За межі мовчазної планети. Переландра [Клайв Стейплз Льюїс] (fb2) читать онлайн

Клайв Стейплз Люїс За межі мовчазної планети Переландра Космічна трилогія

Клайв Стейплз Люїс і його «Космічна трилогія»

Від перекладача

19 вересня 1931 року. Клайв Стейплз Люїс до третьої години ранку розмовляє зі своїми приятелями Дж. Р. Р. Толкіном і Г’юґо Дайсоном, прогулюючись поблизу оксфордського коледжу св. Магдалини. Друзі намагаються переконати його, що євангельська розповідь про воплочення і смерть Христа — не міф, що за цим переданням стоять реальні і, фактично, найважливіші події в усій дотеперішній історії людства. На той час Люїс вже не атеїст — адже не так давно, напередодні Трійці 1929 р., він уперше за багато років визнав, що Бог таки існує, опустився навколішки і помолився, — але ще й не християнин. Проте вже невдовзі він перетворюється, за його ж власними словами, на «звичайнісінького мирянина Англіканської Церкви».^[1] Втім, саме цей «звичайнісінький мирянин» став одним із найвідоміших британських богословів та апологетів християнства XX століття, знаним літературним критиком, есеїстом, визначним фахівцем з історії та культури західноєвропейського середньовіччя, автором понад сімдесяти наукових праць, есеїв та художніх творів; його перу належать, зокрема, «Хроніки Нарнії», «Космічна трилогія», «Листи Крутеня», «Просте християнство» — сьогодні ці книги сміливо можна назвати класикою європейської літератури. Люїсові твори перекладено понад тридцятьма мовами, сукупні наклади обчислюються десятками мільйонів примірників. Цитати з його трактату «Чотири любові» використовував у своїх промовах папа Іван Павло II. Звісно, за часів, коли «однією шостою земної кулі» правили комуністи, про видання книг Люїса на радянських теренах не йшлося, хоч деякі його твори, перекладені російською здебільшого послідовниками о. Олександра Меня, були відомі у дисидентському середовищі. Тільки в останні десятиліття український читач починає відкривати для себе твори цього непересічного автора. Спочатку ми отримали змогу вирушити у захопливі мандри казковим світом Нарнії, тепер же зможемо споглядати ще й неймовірні краєвиди далеких планет Переландри та Малакандри, описані так виразно і насичені такими яскравими барвами, наче їх бачив на власні очі сам письменник, а не його вигадані герої. Що ж, перефразовуючи Еклезіяста, можна лишень констатувати, що час збирати каміння таки приходить — рано чи пізно… Зрештою, як пише відома британська авторка і філософ Мері Міджлі у листі до голандського перекладача Люїсових праць Аренда Смільде, «Люїс, на відміну від більшості пророків, не застаріває. Як добре вино, з плином часу він тільки стає дедалі кращим і кращим, тож перекладати його іншими мовами можна і треба».^[2]

* * *

Клайв Стейплз Люїс народився 29 листопада 1898 р. у північноірландському місті Белфасті, у сім’ї адвоката та доньки англіканського священика. Зі своїм старшим братом Ворреном, майбутнім військовим та літератором, він на ціле життя зберіг теплі, приязні стосунки. Коли Клайвові виповнилося чотири роки, його пес Джексі загинув під колесами брички, і це так вразило малого, що він оголосив: відтепер його зватимуть Джеком, і справді до самої смерті був відомий у колі сім’ї та найближчих друзів саме як Джек Люїс. Брати разом придумали казкову країну Боксен, населену тваринами, які вміли говорити; без сумніву, власне у Боксені криється найдавніше коріння чарівного світу Нарнії, яку так само населяли речисті звірі. У віці десяти років Люїс переживає першу у своєму житті справжню трагедію: від невиліковної хвороби помирає його мати. Після кількох не надто вдалих років, проведених у різних школах — у тогочасній Британії побутувало переконання, що «справжню» освіту можна здобути тільки поза домом, у школі-інтернаті, і згодом Люїс доволі реалістично змальовував деякі епізоди свого шкільного життя, приміром, у «Срібному кріслі», — він потрапив нарешті до справжнього вчителя, якого відтоді згадував незмінно з великою повагою. Не буде перебільшенням стверджувати, що саме у Великому Букгемі, що в англійському графстві Суррей, в домі професора Вільяма Т. Керкпатрика, який узявся навчати Люїса приватно, було закладено підвалини тієї ерудиції та достоту енциклопедичних знань з мов, літератури, міфології та культури, якими згодом відзначався письменник. У своїй автобіографії під назвою «Заскочений радістю» (1955) він пише: «Я — витвір довгих коридорів, порожніх осяяних сонцем кімнат, тихих сходів, досліджуваних на самоті горищ, ледь чутного булькотіння води у баках та трубах, шуму вітру під черепицею… а ще — безконечних книжок».^[3] I вдома, у Белфасті, і в професоровій оселі книги були повсюди — «в кабінеті, у вітальні, в гардеробі, вони стояли в два ряди у великій шафі на сходовому майданчику, лежали у спальні, громадилися високими — мало не у мій зріст — купами на горищі… Мені ніхто нічого не забороняв, і довгими сльотавими днями я знай тягнув з полиць том за томом…».^[4] У дитинстві Люїсові припали до душі твори фактично невідомих у нас письменниць Едіт Несбіт і Беатріс Поттер — класиків англійської дитячої літератури, а також Свіфтові «Мандри Гуллівера», згодом він захопився кельтськими і давньоскандінавськими міфами та ісландськими сагами, прочитав «Quo vadis» Генрика Сенкевича та «Бен-Гура» Лю Болеса, твори Вольтера, Мільтона і Спенсера, а пізніше, прислухаючись до порад професора Керкпатрика, який задля власного задоволення навчав його греки, поринув у світ грецьких міфів та героїв Гомера. У Бога професор не вірив, і Люїс також оголосив себе атеїстом — почасти під впливом Керкпатрика, а почасти через те, що християнство на той час видавалося йому лишень громіздкою системою зашкарублих, обтяжливих обрядів та міфів, які на позір не витримували перевірки елементарною логікою. Пізніше він зазначав, що одним із найсильніших аргументів на користь атеїзму виявилися для нього такі рядки з Лукрецієвої «Природи речей»:

(De remm natura, 5,198–199;

пер. А. Содомори)

У 1916 р. Люїс вступає до Університетського коледжу в Оксфорді, проте вже незабаром йде добровольцем в армію — адже в розпалі Перша світова війна — і після нетривалої підготовки вирушає у ранзі молодшого офіцера на фронт, який тоді пролягав долиною ріки Сома у північній Франції. Під час битви при Аррасі у квітні 1918 р. він був поранений, потім довго лікувався і в грудні того ж року вийшов у відставку. Невдовзі Люїс повернувся до навчання в Оксфорді, яке й закінчив у 1923 р., здобувши найвищі оцінки з грецької, латинської і англійської літератур, філософії та історії. З 1925 р. він упродовж майже тридцяти років працює викладачем англійської мови і літератури в оксфордському коледжі св. Магдалини.

Тут Люїс зустрічає людей, знайомство з якими стало великою мірою визначальним для його подальшого становлення як письменника і як християнина. Овен Барфілд, Чарльз Вільямс, Роджер Ґрін, Г’юґо Дайсон, Дж. Р. Р. Толкін, його син Крістофер і Люїсів брат Воррен — всі вони разом із самим Люїсом були членами неформального гуртка літераторів та любителів літератури, відомого під назвою «Інклінги». Англійське слово inkling назагал означає «невиразний натяк», «туманне уявлення», проте ink — це ще й «чорнило», тож має, либонь, рацію відома російська перекладачка Наталія Трауберг, називаючи членів гуртка «чорнильними душами». У 1933–1949 рр. вони регулярно збиралися в одному з оксфордських пабів або у помешканні Люїса при коледжі св. Магдалини. Всі розсідалися біля вогню, приносили пиво і чай, розпалювали люльки і сигари — а тоді хтось неодмінно витягав рукопис і починав читати якийсь вірш, оповідання або розділ із книги. Далі йшло обговорення, яке нерідко переходило у дружню бесіду про все на світі, що затягувалася до пізньої ночі. Саме «інклінги» першими почули Толкінові оповідки про гобітів, ельфів, гномів та інших мешканців Середзем’я, на основі яких спочатку було написано «Гобіта» (1937), а згодом, у середині 1950-х рр., постала славнозвісна епопея «Володар перстенів»; найуважнішим же слухачем виявився Люїс: він відгукувався про почуте дуже схвально й активно спонукав Толкіна продовжувати працю над книгою, яку той взявся писати для своїх дітей і спершу навіть гадки не мав видавати друком. Так само читалися в колі «інклінгів» і всі три романи «Космічної трилогії».

Більшість «інклінгів» були переконаними християнами. На ту пору Люїс і сам уже повірив у Христа, проте шлях до навернення був для нього довгим і складним — недарма його називали потім «апостолом скептиків». Ще в 1918 р., у шпиталі, де він лікувався після поранення на фронті, йому до рук потрапили есеї Г. К. Честертона, одного з найвідоміших британських апологетів християнства початку XX століття, — і справили неабияке враження. Згодом був ще один Честертонів твір — «Вічна людина» (1925); прочитавши його, Люїс дедалі частіше й частіше ставив під сумнів свій атеїстичний, а з плином часу уже й агностичний світогляд. Як уже згадувалося вище, у 1929 р. він визнав існування Бога, проте з ученням про Трійцю та Воплочення все ще не погоджувався; до певної міри тут ставала на перешкоді прищеплена ще професором Керкпатриком звичка аналізувати геть усе з погляду безпристрасної, холодної логіки. Згодом Люїс писав: «…між двома півкулями мого розуму існувало надзвичайно гостре протистояння. З одного боку — широке, всіяне численними островами море поезії і міфу, з іншого — надійний, але поверхневий „раціоналізм“. Майже все, що я любив, уявлялося мені вимислом, натомість майже все, в реальність чого я вірив, бачилося жорстоким та безглуздим».^[5] Під впливом друзів і внаслідок тривалих роздумів та духовних пошуків Люїс врешті-решт перестав вважати міф пустопорожньою видумкою, сказанням про те, чого ніколи не було і не існувало, збагнув, що міф — це придумане людьми тлумачення істини, десь так само, як мова — це відображення людських уявлень про предмети та ідеї; під час уже згаданої вище розмови, ввечері 19 вересня 1933 р. Толкін довго пояснював йому, що оскільки людей створив Господь, то й створені людьми міфи відображають заломлений промінь світла відвічної істини, що перебуває у Господі, хоч, ясна річ, неминуче містять при цьому чимало хибних поглядів.^[6] Люїс, якому до того ніяк не вдавалося зрозуміти глибинну суть воплочення та розп’яття Ісуса, тепер усвідомив, що історія Христа — це просто «істинний міф», який впливає на нас так само, як і інші міфи, проте водночас відбувся насправді, у реальному житті. І — повірив…

Із запалом справжнього неофіта Люїс береться за перо. Першим художнім твором, написаним після навернення до християнства, стало «Повернення прочанина», далі з’явилися «Листи Крутеня», «Космічна трилогія» (про неї мова ніде нижче), «Велике розлучення», «Хроніки Нарнії». З-поміж літературознавчих праць Люїса варто виокремити «Алегорію любові» — дослідження середньовічної любовної поезії, опубліковане у 1936 р., та «Передмову до „Втраченого раю“» (1942), яка й досі вважається однією з кращих критичних розвідок, присвячених творчості Мільтона. Писав Люїс і богословські трактати; так, значну популярність здобула його «Проблема страждання» (1940), а у 1952 р. вийшло друком «Просте християнство» — книга, укладена на основі бесід, які Люїса запросили провести на радіо Бі-Бі-Сі у 1941–1944 рр.; у кількох циклах п’ятнадцятихвилинних передач він із християнських позицій розповідав про віру і надію, гріх і прощення. До речі, в 2000 р. американське періодичне видання Christianity today оголосило «Просте християнство» найкращою книгою XX століття.

У 1954 р. Люїс перебирається з Оксфорда до іншого університетського міста — Кембриджа, де його обирають професором; у кембриджському коледжі св. Мигдалини він очолює щойно створену кафедру англійської літератури Середніх Віків та Відродження. У 1950-х рр. його обирають доктором Квебекського і Манчестерського університетів та почесним доктором університетів Діжона і Ліона; у 1948 р. він стає членом Королівського літературного товариства, а в 1955 р. — членом Британської академії наук; у 1957 р. заключну книгу «Хронік Нарнії», «Останню битву», відзначено почесною медаллю фонду Карнегі.

У той час Люїс отримує безліч листів від читачів із цілого світу; не дивно, адже у надзвичайно складні воєнні та повоєнні роки багато хто саме завдяки його творам повірив у християнські істини і навернувся до Бога. Серед таких новонавернутих була й американка з Нью-Йорка Джой Ґрешем, яка колись активно пропагувала в Америці комуністичні ідеї. Спочатку вони з Люїсом листувалися, а після того, як на початку 1950-х рр. Джой переселилася до Британії, часто зустрічалися та спілкувалися. Та через кілька років у Джой з’явилися проблеми зі здоров’ям, а у березні 1957 р. Їй поставили страшний діагноз: рак. Надії на одужання не було, лікарі тільки розводили руками. Наприкінці того ж місяця о. Пітер Байд, колишній Люїсів учень, просто біля лікарняного ліжка обвінчав Джой із Клайвом. І сталося диво: хвороба відступила, подарувавши подружжю ще цілих три роки щасливого спільного життя. Вони разом побували у Греції; для обох то було здійснення давньої мрії. Та у липні 1960 р. недуга взяла своє: Джой померла. Люїс дуже важко переживав цю втрату. Здоров’я у нього похитнулося, і врешті-решт йому довелося покинути викладацьку роботу у Кембриджі. Помер він 22 листопада 1963 р.; за дивним збігом обставин, в той же день у Далласі загинув від рук убивці президент Кенеді, а в Лос-Анджелесі помер відомий британський письменник Олдос Гакслі, тож на тлі американської трагедії смерть Люїса зосталася майже непоміченою. Згодом цей збіг спонукав доктора філософії з Бостона Пітера Кріфта написати книгу під назвою «Між небом і пеклом: розмова десь поза смертю між Джоном Ф. Кенеді, Олдосом Гакслі та Клайвом С. Люїсом» (1982).

…Поховали Люїса в Оксфорді, місті, де він прожив добру половину свого життя, біля храму Святої Трійці; на надгробку його могили викарбувано слова «Men must endure their going hence». Це — одна з улюблених цитат його матері з Шекспірового «Короля Ліра»:

У перекладі Максима Рильського ці рядки звучать так:

* * *

Люїсову «Космічну трилогію» часто відносять до наукової фантастики, хоч правильніше було б назвати ці три романи («За межі Мовчазної планети», «Переландра», «Мерзенна сила») фантастикою філософською, а чи навіть, до певної міри, богословською. Властиво, почалося все через те, що Люїс із Толкіном були дуже невдоволені сучасною їм фантастикою; обидва вважали, що від часів Герберта Велса й Едґара Берроуза вона змінилася зовсім мало, і кінець кінцем вирішили створити для неї нові взірці. Один із «інклінгів» напівжартома стверджував: члени гуртка й писали головно тому, що ніхто не писав книг, які їм хотілося читати. Тож у середині 1930-х рр. письменники домовилися, що Толкін напише книгу про мандри в часі, а Люїс — про мандри в просторі. Толкін взявся було писати «Втрачений шлях» — книгу, яка мала поєднати сучасність і епоху «Володаря перстенів», — але так і не довів роботу до кінця. Люїс же свою частину домовленості виконав — і впродовж восьми років (1938–1945) на світ з’явилася «Космічна трилогія».

Працюючи над книгами трилогії, Люїс дає своїй уяві повну волю і створює відтак не просто вірогідні, а надзвичайно реальні, ледь не відчутні на дотик картини інших світів — Малакандри і Переландри, тобто Марса і Венери. На думку багатьох дослідників, наприклад, С. Кошелева, з усіх Люїсових творів саме «Космічна трилогія» найближча до знаменитої епопеї Толкіна, який, до речі, проголошував найвищою формою літературної творчості «створення вторинних світів». Але в Люїса ці «вторинні світи» набувають особливого характеру, дещо відмінного від толкінівського. В одному із своїх есеїв він писав: «Щоб створити правдоподібний і не байдужий читачеві „інший світ“, треба скористатися єдиним „іншим світом“, який нам відомий, — світом духа».^[7] «Древній» Марс у першому романі і «юна» Венера у другому — то не просто дві планети, населені, відповідно, кількома древніми та однією зовсім юною расами, а невід’ємні ланки гармонійної світобудови, якій споконвіку властивий глибокий сенс та мета. Цікаво, що створений письменником у «Космічній трилогії» образ Усесвіту відображає не стільки сучасні йому погляди, скільки середньовічну космологію — грандіозну, величну картину, яку він називав «найбільшим витвором мистецтва, породженим Середніми Віками».^[8] Порушує вселенську гармонію тільки Земля — адже вона ще в доісторичну давнину стала жертвою сил зла. У створених Люїсом образах і ситуаціях виразно, але зовсім не нав’язливо проступає алегоризм, який дає змогу легко розпізнати за змальованими в романах трилогії персонажами і подіями відомі біблійні мотиви.^[9]

Як і «Хроніки Нарнії», «Космічну трилогію» можна вважати своєрідним катехизмом. Перший роман, «За межі Мовчазної планети» (1938), присвячено, так би мовити, засадничим християнським істинам, адже тут у надзвичайно образний і метафоричний спосіб розповідається про те, що таке створіння і як саме воно пов’язане з Творцем, що таке Божий задум і Божа воля; тут читач стикається з ангелами і починає розуміти справжню природу смерті — а таке розуміння фактично зводить нанівець споконвічний страх перед нею. Поступово автор розгортає перед нами величну картину вселенської боротьби добра і зла, до якої судилося долучитися і головному герою — філологові з Кембриджа на ім’я Елвін Ренсом. За сюжетом, Ренсома викрадають і силоміць вивозять на далеку планету Малакандра двоє зловмисників — його колишній шкільний товариш Дивайн і вчений-фізик на прізвище Вестон. На Малакандрі у Ренсома розкриваються очі на багато речей, про які він раніше і не здогадувався. Тільки поживши трохи серед малакандрійців, Ренсом починає розуміти, чому мешканці інших планет Сонячної системи охрестили Землю Тулкандрою — «Мовчазною планетою»…

Дія другого роману трилогії, «Переландри» (1943) відбувається на райській планеті Переландра, відомій землянам як Венера. Там Ренсом вступає у протистояння з демоном-спокусником, що вселився у його давнього недруга, професора Вестона, і намагається врятувати від гріхопадіння першу у тому світі жінку — переландрійську Єву. Якщо він зазнає невдачі, то Переландру чекає таке ж лихо, яке вже спіткало Землю на самому світанні її історії… Люїс не раз говорив, що з усіх своїх творів любить «Переландру» чи не найбільше. Не дивно, адже цей роман цілком заслужено вважається однією з вершин його творчості. Читачеві навряд чи скоро вивітриться з пам’яті яскравий, сповнений неймовірними барвами образ плавучих островів, що гойдаються на хвилях безмежного переландрійського океану під золотим небесним склепінням; цей образ у поєднанні з глибокими філософськими роздумами головного героя і напруженими діалогами, де кожне слово може зіграти фатальну роль, забути просто неможливо. Здається, ще Арістотель сказав, що найкращими є ті твори, в яких жодну подію не можна передбачити до того, як вона стається, — зате опісля кожна така подія видається абсолютно неминучою. Цьому критерію «Переландра» відповідає майже ідеально. Деякі розділи, зокрема ті, де йдеться про перші враження Ренсома після прибуття на Переландру, звучать як справжня «поезія в прозі», а опис Великого Танцю наприкінці книги ще у 40-х роках минулого століття надихнув англійську поетесу Рут Піттер створити віршований переспів цього епізоду «спенсерівськими стансами», який високо оцінив сам Люїс. До речі, у червні 2009 р. в Оксфорді відбулася прем’єра опери «Переландра», поставленої за мотивами Люїсового роману.

У третій частині трилогії під назвою «Мерзенна сила» (1945) описується, по суті, протистояння Христової Церкви — її уособлює спільнота св. Анни на чолі з харизматичним Ренсомом, який у цьому романі залишається радше в затінку, — і того, що апостол Павло називав церквою Сатани, «бога цього віку»,^[10] а Люїс змалював у вигляді Національного інституту координованих експериментів, HIKE.^[11] На передньому плані — історія молодого подружжя, Джейн і Марка Стадоків, які випадково потрапили в саме осереддя доволі моторошних подій і дуже поступово, незалежно одне від одного — адже в романі їм доводиться бачитися між собою нечасто — наближаються до пізнання християнських істин. Саме в цьому романі чи не найсильніше виявляється Люїсів талант надзвичайно правдоподібно описувати хід думок своїх героїв, адже, ставлячи себе подумки на їхнє місце, читач дещо здивовано констатує, що, радше за все, повівся б точно так само. Дія відбувається на Землі, в Англії, у звичному для автора університетському середовищі, але тлом для неї служить титанічна боротьба сил добра і зла, що розгортається у Сонячній системі; на кін поставлено, як, зрештою, і в цілій трилогії, саме існування всього живого, не більше і не менше. Кінець кінцем битву виграно, проте війна триває й далі…

Навдивовижу розвинута уява, надзвичайна ерудиція, багата, образна мова, а головне — глибока віра у Христа (достоту незвичне для нашого часу поєднання) дали Люїсові змогу написати непересічні твори, які по праву можна вважати класичними взірцями філософської фантастики XX століття. Для перекладача працювати з такими книгами — справа дуже непроста, проте водночас неймовірно цікава і захоплююча. Залишається тільки сподіватися, що невдовзі в українського читача з’явиться можливість прочитати й оцінити ще й інші праці К. С. Люїса — невтомного проповідника християнських істин, які завдяки його слову сягнули сокровенних глибин не одного людського серця.

Андрій Маслюх

За межі мовчазної планети

Моєму братові В. Г. Л., довічному критикові цієї просторово-часової історії

Заувага

Кілька вміщених нижче дещо зневажливих згадок про видані раніше твори такого штабу подано суто для того, аби додати оповіді ефектності. Авторові було б прикро, якби читач припустив, що він через брак вигадливості скористався фантазіями пана Герберта Велса або виявився надто невдячним, щоб визнати свій борг перед останнім.

І

Ледь упали на листя останні краплини зливи, як подорожній засунув мапу до кишені, втомлено поправив на спині наплічник і вийшов з-під прихистку розлогого каштана на середину дороги. Крізь просвіт у хмарах ще лилося жовтогаряче проміння призахіднього сонця, проте попереду, над пагорбами, небо вже потемніло. З кожного листка, із кожної травинки стікали краплі, а дорога сяяла, наче потік. Та подорожній не марнував часу на краєвид, а відразу ж рішуче подався вперед розміреним кроком бувалого ходака, який лишень недавно з’ясував, що йти доведеться далі, ніж передбачалося. Втім, саме так воно й було. Якби він озирнувся назад, то побачив би віддалік шпиль церкви у Надербі і, мабуть, згадав би не надто лагідним словом негостинний маленький готель. Зовсім не виглядало на те, щоб там було тісно від пожильців, та коли він попросився переночувати, йому відмовили. Колись він уже бував у цих краях і ще пам’ятав старенького добродушного господаря, але відтоді заклад перейшов до інших рук і тепер там порядкувала особа — кельнерка величала її «панею», — що, вочевидь, належала до тієї ортодоксальної школи британських власників заїздів, для яких пожильці — то тільки зайвий клопіт. Відтак йому не залишалося нічого іншого, як пройти пішки ще добрих шість миль до Стерка — містечка по той бік пасма пагорбів, де, як запевняла мала, мав бути заїжджий двір. Щоправда, досвід підказував подорожньому, що покладати на це особливої надії не варто, та в нього просто не було іншого вибору.

Мандрівець — високий, трохи сутулуватий чоловік, який мав на вигляд років тридцять п’ять — сорок, — крокував уперед швидко й упевнено, не надто розглядаючись довкола; схоже, він заглибився у якісь цікаві роздуми, наче намагаючись у такий спосіб скоротити собі шлях. Трохи поношений, але охайний одяг дозволяв майже безпомилково розпізнати у ньому представника інтелектуальної професії, який на канікулах вибрався у похід. На вигляд він скидався на лікаря чи шкільного вчителя, хоч йому й бракувало розважливої статечності першого чи невловимої безтурботності другого. Насправді то був викладач одного з кембриджських коледжів, вчений-філолог на ймення Ренсом.

Виходячи з Надербі, він розраховував, що дорогою до Стерка натрапить на якусь гостинну ферму, де й переночує. Проте виявилось, що місцевість по цей бік пагорбів майже безлюдна. Довкола, куди не глянь, тягнулися понурі поля, засаджені капустою та ріпою, і тільки де-не-де око могло зачепитися за таке-сяке деревце чи хирлявий живопліт. На відміну від родючіших земель на південь від Надербі, сюди не часто заглядали приїжджі, а від промислового району за Стерком подорожнього відділяли згадані вже пагорби. Тепер на цю пустельну місцину лягали сутінки, пташиний гомін змовк і запала тиша, незвична навіть для сільської Англії. На кам’янистій дорозі кроки відлунювали металом, і це потроху починало діяти на нерви.

Ренсом пройшов десь зо дві милі, коли попереду замиготіло світло. Тут, біля підніжжя пагорбів, було вже майже темно, і він усе ще плекав надію заночувати у заможному фермерському домі, коли, наблизившись, побачив перед собою крихітний цегляний будиночок, абияк зліплений, либонь, ще у минулому столітті. Зненацька двері розчахнулися, і назустріч, мало не збивши його з ніг, вибігла якась старша жінка.

— Ой, вибачте, сер! — вигукнула вона, уздрівши перед собою незнайомця. — Я думала, це мій Гаррі.

Скориставшись нагодою, Ренсом запитав, чи не можна влаштуватися десь поблизу на нічліг.

— Та ні, сер, — була відповідь, — хіба у Стерці. А чому ж ви не зупинилися в Надербі?

Говорила жінка тихо, проте в її голосі ясно відчувалася тривога; було помітно, що подумки вона десь далеко звідти. Ренсом пояснив, що спроба знайти нічліг у Надербі закінчилася для нього невдало.

— Тоді не знаю, сер, бігме, не знаю, — мовила вона. — Заки дійдете до Стерка, навряд чи вам трапиться якийсь гожий дім. Хіба «Узгір’я» — там працює мій Гаррі… я, власне, й вибігла надвір, бо почула вашу ходу й подумала, що це він. Йому вже давно час бути вдома…

— «Узгір’я» — це що, якась ферма? — зацікавився Ренсом. — Вони пустять мене переночувати?

— Де ж пак, сер. Відколи померла панна Еліс, там ніхто й не живе, тільки професор та ще той добродій із Лондона. Їм таке й до голови не прийде. У них навіть прислуги немає, ото тільки мій Гаррі там наче за кочегара, та й то в дім його не пускають.

— А як звуть професора? — спитав Ренсом зі слабкою надією в голосі.

— Хто його зна, сер, бігме, й гадки не маю. Той другий добродій — пан Дивайн, а Гаррі каже, що той перший — професор. Гаррі, знаєте, не надто у всьому цьому петрає, він у мене, бачте, простак, тому я й не люблю, коли він приходить додому так пізно. Вони сказали, що завжди відпускатимуть його о шостій. Він же й так там за цілий день напрацюється.

Монотонний голос і обмежений словниковий запас не дозволяли жінці як слід висловити свої почуття, однак Ренсом стояв поруч і бачив, що вона тремтить і ось-ось заплаче. Йому спало на гадку, що варто дорогою зазирнути до того таємничого професора і нагадати, що хлопця чекають вдома, а ще за якусь мить подумалось, що, опинившись у господі, серед людей свого кола, можна було б і погодитися на пропозицію зостатися у них на ніч. Так чи йнак, а в уяві у нього постала така яскрава картина відвідин «Узгір’я», що справу було фактично вирішено. Ренсом поквапився повідомити жінці про свій задум.

— Бігме, сер, не знаю, як вам і дякувати, — зраділа вона. — Але ви вже, якщо ваша ласка, виведіть його за браму і простежте, щоб він пішов додому. Той професор таки нагнав йому страху, сер, і він навряд чи й піде, якщо тільки професор йому сам не звелить.

Ренсом запевнив жінку, що все так і зробить, та попрощався. За її словами, «Узгір’я» знаходилося ліворуч від дороги за п’ять хвилин ходу.

За розмовою він не зауважив, як заклякли у нього суглоби, тож перші кроки далися йому трохи важко. Лівобіч від дороги не було ані вогника — лишень рівне поле та якась темна маса, що спочатку видалася Ренсомові невеликим гаєм. Минуло, здавалося, більше п’яти хвилин, поки він дістався туди і з’ясував, що помилявся. Гаю тут не було. Дерева, що шуміли вгорі, росли неширокою смугою, бо поміж ними прозирало небо; від дороги їх відокремлював густий живопліт, у якому виднілася біла брама. Безперечно, це й було «Узгір’я», а за деревами ховався сад і будинок. Ренсом поторсав браму, проте вона не піддалася. На якусь хвилину тиша і щораз густіша темрява, здавалося, розвіяли його рішучість, і він, попри втому, мало не подався далі дорогою до Стерка, проте вчасно згадав про обіцянку, яку дав жінці. За великого бажання через живопліт можна було продертися, проте власне таким бажанням він і не горів. Яким же телепнем він виглядатиме, коли наткнеться там на якогось дивака-пенсіонера — кому ж іще спаде на думку тримати в цій місцині браму на замку — і стане розповідати тому дурнувату історію про матір-істеричку, яка заливається слізьми, бо її придуркуватий синочок на півгодини затримався на роботі! Проте хочеш чи ні, а обіцянки треба виконувати, й оскільки проповзти через живопліт із наплічником на спині ледве чи було можливо, Ренсом зняв його з плечей і перекинув через браму. До цієї миті він іще вагався, аж раптом збагнув, що вибору вже немає і шлях до відступу цілковито відрізано: тепер рад-не-рад таки доведеться пробратися до саду хоч би лишень для того, аби забрати свого наплічника. Страшенно сердитий і на жінку з придорожньої хатини, і на себе, він опустився на землю і почав навкарачки пролазити через живопліт.

Виявилося, що зробити це не так уже й просто, і тільки через кілька хвилин Ренсомові, який ще й добряче подряпався та попікся кропивою, вдалося звестися на ноги в імлистій темряві за живоплотом. Ледь не навпомацки діставшись до брами, він підібрав свій наплічник і врешті-решт розглянувся навколо. Тут було світліше, ніж під деревами, тож він легко розгледів під’їзну дорогу, що вела до великого кам’яного будинку, перед яким лежала запущена, неохайна галявина. За кільканадцять кроків попереду дорога розгалужувалася: права гілка плавним закрутом підходила до парадних дверей, ліва ж ішла прямо і вела, безперечно, до господарських будівель за домом. Кидалися у вічі глибокі колії, тепер залиті водою; виглядало на те, що тут проїхала не одна важка вантажівка. Натомість доріжка праворуч, якою Ренсом і вирушив до дверей, поросла мохом. У жодному вікні в цілому будинку не світилося: деякі вікна були закриті віконницями, деякі зяяли чорнотою без віконниць чи штор, проте і ті, й інші здавалися однаково мертвими і аж ніяк не гостинними. Про те, що тут усе ж хтось є, свідчив тільки стовп густого диму, який піднімався звідкілясь з-за будинку і наводив на думку радше про фабричний комин або принаймні про якусь пральню, аніж про кухонну піч. Словом, якоїсь хвилини цілком вистачало, аби переконатися, що «Узгір’я» — це аж ніяк не те місце, де незнайомцеві можуть запропонувати залишитися наніч, і Ренсом, звісно, вже повернувся б назад на дорогу, якби так необачно не зв’язав собі рук обіцянкою.

Трьома східцями він піднявся до ґанку і подзвонив; не дочекавшись відповіді, подзвонив іще раз, а тоді втомлено присів на дерев’яну лавку, що стояла під ґанком. Просидів він там так довго, що піт, який зросив було йому обличчя, майже висох, а плечима став пробігати легенький холодок, хоч ніч була тепла і зоряна. Ренсом почувався тепер дуже змореним і, либонь, саме тому ніяк не міг підвестися і подзвонити у двері втретє. Поза тим, мирна тиша, що панувала в саду, краса літнього неба та совине пугукання, яке вряди-годи чулося десь неподалік, — все це навіювало на нього дрімотливий спокій. Він і справді ледь не поринув у напівсон, коли раптом якийсь шум змусив його розплющити очі. До нього долинуло щось наче тупотіння та човгання — подібні звуки можна почути на майданчику для регбі, коли між командами відбувається особливо запекла сутичка. Рейсом схопився на ноги. Гамір наростав: десь неподалік люди у важких черевиках чи то билися, чи боролися, чи грали у якусь гру. Тепер стало чутно і крики. Щоправда, розібрати слів було неможливо, проте ясно чулися різкі, сердиті окрики захеканих чоловіків. Найменше за все на світі Ренсомові хотілося встряти у якусь темну історію, але він відчував, що мусить з’ясувати, у чому тут річ. І саме в цю мить почувся пронизливий крик:

— Відпустіть мене! Відпустіть! — І за секунду знову: — Я туди не піду! Відпустіть мене додому!

Випустивши з рук наплічник, Ренсом збіг донизу ґанковими східцями і бігом кинувся за будинок, скількимога напружуючи свої задерев’янілі і натомлені за день ноги. Помережані каламутними калюжами колії привели його до якоїсь подоби заднього обійстя, де, втім, стояло аж надто багато будівель. Краєм ока він побачив високий комин, низькі двері, освітлені зсередини червонявими відблисками вогню і якусь темну сферу, таку велетенську, що вона аж заступала зірки; її він спершу прийняв за купол невеликої обсерваторії. Одначе тут-таки все це вилетіло йому з голови, позаяк зненацька просто перед ним виникли постаті трьох чоловіків, які зчепилися між собою; вони чубилися так близько, що з розгону він мало в них не вгатився. З першого погляду йому стало зрозуміло, що це син старої, Гаррі, марно силкується вирватися з рук двох міцних чоловіків. Ренсом хотів було гримнути: «Що це ви робите з хлопцем?!», проте натомість з його вуст злетіло лишень не надто переконливе: «Гей! Послухайте-но…»

Чоловіки вмить відскочили від хлопця, який аж заходився плачем.

— Ви хто в біса такий і що тут робите? — вигукнув огрядніший і вищий із них. У його голосі чулися власне ті нотки, яких так недоречно забракло Ренсомові.

— Я просто мандрую цими краями і пообіцяв бідолашній жінці…

— До дідька бідолашну жінку! Як ви сюди потрапили?

На допомогу Ренсому прийшло роздратування, і він доволі різко відповів:

— Через живопліт. Не знаю, що ви робите з хлопцем, але…

— Треба було нам завести собаку… — кинув товстун своєму товаришеві, не слухаючи Ренсома.

— Таж була тут собака, доки ви самі не вирішили скористатися нашим Тартаром для експерименту, — вперше озвався той. На зріст він був тільки трішечки нижчий від товстуна, проте значно стрункіший і, вочевидь, молодший. Його голос викликав у Ренсома якісь неясні спогади. Так чи інакше, він вирішив іще раз почати спочатку:

— Послухайте, не знаю, що ви робите з хлопцем, але його робочий день уже закінчився, і йому давно час додому. У мене немає ані найменшого бажання втручатися у ваші справи, але…

— Та хто ви такий?! — заревів товстун.

— Якщо вас цікавить моє ім’я, то мене звуть Ренсом. То…

— Стривайте, — спохопився стрункий, — ви бува не вчилися колись у школі Веденшоу?

— Вчився.

— А я власне ламаю собі голову, чому ваш голос від самого початку видався мені знайомим! Моє прізвище Дивайн, пригадуєте такого?

— Ну звісно ж, ясна річ! — відказав Ренсом, і вони потиснули руки з дещо робленою сердечністю, як то звично буває під час таких зустрічей. Правду кажучи, у школі Дивайн Ренсомові зовсім не подобався, як, утім, і всім іншим, кого він лишень собі пригадував.

— Зворушливо, чи не так? — осміхнувся Дивайн. — Ясне світло шкільних днів сягає навіть глушини між Надербі і Стерком. Варто ще згадати незабутні недільні проповіді в каплиці, і нам неодмінно підступить до горла клубок. Ви, мабуть, не знайомі з Вестоном? — він вказав на свого огрядного та гучноголосого товариша. — Не якимсь там Вестоном, а саме тим знаменитим Вестоном, великим фізиком. Він, знаєте, на сніданок споживає Ейнштейна, а на обід — Шредінґера, та ще й без солі… Вестоне, дозвольте відрекомендувати вам мого однокашника Ренсома. Доктора Елвіна Ренсома. Саме того знаменитого Ренсома, великого філолога. На сніданок він споживає Єсперсена, а на обід…

— Мене це не обходить, — перебив його Вестон, що й далі тримав за комір невдатного Гаррі. — Якщо ви гадаєте, що мене дуже тішить присутність тут цього суб’єкта, який допіру вламався до мого саду, то вас спіткає розчарування. Мені начхати, в якій школі він учився і на яке шарлатанство тратить тепер гроші, такі потрібні справжній науці. Я тільки хочу знати, чого йому тут треба, а тоді нехай забирається геть, і щоб я його більше не бачив.

— Не будьте телепнем, Вестоне, — мовив Дивайн уже серйознішим тоном. — Мій давній товариш заглянув до нас напрочуд вчасно. Ренсоме, прошу, не звертайте уваги на Вестонові манери. Як то кажуть, під суворою зовнішністю ховається шляхетне серце. Ви, звісно ж, не відмовитесь чогось випити та перекусити?

— Дуже люб’язно з вашого боку, — сказав Ренсом. — Але ж хлопець…

— Він трохи несповна розуму, — зашепотів Дивайн, відводячи Ренсома вбік. — Зазвичай працює, як віл, та іноді трапляються такі от припадки. Ми тільки хотіли відвести його до душової, щоб він там посидів якусь годинку та прийшов до тями. Не могли ж ми відправити його додому в такому стані. І все це лишень через нашу доброту… Зрештою, якщо хочете, можете самі відвести його додому, а тоді повернутися і заночувати в нас.

Ренсом стояв у неабиякому замішанні. Інтуїція підказувала йому, що тут діється щось вельми неприємне і підозріле, можливо, навіть злочинне, та з іншого боку йому, як і переважній більшості його однолітків та представників того ж суспільного прошарку, було властиве хоч і дещо безглузде, а проте глибоке переконання у тому, що з такими речами пересічна людина може зіткнутися хіба у книжках і що вони вже точно ніяк не пов’язані з професорами та старими шкільними товаришами. Поза тим, Рейсом усвідомлював: навіть якщо до хлопця тут ставляться погано, відбити його силою ледве чи вдасться.

Тим часом Дивайн щось неголосно втовкмачував Вестону; втім, збоку це виглядало цілком природно: просто господарі за присутності гостя впівголоса обговорюють, як його краще влаштувати. Кінець кінцем Вестон невиразно щось буркнув на знак згоди. Ренсом, якого тепер, на додачу до всього іншого, охопило ще й зрозуміле збентеження людини, яка мимоволі напрошується в гості, вирішив втрутитися і вже було повернувся до них, коли Вестон заговорив до хлопця:

— Ну й завдав же ти нам сьогодні мороки, Гаррі. Якби в цій країні були нормальні закони, то я б давно знайшов на тебе управу. Ану замовкни і витри шмарклі! Гаразд уже, сьогодні до душової не підеш…

— І ніяка то не душова, — схлипнув недоумок, — зовсім не душова. Я туди більше не піду…

— Він говорить про лабораторію, — устряв Дивайн. — Якось його там випадково замкнули на кілька годин, і він чомусь страшенно перелякався. Як то кажуть, знаєте, маленький полохливий індіанець! — Дивайн повернувся до хлопця: — Послухай-но, Гаррі, ось цей ласкавий добродій відведе тебе додому, тільки спочатку трохи перепочине. А ти поки що посидь собі тихенько у передпокої, я дам тобі чогось смачненького! — І він цмокнув губами, дуже схоже продемонструвавши звук, із яким вилітає з пляшки корок, — Ренсом пригадав собі, що ще у школі це був один із улюблених Дивайнових фокусів, — а Гаррі коротко реготнув, одразу зметикувавши, про що мова.

— Нехай заходить, — буркнув Вестон, повернувся і зник у домі. Ренсом було завагався, проте Дивайн став запевняти, що Вестон насправді дуже тішитиметься його товариством. Це була, звісно, неприхована брехня, але Ренсомові так хотілося нарешті відпочити і чогось випити, що він знехтував правилами пристойності і слідом за Дивайном і Гаррі увійшов до будинку. Невдовзі він уже сидів у кріслі і чекав на Дивайна, який пішов принести чогось підживитися.

II

В кімнаті, до якої провели Ренсома, дивним чином поєднувалися розкіш і занедбаність. Незашторені вікна наглухо закривали віконниці, на голій підлозі впереміш валялися картонні коробки, стружки, старі газети і черевики, а на шпалерах світилися плямами ті місця, де за попередніх господарів були картини і меблі. Водночас посеред усього цього гармидеру стояли два дуже дорогі крісла, а у смітті — воно вкривало столи суцільним шаром — бляшанки з-під згущеного молока і сардин, дешевий посуд, черстві окрайці хліба, недопиті горнятка з чаєм та недопалки мирно сусідили із сигарами, устричними черепашками і порожніми пляшками з-під шампанського.

Господарі дому десь загаялися, і Ренсом мимохіть став думати про Дивайна. У нього виробилося особливе ставлення до цього чоловіка — та своєрідна неприязнь, що її зазвичай відчуваємо до осіб, якими у дитинстві захоплювались, аж доки не подорослішали. Дивайнові просто вдалося на півсеместра швидше, ніж іншим, опанувати той різновид гумору, який полягає у постійному пародіюванні сентиментальних та патетичних штампів, що звучать у мові дорослих. Кілька тижнів ціла школа — в тому числі й Ренсом — мало не падала від сміху коли він із серйозним виразом обличчя просторікував про Незабутні Шкільні Роки та необхідність берегти як зіницю ока Честь і Совість, про Важку Ношу Білої Людини і Дух Чесної Боротьби. Та ще перед тим, як покинути Веденшоу, Ренсом дійшов висновку, що Дивайн — зануда, а в Кембриджі взагалі уникав його, лишень звіддалік дивуючись, чому це інші не зауважують, наскільки він банальний і позбавлений смаку. Потім Дивайна абсолютно несподівано обрали до ради Лестерського коледжу, а далі він не менш таємничим чином почав примножувати свої статки. З тих пір він змінив Кембридж на Лондон, де, як подейкували, «обертався в ділових колах». Про нього часом згадували за розмовою, і тоді наприкінці зазвичай говорилося: «А він по-своєму збіса кмітливий хлопець, той Дивайн», або заявлялося жалісливим тоном: «Ледве чи я коли-небудь збагну, як цей тип зумів злетіти так високо». Наскільки можна було судити з короткої розмови у дворі, давнійшкільний товариш Ренсома змінився зовсім мало.

Тут відчинилися двері, і ланцюжок споминів обірвався. До кімнати увійшов Дивайн; в руках у нього була таця з пляшкою віскі, склянками і сифоном.

— Вестон там метикує, чим би оце повечеряти, — сказав він, поставив тацю на підлогу біля Ренсомового крісла і взявся до пляшки. Ренсом, у якого геть пересохло в горлі, відразу ж із сумом спостеріг, що господар належить до тих людей, які не можуть одночасно говорити і щось робити. Дивайн почав було кінчиком коркотяга знімати сріблясту фольгу з шийки і корка, проте тут-таки й зупинився:

— А як це вас занесло до нашої глушини?

— Вибрався у похід, — відповів Ренсом. — Вчора заночував у Стоук-Андервуді, а сьогодні сподівався зупинитися в Надербі. Але у тамтешньому готелі мене не прийняли, от я й вирушив до Стерка.

— Боже мій! — здивувався Дивайн, і далі нехтуючи своїми обов’язками господаря. — Вам що, за це гроші платять чи це просто такий собі мазохізм?

— Я роблю це суто для власного задоволення, — запевнив його Ренсом, навмисне не зводячи очей із пляшки.

— А особі невтаємниченій можна розтлумачити, що в цьому такого цікавого? — Дивайн спохопився і відірвав від пляшки крихітний шматочок фольги.

— Навіть не знаю, як вам пояснити… Для початку, мені просто подобається сам процес…

— Отакої! Тоді ви, либонь, незле чулися й у війську. Як то кажуть: кроком руш… куди ж там пак, вже й не пригадаю…

— Та ні, у війську все якраз навпаки. Там жоднісінької хвилини не буваєш сам, там інші вирішують за тебе, куди прямувати, ба навіть як іти — серединою дороги чи узбіччям. А в поході все зовсім інакше, ти ні від кого не залежиш. Зупиняєшся собі, де хочеш, і йдеш далі, коли хочеш. Словом, доки мандруєш, питати дозволу просто нема в кого, вирішуєш собі все сам-один.

— Аж доки якось увечері вам не приносять у готелі телеграму: «Повертайтесь негайно!», — посміхнувся Дивайн, здираючи нарешті з пляшки залишки фольги.

— Ну, хіба що ви з дурного розуму залишите комусь свій маршрут, та ще й від нього не відхилятиметесь. Мене, щонайгірше, почнуть розшукувати по радіо: «До уваги доктора Елвіна Ренсома, який, очевидно, мандрує десь у Центральних графствах…».

— Починаю розуміти, — Дивайн уже витягнув було корок до половини, та знов зупинився: — От якби ви займалися бізнесом, то цей номер не пройшов би. Ну й пощастило ж вам, достобіса! Але хіба можна отак взяти і зникнути, навіть вам? Як же тоді дружина, діти, милі старенькі батьки — у вас що, нікого немає?

— Тільки заміжня сестра, але й та живе в Індії. Крім того, бачите, я ж викладаю у Кембриджі. А посеред довгих канікул викладача буцімто й не існує — ви мали б про це пам’ятати. Якщо навіть у коледжі нікому до пуття не відомо, де він, то поза коледжем — і поготів.

Врешті-решт корок із втішним для серця коротким хлопанням вискочив із пляшки. Ренсом підставив склянку.

— Скажете, скільки, — мовив Дивайн, піднімаючи пляшку. — Але мусить же тут все-таки бути якась заковика. Невже й справді ніхто не може з вами зв’язатися і не знає, де ви і коли повернетесь?

Ренсом похитав головою. Дивайн тим часом потягнувся було до сифона, та раптом стиха лайнувся.

— Схоже, содова закінчилася. Не заперечуєте, якщо я просто доллю води? Але треба сходити на кухню. Вам скільки?

— Долийте до повної, будь ласка.

Через пару хвилин Дивайн повернувся до кімнати і вручив довгожданий напій Ренсомові. Той, наполовину спорожнивши склянку, задоволено зітхнув і зауважив, що місце, яке Дивайн обрав для своєї оселі, викликає не менше запитань, ніж його, Ренсомів, спосіб збавляти час на канікулах.

— Що правда, те правда, — згідно кивнув Дивайн. — Та якби ви знали Вестона, то зрозуміли б, що набагато легше поїхати туди, куди він хоче, ніж влаштовувати суперечки з цього приводу. Це, що називається, колега із сильним характером.

— Колега? — перепитав Ренсом.

— У певному сенсі, — Дивайн озирнувся на двері, а тоді присунув своє крісло поближче до Ренсомового і заговорив довірчим тоном: — У своїй справі він — голова. Суто між нами, я вкладаю трохи грошей у його досліди. Тут усе чисто, комар носа не підточить — ми, звісно, торуємо шлях поступу задля блага людства, і таке інше, але з часом може дійти і до промислового виробництва…

Доки Дивайн говорив, із Ренсомом стали діятися дивні речі. Спершу йому здалося, що Дивайн плете суцільну нісенітницю — щось наче промисловість виробляє його для поступу, але ж досліди у Лондоні не підточиш. Потім він збагнув: Дивайнових слів не розібрати тому, що їх просто не чутно — та й не дивина, адже сам Дивайн раптом опинився ген-ген, за добру милю звідти, хоч видно його було чітко, так, начеб ото Ренсом дивився на нього через перевернуту задом наперед підзорну трубу 3 цієї далечіні, зі свого крихітного крісла він із новим виразом на обличчі пильно вдивлявся тепер у Ренсома. Під його поглядом той занепокоївся і спробував було поворушитися, проте тут-таки з’ясувалося, що він геть утратив владу над своїм тілом. Сиділося йому цілком зручно, проте руки й ноги наче хтось прибинтував до крісла, голову ж буцім затиснули в лещатах, у пречудових, навдивовижу м’яких лещатах, вивільнитися з яких, утім, не було жодної змоги. Страху він не відчував, хоч і знав, що мав би злякатися і що скоро таки злякається. А далі кімната повільно змеркла у нього в очах.

Згодом Ренсомові так і не вдалося дійти якогось певного висновку стосовно того, було видіння, яке тоді йому примарилося, звичайним сном, чи воно все ж таємничим чином провішувало події, про які ніде мова далі в цій книзі. Він побачив себе з Вестоном і Дивайном у невеликому садку, довкола якого бігла стіна, всипана зверху битим склом. Садок заливало яскраве сонячне світло, проте за стіною все було сповите непроглядною темрявою. Вони намагалися перелізти через стіну, і Вестон просив допомогти йому видряпатися нагору. Ренсом знай відраджував його від цього наміру — адже там було так темно, — та Вестон наполягав, і врешті-решт вони втрьох подерлися догори. Ренсом ліз останнім. Він вибрався на стіну і сів на ній верхи, підтягнувши під себе плащ, аби не поранитися уламками скла. Вестон із Дивайном уже зістрибнули було донизу, у темряву, та не встиг він зробити те саме, як раптом у стіні відкрилися двері — раніше вони їх не зауважили, — і найдивовижніші істоти, яких йому будь-коли доводилося бачити, ввели Вестона з Дивайном назад до саду і залишили їх там, а самі повернулися у темряву і зачинили за собою двері. Тим часом Ренсом зрозумів, що самому злізти зі стіни йому не вдасться. Він не злякався, але сиділося там надто вже незручно: правій нозі, яка знаходилася з зовнішнього боку стіни, було страшенно темно, натомість лівій — неймовірно світло. «Якщо стане ще темніше, нога у мене просто відпаде,» — промовив він уголос, а тоді поглянув вниз, у темряву, і запитав: «Хто ви?» Дивовижні істоти, либонь, ще не розійшлися, бо до нього нараз долинуло якесь багатоголосе пугукання на кшталт совиного: «Пу-гу… гу… гу…».

Поступово до Ренсома стало доходити, що нога у нього заклякла не стільки від темряви, скільки від холоду і нерухомості, бо на ній давно вже лежала друга нога; також він усвідомив, що сидить у кріслі в яскраво освітленій кімнаті, а поруч уже доволі довго йде якась розмова. У голові йому трохи прояснилося. Ренсом збагнув, що його або чимось споїли, або загіпнотизували, або зробили і те, й інше разом. Він все ще відчував надзвичайну слабкість, проте потрохи починав володіти своїм тілом. Намагаючись не виказати себе жодним порухом, він уважно прислухався.

— Вестоне, мені це починає вже набридати, — почувся Дивайнів голос, — особливо, якщо згадати, що я вкладаю у цю справу свої гроші. Кажу вам, він підійде нам не згірш за хлопця, а може й краще. Та вже ось-ось він почне приходити до тями, тож краще негайно перенести його на борт. Це взагалі треба було зробити ще годину тому.

— Хлопчисько підходив нам просто ідеально, — буркнув Вестон. — Послужити людству він не здатен, тільки й того, що наплодив би ще ідіотів. У цивілізованому суспільстві такого хлопця автоматично передали б до державної лабораторії для досліджень.

— Цілком можливо. Та в Англії його зникненням може зацікавитися Скотленд-Ярд. Зате ось цього любителя стромляти носа до чужого проса почнуть шукати допіру через кілька місяців, ба навіть і тоді ніхто не знатиме, де він зник. Прийшов сам-один, адреси не залишив, сім’ї не має. Врешті-решт, хто його просив втручатися у наші справи?

— Так то воно так, та все ж мені все це не до вподоби. Він, як не крути, людина, а хлопчисько — то зовсім інша справа, всього лишень, скажімо, лабораторний препарат. Втім, і цей — тільки індивід, до того ж із нього, мабуть, і користі жоднісінької. Ми ж, кінець кінцем, теж ризикуємо своїм життям. Коли йдеться про таке велике починання…

— Заради Бога, тільки не починайте знову. У нас немає часу.

— Гадаю, — сказав Вестон, — якби він був у стані щось розуміти, то погодився б.

— От і чудово. Беріть-но його за ноги, а я — за голову.

— Якщо ви справді вважаєте, що він невдовзі отямиться, то непогано було б дати йому ще одну дозу, — запропонував Вестон. — Нам все одно доведеться зачекати до світанку, а що доброго, коли він ще зо три години бушуватиме там, усередині? Нехай краще прокинеться, коли ми вже будемо в дорозі.

— Ваша правда. Пригляньте тут за ним, а я сходжу нагору і принесу все потрібне.

Дивайн вийшов. Крізь напівопущені повіки Ренсом бачив Вестона, який стояв просто над ним. Він не знав, як відреагує його тіло — і чи відреагує взагалі — на спробу зробити різкий рух, але добре розумів, що це — єдиний шанс. Щойно Дивайн зачинив за собою двері, як він з усієї сили кинувся під ноги Вестонові. Фізик повалився грудьми на крісло, і Ренсом, відчайдушним зусиллям вивільнившись з-під нього, підвівся і притьмом метнувся до передпокою. На мить його здолала слабкість, і він упав, та страх додавав сил, і за пару секунд йому вдалося дістатися до вхідних дверей. У передпокої панувала темрява, і хоч він, нестямно шарпаючи замки, таки зумів відчинити один тремтячими руками, ззаду почулися гучні кроки, і чиїсь руки схопили його за плечі і за ноги. Стікаючи потом, Ренсом копався, звивався і кричав на все горло, все ще без надії сподіваючись на порятунок; він би й сам не повірив, що здатний чинити такий відчайдушний спротив. На якусь мить йому навіть вдалося розчахнути навстіж двері; в обличчя війнуло свіже нічне повітря, на небі він побачив зорі, які підбадьорливо мерехтіли, а під стіною ґанку стояв його власний наплічник. Та тут-таки йому на голову впав важкий удар, і свідомість померкла. В останню секунду він почув, як захряснулися двері, а тоді сильні руки потягнули його назад до темного передпокою.

III

Прийшовши до тями, Ренсом поступово усвідомив, що лежить в ліжку у якомусь темному приміщенні. Голова у нього мало не розколювалася від болю, а все тіло скувала надзвичайна слабкість, і тому спершу він навіть не пробував підвестися і з’ясувати, де знаходиться. Витерши з чола піт і зауваживши відтак, що в кімнаті — якщо тільки це була кімната — доволі спекотно, Ренсом скинув із себе простирадла і при цьому торкнувся правою рукою до стіни, яка аж пашіла жаром. Тоді провів лівою рукою у повітрі з іншого боку: там було прохолодніше, тож джерело тепла знаходилося, вочевидь, десь за стіною. На обличчі, просто над лівим оком, він намацав чималу ґулю й одразу пригадав собі сутичку з Вестоном і Дивайном. Напевне, вони замкнули його у якомусь сараї позаду своєї печі. Звівши очі, він збагнув, що згори ллється тьмяне світло, і нарешті звернув увагу на те, що від самого початку міг розрізняти рухи своїх рук у темряві. Прямо у нього над головою знаходилося щось на взірець світлового люка — квадрат всипаного зірками нічного неба.

Ренсомові здалося, що йому зроду ще не доводилося визирати в таку морозну ніч. Зорі палали у якійсь неперервній пульсації, ніби знемагаючи від нестерпного болю чи безмежного блаженства. Ренсом не міг відвести погляду від незліченних, безладно розкиданих у густій, оксамитовій чорноті міріадів маленьких сонць, яскравих, буцім уві сні; вони повністю приковували до себе увагу, хвилювали і тривожили душу так, що він аж сів на ліжку. Тут-таки мерехтіння зірок відгукнулося пульсуючим болем у нього в скронях, і це нагадало йому, що його чимось споїли. Він саме намагався сформулювати подумки теорію, згідно з якою те зілля мало якось вплинути на зіниці, і власне цим пояснюється небачена пишнота неба, коли його погляд привабило сріблясте сяйво, що з’явилося в куті люка і скидалося ледь не на блідий схід сонця в мініатюрі. Минуло ще кілька хвилин — і в поле зору вповз край повного місяця. Ренсом завмер із широко розплющеними очима. Такого сліпуче-білого, величезного місяця він не бачив ще ніколи. «Наче футбольний м’яч просто за шибкою», — промайнула було думка, і відразу ж змінилася іншою: «Та ні — набагато більший». На ту мить у нього вже не було сумнівів, що з його очима щось трапилося: місяць ніяк не міг вирости до такого розміру.

Невдовзі місячне сяйво — якщо тільки то був місяць — затопило всі куточки приміщення, в якому стало світло, наче вдень, і Ренсом побачив, що перебуває у напрочуд дивній кімнаті. Внизу вона була такою тісною, що там ледве чи помістилося би щось, крім ліжка і присунутого до нього впритул столика, які там власне і стояли; одначе стіни відходили від підлоги під тупим кутом, і стеля відтак здавалася вдвічі ширшою за підлогу. Складалося враження, ніби лежиш на дні глибокої і вузької тачки. Це лишень переконало Ренсома, що з зором у нього справді серйозні проблеми, і хто знає, минуть вони чи так і зостануться назавжди. Проте з усіх інших поглядів він швидко приходив до тями, ба навіть починав відчувати якусь дивовижну легкість на серці і приємне збудження. Щоправда, й далі стояла нестерпна спека, і перед тим, як встати з ліжка й оглянути кімнату, Ренсом скинув із себе весь одяг, крім штанів і сорочки. Коли ж він врешті-решт зважився звестися на ноги, то з ним трапилося щось настільки екстраординарне, що якийсь час усі його думки вертілися лишень довкола вельми тривожної дії зілля, яке йому підлили. Хоч Ренсом майже не напружував м’язи, він ледь не стрілою вилетів з ліжка, шугнув догори, з розмаху вгатився головою в люк і лантухом звалився на підлогу біля протилежної стіни. Якщо вірити його попередньому враженню, стіна мала відхилятися у зовнішній бік, десь так, як бічна стінка тачки. Де ж пак — нічого подібного! Він оглянув її та обмацав… сумнівів не залишилося: стіна відходила від підлоги під прямим кутом. Ренсом знову — цього разу дуже обережно — підвівся на ноги. В усьому тілі він відчував надзвичайну легкість: доводилося докладати чималих зусиль, щоб не відриватися від долівки. Вперше йому до серця закралася підозра, що він, певне, помер і став примарою. Ренсома пройняв дрож, та вироблена за довгі роки звичка мислити раціонально допомогла відігнати від себе цю думку. Натомість він заходився досліджувати свою в’язницю. Брати результат під сумнів не доводилося: з невеликої відстані здавалося, що всі стіни похилені назовні, а стеля, отже, ширша за підлогу, та варто було підступити до стіни ближче, як виявлялося, що вона піднімається від підлоги строго перпендикулярно; в цьому можна було переконатися і за допомогою зору, і на дотик. Завдяки таким дослідженням Ренсом звернув увагу ще на два цікаві факти. По-перше, і підлога, і стіни кімнати були зроблені з металу і ледь відчутно, безгучно вібрували, причому складалося враження, що ця вібрація мала явно немеханічний характер, вона радше наводила на думку про живий організм. По-друге, хоч вібрація й була безгучною, тишу повсякчас порушувало якесь доволі мелодійне чи то подзенькування, чи побризкування, що долинало звідкілясь від стелі. Годі було вловити у цих звуках правильний ритм; здавалося, металеву камеру, в якій він знаходився, постійно бомбардують маленькі дзенькітливі кулі. На той час Ренсом відчував уже неабиякий страх. То був не прозаїчний переляк, який охоплює людину, приміром, на війні; цей страх бив у голову, наче міцне вино, і його важко було відокремити від загального нервового збудження. Ренсомові почуття наче балансували на гострому емоційному лезі, і він міг будь-якої миті або зірватися у прірву нестямного жаху, або, навпаки, злетіти до висот екстатичної радості. Йому стало вже зрозуміло, що він не на підводному човні, а ледь-ледь відчутне тремтіння металу навряд чи могло бути викликане пересуванням на колесах. Залишався хіба корабель або якийсь літальний апарат… проте й ці здогади не проливали світла на всі ті дивні відчуття, що їх йому доводилося зазнавати. У повному замішанні Рейсом знову присів на ліжко й уп’явся поглядом у зловісний лик місяця.

Що ж, нехай це навіть якийсь літальний апарат… але чому тоді місяць такий великий? Він же ще більший, ніж здавався попервах. Такого місяця взагалі не буває… і тут Ренсом усвідомив, що знав це від самого початку, але жах спонукав його запхати це знання кудись на самісіньке дно свідомості. Тієї ж миті у нього в голові промайнула думка, від якої йому аж заперло віддих: в ту ніч взагалі не могло бути повного місяця! Коли він простував від Надербі до Стерка, ніч заповідалася безмісячна — стосовно цього у нього не було жодного сумніву. Навіть якби тоненький серпик нового місяця не привернув його уваги, то не міг же він за кілька годин вирости до таких розмірів! Та ніколи в житті не міг місяць перетворитися на цей одержимий манією величі диск — куди там футбольному м’ячеві, його вже не порівняти й із дитячим обручем, адже він заполонив добрих півнеба! І постривайте-но, а куди поділися такі знайомі плями на місяці, що нагадують обриси людського обличчя — таж це обличчя споглядало людей на Землі від початку часів, а тут його немає! «Це зовсім не місяць», — подумав Ренсом і відчув, як волосся у нього на маківці стає сторч.

В цю мить у нього за спиною почувся якийсь звук, і він повернув голову. Прочинилися двері, й у прямокутнику сліпучого світла з’явилася висока, дебела постать. Двері тут же захряснулися. Перед Ренсомом стояв оголений чоловік, в якому він упізнав Вестона. На диво, з уст приголомшеного філолога не зірвалося ні докору, ні вимоги все пояснити; таке навіть не спало йому на думку. Цієї хвилини для нього існувала тільки страхітлива, велетенська куля над головою, Вестон же був просто людиною, і самої його присутності вистачило, щоб нервова напруга, яка досі допомагала Ренсомові чинити опір безмежному відчаю, врешті-решт прорвалася сльозами. Підвівшись і судорожно хапаючи повітря, він простогнав:

— Вестоне! Вестоне! Що це? Адже такого місяця не буває, правда?!

— Це не місяць, — відповів Вестон. — Це Земля.

IV

Ноги у Ренсома підкосилися, і він, не тямлячи себе, упав назад на ліжко. В ту хвилину його повністю заполонив страх, хоч йому навряд чи вдалося б сказати, чого саме він боїться. То був страх безформний, всеосяжний і безмежний. Свідомості Ренсом, однак, не втратив, попри те, що тієї миті це стало б для нього справжнім даром. Померти, заснути, а найкраще — прокинутися і з’ясувати, що все це — тільки сон… ось у чому полягало тоді його найсокровенніше бажання. Та нічого такого, звісно, не трапилося. Втім, уже невдовзі до нього стало повертатися самовладання — ця напівлицемірна чеснота або ж напівчеснотлива лицемірність, без якої годі уявити спілкування між людьми, — і він зумів відповісти Вестонові без ганебного тремтіння у голосі:

— Це правда?

— Звісно.

— Де ж ми знаходимось?

— Приблизно за вісімдесят п’ять тисяч миль від Землі.

— Ви хочете сказати, що ми… в космосі? — вимовити останнє слово Ренсомові було нелегко — десь так налякана дитина говорить про привидів, а дорослий — про ракову пухлину.

Вестон ствердно кивнув.

— Але навіщо? І для чого, заради Бога, для чого ви мене викрали? І взагалі, як вам все це вдалося?

Спершу здавалося, що Вестон взагалі не схильний давати відповіді на якісь запитання. Та, буквально на кілька секунд замислившись, він, вочевидь, передумав, бо присів на ліжку біля Ренсома і заговорив:

— Гадаю, краще покінчити із усіма цими питаннями відразу, інакше ви не даватимете нам спокою ще цілий місяць. Стосовно того, як нам це вдалося — вас, либонь, цікавить, як діє космічний корабель? Щось вам пояснювати марно — все одно з того не буде жодного пуття. Тут могли б розібратися хіба п’ятеро-четверо справжніх фізиків, які живуть зараз на світі; зрештою, якби існувала хоч маленька підозра, що ви зумієте щось в усьому цьому допетрати, то я, звісно, нічого не сказав би. Гаразд, якщо вам до вподоби забивати собі баки тим, у чому ви анічогісінько не тямите, то можете вважати, що наш корабель працює завдяки використанню маловідомих властивостей сонячного випромінювання. Для профана в науці і такого пояснення більш ніж достатньо. Навіщо ми тут? Відповідаю: ми летимо до Малакандри…

— Малакандра — це якась зірка?

— Навіть вам ледве чи мало б спасти на думку, що ми прямуємо за межі Сонячної системи! Ні, Малакандра значно ближче. Ми будемо там тижнів за чотири.

— Але ж не існує планети під назвою Малакандра, — заперечив Ренсом.

— Я просто вживаю справжню назву, а не ту, яку придумали земні астрономи, — пояснив Вестон.

— Що за нісенітниці! Звідки, скажіть на милість, ви дізналися, що це «справжня» назва?

— Від тамтешніх мешканців.

Ренсомові знадобився якийсь час, щоб як слід переварити ці слова.

— Ви хочете сказати, що вже були раніше на цій зірці… тобто планеті… чи що воно там таке?

— Саме так.

— Але ж у це годі повірити! — обурився Ренсом. — Таж таке, чорт забирай, не щодня трапляється! Чому ніхто про це не знає? Чому не було жодного слова в газетах?

— Бо ми ще не зовсім з’їхали з глузду, — різко кинув Вестон.

Запала тиша, проте незабаром Ренсом озвався знову:

— А як ця планета називається в нас?

— Запам’ятайте раз і назавжди: цього я вам не скажу. Якщо зумієте дізнатися самі, коли ми туди прибудемо, — прошу дуже: гадаю, нам ваші наукові дослідження не завдадуть жодної шкоди. А поки що вам цього знати не треба.

— І ви кажете, що там хтось живе?

Вестон кивнув, якось дивно зиркнувши при цьому на Ренсома. Того цей погляд трохи збентежив, проте тут серед хаосу суперечливих почуттів, від яких він і так уже був сам не свій, почала стрімко здійматися хвиля гніву.

— Але який стосунок все це має до мене?! — вибухнув він. — Ви напали на мене, споїли, запхали до своєї пекельної машини і тепер везете як бранця чортзна-куди! Що я вам такого зробив? Як ви мені це поясните?

— Я теж міг би запитати, навіщо ви, як останній злодюга, потай залізли до мене у двір. Якби ви не пхали носа до чужих справ, то не опинилися б тут. Втім, визнаю: нам справді довелося певною мірою посягнути на ваші права. На свій захист можу сказати хіба, що все це — речі несуттєві, які просто блякнуть перед істинною величчю нашого починання. Наскільки нам відомо, те, що ми робимо, відбувається вперше в історії людства, а може й в історії всесвіту. Ми з’ясували, як покинути ту пилинку матерії, на якій зародився людський рід, і тепер в руках у людини — безмежжя, ба навіть вічність! Не можете ж ви бути таким вузьколобим, аби вважати, що якісь там права чи життя одного індивіда — а чи й мільйона індивідів — мають хоч найменше значення у порівнянні з нашою величною справою.

— Та ні, якраз можу, — твердо мовив Ренсом. — Я ніколи не погоджувався з такими поглядами і завжди виступав проти — навіть проти вівісекції. Але ви не відповіли на моє запитання. Навіщо вам я? Яка вам користь із мене на цій… Малакандрі?

— Цього я не знаю, — відказав Вестон. — Це не наша ідея. Ми тільки виконуємо наказ.

— Чий?

Вестон трохи забарився з відповіддю.

— Послухайте, — озвався він нарешті, — продовжувати й далі цей перехресний допит немає сенсу. Ви ставите мені запитання, на які я не можу відповісти: деяких відповідей я просто не знаю, а деяких вам не збагнути. Повірте, наша мандрівка минатиме набагато приємніше, якщо ви змиритесь зі своєю долею і перестанете завдавати зайвого клопоту і собі, і нам. Все було б значно простіше, якби ваш світогляд не був таким примітивним та індивідуалістичним. Мені здавалося, що відведена вам роль може надихнути кожного; їй-богу, навіть черв’як погодився б на цю жертву, якби тільки володів даром мислити. Не зрозумійте мене хибно: я маю на увазі, що пожертвувати доведеться часом і свободою, нічого більше. Є, звісно, й певний ризик, та він мінімальний.

— Що ж, — сказав Ренсом, — всі козирі у ваших руках, тож особливого вибору в мене немає. Гаразд, нехай я — індивідуаліст, але тоді ваш світогляд — то світогляд буйного божевільного. Всі ваші балачки про безмежність та вічність тільки й означають, що ви вважаєте, наче маєте право робити тут і тепер усе — абсолютно усе, — що вам заманеться, а на своє виправдання наводите сумнівні міркування, буцім якісь істоти, що походять від людини, протягнуть у якомусь закутку всесвіту на кілька століть довше.

— Саме так: заради цього можна піти на що завгодно! — загримів фізик. — І всі справжні вчені — бо різні дурниці на кшталт латини чи там історії я наукою не вважаю — будуть на моєму боці! Добре, що ви про це заговорили — раджу запам’ятати мою відповідь. А тепер ходімо зі мною до сусідньої кімнати, там на нас чекає сніданок. Підводьтесь обережно: порівняно з вашою вагою на Землі тут ви майже невагомі.

Ренсом звівся на ноги, а Вестон тим часом відчинив двері. Тієї ж миті кімнату залив потік сліпучого золотого сяйва, і бліде світло Землі стало майже непомітним.

— Зараз я дам вам темні окуляри, — мовив Вестон, виходячи до кімнати, звідки лилося сяйво. Ренсому здалося, що, прямуючи до дверей, фізик йшов догори, а відразу за порогом зник десь унизу. Він обережно подався за ним, і його тут-таки охопило відчуття, наче він наближається до краю обриву. Кімната за дверима ніби лежала на боці, її дальня стіна була майже паралельна до приміщення, де Ренсом перебував досі. Проте варто було йому з острахом переступити поріг, як з’ясувалося, що ніякого залому в підлозі немає. Щойно двері залишилися позаду, як стіни раптом випрямилися, а напівкругла стеля опинилася над головою. Озирнувшись, Ренсом побачив, що тепер перевернулася уже спальня: стеля перетворилася на стіну, а одна зі стін — на стелю.

— До цього ви скоро звикнете, — сказав Вестон, перехопивши його погляд. — Корабель має форму сфери, і тепер, коли ми вийшли за межі земного тяжіння, центр тяжіння тут збігається з центром корабля. Ясна річ, ми це передбачили і будували його відповідним чином. Осердя корабля — порожня куля, там зберігаються різні припаси, а поверхня цієї кулі — це підлога у нас під ногами. Навколо внутрішньої кулі розташовано каюти, їхні стіни підтримують зовнішню кулю — з нашого погляду це стеля. Оскільки центр ми завжди відчуваємо «внизу», то будь-яка ділянка підлоги, де ви стоїте, здається горизонтальною, а найближча стіна — вертикальною. З іншого боку, внутрішня куля така невелика, що завжди можна зазирнути за її край — якби ви були блохою, то цей край здавався би вам горизонтом, — і побачити, що стіни і стеля сусідньої каюти розташовані в іншій площині. На Землі все так само, просто ми надто малі, щоб бачити це на власні очі.

Після таких пояснень Вестон, не надто церемонячись, запропонував своєму чи то гостеві, чи в’язневі скинути одяг і вдягнути натомість тонкий металевий пояс із доволі важкими тягарцями; завдяки цьому Ренсомові стало трохи легше пересуватися в нових умовах. Також він отримав темні окуляри і незабаром уже сидів навпроти Вестона за невеликим столиком, накритим для сніданку Голод і спрага давно давали про себе знати, тож він із апетитом накинувся на їжу: м’ясні консерви, галети, масло і каву.

Втім, усі ці дії Ренсом виконував майже механічно. І нове спорядження, і сніданок ніби пройшли повз його свідомість; згодом він ясно пам’ятав про свій перший сніданок на борту космічного корабля тільки одне: навколо панувало всепроникне світло і стояла сильна спека. На Землі їх годі було б витримати, та тут вони набували особливих якостей. Світло, приміром, відзначалося надзвичайною інтенсивністю, але при цьому було не чисто білим, а радше золотистим, хоч і найблідішого відтінку; крім того, всі тіні у ньому виглядали дуже чіткими, як-от під прожектором. Абсолютно суха жара, здавалося, проходила по шкірі, ніби руки велетенського масажиста. Від неї зовсім не хотілося спати; навпаки, вона збуджувала і хвилювала. У Ренсома перестала боліти голова, він як ніколи раніше відчував бадьорість, сміливість і піднесення й незабаром навіть зважився підвести погляд до заскленої стелі. Між сталевими заслінками залишався вузенький просвіт, затягнутий, у свою чергу, якоюсь цупкою темною тканиною, проте очам все одно було боляче дивитися на нього.

— Мені завжди здавалося, що в космосі темно і холодно, — нерішуче пробурмотів Ренсом.

— А про сонце забули? — презирливо кинув Вестон.

Якийсь час Ренсом мовчки споживав їжу, та невдовзі заговорив знову:

— Якщо тут так уже рано-вранці… — але тут же затнувся, побачивши зневажливу гримасу на Вестоновому обличчі. Його охопило сповнене великим подивом благоговіння: тут не існувало ні ранків, ні вечорів, ні ночей, натомість панував вічний полудень, що повнив собою безмежний простір протягом незліченних століть. Він знову поглянув на Вестона, але той жестом звелів йому мовчати.

— Ні слова більше. Все, що треба, ми вже обговорили. На кораблі не так багато кисню, щоб марно його витрачати — навіть на розмови.

Відразу по тому він підвівся і, не запрошуючи Ренсома із собою, вийшов в одні із численних дверей, які досі були зачинені.

Для Ренсома мандрівка у космічному кораблі мала б минати у страху й тривозі. Астрономічна відстань відділяла його від людства, а тим двом, які перебували поруч, у нього були вельми поважні підстави не довіряти: адже саме вони викрали його й тепер везли хтозна-куди і хтозна з якою метою. Дивайн із Вестоном регулярно змінювали один одного у відсіку, куди Ренсомові було зась; він припускав, що саме там розташовано центр управління кораблем. Вестон у вільні від вахти години рідко коли озивався хоч словом, Дивайн же був говіркіший і часто балакав із бранцем, голосно регочучи, аж доки Вестон не починав тарабанити у стіну, вимагаючи, щоб вони припинили марно витрачати повітря. Втім, Дивайнова балакучість ніколи не виходила за певні межі, хоч він не пропускав’ нагоди посміятися із Вестонової «святої віри в ідеали науки» і запевняв, що й ламаного шеляга не дав би за турботу про майбутнє людського роду чи зустріч двох світів.

— На Малакандрі можна розжитися і на дещо інше, — хитро підморгував Дивайн Ренсомові, та коли той починав його розпитувати, лишень сміявся й далі іронічно правив своєї про «важкий тягар білої людини» і «блага цивілізації».

— Отже, там є мешканці? — не здавався Ренсом.

— О, в таких справах питання тубільного населення ніколи не можна скидати з рахунку, — відповідав Дивайн. Переважно ж він розводився про те, що робитиме, повернувшись на Землю: тут мова йшла головно про океанські яхти, жінок, які іншим не по кишені, і розкішний маєток на Рів’єрі. — Не люблю ризикувати просто так, — додавав він.

Зазвичай прямі запитання про те, яку роль в усьому цьому відведено Ренсомові, пропускалися повз вуха. Тільки раз у відповідь на таке запитання Дивайн, тоді не зовсім тверезий, визнав, що взагалі-то вони з Вестоном трохи «заговорюють йому, Ренсомові, зуби».

— Втім, я певен, — тут-таки додав Дивайн, — що ви не осоромите нашу стару добру школу.

Як уже зазначалося, всього цього було цілком достатньо для серйозного занепокоєння, а тому ще дивнішим виглядає те, що Ренсом якраз ставився до таких-ото вельми підозрілих речей напрочуд спокійно. Коли почуваєшся так незвичайно добре, як почувався у той час він, то з тривогою вдивлятися у майбутнє якось не виходить. З одного боку корабля панувала безкінечна ніч, з іншого — безкінечний день, і захоплений Ренсом міг за власним бажанням будь-якої миті змінювати їх одне на одне. Ночами, що їх можна було творити самому, просто зачинивши двері, він годинами лежав на ліжку, споглядаючи через засклений ілюмінатор зоряне небо. Диск Землі давно вже зник із очей, і повсюди нероздільно царювали зорі, незліченні, наче стокротки на нескошеній луці; тут не було ні сонця, ні місяця, ні хмар, аби посперечатися з ними за владу над небом. Перед Ренсомовим поглядом проходили неймовірно величні планети і цілі розсипи небачених сузір’їв, наче складених із сапфірів, рубінів, смарагдів та краплин розплавленого золота; в лівому кутку картини зависла крихітна і незмірно далека комета; тлом же для цієї достоту казкової краси слугувала бездонна, загадкова чорнота, набагато виразніша, ніж на Землі, сказати б, ледь не відчутна на дотик. Зірки мерехтіли і, здавалося, що довше він у них вдивлявся, то ясніше вони променилися. Розлігшись на ліжку оголений, наче якась друга Даная, Ренсом із ночі в ніч проймався дедалі більшою довірою до древнього вчення астрологів. Він так яскраво уявляв собі, як енергія зірок вливається, ба навіть впивається в його розслаблене тіло, «солодкий чинячи вплив», що ледь не відчував це наяву. Навколо владарювала тиша, яку порушувало лишень неритмічне подзенькування. Тепер йому вже було відомо, що то вдарялися до обшивки корабля метеорити — найдрібніші частинки «всесвітньої матерії», які постійно бомбардували порожню всередині сталеву кулю. Щобільше, він здогадувався, що будь-якої миті вони могли зіткнутися із об’єктом, достатньо великим, аби перетворити на метеорити і корабель, і їх самих. Та страх чомусь не приходив. Коли Ренсом пригадував собі, якій паніці піддався було, збагнувши, де перебуває, то йому починало здаватися, що Вестон, либонь, мав рацію, назвавши його тоді вузьколобим. Уся ця пригода була надто піднесеною, а їхня мандрівка відбувалася на тлі надто величному, щоб відчувати щось, крім глибокого благоговіння. Проте найбільше враження справляв усе ж день — себто ті години, які він проводив на оберненій до Сонця півкулі їхнього крихітного світу. Часто Ренсом, поспавши всього лишень кілька годин, поспішав повернутися до країни світла, куди його тягнула якась нездоланна сила, і не міг начудуватися тим, що полудень чекає на нього будь-якої хвилини — варто тільки захотіти. Він з головою занурювався у хвилі чистого, неземного, неймовірно яскравого й водночас безпечного світла, напівприкривши очі, підставляв тіло та розум промінню і буквально відчував, як воно проходиться по ньому буцім шорсткою щіткою, повністю його очищує та сповнює життєвою силою — а дивоглядна колісниця тим часом, легенько здригаючись, везе їх щораз далі і далі безконечно спокійними, непідвладними ночі глибинами. Якось Вестон, своїм звичаєм неохоче й дуже стисло відповідаючи на його запитання, сказав, що всі ці відчуття можна пояснити з наукового погляду: їх спричинює різноманітне випромінювання, неспроможне проникнути у земну атмосферу.

Одначе з плином часу Ренсом почав також усвідомлювати, що є ще й інша, радше духовна причина, через яку йому ставало дедалі легше і веселіше на серці. Просто поступово він звільнявся від жахіття, породженого у свідомості сучасної людини міфами новітньої науки. Йому, звісно, доводилося читати про космос, й відтак десь ледь не у підсвідомості у нього впродовж років складався похмурий образ чорної, холодної, абсолютно безживної порожнечі, що розділяє світи. Досі він і не підозрював, як сильно впливав на всі його думки цей образ. Тепер же йому здавалося справжнісіньким богохульством застосовувати саму назву «космос» до того осяйного небесного океану, яким вони пливли. Про яку ще безживність могло йтися, коли він відчував, як кожної миті перебування у цьому просторі в нього бурхливим потоком вливаються життєві сили? Втім, інакше й не могло бути, адже саме з цього океану постали і світи, і саме життя. Раніше він вважав космічний простір безплідним; ба ні, адже саме у лоні цього простору зародилися всі ті незліченні палаючі світи, що дивляться темними ночами на Землю, — а тут йому довелося на власні очі переконатися, що таких світів існує незмірно більше! Ні, назвати все це «космосом» у нього тепер навіть не повернувся б язик. Прадавні мислителі були незрівнянно мудрішими, величаючи це безмежжя просто «небесами» — небесами у своїй славі; вони говорили про те, що в неозорих небесних полях лежить

Ці рядки з Мільтона він тепер часто з любов’ю повторював про себе.

Ренсом, ясна річ, не тільки вигрівався собі на сонці. Наскільки йому дозволялося, він обстежував корабель, повільно пропливаючи з однієї кімнати до іншої; Вестон звелів своїм супутникам пересуватися на борту саме так, оскільки це дозволяло максимально економити повітря. З огляду на сферичну форму на кораблі було чимало приміщень, які зовсім не використовувалися; втім, Ренсом мав усі підстави вважати, що його викрадачі — принаймні Дивайн — розраховують на зворотньому шляху перетворити їх на склади для якогось вантажу. Крім того, якось так само по собі склалося, що він став виконувати на кораблі обов’язки стюарда і кока. З одного боку, йому здавалося природним докладати рук хоч би й до такої праці, якщо вже його вперто не підпускали до відсіку, звідки здійснювалося управління кораблем, а з іншого, Вестон так чи інакше перетворив би свого бранця на слугу — поведінка фізика не залишала стосовно цього жодних сумнівів, — Ренсом же волів працювати радше добровільно, ніж із примусу. Зрештою, і куховарив він набагато краще за своїх супутників.

Саме завдяки роботі на кухні Рейсом мимоволі підслухав розмову, яка неабияк його стривожила. Сталося це десь тижнів через два після того, як вони покинули Землю, — принаймні так він собі підраховував. Того дня Ренсом, як завжди, помив після вечері посуд, прийняв сонячну ванну, трохи побалакав із Дивайном — той був значно говіркішим співрозмовником, аніж Вестон, хоч, на Ренсомове переконання, і набагато огиднішим, — й у звичний час подався до своєї каюти трохи відпочити. Проте йому не спалося, і десь за годину він раптом пригадав собі, що забув дещо зробити в камбузі. Відкладати ці дрібні справи на пізніше не хотілося, бо це тільки добавило б клопотів із приготуванням сніданку. Двері до камбуза знаходилися в кают-компанії, де панував вічний день, поряд із дверима до відсіку управління. Не гаючи часу, Ренсом підвівся з ліжка і подався туди, нечутно ступаючи босими ногами.

Ілюмінатор у камбузі виходив на нічний бік корабля, та Ренсом не квапився вмикати світло. Достатньо було просто залишити двері прочиненими, щоб до приміщення яскравим потоком лилося сонячне проміння. Кожен, кому доводилося вести домашнє господарство, легко зможе собі уявити, що не доведених до кінця справ у Ренсома виявилося більше, ніж гадалося спочатку. Все це він робив уже не раз і не два, тож пересувався по камбузу майже безгучно. Впоравшись, Ренсом саме витирав руки рушником, що висів біля дверей, коли нараз почув, що відчинилися інші двері — до відсіку управління, — і побачив чоловічу постать — то був, вочевидь, Дивайн, який не вийшов відразу до кают-компанії, а так і зостався стояти у дверях, говорячи щось до Вестона, котрий залишався у відсіку. Так вийшло, що Ренсом добре чув слова Дивайна, проте розібрати Вестонові відповіді не міг.

— Як на мене, це ідіотський план, — роздратовано мовив Дивайн. — Одна справа, якщо ті тварюки чекатимуть нас на місці посадки. Але раптом нам доведеться їх пошукати — що тоді? Вважаєте, краще його приспати, а тоді тягнути на собі разом із наплічником? Ну, знаєте… ні, нехай краще йде сам і несе свою частину вантажу.

Вестон, либонь, щось відповів, бо Дивайн за мить заговорив знову:

— А як він дізнається? Ми ж не такі дурні, щоб йому сказати. Та навіть якщо він щось і запідозрить, гадаєте, такому тюхтієві вистачить духу втекти від нас на чужій планеті, без їжі і без зброї? От побачите, він нам черевики лизатиме, щойно побачить першого сорна.

До Ренсома знову донісся нерозбірливий Вестонів голос.

— А я звідки знаю? — відказав Дивайн. — Може, якийсь там ватаг, але, ймовірніше, щось на взірець їхнього ідола чи боввана.

Цього разу з відсіку управління почулася дуже коротка тирада, либонь, якесь ствердне запитання, бо Дивайн одразу ж відізвався:

— Тоді зрозуміло, навіщо він їм потрібен.

Вестон запитав іще щось.

— Гадаю, людське жертвоприношення. Зрештою, для них воно й не буде людським… ви ж розумієте, що я маю на увазі.

У відповідь Вестон говорив доволі довго, і його слова викликали у Дивайна характерну саркастичну посмішку.

— Так-так, ясна річ. Я чудово розумію, що ви робите все це виключно з вищих міркувань. Допоки ваші міркування призводять до тих же наслідків, що й мої, провадьте так і далі.

Вестон продовжував говорити, проте цього разу Дивайн його перебив:

— Послухайте, але ж ви самі, сподіваюсь, не дрейфите? — тоді трохи помовчав, наче прислухаючись, і додав: — Якщо ці тварюки так припали вам до серця, то, може, залишитесь там і породичаєтесь із ними — хоча нам іще невідомо, чи різняться вони за статтю. Не турбуйтесь. Коли настане час очистити цю місцинку від того гидкого поріддя, ми спеціально для вас пару збережемо, і ви зможете тримати їх дома замість собак, анатомувати їх чи спати з ними — або все це відразу… як собі забажаєте… Так, я знаю. Страшенно відразливі. Ну, та я ж тільки пожартував. Надобраніч.

На цих словах Дивайн захряснув двері відсіку, перетнув кают-компанію і зник у своїй каюті, як завше, невідомо навіщо замкнувши за собою двері. Напруга, яка охопила було Ренсома, потрохи відступала. Він упіймав себе на тому, що, слухаючи, затамував подих, і тільки тепер перевів його, глибоко вдихнув, а тоді обережно вийшов із камбуза.

Хоч розважливість спонукала його якомога швидше повернутися до ліжка, він все стояв у кают-компанії, якось по-новому, болісно сприймаючи вже знайоме сонячне сяйво. Ці благословенні небесні простори вони мали невдовзі покинути, спустившись — але ж куди? Сорни, людські жертвоприношення, огидні безстатеві чудовиська… Що таке сорн? Тепер йому ставала зрозумілою його роль в усій цій справі. Хтось послав по нього. Звісно, не по нього особисто. Комусь була потрібна жертва — будь-яка жертва — з Землі. Його вибрали тому, що вибирав Дивайн; тільки тепер він нарешті з подивом збагнув — хоч і надто пізно, — що Дивайн, виявляється, всі ці рокиненавидів його так само гаряче, як і він ненавидів Дивайна. А все ж — що таке сорн? Уздрівши це створіння, він мав би кинутися лизати Вестонові черевики… У Ренсомовій свідомості, як і у свідомості інших представників його покоління, аж ніяк не бракувало різних жахливих почвар. Він читав і Герберта Велса, й інших. Його всесвіт населяли страховиська, яким потвори з античної та середньовічної міфології не годилися і в підметки. Тож Ренсомові зовсім не важко було уявити собі чужий світ, де живуть огидні комахоподібні чи ракоподібні істоти або якісь бридкі плазуни — з довгими рухливими вусами, шкірястими крилами, вкритою слизом шкурою і звивистими щупальцями, — а головне, ці гидотні потвори поєднували у собі надлюдський інтелект і невситиму кровожерливість. Тож сорни, либонь… але ні, він навіть не наважувався собі їх уявляти. І його мають їм віддати! Чомусь це здавалося йому набагато гіршим, аніж якби ті сорни самі його упіймали. Віддати, вручити, піднести… В уяві у Ренсома поставали якісь жахливо гидкі несумісні деталі: вибалушені очі, всіяні гострими зубами вищирені пащі, ікласті щелепи, роги та жала… Огида до комах і змій, огида до якогось праісторичного смердючого трясовиння, що булькоче і клекоче, вигравала симфонію жаху на напнутих струнах його нервів. Втім, він знав, що насправді все буде ще гірше, адже те, з чим йому доведеться зіткнутися, геть чуже земній свідомості, а тому просто перебуває поза межами людської уяви. І в ту хвилину Ренсом прийняв тверде рішення: краще смерть, аніж сорни. На Малакандрі треба буде скористатися першою-ліпшою нагодою для втечі. Нехай він голодуватиме, нехай сорни влаштують на нього полювання, але не можна дозволити, щоб Вестон із Дивайном просто взяли і віддали його на поталу тим почварам. Якщо ж утекти не вдасться, то доведеться вкоротити собі віку. Ренсом був побожною людиною, проте сподівався, що все ж отримає прощення. Іншого виходу він не бачив; вчинити інакше було так само неможливо, як неможливо, приміром, виростити собі третю руку. Тож Ренсом, відкинувши всі сумніви, прокрався назад до камбуза, вибрав там найгострішого ножа і постановив собі надалі ніколи з ним не розлучатися.

Всі ці переживання і страхи так його знесилили, що, повернувшись до свого ліжка, він ледь не тієї ж миті провалився у міцний сон без сновидінь.

VI

Прокинувся Ренсом, добре відпочивши, а коли пригадав, як сильно перелякався напередодні ввечері, то йому навіть стало трохи соромно. Безперечно, його становище було надзвичайно складним, а шанси повернутися живим на Землю — просто мізерними. Проте, подолавши такий звичний для людей страх смерті, він міг очікувати кінця спокійно, не відчуваючи зрадливого трепету. Набагато важче було впоратися з ірраціональним, породженим десь у глибинах єства жахом, що сковував душу при одній лишень думці про страховищ, але і з ним Ренсом зумів так-сяк дати собі раду, приймаючи сонячну ванну після сніданку. Йому прийшло до голови, що тому, хто долає небесні простори, просто не личить тремтіти від страху перед будь-якими — хоч би й найжахливішими — створіннями, котрі прикуті до планетної тверді. Він став думати навіть про те, що ніж, узагалі-то, годиться не тільки для самогубства. Правду кажучи, такий ото войовничий настрій охоплював Ренсома вкрай рідко. Як і більшість його сучасників, він був схильний радше недооцінювати свою відвагу, ніж її переоцінювати; різниця між хлопчачими мріями і реальним досвідом, здобутим на війні, виявилася надто разючою, і, понюхавши пороху, він уже дивився на свою здатність до героїчних учинків зовсім іншими очима. Тож і тепер Ренсом побоювався, що сміливості йому вистачить ненадовго, та, попри все, готувався дорого продати своє життя.

Година минала за годиною, Ренсом засинав та прокидався, а вічний день і далі панував у безмежному просторі. Та ось він став зауважувати поступові зміни. Спека потрохи спадала, і мандрівникам довелося одягнутися, а згодом вбрати і теплу білизну. Збігло ще трохи часу — і в центрі корабля увімкнули електричне опалення. Водночас сонячне світло зробилося якось невловимо слабше; принаймні, порівнюючи його з тим усепроникним сяйвом, яке заливало корабель на початку мандрівки, Ренсом чітко це усвідомлював, хоч очі й відмовлялися засвідчувати, що світла стало менше чи, тим більше, що навколо «темніло», адже попри те, що його потужність стала слабшою, неземна природа не змінилася ані на йоту. Якщо на Землі, коли сонце хилиться до заходу, здебільшого починає віяти вільгістю, а в повітрі виграють барвисті, майже примарні переливи, то тут, як зрозумів Ренсом, сила світла могла зменшитися наполовину — і те світло, яке залишилося, не змінило б своєї природи, його лишень стало б менше. Так можна було б продовжувати щораз далі й далі. Словом, доки сонячне світло взагалі сприймалося оком, воно залишалося самим собою — аж до тієї неймовірно далекої межі, де втрачало останню силу. Якось Ренсом спробував поговорити про це з Дивайном.

— Отож-бо й воно, — посміхнувся той. — Наче мило, яке залишається милом до останньої бульбашки піни, правда?

Невдовзі після цього вже звичний перебіг життя на космічному кораблі став зазнавати змін. Вестон пояснив, що скоро вони увійдуть у межі гравітаційного поля Малакандри.

— Це означає, що «низ» у нас переміститься з центральної частини корабля в напрямку до Малакандри, тобто, з нашого погляду, до відсіку управління. Як наслідок, у більшості приміщень підлога перетвориться на стіну чи стелю, а одна із стін — на підлогу. Ледве чи вам це дуже сподобається.

Відтак потяглися години важкої праці. Ренсом пліч-о-пліч то з Дивайном, то з Вестоном — залежно від того, хто з них чергував у відсіку управління, — готував корабель до посадки. Металеві бочки з водою, балони з киснем, зброю, всіляке спорядження та провіант треба було старанно поскладати, поклавши на бік під відповідною стіною, щоб усе це просто стало на місце, коли стіна перетвориться на підлогу. Не встигли вони впоратися з цією роботою, як Ренсом став зауважувати дивні речі. Спершу йому здавалося, що він відчуває важкість в руках і ногах через втому, проте відпочинок не приніс полегшення. Йому пояснили, що гравітаційне поле планети вже «піймало» корабель, а тому його тіло щохвилини набирає ваги, до того ж щодоби ця вага подвоюється. Відчуття, які з’являються при цьому, можна порівняти з тим, що відчуває вагітна жінка, але вони такі сильні, що витримувати їх надзвичайно важко.

В той же час їхні вестибулярні апарати, на які, перебуваючи в космосі, й так не можна особливо покладатися, здавалося, взагалі з’їхали з ґлузду. Раніше підлога будь-якого сусіднього приміщення на перший погляд ніби опускалася під певним кутом донизу, проте варто було переступити поріг, як виявлялося, що підлога там рівна. Натомість тепер схил був не тільки видимим, але й відчутним, нехай лишень трішечки, але відчутним. Переходячи з одного відсіка до іншого, мандрівники мимоволі пришвидшували крок. Подушка, що лежала собі на підлозі в кают-компанії, за пару годин сповзала на кілька дюймів до стіни. Всіх мандрівників нудило, вони страждали від болю голови і прискореного серцебиття. Щогодини їм ставало все гірше й гірше. Невдовзі з каюти до каюти вони могли перебиратися хіба поповзом, ледь не навпомацки. Уявлення про верх і низ настільки переплуталися, що від намагань хоч якось розібратися у своїх відчуттях тільки паморочилося в голові; у деяких частинах корабля по підлозі тепер могли пересуватися хіба мухи. Ренсом ледве чи зумів би вказати хоч одну каюту, де підлога так і залишалася підлогою. Повсякчас у нього з’являлося відчуття, наче вони падають із неймовірної висоти; у космосі такого не траплялося жодного разу. Про те, щоб готувати якусь їжу, ніхто й не згадував; кожен підживлявся тим, що попадало під руку, а найбільше проблем було з питтям, адже ніхто не мав певності, що тримає пляшку над ротом, а не десь збоку. Вестон став іще похмурішим і рідко коли зроняв якесь слово. Дивайн же, не випускаючи з рук фляжку з віскі, знай на чому світ стоїть кляв та шпетив всіх і вся; особливо діставалося Вестонові — адже саме він втягнув їх в таку ото тарапату. Натомість Ренсом, страждаючи від болю в цілому тілі й облизуючи пересохлі губи, лишень молився, щоб усьому цьому прийшов урешті-решт кінець.

Та ось настала хвилина, коли не залишилося жодних сумнівів, що одна сторона корабля опинилася внизу. Пригвинчені до підлоги ліжка і столи тепер кумедно й без жодного пуття стирчали на стінах та стелях. Двері перетворилися на люки, і користуватися ними було майже неможливо. Тіла мандрівників, здавалося, налилися свинцем. Дивайн розпакував тюк із одягом, який вони мали носити на Малакандрі, і присів навпочіпки біля термометра, прикріпленого на стіні — тепер вона стала підлогою — в кают-компанії. Ренсом помітив, що вбрання призначалося явно не для теплих країв — груба шерстяна білизна, смушеві кожухи, хутряні рукавиці і зимові шапки-вушанки, — і спробував було з’ясувати у Дивайна, що тут і до чого, проте той не звернув жодної уваги на його розпитування, бо саме, не зводячи пильного погляду з термометра, кричав Вестонові до відсіку управління:

— Гальмуйте! Гальмуйте, чи вам позакладало?! Ми ось-ось увійдемо в атмосферу! — Тут він сердито зірвався на ноги: — Ану дайте мені!

Вестон не відповідав. Схоже, Дивайн просто марнував час, розсипаючи свої поради, а це було зовсім на нього не подібне; здавалось, він геть утратив голову чи то від страху, чи від хвилювання.

Зненацька осяйне світло Всесвіту згасло, наче його вимкнули, наче якийсь демон провів по небу змоченою у брудній воді губкою. Золоте проміння, яке так довго й щедро їх заливало, раптом потьмяніло і перетворилося на блідо-сіре, безрадісне й жалюгідне напівсвітло. Дотягнутися до заслінок і штор, щоб їх розсунути, було неможливо. Дивоглядна колісниця, що досі вихорем мчала мандрівників небесними просторами, обернулася на кулясту металеву скриню, всередині якої панувала напівтемрява; і тепер ця скриня стрімко летіла кудись донизу. З небес вони просто-напросто падали у якийсь світ. Це вразило Ренсома чи не найсильніше за всі його дотеперішні пригоди. Як можна було вважати, що планети, а серед них і Земля, — то острови справжнього життя, які плавають у мертвій порожнечі? Тепер він збагнув (і згодом ніколи не сумнівався у правильності своїх висновків), що планети, чи то пак «землі», як він подумки називав їх, — то просто провали, вирви у живій тканині небес, такі собі відокремлені від довколишнього сяйливого простору звалища важкої, низькопробної матерії, що животіють у тьмавій атмосфері; вони постали внаслідок не примноження, а применшення небесної слави. Але ж, подумалось йому, за межами Сонячної системи сяйво закінчується, а натомість, либонь, власне й починається справжня порожнеча, справжня смерть? Хоча… — він із усієї сили намагався вхопитися за думку, яка притьмом промайнула свідомістю, — можливо, видиме світло теж є своєрідним провалом або вирвою, применшенням чогось іншого… чогось, що, скажімо, співвідноситься з незмінно осяйними небесами так, як ці небеса — з темними, важкими землями…

У житті криється чимало несподіванок. Ренсом опустився на поверхню незнаного світу, з головою поринувши у філософські роздуми.

VII

— Що це ви там носом клюєте? — насмішкувато озвався Дивайн. — Нові планети вже набридли?

— Вам щось видно? — перебив його Вестон.

— Не можу розсунути заслінки, біс їх бери, — відказав Дивайн. — Давайте-но краще відкриємо люк.

Ренсом наче прокинувся зі своїх марень. Поряд у напівтемряві метушилися Дивайн із Вестоном. Він замерз, а його тіло, хоч насправді й набагато легше, ніж на Землі, все ще здавалося нестерпно важким. До Ренсома враз повернулося ясне усвідомлення того, якої дивовижної пригоди він зазнає, і його охопила цікавість, лишень трішечки розбавлена острахом. Так, можливо, тут на нього чигає смерть — зате на якому ешафоті! Ззовні до корабля вже проникало холодне повітря і світло, і він нетерпляче завертів головою, намагаючись розгледіти щось між плечима своїх супутників. Та ось останній болт відкручено, і люк відчинився.

Через отвір, звісно, виднівся тільки ґрунт — кругла блідо-рожева, майже біла пляма; Ренсому годі було розібрати, чи це така густа і коротка рослинність, чи дуже нерівна й потріскана камениста поверхня. Тут-таки в люк просунулася темна Дивайнова постать. Ренсом встиг помітити у нього в руці револьвер. «У кого він цілитиме — в мене чи в сорнів?» — промайнула думка.

— Тепер ви, — коротко кинув Вестон.

Ренсом глибоко вдихнув, а його рука мимоволі потягнулася до ножа, заткнутого за пояс. По тому просунув в отвір голову і плечі й уперся обіруч у поверхню Малакандри, в рожевий, м’який килим, який на дотик ледь пружинив, наче гума, і виявився, безперечно, рослинністю, а тоді звів догори очі. Над головою у нього було бліде блакитне небо — на Землі таке можна побачити погожого зимового ранку, — на тлі якого громадилося щось схоже на велетенські, також рожеві пінисті кучугури; він прийняв їх за хмари.

— Ворушіться, — поквапив його Вестон.

Ренсом виліз назовні і звівся на ноги. Було доволі холодно, а від тутешнього повітря трохи задирало в горлі. Він огледівся навколо, та тут бажання одним поглядом увібрати в себе і збагнути новий світ ніби вирішило над ним пожартувати: у нього перед очима знай вигравали різнобарвні переливи, за якими годі було вгадати конкретні обриси. Для того, аби чітко щось бачити, треба мати хоч приблизне уявлення про те, що саме перед тобою знаходиться, а тут усе йому було абсолютно незнайоме. Спершу в Ренсома склалося враження, наче навколо — сповнений блідими барвами, яскраво освітлений світ; щось таке можна часом побачити на дитячому малюнку акварелями. За мить він утямив, що світло-блакитна смуга, яка ледь не доходила йому до ніг, — це поверхня води чи, принаймні, чогось подібного на воду. Отже, вони знаходилися на березі озера або річки.

— Відступіть-но трохи вбік, — мовив Вестон, і собі вибираючись з корабля.

Ренсом обернувся і, на превелике своє здивування, цього разу побачив просто перед собою цілком знайомі обриси — хатину, яка нічим не відрізнялася від земних, от хіба стіни були складені з якогось дивного матеріалу.

— Тут живуть люди? — видихнув він у замішанні. — Вони вміють будувати?

— Не вгадали, — реготнув Дивайн. — Будувати вміємо ми.

І він витягнув з кишені ключа та відімкнув звичайнісіньку колодку, яка висіла на дверях. Ренсом чи то з полегшенням, чи з розчаруванням — йому важко було розібратися у власних почуттях — збагнув, що його викрадачі просто повернулися на місце своєї ж давньої стоянки. Тим часом Вестон із Дивайном поводилися абсолютно невимушено: увійшли до хатини, повідкривали досі затулені дощаними щитами вікна, принюхалися до застояного повітря і, подивувавшись, що після них від минулого разу залишилося стільки бруду, вийшли надвір.

— Пора зайнятися припасами, — скомандував Вестон.

Невдовзі виявилося, що ніхто не має наміру дозволяти йому спокійно розглядати нову планету чи, тим більше, давати якусь нагоду для втечі. Цілу наступну годину чи й довше Ренсом разом зі своїми супутниками переносив з корабля до хатини провізію, одяг, зброю та безліч ящиків невідомо з чим; ця монотонна праця забирала чимало сил і поглинала увагу, та все ж щось йому вдалося помітити. Насамперед він зрозумів, що Малакандра просто прекрасна, і навіть замислився над тим, як дивно, що така можливість ніколи не спадала йому на думку. Збаламучена уява, яка населяла всесвіт страховиськами, водночас змальовувала краєвиди невідомої планети як безладне нагромадження голих скель або пустелю, опановану якимись моторошними механізмами. Тепер Ренсом і сам не зумів би пояснити, чому так сталося. Поза тим, він з’ясував, що вода оточувала їх принаймні з трьох боків: що було з четвертого, розгледіти не вдалося, бо його затуляла величезна металева куля, на якій вони прилетіли. Виглядало на те, що хатина стояла на краю півострова, а може й острова. Поступово він також дійшов висновку, що вода тут не просто здавалася блакитною за певного освітлення, як-от на Землі, а справді була блакитного кольору. Під легеньким вітерцем вона поводилася якось дивно, і Ренсом трохи спантеличено відзначив, що хвилі тут мають не зовсім природну форму. По-перше, як для такого слабкого вітру, вони здіймалися надто високо, проте й це ще було не все. Звідкілясь із глибин пам’яті виплив образ побачених колись картин із зображенням морських баталій, де вибухи снарядів здіймали догори маси води. І тут він збагнув, чим його так здивували ці хвилі: вони були надто високі як для своєї довжини, надто вузькі в основі, надто круті — словом, ніби намальовані не вельми вмілим художником. Йому пригадалися рядки з одного сучасного поета, який писав, що морські хвилі — то «мури, увінчані вежами».

— Ловіть! — гукнув Дивайн. Ренсом упіймав пакунок і перекинув його Вестонові, який стояв у дверях хатини.

З одного боку вода тягнулася далеченько — десь так із чверть милі, хоч визначити на око відстань у цьому новому, дивному світі виявилося непростою справою. Натомість з іншого боку виднівся лишень вузький рукав футів п’ятнадцять завширшки. Вода там текла, вочевидь, по обмілині, бо помітно вирувала і нуртувала, хоч шуму від цього чулося значно менше, ніж на Землі, — тільки щось подібне на не дуже гучне шипіння. Видно було, що біля протилежного берега, де рожевувато-біла рослинність спускалася до самої води, лускають бульбашки та танцюють по поверхні яскраві лелітки — там, либонь, виділявся якийсь газ. Крадькома Ренсом намагався краще роздивитися той берег. Перед його очима постало якесь чимале громаддя фіалкового відтінку, і спершу у нього склалося враження, що там підноситься поросла вересом гора. З іншого боку, за широким плесом, також виднілося щось подібне, далі ж здіймалися якісь химерні на вигляд блідо-зелені моноліти, як для споруд — надто нерівні і пощерблені, а як для гір — надто тонкі і стрімчасті. Й усе це вимальовувалося на тлі далеких рожевих кучугур, які Ренсом, щойно ступивши на Малакандру, прийняв за величезну копицю хмаровиння. Можливо, то й були хмари, проте виглядали вони дуже щільними і за весь цей час не зрушилися з місця ні на йоту. Якщо дозволити собі скористатися земними аналогіями, то найбільше та подоба нагадувала верхівку величезної рожевої цвітної капустини або велетенський чан із мильною піною тієї ж барви.

Геть спантеличений усім побаченим, Ренсом знову став розглядати недалекий берег за обмілиною. Спочатку фіалкове громаддя здалося йому скупченням органних труб, потім — безліччю рулонів тканини, вертикально встановлених один біля одного, а тоді — лісом гігантських вивернутих парасоль. Вся ця дивовижа легенько ворушилася. І раптом у нього буцім спала з очей полуда — то були рослини! Хоч вони й здіймалися вгору вдвічі вище за звичні для Англії в’язи, проте на вигляд здавалися м’якими і тендітними. Круглі, гладкі і напрочуд тонкі стебла (назвати їх стовбурами не повертався язик) піднімалися на висоту до сорока футів і там увінчувалися цілим снопом не гілля, а листя — величезного (кожен листок завбільшки з чималий човен), але майже прозорого. Приблизно так Ренсом уявляв собі підводний ліс: було дивно, що такі велетенські і водночас такі тендітні рослини стоять просто у повітрі, не опираючись на воду, і не падають під власною вагою. Внизу, між стеблами, панували фіалкові сутінки; де-не-де їх розганяли проблиски блідого сонячного світла.

— Пора обідати! — несподівано почувся неподалік Дивайнів голос.

Ренсом випростав спину і відчув, що попри холод і ніби розріджене повітря на чолі у нього виступили краплини поту. Попрацювати довелося добряче, і тепер він втомлено переводив подих. З дверей хатини вигулькнув Вестон і буркнув, що взагалі-то добре було б спершу закінчити роботу, та Дивайн пропустив його слова повз вуха. З’явилася бляшанка з консервованою яловичиною та галети, й усі порозсідалися на ящиках, яких іще чимало валялося між кораблем і хатиною. Незважаючи на невдоволене бурмотіння Вестона, Дивайн налив у бляшані кухлики трохи віскі і розбавив його водою. Ренсом спостеріг, що воду для цього він узяв із їхніх запасів, а не з блакитного озера.

Як то часто буває, Рейсом тільки тепер, відірвавшись від роботи, помітив, що від самого моменту посадки перебуває у стані глибокого збудження. Про їжу не хотілося її думати, проте, пам’ятаючи, що йому може трапитися нагода здобути свободу, він намагався їсти більше, ніж зазвичай, і апетит прийшов під час їди. Тож Ренсом поглинув геть усе, що припало на його долю. Надалі смак цієї першої трапези на Малакандрі завжди поєднувався у нього в пам’яті з тим зачудуванням, яке він відчував, споглядаючи неземний, насичений яскравими барвами, застиглий та незбагненний краєвид: голчасті блідо-зелені піки, що вп’ялися в небо на тисячі футів, сліпучі відблиски на широких плесах блакитної і шипучої, наче шампанське, води та широчезні простори, буцім залиті рожевою мильною піною. Його трохи непокоїло, що супутники можуть помітити, як незвично багато він їсть, і щось запідозрити, проте складалося враження, наче їм зовсім не до цього: вони знай позирали навколо, говорили невпопад, часто пересідали з одного ящика на інший та оглядалися через плече. Ренсом уже майже впорався було з обідом, коли Дивайн зненацька завмер, ніби пес, що внюшив дичину, і мовчки поклав руку на плече Вестонові. Кивнувши один одному, вони підвелися. Ренсом допив останній ковток віскі й собі звівся на ноги. Чомусь він опинився просто між своїми викрадачами, в руках у яких уже поблискували револьвери. Показуючи на щось у заростях по той бік вузької протоки, Вестон із Дивайном стали підштовхувати Ренсома до берега.

Той не відразу збагнув, що там привернуло їхню увагу. Серед фіалкових рослин начебто з’явилися якісь нові, блідіші й тонші стебла, проте він лишень ковзнув по них поглядом, а тоді втупився у землю — адже саме там, як підказувала йому пройнята страхом та вихована на сучасних міфах уява, мали б показатися якісь комахоподібні страхіття чи бридкі плазуни. Аж раптом Ренсомові очі наштовхнулися на якесь нове — щойно його ще не було — біле віддзеркалення у проточній воді. Там виднілися чотири, п’ять… ні, якщо вже бути точним, то шість довгих та тонких, нерухомих відображень. Він підняв погляд. На березі справді височіли на два чи три людські зрости шість білих, не надто міцних на вигляд предметів. Спершу йому здалося, що то фігури людей, вирізьблені доісторичним скульптором; він уже бачив щось подібне у книгах із археології. Але як вони тримаються на ногах — адже ці ноги такі неприродно довгі і тонкі, а грудна клітка така непомірно широка? Наче відображення земних двоногих у кривому дзеркалі, постаті виглядають гнучкими і покрученими… З чого ж їх зроблено? Ясно, що не з каменю чи металу, бо онде вони погойдуються, ніби від вітру… І тут у Ренсома в обличчі не зосталося ні кровинки, а серце покотилося кудись додолу: то були живі істоти, вони справді рухалися, щобільше — йшли, йшли по нього! Якусь мить він із жахом дивився на їхні тонкі і неприродно довгі обличчя, обвислі носи і понуру лінію губ — все це надавало їм виразу якоїсь напівідіотської врочистості, яка личила б хіба примарам, — та вже наступної секунди несамовито кинувся тікати, проте його перехопив Дивайн.

— Відпустіть мене! — закричав Ренсом.

— Не будьте дурнем, — прошипів Дивайн, тикаючи в нього дулом револьвера.

Рейсом відчайдушно, але марно намагався вирватися з його рук. Раптом одна з істот, що стовбичили на тому березі, подала голос, звертаючись, безсумнівно, до них; високо над головами пролунав громовий і протяжний, схожий на поклик рогу, звук.

— Вони кличуть нас до себе! — тепер уже й Вестон вчепився у Ренсома й разом із Дивайном тягнув свого бранця до води. Той уперся ногами в землю, зігнувся дугою і не рухався з місця, немов упертий осел. Обидва викрадачі вже ступили на обмілину й намагалися стягнути туди і Ренсома, який, безтямно лементуючи, все старався зачепитися ногами за сушу. І тут раптом від істот, що скупчилися на протилежному березі, долинув ще один звук — цього разу не такий виразний, але ще гучніший. Вестон теж закричав, відпустив Ренсома і нараз вистрелив із револьвера — не через протоку, а кудись у воду. Тієї ж миті Ренсом побачив, у що він цілив.

