну. Тоді Ганнібал із військом рушив до Італії. Під час важкого переходу через Альпи карфагеняни втратили половину вояків і майже всіх бойових слонів, але Ганнібал таки випередив римлян, які не встигли належно підготуватися до бойових дій. Мешканці Підальпійської Галлії повстали і перейшли на бік карфагенян. Дві римські армії були розбиті, а третя потрапила у пастку біля Тразименського озера і була цілком знищена Ганнібалом.

Щоправда, взяти Рим в облогу карфагенський ватажок не наважився. Сенат натомість призначив диктатором Квінта Фабія Максима, який намагався уникати битв із Ганнібалом і знесилював його армію у дрібних сутичках. Тому Максим мав прізвисько Кункататор («повільний»). Сили ворога танули, проте й серед італійських селян зростало невдоволення — зрештою, що довше тривала війна, то більше занепадали їхні господарства.

3. Канни. Під тиском народу сенат не став подовжувати повноважень Максима і передав командування військом консулам — прихильникам рішучих дій. Навесні 216 року до нашої ери 85-тисячна римська армія зустрілася з 50-тисячною карфагенською на широкій долині біля міста Канни у Південній Італії. Консули сварилися між собою, а Ганнібал приготувався до битви якнайкраще.

^{Битва при Каннах 2 серпня 216 р. до н. е.}

Піших вояків він вишикував півмісяцем, спрямованим у бік супротивника. Коли римляни атакували, центр карфагенської армії відступив і «втягнув» легіонерів за собою. Тим часом кіннота Ганнібала, що стояла з флангів і мала чисельну перевагу, розсіяла римських вершників і вдарила по ворожій піхоті з боків і з тилу. Римляни опинилися в оточенні. У тисняві вони гинули, просто не маючи змоги застосувати як слід свою зброю. Втрати були величезними.

Проте і цього разу Ганнібал не пішов на Рим. Він сподівався на повстання союзників римлян. На його бік справді перейшло чимало міст — зокрема, Капуя та Сиракузи. Але більшість італійців зберегли вірність республіці. Укласти союз із Ганнібалом, щоправда, зголосився цар Македонії, проте допомоги від нього карфагеняни так і не дочекалися. Тим часом римляни в Італії повернулися до «повільного» ведення війни, а нові армії були спрямовані до Іспанії і Сицилії — щоб Ганнібал не міг отримувати звідти допомоги.

4. Римляни переходять у наступ. Карфагеняни спробували відбити у римлян Сардинію, однак лише втратили вояків, необхідних для поповнення війська в Італії. Ганнібал нарешті підійшов до Рима, але для облоги вже не мав ані часу, ані сил. Римляни тим часом захопили Сиракузи — хоча опір і був відчайдушним, а оборонцям допомагав видатний учений Архімед. Місто за містом, так вони відвоювали у пунів усю Іспанію. Залишки карфагенської армії звідти намагалися прорватися до Ганнібала, але їх зустріла і знищила на підступах до Італії нова римська армія. Македонський цар замирився з Римом.

^{Сципіон. Мармуровий бюст (Національний музей у Неаполі)}

Публій Сципіон, який очолював війська, що воювали в Іспанії, запропонував перенести війну до Африки. Сенат, пам’ятаючи про нещасливий досвід Першої Пунічної війни, довго вагався, та врешті-решт пристав на цю пропозицію. На захист Карфагена з Італії змушений був повернутися і Ганнібал. Проте перевага тепер була на боці римлян, до того ж, на їхній бік перейшли колишні союзники карфагенян — африканські племена нумідійців. Саме нумідійська кіннота забезпечила Сципіону перемогу в останній битві війни, під Замою. Ганнібал зазнав першої й останньої поразки на полі бою.

^{Битва під Замою. Картина К. Корта (Мистецький інститут Чикаго)}

201 року до нашої ери Карфаген змушений був підписати ганебний для себе мир. Він відмовлявся від усіх своїх володінь за межами Африки, а також земель, які колись належали нумідійцям. Його величезний військовий флот був спалений. Навіть оголошувати війну чи укладати мир Карфаген відтепер мав право лише за згоди римлян. Уся Сицилія і колишні карфагенські володіння в Іспанії перейшли до Рима, який відтак перетворився на беззаперечного господаря усього Західного Середземномор’я.

Перетворення Римської республіки на «світову державу»

1. «Звільнення Греції». Війни з Македонією і Сирійським царством. Перемога над Карфагеном не вгамувала апетитів римлян. Тепер їх приваблювала «спадщина» Александра Великого. Привід для втручання у справи східних сусідів знайшовся напрочуд швидко — сенат підтримав царя Пергама і його союзника, острів Родос, в їхній війні проти Македонії. Римлянам вдалося залучити на свій бік і грецькі поліси, об’єднані в Етолійський та Ахейський союзи. Вирішальна битва відбулася 197 року до нашої ери в місцевості Кіноскефали (що з грецької перекладається як «собачі голови», місцеві пагорби і справді нагадували їх ззовні). Рухливі римські легіони, підтримані грецькою кіннотою, виявилися вправнішими за неповоротку македонську фалангу. Македонія змушена була укласти мир і відмовитися від своїх давніх загарбань. Римський командувач Тит Фламінін на зібранні греків у Коринфі оголосив, що Еллада віднині є вільною, зокрема, і від чужоземних військ. Схвильовані греки спочатку просто не повірили почутому, звернення навіть довелося зачитувати двічі.

^{Битва при Кіноскефалах червень 197 р. до н. е.}

У Карфагені тим часом суфетом обрали Ганнібала, який за підтримки простолюду намагався провести у державі демократичні реформи. Занепокоєні римляни змусили свого давнього ворога залишити батьківщину. Тоді Ганнібал поїхав до сирійського царя Антіоха III і закликав його до війни з Римом. Щоправда, цар був настільки впевнений у своїй перевазі, що не підготувався як слід до бойових дій. Його похід до Греції виявився невдалим, і римляни перенесли бойові дії до Анатолії. Об’єднана римсько-пергамська армія 190 року до нашої ери під Магнезією вщент розгромила сирійців. Антіох III змушений був підписати ганебний для його держави мир і відмовитися від будь-яких зазіхань на Грецію.

^{Антіох III. Мармуровий бюст (Лувр)}

Ганнібалу довелося знову тікати — цього разу до Віфінії, царства, розташованого у Північній Анатолії. Але римляни почали вимагати його видачі й звідти. Щоб не потрапити до ворогів, великий полководець вкоротив собі віку.

У «звільненій» Елладі римляни тепер поводилися як справжні господарі. Гучні обіцянки грець­ким союзникам так і залишилися обіцянками. Невдоволенням спробував скористатися новий цар Македонії Персей. Але війна завершилася черговим розгромом македонського війська. Переможену країну поділили на чотири «самостійні» частини і позбавили права підтримувати відносини з іншими державами без римського дозволу.

2. Остання війна з Карфагеном. Нові римські володіння на сході. Незважаючи на поразку під Замою, важкі умови миру, втечу і загибель Ганнібала, давній супротивник Рима — Карфаген — уже за кілька десятиріч повернув собі роль центру середземноморської торгівлі. Змагатися з досвідченими пунійськими купцями римським торгівцям було важко. Карфагеняни, звісно, втратили заморські володіння і срібні копальні в Іспанії, але із ще більшим завзяттям взялися за власне сільське господарство. За лічені роки вони випередили усіх своїх сусідів за розвитком агрономічної науки. Римські сенатори, які відвідали місто, були вражені його багатством, а цензор Марк Катон відтоді кожну свою промову завершував однаково: «Карфаген має бути зруйнований».

^{Карфаген напередодні Третьої Пунічної війни}

149 року до нашої ери, скориставшись конфліктом пунів із нумідійцями, римляни розпочали нову війну і взяли Карфаген в облогу. Спротив виявився несподівано запеклим, і війна затягнулася на кілька років. Коли новини з Африки дійшли до Македонії, там теж спалахнуло повстання проти римської влади. Лише надзвичайними зусиллями його вдалося придушити. Упокорену країну цього разу просто приєднали до римських володінь. Однак після цього за зброю взялися греки з Ахейського союзу. Наляканий сенат вимагав від полководців якнайшвидшого завершення війни.

До Африки вирушив Сципіон Еміліан, названий онук переможця Ганнібала. Навесні 146 року до нашої ери він розпочав штурм Карфагена. Навіть після того, як римляни увірвалися до міста, бої тривали — на вулицях і в будинках. Останні захисники зачинилися у храмі Ешмуна і підпалили самих себе (так розповідали римляни, хоча, цілком можливо, підпалили храм вони самі). Усіх, хто вижив після штурму, продали у рабство, сам Карфаген зруйнували, а місце, на якому він стояв, прокляли.

^{Останні захисники Карфагена. Малюнок Л. Адемолло}

Далі настала черга греків. Розгромивши їхнє військо на полі бою, римляни того ж таки 146 року до нашої ери увійшли до Коринфа, який вже не чинив їм спротиву. Проте капітуляція міста його не врятувала. Коринфян теж обернули на рабів, усі будівлі зруйнували, місце прокляли. Але до того місто ще й розграбували. Щоправда, переможці не надто зналися на мистецтві, і греки здивовано розповідали, що легіонери на картинах славетних митців... грали в кості, а римський команду­вач Луцій Муммій, відправляючи додому старовинні вироби, погрожував перевізникам, що в разі їхнього пошкодження змусить привезти йому нові.

Пергамський цар Аттал III не став чекати, коли римляни знайдуть привід для війни з його державою. Він просто заповів їм своє царство, і після його смерті 135 року до нашої ери римляни приєднали Пергам до своїх володінь як «законні спадкоємці».

^{Аттал III. Мармуровий бюст (Старий музей у Берліні)}

3. Провінції. За кілька десятиліть Рим став «світовою державою» — найбільшою в Середземному морі, що володіла землями одразу на трьох континентах. Усі приєднані території римляни розглядали як військову здобич і перетворили на провінції. Володіння Карфагена стали провінцією Африка, Пергама — провінцією Азія, Македонія зберегла свою назву і під новою владою. Провінціями стали Сицилія, Сардинія, Корсика, а в Іспанії було утворено одразу дві провінції.

Лише деякі міста, такі як Массалія (римляни називали її на свій лад — Массілією) увійшли до складу республіки як союзники. Населення провінцій вважали тільки підданими. Уся влада над ними належала призначеному сенатом наміснику — найчастіше одному з колишніх консулів. Самого намісника зазвичай іменували проконсулом. Місцеві мешканці змушені були сплачувати податки на користь Рима. Щоб їх зібрати, не було навіть потреби надсилати до провінцій особливих чиновників. Право стягувати податки зазвичай отримували спритні ділки, які вносили необхідну суму до римської скарбниці, а вже потім вибивали гроші з населення — зазвичай набагато більше, аніж сплачували самі. Безсоромно грабували провінції і намісники, й інші римські посадовці, які брали хабарі з будь-якого приводу, а часом просто вимагали їх. Про одного з проконсулів казали: «Приїхав він бідним до багатої провінції, а поїхав багатим із бідної».

4. Сицилійське повстання. Втім, яким упослідженим не було становище вільних мешканців провінцій, його не можна було порівняти із долею рабів, чисельність яких у провінціях завдяки загарбницьким війнам сягнула десятків, а то й сотень тисяч. Чи не найбільше невільників було у Сицилії. За збігом обставин, переважали серед них вихідці з Сирії і це принаймні дозволяло їм домовлятися між собою. Ставлення власників до рабів було надзвичайно жорстоким: за будь-який непослух їх карали різками, заковували у ланцюги, а їжу та одяг робітники часто-густо змушені були добувати самі, грабуючи перехожих.

Зрештою, обурені знущаннями та сваволею одного з господарів, Дамофіла, невільники 135 року до нашої ери повстали. Очолив їх сирієць Евн, якого вважали провидцем і чаклуном. Повстанці захопили місто Енна і перебили у ньому всіх рабо­власників та просто заможних містян. Серед живих залишили небагатьох — тих, хто вмів виготовляти зброю або ж був відомий співчуттям до рабів. На зборах у міському театрі Евна оголосили царем. Сам він узяв собі нове ім’я — Антіох, завів «царський» двір та створив раду з найрозумніших та найкмітливіших прихильників. Серед радників Евна-Антіоха був і грек Ахей, який за кілька днів створив із повстанців шеститисячний військовий загін.

^{Пам’ятник Евну, встановлений в Енні}

Ще одне повстання спалахнуло біля Акраганта. Тут рабів очолив колишній пірат — кілікієць Клеон. Він майже одразу визнав владу Евна-Антіоха та приєднався зі своїм загоном до його армії. Спільними зусиллями вони розтрощили військо римського претора та одне за одним здобули майже всі сицилійські міста. Енну і Тавроменій (сучасну Таорміну) повстанці перетворили на неприступні фортеці. Евн-Антіох почав карбувати власну монету.

^{Енна (сучасний вигляд)}

Римляни були змушені кинути проти бунтівного острова усі наявні в них сили на чолі із консулами. Але раби не квапилися кидати зброю і кілька років протистояли вишколеним та дисциплінованим легіонерам. Тавроменій вдалося захопити лише завдяки зраді одного з повстанців. Клеон загинув під мурами Енни. Евна захопили в полон, і він помер у в’язниці.

Загострення внутрішньої боротьби у Римській республіці

1. Як «господарі світу» залишилися без своєї землі. Переможні війни і нестримний грабунок новоутворених провінцій збагачували насамперед верхівку римського суспільства. На частину військової здобичі могли розраховувати і пересічні легіонери. Їх набирали з римських громадян, які мали господарство і могли озброїтися за власний кошт. Незаможним громадянам, або, як їх називали самі римляни, пролетарям, та мешканцям союзних міст, які не мали римського громадянства, дозволяли воювати хіба що в допоміжних частинах.

