Гагарін і Барселона [Руслан Горовий] (fb2) читать онлайн

Руслан Горовий Гагарін і Барселона

Про автора

Руслан Горовий — автор і керівник відомого проекту «Служба розшуку дітей», головний режисер «Магнолія-ТВ», журналіст, автор та режисер низки документальних та короткометражних ігрових фільмів.

Народився і виріс у Конотопі Сумської області. Після розвалу СРСР кинув навчання і подався у мандри Європою.

Після повернення з-за кордону зайнявся журналістикою, працював в регіональних та центральних телекомпаніях. 1998 року почав працювати в телекомпанії «Магнолія-ТВ», де з 2001 року займається розвитком проекту «Служба розшуку дітей». За роботу над проектом був відзначений Орденом Святого Архистратига Михаїла та почесним званням заслуженого журналіста України.

В Інтернет-просторі також відомий під прізвиськом «Морж», яке отримав за «зимове купання» в ополонці в одному з сюжетів програми «Ситуація», коли роз’яснював, як рятувати себе при потраплянні під кригу.

Окрім журналістики бере участь у дубляжі фільмів українською мовою, знімає короткометражні та документальні фільми, пише вірші та прозу, створює та виконує пісні на власні тексти.

Останні творчі здобутки Руслана Горового — документальний фільм «Київський потоп» про Куренівську трагедію 1961 року та книжка «Гагарін і Барселона».

…всі почуття, які викликають герої Горового, — живі, гострі, бурхливі. Такі читацькі емоції викликає, як правило, саме література — а не її подоба. Це — моє приватне, читача, розуміння, як розрізнити серед потоку писанини літературу…

Ольга Герасим’юк, телеведуча, член журі «Книга року ВВС»

Гагарін і Барселона Повість

Ах как нам хочется,

Как всем нам хочется,

Не умереть, а именно уснуть…

В. Высоцкий

Шу-ух, шу-ух, жовтогаряче листя розліталося в боки, відкриваючи темну смужку асфальту. Новий, зроблений напередодні деркач, змітав усе на своєму шляху, залишаючи на асфальті білі смуги. Щоранку Юрій, натягнувши робочий комбінезон, методично чистив подвір’я від осіннього листя. Так було вчора, і позавчора, і позапозавчора… Загалом так було вже четверту осінь.

Поступово Юрій вимів листя з пішохідної доріжки і змістився до центру двору на проїжджу частину, яку окупували залишені на ніч машини.

— От сволота, — віник ніяк не підлазив під черево запаркованого «Опеля». — Купа паркінгів, а воно кинуло машину тут, біля парадного. Ще подряпаю.

Сплюнувши в бік машини, Юрій відгріб зметену купку трохи далі і завмер посеред подвір’я. Ранкову тишу розрізав низький протяжний звук. Звук наближався, заповнюючи собою все навколо. Він відбивався від стін будинків, стукав у вікна. Юрій підняв обличчя до неба. З-за осінньої хмари виринув 747-й. «Боїнг», неначе велетенський хижий орел, що шукає у полі мишу, йшов півколом над містом.

Юрій обперся на деркача, не зводячи з літака очей. Той скидав швидкість і знижувався, наче велетенськими сходами, а за мить зник за найближчою висоткою. Поступово стих і шум двигунів. Юрій опустив очі на віник.

— Отак, дружаню, точно за розкладом, як і ми з тобою.

— Браво! Молодець! — розшарілий успіхом малий Юрко стояв на стільчику посеред кімнати.

В кутку біліла ватою ялинка, поруч блимав телевізор. Батько, матір та ще якісь родичі плескали в долоні. Юрко, щойно розказав вірша, якого вчили в садку до новорічних свят, і тепер розкланювався на всі боки.

— От бачиш! — голос батька лунав, як грім, по кімнаті. — Якщо захочеш, то все зможеш. Вивчив же.

Юрко сяяв від щастя. Він знову й знову кланявся рідні, неначе артист на великій сцені.

— А що буде, коли Юрко вивчить усі книжки і закінчить школу? — батько підійшов до сина, тримаючи щось у руці за спиною.

— Юрко буде льотчиком і буде катати всіх на літаку в різні країни!

— Правильно, — батько витягнув руку з-за спини, і Юрко побачив у ній модель літака.

— Тату, та це ж «Ту-104»! — захоплено верескнув Юрко. — Такий, як у тебе!

— Вірно, такий, на якому зараз я літаю, — батько віддав сину літак і підхопив малого на руки. — І в тебе колись буде, і такий, і ще кращий, головне хотіти і вчитися. Правильно кажу?

— Правильно! — малий кивнув і обхопив таткову шию руками.

— То хто у нас найкращий майбутній льотчик?

— Я, — малий зашарівся.

— Хто? Не чую?

— Я, Гагарін Юрій Олексійович!

— О! Так завжди і кажи. Таке ім’я і прізвище зобов’язують. Ти ж у нас абсолютний тезка. І тезка кого?

— Першого у світі космонавта, — малий геть зніяковів і увіткнув голівку в шию батька.

— Привіт, Юрко, знову літаки охороняєш? — через подвір’я до Юрія простувала Віка.

— Ага, привіт Барселоно!

Віка також працювали двірником. Її ділянка межувала з Юрієвою, тож у ранкові години їхні шляхи часто перетиналися. Працювали поруч вони десь із рік. Юрій пам’ятав їхню першу зустріч у ЖЕКу. Тоді його попросили показати новій робітниці територію і комору, де зберігався інвентар, та й, взагалі, так би мовити, ввести в тему.

Вікторія була стрункою й тендітною. На вигляд років до тридцяти, з досить цікавою зовнішністю. Як ця симпатична жінка опинилася в ролі двірника — незбагненно.

— Я Віка, — сказала тоді вона, — однак можеш називати мене Барселоною.

— А я Юра, але можеш називати мене Гагарін, — засміявся у відповідь Юрій. — А чому Барселона?

— Багато будеш знати — швидко постарішаєш.

Юра й Віка, обпершись на свої деркачі, закурили і деякий час мовчали. Місто навколо потроху оживало. З парадного вийшов чоловік і завів «Опеля», з-під якого Юрій щойно намагався вимести листя. Спершу хотілося сказати водієві щось образливе, але, глянувши у його бік, Юрій вирішив не псувати собі настрій.

— Слухай, — відволікла його Віка, — увесь час хотіла тебе спитати, чого це ти завжди за літаками слідкуєш?