До них стрімко наближалася піниста доріжка, схожа на слід від торпеди; водну блакить стрілою розрізало лискуче тіло якогось великого звіра. Дивайн вилаявся, посковзнувся і, не втримавшись на ногах, шубовснув у воду. Зовсім близько зблиснули страхітливі гострозубі щелепи, а тоді Ренсома мало не оглушили постріли з Вестонового револьвера. Почвари на другому березі і собі здійняли гучний гамір і як стій посунули до води. Ренсом ані на півсекунди не замислився над тим, що робити далі. Опинившись на волі, він притьмом метнувся за спини своїм викрадачам, оббіг корабель і стрімголов помчав просто у цілковиту невідомість. За металевою кулею владарював блакитно-фіалково-рожевий хаос, та втікач ані на мить не сповільнив крок, аби хоч трішки розглянутися навколо. Через секунду у нього під ногами заплюскотіло, і він мимоволі зойкнув від здивування: вода виявилась теплою. Та менш ніж за хвилину Ренсом знову вибрався на сухе, щодуху злетів догори невисоким схилом і зник у фіалкових сутінках серед стебел велетенських рослин.

VIII

Довго бігти у цілковито незнайомому світі після добрячого обіду та ще й після того, як цілий місяць провів у космічному кораблі, не так і просто. Десь через півгодини Ренсом уже йшов кроком, притискаючи руку до боку, який розболівся від швидкого бігу, і напружено прислухаючись — ану ж за ним хтось женеться. Гуркіт револьверних пострілів і гамір голосів (не тільки людських) позаду спочатку змінився поодинокими пострілами з гвинтівки та криками, а потім все стихло. Доки сягало око, навколо нього лишень височіли стебла велетенських рослин, що з віддаллю наче розчинялися у фіолетовій тіні. Крізь майже суцільний дах, утворений силою-силенною гігантських напівпрозорих листків, донизу потрапляли тільки окремі проблиски сонячного світла, і в лісі панували врочисті сутінки. Трохи передихнувши, Ренсом щоразу знов кидався бігти; ноги легко відштовхувалися від м’якого ґрунту, вкритого все тим же пружним рожевим килимом, до якого він вперше торкнувся ще біля люка корабля. Двічі чи тричі дорогу йому перебігали якісь маленькі руді звірки, та поза тим ліс не виявляв жодних ознак життя. Схоже, боятися наразі було нічого — якщо тільки не враховувати того, що він блукав сам-один, без їжі та води, серед незнайомих рослин, на відстані тисяч або й мільйонів миль від звіданого людьми обширу.

Та Ренсом думав не про це. Йому не йшла з голови згадка про сорнів — адже, безсумнівно, ті істоти, яким його хотіли видати, власне й були сорнами. Вони зовсім не скидалися на ті жахіття, що жили у нього в уяві, і тому він був зовсім не готовий до їхньої появи. Фантазії з книг Велса не мали до них жодного стосунку, натомість на світ повилазили пострахи, що ховаються зазвичай десь у потаємних закамарках дитячої свідомості: велетні, людожери, привиди, кістяки… Примари на ходулях, сказав він сам до себе, довговиді опудала, наче породжені уявою сюрреаліста. Проте панічний страх, який просто сковував душу в перші хвилини, минав. Ренсом відкинув думку про самогубство і постановив собі боротися до кінця. Він помолився, а тоді торкнувся рукою до ножа за поясом — це додало йому упевненості. Його охопило химерне почуття довіри і близькості до самого себе, а з язика ледь не зірвалося: «Будемо триматися разом!».

Тут, одначе, характер місцевості змінився, і це відволікло втікача від роздумів. Уже кілька годин Ренсом ішов догори положистим схилом, що праворуч стрімко здіймався вгору; вочевидь, він огинав якийсь пагорб, водночас потрохи на нього піднімаючись. Тепер же йому стали раз-по-раз траплятися невисокі гребені, які, без сумніву, відгалужувалися від узвишшя, що лежало по праву руку. Щось спонукало його не шукати обхідних шляхів, а перебиратися через ці гребені; можливо, якусь роль тут відігравали розпливчасті спогади про земну географію, які підказували йому, що, спустившись нижче, можна вихопитися на відкритий простір між лісом і водоймами, де сорнам буде значно легше його впіймати. Піднімаючись на гребені і сходячи у видолинки, він щоразу дивувався з незвичайної стрімкості схилів; в той же час долати їх було напрочуд легко. Також йому впало у вічі, що навіть найменші горбки за формою не скидалися на земні: надто вже тонкими в основі і шпичастими вони виглядали. Він пригадав, що хвилі у блакитному озері відзначалися тією ж особливістю. Піднявши очі вгору, до фіалкового листя, Ренсом пересвідчився, що й тут звучить все та ж варіація на тему пориву до неба. Хоч листки й повиростали до велетенських розмірів, вони не обвисали на кінцях; повітря було для них достатньою опорою, і згори цей ліс виглядав, напевне, морем довжелезних розкритих віял. Зрештою, і сорни, пригадав він, здригнувшись, теж неприродно витягнуті у висоту.

Ренсом достатньо знався на фізиці, аби здогадатися, що потрапив на планету, яка легша за Землю. Відтак природі тут було простіше, ніж на Землі, реалізовувати своє одвічне прагнення догори, до неба. Ця думка змусила його замислитися над тим, де ж він, властиво, опинився. Спершу йому спала на гадку Венера, проте він не був певен, більша вона за Землю чи менша; до того ж там, здається, мало б бути тепліше. Тоді це, либонь, Марс чи навіть Місяць. Спочатку останній варіант видався йому не надто вірогідним, адже при посадці на небі не було Землі, та згодом він пригадав, що чув якось про інший бік Місяця, звідки Землі не видно ніколи. Тож цілком можливо, що він оце зараз блукає зовнішнім боком Місяця; і хоч Ренсом усвідомлював, що взагалі-то вже не має вирішального значення, куди саме закинула його доля, він ще гостріше відчув свою самотність.

У багатьох видолинках Ренсомові траплялися блакитні струмки, які з шипінням поспішали вниз, у долину, що, вочевидь, лежала ліворуч від нього. Вода в них, як і в озері, була теплою, повітря над ними також нагрівалося, і складалося враження, що, вибираючись вгору і спускаючись вниз схилами, він постійно переходить із однієї кліматичної зони до іншої. Власне на контрасті з теплим видолинком Ренсом, піднявшись на черговий гребінь, відчув, що в лісі стає холодніше, а коли роззирнувся навколо, то помітив, що й світло вже не таке ясне, як раніше. У своїх розрахунках він не взяв до уваги ніч, і до того ж не мав жодного поняття, що таке ніч на Малакандрі. Сутінки густішали; подих холодного вітру пронісся поміж фіалковими стеблами, і вони захиталися, знову нагадуючи про свою дивовижну легкість та гнучкість, таку несподівану при цих велетенських розмірах. Страх і відчуття незвичності становища, в якому він опинився, відсунули було на задній план голод і втому, та тепер вони раптом нагадали про себе. Ренсом стрепенувся і змусив себе йти далі. Тим часом вітер ставав дедалі сильнішим. Вгорі в нього над головою величезні листки ніби завели повільний танок, а у просвіти поміж ними заглядало все блідіше й блідіше небо, на якому незабаром з’явилися вже перші зірки, і це втікача зовсім не втішило. Тиша покинула ліс. Ренсом нишпорив поглядом туди й сюди між височенними стеблами, остерігаючись несподіваного нападу, та бачив лишень темряву, яка швидко спадала на землю. Тепер він тільки зрадів би якомусь потічкові, адже вода тут несла тепло.

Ця думка підказала йому, як захиститися від нічного холоду. Йти далі й справді не було сенсу, позаяк годі було знати напевне, куди прямуєш — геть від небезпеки чи навпростець до неї. Небезпека тут чигала звідусіль і чатувала повсюди, байдуже, просувався він уперед чи стояв на місці, зате біля струмка можна було влаштуватися у теплі і якось перебути ніч. Тож, сподіваючись натрапити на чергову улоговину, Ренсом втомлено брів і брів лісом, аж урешті-решт став побоюватися, чи не зосталися всі видолинки позаду, й уже збирався повернути назад, коли раптом опинився на самісінькому краю стрімкого схилу, посковзнувся, з’їхав на спині донизу і зупинився просто на березі потічка. Дерева — саме так він всупереч самому собі величав тутешні рослини — стояли у цьому місці не так густо, а вода, здавалося, легенько фосфоресціювала, тож тут було світліше. Русло потічка йшло справа наліво під доволі сильним нахилом. Ренсом, неначе якийсь турист, пройшов ще трохи вгору по течії у пошуках «кращої місцинки». Схил став ще стрімкішим, а струмок обривався тут униз невеличким водоспадом. В голові у нього неясно промайнуло, що вода тече заповільно як для такого крутосхилу, але він надто втомився, щоб над цим замислюватися. Вода була явно гарячіша, ніж в озері; либонь, підземне джерело тепла знаходилося десь неподалік. Втім, набагато більше втікача цікавило, чи можна її пити. Спрага вже давно давала про себе знати, але на вигляд вода з потічка не дуже й скидалася на воду — хтозна, чи вона не отруйна. Мабуть, краще її не пити; можливо, він так зморився, що спрага не завадить йому заснути. Тож Ренсом став навколішки і тільки вмив у струмку руки, а тоді перекотився у заглибинку біля водоспаду і позіхнув.

Звук власного позіху, який йому так часто доводилося чути поночі у дитячій кімнаті, у шкільному гуртожитку й у стількох спальнях, раптом розбудив у ньому гострий жаль до самого себе. Він підтягнув догори коліна й обхопив їх руками; його пройняло дивне почуття ледь не синівської любові до свого тіла. Приклавши до вуха зап’ясток, Ренсом з’ясував, що годинник у нього зупинився і завів його. Щось тихенько бурмочучи, мало не схлипуючи, він думав про те, як десь там на далекій планеті Земля люди готуються до сну — у своїх оселях, в готелях і в океанських лайнерах, подружжя, і маленькі діти під наглядом няньок у затишних кімнатах, і пропахлі тютюном чоловіки, що збилися докупи — так тепліше — десь у корабельному кубрику чи в траншеї. Далі опиратися бажанню заговорити із самим собою було годі: «Ми потурбуємося про тебе, Ренсоме… не переживай, старий, ми тебе не покинемо». Тут йому збігло на думку, що в потічку може жити таке ж гострозубе страховисько, як і там, в озері. «Маєш рацію, Ренсоме, — пробурмотів він собі під ніс, — не варто тут ночувати. Ми тільки перепочинемо хвилинку і підемо далі. Але не тепер. Трохи пізніше…».

IX

Прокинувся Ренсом від спраги. Вночі він не змерз, хоча його одяг і натягнув вологи. Тепер на нього падало сонячне проміння, а поряд весело танцював водоспад, іскристо переливаючись всіма відтінками блакиті і відкидаючи дивні відблиски аж ген-ген на листя, що бовваніло високо вгорі. Тут на Ренсома враз накотилося усвідомлення того, в якому становищі він опинився, і йому немов камінь ліг на душу. Якби ж то не втратити вчора самовладання! Сорни, либонь, уже б його вбили, й усе це скінчилося б. Нараз він із невимовним полегшенням пригадав, що лісом блукає ще один чоловік. Як добре було б підійти до того бідолахи і сказати: «Здоров, Ренсоме!» Стривайте, стривайте… адже Ренсом — це він сам! Чи ні? А хто ж тоді був той чоловік, якого він привів до теплого потічка, вклав спати, та ще й порадив йому не пити цієї дивної води? Певне, якийсь новак, котрий тут ще не освоївся, не розібрався, що й до чого. Гаразд, хай там що каже Ренсом, пора вже нарешті напитися. Він ліг на берег і занурив обличчя в теплі струмені. Вода в потічку цілком годилася для пиття; мала, щоправда, сильний мінеральний присмак, але загалом була дуже смачна. Випив ще трохи і відчув, як прояснюється в голові, а тіло наливається силою. Боже, яка нісенітниця — немає ніякого другого Ренсома. Тепер йому стало зрозуміло, що так недовго і взагалі з’їхати з ґлузду, тож він палко помолився, а тоді привів себе до ладу. Втім, не так уже й важливо, здолає його божевілля чи ні. Може, це вже трапилося, і він насправді не ходить оце манівцями по Малакандрі, а лежить у психіатричній лікарні десь в Англії. Якби ж то була правда! Тоді він попросив би Ренсома… о ні, хай йому біс, знову починається! Втікач звівся на ноги і поспішно подався геть.

Думки у Ренсома потьмарювався що кілька хвилин, та невдовзі він навчився з цим боротися: відчуваючи наближення приступу, треба було просто припинити будь-яку розумову діяльність, образно кажучи, відключити мозок, і дозволити хвилі божевілля прокотитися через свідомість. Так чи інак зарадити цьому він не міг, тож і марно себе мучити не було сенсу; зате опісля знову ставав нормальною людиною. Набагато важливішою здавалася йому проблема їжі. Ренсом спробував відрізати шматок від «дерева». Як він і сподівався, виявилося, що стебло піддається ножеві, неначе якийсь овоч, і зовсім не подібне на деревину. Під ножем цілий велетенський організм затремтів аж до кінчиків гігантських листків — виглядало це так, начеб йому вдалося одною рукою розхитати корабельну щоглу під усіма вітрилами. Відрізаний шматок виявився ніяким на смак, одначе й неприємних відчуттів не викликав, і кілька хвилин Ренсом задоволено його жував, але проковтнути так і не зміг: стебло годилося хіба на жуйку. Та все ж, коли він відрізав щораз нові й нові шматки і їх пережовував, йому ставало трохи легше.

Сьогодні наче не треба було вже втікати так безтямно, як учора, і Ренсом просто блукав лісом, десь у глибині душі сподіваючись розшукати якусь їжу. Втім, і пошуками назвати це було складно, позаяк він і гадки не мав, чи є на Малакандрі їжа, яка годиться людині, а якби й натрапив на неї, то навряд чи впізнав би. Того ранку йому довелося пережити сильний переляк, коли, перетинаючи невелику прогалину, він раптом уздрів, що просто на нього суне якась величезна жовта проява, за нею — ще одна, а далі — хтозна й скільки таких самих істот. Тікати було пізно: вже через пару секунд Ренсом опинився в гущі цілого стада велетенських вкритих блідо-жовтим хутром істот. Найбільше вони нагадували жирафів — принаймні жодне інше порівняння не спало йому на думку, — проте були стрункіші і набагато вищі, об’їдали листя на вершечках фіалкових рослин, а часом ставали дибки і навіть робили кілька кроків на задніх ногах. Помітивши Ренсома, створіння втупилися в нього величезними вологими очима, зафоркали глибоким басом, але ворожих намірів у них, вочевидь, не було. Їхня ненажерливість просто вражала: хвилин за п’ять вони понівечили верхівки кількох сотень «дерев», впустивши до лісу потоки сонячного світла, а тоді рушили далі.

Трохи заспокоївшись, Ренсом тільки порадів такій зустрічі, адже почав було вже побоюватись, що сорни становлять єдину форму життя на цій, планеті. Тепер же йому трапилися цілком гідні представники тваринного світу, яких, либонь, можна приручити, а те, що вони їдять, ймовірно, згодиться на харч і людині. От тільки як вилізти на те «дерево»? Він роззирнувся довкола, шукаючи підхоже для здійснення цього задуму стебло, і помітив, що тварини, об’ївши листя з верхівок «дерев», відкрили його очам широку панораму. Над лісом височіли ті ж блідо-зелені піки, які він уже бачив вчора за озером із того місця, де приземлився їхній корабель.

Сьогодні до них було значно ближче. Вершини немов упиралися в небо, і йому довелося закинути голову, щоб краще їх розгледіти. Виявилося, що вони різної висоти і скидаються чи то на стовпи, чи на колони, порозставлювані як прийдеться, без жодного ладу. Деякі закінчувалися голчастими шпилями — в усякому разі, так виглядало з віддалі, — інші натомість, звужуючись знизу догори, біля вершини знову розширювалися, утворюючи своєрідні платформи, які, з погляду землянина, щомиті могли обвалитися. Ренсом помітив, що ледь не прямовисні схили помережані тріщинами і розщелинами, яких спершу, з іще більшої відстані, не було видно. Між двома піками застигла нерухома яскраво-блакитна стрічка — безперечно, далекий водоспад. Саме це остаточно переконало його, що перед ним, попри неймовірні для людського ока обриси, і справді гори. Відтак зачудування небаченим краєвидом змінилося в душі у Ренсома піднесеним захопленням. Він збагнув, що це — найповніше вираження тієї ідеї перпендикуляра, якій скорялося тут, на Малакандрі, геть усе: і тварини, і рослини, і сама земля. Порівняно з цим буянням каменю, що злітав угору, наче струмені якогось дивовижного кам’яного фонтану, і так застигав у повітрі, химерно покручений та видовжений, будь-які земні гори мали б надалі здаватися йому мало не пласкими. Від щирого захвату у Ренсома аж посвітлішало на серці.

Та вже наступної миті на душі у нього похололо: на блідому тлі гори, зовсім неподалік — до самих гір було десь із чверть милі, — у просвіті між верхівками двох рослин з’явилася постать. Вона не стояла на місці, а поволі і, здалося йому, якось скрадливо просувалася в його напрямку. Височенний зріст, мертвотна худорба, гачкуватий, начеб у злого чаклуна, ніс — він одразу ж упізнав сорна. Почвара мала вузьку голову з конічною маківкою; до прозорого тонкими, рухливими, схожими на павучі лапи руками вона розсувала стебла перед собою. Ренсома охопила ледь не інтуїтивна впевненість, що шукають саме його. Все це не зайняло й частки секунди: не встиг жахливий образ закарбуватися в нього у свідомості, як він уже стрімголов мчав у лісову гущавину.

Ренсомові помисли були спрямовані тільки на одне: зробити так, аби між ним і сорном пролягла якомога більша відстань. Він палко молився, щоб те страховисько виявилося там самотнім; хтозна, а раптом у лісі від них аж роїться, раптом вони досить розумні, щоб узяти його в кільце. Втім, так чи інакше, тепер йому залишалося лишень бігти, щодуху бігти геть, стискаючи в руці ножа. Страх наче розчинився у відчайдушному бігу, змінившись холоднокровною розважливістю. Ренсом ще ніколи не відчував себе таким готовим до останнього випробування.

Він біг тепер вниз чимдалі крутішим схилом, все швидше і швидше; невдовзі укіс став таким стрімким, що на Землі спускатися ним можна було б хіба навкарачки. Зненацька попереду щось зблиснуло. Ще хвилина — і ліс зостався позаду, а Ренсом, важко дихаючи, зупинився на березі широкої ріки і мимоволі зажмурився, засліплений сонячними відблисками, що вигравали на поверхні води. Перед ним лежала простора рівнина, густо вкрита озерами й ріками із безліччю островів та півостровів. Десь такою самою він уперше побачив Малакандру, щойно зійшовши з космічного корабля.

Звуків погоні начебто не долинало, і Ренсом приліг долілиць на березі, щоб напитися. Хай йому чорт, невже на цій планеті вода взагалі не буває холодною?! Він лежав, втупивши погляд у неспокійну блакить ріки, прислухаючись інамагаючись перевести подих, і тут зауважив, що ярдів за десять від нього на поверхню виринають бульки, утворюючи на воді кола. Зненацька вода розійшлася, і вгору, наче гарматне ядро, зметнулося щось кругле, чорне і блискуче. Ренсом побачив двійко очей і рот, облямований бородою бульбашок. Ще трішки — і якесь дивне створіння, здіймаючи бризки та паруючи на холодному повітрі, перевальцем вибралося на берег і стало на задніх лапах. Було шість чи сім футів заввишки, але відзначалося, як для такого височенького зросту, звичною для Малакандри стрункістю і тендітністю. Вкрита густою, чорною й лискучою, наче в морського котика, шерстю істота опиралася на короткі перетинчасті лапи і широкий хвіст, подібний на бобровий чи риб’ячий, мала міцні передні кінцівки, пальці на яких теж були з’єднані перетинками, і якесь складне на вигляд потовщення посередині живота, що спершу здалося Ренсомові статевими органами. Вона скидалася одночасно на пінгвіна, видру і тюленя, а якщо зважити на гнучкість тіла, то й на велетенського горностая. Велика кругла голова з густими вусами справді дуже нагадувала тюленячу, проте чоло було вище, ніж у тюленя, а рот — менший.

Трапляється, що дії, викликані страхом чи обережністю, людина виконує цілком автоматично, не пов’язуючи їх ні з почуттям жаху, ні з надією. Ренсом лежав нерухомо, з усієї сили втиснувшись у траву, бо суто теоретичні міркування підказували, що так у нього найбільше шансів залишитися непоміченим. Не відчуваючи особливого хвилювання, він незворушно відзначив про себе, що на цьому, мабуть, його пригодам і настане кінець — адже з суходолу йому загрожував сорн, а від води — великий чорний звір. Правда, в голові у нього промайнуло, що ледве чи такий рот і такі щелепи можуть належати хижакові, але він надто погано знався на зоології, аби бути в цьому упевненим.

І тут сталася подія, яка абсолютно змінила хід Ренсомових думок. Звір, вочевидь, ще його не побачив; він обтрушувався собі на березі, й далі паруючи після купання в теплій воді, аж раптом розтулив рота і видав цілу низку звуків. Власне, в цьому не було нічого дивного, та Ренсом, який ціле життя присвятив вивченню мов, одразу збагнув, що звуки ці — членороздільні. Отже, створіння говорило якоюсь невідомою мовою! Якщо тільки ви не філолог, то, боюсь, доведеться вам на слово повірити, що таке ото відкриття може справити на фахівця просто надзвичайно глибоке враження. Так, перед ним уже відкрився новий світ, проте незнана, позаземна, нелюдська мова — то було щось зовсім інше. Хтозна, чому це не збігло йому на думку, коли він почув голоси сорнів… зате тепер на нього наче зійшло одкровення. Любов до знань — це своєрідне божевілля, що може цілковито опановувати людину. Хоч Ренсом добре усвідомлював, що йому, либонь, зосталося вже недовго, він, збагнувши, що істота перед ним говорить невідомою мовою, вмить забув про те, в якому становищі опинився, і відкинув усі страхи, повністю засліплений блискучою перспективою, що враз постала у нього в уяві: він, Елвін Ренсом, — автор першого підручника малакандрійської мови! «Вступ до малакандрійської граматики», «Місячне дієслово», «Короткий марсіансько-англійський словник» — неждано-негадано у його свідомості зароївся цілий тлум заголовків. Фахівець із позаземної мови може розраховувати на найнесподіваніші відкриття. Ймовірно, йому до рук потрапить первісна форма, від якої походять усі мови, первень, що лежить у їхній основі… Не тямлячи себе, Ренсом припіднявся на лікті й уп’явся поглядом у чорну істоту. Та змовкла. Велика куляста голова повернулася, і на нього витріщилися блискучі бурштинові очі. Вітер стих, і над озером та в лісі запанувала повна тиша. Хвилина минала за хвилиною, а представники двох розділених мало не безмежним простором рас все не могли відвести очей один від одного.

Ренсом звівся на коліна. Істота відстрибнула назад, так само не зводячи з нього погляду, і знову завмерла, а тоді зробила крок уперед, і тепер уже Ренсом зірвався на ноги і трохи відбіг, проте недалеко: цікавість не давала йому втекти. Він зібрав у кулак всю свою мужність і ступив кілька кроків уперед, простягаючи руку, та істота, вочевидь, неправильно витлумачила його наміри, бо відступила на мілководдя; видно було, як під гладенькою шкурою напружилися м’язи. Там, вона, одначе, й зупинилася, адже й собі потрапила у тенета цікавості. Кожен боявся наблизитися до іншого, проте водночас хотів цього і намагався це зробити. Обидвоє відчували, що збоку, либонь, виглядають по-дурному, але на заваді ставав страх; так чи так, їх шалено, просто нестерпно тягнуло один до одного. Це було щось більше за взаємну цікавість; те, що відбувалося на березі, радше нагадувало залицяння, буцімто перший на світі чоловік зустрівся з першою жінкою. Втім, і таке порівняння ледве чи передасть всю винятковість цього моменту. Адже для чоловіка і жінки бути разом цілком природно; їм треба лишень зробити незначне зусилля, подолати слабкий опір — і вони опиняться в обіймах одне в одного. Тут натомість вперше пробували налагодити стосунки між собою представники двох хоч і розумних, а проте надзвичайно відмінних одна від одної форм життя.

Раптом малакандрієць повернувся і пішов геть. На Ренсома накотилася хвиля розчарування, дуже схожого на відчай.

— Повернись! — закричав він по-англійськи. Істота обернулася, розвела руками і щось сказала своєю незрозумілою мовою, а тоді рушила далі. Та, не пройшовши й двадцяти ярдів, вона нагнулася, підібрала щось із землі й повернула назад, тримаючи в руці (Ренсом уже подумки називав її перетинчасту передню лапу рукою) мушлю, подібну на устричну, але заокругленішу і глибшу. Зачерпнувши нею води з озера, малакандрієць підніс руку до живота. Щось забулькотіло, і Ренсом з огидою запідозрив, що істота справляє нужду просто в мушлю, проте тут-таки зрозумів, що потовщення в неї на животі — то зовсім не статеві органи й узагалі не частина тіла, а щось на взірець пояса, обвішаного якимись мішечками; власне з одного такого мішечка малакандрієць і добавив кілька краплин рідини до води у мушлі. Зробивши це, істота піднесла мушлю до своїх чорних вуст і стала пити — не закидуючи голову назад, як людина, а нахилившись вперед і втягуючи воду в себе, як п’ють, приміром, коні. Випивши, вона знову зачерпнула води і добавила до неї кілька краплин з мішечка — вочевидь, своєрідної шкіряної фляжки — на поясі, а тоді обіруч простягла мушлю Ренсомові. Витлумачити цей жест хибно було просто неможливо. Нерішуче, ледь не сором’язливо землянин ступив уперед і взяв чашу, мимоволі торкнувшись при цьому кінчиками пальців перетинки на лапі — чи то пак руці — малакандрійця, і його тілом наче пробіг незнаний досі трем, у якому достоту дивним чином відраза змішалася із щирим захопленням. По тому він підніс мушлю до рота. Додана до води рідина, безперечно, містила алкоголь; зроду ще чарка не приносила Ренсомові стільки втіхи.

— Дякую, — мовив він по-англійськи. — Щиро дякую.

Малакандрієць вдарив себе у груди і щось сказав. Спершу Ренсом не зрозумів, у чому річ, та майже відразу здогадався, що той намагається повідомити йому своє ім’я чи, ймовірніше, назву своєї раси.

— Грос! — раз у раз говорило створіння, плескаючи себе по грудях. — Грос!

— Грос, — повторив Ренсом і показав на нього, а тоді вдарив у груди себе і сказав: — Людина!

— Лю… лю… люгдина, — спробував повторити грос. Після того він підібрав жменю землі, що виднілася на самісінькому краю берега між суцільним рослинним килимом і водою:

— Гандра!

Ренсом слухняно повторив це слово, і тут йому сяйнула одна цікава думка:

— Малакандра? — сказав він запитальним тоном. Грос заходився водити туди-сюди очима і розмахувати руками, начеб намагаючись охопити весь виднокруг. Ренсом задоволено констатував, що у дечому вже розібрався: «гандра» — це «земля» як ґрунт, тоді як «Малакандра» — це «Земля» як планета. Що таке «малак», він теж невдовзі з’ясує. Мало не машинально відзначивши про себе, що «г» після «к» не вимовляється, філолог зробив перший крок у вивченні малакандрійської фонетики. Тим часом грос намагався розтлумачити йому значення слова «гандраміт». Ренсом упізнав корінь «гандра» і зауважив, що в місцевій мові є і префікси, і суфікси. Цього разу, одначе, жести гроса нічого не прояснили, і що означає «гандраміт», так і залишилося загадкою. Землянин перебрав ініціативу на себе: розкрив рота, показав на нього пальцем і зробив вигляд, буцім жує. У малакандрійському слові «їжа» чи «їсти», яке прозвучало у відповідь, містилося стільки химерних приголосних, що людина, пробуючи його відтворити, могла б хіба зламати язика, та Ренсом постарався пояснити тросові, що наразі переймається питаннями радше гастрономічного, ніж фонетичного характеру. Малакандрієць зрозумів, і тут уже землянинові знадобилося трохи часу, аби дотямити, що той запрошує його йти за ним.

Наблизившись до того місця, де грос недавно взяв мушлю, Ренсом із, либонь, не вельми вже й виправданим здивуванням побачив там човна, прив’язаного до берега. Така вже людська природа: тільки уздрівши річ, безсумнівно створену працею рук, він остаточно переконався, що грос — істота розумна, а ще вище оцінив розумові здібності гросів, зауваживши, що човен неабияк подібний на земний, хоч борти у нього й вищі і взагалі на вигляд він незвичайно крихкий та хисткий, як, зрештою, і все на Малакандрі; тільки згодом йому спало на думку запитання: «А, властиво, яким іще може бути за формою човен?» Тим часом грос видобув звідкілясь круглий таріль з якогось міцного, ледь гнучкого матеріалу, положив на нього кілька подовгастих куснів помаранчевої, схожої на губку речовини і подав Ренсомові. Той витягнув ножа, відрізав собі невеликий шматочок і з певною осторогою поклав на язик, та вже за пару секунд накинувся на їжу з вовчим апетитом. Харч нагадував боби, проте мав солодкавий присмак; для людини, яка хтозна скільки не мала в роті ані рісочки, то була цілком добра пожива. Коли Ренсом втамував перший голод, на нього з новою силою просто-таки навалилося усвідомлення того, в яке складне становище він потрапив. Величезна, подібна на тюленя істота здалася йому нестерпно зловісною. Зараз вона наче налаштована приязно… але ж на вигляд страх яка велика, ще й чорна, і він нічого, абсолютно нічого про неї не знає! У яких стосунках вона з сорнами? І чи справді така розумна, як здається?

Тільки через багато днів Ренсом навчився боротися з такими ото нападами невпевненості. Зазвичай вони траплялися, коли гросів розум спонукав сприймати його як людину. Тоді малакандрієць справляв жахливе враження — спробуйте-но лишень уявити собі людину сім футів заввишки, з гнучким, як у змії, тілом, з ніг до голови вкриту густою чорною шерстю та ще й прикрашену пишними котячими вусами! Проте, якщо подивитися з іншого боку, то була чудова тварина з блискучим коротким хутром, вологими очима, ароматним подихом і білосніжними зубами, а на додачу до всього — так, наче людей не було прогнано з раю, і всі їхні споконвічні мрії збулися, — відзначалася двома неймовірними особливостями: даром мови і неабияким розумом. Тож як людина грос викликав огиду, а як тварина — щирий захват; усе тут залежало від того, під яким кутом на нього дивитися.

Коли Ренсом попоїв і випив ще трохи міцного малакандрійського напою, грос вирішив, що час уже перебратися до човна, і зробив це у вельми своєрідний спосіб, цілком незвичний для людини і притаманний радше тваринам. Гнучке тіло дозволило йому перегнутися через борт так, що руками він вперся у дно, тоді як ноги залишалися на березі, а по тому відштовхнувся від землі — у повітрі, на висоті футів п’яти, лиш промайнули крижі та хвіст — і опинився у човні. Зробив це грос надзвичайно спритно і легко; будь-якій земній тварині відповідної комплекції таке ніколи не вдалося б.

Втім, малакандрієць тут же виліз назад на берег і показав рукою на човна. Ренсом зрозумів, що йому пропонують взяти приклад із господаря. У нього вертілося на кінчику язика одне питання, та він, звісно, не міг та й не зважився б його поставити. Чи саме гросса (згодом він дізнався, що саме так утворюється множина від слова «грос») панують на Малакандрі, а сорни, хоч зовні й більше скидаються на людей, є у них лишень напіврозумною худобою? Ренсом щиро сподівався, що так воно і є. Але ж може бути й навпаки: гросса — це домашні тварини в сорнів; у такому разі останні мають володіти просто надрозумовими здібностями. У вихованій на традиційних для земної культури образах уяві надлюдський розум неодмінно поєднувався зі страхітливим виглядом і безжальною волею. Сівши у човен до гроса, він, цілком можливо, наприкінці шляху потрапить в лапи до сорнів. З іншого боку, це, либонь, єдина нагода забратися якомога далі від лісу, де сновигають ті почвари… Тим часом грос став виявляти нетерпіння, бо, вочевидь, ніяк не міг дотямити, чому землянин поводиться так, наче не розуміє, чого від нього хочуть. Ще кілька красномовних, вже нетерплячих жестів — і Рейсом нарешті зважився. Так чи йнак, не варто було й думати про те, щоб розлучитися з гросом. Тваринна подоба останнього й далі неабияк його вражала, та прагнення вивчити тутешню мову, а, поза тим, ще й прихований десь у глибині душі несміливий, одначе дуже наполегливий потяг до незнаного розуму та усвідомлення того, що попереду просто неймовірна пригода, — все це вже пов’язало їх узами, про міцність яких Ренсом ще навіть не здогадувався. Він ступив у човен.

Сидіти у човні не було на чому, ніс та борти піднімалися над водою дуже високо, а осадка здалася Ренсомові надзвичайно малою; справді, більша частина днища взагалі не торкалася води, і йому відразу пригадалися сучасні швидкісні катери. До берега човен був припнутий чимось, що на перший погляд скидалося на мотузку, проте грос її не розв’язав, а просто розняв надвоє; десь так ми могли б розділити навпіл м’яку іриску або ковбаску з пластиліну. Опісля він всівся просто долі на кормі й узяв до рук весло — таке велетенське, що Ренсом не уявляв собі, як ним можна веслувати, аж доки не згадав, на якій легкій планеті знаходиться. Завдяки своєму високому зросту грос завиграшки перекинув весло через борт, опустив у воду і швидко відвів човен від берега.

Перші кілька хвилин вони пливли протокою завширшки не більше ста ярдів, береги якої поросли фіалковими деревами, далі обігнули мис, і перед Ренсомом відкрився широченний водний простір — велике озеро, мало не море. Грос спрямував човна геть від берега, уважно позираючи по боках і постійно змінюючи курс. Блакитний обшир навколо ставав щораз ширшим і ширшим, а відблиски сонця від поверхні сліпили очі. Над водою стояла парка задуха, і землянин зняв спочатку шапку, а тоді й куртку, чим страшенно здивував гроса.

Ренсом обережно звівся на ноги й обвів поглядом малакандрійський краєвид, який тепер широко розкривався перед ним навсібіч. Попереду і позаду виблискувало у сонячному промінні озеро, ніби всміхаючись до блідо-блакитного неба. То тут, то там виднілися острови. Він звернув увагу на те, що сонце стояло просто над головою: вочевидь, вони перебували у малакандрійських тропіках. Обабіч, по краях озера, тягнувся справдешній лабіринт островів і проток; суходіл там майже всюди заріс височенними фіалково-рожевими рослинами, що звіддалік нагадувала якесь дивоглядне пташине оперення. За цією заболоченою місциною чи, радше, низкою архіпелагів по обидва боки зубцюватою стіною здіймалися блідо-зелені гори (Ренсомові все ще важко було називати їх горами — надто вже тонкими, витягнутими вгору, гострими й хисткими вони виглядали). По правому борту до них було не більше милі, і від води їх відокремлювала тільки вузька смужка лісу. Натомість ліворуч вони знаходилися значно далі, миль за сім, та через це аж ніяк не втрачали своєї величавості. Гори тягнулися пообіч озера, скільки сягало око, як уперед, так і назад. Властиво, вони пливли затопленим дном величного каньйона миль десять завширшки і хтозна скільки завдовжки. За гірськими піками, а подекуди й вище за них багато де виднілися величезні хвилясті нагромадження червонястого кольору, які Ренсом учора прийняв було за хмари. Скидалося на те, що інших долин за горами немає; гірські пасма радше виконували роль увінчаних зубчастими вежами бастіонів на підступах до безмежного плоскогір’я, яке де-не-де піднімалося вище за їхні вершини. Власне цим плоскогір’ям і замикався малакандрійський обрій і праворуч, і ліворуч. Тільки спереду й позаду планету ніби розсікала широка ущелина, яка тепер уявлялася Ренсомові тріщиною у поверхні плоскогір’я.

Він спробував запитати у гроса, що являє собою хмароподібне червоне громаддя, однак перекласти це запитання мовою знаків виявилося надто складним завданням. Жваво жестикулюючи — надзвичайно гнучкі передні кінцівки мешканця Малакандри метлялися при цьому у повітрі, наче два батоги, — грос став відповідати; він, вочевидь, вирішив, що землянина цікавить ціла височина загалом. Називалася вона «гарандра». Залита водою низина — ущелина або ж каньйон — мала назву «гандраміт». Ренсом про себе відзначив: «гандра» — земля; «гарандра» — висока земля, гори; «гандраміт» — низька земля, долина. Словом, височина і низовина. Тільки згодом він дізнався, як багато значила для мешканців Малакандри ця притаманна їхній планеті географічна відмінність.

На цей час вони, напевне, сягнули місця, куди так старанно правував грос, бо він раптом витягнув весло з води й увесь напружився. Тієї ж миті човен затремтів і стрілою полетів уперед. Грос, либонь, скористався якоюсь течією. Через кілька секунд вони вже мчали озером із швидкістю не менше п’ятнадцяти миль за годину, різко підстрибуючи на химерних, одержимих ідеєю перпендикуляра малакандрійських хвилях. Такого Ренсом не зазнавав на Землі навіть за найбільшої хитавиці. У пам’яті зринули не надто приємні спогади про службу у війську, коли йому доводилося їхати верхи на коні, який ішов риссю. Лівою рукою він вчепився за планшир, а правою знай витирав піт з чола, бо задуха, що здіймалася над водою, ставала просто нестерпною. Можливо, тутешня їжа, а тим більше напої й не надто годяться для людського шлунка… Дяка небу, він ніколи не страждає морською хворобою… ну, майже ніколи… ну, принаймні…

Ренсом квапливо перехилився через борт, і в обличчя йому вдарив жар, що йшов від блакитної води; у глибині під човном, здавалося, звиваються довгі сріблясті вугрі. Приступи нудоти повторювалися раз за разом. Він ясно пригадав собі, як соромно було, коли йому якось стало погано просто під час дитячого пікніка… давно-давно, на тій планеті, де він з’явився на світ. Тепер його охопило таке ж почуття сорому, як і тоді. Зовсім не у такому жалюгідному вигляді мав би перший представник людства постати перед розумною істотою з далекого космосу! Цікаво, а грос розуміє, що оце з ним діється? Їх узагалі коли-небудь нудить? Тремтячи всім тілом і постогнуючи, він перевалився назад у човен. Грос пильно дивився на нього, проте прочитати щось на його вусатій морді було годі; минуло немало днів, доки Ренсом навчився розбиратися в міміці малакандрійців.

Тим часом течія ставала дедалі швидшою. Описавши довжелезну криву, вони майже впритул підійшли до протилежного берега, повернули назад, тоді знову перетнули озеро, просуваючись вперед якимись чудернацькими спіралями та вісімками, а навколо миготіли зубчасті гори і фіалковий ліс. Від усього цього Ренсому мало не забивало памороки. У його свідомості звивистий шлях їхнього човна міцно переплівся з нудотними вигинами сріблястих вугрів. Він швидко втрачав інтерес до Малакандри: складалося враження, що відмінність між Землею та іншими планетами абсолютно несуттєва у порівнянні з разючою несхожістю між сушею і водою. «А раптом гроси взагалі живуть на воді?» — розпачливо промайнуло у нього в голові. Якщо виявиться, що вони мають провести ніч у цьому хисткому човнику…

На щастя, Ренсомові довелося отак мучитися не надто довго. Настала благословенна мить, коли хитавиця припинилася, а швидкість упала, й він побачив, що грос квапливо табанить веслом. Береги в цьому місці сходилися ближче, утворюючи вузьку протоку, де вода люто шипіла й вирувала — вочевидь, там було не дуже глибоко. Грос вистрибнув за борт, заливши човен цілим водоспадом теплої води; Ренсом, все ще тремтячи, обережно подався за ним. Вода сягала йому до колін. На його превелике здивування, грос без жодного видимого зусилля підняв човна з води, поклав собі на голову і, притримуючи одною рукою, пішов до берега, випроставшись наче грецька каріатида. Вони пройшли кількасот кроків — якщо тільки ті широкі дуги, що їх завдяки' надзвичайно рухливим суглобам описував своїми короткими ніжками грос, можна назвати кроками, — і невдовзі перед Ренсомом розкрився новий краєвид.

Попереду, долаючи перекат, бурхливо нуртувала вода, а далі, на відтинку завдовжки десь із півмилі, виднілася ціла низка порогів і водоспадів. Рівень ґрунту тут різко знижувався. За крутосхилом дно каньйона — чи то пак гандраміта — знову вирівнювалося, проте вже значно нижче від того місця, де вони зараз перебували. Стіни каньйона залишались такими ж високими, та все ж довколишню місцевість можна було розгледіти досить непогано. І праворуч, і ліворуч за гірськими пасмами розляглися широкі простори плоскогір’я; де-не-де там виднілися все ті ж хмароподібні рожеві громаддя, та переважно до самого обрію тягнулася бліда, пласка і гола рівнина. Вершини гір тут просто облямовували справжню височину, оточуючи її десь так, як нижні зуби оточують язик. Ренсома вразив різкий контраст між гарандрою і гандрамітом. Ущелина простягнулася перед ним, наче намисто із коштовних каменів, які вигравали фіалковими, сапфірово-блакитними, жовтими та рожевувато-білими переливами; вкритий лісом суходіл і всюдисуща вода, що то зникала з очей, то з’являлася знову, укладалися у надзвичайно багатий та різнобарвний візерунок. Малакандра нагадувала Землю значно менше, ніж йому здалося спочатку. Гандраміт не був звичайною долиною, дно якої піднімається й опускається разом із горами; він узагалі не мав до гір жодного відношення, а являв собою радше велетенську тріщину чи ущелину, яка розтинала пласке узвишшя гарандри і мала в різних місцях різну глибину. Тільки тепер Ренсом запідозрив, що саме гарандра й була «справжньою» поверхнею планети; такого висновку, ясна річ, дійшов би будь-який земний астроном. Гандраміт же, здавалося, не мав кінця: скільки діставав зір, він біг барвистою стрічкою прямо, звужуючись у перспективі, аж доки не сягав виднокраю, де врізався літерою «V» в лінію горизонту. Якщо дивитися вперед, то ущелина була добрих сто миль завдовжки; крім того, Ренсом прикинув, що відучора залишив позаду ще миль тридцять-сорок.

Доки вони спускалися повз пороги та водоспади туди, де можна було знову опустити човна на воду, Ренсом продовжував вивчати місцеву мову і з’ясував, як буде по-малакандрійськи «човен», «поріг», «вода», «сонце» і «нести»; останнє викликало в нього особливе зацікавлення, адже було першим дієсловом, яке він засвоїв. Поза тим, грос довго намагався втовкмачити йому певне співвідношення, що базувалося на протиставленні таких пар слів: «гросса-гандраміт» і «сероні-гарандра». Ренсом вирішив, що, очевидно, «гросса», себто гроси, живуть унизу, в гандраміті, а «сероні» — вгорі, на гарандрі. «Але хто такі „сероні“?» — замислився він. Ледве чи відкриті простори гарандри надаються для життя… Можливо, подумалось йому, у гросів є якась міфологія (у нього не було сумнівів, що місцеве населення перебуває на дуже низькому щаблі розвитку), і «сероні» — то їхні боги чи демони.

Вони знову сіли в човна і попливли; приступи нудоти й далі мучили Ренсома, хоч тепер повторювалися щораз рідше й рідше. Лишень через кілька годин йому спало на думку, що «сероні», цілком можливо, є множиною від «сорн».

По праву руку від них котилося донизу небосхилом сонце. Воно опускалося до обрію швидше, ніж на Землі — принаймні, у знайомих Ренсомові широтах, — і його захід не осяював тутешнє безхмарне небо пишними барвами. Була ще якась невловна, ледь помітна для ока відмінність, та заки він встиг окреслити її бодай подумки, сонячний диск уже пірнув за чорні на золотому тлі верхівки шпилястих гір, і гандраміт поринув у темряву. Ліворуч, на сході, плоскогір’я гарандри ще відсвічувало блідо-рожевим — далека й оповита дивним спокоєм рівнина, схожа на якийсь інший, ближчий до царства духа світ.

Незабаром вони знову пристали до берега і попростували кудись углиб фіалкового лісу. Після пережитої хитавиці у Ренсома ще трохи паморочилася голова, тому часом суходіл погойдувався у нього перед очима і наче тікав з-під ніг. Він дуже втомився й у дедалі густіших сутінках йшов уперед ніби в якомусь напівсні. Ось попереду між деревами заблищало світло; там горіло вогнище, кидаючи вгору відблиски на велетенське листя, між яким виднілися мерехтливі зорі. Ренсомові здалося, що його враз зусібіч обступили десятки гросів. Тепер, коли їх юрмилося навколо так багато, вони скидалися на тварин набагато більше, ніж його самотній провідник. Землянин трохи злякався, але значно сильнішим за страх виявилося почуття того, що він тут абсолютно, цілковито чужий. Йому потрібні були люди — будь-які люди, навіть Вестон із Дивайном. Ренсом так знесилів, що вже взагалі не реагував на ці круглі голови та вкриті шерстю морди, на яких годі щось прочитати. Аж тут поміж дорослими до нього пробралися жваві дитинчата, малята, щенята — називайте їх, як хочете, — і йому відразу полегшало на серці, такі вони були милі та гарненькі. Він поклав руку на чорну голівку і всміхнувся; дитинча тієї ж миті перелякано сахнулося вбік.

Згодом Ренсом майже нічого не міг згадати про той вечір. Він щось їв та пив, довкола все снували чорні постаті, у світлі багаття зблискували дивні очі… Врешті-решт він опинився у якомусь темному місці, вочевидь, під дахом, і заснув.

XI

Відтоді, як Ренсом прийшов до тями на космічному кораблі, він постійно думав про свою неймовірну міжпланетну мандрівку та про те, чи є в нього якісь шанси повернутися додому Однак думки про саме перебування на іншій планеті чомусь ніколи не завдавали йому клопоту, і тепер він щоранку прокидався у щирому зачудуванні, адже не летів на Малакандру і не тікав із неї, а просто на ній жив: спав, їв, гуляв, купався, ба навіть з плином часу став розмовляти. Особливо гостро Ренсом відчув це, коли тижнів через три після прибуття вибрався на прогулянку ближніми околицями. Ще через кілька тижнів у нього вже були свої улюблені куточки й улюблені страви; стали з’являтися і нові звички. Скажімо, він уже міг з першого погляду відрізнити гроса-самця від самки, та й морди, чи то пак обличчя тросів перестали здаватися йому однаковісінькими. Гйої, який, власне, і знайшов його колись далеко на північ звідси, був зовсім не подібний на сиволицього поважного Гногру, який щодня навчав Ренсома малакандрійської мови. Дітвора виглядала ще інакше, і саме до дітей його тягнуло найбільше. Вони ще не повиростали, і, спілкуючись з ними, можна було забути про те, що троси — розумні істоти, та не перейматися бентежною загадкою природи, яка помістила розум у нелюдському тілі; вони скрашували його самотність, так, наче йому вдалося привезти з собою з Землі кількох вірних псів. Діти, зі свого боку, виявляли неабиякий інтерес до чудернацької безшерстої істоти, яка зненацька з’явилася серед них, тож у них, а відтак і в їхніх матерів Ренсом мав великий успіх.

Поступово його перші враження про громаду тросів змінювалися. Спершу він дійшов висновку, що у своєму культурному розвитку троси перебувають на стадії палеоліту. Ріжучих знарядь у них було небагато — головно кам’яні ножі. Гончарство, либонь, щойно зароджувалося, бо йому на очі потрапило лише кілька незграбних посудин, у яких варили страву; інших способів приготування їжі тут не знали. За горнята, тарілки та черпаки гросам правили мушлі на взірець тієї, з якої Ренсома вперше почастували місцевим напоєм, а молюски, які жили в цих мушлях, становили єдину тваринну їжу. Натомість всіляких рослинних наїдків тут виявилася сила-силенна; деякі з них мали достоту вишуканий смак. Навіть блідо-рожева трава, що вкривала цілий гандраміт, годилася на харч, і якби Гйої не натрапив на Ренсома і той помер від голоду, то була б голодна смерть за багатим столом. Втім, гроси цю траву («гонодраскруд») не надто полюбляли і їли хіба під час тривалих мандрів за браком чогось кращого. Жили вони у куренях із жорсткого листя, які з вигляду нагадували вулики, а свої селища — в околиці їх налічувалося ще кілька — завжди розташовували на берегах річок, щоб використовувати їхнє тепло, недалеко від стін гандраміта, де вода була найгарячішою. Спали гроси просто на землі. Єдиним різновидом мистецтва у них виявилася поезія, поєднана з піснею; групи з чотирьох гросів вправлялися у ній майже щовечора. Соліст декламував мелодійним речитативом, а троє решта — іноді по одному, іноді разом — час від часу переривали його наспівну мову піснею. Ренсомові так і не пощастило з’ясувати, були ці пісні просто ліричними вставками чи укладалися у своєрідний драматичний діалог, породжений оповіддю соліста. Мелодику гросів він так і не збагнув. Голоси у них звучали приємно, і гармонія, здавалося, не різала людське вухо, але ритм зовсім не узгоджувався з земними уявленнями про рівномірне чергування. Попервах і те, чим, власне, займається плем’я чи рід, було для Ренсома таємницею. То одні, то інші гроси постійно кудись на кілька днів зникали, а тоді з’являлися знову. Часом хтось вирушав збирати молюсків, інші часто відпливали човнами — але куди й навіщо, він не знав. Якось йому трапилося побачити, як цілий караван гросів подався кудись суходолом, причому кожен із них ніс на голові вантаж рослинної їжі. Очевидно, на Малакандрі існувала торгівля.

Вже першого тижня Ренсом побачив сільськогосподарські угіддя гросів. Десь за милю від селища вниз по гандраміту починався широкий безлісий простір, вкритий низькою м’ясистою рослинністю, переважно жовтого, помаранчевого і синього кольору; далі височіли якісь салатоподібні рослини заввишки з земну березу. Там, де вони нависали понад теплою водою, на нижніх листках можна було лежати, легенько погойдуючись і вдихаючи їхній ніжний аромат. Довго залишатися без руху під відкритим небом у гандраміті вдавалося хіба біля води; деінде було надто холодно, десь так, як на Землі ясним зимовим ранком. Ці угіддя спільно обробляли мешканці довколишніх селищ, до того ж у них існував досить чіткий розподіл праці. Гроси напрочуд організовано збирали врожай, сушили його, переносили до сховищ та зберігали, і навіть удобрювали ґрунт на своїх «нивах»; крім того, Ренсом підозрював, що принаймні деякі водяні протоки були штучного походження.

Та справжній переворот у його поглядах на гросів відбувся тоді, коли він опанував малакандрійську мову достатньо, щоб розповісти їм про себе, й у відповідь на їхні запитання сказав, що спустився з неба. Гногра відразу ж перепитав, з якої він планети (чи «землі» — гандри). Ренсом навмисне виклав перед тросами «дитячу» версію своєї появи у їхньому світі, вважаючи, що нічого складнішого вони не зрозуміють, а тому трохи збентежився, коли Гногра заходився детально пояснювати йому, що у небі жити не можна, бо там немає повітря, тож він, напевне, тільки пролетів через небо, вирушивши з якоїсь гандри. Виявилося, що йому не до снаги відшукати Землю на зоряному небі; гроси немало з цього подивувались, а тоді самі вказали на яскраву планету, що висіла невисоко над обрієм на заході — трохи південніше від того місця, де сховалося за виднокіл сонце. Ренсома вразило те, що вони обрали саме планету, а не зірку Невже гроси щось тямлять в астрономії? На жаль, він ще не вивчив мову настільки, щоб як слід розібратися в цьому питанні, тож лише поцікавився, як називається та яскрава планета на західному небосхилі. Йому відповіли, що це Тулкандра — «мовчазна планета» або «мовчазний світ».

— А чому ви називаєте її «тулк»? — здивувався Ренсом. — Чому «мовчазна»?

Відповіді не знав ніхто.

— Це відають сероні, — озвався Гногра. — У таких речах розбираються власне вони.

По тому гроси запитали, як він дістався до Малакандри. Ренсом зробив незграбну спробу описати космічний корабель, і знову почув:

— На таких речах знаються сероні.

Чи прибув він сам-один? Ні, з ним прилетіло ще двоє таких самих, як він, істот, проте вони виявилися поганими людьми (мовою гросів це звучало як «криві люди» — іншого відповідника годі було підібрати) і хотіли його вбити, та він утік. Гроси збагнули далеко не все з Ренсомової розповіді, проте врешті-решт дійшли висновку, що йому слід податися до Оярси. Оярса його захистить. Він поцікавився, хто такий Оярса, та зрозумів тільки таке: по-перше, Оярса живе в Мелділорні; по-друге, знає все і править всіма; по-третє, перебував там споконвіку; і по-четверте, не є ні гросом, ні одним із сероні. Ренсом, і далі перебуваючи під впливом своїх початкових уявлень, запитав, чи не Оярса створив світ. У відповідь гроси обурено загули: невже на Тулкандрі не знають, що світ створив Малелділ Юний, який ним і править? Таж це відомо кожному малюкові! Тоді Ренсом спитав, де живе Малелділ.

— Разом зі Древнім.

Землянин не надто второпав відповідь — що за Древній? — і спробував ще раз:

— А де живе Древній?

— Він не з тих, яким треба десь жити, — відказав Гногра.

З подальших пояснень Ренсом збагнув небагато, та все ж достатньо, щоб відчути певне роздратування. Відколи він переконався, що гроси — розумні істоти, до нього частенько навідувалася думка відкрити їм очі на правди істинної віри, а тепер вийшло так, що він сам опинився в ролі дикуна, якому переповідають основні відомості про цивілізовану релігію. Низка запитань і відповідей справді скидалася на такий собі короткий катехизм гроської віри. Невдовзі стало зрозуміло, що Малелдід — це неподільний, безплотний та безпристрастний дух.

— Він — не гнау, — пояснили гроси.

— Що таке гнау? — запитав Репсом.

— Ти — гнау Я — гнау. Сероні — гнау. Пфіфльтріґи — гнау.

— Пфіфльтріґи? — перепитав він.

— Більш ніж за десять днів дороги на захід, — взявся розповідати Гногра, — гарандра переходить не у гандраміт, а в широку, відкриту навсібіч долину. З півночі на південь її можна перейти за п’ять днів, а зі сходу на захід — за десять. Ліси в тому краю не такі, як тут, — вони сині і зелені. Долина та дуже глибока, вона сягає коріння світу і в ній криються найкращі багатства землі. Там живуть пфіфльтріґи. Вони полюбляють ритися в землі, а те, що добувають, потім розм’якшують на вогні і виготовляють різні речі. Пфіфльтріґи — дрібний народець, менші за тебе, у них видовжені морди, бліда шкіра і довгі руки, а ще вони завжди чимось заклопотані. Ніхто із гнау не зрівняється з ними у виготовленні всілякої всячини, як, приміром, ніхто не зрівняється з нами у співі. Покажіть люгдині щось із їхньої роботи.

Він сказав кілька слів одному з молодших гросів, і той приніс звідкілясь невелику чашу. Щоб краще бачити, Ренсом присунувся ближче до багаття — чаша була, безперечно, з золота. Тепер йому стало зрозуміло, чому так зацікавився Малакандрою Дивайн.

— Тут багато такої речовини? — запитав він.

Так, була відповідь, її можна намити мало не в кожній річці. Але найбільше її власне у пфіфльтріґів, там вона найкраща, і саме пфіфльтріґи найліпше знаються на тому, як її обробляти. У них вона зветься «арбол гру» — «сонячна кров».

Ренсом заходився розглядати чашу. Її вкривало майстерне гравірування. Можна було розгледіти зображення гросів, якихось менших тварин, дуже схожих на жаб, і, зрештою, сорнів. Він вказав на останніх, і відповідь тільки підтвердила його підозри:

— Це — сероні, вони живуть майже на самій гарандрі, у великих печерах.

Подібні на жаб тварини — чи, радше, створіння з головою тапіра і жаб’ячим тілом — виявилися пфіфльтріґами. Тут було над чим поміркувати. Скидалося на те, що на Малакандрі існували три різні раси розумних істот, і жодна з них ще не винищила інші. Ренсом вважав, що для нього дуже важливо дізнатися, яка раса посідає панівне становище.

— А які гнау правлять? — запитав він.

— Править Оярса, — прозвучало у відповідь.

— Він — гнау?

Це питання гросів трохи збентежило. На їхню думку, у таких речах краще розбиралися сероні. Можливо, Оярса і гнау, але хіба якийсь дуже інакший гнау, відмінний від інших, адже він не знає смерті і не має дітей.

— Значить, сероні знають більше, ніж гроси?

Гроси засперечалися між собою, ніхто не міг дати чіткої відповіді. Кінець кінцем з’ясувалося, що сероні — чи то пак сорни — зовсім не можуть дати собі раду з човном; не зуміють добути молюска, хоч би й помирали від голоду; кепсько плавають; не знаються на віршуванні, і навіть коли гроси складають для них вірші, можуть второпати тільки найпростіші. Проте, з іншого боку, саме сероні найкраще розбираються у зірках і розуміють та тлумачать неясні висловлювання Оярси; від них можна почути про те, що відбувалося на Малакандрі в ті прадавні часи, про які ніхто інший вже нічого не пам’ятає.

«Ага, отже сероні — інтелігенція, — подумав Ренсом. — Очевидно, вони і є справжніми правителями, хоч це й приховують».

Він спробував дізнатися, що сталося б, якби сорни скористалися своєю мудрістю, щоб змусити гросів працювати на себе, — ясніше висловити свою думку малакандрійською мовою йому не вдалося (інакше це звучало б набагато жорсткіше: «…використали свій науковий потенціал для експлуатації сусідів, що перебувають на нижчому щаблі розвитку»). Втім, його старання пропали намарне: щойно гроси згадали про те, що сорни погано сприймають поезію, як розмова відразу перейшла в літературне русло, і з подальшої запальної дискусії, яка, либонь, точилася навколо питань поетичної майстерності, він не збагнув ані слова.

Звісно, Ренсом розмовляв з тросами не тільки про Малакандру. Навзамін доводилося вдовольняти їхню цікавість стосовно Землі, а це виявилося для нього зовсім не простою справою. По-перше, він трохи розгублено з’ясував, що знає про свою рідну планету не так уже й багато; по-друге, частину правди йому конче хотілося просто приховати. У нього не було наміру детально розповідати малакандрійцям про такі звичні для людства війни чи про перегини епохи індустріалізації. Він добре пам’ятав, чим закінчилися мандрівка на Місяць для Велсового Кейвора. Коли гроси заходилися наполегливо розпитувати про людей — «люгдин», як вони їх називали, — Ренсома охоплювало збентеження, ніби йому пропонували привселюдно роздягнутися. Крім того, він не збирався розказувати про те, що його привезли на Малакандру, аби віддати сорнам, бо з дня на день все більше переконувався: правлять на цій планеті саме сорни. Але навіть те, що він розповів, подіяло на уяву гросів, як іскра на сухий хмиз. Всі поголовно почали складати поеми про дивну гандру, де рослини тверді, наче камінь, трава зелена, ніби гори, вода холодна і солена, а «люгдини» живуть просто на гарандрі.

Втім, ще більше їх зацікавила розповідь про гострозубого водяного хижака, від якого Ренсом утік вже в їхньому світі, ба навіть у їхньому гандраміті. Гроси зійшлися на думці, що то була гнакра, і страшенно розхвилювалися, бо гнакри в долині не бачили вже хтозна скільки років. Молодь тепер не розлучалася зі зброєю — примітивними списами з кістяними наконечниками, — а в дітлахів улюбленою забавою стало гратися на мілководді у полювання на гнакру, хоч стурбовані матері й намагалися не підпускати їх до води. Словом, звістка про водяну почвару неабияк пожвавила життя у селищі. Гйої якось вирішив попоратися біля свого човна, і Ренсом пішов з ним. Йому хотілося бути корисним, до того ж він уже трохи навчився давати собі раду з нехитрими знаряддями гросів. Вдвох вони вирушили до протоки неподалік, де стояв човен.

Ренсом ішов за Гйої вузькою стежиною, коли їм трапилась самка-грос, зовсім юна, сливе ще дитина. Вона щось говорила, проте зверталася не до них, бо погляд її був спрямований кудись убік, ярдів за п’ять від того місця, де вони проходили.

— З ким ти розмовляєш, Гріккі? — здивувався Ренсом.

— З елділом.

— А де він?

— Хіба ти не бачиш?

— Та ні, нічого не бачу.

— Та онде ж він! — вигукнула вона. — Ой, уже зник. Невже ти його не бачив?

— Ні…

— Чуєш, Гйої?! Люгдина не бачить елділа!

Та до Гйої її слова не долетіли — він уже пройшов далі. Ренсом вирішив, що Гріккі просто собі забавляється, точнісінько так, як це роблять діти на Землі. Він пришвидшив крок і за кілька секунд наздогнав гроса.

XII

Вони провозилися з човном до полудня, а тоді розляглися на траві біля теплого потоку й узялися до обіду. Схожа на приготування до війни підготовка до полювання на гнакру дала Ренсомові нагоду поставити тросові кілька запитань. Він не знав, як буде по-малакандрійськи «війна», тому спитав, як умів:

— Чи буває, що сероні, гроси чи пфіфльтріґи ось так, зі зброєю в руках, ідуть одні проти одних?

— А навіщо? — здивувався Гйої.

Пояснити це було непросто.

— Наприклад, — мовив урешті-решт Ренсом, — одні щось мають, але не хочуть дати іншим, а тим конче треба… Чи застосують кінець кінцем ті другі силу? Чи скажуть: «Дайте нам те, що нам потрібно, або ми вас переб’ємо»?

— Що ж вони можуть вимагати?

— Ну, приміром, їжу.

— Якщо іншим гнау потрібна їжа, то як же їм не дати? Ми часто так і робимо.

— А якби вам самим не вистачало?

— Малелділ зволив, щоб рослини ніколи не переставали рости.

— Але ж, послухай, Гйої, якщо у вас буде щораз більше й більше дітей, то хіба Малелділ розширить гандраміт, щоб їжі вистачило всім?

— На таких речах краще знаються сероні. Але навіщо нам більше дітей?

Ренсому важко було на це відповісти, та все ж він зважився:

— Хіба для гросів зачинати дітей — не насолода?

— Ще й яка насолода, люгдино. Ми називаємо її любов’ю.

— У нас людина, зазнавши насолоди, хоче її повторити, спочатку раз, потім ще раз і ще раз… Так може народитися стільки дітей, що їх годі буде прогодувати.

Гйої довго обмірковував почуте.

— Ти хочеш сказати, — зрештою поволі заговорив він, — що ви можете робити це не протягом року чи двох у своєму житті, а знову і знову?

— Так.

— Але навіщо? Хіба можна хотіти їсти, коли щойно пообідав, або спати після того, як виспався? Не розумію…

— Але ж ми обідаємо щодня. А ти кажеш, що любов приходить до гроса тільки раз у житті.

— Зате сповнює ціле життя. В юності грос шукає свою обраницю, упадає за нею, зачинає дітей, виховує їх,а потім згадує про все це, ніби знову переживаючи, й перетворює на вірші та мудрість.

— Невже йому достатньо просто згадувати про насолоду?

— Це все одно, що сказати: «Невже мені достатньо просто їсти їжу?».

— Не розумію.

— Насолода стає справжньою насолодою тільки тоді, коли про неї згадуєш. Ти, люгдино, говориш так, наче насолода — це одне, а спогади про неї — зовсім інше. Але ж вони є одним цілим. Сероні пояснили б усе це краще за мене, та в пісні я сказав би краще за них. Те, що ти називаєш спогадом, завершує і довершує насолоду так само, як «краг» завершує і довершує поему. Коли ми з тобою зустрілися, то була всього лишень мить, яка швидко минула, майже ніщо. Ми знаємо про неї дуже мало. Справжня зустріч з тобою — це те, як я згадуватиму її, коли настане пора вмирати, те, чим вона стане в мені до того часу. А та перша мить — то тільки початок. Ти розповідав, що у вашому світі є поети. Хіба вони не навчають вас усьому цьому?

— Деякі, мабуть, і справді навчають… — мовив Ренсом. — Але навіть якщо говорити про пісні, хіба тросові ніколи не хочеться знову почути якусь чудову строфу?

На жаль, Гйої у своїй відповіді вжив два слова, точне значення яких Ренсомові на той час ще не вдалося з’ясувати. Наскільки він розумів, обидва ці дієслова означали «прагнути», «жадати», проте гроси їх чітко розрізняли і навіть протиставляли. Тож для нього тросова відповідь прозвучала десь так: цього прагнув би кожен («вонделоне»), але ніхто при здоровому Глузді не став би цього прагнути («глунтеліне»).

— Достоту, — провадив далі Гйої, — добре, що ти заговорив про пісні. Це чудовий приклад, позаяк найвишуканіша строфа набуває довершеності лишень завдяки всім строфам, що йдуть за нею. Повертаючись до неї, часом з’ясовуємо, що вона не така вже й доладна, як здавалося спочатку. Отже, повернувшись, можна просто її знищити. Так буває у добрій пісні.

— А в кривій пісні, Гйої?

— Кривих пісень ніхто не слухає, люгдино.

— Гаразд, тоді що ти скажеш про любов у кривому житті?

— Хіба може бути кривим життя гнау?

— Невже ти хочеш сказати, Гйої, що кривих гросів узагалі не буває?

Грос замислився.

— Мені доводилося чути про щось подібне, — озвався він зрештою. — Кажуть, іноді трапляється, що дитина, сягнувши певного віку, починає поводитися якось дивно. Подейкували, що в одної такої з’явилося бажання їсти землю. Можливо, й був де-небудь грос, якому хотілося, щоб роки любові у його житті продовжилися. Я про таке не чув, але все може бути. Зате я чув пісню про ще дивніші речі: начеб жив колись дуже давно в іншому гандраміті один грос, який бачив усе, сказати б, подвійно: два сонця на небі, дві голови на шиї… Так от, кажуть, кінець кінцем розум у нього так потьмарився, що йому забаглося мати двох подруг. Ти, звісно, можеш мені не вірити, але в пісні мовиться, що він любив двох гресні.

Тепер задумався вже Ренсом. Якщо Гйої каже правду, то перед ним — вид живих істот, якому від природи властива цнотливість, моногамія. Хоча, якщо добре розважити, то що тут аж такого дивного? Відомо ж, що деякі тварини шукають собі пару лишень у шлюбний період; якщо вже природа створила таке чудо як статевий потяг, то хіба не могла вона піти ще далі і зробити так, щоб кожен не з огляду на норми моралі, а суто інстинктивно відчував цей потяг тільки до однієї особи протилежної статі? Він навіть туманно пригадував, що десь чув, ніби якісь «нижчі» земні тварини від природи моногамні. Так чи інакше, було очевидно, що у гросів необмежене народження дітей і подружня невірність фактично неможливі. І тут, нарешті, йому сяйнуло: властиво, головна загадка криється не в гросах, а в людях. Звісно, трохи дивно, що у гросів такі інстинкти, але набагато дивніше, що ці інстинкти майже збігаються з недосяжними ідеалами далекого-далекого людського роду, власні інстинкти якого знаходяться зараз у такому жалюгідному стані… Які події в історії людей могли так на них вплинути? Та тут Гйої заговорив знову:

— Безперечно, такими нас зробив Малелділ. Де б ми брали їжу, якби у кожного було двадцятеро дітей? Крім того, життя стало б просто нестерпним, якби ми постійно тільки те й робили, що прагнули повернути якийсь день чи рік. Але ж нам відомо, що кожен прожитий день сповнює ціле життя очікуванням і спогадами, які, власне, і становлять сутність цього дня.

Десь у глибині душі Ренсом відчув роздратування тим, що його світ так поступається світові мешканців Малакандри, і буркнув:

— А все ж Малелділ підсунув вам гнакру.

— Ну, це зовсім інше. Я прагну вбити гнакру так само, як вона прагне вбити мене. Я мрію бути у першому човні і першим ударити списом, уздрівши її чорні щелепи. Якщо ж вона принесе смерть мені, то мій народ мене оплаче, і на моє місце стануть мої брати. Але ж ніхто не хоче, щоб усі гнеракі зникли; я теж цього не хочу. Як тобі це пояснити… адже ти не розумієш наших поетів! Гнакра — наш ворог, проте водночас ми її любимо. Коли вона позирає вниз із водяної гори на півночі, де приходить на світ, ми відчуваємо її радість у своїх серцях; коли вона летить униз водоспадом, ми летимо разом із нею; коли приходить зима, і пара над озером здіймається вище, ніж сягає погляд, ми споглядаємо все це її очима і розуміємо, що настав час їй вирушати в дорогу. Зображення гнакри висять у наших оселях; вона — знак усіх гросів, в ній живе дух долини. Наші діти починають гратися у гнакру, як тільки навчаться плюскатися на мілководді.

— І тоді вона їх убиває?

— Дуже рідко. Гроси були б кривими, якби дозволили їй підійти так близько. Ми вистежуємо її заздалегідь, задовго до цього. Так, люгдино, у світі є небезпеки, які несуть смерть, але вони не можуть зробити гнау нещасним. Тільки кривий гнау дивиться на все навколо похмуро. А ще скажу тобі ось що: гадаю, ліс не був би таким гарним, вода — такою теплою, а любов — такою солодкою, якби в озері не крилося жодної загрози. Я розповім тобі про день, завдяки якому я став тим, ким я є; такий день буває у житті тільки раз, як любов чи служіння Оярсі в Мелділорні. Ще молодим, майже дитиною, я вирушив тоді у далеку мандрівку вгору по гандраміту, туди, де зорі сяють опівдні і де навіть вода холодна. Я піднявся до місця, звідки зривається донизу велетенський водоспад, і опинився на березі заводі Балкі, де душа сповнюється таким благоговінням, як ніде більш у світі. Стіни скель здіймаються там угору, скільки вистачає зору, а на них ще у прадавні часи було викарбувано величезні священні образи. Там і гуркоче водоспад, званий Водяною Горою. Я стояв там наодинці з Малелділом, бо навіть слово Оярси не досягало мене, і відтоді серце у мене постійно б’ється сильніше, а моя пісня лунає гучніше. Але можу тебе запевнити, що все було б інакше, якби я не знав, що в Балкі живуть гнеракі. Там я пив життя, бо у заводі чаїлася смерть. І то був найкращий у світі напій, окрім хіба одного.

— Якого? — запитав Ренсом.

— Самої смерті у той день, коли я її вип’ю і піду до Малелділа.

Невдовзі вони знову стали до праці, а коли сонце вже хилилося до гір, подалися через ліс назад до селища. Ренсомові згадалася зустріч із Гріккі, і він мовив тросові:

— Гйої, пригадуєш, коли я вперше тебе побачив, а ти мене ще не помітив, ти щось говорив. Саме тому я й зрозумів, що ти — гнау, інакше мав би тебе за звіра й утік би. Але до кого ти тоді звертався?

— До елділа.

— Хто це? Я нікого не бачив.

— Хіба у твоєму світі немає елділів, люгдино? Не може бути.

— Але хто вони такі?

— Вони приходять від Оярси. Гадаю, вони — різновид гнау.

— Коли ми йшли зранку лагодити човен, то зустріли дитину, і вона сказала, що розмовляє з елділом, але я нічого не побачив.

— Досить одного погляду, люгдино, аби побачити, що твої очі відрізняються від наших. Але елділів справді важко розгледіти. Вони не такі, як ми; світло проходить через них. Елділа можна побачити, якщо дивитися у потрібне місце в потрібний момент, та й то лишень якщо він сам цього забажає. Трапляється, приймаєш його за сонячний промінь чи навіть порух листя, а тоді розумієш: це ж щойно тут був елділ, та вже зник. Не знаю, чи можна бачити їх твоїми очима. На таких речах знаються сероні.

XIII

Наступного ранку селище було на ногах ще вдосвіта. Хоч сонце вже освітило гарандру, в лісі ще панувала темрява. Ренсом спостерігав, як гроси у світлі вогнищ безупину снували то туди, то сюди. Жінки розливали з горщиків паруючу їжу; Гногра керував чоловіками, які переносили до човнів оберемки списів; найдосвідченіші мисливці зібралися навколо Гйої, і той щось їм пояснював, проте говорив надто швидко і вживав надто багато незнайомих слів, щоб Ренсом міг його зрозуміти. До селища цілими гуртами сходилися гроси з сусідніх поселень, а під ногами у дорослих вертілися страшенно схвильовані діти.

Ренсом бачив, що його право взяти участь у полюванні на гнакру ніхто не ставить під сумнів. Він мав пливти в одному човні з Гйої і Гвіном, які вирішили гребти по черзі, а його посадити на носі, де й самі мали по одному відпочивати від весла. Ренсом уже знав гросів досить добре, щоб зрозуміти, яке почесне місце йому пропонують — адже і Гйої, і Гвін віддали б усе на світі, тільки б тієї миті, коли появиться гнакра, не опинитися на кормі з веслом в руках. Не так давно, в Англії, Ренсомові й на думку ніколи не спало б грати першу скрипку під час виправи на невідомого й, очевидно, смертельно небезпечного водяного хижака, а зовсім недавно, коли він утікав від сорнів чи лежав уночі в лісі, жаліючи самого себе, йому на таке просто не вистачило б духу. Тепер, одначе, його сповнювала непохитна рішучість. Хай що трапиться, треба довести: людський рід також належить до справжніх гнау. Звісно, він добре усвідомлював, що справжню ціну такого рішення можна пізнати тільки тоді, коли настане відповідний момент, та попри все відчував незвичайну впевненість у своїх силах — якось уже дасть собі раду. Це було конче необхідно, а те, що необхідне, завжди досяжне. Поза тим, Ренсом за останній час помітно змінився. Хтозна, чим це було спричинене — малакандрійським повітрям чи життям серед гросів.

Перші промені сонця саме торкнулися поверхні озера, коли Гйої вивів човна на відкритий простір. Ренсом стояв навколішки поруч із Гвіном на носі, стискаючи в руці легкий спис; ще кілька таких списів лежало збоку. У виправі брало участь десь сто човнів, розділених на три загони. Середній, найменш численний, складався із великих, восьмивесельних суден (таких він раніше й не бачив); вони мали підніматися вгору проти течії, якою Гйої колись привіз Ренсома до селища. Гнакра зазвичай пливла вниз за течією, і гроси сподівалися, що, наткнувшись на човни, вона метнеться у стоячі води ліворуч чи праворуч. Отож, доки середній загін повільно просувався вгору течією, легші човни значно швидше курсували туди й сюди обабіч, щоб перехопити звіра, як тільки він залишить своє, так би мовити, «лігвище». У цій грі гроси покладалися на чисельну перевагу і розум, на боці ж гнакри була швидкість і, певною мірою, невидимість, адже вона могла пливти під водою. До того ж вразити гнакру можна було тільки через відкриту пащу, і якщо обидва мисливці з човна, на який вона нападала, промахувались, то це майже завжди означало неминучу загибель усіх, хто плив у тому човні.

У бічних загонах найвідважніші мисливці могли обрати один із двох способів полювання: або триматися біля довгих човнів, там, де гнакра, швидше за все, вийде за межі течії, або вирватися якомога далі вперед, сподіваючись перехопити звіра там, де він плистиме ще на повній швидкості, не підозрюючи, що на нього полюють, і, влучно поціливши списом, виманити його у спокійні води. Так можна було випередити загоничів і — якщо пощастить — самим упоратися з гнакрою. Саме про це й мріяли Гйої з Гвіном, а з ними і Ренсом, який мимоволі пройнявся їхнім запалом. Тож щойно важкі човни загоничів, спінюючи хвилі, поволі рушили проти течії, Гйої щосили наліг на весла, і вони помчали на північ, залишаючи позаду човен за човном; від швидкості аж перехоплювало подих. Ранкове повітря обвіювало холодом, але від блакитного обширу, який вони розтинали, піднімалося приємне тепло. Позаду чувся гул, що нагадував приглушене гудіння дзвонів і відлунював від далеких гірських шпилів обабіч долини; то були голоси двох чи трьох сотень гросів, трохи схожі на гавкіт мисливських собак, проте значно мелодійніші. В крові у Ренсома прокидалося дивне почуття, яке досі роками тихенько дрімало, не подаючи ознак життя. Адже цілком можливо, що саме йому, єдиному представникові людського роду на цій планеті, пощастить здолати гнакру і про овіяну славою «люгдину-гнакрапунта» переповідатимуть тут від покоління до покоління… Втім, він із власного досвіду знав, чим можуть обернутися такі ото мрії, а тому, приборкавши уяву, яка надто вже розійшлася, втупився поглядом у бурхливу течію, що вирувала неподалік.

Довго не відбувалося нічого цікавого. Ренсом нараз усвідомив, що страшенно напружений, і зусиллям волі змусив себе розслабити м’язи. Незабаром Гвін неохоче сів на весла, а його місце зайняв Гйої.

Майже відразу після цього Гйої, не відводячи очей від течії, впівголоса мовив до Ренсома:

— Понад водою до нас наближається елділ.

Ренсом повернув голову, але не побачив нічого, окрім хіба дивного танцю сонячних відблисків на поверхні озера. За мить Гйої знову заговорив, проте цим разом звертався вже не до нього:

— Ти приніс нам якусь звістку, сину неба?

І тут трапилося найнеймовірніше з усього, що Ренсомові довелося досі пережити на Малакандрі. Він почув голос, який, здавалося, лунав просто з повітря над ним, десь із ярд у нього над головою. Цей голос був майже на октаву вищий за голос гроса, ба навіть вищий за людський. Ренсом зрозумів, що якби вухо в людини було влаштоване хоч трішечки інакше, він не міг би чути елділа так само, як не міг його бачити.

— Людині не можна залишатися з вами, Гйої, — промовив голос. — Ваш гість має вирушити до Оярси. За ним женуться криві гнау з Тулкандри, і якщо вони наздоженуть його до того, як він опиниться в Оярси, буде біда.

— Він чує тебе, сину неба, — сказав Гйої. — А для моєї дружини у тебе немає новин? Ти знаєш, якої звістки вона чекає.

— Я маю звістку для Глері, — відповів елділ, — але не можу переповісти її через тебе. Я йду до неї сам. З цим усе гаразд. Але людина нехай вирушає до Оярси.

Настала тиша.

— Він уже зник, — озвався за якусь мить Гвін. — Доведеться нам пропустити полювання.

— Так, — зітхнув Гйої. — Треба висадити люгдину на берег і вказати їй шлях до Мелділорна.

Не те щоб Ренсом утратив відвагу, та все ж йому трохи відлягло від серця, коли він збагнув, що не зможе взяти участь у полюванні. Проте водночас внутрішній голос, який щойно в ньому прокинувся, вимагав не відмовлятися так легко від задуманого; тільки з цими супутниками, тепер або ніколи, можна здійснити вчинок, про який він пам’ятатиме до кінця життя, інакше все це перетвориться на ще одну мрію, що не збулася. І, скоряючись цьому пориву, Ренсом вигукнув:

— Ні, ні! Не варто так поспішати. Спочатку треба вбити гнакру.

— Коли говорить елділ… — почав було Гйої, та тут Гвін раптом голосно крикнув (ще три тижні тому Ренсом сказав би — «гавкнув») і показав на воду. Там, сотні за дві ярдів від човна, рухалася піниста смуга, схожа на слід від торпеди, а наступної миті вони побачили, як крізь піну зблиснуло металевим полиском тіло почвари. Гвін несамовито наліг на весла. Гйої метнув і схибив. Та не встиг ще перший спис торкнутися води, як у повітря вже злетів другий. Цього разу кидок удався, вочевидь, краще, бо звір різко звернув убік від течії. Двічі розкрилася і захлопнулася широченна пащека, всіяна гострими, схожими на акулячі зубами. Тут метнув списа і Ренсом — невмілою рукою, поквапно і схвильовано.

— Назад! — закричав Гйої Гвіну, проте той і так уже гріб назад, навалюючись на весла усією вагою свого могутнього тіла. Потім усе змішалося.

— Берег! — гукнув Гвін.

Ренсом відчув сильний поштовх, його кинуло кудись уперед, мало не в самісіньку пащу до гнакри. Він опинився по пояс у воді перед звіром, який нестямно клацав зубами, намагаючись його дістати. Метнувши у роззявлену пащеку — вона зяяла перед ним, неначе чимала печера, — ще кілька легких списів, які дивом втримав у руці, він раптом уздрів Гйої. Той не знати як вибрався страховиську на спину, звідти зсунувся на ніс, перегнувся і вразив його просто в горлянку. Наступної миті грос уже відлетів ярдів на десять і впав у воду, здійнявши хмару бризк. Але й гнакрі настав кінець. Вона звалилася на бік і билася у передсмертних судорогах, вивергаючи разом із рештками життя смердючу чорну піну, аж потемніла довкола вода.

Прийшовши до тями, Ренсом усвідомив, що всі троє вже на березі і знесилено обіймають один одного, ще тремтячи від пережитої напруги. На холодному повітрі з мокрих тіл валила густа пара. Тепер йому вже не було дивно чи неприємно притискатися до вкритих вологим хутром грудей і відчувати хоч і свіжий, та все ж нелюдський віддих гросів. Він став із ними одним цілим, подолав перепону, якої для них, звиклих мати справу з різними видами розумних істот, либонь, не існувало взагалі. Всі вони були гнау. Хіба мала якесь значення, приміром, форма голови, якщо вони разом, пліч-о-пліч, стали супроти ворога і здолали його? І навіть він, Ренсом, із честю пройшов це випробування і тепер почувався сильним та змужнілим.

Вони знаходилися на невеликій безлісій косі, куди вибралися у повному сум’ятті після сутички з гнакрою. Поряд, на мілководді, лежало бездиханне тіло страховиська і валялися уламки розбитого вщент човна. Решта мисливців зосталися майже на милю позаду, і навіть їхні голоси сюди не долинали.

Всі троє посідали поруч долі, щоб трохи перевести подих.

— Отже, тепер ми — гнакрапунти, — мовив Гйої. — Я мріяв про це ціле життя.

І в цю мить Ренсома мало не оглушив гучний звук — цілком знайомий, хоч і геть-чисто тут не очікуваний. То був звук абсолютно земний, людський і цивілізований, ба навіть європейський — постріл з англійської гвинтівки. Гйої забився у нього біля ніг, задихаючись і намагаючись підвестися, а блідо-рожева трава побагряніла від крові. Наступної секунди Ренсом уже стояв навколішки, намагаючись перевернути Гйої на спину, проте грос виявився заважким для нього. Гвін кинувся на допомогу.

— Ти чуєш мене, Гйої? — запитав Ренсом, нахилившись до круглої, як у тюленя, голови. — Гйої, це все через мене. Тебе поранили інші люгдини — ті двоє криві, які привезли мене на Малакандру. У них є річ, з якої можна вражати на смерть з великої відстані… Я мав тебе попередити: ми всі криві, увесь наш рід. Ми принесли на Малакандру зло. Ми тільки наполовину гнау, Гйої… — Він змовк, бо не мав сили говорити далі, та й не знав, як буде «соромно», «провина» чи хоча б «вибач»… міг лишень із безсилим каяттям вдивлятися у спотворене стражданням обличчя гроса. Та той, очевидно, зрозумів і намагався щось сказати. Ренсом ще й тепер не міг повністю збагнути виразу вже потьмянілих очей і приклав вухо йому до рота.

— Люг… люг… — хапав повітря Гйої, проте кінець кінцем вимовив: — Люгдина-гнакрапунт.

Тут його тілом пробігла судорога, а з рота пішла кривава піна. Під тягарем смерті закинута голова раптом страшенно обважніла, і Ренсом не зумів утримати її в руках. Обличчя Гйої стало таким же чужим і по-тваринному безглуздим, яким видалося йому під час першої їхньої зустрічі. Осклянілі очі, мокра шерсть, що поступово змерзалася, — так виглядав би який завгодно мертвий звір у будь-якому лісі на Землі.

Ренсом ледь подолав у собі якесь дитяче бажання осипати прокляттями Вестона з Дивайном. Натомість підвів очі й зустрівся поглядом з Гвіном, котрий присів навпочіпки — гроси не вміють стояти навколішки — по інший бік мертвого тіла Гйої.

— Я у ваших руках, Гвіне, — мовив він. — Можете робити зі мною все, що хочете. Найрозумніше було б убити і мене, і, звісно, тих двох.

— Не можна вбивати гнау, — заперечив Гвін. — Тільки Оярса може так вчинити. А де ті двоє?

Ренсом озирнувся навколо. Коса була зовсім гола, але ярдів за двісті, там, де вона переходила у берег, починався густий ліс.

— Десь у лісі, — сказав він. — Послухай, Гвіне, ляж-но ось сюди, в цю западинку. Вони можуть знову послати смерть з тієї своєї штукенції.

Вельми неохоче грос пристав на його пораду. Коли вони вже лежали на холодній траві, ледь не торкаючись ногами води, Гвін озвався знову:

— Чому ті двоє вбили Гйої?

— Вони не знали, що він — гнау, — відповів Ренсом. — Пригадуєш, я розповідав вам, що у нашому світі існує тільки один вид гнау. Мабуть, вони думали, що він — звір, і вбили його просто для розваги, або зі страху, або… — тут він завагався, — або тому, що були голодні. Але, Гвіне, я мушу сказати тобі правду. Навіть знаючи, що перед ними гнау, вони все одно можуть вбити його, якщо вважатимуть, що це принесе їм якусь користь.

Ненадовго запала тиша.

— Цікаво, — заговорив знову Ренсом, — чи вони помітили мене, бо ж їм потрібен саме я. Може, мені варто самому піти до них, щоб вони не заглиблювалися далі у ваші землі і більше не чинили вам кривди. Але чому вони не виходять з лісу подивитися, кого вбили?

— Онде й наші, — озирнувшись, повідомив Гвін. Ренсом і собі повернув голову: справді, озеро з одного боку аж порябіло від човнів. Через кілька хвилин основний загін мисливців мав досягнути коси, на якій вони лежали.

— Зрозуміло, вони бояться гросів, тому й не виходять з лісу, — сказав Ренсом. — Я піду до них, Гвіне.

— Ні, — мовив Гвін. — Я думав про це. Все сталося так тому, що ми не послухали елділа. Він сказав, що тобі треба вирушати до Оярси, і ти мав бути вже в дорозі. Ти підеш тепер.

— Але тоді ті криві люгдини залишаться тут і, можливо, накоять ще більше лиха.

— Вони не наважаться напасти на гросів — ти ж сам сказав, що вони нас бояться. Радше вже ми нападемо на них. Не переймайся, вони нічого не побачать і не почують. Ми просто відведемо їх до Оярси. А тобі треба вирушати вже, як звелів елділ.

— Всі подумають, що я втік, бо після смерті Гйої не можу дивитися гросам у вічі.

— Важливо не те, що подумають, а те, що сказав елділ. Ти ж не дитина. А тепер послухай, як дістатися до Мелділорна.

І грос заходився пояснювати йому, що за п’ять днів ходу на південь їхній гандраміт поєднується з іншим гандрамітом, промандрувавши яким на північний захід ще три дні, він добереться до Мелділорна, де перебуває Оярса. Проте існує й коротший шлях, через гори і виступ гарандри між двома каньйонами; ним можна добутися до Мелділорна вже на другий день. Ренсом має дійти лісом до суцільної скелястої стіни на краю гандраміта, а далі просуватися повз гірський кряж на південь, доки не натрапить на дорогу. Цією дорогою треба підніматися вгору, і вже десь там, за вершинами гір, він побачить вежу Оґрея. Огрей йому допоможе. Перед тим, як залишити ліс і податися в гори, варто запастися їстівною травою. Гвін розумів, що в лісі Ренсом може наткнутися на двох інших люгдин.

— Якщо їм вдасться тебе схопити, — сказав він, — то все й трапиться якраз так, як ти кажеш, і вони не підуть далі на наші землі. Та краще, щоб це сталося не тут, а дорогою до Оярси. Думаю, коли ти вирушиш до нього, він уже не дозволить кривим тобі завадити.

Ренсом зовсім не був певен, що це — найкраще рішення як для нього, так і для гросів. Але загибель Гйої вразила його страшенно глибоко, тож він і гадки не мав щось там заперечувати; готовий був пристати на будь-яку пораду, тільки б завдати гросам по змозі менше клопоту, а головне — відвести від них загрозу, опинившись якомога далі звідси. Що відчував Гвін, сказати напевне було годі. Понад усе Ренсомові хотілося почути бодай одне слово прощення, проте він рішуче придушив сильне бажання знову вибухнути цілим потоком жалощів і нарікань на самого себе. Адже Гйої, віддаючи останній подих, назвав його переможцем гнакри — хіба ж це не було великодушним прощенням? Відтак Ренсом постарався добре запам’ятати все, що говорив Гвін про дорогу, яку йому доведеться долати, а тоді попрощався з гросом і сам-один подався до лісу.

XIV

Поки Ренсом прямував до узлісся, у нього в голові снувалося тільки одне: а що, коли зараз гримне ще один постріл? Втім, подумалося також, що він, либонь, потрібен Вестонові з Дивайном радше живим, аніж мертвим, і ця думка допомагала йому зберігати принаймні зовнішній спокій. Поза тим, і грос проводжав його поглядом, доки міг сягнути оком. Але й у лісі Ренсом не почувався у безпеці. Високі стебла без гілля могли слугувати прикриттям тільки за умови, що ворог перебував досить далеко, а власне на це розраховувати й не доводилося. Йому раптом страшенно захотілося закричати і доброхіть здатися Вестонові й Дивайну; тут же в голові спливло і цілком логічне обґрунтування цього вчинку: так можна порятувати гросів від ворогів, адже, щоб віддати його сорнам, тим двом доведеться забратися звідси геть. Та Ренсом трохи знався на психології і чув, що у втікача часом виникає таке-от не надто зрозуміле бажання здатися і відразу, за одним махом, із усім покінчити; йому й самому доводилося переживати щось подібне уві сні. «Все це добряче б’є мені по нервах», подумав він і твердо постановив, що надалі, не перечачи й словом, слухатиметься тільки гросів та елділів, адже всі його спроби діяти на власний розсуд закінчувалися тут, на Малакандрі, доволі печально. Тож Ренсом рішуче заборонив собі піддаватися будь-яким змінам настрою і заповзявся зробити все можливе, щоб таки дістатися до Мелділорна.

Це рішення здавалося тим паче правильним, що викликало в душі чималий острах і досить моторошні передчуття. Адже там, на гарандрі, яку йому треба було перетнути, жили сорни, тож виходило, що він сам, із власної доброї волі, прямує просто у пастку, якої з усіх сил намагався уникнути, відколи вперше ступив на Малакандру. (Тут Ренсом відчув наближення нового приступу сумнівів та страхів, проте зусиллям волі подолав його.) Гаразд, нехай навіть йому поталанить без пригод проминути сорнів і дійти до Мелділорна, але хто ж такий — чи що таке — цей Оярса? До речі, як лиховісно натякнув Гвін, Оярса, на відміну від гросів, не тримається переконання, що не можна проливати кров гнау. Зрештою, Оярса править сорнами так само, як і тросами та пфіфльтріґами. Можливо, це просто титул якогось верховного сорна.

Ренсома знов охопила тривога. В душі піднімався, настирно заявляючи про свої права, давній страх землян перед чужим, холодним розумом, надлюдським за силою і нелюдським за жорстокістю. Проте він вперто торував шлях уперед, до Мелділорна. Не може бути, щоб гроси корилися якомусь злому страховиську; крім того, вони самі говорили — чи це вже у нього так розбурхалася уява? — що Оярса не сорн. То хто ж він тоді такий — їхній бог? Той ідол, якому сорни хотіли принести його в жертву? Ні, хоч у поясненнях гросів було багато незрозумілого, вони однозначно заперечили, що Оярса — Бог, коли Ренсом висловив таке припущення. З їхніх слів випливало, що існує тільки один Бог — Малелділ Юний. Та й годі повірити, щоб Гйої і Гногра могли поклонятися якомусь обагреному кров’ю бовванові. Якщо, звісно, сорни, поступаючись гросам у всьому, що ціниться серед людей, не підбили їх під свою руку, користуючись інтелектуальною перевагою. Так, це був би доволі дивний устрій світу… хоч не такий уже й неймовірний: на нижніх щаблях — героїзм і поезія, на верхніх — холодний науковий інтелект, у свою чергу, безсилий перед якимсь темним забобоном, такою собі помстою щонайглибшого емоційного єства за те, що його знехтували на певній стадії розвитку… Справді, такий собі бовван… та тут Ренсом вирішив, що час взятися за розум, адже знав уже надто багато, щоб розмірковувати подібним чином. Якби він почув про елділа раніше, то, як і будь-яка інша людина на його місці, вважав би це виявом марновірства, але ж тепер йому самому довелося почути елділів голос. Ні, Оярса — це реальна особа… якщо тільки до нього можна застосувати таке визначення.

Ренсом був у дорозі вже біля години; наближався полудень. Хоч у голові аж вирувало від різних думок, загалом він почувався пречудово і не мав сумніву, що тримається правильного напрямку: просто треба було постійно йти вгору, і тоді ліс рано чи пізно закінчиться, а натомість з’являться гори. Між стеблами гігантських рослин панували такі ж фіалкові сутінки й тиша, як і того дня, коли його нога вперше ступила на Малакандру, проте все решта поставало у зовсім іншому світлі. Той час тепер пригадувався йому, наче страшний сон, а стан, у якому він тоді перебував, — ніби якась хвороба. Тоді все навколо повнилося підсвідомим відчаєм, який, ледь не завиваючи у вухах, сам себе породжував і поглинав; визволитися з його тенет, здавалося, не вдасться довіку. Тепер же, ясно усвідомлюючи свій обов’язок, Ренсом хоч і мав на душі страх, проте водночас відчував розважливу довіру до навколишнього світу і до себе самого, ба навіть певне вдоволення. Різниця була десь така, як між недосвідченим моряком на судні, котре ось-ось зазнає кораблетрощі, і вправним вершником, у якого поніс кінь: обидвом загрожує загибель, але вершник принаймні знає, що робити.

Десь біля першої пополудні ліс раптом закінчився, і він опинився на відкритому місці, залитому яскравим сонячним світлом, всього лишень ярдів за двадцять від підніжжя надзвичайно стрімких гір, так близько, що шпилястих вершин вже не було видно. Просто попереду між двома такими горами виднілася своєрідна долина: дещо увігнутий досередини каменистий косогір ставав дедалі крутішим, аж доки не переходив у вертикальну стіну, піднятися якою було, вочевидь, абсолютно неможливо. Щобільше, зверху ця стіна навіть трохи виступала вперед, наче гребінь велетенської хвилі, що набігає на берег і готова вже будь-якої миті заломитися й обрушитися на суходіл; втім, це міг бути й оптичний обман. «Що ж таке дорога в розумінні гросів?» — подумалося йому.

Вузькою та вельми нерівною смугою землі між лісом і гірським кряжем він вирушив на південь. Тепер доводилося раз-по-раз долати височенькі відноги гір, а це було страшенно втомливо навіть тут, у світі, де все мало вагу значно меншу, ніж на Землі. Приблизно через півгодини йому трапився струмок. Тут він завернув до лісу, нарізав чимало їстівної трави і, присівши над водою, всмак пополуднував. Втамувавши голод, набив залишками зілля кишені і подався далі.

Незабаром Ренсом став потрохи тривожитися, адже дорога все не з’являлася. Якщо піднятися до гірських вершин взагалі можливо, то тільки засвітла, а вже було добряче по обіді. Та його побоювання виявилися марними. Коли дорога врешті-решт відкрилася у нього перед очима, не помітити її міг хіба сліпий. Ліворуч ішла через ліс просіка — либонь, до селища гросів, — а праворуч він справді побачив дорогу, яка де карнизами, де западинами піднімалася навскіс схилом долини, схожої на ту, що трапилася йому раніше. Ренсомові аж забило подих: щось подібне на шалено стрімкі і жахливо вузькі сходи без східців здіймалося на запаморочливу висоту, де кінець кінцем перетворювалося на тоненьку ниточку, ледь видиму на блідо-зеленому тлі скелі. Втім, роздивлятися довше було ніколи: він не мав особливого хисту оцінювати на око відстані, проте не сумнівався, що висота, яку доведеться здолати, значно більша за, приміром, альпійську, і до вершини пощастить дістатися хіба до заходу сонця, не швидше, а відтак, не гаючи часу, рушив догори.

На Землі таку мандрівку годі було б навіть уявити; чоловік Ренсомової статури і віку вже за чверть години впав би без сил. Спочатку він насолоджувався легкістю рухів, та все ж невдовзі, попри сприятливі малакандрійські умови, стрімкість і видима нескінченність підйому стали даватися взнаки: у нього зігнулася спина й затремтіли коліна, в грудях закололо. Проте це ще було не найгірше. Ренсомові уже з годину дзвеніло в вухах; поза тим, він помітив, що зовсім не спітнів, хоч і неабияк стомився. Крок за кроком довкола ставало все холодніше, і це виснажувало сильніше за будь-яку спеку. Губи в нього потріскалися, з рота з кожним віддихом виривалися клуби пари, пальці геть задерев’яніли. Попереду, вочевидь, лежала безмовна арктична пустеля; англійська зима залишилася позаду, починалася зима лапландська. Ренсом злякався і вирішив перепочити, усвідомивши, що коли пройде ще сотню кроків, а тоді сяде, то підвестися вже не зможе. Просто на дорозі він присів навпочіпки і пару хвилин переводив подих, поплескуючи себе по боках руками. Краєвид, що розкривався зараз навкіл, видавався йому доволі моторошним. Гандраміт — світ, до якого Ренсом за кілька тижнів уже встиг звикнути, — перетворився на вузьку фіалкову розщелину в безкраїй і пустинній рівнині гарандри, яку тепер було добре видно по інший бік, де між гірськими вершинами, а де й понад ними. Зовсім не відпочивши, він звівся на ноги, бо усвідомив: якщо не йти вперед, то на нього чекає неминуча смерть.

Світ довкіл ставав щораз дивнішим і геть чужим. Серед гросів Ренсом якось майже й забув, що знаходиться на іншій планеті; нині ж усвідомлення цього знову навалилося на нього зі страшною силою. Навколо розкривався вже не світ — байдуже, знайомий чи незнаний; все це загалом не нагадувало «світ», то була радше якась планета, зірка, пустка, загублена в усесвіті, за мільйони миль від світу людей. Ренсом уже не міг пригадати, які почуття пов’язували його з Гйої та Гвіном, з елділами та Оярсою. Чого б ото в нього мали бути якісь там зобов’язання перед тими чудними поторочами, що зустрілися йому в далеких просторах космосу — якщо тільки то взагалі не була галюцинація? Він же людина і не має з ними нічого спільного. І чому Вестон з Дивайном його покинули?

Втім, так чи так, а рішення, прийняте тоді, коли Ренсом ще не втратив здатності мислити розумно, всякчас вело його вгору дорогою. Іноді він забував, куди й навіщо прямує, і рухався вперед, усе більше скоряючись механічному ритму: від утоми сповільнював крок, замерзав і знову наддавав ходи. Йому впало в око, що над гандрамітом, який тепер становив лишень незначну частину довколишнього краєвиду, висить щось схоже на імлу. Ренсом провів там кілька тижнів, але жодного разу не бачив туману. Либонь, так виглядає згори повітря в гандраміті, бо тут, на висоті, воно зовсім інакше. Те, що діялося з його легенями і серцем, ледве чи пояснювалося тільки холодом і втомою. Снігу не було, проте все довкола заливало надзвичайно яскраве світло, яке ставало дедалі сильнішим, різкішим і білішим, а такого густо-синього, індигового неба на Малакандрі йому ще не доводилося спостерігати ніколи. І на тлі цього темного, майже чорного неба, на якому вже де-не-де мерехтіли зірки, вимальовувалися зазубрені скелясті хребти… десь так він колись уявляв собі місячний пейзаж.

Раптом Ренсом усе збагнув. Просто над ним залишалося вже дуже мало повітря; він наближався до межі, за якою малакандрійська атмосфера закінчувалася. Очевидно, повітря тут зосереджувалося головним чином у западинах гандрамітів, а на гарандрі, яка, власне, й становила основну поверхню планети, повітря було або дуже мало, або не було зовсім. Сліпуче світло і чорнота вгорі свідчили про те, що від «небес», звідки він «звалився» на Малакандру, його відокремлював тепер тільки останній тонкий шар атмосфери. Якщо до вершини залишається ще понад сто футів, то це означає, що людина там дихати вже не може. А що, коли у гросів легені влаштовані інакше, і, вказавши йому цей шлях, вони мимоволі прирекли його на смерть? Та не встиг він про це подумати, як помітив, що зубцюваті вершини виблискують у сонячному світлі на тлі сливе чорного неба на одному рівні з ним. Підйом закінчився, дорога ж бігла далі неглибокою улоговиною, облямованою праворуч гострими гірськими шпилями, а ліворуч — пологим кам’янистим схилом, який піднімався вже до самої гарандри. Тут Ренсом ще міг дихати, хоч у нього й паморочилася голова і кололо в грудях, а перед очима миготіли блискітливі цяточки. Сонце ось-ось мало пірнути за виднокіл; гросам треба було б це передбачити, адже ніч на гарандрі швидше за все означала для них — і тим паче для нього — неминучу смерть. Похитуючись, він брів уперед, шукаючи поглядом Оґреєву вежу, хай ким міг виявитися той Оґрей.

Ренсом, безперечно, втратив відчуття часу, бо ледве чи аж надто довго блукав серед чимдалі довших тіней, коли нараз угледів попереду якийсь вогник і тільки тепер зауважив, як швидко опускається на гарандру ніч. Спробував було побігти, та виснажене тіло його не послухалося. Квапливо, заточуючись від слабкості, Ренсом рушив до світла, яке наче маячіло зовсім поруч, але насправді виявилося значно далі, ніж здавалося спочатку; раз його ледь не здолав розпач, та він із останніх сил набрався духу, вперто пошкандибав уперед і опинився врешті-решт перед отвором, що виглядав, наче вхід до якоїсь печери. Зсередини лилося нерівне світло, і в обличчя йому війнула хвиля благодатного тепла. Світло йшло від вогнища. Похитуючись, Ренсом увійшов до печери, проминув вогнище, зробив ще кілька кроків в глибину і зупинився, кліпаючи очима. Звикнувши до світла, він побачив, що стоїть у чималій залі зі стінами з гладкого зеленого каменю, в якій, крім нього, знаходяться ще двоє. Одна постать, велетенська, вугласта й незграбна, витанцьовувала на стінах, а почасти й на склепінні печери; виявилось, що це тінь сорна, в ногах у якої сидів, скарлючившись, сам сорн.

XV

— Підійди-но сюди, коротуне, — прогудів сорн. — Підійди, нехай я на тебе подивлюся.

А Ренсом, опинившись віч-на-віч із марою, яка безнастанно тривожила його уяву, відколи він вперше ступив на Малакандру, почувався напрочуд спокійно. Й гадки не маючи, що з ним буде далі, він був рішуче налаштований не відступати від свого задуму; крім того, тепло і повітря, яким тут дихалося трохи легше, вже самі по собі дарували справжнє блаженство. Ступивши ще кілька кроків у глибину печери, він мовив до сорна (власний голос одізвався йому у вухах пронизливим дискантом):

— Гроси послали мене до Оярси.

Сорн пильно оглядав його.

— Ти не з нашого світу, — раптом заявив він.

— Так і є, — погодився Ренсом і сів долі, надто знесилений, щоб удаватися в якісь детальніші пояснення.

— Як на мене, коротуне, ти з Тулкандри, — сказав сорн.

— Чому ти так думаєш? — поцікавився Ренсом.

— Бо ти невеликий на зріст і міцний — саме такими мають бути істоти зі світу, де все важче, ніж тут. Але ти не з Ґлундандри: тамтешньої сили тяжіння навіть тобі не витримати. Якщо там і є тварини, то вони, либонь, пласкі як тарілки. Малоймовірно, щоб ти був із Переландри, адже там дуже спекотно, і ледве чи істоти звідтіля могли б вижити тут. Відтак я й приходжу до висновку, що ти з Тулкандри.

— Я народився у світі, який у нас називається Землею, — мовив Ренсом. — Там значно тепліше, ніж тут. Я мало не помер від холоду й нестачі повітря, доки шукав твою печеру.

Сорн зненацька зробив різкий рух своєю довгою рукою, і Ренсом увесь заціпенів, ледь стримавшись, щоб не сахнутись назад, — йому здалося, що це химерне створіння хоче його схопити. Проте в сорна, вочевидь, і на думці не було нічого лихого. Він потягнувся назад і зняв зі стіни предмет, який із вигляду скидався на флягу. Ренсом зауважив, що до нього прикріплено довгу гнучку трубку.

— Вдихни, — сказав сорн, вкладаючи предмет йому до рук. — Коли сюди потрапляють гроси, їм це також потрібно.

Ренсом послухав поради, і йому відразу стало значно краще. Дихалося легше, в грудях перестало колоти, а в скронях — стугоніти. Сорн і освітлена печера, які досі розпливалися в нього перед очима, набули чітких обрисів.

— Кисень? — здогадався Ренсом. Втім, для сорна це англійське слово, ясна річ, не означало нічого. Тоді він запитав:

— Тебе звуть Оґрей?

— Так, — відказав сорн. — А тебе?

— Така істота, як я, називається «людина», гроси називають мене «люгдина». Але моє ім’я — Ренсом.

— Лю-ди-на… Рен-сум… — повторив сорн. Ренсом зауважив, що говорив він інакше, ніж гроси; у його мові не було й натяку на всюдисуще гросське «г» на початку складу.

Сорн сидів, впираючись своїми подовгастими, клинуватими сідницями до долівки і притягнувши ноги до тулуба. Сидячи в такій позі, людина могла б покласти підборіддя собі на коліна, та сорнові ноги були для цього явно задовгі, і він звісив голову між колінами — вони стирчали високо над плечима й на перший погляд нагадували велетенські, просто-таки карикатурні вуха, — а підборіддям (або порослим бородою, або подвійним — краще розгледіти у мерехтливому світлі вогнища було годі) торкався випнутих грудей. Тіло сорна мало кремово-білий відтінок; здавалося, його аж до кісточок вкривала якась м’яка одежа, що відбивала світло. Придивившись до худорлявих, тендітних гомілок — вони були найближче, — Ренсом збагнув, що це, либонь, природний покрив, схожий радше на пір’я, ніж на хутро; далебі, майже достеменно пташине пір’я. Загалом, істота виявилася зблизька зовсім не такою страшною, як уявлялося Ренсомові спочатку, ба навіть трохи нижчою на зріст. Правда, до обличчя треба було звикнути: надміру довговиде й безбарвне, з ніби застиглим врочистим виразом, це нелюдське обличчя надто вже неприємно нагадувало людські риси. Як і в усіх великих істот, очі сорна видавалися непропорційно маленькими. Проте в цілому він справляв враження швидше гротескне, ніж жахливе, й відтак у Ренсомовій свідомості початкове уявлення про сорнів як про примарних велетнів почало змінюватися на образ такого собі незграбного та вайлуватого домовика.

— Ти, мабуть, голодний, коротуне, — мовив сорн.

Позаяк Ренсом не заперечував, господар якось дивно, по-павучому, підвівся і став дибати туди й сюди по печері, а за ним невідлучно бігала підстрибом химерна, тонка тінь. Окрім звичної для Малакандри рослинної їжі та міцного напою, він запропонував гостеві шмат якоїсь гладкої, коричневої речовини. Оглянувши її, понюхавши та скуштувавши, Ренсом з радісним здивуванням з’ясував, що вона дуже нагадує сир, і поцікавився, що це таке.

Сорн заходився докладно пояснювати, що самки деяких тварин виділяють особливу рідину, якою годують своїх дітей; далі, без сумніву, він узявся б до не менш ретельного опису процесів доїння і виготовлення сиру, та Ренсом його перебив:

— Так, так, ми на Землі робимо те саме. А яких тварин ви використовуєте?

— Це такі жовті тварини з довгою шиєю. Вони живляться пагінням в лісах у гандраміті. Підлітки, які ще не навчилися робити нічого іншого, зранку гонять їх донизу і пасуть там, а перед смерком приганяють назад і розташовують на ніч у печерах.

Спершу думка про те, що сорни, виявляється, — звичайні пастухи, здалася Ренсомові втішною, та потім він згадав, що гомерівський циклоп теж займався цимремеслом.

— Здається, я бачив одного з ваших за цією працею, — сказав він. — Але як же тоді гроси — невже вони дозволяють вам спустошувати свої ліси?

— А чому б і ні?

— Ви правите тросами?

— Ними править Оярса.

— А вами хто править?

— Оярса.

— Але ж ви знаєте більше за гросів?

— Гроси знаються тільки на поезії, збиранні молюсків та вирощуванні рослин. Більше вони не знають нічого.

— А Оярса теж сорн?

— Та ні, коротуне. Я ж сказав тобі, що він править усіма нау, — так він вимовляв слово «гнау», — й узагалі цілою Малакандрою.

— Я так і не зрозумів, хто такий цей Оярса. Розкажи мені більше про нього, — попросив Ренсом.

— Оярса, як і подібні на нього, не може померти і мати дітей, — почав сорн. — Коли було створено Малакандру, його поставили керувати нею. Тіло у нього зовсім не таке, як у мене чи в тебе; через нього проходить світло і його важко побачити.

— Як елділа?

— Так, він найбільший із усіх елділів, які можуть перебувати на тій чи іншій гандрі.

— Хто такі ці елділи?

— Невже ти хочеш сказати, коротуне, що у вашому світі немає елділів?

— Наскільки мені відомо, немає. Але хто такі елділи і чому я їх не бачу? Вони що, не мають тіл?

— Звісно, що мають. Є чимало тіл, яких ти не бачиш. Очі кожної тварини бачать одне і не бачать іншого. Хіба ви на Тулкандрі не знаєте, що існують різні види тіл?

Ренсом спробував переповісти сорнові земні уявлення про взаємодію твердих речовин, рідин і газів. Той слухав надзвичайно уважно й урешті-решт відповів:

— Усе це не зовсім так, як ти кажеш. Тіло — це рух. За однієї швидкості ти відчуваєш запах, за іншої — чуєш звук, за ще іншої — щось бачиш. А буває така швидкість, за якої тіло не має ні запаху, ні звуку, ні видимих обрисів. Проте зверни увагу, коротуне, на те, що крайнощі сходяться.

— Що ти хочеш сказати?

— Якщо рух стане швидшим, то тіло, яке рухається, опиниться у двох різних місцях майже одночасно.

— Так, це правда.

— Але якщо рух стане ще швидшим… — це важко пояснити, бо ти не знаєш багатьох слів, — розумієш, коротуне, якщо він ставатиме щораз швидшим і швидшим, то кінець кінцем тіло, яке рухається, опиниться всюди відразу.

— Здається, я розумію.

— Отже, це і є найдовершеніше з усіх тіл — таке швидке, що стає фактично нерухомим, і таке досконале, що перестає бути власне тілом. Та ми про це не говоритимемо. Почнімо краще з простіших речей, коротуне. Найшвидше з того, що ми можемо осягнути своїми чуттями, — це світло. Насправді ми бачимо не світло, а повільніші тіла, які воно освітлює, тож світло знаходиться на межі, за якою тіла вже надто швидкі для того, щоб ми могли їх сприймати. Тіло ж елділа — це рух швидкий, наче світло; можна сказати, що його тіло складається зі світла, але для самого елділа «світло» — це щось зовсім інше, ще швидший рух, якого ми взагалі не зауважуємо, натомість наше «світло» для нього схоже радше на воду, він може його бачити й торкатися, може в ньому купатися. Більше того, наше «світло» здається йому темним, якщо його не освітлюють ще швидші тіла. А те, що ми вважаємо твердим, приміром, плоть чи ґрунт, для нього менш щільне, ніж для нас — «світло», майже невидиме, десь таке, як легкі хмаринки. У нас складається враження, що елділ — це примарне, напівреальне тіло, здатне проходити через стіни і скелі; він же бачить самого себе твердим та щільним, а от усілякі стіни та скелі для нього — як для нас хмари. Те ж, що елділ вважає світлом, яке наповнює небеса і куди він пірнає, щоб освіжитися в сонячному промінні, є для нас лишень чорною безоднею нічного неба. Все це не такі вже й складні речі, коротуне, просто вони знаходяться за межами наших чуттів. А от те, що елділи ніколи не бувають на Тулкандрі, й справді дивно.

— Щодо цього я не зовсім певен, — озвався Ренсом, адже йому сяйнуло, що перекази про світлих, невловимих істот, які часом з’являються на землі — їх називали то ельфами, то девами, то ще якимись іншими іменами, — можуть, врешті-решт, мати інакше пояснення, ніж те, яке запропонували антропологи. Правда, всі звичні досі уявлення про світ відтак просто вивертаються навиворіт, та після мандрівки космічним кораблем його це вже не надто дивувало.

— Навіщо Оярса послав по мене? — запитав він.

— Мені Оярса цього не сказав, — відповів сорн. — Але йому, безперечно, хотілося б побачити будь-якого мешканця іншої гандри.

— У моєму світі немає Оярси, — сказав Ренсом.

— Це тільки зайвий раз свідчить про те, що ти з Тулкандри — Мовчазної планети.

— Чому?

Сорна таке питання аж наче здивувало:

— Якби у вас був Оярса, то він обов’язково спілкувався б із нашим.

— Але як? Хіба їх не розділяли б мільйони миль?

— Для Оярси це виглядає трохи інакше.

— Ти хочеш сказати, що він часто отримує вісті з інших планет?

