Життя, Всесвіт та все інше [Дуґлас Адамс] (pdf) читать постранично

Douglas Adams
Life, the Universe and Everything
Путівник по Галактиці для космотуристів – 3
Переклав з англійської Іван Яндола

Життя, Всесвіт і все суще
Для Саллі
Звичний крик жаху сповістив про те, що Артур Дент прокинувся і заново
вжахнувся, побачивши, де він опинився.
І справа була не тільки в тому, що в печері було холодно, справа була не
тільки в тому, що вона була волога та смердюча. А справа була в тому, що
печера була в лондонському районі Айлінгтон і найближчий автобус приїде
сюди десь аж через два мільйони років.
Як Артур Дент може підтвердити, час — то таке місце, де дуже легко
можна заблукати, а він таки справді заблукав як у запилених згортках часу, так і
космосу. Заблукавши в космосі, ти принаймні не сидиш склавши руки.
Внаслідок складного перебігу подій його почергово то лаяли, то
ображали, то розкладали на атоми в таких віддалених закутках Галактики, які
він навіть не міг собі уявити, тепер він був прикутий до доісторичного періоду, і
хоча жилося тут дуже і дуже спокійно, він почувався як на голках.
Ось уже п’ять років його ніхто не розпилював на атоми.
Відтоді, як чотири роки тому він розлучився з Фордом Префектом, він
майже нікого не бачив, а тому за весь цей час його ніхто і не ображав.
Хіба що за одним винятком.
Те сталося одного весняного вечора, майже два роки тому.
Він повертався до своєї печери, коли тільки-но посутеніло, і раптом
зауважив, що крізь хмари зловісно проблискує якесь сяйво. Він задер голову і
став пильно вдивлятися, і в нього зажевріла надія. Рятунок. Вихід. Сподівання
людини, яка опинилася на безлюдному острові, — а може, з’явиться корабель.
Поки він спостерігав, поки він видивлявся, весь у здогадах і збуджений,
крізь тепле вечірнє повітря тихо без зайвого шуму опускався довгий сріблястий
корабель, вистромивши свої довгі опори, мов виконував балетний номер,
демонструючи свою технічну досконалість.
Він м’яко торкнувся землі, і приглушене гудіння двигунів зовсім стихло,
так ніби їх заколисав вечірній спокій.
Самовисунулася сходня.

З люка вирвався потік світла.
На порозі замаячила висока постать. Вона зійшла вниз по сходні і
зупинилася перед Артуром.
— Денте, ти — мерзотник, — сказала вона напрямки.
То був позаземець, явно позаземний зайда: притаманна позаземцям
довготелесість, притаманна позаземцям приплющена голова та притаманні
позаземцям маленькі прорізи розкосих очей. На ньому були екстравагантні, з
золотистими складками, шати з притаманним позаземцям кроєм коміра і з
блідою сіро-зеленою шкірою позаземця, що визначається тим особливим
глянцевим полиском, якого набуває шкіра більшості сіро-зеленоликих рас,
дякуючи лише щоденному масажу та дуже дорогим ґатункам мила.
Артур приголомшено вирячив на нього очі.
Той дивився у відповідь спокійно, не кліпаючи.
Перше відчуття надії та трепету, вмить подавлене подивом, і всі думки
разом вступили в битву за право скористатися його голосовими зв’язками.
— Ччм...? — вирвалося з горла.
— Ал...ме...ух, — додав він до сказаного.
— А...т-т-т...чму...хто? — нарешті спромігся він і впав у повне безслів’я.
Це були наслідки того, що з незапам’ятних часів він не мав змоги перекинутися
ні з ким навіть словом.
Позаземне створіння злегка примружилося, а потім звірилося з тим, що
скидалося на свого роду теку, яку воно тримало в своїй тонкій кістлявій,
веретеноподібній руці.
— Артур Дент? — спитало воно. Артур безпорадно закивав.
— Артур Філіп Дент? — уточнила істота, ще й клацнувши зубами.
— Е...є...так...є...є, — підтвердив Артур.
— Ти — мерзотник, — повторив позаземець, — нікчемний жополиз.
— Е...
Істота кивнула в знак підтвердження своїх слів, з позаземною ретельністю
поставила щось на зразок «галочки» в своїй теці, живо обернулася і
почимчикувала в напрямку свого корабля.
— Е... — у відчаї випалив Артур. — Е...
— Цим ти мене не переймеш, — різко кинув позаземець. Він покривуляв

по сходні до люка і зник у своєму кораблі. Корабель автоматично задраївся й
почав глухо та пульсуюче гудіти.
— Гей, агов! — закричав Артур і неслухняними ногами побіг до корабля.
— Зачекайте хвилинку! — гукнув він. — Та що ж це діється? Гей там!
Зачекайте хвилинку!
Корабель піднявся, здавалося, скидаючи на землю свою вагу, так ніби то
була єдвабна накидка, і на якусь мить завис у повітрі, а потім якось дивно став
устромлятися у вечірнє небо. Він проткнув хмари, на мить їх осяявши, а потім
щез, залишивши Артура наодинці з неосяжністю землі, на якій бідолаха
пританцьовував свій безпорадний коротенький танок.
— Що? — зарепетував він. — Чому? Навіщо? Агов, ти там? Вернися
сюди і повтори.
Він підстрибував і танцював, аж доки йому задрижали і не підломилися
коліна, і кричав до тих пір, доки надірвав голос. На все те ніхто не озвався.
Нікому було його почути, нікому було до нього озватися словом.
Позаземний корабель уже гримів десь у верхніх шарах атмосфери,
прокладаючи