— Давай так, — посміхнувся Юрій, — я тобі про літаки, а ти мені про те, чому тебе Барселоною кличуть.

— Згода. Тільки я зараз швидко підмету свою територію, а за півгодини знову тут станемо, перекуримо і поговоримо.

— Гаразд.

— Гагарін Юрій Олексійович!

— Я!

— Ви зараховані, — голова приймальної комісії посміхнувся. — З таким ім’ям та прізвищем було б соромно провалити іспити.

Нарешті кілька місяців підготовки, іспити і очікування результатів були позаду. Юрія просто розпирало від гордощів. Він поступив у інститут, він вивчиться і буде літати. Літати, як батько. Шкода, що батько — батько, який вірив у нього, — цього не бачить…

Його не стало, коли Юра вчився в останньому класі школи. Одного вечора батько, повернувшись з роботи, поскаржився мамі, що у нього увесь день боліла голова, навіть під час польоту. Поївши, він сів у крісло перед телевізором і ніби задрімав. А за десять хвилин тишу квартири розірвав мамин крик. Інсульт. Це слово Юрій і досі асоціював зі словом «смерть».

— Мам, я зарахований! — Юрко так штовхнув двері в квартиру, що вони ледь не вилетіли з рами.

— Який та молодець, — мати кинула рушника на стіл і обійняла його. — Вітаю, ти ж так про це мріяв, батько б тобою пишався…

— Ма.

— Що? — мати відпустила сина і втерла сльозу на щоці.

— Я зганяю до тата?

— Звісно, їдь.

Старенька «Ява» несла Юрка за місто. Коли він почувався зле або потребував поради, завжди приїздив на кладовище. Сидячи на лаві біля могили, розказував батьку про наболіле, і якимось чином усі проблеми бачилися не такими вже й проблемами. Юрію здавалося, що батько увесь час поряд із ним і дає йому підказки, як правильно жити.

От і зараз, петляючи вулицями, Юрій гнав «Яву» в бік кладовища. Він уже бачив, як підійде до могили, покладе руку на граніт і, подивившись в очі батька на фото, скаже:

— Я зміг тато, я буду літати!

— Я прийшов до тями дні через чотири, — Юрій з Вікою сиділи на лаві біля будинку, — вже в реанімації.

Він збив попіл у совок, яким підгрібав листя, і випустив носом цівку диму.

— Спершу не міг поворухнутися і навіть розплющити очі. Потім розгледів маму, яка сиділа поруч із ліжком і плакала. Вже потім вона мені розповіла, що на виїзді з міста я потрапив під «КАМАЗ». Я й досі не пам’ятаю, що сталося на тому перехресті… У протоколі було написано, що я, їдучи другорядною, не пропустив вантажівку, однак сам я геть нічого не пам’ятаю.

Віка сиділа тихо, ніби побоюючись сполохати Юрія і перервати розповідь. Той запалив ще одну цигарку і, дивлячись собі попід ноги, продовжив монотонно, неначе для самого себе, розповідати:

— Купа переламів, важкий період реабілітації, а найгірше, що у мене різко погіршав зір — одне око й досі майже нічого не бачить. Звісно, про небо більше вже й не йшлося.

Він перевів погляд з асфальту на небо, яким пливли низькі осінні хмари. Дим від його цигарки розвіювався і неначе змішувався десь угорі з хмарами, підтверджуючи, що Юрію у небо дійсно — шлях закритий.

— Отакі справи.

— Слухай, адже в інституті не тільки на пілота вчать. Міг би якусь іншу професію обрати, близьку до літаків.

Юрій рвучко підвівся з лавиці.

— А яка різниця, чим займатися, якщо не літати? — він трусонув деркачем просто перед обличчям Віки. — Чи віник, чи станок, яка різниця? Я не можу літати. Розумієш, лі-та-ти! А, забудь.

Розвернувся і, не обертаючись, пішов від Віки, рвучко підхопивши свій інвентар.

— Юро, стривай, я не хотіла тебе образити, — Віка встала і хотіла йти вслід.

— А, — махнув, не обертаючись, Юрій, — до чого тут ти!

Юрій з Вікою сиділи на лавці біля затиснутого між багатоповерхівками ставка. Віка відламувала шматки батона й кидала їх качкам, які чомусь обрали за домівку цей схований у надрах мегаполісу, та ще й закатаний у бетонні береги, водний простір.

— Ти не сердишся на мене? — Віка кинула шматок батону, за який у воді відразу ж зчинилася невеличка бійка.

Селезень, відбивши їжу в інших, швидко ковтнув м’якуш і знову підплив ближче до людей.

— Я ж казав, що ти ту ні до чого, просто спогади навалилися. Коли я інститут кинув, друзі поступово зникли. Я їх не звинувачую, у кожного своє життя, навчання, сесії. Я влаштувався на СТО, почав потроху відходити, а тоді Катя раптом каже: «Ти б ще у двірники пішов». І кинула мене.

— Ху із Катя? — Обличчя Віки ніби накрила хмара.

— Дівчина одна. Як я тоді вважав, та, з якою я проживу усе своє життя.

— І що?

— Що? Вона знайшла собі іншого. Багатшого, перспективнішого, без дірки в голові щодо «літати». А я на зло пішов у двірники. І знаєш, не шкодую.

Віка посміхнулася і відламала ще шмат хліба.

— А я знаєш, як у двірники потрапила?

— Звідки?

У воду впав черговий кусень батону, качки, як за командою, кинулися до нього.

— Мене просто нікуди не брали на роботу після дурки.

— Після чого? — Юрій розвернувся до Віки. — Жартуєш?

Віка дивилася на воду перед собою, механічно кидаючи батон качкам.

— Та які жарти, Юро. Я там майже рік була…

— Віко, сонечко моє, ти чуєш мене? Це я — твоя мама, — звук долинав звідкись здалеку, немов продирався крізь щільний туман. — Дитино моя, скажи мені хоч щось.

Розплющувати очі, а тим паче говорити Віка не хотіла. Навпаки, хотілося стиснути повіки ще сильніше, щоб ніколи не бачити світу — того світу, якого вже ніколи не побачить її Андрійко.

— Андрійку, синку мій, — тихо, ледь ворушачи губами, як мантру, шепотіла Віка, — де ти, куди загубився, повернися, повернися, Андрійку.

Темрява все щільніше насувалася на Віку. Чорна і глибока, вона огортала все навкруги. Та найстрашніше, що десь там, у цій темряві, блукав її Андрійко, і їй ніяк не вдавалося його знайти.

