Вище крокви, будівничі [Джером Девід Селінджер] (fb2) читать постранично, страница - 20

у битві під Гетісбергом загинуло 51 112 чоловік, і якщо хтось мав промовляти з нагоди роковини цієї події, то йому слід було б просто вийти на трибуну, посваритися на слухачів кулаком і зійти — якщо промовець був цілком чесна людина. Він не сперечався зі мною, але, мабуть, зробив висновок, що я слабую на якийсь комплекс довершеності. Він багато — і цілком розумно — говорив про доброчесність недовершених людей, про те, що слід миритися з своїми й чужими вадами. Я з ним згоден, але тільки в теорії. Я довіку обстоюватиму всеїдність, бо вона дає здоров'я і цілком реальне щастя, якому варто позаздрити. Дотримуватися її послідовно, це значить піти за даоїстами, тобто вибрати, без сумніву, найдоброчеснішу дорогу. Та задля цього доведеться відмовитись од поезії, вийти за межі поезії. Оскільки людина з смаком не може навчитися або примусити себе любити погану поезію, а тим більше прирівняти її до хорошої поезії, то їй доведеться відкинути всю поезію загалом. Я сказав, що це зробити нелегко. Доктор Сімс відмовив, що я ставлю питання аж надто руба — ставлю, як запеклий прибічник досконалості. Чи можу я це заперечити?

Очевидячки, нерви місіс Федер не витримали, і вона сказала йому про дев'ять швів на моєму зап'ясткові. Я вчинив необачно, розповівши Мюрієл про ту давноминулу справу. Вона одразу ж передає все своїй матері. Мені слід було б заперечити, але я не міг. М. чує мене тільки тоді, коли мати її слухає теж. Бідолашна дитина! Але я не збирався обговорювати з Сімсом ті шви, які мені наклали завдяки Шарлоті. Принаймні не за чаркою.

Прощаючись увечері з М., я майже пообіцяв їй піти днями до психолога. Сімс сказав, що його тутешній колега дуже добрий фахівець. Очевидячки, вони з місіс Федер уже не раз говорили віч-на-віч на цю тему. Чи це мене дратує? Аж ніяк. Дивна річ. Сам не знаю чому, але мене це тішить. Я завжди симпатизував тещам, навіть тим, які повсякчас з'являються на сторінках гумористичних журналів. У всякому разі, я нічого не втрачу, сходивши до психоаналіста. А що я військовослужбовець, то це не коштуватиме мені жодного цента. М. любить мене, але вона ніколи по-справжньому не зблизиться зі мною, ніколи не зайде в інтимні фривольні стосунки, поки я не пройду бодай поверхового медогляду.

Якщо — або коли — я зберуся піти до психоаналіста, то, сподіваюся, він матиме досить глузду і запросить на консультацію дерматолога. Фахівця з рук. У мене на руках шрами — сліди того, що я торкав різних людей. Одного разу в парку, коли Френні ще лежала в колисці, я поклав руку на її пухнасту потилицю і тримав її занадто довго. Іншого разу це сталося в кінотеатрі Лува на Сімдесят другій вулиці, коли ми з Зуї дивилися страшний фільм. Йому було шість або сім років, і він заліз під крісло, щоб не дивитися на страхітливу сцену. Я поклав йому на голову руку. Деякі голови, деякі кольори, певної текстури волосся залишають на мені довічні сліди. А також і деякі речі. Колись за дверима студії Шарлота кинулася від мене тікати, і я схопив її за плаття, щоб утримати біля себе. Жовте бавовняне плаття, яке я любив, бо воно було задовге для неї. На долоні моєї правої руки й досі є лимонно-жовта позначка. Боже милий, якщо я слабую на клінічну недугу, то у мене паранойя навпаки. Я підозрюю всіх людей, що вони змовилися мене ощасливити».

Пам'ятаю, я загорнув щоденник — точніше рвучко закрив його — після слова «ощасливити». Хвилин зо дві я сидів, затиснувши зошит під пахвою, аж поки відчув деяку незручність, довгенько просидівши на краю ванни. Уставши, я виявив, що спітнів дужче, ніж досі того дня, наче щойно виліз із ванни, а не просто сидів на її краю. Я підійшов до кошика на білизну, підняв покришку і майже злостивим рухом буквально шпурнув Сіморів щоденник у простирадла і наволочки, що лежали на дні. Потім за браком кращої, конструктивнішої ідеї я вернувся і знову сів на краю ванни. Якусь хвилину я дивився на записку, що Бу-Бу залишила на дзеркалі, а тоді встав і вийшов з ванної, зачинивши двері аж надто енергійно, наче тим можна було замкнути ванну навіки.

Далі я зайшов на кухню. На щастя, вона виходила в хол, і я дістався туди, минувши кімнату, де сиділи мої гості. Коли двері за мною зачинилися, я скинув свою верхню одіж — гімнастерку — і кинув її на емальований столик. Цей рух, здавалося, зовсім мене знесилив, і я трохи постояв у самій тенісці, спочиваючи, перш ніж узятися до геркулесової праці — готувати коктейль. Потім ураз, наче мене підстьобнули через невидимий отвір у стіні, я почав одчиняти бар і холодильник, шукаючи інгредієнтів «Тома Колінза». Вони були всі в наявності, крім великих лимонів, які довелося замінити малими, і за кілька хвилин я зробив трохи пересолоджений «Колінз». Я взяв з полички п'ять склянок і озирнувся, шукаючи тацю. Знайти її було важкенько, і коли я зрештою її розшукав, одчинив і зачинив бар, мені вже несила було триматися, і я почав тихенько жалібно стогнати.

Саме тоді, коли я виходив з кухні, одягнувши свою гімнастерку і тримаючи тацю з кухлем і склянками, над моєю головою