^{Римські легіонери і селяни кінця II ст. до н. е. Мармуровий рельєф (Лувр)}

Проте чим частіше воював Рим і що далі від Італії, тим менше у його вояків було часу для роботи на землі. Поля, що належали легіонерам, роками залишалися занедбаними. А повернувшись додому, селянин бачив, що кращі земельні ділянки захоплені великими власниками, які використовували працю рабів, а тому могли продавати зерно за нижчими цінами. До того ж, до Італії почали привозити дешевший хліб із провінцій. Не дивно, що селяни часто полишали свої господарства, які не могли прогодувати їхні сім’ї, та перебиралися до Рима. Населення міста швидко зростало, натомість нові легіони набирати ставало все важче — для цього просто не вистачало забезпечених громадян.

Тим, що «господарі світу залишалися без своєї землі», були занепокоєні навіть представники знаті, принаймні найдалекоглядніші з них. Повернути римськихселян до праці на землі й захистити їх від зубожіння, зокрема, прагнули онуки Сципіона Африканського — брати Тиберій і Гай Гракхи.

2. Брати Гракхи та їхні реформи.134 року до нашої ери Тиберія обрали народним трибуном. Він одразу ж запропонував ухвалити закон про земельну реформу. Згідно з ним, кількість державної землі, якою розпоряджалася одна римська родина (хай навіть і найповажніша), була обмежена, усі надлишки повертали державі, а потім віддавали у користування громадянам, яким землі не вистачало.

Сенатори, серед яких переважали великі власники, чинили відчайдушний спротив реформі, і Тиберій змушений був звернутися за підтримкою до народних зборів. Простолюд став на бік трибуна, і той швидко перетворився на ватажка народного руху. Закон було ухвалено, Гракх із соратниками розпочав перерозподіл землі. Тоді сенатори звинуватили Тиберія у прагненні стати тираном і влаштували на Форумі заворушення, під час яких трибун загинув. Його прихильники змушені були рятуватися втечею.

^{Брати Гракхи. Скульптура Еж. Гіллєма}

Справу брата продовжив молодший Гракх — Гай. 124 року до нашої ери він теж був обраний народним трибуном і домігся не лише відновлення земельної реформи, а й створення першої римської колонії у провінції — на місці зруйнованого Карфагена. Намагаючись залучити на свій бік якомога ширші кола громадян, він запропонував й інші нововведення. Заможні римляни, які не належали до кола сенаторів, — так звані еквіти (у перекладі — «вершники», адже від часів Сервія Туллія вони мали служити у кінноті) — дістали право бути суддями і збирати податки у провінціях. Міській голоті почали продавати хліб за особливими, низькими цінами. І, нарешті, Гай Гракх запропонував розширити коло громадян, надавши права римського громадянства італійським союзникам.

^{Межевий камінь, встановлений земельною комісією за законом Гракха (Музей римської цивілізації)}

Останню пропозицію, щоправда, не підтримала навіть більшість сподвижників самого Гракха. Закон був провалений. Сенатори скористалися розколом серед прихильників реформ і виступили проти «порушників старого ладу» зі зброєю в руках. Гракх із послідовниками укріпився на пагорбі Авентин — тому самому, на який свого часу відселялися плебеї. А коли зрозумів, що поразки не уникнути, наказав своєму рабу заколоти його мечем.

^{Роздача хліба. Фреска з Помпей}

Закон про створення колонії на місці Карфагена скасували. Але відбирати землю у селян, які її вже отримали, супротивники Гракха так і не наважились. Замість цього ухвалили інший закон, за яким роздані земельні ділянки оголосили приватною власністю їхніх користувачів. І вже невдовзі селяни, які не мали засобів для ведення свого господарства, були змушені продати отриману землю тим самим великим власникам.

3. Марій і створення професійної армії. Сенатори були задоволені своєю перемогою. Але нічого замість реформи Гракхів так і не запропонували. Римські громадяни і надалі втрачали свої землі. Легіонери, занепокоєні долею своїх господарств, не відзначалися високою дисциплінованістю. Командувачі, призначені сенатом із лав знаті, мріяли не про військові звитяги, а про власне збагачення. Деякі були готові за хабарі від ворогів програвати їм битви.

Найганебнішими були поразки, яких римляни зазнали під час нової війни в Африці. Їхній супротивник — нумідійський цар Югурта — навіть не приховував, що просто «купував» римських полководців і посадовців. У нього вистачило нахабства приїхати під час вій­ни до самого Рима і завдяки грошам без перешкод повернутися додому.

^{Гай Марій. Мармуровий бюст (Мюнхенська гліптотека)}

Становище змінилося лише після того, як народні збори змусили сенат призначати військових командувачів не за знатністю, а за військовими здіб­ностями. Зрештою, на чолі римської армії став колишній народний трибун — незнатний, але талановитий полководець Гай Марій. Марій був людиною цілеспрямованою та наполегливою, тож домігся проведення військової реформи. Спочатку як виняток йому дозволили набирати до легіонів вояків, які не могли озброїтися власним коштом. До війська одразу записалося чимало пролетарів. Вони не мали власної землі, проте билися сміливіше і були дисциплінованішими. Згодом і усі інші легіони вирішили набирати за тим самим принципом. Вояки тепер не поєднували військову службу із веденням власного господарства, війна перетворилася на єдину їхню професію. Землю вони зазвичай отримували, але вже після того, як звільнялися з війська, або ж — як говорили римляни — ставали ветеранами.

Реформа Марія знову зробила римське військо боєздатним. Але фахова армія вже не була «озброєною громадою» перших століть республіки. Професійні вояки, як і будь-які найманці, зазвичай слухали тільки свого полководця, від якого залежали їхні життя, заробітки та майбутнє. Здобувши перемогу, легіонери зазвичай проголошували полководця своїм імператором, визнаючи таким чином над собою його владу — таку саму, яку консули мали у цілій державі.

Наслідки реформи стали зрозумілими вже за життя Марія. Оновлене ним військо здобуло блискучі перемоги в Африці й відбило навалу германських племен кімврів і тевтонів, які цього часу спробували прорватися до Італії. Кількість загиблих германців була такою, що з їхніх кісток робили паркани для виноградників. Здолали римляни і нове повстання рабів у Сицилії. Але страх перед Марієм тепер був таким, що його шість разів обирали консулом. Щоправда, полководцю і цього було замало.

^{Вояки проголошують Марія імператором після перемоги над тевтонами. Малюнок Ф. Альтамури}

4. Повстання союзників. Ще від часів Гракхів італійські союзники зверталися до сенату і народних зборів Рима із закликом надати їм права римських громадян. Зрозумівши, що вмовляння не допомагають, 90 року до нашої ери найрішучіші з союзників повстали й оголосили про створення власної держави, яку вони назвали Італією. Римляни змушені були кинути на боротьбу із заколотниками усі наявні в них сили. Війну з обох сторін вели з надзвичайною жорстокістю, а воювали супротивники на рівних — адже бойовий досвід вони здобували разом, у заморських битвах.

Римляни почали брати гору лише тоді, коли надали громадянство союзникам, які не приєдналися до повстання (насамперед — етрускам і грецьким містам Італії), а потім — погодилися зробити громадянами усіх інших італійців, які цього захочуть. Виконання цієї обіцянки означало, що римська громада, і без того найбільша за чисельністю в середземноморському світі, збільшилася одразу в кілька разів. Але при цьому Рим і надалі залишався містом-державою, хіба що межі цього «міста» відтепер охоплювали цілу країну.

^{Луцій Сулла. Мармуровий бюст (Мюнхенська гліптотека)}

5. Перша громадянська війна. Під час війни із союзниками відзначилися нові талановиті полководці — зокрема, й колишній підлеглий Марія Луцій Сулла, вже відомий тим, що особисто взяв у полон Югурту (подейкували, що Марій саме за це його й недолюблював, адже хотів полонити нумідійського царя сам). Тепер Суллу обрали консулом і призначили командувачем війська, зібраного для нової війни в Азії. Прихильники Марія були обурені й домоглися від народних зборів заміни командувача. Очолити похід доручили самому Марію. Проте коли про це повідомили легіонерам, зібраним Суллою, вояки відмовилися підкоритися наказу. І закликали свого полководця вести їх просто на Рим.

Це був перший випадок у римській історії, коли місто штурмували самі римляни. Проте Суллу це не зупинило. Громадянська війна (так називають війни, під час яких між собою воюють громадяни однієї держави) завершилася тим, що маріанці були розгромлені та змушені тікати світ за очі. Сулла обмежив права не дружніх йому народних зборів, розширив права прихильного до нього сенату і відбув до Греції. Марій і його прихильники скористалися цим, щоб зібратися з силами, і, спираючись на підтримку «нових громадян» з-поміж італійців, у свою чергу захопили Рим. П’ять днів у місті вбивали всіх, хто не подобався переможцям, і грабували тих, кого підозрювали у співчутті до Сулли. Марія всьоме обрали консулом, однак уже за кілька тижнів він помер.

Мітридатові війни і занепад Римської республіки

1. Цар Мітридат і його війна з Римом. Тоді як римляни воювали з італійськими союзниками та між собою, в Анатолії на них чекав новий небезпечний ворог — цар Понтійської держави Мітридат VI. Про цього царя вже у давнину розповідали легенди, сучасники захоплювалися його велетенським зростом і силою, а ще більше — його незвичайною долею. Мітридат рано залишився без батька і змушений був переховуватися від ворогів, остерігаючись замахів на власне життя. Він із дитинства загартовував своє тіло і призвичаювався до отрути. Понтійський цар був вельми освіченою людиною, знав зо два десятки мов, і водночас — жорстоким і підступним правителем, який не зупинявся перед зрадою, підкупом і вбивствами. Отримавши у спадок невеличку державу, Мітридат збільшив свої володіння у кілька разів. Йому вдалося завдати поразки скіфам і сарматам та об’єднати під своєю владою майже все узбережжя Чорного моря.

^{Монета, карбована царем Мітридатом VI із власним портретом}

Добре знаючи, що греки незадоволені римським пануванням, Мітридат удавав, що прагне «звільнити Елладу», і лише чекав слушної нагоди для війни із Римом. Коли повстання союзників змусило римлян стягнути переважну частину своїх військ до Італії, понтійський цар швидким ударом захопив провінцію Азія. Прихильники Мітридата підняли повстання у Греції. А поки супротивник не встиг оговтатись, цар віддав наказ убивати всіх римських громадян, які опинилися в його володіннях.

Саме після цього в Греції висадився із римським військом Сулла. Він взяв у облогу Афіни, які були головним союзником Мітридата в Елладі, і за кілька місяців здобув місто штурмом. В Афінах було влаштовано кривавий погром: тих, хто вижив, перетворили на рабів, місто розграбували і ледь не зруйнували дощенту. Сулла зупинив своїх вояків лише «з поваги до славного афінського минулого». Одну за одною римляни розгромили дві армії Мітридата, які він надіслав до Греції. У вирішальній битві під Орхоменом у Беотії понтійцям, щоправда, вдалося прорвати лави легіонерів. Сулла змушений був зістрибнути з коня, сам схопив прапор і кинувся на ворогів. Римляни, які вже почали тікати, знову перейшли у наступ і вирвали перемогу. За допомогою кораблів, які привів із Єгипту помічник Сулли Луцій Лукулл, римляни переправилися до Анатолії та змусили Мітридата укласти мир. Понтійський цар погодився сплатити величезний викуп і повернутися до довоєнних кордонів.

2. Диктатура Сулли. Із відданим йому військом і грошима, отриманими від Мітридата, Сулла вирушив до Італії — мститися прихильникам Марія. Ті чинили відчайдушний спротив, але зазнавали поразки за поразкою. До того ж, до Сулли приєдналися численні загони тих, хто був незадоволений владою маріанців. Їх зібрали молоді, але здібні воєначальники Гней Помпей та Марк Красс.

^{Марк Красс. Мармуровий бюст (Копенгагенська гліптотека)}

82 року до нашої ери Сулла вдруге захопив Рим. Із волі сенату він став диктатором — але не на півроку, як це передбачав закон, а на необмежений термін. Прихильники Марія були оголошені «ворогами народу». На площах вивішували особливі списки — проскрипції. Кожного, чиє прізвище потрапляло до них, могли без вироку суду позбавити майна і навіть життя. Вбивць при цьому не лише не карали, а заохочували. Не дивно, що до проскрипційних списків часто записували особистих ворогів диктатора або ж просто заможних громадян, багатство яких викликало заздрість соратників Сулли. Деякі зі спільників диктатора — такі як Лукулл чи Красс — за лічені дні перетворилися на багатіїв, чиї статки увійшли до приказок.

^{Бенкет у палаці Лукулла. Малюнок Г. Буланже}

Сулла, щоправда, запевняв, що лише хоче повернутися до «звичаїв давньої республіки». Саме для цього він нібито й обмежив права народних зборів і народних трибунів та посилив владу сенату. Щоправда, сенаторів тепер стало вдвічі більше — за рахунок прихильників самого диктатора. Та й у народних зборах його пропозиції завжди готові були підтримати десять тисяч «нових громадян» із рабів, звільнених особисто Суллою. Сулла почував себе настільки впевнено, що невдовзі добровільно відмовився від повноважень диктатора й останній рік життя провів як «пересічний громадянин» у своєму заміському будинку.

3. Республіка рабовласників. Якими б не були справжні наміри Сулли, повернутися до «звичаїв давньої республіки» було вже неможливо. Рим змінився. З невеличкої громади сільських господарів він перетворився на величезну «світову державу». Римляни звикли жити за рахунок військової здобичі. До Італії ­постійно завозили рабів: полонених, захоплених піратами, або ж невиправних боржників. Ціни на невільників зазвичай були не надто високими. Тож навіть пересічні римляни вважали за необхідне мати в своєму господарстві двох-трьох рабів, на плечі яких перекладали усі важкі роботи. Заможні ж громадяни мали сотні або ж навіть тисячі невільників. А загалом у державі їх нараховували понад мільйон. Римська республіка перетворилася на справжню ­«державу рабовласників».