— Хай поспить, — лікар витягнув голку з вени і затиснув місце ін’єкції ваткою. — Зараз ми нічого не зможемо зробити, нехай спить. Тільки час покаже, як воно буде.

Вікина мама сиділа на стільці біля ліжка і притискала слабку доньчину руку до свого обличчя. Сльози стікали щоками жінки, вона виціловувала синюшні тонкі пальці хворої, губи її тремтіли.

— Доню, прийди до тями. За що ж нам таке? Спершу Андрійко, тепер ти.

— Ходімо, — лікар поклав руку на плече жінки, — ходімо, вона вас не чує. Нехай спить.

Жінка підвелася і, обережно поклавши руку доньки на ліжко, вийшла з палати разом із лікарем. У коридорі фельдшер одразу зачинив за ними двері. Тепер Віку було видно лише через невеличке віконце, зашите дрібною металевою сіткою.

— О, боже, — жінка знову розплакалася. — А може не варто її, як собаку, у клітці тримати.

— Заспокойтеся, — лікар взяв руки жінки в свої. — Це необхідно. Так вона не заподіє собі шкоди. Невже ви знову хочете пережити різані вени?

— Ні, — жінка схлипнула, — не хочу. Коли я знову можу прийти?

— Та хоч завтра, — посміхнувся лікар. — Хоча так часто приходити не варто, ви себе цим вбиваєте. Давайте, як щось зміниться, вона прийде до тями, я вам подзвоню.

— Гаразд, дякую, — жінка втерла сльози і пішла коридором до виходу.

— Мене ніколи не турбувало, що я народжуватиму без чоловіка, — Віка зняла з плити чайник і налила Юрію розчинного «Якобсу», — це більше хвилювало моїх батьків.

Віка налила й собі, сіла за стіл навпроти Юрія, який вперше опинившись у Вікиній квартирі, сидів на краєчку стільця і розглядав усе навколо. Однокімнатна квартирка, яку винаймала Віка, була така малюсінька, що здавалося — з кімнати можна, не встаючи, дотягтися до вікна в кухні. Майже увесь простір кухні займали холодильник, газова плита і маленький столик. Після ранкового прибирання подвір’я Юрій напросився на каву і тепер трохи ніяковів за те, що власним тілом займає ледь не увесь простір хрущівки.

— З самого дитинства я була самовпевненою дівчинкою і не дослухалася їхніх порад. Так було в усьому. Зі школою, з друзями, інститутом, зрештою, з хлопцями. Коли одного дня я прийшла і повідомила, що вагітна, мамі довелося викликати швидку. Тато ще якось намагався з’ясувати, хто батько дитини, та я дала зрозуміти, що ніякого батька у малюка не планується.

— То ти й не планувала одружуватися? — Юра відсьорбнув кави і закурив.

— Ні. Принаймні не з тим хлопцем, від якого завагітніла. То було випадкове знайомство, він взагалі був не з нашого міста і, врешті, навіть не знав, що став батьком.

— Овва, дивлюся на тебе: по тобі-то й не скажеш, що мала бурхливу молодість. Ти зараз така спокійна, розважлива.

— Атож, — Віка видавила з себе щось схоже на посмішку, — що було, то загуло. То тоді, а це зараз.

На хвилину обидва змовкли, Віка дивилася крізь вікно на двір, який знову потрохи закидало листям.

— Коли народився Андрійко і батьки вперше його побачили, вони вже й гадки не мали, як могли жити без нього. Забули все: і скільки крові з мене випили, і скільки вмовляли не псувати життя — зробити аборт. Все разом змінилося і почало вертітися навколо малого.

— Воно так і буває.

— Авжеж. Наступні п’ять років були найщасливішими у моєму житті, — Юра побачив, що очі Віки наповнилися сльозами. — П’ять абсолютно щасливих років, навіть трохи більше — тисяча вісімсот п’ятдесят сім днів цілковитого, безумовного щастя.

— Віко, — Юра поклав свою руку на її, — не треба. Не хочеш — не розповідай.

— А немає чого розповідати, — Віка повернула обличчя до Юрія. — Ми з Андрійком увечері поверталися додому з магазину. Перед переходом я взяла його на руки… Фактично, Андрійко і врятував мені життя.

— Віко…

— Мовчи, — Віка чиркнула сірником і підпалила цигарку, — я потім уже не зможу.

Вона зробила одну затяжку, випустила дим і загасила цигарку.

— Дорога була пустою. І звідки взялася та машина, я так і не зрозуміла. Вперше прийшла до тями в реанімації. Хотіла спитати за Андрійка, однак не могла говорити. Я лежала, вирячившись на стелю, на якісь прилади та трубки, що стирчали з різних боків, і не могла нічого сказати. Тіло було неначе не моє. Потім знову провали. Час від часу я приходила до тями, однак говорити і рухатися ще не могла. Одного разу я почула, як моя мама розмовляє з лікарем. Тоді я почула найстрашнішу фразу: «Врятуйте хоч доньку, я вже й так втратила онука».

Віка встала з-за столу і заходилася знову готувати каву.

— Будеш ще?

— Давай, — все що зміг видавити з себе Юрій.

Наливши каву, Віка сіла навпроти Юрія і продовжила:

— Отакі справи. Коли я це почула, світ навколо розколовся. Я погано пам’ятаю все, що відбувалося далі. Мені здавалося, що всі навколо брешуть, що Андрійка просто ховають від мене. Я увесь час його шукала. Коли мене виписали і батьки привезли додому, я в першу ж ніч перерізала собі вени. Якби я не була такою кволою і робила все тихіше, напевно зараз була би з Андрійком. Далі ексцеси траплялися все частіше. Батьки сховали в квартирі все, чим я могла би себе вбити. Я скаженіла, вила днями, кидалася на батьків. В черговий раз, коли виплигнула з балкону, мене забрали в дурку.

Віка глибоко вдихнула і з шумом випустила з легенів повітря — сльози, які вона намагалася втримати, таки покотилися щоками. Юрій підхопився зі стільця, ледь не зваливши холодильника, зробив півкроку і присів біля Віки, яка закрила очі долонями, намагаючись не розридатися.

— Віко, — Юра обійняв її і притис до себе. Віка притулилася до нього і тихенько схлипувала, потонувши в обіймах. — Заспокойся, благаю, не плач.

Юрій ще сильніше притиснув жінку до себе і ніжно гладив її волосся. Вона підвела очі, і Юрій неначе потонув у них. Він розкрив обійми, легенько торкнувся долонями вогкого від сліз Вікиного обличчя. Потім вкрай обережно, побоюючись скривдити, нахилився і поцілував Віку в губи…

— Юро, — Віка сиділа на ліжку, закутана в покривало, і дивилася у вікно, — мені так добре, що аж страшно.

