Вище крокви, будівничі [Джером Девід Селінджер] (fb2) читать постранично, страница - 22

щосили. Але йому то було байдуже. Він любив людей, що наступають йому на ноги. Він любив галасливих дівчат.

— Та це ж страшенно цікаво! — вигукнула місіс Сілсберн. — Я й не знала, що вона колись виступала по радіо.

— Правду кажучи, то Сіморова заслуга, — сказав я. — Вона була дочка остеопата, котрий жив у нашому будинкові на Ріверсайд Драйв. — Я знову поклав руки на спинку стільця і сперся на нього — частково для підтримки, частково, щоб набути пози людини, яка розповідає про минуле, спираючись на паркан своєї садиби. Мене аж надто тішив звук власного голосу. — Ми гралися в ступбол… Вам це цікаво слухати?

— Атож! — відмовила місіс Сілсберн.

— Одного дня після школи ми з Сімором гралися в ступбол за рогом нашого будинку, і хтось — потім виявилося, що то була Шарлота, — почав кидати на нас мармурові кульки з дванадцятого поверху. Так ми з нею зустрілися. Ми прилучили її до передачі того ж таки тижня. Ми навіть не знали, що вона вміє співати. Її взяли просто тому, що у неї була чудова нью-йоркська вимова. Вона говорила з акцентом Дікман-стріт.

Місіс Сілсберн зайшлася дзвінким сміхом, що вражає на смерть чутливого оповідача анекдотів, байдуже, тверезого чи п'яного. Вона, певно, чекала, поки я скінчу, щоб звернутися до лейтенанта.

— Як по-вашому, на кого вона скидається? — спитала вона наполегливо. — Особливо обрисами очей і рота. Кого вона вам нагадує?

Лейтенант подивився на неї, потім на фотографію.

— Ви маєте на увазі на цьому фото? Ще дитиною? — запитав він у свою чергу. — Чи зараз? Як вона виглядає в кіно?

— Гадаю, і тут, і там. А особливо тут, на цьому фото. Лейтенант став придивлятися до фотографії. Вигляд у нього був явно невдоволений, наче він аж ніяк не схвалював, що місіс Сілсберн — цивільна особа, та ще й жінка, — попросила його це зробити.

— Мюріел, — сказав він коротко. — На цьому фото вона схожа на Мюрієл. Таке саме волосся і все інше.

— Щира правда! — вигукнула місіс Сілсберн і повернулася до мене. — Щира правда, — повторила вона. — Валі доводилося бачити Мюрієл? Чи ви бачили її, коли вона скручує своє волосся гарним валиком…

— До сьогодні я ніколи не бачив Мюрієл, — сказав я.

— То повірте моєму слову, — сказала місіс Сілсберн, значливо стукаючи по фотографії вказівним пальцем. — Ця дитина могла бути двійником малої Мюрієл. Вона схожа на неї, як викапана.

Віскі поступово забивало мені памороки, і я ніяк не міг збагнути це твердження в цілому, а тим більше зробити з нього всі можливі висновки. Я пішов до кавового столика — мабуть, простуючи трохи прямолінійно, — і знову заходився струшувати кухоль із «колінзами». Дядько батька нареченої спробував був привернути мою увагу, щоб привітати мене з поверненням, але я саме зосереджено міркував над тим, що Мюрієл буцімто схожа на Шарлоту, і не відповів йому. До того ж голова моя наморочилася. Мене пойняло бажання — якому я не піддався — струшувати кухоль, сидячи на підлозі.

Хвилини за дві, коли я почав наливати коктейль у склянки, місіс Сілсберн звернулася до мене з запитанням. Воно пролунало в кімнаті, як пісня, так мелодійно вона його вимовила.

— Чи зручно буде спитати про ту лиху пригоду, що її згадувала місіс Бервік? Я маю на увазі дев'ять швів, про які вона казала. Як це сталося? Ваш брат ненароком штовхнув її чи як?

Я поставив кухоль, що здавався мені надзвичайно важким та незручним, і подивився на неї. Дивна річ: хоча в голові мені злегка наморочилося, віддалені предмети і не думали розпливатися в моїх очах. В усякому разі місіс Сілсберн, що стояла на тім боці кімнати, вимальовувалась аж надто чітко.

— А хто така місіс Бервік? — спитав я.

— Моя дружина, — відповів коротко лейтенант.

Він придивлявся до мене, наче член одноосібного комітету, що мав на меті вияснити, чому я так довго готував трунок.

— О, авжеж, — сказав я.

— То це була лиха пригода? — допитувалася місіс Сілсберн. — Він зробив це ненароком, правда ж?

— О боже милостивий, місіс Сілсберн!

— Прошу? — холодно мовила вона.

— Даруйте. Не зважайте на мене. Я трохи захмелів. Хвилин п'ять тому на кухні я хильнув зайвого… — Тут я змовк і рвучко обернувся. На не засланій килимом підлозі холу залунала знайома важка хода. Кроки швидко наближалися — ніби насувалися на нас, — і за мить до кімнати вскочила свашка. Вона не дивилася ні на кого зокрема.

— Нарешті мені пощастило до них додзвонитися, — заявила вона. Її голос був на диво знебарвлений, без жодних ознак курсиву. — Цілісіньку годину витратила. — Обличчя в неї так розчервонілося, що, здавалося, от-от спалахне. — Воно холодне? — спитала вона й одразу ж, не чекаючи відповіді, підійшла до кавового столика, взяла склянку, що я хвилину тому налив до половини, і жадібно її вихилила. — Зроду ще не бувала в такій спекотливій кімнаті, — мовила вона між іншим і поставила порожню склянку. Потім узяла кухоль і, гучно подзвонюючи кубиками льоду, знову налила собі півсклянки.

Тим часом місіс Сілсберн