— Знову ж таки, для нього це виглядає інакше. Оярса ніколи не сказав би, що він живе на Малакандрі, а інший Оярса — на іншій планеті. Для нього Малакандра — це просто місце в небесах, і власне там, у небесах, він і живе, та й інші також. Ясна річ, вони спілкуються між собою…

Але все це вже не вкладалося Ренсомові в голові; його морило на сон, і він вирішив, що просто неправильно зрозумів сорнові слова.

— Гадаю, мені треба поспати, Огрею, — мовив він. — Я не зовсім утямив, про що ти говорив… Знаєш, можливо, я й не з тої планети, яку ти називаєш Тулкандрою.

— Зараз ми обидвоє полягаємо спати, — відказав сорн. — Та спершу я покажу тобі Тулкандру.

Він звівся на ноги і пішов у глибину печери; Ренсом подався слідом і побачив там невелику нішу, а в ній — гвинтові сходи, що вели кудись вгору. Східці, витесані у скелі й розраховані на сорнів, виявилися зависокими для людини, і йому довелося дертися вверх, опираючись на них руками і колінами. Господар ішов попереду, і Ренсом ніяк не міг збагнути, звідки потрапляє на сходи світло — либонь, воно лилося із маленького круглого предмета, що його сорн тримав у руці. Вони піднімалися дуже довго, так, буцім мали вилізти на височеньку гору — от тільки зсередини. Ренсом уже геть знесилів, коли опинився кінець кінцем у якійсь темній, але теплій кімнаті з кам’яними стінами.

— Вона ще досить високо над південним горизонтом, — мовив сорн і вказав на невеличке віконце у стіні. «Хай що це таке, воно наче не дуже подібне на земний телескоп», подумав Ренсом, хоч наступного дня, намагаючись пояснити сорнові принцип дії телескопа, переконався, що й сам не може достеменно зрозуміти, в чому різниця між земним та малакандрійським винаходами. Спершись ліктями на підвіконня, він виглянув у віконце і побачив яскравий диск завбільшки з монету у півкрони, який висів у непроглядній чорній темряві; здавалося, до нього можна дотягнутися рукою. Майже вся поверхня диска світилася рівним срібним сяйвом, і тільки внизу на ній проступали якісь обриси, а під ними виднілася біла шапка. Ренсом пригадав собі, що на фотографіях Марса, які йому доводилося бачити, такий вигляд мали полярні області, і якусь мить роздумував, чи не Марс він оце розглядає, та, придивившись краще до видимих обрисів, раптом упізнав їх — то була Північна Європа і шмат Північної Америки, ніби перевернуті догори ногами (чомусь це його неабияк вразило), а під ними — Північний полюс. Так чи так, а перед ним, безсумнівно, була Земля; йому навіть здалося, що він бачить Англію, але, можливо, це просто так жартувала його уява, бо зображення трохи тремтіло, й очі швидко втомлювалися. Цей маленький диск вміщав у собі все — Афіни і Єрусалим, Лондон і Шекспіра… там жила кожна людина, якій судилося з’явитися на світ, і відбувалася кожна подія в історії… і десь там, либонь, ще й досі стояв під ґанком порожнього будинку поблизу Стерка його наплічник.

— Так, — пригнічено мовив він сорнові, — це моя планета.

Ще жодного разу під час своїх неймовірних мандрів йому не було так важко на серці.

XVI

Вранці Ренсом прокинувся, невиразно відчуваючи, що йому наче камінь з душі звалився, і тільки за хвилину пригадав, що гостює в оселі сорна. Істота, зустрічі з якою він, відколи прибув на Малакандру, прагнув за всіляку ціну уникнути, виявилася такою ж приязною, як і гроси, хоч, правду кажучи, зовсім не викликала такої ж симпатії. Отже, скидалося на те, що, крім Оярси, боятися на цій планеті більше немає кого. «Останній бар’єр», — промайнуло у нього в голові.

Оґрей дав йому поїсти і попити.

— Як мені дістатися до Оярси? — запитав Ренсом.

— Я понесу тебе, — відповів сорн. — Ти надто дрібний тілом, аби здолати весь шлях туди самостійно, а я радо пройдуся до Мелділорна. Взагалі, гросам не слід було посилати тебе цією дорогою. Здається, вони не спроможні за зовнішнім виглядом істоти визначити, які в неї легені і на що вона здатна. Що ж, дуже схоже на гросів. Якби ти знайшов на гарандрі свою погибель, вони склали б цілу поему про відважну люгдину, про те, як небо потемніло й замерехтіло холодним сяйвом зірок, ти ж усе йшов і йшов… а перед самісінькою смертю ти, звісно, виголосив би чудову промову. І їм навіть на думку не збігло б, що якби вони виявили хоч крихту розсудливості і послали тебе кружною дорогою, то зберегли б тобі життя.

— Я люблю гросів, — трохи напруженим тоном сказав Ренсом, — і мені здається, вони говорять про смерть правильно.

— Вони мають рацію, що не бояться її, Рен-сум, але не вміють ставитися до неї розважливо, не усвідомлюють, що смерть — це природна властивість нашого тіла, а відтак часто її можна уникнути, доклавши лишень незначних зусиль. Гроси ж часто гинуть марно. Приміром, ось ця річ врятувала життя багатьом гросам, але жодному з них і до голови не прийде прихопити її з собою, вирушаючи в гори.

І він простягнув Ренсомові флягу, від якої відходила трубка з отвором на кінці, — вочевидь, кисневий апарат.

— Дихай із неї, коли буде потрібно, коротуне, тільки не забувай потім закривати.

Огрей почепив апарат йому на спину, а трубку перекинув через плече і вклав у руку. Від доторку сорнових рук — віялоподібних, семипалих і дуже холодних — Ренсома мимоволі пробирав дрож; ці руки нагадували йому пташині лапи: кості, обтягнуті шкірою. Щоб відволіктися від неприємних почуттів, він поцікавився, де виготовлено апарат, адже досі не бачив на цій планеті нічого бодай звіддаля схожого на якийсь завод чи лабораторію.

— Придумали його ми, а зробили пфіфльтріґи, — відповів сорн.

— Навіщо вони роблять такі речі? — запитав Ренсом; хоч йому й бракувало слів, він і далі намагався з’ясувати для себе особливості політичного та економічного устрою Малакандри.

— Їм просто подобається робити різні речі, — сказав Оґрей. — Здебільшого, правда, їхні вироби не приносять жодної користі, ними можна хіба милуватися. Проте іноді пфіфльтріґам набридає марнувати час, і тоді вони роблять щось за нашим задумом, якщо, звісно, ця річ достатньо складна. Їм ніколи не вистачає терпцю на прості речі, навіть дуже корисні. Та нам пора вже вирушати в дорогу. Ти сядеш мені на плече.

Несподівана пропозиція добряче збентежила Ренсома, та сорн уже присів біля нього навпочіпки, тож йому не залишалося нічого іншого, як видертися Оґреєві на плече, вкрите чимось схожим на пір’я, й усістися там, прихилившись до довгого блідого обличчя, а правою рукою обхопивши велетенську шию. Такий спосіб пересування видавався йому не надто надійним, та вибору не було, довелося змиритися. Сорн обережно підвівся, і Ренсом одним махом злетів на висоту десь вісімнадцяти футів.

— Все добре, коротуне? — запитав Оґрей.

— Дуже добре, — відізвався Ренсом, і мандрівка розпочалася.

Либонь, саме своєю ходою сорн скидався на людину найменше. Він підносив ноги дуже високо, проте й опускав надзвичайно м’яко. Ренсомові приходив на пам’ять то кіт, який підкрадається до здобичі, то півень, що повагом крокує курником, то запряжний кінь, який чомусь високо піднімає ноги, але насправді сорн своїм дивним поступом не нагадував жодне з земних створінь. Так чи так, а їхати на ньому виявилося напрочуд зручно, і за кілька хвилин від запаморочення та інших неприємних відчуттів не зосталося й сліду. Натомість на Ренсома наринули кумедні, ба навіть зворушливі спогади: ось він у дитинстві катається в зоопарку на слоні, а онде ще давніше батько носить його на плечах… Йому стало весело. Вони проходили приблизно шість-сім миль за годину. Було холодно, проте не занадто, а завдяки кисневому апарату за спиною він не мав проблем із диханням.

Краєвид, що його розглядав Ренсом зі свого рухомого, доволі високого спостережного пункту, який ще й плавно погойдувався, налаштовував радше на врочистий лад. Гандраміт зовсім зник із поля зору. Вони йшли неглибокою долиною; обабіч, скільки сягало око, тягнулися голі зеленуваті скелі, де-не-де помережані червоними плямами. Небо, густо-синє над обрієм, ставало майже чорним над головою, а відвернувшись від сліпучого сонця, можна було побачити зірки. Сорн підтвердив Ренсомів здогад про те, що варто піднятися ще трохи вище — і повітря закінчиться. Вже у горах, які становлять стіни гандраміта і відмежовують його від гарандри, чи в улоговині, якою пролягав їхній шлях, повітря розріджене приблизно так, як на Землі у Гімалаях, і гросам важко ним дихати, а ще на кількасот футів вище, власне на гарандрі — справжній поверхні планети — життя взагалі неможливе. Тому довкола й панувало таке яскраве сяйво — адже з небес лилося світло, майже не послаблене повітряним покровом.

Скелі, відбиваючи сонячне проміння, засліплювали очі; на їхній нерівній площині тінь сорна з Ренсомом на плечі виділялася неприродно чітко, начеб ото тінь дерева, освітленого автомобільними фарами. Здавалося, до обрію можна дістати рукою. Тріщини і виступи на далеких схилах вимальовувалися в усіх подробицях; все це нагадувало картину якогось прадавнього митця, що жив ще до того, як люди осягнули закони перспективи. Ренсом знаходився тепер біля самої межі небес, які пізнав під час мандрівки у космічному кораблі, і знову зазнавав дії променів, що їх годі описати зодягненими, сказати б, у повітря словами земної мови. Він відчував у серці неабияке піднесення, його охопило вже знайоме почуття неземної врочистості, стриманого і водночас несамовитого захоплення, адже перед ним знову відкривалося невичерпне джерело життя і сили.

Якби у нього в легенях було достатньо повітря, то він би розсміявся. Навіть навколишній краєвид повнився красою. З гарандри через верхній край долини подекуди звішувалися донизу велетенські клуби рожевуватої, схожої на піну речовини; подібну картину йому не раз доводилося спостерігати здаля, з гандраміта. Тепер, із ближчої відстані, можна було розгледіти, що ця речовина тверда наче камінь і що широкі вгорі клуби донизу звужуються, утворюючи щось ніби стебло, як у рослин. Порівняння з гігантською цвітною капустою виявилося навдивовижу вдалим, якщо лишень уявити собі качани з рожевого каменю завбільшки із собор. Ренсом запитав у сорна, що це таке.

— Це прадавні малакандрійські ліси, — відповів Оґрей. — Колись гарандра була вкрита теплим повітрям, на ній вирувало життя. Ще й досі там усе всіяно кістьми древніх істот; ти б і сам міг у цьому переконатися, якби там можна було дихати. Тоді й виросли ці ліси, де жив народ, якого вже багато тисяч років немає на світі. Вони були вкриті не хутром, а покровом, схожим на мій; не плавали в воді і не ходили по землі, а ширяли у повітрі завдяки широким пласким кінцівкам. Кажуть, вони чудово співали, й у ті далекі дні червоні ліси дзвеніли їхніми голосами. Потім ці ліси перетворилися на камінь, і тепер там бувають тільки елділи.

— У нашому світі досі є подібні істоти, ми називаємо їх птахами, — сказав Ренсом. — Але де ж був Оярса, коли гарандру спіткало таке лихо?

— Там, де й зараз.

— Невже він нічим не міг зарадити?

— Не знаю. Проте жоден світ не буває вічним, а народ — тим більше. Така воля Малелділа.

Що далі йшли мандрівці, то густішими ставали закам’янілі ліси; часто мертва, майже позбавлена повітря пустка по півгодини до самісінького обрію червоніла, немов англійський сад літньої пори. Вони проминали чимало печер, де, за словами Оґрея, жили сорни. Часом траплялися високі стрімчаки, аж до верху всіяні незліченними отворами. Всередині долинали якісь незрозумілі глухі звуки. Як пояснив сорн, там «ішла робота», проте що це була за робота, Ренсом так і не втямив, позаяк Оґрей вживав надто багато слів, відсутніх у лексиконі гросів. Нічого подібного на селище чи місто їм не попадалося: вочевидь, сорни воліли жити на самоті і не часто потребували товариства. Раз чи двічі з печери визирало подовгасте бліде обличчя, і тоді сорни гучними, схожими на ревіння мисливського рогу голосами віталися один із одним, та здебільшого довга долина, своєрідна кам’яна вулиця, заселена мовчазними мешканцями, залишалася такою ж пустельною, як і сама гарандра.

Тільки після полудня, опинившись на краю невеликого виярка, що перетинав дорогу, вони побачили трьох сорнів, які спускалися протилежним схилом. У Ренсома склалося враження, що незнайомі сорни не йдуть, а ковзають донизу; вони нахилялися під прямим кутом до схилу — завдяки невеликій силі тяжіння на планеті та неймовірно рівній поставі струнких тіл це було зовсім неважко — і стрімко сковзали вниз, наче кораблі під усіма вітрилами за доброго попутного вітру Граціозні рухи, величаві постаті та м’який відблиск сонячного світла на оперенні — все це посприяло остаточній зміні Ренсомового ставлення до цих істот. При першій зустрічі, намагаючись вирватися від Вестона з Дивайном, він подумки охрестив їх «велетнями-людожерами», тепер же назвав би «титанами» або «ангелами». Навіть вираз облич сорнів сьогодні сприймався інакше. Тоді на думку відразу спадали примари, насправді ж від їхніх рис віяло величною шляхетністю, відтак те перше враження він був уже схильний приписувати радше своїй вульгарності, ніж страхові. Мабуть, так виглядали б Парменід чи Конфуцій в очах у пересічного лондонського школяра. Високі білі істоти пропливли повз Оґрея з Ренсомом, похиливши голови, немов дерева, що гнуться під вітром.

Час від часу Ренсомові доводилося спускатися на землю і трохи йти самостійно, щоб зігрітися, проте йому зовсім не хотілося, щоб їхня мандрівка закінчувалась; втім, Оґрей мав щодо цього власні міркування, і задовго до заходу сонця вони зупинилися на нічліг в оселі якогось старшого сорна. Ренсом невдовзі збагнув, що його хочуть показати великому вченому. У чималій печері або, точніше кажучи, цілій системі тунелів, що складалася з багатьох приміщень, було безліч предметів, про призначення яких він і не здогадувався. Особливо зацікавили його сувої, виготовлені, вочевидь, зі шкіри і вкриті химерними знаками, — безперечно, книги, яких, за його спостереженнями, на Малакандрі було зовсім небагато.

— Краще тримати все в голові, — стверджували сорни, а коли Ренсом запитав, чи не бояться вони втратити якісь важливі знання, то почув у відповідь, що Оярса нічого не забуває і за потреби про все їм нагадає.

— Колись у гросів було багато книг з віршами, — додали сорни, — та зараз їх уже значно менше. Гроси кажуть, що книги вбивають поезію.

Їхній господар жив у печері не один; там мешкало ще кілька сорнів, у той чи інший спосіб йому підпорядкованих. Спочатку Ренсом сприйняв було їх за слуг, але потім дійшов висновку, що то скоріше учні чи помічники.

Цілий вечір проминув у розмові, не надто цікавій для земного читача, оскільки Ренсом тільки те й робив, що відповідав на запитання, майже не маючи змоги запитати про щось самому Втім, ці запитання зовсім не нагадували ті дещо безладні, породжені радше уявою, ніж жадобою знань розпитування, що їх йому влаштовували гроси. Сорни хотіли отримати систематичні відомості про Землю — від геології до сучасної географії, а також про флору, фауну, історію людства, мови, політику і мистецтво. Помітивши, що Ренсомові знання щодо певної галузі вичерпуються, — а це переважно траплялося доволі швидко, — вони тут же переходили до наступної теми, яка їх цікавила. Надзвичайно широкий науковий кругозір давав їм змогу отримувати від нього набагато більше інформації, ніж він міг свідомо запропонувати. Наприклад, випадкова згадка про дерева під час опису виробництва паперу заповняла прогалину у його не надто ґрунтовних відповідях на питання, що стосувалися ботаніки, розповідь про навігацію проливала світло на мінералогію, а коли він став пояснювати, як працює паровий двигун, сорни зробили такі висновки про природу повітря і води на Землі, до яких він сам зроду не додумався б. Від самого початку Ренсом постановив нічого не приховувати, бо відчував, що це не личить справжньому гнау, та й пуття з цього не було б жодного. Його розповідь про історію людства, зокрема про війни, рабство та проституцію вразила сорнів.

— Це все тому, що у них немає Оярси, — мовив хтось із учнів.

— Так, а кожен із них сам прагне стати маленьким Оярсою, — додав Оґрей.

— На це нема ради, — сказав старий сорн. — Створіннями обов’язково має хтось керувати, та тільки не вони самі. Тваринами керують гнау, гнау — елділи, елділами — Малелділ. Але у створінь на цій планеті елділів немає. Це те саме, якби хтось намагався підняти самого себе за волосся чи, опинившись на великому пласкому острові, побачити його весь відразу, або якби жінка раптом захотіла народжувати дітей сама по собі.

У розповідях про Землю сорнів неабияк здивували ще дві речі. Перша — це те, що людям доводиться витрачати стільки енергії на піднімання та переміщення різних вантажів, а друга — що у нашому світі є тільки один вид гнау. На їхнє переконання, останнє неминуче мало призводити до вагомих, далекосяжних наслідків для нашої здатності до взаєморозуміння, ба навіть відбиватися на нашому способі мислення.

— Ви повністю віддали свою думку на милість власної крові, — зауважив старий сорн, — адже не маєте змоги порівняти її з думкою, яку несе інша кров.

Для Ренсома ця розмова видалася непростою і стомливою. Та коли він кінець кінцем став укладатися до сну, то думав не про духовну оголеність людства і не про обмеженість своїх знань, а про прадавні малакандрійські ліси і про те, як це — виростати, коли у тебе постійно перед очима прегарний, але цілковито недосяжний край, де колись вирувало життя.

XVII

Рано-вранці наступного дня Ренсом знову виліз на плече Оґреєві. Понад годину вони йшли тією ж осяйною пусткою. Далеко на півночі у небі світилася якась тьмяно-червона чи вохриста хмара, яка стрімко рухалася на захід на висоті приблизно десяти миль. Ренсомові ще ніколи не доводилося бачити у малакандрійському небі хмар, і він поцікавився в Оґрея, що це таке. Сорн пояснив: це пісок, здійнятий вгору вітром у велетенських пустелях страшної Півночі. Буває, що хмара піску піднімається на висоту до сімнадцяти миль і несеться по небу, аж доки не впаде — іноді й на якийсь гандраміт — жахливою піщаною бурею, під час якої немає чим дихати і нічого не видно. Дивлячись, як загрозливо мчить піщаний вихор пустельним небом, Ренсом напрочуд ясно усвідомив, що вони мандрують зовнішньою поверхнею чужої планети, а придатний для життя світ залишився позаду. Незабаром хмара раптом опала і розсіялася далеко на заході, проте ще довго, аж доки закрут долини не сховав від очей ту частину виднокругу, там пломеніла заграва, подібна на відблиски величезного вогнища.

За поворотом перед мандрівцями відкрився новий краєвид. Спершу він видався Ренсомові дивовижно подібним на земний — сірі пагорби набігали один на одного пасмо за пасмом, неначе морські хвилі. Вдалині за ними чітко вирізнялися на тлі темно-синього неба знайомі вже стрімчаки і шпилі зелених скель. Та вже наступної миті він збагнув, що прийняв за пагорби нерівну, горбкувату поверхню сіро-голубої імли, яка висіла над гандрамітом, імли доволі дивної, адже знизу її взагалі не було видно. І справді, щойно дорога пішла вниз, як туман став розсіюватися, і через нього невиразно проступив барвистий візерунок долини, що лежала внизу Схил робився дедалі крутішим; найвищі вершини гірського пасма, з якого вони мали спуститися, бовваніли віддалік, скидаючись на велетенські нерівні зуби якогось велетня — і цей велетень явно давненько вже не був у дентиста. І небо в них над головою, й освітлення навколо ледь помітно для ока змінилися, а за мить мандрівці опинилися вже на краю такого стрімкого косогору, який на Землі вважався б швидше урвищем; дорога тут пірнала в долину й зникала ген-ген внизу в густих фіалкових зарослях. Ренсом рішуче відмовився спускатися далі на плечі в Оґрея. Хоч сорн і не зрозумів, навіщо йому це, проте дозволив злізти на землю, а тоді першим понісся донизу, нахилившись уперед, наче ковзаняр. Ренсом подався за ним, радий, що має нагоду трохи розім’яти затерплі від довгого сидіння ноги.

Попереду поволі розкривався новий гандраміт, і від побаченої краси Ренсомові аж перехопило подих. Був більший за той, де йому довелося пожити досі, а дорога, якою вони спускалися, вела просто до озера — майже ідеально круглого сапфіра миль із дванадцять у поперечнику, вставленого в оправу із фіалкового лісу. Посеред озера, нагадуючи обводами невисоку положисту піраміду чи жіночу грудь, підносився з води острів із голими блідо-червоними схилами; лишень на вершині виднівся цілий гай небачених дерев. Плавністю обрисів їхні гладкі стовбури не поступалися найшляхетнішим букам, проте здіймалися вище за шпилі земних соборів і вгорі не увінчувалися кроною, а розпускалися у золоту квітку — яскраву, наче тюльпан, непорушну, наче скеля, і велетенську, наче хмара літньої днини. Це й справді були не дерева, а квіти; внизу, серед їхніх стебел, вгадувалися контури якихось не надто високих споруд. «Мелділорн», — оголосив сорн, та Ренсом уже й так про це здогадався. Він і сам не знав, що саме сподівався побачити, адже давно розпрощався з образами, які вимальовувала колись сформована ще на Землі уява — переважно йому марилися тоді або неймовірно громіздкі архітектурні форми, складніші за американські офісні центри, або якийсь рай для інженерів у вигляді цілих сонмищ гігантських машин невідомого призначення. Проте водночас він і не чекав, що перед ним постане така класична й незаймана у своїй непорушній витонченості картина — погідний гай, що дихав спокоєм і таємницею посеред барвистої долини і ніби злітав на сотні футів вверх, до по-зимовому прохолодного сонячного проміння. З кожним кроком донизу холод відступав, і Ренсома обвівало хвилями благодатного тепла, що піднімалося з долини. Він поглянув угору — небо вже стало набирати блідішого відтінку, глянув вниз — і до нього долетіли тонкі, ніжні пахощі велетенських квітів. Обриси далеких гір втрачали різкість, а сонячні відблиски на поверхні скель уже не так сліпили очі. Краєвид знову набував м’яких обрисів і перспективи, а далечінь тонула в легкій імлі. Край схилу, звідки мандрівці почали спускатися до гандраміта, маячів ген-ген вгорі над ними; годі було повірити, що ще зовсім недавно вони там стояли. Дихалося легко, а задерев’янілі раніше від холоднечі пальці ніг могли нарешті вільно ворушитися в черевиках — і це була справжня насолода. Ренсом підняв хутряні краї своєї шапки-вушанки, і його вуха негайно наповнилися дзюрчанням проточної води. І ось він уже крокує поміж деревами м’якою лісовою травою. Гарандра зосталася позаду, попереду був Мелділорн.

Невдовзі вони вийшли до широкої і прямої наче стріла лісової дороги, яка бігла поміж фіалковими стеблами до озера, що мерехтіло неподалік яскравою блакиттю. На березі Ренсом побачив кам’яного стовпа, на якому висів гонг з молотком. Все це вкривала багата різьба, а гонг і молоток були виготовлені з невідомого зеленувато-голубого металу Оґрей вдарив у гонг, і Ренсом відчув, як у ньому наростає хвиля радісного збудження, що, втім, завадило йому належним чином роздивитися зображення на стовпі, вкритому частково малюнками, частково простими візерунками. Найбільше його вразило те, що між порожніми і заповненими ділянками існувала дивовижна рівновага. Виконані кількома скупими лініями прості фігури, схожі на доісторичні земні зображення оленів, чергувалися з дрібними візерунками, хитромудрими, як давньоскандинавські чи кельтські прикраси. Придивившись, Ренсом збагнув, що порожні й укриті різьбленням місця самі є фрагментами більших картин. Здивувало його й те, що малюнки розташовувалися не тільки на відкритих ділянках; часто траплялися доволі великі арабески, у деталях яких було вміщено вигадливі мініатюри. В інших місцях вся композиція будувалася на зворотному принципі, і чергування обидвох різновидів зображень теж підпорядковувалося певному ритму та задуму Він саме почав усвідомлювати, що окремі картинки були, очевидно, стилізованими ілюстраціями до певного сюжету, коли Оґрей перервав його роздуми, вказавши на човна, що наближався до них від острова.

Човен підпливав щораз ближче і ближче, й у Ренсома аж посвітлішало на серці, коли він побачив, що на веслах у ньому сидить грос. Той причалив до берега, окинув землянина враженим поглядом, а тоді запитально зиркнув на Оґрея.

— Справді, Грінго, тут є чому подивуватися, — озвався сорн. — Такого нау ти ще зроду не бачив. Його звуть Рен-сум, і він прилетів до нас через небеса з Тулкандри.

— Йому будуть тут раді, Оґрею, — ввічливо відказав грос. — Він іде до Оярси?

— Так, Оярса послав по нього.

— І по тебе також, Оґрею?

— Ні, мене Оярса не кликав. Якщо ти перевезеш Ренсума на острів, я повернуся до своєї вежі.

Грос знаком запропонував Ренсомові сідати до човна, а тому страшенно хотілося якось віддячити своєму провідникові, і, хвильку поміркувавши, він розстебнув свій наручний годинник і подав Оґреєві; йому здалося, що саме це — єдина річ, яку він наразі може подарувати такому створінню як сорн. Пояснити призначення годинника було зовсім не важко, та Оґрей, оглянувши його, повернув дарунок зі словами:

— Цю річ краще подарувати пфіфльтріґам. Мене вона тільки потішить, їм же принесе користь. Вони завжди мають купу справ у Мелділорні, тож ти неодмінно там когось із них зустрінеш; їм і віддай. А стосовно того, як вона використовується, то скажи мені, хіба у твоєму світі не можуть без неї дізнатися, скільки дня вже збігло?

— Здається, у нас є тварини, які щось у цьому тямлять, — відповів Ренсом. — Та наші гнау давно розучилися це робити.

По тому він попрощався з сорном і сів у човен. Знов опинитися в одному човні з гросом, відчути на обличчі тепло, що струменіло від води, і побачити над головою блакитне небо було ледь не так само приємно, як повернутися додому. Репсом скинув шапку, вигідно всівся на носі, а тоді взявся засипати свого проводаря питаннями. З’ясувалося, що гроси не виконували при Оярсі роль перевізників, як він спершу подумав, побачивши на веслах представника цієї раси; Оярсі служили всі три види гнау, і переправу, природна річ, доручили саме гросам, оскільки вони найкраще зналися на цій звичній для себе справі. Ще він розпитався, що має робити, прибувши до Мелділорна; виявилося, йому можна ходити де заманеться і займатися чим завгодно, аж доки Оярса його не покличе. Хтозна, коли це станеться; можливо, через годину, а, можливо, й через кілька днів. Неподалік від того місця, де вони зійдуть на берег, стоять будинки — там його нагодують і там же він зможе відпочити, якщо стомиться. У відповідь Ренсом розповів, як зумів, про свій світ і мандрівку звідтіля, а також попередив, що на Малакандрі, либонь, досі перебувають криві люди, котрі можуть становити небезпеку. Тут він з тривогою подумав, що не пояснив цього як слід Оґреєві, але заспокоївся, пригадавши, що Вестон із Дивайном уже налагодили якісь зв’язки з сорнами й, окрім того, ледве чи наважаться псувати стосунки з такими великими і подібними — порівняно з іншими — на людей істотами. Принаймні, тепер вони точно цього не робитимуть. У нього не було жодних ілюзій стосовно кінцевої мети, яку поставив перед собою Дивайн, і він усвідомлював, що може зробити хіба одне: щиро, нічого не приховуючи, розповісти про все Оярсі… Тим часом їхній човен м’яко ткнувся носом у берег.

Доки грос прив’язував човна, Ренсом звівся на ноги й огледівся навколо. Неподалік, трохи ліворуч від невеликої гавані, де вони причалили, виднілися низькі кам’яні будівлі — такі трапилися йому на Малакандрі вперше — і горіли вогнища. Там, сказав грос, він знайде їжу і дах над головою. Поза тим на острові, здавалося, не було нікого. Рівні схили полого здіймалися аж до гаю, який їх увінчував; Ренсомові і там впали у вічі кам’яні споруди, проте не храми чи будинки в земному розумінні, а щось схоже радше на гігантський Стоунгендж: на вершину пагорба вела і там губилася в блідому затінку квіткових стовбурів широка, порожня алея, обабіч якої стояли величні моноліти. Ніде не було видно ні душі, однак, поки він вдивлявся в цю картину, йому став вчуватися (можливо, то просто дзвеніла так ранкова тиша) якийсь ледь-ледь чутний рівний сріблястий звук; коли прислухатися, то він наче зникав, але водночас і не помітити його було неможливо.

— На острові сила-силенна елділів, — мовив грос приглушеним голосом.

Ренсом зійшов на берег. Нерішуче ступив кілька кроків, ніби сподіваючись наштовхнутися на якусь перепону, на мить зупинився, а тоді так само обережно рушив далі.

Хоч трава під ногами, незвичайно м’яка і пишна, повністю заглушувала кроки, він, скоряючись якомусь не надто зрозумілому почуттю, йшов навшпиньки, а всі його рухи стали м’якими і спокійними. Обшир води навколо добре прогрівав повітря на острові, тож це було найтепліше місце на Малакандрі з усіх, де йому довелося досі побувати; тутешній клімат наводив на думку про погожий вересневий день на Землі, коли попри тепло відчувається вже, що зима не за горами. Поступово Ренсома охоплювало щодалі сильніше благоговіння, і він не наважувався піднятися до гаю на вершині пагорба та алеї встановлених сторч величезних каменів; відтак зупинився на півдорозі догори і повернув праворуч, тримаючись на однаковій відстані від берега. Переконував себе, що оглядає острів, але насправді почувався так, наче все було якраз навпаки: не він оглядав острів, а острів оглядав його. Це відчуття ще більше посилилося після того, як десь через годину він зробив одне цікаве відкриття, котре, втім, так і не зумів ні тоді, ні згодом як слід передати на словах. Приблизно його можна окреслити так: на всій поверхні острова відбувався якийсь ледве вловимий рух світла й тіні, абсолютно не пов’язаний із переміщенням сонця по небозводі. Якби не видалася така тиха днина — ані не війне, — а трава під ногами не виглядала надто короткою і густою, щоб ворушитися від вітру, Ренсом подумав би, що це гра найлегших подихів повітря; десь так на Землі від ледь відчутного вітерцю майже незримо виграють тіні на пшеничному полі. Як і сріблястий передзвін, на який він звернув увагу раніше, помітити ці лелітки світла було нелегко. Якщо пильно вдивлятися у те чи інше місце, вони зникали взагалі, а от по краях поля зору просто роїлися, буцім проводили там якісь складні приготування. Словом, при спробі їх розгледіти вони вмить робилися невидимими; майже непомітний відблиск щезав, варто було тільки глянути туди, де він щойно виднівся. Ренсом аніскілечки не сумнівався, що «бачить» елділів — наскільки їх узагалі можна було бачити. При цьому його проймало доволі дивне почуття: не моторошне, от наче довкола повно примар, і навіть не таке, яке охоплює людину, коли за нею стежить чийсь зіркий погляд; радше він почувався так, ніби на нього дивиться той, хто має на це право. Ренсомові переживання скидалися не стільки на страх, скільки на химерну суміш збентеження, сором’язливості і смирення, проте найбільше в ній було глибокого душевного сум’яття.

Він стомився і, дійшовши висновку, що в цьому благодатному краю можна перепочити і надворі, присів просто на землю. М’яка трава, тепло і ніжні пахощі, що овівали весь острів, нагадали йому про земні сади літньої пори. Ренсом на хвилю заплющив очі, а коли знову розкрив їх, то побачив внизу невисокі будівлі, а на озерному плесі — човен, що підпливав до берега, і зненацька збагнув, що це — переправа й оселі для приїжджих; отже, він обійшов цілий острів. На зміну цьому відкриттю прийшло інше, не таке приємне: відчуття голоду. Либонь, непогано було б зійти донизу і попросити чогось попоїсти; так чи інак треба якось згаяти час.

Проте Ренсом цього не зробив. Звівшись на ноги і придивившись, він помітив, що біля домів для гостей метушиться чимало всілякого люду, а з човна перевізника на берег саме сходить цілий гурт пасажирів. Ще йому впали у вічі якісь постаті, що рухалися у воді, і, приглянувшись, він упізнав у них сорнів, які по пояс у воді переходили озеро вбрід, прямуючи до Мелділорна; їх було з десяток. Хтозна з якої причини на острові спостерігався великий наплив відвідувачів. Ренсом анітрохи не сумнівався, що може спокійно спуститися і змішатися з натовпом, та чомусь не наважувався так зробити. Ця ситуація викликала в нього яскраві спогади про те, як він приїхав одного разу до нової школи — новачки мали з’являтися на день швидше, — і вештався по ній туди й сюди, спостерігаючи, як з’їжджаються старі учні, давно знайомі між собою. Вирішивши врешті-решт залишатися на місці, він нарізав їстівної трави і підживився, а тоді приліг трохи подрімати.

Пополудні повіяло прохолодою, і Ренсом знову подався блукати островом. Інші гнау також на той час уже розбрелися навколо. Він зауважував переважно сорнів, мабуть, тому, що вони були найвищі на зріст. Навколо панувала повна тиша. Малакандрійці здебільшого не відходили далеко від берега, і Ренсом, якось напівсвідомо намагаючись уникнути зустрічі з ними, непомітно піднімався все вище й вище і кінець кінцем опинився біля самого гаю, на початку обставленої каменями алеї. Спершу він не мав наміру йти нею дальше, й сам не надто розуміючи, чим викликаний цей острах, проте мимоволі став розглядати найближчий камінь, рясно вкритий з усіх боків різьбленням, а тоді вже не міг встояти перед спокусою і почав переходити від каменя до каменя, щораз далі й далі.

Побачене неабияк його спантеличило. Крім сорнів, гросів і ще якихось істот — вочевидь, пфіфльтріґів, — на малюнках раз-по-раз траплялася струнка, зображена хвилястими лініями постать, у якої ледь вгадувалося обличчя, зате були крила, до того ж справжнісінькі — годі з чимось переплутати, і це Ренсома дуже здивувало. Невже традиції малакандрійського мистецтва брали свій початок ще в ту геологічну і біологічну епоху, коли, за словами Оґрея, на гарандрі існувало життя і щебетало птаство? Малюнки на каменях наче підтверджували цю гіпотезу: на них красувалися прадавні червонясті ліси, де поміж деревами, без сумніву, літали птахи, а ще виднілося чимало інших не відомих йому істот. На наступному камені багато з цих істот лежали вже мертві, а в небі над ними ширяла якась подібна на гнакру фантастична почвара, що метала в них дротики і, ймовірно, символізувала холод. Хто залишився живий, скупчився навколо в’юнистої постаті з крилами — Ренсом вирішив, що то Оярса, — зображеної у вигляді крилатих язиків полум’я. На іншому камені Оярса у супроводі цілого натовпу різних істот проводив якимсь гострим предметом борозну на землі. Далі пфіфльтріґи за допомогою знарядь для копання поглиблювали цю борозну, сорни збирали землю у високі купи обабіч рову, а гроси, вочевидь, наповнювали водою канали. Ренсом вагався: це просто міф про походження гандрамітів чи їх і справді — якщо тільки таке можливо — було створено штучно?

Багато малюнків взагалі нічого йому не говорили. Особливо загадковим здавався один: внизу розташовувався сегмент круга, а з-за нього на три чверті здіймався вгору диск, поділений на концентричні кола. Спочатку Ренсом подумав, що то сходить над горою сонце. Сегмент круга ряснів сценами з малакандрійського життя — Оярса в Мелділорні, сорни на скелястому кряжі, яким розпочинається гарандра, та багато чого іншого, йому і знайомого, і незнайомого. Втім, приглянувшись уважніше до диска вгорі, він збагнув, що це не сонце. Сонце, безперечно, там було теж, але воно містилося у самому центрі диска і від нього розходилися концентричні кола. У першому, найменшому з них, Ренсом побачив маленький кружок, а на ньому — крилату, схожу на Оярсу постать з якоюсь сурмою в руці. В наступному також виднівся подібний кружок із вогнистою постаттю. Тут не було й натяку на обличчя, натомість його увагу привернули дві випуклості; трохи пометикувавши, він дійшов висновку, що вони символізують вим’я чи груди самки ссавця. На той час Ренсом уже не сумнівався, що перед ним — зображення сонячної системи. Перший кружок означав Меркурій, другий — Венеру. «Який дивовижний збіг, — подумалось йому, — адже їхня міфологія, як і наша, пов’язує з Венерою якийсь жіночий образ». Він ще довго розмірковував би над цим питанням, якби цілком природна цікавість не спонукала його поглянути на подальший кружок, що мав позначати Землю. На мить у нього похололо на серці: кружок був на місці, але замість вогнистої постаті він побачив тільки заглибину неправильної форми, ніби вирізану спеціально для того, щоб знищити зображення, викарбуване там раніше. Отже, колись… проте всі здогади виявилися безсилими: надто багато фактів були йому невідомі. Ренсом перевів погляд далі, до наступного кола. Кружка у ньому не було, а його нижній край торкався вершини сегмента, заповненого сценами з малакандрійського життя: складалося враження, що сама Малакандра випливає тут із сонячної системи назустріч глядачеві. Тепер, коли він повністю збагнув задум усієї картини, її промовистість просто вражала. Ренсом відступив на крок назад і глибоко вдихнув, наміряючись навести хоч сякий-такий лад у питаннях, які геть заполонили його розум. Значить, Малакандра — це Марс. А Земля… Та цієї миті стукіт, що вже кільканадцять хвилин чувся поблизу і якого він, з головою поринувши у роздуми, досі не помічав, став надто настирливим і таки достукався до його свідомості. Хтось працював зовсім поруч, і то був явно не елділ. Ренсом опам’ятався і трохи сполохано роззирнувся довкола, проте нікого не побачив, і тоді по-англійськи — цілковите безглуздя — вигукнув:

— Хто тут?!

Стукіт миттю припинився, і з-за найближчої кам’яної брили визирнуло вельми незвичайне обличчя — безволосе, як в людини чи сорна, видовжене й загострене, ніби в землерийки, якесь жовтувате і миршаве, з таким низьким чолом, що якби не виріст на потилиці, схожий на модну колись перуку з косою у сітці, то його годі було б прийняти за обличчя розумної істоти. Наступної секунди ціле створіння різким стрибком вибралося з-за каменя і постало в усійкрасі перед ошелешеним Ренсомом; той, утім, здогадався, що бачить пфіфльтріґа, — і йому залишалося хіба порадіти, що він не зіткнувся з представниками цієї третьої малакандрійської раси у перші дні свого перебування на планеті. Істота скидалася на комаху чи плазуна значно більше, ніж усі, хто досі потрапляв йому на очі. У неї була цілковито жаб’яча будова тіла, і спочатку Ренсомові здалося, наче вона сидить на манір жаби, поставивши «руки» на землю, та потім він розгледів, що та частина передніх кінцівок, на яку вона опиралася, була, користуючись людськими поняттями, скоріше ліктем, ніж долонею. Широкий, з подушечкою, цей «лікоть» явно призначався для ходіння, а вже від нього відходили вгору під кутом приблизно сорок п’ять градусів справжні руки, тонкі і сильні, які закінчувалися величезними, чутливими і багатопалими п’ястями. Ренсом збагнув, що завдяки можливості опиратися на лікті руки у пфіфльтріґів завжди були вільні — неабияка перевага при будь-якій праці, від копання землі до вирізання камей. На комах ці істоти скидалися насамперед через свої швидкі й поривчасті рухи та здатність крутити головою, як богомол, майже на повний оберт; крім того, цю подібність підсилював і особливий звук, таке собі сухе й деренчливе стрекотіння, що його пфіфльтріґ видавав під час руху. В ньому було щось від цвіркуна, щось від гномів, створених уявою Артура Рекгема, щось від жаби, ба навіть щось від маленького й метушливого дідка-набивальника опудал, Ренсомового знайомого з Лондона.

— Я прилетів із іншого світу… — почав Ренсом.

— Знаю, знаю, — нетерпляче затріскотіла істота. — Стань-но тут, за каменем. Отут, отут. Наказ Оярси. Дуже терміново. Не можна гаяти ні хвилини. Стій там.

І Ренсом опинився по інший бік брили, перед ще не закінченим зображенням. Під ногами все було всіяне уламками каменю, а в повітрі клубочився пил.

— Ось так, — сказала істота. — Не ворушись. На мене не дивися, дивися туди.

Спершу Ренсом ніяк не міг второпати, чого від нього хочуть, але, побачивши, як пфіфльтріґ зиркає то на нього, то на камінь тим особливим поглядом, що всюди, на всіх планетах, безпомилково виказує митця, який працює з моделлю, все зрозумів і ледь не розсміявся. Виявляється, його поставили позувати для портрета! З місця, де стояв Ренсом, розгледіти саму роботу було важко, тож він зосередив увагу на художникові. Пфіфльтріґ різав камінь, наче сир, а його руки рухалися так швидко, що трохи не паморочилося в голові. Дзвінкий стукіт породжували невеликі інструменти, яких багатенько висіло у нього на тілі. Час від часу він із роздратованим вигуком відкидав геть якесь знаряддя і вибирав нове; ті ж, котрими користувався постійно, тримав у роті. Ще Ренсомові кинулося у вічі, що пфіфльтріґ носив одежу, виготовлену з якогось яскравого лускатого матеріалу, хоч і добряче тепер запорошену. Шия в нього була обгорнута чимось подібним на хутряне кашне, а очі захищали банькаті темні окуляри. Шию, руки і ноги істоти прикрашали ланцюжки та персні з блискучого металу (Ренсом чомусь подумав, що навряд чи це золото). Працюючи, пфіфльтріґ щось пошепки примовляв сам до себе, якось дивно при цьому посвистуючи, а коли його охоплювало сильне збудження — що траплялося майже постійно, — кінчик носа у нього починав морщитися, ніби в кролика. Врешті-решт він зненацька високо підстрибнув, приземлився ярдів за десять від каменя, над яким працював, і сказав:

— Так, так. Хотілося б краще, але нічого, наступного разу поправлю. Поки що нехай буде. Ходи сюди, подивися.

Довго просити Ренсома не довелося. Перед ним знову були зображення планет, але цього разу не у вигляді мали сонячної системи; планети вишикувалися у своєрідну процесію, яка наче рухалася до глядача, і на кожній із них, окрім однієї, їхав вогненний візничий. Внизу розташовувалася Малакандра, і він із здивуванням помітив на ній доволі вірогідний малюнок космічного корабля. Поряд стояли три постаті — очевидно, Ренсом послужив взірцем для всіх трьох. Не стримавшись, він з огидою відвернувся. Звісно, для малакандрійців це цілком нова тема, до того ж їхнє мистецтво схильне до стилізації, та попри все йому здавалося, що митець мав би постаратися трохи краще передати образ людини, а не абияк вирізати на поверхні каменя схожі на пеньки опудала, майже такі ж завширшки, як і заввишки, та ще й із якимись грибоподібними наростами замість шиї і голови.

— Мабуть, саме так я виглядаю у ваших очах, — дещо ухильно мовив він. — У моєму світі мене зобразили б інакше.

— А я й не хотів, щоб було дуже подібно, — озвався пфіфльтріґ. — Якщо буде надто подібно, вони не повірять — ті, хто народиться згодом.

Він ще довго щось пояснював; Ренсом зрозумів не все, але йому прийшло до голови, що ці відразливі постаті є, либонь, просто ідеалізацією загального образу людства. Розмова трохи не зійшла нанівець, але Ренсом вчасно змінив тему, поставивши запитання, яке вже давно не давало йому спокою.

— Я не можу збагнути одну річ, — сказав він. — Як сталося так, що і ви, і сорни, і гроси всі говорите одною мовою? Адже язик, зуби і гортань у вас зовсім різні.

— Маєш рацію, — погодився пфіфльтріґ. — Колись кожен народ мав свою мову; ще й досі у себе вдома ми розмовляємо по-своєму Та згодом усі вивчили мову гросів.

— А чому? — Ренсом усе ще міркував поняттями земної історії. — Хіба гроси коли-небудь правили всіма іншими?

— Як це — правили? Не розумію. Просто вони вміють чудово говорити і співати. У них більше слів, та й слова ці кращі за наші. Мову мого народу ніхто не вчить, бо все найважливіше ми висловлюємо через камінь, сонячну кров чи зоряне молоко, й усі можуть це бачити. Ніхто не вчить і мову сорнів, бо їхні знання можна витлумачити будь-якими словами, і вони від цього не зміняться. А от із піснями гросів такого не зробиш. Їхньою мовою говорять по цілій Малакандрі. Я говорю нею з тобою, тому що ти не з мого народу; так само я говорив би і з сорнами. Але дома ми розмовляємо своїми давніми мовами. Це видно по іменах. У сорнів імена протяжні — Оґрей, Аркад, Белма, Фалмей. У гросів натомість пухнасті, як хутро, — Гног, Гнігі, Гйої, Глітгнагі.

— Виходить, вірші найкраще звучать найважчою мовою?

— Десь так і є, — мовив пфіфльтріґ. — Адже й накращі картини виходять на найтвердішому камені. Знаєш, які імена в мого народу? Наприклад, Калакапері, Паракатару або Тафалакеруф. Мене звуть Канакаберака.

Ренсом назвав своє ім’я.

— В нашій країні все зовсім інакше, ніж тут, — заходився розповідати Канакаберака. — Ми не затиснуті у вузькому гандраміті. У нас тепло, є справжні ліси, зелені тіні, глибокі копальні. Не так тихо і світло не так сліпить очі. Добре було б, якби ти побував у нас. Там, у лісах, я міг би показати тобі місце, де горить сто вогнів і лунає стукіт ста молотків. Ми живемо не в норах, як сорни, і не в купах трави, як гроси. Ти побачив би будинки, де сто колон — одна з сонячної крові, інша з зоряного молока, і так геть усі… А на стінах — картини, на яких чого тільки немає, чи не цілий світ…

— А як ви підтримуєте лад серед свого народу? — поцікавився Ренсом. — Наприклад, хіба ті, хто працює у копальнях, так само люблять свою роботу, як і ті, хто розмальовує стіни?

— Копальні відкриті для всіх, у них працює кожен, щоб добути для себе стільки, скільки йому треба для роботи. Як же інакше?

— У нас все по-іншому.

— Значить, у вас виходить якась дуже крива робота. Хіба можна працювати з сонячною кров’ю, якщо ти не був там, де вона народжується, не навчився відрізняти один від одного різні її види і не провів багато-багато днів поряд із нею, далеко від небесного світла, аж доки вона не ввійде тобі у кров і в серце, ніби ти і мислиш, і живишся, і навіть плюєш нею?

— В нас вона лежить дуже глибоко, до неї важко дістатися, і ті, хто її добуває, ціле життя опановують своє ремесло.

— А воно їм до вподоби?

— Навряд… не знаю. Вони мусять займатися цією справою, бо якщо перестануть, то не матимуть чого їсти.

Канакаберака наморщив носа:

— То у вашому світі не вистачає їжі?

— Хтозна, — відказав Ренсом. — Мені часто хотілося дізнатися відповідь на це запитання, проте я так її і не знайшов. Послухай, Канакаберако, хіба вас ніхто не змушує працювати?

— Ще б пак — наші жінки, — мовив пфіфльтріґ, чи то засвистівши, чи задзижчавши (це, либонь, мало означати сміх).

— То ви, певне, цінуєте своїх жінок більше, ніж інші гнау?

— Набагато. Найменше цінують жінок сорни, а ми — найбільше.

XVIII

Ніч Ренсом провів у домі для приїжджих — справжньому будинку, спорудженому і чудово оздобленому руками пфіфльтріґів. Так йому нарешті пощастило переночувати в умовах, не надто віддалених від земних, але задоволення від цього трохи згладжувала ніяковість, яку він мимоволі відчував, опинившись по сусідству зі стількома малакандрійцями. Тут були представники всіх трьох рас. Здавалося, вони дуже непогано ладнають між собою, попри неминучі розбіжності, схожі на ті, що виникають між пасажирами у вагоні поїзда; сорни, приміром, твердили, що в будинку надто спекотно, тоді як пфіфльтріґам було в ньому холодно. Про малакандрійське почуття гумору Ренсом дізнався тієї ночі більше, ніж за весь час, що минув після прибуття на планету, — адже досі йому доводилося брати участь тільки в розмовах на серйозні теми. Очевидно, веселий настрій породжувала сама зустріч гнау, які належали до різних видів. Правда, жартів він майже не розумів, зате вловлював — принаймні, так йому здавалося, — певні відмінності в характері гумору різних рас. Сорни, наприклад, рідко переступали межі стриманої іронії, гроси не знали міри у своїй фантазії, а пфіфльтріґи були досить уїдливі і часом могли дійти й до грубощів. Втім, навіть розуміючи всі слова, Ренсом рідко вловлював суть жартів, тож вирішив не засиджуватися і скоро ліг спати.

Вдосвіта — на Землі в цей час селяни виходять доїти корів — Ренсом раптом прокинувся і спочатку не міг зрозуміти, що, власне, його розбудило. У кімнаті нікого не було, панувала тиша і ще густі, передсвітанкові сутінки. Він саме зібрався знову заснути, коли почув зовсім поруч високий голос: «Тебе кличе Оярса!». Ренсом вмить сів і розглянувся довкола, проте не побачив нікого, а голос тим часом повторив: «Тебе кличе Оярса!». В голові йому прояснилося; стало зрозуміло, що в кімнаті елділ. Страху він не відчув, проте, слухняно підвівшись та вдягнувшись, помітив, що серце у нього б’ється надто часто. Бентежила його не стільки присутність невидимого гостя, скільки зустріч, що мала відбутися за кілька хвилин. Давні страхи перед невідомими страховиськами й обагреними кров’ю ідолами зосталися в минулому; він просто трохи хвилювався, як то бувало в студентські роки зранку перед іспитом. Горня доброго чаю — ось що зараз стало б йому у неабиякій пригоді.

В домі для гостей не було ні душі. Ренсом вийшов надвір. Над озером висіла голубувата пара, а небо на сході над зубцюватою стіною каньйона вже посвітліло; невдовзі там мало з’явитися сонце. У повітрі ще тягнуло холодом, трава під ногами була мокра від роси; від усього віяло таємничістю, яку він пов’язав із безгомінням, що огортало цілий острів. Голоси елділів змовкли, не спостерігалося більше й гри світла та тіні у повітрі, яка впала Ренсомові у вічі напередодні. Без жодного слова йому стало ясно, що треба піднятися на вершину пагорба, до гаю. Підійшовши до обставленої каменями алеї, він із завмиранням серця побачив, що там зібралося повно малакандрійців, які розташувалися обабіч, під каменями, і мовчки чогось чекали, сидячи просто долі чи навпочіпки — кому як було краще. Не наважуючись зупинитися, Ренсом пішов далі; почувався так, ніби проходить крізь стрій перед усіма цими істотами, які незмигно на нього дивилися. Сягнувши вершини, де посеред алеї височів найбільший камінь, він зупинився і згодом ніяк не міг згадати, зробив це на веління елділа чи з власної ініціативи. Вирішив не сідати, бо земля виглядала ще надто холодною і мокрою, та й не знав, чи виглядатиме це пристойно, тож так і залишився стояти, завмерши, немов на параді. Всі погляди були спрямовані на нього, а навколо й далі панувала повна тиша.

Поступово він усвідомив, що навкруги сила-силенна елділів. Складалося враження, що всі ті ледь помітні лелітки й блискітки, які вчора були розсіяні по цілому острову, сьогодні зібралися тут, і так само чогось чекали, майже не рухаючись. Сонце вже піднялося над обрієм, але ніхто й далі не ронив ані слова. Звівши очі, щоб окинути поглядом величні камені, на які саме впали перші, ще бліді сонячні промені, Ренсом побачив, що й повітря в гаю насичене світлом — світлом елділів, до якого схід сонця не мав жодного відношення. Вгорі їх було не менше, ніж внизу; видимі для ока малакандрійці становили лишень невелику частину зібрання, на якому мала розглядатися його справа. Можливо, коли настане час сказати слово на свій захист, вести мову доведеться перед тисячами чи й мільйонами: ряд за рядом навколо і так само ряд за рядом вгорі розташовувалися, очікуючи початку суду, істоти, які ніколи не бачили людини і яких ніколи не бачила людина. Він облизав пересохлі губи і подумав, що хтозна, чи й здобудеться на голос, коли настане час говорити. По тому йому прийшло до голови, що, ймовірно, суд уже йде, і він, стоячи під пильними поглядами всіх, хто тут зібрався, мимоволі й несвідомо дає відповідь на кожне запитання, яке їх цікавить. Так минуло чимало часу, і ось нарешті в гаю почувся якийсь рух. Всі видимі істоти попіднімалися на ноги і завмерли з похиленими головами; настала ще глибша тиша, ніж досі, і Ренсом побачив (якщо тільки можна так сказати) Оярсу, що наближався до нього між двома довгими рядами вкритих різьбленням каменів. Почасти він із виразу облич малакандрійців здогадався, що поміж ними проходить їхній володар, проте почасти й сам бачив Оярсу — це годі було заперечувати. Ренсомові так ніколи й не вдалося чітко окреслити, що саме він побачив. Ледь помітний шемріт світла, ба менше — майже незрима видозміна тіні рухалася до нього нерівною, низькою травою, а, може, й із самою землею щось діялося — щось надто непомітне, аби це можна було описати мовою п’яти чуттів. Як тиша, що западає у переповненому людьми приміщенні, як ледь чутний подих прохолоди літньої днини, як швидкоплинний спогад про давно забутий звук чи запах, проходив Оярса повз своїх підданців і врешті-решт зупинився в самому центрі Мелділорна, ярдів за десять від Ренсома. У того задзвеніло в вухах і закололо в кінчиках пальців, так, наче щойно зовсім поруч вдарила блискавка; і його серце, і ціле тіло ніби налилося водою.

Оярса заговорив — Ренсомові ще не доводилося чути голосу, такого неподібного на людський; рівний і ласкавий, він, здавалося, звучав звіддалік. Згодом один грос сказав, що в цьому голосі «немає крові, бо для них кров — це наше світло». У самих словах не було й натяку на якусь загрозу.

— Чого та так боїшся, Ренсоме з Тулкандри? — запитав голос.

— Тебе, Оярсо, адже ти не подібний на мене і я тебе не бачу.

— Тут немає чого боятися, — відповів голос. — Ти теж не подібний на мене, і хоч я тебе й бачу, та тільки ледь-ледь. Але це не означає, що ми цілковито різні, адже і ти, і я — подоби Малелділа. Тож справжня причина твого страху не в цьому.

Ренсом мовчав.

— Ти почав боятися мене ще до того, як опинився у моєму світі. І тут ти постійно намагався сховатися від мене. Мої слуги помітили, що ти боїшся, коли ваш корабель ще летів небесами. Вони бачили, що твої супутники кривдять тебе, хоч і не розуміли, про що ви говорите. Згодом я потривожив гнакру, щоб визволити тебе з рук тих двох і подивитися, чи прийдеш ти до мене з власної волі. Та ти сховався серед гросів і не йшов до мене, хоч вони тобі про це й говорили. Тоді я послав по тебе елділа, проте ти все одно не йшов. І ось кінець кінцем твої супутники самі погнали тебе до мене, і пролилася кров гнау.

— Не розумію, Оярсо… ти хочеш сказати, що сам покликав мене з Тулкандри?

— Так. Хіба ті двоє тобі цього не сказали? І що б іще могло спонукати тебе полетіти з ними, якщо не бажання виконати мою волю? Мої слуги не розуміли, що вони говорили тобі на кораблі.

— Твої слуги? Не розумію… — розгубився Ренсом.

— Запитуй, що хочеш, — мовив голос.

— У тебе є слуги в небесах?

— А де ж їм іще бути? Більше просто ніде.

— Але ж ти, Оярсо, на Малакандрі, як і я.

— А Малакандра, як і всі інші світи, — в небі. Зрештою, я присутній «тут» не зовсім так, як ти, Ренсоме з Тулкандри. Створіння, подібні на тебе, мусять опускатися з неба у якийсь світ, для нас же кожен світ є просто місцем у небі. Проте не намагайся зараз це зрозуміти. Тобі достатньо знати, що я зі своїми слугами і тепер у небі, а під час твоєї мандрівки у небесному кораблі вони оточували тебе так само, як і тут.

— Отже, ти знав про нас ще до того, як ми вилетіли з Тулкандри?

— Ні. Тулкандра — це єдиний світ, про який нам нічого не відомо, оскільки він знаходиться поза межами небес і звідти не приходить жодних відомостей.

Ренсом мовчав, та Оярса сам заходився відповідати на питання, яке він не наважився вимовити вголос.

— Так було не завжди. Це дуже довга і надзвичайно гірка історія… Колись і в вашому світі — тоді ми ще не називали його Тулкандрою — був Оярса, ясніший і величніший за мене. Та він став кривим. Це було ще до того, як у вашому світі з’явилося життя. Настали Криві роки — про них ще й досі говорять у небесах; ваш Оярса ще був вільний, як і всі ми, його тоді ще не ув’язнили на Тулкандрі. Він надумав завдати шкоди не тільки своєму, але й іншим світам, і лівицею вразив ваш Місяць, а правицею наслав холод на мою гарандру, прирікши її на передчасну загибель. Якби Малелділ моєю рукою не відкрив гандраміти і не пустив у них гарячі джерела, у моєму світі не залишилося б нічого живого. Проте ми не дозволили йому й далі чинити зло. Розпочалася велика війна, і ми за вказівкою Малелділа скинули його з небес і ув’язнили в його власному світі. Без сумніву, там він перебуває і досі, а нам нічого не відомо про ту планету: вона мовчить. Ми гадаємо, що Малелділ не міг повністю віддати її Кривому; до нас доходили дивні чутки, наче Він задумав щось вельми незвичайне і вступив у боротьбу з Кривим на Тулкандрі, де коїлися жахливі речі. Та про це нам відомо менше, ніж тобі, і ми хотіли б більше дізнатися про ті події.

Якийсь час Репсом мовчав, а Оярса його не квапив. Зрештою, зібравши докупи думки, він мовив:

— Почувши все це, Оярсо, я можу лишень підтвердити, що наш світ справді дуже кривий. Ті двоє привезли мене сюди, бо їм сказали так зробити сорни; про тебе вони взагалі нічого не знали. Гадаю, вони думали, що ти — фальшивий елділ. В диких краях нашого світу є такі фальшиві елділи, і люди вбивають перед ними інших людей, вважаючи, що ці елділи люблять пити кров. Отож вони й подумали, що сорни хочуть зробити зі мною таке ж або й якесь інше зло, і привезли мене сюди силоміць. Мені було дуже страшно. У нашому світі є люди, які полюбляють оповідати різні історії, і вони стверджують: якщо поза межами нашого світу і живуть якісь істоти, то тільки злі.

— Зрозуміло, — відповів голос. — Ти пояснив мені багато що з того, чого я не міг збагнути раніше. Коли ви перетнули межі свого світу і потрапили в небеса, мої слуги повідомили, що тебе везуть проти твоєї волі і щось від тебе приховують. Я й не підозрював, що десь є істоти криві настільки, аби силою змусити свого побратима вирушити з ними сюди.

— Вони не знали, навіщо я тобі потрібен, Оярсо. Я й сам цього ще не знаю.

— Гаразд, я тобі поясню. Два роки тому — для вас це приблизно чотири роки — цей корабель вперше вилетів у небо з вашого світу. Ми постійно за ним стежили, елділи супроводжували його над гарандрою, а коли він кінець кінцем опустився у гандраміті, довкола зібралася понад половина моїх слуг, які хотіли побачити прибульців, що прилетіли на ньому. Ми нікого не підпускали до того місця, і гнау спочатку нічого про це не знали. Коли прибульці освоїлись на Малакандрі, побудували собі хатину, а їхній страх перед новим світом мав би вже трохи минути, я послав до них кількох сорнів — показати себе і навчити нашій мові. Я обрав для цього сорнів, бо з вигляду вони найбільше подібні на ваш народ. Тулкандрійці боялися сорнів і дуже погано піддавалися навчанню, але сорни часто до них навідувалися і все ж сяк-так навчили їх нашої мови, а ще повідомили, що вони повсюди у струмках та річках збирають сонячну кров. Я мало що зрозумів зі слів сорнів, тому звелів привести тулкандрійців до мене — звісно, не примусово, а з доброї волі. Їх дуже ввічливо попросили прийти до Мелділорна, проте вони не схотіли. Я кликав до себе хоч одного з них, але жоден так і не відгукнувся. Звісно, їх можна було легко схопити, та хоч ми й бачили, що вони не надто розумні, однак ще не знали, наскільки вони криві; поза тим, мені не хотілося застосовувати свою владу до істот, які не належать до мого світу. Я наказав сорнам поводитися з ними, як із малими дітьми, і сказати, що вони не отримають більше сонячної крові, доки хтось із їхньої раси не прийде до мене. Почувши це, вони повантажили у небесний корабель все те, що добули на той час, і полетіли назад до свого світу. Ми дуже здивувалися, але тепер я все розумію. Вони вирішили, що я хочу з’їсти когось із вашого народу, і подалися по таку істоту. Їм варто було пройти всього кілька миль, і я б із почестями прийняв їх; натомість вони двічі здолали шлях мільйони миль завдовжки, і тепер все одно постануть переді мною. Та й ти, Ренсоме з Тулкандри, марно витратив стільки зусиль, намагаючись уникнути цієї зустрічі, — і ось стоїш тут.

— Так, це правда, Оярсо. В усіх кривих істот у голові завжди повно всіляких страхів. Але я тут, перед тобою, і готовий виконати твою волю.

— Я хочу поставити тобі два запитання стосовно твого народу. По-перше, я мушу знати, навіщо ви сюди приїхали, — це мій обов’язок перед моїм світом. По-друге, мені хотілося б, аби ти розповів про Тулкандру і ті дивні війни, що їх вів Малелділ із Кривим, оскільки, як я вже сказав, це нас дуже цікавить.

— Стосовно першого запитання, то мене привезли сюди всупереч моїй волі. Що ж до двох інших, то один переймається тільки сонячною кров’ю, бо в нашому світі її можна обмінювати на владу та насолоди. Проте другий може завдати вам кривди. Як на мене, він, не вагаючись, знищив би весь ваш народ, щоб звільнити місце для нашого, а потім зробив би те саме і з іншими світами. Гадаю, він хоче, щоб наша раса існувала вічно, сподівається, що можна перестрибувати з одного світу до іншого… переселятися до нового сонця щоразу, коли помирає старе… словом, десь так.

— Він несповна розуму?

— Не знаю. Можливо, я не надто точно передаю його думки. Він ученіший за мене.

— Невже він вважає, що зуміє потрапити у великі світи? І що Малелділ дозволить якійсь расі чи народові існувати вічно?

— Він нічого не знає про Малелділа. Однак, Оярсо, можна не сумніватися, що він задумав завдати шкоди вашому світові. Якщо ти можеш запобігти цьому, всього лишень убивши нас трьох, то це мене тільки втішить.

— Якби ви належали до мого світу, я б убив їх негайно, бо вони криві без надії на виправлення, а тебе — незабаром, оскільки ти, набравшись ще трохи відваги, будеш готовий постати перед Малелділом. Але моя влада поширюється тільки на мій світ. Вбивати чужого гнау — жахливий злочин. У цьому не буде потреби.

— Вони дуже сильні, Оярсо, й уміють кидати смерть на багато миль, а ще насилають на своїх ворогів смертоносний вітер.

— Найменшому із моїх слуг варто було просто доторкнутися до їхнього корабля у небі, ще до того, як він опустився на Малакандру, — і цей корабель перетворився б на тіло з іншим рухом, тобто для вас узагалі перестав би бути тілом. Будь певний, ніхто з вас більше не потрапить до мого світу, якщо тільки я сам вас не покличу. Та годі про це. Тепер розкажи мені про Тулкандру. Розповідай усе. Нам не відомо нічого відтоді, як Кривий упав з небес у повітря вашого світу, вражений у самісіньке світло свого світла… Але чому ти знову злякався?

— Мене просто вжахнуло, як неймовірно давно все це діялося, Оярсо… Або, можливо, я не так зрозумів. Адже ти сказав, що це сталося ще до того, як на Тулкандрі з’явилося життя?

— Так воно й було.

— А ти, Оярсо? Значить, ти жив… А той малюнок на камені, де холод убиває істот, які жили на гарандрі? Це було ще до того, як у мій світ прийшло життя?

— Тепер я бачу, що ти, врешті-решт, справжній гнау, — мовив голос. — Звісно, жоден камінь, який тоді овівало повітря, не залишився б таким самим каменем досі. Коли зображення стиралося, його поновлювали, і так відбувалося багато разів — більше, ніж елділів у тебе над головою. Новий малюнок, одначе, нічим не відрізнявся від старого, і в цьому сенсі перед тобою справді картина, закінчена, коли ваш світ тільки створювався. Проте не треба зараз про це думати. У мого народу є правило — не говорити багато про величини та числа з гнау, ба навіть із сорнами. Тобі цього не збагнути, і відтак ти можеш виявляти надмірну увагу до речей, які того не варті, ризикуючи водночас не помітити того, що справді важливе. Краще розкажи мені, що вчинив Малелділ на Тулкандрі.

— Згідно з нашими переказами… — почав було Ренсом, та в цю мить врочистий спокій зібрання несподівано порушився. З боку переправи до гаю наближався якийсь великий гурт, мало не процесія. Наскільки Ренсомові вдалося розгледіти, то були самі гроси, і вони щось несли.

XIX

Коли процесія підійшла ближче, Ренсом побачив, що передні гроси несуть на головах три довгі та вузькі предмети — одну таку ношу підтримувало аж четверо. Далі йшли інші, з гарпунами в руках; вони, очевидно, пильнували двох істот, яких він спершу не впізнав, бо коли ті ступили поміж двома найдальшими каменями на алею, дивитися на них довелося проти сонця. Істоти були значно нижчі за всі живі створіння, які досі траплялися йому на Малакандрі; скидалося на те, що вони — двоногі, хоча, правду кажучи, назвати їхні товсті як сардельки нижні кінцівки ногами не надто й повертався язик. Тіло в них трохи звужувалося доверху і тому злегка нагадувало грушу, а голови були не круглі, як у гросів, і не видовжені, як у сорнів, а майже квадратні. Вони незграбно шкандибали вперед, тупаючи своїми вузькими, важенними на вигляд ступнями, що їх, здавалося, надто вже сильно втискали у землю. Нарешті стало видно і їхні обличчя — нерівномірно забарвлені, грудкуваті та поморщені, облямовані якимсь темним, щетинистим заростом… І раптом Ренсом відчув, як у нього наче все перевернулося всередині: перед ним були люди! Так, бранцями виявилися Вестон із Дивайном; йому ж було на мить даровано здатність поглянути на людину очима малакандрійців.

Ті, що йшли першими, наблизилися до Оярси на відстань кількох ярдів і поклали на землю те, що несли. Тепер Ренсом побачив, що то було щось схоже на ноші з невідомого металу, на яких лежали горілиць три мертві гроси; широко розплющеними очима (їх не закрили, як закривають очі небіжчикам на Землі) вони здивовано дивилися вгору, на високий золотий купол гаю. Ренсомові здалося, що один із них — то Гйої, і він точно впізнав брата Гйої, Г’ягі, який вийшов наперед і, шанобливо привітавши Оярсу, заговорив.

Спочатку Ренсом не дослухався до його слів, бо просто прикипів поглядом до Вестона з Дивайном. Їх, беззбройних, пильно стерегли озброєні гроси. Обидвоє, як і Ренсом, з дня висадки на Малакандрі не голилися, обидвоє виглядали блідими і трохи спали з лиця. Вестон стояв, склавши руки на грудях, а на обличчі в нього ніби застиг вираз розпачу — навіть дещо роблений, подумалося Ренсомові. Дивайн тримав руки в кишенях і похмуро супився; здавалося, він ледь тамує у собі лють. Обоє, звісно, вважали, що мають всі підстави для страху, проте й сміливості їм наче не бракувало. Зусібіч оточені сторожею, вони уважно стежили за тим, що відбувалося, і не помітили Ренсома, до якого нарешті стали доходити слова Г’ягі:

— …Я не дуже нарікаю через смерть цих двох, Оярсо, адже люгдини дуже перелякалися, коли ми вночі на них напали. Скажімо, то було полювання, і ці двоє загинули, як могли загинути, наприклад, у битві з гнакрою. Але Гйої вони вбили здалека, зброєю боягузів, коли він і гадки не мав завдати їм кривди. І ось Гйої лежить тут, а він же — гнакрапунт і чудовий поет. Я кажу так не тому, що він був мені братом, — це відомо цілому гандраміту.

І тоді бранці вперше почули голос Оярси.

— Чому ви вбили моїх гнау? — запитав він.

Вестон і Дивайн стали стривожено роззиратися довкола.

— Боже мій! — вигукнув Дивайн по-англійськи. — Ніколи не повірю, що в них тут є гучномовець.

— Черевомовлення, — хрипко прошепотів Вестон у відповідь. — У дикунів таке трапляється на кожному кроці. Шаман або знахар вдає, ніби входить у транс, а тоді так говорить. Треба визначити, хто тут знахар, і звертатися тільки до нього, звідки б не долинав голос. Він зрозуміє, що ми його розкусили, і почне нервувати. Не бачите, хто з цих тварюк міг би бути у трансі? А, онде й він, хай йому біс!

Не можна не відзначити Вестонової спостережливості — він звернув увагу на єдиного з присутніх, що не стояв у благоговійній позі. То був старенький грос, який із заплющеними очима сидів навпочіпки неподалік від бранців. Вестон підійшов до нього і голосно закричав зухвалим тоном (мову він знав дуже погано):

— Навіщо забрати наш бух-бах?! Ми бути сердиті! Ми не боятися!

Вестонові здавалося, що цей учинок має справити неабияке враження, та, на превеликий його жаль, цієї думки ніхто більше не поділяв. Старий грос не прибув із жалобною процесією, а знаходився в гаю ще від світанку, й усім, у тому числі і Ренсомові, це було добре відомо. Ясна річ, йому ніколи й на думку не прийшло б виявляти неповагу до Оярси; просто він трохи знесилився, як то часом буває зі всіма старшими гнау, вже давненько задрімав і тепер міцно спав. Коли Вестон закричав прямо йому в обличчя, у нього тільки ледь-ледь шарпнувся один вус, проте очей він так і не розплющив.

Оярса заговорив знову:

— Чому ти звертаєшся до нього? Це я запитую у тебе, чому ви вбили моїх гнау.

— Ти нас відпустити, тоді ми говорити, — розпинався Вестон над старим гросом, який мирно спав собі, ні про що не підозрюючи. — Ти думати, ми не мати сила, думати, ти робити все, що хотіти. Ти не могти. Нас послати великий сильний чоловік з небо. Ти не робити, що я казати, — він приходити, всіх убивати: бух! бах!

— Я не знаю, що означає «бах», — мовив голос. — Але чому ви вбили моїх гнау?

— Скажіть, що це сталося випадково, — пробурмотів Дивайн Вестонові по-англійськи.

— Я ж вам пояснював, — відповів той, — з тубільцями так не можна. Варто лишень виявити слабкість, і вони тут же вчепляться вам у горлянку. Їх треба залякати — і тільки.

— Гаразд, гаразд! Валіть далі, — буркнув Дивайн. Він явно втрачав довіру до свого компаньйона.

Вестон прочистив горло і знову зігнувся над старим гросом.

— Ми його вбивати! — надсаджувався він. — Показувати, що ми могти робити. Кожен, хто не робити все, що ми казати, — ми його — бух! бах! — вбивати так само, як той! Ви робити все, що ми казати, — ми давати багато гарний річ! Дивись! Дивись! — і він вихопив із кишені разок дешевого різнобарвного намиста — Ренсом ладен був крізь землю провалитися від сорому — та заходився теліпати ним перед носом у своєї сторожі, повільно обертаючись на місці і репетуючи: — Гарно! Гарно! Дивись! Дивись!

Результат перевершив геть усі сподівання. Ціла буря звуків, яких ще зроду не чуло людське вухо, — гроси гавкали, пфіфльтріґи дудніли, сорни гуділи — розірвала безгоміння цього священного місця, розбудивши ехо аж у далеких горах. Навіть повітря в гаю ніби сповнилося легеньким передзвоном — то бриніли сріблясті голоси елділів. Втім, варто віддати Вестонові належне: він хоч і зблід на виду, проте самовладання не втратив.

— Не кричати на мене! — загримів він. — Не пробувати мене залякати! Я вас не боятися!

— Не ображайся на них, — мовив Оярса, і навіть його голос звучав тепер ледь-ледь інакше. — Вони не кричать на тебе, вони просто сміються.

Та Вестон не знав, як по-малакандрійськи «сміятися»; зрештою, він не зовсім розумів сенс цього слова й будь-якою іншою мовою, тож тепер стояв і роззирався навколо з дещо спантеличеною міною. Ренсом не знав, куди очі подіти від сорому, і вже мало не молився, щоб Вестон припинив свій ганебний експеримент, та він погано знав ученого. А той чекав, доки стихне гамір, переконаний, що точно додержується всіх правил спілкування з дикунами — спочатку залякати, потім задобрити, — і вже напевно не належав до тих людей, у яких після однієї чи двох невдач опускаються руки. Тож коли він знову завертівся на місці, наче дзиґа на вповільненій кіноплівці, лівою рукою вряди-годи витираючи піт з чола, а правою трусячи намисто, глядачів здолав новий напад сміху, який повністю заглушив його голос; втім, Ренсом бачив, як ворушаться у нього губи, і не сумнівався, що він і далі горланить своє «Гарно! Гарно!». Регіт ставав дедалі гучнішим: очевидно, десь глибоко на споді Вестонової тренованої пам’яті заворушилися невиразні спогади про те, як йому колись давно довелося розважати свою маленьку небогу, котрій на той час не було ще й року, — і він, схиливши набік голову, став незграбно підстрибувати та пританцьовувати, від чого спітнів іще сильніше; Ренсом лишень здогадувався, що він при цьому ще й лопоче щось схоже на «Уті-і… пу-уті…». Здавалося, тієї миті навіть зірки на небі розібрав сміх.

Врешті-решт великий фізик остаточно знесилів і зупинився. Такої комедії Малакандра ще не бачила — всі присутні насміялися донесхочу. Коли в гаю знову запанувала тиша, Ренсом почув, як Дивайн каже по-англійськи:

— Заради Бога, припиніть корчити з себе блазня, Вестоне. Чи ж ви не бачите, що з цього нічого не виходить?

— Так, наче не виходить, — визнав Вестон. — Я починаю думати, що вони ще тупіші, ніж нам здалося спочатку. Може, я спробую ще раз? Чи хочете самі?

— Та йдіть ви до дідька! — промимрив Дивайн і, повернувшись до компаньйона спиною, всівся просто на землю, дістав з кишені цигарницю і закурив.

— Дам-но я це шаману, — мовив Вестон. Скориставшись тим, що всі заворожено стежили за Дивайном, він підійшов до старого гроса і спробував одягнути намисто йому на шию. Та тросова голова виявилася трохи завеликою, і намисто просто повисло на ній, нагадуючи якийсь дивний, одягнений набакир вінець. Грос легенько мотнув головою, наче пес, якого потурбували мухи, приглушено схропнув, але не прокинувся.

— Твої побратими несповна розуму, Ренсоме з Тулкандри? — озвався Оярса. — Чи, може, вони надто перелякані, щоб відповідати на мої запитання?

— Як на мене, Оярсо, — відповів Ренсом, — вони не вірять, що ти тут, і думають, що всі ці гнау подібні на маленьких дітей. Товстун намагається залякати їх, а потім задобрити подарунками.

Почувши Ренсомів голос, бранці рвучко обернулися. Вестон уже відкрив було рота, проте Ренсом випередив його і швидко заговорив по-англійськи:

— Послухайте, Вестоне, це не якийсь там хитрий фокус. Он там, посередині, де, якщо добре придивитися, видно світло чи щось подібне на світло, справді стоїть істота, яка принаймні не поступається розумом людині і, здається, живе неймовірно довго. Припиніть вести себе з нею як із дитиною і відповідайте на запитання. Послухайтеся моєї поради, говоріть правду і не кричіть.

— Бачу, цим тварюкам наче вистачило розуму злигатися з вами, — буркнув Вестон. Втім, коли він знову звернувся до сплячого гроса — бажання розбудити уявного шамана перетворилося у нього на справжню настирливу ідею, — голос його звучав уже трохи інакше.

— Ми не хотіти його вбивати, — сказав він, показуючи на Гйої, — не збиратися його вбивати. Сорни сказати нам привезти людина, дати її ваш великий голова. Ми полетіти назад у небо. Він, — тут Вестон вказав на Ренсома, — приїхати з нами. Він дуже кривий, він втікати, не робити, як ми, що казати сорни. Ми бігти за ним, привести до сорни, хотіти робити, що ми говорити і що казати сорни, бачити? Він нас не слухати і бігти, втікати. Ми бігти за ним, бачити великий чорний, думати, він нас вбивати, ми його вбивати — бух! бах! Все через кривий людина. Він не втікати, бути добрий — ми за ним не бігти, чорний не вбивати, бачити?! Ви мати кривий людина — кривий людина робити біда — ви його тримати, нас відпускати! Він вас боятися, ми не боятися! Слухати…

Вестон так розійшовся, що його крики нарешті призвели до наслідків, яких він так довго добивався. Старенький грос розплющив очі й сумирним і трохи здивованим поглядом уп’явся у дивне створіння, що дерло перед ним горло, а тоді, усвідомивши, мабуть, що сидить у не надто доречній позі, поволеньки звівся на ноги, шанобливо вклонився Оярсі і спроквола почвалав геть, так і не помітивши у себе на голові намиста, яке сповзло йому на праве вухо. Розгублений Вестон завмер на місці з роззявленим ротом, проводжаючи очима постать, що неквапно віддалялася, аж доки не зникла в гаю поміж стеблами гігантських квітів.

Тишу порушив голос Оярси:

— Ми вдосталь повеселилися. Тепер час почути правдиві відповіді на наші запитання. У тебе, гнау з Тулкандри, щось не те з головою, в ній забагато крові. Чи тут Фірікітекіла?

— Я тут, Оярсо, — відізвався один із пфіфльтріґів.

— У тебе в цистернах є охолоджена вода?

— Так, Оярсо.

— Тоді відведіть цього товстого гнау до дому для гостей і занурте головою в холодну воду; зробіть так багато разів і візьміть побільше води. Потім приведіть його назад. А я тим часом займуся своїми загиблими тросами.

Вестон не зовсім второпав, що саме говорив голос, — він все ще вперто намагався з’ясувати, звідки той лунає, — та в нього аж жижки затрусилися від страху, коли його підхопили і кудись потягнули сильні руки гросів. Ренсом хотів було крикнути навздогін щось підбадьорливе, та Вестон сам кричав так голосно, що ледве чи почув би хоч щось. Малакандрійські слова у нього в голові перемішалися з англійськими, і останнє, що долетіло до Ренсома, був пронизливий вереск:

— Ви за це заплатити — бух! бах!.. Ренсоме, заради всього святого… Ренсоме! Ренсоме!

— А тепер, — мовив Оярса, коли на вершині пагорба знову запала тиша, — вшануймо моїх померлих гнау.

На цих словах десятеро гросів підійшли до нош, на яких лежали їхні вбиті побратими, підняли голови і, не чекаючи знаку, заспівали.

Коли хтось вперше знайомиться з новим мистецтвом, то часто трапляється так, що те, в чому спочатку начебто не було сенсу, однієї чудової миті враз припіднімає край завіси, за якою криються сокровенні тайни цього мистецтва, і короткий погляд на приховані всередині невичерпні можливості викликає такий нестримний захват, що з ним годі й порівнювати будь-яке подальше розуміння — ба навіть найвитонченіше. Власне такий момент настав тепер і для Ренсома: він раптом збагнув малакандрійський спів, зрозумів, що його ритм породжений кров’ю, яка відрізняється від людської, серцем, яке б’ється швидше, і внутрішнім жаром, який палає сильніше. Спізнавши і полюбивши жителів цієї планети, він ніби набув здатності чути їхню музику їхніми ж вухами. З першими тактами гортанної похоронної пісні в його уяві постали велетенські скупчення незнаних небесних тіл, що неслися невідь куди з небаченою швидкістю, танцюючі велетні, вічна печаль і вічна втіха, та ще щось незвідане і водночас добре знане; його душа сповнилася благоговінням, перед нею ніби прочинилася райська брама.

— Нехай тіло відійде, — співали гроси, — нехай відійде, розтане і піде в небуття. Випусти його, відпусти, випусти м’яко, нехай упаде, як падає камінь з руки у тихі води. Дай йому впасти, втонути, зникнути. Там, унизу, ніщо не стане йому на заваді, адже вода не знає відмінностей, ця стихія єдина і неподільна. Відправ його у мандрівку, з якої немає вороття. Нехай полине донизу, звідтіля ж підніметься гнау. Це — друге життя, інший початок. Відкрийся ж, о барвистий світе, невагомий і безбережний. Ти — другий і кращий, цей же, перший — слабкий і немічний. Коли всередині світів палав жар, вони породжували життя, але то були тільки бліді, темні рослини. Тепер ми бачимо їхніх дітей, які ростуть далеко від сонця в сумній місцині. Потім небеса породили інші світи: виткі трави, що прагнуть до неба, ясноволосі ліси, ланіти квітів. Перші — темні, другі — ясні. Перше — породження світів, друге — сонячних зір.

Десь такою Ренсом запам’ятав, а згодом і переклав цю пісню. Коли гроси змовкли, озвався Оярса:

— Настав час розсіяти рухи, що були їхніми тілами. Так Малелділ розсіє всі світи, коли виснажиться й остаточно вичерпається те перше, немічне.

Він подав знак одному з пфіфльтріґів, який негайно підвівся і підійшов до тіл. Гроси, відступивши кроків на десять, знову заспівали, проте цим разом тихо, майже нечутно. Пфіфльтріґ по черзі торкнувся кожного з трьох мертвих якимсь маленьким предметом, чи то скляним, чи кришталевим, а тоді по-жаб’ячому відстрибнув вбік. Ренсом мимоволі зажмурився, бо все навколо осяяв спалах сліпучого світла, а в обличчя ніби вдарив сильний вітер. Та це тривало тільки якусь частку секунди, і вже за мить все заспокоїлося. Ренсом глянув на ноші — вони були порожні.

— О Боже, як така штукенція згодилася б на Землі! — сказав Дивайн Ренсомові. — Уявляєте, вбивцям не треба було б морочити собі голову, куди подіти труп, га?

Ренсом не відповів, бо саме думав про Гйої; зрештою, він і не встиг би нічого сказати — на алеї з’явився злощасний Вестон у супроводі сторожі, і всі повернулися до них.

XX

Грос, який очолював сторожу, був, очевидно, дуже совісний, бо відразу став трохи стурбовано виправдовуватися:

— Сподіваюся, Оярсо, ми все зробили правильно, — почав він, — та я не зовсім певний. Ми занурювали його головою в холодну воду, та на сьомий раз йому з голови щось упало. Спочатку ми подумали, що то в нього відвалилася маківка, та потім побачили, що це покриття, зроблене зі шкіри якоїсь іншої істоти. Тоді одні стали говорити, що ми вже сповнили твою волю, зануривши його сім разів, а інші, навпаки, казали, що цього мало. Врешті-решт ми занурили його ще сім разів і маємо надію, що все зробили правильно. Воно багато говорило, особливо наприкінці, та ми нічого не зрозуміли.

— Ви все зробили дуже добре, Гноо, — мовив Оярса. — А тепер відійдіть, щоб я його бачив. Мені треба з ним поговорити.

Сторожа розступилася. Від холодної води Вестонове зазвичай бліде обличчя розчервонілося і стало схоже на спілий помідор, а волосся, не стрижене, звісно, з часу прибуття на Малакандру, прилипло до чола довгими прямими пасмами. З носа і з вух у нього ще скрапувала вода. Вираз обличчя свідчив, що перед зібранням — сміливець, який страждає за велику справу і безстрашно чекає, ба навіть прагненайгіршого; на жаль, малакандрійці зовсім не зналися на земній фізіогноміці й відтак не могли належно оцінити його старання. Щоб пояснити поведінку Вестона, варто згадати, що того ранку йому вже довелося пережити всі жахи очікування неминучого — стосовно цього у нього не було сумнівів — мучеництва, та ще й чотирнадцять разів мимохіть, образно кажучи, підставити голову під холодний душ. Дивайн уже давно знав свого приятеля і гукнув йому по-англійськи:

— Спокійно, Вестоне! Ці чортяки вміють навіть атом розщепляти — або робити щось дуже подібне! Говоріть з ними обережно і покиньте правити свої дурні теревені, чуєте?

— Отакої! — відповів той. — І ви теж уже в них за свого?

— Тихо, — пролунав голос Оярси. — Ти, товстуне, так нічого і не розповів мені про себе, тож я розповім тобі сам. У своєму світі ти сягнув великої мудрості в науках, що стосуються тіл, і зумів побудувати корабель, який може перетнути небеса; проте в усьому іншому в тебе розум тварини. Коли ти вперше прибув сюди, я послав по тебе, щоб виявити тобі честь. Ти ж, наче темний невіглас, злякався і вирішив, що я бажаю тобі зла, а тому пішов, як звір іде на звіра іншої породи, й упіймав у свої тенета Ренсома, готовий віддати його гаданому злу, перед яким сам тремтів від страху. Сьогодні, побачивши його тут, ти вдруге ладен був віддати його мені, щоб урятуватися самому, все ще вважаючи, що я хочу завдати йому кривди. Ось так ти ставишся до свого побратима, представника своєї раси. А що ти задумав зробити з моїм народом, мені відомо. Ти вже вбив кількох моїх підданців, а прийшов, щоб убити всіх. Тобі однаково, гнау перед тобою чи ні. Спершу я думав, що ти не зважаєш тільки на тих істот, у яких тіло відрізняється від твого, проте у Ренсома тіло таке ж, як у тебе, а ти готовий убити його так само, як і будь-кого з моїх гнау. Я не знав, що Кривий вчинив у твоєму світі стільки зла, і все ще не можу всього цього збагнути. Якби ти був моїм, я б розплотив тебе тут і тепер. Не думай, що це пустопорожні слова; моєю рукою Малелділ чинить і значно більші діяння, і я міг би знищити тебе навіть на межі твого світу. Та поки що я ще не прийняв остаточного рішення. А тепер говори. Я хочу побачити, чи є в тобі хоч щось, окрім страху, смерті і жадоби.

Вестон повернувся до Ренсома.

— Бачу, — сказав він, — ви обрали для своєї зради найвідповідальніший момент в історії людства.

По тому повернувся туди, звідки чувся голос, і мовив:

— Знаю, ти нас вбивати. Не боятися. Інші приходити, робити цей світ наш.

Тут уже зірвався на ноги Дивайн:

— Ні, ні, Оярсо! — закричав він. — Не слухати його. Він дуже дурний, він марити. Ми — маленькі люди, хотіти тільки гарненькі краплі сонячна кров. Ти дати нам багато сонячна кров, ми йти назад у небо, ти нас ніколи більше не бачити. І все, добре?

— Помовч, — сказав Оярса. Ледь помітно для ока змінилося світло — якщо тільки це взагалі можна було назвати світлом — у тому місці, звідки лунав голос, і Дивайн якось дивно зіщулився, зблід на виду і, важко дихаючи, знов опустився на землю.

— Продовжуй, — мовив Оярса Вестонові.

— Я не… не… — заговорив було той по-малакандрійськи, але запнувся і роздратовано додав англійською:

— Нічого не можу сказати їхньою клятою мовою!

— Говори по-своєму, і Ренсом переповість твої слова по-нашому, — запропонував Оярса.

Вестон одразу ж погодився, бо не мав сумнівів, що для нього настала остання година, а тому твердо вирішив перед смертю висловити все те, чим справді переймався, — звісно, не враховуючи науки, якій присвятив своє життя. Тож він прочистив горло, став у позу оратора і почав:

— Можливо, я здаюся вам звичайним розбійником з великої дороги, але на моїх плечах лежить тягар відповідальності за долю майбутніх поколінь людської раси. Ваш первісний, племінний устрій життя, знаряддя кам’яного віку, хатини-вулики, примітивні човни і нерозвинуту соціальну структуру годі й порівнювати з нашою цивілізацією — з нашою наукою, медициною і правом, з нашою армією, з нашою архітектурою, з нашою торгівлею і нашою транспортною системою, яка стрімко зводить нанівець простір і час. Наше право витіснити вас — це право сильнішого стосовно слабшого. Життя…

— Хвилинку, — перебив його Ренсом по-англійськи. — За один раз я більше не зумію.

А тоді, повернувшись до Оярси, став перекладати. Зробити це було дуже непросто, і виходило не найкраще — десь так:

— У нас, Оярсо, є такі гнау, які забирають їжу і… речі в інших гнау супроти їхньої волі. Він каже, що він — не такий. Він каже, що те, що він тепер робить, дуже змінить життя тим нашим людям, які ще не народилися. Він каже, що у вас гнау одного роду живуть всі разом, у гросів є списи, які були в нас дуже давно, хатини у вас маленькі і круглі, човни — невеликі і легкі, як у нас раніше, і ви маєте тільки одного правителя. Він каже, що у нас все інакше. Він каже, що ми багато знаємо. Він каже, що коли в нас жива істота відчуває біль у тілі і слабне, то нам іноді відомо, як це зупинити. Він каже, що в нас є багато кривих людей, і ми їх убиваємо або зачиняємо у хатинах, а ще в нас є люди, які залагоджують сварки між кривими гнау через подруг, хатини чи речі. Він каже, що ми знаємо багато способів, завдяки яким гнау з однієї країни можуть убивати гнау з іншої країни, а деякі навмисне вчаться це робити. Він каже, що ми будуємо дуже великі і міцні хатини з каменю та інших речей — як пфіфльтріґи. Ще він каже, що ми обмінюємось між собою багатьма речами і можемо перевозити важкі вантажі дуже швидко і далеко. Через усе це він і каже, що якщо наші гнау повбивають всіх ваших гнау, то це не буде кривим учинком.

Не встиг Ренсом перевести подих, як Вестон повів далі:

— Життя величніше за будь-яку моральну систему, і його вимоги є абсолютними. Не зважаючи на племінні табу та прописні істини, воно невтомно торує свій шлях від амеби до людини і від людини — до цивілізації.

— Він каже, — заходився перекладати Ренсом, — що живі істоти важливіші за питання про те, кривий вчинок чи ні… ні, так неправильно, він каже, що краще бути живим і кривим, ніж мертвим і… ні, він каже… каже… Оярсо, я не можу сказати вашою мовою те, що він каже. Словом, він каже, що добре тільки одне: щоб було дуже багато живих істот. Він каже, що перед першими людьми було багато інших тварин, і ті, які жили пізніше, були кращі за тих, які жили раніше, і народжувалися тварини не тому, що старші розповідали молодшим про добрі і криві вчинки. Ще він каже, що ці тварини зовсім не знали жалю до інших.

— Воно… — почав було знову Вестон, але Ренсом перебив його:

— Вибачте, але я забув, що таке «воно».

— Життя, ясна річ, — огризнувся Вестон. — Воно безжально ламало всі перепони й усувало всі недоліки, і сьогодні у своїй найвищій формі — цивілізованому людстві — і в мені, як у представникові зазначеної найвищої форми, здійснило цей міжпланетний стрибок, який, можливо, назавжди вирве його з обіймів смерті.

— Він каже, — перекладав далі Ренсом, — що ці тварини навчилися робити багато складних речей, а деякі не змогли навчитися і померли, й інші тварини за ними не шкодували. Ще він каже, що тепер найкраща тварина — це така людина, яка вміє будувати великі хатини, і перевозити важкі вантажі, і робити все те, про що я розповідав, а він — один із таких; і ще він каже, що якби всі інші знали, що він робить, то їм би це сподобалося. Він каже, що якби він міг усіх вас убити і заселити Малакандру нашими людьми, то вони могли б тут жити, якби з нашим світом щось трапилося. А якби щось трапилося з Малакандрою, то вони могли б піти і повбивати всіх гнау в якомусь іншому світі, а потім — ще в іншому, і так вони ніколи не вимруть.

— В ім’я його прав, — продовжував Вестон, — чи, якщо завгодно, в ім’я могутності самого життя, я готовий не здригнувшись піднести стяг людства на Малакандрі: крок за кроком іти вперед, витісняючи там, де виникатиме така потреба, нижчі форми життя, заявляючи про свої права на планету за планетою, на систему за системою, аж доки наші нащадки — хай якого незвичного вигляду і непередбачуваного світогляду вони можуть на той час набути — не опанують цілого Всесвіту, придатного для життя.

— Він каже, — перекладав Ренсом, — що не буде кривим учинком… тобто він каже, що так можна вчинити — повбивати вас усіх і переселити сюди нас. Він каже, що йому не буде вас шкода, і ще каже, що, можливо, ми зможемо мандрувати від одного світу до іншого і всюди, куди потрапимо, всіх убивати. Гадаю, тепер він уже говорить про світи, що обертаються навколо інших сонць. Він хоче, щоб істоти, які походитимуть від нас, жили всюди, де тільки зможуть, а ще каже, що не знає, якими будуть ці істоти.

— Я можу спіткнутися, — не змовкав Вестон, — але доки я живий і тримаю в руках ключ від брами, за якою — прийдешнє, я ніколи не погоджуся замкнути цю браму перед своєю расою. Сьогодні ми не можемо проникнути туди поглядом, аби побачити, що нас там чекає, бо майбутнє лежить поза межами нашої уяви, проте мені досить і того, що воно у нас є.

— Він каже, — взяв слово Ренсом, — що не перестане все це робити, хіба що ви його уб’єте. Він не знає, що станеться з істотами, яких ми породимо, але дуже хоче, щоб наша раса існувала якомога довше.

Закінчивши свою промову, Вестон мимоволі роззирнувся довкола, шукаючи крісло — на Землі він, виговорившись, зазвичай сідав під бурхливі оплески на своє місце. Та крісла не було, а сидіти просто долі, як Дивайн, він вважав принизливим, тож лишень склав на грудях руки й окинув присутніх сповненим почуття власної гідності поглядом.

— Добре, що я тебе вислухав, — озвався Оярса. — Хоч розум у тебе слабкий, твоя воля не така крива, як мені здавалося. Ти хочеш зробити все це не для себе.

— Так, — гордо сказав Вестон по-малакандрійськи. — Я помирати. Люди жити.

— І ти розумієш, що для того, аби жити в інших світах, ці істоти мають бути зовсім не такими, як ти.

— Так, так. Все новий. Ніхто не знати. Дивний! Великий!

— Значить, ти любиш істот не через форму їхнього тіла?

— Ні. Мені однаково, яка форма.

— Можна було б подумати, що ти турбуєшся про розум. Але це не так, бо тоді ти любив би всіх гнау, хай де вони тобі зустрілися б.

— Однаково — гнау. Не однаково — людина.

— Але якщо тебе не цікавить ні розум — адже він подібний на розум інших гнау, бо ж хіба не Малелділ створив нас усіх? — ні тіло, яке підвладне змінам, то що ж тоді ти називаєш людиною?

Ці слова Ренсомові довелося перекласти. Збагнувши, про що мова, Вестон відповів:

— Мене турбувати людина, турбувати наш раса, який людина породжувати.

Як буде по-малакандрійськи «раса» і «породжувати», він запитав у Ренсома.

— Дивно! — мовив Оярса. — Ти любиш не всіх представників своєї раси, адже дав би мені вбити Ренсома. Ти не любиш ні розуму, ні тіла, властивих твоїй расі. Істота тобі до вподоби тільки тоді, коли вона належить до твого роду, тобто така, який зараз ти. Здається, товстуне, ти насправді любиш не довершену істоту, а саме тільки сім’я — бо ж не залишається більше нічого.

— Скажіть йому, — відповів Вестон, коли Ренсом переклав йому ці слова, — що я не вдаватиму з себе знавця метафізики. Я прибув сюди не для абстрактного розумування. Якщо він — і ви, очевидно, також, — не може збагнути таких фундаментальних речей, як відданість людини людству, то мені ледве чи вдасться щось йому пояснити.

Та Ренсом не зумів це перекласти, і Оярса повів далі:

— Тепер я розумію, як саме володар Безмовного світу зіпсував вас. Існують закони, відомі всім гнау — це закони жалю, щирості, сорому і так далі; один із таких законів велить любити тих, хто належить до одного з тобою роду. Він же спонукав вас порушувати всі ці закони, крім останнього, який не є найважливішим із них, і до того ж так його викривив, що той геть втратив свій первісний сенс і обернувся на такого собі маленького сліпого оярсу, який повністю заволодів вашим розумом. І тепер ви не можете нічого вдіяти і мусите йому коритися, хоч якщо вас запитати, чому це — закон, ви не зумієте відповісти, як не зумієте і пояснити, чому порушуєте інші, важливіші закони. Ти знаєш, навіщо він так вчинив?

— Я думати, такого не бути. Мудрий, новий людина не вірити у весь цей старий казка.

— Я скажу тобі. Цей закон вам було залишено тому, що кривий гнау може накоїти більше зла, ніж зламаний. Тебе володар Мовчазної планети тільки викривив, а ось цього, щуплого, який сидить на землі, зламав, бо не залишив йому нічого, крім жадоби. Тепер він — лишень тварина, яка вміє говорити, й, відповідно, і шкоди моєму світові може завдати не більше, ніж тварина. Якби він належав мені, я б розплотив його, бо гнау в ньому вже помер. А якби мені належав ти, я спробував би тебе зцілити. Скажи, товстуне, навіщо ти сюди прибув?

— Я казати тобі. Робити людина жити весь час.

— Невже ваші мудреці такі невігласи, що не знають елементарного: Малакандра старша за ваш світ, а, отже, й ближча до свого кінця? Більша її частина вже мертва. Мій народ живе тільки у гандрамітах; тепла і води колись було більше, а тепер стає дедалі менше. Скоро, дуже скоро я покладу край цьому світові і поверну свій народ Малелділу.

— Я все це багато знати. Перший спроба. Скоро йти інший світ.

— Але ж хіба ти не знаєш, що всі світи рано чи пізно загинуть?

— Люди піти перед загинути, знов і знов, бачити?

— А коли загинуть всі?

Вестон не знайшовся, що на це відповісти, і за якусь хвилю Оярса заговорив знов:

— Ти не хочеш запитати, чому мій народ, який живе у старому світі, не прийшов до вашого світу і не забрав його собі?

— Го-го! — гордо посміхнувся Вестон. — Не знати, як.

— Ти помиляєшся, — сказав Оярса. — Багато мільйонів років тому, коли у вашому світі ще не існувало життя, на мою гарандру зійшла холодна смерть. Я тоді дуже тривожився, не через загибель моїх гнау — Малелділ не зробив їх довгожителями, — а через те, які думки вклав їм до голови володар вашого світу, тоді ще вільний робити, що заманеться. Він хотів зробити їх такими, яким є сьогодні ваш народ: досить розумними, щоб передбачити близький кінець свого світу, але недостатньо мудрими, щоб із цим змиритися. Вони готові були прислухатися до кривих порад і цілком могли побудувати небесний корабель. Проте Малелділ моєю рукою зупинив їх. Декого я зцілив, декого розплотив…

— І бачити, що вийти! — перебив його Вестон. — Тепер вас дуже мало, сидіти в гандраміти, скоро всі померти.

— Так, — погодився Оярса. — Проте одне почуття ми назавжди залишили на гарандрі й ніколи більше про нього не згадували, і це почуття — страх. А разом зі страхом мої гнау забули, що таке ремство, не кажучи вже про те, щоб свідомо заподіювати комусь смерть. Її, смерті, не бояться навіть найслабкіші з мого люду. Тільки Кривий, володар Мовчазного світу, марнує й осквернює ваше життя, спонукаючи вас утікати від того, що й так рано чи пізно вас наздожене — ви самі це добре розумієте. Якби ви були підданцями Малелділа, то жили б у мирі.

Вестон зморщився від роздратування: йому багато чого хотілося сказати, та дуже бракувало слів.

— Дурниці! Поразницькі нісенітниці! — закричав він по-англійськи, а тоді, випроставшись на повний зріст, додав малакандрійською: — Ти говорити, твій Малелділ дати всім іти помирати. Інший, Кривий, боротися, стрибати, жити, не тільки балакати. Чхати на Малелділ. Кривий подобатися більше, я на його бік.

— Але ж хіба ти не бачиш, що він не стане і не зможе… — почав було Оярса, та раптом змовк, ніби збираючи докупи думки. — Мені треба більше дізнатися від Ренсома про ваш світ, а це забере решту дня. Я не вбиватиму ні тебе, ні щуплого: ви — з-поза мого світу. Завтра ви полетите звідси своїм кораблем.

Обличчя у Дивайна раптом витягнулося, і він швидко залопотів по-англійськи:

— Заради Бога, Вестоне, поясніть йому, що ми тут уже кілька місяців, і Земля зараз не у протистоянні. Скажіть, що це неможливо. Краще вже відразу нас убити.

— Скільки часу вам потрібно, щоб долетіти до Тулкандри? — запитав Оярса.

Вестон пояснив, а Ренсом переклав, що зважаючи на те, як розташовані тепер планети, здійснити такий політ практично неможливо, бо відстань між ними зросла на мільйони миль, крім того й летіти довелося б під таким кутом до сонячних променів, на який він зовсім не розраховував. Ба навіть якщо у них є один шанс зі ста потрапити на Землю, то їхні запаси кисню майже напевне вичерпаються ще в дорозі.

— Скажіть йому, нехай ліпше уб’є нас відразу, — додав фізик.

— Все це я добре знаю, — мовив Оярса. — Та якщо ви залишитесь тут, я справді муситиму вас убити, бо не потерплю присутності таких істот на Малакандрі. Так, у вас мало шансів повернутися до свого світу, але «мало» ще не означає «жодного». Даю вам час до завтрашнього вечора; виберіть собі найкращий момент для відльоту. А поки що скажіть мені, який максимальний проміжок часу вам може знадобитися, щоб досягнути Тулкандри?

Після тривалих підрахунків Вестон тремтячим голосом повідомив: якщо вони не вкладуться у дев’яносто днів, то навряд чи взагалі коли-небудь знову побачать Землю; щобільше, на той час вони вже напевне помруть від задухи.

— Гаразд, ви матимете дев’яносто днів, — сказав Оярса. — Мої сорни і пфіфльтріґи дадуть вам повітря — так, ми володіємо і цим мистецтвом — та їжі рівно на дев’яносто днів. Але вони зроблять із вашим кораблем ще щось. Я б не хотів, щоб він знову піднімався у небо після того, як ви повернетеся на Тулкандру. Тебе, товстуне, не було тут, коли я розплотив мого гроса, який загинув від ваших рук. Щуплий тобі розповість. Я можу робити це на будь-якій відстані і через будь-який проміжок часу; цьому мене навчив Малелділ. Перед тим, як ви вирушите, мої сорни дещо зроблять із вашим небесним кораблем. Через дев’яносто днів він розплотиться і перетвориться на те, що у вас називають «ніщо». Якщо цей день застане вас у небі, то ваша смерть не стане гіршою, але тікайте з корабля, як тільки приземлитеся на Тулкандрі. Тепер відведіть цих двох геть, а ви, діти мої, можете йти собі, куди хочете. Мені ж пора поговорити з Ренсомом.

XXI

Того дня Ренсом аж до вечора відповідав на запитання. Я не маю права відтворювати тут цю розмову, окрім хіба заключних слів Оярси: «Ти розкрив мені очі на більше чудес, аніж відомо в усіх небесах!».

Потім зайшла мова про Ренсомове майбутнє. Оярса дав йому можливість самому вирішити, що робити далі: залишитися на Малакандрі чи зважитися на відчайдушну мандрівку до Землі. Після тривалих, болісних роздумів Ренсом кінець кінцем постановив розділити долю Вестона і Дивайна.

— Любов до свого роду, — пояснив він, — не найбільший закон, але ти, Оярсо, сам сказав, що це — закон. Якщо я не зможу жити на Тулкандрі, то краще мені не жити взагалі.

— Ти прийняв правильне рішення, — відповів Оярса. — Ще я скажу тобі ось що. Мої підданці заберуть з корабля всю чужинську зброю — її там чимало, — але щось одне тобі залишать. Поза тим, елділи глибоких небес супроводжуватимуть ваш корабель, доки він не сягне повітря Тулкандри, а часом перебуватимуть біля нього ще й далі. Вони не дозволять двом іншим убити тебе.

Досі Ренсомові й на думку не спадало, що Вестон із Дивайном можуть просто позбутися його, щоб заощадити їжу і кисень. Він подякував Оярсі, водночас дивуючись власній дурості. По тому великий елділ відпустив його з такими словами:

— Ти, Ренсоме, не винен у жодному злі; тебе хіба часом охоплювала надмірна боязнь. Цією мандрівкою ти сам себе караєш, а може й зцілюєш: адже на шляху додому ти або збожеволієш, або наберешся відваги. Але, крім того, я дам тобі один наказ: якщо вам пощастить повернутися на Тулкандру, ти й там не повинен спускати очей із Вестона з Дивайном, бо вони можуть накоїти ще чимало лиха як у вашому світі, так і поза його межами. З того, що ти мені розповів, я роблю висновок, що є елділи, які спускаються у повітря вашої планети, в саму твердиню Кривого; отже, ваш світ не закритий наглухо, як здавалося нам тут, у нашій околиці небес. Наглядай за цими двома кривими. Будь сміливий і не поступайся їм. За потреби хтось із нашого люду прийде тобі на допомогу; Малелділ вкаже тобі на них. Можливо навіть, що ми зустрінемось знову, доки ти ще зодягнений у плоть, адже не без промислу Малелділа ми зустрілися сьогодні і я стільки всього дізнався про твій світ. Гадаю, попереду — ера, коли налагоджуватимуться нові зв’язки між небесами і світами та між різними світами — хоч і не такі, на які сподівався товстун. Мені дозволено сказати тобі, що рокові, у який ми живемо зараз — але пам’ятай, що небесні роки не збігаються з вашими, — судилося стати роком потрясінь і докорінних змін. Облога Тулкандри близиться до кінця, і якщо буде на те воля Малелділа, я не залишуся осторонь. А тепер — прощавай…

Через велетенський натовп малакандрійців усіх трьох рас пройшли наступного дня троє людей, щоб вирушити в мандрівку, яка могла закінчитися для них вельми сумно. Вестон виглядав блідим і змарнілим: цілу ніч він провів за підрахунками, надзвичайно складними для будь-якого математика, а тут на кін було поставлено саме їхнє життя. Дивайн плескав язиком чи не більше, ніж завжди; складалося враження, наче його вже взагалі ніщо не хвилює, хоч іноді у нього в голосі й проскакували істеричні нотки. За ніч він цілковито змінив свою думку про Малакандру, з’ясувавши, що «тубільці» вміють робити алкогольний напій, і навіть пробував навчити малакандрійців курити, проте тільки пфіфльтріґам це заняття трохи припало до смаку. Тепер у нього розколювалася від болю голова, попереду бовваніла смерть, і за все це він відігравався, дошкуляючи Вестонові. Компаньйонам не надто сподобалося, що з корабля забрали всю зброю, та все решта їх задовільняло. Десь через годину після полудня Ренсом востаннє обвів поглядом уже добре знайому картину — блакитні води, фіалковий ліс та зелені стіни гандраміта, що височіли віддалік, — і слідом за двома іншими землянами заліз у корабель. Перед тим, як закрити люк, Вестон попередив, що під час польоту треба буде суворо обмежити споживання повітря: не рухатися зайвий раз без потреби і розмовляти тільки за крайньої необхідності.

— Особисто я розкриватиму рота лише в екстренних ситуаціях, — сказав він.

— І слава Богу, — не змарнував нагоди востаннє шпигнути партнера Дивайн.

Вони задраїли люк, і Ренсом одразу подався вниз, до перевернутої з ніг на голову каюти, яка зараз була найнижче, де й розтягнувся долілиць на ілюмінаторі. Він неабияк здивувався, побачивши, що корабель уже піднявся на висоту кількох тисяч футів. Гандраміт тепер перетворився на пряму лінію фіалкового кольору, добре помітну на рожево-червонястій поверхні гарандри. Вони саме пролітали над місцем, де сходилися докупи два гандраміти; в одному з них він жив серед гросів, в іншому знаходився Мелділорн. Долина, якою йому колись довелося зрізати кут між гандрамітами, сидячи на плечі в Оґрея, була майже непомітна.

З кожною хвилиною у полі зору з’являлися все нові й нові гандраміти — прямі, рівні лінії, які то лежали паралельно одна до одної, то перетиналися, то утворювали трикутники. Ландшафт набував дедалі більше геометричних рис. Простір між фіалковими лініями виглядав цілковито пласким. Безпосередньо під кораблем гарандра мала густо-рожевий відтінок, і Ренсом здогадався, що там стоять прадавні закам’янілі ліси; водночас на півночі і сході відкривалися неозорі обшири жовтої та вохряної барви — то були, очевидно, великі піщані пустелі, про які розповідали сорни. На заході появилася якась зеленкувато-голуба пляма неправильної форми; на вигляд вона наче опускалася нижче за рівень гарандри, яка розкинулася довкола. Йому спало на думку, що це, напевне, лісиста низовина пфіфльтріґів — чи, радше, одна з їхніх лісистих низовин, бо тепер такі ж плями виринали повсюди; деякі розташовувалися на перетинах гандрамітів, скидаючись на такі собі вузлики, деякі займали доволі велику площу. Ренсом мусив із жалем констатувати, що його знання про Малакандру дуже й дуже незначні та обмежені. Десь стільки ж дізнався б сорн, якби, промандрувавши сорок мільйонів миль до Землі, пожив там трохи між Вортінґом і Брайтоном, а тоді полетів назад. Він задумався про те, як мало зможе розповісти — якщо, звісно, добудеться живим додому — про свою неймовірну подорож: поверхові відомості про мову, опис кількох краєвидів, дилетантські знання фізики… А де ж статистичні дані, історія, детальний огляд позаземних умов? Ось що слід було б привезти з такої мандрівки. Взяти хоча б гандраміти. Оглядаючи їх із висоти, якої сягнув тепер космічний корабель, спостерігаючи всю геометричну правильність їхніх обрисів, Ренсом ясно усвідомив, що початкове припущення, наче гандраміти є природними долинами, абсолютно помилкове. Ні, це гігантські інженерні споруди, створені, схоже, задовго до того, як розпочалася історія людства, ба навіть історія тваринного світу, а він про них не дізнався практично нічогісінько! Чи це тільки такий гарний міф? Ренсом знав, що все це справді здаватиметься міфом, коли він повернеться на Землю (якщо тільки повернеться), але розмова з Оярсою була ще надто свіжа в пам’яті, і йому навіть на гадку не спадало у чомусь сумніватися. Щобільше, в голові промайнуло, що поза межами Землі відмінність між історією та міфологією до певної міри втрачає сенс.

Ця думка трохи збила його з пантелику, і він знову заходився розглядати краєвид, що розкинувся внизу, — краєвид, який ставав дедалі подібніший на якусь схему чи діаграму На той час на сході з’явилася нова пляма — значно більша і набагато темніша за всі бачені досі; вона розпливалася густою чорнотою повздовж червонувато-вохряного малакандрійського світу, набуваючи химерної форми: скидалася на пару довгих рогів чи рук, які простягалися у різні боки, із дивним потовщенням між ними. Загалом пляма нагадувала увігнутий півмісяць, якщо дивитися на нього з внутрішнього боку, і робилася щораз більшою і більшою; здавалося, довгі руки намагаються охопити цілу планету. Раптом просто посеред чорноти Ренсом побачив яскраву цятку і нараз збагнув, що це зовсім не пляма на поверхні планети, а чорне небо, яке відкривається за нею. Плавна крива окреслювала межі червонястого диска. Тут його вперше після відльоту пройняв страх. Повільно — та все ж помітно для ока — темні руки тягнулися все далі й далі, обхоплюючи освітлену сонцем поверхню, аж доки кінець кінцем не з’єдналися разом. Тепер перед ним ніби висів світлий диск у чорному обрамленні. Вже давненько чулося легеньке подзенькування метеоритів, які вдарялися в зовнішню обшивку корабля, а ілюмінатор, через який він дивився назовні, вже не знаходився строго внизу. Руки й ноги у нього, хоч уже й майже невагомі, задерев’яніли, а ще йому дуже хотілося їсти. Ренсом глянув на годинник і здивувався: виявляється, він, ніби заворожений, просидів над ілюмінатором мало не вісім годин.

