Диявол ховається в сирі [Юрій Андрухович] (fb2) читать онлайн

Диявол ховається в сирі

Від автора

Все це писалося настільки довго, що я не міг не змінюватись, а отже не міг не змінювати, не виправляти, не перенаголошувати деякі акценти. Якщо хтось доскіпливий завдасть собі праці порівняти ці спроби з їх першодруками, то конче завважить певні розбіжності, на всю ширину яких сардонічно шкіритиметься сама істина. З другого боку, я свідомо залишав найулюбленіші рефрени – адже я змінююся все одно не так швидко, як мені хотілося б. Залишається ще подякувати всім, хто часом супроводжував мене на деяких відтинках тієї дистанції – і найщиріше запросити тебе, шановний читачу, до копирсання у цьому сирі в пошуках сам знаєш кого.

Підсвідоме

…я живу в країні, яка нікуди мене від себе не відпустить – вона вчепилася в поли мого плаща своїми спазматичними суглобами, готова роздерти мене на шматки з великої своєї любові.

Я мушу відповідати їй взаємністю – любити це особливе горілчане тепло, це примарне світло, цих людей, що не хочуть вірити жодному моєму слову і цих, яким начхати на всі мої слова, бути свідком того, як слова взагалі перестають що-небудь означати, занурюватися все глибше у песимізм, любити цей коматозний стан, це відчуття трясовини, звідки нізащо не вибратися, любити свою останню територію, на якій мене поки що неможливо вполювати.

Отже, поки вона, моя рідна країна, не вчепилася мені тріумфально в горло, я так чи так приречений вимовляти свої тимчасові слова…

Мала інтимна урбаністика

1

Будь-яка з географічних мап сучасності засвідчує, що місто Львів лежить на північ і трохи на захід від міста, де я мешкаю. Місто Київ натомість – на північ, але значною мірою й на схід. Проте одним із наслідків Другої світової війни стало те, що для подорожніх франківчан обидва міста розташовані ніби на одній лінії. Причиною цьому – зруйнований (уже й не знаю ким, німцями чи росіянами) залізничний міст через Дністер. Через це пасажирський поїзд № 203 Івано-Франківськ – Київ всупереч географії спершу робить північно-західний ухил від місця остаточного призначення. До Львова він прибуває після трьох перших годин рейсу, раннього вечора. Майже всі виходять на перон, ще відносно свіжі й неагресивні. Ті, хто почав одразу після Франківська, докуповують алкоголь і вокзальні харчі. Інші також заповнюють паузу чимось корисним – приймають або віддають передачі, влаштовують собі короткі побачення, дихають невагонним повітрям. До Києва ще майже дванадцять годин, що не так уже й зле.

Цією лінією, Франківськ – Львів – Київ, я регулярно курсую чи не з сімнадцяти років. Не сумніваюся, що в її межах я декілька разів об’їхав Земну кулю. Але ця лінія для мене лежить не тільки у просторі.

Є в неї так само й часовий вимір. Львів був першим у світі містом, куди я одного разу подався з дому. Був початок липня, п’ята ранку, я ледве дочекався на вкритій росою привокзальній траві поїзда – не київського, а рахівського. Він ще недавно їхав крізь гори, про що свідчили не тільки залишки паморозі на дахах вагонів, але й численні закарпатські цигани в усіх без винятку тамбурах.

Картина світу складалася в досконалу цілість. Невимовно повільний старезний поїзд із гір, магнетична близькість Центру Європи, Галичина за вікнами, чотиригодинне роз’ятрювання в собі мандражу, врешті – прибуття: все, вкупі з трамваями, бруківкою, псевдоґотичною Ельжбєтою та рядом імпозантно-занедбаних кам’яниць на Городецькій, твердило про досягнення мети (Європа! культура! свобода! кайф!).

Це виявилося надовго – на п’ять років і довше. Тому-то я часом знаходжу підстави називати свою юність львівською. Я свідомий того, наскільки це відповідально. Сотні тисяч людей проживають свій час і місце, навіть не завважуючи, що то, по-перше, юність, а по-друге, що вона львівська. Головне, я ніколи не здатен до пуття пояснити комусь сторонньому, в чому її особливості, чим вона така відмінна. На згадку спадають лише якісь бузкові зарості, пляшка чорнила на Високому Замку, панорама старих дахів і мурів, а також музика, наприклад, «Джетро Тал», хоча до чого тут вона?

Все це дуже непереконливо, вся та львівська юність, я згоден. Однак це принаймні щось у порівнянні з т. зв. київською молодістю. Бо то – просто примара, яка постояла наді мною, сплячим, декілька років, чи то заманюючи а чи залякуючи, дихаючи в обличчя перегаром, а може, як висловився би хтось із радикальніших від мене майстрів слова, – смертю духовною.

Тому немає сенсу тут довше при ній залишатися.

2

Але що там усе-таки з тією львівською юністю?

Передусім вона мала гіркий присмак. Це почуття називають розчаруванням. Це дуже добре почуття, страшенно плідне і глибоко творче, стверджують відомі мені автори виховних романів. Розчарування виникає на тій невидимій межі, де доходить до зіткнення уявного з дійсним. А що ця межа справді невидима, то й розчарування іноді може непомітно обернутися захопленням і навпаки.

Уявне місто Львів лежало на мальовничих зелених пагорбах, цілком зберігаючи архітектоніку й архітектуру міста ще, либонь, середньовічного. З прочинених вікон там нон-стоп лунала клавесинна музика чи принаймні добрий симфо-рок, а дівчата з довгим волоссям і вінками на головах чекали на мене в траві поблизу фонтанів. В уявному Львові розмовляли тільки українською, хіба що старі відьмаки й чарівниці дозволяли собі якусь латину чи греку. Так само кожен там знав напам’ять вірші Антонича, мандрівні менестрелі щовечора давали концерти просто неба. Під містом була розгалужена система ходів і приміщень, там зберігалися невичерпні запаси вина, золота, тканин і стародруків. Узагалі це було місто нескінченної таємниці й таємницею пахли тамтешні жінки, рослини, дощі. Я знав, що львівську річку заховано під землю, але в ній водилися справжні атлантичні вугрі, позаяк de facto місто лежало в Атлантичній зоні світу, цілком можливо, що й на морському узбережжі.

Справжній Львів відсотків на дев’яносто з чимось складався з жахливих передмість і новобудов. Нагромадження промислових територій, хаос фабрично-станційних закамарків, одноманітна житлова забудова сімдесятих і пізніших років, залізобетон, панелі, сморід і скрегіт зубовний. Фатальна безпорадність міської влади з водою, каналізацією, транспортом. Із відчинених вікон якщо й долинала якась музика, то тільки радянська естрада, російської мови в місті виявилося страх як багато. А ще гіршим було те, що носії української майже всі без винятку були доволі тупою й пасивною селючнею. Студенти університету всім своїм виглядом, рівнем спілкування і побутом нагадували радше вихованців якогось імбецильного петеу. А т. зв. національна інтелігенція демонструвала чудеса вірнопідданства й сервілізму, цілу вою українськість сублімуючи в розгодовані фізії та вишивані сорочки. Все це разом становило найпаскуднішу зі знаних мені видмін совка – совоукр.

Тому мені не залишалося нічого іншого, крім віри в якийсь паралельний, таємний Львів. Час до часу це місто посилало мені сигнали про своє існування. Іноді це була тінь якогось нетутешнього й нетеперішнього персонажа з виемігрувалої пташиної країни у пропахлих нечистотами галереях старого міста. Іноді – звістка про той чи той політичний процес, ліву художню виставку, рок-оперу «Степан Бандера» або збіговиська дітей-квітів у Святому Саду. Ще іноді – поява на видноколі цілком конкретного Дема, Валерія Дем’янишина. Перегляд фільму Тарковського, прогулянка Личаківським цвинтарем, опівнічне збігання в темряву схилами Високого Замку – все це могло спрацювати на користь іншого Львова. В хвилини найтяжчих ювенільних катастроф мені вистачало приходити вночі на Ринок із початою пляшкою або й без.

Найцікавіше, що допіру моя львівська юність закінчилась, я таки потрапив у саме середохрестя цього таємного Львова, в густу, просяклу вином, безсонням, любов’ю й вологою його атмосферу. Я зміг переконатися, що всі мої здогади були недаремними. І хоч «Вуйки» вже не грали, Калинець уже не писав, а Чубай уже не жив, я таки відчув певну причетність до тамтешніх містерій.