^{Ринок рабів. Малюнок Г. Буланже}

^{Покарання раба. Кам’яний рельєф (Британський музей)}

Раба у Римі вважали цілковитою власністю господаря, такою самою, як худобу чи сільський реманент. Хіба що плуг називали «німим знаряддям», а невільника — «знаряддям, що розмовляє». Раба можна було продати, відлупцювати і навіть вбити — закон жодним чином не карав за це його господаря. Безумовно, не кожен рабовласник вважав за потрібне знущатися з невільників. Рабів годували і давали такий-сякий одяг, хоча б для того, щоб вони виконували доручену їм роботу. Деякі раби посідали доволі високе становище, керували іншими невільниками або ж заводили власну справу, багатьом рабам дозволяли мати власну родину і дітей. Проте усе це відбувалося лише з дозволу господаря, який будь-якого часу міг позбавити невільника усього, що той заробив чи накопичив.

4. Повстання Спартака. Не всі раби мирилися зі своєю долею. За першої-ліпшої нагоди вони намагалися втекти від господаря, пошкодити знаряддя праці або ж помститися жорстокому власникові. Добре пам’ятали у Римі й про нещодавні сицилійські повстання рабів. Проте набагато небезпечнішим для республіки стало повстання невільників, яке вибухнуло 74 року до нашої ери у самій Італії.

Розпочалося все в Капуї — зі втечі від господаря невеличкої групи гладіаторів на чолі з фракійцем Спартаком. Утікачі сховалися на горі Везувій. Коли ж військовий загін римлян спробував узяти колишніх гладіаторів у облогу, повстанці за допомогою мотузок, сплетених із дикого винограду, спустилися зі скелі і знищили ворога несподіваним ударом з тилу. Після цього до Спартака почали стікатися раби-втікачі з усієї Італії. І вже невдовзі у його розпорядженні було численне військо, з яким він пройшов увесь півострів — спочатку з півдня на північ, а потім — з півночі на південь. Надіслані проти повстанців легіони під керівництвом консулів були знищені у боях.

^{Повстання Спартака (74—71 рр. до н. е.)}

Переляканий сенат доручив ведення війни зі Спартаком Крассу. Той розпочав із наведення дисципліни у самому римському війську, стративши кожного десятого вояка. Надалі Красс переслідував повстанців, уникаючи прямих зіткнень і сподіваючись влаштувати їм пастку. Слушна нагода випала, коли Спартак дійшов до найпівденнішої області Італії, але так і не зміг переправитися до Сицилії. За наказом Красса вояки викопали в тилу повстанців величезний рів із валом. Неймовірними зусиллями рабам вдалося прорвати оточення, але повстанці були виснажені, і у вирішальному бою Красс здобув перемогу. Спартак загинув, а залишки його війська, що вирушили на північ, знищили легіонери Помпея. Рабів, захоплених у полон, розіп’яли на хрестах уздовж Аппієвої дороги.

^{Пам’ятник Спартаку, встановлений у Санданському}

5. Остаточна перемога римлян над Мітридатом. Змова ­Катиліни. Перемога над Спартаком перетворила Красса і Помпея на справжніх господарів Рима. Щоправда, сенату вони не довіряли. Коли їх обох обрали консулами, колишні соратники Сулли скасували більшість нововведень диктатора. Помпею взагалі було зручніше спиратися на народні збори, прихильність яких тепер можна було просто купити щедрими роздачами. Саме так він домігся надання йому надзвичайних повноважень: спочатку для боротьби з піратами, а згодом — для завершення нової вій­ни з Мітридатом.

^{Гней Помпей. Мармуровий бюст (Копенгагенська гліптотека)}

Понтійський цар скористався повстанням Спартака для нового наступу проти римлян у Азії. А його родич — цар Вірменії Тигран — приєднав до своїх володінь Сирію і кілька сусідніх з нею областей. Проте греки, які встигли переконатися у жорстокості та підступності Мітридата, тепер не поспішали надати йому допомогу. І першому римському командувачу — Лукуллу — вдалося завдати понтійцям кілька тяжких поразок. Помпею залишалося завершити розгром. Римське військо під його командуванням дійшло до Кавказу, Мітридат втік до Пантикапея, де вкоротив собі віку.

^{Походи Гнея Помпея (82—63 рр. до н. е.)}

Тигран поквапився віддати усі захоплені ним землі у Малій Азії — в обмін на визнання Вірменії «другом Рима». Помпей перетворив Сирію на римську провінцію, фінікійські міста — на залежних від римлян союзників, захопив Єрусалим і змусив Юдею визнати римську зверхність.

^{Марк Цицерон. Мармуровий бюст (Музей Торвальдсена)}

Тим часом у Римі владу спробував захопити авантюрник Луцій Катіліна. Прихильників на свій бік він намагався залучити обіцянкою скасування усіх боргів. Подейкували, що грошима йому допомагав Красс. Змова була викрита консулом Марком Цицероном — рішучим прихильником влади сенату. Війська, зібрані Катіліною в Етрурії, були 62 року до нашої ери розбиті в бою, а сам він загинув.

Від першого тріумвірату — до диктатури Цезаря

1. «Триголове чудовисько». Придушення заколоту Катіліни додало сенаторам рішучості, і вони наважилися кинути виклик самому Помпею. Сенат не став затверджувати розпорядження полководця у приєднаних ним землях та виділяти землю ветеранам його армії. Натомість славетного воєначальника підтримав великий понтифік Гай Юлій Цезар, який і сам мріяв про славу полководця і державного діяча. За його пропозицією Помпей, Красс та сам Цезар створили об’єднання, що увійшло до історії під назвою «першого тріумвірату» («тріумвірат» із латини можна перекласти як «спілка трьох чоловіків»). Цицерон роздратовано називав тріумвірат «триголовим чудовиськом», але протиставити йому нічого не міг. Спільними зусиллями учасники союзу 60 року до нашої ери домоглися обрання Цезаря на посаду консула, а той, своєю чергою, переконав народні збори ухвалити закони, запропоновані Помпеєм та Крассом.

^{Гай Юлій Цезар. Мармуровий бюст (Національний музей у Неаполі)}

Найбільше від утворення тріумвірату виграв Цезар. Новообраний консул був надзвичайно обдарованою і амбітною людиною, здобув чудову освіту і славився вмінням одночасно однаково добре робити кілька справ — скажімо, читати, писати і давати розпорядження підлеглим. Цезар належав до одного з найдавніших патриціанських родів, але його тітка була дружиною Марія, і тому він від юності вважався маріанцем. Підтримку в середовищі пересічних римлян він зміцнив щедрими роздачами, причому гроші для них не соромився брати у борг. Позичальники одного разу навіть не хотіли випускати Цезаря з Рима, і за нього своїм майном змушений був поручитися Красс.

^{Галльські території, підпорядковані Риму Юлієм Цезарем}

2. Завоювання Галлії. Цезар не хотів надалі залежати від союзників-тріумвірів. Тому домігся призначення намісником одразу двох північних провінцій, населених переважно галлами. За кілька років керівництва провінціями римські посадовці зазвичай так збагачувалися, що могли розрахуватися з усіма своїми боргами. Проте Цезар прагнув більшого: завоювання тієї частини Галлії, яка поки що була незалежною від Рима.

^{Верцингеторікс. Зображення на монеті, карбованій повстанцями}

Скориставшись суперечками між галльськими племенами й обіцяючи їм захист від нападів сусідів-германців, Цезар почав одну за одною приєднувати їхні землі до римських володінь. За кілька років йому вдалося встановити римську владу над усією країною — від Рейну до Атлантичного океану. А походи Цезаря за Рейн і до Британії мали довести сусідам, що Галлія підкорена назавжди. Щоправда, самі галли з цим погоджуватися не поспішали. І варто було Цезарю залишити країну, як її охопило повстання проти римського панування.

Своїм ватажком повстанці обрали Верцингеторікса. Тому вдалося не лише знищити дрібніші римські загони, а й завдати поразки самому Цезарю. Але римський командувач не розгубився і невдовзі пере­йшов у наступ. Зрештою головні сили повстанців були 52 року до нашої ери оточені Цезарем у місті Алезія і — по кількох невдалих спробах прорвати облогу — змушені були здатися. Захопленого у полон Верцингеторікса відправили до Італії, де підступно вбили. Галлія остаточно увійшла до складу Римської держави.

Завдяки галльському золоту Цезар став чи не найзаможнішою людиною у Римі. Збагатилися і його соратники, пересічні вояки і навіть мирні римські громадяни, яких переможець відверто підкупав щедрими роздачами від свого імені. Міська голота як могла підносила звитяги Цезаря, в тіні яких тьмяніла давня слава Красса і Помпея. Красс, щоправда, домігся і собі призначення намісником Сирії та команду­вачем у війні проти парфян. Проте зібрані ним легіони були розгромлені під Каррами, а сам Красс загинув. Тріумвірат розпався. Помпей і Цезар швидко перетворилися на непримиренних суперників.

^{Бій римлян з парфянами. Кам’яний рельєф з Ефеса (Ефеський музей у Відні)}

3. Встановлення диктатури Цезаря. Більшість сенаторів стала на бік Помпея, погодившись — уперше за кілька століть — на обрання його одноосібним консулом. Але спроба усунути непокірного намісника Галлії призвела 49 року до нашої ери до нової громадянської війни. Разом зі своїми легіонами Цезар рушив на Рим. Зупинився він лише перед річкою Рубікон, що відділяла Підальпійську Галлію від Італії. Та, за переказами, після недовгих вагань зі словами «жереб кинуто» він наказав воякам перейти її, не складаючи зброї, як того вимагав закон. Відтоді вислів «перейти Рубікон» означає будь-яке невідворотне рішення.

^{Битва при Фарсалі 9 серпня 48 р. до н. е.}

Помпей не був готовий до війни і тому виїхав до Греції. Залишити Італію поквапилися й інші супротивники Цезаря, які остерігалися розправ, подібних до проскрипцій Сулли. Але новий господар Рима не став нікого переслідувати, страчувати чи відбирати майно — навпаки, оголосив, що дарує прощення своїм ворогам. Громадянська війна тривала ще кілька років у провінціях. Військове щастя здебільшого було на боці Цезаря і його полководців, проте вони зазнали і кілька тяжких поразок. Вирішальна битва відбулася влітку 48 року до нашої ери у Греції — біля міста Фарсал. Помпей мав чисельну перевагу, але не зміг нею скористатися і був розгромлений остаточно. Змушений тікати, він врешті дістався до Єгипту, де був підступно вбитий за наказом місцевого царя. Казали, що єгипетський володар хотів таким чином підлеститися до переможця. Але той лише пройнявся до царя відразою і підтримав у боротьбі за трон його сестру Клеопатру, яка стала коханкою Цезаря і згодом навіть народила йому сина. Проти Цезаря спробував виступити син Мітридата Фарнак, але швидко зазнав нищівної поразки під Зелою, про що переможець сповістив римлян лише трьома словами: «Прийшов, побачив, переміг». Ватажок переконаних прихильників республіки Марк Катон Молодший, який очолював спротив Цезарю в Африці, після розгрому свого війська вкоротив собі віку.

^{Смерть Катона. Картина Ж. Лорана (Музей августинців у Тулузі)}

Повернувшись до Італії, Цезар відзначив одразу кілька тріумфів, а сенат, поповнений його прихильниками, оголосив його довічним диктатором. Хоча Цезар був патрицієм, йому надали також владу трибуна, а ще призначили одноосібним консулом (одразу на п’ять років) і цензором. До того ж, він зберігав за собою посаду великого понтифіка. Обіймаючи одразу кілька посад і маючи повноваження, яких до нього не мав жодний посадовець, Цезар керував Римом на власний розсуд.

^{Римський календар (Римсько-германський музей у Майнці)}

Він збільшив кількість сенаторів і державних посадовців, розпочав велике будівництво у столиці, створив із колишніх військових міську поліцію. Цезар упорядкував збір податків у провінціях і започаткував створення заморських колоній для своїх численних ветеранів — зокрема, й на місці зруйнованих століття тому Карфагена і Коринфа; надав права римських громадян мешканцям Підальпійської Галлії та кільком провінційним громадам, що засвідчили свою вірність Риму. Саме за часів Цезаря був запроваджений новий календар, запропонований єгипетськими астрономами, за яким рік зазвичай нараховував 365 днів, а кожного четвертого (або ж «високосного») року до них додавався ще один день. Такий календар дотепер називають юліанським.

4. Загибель Цезаря. Однак діяльністю Цезаря і його все­владдям були задоволені не всі. Хоча диктатор кілька разів заперечував проти проголошення його царем, багато хто з римлян був упевнений: і без того всевладний, він насправді прагне саме монархічної влади. Цицерон, який після перемоги Цезаря здебільшого займався написанням книжок із філософії та ораторського мистецтва, відкрито вихваляв захисників республіки та засуджував тиранію. Під впливом Цицерона, хоча й без його участі, в сенаті невдовзі виникла справжня змова проти Цезаря. Серед заколотників був і Марк Брут, нащадок першого консула республіки, хоча ширилися чутки, що саме його Цезар нібито планував призначити своїм наступником.

Днем виступу змовники визначили 15 березня (за римським календарем цей день має назву «березневі іди») 44 року до нашої ери. Цезаря попереджали про заколот, тяжкі передчуття були і у його дружини, яка цього дня відмовляла чоловіка йти до сенату. Але диктатор не змінив своїх планів і не зробив нічого, щоб запобігти замаху. За сигналом, який дав один із змовників, сенатори кинулися на Цезаря з оголеними мечами і кинджалами. Диктатор лише здивовано вигукнув: «І ти, Бруте?» і замовк назавжди. Стікаючи кров’ю, Цезар нібито впав під статуєю Помпея, яку він сам нещодавно наказав встановити у будівлі, і помер.

