Місцеві хроніки Харлей Девідсона [Євген Є] (fb2) читать онлайн

Євген Є Місцеві хроніки Харлей Девідсона

Пролог

Тут безупинно йдуть дощі…

Опускаючи сіре небо до землі, вони ринуть каламутним від пилу потоком до каналізаційних решіток… Тут бруківка слизька, немов лід, і ніколи не буває зими. Тут під'їзди старих будинків наскрізь просякли затхлим духом сміттєвих баків, що стоять під сходами, смородом пацюків, що копошаться в підвалах, і випарами перепаленої кави…

Мешканці новобудов називають усе це Старим містом. На вихідні вони приїжджають сюди поїсти тістечок у малюсіньких, переобладнаних із кімнаток консьєржок, кав’яреньках, подивитися фільм у таких самих невеличких, розрахованих на двадцять чотири відвідувачі, кінотеатрах. Уранці вони п’ють заварений звечора чай, цілують дітей, у яких на шиї бряжчать ключі від вхідних дверей, вимикають світло, про всяк випадок міцніше закручують уже закриті крани і поспішають до трамвайної зупинки за рогом.

Тут багато костьолів, готелів, храмів, музеїв, підземних капищ і просто безіменних житлових і дбайливо щовесни реставрованих пам’ятників архітектури. Тут немає заводів, і більшість городян працюють у численних науково-дослідних і проектних інститутах, а тому на вулицях заведено говорити майже пошепки та подавати дешевий портвейн до іменинних тортів…

Розділ 1 Коли він повертається

Вона танцювала зовсім поруч. Її каблучки вистукували по стільниці, на якій спочивала моя голова. Дитяча шкіра, що не знала бритви, і ретельно зафарбована подряпина на лівому черевичкові. Напевно, я посміхався, і тому він майже не кричав, лише нервово постукував пальцем по стільниці в ритм її божевільному танцю:

— Прокидайся.

Вона мало не впала, опинившись на самому краї столу. А він продовжував проганяти її змахами вільної від постукування руки.

— Час прокидатися.

За мить до її зникнення я витяг із кишені сигарету і засунув її до рота, випрямив спину і клацнув запальничкою, демонструючи готовність до найбезглуздіших розмов. Проте очей не розплющував, сподіваючись, що вона зважиться повернутися… Він знову затарабанив по столу. Музика замовкла, і він сфальшивив, покладаючись на свій слух.

— Слухаю.

— Господи! — докірливо зітхнув він. — Подивися на себе.

Я розплющив очі.

— Хоч умийся.

Слухняно підвівшись, я поплентався до умивальника в кутку лабораторії, та, не дійшовши, ввімкнув витяжну шафу і збив попіл у попільничку, що стояла на одній із її полиць.

Він сів на стілець, склав руки на пухкому животі й уп’явся у вікно:

— Знову дощ.

Це була його робота — дивитися у вікно. Він так думав, і начальство ретельно стежило, щоб у дворі, куди виходило вікно нашої з ним кімнати, горіли всі ліхтарі, на випадок, якщо йому заманеться попрацювати вночі. Мені належало мити за ним колби, ходити на склад за необхідними йому реактивами, гріти чай, спорожняти попільничку і з’їдати половину того, що кожного ранку давала йому мама. Що ж стосується дощу, то він не припинявся вже восьмий тиждень, і будити мене заради того, щоб нагадати про це…

— Може, зробиш чаю?

Докуривши, я відчув себе значно краще і сказав, загасивши недокурок:

— У нас закінчилась заварка.

— Можна позичити в сусідів, принести чай з їдальні або сходити в магазин, — запропонував він.

Але в мене був кращий варіант:

— Є ще півпакета тієї екзотичної бридоти від тиску.

— Якої? А-а-а…

Це була одна з численних ідей його мами, котра вирішила, що її син унаслідок нерегулярного статевого життя, схильності до повноти і сидячої роботи неодмінно має бути схильний і до гіпертонії. Саме для боротьби з нею вона взяла з мене слово, що я напуватиму Славика (саме так ми з нею називали мого начальника) чаєм із мальви суданської.

— Який, до речі, і вам зовсім не зайве попити, адже вам стільки ж років і, напевно, такі ж проблеми.

Що мені було робити, як не погодитися, адже нехай там що, а ми дійсно були ровесниками (не беручи до уваги чотири з половиною місяці на його користь), і були однаково неодружені. Але на цьому, певно, і закінчувалася вся наша подібність. Ну хіба що ми були майже однакові на зріст, в іншому ж я виглядав просто-таки варварським богом на тлі його травмованого інтелектом тіла. У мене не було вищої освіти, не кажучи вже про докторський ступінь і чотирнадцять годин лекцій в університеті; у мене не було ані залисин, ані чубчика другокласника-відмінника, я не був короткозорий, і очі мої не розхлюпувалися на півобличчя за опуклими лінзами окулярів у чорній пластмасовій оправі. Я був ширший у плечах і вужчий у талії, я курив, не спав дві ночі з трьох, моя зарплата була в п’ятнадцять разів менша, і я постійно був винен йому більшу чи меншу суму. Отож, попри те, що ми проводили разом понад вісімдесят дві години на тиждень, і те, що нам було по тридцять років, більше нас нічого не пов’язувало і не робило бодай трохи схожими.

Виключивши кавоварку, я розлив воду по чашках, на дні яких уже спочивало бордове кришиво мальви суданської. Одну чашку я поставив перед ним:

— Дякую, — кивнув він.

— Так добре, — залишивши собі другу.

— О боже, — мовив Славик, ляскаючи по кишенях свого ідеально білого халата. — Я ж зовсім забув…

А я навіть не поморщився в передчутті неприємностей, що очікували на мене.

* * *

Він замовк, побачивши щось у своєму улюбленому вікні. Знаючи, що це може бути будь-що, і більшість ідей, які прославили його, спали йому на думку саме під час споглядання бабусь, котрі вибивають доріжки, маневрів машин, що забирають сміття, і хтивої заповзятості бездомних собак, я помовчав, допив чай, помив чашки, викурив ще одну сигарету, струсив із рукава попіл і врешті запитав:

— Про що?

— Що, пробач?

— Ти почав з того, що про щось забув.

— Дійсно, — і він дістав із кишені зім’ятий конверт, на якому були його ініціали. — Завтра ми від’їжджаємо.

— Ми? — запитав я. — І як далеко?

— До Києва. Літак об одинадцятій двадцять, — він дістав із конверта кілька порожніх бланків, з півсотні купюр і квитки на літак. Розділивши усе, крім квитанцій, на відносно рівні частини, Славик підсунув до мене мою половину.

— Зустрічаємося в аеропорту? — він кивнув. — За годину до реєстрації?

— За годину тридцять.

— Тоді мені треба йти.

— Куди?

— Додому, зібрати речі, скасувати зустрічі, й, зрештою, мало що мені потрібно зробити, — не чекаючи на відповідь я зняв із вішака куртку.

— Тебе можуть не випустити, — у цьому він був правий, але я тільки посміхнувся.

— Побачимо.

— Зачекай, — зупинив мене Славик. — А як я впізнаю тебе?

— Тобто?

— Ну, завтра, в аеропорту. Звідки мені знати, що людина, котра підійде до мене, це будеш ти, а не агент якоїсь зі спецслужб, замаскований під тебе, щоб викрасти видатного вченого.

— Попросиш назвати пароль. А ще краще — візьми із собою віник і бутерброд, намащений кремом для взуття. Тоді при щонайменшому сумніві у тому, що я справжній, ти зможеш запитати мене, що саме лежить у тебе в кишені. Ну, я пішов? — запитав я цього справді видатного вченого.

— Зачекай, — він гарячково намагався вигадати щось іще.

— Зі свого боку я обіцяю прибути на місце зустрічі взутим у ласти і з гербарієм афродизіяків. Влаштовує?

— Абсолютно, — зрадів Славик, захоплено кліпаючи. — Привіт Лізі.

— Привіт мамі, — на цьому ми розійшлися.

Проблем на прохідній у мене не виникло — одягненого у білий халат, із бутелем з-під бридоти із запахом сірководню в руках — мене безперешкодно випустили за поріг інституту. Там я одразу ж позбувся бутеля, пожбуривши його в найближчі кущі, стягнув із себе халат, який одягнув прямо на куртку. Краплі дощу застукали по шкірянці, мокре волосся обліпило плечі.

Машина зупинилась одразу, як я підняв руку:

— До Старого міста.

* * *

Ліфта не було, і на третій поверх я піднявся крученими мармуровими сходами. Мій силует відбивався в полірованій латуні поручнів та старих, напівоблущених дзеркалах, встановлених на сходових майданчиках. Темні дерев’яні двері з вузькою щілиною поштової скриньки відчинилися майже одразу і, перш ніж я переступив поріг, Ліза спробувала повиснути на мені.

— Спокійніше, дівчино, — відхилившись, я стягнув із себе мокрі туфлі і куртку. — Я все ще тут.

— Як ти змок, — заметушилась вона, дістаючи з-під шухляди для взуття капці (як мені кортіло думати — мої капці). — Що ж ти стоїш? — вона потягла мене до кімнати.

— Де Машка? — запитав я, киваючи у бік розпатланих клоунів і обліплених засохлою манкою звірів, складених у порожній дитячий манеж.

— У мами, — сказала Ліза, відчиняючи дверцята шафи і намагаючись знайти хоч щось із речей колишнього чоловіка. — У моєї мами.

Їй здавалося, що такі деталі щось для мене важать.

— Він був романтиком, бо ким ще можна назвати людину, котра носила джинси невизначено-кремового кольору.

— Ти збожеволів, — відповіла Ліза, кидаючи джинси на спинку стільця, на якому вже висів увесь мій одяг. Я ж тим часом, зручно вмостившись на її так доречно незастеленому ліжку, лише знизав плечима і підняв краєчок ковдри. — Тут ще залишилося трохи місця, і якщо ти поквапишся…

На ній були тільки халатик і шкарпетки з динозаврами, що грають в крикет.

Розділ 2 Велика сила батьківської любові

Стемніло, але ми не вмикали світло.

Вона дрімала на моєму плечі, а я курив, обережно струшуючи попіл у порожню пляшку. Зрідка проїжджав по вулиці автомобіль, і тоді у буфеті подзенькував посуд, а на стелі можна було побачити тріщину і матові лампи пластмасової люстри. Мені вже час було йти, а я лежав, чекаючи, коли вона розплющить очі.

Ми зустрічалися вже місяців із п’ять і єдине, що утримувало нас від розриву, це те, що вона ще жодного разу не розпочинала розмов про майбутнє.

— Ти не залишишся?

— Ні.

— Вже ідеш? — вона радше відчула, ніж побачила мій кивок.

— Я ще повернуся.

* * *

Шнурки закам’яніли від бруду, ледь згиналися і зовсім не хотіли зав’язуватися в бантики. Вона дочекалася, поки я зашнурую черевики, підійшла і пригорнулася до мене.

— Ти приходив тільки заради цього?

— Попрощатися, — сказав я. — Я від’їжджаю.

— Надовго? — її спина напружилася під тонким шовком.

— Днів на п’ять, — вже було за північ. — Маю йти.

— Я чекатиму на тебе.

Я замерзав — одяг був досі вологий.

— Я люблю тебе.

— Я теж люблю тебе, — повторив я, і це була найбільша дурість з усього, що я міг зробити.

Її очі миттєво наповнилися сльозами.

— Ти не образишся?

Дивлячись на що, хоча вголос мовив:

— Ні.

— Я сказала Маші, що ти її тато.

Під пальцями розповзлися розмоклі сірники, і я витяг руку з кишені куртки.

— Ти справді не образився?

— Звичайно, ні.

— Повертайся.

— Обов’язково. Дай мені, будь ласка, запальничку. Або сірника.

Я вийшов на вулицю, озирнувся. В усьому будинку світилося тільки її вікно, а в ньому темним силуетом — вона, притиснувшись до мокрого скла.

* * *

Я жив за дві зупинки від неї, в чортзна навіщо збудованому будинку. Років із сімдесят тому його обладнали під квартири для реставраційних майстерень, що відкрилися на двох перших поверхах. Подейкували, що раніше це були соляні склади, а дехто — і ця версія здавалася мені імовірнішою — розповідав про нічліжки для прочан і комедіантів.

На сходах було темно, втім, як і на моєму балконі. Хоча такі самі балкони тяглися по внутрішньому периметру усього вибудованого карі будинку, на всіх його поверхах. Жодне вікно не виходило у двір, і я йшов до дверей своєї квартири, орієнтуючись по світлу чужих вічок та наштовхуючись на мізерію, що траплялась під ногами. Більшість моїх сусідів не були розбещені надлишком кімнат, а тому упродовж багатьох років цілі покоління мешканців складали на балконі корисний мотлох, що не вміщається у квартирі, — тази для приготування варення, шланги від пилососів…

Я вдарився об щось. Тільки чиркнувши запальничкою, я зрозумів, що саме ледь не переламало мені ноги.

…поламані стільці, коляски, рами картин, вудки, валізи із підшивками журналів для садівників і городників. Зрештою, мало що могло знадобитися їм у найнесподіваніший момент. Я теж зробив свій неоціненний вклад у загальний комунальний смітник — виставив на свій балкон мотоциклетний кістяк, що об нього щоразу набивали синці ті, хто жив далі за мене.

А ще над двориком нашого будинку було встановлено скляний дах, що вже давно не був прозорим — товстий шар пташиного посліду та листя вкривали його. Саме йому хатні господині нашого дворика завдячували можливістю сушити білизну за будь-якої погоди.

* * *

Повернувши ключ, я відчинив двері і зайшов у квартиру.

Не вмикаючи світла, стягнув із себе куртку і кинув її на складену і приставлену до стіни розкладачку. Дістав сигарету.

Раптово десь за спиною спалахнув сірник. Я повернув голову і прикурив.

— Щиро дякую.

— Де ти ошивався так довго?

Він не був ані моєю дружиною, ані моїм другом, отож, я відповів лише після того, як увімкнув світло:

— Як ся має татко?

— Наказано тебе привезти, — відповів інший. — Одягайся. Ми й так спізнилися на вечерю, — поскаржився він, хоча вони з напарником не справляли враження виснажених голодом хлопців.

Мені ж було до біса приємно, що увесь сьогоднішній вечір вони простояли в моїй малюсінькій кімнатці, де з меблів були тільки захаращений посудом кухонний стіл, електроплита, що стояла на коробці з-під чийогось телевізора (водночас вона слугувала мені шухлядою для постільної білизни), і вже згадане ложе. Решту речей, зокрема і одяг, я розвішував на цвяхи, забиваючи їх по всьому периметру кімнати. Вони навіть на підвіконня не могли присісти — у мене не було вікна.

— Що ж, їдьмо, — видавив я, відмовившись від спроб суперечити ще під час нашої першої зустрічі. Хоча вже тоді мені не припали до душі ані їхні дорогі костюми, ані м’язи, що здіймаються під ними, ані товсті шиї, об одну з яких я ледь не зламав собі руку.

Певно, через це, а можливо, з інших, особистих і не зрозумілих мені причин, ці хлопці не любили мене. Хоча їхня ворожість могла пояснюватись і почуттям невдоволеності, адже кілька тижнів тому вони привезли мене в лісопосадку за містом і, застромивши лопату в тоді ще мерзлу землю, змусили рити могилу. Самому собі. І, якби не радіотелефон, там би мене й поховали. Той, хто дзвонив, наказав привезти мене до нього, і вже через вісім хвилин я валявся на килимі його кабінету, кашляючи й обпльовуючи кров’ю м’який ворс.

— Ти розумієш, що накоїв?! — репетував на мене хазяїн. — Я знищу тебе!

Намагаючись переламати мені хребта, один з охоронців рубонув куди оригінальніше:

— Я нагодую тебе калом і вирву горлянку! — пообіцяв він. Та я виявився міцнішим, ніж йому видалося спочатку.

— Я відріжу тобі ноги, щоб ти міг плазувати на тому, чим ти це зробив! — ніяк не міг вгамуватися хазяїн.

Тим часом у мене щонайменше вже був струс мозку і кілька переламаних ребер.

— Я вб’ю тебе своїми руками! — вирішив він і двоє охоронців миттєво підвели мене, щоб йому було зручніше. Цієї миті з’явилася вона… у джинсах, потертих кращими модельєрами Франції, і в біленькій футболочці, придбаній там само.

— Ти не зробиш цього!

— Але ж він скривдив тебе.

— Хіба я це сказала?

— Ні, але ж ти розумієш, що ми не маємо права залишити це безкарним.

— Дай йому спокій.

— Назви хоча б одну причину, чому я повинен це зробити.

— Я кохаю його.

Охоронці ледь не впустили мене, нікельований пістолет у руках її батька зупинився на рівні моєї діафрагми, а я навіть перестав кашляти.

— Добре, — він поклав пістолет в обтягнутий оксамитом футляр і навіть закрив його. — А він?

— А ти?

— Теж, — а що мені залишалося? — Дуже, з моменту першої зустрічі.

— Чому ж ти не прийшов до нас раніше? — запитав її батько.

— Земля ще не розмерзлася.

— Він марить, — швидко доповів один із охоронців.

— Яка земля?

— За містом, — відповів я. — У лісі. Я б не зміг копати.

— Могилу, — додав охоронець. — Ми вже вивозили його.

— А, — засміявся татко. — Сподіваюсь, ти більше не скривдиш її?

Я сказав «ні».

— Що ж, вітаю тебе у колі родини! — не побоявшись забруднитись, він пригорнув мене і розцілував. Так у мене зненацька з’явився батько.

* * *

Тим часом з обіцяним одруженням не складалося — то в нього з’являлися невідкладні справи (хоча заради весілля він був готовий ненадовго відкласти їх), то мені вдавалося на кілька днів оселитися у квартирі випадкових друзів, або ж я встигав загубитися у святковому натовпі, і бойовики спалювали двигуни машин, намагаючись відшукати мене, їм це не вдавалося доти, доки розсудливість не перемагала, і я не починав розуміти, що майбутній шлюб, окрім неприємностей, може принести мені і чималу користь. І тоді вони бачили, як я повертаюсь, бадьоро крокуючи піщаними доріжками у напрямку татусевого особняка.

Зрештою я звик до Ольги з її нехитрою любов’ю і життям, не схожим на моє. Мені подобалось, як вона планувала, чим ми займатимемося, коли одружимося, і куди вона повезе мене, щоб я зміг побачити засипані дріб’язком фонтани, напівзруйновані колонади і, безперечно, кав’ярні, де вона їла найсмачніші тістечка. Натомість вона хотіла побувати скрізь, де бував я, навіть якщо для цього потрібно було далеко їхати. І разом з тим дратувало, коли мене безцеремонно обшуковували, щойно я виходив за двері її кімнати.

І мені не подобався її татко, чиї обійми з кожним новим прощанням ставали дедалі міцнішими, а погрози — реальнішими… Зволікати було небезпечно.

* * *

Того, першого, вечора мене напоїли з квадратної пляшки якимсь колекційним, настояним на м’яті і неймовірно гірким алкоголем, вкололи щось під шкіру на лівій нозі. І нехай мене нудило, та я міг без сторонньої допомоги триматися на ногах.

А вона. Що вона? Чужа дівчинка на чужій занадто дорослій для неї вечірці. Вона прийшла разом із художником у безглуздому капелюсі і вимащеному фарбами шарфі. Вони сиділи поруч зі мною, але я навіть не знаю, через що вони почали сваритись, не помітив, коли він пішов, і як довго вона залишалась сама, перш ніж впасти в п’яній нестямі мені на коліна.

Ми ще теревенили про щось із господарем і його дружиною. Славик намагався вцілити хлібною м’якушкою у вогник свічки, що горіла на заставленому брудними тарілками і салатними вазочками столі, потім спробував писати обвугленими сірниками на серветках. Коли ж він нарешті згодився їхати додому, виявилося, що я маю також подбати про це п’яне дівчисько.

Я доніс її до таксі, всадив туди ж і Славика, потім завіз його додому, так і не зумівши випитати в дівчини ані адреси її батьків, ані хоча б прізвища, повіз її до себе, розділивши з нею і без того не надто широку розкладачку. Хоча спати тієї ночі нам не довелося — ні їй, ні мені. Спочатку в неї проявилися всі синдроми алкогольного отруєння, потім вона намагалася з’ясувати, як мені вдалося так її напоїти, потім її мучили задуха і холод, і зрештою вона вирішила, що я можу взяти її.

Краще б я цього не робив.

— Де ти була? — запитав татко, коли його донечка повернулася додому над обід наступного дня.

— У чоловіка.

— Де?!

Охоронці, котрі тієї ночі теж не лягали спати (попоїздили вони містом, заходячи в усі морги, казино, відділення міліції і штаб-квартири як дружніх, так і ворожих їхньому клану родин), важко підвелися зі своїх крісел і завмерли, очікуючи нових наказів.

— Що він з тобою зробив? — він виховував свою доньку один, довіривши всі розмови про інтимне вчителям і гувернанткам, і тепер почувався ніяково. — Він зробив це?

— Так, — зніяковіло пролопотіла донечка.

— Він скривдив тебе? Не бійся, скажи. Адже він справді скривдив тебе?!

Грубе волохате чудовисько, пускаючи слину і рикаючи, ґвалтувало його дівчинку! Він ледь не вмер від апоплексичного удару, уявивши це.

— Він скривдив тебе! Він пошкодує про це, обіцяю тобі. Він дуже пошкодує! Я уб’ю його! Уб’ю!

Тієї ж миті розлючені охоронці, штовхаючи один одного, кинулися на розправу зі мною.

* * *

А татком я назвав його пізніше. Коли мене привезли до нього достатньо п’яним, щоб він зрозумів, що його погрози можуть не справити на мене враження, отож, обмежився нетривалою бесідою на цікаві для нас обох теми.

— І що ти думаєш робити?

— А що ви порадите?

— Те, що ти обіцяв зробити — одружитися з Оленькою.

Здається, саме тоді я вперше довідався, як її звуть.

Я запевнив його, що не відмовляюся, і що єдина перешкода — це мізерна зарплата, адже в мене немає можливості придбати подарунок, гідний не тільки краси нареченої, але і її суспільного статусу.

Татко поцікавився, чи вистачить у мене грошей принаймні на обручку.

— Звичайно, якщо заощаджуватиму найближчі два місяці, вистачить.

— От і чудово, — відчеканив. — Тільки два місяці — забагато.

— Але чому?

— Вона вагітна, а я вважаю, що молодій дівчині не личить ставати на рушник тоді, коли вже видно, чому вона поспішає.

Я запропонував почекати, але він прогарчав, що мовляв, його онуки не народяться у гріху, і що краще зробити їх сиротами, аніж незаконнонародженими виродками.

* * *

Я замкнув двері, і ми рушили до виходу з темного балкону.

На сходовому майданчику я попросив їх почекати і попрямував до перехняблених дверей єдиного на поверсі туалету.

— Почекай, — відсторонив мене охоронець і рвонув на себе ручку дверей. Він ледь не осліп від запаху застояного аміаку, що вдарив у обличчя.

— Живеш, як свиня, — кинув він, витираючи сльози.

— Чекатимеш тут? — запитав я.

— Навряд чи.

За стільки років я звик приймати ванни у чужих квартирах, тримати запасні леза в шухляді лабораторного столу, звик до дітей, які граються біля туалету, пізнаючи таємниці фізіології і народження дітей.

Ми сіли у припарковану з протилежного боку вулиці машину.

— Додому! — увімкнувши музику, водій повіз мене на чергове побачення з Олею і, можу закластися, з її турботливим татком.

Розділ З «Гувернери і гувернантки»

— Потім у мене був француз. Гарний, милий чоловік.

— Ти любила його?

— Ні. Він був моїм найкращим вихователем. Принаймні єдиним, хто не змушував мене їсти, коли мені не хотілося.

— Справді?!

— Він з’їдав усе сам.

Ми лежали на величезному п’ятиспальному ложі, спинки якого прикрашали амури з арфами і виноградні грона, що, на думку татка, котрий купив це ліжко, мало символізувати здоров’я і родючість тих, хто на ньому спить. Він любив усе велике: чотириповерхові вілли практично в центрі Старого міста, могутні дерева біля чорного входу, стадвадцятикілограмових охоронців, восьмиколісні лімузини, мундштуки і телевізори на півстіни. Мені ж цікаво було, де вони дістали простирадла для цього монстра — шили на замовлення, чи вони продавалися разом із ліжком.

— Ти справді не можеш залишитись?

— Справді, — світало, і в мене злипалися очі.

— Поцілуй мене, — попросила вона.

— А тепер його, — моя наречена, яка вже не соромилась свого голого тіла, підставила живіт. — Яка банальність, та все ж, як ти думаєш, хто в нас буде?

— Не уявляю, — зізнався я.

Я не боявся стати батьком, вважаючи, що зможу гідно виховати свою дитину. Та все ж припускав, що Оля і її татко навряд чи дозволять мені брати участь в усьому, що зможе позначитися на світогляді первородного спадкоємця клану. Якщо в них буде дівчинка, то найголовнішим для неї вважатиметься уміння перев’язувати рани і підтримувати вогонь у вогнищі, поки чоловіки відвойовуватимуть територію і владу, а якщо син — то наш татко зробить усе можливе, щоб він не замислюючись підсипав миш’яку у мою ранкову каву після покарання за двійку з географії.

— Але ти можеш почитати Інгевича-Тома, — сказав я.

— А що це?

— Настільна книга усіх вагітних, — минулого тижня сивобородий жебрак намагався на вулиці продати її мені. — Якщо не помиляюсь, вона називається «Генетика й основи селекції». Кілька днів тому один дідок пропонував мені купити таку.

— А ти?

— Послався на простату і дав йому кілька копійок.

Вона образилась.

— Я вже піду.

— Тебе відвезуть додому, а потім на літак.

— Я можу взяти таксі.

— Не вигадуй, — сказала вона, потягаючись. — Можна, я не поїду проводжати тебе?

— Звичайно.

Охоронець з’явився через три з половиною секунди після того, як я застебнув останнього ґудзика.

— Хай щастить, — цілуючи повітря, вимовила Оля.

— Тобі також.

— Я сумуватиму.

— Ви спізнюєтеся, — нагадав здоровань, дбайливо підхоплюючи мене під лікоть і спрямовуючи у бік виходу. — Машину подано.

Його змінив один із озброєних охоронців, котрі сиділи з обох боків від вхідних дверей.

— Машину подано, — повторив він підводячись.

— Супер, — потрібно ж було хоч якось реагувати.

— Вам лист, — додав він, дістаючи з кишені складений утроє аркуш паперу.

Мрячило, і водій чекав на мене на ґанку з розкритою парасолею.

Усе це настільки нагадувало вимуштрувану обслугу тризіркового ресторану, що мені так і кортіло дати комусь на чай або подякувати за службу.

У руках я тримав поспіхом написану татком записку:

«Усі приготування до весілля будуть завершені в день твого повернення. Як і домовлялися, свято буде родинним, але твоя присутність — обов’язкова. І не думай загубитися десь по дорозі. Не варто.

Татко.»

Безперечно, листа він підписав своїм справжнім ім’ям.

* * *

Я знайшов Славика посередині миршавого скверика перед будинком аеропорту.

— Давно чекаєш?

— Класна тачка, — сказав він, проводжаючи поглядом машину, що привезла мене. — Хвилин двадцять.

— Ходімо, — з боку злітної смуги дув вогкий вітерець, і сіяв дрібний дощ, що дозволяло мені кривитися так, щоб він не приймав цього на свій рахунок. А було чого. За час нашої спільної роботи я змусив себе звикнути до його спроб жартувати, до його блукань уночі коридорами інституту в пошуках примар і до невмілих намагань приховати комплекси. Можна було навіть виховати в собі філософську терпимість до його геніальності, але ніщо не могло примирити мене з його манерою вдягатись. Адже він не бідував і не страждав жодним із пороків, що потребують значних витрат. Просто він таким себе уявляв.

— А чому ти не в ластах?

Зате він був справжнісіньким красенем.

— А чому б і ні?! — запитала б мене його мама, і Славик неодмінно би погодився. — Навіть дуже. Він же вчений, а не вуличний піжон.

Ось і тепер він був одягнений у свій найкращий, куплений з нагоди випускного вечора костюм зі зморщеними після нескінченного прання бортами і чорнильними плямами, у картате пальтечко з цигейковим комірцем, блакитненьку сорочечку, краватку з дельфіном, що хлюпається у Чорному морі (саме в Чорному, адже про це було написано під тушкою радісної тварини). Схоже, краватка і капелюх дісталися йому у спадок від когось із провінційних родичів. І апогей цього парадного гарнітура — прив’язані до його ніг бордово-сині шкарбуни на платформі з пористої гуми.

Я відвернувся і процідив:

— Яких ластах?

— Забув, — зрадів він. — Тоді скажи, що в мене у портфелі, — і поплескав по дерматиновому боці портфеля.

— Бутерброди.

— Правильно. А з чим?

— Ми не спізнюємося? — запитав я.

— Гаразд, — він поправив капелюха, що сповз на вуха. — Я ж хотів розвеселити тебе. Наш рейс реєструють біля третього термінала.

* * *

Коли ми підійшли до арки металошукача біля входу в третій термінал, то опинилися у хвості черги, серед недоголених чоловіків і ненафарбованих жінок, котрі ось уже чотири дні та ночі провели у пластмасових кріслах аеропорту. Наш рейс був першим за останній тиждень серед нескінченних оголошень про нелітну погоду і неприймаючі міста.

Виснажені сухом’яткою і прогірклим чаєм, люди неголосно і незлостиво лаялися з охороною і з пасажирами, які мали летіти, хоча не прочекали навіть кількох годин. Від цього ставало ще нудніше, та й ображений Славик потребував чогось більшого, ніж скарги пані, котра неймовірно боїться багажних злодіїв і маніаків, переодягнених другими помічниками пілотів.

— Я знаю, з чим у тебе бутерброд, — сказав я, щойно він замовк. — Із кремом для взуття.

— Дурниця. З сиром та огірком. Свіжим, — і все це, навіть не повернувшись до мене.

Що ж, нехай. Я зайнявся вивченням плакатів, що визначали межу між правами й обов’язками громадян, котрі зважилися на політ.

— До речі, ти не везеш із собою ніяких легкозаймистих і вибухонебезпечних речовин? Ні? Подумай? — а він червонів, озираючись на пасажирів і обслугу. Можливо, флакон дезодоранту або недопиту пляшку горілки?

— Ні, — пробурчав він задоволено.

— Чудово.

Черга перед нами зашуміла, рушила крізь металошукач. І ось ми вже біля транспортера з мінірентгеном. Поставивши на нього мій рюкзак і його портфель, ми з інтересом уп’ялися в монітор.

— Тепер ти вже не зможеш пліткувати про кількість зубних щіток і колір білизни, що я взяв із собою в дорогу.

— Наступний! — крикнула тітка в синій уніформі.

До літака Славик заскочив одним із перших, зайняв собі місце біля ілюмінатора і сусіднє для мене, поклавши на нього капелюха.

— Навіщо так поспішати? — мене ледь не розчавив охоплений панікою натовп пасажирів.

— За теорією імовірності, — розпочав він, — шанс сидіти біля вікна дорівнює тридцяти двом відсоткам…

— У квитках зазначені місця.

— Зрештою, нічого ж не сталося?

— Скажи, — щоб не привертати уваги, я нахилився до його вуха, — ти дійсно не користуєшся дезодорантом?

— Ти ж бачив, — посміхнувся він. — На екрані під час огляду. Ти спатимеш?

— Так. Отож, без зайвої на те потреби попрошу мене не будити, на зупинках не виходити, сирої води не пити. Добраніч.

Розділ 4 «За вершиною пагорба»

І знову мені не вдалося поспати.

Затріщали надірвані динаміки, і ледь спотворений голос стюардеси, яка ховалася в заставленій мінералкою комірчині, промовив:

— Добрий день, шановні пані та панове! Ми раді вітати вас на борту нашого лайнера, що здійснює політ на висоті одинадцяти тисяч метрів, рейсом…

— Ти не слухаєш? — запитав Славик.

— … командир корабля…

— Навіщо?

— Я думав, тобі цікаво.

— … скористатися туалетом, розташованим у хвості нашого лайнера. У разі потреби ви можете звернутись по допомогу до бортпровідників, викликавши їх натисканням кнопки, розташованої безпосередньо над вашим сидінням.

— Законспектуй. Я потім почитаю.

— Щасливого польоту!

Над входом у кабіну спалахнули написи «не курити» і «no smoking», а геній від аналітичної хімії щосили вдавив кнопку виклику стюардеси, яка так непередбачливо запропонувала свої послуги.

— Вам щось потрібно? — чарівно усміхаючись, запитала вона.

— Мені, — знітився він. — Я хотів… чи є у вас, ну як його…

— Отож, що вам потрібно?

— Плед, будь ласка, — посмикавши за кінчик форменої косинки, зав’язаної на її шиї, попросив я.

Вона випросталась, а я посміхнувся:

— Якщо вам не важко — поглянь, я теж умію вишкірятися.

— Це все? — потрібен ти мені.

— І один паперовий пакет, — таке в тебе покликання, дитинко.

— Це все? — у мене таких, як ти, штук по двадцять за день пакети просять.

— Все, — ось так і будеш усе життя виносити чуже блювотиння.

— Візьміть, будь ласка, — подала, усміхаючись зніченому Славикові, плед і пакет.

— Це для мене, — і перш ніж вона відійшла убік, знову натиснув на кнопку. — Скажіть, а що робити, коли він заповниться? Знову покликати вас?

— Навіщо ти з нею так? — запитав Славик. — Хоча правильно, не слід було чіплятися до мене з цим дурним пакетом. Вона тобі сподобалась?

Ні, я посміхався краще за неї. Тим часом стюардеса знову заговорила:

— Шановні пані та панове, на борту нашого лайнера ви можете взяти в тимчасове користування настільні ігри. «Маленький футболіст», «Ралі», «Покер» і «Полювання». Вартість оренди одного комплекта — чотирнадцять гривень за годину.

А її подружка вже йшла проходом і везла столик, завалений різнобарвними мікропроцесорами.

— Будь другом, — гаряче зашепотів Славик, навалюючись на мене всім тілом, — візьми для мене одну.

— Будьте ласкаві, — звернувся я до стюардеси, — дайте мені…

— «Полювання», — підказав Славик.

— …«Полювання».

— Будь ласка, — простягнула гру, забираючи гроші. — Вам до кінця польоту?

Я кинув оком на шефа, котрий радів, мов дитина.

— Так!

Краще б я не робив цього — гуркіт пострілів, радісні вигуки і крики застрелених качок так і не дозволили мені заснути до самого Києва.

* * *

Поряд із напівроздягненими жителями міста ми виглядали купкою біженців, що тягли на собі не тільки важезний багаж, а й клумаки верхнього одягу.

— Жарко, — стогнав Славик і насилу тягнув піджак, пальто, кашне… Його краваткою я зав’язав волосся. Капелюха він не зняв, адже сонце, як на кінець травня, припікало просто нестерпно. — Зараз помру.

Я зняв із себе усе, що було на мені вище пояса, але це все одно не рятувало від спеки.

— Ти ж ночуєш удома, — що йому лишалось, як не погодитись. — Ти ж дивишся «Новини»? Скажи, дивишся?

Він тільки й зміг, що кивнути.

— Ти що, не міг поцікавитись, що в них тут із погодою?

— Міг, — слухняно підтвердив Славик.

— Що ж, маємо те, що маємо.

Потім озброєний міліцейський кордон із собакою-наркоманом, який обнюхував сумки і валізи в надії знайти наступну дозу; ще одна паспортна перевірка; бар, в якому всі пасажири замовляли сік і мінеральну воду; і величезна стоянка розпечених на сонці автомобілів і вчаділих від випарів бензину таксистів.

— Агов! — я підняв руку, й одразу п’ятеро кинулися до нас. — 3 чого почнемо?

— Поїдемо в готель чи у справах?

— У готель.

— Глібе! — приголомшлива молода жінка оповила руками мою шию.

— Привіт, — мало того, ми навіть були знайомі.

— Як добре, що ти приїхав.

— Тоді давай поцілуємося, — я цьомнув її у щічку.

— Познайомтесь. Дашо — це Славик, Славко — це Даша.

Він втягнув живота і шаркнув ніжкою.

— Це твій друг? — їй вистачило секунди, щоб оглянути його від капелюха до каучуковопідошвових виродків і невиразно скривитися.

— Більше, — відрізав я. — Мій бос.

— Бос? — на її обличчі зненацька з’явилася щаслива усмішка, і вона простягла йому руку. — Даша — сестра цього чудовиська.

— Саме чудовиська, — згодився Славик.

— Їдьмо? — запитала вона.

— Ти на колесах?

— Так.

— Тоді показуй.

— Ось! — і вона тицьнула пальцем у бік мотоцикла, що виблискував бузковим перламутром і поліролем. — Тобі не подобається?

— Та як тобі сказати.

— Ні, справді не подобається?

— Тримай, — Даша віддала мені ключі від мотоцикла, — а ми візьмемо машину.

— Ти хочеш, щоб ми зупинилися в тебе?

— Ага. Хочу. Якщо ви, певна річ, не заперечуєте? — це стосувалося тільки Славика.

— Вони не мають нічого проти, — випередив я Славика в пориві розказати про всі переваги готелів і своє небажання завдати їй клопоту.

— Тим паче, — сказала вона, — що минулої ночі мені тричі дзвонили і просили про це.

Особлива подяка таткові.

Вона підхопила під руку гордого собою Славика і повела його до одного з жовтих автомобілів із шашечками. Не забуваючи похитувати обтягненими котоном стегнами.

Вони під’їхали хвилин через двадцять після мене. За цей час я встиг накуритися до нікотинової гіркоти в роті. Славик, з хвацько викладеним поверх піджака комірцем сорочки, розповідав моїй сестрі щось настільки цікаве, що вона, побоюючись пропустити хоч слово, просто вказала мені пальцем на мотоцикл, а потім у напрямку свого під’їзду. Зрештою, поки я затяг його на ґанок, у вантажний ліфт, а потім приставив до вікна на її сходовому майданчику, вони встигли відкоркувати пляшки, почали накривати на стіл і перейшли на «ти».

— А потім, — Славик просто-таки знемагав від захвату, що вона слухає його не перебиваючи, — вона і каже…

— Який чудовий запах, — захоплено вимовив я, хоча крім нарізаного сиру і нечищеного мельхіору, ще нічого не було. — Ви вже вмивалися, шефе?

— Так, — сказав він.

— Розпакували речі?

— Я показала Славику його кімнату.

— А…

— Якщо вам треба поговорити, — додала Даша, — я не заперечую.

— Ми вийдемо, — сказав я, а Славику не залишалося нічого іншого, як погодитись.

— Що сталося?

Але я заговорив лише після того, як між нами і кухнею вже було двоє щільно зачинених дверей і заставлений шафами коридор.

— Вона моя сестра, — почав я. — Як кожен брат, я хочу, щоб вона мною пишалася. Отож, мені треба знати, що саме ти встиг розповісти.

— Нічого такого. Трішки про Кафку, тотальне потепління, французькі сири і про те, як ти діставав стюардесу. А чому тебе це зацікавило?

— Тому, що від сьогодні і до нашого повернення ти — бос усієї мафії Старого і Нового міста, а я хто завгодно, але не…

— Лаборант? — радісно підказав він. — Добре вигадано. Ми — торговці оливковою олією?

— Якоюсь мірою.

— Посада лейтенанта тебе влаштує?

Він явно недооцінив мене, але я погодився з цим неабияким шанувальником Кафки і Пь’юзо.

Розділ 5 Без назви

Ми розмовляли. Славик поступово хмелів, і я боявся, що він скаже щось зайве. Але він тримався достойно, і Даша ставилась до нього досить серйозно, сміючись на жарти і не звертаючи уваги на запітнілі окуляри.

— Каву? — запропонувала вона.

— У таку спеку? — здивувався Славик.

— Каву, — погодився я.

Лишившись удвох, ми мовчали, прислухаючись до шипіння води у жезві.

— Щиро дякую, — підвівся мій начальник. — Сиди-сиди, адже вам треба хоч трохи побути удвох? Я правильно розумію?

— Дякую, босе.

— Ось що, — похитнувшись у дверях, додав він, — поки ми залишатимемось тут, можеш звертатись до мене на «ти». Окрім зустрічей і офіційних візитів.

Вдягнувши фартушину, Даша прибирала зі столу, я курив.

— Як життя?

— Нормально, — вона подала мені попільничку. — Каву з перцем і сіллю?

— І баранячим жиром. Звичайну і солодку.

Вона розлила каву в малюсінькі філіжанки і сіла навпроти мене.

— І все ж?

— Усе нормально. Справді.

— Ти знову сама?

— А ти?

— Я незабаром одружуюсь і майже одразу стану батьком.

— Молодець, — їй було все одно, бо насправді її цікавило зовсім інше. — А що Славик? — вона кивнула в бік його кімнати.

— А що Славик?

— Хто він такий? — ось що цікавило її зараз найбільше.

— Видатний розум, вражаюча ерудованість, без п’яти хвилин знаменитість, — я не збрехав їй жодного слова. Вона ж розуміла це по-своєму, перекладаючи сказане на мову кримінальних зведень і орієнтувань Інтерполу. — П’ять мов і нікого, хто міг би опротестувати твої права на нього. Непогано?

— І це все?

— Справи його похитнулись, і в пошуках нових можливостей він приїхав сюди, практично всі гроші пішли на відступне — фінансово він на нулі, — довелося збрехати мені, щоб зайве не зідеалізувати його в очах надмірно зацікавленої сестри. — Тобі потрібні подробиці?

— Ні, — вона достатньо компетентна в таких справах.

Саме через її компетентність я нічого не розповідав про своє життя, і вона знала лише те, що я для неї вигадав.

Даша

Її перший шлюб був не вельми вдалим. Їй було всього шістнадцять, коли вона оселилась у квартирі літнього чоловіка, котрий обіцяв їй допомогти вступити в інститут. І як наслідок — хвороблива дитина і смішні аліменти.

Другого чоловіка вона обрала, зваживши всі помилки недосвідченої юності. А надмір золота і татуювань на руках нареченого і «понятих», як жартували запрошені ним свідки, шокували тільки слугиню загсу. Три дні вони гуляли в купленому спеціально для цього ресторані, розважаючи офіціантів револьверною стріляниною і веселими табірними піснями. Потім молодята вирушили в подорож по Європі, час від часу надсилаючи мені листівки з видами Середземномор’я або рушники з готелів, де вони зупинялись. Щастя тривало недовго, зрештою у моєї сестри залишилася квартира, кілька машин, кілограмів зо п’ять прикрас, пристрасть до стрілянини і переконання, що її брат теж належить до кримінального світу.

Потім був тривалий штиль — Даша робила ремонт і змінювала меблі, щоб ще раз спробувати знайти своє жіноче щастя. Третій чоловік став офіційним батьком її сина, а четвертий закінчив життя самогубством при повній відсутності мотивів, не заінтригувавши своєю смертю хіба що міліцію і патологоанатома, котрий робив розтин.

Я думав, що після цього вона заспокоїться назавжди, та, певно, для двадцятисемирічної жінки це було нереально. Отож, Даша зацікавилася Славиком.

— Якщо я піду ненадовго, він не образиться? — запитала вона.

— Звичайно ж, ні. Тим більше, що нам теж потрібно зайнятися справами.

Я вийшов за нею у коридор.

— Я не прощаюсь, — сказала Даша. — Якщо взяв із собою права, то ключі і довіреність у шафі за книжками. Впишеш ім’я і катайся на здоров’я. Машина та сама. Там щось барахлить, але в принципі вона на ходу. Цілую.

Права я залишив удома.

* * *

— А де Даша? — запитав Славик, пом’ятий і розпатланий після кількагодинного сну.

— Поїхала, — вишкірився я, — на побачення.

— Брешеш, — посміхнувся він. — У неї якісь справи, і вона незабаром повернеться. У тебе чудова сестра.

— Вона вже чотири рази була заміжня, ніде не працює, витрачає не менше двадцяти твоїх зарплат на місяць і виховує сина від двох батьків. Зараз він на морі з першим із них, і повернувшись, навряд чи захоче ділити з тобою ліжко.

— Тобто?

— Ти спиш у його кімнаті.

— Але вона мені подобається. Вона гарна і так чудово сміється, — він знітився. — Я розумію, що в неї не склалася доля, і ти боїшся, що їй буде важко пережити наступну сердечну травму, але я обіцяю тобі, що не зроблю їй нічого поганого.

Свята наївність!

— Навіщо ми сюди приїхали? — вирішив я повернути його до реального життя.

— У нас на день роботи, — відмахнувся він.

— Отож завтра ввечері ми повертаємось? — запитав я, зрозумівши, що вже через два дні буду одруженим чоловіком. — Можливо, затримаємось ненадовго?

— Ти не проти?! Слово честі, я був упевнений, що ти заперечуватимеш! Ти так дивився на мене під час обіду, що не будь ти її братом, я б подумав, що ти просто ревнуєш! Звичайно ж, ми затримаємось! Я навіть оформлю нам оплачувану відпустку рівно на скільки часу, скільки Даша згодиться терпіти нас у себе!

— Краще продовжитивідрядження, — я саме згадав про татка, — навряд чи його порадує ще одне відстрочення, а тим паче, якщо воно пояснюватиметься канікулами.

— Ось тільки якщо Даша не заперечуватиме, — повторив Славик.

— Ні в якому разі, — сказав я. — Якщо ти нічого не розпатякаєш, і в нас вистачить грошей. Де ми візьмемо гроші?

— Зніму з рахунка. У мене там тисяч триста.

Невже? Я вперше побачив в ньому людину, яка цікавиться не тільки наукою і президіями численних академій, почесним членом яких він був.

— А що скаже мама?

— Коли вона познайомиться з Дариною, я думаю, вона мені вибачить.

* * *

Ми заїхали на роботу до його знайомих, котрі негайно відсвяткували нашу появу — почастували ще теплим після розведення спиртом; забрали півсотні листів на його ім’я у якомусь науковому видавництві; побували в посольстві Парагваю, де після нетривалих промов і півторагодинного стояння йому вручили позолочену медаль у футлярі, а мені — портрет їхнього похмурого президента й альбом сучасного живопису.

— Щось іще?

— У мене є чудова ідея.

Ми зайшли в магазин, де він накупив продуктів, з яких збирався приготувати вечерю. Це мав бути сюрприз для Даші.

Славик начепив на себе її обшиту рюшечками фартушину, і ми розпочали.

Я чистив, потрошив, розривав упаковки, заважав, різав і відкривав консервні банки. Він нишпорив по кухонних шафках у пошуках солі, перевіряв м’ясо на наявність плівки, стрибав, хапаючись обпаленими пальцями за мочку вуха, досолював, розкладав, переставляв тарілки і пов’язував запечені курячі лапи надрізаними бахромою серветками.

Я з’їв усі недостатньо рівно нарізані ковбасні кружельця, а він назвав мене капосником, помітивши на скатертині грудочку сирної шкірки, помальованої чорнилом.

Я розповідав про кількість кілокалорій у сирих овочах і про всю ту гидоту, що мені колись доводилось їсти. А він — про високу смертність від рака кишечника серед представників мусульманських народів і чай з баранячим жиром.

— Шкідливо їсти перед сном, — підсумував він.

Я погодився.

Була дев’ята вечора, і по телевізору йшли новини, коли я нарешті зміг закурити.

— Начебто усе, — видихнув Славик, кинувши оком на заставлений їжею стіл.

— І де вона ходить? — почало сутеніти, і я увімкнув світло.

— Здається, це вона, — судячи зі звуку, ліфт зупинився на нашому поверсі. Це сталося ще разів із двадцять, перш ніж йому набридло підбігати до дверей, щоразу хапаючись за замок і нетерпляче вдивляючись у темний отвір вічка.

У будинках навпроти згасло останнє вікно, запищав телевізор, закінчивши нічну трансляцію, а Даші досі не було.

— Піду я спати, — сказав мій стомлений начальник.

— Може, поїмо?

— Не хочеться.

— Гаразд, іди лягай. Я сам усе приберу.

Порозпихавши в холодильник тарелі, каструлі і вазочки з салатом, я засунув туди ж відкорковану пляшку горілки, що ми так і не скуштували.

* * *

Мені щось снилося. Не пам’ятаю що, але прокинувся я в холодному поту. Не вдягаючись і не вмикаючи світло, я поплентався на кухню, дістав чисту тарілку і відчинив дверцята холодильника. Виявилось, що хтось не тільки встиг похазяйнувати тут до мене, але й забрав пляшку недопитого вдень вина. Привітавши Славика з приховуваним алкоголізмом, я чесно забрав шампанське і так само крадькома поспішив назад у своє ліжко. Та посеред коридору мене зупинив несподіваний дзвінок у двері.

— От чорт, — розгубившись, я не придумав нічого кращого, як сховати викрадену їжу в комору, і навіть не встиг її як слід зачинити.

І знову задзвонили у двері.

— Іду вже, йду, — сказав я. — І де ти ходила?

Замість сестри у квартиру ввалився червоний від кількості випитого двометровий дядько з очевидно агресивними намірами.

— Ну, і чого тобі треба?

З принизливою для мене легкістю він відсунув мене убік.

— Де Дарунок?! — своїм ревінням він розбудив більшість сусідів.

— Немає тут такого. Тож, давай…

— А де є?!

Я нарешті докумекав, кого він має на увазі.

— Там, — я вказав на двері. — Гуляють вони.

— Уб’ю!!! — пообіцяв він.

— Завтра, друже, — процідив я. — Завтра. Ми влаштовуватимемо з тобою махалово, забиватимемо стрілки і все, чого душа забажає. А зараз тобі краще забиратися.

— Дарунок! — закричав він, і мешканці сусідніх квартир застукали одразу по кількох батареях. — Де ти?!

Раптом двері в її кімнату відчинилися і до нас приєдналася напівроздягнена Даша.

— Тут.

— А він сказав, що тебе немає. Та я знав, що він бреше, — вельми миролюбно вимовив п’яний телепень. — Ти ж брехав? — і вдарив мене в обличчя.

Від несподіванки і неймовірної сили удару я влетів у відчинені дверцята комори, ламаючи фанерні полиці, і ледь не загинув під лавиною банок з консервацією, старих черевиків, болтиків, дротиків, газет, альбомів з фотографіями, і зрештою, від удару швейною машинкою.

— О чорт!

— Толю, — попросила Даша, — краще йди.

— Мені потрібні гроші, — проревів Толя. — Моя частка.

— Щщщаазззз, — нескінченно довго і злостиво прошипіла моя сестра. — Ти що, втратив глузд? Ти що, не бачиш, що в будинку чужі?

— Бачу.

— Іди геть звідси.

— А гроші?

— Я подзвоню тобі сама. Давай, іди.

— Мене під під’їздом люди чекають. Я їм заборгував. Вони хочуть грошей. Віддай мені мою частку.

Я спробував підвестися, та лише забруднився майонезом і яблучним варенням.

— Тримай, — Толя простягнув мені руку розміром з коробку з-під торта. — Як ти там, живий? Якщо що, можу додати.

— Не треба, — з мене й так уже цебеніла кров.

— Дарунок?

— Молодий чоловіче, вам уже сказали, що ваші манери і тон не личать цьому дому. Ідіть і не створюйте нам зайвих проблем.

— Що? — він був просто-таки вражений настільки своєчасною появою Славика на нашій і так вже доволі тривалій вечірці. — Ти хто такий?

— Ідіть, — повторив Славик, безмежно чарівний у своїх криво начеплених на носа окулярах, з сіточкою на волоссі та в розмальованій ірисами піжамі. — Негайно.

Забувши про мене, Толя питально вирячився на Дашу.

— Ти чув? — запитала вона. — Потім і наодинці. Відвалюй.

— Я ще повернуся, — попрощався здоровань. — Начувайся.

— Усі цілі? — тримаючи руки в кишеньках піжами, діловито поцікавився Славик.

— Не всі, — процідив я.

— Дашо, з тобою все гаразд?

— Спасибі тобі, — сказала вона.

— Агов, — я вирішив нагадати про себе. — У нас є руйнування і жертви. І якщо комусь цікаво, то ми з антресолями відчутно постраждали.

— Рушники у ванні, — сказала Даша.

— Я допоможу йому, — зголосився Славик. — Але в будь-який момент можеш розраховувати на мене.

* * *

Щелепа начебто була цілою, проте крижана вода завдавала неабиякого болю; кілька неглибоких порізів на руках і спині Славик заклеїв лейкопластиром.

— Звідки?

— Що?

— Отут, — і він доторкнувся до малюнка на моєму плечі.

Вершник — смерть, а кінь під ним — тлін. Принаймні так це замислювалося. Насправді ж умілець, котрий зголосився зробити це татуювання, зобразив мула, що заплутався у власних копитах, і хворого на рахіт вершника. Ось така картинка. Хоча вона й дозволяла мені розповідати страшні казочки дівчатам, котрі не тільки всьому цьому вірили, а й захоплювались мужністю оповідача. Крім однієї, яка збирала в парку кульбаби «для зголоднілої», на її думку, «конячки», і домальовувала жалюгідній тварині геніталії, якщо я засинав раніше, ніж вона.

Та зараз у мене не було сил вигадувати.

— Армія.

— Там усі це роблять?

— Ні, тільки ті, хто захоче.

— Я туди не потрапив, — він був уже немолодим, а досі соромився подарунків, які йому дарували на двадцять третє колеги-жінки з сусідніх лабораторій. — У мене ж поганий зір.

— Ну й чудово.

— Ти серйозно?

— Абсолютно, — комплексів йому і без цього не бракувало.

Розділ 6 Без назви

Ми не вставали до самого обіду.

— Ну і вигляд у тебе, — сказала Даша.

Я дивився сьогодні в дзеркало і міг собі уявити, який. Ніс був у порядку, зате навколо очей чорніли два ідеально симетричні синці.

— Можна одягнути окуляри, — запропонував Славик, — сонцезахисні.

— Паранджу, — відповів я. — У тебе є темні окуляри?

Даша кивнула.

— Що ж, може, не підемо? — запитав Славик.

— Не підемо? — невже я щось пропустив. — А куди?

— У ресторан, — сказав він.

— Утрьох?

— Чому? Даша обіцяла запросити одну зі своїх подруг.

— Буде весело.

— Без проблем. Можете залишити мене вдома.

— А як же В’ячеслав? — обурилася Даша. — Як ти можеш залишитися вдома?

— Отож, — промовив Славик голосом мого боса, — доведеться скласти нам компанію.

— Слухай, — запитав я сестру, — хто цей діяч — наш нічний гість?

— А навіщо ви приїхали до Києва? — вдала, що не почула Даша.

Вона була права — не моя це справа.

Потім я лагодив комору, Славик переглядав папери на кухонному столі, який присунули до вікна, а Даша робила ревізію своїх численних флаконів і футлярів з косметикою.

— Глібе, — покликала вона.

— Що? — запитав я і зайшов у її кімнату.

— Сідай, — вона видавила краплю тонального крему на зовнішній бік долоні і нанесла його навколо моїх очей.

— І що це буде?

— Побачиш.

Даша двічі змушувала мене вмитися, змінюючи тони і концентрацію, поки нарешті залишилася задоволеною.

— Тепер можеш подивитися.

— Чудово.

— Руками не чіпати, поки не висохне.

— А кого ти вирішила назвати своєю подружкою? — встиг запитати я, перш ніж вона зачинилася у своїй кімнаті.

— Юлю, мою нянечку.

* * *

— Ти ще не готовий? — награно здивувався Славик. — Даремно.

— Мене тут просили дещо зробити.

— Хто?

Я вирішив не уточнювати.

Тоді він запитав інакше:

— Що саме?

— Подбати про твій зовнішній вигляд, — я не міг не скористатися цим шансом.

— А чим він її не влаштовує? — цього разу він здивувався по-справжньому. — Я ж серйозна людина і не можу…

— Можеш. Роздягайся.

Залишивши на ньому тільки білизну, я повів його у ванну, де він змушений був мружитись і кричати про алергію на котячу шерсть і суниці, поки я не вилив на нього більшу половину лаку для волосся, що стояв на поличці біля дзеркала. Я зачесав назад чубчик і відкрив високі сократівські залисини, потім підштовхнув його до своєї кімнати.

— Ходімо.

— Я не розумію, навіщо це потрібно?

— Одягай, — я кинув йому найпотертіші зі своїх джинсів. На диво, вони сіли просто ідеально. — А тепер сорочку.

Окуляри він забув у ванні і тепер короткозоро мружився, намагаючись втрапити в рукави і плутаючись у численних ґудзиках.

— Який безглуздий фасон.

— Нормальний, головне — не заправляй її всередину. Спробуй закотити рукави, — порадив я. — Тепер краще.

— А де тут велике дзеркало?

Я вивів його в коридор і відчинив дверцята однієї з шаф.

— Ну, як тобі?

Він ще вагався.

— Здається, непогано…

— Не зрозумів?

— Принеси окуляри. Будь ласка, — додав він уже після того, як я повернувся. — Нічого. А що я взую?

Він мав би підвищити мені зарплату, перш ніж ставити такі запитання.

— Те, що і вчора.

Він із сумнівом подивився на свої строкаті черевики.

— Та якось не дуже вони підходять.

— Зараз виправимо ситуацію, — пообіцяв я, і, понишпоривши у шафці для взуття, знайшов бляшанку із сухим, мов камінь, гуталіном. На превелику силу вимастивши правого черевика, я для певності плюнув зверху і потер його щіткою. Вийшло солідно і подекуди навіть із блиском.

— Зрозумів? — запитав я, даючи зрозуміти, що решту він зможе зробити й сам.

— Цілком, — зітхнув він, беручись за щітку. — Скажи, чому вони тебе так дратують?

— Такі шузи можна було купити тільки сподіваючись, що вони допоможуть упізнати труп, — відповів я.

— З моїм способом життя, — сумно мовив він, — загроза смерті постійна і практично неминуча.

— Не забудь розказати Даші.

— Тепер добре?

— Узувайся.

Що ж, на вулиці я не залишусь. Піду у візажисти або стилісти, працюватиму в кіно, перетворюючи найрізноманітніших Франкенштейнів на милих і славних хлопців. Принаймні перша проба пера вдалася на славу.

Це навіть Даша помітила.

— Я так і думала, — сказала вона, — що все, що було до цього, — це вдале перевдягання.

Сама ж вона виглядала куди краще за нас обох: щось чорне спадало до самої підлоги, відкриваючи при цьому шию і груди, локони, перли, маса сексу і трішки платини.

— Давай поцілуємося, — сказав я перше, що спало на думку.

— Давай, — посміхнулась вона. — Тільки без язика.

— Ви напрочуд гарна, — прохрипів Славик, жадібно облизнувши пошерхлі губи.

* * *

Юля спізнилася хвилин на п’ятнадцять, шанобливо привіталась із Дашею і зніяковіло закліпала чорними віями, знайомлячись зі мною. Славика Даша не представила.

— Можемо виходити, — сказав я, але Даша ще мала тисячу справ — незібрана сумочка, не перевірені крани на кухні…

— Ви йдіть. А ми одразу за вами.

— Так, — підтвердив Славик, — ми вас наздоженемо.

Ми мовчки дочекались ліфта, так само мовчки спустились униз і вийшли на вулицю.

— Будеш? — запитав я, показуючи пачку сигарет.

Вона негативно похитала головою.

З автомобіля, що стояв неподалік, вибрався коротко стрижений чоловік і впевнено рушив до нас.

— Отже, ти не куриш?

Вона знову кивнула.

Вечір обіцяє бути багатослівним.

Наблизившись, чоловік дав мені прикурити, не сумніваючись, що я вже упізнав його.

— Дівчині краще піти, — сказав один із таткових бойовиків, змушений їхати в таку далечінь тільки для того, щоб наглядати за мною. Що скажеш? Дуже мило. Неоціненна турбота з боку майбутнього тестя. — І швидше. Інакше я змушений буду застосувати силу.

Вона глянула на мене, я лише знизав плечима.

— Що поробиш?

І вона пішла, як мені здалося, радо — це був несподіваний порятунок від знайомства зі мною і чергової витівки господині.

— Ти задоволений? — запитав я охоронця.

— Так, — сказав він і преспокійно повернувся в машину, залишивши мене сам-на-сам з обуреною ріднею.

— Що ти їй сказав?

— Напевно, якусь гидоту, — підказав Славик.

— Знову твої дурні жарти?

— Що я тепер скажу їй?

— Вибачите, вона сама винна, а я більше не буду.

— Звичайно, не будеш, — гаряче підтримав мене бос від аналітичної хімії. — Я особисто попрошу Дашу більше ні з ким тебе не знайомити.

* * *

Це був крихітний ресторанчик — дві зали, барна стійка кольору горілого дерева і півтора десятка столів. На сцені, практично повністю зайнятій роялем, грав саксофоніст. Останні кілька років він грав у підземних переходах і на центральних вулицях і, схоже, сам не розумів, навіщо погодився працювати в ресторані, втрачаючи в заробітку і відносній свободі вибору репертуару. Імовірно, він зважився на це лише через можливість грати у теплі, хоча, швидше, плекаючи якісь глобальні надії, як, скажімо, зустріч із продюсером, котрий сам не знає, що б йому зробити.

Саксофоніста запросив директор, певно, вирішивши, що ресторан тільки виграє від цього, — назвав його музику джазом і розірвав контракт із дуетом кришнаїтів. Їх музика справді була куди гіршою, зате не заважала відвідувачам розмовляти. А тепер, сидячи навпроти сестри і боса, я навіть приблизно не уявляв, про що говорять їхні губи, лише схвально кивав, не дивуючись ані вибору страв, ані завзятості, з якою час від часу хтось із них наступав мені на ногу.