На той час я був змушений повернутися до рідного міста, розмазуючи по всіх своїх записниках цю життєву поразку і готуючись до максимально можливого протистояння безглуздій решті життя.

Погано, що майже нічого з уявлюваного не збулося. Добре, що все склалося саме так.

3

Добре, що я не живу в Києві. Добре, що це була тільки примара молодості. Через те я його не знаю. Можливо, я тільки дещо вгадую про нього. Але для мене це місто починається о пів на сьому ранку, коли я виходжу з поїзда і чую – в обличчя та спину – лиховісні заклики таксистів: «Мущіна, таксі нєдорага!».

Найпершою властивістю Києва багатьом моїм знайомим видається те, що це місто неукраїнське. Йдеться насамперед про мовну ситуацію, яка починаючи з дев’яносто першого чи навіть і дев’яностого року все ж, на мій погляд, перебуває в стані перманентного маятникового коливання в обидва – український і російський – боки. Але не тільки про це.

Київ загалом перебуває в зоні якихось інакших, «неукраїнських», ментально-психологічних впливів. Постійний приплив до нього абсолютно питомого українства з більш чи менш віддалених містечок і сіл змінити Києва не здатен, навпаки – Київ змінює і українство. Найвідчутнішим виявом цього є суцільна механістичність київського міського існування. На відміну від усіх інших європейських столиць у Києві немає свята, яке завжди з тобою – попри формальну насиченість міського існування всілякими народними гуляннями. Велетенські пересування знеосіблених людських потоків, взаємна настороженість, ізольованість, налаштованість на боротьбу, агресію, відсутність імпровізації, веселощів духу і гри в людських стосунках – усе це свідчить про київську людність як про гігантську хаотичну збиранину чужих і непотрібних одне одному людей. Ні, в Києві аж ніяк не завважиш тієї нестерпної легкості буття, якої так багато в Парижі, Празі, Белграді чи навіть Нью-Йорку. Буття важкувате, а життя мішкувате, якщо дозволено мені вдатися тут до нехитрого римування. Час до часу каталізатором прориву назовні глибоко схованого людського виступає хіба що футбол, але цей чинник настільки несуттєвий і мінливий, що реально нічого сам змінити не може.

Мій приятель Юрко Позаяк, здається, може мені заперечувати. Йому відомий інший Київ, якісь цілком екзотичні анклави, внутрішня прихована містечковість зі своїми реальними ритмами, кодексами, самоврядуванням і мовою, наприклад, Євбаз. Я вірю не стільки йому, скільки в те, що йому треба вірити. Інакше нікому з нас не витримати сам на сам із цим – ні, не Молохом – мотлохом.

Для мене Київ – це острівці в океані, малесенька щопта людей, які тут живуть, розкидані по редакціях, студіях, помешканнях, кав’ярнях – ті, що вже впродовж років або й десятиліть непомітно для інших протистоять київській механістичності й залишаються живими людьми. Між ними шалені відстані, подолати які здатен лише метрополітен. Фактично мої маршрути – це рух від однієї криївки до іншої, отже, Київ – це насправді з десяток мініатюрних фортець. Вихід назовні залишається вкрай небажаним і фатально небезпечним, хіба що задля поповнення запасів алкоголю. Навколо блукають монстри з перекривленими пиками і щось неясне варнякають своєю напівмовою.

З усіх сьогосвітніх ролей найближчою мені є роль оповідача. А це означає, що мова – саме мова, а не письмо, саме усне мовлення – важить для мене найбільше. Не менш важливим для мене є слухати інших: як хто говорить на цьому світі і що він кому втирає. У своїх багатогодинних вечірньо-нічних одисеях по стєкляшках і кнайпах я ладен вислухати всіх – зіжмаканих життям пиячків, потертих спортсменів і бізнесменів, митців і мисткинь, веселих бандитів, сентиментальних повій, скурвих синів, сучих дочок, увесь цей люд, інколи помилково званий народом. Я, Патріарх Бу-Ба-Бу, без цього не можу. Це нормально, так завжди буває у Франківську чи Львові, у Кракові, Празі й Берліні теж так бувало.

Але в Києві це майже неможливо: мої ангели-друзі висмикують мене з кожного випадкового зближення – за цим спілкуванням, цим виходом назовні чаїться небезпека, це жахливий ризик, це закінчується як мінімум проламуванням черепа (я, веселий параноїк, вже бачу той київський асфальт, всипаний моїми зубами). Навколо нас недобрий океан, кажуть мої друзі.

Тому в Києві письменники спілкуються тільки з письменниками. Або, як їм здається, з Богом розмовляють. Бо що залишається?

4

Добре, що я не живу у Львові. За роки моєї відсутності проблеми з водопостачанням у ньому так, здається, й не розв’язали. Хоч загалом життя у Львові стало останнім часом відчутно приємнішим: навіть у наших хронічно несприятливих для кожної приватної ініціативи обставинах вона, ініціатива, зуміла дещо змінити в міському побуті та ландшафті. Але добре, що я не живу у Львові, бо мені не йдеться передусім про приємність.

З початку дев’яностих про Львів утвердилася думка, що місто деградує. Це підсилює навіть зовнішній вигляд міської руїни: стан вулиць, будинків, обвалювання балконів, ринв і ліпнин, темрява, мряка й холод, захаращені лайном і сміттям подвір’я. Львів дослівно конав, перетворившись на суцільний вокзал, таку собі базу для подальшого перевалювання через західний кордон України юрмиськ есенґовської людності в кролячих шапках і спортивному одязі.

В той самий час Львів покинула (покидає, зрештою, й досьогодні) чимало людей дев’яносто другого поїзда. Є така категорія напівкиян-напівльвів’ян. Так от, більшість їх зробила вибір – принаймні тимчасовий – на користь Києва. Львів просто на очах позбувався людей молодих, здібних, пластичних, розумних. Самі вони звинуватили у своєму виборі рогульську місцеву владу, хоч назагал була зрозумілою й неозброєним оком помітною меркантильна передумова для такої міграції. В Києві на них чекали суттєво вищі оклади й запаморочливі кар’єри (особа з високою освітою і вільним володінням державною мовою могла відійти до сну в ранзі обнадійливого журналіста, а прокинутися вранці яким-небудь віце-прем’єром або принаймні його секретарем, що по суті те саме). Дехто з них несміливо мотивував переїзд і потребою хоч якось українізувати Київ, але з таких було прийнято сміятися – і, мабуть, слушно.

Загалом окреслилося своєрідне зачароване коло – Львів деградує, бо з нього їдуть найкращі люди, а найкращі люди ідуть, бо Львів деградує.

Насправді ж, як засвідчили подальші роки, Львів аж ніяк не деградує. Він і не прогресує в певному сенсі, це теж правда. Львів консервативний за природою своєю, от у чому річ. У Львові завжди залишається приблизно та сама кількість сволоти, божевільних, патріотів, громадян, міщан, богеми, рогулів, москалів – усіх категорій населення. Себто вони зберігаються у приблизно сталих пропорціях. Це дозволяє Львову завжди бути самим собою, навіть у тимчасово розладнаному стані.

5

«У Львові кажуть, ніби поет К. страшенно образився на тебе», – сповістив мені як завжди прикру новину один екзегет. «Бо у Львові взагалі кажуть», – відповів на це я.

У Львові кажуть, ніби дочка доктора Ц. поїхала народжувати до Америки. У Львові кажуть, ніби зубний лікар Щ. тягне золоті коронки з мерців. У Львові кажуть, ніби Є. спить із Б., а X. із П. У Львові кажуть, ніби Ч. подобаються хлопчики. У Львові кажуть, ніби на вернісажі Ю. були канапки з дустом. У Львові кажуть, ніби Р. останнім часом дуже полисів, певно, завів коханку. У Львові кажуть, ніби К…..цькі минулої неділі не показувалися в церкві. У Львові кажуть, ніби Цей купив помешкання, Той – ризеншнауцера, а Там-та – жидівка. У Львові кажуть.