Юрій саме повернувся з кухні, тримаючи в руках дві чашки кави і попільничку. Він побачив, що по обличчю Віки течуть сльози.

— Агов, чого це ти? — Юрій поставив чашки на вікно і провів долонею по Вікиному волоссю.

— Пробач, — Віка витерла сльози, — мені насправді страшно. Страшно, що я впустила тебе у своє життя, хоча клялася, що більше нікого не впущу, бо якщо втрачу — не переживу.

— Годі, сонечко, перестань, — Юрій нахилився і поцілував жінку в губи. — Будеш каву?

— Буду, — Віка стерла останні краплі сліз з обличчя, і зробила ковток. — Розумієш, Юро, я дуже боюся втратити рівновагу. Я тільки останнім часом почала приходити до тями. Коли мені в божевільні трохи полегшало, і мене вчергове виписали, я забрала документи, якісь дрібниці і поїхала з дому. Потім кілька разів дзвонила батькам і просила мене не шукати. Я змінила кілька міст, доки не приїхала сюди. В ЖЕКу мене взяли без зайвих питань, бо охочих мести вулиці за копійки не багато. А минулого року помер тато. Я дізналася про це аж через два місяця після похорону, коли набрала мамин номер.

Юрій прикурив одразу дві цигарки і передав одну Віці. Він тихенько сидів і слухав, розуміючи, що будь-яке втручання у цей потік слів зайве.

— Мама плакала в слухавку, казала, що перед смертю батько дуже хотів мене бачити, та як мене знайти, ніхто не знав. Я знову підвела всіх. Саме тому я дуже боюся. Боюся підвести тебе. Я навіть сексу боюся, бо якщо завагітнію, то, гадаю, одразу знову потраплю в дурку.

Юрій тихо гладив Віку по спині і волоссю. Та втупилася у вікно, за яким збиралися хмари. Ось-ось мав впасти дощ.

— Не накручуй себе. Нехай усе йде само собою, не плануй нічого, тобі ж добре? — Юрій притягнув Віку до себе, обійняв і поцілував у лоба. — Ну? Добре? Не страшно?

— Зараз не страшно, — Віка розм’якла в його обіймах, — зараз зовсім-зовсім не страшно…

— Віко, ти мені обіцяла таємницю відкрити, — вони саме забирали свої віники з комори, — чому тебе всі називають Барселоною?

— Все просто, — Віка засміялася, дістаючи з закутка чималий совок, — то з дитинства тягнеться — я змалечку хотіла побачити Барселону. Батьки захоплювалися архітектурою Гауді і мене присадили. Я всім мозок проїла тією Барсою, ото й прилипло до мене «Барселона». Ще в школі. А потім я й сама себе так називала, коли з кимось знайомилася.

— Ясно, — Юрій посміхнувся. — Гаразд, Віко-Барселоно, пішли наводити чистоту на вулицях нашого прекрасного, але такого засраного міста.

— Ти пригощайся, Іване, будь як вдома, — Юрій налив чергову чарку парубку. — Як ти взагалі, як життя?

Чоловіки сиділи в квартирі Юрія. Іван — худий, високий і не до віку сивий, пив, наче боявся, що господар відбере горілку.

— Ет, що розказувати, — Іван хрумнув огірком, — працюю все там же, в аеропорту. Їжу розвожу по літаках. Після інституту влаштувався механіком, а потім плюнув. Відповідальності купа. Увесь день на асфальті, то це подивись, то інше, а заробіток так собі.

Іван налив сам собі і перекинув чарку, не чекаючи Юрія.

— А потім познайомився з одним хлопцем з обслуги, що їжу на борти розвозять. Ото, я тобі скажу, діло! І харч завжди є, і випивку дістати можна. Головне, зв’язки зі стюардесами мати.

Іван підчепив шматок смаженої картоплі, кинув у рота і розвалився на стільці.

— Не робота, скажу тобі, Юрчику, а рай. І ситий, і п’яний, і при бабках завжди. Тому — коньяк перепродам, тому — ще щось. Так і кручуся в порту потроху.

— Молодець, — Юрій посміхнувся, — а я тут, двірникую.

— Юрко, — Іван нахилився ближче, дмухнувши на Юрія перегаром, — от я тебе, власне, не розумію. У тебе макітра ніби варить, а сидиш тут, поміж віників. Та вже б давно кудись влаштувався! А хоча б і до нас у порт.

— Ні, Іване, дякую, ти ж знаєш — я не зможу. Я літати мріяв, а бігати поміж літаків — це не моє.

— От, дурний, — Іван сплеснув у долоні, — дитинство в дупі ніяк не зникне? Літати — не літати… А жити за що будеш? Віником грошви не нагребеш.

Юрій посміхнувся і знову налив парубкові.

— Чого ти за мене почав? Я якось розберуся. Ми стільки років не бачилися, давай ще по одній за зустріч.

— Давай, — обличчя Івана скрутила гримаса, яка, мабуть, мала означати посмішку.

— Будь ласка, один білет до Харкова на 25 число, — Юрій простягнув гроші у віконце авіакаси. — Скажіть, паспорт дружини обов’язково?

— Ні, купити квиток можете й ви. Головне, щоб вона потім паспорта не забула, — дівчина в касі посміхнулася. — Щось ви зарання квиток берете.

— Мені сказали: що раніше, то дешевше.

— Та то зазвичай міжнародних рейсів стосується, тут різниця геть невеличка. Ось, прошу, — дівчина передала Юрію квиток, — перевірте все. Наступний!

Юрій відійшов від каси, глянув на білет. Отже, двадцять п’яте число. Дев’ята ранку рівно. На все про все залишилося двадцять днів. Юрій вийшов з терміналу. Вгорі зашумів, злітаючи, літак, і чоловік машинально звів очі до неба. Він посміхнувся і пішов до зупинки маршруток, наспівуючи собі під ніс:

— Віко, у мене для тебе сюрприз, — у вікно Юриної квартири крізь штори пробивалося ранішнє сонце, — чуєш мене?

Віка лежала, скрутившись калачиком, і ховала обличчя від променів у ковдру. Юрій сидів на краю ліжка і тримав у руці білет.

— Доброго ранку, любий, — позіхнула, — що там у тебе за сюрприз?