Нарешті в саксофоніста щось намокло в інструменті, і він затих. Стало чутно голоси, дзенькіт посуду і шипіння розпеченої олії на кухні.

— Офіціанте, — покликав я. — Горілки.

— Прошу, — він повернувся з двохсотграмовим графином, і я одразу ж попросив повторити.

— Тобі подобається тут? — запитала мене Даша.

— Дуже.

— Давайте вип’ємо, — запропонував Славик, піднімаючи келих із шампанським. — За наш приїзд сюди і за…

Ні, він не замовк, просто саксофоніст знову вдихнув життя у свою верескливу дудку.

Перед сценою вже колихалися в танці пари. Славик щось сказав мені, я посміхнувся і знизав плечима. Прийнявши моє кривляння за згоду, він устав і запросив Дашу танцювати. Тим часом офіціант приніс ще одну порцію горілки.

* * *

Їм було добре вдвох. Саксофоніст грав щось таке тужливе, що якась пані, запихаючи чоловікові в кишені залишки винограду, розплакалася, а швейцар, зазирнувши до залу, демонстративно постукав себе по лобу і вийшов. Публіка сперечалась про суму чайових, виносили на вулицю поснулих, офіціанти знімали скатертини зі столів і ставили на них перевернуті стільці, а я продовжував напиватися, не знаючи, чим би ще зайнятись.

— Агов, — покликав я втомленого хлопця в білій сорочці та із метеликом. — Випий зі мною.

— Мені не можна.

— Внесеш у рахунок, як за подвійну порцію крабів.

— Ми не подаємо крабів.

— А що ви подаєте?

— Коктейль із креветок. Вам подвійний?

— Ага, — протягнув я і поставив перед ним повний фужер.

— Ваше здоров’я, — він випив і потягнувся за шматком «дичини а-ля біф».

* * *

Першим, хоча я можу й помилятися, сповз зі стільця помічник шеф-кухаря.

— Ще по одній! — запропонував офіціант Сашко і цокнувся з простягненим мною соусником.

— Ну, мужики, — простогнав швейцар, — я пішов, — і уткнувся обличчям у свій картуз, що лежав на столі.

Славик і Даша все ще танцювали під магнітофон, що його для них винесли з підсобки прибиральниці і поставили на давно спорожнілій сцені. Хоча ні, рояль там, здається, ще був.

— Ти подумай, — розмахуючи перед моїм обличчям рукою, наполягав офіціант Сашко. — Робота — через два дні на третій. Чайових — нічогенько. Хлопці, — він поплескав по байдужій спині свого колегу, — сам бачиш — класні. І їжу купувати не треба.

— Аякже, — погодився я.

— Дай руку.

Я дав.

— Ти класний дядько, Андрюхо, — констатував він, вкотре назвавши мене першим ім’ям, що спало на думку.

— Фініш, — сказав я, насилу підводячись. — Будемо закінчувати.

— Зрозумів, — погодився Сашко і, похитуючись, кудись побрів.

— Панове! — вигукнув я, ляскаючи в долоні. — Вам уже час.

І, загадково підморгнувши мені, офіціант рвонув рубильник, затопивши ресторан темрявою.

* * *

Посилаючись на якийсь знак, таксист висадив нас практично за квартал від Дашиного будинку. Зоряне небо і жовтуваті у світлі ліхтарів темні фасади будинків — апогей цього романтичного вечора. Я ж неквапом чалапав слідом і знічев’я розважав себе неголосними вигуками, які розсипались луною серед порожніх вулиць:

— Дашо, як твій брат, я повинен попередити тебе — ти маєш справу зі страшною людиною! Він обдурить тебе! Він порочний! Я знаю всі його таємниці! Схаменися!

А вона лише махала рукою, продовжуючи притискатися до його м’якого плеча.

— Захаров, щойно повернемось, я нацькую на тебе профком і спілку із захисту прав покинутих жінок! Не роби цього! Повернися в сім’ю! Не залишай дітей сиротами! Твоя дружина плакатиме! Панове! Врятуймо сім’ю!

Славик озирався, блаженно посміхався, а панове продовжували спати. Усі, крім охоронців, котрі конвоювали наше таксі, а тепер курили, припаркувавши машину біля під’їзду, і невтомного у своїй завзятості Толика, який впевнено крокував назустріч закоханим.

— Дашо, я прийшов за грошима.

— Ти несповна розуму, — злостиво засичала моя сестра. — Недоумок. Каліка. Я сказала, що подзвоню тобі!

Толик похнюпив голову і проканючив:

— Ну, Даш, мені потрібні бабки, — і можливо, на цьому ми б і розійшлися, не вияви мій начальник, засліплений любов’ю, надмірного героїзму.

— Молодий чоловіче, невже не зрозуміло — дайте нам спокій, — для більшої переконливості він навіть підвищив голос. — Негайно!

— Ага, — процідив Толик і вдарив його.

— Кретин! — закричала Даша.

Та Славик вже летів у бік найближчої лавки, а я стрибнув на Толика і перекинув його на порослі травою плити доріжки. Не очікуючи чогось такого, Толик упав на спину, боляче вдарився коротко стриженою головою і задзвенів дрібняками, що посипалися з кишень. Я відкотився убік і підхопився. Толик теж. Але трохи повільніше, отож я встиг ударити першим.

Але це був не удар. Чоловік не може вчинити підступніше. Це було ще гірше, ніж те, що зробила Даліла з Самсоном, котрий довірився і заснув у неї на грудях. Я вдарив його ногою у скроню, і одразу ж, упавши на коліна, кулаком між широко розставлених ніг.

— Мамо-о, — видихнув він, згинаючись навпіл.

Але я цим не вдовольнився і спробував зламати йому шию ретельно вивіреним ударом ліктя. Часу для цього в мене тепер було більш ніж достатньо.

Толик похитнувся, потім ще раз і, не змінюючи пози, уткнувся чолом у неймовірно твердий бетон.

Охоронці схвально заплескали в долоні.

Я розкланявся, притискаючи руки до серця, зробив реверанс і послав повітряний поцілунок.

Хтось із них закричав:

— Біс!

Але я вже рушив до сестри і її пораненого героя.

Розділ 7 Жителі каштанових гір

Славик висів на мені в позі пораненого комісара.

Даша відчинила двері і завмерла — у передпокої горіло світло.

— У нас гості.

— Чудово, — я відтягнув Славика в кімнату і поклав на диван. — Буде з ким випити.

— Обережно, — попросила Даша, але я вже ввалився на кухню.

— Привіт! — це був її другий чоловік.

Він саме поставив перед собою паруючу каву.

— Будеш?

— Буду, — відповів я. — Але в нас є горілка.

— Ти і так уже, — він постукав пальцем по шиї. — Хто це з вами?

— З нами? — я озирнувся. Позаду була тільки стіна.

— Не прикидайся, — порадив він, поправляючи браслет золотого годинника. — Чиє там тіло?

За його годинничок можна було б вирізати три найближчі квартали.

— Ти про цього, — а за перстень на товстому мізинці — районне відділення міліції. Хоча каву він зварив бридку. — Прибився дорогою. А ти ж знаєш Дашу, вона з дитинства небайдужа до убогих.

— Я знаю, знаю. Досить уже кривлятись!

— Слухай, — попри всю безжурність сп’яніння я сказився: бракувало тільки, щоб усяка київська урла роззявляла на мене рота. — Ти хочеш нарватися? Вважай, тобі вдалося. Зрозумів? І моли Бога, щоб той дебіл, — я кивнув у бік темного вікна, — не був твоїм.

— А інакше?

— Інакше… — я замовк, пригадавши, що першим, кому буде зле, якщо нас бачив хтось зі співробітників сусідніх відділків, стану я! — Гаразд, Стасику, краще розкажи про себе.

Він закурив.

— Цей хлопчик не мій. Мій уже б тебе пристрелив. Ще кави?

— Досить.

— І мені, певно, варто нацькувати на тебе своїх людей, щоб ти запам’ятав, що я не люблю, коли на мене роззявляють пащеку такі, як ти.

— Серйозно? — і навіщо я запитував, якщо в нього серйозним було кожне слово. Він був із тих, у кого напохваті завжди є кілька виродків, готових за невеликі гроші помахати ножами або постріляти в того, хто не припав йому до душі. — Я готовий.

— Що ж, готуйся поки що, — сказав Стасик. — Узагалі-то я до Дашки.

— То у чому проблема? — не зрозумів я. — Зараз влаштуємо. Дашо! Дашо!

— Чого тобі?

— До тебе прийшли.

— Привіт, — мовив Стасик.

— Чого тобі?

— Слухай, — сказав він мені, — якщо не в падло, вийди, будь ласка.

— Сходи до нього, — додала Даша, — глянь, як він там.

— Ну хіба що не в падло, — я підвівся і вийшов за двері, все ж ненадовго затримавшись за ними.

— Дурня клеїть твій брат? — запитав він Дашу.

— Та ні, тут усе досить пристойно.

— Шум буде?

— Не знаю, — зізналася Даша.

А оскільки інша частина їх бесіди не стосувалась ані мене, ані боса, котрий потребував моєї турботи й уваги, я залишив їх сам на сам.

* * *

— Живий?

Він не розплющив очей. Я подумав, що він спить, а тому поправив компрес і рушив до дверей.

— Тобі соромно за мене?

— Мені? — я відпустив ручку дверей і повернувся.

— Тобі. Ти думаєш, я нічого не розумію? Ти не правий. Я ж усе бачу. Не перебивай.

Я і не перебивав. Я тільки дістав сигарету.

— Ти ж соромишся мене. Тобі неприємно зі мною. Ти відчуваєш дискомфорт, щойно потрібно з’явитися поруч зі мною за межами робочих стін.

— Хочеш сигарету? — багатьом це допомагає, особливо вперше, але він відмовився.

— А Даша так просто зневажає мене. Адже я навіть захистити її не зміг.

— Дурниці, — сказав я. — Це не має для неї значення.

Це була правда, хоча, якби він побачив Стаса, навряд чи повірив би мені.

— Ти думаєш, я завжди був таким?

Судячи з фотографій, якими розважала мене його мама під час моїх візитів до них, так.

— Це почалося на першому курсі інституту…

Про те, що минуло

(Славик)

Я відчинив кватирку і випустив перший струмінь диму.

— Це почалося на першому курсі інституту. На початку навчання мало хто має друзів. Але в мене був друг. Ні, — він раптом злякався, що я можу образитись. — Не такий, як ти. Не настільки близький. Він був чудовим іногороднім хлопчиком. У нього була крихітна кімнатка в гуртожитку, і ми часто зустрічалися там. Ти не подумай, ми просто готувалися до лекцій. Іноді мама готувала для нас щось смачненьке: якісь тістечка або торти. Вона схвалювала нашу дружбу. Адже ми були схожі. Ні, він добре бачив, але жахливо заїкався. Та це не має значення. Правда?

Того вечора мама спекла нам пиріг «п’яна вишня», у нього додається ложка коньяку і, здається, він просочений лікером. Дуже смачно. Вона навіть дозволила мені переночувати в нього. Ти слухаєш?

Даша та її колишній чоловік прощалися біля дверей, але почути, про що вони говорили, було неможливо!

— Так.

— Ми саме закінчили уроки і пили чай. Було темно, горіла лампа. Напевно, це були найкращі вечори в моєму житті. Здавалося, усе ще попереду. Усе ще буде. А виявилось… І тут закричала жінка. Ти ж знаєш, які в гуртожитках стіни?

Хто-хто, а я знав це краще, ніж інші.

— Вона кричала голосно, беззахисно, вириваючись від когось, хто хотів її скривдити. Ми не знали, що робити. Ніхто не міг допомогти їй, а вона все кричала і кричала.

Мені було неважко уявити двох переляканих дітей. Вони завмерли від несподіваного усвідомлення власної безпорадності зі шматками дурного пирога в липких від сиропу пальцях.

— Х-х-х-х-хо-ч-чеш-ш ще ч-ч-ч-ча-ю, — вичавив із себе той, що сидів притулившись до цієї проклятої стіни.

Інший, уп’явшись поглядом у пофарбовану в сірий колір фанеру, лише нервово потряс підборіддям. А вона усе кричала.

— Ні! Ні! Тільки не це! Не роби цього! Не треба! Я тебе дуже люблю! Ні! Не треба! Мамо! Ненько! — це було жахливо…

Коли мені було дванадцять, я з трьома однолітками жив у кімнаті поряд зі спальнею вчителя фізкультури.

Щовечора він приводив до себе дівчаток, які, на його думку, завинили протягом дня, і карав їх досить специфічним способом — подушку під живіт і рівно чотири з половиною хвилини стогонів і задоволеного урчання. Щойно це починалося, Кирило, чиє ліжко стояло біля стіни, кликав нас, і ми прислухались до звуків, приставляючи до стіни перевернені кружки.

— Вона продовжувала надривно кричати. І я не витримав, — його губи тремтіли, і мені зовсім не хотілося, щоб він ще й заплакав. — І я не витримав. Я пішов до них. Я хотів врятувати її. Жодного разу в житті, ні до, ні після цього, для мене не було нічого важливішого.

А одного разу я почув за стіною голос Даші, але навіть не підвівся, щоб допомогти їй. У кращому разі фізкультурник покалічив би мене, а в гіршому — нас поселили б із нею в різних частинах країни, а мені зовсім не хотілося втрачати її. Усе, що я міг зробити, — не слухати.

— У них було відчинено… Вона була справжньою красунею… Кудлатий і короткозорий хлопчик увірвався в кімнату старшокурсників, які грали в любов. Господар кімнати зустрів його на порозі байдуже і холодно.

— Чого тобі треба?

— Ви не повинні цього робити!

— Чому?

— Це негідно, це низько. Ви не маєте права так чинити!

— І ти зупиниш мене?

— Я повідомлю деканові про всю непристойність вашої поведінки.

— У такому разі, — відповів ґвалтівник, — ти повинен зробити те, заради чого дозволив собі потурбувати мене о такій порі, — він відступив убік і засунув руки в кишені розстебнутих джинсів.

Маленький Славка підійшов до дівчини.

— Ходімо, — сказав він, простягаючи руки. — Я проведу тебе.

— Хто це? — запитала вона свого друга. Але той тільки знизав плечима. — Ти чий, виродку? Що тобі тут треба?

— Я прийшов врятувати тебе, — прошепотів хлопчик. — Ходімо.

— Ні. Скажи мені відверто, де ти взяв цю мавпу? Відколи серед твоїх друзів з’явилися такі страховиська?

— Він ходить до мого сусіда, — процідив той, — у них там велика любов.

— Яка мерзота. Виродку, то ти гей? Цікаво, коли ти займаєшся цим, то стоїш попереду чи позаду? Зізнайся, виродку, я не сміятимусь.

— Ні-і-і…

— Тоді геть звідси. Давай, шкандибай! — закричала вона.

— Сподіваюсь, ви переконались, що у вас немає підстав турбувати деканат кляузами?!

— Ти слухаєш?

— Уважно, — відповів я.

— Я навіть не повернувся у кімнату друга. Поїхав додому. Наступного дня в перерві між лекціями він віддав мені мої конспекти і листа. Йому було важко говорити, і я не думаю, що він зробив це, побоюючись, що хтось помітить, як він спілкується зі мною. Там було написано, що йому шкода, але всі говорять про те, що я гомосексуаліст, а для нього надзвичайно важливо одержати диплом; він не може ризикувати, і просить вибачити його. Звичайно, я дав йому спокій. Я дав спокій їм усім. Але твоя сестра. Вона так сподобалась мені… Вибач.

— Дурниця, — час уже було покласти край суїцидним бажанням. — Вона хвилюється і переживає. Усе, що їй потрібно — це любов. Твоя любов. Досить уже жувати соплі і жаліти себе. Переодягайся в піжаму і дозволь їй відчути себе жінкою.

— Що?!

Схоже, я трохи перестарався.

— Те, що чув, — буркнув я. — Хоча щодо піжами, я, звичайно, переборщив.

— Дай мені сигарету, — попросив Славик.

— Дзуськи. Нікотин згубно вплине на твій геніальний мозок. І до того ж, тобі ще дітей робити.

— Ти думаєш, вона згодиться?

— Піду запитаю.

— Не треба, — не на жарт злякався Славик. Та мені все одно слід було поговорити з Дашею, і я лише помахав йому рукою.

* * *

Даша курила на кухні.

— Пішов?

Вона кивнула.

— Твій юний друг почав приходити до тями і єдине, чого йому не вистачає, — це пристрасного і міцного поцілунку в чоло. Дай затягтися.

— Стає чомусь дуже зацікавився тобою і метою вашого приїзду.

— І що я повинен робити?

— Ти зможеш захистити Славика у разі чого?

— Я хочу їсти, — відповів я. — А якщо серйозно, то це моя робота. Коли він обіцяв повернутися?

— Не знаю, але ти маєш бути напоготові. Тим більше, знаючи Стаса.

— Ти могла б завтра зайнятися Славиком?

— Я вже ним займаюсь, — посміхнулася вона.

— Бережися. Він відомий у своїх колах серцеїд. А завтра зранку я кудись сходжу. І думаю, ми вирішимо всі питання і з твоїми кредиторами, і з твоїми чоловіками. Як, до речі, прізвище найнахабнішого з них, чи то пак, Стасика?

— Кубарев, — сказала вона, навіть не уявляючи, якою купою бід загрожує мені це майже безглузде поєднання звуків.

* * *

Я не знаю, чим вони займались уночі. Швидше за все, нічим. Але вранці Даша попросила мене:

— Ти міг би не поспішати?

— З чим? — ми снідали, я розважав їх історіями про жінок, які називали мене виродком, чудовиськом і збоченцем, отож, мені було дуже важко зрозуміти, про що йдеться.

— З поверненням. Погуляй десь, до Максима зайди.

— Це ще один із наших родичів, — пояснив я зніяковілому начальнику. — Правда, не такий близький, як Даша, але все ж.

— Він, між іншим, каже, що ти зовсім його забув.

— Неправда, — я навіть образився, — я вітав його з початком різдвяних розпродажів років зо два тому. Я точно пам’ятаю.

— То ми домовились?

— Звичайно, — а чому б і ні? — Тільки за однієї умови. Ви розповісте мені про все, чим будете займатися під час моєї відсутності.

Славик почервонів ще більше.

— Іди вже, — спроваджувала мене Даша.

— Нічого. Він усе одно мені потім усе розповість. Правда ж, босе?

Розділ 8 Без назви

Єдина урядова установа, що знала про моє існування, містилась у будинку Головного Управління цієї країни, за дві сотні метрів від пам’ятника уславленому національному героєві на коні, із булавою в закинутій за спину руці. На відміну від решти вождів, попри викриття у зраді свого народу, пам’ятник все ж не знесли. І продовжує він стояти на вимощеному фасадною плиткою п’єдесталі то обсипаний квітами, а то облитий фарбою і дьогтем, залежно від настроїв правлячої партії. Лише одного разу в нього з’явився шанс знайти цілковитий спокій — під час німецької окупації. Німці хотіли переплавити його на гільзи для гаубиць. Та щось у них там не склалося, і, люто настовбурчивши довгі вуса, він продовжує відбиватися в осяяних сонцем куполах старовинної церкви.

* * *

Нічим не примітний міліціонерчик заступив своїм хирлявим сержантським тільцем доступ до турнікетів вертушки і телефону внутрішнього зв’язку.

— Перепустка!

Навряд чи він знав хоча б один зі спеціалізованих кодів, і я відповів:

— Мені сказали, що я можу взяти її у вас.

— Перепустка! — він почав розщібати кобуру.

— Ти вирішив застрелитись? — запитав я відступаючи. — Похвально.

— Перепустка!

— Ідіот, — процідив я, коли вже опинився на вулиці перед зачиненою громадою дверей.

* * *

Найближчий телефон-автомат висів біля магазину солодощів. Набравши номер, дійсний для всіх міст, навіть якщо в них немає відповідних АТС, і дочекавшись, поки стомлений жіночий голос відповість, я почав повільно називати цифри, сподіваючись, що вона нічого не переплутає.

— Триста двадцять шість, п’ятнадцять, дріб чотирнадцять, три одиниці, п’ятнадцять.

— Прийнято, — сказала вона. — Об одинадцятій десять на першій прохідній.

Час до вказаної години я провів на дерев’яній лавці тролейбусної зупинки — спостерігав за пасажирами і співчутливо кивав жебракам.

Рівно об одинадцятій десять я відчинив двері Головного Управління. Цього разу міліціонер спокійно продовжував сидіти у своєму скляному тубусі, а мені назустріч вийшов байдужий чоловік у стандартного крою костюмі.

— Три одиниці, п’ятнадцять? — запитав він і, дочекавшись, коли я кивну, провів мене через вертушку. — Сюди, — він штовхнув найближчі двері і завів мене до заставленої столами і комп’ютерами кімнати.

Наш прихід зацікавив лише автоматника, який сидів у кутку, та одного зі службовців, котрий порався біля техніки.

— За якою схемою? — запитав він чоловіка, який супроводжував мене.

— Спеціальна об’єднана.

Знаючи всі нюанси процедури ідентифікації, я простягнув йому праву руку, попередньо витерши долоню об власні джинси. Уважно оглянувши її, службовець невдоволено поморщився, та все ж відчинив кришку сканера. Притиснувши долоню до скла, я почекав, поки зображення зісканується.

— Спеціальна об’єднана, — повторив службовець, клацаючи клавішами. — Що ми маємо? Та він же іноземець…

— Зроби тимчасову перепустку, — він глянув на годинник, — до шістнадцятої двадцять.

— Пожалуйста, господин майор, — сказав службовець, простягаючи пластикову картку з моїми даними і фотографією дворічної давнини в кутку.

— Пан, — виправив його я. — Пан майор.

І, кивнувши людині в костюмі, пішов за ним глухими коридорами Управління.

Розділ 9 Коридори і сходи

— Дякую, — сказав я мовчазному попутнику, коли опинився перед дверима потрібного кабінету.

— Вас чекати?

— Не треба. Дорогу назад я знайду сам.

Про те, що минуло — 2

Бородата сволота лізла з усіх боків, а нас було шестеро на один станковий кулемет і два десятки напівпорожніх ріжків, що валялися по різних щілинах глинобитних руїн.

— Я дістану тебе! — репетував хтось, але до снайперів, які засіли серед скель, було надто далеко, і в кращому разі постріл у їхній бік лише змушував їх пригнутися.

Час від часу бородані піднімали домкратом якийсь із валунів на схилі, і тоді в наш бік летіла міна чи заряд базуки. Він ще навіть не встигав вибухнути, коли вони опускали брилу, ховаючись за нею від нас.

Попри всю обережність, немов сказившись, щодві години вони йшли в наступ, славлячи Аллаха і пророків його.

— Пішли на хер!

Від жари їхні трупи починали здуватись ще до початку наступного дня, крізь діри в стьобаних халатах сочилась смердюча рідина. А прийшло сюди два взводи. Половина згоріла прямо у вантажівках, затиснених між підірваними танками, ще по дорозі. Чоловік десять залишилися на узбіччі, посічені протипіхотними мінами, заздалегідь розкиданими навколо місця засідки.

І ось тепер ми валялись у руїнах, що залишились від кишлака.

— Акбар!

— Суки!

І хоч би один намаз. Але вони занадто поспішали.

Вибухнуло практично в центрі, засипаючи тих, хто вижив, фаршем із жил і нутрощів.

— Хто?!

— Не знаю!

— На перший-другий!

— Перший!

— Дру… Мама-а-а!!!

Нарешті вони пристрілялись і тепер лупили по нас, не зупиняючись.

— Матір вашу! Ще раз!

— Перший!

— Другий!

— Перший! Розрахунок, хай йому чорт, закінчено!

Завалило колодязь, а разом із ним і чотирьох схованих у ньому поранених.

І тільки тоді, коли ця сволота полізла на нас уп’яте чи вшосте, з-за гори піднялись півдюжини важких вертольотів.

* * *

Макс сидів за масивним столом, обтягненим більярдним сукном, — у кращих традиціях Управління. На дисплеї його комп’ютера мучили один одного незграбні динозаври.

— І хто виграє? — запитав я, зачиняючи двері і зупиняючись навпроти нього.

— О чорт! — він схопив милиці, спробував підвестись, ще раз чортихнувся, сів і, посміхаючись мало не до вух, простягнув мені тверду, мов уламок скелі, що колись причавив його, руку. — Чорте лисий, ти як тут опинився?

— Проходив повз Управління, дивлюся, світло у вікні, отже, не спите. Дай, думаю, зайду.

— Слухай, — прошепотів Макс, — давай по-швиденькому, — він понишпорив у кишені піджака і простягнув мені в’язку ключів. — Візьми там, у сейфі.

Я відкрив сейф і витяг із нього почату пляшку коньяку та дві паперові скляночки.

— А лимона, часом, немає?

— Та ні, начебто, — відповів я, намагаючись не звертати уваги на бузкові печатки на папках.

«Цілком таємно».

— Тоді замикай, сідай, кинемо по кілька грам за зустріч.

Ми випили не цокаючись.

— Розповідай, — запропонував Макс.

— Про що?

— Про себе, про те, чим займаєшся, чи одружився, скільки дітей. Ми ж стільки років не бачились.

— Охороняю одного діяча, — почав я.

— Ти?! — він більше ніж здивувався. — Тебе що, звільнили?

Я похитав головою.

— У тебе тут курять?

Він витяг звідкись попільничку і поставив її переді мною.

— Визначний, певно?

— Дуже! — погодився я. — Не прикидайся. Ти ж усе знаєш.

— Що ж, — тоді продовжимо наш банкет по-дорослому.

Він щось десь натиснув, і в кабінеті з’явився худорлявий хлопчина у затісному для підпахвової кобури костюмчику.

— Викликали, Максиме Петровичу?

— Накривай, — наказав Макс, і, коли хлопчинка вийшов, додав: — Приставили недоумка в туалет водити, стукати про мене, кому належить, шоферує потроху. Коротше, на всі руки. Глібе, у мене до тебе справа.

— У мене до тебе теж.

— Спочатку я, — він замовк, наразі повернувся його ординарець із тацею, заставленою їжею з буфету. Дочекавшись, коли він розставить тарілки і, клацнувши каблуками, вийде, Макс заговорив знову. — Мені потрібно поговорити з твоїм генієм.

— Хочеш, я розповім тобі, чому? — запитав я. — Хтось зі старших товаришів довідався, що я приставлений займатися ним, що, як на диво, ти зі мною знайомий, що ми разом воювали, отож, мені незручно буде відмовити тобі. Правильно? Старші товариші хочуть запропонувати моєму генію купу грошей, та що там генію, вони хочуть запропонувати мені купу грошей й на додачу погони полковника. Правильно?

— Генерала, — вимовив Макс. — І миттєве розлучення з татком.

— Ах ти ж стара сволото, — я любив цього гада і не міг на нього ображатися. — Я ще не готовий до пенсії.

— Шкода. А може, все ж можна щось зробити?

— Що, наприклад?

— Ну, викрасти його.

— Дуже дякую, мені ще цього бракувало. Ми піддані чужої і далеко не дружньої вам країни. Буде міжнародний скандал.

— Скандал буде тоді, коли татко довідається, що його зять — засланий агент Управління. Прокинешся в морзі.

— Ти мене так не підставиш, — хоча мені залишалось тільки сподіватись на це. — Ти ж знаєш, що там усе склалося абсолютно випадково.

— Ти думаєш, він повірить?

— Я думаю, що навряд чи.

— То організуєш мені зустріч?

— Поживемо — побачимо.

— Дякую, — і ми випили ще по одній. — А хочеш, я зроблю тобі «Героя України»?

— Навіщо? Краще ліцензію на відстріл.

— Чекай, — він знову натиснув на сховану в стільниці кнопку і наказав: — Бланки на санкціоновану ліквідацію! Скільки тобі?

— Штучок із п’ять, я думаю, вистачить.

— Отже сім, — підсумував Макс. — Виконуйте.

— І… — але я не встиг закінчити.

— Я подзвоню балістам, і коли йтимеш, заскочиш до них. Вони тобі підберуть усе, що тільки зумієш вигадати. Хоча на одне питання ти мені зобов’язаний відповісти. Це хтось, про кого пишуть газети?

— Такий собі Кубарев.

— Ой як недобре, — він навіть почухав кінчик носа. — Може, займешся кимось іншим?

— Що таке?

— У цьому місті він тримає так багато базарів і кабаків, що у випадку його смерті почнеться такий переділ території, буде стільки стрілянини і крові… Слухай, не чіпай його, заради Бога.

— Я і не збираюсь. Мені просто потрібна невелика страховка, про всяк випадок. Можливо, нічого й не буде.

— Подумай, добре подумай. Я тебе про це як друга прошу. Ти ж мене врятував, а я у разі чого навіть допомогти не зможу. Я просто не встигну цього зробити. Та що там казати, — він поклацав клавіатурою комп’ютера, переписав кілька файлів і дав мені дискету. — Переглянь, перш ніж щось робити.

І знову з’явився зброєносець із картонною папочкою у руках.

— Будь ласка, — він подав її мені й, підкорившись змаху руки свого командира, вийшов.

— Ми ще зустрінемось? — запитав Макс.

— Ти ж хочеш поторгуватися з моїм генієм, — я підвівся. — Отже, зустрінемось.

— Спасибі, — він потис мою руку. — Ти мені дуже допоміг.

— Ти мені теж. І не забудь попередити балістів, що я йду до них.

* * *

Хлопці зі зброярні довго морочились із моїм замовленням, перш ніж підібрали мені шістнадцятизарядний пістолет калібру, що заслуговує на увагу, і п’ять обойм до нього. Дозвіл на його носіння зробилизначно швидше. Запакувавши все це в цупкий папір, вони запропонували мені розписатися в якомусь, певно, спеціально для цього випадку зробленому, журналі. Я відмовився, а вони не наполягали.

Повертатись додому було ще зарано, і я почав вигадувати, чим би ще зайнятись. Жоден із рекламних щитів, що запрошували відвідати стерео — і порнокінотеатри, провести відпустку на Адріатиці або купити собі кондиціонер, так і не зацікавили мене, і я вирішив сходити в гості, тим паче, що зовсім неподалік звідси жила дівчина, візитом до якої я міг зайняти найближчі три години.

Я прийшов до неї з черешнями і пляшкою молодого вина.

— Добридень, ти чекала мене.

Вона була ненафарбована і, як завжди, жахливо сумна.

— Я приніс тобі ягід, впусти мене.

— Ти прийшов зробити мені боляче? — стомлено запитала Ліза. — Що ж, проходь.

* * *

Понад усе на світі вона любила біль. Ні, не прикуті наручниками до ліжка руки, батоги і розпечене залізо. Це було б занадто вульгарно. Ліза отримувала справжнє задоволення від того, що її обманювали, залишали і не дзвонили на дні народження. Вона плекала в собі біль, тисячі разів подумки повертаючись до пережитих півжиття тому подій.

Вона сиділа на дивані, а я на підлозі навпроти.

Я добре бачив пил під ліжком, кілька порожніх мундштуків від «біломора» і перекошені ніжки.

— Ти не дзвонив мені.

— Ти мені теж.

— Ти був потрібен мені. Мені було погано. Я навіть думала, що помру. А ти не дзвонив мені. Я лежала в лікарні. Лікар зі швидкої загорнув мене в ковдру і виніс на руках до машини.

— І що було?

— Отруєння газом.

— Нещасний випадок?

— Як і все моє життя. Я так чекала на тебе.

А ще під диваном валялась порожня упаковка з-під презервативів.

— Я повернувся, — треба було просто підвестись і піти. — Давай помиримось.

— Ні, — мовила Ліза. — Це було б занадто просто. Я не можу вибачити тобі. Адже любов — це біль, і як ти зможеш зрозуміти, що любиш мене, якщо не відчуєш, що втратив мене назавжди.

— Напевно, ти права, — випроставши затерплі ноги, я потягнувся. — Через біль — до досконалості, через помірність — до розуму.

Настала ідеальна мить для прощання.

— Я йду. Іду назавжди. Іду в пошуках смерті, адже тільки вона…

— Здрастуйте, — до кімнати зайшов переросток із мотоциклетним шоломом у руках.

— Здрастуйте, здрастуйте, — привіталися його друзі, одягнені в таку саму чорну шкіру і з такими ж розмальованими блискавками шоломами.

— А, представники молодіжних угруповань. Треба було попередити, — я помітив, що Ліза остаточно похнюпилась, — що існує хтось із ключами від твоєї квартири в кишені. А якби я почав тебе ґвалтувати?

Хтось із друзів загиготів, а той, що стояв першим, сказав:

— Можу уявити.

— Тим більше! — я взяв із журнального столика пакет зі зброєю. Ніхто мене не зупиняв. — Черешні помийте, а то потруїтесь, і де тоді санітари наберуть стільки ковдр, щоб згорнути вас усіх.

Мене зрозуміла тільки Ліза.

Цікаво, що робить Даша і наскільки шокований її розкутістю мій полохливо-незайманий бос?

У мене була ще купа вільного часу.

І тільки заради того, щоб якось його вбити, я поїхав відвідати свого родича — троюрідного брата по моєму єдиному дідові.

Розділ 10 Без назви

Але його не було вдома.

Після такого вдалого початку йти ще кудись мені зовсім не хотілося, і я натиснув на кнопку дзвінка сусідньої квартири.

— Ви до мене? — здивувався скуйовджений дідок у підкочених до колін спортивних штанях.

— Мені потрібно подзвонити, — сказав я.

— Розумію, — поспівчував він. — Це тепер неабияка проблема. Я навіть не знаю, чим вам допомогти. Підлітки пустують і відривають трубки, розбивають диски. Я не знаю, чи залишився в цьому районі хоча б один справний автомат.

— Я міг би подзвонити від вас, — запропонував я.

— Та ну?

— Я заплачу.

— Скільки?

— Звучить гарно. П’ять гривень.

— Проходьте, — він пропустив мене в передпокій, де на фанерній поличці стояв телефон. — У вас без здачі?

Я простягнув йому купюру, і він миттєво засунув її за резинку штанів.

— На жаль, змушений буду залишитись. Пояснити, чому?

— Не варто, — я набрав Дашу. — Привіт, я повинен тебе розчарувати.

— Приїжджай, — мені не сподобався її голос, — якнайшвидше.

— Щось сталось?

— Так.

— Ти не можеш говорити?

— Ні.

— Їх багато? — але на тому кінці хтось натиснув на важіль, і зв’язок обірвався.

— Якщо хочете повторити, будь ласка, — підбадьорив мене дідок, простягаючи складену човником руку. — Таксу ви знаєте.

— Слухайте, шановний, у квартирі навпроти…

— Живе Валера, — швидко промовив він, продовжуючи простягати руку. Я висипав увесь дріб’язок, який знайшов у кишені. — Але він нечасто з’являється, а якщо і приходить, то поспить, погудить пилососом, і знову тижні зо два його не видно. Щось іще?

— У вас є машина?

— Є! Але це коштуватиме дорожче.

* * *

Жорсткий запорожець, випльовуючи мастило і голосно гуркочучи, під’їхав до Дашиного будинку хвилин через сорок. Машини з охоронцями під ним не було.

Викликавши ліфт, я все ж піднявся сходами — дорогою дістав пістолет і засунув за пояс запасні обойми.

Мені відчинили не одразу.

— Нарешті, — зраділа мені весела Даша. А я чекав, коли на мене накинеться хтось із кубарівців. Коридором пробіг Славик з купкою тарілок у руках, а за ним — у спущеній краватці, портупеї поверх мокрої від поту сорочки і в капцях — найкращий татків охоронець, навчений відгукуватися на прізвисько Боб.

— Ага, — вигукнув він, побачивши мене. — Чудово. Зараз буде.

Він заметушився, не знаючи, куди подіти таріль із зеленню.

— Агов! Він прийшов!

— Проходь, — кинула Даша і втекла.

Як на лаборанта, зі знятим із запобіжника пістолетом я виглядав по-дурному. Отож, я ступив до комори і засунув його серед складених там старих іграшок. І одразу ж мені у спину увіткнувся чийсь м’який живіт. Це була Оленька.

— Як я скучила, — її руки обхопили мою шию.

— Я теж, — зачинивши комору, я повернувся до неї, обійняв і поцілував у підставлені губки. — Навіщо ти приїхала?

— Хіба ти не радий? — злякалася вона.

— Хіба тобі можна?

— Можна, ми їхали повільно. Мені так хотілося, щоб ти першим побачив це.

— Що?

— Ходімо, — вона повела мене в дитячу, лягла на ліжко і розстебнула кілька ґудзиків напівпрозорої сукні. — Дай руку.

Оля притисла її трішки вище срібного колечка на випуклому пупі.

— Ти відчуваєш?

Я похитав головою.

— Агов, дитинко. Це ж твій тато.

Раптом її шкіра натягнулась, і щось штовхнуло мене в центр долоні.

Я відсахнувся, а вона засміялась.

— Що сталося?

— Мені страшно, — зізнався я. — А тобі не боляче, коли він так… — зі мною досі нічого такого не траплялось, і я не знав, що варто говорити в таких випадках.

— Краще поцілуй мене.

— Де ви? — покликав через зачинені двері охоронець на прізвисько Боб. — Усі зібрались і чекають.

* * *

Ми не вставали з-за столу до самого вечора.

Охоронці тричі бігали за горілкою і щоразу приносили цілі гори солодощів, якими Боб намагався пригощати Дашу. Сестричка ж ніжилася в обіймах Славика, а він лише блаженно усміхався, поглядаючи на нас крізь запітнілі окуляри, і сперечався з Оленькою про рівень викладання у Сорбонні і Манчестері.

— Студент не повинен сам обирати дисципліни. Бо так виходить, що фізик вивчає біологію, а хірург — античну драму.

— Різноплановість свідчить про рівень інтелекту.

— Жодною мірою! Так само, як по Ай К’ю можна лише зробити висновок про рівень начитаності.

— Чудовий шоколад, — не міг ніяк вгамуватися Боб. — Реклама по всіх каналах. З’їли б хоч шматочок.

— І тоді я беру цю банку і виливаю йому на голову, — розповідав мені охоронець, — і кажу: «Охолонь».

— А той увесь у пиві, дівчина його вже шкодує, що в театр прийшла, народ дзижчить, — закінчив другий.

— Моя донька його обожнює.

— Ходімо покуримо, — запропонував я Оленьці.

Боб, зірвавшись з місця, хотів скласти нам компанію.

— Залишись, — мовив Славик.

— Добре, бос, — Боб ще до мого приходу зорієнтувався у правилах гри і жодного разу не скомпрометував ані мене, ані Славика.

Ми вийшли на сходовий майданчик. Я закурив.

— Ти хотів мені щось сказати?

— Ні, просто набридло все це.

— Ти не злишся, що я приїхала?

Щось змінилося, навіть не знаю що. Але мені було приємно курити поруч із нею, відповідати на її дурні запитання і думати, що так буде завжди.

— А навіщо ви обманюєте Дашу?

— Так уже вийшло.

— Ти такий смішний, — вона провела пальцем по моїй неголеній щоці. — І заріс, як звір. Татко, коли довідався, що ви їй тут нарозповідали, сміявся, а потім сказав, що одразу після весілля вигадає для тебе щось. Що захочеш. Тому не сумуй.

Треба буде перевірити квартиру на підслуховуючі пристрої. Хоча, якщо охоронці зчитували наші розмови із шибок, за допомогою якогось хитромудрого лазера, нічого я не знайду.

— Тобі подобаються мотоцикли? — запитав я.

— Не знаю, — відповіла Оленька. — А тобі?

— Коли стану старим, відрощу собі бороду і виплекаю гладке черевце, — я посміхнувся, — таке, як у тебе, сяду на мотоцикл і поїду собі кудись.

— І покинеш мене?

— Ти виховуватимеш онуків і в’язатимеш шарфи.

— Ти такий хороший, — вона пригорнулась до мене.

— Бобе, — неголосно покликав я.

— Мене тут немає, — почулося через нещільно зачинені двері.

— Винеси мені сигаретку.

— А мені — попити, — додала Оля.

* * *

Охоронці оселились в кімнаті Славика, він перебрався до Даші, Боб зайняв диванчик у кімнаті для гостей, а мені постелили на підлозі в ногах у Оленьки.

— Тільки не наступи на мене, — попередив я, вмощуючись на знятих з крісла подушках.

Ранок розбудив мене радісним співом начальника, який хлюпався у ванні:

— Ніхто мене не любить, ніхто не приголубить. Піду я у садочок, наїмся черв’ячків.

Він горланив цю «пісню», репетував її на мотив сирітської «Чужини», до живого допікаючи Боба, який саме готував яєчню.

— І давно він так виє? — запитав я, заходячи на кухню.

— Хвилин із двадцять. Тобі з цибулею?

— Як зробиш.

Він дістав дві тарілки і висипав на них шматки підгорілих яєць.

— Ти чудово готуєш, — зіронізував я.

— Хай тобі чорт, — він скривився, спробувавши свій кулінарний шедевр, — де в них сіль?

— Може почекаємо, коли дівчата прокинуться? — запропонував я, дістаючи з шафи баночки зі спеціями.

— Хто? — для початку він узявся за перець. — Їх же немає нікого.

— Хіба?

— Хлопці — з Олею, Даша зникла, коли ще темно було, а цей усе співає. Зараз чай буде.

Але чай я вирішив заварити сам.

З ванної вийшов усміхнений Славик, ми, не змовляючись, поділились із ним яєчнею. Він буквально проковтнув її, не завваживши, що на зубах шкарлупа, а на смак ця страва нагадує крохмал, яким Боб посолив її.

— Ми залишаємось тут, — раптом мовив Славик.

— Чого це раптом? — запитав у нього охоронець.

— Я запропонував Даші поїхати з нами, але вона повинна завершити свої справи, отож, протягом найближчих двох місяців ніяк не зможе. Словом, ми залишаємось.

— Дуже мило, — підсумував Боб. — А ти що скажеш?

— Рішення боса — закон.

— Не викаблучуйся.

— Я твій хазяїн? Я його донька? Чого ж ти до мене вчепився?

— Тебе поховають!

— У якому сенсі? — Славик, який ще вчора навіть не здогадувався про існування Оленьки, зажадав пояснень.

— У переносному, — сказав я, а Боб додав:

— У сенсі вперед ногами.

Добре ще, що гудіння автомобільного клаксона на вулиці перервало нашу вельми змістовну бесіду.

— Глібе, це тебе, — повідомив Боб, визирнувши у вікно.

Розділ 11 Вступ до хронік

Я вийшов на ґанок, кивнув охоронцям і хотів було обійняти Оленьку, але вона ухилилась.

— Ти можеш пообіцяти мені одну річ?

— Якщо усиновити твоїх дітей від попередніх шлюбів, то я готовий.

— Коли ти станеш стареньким і матимеш гладке черевце, візьми мене із собою кататися на мотоциклі.

— Обіцяю.

— І ти не обдуриш мене, навіть якщо я тягатиму ногу і погано пахнутиму?

— Присягаюсь!

— Ти вчора був таким сумним. Я бачила, як ти дивився на Дашин мотоцикл. Ти справді не образишся? Я вирішила зробити тобі подарунок.

— Сподіваюсь, це щось їстівне?

— Я купила тобі мотоцикл. Ось, — і вона відступила убік, щоб я зміг його побачити.

Біля самісінького краю тротуару, ледь завалившись на бік, стояв він — чорний, з низьким сідлом і неосяжними кофрами, у сотнях заклепок, із широчезним баком, величезним вигнутим кермом, десятком фар і переднім колесом за декілька метрів від самої туші, з високо піднятими дзеркалами і хромованими написами на кожному боці:

ХАРЛЕЙ ДЕВІДСОН

— Який жах, — вигукнув я. — Навіщо?

— Ну не ображайся. Я ж від чистого серця, — виправдувалась Оленька. — Я ж люблю тебе.

— І я тебе теж.

Усміхались охоронці, Боб, висунувшись у вікно, пронизливо свиснув, а Славик підстрибував за його спиною і махав руками над головою.

— Випробуємо?!

* * *

Чорний лискучий красень не знав вершників до мене. Він неквапливо бурчав, зупинявся перед світлофорами, м’яко об’їжджаючи вибоїни і забиваючи дрібні камінчики між рифленими ромбами шин. Йому було нудно в місті, а Оленьці, яка вперше позбулася звичного оточення дверцят і м’яких сидінь, — страшно і холодно.

Помітивши невеличкий просвіт між автомобілями, що впевнено вибудовувались у чергову пробку, я звернув до тротуару і зупинився.

— Якби я знала, що це так небезпечно, — сказала моя щедра і, що важливо, заможна наречена, — я б ніколи не дозволила тобі їздити на ньому.

— Відпустимо його на волю?

— Купимо теплий одяг, потім пообідаємо. Чи ти вже їв?

— Ні. Хоча Боб зробив усе можливе.

— Він це вміє. Поїхали по магазинах?

Вона купила собі темно-синю косуху, а мені щось, що належало льотчику, якого в далекому тисяча дев’ятсот чотирнадцятому підбили над луками Лотарингії. Черевики на товстій підошві я купив собі сам, адже від туфель, якими я спробував пригальмувати на не вельми крутому повороті, залишилися тільки на диво міцні шнурки.

— Тобі ще потрібна хустина на голову і десяток срібних перснів.

— Це жлобство, мадам, — відрізав я.

Вона знайшла чудові кофтинки, панчохи і ще багато усіляких дрібниць, ми заїжджали в аптеку, купували парфуми і майже скрізь забирали із собою каталоги, забезпечивши тримісячною зарплатою не одного послужливого продавця.

— Куди ти відвезеш меня обідати? — стомившись від покупок, запитала Оленька.

— Їдемо шокувати буржуїв?

— Вони подумають, що ми клерки, які одержали премію, або ж болгарські студенти. Вези мене туди, куди поїхав би сам.

— Ну добре, — я завів мотор, і повіз її до дешевої кав’яреньки, вся незвичайність якої полягала в тому, що її вже багато років поспіль уподобали тутешні рокери, і біля неї завжди було припарковано зо три десятки перефарбованих мотоциклів.

* * *

— А чому саме тут? — запитала Оленька, розгублено озираючись навсібіч.

— Звідси розходяться чотири вулиці, а он там, трішки далі, прохідний двір, отож, у разі облави кожен зможе звідси втекти.

Тицьнувши грошей рокеру, який наглядав за мотоциклами, ми увійшли до кав’ярні. Тут було брудно і накурено. За столиками сиділи затягнені у шкіру чоловіки і пофарбовані в божевільні кольори кошлаті жінки, приймач награвав щось із вихолощеної ще на початку вісімдесятих попси, а барменом була товста тітка в капроновому фартуху, із залитими лаком хвилями пергідрольного волосся.

— Ще не пізно піти, — сказав я.

— Тобі тут подобається?

— Не дуже.

— Мені теж, — відповіла Оленька. — Давай залишимось.

Ми підійшли до барної стійки.

— Їсти?

— Ні за що на світі, — скривилася Оленька.

— Пити?

— Тим паче. Хоча ні, візьми соку. Вибачте, — звернулась вона до барменші, — стаканчики у вас одноразові?

— Нормальні, — буркнула та, трахнувши перед нею гранованою склянкою з плямами олійної фарби на дні. — Завдаток — три гривні.

— Пакет соку, — кинувши оком на цінник, я поклав перед нею потрібну суму. — Дякую.

— Аматор чужих дівиць, — пролунало за моєю спиною.

— Чужа сволота на нашій землі.

— Глібе, — прошепотіла Оля, і я озирнувся.

— Проблеми?

— Проблеми — це те, що зараз матимеш ти, — прогарчав бородань із червоними блискавками на джинсовій безрукавці. — Зрозумів?

— Хлопчики, — нагадала про себе барменша. — Тільки не тут.

— Я тебе знаю? — запитав я рокера.

— Вистачить того, що ми знаємо тебе, — відповів його приятель з такими ж блискавками вздовж згорбленого тіла. — Покатаємось?

— Може, візьмете грошима? — я згадав сміття під Лізиним диваном.

— Вони і так стануть нашими, коли ти впадеш.

Ми вийшли з кав’ярні, до нас одразу ж підійшов один із таткових охоронців, узяв Ольгу під лікоть і повів до припаркованого з протилежного боку автомобіля.

Я ж вскочив у сідло, зірвався з місця, ані крихти не сумніваючись, що рокери поїдуть за мною.

* * *

Два мотоцикли, зібрані щонайменше з п’ятнадцяти, не відриваючись гналися за мною по вулицях міста, зануреного у буденне життя. Перехожі в спогляданні червоних вогнів світлофорів. Службові лімузини. Столики вуличних кав’ярень, бутони каштанів. Повідомлення про розпродажі у вітринах магазинів…

Я ще довго міг так кататися — бензину вистачало годин на п’ятнадцять.

Скляні стіни банків. Відчинені вікна напівпорожніх трамваїв. Ятки торговців квітами і мінеральною водою…

Практично затиснувши заднє колесо харлея між своїми мотоциклами, хлопці підсікали мене на поворотах, скрипіли гальмами і спрямовували туди, де можна було б розійтися на повну силу — до Кільцевої дороги.

Хай буде по-їхньому.

Ми виїхали з міста зі швидкістю п’ятдесят кілометрів. Зменшили ще на десятку, проїзджаючи повз КП, і тільки коли він залишився за поворотом, я витиснув газ, одразу вирвавшись на п’ять корпусів уперед.

Файні хлопці. Вони і їздили непогано. Принаймні від мене не відставали. Дітвора в міжміських автобусах притискалася до вікон, показуючи на нас пальцями і щось збуджено розповідаючи своїм утомленим спекою і задухою батькам.

Тим часом один із рокерів закрутив над головою півтораметровим кованим ланцюгом. У руках у іншого був уламок водопровідної труби, старанно обмотаний чорною ізолентою. Він мало не переламав мені спину при першому ж ударі.

Треба було одягнути Олин шолом!

Я встиг нахилитися, і він ледь не збив дзеркало переді мною.

Витиснути більше зі ще необкатаного двигуна мені не вдавалося. Залишалось дозволити їм убити мене — звалити на землю і погарцювати на моєму тілі — або зробити щось подібне з ними.

Ланцюг ударив по колесу, не заплутавшись у ньому.

Крутнувши убік, я дряпнув по дверцятах москвича і підкинувши харлей дибки, підставив під удар труби сидіння позад себе.

Промайнуло село, вимагаючи «поступитися дорогою» і пам’ятати, що «діти йдуть до школи». Траса, зірвавшись униз, полетіла повз порізані траншеями поля, а роздільна смуга між зустрічними частинами дороги, помиготівши огорожею, обірвалась пучками ядушної трави. Хлопець із ланцюгом тримався ліворуч від мене, отож свій наступ я розпочав з нього, як найнебезпечнішого для мого мотоцикла.

Упіймавши його відображення, я наблизився до нього саме тієї миті, коли він знову ударив — нахилився і підставив під удар руку. Її миттєво обмотав ланцюг і обпік нестерпний біль!

Будь він розумнішим!.. Загальмуй!.. Він би тягнув мене, мов на шворці, аж поки б йому не набридло!.. А харлей!.. Димів би в кущах!..

— Скотина!

Я випрямився у сідлі і побачив його обличчя. За якийсь метр від мене за пластиком шолома блищали темні окуляри і вишкірявся зведений напругою рот.

Саме тут, дуже вчасно, нагодився його дружок.

Якби я відпустив ланцюг, ми, можливо, ще б посперечалися, хто спритніший, але я вчепився в нього мертвою хваткою. Він звів руку і… рвонув ланцюг на себе.

Я зробив те ж саме. А потім крутнув у його бік.

Втративши опору (певно, я був не останнім елементом у системі його рівноваги), він ще спробував вирівняти мотоцикл. І йому це, безперечно, вдалося б — якби я не зменшував швидкість. Він упав, покотився, а його мотоцикл винесло на зустрічну смугу, прямо під колеса вантажівки.

Я змотав ланцюг, перехопив його у праву руку і з неабияким задоволенням врізав ним по пластиковому забралу другого рокера.

Збільшивши відстань між нами, він усе ж не відмовився від ідеї поганятися за мною.

Вочевидь сподівався, що я впаду сам. Від утоми.

Час вже було припиняти цю забаву.

Ми проїхали ще з півсотні кілометрів, перш ніж на узбіччі я помітив генделик, переобладнаний із контейнера для морських перевезень.

Зменшивши газ, я загальмував біля нього, а мій переслідувач, проїхавши метрів із п’ятдесят, розвернувся і завмер, погиркуючи двигуном, на випадок, якщо я вирішу тікати.

Тим часом одягнені у брудні халати молодики, котрі обслуговували контейнер, схопили ножі для обробки м’яса і вишикувалися біля входу до генделика. Я стягнув із себе футболку, розірвав її на нерівні смуги і вплів їх у ланцюг. Потім відкрутив кришку бензобака і опустив у нього більшу половину удосконаленої зброї. Ну ось, тепер я готовий.

Молодики ж, допетравши, що відбуватиметься, захвилювалися і мало все не зіпсували, висипавши на дорогу — прямісінько під колеса. Я об’їхав кількох із них і вдарив ланцюгом по мангалу, розкидаючи навсебіч шампури з м’ясом, — знову і знову, аж поки не зайнявся ланцюг у моїй руці. Ще вісім обертів переднього колеса. І змах…

Я розкрутив і відпустив ланцюг.

Він просто завис у повітрі. Рокер сам налетів на нього, і палаючий ланцюг обхопив його шию. Спалахнув одяг і поролонові нутрощі шолома. Кинувши кермо, рокер схопився за ланцюг, а мотоцикл утратив керування і завалився на бік, потягнувши його за собою.

Розділ 12 На честь культури та відпочинку

У місто я повертався вже іншою дорогою.

Ставало дедалі спекотніше. Хотілося закурити. Лягти у ванну. На додачу мене неймовірно дратували сигнали клаксофона з автомобіля, що їхав за мною. Звертаючи на узбіччя і звільняючи йому дорогу, я навіть підняв середній палець, пояснюючи свій маневр. Та він продовжував сигналити і підморгувати фарами. Я зупинився.

Дверцята автомобіля відчинились, і до мене підбігла сяюча Оленька.

— Як я хвилювалась! — вона обійняла, потім відштовхнула і знову обійняла мене. — Ти цілий?! Я так злякалась! А коли він ударив…

— Усе гаразд.

— Ми їхали за тобою! Ти просто герой! Але ж страшно!

Притискаючи до щоки слухавку, підійшов Боб.

— Так… Так… Тебе.

— Слухаю, — сказав я.

— Кажуть, ти там непогано розважаєшся?! — почув я голос татуся.

— У мене справжня парубоча вечірка.

Він з ентузіазмом підхопив тему.

— Я незабаром стану дідусем.

— Я знаю.

— Ти бачиш цього молодика, що поручі з тобою?

Я озирнувся на Боба: бичача шия, бугри рук і плечей…

— Коли я був маленьким, — мовив я, — такі, як він, розстрілювали Мальчишів-Кибальчишів. Ви хочете, щоб він був свідком із мого боку?

— Через чотири дні, — відрубав татусь, — він зробить сиротою мого онука.

— Круглим? — запитав я.

— Любий зятю, у тебе залишилося чотири дні.

— Ось так, розмову закінчено.

— Ну що? — запитав Боб. — Що сказав татусь?

— Він хоче, щоб на весіллі ти ніс фату.

— Через чотири дні?!

Що ж, тепер можна повертатись до Києва.

* * *

До Даші ми дістались, коли вже всі спали. А може, й ні, але світло вимкнули і двері в її кімнату зачинили.

— Як я хочу їсти; — поскаржилася Оленька, вмостилась на дивані й дозволила Бобові роззути себе.

— До розмови про їжу, — додав він, — я вчора намагався дати Даші грошей за нас усіх.

— А вона?

— Відповіла, щоб ми не вигадували, мовляв, вона з радістю нас усіх погодує.

— То у чому ж проблема?

— Завтра треба буде дещо докупити, — сказав Боб.

— Я приєднуюсь.

— Їсти хочеться, — знову поскаржилась Оленька.

— Зараз щось приготую, — мовив Боб, але я зупинив його.

— Я сам.

— Я допоможу тобі, — підвелася моя наречена.

Даша подбала про нас, і мені залишилось тільки поставити кастрюлі на вогонь і перекласти вміст судочків у глибокі тарілки. Боб розклав столові прибори, а Оля поправила скатертину.

Шльопаючи босими ногами, у диких піжамних штанях вибіг скуйовджений Славик. Він схопив дві пляшки недорогого портвейну, радісно гигикнув і пообіцяв «бути молодчиною» і «триматися», а потім утік назад до Дашиної кімнати.

* * *

Боб розбудив мене на початку шостої, затиснувши рот рукою і поплескавши по плечу. Дочекавшись, коли я прокинусь остаточно, хоча з таким же успіхом я міг умерти від асфіксії, він вивів мене в коридор.

— Час їхати.

— Куди? — мало того, що я хотів спати, так мені ще й доводилось прикриватись якоюсь Оліною одежиною.

— За покупками. Сергій зазирнув у холодильник і каже, що він порожній.

— Який Сергій? — було холодно, і я переминався з ноги на ногу.

— Водій, — пояснив Боб. — Одягайся, а то ми залишимось без сніданку.

— Добре, — я зіщулився. — Вмитися можна?

Ми поїхали утрьох — один із охоронців залишився у квартирі, напевно, на випадок несподіваної атаки ворогів.

— Магазини ще зачинені, — я напівлежав на задньому сидінні, смакуючи огидну сигарету.

— Поїдемо на базар, — сказав Боб. — До речі, ти знаєш якийсь поблизу?

— У Старому місті, — кивнув я.

Зрозумівши зміст жарту, реготнув водій, а Боб наказав йому пригальмувати біля найближчої зупинки тролейбуса, де ми простояли хвилин із двадцять, очікуючи перших пасажирів.

— А вони тут пізно прокидаються.

— Сьогодні субота, — мовив водій, а Боб вийшов з машини, щоб дізнатись, куди ж нам їхати.

Базар, попри ранню годину, гудів на диво щільними рядами продавців і покупців.

— Ти знаєш, що їдять вагітні? — запитав Боб, зупиняючись перед рядами з картоплею і городиною.

— Усе, — сказав я. — Як пацюки, від крейди до яєчної шкарлупи.

Він вирішив, що я знущаюсь.

— Там багато кальцію.

— Зрозуміло, — і він почав закуповуватись, змушуючи продавців відтягати до машини мішки з картоплею, головки сиру, сметану, кільця ковбас і ящики першої тепличної полуниці.

Виник невеличкий конфлікт із м’ясниками, які хотіли сунути свинячу тушу на заднє сидіння, але наштовхнулись на непохитний спротив охоронця.

— Навіть відстрілюючи усіляких телепнів, спочатку підстилають клейонку! Тут же все заюшиться кров’ю!

Класти тушу у вщент забитий багажник відмовлялися м’ясники, просто-таки волаючи, що м’ясо смердітиме бензином, і його можна буде тільки викинути, якщо ми раптом від нього відмовимось.

Примирити їх зміг тільки Боб — найняв таксі і відправив у ньому свинину в супроводі одного з м’ясників, назвавши йому Дашину адресу і попередивши, що якщо посилка дорогою загубиться, то завтра Боб власноруч розпродаватиме тіло самого м’ясника:

— …ось на цьому твоєму базарі.

У ту ж машину завантажили усе, що не вмістилось у машину охоронців.

— Може, вже досить? — запитав я.

— Як? — здивувався Боб. — А нам їжу купити?

Для «нас» він закупив безліч пакетів, баночок і згортків, не забувши ані про алкоголь, ані про сигарети (оскільки у всій цій компанії курив тільки я, то для мене), ані про зубну пасту, туалетний папір, і навіть поліроль для меблів.

— Ну, а це навіщо?

— Ти бачив цю бабусю? Вона старенька, їй їсти щось треба. А так і ми корисну штуку купили, і вона на хліб заробила.

Словом, усе це зайняло більшу половину вітальні, перекривши доступ до телевізора і балконних дверей.

— Це була твоя ідея? — запитала мене Даша.

— Його, — підтвердив Славик, і навіть зрадник Боб кивнув головою і додав:

— Я зараз відправлю хлопців купити холодильник.

— Ні, — Даша врешті втрутилась. — Якщо ти це зробиш, я змушу тебе купити в мене цю квартиру разом із цим усім.

* * *

— У кого які плани? — запитала Даша після того, як нам все ж вдалося пообідати, а більшості — ще поснідати.

— А що? — поцікавився я.

— Може, розважимось?

— Чудово! — зраділа Оленька, а разом з нею і Боб з охоронцями. Останні, на щастя, не так галасливо. — А куди підемо?

— У кіно? — запропонував Славик (як кожен закоханий, він шукав місця, де можна усамітнитись).

— Сьогодні увечері непоганий баскетбол, — запропонував охоронець. — А що? У газеті написано. Я можу показати.

— Може, на концерт? — запропонувала Оленька.

— Тобі не можна, — відрізала Даша.

— А що мені можна? — образилась вона.

— Свіже повітря, моціон, гімнастика перед обідом.

— То що ж ми будемо робити?

Повернувся охоронець із рекламною листівкою, якими зазвичай забивають поштові скриньки.

— Ось, будь ласка, баскетбол.

— Ну, а що там ще пропонують? — запитала Даша.

— Жалюзі, — прочитав охоронець і одразу продовжив. — У зоопарку оженили слона. Привезли йому слониху.

— Таткові б це сподобалось, — протягнув я. Боб постукав пальцем по скроні, а Оля штовхнула мене ліктем під ребра.

— Знову кіно, виставки…

— У таку спеку?