Він насилу дістався до сонячного боку корабля й аж відсахнувся: там уже в усій своїй славі владарювало світло. Ледь не навпомацки Ренсом добрався до своєї старої каюти і знайшов темні окуляри, а тоді взяв собі попоїсти та попити, зовсім небагато, бо Вестон суворо обмежив споживання їжі і води. Підживившись, він прочинив двері до відсіку управління й зазирнув досередини. Обидва компаньйони сиділи за своєрідним металевим столом чи радше панеллю, вкритою чималою кількістю різних дрібних приладів та пристроїв, зроблених в основному з кристалів — принаймні вони найбільше впадали в око — і поєднаних між собою безліччю тоненьких дротиків; деякі прилади м’яко вібрували. На обличчях у Вестона й Дивайна читалася тривога, і коли Ренсом заглянув у відсік, вони не звернули на це жодної уваги. До кінця їхньої мовчазної подорожі цілий корабель був у його повному розпорядженні.

Коли Ренсом повернувся на нічний бік, світ, який вони залишали позаду, висів у всіяному зірками небі, не більший за наш місяць. Ще можна було розрізнити його панівні барви: на червонувато-жовтому диску виднілися вкраплення зелено-голубого кольору, а полюси увінчували білі шапки вічних снігів. Він побачив два крихітні малакандрійські місяці — вони явно рухалися — і подумав, що це лишень тисячна частина того, про що у нього не було жодного уявлення під час перебування на планеті. Його зморив сон, а коли він прокинувся, диск у небі став уже меншим за звичний для землян місяць. Барви ніби стерлися, і в його світлі залишився тільки слабкий, рівномірний відтінок червоного, а саме це світло вже не здавалося незрівнянно яскравішим за сяйво незліченних зірок, що мерехтіли у небі навколо. То була вже не Малакандра, то був тільки Марс.

Невдовзі Ренсом знову поринув у стару рутину, що складалася переважно зі сну та сонячних ванн, хіба ще час від часу роблячи недбалим почерком нотатки для свого словника малакандрійської мови. Він, звісно, усвідомлював, що в нього дуже мало шансів поділитися з іншими людьми своїми знаннями і що їхні пригоди майже напевне закінчаться загибеллю у глибинах космосу, про яку ніхто ніколи не дізнається. Втім, називати довколишні простори всього лишень «космосом» у нього вже не повертався язик. Ясна річ, траплялися ще хвилини, коли серце у Ренсома стискалося від холодного страху, проте ці хвилини ставали дедалі коротшими і щораз швидше ніби розчинялися у почутті благоговіння, завдяки якому те, що чекало його в майбутньому, здавалося абсолютно несуттєвим. Тепер він уже не почувався так, наче їхній корабель — це островок життя, який перетинає безодню смерті. Навпаки, за межами крихітної залізної шкаралупки, в якій вони мчали безконечними просторами, чекало життя, готове щомиті увірватися досередини, і якщо воно й уб’є їх, то хіба надлишком життєвої сили. Він щиро, ба навіть палко сподівався, що коли вже їм судилося загинути, то вони помруть від «розплочення», а не задихнуться через нестачу повітря. Вийти, визволитися, розчинитися в океані вічного полудня — такий кінець часом здавався йому навіть бажанішим, ніж повернутися на Землю. Якщо Ренсом відчував душевне піднесення, коли вперше перетинав небеса, прямуючи до Малакандри, то цього разу таке піднесення було чи не вдесятеро сильніше, адже тепер він вірив, що безодня навколо повниться життям у найбуквальнішому сенсі — повниться живими істотами.

В дорозі його довіра до слів Оярси про елділів радше зростала, ніж зменшувалася. Щоправда, елділи не потрапляли йому на очі, бо світло, в морі якого плив корабель, було таким сильним, що ті невловимі, швидкоплинні відблиски, якими вони зазвичай зраджували свою присутність, просто ставали цілковито невидимими. Але він чув — або вважав, що чує. — різноманітні ледь помітні звуки, часом схожі на тихесеньке вібрування повітря, які змішувалися з дзенькітливим дощем метеоритів, а ще його часто охоплювало почуття чиєїсь незримої присутності поруч, у кораблі. Власне тому питання про те, пощастить йому вижити чи ні, здавалося не таким уже й важливим. І сам він, і весь людський рід виглядали дрібними й ефемерними у порівнянні з такою незмірною повнотою. Від думок про справжню людність Усесвіту, тривимірну безконечність його обширу та споконвічне минуле аж наморочилося в голові, зате на серці зроду ще не було так спокійно.

Ренсомові пощастило, що всі тяготи їхньої мандрівки стали по-справжньому відчуватися тільки тоді, коли в душі у нього запанував такий ото непорушний спокій. Після вильоту з Малакандри температура постійно піднімалася; ніколи ще за час їхньої подорожі вона не була такою високою, але з дня на день продовжувала зростати. Світло також ставало сильнішим. Навіть в окулярах Ренсом постійно мружився, лише трішечки привідкриваючи очі, коли з’являлася потреба кудись перейти чи щось зробити. Він добре розумів, що якщо їм пощастить повернутися на Землю, то зір у нього буде безнадійно зіпсований. Та все це видавалося дрібницями порівняно з тортурами, яких завдавала мандрівникам страшна спека. Двадцять чотири години на добу їм не вдавалося склепити повік, і вони, вибалушивши очі, облизуючи пошерхлі й почорнілі губи та знай витираючи з чола піт, мовчки страждали від спраги. Збільшувати мізерні порції води було б нерозсудливо; ба більше, нерозсудливо було б навіть витрачати повітря на те, щоб обговорювати це питання.

Ренсом добре розумів, що відбувається. Здійснюючи останній, відчайдушний ривок до життя, Вестон ввійшов усередину земної орбіти, і тепер вони знаходилися до сонця ближче, ніж будь-коли знаходилася людина, а чи й саме життя. Це було неминуче: не можна наздогнати Землю, яка втікає, рухаючись по її орбіті. Тож їм залишалося тільки одне: піти навперейми… достоту божевільний задум! Втім, цим питанням вони не дуже переймалися, бо просто не могли довго думати ні про що, крім спраги. Думалося про воду; потім — про спрагу; потім — про думки про спрагу; потім — знову про воду А температура тим часом піднімалася і піднімалася. Стіни корабля розжарилися так, що доторкнутися до них було неможливо. Всі розуміли, що настає переломний момент. Протягом кількох наступних годин спека мала або вбити їх, або спасти.

І вона спала. Прийшла мить, коли знесилені мандрівники просто попадали хто де, тремтячи і втішаючись прохолодою, хоч у кораблі все ще було спекотніше, ніж будь-де на земній кулі. Вестонові щастило: він наважився пройти через зону з найвищою температурою, яку теоретично може знести людський організм, і вони вижили. Але то вже були не ті люди. Досі Вестон спав дуже мало; звільнившись із вахти і якусь часинку подрімавши, він незмінно повертався до своїх креслень і розпачливих, безконечних розрахунків. Помітно було, як фізик бореться з відчаєм, знову і знову з жахом заглиблюючись у цифри. Натомість тепер він уже на них і не дивився, ба навіть у відсіку управління видавався не надто зосередженим і якимсь збайдужілим. Дивайн взагалі виглядав і никав довкола, ніби сновида. Ренсом намагався перебувати здебільшого на нічному боці корабля; він міг годинами просто сидіти, ні про що не думаючи. Хоч перша велика небезпека зосталася позаду, ніхто з них уже й не сподівався серйозно на успішне завершення мандрівки. Вони провели у сталевій кулі п’ятдесят днів, не перекинувшись за весь цей час жодним словом, а повітря вже було дуже недобре.

Вестон став таким несхожим на себе, що навіть дозволив Ренсомові долучитися до управління кораблем. Переважно за допомогою знаків, прошепотівши всього декілька слів, він навчив його всьому, що треба було знати на цій стадії подорожі. Вочевидь, вони мчали додому — хоч і мали зовсім небагато шансів потрапити туди вчасно, — використовуючи щось наче «космічний пасат». Кілька нескладних практичних прийомів давали Ренсому змогу тримати курс на зірку, яку показав йому Вестон; вона сяяла просто посеред великого ілюмінатора у нього перед очима. Втім, ліву руку він постійно тримав на кнопці дзвінка, яким щомиті міг викликати фізика з його каюти.

Цією зіркою була не Земля. Кількість днів — суто теоретичних «днів», що минули після відльоту з Малакандри і мали для мандрівників таке неймовірно важливе практичне значення, — сягнула п’ятдесяти восьми, і Вестон змінив курс так, що в центрі ілюмінатора опинилося інше світило. Шістдесят днів — і стало зрозуміло, що це не зірка, а планета. Шістдесят шість — і її стало видно так, як видно планети з Землі у польовий бінокль. Сімдесят — і перед Ренсомом відкрилася картина, якої йому досі ще ніколи не доводилося бачити: маленький осяйний диск, більший за будь-яку планету, але менший за місяць. Тепер, коли він сам керував кораблем, спокій, який опанував було його душу в небесах, розвіявся. В ньому прокинулася дика, ледь не тваринна жадоба життя, яка перепліталася з пекучою тугою за домом: за свіжим повітрям, запахом землі, людським голосом, травою, м’ясом, пивом, чаєм… Спочатку під час вахти найбільшою проблемою для нього було не задрімати; тепер же, попри те, що дихалося в кораблі дедалі важче, гарячкове збудження не дало б йому стулити очей навіть на мить. Часто після чергування права рука в нього аж німіла і боліла від напруження, бо він, сам того не усвідомлюючи, годинами тиснув пальцями на панель управління, ніби міг цим надати їхньому кораблю ще більшої швидкості.

У них залишилося двадцять днів. Дев’ятнадцять, вісімнадцять — і Ренсомові здалося, що він уже може розрізнити на білому диску Землі, який тепер був завбільшки з шестипенсовик, обриси Австралії і південно-східної Азії. Година минала за годиною, та хоч ці обриси й пересувалися повільно поверхнею диска відповідно до добового обертання планети, сам диск вперто не хотів збільшуватися. «Швидше, швидше!» — шепотів Ренсом, підганяючи корабель. Зосталося десять днів; Земля виросла до розмірів місяця і стала такою яскравою, що дивитися на неї більше кількох секунд було вже неможливо. Повітря у їхній летючій кулі зробилося геть важким, проте Ренсом із Дивайном, передаючи один одному вахту, наважувалися пошепки перекинутися кількома словами:

— Ми встигнемо… ще встигнемо.

Вісімдесят сьомого дня Ренсом, змінивши Дивайна, помітив, що з Землею начебто діється щось не те, а до кінця своєї вахти переконався у цьому. Планета більше не була ідеально круглою: з одного боку на ній з’явилася невелика випуклість, і тепер за формою вона радше нагадувала грушу. Коли до відсіку увійшов Вестон, йому вистачило одного погляду в ілюмінатор; він аж посірів на виду і не тямлячи себе став тиснути кнопку дзвінка до Дивайнової каюти, а тоді відштовхнув Ренсома й кинувся до панелі управління. Хотів начебто щось робити, та коли до відсіку увірвався Дивайн, тільки підняв на нього очі і в розпачі розвів руками, а тоді затулив обличчя долонями і ткнувся головою в панель із приладами.

Ренсом із Дивайном переглянулися, а по тому підняли Вестона — він плакав, як дитина, — і його місце зайняв Дивайн. Ренсом знову зиркнув в ілюмінатор і тільки тепер збагнув, у чому річ. Таємнича випуклість на диску Землі помалу сама перетворювалася на майже такий самий завбільшки диск, який закрив собою уже понад половину планети. То був Місяць, і він пропливав між ними та Землею, на двісті сорок тисяч миль ближче. Ренсом не знав, що це могло означати; натомість Дивайн, вочевидь, таки знав, і кожен, побачивши його в цю вирішальну мить, погодився б, що він ще зроду-віку не мав такого рішучого вигляду. Як і у Вестона, в лиці у нього не зосталося ні кровинки, проте в очах з’явився якийсь надприродний блиск, і він, тихенько насвистуючи щось крізь зуби, припав до панелі управління, напружений, наче звір, щомиті готовий стрибнути.

Тільки через кілька годин Ренсом збагнув, що відбувається. Диск Місяця здавався вже більшим за диск Землі, але поступово, дуже поступово обидва диски стали зменшуватися. Космічний корабель більше не наближався ні до Землі, ні до Місяця; тепер він знаходився дальше від них, аніж півгодини тому, — власне в цьому й полягав сенс Дивайнової гарячкової діяльності за панеллю. Либонь, лихо було не тільки в тому, що Місяць перетнув їм шлях і відрізав від Землі; очевидно, з якихось міркувань — мабуть, тут ішлося про гравітацію, — підходити до Місяця надто близько було небезпечно, і Дивайнові довелося спрямувати корабель у космос. Вже побачивши попереду гавань, вони мусили знову повернути у відкрите море. Ренсом глянув на хронометр: настав ранок вісімдесят восьмого дня. У них залишалося тільки два дні, щоб дістатися до Землі, а вони від неї віддалялися.

— Отже, нам кінець? — прошепотів він.

— Гадаю, що так, — відповів Дивайн, не озираючись.

Вестон уже оговтався настільки, що підійшов до них і став поруч із Дивайном. Ренсомові не було тут більше чого робити. Всі сумніви та сподівання розвіялися — невдовзі вони помруть, і коли він це повністю усвідомив, пекуча тривога, яка ось уже кільканадцять днів не давала йому спокою, раптом зникла. Смерть — байдуже, коли вона прийде, тепер чи років через тридцять на Землі, — постала перед ним і заявила про свої права, вимагаючи уваги, а людині завжди хочеться належно до неї підготуватися. Ренсом вийшов із відсіку управління і подався до однієї з кают на сонячному боці, у царство байдужого нерухомого світла, тепла, тиші та різко окреслених тіней. Він і гадки не мав спати, проте, либонь, через несвіже повітря незабаром став позіхати й кінець кінцем задрімав.

Прокинувся він у майже повній темряві від гучного незрозумілого шуму; такі звуки йому наче вже доводилося чути — колись, давно-давно, у минулому житті… Щось глухо барабанило просто над головою… і тут серце в нього тенькнуло і завмерло.

— О Господи, — прошепотів він, і на очі йому набігли сльози. — Господи! Це ж дощ!

Ренсом був на Землі. Попри важке, застояне повітря відчуття задухи минуло. Він усвідомив, що й далі знаходиться у космічному кораблі. Очевидно, Вестон із Дивайном, побоюючись «розплочення», яке могло відбутися з хвилини на хвилину, забралися геть одразу ж після приземлення, залишивши його на поталу долі. У темряві знайти вихід виявилося непростою справою, та хоч під дією земного тяжіння тіло у нього нестерпно обважніло, він таки намацав люк і, жадібно хапаючи ротом прохолодне повітря, сковзнув по мокрій поверхні корабля вниз та хляпнувся просто в болото, подумки благословляючи його вільготний дух, а тоді нарешті зумів дати раду своєму незвично важкому тілу і зіп’явся на ноги. Навколо було темно, хоч в око стрель. Ренсом стояв під проливним дощем і, здавалося, всіма порами на шкірі всотував у себе вологу й усім серцем вбирав запах поля — клаптика його рідної планети, де росла трава і зовсім недавно ходили корови; він побрів уперед і невдовзі вийшов до живоплоту, в якому була брама.

Ренсом ішов уже з півгодини, коли сліпучий спалах позаду і миттєвий порив вітру засвідчили, що космічного корабля більше не існує. Втім, це анітрішечки його не схвилювало. Віддалік з’явилися тьмяні вогники — там були люди. Йому вдалося знайти стежину, потім він вийшов на дорогу, а відтак — на сільську вулицю. Попереду виднівся освітлений прямокутник відкритих дверей, за якими лунали голоси. Говорили по-англійськи, а в повітрі стояв добре знайомий запах. Він переступив поріг і, не звертаючи уваги на здивовані погляди, підійшов просто до шинквасу.

— Пінту гіркого, будь ласка, — сказав Ренсом.

XXII

Якби я керувався міркуваннями суто літературного характеру, то власне на цьому мав би й закінчити свою розповідь; проте настав час скинути маску і розкрити справжню мету, з якою й було написано цю книгу Водночас читач дізнається, як мені взагалі трапилася нагода її написати.

Д-р Ренсом — ви, ясна річ, уже здогадалися, що ім’я це вигадане, — невдовзі після повернення на Землю відмовився від думки видати друком словник малакандрійської мови і загалом поділитися зі світом тим, що йому довелося пережити. Кілька місяціввін хворів, а коли одужав, то сам засумнівався, чи правда все те, про що свідчила його пам’ять, і замислився, чи не примарилося йому це під час хвороби, адже багато пригод, які буцімто з ним трапилися, можна було, на його думку, пояснити, розглянувши їх із погляду психоаналітики. Власне, його самого це не дуже бентежило — він-бо й сам не раз переконувався, що багато реальних особливостей земної флори і фауни можна легко потрактувати як ілюзії, коли з самого початку ставитися до них критично і з недовірою. Проте якщо вже він сам був не цілком упевнений у правдивості своєї історії, то решта світу могла й поготів не сприйняти її за правду. Тож йому залишалося хіба тримати язика за зубами, і на цьому все й закінчилося б, якби не один вельми цікавий збіг обставин.

Саме тут і з’являюся на сцені я. Ми з д-ром Ренсомом були знайомі кілька років і листувалися, обмінюючись поглядами на різні літературні та філологічні питання, проте зустрічалися дуже рідко. Кілька місяців тому я, як звичайно, написав йому листа, де були, зокрема, і такі рядки: «Я зараз займаюсь платоніками дванадцятого століття; мушу зазначити, що вони писали збіса складною латиною. В одного з них, Бернарда Сильвестріса, я натрапив на одне цікаве слово, і мені хотілося б дізнатися, що ви про нього думаєте. Це слово Oyarses. Автор вживає його, описуючи мандрівку небесами; складається враження, що Oyarses — це „розум“ або дух-хоронитель якоїсь із небесних сфер, тобто, висловлюючись сучасною мовою, якоїсь планети. Я запитав у Ч. Дж., що він думає з цього приводу, і він відповів, що тут, напевне, мається на увазі Ousiarches. Звісно, в цьому є певний сенс, та все ж мене така відповідь не надто влаштовує. Можливо, вам випадково траплялося де-небудь слово, схоже на Oyarses! А може, ви наважитесь висловити здогад стосовно того, з якої мови воно походить?»

У відповідь я одразу ж отримав від д-ра Ренсома запрошення провести у нього вихідні. Він розповів мені свою історію від початку до кінця, і відтоді ми майже неперервно докладаємо зусиль, намагаючись пролити якомога більше світла на цю таємницю. З’ясувалося чимало фактів, які я наразі не маю наміру виставляти на загальний огляд; мова про факти, що стосуються планет загалом і Марса зокрема, середньовічної школи платоніків і (що не менш важливо) професора, якого у цій книзі зображено під вигаданим іменем Вестона. Звісно, ми могли б оприлюднити систематичний виклад цих фактів, однак майже напевне наштовхнемося на недовіру, а «Вестон» подасть на нас до суду за наклеп. Водночас ми обоє зійшлися на думці, що мовчати далі просто неприпустимо, адже чи не щодня переконуємось, що марсіанський «оярсес» мав рацію, коли стверджував, що поточний «небесний» рік буде революційним, що тривала ізоляція нашої планети наближається до кінця і що нас чекають великі, докорінні зміни. У нас є підстави вважати, що середньовічні платоніки жили в тому ж небесному році, що й ми — властиво, цей рік почався у дванадцятому столітті нашої ери, — і що Бернард Сильвестріс згадує про Оярсу (латинізована форма «оярсес») не випадково. Поза тим, у нас є свідчення — і з дня на день їх стає дедалі більше, — що «Вестон» або та сила чи сили, які за ним стоять, відіграють у подіях кількох наступних століть надзвичайно важливу і, якщо ми їм не перешкодимо, вкрай згубну роль. Ми не маємо на увазі, що вони підготують вторгнення на Марс — наш заклик зовсім не зводиться до гасла «Руки геть від Малакандри!». Йдеться про загрозу, яку слід розглядати не у планетарному, а в космічному масштабі чи, принаймні, у масштабі сонячної системи; поза тим, ця загроза має характер не тимчасовий, а вічний. Можна було б сказати і більше, та чинити так сьогодні було б надто нерозважливо.

Д-ру Ренсому першому спало на думку опублікувати у вигляді художньої прози ті достовірні факти, що їх в іншому разі лишень взяли б на кпини. Ба більше, він навіть вважав — значно переоцінюючи мої літературні здібності, — що тут буде і певна перевага, бо в такий спосіб із цими фактами ознайомиться ширше коло людей і станеться це швидше, ніж «Вестон» зуміє донести до загалу свої ідеї. Я спробував заперечити, що белетристика, властиво, і сприймається людьми як белетристика, себто вигадка, та він відповів, що ті нечисленні — дуже нечисленні — читачі, які вже готові збагнути і сприйняти наші думки, знайдуть у такій книзі цілком достатньо поживи для роздумів.

— І вони, — сказав він, — легко вийдуть на вас чи на мене і так само легко зрозуміють, хто криється під машкарою «Вестона». Так чи інак, зараз нам потрібна не стільки довіра, скільки люди, ознайомлені з певними ідеями. Якщо хоча б один відсоток читачів сприйме цю книгу так, як ми очікуємо, і замінить у своєму світогляді поняття Космосу поняттям Небес, то це вже буде дуже непоганий початок.

Ясна річ, ніхто з нас не міг тоді передбачити, що події розвиватимуться так стрімко і книга відтак застаріє ще до виходу у світ та перетвориться з власне розповіді радше на пролог до розповіді. Але не будемо забігати наперед. Що ж стосується подальшого розвитку подій, то ще Арістотель задовго до Кіплінга залишив нам у спадок чудову формулу: «А це вже інша історія…».

ПОСТСКРИПТУМ

(уривки з листа, якого написав автору прототип «д-ра Ренсома»)

…Гадаю, ви маєте рацію, і після кількох виправлень (їх позначено червоним) рукопис можна віддавати до друку. Не приховуватиму, я трохи розчарований, але водночас усвідомлюю, що для того, хто справді там побував, будь-яка розповідь про таку мандрівку неминуче здаватиметься надто вже блідою подобою реальних подій. Я говорю навіть не про те, що ви немилосердно скоротили відомості філологічного характеру і тепер ми пропонуємо читачам ледь не карикатуру на малакандрійську мову. Маю на увазі дещо складніше, та не знаю, чи зумію належним чином висловити свої думки. Наприклад, як дати читачеві «відчути» малакандрійські запахи? Коли я поринаю у спогади про Малакандру, саме вони пригадуються найяскравіше… особливо запах, який панує рано-вранці у фіалкових лісах; та річ у тім, що сама згадка про «ранок» і «ліси» вже вводить в оману, адже в уяві відразу постає щось дуже земне: мох, павутина, запахи нашої планети, тоді як у мене на думці щось цілком інакше. Щось «ароматніше» — так, але не гаряче, не розкішне, не екзотичне, бо це слово викликає саме такі асоціації. Щось ароматне і пряне, проте водночас і дуже холодне, від чого в носі аж бринить… для нюху те ж саме, що високі й різкі звуки скрипки для вуха. Й одночасно мені завжди вчувається спів — гучні й трохи глухі голоси, які ледь нагадують голоси наших мисливських собак, глибші, ніж у Шаляпіна… я б назвав це «теплим, темним голосом». Пригадуючи ту малакандрійську долину, я завжди відчуваю тугу за нею; та бачить Бог, коли я слухав ці голоси там, то тужив за Землею.

Звісно, ви абсолютно слушно зауважуєте, що в книзі доводиться скорочувати час, який я прожив з тросами в їхньому селищі, бо тоді «нічого не відбувалося». Та я шкодую, щиро шкодую, що у нас немає іншого виходу. Ті тихі, спокійні тижні, коли я просто жив серед гросів, — для мене найважливіше з усього, що відбулося. Я спізнав їх, Люїсе; як втиснути це у вашу розповідь? Приміром, я завжди беру з собою на вихідні термометр (він і справді не раз ставав мені у пригоді), а тому знаю, що нормальна температура тіла у гроса становить 39 °C; я знаю також — хоч уже й не пригадую, як про це дізнався, — що гроси живуть близько 80 марсіанських років (або 160 земних); що одружуються вони приблизно у 20 (40); що екскременти в них, як у коней, не шкідливі ні для них самих, ні для нас, і використовуються у сільському господарстві; що вони не проливають сліз і не моргають; що на свята, яких у них сила-силенна, вони ходять трохи, як сказали б у нас, «під чаркою», але ніколи не випивають забагато. Але яке кому пуття з таких уривчастих відомостей? Я просто висмикую їх зі своїх живих спогадів, і нікому в нашому світі не до снаги скласти з цих уривків цілісну і, головне, вірогідну картину. Наприклад, як мені пояснити, звідки я точно, без жодних сумнівів, знаю, чому малакандрійці не тримають вдома тварин і взагалі не мають до своїх «менших братів» почуттів, таких звичних для нас? Тобто йдеться про речі, яких вони самі мені ніколи не розповідали; їх просто починаєш розуміти, коли бачиш представників усіх трьох рас разом. Кожен із них для іншого — одночасно і те, що для нас людина, і те, що для нас тварина. Вони можуть розмовляти між собою, співпрацювати, у них спільна етика; в цьому сенсі сорн і грос спілкуються, як двоє людей. При цьому кожен із них чудово усвідомлює, що перед ним — істота відмінна від нього самого, яка видається кумедною і привабливою; десь так нам здаються привабливими тварини. В нас дрімає якийсь непогамований інстинкт, і ми намагаємось його втихомирювати, ставлячись до нерозумних істот майже так, буцім вони розумні; на Малакандрі цей інстинкт задовільняється, і домашні тварини малакандрійцям не потрібні.

До речі, якщо вже мова зайшла про раси, то, мушу зазначити, мені шкода, що вимоги жанру не дозволяють детальніше описати біологічні відмінності. Невже після того, як ви почули мою розповідь, у вас склалося враження, що кожна з трьох рас цілковито однорідна? Якщо так, то я мимоволі ввів вас в оману. Візьмімо гросів. Я потоваришував із чорними тросами, проте існують також сріблясті гроси, а в деяких гандрамітах на заході живуть великі гребенясті гроси (гребені ростуть тільки у самців), які виростають до десяти футів, краще танцюють, ніж співають, і є найшляхетнішими після людини тваринами, яких мені пощастило зустріти на своєму віку. Ще в Мелділорні я бачив зовсім білого гроса, але так із дурного розуму і не з’ясував, представляв він окремий підвид чи становив просто таке собі відхилення від норми, як-от наші земні альбіноси. Існує також принаймні один інший вид сорнів крім тих, яких я бачив, — сороборн або червоний пустельний сорн, який живе у пісках на півночі. Судячи з розповідей, це взагалі щось приголомшливе.

Згоден, дуже шкода, що мені не довелося побачити пфіфльтріґів у них вдома. Я знаю про них досить багато і міг би легко «вифантазувати» відвідини їхніх земель, щоб вставити такий епізод у нашу розповідь, але вважаю, що нам слід уникати появи у книзі цілком вигаданих подій. «Правдиво по суті» на Землі звучить дуже гарно, проте я не можу собі уявити, як пояснив би це Оярсі, а в мене є підстави вважати (див. мій попередній лист), що ми ще зустрінемось. Врешті-решт, чому нашим «читачам» (ви, здається, знаєте про них геть усе!), які й чути не хочуть про якусь там мову, так кортітиме дізнатися більше про пфіфльтріґів? Та якщо вам заманеться трохи розвинути цю тему то можна, звичайно, написати, що вони відкладають яйця і живуть порівняно з іншими расами не дуже довго, а ще в них панує матріархат. Великі низини, які вони населяють, колись були, вочевидь, дном малакандрійських океанів. Гроси, котрі там побували, розповідають, що сходили до лісів, які ростуть у глибоких долинах, через піски, «а навколо — закостенілі (закам’янілі) прадавні хвилерізи». Без сумніву, це ті темні плями, які видно на Марсі з Землі. Тут мені, до речі, пригадується, що «мали» Марса, які я розглядав після повернення, настільки різняться між собою, що я відмовився від спроб знайти на них той гандраміт, де жив із тросами. Якщо хочете спробувати самі, то ми шукаємо «канал», який тягнеться з північного сходу на південний захід і перетинається з іншим «каналом», що йде з півночі на південь, не далі, ніж за двадцять миль від екватора. Втім, складається враження, що кожен астроном бачить на цій планеті щось своє.

Тепер час згадати про те ваше питання, яке дратує мене чи не найбільше: «Можливо, Оґрей, описуючи елділів, змішує поняття тонкої матеріальної сутності і вищої істоти?» Аж ніяк. Змішуєте ви. Він сказав дві речі: що тіло елділа відмінне від тіл решти істот, які населяють планету, і що елділи переважають всіх розумом. Ні він, ні жоден інший мешканець Малакандри ніколи не змішували ці два поняття і не виводили одне з них із іншого. Насправді в мене навіть є підстави вважати, що існують і нерозумні тварини з тілом такого ж типу, як у елділів (пригадуєте Чосерових «повітряних звірів»?).

Не знаю, чи розумно з вашого боку не згадувати про проблему мовлення елділів. Згоден, якщо підняти це питання під час опису суду в Мелділорні, то це дещо перевантажить оповідь, але, думаю, не один кмітливий читач запитає сам у себе: як елділи, котрі, вочевидь, не дихають, можуть говорити? Справді, відповіді на це запитання ми не знаємо, то чому б відверто не зізнатись у цьому читачам? Я переповів Дж. — єдиному вченому, до якого маю повну довіру, — вашу теорію, що в них, можливо, є знаряддя чи навіть органи, за допомогою яких вони впливають на повітря і таким чином утворюють звуки, та це наче не справило на нього великого враження. Ймовірніше, на його думку, що вони діють безпосередньо на вуха тих, до кого «говорять». Звісно, все це дуже складно, проте не забувайте, що насправді нам практично нічого не відомо ні про форму, ні про величину елділів, ні, зрештою, про те, як вони співвідносяться з простором (маю на увазі наш простір). Можна сказати, що ми взагалі мало що про них знаємо. Як і вам, мені важко стриматися, аби не пов’язати їх із чимось, що відповідало б земній традиції, — богами, ангелами, феями. Та нам бракує твердих відомостей. Коли я намагався в дуже загальних рисах викласти Оярсі нашу християнську ангелологію, мені здалося, наче він сприйняв наших «ангелів» як щось відмінне від себе. Але що він мав на думці — що це створіння якогось іншого виду чи просто особлива каста воїнів (якщо вже нашій старенькій Землі судилася доля такого собі бойовиська, своєрідного Іпрського виступу у всесвіті), я не маю жодного уявлення.

Чому ви опускаєте мою розповідь про те, як перед самісіньким приземленням на Малакандрі у нас заклинило заслінку? Адже якщо про це не згадати, то згодом, коли ви описуєте, як ми на зворотньому шляху страждали від надто яскравого світла, читач цілком справедливо поцікавиться: «А чому ж вони не закрили заслінки?» Чомусь мені не віриться у вашу теорію, що «читачі таких речей ніколи не помічають». Упевнений, що я помітив би.

Є дві сцени, які я хотів би побачити у книзі; втім, вони і без того так міцно вкарбувалися мені у пам’ять, що варто заплющити очі, як Малакандра просто оживає переді мною.

Отже, сцена перша: рано-вранці я дивлюся на малакандрійське небо, блідо-голубе, таке бліде, що тепер, коли я вже звик до земного неба, воно здається мені ледь не білим. На його тлі верхівки велетенських рослин — ви б назвали їх «деревами» — здаються чорними, проте ліси, що розкинулися віддалік, за сліпучо-блакитним обширом води, вже набули акварельно-фіалкового відтінку. Тіні, що лягають навколо на порослу низенькою блідою рослинністю землю, нагадують тіні на снігу. Повз мене проходять постаті; вони хоч і велетенського зросту, проте стрункі, а ще чорні й гладенькі, наче циліндр; кругла чорна голова, що увінчує гнучке, схоже на стебло тіло, робить їх подібними на гігантські чорні тюльпани. Співаючи, вони сходять вниз, до води. Спів сповнює ліс трепетним, ледь чутним бринінням, так, ніби десь далеко звучить орган. Дехто сідає у човен, проте більшість залишається на березі. Все діється дуже повільно — тут не просто хтось кудись відпливає, тут відбувається якась церемонія. І справді, це — гроський похорон. Троє гросів із сивиною у шерсті, яким допомогли сісти в човен, вибираються до Мелділорна помирати. На тій планеті ніхто не помирає передчасно, крім хіба тих, хто гине, полюючи на гнакру. Кожен проживає стільки, скільки відведено його расі, і провістити смерть у них так само легко, як у нас — народження. Ціле селище знало, що ті троє помруть того року і місяця, ба більше — зовсім просто можна було передбачити, що це станеться саме того тижня. І ось вони попливли до Оярси, де отримають останнє напуття, помруть і будуть «розплочені». Мертве тіло існує на Малакандрі лишень кілька хвилин; там немає ні гробів, ні гробарів, ні кладовищ, ні закладів, що пропонують ритуальні послуги. Долина врочисто їх проводжає, та я не бачу ні печалі, ні сліз. Вони не сумніваються у своєму безсмерті, і друзі-однолітки не знають розлуки. Ровесники приходять на світ і покидають його разом. Перед смертю немає страху, а після неї — тління.

Друга сцена — нічна. Я купаюся разом із Гйої у теплому озері. Він сміється з мене: надто вже незграбно бовтаюся я у воді, адже звик до важчого світу, тому не можу як слід зануритися, щоб попливти вперед. По тому я бачу нічне небо. Воно здебільшого дуже подібне на наше, хіба лиш трохи глибше і темніше, а зорі — яскравіші; проте на західному небосхилі діється щось таке, що годі описати за допомогою земних аналогій. Уявіть собі збільшений Чумацький Шлях — приміром, ви бачите його через найпотужніший телескоп найяснішої ночі. А тепер уявіть, що він не перетинає все небо, а здіймається, як сузір’я, над гірськими вершинами. Пломенисте намисто осяйних світил поволі підноситься вгору, аж доки заполонює собою п’яту частину неба, а між ним і обрієм залягає довгий темний пояс. Воно таке яскраве, що дивитися на нього довго неможливо, та це лишень початок. За видноколом криється ще щось, бо над краєм гарандри палахкоче ледь не справжня заграва, ніби звідти зараз випірне місяць. «Агігра!» — кричить Гйої; з темряви йому відповідає чимало уривчастих голосів. І ось з-за обрію з’являється істинний цар ночі, що торує свій шлях через дивовижну галактику на західному обводі неба; її світло блідне у порівнянні з його сяйвом. Я відводжу очі, бо цей невеличкий диск набагато яскравіший, ніж місяць уповні. Увесь гандраміт купається в безбарвному світлі; я можу порахувати стебла рослин у лісі на протилежному березі озера і розгледіти, що нігті у мене на руках брудні та поламані. І я здогадуюсь, що переді мною — Юпітер, який сходить за поясом астероїдів, на сорок мільйонів миль ближче, ніж коли-небудь доводилося бачити людині. Втім, малакандрійці сказали б «перед астероїдами», бо мають химерну звичку іноді вивертати Сонячну систему навиворіт. Вони називають астероїди «танцівниками на порозі Великих Світів». Великі Світи — це планети, як ми сказали б, «за» астероїдами. Ґлундандра (Юпітер) — найбільша з них і має для малакандрійців неабияке значення, хоч я так і не з’ясував достеменно, яке саме. Вона — «осереддя», «великий Мелділорн», «престол» і «торжество». Їм, звісно, добре відомо, що ця планета не заселена (принаймні, істотами планетарного типу), і вони далекі від усіляких язичницьких ідей, що там, мовляв, живе Малелділ. Так чи так, а з Юпітером пов’язаний хтось дуже важливий чи щось дуже важливе; як завше, «на таких речах краще знаються сероні». Проте мені цього ніколи не розповідали. Либонь, найдоречніше згадати тут слова того автора, про якого я вам говорив: «Бо добре сказано про великого Африкана, що він ніколи не був менш самотнім, ніж тоді, коли був самотнім; відтак, згідно з нашою філософією, немає в цілому Всесвіті місця менш відлюдного, ніж те, що його йменує відлюдним простолюд, позаяк відсутність людей і звірів означає лишень повноту перебування істот вищих».

Детальніше про це, коли ви приїдете. Я намагаюсь перечитувати всі старі книги, пов’язані з тим, що нас цікавить, які тільки потрапляють мені до рук. Тепер, коли «Вестон» зачинив двері, шлях до планет лежить через минуле; якщо й будуть ще космічні мандри, то це будуть також і мандри крізь час…

ПЕРЕЛАНДРА

Кільком жінкам із Вонтиджа

I

Зійшовши з потяга біля Вустера, я вирушив до Ренсома пішки — до його дому було милі три, — розмірковуючи дорогою про те, що пасажирам, які залишилися на станції, годі й уявити, що довелося побачити чоловікові, до якого я йшов. Понура рівнина, що лежала переді мною (селище починалося на північ від станції, яка стояла на самій околиці), нічим не вирізнялася з-поміж інших подібних рівнин. Насуплене передвечірнє небо було таке ж, як і будь-якої іншої осінньої днини. Кілька будинків та вкриті червонястим або жовтим листям дерева, які росли купками то тут, то там, особливого враження не справляли. І хто б міг подумати, що, пройшовши ще трохи цією непримітною місциною, я потисну руку чоловікові, який колись жив, їв і пив у світі, віддаленому від нас на сорок мільйонів миль, на планеті, з якої Земля видається крихітною зеленою цяточкою, і розмовляв зі створінням, що пам’ятало ті неймовірно далекі часи, коли у нас тут ще взагалі не було нічого живого?

Адже на Марсі Ренсом зіткнувся не тільки з марсіанами. Він зустрів там істот, званих елділами, ба навіть самого великого елділа, який править Марсом і якого там називають Оярсою Малакандри. Елділи дуже відрізняються від мешканців планет. Їхнє тіло — якщо тільки його можна назвати тілом — цілком інакше, ніж у землян чи марсіан. Вони не їдять, не розмножуються, не дихають, не знають смерті, а відтак скидаються радше на здатні мислити мінерали, ніж на живих істот у нашому розумінні. Хоч елділи часто з’являються на планетах і, можна сказати, живуть там, дуже нелегко точно визначити, де саме знаходиться елділ у той чи інший момент. Самі вони вважають, що живуть у космосі (чи «глибоких небесах»), а планети для них — то не замкнуті світи, а просто рухомі об’єкти, ба навіть розриви у тому, що ми називаємо Сонячною системою, а вони — Полем Арболу.

За кілька днів до того Ренсом прислав мені таку телеграму: «Якщо можете, приїжджайте у четвер. Важлива справа». Я здогадувався, про яку справу йдеться, а тому, хоч і твердив самому собі, що провести вечір у товаристві Ренсома буде вельми приємно, все ж не міг позбутися тривожного передчуття. Непокоїли мене, властиво, елділи. З думкою, що Ренсом побував на Марсі, я ще якось змирився… але зустріти елділа — істоту, яка живе вічно… Зрештою, і сама мандрівка на Марс була мені не надто до вподоби. Не може людина побувати на іншій планеті і повернутися звідти такою ж, якою була до того, хоч ті зміни, що в ній відбулися, ледве чи вдасться легко окреслити на словах. Коли ж мова йде про старого приятеля, то це неприємно й поготів, бо відновити давні невимушені стосунки тоді не так просто. Та ще гірше було те, що елділи не залишали Ренсома у спокої і після повернення на Землю — в цьому я переконувався дедалі більше. Час від часу він випадково прохоплювався словом, робив певний жест чи натяк, і хоч як старався потім виправити ситуацію, ставало зрозуміло, що у нього в домі бувають… скажімо, доволі дивні гості.

Неквапно крокуючи безлюдною дорогою, яка бігла через Вустерський громадський вигін, я вирішив, що недоброго передчуття треба все ж позбутися, й відтак заходився його аналізувати. Власне кажучи, чого я боюся? Втім, поставивши собі таке запитання, я відразу ж про це пошкодував. Слово «боюся» по-справжньому мене вразило. Досі я намагався переконати себе, що йдеться тільки про неприязнь, збентеження чи, врешті-решт, нудьгу. Та щойно у свідомості промайнуло коротеньке слівце «боюся», як стало ясно, що я відчуваю саме страх — не більше і не менше. Я збагнув, що боявся весь час: по-перше, боявся, що рано чи пізно сам можу опинитися віч-на-віч із елділом, а по-друге — що мене у щось «вплутають». Мабуть, цей страх у щось «вклепатися» знайомий кожному; людина вважає, що просто собі розмірковує, намагається у чомусь розібратися, аж тут раз — і опиняється в лавах комуністичної партії чи навертається до Церкви; двері раптом зачиняються, і вона вже там, усередині. Власне, так трапилося і з Ренсомом: він полетів на Марс (чи то пак на Малакандру) супроти власної волі, фактично випадково, я ж вплутався в усю цю історію через іншу випадковість, і тепер нас обох усе більше й більше втягувало в міжпланетну політику — хіба так я можу це окреслити. Не знаю, чи зумію пояснити, чому мені так не хотілося знайомитися з елділами. Це було не просто розважливе бажання сторонитися істот, які чужі нам за своєю природою, надзвичайно могутні та розумні. Справа, либонь, у тому, що всі ті речі, які мені довелося про них почути, спонукали до поєднання двох понять, які за нашими уявленнями вельми різняться між собою, і це поєднання справді вражало. Позаземний розум ми зазвичай відносимо до однієї із двох чітко визначених категорій: або до «наукового», або до «надприродного». Іноді маємо на думці Велсових марсіан (які, до речі, дуже відрізняються від справжніх малакандрійців) або описаних тим же автором мешканців Місяця, а іноді — ангелів, привидів, фей тощо; усе залежить від того, на який лад ми налаштовані у той чи інший момент. Та варто нам визнати, що істота, яка належить до тієї чи іншої категорії, справді існує, як відмінність між цими категоріями починає стиратися, а у випадку елділів зникає взагалі. Елділи однозначно не тварини, тож підпадають під другу категорію; проте вони мають певну подобу тіла, існування якого (в принципі) можна довести науково, і відтак належать до першої категорії. Тут, фактично, зникає бар’єр між природним та надприродним, і ми усвідомлюємо, наскільки спокійніше було у нас на серці, коли в існування цього бар’єра ще вірилося, — адже набагато легше сприймати нестерпну химерність світу, розділивши його навпіл, аби лиш уникнути потреби думати про обидві його половини в одному контексті. Інша справа, яку ціну нам, цілком можливо, доведеться ще заплатити колись за цей спокій — за облудне відчуття безпеки і свідомо допущену плутанину в думках.

«Яка довга й нудна дорога, — мовив я сам до себе. — Добре, що хоч не треба нічого нести.» І раптом аж здригнувся, а тоді подумки вилаявся, усвідомивши, що нести таки треба було — бо ж, коли я виходив з дому, у мене був наплічник із кількома необхідними речами, який я пізніше, вочевидь, забув у потязі. Хочете вірте, хочете ні, але перше, що спало мені на думку, було повернутися на станцію і спробувати «щось зробити». Звісно, з таким самим успіхом я міг «щось зробити», зателефонувавши туди від Ренсома, адже на ту хвилину потяг, яким я приїхав, — а разом із ним і мій наплічник — був уже хтозна де.

Тепер я розумію це не згірш за вас, але тоді мені здавалося, що треба неодмінно повернутися, і я вже навіть ступив було кілька кроків назад, коли чи то розум, чи сумління спонукало мене все ж рушити далі до Ренсома. Завдяки цьому я ще ясніше зрозумів, що йти туди мені страх як не хочеться. Дорога давалася так важко, наче я йшов проти сильного вітру, хоч насправді стояв один із тих тихих, спокійних вечорів, коли ніде ані не шелесне, а все навколо потрохи затягувала легка імла.

Що далі я йшов, то ясніше усвідомлював, що не можу думати ні про що інше окрім елділів. Врешті-решт, що насправді відомо про них Ренсомові? За його словами, ті елділи, з якими йому довелося зустрітися, зазвичай ніколи не бувають на нашій планеті… або щойно почали бувати тут після того, як він повернувся з Марса. Ренсом розповідав, що у нас є свої, земні елділи, проте вони зовсім інакші і переважно налаштовані до людей вороже. Саме тому наш світ і не спілкується з іншими планетами. Ми перебуваємо начеб у стані облоги; Земля — це, фактично, територія, захоплена ворогом — елділами, які оголосили війну і нам, і елділам «глибоких небес», тобто космосу. На мікроскопічному рівні у нашому світі рояться міріади бактерій, а на макроскопічному на все наше життя невидимо впливають лихі елділи, і власне тут і криється справжня причина того фатального викривлення, яке становить головний урок усієї земної історії. Якщо все це так, то ми, ясна річ, мали б тільки радіти, що тим іншим, кращим елділам пощастило нарешті прорвати лінію оборони (ця лінія, за їхніми словами, збігається з орбітою Місяця), і вони стали відвідувати нашу планету. Звісно, якщо припустити, що Ренсомова розповідь цілком відповідає дійсності.

І тут мені до голови прийшла одна вельми неприємна думка. А що, коли Ренсома просто обвели довкола пальця? Адже якщо припустити, що якась сила з відкритого космосу хоче захопити Землю, то кращого прикриття для здійснення цього задуму годі й придумати. Де хоч найменший доказ існування на нашій планеті лихих елділів? Раптом мій друг мимоволі став своєрідним мостом для ворога, таким собі троянським конем, за допомогою якого цей ворог збирається захопити Землю? І знову, як і тоді, коли з’ясувалося, що мій багаж залишився у потязі, мене охопило бажання повернутися назад. «Вертайся, вертайся, — нашіптував мені просто у вухо якийсь голос, — пошли йому телеграму, повідом, що захворів, що приїдеш іншим разом, — та що завгодно». Сила цього бажання мене просто вразила. Я зупинився і трохи постояв, переконуючи себе викинути з думки всілякі дурниці, а коли знову рушив вперед, то завагався — невже я й справді на межі нервового зриву? Не встиг цей здогад промайнути у мене в голові, як тут-таки перетворився на ще одну причину не йти до Ренсома. Звісно, я не годжуся для справ, які так діють на нерви, — а в телеграмі, ясна річ, саме про таку справу і йшлося. Мало того, мені взагалі не варто було на вихідні їхати кудись із дому. Тепер єдине розумне рішення — негайно, доки я ще при своїй пам’яті, повернути назад, дістатися додому і викликати лікаря, доки мене не спіткав ще істеричний припадок. Йти далі було б просто божевіллям.

На ту хвилину я вже дістався до краю вигону і тепер спускався пологим схилом; ліворуч виднівся гай, а праворуч стояла якась фабрична будівля, вочевидь, давно покинута. Внизу вечірня імла виглядала густішою, ніж на відкритому просторі. «Все починається з нервового зриву…», снувалася думка. Є, здається, така душевна хвороба, коли звичайнісінькі речі навіюють недужому страшенну тривогу, вселяють страх… такий, який викликає у мене ось ця покинута фабрика. Вибалушені очиська бетонних конструкцій і якісь наче примарні уламки цегляних стін зирили на мене понад сухою травою, в якій то тут, то там виднілися сірі калюжі і залишки старої вузькоколійки. Мені пригадалися Ренсомові розповіді про побачене там, на іншій планеті, особливо про тамтешніх мешканців — наприклад, височенних цибатих велетнів, званих сорнами. Гірше за все було те, що вони, за його словами, хороші та добрі; більше того, він вважав їх набагато кращими за нас, людей… Ясно: Ренсом з ними у змові! Зрештою, й справді, звідки мені знати, обвели його довкола пальця чи він сам… Можливо, все значно гірше… І тут я знову зупинився.

Незнайомому з Ренсомом читачеві не збагнути, як мало глузду було в усіх цих думках. Навіть в ту мить у глибині душі я чудово усвідомлював: бодай і цілий усесвіт виявиться навіженим і вороже до нас налаштованим, Ренсом все одно залишиться таким же розважливим, світлим та чесним, як і раніше. Саме завдяки цьому я кінець кінцем подався далі, хоч це було так важко, що годі й описати. Там-таки, у глибині душі, я твердо вірив, що з кожним кроком наближаюся до друга, а проте почувався так, нібито наближався до ворога — зрадника, чаклуна, змовника… йду, як останній дурень, просто до дідька в зуби. «Так, спершу це назвуть нервовим зривом, — шепотів далі той же голос, — потім тебе покладуть до лікарні, а згодом запроторять до божевільні».

Мертва фабрика залишилася позаду; спуск закінчився, я увійшов у холодну імлу. Раптом попереду щось промайнуло, і мене пронизав такий жах, що довелося аж прикусити губу, аби не закричати. Через дорогу всього лишень прошмигнув якийсь заблукалий кіт, та я через це пережиття зовсім знесилів, а внутрішній голос продовжував мене діймати: «Скоро вже, скоро і справді залементуєш, начеб тебе різали, — не вгавав він. — Бігатимеш тут кругом з дикими криками і не зможеш зупинитися.»

Неподалік стояв невеликий покинутий дім; вікна у ньому були позабивані дошками, і тільки одне підсліпувато витріщалося на дорогу, ніби око в голові мертвої рибини. Повірте, зазвичай слова «будинок із привидами» викликають у мене такі ж почуття, як у будь-якої пересічної людини, не більше, але й не менше. Та в ту мить думки про привидів набули вельми реальних обрисів. Є щось моторошне у самих цих словах: «привиди», «примари»… Навіть мала дитина, яка ніколи не чула цього слова і гадки не має, що воно означає, здригнеться, коли у розмові між старшими пролунає: «Знаєш, а в цьому будинку є привиди».

Нарешті я дійшов до роздоріжжя біля невеличкої методистської каплички, де мав повернути наліво; там, за буками, стояв Ренсомів дім, і я мав би вже бачити світло у його вікнах. Годинник у мене зупинився, тож я не знав, чи настав уже час встановлювати затемнення. Запали доволі густі сутінки, проте почасти це можна було пояснити млою і тим, що шлях пролягав під деревами. Боявся я, зрозуміло, не темряви. Трапляються моменти, коли нам здається, наче неживі предмети оживають, у них з’являється ледь не вираз обличчя, і власне, якщо можна так висловитися, вираз тієї ділянки дороги, яку ще треба було пройти, зовсім мені не подобався. «Неправда, — знов озвався внутрішній голос, — що ті люди, які по-справжньому сходять з розуму, цього не помічають». Раптом я саме тут, на цьому місці й збожеволію? Тоді, звісно, мені просто мариться, що всі ці вологі від мряки дерева налаштовані дуже вороже і чатують на мене… Втім, ця думка не принесла мені втіхи. Якщо всілякі жахи нам тільки ввижаються, і ми це усвідомлюємо, то від цього аж ніяк не легше; навпаки, це лишень додає страху, адже стає зрозуміло, що до божевілля — один крок. Але найсильніше мене вразив такий моторошний здогад: напевне, тільки тим, кого всі інші мають за безумців, і відкривається справжнє, страхітливе обличчя світу…

Ось такі почуття сповнювали тоді моє серце, та все ж я непевним кроком побрів вперед, у холод і темряву, наполовину переконаний, що з кожним ярдом наближаюся до справжнього божевілля. Здоровий глузд дедалі більше втрачав вагу у моїх очах. Хіба ж він і раніше не був звичайнісінькою умовністю — такою собі зручною ширмою, звичним, второваним ходом мислення, який приховував від наших очей той цілковито чужий і ворожий усесвіт, де нам доводиться жити? Те, про що я довідався протягом кількох останніх місяців від Ренсома, виходило за межі «нормального», та я зайшов уже надто далеко, щоб просто відкинути все це як звичайний вимисел. Якщо й були у мене певні вагання, то вони стосувалися хіба того, як мій друг витлумачив побачене, чи правильно все зрозумів; в існуванні тих, із ким він зустрівся на Марсі, — пфіфльтріґів, гросів, сорнів, навіть елділів, які вільно мандрують між планетами, — я не сумнівався анітрохи. Ба й та оповита таємницею істота, яку елділи називають Малелділом і перед якою схиляються з покорою, що й не снилася жодному земному диктаторові, не викликала в мене жодних сумнівів. Я знав, за кого має її Ренсом.

Ось і дім — абсолютно темний. Я відчував, що будь-якої миті можу розплакатися як дитина: ну чому він не вийшов до брами мені назустріч? Далі, зовсім уже по-дитячому, мені спало на думку, що він, напевне, причаївся десь тут у садку і зараз стрибне на мене з-за якогось дерева. А може я перший побачу схожу на Ренсома постать, яка стоятиме спиною до мене, заговорю до неї, вона обернеться — і я побачу, що це взагалі ніяка не людина…

Правду кажучи, я не маю особливого бажання зупинятися на почуттях і думках, які того вечора не давали мені спокою, бо ще й досі, пригадуючи, як ішов тоді до Ренсома, відчуваю пекучий сором, і тому охоче пропустив би цей епізод, якби не був переконаний, що без нього складно буде повністю зрозуміти події, про які піде мова далі. Так чи так, а мені й справді дуже важко описати, як я зумів тоді дістатися до дверей будинку. Страх і відраза гнали мене геть, я наче мусив пробивати якусь невидиму стіну, за кожен крок доводилося боротися, а коли мого обличчя торкнулася безневинна галузка з живоплоту, я мало не зойкнув, та все ж пройшов через браму і здолав коротеньку стежину, що вела до будинку. І ось я кінець кінцем опинився біля дверей, а там став нестямно стукати, шарпати за клямку і кликати Ренсома так, буцім на кону стояло саме моє життя.

Відповіді не було, тишу порушувало тільки відлуння моїх криків та грюків. На дверному молотку щось біліло; я здогадався, що це, звісно, записка. Щоб її прочитати, довелося запалити сірника, і я усвідомив, як сильно тремтять у мене руки, а коли сірник погас, навколо стало ще темніше. З третьої чи четвертої спроби мені вдалося розібрати такі слова: «Вибачте, мусив поїхати до Кембриджа. Повернуся останнім потягом. Їжа — в комірці, постіль — там, де завжди. Якщо зголоднієте, вечеряйте без мене. Е. Р». Тут мене знову з просто-таки диявольською силою пройняло бажання забратися геть. Ось мій шанс — шлях вільний! Коли хтось думає, що я кілька годин просиджу тут, у цьому домі, сам-один, то він дуже помиляється. Та вже за мить, коли у мене в уяві стала вимальовуватися зворотня дорога, я завагався. Знову йти попід тими буками — там уже було темно, хоч в око стрель, — та ще й повернувшись спиною до будинку (казна-що, звісно, але тієї хвилини мені здавалося, наче він піде за мною назирці)… ні, як по правді, таке мене зовсім не приваблювало. І тоді в моїй свідомості ніби прокинулися якісь залишки здорового глузду — не міг же я взяти й отак підвести Ренсома. Слід було принаймні перевірити, чи двері не замкнуто. Я потягнув за клямку — і вони прочинилися, а наступної секунди я, сам не знаю як, опинився всередині, а двері захлопнулися за мною.

У домі було зовсім темно і тепло. Я наосліп ступив кілька кроків уперед, сильно вдарився до чогось гомілкою, впав і якусь хвилину просто сидів долі, потираючи ногу. Цю кімнату — вона правила Ренсомові і за передпокій, і за вітальню — я наче знав дуже добре, тому й гадки не мав, на що міг тут наштовхнутися. Діставши з кишені сірники, я спробував одного запалити, але голівка тільки задиміла, а тоді відлетіла й упала на підлогу. Я затоптав її, принюхався — чи не тліє бува килим, — і тієї ж миті збагнув, що в кімнаті стоїть якийсь дивний запах. У мене не було жодного уявлення, що могло так пахнути. Цей запах відрізнявся від звичайних домашніх запахів так, як відрізняється від них запах якихось хімікалій, але власне до хімікалій він мав найменше відношення. Я чиркнув ще одним сірником, він спалахнув, та майже відразу й погас — не дивно, адже я сидів біля самого порога, а навіть у кращих за Ренсомів будинках біля входу відчувається протяг. Роздивитися мені вдалося хіба власну долоню, якою я намагався прикрити слабенький вогник. Вочевидь, треба було відійти трохи далі від дверей. Я обережно підвівся, навпомацки рушив уперед й одразу ж наштовхнувся на перепону — щось гладеньке й холодне. Торкнувшись чогось коліном, я збагнув, що запах іде саме звідти, і повернув ліворуч, намацуючи краї цього предмета. Виявилося, що в нього кілька граней, але з’ясувати, якої він форми, ніяк не вдавалося.

То був явно не стіл — верхньої дошки не було; я вів рукою повздовж якоїсь невисокої стінки так, що великий палець залишався назовні, а решта пальців потрапляли кудись всередину. Якби ця річ була з дерева, то я сказав би, що то чимала скриня чи ящик. Та це було не дерево. Спершу мені здалося, що поверхня вогка, але потім я дійшов висновку, що вона просто дуже холодна. Так чи йнак, сягнувши краю дивного предмета, я запалив третього сірника.

Переді мною було щось біле і напівпрозоре, схоже на кригу. Великий і довгий предмет, щось наче відкрита коробка дивної форми, яка — спершу я так і не зрозумів, чому, — викликала неясну тривогу. Всередині легко могла поміститися людина. Щоб краще роздивитися, я підніс запалений сірник вгору, відступив на крок назад — і знову через щось перечепився. Замахав руками, намагаючись втримати рівновагу, й упав у темряву, не на килим, а на якусь холодну поверхню із тим же дивним запахом. «Та скільки ж тут усілякої чортівні, біс її бери?» — вилаявся я подумки.

Я саме збирався піднятися на ноги й пошукати в кімнаті свічку, коли почув, як прозвучало Ренсомове ім’я, і майже відразу побачив те, що так боявся побачити. Отже, я почув, як прозвучало Ренсомове ім’я, але не міг би сказати, що почув голос, бо власне голос, людський голос це зовсім не нагадувало. Склади прозвучали чітко й розбірливо, ба навіть гарно, але звуки ці були, якщо ви тільки мене зрозумієте, явно не органічного походження. Ми легко відрізняємо голоси тварин (в тому числі й людський) від усіх інших звуків, хоч окреслити цю відмінність на словах не так уже й просто. Гадаю, і кров, і легені, і тепла, волога ротова порожнина залишають свій відбиток у кожному голосі. Тут же нічого схожого не відчувалося; два склади прозвучали так, наче їх зіграли на якомусь інструменті, а не вимовили, проте й механічним цей звук назвати було годі. Механізми ми створюємо з природних матеріалів, натомість тут складалося враження, ніби заговорив сам камінь, кристал чи промінь світла. У мене всередині все начеб обірвалося; таке буває, коли, вибираючись на прямовисну скелю, раптом втрачаємо під ногами опору.

Такий звук я почув. А побачив просто стовп дуже слабкого, примарного світла; здається, ні на підлозі, ні на стелі світлих плям не було, але цього я не певен. Стовп цей тільки ледь-ледь освітлював простір навколо себе. Досі все наче зрозуміло, та були у нього ще дві властивості, розібратися з якими не так уже й легко. По-перше, якщо я його бачив, то мав би зауважити, безбарвний він чи вирізняється якимсь кольором, проте скільки не напружую пам’ять, а так і не можу цього пригадати. Згодом я намагався уявити собі цей стовп і блакитним, і золотим, і фіалковим, і червоним, але жодна з цих барв тут не годиться. Навіть не пробуватиму пояснити, як може зоровий образ так швидко і безповоротно стертися з пам’яті. По-друге, варто згадати також про кут нахилу: стовп висів над підлогою не під прямим кутом. Сказавши це, спішу, одначе, додати, що такого висновку я дійшов щойно згодом; тоді ж здавалося, наче стовп світла стоїть вертикально, а щось дивне коїться з підлогою, яка раптом перестала бути горизонтальною: скидалося на те, ніби ціла кімната накренилася, буцім корабельна каюта. Хтозна, як це пояснити, але складалося враження, що істота, яка постала тоді в мене перед очима, співвідноситься з якоюсь іншою, позаземною системою координат, і що сама її присутність нав’язує мені цю чужу систему, скасовуючи водночас звичну, земну.

Я анітрохи не сумнівався, що бачу елділа, швидше за все — архонта Марса, себто Оярсу Малакандри. Тепер, коли це таки трапилося, від огидної паніки, яка проймала мене до того, не зосталося й сліду, та все одно почувався я, як по правді, дуже незатишно. Ця істота явно не належала до органічного світу; розум якимсь геть незрозумілим чином містився у стовпі однорідного світла, але був пов’язаний із ним зовсім не так, як людська свідомість пов’язана з нашим мозком і нервовою системою, — далебі, такі розважання не приносили великої приємності.^[12] Все це не вкладалося у звичні для нас поняття. Хтозна, як ямав тепер реагувати — адже притаманна людям реакція як на живі створіння, так і на бездушні предмети видавалася тут цілком недоречною. Втім, з іншого боку, зникли всі сумніви, які не давали мені спокою дорогою, — я більше не роздумував над тим, як налаштовані ці химерні створіння — мирно чи вороже, шпигун Ренсом чи його просто підступно ошукали. Зате з’явився новий страх: тепер я знав, що елділи, за нашим визначенням, «добрі», а проте зовсім не був певний, що це «добро» припаде мені до душі. Чесно кажучи, коли людину охоплює таке почуття, то це дуже страшно. Доки ви боїтеся якоїсь, скажімо, «злої» сили, то можете принаймні сподіватися, що вам на порятунок прийде сила «добра». Та що, коли, зіткнувшись з цією «доброю» силою віч-на-віч, ви побачите, що вона теж викликає у вас неабиякий острах? Якщо їжа раптом виявиться отруйною, дім — абсолютно непридатним для життя, а найкращий друг — злим ворогом? Тоді вже на якийсь порятунок розраховувати годі — остання карта бита. Секунду чи дві власне такі думки панували у моїй свідомості. Нарешті переді мною постав посланець того іншого, позаземного світу, до якого я наче завжди тягнувся і прагнув, — і зовсім мені не сподобався. Я хотів, щоб він пішов геть, хотів, щоб нас розділяла якомога більша відстань, бездонна прірва або хоча б якась перегородка чи завіса. Та все ж я не дав тоді розпачеві повністю собою опанувати. Дивно, але мене рятувала і заспокоювала саме моя повна безпорадність. Все — я таки вклепався. Боротьба закінчилася, і що буде далі — вирішувати вже не мені.

І тут — цей звук був наче з іншого світу — скрипнули двері, почулися кроки, і на тлі сірої ночі, що зазирнула у дверний отвір, я побачив постать, в якій упізнав Ренсома. Зі стовпа світла знову пролунав ні на що не подібний голос, і Ренсом, зупинившись, відповів йому. Говорили мовою, якої я ніколи раніше не чув, а тому й гадки не мав, що могли означати ці чудернацькі багатоскладові слова. Навіть не намагатимусь якось виправдати почуття, що охопили мене, коли позаземний голос звернувся до мого друга, а мій друг відповів йому його ж мовою. Справді, виправдати їх годі; та якщо ви не повірите, що я почувався саме так, а не інакше, значить, не знаєте ні історії людства, ні власної душі. Так от, тоді я водночас обурювався, страшенно боявся і заздрив. На кінчику язика в мене вже вертілося: «Гей ти, клятий чаклуне, облиш-но свого приятеля і повернися до мене!».

Та натомість я видихнув: «Ох, Ренсоме, дяка Богові, що ви вже тут!».

II

Двері — вже вдруге того вечора — захряснулися, і за кілька секунд Ренсом знайшов та запалив свічку. Я притьмом огледівся навколо, але не побачив нікого, крім свого друга. У вічі відразу кинулося щось велике і біле посеред кімнати. Тільки тепер я міг нарешті добре розгледіти цю річ: то був якийсь чималий, схожий на гріб ящик. Він стояв відкритий; кришка лежала збоку на підлозі, і саме через неї я, безперечно, й перечепився. І ящик, і кришка були зроблені з одного й того ж білого матеріалу, подібного на лід, але не такого прозорого і блискучого.

— Який же я радий вас бачити, слово честі! — мовив Ренсом, потискаючи мені руку. — Я сподівався, що зможу зустріти вас на станції, та мусив дуже поспішати, а в останній момент з’ясувалося, що треба ще з’їздити до Кембриджа. Мені зовсім не хотілося, щоб ви йшли сюди сам-один… — а тоді, зауваживши, мабуть, що я дивлюся на нього з доволі пришелепуватим виразом на обличчі, додав:

— Послухайте, з вами все гаразд? Ви дали собі раду із загородженням?

— Із загородженням? — не зрозумів я.

— Ну, хіба вам не важко було сюди дістатися?

— Он воно що! — мовив я. — Ви хочете сказати, що тут справа не просто в розхитаних нервах? Невже й справді щось мене сюди не пускало?

— Саме так. Вони не хотіли, щоб ви сюди приходили. Чогось такого я й боявся, але — даруйте вже — зовсім не мав часу, аби вам допомогти. Та я був певен, що ви якось із цим впораєтесь.

— Вони — це наші, земні елділи?

— Звісно. Якось їм вдалося пронюхати про те, що тут діється…

— Правду кажучи, Ренсоме, — перебив я його, — мені все це подобається щораз менше. Дорогою сюди мені спало на думку…

— О, та вони забиватимуть вам баки чим завгодно — тільки дайте їм волю, — безтурботно відгукнувся Ренсом. — Найкраще — просто не звертати на них увагу і робити свою справу. Навіть не пробуйте їм відповідати, бо втягнуть вас у безконечну суперечку — й оком не змигнете.

— Але послухайте, — сказав я, — це ж не жарти. Ви цілком упевнені, що цей темний правитель, порочний Оярса Землі, справді існує? Ви впевнені в існуванні двох сторін, які поборюють одна одну, і в тому, на чий бік ми маємо стати?

Він зміряв мене знайомим уже лагідним і водночас напрочуд твердим поглядом.

— А ви справді в цьому сумніваєтесь?

— Ні, — відказав я, трохи поміркувавши, і мені стало соромно.

— Тоді все гаразд! — весело вигукнув Ренсом. — А зараз ходімо вечеряти, і я вам усе поясню.

— То що це за гріб? — поцікавився я, коли ми перебралися на кухню.

— У ньому я маю вирушити в дорогу.

— Ренсоме! — скрикнув я. — Невже він… ну… тобто елділ… знову забере вас на Малакандру?

— Забере? — перепитав він. — Ох, Люїсе, нічого ви не розумієте! Забере, кажете, на Малакандру? Якби ж то! Та я віддав би все, що завгодно, аби тільки отримати змогу знов окинути поглядом ту ущелину, де жив, і побачити блакитну-преблакитну воду, що незліченними рукавами звивається поміж лісами… Або піднятися нагору й уздріти там сорна, який легко ковзає вниз схилом… Або повернутися туди ввечері, коли на небі саме з’являється Юпітер — такий яскравий, що на нього несила дивитися, — а всі астероїди шикуються таким собі Чумацьким Шляхом, і кожна зірочка у ньому сяє, наче Венера, коли дивимось на неї з Землі… А запахи! Хіба ж їх можна забути? Вам, певне, здається, що найсильніше ця туга має відчуватися вночі, коли Малакандра з’являється на небосхилі. Та ні — найчастіше вона проймає мене спекотними літніми днями, коли я вдивляюся у небесну блакить і розмірковую про те, що десь там, у неймовірній далечіні, за мільйони миль від Землі є місце, де я колись побував і куди більше ніколи не повернуся, і що саме зараз, в цю мить, над Мелділорном височіють велетенські квіти, і що десь там поспішають у своїх справах мої друзі, які раді були б знову мене побачити. Але ні, таке щастя мені не судилося. Мене посилають не на Малакандру, а на Переландру.

— По-нашому це Венера, правильно?

— Так.

— А що значить «посилають»?

— Пригадуєте, я розповідав, що перед відльотом із Малакандри Оярса сказав, що моя мандрівка туди може започаткувати цілком нову еру в житті Сонячної системи — Поля Арболу? За його словами, це могло означати, що ізоляція нашої планети, облога, добігає кінця.

— Так, я пам’ятаю.

— Складається враження, наче й справді відбувається щось подібне. По-перше, обидві сторони, як ви їх охрестили, стали набагато виразніше виявляти себе у подіях, що відбуваються тут, на Землі, у наших справах. Скажімо, вони вже не надто приховують свої справжні кольори.

— Згоден.

— По-друге, темний правитель — наш «кривий» Оярса — замислив здійснити напад на Переландру.

— Але хіба він може пересуватися Сонячною системою? Як він туди потрапить?

— В тому-то й суть, що особисто, у своєму звичному образі — називайте це, як хочете, — не може. Я розповідав вам, що ще задовго до того, як тут, у нас, з’явилося життя, його було ув’язнено на нашій планеті, і якщо він зважиться поткнутися за межі місячної орбіти, то його силоміць повернуть назад. То була б зовсім інакша війна, і ми з вами принесли б у ній користі не більше, ніж блоха під час оборони Москви. Ні, він, скоріше за все, нападе на Переландру у якийсь інший спосіб.

— А яку роль у всьому цьому відведено вам?

— Ну… поки що напевне можу сказати тільки те, що мене туди посилають.

— Хто — Оярса?

— Та ні, це веління з набагато вищих сфер… зрештою, як і будь-яке інше.

— І що вам треба буде там робити?

— Цього мені не сказали.

— Ви просто входитимете до свити Оярси?

— Ні, Оярса там не залишиться, він просто мене туди доправить — і все. Далі, наскільки мені відомо, я зостануся сам.

— Але ж послухайте, Ренсоме… — тут голос у мене зірвався.

— Знаю, — мовив він і всміхнувся; усміх цей, здавалося, міг розтопити і кригу. — Суще безглуздя, правда? Доктор Елвін Ренсом виходить сам-один на герць супроти начал і властей… Справжнісінька манія величі, чи не так?

— Я не зовсім це мав на увазі, — мовив я.

— Та ні, Люїсе, це, саме це. Не знаю, як вам, а мені з того часу, як розпочалася ця історія, все це бачиться власне у такому світлі. Зрештою, якщо подумати, то хіба не те саме ми маємо щодня робити? У Біблії йдеться про боротьбу проти начал, властей, духів злоби у піднебесних просторах — до речі, наш переклад цих рядків дуже неточний, — і боротьбу цю мають вести звичайні люди.

— Так це ж зовсім інше, — заперечив я. — Там мова йде про моральний конфлікт.

Ренсом закинув голову і розсміявся:

— Ех, Люїсе, Люїсе, ви неповторний, просто неповторний!

— Кажіть, що хочете, Ренсоме, але різниця таки є.

— Безумовно. Але не така. У боротьбу — у чому б вона не полягала — може вступити кожен із нас, і тут немає й краплі манії величі. Ось подивіться… хіба ви не зауважували, що наша маленька війна, яка точиться тут, на Землі, поділяється на різні стадії, і кожну з цих стадій люди зазвичай сприймають так, наче вона не скінчиться ніколи? Проте насправді все змінюється просто на очах, і цього року наші успіхи й невдачі можуть бути зовсім інакшими, ніж минулого року. Ото й вам здається, що звичайні люди стикаються із темними елділами тільки на психологічному, душевному рівні — поборюючи спокуси і таке інше; маєте рацію, так воно й було, але тільки на стадії великої облоги, завдяки якій наша планета й отримала наймення Тулкандри — Мовчазної планети. Та якщо припустити, що ця стадія закінчується? Можливо, на наступній стадії кожному доведеться з ними зіткнутися… скажімо, у якийсь інший спосіб.

— Розумію.

— Тільки не подумайте, що мене посилають на Переландру, бо я якийсь особливий. Ніколи не знаєш напевне, чому ту чи іншу людину обирають для тієї чи іншої праці… або, буває, дізнаємось про причину тільки через багато-багато років, і, як правило, вона аж ніяк не може стати приводом для марнославства. Звичайно нас обирають зовсім не через те, чим ми самі пишаємось. Скоріше за все, мене посилають тільки тому, що ті двоє негідників, які викрали мене і завезли на Малакандру, мимоволі дали мені нагоду вивчити мову.

— Яку мову?

— Гресса-глаб, звісно. Мову, яку я вивчив на Малакандрі.

— Невже ви гадаєте, що на Венері розмовляють тією ж мовою?

— Хіба я вам не казав? — мовив Ренсом, нахиляючись над столом до мене. Ми вже доїли холодне м’ясо, допили пиво і тепер взялися до чаю. — Дивно, адже я докопався до цього тільки два чи три місяці тому, і з погляду науковця це одна з найцікавіших речей в усій цій історії. Виявляється, ми помилялися, вважаючи гресса-глаб суто марсіанською мовою. Насправді її можна назвати глаб-ерібол-еф-корді — давньосонячна мова.

— Господи, про що це ви?

— Бачите, колись всі розумні істоти, які жили на планетах Сонячної системи (принаймні на тих, де було якесь населення, — елділи називають їх Нижніми світами), розмовляли однією мовою. Більшість планет нашої системи, звісно, ніколи не були і не будуть населені… в усякому разі так, як ми це розуміємо. В нашому світі, на Тулкандрі, цю первісну мову було втрачено, коли нас спіткало те найбільше лихо. Жодна мова із відомих на сьогодні у світі не походить від неї.

— А як же тоді інші марсіанські мови?

— Хтозна, поки що важко сказати. Напевне я знаю тільки одне: вони незрівнянно молодші за гресса-глаб, особливо сурнібур — мова сорнів. Гадаю, це можна довести науковими методами. Як на мене, то сурнібур за малакандрійськими мірками взагалі ще не виріс із коротких штанців, адже навряд чи зародився раніше за наш кембрійський період.

— Отже, ви розраховуєте, що на Венері говорять гресса-глаб… чи то пак, давньосонячною?

— Саме так. Я прибуду туди, вже знаючи мову. Так значно простіше… хоч і не так цікаво з погляду філолога.

— Але ж ви й гадки не маєте, що вам доведеться там робити, в які умови ви потрапите!

— Що я там робитиму — це для мене повна загадка. Втім, знаєте, бувають завдання, про які заздалегідь краще й не здогадуватися… є речі, які спонтанно можна сказати набагато краще, ніж належно підготувавшись. Стосовно умов, то мені й справді відомо небагато. Там тепло: перед тим, як вирушити в дорогу, я маю роздягнутися. У наших астрономів немає жодного уявлення, яка у Переландри поверхня, бо зовнішній шар тамтешньої атмосфери надто щільний. Головне питання — обертається планета навколо власної осі чи ні, а якщо обертається, то з якою швидкістю. Існують дві гіпотези: вчений на ім’я Ск’япареллі вважає, що вона здійснює повний оберт навколо своєї осі за той же час, що й навколо Арболу… себто Сонця… а деякі інші астрономи дотримуються думки, що вона обертається навколо осі за двадцять три години. Це одна з тих речей, які мені ще доведеться з’ясувати.

— Якщо Ск’япареллі має рацію, то виходить, що на одному боці планети має панувати вічний день, а на іншому — вічна ніч?

Ренсом задумливо кивнув і за якусь мить мовив:

— Уявіть собі лишень, як цікаво побувати на межі між ними… Ви потрапляєте у країну вічного присмерку, довкола стає дедалі холодніше і темніше, і ось ви вже не можете йти далі, бо там немає повітря. Цікаво, чи можна стати на денному боці, біля самої межі, і зазирнути в недосяжну ніч? Звідти, либонь, вдалося б побачити одну-дві зірки — адже тільки там це й можливо, бо з Денної країни їх не видно… Ясна річ, якщо в них там розвинута цивілізація, то вони, напевне, створили щось на взірець водолазних костюмів чи підводних човнів на колесах для того, щоб досліджувати нічну півкулю.

В нього загорілися очі, і хоч досі я думав переважно про те, як важко мені з ним розлучатися і як мало в нас шансів побачитися знов, а проте не міг не пройнятися його завзяттям і жагою знань. Невдовзі він озвався знову:

— До речі, ви ще не поцікавилися, в чому полягає ваша роль.

— А що… мені теж треба летіти? — мене вмить охопили абсолютно протилежні почуття.

— Та ні, заспокійтесь. Вам доведеться тільки, якщо можна так висловитися, запакувати мене і потім розпакувати… якщо все піде добре.

— Запакувати? Ох, я й забув уже про ту труну… Ренсоме, як, скажіть мені, як ви збираєтеся мандрувати в цій штуковині? Де двигун? Як щодо повітря… Їжі та води? Там же вистачить місця хіба для вас.

— Думаю, двигуном буде сам Оярса Малакандри. Він має доправити мене до Венери, і не питайте, як він це зробить. Я не маю жодного поняття, якими засобами чи знаряддями користуються елділи. Але той, хто ось уже кілька мільярдів років утримує на орбіті цілу планету, якось уже з цим упорається!

— Але що ви будете їсти? Як дихатимете?

— Оярса сказав, що мені не знадобиться ні їжа, ні повітря. Наскільки я розумію, під час мандрівки життя у моєму тілі наче завмре. Він намагався пояснити, але мені так і не вдалося як слід у цьому розібратися. Зрештою, то вже його справа.

— Послухайте, Ренсоме, невже ви анітрохи не боїтеся? — запитав я, бо мені знов аж мурашки забігали по шкірі від страху.

— Якщо ви хочете запитати, чи погоджується мій розум із тим, що Оярса безпечно доправить мене до Переландри, то я відповім: «Так», — сказав Ренсом. — Якщо ж вас цікавить, як на це реагують мої нерви та уява, то відповідь, боюсь, буде «Ні». Можна вірити в дію анестетиків, та все одно панікувати, коли перед операцією на обличчя одягають маску. Гадаю, десь так почувається перед розстрілом людина, яка вірить у загробне життя. Можливо, це стане для мене доброю практикою.

— Отже, я маю запакувати вас у ту кляту штуковину?

— Так, — відповів Ренсом. — Це перший крок. Щойно зійде сонце, ми вийдемо до саду і встановимо її так, щоб не заважали ні дерева, ні будівлі. Гадаю, грядка з капустою нам підійде. Тоді я залізу всередину, зав’яжу собі очі пов’язкою — у відкритому космосі ті стінки не зможуть як слід захистити мене від сонячного світла, — а ви загвинтите кришку. Після того, гадаю, ви просто побачите, як вона полетить геть.

— І що далі?

— Власне тут і починається найскладніше. Ви маєте приїхати сюди, як тільки вам повідомлять, щоб зняти кришку і випустити мене, коли я повернуся.

— А коли ви сподіваєтесь повернутися?

— Хтозна. Це може бути і через півроку, і через рік, і через двадцять років. Саме в цьому й проблема. Боюсь, я кладу вам на плечі надто важкий тягар.

— Я можу померти.

— Знаю. Думаю, вам треба обрати собі наступника, і то вже, не відкладаючи цю справу на потім. Зрештою, у нас є четверо чи п’ятеро людей, на яких можна покластися.

— А як я дізнаюся, що ви повертаєтесь?

— Оярса вас попередить. Не переймайтесь, це ні з чим не переплутаєш. І ще одна річ: навряд чи я повернусь пораненим, але про всяк випадок було б добре знайти і привести сюди лікаря, якого можна було б посвятити у нашу таємницю.

— Гамфрі підійде?

— Чудово. А тепер ще одна, особиста справа. Бачте, я не міг внести вас до свого заповіту…

— Боже мій, Ренсоме, та я ніколи про таке й не думав!

— Звісно. Але мені хотілося б вам щось залишити. Та річ у тім, що я збираюся просто зникнути. Якщо я не повернуся, то рано чи пізно мою відсутність помітять, почнеться розслідування… можуть запідозрити й убивство. Тому мушу бути обережним, заради вашого ж спокою. Гаразд, а тепер треба залагодити ще одне чи два питання.

Ми схилилися один до одного і доволі довго говорили про справи, які зазвичай обговорюють не з друзями, а з родичами. Я дізнався про Ренсома багато такого, про що й гадки не мав раніше; він просив мене подбати про стількох диваків — «Раптом вам вдасться щось для них зробити», — що я тільки тепер збагнув, якою великою чуйністю відзначався мій друг. Та з кожним словом нас наче затягувала дедалі густіша тінь майбутньої розлуки, схожа на якийсь цвинтарний присмерк. Я піймав себе на тому, що з любов’ю відзначаю його звичні жести, манери, мовні звороти, словом, все те, що ми завжди помічаємо у коханої жінки, а от у друга — лише в останні години перед тим, як надовго розпрощаємося, або коли вже зовсім мало часу залишилося до небезпечної операції, яка може закінчитися для нього фатально. Мене пройняло вельми властиве людській природі і, либонь, невиліковне невірство: я ніяк не міг усвідомити, що ось цей чоловік, зараз такий близький, реальний і — у певному сенсі — дуже від мене залежний, через кілька годин стане цілком недосяжним, перетвориться на образ, який житиме тільки в моїй пам’яті і ставатиме щораз невиразнішим та невловимішим. Врешті-решт ми обидвоє дещо збентежилися, бо кожен добре розумів почуття іншого. Тим часом стало дуже холодно.

— Скоро вже треба буде йти, — озвався Ренсом.

— Але ж він… Оярса… ще не повернувся, — сказав я, хоч, як по правді, тепер, коли часу в нас залишилося зовсім мало, мені вже хотілося, щоб усе це швидше скінчилося.

— Оярса нікуди й не відлучався, — мовив Ренсом. — він постійно був тут, у будинку.

— Ви хочете сказати, що він увесь цей час чекав у сусідній кімнаті?

— Ні, не чекав. Елділи не знають, що це таке. Ми з вами усвідомлюємо, що чекаємо, бо маємо тіло, яке втомлюється, коли довго перебуває в русі чи в одному положенні; отже, нам відоме поняття, так би мовити, накопичення часу. Крім того, ми розрізняємо обов’язкові і необов’язкові заняття, а відтак виробили концепцію дозвілля. У них же все інакше. Оярса перебував тут увесь цей час, але не чекав; з таким же успіхом можна сказати, що він ціле своє життя тільки те й робить, що чекає, або стверджувати, що чогось чекає дерево в лісі чи сонячний промінь на схилі пагорба. — Тут Ренсом позіхнув. — Я втомився, — сказав він, — та й ви теж. Але нічого, думаю, я добряче відісплюся в тому гробі. Ходімо, треба витягнути його надвір.

Ми вийшли до суміжної кімнати, і Ренсом наказав мені стати перед безликим сяйвом, яке не відає, що означає чекати; він взявся бути перекладачем, і якось мене відрекомендував, а тоді я своєю рідною мовою заприсягнувся всіляко сприяти великій справі, до якої мене залучили. По тому ми зняли з вікон затемнення і впустили у дім сірий, безрадісний ранок. Ухопившись за ящик — Ренсом із одного боку, я з другого, — ми витягнули його надвір; і сам ящик, і кришка, здавалось, аж обпікали пальці крижаним холодом. На траві лежала густа роса, і ноги в мене вмить промокли. Елділ уже був там, і тепер, коли розвиднілося, я ледь міг його розгледіти. Ренсом показав мені, як надійно закріпити на ящику кришку, минуло ще кілька достоту важких хвилин, і ось мій друг знову зник у домі, а за кільканадцять секунд з’явився вже без одягу — високий, білошкірий, він аж тремтів від холоду; якби тієї похмурої ранньої пори його побачив у такому вигляді хтось чужий, то міг би й не на жарт злякатися. Ренсом ліг у ящик — жах та й годі — і простягнув мені цупку чорну пов’язку, якою я мав зав’язати йому очі. На той час у мене з голови вже вивітрилися всі думки про Венеру, і я майже не сумнівався, що ми бачимося востаннє. Якби мені вистачило сміливості, то я, либонь, спробував би його зупинити, та ми були не самі, адже поруч знаходилася та інша істота — створіння, що не відчуває плину часу, — і я таки її боявся. Почуваючись, наче у страшному сні — згодом усе пережите тоді й справді не раз поверталося до мене в нічних жахіттях, — я закрив ящик із живою людиною всередині холодною кришкою і відступив убік, а за мить уже залишився сам. Як він полетів, я так і не побачив: мені стало погано, я відвернувся і пошкандибав у дім. Через кілька годин, замкнувши Ренсомову оселю, я подався назад до Оксфорда.

Збігав місяць за місяцем; так минув рік, а тоді ще трохи. Ми зазнавали повітряних нальотів і отримували погані новини, надії наші все посувались і посувались, а темні закутки світу перетворювалися на кубла, повні насильства. І от якось увечері по мене прийшов Оярса. Ми з Гамфрі негайно вирушили в дорогу; вночі довелося труситися у переповненому вагоні, вдосвіта — чекати пересадки на пероні, де дув пронизливий вітер, та ось настав ясний ранок, і з першими променями сонця ми опинилися врешті-решт в саду — на той час він перетворився на пустище, поросле буйними бур’янами, — а в небі, на тлі яскравих барв щойно народженого дня з’явилася крихітна темна плямка, яка все росла й росла, аж доки той-таки ящик майже нечутно не опустився на землю просто між нами. Ми як стій кинулися до нього і десь за півтора хвилини зуміли зняти й відкинути вбік важку кришку.

— Сили небесні, він розбився! — скрикнув я, зазирнувши всередину.

— Заждіть, — мовив Гамфрі, а тим часом чоловік, що лежав у такому схожому на домовину ящику заворушився і сів, струшуючи з обличчя та плечей червону масу, яка за мить до того видалася мені кривавим місивом, — і я, побачивши, як її підхоплює і розносить вітер, збагнув, що то пелюстки квітів. Секунду чи дві він моргав, ніби приходячи до тями, а тоді назвав нас обидвох на ім’я, потиснув кожному руку, підвівся і ступив на траву.

— Як справи? — поцікавився він. — Вигляд у вас щось не дуже…

Я на мить втратив дар мови, вражений побаченим: з того тісного прихистку вийшов якийсь новий Ренсом, що аж пашів здоров’ям та силою і, здавалося, помолодшав років на десять. Коли ми понад рік тому розлучалися, у нього почали з’являтися перші сиві волосини, а тепер борода, що спадала йому на груди, відливала щирим золотом.

— Ви порізали ногу, — озвався Гамфрі. Тепер і я помітив, що з п’ятки у Ренсома тече кров.

— Ух, а тут холодно, — сказав Ренсом. — Сподіваюсь, ви розігріли котел у домі? Мені не завадило б трохи теплої води… і якийсь одяг.

— Гамфрі про все подбав, — мовив я, поки ми йшли до будинку. — Боюсь, мені таке й на думку не спало б.

Ренсом пішов до ванної і, оповитий клубами пари, став митися, перегукуючись з нами через прочинені двері. Запитань у нас було стільки, що він не встигав на них відповідати.

— Ск’япареллі абсолютно не має рації, — гукав він, — там є і день, і ніч, десь так, як у нас… Ні, п’ятка у мене не болить… хіба оце щойно заболіла… Та будь-який старий одяг… покладіть он там на стільці… Ні, дякую, яєшні з беконом чи чогось такого мені взагалі не хочеться… Кажете, фруктів немає? Ну, добре, тоді поїм хліба або каші… За п’ять хвилин буду готовий.

Він усе запитував, чи з нами все гаразд, — чомусь у нього склалося враження, наче ми почуваємось не найкраще. Я спустився вниз, щоб приготувати щось на сніданок, а Гамфрі сказав, що хоче ще оглянути Ренсомову п’ятку. Коли він через кілька хвилин приєднався до мене, я саме розглядав червоні пелюстки, що висипалися з ящика.

— Прегарна квітка, — мовив я, простягаючи одну йому.

— Просто чудова, — погодився Гамфрі, оглядаючи пелюстку з зацікавленням ученого-натураліста. — Погляньте лишень, яка вона ніжна й тендітна! Наша фіалка порівняно з нею — справжній бур’ян.

— Давайте поставимо їх у воду.

— Не варто, вони вже майже зав’яли.

— І як він, на вашу думку?

— Назагал чудово. Єдине, що мені не подобається, — це та його п’ятка. Він каже, що кров з неї іде вже давно.

Тут до нас долучився Ренсом, уже повністю одягнений, і я налив усім чаю. А далі цілий день і майже цілу ніч він розповідав нам свою історію — її ви знайдете нижче.

III

Ренсом ніколи не говорив про те, як йому мандрувалося в тій летючій труні; сказав лишень, що описати це просто неможливо. Проте вряди-годи, коли йшла розмова про зовсім інші речі, в його словах проскакували дивні натяки.

Отож Ренсом розповідав, що за земними мірками його стан під час мандрівки можна охарактеризувати як непритомність, та щось він все ж відчував — приміром те, що йому було дуже приємно, — і міг пригадати якісь ознаки. Одного разу, коли мова йшла про потребу «побачити життя», тобто повештатися світом та запізнатися з людьми, Б. (він захоплюється антропософією) сказав щось — уже точно й не пригадаю — про те, що життя, мовляв, треба «бачити» у зовсім іншому сенсі. Гадаю, він мав на увазі якусь систему медитації, завдяки якій перед внутрішнім поглядом буцім постає «саме життя». Так чи так, а Ренсом не зумів тоді приховати, що в його уяві з цим твердженням пов’язана якась дуже конкретна ідея. Ми, ясна річ, заходилися розпитувати і так напосіли, що у нього врешті-решт не залишилося іншого вибору, як признатися: під час польоту життя видавалося йому «кольоровою об’ємною формою». Коли його запитали, якого кольору була та форма, він кинув на нас химерний погляд і тільки й сказав: «Власне, які кольори! Які кольори!», та потім усе зіпсував, додавши: «Звісно, насправді то були зовсім не кольори, принаймні, не те, що ми називаємо кольором», і за цілий вечір не зронив більше жодного слова. Іншого разу один наш приятель, шотландець МакФі, визнаний скептик, заходився розвінчувати християнське вчення про воскресіння тіла; найбільше він допався до мене і знай сипав питаннями на кшталт «То, кажете, у вас буде і горлянка, і нутрощі, хоч там не треба їсти? І статеві органи — там, де не треба паруватися? Ото вже повеселитеся, нічого не скажеш!» Слухаючи все це, Ренсом зненацька просто вибухнув: «Невже ви й справді такий осел, що не бачите різниці між життям нечуттєвим і позачуттєвим?!» Тоді МакФі, звичайно, переключився на нього. Кінець кінцем з’ясувалося, що, на Ренсомове переконання, теперішні функції і нахили, властиві людському тілу, зникнуть не тому, що атрофуються, а тому, що їх буде, за його словами, «поглинуто». Пригадую, він вжив слово «позастатевий» і заходився дошукувати інші відповідні терміни (відкинувши «позагастрономічний»), а оскільки серед присутніх було ще кілька філологів, то розмова потекла зовсім іншим руслом. Втім, я абсолютно впевнений, що йому йшлося тоді про щось пережите під час мандрівки до Венери. Найзагадковішим же було, мабуть, ось що: якось я розпитував його — а він нечасто дозволяв мені таке робити, — і необачно мовив: «Звісно, я розумію, що все здавалося тоді надто невиразним, аби тепер передати словами», а він, попри свою звичну стриманість, доволі різко перебив мене: «Навпаки, це слова надто невиразні. Власне в тому й річ: мені не вдається нічого належним чином висловити, бо це було надто чітко й виразно.» Ось і все, що я можу розповісти про Ренсомів політ. Безперечно одне: мандрівка на Венеру змінила його ще більше, ніж перебування на Марсі. Ясна річ, спричинити ці зміни могли і події, що трапилися на самій Венері після того, як він там приземлився.

Тепер я переходжу до того, що почув від Ренсома про приземлення. Отже, скидається на те, що його розбудило (якщо тільки це слово тут підходить) із того дивовижного стану, в якому він перебував під час польоту, відчуття падіння; значить, на той час він уже підлетів до Венери так близько, що міг розрізнити, де низ і де верх. З одного боку йому було дуже гаряче, а з другого — страшенно холодно, але ні те, ні інше надто його не діймало; невдовзі обидва ці відчуття взагалі відійшли на задній план — адже знизу крізь напівпрозорі стінки ящика почало пробиватися надзвичайно яскраве біле світло, яке ставало дедалі сильнішим і сильнішим, аж надто сильним, навіть попри пов’язку на очах. Безперечно, то було альбедо — зовнішній покрив дуже щільної венеріанської атмосфери, який доволі значною мірою відбиває сонячні промені. Хтозна чому, але, на відміну від Марса, тут він фактично не зауважував стрімкого зростання ваги свого тіла. Коли біле світло, здавалося, ось-ось стане просто нестерпним, воно раптом згасло взагалі, а незабаром зникло й відчуття жару та холоду, змінившись рівномірним теплом. Мабуть, на той час він уже потрапив у верхні шари переландрійської атмосфери; навколо панувала сутінь — спершу просто сіра, а трохи пізніше почали проявлятися і кольори. Наскільки видно було крізь стінки ящика, переважала барва золота чи міді. Поверхня планети мала би вже бути зовсім недалеко; ящик летів униз вертикально — так опускається ліфт у будинку — і дуже стрімко. Ренсома охопив страх: надто вже неприємно було падати отак невідь-куди, не маючи змоги навіть поворушити рукою чи ногою. Аж раптом усе навкруги затопила зеленкувата темрява, наповнена якимсь незрозумілим шумом — то була перша вістка з нового світу, — і стало відчутно холодніше.

Здавалося, він знову повернувся у горизонтальне положення і рухається вже не вниз, а вгору; це його страшенно здивувало, навіть спало на думку, що то, напевне, якісь дивні вибрики уяви. Тут зненацька з’ясувалося, що стінки його в’язниці стали подаватися; либонь, увесь цей час він, сам того не усвідомлюючи, намагався поворушитися і от тепер відчув, що таки може рухати ногами і руками, хоч вони й застрягають у якійсь в’язкій речовині. Стривайте, а куди ж подівся ящик? Як слід розібратися у своїх відчуттях йому ніяк не вдавалося. Його то кидало вниз, то здіймало догори, то несло вбік якоюсь хисткою поверхнею. Білої в’язкої речовини, схожої на матеріал, з якого було зроблено ящик, ставало щораз менше, і він раптом із жахом усвідомив, що це, властиво, й був ящик, який зникав, просто випаровувався, а за ним проступало неймовірне розмаїття насичених барв — яскравий новий світ, де поки що годі було намацати поглядом якісь конкретні обриси. За якусь хвилину від ящика не зосталося й сліду. Отож його доправили, висадили і… покинули. Він — на Переландрі.

Перше, що впало Ренсомові у вічі, була якась похила площина — ніби на зіпсованій світлині. Втім, за мить ця поверхня змінилася іншим схилом, далі вже два схили зійшлися докупи й утворили вершину, яка тут-таки начеб опала донизу і перетворилася на горизонтальну лінію, а та у свою чергу обернулася на підніжжя велетенського сяючого пагорба, який стрімко понісся назустріч Ренсому. Його знову стало підносити вгору, дедалі вище й вище; здавалося, ще трохи — і він дістанеться до палаючого золотого купола, що висів над ним замість неба. Ось і вершина, та не встиг він окинути поглядом широкий діл, який раптом розверзся під ним, виграючи зеленкуватими переливами і мережачись, наче мармур, білими пасмами, як уже помчав униз із швидкістю не меншою за тридцять миль на годину. Щойно тепер Ренсом відчув приємну прохолоду, яка оповивала ціле тіло, і збагнув, що вже якийсь час пливе, сам про це не здогадуючись. Він мчав верхи на гребені океанської хвилі; після небесної спеки вода здавалася йому прохолодною і свіжою, хоч за земними мірками була зовсім теплою, наче в мілкій затоці з піщаним дном десь у субтропіках. Плавно з’їхавши вниз і піднімаючись пологим схилом наступної хвилі, він ненароком ковтнув води; виявилося, що в ній немає солі, вона годилася для пиття, проте не була зовсім позбавлена смаку, як прісна вода на Землі. Досі Ренсом якось не помічав, що йому хочеться пити, і тільки тепер, ковтнувши, відчув таке задоволення, наче вперше пізнав саму насолоду Він на секунду занурив розпашіле обличчя у кришталево-чисту, із зеленкуватим відливом воду, а коли підняв голову, то побачив, що знов опинився на гребені.

Землі ніде не було видно. Вгорі панувало чисте золоте небо, схоже на тло якоїсь середньовічної картини. Складалося враження, що воно дуже високе — на Землі такими високими виглядають хіба перисті хмари. Океан у далині теж відсвічував золотом, але був помережаний тінями; гребені поближчих хвиль і справді здавалися золотими, проте схили були зелені — вгорі смарагдові, а нижче зелена барва набувала дедалі темнішого відливу, доки у затінку, в глибоких западинах між хвилями не перетворювалася на синяву.

Все це відкрилося перед Ренсомовими очима тільки на мить, і ось він уже знову понісся пологим схилом донизу. Якось перевернувся на спину і дивився тепер на золоте склепіння цього світу, де тремтіли і переливалися відблиски блідіших кольорів — так ясного літнього ранку бігають лелітки по стелі ванної, коли ви ступаєте у воду. Не важко було здогадатися, що це — віддзеркалення хвиль, у яких він плив. На планеті любові таке явище спостерігається ледь не щодня. Володарка морів не втомлюється розглядати себе у небесному дзеркалі.

Його знову винесло на гребінь — землі все ще не було видно. Щось схоже на хмари — чи на кораблі? — з’явилося далеко ліворуч. Вниз, вниз, вниз… здається, цей схил не скінчиться ніколи. Тільки тепер він зауважив, що світло навколо доволі тьмяне. Тепла, приємна вода, достоту славне, сказати б, купання — на Землі таке можливе тільки тоді, коли на небі яскраво сяє сонце. Тут усе було інакше. Вода виблискувала, небо палало золотом, та все це, попри неймовірне багатство барв, виднілося мовби через якийсь легенький серпанок; принаймні, на небо можна було дивитися спокійно, не мружачись. Властиво, самі назви кольорів — зелений, золотий, — якими довелося скористатися, описуючи побачене, надто жорсткі і грубі для того ніжного, мінливого світла, для того м’якого, по-материнськи ласкавого, тендітно-яскравого світу — чарівного, як світанок, теплого, як полудень, і лагідного, як надвечір’я. Так, цей світ чудовий, просто чудовий — і від надміру почуттів Ренсом аж глибоко зітхнув.

Тут над ним нависла така хвиля, що він аж злякався. На Землі ми часом теревенимо знічев’я про хвилі «ну просто з гору заввишки», хоч насправді ті хвилі вкрай рідко підносяться вище за корабельну щоглу. Проте на Переландрі цей вислів цілком відповідав би істині. На суші йому, либонь, знадобився б цілий ранок, щоб вибратися на гору, подібну до тієї, що здіймалася попереду, тут же його винесло наверх за лічені секунди. Та ще не сягнувши вершини, Ренсом мало не скрикнув від несподіванки: на самому верху хвилі його чекала не гладка поверхня, а якась фантастична стіна химерних, зазубрених, геть неочікуваних тут виступів, що простяглася вздовж гребеня і на перший погляд не мала жодного відношення до води. Що це — скелі? Піна? Морські чудовиська? Не встигли ці запитання блискавкою промайнути у свідомості, як гребінь був уже поруч, і Ренсом мимоволі заплющив очі. Мить — і ось він знову лине донизу. Хай що то було, воно вже позаду, проте щось таки було, адже зачепило його по обличчю. Він обмацав лице руками, але крові не побачив. Значить, зіткнувся з чимось м’яким, що не завдало йому шкоди, лишень хльоснуло по лицю на великій швидкості. Здіймаючись на тисячі футів вгору до чергового гребеня, він знову перевернувся на спину і далеко внизу, у широкій долині, яка на мить там утворилася, побачив те, з чим зіткнувся. То було щось нерівне, з численними виступами та западинами по краях, і барвисте, наче клаптикова ковдра, — жовтогаряче, ясно-синє, кармазинове, жовте і фіалкове. Що це, Ренсом так і не збагнув; зрештою, роздивлятися було ніколи. В будь-якому разі, ця річ плавала, бо піднялася на гребінь сусідньої хвилі, перевалила через нього і зникла з очей, а ще дуже щільно прилягала до поверхні води, вигиналася разом із нею і набувала форми хвилі, тож коли одна половина ще виднілася перед гребенем, друга вже опинилася за ним. Словом, ця штука поводилася так, як поводиться рогожа на річковому плесі: вона рухається разом із водою і морщиться, повторюючи обриси кожної щонайменшої хвильки, яку ви здіймаєте веслом; от лишень засяг тут був значно ширший, адже площа її становила не менше тридцяти акрів, ба навіть більше.

Слова у нашій розповіді течуть значно повільніше, ніж реальні події; не забуваймо, що Ренсом не пробув на Венері ще й п’яти хвилин, не встиг анітрохи стомитися і ще не почав перейматися тим, як вижити в цьому абсолютно незнайомому світі. Він цілком довіряв тим, хто його туди відправив, а тим часом прохолода води і свобода рухів самі по собі дарували йому насолоду яка ще не втратила свіжості. Я вже натякав раніше на одну дивовижну особливість цього світу, котру достоту важко переповісти на словах: дивне почуття надмірного задоволення, яке незбагненним чином відчувалося чи не всіма чуттями. Вживаю тут слово «надмірне», адже сам Ренсом, описуючи перші кілька днів свого перебування на Переландрі, каже, що йому тоді не давало спокою не почуття провини, а власне відсутність такого почуття — у цьому й полягала основна, за його словами, дивовижа, бо кожна хвилина життя там приносила таку велику і незвичайну насолоду, яка за нашими мірками пов’язується головно або з забороненими, або з надто вже екстравагантними втіхами. Та все ж і цей світ міг справляти суворе і навіть грізне враження. Щойно плавуча річ зникла з очей, як усе навколо залило нестерпно яскраве світло, спершу синє, а за якусь частку секунди вже фіолетове; золоте склепіння неба у порівнянні з цим сяйвом, здавалося, потьмяніло, і Ренсомові пощастило на мить окинути поглядом ширший простір, ніж вдавалося побачити досі. Перед ним відкрилася безконечна водна пустеля, а далеко-далеко, либонь, десь на самому краю видимого світу на тлі неба самотньо бовваніла колона примарно-зеленого кольору — єдина нерухома і вертикальна річ серед безмежжя хвиль, що невтомно змінювали одна одну. Потому знову запала насичена густими барвами сутінь — тепер вона здавалася ледь не темрявою, — а тоді вдарив грім. Звучав він зовсім інакше, ніж на Землі, — глибше, багатше і навіть, якщо гриміло далеко, дзвінкіше. Небеса тут не ревіли у гніві — вони радше реготали, просто заходилися веселим сміхом. Знову спалахнула блискавка, за нею — ще одна, і навколо завирувала гроза. Небо затягнули фіалкові хмари, і відразу ж упала небачена за силою злива — про краплі чи навіть струмені тут не йшлося, то була суцільна стіна води, яка хіба лишень трішечки відрізнялася густиною від води в океані. Ренсомові стало важко дихати. Громовиці кресали безперестанку, і в їхньому світлі перед ним постав зовсім інакший світ. Він наче потрапив у центр веселки або у хмару різнобарвної пари. Вода, яка майже витіснила повітря, перетворювала море і небо у напівпрозорий хаос, сповнений спалахами і зиґзаґами блискавиць. Ренсом ледь не осліп і чи не вперше на цій планеті трохи злякався. У мерехтливому світлі він, як і раніше, бачив тільки безмежне море і ту ж зелену колону ген-ген на обрії; берега ніде не було видно.

Гриміло так, що аж закладало вуха, а дихалося дедалі важче. Разом із дощем з неба сипалося ще щось; то були, вочевидь, живі створіння, подібні на жабенят, але жабенят ледь не прозорих, надзвичайно тендітних і витончених — можна було подумати, що вони належать до якоїсь вищої жаб’ячої раси, — а забарвлення робило їх схожими на бабок. Втім, вділити їм більше уваги було неспромога: у Ренсома з’явилися перші ознаки втоми, а неймовірне буяння барв у повітрі геть його спантеличило. Хтозна, як довго все це тривало; згодом пригадував тільки, що коли трохи прийшов до тями, хвилі вже дещо вляглися, і в нього навіть склалося враження, наче він сягнув межі морських гір і дивиться з останнього хребта кудись у долину. З’ясувалося, одначе, що дістатися до тієї долини не так уже й просто; кінець кінцем те, що у порівнянні з країною величезних водяних гір, куди він потрапив по прибутті на планету, здавалося спокійною гладдю, насправді виявилося хвилями не набагато нижчими за ті перші. Навколо плавало чимало чудернацьких штукенцій на взірець тієї, з якою він зіткнувся перед грозою. Звіддаля вони були схожі на архипелаг, проте зблизька скидалися радше на флот, бо теж мусили боротися з океанськими валами. Минуло трохи часу, і стало ясно, що буря минає. Дощ ущух, а хвилі тепер здіймалися не вище, ніж десь в Атлантиці. Веселкові барви трохи зблякли, зробилися прозорішими, і крізь них несміливо проглянуло золоте небо; втім, невдовзі воно вже запанувало над морем від обрію до обрію. Хвилі ставали щораз нижчими, дихати знову можна було на повні груди. Проте Ренсом тепер стомився вже по-справжньому; яскраві перші враження потрохи поступалися місцем страхові.

Одна з дивних плавучих латок плинула схилом чималої хвилі лишень за кількасот ярдів від нього, і він проводжав її поглядом, гадаючи, чи зуміє вибратися на неї, щоб трохи перепочити. Підозрював, що це, можливо, просто купа водоростей чи крони підводного лісу, які не витримають його ваги. Та не встигла ця думка набути чітких обрисів, як латка, котру він розглядав, піднялася на гребені хвилі так, що її можна було роздивитися супроти неба. Пласкою вона не здавалася: з брунатно-жовтої поверхні здіймалося чимало і легких, ледь не перистих, і важчих на вигляд підвищень, дуже різних заввишки, що темніли на тлі тьмяного сяйва, яким відливало золоте склепіння. Коли латка вигнулася, перевалюючи через гребінь хвилі, всі вони похилилися в один бік, а за мить уже зникли з очей. Втім,не далі як за тридцять ярдів від Ренсома тут-таки вигулькнула інша латка, і він поплив до неї. Помітив, як болять і якими слабкими стали руки, й уперше відчув приступ непідробного страху. Діставшись до латки, розгледів, що вона облямована справжньою бахромою, безсумнівно, рослинного походження, і тягне за собою цілий хвіст із темно-червоних переплетених шнурів та трубочок, помережаних бульбашками. Ренсом спробував ухопитися за цього хвоста, та був ще надто далеко, тож відчайдушно замахав руками і поплив швидше: латка рухалася повз нього із швидкістю добрих десять миль на годину. Знову простягнув руку і цим разом схопився за якісь тонкі червоні ниті, проте вони висковзнули, ледь не порізавши йому долоню. Тоді він кинувся просто вперед, у самісіньку гущу водоростей, і навмання замахав руками, намагаючись вчепитися хоч за що-небудь. Потрапив, здавалося, у якесь вариво: з безлічі трубочок тут густо виривалися бульбашки, які відразу ж і лускали; та наступної миті руки намацали щось міцніше, схоже на дуже м’яку деревину. Врешті-решт, сильно вдарившись до чогось коліном, він опинився на якійсь пружинистій поверхні, ледь дихаючи, проповз ще трішечки далі і знесилено простягнувся ниць. Так, сумнівів не зосталося: під ним була надійна опора, тепер можна було трохи перепочити.

Напевне, Ренсом досить довго пролежав долілиць, нічого не роблячи і навіть ні про що не думаючи. В усякому разі, коли його знову стало цікавити, що діється навколо, він відчув, що добре відпочив. Першим ділом з’ясував, що лежить на сухій поверхні, а приглянувшись, побачив, що ця поверхня вкрита чимось схожим на верес — от тільки мідного кольору. Легенько поворушив пальцями і намацав щось крихке, подібне на сухий ґрунт — щоправда, було його дуже мало, бо під сподом відразу натрапив на якісь тугі волокна, що спліталися в суцільний шар. Він перекотився на спину і тут-таки констатував, що поверхня під ним відзначається надзвичайною пружністю. Справа була, вочевидь, не тільки в пружній рослинності; складалося враження, наче під килимом із рослин, що, либонь, вкривав цілий плавучий острів, ховається щось схоже на велетенський гнучкий матрас. Повернувшись, Ренсом подивився в глибину суші, і перед ним розкрилася картина, що не так уже й відрізнялася від земних краєвидів: там лежала довга долина, буцім поросла травою мідного кольору, а обабіч неї плавно підносилися схили, вкриті різнобарвним лісом. Проте вже наступної миті усе змінилося: просто в нього на очах долина перетворилася на хребет, від якого збігали донизу пологі схили. Він мав би бути готовим до цього, та все ж, побачивши таке вперше у житті, просто онімів від здивування. Адже спочатку долина видалася цілком нормальною — йому геть вилетіло з голови, що пливе і він сам, і цілий острів з усіма горами й долами, і що ці гори й доли щохвилини міняються місцями, тож мапу височин і низовин острова можна зобразити хіба на кіноплівці. Такими є переландрійські плавучі острови: на світлині, яка не дає змоги роздивитися кольори і невпинну зміну ландшафту, ми побачили б щось подібне до земного краєвиду, проте насправді все тут зовсім інакше; поверхня острова суха і родюча, ніби тверда земля, та форма її увесь час змінюється, повторюючи обриси хвиль, якими пливе острів. Звикнути до цього нелегко, адже все решта з вигляду не надто відрізняється від земних пейзажів. Хоч Ренсом і збагнув, у чому тут річ, його нерви та м’язи ще не пристосувалися до нових обставин. Він звівся на ноги, зробив кілька кроків від краю острова, вниз — там на ту мить була долина, — і… розпластався долі, хоч і зовсім не забився, бо трава — назвімо її так — була дуже м’яка і пружна. Знову якось підвівся — тепер перед ним уже здіймався вгору доволі стрімкий схил, — та за кілька секунд упав вдруге. Напруга, яка не відпускала Ренсома з моменту прибуття на Переландру, нарешті відступила, і його розібрав сміх. Наче школяр, качався він, весело регочучи, у духмяній траві мідяного кольору.

Кінець кінцем, досхочу насміявшись, Ренсом став учитися ходити. Виявилося, що навчитися ходити островом набагато важче, ніж, скажімо, кораблем у хитавицю, адже, хай які хвилі бушують на морі, палуба все одно залишається пласкою. Натомість ходити таким островом — це майже те саме, що ходити поверхнею води. Йому знадобилося кілька годин, щоб відійти від краю чи берега острова на якусь сотню ярдів, і він ледь не став пишатися собою, коли зумів пройти, не упавши, цілих п’ять кроків поспіль — розвівши руки і згинаючи в колінах ноги, бо ж щосекунди сподівався втратити рівновагу, а ціле тіло аж тремтіло від напруження, ніби він учився ходити по линві. Либонь, можна було б навчитися й швидше, якби падалося не так м’яко та якби не було так приємно, упавши, полежати трохи горілиць, вдивляючись у золоте склепіння неба, вслухаючись у безнастанний заспокійливий шум хвиль та насолоджуючись напрочуд ніжними пахощами трави. А ще дуже дивно було, скотившись у якусь улоговинку, за мить, розплющивши очі, бачити себе на вершині гори посеред острова, звідки він міг, ніби Робінзон Крузо, дивитися вниз на поля і ліси. Хотілося б, ясна річ, посидіти так хоч кілька хвилин, але Ренсом не встигав і озирнутись, як гори й доли розгладжувалися і цілий острів ставав пласким, наче млинець.

Врешті-решт він дістався до лісу. Тут росли якісь кущі заввишки з аґрусові, які кольором нагадували морські анемони, а над підліском височіли дивні дерева; схожі на труби сірі і фіалкові стовбури закінчувалися розлогими і густими кронами, забарвленими переважно у помаранчеве, срібне та блакитне. Триматися на ногах тут було легше, адже він міг тепер опиратися на дерева. У лісі стояв незвичайний аромат — вдихати щось подібне йому ще не доводилося ніколи; цей запах не те, щоб будив у ньому спрагу і голод, він радше перетворював спрагу і голод на зовсім нове почуття, що з тіла переходило в душу, сповнюючи її непідробною втіхою. Раз по раз Ренсом зупинявся, чіплявся за найближчий стовбур, щоб утримати рівновагу, і на повні груди вдихав повітря — так, наче саме дихання перетворилося на якийсь священний обряд. Ліс навколо весь час змінювався, і цього розмаїття вистачило б на добрий десяток земних краєвидів: він опинявся то на рівнині, де дерева стояли вертикально наче вежі, то у глибокій долині — аж дивно ставало, чому там не тече струмок, — то на косогорі, де ліс ніби біг вниз по схилу, то знову на вершині гори, звідки крізь похилені стовбури проглядало море. Якщо не враховувати далекого шуму хвиль, то довкола панувала повна тиша. Ренсом став ясніше усвідомлювати свою самотність, та це його нітрохи не тривожило, а тільки додавало всім неземним дивовижам, які бачив навкруги, присмаку якоїсь химерної несамовитості. Страху він не відчував, хіба трохи побоювався за свій здоровий глузд; часом йому здавалося, що тут, на Переландрі, криється щось незбагненне й абсолютно нестерпне для людського розуму.