Заколотники оголосили, що вбивством урятували республіку, але більшість римлян їх не підтримала. Цезаря його соратники поховали з почестями, які раніше віддавали лише богам, а вбивці змушені були тікати з Рима.

^{Смерть Юлія Цезаря. Гравюра К. Пілоті}

Рим стає імперією

1. Нові громадянські війни і приєднання Єгипту. Уся влада в Римі опинилася в руках одного з найближчих соратників Цезаря — консула Марка Антонія, який домагався від сенату і народних зборів вигідних для себе рішень, посилаючись на розпорядження Цезаря, які диктатор нібито не встиг оприлюднити перед смертю. Супротивників Антонія очолив Цицерон, якому вдалося схилити на свій бік нового верховного понтифіка Марка Лепіда і племінника Цезаря Гая, якого той у заповіті усиновив під прізвищем Октавіана. Протистояння призвело до війни, в якій Антоній зазнав поразки. Але сенатори посварилися з Октавіаном, і той повернув зброю проти вчорашніх союзників. Зрештою Антоній, Октавіан і Лепід уклали між собою угоду, що дістала назву «другого тріумвірату», і домовилися керувати державою спільно.

^{Марк Антоній. Мармуровий бюст (Музей Піо-Клементіно)}

Свою діяльність тріумвірат розпочав із оприлюднення проскрипційних списків — схожих на ті, які видав Сулла. Однією з перших жертв став Цицерон. Потім настала черга вбивць Цезаря, які втекли до Греції й там зібрали військо для боротьби за відновлення республіки. Військо республіканців було розгромлено, а його ватажки, зокрема, і Брут, наклали на себе руки.

^{Битва біля мису Акцій. Фреска (Музей Вілла Фарнезіна)}

Після цього учасники тріумвірату розподілили між собою керівництво провінціями. Східні перепали Антонію, який, однак, жив здебільшого в Александрії Єгипетській, одружившись із Клеопатрою. Галлією, Іспанією, а також Італією з Римом керував Октавіан. Африканські провінції відійшли Лепіду. Щоправда, мирне співіснування тривало недовго. Спочатку Октавіан змусив відійти від справ Лепіда, який усамітнився у власному маєтку та віддав владу над Африкою. А потім дійшло й до війни з Антонієм.

^{Клеопатра. Мармуровий бюст (Берлінське античне зібрання)}

Вирішальна битва між двома володарями відбулася на морі, біля мису Акцій, 31 року до нашої ери. Чисельна перевага була на боці Антонія і Клеопатри, але неузгодженість дій між єгипетськими і римськими командами кораблів призвела зрештою до їхньої поразки. Військо Антонія, що спостерігало за боєм із берега, перейшло на бік Октавіана. За рік Октавіан майже без бою зайняв долину Нілу. Спочатку Антоній, а потім і Клеопатра звели рахунки з життям. Єгипет був приєднаний до римських володінь — таким чином припинила існування остання з великих елліністичних держав.

2. Перший імператор. Перемога Октавіана принесла Риму довгоочікуваний мир, а йому самому — одноосібну владу над величезною державою. Однак досвід Сулли, Помпея і Цезаря змушував його бути обережним. Октавіан відмовився від влади диктатора і відхилив запропоноване йому сенаторами звання «засновника Рима». Він наполягав, що хоче лише «відновити республіку», в якій влада належала б народу і сенату. Тож зрештою Октавіана проголосили принцепсом — першим у списку сенаторів — та імператором, але не лише для війська, як це робили раніше, а для всієї держави. Невдовзі сенат, з якого виключили усіх ненадійних, ще й дарував принцепсу нове ім’я — Август (що з латини перекладається як «священний»).

^{Імператор Август. Мармурова статуя (Музей Піо-Клементіно)}

Рим став імперією, хоча усі державні установи республіки збереглися і працювали нібито як раніше. От тільки над усіма ними тепер стояла особа імператора, який утримував у своїх руках владу над армією і найважливішими провінціями (принцепса вважали їхнім намісником, а керували провінціями представники імператора — прокуратори). Август мав права трибуна і цензора, його постійно обирали консулом, а після смерті Лепіда він став ще й верховним понтифіком. Призначення на будь-які важливі державні посади узгоджували з принцепсом, до того ж у Римі постійно перебував особливий військовий загін імператора — преторіанська гвардія.

^{Преторіанці. Кам’яний рельєф (Лувр)}

Державний устрій, запроваджений Августом, учені називають принципатом. Римська імпе­рія відрізнялася від елліністичних держав не лише формальним збереженням республіканських органів влади. Якщо спадкоємці Александра тільки спиралися на самоврядні міські громади, то імперія уся складалася з таких громад, і кожен новий володар намагався їхню кількість збільшити. Найбільшою ж привілейованою громадою залишалася римська, потрапити до лав римських громадян було чи не найкращим заохоченням для мешканців провінцій, і Август намагався надавати громадянство лише зрідка, як особ­ливу нагороду.

У розпорядженні Августа була власна, імператорська скарбниця. З неї він витрачав чималі кошти на хлібні роздачі й організацію видовищ для пересічних римлян. Август заснував чимало римських колоній у провінціях, щедро роздаючи землі своїм ветеранам, відбудував, як цього хотів ще Цезар, Карфаген і Коринф. Завдяки будівництву, яке імператор розгорнув у Римі й провінціях, десятки тисяч людей отримали оплачувану роботу.

Проте сам Август дотримувався скромного способу життя, ходив у звичайному одязі з полотна, зітканого дружиною і донькою, в його домі не було звичного для римських багатіїв мармуру і паркету, спав він на жорсткому й низькому ліжку. Скромності він вимагав і від своїх підданих. Август наполіг на ухваленні особливих законів про шлюб і подружню вірність, за якими була покарана навіть донька імператора.

^{Водогін через річку Гар, зведений за доби Августа (сучасний вигляд)}

3. Розширення імперії. Найбільшою своєю заслугою Август вважав утвердження миру і спокою всередині держави. У Римі навіть був збудований особливий храм — Вівтар Миру. Із сусідами імперії принцепс теж намагався домовлятися, бо вважав, що «війну треба починати лише тоді, коли перемога принесе більше, ніж можна втратити у випадку поразки». Август був вправним дипломатом — без жодного бою приєднав до своєї держави Галатію та домігся від парфян звільнення полонених і повернення значків легіонів, втрачених після поразки Красса. Проте і воювали за його правління римляни чимало.

^{Розширення Римської імперії за правління Августа}

Полководці Августа завершили підкорення Римом іспанських і кельтських племен, приєднали Іллірію та відсунули межі імперії до Дунаю. Надалі імператорські легіони перейшли Рейн і приєднали землі, населені германцями, аж до річки Ельба. Тут також були запроваджені римські закони і податки. Але брутальна поведінка нових господарів викликала спротив — і вже за кілька років серед германців спалахнуло повстання на чолі з ватажком племені херусків Армінієм. Три римських легіони були оточені й знищені повстанцями у Тевтобурзькому лісі — разом із командувачем Публієм Варом. Коли звістка про це дійшла до Рима, Август у розпачі одягнувся у траур і ходив містом, вигукуючи: «Вар, поверни мої легіони!» Але відвойовувати втрачені землі принцепс не став. Кордонами імперії знову стали Рейн і Дунай.

^{Пам’ятник Армінію, встановлений в Тевтобурзькому лісі}

4. Наступники Августа. В Августа не було власних синів, тож своїм спадкоємцем у заповіті він оголосив названого сина Тиберія. Разом зі спадком Тиберій дістав ім’я Цезаря і Августа, титули принцепса й імператора та усю повноту влади над Римською державою. Новий володар держави не був таким талановитим державним діячем, як попередник, і мав складний характер, остаточно зіпсований відчуттям безмежної влади. Сенаторів він вважав «людьми, створеними для рабства» і водночас постійно підозрював їх у змовах, а тому нещадно страчував, висилав із Рима і відбирав у них майно. Були запроваджені закони, що карали за будь-який прояв неповаги до імператора, яку вважали «образою його величі».

^{Імператор Тиберій. Мармуровий бюст (Копенгагенська гліптотека)}

Після смерті Тиберія за наполяганням преторіанців новим імператором проголосили його небожа Гая, який мав прізвисько Калігула (в перекладі з латини — «чобіток», так його називали преторіанці, серед яких він ріс). Новий володар виявився людиною надзвичайно жорстокою і тиранічною, до того ж — схильною до марнотратства. Підозрюють навіть, що Калігула збожеволів від все­владдя, бо час від часу чинив такі речі, які сучасники вважали безглуздими: вимагав, скажімо, шанувати його як бога або ж проголосив сенатором свого коня. Утім, у цьому можна угледіти і прояв презирства до сенату і республіканських звичаїв.

^{Імператор Гай Калігула. Мармуровий бюст (Музей Вілла Гетті)}

Зрештою преторіанці змовилися між собою, вбили Калігулу і проголосили імператором його дядька Клавдія. Подейкували, що дядькові просто пощастило — він першим із родичів принцепса потрапив на очі заколотникам. Август і Тиберій вважали Клавдія незграбною, забудькуватою і несерйозною людиною, малопридатною до державних справ. Однак той несподівано виявився вправним правителем. Клавдій упорядкував державні фінанси, організував імператорську канцелярію, створив із відданих йому людей, переважно звільнених рабів, нове імперське чиновництво. На відміну від Августа, Клавдій щедро роздавав римське громадянство мешканцям провінцій, перетворюючи таким чином Римську державу із суто італійської на загальносередземноморську. Вдалою була і зовнішня політика Клавдія — він приєднав до імперії кілька до того напівзалежних царств і завоював Британію.

^{Проголошення Клавдія імператором. Малюнок Л. Альма-Тедеми}

Зміни в культурному і релігійному житті. Християнство

1. Розквіт римської культури. Завершення доби громадянських війн і становлення Римської імперії сприяли змінам у культурному і релігійному житті народів усього Середземномор’я. Вже за часів республіки склалася самобутня римська культура. Найяскравішими її представниками вважають комедіографів Плавта і Теренція (останній за походженням був пунійцем), філософа Лукреція Кара — автора філософської поеми «Про природу речей», поета Катулла, вченого-енциклопедиста Марка Варрона і, безумовно, Марка Цицерона, який був не лише державним діячем, а й оратором, філософом та вченим. Завдяки Цицерону і Цезарю (який теж був відомий як письменник) латинська мова набула довершеної форми, відомої як «класична латинь».

^{Теренцій. Мініатюра IX ст. (Ватиканська бібліотека)}

Проте справжній розквіт римської культури припав на добу Августа — за сприяння імператора і водночас усупереч його волі. Річ у тім, що в імперії політична боротьба у спосіб, звичний для часів республіки, була вже неможливою. Тож освічені римляни свої погляди на життя і суспільство висловлювати могли хіба що в літературних творах. У Римі було кілька місць, де зустрічалися поети, щоб читати свої вірші, часто-густо спрямовані проти влади. Принцепсу це не подобалося, але діяти лише заборонами він не хотів. Замість цього Август звернувся по допомогу до свого близького друга і порадника Гая Мецената. Той узяв найталановитіших митців під свій захист, але при цьому наполегливо спрямовував їхню творчість у «потрібному» для імператора напрямку. Власне, і зараз меценатами називають усіх благодійників, які допомагають творчим людям.

^{Вергілій і музи. Мозаїка з Гадрумента (Музей Бардо)}

Меценат сприяв поверненню майна поету Вергілію, а той, на знак вдячності, присвятив Августові найвідоміші свої твори: «Георгіки» («Про землеробство») та «Енеїду». «Енеїда» розповідала про поневіряння троянського героя Енея, який врешті-решт нібито приплив до Італії, щоб стати пращуром усіх римлян і заснувати імператорський рід Юліїв. За задумом Вергілія, «Енеїда» мала стати для римлян тим, чим для греків були поеми Гомера. Піклувався Меценат і про інших видатних поетів — колишнього республіканця Горація та постраждалого під час Октавіанових конфіскацій Проперція. Щоправда, Овідію оспівування Августа не допомогло, його найвідомішу поему «Мистецтво кохання» імператор сприйняв як висміювання його законів про шлюб та римських звичаїв, тому врешті-решт вислав поета з Рима на береги Чорного моря. У засланні Овідій писав скорботні вірші, марно сподіваючись на те, що принцепс його пробачить і поверне на батьківщину.

За часів Августа працював і найвідоміший римський історик Тит Лівій, який уклав «Історію Рима від заснування міста». Сам імператор вважав, що Лівій занадто симпатизує Помпею, проте історику це минулося. Натомість поету Лукану, який походив з Іспанії і жив за наступників Августа, співчуття Помпею та республіканцям зрештою коштувало життя: звинувачений у змові, він змушений був укоротити собі віку. Звів рахунки з життям і дядько Лукана — найвідоміший філософ доби Римської імперії ЛуційСенека. Сам він вважав себе послідовником стоїчної школи, хоча чимало його ідей є близькими до епікурейських. Стоїком був і найвідоміший римський байкар Федр, за походженням македонець.

^{Сенека. Мармуровий бюст (Берлінське античне зібрання)}

2. Нове піднесення грецької культури і поширення східних релігій. Для Греції й колишніх елліністичних держав доба громадянських війн була часом тяжких випробувань — розправ, конфіскацій і руйнувань, адже війни між римлянами точилися на їхній території та переважно їхнім коштом. Замирення часів Августа на цьому тлі сприймалося як «золота доба» спокою і відродження. Багато хто з греків мав надію, що в новій державі, яка охоплювала тепер усе Середземномор’я, роль їхньої мови і культури зростатиме — хоча б з огляду на те, як охоче заможні римляни купували і копіювали твори еллінських митців, відвідували лекції грецьких філософів і ораторів, вирушаючи для цього у неблизькі подорожі. Не дивно, що саме за часів імперії грецька культура переживала нове піднесення. Серед видатних науковців цієї доби варто назвати географа Страбона, істориків Діодора Сицилійського та Плутарха.