Для того, щоби зрозуміти вагомість для Львова цього чинника кажуть, варто помножити його ефект на політичну й екзистенційну несвободу всіх попередніх епох, а надто останньої. На атмосферу доносів, фабрикацій, виловлювання душ. Так, це у Львові вперше сказали, ніби Дз. покаявся і відрікся, Ю. продався, а Й. X. розп’яли.

Завдяки цьому місто вижило, зберегло себе в найтяжчі часи. Львівські чутки і балачки – це такий спосіб взаємної підтримки. Бо справжні львів’яни – це велика родина, la familia, мафія, де всі підтримують одне одного своїми ненастанними пліткуванням, зацікавленням, заздрістю, ненавистю на межі з любов’ю, настирливою увагою. Він шалено живучий, цей Львів, недаремно ж він з родини котячих.

Львів спостерігає за тобою, чи радше дивиться в тебе, наче відома Ніцшева прірва. Від нього не сховаєш нічого – це чудовий детектор, це майже детектив, перед яким не вислизне у сфери тотально прихованого ні національна зрада, ні звичайне собі перелюбство, ні навіть мале шахрайство за грою у бридж. Тільки от що важливо: Львів усе пробачає. Бо в родині всяке трапляється. Тому насправді це ніяка не прірва, а так собі – громадська яма, спільний паділ, переповнений випарами людського тепла історичний відстійник.

А що в Києві? Байдужість? Ніхто нікого не хоче знати? Внутрішнє шамотання маленьких середовищ усередині їхніх мініатюрних фортець?

6

Я не люблю Києва, писав я понад два роки тому. Тоді в мене були на це особисті підстави – це місто по-звірячому вбило мого друга. Власне кажучи, така історія могла трапитися й деінде, в будь-якому іншому місті, в іншій країні, можливо, й на іншій планеті. Але водночас час це було настільки по-київськи, це вбивство, це безглуздя, ця смерть з нічого!

Так, саме з нічого. В Києві завжди відчуваєш це Ніщо – воно безпомилково виокремлює з людського потоку всіх інакших, несхожих, придивляється до їхньої жестикуляції, прислухається до мови, виловлює душевні порухи і найдрібніші коливання настрою. Йдеться не конче про знищення цих інакших – передусім, напевно (якщо мені дозволено розуміти ці речі), про їх знешкодження, чи, сказати б, приборкання. Воно ставить їх на облік і вже не випускає з поля зору – до останнього їхнього подиху. І якщо говорити про прірву, то це вона.

Того ранку я щойно приїхав до Києва, всюди на мене чекали справи, чигали домовленості, я пустився в біги вже з восьмої, щоб устигнути з обіцянками-цяцянками бодай наполовину. Десь о дев’ятій мене знайшла жахлива звістка, далі я йшов уже за інерцією, бо за великим і єдиним рахунком після таких звісток усе щоденне борсання різко втрачає сенс. Але я і далі долав несамовиті київські відстані – можливо, то був спосіб самозахисту чи ілюзія втечі. Так чи так – я з’являвся з-під землі в різних місцях, як правило, достатньо взаємно віддалених. І всюди я бачив те саме: розпродаж м’яса з вуличних лотків. Це був якийсь день м’яса в цілому Києві – біля станцій метра, імпровізованих базарів, на сходах, у скверах і посеред подвір’їв якісь люди продавали м’ясо з оббитих білою бляхою, схожих на каталки столів, розрубували кусні, трощили кістки, над ними кружляли тополиний пух, оси й мухи, був червень, була липкість і задуха, смертельний київський пил висів у повітрі й осідав на лотки, на мертві туші, на обличчя продавців, покупців, але всі вони і далі діловито й розмірено робили своє – розчленовували, зважували, принюхувалися і прицінювалися.

Я гадаю, то був гумор. У такий спосіб Ніщо собі жартувало. То був такий фільм з нагоди смерті мого друга. Ніщо досягло своєї мети, коли десь за тиждень по тому мені наче сама собою написалася фраза: «Я не люблю Києва».

7

Однак я мушу до нього їздити – це неминуче, це, як я вже писав, суттєвий шматок мого життя, дорога від Франківська до Києва з обов’язковою зупинкою у Львові.

Того разу все було приблизно так само, хоч різке похолодання відчулось уже на львівському пероні, через що я не зміг викурити спокійну сигарету в товаристві якихось мало знайомих земляків із сусіднього вагону. В поїзді я майже відразу вклався спати, бо знав, що мене піднімуть вже о п’ятій – перед Києвом ще слід було поприбирати у вагоні. Провідниця і справді не дала мені залежатися, ревнувши на вухо жахливе словосполучення «мушина, падйом!». Циферблат мого годинника світився у темряві. Була за п’ятнадцять п’ята. Зціпивши зуби і кленучи цей гірший зі світів, я вибрався з-під шинелі на холод. Найважче було відмити тамбур з безліччю бичків, які попримерзали до слизької, в кривавих згустках, підлоги. Я згадав, що десь близько першої з тамбура долинали звуки якогось побоїща. Не пощастило, думав я собі. На сральник пішло відер із п’ять крижаної води. При цьому мені заважали інші пасажири, якісь тітки в пухових хустинах і крикливі ветерани з орденськими планками. Коридор я панічно домивав уже під час гальмування поїзда на станції Київ-Пасажирський.

У Києві було темно, але я інстинктивно відчув, куди слід рухатися, щоби потрапити у приміщення вокзалу. Дорогою мене зупиняли таксисти, вони хапали мене за лікті й за поли плаща, черкаючи запальничками мені в обличчя. Втім, то могли бути й не таксисти. Пробившись крізь їхні кордони, я таки потрапив у почекальню, але там виявилося стільки смердючих бомжів, калік, циганчат і божевільних, що я змушений був розвернутися майже з порога, щойно забачивши бандитського з вигляду міліціонера, котрий недвозначно рушив мені назустріч.

Я пам’ятав, що переді мною дуже насичений день у Києві: прямий ефір на телевізії, засідання видавничої ради, до якого я не встиг переглянути найважливіші папери, вирішальна для мене розмова з голандським аташе англійською чи німецькою мовою, координаційний комітет з усіма його внутрішніми інтригами, мій авторський вечір у Будинку вчителя і те, що на споді. З огляду на це я мусив хоч якось дати собі лад після того нестерпного поїзда. Це можна було зробити лише у громадській вбиральні, однак велетенська фосфоресцентна літера М, на поклик якої я було кинувся, виявилася входом до метрополітену. Черга за жетонами рухалась так повільно, що я встигав завважувати, як у ній непритомніють вагітні жінки, як орудують кишенькові злодії (їх було з десяток і один із них змовницьки показав мені ножа, коли наші з ним погляди випадково зустрілися), нарешті як розлючена касирка крізь віконце каси штрикнула олівцем в око якогось набридливого клієнта. Той схопився руками за обличчя, його око витікало крізь пальці. Звідкись я знав його. Здається, ми їхали в одному поїзді.

Вже на ескалаторі я зрозумів, що поквапився – саме в ці ранкові години (була за чверть сьома) у київському метрі відбуваються облави. І справді – внизу ескалатор контролювали кілька дуболомів у бушлатах. Пару невдах вони вже схопили до війська. Я став гарячково згадувати, в яких роках перебував на дійсній службі, аби щось їм сказати, хоч це, за розповідями, не надто допомагало. Вихід лишався один – розвертатись і бігти ескалатором угору, проти руху його сходинок. У якихось фільмах я таке бачив, тому подумав, що це реально.

Нереальним було інше: продертися крізь цю темряву, крізь людей з їхніми тілами й одягом, крізь милиці, кукси, фікси, розчепірені долоні, роззявлені роти, крізь мішки, повні в’язкого м’яса, крізь тверде холодне повітря. Тієї миті я вирішив, що ніколи, ніколи знову не поїду до Києва, з жахом передчуваючи: для таких обітниць уже запізно.

«Пасажири, вставайте, за годину Київ», – не дуже злостиво сказала провідниця. Я повернувся у власне тіло, немов до свого купе. Було вже зовсім світло, годинник показував пів на шосту.

Найкайфовіше у страшних снах – це коли вони закінчуються. Ти знаєш про це, Києве.