Невдовзі Ренсом опинився між деревами, з яких звисали цілі грона великих жовтих плодів, подібних з виду на повітряні кульки. Він зірвав один плід і зацікавлено повертів у руках: шкурка була гладка і тверда, надірвати її навряд чи вдалося б. Раптом один палець зовсім випадково простромив шкурку і провалився глибоко у прохолодну м'якоть. Секунду повагавшись, Ренсом підніс плід собі до рота. Мав намір зробити тільки один маленький ковточок, для проби, але смак м’якоті вмить змусив його відкинути всі вагання. То був, звісно, смак, так само, як спрага і голод, що їх він відчував, були справжніми спрагою і голодом. А проте цей смак настільки відрізнявся від будь-якого іншого відомого йому смаку, що називати його просто «смаком» скидалося лишень на данину педантичності. Ренсомові відкрився цілком новий різновид насолоди — насолоди, не знаної людям, незбагненної і неймовірної. На Землі за один-єдиний ковток цього напою точилися б запеклі війни, а цілі держави зраджували б одна одну. Повернувшись додому, Ренсом так і не зумів до пуття описати нам його смак, пояснити, який він був — гострий чи солодкий, пряний чи масний, м’який чи різкий… «Не те, не те» — тільки й чули ми у відповідь на свої розпитування. Коли плід спорожнів, він випустив його з рук і потягнувся було по другий, та нараз збагнув, що не відчуває більше ні голоду, ні спраги. Йому просто хотілося — і тут немає нічого дивного — ще раз зазнати тієї насолоди: вона виявилася надзвичайно сильною, ледь не духовною. Розум — чи те, що ми зазвичай так називаємо, — нетерпляче очікував повторення цього чуда, адже саме це задоволення було по-дитячому невинне, а він уже стільки всього пережив і не знав, що його чекає далі. І все ж щось чинило опір «розуму». Важко було припустити, що опирається воля, бо ж якій волі вистачить снаги відвернутися від такої насолоди? Хай там як, а Ренсомові здавалося, що, взявши ще один плід, він усе зіпсує. Либонь, відчуття, якого йому довелося зазнати, відзначалася такою повнотою, що, намагаючись його повторити, можна було хіба звести нанівець перше враження — десь так само, як пробувати двічі прослухати одну й ту ж симфонію в один і той же день.

Так він стояв у задумі, розмірковуючи про те, скільки разів там, на Землі, прагнув зазнати насолоди знову і знову не на веління голоду чи спраги, а, властиво, всупереч їм, скоряючись розуму. Тим часом світло навколо почало змінюватися. Позаду стало темніше, та й попереду море і небо вже не виблискували поміж деревами так яскраво, як раніше. В земних умовах Ренсомові вистачило б і хвилини, щоб дістатися до узлісся, одначе тут, на острові, яким одна за одною пробігали хвилі, у нього пішло на це значно більше часу. Врешті-решт він опинився на березі, і перед ним розгорнулося достоту неймовірне видовище. Протягом цілого дня золоте небесне склепіння залишалося незмінним, і годі було визначити, де знаходиться сонце; тепер же сяяла лишень одна половина небосхилу. Самого світила не було видно, але на обрії понад водами океану здіймалася яскрава зелена арка, така сліпуча, що дивитися просто на неї Ренсом не міг, а понад нею ледь не на півнеба розкинулося щось схоже на променисте, різнобарвне віяло, яке нагадувало розкритий павичів хвіст. Озирнувшись назад, він побачив, що цілий острів ніби пойнявся блакитним полум’ям, а тінь від його самотньої постаті тягнеться через увесь ліс хтозна-куди, чи не до самого небокраю. Хвилі на морі зовсім вляглися, і понад водою піднімалися вгору клуби синьої і фіалкової пари, що своїми обрисами нагадували то якісь химерні, подібні на доломіти кристали, то величезних слонів; чуприну йому куйовдив легкий, приємний вітерець. День догоряв. Хвилі ставали дедалі нижчими, і кінець кінцем все навколо сповило врочисте безгоміння. Ренсом, підібгавши ноги, сидів на березі, почуваючись так, ніби він сам-один владарює над усією цією красою. Вперше йому спало на думку, що його, цілком можливо, відрядили до безлюдного світу, та тривога, породжена цим здогадом, тільки загострила відчуття блаженства від споглядання цієї фантастичної картини.

Ще одне явище, яке можна було передбачити шляхом логічних висновків, знову захопило Ренсома зненацька. Цілий день він ходив голий, смакував спілими плодами та лежав у м’якій траві, тож тепер мав би настати теплий літній вечір, острів мали б огорнути сірі, примарні сутінки. Та на заході ще не згасли величні, сливе апокаліптичні кольори, як схід уже занурився у непроглядну темряву, що невдовзі сягнула й західного обводу неба. Просто над головою ще якийсь час мерехтіли червоняві відсвіти, і Ренсом поквапом перебрався поближче до лісу. Вже тоді стало, як то кажуть, «темно, хоч в око стрель». Проте не встиг він влягтися долі між деревами, як настала справжня ніч — острів поглинув безпросвітний морок. Якби Ренсом не знав, де знаходиться, то подумав би, що його зачинили у вугільному погребі. Він підніс до очей руку, але так її і не побачив. Незмірна, непроникна чорнота, здавалося, аж тиснула на зіниці. На небі, яке раніше відливало золотим сяйвом, не було ні зірок, ні місяця. Втім, ніч виявилася такою ж теплою, як і день, і ніби крадькома повівала на нього незнаними досі ніжними пахощами. Світ начеб утратив розмір; його межі зводилися тепер до меж Ренсомового тіла та м’якої трави, на якій він лежав, — зручного гамака, що легенько погойдувався, немов заколисуючи його дедалі лагідніше й лагідніше. Ніч вкрила його своєю ковдрою і визволила від самотності. Так спокійно він міг би лежати й у себе в спальні. І сон прийшов — упав на нього, як падає до рук стиглий плід, ледь не перед тим, як торкнешся гілки.

IV

Коли Ренсом прокинувся, з ним трапилося те, що може трапитися з людиною хіба в чужому світі: яву він прийняв за сон, адже, розплющивши очі, побачив просто перед собою химерне дерево, забарвлене у кольори, які зазвичай поєднуються хіба в геральдиці; на гілках шаруділо сріблясте листя, з них звисали жовті плоди, а довкола темно-синього стовбура обвився невеличкий дракон, вкритий червонясто-золотою лускою. То був, безперечно, сад Гесперид. «Ще ніколи мені не снився такий яскравий сон», подумав Ренсом, і тут щось підказало йому, що він уже не спить. Втім, і далі лежав, не рухаючись, бо глибокий спокій та дивне самозабуття мовби перейшли зі сну у яв і зовсім не спонукали до руху. Пригадав собі, як у зовсім іншому світі, на Малакандрі — тепер вона уявлялася йому планетою древньою і холодною, — йому довелося зустрітися з прототипом циклопа, велетнем-пастухом, що жив у печері. Невже істоти, які на Землі фігурують у міфології, в інших світах існують насправді? Тут у голові промайнуло: «Чоловіче, ти ж сам-один на незнайомій планеті, цілком безпорадний, навіть одягу в тебе немає! А що, коли оте створіння небезпечне?» Але ця думка не надто його злякала. Він знав, що за космічними мірками хижі звірі на взірець земних є радше винятком; поза тим, йому доводилося стикатися і з набагато химернішими істотами, які ставилися до нього привітно і ласкаво. Ренсом ще трохи полежав, розглядаючи дракона. Той скидався на велику, завбільшки із сенбернара, ящірку з невисоким зубчастим гребенем на спині. Очі у нього були розплющені.

За якийсь час Ренсом наважився припіднятися на лікті. Дракон і далі дивився на нього. Тут Ренсом звернув увагу на те, що острів зовсім не гойдається, сів і роззирнувся довкола. У просвітах між деревами виднілося море: на ньому не було ні хвильки, і тепер воно скидалося радше на позолочене дзеркало. Він знову глянув на дракона: а що, коли перед ним — розумна істота (гнау, як кажуть на Малакандрі) і власне до неї його й послали? Наче не схоже, але спробувати варто. І Ренсом заговорив давньосонячною мовою, почуваючись трохи дивно, бо власний голос видавався йому чужим.

— Незнайомцю, — сказав він, — до твого світу мене доправили через небеса слуги Малелділа. Ти мене привітаєш?

Істота вп’ялася у нього пильним, а може й розумним поглядом, проте через кілька секунд заплющила очі. Ренсомові це не надто сподобалося, і він вирішив підвестися. Дракон розплющив очі і знову втупився в нього. Добру хвилину Ренсом перебував у замішанні, не знаючи, як повестися, доки не побачив, що дракон вже не так міцно стискає дерево у своїх обіймах. Тільки завдяки зусиллю волі йому вдалося всидіти на місці; розумна істота була перед ним чи ні, втекти далеко він усе одно не зумів би. Тим часом дракон відступив на крок від дерева, струсонувся і розгорнув два блискучі синьо-золоті крила, схожі на кажанячі. По тому потрусив ними, знову склав, черговий раз окинув Ренсома уважним поглядом і врешті-решт чи то потупцював, чи пошкандибав до берега, а там занурив у воду видовжену морду, яка трохи відливала металом, і став пити. Втамувавши спрагу, підняв голову і протяжно забекав; на диво, цей звук виявився доволі мелодійним. А далі дракон повернувся, ще раз зиркнув на Ренсома і врешті-решт попрямував просто до нього. «Це ж справжнє божевілля — отак стояти і чекати», — шепнув здоровий глузд, проте він стиснув зуби і не зрушив з місця. Тим часом дракон підійшов і ткнувся своїм холодним носом йому у коліна. Ренсом зовсім розгубився. Раптом перед ним розумне створіння, а це — його мова? Або нерозумне, проте налаштоване приязно — як тоді повестися? Спробуйте-но погладити істоту, з ніг до голови вкриту лускою! А що, коли вона просто чухається об нього? І тут дракон зненацька відвернувся, здавалося, геть-чисто забувши про все на світі, як то буває у тварин, і жадібно накинувся на траву під ногами. А Ренсом, відчуваючи, що вимоги честі задоволено, повернув до лісу.

Неподалік росли дерева з плодами, які він уже скуштував напередодні, проте його увагу привернуло дивне видовище попереду: там, поміж темною листвою зеленувато-сірих заростей щось виблискувало. Спершу йому здалося, наче це щось схоже на скляний дах оранжереї, у якому відбивається яскраве сонце, та, приглянувшись уважніше, він побачив, що це справді щось подібне на скло, але скло, яке перебуває у постійному русі. Світло весь час змінювалося, ніби легенько мерехтіло, ставало то сильнішим, то слабшим. Ренсом рушив було туди, щоб з’ясувати, в чому там річ, коли враз радше відчув, ніж побачив щось у себе під ногами, і завмер на місці. Виявилося, то був дракон, який знову ткнувся носом йому в коліно. Він наддав кроку — дракон теж пішов швидше; спинився — те саме зробив і дракон. Ренсом знову подався вперед, а тварина невідступно йшла за ним, так близько, що боком терлася йому до стегна, ба навіть наступала часом йому на ногу своєю важкою, холодною лапою. Ренсомові все це зовсім не подобалося, і він уже почав було всерйоз міркувати над тим, як спекатися цього надокучливого супутника, коли раптом йому впало у вічі ще щось. Просто в нього над головою з кошлатої гілки звисала велика куля, напівпрозора і блискуча. Вона відбивала світло, а в одному місці переливалася всіма кольорами веселки. То ось яке «скло» привиділося йому у лісі! Ренсом роззирнувся довкола і побачив, що такі ж кулі висять чи не на кожному дереві — їх було не злічити. Він став доскіпливо розглядати найближчу кулю; спершу йому здалося, наче вона крутиться, та потім з’ясувалося, що це враження оманливе. Спонукуваний природною цікавістю, Ренсом підняв руку і доторкнувся до кулі. Тієї ж миті на нього линув потік крижаної (принаймні так здалося у тому вічно теплому світі) води, а в ніс ударив гострий, дивовижно-прекрасний запах — і в пам’яті чомусь відразу спливли рядки з Попа — про троянду, що «запашною смертю помирає». Холодний душ так освіжив його, що йому здалося, наче тільки тепер він по-справжньому прокинувся. Ренсом розплющив очі — коли згори линула вода, він мимоволі зажмурився, — і всі барви навколо буцім стали яскравішими, а звична для цього світу сутінь ніби трохи розвіялася. Чари Переландри знову почали діяти на нього. Золотавий дракон більше не виглядав небезпечним і не здавався надокучливим. Якщо оголений чоловік і мудрий дракон — єдині мешканці цього плавучого раю, значить, все так і має бути; тієї миті Ренсом почувався так, немов усе, що з ним відбувається, — то не просто пригода, а втілення якогось міфу, і навіть сам він став персонажем неземної історії. Поки що цього йому було цілком достатньо.

Ренсом повернувся до дерева. Плоду, який облив його водою, більше не було; гілка — здається, порожня всередині, — тепер закінчувалася не блискучою кулею, а невеличким устям, на якому поволі набухала намистина кришталево-прозорої вологи. Він спантеличено озирнувся навколо. З дерев у лісі й далі звисала сила-силенна райдужних плодів, однак тепер йому впало у вічі, що там постійно відбувається якийсь майже непомітний рух. Приглянувшись, Ренсом уже за мить збагнув, у чому тут річ. Дуже повільно сяйливі кулі ставали дедалі більшими й більшими, аж доки одна по одній сливе безгучно враз не зникали, залишаючи по собі на землі вологу пляму — вона, втім, дуже швидко висихала, — а повітря напоюючи чудовими, хоч і вельми скороминущими пахощами та прохолодою. Власне, то були зовсім не плоди, а просто чималі бульбашки. Бульбашкові дерева (саме так він охрестив їх тієї миті), вочевидь, помпували воду з океану, потім вода піднімалася вгору соковитою серцевиною дерева, насичувалась прекрасним ароматом і виходила назовні у формі кулі. Ренсом всівся долі, воліючи вповні насолодитися достоту дивовижним видовищем. Збагнувши таємницю лісу, він зрозумів, чому усе тут виглядало, ба навіть відчувалося інакше, ніж деінде на острові. Якщо уважно стежити за якоюсь окремою гілкою, то можна було побачити, як з маленького устя на кінчику з’являється краплина завбільшки з горошину, як вона росте й кінець кінцем лопається; та коли сприймати ліс як одне ціле, то помітно було тільки ледь уловиму гру світла, а ще чувся слабкий шум, що ледве-ледве порушував тишу, до якої Ренсом уже звик на Переландрі; у повітрі розливалася прохолода та свіжий запах. Народжена у нашому світі людина почувалася тут більше «надворі», ніж на відкритих частинах острова чи навіть біля моря. Дивлячись на ціле гроно бульбашок у себе над головою, він подумав, що було б зовсім не важко підвестися і просто «зануритися» в них, ще раз прийняти чарівний прохолодний душ — от тільки разів у десять сильніший. Проте його стримало те саме почуття, яке напередодні ввечері не дозволило йому скуштувати другий плід. Ренсом завжди недолюблював людей, які в опері викликали співаків на біс («Це ж тільки все псує!» — пояснював він). Тепер же в нього почало складатися враження, що цей принцип має набагато глибше значення, а відтак його застосування не обмежується театром. Знов і знов вимагати чогось, немов життя — то фільм, який можна прокрутити двічі чи тричі, ба навіть задом наперед… можливо, саме тут і криється корінь усього зла? Та ні, корінь зла — сріблолюбство. Втім, якщо подумати, то й гроші ми цінуємо власне через те, що вони надають нам ефемерний захист від випадковостей, дозволяють знов і знов отримувати одне й те ж, втримувати плівку з фільмом на місці…

Тут нитка роздумів раптом обірвалася: Ренсом відчув, як щось важке лягло йому на коліна. То був дракон, який розпластався на землі поруч, а свою важку видовжену голову поклав просто йому на ноги. «Знаєш, друже, — мовив Ренсом по-англійськи, — ти вже мені добряче надокучив!» Тварина навіть не ворухнулася, і йому спало на думку, що, напевне, краще все ж із нею потоваришувати. Спробував погладити шорстку лускату голову — дракон не звернув на це жодної уваги. Рука сковзнула нижче і натрапила на м’якше місце — навіть на щось схоже на просвіт у суцільній лусці. О… так, йому подобається, коли його там чухають. Дракон вдоволено заворкотів, висунув довгий, синюватий язик і лизнув Ренсома в руку, а тоді перекинувся навзнак, підставляючи майже біле черево, і Ренсом став чухати його пальцями ніг. Скидалося на те, що вони з драконом по-справжньому заприязнилися; кінець кінцем тварина мирно задрімала.

Ренсом підвівся і ще раз прийняв душ під бульбашковим деревом. Це його так збадьорило, що він остаточно отямився від сну і відчув голод. Де на острові росли жовті плоди, він не пам’ятав, тож вирішив піти і пошукати їх. Іти чомусь було важко; подумалося навіть, чи не могла вода з бульбашок трохи задурманити йому голову, та, озирнувшись навколо, він збагнув, у чому річ. Попереду поросла мідяним вересом рівнина прямо на очах піднялася вгору і перетворилася на невисокий пагорб, який полинув просто йому назустріч. Хоч Ренсом і бачив таке вже не вперше, а все ж завмер на місці від подиву — земля котилася, наче справжнісінька тобі хвиля, — не встиг згрупуватися, втратив рівновагу й упав. Звівшись на ноги, пішов далі вже обережніше. Так, сумнівів не було: море знову розходилося. Ось ліс аж до краю плавучого острова прорізала просіка, і стало видно воду, яка вже зовсім не нагадувала дзеркало; теплий вітер дедалі сильніше куйовдив йому чуба. Він поволі попрямував до берега, та по дорозі натрапив на якісь кущі, всипані круглими зеленими ягодами, разів у три більшими за мигдаль. Ренсом зірвав одну й розламав навпіл — вона виявилася трохи сухуватою, схожою всередині водночас на хлібний м’якуш та на банан і доволі непоганою на смак. Тут не було тієї нестримної, хвилюючої насолоди, яка пройняла його, коли він скуштував жовтий плід; зелені ягоди просто дарували задоволення від їжі і почуття ситості, свого роду «тверезе блаженство». Здавалося — принаймні, у Ренсома склалося таке враження, — що над цією їжею треба промовити подячну молитву, тож він так і зробив. Жовті плоди натомість вимагали радше ораторії чи якогось містичного споглядання. Проте й тут були свої несподівані радощі: часом траплялися ягоди з яскраво-червоною серцевиною і таким незвичним, ні на що не подібним смаком, що Ренсом готовий був уже тільки їх і вишукувати, проте втретє відтоді, як він опинився на Переландрі, внутрішній голос порадив йому цього не робити. «На Землі, — подумав він, — швидко навчилися би вирощувати тільки такі ягоди, з червоною серединкою, і коштували б вони набагато дорожче за решту». Так, гроші справді допомагають викликати на біс, і то гучно — годі й ослухатися.

Попоївши, Ренсом подався вниз, до берега, щоб напитися, та не встиг дійти до води, як «низ» уже перетворився на «верх». Острів вигнувся її обернувся на світлу долину поміж зелених водяних горбів, і коли він ліг долілиць на березі та потягнувся до води, то вражено зауважив, що п’є з моря, яке піднялося вище за землю. Потім Ренсом всівся на самісінькому краю острова, звісивши ноги у воду, поміж червоні водорості, що облямовували цей дивний плавучий клаптик суші. Його дедалі більше дивувало, що він ще й досі не зустрів на Переландрі жодної живої душі чи, радше, жодної розумної істоти. Навіщо ж його сюди відрядили? У голові промайнув химерний здогад: а що, коли цей світ взагалі безлюдний, і йому судилося стати тут першовідкривачем, засновником? На диво, повна самотність поки що не надто його турбувала; нічого й порівнювати, наприклад, із тим, що йому довелося пережити під час першої ночі на Малакандрі. Можливо, міркував Ренсом, різниця полягає в тому, що на Марс доля закинула його випадково — принаймні, тоді складалося таке враження, — а тут він є частиною певного задуму. Справді, тут він залучений, а там дивився на все ніби збоку, почуваючись так, наче його діло сторона.

Острів раз по раз опинявся на вершинах пологих водяних гір, які тьмяно відсвічували зеленавим полиском, і Ренсом тоді частенько зачіпався поглядом за інші острови, що гойдалися на хвилях неподалік. Забарвленням вони різнилися між собою так сильно, що якби він не бачив їх тепер на власні очі, то ніколи б не повірив, що таке буває. Тож Ренсом зачудовано спостерігав, як ці велетенські барвисті килими то піднімалися, то опускалися на океанських валах, буцім яхти у гавані вітряної днини, а дерева на них постійно кренилися то в один, то в інший бік, ніби справжні щогли. Дивно було бачити, як над гребенем хвилі, ген-ген угорі, з’являється край острова, забарвлений у ясно-зелений чи оксамитово-червоний колір, а тоді чекати, доки перед очима поступово килимом розгорнеться, спускаючись схилом хвилі, весь клаптик суші. Іноді його острів і сусідній плинули суміжними водяними схилами, і їх розділяла тільки вузенька смужка води в улоговині між хвилями; тоді на мить усе це ставало дуже подібним до земного краєвиду, от наче він стоїть у порослій лісом долині, посеред якої тече річка. Та поки Ренсом милувався цією картиною, з уявною річкою починало діятися щось несосвітенне: вона підносилася і підносилася вгору, аж доки схили обабіч уже не опускалися, а піднімалися до неї, і ось протилежного берега вже й не видно — замість землі перед ним знову висока вигнута спина золотаво-зеленої хвилі, що здіймається мало не до самого неба і загрозливо нависає над його островком, який, прогнувшись, скочується донизу, а тоді береться повзти вгору схилом наступної хвилі, щоб знов опинитися на вершині.

Раптом угорі почувся схожий на гучне дзижчання шум, і Ренсом вражено підніс очі до неба. На мить йому здалося, наче він знов опинився в Європі, і над головою у нього саме пролітає літак, та, приглянувшись, упізнав свого приятеля дракона, який, витягнувши на всю довжину хвоста — скидався при цьому на якогось чудернацького летючого черва, — линув у повітрі до сусіднього острова, що гойдався на хвилях поодаль, десь за півмилі. Проводжаючи його поглядом, Репсом запримітив на тлі золотого небесного склепіння дві зграї крилатих істот, які, витягнувшись у довгі темні вервечки, також підлітали до того ж острова і зліва, і справа. Втім, плазунів із кажанячими крилами вони зовсім не нагадували, і Ренсом, напружено вдивляючись у далечінь, вирішив, що то птахи; тут і вітер перемінився та підтвердив цей здогад, донісши до його вух мелодійний пташиний щебет. Птахи були, либонь, трохи більші за земного лебедя. Вони поспішали до того ж острова, що й дракон, і це зацікавило Ренсома; йому навіть почало здаватися — хоч це було, як по правді, відчуття не надто виразне, — що невдовзі має статися щось вельми важливе. Збігло ще трохи часу, і його охопило хвилювання — радше приємне, ніж прикре. Він помітив, що на поверхні океану, цим разом набагато ближче до нього, відбувається якийсь рух; кільканадцять чималих морських тварин, залишаючи позаду пінисті доріжки, прямували все до того ж острова. Ренсом звівся на ноги, та тут висока хвиля заступила йому вид. Втім, незабаром, опинившись на гребені, він розгледів тих-таки тварин, уже ген-ген, на сотні футів нижче. Сріблясті, рухливі, вони розтинали воду зграбно й швидко. Тут Ренсом ще раз втратив їх з очей і аж вилаявся: у цьому надто поки що бідному на події світі навіть така на позір незначна притичина здавалася страшенно важливою. Ага… онде вони. Так, це, безперечно, рибини — великі, товсті, схожі на дельфінів, деякі здіймають угору цілі фонтани води, що виграє всіма барвами веселки. Вони витягнулися двома довгими ланцюжками за ватажком, який вів перед, і власне щось у цьому ватажкові привернуло Ренсомову увагу — у нього на спині виднівся якийсь дивний виступ чи наріст. Якби ж то ще хоч півхвилини, щоб роздивитися як слід… Рибини вже наближалися до острова, і птахи опускалися вниз, наче для того, щоб зустріти їх біля берега. Ось і ватажок із тим незрозумілим виступом на спині… ні, не може бути… Ренсом не повірив своїм очам, та за секунду вже стояв, ледь утримуючи рівновагу, над самою водою і кричав на все горло та дико розмахував руками. Тієї миті, коли рибина-ватажок впритул підпливла до сусіднього острова, той високо піднявся на хвилі, і на тлі неба чітко вималювалася постать на спині у рибини — людська постать, помилитися тут було годі! Людина зійшла з ватажкової спини, повернулася і легенько вклонилася рибині, а тоді разом із цілим островом зникла за гребенем нової хвилі. Ренсом чекав, доки острів знову з’явиться у полі зору, і серце в нього шалено калатало. Так, ось і він, проте цього разу не між його островом і небом, а трохи нижче. У перші секунди людини ніде не було видно, і Ренсом відчув, як його просто пронизало почуття, дуже схоже на відчай. Потім йому все ж пощастило розгледіти крихітну темну постать, яка поволі йшла до синюватих заростей трохи поодаль від берега. Він махав руками і кричав, доки не захрип, проте марно — людина не звертала на нього уваги. Раз у раз вона зникала з очей, і коли Ренсомові наче й удавалося знов її розгледіти, він боявся, що це лишень обман зору, випадкове скупчення листя, яке тільки розбурхана уява та палке нетерпіння роблять подібним на людську постать. Проте щоразу, коли він уже передчував наближення нової хвилі відчаю, всілякі сумніви зникали — це таки була людина! Невдовзі очі в нього стали втомлюватися, але він, хоч і розумів, що чим довше вдивлятиметься в далину, тим менше бачитиме, все одно не зводив із острова пильного погляду.

Врешті-решт від утоми Ренсом опустився на землю. Досі самотність майже його не лякала, тепер же стала просто нестерпною, і він уже не наважувався навіть на мить припустити, що може залишитися тут сам-один. Від небаченої краси світу, що розкинувся навколо, краси, яка п’янила і викликала щире захоплення, враз не зосталося й сліду; варто було цій далекій людській постаті зникнути з очей, як увесь світ перетворився на справжнє жахіття, на пастку, на тюремну камеру, де його ув’язнено без надії на визволення. На секунду Ренсом запідозрив, що починає бачити галюцинації, адже картина, що вималювалася перед ним, була надто вже яскравою: ось він роками живе на цій гидотній латці суші, сам-самісінький, проте всякчас його переслідують примарні постаті людей, які приходять до нього з усмішкою та розкритими обіймами і без сліду щезають, щойно він пробує до них наблизитися. Схиливши голову на руки, Ренсом стиснув зуби і спробував хоч трохи взяти себе в руки. Спершу просто бездумно вслухався у своє власне важке дихання і рахував удари серця, та потім все ж оволодів собою. І тут йому сяйнула дуже проста думка: якщо він хоче привернути увагу тієї такої схожої на людину істоти, то треба просто зачекати, доки острів не опиниться на гребені хвилі, а тоді стати на повен зріст так, щоб його було видно на тлі неба.

Тричі Ренсом чекав, доки його острів перетвориться на верхівку гори, підводився і, погойдуючись на самісінькому краю цього химерного плавучого клаптика суші, знову розмахував руками, і лишень на четвертий раз домігся свого. Сусідній острів у цей час простирався, ніби долина, далеко внизу. Він побачив — щодо цього не мав жодних сумнівів, — як маленька темна постать помахала йому у відповідь. Відокремившись від стіни зеленувато-синіх заростей, на тлі яких її важко було розрізнити, вона через порослу низькою помаранчевою муравою відкриту місцину побігла до нього — тобто до краю свого острова. Бігла легко, буцім вигиниста, хистка поверхня зовсім не завдавала їй клопоту. Та Ренсомів острів уже полинув донизу та трохи назад, і між двома островами здійнялася велика хвиля, закривши їх один від одного. Втім, минуло лишень кілька секунд, і Ренсом із глибокої долини, де вже встиг на ту мить опинитися, знову побачив помаранчевий острів, який повільно плив до нього пологим схилом сусіднього водяного пагорба. Схожа на людину істота все ще бігла; протока між островами стала тепер не більше тридцяти ярдів завширшки, і Ренсома відділяла від неї всього лишень якась сотня ярдів. Він побачив, що вона не просто подібна до людини — то була справжнісінька людина. Зелена людина — зелена, наче якийсь жук в англійському садку літньої днини, — бігла вниз помаранчевим косогором до нього, бігла дуже швидко, легко відштовхуючись від землі. Тут море знову понесло його острів кудись догори, і зелена людина перетворилася на маленьку постать ген-ген унизу; десь такими видно акторів на сцені з гальорки у ковент-ґарденській опері. Ренсом стояв на самому краю свого острова, нахилившись уперед, і гукав на все горло. Зелена людина підняла голову; вона, вочевидь, теж щось кричала, приклавши до рота складені рупором руки, проте рокотання моря заглушувало всі інші звуки, а Ренсомів острів уже летів униз, у глибоченну розколину між двома валами, і за мить у нього перед очима здіймався тільки високий зеленавий гребінь. Від усього цього можна було з’їхати з глузду: він злякався, бо хвилі, здавалося, відносили острови щораз далі один від одного. Та ні, слава Богу: онде помаранчева латка землі знову вигулькнула з-за гребеня і й собі покотилася в долину. Незнайомець стояв тепер біля самої води і дивився просто на Ренсома, а очі його сяяли любов’ю і радістю. Одначе тут-таки вираз обличчя у нього змінився, втіха поступилася місцем здивуванню, а тоді й розчаруванню, і Ренсом без особливого задоволення збагнув, що його прийняли за когось іншого, а отже бігли, махали і кричали зовсім не до нього. Поза тим, стало зрозуміло ще одне: перед ним був не чоловік, а жінка.

Важко сказати, чому це так його вразило. Якщо на цій планеті жили люди, то йому міг зустрітися як чоловік, так і жінка. А проте він здивувався — здивувався так, що лишень коли обидва острови знову стали віддалятися один від одного, скочуючись у долини обабіч хвилі, втямив нарешті, що так нічого їй і не сказав, а лишень стояв і витріщався на неї, немов останній дурень. І ось він знову сам, у полоні сумнівів, які мовби так і чигали десь неподалік, щоб за першої-ліпшої нагоди напосісти на нього. Невже саме заради цього його сюди відрядили? Він сподівався чудес, був готовий до них, та виявився неготовим побачити богиню, наче вирізану з малахіту, а проте живу. Тут Ренсомові пригадалося — він не надто звертав на це увагу, коли дивився на неї, — що її супроводжував доволі дивний почет. Ніби тендітне молоде деревце над кущами, височіла вона над цілою юрмою тварин: тут були і великі птахи з сизим, як у голубів, та вогненно-червоним оперенням, і дракони, і схожі на бобрів тваринки завбільшки з пацюка, і рибини, забарвлені у геральдичні кольори, які плескалися в морі біля її ніг. Невже йому все це примарилося? Можливо, в нього справді починаються галюцинації, яких він боявся? Чи просто на очах у реальний світ вторгається ще один міф — цього разу страшніший за попередні, от приміром, про Цирцею чи Альцину? І той вираз у неї на обличчі… кого ж вона сподівалася зустріти, якщо, побачивши його, пережила таке розчарування?

Тим часом другий острів знову з’явився на виду Так, тварини справді там; принаймні, вони йому не привиділися. Їх було чимало, оточували жінку рядів у десять або й двадцять і всі дивилися на неї, переважно — без руху, завмерши на місці; тільки дехто безшумно й поштиво, наче на якійсь урочистій церемонії, буцім пробирався до свого місця. Птахи сиділи довгими вервечками; їх зліталося до острова дедалі більше й більше. З лісу бульбашкових дерев до берега перевальцем поспішало з півдесятка коротконогих, видовжених свинок — таких собі такс у поросячій шкурі. Крихітні жабенята, схожі на тих, яких Ренсом бачив під час грози, вистрибували навколо жінки, часом сягаючи їй аж до голови й опускаючись просто на плечі; вони були забарвлені у такі яскраві кольори, що спершу він прийняв їх за пташок на взірець наших зимородків. Жінка стояла серед тварин і спокійно дивилася на нього; її ноги були стулені докупи, руки вільно звисали повздовж тіла, у погляді не відчувалося страху — він, здавалося, не виражав узагалі нічого. Ренсом вирішив заговорити — давньосонячною мовою, звісно. «Я прибув з іншого світу», почав він, та змовк, бо зелена жінка раптом геть збила його з пантелику своєю поведінкою. Вона підняла руку і вказала на нього; у цьому жесті не було й натяку на якусь погрозу, радше ніби запрошувала всю живність навколо також ним помилуватися. Тієї ж миті вираз обличчя у неї змінився, і якусь секунду йому здавалося навіть, що вона зараз заплаче. Та натомість жінка розсміялася. Вона сміялася і сміялася, аж доки не зігнулася від сміху ледь не в дугу, одною рукою спершись до коліна, а другою раз у раз показуючи на нього. Тварини невиразно відчували — як-от наші собаки, — що їх запрошують долучитися до веселощів, і відгукувалися кожна по-своєму: хто підстрибував, хто махав крилами, хто гучно форкав, хто ставав на задні лапи. А жінка знай сміялася, доки їхні острови не розвела нова хвиля.

Ренсом сторопіло застиг на місці. Невже елділи відрядили його на Переландру тільки для того, щоб він зустрів тут особу несповна розуму? А може це злий дух, який просто знущається з нього? Чи все ж таки примара, галюцинація — від галюцинації чогось такого принаймні можна було б сподіватися? Та тут йому спало на думку — гадаю, ми з вами не додумалися б до цього так швидко, — що причина дивної поведінки незнайомки може критися в ньому самому. Можливо, вона зовсім не божевільна, просто він має смішний вигляд — ось у чому річ. Ренсом поглянув на себе. Справді, ноги у нього виглядали доволі дивно: одна була брунатно-червонястого відтінку (наче боки у Тиціанового сатира), друга натомість аж світилася мертвотною блідістю. Спробував оглянути себе й вище і побачив ту ж картину — темні та світлі смуги, що залишилися на згадку про мандрівку небесами, де сонце припікало його тільки з одного боку. Невже саме це її так розсмішило? Спершу він навіть трохи розсердився — до врочистої миті зустрічі представників двох світів можна було поставитися й серйозніше, — та потім і собі мимоволі всміхнувся: нічого не скажеш, гарно ж розпочинаються його переландрійські пригоди! Він готувався до небезпек та випробувань, зіткнувся ж спочатку з розчаруванням, а тоді з невимушеним сміхом… Онде й острів знову з’явився на виду, а з ним і жінка на березі…

Вона вже пересміялася і сиділа тепер на самісінькому краєчку свого острова, звісивши ноги у воду й неуважно погладжуючи схожу на газель тваринку, яка знай тикалася м’яким носом їй у руку. Дивлячись на неї, важко було повірити, що ще хвилину тому вона весело реготала; здавалося, сидить ось так на краю свого плавучого острова вже хтозна й скільки, можливо — з прадавніх-давен. Ренсомові зроду не доводилося бачити обличчя такого погідного і такого, сказати б, неземного, попри те, що всі риси його були цілковито людські. Згодом він дійшов висновку: таке враження складалося передусім через те, що в ньому зовсім не відчувалося того смирення, яке у нас завжди так чи інакше поєднується з повним, глибоким спокоєм. Тут же панував мир, який, схоже, ніколи не порушувала жодна буря. Це обличчя могло свідчити про недоумство чи безсмертя, могло, зрештою, виражати й щось інше, на Землі зовсім не знане. В голові у Ренсома промайнув цікавий і водночас доволі моторошний здогад: у древньому світі Малакандри йому трапилися створіння, з вигляду анітрохи не подібні на людей, проте, як з’ясувалося згодом, наділені неабияким розумом і налаштовані цілком приязно. Під чужою, неземною зовнішністю у них крилося серце, дуже схоже на людське. Невже тепер йому доведеться зіткнутися з чимось протилежним? Тепер він розумів, що слово «людський» стосується чогось більшого, ніж певна форма тіла чи навіть розум, адже пов’язане і з тією спільністю крові і пам’яті, яка поєднує всіх людей на землі. Натомість ця істота не належала до його роду; жодна, ба навіть щонайхимернішим чином викривлена гілка генеалогічного дерева не могла поєднувати його з нею. В цьому сенсі у неї в жилах не текло жодної краплі «людської» крові. Її рід і рід людський було створено нарізно, окремо один від одного.

Ось такі думки вихорем пронеслися в голові у Ренсома, та вже за мить він повернувся до дійсності, бо зауважив, що освітлення навколо швидко змінюється. Спершу йому навіть здалося, що сама жіноча постать на протилежному березі стала наливатися синявою і водночас мовби випромінювати дивне електричне сяйво, та майже відразу він помітив, що все навколо також почало вигравати блакитними та фіалковими барвами, а ще йому впало у вічі, що протока між островами знову ширшає. Ренсом поглянув на небо: там ужепалав усіма можливими кольорами швидкоплинний переландрійський вечір. За кілька хвилин все навколо потоне у непроглядній пітьмі, а острови розпливуться в різні боки… І він, повільно добираючи слова, заговорив до жінки прадавньою мовою:

— Я чужоземець і прибув з миром. Чи дозволите ви мені перебратися на ваш острів?

Жінка зацікавлено поглянула на нього.

— Що таке «мир»? — запитала вона.

Ренсом не міг устояти на місці від нетерпіння. Навкруги ставало дедалі темніше, а відстань до сусіднього острова щомиті зростала. Він уже розкрив було рота, щоб заговорити знову, як між островами виросла чимала хвиля, і жінка знову зникла з очей. Фіалкова у химерному призахідному світлі водяна гора нависла у нього над головою, і він помітив, що небо за нею уже геть потемніло. Коли його винесло на гребінь, сусідній острів, який опинився далеко внизу, вже огортали сутінки. Ренсом кинувся у воду. Кілька секунд йому ніяк не вдавалося виборсатися з-поміж водоростей, які немов оторочували цілий острів, тоді він таки відірвався від берега і поплив уперед, та за мить його знову швиргонуло у прибережний вир, де поміж червоним бадиллям лускали тисячі великих і маленьких бульбашок. Ще дві-три секунди напруженої боротьби — і йому поталанило вибратися на вільний простір, та не встиг він проплисти й кількох метрів, як на море без попередження впала ніч. Ренсом плив далі, проте серце у нього вже стискалося від розпачу: чи ж пощастить і цього разу порятуватися з води, не кажучи вже про те, щоб дістатися до сусіднього острова? Велетенські хвилі здіймалися одна за одною і збивали з керунку; тепер тільки випадок міг допомогти йому натрапити на землю. Справді, він уже пробув у воді стільки, що, напевне, замість того, аби перетинати протоку між островами, пливе повздовж неї. Ренсом спробував було змінити курс, та засумнівався, чи це розумно, спробував повернутися на старий напрямок, і так заплутався, що вже й гадки не мав, куди тепер пливе. Раз по раз повторював собі, що не можна втрачати голову, та почав уже відчувати втому і навіть не намагався триматися якогось визначеного напрямку. Так минуло чимало часу, й раптом щось черкнуло його по руках і обличчю — то були водорості. Він негайно вхопився за них і підтягнувся ближче; з непроглядної темряви на нього повіяло солодкими пахощами квітів і плодів. Хоч руки вже боліли, Ренсом підтягувався все ближче і ближче до берега й кінець кінцем простягнувся, ледь переводячи подих, на сухій ароматній поверхні плавучого острова, яка легко прогиналася під його вагою. Він був у безпеці.

V

Вочевидь, Ренсом заснув, щойно вибравшись на берег, бо не пам’ятав більше нічого, аж доки його не розбудив пташиний спів — принаймні, так йому здалося крізь сон. Розплющив очі і справді побачив неподалік птаха — довгоногого, схожого на мініатюрного лелеку, от тільки співав він радше як канарка. Навколо панував уже білий день, лишень трішечки пойнятий звичним для Переландри, а сьогодні ледь помітним серпанком, і Ренсом, передчуваючи у глибині душі, що цей день принесе чимало цікавих пригод, спершу сів, а тоді й підвівся на ноги, потягнувся і роззирнувся довкола. Побачив, що знаходиться не на помаранчевому, а на «своєму» острові, тому, де жив, відколи опинився на цій планеті. На морі стояв мертвий штиль, і дійти до води було зовсім не важко. Він ступив кілька кроків і завмер від здивування: острів зеленої жінки плив майже поруч, його відокремлювала від нього тільки вузенька протока футів п’ять завширшки. Світ довкруги виглядав зовсім інакше, ніж напередодні. Відкритого моря ніде не було видно; з десяток чи й трохи більше островів зійшлися докупи, утворивши таку собі подобу невеликого плавучого континенту — вочевидь, дуже недовговічну. На протилежному березі, сказати б, вузенького потічка, що розділяв тепер острови, з’явилася жінка. Вона неквапом ішла собі, ледь схиливши голову, плела щось із блакитних квітів й упівголоса наспівувала, а коли Ренсом окликнув її, зупинилася і глянула йому просто у вічі.

— Я була молода вчора… — почала вона, та до Ренсома значення її слів доходило дуже повільно. Вони нарешті зустрілися, і це справило на нього просто приголомшливе враження. Зрозумійте мене правильно: його приголомшило зовсім не те, що на жінці, як і на ньому самому, не було жодного одягу. Це збентеження не породжувалося ніяковістю чи хіттю — і те, й інше ніби залишилося на Землі, ген-ген, за мільйони миль звідти, і нітрохи його не турбувало; якщо він і соромився трохи свого тіла, то не через відмінність між статями, а тільки тому, що знав: воно все-таки має доволі смішний вигляд. Ще менше лякав Ренсома зелений колір її шкіри; навпаки, у цьому світі цей колір виглядав надзвичайно гарно й абсолютно доречно, натомість його тіло — з одного боку хворобливо бліде, з іншого обпечене до червоного, — справляло, либонь, не надто приємне враження. Тож особливих причин бентежитися наче не було, та все ж його невідь чому охопило сум’яття, тож довелося попросити жінку повторити те, що вона сказала.

— Вчора, коли я з тебе сміялася, я була молода. Тепер я знаю, що люди у твоєму світі не люблять, коли з них сміються.

— Ти була молода?

— Так.

— А хіба сьогодні ти не молода?

Жінка на кілька секунд замислилася так глибоко, що у неї аж випали з рук квіти.

— Тепер я розумію, — озвалася вона знову. — Справді, дуже дивно казати про себе, що ти молода. Але ж завтра я стану старшою, і тоді скажу, що сьогодні була молода. Ти маєш рацію. Ти приносиш мені велику мудрість, Пістрявий.

— Яку мудрість?

— Тепер я знаю, що можна дивитися і назад, і вперед, і бачити, як змінюється день: він один, коли приходить, інакший, коли ти перебуваєш у ньому, і ще інакший, коли йде геть. Як хвилі.

— Але ж сьогодні ти тільки трішечки старша, ніж учора.

— Звідки ти знаєш?

— Одна ніч — це не так уже й довго, — пояснив Ренсом.

Жінка знову задумалася, та раптом обличчя її просвітліло.

— Розумію, — сказала вона. — Ти вважаєш, що у часу є довжина, тобто ніч — завжди лишень ніч, хай що ти встиг зробити, доки вона тривала… схоже як від цього дерева до он того — стільки-то кроків, байдуже, швидко ти йдеш чи повільно. Взагалі-то так воно і є. Але ж хвилі не завжди йдуть одна за одною на однаковій відстані. Бачу ти прибув із мудрого світу… якщо тільки це мудрість. Я ніколи раніше такого не робила… ніби виходиш за межі життя і дивишся звідтіля на себе живого так, немов ти не живий. У твоєму світі всі так роблять, Пістрявий?

— Що тобі відомо про інші світи? — запитав Ренсом.

— Мені відомо таке: над дахом нашого світу починаються Глибокі Небеса, найвища височінь. А наші, нижні світи — зовсім не такі пласкі, якими здаються, — тут вона повела рукою навколо. — Вони наче зіткані у невеликі кульки, і ці кульки плинуть у височіні. На найстарших і найбільших є те, чого ми ніколи не бачили і не могли б навіть збагнути. А молодші Малелділ заселив створіннями, схожими на нас, які дихають і народжуються.

— Як же ти про все це довідалася? Адже дах вашого світу надто щільний, і вашому людові не видно через нього ні Глибоких Небес, ні інших світів.

Досі обличчя у жінки було серйозне, та тут вона заплескала у долоні й посміхнулася; завдяки цій посмішці Ренсом ніби побачив її у цілком новому світлі. В нас, на Землі, так посміхаються хіба діти, та в ній не було нічого дитячого.

— Розумію, — мовила вона. — Я знову стаю старшою. У вашого світу немає даху. Ви дивитесь просто у височінь і на власні очі бачите великий танок; так і живете — всякчас у страху і в радості, а те, що ми маємо сприймати на віру, ви можете споглядати самі. Хіба ж не прекрасний цей задум Малелділа? Коли я була молодшою, то могла уявляти собі тільки красу свого світу. Він же може придумати що завгодно — й усе таке розмаїте!

— А я, власне, трохи здивований, — сказав Ренсом, — бо ти зовсім не відрізняєшся від жінок із мого світу. Для мене це несподіванка. Я побував у ще одному світі, але розумні істоти там цілком не подібні ні на тебе, ні на мене.

— Що ж тут дивного?

— Просто я не розумію, як могли два різні світи породити однакових істот. Хіба два різні дерева родять однакові плоди?

— Але ж той інший світ старший за твій, — сказала вона.

— Звідки ти знаєш? — вражено спитав Ренсом.

— Про це мені розповідає Малелділ, — відповіла жінка. Вона говорила, а все навколо якось непомітно змінилося, хоч жодні наші чуття не допомогли б нам з’ясувати, у чому тут причина. Світло було тьмяне, повітря — м’яке; ціле Ренсомове тіло немов купалося у блаженстві, проте схоже на прекрасний сад місце, де вони стояли, враз видалося йому страшенно переповненим, а на плечі ніби ліг важкий тягар, у нього підкосилися ноги, і він ледь не впав на землю.

— Я все це бачу, — вела далі жінка. — Ось великі пухнасті істоти, ось білі велетні — як ти назвав їх? — так-так, сорни, а онде блакитні ріки. Як добре було б побачити їх на власні очі, торкнутися до них! Адже таких істот більше не буде, вони зосталися тільки у прадавніх світах.

— Чому? — запитав Ренсом пошепки, не зводячи з неї погляду.

— Тобі це має бути відомо краще, ніж мені, — відказала вона. — Хіба ж не у твоєму світі все це відбулося?

— Що саме?

— Я думала, що почую про це від тебе, — тепер уже здивувалася вона.

— Про що ти? — перепитав він.

— У твоєму світі Малелділ вперше прийняв цей образ, — пояснила жінка, — образ твого і мого роду.

— Тобі і це відомо? — різко спитав Репсом. Почуття, які його охопили, зрозуміє той, кому траплялося бачити чудовий сон, але при цьому шалено хотілося негайно прокинутися.

— Так, відомо. Ми розмовляли, і Малелділ за цей час зробив мене ще старшою, — відповіла вона. Такого виразу, який набіг тієї миті їй на обличчя, Ренсомові ще не доводилося бачити зроду-віку, і йому просто несила було на неї дивитися. Він уже геть не розумів, що тут відбувається. Запала довга мовчанка. Перед тим, як заговорити знову, Ренсом звівся на ноги, підійшов до води і напився.

— Послухай, — запитав він нарешті, — чому ти кажеш, що такі створіння зосталися тільки у прадавніх світах?

— Невже ти ще такий молодий? — здивувалася вона. — Як же їм тепер народжуватися? Відтоді, як Той, кого ми любимо, став чоловіком, розум уже не може набути якогось іншого вигляду. Хіба ти не розумієш? Все те пройшло, закінчилося. Час минає, минає, аж ось настає поворот, і за ним все вже зовсім інакше. Час годі повернути назад.

— Хіба може такий маленький світ, як мій, стати поворотом, про який ти говориш?

— Не розумію. Поворот не залежить від величини.

— А ти знаєш, — запитав, трохи повагавшись, Ренсом, — чому Він став у моєму світі чоловіком?

Увесь цей час йому ніяк не вдавалося змусити себе підвести догори погляд, тож її відповідь пролунала десь над ним, наче з висоти.

— Так, — мовив голос, — я знаю, чому так сталося. Але причина, відома мені, — не та, яку знаєш ти. Причин було більше. Одну я знаю, але не можу тобі сказати; ще одна відома тобі, але ти не можеш сказати її мені.

— Отже, — озвався Ренсом, — далі будуть тільки люди.

— Ти кажеш це так, наче тобі це не до вподоби.

— Гадаю, — сказав він, — розуму в мене не більше, ніж у тварини. Можливо, я й сам не тямлю, що кажу, але мені припали до серця пухнасті істоти з Малакандри, того прадавнього світу. То що — їх тепер просто викинуть? Невже для Глибоких Небес вони — тільки старий непотріб?

— Я не знаю, що таке «непотріб», — мовила вона. — Не розумію, про що ти говориш. Ти ж не думаєш, що вони гірші тільки через те, що з’явилися раніше, а тепер уже не з’являться? Їм відведено саме той період історії, а не якийсь інший. Ми — по цей бік хвилі, вони — по той. Тепер усе починається спочатку.

Найважче було те, що Ренсом не завжди чітко усвідомлював, з ким саме розмовляє, — можливо, тому (а може, й не зовсім тому), що так і не міг надовго затримати погляд на обличчі своєї співбесідниці. Йому хотілося пошвидше закінчити розмову, адже «мав уже досить» — не в образному, напівкомічному сенсі цих слів, а в їхньому прямому, ба навіть щонайпрямішому значенні. Справді, відчував, що вже досить, так, як почуваємось, коли добре виспимося чи досхочу наїмося. Ще годину тому йому було б важко на таке зважитися, а тепер він цілком невимушено мовив:

— Я не хочу більше розмовляти. Проте я хотів би перебратися на твій острів, щоб ми могли знову зустрітися, коли захочемо.

— Який острів ти називаєш моїм? — запитала вона.

— Той, на якому ти стоїш, — відповів Ренсом, — який же іще?

— Перебирайся, — сказала жінка, провівши рукою навколо так, що можна було подумати, наче увесь той світ є її домом, де вона — повноправна господиня. Ренсом зісковзнув у воду і вибрався на берег біля неї, а тоді вклонився — трохи незграбно, як то властиво сучасним чоловікам, — і попрямував до найближчого лісу. Ноги у нього ослабли і навіть поболювали, та й загалом ним оволоділо дещо дивне почуття суто фізичної втоми. Він присів долі трохи перепочити і відразу ж провалився у глибокий, позбавлений сновидінь сон.

Прокинувшись, Ренсом відчув, що знову набрався сил. Щось його все ж непокоїло, та це ніяк не було пов’язане з тим, що, прочумавшись зі сну, він збагнув, що перебуває у доволі дивному товаристві. Біля його ніг, ба навіть уткнувшись в них носом, примостився дракон; одне око мав заплющене, другим же дивився на нього. Припіднявшись на лікті і роззирнувшись навколо, він побачив, що у головах має ще одного охоронця — пухнастого звірка, схожого на кенгуру, от лишень жовтого, такого жовтого, що чогось жовтішого йому ще зроду не доводилося бачити. Варто було Ренсомові заворушитися, як тварини стали тикатися в нього носами, і не давали йому спокою, доки він не підвівся, а тоді заходилися кудись підштовхувати. Дракон був надто важкий, щоб його можна було відіпхнути з дороги, а жовтий звірок просто вистрибував довкола, відрізаючи всі шляхи, крім одного. Йому не залишалося нічого іншого, як здатися на їхню милість і дозволити вести себе. Спочатку вони йшли через ліс із якихось високих, коричневих дерев — такі йому ще не траплялися, — потім проминули невелику галявину і потрапили у гай, де росли бульбашкові дерева, за якими лежала розлога лука, густо всіяна високими, до пояса, сріблястими квітами. Врешті-решт Ренсом побачив, що тварини ведуть його до своєї володарки. Вона стояла неподалік, цілком нерухомо, але не бездіяльно: складалося враження, начеб і розум її, і навіть тіло зайняті якоюсь працею, хоч що це за праця, він не зумів би пояснити. Вперше у нього з’явилася нагода роздивитися її, коли вона на нього не дивилася, — і зелена жінка видалася йому ще дивнішою, ніж раніше. Описати її, послуговуючись земними категоріями, було, вочевидь, просто неможливо. Протилежності поєднувалися в ній, переходили одна в одну і зливалися; людській уяві забракне образів, щоб якось все це окреслити. Можна сміливо стверджувати, що ні світське, ні церковне мистецтво, попри всі свої досягнення тут, на Землі, не зуміло б створити її портрет. Прекрасна, юна, оголена і не знайома з почуттям сорому — вона скидалася на язичницьку богиню, а проте її обличчя дихало таким спокоєм, що могло б видатися навіть нудним та безбарвним, якби не властива йому надзвичайна лагідність; вид цього обличчя навіював спомини про раптову прохолоду та наче застигле безгоміння, що стрічають нас за порогом храму, коли входимо туди з вулиці гарячої літньої днини, — це обличчя перетворювало її на Пречисту Діву. Сторожкий і водночас напрочуд глибокий спокій, що застиг у неї в очах, вселяв у Ренсома благоговійний страх, та він не надто здивувався б, якби вона раптом розсміялася, як дитина, кинулася бігти, мов Артеміда, або пішла в танок, наче якась шалена вакханка. Золоте небесне склепіння висіло, здавалося, просто над головою, до нього буцім можна було дотягнутися рукою. Крізь низькі зарості до жінки звідусіль збігалися звірі, при цьому з химерних, перистих на вигляд рослин вистрибували міріади жабенят, що скидалися радше на великі, яскраво забарвлені краплини роси, які раптом ні з того ні з сього здіймалися у повітря. Вона повернулася до них, ласкаво підкликала до себе, і знову картина, що постала перед Ренсомовими очима, хоч і нагадувала багато в чому не раз бачене на Землі, вразила його своєю незвичайністю. Жінка не була схожа на вершницю, яка пишається своїм конем, чи на дівчинку, яка грається з цуценям. На обличчі в неї читалася гідність, а в ласках — поблажливість; вона пам’ятала, що тварини, які лащилися до неї, — їй не рівня, і це ніби підносило їх на вищий щабель: із грайливих улюбленців вони перетворювалися на відданих слуг. Коли Ренсом підійшов до неї, вона нахилилася до жовтого створіння, яке його супроводжувало, і прошепотіла щось йому на вухо, а тоді обернулася до дракона і видала звук, дуже подібний на його бекання. Тварини тут-таки повернули назад до лісу — вона їх ніби відпустила.

— Звірі у вашому світі здаються майже розумними, — озвався Ренсом.

— Ми щодня робимо їх старшими, — відповіла вона. — Хіба ж не для цього й існують тварини?

Та Ренсом ухопився за слово «ми», що злетіло з її уст.

— Саме про це я і хотів тебе спитати, — сказав він. — Малелділ послав мене до вашого світу з якоюсь метою. Ти знаєш, з якою?

Якусь мить вона стояла мовчки, ніби до чогось прислухаючись, а тоді відповіла:

— Ні.

— Тоді відведи мене до себе додому і познайом зі своїм народом.

— Народом? А що таке «народ»?

— Твоя рідня… ну, й усі решта.

— Ти говориш про Владаря?

— Так. Якщо у вас є владар, то найкраще було б відвести мене до нього.

— Я не можу цього зробити, — відповіла вона. — Я не знаю, де він.

— То відведи мене до свого дому.

— Що таке «дім»?

— Це місце, де люди живуть, зберігають свої речі, виховують дітей. Вона розвела руки, ніби прагнучи охопити все довкола, і мовила:

— Ось мій дім.

— І ти живеш тут на самоті?

— Що таке «самота»?

Ренсом вирішив попробувати спочатку:

— Відведи мене туди, де я зможу поговорити з іншими.

— Якщо ти маєш на увазі Владаря, то я вже сказала тобі: мені не відомо, де він. Коли ми були ще зовсім молоді, багато днів назад, то перестрибували з острова на острів, і якось, коли він був на одному острові, а я — на іншому, здійнялися хвилі, і острови рознесло в різні сторони.

— Але ж хіба ти не можеш відвести мене до інших людей? Таж Владар тут не єдина крім тебе людина.

— Та ні, єдина. Хіба ти не знав?

— Мають бути й інші — твоя рідня, твої брати, сестри, друзі…

— Я не знаю, що означають всі ці слова.

— То хто ж тоді цей Владар? — запитав Ренсом у відчаї.

— Він — це він сам, Владар, — сказала вона. — Як можна відповісти на таке питання?

— Послухай, — мовив Ренсом, — у тебе ж є мати. Вона жива? Де вона тепер? Коли ти востаннє її бачила?

— У мене є мати? — перепитала жінка, дивлячись на нього здивованим, проте водночас зовсім спокійним поглядом. — Про що ти? Мати — це я.

І знов у Ренсома склалося враження, наче говорить не вона або, принаймні, не тільки вона. Стверджувати, що він почув щось, крім її голосу, було годі — море зовсім втихомирилося, у повітрі не відчувалося жодного повіву вітру, — та звіддалік ніби враз долинула пісня якогось примарного хору, напрочуд мелодійна у своєму суголоссі, і його раптом знов охопив страх, який уже розвіяли було на позір безглузді відповіді співрозмовниці.

— Не розумію, — мовив він.

— І я не розумію, — відгукнулася жінка. — Та дух мій хвалить Малелділа, який сходить із Високих Небес у наш паділ і вчинить мене благословенною в усі часи, що грядуть у майбутті. Він сам сильний і робить сильною мене, Він сповнює незаселені світи добрими створіннями.

— Якщо ти мати, то де ж твої діти?

— Їх ще немає.

— Хто стане їхнім батьком?

— Владар, звісно, — хто ж іще?

— Але у самого Владаря батька немає?

— Він сам — батько.

— Значить, — поволі промовив Ренсом, — він і ти — єдині люди в цьому світі?

— Звичайно, — відповіла жінка, та тут вираз обличчя у неї змінився. — Якою ж молодою я була! — сказала вона. — Тепер усе зрозуміло. Я знала, що в тому древньому світі, де живуть гроси і сорни, є багато розумних істот, але забула, що твій світ також старший за наш. Розумію, вас тепер уже багато, а я думала, що вас так само тільки двоє, і ти — Батько і Владар вашого світу. Там же, напевне, живуть уже діти дітей і їхні діти, тож ти, мабуть, один із них.

— Так, — сказав Ренсом.

— Коли повернешся до свого світу, передай вітання від мене вашій Владарці і Матері, — мовила жінка, і вперше в її голосі прозвучала вишукана, ба навіть церемонна ввічливість. Ренсом збагнув: тепер вона дізналася нарешті, що говорить не з рівнею. Одна владарка передавала вітання іншій через підданця, а відтак її ставлення до останнього стало ще люб’язнішим. Відповісти їй виявилося нелегко.

— Наша Владарка і Мати померла, — сказав він.

— Що значить «померла»?

— Коли настає відповідний час, люди покидають наш світ. Малелділ кудись забирає їхні душі — ми сподіваємось, що у Високі Небеса. Це називається «померти».

— Не дивно, Пістрявий, що саме ваш світ було обрано для великого повороту. Ви можете постійно дивитися просто в небо і, ніби цього мало, вас ще й туди забирають. Вам виявлено ласку, вищу за всі інші.

— Це не зовсім так, — похитав головою Ренсом.

— Цікаво, — мовила вона, — чи не послали тебе сюди для того, щоб ти навчив нас «помирати»?

— Ти не розумієш, — сказав він. — У цьому немає нічого приємного, це жахливо. Смерть навіть пахне погано. Сам Малелділ заплакав, коли побачив її.

Вочевидь, і його голос, і вираз обличчя вразили Владарку. У неї в очах відчувався безмежний подив — саме подив, а не страх, — та вже за мить цей подив розтанув у неозорому океані спокою, наче його й не було.

— Про що ти говориш? — спитала вона.

— Тобі цього не збагнути, Владарко, — відказав він, — але зовсім не все, що діється в нашому світі, — добре та приємне. Трапляється, радо дав би відрізати собі руки й ноги, тільки б уникнути деяких речей… та це не допомагає.

— Як можна бажати, щоб хвиля, яку посилає нам Малелділ, нас не торкнулася?

Ренсом знав, що сперечатися не варто, та все ж сказав:

— Але ж і ти сама сподівалася зустріти Владаря, коли вперше мене побачила, а помітивши, що то не він, аж змінилася на обличчі. Хіба цього ти хотіла? Хіба не прагнула, щоб усе тоді було інакше?

Зелена Владарка аж охнула й відвернулася від нього, похиливши голову і стиснувши руки у глибокій задумі, а тоді підвела очі і сказала:

— Не роби мене старшою так швидко, бо я можу цього не витримати, — а тоді відступила від нього на кілька кроків.

Ренсом намагався зрозуміти, чи не завдав їй шкоди. Йому раптом спало на думку, що її невідання і спокій, можливо, не встановлені раз і назавжди — як-от, приміром, невідання і спокій тварини, — вони живі, а відтак вразливі. Рівновагу тут, вочевидь, підтримує розум, отже — принаймні, теоретично, — її можна порушити. Здавалося б, якщо їдеш велосипедом по рівній дорозі, то не повинен упасти, а проте таке може трапитися щохвилини. Так само й тут: ніби немає причини, через яку вона мала б змінити своє мирне щастя на гірку долю нашого роду, але водночас ніщо і не заважає їй це зробити… Спершу ця небезпека по-справжньому вжахнула Ренсома, та коли Владарка глянула йому в очі, він уже ладен був змінити слово «небезпека» на «неймовірна пригода», а потім геть усі слова взагалі повилітали йому з голови. Дивитися їй у вічі знову стало важко; він раптом збагнув, що намагалися зобразити давні митці, малюючи німб. Її обличчя було водночас і веселим, і строгим, воно, здавалося, випромінює світло, схоже на сяйво мучеництва — проте зовсім позбавлене болю. Та коли вона заговорила, він мало що второпав.

— Досі я була така молода, що ціле моє життя тепер видається мені сном… Я думала, мене ведуть, аж тут раптом виявляється, що я йшла сама…

Ренсом запитав, що саме вона має на увазі.

— Те, що ти сам щойно мені показав, — відказала Владарка. — Це ясно, як небо, та досі я цього чомусь не бачила. А це ж відбувалося щодня й щогодини. Я йду до лісу по їжу й уже думаю про один плід радше, ніж про якийсь інший. Тоді мені, можливо, трапляється не той плід, про який я думала, а інакший. Отже, сподіваючись однієї радості, отримуємо іншу. Проте ніколи раніше я не зауважувала, що саме тієї миті, коли мені трапляється цей плід, я щось викидаю з пам’яті… от ніби відкладаю щось убік. Перед очима в мене ще стоїть той плід, якого я не знайшла. І якби я захотіла… якби таке взагалі було можливо… то могла би й далі зберігати в голові той, перший намір. Тоді душа вирушила б на пошуки того, що сподівалася знайти, і відвернулася б від того, що їй послано. Так можна відвернутися від справжнього блага, а смак справжнього плоду видався би прісним у порівнянні з тим плодом, якого насправді в нас немає…

Тут Ренсом перебив її:

— Ну, навряд чи це те саме, що наштовхнутися на незнайомця, коли шукаєш свого чоловіка.

— А я розумію все це саме так. Ти і Владар відрізняєтеся поміж собою набагато більше, ніж два плоди. Радість, яку я відчула б, віднайшовши його, і радість від нових знань, які ти мені даруєш, подібні одна на одну набагато менше, ніж смак різних плодів. Коли різниця така велика, а кожне з обидвох благ таке важливе, то той перший образ залишається у пам’яті досить довго — серце може відрахувати багато ударів, — після того, як з’явилося те інше благо. Саме в цьому, Пістрявий, і криється та радість і те чудо, що їх ти мені показав; я сама відвернулася від того блага, якого чекала, і прийняла те, яке мені було послане, сама, з власної доброї волі. Можна уявити собі іншу волю, інше серце, яке й учинить інакше — думатиме тільки про те, чого чекало, і не полюбить того, що йому послано.

— Де ж тут радість і чудо? — спитав Ренсом.

Її думки витали настільки вище за його, а в очах спалахнув такий тріумф, що на Землі він неминуче обернувся б на зневагу, проте зневаги в тому світі не існувало.

— Я думала, — вела далі жінка, — що мене веде воля Того, кого я люблю, а тепер виявилося, що я йду за Ним з власної волі. Мені здавалося, що блага, які Він посилає, затоплюють мене самі по собі, як хвиля підносить острови, але тепер я бачу, що сама поринаю в них із головою, як пірнаю у море, коли хочу поплавати. Я почуваюся так, наче опинилася у твоєму світі, де немає даху, а люди ходять беззахисні під відкритим небом. Це і радісно, і страшно! Подумати лишень, я сама йду від одного блага до іншого, крокую поряд із Ним так само вільно, як і Він сам, Він навіть не тримає мене за руку… Як же зумів Він створити істоту, настільки відокремлену від себе? Як Йому спало таке на думку? Світ набагато більший, ніж я уявляла собі раніше. Мені здавалося, ми йдемо стежкою, а виявляється, жодної стежки немає — де я пройду, там і проляже стежка.

— А ти не боїшся, — запитав Ренсом, — що коли-небудь тобі буде важко відвернутися від того, чого ти хотіла, заради того, що посилає Малелділ?

— Я розумію, що ти маєш на думці, — мовила Владарка. — Хвилі бувають дуже швидкі і великі, і треба зібрати всю свою силу, щоб зуміти пливти ними. Гадаєш, Малелділ міг би послати мені і таке благо?

— Так. А якщо хвиля буде такою швидкою і великою, що жодних сил просто не вистачить?

— Коли плаваєш, часто так і буває, — сказала вона. — В цьому, власне, і криється радість, правда ж?

— Але хіба ти щаслива без Владаря? Хіба він тобі не потрібен?

— Не потрібен? — перепитала вона. — Чи може у світі бути щось не потрібне?

Її відповіді почали трохи дратувати Ренсома.

— Навряд чи він тобі дуже потрібен, якщо ти щаслива без нього, — мовив він і сам здивувався тому, як похмуро прозвучав його голос.

— Чому? — спитала Владарка. — А ще, скажи, Пістрявий, що значать ті горбики і западинки у тебе на чолі і чому ти припідняв плечі? У твоєму світі це щось означає?

— Та ні, нічого, — квапливо заперечив Ренсом. На Землі цих слів і за неправду не мали б — от просто собі відмовка та й годі, — проте тут навіть така безневинна на перший погляд брехня раптом неймовірно виросла і набула величезного значення. Не встиг він вимовити ці слова, як відчув себе погано, от ніби щойно виблював. Срібляста лука і золоте небо, здавалося, швиргонули їх назад, просто йому в обличчя. Відчуваючи, що навіть повітря сповнилося безмежним гнівом, він приголомшено пробурмотів:

— Я все одно не зумів би тобі пояснити…

Владарка зміряла його трохи пильнішим поглядом, ніж досі. Можливо, дивлячись на першого нащадка — хоч і іншої матері, — з яким їй довелося зустрітися, вона вже невиразно передчувала, що її чекає, коли у неї з’являться власні діти.

— Ми вже достатньо поговорили, — сказала вона врешті-решт.

Спершу Ренсом подумав, що тепер Владарка повернеться і піде собі, та вона не рухалася з місця, тож він сам вклонився і відступив на пару кроків убік. Жінка й далі мовчала, наче вже й думати про нього забула, тож йому не залишалося нічого іншого, як податися через густі зарості геть; так він ішов, аж доки вона не зникла з очей. Аудієнцію було закінчено.

VI

Як тільки Ренсом відійшов від Владарки так далеко, що вже не міг її бачити, йому закортіло скуйовдити собі волосся, протяжно присвиснути, запалити цигарку, засунути руки до кишень — словом, зробити хоч щось із того, що допомагає чоловікові відвести душу, коли він врешті-решт опиняється на самоті після довгої непростої розмови. Проте в нього не було ні цигарок, ні навіть кишень, та й на самоті він себе не відчував. Із перших хвилин своєї розмови з Владаркою Ренсом почувався так, наче поруч незримо перебуває ще хтось, і це справляло на нього дуже гнітюче враження. Не зникло це відчуття й опісля; навпаки, воно тільки посилилося. Присутність Владарки ніби його захищала; коли ж вони розійшлися, він опинився не на самоті, а немов у чиїйсь невидимій присутності, яка відчувалася тепер ще сильніше. Спершу йому здавалося, що витримати це неможливо; розповідаючи нам про свої пригоди, він сказав: «Складалося враження, ніби для мене там зовсім не залишилося місця». Втім, трохи пізніше з’ясувалося, що це дивне відчуття стає достоту нестерпним тільки у певні моменти — саме тоді, коли йому хотілося закурити чи запхати руки в кишені, тобто утвердити свою незалежність, відчути, що ось нарешті він може діяти на власний розсуд. В такі хвилини навіть повітря навколо наче згущувалося, ним ставало важко дихати; ліс, здавалося, вщерть заповнювався невідомо чим, і для нього там не зоставалося місця — але й піти геть він не міг. Та варто було тільки змиритися, віддатися на волю цієї сили — і виявлялося, що жодного тягаря взагалі не існує, бо той уявний тягар враз перетворювався на радість, на сяйливе золото, яке можна було їсти й пити, яким можна було навіть дихати; те золото живило його і вело за собою, не тільки вливалося у нього всередину, але й виливалося назовні. Ось ти зробив щось не те — і ледь не вмираєш від задухи; виправився — і вже земне життя уявляється тобі у порівнянні з тутешнім мало не зяючою порожнечею. Спершу, звісно, Ренсом часто припускався помилок, але — наче поранений, який поступово вчиться обирати таке положення, щоб рани не надто боліли, — він вчився їх уникати, і з кожною годиною почувався дедалі краще.

За день він доволі ретельно обстежив цілий острів. На морі все ще панував штиль, і багато де перебратися на сусідні острови можна було просто перестрибнувши через вузеньку протоку. Острів, на якому він тепер перебував, знаходився на самому краю тимчасового архипелагу, і з одного берега відкривався вид на море. Острови або застигли на місці, або дуже повільно пливли, а неподалік здіймалася до неба той велетенський зелений стовп, який вперше потрапив Ренсомові на очі майже відразу після прибуття на Переландру. Тепер його можна було добре розгледіти — він височів не далі як за милю від архипелагу. Виявилося, що це — височенна гора або, радше, скупчення гір, а чи й стрімких бескидів, висота яких значно перевищувала ширину; вони нагадували гігантські доломіти, от лишень зовсім рівні та гладкі. Якщо вдатись до земних аналогій, то порівняти їх можна хіба із стовпами з Дороги Велетів у Північній Ірландії, які раптом виросли до розміру гір. Ці величезні гори піднімалися не просто з моря, а з якогось горбистого терену — втім, ближче до берега він майже розгладжувався, — де поміж пасмами пагорбів угадувалися вкриті рослинністю долини; такі ж долини, тільки вужчі і стрімкіші, схожі радше на ущелини, виднілися і біля підніжжя згаданих уже височенних бескидів. То була, звісно, земля — справжня тверда земля, коріння якої крилося глибоко під поверхнею планети. З Ренсомового острова ту переважно скелясту землю важко було добре розгледіти, але він не сумнівався, що жити там можна — принаймні, подекуди, — і йому страшенно захотілося туди потрапити. Виглядало, ніби вийти на берег там не надто складно, і хто його зна — може й на гору пощастить піднятися.

Із зеленою жінкою Ренсом того дня більше не зустрічався. Рано-вранці назавтра, з приємністю викупавшись і поснідавши, він знову всівся на березі, вдивляючись у сушу навпроти. Раптом позаду почувся Владарчин голос, і Ренсом, озирнувшись, побачив, що вона виходить з лісу в супроводі кількох тварин, які ледь не наступали їй на п’яти. Владарка привіталася, та, здавалося, не мала охоти вступати в розмову, а просто підійшла і стала біля нього на самому краю плавучого острова, не зводячи погляду з пойнятої легким серпанком землі, що мріла попереду.

— Я подамся туди, — озвалася вона нарешті.

— Можна й мені з тобою? — запитав Ренсом.

— Якщо хочеш, — відповіла Владарка, — та тільки там — тверда земля.

— Тому мені й хочеться туди потрапити, — сказав він. — У моєму світі вся земля тверда, і мені було б приємно по ній походити.

Владарка аж скрикнула від здивування і, перевівши погляд на нього, запитала:

— А де ж ви тоді живете?

— На землі.

— Ти ж сказав, вона тверда, нерухома.

— Так і є. Ми живемо на твердій землі.

Вперше, відколи вони зустрілися, її обличчям промайнуло щось схоже на вираз жаху чи огиди.

— А що ви робите вночі?

— Вночі? — спантеличено перепитав Ренсом. — Спимо, звісно.

— Але де?

— Там, де живемо. На землі.

Владарка глибоко замислилася і мовчала так довго, що Ренсомові почало вже здаватися, ніби вона не заговорить ніколи. Коли ж нарешті озвалася, то голос у неї був ледь приглушений і спокійніший, хоч звичні радісні нотки ще не повернулися.

— Вам Він не заборонив, — промовила вона, і ці слова прозвучали швидше як ствердження, а не як питання.

— Ні, — відповів Ренсом.

— Отже, в різних світах можуть існувати різні закони.

— А у вашому світі є закон, який забороняє спати на твердій землі?

— Так, — підтвердила Владарка. — Він не хоче, щоб ми там жили. Нам можна припливати туди і гуляти там — адже це наш світ. Але залишатися там на ніч… спати і прокидатися… — вона аж здригнулася.

— В нашому світі такий закон неможливий, — сказав Ренсом. — У нас немає плавучих островів.

— А скільки людей живе у вашому світі? — несподівано спитала вона.

Точного числа Ренсом не знав, але постарався пояснити їй, що таке «мільйони». Він сподівався, що Владарка здивується, та, як виявилося, цифри її не надто цікавили.

— Як же вам усім вистачило місця на твердій землі? — запитала вона.

— У нас її не один такий шматок, а багато, — відповів він. — До того ж, ті шматки великі — такі, як ось це море, наприклад.

— То як же ви живете? — вражено спитала вона. — Чи не половина вашого світу порожня і мертва. Сила-силенна землі — й уся прикута до дна! Хіба вас не гнітить сама лишень думка про це?

— Анітрохи, — сказав Ренсом. — Навпаки, в нашому світі перелякались би, почувши про світ, де замість землі — суцільне море, як у вас.

— До чого ж усе це приведе? — тихо промовила Владарка, радше сама до себе, ніж до нього. — За останні кілька годин я стала такою дорослою, що все моє попереднє життя видається тільки стовбуром дерева, з якого тепер почали навсібіч рости гілки, і вони розходяться так широко, що просто годі витримати… Спершу я дізналася, що сама йду від блага до блага… це теж нелегко зрозуміти. А тепер ще й виявляється, що благо у різних світах — різне, і Малелділ в одному світі забороняє те, що дозволяє в іншому.

— Можливо, у моєму світі й помиляються щодо цього… — невпевнено мовив Ренсом, стривожений тим, що накоїв.

— Ні, — заперечила вона, — про це мені говорить сам Малелділ. Та й не могло так бути, якщо у вас немає плавучих островів. Але Він не сказав, чому заборонив це нам.

— Ну, напевне є якась вагома причина… — почав було він, та тут вона раптом голосно розсміялася.

— Пістрявий, Пістрявий, — сказала крізь сміх, — як же багато говорять у твоєму світі!

— Вибач, — трохи збентежився він.

— За що ти вибачаєшся?

— За те, що забагато говорю.

— Забагато? Звідки мені знати, що для вас означає говорити «забагато»?

— Коли у нас кажуть, що хтось багато говорить, то це значить, що його просять замовкнути.

— Чому ж не попросити прямо?

Ренсом не знайшов, що відповісти, і запитав:

— А з чого ти сміялася?

— Я засміялася, Пістрявий, бо ти думав, як і я, про закон, що його Малелділ встановив для одного світу і не встановив для іншого. Сказати тобі було нічого, та все ж ти зумів обернути це у слова.

— Дещо я все-таки хотів сказати, — ледь чутно промовив Ренсом. — Принаймні, — додав він уже голосніше, — у твоєму світі цієї заборони не важко дотримуватися.

— Ось знову ти говориш дивні речі, — сказала Владарка. — Хто ж каже, що це важко? Якщо я накажу звірям стати на голову, вони не роздумуватимуть, важко це чи ні. Навпаки, це стане для них втіхою. Я у Малелділа — так само, як мої звірі у мене, й усі його веління для мене радість. Я думала не про це, а про те, що Його накази бувають різними — виявляється, вони поділяються на два види.

— У нас мудрі люди кажуть… — почав Ренсом, та вона його перебила:

— Краще зачекаємо і запитаємо у Владаря. Здається, Пістрявий, ти знаєш про це не набагато більше за мене.

— Так, звісно, запитаємо у Владаря, — погодився він. — Якщо тільки його знайдемо… — а тоді раптом мимоволі вигукнув по-англійськи: — Господи, що це?! — Жінка теж скрикнула: далеко ліворуч від них небо навскоси перерізало щось схоже на яскраву падучу зорю, а через кілька секунд до їхніх вух долетів якийсь приглушений гуркіт.

— Що це було? — запитав він знову, цього разу вже давньосонячною.

— Щось упало з Глибоких Небес, — сказала Владарка. В очах у неї зблиснуло здивування і цікавість, проте на Землі ми так часто спостерігаємо ці почуття тільки у поєднанні зі страхом та готовністю вчинити опір, що вираз її обличчя видався Ренсомові доволі дивним.

— Гадаю, так воно і є, — мовив він. — Агов, а це що таке?

Досі тихе море раптом збурунилося, а водорості, що оторочували острів пишною бахромою, заворушилися. Та вже за мить усе знову заспокоїлося — хвиля пройшла під їхнім островом і пішла далі.

— Щось упало в море, — впевнено сказала жінка, а тоді продовжила розмову, ніби нічого й не трапилося.

— Я вирішила податися сьогодні на тверду землю власне для того, щоб пошукати Владаря. Тут на островах його немає, я вже їх усі обшукала. Та якщо ми піднімемось на твердій землі високо вгору, то нам буде видно дуже далеко, і ми побачимо, чи є десь поблизу ще й інші острови.

— Гаразд, давай так і зробимо, — мовив Ренсом, — якщо тільки нам вдасться туди доплисти.

— Ми поїдемо верхи, — сказала Владарка, а тоді опустилася навколішки над самісінькою водою — всі її рухи відзначалися такою плавністю і зграбністю, що дивитися на неї без щирого захоплення було просто неможливо, — і тричі ніби когось покликала, неголосно й одним і тим же тоном. Спершу нічого не відбувалося; та невдовзі Ренсом побачив, що у воді віддалік з’явилися якісь пінисті доріжки, котрі швидко наближалися до берега. Через кілька секунд море біля острова завирувало — у ньому аж кишіли великі сріблясті рибини; вони здіймали вгору цілі фонтани води, вигиналися, намагаючись одна поперед одну проштовхатися поближче до берега — гладенькі боки аж вилискували, немов справжнє срібло, — а передні вже тикалися носами в землю. Найбільші, міцні і сильні на вигляд, були близько дев’яти футів завдовжки. Земних рибин вони нагадували мало: основа голови у них була значно ширша за ту частину тулуба, яка до неї прилягала, проте ближче до хвоста тулуб знову розширювався; якби не це, вони скидалися б на велетенських пуголовків, а так здавалися подібними радше на череватих стариганів із запалими грудьми і великою головою. Владарка доволі довго оглядала їх і нарешті, схоже, таки двох вибрала; решта рибин тієї ж миті подалися трохи назад, а переможці повернулися хвостом до берега і завмерли, ледь ворушачи плавниками. «А тепер, Пістрявий, роби ось так», сказала вона і всілася верхи просто туди, де тіло рибини звужувалося. Ренсом вчинив так само. Велика голова попереду слугувала мовби сідельною лукою, тож сиділося зручно й можна було не боятися впасти. Він зиркнув на Владарку — вона тим часом легко торкнулася п’ятками боків своєї рибини, — і зробив те саме. За якусь мить вони вже плавно рухалися морською гладінню, до того ж із непоганою швидкістю — не менше шести миль за годину. Повітря над водою дихало прохолодою, вітерець легко куйовдив волосся. У світі, де йому досі доводилося тільки плавати і ходити пішки, їхати отак верхи на рибині було вельми приємно; до того ж цей спосіб пересування видавався доволі швидким. Оглянувшись, Ренсом побачив, що наїжачені деревами острови хутко тануть на обрії, а небо над головою ніби розширилося і ще ясніше засяяло золотим відблиском. Попереду ж увесь виднокіл заступали химерні обриси велетенської гори, забарвленої у не менш химерні кольори. Йому впало у вічі, що їх супроводжує уся риб’яча зграя: одні пливли просто за ними, інші розсипалися праворуч і ліворуч.

— Вони завжди пливуть за твоєю рибиною? — здивовано запитав він.

— А хіба у вашому світі звірі не ходять за вами? — відповіла Владарка. — Ми ж можемо взяти собі тільки двох, і решті було б образливо, якби ми не дозволили їм навіть плисти за нами.

— Он як! Тому ти й вибирала для нас рибин так довго?

— Звісно, — сказала вона. — Я намагаюсь брати щораз іншу.

Земля поволі наближалася. Виявилося, що берегова лінія не така рівна, якою здавалася з відстані; попереду виднілися і затоки, що врізалися в сушу, і півострови,які виступали у відкрите море. Ще трохи — і рибини вже не могли пливти далі, для них тут було надто мілко. За прикладом Зеленої Владарки Ренсом зісковзнув зі спини своєї рибини у воду й — оце радість! — відчув під ногами дрібні камінці; досі і не підозрював, що так знудьгувався за твердою землею. Він роззирнувся навколо. До затоки, де вони висадилися, збігала спадиста вузька долина, облямована по краях невисокими стрімчаками; трохи віддалік подекуди бовваніли чималі брили червонястого каменю, а ближче до берега росло щось схоже на мох та дерева, які виглядали майже по-земному: десь у тропіках вони б упали в око хіба якомусь досвідченому ботанікові. Посеред долини біг потічок, і його вигляд та дзюрчання води втішили Ренсома так, наче він опинився в раю — чи вдома. Бистра течія поміж темним камінням — власне в таких потічках зазвичай сподіваєшся натрапити на форель.

— Тобі до вподоби ця земля, Пістрявий? — запитала Владарка, поглянувши на нього.

— Так, — відказав Ренсом, — вона дуже подібна до мого світу.

Вони рушили вгору долиною. Коли підійшли ближче до дерев, Ренсомові стало зрозуміло, що цей край не так уже й нагадує Землю, адже світла на Переландрі все ж відчутно менше, і під деревами, де у нас стояла б хіба легка напівтінь, тут панували густі сутінки. Десь за чверть милі долина перетворилася на вузьку ущелину, обрамлену зовсім невисокими скелями, і Владарка, й оком не змигнувши, двома легкими стрибками вибралася нагору. Ренсом подався слідом, дивуючись її силі та спритності. Вони опинилися на доволі стрімкому косогорі, вкритому чимось дуже схожим на дернину чи коротко скошену траву — от тільки синього там було більше, ніж зеленого. Трохи віддалік, скільки вистачало зору, повсюди виднілися якісь білі, пухнасті на вигляд грудочки.

— Це квіти? — запитав Ренсом.

Владарка засміялася.

— Ні. Це пістрявки. Я назвала тебе Пістрявим через них.

Ренсом не відразу збагнув, що вона хоче сказати, та тут грудочки заворушились і стали рухатись у їхньому напрямку, дедалі швидше й швидше, а незабаром уже кружляли підстрибом довкола Владарки, вітаючи її. То були білі з чорними плямами тварини завбільшки з вівцю, але з такими великими вухами, рухливими носами і довгими хвостами, що скидалися швидше на велетенських мишей. Вочевидь, людей вони просто зачули нюхом — адже тут, на височині, дув уже доволі сильний вітер. Їхні кігтисті, вельми подібні до рук лапи були призначені, звісно, для того, щоб видряпуватися на скелі, а порослий синюватою дерниною терен правив їм за пасовисько. Пригорнувши кількох тварин у відповідь на їхні вітання, Владарка з Ренсомом рушили далі. Море, у якому віддзеркалювалося золоте небо, виглядало звідси мало не безмежним, а прямовисне зелене громаддя скель нависало вже, здавалося, над самісінькою головою, та все ж їм довелося пройти щораз стрімкішим схилом ще чимало, доки вони сягнули врешті-решт підніжжя гігантських бескидів. Тут, нагорі, було значно прохолодніше, проте все ще тепло; навкруги панувала повна тиша, і це впадало у вічі, адже внизу, на островах, постійно чувся хоч і ледь-ледь помітний, а проте безнастанний плюскіт і булькіт води, шарудіння листви і сливе безгучні кроки тварин, що снували довкола.

Між двома зеленими бескидами виднілося щось подібне на порослий травою прохід. Знизу здавалося, що височенні скелясті стовпи стоять впритул один до одного, але тепер, коли Владарка з Ренсомом заглибилися поміж них так, що і праворуч, і ліворуч бачили тільки прямовисні кам’яні стіни, виявилося, що тут, вишикувавшись у лаву, пройшов би й цілий батальйон. Втім, з кожним кроком укіс робився дедалі крутіший, а простору між бескидами залишалося щораз менше. Скоро їм довелося вже повзти одне за одним навкарачки вузьким лазом, і Ренсомові, задерши голову, ледь вдавалося розгледіти високо вгорі маленький клаптик неба. Врешті-решт дорогу їм перегородила величенька кам’яна брила — такий собі шмат ясен, що поєднував два велетенські зуби, які стриміли обабіч. «Ех, був би я зараз у штанях», подумав, роздивляючись перепону, Ренсом. Владарка ж — вона була попереду — звелася на ноги, стала на кінчики пальців і підняла руки, намагаючись вхопитися за якийсь виступ на верхньому краю брили, а тоді повисла на руках, наміряючись, вочевидь, за одним махом підтягнутися і вибратися нагору. Зопалу він гукнув по-англійськи: «Зачекай, так не вийде!», проте не встиг виправитися, як вона вже стояла вгорі, на камені. Як їй це вдалося, Ренсом так і не збагнув, але судячи з виразу її обличчя, в цьому не було нічого надзвичайного. Сам він вибирався на брилу не так достойно, та все ж невдовзі і собі стояв біля неї — задиханий, спітнілий, з обдертим до крові коліном. Кров неабияк зацікавила Владарку, і коли він, як умів, пояснив їй, звідки береться «те червоне», вона вирішила теж здерти собі трохи шкіри з коліна, щоб подивитися, чи піде кров. Ренсом заходився пояснювати їй, що таке біль, та це тільки ще більше її розохотило. Проте в останню мить Малелділ, вочевидь, відмовив її від цього наміру.

Тепер можна було роздивитися довкола. Велетенські скелясті стовпи — з’ясувалося, що їх не два чи три, а цілих дев’ять, — здіймалися ледь не до самого неба і там, у неймовірній височіні, здавалось, прихилялися один до одного так, що золоте склепіння майже не проглядалося. Деякі, як-от ті, між якими вони пройшли, прямуючи сюди, стояли близько один від одного; між іншими натомість виднілося трохи більше вільного простору. Стовпи оточували невелику рівну і майже круглу місцину площею десь із сім акрів, вкриту ніжною, м’якою травою — на Землі такої й не побачиш — та всіяну дрібними червоними квітами. Співучий вітер дихав лагідною прохолодою, доносячи сюди дивовижну квінтесенцію всіх тих чарівних запахів, якими повнився яскравий світ, що зостався внизу. Крізь просвіти між стовпами прозирало море; звідси воно здавалося сливе безбережним, і це нагадувало, що вони піднялися на чималу висоту. Ренсомові очі, які вже призвичаїлися було до строкатої мішанини кольорів і форм, що панувала на плавучих островах, тепер відпочивали, споглядаючи чисті лінії і рівну поверхню величних кам’яних стовпів. Він ступив кілька кроків уперед, почуваючись так, наче потрапив до якогось неймовірно грандіозного собору, й озвався до Владарки; звук його голосу розбудив між скелями тихе відлуння.

— Як тут добре… та ти, можливо, почуваєшся інакше, адже вам заборонено довго тут перебувати.

На цих словах Ренсом поглянув на Владарку й одразу зрозумів, що помилився. Хтозна, про що вона думала, але її обличчя знову, як і раз чи двічі до того, пойняло дивне сяйво, і він поспіхом опустив очі.

— Давай-но оглянемо море, — запропонувала вона.

Вони заходилися обходити порослу травою площадку, визираючи у просвіти між стовпами. Позаду побачили острови, які покинули рано-вранці, вирушаючи до твердої землі. З цієї висоти архипелаг виглядав ще більшим, ніж Ренсом уявляв собі раніше. Яскраві кольори, у які він був забарвлений, — тут було і помаранчеве, і срібне, і фіалкове, і навіть, на подив, якесь лискуче чорне, — на Землі поєднувалися хіба в геральдиці. Вітер віяв саме звідти, і прекрасний аромат островів діяв на Ренсома так само, як діє на спраглу людину жебоніння струмка. Проте з усіх інших боків не було нічого, крім безмежного океану; принаймні, острови їм на очі не потрапили. Коло вже майже замкнулося, коли Ренсом раптом аж скрикнув від несподіванки, а жінка тут же простягнула руку і показала туди, куди дивився й він сам. У мідяно-зеленій воді миль за дві від них темніло щось невелике і кругле. На Землі Ренсом на перший погляд прийняв би це за буйок.

— Я не знаю, що це, — мовила Владарка. — Можливо, саме ця річ і впала зранку з Глибоких Небес.

«От би зараз бінокль», подумав Ренсом, бо Владарчині слова розбудили в ньому якусь невиразну підозру. Що довше дивився він на темну, маленьку з цієї відстані кульку, то сильніше непокоївся. Предмет, який виднівся у воді, здавався ідеально круглим та гладким, і йому спало на думку, що щось подібне він уже колись бачив.

Вам уже відомо, що Ренсомові довелося колись побувати на планеті, яку на Землі називають Марсом, хоч справжня її назва — Малакандра. Проте доправили його туди не елділи. Ренсома викрали і вивезли на Марс у космічному кораблі, який за формою нагадував напівпорожню кулю зі скла і металу; люди, котрі це зробили, мали намір віддати його правителям Малакандри, які начебто вимагали людської жертви. Звісно, все це виявилося одним великим непорозумінням. Великий Оярса, споконвічний правитель Марса (той самий, якого я на власні очі бачив — назвімо це так — вдома у Ренсома), не завдав моєму приятелеві жодної шкоди та й не мав такого на думці. Натомість професор Вестон, один із викрадачів, таки плекав чимало лихих помислів. Він був одержимий ідеєю, яка й зараз шириться цілою нашою планетою під машкарою облудних концепцій всеосяжного «наукового пізнання» та різних «міжпланетних товариств» і «ракетно-технічних клубів»; живе вона переважно на сторінках огидних дешевих журналів, і хоч усі розумні люди відверто її зневажають та беруть на сміх, завзяті прихильники, здобувши владу, не зупиняться перед тим, аби вписати новий розділ в історію нещасть, що спіткали всесвіт. Суть цієї ідеї полягає в тому, що людство, добряче зіпсувавши планету, де зародилося, повинне за будь-яку ціну подолати величезні відстані — своєрідний карантинний кордон, що його встановив сам Господь Бог. Та це тільки початок. Далі йде солодка отрута облудної безконечності — божевільні фантазії, згідно з якими планету за планетою, зоряну систему за зоряною системою, зрештою, галактику за галактикою можна змусити повсюди і на віки вічні підтримувати й живити тільки той різновид життя, який властивий людській расі. Ця фантазія породжена ненавистю до смерті та страхом перед істинним безсмертям, і її потай плекають тисячі людей, котрі не знають, що роблять, і сотні — котрі таки це знають. Вони готові поневолити чи й узагалі винищити всіх розумних істот на інших планетах, якщо тільки там таких зустрінуть. І ось завдяки професору Вестону нарешті з’явилися засоби, за допомогою яких цю мрію можна було рано чи пізно здійснити. Великий фізик винайшов двигун, що дозволяв здійснювати міжпланетні перельоти. Маленький на відстані чорний предмет, що плавав ген-ген унизу в непорочних водах Переландри, ставав у Ренсомових очах дедалі більше схожим власне на космічний корабель. «То ось навіщо мене сюди послали, — думав він. — На Малакандрі Вестон зазнав невдачі і тепер прибув сюди. І саме я маю стати йому на заваді.» Ренсома охопив страх: він добре усвідомлював свою слабкість та безпорадність. На Марсі Вестон мав тільки одного супутника, проте в них була вогнепальна зброя. А скількох поплічників він міг привезти з собою сюди? Та й здійснити задумане на Марсі йому перешкодив не Ренсом, а елділи, зокрема — великий елділ, Оярса Малакандри.

— У вашому світі я ще не зустрічав елділів, — квапливо сказав він Владарці.

— Елділів? — перепитала вона так, наче вперше чула це слово.

— Так, елділів, — повторив він, — великих і древніх слуг Малелділа. Вони не народжуються і не дихають, а їхні тіла ніби зіткані зі світла, тому ми їх майже не бачимо. Їм треба в усьому коритися.

Вона трохи поміркувала, а тоді мовила:

— Як же м’яко і ласкаво Малелділ робить мене старшою! Він оце показав мені всю природу та сутність цих благословенних створінь. Але тепер, у цьому світі, ми вже не мусимо їм коритися. Це все старий лад, Пістрявий, хвиля, яка пройшла повз нас і вже не повернеться. Той древній світ, де ти побував, і справді віддано під владу елділів. Вони правили і у твоєму світі — доки Той, кого ми любимо, не став чоловіком, — і ще й досі там перебувають. Проте тут, у нашому світі, першому, що прокинувся до життя після великого повороту, вони вже не мають влади. Між Ним і нами немає більше нікого. Ми виросли, а вони — змаліли. Малелділ каже мені, що власне в цьому й полягає їхня радість і слава. Вони прийняли нас — істот із нижчих світів, що потребують їжі і повітря, дрібних, слабких створінь, яких могли знищити одним легким доторком, — і радо дбають про нас і роблять нас дедалі старшими, аж доки ми не станемо старшими за них, а самі вони не впадуть нам до ніг. Це радість, якої нам зазнати не судилося. Хай скільки я вчитиму своїх звірів, їм ніколи не стати кращими за мене. Проте ця радість переважає будь-яку іншу, хоч і не вища за нашу. Кожна втіха прекрасна по-своєму і ліпша за всі інші. Плід, який їмо цієї миті, завжди кращий, ніж усі решта.

— Були й такі елділи, яких це не тішило, — сказав Ренсом.

— Як це?

— Ми говорили вчора про те, що іноді можна віддати перевагу старому благу, а не новому.

— Так, ненадовго — на кілька ударів серця.

— Колись, ще до того, як було створено світи, один елділ став думати про старе благо. Це триває й досі.

— Але ж старе благо у такому разі взагалі перестає бути благом.

— Воно й перестало, проте він все одно за нього тримається.

Жінка здивовано глянула на нього і хотіла щось сказати, та Ренсом не дав їй цього зробити:

— Зараз немає часу про це розмовляти.

— Немає часу? А що ж із ним трапилося? — запитала вона.

— Послухай, — почав він, — та річ прилетіла сюди через Глибокі Небеса з мого світу. Там усередині — людина, а може, й не одна…

— Поглянь-но! — вигукнула Владарка. — Їх тепер дві — велика і маленька.

Ренсом побачив, як від космічного корабля відокремилася крихітна чорна плямка; ледь помітно для ока вона стала просуватися водною гладдю в напрямку до берега. Спершу це його здивувало, та потім він подумав, що Вестон — якщо тільки то був Вестон — міг і провідати якимсь чином про те, що поверхня Венери переважно вкрита водою, і прихопити з собою, приміром, розбірного човна. Та чи можливо, щоб він не врахував ні припливів з відпливами, ні штормів, і не передбачив, що може втратити корабель і відрізати собі шлях до відступу? На Вестона це зовсім не було схоже. А Ренсомові, звісно, не хотілося, щоб Вестон не мав змоги покинути планету З Вестоном, який не зможе повернутися на Землю, навіть маючи таке бажання, йому просто не впоратися. Та й узагалі, на що спроможеться він, Ренсом, без допомоги елділів? Ні, все-таки це несправедливо — доручати таку справу йому, простому філологові. Першому-ліпшому боксерові або, ще краще, якомусь вмілому стрільцеві було б набагато легше дати собі раду з цим завданням. Хіба що їм пощастить відшукати того Владаря, про якого говорила зелена жінка…

Тут у хід його думок втрутилося якесь приглушене бурмотіння чи воркотіння, що долинало звіддалік і вже кілька хвилин порушувало тишу, яка досі панувала довкола.

— Поглянь! — озвалася Владарка, показуючи на острови — вони вже не лежали на воді непорушно, а погойдувалися. Тієї ж миті Ренсом усвідомив, що чує, властиво, шум хвиль, поки що не надто великих; втім, на каменистих берегах біля підніжжя велетенських бескидів уже біліла піна.

— Море хвилюється, — мовила жінка. — Треба спускатися вниз і повертатися на острови. Скоро хвилі стануть надто великими, а мені не можна залишатися тут на ніч.

— Так, але ходімо іншою дорогою, — сказав Ренсом. — Тобі не варто зустрічатися з тим прибульцем із мого світу.

— Чому? — запитала вона. — Я — Владарка і Мати цього світу. Владаря зараз тут немає, то кому ж іще привітати чужинця, як не мені?

— Я сам його зустріну.

— Це не твій світ, Пістрявий, — відповіла вона.

— Ти не розумієш, — сказав Ренсом. — Цей чоловік товаришує з тим елділом, про якого ми говорили, він один із тих, хто тримається за старе благо.

— Тоді я маю все йому пояснити, — мовила Владарка. — Ходімо, зробимо його старшим.

З цими словами вона легко зісковзнула з каменистого краю площадки і подалася вниз схилом. У Ренсома пішло на це більше часу, та щойно він відчув під ногами траву, як прожогом кинувся бігти донизу скільки вистачало духу. Владарка здивовано зойкнула, коли він промчав мимо, та йому було не до неї — тепер уже добре бачив, де саме човен пристане до берега, і стрімголов біг просто туди, дбаючи лишень про те, щоб не скрутити собі в’язи. У човні сиділа тільки одна людина. Ренсом усе мчав і мчав донизу; опинився було у долинці, яку наскрізь продував доволі сильний уже вітер, і ненадовго втратив море з очей, та ось нарешті вихопився на берег. Зупинився, переводячи віддих, озирнувся назад і з розпачем побачив, що Владарка біжить слідом за ним і вже майже його наздоганяє. Знову кинув погляд на море. На всипаний галькою берег накочувалися хвилі, поки що не дуже великі, а до землі по кісточки у воді брів чоловік у шортах, сорочці та пробковому шоломі, тягнучи за собою невеликого човна. То був, ясна річ, Вестон, хоч Ренсом зауважив, що на обличчі у професора з’явився якийсь новий, незнайомий вираз. Ренсомові здавалося, що найголовніше тепер — не допустити зустрічі Владарки з Вестоном. Він добре пам’ятав, як просто в нього на очах той убив мешканця Малакандри, тож повернувся, розвів руки, загороджуючи їй шлях, і крикнув: «Повертайся назад!» Та виявилося, що Владарка вже зовсім поруч; вона не зуміла вчасно зупинитися і мало не впала йому в обійми, але за якусь мить відсахнулася, швидко дихаючи після бистрого бігу і здивовано на нього дивлячись. Хотіла щось сказати, та тут за спиною у Ренсома почувся Вестонів голос, який промовив по-англійськи:

— Чи можу я поцікавитись, докторе Ренсом, що це все означає?

VII

Зважаючи на всі обставини, Вестон мав би здивуватися Ренсомові набагато більше, ніж Ренсом — Вестонові. Та якщо Вестон і здивувався, то не виказав цього жодним рухом, і Ренсом мимоволі ледь не з захопленням споглядав ту неймовірну самовпевненість, якою просто-таки дихала вся постать цього чоловіка; щойно прибувши до цілковито незнаного світу, він стояв тут, широко розставивши ноги, взявшись руками в боки і насупившись, ніби знаходився біля каміна у власному кабінеті, — геть незворушний, із надзвичайно владним виглядом. Тут Ренсом зауважив, що професор говорить до Владарки давньосонячною мовою, і це його неабияк вразило, адже на Малакандрі Вестон запам’ятав лишень кілька слів, почасти тому, що ніколи не виявляв особливих здібностей до вивчення мов, проте головно через те, що ставився до тамтешніх мешканців із неприхованою зневагою. То була вельми несподівана і тривожна новина, адже Ренсом відчував, що втрачає свою єдину перевагу. Як усе складеться далі, сказати було годі. Шальки терезів раптом іще більше схилилися на Вестонову користь, і тепер передбачити розвиток подій, здавалося, не зумів би ніхто.

Отямившись від задуми, Ренсом побачив, що Вестон жваво розмовляє з Владаркою. Втім, помітно було, що вони не зовсім розуміють одне одного, бо жінка саме говорила:

— Все це намарне. Здається, ми з тобою ще надто молоді, щоб бесідувати. Хвилі стають дедалі більшими, час повертатися на острови. Візьмемо його з собою, Пістрявий?

— А де наші рибини? — запитав Ренсом.

— Чекають он у тій затоці, — відказала Владарка.

— Тоді треба поквапитися, — мовив він і у відповідь на її запитливий погляд додав:

— Ні, він з нами не піде.

Навряд чи Владарка розуміла, чому він так поспішав, проте не зводила очей з моря і мала, вочевидь, свої причини для поспіху. Вона вже почала було підніматися схилом долини, а Ренсом збирався податися за нею, коли Вестон у нього за спиною вигукнув:

— Стояти!

Ренсом обернувся і побачив в руках у професора револьвер. Його тілом прокотилася хвиля жару, та це була єдина ознака страху; розум залишався напрочуд світлим і холодним.

— Отже, ви й у цьому світі збираєтеся розпочати з убивства? — мовив він.

— Про що ви говорите? — запитала Владарка, озирнувшись на них хоч і здивовано, проте цілком безтурботно і спокійно.

— Не рухайтесь з місця, Ренсоме, — наказав Вестон. — Тубілка може йти, куди хоче, що скоріше, то краще.

Ренсом готовий був благати Владарку чимшвидше йти геть, але вже за мить зрозумів, що у цьому немає потреби. Всупереч логіці він припустив, що жінка збагне, яка небезпека їм загрожує, та вона, вочевидь, бачила тільки двох чужинців, котрі говорили про якісь поки що незрозумілі їй речі, а ще добре усвідомлювала, що мусить негайно покинути Тверду Землю.

— То ти не йдеш зі мною, Пістрявий? — запитала лишень.

— Ні, — відповів Ренсом, не обертаючись. — Можливо, ми й не зустрінемось більше. Передай вітання від мене Владареві, коли його знайдеш, і згадуй про мене, коли говоритимеш із Малелділом. Я залишаюсь тут.

— Ми зустрінемось, коли цього захоче Малелділ, — сказала Владарка. — А якщо й не зустрінемось, то отримаємо натомість якесь більше благо.

Кілька секунд до Ренсома долинали ще її кроки, та ось вони затихли, і він зостався наодинці з Вестоном.

— Щойно ви, докторе Ренсом, дозволили собі назвати вбивством певний випадок, який трапився, коли ми з вами перебували на Малакандрі, — заговорив професор. — Хай там як, а вбита тоді істота не належала до людського роду. Втім, мушу вам сказати, що зваблення тубілки — теж не найкращий спосіб запроваджувати в новому світі цивілізовані відносини.

— Зваблення? — перепитав Ренсом. — Он воно що. То ви гадаєте, я її зваблював.

— Коли просто в мене на очах оголений цивілізований чоловік обіймає у відлюдному місці голу дикунку, то як іще я маю це назвати?

— Я не обіймав її, — похмуро мовив Ренсом; тієї миті йому здавалося, що захищатися від таких звинувачень означає тільки марно витрачати сили. — І тут узагалі не носять одягу. Втім, яка різниця? Скажіть краще, що привело вас на Переландру?

— Ви хочете переконати мене, що живете тут з тією жінкою у стані безстатевої невинності?

— О, безстатевої! — Ренсом скривився від огиди. — Ну що ж, гаразд. Якщо бажаєте, тутешнє життя можна окреслити і так. З таким же успіхом можна сказати, що людина геть-чисто ігнорує воду, бо й гадки не має, який зв’язок існує, приміром, між Ніагарським водоспадом і чашкою чаю. А взагалі ви маєте рацію — я відчуваю хіть до цієї жінки не більше, ніж… ніж… — він змовк, бо жодне хоч трохи вдале порівняння не спадало на думку, а тоді повів далі: — Та я не прошу вас повірити — ні в це, ні у будь-що інше. Прошу лишень про одне: якщо ви вже тут, беріться чимшвидше до всіх тих мерзенних, чорних справ, задля яких ви сюди прибули, щоб чимшвидше з ними покінчити.

Вестон кинув на нього якийсь дивний погляд, а тоді несподівано вклав револьвер до кобури і сказав:

— Ренсоме, ви страшенно несправедливі до мене.

На кілька секунд між ними запала тиша. З відкритого моря до бухти тепер один за одним вкочувалися довгі вали, увінчані шапками білої піни, — ніби десь на Землі.

— Гаразд, — знову заговорив Вестон, — дозвольте мені розпочати з зізнання. Можете скористатися ним, як вам заманеться, — я від своїх слів не відмовлюся. Отже, я цілком свідомо заявляю, що там, на Малакандрі, я послуговувався хибними, навіть вельми хибними уявленнями про зв’язки, що мають існувати між різними планетами.

Частково через раптове полегшення — все-таки відчувати на собі погляд револьверного дула не дуже приємно, — частково через те, що видатний учений надто вже старався виставити напоказ свою великодушність, Ренсома тієї миті ледь не розібрав сміх. Одначе він стримався: йому спало на думку, що Вестон, мабуть, оце вперше в житті визнавав свою помилку, а навіть такий нещирий проблиск смирення — хоч воно й складалося на дев’яносто дев’ять відсотків із зарозумілості й пихи — відкидати не можна; в усякому разі, він зараз не в тому становищі.

— Що ж, дуже шляхетно, — тільки й сказав Ренсом, а тоді додав: — І що ви маєте на увазі?

— Зараз поясню, — відповів професор. — Спочатку треба повиносити на берег речі.

Вони вдвох витягнули Вестонового човна на гальку подалі від хвиль і попереносили примус, намет, бляшанки з консервами та всіляку іншу поклажу сотні на дві ярдів углиб суші. Ренсом хоч і знав, що все це тут зовсім ні до чого, не заперечував, і десь за чверть години біля потічка на порослій мохом галявинці під вкритими сріблястим листям синіми деревами постав справжній табір. Чоловіки посідали долі, і Ренсом став слухати — спершу зацікавлено, далі здивовано, а потім і недовірливо. Вестон прокашлявся, випнув уперед груди і заходився промовляти так, наче читав лекцію з університетської кафедри, а Ренсом ніяк не міг позбутися думки, що все це — суще безглуздя. Двоє людей, опинившись в чужому, незнаному світі, потрапили у неймовірні, дивовижні обставини; один ризикує втратити свій космічний корабель, другий допіру дивився просто у вічі смерті. І от, щойно зустрівшись, вони тут-таки затіяли між собою філософський диспут, так, немовби знаходилися у професорській кімнаті де-небудь у Кембриджі, — чи ж не божевілля? Та Вестону явно хотілося саме цього. Складалося враження, наче він зовсім не переймається долею свого корабля; не схоже було, щоб його цікавило, як опинився і чого шукає на Венері Ренсом. Не міг же він подолати понад тридцять мільйонів миль у відкритому космосі тільки для того, щоб… поговорити? Професор усе не змовкав, і Ренсом дедалі більше переконувався, що перед ним — божевільний. Наче актор, не здатний думати ні про що інше, крім своєї слави, наче закоханий, який не бачить нікого, крім своєї коханої, Вестон міг говорити тільки про свою ідею — нудно, велемовно і нестримно.

— Трагедія всього мого життя, — просторікував він, — та й, зрештою, всього сучасного інтелектуального світу полягає у тому, що наука в наш час вузька, надміру спеціалізована, тоді як знань накопичується дедалі більше і вони стають щораз складнішими. Я надто рано захопився фізикою і не звертав належної уваги на біологію, аж доки мені не виповнилося п’ятдесят. Задля справедливості мушу зазначити, що самі по собі фальшиві гуманістичні ідеали мене ніколи не притягували. Я завжди прагнув отримувати від знань якусь користь. Спершу я, звісно, шукав користі для себе — добивався стипендій, високої платні, словом, суспільного становища, без якого людина нічого не варта. Здобувши все це, я почав дивитися на речі ширше; мені стало цікаво, яку користь я можу принести людському родові!

На якусь мить Вестон змовк, і Ренсом кивнув, даючи зрозуміти, що уважно слухає.

— Користь для людства, — повів далі професор, — залежить у кінцевому підсумку від можливості здійснювати міжпланетні, ба навіть міжзоряні мандрівки. З цим завданням я впорався, і відтак ключ до майбутньої долі людства опинився у мене в руках. Немає потреби пригадувати — це було б прикро для нас обох, — як цього ключа забрав у мене на Малакандрі представник ворожої людству раси розумних істот, про існування якої я, щиро кажучи, не мав жодного уявлення…

— Ніякі вони нам не вороги, — перебив його Ренсом. — Втім, продовжуйте.

— Труднощі польоту із Малакандри назад до Землі серйозно підірвали моє здоров’я…

— Моє також, — докинув Ренсом.

Вестона це зауваження захопило зненацька, і він затнувся, проте тут-таки заговорив знову:

— Доки я одужував та набирався сил, у мене було чимало часу для роздумів, а саме цього я не міг собі дозволити вже багато років. Особливо мою увагу привернули аргументи, які ви навели, стверджуючи, що мешканців Малакандри не слід винищувати, хоч це, як на мене, було необхідною передумовою заселення планети представниками нашої раси. До того часу традиційна чи, так би мовити, гуманістична форма, у якій ви висловили зазначені заперечення, приховувала від мене їхню справжню силу та істинне значення. Тільки тепер я зрозумів ваші аргументи, а заодно й побачив, що моя виняткова відданість благу людства насправді ґрунтувалася на неусвідомленому дуалізмі.

— Що ви маєте на увазі?

— Зараз поясню. Отже, протягом цілого свого життя я, всупереч науковим принципам, розділяв людину і природу, протиставляв їх одне одному. Я вважав, що борюся за людину, а відтак — проти неживої природи. Під час хвороби мене зацікавила біологія, зокрема те, що можна назвати біологічною філософією. Доти я, як фізик, виносив життя за межі сфери своїх наукових інтересів. Раніше мене абсолютно не цікавили суперечки між тими вченими, які різко розділяли органічне та неорганічне, і тими, хто стверджував, що життя споконвіку властиве будь-якій матерії. Тепер же це питання мене зацікавило. Я майже відразу збагнув, що розвиткові космосу не властиві розриви, він безперервний. Відтак я став переконаним прихильником еволюційної теорії. Все єдине. Все — розумна матерія, відвіку пройнята рухом до неусвідомленої мети.

Вестон зробив паузу. Ренсомові вже й раніше не раз доводилося вислуховувати подібні речі, і йому було цікаво, куди ж, властиво, хилить його співрозмовник. Професор заговорив знову, намагаючись надати своєму тонові ще більшої врочистості:

— Величне видовище цього сліпого руху до мети, цієї безсловесної сили, яка, зливаючись у безконечну єдність найрізноманітніших досягнень, пробивається дедалі вище і вище, до щораз складнішої будови, до вищої стихійності і духовності, визволило мене від усіх хибних поглядів, у полоні яких я перебував раніше. Я більше не думав про свій обов’язок перед людиною як такою. Людина сама по собі — це ніщо. Поступальний рух життя, зростаюча духовність — це все. Охоче визнаю, Ренсоме, що помилявся, плануючи винищити мешканців Малакандри. Тільки упередженість спонукала мене тоді віддати перевагу нашій расі, а не їхній. Отож віднині моє покликання — поширювати духовність, а не людський рід. Це поворотна віха у моєму житті. Спершу я працював для себе, потім — для науки, далі — для людства, тепер же служу самому Духові чи, щоб вам було зрозуміліше, Святому Духові.

— І що ви хочете всім цим сказати? — запитав Ренсом.

— Те, — відповів Вестон, — що нас із вами вже не розділяє нічого, крім кількох застарілих богословських формальностей, деталей, в яких, на жаль, геть заплуталася офіційна релігія. Та мені вдалося проникнути глибше, подивитися, що криється за цією плутаниною. А там — те ж саме живе й істинне значення. Якщо дозволите, я скажу так: правдивість релігійного погляду на життя напрочуд вдало підтверджується тим, що тоді, на Малакандрі, ви зуміли збагнути і на свій поетичний, схильний до аналогій із міфічними образами лад висловити на той час приховану від мене істину.

— Боюсь, я не надто добре розбираюся в тому, що саме зазвичай називають релігійним поглядом на життя, — наморщив чоло Ренсом. — Розумієте, я — християнин, і для мене Святий Дух не є сліпою, безсловесною силою, яка штовхає нас до якоїсь мети.

— Любий Ренсоме, — мовив Вестон, — я чудово вас розумію. Безперечно, мій спосіб висловлюватися вас дивує, якщо взагалі не шокує. Просто набуті раніше уявлення, до яких ви відчуваєте неабияку шану, можливо, заважають вам розпізнати у цій новій формі ті ж старі істини, що їх так довго оберігала релігія, а тепер, урешті-решт, знову відкрила наука. Та бачите ви це чи ні, повірте, ми говоримо про одне й те ж.