^{Плутарх. Мармуровий бюст (Археологічний музей Дельф)}

За правління наступників Августа і самі грецькі філософи та оратори охоче переселялися до Рима, де ставали порадниками впливових сенаторів і посадовців. Невдоволена переслідуваннями з боку імператорів, знать охоче слухала міркування мудреців про неприпустимість тиранії та переваги ідеальної держави, «царства від бога», яке має бути створене за законами розуму і справедливості. Про те ж саме, але мовою, зрозумілою для звичайних людей, говорили й мандрівні філософи, яких було чимало і в Римі, і у східних провінціях. Влада переслідувала «підбурювачів громадського неспокою», проте їх не ставало менше.

Спроби Августа відродити «звичаї давньої республіки» і «віру батьків» врешті виявилися марними. Замінити їх новою релігією, в якій обожнювали самих імператорів, також не вдалося, хоча вшанування їхніх «геніїв» і стало обов’язковим для усіх мешканців імперії. Натомість серед простолюду і навіть заможних верств населення, які зневірилися у звичних римських і грецьких богах, поширення набували релігії, запозичені або принесені переселенцями зі Сходу. Навіть у Римі, що вже казати про провінції, з’являються храми єгипетської Ізіди, яку зазвичай зображували з малюком Гором на руках, святилища іранського Мітри, якого називали «непереможним Сонцем», відбуваються свята, присвячені померлим і воскреслим богам Сирії й Анатолії. Яскраві та водночас таємничі, не до кінця зрозумілі обряди, розповіді про дива, що трапляються просто на очах у публіки, приваблювали щоразу більше прихильників, які шукали у вірі порятунку від труднощів свого земного життя, розгубленості й розчарування.

^{Храм Ізіди у Помпеях (сучасний вигляд)}

^{Мітра, що вбиває бика. Фреска з римського «Мітріума Барберіні»}

3. Релігійні рухи в Юдеї. Виникнення християнства. Політична боротьба в провінціях також часто набувала вигляду релігійних суперечок — як це відбувалося, скажімо, в Юдеї. Певний час ця країна, щоправда, зберігала залишки самостійності під владою спритного і жорстокого царя Ірода. Але після смерті цього володаря імператор Август поділив царство між його нащадками, а більшу частину перетворив на римську провінцію.

Панівне становище в Юдеї — і за часів Ірода, і за римської влади — належало знаті й жерцям, більшість з яких були прихильниками вчення садукеїв. Садукеї вимагали від співплемінників суворого дотримання давніх законів, встановлених ще Мойсеєм. Ближчими до простолюду були фарисеї. Вони намагалися пристосувати релігійні настанови до обставин сучасності. Ессеї прагнули вести «праведне життя» у громадах своїх однодумців подалі від «зіпсованого світу». Натомість зелоти і близькі до них сікарії були готові за будь-яку ціну звільнити батьківщину від загарбників-римлян та їхніх місцевих поплічників. Власне, слово «зелоти» з грецької перекладають як «віддані прихильники», а «сікарії» з латини — як «кинджальники», вони й справді часто вбивали супротивників кинджалами, які до нападу ховали під одягом.

^{Відбиток образу Ісуса на «Туринській плащаниці»}

За правління Тиберія у Юдеї виникло й цілком нове віровчення, засновником якого був проповідник Ісус із міста Назарет. Прихильники і послідовники нової релігії вірили, що Ісус є обіцяним пророком Ісайєю месією (грецькою — Христом), сином Божим, народженим від земної жінки, і водночас — самим Богом, який прийшов на землю, щоб врятувати не лише євреїв, а й усе людство. Історія земного життя Ісуса й основи його вчення були записані в особливих книгах — Євангеліях (ця назва перекладається з грецької як «добра звістка»).

Євангелія розповідають, що Ісус насправді народився не в Назареті, а у місті Віфлеєм біля Єрусалима, його матінкою була жінка на ім’я Марія, і поява на світ сина Божого (Різдво) супроводжувалася численними дивами. Вже у дорослому віці Ісус зустрів пророка Іоанна, який хрестив його водою, визнавши в ньому Спасителя. Звернення і повчання Ісуса слухали тисячі людей, проте найближчими до нього були дванадцять учнів, яких називали апостолами (від грецького слова «посланець»), і саме їм він відкрив своє призначення: через власні страждання за людські гріхи врятувати людство і показати йому шлях до вічного життя. Головні свої заповіді Ісус виклав у Нагірній проповіді, в якій він, зокрема, закликав:

— шанувати лише одного бога,

— не гніватися даремно,

— не сваритися,

— не спокушатися, навіть у думках,

— не засуджувати інших,

— не клястися, відповідати лише «так» або «ні», бо «решта — від лукавого»,

— не відповідати злом на зло, а якщо «хтось вдарить тебе по щоці, підставити другу»,

— бути милосердним,

— любити ворогів своїх і молитися за тих, хто ображає вас.

^{Нагірна проповідь. Літографія К. Г. Блоха}

Ісус відкидав як вчення садукеїв, так і мудрування фарисеїв. Не дивно, що ті ставилися до нового віровчення вороже. Напередодні юдейського свята Пасхи Ісус урочисто в’їхав до Єрусалима — і натовп радісно зустрічав його як нового царя-визволителя. Це обурило юдейських священиків, які вважали проповідника самозванцем, дії якого, до того ж, могли викликати невдоволення римлян. Скориставшись зрадою апостола Юди (що за 30 срібняків зголосився виказати Ісуса), проповідника схопили і віддали під суд Синедріону, вищої ради священиків. Той засудив Ісуса до страти, а римський прокуратор Понтій Пілат після деяких вагань вирок затвердив.

Ісуса розіп’яли на хресті — так страчували рабів, злидарів і розбійників, — обравши для страти пагорб Голгофа за межами тодішнього Єрусалима. Учні зняли тіло мертвого вчителя з хреста і поховали поруч, а вже за день — у неділю — могила виявилася порожньою. Це було, на переконання його послідовників, найбільше диво, створене Ісусом, — він воскрес із мертвих, бо саме для цього і приходив на землю. За Євангеліями, Христос після воскресіння жив серед учнів, наставляючи їх на поширення його вчення у світі, а за сорок днів знісся на небо.

^{Розп’яття Христа. Фреска з римської церкви Санта Марія Антіква}

Учні виконали вказівки Ісуса і розпочали проповіду­вати не лише в Юдеї, а й у інших сусідніх римських провінціях, у самому Римі та за межами імперії. В Єрусалимі та інших містах почали виникати громади послідовників нового віровчення, що дістало назву християнства.

^{Єрусалим на початку І ст.}

4. Християнство стає «світовою» релігією. Вірні, які належали до християнських громад, називали одне одного братами і сестрами, разом молилися і причащалися — тобто вживали освячені хліб і вино, щоб відчути своє єднання з Богом; намагалися жити за євангельськими заповідями, чекали нового пришестя Христа і встановлення вічного царства справедливості. Заможні християни часто відмовлялися від свого майна на користь громади, де ним могли користуватися спільно усі вірні. Це приваблювало до нового віровчення все нових і нових прихильників — серед яких було чимало скривджених і незаможних. Християнами охоче ставали й раби.

^{Спільна трапеза християн. Фреска з римської Катакомби Прісцилли}

Особливу роль у розповсюдженні християнства і перетворенні його на справді «світову» релігію відіграв Саул із міста Тарс. Єврей і водночас римський громадянин від народження, він не належав до числа апостолів, які супроводжували Ісуса за його земного життя, навпаки — тривалий час був серед тих, хто переслідував християн. Але, за його словами, став свідком дива: йому явився сам Христос. Після цього Саул хрестився, змінив ім’я на Павло і став невтомним проповідником нового вчення в Сирії, Аравії, Анатолії, Македонії, Греції. Всюди він навертав до християнства нових прихильників і засновував нові громади, а до тих, із ким не міг спілкуватися особисто, писав листи з порадами і поясненнями. За це його називали «апостолом язичників». Проте сам апостол Павло стверджував, що перед Богом усі рівні, і немає «ані елліна, ані юдея, раба чи вільного, чоловіка чи жінки». Євангелія, листи апостолів та інші священні для християн книги згодом були об’єдані під назвою Нового Заповіту, що разом із юдейським, або Старим Заповітом склали християнське Святе Письмо.

^{Апостол Павло. Мініатюра зі Святого Письма (Земельна бібліотека Вюртемберга)}

Апостол Андрій, який був першим учнем Ісуса (саме тому його іменують Первозваним), проповідував у Фракії та на берегах Чорного моря. Згодом з’явилися перекази і про відвідини апостолом земель сучасної України і навіть Києва, де Андрій нібито встановив хрест. Брат Андрія — апостол Петро — вирушив до самого Рима. За легендою, він спочатку злякався переслідувань і пішов із міста. Але на Аппієвій дорозі зустрів самого Христа. Петро запитав у нього: «Куди йдеш, Господи?» — і почув: «До Рима, щоб мене знову розіп’яли». Соромно стало апостолові, повернувся він до міста і до самої смерті керував римською громадою християн.

Імператорський Рим: володарі та піддані

1. Правління Нерона. Імператор Клавдій призначив спадкоємцем свого названого сина Нерона. Говорили, що його вмовила це зробити дружина Агриппіна — мати Нерона, яка потім отруїла чоловіка. За легендою, провидці попередили Агриппіну, що вона загине з волі власного сина, якщо той стане принцепсом. Та Агриппіна нібито відповіла — «хай вбиває, тільки биправив».

^{Монета із зображенням Агриппіни}

Перші роки правління Нерона, втім, були напрочуд спокійними. Його радником був сам Сенека. Принцепс погодився звільнити з посад чиновників, які викликали незадоволення з боку сенаторів, і взагалі мало цікавився державними справами. Проте втручання матері в його особисте життя лише розпалили ненависть імператора до Агриппіни. Нерон зробив кілька спроб позбавитися її і врешті-решт наказав убити. Сенаторам, за порадою Сенеки, він оголосив, що мати готувала заколот, і ті імператора підтримали. Після цього Нерон вирішив керувати державою сам. Він зменшив податки, переслідував хабарників, піклувався про забезпечення пересічних римлян хлібом, влаштовував грандіозні видовища, але водночас наполягав, щоб гладіаторські бої минали без убивств. Однак пам’ять про вбивство матері й відчуття необмеженої влади над людьми швидко змінило імператора.

^{Імператор Нерон. Мармуровий бюст (Капітолійський музей)}

Коли в Римі спалахнула страшна пожежа, що ледь не знищила місто, він прибув до столиці та власним коштом створив рятувальні ­команди, відкривши свої палаци для тих, хто залишився без даху над головою. Але потім для відбудови столиці були введені нові податки, і це викликало невдоволення у провінціях. Коли ж на місці спалених будинків імператор почав зводити свій новий палац, Римом поповзли чутки, що і пожежу влаштував сам Нерон — нібито для того, щоб мати натхнення для створення поеми про загибель Трої. Імператор і справді вважав себе видатним артистом, писав вірші та навіть грав на сцені, примушуючи сенаторів його вислуховувати. Невдоволених карали, іноді навіть страчували. Покарання уникнув лише сенатор Флавій Веспасіан. Він під час виступу Нерона заснув, але розлюченому принцепсу вчасно нагадали, що талант легендарного співця Орфея теж примушував засинати природу, і це врятувало Веспасіана від вироку.

У пожежі в Римі Нерон звинуватив недоброзичливців імператора та християн, до яких у столиці й без того ставилися з підозрою. Почалися розправи, жертвами яких стали не лише пересічні прихильники нового вчення — за переказами, саме за часів Нерона розіп’яли апостолів Андрія і Петра, а апостолові Павлу відрубали голову. Не дивно, що християни вважали імператора втіленням зла — або, як вони казали, Антихристом. Утім, карали не тільки і не стільки християн. Із найбільшою підозрою принцепс ставився до свого оточення, нещадно розправляючись із сенаторами і вищими чиновниками. А коли ті влаштували справжню змову, Нерон почав страчувати усіх, хто потрапляв під руку. Змушений був укоротити собі віку і Сенека. «Щасливець» Веспасіан уникнув розправи лише тому, що його відправили придушувати повстання, яке в цей час у Юдеї розпочали ватажки зелотів. Натомість сам імператор вирушив до Греції, щоб взяти участь в Олімпійських іграх і «дарувати свободу» містам Еллади.

^{Смерть Нерона. Малюнок В. Смирнова}

Повернувшись до Рима, Нерон ледь не весь час проводив у пиятиках. Легіонери, обурені поведінкою принцепса, підняли проти нього повстання. Проте боротися із заколот­никами було нікому, на їхній бік перейшли навіть преторіанці. Покинутий усіма, Нерон утік зі столиці та врешті-решт наказав своєму колишньому рабу заколоти його мечем. Останніми словами імператора були: «Який великий артист гине!»

^{Імператор Веспасіан. Мармуровий бюст (Музей Бардо)}

2. Від Флавіїв — до Антонінів. У громадянській війні, що спалахнула між кількома претендентами на владу в державі, переміг Веспасіан. 69 року він став новим імператором і засновником династії Флавіїв. Веспасіан повернув Грецію під владу римських намісників, упокорив Британію, а старший син імператора — Тит — завершив придушення повстання в Юдеї та зруйнував Єрусалим. Полонених євреїв розселили в інших провінціях імперії, і відтоді їхні громади поза батьківщиною почали називати діаспорою (з грецької це слово перекладають як «розсіяння»).