— … китайський ресторан, парк атракціонів.

— Хочу в парк атракціонів! — сплеснула в долоні моя наречена.

— Тільки якщо ти не будеш… — почав було Славик, але я зупинив його.

— Нічого, крім моціону і гімнастики.

— Угу, — кивнула Оленька.

— Ми обіцяємо.

* * *

Ми вирушили туди трамваєм, галасливо і весело, дивуючи пасажирів і кондуктора, згадуючи історії з далекого дитинства, хоча, як з’ясувалося, найкраще його пам’ятали Оленька, Славик і один з охоронців.

У парку грала музика, теліпались грона різнобарвних кульок, прив’язані до балонів зі стисненим повітрям, паровозики на електричних двигунах катали відвідувачів.

Від усіляких «гірок», «фунікулерів» і «печер любові» нам довелося відмовитись через шкоду, яку вони могли заподіяти вагітним жінкам. Ми ходили від шапіто до шапіто, сміючись із бородатих жінок і вигинів кривих дзеркал.

— Справжній туркменський плов! — лунало від величезних казанів, розставлених уздовж газонів.

— Кожен другий постріл безкоштовно! — репетували динаміки під фанерним плакатом «ТИР».

— Агов! — кричав зазивала під заштопаним тентом. — Шість банок, три м’ячики і будь-який ведмедик на вибір!

— Хочу ведмедика! — вигукнула Оленька і потягла мене до тиру.

— Ось три м’ячі! — він виклав переді мною три кульки з нещільно скатаного паперу. — Зіб’єте їх усі, — він показав на банки з-під кави, виставлені пірамідою, — і забирайте приз! — два десятки кумедних ведмедиків були прив’язані до дерев’яних опор тенту.

— Цікаво, — мовив я, кидаючи першого м’яча, — що в них усередині? Мокрий пісок?

— Усе чесно! — відповів зазивала, хоча, влучивши тричі, я не зрушив з місця жодної банки.

— На жаль. Я зробив усе, що міг.

Оленька з розумінням кивнула.

— А ти хочеш ведмедика? — запитав Боб Дашу.

— Хочу.

Заманювач одразу ж виклав перед ним три м’ячі.

— Не треба, — процідив Боб. — У мене свої. Скажи, — діставши пістолет, він клацнув замком, — а хвостики в них є?

— У ведмедиків? Звичайно, є.

— Тоді давай двох, — і вистрілив.

Розсипалася піраміда і два ведмедики опинилися в руках у дівчат.

— Подобаються?

— Ходімо далі.

Ми кидали обручі, їли морозиво і бутерброди, пили пиво на клумбі, навколо якої кружляв табунчик поні з маленькими вершниками у замшевих сідлах, кричали й улюлюкали борцям, котрі товкли один одного на килимі, постеленому наприкінці однієї з алей, аплодували вуличним музикам, відтягали Боба від не на жарт переляканого міма, якому спало на думку не тільки взяти у нього купюру, але й потім довго її нюхати, хапати себе за худий зад і порівнювати запахи.

— Чого він викаблучується? — ще довго обурювався Боб. — Я ж не кажу, що він виглядає ідіотом із усією цією замазкою на пиці! Він працює, я заплатив, а він викаблучується.

Сонце сховалось за деревами. Відстали охоронці, познайомившись з літньою, але дуже симпатичною жіночкою — продавцем смаженої картоплі; Славик і Даша поїхали у возику, що побрязкував бубонцями; я, Оля і Боб гуляли вузенькими доріжками парку. Оля поклала голову мені на плече, а Боб ішов слідом, час від часу натискаючи на живіт ведмедику, що кумедно пищав «мама».

— Дивно, — сказав він, — але я не зовсім пам’ятаю, якими іграшками грався, коли був маленьким.

— Борисе, — зойкнула Оленька. — Глянь уперед.

На перехресті алей, біля надувних пальм і одягнених у костюмчики мавп метушилися фотографи, запрошуючи зробити фото і виблискуючи лінзами «поляроїдів». Один із них навів на нас об’єктив свого фотоапарата і тепер чекав удалого ракурсу.

— Давай назад, — скомандував Боб, заступаючи хазяйську доньку. — Повертаємось.

— Навіщо ж? — я почав позувати, посміхнувся і таки втрапив у об’єктив. — Давайте краще спіймаємо його.

Зробивши бажаний кадр, фотограф перестрибнув через низеньку огорожу клумби і побіг у бік головного виходу.

— Це зовсім не смішно, — процідив Боб.

— Нічого, — додала Оленька, — він і сам зрозуміє це… Коли поживе з нами.

Розділ 13 Дід

— Ти куди?

Одягаючись, я намагався не розбудити Оленьку, але вона все ж прокинулась і тепер, спершись на сплетені руки, дивилась на мене заспаними оченятами.

— Мені потрібно їхати. До вечора повернусь.

— А як же я?

— Відпочинеш. Подивишся телевізор.

— Я хочу з тобою.

Я глянув на годинник.

— Якщо швидко, то давай. Нам ще в магазин треба заїхати.

Чекаючи, я встиг зварити каву для сестри, яка прокинулась і вийшла на кухню побажати доброго ранку усім тим, хто встав раніше за неї, вибрати найкращу з трьох принесених Оленькою помад, і вже втратити останню надію кудись їхати, коли нарешті почув:

— Їдьмо.

* * *

Малюсіньке село, що загубилось у соснових лісах, кілометрів за шістдесят від Києва, чорніло пустками занедбаних будинків. У вісімдесят шостому, після того самого вибуху, ці місця визнали хоч і придатними, але небажаними для життя людей. Санаторії для легеневих хворих, що годували більшу частину жителів села, ліквідували, і люди, позбавлені засобів до існування, залишали свої будинки, оселяючись у комуналках і заводських гуртожитках, подалі від радіації. Вони залишили після себе обплетені плющем тини і кілька десятків дідусів і бабусь, які щонеділі збиралися на маленькому базарчику в центрі села, щоб помінятись один з одним пучками кропу або зібраними в навколишніх лісах ягодами.

Та ще бомжі приходили сюди зимувати. Старі селили їх у себе, ділились злиденними запасами круп і картоплі, у надії, що буде кому почистити від снігу стежини і повідомити про їхню смерть, якщо вона забере їх до настання весни.

Я пригальмував біля дерев’яних воріт з облізлою бляшаною зіркою на одній зі стулок.

— Хто тут живе?

— Мій дід, — сказав я.

— Ти ж казав, що сирота.

— Я, як завжди, обдурив тебе.

— Нам почекати тут? — висунувся із вікна машини, щоб запитати, охоронець.

— Так, тільки проїдьте трохи вперед.

Я штовхнув хвіртку. Невеличка хата з похилим, посипаним глицею дахом, блискучі вікна веранди, гараж, сірникова коробочка туалету на іншому кінці двору — усе було так само, як безліч років тому; навіть дід, який читав газету у кріслі на ґанку, як і раніше, ворушив губами, і біля нього диміла забута сигарета в попільничці.

Кинувши оком поверх окулярів, дід склав газету, притулив її на бильце крісла і, підвівшись, поспішив до нас, шаркаючи подертими капцями.

— А я дивлюся, ти чи ні. Начебто і лице, і волосся твоє, а раптом, думаю, до Валери замовник, — він обійняв мене, і ми притислися один до одного щоками. Помітивши за моїм плечем Оленьку, він привітався і запитав: — Ти чому не знайомиш?

— Оленька, — відступаючи, представив я. — Мій дід.

— Вітаю.

— Рано, — мовив я. — Експертизи поки що не було.

— І смикнув вас чорт виходити за нього, — поспівчував дід.

— Ще не смикнув, — посміхнулась Оленька.

— Ходімо в хату. Погодую вас із дороги.

* * *

Оленька лягла відпочити…

— Ти побудь із ним, — сказала моя наречена. — Тобі ж хочеться.

Я відчинив вікно і, взявши обіцянку покликати мене, якщо щось знадобиться, вийшов у двір.

— У мене вино в холодильнику. Своє, домашнє. Будеш?

— Буду, — згодився я.

— Тоді сходи за Валеркою, а я поки що приготую.

— А де він?

— Там, — і він кивнув у глибину двору.

Мій троюрідний брат порпався біля погнутого автомобільного крила.

— Агов! — відкинувши гумовий молоток, він розвів брудні руки, і я потис його вологе від поту зап’ястя. — А я думав, ти не приїдеш.

— Як бачиш.

— То ти не забув?

— Про що?

— Про день народження. День народження діда, — Валера вимовив це тоном, що, вочевидь, мав би викликати муки совісті навіть у такої бездушної тварини, як його брат. — Ну нічого, я купив йому бритву, електричну, і теплу білизну. Візьмеш, що сподобається, і подаруєш від себе.

— Не треба. Я не забув. Ходімо в хату, дід обіцяв по склянці вина.

— Твій? — запитав Валера, побачивши біля хвіртки харлей.

— Подобається?

— Ти почав непогано заробляти, — у нього була своя логіка. — Чи він крадений?

— Навряд чи, — відповів я. — Хоча, знаючи батька моєї нареченої, можна припустити і таку можливість.

— Тобто?

Але я вирішив не вдаватись у подробиці.

Дід уже дістав кружки, трилітрову банку жовтувато-лимонного вина і тепер викладав на товсті скиби хліба кільця вареної ковбаси.

— Може, по чарочці горілки? — запитав Валера.

— Мені сьогодні повертатись. Ну то що, за зустріч?

Вино було приємно холодним, зі смаком улежаних яблук.

— Ми вже пообідали, — сказав дід. — А ти не соромся. Їй я віднесу сам.

Ми пробули в них до вечора. Вечеряли за винесеним на подвір’я столом, виголошували тости. А дід згадував війну.

Про те, що минуло — З

— Уже підписали капітуляцію, літо минуло, і більше не стріляли. Ми в Берліні стояли. Місто зруйноване, скрізь бруд, пацюки. А ми вже додому готувалися. І командування, теж. Нам уже і форму нову не видавали, так і ходили у тому що кого було, бороди повідпускали — додому незабаром. А як додому поїдеш? Ми ж ішли сюди здалеку, усе самі бачили. Та й ті, хто з останніх призовів, чимало розповідали. І ось, щоб голіруч не їхати, брали речові мішки, туди кидали кілька дисків, гранати. Медалі, документи залишали в частині — і в рейд по вцілілих будинках. А німці родин по п’ять в одній квартирі жили. Та й вулиць чимало вціліло. Увечері йдемо і дивимось, у якому вікні світиться. Побачив — і туди. Гранату під двері кинув — і всередину. Німці верещать, а ти чергу в стелю — одразу порядок, і давай, хто що може. Хутра багато було, срібла столового. Або й піджаком чи туфлями — хіба погребуєш? А хто спритніший, так одразу зібрану валізу схопить і тікає. А замешкатись не можна було — сусіди як шум почують, так зі свистками і дудками у вікна повилазять і нумо свистіти. Отут і поліція набіжить. Її тоді з полонених німців організували. Зі зброї тільки свистки і шкіряні кашкети. Ну прибіжать вони, а їм гранату ще одну під ноги — і що вони зроблять? А якщо свій патруль, то їм, особистам, чергою по ногах. І де нас потім шукати, ми ж усі брудні, бородаті. Ось так. А на зиму й додому поїхав…

Зрештою я добряче набрався, і мені довелося залишити харлей у них.

— Закоти в гараж, — порадив Валерка.

— А що, можуть украсти?

— Ні, але краще закоти.

Так і зробив. Було вже темно, і я спочатку наштовхнувся колесом на бампер, а вже потім побачив машину, що стояла в гаражі, — щось кольору слонової кості з обтягнутим шкірою верхом. Між нею і завішаною старими камерами стіною залишався чималий просвіток, в який я і заштовхнув мотоцикл. Він пройшов, але зі страшним скреготом — якоюсь із залізяк мотоцикл продряпав дверцята машини.

Я добряче вилаявся і клацнув запальничкою — подряпина була незначна, ледь помітна.

— Гарна в тебе тачка, — сказав я Валері, повернувшись із гаража. — Дорога?

— Так собі, — він невиразно помахав пальцями. — Через тиждень її тут уже не буде.

— Ну і правильно, — мовив я і повернувся до Ольги. — Будемо їхати?

— Як же ви тепер доберетесь до Києва? — насупився дід. — І Валера випив. Куди йому за кермо?!

— Це не складно, — заспокоїв його я, назвавши охоронців землемірами, які працювали «тут неподалік» і буцімто люб’язно згодились довезти нас до міста своєю машиною.

— По-справжньому ми святкуватимемо через тиждень, — прощаючись, нагадав дід. — Приїжджайте. Буде гарно — усі свої.

— Обов’язково, — відповіла Оленька. — Ми й Дашу привеземо.

Розділ 14 Без назви

Охоронці висадили нас біля темного будинку і поїхали на стоянку.

— Не спить ще, — сказав Боб, дивлячись на світло у вікні Дашиної кухні.

Піднявшись на ліфті, ми підійшли до дверей і подзвонили.

— Що з тобою? — запитала Оленька.

— Не знаю, — у мене було гидко на душі чи то від похмілля, чи то від спогадів, що їх навіяла зустріч з дідом. — Випити б мені.

Дверей ніхто не відчиняв, хоча за ними було чутно квапливі кроки і нерозбірливі уривки розмов. Боб подзвонив ще раз.

— Ти занадто багато п’єш, — сказала Оленька. — Занадто багато.

— Хіба?

— Скажи йому, — наказала вона охоронцеві.

— Можливо, — буркнув Боб, і нам нарешті відчинили.

— Чому у вас так темно? — пробираючись навпомацки по темному передпокою, я наштовхнувся животом на холодне дуло пістолета.

— Чо-о-орт, — Боб отримав такий самий за праве вухо.

— Усі? — прохрипів хтось.

— Усі, — відповів той, що стояв переді мною.

Увімкнули світло — четверо погано поголених бандюків з явним фізкультурним минулим поставили нас обличчям до шафи і змусили розсунути ноги та сплести пальці за головою. Поплескавши мене по одягу, один із них сказав:

— Чистий, — і підштовхнув у бік кухні, куди вже повели Оленьку і Боба, попередньо відібравши в нього зброю, що так і залишилась на запобіжнику.

— Здрастуй, — навіщось сказав мені Славик.

— Привіт.

Поруч із ним була незадоволена Даша, а навпроти — її другий чоловік.

— Ось воно в чому річ… — я озирнувся, шукаючи вільний табурет, але останній із них забрав Боб для Оліньки. А вона вже починала лютувати:

— Що це означає?!

— Затули пельку, — кинув їй Стас.

— Не треба, не нервуйте, вам же не можна, — підтримав його Славик.

Урки, що приїхали зі Стасом, юрмились у коридорі.

Я озирнувся у пошукахпопільнички і сховав сигарету назад у кишеню.

— І що далі?

— Вас же було семеро? — уточнив Стас.

— Нас? — я захитав головою. — Ні, усі, хто був, усі тут.

— Семеро, — відрізав Боб.

— Тоді чекаємо.

* * *

— І давно вони тут товчуться? — запитав я сестру.

— Заткнути пельку, — скомандував Стас.

Хвилин через сім обеззброїли й охоронців, які повернулися з автостоянки. Зорієнтувавшись у субординації, Стас розпорядився відвести їх у кімнату.

— А їй навіщо тут залишатись? — запитав Боб, показуючи на Оленьку.

— Добре, — погодився Стас, — і її туди ж. І ти, — наказав він своїй колишній дружині, — теж іди.

— Ні, — відповіла Даша. — Я залишусь.

— А що далі? — запитав я.

— А далі, — повторив за мною Стас, — якого дідька ви тут робите?

— Що?!

Пістолет у руці урки злетів на рівень мого чола, і я заговорив тихіше, свідомо не вдаючись до лайки.

— Що?

— Мене цікавить, навіщо ви приїхали до Києва?

— Відпочити, — сказав я.

— У справах, — мовив Славик.

— А ти хто, власне? — уточнив Боб.

— Я? — перепитав Стас. — Кубарев. Чув колись?

— Отже, кубарівці? — кивнув він у бік урок. — Ти вляпався, лох, і навіть не уявляєш, наскільки серйозно.

— Серйозно? — перепитав Стас. — І яким же це чином? Ти хто — сявка, мент чи серйозний татусь? Ти кого лякаєш, мрець? Від тебе вже з півгодини як падлом тхне, а ти набираєшся нахабства мене лякати? Ти уявляєш, що я можу з тобою зробити?

— Знаю! — відповів Боб. — Нічого!

Я глянув на Боба, не уявляючи, чим він збирається лякати Дашиного чоловіка. Якщо татусем, то даремно витрачає час. Стасу з його базарами, ресторанами і розважальними закладами плювати і на татка, і на бойовиків. Хоча б тому, що татусева імперія не тільки далеко, але й занадто велика для того, щоб узяти та одразу повірити в неї уночі, посеред кухні.

Я б не повірив.

— Кубар, дай мені його, — наполягав урка. — Ну, дай.

— Сядь, — наказав я. — А ти — встань.

— Я? — здивовано тицьнувши себе пальцем у груди, відгукнувся Славик. — Навіщо? — але все ж підвівся.

— Ти знаєш, хто це?

— І хто? — запитав Стас.

— Наші гроші, гарантія безпеки і твій вирок!

— Якщо дивитися на це з потрібного погляду, — додав Славик, — то це так.

— І наші гроші робить він, а не торговці редискою і п’яні офіціанти. Великі гроші. Настільки великі, що через них випатрають і тебе, й усе твоє кодло. Ти ж не займаєшся наркотиками, це не твоє, навіщо ж тобі туди лізти? Іди, дурнику, не підставляйся, і ми вдаватимемо, що усе гаразд, навіть без компенсації за моральні збитки.

— Дітвора, щось забагато галасу, — сказав Стас. — Занадто багато, як на те, щоб я вам повірив. Чи ти вважаєш, що я перший день на вулиці? Ні, доведеться вас убити. Ти ж чудово це розумієш. Так спокійніше. Я все розумію. Улізли по вуха у багно, швидше за все перебуваєте в розшуку. Правильно? Тепер приїхали до нас. А в нас усе має свого хазяїна, усе, що б ви не захотіли взяти. А якщо шум почнеться? Ти ж знаєш, що може статися, коли починається переділ і різанина. А в місті зараз багато молоді підросло. Це зараз вони тихо сидять, а під час колотнечі вже нічого не боятимуться. Стрілянина буде. Багато голів полетить. А де стрілянина — там і менти. Розумієш? Так навіщо нам усе це? Ні, ми вас пристрелимо, так буде краще.

— Він ідіот! — сумно прорік Боб. — Людина-кретин.

Я ще раз перевірив розстановку сил: ми — купкою між холодильником і пеналом, захищений столом Стас, троє урок на виході, ще один у кімнаті з охоронцями і Ольгою, зброя тільки в кожного другого. Невесело, але спробувати варто.

— Я хочу в туалет.

— Навіщо? — не одразу зрозумів мене Стас, потім, сплюнувши, додав: — А нічого розумнішого ти не міг вигадати?

— Хіба що помочитись на підлогу! Я хочу в туалет, — наполягав я. — А потім розповім тобі всю правду і, повір, вона тебе заспокоїть.

— Я знаю правду, — стомлено зітхнув Стас. — І ти її знаєш, то навіщо зайві слова? Гей, — додав він, — відведи його, тільки швидше, не товктися ж нам тут усю ніч.

Отримавши наказ, кубарівець вивів мене в коридор:

— Давай, — він пропустив мене вперед. — Іди.

І я повів його до зачинених дверей комори.

Розділ 15 «Їжачок у ванні»

Він зупинився, щоб почекати мене зовні. Ступивши крок, я засунув руку в купу звалених на полиці іграшок і перш ніж він щось зрозумів, розвернувся й приставив пістолет йому до лоба.

— Постріляємо?

Його пістолет був спрямований в самісінький центр моєї печінки, і, якби почалася стрілянина, у мене не залишилося б жодного шансу вижити. А його б поховали в закритій труні.

— Ні, — прохрипів урка, — я пас.

Рух пальцем — і обойма з його пістолета упала мені до ніг.

— Молодчина, — я забрав і сам пістолет. — А тепер нахилися.

Він поморщився, підставляючи під удар вистрижену потилицю. Та я вдарив у скроню. Умерти від цього не можна, але гіпертонія і постійні головні болі тепер гарантовані йому до самої старості.

Я відтягнув його до туалету, посадив на унітаз і про всяк випадок ударив ще раз; потім спустив воду, сподіваючись, що мене почують на кухні.

* * *

На кухні все залишалось по-старому, і я запитав:

— Я щось пропустив?

— Нічого, — мовив Боб. — Ми без тебе майже не говорили.

— Чудово, — відчуваючи вагу двох пістолетів, я почувався більш ніж затишно. — Один із моїх знайомих дуже любив одну дівчину. Ні його, ні її ти не знаєш, — розпочав я, — а тому обійдемося без імен.

Про те, що минуло — 4

— Отже, він упадав біля неї понад два роки, намагаючись вразити, стати незамінним або ж набриднути настільки, що нехай навіть із розпачу, але вона поступиться йому. Та панночка трапилася вперта. І вважай два роки минули в зустрічах і телефонних розмовах.

І ось одного разу увечері вони поверталися до неї. Точніше, вона поверталася, а він її проводжав. Було не так пізно, і вони вийшли за дві зупинки до потрібної, щоб пройтися парком. Чудова погода, вечір, рання осінь. І раптом зойк:

— Пацюк! — дівчина висне в нього на шиї, продовжуючи кричати. Йому б скористатися нагодою й заволодіти нею, але натомість мій знайомий каже:

— Ні, кохана, це не пацюк, це лише маленький їжачок.

Він опускає мою знайому на землю, біжить до кущів, довго нишпорить у них і справді повертається з їжаком.

Ах! Ох! Я хочу, щоб він жив у мене! І він покірно тягне їжака до неї додому і навіть заносить цей розлючений колючий клубок у квартиру. Вона в захваті. Він розуміє, що нарешті знайшов шлях до її серця, і вони навіть цілуються на прощання.

Усю ніч він провів у мареннях, а вранці вона подзвонила йому.

— Приїжджай, — вимовила вона голосом, сповненим зневаги і ненависті. — Приїдь і забери цю тварюку, яку ти притягнув мені.

Він ловить таксі, їде до неї, злітає на третій поверх, дзвонить, і вона відчиняє йому.

— Він у ванні! — каже вона і йде кудись у глиб квартири.

Мій знайомий заходить у ванну і бачить не тільки їжака, який просидів там ніч, не тільки розтоптаних ним тарганів і перевернуті баночки із сіллю для ванни, але й тонкий шар їжакових фекалій.

— Ти знаєш, як виглядає гівно їжака? — запитав я Стаса. — Воно рідке, коричневе і неймовірно смердюче.

Мій знайомий був порядною людиною і чесно відмив підлогу та стіни.

Та ще не скінчивши прибирати, він зрозумів, що більше не кохає її.

* * *

— І до чого це все? — запитав Стас.

Судячи з виразів обличчя Славика, Боба і застиглих біля дверей кубарівців, їм також було цікаво довідатись «до чого».

— Я щойно запропонував одному з твоїх зіграти «їжака у ванні», але він відмовився. Можливо, ти складеш мені компанію? — і перш ніж він устиг відповісти, я упав на стіл, за яким він сидів, і приставив пістолет під нижню щелепу.

— Кидайте зброю, — наказав я. — Ну що ж ти?!

— Кидайте, — повторив Стас.

— Інакше?

— Інакше він стрілятиме.

Урки все ж сумнівались, справедливо думаючи, що в цій ситуації вони ще можуть пробитися до виходу, навіть пожертвувавши для цього життям свого вождя, і, можливо, вони б розпочали стрілянину, якби я не попросив Боба залізти до мене під куртку і витягти звідти другий пістолет.

— А тепер поговоримо.

Ми роззброїли все кодло і замкнули на балконі. Стас залишився з нами.

— Що ж, — почав Боб, — я думаю, у нас тепер не залишилось претензій один до одного, і ми розбіжимося спокійно по домівках. Ти до себе, а ми ще трохи побудемо тут, а потім і додому. Домовились?

— Ні, — як я і припускав, Стас почав упиратись. — Я повинен убити вас, інакше в місті почнеться війна.

— Послухай, — я намагався говорити повільно, простими реченнями. — Ми не збираємося нікого грабувати чи вбивати. Нам не потрібні чужі території. Нам узагалі не потрібна територія в цьому місті. Наші справи і плани ніяк не перетинаються з твоїми. У нас немає нічого спільного зі справами твоїх ворогів і конкурентів. Ми осторонь. У нас інша мета.

— Ні, — процідив Стас.

— Шкода.

— Тоді ми уб’ємо тебе, — запропонував Стасу один з охоронців.

— Теж вихід, — відповів той. — Я все одно не вірю вам. Не вірю, що ви не збираєтесь лізти у наші справи. А тим більше всім цим вигадкам про наркотики.

— Чому ж вигадкам? — сказав Славик. — Я дійсно коштую дорого. Так дорого, що вам навіть і не снилось. А щодо «наркотиків», довести це можна елементарно. Що ви хочете, щоб я для вас зробив?

— Тобто? — не зрозумів Стас.

— Який із наркотиків синтезувати для вас?

— Ну, не знаю, — замислився він. — Може, план?

— Внутрішнього вживання, — поставив умову Славик. — Галюциноген, афродизіак чи алкалоїд у сублімованому стані?

— Що?

— Понюхати чи у вену? — уточнив я.

— Нюхати.

— І що при цьому — політати на хмарині чи поблукати руїнами пекла?

— Щось серйозне.

— Добре, — згодився Славик. — Ви згодні почекати сорок хвилин?

Ми не заперечували.

* * *

Оленька пішла спати, Даша вирішила посидіти біля неї, охоронці вартували замкнених на балконі кубарівців і самого Кубаря, Славик нишпорив під ванною в пошуках інгредієнтів. Мені ж зайнятися було нічим, і я вийшов на сходовий майданчик покурити.

Зустріч з колишнім тривала вже надто довго, але витрачений час вартував того, щоб переконати Стаса, що ми не завдамо шкоди його бізнесу. І тепер уся надія була на хімічний геній Славика.

— Ти це добре вигадав, — до мене приєднався Боб. — Тільки цей…

— Славик.

— Славик, — кивнув Боб. — Він зуміє?

— Не знаю, — зізнався я.

— Ти молодчина, — навіщось сказав він. — Хоча спочатку я й шкодував, що мені не дозволили вбити тебе.

Я занудьгував у передчутті щиросердних зізнань.

— Ти правильно зробив і правильно живеш, — не вгамовувався Боб.

— Ти не знаєш, як називається ця зірка? — запитав я таким самим тоном, яким запитували в мене нудні дівчата, коли я намагався розбудити в них інтерес до себе словами любові.

— Сиріус, — відповів Боб. — Собача зірка. Але ти знай, що коли буде погано, я завжди допоможу тобі.

Він грав у дорослі ігри і говорив саме ті слова, що їх, на його думку, належало говорити чоловікам.

— А коли прийде час — уб’єш?!

— Даремно ти з нею зв’язався, — а що він ще міг відповісти. — Принаймні я попереджу тебе і зроблю це без зайвого болю.

— Класний ти дядько, — захоплено вигукнув я.

— Я серйозно.

— Я теж. Просто гіперкласний.

Розділ 16 Без назви

— Готово, — Славик вимкнув газ і поклав гарячу ложку на блюдце. — Тепер охолоне — і можна буде пробувати.

Щоб приготувати наркотик, йому знадобилося не так багато: третина склянки прального порошку, цукор, розчин для зняття лаку, два пакетики м’ятного чаю, вугілля (яке довелося замінити паленими сірниками), дві упаковки якогось антиалергена, димедрол (вісім відсотків від загальної маси), кілька кубиків льоду (у якості кристалізатора) і мокрий рушник, яким він обмотав обличчя, щоб не вчадіти від усіх цих випарів.

— Це найбільша маячня з усього, чим мене намагались нагодувати, — вишкірився Стас.

— Чому маячня? Ця штука повинна працювати.

Він узяв із шухляди ніж, зішкріб дрібний пил нагару і запропонував:

— Пробуйте.

— Ніколи, — відмовився Стас. — Я не купуюсь на таке лайно.

— Слухай, особисто мені це вже набридло. Досить торгуватись. Не хочеш — не треба. Бобе…

Боб кивнув і вийшов із кухні; за мить повернувся, штовхаючи перед собою одного з урок.

Я умочив подушечку великого пальця у наркотичний пил і підніс її до ніздрі кубарівця.

— Не смикайся. Дихай, давай. А тепер іншою.

Стас спостерігав за нами, відверто глузуючи.

— Ну як? — запитав він свого бойовика.

— Пече, — мовив той. — І…

І тут він замахав руками і закричав:

— А! А! А! А-а-а! — падаючи на коліна і затуляючи очі.

Його затрясло, шкіра на руках і обличчі почервоніла, а зелені смуги на сорочці потемніли від поту.

— Агов, — покликав його Стас.

Але той лише трясся і нескінченно квилив:

— А-а-а-а-а-а…

— Що це?

— Дурниця, — самовдоволено відповів Славик. — Рівень другого курсу. Це називається «сорок чотири оргазми на годину». У нього, — він тицьнув пальцем у бік урки, який саме замовк і почав пускати слину, — повна ілюзія сексуального контакту. Правда, потім болітиме внизу живота, але, якщо не зловживати, минеться без наслідків.

— То він що, — вичавив із себе, насупившись, Стас, — кінчає?

— Відчуває оргазм, — кивнув Славик. — Доза невелика, і хвилин через п’ять він повернеться до нас.

— Нічого собі! А якщо дати це жінці? — запитав Стас.

Боб усе ж змусив себе відвернутися від урки:

— Виставу закінчено. І ти все зрозумів. Адже ти все зрозумів?

Стас кивнув.

— І тепер даси нам спокій, впевнений у тому, що нам нічого робити на твоїй землі.

— У нас свої справи, а в тебе свої, — додав я. — Ти спокійний, і ми у безпеці. Хлопчиків твоїх ми відпускаємо, тебе, звичайно, теж. Зброю віддаємо. Я дуже сподіваюся, що ми більше не зустрінемось. Згода?

— Згода, — кивнув Стас. — Я можу взяти трохи ось цього? Спробувати?

— Звичайно, можеш забрати все.

— Усе не можна, — зупинив його Боб. — Я хлопцям віднесу. Їм сподобається.

Нам ще довелося почекати, поки отямиться після екстазу кубарівець. Навіть після того, як він зміг усвідомлено пересуватися, його ще згинало навпіл і час від часу тіпало.

Сам Кубарев, попрощавшись із усіма, ненадовго затримався біля дверей:

— А що він ще може?

— Усе, — процідив я. — Іди вже.

— Ми повинні працювати разом. Інакше я уб’ю вас.

— Що?

— Пристрелю. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — кивнув Боб.

— Вам не обійтися без мене.

— Чому ж?

— Вам потрібні гроші, вам потрібен ринок збуту і покупці оптових партій, вам потрібно прикриття, вам потрібні цехи. І я зроблю все це.

— Не треба, — заперечив я. — У нас усе це вже є.

— Ні, — не вгамовувався Стас. — Я хочу мати свою долю, і ви працюватимете на мене. Інакше вас чекають пишні похорони.

* * *

— Ти так і не відповів, що буде, якщо дати цю штуку жінці? — запитав я Славика, коли повернувся до кімнати.

— Те ж саме, але їм не варто давати «дві четвірки», — стомлено відповів він. — Миттєва залежність, що може спричинити навіть летальний результат. А тепер вибач, але я піду спати.

— Що ж, — процідив Боб, — ми вскочили у халепу.

— Ще й яку.

— Зранку вантажимося і від’їжджаємо. І нехай він нас потім шукає.

— Щасти, — сказав я. — Привіт таткові.

— Ти що, залишаєшся?

— Ще на місяць. У Славика саме почався період шлюбних ігор, бурхливих і, схоже, перших у житті. Ти ж бачиш, що він нікуди не поїде. А раз він, то і я.

— Звільняйся.

— Не можу, — я ще не був готовий до того, щоб кидати друзів і переходити в стан ворога, хоча вже через два дні я повинен буду сказати «так» і зробити це.

— Але ми не можемо розпочати війну. Принаймні, першими. Таткові це не сподобається.

— Можливо, усе закінчиться мирно.

— Ти ж бачив, що ні. Дай сигарету.

Я поклав перед ним пачку і запальничку.

— Уже третя година ночі. Давай спати.

— Але…

— Завтра. Завтра ми про все поговоримо. Слово честі. А тепер спати.

* * *

— Ну що там? — спросоння запитала Оленька.

— Усе нормально.

Не роздягаючись, я ліг на підлозі поруч з її ліжком.

Ще ходили охоронці, включали воду і крутили телевізора; ще прочовгав на кухню Славик, щоб подзвеніти каструлями у холодильнику; крутилась Оля, лягаючи зручніше, і нарешті все стихло.

Минуло хвилин із двадцять, перш ніж я підвівся і, нікого не розбудивши, вийшов із квартири. За десять хвилин четверта…

Розділ 17 Відмінники нічної школи

У Славика був чудовий ноутбук, який йому подарувала якась корейська делегація. Він стояв у нього вдома на письмовому столі, і його сорок вісім гігабайт пам’яті були зайняті нескінченними пригодами віртуальних героїв і двома десятками копій так ніколи і не відправлених листів. Він думав взяти його із собою, щоб було чим зайняти нудні готельні вечори, але, вирішивши, що в комп’ютері може щось зіпсуватися, якщо його просвічуватимуть під час огляду, залишив удома. І тепер, коли серед ночі виникла потреба переглянути дискету, яку для мене записав Макс, я змушений був сунути до найближчої школи, адже зволікати було небезпечно, а іншого місця, де у цей час можна було б знайти комп’ютер і не нарватися на охорону, я не знав. Удень — скільки завгодно: кав’ярні, набиті яйцеголовими аматорами інформатики, магазини оргтехніки, зрештою, підрозділ кібернетики Головного Управління. Але удень вже могло бути й пізно, та й Оленька, і таткові хлопці не відпустили б мене самого.

Зрештою, я мав це зробити, щойно Стас почав мене лякати — після першої зустрічі.

* * *

Над центральним входом школи горіло світло і на флагштоку шелестіла низка щоденників, піднята на самий верх із нагоди початку випускних іспитів. Ані сторожа, ані вівчарок, що бігають по холу, ані дороги, якою могла б під’їхати міліцейська машина.

Я обійшов навколо, попід самісінькою стіною, по витоптаних газончиках між хирлявими горобинами. Перший поверх був досить високо, та й на більшості вікон стояли простенькі, але, здавалося, досить міцні ґрати. А от на вузьких віконцях підвалу їх не було.

Кинувши оком на темні балкони сусідніх будинків, я вдарив ногою по склу. Воно із дзенькотом посипалося всередину.

Нічого. Ані виття сирен, ані ілюмінації блимавок, ані навіть простенького дзвоника сигналізації.

Зачекавши ще трохи, я відчинив вікно. Акуратно притримуючи його, я поліз ногами вперед і майже одразу торкнувся підлоги.

Як тут було темно! Я не боюся крові, болі, самотності і безгрошів’я. Я боюся темряви. Я ненавиджу її. Я бачу її обличчя, я чую відлуння кроків, я відчуваю присутність десятків тварюк, що підкрадаються і обступають мене, готові накинутись. Я повільно дістав запальничку, відкрив кришку і провів пальцем по коліщатку.

Це був тир, довгий тунель із земляною підлогою і трьома матрацами на вогневому рубежі. Вихід із нього був поруч і закінчувався сходами, що вели нагору. Хисткі двері із замком з мого боку і перший поверх із десятками вікон, що виходять на вулицю. Кабінет праці, ще один, слюсарня, названа кімнатою номер сім. Я повернувся. Кабінети праці мали номери п’ять і три. Чудово.

Зрештою я вийшов до центрального входу і побачив біля нього розклад. Мені пощастило — його ще не встигли зняти. Одинадцятий «бе», п’ятниця'. Третій урок. Інформатика, кабінет двадцять вісім.

Це був другий поверх, а двері кабінету — оббитий для показної міцності оцинкованою жерстю шматок картону. Достатньо було ледь надавити плечем, щоб повилітали шурупи, на яких тримався старенький замок.

Комп’ютери на розставлених по периметру класу партах, вочевидь потрапили сюди після списання майна, вцілілого після бомбування Перл-Харбора. На їх величезних моніторах, схожих на телевізори, не вистачало тільки напису — «7.12.1941».

* * *

На щастя, на вчительському столі стояло те, що цілком мене влаштовувало. Не бог зна що, але все ж такий, що харчується нормальними дискетами, а не магнітофонною стрічкою, як його хворі на прогресуючий склероз товариші.

Він запустився з першого разу і навіть не зажадав від мене пароля. Повернувши екран монітора так, щоб з вулиці не було видно його світла, я вставив дискету і натиснув «Enter».

Комп’ютер загурчав надірваними нутрощами і видав повідомлення: «Ви готові підтвердити ваше право на доступ до цієї інформації?»

Я висловив повну готовність і після наступної вимоги співпрацювати ввів код особистої ідентифікації.

У будований у системний блок динамік запищав бравурним мотивчиком на кшталт державного гімну, а монітор спалахнув трипалим гербом і гаркнув:

ЦІЛКОМ ТАЄМНО

а потім дрібніше:

виключне право на доступ до цієї інформації мають тільки співробітники Головного Об’єднаного Управління Слов’янських країн.

І курсивом:

— Ви можете увійти в інформаційну мережу Головного Управління. Наберіть запит на інформацію, що вас цікавить. Коди розділів містяться у файлі SPRAWKA.INI.

І раптом із неприхованою ніжністю до моєї потилиці притулилося дуло пістолета. Повільно відірвавши руки від клавіатури, я підняв їх угору.

— І що це означає? — запитав мене Боб.

— Лише те, що ця штука не працює, якщо її не підключити до телефонної лінії.

— Я не про це, — прохрипів він. — Ти мент? Запитую ще раз: ти мент?

— Напевно, так. Хоча мені ніколи не подобалось, коли мене так називали. Тим більше ти.

— Відпусти його, — а це був Славик. — Повільно.

— Ти не знаєш, що робиш, — спробував зупинити його Боб.

— Стріляю. Раз…

— Відпускаю, відпускаю, — Боб засунув пістолет у мою праву руку.

— Звідки в тебе зброя?

— Вона іграшкова, — посміхнувся Славик, показуючи мені пістолет. — Знайшов у коморі. Коли ти пішов, а цей вискочив слідом, я подумав, що тобі не завадить моя допомога.

— І ти теж? — вигукнув Боб.

— У якому сенсі?

— Мент, ось у якому.

— Що значить теж? — не зрозумів Славик. — А хто ще? — останнє «щ» застрягло у нього в горлі.

— Славик, — я знав його так давно, що без зусиль міг переконати в чому завгодно.

— Тихо! — закричав він. — Скажи мені тільки одне! Це правда?

Я приречено похитав головою, віддаючи Бобові його пістолет. Ну не стріляти ж мені в людину, яку я повинен був охороняти.

— А тепер поговоримо, — сказав Боб, і Славик підтримав його.

— Так, нам багато чого потрібно сказати один одному.

* * *

— Я вважав тебе своїм другом, своїм єдиним другом, а ти! Ти приставлений, щоб стежити за мною!

— Тебе розірвуть на шматки, варто мені сказати хоч слово!

— Скільки доносів ти настрочив?

— Кожен, хто убив мента, вважається авторитетом!

— Ти спеціально приходив до мене додому…

— Я уявляю, що з тобою зробить татко…

— Ти втрутився в моє особисте життя…

— … якщо тебе ще…

— … усі мої невдачі…

— … довезуть до нього.

— Через тебе!

— Ви все сказали? — я не перебивав, чекаючи, коли вони замовкнуть. — Тоді йдіть до біса. До татка ти мене не повезеш. Якщо хочеш, убивай зараз. А ти, завтра ж, з нареченою чи без — на літак і додому. Цим ти й дарма не потрібен, а якщо потрапиш до рук Стаса, то в кращому разі побачиш сонце по дорозі в морг або під час прогулянок у слідчому ізоляторі.

— Ми заберемо його з собою, — сказав Боб.

— Ваша справа. Що ж, нехай краще він варить зілля для мафії, аніж для психічно хворих урок. Тепер ви граєте без мене. Я ж мент.

— Та ні, ти гірше, — вдивляючись у екран дисплея, процідив Славик. — Ти співробітник Головного Управління.

— Одне прохання, — звернувся я до Боба. — Не кидай його тут. І завтра ж відвези додому.

— Завтра не вийде, — повідомив Боб, зводячи курок крупнокаліберного «бульдога». — Татко наказав нам прийняти бій. Ми не можемо виїхати, не порішивши цього діяча.

— Тоді вам придасться і це, — витягши дискету, я простягнув її Бобові, а потім і Славику, але ні той, ні інший не забажали її взяти. — З її допомогою ви матимете всю інформацію про нього.

— То ти…

Дякувати Богу, Славик був нехай трохи нервовим, але все ж славним хлопцем. Він подарував мені цей шанс саме тієї миті, коли Боб почав натискати на курок пістолета. І я скористався можливістю зобразити зганьблену доброчесність:

— Я прийшов сюди лише для того, щоб довідатись, із ким ми маємо справу. І не більше.

— Ні, чесно?

— Куди чесніше. Мені незабаром зустрічатися з Богом. Навіщо ж мені брехати?

— Гаразд, — він не був войовничим атеїстом. — Але навіщо тобі це?

— Що?

— Дізнаватися про Стаса і взагалі. Адже ти можеш повідомити куди потрібно, і вони самі розберуться з ним. Він бандит, — навіть не замислюючись, що він кривдить Боба, сказав Славик. — І повинен сидіти у в’язниці.

А на випадок, якщо Боб часом не зрозумів, що його кривдять, я уточнив:

— Боб теж бандит.

І якщо Боб цілився тільки в мене, то Славик робив це з нами по черзі.

— Так, саме бандит. Клейма ніде ставити. Хочеш, я розповім тобі, як ми познайомилися. І до речі, — звернувся я до охоронця, — пістолет у Славика справжній. Калібр сім з половиною, чотириста пострілів на хвилину, — і простягнув руку, долонею вгору.

— Ви мене дістали, — сказав він, віддаючи мені пушку.

Розділ 18 Без назви

І я розповів усе, не забувши ні про таткову пристрасть до яскравих краваток, ні про ліжко, яке він купив для своєї доньки, ні про Боба, який у багажнику возив целофан і саперну лопатку на випадок несподіваного виїзду в ліс.

— Навіщо ж ти погодився? — дивувався Славик.

— Чесно? Мені вже тридцять, у мене анічогісінько немає, крім десятка медалей, жалюгідної пенсії у перспективі, і того, що в усьому світі мене люблять лише двоє людей: дід і ще одне покинуте чоловіком дівчисько зі Старого міста. А одруження з Ольгою могло б дати мені спокій і статок.

— Але ж я теж любив тебе! — він затнувся. — А ти мене зрадив.

— Це була моя робота. Не віриш? Був би вихід у мережу, я зміг би тобі довести.

— Я повинен це побачити, — наполягав він. — Я повинен це побачити. Тут десь має бути телефон.

— У вчительській або в кабінеті директора, — підказав Боб. — Вони практично над нами.

— Ходімо, — сказав Славик. — Ходімо всі разом і візьміть залізо, — він показав на комп’ютер. — Я повинен це побачити на власні очі.

* * *

Він швидко підключив комп’ютер до принтера на столі секретарки директора, запустив дискету і зажадав від мене номер ідентифікації. На правах поки що не помилуваного після винесення вироку, я не став ані ламатися, ані впиратися.

Без поспіху прочитавши попередження про цілковиту таємність і конфіденційність майбутніх повідомлень, Славик запитав:

— І що далі?

— Почніть з Кубаря, — порадив я.

— З кого?

— Стаса. Розділ «Соціально небезпечні».

Там виявилося сторінок із сорок тексту, який він просто роздрукував на факсі. Наскільки знаю, це можливо, як і ксерокопіювати.

— А тепер?

— Ти усе роздрукував?

— Так, що тепер?

— Внутрішні служби. Замість імені повторно набери код.

— Диктуй, — зажадав він, і я продиктував:

— Триста двадцять шість, п’ятнадцять дріб чотирнадцять, три одиниці, п’ятнадцять.

Знову запілікав гімн, і з’явився я із серйозною міною та божевільними бакенбардами, що їх я збрив ще роки зо два тому.

— Майор, — процідив Боб. — Матір твою. Медаль за відвагу, інтернаціональний обов’язок, доблесть другого і третього ступенів. Отже, на перший ти не тягнеш? Чи у вас це за вислугу років? А це що за мура? Пурпурове Серце. Орден почесного легіону, — милі витівки програмістки з Управління, якій здавалося, що я залицяюсь до неї. — Чотири поранення. А ось на це поглянь, — він тицьнув пальцем у захисну сітку екрана. — Операція зі знищення, і ось, і ось, і ось. Так їх тут немало. Ти що, кілер? Чи як це у вас там називається?

— Убивця блатних, — сказав я. У нас це називалося саме так. — Я відстрілював урок, де міг і коли міг. Я не люблю їх і не вважаю, що це соромно. Тебе це влаштовує, урко?

— Я не урка. І хлопці мої ніколи ними не були. Ми охорона. Ми охороняємо татка. Ми сек’юриті, — що ж, він мав право вірити в це. — Я одного не можу зрозуміти, — додав він, — якби ти одружився з Ольгою, то що, убивав би нас?

— Навряд чи, — я думав про це, — мені вистачило б і тих, хто не працює з вами.

— Ти ж убивця, — прорік Боб. — Звичайний убивця, який прикривається погонами. Просто ти обрав кримінальників, бо тобі дозволяють убивати їх безкарно, ще й медалі дають.

— Ти теж убивця, хоч і вважаєш себе сек’юриті.

— Якщо я і гроблю когось, то принаймні без зайвих поз. Я заробляю гроші.

— Я теж. За кожного анульованого і зданого в архів урку окремо. Ось, — я тицьнув йому в обличчя першу сторінку з життєписе Кубаря. — Ти бачиш, що стоїть на початку?

— Номер.

— Ціна, — вже тільки за це мене б мали поставити до стіни і скомандувати відділенню «плі», але мені потрібно було хоч якось змусити його змиритись із фактом мого існування. — Двісті тисяч. Ця сума, як і ті, що платять тобі, не реєструється і не обкладається податками.

— Чекайте, — майже закричав Славик. — Я не бачу, де тут про мене!

— Десь наприкінці.

Він потяг курсор униз, минаючи фотографії спотворених трупів і обгорілих машин.

— Це?

— Угу.

Я не знаю, що він сподівався знайти, можливо, копії повідомлень, але там було зовсім небагато:

«З такого-то і дотепер працює в режимі персональної охорони за версією „підлеглий“ із Захаровим С.І. (далі йшов перелік усіх його регалій), який займається розробкою стратегічних сумішей. У випадку безпосередньої загрози фізичного впливу на об’єкт — самоліквідація».

Він був розчарований.

— І що означає ця нісенітниця?

— Те, що я твій особистий охоронець, і хоча, здавалося б, ти мій шеф, відповідальний за тебе я.

— А остання фраза?

— У випадках, коли в тебе стрілятимуть, кидатимуть гранати і цькуватимуть собаками, я повинен буду прикривати тебе своїм тілом, навіть якщо мені доведеться для цього вмерти, — повідомив я, змовчавши, щоправда, про премії, що їх мені виплачують наприкінці кожного року, упродовж якого його не зуміли викрасти, убити або ж перевербувати співробітники закордонних представництв нашого Управління.

— А анонімки?

— Я?! — і це дійсно було правдою. — Ніколи! — цим займалися працівники сусідніх із нашою лабораторій і деякі з подруг його матері.

— Погляньте, — здивувався Боб. — Так це ж я!

— І Оля теж, — додав Славик. — Ну і Гліб, зрозуміло. Але що тут робите ви?

— Фотограф із парку, — сказав я, роздивляючись внесену в мою справу фотографію з названими вище персонажами. А під нею:

«Є обґрунтовані припущення, що співробітник (дванадцятизначний номер) з власної ініціативи вступив у контакт із представниками кримінальних структур з метою перевербування. У випадку підтвердження — знищити».

Боб зареготав, я вилаявся, а Славик подивився на мене очима, повними співчуття.

* * *

— Час іти, — мовив Боб. Світало, й будь-якої миті тут могла з’явитися якась хвора на безсоння прибиральниця.

— Але що ми вирішуємо? — запитав Славик, ошелешений подіями цієї ночі.

— Купимо пива і посидимо на лавочці, — запропонував Боб, і я підтримав його.

— Зранку?

— Чому б і ні? — сказав Боб. — Все ж ніяк не втямлю, чому ти став ментом?

Про те, що минуло — 5

Рівно через півтора року, день у день, нас повернули до Союзу.

«Ан» приземлився на військовому аеродромі. Потім вантажівки, дерев’яні лиштви будиночків, що тулилися до дороги, тітка, яка годувала зерном білих курочок, і невеличкий госпіталь у тихій глухомані Підмосков’я, перебудований з дивом уцілілої панської садиби.

— У нас дембель!

— Нас вивели!

— Що ти робиш, гад?!

— Карантин, — наказав відібрати в нас форму лікар. — Два місяці, а потім хоч до чортової матері.

І сорок чоловік у трьох величезних, заставлених двох`ярусними ліжками наметах на березі озерця, виритого свого часу виписаним з Австрії землевпорядником.

Годували жахливо. Та ще й сині форменні піжами і зашкарублі від нескінченних дезінфекцій капці. Приїжджали матері, сестри і майбутні дружини. Плакали, цілувалися, приносили букети простеньких квітів.

А по доріжках снували покалічені стройбатівці і доведені до божевілля піхотинці, які навіть не знали, що таке війна. А ще — переодягнені в цивільне офіцери Головного Управління. Завжди усміхнені і завжди щирі, вони пригощали нас сигаретами, збирали листи, щоб передати їх у військову цензуру, просили написати прізвище й ініціали у стандартній підписці про нерозголошення, розпитували про рідню.

Дашка шила труси на якійсь фабриці, куди її запхнули одразу ж після закінчення восьмирічки, мріяла про вечірню школу і вкладала одну-дві банкнотки в кожний лист до мене.

— Сестра, — відповідав я на питання чергової анкети. — Ліжко в гуртожитку і рік до отримання паспорта.

— У вас ще є дідусь, — нагадували мені. — Ви не хочете поїхати до нього?

Дід. Він навіть не був мені рідним.

Коли ми утекли вперше, він підібрав нас у мокрому снігу приміської платформи і, ні про що не розпитуючи, привів до себе. У нього тоді жив собака, кошлатий такий, з порваним вухом. Як його звали?

Не пам’ятаю.

Він грів і відгодовував нас протягом двох тижнів, перш ніж сказав, що нам потрібно повертатись.

— Ми не повернемось, — сказав я.

— Ви повинні.

— Ми будемо жити в тебе!

— Вони не дозволять. Я старий, а вони не вірять старим.

Він поклав куплену для Даші ляльку в плетений мотузковий кошик, на зморщені за зиму яблука.

— Він що, теж помре? — запитала мене Даша.

— Так! Помре! Ми нікому не потрібні, і тому вони всі так легко вмирають!

— Я приходитиму до вас.

— Навіть якщо помреш?

І він сказав їй:

— Я не помру.

— Ніколи?

— Ніколи.

— У вас ще є дідусь, — нагадували мені. — Ви не хочете поїхати до нього?

— Жити? Навряд чи.

— А чим би ви хотіли зайнятися?

— Вступлю кудись. Я ветеран, у мене є пільги.

— І куди?

— А це важливо?

У мене знайшли гепатит, фляки на стінках шлунка і легку наркотичну залежність.

— Ви наркоман!

Ми воювали на траві. Ми обкурювалися нею перед кожним кишлаком і після кожного сто першого рейса.

— Ви розумієте, що це кримінальна відповідальність?

І вже на закінчення усього цього — пасажирський автобус із двома офіцерами і трьома обраними для співбесіди інтернаціоналістами.

— Ви б хотіли працювати у нас?

І перше офіцерське звання завдатком за майбутню кров.

* * *

Замість пива ми купили молоко, а лавку замінив бордюр біля цілодобової крамнички.

— Повернемось до наших баранів? — розпочав я.

— Я вчинив паскудно, скривдив тебе, — сказав Славик. — І щиро шкодую про це, вибач, будь ласка.

— Ми ж друзі.

— Я поки що ні про що не казатиму таткові, — мовив Боб. — Але це не означає, що я ніколи не скажу про це. Як тільки ти вирішиш заробити на смерті когось із моїх хлопців, усі одразу ж довідаються, хто ти.

— Навіть якщо я одружуся з Ольгою? — після усього, що сталось, мені хотілося цього куди менше, ніж раніше.

— Навіть тоді тебе зможуть розірвати на шматки за те, ким ти був.

Ну а що стосується Стаса — ми одностайно розпочали війну з ним, пообіцявши Славику влаштовувати стрілянину тільки тоді, коли кубарівці самі спровокують нас.

— І так буде краще. Той, хто захищається, завжди правий. А я не сумніваюсь, що вони захочуть нас підставити.

— Навіщо? — запитав Славик.

— Щоб допомогти нам виплутатись, відчути вдячність, втрапити в залежність, бути просто зобов’язаними їм, — пояснив я. — А значить, не мати права відмовити.

У молодості Стас починав з того, що підсовував довірливим лохам порізані надвоє джинси й обручки самоварного золота. Лякати він нас уже пробував, убивати — теж, отож, наступним його кроком буде саме те, що він умів робити найкраще.

— І щоб він не вигадав чогось іще, ми самі надамо йому можливість спробувати. А зараз повертаємось — і по дві години сну.

— Потім ми з хлопцями приготуємо зброю і знімемо з десяток номерів у різних готелях на випадок, якщо доведеться ховатись.

— Я займусь документами і до обіду розповім вам усе, що написано там про Кубарева.

— А я змотаюсь в Управління і з’їжджу забрати харлей.

Розділ 19 Без назви

— Я хочу з тобою, — наполягала Оленька.

— Наступного разу.

Але це була серйозна забаганка, вона навіть підвищила голос, пристукуючи взутою у м’який капець ніжкою.

— Я не хочу залишатись! Я хочу з тобою! Вибирай — або ми йдемо разом, або можеш не повертатись!

Мені залишилося зняти куртку з вішака і відчинити двері.

— Я з тобою розмовляю!

— Поцілуємося?

— Ні.

— Тоді привіт.

— Глібе!

Але я вже біг сходами униз і десь на другому поверсі не чув лементу «Гліб», «мерзотник» і приглушені умовляння Боба.

* * *

Цього разу перепустку на моє ім’я завчасно передали на прохідну. Бігцем піднявшись на третій поверх, я, не стукаючи, увірвався в кабінет Макса.

— Я чекав тебе вчора, — повідомив він, запихаючи якісь папки у верхню шухляду столу. — Хочеш кави?

— Слухай, — я сперся кулаками на край зеленого сукна між нами. — Ти що, ідіот?

— Я? Зовсім ні.

— Я ж пообіцяв тобі зустріч із генієм. Так навіщо ж ти підставляєш мене?

— Скажи чесно, ти б виконав обіцянку?

— Ні.

— Ось бачиш, — поки я кричав, він устиг викликати халдея і наказати. — Накрий швиденько і принеси пляшку чогось холодного.

— Йди ти під три чорти, — вигукнув я. — Щоб я з тобою пив!

Увесь ідіотизм цієї ситуації полягав у тому, що жодна інформація, яка потрапила в особистий файл, уже не вилучалася з нього. Вона могла бути спростована, називатися помилковою, але вона залишалася там ще упродовж двадцяти п’яти років після смерті співробітника.

Це так само, як з вигаданою нагородою конгресу. Панянку-жартівницю звільнили з роботи протягом доби, а мене кілька років перевіряли, я став об’єктом внутрішніх розслідувань на випадок, якщо я, часом, приховую свою поінформованість у справах Північноамериканського Управління.

І щоразу переді мною вибачалися, пропонували у якості компенсації і двотижневу відпустку, і практично завершену розробку злочинця, що потребувала тільки заключної ліквідації. Але ніхто не погоджувався зірвати з мене ані Пурпурове Серце, ані Золоте Руно.

— Жодна інформація, що потрапила в особистий файл, уже не вилучається з нього.

І, знаючи це, Макс зробив мені таку капость.

— І тому ти засудив мене до ліквідації?

— Випий, — його ординарець притяг охолоджену горілку і тарілку з копченим м’ясом. — Щойно геній каже мені «доброго дня» — я усе одразу ж анулюю.

— Я ж знаю тебе вже тисячу років.

— Не заперечую, — сказав Макс.

— Я розіб’ю тобі морду.

— Ти? — посміхнувся він. — Ти можеш. Улаштуй зустріч, і я зніму з тебе всі обвинувачення.

Це теж був вихід — повернувшись додому, звинуватити київську філію у спробі завербувати мене шляхом дискредитації в очах мого начальства. І як наслідок — догани, зниження у званні і багатомісячне відсторонення від роботи. У найгіршому випадку.

— Домовились?

— Думай, як хочеш, — відповів я.

— А міг би й працювати в нас, — додав Макс. — Зустрічалися б частіше. Я собі такий будиночок за містом побудував! Червоний черепичний дах, виноград. Їздили б туди на вихідні.

Якщо я приведу до нього Славика, то в мене не залишиться навіть пенсії на самотню старість. І я сказав:

— Мої знають, що мене збираються прийняти в родину.

— Я зв’язувався з ними. Мені підтвердили, що вони в курсі твого майбутнього одруження і що навіть дали тобі на це згоду. Але ж ти впроваджуєшся при «внутрішньому нерозголошенні»?

Не я перший обпікався на цьому. Адже в режимі внутрішнього нерозголошення всі розпорядження усні, про цілі та хід операції не знає ніхто, крім того, хто робить роботу і того, хто віддає накази (зазвичай якийсь співробітник відділу теоретичних розробок). У випадку ж провалу на виконавця вішали всіх собак, а його куратор-теоретик займався аналізом слабких моментів невдалої операції, щоб наступного разу вберегти нового виконавця від помилок.

— Але ж я міг і не дзвонити, — прорік Макс. — Отже, міг зробити будь-які висновки. Ось я і зробив — співробітника Об’єднаного Управління хочуть купити, а він не дуже й пручається. А, зрозумівши це, я, як патріот, громадянин і борець зі злочинністю, дав команду на повне дізнання.

— І скільки потрібно твоїм спецам, щоб винести мені вирок?

— Днів п’ять, не більше.

— Як будуть виконувати?

— Невже ти думаєш, що я це допущу?

— І все ж.

— Стрілок з даху, — про це розповідали на міжнародних симпозіумах керівників управлінь, а отже, і він міг сказати про це мені.

— Ні вибухів, ні стрілянини в під’їзді?

— Ми наражаємо на ризик тих, кого захищаємо.

— Щиро дякую, — процідив я, підводячись. — Сподіваюсь, що колись у мене буде нагода помститися.

— Агов, зачекай, адже ще нічого не вирішено! — він почав хапатися за милиці, щоб зупинити мене.

— Невже? Скільки стрілків працює на Управління? — а це вже було одне з питань, на які він не мав права відповідати.

— Не знаю, — відповів Макс, піднімаючи чотири пальці лівої руки.

Це ще нічого не означало. Вони могли скористатися послугами когось із блатних, щоб потім оформити його в морг при анатомічному театрі як невпізнаний труп або ж закопати на якійсь дачі з червоним черепичним дахом.

Стрілки

Убивство людини за допомогою стрілка — справа дорога і дуже копітка. Вона потребує дотримання щонайменше трьох умов — гострого бажання побачити людину мертвою; неможливості видати її смерть за нещасний випадок або убивство під час пограбування (якщо її убивають з помсти чи в повчання іншим); або ж якщо немає ніякої іншої можливості зробити це (скажімо, завдяки чудовій роботі охоронців). Та й сама процедура наймання стрілка — справа копітка і дуже дорога. Навколо кожного з них годується чоловік із п’ятнадцять — інформатори, водії, адвокат і хірург, на випадок невдачі, зброярі, незамінні посередники, яких нерідко буває так багато, що більшість із них не знають не тільки стрілка, але й того, скільки вуст повторять умови замовлення, перш ніж його почує стрілок. Звідси і неймовірно високі гонорари, навіть у тих, хто виконує тільки замовлення Управління. Та ще й мода залишати зброю там, де вона стріляла, навіть якщо стрілок і не влучив у ціль. А рушниця з гарною оптикою і точністю бою коштує значно більше за автомобільпредставницького класу.

Якийсь час у нашому Управлінні пробували уникнути принаймні цієї статті витрат і зобов’язали стрілків забирати гвинтівки із собою. І неприємності не забарились: одного убив вартовий, двох розтерзала охорона об’єктів ліквідації, споріднені служби почали проводити непотрібні аналогії між пострілами в різних містах (навіть якщо їх робили різні стрілки, знайдені на місці ліквідацій кулі були випущені з однієї зброї), та й преса не звикла до такої безшабашності стрілків і почала писати про те, що Управління усуває небажаних йому авторитетів.

Я, як і більшість моїх колег, не люблю стрілків. Боб сказав, що я вбивця. Можливо. Але я не роблю цього з відчуттям безкарності, лежачи у восьмистах метрах від людини, по черепу якої плазує хрестовина шкали оптичного прицілу. По кілька разів на місяць я вдягав парадну форму, щоб приспустити прапор над могилою «убивці блатних», який впорався із завданням. І тільки тричі ними були «стрілки».