— Ось, — Юрій простягнув жінці папірець. — Це твій білет у краще життя.

— Що? — Віка сіла на ліжку, прикрившись ковдрою, і взяла квиток. — От насмішив! Юро, хто тобі сказав, що краще життя у Харкові?

— Послухай, не перебивай, — обличчя Юрія було таким серйозним, що Віка засміялася. — Не смійся, а слухай уважно. Ось пий каву і слухай.

Юрій подав каву, взяв другу чашку собі. Підпалив обом цигарки.

— Я відвезу тебе в аеропорт, ти сядеш на літак. А далі й буде сюрприз. Я зайду в літак пізніше, головне — ти нічому не дивуйся і не показуй, що ми знайомі. Все буде просто супер.

— Юро, — в очах Віки був справжній переляк, — що відбувається? Я не хочу ніяких таких сюрпризів! Агов, ти чуєш мене?

— Чую. Послухай, Віко. Я обіцяю, що все буде просто чудово. Я не хочу, щоб ми провели все життя тут, серед сміття.

Віка розплакалася. Юрій обійняв її і притис до себе.

— Чого ти, люба?

— Я не знаю, що ти задумав, та мені це геть не подобається. Юро, ану його, той Харків, літак, давай залишимо все, як є…

— Сонечко, послухай мене уважно, — Юрій шепотів на вухо, гладячи Вікине волосся, — нам немає чого тут втрачати. Нас ніщо тут не тримає, окрім совків та деркачів. Я все продумав, довірся мені. Я сьогодні-завтра маю поїхати в одне місце, вирішити деякі справи, потім повернуся, і післязавтра ми полетимо. У тебе два дні на збори, добре?

— Я боюся.

— Не бійся. Я дуже хочу прожити разом з тобою все життя. Просто вір мені. Добре?

— Добре.

— Все. Мені час. Побачимося, як повернуся, — Юрій поцілував Віку в губи. — І нікому нічого не розповідай, просто вір мені…

— Тридцять тисяч. Більше за твою халупу не дам, — маклер суворо дивився на Юрія, — ти ж розумієш, що я свої гроші вкладаю. Якби шукати покупця можна було довше…

— Євро?

— Можу й гривень, — засміявся маклер. — Документи привіз?

— Привіз, ось, — Юрій віддав чоловікові документи. — Тільки одна умова: ключі віддам двадцять шостого.

— Двадцять шостого то двадцять шостого. Про мене хоч взагалі не віддавай, зараз все підпишемо, і ти вже не власник. Хоч барикадуйся в цій квартирі — назад вже не отримаєш.

— Та я й не планую, просто на двадцять п’яте домовився речі вивезти.

— Переїжджаєш?

— Ага.

— Далеко?

— Звідси не видно. Показуй, що і де підписувати!

Вже зажеврів ранок, Юрій стояв неподалік службової прохідної аеропорту і дивився на годинника.

— Так, — бубонів він сам до себе, — восьма, пасажири вже пройшли реєстрацію і їх везуть або вже відвезли до літака. За 10 хвилин тут буде натовп — перезміна. Все точно. У мене десь хвилин п’ятнадцять. Має вистачити.

Юрій відійшов далі від прохідної і розгорнув план летовища. На ньому хрестиками були позначені місця посадки пасажирів у літак на харківський рейс. Цю інформацію Юрій збирав останні дні. У більшості випадків місце, де стояв літак, залишалося тим самим.

— Сподіваюся цього разу форс-мажорів не буде.

Юрій пригадав, як вперше заявився на прохідній, і спиною мимоволі пробігли мурашки…

— Новенький? — охоронець глянув на Юрія, потім у його перепустку.

— Ага, — посміхнувся Юрій.

Кров у голові неначе закипіла. Доки вартовий дивився посвідчення, серце намагалося вистрибнути з грудей і дременути подалі від аеропорту.

— Проходь.

Юрій зайшов на територію аеропорту. Так, головне — не дуже світитися. Він попрямував у бік вантажного терміналу, де сховався у кущах.

— Хух, — повітря з шумом покинуло легені, — дякувати Богові! Тут бардак, як і скрізь.

Юрій сховав у кишеню перепустку. Цей клаптик паперу він витягнув з кишені Івана, коли відправляв його на таксі. Іван був такий п’янючий, що ледь тримався на ногах. Увесь час намагався обійняти й розцілувати Юрія.

— Друже, от ти не правий, — лепетав він, — приходь до мене у порт, я тебе влаштую на а-а-афігенну роботу…

— Добре, добре, зідзвонимося.

Таксі поїхало, і Юрій поволі роздивився Іванову перепустку. Складно, однак переробити таки можна.

Вклеїти Юрину фотографію замість Іванової взявся один дідуган, що все життя пропрацював на поліграфічному комбінаті, а тепер відбував свою пенсію за чаркою.

— Та, для мене це тьху! — повертівши перепустку, він підніс її до очей. — А нащо тобі?

— Знаєте, люблю на літаки зблизька дивитися.

— У кожного свої заскоки, — підсумував старий. — Двісті доларів.

— Щось дорого.

— То, — посміхнувся дід, — піди по базару пошукай, мо’ хто дешевше зробить.

Віка з Юрієм стояли біля терміналу аеропорту. Вона тримала за ручку дорожню валізу, він не спускав з плеча об’ємну спортивну сумку.

— Все, сонечко, йди, — Юрій поцілував Віку в лоба. — Пам’ятай: що б не відбувалося в літаку, нічому не дивуйся і не показуй, що знаєш мене.

— Юрасику, — Віка притулилася до чоловіка, — я не хочу. Ти не кажеш, що задумав, я боюся за тебе. Я не хочу летіти ні в який Харків.

— Послухай, — Юрій обережно відсторонив жінку від себе і заглянув їй в очі, — послухай уважно. Якщо ти боїшся, йди зараз. Сідай на маршрутку і їдь додому. Я туди більше не повернуся. Я полечу. Чуєш?

— Чую, — Віка схлипнула.

— Так от. Я дуже хочу, щоб ти була в літаку. Однак якщо там тебе не буде, я все зрозумію. Все, я пішов. Якщо ти зі мною, іди на реєстрацію.

— Гаразд.

Віка пішла в бік терміналу, витираючи сльози. Біля входу повернулася і, посміхнувшись крізь сльози, помахала Юрі рукою.

— Я люблю тебе, — прошепотів Юрій і послав їй повітряний поцілунок.