1999

Роман з універсумом

1

Причиною ностальгії, здається, можна вважати любов. Однак це твердження не приведе нас нікуди: любов узагалі можна вважати причиною всього на світі. Якщо дозволити собі спокуситися своїми, дуже особистими припущеннями, точніше, пропущеннями, бо вони й справді пропущені крізь тебе всього, ніби – де мені взяти оригінальніше порівняння! – рентгенівські промені, то причиною ностальгії постане пам’ять. І то пам’ять неточна, неповна, недосконала, спотворена, власне кажучи, не так сама пам’ять, як її помилки. І не так часові товщі виступають для цих помилок виправданням, не так сама віддаленість від тодішнього/тамтешнього, як безвідмовне функціонування якихось душевних селекціонерів, що вміло закарбовують одне й так само вміло стирають інше.

Я хотів би вивести їх на чисту воду, цих брехунів. Моя спроба є передусім спробою звільнення, актом психологічної непокори. При цьому я хочу бути максимально зосередженим і послідовним, по-іншому з ними не даси собі ради. Минулого тижня Юрко Іздрик написав мені про звіряче вбивство старого М. Я. Останні роки пан Микола і справді жив на межі, це мусило закінчитись якщо не ножами, то цирозом печінки. Грудневі вечори у Станіславі видаються довшими, ніж деінде, через цілковиту відсутність світла в подвір’ях, брамах, помешканнях. Панування темряви розв’язує руки, тупа агресія, шукаючи виходу, знищує найбеззахисніших.

Я думаю про М. Я., про цю темряву, про слизькі хідники, підступні сходові марші, затемнені ліфти і ще тисячу повсякденних небезпек. Тоді я здобуваю нагоду побачити, як оживають вони (вважати їх режисерами?) і як вони нас дурять. Запобіглива пам’ять відразу розгортає видиво іншої, протилежної, прожитої колись дійсності, натякає на непоправні втрати – залитого сонцем серпня, високої густої рослинності, озера, купання в зеленкавій теплій воді, пам’ять деталізує цю ідилію аж до несмаку, до морозивних плям (вершкове!) на сорочці, до екземи на підглянутій крізь шпарину пляжної кабінки жіночій підпахві, до зіжмаканої пачки з-під сигарет «Орбіта» на береговому піску, але їй і цього мало: з’являються спецефекти, себто плакучі верби, дерев’яні човни, скрипучі помахи весел, всіляка есградна музика, що долітає з гучномовця рятувальної станції – так, тромбони, передусім тромбони, Едуард Хіль, Едіта П’єха, Софія Ротару, ансамбль «Орера» – все ясно, це перша половина сімдесятих, абсолютно жахливий час, якщо вірити дисидентам і пізнішим власним переконанням.

Я ловлю себе на цьому і починаю з цим боротись, як можу.

2

В цій боротьбі з пам’яттю важливо навести якийсь лад. Ну, справді, які в них підстави для ностальгії, в цих справді вже постарілих і переважно здезорієнтованих людей? Що, крім молодості, змушує їх озиратися з жалем і скорботою? Де саме помиляється їхня пам’ять, споруджуючи дивні фантазми про втрачений рай?

Товарний добробут? Згідно з моїми здогадами, він таки майже настав десь тоді, на зламі шістдесятих і сімдесятих. Його цілком можна списати на певну інерцію відлиги, коли фанатична гігантоманія попереднього режиму врешті поступилася тимчасовій увазі до непростої простої людини. Власне, все це тривало не надто довго, з якихось пів десятка років, але було, було, і нікуди від цього не подінешся: і туалетне мило «Кармен» з помірно декольтованою іспано-циганкою на обгортці, й одеколон «Шипр» з неможливим запахом, і лосьйон «Огірковий», і засіб від комарів з несвідомо позиченою в поетів-декадентів назвою «Вечір». І багато-багато всякого іншого.

Загалом це було щось на кшталт оксамитової революції в парфумерній справі. Про запахи краще не згадувати, але назви, назви! Хтось із керівників галузі, вочевидь, мав задвига на пункті шпилькових лісів, тому вам щокрок траплялися цілі розсипи етикеткової глиці: мило «Хвойное», «Хвойный» екстракт для ванни, зубна паста «Хвойная», вона ж «Лесная». Залишаючись коло зубних паст, додам, що саме в ті роки вони остаточно витісняли з побуту в небуття архаїчні зубні порошки, обов’язкову гігієнічну прикмету часів культу особи (див. дитячі вірші Корнєя Чуковського як непідробне свідчення ще тієї естетики). Крім того, саме тоді з’явилась інша зворушлива новинка для ротової порожнини – зубний еліксир!.. Як він називався – «Молодість»? «Свіжість»? «Утро»? «Зубной»? Якось так.

Справді, це був речовий бум, і його не заперечиш, як не заперечиш усіх цих серветок, скатертин, барвистих церат, покривал, ковдр, безнадійно кольорових гардин замість колишніх незаможно-блідих фіранок, настінних килимів чомусь із альпійськими краєвидами й лебедями, чи то пак оленями. Слонів не було, а може я помиляюся.

Класичне мистецтво рішуче входило до помешкань простих трудівників. Шедеври купували разом із позолоченими рамами в першій-ліпшій крамниці з культовою назвою Культтовари – найчастіше «Італійський полудень» Брюллова, «Три богатирі» Васнєцова, «Ранок стрілецької страти» Сурікова і так само ранок, але «В сосновому лісі» Шишкіна. Той, здається, був явним фаворитом, коли не чемпіоном, його рівнинно-лісові пейзажі досьогодні паразитують десь у загачених стереотипами коморах колективної підсвідомості і змушують багатьох українців безпідставно любити велетенську країну на північному сході. Траплялися ще якісь «Бурлаки на Волзі», «Незнайомка», «Граки прилетіли», свідоме українство обов’язково оточувало себе «Запорожцями, які пишуть листа до турецького султана» й/або портретом Шевченка з-під пензля того ж таки Рєпіна.

Музична культура теж не стояла на місці, тому в багатьох помешканнях з’являлися піаніна. Цей інструмент виявився настільки ж безальтернативним, як і холодильник, хоч найчастіше виконував суто декоративну функцію. Холодильники від певного моменту теж, але дещо пізніше.

Музика все одно лунала щодня й звідусіль. Окрім звичних подекуди ще й донині репродукторів (небезпідставно званих брехунцями, хоч саме репродуктор видається мені значно образливішим у цьому сенсі окресленням), були ще радіоли, магнітоли, комбайни (це коли радіо, магнітофон і патефон в одній особі), транзистори, серед яких переважали прибалтійські марки, і саме вони, ці «Спідола» і «Селґа», назавжди залишаться нерозлучною пляжною парою в моїй пам’яті: спідола і селга, селґа і спідола, так, безумовно, в пам’яті кожного поляка назавжди разом Жвірка і Вігура, а кожного росіянина – Мінін і Пожарський або Сакко і Ванцетті, чи хто там ще, не знаю.

Телевізори, мабуть, заслуговують окремої уваги. В пізніх шістдесятих вони вже набули цілком пристойних розмірів екрану, дизайн також відчутно прогресував під впливом завоювання космосу і якихось передертих західних зразків, хоч я ще пам’ятаю всі ці попередні «рекорди» та «рубіни», а може й «весни» з їхніми радше тридцятилітньої давності геббельсівськими кшталтами; пам’ятаю, як старанно добиралося для них особливо почесне місце в інтер’єрі, як удень вони дбайливо накривалися спеціальною скатертиною від пилу і мух; їхня пора наставала увечері, це були вечірні тварини, саме на межі смеркання й пітьми вони під’єднувалися до джерел, оживали непередавано монотонним гудінням трансформатора, а вже відтак засвічувалися своїм блакитним вогником після нестерпно довгого кількахвилинного нагрівання; спершу з’являвся звук; це було схоже на культову відправу або медитацію, чомусь (інерція кінозалу?) вважалося, що дивитися телевізор слід у зосередженій темряві, отже, господарі вимикали всі наявні лампи й світильники, сусіди – як запрошені, так і непрохані – схвильовано обсідали найзручніші підступи, життя завмирало, будь-які жести ставали недоречними перед лицем Останніх Телевізійних Новин із Москви або Балетної Вистави з Москви, або Кінокартини з Москви (тоді фільми ще було прийнято називати картинами), це був сеанс добробуту, помноженого на певність, і тільки атомна бомба (американська? китайська?) могла похитнути цей стійкий позитивний світ.