Хоча, зі свого боку, вони могли навести масу аргументів на свій захист:

— і «ти спробуй полежати тиждень під дощем і походити під себе»;

— і «ми помиляємося тільки один раз». Так, стрілок, який схибив, переводиться на роботу в архів чи у бойлерну, без права подальшого працевлаштування, а тим паче — роботи за спеціальністю;

— і «ти колись брав участь у перехресній стрілянині?!»

Чудовий винахід одного з прибалтійських Управлінь — у стрілянині беруть участь одразу кілька людей, і тільки перший знає справжні імена жертви і замовника, другий, стріляючи в нього, знає вже тільки ім’я замовника, а третій, який цілиться в голову другого, і є тим самим замовником — останньою ланкою у ланцюгу, в якому може бути необмежена кількість учасників. Усім трьом не обов’язково сидіти на сусідніх дахах, головне, щоб убивства відбулися одне за одним, і тоді, вже після ліквідації другого стрілка, звичайний слідчий звичайної прокуратури зможе сказати:

— Ми маємо справу з ретельно продуманою ліквідацією слідів і доказів.

А щодо стрілків, які «працюють» автономно, — їм не позаздриш. Вони самі займаються обмундируванням, безпекою, документами і замовниками, які згодні на стовідсоткову передоплату (дуже часто стрілкам доводиться задовольнитися тим, що вони одержали авансом). Більшість із них не доживають до свого наступного пострілу, і чим більше одержать вони за свою роботу — тим менше у них шансів витратити хоча б частину грошей.

І знову звичайний слідчий зі звичайної прокуратури скаже:

— Ми маємо справу з ретельно продуманою ліквідацією слідів і доказів.

* * *

— Що ж, піду я вже, — процідив я.

— Слухай, — занервував Макс (куди й поділись його посмішечки і заступницький тон?). — Розслідування почалось, і я не зможу зупинити його. Хіба що у випадку твоєї згоди співпрацювати з нами.

— А ти спробуй.

Машина з охоронцями чекала мене біля входу в Головне Управління, під знаком «тільки для службових машин».

— Повертаємось?

— Мені ще треба забрати харлей.

— Дзвонив Славик. Він знайшов щось цікаве і хоче, щоб ми терміново їхали до нього.

Розділ 20 Без назви

— Ну, і через що паніка? — виходячи на балкон, запитав Боб.

— Ти щось вирішив? — знехтував його запитанням Славик.

— Схоже на те, — буркнув я, вмостився на напівпорожній мішок із цукром і закурив. — А що в тебе?

— Читаючи це, — Славик помахав добряче зім’ятими сторінками кубарівского досьє, — я зробив цікавий висновок: ми можемо з ними домовитись.

— Ми вже спробували, — нагадав я.

— Ми робили це занадто інтелігентно. А потрібно, щоб вони злякалися, злякалися по-справжньому. Тоді вони одразу дадуть нам спокій.

— Малоймовірно. Та все одно, чому ти так вирішив?

— Колись, а точніше, вісім з половиною років тому, їх було близько двадцяти чоловік.

— Близько?

— Точно не встановлено. То одного, то іншого убивали або садили у в’язницю, приходили нові, і знову вбивства і в’язниці. Починали вони зі здирництва і шантажу, знищували конкурентів і тих, хто відмовлявся платити. Потім щось трапилось, і майже на рік вони зникли, а коли з’явилися знову, то практично за місяць стали найнебезпечнішим угрупованням міста.

— Ну, і що з цього?

— Якщо у двох словах, то був час, коли вони за найменшої потреби вдавались до зброї і, судячи з кількості смертей у їхніх рядах, не боялися, щоб у них стріляли. Зараз їх залишилось семеро.

— Семеро?

— Чотирьох із них плюс самого Настасія Олеговича Кубарева ви бачили вчора увечері. Десь існують ще двоє. Але! Ось тут і вимальовується головне але. У кожного з них на кілька мільйонів нерухомості, в одного антикварний магазин, у трьох ресторани, а Кубарев має казино і кілька нічних клубів. Щойно вони почали купувати будинки і вілли, одразу припинили убивати — попорпавшись у документах, він витяг сторінку під номером тридцять два. — Ось, за останні два роки жодного пострілу. Їм є що втрачати. І за нас вони взялися лише зі страху втратити те, що мають. Тепер ви розумієте, чому я стверджую, що ми можемо налякати їх?

Ми мовчали, обмірковуючи сказане.

— Начебто усе логічно, — мовив я. — А ти що скажеш?

— Навіть дуже, — відповів Боб. — А знаєте, за нами стежать!

Глянувши вниз, я побачив собаку, яку хазяйка ледь утримувала на поводку.

— Он там, — сказав Боб, киваючи на чорну машину біля самісінького під’їзду.

— Вийдемо?

— Авжеж.

— А мені теж?.. — обережно запитав Славик. — Мені теж із вами?

— Ні, — відрізав Боб. — Буде краще, якщо ти залишишся.

* * *

В автомобілі сиділи двоє. Темні окуляри, піджаки, розслаблені вузли краваток. Побачивши нас, один запустив двигун, а інший підніс до рота переговорний пристрій на скрученому спіраллю шнурі.

Ми зупинилися метрів за три від їхнього капота. Вони ж удавали, що їх це не цікавить.

— Що ж, — сказав Боб, — ходімо. Будемо знайомитись.

І він дістав пістолет, поки що спрямувавши дулом до асфальту.

Той, що сидів за кермом, опустив скло у своїх дверцятах і виставив на дах синю колбу блимавки.

— А так? — діставши з кишені одну з ліцензій на знищення, я приклав її до лобового скла.

Зрозумівши, що це за документ, той, що сидів ближче до мене, кивнув, сказав щось водієві і вони рушили.

— Гарні в тебе папірці, — процідив Боб.

— Дуже, — кивнув я. — Шкода тільки, що мало.

Розділ 21 До кроликів і курчат

— Я хочу з тобою, — захникала Оленька.

Мені залишилося одягнути куртку (я планував повернутися харлеєм) і відчинити двері.

— Я з тобою розмовляю!

— Поцілуємося?

— Ні!

— Тоді вдягайся, — сказав я. — Їдьмо.

— До дідуся? — зраділа Оленька.

— Глібе, — торкаючи мене за плече, мовив охоронець, — зараз не час для прогулянок. Ми не можемо розсипатись по всьому місту. Це небезпечно.

— І передмістю, — уточнив я. — Можете залишатись. А ми їдемо дивитися на кроликів і курчат.

— Там є курчата?! — захоплено вигукнула Оленька.

— У когось із сусідів обов’язково є!

— А вони кусаються?!

— Курчата? Навряд чи. Тільки хворі на сказ!

— Глібе, — Боб спробував розвернути мене обличчям до себе, — візьмеш Сашка або Кирила. Одна нога там — друга тут. Нічого наражати Ольгу на небезпеку.

Війна поки що була у планах, але він уже жив за її суворими законами.

— Та й рівень радіації там підвищений, — схоже, під дверима зібралися всі члени родини, принаймні, це був Славик. — Для організму дитини вона може бути просто небезпечна і спричинити непередбачувані мутації.

— Я готова, — нарешті повідомила Оленька. На ній були важкі черевики, джинси, застебнуті на нижній ґудзик, над яким нависав оголений ледь вище пупа животик, і зелена маєчка під джинсовою курткою.

— Ну, — звернувся я до охоронців, — хто їде з нами?

— Я залишуся, — сказав Боб. — Рушайте. І візьми пушку.

Я поплескав себе по спині — зброю я засунув за пояс, і тепер вона приємно холодила тіло, залишаючись непомітною.

— Нормальну візьми, — наполягав він. — Твоя — лайно. Повір мені, тебе знову кинули. Ось, — він витяг із кобури під рукою свій шестизарядний револьвер. — Навіть не думай, бери.

— Ні, — відмовився я. — Та все одно дякую.

Не пояснювати ж, що за правилами Управління я можу вбивати, захищатися, закінчувати життя самогубством і стріляти по порожніх пляшках тільки зі зброї, отриманої у відділі «сертифікації та ідентифікації засобів ліквідації», тим паче перебуваючи на території суміжних держав. У разі невиконання цього розпорядження я підпадаю під усі статті Кримінального кодексу, що передбачають покарання за умисне вбивство.

* * *

— Як я від них утомилась, — сказала Оленька, підходячи до дверей ліфта. — Усе життя вони тягаються за мною, куди б мені не закортіло піти. У молодших класах ще куди не йшло. Я навіть пишалася цим — у всіх мами і бабусі, а в мене здорові дядьки з пістолетами. А потім… Ти ревнивий?

— До божевілля.

— Ти ж розумієш, що я зустрічалася з чоловіками.

Прищавими, із запахом дешевого вина і неконтрольованим лібідо.

— Розумію.

— Я їла морозиво, ходила в кіно і навіть вперше поцілувалась у присутності таткових охоронців. Вони вирішували, кривдить мене хтось чи ні, чи не надто пізно я затримуюсь і чи варто мені гуляти нічним парком. Я намагалась від них утікати, але мені не вдавалося. Лише одного разу. Тоді…

— Коли ми познайомились?

— Так, саме тоді. Я перед цим наркотиків не пробувала. А коли навчалася в Гарварді, то мене навіть хотіли виключити через них. Татко розпорядився винайняти квартиру, де мешкали я, моя остання гувернантка і двоє охоронців. Природно, що мене вважали донькою російського мафіозі і відмовилися приймати «брудні гроші» за навчання.

— Одну секунду, — я зненацька згадав. — Почекай мене.

Повернувшись додому, я покликав:

— Славик!

— Що сталось? — запитав він, з’являючись із дальньої кімнати.

— Папери…

—..?

— Ну, папери, — я не хотів утаємничувати Дашу в подробиці наших справ і тому лише розмахував руками, підштовхуючи його до відгадки.

— A-а, папери, — і він виніс мені складене в картонну папочку досьє Стаса. — Подивись у дзеркало. Коли повертаєшся, обов’язково потрібно це зробити — на удачу.

— Усе нормально? — запитала Оленька.

— Майже, — ми зайшли в ліфт, і я натиснув на кнопку верхнього поверху.

* * *

Люк виявився незамкненим. Антени, покинуті пташині гнізда.

Ми вийшли з найвіддаленішого під’їзду.

Машина охоронців була вже у дворі, а один із них стояв на верхній сходинці ґанку. Нахилившись, ми перебігли до сміттєвого бака і непоміченими рушили до найближчої арки.

— Дивіться, он вони! — закричав Боб, практично випадаючи з вікна.

Заревів двигун, і машина зірвалася з місця, наздоганяючи нас.

— Не вдалося, — Оленька випросталась, але не відпустила моєї руки.

— Ще не все втрачено! — я потягнув її до дороги, що шуміла автомобілями.

На мій піднятий палець машина зупинилась миттєво.

— П’ятірка до метро!

— Гаразд, — кивнув водій.

— Вони нас знайшли, — озираючись, сказала Оленька.

Кинувши оком у дзеркало над лобовим склом, я побачив машину охоронців, що виповзала за нами.

До метро було не більше кількох хвилин.

— Поближче до входу, — попросив я, і, щойно він пригальмував біля мармурових, прикрашених бронзовою «М» сходів, потягнув Оленьку до дверей метро.

Біля турнікетів я підштовхнув її до вільного проходу повз тубус охоронниці, яка одразу заверещала: «Документи».

Щоправда, кинута мною купюра змусила її замовкнути.

* * *

До електрички залишалася ще купа часу, і ми сиділи на лавці під навісом напівпорожньої платформи. Неподалік стирчав сарайчик кас і нудились із десяток одягнених у хакі дачників; ми їли куплені у чистенької й усмішливої бабусі пиріжки, запивали їх солодкою водою і кидали крихти голубам, що шкутильгали в пошуках їжі.

— А за що ти полюбив мене?

Зиркнувши на бабусь, що завмерли, очікуючи моєї відповіді, я сказав:

— Не знаю. Ти славна, у тебе чудовий татко, купа грошей і приголомшливий живіт.

— Серйозно?

— Абсолютно. Класичний шлюб із розрахунку.

— Я відмовлюся від своєї частини спадщини.

— Частини? — до цієї хвилини я не знав, що в неї є брати і сестри.

— Друга дружина батька. Він прожив із нею півтора року, отже, вона має право на щось сподіватись.

— Ну, в такому разі, я сподіваюсь, що ти годуватимеш мене перетертою кашою, коли я зістарюся. Влаштовує? Може, мене зігріває думка, що буде хтось, щоб поховати мене. Коли-небудь потім. І мене влаштовує, що це будеш ти. А не бридкі сусіди, які виламають двері у квартиру, де валятиметься мій висохлий за півтора року чекання трупик.

Підійшла електричка. Ми зайняли місця біля вікна один навпроти одного. Оленька гортала куплені в торговця, що причепився до нас на пероні, журнали, а я розклав на колінах досьє другого чоловіка моєї сестри, помахавши перед тим, як заглибитись у читання, охоронцеві, котрий ховався в тамбурі.

— І як тобі без охоронців? — запитав я Оленьку.

— Якби я не знала тебе, якщо б це була наша перша випадкова зустріч, то, напевно, було б просто супер. А так… Напевно, як завжди.

* * *

Не те щоб Славик помилився, просто його мозок звик зауважувати основне, сприймаючи другорядне як неперевірені дані, що не можуть бути підтвердженням висновків і правил. Але це правило його науки, яка звикла витрачати неймовірну кількість часу на підтвердження чого-небудь, замість того, щоб одразу змішати в колбі всю наявну бридоту, і, відійшовши на безпечну відстань, гадати, вибухне вона, полетить чи просто вихлюпне на стіл кілька ложок піни…

Усілякої гидоти ми вже намішали. І чекати залишалось недовго…

На Стаса працював як мінімум один стрілок, а за останні два роки, названі Славиком ситими й обережними, було вчинено щонайменше одинадцять убивств, причетними до яких були всі члени кубарівського угруповання.

Ні, стрілок був один. Він не залишав відбитків, вибирав чудові місця укриття, жив на обраному даху дві-три ночі до пострілу, жодного разу його ніхто не бачив, і щоразу він забирав із собою гільзу, залишаючи кулю в голові жертви.

Специфіка роботи. Я знав одного діяча, з наших, котрий випрошував в експертів, які працювали на місцях злочинів, фотографії тих, кого убивав. Найулюбленіші він вивішував на стіни своєї убогої квартирки, а зберігав інші у обтягнутих оксамитом альбомах: тих, хто згорів — окремо, кого застрелили — окремо, а самогубців і жертв нещасних випадків ще десь.

Отже, стрілок. Боб правий, нам краще було б ночувати в готелях і обідати у глибині ресторанних залів, подалі від вітрин і відкритих сходів.

— … і в шоколаді, — тягнучи проходом коробку, нудив торговець. Їх багато ходило по приміських потягах — то з газетами, то зі шкарпетками, а то з «неймовірно міцним клеєм для ремонту взуття. Досить розігріти його паяльником і стиснути».

— Купи мені морозиво, — попросила Оленька.

Я заплатив, і вона зашурхотіла вимащеною шоколадом обгорткою.

Ще раз усе з самого початку. Так. Один стрілок. І щонайменше чоловік двадцять, озброєних пістолетами. І це якщо порахувати всіх особистих шоферів і охоронців, які уціліли у боях за території кубарівців. А якщо додати до них охорону ресторанів, магазинів і антикварних крамниць — то і п’ятдесят. А скількох добровольців вони могли підняти пропозицією заробити?

Багато. Дуже багато.

— Дай укусити.

Вона глянула на мене. Усміхнувшись, простягнула морозиво:

— Смачно?

— Дуже.

— Тоді кусай ще.

— Ні, — я згорнув папери і поклав їх у внутрішню кишеню куртки. Що ж, у мене ще була можливість виправити все це.

До нашої зупинки залишалося п’ять станцій.

Розділ 22 Коли приходять вони

Якщо вдасться дожити до старості, то потрібно жити саме так — якомога далі від міста, в оточенні сосон і жалісно полисілих за літо білок. Вирощувати квіти, а увечері сидіти в кріслі біля печі або каміна в оточенні внуків, які дбайливо підтикають плед, біжать за вином і просять:

— Дідусю, розкажи нам що-небудь ще.

І набивши люльку…

Хоча, ні. У поважній старості я перейду винятково на сигари.

… і дбайливо відрізавши кінчик сигари, закурити, подивитися на вогонь і запитати:

— Про що? — щоб майже одразу розпочати одну з міріаду нескінченних історій, які сталися саме з тобою.

* * *

— Давай переночуємо, — попросила Оленька ще до того, як ми підійшли до дідусевого будинку.

— Ні, на жаль, ми маємо повернутися.

Машина з охоронцями вже стояла біля двору. Діда не було.

— Він у когось із сусідів, — сказав Валера. — Якщо хочете, я можу покликати.

— Ми ненадовго.

— За мотоциклом? — я кивнув, і він викотив з гаража ретельно відполірований харлей. — Класна тачка. Я, щоправда, доробив тут дещо. Небагато. Підсилив подачу пального, форсував двигун.

— І що? — я знав, що останні років із десять він заробляв на життя саме чимось таким — ставив на запорожці фордівські двигуни і робив із трьох викрадених машин одну, зате зі справжнім серійним номером.

— Спробуй, — запропонував Валера.

Тепер уже я викотив мотоцикл на вулицю. Сів у сідло, завів його.

— Подобається?

Начебто все, як і раніше. Хіба що нагріватися він почав швидше, та й на панелі з’явилися два нові індикатори — судячи з кількості лампочок, що блимали на них, знятих із якоїсь музичної системи.

— Подобається?!

Я кивнув і потягнув на себе ручку газу.

Гучним вибухом вирвало дим з вихлопної труби, і мене понесло повз огорожі, дерева і ліхтарні стовпи над дорогою. Ледь не перекинувшись на повороті, я осадив мотоцикл на заднє колесо і повернувся назад, обережно скидаючи швидкість.

— Молодчина, — вигукнув я, дивом зупиняючи харлей за двадцять метрів від потрібних воріт. — І як мені тепер ним керувати?

— Дуже просто, — відповів мій майстровитий брат. — Двигун розбитий на два відділення…

— Хіба?

— Тепер так. Я коли його випробував, то зрозумів, що інакше не можна. В одному сімдесят п’ятий, в іншому дев’яносто другий. Ось перемикач подачі, — він показав на акуратну кнопочку, яку, я міг заприсягтися, пофарбували червоним лаком для нігтів. — Відповідно, і швидкість від цього. Правда, потрібно хвилини зо три, щоб відбулася повна заміна пального. На вибоїстій дорозі це буде швидше.

— Спасибі, Валеро. Це просто здорово.

Залишилось тільки забрати шолом і окуляри.

— Ви вже їдете? — запитав він.

— Справ просто сила-силенна. Але ми незабаром повернемося.

— Шкода. А може, десь би посиділи. Я б вас познайомив із однією.

— Невже?

Я глянув на Оленьку — схоже, їй було цікаво.

— І що за одна?

— Побачиш. Я її брату трансмісію налагоджував. Тепер зустрічаємось.

— Із братом?

— Який ти бридкий, — скривилась Оленька.

— Гаразд, ходімо, але ненадовго.

— Ти обіцяв мені кролів, — заприндилась Оленька.

— Кого?

— Кролів і курчат. Пам’ятаєш?

— На жаль, це дідова парафія. Наступного разу він тебе з ними познайомить.

* * *

Як не дивно, серед напівзруйнованих громад санаторіїв і занедбаних парків уціліла кав’ярня. Вона була вщент заповнена відвідувачами, які здебільшого приходили сюди попити горілки. Хоча іноді серед них зустрічалися й дачники, які зазирали пообідати або перехопити щось з дороги. Була навіть одна стара пара, що вирішила просто випити тут кави.

— І де твоя подружка?

— Зачекай трохи.

Ми сиділи за накритим клейонкою столом із брудною сільничкою в центрі і трьома зачахлими, ще до того, як їх зірвали і притягли сюди, квіточками в пластмасовій вазі. На стінах фанера, пофарбована під морений дуб, претензійні дзеркала й незамінна фотошпалера позаду касира.

— Будьте ласкаві, — гукнув Валера офіціантку, яка пробігала повз нас.

— Хвилинку, — кинула та, але, помітивши його, усміхнулась і зупинилася.

— Молодчина, — сказав я. — Чудова дівчина, — мила фарбована блондинка в мереживній блузці. — Та й зручно. Якщо немає грошей, завжди можна пообідати в борг.

— А серйозно? — запитав Валера.

— Цілком серйозно.

— Я вас слухаю, — мовила вона, нарешті зупиняючись біля нас.

— Чотири соки, чотири морозива, два по сто коньяку і два вина.

— Є шампанське, — сказала дівчина.

— Два шампанських.

— Це все?

— Ні, — відповів Валера. — Знайомся, — і він представив нас. Я навіть підвівся, щоб зробити їй приємність. Минулося, щоправда, без цілування рук.

— Гліб.

— Саша, — сказала вона.

— Шура, — виправив Валера. — Сядеш із нами?

— Трохи пізніше.

Мені хотілося курити, але я не бачив ані попільнички, ані кондиціонера, а тому вирішив почекати.

Граючись у танкістів, троє п’яних робітників-підлітків репетували за столом, заставленим склянками і тарілками із перепаскудженою їжею: «… на тлі пожовклих книг; у військовій формі і погонах; і їй він більше не…»

Розрахувавшись і прибравши за собою, вийшов дачник-інтелігент.

За відчиненими дверима прогримів автобус з дітьми.

До кав’ярні зайшло із вісім молодих жінок і неголених чоловіків із бахромою на джинсах, зі знаками миру на мідних ланцюгах, зі стрічками у волоссі і з полотняними, обшитими бісером сумками.

— Хіпі, — на правах хазяїна повідомив Валера.

— Хіпі, — кивнула Оленька. — Я коли жила в Парижі, дружила з одним таким.

— Ну і як?

— Нічого такого. Мені було просто цікаво. Він малював. Родом був із Чехії чи Словаччини. Ми продавали на вулиці його картини. Він багато знав, і з ним було цікаво.

— Татусь? — запитав я, щоб уявити, як розвивалися події (у тому, що більшість картин у її вуличних розпродажах купили саме його охоронці, я не сумнівався).

— Самі розсталися. Це не для мене. Це, швидше, для Гліба, — сказала Оленька, не зовсім правильно інтерпретуючи моє довге волосся. — Їздити по трасі, грати на гітарі, писати вірші. Хоча ні. Вірші — це не для Гліба.

І тут один із хіпі, піднявши вгору довгі пальці, помахав ними офіціантці на ім’я Саша і сказав:

— Будьте ласкаві.

Невдоволено повівши бровами, вона все ж дістала з фартушка блокнот і підійшла до них.

— Вісім склянок чаю і вісім бутербродів із сиром.

— Це все? — вона була невдоволена і не приховувала цього.

— Їх тут не люблять, — виправдуючи свою знайому, сказав Валера. — Вони як цигани. Ночують будь-де, іноді жебрають по дворах, а восени зникають.

А я дивився на одну з них — мініатюрна істота в ореолі темного волосся, маленька дівчинка з усмішкою прекрасної жінки. В’язана жилетка і важкі черевики робили її схожою на покірну конячку. І років їй було шістнадцять, а може, і двадцять шість.

* * *

— Ну ось і я, — сказала Саша, сідаючи поруч із нами.

Із-за дальнього столу підвівся якийсь п’яний муляр і похитуючись рушив до хіпі.

— Прикурити є?

— Не курю.

— Що ж, хай і так, — процідив він, спираючись на плечі хлопця, який робив замовлення. — Ну що, козли, пожерти закортіло?

— Залишіть нас, — попросив той, боязко відхиляючись.

— Закрий пельку, — наказав йому п’яний, і хіпі одразу ж затих. — Ви хоч дивилися в дзеркало? Що ви начепили на себе, недоумки? Слово честі. Бомжі, матір вашу. Ви ганьбите своїх батьків.

Обравши пацифізм єдиним способом протистояння злу, вони сиділи, потупивши очі. Дівчатам було соромно, а хлопцям — страшно. Зате п’яниця розважався з відтягом: витягши хіпі на середину кав’ярні, він тряс його за сорочку, що вилізла з потертих джинсів, і репетував:

— Удар-но мене, паскудо, удар! Мої діти нормальні! Мені не соромно за них! Вони на заводі працюють! А ти?!

Радісно гиготіли інші пияки, які покинули волати пісні і виголошували тости про те, що:

— Михалич правий. Їх, гадів, чавити треба.

— Сіли на нашу шию, дармоїди.

І тут вона глянула на мене. У її очах було стільки болю, що я мовив:

— Гаразд, — і теж підвівся.

— Глібе, — я розумію, навіщо Валера хотів зупинити мене: йому жити серед них, і навіть якщо не йому, то дідові. Але це вже не мало значення.

— Агов, — опинившись за спиною охопленого тугою за втраченою гегемонією пролетаря, я поплескав його по рукаву піджака. — Голубе.

— Ще й ти, — не відпускаючи хіпі, він думав схопити мене іншою рукою, щоб стукнути об свою першу жертву, але я, не замислюючись, ударив його в груди, а потім кілька разів у вже й так хвору печінку — швидко і різко. І він одразу гепнувся обличчям на підлогу.

Вирішивши взяти участь у забаві, підхопились його друзі, волаючи і перекидаючи стільці.

— І що далі?

Вони завмерли — я звів собачку наставленого на них пістолета.

— Жах, — прошепотіла подружка Валери.

— Ну просто-таки герой індійського кіно, — кивнула Оленька. — Супермен.

Як би все могло бути

Усі повернулись на свої місця, крім п’янички, який досі лежав на підлозі, і пригніченого всім, що сталося, хіпі.

— Ходімо, — я поплескав його по плечу. Тоді присунув вільного стільця і я сів поруч із ними.

— Ви не місцевий? — запитала мене товста жінка. — Я права?

— Права.

— У вас є гроші?

— Є.

— Ви могли б купити нам випити?

Усі хіпі уважно спостерігали за мною. Я кивнув, і вони радісно заусміхалися.

— Тільки не тут. Тут дуже дорого. Зайдемо в магазин і підемо до нас, — та вона раптом злякалась. — Ви підете до нас у гості?

— Звичайно.

Їх влаштовувало найдешевше вино, а його я міг купити скільки завгодно. А ще я купив їм цигарок, і разом із ними курив неймовірно смердючі штуки з паперовими гільзами.

— Тут недалеко.

— І там ми нікому не заважатимемо.

Вони привели мене до напівзруйнованої сітки огорожі давно занедбаного піонерського табору. Два величезних собаки вибігли назустріч не гавкаючи, але й не махаючи хвостами. Далі стежиною — між порожніх корпусів із забитими хрест на хрест вікнами — до будинку, в якому колись жили вихователі і працівники кухні.

Абияк виламані двері. Коридор. І через невеличку арку до краю сухого басейну. Саме його вони перетворили на своє житло, умеблювавши ліжками, столами, матрацами, посудом і тазом для вмивання. Ліжка заступали стіни, а столи були в центрі, по колу.

Вечоріло, і всі мешканці колонії вже повернулись. Чоловік тридцять, не більше.

Мої нові друзі розбрелися хто куди. Мене нікому не представляли, але я нікому й не заважав, маючи можливість вибрати будь-яке ліжко і місце за столом, заставленим пляшками з вином.

Хтось розжився яблуками, а хтось кількома качанами торішньої капусти. У когось виявився сир, а в когось — досить пристойний шматок вареного м’яса. Хліба було вдосталь. І все це різалось великими шматками і складалось у тарілки, не розділяючи за стравами і навіть не за кількістю присутніх.

Конячка, розмовляючи з кимось, неголосно сміялась.

Поруч зі мною посадили дівчисько на ім’я Миша, а навпроти — хлопчика з очевидними симптомами злоякісної віспи.

Їли, хто що хотів і кому що дісталося, пили вино. Сутеніло, в басейні запалили свічки, розгоралися складені на кахельній підлозі дрова.

— Ти звідки? — запитала мене Миша.

Я повів плечима у бік заходу.

— Із траси?

— Він купив нам вина, — пояснила гладка жіночка, яка запросила мене сюди.

— A-а, буржуй. Ти дуже багатий? Багато що можеш купити.

Я взяв ще шматок сиру.

— Наскільки багато?

— Дай йому спокій.

— То ти сьогодні з нею? — пискнула Миша. — А давай я відіб’ю тебе в неї? Хочеш, я заморочу тобі голову бесідою? Про твої гроші, хочеш?

— У нього пістолет, — сказав хлопець з віспою.

— То ти, може, і в армії служив? Розкажи мені, це так цікаво. І воював, може, і в людей стріляв? Ну, розкажи. Ви ж любите розповідати про це.

Увімкнули магнітофон. Благенький запис Вудстока, що якимось дивом дійшов до них, підсилювався луною замкненого простору і стогнав про любов та барабани африканських рабів.

— Ходімо, — запросила гладуха, — потанцюємо.

Конячка танцювала з кимось іншим, я лише перебрався на її ліжко і закурив. Вона була чудовою. Я дивився на неї і мені подобалось це робити. Мені подобалось у ній усе.

— Хочеш плану? — запропонувала гладуха, важко вмощуючись поряд.

Я взяв у неї розкурену папіроску. Трава була просто лайном. Хоча після вина і спеки голову таки повело, і я опинився на хмарині в басейні, що вигравав кахлями і вітражними гронами.

Хтось подав траву Конячці, хтось вдихнув у неї дим з рота в рот. Рухи ставали повільнішими, музика — голоснішою.

Вдих. Ще.

Тільки вона і музика, і відблиски води на вертикальних стінах.

І раптом розгонисті звуки померлої гітари, у такт рухів померлого покоління… Вона вирвалась із обіймів того, з ким танцювала. Її звело, зігнуло, волосся розсипалось по колінах… по підлозі… Вона підхопилась і закрутилась у скаженому танці, заплющивши очі. Сліпий танець серед білих хмарин коноплі. То крила, то постріл, схід сонця, божевілля і крик «марсельєзи»…

… Я повертаюся додому. Триколірні прапори. Троянда у дулі пістоля. Важкий наплічник за спиною. Ти повертаєшся додому. Тебе там зустрінуть «марсельєзою», переплетеною з «All you need it’s love»…

… Переплетеною з «All you need it’s love». Вона завмерла. I її пальці ковзнули по ґудзиках жилетки. Геть. Розстебнуті джинси. І ось її тіло прикриває лише вологе волосся.

— Не дивися! — крикнула мені гладуха. — Не дивися на неї!

Хтось жбурнув пляшкою у стіну.

Хтось простягнув руки, щоб узяти її.

Ударом я відкидаю його убік. Я підхоплюю її на руки, і її губи притискаються до моїх у пошуках нового ковтка насолоди. Але все, що в мене є, — це тільки кохання. Усе що нам потрібно, це…

* * *

— Жах, — прошепотіла подружка Валери.

— Ну просто-таки герой індійського кіно, — кивнула Оленька. — Супермен.

— Якщо ви сподіваєтеся, що я почну дякувати вам, — зненацька голосно заговорив хіпі, котрий стояв переді мною, — то ви помиляєтесь. Це насильство. А насильство не може бути переможене насильством. Тільки добром і прощенням…

— Візьміть, — Оленька підійшла до нас і простягнула хіпі запальничку. — Можливо, наступного разу ви не потрапите в таку ситуацію.

І підхопивши мене під руку, сказала:

— Ходімо, вояко.

— Знаєш, колись тут був літній кінотеатр.

— Як це?

— Просто: огорожа, лавки і екран. Дивитися можна було тільки в темряві.

— І ти ходив?

— Так. Коли дід забирав нас до себе. Головне було — взяти із собою ковдру, щоб комарі не з’їли. Там показували тільки індійське кіно. І між іншим, я дуже його любив.

— Я помітила, — усміхнулась вона.

Вийшовши одразу за нами, Валера попрощався:

— Я залишусь. Хай щастить.

— Через кілька днів зустрінемось.

Дід ще не повернувся, і ми виїхали, вирішивши не залишати йому записки.

* * *

Харлей був такий самий слухняний — я трішки попрактикувався, навчився лавірувати серед автомобілів, які, варто було мені набрати швидкість, буквально застигали посеред дороги.

Біля заправки стояли десятка з півтора рокерів. Помітивши нас, вони заметушились, позаскакували в сідла і миттєво забули про своїх подруг. Але ніхто з них уже не здатен був переслідувати модернізований харлей — без ризику загинути у вибуху і без того надірваних двигунів.

— Як ся маєте? — запитав я Боба, що відчинив нам двері.

— Усе в нормі, дівчата їдуть у готель, а ми о третій годині зустрічаємо делегацію від Стаса.

— Я не хочу в готель.

— О третій годині ночі, — уточнив Боб, — ти, я і Славик, оскільки ти вибрав його нашим шефом.

— Я не хочу в готель, — уперто повторювала Оля.

— Збирайся, — наказав їй Боб.

— Так треба, — підтвердив я.

— Я не хочу…

— Ти ще не встигнеш прокинутись, як я привезу його до тебе, — пообіцяв охоронець, маючи на увазі мене. — Цілим і здоровим.

— А в мене буде окремий номер?

— Ні. На двох із ним.

Розділ 23 Без назви

Збиралися недовго, тим паче, що брали з собою тільки найнеобхідніше.

Поцілувались, провели до ліфта і сіли навколо прозорого столика у вітальні. Я закурив, Боб розстебнув блискавку на принесеному з коридору баулі, а Славик, затиснувши коліньми переплетені руки, намагався втамувати нервове тремтіння.

— Треба випити.

— Можна, — погодився Боб. — Організуй.

Славик вибіг на кухню і повернувся з пляшкою неймовірно тягучого лікеру і невміло нарубаними бутербродами.

— Горілки немає, — повідомив він перш ніж хтось із нас зміг висловитися щодо його вибору.

— Ну, будьмо.

Випили. Не поспішаючи поїли.

До приходу Стаса залишалося більше шести годин, і можна було особливо не квапитись.

Випили ще.

Славику помітно полегшало, отож вирішили зупинитися на тому, що вже встигло потрапити в наші шлунки.

— Зроби чаю, — попросив Боб, а потім кивнув мені. — Вибирай.

І, витягаючи з баула, почав викладати переді мною захоплену в дорогу чи спеціально передану татком — це вже не мало значення — матово-чорну зброю, яка досі пахла мастилом. Кілька пістолетів, пару Узі, короткоствольний «Калашников» і скількись-там гранат.

— У мене є, — на підтвердження я навіть дістав свій пістолет.

— Фуфло. Фуфло в тебе, а не пістолет. Я дивився.

— Я не перший день як народився, — його упертість була мені щонайменше неприємною.

— Послухай мене, потім буде пізно.

— Чай, — дзенькаючи чашками, увійшов Славик. — О-го-го! Вони справжні?!

— Чим тобі не подобається мій пістолет? — мені й самому вже кортіло це з’ясувати.

Я не вірю у фалічні символи вогнепальної зброї і не вважаю, що дуло пістолета є продовженням мого чоловічого достоїнства. Але все ж?

— Ходімо, — він підвівся, і ми вийшли в коридор.

Я віддав йому пістолет.

Зачинивши щільніше двері у ванну, Боб відступив на п’ять кроків і, піднявши руку до стегна, вистрілив. Гримнуло. Але куля, навіть не подряпавши фарбу на дверях, задимилась і впала посередині коридору.

— Ну?

— А що, — витягши обойму, я дістав із неї один патрон, — така собі зброя психологічного впливу.

Вирвавши кулю, я висипав на долоню порох із гільзи. Усе як завжди.

Я справді цього не помітив спочатку — спеціалісти місцевого Управління доклали неабияких зусиль, щоб допомогти мені — чотири охайненькі отвори були просвердлені знизу стовбура, майже непомітні, але цілком позбавляли цю зброю забійної сили.

— Ну то що? — запитав Боб.

— Гаразд, — погодився я. Певно, вони вирішили, що я зрозумію їх жарт… — Добре. Показуй.

* * *

— Показую ще раз.

Зосередитись і напружитися більше Славик уже не міг.

— Повільно знімаєш із запобіжника, повільно відтягуєш сюди і швидко повертаєш ось цю собачку на місце. Зрозумів?

— Так.

— Повтори.

— Знімаю із…

— І показуй.

— А можна ще раз?

— Слухайте, — бовкнув я, — а давайте поїдемо додому.

— Ні, — відрізав Боб, — ми залишаємось до кінця.

— Я не можу, — сказав Славик. — Даша не хоче, а я…

Він уперше міг цілувати жінку, не платячи за це гроші. Умовно. Адже в цьому житті все відносно.

— Що ж, я принаймні спробував.

Розділ 24 Сімнадцять до двадцяти одного

Ми грали в карти мовчки, заповнювали кімнату сигаретним димом, зрідка перекидались кількома словами і час від часу сьорбали холодну каву. Славик давно втратив інтерес до моїх карт, перебрався через мою спину на диван і, знявши окуляри, дивився у стелю. Колода зменшилась удвічі, зате в кожного з нас було в запасі по кілька тузів, двійок і десяток, що їх я ховав у правій шкарпетці, а Боб — у пахвовій кобурі, засовуючи або витягаючи їх звідти, нібито почухуючись. При такому розкладі виграти було неможливо і для ставок вистачало того дріб’язку, з яким ми почали гру.

— Ще?

— Давай.

Боб спробував зігнути розкладену на два стосики колоду, але замість того, щоб скластися, вона з тріском розсипалась по столі.

— Так не можна.

Розібравши гроші, що лежали на столі, ми поскрипіли стільцями в пошуках зручнішого положення для стомлених спин. Я закурив, а Боб підійшов до вікна, щоб відчинити кватирку.

— Обережніше.

— А що сталось?

— У них є стрілок.

— Тобто, — запитав мене не обізнаний зі стратегією вуличних боїв начальник. — Стрілок?

— Кілер, — пояснив я зрозумілим йому газетним штампом. — Стріляє з точністю сто зі ста. Винятково в центр голови.

— Він божевільний?

Боб невиразно повів плечима, мовляв, кожен заробляє як може, у когось виходить красти по кишенях, а хтось краще стріляє.

— Швидше за все, — сказав я. — Принаймні, гільзи після пострілу він забирає із собою.

— Гільзи? — зненацька напружився Славик. — Ти впевнений?

— Досить того, що в цьому впевнене Головне Управління.

— Мент, — навіщось нагадав мені Боб.

— Урка! — відповів я. — У всіх свої заскоки. Цей збирає гільзи, а хтось колекціонує вирізки з газет чи фотографії жертв, зроблені вже після їхньої смерті.

Несподівано хтось подзвонив у двері.

Я швидко вимкнув світло і, як було домовлено, ми в темряві підійшли до дверей, причому Боб залишився у глибині коридору, направивши на них дуло автомата, а я потягнув собачку замка.

* * *

— Партизани, — загиготів Стас. — Підпільний обком. Здавайся, гестапо прийшло.

Він прийшов один. Принаймні, до нас.

Схопивши за краватку, я втяг його всередину, ударом ноги зачинив двері і, розвернувши до стіни, обшукав.

— Він чистий.

Боб увімкнув світло.

— Бачу, ви мені раді, — Стас був напідпитку і неабияк веселився. А може, вигадав для нас якусь ідеальну гидоту, і усвідомлення переваги додавало йому життєвих сил. — І це приємно.

— Ходімо, — Боб повів його в кімнату.

Славик сидів у поверненому до дверей кріслі з обличчям «дон Карлеоне, останні години життя», бракувало тільки сивини і гумових подушечок за щоками. Мені сподобалось.

Навіть Стас, перш ніж упасти у крісло, що стояло навпроти, запитав:

— Можна? Навіщо так серйозно? Ми ж зібралися тут як друзі.

* * *

— Ми працюватимемо разом!

— Працюватимемо.

— У мене в цьому місті купа друзів, я вже готовий здавати по дванадцять кілограмів різної шмалі на день. Ви ж знаєте ціни.

— Домовились.

— А самі просто на рівному місці прогорите к бісовій матері…

Він завзято продовжував нас умовляти, хоча ми погодились ще до того, як він почав говорити. Таке рішення, певно, було для нього несподіванкою, і він ще котився за інерцією, дотримуючись канви обміркованої дорогою сюди розмови.

— Все це правильно. Що далі?

— Вам — потрібна сировина, приміщення, де б ви могли варити шмаль. Гарне приміщення. З вентиляцією і зручними під’їздами, але так, щоб там не з’являлись ані менти, — Боб усміхнувся, — ані податкова, ані діти. А це гроші. А грошей у мене немає. Узяти їх на нову справу під відсоток — сумнівно. Залишається єдине — завтра ви і ми беремо сейф і починаємо спільну справу.

— Зі стріляниною?

— На жаль. Інакше не можна.

На жаль — так. Навіть якщо уявити, що він не збирається нас підставляти, і все ще серйозно. Він просто повинен був змусити нас зробити щось подібне, аби пов’язати нас кров’ю. «Усе правильно. Так усі роблять»; «навіть якщо ми нікого і не уб’ємо, все одно будемо в розшуку, а отже, разом з кубарівцями»; «тут щось інше. Наскільки я знаю Кубаря, це буде щось примітивне. Як старий фокус із передачею грошей». Боб кивнув, але Славику мені довелось пояснювати: «Уяви, я даю тобі пачку грошей і прошу передати одному з моїх знайомих, бо в мене немає ані часу, ані сил бачити його пику. Він позичив мені їх під двадцять відсотків і мені було надто складно віддавати їх, та ще й добре при цьому до нього ставитися. Ти погоджуєшся, але дорогою гроші в тебе крадуть. Усе, з цієї миті це твоя проблема. Ти мені винен пачку грошей, а як ти їх мені віддаватимеш, і що я зажадаю в рахунок сплати — це вже моя справа. Щось подібне він готує для нас». «Але що?».

Усе це стало очевидним, коли на запитання Боба:

— І де стоїть цей сейф?

Стас відповів:

— У казино. «Лейпциг» називається.

А тим більше, коли погодився лише на сорок відсотків від прибутку всього «підприємства зі шмаллю».

— Ніхто, пропонуючи прикриття і ринок збуту, не погодиться на таке, — сказав Боб.

— Природно. Та й казино належить йому.

— Так-так, — додав Славик, — у паперах про це написано.

— І він грабуватиме сам себе.

— То він хоче…

— … підвести нас під…

— … пограбування свого ж підприємства…

— … нацьковуючи на нас ментів та урок…

— … потім з’являється сам на білому коні…

— … рятує нас з-під розстрільної статті…

— … і на знак вдячності дозволяє працювати на себе…

— … за шматок хліба…

— … і мовчання зі свого боку…

— … залишивши собі всі дев’яносто дев’ять відсотків!

— Просто чудово.

— І дуже хитро.

— Що ж, увечері спробуємо пограбувати його сейф.

— А почнемо зранку.

Зі Стасом ми мали зустрітись о двадцять другій тридцять і в нас було ще достатньо часу, щоб зробити все, що нам заманеться.

Автомобіль з охоронцем чекав біля сусіднього під’їзду. Славик і Боб поїхали з ним, а слідом і я, на просто-таки дорогоцінному завтра харлеї.

* * *

Заночували ми у крихітному готелі за містом, насилу припаркувавшись на щільно заставленій вантажівками стоянці. Оленька давно вже спала в одній кімнаті з Дашею, і нам зі Славиком довелося розділити двоспальне ліжко під зображенням двох кішечок, які вилизують одна одну.

Зі сніданком було ще гірше — все, що могла запропонувати місцева кухня, легко вміщалось між міцними напоями і холодними закусками прейскуранта, який пройшов не через один ксерокс.

Поснідали в номері охоронців «бутербродами з маслом — 1.29 гривні за пару» і «чаєм із лимоном — 0.72».

— Треба буде купити продуктів, — сказав Боб.

— Тільки тепер цим займемося ми, — відповіла Даша.

О пів на одинадцяту я розіпхав по кишенях гранати, ще раз перевірив подарований Бобом пістолет, поцілував Оленьку і виїхав.

Охоронці мали вирушити хвилин через двадцять.

Розділ 25 І це тільки початок

«Івашин Богдан Степанович. Рік народження — 1965. Місце народження — село Чопович Житомирської області. Засуджений за збройне пограбування (умовно), розбійний напад (звільнений достроково), проходив по справах: злочинне вимагання, підбурювання до убивства, злочинне вимагання, убивство (звільнений з-під варти за браком доказів). Зараз мешкає за адресою: м. Київ, вул. Великого Поета, буд. 14, кв. 27. За неперевіреною інформацією з 1987 р. є членом бандугруповання, відомого як „Кубарівці“. Ліквідація схвалена слідчим відділом Головного Управління.»

…Першим із під’їзду вибіг вилицюватий охоронець, тримаючись однією рукою за пістолет під сорочкою, а іншоюпідносячи до рота портативну рацію. Щось сказав, озираючись навсебіч. Повз нього пройшли діти і бабуся з кошиками, повними порожніх пляшок. Він сказав ще щось. Під’їхав автомобіль із затемненим склом, і з дверей побудованого років двісті тому будинку вийшло ще двоє охоронців і громадянин Івашин, трішки округліший, трішки старший, трішки засмагліший, але з таким самим, як і в решти, похмурим виразом серйозності на розсіченому шрамом чолі. Усі разом озирнулись ще раз, збігли сходинками, повели його до відчинених дверцят машини.

Ляснули дверцята. Водій додав газу, і вони рушили. Назустріч мені. Я їхав на швидкості, якнайпридатнішій для того, щоб кинута граната пробила лобове скло і вибухнула саме біля другого сидіння.

Машину підкинуло на місці, і вона зупинилась.

Розвернувшись, я під’їхав до неї і розстріляв усю обойму в пасажирів.

Приліпивши на залишки лобового скла незаповнений бланк ліцензії на знищення, я залишив місце злочину.

* * *

«Хайфізов Ельдар Мамедович. Місце народження — Казань. Рік народження… злочинне вимагання… убивство (засуджений умовно), пограбування… вимагання, зґвалтування… (через брак доказів)… Є членом бандугруповання, відомого як „Кубарівці“. Ліквідація схвалена слідчим відділом Головного Управління».

Дівчина ледь встигла перевернути на скляних дверях табличку:

ВІДЧИНЕНО

коли охоронці на чолі з Бобом увірвались в розташований у напівпідвалі антикварний магазин. Не замислюючись, розстріляли охоронця в плямистому комбінезоні, котрий не встиг навіть підвестись зі стільця біля дверей. Автоматною чергою посікли плечистих продавців зі стрижками боксерів-початківців. Перекинули кілька полиць з порцеляною та еллінською керамікою. Самого ж Хайфізова пристрелили в кабінетику позаду торгового залу. Він спробував стрельнути у відповідь, але не встиг, — упав, підігнувши ноги, чим вельми полегшив роботу судмедексперта, який обводитиме його крейдою.

«Логин Анатолій… 1967… злочинне вимагання… Ліквідація схвалена слідчим відділом Головного управління.»

Він відчинив двері, упіймавшись на старий як світ трюк «Хто там — телеграма». З діркою в чолі відлетів у глибину передпокою. Заверещала «коханка, 1984 р.н., непрацююча», а я натиснув на кнопку ліфта.

«Гайваровський… Ліквідація схвалена слідчим відділом Головного Управління».

Розстріляний на порозі ломбарду, яким мав честь керувати.

«Фоменко… Ліквідація схвалена…»

Застрелений у потилицю під час обіду в ресторані, що належав самому Кубарю, чоловіком у шкіряній куртці, котрий прийшов після нього, але вже встиг пообідати…

— Чим саме? — запитав слідчий, засунувши бланк ліцензії в папку.

— Так, дурницю якусь — м’ясо, півпляшки білого, два еклери, ну і кава.

… і поїхав на великому чорному мотоциклі.

До четвертої години дня Стас Кубарев залишився сам.

Але, як з’ясувалося під час зустрічі, ці новини його майже не засмутили. Для бізнесу, що ось-ось повинен був сам прийти до його рук, все це було якнайдоречніше — ділити на один завжди приємніше, ніж на сім чи навіть на три.

А телевізійникам буде чим заповнити вечірні випуски міських новин.

Розділ 26 Про те, що минуло

— Глібовський, — змахом руки саджаючи клас, сказав директор школи, — вийди, будь ласка.

— Що сталось? — злякалася вчителька.

— Нічого-нічого, — сказав він. — І речі свої забери. Підручники, зошити.

Він вийшов зі мною в коридор і, нічого не кажучи, повів на поверх, де навчались учні молодших класів.

— Почекай тут, — сказав він, залишаючи мене під стендом з акварельними тракторами і справжніми колосками. Повернувся він з Дашкою, яка тягнула незастебнутий портфель. — Ходімо.

Ми пішли до його кабінету, де нас зустріли дві заплакані тітки зі стійким запахом пудри.

— Біднесенькі, — заголосили вони, — сиротиноньки наші. На кого ж вони вас залишили?!

Директор нервово дзенькав графином з водою, а вони намагались притиснути нас до м’яких габардинових животів, продовжуючи тужити і плакати.

— Ви підете з ними, — сказав директор. — Поки що.

— Ви скажете їм? — запитала одна з тіток.

— Краще ви самі, якось пом’якше.

— Розумієте… — одразу припинивши плакати, почала одна з них.

— Е… — продовжила інша.

— Ваші батьки… Вони сьогодні не зможуть прийти за вами.

— А де вони? — пискнула Дашка.

— Вони поїхали, — сказала перша, — далеко. І поки що ви поживете в нас, — і глянувши на свою подругу, додала: — У мене. Вам сподобається. Я сподіваюсь.

* * *

Про те, що вони померли, ми довідались лише на цвинтарі, та й то після того, як їх поховали.

Нам навіть не дозволили востаннє подивитись на них, замкнувши в порожньому автобусі на кілька важких годин чекання в оточенні мармурових плит, хрестів і червоних пірамідок.

Я сидів біля вікна, а Дашка обплітала дротовими стеблинками паперових квітів, що повипадали з вінків, кермо і ручки сидінь.

Потім повернулись усі, хто ховав наших батьків, і кожен неодмінно хотів нам щось сказати. Ми тупцювали, оточені ними. Обличчя, руки, що тяглися до нашого волосся, чорні хустинки і білі носовички.

— Сиротиноньки.

— На кого ж вони вас…

— Зрозумій, пацан, ти вже дорослий. Ти повинен зрозуміти. Їх більше немає. Немає. Розумієш?

— Вони померли, хлопчику…

— Поплач, і тобі буде легше.

— Тримайся, ти ж чоловік…

— Ви повинні берегти один одного.

Даші було шість, а мені дев’ять.

Що сталося з батьками, я так ніколи і не довідався.

Пізніше, вже працюючи в Управлінні, я намагався щось дізнатись, але всі мої зусилля були марними. Складалося враження, що їх ніколи не було. Як не було в юрбі присутніх на похороні нікого, кого б я бачив раніше. Нікого з маминих подруг і друзів батька, котрі часто бували у нас.

— Сиротиноньки…

І ми знову опинились у квартирі тітки, котра опікувалась нами два дні до похорону.

Стара діва зі своїми уявленнями про щастя і про те, що холодної ночі ноги можна зігріти за допомогою пляшки з гарячою водою, встромивши її під простирадло. Поклавши нас уперше спати і перемивши посуд, вона довго сиділа на кухні, уявляючи, як водитиме нас у зоопарк і кондитерську, плакатиме на присязі, що її я прийму у військово-морському училищі, і няньчитиме Дашиних дітей, які неодмінно називатимуть її бабусею.

Але в її квартирі було занадто тісно, занадто багато заставлених дрібничками поличок і вже незабаром з’ясувалось, що діти — «це занадто обтяжливо для жінки мого віку і стану».

Отож, зібравши наші речі в стару валізу, вона повела нас до тролейбуса, що їхав до найближчого притулку. Документи були готові рівно за день до цього.

* * *

Тужливо і страшно.

Кілька з’єднаних скляними коридорами корпусів і нескінченні ряди ліжок, що губляться в освітленні тьмяних лампочок. Ліжка, ліжка, ліжка. Похмурі вихователі, які давно вже стомилися від усього цього жаху. Пострижені наголо діти різного віку, в однакових картатих сорочечках, шкільних, не по зросту, форменних піджачках з незмінно відкритими через хронічну нежить ротами, що робить їхні обличчя тупими і бездушними. Діти без інтересу сприйняли нашу появу і без будь-яких емоцій поділилися наступного ранку поданою на сніданок кашею, від якої ми відмовились.

Тут усе було просто. Найменші не існували, адже їх не можна було ані кривдити, ані наближати до себе, щоб не застрягнути в їх надокучливій любові; найстарші зобов’язані були допомагати вихователям і стежити за порядком, не важливо, за допомогою яких методів, головне, щоб зранку не було ніяких зауважень; середні діти — групи від восьми до тринадцяти — зобов’язані слухатись, мити дитячі горщики, чергувати на кухні і спати в нескінченних рядах ліжок, що губились у темряві.

Але в мене була Дашка, а у неї — я.

Якщо на полудник давали печиво, ми ховали його, щоб увечері зустрітись за якоюсь альтанкою на майданчику, де гралася малеча, і почастувати один одного. Або прийти в лазарет, якщо один із нас занедужав, з букетиком конюшини, з гілочкою, яка може вкритися листям, якщо її поставити у воду, або з надкушеним із усіх боків шматочком хлібної тюфтельки.

І я розповідав їй про те, як повернуться батьки і повезуть нас туди, де ми будемо жити, і що в неї буде купа іграшок, а по суботах ми збиратимемося за великим столом…

* * *

Мене розбудили наступної ночі, затиснули рот рукою і кілька разів ударили по обличчю. Не дозволивши одягнутись, вивели в коридор і дали ганчірку, шматок мила та змусили мити кривий лінолеум підлоги.

Півтора року, практично щоночі, я робив це з однією лише думкою про те, щоб не було болю, щоб вони не били мене. Дашка прибігала до мене і, повзаючи на худих колінах, вибирала ганчіркою брудну воду, я намилював, а вона вибирала. І якби не троє п’яних хлопців зі старшої групи, це могло б продовжуватись ще дуже й дуже довго.

— Усе, — сказала вона, торкнувшись плінтуса. — Ми все прибрали.

Я підвівся і кинув ганчірку в цебро.

— Усе.

Вона попросила:

— Розкажи мені щось.

— Що?

— Про те, як до нас приходитимуть гості, і мама дістане таріль…

Для початку я мав віднести цебро в кімнатку з інструментами.

— Йди лягай.

— А розкажеш?

— Так.

Вони, випивши вина, курили на купі старих рушників.

Помітивши мене, один сказав:

— Погляньте.

Інший кинувся до дверей і замкнув їх.

А третій процідив:

— Зараз ми його трахнемо.

Мене били вже півтора року, але досі ніколи не намагалися трахнути, і я закричав. Я кричав так голосно, що навіть вихователям довелося прокинутись і піти до нас.

А вони вже топтали мене, так і не змусивши замовкнути. І не важливо, чи встигли вони стягнути труси з мого худого заду. Вони ламали мені ребра і, схопивши за руки й ноги, били головою об стіну, аби я замовк.

Мене відвезли в лікарню. Коли я повернувся через три місяці, до мене підійшов один із ґвалтівників і сказав:

— Молодчина, — я хотів утекти, але він схопив мене за плече. — Молодчина, що не виказав нас. Ти мужик.

А мене ніхто й не запитував. Нікого це не цікавило.

Прибігла щаслива Дашка, але побачивши мого кривдника, зупинилась осторонь.

— Ти правильно зробив. А щодо іншого не хвилюйся. Тобі треба навчитися битись. Приходь сьогодні, і я навчу тебе.

Найважче було вдарити першим, але одного разу, коли ненависть переповнила мене, коли я зрозумів, що за нами вже ніхто ніколи не прийде, коли в нас з’явився дід і привів нас назад, коли Дашка вперше пішла на пустир, я зробив це і, напевно, вже не зміг зупинитися.

* * *

Пустир за притулком. Хлопчики не ходили туди. Тільки дівчатка. Позбавлені дитинства, вони мріяли про любов, про добрі слова і цукерки, що їх одержували від збоченців, які приходили туди і брали їх за пакетик м’ятних льодяників, а коли вони виростали — за пляшку портвейну чи неповну жменю копійок.

А я перейшов у старшу групу, і нас поселили вчотирьох у кімнаті з фанерними стінами, за однією з яких жив хтивий, як і більшість вихователів-чоловіків, фізкультурник. Саме там ми почали пити, навчилися варити чай, хоча для тих, хто опинився тут одразу після народження, навіть тоді було одкровенням, що хліб може бути ненарізаним, що масло — не маленький колоподібний шматочок, а чай не обов’язково має тхнути содою, яку додають у нього на кухні, щоб став міцнішим.

— У мене ніколи не буде дітей, — сказала Даша, передаючи мені пляшку. — Ніколи.

— Так, — ковтнути і передати.

— Справді, навіщо. Тільки мучити їх, — погодився Андрій.

— Ніколи.

* * *

Я повів її на аборт через місяць після цього. Було холодно, ми були погано одягнені, і вона тремтіла.

Тітка, яка погодилась допомогти нам, жила на тій же вулиці, в невеличкому вщерть заставленому шафами будиночку.

— Обережнішими треба бути, — сказала вона мені. — Почекай тут, а ти — ходи, — і звеліла Даші роздягнутись.

Вона чистила її на кухонному столі, змушуючи не кричати, а я заглядав у шухляди її шаф, перебираючи стосики накрохмалених скатертин і рушників.

Через годину, коли ми повертались назад, я простягнув Даші величезну старовинну брошку.

— Дурниця, — сказала вона. — Шматок скла, — і кинула у сніг.

Гроші на аборт я украв у фізкультурника, який вишикував нас біля завішаної шведськими драбинами стіни і п’яно лаявся.

— Хто це зробив?! Мать вашу. Хто? Ти?!

Удар — і перший падає на підлогу.

— По очах бачу, ти!

Удар — і падає наступний.

— Точно, ти!

І ще один.

Потім уп’яте. Вшосте…

Зізнався маленький хлопчина, котрий тільки нещодавно потрапив до нас, наголо пострижений і ще без імені.

— Я, — сказав він, сподіваючись, що після цього його повернуть назад — додому.

Але спочатку його мучив фізкультурник, потім тягав за собою дільничний. І навряд чи в колонії йому було краще, ніж у притулку.

* * *

Люди, які жили неподалік, ненавиділи нас і, помітивши дітей, що йдуть парами, переходили на інший бік, аби вони не чіплялися за одяг, не зазирали в очі і не кричали:

— Тітонько, ти моя мама?

— Ні, тітка — моя мама.

— Тітонько, скажи їм, скажи, ти ж моя!

— Ти прийшла за мною?

Вони нацьковували на нас своїх чоловіків і старших синів, а ми відповідали їм злістю і ненавистю.

Місцеві дискотеки здригалися від жаху, коли ми з’являлись там. Дикі, у жахливих шкільних піджачках, ми приходили туди лише для того, щоб битися. Ми вміли користуватися ланцюгом, ножем і руками, ми кидали лезо від безпечної бритви метрів на двадцять, і воно після того ще встромлялося. Ми крали в магазинах залишені без нагляду банки з морською капустою. Ми ґвалтували їхніх чистеньких дівчаток, які бережуть себе для вдалого шлюбу, і роздирали на клапті батьків, які затримались на роботі.

* * *

Одного разу в мене вистачило розуму зайти у притулок.

Нічого не змінилося.

Лише в коридорі першого поверху повісили стенд «інтернаціональної дружби», де були фотографії майже всіх, кого я знав колись — фотографії зроблені на паспорт. Хоча були на них і хлопці у військовій формі. Але всі вони без винятку були обведені чорним фломастером і підписані: «Ми пишаємось ними».

Тоді багатьох наших відправляли на війну, формуючи цілі батальйони ніким не оплакуваних, безіменних для фондів «солдатських матерів» смертників.

Розділ 27 Два тузи до дев`ятнадцяти

Зустрілися, як і домовлялись, на перетині вулиць, що збігають із головного київського пагорба, біля бурого, позбавленого вікон будинку синагоги, між Набережною і фунікулером, що скрегоче сталевими тросами східчастих вагончиків. Дві машини з особистою охороною Кубаря, припаркувавшись біля бордюра, намагались відчиненими дверцятами піймати вітерець.

Водій нашого авто акуратно зупинився позаду.

Вийшли, залишивши в салоні водія і розгубленого Славика.

Коротко пострижені, невміло татуйовані урки, молоді, похмурі, не соромлячись зброї, що стирчала то там, то тут, покидали недокурки, поплювали на асфальт і розсипались півколом навколо свого усміхненого хазяїна.

— І чого такі невеселі? — запитав він, простягаючи руку Бобові.

— Ти б іще батьків привіз, — огризнувся охоронець мені. — Вісім чоловік. З глузду з’їхати. Враження таке, ніби ми зібралися з’ясовувати стосунки із сусіднім районом. На кулаках.

— Нічого, — відповів Кубарев. — Нічого. Краще більше ніж…

— Краще, — підказав я слова великого класика. — Лайно все це.

— А для тебе я маю подарунок, — сказав він. — Ходімо, — і він підвів мене до багажника своєї машини.

Підійшов урка і відчинив багажник.

Спочатку я побачив лише зігнуті коліна і перекручені ременем зап’ястя. Довелося підняти кришку, щоб побачити решту. Це було не так уже й цікаво.

— І що це має означати? — запитав я.

Тим більше, що кілька днів тому я вже бив цього дебіла-переростка під Дашчиним під’їздом. Побачивши мене, Толя спробував сказати щось ротом, заклеєним скотчем, потягнувся посинілими руками і мало не заплакав. Чому в усіх, кого я бачив за кілька хвилин до їхньої смерті, такі жалюгідні, майже собачі очі?