Прохідну Юрій пройшов напрочуд швидко. Потрапивши в перезміну, він легко проскочив на територію і звичним маршрутом попрямував у бік вантажного терміналу. Там у кущах перевдягнувся у спецівку, яку ще тиждень тому поцупив у одному з ангарів, закріпив під нею всі свої приладдя і, сховавши порожню спортивну сумку, спокійно попрямував у бік терміналу, перед яким стояв «Боїнг» на Харків. Юрине серце калатало. Він увесь час перебирав у голові послідовність дій. Головне — нічого не забути.

— Шановні пасажири рейсу 117 на Харків, — пролунав з репродуктора жіночий голос, — пройдіть до воріт «Д».

Віка підійшла і стала в чергу. Перевірили білети, люди посідали в автобус, і він рушив до літака. Коли Віка піднімалася трапом до салону літака, їй здалося, що внизу вона побачила постать Юрія, який розмовляв з якимось чоловіком. Та наступної миті інші пасажири перекрили їй вид, і Віка зайшла в салон.

— Доброго ранку, — стюардеса глянула в білет і посміхнулася завченою посмішкою, — проходьте, ваше місце 16 «Е».

— О, ти диви, Юрко? — чиясь рука ззаду хлопнула Юрія по плечу саме в той момент, коли він підійшов до літака. — А я дивлюся і очам не вірю!

Юрій повернувся. Перед ним посміхався на всі тридцять два Іван.

— Ти таки послухався і влаштувався в порт?

Іван горлопанив чи не на все летовище. В голові Юрій прокручував усі можливі варіанти розвитку подій.

— Послухався. Ось тільки другий день. Прийшов на інженера.

— Інженера? Не дурій, — по-панібратськи штовхнув Юрія у плече Іван, — на біса воно тобі? Я ж казав — приходь до мене.

Секунди летіли неймовірно швидко, мозок Юрія напружено працював.

— Гаразд, Іване, ти до котрої працюєш? Я наберу тебе, як звільнюсь, і поговоримо.

— Та не питання, — Іван ще раз штурхонув Юрія в плече. — А я ото, до речі, часто згадую нашу останню п’янку. Так нажерся, що перепустку просрав, було мені…

— Бувай, мені вже час, — Юрій побачив, що майже всі пасажири зайшли в літак.

— Гаразд, дзвони, — Іван стрибнув на сидіння свого автокару, — тільки ж не забудь!

— Та не забуду, — Юрій дочекався, доки автокар трохи від’їхав, і швидко піднявся трапом до дверей літака…

Віка сіла на своє місце. Пасажирів зібралося не багато, тож два місця поруч з нею виявилися порожнім. Що задумав Юрій? Ця думка свердлила мозок і не давала заспокоїтися.

Через два ряди молода мама заспокоювала маленького сина, який тягнувся вгору до кнопок над кріслом. Трохи далі товстий чоловік щось переглядав у ноутбуку. Ще далі парубок із дівчиною слухали удвох один плеєр.

Віці здавалося, що в літаку якось аж занадто тихо. З хвоста салону, посміхаючись і закриваючи верхні шафки, пройшла стюардеса. Віка машинально провела її поглядом.

Неначе зараз уже зліт? То що ж там Юра? У Віки розболілася голова, ніби від нестачі кисню. Аж раптом вона побачила Юрія. Він, вдягнутий у спецівку аеропорту, повільно йшов салоном. Стюардеса, яка перед тим закривала шафки в носі літака, зі скам’янілим обличчям відступала перед ним. За Юрієм йшла ще одна стюардеса і чоловік у формі, мабуть льотчик.

— Ви куди, агов? Ми вже відлітаємо! Чи забули щось?

Юрій вскочив до літака, де просто в тамбурі за дверима зіткнувся зі стюардесою. Дівчина посміхалася, однак загородила собою прохід до салону.

— Виходьте, а то зараз трап приберуть.

— Тс-с, — Юрій підніс палець до губ, а іншою відкинув убік полу спецівки.

Очі дівчини ледь не вилізли з орбіт. Усе тіло чоловіка під спецівкою обмотане якимись дротами. На поясі прикріплені кілька дуже схожих на господарче мило предметів, до яких вели дроти. Трохи вище висіли целофанові пакунки, крізь які просвічували металеві кульки, гайки та обрізки цвяхів. Далі погляд дівчини впав на коробочку, на якій червоним оком блимав діод.

— Тихо, — голос Юрія віддав металом, — будь розумною і ніхто не постраждає. Не роби різких рухів, зачиняй двері. Потім я хочу говорити з командиром.

Дівчина зачинила двері літака і повернулася до Юрія.

— Що вам потрібно? Я не можу кликати капітана, ми зараз злітаємо.

— Ти, головне, не нервуй і моли бога, щоб я не відпустив оцю кнопку.

Юрій виставив руку трохи вперед, і дівчина побачила в ній перемикач, дроти від якого йшли кудись у рукав спецівки.

— Я активував детонатор. Якщо хтось із ваших виявиться достатньо тупим, щоб кинутися на мене, я розіжму пальці — і ми всі перетворимося на криваву кашу.

Дівчина стояла ні жива, ні мертва і не могла відвести погляду від руки Юрія. Діод, який блимав на перемикачі, діяв на неї, як удав на мавпу. Вона не могла навіть поворухнутися.

— Нумо, сонце, клич командира. Тільки рухайся повільно. І ніяких розмов по радіостанції, інакше всім кінець.

Юрій відступив у глибину тамбуру до туалету і пропустив стюардесу до дверей кабіни. Дівчина зробила три кроки і щось сказала у незачинені двері кабіни. За мить звідти з’явився чоловік у формі.

— Таню, не хвилюйся, — він погладив стюардесу по плечі, — спокійно. Все буде добре.

— Ви капітан?

— Так.

Скули чоловіка ходили ходуном, одного погляду на руку Юрія та пакунки на тілі було досить, щоб зрозуміти, що справи серйозні.

— Чого ви хочете? — капітан намагався говорити якомога спокійніше. — Може, все закінчимо, доки ви не наробили дурниць? Я відчиню двері, і ви підете туди, звідки прийшли.

— Слухайте уважно, — Юрій дивився капітану просто в очі, — зараз ми тихенько пройдемо в салон. Я сяду по центру, біля крила. Один підозрілий рух — і приберу палець з кнопки. Гадаю, не треба вам підказувати, де у вас пальне.

На обличчі капітана з’явилося щось, що вказувало, наскільки добре він розуміє наслідки вибуху біля баків.

— Далі ви, не здіймаючи паніки, повернетеся на свої місця і почнете робити свою роботу, — продовжив Юрій. — От тільки летимо ми не в Харків.