У цьому світі, крім того, було чимало одягу, щоправда, відверто зорієнтованого на зимні пори року, а отже, громіздкого, мішкуватого і важкого, як середньовічні обладунки. Важкого настільки, що асоціювався не так з легкою, як з оборонною промисловістю. Здається, його було цілком достатньо у крамницях: шапки-вушанки, валянки й – відповідно – калоші, куфайки, оренбурзькі пухові хустки, пальта й напівпальта з якимись дивними і радше декоративними комірцями та манжетами з підозрілого хутра (о винищені білячі популяції!), ватяні штани, суконні черевики «Прощавай, молодість!», звані ще гівнодавами, гумові та кирзові чоботи, так само гівнодави, шуби, ну звісно, шуби, адже придбати шубу для законної половини вважалось одним із матеріальних досягнень настільки ж законного (в усіх значеннях) чоловіка. Адже шубу купували раз на п’ятнадцять чи й двадцять років! Адже всі ми вийшли з однієї шинелі!

Так, усе це було з цілком виразним євразійським, дещо ведмежим і, по-друге, дещо мілітарним ухилом, розраховане на Приуралля більшою мірою, ніж на Прикарпаття, але що там зважати на тих недобитків!.. (Між іншим, страшенно цікаво було би простежити, як змінювався людський ландшафт у Галичині з другої половини сорокових. Під ландшафтом я маю на увазі передусім зовнішність, зокрема, одяг. Побачити, як із дня на день зникають у невідомості всілякі там мазепинки, конфедератки, капелюхи й капелюшки, камізельки, бриджі, пумпи, плащі типу «реглан» чи там «макінтош», картаті кашкети, гетри, а натомість простір щораз щільніше заповнюють вушанки, шуби і пухові хустки. Й кирзаки, звісно. Але це лише відступ і треба вчасно зупинитись, адже так можна скотитися і до інших, зовсім уже небажаних ландшафтних спостережень).

Говорячи про одяг, вельми непросто обійти його найінтимніші складники. Загальна парадигма важкої й незграбної, зате утепленої надійності та добротної гігієнічності не могла не позначитися на цих речах остаточних. Грубі вовняні панчохи або так звані прості (сто відсотків узбецької бавовни!), з тенденцією до обвисання на задах і колінах райтузи, фланелеві нижні спідниці, сімейні підштанці, куленепробивні на сімох замках бюстгальтери сороміцького кольору, сіро-блакитні кальсони на підв’язках і ґудзиках, і найголовніше – товстезні трикотажні труси до колін з начосом – усе це мусило берегти сечові міхурі, яєчники, простати й молочні залози від гіпотетичної застуди, сприяти здоровому родовідтворенню, а водночас і слугувати поважними перешкодами для сексуального потягу і, мабуть, відігравати не останню роль у справі дотримання високої суспільної моралі.

Сексу там, здається, і справді не було, як не було дезодорантів, бікіні, галі-галі і гула-гупу. Радянські фільми, щоправда, показували кохання, але то було кохання ангелів. Справа адюльтеру виглядала вкінець безнадійно. Відсутність борделів і будь-яких форм проституції загалом унеможливлювала гріхопадіння. Побутова тіснота, жахливі квартирні обставини не давали змоги займатися цим як слід удома. Залишалася слабка надія на готелі, але для цього треба було й їхати до іншого міста учитися підкуповувати готельний персонал недвозначними подарунками. Ось чому такого значення набували профспілкові путівки на всілякі літні курорти. Завдяки їм більшості народонаселення вдавалося бодай раз на рік пофліртувати. Феєричні пахощі засобу від комарів «Вечір» забивали памороки в нічних альтанках. Одного такого флірту часом вистачало на цілі десятиліття солодких спогадів. Це справді були ангели.

Натомість час до часу відбувалося вже згадуване продовження роду, тверезе й відповідальне, своєрідні виробничі надгодини, нічна зміна. І це тривало би вічно, але кожна вічність має свої межі.

Я пам’ятаю, я застав ці межі, себто мить, коли це раптово змінилося: разом із рок-н-ролом, чи то пак біг-бітом (той самий час, той самий злам шістдесятих і сімдесятих) прийшло все інше – і міні-спідниці, й бікіні, і бійки на танцювальних майданчиках, і саксофони, і секс. Не буду стверджувати, що прийшла любов. Здається, вона таки мусила бути й раніше.

3

Ні, не надто це все переконливо, особливо з товарним достатком. Якщо для когось це і є підставою для ностальгії, то радше другорядною. Що крім неї?

Можливо, почуття затишку? Особливого стану спокою, порядку, законності? Життя без катаклізмів, підвладне чітко розписаному регламентові, впевнене пересування наперед визначеними і єдино можливими шляхами: ясла, садок, школа, армія, інститут, завод, пенсія, профспілковий похорон. Відчуття сякого-такого комфорту полягало в тому, що тодішнім людям слідом за партією здавалося, ніби буття улягає плануванню, як заощадження грошей на меблі чи – де наша не пропадала). – автомобіль. І жодного маньяка на нічних вулицях, жодних кримінальних хронік, безголових трупів у контейнерах для сміття, задушених немовлят, наркоманських шабашів, жодних ознак кінця світу – навпаки, електрика, газ, ліфти дешеві й переважно справні комунікації, гарячі ванни, вечірнє світіння телевізорів.

Сувора дозованість інформації – ось що передусім створювало цю чудову ілюзію. Медії були одностайними у способах трактувати дійсність, ніде й ні в чому ви не змогли б відшукати бодай тіні суперечності чи неузгодженості. Світ виглядав цілісно, не допускав сумніву у власному логічному поступі. В усьому дотримувалась якась ледь не магічна двоїна: два телеканали – центральний і республіканський, дві радіопрограми – з Москви і Києва, дві передплачувані газети – столична і місцева.

Для додаткових інформаційних потреб існували ілюстровані та галузеві, а для розважально-вільнодумних – сатиричні журнали (один центральний, один республіканський). Жіночий журнал мав називатися «Радянська жінка», у ньому писали про героїнь праці, багатодітних матерів, друкували поезії про перше кохання і новели про моральну красу, на останніх сторінках піддавали різкій критиці всілякі «моди» і «стилі» – авжеж, згадувані райтузи і валянки завзято боронили себе від цих жахливих міні-спідниць, шиньйонів, кліпсів і штучних вій. Ідеал жіночої краси лишався ще постульований згідно з доктринами яких-небудь Чернишевського чи Надії Крупської. Про підлітків чоловічої статі насамперед було відомо те, що вони не повинні мастурбувати, а отже, слід залишати їм якомога менше вільного часу, спрямовуючи їх у всілякі гуртки авіамоделювання. Можливо, сконструйовані початківцями літаки і справді викликали асоціації з пенісами чи навіть фалосами і таким чином щось якось компенсувалося.

Для українців існував журнал «Україна», для бджолярів – «Бджільництво». Шанувальники літературного слова могли передплатити один або й кілька товстих часописів, в яких це саме слово вже було попередньо тисячі разів зважене, обдумане, виправлене, скорочене, узгоджене і закреслене. Хоча про всяк випадок таких ентузіастів рідного письменства все одно брали на олівець відповідні фахівці, вочевидь, цілком свідомі можливостей читати між словами.

Дозованість інформації не передбачала винятково позитиву. Коли йшлося про Захід, виникала сублімація. Найчорніші картини тотальних катастроф, починаючи небувалими циклонами або смерчами й закінчуючи студентськими заворушеннями, викраденнями журналістів, убивствами президентів і напалмовими пожежами в джунглях, супроводили приречених мешканців того світу протягом усього їхнього життя. Той світ безумовно рухався до свого кінця. При цьому вкрай важливим було не допустити, аби під завісу він удався до антигуманних ядерних засобів – адже відомо, наскільки страшним є звір в агонії. Тому керівництво країни так твердо і послідовно відстоювало мир в усьому світі, мирна політика вимагала рішучості, мир найкраще підтримувати за допомогою танків, і в цьому мав змогу переконатися не тільки маленький чехословацький народ.