А йому належало вмерти — у цьому я не сумнівався.

Він знову замукав, і я прикрив багажник.

— Це подарунок, — сказав Стас.

— Дякую, — я відвернувся і закурив. — Пересади його в нашу машину.

— Навіщо? Убий його. Адже він намагався скривдити тебе. Убий. А ми подбаємо, щоб його не знайшли, — і послужливо спробував підсунути мені пістолет.

Мені тільки бракувало на додачу до усіх моїх неприємностей ще й втрапити у залежність від колишнього чоловіка власної сестри. Але діватися було нікуди. Крім того, що Кубар хотів гарантувати лояльність з нашого боку спільно пролитою кров’ю, запрошуючи нас пограбувати нехай навіть і власне казино (хоча, якби ми не знали про це, нам було би байдуже, чиє), він мав право підстрахуватись на випадок, якщо ми виявимось переодягненими міліціонерами.

Але мені не хотілось убивати цього стриноженого дегенерата. Не хотілось, та й усе.

І я сказав:

— Починай.

— Ні, ти, — відрубав Кубар.

— Досить уже, — процідив Боб, узяв з рук Кубаря пістолет і приставив його до черепа мокрого від жаху Дашиного знайомого ледь нижче лівого вуха. Куля із дзижчанням пробила голову, відрикошетила від якоїсь каністри і з глухим чваканням увійшла в стегно.

— О чорт, — Боб одразу ж зачинив багажник, попередньо кинувши туди пістолет, — глянь на мене, нічого немає?

— Усе чисто (ані крові, ані грудочок мозку, що так важко відпираються після того, як засихають).

— Погляньте туди! — крикнув один із урок, показуючи у бік віддалених дахів.

— Я бачу його!

Але з такої відстані було видно лише чорний силует стрілка, який обережно наближався до слухового вікна. Тим більше, що й одягнений він був у все чорне.

— Він небіжчик, — прошипів Стас. — Давайте, за ним!

— Безглуздо. Вони не встигнуть.

— Що сталося? — обережно запитав Славик, який саме підійшов до нас.

— Нічого.

— Стрілок, — сказав я.

Урки пострибали в одну з машин і рвонули з місця.

— Вони його піймають?

— Навряд чи. Знайдуть хіба що рушницю чи пару гільз.

— Ну, тоді все нормально.

— Дивлячись, що робити потім. Іноді й цього достатньо, щоб знайти його.

— Пари гільз? — перепитав Славик якось вже занадто нервово. — Але ж це ще нічого не доводить.

— Все і цілком, — сказав я. — Хоча сьогодні він зіграв на нашу користь.

— Так, — погодився Боб. — Молодчина.

— Ти задоволений? — запитав він Стаса, який підійшов до нас після того, як його бійці повернулися з порожніми руками — без снайперської гвинтівки, гільз і самого стрілка.

— Цілком.

— Може, поїдемо за грошима?

— Їдьмо, — кивнув Кубар. — Хоча ще зарано. Каси ще не буде.

* * *

Їхні автомобілі їхали попереду і позаду нас, вказуючи дорогу блиманням фар і сигналами поворотів. Не хотілося ані розмовляти, ані лаятись. Славика дрібно трясло, а я думав про попередження Макса щодо того, що нам краще не зачіпати Кубаря, і про те, що він зробив із файлом моєї особової справи, нагадуючи про це.

Боб налаштований на стрілянину. Для нього все очевидно: нас підставляють, ми мстимо, і після цього до нас не може бути претензій ані з боку злодіїв у законі, ані з боку нового покоління урок.

— Ліворуч, — раптом сказав водій.

До казино залишалось метрів із двісті, а на бічній вуличці стояло кілька автомобілів із блимавками на дахах і гербами місцевих загонів спецміліції на бортах.

— Он іще, — на наступному перехресті причаївся фургон для перевезення ув’язнених, а ще далі, під прикриттям колісного бронетранспортера, кілька автомобілів начальства, що приїхало нас арештувати.

— А вони всерйоз приготувались, — гмикнув Боб, задоволений тим, що перед від’їздом розпорядився кинути в багажник кілька гранатометів. — Постріляємо.

Що ж, серйозними були знайомства Кубаря в цьому місті, якщо він зміг улаштувати наш арешт такими силами, та ще й мав змогу викупити нас у них після того, як під час затримання ми перестріляємо щонайменше десяток правоохоронців.

Охоронець, який їхав на задньому сидінні, почав діставати з сумки і роздавати гранати й автоматні магазини.

— Є в мене ідея, — сказав я.

— Тут і так усе зрозуміло, — не повертаючись, відповів Боб.

— Довірся мені.

— Тобі? — гигикнув він. — У труні й у трояндах?

— Гаразд, тоді діємо за планом.

А за планом першими в казино повинні були увійти ми зі Славиком, щоб порахувати озброєну охорону і, розпочавши стрілянину, відвернути її увагу від входу і кабінок з букмекерами й панянками, котрі обмінюють гроші на фішки.

— Рушайте, — сказав Боб. — У вас є вісім хвилин.

Машина зупинилась біля яскраво освітленного входу в казино. Ми пройшли повз діжки з пластиковими деревцями, кивнули усміхненому швейцару і рушили у бік обмінних кабінок.

— На всі, — сказав я дівчині у форменній блузці і косинці замість краватки. — Дрібнішими.

Вона виставила переді мною кілька стовпчиків рожевих і блакитних жетонів, притримавши пальчиком один із них:

— На користь казино?

— Ні, — сказав я. — Ми прийшли пограти.

— Хай щастить.

Було ще рано, і народу виявилось небагато. В ігровому залі гра йшла навіть не за кожним другим столом, і круп`є нудилися біля начищених коліс рулеток і нерозпечатаних колод карт.

— У «Блек Джек» чи в рулетку? — запитав я Славика, не сумніваючись, що через незнання він залишить право вибору за мною.

— У рулетку, — зненацька розважливо відповів Славик. — Шанс виграшу тут становить шістдесят один відсоток, а в карти — близько п’ятнадцяти, та й то, якщо вийдуть усі двійки і вальти.

— Чудово, — для мене це було новиною, хоч у службових справах якийсь час мені в буквальному значенні довелося жити за ігровим столом. — Скільки ти сказав відсотків?

— Шістдесят один.

— Цей підходить? — запитав я, зупиняючись перед першим-ліпшим рулеточним столом.

— Цілком.

— Тоді тримай, — і я висипав перед ним усі свої фішки.

— Покрутіть, будь ласка, — попросив Славик круп’є.

Той кинув кульку один раз.

— Ще, будь ласка.

Удруге.

— Будьте ласкаві, ще.

І ще чотири рази.

— Робіть ваші ставки, — щоразу вперто повторював круп’є, розкручуючи позолочену хрестовинку колеса.

І Славик нарешті поставив. Усе одразу, лише розділивши фішки на дві рівні частини. Одну на «від 12 до 24», а другу — від «25 до 36».

— Двадцять два, чорне, — оголосив круп’є, ставлячи скляну пірамідку на наші фішки.

— Ого-о-о! — зрадів я. — Ми виграли! — як виявилось під час підрахунку, ми стали багатшими рівно на половину від того, що поставили. — Пропоную випити.

— Головне — вчасно зупинитись, — заявив мій не тільки хімічно обдарований друг.

— Грай давай, — сказав я, зупиняючи офіціанта. — Дві текіли з лимоном.

— І сік, — підказав Славик.

— І сік.

— Робіть ваші ставки, — сказав круп’є.

Славик повторив комбінацію.

— Двадцять п’ять, червоне.

І ми знову виграли.

Повернувся офіціант. Схопивши з його таці чарку, я випив, забувши про сіль і лимон.

— Ти можеш повторити це?

— До нескінченності, — сказав Славик, ретельно розжовуючи лимон. — Якщо…

— Граємо!

— Якщо вони не почнуть керувати колесом.

— Ти чув? — звернувся я до круп’є. — Щойно я почну щось підозрювати, я прострелю тобі голову.

Він знизав плечима, а я нарешті здогадався уважно оглянути стіл, за яким ми вирішили грати.

Тим більше, що я знав про всі трюки, якими вони користувались для того, щоб обібрати жадібних і не зовсім тверезих гравців.

* * *

Є маса фокусів, що змушують кульку потрапляти в те чи інше, потрібне організаторам казино, гніздо рулетки, хоча більшість із них базується на принципі електромагніта, підкладеного під кожне гніздо. Натискається і кнопка під кришкою столу чи замаскована під брусок паркету педаль — і випадає чорне або червоне, парне або зеро, словом, будь-що, але тільки не те, що вам потрібно для виграшу. У дешевих казино на два-три столи магнітом керують круп’є, ну а в закладах такого масштабу це шахрайство мало проводитися централізовано. І дійсно — над кожним столом висіли замасковані під декоративні пластикові кулі камери спостереження, і десь у віддаленій, можливо, розташованій навіть не на цьому поверсі кімнаті сиділи тямущі хлопці, які миттєво все прораховували і натискали потрібну клавішу комп’ютера.

— У тебе все нормально?

— Так, — відповів Славик.

Він пропускав уже п’ятий розіграш.

Не було ані проводів, ані педалей, отож я був правий у своїх здогадах і підозрах.

— Ви дозволите? — круп’є не встиг вимовити і слова, як я одним рухом розвернув на сто вісімдесят градусів кулю, що приховувала відеокамеру.

— Ставки зроблені, — сказав круп’є. — Ставок більше немає.

І знову, розділивши все, що в нас було, навпіл, Славик поставив на другу і першу дюжини.

І ми знову виграли!

Підбіг охоронець. Глянувши на нас і нічого не сказавши, він спробував повернути камеру у вихідне положення, але я зупинив його:

— Краще б тобі не робити цього.

— Чому? — запитав він.

— Так треба, — і я виклав на зелене сукно знятий із запобіжника пістолет.

Кивнувши, охоронець кудись відбіг, щоб за кілька хвилин повернутися з підкріпленням чоловік із п’яти так само одягнених і ретельно зачесаних юнаків.

Ми саме виграли утретє поспіль, погнавши офіціанта за наступною порцією випивки.

— Вибачте, — сказав охоронець, — у вас є дозвіл на носіння такої зброї?

— А в тебе з’явилися сумніви? — Славик знову пропускав ходи, і в мене була можливість поговорити.

— Аж ніяк, — сказав охоронець. — Але правила казино вимагають…

Я потягнувся до задньої кишені…

— О чорт, — я зовсім забув, кому належить ця фірма. — Стас Кубарев, — сказав я, й охоронці дружно кивнули.

— Робіть ваші ставки.

Славик знову поставив усе, і я більше не міг дивитися на них.

— Він мій дозвіл. Тим більше, що його машина стоїть біля входу, і він із хвилини на хвилину буде тут особисто.

— Дев’ять, червоне!

Ми виграли вісімсот на «непарі», триста на «червоному», три тисячі шістсот на «першій дюжині», і біля п’яти тисяч на «трійці» — «сім, вісім, дев’ять».

— Головне — вчасно зупинитися, — навіщось сказав Славик, розставляючи стосики фішок по ігровому полю.

— Ставок більше немає.

— Ідіть-ідіть, — сказав я охороні. — Якщо ми програємо, я тобі не прощу.

Ми виграли. Круп’є знадобилося більше хвилини, щоб пересунути на наш край усі фішки, що нам належали. Тим паче, що більшість із них були вартістю у дві і п’ять гривень.

— Поміняйте, — сказав йому Славик. — По двісті, сто і п’ятдесят.

Після цього фішок стало значно менше, зате кількість нулів на них дозволяла нам уникнути стрілянини.

— Послухай, — схвильовано шепотів Славик, — тут досить для того, щоб не грабувати це кляте казино. Забираємо виграш і йдемо.

— Рано, — шепотів я. — Ми повинні виграти ще. Прошу тебе, зроби їх. Залиши їх без трусів. Ти зможеш?

— Якщо вони не махлюватимуть.

— Благаю тебе.

Меткі охоронці вирішили взяти нас з іншого боку — розвернули до нас камери сусідніх столів. Бігати по всьому залу і заважати їм — за це вони могли мене й вивести. І я закричав:

— Тут виграють! Удача за цим столом!

Природно, більшість гравців кинулись до нас. Обступивши щільною стіною наш стіл, вони закрили його від камер і дозволили виграти ще тричі.

Славик був правий: маючи імовірність виграшу в шістдесят один відсоток, можна витратити кілька годин на такі ігри.

* * *

Тепер за нашим столом ішла велика гра. На думку гравців, ми виграли занадто багато для того, щоб це могло продовжуватись, отож, сподіваючись на наш неминучий програш, вони ставили на цифри і комбінації, не заповнені фішками Славика. Але щораз більша частина їхніх ставок плюс гроші казино переходили на наш край.

— Ми виграли близько двохсот тисяч, — сказав мені Славик. — Час іти.

— Ти зняв із них труси?

— Не думаю.

— Тоді продовжуй.

Біля нас з’явилися Боб, один із охоронців і кілька кубарівських урок.

— Що тут у вас?

— Граємо, — відповів я.

— Чому ти не розпочав стрілянину? — Боб був лютий.

— Навіщо? — я відступив, показуючи купу фішок біля Славика. — У нас і так усе нормально.

— О чорт, — видихнув Боб, а охоронець навіть роззявив рота.

Раптом він, як хлопчисько, почав смикати мене за рукав, бурмочучи:

— Поглянь туди.

Я дивився на круп’є, який робив знаки комусь за нашими спинами. Озирнувшись, я побачив одного з охоронців, який диктував номери наших ставок у слухавку.

— Гей ти! — крикнув я круп’є. — Ти що, сказився?!

Він припинив кривлятись і махати пальцями, а ми зі Славиком згребли назад усі свої ставки.

До того моменту, коли в ігровий зал увійшов сам Кубар, ми виграли близько трьохсот п’ятдесяти тисяч, не беручи до уваги чайових і подвійної оплати за випивку для всіх гостей закладу.

Але варто віддати йому належне — він удав, що до нього все, що відбувається, не має ані найменшого стосунку, не затрясся над копійкою і не завадив виплаті виграшу, навіть не почав бити при нас круп’є й охорону.

Він лише зупинився біля столу, відмовившись від пропозиції випити і пограти з нами.

— Добре, — сказав я. — Вистачить.

Охоронець почав збирати фішки в спеціально принесений для цього пластиковий мішок, а я, Боб і Кубар відійшли в найспокійнішу частину шумного залу.

— Дитячий садок, — обурювався Кубар.

— Чому? — здивувався я.

Боб волів мовчати.

— Ти змусив нас чекати.

— Але я взяв касу.

— Це була спільна справа. І ти міг підставити нас.

— Хіба? Я можу дати тобі п’ять відсотків.

— Йди ти під три чорти.

— Як хочеш.

— Так що ми будемо робити?

— Ми? — запитав я.

— Саме.

— Ми робитимемо те, що збиралися, тим більше, що в нас є гроші, потрібні для цього.

— Але у вас немає ані прикриття, ані знайомств, ані ринків збуту.

— Було б бажання, — так, принаймні, пишуть у своїх книжках теоретики заробляння мільйонів і створення власних фінансових імперій.

— Це несерйозно.

— Я згоден, — підтвердив Боб, якому так і кортіло, щоб його підставили, і він міг продовжити оголошену Кубарю війну.

Шкода тільки, що Кубарев не знав про це.

— Так у чому ж справа? — запитав я.

— Я влаштую вам прикриття.

— Коли?

— Післязавтра я зведу вас з усіма потрібними вам для цього людьми.

— І скільки це коштуватиме?

— Половину від усього, що ви зможете заробити, — повідомив Кубар.

— Ми згодні, — сказав Боб перш ніж я почав торгуватись. — Післязавтра ми знайдемо тебе.

— Добре, — кивнув Кубар, простягаючи візитівку. — Це повинно стати нашим спільним бізнесом.

Мені стало цікаво, що на ній написано.

Нічого.

Тільки номер його мобільного телефону.

Розділ 28 Без назви

На цю ніч охоронці оселили нас у високому готелі-свічі, збудованому практично біля самісінького берега річки, яка хлюпотіла за деревами на схилі.

При моїй появі Оленька ввімкнула нічничок біля ліжка, поправила простирадла і всміхнулась:

— Усе гаразд?

— Цілком, — я сів поруч із нею. — А ти як?

— Усе просто чудово.

— Що робила?

— Спала, — всміхнулась вона і поклала тонкі пальчики на мою руку. — А так в основному розмовляли, — вона жалібно скривилась. — Біднесенький, я ж нічого не знала.

Молодчина Дашка, встигла навіть поскиглити.

— Їсти хочеш?

— Ні, — сказала вона. — Ми недавно повечеряли. Ой! Ти ж хочеш? Звичайно, хочеш. А я навіть не подумала! Я зараз, — нахилившись, Оленька взялася збирати розкидані по підлозі речі.

— Агов! — я спробував її зупинити. — Ти куди?

— Я швидко. Ресторан ще працює. Принесу тобі чого-небудь.

Я забрав у неї блузку і поцілував її в теплі із запахом сну губи.

— Не треба.

— Але ж ти голодний.

— Голодний, — згодився я.

Я так захопився виграванням грошей, що навіть забув про це.

— То що?

— Я сам сходжу.

— Тебе чекати?

— Звичайно, — мені подобалось цілувати її. — Я швидко.

* * *

У ресторані на другому поверсі було тихо і майже порожньо. З боку кухні вже не пахло ані топленим маслом, ані дичиною. Офіціанти перекушували за спільним столом, а на табуретах біля барної стійки сиділи Боб, водій і задумливо-стомлений Славик.

— Ви вже замовили? — запитав я, приєднуючись.

— У них тільки куряче філе із сиром і зелень.

— Випити, — попросив я бармена, і він подав мені величезний келих чогось жовтого з кубиками льоду, ківі і паперовою парасолькою зверху. — І подвійну горілки.

— Тут уже є, — кивнув він на поданий мені коктейль.

— Тоді ще.

Підійшов офіціант і сказав, що столик для нас уже накрито.

— Я сервірував і для вас. Накажете подавати?

Я кивнув.

— Ми в номер, — сказав Боб, і вони з водієм пішли, забравши три порції «філе-чіз» — так, здається, називалась ця страва в тутешніх місцях.

— Випий, — порадив я Славику. — Це розслабить.

Він заперечно похитав головою і колупнув скоринку запеченого сиру.

— Тоді я сам. За «вчасно зупинитися».

Страва була смачна, і я їв із задоволенням. А він лише розділяв їжу на волокна, з яких створював острови у морі соусу.

— Слухай, — сказав він, — ти розповідав про стрілка, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю.

— І ти сказав, що однієї гільзи цілком достатньо для того, щоб звинуватити його в убивстві.

— У навмисному вбивстві, — виправив я. — У більшості випадків буває саме так.

— Ну а якщо гільза просто від рушниці тієї ж моделі?

Мені не хотілось удаватись до тонкощів балістичної експертизи, і я сказав:

— Тут за таке розстрілюють.

— Ясно, — Славик відсунув остаточно понівечену їжу.

Підійшов офіціант.

— Чогось іще?

— Каву, — сказав я, — з вершками і дуже солодку. У вас є бутерброди?

— З рибою, дичиною, ікрою, овочеві?

— Будь-які, крім останніх. І загорніть їх у щось. Я заберу із собою.

Якщо Оленька не спить, то їй вони сподобаються.

— І каву теж із собою.

Офіціант кивнув погоджуючись, а Славик додав:

— Що ж, я піду, — і підвівся.

— Піднімемося разом, — запропонував я.

— Та ні, — сказав Славик. — Поки тобі принесуть, поки ти розрахуєшся. Занадто довго. Добраніч.

— Добраніч.

І справді, минуло хвилин із двадцять, перш ніж я зміг піти.

Розділ 29 Ніч продовжується

У холі біля ліфта мене зустрів один із охоронців.

— Твій друг пішов на вулицю. Мені здається, що тобі це буде цікаво.

— Господи.

Моє завдання поки що ніхто не скасовував, я повинен був оберігати його, навіть зараз, коли в мене практично не залишилось на це часу.

— Пістолет, — я простягнув руку, і він віддав мені свою зброю. — А це, — я простягнув йому серветковий згорток і кивнув у бік дверей нашого з Оленькою номера, — передай їй.

— Зараз?

— Якщо вона не спить.

— А ти куди?

— Незабаром буду.

* * *

Він тупцював на узбіччі порожньої дороги, під єдиним на всій вулиці ліхтарем. О третій годині ночі зловити таксі було дуже складно. Хоча біля входу до готелю стояло щонайменше п’ять машин. Певно, він не помітив їх і попростував до дороги, думаючи, що саме там у нього найбільше шансів поїхати. Куди? Мені було цікаво. А знаючи, що якщо запитати, то він нізащо не зізнається, я вирішив дізнатися сам.

Підійшовши до одного з авто, що чекали клієнтів, я нахилився до відчиненого віконця і, простягнувши таксисту гроші, сказав:

— Підберіть його.

А потім сів у іншу машину, вказав на таксі, що під’їхало до Славика:

— За ними.

Швидше за все, за ці кілька років я встиг прикипіти душею до цього в більшості випадків більш ніж не пристосованого ні до чого, крім сидіння перед лабораторним вікном, чоловіка.

Він був славний, наївний і неймовірно добрий, виявляючи нетерплячість лише у випадках, коли йому здавалося, що його награна суворість могла допомогти мені — його непутящому і єдиному підлеглому і, як з’ясувалося, єдиному другу.

Він справді вважав мене своїм другом. Він довіряв мені свої нечисленні дитячі таємниці, вчився в мене пити технічний спирт, що без будь-яких обмежень видавався на його незрозумілі досліди, вмовляв вступити на заочне відділення якогось інституту, наголошуючи, що мені потрібно лише зібрати необхідні довідки, а решту він зробить сам. Брехав про якісь свої пригоди після роботи і жахливо червонів, коли я познайомився з його мамою, яка розповіла, що весь свій вільний час він проводить удома (він продовжував жити разом із нею, скаржачись на її надмірну опіку, суворість і нерозуміння того, що «я, зрештою, вже не хлопчик»).

А його мама, перейнявшись незрозумілою симпатією до мене, відвела мені роль його старшого, більш досвідченого брата, залишаючи іноді ночувати, передаючи бутерброди і наполегливо радячи одружитись.

— Мені дуже хочеться мати онуків, — казала вона. — Так може, хоч ви, Глібе, порадуєте мене на старості років.

Вона готувала чудові часникові салати і ні з чим не зрівнянну фаршировану озерну рибу. І вона була єдиною, кому я розповів усю правду про себе, не торкаючись, природно, нічого, що могло б наштовхнути її на думки про Головне Управління.

— Вам мусить поталанити, — казала вона. — Як поталанило мені в тому, що Славик зустрівся з вами. Ви навіть не здогадуєтесь, скільки ночей я передумала, намагаючись уявити, що ж буде з ним, коли я помру. Тепер у нього є ви і мені стало куди спокійніше. Тепер я навіть можу померти.

А в мене теж не було нікого з близьких, так, десятків зо два знайомих, що постійно змінюють один одного, ще менш стабільна низка жінок. Зрештою, Славик знав мене краще, ніж переважна більшість із них. Тільки одне заважало мені перебороти бар’єр у стосунках, після якого немає нічого, крім розуміння з першого слова.

* * *

Незрозуміло чому, але його несло не до вокзалу і не в аеропорт. Він їхав до Дашиного будинку, і я не міг пояснити цього.

— Почекати? — запитав водій, зупиняючись за двадцять метрів від під’їзду.

— Якщо не важко.

Коли я піднявся на потрібний поверх, Славик уже був у квартирі. Добре, що йому не спало на думку замкнути за собою двері. Ідіот я, що не зробив цього, йдучи за ним. Але тоді я помітив світло в Дашиній кімнаті і, забувши про обережність, нечутно підкрався і зазирнув.

Славик стояв до мене спиною перед відчиненими стулками вмонтованого в шафу для посуду бару. Він нічого не чув і не бачив, гарячково розпихуючи щось по своїх кишенях.

— Дуже добре, — сказав я. — Мені бракувало тільки, щоб мої знайомі обкрадали моїх сестер.

Він здригнувся, і на килим упало кілька рушничних гільз.

— Якого дідька?

— Я не хотів тобі казати. Навіть вона не здогадується, що я знаю про це, — белькотів він. — Це вона… І дати збігаються… Я перевіряв… Це вона… кілер Кубаря.

Маячня!!!

Нахилившись, я підібрав гільзи і, відсунувши Славика, зазирнув усередину бару. Навіть якщо він бреше, то в мене все одно залишаться аргументи для того, щоб оголосити Дашку збоченкою. Більшу половину гільз він устиг витягнути, але їх ще залишалось достатньо для того, щоб уявити собі загальну картину. На двох поличках вона розставляла невеличкі паперові домовини, в кожній з яких спочивала відстріляна гільза з малюсінькою табличкою в ногах із вказівкою дати смерті.

Ідіотка! Цього було достатньо для винесення п’ятнадцяти смертних вироків!

— Ти упевнений?!

— Я перевіряв. За кубарівським досьє дати збігаються з точністю до однієї. Але ж тут є й інші.

Гарна забавка.

І все одно я не міг у це повірити.

Моя маленька сестричка… Моя малюсінька Даша…

На одній з перевернутих домовин значилось учорашнє число. Тепер зрозуміло, чому вчорашній стрілок дозволив нам не паскудитися чужою кров’ю.

— Ми повинні їх забрати, — сказав я.

— І викинути, — підтримав мене Славик.

— І викинути.

— А їй скажемо?

— Поки сама не запитає — ні. Принеси щось, щоб запакувати це лайно. Ідіотка.

Він кинувся шукати якийсь пакет, затнувся і злякано штовхнув мене в бік:

— Глібе!

І одразу ж закричали, увірвавшись до кімнати, спецназівці:

— Руки за голову!

— Обличчям на підлогу!

— Ноги на ширину плечей!

У хвацьких червоних беретах і з автоматами в руках, вони швиденько повалили нас на підлогу, обшукали, відібравши зброю і гільзи, а потім розступилися, даючи можливість заштовхнути одягненому в цивільне хлопчині-ординарцю інвалідну коляску з Максом, якому все ж вдалося підловити мене.

— Добрий вечір, засранці, — привітався він. — Я радий, що ви знайшли час зустрітися зі мною.

Ніч продовжується — 2

— І ще більше радий, що мені вдалося затримати вас у момент спроби знищення доказів, які цілком викривають вас, — заявив він. — І, як бачу, — відібрані в нас гільзи тепер валялися на підлозі і журнальному столику, — їх цілком достатньо для того, щоб посадити усю вашу компанію.

У його присутності я щонайменше міг не валятися на запиленому килимі, отож підвівся, обтрушуючись.

— Ти знав?

— Звичайно.

— І нічого не сказав мені? Навіть не попередив?

— А навіщо? Що знають двоє, те знають усі.

— Уставай, — сказав я Славику.

— Познайом нас, — попросив Макс.

— Та пішов ти.

На мене накинувся один із одягнених у захисну форму спецназівців, але я зустрів його ударом коліна в живіт і кулаком у зуби.

— Стояти! — скомандував Макс, і до забави більше ніхто не приєднався. — Тоді я змушений представитись сам.

— Не треба, — сказав Славик. — Я й так здогадуюсь. Ви теж з Управління, тільки з тутешнього. І, швидше за все, зараз ви вмовлятимете мене працювати на вас.

— А ви кмітливий, — зробив йому комплімент Макс.

— Досвід, — вимовив Славик. — Перед вами були хлопці з Парагвайської і Монгольської філій. Але я вас слухаю, — сказав він, вирішуючи мою долю.

* * *

— Уряд нашої країни, від імені якого я вповноважений звернутися до вас з цією пропозицією, висловлює своє захоплення тим, що ви робите, і сподівається що у вас виникне бажання попрацювати задля блага нашої держави. Вона, зі свого боку, зобов’язується надати не тільки політичний захист із усіма належними статусами, але і всебічну допомогу та підтримку.

— Наприклад?

— У ваше розпорядження буде надано всі інститути та лабораторії.

— У вас немає нічого такого, чого немає в інших.

— Гроші.

— Скільки?

Макс замислився, а Славик продовжив:

— Що ще?

— Звання, академічні та військові, будь-які блага, будь-який штат обслуги, усе, чого душа забажає…

— І це все?

— Безпека і повна амністія для вашої нареченої, — сказав Макс.

І цим він його піймав.

— Для кого?

— Для Даші.

— Ах ти гад, — тепер я ні на хвилину не сумнівався в тому, що відповість Славик, засуджуючи мене на смерть за продаж інформації представникам нехай навіть і не ворожої, але все ж чужої країни.

І зненацька Славик відрізав:

— Ні.

— У такому разі я змушений заарештувати вас.

Але замість того, щоб тягти до підвалів Головного Управління, нас перевели в сусідню кімнату, наказавши:

— Сидіти! — залишили самих і виставили охорону біля дверей.

* * *

Чи потрібно сумніватись, що мій наймиліший друг Славик заговорив саме так, як і повинен був заговорити, залишившись зі мною наодинці? Що ж заради цього вони й посадили нас сюди:

— Найімовірніше, я змушений буду прийняти їхню пропозицію.

— Що?

— Погоджуся працювати на них.

— Але чому?!

— Я люблю її і не хочу, щоб вони заподіяли їй шкоду.

— Ти думаєш, вона не знала, що саме цим усе закінчиться?

— Не має значення.

— Це державна зрада, — сказав я.

Бракувало тільки гімну і рокоту золочених литавр.

— Я готовий.

— Але в цьому випадку засудять мене, — на нього це не справило особливого враження і я змушений був уточнити. — На смерть.

Він помовчав, а потім:

— А якщо я стану зрадником, вони змушені будуть відпустити її, після чого ти мене уб’єш?! Як зрадника. Тобі ж нічого не буде?

— Один чорт.

— Ти розумієш, я запропонував їй поїхати з нами.

— І?

— Вона не хоче. Я не знаю чому, але не хоче. Я запитую: «Я потрібен тобі?». Вона каже: «Так». Вона каже, що любить мене. Але їхати зі мною не хоче.

— І вся проблема…

— Але вона не проти, якщо я залишуся з нею. Отож, мені б усе одно довелося змінювати громадянство і переїжджати.

Цікаво, хто б йому дозволив це? Я уявляю картинку: він приходить із заявою про звільнення, мотивуючи своє рішення бажанням переїхати до іншої країни. Йому кажуть «так», а біля найближчого світлофора його збиває вантажівка з морозивом, за кермом якої сиджу я з акуратно простреленою головою. Природно, потім усе загорається, вибухає і нас ховають у закритих трунах. І немає гарантії, що при цьому не переплутають.

— Добре, — я підвівся. — Хай вас усіх чорти заберуть. Агов, вертухо, клич сюди цю сволоту безногу.

* * *

— Ну що, — вкочуючись до нас, поцікавився Макс. — Змогли домовитись?

— Слухай, — я був дуже лютий на нього. — Я б нізащо не зробив цього, якби ти не змусив мене. Сподіваюсь, ти це розумієш? Ні? Тоді дозволь тобі дещо нагадати…

Про те, що минуло — 6

Півдюжини важких вертольотів за перші сім секунд із моменту появи підняли в повітря весь пил і пісок, що зібрались у цій ущелині за багато-багато століть. Вони сікли кулеметами усю ту сволоту, що ховалася за каменюками, їхні ракети виривали зі скель купи каміння і кидали їх на голови бороданів, які сиділи в щілинах. На автомобільних домкратах піднявся валун, але перш ніж звідти вилетів заряд базуки, осколкова ракета перетворила на фарш воїнів, що оголосили Священну Війну.

Та вони продовжували стріляти, їх було ще надто багато.

Я біг і стріляв на ходу, майже не дивлячись, майже нічого не бачачи через суху глину, яка грудками налипла на пітні вії, я біг до вертольота, який сів серед руїн, і тягнув на собі пораненого стрілка, який репетував від болю.

— Кинь мене! — волав він, хоча нам залишилося зробити лише п’ятнадцять кроків.

— Кинь мене! — хоча залишилось усього п’ять.

Кинувши автомат біля відчинених дверей вертольота, я підхопив його вільною рукою і заштовхнув усередину. А потім і сам заповз туди.

Інші вертольоти, гуркочучи, гасали по ущелині, шукаючи уцілілих бороданів.

Кулеметник, прив’язаний парашутними стропами до даху вертольота, допомагав підвестися тим, хто біг за мною.

— Усі?! — закричав він.

Я сидів, притулившись до холодної залізної стіни і поклавши автомат на розідерті до крові коліна.

— Усі ваші тут?

Тут нас було тільки четверо.

Хтось кивнув:

— Усі.

І він ударив ногою в перегородку:

— Забираємось звідси.

Вертоліт здригнувся, стало ще більше пилу, і ми попливли вгору.

І саме цієї миті зі вщент розстріляних залишків стіни виповз солдат. Жовте обличчя, жовті від пилу черевики, жовта форма і тільки червоні рани на місці посічених осколками ніг.

Його побачили усі.

— Он іще один!

— Пізно, — кулеметник лише сплюнув униз згусток тягучої слини. — Ми забираємось!

— Там ще один!

Він не відповів.

Вертоліт завалився, розвертаючись у напрямку бази.

— Суки! — мені вже було байдуже, кого убивати.

Підхопившись на ноги, я тицьнув дулом у його обпалену сонцем шию і ледь не натиснув на курок.

— Давай униз!

— Чого ти на мене репетуєш? — навіть не повернувшись, запитав кулеметник. — Ти цим скажи, що в кабіні.

— Суки! — я з розмаху вдарив прикладом по склу. — Униз! — один озирнувся, і я почав тикати пальцем униз. — Униз!

Але він заперечно похитав головою.

І тоді я зробив це. З розбігу стрибнув униз.

Дідько його знає, скільки там було метрів, але, впавши, я вдарився так, що закришилися міцно стиснені зуби і з вух заюшила кров. Проте я все-таки зміг підвестись і побіг до нього. От тільки мені ніяк не вдавалось бігти рівно, мене увесь час заносило кудись ліворуч, то зненацька праворуч, та й гори, пісок і небо весь час намагалися помінятися місцями.

Але я добіг до нього і впав поруч.

Поранений лежав, увіткнувшись обличчям у землю, і плакав.

— Вони полетіли, — сказав він. — Ти спізнився.

Мене вирвало, але мені полегшало. З кишені на згині ноги я витяг фляжку і сполоснув рота.

— Хочеш?

— Ні, — відповів він. — Я помираю.

— Як хочеш, — я перевернувся на спину і подивився навколо.

Кілька бороданів видряпувались на самісіньку верхівку скель, кілька засіли за гребенем із сонячного боку і з чого тільки могли молотили по вертольотах.

А щойно вертольоти зникли за найближчими горами, з виттям полізли до нас.

— Акбар!!!

— Патрони є?

— Я помираю, — йому вже було байдуже.

Я витяг з-під нього майже повний ріжок і засунув його у свій автомат.

— Повзти можеш?

Він знову взявся говорити про смерть, і мені довелося схопити його за комір та тягти до найближчих каменів.

Свій пакет я використав ще два дні тому. Все, що я міг зробити для нього, я вже зробив. Залишалося ще трохи постріляти, ну й убити нас обох наостанок, щоб принаймні бути мертвими, коли вони почнуть із нас знущатися.

І я вистрілив. Не така вже й довга черга злилась із залпом вертольотів, які повернулись.

— Медальки закортіло, мать твою? — репетував вертолітник.

— Пішов ти.

— Набрали козлів-психопатів!

І чого він так нервував, адже ми вже летіли…

* * *

Хлопчаки в беретах мовчали.

Але тієї ночі я розповідав не для них.

— І знаєш, хто той солдатик, що приготувався помирати? — запитав я Славика.

— Ні, — він зняв окуляри і тепер сидів, низько нахиливши голову.

— Максимко. А зараз це вельмишановний пан Максим.

— Ти не повинен був цього робити, — нарешті видихнув він.

— Повертатися за тобою?

— Нагадувати мені про це.

— Чому? Тобі неприємно? Вибач, — насправді мені було наплювати, тим паче, що він першим розділив нас належністю до служб їхніх величностей. — Але сьогодні настав час повернути мені борг.

— Ти сволота!

— Можливо.

— Глібе, не роби цього, — попросив Славик.

— Пізно.

— Пізно, — погодився зі мною Макс. — Що ти пропонуєш?

Якого тільки лайна не зробиш на цій проклятущій роботі.

— Докази, — мені повернули запечатані в целофан гільзи, вже підписані і, швидше за все, сфотографовані. — Тут усі?

— Усі.

— Чому Даша не хоче їхати із ним? — тепер у мене з’явилася ще одна проблема, а Макс був із тих, хто міг допомогти її вирішити.

— У неї зобов’язання перед Кубарем, — сказав Макс.

— Великі?

— Дуже.

Що ж, Боб одержить те, чого йому так хочеться, Славик забере із собою Дашу, а я зможу практично без побоювань повернутись назад і нарешті одружитись з Ольгою. Я вже навіть хотів цього. І послати під три чорти цю забуту Богом роботу. Але все це буде тільки в тому разі, коли…

— Я уб’ю Кубаря, — сказав я. — Післязавтра ввечері. Вважай, що я попередив, і що в тебе ще є час приготуватися до перерозподілу міста.

— Не роби цього.

— Інакше не дається.

— Прошу тебе.

— Ти хочеш, щоб я знову почав спочатку?

— Ні, — він ненавидів мене і не приховував цього.

Можливо, він був ще одним із тих, хто вважав мене своїм другом. На цій роботі не буває друзів.

— Ти ж мені винен.

— Добре, — сказав Макс. — Він твій.

— І все?

— Ми квити.

Я дозволив собі не погодитись.

Він ковзнув по мені поглядом, потупився і процідив:

— Кубар оголосив мобілізацію…

— Я знаю, — після того, що ми йому влаштували, це було просто необхідно, отож Макс не здивував мене своїм повідомленням.

— Один із тих, кого він найняв, наша людина.

— Ну і що?

— Я накажу, щоб спочатку про все, що відбувається у Кубаря, він повідомляв тобі, а вже потім — нам.

— Спасибі.

— Ми квити?

— Так.

З цієї секунди ми стали ворогами.

Макс зробив знак своєму ад’ютанту, і той штовхнув візочок до виходу.

Але Макс зненацька зупинив його.

— Може, ви передумаєте? — навіщось запитав він.

— Вибачте, — відповів Славик. — Але після всього цього однозначно — ні.

— А з тобою, — звернувся до мене Макс, — ми точно квити. Тільки за попередніми даними війна, що почнеться з відходом Кубаря, забере близько трьох тисяч життів. Ти уявляєш, що з нами зроблять преса й уряд? А коли керівництво почне шукати крайніх? Через півроку я збирався вийти на пенсію.

— Добре тобі, — і я запропонував йому те саме, що й він мені менше години тому. — Приїдеш до нас, розкажеш усе, що знаєш, одержиш захист, статус політичного біженця, нове звання і пристойну пенсію. Чи варто засмучуватися?

— Ти не стомився воювати? — запитав він.

— Ні.

Від війни стомлюєшся тільки під час довгих перепочинків, коли з’являється час помізкувати про неї і про свою роль у всьому цьому. Або ж сидячи у прохолодному кабінеті — теж утомлюєшся від війни. А натискаючи на курок, витягаючи з себе кулі за допомогою щипчиків для вій…

* * *

— Спасибі тобі, — сказав Славик, коли ми залишилися вдвох. Удвох у всій квартирі.

— За що?

Він не відповів.

— Ти знаєш, я винен перед тобою. Пам’ятаєш, тоді, в школі, я дозволив собі засумніватись у щирості твоєї дружби? Вибач мені.

— Забудь, — я був милостивий.

— Якщо ти уб’єш Стаса, Даша поїде зі мною?

— Не виключено, — сказав я.

— Ти зробиш це?

І я сказав: «Так»

Розділ 30 Без назви

Таксист досі чекав нас. У готель ми повернулися без будь-яких проблем. Піднялись до себе.

— Добраніч, — сказав Славик.

— Поцілуй від мене…

Він зрозумів і, ледь усміхнувшись, кивнув.

Оленька спала, не вимкнувши світло. Я роздягнувся і вмостився поруч, прибравши зі своєї половини ліжка тарілку з так і не з’їденими бутербродами.

Розділ 31 Наступні два дні

За наступні два дні ми змінили три готелі, відсипалися, терпляче вислуховували докори Даші й Оленьки, стомлених одноманітністю очікування. Хоч я й не проти був поїхати на пляж або посидіти кілька годин у темряві найближчого кінотеатру, але охоронці тільки чистили зброю і погоджувались лише на те, щоб принести з ресторану їжу і випивку та посидіти в номері.

Славик мріяв про майбутнє, реагуючи тільки на Дашин дотик або згадку про Кубаря.

Оленька скаржилась на мене Даші і казала, що якщо я й надалі так поводитимуся, це може погано позначитись на здоров’ї маленького.

Боб щоп’ять хвилин вихоплював з-під руки незаряджений пістолет і цілився ним у порожню стіну, роблячи «пах-пах-пах!»

А одного разу до нас у номер зайшла Даша з кількома шматочками печива на тарілці.

— Це тобі, — сказав вона, простягаючи мені тарілку.

Я обережно взяв одне.

— Славик розповів мені про те, що ти хочеш зробити.

— Ти проти?

— Тобі вдасться?

Я кивнув. У мене не було іншого виходу.

Печиво пахло вимитою господарським милом підлогою і хлоркою громадських нужників.

— Як тоді, — сказав я і з’їв його.

— Це «як тоді» — завжди.

— Як бруд під нігтями.

Оленька спостерігала і нічого не розуміла.

— Зроби це, — повторила Даша.

— Ти любитимеш його?

— Я поїду з ним.

— Назавжди?

— Я намагатимусь, — сказала вона і взяла печиво.

— Не скривдь його.

— Не скривдь мене.

Даша з усмішкою повернулася до розгубленої Оленьки:

— Два старих ідіоти займаються дідько знає чим?

— Ви були схожі на якихось сектантів, — сказала Оленька. — Мені навіть страшно стало.

— Не бійся, — я давно не бачив своєї сестри такою щасливою. — Ми більше не будемо так. Адже правда?

— Тільки, будь ласка, не пропонуй напитися з цього приводу, — завадила мені відповісти Оленька.

А через два дні Боб подзвонив Кубарю, і він призначив нам зустріч на автостоянці Головного Управління.

Розділ 32 Без назви

Цього разу він приїхав без пишного супроводу. Водій і кілька озброєних охоронців. Майже нікого.

Припаркуватися поруч не вдалось, і ми зустрілись на півдорозі між нашими автомобілями.

Хоча від Кубаря і не тхнуло алкоголем, виглядав він жахливо — червоні очі, тонке волосся, що обліпило спітнілу голову і ледь помітна млявість у рухах. Чи то кокаїн трапився неочищений, чи дівчата витривалі, чи то в підшефному казино тільки над ранок вдалося розмістити камери і розставити столи так, щоб наступного разу вже ніхто не зміг обіграти нових круп’є.

— Ви пам’ятаєте, — стомлено сказав Кубар, — що ми працюємо п’ятдесят на п’ятдесят.

— Угу, — кивнув Боб.

— Тоді ходімо.

— Ходімо.

— Він, — сказав Кубар, вказуючи на Славика, — залишиться тут. І вони теж, — кивнув у бік охоронців.

Краще б він залишив мене.

Кубар повів нас прямісінько до центрального входу Головного Управління.

Чудово. Цікаво тільки, кому випала роль брудних зрадників у цьому, з дозволу сказати, дійстві?

* * *

Нашу появу в Головному Управлінні було обіграно у притаманному для цього закладу дусі легкого проституціювання.

В охоронця вже були виписані на наші імена перепустки.

Цивільний, орієнтовно майорського віку, з посмішкою кивнув і простягнув руку, певно, добре знайомому йому Стасу.

Він же згодився провести нас, підказуючи, куди йти, зупиняючись на поворотах і кваплячись відчинити двері, що траплялись по дорозі. На додачу до всього цього нас завели до кабінету, який містився саме навпроти кабінета Макса.

— Я змушений попросити вас зачекати, — сказав цивільний і вийшов.

Обставлений кабінетик був абияк: важкий стіл, кілька стільців, сейф, а на стіні — портрет останнього Президента.

— Раніше на цьому місці висів Айрон Фелікс, — повідомив Стас. — Але тепер це вже не модно.

— Спеціаліст, — гмикнув Боб.

— У мене бізнес, — відповів він. — Я повинен знати такі речі.

Відчинилися двері, і до нас увійшли троє. Привітавшись за руку з Бобом і Кубарем, вони зненацька віддали мені честь, навіщось невміло наслідуючи військових, аж до невластивого управлінцям «здоров’я бажаємо».

Боб не витримав і гигикнув, а Стас ледь не впустив сигарету.

— Що це означає? — запитав я.

— Пане капітане, — звернулися до мене ті, що увійшли, — ми раді, що ваше проникнення у ворожий табір, хоч і було дуже ризикованим, але все ж закінчилось успішно.

— Це провокація, — сказав я Кубарю. — Розумієш? — ні, він не розумів, очманіло поглядаючи то на мене, то на управлінців, і тоді я звернувся до них. — Якого дідька?

— Пан Макс просив переказати вам, що він задоволений тим, що зміг зробити це для вас, і сподівається, що після усього, що сталося, ви одразу ж почнете згортати операцію за кодовою назвою…

Розсудливі і коректно-ввічливі вони замовкли, щоб зробивши жест «ну ви розумієте», і сказати:

— Ви розумієте, що ми не маємо права поширювати інформацію у присутності сторонніх.

Я лише зітхнув.

— Дозволите йти?

Треба було попросити про зустріч з Максом чи хоча б… Але після нашої останньої зустрічі це вже нічого не змінювало. І я сказав:

— Йдіть.

Кивнувши Бобові і Кубарю, вони знову віддали мені честь і один за одним вийшли.

З’явився усміхнений цивільний, який привів нас сюди, і повідомив, що нам уже час іти.

Прощаючись, він назвав мене «капітаном» і не забув нагадати, що саме в нього я можу одержати свій пайок за минулий місяць.

Ми вийшли на стоянку. Я не сумнівався, що варто мені озирнутись і підняти голову, я побачу в одному з вікон зловтішну посмішку Макса. Що ж, він мав право, бо домігся свого. Я почувався обпльованим, а Стас вислизав від нас, просочуючись крізь пальці і швидше за все радіючи, що єдине, що ми можемо пред’явити йому, — труп у багажнику (певно, вже давно закопаний на приміському смітнику), та й то застрелений не ним і не його людьми. А все ж так добре складалось…

— Як тобі все це?

— Особливо на рахунок пайка, — сказав Боб, а Стас нарешті спромігся засунути в рот сигарету.

— Якщо я правильно зрозумів…

Намагатися доводити, ніби все, що коїлось, — неправда, було безглуздо. Хоча в мене вистачило б нахабства зробити й це. Але прямолінійніший Боб кивнув.

— Правильно.

— То ви менти?

— Ні, тільки він.

— То навіщо це все?

— Та так, нічого було робити, — вишкірився я.

І взявши його за лікоть, запитав:

— Чого тобі треба від Дашки?

— Це мої проблеми.

— А якщо серйозно?

— Тобі я нічого не зроблю, — відрізав Кубар.

— А точніше?

— Вона моя. І буде моєю, поки я не вирішу, що вже досить, що вистачить, — він махнув рукою і автомобіль з урками одразу ж під’їхав до нас. — Що ж, хай щастить, — і, заплигнувши на переднє сидіння, Кубар поїхав.

— Він вислизає, — простогнав Боб.

— Вислизає.

— Я повинен його убити, — сказав він. — У мене наказ.

А в мене був начальник, що однією ногою стояв у еміграції і моїй могилі. І все через те, що в Дашки і її другого чоловіка склалися не зовсім зрозумілі стосунки, — зі стріляниною і неможливістю останнього «прощай».

* * *

Боб сів у машину і сказав, що сьогодні можна забрати дівчат з готелю і повертатися на квартиру. Війну закінчено.

— То ви все вирішили? — зрадів Славик.

— Майже.

— І з…

— Ні, з нею поки що не все ясно, — сказав я, — але я щось вигадаю.

Розділ 33 Добридень, добрий лікарю

А ввечері було два дзвінки.

Першим подзвонив обіцяний Максом інформатор і сказав:

— Кубар п’є, але начебто заспокоївся, каже, що справа могла принести мільйони, та якщо у ній менти, то вони ніколи не поділяться, і добре, що він не встиг засвітити свої канали збуту. Мстити не збирається. Шукати винних — теж. Вам ще дзвонити?

— Так, — сказав я. — Якщо раптом щось нове, то одразу.

— Зачіпати його не варто. Принаймні зараз.

— Що?

— Вісімнадцять бойовиків на першому поверсі будинку і ще чоловік тридцять у прилеглих будівлях.

— Спасибі, — сказав я, і розмова обірвалась.

Другим подзвонив я, Максові додому.

— Ну? — сухо запитав він, упізнавши мій голос.

— Ти злишся?

— Ні.

— Давай помиримось.

— І це все?

— Ні, — сказав я. — Нас зараз пишуть?

— Припустімо.

Я був упевнений, що особисті телефони співробітників його рівня не прослуховувались, а тому сказав:

— Віддай мені Кубаря.

— А ти віддай мені генія, — запропонував він.

— Це не розмова.

— Чому ж. Це буде гідний обмін.

— А може, тебе влаштує пара нещодавно закинутих до вас агентів? — я знав адреси та телефони і міг віддати їх йому.

— Спасибі, — відмовився Макс. — Не треба.

— А що тебе влаштує, крім генія?

Він замислився.

— А хочеш, повернувшись додому, я зроблю тобі копії усього, що знайду в його кабінеті? Я маю на увазі генія.

— Слово честі?

— Слово.

Він справді зрадів:

— Добре, — і кинувши комусь, — зараз, — запитав: — У якому вигляді ти хочеш одержати його?

— Так, щоб він сам був винен у тому, що я з ним зроблю.

— Я спробую щось улаштувати, — сказав він. — Чекай.

* * *

Ввечері, коли ми вже розлили вино у склянки і навіть Оленька, яка почувалася зле, дозволила собі встати, щоб повечеряти разом із нами, у двері хтось подзвонив. Це був дідусь, він стискав під пахвою згорток зі снайперською рушницею.

* * *

— Добрий вечір, — привітався він із Дашею, коли вона відчинила йому двері.

— Добрий, — відповіла вона. — Ви до кого?

— Напевно, до вас. Дозволите?

— Проходьте.

Він поставив у куток свій півтораметровий, старанно обгорнутий газетами пакет і запитав:

— Куди мені?

Даша кивнула у бік кухні.

Там дідові налили чаю і попросили розповісти, що привело його до нас.

— Я від Стаса, — ми здивовано перезирнулися. — Гарний у вас чай. Тільки міцний дуже, — він відсунув від себе ледь надпитий чай. — Отож до справи: хлопець, який приходив до вас раніше, через високу смертність серед молоді надалі приходити не зможе.

— Ну і що?

— Вам, можливо, й нічого, — відповів дідок Бобові, — а ось Дарині Володимирівні це дуже і дуже важливо. До речі, — вирішив він уточнити, — це нічого, що ми розмовляємо в присутності такої кількості непосвячених?

— Дурниця якась, я взагалі не розумію, про що ви.

— Може нам вийти? — запитав я, вирішивши, що Бобові краще не знати про картонний цвинтар, знайдений Славиком у її шафі.

— Як хочете.

— Тоді ми залишимося, — вирішив Боб.

Дідові було байдуже:

— Якщо ви визначились, то я продовжу.

— Не треба, — сказала Даша, підводячись. — І перекажіть Стасу, що наступного разу, якщо йому захочеться поговорити зі мною, нехай приходить сам. А якщо йому заманеться передавати мені якісь прохання, нехай робить це через людей, яких я знатиму.

Даша вийшла.

— Що ж, — дідок теж підвівся, — якщо так, то я прощатимусь.

— Навіщо? — здивувався Боб, обережно садовлячи дідуся назад на табурет. Нам буде дуже цікаво довідатись про все, що просив вас передати Дарині Володимирівні Кубар.

— Мало почути, потрібно ще й зробити те, що звеліли.

— Ми зробимо, — пообіцяв я дідкові. — Ви розповідайте. Не відволікайтесь.

* * *

Єдине, про що я так і не зміг запитати його, так це про те, чи прийшов він від Макса. Бо перспектива робити щось схоже на це для Стаса…

Що робити?

Стріляти з даху.

Саме цього хотів дідок спочатку від Даші, яка відкинула його пропозицію, а потім — від нас із Бобом.

— Ось фотографія об’єкта, — розповідав він, дістаючи з внутрішньої кишені піджака стосик папірців і розкладаючи їх перед нами. — Ось ще одна. Ось його адреса, — як з’ясувалося, він жив на іншому кінці міста. — А це схема того, як він виходить із під’їзду і куди йде далі, — чорнильні кубики будинків з номерами і вказівкою прохідних дворів, червоні стрілки між ними. — А це завдаток. Можете не перераховувати, — додав він, побачивши, як я зазирнув усередину незаклеєного конверта. Судячи з товщини пачки — тисяч п’ять, не більше. — Решта після завершення роботи.

— Добивати обов’язково? — запитав Боб.

— Ні, можна обійтись і без контрольного пострілу, — мовив дідок. — Рушницю я залишив у коридорі. У разі промаху за вами залишиться шанс виправитись — у футлярі дві запасні обойми, — він зробив паузу, і я підсумував:

— Зрозуміло.

— Що ж, якщо усе зрозуміло, я піду. Хоча ні, почекайте. Що означає ваше «зрозуміло»?

— Ми зробимо це. Ми ж зробимо це? — перепитав я Боба.

Перспектива постріляти неабияк радувала його, і він задоволено вишкірився:

— Звичайно, зробимо. Спасибі тобі, батьку. До речі, скільки з нас?

Дідок замахав на нього сухенькими руками:

— Та що ви. За все заплачено.

Його провели, побажали удачі та здоров’я і ніхто не помітив, що, виявляючи властиву для його віку забудькуватість, дідусь примудрився прийти до нас у чорних давно не ваксованих форменних черевиках.

* * *

Я зайшов до Даші.

— Слухай, а ким був той хлопчина, що приходив сюди? — запитав я, маючи на увазі застреленого нею дурника з кубарівського багажника.

— А що?

— Вважай, що я все знаю.

— Що знаєш?

— Мені тут довелось трохи прибрати у тебе, — вона залишалась байдужою. — Гільзи і таке інше.

— То це ти?! — посміхнулась Даша. — Дякувати Богу, а я вже думала, що це чергова кубарівська підлота.

— Отже…

— Він був тим, ким сьогодні спробував стати дідусь, який так припав тобі до душі.

— І ти його вбила?

— Я? — здивувалась Даша. — Кого?

Якщо їй хочеться придурюватись, будь ласка, але перед Славиком. А я ненавиджу стрілків. Адже здебільшого вони не знають один одного, лізуть на дахи хто за грошима, а хто за задоволенням. Але варто заговорити з ними про їхню роботу, як усі вони одразу вдають, що ти верзеш повнісіньку нісенітницю, яка не має до них ані найменшого стосунку, хоча самі при цьому починають дивитись на тебе так, немов ти наступний у списку на ліквідацію.

— Нехай і так, — я пішов до охоронців, які саме розпаковували згорток.

— Гарненька рушничка, — сказав Боб, прикладаючи її до плеча і спрямовуючи на квадрат вікна. Це була тризарядна гвинтівка, розроблена зброярами управління — жодних зайвих деталей, оптика і дуло — єдине ціле, приклад і цівка з чорного анодованого алюмінію, а не з дерева, наліпки з шорсткого латексу в тих місцях, де до рушниці торкатимуться руки стрілка, щоб не залишати відбитків.

— Чудова штука, — сказав Боб. — Хочеш подивитись?

— Ні, — відмовився я.

— Як хочеш, — він поклав її назад у обтягнутий темною шкірою футляр, який своїми невизначеними формами дозволяв власникові вдавати з себе валторніста на гастролях.

— Я піду на дах сам, — сказав я.

— І не сподівайся, — кивнув головний охоронець. — Ми підемо разом.

— Усі четверо?

— Навіщо? Ми підемо вдвох — ти і я. А хлопці підстрахують нас. Коротше, все буде класно.

Я не сумнівався, а тому сказав:

— Татко пишатиметься вами.

Розділ 34 Молоді стрільці

Останні приготування ми закінчили близько другої години. У сусідніх будинках ще світилося кілька вікон, і поки вони не згасли, у мене був час прийняти ванну і наповнити гарячою кавою знайдений на кухні термос.

Місто спало.

Я застебнув блискавку на куртці, Боб мовив:

— З Богом, — і ми вирушили.

Кидали тьмяне світло ліхтарі, і миготіли жовтим світлофори на перехрестях, пролітали темні дерева обабіч дороги. Ніч. Ми були одні у всьому місті. Лише зрідка наш шлях освітлювали яскраві заґратовані вітрини нічних магазинів або червоні вогники сигарет на балконах.

— Повії, — сказав водій, їдучи центральними вулицями.

— А ця, глянь, нічогенька, — сказав його приятель.

Перед в’їздом на міст стояла патрульна машина, але постові не звернули на нас уваги, і ми без проблем перетнули Дніпро, що відбивав золото підсвічених дзвіниць і гірлянди вогнів переобладнаних у казино і ресторани барж і пароплавів.

— Приїхали.

Зупинились, вимкнули фари.

— Ми будемо он там, — показав водій.

Ми зайшли до темного під’їзду побудованого ще до війни будинку, а оскільки ліфти в ті часи вважалися розкішшю, рушили сходами вгору.

* * *

Дістатись на горище можна було через люк у стелі верхнього поверху, до якого було приставлено зварену з арматури драбину. Замок зірвали ще до нас, а на самому горищі було задушливо від запаху розвішеної між балками білизни, темно і дуже неприємно. Дерев’яна підлога скрипіла під ногами і, здавалося, примари дивляться з усіх кутків.

Це як у дитинстві — головне не боятись, і тоді вони нічого не зможуть зробити. Боб ішов десь попереду, а в мене за спиною кишіла усіляка погань. Ще трохи — і вони накинуться.

Мороз пробіг по спині.

Зрадівши моєму страху, якась тварина зареготала і залопотіла перетинчастими крилами. Я кинувся вперед і наштовхнувся на Боба.

— Ти чув? — запитав я його пошепки.

— Так, — прошепотів він. — Що це?

— Не знаю. Можливо, сова.

— У тебе є сірники? — запитав Боб.

— Запальничка. Але краще не світити. Адже, швидше за все, ми побачимо щось інше.

— Тримайся за мене, — сказав він і пішов уперед, непомітний у своєму чорному светрі і натягненій на голову в’язаній шапочці.

Через секунду він відчинив двері, що виводили на дах. Бузкове небо і мільйони зірок освітили його силует. Не озираючись і намагаючись дивитися тільки на цей шматочок ночі, я попрямував до нього.

Навколо тріпотіли листям тополі, і десь унизу були двері потрібного нам під’їзду. Ми сиділи на даху, який ще досі зберігав сонячне тепло. Сховались за стояками вентиляційних труб. Я курив, а Боб пив каву з надтріснутої кришки термоса.

— Може, поїси?

— Не хочеться.

— Тоді підсвіти.

Я клацнув запальничкою, і Боб підніс до неї годинника.

— Скільки?

— Ще тільки третя.

— Будеш спати?

— Ні, — відповів він.

— Тоді посплю я, розбудиш.

Викинувши недокурок, я загорнувся в куртку і, схрестивши руки на грудях, заплющив очі. Тільки б не кричала більше тварюка на горищі…

* * *

— Глібе, — покликав він, і я розплющив очі.

Зійшло сонце, на вулиці під нами проїжджали машини, а з відчинених вікон лунали музика і монотонні голоси телеведучих.

— Хвилин за двадцять повинен вийти, — виклав він фотографію засудженого на смерть.

— Візьми випий, — Боб простягнув мені склянку з холодною кавою.

Я зробив кілька ковтків і закурив.

З під’їзду виходили то бабуся з візком повним пляшок, то розпатланий очкарик з дитиною на руках, то жінка з наповненим сміттям відром.

А ось і він. На вулицю вийшов чоловік в костюмі та із кейсом у руках.

Він покрутив головою, роздивився навсебіч, повернув ліворуч і повільно пішов.

— Поглянь, — штовхнув мене Боб. — Схоже, він знає, що ми повинні стріляти в нього! Ну Кубар, ну молодчина.

Жертва

Його звали Богдан Григорович Пиркін. Йому було сорок два роки, сімнадцять з яких він просидів у районному відділенні Управління у званні і на посаді старшого лейтенанта. Дружина не любила його, а діти, вважаючи інженером-невдахою, дорослішали, не потребуючи його ласки й уникаючи розмовляти з ним. Коли Головному Управлінню знадобився доброволець з тих, хто навряд чи може бути знайомий із «розроблюваним об’єктом», він практично одразу запропонував себе, сподіваючись, що, якщо усе скінчиться добре, він зможе розраховувати на таке омріяне підвищення, а якщо ні — одержить пенсію по інвалідності й переїде на дачу, подалі від усього цього.

Він ішов, упріваючи під бронежилетом, і молився:

— Тільки не в голову, Господи, творець і заступник, тільки не в голову.

І коли бахнув постріл, він упав, ще не розуміючи, влучили в нього чи ні, але радіючи, що все нарешті скінчилось.