— А куди?

— У Барселону.

— Це не можливо, ви зрозумійте, у нас певний коридор, ми…

— Не треба, — обірвав Юрій, — не треба казок. Після злету зв’яжетеся з диспетчером і повідомите про мене і мої вимоги. Дійте. А поки-що проведіть мене у салон.

Процесія рушила до салону. Трійця наштовхнулася на ще одну стюардесу, яка хотіла щось сказати, одначе капітан жестом примусив її замовкнути. Усі провожаті Юрія намагалися видавити з себе посмішки, але це їм не надто вдавалося. Пройшовши в центр літака, Юрій сів на крісло біля самого вікна. Поруч нікого не було.

— Йдіть, — прошипів він капітанові, — якщо за п’ять хвилин ми не вирулимо на зліт, люди в салоні загинуть. Ви зрозуміли мене?

Командир кивнув і разом зі стюардесами пішов у ніс літака. Юрій озирнувся і побачив Віку. В її очах плескався жах. Віка вчепилася в ручки крісла і дивилася Юрію у вічі. Її губи беззвучно ворушилися, безупинно промовляючи: «Юра — ні!»

— Диспетчере, це борт на Харків, у нас нештатна ситуація, — командир витер піт з лоба і покосився на другого пілота. — В салоні чоловік, обвішаний вибухівкою.

— Чого він хоче? — попри металеві нотки динаміка в голосі диспетчера відчувався переляк.

— Він хоче в Барселону.

— Йопт… А чому не в Маракеш? Добре, тягни час, я повідомлю всіх, кого треба.

— Диспетчере, якщо я не злечу за п’ять хвилин, він підірве себе. Він мабуть знається на літаках — сів так, що вибух підірве бак.

— Дідько! Тоді повільно рухайся до злету. Тільки дуже повільно. Я поставлю тебе в чергу, він бачитиме, що перед тобою мають злетіти кілька інших літаків. Тягни час. До зв’язку.

Капітан кинув навушник на крісло і повернувся до другого пілота:

— Отакі справи, Сергію, рули на злет.

Він простягнув руку і витяг з бардачка ракетницю.

— Хоч щось, — засунув ракетницю у кишеню штанів і натиснув кнопку внутрішнього зв’язку. — З вами говорить капітан. За кілька хвилин наш літак здійснить рейс до Харкова. Велике прохання скласти столики, підняти спинки крісел, пристебнути ремені безпеки і слухатися вказівок бортпровідників.

Юрій дивився на Віку. В якийсь момент вона підвелася, ніби хотіла кинутися до нього, однак Юрій похитав головою, показуючи, щоб вона цього не робила. Літак плавно їхав смугою вирулювання.

— Все буде добре, сонечко, — одними губами прошепотів Юрій, — за три години, я відвезу тебе в Барселону.

Краєм ока Юрій помітив командира корабля, який прямував до нього, і відвів погляд від Віки.

— У нас невеличка затримка, — нахилившись до Юрія, промовив капітан, — зараз злетить борт на Львів, потім на Севастополь, а далі й ми. Головне — не панікуйте.

— Не вчіть мене, що робити. Якщо я побачу сторонніх у салоні або зрозумію, що ви мене дурите, все скінчиться.

Юрій виставив у бік капітана кулак із затиснутим перемикачем.

— Все, розмову закінчено.

Віка побачила, як Юрій витягнув вперед руку, стискаючи у кулаці якійсь пристрій. Чоловік у формі відсахнувся від нього. Дівчина помітила, що з кишені штанів льотчика виглядає щось схоже на пістолет. Голову розірвало страшне передчуття біди.

— Ні, не треба, Юро, стривай, не треба!

Віка зірвалася з крісла і кинулася до Юрія. Чоловік у формі трохи відскочив у бік, а потім рвучко кинувся до Юрія і вхопив його за руку.

Хтось у салоні заверещав, інші пасажири заходилися розстібати ремені, щоб роздивитися, що відбувається.

Юрій з льотчиком боролися на сидінні. Льотчик обома руками стискав руку Юрія, а той намагався від нього відбитися. В салоні зчинився хаос, люди зіскочили зі своїх місць, забігла стюардеса. Літак спинився біля краю злітної смуги.

— Відпусти руку, — борсався Юрій, — ти що тупий?

Капітан міцно тримав кулак Юрія. Аж раптом десь поруч пролунав голос:

— Відпусти його, чуєш? Швидко!

В скроню льотчика ткнулося щось холодне і металеве.

— Ну! Пусти його!

Капітан повільно розігнувся і побачив перед собою жінку. Ту саму, яка кинулася до терориста. В руці жінка стискала його ракетницю. Темний отвір дивився йому в обличчя. «Бовдур, — майнуло в голові, — навіть не відчув, як вона витягла її з кишені». Льотчик обережно відпустив кулак Юрія і розігнувся в проході.

— Пані, опустіть. Ви не розумієте, що відбувається.

— Замовкніть!

З очей Віки лилися сльози, вона виставила ракетницю перед собою і тримала обома руками.

— Юро, що ти наробив?! — кричала Віка. — Як ти міг? Я ж благала тебе не робити цього, навіщо?

— Віко, заспокойся, — Юрій намагався встати з крісла.

— Сиди, — жінка розвернула ракетницю на нього. — Я нікуди не полечу. Я хочу залишитися тут. Як ти міг зробити зі мною таке?

— Я хотів показати тобі Барселону, хотів щоб ти була щаслива…

— А мене ти спитав? Ти спитав, чи хочу я в ту кляту Барселону? — сльози заливали обличчя Віки. — Я просто хотіла бути разом з тобою, тобі цього замало?

— Та ні, сонечко, я просто…

Раптом до салону з різних боків увірвалися люди в чорному.

— Усім лягти на крісла! — загорлав один зі спецназівців. — Киньте зброю!

— У них бомба! — крикнув капітан, падаючи в прохід поміж кріслами.

— Пані, рахую до трьох, повільно опустіть зброю! — знову заволав спецназівець, перекрикуючи лемент пасажирів. — Один…

— Віко, кинь, не треба, — Юрій зірвався з крісла. Пролунав постріл, і він, змахнувши руками в повітрі, впав у прохід на льотчика.

— У нього бомба! — вигукнув той, хапаючи Юрія за руку, що стискала перемикач.

Віка відкинула ракетницю вбік і опустилась на коліна. Її била істерика.

— Юро, навіщо ти це зробив?