Дозованість інформації означала чітко визначені й дотримувані параметри, міри обов’язкового, дозволеного та забороненого. Тож коли у другій половині вісімдесятих дійшло спершу до порушення пропорцій, а потім до щоразу відвертішого інформаційного передозу, сталося те, що сталося. Система не витримала.

Отже, це справді важило. І той особливий інформаційний клімат аж ніяк не можна скидати з рахунку, як не можна скидати з рахунку новорічних «Блакитних вогників», задушевних (от іще слово!) пісень про головне і напрочуд домашнього, теплого серіалу про Штірліца. Але, здається, було й дещо інше.

Адже були певні життєві ритуали, святкування офіційних дат, передбачувана епізодична поява дефіцитного їдла й питва на Новий рік, Восьме березня, Перше та Дев’яте травня, а також Сьоме листопада, були епічні дні народження, гомеричні ювілеї й апокаліптичні випровадини до війська, було часте ходіння в гості без попередження, особлива сусідська близькість, спільність світорозуміння і колективізм. Пам’ятаю величезний, якийсь іще цісарсько-королівський горіх посередині дитинства, пам’ятаю загальний збір горіхового врожаю всіма п’ятьма сусідськими родинами, пам’ятаю, як горіхи ділилися на всіх і як усе це потім тріумфально завершилося грандіозно-голосним застіллям з горілкою, вином і співами до глибокої ночі (була субота, хоч це й не мало значення).

Є в усьому цьому щось питомо слов’янське, дурнувате і лагідне. Тож реставратори імперії добре знають, що роблять, раз по раз нагадуючи про солов’їну слов’янську душу.

І останнє: були блискучі перемоги гокеїстів з простими російськими прізвищами (як от, Раґулін) над потворними канадськими професіоналами та всілякими чехословацькими недобитками. І, можливо, це найсуттєвіше.

4

Згодом, за кілька десятиліть, недвозначно опинившись на тому боці свого життєвого виміру, потрапляєш до американської провінції й загострено спостерігаєш у собі щось наче сплеск пам’яті. Розумієш: якісь подібності таки мусили бути, зрештою, тобі вже й раніше дехто розповідав про них, і ти ж не дивувався, нічого надзвичайного. Антиподи мають бути подібними, саме в цьому і полягає певна метафізична рівновага, якщо ми її взагалі припускаємо. Достатньо усвідомити, що в обидвох випадках – американському та радянському – біля витоків знаходимо корабель, який гарматним пострілом з моря починає нову історичну епоху.

Й усе ж не можу не завважити, що цих подібностей таки забагато. Дійшло до того, що всі ці пересічні типові американці (ні, не нью-йоркські демони, почвари і збоченці, ясна річ, а саме нормальні, материкові американці) видаються мені ідеальними радянськими людьми, котрих, утім, так насправді й не було виведено, попри завзяті селекційні зусилля режиму.

Так, передусім колективізм, розуміння, – навіть не розуміння, а відчування, на рівні клітинних вакуолей відчування себе часткою суспільства з усіма його внутрішніми нонсенсами демократії та рівності, помноженими на високу громадську активність. Так, волонтерство як форма компромісу з оточенням ісамозаспокоєння (покваптеся робити добро). Так, ідеал правильного родинного життя, подружньої вірності, турботи про дітей, старозавітна біблійність, баптистська добропорядність, перепрошую, протестантська етика, за якою повне злиття комунального з комуністичним. Так, традиційні родинні радощі, захопливі, як спільне (тато – мама – діти) вирізання очей і зубів на жовтих гарбузових головах перед Геловіном. Так, любов до масових заходів, участь у місцевих парадах і так само місцевих спортивних змаганнях, духові оркестри школярів, акробатичні етюди школярок. Так, участь у добровільних пожежних дружинах. Так, безкорислива допомога бідним, патологічно відсталим і поліції.

Якби внаслідок певних аберацій Можливого радянська система виявилась економічно ефективною, то саме так і виглядав би комунізм: товарний наддобробут супермаркетів і вільний час громадян на спортивних майданчиках або в клубах за інтересами. Тож поки в СРСР все це загалом лише безнадійно проектувалося, тут, в американській провінції, його було втілено.

І якщо з доброго дива одного незрозумілого дня воно так само все до дідька зникне, то ці люди матимуть неабиякі підстави для справжньої ностальгії.

5

Але що справді робило обидві системи разюче подібними, надавало їм вертикального кшталту і хтозна чи не виправдовувало в очах майбутнього їхнє загалом не переобтяжене шляхетністю існування – то це космічний порив. Кілька тижнів тому, знічев’я передивляючись «Солярис» Тарковського (от іще ці забаганки в американській провінції!), я, здається, нарешті зрозумів, у чому справжній message цього фільму. Це була гостро відчута автором межа у стосунках людей з Космосом. «Солярис» виник на межі зміни свідомостей – завойовницька бравада поступалася місцем трагічному розчаруванню. Космічні амбіції обидвох наддержав зіткнулися з порогом безмежного.

Починаючи з пізніх п’ятдесятих, а власне з 12 квітня 1961-го радянське суспільство поринуло у вир космічного психозу. Будівництво комунізму отримувало новий запаморочливо високий вимір. Юрій Ґагарін тріумфально крокував світом, упевнено ставши людиною номер один цілого століття, коли не цілої історії, потіснивши на ієрархічно нижчі щаблі всіляких Колумбів і Ґалілеїв. Невипадково він був росіянином, членом партії й мав класично змішане, трохи робітниче, а Трохи селянське походження. Він був вінцем творіння за Марксом, а можливо, почасти, й за Гегелем. Космос виявився страшенно близьким, композитори й поети відразу написали пісні про наші сліди на вкритих пилом стежках далеких планет і про яблуні (ясна справа, мічурінські), що невдовзі цвістимуть на Марсі, школярі звично і переконано заявляли, що в дорослому житті хочуть стати космонавтами, у молодших класах середньої школи ми й сумніву не мали в тому, що за якийсь десяток років літатимемо до інших планет рейсовими кораблями, як нині літаємо до Києва літаком АН-24. Наукова фантастика нового типу (соцреалістичного) фонтанувала нестримними потоками не тільки періодичних видань. Про пісні я вже казав, а були ще кінематограф, мультиплікація, мас-медії. Було ужиткове мистецтво, а отже люди в космічних шоломах з явилися й на гуцульських дерев’яних тарелях, і на петриківській чи опішнянській кераміці. Майже в кожному місті будували коли не кінотеатр, то якийсь палац культури або комплекс під назвою «Космос». Ви ще й сьогодні впізнаєте ці характерні руїни з велетенськими мозаїчними панно: профілі в шоломах, зірки, комети, супутники на орбітах. Не надто винахідливі та самостійні в ідеях і рішеннях, радянські дизайнери вхопилися за золоту жилу так безсоромно, що мені навіть важко згадати категорію виробів, що її не торкнулася суцільна космізація – від сигарет «Орбіта» і лез для гоління «Спутник» до новорічних ялинкових прикрас (пам’ятаю, так, цього скляного космонавта, що розбився вдрузки, зірвавшися з гілки, зачеплений чиїмось плечем!). Десь до початку сімдесятих кожен із нас, розбуджений серед найглухішої ночі, зміг би не задумуючись і безпомилково перелічити імена та прізвища всіх радянських космонавтів, які вже побували в польотах. Цей психоз тривав загалом років п’ятнадцять, може, трохи менше, але в десятки разів підсилюваний азартною й захланною конкуренцією з Америкою, набував дедалі драматичніших нюансів. Повсюдно дискутували, що краще – приземлятись, як ми, чи приводнюватись, як вони, що почесніше – мати першого в історії космонавта, чи першими ступити на Місяць; що реальніше завалити фугасом із Марса – Білий дім чи Кремль.

Під кінець тієї епохи нагло загинув Ґаґарін, виконавши головну естетичну настанову свого бунтівного десятиліття, винайдену одним із його шалених американських ровесників – померти молодим. Про його смерть говорили всі. Що там говорили – я справді бачив людей, які за ним плакали, і цих людей було чимало. Це був кінець міжпланетного романтизму. Що могло похитнути цю єдність переживання?