* * *

— Поглянь, — сказав Боб.

А я підняв знайдений ним уламок цеглини і з розмаху кинув його в жерсть даху, що просто-таки вибухнула гуркотом.

Чоловік унизу впав, завили міліцейські сирени, а через гребінь даху посипались міліціонери і автоматники групи захоплення.

— Почалось.

— Почалось, — погодився Боб, піднімаючи руки і лягаючи обличчям униз перш ніж це зробили б з ним автоматники.

— Руки за голову!

— Ноги! Ноги ширше! — так, немов від цього залежало все.

— Обличчям униз!

— Вниз обличчям!

Я лежав за два метра від Боба, скутий наручниками і добряче потоптаний. Мене обшукали, ретельно промацуючи шви і вивертаючи кишені. До ринви покотились копійки, запальничка, пачка сигарет і ключі від Дашчиної квартири.

— Знімай, — скомандував хтось, і оператор-криміналіст тицьнув мені в обличчя об’єктив відеокамери.

Потім він зафіксував Боба, потім нас разом, а потім — начальство, що діловито метушилось навколо нас.

— А тепер сюди, — розпорядився найголовніший із них. — Усе видно?

— Усе, — відповів оператор, наводячи камеру на закритий футляр із рушницею.

Я вигнувся, щоб побачити все, що буде далі. Мене кілька разів штовхнули, але я продовжував спостерігати.

— Зброя, вилучена у злочинців, — повідомив міліціонер із погонами підполковника і, нахилившись, схопив ручку футляра, повністю стираючи з неї всі наші відбитки. Потім він витер їх на замках і підняв кришку.

Після цього він апоплексично роззявив рота і з жахливим хрипом втягнув повітря.

— Тут щось не так, — нарешті вичавив підполковник, — тут явно щось не так.

— Де зброя?! — мене взялися бити. Судячи зі звуків, Бобові було не краще. Я глянув у його бік — він лише ховав голову і видихав повітря після кожного стусана. — Де зброя?

— Я нічого не знаю.

До мене підбіг найголовніший. Схилившись, він відірвав мою голову від жерсті даху і зазирнув в очі:

— Визнання провини цілком змінює рішення суду.

— І що?

— Де зброя?

Кинувши мене назад, він витягнувся, випнув живіт і скомандував:

— Обшукати все навколо! Балкони, сміттєпроводи, підвал. А це навіщо? І все біля клумби будинку!

Міліціонери побігли виконувати розпорядження, і нам на деякий час дали спокій. Рушницю вони так і не знайшли. А яблучні недогризки, зім’яті газети і брудні шкарпетки одного з охоронців, що лежали у футлярі, міліцію чомусь не задовольнили. Чи вони думали, що такі специ, як ми з Бобом, підуть на вбивство, прихопивши з собою снайперську рушницю?

Розділ 35 Без назви

Їм не можна було відмовити у старанності: вони змусили залишитись у квартирах усіх, кого застали там, перевернули догори дном всі сміттєві баки і навіть трошки покопали землю. Безрезультатно і смішно.

Години через чотири брудні і роздратовані міліціонери повернулись до нас, мовчки розводячи руками на бадьоре:

— Доповідайте!

— Нічого.

— А в сусідніх дворах дивились?

— Так точно, — хоча я був упевнений, що вони брешуть.

Підполковник пошепотівся з кимось зі своїх заступників і сказав:

— Операцію вважаю завершеною. Злочинців — у машину і в райвідділ. Усі інші — теж. Через годину перевірю присутність кожного на його робочому місці. Горілки не брати, урок при сторонніх не бити. Все зрозуміли? Виконувати.

Нас повели вниз.

Схвильовані тим, що відбувається, мешканці визирали через причинені двері, посміхаючись бравим міліціонерам і гнівно суплячи брови назустріч нам.

— Вони на даху дітей ґвалтували, — казали вони один одному.

— Я їх бачила по телевізору! Слово честі.

— Наркомани кляті…

Нас закинули в мікроавтобус із темним склом, не дозволили піднятися, розсівшись і притиснувши до запльованої підлоги ногами. Ми рушили у бік райвідділу.

Як не дивно, повернули не в бік Головного Управління.

Розділ 36 Ще один добрий лікар

Не знаю, як Бобові (нас допитували, розвівши по різних кабінетах), а мені поталанило — слідчий був худий, практично лисий, судячи зі старенького костюма, хабарів не брав і поводився зі мною так чемно, що спочатку я навіть почав підозрювати його в неприродному статевому потязі. Але оскільки брудно до мене він не чіплявся, двозначних пропозицій не робив і з усіх сил намагався підвести мене під статті, що не підлягають амністії, я вирішив полювати на відьом, секретних співробітників і активних гомосексуалістів після того, як опинюсь у камері.

* * *

— Курите?

Я кивнув.

Попорпавшись у шухлядах столу, він виклав переді мною сірники і пачку непоганих сигарет. Мої залишились на даху, але навіть якби я повернувся за ними, курити їх було б неможливо — надто активно шукали в них міліціонери паролі, явки та іншу компрометуючу інформацію.

Я закурив, а другий слідчий, який перебував у кабінеті (молодший і менш консервативний у питаннях одягу), відчинив кватирку і поставив на стіл попільничку. Струшуючи попіл, я подзенькував наручниками і чекав, коли слідчий закінчить розбирати папери, що лежали перед ним. Нарешті, склавши їх до картонної папки, він виклав перед собою кілька стандартних бланків протоколів допиту і розпочав:

— Ім’я, по батькові, прізвище.

Потім пішли місце і дата народження, громадянство, соціальний стан і дуже багато усілякого. Я, не поспішаючи, надиктовував, покурюючи і не уявляючи, чим зайняти себе в найближчі три дні. А тримати мене довше вони не мали права. Закон не дозволяв.

Довідавшись про мене все, що необхідно було для успішного ведення справи, слідчий поклав переді мною кілька чистих аркушів і ручку:

— А тепер пишіть.

— Що?

— Те, що допоможе вам уникнути максимального терміну. Пишіть так, щоб потім це можна було вважати визнанням провини.

— На чиє ім’я?

— Начальника райвідділу.

— Тоді не буду, — процідив я.

— Чому?

— Тому, що все це дурниця і ваші інсинуації.

— Що? — не зрозумів він.

— Дурниця, — повторив я по складах.

— Ах, дурниця. Юначе, — давно мене так не називали, — ви обвинувачуєтеся в навмисному убивстві по статті, що передбачає страту, і кажете мені, що це дурниця. Адже мені не важко довести вашу провину навіть без вашої допомоги. І в цьому випадку суд одразу буде проти вас. Додайте до цього ваше іноземне підданство, те, що вас можна вважати бандформуванням, особливий цинізм, все — через півроку вас не буде.

— Та невже?

— Невже, — сказав він. — А знаєте, що буде далі? Років зо три ви писатимете касаційні скарги, і вам переглянуть вирок, давши років двадцять в’язниці. Там же вам, у якого немає судимостей, буде не так весело, як це може видаватися зараз на цьому стільці. Буквально через день після того, як ви опинитесь на зоні, вас зроблять чиєюсь дружиною. Вас ґвалтуватимуть всі, кому закортить, програватимуть у карти, принижуватимуть, не дозволяючи сидіти за загальним столом і спати разом із усіма. Ви будете ходити у лахмітті, харчуватися всілякою бридотою, і страждати спочатку від геморою, а потім — від випадання прямої кишки.

— А якщо я зізнаюсь, ви зможете гарантувати мені посаду бібліотекаря?

— Швидше за все, так. Я розумію, що ви не головний у цій справі. Адже вас змусили зробити це.

— Ні, — сказав я.

Я не знаю, скількох він посадив таким способом, але вигадано було чудово і, напевно, дуже давно.

— Я зрозумів, — здогадався він. — Ви навіть не знали, навіщо пішли туди. Адже той, другий, просто запропонував вам провести разом ніч на даху…

— У якому сенсі?

— Ну світанок зустріти, горілки попити, — припустив він і пішов далі, не зупиняючись. — Ви погодились, зовсім не очікуючи, що він почне стріляти і що в нього буде рушниця. До речі, куди він її сховав?

— Кого?

— Рушницю.

— Яку?

Він вирішив не продовжувати, звернувшись до свого молодшого товариша:

— Ігорю Петровичу, до речі, ви б довідались, як просувається справа з допитом другого злочинця.

Ігор Петрович кинувся дізнаватись і, повернувшись практично відразу ж з відкритою папкою в руках.

— Як там?

— Усе добре, він в усьому зізнався.

Слідчий узяв у нього папку і, щось почитавши, блаженно посміхнувся:

— Як бачите, ваш друг виявився не таким дурнем, як ви. Він в усьому зізнався. Мало того, він заявив, що саме ви були ініціатором і виконавцем цього злочину, а він навіть не знав, з якою метою ви запрошуєте його зустріти світанок на даху.

— Усе?

— Усе, — сказав він.

— Тоді я вимагаю адвоката, консула й огляду лікаря.

— А лікаря навіщо?

— Я божевільний, — сказав я. — А шизофреніків не судять.

— Тобто ви відмовляєтесь говорити?

— Чому ж, але тільки з перерахованими вище фахівцями.

— А зі мною?

— Категорично — у вас схильність до садомазохістичних перекручень. Ви постійно намагаєтесь натякнути, що я займаюсь коханням з особами своєї статі. Я напишу на вас скаргу на ім’я начальника райвідділу.

Він блискавично вихопив з моїх рук папір і, зціпивши губи, відрізав:

— У камеру. До ранку. А завтра я подивлюсь, як ти мочитимешся кров’ю і молитимеш мене прийняти в тебе заяву з визнанням провини. Завтра ти в мене все розкажеш.

— Та пішов ти.

Конвоїр, який прийшов за мною, щосили вдарив мене ногою в живіт.

Я прохрипів:

— На дідька?

А слідчий закричав:

— Припиніть! Ви могли б не робити цього в моєму кабінеті?!

Конвоїр потягнув мене по коридорах до обладнаної у підвалі камери.

Розділ 37 Без назви

Камера нагадувала купе залізничного вагона: малюсінький, вмонтований у стіну столик, два двох’ярусні ліжка біля нього. Щоправда, сотні малюнків і написів на стінах та цебро для випорожнень у кутку дещо псували враження. Але не можна було не віддати належне мешканцям в їхньому прагненні створити хоч якусь жалюгідну подобу затишку у своєму холодному і сморідному житлі — кілька вирізаних із музичних газет плакатиків, фотографія оголеної китаянки над відром і серветкові шторки на фальшивому вікні.

* * *

Вони розгадували кросворд, зупинившись на західній притоці Гангу і поступово втрачаючи до нього інтерес. Словом, мою появу зустріли жваво і радісно. Тим більше, що я мав стати п’ятим у їхній компанії, отже, не минеться без бійки за ліжко.

— Тетехо, — розпорядився найтовстіший із них, із семибанним витатуйованим на спині собором і написами на волосатих руках, — влаштуй клієнта.

Тетехою виявився беззубий бомжик у болонієвій курточці, який, схопивши з одного з ліжок рушника, кинув його мені в обличчя.

Це називалось «пропискою», і варіантів було два: переступити через кинутий предмет і побити того, хто кинув, або ж підняти його і визнати себе переможеним.

Вони чекали, і зумисне для них я вигадав третій варіант.

Я нахилився, і, коли вони кинулись усією зграєю, випростався і почав їх бити. Тетеха одразу ж закотився під ліжко, а товстун, затуляючись від ударів, волав:

— Стій! Я злодій у законі!

Це було святе навіть для мене. Принаймні тут. Тим паче, що щирих шанувальників злодійського закону залишилась так мало, що на них не зводилась рука навіть у начальства Головного Управління. Та й на відміну від обвішаної зброєю і стриженої наголо урли, ці не грабували жебраків і не засуджували на смерть боржників, які не зуміли розрахуватись вчасно.

Опустивши кулаки, я представився:

— Гліб.

— Сипатий, — схопивши і трясучи мої пальці, буквально проспівав злодій і додав: — Сідай, — указуючи на місце поруч із собою.

До нас почали сповзатися його побиті і зранені приятелі. З’явився Тетеха з чистою газетою, накрив нею стіл і, нарізавши, розклав на ньому скибки хліба, яблука і ліверну ковбасу.

— Пригощайся, — запросив Сипатий. — І розкажи, за що тебе до нас.

А вислухавши мою майже правдиву розповідь, вирішив:

— Ляжештут, — вказав на нижнє ліжко навпроти. — А потрапиш у зону, кажи, що від мене. Сипатий — це ще щось значить.

— Та в яку зону, — огризнувся урка, що збирав речі з відведеного для мене місця. — Йому ж у камеру смертників доріжка стелиться, як пити дати. Йому голову зеленкою помажуть і кулю в потилицю…

— Заткнись!

— Та нехай. Нехай дзявкає, — дозволив я.

* * *

Світло не вимикали ніколи: ані тоді, коли Тетеха із Сипатим затягували тужливі пісні про сибірські, тепер уже назавжди втрачені для ув’язнених цієї країни, етапи, про Магадан, про маму, яка терпляче чекає їхнього повернення; ані коли вечеряли все тією ж ковбасою і міцним чаєм, курили поділені навпіл сигарети без фільтра; ані коли вклалися спати, і змушений лягти на підлозі Тетеха нарікав на клопів; ані коли конвоїри нічної зміни прийшли, щоб забрати мене.

У заґратованих вікнах верхніх поверхів було темно і лише жовто відблискувало миготіння світлофора.

— Сюди, — нічне відділення пахло застояним сигаретним димом і нещодавно вимитою підлогою. — Обличчям до стіни.

Я підкорився.

Конвоїр відчинив двері кабінету і доповів:

— Ув’язненого доставлено.

— Заводь, — сказали йому і мене заштовхнули в кабінет.

Після півмороку сходів тут було аж занадто, до болю в очах, світло.

Пішов конвоїр, почувши:

— Вільний, — і я залишився з трьома чи то слідчими, чи то оперуповноваженими, коротше, ментами, які були добряче напідпитку.

— Сідай.

Я сів.

— Ну що, — процідив один із них, — Му-Му прикидаєшся? — він схилився, зазираючи мені в очі. — Не вийде — і, перш ніж я встиг щось сказати, звалив мене на підлогу ударом у щелепу. А потім, не давши звестись на ноги, почав бити носаками, волаючи:

— Сволота! Урка позорна!

— Досить, — сказали йому. — Тепер моя черга.

Схопивши, мене поставили на ноги, і не встиг я сплюнути солону від крові слину, як почали бити тепер уже вдвох, по-боксерськи підстрибуючи. Це могло бути дуже кумедно, якби не було так боляче.

Що мені вартувало убити їх? Адже ці недоумки навіть не скували мені рук. Повбивати їх і піти. Адже крім них, у всьому будинку було щонайбільше чоловік п’ятеро, включно з конвоїрами і черговими в акваріумі — на прохідній. Але тоді я залишав їм Боба і вішав на себе злочин, який не в змозі були зняти з мене ані робота в Управлінні, ані заховані під устілку черевика ліцензії на вбивство. І я мовчав, щоб не розлютити їх, сподіваючись, що вони стомляться і повернуть мене назад у камеру.

Вони таки стомились, кинули мене на стілець і вихилили по чверті склянки горілки.

— Ти давай, розповідай, — казали вони мені. — А то нам поспішати нікуди. Вся ніч попереду, — на годиннику над дверима було тільки пів на третю. — Ми ж із тебе все лайно вичавимо. Не мовчи.

Але як вони не бундючились, проте бити все ж не вміли. Було боляче, й обличчя завтра буде синім, але жоден з їхніх ударів не зробив би мене інвалідом, отже, я міг не боятись цього і терпіти ще дуже довго. Тим більше, що вони напивались дедалі більше.

* * *

За попередні дві години вони били мене двічі і робили тепер це втретє — в’яло, більше лаючись, але дуже люто. Зупинились лише раз, коли без попередження відчинилися двері і до нас зазирнув полковник похилого віку.

Розбігшись по кутках і підвіконнях, вони зніяковіло усміхались, але полковнику було байдуже, що вони робили до цього. Головне — робота.

— Як? — запитав він. — Просуваєтесь?

— Ні, — відповів хтось. — Мовчить.

— Шкода, — процідив полковник. — Шкода, що нам заборонено нормальні методи допиту. В Управлінні нічим не гидують — ні кислотою, ні голками під нігті, — брехня. — Звичайно ж, розкриття злочинів у них майже сто відсотків. А в нас? Ні. Ця демократичність не піде на користь, — він замовк, подумав і додав — І скільки ви його?

— Години дві, — сказав хтось.

— Затятий гад, — сказав про мене полковник. — І не зламаєш йому нічого. Видно буде, — він ще не уявляв, як я виглядатиму через вісім годин. — Залишається єдине: віддати його Дантисту.

— Точно! — зраділи п’яні менти. — До Дантиста його.

— А через дві години, — додав полковник, — я не сумніваюсь, що він сам захоче закрити свою справу щиросердим зізнанням. Конвой!

За його спиною з’явився охоронець.

— У якій камері в нас Дантист?

— У чотирнадцятій.

— Проведіть товариша, нехай познайомиться.

Менти заіржали, а конвоїр сумно похитав головою.

— Ти не бійся, — сказав він мені по дорозі в чотирнадцяту камеру. — До Дантиста кілька годин тому вже підсадили одного. Він довго ним займався. Спочатку було чутно, як кричав, а потім затих. Тільки удари і булькотіння. Може, він стомився, й все обійдеться.

Зупинившись перед камерою, конвоїр вставив у замок ключа:

— Але раптом що, я поруч, стукай. Я відведу зізнатися, і підеш до нормальних. Адже він уже убив двох, а покалічив скількох. Ну давай, — сказав він, відчинивши двері. — 3 Богом.

Дантист

Йому не таланило ще з народження, і зробити з цим хоч щось було вже неможливо. У нормальних батьків народився неймовірно величезний син, який важив більше шести кілограмів і до другого класу став найбільшим учнем школи. Тихий дурень і двієчник, він ще міг сподіватися стати спортсменом або викидайлом у якомусь шинку, якби на додачу до майже двохсот кілограмів ваги і двох метрів двадцяти п’яти сантиметрів зросту він не був альбіносом, класичним молочно-білим блондином із неприродно рожевою шкірою і червонющими зіницями очей.

Через це і ще через гігантські розміри він був ізгоєм у шкільних компаніях, не зміг вступити навіть до ПТУ і до двадцяти п’яти років залишався незайманим, перебиваючись збиранням пляшок. Він не міг навіть скористатися послугами повій. Вони боялися його, не зваблюючись ані столичною пропискою, ані грошима, котрі він отримав, продавши батьків автомобіль.

І тоді він наважився на зґвалтування. Маленький п’ятирічний хлопчик помер від болю, щойно він увійшов в нього. Хлопчик жив поверхом вище, а він і не намагався сховатись, тому його заарештували ще до того, як він захотів повторити це ще раз.

Налякала його зовнішність, і молода суддя дала йому максимальний, двадцятип’ятирічний термін. І ось уже третій рік він відбував його у непристосованій для цього в’язниці райвідділу, де велося розслідування його справи. А все тому, що ще до винесення вироку він зґвалтував когось зі співкамерників. Та так, що нещасного тричі прооперували після цього, попередньо одержавши зізнання не тільки в одній вчиненій ним крадіжці, ще у п’ятнадцяти схожих злочинах.

Відтоді так і повелося — якщо хтось упирався, його відправляли до Дантиста, який одним ударом позбавляв жертву свідомості, а після цього — невинності. До півдесятка разів за ніч. Саме за це його і залишили тут. Саме для цього сумний конвоїр заштовхнув мене в його камеру.

— З Богом, — сказав він, швидко зачинивши сталеві двері.

А я зупинився на порозі, похитуючись і готуючись до останньої битви.

* * *

Це була така ж камера, як і та, до якої я потрапив кількома годинами раніше. Можливо, трішки затишніша, та й смерділо не так гостро. З чотирьох ліжок зайняте було тільки одне. Та ще тут був понівечений чоловік у калюжі власної крові і блювотиння, який безупинно стогнав…

Дантист не ворушився, і будити його мені на думку не спало.

Я обережно прокрався до ліжок і почав підніматись на верхнє, думаючи, що так йому буде сутужніше навалитися на мене уві сні і потрібно буде стягнути вниз, отож я встигну прокинутись і зробити хоч щось.

Заскрипіли пружини. Я завмер, а Дантист повернувся до мене.

— Ну що? — запитав він. — Тебе розкололи?

Я ніколи ще так не радів зустрічі з Бобом:

— Чорта зо два, але я впевнений, що ти розповів їм усе.

— Та пішов ти, — він устав, і ми навіть обійнялися. — Хоча я радий тебе бачити.

* * *

— … потовкли, звичайно, — він віддав мені знайдені в камері сигарети і тепер заварював знайдений тут-таки чай. — Хоча більше кричали. А потім один і каже: «Усе, немає більше моїх сил, раз не хочеш, як людина, то підеш до Дантиста».

Почувши своє ім’я, той застогнав, ховаючи голову за величезними коліньми:

— Не по-о-тріб-но-о…

— Не будемо, — відповів я.

— А ти сам бачиш, що це за дантист. Трахнути мене захотів, уявляєш? Ну я, звичайно, пояснив йому, що він нарвався, а він сопе і лізе. Побились. І це не перша моя ніч у камері. Раніше як було: ледь шум — і в камеру вертухаї з газом, кийками і шумом. А тут я його як тільки не бив, і кричав він довго, і, що ти думаєш, жодного. А ти як?

— Та ніяк. Нормально, ось тільки ребра болять і випити хочеться.

— З цим ніяк. Я шукав. У нього нічого немає. Завтра.

— Завтра, — сплюнув я і постукав по дерев’яному столу.

— Завтра все скінчиться.

Я теж був упевнений в цьому.

Розділ 38 Без назви

Уранці нас розвели по кабінетах уже добре знайомих слідчих.

— Будете зізнаватись? — запитав мене мій.

— Ні, — відповів я.

— Чому?

— Спочатку закурити.

Він кинув мені зім’яту пачку, відібрану в якихось наркоманів, що хтозна скільки валялася в його столі, і сірники.

— Куріть.

— Ви такі люб’язні, — сказав я.

— І все ж, чому ви відмовляєтеся зізнаватись?

— Я не бачу тут ні адвоката, ні консула, ні лікаря, яких ви обіцяли мені під час нашої останньої зустрічі.

— Я нічого вам не обіцяв.

— Можливо. Я не пам’ятаю. Але я не зізнаватимусь хоча б тому, що у вас на мене нічого немає.

— Ви так вважаєте? — посміхнувся він. — Даремно. Сподіваюсь, вам знайомий цей пакет? — запитав слідчий, викладаючи переді мною конверт із принесеним дідусем авансом за вбивство, що не відбулося.

— Ні!

— На ньому знайшли ваші відбитки.

— І що це доводить?

— Усе, — витягаючи з конверта купюри, він почав розкладати їх на столі. — По-перше, у нас є список номерів кожної з цих банкнот…

— Ви переписали їх учора ввечері.

— А по-друге… Ігоре Петровичу, будьте ласкаві.

Кивнувши, Ігор Петрович дістав і подав начальнику щось із неструганого дерева та спіралі від електрокаміна з проводом, заізольованим з одного кінця.

— Ви все ж вирішили мене катувати? — здогадався я.

— Я вирішив припинити ваше фіглярство і посадити вас у в’язницю.

Тим часом слідчий застромив провід у розетку і почекав, поки не розжариться спіраль на цьому вельми мудрому приладі. Потім він підніс до спіралі одну з купюр так, щоб вона нагрілася, але не спалахнула.

Нічого. Ніяких знаків і написів, що з’являються під впливом високих температур. Ніякого невидимого чорнила і тайнопису.

Він схопив ще один папірець.

— Неймовірно!

— Вони несправжні, — припустив його помічник.

— А які? — здивувався я. — Якнайсправжнісінькі.

Я власноруч вкладав їх у пакет, попередньо порвавши і спустивши в унітаз гроші, які приніс склеротичний управлінець.

А вони мацали гроші і гріли, гріли, гріли, гріли їх…

— Де список?! — нарешті здогадавшись про все, простогнав слідчий.

— У вас, — відповів помічник.

Вони дістали список і взялися звіряти номери. Природно, що не збігся жоден.

— Ну що, — запитав я, — у вас є щось на мене?

Слідчий стомлено відкинувся на спинку і видихнув:

— Усе.

— Що означає усе?

Діставши зі столу папірець, він записав на ньому моє ім’я і, розписавшись унизу, сказав:

— Це ваша перепустка. Віддасте її на виході.

— І це все?

— А що вам ще потрібно? Ви вільні.

— А вибачення? Визнання власної неправоти? — як людина із синцями на півобличчя, я міг вимагати цього.

Але він закричав:

— Ви злочинець! Нахабний, цинічний злочинець, який уник відплати! Ваше місце у в’язниці! І повірте, рано чи пізно ви опинитесь там! Нехай не я, нехай хтось інший, але відправить вас туди!

— Якщо це все, то я краще піду.

— Я не маю права затримувати вас, — відрізав він. — Ви вільні.

— Дякую, — хіба я міг звинувачувати його в тому, що він не любив мене? Ні. У нього така робота. Погана, але робота. А розрадою для мене була думка, що йому, тримаючи мене в руках, дуже неприємно відпускати мене, огидно до нудоти, до болю в зведених вилицях.

Але я не втримався:

— Дурню, знаєш, на чому ти проколовся?

Він промовчав.

— Тобі треба було брати нас ще в момент передачі рушниці. Тоді б ти міг нам повісити незаконне зберігання зброї. Але ти поскупився, ти захотів дати нам по максимуму. Жадібність породжує бідність, дурню, запам’ятай це. А полковнику вашому передай, що в Управлінні не користуються ні голками, ні гарячими прасками. У них там інші методи.

Але він знову не відповів. Я зупинився на порозі, помахав йому рукою і пішов до виходу тепер вже добре знайомими коридорами Районного відділення міліції.

Розділ 39 Час врожаю

На вулиці було просто чудово. На тополях набубнявіли клейкі запашні бруньки, поряд проходили довгоногі блондинки, і величезна червона машина поливала асфальт струменями прозорої води.

Ось тільки мене ніхто не зустрічав. Я потупцяв біля входу, потім перейшов на бік автостоянки біля нього і тільки після цього помітив Дашину машину. Але порожню і без ключів за одним із коліс.

Сподіваючись, що вона десь неподалік, я сперся на ще теплий капот і почав чекати.

— Милий, — ніжні руки Оленьки оповили мою шию, а гострий животик уперся у хворий бік, — дякувати Богу, ти цілий, — синці на моєму обличчі, певно, до уваги не брались.

— Убивця, злочинець, — посміхалася вона, — Джек Потрошитель, а не людина. Як добре, що тебе випустили.

— Я втік.

— Усе одно добре. Я люблю тебе, а від тебе пахне в’язницею.

І до чого тут це?

З кав’ярні на протилежному боці вулиці вийшли Славик і Даша. Помітивши мене, запосміхались і дочекавшись, коли зупиняться автомобілі, побігли до нас.

Не відпускаючи Славика, Даша цьомнула мене в колючу щоку:

— Усе гаразд?

— А як ще може бути?

Славик радісно тряс мою руку, розповідаючи скоромовкою:

— У нас був обшук. Я радий, що тебе відпустили. Ти жахливо виглядаєш. У нас шукали зброю, але нічого не знайшли. Ми потім прибирали до вечора. А Оленьку хлопці відвезли в готель, і вони запитували, де вона, але ми сказали, що поїхала, і вони відчепились. А ось і Боб.

З дверей райвідділу вийшов зосереджено-похмурий Боб, і одразу ж на стоянку заїхала машина з охоронцями.

Підійшовши до нас, Боб кивнув, дозволивши Оленьці і Даші поцілувати себе, і навіть підставивши плече під підбадьорливі удари мого щасливого начальника.

— Що ж, — сказав він, натягаючи поверх зім’ятої сорочки ремені кобури і перевіряючи пістолет, — час настав.

— Настав, — кивнула Оленька.

— Тепер він наш і йому нікуди не подітись, — усі закивали, навіть Даша і Славик. — І ми зробимо його. Зробимо назавжди.

— І тоді ти зможеш поїхати зі мною, — сказав Славик Даші.

— І тоді ми одружимось, — сказала мені Оленька.

— І тоді татко більше не звинувачуватиме нас у боягузтві, — сказав Боб.

— Мені їхати з вами? — запитав Славик, що саме прийшов у своєму обожнюванні Даші до межі прийняття убивства, як шляху досягнення особистого щастя.

— Ні, залишишся з дівчатами. Захистиш їх, раптом що. Зброя є?

— Є, — відповів Славик, витягаючи з-під куртки виданий мені в Управлінні і від самого початку зіпсований пістолет.

— Дурниці, — процідив Боб. — Це не зброя. Викинь його, — і охоронцям: — Дайте йому щось пристойніше.

Я взяв у Славика пістолет, а він одержав замість нього щось більш придатне для захисту.

— Ти знаєш, де він живе? — запитав Боб, і Даша продиктувала йому адресу Кубаря.

* * *

Ми зупинились біля нічим не примітного будинку неподалік від центральних вулиць. Свіжа штукатурка й обличчя гіпсових херувимів на фасаді — хоч і кінець минулого століття, але з розповідей чоловіка, якого Макс заслав до Кубаря, я уявляв собі щось менш значне, якийсь триповерховий будиночок за межами міста, з бетонним парканом, з гаражиком на десяток автомобілів, зимовим садом і обов’язковими камінами та мармуровими біде.

Ми вийшли з машини, піднялись на потрібний поверх і зупинились перед оббитими свинячою шкірою дверима.

— Дорого, — сказав Боб, — але не практично.

Один з охоронців натиснув на дзвоник. Та йому не відчинили. Спроба Боба принесла такий самий результат, і він вирішив:

— Будемо ламати.

— Навіщо? — здивувався його приятель. — Можна й інакше. Тільки підстрахуєте мене.

Ми відійшли до сходів, а він присів біля нижнього замка і засунув у нього кілька г-подібних штирьків. Клацнула пружина, і двері відчинились.

— Пішли, — скомандував Боб.

І ми вломились у квартиру, в якій не виявилось не те що Кубаря, але й пристойних меблів — поламаний стілець на кухні, коробки з-під телевізора і маргарину в дальній кімнаті.

— Ну хіба не сволота?

— Сволота, — сказав я.

— Що будемо робити? Поїдемо в казино?

— Щоб його попередили?

— Логічно.

Ми вийшли з будинку і сіли в машину.

— Є ідеї?

— Є, — сказав я. — Їдьмо додому.

— І що далі?

— Не знаю, — відповів я. — Там буде видно.

Час врожаю — 2

Ми довго мились, потім обідали, а потім, зачинившись на кухні, намагались відшукати на потріпаних і масних аркушах досьє хоч щось, що допомогло б нам знайти Кубаря.

— Він виїхав, — сказав Боб Даші. — Ти не знаєш куди?

— Ні.

— Точно?

— Мені все це потрібно не менше ніж тобі.

— Може, якісь знайомі?

— У нас більше немає спільних знайомих, — сказала вона. — Не залишилось.

Тим паче, що останнього з них вона вбила сама.

Я подзвонив Максу з проханням надати інформацію, але він лише процідив:

— Через годину біля фонтанів.

* * *

Він сидів у колясці посеред бризок, що летіли навсібіч, і серед людей, які прогулювалися між фонтанами, занадто добре одягнений, як для жебрака.

Залишивши харлей біля найближчої клумби, я підійшов до нього.

— Привіт.

— Чудовий мотоцикл, — сказав Макс. — Справжній.

— Можу подарувати.

— Не треба, — поплескав він по чорній ручці інвалідного крісла. — У мене свій. Давай ближче до справи.

— Кажи.

— У мене проблеми.

— У мене теж.

— Якщо ти зачепиш Кубаря, мене відправлять на пенсію.

З огляду на його звання, вислугу, ветеранство й інвалідність це був не найгірший з варіантів, і я сказав:

— Я змушений.

— Якщо ти не віддаси мені генія, мене позбавлять звань, пенсії і квартири.

Цілком у дусі Управління. Вірю. Але якщо я віддам йому Славика, зі мною зроблять те саме.

— Вибач.

— На, — сказав він, простягаючи мені складений учетверо блокнотний аркуш. — Тут усе. І навіщо я це роблю?

Спершу я вирішив подивитись на те, що він мені дав.

«Ринок „Північний“, місце 54, Гурам, кур’єр і збирач.»

— Досить?

— Спасибі.

— Ми ще зустрінемось?

— Так, але не в твоїх справах, — сказав я. — А якщо щось станеться, переїдеш до мене, я незабаром починаю власний бізнес і мені потрібні будуть розумні аналітики.

— Я в курсі, — посміхнувся він. — Хай щастить!

* * *

— Де ти був? — запитала Даша, коли я повернувся.

— У справах.

— Тобі Валера дзвонив.

— Не час.

Я зайшов до Боба і віддав записку.

— Гурам, кур’єр і збирач, — прочитав він. — Ну і що?

— Чий збирач, не здогадуєшся?

Миттєво підхопившись, він наказав своїм хлопцям збиратись, тоді взяв пістолет і посміхнувся:

— Ти класний мент, хоча й мент.

— А ти урка.

— Але, прошу звернути увагу, теж непоганий.

* * *

Машину заносило на віражах, мало не викидаючи на перехожих, а Боб продовжував кричати водієві:

— Швидше! Ще швидше! — сам він сидів позаду з картою міста на колінах, повільно сунучи пальцем по вулицях, що миготіли повз нас. — Другий поворот праворуч. Три пропускаємо. На міст і в другий ряд. Я сказав швидше. Як «не можна»?! Я сказав!

— Здається мені, він тебе зараз пошле під три чорти, — сказав я, глянувши на змоклу потилицю водія.

— Я його пошлю, — прорік Боб. — Я його так пошлю, якщо він не поїде швидше…

— Приїхали, — гаркнув водій, загальмувавши біля наметового містечка, що розповзлося по заасфальтованому пустирю, з буквами на сітчастій вивісці: «ПІВНІЧНИЙ».

Тут торгували усім: тепличною зеленню, джинсовими саморобками, шкірою із запахом фарби, пластиковим посудом, квітами і взуттям, навіть безпородними собаками. Наші ж майбутні друзі пропонували нечисленним покупцям (хоча, можливо, насправді їх було й багато серед цього нескінченного лабіринту товарів, дощатих настилів і голосної музики) спеції і каракулеві шуби, що їх, попри спеку, міряли, мацали, прицінювались і навіть купили одну. Ми ж стояли неподалік, біля лотка із серветками, перераховуючи торговців-азіатів.

— Сім, — сказав охоронець.

— Сім, — назвав Боб цифру, що вийшла в нього.

Я нарахував стільки ж.

Що ж, настав час познайомитись.

Побачивши нас, горці заметушились, перестали несамовито репетувати:

— Гарний смушковий шуби! Ірис! Кіндза! Кардамон! Кмин! — і навіть спробували відіслати гінця — чи то повідомити комусь про те, що сталося, чи то покликати на допомогу.

Один з охоронців одразу ж наздогнав його, звалив з ніг і, стусонувши кілька разів, підняв, схопив за комір та притяг до нас.

— Шановний, — звернувся до нього найстарший з горців. — Навіщо?

Тим часом інші продовжували торгувати, не втручаючись й особливо не цікавлячись чужими проблемами.

— Ми можемо домовитись. Бери що хочеш. Хочеш шубу для дівчини? А може трохи кіндзи? Мамі даси, вона тобі м’яса приготує…

— Я випущу тобі мізки, — рикнув охоронець, і горець одразу замовк.

— Нам потрібен Гурам, — сказав Боб. — Де він?

— Немає його. Пішов. Живіт почав боліти. Сказав: «Піду я, полежу» — і пішов.

— Зрозуміло, — Боб кивнув і, навіть не змінившись на обличчі, перекинув перший стіл із прянощами. Судячи з цінників — не на одну тисячу.

— Вай-вай! — заголосили горці, а Боб уже підійшов до другого столу.

— Нам потрібен Гурам, — а щоб вони не змогли зібрати розсипаний товар, він, не поспішаючи, потоптався по ньому. Від перцю, що піднявся в повітря, засльозилися очі й залоскотало в горлі. — Де він?

— Ось він, — не витримали горці. — Ось цей, — вони виштовхнули до нас неголеного, сизого від щетини чоловіка з похмурим горбоносим обличчям. — Ось.

— Точно? — запитав Боб.

— Точно! Що, ми тобі брехати будемо?!

— Тоді добре, — сказав Боб і схопив горця за борти картатого піджака. — Поїхали.

— Куди?

— Там побачиш, поїхали.

Його посадили в машину і, від’їхавши двісті метрів від ринку, витягли назовні в глухому парку. Трохи глибше — і густі кущі сховали нас від шумної вулиці.

— А тепер кажи, де Кубар.

Той удав, що не зрозумів. Шкода, що він знав Боба так погано.

Боб витяг пістолет і вистрілив. Схопившись рукою за криваве місиво вуха, горець завив, а Боб, звівши курок, приставив пістолет до його плеча.

— Я скажу! — заволав той. — Я скажу…

— Слухаю.

— Я не знаю.

Боб знову прицілився.

— Кому ти возиш гроші? — запитав я, добре знаючи про їхні ієрархічні лабіринти, а тому допускаючи, що горець, можливо, й не бреше нам.

— Сашику, — швидко відповів він.

— Куди і коли?

— О шостій годині в Харків.

— Ось бачиш, — прогарчав Боб, — бреше гад, — і відстрелив горцю друге вухо.

— Чесно, у Харків, чесно! Чесно! Чесно! — заголосив той, остаточно приголомшений і переляканий.

Боб знову приставив пістолет до його плеча.

— Почекай, — сказав я і запитав: — Ти маєш на увазі шинок? — але він або не зрозумів, або не почув, затиснувши вуха руками. Я підвищив голос. — «Харків» — це шинок?

— Так, так, — закивав він. — Шинок, ресторан такий, «Харків» називається.

— Що, справді? — запитав мене Боб.

— Поїхали, це в центрі.

Закривавленого горця ми прихопили з собою.

Він вочевидь полестив цій оббитій шкірзамінником дірі, так необачно назвавши її рестораном. Єдине, що заслуговувало уваги, — вареники з м’ясом, а взагалі тут могли обідати тільки такі урки, як татуйований Сашик із двома не менш паскудними на вигляд товаришами.

— Показуй, — сказав Боб горцеві, який насилу тямив щось від болю.

У залі, розділеному картонними плитами на секції, сиділо чоловік із десять, і кожен з них міг виявитись однією з ланок кубарівської інкасаторської системи.

— Он той, — вказав горець на Сашика.

Піднявши пістолет, Боб вистрілив горцеві у голову, майже не цілячись, а потім так само швидко — в обох приятелів Сашика.

Війна почалась, а в таткових наказах, наскільки я знаю, навіть не згадувалося про полонених.

* * *

Піднявши вгору блискучі від жиру пальці, Сашик прогарчав:

— Не треба.

Охоронець кинувся слідом за касиркою, яка побігла в підсобку, а я звернувся до решти присутніх:

— Добродії, для вас усіх найкраще буде сидіти тихо і не робити різких рухів. Так само не рекомендується стукати виделками по посуду і кликати на допомогу міліцію. Усім зрозуміло?

Зважаючи на те, що при цьому я розмахував чорним великим пістолетом, зрозуміли всі.

— Отже, — почав Боб, — де Кубар?

— А я звідки зна…

Боб трішки схибив, і разом з вухом відлетів шматочок шкіри голови.

— Сволота! — зарепетував Сашик, падаючи на стіл і хапаючись за голову.

— Чого ти верещиш, як свиня? — процідив Боб.

Повернувся охоронець, він привів до нас переляканих кухарів, вантажників і касирку.

— Сволота! Гадина така!

Боб клацнув курком, і він затих.

— Кому ти возиш гроші?

— Навіщо ж стріляти?! Ідіоти. Я б і так показав!

— Показуй. Тільки без вибриків.

Сашик підвівся, а Боб сказав мені:

— Обшукай його. Це ж по твоїй частині.

Дешевий ніж з викидним лезом, гроші в задній кишені і вимкнений пейджер.

— Більше нічого.

— Тоді на вихід, — наказав Боб.

А я звернувся до решти:

— Всім дякую. Усі вільні.

Сашик спочатку намагався стогнати, але почувши:

— Заткнись, — лише казав, куди їхати, тричі спробував закурити і тричі викидав непідкурені сигарети у відчинене вікно, неголосно бурмочучи. — Не час.

— Далеко ще?

— Ні. Тут ліворуч і приїхали.

Система передатної піраміди

Це ще п’ять років тому, в часи тотального свавілля і здирництва, боси і ватажки численних банд самі на чолі одягнених у чорне бойовиків обходили підвладні їм базари, ресторанчики та сигаретні кіоски, щоб зняти данину з торговців, а заразом прийняти у вигляді частування то філіжанку кави, то пару футболок, а то й свіжу баранячу ногу. А крім цього, їм ще й доводилось стріляти один в одного і, за статистикою, з кожних п’яти, що почали займатися цим бізнесом, на сьогодні вижив тільки один — найрозумніший, найобережніший і не завжди найжорстокіший.

Стас належав до таких, а тому міг дозволити собі не їздити особисто за даниною, що належала йому, вибудувавши між собою і відвойованими ринками ланцюжок людей, які знали в обличчя лише один одного і не знали його. Це захищало його від міліції, підозр у рекеті, і, безперечно, стрілків. Якийсь час він був захищений навіть від нас.

* * *

Наступний кур’єр Кубаря жив у глибині острова, що поріс лісом, якраз посередині річки, котра розділяла місто. Мешкав він у невеличкій, нічим не примітній більярдній, що загубилась серед каруселей, ресторанних павільйонів, майданчиків для пейнтболу і тенісу.

— Пішли, — сказав Боб.

— Робити мені нічого, — просичав Сашик. — Я жити хочу.

— Ти вже небіжчик, — відрізав Боб. І Сашик вибрався з машини.

У більярдній було порожньо, тільки молодики у червоних жилетах витирали пил із кістяних куль.

— Зачинено, — побачивши нас, заявили вони.

— Ми у справі, — відрізав я. — Нам можна.

— Більярдна обслуговує тільки членів клубу.

— Круто, — сказав охоронець.

— Зачинено, — повторив другий червоний жилет.

— Хтось із цих? — запитав Боб у Сашика.

— Ні.

І Боб стрельнув двічі.

— Ну ти сьогодні вже відвів душу, — хмикнув його помічник.

Але Боб продовжував насідати на Сашика:

— Куди тепер?

— У ті двері.

За дверима був вузенький коридор, що вів до туалету і трьох кабінетиків із м’якими шкіряними диванами. В одному з них за столом сидів чоловічок у білій сорочці і неяскравій краватці.

— Він? — запитав Боб.

— Вам кого? — обурився чоловічок.

— Він, — кивнув Сашик і упав з діркою в чолі.

Чоловічок примружив очі і сказав:

— Ти що, недоумку, хочеш нарватись? Вважай, що ти вже нарвався.

— А тепер ще раз і все спочатку, — звернувся я до Боба.

Піднявши пістолет, він прицілився.

— Я готовий вас вислухати, — вигукнув чоловічок, певно, добре знайомий зі змістом таких жестів.

— Йому потрібен Кубар, — процідив я. — І краще відповісти швидше.

Хоча після цього його чекала тільки смерть…

— Якщо вас три сотні. А вас є три сотні? — філософствував він. — Тільки в цьому випадку ви зможете взяти його. Почекайте. Не треба поспішати… Сьогодні футбол, і він буде там. А інакше у вас не буде шансів.

— Яке в нього місце?

— Вибачте, але, на щастя, я не можу цього знати.

Розділ 40 Час урожаю — З

Я не люблю футбол, а тому не розділяв вакханалії загального захоплення, що починалась за кілька кварталів до стадіону. Сьогодні міські футболісти грали за Суперкубок чи то з італійцями, чи то ще з кимось, і вболівальники з усієї країни з’їхались на розмальованих м’ячами і прапорами автобусах, загромадивши дорогу по всьому радіусу прилеглих вулиць. Нам довелось залишити машину і, приєднавшись до юрби жовто-блакитних фанатів, проходити нескінченні пости міліції, що обшуковували кожного на предмет алкогольних напоїв і холодної зброї.

— Повернешся до машини, — сказав Боб водієві, побачивши першу з застав із пересувними огорожами і зваленими на купу щитами. — 3 місця не рушай, мотор не глуши, — він віддав йому свій пістолет, як, зрештою, зробили і ми з охоронцем.

Фанати підходили невеличкими групами, по шість-сім чоловік, з обов’язковими дудками, прапором улюбленої команди, шарфиками і кепками в колір. Серед них обов’язково був один найгаласливіший:

— Хтось любить каву, хтось любить сир…

А інші підхоплювали:

— А я люблю «Динамо» — «Динамо» мій кумир!

Потім верещали дудки і вся група починала горланити:

— Оле, оле, оле-оле! Оле-оле! Оле-оле!

І так постійно — то по черзі, а то й усі разом.

Боб поводився спокійно, а ми з охоронцем веселились, горланячи про «сир» і «оле-оле».

Боб тим часом знайшов у юрбі перекупника квитків і заплатив просто-таки неймовірні гроші, зате наші місця були на трибуні прямісінько за воротами ворожої команди.

По руках ходили грілки з вином, що тхнуло гумою, і малюсінькі, які легко ховалися у шкарпетках, пляшечки з коньяком і горілкою. Метушились букмекери, приймаючи ставки, нові міліціонери обшукали нас, продовжували репетувати вболівальники:

— Оле-оле-оле!!!

* * *

До моменту, коли ми нарешті потрапили на стадіон, я встиг не тільки захмеліти, а й зірвати голос.

Наші місця були біля самісінького поля, та ми вирішили спочатку піднятись угору. Матч ще не почався, і стотисячний натовп уболівальників продовжував скандувати пісеньку про оле-оле, що вже встигла добряче набриднути.

І тільки одна трибуна, вдягнена в червоно-сині тони супротивника, зберігала спокій, оточена затягнутими в бронежилети автоматниками.

— Підемо по рядах? — запитав Боб.

— Підемо до преси, — сказав я, показуючи на встановлену над останніми рядами камеру.

— Не заважайте, — зустрів нас обуреним вигуком оператор.

— Ні в якому разі, — усміхнувся я і, схилившись до його вуха, додав: — Двісті баксів за можливість трохи подивитись у твою штуку.

— Це заборонено, — так само тихо відповів він.

Ми поторгувались, і я виграв.

Збільшені і наближені камерою вболівальники, що сиділи з протилежного боку стадіону, були ось тут, поруч. Боб і охоронець також могли бачити зображення на моніторі. У навушниках оператора пролунав жіночий голос:

— До початку трансляції вісім хвилин.

Оператор попросив:

— Закінчуйте, мені вже час.

— Додаю ще двісті, — сказав я.

Раптом Боб вигукнув:

— Стій! Ось він.

Кубар і троє його приятелів сиділи на центральній трибуні, із клубними шарфиками на шиях і помахуючи малюсінькими прапорцями того ж кольору.

— Спасибі, — подякував я оператору.

Але він уже припав до окуляра і лише кивнув у відповідь. Щоправда, не відмовившись перед цим від обіцяних грошей.

* * *

— Може, попросимо ментів?

— Як? — запитав я.

Хлопці унизу вже почали грати у футбол, а ми сиділи на верхньому ярусі, вирішуючи, як же нам бути, якщо ми не можемо убити Кубаря прямо на трибуні, і для цього нам потрібно його вивести щонайменше за межі стадіону.

— Давайте вип’ємо кави, — запропонував я.

Ми пішли до рядів кіосків і яток, що були розставлені неподалік, купили каву і пачку сигарет, аж раптом Боб вигукнув:

— Ігоре!

— Слухаю? — відповів охоронець.

— А якого кольору шмотки на іспанцях?

— Італійцях, — виправив я.

— Байдуже.

Ігор кинувся до краю трибун і, повернувшись, доповів:

— Червоні з синім.

— Геніально, — сказав Боб. — Ходімо туди.

Це була ятка, на якій продавали спортивну атрибутику: вимпели, дудки, прапори і червоно-сині шарфики.

— Чотири, — простягнув Боб гроші.

— І одну дудку, — додав я.

* * *

Коли я одружуся з Ольгою, то попрошу в якості весільного подарунка Боба і цих двох охоронців. По-перше, я до них звик, а по-друге, мені подобаються їхні ідеї і легкість, з якою вони втілюють їх у життя.

Глядачі на трибунах і міліція, що їх охороняла, були так захоплені біганиною на полі, що нам надзвичайно легко вдалося протиснутись за спини кубарівської компанії і перед самим кінцем першого тайму накинути на них шарфики супротивника.

— Погляньте! — закричав Боб, міцно хапаючись за Кубаря, який намагався струсити його і нав’язану йому атрибутику ворога. — За кого вони! Вони проти наших!

Суддя засвистів, і найближчих п’ять трибун зосередили свою увагу на нас.

— Вони зрадники!

— Бий їх!

— Бий! — радісно заволали тридцять тисяч чоловік, що сиділи поруч, і кинулись до Кубаря і його охорони.

— Узяли.

Але перш ніж їх розірвали на шматки, ми підхопили Кубаря на руки і понесли зі стадіону, не ставлячи його на ноги ані на сходах стадіону, ані на виході, ані перед заставами міліції.

— Ставимо, — нарешті видихнув Боб.

— Якого чорта? — поправляючи одяг, запитав Кубар.

— Давайте сюди, — запропонував охоронець, вказуючи на незачинений під’їзд темно-сірого будинку з куполами і башточками на даху.

— Збігай до машини, — попросив його Боб, — і принеси все, що треба. Ну, — звернувся він до Кубара, — підемо, чи що?

Ми піднялись на шостий поверх, потім приставними сходами на запилене і запаскуджене голубами і пацюками горище.

— У тебе є кілька хвилин.

— І що мені робити? — запитав Кубар.

— Що хочеш, — відрізав Боб. — Можеш навіть помолитись, ми не заважатимемо.

— Та пішов ти! З якого дива я повинен тут молитись?

— Тому що ти помреш тут.

— Ану, почекай. Звідки таке рішення? І хто ти такий, щоб виносити мені вирок?

— А ти що, злодій у законі, щоб сходняк збирати?

— Помолитись, кажеш? — запитав Кубар і спробував звалити Боба з ніг. Але нас було двоє, і ми швидко відбили в нього навіть найменше бажання опиратись, а тим паче утікати.

Прибіг захеканий охоронець і роздав нам пістолети.

— А тепер уже все, — сказав Боб, перевіряючи обойму і пересмикуючи затвор. — Ставай.

Кубар заплющив очі і повернувся до нього спиною.

— Слухай, — сказав я Бобові. — Почекай.

— Чого це раптом?

— Я сам.

— Сам?!

— У нас із ним сімейні справи.

— Добре, — згодився Боб. — Сам то сам. Будь ласка.

— Вийди, — попросив я.

— Що?

— Вийдіть обоє.

— Добре, але якщо він злиняє…

Вони спустились униз і залишились чекати мене на сходовому майданчику верхнього поверху.

— Слухай, — запитав я Кубаря, — які в тебе з Дашею рахунки?

— Тепер уже ніяких.

— Ти даси їй спокій і більше ніколи не подзвониш і не прийдеш до неї, так само, як і твої приятелі.

— Звичайно.

— Я не буду вбивати тебе.

— Що?! — він був більш ніж здивований. — Як не будеш?!

— Ти вдаси, що помер, але за однієї умови — усі так і вважатимуть. Насамперед Даша. Ти назавжди даси їй спокій, і вона поїде, куди захоче і з ким захоче. Ми домовились?

— На всі сто! — поспішив запевнити мене Кубар.

— Тоді давай.

Намацавши під сорочкою його лівий сосок, я відтягнув його і вистрілив у стіну крізь шар шкіри і жиру. Заюшила кров, Кубар заверещав і мені довелось пару разів ударити руків’ям пістолета по його дурному чолу. Тільки після цього він замовк і впав на підлогу, як і належить справжнім небіжчикам.

У люку горища з’явилася голова Боба:

— Вдалось? — а потім і рука з пістолетом. — Доб’ємо, для певності.

Але я був уже поруч із Бобом, заступаючи від нього тіло другого чоловіка моєї сестри:

— Я ж сказав, що сам усе зроблю.

— Тоді давай, я хочу подивитись.

Я направив на Кубаря свій зіпсований працівниками Управління пістолет і вистрілив. Стасу більш ніж поталанило, що в кулі вистачило сил не тільки долетіти до нього, а й увіп’ятись у м’язи живота, не пошкодивши при цьому ні нутрощів, ні хребта.

— Задоволений? — запитав я.

— Дуже, — посміхнувся Боб. — Їдьмо тепер нап’ємося.

Розділ 41 Без назви

Хто б міг подумати, що одна майже справжня смерть могла принести радість такій кількості людей: радів Боб, що зумів виконати наказ татка, раділи охоронці, що зможуть повернутися на м’який диван, раділа Даша своїй несподіваній волі і можливості вийти заміж в черговий, навіть не пам’ятаю який уже раз, радів Славик, що тепер він зможе познайомити її зі своєю мамою, раділа Оленька новій даті нашого весілля, і радів Макс, що дзвонив мені зі свого кабінету:

— Спасибі, спасибі тобі старий. Я не чекав, що ти зробиш це для мене.

Я кокетливо проспівав:

— Та що ти.

А він повторював «спасибі» й обіцяв приїхати в гості та няньчити моїх майбутніх дітей.

І навіть радів, отямившись, сам Кубар. Дістався до стоянки таксі і поїхав додому, де на нього вже чекали хірурги, холодна горілка і свіжа ікра.

* * *

Славик щоп’ять хвилин виводив мене на кухню, щоб, розчулено дивлячись крізь запітніле скло окулярів, запитувати все більш п’яно і плутано:

— Ну що, вона тепер поїде зі мною?

І я в тисячний раз повторював:

— Так, — і вів його назад за стіл та пропонував випити.

— Телефон, — сказала Даша. — Глібе, якщо не важко, візьми.

Я вийшов у коридор і взяв слухавку.

— Ну, нарешті, — почув я голос Валери. — Я вже не сподівався…

— Хто менше думає, той міцніше спить, — відповів я йому словами великого Мао. — Ти де?

— У мене неприємності.

— Винесли із сараю якусь залізяку?

— Ні. Гірше.

І тут, десь із глибини будинку, я почув схвильований голос діда:

— Валеро, вони вже тут!

Я крикнув:

— Та що там у вас сталось?!

Але він тільки й сказав:

— Вибач, — і поклав слухавку.

— Хто? — запитала Даша, коли я повернувся.

— Та так. Я повинен від’їхати.

— Навіщо?

— Куди?

— До діда, там щось сталося.

— Я вже п’яний, — повідомив водій. — А тому — пас.

— Я на харлеї.

— У такому стані? — злякалась Оленька. — Ти ж уб’єшся.

— Я? — я посміхнувся і показав їй долоню правої руки. — У мене лінія життя ще років на сімдесят.

— Справді, — підтвердив Боб, зазираючи в мою долоню, — довга. Але пушку візьми.

— Я з тобою, — заявила моя дбайлива наречена.

— Не треба.

— Не треба, — погодились охоронці. — А таксі все ж візьми.

* * *

Нічна прохолода, червоні вогні машин, що їх я обганяв на напівпорожній трасі, і чорні гілки сосон над освітленими колами асфальту.

Я був у діда через сорок хвилин після дзвінка Валери, дорогою ледь не зіштовхнувшись із машиною, що виїздила з воріт. У її темному салоні було двоє пасажирів.

— Привіт, — сказав Валера, зачиняючи ворота.

— Привіт, — відповів я, ставлячи харлей на підніжку. — Що тут у вас?

Підійшов дід, тримаючи в зубах сигарету:

— Ти вже знаєш?

— Ще ні.

— Ходімо покажу, — він повів мене до незачиненого гаража.

Зайшовши усередину, він увімкнув світло і сказав:

— Ти тільки поглянь.

Машину я бачив і раніше — роллс-ройс кольору слонової кістки з обтягнутим шкірою верхом, а ось подряпина на її дверцятах змінилась разюче. Метал під нею став жовтогарячим від іржі, а емаль по краях відколювалась і темніла.

— Я навіть не пам’ятаю, коли це зробив, — голосив дід. — Старий став, неповороткий.

— А зафарбувати? — запитав я. — Валера ж може.

— Та якби бачити раніше. А сьогодні зранку побачили, кинулись. А куди? Хазяїн приїжджав. Грошей вимагає. Навіть якщо я будинок продам, а він — квартиру, все одно не вистачить.

— Невесело, — сказав я. — Ходімо.

Ми зайшли в будинок, де на дивані сидів пригнічений усім, що сталося, Валера.

— Скільки? — запитав я.

— П’ятсот тисяч.

Залишалось тільки свиснути.

Можна, звичайно, позичити грошей у татка, але це буде не раніше ніж я одягну на його доньку обручку… Наш зі Славиком виграш. Та навіть якщо він віддасть мені свою половину, все одно не вистачить…

— А поміняти дверцята? — запитав я.

— У роллс-ройса шістдесятого року? Ти мариш.

— Ну чому марю? — образився я. — Скільки в тебе часу?

— Тиждень.

— Дурниця, — я хотів хоч якось підбадьорити його.

Але він раптом підхопився і закричав:

— Дурниця? Дурниця! Тобі усе дурниця! Ти приїжджаєш сюди книжковим героєм, таким собі месником нічних доріг, і наводиш лад. Дверцята поміняти. Де їх узяти?

— Що, у всьому місті тільки одна така машина?

— Ні, — виплеснувши усю свою злість, уже спокійніше сказав він. — Є парочка. Але такого кольору… — він глянув на мене. — Є одна.

— Ось і вихід.

— Украсти?

Він не сумнівався, що я скажу «так», хоча й сам був готовий до цього.

— А ти зможеш?

— Чому я? Разом.

— Але ти мені допоможеш? — запитав Валера.

— Обов’язково.

До нас зайшов дід:

— Чаю поп’єте? Чайник уже закипів.

— Спасибі, — відповів я і повернувся до Валери. — Ти адресу знаєш?

— Ні, але це не проблема, — він потягнувся до телефону. — Піди, попий чаю, а я подзвоню тут одним.

— Я чув, ви щось вигадали? — запитав дід.

Я кивнув, сідаючи за кухонний стіл:

— Я не хочу їсти.

— Ну хоч яблук, — і він поставив переді мною тарілку з жовтими зморщеними яблуками…

Про те, що минуло — 7

Ми просили його про це щоразу, коли вінприходив до нас. Побачення дозволяли по парних суботах, у кімнаті, заставленій фікусами і диванами з оббивкою зі штучної шкіри. Опухлі від нескінченної пиятики матері гладили по головах своїх дітлахів, які жували плавлені сирки, а дід дивився, як ми їмо варену ковбасу, яку щоразу клав зверху на яблука, жовті й маленькі. Він збирав їх пізньої осені, складаючи у великі ящики в льосі, і потім приносив нам упродовж усієї зими. До весни вони зморщувались, а м’якоть їх ставала сухою і крихкою, але вони були солодкими і їх завжди вистачало наїстися і роздати усім, хто просив: «Дай шматочок».

— У мене є мама, — хвалився дехто.

— А в мене тато, — таких теж було чимало. — Він вийде з в’язниці і забере мене.

— А в мене є дід, — казав я. — Він прийде до мене наступної суботи і принесе мені яблук.

Невисокий і зовсім сивий, у незмінному коричневому пальто, він не пропустив жодної суботи. Навіть забрав нас одного разу на літо, але онук, що жив у нього, рідний онук, сприйняв нашу появу як зазіхання на його кімнату і можливість дивитись телевізор до опівночі. Його мати, яка попри немолодий вік намагалася влаштувати своє особисте щастя в записаній на неї і Валерку міській квартирі, незабаром перестала з нами навіть вітатися, кажучи діду, що ми заразимо її сина глистами і якоюсь падучою. А потім забрала привезену для Валери постільну білизну і щоразу перевіряла кишені мого піджачка та Дашину пластмасову сумочку:

— Вони обов’язково в тебе щось поцуплять — не виделки, то медалі. Дай мені їх, я поки що відвезу їх до себе.

Але дід відмовився:

— Ні. Нехай залишаються. Коли помру, дістануться Глібові.

— Ти на нього ще й будинок перепиши. Додумайся.

— Поверни нас, — просив я діда, але він наполягав на своєму, хоча й припинив сваритись на Валеру, який кричав мені:

— Це мій дід! Мій! А ти з притулку, і в тебе нікого немає!

Потім, коли попри більшість трійок я виявився одним із кращих учнів класу і мені навіть дозволили вибирати — чи закінчувати десятирічку, чи йти в ПТУ — дід сказав:

— Не відомо, скільки я протягну, а тобі потрібен шматок хліба. Йди вчитись на столяра — і будинок собі побудуєш, і на харчі заробиш.

Я згідно кивнув і залишився в дитячому будинку. У мене була ще Даша. А в нього — тільки жовті яблука, що в’януть до настання весни.

* * *

— Ну, я все дізнався, — сказав Валера, заходячи до нас.

— Що ж, тоді поїхали.

— А не рано?

Я кинув оком на годинник — було близько півночі.

— Саме вчасно.

Я запитав, як охороняють потрібну нам машину. Він розповів дуже приблизно — не уявляючи ні точної кількості охорони, ні складності сигналізації, нічого. Ще один божевільний хрестовий похід. Але я вирішив, що спробувати все одно потрібно. Вирушили ми в дорогу на роллс-ройсі.