— Я зовсім цього не певний.

— Бачите, власне тут і криється, якщо дозволите мені так сказати, один із основних недоліків офіційної релігії — властива їй схильність до зашкарублих формул і невміння розпізнавати однодумців. Бог — це дух, Ренсоме. Почнемо звідси; це вам відомо, цього й тримаймося. Отже, Бог — це дух.

— Звісно. А далі що?

— Що далі? Дух… розум… свобода… стихійність… про це я й веду мову. Це мета, до якої спрямовано весь розвій космосу, Всесвіту. Власне остаточному осягненню тієї свободи, тієї духовності я й присвячую і своє життя, і життя цілого людства. Це мета, Ренсоме, справжня мета: подумайте про неї! Чистий дух: вирішальний, кінцевий вир чину, який сам себе мислить і сам себе породжує.

— Кінцевий? — перепитав Ренсом. — Ви хочете сказати, що його ще не існує?

— О, так, — сказав Вестон, — я добре бачу, що саме вас непокоїть. Певна річ, релігія вчить, що він існує від самого початку. Та яка, зрештою, різниця? Не варто надавати часові надто великого значення. Сягнувши мети, можна буде сказати, що на початку він існував так само, як і в кінці. Так чи так дух вийде за межі часу.

— До речі, — мовив Ренсом, — він у вас наділений якимись особистісними рисами? Він живий?

Вестоновим обличчям пробіг вираз, який годі описати кількома словами. Він присунувся ближче до Ренсома і стишив голос:

— От саме цього вони й не розуміють, — хрипко зашепотів він, наче змовник чи школяр, що замислив якусь каверзу. Це було настільки не схоже на його звичну манеру промовляти, наче з кафедри, що Ренсома на секунду пройняла мало не огида.

— Так, — вів далі професор, — я й сам ще донедавна ніяк не міг у це повірити. Звісно, у ньому немає нічого від особи. Антропоморфізм — це одна з дитячих недуг популярної релігії, проте, — тут він знову заговорив у своїй звичній манері, — не варто вдаватися і до протилежних крайнощів — надмірної абстрактності, бо вона у підсумку ще небезпечніша. Назвімо це Силою, великою, незбагненною Силою, яка вливається в нас із темних основ буття. Ця Сила обирає собі знаряддя. Тільки недавно, Ренсоме, я на власному досвіді пересвідчився у деяких речах… у речах, в які ви ціле своє життя просто вірили, бо вони — частина вашої релігії. — Тут він знову перейшов на хрипкий шепіт, геть не подібний на його звичний голос. — Мною керують. Мене обрали, а тепер мною керують. Я усвідомив, що не такий, як усі. Чому я взявся вивчати фізику? Чому відкрив промені Вестона? Чому полетів на Малакандру? Це все вона, Сила, яка всякчас мене вела, керувала мною. Тепер я знаю, що я — найбільший учений, який будь-коли жив на світі. Мене створено таким із певною метою. Дух діє саме через мене.

— Послухайте, — сказав Репсом, — у таких справах треба бути дуже обережним. Духи, знаєте, бувають різні.

— Га? — не зрозумів Вестон. — Що ви хочете цим сказати?

— Тільки те, що не всі духи — добрі.

— Але ж мені здалося, ви погодилися, що Дух — це благо, це та мета, на досягнення якої і спрямовано весь поступ? Я гадав, усі віруючі люди змагають до духовності, хіба ні? Бо у чому ж тоді суть усіх цих аскетичних подвигів — посту, безшлюбності й усього решта? Хіба ми не погодилися, що Бог — це дух? Хіба ж ви поклоняєтесь Йому не через те, що Він — чистий дух?

— Сили небесні, звісно, що ні! Ми поклоняємось Йому тому, що Він благий і мудрий. Просто бути духом зовсім не завжди добре. Зрештою, Сатана теж дух.

— Ось ця ваша заувага вельми цікава, — знову заговорив Вестон своїм звичним тоном. — Це взагалі дуже цікава особливість популярної релігії, ця схильність розділяти, створювати пари протилежностей: небо і пекло, Бог і диявол… Ледве чи мені потрібно пояснювати вам, що я абсолютно не сприймаю факту наявності в Усесвіті подібного дуалізму, і ще кілька тижнів тому заперечував би існування таких пар як чистий вимисел, вкорінений у міфології. Визнаю: з мого боку це було б серйозною помилкою. Причину цієї спільної для багатьох релігій тенденції слід шукати значно глибше. Зазначені пари — це справжні портрети Духа, космічної енергії… автопортрети, по суті, адже сама ця життєва Сила й заклала їх у нашу свідомість.

— Про що це ви? — Ренсом підвівся і став міряти кроками галявину. Його ні з того ні з сього охопила якась дивна слабкість і втома.

— Ваш диявол і ваш Бог — це образи однієї і тієї ж сили, — сказав Вестон. — Небо — це досконала духовність, яка чекає нас попереду, а пекло — це той стимул, який спонукає нас до руху вперед. Звідси й той погідний мир, що його приписують першому, та палючий вогонь і чорна пітьма другого. Наступна стадія еволюції, яка кличе нас уперед, — це Бог, а попередня стадія, яка нас мовби вивергає, — це диявол. Зрештою, сама ваша релігія говорить, що демони, чорти — то грішні ангели.

— Ви ж стверджуєте, наскільки я розумію, цілком протилежне. Якщо вас послухати, то ангели — це демони, які піднялися у світ.

— В кінцевому підсумку це одне й те ж, — відрізав Вестон.

Вони кілька хвилин помовчали.

— Послухайте, — озвався врешті-решт Ренсом, — розмовляючи про такі речі, дуже легко заплутатися і неправильно зрозуміти один одного. Мені здається, що ви припускаєтесь тут жахливої помилки. Проте, можливо, ви намагаєтесь пристосуватися до моїх «релігійних поглядів», а тому говорите більше, ніж насправді думаєте. Адже все, що ви наговорили тут про духів і сили, — це просто метафора, чи не так? Ви просто хотіли сказати, що вважаєте своїм обов’язком працювати задля поширення цивілізації, знань і всього такого, правда? — Він намагався приховати тривогу, яка охоплювала його дедалі сильніше й сильніше, проте аж відсахнувся, коли у відповідь пролунав химерний, схожий на кудкудакання сміх — так часом сміються немовлята або старі.

— Ось тобі й маєш! — все ще сміючись, сказав Вестон. — 3 вами, релігійними людьми, завжди так. Ціле життя ви знай говорите про це і говорите, але варто вам впритул зіткнутися з цим у реальному світі, як ви відразу ж лякаєтесь.

— Чим ви доведете, — запитав Ренсом, який і справді злякався, — що вас веде чи підтримує щось інше, крім вашого власного розуму та написаних іншими книг?

— Хіба ви не зауважили, любий Ренсоме, — мовив Вестон, — що я тепер трохи краще володію позаземною мовою? Ви ж, кажуть, філолог.

Ренсом здригнувся.

— Як ви це зробили? — вирвалося у нього.

— Провід, знаєте, провід, — прокаркав Вестон. Він сидів, підібгавши ноги, під деревом, а з його обличчя — тепер воно зблідло, ба навіть пожовкло, — не сходила крива посмішка. — Так-так, провід, — повів він далі. — Всілякі речі самі вкладаються у голову. Мене весь час готують, роблять так, щоб я міг вмістити все необхідне…

— Ну, це не так уже й важко, — нетерпляче перервав його Ренсом. — Якщо ця ваша життєва Сила настільки неоднозначна, що виражати її може і Бог, і диявол, то їй підійде будь-яке вмістилище, і хай що ви робитимете, все можна вважати її вираженням.

— Існує така річ, як, скажімо, головна течія, — мовив Вестон. — Треба просто повністю їй віддатися, стати провідником тієї живої, палаючої, неймовірно потужної сили… перстом, яким вона вказує вперед…

— Але ж іще хвилину тому ви стверджували, що це — характерні риси диявола.

— У цьому й криється основний парадокс. Те, до чого ви прагнете, можна за вашим же визначенням окреслити як Бога. Натомість ту силу, яка штовхає світ уперед, яка, по суті, є рушієм розвою, ви неодмінно називаєте дияволом. Такі люди, як я, тобто ті, хто виривається вперед, завжди стають мучениками. Ви нас відкидаєте, відверто зневажаєте, але власне завдяки нам і прямуєте до мети.

— Простіше кажучи, ця Сила спонукає вас до вчинків, які звичайні люди назвали б диявольськими?

— Любий Ренсоме, невже ви дозволите собі опуститися до такого рівня? Обидва образи, про які ми говоримо, — і Бог, і диявол, — це лишень два прояви єдиної дійсності. Світ рухається вперед завдяки великим людям, а велич завжди виходить за межі повсякденної моралі. Коли стрибок відбудеться, то наші «диявольські» звичаї, як ви зволили їх назвати, стануть, можливо, підвалиною нової етичної системи, проте зараз, коли ще триває праця над здійсненням прориву, ми — злочинці, єретики і святотатці…

— І як далеко ви можете зайти? Якщо ця життєва Сила звелить вам убити мене, ви її послухаєте?

— Так.

— А продати Англію німцям?

— Так.

— Видати побрехеньки за серйозне наукове дослідження?

— Так.

— Борони вас Боже! — скрикнув Ренсом.

— Ви все ще чіпляєтесь за свої умовності, — сказав Вестон. — Й далі за звичкою порпаєтеся в абстракціях. Невже ви не здатні хоч на хвилину уявити собі повну абсолютну відданість? Невже не можете цілковито віддатися тому, що незмірно вище за всі ваші мізерні моральні засади?

Ренсом ухопився за соломинку.

— Зачекайте, Вестоне, — мовив він різко, — зачекайте. Можливо, саме щодо цього ми й дійдемо згоди. Ви говорите про повну відданість, значить, зрікаєтесь себе, робите все це не для своєї власної користі. Ні, заждіть, заждіть ще трошки. Саме тут ваша мораль збігається з моєю. Ми обоє визнаємо…

— Телепню! — ледь не завив Вестон і підхопився на ноги. — Який же ви телепень! Невже ви так нічого і не зрозуміли?! Вічно намагаєтесь підігнати все, геть усе під ту стару, запліснявілу схему — жалюгідні балачки про самопожертву та інші такі дурниці… Таж це все той же клятий дуалізм, тільки в іншому вигляді. Точна думка не знайде відмінностей між мною і Всесвітом! Отже, оскільки я — провідник рушійної сили Всесвіту, я і вона — одне ціле. Переляканий, закостенілий догматику, невже ви цього не бачите? Я — Всесвіт. Я, Вестон, — ваш Бог і ваш диявол! Нехай же ця Сила повністю ввійде у мене…

І тут почалося справжнє жахіття. Вестонове обличчя до невпізнання спотворила страхітлива гримаса, ним наче пробігла передсмертна судома, а тоді Ренсомові здалося, немов звідкись визирнув той справжній, давній Вестон — в очах у нього світився дикий жах, він закричав: «Ренсоме, Ренсоме! Заради Христа, заради всього святого, не дайте їм…», та тут же дзиґою завертівся на місці, ніби його підстрелили, впав на землю і став битися в конвульсіях під ногами у Ренсома, скрегочучи зубами, бризкаючи слиною і чіпляючись скарлюченими пальцями за мох. Поступово корчі ослабли, і він затих, важко дихаючи і широко розплющивши невидющі очі. Ренсом опустився біля нього навколішки. Вестон був живий, і Ренсом ані гадки не мав, що ж із ним трапилося — серцевий напад чи приступ епілепсії; ні того, ні іншого йому раніше бачити не доводилося. Він понишпорив у речах, знайшов пляшку бренді, відкоркував її і приклав до рота професорові, а тоді з жахом побачив, як той розціпив зуби і знову стиснув їх, наскрізь прокусивши шийку пляшки. Скло так і залишилося у нього в роті, і Ренсом пробурмотів: «О Боже, я його вбив!». Та нічого не змінилося, от тільки на губах у Вестона виступила кров. З виразу його обличчя важко було зрозуміти, мучиться він від болю чи ні — хіба що цей біль виходив далеко за межі людського розуміння. Врешті-решт Ренсом підвівся, зняв у Вестона з пояса револьвер і спустився до моря, а там розмахнувся і закинув зброю далеко у воду.

Хвилину-другу він постояв на березі, неуважно дивлячись на хвилі і розмірковуючи про те, як бути далі. Зрештою повернувся і став підніматися на порослий травою схил, який замикав долину зліва, аж доки не опинився на більш-менш рівному місці, звідки було добре видно море. Воно вже не на жарт розбушувалося; рівний золотавий колір змінився безнастанною грою світла й тіні. Кілька секунд Ренсомові не вдавалося розгледіти плавучі острови, та ось на тлі неба з’явилися верхівки дерев — спочатку в одному місці, потім віншому. Вітер, вочевидь, порозносив їх поверхнею океану… не встиг він додумати цю думку, як вони вже зникли у якійсь невидимій долині між височенними валами. Чи пощастить йому знову до них дістатися? Його раптом охопило відчуття самотності, яке тут-таки змінилося сердитим розчаруванням. Якщо Вестон помре чи навіть виживе, ув’язнений разом із ним на цьому острові, з якого годі вибратися, то що за небезпеку він, Ренсом, має відвернути від Переландри? Повернувшись отак думкою до себе самого, він усвідомив, що вже добряче зголоднів. На Твердій Землі йому не траплялися ще ні ягоди, ні фрукти. Можливо, це просто пастка, з якої уже не врятуватися. Ренсом гірко посміхнувся, пригадавши, з якою радістю проміняв уранці плавучий рай, де кожен гайок дарував неймовірну насолоду смаку й запаху, на цю безплідну скелю. А може, не така вона вже й безплідна? Попри втому, яка давала про себе знати щораз сильніше, Ренсом вирішив пошукати якоїсь їжі і вже зібрався було податися вглиб землі, коли швидка зміна кольорів навколо провістила наближення швидкоплинного переландрійського вечора. Він наддав ходи, але марно: не встиг спуститися у долину, а той лісок срібнолистих дерев, де залишився Вестон, уже лишень маячів попереду невиразною темною плямою. Ще кілька кроків — і навколо запанувала безпросвітна ніч. Ренсом спробував якось навпомацки дістатися туди, де лежали Вестонові речі, та тільки остаточно збився з дороги і заплутався. Тоді він всівся просто на землю і двічі чи тричі погукав Вестона на ім’я, проте відповіді не було. «Як добре все-таки, що я забрав у нього револьвер, — подумав Ренсом. — Що ж, qui dort dȋne,^[13] так чи йнак до ранку нічого не вдієш.» Влігся долі, і вкрита мохом тверда земля видалася йому зовсім не такою зручною, як пружна поверхня плавучих островів, до якої він уже почав звикати. І це, й усвідомлення, що десь зовсім поруч лежить інший чоловік із широко розплющеними очима та затиснутим у зціплених зубах битим склом, і похмуре рокотіння хвиль, які одна за одною набігали на кам’янистий берег, — заснути йому довго не вдавалося. «Якби я жив на Переландрі, — пробурмотів він упівголоса, — Малелділові не довелося б забороняти мені жити на цьому острові. Очі б мої його не бачили.»

VIII

Спав Ренсом дуже неспокійно, його мучили якісь химерні сни, а прокинувся пізно, коли навколо вже зовсім розвиднілося. В роті у нього пересохло, шия боліла, руки й ноги заклякли. Так прокидатися на Переландрі Ренсомові ще не доводилося, і це було настільки незвично, що на якусь мить йому здалося, наче він знов опинився на Землі, а всі пригоди на островах, що плавають в океані Вранішньої Зорі, — то просто сон. Його охопило майже нестерпне відчуття втрати чогось важливого і надзвичайно приємного. Він рвучко сів, і це допомогло йому прийти до тями. «А все ж, як не крути, то було дуже схоже на те, як прокидаєшся зі сну», — промайнуло в голові. Голод і спрага відразу ж нагадали про себе, проте відчуття обов’язку переважило, і Ренсом вирішив насамперед подбати про хворого — хоч і не мав особливої надії на те, що зуміє йому допомогти. Озирнувся довкруги: лісок сріблястих дерев був ніби на місці, а от Вестона ніде не було видно. Він кинув погляд у бік моря і побачив, що човна на березі також немає. Припустивши, що вчора поночі заблукав і спустився не в ту долину, Ренсом почвалав до потічка, щоб утамувати спрагу, а коли, задоволено зітхнувши, підняв голову від води, на очі йому раптом потрапив невеликий дерев’яний ящик; неподалік валялися на землі дві консервні бляшанки. Думки змінювали одна одну надто повільно, і тільки через кілька секунд він усвідомив, що все ж знаходиться у тій же долині, а ще через кілька — що ящик відкритий і порожній. Але як міг Вестон після всього, що з ним сталося, за ніч оклигати настільки, щоб згорнути табір і податися геть, та ще й із усім своїм вантажем? Невже він наважився вийти в розбурхане море на тому хисткому човнику? Правда, за ніч шторм трохи вгамувався (хоч за переландрійськими мірками то були просто брижі якісь — так, нічого особливого), але хвилі все одно здіймалися ще доволі високо, й думка про те, що професор зумів у таку погоду покинути острів, ніяк не вкладалася в голові. Ймовірно, він пішов пішки і забрав човна з собою. Його треба негайно знайти: втрачати ворога з очей не можна. Якщо Вестон і справді одужав, то, безперечно, замишляє тепер якусь підлоту. Ренсом не мав певності, що добре зрозумів усі Вестонові божевільні теревені, але й того, що зрозумів, було цілком достатньо; він підозрював, що розпливчасті просторікування про «духовність» можуть обернутися чимось навіть гіршим, ніж його старі ідеї, які зводилися, по суті, до нехитрої концепції міжпланетного імперіалізму. Хтозна, чи варто сприймати все це надто серйозно — мало чого може наговорити людина перед тим, як її поб’є грець, — але й без того підстав для занепокоєння аж ніяк не бракувало.

Наступні кілька годин Ренсом нишпорив островом у пошуках їжі і Вестона. З їжею йому пощастило. Вгорі на схилах рясно росли подібні на чорниці ягоди, які він рвав цілими жменями, а в лісистих долинах траплялися подовгасті горішки з щільним ядром, схожим на доторк чи то на квасолю, чи, радше, на корок, і доволі непогані на смак, хоч і видавалися дещо прісними та буденними після плодів із плавучих островів. Велетенські миші виявилися такими ж сумирними, як і решта переландрійських тварин, але у нього склалося враження, наче вони якісь тупуваті. Ренсом піднявся на площадку поміж скелястими стовпами і побачив, що море навколо Твердої Землі просто-таки всіяне островами, які гойдалися то вниз, то вгору на хвилях, відокремлені один від одного широкими протоками. Йому відразу кинувся у вічі острів, забарвлений здебільшого у помаранчеве, але важко було сказати напевне, чи це той, що його він покинув напередодні вранці, бо неподалік виднілися ще принаймні дві латки плавучої землі, де переважав той же колір. Ренсом спробував перелічити острови: їх виявилося двадцять три. Раніше начебто було менше, отже, цілком імовірно, на одному з них перебуває зараз Владар, і хтозна, можливо, вони з Владаркою вже зустрілися. Якось мимоволі і не надто усвідомлено він чи не всі свої сподівання покладав тепер на Владаря.

За Вестоном, вочевидь, уже і слід прохолов — його ніде не було видно. Скидалося на те, що йому, попри всю неймовірність такого припущення, все ж вдалося якось покинути Тверду Землю, і Ренсома це дуже стривожило. Він і гадки не мав, на що здатен Вестон у своїй новій подобі. Залишалося сподіватися хіба на те, що професор просто знехтує Владаря з Владаркою як жалюгідних тубільців.

Було вже далеко пополудні, коли Ренсом, добряче натомившись, присів перепочити. Море майже втихомирилося, і хвилі, що й далі одна за одною накочувалися на всипаний гравієм берег, ледь сягнули б йому до колін. Ноги, що звикли вже до м’якої, пружної поверхні плавучих островів, нили й аж горіли, і він надумав охолодити їх у воді. Виявилося, що це надзвичайно приємно, тож Ренсом поволі зайшов у воду аж по пояс і стояв там у глибокій задумі, коли раптом зрозумів, що відблиски на воді трохи віддалік — то насправді ніякі не відблиски, а спина великої сріблястої рибини. «Цікаво, вона дозволить мені сісти на себе?» подумав він. Рибина підпливла просто до нього і ткнулася носом у ноги, ніби намагаючись привернути його увагу. Невже її хтось послав? Не встигла ця думка промайнути в нього у голові, як він вирішив провести експеримент і поклав руку їй на спину — вона навіть не спробувала ухилитися. Тоді Ренсом незграбно виліз на неї і всівся там, де її тіло звужувалося; рибина не ворушилася, та варто було йому відчути, що він міцно сидить у сідлі, як вона відразу ж попливла у відкрите море.

Якби Ренсом і хотів вернутися назад, то тепер йому навряд чи вдалося б це зробити. Озирнувшись, побачив, що зелені шпилі вже не впираються просто в небо над головою, а обриси заток і мисів потроху стираються, зливаючись у єдину берегову лінію. Безперервний шум прибою стих, і до вух долинало тільки лагідне, тихе плюскотіння. Плавучих островів попереду виднілося чимало, проте звідси він бачив лише верхівки дерев, коли їх піднімало на черговому гребені. Одначе рибина, здавалося, добре знала, куди пливе, бо проминала один острів за іншим, навіть до них не наближаючись.

Могутні плавники невтомно розтинали воду; так минуло більше години, а тоді увесь світ навколо на кілька секунд пойнявся зеленими та фіалковими переливами і немов пірнув у пітьму.

Хтозна чому, та Ренсом почувався цілком спокійно, плавно піднімаючись та опускаючись пологими схилами невисоких водяних пагорбів у непроглядній темряві. Втім, темрява ця виявилася не такою уже й непроглядною: так, небо і море щезли, наче їх і не було, проте ген-ген унизу, у самому серці порожнечі, якою він, здавалося, тепер мандрував, з’явилися химерні подовгасті плямки бірюзового світла, які звивалися та кружляли десь там у морських глибинах; Ренсомові чомусь прийшли на пам’ять бачені колись на війні освітлювальні ракети — вони ось так само трохи розвіювали нічний морок. Спочатку світлі плямки були дуже далеко, та невдовзі ніби стали наближатися, і через кілька хвилин недалеко від поверхні вже пустувала ціла хмара мерехтливих створінь — і в’юнких вугрів, і рухливих тварин, повністю закутих у небачену броню, і якихось взагалі фантастичних істот, що наче зійшли зі старовинних гербів; поряд із ними морський коник із земних океанів, щиро кажучи, ризикував би просто залишитися непоміченим. Ренсомові аж рябило в очах — він бачив по двадцять-тридцять цих химерних створінь нараз. А незабаром серед усього цього тлуму морських кентаврів та драконів йому впало у вічі щось іще дивовижніше: чималі рибини — якщо тільки то були рибини, — котрі спереду так скидалися на людей, що, вперше їх помітивши, він подумав, що спить, і аж струсонув головою, аби прокинутись. Але ж ні — то був не сон, тут не могло бути помилки: ось промайнуло плече, он — профіль, а онде на якусь мить з’явилося лице: справжнісінькі тобі водяники чи русалки! На людей вони виявилися подібні ще більше, ніж здалося на перший погляд, і Ренсом не запримітив їх відразу хіба тому, що вираз обличчя у них зовсім не нагадував людський. То був вираз ані не ідіотський, ані не карикатурно-схожий на людський — як-от у земних мавп; ці обличчя скидалися радше на обличчя поснулих людей або, скажімо, на обличчя, в яких людське життя заснуло, а натомість прокинулося якесь інше — не тваринне і не диявольське, швидше, наприклад, ельфійське, котре з нашим ніяк не перетинається. Ренсомові пригадалася думка, яка вже приходила йому до голови, — про те, що міфи одного світу можуть виявлятися реальністю у світі іншому. Замислився він і над тим, чи не від цих морських створінь походять переландрійські Владар із Владаркою — безперечно, перші люди на цій планеті. Якщо таки від них, то як тоді було у нас? Невже ми й справді походимо від тих понурих почвар, яких так часто зображують на сторінках популярних книг про еволюцію? А що, коли давні міфи правдивіші за сучасні? Можливо, в італійських лісах і справді колись танцювали сатири? Та тут із чорної темряви попереду повіяло казковими пахощами, і всі глибокі думки про походження людства та міфологію вмить кудись зникли. Пахощі ставали дедалі чистішими, ніжнішими та сильнішими, в них наче злилися воєдино всі мислимі й немислимі насолоди. Ренсом добре знав цей аромат, він легко відрізнив би його від будь-якого іншого запаху у цілому всесвіті: то був нічний віддих плавучого острова, що гойдався на благодатних хвилях переландрійського океану. Дивно було відчувати тугу за місцем, де йому довелося перебувати зовсім недовго, та ще й таким далеким і, як по правді, геть чужим усьому людському родові. Чи, може, не таким уже й чужим? У нього почало складатися враження, наче він тужить за невидимим тепер островом ще з прадавніх-давен, і почалося це задовго до того, як він опинився на Переландрі, як пам’ятав себе, як народився, як на Землі з’явилися люди, — словом, ще перед початком часів. Ця туга була гострою і солодкою, несамовитою і святою — всі ці ознаки дивним чином зливалися тут воєдино; у будь-якому світі, де нерви відмовилися б коритися волі, вона була б іще й пристрасною і звабливою — та тільки не тут, не на Переландрі. Вони зупинилися, і Ренсом, простягнувши вперед руку, торкнувся трави, а тоді переліз через голову дивовижної рибини і ступив на пружну, піддатливу поверхню острова. Хоч і недовго перебував він на Твердій Землі, а все ж устиг за цей час трохи розучитися ходити землею плавучою і не раз упав, доки наосліп ішов розколиханим берегом. Втім, падати тут теж було приємно. Навколо росли дерева, і коли руки натрапляли на щось кругле, гладеньке та прохолодне, Ренсом, не вагаючись, підносив його до рота. Таких плодів куштувати йому ще не доводилося: на смак вони виявилися ще кращими, ніж ті, що їх він пробував раніше. Владарка таки мала рацію, коли сказала, що у її світі найкращий плід той, який їси тієї миті. За день Ренсом добряче натомився, та ще більше його розморило відчуття цілковитого задоволення; невдовзі він міцно заснув.

Прокинувся він через кілька годин, коли навколо ще панувала темрява. Щось його розбудило; за мить стало зрозуміло, що саме то було. Десь неподалік чулися голоси, чоловічий і жіночий. Здавалося, розмовляли зовсім поруч, але поночі на Переландрі розгледіти щось на відстані простягнутої руки не легше, ніж на відстані, скажімо, милі. Ренсом одразу ж здогадався, хто це, хоч голоси у непроглядному мороці звучали якось дивно, та й облич співрозмовників він не бачив, тож їхній вираз зоставався для нього таємницею.

— Цікаво, — мовив жіночий голос, — невже у вашому світі всі постійно повторюють одне й те ж? Я ж уже сказала, що нам не можна залишатися на Твердій Землі. Чому ти не заговорив про щось інше чи взагалі не замовк?

— Бо все це дуже дивно, — відповів чоловічий голос. — У моєму світі Малелділ діє зовсім інакше. Крім того, Він же не заборонив вам думати про те, щоб пожити на Твердій Землі.

— Навіщо думати про те, чого ніколи не буде?

— У нашому світі тільки те й роблять. Ми складаємо разом слова, описуючи події, яких ніколи не було, і місця, яких ніколи не існувало; це чудові слова, та й докупи ми їх складаємо непогано, а потім розповідаємо одне одному. Називається це оповідками або поезією. У тому древньому світі, про який ти згадувала, на Малакандрі, робили так само. Це і приємно, і цікаво, і мудро.

— Що ж у цьому мудрого?

— Розумієш, світ складається не тільки з того, що є, але й із того, що могло б бути. Малелділ знає і те, й інше, і хоче, щоб і ми все це знали.

— Я про таке ніколи раніше не думала. Коли я розмовляла з Пістрявим, мені здавалося, що в мене, наче в дерева, гілки розростаються дедалі ширше і ширше. Але це вже взагалі незрозуміло! Відходити від того, що є, і приходити до того, що могло б бути, і говорити про це, і щось робити… і все це — поряд із справжнім світом… Треба буде спитати у Владаря, що він про це думає.

— Увесь час ти до цього повертаєшся: «Якби ми з Владарем не розлучилися…»

— Так, так… Це теж одне з того, що могло б бути. Світ міг би бути таким, щоб ми з Владарем ніколи не розлучалися.

— Та ні, не світ — ви самі, ваше життя. У світі, де люди живуть на Твердій Землі, вони ніколи раптово не розлучаються.

— Але ж ти пам’ятаєш, що нам не можна жити на Твердій Землі.

— Так, але ж думати про це Малелділ вам не заборонив. Можливо, Він для того й не дозволив вам там жити, щоб ви мали про що думати, щоб у вас було що вигадувати.

— Я подумаю про все це і попрошу Владаря зробити мене старшою у цьому.

— Як же мені хочеться зустрітися з твоїм Владарем! Але навряд чи він старший за тебе у тому, що стосується вигадки.

— Твої слова схожі на безплідне дерево. Владар завжди старший за мене в усьому.

— Але ж ми з Пістрявим уже зробили тебе старшою у тому, про що Владар тобі ніколи не говорив. Це — благо, якого ти не сподівалася, адже думала, що завжди дізнаватимешся про все від Владаря; та ось Малелділ послав тобі інших людей, про яких ти ніколи й гадки не мала, і вони розповіли тобі те, чого не знає і сам Владар.

— Здається, я починаю розуміти, навіщо нас із Владарем розлучили. Дивне й велике благо дарує мені Малелділ!

— А якби ти не схотіла мене слухати і все твердила, що спитаєш у Владаря? Хіба ти не відмовилася б тоді від плоду, який трапився на твоєму шляху, заради того плоду, який хотіла знайти спочатку?

— Це дуже складне запитання, чужинцю. Малелділ чомусь не допомагає мені відповісти на нього.

— Хіба ти не розумієш, чому Він цього не робить?

— Та ні, не розумію.

— Ми з Пістрявим, відколи прибули до твого світу, пояснили тобі багато різних речей, про які не згадував Малелділ. Хіба не видно, що Він трохи відпускає тебе від себе?

— Як це? Адже Він — повсюди, куди б ми не пішли.

— Так, але Він повсюди трохи в іншому розумінні. Він робить тебе старшою, даючи змогу дізнаватися про все не від Нього самого, а від інших людей — через розмови, запитання й відповіді, які ти потім обдумаєш.

— Авжеж, я це бачу.

— Він робить тебе дорослою, цілісною — адже поки що тебе створено тільки наполовину, бо ж тільки тварини нічого не роблять самі по собі. Тепер, коли ти зустрінешся з Владарем, то зможеш багато чого йому розповісти. Ти будеш старшою і зробиш старшим його.

— Малелділ такого не допустить. Це буде наче плід, у якого немає смаку.

— Та ні, смак буде — для Владаря. Тобі ніколи не спадало на думку, що він іноді просто втомлюється бути старшим? Хіба він не любив би тебе ще більше, якби ти була мудрішою за нього?

— Це те, що ти називаєш поезією, чи правда?

— Правда.

— Але хіба можна любити більше? Так само можна сказати, що якась річ буде більшою за себе саму.

— Я тільки хотів сказати, що ти могла б стати подібнішою до жінок із мого світу.

— А які вони?

— Дуже відважні. Вони завжди тягнуться до нового, несподіваного блага і бачать його набагато швидше за чоловіків. Їхня думка випереджує слова Малелділа. Їм не треба чекати, доки Він скаже, що добре, — вони й самі це знають. Власне кажучи, вони самі — Малелділи, тільки маленькі. А через те, що вони такі мудрі, їхня краса просто засліплює; вони настільки ж гарніші за тебе, наскільки тутешні плоди смачніші за звичайну воду, і чоловіки люблять їх настільки ж сильніше, ніж любить тебе Владар, наскільки неприкритий пломінь Глибоких Небес, видимих із мого світу, прекрасніший за золоте склепіння твого.

— Хотіла б я їх побачити.

— Так, це було б добре.

— Який же славний Малелділ і які дивні діла Його! Можливо, Він вчинить так, що мої доньки будуть настільки ж розумніші за мене, наскільки я розумніша за тварин. Це ще краще, ніж я думала, бо мені здавалося, що я завжди буду Владаркою і Велителькою. Тепер же я бачу, що, напевне, схожа на елділів. Видно, моє завдання — леліяти й оберігати дітей, доки вони малі і слабкі, й упасти до їхніх ніг, коли вони виростуть і стануть більшими за мене. Бачу, не тільки запитання й думки розростаються вшир, немов гілки дерева. Радість теж росте і приходить тоді, коли її зовсім не сподіваєшся.

— Ну, гаразд… тепер я трохи посплю, — мовив інший голос, і вперше він прозвучав, як голос Вестона, роздратовано і сварливо, — тут годі було помилитися.

Ренсом досі не втручався у розмову — хоч і не раз слова вже просто вертілися на кінчику язика, — тільки тому, що в голові у нього завзято змагалися між собою два протилежні враження. З одного боку, він анітрохи не сумнівався, що говорить саме Вестон — на користь цього свідчив і знайомий тембр голосу, і, зрештою, переважна більшість тих речей, про які йшлося. Проте з іншого боку, голос цей — можливо, тому, що він не бачив професорового обличчя, — був якось дивно не подібний сам на себе. Щобільше, голос терпеливо й наполегливо переконував, а Вестонові це зовсім не було притаманно — адже він, здавалося, тільки й умів, що бундючно просторікувати та дратівливо огризатися. Було і ще дещо дивне: як міг Вестон буквально за кілька годин цілковито прийти до тями й опанувати себе після жахливого припадку, що трапився з ним на очах у Ренсома? Як дістався до плавучого острова? Доки Ренсом вслухався у розмову, його мучили просто-таки нестерпні сумніви та підозри. Говорив Вестон — і водночас не Вестон; зважаючи на те, що довкола панувала повна темрява, це було дуже страшно — Ренсом відчував, як бігають у нього по спині мурашки, — а до голови приходили найнеймовірніші припущення, хоч він і намагався мислити раціонально. Тільки коли розмова вже скінчилася, він усвідомив, як напружено стежив за нею, і відчув приступ неймовірної радості. Втім, радів не він сам чи, точніше, не тільки він: складалося враження, що все повітря навколо аж дзвенить від тріумфу, викликаного здобутою звитягою. Ренсом стрепенувся і припинявся на лікті: невже й справді у повітрі щось дзвеніло? Нашорошив вуха, проте не почув нічого; лишень у листві легенько шурхотів теплий вітерець та від моря долинав ледь чутний шемріт лагідних хвиль. Напевне, тріумфальний дзвін зароджувався десь у глибинах його сповненого втіхою єства. Та щойно Ренсом знову приліг на траву, як переконався, що це все ж не так. Звідкілясь іззовні — тепер уже всі сумніви зникли — у нього ніби вливалося щось схоже на радісний гамір святкової учти, пишної та величної, проте слух тут був ні до чого (втім, коли згодом Ренсом намагався відтворити в пам’яті те, що тоді відчував, то виходила музика — саме музика, а не щось інше). Це було так, наче в нього з’явилося нове чуття, наче раптом заспівали ранкові зорі, наче Переландра тільки-тільки постала з небуття — либонь, у певному сенсі так воно й було. Він збагнув, що цей світ щойно уник величезного лиха; залишалося хіба сподіватися, що другої спроби призвести до нього не буде. Найприємнішою ж виявилась думка, що його самого, можливо, відрядили сюди просто як глядача чи свідка, і самому йому й не доведеться нічого робити. Через кілька хвилин Ренсом уже солодко спав.

IX

За ніч погода змінилася. Ренсом сидів на краю лісу, в якому спав, і дивився на спокійне море, де не було видно жодного іншого острова. Прокинувся він зовсім недавно; огледівшись навколо, побачив, що лежить у густих заростях рослин, які з вигляду трохи нагадували очерет, але міцних, наче молоді берізки, і вкритих згори майже пласким дахом густої листви. З гілок звисали плоди — гладенькі і круглі, схожі на ягоди гостролиста. Він трохи підживився ними, а тоді вибрався на відкриту місцину на краю острова і роззирнувся. Ні Вестона, ні Владарки Ренсом не побачив, тож спокійно побрів собі поволі вздовж берега. Босі ноги потопали у м’якому килимі низенької трави шафранової барви, вкриваючись духмяним пилком. Він опустив погляд, і тут йому у вічі раптом упало ще щось. Спершу Ренсомові здалося, що це жива істота — вочевидь, найхимерніша з тих, які досі траплялися йому на Переландрі. Втім, вигляд у неї був не просто химерний — він викликав огиду і жах. Ренсом опустився на коліно, щоб краще її розгледіти, врешті-решт, знехотя торкнувся — і відсмикнув руку, наче наткнувся на змію.

То була жаба — одне з тих барвистих створінь, що їх він уже бачив раніше, — але покалічена, з нею явно сталося щось жахливе. На спині в неї зяяла рвана рана у формі літери «V», нижній кут якої знаходився відразу за головою. Хтось розірвав її вздовж тулуба так, як ми розкриваємо конверти, майже відірвавши при цьому задні лапи, тож стрибати понівечена тваринка вже не могла. На Землі таке видовище можна було б просто назвати гидотним, скрушно зітхнути і забути, проте досі Ренсом не бачив на Переландрі ні каліцтва, ні смерті, тож почувався тепер так, ніби його з розмаху вдарили просто по обличчю. Так добре знайомий біль, повернувшись, говорить хворому, що рідні його обдурювали, що насправді він не одужав і скоро помре. Так вперше падає брехня з уст найкращого друга, за правдивість якого ви могли б поручитися навіть своїм життям. Трапилося щось страшне, і виправити становище було вже неможливо. Над золотавим морем повівав теплий вітерець, плавучий сад мінився блакитними, срібними та смарагдовими переливами, згори немов посміхалося небо — та все це враз ніби перетворилося лишень на барвисту заставку на полях книги, а текстом у ній було ось це безжально розтерзане, спотворене створіння, що трепетало у нього під ногами. Ренсомові ніяк не вдавалося ні погамувати, ні навіть зрозуміти почуття, яке його охопило. Він повторював собі, що такі істоти, мабуть, не здатні відчувати біль так, як ми, та це не допомагало. Серце в нього калатало не тільки від співчуття до чужого болю. Сталося щось жахливо непристойне, і це викликало в його душі пекучий сором. Йому подумалося, що краще б уже цілого всесвіту просто не існувало, якщо у ньому мають діятися такі страшні речі. Хоч теоретичні міркування і підказували, що подібні примітивні організми майже не відчувають болю, Ренсом усе ж вирішив, що треба покласти стражданням жаби край. У нього не було ні черевиків, ні каменя, ні палиці, тож убити її виявилося не такою вже й простою справою. Вже за хвилину він зрозумів, що зробив дурість, та відступати було пізно. Нехай навіть такі створіння страждають мало, тепер ці страждання не применшилися, а тільки примножилися. Так чи так, а з цим треба було покінчити. Марудитися довелося довго, чи не годину, і коли знівечене тільце нарешті зовсім затихло, а Ренсом зійшов до води помитися, його нудило і трусило. Здавалося б, це доволі дивно — адже йому випало колись повоювати на Сомі, — але ж недарма архітектори кажуть, що великою виглядає споруда чи маленькою, залежить тільки від того, звідки на неї дивитися.

Врешті-решт він підвівся і рушив далі, та вже за мить здригнувся, наддав ходи і знов глянув униз, а тоді раптом став як укопаний, сховав обличчя у долонях і вголос увізвав до неба, благаючи припинити це страхіття або хоч пояснити, що відбувається. Повздовж усього берега лежали одна за одною понівечені жаби. Обережно обходячи їх, Ренсом подався далі. Десять, п’ятнадцять, двадцять… двадцять перша лежала там, де ліс своєрідним клином впритул підступав до води. Він ступив під дерева, вийшов з іншого боку і… знову завмер на місці: просто перед ним, на відстані якихось тридцяти футів, стояв Вестон — одягнений, але простоволосий, — розпанахуючи чергову жабу. Спокійно, наче хірург на операції, професор увігнав у неї довжелезного нігтя вказівного пальця і розтяв повздовж тулуба… досі Ренсом якось і не помічав, що у нього такі довгі нігті. Тим часом Вестон завершив операцію, відкинув криваві рештки геть, підняв голову — і їхні очі зустрілися.

Ренсом не зронив ані слова — у нього просто відібрало мову. Перед ним стояв чоловік цілком здоровий, судячи зі спокійної постави та щойно продемонстрованих сильних, упевнених рухів. Зріст, будова тіла, колір шкіри і волосся, риси обличчя — все це було Ренсомові добре знайоме і свідчило, що то був, звісно, Вестон. Та найстрашніше полягало у тому, що водночас упізнати його було годі. Він виглядав не хворим — він виглядав мертвим. Обличчя, яке тільки що схилялося над скаліченою жабою, набуло тієї моторошної сили, що її, трапляється, набуває обличчя мерця; тоді ті, хто знав покійного за життя, просто не можуть на нього дивитися, попри всі свої намагання перебороти чи бодай приховати відразу. Невиразний рот, незмигний погляд очей, щось важке і явно неорганічне у складках шкіри на щоках — все це ясно говорило: «Я, може, й подібний зовні на тебе, але між нами немає нічого, абсолютно нічого спільного». Саме тому Ренсом якийсь час просто не міг говорити. З якими словами, з якими проханнями чи погрозами можна було звернутися до ось цього? І тут він зрозумів — попри шалене небажання це розуміти, попри всю логіку та всі накопичені за життя стереотипи, — що насправді перед ним не людина, що того Вестона, якого він знав, більше немає, а Переландрою пересувається лишень Вестонове тіло, де оселилося, оберігаючи його від розкладу, якесь геть інше, відмінне від людського життя.

Воно мовчки дивилося на Ренсома і врешті-решт посміхнулося. Ми часто говоримо про диявольську посмішку; Ренсом і сам не раз згадував про неї у розмовах, та щойно тепер збагнув, що ніколи не сприймав цих слів серйозно. Посмішка ця не була ні гіркою, ні лютою, ні зловісною — у звичному розумінні; щобільше, в ній анітрохи не відчувалося насмішки чи глуму. Радше в ній проглядала простодушність дикуна, який мовби запрошує у світ своїх розваг, так, ніби ці розваги приємні геть усім, цілком природні, і нікому навіть на думку не спаде встрявати через них у якусь суперечку. У тій посмішці не було й натяку на сором чи збентеження, за нею нічого не ховалося. Істота, яка стояла перед Ренсомом, не грішила супроти добра — вона добра просто не відала. Ренсом усвідомив, що досі ставав свідком тільки якихось непослідовних та нерішучих, по суті, половинчастих проявів зла. Натомість тут перед ним постало створіння абсолютно цілісне, в якому зло сягнуло краю, перейшло всі мислимі межі, подолало всі перепони; створіння це — Ренсом аж здригнувся від моторошного здогаду — перебувало у стані, вельми схожому на невинність. Воно знаходилося поза межами пороку так само, як Владарка знаходилася поза межами чесноти.

Істота спокійно стояла й посміхалася; так минуло хвилин дві, не менше, а тоді Ренсом ступив крок уперед, хоч і не надто ясно уявляв, що робити далі. Раптом він спіткнувся й упав; піднятися на ноги було чомусь на диво важко, і ледь підвівшись, він знов опинився на землі. На мить — принаймні, так йому здалося, — все навколо оповила темрява, в якій наче гуркотів добрий десяток потягів; по тому золоте небо та веселкові хвилі повернулися, і він збагнув, що втратив свідомість і тепер приходить до тями. Довкруги нікого не було, і поки Ренсом лежав, не маючи ні сили, ні, зрештою, бажання підніматися, йому спало на думку, що деякі давні філософи та поети, вочевидь, мали рацію, коли стверджували, що одна з найгірших тортур у пеклі полягає у спогляданні диявола. Досі він вважав це звичайнісіньким вимислом, тепер же зрозумів, що про це знають навіть діти: кожна дитина вам скаже, що бувають обличчя, на які просто неможливо дивитися. Тож, виявляється, діти, поети і філософи таки праві. Над усіма світами ясніє світлий лик, просто споглядати який — незбагненна, безмежна радість, а в безодні під усіма світами чатує страхітливе обличчя, один лишень погляд на яке несе неминучу погибель. Людина може обирати з-поміж тисяч і тисяч шляхів, та кожен із них рано чи пізно неодмінно приведе її до споглядання або блаженного, або погибельного лику. Ренсомові довелося побачити тільки, скажімо, зліпок чи слабку тінь цього останнього, проте ще й зараз він зовсім не був певен, що йому пощастить після цього вижити.

Зібравшись на силі, Ренсом підвівся і рушив на пошуки пекельної істоти. Треба спробувати перешкодити їй зустрітися з Владаркою або хоча б бути присутнім під час їхньої зустрічі. Хтозна, що йому вдасться зробити; принаймні, тепер у нього вже не було жодних сумнівів стосовно того, навіщо його відрядили на Переландру. Вестонове тіло, прилетівши сюди у космічному кораблі, стало знаряддям, своєрідним мостом, по якому на планету проник хтось іще — чи то те найвище, первісне зло, що його на Малакандрі називають Кривим Елділом, чи один із його послідовників — різниця, в принципі, не така вже й важлива. По спині у Ренсома бігали мурашки, ноги запліталися. Йому навіть дивно було, як узагалі можна, переживши такий жах, думати та ще й кудись іти; так на війні чи під час хвороби людина дивується, побачивши, скільки всього може знести. Ми знай повторюємо: «Ну, все, тепер я точно з’їду з глузду» або «Я цього не переживу», але залишаємось і при житті, і при своєму розумі, й далі виконуємо свій обов’язок.

Погода змінилася. Рівниною, якою він ішов, раз по раз стали пробігати хвилі, а небо ніби трохи зблідло — тепер воно було вже не золоте, а радше блідо-жовте. Море натомість потемніло, набувши майже бронзової барви; невдовзі острів став то підніматися, то опускатися на високих хвилях. Раз чи двічі Ренсомові довелося присісти, щоб трохи перепочити. Він просувався вперед дуже повільно і тільки через кілька годин раптом помітив на вершині пагорба дві людські постаті, які чітко вимальовувалися на тлі неба. За мить вони вже зникли з очей, бо пагорб покотився просто до Ренсома. Йому знадобилося ще добрих півгодини, щоб дійти туди. Вестонове тіло стояло, утримуючи рівновагу зі спритністю, на яку справжній Вестон ніколи не спромігся б, і розмовляло з Владаркою. Ренсома вразило, що вона не повернулася, щоб із ним привітатися, ба навіть, здавалося б, і не зауважила, як він підійшов і сів поряд із ними на м’яку траву.

— Так, ми ростемо, неабияк розростаємося вшир, — говорило Вестонове тіло, — коли складаємо оповідки чи поезії про те, чого нема, але могло б бути. Хіба, відмовляючись від цього, ти не відмовляєшся від плоду, який тобі даровано?

— Я відмовляюся не від поезії, чужинцю, — відповіла вона, — а лишень від тієї оповідки, яку ти вклав мені до голови. Я й сама можу вигадувати оповідки про своїх дітей чи про Владаря, про те, що риби літають, а звірі плавають. Та якщо я стану вигадувати оповідку про життя на Твердій Землі, то не знаю, як тоді бути з Малелділом. Не можу ж я сказати, що Він змінив своє веління, — так не годиться. А якщо вигадаю, наче ми живемо там всупереч Його волі, то це те саме, що придумати, ніби небо стало геть чорним, ніби вода більше не годиться для пиття, а повітрям не можна дихати. Крім того, я зовсім не розумію, що приємного у вигадуванні таких речей.

— Ти станеш мудрішою і старшою, — мовило Вестонове тіло.

— Ти знаєш напевне, що так і буде? — запитала Владарка.

— Звісно, — відповіло воно, — адже саме так стали могутніми і прекрасними жінки з мого світу.

— Не слухай його, — втрутився у розмову Ренсом. — Нехай іде геть. Не слухай його, забудь те, що він тобі наговорив.

Жінка вперше обернулася до нього, і він помітив, що відтоді, як вони востаннє бачилися, у ній відбулася якась зміна, хоч розгледіти, у чому саме вона полягає, було дуже непросто. Її обличчя не стало ні сумним, ні збентеженим, аж ніяк, проте на ньому можна було прочитати тепер ледь-ледь помітне вагання. Втім, вона явно зраділа, побачивши Ренсома, хоч і трохи здивувалася, почувши його голос; і вже з перших її слів йому стало зрозуміло, чому вона не привіталася з ним, коли він підійшов: просто їй ще зроду не доводилося розмовляти з двома людьми одночасно. Надалі це часом кидалося у вічі, адже вона трохи розгубилася, бо зовсім не вміла ловити дві репліки нараз чи швидко переводити погляд із одного співрозмовника на іншого. Іноді вона слухала тільки Ренсома, іноді — тільки Вестона, проте ніколи — їх обидвох.

— Чому ти заговорив до того, як він закінчив, Пістрявий? — запитала вона. — Там, у вашому світі, вас багато, і ви, напевне, часто сходитеся разом більше, ніж по двоє. Що ви тоді робите? Говорите по черзі? Чи, може, вмієте слухати багатьох відразу? Я ще замолода для цього.

— Я не хочу, щоб ти його слухала, — сказав Ренсом. — Він… — і тут йому забракло слів. «Поганий», «підлий», «брехливий» — усе це ще не має для неї жодного сенсу. Напруживши пам’ять, пригадав, що вони вже говорили колись про великого елділа, який тримався за старе благо, відкидаючи нове. Так, це, мабуть, єдиний спосіб хоч якось пояснити їй поняття зла. Він уже відкрив було рота, щоб заговорити, та тут Вестонів голос його випередив:

— Пістрявий не хоче, щоб ти мене слухала, бо прагне, аби ти залишалася молодою. Він не хоче, щоб ти скуштувала нових плодів, яких ніколи раніше не бачила.

— Навіщо йому це?

— Хіба ти не зауважила, — вів далі Вестонів голос, — що Пістрявий належить до тих людей, які завжди відступають перед новою хвилею і охоче повернули б ту хвилю, що вже відійшла в минуле? Хіба він не виказав себе вже у першій розмові з тобою? Пригадай, йому не було відомо навіть те, що відколи Малелділ став чоловіком, усе перемінилося, що тепер усі створіння, обдаровані розумом, матимуть людську подобу. Ти сказала йому про це, а він не зрадів, навпаки, засмутився, що не буде більше тих давніх пухнастих істот. Якби тільки можна було, він повернув би назад той прадавній світ. А коли ти попросила його навчити тебе смерті, він теж не схотів. Йому хотілося, щоб ти залишалася молодою і не знала смерті. Адже ж це він сказав, що можна й не зрадіти хвилі, яку посилає нам Малелділ, а так її злякатися, що дав би відрізати собі руки й ноги, тільки б вона не приходила.

— Ти думаєш, він ще такий молодий?

— У нашому світі кажуть — «поганий», — відповіло тіло. — Він — із тих, хто відмовляється від плоду, який йому дають, заради того плоду, який сподівався знайти чи вже куштував раніше.

— Що ж, у такому разі треба зробити його старшим, — сказала жінка, і хоч вона на Ренсома при цьому й не дивилася, він знову відчув, що перед ним — Владарка і Мати, яка бажає і йому, і всім решта лише добра, безмежного добра і нічого більше. Він же нічим не міг їй допомогти. Йому з рук вибили зброю.

— А ти навчиш нас смерті? — запитала Владарка, дивлячись знизу вгору на Вестонову подобу.

— Так, звісно, — відказала та. — Я й прибув сюди для того, щоб ви мали смерть і мали її в достатку. Але для цього потрібна велика відвага.

— Відвага? Що це?

— Це те, що спонукає нас плавати, коли хвилі такі великі, що починаєш думати, чи не краще було б усе ж залишитися на березі.

— Знаю, знаю… тоді плавати найкраще.

— Так. Але щоб знайти смерть, а разом із смертю — справжнє доросле життя, могутню красу і найбільше пізнання, треба поринути у щось набагато величніше за хвилі.

— Говори далі, я ще ніколи не чула таких слів. Вони схожі на те, як лускають бульбашки, що ростуть на деревах, і коли я їх чую, то думаю… сама не знаю, про що я тоді думаю.

— Ти почуєш слова ще величніші, але спершу тобі треба стати старшою.

— Гаразд, то зроби мене старшою.

— Владарко, владарко! — вигукнув Ренсом. — Хіба не краще, щоб Малелділ сам зробив тебе старшою в належний час?

Вестонова подоба жодного разу навіть не глянула в його бік, проте миттю заперечила:

— От бачиш? Кілька днів тому він сам, хоч і мимоволі, показав тобі, що Малелділ уже потроху відпускає твою руку, бо хоче, щоб ти вчилася ходити сама. Тоді й виросла перша гілка — ти справді стала старшою, коли про це дізналася. Відтоді Малелділ ще багато чому тебе навчив — не сам, а через мене. Ти стаєш сама собою, і власне в цьому й полягає воля Малелділа. Тому Він і розлучив тебе з Владарем, та й сам трохи відступив від тебе. Так Він робить тебе дорослою — ти сама себе такою робиш. А Пістрявий, бач, хоче, щоб ти спокійно сиділа і чекала, коли Малелділ усе зробить сам.

— Як же нам зробити Пістрявого старшим? — запитала Владарка.

— Не думаю, що ти зумієш йому допомогти, доки сама не станеш старшою, — мовив Вестонів голос. — Ти ще нікому не можеш допомогти, бо й сама — наче те дерево, на якому немає плодів.

— Твоя правда, — сказала Владарка. — Продовжуй.

— То слухай, — повело далі Вестонове тіло. — Ти вже зрозуміла, що чекати Малелділового веління, коли Малелділ хоче, щоб ти йшла вперед сама, — це теж свого роду непослух?

— Здається, так.

— Слухатися неправильно — це те саме, що не слухатися взагалі. Владарка на кілька секунд замислилася, а тоді раптом заплескала в долоні.

— Я все зрозуміла! — вигукнула вона. — Наскільки ж старшою ти мене зробив — просто диво! От зовсім недавно я гралася з одним звіром — ганялася за ним, а він усе зрозумів і став від мене втікати. Якби він не рушив з місця і дав себе впіймати, то теж послухався б, але неправильно.

— Ти все чудово зрозуміла. Коли ти зовсім подорослішаєш, то станеш іще мудрішою і прекраснішою за жінок із мого світу. Бачиш, так само і з Малелділовими заборонами.

— Здається, я не дуже добре це розумію…

— Ти певна, що Він справді хоче, аби Його завжди слухалися?

— Як можна не слухатися того, кого любиш?

— Але ж звір, який від тебе втікав, теж тебе любить.

— Не знаю, чи це те саме, — завагалася Владарка. — Звір завжди добре розуміє, хочу я, щоб він утікав чи щоб прийшов до мене. А Малелділ ніколи не говорив нам, що до якогось Його слова чи діла можна ставитися як до жарту. Хіба ж може Той, кого ми так любимо, жартувати чи пустувати так, як ми? Адже Малелділ — то осяйна радість і сила. Це те саме, що стверджувати, наче Він потребує спати чи їсти.

— А я й не кажу, що це був би жарт. Це було б тільки щось подібне. Подумай, хіба ж ти зможеш забрати свою руку з Його руки, стати цілком дорослою, піти своїм шляхом, якщо хоч раз не зробиш так, ніби Його не послухала?

— Як же можна зробити так, ніби не слухаєш?

— Можна: треба тільки зробити те, що Він ніби заборонив. А що, коли заборону для того й встановлено, щоб її порушити?

— Якби Він звелів нам порушити заборону, то вона б уже не була забороною. А якщо Він цього не зробив, то звідки нам знати, можна її порушувати чи ні?

— Якою ж розумною ти стаєш, моя красуне, — мовив Вестонів голос. — Звісно, якби Він звелів вам порушити свою ж заборону, то вона вже не була б справжньою забороною — твоя правда. І ти маєш рацію — Малелділ не жартує. Просто Він потай сподівається і чекає, щоб ти й справді Його не послухала і відтак стала старшою. Розумієш, якби Він сказав тобі це відкрито, то все це втратило б усілякий сенс.

— Тепер я вже не зовсім певна, чи й справді ти настільки старший за мене, — озвалася, трохи поміркувавши, Владарка. — Адже твої слова — наче плід без смаку! Відступивши від Малелділової волі, я прийду до того, чого просто не можна бажати. Хіба ж можу я перестати любити Його, чи Владаря, чи звірів? Це те ж саме, що спробувати ходити по воді або плавати по суші. Хіба можна не спати, не пити чи не сміятися? Мені здавалося, що твої слова мають якесь значення, але тепер я бачу, що вони не означають нічого. Відступити від Його волі означає піти в нікуди.

— Так, це справедливо щодо всіх Його заповідей — окрім однієї.

— Як може одна заповідь так відрізнятися від решти?

— Але ж ти сама бачиш, що вона інакша. Всі інші Його заповіді — спати, любити, заселяти цей світ своїми дітьми — добрі самі по собі, і ти сама це розумієш. У всіх світах ці заповіді однакові. А от заповідь, яка забороняє жити на Твердій Землі — не така. Ти вже знаєш, що в моєму світі такої заповіді немає. Крім того, тобі самій не ясно, в чому сенс цієї заповіді; нічого дивного. Якби вона була така ж добра, як і всі інші, то чому тоді Малелділ не дав її і всім іншим світам? Хіба ж може Він не дати того, що є благом? Отже, у ній блага немає. Малелділ сам тобіпро це говорить, тут і тепер, через твій власний розум. Це просто заборона, заборона заради заборони.

— Але навіщо тоді…

— Щоб ти могла її порушити — навіщо ж іще? Ця заборона не є благом сама по собі. В інших світах її немає. Вона стоїть між тобою і спокійним, упорядкованим життям, яким керуватимеш ти сама. Значить, Малелділ сам ясно показує тобі, що це — випробування, велика хвиля, яку ти мусиш подолати, щоб стати справді дорослою, щоб по-справжньому від Нього відділитися.

— Якщо все це так важливо для мене, то чому Він сам не заронив у мій розум таких думок? Про все це я дізнаюся від тебе, чужинцю. Його ж голос навіть пошепки не підтверджує твої слова.

— Хіба ти не розумієш, що власне цього й не може бути? Адже ж Малелділ прагне, дуже прагне побачити, як Його створіння стає цілком самостійним, покладається на свій розум і відвагу, навіть всупереч Йому. Проте хіба може Він наказати тобі так учинити? Це тільки все зіпсувало б, бо ж усе, що ти зробиш за Його велінням, ти зробиш разом із Ним. Тільки це — одне-єдине з усього, чого Він прагне, — має діятись без Його участі. Невже ти думаєш, що Йому не набридло бачити у своєму створінні тільки себе самого? Навіщо тоді взагалі було творити? Ні, Він прагне зустріти врешті-решт когось іншого, когось такого, чия воля не буде беззастережно належати тільки Йому.

— Якби ж я знала це напевне…

— Він не повинен та й не може тобі цього сказати. Єдине, що Йому залишається, — це доручити комусь іншому зробити це за Нього. Так Він і вчинив. Хіба ж не з Його волі я перетнув Глибокі Небеса, щоб навчити тебе всьому тому, чому Він і сам би тебе навчив, якби тільки міг?

— Владарко, — обізвався нарешті Ренсом, — ти можеш вислухати і мене?

— Звичайно, Пістрявий.

— Цей чоловік каже, що заповідь, пов’язана з Твердою Землею, відрізняється від усіх інших, бо її немає в інших світах і ми не бачимо, у чому полягає користь від неї. І тут він має рацію — це справді так. Проте якщо послухати його далі, то ця заборона різниться від решти тільки для того, щоб ти могла її порушити. А якщо тут є і якась інша причина?

— І яка ж це причина, Пістрявий?

— Гадаю, Малелділ встановив таку заповідь для того, щоб ти додержувалася її лишень заради послуху. Виконуючи волю Малелділа в усьому іншому, ти робиш те, в чому сама вбачаєш благо; виконуєш Його волю, але не тільки заради неї самої. Чи вдовольниться цим справжня любов? Хіба спізнала б ти радість послуху, якби не існувало заповіді, єдина причина якої — виконання Його волі? Ти сама сказала, що всі звірі охоче послухалися б тебе, якби ти звеліла їм стати на голову. Значить, тобі зовсім не важко зрозуміти мої слова.

— О, Пістрявий! — вигукнула Владарка. — Це найкраще з усього, що ти сказав. Ти зробив мене набагато старшою, але не так, як він. Я чудово розумію, що саме ти маєш на увазі. Нам не можна відступати від волі Малелділа; проте натомість Він дав нам можливість відступати від нашої волі. А зробити це можна тільки встановивши ось таку заповідь. Я почуваюся зараз так, ніби вийшла через дах світу у Глибокі Небеса, де неподільно владарює любов. Дивитися на Тверду Землю й відкидати при цьому будь-яку думку про те, що там можна жити… це завжди приносило втіху, але тільки тепер я збагнула її суть. — Обличчя Владарки аж сяяло, коли вона промовляла ці слова, та раптом ним ковзнула тінь здивування. — Послухай, Пістрявий, — додала вона, — якщо ти ще такий молодий, як він каже, то звідки тобі все це відомо?

— Він каже, що я молодий, але це не так.

Раптом заговорила Вестонова подоба, і тепер її голос звучав гучніше і сильніше, ніж доти, й узагалі вже не нагадував голос того справжнього, колишнього Вестона.

— Я старший за нього, і він не наважиться це заперечувати. Ще до того, як з’явилася на світ прамати його праматері, я вже був старший, настільки старший, що йому годі собі й уявити. Я був із Малелділом у Глибоких Небесах, де він не бував ніколи, і чув предвічні ради. Та й у порядку створення я значно, значно старший за нього; поряд зі мною він — ніщо. Правда це чи ні?

Навіть тепер мертвотне обличчя не повернулося до Ренсома, та він розумів, що і Вестонова подобизна, і Владарка чекають на його відповідь, і вже готовий був збрехати, та слова завмерли в нього на вустах. У цьому світі хоч-не-хоч доводилося говорити тільки правду, навіть якщо ця правда могла виявитися згубною. Він облизав губи, подолав приступ нудоти і відповів:

— У нашому світі старший не завжди означає мудріший.

— Поглянь на нього, — мовило Вестонове тіло до Владарки. — поглянь, як зблідли у нього щоки і змокріло чоло. Ти ще такого не бачила, та відтепер побачиш ще не раз. Ось що буває з дрібними створіннями, коли вона наважуються виступити супроти великих, — і це тільки початок.

Від страху у Ренсома по спині забігали мурашки. Врятувало його лишень обличчя Владарки. Зло, яке стояло поруч із нею, вочевидь, не мало на неї жодного впливу. Складалося враження, наче їх розділяє величезна відстань, яку можна здолати хіба років за десять, не менше. Невинність захищала її неймовірно міцними мурами, проте ця ж невинність піддавала її страшній небезпеці. Вона поглянула на Смерть, що стояла над нею, із здивуванням, ба навіть із веселим зацікавленням, і сказала:

— Але ж він має рацію стосовно цієї заповіді, чужинцю. Це тебе треба зробити старшим, хіба ти не бачиш?

— Я завжди бачу все цілісно, з усіх боків, він же — тільки частково. Так, щира правда, Малелділ дав вам можливість відступити від своєї волі — але від тієї, що криється найглибше.

— І в чому ж вона полягає?

— Найбільше тобі тепер хочеться одного — коритися Йому, завжди залишатися такою, якою ти є — лишень Його твариною, малою дитиною. Відступити від цього дуже важко, і саме в цьому й полягає Малелділів задум — адже відважитися на таке до снаги тільки найкращим, наймудрішим, найсміливішим. Тільки вони зможуть відмовитися від тієї убогості, в якій ви зараз животієте, і, подолавши темну хвилю Його заборони, сягнути справжнього, глибокого життя й усіх властивих йому радощів і печалей.

— Владарко, — мовив Ренсом, — він говорить тобі не все. Така ж розмова вже відбувалася колись, у сиву давнину, і те, що він пропонує, вже колись було зроблено. Дуже давно, коли наш світ тільки починався, у нас теж була тільки одна жінка і тільки один чоловік, як-от ви з Владарем тут на Переландрі. І він стояв там, як стоїть оце зараз перед тобою, і розмовляв із тією жінкою, яку так само застав одну. Вона послухала його і порушила Малелділову заповідь, але не здобула натомість ні слави, ні радості. Я не можу пояснити тобі, що сталося потім, бо ти все одно цього не зрозумієш. Просто знай, що вся любов у нас ослабла й охолола, і тепер Малелділів голос долинає до нас ледь-ледь чутно, тож ми не набули великої мудрості. Жінка повстала проти чоловіка, а мати — проти дитини; їм хотілося їсти, а плодів на деревах не було, і весь їхній час ішов на пошуки їжі, відтак життя стало не легшим, а набагато важчим.

— Половину всього він тобі не сказав, — озвалися Вестонові мертві вуста. — Так, з’явилися труднощі, але разом із ними прийшла і слава. Люди власноруч зводили гори, вищі за ті, що здіймаються у вас на Твердій Землі, і створювали плавучі острови — більші за ваші, — на яких плавали океанами швидше за птахів. Їжі й справді не завжди вистачало, і будь-яка жінка могла віддати останній плід своїй дитині або своєму чоловікові і скуштувати натомість смерть, могла віддати їм усе; ви ж у своєму легкому, але такому вбогому житті граєтесь, голубите одне одного, їздите верхи на рибах, проте не можете зробити нічого путнього, доки не порушите заповіді. Так, здобути знання було непросто, але ті, хто його таки здобув, — а їх зовсім небагато, — перевершили інших настільки, наскільки ви перевершуєте тварин, і тисячі прагнули їхньої любові…

— Я, мабуть, трохи посплю, — раптом сказала Владарка. Досі вона слухала Вестонове тіло, широко розплющивши очі і навіть привідкривши рот, та коли дійшло до тисяч, що прагнули любові, вона зненацька позіхнула, ані гадки не маючи цього соромитись чи приховувати, — так могло б позіхнути, скажімо, кошеня.

— Зачекай, — затримав її Вестонів голос, — це ще не все. Він не сказав тобі, що власне через цю порушену заповідь Малелділ і прийшов у наш світ та став чоловіком. Пістрявий не наважиться цього заперечувати.

— Це так, Пістрявий? — запитала Владарка.

Ренсом стиснув кулаки так, що аж побіліли суглоби на пальцях. Несправедливість всього, що відбувалося, боляче його ранила. Як же це несправедливо… Як міг Малелділ сподіватися, що він зуміє боротися тут хоча б на рівних, коли зброю йому з рук вибили, коли брехати не можна, а правда може виявитися згубною? Це ж так несправедливо! Його залила гаряча хвиля обурення, а далі з головою затопила ще вища і потужніша хвиля сумнівів. А що, коли ворог все ж має рацію? Felix peccatum Adae… Навіть Церква сказала б йому, що непослух кінець кінцем призвів до добра. Поза тим він, Ренсом, і справді чоловік не надто рішучий, завжди з осторогою ставився до всього нового… То де ж брехня, де спокусник сказав неправду? На якусь мить у нього перед очима постало грандіозне видовище: велетенські-міста, могутні армії, швидкі кораблі, багаті бібліотеки, слава й велич поезії, що іскрометним водограєм б’є з трудів і честолюбних поривань людини… Хтозна, можливо, власне в цьому поступі, в цій творчій еволюції і полягає суть людського життя, щонайглибша істина буття? З усіх найпотаємніших шпарин у глибинах розуму — про їхнє існування він раніше й не здогадувався — враз стало підніматися і линути до Вестонової подоби щось дике, свавільне і прекрасне. «Це дух, справжній дух, — нашіптував йому внутрішній голос, — а ти — тільки людина. Він неухильно прямує до мети крізь століття, ти ж — тільки слабка людина…»

— То що ти на це скажеш, Пістрявий? — перепитала Владарка.

Чари раптом розвіялися без сліду — наче їх і не було.

— Скажу ось що, — заговорив Ренсом, підводячись на ноги. — Звісно, і це кінець кінцем призвело до добра. Хіба ж Малелділ тварина, щоб ми могли загородити Йому дорогу, чи рослина, яку ми можемо просто вирвати з землі, щоб вона не росла? Хай як ви вчините, Він так чи інакше приведе вас до блага. Але то буде вже не те благо, яке ви могли б здобути, прислухаючись до Його волі від самого початку, — те благо буде втрачене назавжди. У нашому світі Владар із Владаркою порушили заборону — і Він врешті-решт зробив так, що це призвело до блага. Проте все одно вони вчинили погано, і хто знає, що отримали б, якби не піддалися тоді спокусі. А були й такі, що жодного блага не отримали і ніколи не отримають. — Він повернувся до Вестонової подобизни і додав: — Розкажи їй усе! Яке благо отримали ви? Чи радієте, що Малелділ став чоловіком? Розкажи їй про те, що здобули ви, спонукавши Малелділа піти на смерть!

І тут сталося таке, що на Землі годі було б навіть уявити. Тіло, яке колись належало Вестонові, раптом закинуло голову, роззявило рота і завило — протяжно і сумно, геть по-собачому. Тієї ж миті Владарка, наче нічого й не трапилося, лягла на землю, заплющила очі і заснула. Їхній плавучий острів тим часом линув униз пологим схилом величезної океанської хвилі.

Ренсом не зводив погляду зі свого ворога, проте той, здавалося, не звертав на нього жоднісінької уваги. Очі у Вестонового тіла рухалися так, як зазвичай і рухаються у живої людини, але зрозуміти, куди вони дивляться і чи бачать щось взагалі, було дуже важко. Складалося враження, немов якась зовнішня сила вміло утримує їхній погляд у потрібному напрямку, змушує ворушитися губи, але сама сприймає все якось інакше, ніби збоку. Вестонова оболонка всілася — якщо тільки це можна так назвати — долі біля Владарчиної голови, по інший бік від Ренсома. Рухалося тіло якось штучно, не по-людськи; виглядало радше, наче воно не сіло само, а хтось підвів його до потрібного місця і там посадив, хоч водночас навряд чи вдалося б виокремити той чи інший рух, який можна було б упевнено назвати не властивим людині. Ренсомові спало на думку, що все це має такий вигляд, ніби хтось досконало вивчив, як має рухатися людина, і тепер дуже непогано застосовував здобуті знання на практиці; бракувало тільки останнього штриха, подиху справжньої творчості. Його пройняв невимовний, холодний, знайомий кожному ще з раннього дитинства жах: перед ним сидів мертвяк, яким керувала незнана й невидима сила; то було щось гірше за примару, то був сам Нелюд.

Робити було нічого; залишалося хіба сидіти ось так і далі, хоч би й довіку, якщо буде така потреба, оберігаючи Владарку від Нелюда. Острів тим часом долав одну за одною велетенські хвилі, що ще більше скидалися тепер на гірські вершини; досвідченому мандрівникові тут неодмінно пригадалися б Альпи чи навіть Анди. Жодне слово не порушувало тишу що запанувала довкола; тільки часом до них підходили звірі чи підлітали птахи. Так минала година за годиною, і ось нарешті Нелюд заговорив. Він навіть не глянув у Ренсомів бік, лишень повільно і якось недоладно, немов заіржавілий, незмащений механізм, розтулив рота і вимовив:

— Ренсоме!

— Що? — спитав той.

— Нічого, — відповів Нелюд. Ренсом допитливо зиркнув на нього. Невже ця істота зовсім уже збожеволіла? Проте виглядав він так само, як раніше, радше мертвим, аніж навіженим. Спокійно сидів по-турецьки, похиливши голову і привідкривши рот; жовтий пилок із тутешніх рослин осідав у нього на щоках, а руки з довжелезними нігтями, що відливали металом, нерухомо лежали на землі. Ренсом рішуче відкинув думку про божевілля ворога; приводів для занепокоєння йому і так зовсім не бракувало.

— Ренсоме! — знов озвався Нелюд.

— Що?! — різко спитав Ренсом.

— Нічого.

Запала тиша, але не минуло й хвилини, як почувся жахливий голос:

— Ренсоме!

Цього разу він не відгукнувся. Минула ще хвилина, і Нелюд знову промовив його ім’я; за хвилину все повторилося.

— Ренсоме!.. Ренсоме!.. Ренсоме!.. — лунало щохвилини на острові, аж доки десь на сотому разі Ренсом не втратив терпцю і не проревів у відповідь:

— До дідька, та чого вам врешті-решт треба?

— Нічого, — відказав, як і слід було сподіватися, Вестонів голос.

Ренсом постановив собі надалі мовчати, та коли Нелюд покликав його, либонь, у тисячний раз, мимоволі озвався і, звісно ж, почув: «Нічого». Кінець кінцем він таки навчився зберігати мовчання, і не тому, що опиратися спокусі озватися було легше, ніж раз по раз чути одну й ту ж відповідь — і те, й те було справжньою тортурою, — а тому, що його дедалі сильніше проймало бажання таки протиставити щось цьому нахабству, цій упевненості свого мучителя, який, здавалося, анітрохи не сумнівався, що рано чи пізно таки візьме над ним гору. Якби натиск був явним, відвертим, опиратися йому було б, либонь, легше. Найбільше лякало те, що зло поєднувалося тут із чимось на позір майже дитячим. До спокус, до богохульства, до всіляких-розмаїтих жахів він був хоч трохи готовий — але не до того, що йому будуть отак в’їдливо, набридливо дошкуляти, що Нелюд дійматиме його, наче якийсь надокучливий першокласник. З якими уявними жахіттями можна порівняти ті почуття, що дедалі сильніше проймали тоді Ренсома? Година минала за годиною, і йому починало здаватися, наче істота, яка сидить оце перед ним, за людськими мірками просто вивернута навиворіт: все, що в людей зазвичай криється всередині, десь у глибині серця, в неї — назовні; натомість всередині — зяюча порожнеча. Назовні — великі замисли, бунт супроти неба і пов’язані з ним зміни в долі світів, проте глибоко всередині, за останнім покровом, не було нічого, крім властивої хіба підліткам безпричинної, чорної злостивості, безцільної зловтіхи, яка задовольняється навіть найменшою нагодою над кимось поглумитися, достоту так, як любов задовольняється найменшим проявом ніжності. Невже таке можливо? Ні про що інше Ренсом уже просто не міг думати, і якщо йому й удавалося спокійно всидіти на місці, то тільки завдяки тому, що він твердо вирішив: краще вже почути мільйон разів своє ім’я, ніж мільйон разів — слово «нічого».

А тим часом маленький, осяйний наче пригорща коштовних каменів клаптик суші знай злітав до золотого небесного склепіння, на мить ніби завмирав там, на високому гребені, а тоді стрімко — аж хилилися в один бік усі дерева — нісся донизу, у теплу долину, що іскрилася поміж хвилями. Владарка й далі лежала долі, підклавши під голову руку і ледь-ледь розтуливши вуста; вона, безперечно, спала — очі мала заплющені, дихала рівно, — але обличчя у неї виглядало інакше, ніж у поснулих людей у нашому світі: на ньому зберігся і розумний вираз, і жвавість, а все її тіло мало такий вигляд, наче вона могла миттєво схопитися на ноги і податися кудись у своїх справах. Назагал складалося враження, наче сон для неї не стан, а дія.

Зненацька на океан упала ніч. «Ренсоме… Ренсоме… Ренсоме… Ренсоме…» й далі чулося з пітьми. І раптом він подумав, що рано чи пізно йому точно треба буде заснути хоч на кілька годин, а от Нелюдові це навряд чи потрібно.

X

Виявилося, що боротися зі сном йому не до снаги. Довго-довго Ренсом сидів у темряві, закляклий і втомлений; незабаром він захотів пити і їсти, а проте не рухався з місця, намагаючись не звертати уваги на безконечне бурмотіння «Ренсоме… Ренсоме… Ренсоме…», і от зненацька отямився від того, що поруч точилася розмова; початку її він не пам’ятав і зрозумів, що сон зрештою таки його зморив. Прислухався: Владарка тільки зрідка вставляла якесь слово, Вестонів же голос майже не змовкав. Звучав м’яко, ледь не лагідно, і говорив не про Тверду Землю і навіть не про Малелділа, а гарно й піднесено розповідав одну за одною якісь історії, і Ренсом доволі довго не міг зрозуміти, що ж пов’язує їх між собою. В усіх цих історіях ішлося про жінок, проте жінки ці жили у різні епохи і мали зовсім різну долю. Часом Владарка зроняла одне-два питання, і тоді з’ясовувалося, що багато чого їй не зрозуміло; втім, Нелюда це, на диво, анітрохи не бентежило. Якщо йому важко було пояснити щось в одній історії, він просто кидав її і тут же переходив до наступної. Всі його героїні були, здавалося, сущими мученицями: їх пригнічували батьки, покидали чоловіки і зраджували кохані, супроти них повставали діти, а суспільство їх не сприймало. Проте так чи інакше все, як правило, закінчувалося добре: або славою і хвалебними одами на честь героїні ще за життя, або — значно частіше — запізнілим визнанням і гіркими сльозами після смерті. Історія йшла за історією, і Владарка переривала Нелюдів монолог своїми запитаннями дедалі рідше й рідше; вочевидь, у неї вже почало складатися якесь враження про те, що означають слова «смерть» і «горе», — та в чому полягало це враження, Ренсом не мав уявлення. Минуло ще трохи часу, і він кінець кінцем збагнув, до чого змагав Нелюд. Кожна з жінок, про яких ішлося в його розповідях, обов’язково страждала від самотності і йшла на шалений ризик заради свого коханого, дитини чи народу. Їх не розуміли, зневажали та переслідували, проте згодом усім ставало ясно, що правда таки була на їхньому боці. Певні подробиці розповідач частенько замовчував, і Ренсом мав усі підстави підозрювати, що на Землі багато кого з цих шляхетних героїнь називали просто злочинницями, а чи й відьмами. Втім, такі деталі завжди залишалися в затінку. Натомість кожна історія доповнювала якимись штрихами загальний образ, що мав уже потрохи вимальовуватися в уяві у слухачки, — образ величної, прекрасної жінки, яка не згинається під тягарем відповідальності за долю світу, що лягла їй на плечі, безстрашно і самотньо йде вперед, у непроглядний морок, щоб здійснити заради інших те, на що ті інші не здатні, хоч від цього й залежить їхнє життя. А для контрасту, щоб іще краще виділити постаті цих ледь не богинь, Нелюд талановито зображав їм на противагу представників протилежної статі. Жодного слова не говорилося прямо, але десь ген-ген позаду можна було краєм ока побачити якесь невиразне скопище жалюгідних, дитинячих та страшенно зарозумілих істот, боягузливих, упертих і понурих; ці дармоїди мало в землю не повростали від лінощів, нічого не хотіли, ні на що не були здатні, і якщо й могли сягнути повноти життя, то лишень завдяки бунтівливій вдачі та жертовній відвазі своїх жінок. Оповідач вимальовував цей портрет так вміло, що Ренсом, якому ніколи не була властива надмірна чоловіча гордість, кілька разів ловив себе на тому, що й сам уже готовий йому повірити.

Нараз темряву розірвав спалах блискавки, а через кілька секунд почулися перекати переландрійського грому — десь високо-високо, під самим небесним склепінням ніби зазвучали велетенські тамбурини — і пішов теплий дощ. Ренсом майже не звернув на нього уваги. Блискавиця освітила Нелюда — він сидів долі, неприродно випроставшись, — і Владарку, яка напівлежала, припіднявшись на лікті; дракон у неї в головах уже прокинувся, віддалік виднівся гайок, а ще далі аж до самого обрію здіймалися височенні хвилі. Ренсом замислився над тим, що побачив. Як може Владарка дивитися на це обличчя, на ці щелепи — вони рухалися так одноманітно, наче не говорили, а весь час щось жували, — і не відчувати, що створіння, яке сидить оце перед нею, уособлює зло? Було, втім, зрозуміло, що в принципі нічого дивного тут немає. Ясна річ, вона просто не могла знати, як виглядає людина зла і як — добра; безперечно, він і сам мав у її очах не найкращий вигляд. Йому кинулося у вічі, що на її обличчі, раптово вихопленому з темряви спалахом блискавки, панував тепер якийсь новий, не бачений досі вираз. На Нелюда вона не дивилася; годі було навіть здогадатися, чи вона його слухає. Вуста мала міцно стулені, а брови — ледь-ледь припідняті. Ніколи ще Владарка не здавалася Ренсомові такою подібною до земних жінок, хоч і на Землі таке обличчя не часто побачиш. «Хіба на сцені, — подумав він раптом і аж здригнувся — надто вже несподіваною виявилася ця думка. — Така собі трагічна королева». Звісно, це порівняння не робило йому честі й узагалі виглядало великим перебільшенням. Він ніби образив Владарку і тепер не міг собі цього пробачити. А проте… проте… вихоплена блискавкою картина закарбувалася у нього в пам’яті, і стерти її було годі. Без сумніву, просто прекрасна трагічна королева, головна героїня великої трагедії; роль, яку чудово зіграла талановита акторка, котра і в житті — дуже добра людина. За земними мірками такий вираз був гідний похвали і навіть пошани; та Ренсом пам’ятав і все те, що прочитав у неї на обличчі до того, — повну відсутність себелюбства, радісну святість, бездонний спокій, що пов’язувався у нього в уяві то з раннім дитинством, то з глибокою старістю, хоч молодість, яку просто випромінювало і її обличчя, і тіло, начебто й заперечувала і те, й інше. Все це він пам’ятав, а тому новий вираз на обличчі Владарки навіював йому жах. Зовсім трішечки, ледь помітно, але вона вже претендувала на велич, вже грала роль, і це здавалося йому страшенно вульгарним. Можливо, це був усього лишень мимовільний, до того ж, втілений суто в уяві відгук на те нове запропоноване їй заняття — видумувати, творити вимисел, — але, Господи Боже, краще б вона цього не робила! І вперше в голові у Ренсома з’явилася чітка думка: «Далі так тривати не може.»

— Я піду он туди, там можна сховатися від дощу під листям, — пролунав у темряві Владарчин голос.

Ренсом і не помітив, що вже добряче намок — у світі, де не носять одягу, це не так уже й важливо, — та, почувши, як піднялася Владарка, підвівся й собі, і пішов за нею, покладаючись тільки на слух. Нелюд зробив так само. Час від часу все навколо осяювала блискавка, і тоді з темряви виникала струнка постать Владарки, Нелюд, який шкандибав за нею, й далі зодягнений у Вестонову сорочку і шорти, що намокли та поприлипали до тіла; за ними перевальцем поспішав дракон. Так вони і йшли хисткою поверхнею острова, аж доки не натрапили на місце, де трава під ногами була суха, а високо вгорі барабанив по шорсткому листі дощ. Вони полягати, і Нелюд одразу ж заговорив:

— Якось була у нашому світі одна королева, що правила невеликою країною…

— Тихо! — перебила його Владарка. — Послухаймо краще дощ. — Але через хвилину запитала: — Чуєте? Що це? Я ніколи не чула такого голосу.

І справді, неподалік щось тихо гарчало.

— Не знаю, — мовив Вестонів голос.

— А я, здається, знаю, — озвався й Ренсом.

— Тихо! — знову цитьнула Владарка, і тієї ночі вони більше ні про що не говорили.

Так потягнулися дні і ночі, про які Ренсом згодом до кінця життя згадував із жахом. Виявилось, на жаль, що він таки мав рацію: сну його ворог не потребував. Добре, хоч Владарка час від часу засинала, та спала вона значно менше за Ренсома і хтозна, може й тепер не висипалася. Варто було йому задрімати — і, прокинувшись, він неодмінно заставав її за розмовою з Нелюдом. Ренсом смертельно втомився і, мабуть, всього цього не витримав би, якби Владарка доволі часто просто не відсилала їх обидвох геть. Втім, навіть тоді він намагався триматися неподалік від Нелюда. Це скидалося на перепочинок під час бою, проте так чи йнак відновити сили у ці короткі проміжки не дуже вдавалося. Ренсом не наважувався залишати Нелюда на самоті — і з дня на день дедалі важче зносив товариство останнього. Йому довелося на власному досвіді переконатися, наскільки брехливим є твердження, що Князь Темряви, мовляв, — джентльмен. Знову і знову Ренсомові спадало на думку, що улесливий і підступний Мефістофель у червоному плащі, зі шпагою при боці й пером на капелюсі, чи навіть безрадісний, трагічний Сатана з «Утраченого Раю» були б набагато приємнішою компанією, ніж те створіння, яке він був приречений тепер стерегти. Нелюд зовсім не був подібний, приміром, на нечесного політика; у Ренсома радше складалося враження, наче йому доводиться наглядати за недоумком, мавпою чи страшенно зіпсованою дитиною. Почуття огиди, яке вперше охопило його тоді, коли ця істота заходилася було безперестанку бурмотіти «Ренсоме… Ренсоме… Ренсоме…», не відступало ні на мить. У розмовах із Владаркою Нелюд виявляв неабияку проникливість і підступність, та вже невдовзі Ренсом збагнув, що розум для нього — всього лишень знаряддя, і використовувати це знаряддя, так би мовити, на дозвіллі йому хочеться не більше, ніж, скажімо, солдатові — робити у вільні від служби години вправи з багнетом. Думка виконувала роль засобу для досягнення певної мети; сама по собі вона його абсолютно не цікавила. Скидалося на те, що він просто позичив розум, десь так, як позичив у Вестона тіло, наче щось суто зовнішнє і ніяк із ним самим не пов’язане. Щойно Владарка зникала з очей, як Нелюд дозволяв собі розслабитися. Часто-густо Ренсом мусив рятувати від нього звірів, адже варто було йому вирватися вперед хоч на кілька кроків, як він тут же хапав першу-ліпшу тварину або птаху, що підверталася під руку, і починав видирати з неї хутро чи пір’я. Ренсом намагався відібрати жертву і не раз опинявся тоді перед Нелюдом, дивлячись тому прямо у вічі; почувався він у такі моменти надзвичайно моторошно. До бійки справа ніколи не доходила — Нелюд просто криво посміхався, іноді спльовував, а тоді відступав на кілька кроків назад, — та Ренсомові з лишком вистачало й цього, щоб зрозуміти, як сильно він боїться цієї почвари. Адже весь час його проймала не тільки огида, але й страх, схожий на той, що охоплює дітей при згадці про примар чи мертвяків, які раптом ні з того ні з сього беруться никати навколо. Іноді сама думка про те, що вони залишилися сам-на-сам, сповнювала його душу таким жахом, що він ладен був тут-таки бігти через цілий острів до Владарки і просити у неї захисту. Якщо тварин поряд не виявлялося, Нелюд задовольнявся і рослинами: простромлював своїми довжелезними, міцними нігтями кору на стовбурах дерев, видирав з корінням менші рослинки, рвав листя чи хоча б траву. Любив подражнити і Ренсома: його — чи, радше, Вестонове — тіло чудово вміло приймати найрізноманітніші непристойні пози, і їхня безглуздість була ще гіршою за явну безсоромність. Цілими годинами ця істота могла просто сидіти і корчити міни, а далі так само годинами безперестанку повторювати своє «Ренсоме… Ренсоме… Ренсоме…» Часто Ренсомові здавалося, що у Нелюдових гримасах проскакує страхітлива схожість на людей, яких він знав і любив на Землі. Проте найгірше йому доводилося тоді, коли у свою давню оболонку буцімто повертався справжній Вестон і відразу ж заходився жалібно та перелякано бурмотіти: «Будьте дуже обережні, Ренсоме. Я провалився у глибоченну чорну діру. Хоча ні, я ж на Переландрі. Мені чомусь важко думати, але то нічого, він думає за мене. Гадаю, скоро все буде гаразд. Гей, а навіщо ж він зачиняє вікна? Так, так, все добре, вони забрали мою голову, а натомість дали мені якусь іншу… Скоро я зовсім оклигаю. Вони не дають мені подивитися, що там пишуть про мене у газетах… Ага, і тоді я пішов і сказав йому: якщо він не включить мене до першої п’ятнадцятки, то нехай обходяться тоді без мене… Ні, ви тільки погляньте, як сміє це щеня подавати таку роботу! Це ж просто зневага до екзаменаторів!.. Так, прошу пояснити, чому це я маю платити за квиток першого класу, коли тут така тиснява… Ні, це не чесно, не чесно… Я не хотів нікому завдати шкоди. Послухайте, зніміть-но цей тягар у мене з грудей, мені не потрібно стільки одягу. Дайте мені спокій, чуєте, дайте мені спокій! Так не чесно, не чесно… Ого, які велетенські мухи, наче трупні якісь чи що… Кажуть, до них можна звикнути…» — і зненацька все це закінчувалося тужливим собачим виттям. Ренсом так і не збагнув, прикидався Нелюд чи напівмертва психіка, яка колись належала Вестонові, й далі скніла десь у темних закамарках тіла, що сиділо перед ним на землі, проте зауважив, що від ненависті, яку колись відчував до професора, не зосталося й сліду, і тепер палко молився за його душу. Втім, почуття, яке охопило Ренсома, годі було назвати й жалем. Досі, думаючи про пекло, він мимоволі надавав загиблим душам людських рис, але тепер, коли перед ним розкрилася зяюча, страхітлива прірва, що відокремлює людей від духів, жаль геть розчинився у страху, у тому непереборному жахові, який відчуває життя, зіткнувшись зі Смертю, що сама себе пожирає. Якщо вустами Нелюда говорили Вестонові останки, значить, Вестон більше не людина. Ті сили, які почали — либонь, уже давно — поглинати властиві йому людські риси, тепер довели свою справу до кінця. Просякнута отрутою воля помалу отруїла і розум, і почуття, а тепер, кінець кінцем, погубила й себе саму, і цілісна людська психіка просто розпалася відтак на шматки. Залишилася тільки примара, яка ніколи не знатиме спокою, нікчемні уламки, руїни, гнилий сморід. «Те саме, — думав Ренсом, — могло чекати і на мене… чи на неї.»

І все ж ті години, коли він зоставався віч-на-віч із Нелюдом, можна було вважати таким-сяким перепочинком, адже справжнє його завдання, від якого залежало тепер геть усе, полягало у тому, щоб слухати безконечні розмови між спокусником і Зеленою Владаркою. Важко було сказати, чим усе це може закінчитися, але з дня на день Ренсом дедалі більше переконувався, що ворог починає потрохи брати гору. Звісно, траплялися тут і свої злети, і свої падіння. Часом якась непередбачувана дрібниця зненацька вибивала ґрунт Нелюдові з-під ніг. Іноді й Ренсомові вдавалося втрутитися у моторошну бесіду і ненадовго схилити шальки терезів на свою користь; тоді йому на думку спадало: «Слава Богу, нарешті ми перемогли!» Та ворог не відав, що таке втома, а Ренсом відчував, що вже геть знесилів; ще більше його тривожило те, що останніми днями й Владарка мала вже трохи стомлений вигляд. Він сказав їй про це і попросив відіслати їх із Нелюдом геть, але вона не погодилася, і її слова ясно свідчили про те, що небезпека вже дуже серйозна. «Хіба можу я просто піти геть відпочивати й веселитися, — мовила вона, — коли нічого ще не вирішено? Звісно, що ні, аж доки не знатиму напевне, чи повинна я здійснити якесь велике діяння заради Владаря і дітей наших дітей.»

Нелюд одразу ж збагнув, де у Владарки слабка струна, і тут же заходився на ній грати. Слова «обов’язок» Владарка не знала, проте саме в ім’я обов’язку він спонукав її знову і знову думати про непослух і переконував, що відіслати його геть було б проявом легкодухості. Щодня на тисячу різних ладів він підсовував їй ідею «великого вчинку», «великої жертви», на яку здатні тільки справжні мученики. Поступово Нелюд узагалі перестав навіть згадувати про те, що варто спочатку зачекати на Владаря, а тоді вже прийняти остаточне рішення. Про таке «боягузтво» не варто було й думати, адже вся суть, вся велич учинку Владарки власне й полягатиме в тому, щоб здійснити його без відома Владаря, а тоді він, якщо захоче, зможе від нього й відректися, і відтак йому дістануться всі здобутки, а їй залишиться тільки ризик; а з ризиком, ясна річ, і вся велич, і піднесене страждання, і душевний біль, і первинність. До того ж, натякав спокусник, у тому, щоб питати Владаря, сенсу небагато, адже він однаково буде проти — такими вже створено чоловіків. Тож краще подарувати йому свободу насильно. Тільки тепер, коли все ще у неї в руках, можна і треба здійснити цей шляхетний подвиг, тепер або ніколи, — знай твердив він, пробуджуючи у Владарці страх, знайомий і багатьом жінкам на Землі: а раптом вона втратить велику можливість, прогавить чудову нагоду і взагалі марно проживе своє життя? «Так, наче я — дерево, на якому не ростуть плоди… а могли б рости», замислилася вона. Ренсом спробував переконати Владарку, що її плодами стануть діти, але Нелюд тут же запитав, чи може таке бути, щоб поділ людського роду на дві статі мав на меті лише функцію відтворення — адже розмноження можна було б забезпечити значно простішим чином, так, приміром, як у рослин. А наступної хвилини він уже пояснював, що на Землі чоловіки, схожі на Ренсома, себто відсталі самці, які завжди відвертаються від нового, незнаного блага, всякчас намагалися поставити жінок у таке становище, щоб ті тільки й займалися народженням і вихованням нащадків, а про те високе покликання, для якого їх, властиво, й створив Малелділ, і чути не бажали. Такі чоловіки, мовляв, уже накоїли чимало лиха, і тільки від неї залежить, щоб нічого подібного не сталося і на Переландрі. Тут Нелюд заходився вчити Владарку нових слів, як-от «творчість», «інтуїція» і «духовність», та це був його промах. Коли вона врешті-решт збагнула, що означає «творчий», то зовсім забула і про «великий учинок», і про «жертовну самотність», і довго-довго сміялася, а тоді сказала, що він ще молодший за Пістрявого, і відіслала їх обидвох геть.

Ренсомові це було тільки на руку, та вже наступного дня він не витримав, зірвався і втратив перевагу. Того дня Нелюд допався до Владарки ще настирливіше, ніж завжди, і знай розводився про шляхетність самопожертви та посвяти; вона ж зачаровано слухала його дедалі уважніше й буцім навіть прихильніше, аж доки Ренсом, утративши терпець, не підхопився на ноги і не вихлюпнув на неї цілий потік слів. Надто поспішно, змішуючи фрази давньосонячною мовою з англійськими, він намагався пояснити їй, у що насправді виливається така-от «самопожертва»: розповідав про жінок, які мало не вмирали від голоду, а проте не сідали до столу, доки не повертався додому господар, хоч і добре знали, що він цього терпіти не може; про матерів, які робили все можливе, щоб видати доньку заміж за нелюба; про Аґріппину і леді Макбет, врешті-решт. «Хіба ж ти не бачиш, — кричав вій, — що в усьому цьому немає й краплі здорового глузду?! Який сенс казати, що ти зробиш це заради Владаря, якщо ти добре знаєш, що йому це зовсім не сподобається? Хіба ж ти Малелділ, аби вирішувати, що для Владаря добре, а що — погано?» Втім, якщо Владарка щось і зрозуміла, то, мабуть, дуже небагато, а Ренсомів тон її, вочевидь, неабияк збентежив. Тож цього разу перевага була на боці Нелюда.

Проте через усі ці злети і падіння, раптові напади та відступи, атаки та контратаки щораз виразніше проступала загальна стратегія, яку намагався втілити у життя ворог. Поняття подвигу і жертви для Владарки й далі поєднувалася з любов’ю до Владаря, до своїх ще не народжених дітей та навіть до самого Малелділа. Думка про те, що Малелділ, можливо, потай прагне, щоб вона виявила непослух, власне й була тією шпариною, через яку спокуса могла проникнути у її розум. Та відтоді, як Нелюд почав розповідати їй свої трагічні історії, до цієї думки став долучатися ледь помітний наліт театральності, перший натяк на замилування собою, яке могло кінець кінцем спонукати її відіграти-таки найголовнішу роль у драмі свого світу. Було зрозуміло, що саме на це й покладає ворог свої головні сподівання. Доки цей натяк залишався всього лишень однією-єдиною краплиною в океані її почуттів, йому, вочевидь, годі було сягнути успіху. За таких обставин Владарка ледве чи зважилася б на відверту непокору волі Малелділа: жодна розумна істота не проміняла б справжнє щастя на щось настільки невиразне і розмите як Нелюдові теревені про духовність та вище призначення. Не проміняла б — доки спокуса себелюбства не візьме гору над усім іншим. Зернина егоїзму, майстерно прихована в ідеї благородного повстання, неодмінно мала пустити коріння і прорости; у Ренсома й справді складалося враження, що ця зернина випускає поки що ледь помітні, але вже видимі паростки, хоч на позір Владарка частенько просто сміялася зі слів ворога і давала йому відкоша. Все це було складно, дуже складно. Нелюд майже завжди говорив правду. Вочевидь, до Божого задуму входило і те, що ось це безтурботне створіння має стати дорослим, отримати змогу самостійно приймати рішення і до певної міри відокремитися і від Бога, і від чоловіка, щоби відтак поєднатися з ними ще глибшими і тіснішими узами. Ренсом бачив, як з дня на день дорослішає Владарка, і сам, хоч іноді й несвідомо, допомагав їй набувати досвіду і знань. Якщо вона здолає спокусу, то це стане надзвичайно важливим кроком до тієї ж мети — добровільного, розумного й усвідомленого послуху. Проте саме тому помилка, яка впряже її у жахливе ярмо жадоби й ненависті, економіки і політики, аж надто добре знане нашому світові, — саме тому, отже, ця фатальна помилка може виглядати для неї абсолютно логічним і правильним кроком. Так, небезпека зростала; на цю думку Ренсома наводило, зокрема, й те, як важко стало тепер повертатися у розмові до найпростіших основ. Владарка дедалі рідше згадувала про те, що їй було даровано від самого початку, — про Малелділову заповідь, про цілковито невідомі наслідки порушення цієї заповіді, про щастя, яким повнилося її життя тепер, — таке велике, що ледве чи будь-які зміни могли його примножити ще хоч на дещицю. Все це затьмарювала бурхлива хвиля невиразних, але барвистих та привабливих картинок, якими наповнював її уяву Нелюд, а ці картинки, у свою чергу, тьмяніли перед центральною ідеєю, яку він розписував перед нею старанно і невтомно. Владарка не втратила невинності, не знала злих намірів, тлін зовсім не торкнувся її волі, але уяву наполовину вже заполонили яскраві, проте вельми отруйні образи. «Так далі не можна», — знову і знову думав Ренсом, та всі його доводи кінець кінцем виявлялися надто слабкими, й усе це тривало і тривало.

Він геть вибився з сил і якось уночі, вже майже над ранком, провалився у глибокий сон і прокинувся серед білого дня. Поблизу нікого не було, і його охопив жах. «Що, що я міг зробити?!» — вигукнув він мало не крізь сльози, бо в розпачі подумав уже, що все скінчилося і битву програно. Серце калатало, як скажене, і кожен удар відлунював болем у голові, поки він ішов лісом до берега, щоб знайти там якусь рибину і кинутися навздогін за Владаркою та Нелюдом до Твердої Землі, адже навіть не припускав, що вони могли податися куди-інде. Був страшенно розгублений та збентежений і геть забув, що не має жоднісінького уявлення, де тепер та земля і чи далеко до неї. Він квапливо продерся через густі зарості, вихопився на відкрите місце і раптом вражено зупинився: попереду вирізнялися на тлі золотого неба дві людські постаті, з голови до ніг закутані в якісь одежі, переважно пурпурові і сині; на головах у них виднілися вінки з сріблястого листя і тільки на ногах не було нічого. У Ренсома склалося враження, наче одне з цих створінь — найвродливіше з усіх дітей людського роду, а друге — найпотворніше. Тоді вони озвалися, і йому ніби спала з очей полуда: перед ним стояла Владарка і тіло, яке колись належало Вестонові. Одежа на них була з пір’я; Ренсом добре знав, які птахи мали подібне оперення, проте навіть приблизно не уявляв собі, як можна сплести окремі пір’їни докупи, щоб вийшла така-от подоба тканини.

— Вітаю, Пістрявий, — мовила Владарка. — Ти спав довго. Як тобі оце наше листя?

— Птахи, — вигукнув Ренсом, — бідні птахи! Що він з ними зробив?

— Це пір’я він десь знайшов, — безтурботно відповіла вона. — Птахи часом його просто скидають, знаєш.

— Навіщо ти це зробила?

— Він знову зробив мене старшою. Чому ти мені ніколи про це не розповідав, Пістрявий?

— Не розповідав про що?

— Він сказав, що у дерев є листя, у тварин — хутро, а у вашому світі люди так само носять чудові одежі. Ми про це й не здогадувалися. Чому ж ти не кажеш, чи гарно ми виглядаємо? Ох, Пістрявий, невже це також одне з тих нових благ, які ти відкидаєш? Якщо у твоєму світі так роблять усі, то ти не можеш про нього не знати.

— Звісно, я знаю, — відказав Ренсом, — але ж у нашому світі все інакше. Там холодно.

— Так сказав і чужинець, — визнала Владарка. — Але холодно у вас не повсюди. Він каже, що так роблять і в теплих краях.

— А він сказав тобі, навіщо так роблять?

— Щоб бути гарними. Навіщо ж іще? — на обличчі у Владарки вималювався подив.

«Слава Богу, — подумав Ренсом, — поки що та почвара вчить її тільки марнославству» Як по правді, то він боявся чогось гіршого. Та хтозна, можливо, носячи одежу, вона рано чи пізно збагне, що таке сором, а відтак — і безсоромність?

— То як, ми стали гарнішими? — втрутилася у хід його думок Владарка.

— Ні, — відповів Ренсом, проте відразу ж виправився: — Не знаю. Відповісти і справді було не так уже й легко. Тепер, коли Вестонові шорти і сорочка зникли під барвистим покровом, Нелюд виглядав, якщо можна так висловитися, екзотичніше і не справляв уже такого огидного враження. Владарці ж, безперечно, це вбрання не личило. Оголеному тілу властива якась простота; про нього можна сказати: «це просто тіло», десь так, як кажемо: «це просто хліб». Пурпурові одежі додали вроді Владарки відтінку величі, зробили її виразнішою, наділили новими яскравими барвами, та все ж то була поступка уявленням нижчого ґатунку. Тієї хвилини Ренсом вперше (і востаннє) побачив у ній жінку, яку міг би покохати і чоловік із Землі. Це було просто нестерпно. Думка цявиявилася настільки чужою самій сутності цього світу, що на мить йому здалося, ніби яскраві барви навколо раптом зблякли, а ніжні пахощі квітів розвіяв вітер.

— То ми тепер гарніші чи ні? — допитувалася Владарка.

— Яка різниця? — похмуро кинув Ренсом.

— Кожному хочеться бути якомога гарнішим, — відповіла вона, — а побачити саму себе я не можу.

— Та ні, можеш, — озвалося Вестонове тіло.

— Як це? — здивувалася вона. — Навіть якщо мені й удасться повернути очі всередину, то я все одно побачу тільки темряву.

— Не так, — сказав Нелюд. — Зараз я тобі покажу.

І він відійшов на кілька кроків убік — туди, де лежав на жовтій траві Вестонів наплічник. Надзвичайно чітко — так часто трапляється тоді, коли ми сильно чимось стривожені, — Ренсом побачив, що наплічник цей точнісінько такий самий, як лишився у нього вдома; їх, вочевидь, купували в одній і тій же лондонській крамниці. Це раптом нагадало йому, що й Вестон був колись людиною, мав людський розум, переживав людські радощі і прикрощі, і на очах у нього ледь не закипіли сльози. Страхітливі пальці, які Вестонові вже не належали, вмить впоралися з застібками і видобули зсередини якийсь невеличкий блискучий предмет. Виявилося, що це англійське кишенькове дзеркальце за три шилінги і шість пенсів. Нелюд простягнув його Владарці, а та повертіла в руках і запитала:

— Що це? Що з ним робити?

— Подивись у нього, — підказав Нелюд.

— Як?

— Дивись! — а тоді взяв дзеркальце у неї з рук і підніс їй до обличчя. Доволі довго вона дивилася у нього, нічого, вочевидь, не розуміючи, а тоді зненацька скрикнула, відсахнулася і затулила лице долонями. Ренсом теж здригнувся — він уперше побачив, як вона просто піддалася почуттям. Світ навколо змінювався надто стрімко.

— Що це?! — вигукнула вона. — Я бачила обличчя!

— Це тільки твоє власне прекрасне обличчя, — мовив Нелюд.

— Я знаю, — сказала вона, відвертаючись від дзеркальця. — Моє обличчя… дивилося на мене звідти… Я стаю старшою чи це щось інше? Мені здається… я відчуваю, ніби в мене надто швидко б’ється серце… і стало холодно… Що ж це таке? — Вона переводила погляд з Нелюда на Ренсома і навпаки. З обличчя у неї наче спала завіса таємничості. Почуття тепер відбивалися на ньому так само чітко, як, приміром, на обличчі в людини, котра, почувши гудіння ворожих літаків, поспішає до бомбосховища.

— Що це? — перепитала вона.

— Це страх, — мовила Вестонова подобизна. На цих словах почвара повернулася до Ренсома і криво посміхнулася.

— Страх, — повторила Владарка. — Отже, це — страх. — Якусь хвилину вона, вочевидь, обмірковувала щойно зроблене відкриття і кінець кінцем доволі різко винесла остаточний присуд: — Мені він не подобається.

— Він мине, — сказав Нелюд, та тут уже втрутився Ренсом:

— Якщо ти зробиш так, як він хоче, то страх не мине ніколи. Навпаки, його ставатиме дедалі більше й більше.

— Ми кинемось у велику хвилю, — знову заговорив Нелюд, — пройдемо через неї і вийдемо з протилежного боку. Щойно ти спізнала страх, тож тепер тобі відомо, що саме ти мусиш перенести заради свого роду. Ти знаєш, що Владар на таке не наважиться; крім того, тобі й самій не хочеться, щоб він також пережив щось подібне. А тут узагалі нічого боятися; якщо вже на те пішло, то цю штучку створено для радості. Що в ній такого страшного?

— В мене одне обличчя, а тут їх стало два, — рішуче заперечила Владарка. — Ця річ, — показала вона на дзеркальце, — і я, і не я.

— Якщо ти у неї не подивишся, то й не дізнаєшся, яка ти гарна.

— Мені оце спало на думку, чужинцю, — сказала вона, — що плід не може з’їсти сам себе. Так і людина не може дивитися сама на себе.

— Звісно ж, плід нічого такого не може — бо він тільки плід, — мовив Нелюд. — Але ми можемо — бо ми люди. Ця річ називається дзеркалом. Людина може любити сама себе і розмовляти сама з собою. Це, власне, й означає бути людиною — дивитися на себе, буцім на іншу людину, і милуватися своєю вродою. Саме для цього й придумали дзеркало.

— Це благо? — запитала Владарка.

— Ні, — відповів Ренсом.

— Хіба можна про це дізнатися, не попробувавши? — сказав Нелюд.

— А якщо ти попробуєш, і виявиться, що це не благо, — додав Ренсом, — то чи зможеш стримати себе і більше не дивитися?

— Я вже побачила себе, — мовила Владарка, — але ще не знаю, як я виглядаю. Якщо вже я роздвоїлася, то краще все ж знати, яка та, інша. Послухай, Пістрявий, я подивлюся тільки один раз, щоб розгледіти обличчя тієї жінки. Навіщо мені дивитися більше?

Вона трохи боязко, але рішуче взяла у Нелюда дзеркальце і добру хвилину дивилася у нього; по тому опустила, але з рук так і не випустила.

— Дивно, дуже дивно, — озвалася нарешті.

— Та ні, гарно, — заперечив Нелюд. — Тобі ж сподобалось, правда?

— Так.

— Але ти так і не дізналася про те, що хотіла.

— А що це було? Я й забула…

— Ти ж хотіла дізнатися, чи гарно виглядаєш у цій одежі?

— Я бачила тільки обличчя.

— Відсунь дзеркальце трохи далі — тоді побачиш ту, іншу жінку, другу себе, повністю. Або ні — давай-но я сам тобі його потримаю.

Всі ці дії, на Землі цілком звичні і повсякденні, тут виглядали дико і безглуздо. Владарка спочатку подивилася, який вигляд має в одежі, потім — без одежі, потім знову в одежі, й урешті-решт вирішила, що в одежі виглядає гірше, і викинула барвисте пір’я геть, а Нелюд тут же підібрав.

— Хіба ти його не збережеш? — запитав він. — Гаразд, тепер ти не хочеш носити одежу щодня, але ж, можливо, колись тобі захочеться…

— Зберегти? — спантеличено перепитала вона, вочевидь, не надто розуміючи, про що йдеться.

— А, ну так, я й забув, що ти ніколи не житимеш на Твердій Землі, не матимеш дому і не станеш кінець кінцем справжньою господинею свого життя. «Зберегти» — значить покласти якусь річ туди, звідки її завжди можна знову взяти і де їй не зашкодить ні дощ, ні звірі, ні люди. Я подарував би тобі це дзеркальце, і воно стало б Дзеркалом Владарки — даром із Глибоких Небес, якого немає і ніколи не буде в інших жінок. Але ти сама нагадала мені, що у вашому світі не можна нічого ні дарувати, ні зберігати, не можна навіть хоч приблизно уявляти собі майбутнє — адже ви живете, ніби тварини, від одного дня до іншого.

Та Владарка, здавалося, зовсім його не слухала — вона просто стояла і дивилася у простір перед собою, наче заворожена яскравим і величним видовищем, що раптом постало у неї перед очима. Зовсім не скидалася при цьому на жінку, що думає про нову сукню. Вираз її обличчя вражав своєю шляхетністю — у нас така шляхетність давно вже перевелася. Велич, трагедія, високі почуття — ось що не йшло тепер їй із думки. Ренсом збагнув, що спокусник підсунув Владарці спочатку одежу, а потім і дзеркальце зовсім не для того, щоб розбудити в ній марнославство. Образ тілесної вроди був лишень засобом, який мав підштовхнути її до сприйняття ідеї душевної величі, а це таїло в собі значно серйознішу небезпеку. Нелюд прагнув, щоб вона звикла дивитися на себе збоку і навчилася захоплюватися собою. Він перетворював її уяву на театральну сцену, де головну роль було відведено примарному «я». Сценарій він написав уже давно.

XI

Позаяк того дня Ренсом прокинувся пізно, йому не дуже хотілося спати, коли споночіло. Море втихомирилося, дощу не було, і він сидів собі у темряві, спершись спиною об дерево. Владарка, судячи з рівного дихання, спала неподалік, а Нелюд, безперечно, пантрував десь поруч, щоб розбудити її і далі діймати своїми підступними розмовами, щойно Ренсом задрімає. І вже вкотре — цього разу ще рішучіше — він подумав: «Так далі тривати не може».

Ворог діє щораз наполегливіше і нахабніше. Якщо не станеться якогось чуда, то рано чи пізно Владарка здасться, вона приречена.

Де ж чудо — точніше, де добре чудо? Адже й сам Нелюд потрапив на Переландру лишень чудом. Невже тільки пекло здатне творити чудеса? А що ж тоді Небо? Вже не вперше Ренсом замислився про Божу справедливість, бо ніяк не міг зрозуміти, чому Малелділ покинув його, коли ворог, сам Ворог — поруч.

Та не встиг він про це подумати, як раптом ясно відчув, що Малелділ — поруч, так, наче йому повідала про це сама непроглядна темрява, що панувала навколо. Його знов охопило відчуття присутності якоїсь вищої сили — раз чи двічі таке вже траплялося з ним тут, на Переландрі; це відчуття завжди приносило надзвичайну втіху, проте й сприймалося не без певного внутрішнього спротиву. Морок ніби набув ваги і тепер тиснув на груди так, що ледь можна було дихнути, а ще, здавалося, ліг Ренсомові просто на голову нестерпно важким вінцем, і якийсь час зібратися з думками ніяк не вдавалося. Та минула хвилина-друга, і він несподівано для себе самого збагнув, що так було постійно, хоч його ж власний розум останніми днями намагався — і доволі успішно — завадити йому це усвідомити.

Мовчання, та ще й внутрішнє, завжди становило для нашого роду майже непосильне завдання. Якийсь голос у глибинах людського мозку знай теревенить та теревенить і не змовкає навіть у найсвятіших місцях, аж доки ми зусиллям волі все ж не змушуємо його втихнути. Тож коли Ренсом мало не онімів від страху і любові — десь такою йому й уявлялася смерть, — той-таки внутрішній голос, геть не здатний відчувати якусь там шану, й далі засипав його розум найрізноманітнішими запитаннями та сумнівами. «Все це дуже добре, — примовляв цей невгамовний скептик, — але яка мені користь з такої допомоги? Ворог і справді тут, онде, він по-справжньому говорить і діє. А де ж Малелділів посланець?»