Ідея подолала саму себе. Замість романтизму і впевненості у перемозі (якій? над чим?) приходила неатракційна для збуджених мас прагматизація, амбітне завоювання поступалося місцем значно скромнішому дослідженню. Під кінець сімдесятих ми вже ловили себе на тому, що навіть не орієнтуємося, чи хтось там літає на цю хвилину, чи ні. Роман Системи з Космосом виявився бурхливим, але коротким, із метаісторичної перспективи – мікроскопічно нікчемним. У його епілозі – лише розгнуздано-графоманська вакханалія екстрасенсів, біоенергетиків, політичних астрологів, космічних цілителів, шарлатанські відправи й парарелігійні збіговиська. А також непередбачувані, як російська душа, російські супутники, що час до часу зриваються з орбіт.

Але там, усередині цього роману, безумовно сидить вона, ностальгія.

6

Віднедавна я знаю, як з нею розправлятися.

Для цього достатньо наприкінці часів потрапити до Нью-Йорка. Достатньо захотіти останнього в тисячолітті дня побачити Океан. Адже в Нью-Йорку вам стало не даватиме спокою думка, що ви перебуваєте над самим Океаном і фактично не бачите його.

Подолати цей просторовий парадокс допоможе мапа. «Бачиш, – казав мій приятель по десяти роках життя в самій що не є норі Жовтого Диявола, – бачиш, не я перший завважив, що своїми обрисами Мангетен разюче нагадує чоловічий статевий член, повернутий у бік материкової Америки. За потреби він ґвалтує її, а відтак і всю Решту Світу. В його тілі – завжди нова кров африканських і латинських Бронксів і Гарлемів, нижче – захланний мурашник Китайського Міста з усією додатковою грецько-індійсько-вавилонсько-австро-угорською мішаниною. Цілком невипадково його нижній виступ, крайня гаряча плоть, голівка – це Волл-стріт з околицями, епіцентр нинішньої цивілізації – скло, метал, верхи і провалля хмародерів, блиск золота, світова біржа, гра грошей, махінації з машинерією матерії. Але якщо він справді член, то Бруклін це яйця, чи по-вченому кажучи, тестикули. І на самому дні мошонки – справжній тобі rest of best, застійний відстійник Брайтон Біч».

Останнього в тисячолітті дня було сонячно, навіть на дні мошонки. Напередодні випав рідкісний для цієї захищеної теплими міазмами зони снігопад, і підступи до Океану було засипано, проте ми все ж наблизилися – натужно, наче зимовим степом, провалюючись у чиїсь велетенські сліди і без успіху силкуючись потрапляти в довжину означуваних ними кроків якогось Кінг-Конга. Океан залишався самим собою, вдаючи цілковиту байдужість до всіх цих умовних тисячоліть і хронологій, диспонуючи принаймні вічністю. Чайки були велетенські, ми сфотографувалися з ними на тлі невидимої Португалії. Врешті рушили тими ж таки снігами у протилежний від неї бік, де за типовою і дуже знайомою багатоквартирною забудовою (ах, ці мікрорайони, ця втілена мрія сімдесятих про ключ від помешкання, ця передноворічна Іронія долі!), так, за поодинокими химерно-одеськими і все ще симпатично-екзотичними вивісками (Volna Restaurant, Рыбная база, Sushi Bar Sadko) вже вгадувався цей манюня Радянський Союз, зведена до мікроскопії Шоста Частина Світу, її клон, бацила, русская Америка, черговий ґег Універсального Дизайнера – того самого, що надав Україні форму розжованого серця, а Мангетенові – членовидного виростка.

І ось ти вже там, усередині, і все це оживає, наділене якоюсь супербіологічною здатністю до самовідтворення: шапки-вушанки, пухові хустки, штовхання у спину, брудне снігове місиво під ногами, Алла Пугачова, шкірзамінник, золоті зуби, мущіна-нє-стойтє-столбом, запах спітнілих шуб, торгівля з лотків чебуреками й оселедцями, хаотичне хапання будь-чого, що викинули за пів ціни, за чверть ціни, за безцінь, і, звісно, гастроном, і він переповнений, і черги за якимись – Боже збав! – рибними консервами, і робота ліктями, і халява, і халва соняшникова, і Генадій Хазанов, і відгавкування злих продавчинь, і сварки за місце, і теплий подих спільноти, так, це саме воно – за всіма ознаками, тридцять перше грудня, новорічне надвечір’я, останні години, остання сутінь, останній захід сонця, тільки ж якого року – сімдесят восьмого? вісімдесят другого? Діялося це за Брєжнєва чи вже за Андропова? Шампанське давали на талони чи по блату? І що я тут роблю взагалі, в цій країні моєї жахливо-солодкої юності?

Ні, не скрипучі помахи весел і не зеленкава вода озер, не густезна трава і не підглянуте у пляжній кабіні перше оголене тіло – а задуха, важкість, наступання на п’яти, дихання в потилицю і мертва риба! Безодні мертвої риби!

Тож єдине, що залишалося, – це повторити засвоєне ще тоді, ще в тих часах сформульоване «Звідсіля би!».

Мій внутрішній втікач почав заспокоюватися лише в метрі, за шість-сім зупинок, коли у вагоні відчутно поменшало російських слів. «Слава Богу, китайці», – відітхнув я, з любов’ю дивлячись на нових пасажирів. Я ладен був обіймати не тільки їх – слава Богу, негри, казав я, слава Богу, мексиканці, індуси, перси. Слава Богу, що в нас є цілий Космос. Добре, що нам виходити аж на Мангетені. Ми розчинимося в його вечірньому сяйві, і нас ніхто вже не вистежить.

2001

Принагідна не-лекція^[1]

Шановні Пані й Панове,

передусім я хочу висловити глибоку вдячність засновникам цієї високої нагороди, вельмиповажаним Тетяні й Омелянові Антоновичам. Мушу відразу визнати, що звістка про цю нагороду захопила мене трохи зненацька: все, що я знав про неї, обмежувалося тим, що її традиційно отримують люди набагато заслуженіші й досвідченіші; що великою мірою ця нагорода покликана увінчувати й увічнювати, бути певним гоноровим підсумком коли не цілого творчого сходження, то принаймні якогось визначального його етапу. В моєму ж персональному випадку маємо наразі когось, хто і далі майже бездумно балансує між помилками молодості та примарами зрілості, щосили хапаючись за перші й так само затято відбиваючись від других, раз по раз повторюючи як заклинання найжорстокіший з українських рефренів про те, що молодість не вернеться і все ж ніяк не бажаючи з ним, з цим рефреном, з його універсальним і неуникненним змістом, змиритися.

Отже, я дякую за несподіванку, влаштовану, чи краще сказати, підлаштовану мені Фундацією Антоновичів і членами журі. Я дякую не тільки за несподіванку: так само й за увагу, високе поціновування, за виявлену мені честь. Але водночас я дякую за аванс. Я роблю це, не намагаючись наслідувати манеру більшості отримувачів премій, котрі в такий спосіб – говорячи про аванс – натякають на власну скромність. Я ж намагаюся натякати не так на свою скромність, що з нею, сказати б, маю певні проблеми, як на незрілість.

Оця незрілість і є причиною того, що я жодним чином не готовий прочитати тут сьогодні лекцію, як вже традиційно заведено на Антоновичівських врученнях. Якщо ставитися до цього як до певного жанру (хтось один читає вголос, усі решта незворушно-уважно слухають), то я волів би повну жанрову протилежність, можливо, камінгсову не-лекцію чи щось такого.

Адже будь-яка лекція передбачає цілковиту впевненість і ставлення до слухача радше менторське або дидактичне. Тимчасом я сам волію залишатись учнем, іноді навіть бурсаком з ослячої лави, я сам і далі потребую для себе – і для всіх нас – ментора й авторитета, як потребував його і двадцять п’ять, і двадцять, і п’ятнадцять років тому. Я хочу підкоритися йому, упокорено слухати його і тільки його мову й голос, записувати слідом за ним його крилаті й безкрилі вислови, прибирати в його печері, носити за ним зброю, словом, як прийнято нині метафорично перебільшувати в колах українського паноптикуму, вибачте, політикуму, – мити йому ноги.

Бо все, що я маю – це мої сумніви, найчастіше спричинені неадекватним розумінням і реагуванням. До речі, один дивак переконував мене, що письменник просто мусить реагувати на все саме неадекватно. Адже це його одинокий шанс пробитися за межі й зазирнути в безодні. А без зазирання в безодні та наслухання демонів письменника, як то кажуть, немає.