Розділ 42 Трохи нічної їзди

Траса спорожніла остаточно. Наша машина, м’яко присідаючи на вибоїнах, летіла крізь темряву до бірюзового марева міста. Величезні зірки, зливаючись у сузір’я, повільно повзли до знака антихриста, а в пришляхових сільцях блимали заґратовані лампи на стінах замкнених магазинів.

Промайнув вилитий з бетону заголовок:

КИЇВ

і одягнений у підперезаний ватник міліціонер біля КПП підняв палицю, наказуючи нам зупинитись.

— Я зараз, — сказав Валера, дістаючи документи і виходячи з машини.

Я курив. Повз нас шурхотіли машини, тріскотіла рація на грудях постового, десь пролетів кажан.

Гуркочучи пробитою вихлопною трубою, на змах постового зупинився кошлатий рокер у заклепках, бахромі і з лискучим черепом на потертому жилеті, зійшов на землю і заходився щось розповідати міліціонеру. Валера, котрий стояв неподалік, вже розповів усе, що міг, і тепер тільки з розумінням кивав головою у відповідь на те, що казав йому патрульний, та діставав з кишені все нові й нові купюри.

Рокер запхнув документи до задньої кишені штанів і рушив до мотоциклу. Побачивши мене, він раптом вишкірився, підійшов ближче і прогарчав:

— То ти ще живий?!

Я збив попіл і кивнув.

— Це добре.

Відчинились дверцята, і Валера сів за кермо.

— Хто це? — запитав він.

— Звідки я знаю.

— Тоді можемо їхати.

* * *

— Ти точно його не знаєш? — запитав Валера і поправив дзеркало.

Я озирнувся, примружившись від світла фари мотоцикла рокера, який висів у нас на хвості.

— Зупини.

Я вийшов, але замість того, щоб поговорити зі мною, він, розвернувшись, від’їхав на кілька метрів, порикуючи двигуном і посміхаючись.

— Бог із ним, — сказав я і повернувся на місце. — Поїхали.

— А він?

— А що він? Нехай катається, якщо йому так подобається.

Він їхав за нами до самих воріт у п’ятиметровій бетонній стіні без будь-яких написів на ній. Темні будинки звичайнісінького району навіть не дозволяли визначити, де ми перебуваємо. Але Валера сказав:

— Це тут, — і ми вийшли.

Побачивши це, рокер втратив до нас інтерес і, певно, поїхав у пошуках нових пригод та більш знервованих водіїв.

— Стукай, — і Валера гримнув ногою у найближчу стулку воріт.

* * *

— Де ми хоч перебуваємо? — запитав я.

— У гаражі, — відповів він і на обурене «якого дідька?» гаркнув. — Поставити машину.

— Яку машину? — запитали у відповідь, але ворота все ж відчинили.

Устромивши руку під куртку, я майже витяг пістолет, але Валера продовжував діалог:

— Впізнаєш?

Хлопець за воротами висунув голову, глянув спочатку на нас, а вже потім — на машину.

— Наша, — сказав він. — Але її начебто вже ставили сьогодні. Почекайте.

Він зачинив ворота і пішов кудись, повернувшись назад хвилин через п’ятнадцять.

— Як ваше прізвище?

— Машин.

І охоронець нарешті впустив нас.

— Чорт зна що, — сказав він. — Денна зміна зафіксувала, що машина вже стоїть.

— Напевно, переплутали, — кинув я.

— Напевно.

Головне, що за весь цей час він жодного разу не подивився на наші номери, роллс-ройс — то й роллс-ройс. А в нього ж десь записано. За стіною був піднятий високо над землею вагончик, кілька зім’ятих автомобільних кістяків і прожектори, що освітлювали нескінченні ряди цегляних гаражів.

Валера повернувся в машину і під’їхав до нас.

Залишалось тільки одне питання, яке навіть ніяково було задавати: а в якому саме гаражі стоїть схожа на нашу машина. Охоронець міг би і не зрозуміти цього, та й не відомо, скільки їх ще було у вагончику. І тоді я сказав:

— Скажіть, скільки ви тут заробляєте?

— Півтори сотні.

— Один чергуєте?

— Ні, з напарником.

— І не боїтесь?

— Чого?

— Цього, — я підсунув пістолет йому під носа. — Адже може стрельнути.

— О, Боже, — прошепотів охоронець. — Знову, — і обережно підняв руки.

— Повільно, — сказав я, — повільно йдемо до напарника.

Той виявився ще поступливішим — він спав. Я зв’язав їх відірваним від телефону шнуром і викинув на вулицю єдину зброю — бейсбольні біти, а тоді запитав:

— У якому гаражі схожа тачка?

— У нас будуть неприємності.

— Ну то й що.

— Треба подивитись у журналі.

Я подивився. Номер чотириста шість.

— Тільки без геройства.

— За півтори сотні? — запитав охоронець.

І я вийшов до Валери, який устиг замкнути ворота і вже не один раз пошкодувати, що він зв’язався зі мною.

— Чотириста шість.

Ми поїхали уздовж гаражів у пошуках потрібного номера.

* * *

— Замок не зламати, — сказав Валера, оглядаючи знайдений гараж.

Я сидів на підніжці і навіть не збирався допомагати йому.

— То що, усе даремно?

— Я спробую, — сказав Валера, витягаючи з сумки інструмент.

— У тебе є із собою автоген?

— Ні, — він подзвенів залізяччям і дістав якусь штуку, що нагадувала портативний верстат для гостріння ножів.

— Гострю ніж-ножиці.

Він не відповів, а відмотав із нього кілька метрів тонкого проводу і, піднявши капот роллс-ройса, підключився до акумулятора. Задзижчало, почало крутитись коло, і Валера підняв його до краю воріт гаража, де, на його думку, ховались під сталлю стулок петлі. З пронизливим скреготом полетів розплавлений метал.

Чотири букви «п» вирізав Валера, перш ніж крикнути:

— Обережно!

Нічим не втримувані ворота гаража з гуркотом упали на землю, віддаючи нам такий же, як і в нас, роллс-ройс. Хіба що його кермо було обтягнуте білим і приємним на дотик хутром, а в панель був убудований приймач року випуску самої машини.

— Дивися уважно, — попередив я, — щоб потім не казав, що тобі підсунули неякісний товар.

Машина була в ідеальному стані, щоправда, аби переконатись у цьому, він полазив під нею, оглянув мотор і кілька разів натиснув на педаль гальма.

Поміняти їх місцями, а потім змінити номери, — ось і все, що нам залишалося зробити, перш ніж виїхати звідси назавжди.

Я відчинив ворота, Валера вивів роллс-ройс назовні. І яка приємна несподіванка! Там нас чекали півтора десятка рокерів; вони диміли моторами, вишикувавшись півколом на нашому шляху.

— Вперті хлопці.

— Тобто? — не зрозумів Валера.

— Дозволь, я сяду за кермо.

— Ні за що, — певно, він не готовий був до думки, що йому все ж доведеться віддавати півмільйона за машину, що навіть не належала йому. — Я сам, — і, практично з місця витиснувши четверту передачу, понісся назустріч мотоциклістам.

Розділ 43 Без назви

Вони розсипались по найближчих клумбах, вириваючи з них шматки дерну і трощачи рами об надмірно високі бордюри. Ми пронеслися між ними, так, на жаль, нікого й не зачепивши, і помчали вулицями, що прокидались від вереску гальм та спалахували кухонними вікнами. Якщо хтось і не схопився з прокльонами або зі словом «тихо» дітям, які заплакали у своїх ліжечках, то вже точно зробив це після розкотистого ревіння мотоциклів рокерів, які гналися за нами.

Словом, розважались усі.

А щоб у нічній, влаштованій у переддень вихідного розвазі змогло взяти участь якнайбільше людей, Валера крутонув кермом у бік центральних вулиць, де вони нас нарешті і наздогнали.

— Що вони роблять?!

— Намагаються витягти мене назовні. Розважаються, — я дістав пістолет, але подумав і сховав його назад — адже він усе одно не міг убити їх.

А рокери притискали нас до бордюра, кидаючись під колеса то по одному, а то й цілими групами.

— Чому ти не стріляєш?!

— А чому ти не давиш їх? — запитав я, тим паче, що один із них саме крутнув під передні колеса роллс-ройса.

— Я не можу, — відрізав Валера.

Ну що ж, гаразд…

Я відчинив дверцята і вистрілив у найближчого з них. Куля упала на асфальт, а вони лише трішки відстали.

— І жодного мента, як на зло!

Чому ж? Один, якщо вірити Бобові, є.

— Агов! — закричав Валера, припадаючи до дзеркала. — Чуєш! Не роби цього!

Я висунувся у вікно і мало не залишився без голови — чоловік із п’ятеро рокерів мчали біля нас, розмахували ланцюгами і, певно, горланили бойову пісню. Завібрувала шкіра на каркасі даху, посипалось заднє скло і з тріском злущилась фарба на багажнику для запасного колеса.

— Недоумки! — Валера крутнув праворуч, перекинувши і викинувши ударом кузова на тротуар одного з них.

Знову крутнув праворуч. Але вдруге не вийшло.

— Стріляй!

Я не пояснював, чому я не можу зробити цього, лише сказав:

— Патрони скінчились.

— Ти зможеш вести їх, не підставляючись?!

— Так.

— Бери кермо!

Щоб зробити це, мені довелося втиснутись до нього на коліна, вигнутись найнеприроднішим чином, цілком затуливши огляд, але все ж дотягнутись до педалі газу.

Насилу виборсавшись з-під мене, Валера мало не насадив себе на важіль перемикача швидкостей, збив головою дзеркало і зачепив коліном ручку приймача.

— Знайди мене! — закричала дівчина десь біля мікрофона далекої нічної студії, а ведучий уточнив:

— Це була… — назвавши її прізвище. — А зараз… — і знову щось зовсім невимовне.

Я ухилився від зіткнення з таксі, що виїжджало з підворітні, і звернув у закритий «цеглиною» провулок.

— Тут тупик! — закричав Валера.

— Хіба?

— Дикий перець зростає на цьому вікні, — прожував приймач.

Валера стягнув із заднього сидіння сумку з інструментами і почав щось шукати.

Я додав ще п’ять кілометрів, збив невисоку огорожу дитячого майданчика і буквально перелетів через пісочницю.

— Дикий перець… — і так саме ще раз із вісім по колу, то хором, то сольними партіями.

— Тримайся, — попередив я, гальмуючи перед стіною наприкінці вулички.

Валера вдарився чолом об панель, чортихнувся і, кинувши сумку під ноги, потягнувся за наступною.

— Що ти хочеш там знайти?

— Не знаю! — закричав він.

— Дикий перець! — горлали хлопці у приймачі.

— За Камелот! — репетували рокери, вишикувавшись за десять метрів від нас.

А я обережно розвернувся, врубив дальнє світло і прошепотів:

— Банзай! — і знову спробував пограти з ними в боулінг.

Вдалося.

Зім’явши решітку радіатора і втративши праві фари, я перекинув трьох із них, ледь не застрягши на одному з мотоциклів.

— А тепер… — сказав приймач.

— Нічого, — процідив Валера, даючи спокій своїм інструментам.

Рокери встигли вдарити пару разів по капоту, після чого я виїхав із провулка, і ми рушили далі.

— Не впадай у відчай.

— Півмільйона, — нагадав він, мало не волаючи від відчаю.

— Зате буде що розповісти онукам.

Зненацька в руках одного з рокерів спалахнуло зеленувато-жовтогаряче полум’я. Певно, в їх камелотських ігрищах саме цей мотоцикліст був обраний Мерліном. Під’їхавши майже впритул, він підкинув руку і метнув у нас пекельний вогонь, що виявився пляшкою бензину з ганчір’ям замість пробки.

«Коктейль Молотова». Я знав фахівця, що вбивав саме таким способом. Ви йдете по вулиці, до під’їзду залишається метрів із десять, охоронці озираються навсебіч, а на бордюрі сидить бомж, обставлений пляшками. Ви проходите повз нього, жебрак запалює сірник і кидає у вас таку самісіньку, як і ця, бомбу. Правда, того фахівця все ж пристрелили, а у нас минулося без пожежі в салоні.

— Ми горимо!

Я спробував утішити його:

— Нас поховають в одній могилі, — і, глянувши на прилади, додав: — У нас закінчується пальне.

А позаду було ще близько десятка остаточно розлючених рокерів.

* * *

— Діви, — сказав приймач, — для вас наступний тиждень буде тижнем спокою і самоспоглядання.

— Ти не Діва? — запитав я.

— Близнюки.

— Шкода.

І, вдавивши гальмо, я розвернув роллс-ройс поперек дороги, покладаючись на сумлінність американських робітників і на те, що мені вдасться спіймати на цьому більшість мотоциклістів.

— Вилазь!

Валера відчинив дверцята і буквально викотився на асфальт, а через секунду — і я. І нам знову поталанило — не вибухнув жоден із двигунів, хоча сім мотоциклістів практично одночасно протаранили борт нашої машини, вилітаючи із сідел, перелітаючи через неї і задихаючись у купі непридатного до ремонту заліза.

Та четверо все ж устигли повернути, щоб, трохи від’їхавши, перегрупуватися для нової атаки.

Ось тільки тепер я почав першим. Вихопивши пістолет, я побіг до них, стріляючи на ходу в їх дурні, покриті блискучими шоломами, голови. Користі від цього було мало, зате гуркоту — скільки душа забажає. У мене ще не скінчилась обойма, як вони забралися геть, залишаючи нам поламані мотоцикли і своїх плазуючих, зранених, а подекуди і нерухомих товаришів.

— Треба диміти звідси, — сказав Валера.

— Для початку потрібно взяти в них трохи пального.

Але навіть набравши з баків із півканістри бензину, нам довелося ще ненадовго залишитись тут. Відтягнувши мотоцикли, ми наштовхнулись на рокера, який головою устромився у скло погнутих водійських дверцят.

— Обережніше, — попросив Валера, тягнучи його за праву ногу.

— У нього зламана шия, — сказав я. — Йому вже байдуже.

Ми віднесли його до узбіччя і поклали на спину. Хоча краще б він лежав обличчям униз — від удару в нього вискочили очі, і тепер з порожніх очниць сочилась кров, а очні яблука були притиснені склом шолома до щік…

Валеру вирвало…

— Ти куди? — тільки й спромігся запитати він.

— Нам варто поміняти машини назад, — сказав я, під’їжджаючи до бетонної огорожі навколо гаражів і одразу ж повертаючи назад.

Ворота виявились відчиненими, метушились якісь люди, а неподалік стояло кілька машин міліції.

— Півмільйона, — сказав Валера. — Вони зварять мене живцем.

— Не засмучуйся, я буду поруч.

А коли заїхали у двір, і дід підійшов до нас, щоб у світлі, що падало з гаража, краще роздивитись остаточно знищений роллс-ройс, я сказав:

— Нам ще неймовірно пощастило.

— Дуже, — погодився дід. — Дякувати Богу, що хоч так.

На кришці багажника, нікельованому ковпаку колеса і в одній із дверцят ми нарахували сім величиною з п’ять копійок дір, зроблених кулями з досить серйозної мисливської рушниці.

— Я дізнавався, — сказав дід, — якщо продати землю від гаража до того кінця огорожі і твою квартиру, — йшлося про квартиру Валери у Києві, — то це буде майже чотириста тисяч.

— Почекаємо, — сказав Валера, певно, щось вигадавши.

— Почекаємо, — сказав я, твердо знаючи, що треба робити.

— Я посмажив картоплі, — зітхнув дід, — якщо хочете…

Ми поїли, потім довго пили чай, я розповідав про Олю, про те, що ми ще не одружені, про свою роботу лаборанта в якомусь там НДІ, про Дашу, що про те, що завтра всі ми зберемось тут, і що все буде просто супер.

— Звичайно, буде, — підхопив дід. — Звичайно ж.

Розділ 44 День народження

Вони приїхали на двох машинах з повними багажниками продуктів і питва. Охоронців без піджаків і в портупеях поверх сорочок ми представили співробітниками міліції і близькими друзями Славика, а Боба — їх командиром. Оля, Даша і її наречений нарізали і готували на кухні їжу, а Валера з охоронцями споруджували столи і лавки зі звалених за гаражем дощок.

Їх розставляли між деревами в саду, накривали линялими скатертинами і заставляли тарілками і склянками, що виблискували на сонці краплями води.

Я, Боб і дід, що вдягнув святковий піджак з медалями, курили осторонь, слухаючи розповіді Боба про його важку роботу і хвилі злочинності, що накрили усю країну.

— Схоже, буде дощ, — сказав Боб охоронцеві, який пробігав повз нас.

Кинувши:

— Зрозумів, — він поставив на стіл миску із салатом і, відійшовши до машини, витяг із багажника згорнуту в рулон клейонку, яку вони натягнули між деревами, хоч і нерівно, але все ж досить вчасно — вже за дві хвилини по ній застукали краплі дощу.

— Може, перейдемо в будинок? — запитала Даша.

— Усі не вмістимось, — заперечив Валера.

— Та й дощ незабаром скінчиться.

Усім чомусь було весело. Навіть мій зведений брат посміхався тупуватим жартам охоронців, зовсім забувши про роллс-ройс, півмільйона гривень і свою наречену, котра впродовж останніх кількох хвилин знічено зазирала у відчинену хвіртку.

— До нас гості! — закричав охоронець, помітивши її.

— Спокійніше, — сказала Оленька.

— А що? Ми ж нічого, — та охоронці вже не дали їй і хвилини спокою, називаючи Олександрою, вмовляючи кинути Валеру і їхати з ними. Валерка ж невдоволено сопів, але, дедалі більше хмеліючи, лише посміхався і казав:

— Давай-давай, їдь із ними. Все одно я з тобою одружуся.

Дощ дійсно скінчився, майже не намочивши землі. І від цього стало ще веселіше. Ми раділи, раділи, не помічаючи величезної хмари, що повзла у напрямку лісу і нагадувала вишкірений кривими зубами череп.

Смерть, величезна ненажерлива тварюка, схилилась над нами, вдихаючи запах ще живої плоті, прислухаючись і зазираючи в обличчя, щоб краще запам’ятати кожного з нас.

* * *

Коли підійшли сусіди, друзі-діди, які принесли в подарунок хто пляшку вина, а хто пучок щойно зірваної зелені, — сіли за стіл.

Пили довго, зі смаком, виголошували тости і бажали здоров’я, прожити ще стільки ж, пам’ятати тільки гарне, теплої зими… Старі казали:

— Ну, будьмо.

Охоронці кричали:

— Ура!

А дід мовив:

— Осьде сидять троє моїх дітей, і незабаром усі вони одружаться. Але мені гірко, ох, як мені гірко…

Його зрозуміли і підхопили:

— Гірко!

Охоронці тієї ж миті полізли цілуватись до жахливо зніченої Сашеньки.

Оленька прошепотіла:

— Люблю тебе, — і ми поцілувались.

Славик кричав:

— Але я точно знаю, вмирали з ім’ям Сталіна…

— Ти воював?

— Ні.

— Тоді не знаєш…

Потім йому показували фотографії зі старих альбомів і пили з ним за перемогу.

Даша розмовляла з Бобом, який емоційно розповідав:

— У мене дівчинка, три рочки всього, а я вже думаю, що незабаром мені доведеться бейсбольною биткою виганяти її з підвалів…

— А в мене хлопчик, — казала вона, — і якщо хтось спробує поганяти його биткою — я ноги переламаю…

До мене підійшов Валера:

— Вип’ємо?

— Вип’ємо.

— Коли ви їдете?

— Уже скоро.

Він промовчав.

Охоронці підігнали машину ближче до столу, відчинили дверцята і ввімкнули магнітофон. Славик виводив зі старими сумні пісні їхньої молодості, а Оленька, поклавши голову мені на плече, шепотіла:

— Знаєш, про що я мрію? Народити швидше і подивитись, на кого він більше схожий — на тебе чи на мене. І ще — поспати на животі.

— Слухай, — запитав мене Валера, — а ти б міг залишитись на тиждень?

— Я б міг залишитись на тиждень? — запитав я Оленьку.

— Я порядна жінка. Я хочу заміж.

— Ось бачиш.

Валерка налив, випив і, нічого не сказавши, пішов танцювати до машини охоронців.

— Глібе, давай поїдемо звідси, — попросила Оля.

— Дашко, дай ключі.

Вона пішла в будинок і вийшла з ключами від своєї квартири:

— Ти доїхати зможеш?

— Я майже не пив.

— Я бачила. Ми залишимось тут, — сказала вона. — Тільки поводься обережніше.

— Не більше сорока на годину.

— Я маю на увазі Оленьку.

Я підійшов до діда:

— Ми вже поїдемо.

— Приїдеш ще?

— Напевно, вже ближче до зими.

— Дзвони мені.

Улаштувавши Оленьку на мотоциклі, я виїхав на вулицю попри спроби охоронців кинутись мені під колеса і крик Боба:

— Куди?!

Та я тільки додав газу, не залишаючи їм часу нас наздогнати.

* * *

Ми не встигли навіть виїхати на трасу, як зіштовхнулись із ними — вони вишикувалися в ряд поперек розбитої польової дороги. Найкращі представники уцілілого у боротьбі зі мною київського рокерства були тут, погладжуючи керма своїх мотоциклів і замки обрізів, що стирчали з-під курток. Занадто зненацька і вже занадто далеко від дідового дому. Шкіряні куртки, лисі хвости, пара німецьких касок, крила і блискавки. А навколо соснові стовбури лісу.

Я крикнув:

— Тримайся! — і різко звернув убік — прямо до лісу, що починався одразу за пришляховою канавою.

Розліталася навсебіч хвоя, я об’їжджав порослі бузковим слизом пеньки і підстрибував на коренях, що стирчали із землі.

А вони мчали за нами — сім готових на все мотоциклістів. А за спиною — ладна будь-якої миті упасти на землю Оленька.

Тільки б вони не…

Вистрілили одразу двоє.

Заклинив і захрипів двигун, і нас понесло прямісінько на повалений стовбур дерева. Пішовши під нього переднім колесом, харлей став дибки. Я почув лемент Оленьки. Мене підкинуло вгору, перекинуло, і я упав спиною на гілку, що пробила куртку і вийшла крізь ребра. Я підняв голову і ще не встиг побачити, як вона стирчить із грудей, як зверху, крутячи колесами, майже пливучи, на мене упав харлей.

Усе.

Свідомість потекла, мов вода…

Хоч я ще бачив рокера, який підійшов до мене. Він посміхнувся, навіщось підняв обріз і вистрілив. Навіщо? Я й так був уже мертвий.

Розділ 45 Це напевно…

Там не було ні сивобородого Бога, ні зміїних хвостів…

— Привіт, — сказав мені Артем — мій бойовий товариш.

— Привіт.

— Я прийшов подякувати тобі.

— За що, — я махнув рукою.

На ньому був усе той же жилет з ріжками, що стирчать у різні боки, пропалений тільник і кросівки з розірваними шнурівками.

Я два дні ніс його голову, щоб поховати її біля бази, бо його тіло, запаяне в цинк, уже встигли відправити додому.

— Тут багато наших, — сказав він. — Тут вони всі. Хочеш курити?

Я був старшим за них на одинадцять років, я був одягнений інакше, і моє волосся…

Вони були тут усі… кого б я не згадав.

Багатьох я бачив тільки один раз, багатьох навіть імені не знав, але вони йшли з усіх боків, тягнучи на собі кулемети і закидаючи за спини рушниці із зарубками на дерев’яних прикладах. Тут був навіть той, котрий утік від нас, той, котрого ми потім усе ж знайшли і привезли назад тільки для того, щоб на один день посадити в порожню цистерну з-під бензину. Ми так карали. І ті, хто потрапляв у ту цистерну, у гіршому випадку божеволіли від ядучих випарів усередині розпеченого сонцем заліза, а він помер, і тепер був тут.

Але він усміхався і тягнув руку, щоб поплескати мене по плечу і сказати:

— Здраствуй.

Тут було багато таких, як я, — без форми і без зброї. Усі вони були молодші, хто на рік, а хто і на п’ять, але вони чекали на мене, і були раді, і готові були вмерти ще раз, щоб відбити одного зі своїх від демонів.

Але коли хтось тихо сказав:

— Ні. Ще не час, — їм було смутно прощатись зі мною.

— Зустрінемось, — пообіцяв я.

— Звичайно, — вони знали це краще за інших.

Це вже напевно…

Мене вдарило об землю, проткнувши наскрізь, і придавило важелезним харлеєм.

* * *

— Цей готовий, — сказав рокер, спльовуючи убік і витягаючи з рушниці гільзу. — Що з його повією?

— Дихає, — відповів йому хтось.

— То трахни її.

— Ти божевільний, вона ж вся у крові.

Зник рокер, зістрибнувши з колоди, затріщала хвоя під шипами черевиків.

— Мерзота.

— Добий її.

Натужно ревучи мотором, до них підлетіла машина, вистрілила рушниця, потім ще раз, посипалось скло, ляснули дверцята і хтось заволав:

— Кінг! — захлинувшись у нескінченній автоматній черзі.

Хтось зойкнув:

— Мамо, — падаючи майже на межі неба, що каламутилось у моїх очах, і гілок дерев, які погойдувались у височині.

Дзенькнувши, відлетіла гільза, вдарилась об машину. Помінявши ріжок, повз мене важко пробіг Боб:

— Господи… Жива?

Заплакала Оленька. Боб обережно підняв її на руки, відніс до машини, щоб, повернувшись через хвилину, прикласти пальці до артерії на моїй шиї.

Ліворуч, дурню…

Не знайшовши пульсу, він лише стягнув з мене мотоцикл і переніс моє тіло на зім’яте листя папороті.

Побуксувавши на слизькому моху, машина дала задній хід і сховалась за деревами. Тут залишились лише мерці — рокери, я й охоронці, які лежали трохи далі. А на ніжному листі суниці — рожеві грудочки чийогось мозку, немов недоспілі ягоди.

Я лежав, і крізь мене повільно проростала трава.

А вона йшла до мене, ховаючи відсутність губ у тіні накинутого каптура. Вона йшла, щоб забрати мене в чудову країну мрій. Там чарівні замки, і кожному є своє місце на схилі пагорба, там співають птахи і зеленіє трава, там жінки ніжні і піддатливі, але коли настає час, вони скидають каптури, щоб сказати, що вони — твоя смерть.

Можливо, що це…

Холодні пальці доторкнулись до моєї щоки.

— Цей, здається, живий, — сказала вона.

— Ти чуєш мене?

Я сказав: «Ні», — але вони не почули.

— Ми повинні залишити його, — сказав хтось.

— Ми повинні взяти його із собою, — товста жінка, що схилилась наді мною, підняла куртку і з жахом видихнула. — О ні!

— Він чужинець, — казали їй, — він один із них, ти ж сама бачила.

— Ти чуєш мене? — запитала товста жінка.

— Ні! Ні! Ні! Залиш мене!

Певно, в мене здригнулись повіки і вона сказала:

— Дайте запальничку.

Вона узяла її, витягла з кишені саморобну сигарету і, розкуривши її, вставила в мої губи. Нічого не вийшло.

Тоді, затягнувшись, вона почала вдихати солодкуватий, в’язкий дим прямо мені в рот.

— Ти чуєш мене?

— Так, — прошепотів я.

Вона вдихнула ще двічі, потім відчепила від пояса пляшечку з-під кетчупа і влила в мене трохи якоїсь огидної, нелюдської, палючої гидоти.

Я почав кашляти, захлинаючись кров’ю. Мене поклали на бік і різко, без попередження і краплі спирту, висмикнули гілку, що вже встигла зростись зі мною.

Я закричав.

— Молодчина, — сказала гладуха, засовуючи в дірки в моєму тілі шматочки відірваної від свого одягу тканини. — Ще трошки.

— Прамамо, — сказав їй той самий чоловік, що чомусь зненавидів мене, — він знищить нас. Ми повинні залишити його серед чужих. Він той, про кого казав Знахар?

— Він той, про кого казав Лірохвіст, — відповіла товста жінка, дбайливо кладучи мене на спину. — Запальничку…

І я курив, і ковтав бридоту, щоб через кілька годин навіть не відчути, як вони підняли мене і понесли до дороги.

* * *

— Що з ним? — запитав водій приміського автобуса, коли мене, поставивши майже вертикально, вони затягали в салон.

— Упав, — сказала товста жінка, а оскільки я був так само волосатий і брудний, як і жінки, що тягнули мене, водій повірив їй та оголосив:

— Наступна зупинка «Склозавод».

А я практично лежав на колінах у гладухи, і вона гладила мою голову.

— Терпи, — шепотіла вона, — вже недалеко.

Вони винесли мене з автобуса, що зупинився в передмісті.

— Скільки ще? — прошепотів я. — Довго?

— Для тебе — так.

— У мене є гроші, візьми.

— Навіщо?

— Таксі.

Що було далі, і як вони привезли мене до себе, я так і не згадав, прийшовши до тями вже на матрацах, що покривали підлогу, в оточенні хіпі. Вони сиділи навпочіпки мовчазні і жахливо серйозні, слухаючи, що каже гладуха-прамати і бородань з тонкими косами на скронях, що сидів поруч із нею.

— Він з нами.

— Ти чуєш мене?

Я розплющив очі.

— Тобі можна в лікарню?

Швидше за все, що ні.

— Ні, — тихо, майже беззвучно.

— Ти можеш залишитись серед нас, — сказав він.

— Ти теж так вважаєш… — почав хтось.

— Так казав Лірохвіст, — відповів він.

— Але Знахарю…

— Вийдіть усі, — сказав він.

— Чужинцю, — сказав Знахар, — я пропоную тобі залишитись у нас.

Мені було боляче дихати, мені було боляче від кожного звуку, мені було боляче навіть від поруху очей.

— Ні, — вже краще в лікарню у в’язниці, куди я потраплю, щойно лікарі швидкої допомоги скажуть, що тепер я можу стерпіти допит заінтригованих походженням дір у моєму тілі міліціонерів, ніж ці нескінченні розмови.

— Йому треба дати пити, — сказала Прамати, що залишилась зі мною.

— Янго, — покликав Знахар.

Відчинились двері, й увійшла дівчина-конячка з порцеляновою чашкою в руках. Вона вклонилась, вона подала її Знахарю і хотіла було піти, але він зупинив її:

— Почекай, — і труснув мене за плече, від чого я знову практично помер. — Вона? Ти знаєш її? Хочеш, вона буде твоєю?

Який ідіот. Я хочу спокою і трохи води.

— Йди, — сказав Знахар. — Пий.

Цього разу питво мало смак меду і запах щурячої отрути. Від нього занімів язик, а потім і все усередині.

— У тебе є кому подзвонити?

Я кивнув, а він схилився до моїх губ:

— Два, два, — повторював він Дашин телефон. — Ні? А куди? Чотири, шість, — телефон діда, адже усі вони були там.

— Я подзвоню їм, — сказала Прамати, виходячи з кімнати.

Замість неї прийшли двоє хіпі, безцеремонно підняли мене і потягли геть.

— Вони заберуть його з-під парку, — сказала Прамати.

— Звідки?! Нас менти пов’яжуть, поки ми його донесемо туди.

— У нього є гроші, — сказала Прамати. — Відкупитесь.

Підійшовши до Знахаря, запитала:

— Якщо він — це він, то чому ти відпускаєш його?

— Тому, що якщо це справді він, то він обов’язково повернеться.

* * *

У них все ж вистачило сил допхати мене до лавки біля входу в якийсь парк і навіть посадити на неї. Усередині все ще було холодно від їхнього питва, і я попросив:

— Курити.

Мені засунули в рот сигарету і піднесли сірник.

— Ти вже не ображайся, але ми підемо.

Ледь вдихнувши дим, я захлинувся хвилею кашлю і болю.

Підбіг Славик, плакала і намагалась обійняти мене Даша.

— Що з тобою?

— Глібе…

— Усе класно, — простогнав я. — Я здихаю.

Попри всю любов, з якою вони намагались полегшити мої страждання, вони поводились зі мною куди гірше, ніж хіпі. Та як не намагались вони остаточно добити мене, я все ж опинився на задньому сидінні Дашиної машини. І навіть трохи прийшов до тями, поки вони обговорювали подальші плани.

— До мене не можна, — сказала сестра. — Сусіди одразу донесуть. Та й ключі, — у неї вистачило такту не вимагати їх у мене прямо зараз.

— Тоді куди, у готель?

— До діда. Там йому буде найкраще.

— Холодно, — прошепотів я.

— Зараз, — сказав Славик, накриваючи мене своїм піджаком. — Потерпи.

Розділ 46 Метаболізм

У діда було одне лікування — горілка. І це мене влаштовувало.

Але Славик не погодився і, попросивши папір та олівець, почав складати список, який потім вручив Валері.

— Ось гроші, — сказав він. — А це те, що треба купити. Якщо не буде того, що в цьому стовпчику, то з іншого боку — аналоги.

— Треба їхати в місто, — відповів Валера.

— Їдь.

— Я візьму твою машину? — запитав він Дашу.

— Звичайно.

Принесли кілька газет, розстелили їх на підлозі і почали роздягати мене, кидаючи на них закривавлені речі. Подекуди встигло присохнути, і, щоб витягти шматки тканини, які стирчали з ран, їх поливали гарячою водою, вмовляючи:

— Потерпи. І отут ще трішки.

— Який дурень зробив це? — нервувала Даша, виколупуючи з мене все нові й нові шматки нижніх фланелевих спідниць.

— Це врятувало йому життя, — заспокоював її Славик. — Поглянь, що з цього боку. Він у сорочці народився.

— Йому завжди щастить.

Дід усе ж приніс горілки і змусив промити нею моє зболене тіло.

— Руки тремтять, — сказав він. — А я думав, що вже нічого не боюсь.

Даша знайшла голки і показала їх Славику.

— Ось ця, ця і ця, — сказав він, вибравши кілька. — Прокип’яти їх, і нитки заразом.

— Шовкові?

— Так, неорганіка краще.

— Не слухайте його, — умовляв я. — Він не може цього знати. Не віддавайте мене в його руки.

Але вони й чути нічого не хотіли, цілком довіривши мене цьому новоявленому Франкенштейну.

— Де ж Валерка?

— Будемо чекати.

— Не можна, він втрачає багато крові.

— Тоді давайте так, — сказав дід. — Він молодий, серце витримає.

І Славик застромив у мене першу, зігнуту навпіл, голку.

— Боляче?

Дві наскрізні рани боліли так, що все це було майже невідчутним. Але я репетував:

— А-а-а! — матюкався і гриз простирадла з такою люттю, що вони повірили — я житиму.

* * *

Стемніло. І вони нарешті дали мені спокій.

Повернувся Валера з кількома пакетами пігулок і ампул. Славик висунув стіл на середину кімнати під тьмяну лампу та почав змішувати щось у тарілках і півлітрових банках.

Даша сиділа поруч, гладила мою руку і розтирала у ступці чергову порцію пігулок.

— Одне готове, — повідомив Славик, розклавши на газеті сотні грудочок чогось сірувато-брудного. — Дай йому дві.

Я випив і почав прислухатись.

Підійшов Славик із майже повним шприцом у руках і ввів мені під шкіру трохи якоїсь рожевої гидоти.

— Від цього захочеться спати, — сказав він.

Захотілось. Але до туалету.

— Хтось приїхав, — зазираючи до нас, сказав Валера.

Через хвилину він повернувся із забрудненим кров’ю Бобом.

— Ти теж? — запитав у нього Славик.

— Ні, це Олина.

— Як вона? — поцікавилась Даша.

— Поки що невідомо. А він?

— Погано.

— А це що? — кивнув він на порошки і мазі на столі перед Славиком.

— Намагаюсь прискорити метаболізм. Якщо вгадаю пропорції, через три дні в нього навіть шрамів не залишиться.

— Молодець, — сказав Боб, а потім крикнув. — Дідусю!

— Чого тобі? — відгукнувся дід.

— Дайте, будь ласка, мені чисту сорочку.

Боб переодягнувся, відмовився від бутерброда і сказав:

— Я незабаром повернусь. Ви б поки що вирили пару ям за будинком.

— Що?

— Для хлопців.

* * *

Він привіз їх приблизно через годину. Тіла захололи і не гнулись, чіплялись посинілими руками за дверцята машини.

Їх закопали за будинком, ніхто не плакав, ніхто нічого не говорив.

— Не по-людськи це, — зітхнула Даша.

— Це робота, — відповів Боб.

Даша запхнула мені до рота кілька пігулок, а Славик зробив ще один укол.

— Ну добре, — сказав Боб, — видужуй. А вам — хай щастить.

— Ти куди?

— У лікарню, до Олі.

— Передавай привіт.

— Обов’язково.

Уночі мені стало гірше. Я втрачав свідомість, задихався, кричав і, за словами Даші, двічі намагався кудись бігти. Забувшись до ранку, я прокинувся, вирвавши прямо на постіль чорними згустками крові.

Щось шепотіла мені Даша, а Славик продовжував перемішувати свої отрути, дивлячись на нас червоними від утоми очима.

І був ще один такий же день і ще одна ніч…

* * *

А потім я прокинувся і почув спів птахів у саду.

Даша спала у приставленому до мого ліжка кріслі, Славик і Валера, практично обійнявшись, — на автомобільних сидіннях біля її ніг. І лише дід курив на веранді й шарудів сторінками газет.

Загорнувшись у вологе від поту простирадло, я вийшов до нього.

— Ти що?! — здивувався він. — Негайно назад.

— Діду, — сказав я, — дай мені поїсти.

— Дашо! Хлопці! — закричав він, метушливо вбігаючи в будинок. — Прокидайтесь уже.

Почалися лементи, вмовляння повернутися в ліжко, попередження, що в мене можуть відкритись шви. А я сидів на підлозі веранди, вже майже не відчуваючи болю, і посміхався їм крізь сигаретний дим.

— Недоумок, — сказала мені Даша.

— Ти справді не обманюєш? — запитав Славик.

— Ти геній, — відповів я. — Справжнісінький геній.

— Я не про це, я про твій стан.

— Усе добре.

— Можливо, але ти дуже ризикуєш.

Я докурив, повернувся в ліжко і попросив щось поїсти.

Мене нагодували в’язкою вівсянкою і напоїли ледь теплим чаєм. Потім обтирали мокрою, приємно холодною губкою і змінювали бинти. До обіду я заснув, і, прокинувшись увечері, навіть зумів дійти до так і не розібраних столів у саду.

Даша смажила щось на кухні. Валерка порпався біля гнутого заліза неподалік гаража, а Славик грав із дідом у шахи, безліч разів хапаючись то за одну, то за іншу фігурку, скасовуючи ходи і все одно щоразу програючи.

Я підійшов до Валерки.

— Усе нормально? — запитав він.

Я кивнув.

— Ми знайшли і привезли твій мотоцикл. Коли Боб повернувся, він розповів про те, що сталось, і ми зі Славиком вирішили, що потрібно поховати тих хлопців у лісі.

— Ну і як?

Він з огидою поморщився:

— Більше ніколи в житті. Якби не він, то я послав би все під три чорти. Ти не уявляєш, як вони смерділи. Але найгірше навіть не це. Там скрізь були хробаки. Товсті, білі. Вони проїдали в них діри. Вони були скрізь. В одязі, у їхніх ротах. Навіть у траві під ними. Береш когось, а з нього сиплеться. Сиплеться і потріскує під ногами…

У будинку задзвонив телефон, і я побачив Дашу, яка промайнула у вікні.

Потім вона вийшла до нас, усміхнена і радісна:

— Щойно дзвонив Боб.

— І?

— З Оленькою все гаразд. Завтра зранку вони будуть тут.

— Чудово, — прорипів Славик.

— Чудово, — сказав дід.

— Чудово, — погодився я.

А вона відкликала убік Валеру і щось шепотіла йому, він посміхався і кивав, погоджуючись. А коли я наступного ранку прокинувся, ні її, ні його не було вдома, як не було машини і Славика.

— Де вони поділись? — запитав я діда.

— Не знаю, — відповів він, хоча помітно було, що його просто-таки розпирає від значущості таємниці.

Розділ 47 Без назви

Щоб не вовтузитися з миттям салону і заміною лобового скла, Боб просто поміняв машину.

Він обережно в’їхав у двір і зупинився за декілька метрів від нас. До цього було багато шуму і незрозумілих двозначних жартів, що почалися одразу після повернення Даші, Валери і Славика. Вони привезли оберемок квітів, шампанське, костюм, кілька сорочок, краваток і лаковані, загорнені у папір, туфлі:

— Це тобі, одягайся, — сказали вони мені. Мені, котрий останні кілька днів прекрасно обходився простирадлами й обрізаними до колін джинсами Валери.

— Навіщо?

— Так треба, — багатозначно сказала Даша.

— Кому?

— Тобі, Оленьці, усім.

Натягнувши на себе привезений ними одяг, я абияк доплентався до двох винесених на вулицю крісел і сів у одне з них, очікуючи наречену.

Мікстури Славика, попри всю свою мракобісну сутність, за три дні змогли поставити мене на ноги і перетворити рани на рожево-сині зморшкуваті фляки. Я почувався краще, ніж під крапельницею на ліжку якоїсь приміської реанімації, хоча мені ще бракувало сил навіть на те, щоб дійти без сторонньої допомоги до туалету за будинком.

Вийшла ошатна Даша, а за нею Славик — у новому, купленому в тому ж торговому центрі, що й мій, костюмі.

— Готовий? — запитав він.

— До чого?

Він змовчав, хмикнув, а Даша сказала:

— А ось і вони.

Боб вийшов із машини, відчинив задні дверцята і допоміг вийти Оленьці, яка дбайливо підтримувала живіт.

Усі заговорили разом, вона усміхалась і повільно йшла до мене.

— Я мало не вмерла.

— Він теж, — сказала Даша.

А з незачинених дверцят машини виліз бородатий, одягнений в усе чорне священик із величезним хрестом на округлому, як і в моєї нареченої, животі.

— Мир вам, діти мої, — протягнув він співучим басом.

— Здрастуйте, панотче, — відповів Славик.

А Даша навіть перехрестилася.

* * *

— Ну, раби Божі, водички з дороги і почнемо наші обряди.

Валера виніс батюшці води, а Боб дістав з багажника і поклав на капот велику коричневу потерту валізу. Витерши мокрі губи долонею, священик відчинив валізу та дістав з неї срібну чашу, подивився навсебіч і вручив її Валері, який згодився допомагати йому. Потім хлюпнув у неї води зі срібної фляги, дав Даші й Бобові по позолоченій, прикрашеній камінцями, короні, надяг на шию шиту золотом стрічку і розпалив ладан в поставленому на капот машини кадилі.

— А обручки? — запитав я Оленьку, що сіла поруч зі мною.

Вона усміхнулась, кивнувши на Боба.

І нас почали вінчати.

Батюшка неголосно грудним голосом промовляв молитви, Даша і Боб тримали над нашими головами вінці, Славик хрестився, дід стояв, заклавши руки за спину, а Валера підносив священику то чашу з водою, щоб той міг освятити наш шлюб, то обтягнуту оксамитом Біблію, то ікону в мідному окладі.

— Чи згодна ти, раба Божа Ольга…

— Згодна, — прошепотіла вона.

— Чи згодний ти…

— Так.

Валера приніс викладені на таріль обручки, і ми обмінялися ними.

— Оголошую вас чоловіком і дружиною, — сказавпанотець.

Ми поцілувались. Потім вони вітали нас, відкорковували шампанське, розраховувались з панотцем, умовляючи його пообідати, і відвезли його, зрештою, на станцію.

— Ось ти і став моїм, — сказала Оленька.

— Вітаю.

— Ти наче не радий?

— Усе чудово, — я поклав руку на її пальці. — Я просто стомився.

— Тобі дуже боляче?

— Тепер уже ні.

— Мені теж, — і поспішила додати: — Правда, тепер практично постійно нудить, але лікарі кажуть, що можливо, це звичайний токсикоз, дитина розташована нормально і ніякої загрози її життю немає. Але татко сказав, щойно я приїду, він улаштує новий огляд. У нього багато знайомих у хірургічних клініках, отож, і тебе там підлікують. А ще він передавав тобі привіт і чекає нашого повернення.

— Коли? — запитав я.

— Сьогодні. Літак через дві години. Боб проведе нас тут, а вдома зустрінуть інші.

— І мене теж?

— Хіба може бути інакше? Адже тепер ти мій чоловік і член нашої родини.

— А Славик? Що з ним?

— А що з ним? — здивувалась вона. — Нехай залишається. Тим паче, що тепер тобі не потрібно триматись за свою колишню роботу.

— А за що?

— Татко сказав, що дасть тобі можливість займатись усім, чим ти захочеш.

— Я нічого не хочу.

— Тоді поїдемо подорожувати, засмагати на пляжах і підніматись на піраміди. А захочеш, купимо будиночок на острові, і ти вирощуватимеш банани, збиратимеш черепашки та продаватимеш їх туристам. Ми будемо ходити у квіткових намистах, а вечорами розводитимемо багаття і махатимемо пароплавам, що проходитимуть повз берег.

— Хочу, давай так і зробимо.

— Поцілуєш мене?

Ми поцілувались.

Але тієї миті я побачив Лізу, котра невпевнено входила в незачинені після приїзду Боба ворота. А розплющивши очі, її побачила й Оленька.

— Ну що ж, — сказав я і взяв її під лікоть, — рушаймо.

— Хтось прийшов, — мовила вона.

— Це до Валери, — але вона впевнено йшла до нас.

Я знав її занадто давно, щоб не чекати нічого доброго. А тому сказав:

— Піду збиратись, — і навіть устав.

Але Ліза покликала:

— Глібе.

— Ви ж до Валери? — запитав я.

— Глібе, — повторила вона і заплакала, — не проганяй мене.

— Цікаво, — сказала Оленька.

На ґанок вийшов Славик і здивовано спитав:

— Дівчино, вибачте, але що б це мало означати?

— Винеси їй щось, — попросив я, намагаючись сховатись у будинку. — Вона збирає пожертвування для сусіднього дитбудинку.

— Глібе, — покликала мене Ліза, розмазуючи по обличчю дешеву туш.

— Глібе, — сказала Оленька, — куди ж ти? Це ж нечемно. Дівчина прийшла поговорити з тобою, а ти дозволяєш собі ігнорувати її. Поговори з нею.

— Про що? Та й не знаю я її.

— Тоді хоча б послухай.

— Глібе, — ридала Ліза.

З будинку тим часом вийшли Боб і Валера з дідом.

— Що у вас тут? — поцікавився охоронець.

Я провів пальцями по кадику і видихнув:

— Гості.

— Зрозуміло, — кивнув Боб, підійшовши до Лізи і схопив її за лікоть. — Дівчино, тобі час іти. Ходімо.

Але замість цього вона підігнула ноги і практично упала на траву.

— Дай їй спокій! — наказала Оля. — А ти не вдавай, що не знаєш її. Пізно.

Даша вийшла останньою і майже вигукнула:

— О Господи!

— Гаразд, раз усі зібрались, будемо слухати. Що в тебе?

Ліза

Ця крихітка, яка заблукала в пошуках тепла, була ще та.

І знову ж, познайомився я з нею винятково завдяки старанням сестри. У нашому Управлінні змінили найвищого керівника, роботи не було, і я приїхав, щоб зустріти з нею Різдво, але весь її час був зайнятий залицянням до майбутнього третього чоловіка. І вона сказала:

— Глібе, тобі доведеться святкувати одному.

Я ще пожартував, що більшість самогубств відбувається саме в самотні дні народження і зустрічі Нового року. А Даша почула лише «самогубство» і згадала про Лізу, яка не зрозуміло як потрапила в досить обмежене коло її знайомих.

— Вона чудова дівчина, — казала вона, — поїдь до неї.

І я поїхав, років із п’ять тому, навіть не уявляючи, що це буде значно цікавіше, ніж можна було подумати, вперше побачивши розгубленість і нездорову блідість Лізи.

Вона відчинила мені, не взявши ані квіти, ані пляшку вина, мовчки прошмигнула в задимлену глибину квартири. Але вона не заперечувала проти того, щоб я роздягнувся і приніс склянки з убого обставленої кухні, сидів на підлозі перед нею і розповідав про себе, про те, що в нас буде, і про те, як давно я мріяв познайомитись з нею. Перші дві ночі вона навіть не роздягалась, сидячи на дивані із підкладеними під себе ногами. Нічого не відповідаючи і ніяк не реагувала на мої слова. Але на кінець третього дня вона погодилась повечеряти. Без апетиту, хоча до цього в її холодильнику, який щораз стукав при запуску, з їжі були тільки зів’яла картопля і лід.

Я приклеїв кахель у ванній і полагодив балконні двері, а вона вп’яте виносила в передпокій мою бритву і переховувала на полицях шафи розрізнені сторінки свого вочевидь і дотепер не дописаного роману.

Але коли я приніс ялинку, згорток з подарунками і коробку яскравих скляних ведмедів, вона сказала:

— Дякую, — і того ж вечора запалила на ній свічки.

А потім, дозволивши взяти себе, лежала поруч, розповідаючи про що пише, про тих, хто скривдив її, кинувши, взявши тільки на одну ніч і назвавши повією. Її героїні вмирали в гулі чужих міст, вони називали коханими лише тих, у чиїх кишенях знаходили фотографії дружин, рум’яних і ситих дітей, їм було достатньо набрати їхній номер і мовчати, слухаючи:

— Алло… Передзвоніть ще раз, вас не чутно, — і зберігати вірність, і чекати.

А я казав їй:

— Не правда, маячня. Ти гарна, а вони просто дурні.

— А ти?

— А що я?

— Ти любиш мене?

І, щоб зробити їй приємне, я відповідав:

— Ні, — уже знаючи, що їй це подобалось, як і те, що, їдучи, я пообіцяв дзвонити, так і не запитавши її номер. І коли я йшов до метро засніженою нічною вулицею, вона стояла у вікні, плекаючи в собі біль розставання, щоб найближчі кілька років уже не розлучатися з ним, вважаючи його любов’ю, знаходячи в ньому сенс життя.

* * *

Боб продовжував тримати її за руку, і я попросив:

— Відпусти її.

Ліза вивільнилась, взялась розтирати червоні плями, що проступили трохи вище ліктя, та продовжувала плакати:

— Глібе.

— І це все?

— Не проганяй мене.

— Не буду.

— Це дуже важливо. Дуже, — вона схлипнула. — Ти повинен вислухати мене.

— Я це і роблю.

— Ти повинен їхати звідси. Негайно. Зараз же.

— Добре.

— Я серйозно. Вони знають, де тебе шукати. Я сказала їм. І їх збереться дуже багато. Дуже… Адже вони хочуть убити тебе.

Нарешті я зрозумів, про що вона каже. О чорт, тоді, багато років тому, я привозив її до діда в білий від інею ліс. Але згадати про це і знайти дорогу сюди…

— Нічого.

— А хто хоче його убити? — запитала Оленька.

— Хлопці, — дуже змістовно відповіла Ліза. — У них є рушниці і мотоцикли. Вони можуть приїхати будь-якої хвилини. Їх багато… Ви повинні їхати звідси!

— Не хвилюйтесь, — сказала Оленька, — вони вже приїжджали.

Ліза навіть припинила плакати.

— І нічого не було?

— Чому ж? Я мало не втратила дитину. Але це «мало» коштувало мені дуже багато. Адже тепер не відомо, якою вона народиться. А ще загинуло двоє наших чоловіків, а цей, — вона кивнула на мене, — став інвалідом. А так нічого. Минулося.

— Вибачте мене, — знову заголосила Ліза, — я не хотіла цього. Це вони змусили мене. Вибачте.

— Я і не злюсь на вас, — сказала Оля.

— А на кого? — злякалась Ліза. — На Гліба? Не треба. Він гарний. Він просто дуже нещасний. Він кохає мене.

— Що?

— Кохає. І коли він приходив до мене тиждень тому…

— Два, — сказав я, але мене ніхто не слухав.

— … я зрозуміла це. Я побачила його очі, коли він змушений був піти. Я зрозуміла, що він хоче залишитись. Хоче. Але я не змогла зупинити його. Розумієте. Адже так було б ще гірше.

— Кохаєш? — повернувшись до мене, запитала Оленька. — Її? Просто чудово. Молодець, — я усе чекав, коли вона зніме обручку, щоб кинути її у траву. — Спасибі тобі. Я…

— Що ти? — мені бракувало тільки її істерик. — Що?

— Покидьок.

— На себе подивись.

— Злидень, бидло з притулку. Ти ж мені все життя зіпсував.

— Татко купить тобі ще одне.

— Ненавиджу!

— Тихіше, — попросив Боб.

— Ага, — але я вже не міг зупинитись, я зрозумів, що саме так все і мало бути. Ліза опинилась тут не випадково. Я повинен відвезти Славика назад, щоб жити у своїй крихітній квартирці у дворі під скляним дахом, ходити до них із Дашкою у гості, вбивати блатних і постаріти, охороняючи дітей, маму та дружину цього розгубленого генія. Це доля…

І я продовжував кричати:

— Дешевка! Давай, тікай звідси, поки не забруднилась!

— Якщо ти думаєш, що я доглядатиму за твоїм виродком… Обіцяю: у нього буде така ж доля, як і в тебе, він здохне в дитбудинку…

— Та відвези ти її звідси! — закричав дід.

Боб підхопив Ольгу під лікоть і потягнув її до машини.

Дряпаючись і плюючись, вона репетувала:

— Виродки! Ненавиджу вас усіх!

Плакала Ліза, а Даша присіла поруч з нею, гладила по волоссі, намагалась заспокоїти.

— Давай, котись звідси, дурепо! — горланив я. — Котись до свого татечка, різьблених ліжок і порцелянових ляльок!

— Глібе, — обережно сказав Славик.

— А ти, що хочеш, ти попелиця вилупкувата? Чого тобі від мене треба?

Я захлинувся.

Боб завів мотор, виїхав з воріт, а я продовжував кричати на Лізу:

— Сподіваюсь, тепер ти задоволена? Ти вже зробила все, що могла? Чи в тебе залишилось ще щось? Не соромся. Розповідай. Про те, як я брав тебе. Розповідай. Вони тебе слухають.

— Але ж вони могли убити тебе…

— Хто? Твої виродки на самокатах? Мене? Ти дурепа!

— Припини, — відрізала Даша. — Негайно.

— А ти куди лізеш?!

— Глібе! — закричав яскраво-червоний Славик. — Глібе!

— Та пішли ви всі!

Я засунув руку в кишеню, але сигарет не було. Зайшов у будинок, узяв із підвіконня свої документи і гаманець, і, запхнувши їх у внутрішню кишеню, вийшов.

— Ти куди? — запитав дід.

Але я не відповів, кульгаючи до хвіртки.

— Тобі не можна йти, — зупиняв мене Славик. — Можуть розійтися шви.

Піднявши вгору середнього пальця, я помахав ним і, зачинивши за собою хвіртку, пішов у напрямку електрички.

Це доля. Я тільки-но ступив на платформу, як із нею порівнявся потяг і відчинив двері практично порожніх вагонів. Так мало бути. Я тицьнув кілька купюр контролерам, які підійшли до мене.

Що я міг зробити?

Вийшовши на центральному вокзалі, я замовив каву в ресторані на другому поверсі. А потім ще дві. Гучномовці повідомляли номери потягів, що відходили. Метушились люди з важкими валізами і замурзаними шоколадом дітьми. Кілька млявих міліціонерів відганяли від стін жебраків, а я вийшов до стоянки таксі.

У роті був смак питва, що його мені давала Прамати.

І коли таксист увімкнув лічильник і запитав:

— Куди?

Я відповів:

— У готель.

Розділ 48 Коли вони приходять

Майже добу пролежав я у крихітному номері із застеленим жовтим пледом ліжком, скляною попільничкою і сифоном із теплою водою. Я бачив сон, мерзенний і страшний, мов продовження мого нескінченного життя.

…першим поривом вітру розбило черепицю і, перетворивши її на червоний пил, рознесло над покинутими будинками. Засипавши очі штукатуркою, роз’їхались блоки стелі. Не стримувані розм’яклим фундаментом стіни, хитнулись, упали з гуркотом, і я опинився один серед почорнілих дерев під застиглими важкими хмарами.

Безліч однакових птахів, що летять, змахуючи крилами, в такт крокам, під якими провалюється асфальт, очистили зелено-чорне небо, розплавившись у диску вовчого місяця.

Я чув звук, я бачив, що сліди вели до мене, я відчував, як тхне його подих.

А він стояв поруч, розглядаючи мене.

— Хто ти?! — волав я, не знаходячи давно відому відповідь. — Чого тобі від мене треба?!

Він шкірився, і що більше я захлинався страхом, то ширше він роззявляв, розтягував свою потворну пащеку. А коли не залишилось нічого, крім лементу і жаху, повітря між нами почало закручуватись у спіраль, засмоктуючи нас, поступово наділяючи його плоттю і перетворюючи мене на порох.

Мій мозок упав і розтікся плямою, у якій відбився Він.

— Ні!

— Так, — відповів Диявол, вивищуючись наді мною.

Його шкіра здіймалась подихом міріадів ув’язнених у ньому душ. Здіймаючись від плечей і обплітаючи голову князівською короною, роги доторкались до зірок, а позбавлені зіниць очі з’являлись із порожнечі світобудови, щоб знову повернутися до неї. Обхопивши ледь зігнуті ноги, хвіст ранив їх укритими рідкою шерстю шипами, а тверда грива, що росла уздовж хребта, не могла приховати складки бородавчастих наростів.

— Наситити тебе змістом…

Тонкі пальці потяглися до мене.

— Звіре! — з відблисків пазурів на мене ще дивилось закривавлене обличчя. — Поверни мене!

— Спробуй, — запропонував він.

Він озирнувся, він побачив Диявола і заволав так, немов це не я убив його кілька місяців тому під удари божевільних бубнів.

— Хіба на тебе покладаюсь? У твоїй тіні заховаюсь, поки не минуть лиха? — запитав Диявол, розтираючи його між пальців на сріблястий пісок. — Хіба ти даруєш мені насолоду і спокій?

Ми стояли в чорному, позбавленому тіней колі, за багряними межами якого рухались бузкові силуети.

— Хіба це ти? — запитав Диявол, і кілька багатоголових тварюк, утримувані подібними на козлів вершниками, засунулися в коло своїми кошлатими мордами. Плач шакалів і стогони гієн.

Лопочучи пересохлими крилами, над нами закружляли людські кістяки в ореолі жовтих німбів від вставлених у діри їхніх очниць недопалків свічок.

— І ти не перетвориш ріки на полин, і не знищиш мудрих старців і жителів двох міст… То який же ти Звір? І що ти відповіси їй?

У кривавому тумані за його спиною утворився просвіт, що відчинив вимощену кам’яними плитами дорогу, яка сповзала до чорної річки. І я одразу упізнав стару, яка брела до нас, хоча вона й накинула на опущене обличчя каптур свого позначеного тлінням плаща.

— …злива останніх двадцяти років, — вона почула дитячий голосок і завмерла, так і не поставивши в пил утримуваний кощавою рукою посох.

Назустріч їй, дорогою, що вела до протилежного кінця кола, йшла дівчинка. За нею було світло, а в її пальцях тремтіла палаюча, віддзеркалювана у сльозах, свічка:

— У трави є спосіб бути величною, переконувати нас у невпізнаних змінах, але, що б ти не робив, — приготовано зворотний хід, — шепотіла мені Янга. — Випали потім голки любові, зіскрібаючи кам’яний морок. Зливою пройшло двадцять, залишилось одинадцять, повних незнання. А може, творець любові мертвий?

Диявол ударив хвостом по землі, що розкололась до самісінької вогненної основи.

— Господи Ісусе, — не в змозі говорити, я подумки молився, — якого дідька ти чекаєш? Врятуй мою душу грішну. Врятуй і збережи.

— Амінь, — закінчив за мене Диявол.

Мовчазна баба, зненацька опинившись поруч зі мною, стягнула з плеча зазубрену косу і замахнулась нею, щоб завдати удару.

Дитячий лемент, що змітає все на своєму шляху:

— Чужий! Я! Я твоя смерть!

* * *

Постукавши наступного ранку, покоївка запитала:

— Вам прибрати?

— Не треба, — я зашнурував туфлі і, згасивши сигарету, одягнув піджак на зім’яту сорочку.

Я спустився униз, розрахувався і пішов до неї.

Чорт із нею, з Олею, я не залишусь один. У мене було до кого піти в цьому місті.

Чорт із ним, зі Славиком. Повернеться і одружиться. А що йому станеться?

Чорт із нею, з його мамою, понервує і звикне до занадто дорослої для її сина невістки. Віддасть їй десяток салатниць і кілька комплектів постільної білизни. Питиме з нею вечорами чай і читатиме книжки онуку.

Чорт із нею, з Дашкою! Я ніколи не був їй потрібен, так, тільки слова і кілька поз під настрій, а останні одинадцять років кожен сам по собі, щоб зрідка зустрівшись: «привіт», «ну, як ти?», «я рада за тебе», «не одружився?», «а ти?», «майже», «вечеря в холодильнику, доручення і ключі на поличці за книжками», «приїжджай», «я сумуватиму», «дзвони мені». Та й усе. Більше нічого. Все інше я вигадав сам, і ні для кого більше не має значення те, що минуло.

Татко? То нехай застрелиться до бісової матері. Урка не підніме руку на співробітника Головного Управління. Принаймні поховають з почестями. Не зважиться. Тим паче, що Боб розповість йому, хто я такий. Пішли вони всі під три чорти!

Все!

О чорт! Мені потрібен хоч хтось!

Я не можу залишатись один!

Тільки її я знав у цьому місті.

Саме до неї я йшов.