^{Римляни грабують переможений Єрусалим. Рельєф з Арки Тита у Римі}

Рим, що постраждав від громадянської війни, Веспасіан старанно відбудував. Імператор особисто виносив каміння з Капітолію, а біля недобудованого палацу Нерона — там, де попередник встановив статую Колоса з власним обличчям, — звели величезний амфітеатр, що згодом дістав назву Колізей (переінакшене «колоссеум»). Гроші для відбудови Веспасіан збирав як міг, запровадили навіть податки на громадські вбиральні. Здивованому синові імператор пояснив, що «гроші не пахнуть».

^{Амфітеатр Флавіїв, або ж Колізей (сучасний вигляд)}

79 року Італія пережила страшну природну катастрофу: виверження вулкана Везувій. Під попелом і лавою були поховані одразу три міста, найбільшим і найвідомішим з яких були Помпеї. Під час виверження загинув і видатний римський учений Пліній, який спостерігав за цим з облавку корабля, що стояв недалеко від берега. А от науковцям нового часу Везувій «допоміг». Адже під шаром лави і попелу загиблі ­міста збереглися такими, якими були в момент катастрофи. І завдяки археологічним розкопкам ми тепер знаємо значно більше про життя звичайних римлян того часу.

^{Виверження вулкана Везувій (сучасна реконструкція)}

Молодший син Веспасіана — Доміціан — був не схожим на батька. Відлюдькуватий і небагатослівний, він з підозрою ставився до підданих, страчував сенаторів і вимагав шанувати його як бога. У викривальних вір­шах його називали «лисим Нероном», і загинув Доміціан внаслідок змови. Нового імператора — ­Нерву — сенатори обрали вже зі свого середо­вища, і надалі владу намагалися не передавати рідним синам принцепсів. Зазвичай володар просто підбирав собі гідного наступника і всиновлював його.

^{Статуя імператора Нерви, встановлена на римському Форумі}

Більшість імператорів нової династії — Антонінів — навіть не були родичами. Але їхнє правління називають «золотою добою» імперії. У стосунках між принцепсами і сенаторами панував мир, та й сам сенат тепер складався здебільшого з вихідців із провінційної знаті, які своїм становищем були цілком зобов’язані імператору. В провінціях влада могла спиратися на відданих прихильників, яким віддячувала наданням римського громадянства і високими чиновницькими посадами. А більшість підданих були раді вже самій можливості повернутися до мирного і відносно заможного життя.

^{Імператор Траян. Мармуровий бюст (Мюнхенська гліптотека)}

Це була доба нового піднесення культури. Саме за цього часу славу здобули відомі історики — грек Арріан і галл Тацит (утім, щодо походження Тацита існує кілька версій), складав свої сатири італієць Ювенал, писав свій роман «Золотий осел» чи не найвідоміший письменник часів імперії нумідієць Апулей. Здоров’ям імператорів із династії Антонінів опікувався найвидатніший римський лікар — пергамець Гален, засновник неврології (тобто вчення про нервову систему) та фармакології (науки про виготовлення та застосування ліків). Славетний географ — фінікієць Марин — склав перші карти з позначенням паралелей та меридіанів. Його молодший сучасник, єгиптянин Клавдій Птолемей, став відомим завдяки працям із географії, фізики, музики та астрономії. І хоча він був упевнений, що Земля є непорушним центром Все­світу, спостереження Птолемея за рухом інших планет вважали найточнішими протягом багатьох століть.

3. Імператори «золотої доби»: полководець, мандрівник і філософ. Наступник Нерви, імператор Траян, став першим римським володарем, який походив із провінції — він народився і провів молодість у Іспанії. Принцепс намагався бути справедливим у ставленні до підданих, заохочувати великих власників і звичайних селян до ведення власного господарства. За Траяна імперія востаннє вела великі наступальні війни. Римляни перейшли Дунай і, попри відчайдушний спротив місцевих мешканців, захопили Дакію (землі теперішньої Румунії). На римську провінцію імператор перетворив і Набатейське царство. А скориставшись послаб­ленням Парфянського царства, Траян 117 року приєднав до імперії Вірменію і Месопотамію та дійшов до Перської затоки. На честь перемог імператора у Римі була споруджена тріумфальна колона, а самого його вирішили називати «найкращим» — як Юпітера.

^{Римська імперія у 117 році}

^{Імператор Адріан. Мармуровий бюст (Капітолійський музей)}

Однак уже наступник Траяна — імператор Адріан — змушений був поступитися частиною завойованих земель. У відносинах із сусідами Рим перейшов до оборони. Адріан придушив нове повстання євреїв і збудував на місці Єрусалима нове римське місто, до якого юдеям дозволяли заходити лише один день на рік. Однак уславився імператор не війнами, а мандрами. Він об’їхав чи не всю імперію: оглядав історичні пам’ятки, знайомився зі звичаями і віруваннями підданих, упорядковував місцеві справи і прикрашав міста новими будівлями. Будував Адріан і в Римі, а його маєток поблизу столиці був спланований так, щоб нагадувати володарю про дива, які він бачив під час своїх мандрівок. Особливо приязним імператор був до еллінів, тож не дивно, що деякі грецькі філософи поквапилися оголосити імперію під його керівництвом втіленням ідеального «царства справедливості».

^{Монета, карбована імператором Марком Аврелієм із власним портретом}

Імператор Марк Аврелій і сам був філософом. Він навіть написав кілька книжок, найвідоміша з яких мала назву «До самого себе». У ній імператор закликав читачів прагнути насамперед внутрішньої свободи і готуватися до випробувань долі. Марк Аврелій був упевнений, що люди за своєю природою є рівними, і кожен гідний того місця, яке йому призначено життям. Щоправда, виховати сина Коммода у дусі своєї філософії імператор не зміг, і коли той став на чолі держави, його більше цікавили розваги — він навіть виступав на арені як гладіатор. Протримався при владі принцепс-гладіатор недовго. Його отруїла коханка і придушив власний раб.

4. «Вічне місто». Найвище піднесення імперії стало часом бурхливої розбудови її столиці — Рима. Його населення того часу сягало мільйона людей. Християни порівнювали Рим із Вавилоном, а імператори з гордістю називали його «Вічним містом», як вічною їм здавалася і сама Римська держава. Кожен володар намагався увійти в історію і залишитися у пам’яті римлян, тож зазвичай вони не шкодували коштів на будівництво й облаштування життя у місті. За часів імперії у столиці з’явилися нові бруковані вулиці й площі, ринки і храми, тріумфальні арки і пам’ятники, численні громадські споруди і водогони, які постачали містянам чисту воду з навколишніх гір.

^{Рим на початку II ст.}

Поруч із форумом часів республіки перші імператори побудували ще кілька. Проте це були швидше місця для зустрічей, перемовин і відпочинку — адже громадських справ тепер на площах не вирішували. Останнім був побудований форум Траяна. Велелюдно тут було завдяки зведеному поруч ринку. Римляни, однак, більше часу проводили не на форумах, а в амфітеатрах, цирках або термах — громадських лазнях. Це були величезні, багато оздоблені будівлі з численними басейнами, залами для відпочинку і фізичних вправ та навіть бібліотеками.

^{Пантеон зсередини (сучасний вигляд)}

Ще за часів Августа в Римі був збудований храм усіх богів — Пантеон. Згодом він згорів, тож імператор Адріан наказав звести нову будівлю. Від інших римських храмів новий Пантеон відрізнявся вже тим, що релігійні церемонії відбувалися не перед ним, а всередині. Незвичною була і форма храму — подібна до кола, і його величезний купол з отвором у центрі. Це створювало у кожного, хто потрапляв до Пантеону, дивовижне відчуття піднесення і єдності із Всесвітом.

^{Залишки давньоримського багатоповерхового будинку (сучасний вигляд)}

5. Приватне життя римлян. Мешканцям провінцій здавалося, що життя у Римі влаштоване якнайкраще. За прикладом столиці у провінційних містах будували храми, форуми, амфітеатри та лазні. Однак побут пересічних римлян був не таким уже й простим. Десятки тисяч містян взагалі не мали даху над головою або жили у невеличких кімнатках у тодішніх багатоповерхівках — їх називали інсулами (в перекладі з латини — «островами»). Заможніші ремісники і дрібні торгівці мали невеличкі будинки, які зазвичай були і житлом, і майстернею, або ж магазином. Лише люди з великими статками мали змогу споруджувати просторі будівлі — із багатьма кімнатами і садом. Зазвичай в центрі такої оселі розташовували відкрите приміщення — атріум. Посередині атріуму будували басейн, в якому збиралася дощова вода. Підлогу вкривали мозаїками, тобто візерунками чи картинами, складеними з дрібних камінців, а стіни прикрашали фресками.

^{Атріум вілли Боболі — точне відтворення атріуму будинку Веттіїв у Помпеях (сучасний вигляд)}

За такими самими правилами зводили будинки і в інших містах імперії. А ті, хто міг собі дозволити, зводив ще й заміські маєтки, куди можна було «втекти» з гамірної та спекотної столиці. Римські поети оспівували принади безтурботного сільського життя. Але поети у більшості своїй були рабовласниками, яким не потрібно заробляти на життя щоденною важкою працею у полі чи на винограднику. Існування пересічних селян було зовсім іншим, та й їхніми домівками були дерев’яні хати, вкриті соломою.

^{Молода жінка із стилем. Фреска, знайдена в Помпеях}

Утім, як би не відрізнялися римські громадяни між собою за статками, місцем проживання чи походженням, усі вони перебували під захистом законів. Цим, за щирим переконанням римлян, їхня держава і за часів імперії відрізнялася від елліністичних держав і східних деспотій. Особливу увагу приділяли захисту приватної власності — тобто права будь-якого громадянина за власним розсудом розпоряджатися своїм майном. Римські фахівці зі складання і тлумачення законів — юристи — вважали, що без власності не існує і особистої свободи. Той, хто думав, що його права порушені, міг звернутися до суду, який був зобов’язаний вирішити суперечку за законами та справедливістю («правосуддя» і «справедливість» латиною позначаються одним словом — «юстиція»). За наказом імператора Адріана були ретельно розроблені правила судочинства, узгоджені й доповнені закони, ухвалені як за доби республіки, так і під час правління його попередників. Цю важливу справу продовжили і наступники Адріана. Так, за часів імперії було впорядковане і поширене на все Середземномор’я римське право (правом називають систему узгоджених між собою законів та правил їхнього застосування), яке й досі вважають взірцем для юристів і законодавців усього світу.

6. Римська школа. Дбали імператори і про поширення освіти. Навчати своїх дітей у Римі могла будь-яка вільна людина, навіть якщо вона не мала прав громадянина, — головне, щоб у неї була хоча б невелика сума грошей. За доби республіки школи були приватними, першим гроші зі скарбниці на створення державних шкіл дав імператор Веспасіан. За часів імперії навчати стали й дівчат.

У початковій школі учнів навчали писати, читати й рахувати. Той, хто виявив здібності, переходив на нову ступінь, де вже викладали граматику, вміння міркувати і виступати, математику й астрономію. На відміну від греків, римляни не вважали за потрібне навчати усіх грі на музичних інструментах, не займалися учні й фізичними вправами. Натомість поширеними були тілесні покарання — для них вчитель використовував різки.

Продовжувати освіту учні могли у вищих школах. Зазвичай для цього вирушали до Греції, Єгипту чи Фінікії. Такі мандрівки, безумовно, могли собі дозволити лише заможні мешканці імперії. Пересічні люди зазвичай обмежувалися початковою або ж середньою освітою. Утім, і вона сприяла зближенню народів величезної держави, які завдяки навчанню мали змогу спілкуватися мовами, зрозумілими навіть для мешканців віддалених провінцій, — латиною або ж грецькою.

^{Римська школа. Рельєф, знайдений біля Тріра}

Імперія за часів випробувань

1. Зміни у суспільному і господарському житті. Римська імперія, як і Римська республіка, була державою рабовласників. Невільників мали не лише багатії, а й навіть пересічні селяни і ремісники. Зазвичай дрібні господарі і самі працювали поруч із рабами, проте лише завдяки рабській праці їхні доходи були більш-менш сталими і дозволяли вести відносно заможне життя. Поки Рим вів загарбницькі війни, кожна з яких приносила десятки тисяч нових невільників, що їх продавали за низькими цінами, тривало й економічне піднесення. Коли ж імперія змушена була перейти до тривалої оборони, приплив рабів почав зменшуватися, а ціни на них — зростати. Селянам і ремісникам стало все важче зводити кінці з кінцями. Міські громади, з яких складалася римська держава, почали бідніти і занепадати. Участь у громадських справах, витрати на суспільні потреби, зокрема, благоустрій, які раніше вважали почесними для будь-якого міського мешканця, поступово ставали обтяжливим обов’язком.

^{Селянин. Бронзова фігурка (Рейнський земельний музей у Трірі)}

Великі землевласники і просто заможні римляни намагалися господарювати по-новому, не так використовуючи працю рабів, як здаючи ділянки своєї землі вільним селянам — в обмін на частину отриманого врожаю. Таких орендарів називали колонами. Іноді ділянки виділяли і рабам, яким віднині дозволяли вести власне господарство.

В деяких маєтках людей мешкало більше, ніж у навколишніх міських громадах. Проте це був зовсім інший світ, де стосунки будували на цілком інших засадах — не спільного облаштування життя, а підпорядкування господарю, або ж, як тоді говорили, магнату. Іноді магнати зовсім поривали з міським життям і уникали будь-яких зобов’язань перед громадою, до якої за своїм походженням належали. Та й у відносинах із державою великі власники поводили себе дедалі незалежніше, надто — якщо за статками належали до верхівки римського суспільства і входили до числа сенаторів.

^{Життя великого маєтку. Мозаїка з Карфагена (Музей Бардо)}

2. Династія Северів. Володарі вже не могли, як раніше, покладатися на сенат. Головною опорою імператорів знову стала армія. Саме підтримка солдатів — цим словом латинського походження називають вояків, які отримують за свою службу гроші, — допомогла перемогти у громадянській війні, що спалахнула після смерті Коммода, пунійцю Септимію Северу. Переможець став імператором та засновником нової династії Северів.

