Монсеньйор Кіхот [Грехем Грін] (fb2) читать постранично, страница - 2

єпископ, узявшись за наперсний хрест. Тоді додав: — Яка прикра завада…

— За дві-три години механік повернеться з похорону.

— За дві-три години!.. А ресторан десь поблизу є?

— Монсеньйоре, якби ви зробили мені честь і поділили зі мною мій скромний обід… Тобоський ресторан я вам не рекомендую: там ні кухня, ні вино…

— У моєму становищі склянка вина просто необхідна.

— Можу запропонувати вам непоганого місцевого, і якщо вас задовольнить звичайна відбивна… ну, й сякий-такий салат… Моя економка завжди готує більше, ніж я можу з’їсти.

— Мій друже, та ви просто перевдягнений ангел-хранитель! Їдьмо!

На передньому сидінні в машині стояла сулія з вином, і отець Кіхот хотів був її переставити, але єпископ рішуче перепинив цю спробу й скоцюрбившись — бо був дуже високий на зріст — поліз на заднє сидіння.

— Вино турбувати не можна, — сказав він.

— Та вино не хтозна-яке, монсеньйоре, а вам тут було б куди зручніше…

— Від часів весілля в Кані, мій друже, жодне вино не годиться називати «не хтозна-яким».

Отець Кіхот відчув у словах єпископа осуд, і між ними запала мовчанка. Так вони й доїхали до невеликого будиночка біля церкви. Господареві аж тоді відлягло, коли єпископ, пригнувшись, увійшов у надвірні двері, що вели просто до вітальні, і промовив:

— Вважаю за честь бути гостем у домі Дон Кіхота.

— А от мій єпископ не схвалює цього персонажа.

— Святість і літературний смак не завжди дружать між собою.

Єпископ підійшов до книжкової полиці, де отець Кіхот тримав молитовника, требника, Новий заповіт, кілька пошарпаних книжок з теології — пам’ятки його навчання — та деякі твори улюблених святих.

— Прошу мені пробачити, монсеньйоре…

Отець Кіхот подався до кухні, яка правила водночас і за спальню для економки, а кухонна раковина — ніде правди діти — за вмивальник. Економка була дебела жінка, з випнутими зубами й ледь помітними вусиками. Вона не довіряла жодній живій душі й мала деяку повагу хіба що до святих, та й то лише жіночої статі. Звали її Тереса, і нікому в Тобосо не спадало на думку дати їй прізвисько Дульсінея, бо ніхто, крім мера, якого всі вважали комуністом, та ще власника ресторану, не читав Сервантеса. Щоправда, й ресторатор навряд чи дійшов далі від битви з вітряками.

— Тересо, — сказав отець Кіхот, — маємо до обіду гостя, отож треба хутчій усе приготувати.

— Та в нас же тільки й є, що ваша відбивна та салат… та ще трохи отого сиру відучора.

— Моєї відбивної завжди вистачає на двох, а єпископ — людина поблажлива.

— Єпископ? Ні, йому подавати я не стану!

— Та це не наш єпископ. Він італієць. Дуже люб’язний чоловік.

Отець Кіхот пояснив обставини, за яких познайомився з єпископом.

— Але ж ваша відбивна… — мовила Тереса.

— Що там з відбивною?

— Не можна годувати єпископа конятиною.

— Моя відбивна — з конятини?

— Вона завжди з конятини. А де ж би то я взяла воловини на ті гроші, які ви мені даєте?

— І нічого іншого в тебе немає?

— Анічогісінько.

— Ой Боже ж ти мій! Лишається тільки молитись, щоб він не помітив. Зрештою, я ж то ніколи цього не помічав.

— Та ви нічого кращого ніколи й не їли.

Отець Кіхот, прихопивши з собою пляшку малаги, з тривогою у душі повернувся до єпископа. І дуже зрадів, коли той згодився випити скляночку, а потім і другу. Може, вино бодай трохи переб’є йому смак. Поки отця Кіхота не було, єпископ зручно вмостився у його єдиному кріслі. Отець Кіхот занепокоєно роздивлявся на нього. Вигляд єпископа начебто не віщував нічого лихого. Обличчя в нього було напрочуд гладеньке — здавалось, його ніколи не торкалася бритва. Отець Кіхот пошкодував, що сам не поголився після вранішньої меси, яку відправив у порожній церкві.

— Ви, певно, у відпустці, монсеньйоре?

— Та ні, не те щоб у відпустці, але для мене й справді неабияка втіха трохи відпочити від Рима. Я знаю іспанську мову, і його святість послав мене сюди з одним делікатним дорученням… Гадаю, отче, тут, у Тобосо, немає відбою від іноземних туристів.

— Та не так щоб дуже, монсеньйоре. Цікавого в нас обмаль, от хіба тільки музей.

— А що то за музей?

— Зовсім маленький, монсеньйоре, всього одна кімната. Не більше за оцю мою вітальню. Та й нема на що там дивитись, окрім автографів.

— Яких автографів?.. Можна ще скляночку малаги? Мене так довго пекло сонце в тій несправній машині, що тепер ніяк не втамую спрагу.

— Даруйте, монсеньйоре. Ось бачите, який я недолугий господар.

— Мені ще ніколи не траплявся музей автографів.

— Розумієте, багато років тому мер Тобосо взявся писати листи керівникам різних держав з проханням надіслати переклади із Сервантеса з їхніми власноручними підписами. Отак і утворилася досить багата колекція. Є там, звісно, автограф генерала Франко в розкішному, як на мене, іспанському виданні, а також Муссоліні й Гітлера — цей підписався так дрібненько, наче муха