Блакитні очі [Артуро Перес-Реверте] (fb2) читать постранично, страница - 2

Настала черга останніх. Тремтячи від холоду під зливою, солдат з блакитними очима закинув мішок з золотом на ліве плече, поправив ремінець шолома, витягнув шпагу і вирушив у дорогу. Дощ періщив у очі, засліплюючи його, через темряву, він не бачив куди ставив ноги. З колони, що рухалася, чулися кроки, молитви, прокляття, металічний брязкіт зброї та кірас. Попереду довга дорога, сказав він собі. Такуба, Веракрус, Куба, Іспанія. Вага золота придавала йому мужності. Він забрів у далекі краї в пошуках цього золота, бився і страждав і бачив смерть багатьох своїх товаришів. Сам був впевнений, що викрутиться з цієї халепи; і коли повернеться, йому вже не доведеться орати невдячну землю, на якій він народився, суху і прокляту Богом, землю каїнів, з якої витягують всі соки королі, священники, сеньйори, службовці, збірники податків і судові пристави; п‘явки, що живуть з чужого поту. Цього золота йому вистарчить на гарне життя і розкішне весілля, на покупку своєї власної землі та своєї власної хати. Щоб спокійно старіти, як гідальго, розповідаючи онукам, як він здобув Теночтітлан. Щоб померти старим і шанованим, нікому нічого не винним, тому, що за все, до останнього грама золота, він заплатив кров‘ю, здоров‘ям і страхом, ризикуючи життям в боях.

Він відчув в серці якусь пустку й перш ніж усвідомив собі в чому справа, знав, що думає про неї. Солдати, що йшли попереду зупинилися; і там, під зливою, чекаючи поки колона знов рушить, пригадав собі. Це всього лиш індіанка, сказав він собі. Всього лиш одна з тих індіанок. Їх були сотні, а ця нічим не відрізнялася від інших. Не була особливо красивою, в ній не було нічого особливого. Але він зустрів її в слушну мить, на початку, коли відносини між іспанцями і мексиканцями були ще добрими. Він грав її, як поганську сучку. Грав її з насолодою, грубо. Не дивлячись на це, вона сподобала собі бородатого чужинця з блакитними очима, поверталася до нього день за днем, а він грав її знов під непристойні жарти своїх товаришів. Встав їй, під‘юджували жартівники. А мексиканка дивилася йому в очі та пестила його, шепочучи незрозумілі слова своєю мовою. Вона була дуже молодою і дуже сумною; ніколи не сміялася, немов жила в якомусь передчутті. Певного дня, вона дала йому зрозуміти, що вагітна, він розповів це іншим і всі добряче повеселилися. Тоді він трахнув її на прощання і копняками погнав геть, її і поганського байстрюка, якого вона носила в животі. Проте, на другу чи третю ніч, коли вона не повернулася, його охопили дивні почуття. Кілька днів він блукав у її пошуках, не признаючи цього навіть перед собою. Однак не знайшов. Нарешті він признав, хоча й запізно, що йому не вистачає її покірної шкіри, і її тихого голосу, коли вона пестила його, і того темного погляду, який вона інколи втуплювала в нього, горда, розумна і неприступна десь там в глибині; його заполонила якась незбагненна меланхолія за чимось, що він ледь пізнав. Він думав про ту індіанку з дивною пусткою в серці, такою ж, яку він відчував цієї ночі. Ця пустка переважала навіть страх.

А страх набирав силу. Ритм барабанів пришвидшився, і по всьому Теночтітлані лунали сурми і крики перестороги мексиканців: йдуть, чужинці йдуть, готуйтеся зустріти їх і не залишайте жодного живим. З ночі з‘являлися сотні й тисячі воїнів, які натовпом налітали на колону, лагуна і канали були вкриті пірогами з індіанцями, що верещали на всю горлянку, проходи і мости були закупорені мертвими кіннотниками, покинутими тюками з золотом і озброєними та лютими мексиканцями, які жбурляли списами, посилали стріли, вимахували довбнями. Коні ковзали на мокрій від зливи дорозі, з криком падали люди з випотрошеними нутрощами, а іспанці просувалися вперед, напотемки, через броди з наполовину зведеними мостами, по пояс у воді, обтяжені золотом, під вагою якого багато хто потонув. Назад, завертаємо, гукали деякі й бігли, щоб знов зачинитися там, звідки вже ніколи не вийдуть. Інші, стиснувши зуби, перли вперед, вперед, серед натовпу індіанців, шпагами пробиваючи собі шлях у Такубу, Веракрус чи в самісіньке пекло; а Кортес і решта кінних дали шпори і вже мчали недосяжні вперед, залишаючи далеко позаду мости й тих, хто йшов пішки, залишаючи позаду ар‘єргард затоплений тисячами спраглих помсти мексиканців, ар‘єргард, від якого залишився тільки хаос людей, що розпачливо билися, щоб пробити собі шлях, крики з усіх боків, крики чоловіків, що кололи закривавленими шпагами, крики поранених і тих, хто вмирав, крики мексиканців, які з нечуваною мужністю налітали на солдатів вкритих залізом, кров‘ю і болотом з каналів, крики полонених іспанців, яким перерізали сухожилля на ногах, щоб вони не втекли, перш ніж тягнути їх до пірамід святинь, де жерці вже не справлялися, а кров лилася густими струменями під дощем.

Солдат з блакитними очима бився відважно, розпачливо, хлюпав по болоті, ударами шпаги пробиваючи собі шлях. Мішок з золотом відтягував йому плече, але він не