^{Імператор Септимій Север. Мармуровий бюст (Мюнхенська гліптотека)}

Не дивно, що своїм наступникам новий володар заповідав «піклуватися про вояків, а на решту не звертати уваги». Але що більше занепадали міста і самостійнішими ставали магнати, то менше грошей було в імператорів для заохочення своїх солдатів. Володарі змушені були запроваджувати нові податки та стягувати їх навіть із римських громадян, раніше звільнених від цього обов’язку. Щоправда, і самих громадян стало стільки, а відмінність їхнього становища від становища решти населення держави такою незначною, що 212 року права громадянства були надані всім вільним мешканцям імперії. Таке рішення своїм едиктом ухвалив син Септимія Севера — теж Септимій на прізвисько Каракалла (так називали довгий галльський плащ, що його полюбляв цей володар).

^{Імператор Каракалла. Мармуровий бюст (Національний музей у Неаполі)}

Каракаллу вбили змовники з-поміж придворних, а його наступника — невдоволені жадібністю нового володаря солдати. Черговим імператором вояки проголосили небожа Каракалли Марка Бассіана, більше відомого під прізвиськом Елагабал — так римляни переінакшили ім’я бога Еля-Баала, жерцем якого був Бассіан до здобуття влади. Але Елагабал виявився розбещеним деспотом і навіть примушував римлян вклонятися «чорному каменю» — символу Еля-Баала. Тоді солдати вбили свого колишнього улюбленця та віддали владу його названому синові Александру Северу — останньому представнику династії, заснованої Септимієм Севером.

^{Троянди Елагабала. Малюнок Л. Альма-Тадеми}

3. Імперія слабне. Відчувши свою силу, вояки невдовзі почали позбавляти влади і життя будь-якого імператора, якщо той, на їхню думку, не виявляв належної щедрості до легіонерів. І зводили на престол володарів із власного середовища, чутливіших до солдатських побажань, — навіть не запитуючи згоди сенату. У відповідь сенатори, серед яких переважали магнати та їхні представники, за першої-ліпшої нагоди скидали «солдатських» імператорів і призначали власних, «сенатських». За 25 років у імперії змінилося 17 володарів — і це лише тих, кого визнавали у Римі. Ще ніколи влада імператорів не видавалася такою слабкою.

Військо, заклопотане лише тим, аби отримати від володарів побільше грошей, швидко втрачало вишкіл і дисципліну. Цим одразу ж скористалися сусіди Риму — германці та сармати. Майже не зустрічаючи опору, вони перетинали кордони імперії, грабували мирних мешканців, руйнували міста, плюндрували поля і сади. Навантажені здобиччю, ватаги нападників поверталися додому, розповідали одноплемінникам про багатства імперії та заохочували тих до нових нападів. Жертвою ворожих наскоків ставали не лише прикордонні провінції. Найзухваліші з варварських ватажків доходили зі своїми вояками до Греції й Італії.

^{Командувач і солдати. Кам’яний рельєф (Палаццо Альтемпс)}

^{Шапур I бере в полон Валеріана. Рельєф із Накш-е-Бостана}

На сході у римлян тим часом з’явився новий ворог — відновлена Перська держава. Протистояти важкоозброєній кінноті персів легіонери не могли, тож зазнавали все відчутніших поразок. У 260 році перському царю Шапуру I вдалося захопити у полон навіть самого імператора Валеріана. Полоненого змусили супроводжувати переможця і підставляти спину під царський чобіт, коли Шапур I сідав на коня. А потім вбили, заливши до горла розплавлене золото, а з тіла зробили опудало.

^{Оденат. Теракотовий бюст (Музей Пальміри)}

Позбавлена допомоги з Рима, провінційна знать змушена була взяти справу оборони до своїх рук — підпорядковувала собі залишки колись непереможної римської армії, набирала власним коштом збройні загони з місцевих мешканців, наймала варварські дружини, а іноді — й цілі сусідні племена. Згодом це дозволило не лише відбити напади і дещо впорядкувати життя у провінціях та перейти у наступ. Оденату, наміснику міста Пальміра, скажімо, вдалося не лише розгромити персів, а й відняти у них Месопотамію.

^{Римська імперія та держави, що від неї відокремилися, у 270 році}

От тільки тепер у місцевих магнатів уже не було потреби визнавати владу Рима. Спочатку відокремилися західні провінції, де утворилася Галльська імперія, — зі своїм імператором і сенатом, а потім — Пальмірське царство на чолі з Оденатом, під владу якого перейшли Сирія, Месопотамія, Палестина, більша частина Анатолії, а згодом — і Єгипет.

4. Переслідування християн і становлення церкви. Біди, що так несподівано спіткали імперію, мали безліч причин. Проте імператорам було легше пояснювати все підступами ворогів — зовнішніх і внутрішніх. Найбільшу підозру викликали прихильники східних релігій, насамперед — ті, хто вшановував «перського» за походженням Мітру, та християни, які відмовлялися визнавати божественність римських володарів та їхньої влади. Час від часу імператори видавали особливі закони проти християн, забороняли сповіду­вати вчення Ісуса і виконувати релігійні обряди, звільняли християн із державної служби, відбирали майно. Найвпертіших страчували або ж віддавали їх на поталу диким звірам — видовище, яке влаштовували поряд із боями гладіаторів. Дехто зрікався своєї віри, проте чимало було й тих, хто йшов на смерть, але залишався християнином. Їхня мужність викликала повагу і співчуття. Зрештою, переслідування не лише не зупинили поширення християнства, а навпаки — сприяли залученню на його бік нових прихильників. Тих, хто виявляв стійкість навіть перед обличчям смерті, християни і зараз вшановують як мучеників за віру і перших святих.

^{Звір убиває зв’язану людину. Мозаїка з Гадрумета}

Між вірними, однак, виникали суперечки щодо того, як ставитися до тих, хто піддався тиску і зрікся, а згодом виявив бажання повернутися до громади. Не могли дійти згоди християни і з деяких інших питань. Суперечки ставали гострішими, їхні учасники звинувачували одне одного у відхиленні від вчення Ісуса — чи, як вони казали, єресі. Щоб забезпечити єдність християнської громади, потрібна була особлива організація, настанов якої дотримувалися б усі вірні, — церква.

Окрім проповідників, які мандрували від міста до міста, з часом з’явилися люди, які відправляли релігійні обряди в певній місцевості й керували життям відповідної громади, — єпископи. Вважали, що перших єпископів призначили на їхні посади — «висвятили» — ще апостоли, а ті, у свою чергу, призначили своїх наступників. Тому слухати єпископа християнин був зобов’язаний так само, як підкорявся би настановам учнів самого Христа. Старійшини християнських громад іменувалися пресвітерами, а їхні помічники — дияконами. Спочатку церквою називали об’єднання усіх християн, але згодом це слово набуло інших значень — так почали йменувати сукупність усіх священиків, а також — християнські храми, в яких відправляли богослужіння.

^{Церква III ст. у Дура-Европос (сучасна реконструкція)}

5. Відновлення єдності імперії. Відбивши напади сусідів, володарі Рима і держав, що відокремилися від імперії, зіткнулися з іншою проблемою — заворушеннями серед власних підданих. Громадяни, які у вирі війн втратили майно і засоби до існування, бралися за зброю, нападали на багатіїв та землевласників, знищували великі маєтки і піднімали справжні повстання, що іноді охоплювали цілі провінції. Лави повстанців поповнювали колони і раби-втікачі. В Африці заколотників називали циркумцеліонами (тобто «волоцюгами»), в Галлії — багаудами (це слово перекладають і як «волоцюги», і як «борці»). Щоб упоратися з ними, розрізнених сил магнатів уже не вистачало. Цим і скористався новий імператор — іллірієць Авреліан — для відновлення єдності імперії.

Спочатку він завдав рішучої поразки германським племенам алеманів і вандалів. Розгромлені в бою, вони погодилися надсилати кіннотників до римської армії. Потім Авреліан виселив римських колоністів із Дакії, відновивши кордони імперії на Дунаї. У кількох битвах імператор розтрощив військо вдови Одената — володарки Пальміри Зенобії — та повернув під владу Рима східні провінції. Останній галльський імператор Тетрик сам домовився з імператором і 273 року, під час вирішального бою, просто перейшов на римський бік, діставши в нагороду поважну посаду в Італії.

^{Монета, карбована імператором Авреліаном із власним портретом}

Авреліан не лише відновив єдність імперії, а й намагався встановити порядок всередині держави. Він жорстко придушив заколоти в самій Італії, воював із повстанцями у Галлії, збудував нові мури навколо самого Рима, що вийшов далеко за межі укріплень часів республіки. Авреліан першим із римських імператорів увінчав себе золотою короною, вимагаючи від підданих називати його своїм «богонародженим паном». Врешті він намагався запровадити єдину для всієї імперії релігію, головним божеством у якій стало би «непереможне Сонце» — одне з означень Мітри. Однак це його нововведення успіху не мало.

Оновлена імперія: від Діоклетіана — до Феодосія

1. Облаштування імперії Діоклетіаном. Ще рішучіше за облаштування держави взявся інший імператор іллірійського походження — Діоклетіан, який зійшов на трон 284 року. Оновлена імперія залишалася за назвою Римською, але її центром був уже не Рим. Столицею Діоклетіан зробив місто Нікомедію. З республіканськими традиціями було остаточно покінчено. Імператор перетворився на всевладного володаря, самодержця за елліністичним, або навіть перським зразком — принципат поступився місцем домінату (від латинського «домінус» — «пан»).

^{Імператор Діоклетіан. Мармуровий бюст (Стамбульський  археологічний музей)}

У цілковитому розпорядженні володаря перебувала справжня армія чиновників, підпорядкованих один одному за військовим принципом. Провінції були подрібнені, щоб ними було легше керувати. З цією ж метою Діо­клетіан призначив собі співправителя, а потім собі та співправителю — по «заступнику», кожен із яких іменувався цезарем. Імператор вирішив, що за 20 років він зі спів­правителем відмовляться від влади, цезарі посядуть їхні місця, призначать уже власних заступників, і таким чином можна буде уникнути руйнівної боротьби за владу. Така система отримала назву тетрархії (у перекладі з грецької —«чотири­владдя»).

Діоклетіан взагалі намагався підпорядкувати роботу чиновників і життя підданих чітким правилам. Він провів загальний перепис населення, запровадив єдиний податок, який мали сплачувати усі, прагнув встановити чітке співвідношення між вартістю карбованих монет і навіть спробував визначати законом ціни на головні товари — одразу в усій імперії. Імператор заборонив колонам самовільно залишати маєтки, в яких вони працювали, за що дістав беззастережну підтримку з боку магнатів. Для охорони кордонів він використовував варварські племена, з якими сторіччями боролися його попередники. Для цього Діоклетіан виділяв їм землі для поселення, надавав почесний статус федератів (тобто «союзників» ) і певне грошове утримання.

Зрозумівши безуспішність релігійних нововведень Авреліана, імператор спробував зробити обов’язковою для усіх своїх підданих оновлену римську релігію. На християн розпочалися гоніння — найбільші за всю історію імперії. Проте більшість нововведень Діоклетіана не пережили його самого. Імператор, як і обіцяв, 305 року зрікся влади й оселився у своєму палаці на березі моря. Між наступниками спалахнула справжня війна. У відчаї його закликали повернутися на престол, але Діоклетіан відповів: «Якби ви бачили, яку капусту я вирощую власноруч, ви і не зваблювали бмене примарою влади».

^{Палац Діоклетіана в Спліті (сучасна реконструкція)}

2. Константин Великий. У війні між наступниками Діоклетіана переміг і був оголошений імператором Константин, який згодом дістав прізвисько Великий. Він був передбачливою людиною і вирішив залучити на свій бік тих, кого імператори раніше вважали своїми непримиренними ворогами,— християн. Константин не був першим на цьому шляху — ще за часів Діоклетіана християнство було визнано державною релігією у сусідній Вірменії. Але едикт Константина, оголошений 313 року в Медіолані, який дозволяв християнам вільно сповідувати і розповсюджувати своє вчення, повертав відібране в них раніше майно та надавав особливих прав священикам, мав надзвичайне значення і назавжди змінив долю церкви у цілому світі.

^{Імператор Константин. Мармуровий бюст (Музей К’ярамонті)}

У Римі та провінціях з дозволу володаря зводили християнські храми — іноді просто на місці язичницьких святилищ. Єрусалиму повернули його давню назву. Сам імператор не поспішав хреститися, але церкву поступово перетворював на опору своєї влади.

Щоправда, в самій церкві того часу єдності не було. Її розривали суперечки між прихильниками різного розуміння сутності Святої Трійці (тобто, відносин між Богом-Отцем, Богом-Сином (Христом) і Духом Святим). Пресвітер Арій, скажімо, переконував, що Христос створений Богом-Отцем і тому лише подібний до нього. Його прихильників називали аріанами. Супротивників Арія очолював єпископ Афанасій. Для подолання суперечок Константин скликав у місті Нікея зібрання єпископів з усього християнського світу — Вселенський собор. Після бурхливого обговорення собор засудив учення Арія як єресь і затвердив «символ віри» — стислий виклад основ християнства. Запровадили також християнський календар і визначили, що єпископи провінцій відтепер іменуватимуться архієпископами, а керівники чотирьох найбільших і найстарших громад — патріархами.

