Блакитні очі [Артуро Перес-Реверте] (fb2) читать постранично, страница - 3

збирався залишати його. Надто далеко він зайшов в пошуках цього золота, і не мав наміру повертатися без нього. Він просувався вперед з групою товаришів, які билися немов скажені пси, вбивали і вбивали, без перерви, час від часу дехто з них падав, когось хапали руки мексиканців і поки їх тягнули, лунали їхні крики. Через імлу і зливу ніч ставала щораз чорнішою і дедалі непрогляднішою, на вершинах святинь палали смолоскипи, освітлюючи силуети, що билися на червоних сходах, обсидіанові ножі невпинно здіймалися і опускалися, продовжували гриміти барабани. Бум, бум, бум, бум. Але солдат з блакитними очима їх вже не чув, бо серце в грудях і кров у скронях гупали ще міцніше. Ноги тонули в болоті, а рука вже змучилася вбивати. Пірога виригнула нових воїнів, які з вереском накинулися на їхню групу, і вона розпалася, почувся голос капітана Альварадо, який гукав біжіть, біжіть, позаду вже нікого немає, біжіть скільки можете і кожен рятує свою шкіру. Після цього почалася справжня різня, бух, бах і чик, розірвана плоть, удари дрючком і уколи шпагою, солдат почув нові крики іспанців, що вмирали, або благали милосердя, коли їх тягнули в бік святинь і сказав собі: тільки не я. Син моєї матері так не закінчить.

Я доберуся до Веракрус, і до Куби, і до Іспанії, куплю землю, що чекає на мене і постарію, розповідаючи тисячі разів про цю паскудну ніч. Золото важило щораз більше і тягнуло в болото, але він не збирався залишати його, я ніколи не залишу це золото, бо заплатив і продовжую платити за кожну унцію. Солдат побачив перед собою темні очі, схожі на очі тієї індіанки, про яку він інколи думав, але ці були сповнені ненависті і рука, яка здіймалася перед ним, розмахувала дрючком. Він притиснувся до мексиканця, маленького, проте мужнього воїна, і разом вони кружляли по болоті, той завдавав ударів дрючком, він ножем. Різонув коротко кинджалом, бо десь загубив шпагу. Забери мене звідси, Боже, забери мене звідси, Боже, трясця твоїй матері, забери живцем, хай тобі чорт, забери і половину золота я витрачу на службу божу, і на твоїх клятих священників, на все, що ти тільки, курва, хочеш. Доведи мене живцем до Веракрус. Доведи мене живцем до Такуби. Доведи мене живцем хоча б до найближчого моста, а далі я вже якось сам.

Він брів уперед, а поряд вже не було жодного іспанця. Я останній, подумав. Я останній з наших в цьому клятому місці. Я ар‘єргард авангарду, який вже далеко звідси. Я ар‘єргард Кортеса, йоб його мать, а це золото важить стільки, що я вже не можу йти. Він був мокрий, вкритий болотом і кров‘ю, своєю і мексиканця, ноги відмовлялися рухатися, а рука боліла від постійного вимахування ножем. Він охрип від криків, в нього палали легені й голова; проте пустка в серці не зникла і він не міг припинити думати про неї. Мабуть, вона десь в місті зі своїм байстрюком в животі, спостерігає за подіями. Спостерігає, як з чужинців роблять котлети. Можливо навіть думає про мене. Можливо запитує себе, чи мені вдалося втекти. Можливо навіть шкодує, що я йду.

Ще більше індіанців. Тепер він вже не намагався втікати. Не було сили, тож вдарив без переконання кілька разів ножем, коли на нього з криками налетіла юрма. З однією рукою на мішку з золотом і кинджалом в другій, він різонув кілька разів, поки не відчув удар по голові, потім ще один і ще, кілька пар рук схопили його, солдат ще намагався вбити в когось кинджал, поки не зрозумів, що вже не має його. Тоді в нього вирвали мішок з золотом і бігом потягнули по дорозі, волочачи ноги по землі, в бік однієї з пірамід, чиї сходи блищали червоним в світлі смолоскипів, що потріскували під дощем. Звісно, він кричав. Кричав скільки міг, розпачливо, довго, стривожено, поки його тягнули вгору на піраміду. Кричав від жаху перед натовпом облич, що дивилися на нього, і раптом замовк, бо побачив її.

Він побачив її в натовпі, вона не зводила з нього своїх великих і темних очей. Дивилася на нього так, наче хотіла назавжди закарбувати в своїй пам‘яті; він побачив її тільки на мить, бо його потягнули далі, до вкритого кров‘ю вівтаря, оточеного трупами іспанців з випотрошеними нутрощами. Тепер він знов почув барабани. Бум, бум, бум. Я б їбав таку смерть, подумав. Бум, бум, бум. Це дивне місце, ніколи б не подумав, що так закінчу. Він відчув, як його підняли, повалили навзнак на мокрий вівтар, що смердів свіжою кров‘ю, блювотою і випотрошеними бебехами. З нього стягнули нагрудник, камзол і сорочку. Його охопив тваринний жах, але він закусив язик, щоб не закричати, бо вона була десь тут, поблизу, і він відчував, що вона не спускає з нього погляду. Кілька пар рук тримало його за руки і ноги. Він спробував молитися, але не міг пригадати жодного слова хоча б з якоїсь клятої молитви. Його очі повилазили з орбіт, широко відкриті під дощем, який падав йому на обличчя, і тому він побачив, як обсидіановий ніж піднявся і з хрустом опустився йому на груди. І в останню мить, перш ніж в його очах запанувала ніч, він побачив, як вгорі, в руках жерця, б‘ється його закривавлене