Наступної миті один зі спецназівців відтягнув Віку, інший схилився над Юрієм та пілотом і також схопився за руку з перемикачем. Юрій не рухався, на грудях розпливалася червона пляма. Військовий оглянув пристрій у кулаці, потім заглянув під спецівку. Щось помацав, шарпнув кілька дротів і підвів погляд на льотчика.

— Пшонка.

— Що? — вирячився на нього капітан.

— Це не бомба, просто купа непотребу.

Віку вивели з літака і посадили у легковик, пристебнувши кайданками. Біля літака роїлися спецназівці. Вона бачила, як трапом збігають люди: мама з малюком, потім товстун, далі перелякана молода пара. Їх усіх садовили в автобус. Під’їхала «швидка». Лікарі піднялися нагору. Віка вже не могла ревіти, лише гикала, здригаючись усім тілом. До машини підійшов один зі спецназівців і зняв маску:

— Ну, і якого дідька ви оце тут наробили?

— Я не знала про бомбу, — схлипнула Віка, — я нічого не знала.

— Аякже, не знала…

— Він казав, що готує мені сюрприз, а насправді…

— Розберемося, — обличчя чоловіка трохи пом’якшало.

У дверях літака з’явилися медики з ношами. На них лежав Юрій. Він був нерухомий, на обличчі киснева маска. Тіло прив’язали до нош, мабуть, щоб не випав на трапі.

— То він живий? — прошепотіла Віка, і голова її бемкнулась на дверцята спецназівського авта…

* * *

— Проходьте, халата можна не застібати, так, на плечі накиньте, — лікар довго шукав ключ у чималій зв’язці і нарешті відчинив двері зі сходів, що вели у загальний коридор. — Ви вже вибачайте, тут режимний об’єкт, ключів до біса.

Чоловіки пройшли коридором, звернули ліворуч в інший, менший закуток, лікар відчинив ще одні вбрані у грати двері.

— У нас тут не часто відвідувачі, особливо у цьому крилі.

Назустріч чоловікам від столика біля стіни піднялася літня жінка у засмальцьованому халаті, що колись був білим…

— Доброго дня, Олеже Павловичу. Щось сталося?

— Ні, Зоє Вікторівно, все добре, — лікар взяв жінку під лікоть, — у нас, ви не повірите, гість.

— Та невже? — жінка здивовано звела брови.

— Відведіть його у триста першу, а я на посту почекаю.

Жінка витягла зі столу ще одну в’язанку ключів і кивнула відвідувачу.

— Ходімо, тут за рогом, — тапки санітарки шурхотіли по цементній долівці коридору, і цей звук відбивався від стін. — А ви Барселону звідки знаєте? До неї ось уже років зо три ніхто не приходить. Раніше хоч мати заходила, мо’померла?

Чоловік мовчав. Його, неначе вирізане з каменю, обличчя не виказувало жодних емоцій.

— А ви не говіркий, — вони спинилися перед одними з низки масивних дверей. — Ось триста перша.

Чоловік зазирнув всередину палати крізь щільно забране в металеву решітку віконце.

Всередині на ліжку сиділа жінка. Розтріпане волосся, блукаючий погляд, вона, неначе метроном, похитувалася вперед-назад і щось шепотіла.

— Вона не буйна, ні, — почувся збоку голос Зої Вікторівни, — просто нікого не впізнає і увесь час малює. Спершу ми не давали їй нічого, і вона дряпала руки, щоб кров’ю малювати. Тоді Олег Павлович дозволив їй дати кольорову крейду.

Усі стіни палати дійсно були розмальовані.

— Палац Гуеля, дім Бальо, Саграда Фамілія… — зашепотів чоловік.

— Що ви кажете? — санітарці було дивно, що малюнки на стінах мають назви.

— Гауді.

— Що?

— Це проекти Гауді.

— Кого?

— Антоні Гауді, був такий архітектор у Барселоні.

— А-а, — протягла жінка. — Ото тепер зрозуміло, чому її всі Барселоною кличуть. А ми ще думали, що вона таке малює. А якщо це той, як його, Гауді, то чого вона пише на стінах «Гагарін»?

Чоловік повернувся від віконця.

— Що вона пише?

— «Гагарін» пише, з віконця не видко. А на цій стіні, де двері — все літаки та написи.

— Скажіть, — чоловік зам’явся, потім витягнув з кишені купюру, — а ви можете відчинити? Вона ж не буйна, ви самі казали…

— Та сховайте ви ті гроші, — розсердилася жінка, — я хоч і санітарка, а чи не розумію, що раз прийшли до неї, то вам треба. Зараз, ось… — пробринівши зв’язкою, нарешті знайшла ключ і відчинила палату.

Чоловік зайшов і оглянувся. Всю стіну навколо дверей замальовано однією картиною: літак, люди з автоматами, «швидка», постаті, що несуть когось на ношах. Над самими дверима величезними буквами написано три слова: «Де ти, Гагарін?»

З очей чоловіка бризнули сльози. Він опустився перед ліжком, на якому сиділа хвора, і обійняв її за коліна.

— Віко, сонечко, люба моя, пробач мені! Я не міг прийти раніше. Пробач. Пробач за все!

Санітарка завмерла в дверях і спантеличено спостерігала, що відбувається. В якийсь момент на обличчі хворої ніби з’явилися ознаки свідомості. Вона обережно поклала руку на голову відвідувача, що увіткнувся в її коліна і плакав.

— Юро, Юрчику, Гагарін, ти прийшов? А я вірила. Завжди вірила, що страшний сон закінчиться, я прокинуся — а ти тут, поруч. Ти, я і Барселона…

— Я тут, Віко, і клянуся, що більше тебе ніколи не залишу. Ніколи, ніколи!

— Господи, — санітарка, що заклякла в дверях палати, перехрестилася, зробила крок назад у коридор і прикрила за собою двері.

— Олеже Павловичу, лікарю! — ключ в замку провернувся, надійно відділивши санітарку від тих двох у палаті. — Мерщій сюди, тут Гагарін прилетів!

Літературно-художнє видання

Руслан ГОРОВИЙ

ГАГАРІН І БАРСЕЛОНА

Повість

Copyright © PR-Prime Company, 2013

Видавничий та PR-супровід PR-Prime Company

Відповідальний за випуск Петро Мацкевич

Упорядкування Ксенії Мацкевич

Редактор Анна Грозовська

Коректор Грицько Ліванов

Макет Сашка Шевцова

Оглавление

Про автора

Гагарін і Барселона Повість