Проти аріан розпочалися гоніння, майже такі самі, як за попередніх імператорів влаштовували проти всіх християн. І гнані так само відмовлялися зрікатися своєї віри, із ще більшим завзяттям проповідуючи її у найвіддаленіших куточках імперії та за її межа­ми — серед сусідніх племен. Поміж прихильників нікейського «символу віри», втім, теж було чимало незадоволених тим, що церква починає жити мирськими турботами. Деякі з них ставали ченцями — як і буддисти, християни так називали відлюдників, які все своє життя присвячували молитвам і духовному самовдосконаленню. Згодом з’явилися і громади ченців, які жили і молилися разом, — християнські монастирі.

^{Перший Вселенський собор. Фреска з Міри}

Імператор Константин, звісно, опікувався не лише церковними справами. Він вирішив, що імперії потрібна нова столиця. Тож не просто переїхав з усім своїм двором із Нікомедії до сусіднього Візантія, а збудував на місці цієї грецької колонії цілком нове місто з величезним імператорським палацом, іподромом та храмами. З усієї імперії на береги Босфору звозили скульптури, картини та історичні пам’ятки. Міські мури зводили таким чином, щоб місця для забудови вистачило на кілька майбутніх сторіч. Єпископ Візантія був оголошений ще одним (тобто п’ятим) патріархом. 330 року Константин урочисто освятив столицю і дав їй назву — Новий Рим. Щоправда, ще за життя імператора місцеві мешканці почали йменувати місто на честь засновника Константинополем (у перекладі з грецької — «містом Константина»).

^{Константинополь всередині IV ст.}

3. Наступники Константина. Навіть серед наступників Константина не всі сповідували нікейський «символ віри». Були й аріани, і язичники. Імператор Юліан намагався не лише відродити стару релігію, а й створити своєрідну «язичницьку церкву», в якій жерці були б згуртовані на зразок християнських священиків — за це він навіть дістав прізвисько Апостат, тобто «відступник». Однак спроби ці виявилися марними. Більшість міст імперії, де ще залишалися язичницькі храми, перебували в глибокому занепаді, громадське життя в них майже завмерло, а містяни цілком залежали від чиновників, призначених імператором. Самі ж імператори могли спиратися лише на магнатів, які були зацікавлені у зміцненні християнської церкви.

Ще однією опорою влади була армія. Щоправда, набрані раніше солдати майже всі загинули у війнах, які вели наступники Константина. Тому все більшу роль у війську відігравали загони найманців, набраних із варварів, та племена федератів, ватажки яких і самі охрестилися, і сприяли поширенню християнства серед одноплемінників.

^{Імператор Юліан. Мармурова статуя (Лувр)}

^{Готські вояки на римській службі. Зображення на срібній таці (Королівська академія історії в Мадриді)}

Щоправда, будь-яке непорозуміння у стосунках із «союзниками» загрожувало перетворити їх на непримиренних ворогів імперії. Так сталося 378 року, коли племена вестготів (західних готів), які з дозволу імператора оселилися на південному березі Дунаю, не отримали від урядовців обіцяних харчів. Обурені зажерливістю римських чиновників, федерати повстали. Придушувати бунт вирушив сам імператор Валент. Але під Адріанополем він зазнав нищівної поразки і загинув. Вестготи розбрелися по внутрішніх провінціях імперії, грабуючи мирних мешканців та шукаючи місця для поселення на власний розсуд.

^{Битва під Адріанополем 9 серпня 378 р.}

4. Феодосій і остаточне утвердження «нікейського» християнства. Приборкати повстанців удалося лише імператору Феодосію. Але він змушений був знову визнати вестготів «союзниками» імперії і надати їм нові землі для поселення. Федератами залишилися також вандали. Придушив новий володар і повстання в Африці. Проте й там змушений був піти на поступки: новим намісником став рідний брат повстанського ватажка, який вчасно перейшов на римський бік. Феодосій взагалі охоче брав до себе на службу вихідців із варварів, які за його правління досягали найвищих державних посад.

^{Другий Вселенський собор. Мініатюра IX ст. (Національна бібліотека Франції)}

Новий імператор був ревним прихильником «нікейського» християнства, яке він оголосив державною релігією. Феодосій відновив переслідування аріан (хоча аріанами були вестготи і вандали, від яких залежав захист кордонів), а для боротьби з єресями скликав новий Вселенський собор. Ще суворішим імператор був до язичників. Він заборонив жертвоприношення, закривав язичницькі храми або ж перетворював їх на церкви, скасовував свята, присвячені старим грецьким і римським богам. За правління Феодосія припинили проводити Олімпійські ігри, а в Александрії розгромили Мусей, у якому була розташована славетна бібліотека.

Відокремлення Західної Римської імперії та її загибель

1. Поділ імперії та здобуття Рима Аларіхом. Після смерті Феодосія 395 року імператором у Константинополі став його старший син Аркадій. Під владою молодшого — Гонорія — опинилися Італія, Іспанія, Галлія, Британія, африканські та частина придунайських провінцій. Із них утворилася окрема держава — Західна Римська, або ж Гесперійська імперія. Столицею нової держави стало місто Равенна. Оскільки імператор на час коронації був неповнолітнім, від його імені правив регент Стиліхон, одружений з імператорською сестрою. Сам Стиліхон був вандалом і налагодив дружні стосунки з ватажком вестготів Аларіхом. Це йому дозволяло успішно боротися з нападами варварів на імперію. Проте коли одноплемінники регента самовільно залишили місця своїх поселень і почали грабувати Галлію, Стиліхона звинуватили у зраді й стратили.

^{Стиліхон. Рельєф зі слонової кістки (Римсько-германський музей у Майнці)}

Цим скористався Аларіх для вторг­нення до Італії. Розграбувавши дрібніші міста, він врешті взяв у облогу сам Рим, який уже не був столицею, проте залишався найбільшим містом імперії. Виснажені облогою мешканці Рима спробували відкупитися. Тоді ватажок вестготів запропонував віддати усе їхнє майно, гроші й невільників. Римляни погодилися, але Аларіху врешті набридло чекати і він захопив «вічне місто» — за легендою, браму йому відчинили раби, що чекали готів як визволителів. Це сталося 24 серпня 410 року. Три дні «союзники» грабували Рим. Не чіпали лише церков. Навантажені золотом і коштовностями переможці, однак, уже невдовзі відчули нестачу звичайного хліба, якого в сплюндрованому місті просто не залишилося. Аларіх спробував перебратися до багатої зерном Сицилії, проте несподівано помер. А його одноплемінники поквапилися залишити Італію.

^{Аларіх. Фрагмент гравюри Людвіга Тірша}

2. Утворення «варварських» королівств. Звання «союзників» імперії племінних ватажків тепер не задовольняло. Вони відчували себе господарями становища і прагнули стати справжніми володарями. Імператори зрештою змушені були піти на поступки. Першим владу над містом Тулуза і навколишніми землями дістав ватажок вестготів. Оскільки разом із ними він одержав титул короля, то новоутворену державу іменували Вестготським королівством. Щоправда, ватажок вестготів володарем був не цілком самостійним, адже визнавав верховенство імператора і навіть за дорученням Рима боровся з вандалами, які самовільно зайняли Іспанію.

Під тиском вестготів і на запрошення зрадливого римського намісника вандали перебралися до Африки, де їхній ватажок Гейзеріх також проголосив себе королем, уже не питаючи дозволу з Равенни. Столицею королівства Гейзеріха став Карфаген. Згодом — у долині Рони — утворилося ще й Бургундське королівство. На користь нових володарів у місцевого населення відібрали частину землі. Її розподілили між одноплемінниками королів, які й надалі складали королівське військо. Податків «варвари» не сплачували, це був обов’язок римлян, які натомість були звільнені від звичайного для мешканців імперії зобов’язання нести військову службу. В усьому іншому королі намагалися бути схожими на імператорів — жили у палацах, носили корони і пурпурові плащі, тримали придворних поетів, розбудовували столиці своїх королівств за римським зразком.

^{Західна Римська, або ж Гесперійська імперія у 460 р.}

3. Навала гунів. Тим часом на залишених без захисту північних кордонах імперії з’явився новий ворог — племена кочовиків-гунів, які за кілька століть пройшли увесь євразійський континент. Певний час гуни облаштовувалися на берегах Дунаю, підтримуючи мирні стосунки з римлянами. Проте все змінилося, коли на чолі їхнього союзу став Аттіла. Він підкорив собі сусідні племена германців і слов’ян та почав здійснювати грабіжницькі набіги в глиб римської території, руйнуючи все, що потрапляло під гарячу руку. Мешканці імперії вже звикли до грабунків з боку варварів, «союзників» та власних солдатів, але гунам вдалося вразити навіть їх. Очільники церкви були впевнені, що Аттіла — це «бич божий», насланий на Римську державу як покарання за її численні гріхи.

^{Аттіла. Бронзовий бюст (Військовий музей у Стамбулі)}

^{Аецій. Фрагмент кам’яного рельєфу (Музей римської цивілізації)}

Впоратися з таким сильним ворогом самотужки ослаблена імперія вже не могла. Щоправда, гуни загрожували не лише Равенні, а й новоутвореним королівствам. Це дозволило талановитому римському полководцю Аецію об’єднати своє військо із загонами «союзників»: вестготів, бургундів, франків. 451 року вони разом вирушили назустріч Аттілі. Місцем вирішальної битви стали Каталаунські поля у Галлії. Різанина була страшною, на полі бою залишилися 160 тисяч убитих. Гуни змушені були відступити. А за кілька років Аттіла загинув, і гунський союз розпався. Ще раніше був убитий Аецій — за наказом імператора, який заздрив його славі.

Скориставшись боротьбою за владу в Равенні, Гейзеріх 455 року захопив і дощенту розграбував Рим. На відміну від Аларіха, його цікавили не тільки золото і коштовності, а й статуї та оздоблення храмів — усе перевезли до Карфагена. Вивезли до Африки і вправних ремісників. Однак плюндрування римських святинь справило таке гнітюче враження на сучасників, що згодом вандалами почали називати усіх, хто зневажає і нищить культурні надбання.

4. Останні роки Західної Римської імперії. Після того як зник­ла загроза гунської навали, «варварські» королівства втратили будь-яку потребу визнавати владу імператора — навіть на словах. Західна Римська імперія скоротилася до розмірів Італії. Провінціями в Галлії та Іллірії, відрізаними від Равенни новоутвореними королівствами, намісники керували як цілком самостійні володарі.

^{Імператор. Картина Ж. Лорана (Музей Крайслера)}

Однак і це не припинило відчайдушної боротьби за владу й імператорську корону, що надалі тривала у столиці імперії. Володарі змінювали один одного з дивовижною швидкістю. Насправді ж держава опинилася в руках іноземців — найманців на державній службі. Врешті-решт, один із воєначальників, який встиг перед цим послужити писарем у самого Аттіли, проголосив імператором власного сина — Ромула Августула. Той, щоправда, правив недовго і 476 року був позбавлений влади командувачем загону власних охоронців Одоакром. Одоакр не став шукати заміни Ромулові та відіслав імператорські регалії до Константинополя. Сам він вдовольнився становищем короля Італії. Західна Римська імперія припинила своє існування. А разом із нею історики зазвичай завершують історію Стародавнього Риму і Стародавнього світу загалом. Почалася нова доба в історії людства — Середні віки.

Оглавление

Розділ I. Світанок історії

  Перші кроки людства

  Поява «людини розумної»

  Початки громадського життя

  Первісні хлібороби і скотарі

  Становлення патріархального суспільства

  Зміни у громадському житті

  Світ племен і перші міста

Розділ II. Найдавніші держави

  Міста-держави шумерів

  Про що розповідають глиняні таблички

  Війни між містами та об’єднання Месопотамії

  Міста-держави Стародавньої Індії

  Виникнення держави у Давньому Єгипті

  У тіні пірамід

  Стародавній Ханаан. Амореї та гіксоси

  Критська морська держава

  Єгипет за часів найвищого піднесення

  Хеттське царство

  Перші давньогрецькі держави

  Історія, що збереглася завдяки міфам

Розділ III. Розмаїття стародавніх цивілізацій

  Перші держави Давньої Америки

  Виникнення держави у Давньому Китаї

  Арії та виникнення нових держав у Ірані та Індії

  Нові релігійні вчення. Заратуштра і Будда

  Стародавній Ізраїль

  Фінікійські міста-держави. Мудреці та пророки

  Фінікійська колонізація. Тартес і Карфагенська держава

  Міста-держави етрусків

  Виникнення давньогрецьких полісів

  Створення грецьких колоній. Тиранія

  Коринфська держава

  Встановлення та повалення демократії в Мегарах

  Спартанська держава — «громада рівних»

  Афіни: між тиранією і реформами

  Як жили, навчалися і кого шанували давні греки

Розділ IV. Об’єднання стародавніх цивілізацій

  Ассирійська держава

  Халдейське царство

  Утворення Перської держави

  Персія за часів Дарія I

  Греко-перські війни

  Афіни за часів Перикла

  Розквіт давньогрецької культури

  Греція V—IV століть до нашої ери

  Занепад Персії. Піднесення Македонії

  Александр Великий і його «світова держава»

  Утворення елліністичних держав

  Галли — господарі Центральної Європи

  Від Чорного моря до Балтики: давні мешканці Східної Європи

  Індія та Іран після завоювань Александра Великого

  Об’єднання Китаю

  Держави Стародавньої Мексики

Розділ V. Стародавній Рим: від міської громади до «Світової імперії» 

  Перші століття римської історії

  Боротьба плебеїв із патриціями

  Об’єднання Італії під римською владою

  Боротьба Рима з Карфагеном

  Перетворення Римської республіки на «світову державу»

  Загострення внутрішньої боротьби у Римській республіці

  Мітридатові війни і занепад Римської республіки

  Від першого тріумвірату — до диктатури Цезаря

  Рим стає імперією

  Зміни в культурному і релігійному житті. Християнство

  Імператорський Рим: володарі та піддані

  Імперія за часів випробувань

  Оновлена імперія: від Діоклетіана — до Феодосія

  Відокремлення Західної Римської імперії та її загибель