Вище крокви, будівничі [Джером Девід Селінджер] (fb2) читать постранично, страница - 23

опинилася біля столика.

— Що вони сказали? — нетерпляче запитала вона. — Ви розмовляли з Реєю?

Свашка спершу ковтнула коктейлю.

— Я розмовляла з усіма, — похмуро відповіла вона, ставлячи на столик склянку і роблячи притиск на слові «усіма» з властивим їй, проте, невмінням справити драматичний ефект. Вона глипнула спершу на місіс Сілсберн, потім на мене, потім на лейтенанта. — Можете заспокоїтися. Все склалося якнайкраще.

— Що ви маєте на увазі? Що сталося? — гостро запитала місіс Сілсберн.

— Те, що я вам сказала. Молодий уже не боїться тягара щастя.

Свашка знову вдалася до своєї звичної інтонації.

— Як це так? З ким ви розмовляли? — запитав лейтенант. — Ви розмовляли з місіс Федер?

— Кажу вам, я розмовляла з усіма. З усіма, крім соромливої нареченої. Вона втекла з нареченим. Скільки цукру ви поклали в цю штуку? — роздратовано спитала вона, повертаючись до мене. — На смак вона точнісінько наче…

— Втекла? — перепитала місіс Сілсберн, прикладаючи до горла руку.

Свашка зиркнула на неї.

— Заспокойтесь-бо, голубонько, — порадила вона. — Не треба вкорочувати собі віку.

Місіс Сілсберн сіла інертно на канапу, якраз поряд зі мною. Я пас очима свашку, і, очевидячки, місіс Сілсберн пішла за моїм прикладом.

— Мабуть, коли вони вернулися додому, він чекав їх у помешканні. Отож Мюрієл умить спакувалася, і вони удвох одразу ж виїхали. — Свашка артистично знизала плечима, знову взяла склянку й допила коктейль. — У кожному разі всіх нас запрошують на гостину, чи як воно там називається. Адже молодий з молодою вже виїхали. Там зібралася сила людей. Усі такі веселі — я чула по телефону.

— Ти, кажеш, розмовляла з місіс Федер. Що вона тобі говорила? — спитав лейтенант. Свашка загадково похитала головою.

— Вона трималася чудово. Боже милий, яка то жінка! Вона балакала цілком нормальним тоном. Як я висновую з її слів, цей Сімор обіцяв звернутися до психоаналіста, щоб той його привів до ладу. — Вона знову знизала плечима. — Хтозна, може, все складеться на краще. Я так заморочилася, що вже не можу думати. — Вона повернулася до чоловіка. — Ходімо. Де твій картуз?

Не встиг я отямитися, як свашка, лейтенант та місіс Сілсберн попростували до дверей, а я, виконуючи обов'язки господаря, подався слідом за ними. Мене вже помітно погойдувало, але що жоден з них не повернувся, то, гадаю, вони не зауважили мій стан.

Я почув, як місіс Сілсберн спитала свашку:

— Ви збираєтеся завітати до них чи як?

— Не знаю, — відповіла та. — Якщо ми зайдемо, то лише на одну хвилинку.

Лейтенант натиснув кнопку ліфта, і всі три застигли, втупившися в очко індикатора. Їм наче одібрало мову. Я стояв за кілька футів на порозі, дивлячись немов крізь, воду. Коли ліфт прибув, я голосно сказав «до побачення». Три голови повернулися до мене як по команді.

— До побачення, — гукнули вони, і, коли дверцята зачинилися, свашка крикнула: — Дякую за коктейль!

Я вернувся до кімнати дуже непевними кроками, силкуючись добром чи злом розстебнути свою гімнастерку. Мою появу бурхливо привітав гість, який залишився і про якого я забув. Побачивши мене, він підняв свою майже повну склянку і заходився нею буквально вимахувати. Він кивав мені головою і широко усміхався; наче тішачись тим, що нарешті настала уроча радісна мить, яку ми так довго очікували. Я відчув, що цього разу не можу відповісти рівноцінними усмішками, проте, пам'ятаю, поплескав його по плечі. Потім я важко сів на канапу і зрештою таки розстебнув свою гімнастерку.

— Невже у вас немає власної хати? — спитав я його. — Хто вас доглядає? Голуби в парку?

У відповідь на ці провокаційні запитання мій гість почав ще завзятіше вимахувати склянкою, наче то був пивний кухоль, показуючи, що п'є на моє здоров'я. Я заплющив очі і ліг горілиць на канапу, поклавши й ноги. Але від цього кімната пішла кругом. Тоді я сів і поставив ноги на підлогу. Зробив це я так раптово і так погано скоординував рухи, що заледве не втратив рівновагу і схопився рукою за кавовий столик. Хвилини зо дві я сидів, схиливши на груди голову і заплющивши очі. Потім, не встаючи, сягнув рукою по кухоль з «Томом Колінзом» і налив у склянку коктейлю, так що трунок хлюпнув на столик і на підлогу разом з шматочками льоду. Ще кілька хвилин я посидів, тримаючи повну склянку, але не підносячи до рота, тоді поставив у мілку калюжу на кавовому столику.

— Хочете знати, як Шарлота дістала ті дев'ять швів? — спитав я раптово цілком звичайним, як мені здавалося, голосом. — Ми відпочивали біля озера. Сімор написав листа Шарлоті, запрошуючи її до нас у гості, і мати зрештою її відпустила. Це сталося так: одного ранку вона присіла серед алеї погладити кішку Бу-Бу, а Сімор шпурнув у неї каменем. Йому було дванадцять років. Оце і все. Він пошпурив каменюку, бо дівчинка видалася йому нестерпно гарною, сидячи посеред алеї з кицькою Бу-Бу. Боже милий! Та про це знали всі: я, Шарлота, Бу-Бу, Уейкер, Уолт, вся наша родина. — Я втупився в попільницю. —