Царівна на замовлення [Олександр Анатолійович Мірошниченко] (fb2) читать постранично

Царівна на замовлення

Вечір Юрасик лежить у ліжечку й чекає, поки сон прийде до нього. А сон забарився, загулявся десь і не приходить.

Юрасику нудно отак лежати. Він починає вовтузитися під ковдрою, намагається перетворити ліжко на персональний космічний корабель. У мами це не викликає захоплення. Вона звертається до батька:

— Петре, тобі не хочеться розповісти рідному синові казочку? Невже це знову повинна робити я? Яка ж тоді твоя роль у виховному процесі?

— Люба дружинонько, — озивається батько. — Я б з радістю взяв участь у вихованні, але, слово честі, давно позабував усі казки.

— А та історія з лампою, якою ти мене частуєш ось уже сьомий рік, — не дає викрутитися батькові мама.

— Ти думаєш, що з нею можна познайомити Юрасика? — чомусь дуже серйозно питає батько.

— Саме час, бо ще рік чи два — і він тобі не повірить.

Мамині слова, здається, вплинули на батька. Він підводиться зі зручного крісла і йде до Юрасикового ліжка.

— Скільки у нас до старту? — питає, угледівши приготування сина.

— Тату, а що воно за лампа, в яку я коли-небудь не повірю?

— Лампа? Якщо старт космічного корабля буде відкладено, розповім тобі про цю лампу.

Юрасик погоджується. Ковдра знову стає ковдрою, подушка лягає на місце, і батько починає розповідь.

— У ті давні часи, коли я не знав ще твоєї мами…

— А мене ти знав? — цікавиться Юрасик.

— Уяви собі, що й тебе тоді не знав.

— Ох, яка цікава казка, — шепоче Юрасик, зручніше вмощуючись у ліжечку.

— Далі буде ще цікавіше, — обіцяє батько і продовжує: — Я саме закінчував інститут, писав дипломну роботу, мріяв про зустріч із царівною-королівною, яка все не траплялася…

— А що ж з лампою? — зупиняє батька Юрасик, бо його, правду кажучи, царівни-королівни поки що не хвилюють. Навіть казкові.

— Тут саме й з’являється лампа. Вона ще з війни у комірчині валялася. Гасова лампа з розбитим склом. Твоя бабуся, Юрасику, казала, що ця лампа їй у спадок від її бабусі перейшла. Отже, пишу я дипломну роботу, раптом бац — не стає світла.

— Запобіжники, мабуть, перегоріли, — висловлює припущення Юрасик. — От здорово!

— На жаль, не запобіжники. З ними я впорався б дуже легко.

— Хіба? — вступає в розмову мама. — Щось я за тобою таких талантів не помічала. «Жучки» замість перегорілих запобіжників завжди доводиться ставити мені, людині з гуманітарною освітою.

— А ти хотіла, щоб такі кричущі порушення дозволяв собі інженер-енергетик? — обурюється батько, і Юрасик відчуває, що за тією суперечкою вони можуть забути про загадкову гасову лампу.

— Так що ж там з лампою? — син повертає розмову до цікавіших, на його думку, речей.

— З лампою? — перепитує батько. — Ага, лампа… Мені треба було будь-що закінчити розділ із дипломної робот, і тут я згадав про стареньку бабину лампу. Витяг її з комірчини. Вкрита вона була товстим шаром пилюки. Скло побите. Ну, думаю, мало мені з неї користі буде. Але для чогось взяв ганчірку і почав витирати пилюку. Довгенько довелося терти. Аж бачу — закурився ґнотик у лампи, тоненька цівочка диму над ним стала. Здивувався я, але лампу з рук не випустив. А диму все більшає і більшає. Раптом бачу: з того диму постать велетенська починає проглядати.

— Він ще не спить, Петре? — спитала мама.

— Ні, я ще не сплю, — бадьоро відгукнувся Юрасик. — У нас уже постать з’явилася.

— Тож дивлюсь я — у кутку біля вікна стоїть чорний велетень у білій чалмі, широченних червоних штанях і жовтій камізельці.

— А меч у нього був?

— Ні, меча не було. Взагалі-то він мав цілком пристойний вигляд. Я навіть не дуже перелякався.

— Скільки ночей ти перед цим не спав? — знову втрутилася мама.

— Ти мене вже багато разів про це питала й одержувала однакову відповідь. Я його бачив, як оце зараз бачу космонавта-початківця Юрка Козиненка. Чорний велетень шанобливо схилився переді мною і сказав: «Слухаю тебе, мій володарю. Наказуй — і я виконаю все, що ти забажаєш». Тоді я ще пам’ятав деякі казки, мріяв навіть про казкову царівну-королівну, і тому його пропозиція мене не дуже здивувала. Чого б, думаю, і не спробувати? «Слухай, — кажу я велетню, — якщо вже ти все можеш, якщо вже у тебе такі зв’язки, то не треба мені зараз ні срібла, ні золота, ні кришталевих палаців, ні білих сіамських слонів. Навіть з дипломом сам упораюся, бо в енергетиці ти навряд що тямиш. Знайди мені казкову царівну-королівну». Як не дивно, але цей постачальник-ентузіаст у жовтій камізельці виявився діловим хлопцем Він не кинувся зопалу виконувати моє прохання, а тверезо поцікавився, яку саме королівну волів би мати його володар. А то, каже, приведу, та не ту. Я йому й виклав усе, що намріяв: «Натуральну блондинку, з блакитними гарними очима, бровами, мов шнурочки». «Зріст, — питає, — який тобі до вподоби і, так би мовити, комплекція?» Тут мені довелося замислитися, бо я тоді ще до таких подробиць не домріявся. «А що, — цікавлюся у нього, — ви могли б запропонувати?»