* * *

Я насилу знайшов їхній будинок — серед безлічі однакових, побудованих за розмноженим на ротапринті проектом п’ятиповерхівок, двічі повертаючись до знайомої лавки біля входу в крихітний парк і двічі занурюючись у лабіринти брудних вуличок, що плутаються доріжками крихкого асфальту. Врешті-решт я знайшов їх за розмальованими стінами будинку і повною відсутністю завіс на вікнах, а ще за пофарбованими в божевільний бузковий колір балконними дверима і стрічками, уплетеними в його тендітні перильця.

Третій поверх. Пляма моєї крові на сходах.

Дзвоника не було, постукав.

— Хто? — запитали неголосно.

— Я.

Мені відчинили, і я вдарив ногою по дверях.

Кошлатий хіпі відлетів усередину вітальні. Спробував підвестись, але я притис його до підлоги і вперся коліном у його горло:

— Де вона?

— Хто? — прохрипів він.

Інший, відчинивши двері туалету, виходив до нас, защібаючи важку пряжку ременя. Ударивши першого головою об підлогу, я підскочив до другого й одразу ж вдарив у живіт:

— Де вона?

Йому перехопило подих.

— Де вона?

Але він мовчав, і я вдарив його знову.

На цвяхах по всьому коридорі висів одяг, прикриваючи гостроносі обличчя в круглих окулярах і дурні написи: «шлях у вічність пролягає через смерть» і «ще одна цеглина у стіні».

Я відчинив двері в застелену матрацами кімнату.

Там спав ще один.

Наступивши на відкинуту руку, я розбудив його:

— Де вона?

— Хто, брате?

— Вона.

— Я не знаю про кого ти, брате. Але мені боляче.

Я вдарив його ногою в обличчя і відчинив наступні двері.

Тут на підлозі навколо зляканої дівчини сиділи з десяток довговолосих, прикрашених бісером дітлахів і мовчки слухали те, що вона їм читала:

— Хвіст його потягнув із неба третину зірок і поскидав їх на землю, — та не витримавши моєї присутності, вона замовкла.

— Де вона?

— Я не знаю, про кого ви…

Заплакала дитина, і я сказав їй:

— Читай.

— Але…

— Читай!

Вона квапливо перегорнула сторінку:

— Боже! Язичники прийшли у вотчину твою. Спаплюжили святий храм твій. Єрусалим перетворили на руїни.

Наступна кімната виявилась крихітною, прикрашеною склом і фольгою комірчиною.

— Трупи рабів твоїх віддав на поїдання птахам небесним. Тіла…

Вівтар у формі піскового годинника, хрест на віддаленій стіні, посипана білим піском підлога.

— Пролили кров їхню, як воду, навколо Єрусалима…

Палаюча свічка сотні разів відбивалась у різнобарвних шматочках скла й осідала кіптявою на розмальованій ангелами стелі.

Я зачинив двері і пішов геть.

— Ми стали посміховищем у сусідів наших… — читала дівчина.

А я вийшов у коридор, штовхнув плазуючого там хіпі і закричав:

— Знахаре! Матір твою. Де ти?!

Мені не відповіли. Я скинув із плити каструлю, зірвав зі стіни кілька ганчірок і тільки тоді помітив промінчик сонця, що пробивався через щілину ще одних дверей.

Я вдарив по них, і вони розчинились.

Серед стелажів, що займали всю кімнату, розкладених на поличках трав і золотого пилу, який кружляв у повітрі, стояла вона — маленька дівчина-конячка.

Я зачинив за собою двері і сказав:

— Добридень, я прийшов за тобою.

— Ну і що? — видихнула вона, перебираючи сухі стебла.

— Ходімо.

— Куди?

— Зі мною.

— Я не хочу, — мовила вона. — Хочеш? — вона простягнула мені кілька сухих листків.

— Навіщо?

— Ти вдихатимеш їхній дим і побачиш білі вежі, жовтий пісок або те, що тобі належить побачити.

— Не хочу.

— Звичайно, ви, чужі, можете прожити і не бачачи їх.

— Ходімо.

— Ні. Знахар вважає, що ще не час для цього.

— Знахар?

Вона кивнула.

І я покликав:

— Знахарю!

Цього разу він з’явився майже одразу, а за ним — десятки зо два хіпі (не зрозуміло, звідки вони з’явились) і Прамати.

— Я радий бачити тебе, — сказав Знахар.

— І я тебе теж. Ти мене пам’ятаєш?

— Звичайно.

— Я прийшов за нею.

— Вражаюче. Просто Аттіла-завойовник. Як у вас, у звірів, усе просто — захотів і забрав усе, чого захотів.

Я промовчав.

— Ходімо, — сказав він, — посидимо. Я дещо розповім тобі — ти послухаєш. А там, може, і покуриш.

* * *

Ми сиділи серед дірявих матраців, накритих брудним ганчір’ям, один навпроти одного, підклавши під себе ноги і передаючи один одному набиті травою сигарети, що диміли, сипалися попелом, догоряли до мундштуків, а ми прикурювали знову і знову.

— Очі папороті стежать за новачками, — розповідав Знахар, — зітхають, видихаючи струмочки чарівного диму… Зітхаю і переступаю через регіт, залишивши справи. Виходжу до бірюзової галявини, засіяної зірками. Втрачаю відчуття, усіх нас, усе… Але я пізнаю платонічний холодок… Майже всіх нас змушує повертатись одна і та ж сила.

— Маячня, — мовив я.

— Але так казав Лірохвіст. Він великий. Він знає майбутнє. Він навіть пророчив те, що ти з’явишся тут. Незабаром, коли ангел зніме останню печатку, і Телець залишить своє місце біля трону, тобі випаде стати поруч із ним і зрадити його.

— Маячня, — нарешті я почувався, як раніше, і мені було смішно слухати цього панка, який вважав себе нащадком квітів.

— Ти будеш з ним поруч. Ти будеш його руками і блискавкою помсти. Так каже Лірохвіст. Він пророкував, що вона стане твоєю. Що ти прийдеш до нього, щоб заволодіти нею. Ти ж прийшов за нею?

— І всього.

— Насувається Армагедон. Він уже поруч. Так пише Велика Книга. Та на більш древніх сторінках можна знайти згадування про те, що Армагедон відбудеться не в долині під звуки труб і гуркіт бойових машин. Ні, це буде інакше. Велика битва відбудеться в душі однієї людини. І нею буде Лірохвіст. І якщо він переможе своє внутрішнє зло, то світ продовжить існування. А якщо ні — усе скінчиться. Ти ж повинен бути поряд із ним, як людина остаточно зламана злом, як саме зло, як символ того, на що може перетворитись світ, зазнавши поразки в останній битві.

— Ти хворий, Знахарю.

— Ти повинен бути поруч із ним, щоб він не змерз. І ти будеш поруч. Пророцтво збувається. Адже ти прийшов за нею?

— Я заберу її.

— Вона не погодиться. Ми виховували її в чистоті, щоб віддати нашою жертвою такому ж, як ти, — він подивився на мене. — Швидше за все тобі. І вона знає про це і піде з тобою тільки тоді, коли буде переконана, що так повинно бути.

Мені було наплювати, на яких смітниках і в яких підвалах вони підхопили це божевілля. Я не розумів у ньому ні слова. Мені потрібна була тільки вона. І я прийшов за нею.

— Ти вже виконав пророцтво. Ти обрав її з усіх. І ти будеш з нею, коли настане час.

— Я зверну тобі шию.

Він посміхався.

— Я вирву тобі кадик.

Йому було байдуже.

— Тепер я вірю, — сказав він, — що ти той, про кого казав Лірохвіст. — А тепер іди. Зараз вона не буде твоєю. Але незабаром…

Я підвівся, а він заплющив очі, прислухаючись до звуків трави.

— Агов, — покликав я. — Як її звуть?

Він знизав плечима.

— Навіщо тобі це? Що змінить її ім’я? Що тобі до нього? Хочеш, я покличу, і вона ляже прямо тут, під тебе чи під когось іншого? Хочеш, і після одного мого слова вона умертвить себе? А хочеш, вона піде за тобою?

— Тут щось не так? — вирішив уточнити я.

— Звичайно. І перше — те, що вона кохає тебе вже одинадцять років…

Що йому до того, що я йшов до неї півжиття?

— А ще ти повинен очиститися від рештків добра, що залишилось у тобі.

— Якого добра, Знахарю? Де ти бачив його в мені?

Я був п’яний від цієї дурманної трави і готовий був сказати і зробити будь-що, що допоможе мені одержати її. Я міг зняти номер у готелі, я міг узяти її на траві парку, я міг цілувати її і говорити про кохання, мені було добре поруч із нею, я міг думати тільки про своє кохання до неї. І я посміхався.

— Я заберу її.

— Хочеш спробувати ще раз? — він ляснув у долоні, і увійшла вона.

— Ось той, кого ти чекала так довго.

Вона подивилась на мене величезними, повними страху очима.

— Ти підеш із ним?

— Так, — сказала вона.

— Так?

— Коли настане мій час.

— Навіщо ти підеш із ним?

— Щоб бути поруч і більше ніколи не розлучатися з ним. Щоб чекати повернення, коли він піде. Щоб кохати його.

— Це гіпноз, — сказав я. — Біле Братство.

— Ні. Ми так виховали її. Для тебе.

Про те, що минуло — 8

Вона народилась у невеликій комуні хіпі, що перебивались, граючи і співаючи на вулицях і продаючи цілющі трави.

Коли їй виповнилось п’ять років, до неї підійшов Лірохвіст і показав:

— Ось вона.

— Не може бути?! — здивувався Знахар. — Невже ти вирішив відзначити нас?

— Не я. Бог.

— Ходімо зі мною, — покликала її Прамати.

І вона стала чужою серед гамірливих хіпі.

Тричі терміном на рік — у сім, одинадцять і тринадцять років — її замикали в порожній кімнаті, приносячи їжу тільки під час сну, й упродовж усього року не розмовляли з нею.

— Вона повинна навчитись задовольнятися собою, — пророкував Знахар. — Вона повинна навчитись чекати. Адже все її життя складатиметься з чекання того, хто прийде за нею. Так каже Лірохвіст.

Її навчали читати за величезною пошарпаною книгою. Її навчали вдихати дим, що тлів в осколках пляшкового скла, та передбачати майбутнє. Їй співали пісні Лірохвоста, змушуючи запам’ятовувати їх.

І нікому, крім Знахаря і Праматері, не дозволялось розмовляти з нею.

Її вчили любити мене, хоча любов її виражалась у цілковитій покорі.

І всі ці роки Лірохвіст пробирався крізь хмари диму до Бога, що обрав його.

* * *

Її не було. Тільки Знахар сидів навпроти мене.

— То яким буде твоє рішення?

— Знахарю, ти виглядаєш ідіотом.

— Не більше ніж ти у своїх параноїдальних снах. Не більше ніж ти, коли підеш звідси один, замість того, щоб забрати її з собою. Спробуй. Для тебе це буде не так страшно. Адже в тобі майже не залишилось добра.

— Але навіщо тобі це?

— Якщо Бог обрав Лірохвоста, невже ти думаєш, він не дасть йому свого власного Звіра?

Це була відповідь на питання щодо сенсу життя упродовж десятка останніх років. Я прожив їх лише для того, щоб стати клоуном в ідіотській забаві півсотні схибнутих хіпі. Все правильно. Але мені чомусь стало шкода себе.

І я сказав:

— Гаразд, що я повинен зробити для цього?

Розділ 49 Лірохвіст

— Чекай, — відповів мені Знахар. — Ми прийдемо за тобою.

Але за мною прийшли кілька хіпі.

— Йдіть за нами.

Я пішов, щоб опинитись у заставленій палаючими свічками кімнатці з іграшковим вівтарем.

Одягнений у коричневий плащ Знахар стояв за ним, схрестивши на грудях руки, а десь за тонкою стіною гриміли бубни і маленькі залізні бубонці.

— Опустися, — сказав він.

Я не поспішаючи сів.

— Ти готовий?

Так, я, здається, був готовий до цього.

— Тоді пий, — сказав він, вказуючи на чашу, що стояла переді мною.

Я зробив ковток. Усе та ж гидота, що розриває болем шлунок і перехоплює подих. Роз’їхалися стіни і хіпі, що стояли до цього у вузьких дверях, змогли підійти до вівтаря.

— Пий.

Я пив. Я випив до дна. Я побачив, що воно розмальоване хрестами і зміями. Я відкинув чашу, і вона покотилась у траву, а я повис у повітрі, щоб наштрикнутись на гілку, яка стирчала з поваленого стовбура.

— Смерть! — закричав десь Знахар. — Чужий помер! Його більше немає!

На мене з гуркотом упав харлей, і я побачив рокера, що застрибнув на колоду. Посміхнувшись, він навіщось підняв обріз і вистрілив. Навіщо? Я й так був уже мертвий.

— Цей готовий, — сказав рокер, витягаючи гільзу. — Що з його повією?

— Дихає.

— То трахни її.

* * *

Я лежав серед жовтого каміння.

Такого ж кольору небо та вітер, наповнений пилом і піском.

Не було сенсу підводитись, не було сенсу кудись іти. Тут не існувало нічого іншого. А якщо лежати, то, можливо, вони не одразу помітять мене, лопочучи перетинчастими крилами.

— Геть! — прокаркала довгохвоста тварюка, випускаючи пазурі і розтягуючи перетинки між пальцями.

— Геть! — повторювали інші, літаючи навколо мене й опускаючись усе нижче.

Я схопив камінь, але він розсипався жовтим піском. Я стиснув кулаки, але вони були шкірою, що обтягає кістки. А бридкі тварюки опускались все нижче і та, що знайшла мене першою, вже протискувала лапу між моїми ребрами, щоб розірвати груди. Мої руки притиснули до каміння. На моїх черевиках теж сиділи тварюки. А та, перша, вже витягала з мене брудно-сіру грудку моєї душі, щоб віднести її в пекло.

— Агов, — покликав її той, що помер у смердючій цистерні з-під бензину. — Я тут.

— Прийшов подивитись? — посміхаючись, каркнула тварюка. — Є привід для свята.

— Є, — відповів він.

Я навіть не знав його імені.

Але він підняв автомат і вистрілив.

Тварюка розтеклась по мені слизом, а інші миттєво знялись у повітря, падаючи і дряпаючи лапами пісок. Тут ніколи не закінчуються патрони, і він стріляв, поки остання з них не впала на землю.

А він повернувся і пішов геть.

— Почекай! — закричав я, намагаючись повзти за ним. — Почекай! Стій! Адже ти вибачив мене!

Він озирнувся чорним, згнилим у мокрій землі обличчям і сказав:

— Ні.

Тільки тому не дозволивши мені вмерти…

* * *

Я корчився на засипаній піском підлозі, а Знахар стрибав навколо і кричав:

— Він повертається! Звір! Звір іде до нас!

Гуркотіли бубни, хіпі кричали:

— Звір!

А на вівтар стікали струмочки воску.

— Звірю, ти чуєш мене? — скрикнув Знахар, обриваючи загальний гамір.

Я сказав:

— Так, матір твою.

— Тепер ти можеш убивати! Тепер у тебе немає душі! Тепер вона стане твоєю! Пророцтво Лірохвоста… Ти! — закричав він, вказуючи на хіпі, що зігнувся від страху. — Твоєю кров’ю омиє себе Звір, що відродився!

З нього зірвали одяг і виштовхнули до мене, а Знахар закричав:

— Убий! Убий його!

Я лише з силою відштовхнув його, і він швидко поповз до дверей.

— Звір не задоволений! Звір хоче іншу жертву! — репетував Знахар, топчучи його.

— Жертву! Жертву! — горлали хіпі.

— Дайте йому ту, яку ми берегли для нього!

Прамати, яка причепурилась на честь торжества, підвела до мене прикрашену ланцюжками дівчину-конячку.

— Візьми її! — репетував Знахар. — Візьми! Вона наша жертва тобі!

Конячка покірно опустилась на коліна, а вони чекали, коли я накинусь на неї.

Я схопив Знахаря за хламиду і підтягнув до себе.

— Слухай мене.

— Так, — швидко відповів він.

— Зупинись. А то здохнеш за цими іграми.

— Ти про що, Звірю? Я обраний Богом. І він береже мене! Вона моя опора і захист від зла! Але ти не знаєш Бога! Ти не відчуваєш його в собі, — і закотивши очі, він заголосив. — І коли він прийде, вони не впізнають його. Вони скажуть: «Хто це?». І ніхто не відповість їм. А коли вони отямляться, то сліди його заповнить вода. Так сказав Лірохвіст.

І всі інші підхопили:

— Так сказав Лірохвіст!

— Ідіоти, — я відштовхнув його від себе і рушив до виходу.

— Стій! — закричав Знахар. — Візьми із собою нашу жертву!

— Я не Звір, — сказав я. — Принаймні не у вашій країні.

— Ти Звір, — репетував Знахар поки я йшов до виходу. — Ти Звір! — репетував він, збігаючи за мною сходами. — Ти Звір! Лірохвіст обрав тебе! А його обрав Бог! Ти Звір! — ще довго лунало за мною на темній безлюдній вулиці.

Я їхав нічним лісом, напівлежачи на задньому сидінні таксі і думав про всю цю маячню, про те, що я все ж пам’ятав ім’я того хлопчика з цистерни, і про те, що він марно сподівався зробити мені гірше, коли залишав мені життя…

Розділ 50 Без назви

Мене ніхто не чекав, і хвіртка була замкнена.

Я підтягнувся і перестрибнув через огорожу. Добре, що вони не тримали собак.

У будинку не було світла, а після вчорашнього мені зовсім не хотілося будити їх. Дашиної машини у дворі не було. Стояв лише старенький Валеркин жигуль, у який я і заховався, коли почувши:

— Привіт, — ще до того, як зачинив дверцята.

— Не спиш?

— Ні, — відповів Валера. — Завтра прийдуть за машиною.

— Ну і що? — запитав я.

— Ти думаєш, усе минеться?

Я кивнув, поклавши руки на кермо.

— Де всі?

— Даша відвезла цю панянку і свого приятеля в місто. Дід нервував, але в нього є універсальні ліки, якими він і вилікувався. Зараз спить. Пішли в дім.

— Я вже якось тут.

— У нас тут один посварився з дружиною і пішов ночувати в машину. А щоб тепліше було, двигун запустив. До ранку вчадів. А через день його поховали. Пішли в дім.

— Може, покуримо?

— Давай.

— Я полагодив твій мотоцикл, — сказав Валера. — Правда ось, — він поклав мені на долоню кривий напис, що виблискував нікелем:

ХАРЛЕЙ ДЕВІДСОН

— Бак так зім’яло, що, на жаль…

— Нічого, — сказав я. — Дякую тобі.

— Ходімо спати, — і вже після цього не втримався і попросив. — Ти допоможеш мені?

Я не відмовив.

Розділ 51 Без назви

— Слухай, — запитав я Валеру, — коли ви ховали цих, у лісі… там була якась зброя?

— Була.

— І що з нею?

— Закопали разом із ними. А навіщо тобі?

— Ти зможеш знайти місце?

— Напевно. Але в тебе ж є пістолет?

— Забудь про нього.

— Тоді раджу тобі не їсти, — сказав він, вимикаючи вогонь під сковорідкою.

* * *

Ми блукали лісом, зупинялись біля кожного поваленого стовбура, штрикали ціпками землю і ретельно прочісували всі зарості папороті.

— Схоже, це не тут.

— Може, хтось із місцевих уже потяг їх?

— Кого? — не зрозумів я.

— Мотоцикли.

Нарешті він вигукнув:

— Знайшов, — скидаючи зі зваленого на одну купу металу соснові гілки. — Десь тут і могила, — процідив він, відшукавши через кілька секунд вставлений у квадрат збитого дерну хрест зі зв’язаних шнурком паличок.

— І чия це ідея?

— А що? — запитав він, а потім додав. — Славика.

Застромивши лопату, я відкинув убік шматок землі.

— Ну, — підбадьорив я брата, який не наважувався приєднатись до мене, але побачивши його обличчя, сказав. — Гаразд, можеш не допомагати. Тільки не відходь далеко.

Я відкопав їх смердючі тіла, що сочились гнилизною з проїдених дір. Мені довелось витягати їх з ями, щоб на самому дні знайти один ледь поржавілий обріз. Потім я вивертав кишені мерців у пошуках п’яти патронів. Я закривав їм очі, розправляв одяг. І вже після того, як я поскидав їх назад і засипав землею, до мене підійшов Валерка зі своїм дурним хрестом у руках.

— Його треба поставити на місце, — сказав він. — Ти не проти?

Я промовчав.

Розділ 52 Без назви

Ми сиділи біля прохолодної стіни гаража на сплетеній з різнобарвних шматків циновці, підставляючи сонцю оголені плечі, посічені гілками сосон. Поки нас не було, дід устиг купити кілька пляшок пива й остудити його в умивальнику, заткнутому губкою для миття посуду. Отож, ми пили пиво, підставляючи себе сонцю, а навколо нас дзижчали величезні жовті бджоли.

І нарешті приїхали вони.

Я мало не плюнув, побачивши трьох дебілів, які розгойдуються під час руху, із природними для їхнього статусу їжачками на малюсіньких головах.

* * *

Однакові, нічим не примітні і зовсім не страшні, вони зупинились перед нами, не звертаючи уваги ні на недопите пиво, ні на почервонілу шкіру, ні на газету на моїх колінах.

— Здрастуй, Валерчику, — сказав один із них, певно, обраний старшим.

— Привіт.

— Як справи?

— Нормально. А в тебе?

Той хмикнув:

— Це ти молодчина, що в тебе все нормально. Невже справді все нормально? І здоров’я, і машинка наша?

Валера невиразно кивнув кудись:

— Так, майже.

— І де вона?

— У гаражі.

— Точно?

— Точно.

— Ну, ми підемо, подивимось, — процідив головний. — А ти поки що побудь тут, посидь, пива попий. І дивись, не йди нікуди. Не треба.

Вони пішли в гараж, щоб повернутись звідти зі ще тупішими обличчями.

— І як це розуміти?

— Я можу все пояснити, — почав було Валера. — Розумієш…

— Пояснити?! — заревів товстун. — Пояснити?! — повторив він, витягаючи через спину пістолет і хапаючи Валеру за горло. — Ти мене знаєш. Ти ж знаєш, що я не буду жартувати. То навіщо ці…

— Знаю, — тихо відповів Валера. — Я усе поясню.

— Що ти мені поясниш?! Що?! Що ти все зробив і машинка стала, як і була, лялечкою, але вночі до тебе приїхали кубарівці, — я навіть хмикнув, — і на зло мені перетворили її на лайно? Ти це мені пояснюватимеш? Та ти в мене здохнеш! Твої діти й онуки працюватимуть лише для того, щоб розрахуватись зі мною за цю машину! Та я…

— Заткни пащеку.

— Що?

— Заткни пащеку, — так само тихо повторив я.

— Ти це мені? — запитав він, наставляючи на мене пістолет. — Ти, сявка, знаєш, на кого роззявив рота? Та я цей самий пістолет три дні тому вставив такому ж бидлу, як ти, вставив у рот і змусив його ссати. А коли він готовий був закінчити — вистрілив! Ану, роззявляй рота! Швидко!

— Це все? — запитав я.

Він важко скривився у своєму останньому:

— Що?

І я вистрілив.

Спалахнула і злетіла в повітря газета, відсахнулись урки, що стояли осторонь, а він завалився на спину та задер обтягнуті спортивними штанами ноги.

Я підхопився, розвернувся до одного з його очманілих приятелів, підняв до його очей дуло, так, щоб він якомога краще зміг роздивитись вісімку його нескінченності.

— А ти що розкажеш?

— Нічого, — швидко відповів він. — Я взагалі так, за компанію.

— Та що вже тепер, — сказав я, стріляючи в нього.

А поки я перезаряджав обріз, третій зі здирників несподівано жваво кинувся до огорожі, витоптуючи грядки.

— Та стріляй же ти! — закричав дід, вибігши з будинку. — Стріляй!

— Не треба, — стогнав за моєю спиною побілілий від жаху Валера.

— Стріляй! — кричав дід.

І я вистрілив.

Якщо хтось із сусідів і почув постріли, то найімовірніше подумав, що це граються сусідські діти з мокрим карбідом або ж кашляє зіпсований автомобільний глушник.

Крім понівеченого роллс-ройса в гаражі біля воріт стояла машина, на якій приїхали убиті мною виродки. Окрім того, потрібно було кудись подіти їх тіла.

Та й справді, не перетворювати ж дідів двір на філію сільського цвинтаря?

* * *

Ми вивезли їх на просіку за сім кілометрів від села.

Я сів за кермо роллс-ройса і зіштовхнув машину убитих у кущі біля дороги, залишивши в ній тіло тільки одного з них. Потім кинув на сидіння поруч із ним заряджений обріз та кілька гільз і облив машину бензином та підпалив її.

Інших я залишив лежати біля понівеченого роллс-ройса, вклав у руку одного з них пістолет і заздалегідь розрядив усю обойму в автомобіль, що палахкотів неподалік.

— Ти думаєш, вони повірять? — запитав Валера, маючи на увазі міліцію.

— Не сумніваюсь.

Слідчі приїхали через чотири дні.

«На місці злочину (акт опису місця злочину додається) знайдено два автомобілі легкової системи і три мертвих тіла. Одне з них дуже обгоріло. У результаті проведеного огляду було вироблено версію про те, що цей злочин скоєно як результат стрілянини, що виникла між членами двох ворогуючих угруповань. Усі учасники стрілянини загинули. Особи загиблих з’ясовуються. У моторі автомобіля невстановленої марки виявлено недостачу деяких деталей, так само, як установлено факт викрадення з нього магнітофона, що його не зачепив вогонь.

У зв’язку з усім вище викладеним потрібно:

— провести опитування місцевих жителів і всіх можливих свідків із метою з’ясування додаткових фактів щодо вчиненого злочину;

— улаштувати рейд по міських і приміських базарах і ринках автозапчастин на предмет виявлення відсутніх деталей і аудіотехніки, а також причетності їхніх справжніх власників до вчиненого злочину;

— установити особи невідомих, виявлених на місці злочину.

Старший оперуповноважений Попитич В. В.»

«Довідка: громадянин, виявлений у згорілій машині, помер у результаті вогнепального поранення в область грудей. У результаті ушкодження шкірного покриву через зіткнення з високими температурами ідентифікація неможлива».

«Довідка: ідентифікація двох трупів, привезених на розтин з подальшою ідентифікацією (дата і рік), ускладнюється у результаті тривалого перебування на відкритому повітрі, поїдання тіла дикими хижими тваринами. У зв’язку з цим прошу збільшити термін ідентифікації до двох місяців».

Через неповних сім місяців справу за номером 6464-237/768, поповнивши трьома сотнями нікому не потрібних довідок, агентурними повідомленнями, протоколами допитів й іншою паперовою маячнею, було вилучено з провадження, заховали в сейф і зарахували до розряду тих, що не розкриваються.

* * *

Потужним струменем води зі шланга дід змив з асфальту та трави кров, і, коли ми повернулись, запропонував випити.

— Наливай, — сказав Валера.

— Я не буду. Мені ще їхати.

У місті на мене чекав Славик, і перед від’їздом я дуже хотів поговорити з Дашкою, яка неабияк образилась на мене.

— Шкода, що їх довелось убити, — сказав дід. — Але ж інакше…

— Це було не обов’язково, — зненацька заявив Валера.

— Що-що?

— Їх не обов’язково було убивати. Я б міг із ними домовитись.

Це було новиною.

— Як? Посмоктавши пістолет?

— Неважливо.

— Чому ж? Мені цікаво. Про що ти міг з ними домовитись? Поділись. Може, і мені придасться колись. І ще, не зрозуміло, навіщо тоді ти покликав мене?

— Я шкодую за цим. Слово честі. Я думав, що ти налякаєш їх як-небудь. Покажеш їм рушницю. Адже, якби сталось саме так, вони могли б дати мені відстрочку або зменшити суму платежу…

— Ти це серйозно?!

— Цілком. Адже тобі що? Ти сьогодні поїдеш, а нам тут жити.

— Їх ще багато залишилось?

— Ні. Це всі, що були.

— Так у чому проблема?

— А як я тепер житиму з цим?

— Ти? Ти повинен поцікавитись, як я житиму з усім цим. Адже це я перестріляв їх. А ти просто сидів поруч, — та, схоже, він не розумів мене.

— Хіба тобі поясниш?

І не треба.

— Я поїду.

— До зими? — запитав дід.

— Швидше за все.

І тут у будинок забіг наскрізь мокрий від поту Славик.

— Швидше! — закричав він. — Швидше! Вони викрали її!

Розділ53 Без назви

Дід налив йому горілки, але, зробивши ковток, Славик закашлявся, затряс головою і прохрипів:

— Води, — потім він довго пив, переводячи подих, і витирав піт.

— Розповідай.

А розповідати особливо й не було про що. Повернувшись, вони провели решту дня на кухні, а ніч — у ліжку. Вранці він приготував їй сніданок, а вдень пішов у магазин:

— За олією і панірувальними сухарями.

Коли ж він повернувся:

— Я ходив якихось двадцять — двадцять п’ять хвилин — її вже не було.

У квартирі він знайшов цілковитий безлад, і не було ані записки, ані телефонних дзвінків.

— Може, вона просто вийшла?

— У капцях і халаті?

— До сусідів.

— Вони прокололи шини її автомобіля і скинули зі сходів мотоцикл.

— Навіщо?

— Напевно, щоб я не зміг переслідувати їх.

У такому разі вони його дуже переоцінили.

— Нам треба їхати, — канючив Славик.

— Їдьмо, — сказав я.

— Куди?

— У місто. Хоча ні, ти спочатку виріши для себе, чи зможеш ти з цим жити.

— Та пішов ти, — процідив Валера.

— Досить уже вам. Не час зараз…

— Ось, — сказав дід, виносячи мені пістолет із трьома невеликими отворами під нижньою частиною ствола і запасну обойму. — Візьми із собою.

* * *

За бажання можна було б навіть швиденько прибрати в Дашиній квартирі. З переляку Славик перебільшив масштаби розгрому — трохи одягу на підлозі, перекинуте крісло, розбитий плафон настінної лампи і розтоптані помадні ковпачки.

Але спочатку ми підняли мотоцикл назад на сходовий майданчик.

— Трохи погнувся метал, — оглянувши його, підсумував Валера. — А так, на півдня роботи.

— Вона все одно хотіла його продавати, — сказав Славик.

— І за скільки?

— Хочеш купити? — запитав я.

— Можна було б.

— Давайте поки що не будемо про це, — попросив Славик.

— Може, є сенс викликати міліцію?

— Не треба, — сказав Валера.

І я кивнув:

— Це зайве.

— Але мені здається…

У цьому не було потреби, тим паче, що я знав, кому належала ідея викрадення жінки, яка стала настільки значимою для нього.

* * *

З розірваної диванної подушки все ще сипались, підстрибуючи і розлітаючись по всій кімнаті, білясті кульки поролону, а на кухні поклацував таймер так і не ввімкненої Дашею духовки.

— Нічого?

— А в тебе?

— Теж.

Я повернувся в коридор і зняв слухавку.

— Кому ти? — із надією запитав Славик.

— Спробую її повернути.

— Слухаю, — сказав Макс.

— Привіт, — видихнув я.

— А, — так, немов він не очікував мого дзвінка, — це ти.

— Що нового?

— Та практично нічого. А в тебе?

— Теж без змін.

— Ти ще не виїхав.

— А ти хіба не знаєш?

— Знаю.

— Про все.

— Практично.

— Тоді в чому річ?

— Усе в тому ж.

— Мені привезти його, чи ти приїдеш сам?

— Краще ти.

— І тоді усе буде гаразд?

— Обіцяю, — відрубав він.

І я поклав слухавку.

— Вибач, — сказав я Валері, — але ми повинні їхати.

— Куди? — навіщось запитав він.

— До одного нашого знайомого.

— То це він? — запитав мене Славик.

— Так, — кивнув я.

— А як ж ти?

А що я? Можна подумати, що, якби я сказав «не треба», він би не підставив мене?

Розділ 54 Без назви

— Я радий, — говорив Макс, саджаючи нас перед своїм столом. — Я дуже радий, що ви нарешті погодились прийняти мою пропозицію.

— Не викаблучуйся.

— Ви хочете одразу ж перейти до справи?

— Хочемо.

— Може, чайку з дороги, чи по чарочці коньяку? — грав він.

— До справи.

— Ваша воля, — він висунув одну із шухляд свого столу і поклав перед нами по заповненому різним текстом аркушу.

На моєму було написано:

«Я (далі йшлося про мене) цим документом висловлюю згоду на свою співпрацю з Головним Управлінням, з подальшим зарахуванням у штат його постійних співробітників, з розкриттям усіх відомих мені даних, які, на думку моїх майбутніх колег, можуть становити загрозу для безпеки їхньої країни, що, тим самим, буде гарантом того, що своє рішення про співпрацю я прийняв добровільно і не з примусу».

І рядочок для підпису.

— Зачекай, — зупинив я Славика і взяв аркуш, що лежав перед ним.

Майже те саме, за винятком «з виконанням усіх побажань і вимог, що, на мою (усе про Славика) думку, зможуть забезпечити найкращі умови для моєї роботи».

— Ну то що? — запитав він.

— А що? Підписуй, — сказав я і зробив це першим.

— Ура, — вигукнув Макс, забрав у нас папірці і швидко сховав їх у стіл. — Я вітаю вас.

— І ми тебе теж. Тепер твоя черга.

— Природно, — посміхався він, викладаючи переді мною нове посвідчення, документи на квартиру, ключі від машини і табельний пістолет. — Ще раз вітаю.

Я розгорнув посвідчення. Було з чим — я став підполковником.

Славик отримав звання майора.

— І це все? — розгублено запитав він.

— Ми вирішили, що питання з вашим майбутнім житлом і машиною ми вирішимо одразу ж після того, як почуємо ваші побажання щодо них, — відповів Макс, який завдяки одному підпису Славика став полковником. — Вибір за вами.

— Він не про це, — сказав я. — Де Даша?

— Яка Даша? — не зрозумів Макс. — Твоя сестра?

— Так. Де вона?

— Не знаю, — відповів він. — А що, щось сталось?

О чорт!

Я упав животом на його стіл, намагаючись дотягнутись до шухляди з винесеним самому собі вироком.

— Пізно, Глібе! — занадто моторно, як на каліку Макс вчепився в мене лівою рукою, натискаючи праву кнопку вмонтованого під стільницею дзвоника. — Вже нічого не зміниш!

У кабінет забігли «мої майбутні колеги», стягнули мене, посадили на стілець, сказали Максу:

— Так точно, — на його «вільні», повернулися за незамкнені двері.

— Пізно, — ще раз сказав він.

— Який же ти гад.

— Ти ж сам захотів… — вимовив Макс. — Я думав… — він уважно дивився на мене. — Чи ти ще не знаєш?

— Про що?

— А я то думаю.

Скрипнувши колісьми крісла, він застукав по клавіатурі і витяг із надр Управління мою особову справу. Прогнав її по екрану і зупинив у самому кінці, розвернувши до мене монітор:

— Я був упевнений, що ти вже знаєш.

«Ліквідація схвалена відділом внутрішніх розслідувань Головного Управління» — було написано там. І, як завжди буває на цій клятій роботі, ані вибачень, ані хоч яких-небудь зрозумілих аргументів.

— Я дізнався про це ще вранці. І говорив саме про це, коли ти подзвонив мені. Я уявлення не мав про те, що щось сталося з Дашею. До речі, що з нею сталось?

— Розповідай, — сказав я Славику. — Тепер він вирішуватиме всі твої проблеми.

Славик глянув на Макса, і той схвально кивнув.

— Ви розумієте, я приготував сніданок, а вона вирішила приготувати обід…

* * *

— І що ти думаєш про все це? — запитав він.

— Я? Може, татко повернувся.

Макс похитав головою:

— Навряд чи.

— … або те, про що я не знаю, або Кубар.

— Але ж він мертвий, — здивувався Славик.

— Поранення виявилось не смертельним, — сказав йому Макс і натиснув на кнопку дзвоника.

— Слухаю, — до кабінету увійшов хлопець у цивільному.

— Івана до мене.

— Викликали? — запитав Іван, з’явившись за хвилину.

— Сідай.

Він сів поруч зі мною.

— Знайомся, — сказав йому Макс. — Це Гліб.

— Дуже радий.

А Макс пояснив:

— Останні кілька років він займається групою Кубаря.

— Що там нового?

— З Кубарем? — уточнив Іван. — Я можу принести документи.

— Давай так.

— Та начебто нічого.

— Там ще є хтось із наших?

Він кивнув.

— Зв’яжися з ним.

— Це необхідно?

— Дуже. І довідайся, де він зараз, хто з ним поруч із тих, кого не було вчора. Довідайся — і одразу до мене.

А коли він вийшов, Макс сказав:

— Півгодини в нас ще є.

— І ти пропонуєш випити!

* * *

— Якби ти бачив, яку я підібрав тобі квартиру, — розповідав Макс. — Стелі, мов у шахті, а з вікна видно куполи і небо.

— Припини знущатись.

— Ні, серйозно. Метро близько, магазини. Четвертий поверх. Консьєржка.

— Молода?

— Та їх там кілька.

Славик тим часом дивився на нас, мов на божевільних монстрів.

— Де я живу, знаєш. Заходитимеш.

Я ще раз глянув на Славика.

— Макс, хто ним займатиметься?

— Поки що не знаю. А що?

— У нього там залишилась мама. Потрібно привезти стареньку.

— Звичайно, — кивнув він. — Сьогодні ж наші люди займуться нею. Щось іще?

— Ні, — мовив Славик.

— Ні, — сказав я.

Запитати щось про себе? Та я знав, чим займатимусь. Після того, як мене перевірять і вишлють із країни усіх виданих мною агентів, вони запропонують мені пенсію або роботу, заповнену сидінням у такому ж, як цей, кабінеті з вузько обмеженим колом контактів. Дурниця, читатиму газети, гратимусь на комп’ютері і садитиму на дачі капусту.

Повернувся Іван зі стенограмою телефонної бесіди і віддав її Максу.

— Я можу йти?

— Почекай.

— І що там? — підводячись зі стільця запитав Славик.

— Тримайте, — простягнув йому аркуш Макс.

— Можна читати?

— Звичайно.

— І, бажано, вголос.

Якщо опустити численні паролі й адреси явок, Даша була в Кубаря, і найближчим часом він не збирався розлучатися з нею. Зараз він із двома десятками урок готується до якоїсь зустрічі. І наразі не планує залишати свій заміський недобудований будинок.

— Який у нього телефон? — запитав я, повертаючись до Івана.

— У агента?

— У Кубаря.

Він продиктував.

Макс підсунув до мене телефон, і я подзвонив Кубарю.

— Слухаю? — процідив хтось із його урок.

— Мені потрібен старший.

— А хто це?

— Гліб.

— Який Гліб?

— Ти що, недоумок?

— І все ж?

Я вилаявся, і трубку взяв Кубар.

— Невже? — мовив він. — А я вже й не сподівався, що зважишся.

— Чого тобі треба?

— Ти там тихіше, — попередив Кубар. — Хоч Даша — дівчина з досвідом, мої хлопці засапаються, перш ніж вона навіть почне стогнати. Хочеш? Чи відрізати їй руки. Ти ж знаєш, як це робиться?

— Ти вирішив помститися?

— Навіщо ж. Ми між собою начебто усе з’ясували. А от хіміка свого ти мені привезеш. Скільки не думав, але я ніяк не можу обійтися без нього. Розумієш? Я не чую.

— Розумію.

— Ось і чудово. Сьогодні об одинадцятій. Адресу знаєш?

— Ні.

Він продиктував.

— Гарантії.

— Це навіть не смішно. Які тут можуть бути гарантії? Просто приїжджайте і все, а там як Бог дасть. Ти зрозумів?

— Зрозумів.

— Ти мене на зрозумів не бери, — загиготів він. — Жарт. Приїжджай давай. Я чекаю.

* * *

— Ну що? — запитав Славик.

Я розповів.

Макс посміхнувся, а Славик відрізав:

— Я згоден.

— Я не можу погодитися з цим, — заперечив Макс.

— Але інакше вони одразу вб’ють її.

— Уб’ють, але не одразу.

— Ти даси мені людей? — запитав я.

— Я не маю права. Ти ж тільки годину, як завербований, і поки що рано говорити про те, чи входитимуть такі операції у сферу твоєї компетенції.

— Я убивця блатних, — нагадав я.

— Вибач, — сказав Макс, — але тепер це вже не має значення.

— Ви звільните її? — запитав Славик.

— Ні, — чесно зізнався Макс.

— Але чому?!

— Та тому, що на ваші з Глібом імена вже продано квитки, і літак, злітаючи, зазнав аварії. Кількість жертв ще не знає ніхто, але дві будуть точно. Ви і Гліб. Рівно за півгодини ви помрете, і більше ніхто не побачить вас. Ви починаєте нове життя, в якому немає місця нікому з тих, хто знав вас раніше.

— Без винятків? — тихо перепитав Славик.

— Такі умови договору.

— А що ж тепер?

— Нічого. Вас відвезуть поки що на нову квартиру Гліба, де ви поживете кілька днів, до приїзду вашої матері, і визначитеся з тим, на яких умовах вам хотілося б жити і в якій із запропонованих вашій увазі установ хотілося б працювати.

— Але ж ви…

— Вас проведуть, — сухо відповів він.

Навіть не намагаючись йому заперечувати, я засунув у кишеню ключі від своєї нової квартири і запитав, підсуваючи до себе пістолет:

— Можна?

Макс негативно похитав головою, а я питально підняв брову.

— Посвідчення, — пояснив він.

Воно набирало чинності лише через сорок п’ять днів.

* * *

Четверо викликаних Максом цивільних вивели нас із будинку Головного Управління, провели на стоянку і посадили в автомобіль, що виїхав з найближчого ряду. Один із них сів на заднє сидіння поруч зі мною, а інші повернулися назад.

Такий самий водій-цивільний вивів машину на дорогу, і вона затряслась по бруківці.

А далі нас замкнуть на четвертому поверсі і пильно охоронятимуть, Стас уб’є Дашу, а Валера, прочекавши кілька днів, заспокоїться, так і не зрозумівши, що з нами усіма сталось.

Я засунув руку в нагрудну кишеню.

— Руки, — скомандував мені цивільний.

— Сигарети, — відповів я і, миттєво витягши пістолет, із розмаху вдарив ним його в обличчя. Потім, тицьнувши дулом у шию водія, попередив:

— Тихо. Інакше стрілятиму.

Він спробував підняти руки, потім знову схопився за кермо і, звернувши до бордюру, зупинився.

Я вдарив його трохи вище підголівника і поплескав долонею по піджаку цивільного, котрий напівлежав на моєму сидінні. Він носив пістолет на поясі, а запасну обойму — в кишені штанів. Я забрав їх і виліз із машини до Славика, який буквально тремтів від нетерпіння.

— Біжімо, — запропонував він.

— Навіщо?

Ми поїхали трамваєм знову до Дашки додому. Валері так нічого і не розповіли.

Розділ 55 Коли тобі буде погано

Хоча ні, не зовсім так. Нічого з того, що не було пов’язано з Кубарем.

— А що ми можемо зробити? — вислухавши нас, запитав Валера.

— Ось я і кажу.

— Сподіваюсь, у тебе вистачить розуму не вплутуватись у це? — продовжив Валера.

— І не тільки в мене.

— А в кого ще? — обережно запитав він.

— У мене, — підказав Славик.

— А-а-а, — протягнув Валера. — Але я одразу попереджаю, щоб потім не було ніяких образ, я в цьому участі не беру.

— Звичайно. Але хоч до діда ти нас довезеш?

* * *

Перше, що я зробив, коли повернувся, — перевірив експропрійований пістолет. На щастя, він виявився справжнім.

Зробити ще щось часу вже не було. Я лише долив бензину в харлей і сів у сідло. До мене підбіг Славик, прагнучи примоститись позаду.

— Вибач.

— Ні! — закричав він, чіпляючись за бахрому кофра. — Не залишай мене!

Але того вечора я все ж поїхав без нього.

Вм’ятини й абияк зібраний двигун — Валера не перетрудився, збираючи його. Та харлей все ж мчав мене назустріч заходу сонця, намотуючи на колеса розплавлений бітум доріг. Машини сахались урізнобіч, а міліціонери давилися свистом, намагаючись зупинити мене.

Та мене вела помста.

* * *

Кубар збудував будинок на пустищі, немов ще тоді, років зо два тому, готувався до цієї зустрічі. Та щось завадило йому закінчити його вчасно — не було ані засіяної битим склом огорожі, ані протипіхотних мін по периметру. Тільки ґрати на вікнах першого поверху і пеньки на місці дерев.

Вони помітили мене кілометрів за три від будинку, вимкнули світло і залишили кілька прожекторів на даху, які то тут, то там вихоплювали невеликі плями нерівної землі.

Я об’їхав навколо будинку, зупинившись біля дверей, які були відчинені рівно настільки, щоб у них можна було просунути дуло пістолета.

— Ти що, один? — запитав мене той, що стояв за дверима.

— Один, — відповів я, знімаючи окуляри.

— Зброю на землю.

Не поспішаючи, я витяг і кинув під ноги спеціально для цього зіпсований пістолет.

— Ще.

Я похитав головою.

— Ще! — закричав він.

Я розвів руки. Він же вистрелив у землю якраз перед переднім колесом. Але я продовжував мовчати. І тоді вони увімкнули світло. Одразу в кількох кімнатах. Відчинилися двері і, присівши в них, у мене прицілився автоматник, а той, що стояв за ним, наказав:

— Тепер іди сюди.

Я зліз із харлея і рушив до дверей.

Темні силуети спостерігали за мною з вікон верхніх поверхів, ляснули дверцята залишеної неподалік машини. Я глянув у той бік. Дві праворуч й одна саме навпроти дверей, метрів за п’ятдесят. Для стрілка з досвідом — це навіть не відстань. Мені залишалось вірити тільки в те, що, найняті тиждень тому, вони ще не встигли набити руку в стрілянині по рухомих цілях.

Я зробив ще крок і зупинився.

— Ти чого? — але він теж почув шум машини, що мчала до будинку.

Згасло світло, урки в машинах одразу ж викинули сигарети.

— Що це означає?! — закричав урка через знову причинені двері.

— А я звідки знаю?!

Тим паче, що це був жигуль абсолютно непотрібного в цій ситуації Валерки. Зробивши круту петлю, він мало не збив харлей і загальмував за моєю спиною.

Блимнувши фарами і нарешті виключивши галасливий двигун, з жигуля виліз Боб, а зі сидіння поруч із ним — Славик.

— Якого чорта? — запитав я.

— Він попросив, — відповів охоронець, посміхнувшись. — Кохання.

— Будуть ще якісь фокуси? — запитали нас через двері.

— Не буде.

— Тоді зброю.

Боб поліз під піджак, і тут, жовтогарячим вибухом відірвавшись від землі, злетіла в повітря машина з посадженими в засідку урками Стаса.

І практично одразу злилися в один постріли двох гранатометів, і розірвалися автомобілі. А Боб уже лупив у двері, що буквально розлетілись на друзки.

У відповідь полоснули з автомата.

Вибирати не доводилось.

Я упав на коліно і стріляв по вікнах, звідки невпинно стріляли у відповідь.

— У будинок! — кричав мені Боб. — Вистачить, швидше!

Ми кинулись туди, зупинившись перед першим же темним коридором.

— Де Славик?!

— Сховався десь!

— Ти упевнений?

— Упевнений, — відповів він.

У глибині коридору зашурхотів пісок на бетонній підлозі, і ми, не змовляючись, вистрілили.

На вулиці знову почалася стрілянина, цього разу з майже безупинними чергами двох автоматів.

— Перезарядись, — сказав мені Боб.

— За собою стеж, — відповів я, мало не вистріливши у отвір дверей.

— Свої! — зупинив мене Боб.

До нас забігли два його нових автоматники. Вони відрізнялися лише тим, що в одного за плечима був невеличкий гранатомет, а в іншого — сумка з гранатами.

— Ну, з Богом, — сказав їм Боб.

І перший пальнув із гранатомета прямісінько в коридор перед нами.

* * *

— Тільки не відставай, — сказав він мені, коли вони кинулись углиб будинку.

Вони пройшли школу вуличних боїв. Ненадовго затримуючись перед кожними новими дверима, вони робили кожен своє: один вибивав двері, інший кидав усередину гранату, а потім обоє притискались до стіни й одразу після вибуху стріляли в порожнину кімнати.

Їм знадобилося кілька хвилин, щоб обійти перший поверх.

— Я свій! — закричав хтось.

Граната. Вибух. І дві короткі черги.

— Гарні в мене хлопці? — запитав Боб.

— Твої?

— Таткові.

Вони зупинились біля сходів. Але тільки на мить. Потім, не змовляючись, кинули на верх одразу чотири гранати і тільки після цього побігли сходами вгору, не припиняючи стріляти і пригинатись.

— Коли я розпочну свій бізнес, — сказав Боб, забігаючи на сходи, — матиму не гірших.

На другому поверсі було більше кімнат, і їм довелося попрацювати, перш ніж за одними з дверей, що злетіли з петель, закричала жінка.

— Дашка?

— Вона.

Ми стояли в темряві по обидва боки від темного прямокутника дверей.

— Кубарю, ти?

— А хто ж? — відповів він.

— Якого чорта?

— На знак вдячності за хіміка, — відгукнувся він. — Чого ти там стоїш? Заходь, а то без тебе нам не так весело.

Я міцніше взяв пістолет і зайшов у кімнату.

— Привіт, Кубарю.

Тут було досить світло від полум’я машин, що догорали за вікнами. Він притискав до себе Дашу і продовжував тримати пістолет.

— Поговоримо? — запитав він.

— Ти небіжчик, — сказав я, — тільки зачепи її.

І тут вибухнула граната в сусідній кімнаті. Хлопці Боба, залишивши нас з’ясовувати стосунки, продовжували знищувати урок, які ховалися по темних кімнатах.

— Я і так небіжчик, — відповів він. — Ти ж не випустиш мене?

— Випущу.

— А вони? Чого мовчиш? Поручись за них. Не можеш.

— Відпусти її.

— Навіщо? Ми підемо разом. Або звідси, або на небо. Ось так. Я правий, люба?

— Правий, — сказала вона. — Відпусти нас, Глібе.

Я опустив пістолет і зробив крок убік, немов саме для того, щоб Боб, який стояв у коридорі, кинув на середину кімнати чорну осколкову гранату.

— Ой! — зойкнув Стас, відштовхуючи Дашу.

Забившись у найвіддаленіший куток, він закрив голову руками, так і не випустивши пістолет. Я стрибнув, повалив Дашу і встиг хоч якось прикрити її собою. І тільки Боб спокійнісінько зайшов до кімнати.

— Бух, — сказав він, підняв руку і тричі вистрілив у Стаса.

Розділ 56 Бідний маленький хоббіт

Пострілявши і закидавши гранатами горище, повернулись охоронці.

Боб допоміг піднятись Даші:

— Скажи, що ти рада мене бачити.

— Привіт, — сказала вона. — Я рада.

— Поцілуємось?

— А де Славик?

— Унизу.

— Наступного разу, — сказала йому Даша.

Ми пішли вниз за охоронцями, які не встигли настрілятись, а тому напружено вдивлялись у темряву.

— Той, хто попереду, — Юра, той, котрий нижчий, — Руслан, — розповідав Боб.

— Славні, — відповіла Даша.

— Славні, — кивнув Боб.

З нас трьох вийшов я з будинку першим і першим побачив його.

Він лежав на спині, неголосно кахикаючи і намагаючись затиснути рану на животі. Якби куля влучила трохи вище, він був би вже мертвим, а так — мав ще шанс вижити.

— Славик! — закричала Дашка. — Славик!

Відіпхнувши мене, вона підбігла до нього, упала поруч і обхопила його голову.

— Милий, — шепотіла вона. — Коханий. Ну як же ти так? Чому?

Боб стояв поруч, а охоронці розкладали сидіння в старенькому жигулі.

Їм не одразу вдалося забрати в неї тіло Славика, щоб покласти його в машину.

Боб відчинив водійські дверцята і сказав їй:

— Сідай. Його потрібно відвезти.

— Я сам, — зупинив я їх. — Нехай сяде поряд із ним.

— Ні, — похитав головою Боб, — тобі доведеться залишитись, — і, повертаючись до Даші. — Так треба.

* * *

Все ж у них вистачило такту відвести мене від будинку цього разу остаточно мертвого Кубаря. Боб наказав пригальмувати на дорозі до траси і сказав мені:

— Давай.

Я витяг і простягнув йому пістолет, а оскільки він не захотів його взяти, кинув його на сидіння між нами.

— Виходити?

— Так.

Він вийшов за мною, взявши у когось із охоронців короткоствольний автомат.

— Розумієш, коли мала повернулась, було дуже багато шуму і лементу.

— Розумію.

— Татко сам хотів їхати за тобою, але потім, заспокоївшись, наказав мені.

— Звичайно.

— Ти обручку ще не викинув?

— Обручку? — я навіть не згадував про неї увесь цей час. — Ні.

— Це добре, — сказав Боб, пересмикуючи замок і піднімаючи дуло автомата. — Це ти правильно зробив, — і розвернувшись до машини, випустив довгу, майже нескінченну чергу.

Ми сиділи на теплій землі, обпершись об продірявлений борт машини, навіть не замислюючись про те, що можемо забруднитись кров’ю, яка капає з-під дверцят.

— Ну, а ти?

— Треба було розбити йому голову, але не хотілося, та ще й ці недоумки стрибали навколо: «жертву, жертву». Мерзотно.

— А вона?

— Вона була заздалегідь згодна зі мною.

— Клас. І ти її залишив?

— Так, — сказав я.

— Дурень, — обурився Боб. — Забрав би її і поїхав. Що тебе тут тримає?

— Тепер уже нічого.

— Точно дурень. Та що поробиш? — він потягнувся. — Докурив?

Я затягнуся і кинув сигарету в траву.

— Тоді почнемо.

Він узяв мою руку і притиснув її до кришки багажника.

— Відвернися.

— Та пішов ти.

— Тоді заплющ очі.

Я відвернувся, і Боб одразу ж усадив лезо ножа в нижній суглоб мого безіменного пальця, обережно, щоб не подряпати одягнену на нього обручку.

— Гад!

Але спочатку мені навіть не було боляче.

Я упав, перетискаючи зап’ястя і волаючи:

— Гад! — у нудотному потоці болю, що струменів від ліктя.

— А що робити? Привезти їм твою голову?

Піднявши мій відрубаний палець, він загорнув його в хустинку і тільки після цього зняв із себе краватку, щоб перетягнути мені вени.

— Я ненавиджу тебе!

— І я тебе теж. Ще тугіше?

— Так.

Він порпався у знайденій в багажнику аптечці, намотав на мене бинти і полив їх йодом.

А потім, обійнявшись, ми йшли до траси, і я репетував на нього:

— Сволота, — а він умовляв:

— Тихіше. Адже усе могло скінчитись куди гірше.

І ми йшли до міста, голосуючи машинам, що проїжджали повз нас.

Розділ 57 Без назви

А ще я був у квартирі хіпі.

Якийсь із них відчинив мені і сказав:

— Проходь.

— Де вона?

— Її немає.

— А він?

— Знахар? Я проведу вас.

Він сидів на брудному матраці, обклавшись аркушами паперу, і не припинив писати навіть після того, як я підійшов до нього.

— Щось нове від Лірохвоста?

— Чого тобі, Звірю? — запитав він і відклав ручку.

Я перекинув носком черевика один з аркушів. Звичайно ж, черговий віршик.

— Я прийшов за нею.

— Ти спізнився.

— Я серйозно.

— Я теж. Вона більше не належала нам, і ми вигнали її. Адже вона стала твоєю. Що мені до твоїх блудниць?

У мене вже не залишилось сил навіть на те, щоб ударити його.

— Де вона?

— Не знаю, повір мені, — і він розвів руки, намагаючись обхопити ними світ, який був набагато більший, ніж сама нескінченність.

Три епілоги на вибір

ЕПІЛОГ 1

Я залишив харлей на стоянці перед багатоповерховою лікарнею серед стерильних машин швидкої допомоги й автомобілів лікарів.

Одержав у бабусі, що сиділа на вході, білий халат, накинув його на плечі і вибіг на п’ятий поверх.

По застеленому килимом коридору обережно ходили хворі, а за накритим склом і марлею столом сиділа нянечка.

Штовхнувши ліктем двері з цифрою вісім, я увійшов у палату і кивнув:

— Привіт, — Валері, і одягненій у щось досить прозоре, щоб можна було милуватись якістю її білизни, Даші, й, звичайно ж, Славику.

— Здрастуй, — зрадів він.

Але Даша притримала його:

— Лежи.

І він знічено знизав замотаними в бинт плечима.

— Я приніс тобі винограду і кілька книг.

— Дякую, — сказала Даша, прийняла в мене пакет і виклала книги на тумбочку.

— Цікаві? — запитав Валера.

— Не знаю.

— Як твоя рука? — поцікавилась Даша.

— Гоїться.

Ми помовчали.

— Коли ти їдеш?

— Сьогодні.

— Ти все ж вирішив?

— Так, — сказав я. — Повернусь назад, повернусь на роботу, одружусь з Ольгою і нароблю купу дітей, а на свята приїжджатиму до вас у гості, одержуватиму подарунки і радітиму вашому щастю.

— Правильно, молодчина, — зраділи вони. — Ми чекатимемо, приїжджай.

І знову замовкли.

Я запитав:

— А як ви?

Даша поправила сукню, схопила з тумбочки виноград і сказала:

— Сходжу помию.

— Я з тобою, — мовив Валера, підводячись зі стільця.

— І що це означає? — запитав я Славика.

— Я, напевно, повинен тобі сказати, — мовив він. — Я зробив Даші пропозицію, і вона згодилась.

— Вітаю.

— Я серйозно.

— Я теж.

— Але мене дещо бентежило: ти ж єдина її рідня, то, може, мені спочатку слід запитати дозволу в тебе?

— Напевно, ні.

— І ще, — він навіть понизив голос. — Я ж так і не зізнався їй. Я не сказав їй усієї правди. Ти розумієш? Мені хочеться, щоб вона вважала мене серйозним босом, який відійшов від справ, — він підморгнув мені, шукаючи розуміння. — Ти ж не прохопишся?

— Звичайно, ні, — та й як, якщо я розповів їй усю правду ще тиждень тому.

— Слово честі?

— Залізно, — відповів я, підморгуючи у відповідь.

ЕПІЛОГ 2

Пройшовши крізь ряди машин швидкої допомоги, я повернувся до харлея і сів у сідло.

А що ж далі? Що в мене залишилось? Славик і Даша? Найближчі півтора року їм буде не до мене. Дід?

Мені навіть не хотілося курити.

Зіштовхнувши мотоцикл з підніжки, я покотився в нікуди, що так вдало починалось біля самісінького краю стоянки.

— Почекай.

Я сперся підошвою на асфальт і маленька дівчинка-конячка, примостившись позаду, сказала:

— Привіт. Можна я поїду з тобою?

— Куди? — запитав я.

— Куди хочеш. Дорога нескінченна, а ти опинишся тільки там, де тобі належить бути.

— Давай поцілуємось, — запропонував я.

— Давай.

— Серйозно?

— Звичайно. Я ж твоя смерть.

ЕПІЛОГ З

Коли вмерла сестра, я відвіз і поховав її поруч з батьками на порослому старими вербами схилі пагорба. Там постійно йдуть дощі, опускаючи небо до землі…

Оглавление

Пролог

Розділ 1 Коли він повертається

Розділ 2 Велика сила батьківської любові

Розділ З «Гувернери і гувернантки»

Розділ 4 «За вершиною пагорба»

Розділ 5 Без назви

Розділ 6 Без назви

Розділ 7 Жителі каштанових гір

Розділ 8 Без назви

Розділ 9 Коридори і сходи

Розділ 10 Без назви

Розділ 11 Вступ до хронік

Розділ 12 На честь культури та відпочинку

Розділ 13 Дід

Розділ 14 Без назви

Розділ 15 «Їжачок у ванні»

Розділ 16 Без назви

Розділ 17 Відмінники нічної школи

Розділ 18 Без назви

Розділ 19 Без назви

Розділ 20 Без назви

Розділ 21 До кроликів і курчат

Розділ 22 Коли приходять вони

Розділ 23 Без назви

Розділ 24 Сімнадцять до двадцяти одного

Розділ 25 І це тільки початок

Розділ 26 Про те, що минуло

Розділ 27 Два тузи до дев`ятнадцяти

Розділ 28 Без назви

Розділ 29 Ніч продовжується

Розділ 30 Без назви

Розділ 31 Наступні два дні

Розділ 32 Без назви

Розділ 33 Добридень, добрий лікарю

Розділ 34 Молоді стрільці

Розділ 35 Без назви

Розділ 36 Ще один добрий лікар

Розділ 37 Без назви

Розділ 38 Без назви

Розділ 39 Час врожаю

Розділ 40 Час урожаю — З

Розділ 41 Без назви

Розділ 42 Трохи нічної їзди

Розділ 43 Без назви

Розділ 44 День народження

Розділ 45 Це напевно…

Розділ 46 Метаболізм

Розділ 47 Без назви

Розділ 48 Коли вони приходять

Розділ 49 Лірохвіст

Розділ 50 Без назви

Розділ 51 Без назви

Розділ 52 Без назви

Розділ 53 Без назви

Розділ 54 Без назви

Розділ 55 Коли тобі буде погано

Розділ 56 Бідний маленький хоббіт

Розділ 57 Без назви

Три епілоги на вибір