Мовчазна темрява, наче вмілий тенісист або фехтувальник, вмить відбила цей випад, і коли Ренсом усвідомив відповідь, йому аж перехопило подих. Це виглядало сущим блюзнірством, не інакше. «Але що ще я можу зробити? — залопотів голос. — Усе, що міг, я зробив. Я сперечався з ним до нестями, але ж пуття з цього жоднісінького.» Він спробував переконати себе, що не може представляти Малелділа так, як Нелюд представляє пекло. Таж сама ця думка — від диявола, це спокуса незмірної гордині, манії величі. І знову його пройняв дрож — темрява просто відкинула ці доводи, відкинула майже нетерпляче, і йому довелося хоч-не-хоч погодитися з тим, що досі він чомусь і не зауважував: адже його поява на Переландрі — це чудо принаймні не менше за появу у цьому світі Нелюда. Отож те добре чудо, якого йому так прагнулося, насправді вже здійснилося. Цим чудом був він сам.

«Та це ж повна нісенітниця!» — обурився й далі вельми скептично налаштований голос. Він, Ренсом, — кумедний пістрявий дивак, якому ніколи нічого не вдається довести, — і раптом чудо?! Розум щодуху кинувся до рятівної, здавалося б, лазівки. Що ж, прекрасно. Він і справді потрапив сюди завдяки чуду. Отже, він — у Божих руках. Він робить усе, що може — та що там казати, вже зробив усе, що міг! — а Бог уже подбає, щоб уся ця історія закінчилася добре. Так, йому не вдалося сягнути успіху, але він справді зробив усе, що міг, навряд чи комусь іншому пощастило б більше. «Нам, смертним, не судилось таланом керувати». Тож про те, як закінчиться ця битва, можна не турбуватися, Малелділ уже якось із цим упорається, а тоді безпечно поверне його, до краю виснаженого запеклою, хоч і безнадійною боротьбою, на Землю. Можливо, Малелділів задум власне й полягає у тому, щоб він, Ренсом, повідав людству істини, які йому відкрилися на Венері. А доля цієї планети, звісно ж, не може повністю залежати тільки від нього одного, вона в руках Божих. От і чудово, там її й залишимо, а самі з вірою у серці…

І раптом наче обірвалася струна на скрипці. Мить — і від усіх лукавих вивертів та відмовок не зосталося й сліду. Темрява невблаганно і впевнено відповіла: все це зовсім не так. Його мандрівка на Переландру — це не моральна вправа; боротьба, яка тут зараз триває, — аж ніяк не вдавана. Так, вислід цієї боротьби — в руках у Малелділа, але руки ці — то Владарка з Ренсомом. Доля світу, цілого світу справді цілком залежить від того, як вони поведуться у найближчі кілька годин. Ця правда постала перед ним ясно, як Божий день. Вони можуть, якщо захочуть, врятувати невинність цього світу; якщо ж вони відступлять, то на цю невинність чекає неминуча загибель, і ніхто інший ні тепер, ні пізніше, ні на цій планеті, ні в цілому всесвіті не міг зарадити цьому лихові. Ренсом усвідомлював усе це надзвичайно ясно, хоч і не мав іще анінайменшого уявлення, що робити далі.

Себелюбне єство враз панічно, несамовито запротестувало, щосекунди набираючи обертів, ніби гвинт моторного човна, якого раптом витягнули з води. Це ж повне безглуздя! Це несправедливо і геть нерозважливо! Невже Малелділ хоче погубити цей світ? Який сенс влаштовувати все так, аби в останній момент усе найважливіше залежало від такого нікчемного створіння, як він? І тут йому пригадалося, що далеко-далеко звідси, на Землі, зараз точиться війна, і десь там поблідлі лейтенанти та поцятковані ластовинням сержанти, які тільки недавно почали голитися, стоять на варті або крадуться у непроглядній темряві повз ворожі редути, і раптом у них наче розкриваються очі: це ж усе, абсолютно усе залежить тепер від них, від їхніх дій! А ще далі, у глибині віків, тримав оборону на своєму мосту Горацій, і походжав туди й сюди імператор Константин, розважаючи над тим, приймати чи ні нову віру, і сама Єва стояла, зацікавлено розглядаючи заборонений плід, а Небеса, затамувавши подих, чекали на її рішення. Ренсома наче била пропасниця, він зі скреготом стиснув зуби, але видіння не зникало. Так, саме так і не інакше й було створено світ. Або від тебе не залежить нічого, або щось таки залежить. І якщо все ж залежить, то хто, хто може встановити якісь межі цієї залежності? Один камінь може змінити течію цілої ріки, а цієї страшної миті таким каменем, що опинився у центрі уваги цілого всесвіту, був він, і елділи всіх світів — безгрішні, осяяні вічним світлом створіння — завмерли у Глибоких Небесах, очікуючи, яке ж рішення прийме Елвін Ренсом із Кембриджа.

Йому трохи полегшало на серці. Зненацька він зрозумів, що й гадки не має, на що здатний, і ледь не розсміявся від радості. Ні, не варто було лякатися аж так сильно. Ніхто не поставив перед ним жодного чітко визначеного завдання. Від нього вимагається лишень рішуче протистояти ворогові, а як саме — залежатиме від обставин. І знову він ухопився — так хапається за мамину руку налякана дитина — за рятівні слова «зроблю все, що зможу». Отже, що зможемо, те й зробимо; по суті, так і робимо від самого початку. «Вміємо ж ми самі собі нагнати страху, ох, уміємо!», — пробурмотів він, трохи розслабившись і вмощуючись під деревом зручніше. Йому здалося, наче його підхопила і понесла кудись у далину ласкава хвиля радісної, раціональної віри.

Заждіть, заждіть, а це що таке?! Ренсом ледь стримався, щоб не підхопитися на ноги; серце у нього шалено калатало, мало не вискакувало з грудей. Відповідь була поруч, він подумки наштовхнувся на неї і аж відсахнувся, як сахаємось, ненароком доторкнувшись до розжареної кочерги. Ні, не може бути, йому, напевно, примарилося, це ж суща нісенітниця, таке могло спасти на думку тільки дитині… цього разу це таки обман, породжений його власним розумом… Адже усім зрозуміло, що боротьба з дияволом має відбуватися на духовному поприщі, тільки дикунові може прийти до голови з ним битися. Якби ж то все було так просто… Тут, одначе, внутрішній голос припустився фатальної помилки. Ренсом звик бути чесним сам із собою, і не став прикидатися, ніби сутичка з Нелюдом не викликає в нього особливого страху. Уяву вмить заполонили яскраві образи… Мертвотний холод рук (лишень кілька годин тому він випадково їх торкнувся)… довгі кігті, що відливають металом… ось вони видирають з тіла цілі шматки плоті, висотують жили… Так, це болісна, повільна смерть, і до самого кінця той безжальний ідіот знай криво посміхатиметься тобі просто у вічі. Господи, таж цього нікому не витримати, будь-хто здасться на його милість задовго до смерті і благатиме пощади, присягатиметься у вірності, цілуватиме ноги — та що завгодно робитиме, аби тільки уникнути таких жахливих мук!

Просто щастя, що про таке страхіття не може бути й мови… Ренсомові майже вдалося переконати себе: хай що нашіптує йому мовчазна темрява, Малелділ ніяк не міг покладатися тут на грубу, жорстоку, суто матеріальну боротьбу. Це всього-на-всього витвір його надто розбурханої уяви, не інакше, уяви, яка чомусь схильна опускати духовну борню на рівень міфа… Від цієї думки його знову пройняв дрож. Уже на Малакандрі він почав здогадуватися, а тут, на Переландрі, вже майже переконався, що розділяти істину й міф, а також обидва ці поняття, з одного боку, і реальні події — з іншого, властиво тільки мешканцям Землі; почасти це пояснювалося тим згубним відокремленням душі від тіла, яке стало одним із наслідків гріхопадіння. Втім, навіть у нас є таїнства віри, які постійно нагадують кожному, що нічого доброго в такому відокремленні немає і що воно не є остаточним. Воплочення, по суті, стало початком його кінця. На Переландрі ж цього відокремлення ніколи й не існувало. Все, що тут зараз відбувається, земляни, не довго думаючи, охрестили б міфом. Таке спадало йому на думку і раніше, а тепер він узагалі позбувся будь-яких сумнівів. Здавалося, сама темрява — а вона сприймалася тієї хвилини в усій своїй повноті, немов жива істота, — вклала йому до рук істину, неначе якийсь страшний скарб.

На якийсь час себелюбне єство геть утратило ґрунт під ногами — воно лишень схлипувало, ніби дитина, якій набридло гратися і хочеться додому, та потім оговталося і заходилося доводити, що у звичайній, фізичній боротьбі з Нелюдом немає й краплі здорового глузду, адже це нічого не вирішить на рівні духовному. Якщо Владарка збереже послух тільки тому, що спокусника усунули силоміць, то який у цьому сенс? Що це доведе? А якщо ця спокуса — не випробування, то навіщо тоді все це взагалі потрібно? Хіба наш світ уник би гріхопадіння, якби, приміром, слон випадково наступив на змія за мить до того, як Єва погодилася скуштувати заборонений плід? Невже все так просто, так аморально, так безглуздо?

Грізна тиша навколо ставала дедалі густішою. В ній щораз ясніше й виразніше проступав величний лик, який завжди трохи сумно дивиться на нас, коли нам трапляється говорити неправду; він ніколи навіть і не пробує нас перебити, але ми самі поступово усвідомлюємо, що йому все відомо, починаємо запинатися, самі собі суперечити, і кінець кінцем узагалі змовкаємо. Так урешті-решт забракло слів і себелюбному єству. Ренсомові навіть здалося, наче темрява мовила до нього: «Ти ж сам добре знаєш, що тільки марнуєш час». З кожною хвилиною ставало ясніше і ясніше, що ті паралелі, які він намагається вибудувати між Едемом і Переландрою, надто грубі і не витримують жодної критики. Те, що звершилося на Землі, коли Малелділ народився у Вифлеємі в людській подобі, змінило цілий усесвіт назавжди. Новий світ, світ Переландри, не був простим повторенням світу старого — Землі. Малелділ ніколи не повторюється. Як говорила Владарка, одна й та ж хвиля ніколи не приходить двічі. Коли Єва згрішила, Бог ще не був чоловіком; Він ще не зробив людей членами свого тіла. Тепер же, коли це вже відбулося, Він і страждає, і спасає через них. Відтак одна з цілей Його задуму — спасти Переландру не просто через себе, а через себе у Ренсомі. Якщо Ренсом відступить, задум, отже, мети не сягне. На головну роль у цій історії, історії набагато складнішій, ніж йому досі здавалося, обрано саме його. Ренсома охопило химерне відчуття — щось наче «відходило геть, зникало», — і він збагнув, що й Переландра могла на рівних правах із Землею відігравати одну з головних ролей в історії. Все, що тут відбувається, можна було назвати тільки відлунням Воплочення, яке звершилося на Землі, проте, з іншого боку, земні події могли бути лишень прелюдією до зародження нових світів, першим із яких виявилася Переландра. І те, і те було правдою; ні те, ні те не було важливіше за інше, так само як ні те, ні те нічого не копіювало і не повторювало.

Втім, егоїстичне «я» не бажало здаватися. Досі Владарка чинила опір спокусі. Так, вона вже втомилася й почала вагатися, можливо, її уява вже не така непорочна, як раніше, але вона все ж не поступалася спокусникові. Значить, її історія вже відрізнялася від історії праматері нашого роду. Ренсом не знав, чи опиралася Єва, а якщо опиралася, то як довго; крім того, в нього не було жоднісінького уявлення, чим могло все це закінчитися, якби вона таки вистояла. Припустимо, «змій» зазнав поразки, але на другий день повернувся, і на третій — також… що тоді? Невже випробування не скінчилося б ніколи? А якби скінчилося, то як Малелділ його зупинив би? Тут, на Переландрі, він думав не про те, щоб уникнути випробування взагалі, а про те, що «так далі тривати не може». Нелюд вдається до витончених тортур, Владарка не піддається, а от як їй допомогти, як усе це припинити — тут історія земного гріхопадіння мовчала. Завдання було нове, щоб із ним впоратися, потрібен новий виконавець, і от цим виконавцем і судилося, на превеликий жаль, стати Ренсомові. Марно він знову і знову гортав подумки сторінки Книги Буття, сподіваючись знайти там хоч якусь підказку. Темрява також не давала відповіді на запитання «І що тоді було б?», натомість дуже терпляче, проте невблаганно нагадувала йому про те, що чекало його тут і тепер, що від нього, власне кажучи, вимагалося. І він потрохи став усвідомлювати, що вживати у цьому становищі умовний спосіб просто немає сенсу — це тільки відволікає, спонукає до втечі у якийсь, сказати б, «інший», уявний світ. А тим часом є тільки те, що є, справжня, реальна дійсність — завжди нова й неповторна. Тут, на Переландрі, спокусника або зупинить Ренсом, або не зупинить ніхто. Голос — а тепер у Ренсома складалося враження, що він справді чує якийсь Голос, — здавалося, створював довкола цієї чіткої альтернативи якусь безконечну порожнечу. Цей розділ, ця сторінка, це речення становило у книзі історії всесвіту абсолютно й довічно окрему цілість; його не можна було замінити жодним-жоднісіньким епізодом ні з минулого, ні з прийдешнього.

Ренсом розгублено спробував знайти ще хоч одну, бодай найменшу лазівку. Як можна боротися з ворогом, який не знає смерті? Та навіть якби він сам був, скажімо, спортсменом чи військовим — а не короткозорим професором, якого досі непокоїть давня рана, — то й тоді навряд чи міг би щось зробити… Його ж просто не можна вбити! Та відповідь знайшлася майже відразу ж. Можна знищити Вестонове тіло, а це, либонь, єдиний притулок, який є у ворога на Переландрі. За допомогою цього тіла, коли воно ще корилося людській волі, він опинився у цьому новому світі; якщо ж тіло у нього забрати, йому просто ніде буде подітися. Він увійшов у це тіло, відгукнувшись на заклик самого Вестона; оволодіти ж якимсь іншим тілом без такого заклику йому не вдасться. Ренсомові пригадалися рядки з Біблії, де йшлося про те, який жах охоплював нечистих духів, коли їх скидали у безодню. І тут він нарешті збагнув — і серце в нього стиснулося від жаху, — що коли вже мова йде про діяльність суто фізичну, то все виглядає не так і безглуздо та безнадійно. З цього погляду сили приблизно рівні: обидва нетреновані і вже не надто молоді, обидва мають у своєму розпорядженні тільки кулаки, зуби і нігті. Від самої тільки думки про це його пройняв дрож, відчуття страху та огиди; вбивати Нелюда такою зброєю (він пригадав, як намагався прикінчити жабу) буде дуже страшно, а вмирати від неї — звісно, повільно, в тяжких муках — ще страшніше. Отже, його чекає смерть — щодо цього у нього не було сумнівів. «Хіба ж я коли-небудь переміг хоча б у одній-однісінькій бійці?» — запитав він подумки сам у себе.

Ренсом не намагався більше вдавати, що не розуміє, яке перед ним стоїть завдання. Відмовки вичерпалися; відповідь була цілком зрозуміла і не допускала варіантів. Голос, що мовив до нього з нічної темряви, звучав хоч і безгучно, а проте так чітко і ясно, що він аж здивувався, як ще не прокинулася Владарка — адже вона спала зовсім поруч. Перед ним постало неможливе. Він усвідомлював, що повинен це зробити, і водночас розумів, що зробити цього не зможе. Марно Ренсом намагався уявити собі тих молодих вояків, які, так само не вірячи у свої сили, щодня йшли там, на Землі, на справжній подвиг, маючи для цього далеко не такі поважні причини. Його воля начеб опинилася на самому дні глибокої нори, де й сором уже не допомагає — навпаки, змушує її зариватися дедалі глибше й глибше. Так, він міг би піти на Нелюда з гвинтівкою в руках; міг би навіть виступити супроти нього без зброї, дивлячись просто у вічі неминучій смерті, якби у тої почвари зберігся Вестонів револьвер. Але зійтися врукопаш, змусити себе торкнутися цих мертвотно холодних, а проте живих рук, притиснутися грудьми до грудей… Жахливі, химерні думки навідувалися до нього в ці хвилини. Мабуть, він таки не прислухається до того, що говорить йому Голос, але все закінчиться добре, адже потім, повернувшись на Землю, він обов’язково покається. Як святий Петро, він не зуміє подолати свій страх і, як святий Петро, отримає прощення. Звісно, у глибині душі він добре розумів, якої відповіді заслуговують такі ото думки, проте за подібних обставин геть усі, навіть найрозважливіші поради розуму сприймаються не краще за казочку про солом’яного бичка. Та невдовзі настрій у нього перемінився — от ніби вітер повіяв зненацька з іншого боку.

Може, варто все ж вийти на цей поєдинок; хтозна, а раптом він переможе і навіть не дуже постраждає. Втім, темрява мовчала; вона вперто не бажала дарувати йому жодної іскорки надії, жодного щонайслабкішого натяку на можливість звитяги. Майбутнє було таким же темним та непроглядним, як і переландрійська ніч.

— Тебе ж не просто так нарекли Ренсомом, — озвався врешті-решт Голос.

Ренсом був глибоко переконаний, що ці слова — не породження його розтривоженої уяви. Йому ніколи й на гадку не спало б пов’язувати своє прізвище зі словом ransom,^[14] адже він уже давно дійшов було висновку, що наймення його родини походить від словосполучення Ranolfs son, себто «син Ренольфа», і поєднання імені «Ренсом» зі словом «викуп» сприйняв би хіба як цікавий каламбур. Але навіть його себелюбне єство не наважилось би припускати, що Голос може гратися словами. Тієї миті йому мов полуда спала з очей, і він збагнув: у тому, що будь-який філолог упевнено назвав би випадковим збігом, насправді не було нічого випадкового. Скидалося на те, що взагалі відмінність між випадковим і усвідомленим, як і різниця між міфом і фактом, — явище суто земне. Задум, вочевидь, такий неосяжний для людського розуму, що ми, обмежені вузькими рамками земного досвіду, часто просто не спроможні побачити зв’язок між певними його частинами. Саме цим і пояснюється наша схильність ділити події на випадкові і закономірні; з нашого погляду це абсолютно виправдано. Проте варто вийти хоча б на один крок поза межі звичного для нас земного буття — і цей поділ геть утрачає сенс. Ренсомові довелося зробити такий крок, потрапити у складніше переплетіння обставин; тільки тепер він збагнув, чому давні філософи стверджували, що за Місяцем таких речей як випадковість чи щасливий збіг просто не існує. Ще до того, як мати подарувала йому життя, до того, як його предків стали називати Ренсомами, до того, як за самим цим словом закріпилося значення «плати за визволення з неволі», до того, як Бог створив світ, все було пов’язане у вічності таким чином, що увесь сенс великого задуму полягав у тому, аби всі обставини склалися власне так і не інакше. Тож Ренсомові залишилося хіба схилити голову і застогнати, ремствуючи на свою долю — він же проста, звичайна людина, а його спонукають увійти до метафізичного світу і здійснити те, про що філософи тільки розмірковують.

— Мене теж звуть Ренсомом — я ж Іскупитель, — промовив із темряви Голос.

Йому знадобилося трохи часу, аби збагнути все значення цих слів. Так, він добре знав, що Той, кого в інших, позаземних світах називають Малелділом, викупив і його самого, і цілий наш світ. Але навіщо Голос нагадав про це саме тепер? Ще до того, як темрява дала відповідь, він відчув, що просто її не витримає, і аж виставив уперед руки, наче міг від неї захиститися. Та вона все одно прийшла і незмірним тягарем лягла йому на плечі. То он як воно насправді… Отже, якщо його спіткає тепер невдача, згодом цей світ так чи інакше буде викуплено. Якщо викупом не стане Ренсом, то ним стане Він… Проте нічого не повторюється, тож другого розп’яття не буде; хтозна, можливо, не буде і другого Воплочення… відбудеться якийсь інший, іще неймовірніший подвиг любові та смирення, що вкриється ще більшою славою. Адже він збагнув уже логіку розвою подій, розвою, який із кожним новим виявом у черговому світі набував дедалі грандіознішого розмаху. Порівняно незначне, зовнішнє лихо, якого Сатана завдав Малакандрі, уявлялося йому у вигляді лінії; лихо, до якого він призвів на Землі, було вже лихом у квадраті; якщо Переландра не встоїть, то її чекає лихо в кубі — а відтак і викуплення, яке навряд чи спроможеться осягнути людська уява. Проте рано чи пізно і цей світ буде відкуплено. Ренсом давно знав, що від його рішення залежатиме дуже багато, та все ж досі й уявити собі не міг, яку величезну і разом із тим жахливу свободу йому даровано — поряд із цієї свободою навіть безмежні простори всесвіту не надто вражали уяву. У нього з’явилося відчуття, наче він стоїть на краю безодні, а над ним розпростерлися безкраї, незмірні небеса і віє крижаний вітер. До цієї миті він уявляв себе Петром, що стоїть, каючись, біля Господа, та насправді все набагато гірше: він сидить перед Господом, як Пилат, і тільки від нього залежить, проллється знову безневинна кров чи не проллється. Його руки, як і руки кожної людини на Землі, обагрені кров’ю Агнця, заколеного ще перед заснуванням світу; тепер же він знову може заплямитися тією ж кров’ю. «Помилуй, Господи, — застогнав Ренсом, — чому ж саме я, чому не хтось інший?» Але цього разу темрява промовчала і нічого не відповіла.

Йому й далі здавалося, що впоратися з усім цим просто неможливо. Та поступово його охопило відчуття, яке досі з’являлося у нього тільки двічі в житті. Вперше це трапилося під час війни, коли він намагався налаштуватися на одне дуже небезпечне завдання, а вдруге — коли йому треба було поїхати до Лондона, розшукати там одну людину і зважитися на страшенно важке зізнання, якого вимагала справедливість. І тоді, і тоді це уявлялося просто немислимим — він не те що думав, він твердо знав, що йому таке точно не до снаги. Та минало трохи часу, і раптом без жодного напруження волі у нього в голові з’являлася упевнена думка: «Завтра десь у цей час вже буде по всьому»; думка ця була настільки чітка та позбавлена всіляких емоцій, що складалося враження, наче він читає її з якогось аркуша. Так сталося і цього разу. Весь його страх та сором, вся любов, усі доводи залишилися такими ж, нічого тут не змінилося ні на йоту. Ренсом боявся того, що мав зробити, анітрохи не менше, ніж досі, от лишень тепер він твердо знав — так твердо, як знаємо, приміром, про події із свого минулого, — що цього вже не уникнути. Можна було благати милосердя, плакати, ремствувати, йти на ворога із високо піднятою головою і піснею на вустах — як мученик, або з прокльонами і страшними богохульствами — як диявол; але змінити щось було вже неможливо, так чи інакше неодмінно мала настати мить, коли це буде зроблено. Майбутній учинок стояв перед ним так ясно і чітко, наче все вже скінчилося, і те, що він узагалі-то поки що відносився до того часу, який ми називаємо майбутнім, а не минулим, видавалося зовсім несуттєвим. Внутрішня боротьба скінчилася, хоч моменту звитяги наче й не було. Свобода вибору, здавалося, просто відступила вбік, і на її місці постала сама невблаганна доля. З іншого боку, можна було б сказати, що Ренсом урешті-решт звільнився від тягаря суто риторичних аргументів, породжуваних його ж власними пристрастями, і здобув найвищу свободу. Йому так ніколи й не вдалося вгледіти якусь різницю між цими двома твердженнями. Складалося враження, що призначення і свобода — це, фактично, одне й те ж. Раніше він не раз ставав свідком суперечок з цього приводу, та тепер збагнув, що сперечатися про це просто безглуздо.

Щойно Ренсом збагнув, що завтра неодмінно спробує покінчити з Нелюдом, як сам цей учинок перестав видаватися йому чимось надзвичайним. Тепер він уже й не пригадував, чому спочатку заходився було звинувачувати себе у манії величі. Так, якщо він відступить, Малелділ сам зробить усе за нього, до того ж зробить набагато краще. У цьому сенсі він і справді представляв тут Малелділа, проте не більше, ніж представляла б Його Єва — якби тільки не скуштувала того яблука, — і не більше, ніж представляє Його будь-яка людина, роблячи добрий учинок. Йому, Ренсомові, ніколи не зрівнятися з Ним ні особистими якостями, ні стражданнями — це те саме, що порівнювати чоловіка, який обпік собі пальця, намагаючись погасити іскру, і пожежника, що гине у вогні, бо ту іскру так і не погасили. Він більше не запитував, чому для цієї справи обрано саме його. Вибір міг упасти на кожного, на кого завгодно. Сліпуче світло, що осяювало момент прийняття остаточного рішення, насправді осяювало геть усіх, усіх до одного.

— Я наслав на твого ворога сон, — знов озвався голос. — Він прокинеться аж уранці. Встань, відійди на двадцять кроків у ліс і теж лягай спати. Сестра твоя також спить.

XII

Коли настає ранок, якого боїмося, то прокидаємося зазвичай одразу. Так і Ренсом, ледь розплющивши очі, тут же пригадав, що має сьогодні зробити. Він був сам-один; острів легенько погойдувався на лагідних, зовсім не штормових хвилях. Золотаве світло, що пробивалося поміж темно-синіми стовбурами, вказувало найближчу дорогу до моря. Ренсом подався туди, викупався, а тоді вибрався на берег, ліг долі і напився води. По тому знову звівся на ноги і кілька хвилин стояв, пригладжуючи руками мокре волосся і розминаючи руки й ноги; при цьому зауважив, що колись засмагла з одного боку і бліда з другого шкіра була вже майже однаковою на вигляд. Якби Владарка вперше побачила його тепер, то ледве чи охрестила б Пістрявим. Тіло набуло барви слонової кості, а пальці ніг, які стільки днів не знали взуття, відпочили і розпрямилися. Загалом він зараз подобався собі набагато більше, ніж раніше. Ренсом анітрохи не сумнівався, що таке-от здорове, непонівечене тіло йому судилося знову мати хіба після того величного для цілого всесвіту дня, який неодмінно настане колись у майбутньому, і він радів, що має для концерту, у якому вже так чи інакше мав узяти участь, такий гарний, добре налаштований інструмент. «Коли я прокинусь і насичусь Твоїм видом, — подумав він, — то тільки потішусь таким тілом».

Ренсом повернувся і попрямував до лісу, та не встиг пройти і кількох десятків кроків, як несподівано — всі його думки на той час уже вертілися навколо їжі — наштовхнувся на цілу хмару деревних бульбашок. Насолода була такою ж гострою, як і тоді, коли він зазнав її вперше, і навіть крок у нього став після духмяної купелі пружнішим та легшим. Ренсом і тепер, перед останньою у житті трапезою, не вважав за доцільне вибирати з-поміж розмаїття фруктів у лісі найкращі, та перше, що кинулося йому у вічі, були власне жовті плоди. «Що ж, чудовий сніданок перед тим, як зійти на ешафот, — насмішкувато подумав він, відкинувши вбік порожню шкаралупу; його охопило таке задоволення, наче цілий світ мав ось-ось піти в танок. — Хай там як, а мені нема про що шкодувати. Час я провів зовсім непогано — адже мені довелося побувати в раю».

Він подався лісом далі — туди, де дерева росли густіше, — і за кілька кроків мало не перечепився через Владарку, яка лежала на землі, забувшись міцним сном. Зазвичай о цій порі вона вже давно не спала, і Ренсом збагнув, що сон послав їй Малелділ. «Я ніколи більше її не побачу, — подумалося йому. — Я взагалі ніколи більше не дивитимусь на жінку так, як дивлюся оце зараз.» Доки він стояв над Владаркою, його проймала якась дивна, сирітська туга — ото б побачити, хоч раз у житті, праматір свого роду отак, в усій славі та невинності! «В нас усе інше — інша благодать, інша слава, — шепотів він сам до себе, — але не така, такої ні нам, ні комусь іншому побачити не судилося. Так, Бог може обернути на добро все, геть усе, що відбувається в будь-якому закутку будь-якого світу, але наша втрата не стає від того меншою.» Він кинув на Владарку ще один погляд, а тоді швидко пішов далі. «Я таки мав рацію, — снувалося йому в голові, — це не могло тривати далі. Час покласти всьому цьому край.»

Шукаючи ворога, він доволі довго блукав островом, то пірнаючи в гущавину, де панували тьмяні, проте водночас вельми насичені барви, то виринаючи на відкритій місцевості. Наткнувся було на свого давнього приятеля, дракона; той знов обкрутився довкола якогось стовбура, проте цього разу міцно спав, як і Владарка його світу. Тільки тепер Ренсом звернув увагу на те, що, відколи прокинувся, не чув ні щебетання птахів, ні шарудіння гнучких тіл поміж гілками, ані не помічав цікавих поглядів із заростів; до нього долинало лишень рокотіння хвиль. Скидалося на те, що Господь Бог занурив цілий острів — а, можливо, й увесь цей світ — у глибокий сон. На мить Ренсом відчув себе страшенно самотнім, проте тут же й зрадів, що у пам’яті безтурботних мешканців цих райських островів не залишиться ні насилля, ні крові.

Десь за годину, обходячи невеликий гайок бульбашкових дерев, він зненацька наткнувся на Нелюда. «Як, його уже поранено?» — по-думав було, побачивши на грудях у почвари криваві плями, але відразу ж зрозумів, що Нелюд, як завжди, вимазався чужою кров’ю: в його довгих, вправних руках слабко тріпотіла, широко розкривши дзьоба у безгучному передсмертному зойку, наполовину розтерзана птаха. Ренсом накинувся на ворога ще до того, як устиг збагнути, що, власне, робить. Либонь, підсвідомо пригадавши шкільні заняття боксом, він із усієї сили вдарив Нелюда лівою рукою просто у підборіддя. Про те, що боксерських рукавиць у нього немає, він геть забув, та це тут-таки далося взнаки: коли його кулак зіткнувся з щелепою ворога, пальці пронизав різкий біль — на мить навіть здалося, що їх зламано, — а ціла рука аж до плеча затремтіла й занила. Якусь секунду Ренсом приходив до тями, а Нелюд тим часом устиг відступити на кілька кроків назад. Йому удар теж явно не припав до смаку. Хоч птаху з рук він так і не випустив, та, вочевидь, прокусив собі язика, бо коли спробував заговорити, з рота потекла цівка крові.

— Отже, тепер ти спробуєш силу, — хрипко сказав він по-англійськи.

— Облиш птаху, — наказав Ренсом.

— Але ж це не надто розумно з твого боку, — вів далі Нелюд. — Хіба ти не знаєш, хто я такий?

— Я знаю, що ти таке, — відповів Ренсом. — Все решта не має особливого значення.

— І ти, жалюгідний, слабкий чоловіче, гадаєш, що зможеш зі мною боротися? — знову заговорила почвара. — Сподіваєшся, певне, що Він тобі поможе? Ну-ну… багато хто на це сподівався. Я знаю Його набагато довше, ніж ти. Всі думають, що Він їх порятує, і починають розуміти, що воно й до чого, надто пізно — в концтаборі чи у божевільні, у вогні, на дибі чи на хресті. Хіба ж Він навіть самого себе зумів урятувати? — І Нелюд раптом закинув назад голову і заволав так, що саме небесне склепіння, здавалося, зараз розламається і поховає їх під своїми уламками: — Елі, Елі, лама савахтані?!

Ренсом одразу ж збагнув, що чує досконалу арамейську мову першого століття. Нелюд не цитував; він пригадував. Слова, що злетіли з уст розп’ятого на хресті Ісуса, всі ці роки зберігалися у палаючій пам’яті упослідженого вигнанця, який ось тепер вивергнув їх, огидно кривляючись. Від жаху у Ренсома на мить потьмяніло в очах, і не встиг він прийти до тями, як почвара кинулася на нього, завиваючи, наче вітер у бурю, та вирячивши очі так, що повік узагалі не було видно; волосся на голові у неї стало сторч. Нелюд обхопив його, притиснув собі до грудей так, що вивільнитися було неможливо, й уп’явся кігтями у спину, вириваючи чималі клапті шкіри і плоті. Руки у Ренсома були затиснуті, і хоч він несамовито шарпався і виривався, а проте завдати нормального удару не міг. Кінець кінцем йому вдалося трохи нагнутися, і він тут же скористався нагодою й увігнав зуби ворогові у праву руку; спершу це не принесло жодного результату, та Ренсом стискав щелепи дедалі сильніше й сильніше, і ось нарешті почвара заскавуліла від болю і послабила хватку, а він несподівано сам для себе опинився на волі. На розгубленого ворога посипався справжній град ударів; Ренсом цілив у серце і сам не чекав від себе такої сили і точності. Під його кулаками Нелюд спочатку лишень судомно хлипав, та потім знову підняв руки зі скарлюченими пальцями, що нагадували страхітливі пазурі. Битися навкулачки йому не подобалося; от обхопити супротивника і роздирати тіло кігтями — то була б зовсім інша річ. Ренсом відбив праву руку почвари — знову кістка зіткнулася з кісткою й огидно заскніла, — а тоді завдав різкого удару у м’ясисте підборіддя. Тієї ж миті гострі кігті роздерли йому правицю, та він якось вивернувся, а тоді йому хтозна й як удалося перехопити Нелюдові зап’ястя.

Те, що відбувалося далі, сторонній спостерігач навряд чи назвав би бійкою. Нелюд напружував усі сили, які тільки міг почерпнути з Вестонового тіла, намагаючись вирвати руки, а Ренсом так само з усіх сил намагався їх утримати. Від напруги супротивники обливалися потом, та збоку це виглядало так, ніби вони ліниво, ба навіть безтурботно роблять руками якісь легенькі порухи — та й тільки. Добру хвилину жоден із них не міг вразити іншого. Почвара нахилилася вперед і спробувала було вкусити Ренсома, проте той напружив руки і зумів утримати її на відстані. Здавалося, ця боротьба не скінчиться ніколи.

Раптом Нелюд різко викинув уперед ногу і підчепив Ренсома ззаду під коліно — той ледь не полетів на землю. Тепер вони рухалися швидко і рвучко. Ренсом також спробував зробити підніжку, але марно. Тоді він став заламувати ворогові ліву руку за спину, сподіваючись зламати її або хоча б вивихнути, але при цьому послабив хватку, і Нелюд тут же вивільнив другу руку. Ренсом ледь устиг заплющити очі, як кігті роздерли йому щоку, і від болю він не міг уже молотити почвару по ребрах лівицею. А через секунду вони вже стояли окремо — хтозна, як це трапилося, — і люто дивилися один на одного, важко дихаючи.

Виглядали обидва, м’яко кажучи, не надто показно. Своїх ран Ренсом не бачив, але відчував, що весь кривавить. Вестонове ж тіло там, де його не прикривали залишки сорочки, скидалося на один суцільний синець. І вигляд Нелюда, і його важкий віддих, і свіжівраження про його обійми — все це спрямувало Ренсомові думки у геть інше русло. Він був вражений: ворог виявився зовсім не таким сильним, яким здавався раніше. Попри всі доводи розуму, Ренсом очікував, що почвара виявлятиме надлюдську, диявольську силу, що зупинити її руки буде не легше, ніж зупинити, приміром, пропелер. Тепер же він на власному досвіді переконався, що б’ється лишень із Вестоновим тілом. Один учений середніх років проти іншого вченого такого ж віку — і тільки. Вестон був кремезніший, але й гладший, тому важко зносив удари; Ренсом натомість був стрункіший, тож краще давав собі раду з диханням. Прокинувшись, він не сумнівався, що побачити світло наступного дня йому не судилося, тепер же такі думки викликали у нього тільки сміх. Сили супротивників у цій сутичці були рівними. Ренсом мав усі шанси перемогти — і вижити.

Цього разу першим на ворога кинувся Ренсом, і новий раунд бою не надто відрізнявся від попереднього. Коли вдавалося тримати Нелюда на відстані і завдавати ударів кулаками, перевага була на його боці; коли ж почварі щастило дотягнутися до нього кігтями чи зубами, доводилося нелегко. Втім, навіть у найважчі хвилини голова у Ренсома залишалася напрочуд світлою. Тепер він розумів: результат цієї битви залежить тільки від того, що станеться швидше — він або втратить надто багато крові, або важкими ударами відіб’є ворогові серце і нирки.

Увесь яскравий світ навколо спав мертвим сном. Не було ні правил, ні судді, ні глядачів; лишень повне знесилення змушувало супротивників час від часу переривати небачений поєдинок і ділило його на своєрідні раунди. Скільки їх було, Ренсом так ніколи й не зумів пригадати. Вони просто йшли один за одним, неначе приступи лихоманки, а спрага невдовзі стала мучити сильніше, ніж біль від ран. Іноді вони обидва у повній знемозі валилися на землю. Одного разу Ренсом упіймав себе на тому, що сидить верхи на Нелюдові, обома руками стискає того за горло і — на превелике своє здивування — виспівує якісь рядки з «Битви при Малдоні», та тут ворог уп’явся кігтями йому в руку і став так сильно гамселити його по спині колінами, що він відлетів убік.

Ще йому запам’яталося — десь так запам’ятовується острівець свідомості між двома важкими операціями, — як він уже чи не в тисячний раз іде назустріч Нелюдові, чітко при цьому розуміючи, що битися більше просто не здатний. На мить у нього склалося враження, що перед ним стоїть не Вестонова подоба, а якась мавпа, проте він одразу ж усвідомив, що це йому примарилося. Ренсом похитнувся, і тут його пройняло почуття, якого добра людина в нашому світі спізнати, либонь, не може — почуття чистої, праведної, несамовитої ненависті. Раніше ненависть завжди поєднувалася у Ренсома з почуттям провини, з неясною підозрою, що йому знову не вдалося відокремити гріх від грішника; тепер же він відчував, як навіть руки й ноги у нього сповнюються нестримною енергією ненависті, що перетворює їх на нездоланні вогненні стовпи. Перед ним стояла не просто істота з зіпсованою волею, а сама зіпсованість, сам розклад і тлін у плоті, який підкорив собі чужу волю. Колись, у незапам’ятні часи, це справді була особа, але тепер жалюгідні рештки особистості використовувалися лишень як знаряддя для шаленого, позбавленого будь-яких особистісних ознак заперечення всього сущого. Нелегко, мабуть, зрозуміти, чому Ренсом, зробивши це відкриття, не жахнувся, а зрадів. Зрадів, бо нарешті з’ясував, для чого на світі існує ненависть. Як хлопчак, який, роздобувши сокиру, радіє, побачивши дерево, або, отримавши у подарунок коробку кольорових олівців, тішиться, натрапивши на стос чистих аркушів білосніжного паперу, так і він радів, що почуття, яке нуртувало у нього в душі, й об’єкт цього почуття так досконало відповідають одне одному. Все тіло у Ренсома кривавило, він увесь аж тремтів від виснаження, але тепер уже твердо знав, що сил йому не забракне, і, кинувшись знову на живе втілення смерті, на правічне ірраціональне число вселенської математики, здивувався, а водночас, десь глибше, і не здивувався силі, якою раптом налилося його тіло. Думка геть не встигала за руками, а руки взагалі коїли просто-таки страшні речі. Ось тріснуло ребро, ось хруснула щелепа; почвара, здавалося, уся тріщала і розвалювалася під його ударами. Часом їй усе ж вдавалося зачепити Ренсома своїми кігтями, та він зовсім утратив здатність відчувати біль. Здавалося, він міг би так битися, так ненавидіти досконалою ненавистю хоч би й цілий рік.

Зненацька Ренсомові кулаки замість Вестонового тіла струсонули повітря. Він перебував у такому стані, що не зразу й збагнув, що трапилося, не міг повірити, що Нелюд утікає. Це секундне замішання було тільки на руку ворогові: Ренсом отямився якраз вчасно, щоб побачити, як той зникає у лісі, сильно накульгуючи та по-собачому завиваючи від болю; одна рука у нього безживно теліпалася збоку. Ренсом метнувся за ним, не зразу розгледів поміж деревами, та потім таки побачив і побіг щодуху слідом, але наздогнати втікача ніяк не вдавалося. Вельми химерна то була гонитва; з затінку вони один по одному вихоплювалися на світло, а тоді знову пірнали в тінь, то збігали вниз, то піднімалися вгору схилами пагорбів, які повільно пропливали островом. Проминули дракона, що спав, обвившись довкола дерева; проминули й Владарку, яка лагідно посміхалася уві сні. Пробігаючи повз неї, Нелюд зігнувся, підняв ліву руку і вже зібрався було всадити їй у тіло кігті, та, озирнувшись, побачив, що Ренсом ось-ось його наздожене, і не наважився зупинитися. Так вони пробігли повз цілу зграю чималих птахів із помаранчевим пір’ям, які стояли на одній нозі, сховавши голову під крило; скидалися на акуратно підстрижені і рясно всипані квітами кущики. Проминули жовтих, схожих на кенгуру тварин — вони де парами, а де й цілими сім’ями лежали навзнак і міцно спали, склавши на грудях короткі передні лапки, немов хрестоносці на середньовічних надгробках. Пригнувшись, промчали під гілками, на яких спали, мирно, по-дитячому похропуючи, деревні свині. Продерлися крізь зарості бульбашкових дерев, і потоки запашної води на мить змили з них усю втому. То був справді великий острів. Вони вибігли з лісу і понеслися розлогою лукою, то жовтою, то сріблястою, по кісточки, а де-не-де й по пояс у духмяній траві. Ось попереду знову замріли на дні долини дерева, та поки їм вдалося до них дістатися, гай уже вінчав вершину височенького пагорба. Ренсомові все ніяк не вдавалося наздогнати свого супротивника. Він не міг збагнути, як може така-от скалічена істота бігти так швидко. Якщо вона підвернула ногу — а судячи з того, як вона накульгує, так і є, — то кожен крок має завдавати їй нестерпного болю. Потім в голові у нього промайнув жахливий здогад: а що, коли від болю страждають тільки вцілілі рештки Вестонової свідомості, а не сам Нелюд? Думка про те, що створіння, яке колись належало до людського роду, створіння, вигодуване жінкою, можливо, ще й зараз скніє у жалюгідній подобі свого тіла, поневолене безсердечною почварою, тільки подвоїла Ренсомову ненависть, не схожу на жодне інше почуття такого штибу — адже сили вона не забирала, а навпаки, лишень додавала.

Коли вони десь уже вчетверте вибігли з лісу, просто попереду заграло різнобарвними переливами море. Нелюд мчав далі так, наче різниця між сушею і водою його зовсім не стосувалася; почувся гучний сплеск, і Ренсом побачив трохи віддалік від берега голову, що темніла на тлі мідяних хвиль. Що ж, чудово: якщо йому й пощастило колись сягнути успіху у якомусь виді спорту, то це було саме плавання. Він пірнув і собі, на мить утратив Нелюда з очей, та потім, виринувши на поверхню й відкинувши з очей мокре волосся — воно за останні тижні добряче відросло, — знову його побачив і здивувався: ворог буцім сидів, випроставшись, просто на воді. Приглянувшись, Ренсом збагнув, що Нелюд сидить на чималій рибині. Вочевидь, сонні чари оповивали тільки острів, бо рибина з вершником на спині розвинула вже неабияку швидкість. Вестонова подобизна саме нахилилася вперед, до риб’ячої голови, і щось там робила — що саме, Ренсомові не було видно, та він анітрохи не сумнівався, що вже хто-хто, а ця почвара точно зуміє примусити будь-яку тварину стрімголов мчати вперед, не тямлячи себе від жаху.

На мить його охопив було справжній відчай, але йому геть вилетіло з голови, як сильно ці дивовижні морські скакуни прив’язані до людини. Не минуло й секунди, як навколо нього зібралася вже ціла зграя рибин, що одна поперед одну то вистрибували понад водою, то тикалися носом Ренсомові в руки, стараючись привернути до себе увагу. Проте хоч як вони запобігали його ласки, вибратися на слизьку спину першої-ліпшої рибини, яка трапилася під руку, було все ж нелегко, а відстань між ним та втікачем тим часом стрімко зростала. Та ось кінець кінцем він всівся-таки у заглибині за великою головою з витрішкуватими очима, стиснув колінами боки, підштовхнув свого коня п’ятками і зашепотів йому на вухо якісь ласкаві та підбадьорливі слова, всіляко намагаючись розворушити його, розбудити у ньому запал та наснагу, додати завзяття. Рибина відразу ж помчала вперед, та скільки Ренсом не вдивлявся у блискітливу поверхню, Нелюда ніде не було видно — все загородив гребінь високої хвилі, яка котилася йому назустріч. Утікач, без сумніву, знаходився вже за цим гребенем. Минуло кільканадцять секунд, поки Ренсом усвідомив, що турбуватися, властиво, немає про що — морські тварини й самі чудово знали, куди плисти. Пологий схил хвилі аж рябів від великих лискучих рибин: за кожною тягнувся жовтий пінистий слід, а деякі викидали вгору блискітливі струмені. Схоже, Нелюд не врахував, що інстинкт спонукав усіх їх неухильно прямувати за тією рибиною, на чиїй спині сиділа людина; така рибина, либонь, автоматично ставала у їхніх очах ватажком цілої зграї. Ось і тепер усі вони мчали вперед впевнено, без найменшого вагання, немов гончаки, що взяли слід, або граки, що вертаються додому з теплих країв. Піднявшись на гребінь хвилі, Ренсом побачив просто перед собою широку западину, дуже схожу на долину десь у його рідній стороні. Біля підніжжя протилежного схилу, ген-ген попереду, темніла маленька, начеб іграшкова постать Нелюда, а між нею і Ренсомом у кілька шерег вишикувалася вся риб’яча зграя. Стало зрозуміло, що відірватися від погоні ворогові не вдасться; Ренсом полював на нього з рибинами, а вони вже зі сліду не зіб’ються, цього можна було не боятися. Він гучно розреготався, а тоді на все горло проревів: «І в мене пси спартанського заводу, руді та вислогубі!»

Тільки тепер Ренсом нарешті по-справжньому зрадів, що більше не мусить битися, ба навіть стояти йому не треба. Він спробував було всістися зручніше, проте тут же випрямився, бо у нього різко заболіла спина. З дурного розуму йому схотілося обмацати собі плечі, і він закинув руку назад, проте відразу ж мало не закричав від жахливого болю, якого завдав собі своїм же доторком. Вся шкіра у нього на спині перетворилася на якісь криваві клапті, що позлипалися докупи і вже трохи зашкарубли. Поза тим з’ясувалося, що в роті бракує одного зуба, майже всю шкіру з кулаків здерто, на тілі нема живого місця, й усе воно з голови до п’ят щемить від саден та подряпин, а десь усередині озивається ще якийсь глибший, набагато зловісніший біль. Досі Ренсом і не усвідомлював, що йому дісталося аж так сильно.

Потім нагадала про себе спрага. Тіло вже охололо після запеклого бою і несамовитої гонитви та потрохи ціпеніло, і схилитися до води, яка заманливо струменіла тут-таки, трішечки нижче, виявилося надзвичайно важко. Спочатку він хотів перехилитися так, щоб занурити обличчя у воду, та після першої ж спроби відмовився від цього наміру. Довелося просто зачерпнути трохи води у складені ківшиком долоні, але навіть це далося йому дуже нелегко; заклякле тіло аж ніяк не поспішало прислухатися до його бажань, і спливло чимало часу, доки він зумів, раз по раз скрикуючи та постогнуючи від болю, зробити один-єдиний маленький ковток, який лишень роздражнив спрагу. Щоб її утамувати, йому знадобилося не менш ніж півгодини — півгодини гострого болю і безмежної насолоди. Зроду-віку не куштував він нічого смачнішого за цю воду і, врешті-решт досхочу напившись, знай черпав її та плескав на себе. Ці хвилини могли б бути найщасливішими у його житті — якби тільки не дедалі сильніший біль у спині і не острах, що у рани могла потрапити якась отрута. Ренсомові ноги міцно прилипли до риб’ячих боків і відривати їх доводилося дуже обережно й повільно, раз у раз кривлячись та скрикуючи від болю. Часом йому аж чорніло в очах, і він уже давно просто зомлів би, якби подумки не твердив сам собі: «Не можна, не можна, тільки не це», намагаючись затримувати погляд на чомусь не надто далекому — приміром, на своїх руках або на голові рибини, — і не дуже напружувати думку; завдяки цьому йому якось вдавалося залишатися при свідомості.

Увесь цей час Нелюд мчав попереду, то здіймаючись на хвилях вгору, то опускаючись вниз, за ним мчали рибини, а за рибинами — Ренсом. Риби довкола наче стало більше; либонь, дорогою їм траплялися інші зграї, і вони, ніби снігова лавина, тягнули всіх за собою. Невдовзі з’явилися й інші тварини. Якісь довгошиї, схожі на лебедів птахи — хтозна, якого вони були кольору, бо на тлі золотого неба видавалися чорними, — прилетіли невідь звідки, спершу трохи покружляли в них над головами, а тоді вишикувалися довгим ключем і також подалися слідом за Нелюдом. Частенько до Ренсома долинав їхній крик, і то був найнесамовитіший, найсамотніший звук, який йому взагалі коли-небудь доводилося чути, звук, неймовірно далекий від людського пізнання. Ще жодного разу за всі довгі години плавання Ренсомові на очі не потрапляла земля; вони пливли у відкритому океані, у переландрійській морській пустелі, де він не бував ще відтоді, як прибув на цю планету. У вухах невпинно звучав рівномірний шум хвиль, а запах моря, який годі було б переплутати з чимось іншим, такий же хвилюючий, як і запах земних морів, але водночас і трохи інакший — теплий і надзвичайно приємний, проникав, здавалося, навіть у найсокровенніші глибини його свідомості. Втім, у ньому теж відчувався якийсь химерний, несамовитий присмак. Ворожим він наче не був; якби був, то вже напевно не видавався б тоді таким чужим і дивним, адже ворогів своїх ми зазвичай непогано знаємо, тож їх важко назвати цілковитими чужинцями. Ренсомові спало на думку, що йому взагалі мало що й відомо про цей світ. Колись тут, безперечно, житимуть нащадки Владаря і Владарки. Але ж ці безлюдні простори існують уже мільйони й мільйони років, осяйні води простираються на тисячі й тисячі миль навколо… невже їх створено тільки для того, щоб колись тут усе ж оселились люди? Вдома, на Землі, Ренсом часто сприймав, наприклад, ліс або насичений яскравими барвами світанок просто як даність; вочевидь, і справді треба було опинитися на іншій планеті, аби усвідомити, що й у природи є свої права. Неосяжний, незбагненний сенс, властивий і Землі, і Переландрі ще відтоді, як вони відокремилися від Сонця, сенс, із одного боку, непроминальний, а з іншого — зведений нанівець появою людини як верховного правителя, немов оточив Ренсома з усіх боків і зрештою увібрав у себе.

XIII

Темрява впала на хвилі так несподівано, наче її вилили на поверхню океану з якоїсь велетенської фляги. Барви і відстані випарувалися, звуки і біль стали чіткішими. Складалося враження, буцім увесь світ тепер тільки й зводиться до болю — то тупого, то зненацька гострого, — розміреного руху риб’ячих плавців та монотонного, проте водночас неймовірно різноманітного шуму хвиль. Ренсом раптом відчув, що ще мить — і він упаде з рибини, насилу зумів утриматися, всівся надійніше і тільки тепер усвідомив, що його зморив сон — можливо, ще кілька годин тому. Було цілком зрозуміло, що це повторюватиметься знову і знову — сил у нього майже не залишилося. Поміркувавши, він із тяжкою бідою вибрався з вузького сідла за головою рибини і розтягнувся у неї на спині, обхопивши її ногами і руками; залишалось тільки сподіватися, що так він не звалиться у воду навіть уві сні. Усім тілом Ренсом відчував тепер, як рівномірно працюють під ним м’язи цього чудного морського скакуна, і його заполонило достоту химерне почуття єдності із могутнім тваринним буттям, так, наче він сам перетворився на рибину.

Спливло хтозна скільки часу, і Ренсом урешті-решт усвідомив, що просто перед ним із темряви проступає щось дуже подібне на людське обличчя. Він мав би завмерти від жаху, але, як це часто буває з нами уві сні, зовсім не злякався. Обличчя було синювато-зеленого кольору і випромінювало слабке світло, а великі, значно більші за людські очі робили його схожим на подобу якогось домовика чи полісуна. Обабіч цієї чудернацької фізіономії виднілись довгасті, покручені торочки, які, либонь, мали правити за вуса. Тут Ренсом остаточно прийшов до тями і вражено збагнув, що це не сон, усе це діється наяву, насправді. Він і далі лежав, зболений і розбитий, на спині в рибини, а поряд пливла якась незнана істота з таким-от обличчям. Пригадав собі, що вже й раніше бачив, як під водою плавали чи то русалки, чи водяники. Страху чомусь не було; він здогадувався, що цей мешканець морських глибин так само здивований, ба навіть трохи збентежений, але ворожих намірів, вочевидь, не має. По суті, вони одне одного зовсім не обходили, та й зустрілися випадково, наче гілки різних дерев, розхитаних потужним буревієм.

Ренсом знову всівся у заглибині за головою рибини і роззирнувся навколо; з’ясувалося, що темрява, крізь яку вони пливли, не така вже й непроникна. Істота, котра їх супроводжувала, фосфоресціювала, розсіюючи слабеньке зеленкувате світло; так само ледь помітно для ока світилася й рибина, на якій він сидів. Зусібіч його оточували де схожі на краплю, а де й радше подовгасті плями тьмяного світла, і за їхньою формою можна було, придивившись, розрізнити, що саме там пливе: риба чи водяник. Ці світлі плями рухалися, окреслюючи обриси хвиль і вносячи у нічний морок слабкий натяк на перспективу. Тут Ренсом помітив, що підводні мешканці, які перебували найближче до нього, начебто їдять. Своїми перетинчастими лапами вони виловлювали з води щось темне й жували, а дивна їжа стирчала у них із країв рота — саме її він і сприйняв спочатку за вуса. Цікаво, що йому й на думку на спадало завести з цими створіннями знайомство, хоч досі в нього відразу налагоджувалися приязні відносини з усіма тваринами, які траплялися йому на Переландрі; втім, вони так само не виявляли особливого бажання ближче з ним познайомитися. На відміну від інших тварин у цьому світі, ці морські істоти, здавалося, не підпорядковувалися людині; у Ренсома склалося враження, що вони просто ділили з людьми планету десь так, як ділять між собою поле коні з вівцями, буцім не зауважуючи присутності одні одних. Згодом він багато про все це розмірковував, але тоді переймався насамперед простішими, насущними питаннями. Побачивши, як водяники їдять, він усвідомив, що й сам уже хтозна скільки не мав у роті ані ріски, і став гадати, чи не міг би трохи підживитися, скуштувавши їхньої їжі. Він довго скородив пальцями воду, доки таки щось упіймав: виявилося, що то рослина, вочевидь, одна з найпростіших, подібна на земні дрібні водорості й укрита маленькими бульбашками, які лускали, коли на них натиснути. Водорість ця була тверда і слизька, але не солена, як водорості з земних океанів. Її смак він так ніколи й не зумів більш-менш точно описати. Варто зазначити, що доки Ренсом перебував на Переландрі, з його відчуттям смаку взагалі коїлися дивні речі; смак тут перестав бути тільки смаком, як на Землі, адже крім насолоди він дарував ще й знання, щоправда, знання таке, яке на словах і не передаси. Варто було з’їсти кілька жмень тих водоростей, як Ренсом помітив, що у його свідомості відбуваються дивні зміни. Поверхня океану тепер видавалася йому дахом світу; плавучі острови стали хмарами, і тепер він бачив їх у своїй уяві такими, якими вони мали б виглядати знизу — килимами з туго переплетених волокон, отороченими довгою бахромою. Те, що він ходив по них там, угорі, тепер здавалося йому чудом або принаймні міфом, і це його просто приголомшило. Спогади про Владарку, думки про її майбутніх нащадків, про все те, чим він займався та цікавився відтоді, як опинився на Переландрі, швидко тьмяніли; все забувалося так, як забувається сон, коли ми прокидаємось, затьмарювалося силою-силенною геть нових і незнаних почуттів та зацікавлень, про існування яких він раніше і не підозрював і які ніколи не спромігся б описати хоч трохи правдоподібно. Все це не на жарт налякало Ренсома, і він, незважаючи на голод, викинув решту водоростей.

Напевне, він знову заснув, бо коли отямився, стояв уже білий день. Нелюд і далі виднівся попереду, а риб’яча зграя так само намагалася не відстати від нього. Птахів ніде не було видно. Тільки тепер Ренсомові вдалося нарешті тверезо оцінити своє становище. Судячи з його досвіду, людському розуму властивий один цікавий недолік: потрапивши на іншу планету, людина спершу геть забуває про її справжній розмір. Новий світ видається таким малим у порівнянні з мандрівкою через безмежні космічні простори, що відстані всередині цього світу не мають уже жодного значення — складається враження, що будь-які два місця на Марсі чи на Венері розташовані по сусідству, наче дві дільниці одного міста. І щойно тепер, коли Ренсом, вже вкотре оглядаючи виднокіл, не бачив нічого, крім золотого небесного склепіння і розбурханого моря, він зрозумів, наскільки безглуздими є такі уявлення. Навіть якщо на Переландрі є континенти, цілком можливо, що його відділяє від найближчого з них обшир завбільшки з Тихий океан, а чи й більший. Втім, у нього й не було особливих підстав сподіватися на існування якихось там континентів, та що там казати — навіть на те, що океанами цієї планети дрейфує багато плавучих островів, які до того ж рівномірно розподілені по всій її поверхні. Навіть якщо припустити, що ці острови довільно розкидані по ділянці площею нехай і в тисячу квадратних миль, то все одно це тільки крихітна плямка у неозорому океані, який справіку котить хвилі світом, не набагато меншим за світ людей. Невдовзі його рибина втомиться. Вона й так уже пливе не так швидко, як спочатку. Нелюд, звісно, свою рибину не пошкодує і підганятиме її вперед, аж доки не зажене до смерті. Але йому, Ренсомові, таке не до снаги. Розмірковуючи про все це, він дивився вперед і раптом аж похолов: одна з рибин, які пливли попереду, цілком свідомо, вочевидь, вийшла зі строю, випустила вгору пінистий струмінь, пірнула і знову з’явилася на поверхні за кілька ярдів від нього, віддавшись на волю хвиль. Незабаром вона вже зникла з очей далеко позаду. Отак. Остаточно, мабуть, вибилася з сил і не могла й далі витримувати шалений темп гонитви.

І тут усі переживання, всі муки минулого дня і дуже нелегкої ночі враз немов навалилися на Ренсома нестерпним тягарем — це стало важким, надзвичайно важким випробуванням для його віри. Пустинні морські простори, а ще більше — думки й почуття, породжені смаком водоростей, заронили у його душу сумнів. Чи й справді цей світ належить тим, хто називає себе Владарем і Владаркою? Хіба може таке бути, щоб величезну частину світу, створеного буцім суто для них, займав безбережний океан, де вони ніколи не зможуть жити? Таж від самої думки про це на цілу милю віддає неймовірною наївністю та непомірним антропоцентризмом! А та велика заповідь, від якої начебто залежить геть усе, — хіба ж вона й справді така вже важлива? Яке, власне, діло цим-от величним, увінчаним жовтою піною валам і тому химерному людові, котрий живе під ними, до того, переночує двійко якихось нікчемних створінь на скелі, що загубилася десь у безмежжі океану, чи не переночує? Він переконався, що переландрійські події дуже нагадують історію, описану у Книзі Буття, і вважав, що на власному досвіді пізнає те, у що інші люди тільки вірять, але й це тепер стрімко втрачало в його очах усілякий сенс. Кінець кінцем, це тільки зайвий раз доводить, що і тут, і там розумові на самому світанку свого буття властиво вигадувати різні безглузді табу. Воно, звісно, гарно балакати собі про Малелділа, але де ж Він, той Малелділ? Якщо цей неозорий океан про щось і говорить, то про щось зовсім інше. Він каже, що, як і в будь-якому іншому пустельному на позір просторі, у ньому хтось таки живе, але аж ніяк не Бог, який створив людину на свій образ і подобу, а сама Невідомість, якій споконвіку немає жодного діла ні до людини, ні до її життя. А за океаном починається космос — безмежна, неосяжна для розуму порожнеча. Марно Ренсом нагадував собі, що побував у цьому «космосі» і знайшов там Небеса, де життю притаманна така повнота, якій і цього безмежжя ледве чи вистачить. Тепер усе це здавалося просто сном. Його думки нараз заполонили ідеї, що їх він раніше часто-густо брав на сміх, іронічно величаючи «примарою емпіризму», — він готовий був схилитися перед великим міфом нашого часу, перед усіма тими туманностями і галактиками, світловими роками та еволюційними теоріями, породженими елементарною арифметикою моторошними перспективами, у порівнянні з якими геть усе, що мало якийсь сенс для нашої душі, перетворювалося на побічний продукт первозданного хаосу. Досі Ренсом завжди применшував значущість цього міфу і доволі зневажливо відгукувався про властиві йому безглузді перебільшення, блазенське схиляння перед величиною і простором, нестримне маніпулювання цифрами. Навіть тепер його розум намагався чинити опір, та серце вже не звертало на нього особливої уваги. Десь у глибині душі Ренсом знав, що розмір насправді має чи не найменше значення, що велич матеріального всесвіту, перед якою він уже готовий був схилити голову, залежить безпосередньо від його власної здатності порівнювати величини і творити міфи, що просте поєднання чисел не може саме по собі викликати у нас благоговіння і жах, доки ми власноруч не надамо йому ореолу грізної таємничості, який у дійсності притаманний тому чи іншому числу не більше, ніж, приміром, бухгалтерській відомості. Проте все це видавалося тепер голою абстракцією, далекою від реального життя. Безмежжя й самотність потроху брали над ним гору.

Такі-от думки повністю заполонили Ренсомову увагу, і збігло, либонь, кілька годин, доки його не привів до тями звук, цілковито несподіваний у цьому місці і за цих обставин, — звук людського голосу. Опам’ятавшись, він побачив, що навколо немає більше жодної рибини, крім його власної — вона ледь-ледь ворушила плавцями, — а попереду, зовсім недалеко, виднівся Нелюд, який уже не втікав, а навпаки, поволі наближався до Ренсома. Ворог сидів, обхопивши себе руками, наче від холоду; очі в нього зовсім запливли, все тіло набрякло і посиніло, нога була, вочевидь, зламана, а рот перекривився від болю.

— Ренсоме, — озвався він слабким голосом.

Ренсом промовчав, бо не мав жодного наміру дати йому нагоду продовжити свою ідіотську гру.

— Ренсоме, — знову жалібно протягнув Нелюд, — заради Бога, поговоріть зі мною.

Ренсом окинув його здивованим поглядом: по щоках у нього котилися сльози.

— Благаю, Ренсоме, не відштовхуйте мене, — продовжував він. — Скажіть, що сталося? Що вони з нами зробили? Ви весь в крові… а в мене зламана нога… — тут його мову увірвало здушене ридання.

— Хто ви такий? — різко запитав Ренсом.

— Ох, Ренсоме, та не прикидайтесь, ви ж мене знаєте, — забубнів далі Вестонів голос. — Я — Вестон, а ви — Ренсом, Елвін Ренсом, філолог із Лестерського коледжу в Кембриджі. Так, визнаю, у нас були непорозуміння… я помилявся, пробачте мені. Ренсоме, ви ж не покинете мене помирати у цьому жахливому місці, правда?

— Звідки ви знаєте арамейську? — спитав Ренсом, не зводячи з Вестонової подоби пильного погляду.

— Арамейську? Про що це ви? Послухайте, негарно насміхатися над людиною при смерті…

— Невже ви й справді Вестон? — перепитав Ренсом, якому почало вже здаватися, що Вестонова душа таки повернулася у тіло.

— Та хто ж іще? — ледь не плачучи, відповів той надтріснутим голосом.

— І де ж ви були досі? — поцікавився Ренсом.

Вестона — якщо тільки то був Вестон — пробрав дрож.

— А де ми? — запитав він.

— На Переландрі… себто на Венері, — відказав Ренсом.

— Ви знайшли мій космічний корабель?

— Я бачив його тільки звіддалік, — мовив Ренсом. — Уявлення не маю, де він може бути зараз — швидше за все, десь за кількасот миль звідси.

— То що — ми у пастці? — мало не зойкнув Вестон. Ренсом не відповів, і тоді він похилив голову і розплакався, мов дитина.

— Ну, годі вам, годі, — озвався врешті-решт Ренсом. — Не варто брати все аж так близько до серця. Хтозна, чи у кращому становищі ви були б зараз навіть на Землі — там же йде війна, пам’ятаєте? Можливо, німці вже розбомбили Лондон так, що від міста не зосталося каменя на камені! — Трішки зачекав і, побачивши, що Вестон ніяк не заспокоїться, додав: — Ну ж бо, вище голову! Зрештою, це ж тільки смерть, всі ми коли-небудь та помремо. Води нам не бракує, а голод без спраги не такий уже й страшний. Чи ви, може, боїтеся втонути? Повірте, отримати багнетну рану або захворіти на рак — набагато гірше.

— То ви хочете мене тут залишити, — схлипнув Вестон.

— Хоч би й хотів, то все одно не зможу, — заперечив Ренсом. — Хіба ж ви не бачите, що я у такому ж становищі?

— Заприсягніться, що не покинете мене напризволяще, — попросив Вестон.

— Гаразд, присягаюсь, якщо вам від цього легше. Куди ж я можу звідси подітися?

Вестон повільно, дуже повільно озирнувся навколо, а тоді підігнав свою рибину ближче до Ренсома.

— А де… воно? — запитав він пошепки і якось безглуздо змахнув рукою. — Ну, ви знаєте…

— Я міг би запитати про те саме у вас, — відказав Ренсом.

— У мене? — перепитав Вестон. Обличчя у нього набрякло, і годі було збагнути, що воно виражає.

— Ви хоч приблизно уявляєте, що з вами відбувалося останніми днями? — запитав Ренсом.

Вестон знову занепокоєно роззирнувся довкола.

— Знаєте, — сказав він, — а все це таки правда.

— Про що ви?

Замість відповіді Вестон зненацька просто вибухнув гнівом.

— Добре вам говорити! — кричав він. — Тонути зовсім не боляче, а смерті однаково не минути… це ж усе повна бридня! Та що вам відомо про смерть? Все це правда, кажу вам!

— Та про що ви, кінець кінцем?

— Ціле життя я забивав собі голову різними дурницями, — заговорив Вестон уже трохи спокійніше. — Намагався переконати себе, що не все одно, яке майбутнє чекає на людство… що можна зробити всесвіт хоч трохи прийнятнішим. А це все — сущі нісенітниці!

— Ну так, а тепер ви нарешті дізналися правду.

— Дізнався, — мовив Вестон і надовго змовк.

— Краще нам повернути он туди, — озвався трохи згодом Ренсом, вдивляючись у море, — інакше нас рознесе в різні боки.

Вестон послухався, не надто, вочевидь, усвідомлюючи, що робить, і якийсь час вони обидвоє повільно пливли пліч-о-пліч на своїх рибинах.

— Я скажу вам, у чому правда, — сказав за кілька хвилин Вестон.

— У чому?

— Маленька дитина навшпиньки скрадається сходами, тихо-тихо прочиняє двері й одним оком зазирає до кімнати, де лежить мертве тіло її бабці, а тоді стрімголов утікає, і її ще довго мучать страшні сни. Таке велетенське мертве тіло, знаєте.

— І де ж тут правда?

— Бачте, дитині відомо про всесвіт щось таке, що і наука, і релігія з усіх сил намагаються приховати.

Ренсом промовчав.

— Можна згадати багато різного, — повів далі Вестон. — Скажімо, діти бояться йти через цвинтар поночі, і дорослі з них сміються, але ж діти просто знають більше за дорослих. У Центральній Африці тубільці глупої ночі одягають маски і казна-що в них виробляють, а місіонери та чиновники називають це забобонами. Та ні, просто чорним відомо про світ більше, ніж білим. Зашкарублі панотці на дублінських задвірках до смерті лякають недоумкуватих дітлахів своїми страшними історіями. Ви скажете — вони всі неосвічені та затуркані. Але ж ні, вони якраз добре все розуміють і помиляються хіба в тому, що вважають, ніби існує якийсь спосіб урятуватися. Так от: порятунку немає. Ось такий він, справжній усесвіт, таким він завжди був і таким завжди буде. Саме в цьому весь його сенс.

— Заждіть, я не зовсім розумію… — почав було Ренсом, та Вестон перебив його:

— Тому так важливо жити якомога довше. Все добре — тут; це така собі тоненька шкаралупа, яку ми називаємо життям, вона тільки назовні, суто для видимості, а всередині — той інший, справжній усесвіт, якому немає кінця. Зробити цю шкаралупу товщою хоч на сантиметр, тобто прожити на тиждень, на день, бодай навіть на півгодини довше — ось єдине, що має значення. Ви цього, звісно, не знаєте, але це відомо будь-якій людині, засудженій до страти. Кажете, який сенс відтягувати? Таж у цьому вся суть!

— Ніхто не мусить туди йти, — мовив Ренсом.

— Знаю я, у що ви вірите, — відказав Вестон. — Але ви помиляєтесь. Вашу віру розділяє тільки невеликий прошарок цивілізованих людей. Людство загалом обізнане з усім цим набагато краще. Воно знає — як про це знав, приміром, Гомер, — що всі, геть усі померлі провалюються у темряву, під шкаралупу. А там уже немає жодного глузду, тільки щем та глум, розклад і гниль. Примари. Першому-ліпшому дикунові відомо, що геть усі духи ненавидять живих, бо ті ще тішаться життям по той бік шкаралупи; так стара карга ненавидить вродливу дівчину. Авжеж, духів треба боятися. Все одно рано чи пізно станеш таким самим.

— Ви не вірите в Бога, — озвався Ренсом.

— Ну, це вже трохи інша річ, — сказав Вестон. — В дитинстві я ходив до церкви так само, як і ви. До речі, де-не-де у Біблії набагато більше сенсу, ніж здається вам, віруючим. Хіба ж там не сказано, що Бог є Богом живих? Не мертвих, зауважте. У тому-то й уся суть. Можливо, ваш Бог і справді існує — це, зрештою, не так уже й важливо. Звісно, зараз ви цього не розумієте, та нічого, колись збагнете. Послухайте, навряд чи ви добре усвідомили, наскільки тоненькою є ота зовнішня шкаралупа, яку ми називаємо життям. Уявіть собі всесвіт як велетенську кулю, покриту ззовні такою собі тонесенькою шкаралупкою. Але пам’ятайте: тут мова не про простір, а про час. Так от, у найкращому випадку ця шкаралупа завтовшки років сімдесят, не більше. Ми народжуємось на поверхні, і протягом усього свого життя осідаємо дедалі глибше і глибше, аж доки остаточно не провалюємось у непроглядну пітьму, що панує всередині кулі; це і є смерть. Якщо ваш Бог існує, то Він аж ніяк не всередині кулі — Він назовні, наче місяць. Провалившись всередину, ми випадаємо з Його поля зору; все, Йому більше нема до нас діла, за нами Він не піде. Ви, ясна річ, скажете, що Бог перебуває поза часом — і втішитеся. Але ж це значить, що Він назовні, на світлі й свіжому повітрі, тоді як ми — у часі, ми йдемо, як кажуть, з ним у ногу. Тобто, з Його погляду, ми йдемо геть, у те, що Він вважає небуттям, і куди сам ніколи не піде. Оце й усе, що ми маємо і що мали. Можливо, Бог і справді існує у тому, що ви називаєте «життям»; можливо, Його не існує. Зрештою, яка нам різниця? Ми й так тут довго не затримаємось!

— Навряд чи це вся правда, — мовив Ренсом. — Якби всесвіт і справді був влаштований таким чином, то ми, як його невід’ємна частина, почувалися б у ньому цілком комфортно. А вже те, що він нас вражає…

— Так, — перебив його Вестон, — усе це, безперечно, дуже добре, але слід враховувати, що наш розум здатний осягнути лише те, що на поверхні, на тій шкаралупі, і не спроможний збагнути справжнього всесвіту. В цьому починають переконуватися навіть звичайні вчені — як-от я, наприклад. Хіба ж ви не розумієте, що насправді означають всі ці модні останнім часом балачки про небезпеку екстраполяції, викривлення простору та невизначеність атома? Звісно, про це не говорять відверто, але дехто ще за життя здогадався про те, в чому після смерті переконається кожен, — що дійсність ані не розумна, ані не цілісна, що їй узагалі не властиві жодні ознаки, якими її зазвичай наділяють. У певному розумінні можна сказати, що її взагалі не існує. «Реальність» і «нереальність», «правда» і «неправда» — все це чинне тільки на поверхні. Варто копнути лишень трішечки глибше, і від них не зостанеться нічого, абсолютно нічого.

— Якщо це правда, — запитав Ренсом, — то який сенс про це говорити?

— Сенсу взагалі немає ні в чому, — відповів Вестон. — Властиво, весь сенс і полягає у тому, що ні в чому немає сенсу. Чому примари нас лякають? Бо вони — примари. Що їм іще робити?

— Я розумію, що ви маєте на увазі, — сказав Ренсом. — Ви хочете сказати, що те враження, яке складається у людини про всесвіт чи, зрештою, про будь-яку іншу споруду, дуже залежить від того, де людина перебуває.

— Особливо ж від того, всередині вона чи назовні, — пояснив Вестон. — Все, що вам до вподоби, знаходиться назовні, як, приміром, наша з вами планета чи Переландра. Або, скажімо, красиве людське тіло. Всі барви, всі приємні для ока обриси знаходяться тільки тут, по цей бік. А що чекає нас там? Пітьма, огидні черви, спека, задуха, гіркота, сморід.

Кілька хвилин вони пливли мовчки; рибини ледь ворушилися, а хвилі здіймалися дедалі вище.

— Звісно, вам на все це начхати, — знову заговорив Вестон. — Яке діло вам, тим, хто ще на поверхні, до нас? Вас же ще туди не затягнули. А в мене колись був сон… тільки тоді я ще не здогадувався, що все це — правда. Так от, наснилося мені, буцім я помер: лежу собі, знаєте, гарненько в лікарняній палаті, навколо лілії — словом, хлопці з похоронного бюро про все подбали. І тут раптом завалюється якийсь чолов’яга — весь у лахмітті, наче волоцюга, тільки клаптями на ньому висить не одяг, а шкіра, — стає в ногах ліжка і втуплює у мене погляд, а в тому погляді — сама лишень ненависть… «Ну, ну, — каже, — підожди. Гадаєш, такий ти вже милий та гожий, лежиш тут на чистеньких простирадлах, новенька труна під дверима виблискує… Я теж так починав, як і всі решта. Зажди, побачиш потім, що з цього всього вийде…»

— Послухайте, Вестоне, — озвався Ренсом, — може б ви трохи помовчали?

— Або візьмімо спіритів, — вів далі Вестон, пропустивши Ренсомові слова повз вуха. — Колись я думав, що все це — суща нісенітниця. Але ж ні, це правда. Ви помітили, що всі приємні відгуки про померлих походять або з традиційних переказів, або від філософів? Насправді ж усе геть інакше. З черева у медіума виходить ектоплазма — така гидка, слизька пліва, на якій, коли придивитися, можна побачити величезні, безглузді фізії… а самописець тим часом знай городить усіляку ахінею.

— Ви справді Вестон? — різко спитав Ренсом, повертаючись зненацька до свого супутника. Набридливе бубоніння, достатньо гучне, щоб його не можна було знехтувати, і водночас таке невиразне, що доводилося мимоволі прислухатися, аби розібрати, про що мова, починало вже неабияк діяти йому на нерви.

— Ой, та не сердьтесь, — почулося у відповідь. — Не можна на мене сердитися. Я думав, ви мене пожалієте. Боже мій, це ж жахливо, Ренсоме, просто жахливо. Ви просто не розумієте. Дуже страшно лежати там, глибоко-глибоко, під усією товщею світу, так, наче тебе поховали живцем… намагаєшся думати, але нічого не виходить, бо ж голову забрали… і не можеш навіть пригадати собі, яким же було життя на поверхні, адже знаєш, що воно від самого початку не мало жодного сенсу…

— Та хто ви такий?! — закричав Ренсом. — Звідки вам стільки відомо про смерть? Бог свідок, я радо допоміг би вам, якби тільки знав, як. Скажіть, де ви були всі ці дні?

— Тихо, — цитьнув раптом на нього Вестон, — що це?

Ренсом прислухався. Справді, у багатому суголоссі звуків, яке вирувало навколо, з’явилося щось нове, і йому спершу ніяк не вдавалося визначити, що ж це таке. Море розгулялося вже не на жарт, здійнявся сильний вітер. Несподівано Вестон міцно вхопив Ренсома за руку.

— Боже мій, Боже! — заголосив він. — Ми загинемо, кажу вам, загинемо! І тоді нас затягнуть униз, під поверхню… Ренсоме, ви обіцяли мені допомогти! Не дайте їм знову мене вхопити!

— Та замовкніть нарешті! — гримнув з відразою Ренсом, бо жалюгідне створіння поруч так скиглило і лементувало, що йому мало не позакладало вуха, а його чомусь дуже непокоїв новий звук, який долинав до них крізь шум вітру та ревіння хвиль.

— Це скелі! — верещав Вестон. — Скелі, чуєте, дурню, скелі! Там земля! От погляньте туди… ні, праворуч! Ми ж розіб’ємося вщент, потім і кісток не позбираємо… О Боже, дивіться — ніч!

І ніч таки настала. Ренсома пройняв жах; такого жаху він не відчував ще ніколи в житті. То був дикий страх перед смертю, страх перед переляканою істотою, що стогнала десь поруч, врешті-решт, страх перед геть усім без винятку. Якимсь дивом йому вдалося крізь густий морок розгледіти попереду мерехтливу хмаринку білої піни. Вона стрімко злітала вгору — вочевидь, хвилі розбивалися там об скелястий берег. З тривожними криками низько понад водою пролетіли невидимі птахи.

— Вестоне, де ви?! — гукнув Ренсом. — Наберіться духу і тримайтеся! Все, про що ви говорили, — суцільна маячня, чуєте? Якщо не можете помолитися як чоловік, то помоліться хоч як дитина! Покайтесь у своїх гріхах і візьміть мене за руку. На Землі просто у вічі смерті дивляться зараз тисячі безвусих хлопчаків. Все у нас буде добре.

У темряві щось міцно вхопило його за руку — трохи міцніше, ніж йому хотілося б.

— Я цього не витримаю, — почувся Вестонів голос.

— Ану заспокойтесь! Годі вам! — прикрикнув він, бо Вестон раптом учепився за нього вже обома руками і знову зойкнув:

— Не витримаю!

— Гей, відпустіть! Що це ви в біса робите?! — закричав Ренсом, бо міцні руки раптом стягнули його з рибини, обхопили зі страшною силою за ноги і поволікли кудись униз — він тільки безпорадно черкнув пальцями по риб’ячій лусці. Вода зімкнулася у нього над головою, а ворог усе тягнув його вниз — у спершу теплі, а далі щораз холодніші глибини.

XIV

В мозку у Ренсома цвяхом стриміла одна-єдина думка: «Не можна більше не дихати… не можна… не можна…» Щось холодне і слизьке сковзало вгору його зболеним тілом. Розум нашіптував, що всьому є межа, годі затримувати подих, час відкрити рота й померти, але воля не звернула на це жодної уваги. Здавалось, не тільки його груди, але й скроні ось-ось просто вибухнуть. Боротися було неспромога: руки до ворога не дотягувалися, а на ногах немов висіли важезні кайдани. Раптом він відчув, що піднімається вгору, але це не дуже його втішило. До поверхні було надто далеко, йому туди ніколи не дістатися. Тепер, коли смерть по-справжньому заглянула Ренсомові у вічі, всі помисли про потойбічне життя геть вивітрилися у нього з голови. Там вертілася тільки одна думка, цілком безпристрасна,немов ішлося про когось іншого: «Ось помирає людина». Зненацька йому до вух увірвався шалений, просто нестерпний шум, якийсь оглушливий гуркіт та плюскіт. Рот відкрився сам по собі: він знову дихав. У непроглядній, сповненій дзвінкими відлунками та вилясками пітьмі Ренсом хапався за якесь каміння і несамовито копався та хвицався, намагаючись позбутися врешті-решт страшного тягаря, що й далі висів у нього на ногах. Ось йому таки вдалося звільнитися, і на кам’янистому березі, який раз у раз заливали хвилі, він знову кинувся у бій, до крові роздираючи собі ноги й руки об невидиме каміння. Морок сповнився гучними прокльонами — то його, то Вестоновими, — криками, глухими ударами, хрипкими віддихами. Кінець кінцем він підім’яв супротивника під себе, затиснув боки між колінами, аж у того затріщали ребра, і схопив руками за горло. Кігті роздряпували йому руки, та він на це не зважав і знай тиснув, скільки було сили. Тільки раз у житті Ренсомові довелося стискати отак живу плоть — та тоді треба було затиснути розірвану артерію, і відтак урятувати життя, а не покласти йому край. Здавалося, це не скінчиться ніколи. Ворог давно вже затих, та Ренсом усе ще стискав і стискав його за горло. Навіть переконавшись, що той не дихає, він залишився сидіти в нього на грудях і рук із горла не забирав, хоч і послабив трохи хватку. Трохи не мліючи від виснаження, він усе ж порахував до тисячі і тільки тоді наважився відпустити ворога — але й далі сидів на його тілі. Ренсом не знав, говорив він у ці останні години зі справжнім Вестоном чи то були підступи Нелюда. Зрештою, яка різниця — прокляті душі, вочевидь, поєднуються так, що розпізнати їх годі; те, що пантеїсти безпідставно сподівалися здобути на небесах, нерозкаяні грішники отримують у пеклі. Саме так: вони розчиняються у своєму повелителі, зливаються з ним воєдино, як зливаються докупи олов’яні солдатики, коли їх підвісити у ковші над газовою горілкою. Кінець кінцем, хіба так уже важливо, хто саме діє у кожному конкретному випадку — сам Сатана чи один із тих, кого він поглинув та перетравив? Зараз найважливіше — не потрапити знову на той самий гачок.

Робити було нічого — лишень чекати, доки розвидниться. Зусібіч долинала гучна луна, і Ренсом вирішив, що вони якимсь геть незбагненним чином потрапили до вузької затоки, затиснутої поміж скелястими берегами. До світанку було ще, либонь, дуже багато часу, і це йому зовсім не подобалося. Він постановив не відходити від тіла, доки не огляне його при денному світлі; можливо, доведеться зробити ще щось, аби воно точно ніколи вже не ожило. Що ж, а тим часом залишається тільки одне — чекати. Сиділося на кам’янистому березі не дуже зручно, а коли Ренсом спробував було на щось опертися, то наштовхнувся на шкарубку скелясту стіну. Втім, він так знесилів, що якийсь час втішався самою тільки можливістю спокійно посидіти — нічого більше йому й не хотілося. Та невдовзі до нього стала повертатися сила, а з нею — і бажання діяти.

Ренсом намагався, як міг, пришвидшити плин часу. «Що ж, — сказав він сам собі, — для того, щоб угадати час якомога точніше, варто припустити, що минуло його зовсім, зовсім небагато, а тоді відняти ще дві години». Щоб відволіктися, він детально, по порядку відновив у пам’яті все, що пережив на Переландрі, а тоді заходився цитувати усі, які тільки міг пригадати, уривки з «Іліади», «Одісеї», «Енеїди», «Пісні про Роланда», «Втраченого раю», «Калевали», «Полювання на снарка», і навіть віршик про фонетичні закони германських мов, що його сам склав ще у перший рік навчання в університеті, довго згадуючи кожну строфу, яка не спливала у пам’яті відразу. Далі розв’язав шахову задачу та спробував у загальних рисах накидати в голові розділ для книги, яку писав на Землі. Раз по раз його заливали при цьому хвилі понурої апатії. Проте виявилося, що всього цього мало — ранок усе не приходив.

Врешті-решт йому почало здаватися, що нічого, крім цієї безконечної ночі, він уже й не пам’ятає. Не вірилося, щоб навіть для людини, яка недремно рахує кожну хвилину, дванадцять годин могли тягнутися так довго. А ще цей невпинний шум, надокучливий, наче камінець у черевику! Ренсом раптом із подивом помітив, що тут немає легенького нічного вітерцю, до якого він уже звик на Переландрі. Дивно було й те — втім, ця думка з’явилася у нього тільки пізніше, — що око не могло зачепитися навіть за гребені хвиль, які завжди легенько фосфоресціювали у темряві переландрійської ночі. Поволі-поволі в голові у Ренсома почало вимальовуватися ймовірне пояснення обидвох цих фактів; якщо все й справді так, тоді зрозуміло, чому ночі немає ні кінця, ні краю. Припущення було надто жахливе, щоб дати волю страхові, тож він, намагаючись не втрачати самовладання, незграбно підвівся — тіло у нього геть заклякло від довгого сидіння — і наосліп пішов уздовж берега, виставивши вперед руки. Рухався він дуже повільно, та вже невдовзі вперся у скелясту стіну. Став навшпиньки і спробував сягнути руками якомога вище, але там не було нічого, крім холодного каменю. «Спокійно, тільки спокійно… у страху великі очі», прошепотів Ренсом сам до себе, і навпомацки рушив назад. Дістався до Нелюдового тіла, проминув його і подався берегом далі, та не пройшов і двадцяти кроків, як наштовхнувся руками — так вийшло, що саме підняв їх над головою, — на склепіння, яке з кожним кроком опускалося щораз нижче й нижче. Ще трохи — і йому довелося просуватися далі навкарачки. Було цілком зрозуміло, що склепіння там змикається з берегом.

Від розпачу у Ренсома ледь не підкошувалися ноги. Він якось повернувся до Нелюдового тіла і всівся на березі. Сумнівів не зосталося. Чекати ранку марно — його тут не буде довіку; хтозна, можливо, він і так уже чекає цілу добу. Гучне відлуння, затхле повітря, сам запах цього місця — все підтверджувало страшний здогад. Либонь, коли Нелюд затягнув його під воду, їх випадково — на це був хіба один шанс зі ста — затягнуло до розщелини у скелях, розташованої нижче за рівень моря, а потім викинуло на берег у якомусь гроті. А якщо спробувати повернутися назад тим же шляхом? Ренсом наосліп пройшов трохи до води, посковзуючись на мокрій гальці, і тут вода сама пішла йому назустріч: хвиля збила його з ніг, провирувала над головою, а за якусь мить уже покотилася назад, і він зумів утриматися на місці тільки тому, що розпластався на камінні, щосили намагаючись якомога міцніше за нього вхопитися. Ні, заходити у воду не можна — йому лишень потрощить усі ребра об кам’яні стіни. Якби було світло та висока скеля, щоб із неї пірнути, то, можливо, й пощастило б одразу зануритися до самого дна і пошукати вихід… і то навряд. Втім, який сенс про це міркувати — все одно тут темно, хоч око вийми.

Повітря у печері було не надто свіже, та все ж звідкись надходило — інша річ, чи вдалося б йому до того отвору дістатися. На гаючи часу, він заходився обстежувати кам’яну стіну, що починалася відразу за берегом. Ситуація виглядала невтішно, але десь у глибині душі в Ренсома жевріла слабенька надія на те, що ця печера кудись та веде. Так збігло трохи часу, і ось він намацав у стіні на висоті приблизно трьох футів якусь заглибину. Подумав спершу, що вона має лишень кілька дюймів завглибшки, але руки намацали всередині тільки порожнечу; тоді він вибрався на уступ і обережно зробив кілька кроків уперед. Правою ногою наступив на щось гостре, аж зойкнув від болю і став просуватися далі ще обережніше. Вперся у стіну, рівну і високу — до верху не дотягнувся, скільки не старався, — і повернув праворуч; невдовзі стіна закінчилася, і можна було знову йти прямо, та майже відразу він сильно вдарився об щось великим пальцем босої ноги і якусь хвилину не міг ступити й кроку. Коли біль трохи вщух, Ренсом опустився навкарачки; складалося враження, що навколо — сила-силенна каменів, від найменших до найбільших, але йому якось вдавалося пробиратися поміж ними. Хвилин десять він успішно просувався вгору доволі крутим схилом — де повз уперед ковзким гравієм, де перелазив через більші камені, — а тоді знову наткнувся на прямовисну скелю. Виявилося, що і тут десь на висоті грудей є заглибина — цим разом зовсім вузька. Він виліз на уступ і притиснувся лицем до каменя, мацаючи руками обабіч — ану ж пощастить якось пройти далі.

Шлях наче й був, але вів угору, і Ренсом завагався. А раптом перед ним стіна, на яку він не наважився б підніматися і за білого дня, у відповідному одязі? Та надія шепотіла: хтозна, можливо, ця скеля лишень трішечки вища за нього самого — от якихось сім-вісім футів заввишки, — і якщо йому зараз вдасться взяти себе в руки і спробувати полізти вгору, то вже за кілька хвилин він потрапить до вимріяного за останні години наскрізного тунелю, який веде кудись углиб гори. І Ренсом таки наважився. Турбував його не стільки ризик зірватися зі скелі і розбитися, скільки небезпека опинитися відрізаним від води. Голод, думалося, ще якось можна стерпіти, а от без води точно довго не протягнути. Так чи інак, він поліз навпомацки вгору; робити щось подібне раніше йому ще не доводилося ніколи. Непроглядний морок, безперечно, навіть трохи допомагав, адже Ренсом зовсім не відчував висоти, і голова у нього анітрохи не паморочилася. Та все одно то було справжнє божевілля. Без сумніву, в очах стороннього спостерігача він виглядав би то неймовірно відважним, то надмірно обережним. Думки про те, що вгорі його, можливо, чекає лишень склепіння печери — і тільки, він уперто відганяв.

Минуло десь із чверть години, і Ренсом вибрався на якусь рівну поверхню; хтозна, що то було — чергова широка приступка чи вершина. Тут він перепочив, обмацуючи численні синці та подряпини, а тоді підвівся і подався далі, щомиті сподіваючись знову наштовхнутися на кам’яну стіну. Пройшовши кроків із тридцять, Ренсом голосно крикнув і прислухався: так, якщо це підземелля, то дуже й дуже просторе. Він подався далі. Всіяний дрібним камінням схил піднімався щораз вище; траплялися камінці й більшого розміру, але Ренсом навчився вже підгинати пальці і ставити ногу на землю якомога обережніше, тож спотикався тепер рідко. Трохи заважало те, що навіть у цій чорній наче смола пітьмі він мимоволі намагався щось розгледіти і знай напружував зір; через це у нього розболілася голова, а перед очима знай спалахували снопи різнобарвних іскор.

Ренсом ішов крізь темряву так довго, що почав уже боятися, чи не ходить він по колу і чи не потрапив часом до галереї, яка проходить під поверхнею цілої планети. Заспокоювало хіба те, що дорога весь час вела вгору. Та найбільше діймала його туга за світлом. Він думав про світло так, як голодний думає про їжу, і в уяві у нього зринали то зелені пагорби, над якими блакитним квітневим небом пропливають білі хмаринки, то мирна пляма світла від лампи на заставленому книгами столі, то навіть запалена люлька. Невідь чому складалося враження, що схил, яким він піднімався, не просто темний, а чорний сам по собі, наче вимазаний сажею. Він ніби наяву бачив, як, таки знайшовши кінець кінцем вихід із цього підземного царства, вибирається назовні сам увесь з ніг до голови у сажі.

Зненацька Ренсом різко вдарився до чогось чолом і опустився долі, наполовину оглушений. Трохи прийшовши до тями, він обережно підвівся і навпомацки з’ясував, що кам’янистий схил впирається тут просто у скелясту стіну, а тоді в розпачі знову присів на землю, намагаючись привести думки до ладу після цього неприємного відкриття. Звідкілясь ізнизу ледь-ледь долинав слабенький і якийсь навдивовижу сумний шум хвиль; вочевидь, Ренсом піднявся вже дуже високо. Врешті-решт він звівся на ноги й рушив праворуч, хоч і геть уже втратив надію; намагався не відривати рук від склепіння, та невдовзі вже не міг до нього дотягнутися. Так минуло чимало часу, і ось до його вух долетів плюскіт води, що з кожним кроком ставав дедалі гучнішим. Він посувався вперед надзвичайно обережно, остерігаючись натрапити на якийсь водоспад; гравій під ногами змокрів, а ще за хвилину Ренсом увійшов по коліна у невелике — принаймні так йому здалося — озерце. Повернув ліворуч і незабаром справді знайшов там водоспад, але зовсім маленький. Він уклякнув у воду й досхочу напився, а тоді втомлено підставив під струмінь голову і плечі. Це його неабияк освіжило та збадьорило, і він спробував пройти далі вгору по течії.

Хоч каміння було слизьке й укрите чимось схожим на мох, а дорогою раз у раз траплялися доволі глибокі озерця, йшлося тут не так уже й важко. Хвилин за двадцять він сягнув вершини і, судячи з далекого відлуння, яке розбудив його гучний крик, опинився цього разу у справді велетенському підземеллі. Ренсом вирішив триматися струмка й далі — у його товаристві почувався не таким самотнім. У нього в душі потроху почала зароджуватися справжня надія, а вона геть інакша, ніж те немічне, хирляве почуття, яке, втім, не дає людині опускати руки ба й у найважчому становищі.

Проте невдовзі він знову стривожився, бо звернув нарешті увагу на дивні звуки, що вже якийсь час долинали звіддалік. Слабкий шум прибою, що вирував у тому невеличкому гроті, звідки й розпочалася ця несамовита мандрівка підземним царством, давно залишився позаду, і довго Ренсома супроводжувало лишень тихе жебоніння води у потічку. Тепер же до цього жебоніння явно стали домішуватися і якісь інші звуки. Іноді то був глухий сплеск, от ніби щось шубовснуло в одне з тих озерець, що їх він проминав дорогою, а часом — і це було найдивніше — чулося якесь сухе скреготіння, буцім хтось волік по камінні шматок металу. Спочатку Ренсом вважав, що то просто витвір його невгамовної уяви. Потім раз чи двічі зупинявся, уважно прислухався і — не чув нічого, та варто було рушити далі, як дивні звуки чулися знову. Кінець кінцем, уже вкотре зупинившись, він почув їх цілком виразно. Невже Нелюд після усього таки ожив і далі його переслідує? Ні, здається, це не надто ймовірно, адже та почвара, навпаки, сама намагалася від нього втекти. Спростувати інше припущення — а раптом у цих печерах хтось живе? — виявилося не так легко. Досвід говорив, що коли тут хтось і живе, то, скоріш за все, це істоти сумирні та безпечні, але Ренсомові чомусь важко вірилося, що якійсь сумирній істоті захочеться жити в такому місці. Він пригадав собі, як ще зовсім недавно Нелюд — чи Вестон, хіба їх розбереш, — говорив: «Усе гарне — на поверхні, всередині ж тільки морок і жар, страх і сморід». По тому йому спало на думку таке: якщо вже хтось женеться за ним угору по течії струмка, то чи не краще звернути вбік і пропустити переслідувача вперед. Втім, хтозна, можливо, ця істота вистежує його за запахом; та й узагалі відходити від води не варто — хіба у крайньому разі. Так поміркувавши, Ренсом рушив далі.

Чи то через те, що він геть охляв — адже вже бозна скільки часу у нього й крихти не було в роті, — чи тому що загадкові звуки позаду змушували його мимоволі наддавати ходи, йому стало гаряче, і навіть вода в потічку виявилася не дуже й прохолодною, коли він забрів у неї. Ренсом почав уже подумувати, що байдуже, суне там хтось за ним чи ні, час уже трохи перепочити, — і тут зненацька побачив попереду світло. Очі вже стільки разів його обманювали, що спершу він просто у це не повірив, а лишень заплющив їх, порахував до ста і знову розплющив. Світло не зникло. Тоді він відвернувся і кілька хвилин просидів долі, благаючи Господа, щоб цього разу це таки не була омана. Підвів погляд — світло й далі ледве помітно мріло попереду. «Що ж, — мовив Ренсом сам до себе, — якщо це все ж обман, то він вельми наполегливий». Справді, дуже тьмяний, мерехтливий, ледь червонявий відблиск, надто слабкий, аби щось освітлювати, нікуди не подівся. У цьому царстві пітьми неможливо було на око визначити відстань до нього — то могло бути і п’ять футів, і п’ять миль, — та Репсом одразу ж, не гаючи ані секунди, поквапився вперед; серце у нього мало не вискакувало з грудей. Дяка Богові, з’ясувалося, що й струмок веде його у потрібному напрямку.

Хоч спершу здавалося, що йти до того світла ще хтозна скільки, він раптом трохи не ступив просто у нього. Світле коло лежало на тремтливій поверхні озерця, дещо глибшого за ті, які траплялися йому досі. Падав посвіт зверху. Ввійшовши у воду, Ренсом глянув догори і просто над собою побачив пляму світла, тепер уже виразно червоного кольору. Тут воно було досить яскраве, щоб освітити найближчі деталі, і коли очі у нього звикли, він збагнув, що дивиться у щось подібне до тунелю, нижній отвір якого знаходився у склепінні його печери, лишень на кілька футів у нього над головою, а верхній вів, вочевидь, до іншої печери, звідки й лилося світло. Видно було, що тьмяно освітлені стінки тунелю вкриті якоюсь не вельми приємною на вигляд слизькою рослинністю. Згори капала вода, спадаючи йому на голову і плечі теплим дощем. Це тепло, а ще червоне забарвлення світла схиляли до висновку, що верхня печера освітлена підземним вогнем. Навряд чи читач збагне — та й сам Ренсом згодом не раз про це думав, — що спонукало його спробувати негайно вибратися нагору, якщо тільки це взагалі можливо. Напевне, то була просто туга за світлом. Перший же погляд у той тунель повернув світові розміри та перспективу, і вже це стало достоту наче визволенням із в’язниці. Здавалося, знову здобуте світло розповіло про все, що знаходилося навколо, значно більше, ніж могло розповісти насправді; зрештою, воно повернуло йому відчуття простору, без якого людина навряд чи може назвати своє тіло по-справжньому своїм. Після цього не могло бути й мови про повернення до жахливої чорної пустки, до позбавленого розмірів та відстаней світу сажі та мороку, де йому так довго довелося блукати. Либонь, десь у глибині душі він сподівався і на те, що істота, яка його переслідувала, не наважиться поткнутися на освітлені терени.

Втім, зробити задумане було не так уже й легко. Ренсом не діставав до отвору у склепінні; навіть підстрибуючи, йому вдавалося хіба кінчиками пальців дотягнутися до рослин, що звисали донизу, утворюючи щось схоже на пишну бахрому. Врешті-решт, трохи посушивши собі голову, він виміркував один із першого погляду не вельми надійний план і, оскільки нічого кращого на думку не спадало, на ньому й зупинився. Згори падало якраз достатньо світла, аби можна було розгледіти, що довкруги поміж дрібної гальки є і більші камені, тож він гарячково взявся до праці і заходився складати їх у купу посеред озерця. Кілька разів доводилося все переробляти, кілька разів він нетерпляче вибирався на цю подобизну піраміди і розчаровано хитав головою — ні, ще не досить. Та коли Ренсом, спітнілий і тремтячий, нарешті вирішив, що досить, і виліз на найвищий камінь, справжній ризик був ще попереду. Тепер треба було схопитися за рослини, а тоді, покладаючись хіба на свій талан, наполовину підстрибнути, наполовину підтягнутися догори, якомога швидше — чомусь він був певен, що довго ці не надто міцні на вигляд стебла його ваги не витримають. Так чи інак, йому пощастило, і він опинився в тунелі, де вперся спиною в одну стінку, а ногами — у протилежну, немов альпініст у вертикальній ущелині. Стінки вкривав густий шар м’якої рослинності, тож він навіть не подряпався. Трохи розглянувшись, Ренсом побачив, що поверхня скелі тут дуже нерівна, отже, нею не так уже й важко піднятися нагору. Спека ставала дедалі сильнішою, і він сказав собі: «Схоже, тільки останній дурень наважиться туди лізти», проте за якусь хвилину вже вибрався нагору.

Спершу світло ледь його не осліпило. Коли ж йому зрештою вдалося роздивитися навколо, він побачив, що опинився у величезній підземній залі, яку сповнювали яскраві відсвіти — стіни у ній, здавалося, були з червоної глини. Ліворуч діл плавно опускався, а праворуч, навпаки, піднімався до краю урвища, за яким зяяла вогненна прірва. Підземелля ділила навпіл широка, проте, вочевидь, зовсім неглибока річка. Склепіння губилося десь у висоті, а стіни химерно вигиналися, немов коріння старого бука.

Ренсом звівся на ноги, перейшов убрід річку — вода в ній виявилась такою гарячою, що аж обпікала шкіру, — й обережно підступив до краю прірви. Вогонь клекотів та вирував ген-ген унизу; розгледіти протилежного краю провалля йому не вдалося. Він зумів затримати погляд на цьому морі розбурханого полум’я не більше, ніж на секунду, а коли відвів очі, то печера позаду видалася йому абсолютно темною. Знизу аж пашів нестерпний жар, і Ренсом, відступивши від краю урвища, всівся на землю спиною до прірви, щоб трохи перепочити та дати лад думкам.

Тим часом думки його повелися зненацька зовсім несподівано. Раптово і невідпорно — згодом він міг порівняти це хіба з танковою атакою — його розумом цілковито заволоділо те бачення всесвіту, яке ще зовсім недавно так настирливо проповідував йому Вестон (якщо тільки то був Вестон). Він збагнув, що ціле життя жив у полоні ілюзій. Так, примари, кляті примари все ж мали рацію. Краса Переландри, невинність Владарки, страждання святих, чуйність і доброта людей — все це тільки видимість, зовнішнє враження. Те, що ми йменуємо світами, — то лишень оболонка; варто заглибитися всього на якусь чверть милі під поверхню, і ми переконаємося, що там починається царство пітьми, мертвого безгоміння та пекельного вогню, яке простягається аж до самого осереддя, де й живе Дійсність — безглузда, руйнівна, всемогутня глупота, якій байдуже до геть усіх душ на світі і перед якою марні геть усі зусилля. Хай що там за ним женеться, зараз воно вилізе з тієї мокрої, чорної діри, вивергнеться з тієї гидотної продухвини, і тоді він, Ренсом, зустріне свою смерть. Мимоволі він прикипів поглядом до темного отвору, через який і сам щойно сюди потрапив. І тут… «Так я і думав», прошепотів він.

Повільно, ніби навпомацки, знизу до печери вповзала людська постать, багряна у відсвітах підземного полум’я. Рухалася вона зовсім неприродно — люди так не рухаються. То був, ясна річ, Нелюд. Ось він підвівся; зламана нога волочилася позаду, а нижня щелепа відвисла геть як у мерця. А тоді з діри позаду стало вилазити ще щось. Спершу Ренсомові на очі потрапили якісь галузки, далі — сім чи вісім розкиданих у довільному порядку вогників, що нагадували сузір’я, а тоді — чимала трубчаста маса з наче полірованою поверхнею, де віддзеркалювалися червоняві відблиски. У нього аж похололо на серці, коли він раптом збагнув, що галузки — то довгі й тонкі щупальці, вогники — очі на вкритій панцирем голові, а трубчаста маса — великий циліндричний тулуб. Деталі, що їх світло вихопило далі, викликали у Ренсома ще більший жах: кощаві, вузлуваті лапи, і нарешті, коли йому здавалося, що з отвору вже більше нічого не з’явиться, звідти вихопилося другий тулуб, як дві краплі води схожий на перший, а за ним і третій. Страхітлива істота ділилася на три частини, поєднані між собою лишень вузькими, подібними на осину талію перемичками. Ці три майже окремі тулуби надавали їй безглуздого, якогось геть недоладного вигляду; складалося враження, наче її переїхала чимала вантажівка. Така-от велетенська, безформна потвора грізно ворушила тепер своїми численними лапами та щупальцями відразу за Нелюдом, і їхні тіні на стіні позаду зливалися докупи, утворюючи одну-єдину химерну й вельми загрозливу подобизну.

«Вони хочуть мене налякати», якось відсторонено подумав Ренсом і збагнув, що це Нелюд привів із собою цю бридку тварюку і що думки, які так зненацька проникли йому до голови перед самою появою ворога, з’явилися там власне з волі останнього. То що, виходить, його думками так легко керувати? Чомусь це викликало у нього не страх, а несамовитий гнів. Не надто тямлячи, що робить, Ренсом підхопився на ноги і кинувся до Нелюда, вигукуючи по-англійськи якісь не надто розумні речі. «І ви гадаєте, я це терпітиму?! — горлав він. — Ану геть із моєї голови, чуєте?! Це моя голова, не ваша! Забирайтеся!», а тоді, не вмовкаючи, нахилився і підняв великий, із нерівними краями камінь, що лежав на березі річки. «Ренсоме, — крекнув Нелюд, — зачекайте, ми обоє у пастці…», та Ренсом уже був біля нього.

— В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, ось вам!…тобто, амінь! — вигукнув він і з усієї сили пожбурив каменюку Нелюдові у голову. Той упав на землю — так падає не людина, а, скажімо, олівець; обличчя у нього було розтрощене до невпізнання. Втім, Ренсом навіть не глянув у його бік, а відразу ж повернувся до страховиська. Заждіть-но, заждіть, а куди ж воно поділося? Перед ним стояла якась істота, звісно, доволі химерна на вигляд — ніде правди діти, — але й тільки; відчуття огиди зникло безслідно, і він ні тоді, ні згодом уже не міг зрозуміти, як можна зненавидіти якусь тварину тільки через те, що у неї більше очей чи лап, ніж у вас. Вся відраза до комах та плазунів, яку Ренсом завжди відчував ще з дитинства, тієї миті враз розвіялася мов дим, просто щезла, зійшла нанівець; так — варто тільки вимкнути радіо — відразу стихає і вивітрюється з пам’яті якась поганенька мелодія. Вочевидь, усе це від самого початку було лишень маною, яку породжував ворог. Йому пригадалося, як одного разу він сидів і писав щось біля відчиненого вікна у Кембриджі, підвів погляд і аж здригнувся: чистим аркушем повзло щось схоже на велику, пістряву, незвичайно огидну комаху. Глянувши вдруге, раптом збагнув, що це просто сухий листок, якого легенько ворушить вітерець; і негайно ті ж таки вигини, які щойно здавалися йому страшенно бридкими, стали привабливими й гарними. Так само й тут перед Ренсомом стояло достоту дивне, але цілком сумирне створіння, що не мало жодних лихих намірів; Нелюд якось заманив його сюди, і тепер воно просто розглядалося довкола, сторожко ворушачи своїми щупальцями. Очевидно, нова печера таки не припала йому до вподоби, бо кінець кінцем воно насилу розвернулося і полізло назад до тунелю. Коли повз Ренсома проповз останній, третій тулуб, а над отвором на мить став сторч довгий, схожий обрисами на торпеду хвіст, він ледь не розсміявся. «Наче живий трамвай», спало на гадку кумедне порівняння.

Він повернувся до Нелюда. Від голови у того майже нічого не залишилося, та Ренсом подумав, що краще не ризикувати, схопив тіло за ноги і потягнув до урвища, а там, кілька секунд перепочивши, скинув його у прірву. Чорна на тлі вогненного моря постать полетіла донизу, ще мить — і було по всьому.

Ренсом чи то скотився, чи сповз назад до річки і втамував спрагу. «Що ж, тут мені і кінець… а може й ні, — снувалося йому в голові. — Хтозна, а раптом десь неподалік є вихід назовні… а може й немає. Одне ясно: сьогодні я не зроблю більше ні кроку, навіть якщо на кону лежатиме моє життя. Слава Тобі, Господи. Як же я стомився…» За кілька секунд він уже міцно спав.

XV

Проспавши мертвим сном хтозна й скільки часу в освітленій червонявими відблисками печері, Ренсом знову вирушив у мандри підземним царством, хоч у голові йому часом і паморочилося від голоду й утоми. Він пригадує, що, прокинувшись, доволі довго просто лежав на березі річки і навіть сперечався сам із собою, чи варто підніматися та йти далі, а от як і коли вирішив, що таки варто, — зовсім не пам’ятає. Взагалі від усього того шляху у пам’яті в нього збереглися тільки якісь уривчасті, на позір не пов’язані між собою спомини. Згадується, приміром, довга галерея, яка з одного боку обривалася у палаючу безодню, а ще — страхітливе місце, звідки неперервно здіймалися догори гігантські клуби пари. Безперечно, то зривався вниз, прямо у вогненну прірву, один із тих численних бистрих потоків, що шуміли то тут, то там у печері. Потім Ренсом потрапив до величезної, тьмяно освітленої зали, сповненої незнаним блискітливим камінням, яке іскрилося, вигравало неймовірними переливами, дражнилося з нього, ніби він обстежував з кишеньковим ліхтариком в руці якусь дзеркальну кімнату Йому також здалося — а може й примарилося, хтозна, — ніби він проминув схоже на височенний собор місце, яке скидалося радше на витвір мистецтва, а не природи; там стояли два престоли, обставлені обабіч меншими кріслами, причому і ті, й інші були для людей явно завеликі. Якщо така зала й справді існувала, то Ренсом так ніколи й не збагнув, для чого вона призначалася. Далі був темний тунель, де віяв і сипав піском в обличчя шалений вітер, що бозна-де й узявся у цих підземеллях. Ще він проминув одне місце, де йшов у темряві, але міг дивитися кудись вниз, далеко углиб, де крізь химерне плетиво високих колон та дивних звивистих арок видно було рівну поверхню, освітлену холодним зеленим сяйвом. Ренсом зупинився, щоб краще все це роздивитися, і тут йому привиділося, наче на ту поверхню повільно вповзли по двоє четверо великих земляних жуків, які здаля виглядали не більшими за комарів. Жуки тягнули за собою відкриту колісницю, у якій нерухомо стояла закутана у покривала висока і струнка постать. Нестерпно повільно й велично та колісниця проїхала і зникла з очей. Так, мабуть, підземні терени цього світу створено не для людей… Але ж для когось їх таки створено. Ренсомові подумалося, що тут могла б до певної міри відродитися давня поганська традиція умиротворяти, потрапивши у якісь нові, незнані краї, місцеві божества, не завдаючи образи Господеві, а лишень розважливо та ґречно прохаючи вибачення за те, що вторгаєшся у їхні споконвічні володіння. Та сповита у пишну габу істота на колісниці була, безперечно, його ближнім, Божим створінням, але з цього зовсім не випливало, що тут, під землею, вони наділені рівними правами. По тому збігло вже чимало часу, коли з непроглядної пітьми до Ренсома донісся гуркіт барабанів — бум-бу-бу-бу-бум-бум! Спочатку барабани били десь ген-ген далеко, потім начебто всюди навкруги, а згодом затихли вдалині, викликавши у темних лабіринтах сливе безконечне відлуння. Ще пізніше йому трапився дивовижний водограй холодного світла — щось схоже на стовп води, який сам по собі випромінював іскристе сяйво; він йшов і йшов, а наблизитися до цього дива бодай на крок так і не зумів, і воно врешті-решт несподівано зникло. У нього не було жодного уявлення, що то могло бути.

Словом, Ренсом побачив іще чимало різних дивних та величних речей і пережив не одну важку хвилину — все це годі й описати, — та ось настала мить, коли він раптом послизнувся у темряві, покотився кудись донизу, марно намагаючись за щось ухопитися, й опинився у глибокій воді, яка линула кудись стрімким потоком. Серце у нього стислося від жаху: тепер якщо його не розіб’є об кам’яні береги, то вже напевне понесе просто у вогненну безодню. Проте річище виявилося напрочуд рівним і прямим, а течія — не такою вже й бистрою. Він жодного разу ні до чого не вдарився й урешті-решт, розуміючи, що й так нічого не вдіє, перестав борсатися і віддався потокові, який невпинно ніс його кудись крізь лунку темряву. Хтозна, скільки це тривало — мабуть, доволі довго.

Читач, либонь, розуміє, що постійне очікування смерті, втома та безнастанний оглушливий шум добряче збили Ренсома з пантелику. Згодом він тільки неясно пригадував, наче темрява ставала щораз сірішою, а далі течія винесла його у якусь незбагненну мішанину блакитного, зеленого і білого. Над головою в нього пропливали чудернацькі арки, а обабіч змінювали одна одну високі колони, що променилися слабким світлом, але все це він бачив невиразно, немов у тумані. Назагал печера виглядала тут так, наче її вирізьблено з криги, проте навколо було надто тепло, щоб у це повірити. Склепіння високо вгорі теж ніби пливло, одначе то в ньому, безперечно, віддзеркалювалася сама річка. Ще трохи — і Ренсома винесло на яскраве денне світло, у тепле повітря; течія кілька разів перекрутила його, геть забивши памороки, і кінець кінцем покинула, ошелешеного й задиханого, на мілині у якійсь великій заводі.

Він почувався занадто виснаженим, аби рухатися. Щось невловиме у повітрі, можливо, безгоміння, порушуване лишень самотніми криками птахів, підказало йому, що він знаходиться на вершині високої гори. Ренсом радше викотився, ніж виповз із води на ніжну синю траву. Озирнувшись, побачив, що ріка витікає з устя печери, яка й справді виглядає так, наче всередині вирізьблена з криги. Біля самого виходу вода була ясно-синя, проте трохи далі набувала теплої, бурштинової барви. Все навколо, здавалося, повивав легкий серпанок, повітря дихало прохолодою, а трава ряхтіла краплинами роси. Збоку здіймався височенький стрімчак, порослий густою і яскравою рослинністю, поміж якою щось де-не-де виблискувало, ніби скло. Втім, наразі Ренсома все це не дуже й зацікавило. З-під маленьких гострих листків звисали чималі грона схожих на виноград ягід, до яких можна було дотягнутися, не піднімаючись. Він трохи підживився, а тоді непомітно для себе самого заснув.

Далі розповідати про Ренсомові пригоди більш-менш доладно стає ще важче. Він і гадки не мав, скільки часу пролежав отак на березі річки біля устя печери, прокидаючись тільки для того, щоб поїсти і знову заснути. На його думку, то був тільки день чи два, проте мені радше уявляється — адже рани у нього позагоювалися, а тіло зміцніло, — що збігло не менше двох-трьох тижнів. Спогади про той час приходять до нього хіба у снах (так пам’ятаємо раннє дитинство); втім, то й було друге дитинство, і він знову став немовлям, і сама Венера вигодовувала його та виходжувала, і відлучила від грудей тільки тоді, коли йому знов можна було рушати у мандри. В пам’яті у Ренсома від цього довгого відпочинку зосталися тільки три враження. Перше — це безнастанне тихе жебоніння води. Друге — чудовий смак, смак самого життя, який дарували йому пишні грона, що немов самі лягали в долоню, варто було тільки простягнути руку. А третім враженням стала пісня. Вона долинала до нього то згори, з неба, то знизу, з долин та ущелин ген-ген під горою, звучала у його снах і першою зустрічала, коли він прокидався. Немов пташина пісня, вона не мала чіткої форми, але голос, який її виспівував, аж ніяк не нагадував голос птаха. Якщо пташиний голос можна порівняти зі звучанням флейти, то цей нагадував радше музику віолончелі: він був низький, зрілий та ніжний, глибокий і багатий, та ніби відливав темно-золотим полиском; відчувалася у ньому і пристрасть, але ця пристрасть не мала нічого спільного з людською.

Ренсом приходив до тями дуже повільно, тож і вбирав у себе все, що бачив довкола, вельми поступово — мені не переповісти все це так, щоб повністю відтворити тут його враження. Коли ж він одужав і знову міг сприймати світ в усій повноті, то перед ним розгорнулася достоту велична картина. Скеля, з якої витікала ріка, була, звісно, не з криги, а з якогось дивного прозорого каменю. Крізь маленькі уламки можна було дивитися, ніби через скло, але сама скеля, якщо розглядати її зблизька, вглибині видавалася матовою. Якщо забрести проти течії в печеру й оглянутися, то краї арки, яку утворювало устя, були цілком прозорі, а всередині все відливало синім. З чого були ті скелі на вершині гори, Ренсом так і не дізнався.

Вкрита синьою травою лука кроків за тридцять обривалася стрімким схилом; річка скочувалася тут донизу низкою бурхливих водоспадів. Схил був усіяний квітами, які знай погойдувалися під повівами легенького вітерцю; він спадав та спадав і закінчувався десь далеко внизу, у звивистій, порослій лісами долині, яка праворуч зникала з очей десь за тим величним схилом; але ген-ген попереду, у неймовірній далечіні, мріли гірські вершини, а за ними вгадувалися ще глибші долини. Далі все губилося в золотій імлі. З протилежного боку, ліворуч, долина впиралася у грандіозний гірський масив, справжнісінькі Гімалаї, увінчані вершинами яскраво-червоного кольору, не просто червонявими, як девонширські бескиди, а власне яскраво-червоними, ніби їх пофарбували. Його по-справжньому вразив і цей яскравий колір, і гострі, голчасті шпилі, які ледь не сягали золотого склепіння неба, та потім він збагнув, що знаходиться у молодому світі і ці гори напевне, образно кажучи, не виросли ще з пелюшок. Крім того, до них могло бути далі, ніж здавалося.

Ліворуч і позаду погляд впирався у кришталеві бескиди, а по праву руку вони невдовзі закінчувалися: там здіймався до неба ще один пік, щоправда, значно нижчий за ті, що виднілися по той бік долини. Надзвичайно прямовисні, ледь не вертикальні схили підтверджували його думку: так, безперечно, ці гори дуже молоді.

Якщо не брати до уваги пісню, то навколо панувала повна тиша. Коли Ренсомові й потрапляли на очі птахи, вони летіли набагато нижче за те місце, де він тепер знаходився. Схили праворуч немов брижилися; те ж явище можна було спостерігати — хоч і не так виразно — на схилах гірського масиву, що височів за долиною. Що це таке, Ренсом не мав жодного уявлення. Йому приходили на думку брижі на поверхні води або бистра течія, проте в такому разі тими далекими горами мала б текти ріка дві-три милі завширшки, а це вже, погодьтесь, звучало надто неймовірно.

Намагаючись подати читачеві цілісну картину, я пропустив одну річ, яка, власне, неабияк посприяла тому, що самому Ренсомові довелося складати цю картину з окремих фрагментів. Дуже часто ту місцевість повивав туман, і тоді все навколо то зникало під густим покровом шафранової чи блідо-золотої барви, то знову з’являлося на очі — складалося враження, що то золоте небесне склепіння, яке, здавалося, здіймається над гірськими вершинами хіба на кілька футів, відкривається й осипає світ своїми казковими скарбами.

День за днем вивчаючи навколишні краєвиди, Ренсом водночас стежив і за тим, як потрохи одужує і міцнішає його тіло. Довго йому важко було й поворухнутися, і навіть глибоко вдихаючи повітря, він мимоволі кривився від болю. Та все одно здоров’я поверталося до нього напрочуд швидко. Втім, як ото людина, що впала, приміром, з дерева, починає відчувати справжній біль тільки після того, як позагоюються незначні садна та зійдуть синці, так і Ренсом уже майже одужав, коли нарешті з’ясував, що саме завдає йому найбільшого клопоту. Виявилося, то була маленька ранка на п’яті. Сліди на шкірі не залишали сумнівів: завдали її людські зуби — неоковирні, тупі людські зуби, призначені радше для того, щоб чавити і дробити, а не кусати. Дивно, але він зовсім не пам’ятав, в якій саме сутичці Нелюд його вкусив; зрештою, тих сутичок було не злічити. Рана не ятрилася, але всякчас кривавила — не сильно, проте невпинно, і йому ніяк не вдавалося цьому зарадити. Так чи йнак, це Ренсома не надто тривожило. В той час він не переймався ні майбутнім, ні минулим, і, здавалося, геть утратив здатність і бажати, і боятися.

Та настав усе ж день, коли у нього з’явилася потреба врешті-решт чимось зайнятися, хоч він і не наважувався ще відходити далеко від свого затишного кубельця під скелею на березі заводі, яке стало йому справжнім домом. Отож, той день Ренсом присвятив справі, яка у багатьох, мабуть, викликала б хіба скептичну посмішку, але йому тоді видавалася вельми важливою. Ще раніше він з’ясував, що прозорі скелі не надто міцні, і ось тепер очистив чималу ділянку прямовисної стіни від рослин, знайшов на березі річки гострий уламок каменя іншої, твердішої породи, акуратно все розмітив і за кілька годин викарбував давньосонячною мовою, але латинськими літерами такий напис:

У цих підземеллях було віддане вогню тіло

Едварда Ролса Вестона,

Вченого гнау з планети, яку місцеві мешканці

називають Теллус, а Елділи — Тулкандрою.

Він народився, коли планета Теллус здійснила

тисячу вісімсот дев’яносто шість обертів навколо Арболу

відтоді, як Малелділ — нехай буде благословенне ім’я його —

народився як гнау на Тулкандрі.

Він вивчав властивості тіл і першим із мешканців Теллус долетів

через глибокі небеса до малакандри і до Переландри,

де віддав свій розум і волю Кривому Елділові,

коли Теллус здійснювала тисячу дев’ятсот сорок другий

оберт навколо Арболу після народження Малелділа —

нехай буде благословенне ім’я його.

«Напрацювався, а пуття — жоднісінького, — пробурмотів Ренсом собі під ніс, знову лягаючи долі; втім, у його голосі все ж відчувалося задоволення. — Так чи йнак ніхто цього ніколи не прочитає, але залишити якусь згадку все одно треба було. Врешті-решт, він же був справді великим фізиком, та й попрацювати трохи мені тільки на користь». Він широко позіхнув, вмостився зручніше і проспав іще дванадцять годин поспіль.

Наступного дня йому стало ще краще, і він трохи погуляв довкола; щоправда, вниз не спускався, а лишень походив туди й сюди біля входу до печери, та й то недовго. Ще через день він почувався взагалі добре, а третього дня відчув, що готовий уже до нових пригод.

Ренсом вирушив у дорогу на світанні і став спускатися з гори понад рікою. Схил стрімко біг донизу, але скелі тут на поверхню не виходили, трава м’яко пружинила, тож ішлося вельми приємно, а ноги, на диво, зовсім не втомлювалися. Десь через півгодини, коли вершин величного масиву навпроти вже не було видно, а про кришталеві бескиди позаду нагадував хіба далекий відблиск, він зауважив, що тип рослинності навколо змінився. Тут починався ліс із низеньких дерев; стовбури були не більше двох із половиною футів заввишки, зате з кожного такого стовбура росли довгі, легкі листки, які не піднімалися вгору, а розвівалися за вітром паралельно до землі. Тож невдовзі Ренсом уже брів по коліна у морі такої-от розколиханої листви, якому, здавалося, нема кінця-краю. Листя було блакитної барви, не таке темне, як трава на вершині, а ясно-блакитне на початку кожного листка і що далі, то світліше й світліше, аж доки не набувало на перистих, розмаяних кінчиках ніжного сіро-голубого відтінку, немов найтонші пасма диму чи легкі хмаринки на Землі. Довге й тонке, воно лагідно, ледь відчутно торкалося до шкіри, тихо, співуче шелестіло і грайливо колихалося під найслабшими подувами вітру; серце у Ренсома забилося швидше: до нього поверталося те відчуття неймовірного, незборимого захвату, яке й раніше часто охоплювало його на Переландрі. Тепер зрозуміло було, звідки беруться на схилах тутешніх гір ті дивні, напрочуд схожі на бистру течію брижі, які впали йому у вічі раніше: то маяло на вітрі листя струменистих дерев — так він подумки охрестив їх.

Кінець кінцем Ренсом трохи втомився, присів долі і… немов опинився відразу у цілком іншому світі. Тепер довге, розвіяне вітром листя тріпотіло в нього над головою. Той ліс і справді було наче створено для якихось маленьких, карликових створінь; вгорі безнастанно мінився всіма відтінками блакиті напівпрозорий дах, а на порослій мохом землі знай весело витанцьовували плями світла й тіняви. Незабаром він і справді помітив карликів. У моху, надзвичайно пишному і гарному, роїлося від створінь, яких Ренсом спершу прийняв було за комах, та потім, придивившись, збагнув, що то не комахи, а крихітні тваринки. Виявилося, що тут чимало гірських мишей, точних —от тільки набагато менших — копій тих, з якими йому вже довелося познайомитися на Забороненому острові, кожна завбільшки з джмеля. Були і ще якісь дивовижні створіння, що просто вражали своєю витонченістю й граційністю; вони неабияк скидалися на мініатюрних коників чи, радше, на протогіпуса — предка сучасних земних коней.

«Хоч би їх не почавити!» — занепокоївся Ренсом, та тут помітив, що насправді тих тваринок не так уже й багато; вони рухалися кудись углиб лісу, ліворуч від нього, і коли він, перепочивши, звівся на ноги, їх залишилося поблизу зовсім мало.

Ще добру годину він брів униз тим струменистим обширом (це виглядало достоту так, наче йдеш по коліна у бистрому потоці), а тоді почався вже справжній ліс, де дорогу йому перетнула річка, що стрімко текла каменистим руслом зліва направо. Це була вже та лісиста долина, яку Ренсом стільки днів розглядав згори; за річкою терен знову починав поволі підніматися. Під високими кронами панували врочисті бурштинові сутінки, поміж каменями нуртувала вода, а понад усім цим здіймався той самий гучний спів, який запав йому у пам’ять ще на вершині гори і звучав тепер так голосно і мелодійно, що він повернув праворуч, вниз за течією річки, сподіваючись все ж таки дізнатися, звідки лине ця неймовірна пісня. Майже відразу Ренсом з рідколісся, де лишень подекуди височіли могутні дерева, потрапив у густі, проте не колючі зарості, вкриті рясним цвітом. Скоро вся голова і плечі у нього були всипані пелюстками, а боки позолотив пилок. Пальці то тут, то там натрапляли на смолисті галузки, і кожен доторк наче будив зі сну все нові й нові пахощі, які проймали його всього, даруючи несамовиту, безмежну насолоду. Коли Ренсом невдовзі забрів у такі хащі, що нічого не бачив навіть на крок уперед, спів раптом стих, почулося якесь шарудіння і затріщали гілочки; він прожогом метнувся туди, але нічого не знайшов і вже ледь не вирішив дати собі спокій та йти далі своєю дорогою, коли пісня зазвучала знову лишень трішечки віддалік. Він знову кинувся на звук і знову — марно. Така-от гра у хованки тривала чи не годину, коли нарешті Ренсомові старання було винагороджено.

Тихенько скрадаючись у гущавині, коли спів линув особливо гучно, він поміж усипаним квітками галуззям побачив щось темне. Тепер Ренсом рухався тільки тоді, коли та істота співала, та завмирав на місці, коли змовкала, і хвилин через десять зумів кінець кінцем її як слід розглянути. Вона сиділа по-собачому, чорна й лискуча, значно більша за Ренсома; передні лапи скидалися на молоді деревця, а широкі м’які стопи нагадували верблюжі. Величезний заокруглений живіт відливав у сутіні білизною, а шия, схожа на конячу, здіймалася високо над плечима. Голову видно було збоку — з широко відкритої пащі лилися радісні трелі; здавалося, можна побачити, як спів зароджується глибоко у тремтливій горлянці цієї химерної тварини. Ренсом зачудовано дивився на великі вологі очі, на тремтячі, чутливі ніздрі. Раптом пісня обірвалася: істота помітила його, метнулася вбік і зупинилася за кілька кроків, тепер уже на всіх чотирьох лапах, помахуючи довгим пухнастим хвостом. Це вперше на Переландрі йому трапилася тварина, що виявляла страх перед людиною — якщо тільки то був страх. Коли він підкликав її, вона все ж підійшла, ткнулася оксамитовим носом йому в руки і дала себе погладити, проте майже відразу відсахнулася і, зігнувши довгу шию, сховала голову між лапами. Далі цього справа не пішла, і коли за якийсь час тварина зникла в гущавині, Ренсом її не переслідував: йому здавалося, що так він тільки вразить полохливу сором’язливість та незайманість цієї істоти, адже було зрозуміло, що вона хоче так і зостатися назавжди піснею, яка звучатиме у самому серці цих неходжених лісів. Відтак він подався далі своїм шляхом, а вже за мить, наче у подяку за віднайдену самотність, все навколо знову сповнив чудовий спів, ще гучніший та чарівніший, ніж доти.

Тепер Ренсом попрямував, більше ні на що не відволікаючись, до великої гори попереду і вже невдовзі вийшов з лісу біля її підніжжя. Далі починався такий крутосхил, що підійматися довелося чіпляючись за що завгодно і ногами, і руками. Десь за півгодини він здивовано усвідомив, що майже й не втомився. Ще трохи — і Ренсом знову потрапив поміж низенькі струменисті дерева; цього разу вітер дув під гору, тож шлях пролягав широким і стрімким блакитним потоком, який із доброго дива раптом розвернув свою течію догори. Варто було вітрові бодай на секунду влягтися, як кінчики листків починали під власною вагою потрохи згортатися, і це робило їх подібними на гребені хвиль в бурю. Ренсом підіймався і підіймався, не відчуваючи особливої потреби у відпочинку, та все ж час від часу ненадовго зупинявся, щоб розглянутися довкола. Він опинився вже так високо, що кришталеві бескиди, біля яких і розпочалася ця мандрівка, виблискували тепер ген-ген по той бік долини на одному рівні з ним. Зараз уже можна було побачити, що за цими бескидами здіймалося безліч таких же кришталевих гір, за якими починалося широке й таке ж блискітливе плоскогір’я. Під відкритим сонцем на нашій планеті дивитися в той бік було б просто неможливо, тут же кришталь лишень м’яко мерехтів, віддзеркалюючи всі ті відсвіти та переливи, що їх переландрійське небо черпає з океану. Ліворуч від плоскогір’я височіли стрімкі, зеленаві на вигляд гори. Ренсом сходив дедалі вище й вище, й поступово і ті гори, і плоскогір’я опускалися все нижче і робилися щораз меншими, а за ними проступав якийсь тонкий, сливе невагомий серпанок — от наче цілі розсипи аметистів, смарагдів та золота перетворилися на пару й розчинилися у повітрі. З кожним кроком угору того серпанку ставало все більше й більше, і ось нарешті він обернувся морським обрієм, що мерехтів понад горами. Море розросталося і ширилося навсібіч, а гори позаду маліли, і незабаром вже здавалося, наче ті гори лежать на дні велетенської чаші, за вінця якої правив переландрійський океан; та попереду все так само здіймався безконечний схил, то блакитний, то фіалковий у хисткій імлі струменистих дерев, листя яких і далі віялося вгору. Лісиста долина, де Ренсом зустрів того дивовижного співучого звіра, вже давно зникла з очей, гора, з якої він вирушив у дорогу, перетворилася на невеличкий пагорб біля підніжжя цього нескінченного схилу, кудись поділися птахи, під розмаяною листвою не сновигали більше дрібні тваринки, а він невтомно йшов і йшов догори, от лишень з ранки на п’яті трішки сочилася кров. Не відчував ні самотності, ні страху, нічого не хотів і навіть не думав ні про те, що неодмінно повинен піднятися на цю гору, ні про те, навіщо йому туди підійматися. Сходження було для нього не дією, а станом, способом життя, і це його цілком влаштовувало. Якось йому спало на думку, що він, напевне, вже помер, і власне тому й не знає втоми, адже не має тіла. Ранка у п’ятці засвідчила, що він все ще живий, проте навіть потойбічна мандрівка не могла б бути химернішою і величнішою.

Ніч Ренсом провів там-таки на схилі, під струменистими деревами, які дарували йому казкові пахощі, захищали від вітру та стиха щось нашіптували, а рано-вранці подався далі. Спочатку йти довелося крізь густий туман, а коли він розвіявся, Ренсом побачив, що піднявся вже на просто неймовірну висоту — море тепер оточувало землю зусібіч, не було його тільки попереду; натомість там височіли, зовсім уже недалеко, скелі дивного шарлахового відтінку Між двома найближчими виднівся прохід, за яким проглядало щось м’яке й червоне — роздивитися краще було годі. І тут Ренсома охопило достоту дивне почуття: він знав, що мусить увійти до потаємного місця, яке охороняли ті скелі, і водночас усвідомлював, що не наважиться цього зробити. Роззирнувся довкола, шукаючи янгола з вогненним мечем: адже увійти туди йому звелів сам Малелділ. «Це і найбільше благочестя, і найбільше блюзнірство з усього, що мені будь-коли доводилося робити», подумав він і рушив уперед. Увійшовши у прохід, Ренсом побачив, що червоніє там не сама скеля, а квіти, великі квіти, з вигляду трохи схожі на лілії, а забарвленням — на троянди. Невдовзі ті квіти вкривали вже не тільки скелі, але й землю, і, поволі крокуючи вперед, йому доводилося ступати просто по них. Тільки тепер кров із п’ятки не залишала на землі жодних слідів.

Пройшовши між скелями, він поглянув уперед — виявилося, на самісінькій вершині гори була неглибока западина. Перед ним лежала маленька долина, заповідна, немов долина десь на вершечку хмари, встелена килимом із червоних квітів і оточена десятком осяйних скель; посередині виднілося озерце, у непорочному дзеркалі якого відбивалося золоте небесне склепіння. Квіти червоніли повсюди, окреслюючи всі вигини берега. Пройнятий почуттям неймовірного благоговіння, Ренсом поволі ступив ще кілька кроків уперед і спинився, схиливши голову. На березі озерця щось біліло. Що це, вівтар? Латка білих лілій серед червоних? Могила? Але чия? Та це була не могила, а гріб, відкритий і порожній; кришка лежала збоку.

Ренсом, звісно, відразу все збагнув. Перед ним лежав брат-близнюк тієї схожої на гріб колісниці, в якій ангели доправили його з Землі до Венери. Тепер настав час повертатися назад. Якби він сказав: «Тепер мене у ньому поховають», то ледве чи надто зрадив би почуттям, які охопили його тієї хвилини. Снуючи такі думки, Ренсом поступово усвідомив, що у двох місцях неподалік із квітами, світлом та повітрям коїться щось дивне, а тоді помітив, що кров у нього ніби швидше застугоніла у жилах; його охопило вже знайоме, та все одно вельми химерне відчуття, ніби він раптом став зовсім маленьким та нікчемним. Зрозумів, що поруч знаходяться два елділи, проте й далі мовчав. Не йому годилося заговорити тут першим.

XVI

У повітрі пролунав чистий, немов далекий звук дзвонів, безтілесний голос — і Ренсома пройняв дрож.

— Вони ступили на сушу і піднімаються сюди, — почув він.

— Син Адама з Тулкандри вже тут, — озвався і другий голос.

— Поглянь на нього і проймися любов’ю, — мовив перший голос. — Він — усього лишень порох, наділений здатністю дихати, і найлегший наш доторк миттєво його розплотить. Найкращі думки, які приходять йому до голови, змішуються часом із такими помислами, що варто нам тільки припустити подумки щось подібне, як наше світло вмить згасне навіки. Але тіло його — то тіло Малелділа, і гріхи йому прощено. Саме його ім’я звучить мовою того краю, де він народився, як Елвін — «друг елділів».

— Як багато ти знаєш! — здивувався другий голос.

— Я побував під небом Тулкандри, яку він називає Теллус, — відповів перший. — У повітрі там аж рояться темні створіння, десь так, як у Глибоких Небесах — світлі. Я чув, як поневолені мешканці того світу розмовляють різними, розділеними мовами, і Елвін багато розповідав мені про свою планету.

За цими словами Ренсом зрозумів, що перед ним — Оярса Малакандри, великий правитель Марса. Ясна річ, він не впізнав його по голосу — голоси елділів не відрізняються один від одного. У цих голосах немає нічого тілесного, нічого від легенів чи уст, і завдяки чому вони сягають людських вух — відомо тільки самим елділам.

— Якщо можна, Оярсо, — мовив Ренсом, — повідай мені, з ким ти розмовляєш.

— Це Оярса, — відказав той. — Тут мене так не величають. Я Оярса на своїй планеті, а тут я тільки Малакандра.

— А я — Переландра, — докинув другий голос.

— Не розумію, — сказав Ренсом. — Владарка говорила мені, що в цьому світі немає елділів.

— Просто досі вони не бачили мого обличчя, — відповів другий голос, — хіба тоді, коли воно проглядало в океанських просторах, у небесному склепінні, в островах, печерах і деревах. Мені не було поставлено тут правити ними, та поки вони були молоді, я правила всім решта. Я зробила цей світ круглим, коли він відділився від Арболу. Я випряла тут повітря і зіткала склепіння неба. Я звела Тверду Землю і цю священну гору — так навчив мене Малелділ. Усе, що співає, все, що літає, все, що плаває моїми грудьми, все, що прокладає ходи у моїх найсокровенніших глибинах, — все це належало мені. Сьогодні ж усе це в мене забирають. Нехай же буде благословенне ім’я Його!

— Він тебе не зрозуміє, — озвався правитель Малакандри. — Подумає, що це для тебе велике горе.

— Але ж він нічого такого не говорив, Малакандро.

— Твоя правда, не говорив. Це ще одна з тих дивних звичок, що їх набули діти Адама.

На хвилину запала тиша, а тоді Малакандра звернувся до Ренсома:

— Ти краще це зрозумієш, якщо порівняєш із чимось зі свого світу.

— Гадаю, я збагнув, про що мова, — сказав Ренсом. — Один із Малелділових найближчих послідовників у нашому світі говорив так: коли діти у великій родині сягнуть повноліття, ті, хто опікувався їхнім майном і кого вони, можливо, й на очі ніколи не бачили, мають віддати їм геть усе.

— Ти добре все зрозумів, — мовила Переландра. — Так і співучий звір залишає німу мамку, яка його вигодувала.

— Співучий звір? — перепитав Ренсом. — Я радо дізнався би про нього більше.

— У цих звірів немає молока, тому їхніх дітей завжди вигодовує самка іншого виду — велика й гарна, але німа. Доки співучий звір маленький, він живе разом із її власними дітьми і в усьому їй кориться, та коли виростає, то перетворюється на одне з найтендітніших і найславніших створінь у цьому світі й іде від неї. Вона ж лишень зачудовано дослухається згодом до його пісні.

— Навіщо Малелділ звелів, щоб це було саме так?

— Запитай іще, навіщо Малелділ створив, наприклад, мене, — відповіла Переландра. — Досить сказати, що властиві цим істотам звичаї багато чому навчать Владаря і Владарку мого світу та їхніх дітей. Але час настав, тож годі про це.

— Який час?

— Час світання, — відгукнувся котрийсь із голосів чи й обидва разом. Втім, Ренсома цієї миті схвилював не голос, а щось інше, набагато важливіше, і серце у нього забилося швидше.

— Світання? — перепитав він. — Отже, все гаразд? Владарка знайшла Владаря?

— Сьогодні народився світ, — мовив Малакандра. — Сьогодні вперше двоє створінь із нижніх світів, два образи Малелділа, що дихають і розмножуються як тварини, зроблять крок, який не зуміли зробити твої прабатьки, і посядуть престол, для них призначений. Такого ще не бувало. У твоєму світі цього не сталося, відтак там відбулися події ще величніші — але не такі. Й оскільки ті величніші події відбулися на Тулкандрі, тут відбувається щось зовсім інше.

— Поглянь, в Елвіна підкошуються ноги, — сказав другий голос.

— Утішся, — вів далі Малакандра, — це не твоя заслуга. Тебе не позначено величчю, хоч ти й зумів відвернути таке страшне лихо, що Глибокі Небеса споглядають на тебе із немалим зачудуванням. Тож утішся, сину Адамів, у своїй слабкості. Він не кладе тобі на карб жодної заслуги. Прийми цей присуд і радій; не бійся, що понесеш на своїх плечах тягар цього світу. Поглянь, ти ж сам ходиш по ньому — отже, це він несе тебе на собі.

— Вони прийдуть сюди? — спитав Ренсом трохи згодом.

— Так, вони вже підіймаються на гору, — сказала Переландра. — Настає час і для нас — час створити собі подобу, адже їм важко бачити нас, коли ми залишаємось такими, якими є зараз.

— Добре сказано, — погодився Малакандра. — Але в якому вигляді нам постати перед ними, щоб виявити їм честь?

— З’явімось перед сином Адама, — запропонувала Переландра. — Він — людина, тож зуміє пояснити нам, що приємно їхнім чуттям.

— Щось я бачу навіть тепер… — невпевнено протягнув Ренсом.

— Хіба годиться, щоб Владар напружував зір, аби побачити тих, хто прийшов віддати йому шану? — мовила Переландра. — Поглянь-но ось на це і скажи, що думаєш.

Надзвичайно слабке, ледь-ледь помітне для ока світло, яке зазвичай з’являється там, де перебуває елділ, раптом зникло. Разом із ним зникли і встелені червоними квітами вершини, і тихе озерце; натомість навколо Ренсома зненацька здійнявся справжній смерч із неймовірних, страхітливих образів. Із шаленою швидкістю повз нього крізь якісь химерні куби та об’ємні семикутники пролітали і зникали у безмежній чорній пустці всіяні очима стовпи, сліпучі спалахи полум’я, кігті, дзьоби, велетенські сніжинки найнеймовірніших обрисів… «Досить! Не можу більше!» — закричав він, і все скінчилося так само раптово, як і почалося. Ренсом приголомшено оглянувся навколо — і квіти, й озерце знову були тут, наче нікуди й не зникали, — а тоді постарався пояснити елділам, що таке видовище — то для людини трохи занадто. «Що ж, подивись на оце», — мовили голоси. Він уже дещо неохоче знову підвів погляд і далеко між двома гірськими вершинами по той бік долини побачив два колеса, що ніби котилися йому назустріч. Нічого більше — лишень два колеса, які дуже повільно котилися одне всередині іншого. В них не було нічого жахливого — хіба лишень велетенський розмір, — проте водночас вони не мали для нього і якогось особливого значення. Тож Ренсом попросив елділів спробувати ще й утретє. І тут на протилежному березі озера постали раптом дві людські постаті.

Вищі за сорнів — тих велетнів, з якими йому довелося познайомитися на Марсі, — вони були на зріст десь футів із тридцять і пломеніли білим вогнем, ніби розжарене до білого залізо. На тлі червоних гір обриси їхніх тіл, здавалося, легенько, м’яко струменіли, текли, так, ніби постійність видимої форми у них підтримувалася невпинним стрімким рухом матерії; схожий вигляд має, приміром, водоспад або полум’я. По краях, трішки вглиб від поверхні ці тіла навіть видавалися прозорими, посередині ж світло крізь них уже не проходило.

Коли Ренсом дивився просто на них, йому здавалося, ніби вони мчать прямо до нього на шаленій швидкості, і лишень відвівши погляд, він переконувався, що вони все ж стоять на місці. Можливо, почасти таке враження можна було пояснити тим, що за постатями розвівалося їхнє довге, блискуче волосся, немов розмаяне сильним вітром. Втім, якщо в долині і віяв вітер, то хіба аж ніяк не подібний на звичайний, адже жодна пелюстка не ворушилася, а озерце не бралося брижами. Стояли вони не зовсім вертикально відносно землі, але для Ренсома (як і для мене тоді, коли мені самому довелося зустрітися з елділом) це виглядало так, наче елділ власне й стоїть вертикально, а от долина — та й, либонь, ціла Переландра — ні з того ні з сього накренилася. Йому пригадалося, як колись давно, на Марсі, Оярса сказав йому: «Я перебуваю тут зовсім не так, як ти», і він збагнув, що елділи і справді рухаються, хоч щодо нього самого перебувають зараз у статичному положенні. Планета, яка, доки він на ній знаходився, неминуче здавалася йому нерухомою, для них пливла небесами, тож у своїй, небесній системі координат їм доводилося рухатися, щоб залишатися в долині і не відстати від неї. Якби вони зупинилися, то промайнули б повз нього із швидкістю блискавки, і він ледве чи зумів би їх навіть помітити, адже Переландра оберталася і навколо власної осі, і довкола Сонця.

Ренсом розповідав, що тіла в елділів були білі, але над плечима у них палахкотіло різнобарвне сяйво, яке струменіло вгору шиєю та обличчям, а над головою розгорталося, утворюючи щось схоже на плюмаж або німб. Він стверджує, що до певної міри пам’ятає ті кольори — тобто, мабуть, упізнав би їх, якби побачив знову, — але, скільки не намагався, не може відтворити в уяві їхній зоровий образ або їх назвати. Звісно, годі було поділитися цим із багатьма людьми, але всі, з ким ми таки про це поговорили, сходяться на одному: мабуть, такі-ото безтілесні істоти, з’являючись перед нами, впливають безпосередньо на певні частини нашого мозку, а не на сітківку ока. Отже, цілком можливо, ми зазнаємо тоді тих вражень, що їх мали б зазнавати, якби наші очі могли сприймати кольори, котрі виходять за межі звичного для нас спектру. «Плюмажі» або ж німби у елділів вельми різнилися між собою. Оярса Малакандри сяяв холодними, ранковими барвами, чистими і ясними, з металевим відливом; натомість в Оярси Переландри сяйво віддавало теплом і наводило на думку про, скажімо, великий оберемок польових квітів.

Обличчя елділів неабияк вразили Ренсома — надто вже не подібними виявилися вони на лики «ангелів», характерні для земного мистецтва. В них зовсім не було тієї багатогранності й мінливості, того натяку на приховані можливості, які так притягують нас в людських обличчях; натомість хтось ніби закарбував на них один-єдиний незмінний вираз, такий чіткий та ясний, що у Ренсома ледь у голові не наморочилося, коли він наважувався хоч трохи затримати погляд на тому чи іншому обличчі. У певному сенсі вони були такі примітивні та, на наш погляд, неприродні, як, приміром, обличчя найдревніших грецьких статуй із острова Егіна. Що означав цей вираз, Ренсом не міг сказати напевне і кінець кінцем вирішив, що то пройнята милосердям любов. Втім, якщо це й було так, то вираз цей неймовірно, страшенно відрізнявся від нашого, людського милосердя, яке або зароджується з почуття любові чи прив’язаності, або до цього почуття зводиться. Тут же складалося враження, наче й протягом останніх десяти мільйонів років цим істотам жоднісінького разу не довелося зазнати чогось схожого на прив’язаність у нашому розумінні; так само не помітно було й жодного, хоч би й найменшого паростка, з якого таке почуття могло б розквітнути в майбутньому, нехай навіть неймовірно від нас далекому. Чиста, духовна, мало не інтелектуальна любов променіла з цих ликів і засліплювала, наче спалах блискавки; вона настільки відрізнялася від любові земної, що могла б на позір видатися люттю або жорстокістю.

Одягу елділи не мали жодного; не видно було й статевих ознак — ні первинних, ні вторинних. Нічого, зрештою, дивного; але чому тоді вони все ж так різнилися між собою? Ренсом раз по раз пробував визначити, у чому полягає відмінність між ними, проте марно. Він казав, що Малакандра був подібний на ритм, а Переландра — на мелодію; що Малакандра нагадував йому силабічну строфу, а Переландра — тонічну; що в руках у Малакандри вбачався спис, а Переландра тримала руки розкриті, долонями до нього. Втім, ледве чи мені все це дуже допомогло. Так чи йнак, Ренсом тоді зрозумів, либонь, справжнє значення категорії роду. Кожному, мабуть, доводилося часом замислюватися над тим, чому майже в усіх мовах назви неживих предметів бувають чоловічого і жіночого роду. Чому, приміром, слово «ліс» належить до чоловічого роду, а «гора» — до жіночого? Ренсом таки переконав мене відмовитися від переконання, що це — явище суто морфологічного характеру, яке залежить тільки від форми слова. Ще менше він схильний вважати, що воно зародилося внаслідок перенесення на неживі предмети характерних ознак тієї чи іншої статі. Наші предки не говорили про ліс «він» тільки тому, що в уяві приписували йому чоловічі властивості. Насправді все було якраз навпаки. Рід — це дійсність, і дійсність набагато глибша, ніж стать. Поділ на статі виник, по суті, лишень внаслідок пристосування до органічного життя тієї основоположної полярності, яка властива всьому створінню. Жіноча стать — це тільки одна з тих численних речей та явищ, що належать до жіночого роду, і часто ми стикаємось із поділом на роди там, де будь-які чоловічі чи жіночі ознаки та властивості втрачають, здавалося б, усілякий сенс. Відтак чоловічий чи жіночий рід слова — це не зблякле віддзеркалення ознак тієї чи іншої статі, а навпаки, чоловіча та жіноча стать живих створінь — це слабке відображення основних властивостей чоловічого та жіночого роду. Роль у відтворенні, сила і слабкість, різниця у розмірах тільки почасти відображають, а почасти й спотворюють ту справжню, фундаментальну полярність. Все це Ренсом побачив на власні очі. Жодне із створінь, які оце перед ним постали, не можна було віднести до тієї чи іншої статі. Проте Оярса Малакандри належав до чоловічого роду (не статі), а Оярса Переландри — до жіночого. Малакандра, здавалося, стояв зі зброєю в руках на варті свого прадавнього світу, невсипуще вдивляючись туди, звідки якось уже прийшла погибель. «Погляд моряка, — розповідав мені Ренсом. — Очі, в яких ніби оселилася далечінь». Переландра ж натомість дивилася ніби всередину, туди, де ховався її світ — світ хвиль, жебоніння води та шелесту листя, світ ласкавого леготу, світ життя, яке ширяло, розвіяне вітрами, проступало на порослих мохом каменях, випадало з росою і здіймалося догори ледь помітним серпанком. На Марсі навіть ліси — з каменю; на Венері плине сама земля під ногами. Йому прийшли на пам’ять назви, якими величали ці світи на Землі, і він із глибоким зачудуванням подумав: «Я бачив Марса і Венеру, Ареса й Афродіту», а тоді запитав, як дізналися про них давні поети з Землі. І справді, звідки довідалися діти Адама, що Арес був воїном, а Афродіта народилася з морської піни? Захоплена ворогом Земля потрапила в облогу задовго до того, як розпочалася історія людства, і богам там робити було нічого. Тож звідки нам про них відомо? Елділи відповіли, що знання приходять на Землю багатьма різними шляхами. Планети рухаються крізь простір, насичений неабияким сукупним розумом; назагал усесвіт — це велетенська мережа, в якій кожен розум пов’язаний з іншими, де немає і не може бути таємниць, хіба Малелділ звелить інакше. Звісно, часто-густо новини дорогою трохи спотворюються, це правда, але переважно сягають усіх і усюди. У пам’яті пропащого правителя, під ярмом якого стогне наша планета, все ще живуть спогади про Глибокі Небеса і його давніх товаришів. Зрештою, сама матерія нашого світу зберігає спільну пам’ять: вона живе у надрах і дзвенить у повітрі. Муза — не вигадка; як каже Вергілій, навіть найлегший віддих сягає майбутніх поколінь. Наша міфологія опирається на міцніші підвалини, ніж ми собі уявляємо, та все одно вона дуже й дуже далека від дійсності. Почувши все це, Ренсом нарешті збагнув, чому міфологія така, яка вона є: адже відблиски небесної краси і сили потрапляють тут у глибоке болото бруду і дурості. Споглядаючи справжніх Марса і Венеру та пригадуючи собі ті дурноверхі оповідки, які розповідають про них на Землі, він відчув сором за людство і почервонів, а тоді його раптом пройняв сумнів:

— Але зараз я бачу вас такими, якими ви є насправді?

— Тільки Малелділ бачить усіх такими, якими вони є насправді, — відповів Марс.

— А як ви бачите одне одного?

— Твій розум не вмістить відповіді на це питання.

— Отже, я бачу тільки видимість? Усе це зовсім не справжнє?

— Ти завжди бачиш тільки видимість, сину Адама. Ти ніколи й не бачив нічого, крім видимості — чи то Арболу, чи каменя, чи навіть свого власного тіла. Тож наша видимість така ж справжня, як і все решта, що ти бачиш.

— Але я бачив вас зовсім інакшими…

— То були просто невдалі спроби.

— Не розумію, — сказав Ренсом. — Те, що я бачив раніше, — всі ті колеса та очі — правдивіші за цю видимість чи ні?

— У твоєму запитанні немає сенсу, — мовив Марс. — Ти бачиш камінь, якщо знаходишся на належній відстані від нього і рухаєшся на приблизно однаковій швидкості з ним. Але що ти побачиш, якщо той камінь кинути тобі в око?

— Ну, я відчую біль і побачу, напевне, якісь плями світла, — відказав Ренсом. — Проте я й гадки не мав, що це можна назвати видимістю каменя.

— Але ж саме так він тоді діятиме тобі на око. Тут і криється відповідь на твоє запитання. Просто тепер ми на потрібній відстані.

— А спочатку ви були ближче?

— Я говорю не про таку відстань.

— І все ж, Оярсо, — мовив Ренсом замислено, — я думав, що твій звичайний образ — це те слабке світло, яке я бачив ще у твоєму світі, на Малакандрі. Хіба це не так?

— Цього було достатньо, щоб ми могли поговорити, — як тоді, так і тепер. Ми вирішили з’явитися так, як оце зараз, щоб ушанувати Владаря. Те світло — це лишень відлуння, відголосок у світі твоїх чуттів того образу, в якому ми з’являємось один перед одним та перед великими елділами.

Цієї миті Ренсом раптом почув у себе за спиною дивний шум, що ставав усе гучнішим і гучнішим, — безладну мішанину хрипкуватих голосів і поквапливого тупотіння, яка зненацька ввірвалася у дзвінку тишу — така буває тільки високо в горах — і наче розбавила кришталево-чисті голоси богів теплим духом тваринного буття. Він озирнувся. Бігом і поповзом, підстрибом і перевальцем, на двох і на чотирьох, по землі і над землею до квітучої долини входили, вбігали, влітали і вповзали різні-розмаїті тварини. З’являлися вони переважно попарно, самець і самка, бавлячись одне з одним, ганяючись одне за одним, стрибаючи одне через одного, пролізаючи одне під одним і вибираючись одне одному на спину. Незабаром йому вже мало в голові не паморочилося від барвистих пір’їн, золотистих дзьобів, лискучих боків, вологих очей, широко роззявлених пащ, з яких долинали звуки на будь-який смак — від гарчання до іржання, — та цілого лісу настовбурчених хвостів. «Справжнісінький тобі Ноїв ковчег!» усміхнувся подумки Ренсом, а тоді його раптом вразила інша, цього разу вже серйозна думка: «Втім, у цьому світі жодного ковчега і не знадобиться!»

Радісна, тріумфальна пісня чотирьох співучих звірів злинула у повітря і геть заглушила всі інші звуки. Переландра збирала тварин на протилежному березі озера; невдовзі по цей бік залишився лежати тільки великий, схожий на гріб ящик. Ренсом не знав, чи Венера каже щось звірям, не знав навіть, чи вони взагалі підозрюють про її присутність. Хтозна, можливо, їх пов’язують якісь тонші, потаємніші ниті, геть інакші, ніж ті відносини, що існують між звірями та Владаркою. Правителі Переландри і Малакандри перейшли туди, де стояв Ренсом; тепер усі — і елділи, і Ренсом, і тварини — дивилися в одному напрямку, й уся картина стала набувати упорядкованого вигляду: першими біля самої води стояли елділи; між ними, але трохи позаду, сидів на землі серед червоних лілій Ренсом; за ним розташувалася четвірка співучих звірів, які посідали по-собачому і звіщували радість усім, хто їх слухав; позаду ж скупчилися всі решта тварини. Стало зрозуміло, що зараз має відбутися якась урочиста церемонія. Напруга зростала, і Ренсом, щоб трохи її розвіяти, запитав просто так, знічев’я: «А хіба вони встигнуть повернутися звідси до ночі?» Ніхто не відповів, та він, зрештою, і не чекав відповіді, адже чомусь зовсім не сумнівався, що цей острів ніколи не був для Владаря з Владаркою забороненою землею — на відміну від того, іншого острова, — а єдиною метою тієї заборони було привести їх сюди, до призначеного їм престолу. Замість того, щоб відповісти, боги лишень цитьнули на нього: «Мовчи!».

Ренсомові очі так звикли до м’якого, тьмяного переландрійського світла, що він — особливо після мандрівки темними надрами гори — вже й не бачив особливої різниці між ним і денним світлом у нашому світі. Тож він мало не остовпів від подиву, коли гори по той бік долини раптом потемніли так, наче десь ген-ген за ними починався наш, земний світанок. За мить на землі пролягли чітко окреслені, довгі — ніби вранішні — тіні, що їх відкидала кожна жива істота, кожний щонайменший горбик; навіть у квітів з’явився світлий бік і темний. Світло піднімалося схилом гори дедалі вище й вище і невдовзі залило цілу долину. Тіні знову зникли. Повсюди запанувало яскраве денне світло, і годі було сказати, звідки воно ллється. Тільки тепер Ренсом дізнався — і запам’ятав на ціле життя, — що мають на увазі, коли говорять, наче світло «покоїться» на якійсь святині чи її «осіняє», хоч сама вона його не випромінює. Тим часом світло сягнуло досконалості й урешті-решт застигло непорушно, наче цар на престолі або вино у повній чаші, заповнило чистим сяйвом цілу долину й осяяло святая святих, сам рай, що його уособлювали тієї миті двоє людей, які вийшли пліч-о-пліч із проходу між горами і на мить зупинилися на краю долини. Їхні тіла сяяли у яскравому світлі, наче два смарагди, але це сяйво не засліплювало і не заважало на них дивитися. Чоловік підняв руку, ніби наділяючи всіх водночас і царським, і архиєрейським благословенням, а тоді вони зійшли вниз і зупинилися на березі озера. І навіть величні боги опустилися навколішки перед маленькими постатями молодих Владаря з Владаркою і вклонилися, віддаючи їм шану.

XVII

Вершину гори оповила врочиста тиша. Ренсом і собі впав ниць перед владарями цього світу, а коли зрештою наважився підвести погляд, то несподівано для самого себе, ледь не мимоволі заговорив; голос у нього звучав надламано, а очі застилав туман.

— Не сходьте з місця, благаю вас, не сходьте, — мовив він. — Ніколи раніше не бачив я ні чоловіка, ні жінки, і ціле життя прожив серед тіней та розбитих образів. Отче й мати, Владарю й Владарко, не йдіть, не відповідайте мені поки що. Я ніколи не бачив своїх батька й матері, тож прийміть мене за сина. Ми вже так давно знемагаємо там, у нашому світі, від самотності…

Владарка дивилася на Ренсома з любов’ю і вдячністю, проте він тоді думав не про неї. Справді, тієї миті важко було звертати увагу ще на когось, крім Владаря. Навряд чи я зумію — адже мені не довелося бачити його на власні очі — розповісти, який він був на вигляд. Навіть самому Ренсомові було непросто описати його обличчя. Але приховати правду ми б не наважились. Отже, то був лик, змалку знайомий кожному. Ви, либонь, запитаєте, як можна було дивитися на те обличчя й утриматися від ідолопоклонства, не прийняти образ і подобу за Того, хто їх створив? Справді, обличчя те було таке подібне на всім нам відомий світлий лик, що, побачивши його, десь у глибині душі ви неодмінно бодай на мить здивувалися б, чому на чолі тут немає слідів від тернового вінця, а на руках і ногах не видно ран. І все ж помилитися було годі, ніхто не переплутав би створіння з Творцем і не став би віддавати йому неналежну шану Справді, що більша схожість, то менша ймовірність такої помилки; напевне, так воно завжди. Ми можемо з першого погляду прийняти за людину майстерно виконану воскову ляльку, але не портрет, створений великим художником, хоч схожість тут значно глибша. Колись гіпсові подоби Господа будили, мабуть, у загалу ті почуття, що їх мав би викликати сам Прообраз. Але тут, де перед Ренсомом стояла Його жива подоба, схожа на Нього і зовні, і всередині, створена Його власними руками за всіма канонами божественного мистецтва, місця для такої помилки просто не залишалося. Щобільше, сама краса цієї подоби власне й крилася у тому, що це — тільки копія, а не оригінал, що це — відбиток, відгомін, неймовірно прекрасне відлуння несотворенної музики у сотвореному контексті.

Ренсома все це так приголомшило, що отямився він тільки через кільканадцять хвилин, коли Переландра саме закінчувала довгу, либонь, промову.

— …Плавучі острови і тверду землю, — говорила вона, — повітря і завісу, за якою — Глибокі Небеса, моря і Святу Гору, ріки надземні і ріки підземні, вогонь, риб, птахів, звірів і ще незнаних тобі мешканців морських глибин — все це Малелділ передає під твою руку віднині, до кінця твоїх днів і надалі. Отож моє слово від сьогодні — ніщо, твоє ж — непорушний закон, адже воно є дитям Його Слова. Ти — Оярса цього світу й усього кола, яким він рухається довкола Арболу, тож радій йому. Дай імена всьому створінню і провадь усе до досконалості, додавай сили слабким і просвітлюй темних, огорни всіх своєю любов’ю. Тож слава вам, чоловіче і жінко; радій, Оярсо Переландри — ти-бо Адам і Вінець; радійте, о Тор і Тінідріл, Бару й Баруа, Аск і Ембла, Яцур і Яцура — ви-бо милі Малелділу, нехай буде благословенне ім’я Його!

Владар заговорив у відповідь, і Ренсом наважився знову підвести на нього погляд. Подружжя тепер сиділо на протилежному березі озера, де терен брався трохи вгору, а все довкола заливало таке яскраве світло, що віддзеркалення у воді було чітке та ясне, ніби на Землі.

— Ми підносимо тобі, люба годувальнице, щиру дяку, — мовив Владар, — за цей світ, над яким ти довгі віки невтомно трудилася, немов вірна рука самого Малелділа, щоб він уже чекав нас, коли ми прокинемось. Досі ми не знали тебе і часто гадали, чию ж руку бачимо в високих хвилях і барвистих островах, чий подих відчуваємо у напоєному пахощами ранковому вітрі. Хоч ми були тоді ще дуже молоді, а проте десь у глибині серця здогадувалися, що кажучи: «Це Малелділ», говоримо правду — та не всю. Тепер же нам даровано цей світ, і наша радість іще більша, адже це не тільки Його дар, але й твій. Скажи нам, що Він велить тобі робити далі?

— На все — твоя воля, Торе-Оярсо, — відповіла Переландра. — Я можу повернутись далеко у Глибокі Небеса, а можу й залишитись тут, у твоєму світі.

— Найбільше нам хотілося б, — мовив Владар, — щоб ти зосталася з нами — і через любов, яку ми до тебе відчуваємо, і через мудрі поради, які ти нам даватимеш, і через великі починання, у яких ти нам допомагатимеш. Наш світ іще немало разів обернеться довкола Арболу, доки ми навчимося як слід правити володіннями, отриманими в дар від Малелділа; ми ще не вміємо ні провадити свій світ через Небеса, ні керувати дощем та вітром. Тож залишайся з нами, якщо маєш таке бажання.

— Мені дуже приємно це чути, — сказала Переландра.

Розмова тривала, а Ренсом знай дивувався: різниця між переландрійськими Адамом і Євою та елділами зовсім не порушувала дивного ладу. З одного боку — кришталево-чисті, безпристрасні голоси та наче висічені з білого мармуру обличчя, на яких застиг один і той же незмінний вираз; з іншого — жива плоть і кров, що вирує у жилах, усміхнені вуста, сяючі очі, міць чоловічих плечей, чудо жіночих грудей, незнані на Землі слава мужності і повнота жіночності, бурхливий потік досконалого, одухотвореного життя… та коли вони стояли поруч, різниця між ними не надто й впадала у вічі. Ренсомові пригадалося давнє визначення людини — animal rationale, «розумна тварина»… і справді, тварина, але обдарована розумною душею. Втім, досі йому з такими істотами зустрічатися й не доводилося, адже тільки тепер він спізнав життя, наділене розумом, і побачив у цьому сповненому буйним життям раю, у Владарі з Владаркою вирішення споконвічного протиріччя, міст через прірву, яка інакше ділила б навпіл усе створіння, наріжний камінь цілої споруди. Ввійшовши в долину, вони поєднали юрму тварин, що дихала теплом у нього за спиною, із безтілесним розумом янголів, які стояли перед ним. Коло замкнулося, і досі розрізнені ноти краси і сили злилися в єдину неповторну мелодію… Тут, одначе, знову заговорив Владар:

— Це не просто дар Малелділа — адже ми отримали його і через тебе, і через іще одного посередника, тож він удвічі, ні — втричі прекрасніший і багатший. Тож ось моє перше слово, перше слово Тора, Оярси Переландри: нехай щоранку і щовечора, доки існує цей світ, всі — і ми самі, і наші діти, і діти наших дітей, — розмовляючи з Малелділом, згадують про Ренсома з Тулкандри і славлять його одне одному. Тобі ж, Ренсоме, я скажу таке: ти назвав нас Владарем і Владаркою, Отцем і Матір’ю. Правильно, це — наші імена. Та з іншого боку й ми можемо назвати тебе Владарем і Отцем, адже Малелділ послав тебе до нашого світу, коли добігли кінця часи нашої юності і нам треба було обрати собі шлях — або вгору, до досконалості, або вниз, до погибелі. Малелділ привів нас туди, куди й задумав спочатку привести, але найголовнішим із усіх знарядь, якими Він скористався для цього, став ти.

Відтак Владар із Владаркою покликали Ренсома до себе; він перейшов до них через озерце — вода сягала лишень до колін — і хотів було знову впасти їм до ніг, та вони підвелися йому назустріч, поцілували в уста й обійняли, притиснувши до серця, — так вітаються з рівнею. По тому запропонували сісти на землі між ними, та, побачивши, що це справді неабияк його збентежило, дозволили розташуватися трішечки поодаль, нижче та лівіше. Звідтіля йому було добре видно і величні постаті богів, і весь здвиг найрізноманітніших звірів. Цього разу заговорила Владарка:

— Коли ти забрав геть Злого, а я прокинулася, розум у мене прояснився, і я не могла надивуватися, якими ж молодими були ми з тобою, Пістрявий, усі ці дні — адже причина, через яку Малелділ заборонив нам жити на Твердій Землі, така проста! Мені хотілося залишитися там тільки тому, що та земля — тверда. Так я сама вирішувала б, що робитиму завтра, відкинула б хвилю, яку посилає Малелділ, забрала б свої руки з Його рук, сказала б: «Нехай буде не по-Твоєму, а по-моєму», і сама вирішувала б, що має принести нам час… Це все одно, що запасатися плодами на завтра, коли можна знайти їх зранку і знову за них подякувати. Така любов не варта була б зватися любов’ю, а довіра — довірою. Хіба зуміли б ми опісля знову піднестися до справжньої любові й довіри?

— Я розумію, — мовив Репсом. — Правда, в моєму світі таку поведінку назвали б нерозсудливою. У нас так довго панувало зло… — і змовк, не маючи певності, що його зрозуміють, а ще трохи здивувався сам собі, бо ж раніше й не здогадувався, що знає, як буде давньосонячною мовою «зло», адже не чув цього слова ні на Марсі, ні на Венері.

— Тепер нам усе це відомо, — сказав Владар, помітивши Ренсомові вагання. — Малелділ розповів нам, що трапилося з твоїм світом, тож ми дізналися про зло — але не так, як хотів Злий. Ми зрозуміли зло набагато краще — той, хто не спить, збагне, що таке сон, натомість тому, хто спить, ніколи не збагнути яву. Доки ми були молоді, то не знали, що таке зло, але ті, хто його коїть, знають про нього ще менше — уві сні-бо людина забуває те, що знає про сон. Так і ви на Тулкандрі тепер знаєте про нього менше, ніж знали колись ваші Владар із Владаркою — до того, як самі його скоїли. Та Малелділ розвіяв морок і не дав йому знову нас поглинути. Сам Злий став Його знаряддям — і як же мало знав він про те, для чого насправді прилетів на Переландру!

— Вибач, Отче, можливо, тобі це видасться дурістю, — озвався Ренсом, — та я хотів би запитати ось про що. Мені зрозуміло, як про зло дізналася Владарка, але як усе це стало відомо тобі?

Замість відповіді Владар раптом розсміявся. Він був високий та могутній, і сміх його скидався на відлуння землетрусу. Сміявся він довго і гучно, аж урешті-решт розреготався й Ренсом — хоч і сам не знав, чому, — а за ним і Владарка. Птахи залопотіли крилами, звірі заметляли хвостами, саме світло наче засяяло яскравіше, серце в кожного забилися швидше й усіх охопила радість, зовсім не схожа на земні веселощі; вона ніби зроджувалася просто з повітря, а втім, хтозна, можливо, то був далекий відгомін танцю з Глибоких Небес. Дехто каже, що так воно завжди й буває.

— Я знаю, про що думає Пістрявий, — сказав Владар, поглянувши на Владарку. — Він думає, що страждала і боролася ти, а світ дістався мені. — По тому повернувся до Ренсома і повів далі: — Ти маєш рацію. Тепер я знаю, що говорять там, у вас, про справедливість. Напевне, так і має бути, адже у вашому світі її сягають нечасто. Та Малелділ ніколи до такого не опускається, Він — вище за це. Все, що миотримуємо, — дар. Я став Оярсою не тільки завдяки Його дару, але й через дар, одержаний від тебе, від нашої годувальниці, від моєї дружини, і навіть, у певному сенсі, від усіх цих звірів та птахів. Тож ти бачиш, що цей дар сягає мене через багатьох посередників і стає відтак ще дорожчим — адже в нього вкладено стільки праці й любові! Такий Закон. Найкращі плоди зриває для нас чужа рука.

— Це ще не все, Пістрявий, — мовила Владарка. — Малелділ переніс Владаря далеко-далеко, до одного місця в зеленому морі, де дерева ростуть просто з дна крізь хвилі…

— Ім’я йому — Лур, — сказав Владар.

— Ім’я йому — Лур, — повторили за ним елділи, і Ренсом збагнув, що Владар не доповнював слова Владарки, а оце щойно дав тій місцині назву.

— І там, у Лурі, далеко звідси, — продовжувала Владарка, — з ним трапилося багато дивних речей.

— Можна спитати, що саме то було? — поцікавився Ренсом.

— Чимало всього, — відповів Владар Тор. — Довго-довго вивчав я властивості різних тіл та фігур, креслячи їх на березі того маленького острова, на якому плив. Дізнався багато нового про Малелділа, про Його Отця і про Третього — ми знали про них зовсім мало, доки були молоді. А після цього Він ніби занурив мене у морок та показав, що відбувається з Владаркою, і я зрозумів, що вона може впасти. Потім я побачив, що трапилося у вашому світі і як упала ваша Мати, і як ваш Отець пішов за нею, але нічим їй не допоміг і тільки завдав шкоди своїм дітям — їх поглинула темрява… Опісля ж я мав наче й собі прийняти рішення… вирішити, як би повівся я сам за схожих обставин. Власне там я й дізнався про добро і зло, про радість і печаль…

Ренсом сподівався почути, яке ж рішення прийняв Владар, та коли Торів голос завмер і запала тиша, він не наважився її порушити.

— Так… — задумливо протягнув Владар. — Навіть якщо людину розірвано навпіл… і одна її половина перетворилася на порох… то все одно та друга, жива половина має йти за Малелділом, бо якщо й вона загине, стане порохом, то на що ж надіятися тоді цілій людині? А так, доки хоч одна половина залишається жити, Він може через неї відродити до життя й другу половину… — Тут Тор знову надовго змовк і тільки за якийсь час заговорив знову, швидше, ніж доти: — Він не дав мені жодної запоруки… твердої землі немає. Кидайся у воду й зустрічай нову хвилю. Інакше не буває. — Тут обличчя у нього просвітліло, і він уже іншим тоном звернувся до Переландри:

— Звісно, годувальнице, ми дуже потребуватимемо твоїх порад, бо ж уже зараз відчуваємо, що тіло у нас сильне, розум же натомість іще зовсім юний. Адже не завжди ми будемо прикуті до нижніх світів. Слухайте ж другий завіт, що його я проголошую як Тор, Оярса Переландри: доки цей світ не обернеться навколо Арболу десять тисяч разів, ми будемо судити й підбадьорювати свій народ з цього престолу. Ім’я йому — Таї Гарендрімар, Гора життя.

— Ім’я йому — Таї Гарендрімар, — повторили елділи.

— На колись забороненій для нас Твердій Землі, — мовив далі Владар Тор, — ми спорудимо величний храм на славу Малелділа. Наші сини зігнуть скелясті стовпи в арки…

— Що таке арки? — спитала Владарка Тінідріл.

— Арки, — відповів Владар Тор, — це гілки скелястих стовпів, що сплітаються між собою, утворюючи велетенську крону… от тільки листя на тих гілках буде кам’яне, і на кожному листку наші сини створять образи…

— А що таке образи? — знову спитала Тінідріл.

— Присягаюсь славою Глибоких Небес, здається, повітря тут аж густе від нових слів! — вигукнув Владар і гучно розсміявся. — Я думав, вони передаються мені з твоїх думок, аж тут на тобі — ти їх і не знаєш! І все ж Малелділ, напевне, передає мені їх через тебе. Я покажу тобі образи, покажу тобі і споруди. Хтозна, можливо, тут наші сутності помінялися місцями, і ти зачинаєш, а я народжую… Але поговорімо краще про речі простіші. Ми заселимо цей світ своїми дітьми. Ми спізнаємо його надра аж до самої середини. Найкращих звірів ми зробимо такими мудрими, що вони стануть подібними на гнау і заговорять; в нас вони прокинуться до нового життя, як ми прокинулися у Малелділі. Коли наш світ здійснить уже майже десять тисяч обертів навколо Арболу і настане належний час, ми знімемо завісу, і наші діти побачать Глибокі Небеса так, як ми бачимо тепер дерева і морські хвилі.

— А що буде далі, Оярсо? — запитав Малакандра.

— Далі ми, з волі Малелділа, вийдемо у Глибокі Небеса. Тіла наші зміняться, але не зовсім, і ми станемо схожі на елділів, але, знову ж таки, будемо не зовсім такими, як вони. І так у належний час змінюватимуться всі наші сини й доньки, аж доки не сягнуть числа, що його Малелділ прочитав у думках свого Отця ще до того, як потекла ріка часу.

— А тоді, — спитав Ренсом, — настане кінець?

Владар Тор здивовано глянув на нього.

— Кінець? — перепитав він. — Який кінець?

— Кінець твого світу, — пояснив Ренсом.

— Сили небесні, — вигукнув Тор, — як же відрізняються твої думки від наших! Таж тільки тоді все й почнеться, тільки тоді й настане справжній початок. Але перед тим треба буде залагодити ще одну справу.

— Яку справу? — спитав Ренсом.

— Справу, пов’язану з твоїм світом, — відказав Тор, — із Тулкандрою. Перед тим, як настане той справжній початок, облогу з твого світу буде знято; темну пляму треба стерти назавжди. В ті дні сам Малелділ вийде на бій — і в нас, і в багатьох тих, хто був гнау там, у вас, і в багатьох, хто був гнау в інших світах, і в багатьох елділах, а кінець кінцем і сам прийде на Тулкандру. Дехто з нас подасться туди ще перед битвою. Гадаю, Малакандро, ми з тобою будемо серед перших. Спочатку ми знищимо Місяць — справжню твердиню темного правителя Тулкандри, його щит, на якому видно сліди багатьох ударів. Ми зруйнуємо цю твердиню, її світло згасне, а чимало уламків упаде у ваш світ, над яким підніметься такий дим, що ви довго не зможете бачити, як сяє у небі Арбол. І що ближче підходитиме Малелділ, то ясніше виявлятимуть себе темні сили, й пошесті та війни охоплять ваші землі та моря. Та врешті-решт все зло згине, і навіть пам’ять про Темного Оярсу розвіється, мов дим, і світ ваш стане світлим та радісним, воз’єднається з усім Полем Арболу і знову назветься своїм справжнім іменем. Але скажи мені, друже, невже ви на Тулкандрі ніколи про це не чули? Невже думали, що ваш світ назавжди лишиться під владою темного правителя?

— Переважно ніхто взагалі про таке не думає, — відповів Ренсом, — та все ж дехто про це здогадується. Я не відразу зрозумів, про що ти говориш, бо те, що ти назвав початком світу, у нас зазвичай називають його кінцем.

— Я не кажу, що це сам початок, — мовив Тор, — це можна радше назвати новим початком, правильним. Якщо людина, приміром, вклалася під деревом спати, і раптом відчула під боком коріняку, що вона зробить? Авжеж, трохи посунеться, вляжеться зручніше і тоді вже засне як слід. Так само можна зробити хибний крок, ступаючи на берег нового острова, та варто лишень утримати рівновагу, стати твердіше і тоді вже розпочати мандрівку тим островом. Ти ж не назвеш такий-от повторний, упевненіший крок кінцем?

— Невже вся історія мого роду зводиться лишень до цього? — запитав Ренсом.

— Уся історія Нижніх світів — то тільки початок, — сказав Тор. — А історія твого світу — початок до того ж невдалий. Ще не настав ранок, а ви вже говорите про вечір. Навіть тепер я кладу десять тисяч років на приготування до початку — я, перший зі свого роду, а мій рід — перший поміж родами. Кажу тобі: коли наймолодший із моїх дітей сягне зрілості, а мудрість пошириться від них по всіх Нижніх світах, то тільки тоді вітер принесе нам повів світання.

— Моє серце сповнене сумнівами та невіданням, — мовив Ренсом. — У нашому світі ті, хто вірить у Малелділа, вірять і в те, що Його пришестя до нас у подобі чоловіка було головною подією всієї історії. Якщо ти, Отче, забереш у мене цю віру, то чим усе це врешті-решт закінчиться? Ворог твердив, що мій світ — десь на задвірках усесвіту, який не має центру; у ньому лишень міріади світів, а за ними зяє порожнеча або — ще гірше — постають щораз нові й нові світи, і так без кінця. Він приголомшував мене грандіозними цифрами й відстанями, безконечними повтореннями, пусткою незмірної порожнечі, і спонукав схилитися перед позбавленою сенсу величиною. Невже ти скажеш, що центр — це твій світ? А як же тоді гнау з Малакандри? Вони також вважають свій світ центром усесвіту? Та й узагалі, чи можна ось цей світ вважати твоїм? Адже тебе створено тільки вчора, а він існує з прадавніх-давен, і більшу частину поверхні тут вкрито водою, де ти не можеш жити. А як же тоді всі ті істоти, що населяють його надра? Кому належать ті безмежні простори, де взагалі немає планет? Що можна заперечити ворогові, коли він твердить, що все це не має ні сенсу, ні мети? Щойно нам здається, що мета — ось, перед нами, як вона тут же розвіюється, ніби дим, або перетворюється на щось інше, про що ми до того й гадки не мали, і те, що ми вважали осереддям, стає узбіччям, і так триває постійно, аж доки ми не переконуємось, що будь-який задум, будь-який план чи взірець — то лишень омана, марево, що з’являється у нас перед очима, які вже й справді втомилися вдивлятися в далечінь… До чого все це змагає? Про який ранок ти говориш? Що з нього почнеться?

— Велика Гра, Великий Танець, — відповів Тор. — Поки що я й сам знаю про це зовсім небагато. Послухаймо краще елділів.

Ренсомові здалося, що голос, який заговорив далі, належав Малакандрі, та він не був цього певен; хто озвався опісля, також було не зовсім зрозуміло. Так зав’язалася химерна бесіда — якщо тільки можна так її назвати, — в якій Ренсом і собі вставляв часом кілька слів, хоч згодом і не міг з упевненістю сказати, що саме говорив, і навіть не знав, хто саме промовляв у той чи інший момент — людина чи елділ. Кожен мовив по черзі — або й усі водночас, хтозна, — і все це нагадувало музичний твір для п’яти інструментів або шум вітру у кронах п’яти дерев на вершині пагорба.

— Ми говоримо про це не так, — почав перший голос. — Великий Танець не чекає, доки до нього долучаться і мешканці Нижніх Світів. Він почався ще перед початком часів і завжди був досконалим. Ми завжди раділи перед Його ликом, радіємо й тепер. Наш танець завжди в осередді всесвіту, і власне для нього й створене все суще. Нехай же буде благословенне ім’я Його!

— Ніколи Він не зробив двох однакових речей і не промовив двох однакових слів, — додав другий. — Після світів Він створив не ще кращі світи, а звірів; після звірів — не кращих звірів, а душі. Після падіння йде не одужання й оновлення, а нове створення. Тепер, у новому створенні, назавжди зміняться самі зміни. Нехай же буде благословенне ім’я Його!

— І це справедливо, як справедливо те, що дерево має дедалі більше й більше вгинатися під вагою плодів, — озвався третій. — В усьому панує праведність — але не рівність. Камені не лягають поряд, а підтримують одне одного, творячи подобу арки, — так велить Його закон. Веління виливається у послух, зачаття — у народження, тепло сходить донизу, а життя прагне догори. Нехай же буде благословенне ім’я Його!

— Можна бездумно додавати до років роки, до миль — милі, до галактик — галактики, та ні на йоту не наблизитися до пізнання Його величі, — мовив четвертий. — Згасне день полів Арболу, і навіть дні самих Глибоких Небес полічено наперед. Проте не в тому Його велич. Він живе у найдрібнішій насінині найменшої квіточки — і Йому в ній не тісно; та водночас Він обіймає всі Глибокі Небеса — і вони для Нього не завеликі. Нехай же буде благословенне ім’я Його!

— У кожної природи своя межа, де закінчується всіляка подібність і зникають усі тіні, — долучився п’ятий. — 3 багатьох точок твориться лінія, з багатьох ліній — площина, з багатьох площин — тіло. Безліч чуттів і думок творять особу, Його ж творять три особи. Як коло відноситься до сфери, так ті прадавні світи, що не потребували відкуплення, відносяться до того світу, де Він народився і помер. Як точка відноситься до лінії, так і той світ відноситься до віддалених на тисячі й тисячі літ та нікому крім Нього не знаних плодів цього відкуплення. Нехай же буде благословенне ім’я Його!

— А проте коло не менш кругле за сферу, сфера ж — дім та батьківщина кола, і немає числа колам, вміщеним у кожній сфері, і якби отримали вони раптом дар мови, то сказали б ураз: «Для нас її створено!» — і ніхто не наважився б їм перечити. Нехай же буде благословенне ім’я Його!

— Народи прадавніх світів не знали гріха, і Малелділ не приходив на їхні землі. Нижні світи створено для них. Рану зцілено, а криве — випрямлено, й у цьому суть нової слави, однак пряме створено не для того, щоб його викривити, а цілісне — не для того, щоб його розбити. Древні народи — в осередді всесвіту. Нехай же буде благословенне ім’я Його!

— Все поза Великим Танцем створено для того, щоб прийняти Малелділа. У світі, що зазнав падіння, Він зодягнувся у тіло і поєднався з прахом, прославивши його на віки віків. Це — мета і вінець усього створення, і гріх той пойменовано щасливим, а світ, де все це трапилося, — осереддям усіх світів. Нехай же буде благословенне ім’я Його!

— Плоди дерева, посадженого в тому світі, визріли у цьому. З джерела, яке у Темному світі дарувало і життя, і кров, тут б’є тільки життя. Пороги зосталися позаду, річище стало глибшим, а течія — бистрішою, і плине вона до широкого моря. Ось досвітня зоря, обіцяна звитяжцям: це і є осереддя світів. Досі все завмерло було в очікуванні, та ось пролунала сурма, і військо готове до походу. Нехай же буде благословенне ім’я Його!

— Світами правлять люди або ангели, але створено ці світи заради них самих. Води, якими ви ще не плавали, і плоди, яких ви ще не рвали, печери, у які ви ще не спускалися, і вогонь, крізь який ви не зможете пройти, — все це не збавляє час, чекаючи вашої появи, хоч і схилиться перед вами, коли сягнете досконалості. Незліченну кількість разів обернулася я довкола Арболу, доки вас іще не було на світі, і жоден із цих обертів не минув намарно. У кожного з них — свій голос; вони не були лишень передвістям того дня, коли ви прокинулися до життя, адже й їхнє місце — в осередді. Втіштесь, діти, бо ж перед вами — безсмертя! Не ви — голос усього сущого, а там, де вас немає, зовсім не панує правічне безголосся. Жодна нога не ступила — і не ступить — на скуті кригою рівнини Ґлунду, ніхто не побачить зісподу Кільця Лурґи, а Залізний Діл на Нерувалі — неторканий і порожній. Та недаремне елділи безнастанно обходять поле Арболу. Нехай же буде благословенне ім’я Його!

— Сам прах, розпорошений по небесах, — з нього створено всі світи й усе суще, — також знаходиться в осередді. Йому не треба чекати, доки його побачать очі чи торкнуться руки, адже він сам по собі — сила і слава Малелділа. Тільки мізерна його частинка вже послужила чи коли-небудь послужить звірові, людині чи янголу. Проте завжди й усюди, куди вони ще не прийшли, звідки пішли і де їх ніколи не буде, прах цей славить Малелділа своєю власною піснею. З усього сущого прах найдалі від Нього, адже немає в ньому ні життя, ні почуття, ні розуму, і водночас найближче до Нього, бо ж у кожній, нехай і щонайменшій пилинці закарбовано нетлінний образ Його сили і слави; прах цей — наче іскри з полум’я Малелділового духу. Кожна пилинка, якби тільки могла говорити, неодмінно вигукнула б: «Я — осереддя! Для мене створене все суще!», і ніхто не наважився б їй перечити. Нехай же буде благословенне ім’я Його!

— Кожна пилинка — в осередді, і прах — в осередді, й усі звірі — в осередді. І древні народи, і рід, що згрішив, і Тор із Тінідріл, і елділи — всі в осередді. Нехай же буде благословенне ім’я Його!

— Де Малелділ — там і осереддя, Він же — повсюди. Не почасти тут, а почасти — там; цілком і повністю перебуває Малелділ усюди разом і в кожному місці зокрема, навіть якщо місце те таке нікчемно мале, що розум не здатен його й виокремити. Якщо ж комусь забагнеться вийти з осереддя, то шлях звідти тільки один — у злу волю, яка ввергає себе в нікуди. Нехай же буде благословенне ім’я Його!

— Для Нього все створено, Він — осереддя, а ми — у Ньому, тож і кожен із нас — осереддя. У Потьмареному світі кажуть, що кожен має жити для всіх. У Його ж місті все створене для кожного. Коли Він пішов на смерть у світі, який захопило зло, то помер не заради мене, а заради кожної людини. Якби в цілому тому світі жила тільки одна людина, то й тоді Він вчинив би так само. Все суще, від найдрібнішої пилинки до наймогутнішого елділа, є метою і вінцем всього створення та дзеркалом, через яке Його світло сягає всіх решта і відтак повертається до Нього. Нехай же буде благословенне ім’я Його!

— Задум Великого Танцю повниться незліченними іншими задумами, і кожен рух у свій час збігається з головною метою, до якої усе й спрямовано. Тож усі знаходяться в осередді, проте рівності серед них немає, бо одні потраплять туди, поступившись своїм місцем, а інші — здобувши його, малі — завдяки своїй нікчемності, великі — завдяки величі, й усі задуми тісно переплетені та пов’язані між собою, бо всі разом схиляються перед любов’ю, яку наділено царською владою. Нехай же буде благословенне ім’я Його!

— Він із безмежною вправністю використовує усе суще, щоб Його любов і слава могли текти стрімким потоком, який повсюди прокладає собі глибоке русло, наповнюючи і бездонні озера, і мілкі заводі, що не рівні між собою — але наповнюються порівну; і переповнивши їх, любов розіллється ще ширше, шукаючи собі нових шляхів. Усе створене Ним безмірно потрібне і нам самим. Любіть же мене, браття мої, бо я вам безконечно потрібен і для вас мене створено. Нехай же буде благословенне ім’я Його!

— Сам же Він зовсім не потребує всього того, що створив. Елділ потрібен Йому не більше, ніж перша-ліпша пилинка, а залюднений світ — не більше, ніж світ безлюдний. Нічого Йому не треба, ні з чого не має Він пожитку. Так само й ми нічого не потребуємо. Любіть же мене, браття мої, бо я вам зовсім не потрібен — і любов ваша уподібниться до Його любові, що не пов’язана ні з потребою, ні з заслугою, уподібниться до щедрого дару. Нехай же буде благословенне ім’я Його!

— Все суще — від Нього і заради Нього. Він виявляє сам себе собі ж на радість і бачить, що Він — добрий. Він породжує сам себе, й усе, що походить від Нього, — це Він сам. Нехай же буде благословенне ім’я Його!

— Потьмарений розум не бачить сенсу у створінні — в усьому сущому криється задумів більше, ніж він здатен охопити. В морях Переландри плавають острови, дерен на яких такий тонкий і так химерно сплетений докупи, що там не видно ні окремих стебел, ні самого плетива — лише гладку та рівну поверхню. Такий і Великий Танець. Варто зауважити тільки один рух — і через нього розкриються перед тобою всі замисли, і він видасться тобі найголовнішим, і це буде не просто перше враження — у цьому буде істина, і нехай жодні уста не відважуються ставити її під сумнів. Замисел непомітний, бо він — в усьому; осереддя не видно, адже воно — повсюди. Нехай же буде благословенне ім’я Його!

— І навіть те перше враження — також мета і вінець, адже задля цього й розтягнув Він час та розсунув Небеса. Якби ми не спізнали пітьму, і шлях, що веде в нікуди, і питання, на які годі дати відповідь, то з чим порівняли б Отчу безодню? Адже коли вкинути у неї думку, то так ніколи й не почуєш відлуння — не сягнути їй дна довіку. Нехай же буде тричі благословенне ім’я Його!

І тут усе раптом змінилося; слова ніби перетворилися враз у зримі образи, і Ренсом подумав, що бачить Великий Танець — неймовірне сплетіння дивовижних гнучких променів та смуг світла, які пересновувалися і перевивалися між собою, творячи химерні арабески та витончені, схожі на квіти візерунки. Варто було придивитися до якоїсь окремої фігури, як вона відразу ставала основною, і саме до неї сходилися всі лінії, і саме в ній поєднувалося та через неї сприймалося все решта — тепер просте і зрозуміле; але щойно відводив він погляд, аби поглянути на краї, що видавалися звичайними оздобами, відгалуженнями тієї головної, центральної фігури, як уже ці краї ставали осереддям і набували первинності, при цьому не позбавляючи ту першу фігуру значення, а навпаки, роблячи її ще важливішою. Також він побачив (хоч ледве чи тут ідеться про звичайний зір), що там, де перетинаються гнучкі промені та смужки світла, відбуваються крихітні, проте доволі яскраві спалахи; хтозна чому, але він не сумнівався, що це народжуються і помирають народи, цивілізації, вчення, мистецтва, науки — словом, усе те, про що розповідає нам історія, ефемерні зблиски, які загорялися, щоб уже за мить погаснути. Самі ж гнучкі промені, пасма світла, в яких народжувалися й помирали міріади коротких спалахів, мали, вочевидь, якусь іншу природу — спершу він і не здогадувався, яку саме, та потім збагнув, що то окремі істоти, осередки буття, і подумав, що час, у якому відбувається Великий Танець, либонь, геть відрізняється від того часу, який існує у нашій уяві. Тонші, тендітніші промені видалися йому недовговічними — то були, мабуть, квіти й метелики, плоди, краплини весняної зливи, а чи й — промайнула у нього думка — морські хвилі; інші виглядали тривкішими — приміром, кристалами, ріками, горами або навіть зорями. А високо вгорі, в яскравому сяйві і переливах небачених барв, виднілися лінії живих створінь, які різнилися між собою настільки ж, наскільки відрізнялися від істот внизу. Втім, не всі ці лінії були створіннями: деякі виявилися всеосяжними істинами та загальними категоріями. Тоді його анітрохи не здивувало, що і ці істини, і створіння разом протистояли найпростішим частинкам узагальнень, які спалахували і гасли на перетинах ліній, але потім, повернувшись на Землю, він неабияк цьому дивувався. На ту мить уся картина, яка постала перед ним, уже цілком вийшла за межі звичайного зору; згодом Ренсом розповідав, що вся сукупність тих любовно переплетених вигинів, смуг і ліній виявилася раптом поверхнею незрівнянно складнішої, чотиривимірної фігури, а та фігура, у свою чергу, — межею інших водночас і подібних, і не подібних на неї фігур в інших світах. Танець ставав дедалі швидшим, переплетіння — дедалі складнішими, всеосяжна взаємопов’язаність — дедалі очевиднішою, виміри — дедалі численнішими, і Ренсом міг усвідомлювати і запам’ятовувати щораз менше, щораз більше віддаючись простому спогляданню, коли, сягнувши, здавалося б, остаточної межі, вся складність раптом просто розтанула, як тане в неозорій блакиті неба біла хмаринка, а натомість довкола запанувала неймовірна простота, древня і юна як весна, простора й світла, сповнена безмежним миром і супокоєм. Його самого охопив такий спокій, пройняло відчуття такої свіжості, що тієї миті, перебуваючи у стані, надзвичайно далекому від звичайного людського буття, він наче прокинувся, вийшов із трансу, повернувся до тями і, глибоко зітхнувши, озирнувся довкруги.

Тварин ніде не було видно. Білі постаті елділів також зникли. Вони з Тором і Тінідріл були самі, а все навколо тихо мріло у звичайному, трохи тьмяному світлі переландрійського ранку — вочевидь, тільки недавно благословилося на день.

— А де ж звірі? — запитав Ренсом.

— Розійшлися — у них багато своїх справ, — відповіла Тінідріл. — Їм треба виховувати малят, відкладати яйця, будувати гнізда, плести павутину, рити нори, співати й бавитися, їсти й пити…

— Недовго ж вони тут пробули, — сказав Ренсом, — адже ще дуже рано.

— Так, — озвався Тор, — зараз ранок — але не той.

— То ми тут уже давно? — здивувався Ренсом.

— Авжеж, — мовив Тор. — Я й сам про це не здогадувався, але відколи ми зустрілися тут на вершині, наш світ здійснив повний оберт навколо Арболу.

— Рік? — приголомшено перепитав Ренсом. — Цілий рік? О Господи, що ж сталося за цей час у моєму темному світі! Скажи, Отче, ти відчував, що час минає так швидко?

— Ні, не відчував, — сказав Тор. — Гадаю, хвилі часу віднині часто бігтимуть для нас по-різному. Ми зможемо на власний розсуд вирішувати, піднятися нам понад ними, щоб побачити їх усі разом, чи долати хвилю за хвилею, як раніше.

— Мені здається, — сказала Тінідріл, — що сьогодні, коли рік повернув нас на те саме місце в Небесах, елділи прийдуть, щоб забрати Пістрявого назад до його світу.

— Ти маєш рацію, Тінідріл, — погодився Тор, а тоді глянув на Ренсома і додав: — Поглянь, якась червона роса тече у тебе з ноги.

Ренсом зиркнув униз і побачив, що ранка на п’ятці все ще кривавить.

— Так, — мовив він. — Злий вкусив мене за ногу. Це — гру, кров.

— Сядь на землю, друже, — сказав Тор. — Я обмию тобі ногу.

Ренсом збентежився, та Владар все ж усадив його па березі, а сам, опустившись навколішки, взяв до рук поранену ногу й уважно оглянув.

— Отже, це — гру, — озвався він нарешті. — Я ніколи раніше її не бачив. Нею Малелділ воскресив світи ще до того, як хоч один із них було створено.

Він довго омивав ногу в озері, але кров і далі сочилася з неї тонесенькою цівочкою.

— Значить, Пістрявий помре? — спитала врешті-решт Тінідріл.

— Не думаю, — відповів Тор. — Тому з його роду, хто дихав повітрям Святої гори і втамовував спрагу тутешньою водою, померти не так легко. Адже й перші люди твого роду не скоро навчилися помирати після вигнання з раю, правда?

— Так, я чув, що перші покоління жили дуже довго, — сказав Ренсом, — але вважав це вимислом, поезією, й особливо над цим не задумувався.

— Дивіться! — вигукнула раптом Тінідріл. — Елділи повернулися по тебе.

Рейсом озирнувся і побачив не ті білі, схожі на людей постаті, якими він востаннє бачив Марса і Венеру, а лишень дві ледь помітні для ока плями світла. Владар із Владаркою легко впізнали елділів і в цій подобі; Ренсомові подумалося, що так само й земні королі з першого погляду впізнають своїх близьких — нехай навіть у незвичному вбранні.

Тор випустив з рук Ренсомову поранену ногу, той підвівся, і вони втрьох підійшли до білого ящика. Кришка лежала збоку на землі. І Ренсома, і Тора з Тінідріл раптом охопило бажання хоч трошки відтягнути мить прощання.

— Як називається те, що ми зараз відчуваємо, Торе? — запитала Тінідріл.

— Не знаю, — відказав Владар. — Колись я дам цьому почуттю назву, але не сьогодні.

— Схоже на плід із дуже товстою шкіркою, — мовила Тінідріл. — Його м’якоть — це радість, яка охопить нас, коли ми знову зустрінемось у Великому Танці. Але шкірка та й справді дуже товста — мені й не злічити, скільки в ній літ…

— Тепер ти знаєш, — сказав Тор, — що хотів з нами зробити Злий. Якби ми його послухали, то спробували б дістатися до тієї м’якоті, не прокушуючи шкірку.

— І та м’якоть зовсім не була б тоді така солодка, — додала Тінідріл.

— Час вирушати, — пролунав у повітрі чистий голос когось із елділів. Лягаючи у ящик, Ренсом ніяк не міг знайти слів, які згодилися б для прощання. Стінки ящика здіймалися високо, ніби справжні стіни, а вгорі, немов у віконній рамі, виднілося золоте склепіння неба та обличчя Тора й Тінідріл. «Прикрийте мені очі», — попросив він, і Владар із Владаркою зникли, але відразу ж і повернулися з оберемками червоних лілій в руках. Обидвоє схилилися і поцілували його, Владар підняв руку у благословенні — і то було останнє, що бачив Ренсом у тому світі. Ніжні, прохолодні пелюстки сипалися й сипалися йому на обличчя, аж доки він зовсім не потонув у духм’яній червоній хмарі.

— Все готово? — почувся голос Владаря. — Прощавай, друже і спасителю, прощавай! — пролунали вже обидва голоси, Тора і Тінідріл. — Прощавай доти, доки ми втрьох не вийдемо за межі часу. Завжди згадуй про нас Малелділові, а ми згадуватимемо про тебе. Нехай буде з тобою Його сила, слава і любов.

Ренсом почув, як глухо стукнула, закриваючись, кришка, потім іще кілька секунд до нього долинали звуки ззовні, зі світу, від якого він уже був відокремлений довіку, а тоді свідомість покинула його.

К. С. Люїс «За межі мовчазної планети»

Заувага

Велс, Герберт (1866–1946) — англійський письменник, автор утопічних, науково-фантастичних («Машина часу», «Війна світів») і побутово-соціальних романів, а також популярної «Історії світу».

І

Надербі, Стерк, Стоук-Андервуд — у 1930-ті роки Люїс захоплювався тривалими пішими прогулянками по Оксфордширу; цим, либонь, і пояснюється тло, на якому розпочинається дія роману, та назви містечок, які є, по суті, трохи зміненими назвами тих місць, де довелося бувати авторові.

…краса літнього неба…  — дія відбувається, вочевидь, у серпні; детальніше пояснення див. у примітці до розділу XX.

Як то кажуть, знаєте, маленький полохливий індіанець! — алюзія на поему «Дослід про людину» (1734) англійського поета Александра Попа (1688–1744):

(Дослід про людину, III)

Ейнштейн, Альберт (1879–1955), видатний німецький і американський фізик; автор теорії відносності; відкрив закон взаємозв’язку маси і енергії, пояснив явища фотоефекту та люмінесценції, розвинув молекулярно-статистичну теорію броунівського руху; працював над питаннями космології та створенням єдиної теорії поля; у 1921 р. отримав Нобелівську премію.

Шредінгер, Ервін (1887–1961) — австрійський фізик; один із засновників квантової фізики (сформулював рівняння квантової механіки, рівняння ПІ.); праці з квантової механіки, математичної фізики, загальної теорії відносності, біофізики; запровадив поняття хвильової функції; в 1933 р. отримав Нобелівську премію.

Єсперсен, Отто (1860–1943) — данський лінгвіст; автор «теорії прогресу» в мові, згідно з якою всі мовні зміни спрямовані на полегшення умов комунікації, а відтак прогресивні.

II

Лестерський коледж — один із коледжів Кембриджського університету.

IV

Корабель має форму сфери… — тут автор грішить супроти законів фізики. Навіть якщо припустити, що корабель мав 100 метрів у діаметрі і вагу 1000 тон (а з тексту випливає, що він був значно менший), то людину з масою тіла, наприклад, 70 кілограмів притягувало б до його центру з практично невідчутною силою у 0,007 міліграма. Якщо космічний корабель обертається навколо власної осі, то в ньому й справді може існувати штучна сила тяжіння, але спрямована вона тоді від центру корабля, а не навпаки.

V

Даная — в давньогрецькій міфології дочка Акрісія, царя Аргосу; Акрісію було провіщено, що його уб’є син його ж доньки, тож він переховував Данаю в підземеллі з мідними стінами, проте Зевс у вигляді золотого дощу проник туди, і згодом Даная народила сина Персея.

…солодкий чинячи вплив… — Джон Мільтон, «Втрачений рай», VII: «…сіре світання, а навіть самі Плеяди перед ним танцювали, солодкий чинячи вплив». Мільтон, у свою чергу, посилається тут на Йова 38, 31.

…край щасливий, де довік / день не опуска повік. — Джон Мільтон, «Комус», Епілог.

Мільтон, Джон (1608–1674) — англійський поет та мислитель, відомий перш за все своїми поемами «Втрачений рай» (1667), «Віднайдений рай» (1670) і «Самсон-борець» (1670). У 1942 р. Люїс написав «Передмову до „Втраченого раю“» — одну із своїх найвідоміших праць з історії літератури.

VI

…провали, вирви у живій тканині небес… — паралелі до цих роздумів Ренсома можна вбачати як у думках, властивих гностикам (вважали матеріальний світ злом, що виникло з волі і внаслідок втручання Деміурга, який створив матерію і ув’язнив у ній Енною (Душу Світу й породження ефіру), так і в теоріях сучасної фізики, що описують матеріальні утворення як гравітаційні згустки у часопросторі.

хвилі… були надто високі як для своєї довжини, надто вузькі в основі, надто круті… — сила тяжіння на Марсі становить менше половини сили тяжіння на Землі, тож відповідно і висота хвиль за однакової сили вітру на Марсі має бути більшою, ніж на Землі.

X

Каріатида — статуя жінки, що використовується як архітектурна підпора, переважно замість колони. Вважається, що ця назва походить від дівчат із міста Карія в Аркадії, які під час святкувань на честь богині Артеміди танцювали з кошиками на головах.

XI

Малелділ Юний — тут і далі (див. також «Переландру») Люїс говорить про християнську Пресвяту Трійцю: Бога-Отця (Древній), Бога-Сина (Малелділ Юний) і Святого Духа (Третій).

…чим закінчилися мандрівка на Місяць для Велсового Кейвора.  — Кейвор, герой роману Г. Велса «Перші люди на Місяці» (1901), розповідає мешканцям Місяця про війни, що точаться на Землі між людьми, і, ймовірно, гине від їхніх рук, оскільки вони не хочуть, щоб люди й далі прилітали на Місяць.

З елділом — «елділ» — це одне з кількох слів та власних назв у «Космічній трилогії», що їх Люїс, імовірно, запозичив у свого друга Дж. Р. Р. Толкіна задовго до того, як останній закінчив свого «Володаря перстенів». Згодом Толкін згадував, що «в елділах… є щось від Елдара з мого твору» (лист до Р. Л. Ґріна від 17 липня 1971 р., цит. за виданням Green & Hooper, С. S. Lewis: A Biography, 2002, c. 210).

XV

…гомерівський циклоп теж займався цим ремеслом — циклопи — у давньогрецькій міфології велетні з одним оком посеред чола, сини Урана і Геї, помічники Зевса у боротьбі з титанами. Про них йдеться у дев’ятій пісні Гомерової «Одісеї».

…найдовершеніше з усіх тіл…  — наведені тут міркування автора не мають аналогів у сучасній йому фізиці. У своїх поглядах на ангелів-«елділів» Люїс відступає від традиційних позицій християнської ангелології, яка вважає їх створіннями безплотними і духовними; автор натомість приписує їм, окрім духовності, і матеріальність, але іншої фізичної природи, ніж у звичайних «поцейбічних» істот. У цьому він наближається до багатьох оригінальних мислителів останнього часу, які під впливом сучасних досягнень фізики та математики відмовляються від розуміння надприродного як «позафізичного», що не підлягає природним законам, а бачать його як недоступний нам вимір єдиного буття.

XVI

Парменід з Елеї (540–470 до Р. X.) — грецький філософ, засновник елейської школи, проголошував концепцію єдиного, незмінного буття, заперечував існування руху і змін у світі.

Конфуцій (551–479 до Р. X.) — китайський мислитель і філософ, засновник морально-етичної та соціально-політичної теорії конфуціанства; вплинув на розвиток китайської культури, на формування домінуючого в Китаї стилю життя та мислення, який спирається на культивування стародавніх традицій та минулого.

XX

…Земля зараз не у протистоянні… — протистояння — положення, в якому планета спостерігається з Землі у напрямі, протилежному щодо Сонця (неможливе, ясна річ, для Меркурія і Венери). Марс опиняється у такому положенні в середньому раз на 780 днів. «Великі протистояння», коли відстань між Марсом і Землею скорочується до 56 мільйонів кілометрів, бувають у серпні раз на 15–17 років.

XXII

Бернард Сильвестріс (XII ст.) — середньовічний філософ-платонік і поет, автор трактату «Космографія» (бл. 1147), який мав вплив на творчість Чосера.

Ousiarches — складається з давньогрецьких основ ούσία (сутність, буття) і άρχι (головний, старший). Люїс справді зіткнувся з цим питанням, вивчаючи твори Бернарда Сильвестріса; про це він згадує в «Алегорії любові» (1936), своєму дослідженні середньовічної алегоричної любовної поезії. Читати oyarses як ousiarches йому порадив К. Ч. Дж. Вебб («Ч. Дж.»), філософ і богослов із Оріельського коледжу в Оксфорді.

Арістотель (384–322 до Р.Х.) — давньогрецький філософ та вчений-енциклопедист; неабияк вплинув на подальший розвиток європейської пауки й філософії, зокрема середньовічної.

Кіплінг Джозеф Редьярд (1865–1936) — англійський письменник, автор численних оповідань, романів і повістей; у 1907 р. отримав Нобелівську премію. Слова «Але це вже інша історія» можна знайти в одному з оповідань його збірки «Прості оповідання з гір» (1888).

Постскриптум

Шаляпін Федір (1873–1938) — російський співак (бас); соліст «Метрополітен-опера» в Нью-Йорку; світову славу здобув виконанням вокальних партій.

Чосер Джефрі (1340–1400) — англійський поет, найвідоміший представник англійської середньовічної літератури, автор славетної книги «Кентерберійські оповідання». «Повітряні звірі» згадуються у його «Домі слави», у розповіді про мандрівку небесами на спині в орла; Чосер, можливо, скористався тут ідеями платоніків, які дійшли до нього, зокрема, через Бернарда Сильвестріса (див. першу пр. до розділу XXII). Існує також припущення, що Чосер мав на увазі знаки зодіаку — Лева, Козерога тощо.

Іпрський виступ — під час Першої світової війни ділянка Західного фронту у Бельгії, поблизу містечка Іпр, де відбувалися особливо запеклі і кровопролитні бої.

…слова того автора, про якого я вам говорив — йдеться про Марка Туллія Ціцерона (106-43 до Р.Х.), давньоримського письменника, оратора і державного діяча; наведено цитату з трактату «Про обов’язки» (De officiis). Африкан — Публій Корнелій Сципіон Африканський (бл. 236–183 до Р.Х.), знаменитий римський полководець.

К.С. Люїс «Переландра»

Посвята

Кільком жінкам із Вонтиджа — йдеться про черниць зі Спільноти Святої Діви Марії — одного з перших англіканських чернечих чинів, заснованого у 1848 р. Їхній монастир знаходився у Вонтиджі, за 25 км на південь від Оксфорда. В серпні 1939 р. одна з черниць, с. Пенелопа, написала Люїсові, дякуючи за перший роман «Космічної трилогії» — «За межі Мовчазної планети», а у квітні 1942 р., коли письменник уже майже закінчив «Переландру», мати-настоятелька запросила його виступити з лекцією перед молодшими сестрами. Через два роки Люїс написав передмову до перекладу твору Атанасія «Воплочення Божого Слова» (De incamatione Verbi), який зробила с. Пенелопа.

І

…настав уже час встановлювати затемнення — Люїс писав «Переландру» у 1941-42 рр., під час Другої світової війни, коли Англію постійно бомбардувала німецька авіація.

…архонта Марса…  — від грецького άρχων (правитель, керівник) — найвищий урядовець у стародавній Греції. У перші століття християнської ери це слово використовували гностики для визначення правителів семи небесних сфер, кожна з яких була пов’язана з однією з відомих на той час планет, до числа яких зараховували і Сонце з Місяцем.

Натвільцій — вигадане ім’я неіснуючої особи; латинізована форма, утворена від Nat Whilk («не знати хто» англосаксонською). Публікуючи свої вірші, Люїс час від часу використовував ім’я «Nat Whilk» або ініціали «N.W.» як псевдонім.

II

…не більше, ніж блоха під час оборони Москви…  — Люїс почав писати «Переландру» восени 1941 р., коли швидкий наступ німецьких військ на Радянський Союз захлинувся через запеклі бої під Москвою.

…начал, властей, духів злоби у піднебесних просторах…  — див. Еф. 6, 12.

…навряд чи зародився раніше за наш кембрійський період…  — перший період палеозойської ери геологічної історії Землі, що розпочався 510 мільйонів років тому й тривав близько 80 мільйонів років.

Ск’япареллі вважає… — встановити період обертання Венери довкола своєї осі довго не вдавалося з огляду на щільний хмарний покрив, що огортає її поверхню. У XVII–XIX століттях висловлювалися різні думки про тривалість такого обертання — від 23-х годин до 24-х земних днів, — аж доки італійський астроном Джованні Ск’япареллі (1835–1910) на підставі проведених у 1877–1878 рр. спостережень не встановив, що Венера обертається навколо своєї осі за той самий період, протягом якого обертається довкола Сонця (224,7 днів). Точні дані було врешті-решт отримано у 1962 р. після спостережень за допомогою радара. Виявилося, що планета обертається у зворотному напрямку, зі сходу на захід, за 243 дні, тобто повільніше, ніж триває повний оберт навколо Сонця. Це означає, що день на Венері починається на заході і триває 116 земних днів.

…надії наші все посувались і посувались…  — див. Прип. 13, 12.

…темні закутки світу перетворювалися на кубла, повні насильства…  — див. Пс. 74, 20.

III

Антропософія — релігійно-містичне вчення про людину, згідно з яким вона, розвиваючи приховані в ній божественні здібності, може досягти духовного панування над природою.

…альбедо — зовнішній покрив дуже щільної венеріанської атмосфери… — автор вживає слово «альбедо» у дещо незвичному сенсі. За сучасним визначенням, альбедо — це число, що показує, яку частину променевої енергії, що падає на тіло, відбиває його поверхня.

IV

Сад Гесперид — у давньогрецькій міфології сад, розташований біля підніжжя Атлаських гір у Північно-Західній Африці, де Геспериди, доньки Атланта і німфи Геспери, стерегли разом із драконом дерево з золотими яблуками.

…рядки з Попа — про троянду, що «запашною смертю помирає» — Александр Поп (1688–1744) — англійський поет, представник і теоретик класицизму в англійській літературі. Люїс наводить строфу з його «Досліду про людину» (1734; І, 200).

«тверезе блаженство» — Джон Мільтон, «Комус», 263.

міф… про Цирцею чи Альцину — Цирцея — у давньогрецькій міфології чарівниця, що жила на острові Еея; в десятій пісні Гомерової «Одісеї» розповідається, що вона перетворила на свиней супутників Одісея й утримувала в себе його самого. Альцина — зла чаклунка з «Несамовитого Роланда» італійського поета Лудовіко Аріосто (1474–1533).

…наче боки у Тиціанового сатира — сатир — у давньогрецькій міфології лукава, хтива істота з цапиними ногами, бородою і рогами, супутник бога Діонисія. Тиціан (1488–1576) — італійський маляр епохи Ренесансу, представник венеціанської школи; створив, зокрема, чимало картин на міфологічну тематику.

V

На протилежному березі, сказати б, вузенького потічка, що розділяв тепер острови, з’явилася жінка.  — Див. Данте Аліґ’єрі, «Чистилище», XVIII, 34–42. Люїс вказував на паралелі між своєю Владаркою та Матільдою Данте у листі до Чарльза Брейді від 29 жовтня 1944 р. (Collected Letters, II, р. 630).

Артеміда — в давньогрецькій міфології богиня лісів і полювання, ототожнювана з Діаною, дочка Зевса і Лето; в «Іліаді» (XXI, 470) Гомер називає її володаркою диких звірів.

вакханка (або менада) — в античному світі учасниця вакханалій — святкувань на честь Вакха (Діонисія), бога родючості, виноградарства і виноробства.

Та дух мій хвалитьМалелділа, який сходить із Високих Небес у наш паділ і вчинить мене благословенною в усі часи, що грядуть у майбутті — ці слова неабияк нагадують мову Діви Марії з Євангелія від Луки (1,46–55).

Сам Малелділ заплакав, коли побачив її — див. Євангеліє від Йоана (11, 33–38), де Ісус «відчув жалощі в дусі і, зворушений… заплакав».

VI

Дорога Велетів — місцевість на північному узбережжі північноірландського графства Антрім, де стоять тисячі схожих на стовпи базальтових скель.

…небо навскоси перерізало щось схоже на яскраву падучу зорю — див. Як. 10, 18: «Я бачив сатану, що, наче блискавка, падав з неба» і Од. 8, 10–11: «…і впала з неба зоря велика, що палала, як смолоскип… Ім’я зорі мовиться — „полин“; і стала третина вод полином, і багато людей померло від вод, бо прогіркли».

… не врахував ні припливів з відпливами…  — припливи і відпливи є наслідком гравітаційного притягання великих мас води океанів з боку Місяця, а оскільки Венера не має супутників, то це явище там спостерігатися не повинне.

VII

Бог — це дух — див. Йо. 4, 24.

Антропоморфізм — уподібнення будь-чого до людини або перенесення властивих людині фізичних і психічних ознак на тварин, явища природи, предмети; у багатьох релігіях — уявлення бога в образі людини.

VIII

…наче раптом заспівали ранкові зорі — див. Йов 38, 7. Бог говорить до Йова «з бурі»: «Де був єси, як я закладав землю?., під радісні співи ранніх зір, під оклики веселі всіх синів Божих?»

IX

…адже йому випало колись повоювати на Сомі — під час Першої світової війни, влітку 1916 р. на річці Сома в північній Франції точилися надзвичайно важкі і кровопролитні бої; тоді загинули сотні тисяч вояків.

…прибув сюди для того, щоб ви мали смерть і мали її в достатку — див. Йо. 10,10: «Я прийшов, щоб мали життя — щоб достоту мали».

Felix peccatum Adae — «щасливий гріх Адама»; див. також розділ XVII. Ймовірно, цю фразу запозичено з Exsultet (або Exultet), древнього Пасхального гімну з римсько-католицької літургії, де співається: О certe necessarium Adae peccatum, quod Christi morte deletum est!/ О felix culpa, quae talem ac tantum meruit habere Redemptorem! («О конче потрібний гріх Адамів, що його згладила смерть Христа! О щаслива провина, завдяки якій заслужено такого величного Іскупителя!»). У подібному контексті говорить про гріх Адама і св. Августин у своїй праці «Про Боже місто» (De civitate Dei; XIV, 11–13), проте він не називає цей гріх «щасливим» (felix).

X

Князь Темряви, мовляв, — джентльмен — Вільям Шекспір (1564–1616), «Король Лір», III, 4.

Мефістофель — демон із псевдогрецьким чи псевдогебрейським іменем, який вперше з’являється у пізньосередньовічній німецькій легенді про доктора Фауста. Й. В. Ґете (1749–1832) зробив його героєм своєї знаменитої філософської поеми «Фауст».

«Втрачений рай» — один із головних творів Джона Мільтона (1608–1674). Люїс аналізує створений Мільтоном образ Сатани у розділі XIII «Передмови до „Втраченого раю“» (1942).

Аґріппина — Юлія Аґріппина або Аґріппина Молодша (15–59 рр. після Р. X.), друга дружина римського імператора Клавдія, який був її третім чоловіком і якого вона, ймовірно, отруїла; мати Нерона, який звелів убити її після того, як вона допомогла йому стати наступним імператором. Як і Мессаліна, перша дружина Клавдія, була відома своєю честолюбністю і жорстокістю.

Леді Макбет — дружина трагічного героя п’єси Шекспіра «Макбет»; намовляє свого чоловіка вбити короля і посісти його місце, проте згодом, усвідомлюючи свою провину, божеволіє.

XI

«Нам, смертним, не судилось таланом керувати» — Джозеф Аддісон (1672–1719), «Катон», 1,2,43.

…тримав оборону на своєму мосту Горацій — мова про Публія Горація Коклеса («Одноокого»), легендарного римського воїна, який, за переказами, у 507 р. до Р.Х. сам захищав від етрусків дерев’яний міст через Тібр, щоб римляни встигли його розібрати, а потім кинувся у ріку й уплав повернувся до своїх.

Імператор Константин — Константан Великий (272–337), римський імператор (з 306), який своїм Міланським едиктом 313 р. дозволив сповідування християнства по цілій імперії. Незадовго до смерті був охрещений.

«відходило геть, зникало» — Вільям Вордсворт (1770–1850), «Обіцянки безсмертя: Ода», IX.

…жах охоплював нечистих духів, коли їх скидали у безодню — див. Лк.8,31.

Як святий Петро, він не зуміє подолати свій страх…  — див. Мт. 26, 69–75.

…сидить перед Господом, як Пилат…  — див. Мт. 27.

…обагрені кров'ю Агнця, заколеного ще перед заснуванням світу — див. Од. 13, 8.

XII

Коли я прокинусь і насичусь Твоїм видом… то тільки потішусь таким тілом — див. Пс. 17, 15.

Елі, Елі, лама савахтані?!  — «Боже, Боже, чому ти мене покинув?» (Мт. 27, 46).

«Битва при Малдоні» — давньоанглійська героїчна поема, створена, ймовірно, у X ст., в якій ідеться про битву між ессекським ополченням і загарбниками-вікінгами.

«І в мене пси спартанського заводу, руді та вислогубі!» — Вільям Шекспір (1564–1616), «Сон літньої ночі», IV, 1.

XIII

Воно знає — як про це знав, приміром, Гомер, — що всі, геть усі померлі провалюються у темряву…  — в одинадцятій пісні Гомерової «Одісеї» розповідається про мандрівку головного героя до підземного царства мертвих — Аїду, де панує вічний морок.

Хіба ж там не сказано, що Бог є Богом живих?  — див. Лк. 20,38.

XIV

«Енеїда» — епічна поема про мандрівку Енея — міфічного предка римлян, з Трої до Італії; головний твір римського поета Вергілія (70–19 рр. до Р. X.).

«Пісня про Роланда» — давньофранцузький лицарський епос (2-га половина XI ст.).

«Калевала» — фінський національний епос, збірка народних легенд і пісень, записаних фінським філологом Е. Льонротом у 1835–1849 рр.

«Полювання на Снарка» — гумористична поема (1876) Люїса Керрола (1832–1898).

…і навіть віршик про фонетичні закони германських мов — Люїс сам написав такий віршик у перші роки своєї викладацької праці в Оксфорді, висловлюючи таким чином протест проти недолугого підручника, який використовувався у той час.

…обличчя у нього було розтрощене до невпізнання — див. першу примітку до розділу XV.

XV

…маленька ранка на п'яті — див. Бут. З, 15; Бог каже змієві-спокуснику: «Я покладу ворожнечу між тобою і жінкою і між твоїм потомством та її потомством. Воно розчавить тобі голову, а ти будеш намагатися ввіп'ястися йому в п'яту.»

Теллус — латинська назва Землі; у давньоіталійській і давньоримській міфології — богиня матері-землі, втілення її родючості.

XVI

…його ім'я звучить мовою того краю, де він народився, як Елвін — «друг елділів» — ім’я Елвін (Elwin) і справді походить від англосаксонського Aelf-wine — «друг ельфів».

Один із Малелділових найближчих послідовників у нашому світі… — апостол Павло, у Гал. 4, 1–7.

…два колеса, які дуже повільно котилися одне всередині іншого — див. Єз. 1,16: «…а виглядом своїм і виробом, здавалось, одне колесо було в другому». У листі від 4 березня 1953 р. Люїс визнавав, що має «великий борг перед Єзекиїлом», пов’язаний із поданим у «Переландрі» описом елділів (CollectedLetters, III, р. 302).

…обличчя найдревніших грецьких статуй із острова Егіна — острів Егіна знаходиться у Саронійській затоці на південь від Афін. З XIX ст. п’ятнадцять статуй, знайдених на цьому острові, вважалися найкращими взірцями скульптури архаїчного періоду.

Малакандра нагадував йому силабічну строфу, а Переландра — тонічну — силабічне віршування ґрунтується на дотриманні однакової кількості складів у віршовому рядку незалежно від розміщення в ньому наголосів, атонічне віршування базується на дотриманні в рядку певної кількості наголосів. Переважній більшості сучасних європейських мов (за винятком французької) властиве тонічне віршування, натомість класична грецька і латинська поезія — силабічна.

…як каже Вергілій, навіть найлегший віддих сягає майбутніх поколінь — «Енеїда», VII, 646.

Споглядаючи справжніх Марса і Венеру та пригадуючи собі ті дурноверхі оповідки, які розповідають про них на Землі… — у давньогрецьких міфах розповідається, наприклад, що Афродіта (Венера) була одружена з ковалем Гефестом і чинила перелюб з Аресом (Марсом). Часто про це згадується і в європейській літературі; приміром, у Шекспіровій трагедії «Антоній і Клеопатра» євнух Мардіан каже: «На діло я, звичайно, недолугий, та пристрасть добре уявляю. В мріях я — Марс, який Венеру любить» (І, 5).

XVII

…радійте, о Тор і Тінідріл, Бару й Баруа, Аск і Ембла, Ящур і Яцура — імена різних міфічних пар перших людей.

Тор і Тінідріл: на думку Толкіна, ім’я Тінідріл — це поєднання імен Ідріл (Торова дружина-ельфійка) і Тінувіель (друге ім’я Лютієн), тобто його створено на основі імен персонажів із творів Толкіна; про це він сам пише у листі до Р. Л. Ґріна від 17 липня 1971 р. (цит. за виданням Green & Hooper, С. S. Lewis: A Biography, 2002, c. 210).

У древній ассіро-вавілонській релігії бару називали віщуна, який був пророком і посередником між людьми і богом Сонця Шамашем; баруа — це, вочевидь, штучно утворена форма жіночого роду. Дивно, що Люїс не скористався тут радше іменами самого Шамаша та його сестри Іштар, яка до того ж ототожнювалася з планетою Венерою.

Аск і Ембла — перші люди на Землі за одним із давньоскандинавських міфів про створення світу: троє богів знаходять на березі моря двоє дерев і перетворюють їх на перших чоловіка і жінку; Аска іноді ототожнюють з ясеном, а Емблу — з в’язом. Цей міф згадується, зокрема, у «Старшій Едді» (пісня 17).

Яцур — в івриті дієприкметник пасивного стану від слова yatsar, яке означає «ліпити, надаючи правильної форми». Використати його, а також похідну форму жіночого роду, як імена перших чоловіка і жінки було, вочевидь, оригінальною ідеєю Люїса.

Animal rationale — «тварина розумна», широко відоме визначення людини, яке використовували деякі античні і середньовічні філософи, в тому числі Сенека і Тома Аквінський.

…і гріх той пойменовано щасливим — див. третю примітку до розділу IX.

Ось досвітня зоря…  — див. Од. 2, 28.

Ґлунд, Лурґа, Нерувал — планети Юпітер, Сатурн і, ймовірно, Уран.

Уклав примітки Андрій Маслюх

Примітки

1

C.S. Lewis, Mere Christianity, 6.

(обратно)

2

http://www.lewisiana.nl/marymidgley/index.htm

(обратно)

3

С. S. Lewis, Surprised by Joy, 10.

(обратно)

4

Там само.

(обратно)

5

С. S. Lewis, Surprised by Joy, 170.

(обратно)

6

Див. J.R.R. Tolkien, Mythopoeia, in Tree and Leaf, 1988 (2nd edition). Див. також Humphrey Carpenter, J.R.R. Tolkien: A Biography, New York, 1977.

(обратно)

7

С. S. Lewis, Of Other Worlds, 12.

(обратно)

8

C. S. Lewis, Studies in Medieval and Renaissance Literature, 62.

(обратно)

9

Див. С. Л. Кошелев, «К. С. Льюис и его „Страна чудес“» (передмова до російського видання «Хронік Нарнії»; Москва: СП «Космополис», 1991).

(обратно)

10

2 Кор. 4, 4.

(обратно)

11

Див. Я. Кротов, «Клайв Льюис», розділ 11 (http://www.krotov.info/yakov/6_bios/59/lewis).

(обратно)

12

У тексті я, звісно, описую те, що думав і відчував у той час, позаяк це — тільки особисті свідчення, одначе проблема сприйняття елділів за посередництвом людських чуттів, потребує, звісно, подальшого обговорення. Досі єдину серйозну спробу детально розглянути це питання було зроблено у першій половині сімнадцятого століття, тож як стартовий майданчик для подальших досліджень я можу порекомендувати такий уривок із Натвільція (De Aethereo et aerio Corpore, Базель 1627, ІІб xii.); liquet simplicem flammem sensibus nostris subjectam non esse corpus proprie dictum angeli vel daemonis, sedpotius aut іllius corporis sensorium aut superficiem corporis in coelesti dispositione locorum supra cogitationes humanas existentis («Скидається на те, що однорідне сяйво, яке ми сприймаємо за допомогою своїх чуттів, не є власне тілом ангела чи демона, а радше або чуттєвим осереддям, або поверхнею тіла, яке існує поза межами нашого сприйняття у небесній будові просторових відносин»). На мою думку, під «небесною будовою просторових відносин» автор має на увазі те, що ми сьогодні називаємо «багатовимірним простором». Звісно, я не беруся стверджувати, що Натвільцій знався на багатовимірній геометрії, проте емпірично, досвідним шляхом, він дійшов до висновків, які згодом теоретично підтвердили математики.

(обратно)

13

Qui dort dine (франц.) — хто спить, той їсть (прим. перекладача).

(обратно)

14

Ransom (англ.) — викуп (прим. перекладача).

(обратно)

Оглавление

Клайв Стейплз Люїс і його «Космічна трилогія»

За межі мовчазної планети

  Заувага

  І

  II

  III

  IV

  VI

  VII

  VIII

  IX

  XI

  XII

  XIII

  XIV

  XV

  XVI

  XVII

  XVIII

  XIX

  XX

  XXI

  XXII

  ПОСТСКРИПТУМ

ПЕРЕЛАНДРА

  I

    II

    III

    IV

    V

    VI

    VII

    VIII

    IX

    X

  XI

  XII

  XIII

  XIV

  XV

  XVI

  XVII

  К. С. Люїс «За межі мовчазної планети»

  К.С. Люїс «Переландра»

*** Примечания ***