Тому, коли вже й лекція, то сповнена сумнівів, себто вельми сумнівна лекція. Така, що в ній сформульовано лише запитання. Це насьогодні, здається, єдине, з чим я можу до вас усіх звернутися – з моїми запитаннями без відповідей. Бо я вже давно не знаходжу собі жодних відповідей, точніше, щойно я починаю їх знаходити, мене цілком слушно і вчасно ставлять на місце, і я вкотре переконуюся в тому, що всі мої відповіді хибні. Тому я віднедавна просто відганяю від себе будь-які відповіді. Натомість мене переповнюють запитання, вони страшенно особисті, часом аж до непристойності приватні, але позаяк я тут і сьогодні маю чимось із вами вголос поділитися, то поділюся хіба що деякими з цих запитань. Припустімо, я справді письменник (хоч один із моїх найнав’язливіших сумнівів полягає в тому, що це далеко не так), але припустімо, я таки письменник, тож мої запитання є переважно суто фаховими, але від того не менш приватними, і всі вони наразі вписуються до класичної моделі «що робити»? Наприклад: що робити письменникові в країні, з якої втікають? Залишатися, ні на що не зважаючи, чи то пак, нічого не завважуючи? Чи тікати й собі, гордовито назвавши цю втечу «еміграцією»? Яка з поразок є меншою? Яка з поразок є перемогою?

Один угорський літературознавець не так давно переконував мене у недвозначних перевагах саме другого із запропонованих варіантів. «Ми з тобою походимо з такої частини світу, – казав він, – де письменник приречений вічно стояти перед вибором – емігрувати чи залишатися. І жодні політичні зміни тут нічого не гарантують, вони назагал примарні. Набагато ліпше емігрувати і стати Джойсом, аніж лишатися й бути замордованим, аби врешті здобути бронзовий статус національного пам’ятника. Наш вибір – це, власне, вибір між першим і другим, між таким собі Джойсом і таким собі пам’ятником». Так узагальнював своє бачення цієї дилеми мій угорський приятель, громадяни США з постійним місцем проживання в Англії. Бракувало хіба що логічного продовження; емігрувати – це професійний обов’язок письменника. Емігрувати – не писати краще. Якщо він боїться писати краще, то йому залишається залишатися.

Безумовно, ще торік я знав би, що і як слід на це відповідати, я був би запекліший в обороні не тільки космополітично зневажених патріархально-ґрунтових вартостей рідного порога, місця, часу і призначення, але й підданих настільки зухвалому сумнівові вартостей молодої демократії в нашій дивній частині світу і зокрема в моїй країні, що її я категорично просив би не плутати, скажімо, з Білорусією. Так, рік тому мій запас відповідей, а з ним, вочевидь, і рівень відповідальності ще не був таким катастрофічно вичерпаним, як сьогодні. Я йому відповів би…

Однак за останній рік відбулося безліч усякого, від чого мої запитання цілком заволоділи моєю внутрішньою територією, а моя здатність відповідати зазнала неабияких деформацій. І сьогодні я справді не знаю, що робити письменникові в країні, де явна й таємна поліція виловлює і кладе людей обличчями на асфальт за єдиною ознакою – якщо ці люди розмовляють його, письменника, мовою. Це ознака, за якою їх було визначено, оперативники знали свою справу. Додаткова ознака: вік (бо молодь – і справді надія України, це я Вам на повному серйозі, тут навіть у мене запитань немає, чи як сказали б наші найофіційніші чинники, базара нет; саме тому тих людей і поклали на асфальт обличчями, бо вони надія).

Але передусім – мова. Я маю щастя нею володіти, частіше вона володіє мною, я радий перебувати в її володіннях. Отже, якщо ця мова, мій золотий інструмент, стає особливою прикметою злочинця, а надто 9 березня 2001 року, якщо вона стає підставою для затримання у гуртожитках чи, скажімо, поїздах, то чи не пора? Чи не пора й собі податися у злочинці? Моя прикмета завжди зі мною, а всі мої злочини лишаються виписаними чорним на білому – що далі? Боротися за зміну правопису чи відразу за зміну влади? І якщо справді боротися, то як укотре не напоротися? І що це взагалі за слово таке ненависно-примітивне «боротися», з якого ще графоманського лексикону, та ще й у тексті, присвяченому отриманню високої літературної нагороди, що він увесь аж світитися мусить вдячністю, ґречністю, лагідністю і примиренням? Себто, може взагалі у жодному разі не слід боротися, щоб не розгойдувати човна? От власне, що краще в нашій летаргійній ситуації: розгойдувати, розпалювати, роздмухувати чи може навпаки?

Звістка про несподіване здобуття цієї нагороди знайшла мене в одній вельми далекій заморській країні, де я провів попередні дев’ять місяців. Я втішався у ній свободою, віршами, краєвидами і завмирав, часом аж біліючи від безсилля, коли занурювався у вісті звідси. «Найбільше боюся того, що доведеться повертатися до цілком іншої країни, ніж та, яку я покинув у вересні», – повторював я в розмовах зі знайомими, намагаючися цією фразою охопити все: і мої сумніви, і цю летаргію, і змарноване десятиліття, і солодко-небажану перспективу повернення, цей шматок шагреневої шкіри. Як нині з’ясовується, я загалом не того боявся. Найбільше боятися треба було того, що вона, країна, залишиться такою ж, як була. Тією, що в ній понад половина народу, згідно з усіма соціологічними й таке інше опитуваннями, зазвичай ніколи з відповіддю не визначається. І то з будь-якою відповіддю на будь-яке запитання. Схвалюєте чи засуджуєте?

Любите чи не любите? Хочете чи не хочете? Живете чи виживаєте? Є ви чи вас немає? З відповіддю не визначилися…

Я не знаю, гідний я такого народонаселення чи негідний. Не думаю, що воно чекає відповідей саме від мене. Як не думаю, що наше очікування взаємне. Але я принаймні знаю, на що мені розраховувати. І цей розрахунок – на одну з найпримарніших, найкрихкіших субстанцій існування.

Бо якщо немає відповідей, то мусить бути принаймні надія. А надія – це, як уже було сказано, молодь. Себто сказано було навпаки, проте це саме той випадок, коли від переставляння доданків сума тільки зростає. І якщо я кажу молодь – то це не більше (але й не менше) від десятка тисяч студентів, проте це також нова культура і нова мова, і нові середовища, й заради цього всього, власне, варто робити той свій клятий вибір поміж поразкою еміграції та поразкою життя в батьківщині: невидимі книжки накладами в тисячу чи менше примірників, театральні вистави у пристосованих приміщеннях для кількох глядачів, альтернативні концерти у клубах для сотні божевільних шанувальників, підземні майстерні, презентації для своїх, спілкування посвячених.

Не беруся стверджувати, що це позірне аутсайдерство є таким уже й програшним – провідні ідеології та системи вартостей теперішнього світу теж починали з катакомбів – і саме Той, хто відвідає цю землю от уже за лічені дні, потвердив би таке спостереження. Крім того, саме нова, молода культура і тільки вона є насправді не-цензурованою, нескорумпованою і – наважуся вжити Дещо зоскомлене слово – незалежною. До того ж, маю надію, що її марґінальність насправді може виявитися чимось значно впливовішим від російськомовної масовості чи патріотичного офіціозу. Побачимо.

Наразі мені страшенно важливо знати, що життя триває, й неконвенційні українські вірші пишуться в Харкові, Одесі чи Житомирі, радикальні перформенси готуються у Львові, Дніпропетровську або Чернігові, а група невідомих екстремістів-музикантів збирається на черговий сейшн де-небудь на дні карпатського бункера.

Варто почекати з монументами незалежності. Щиро кажучи, єдино можливий нині монумент – це чиєсь обезголовлене тіло, але таких монументів не ставлять, бо це надто жорстоко.

Варто почекати з символами і знаками, даймо цій наймолодшій культурі поферментувати ще років десять і все-таки почати змінювати свою країну, водночас і завойовуючи, і тим самим звільняючи її.

І тоді я, можливо, знайду в собі самому всі потрібні відповіді.

What Language Are You From: Український письменник поміж спокусами тимчасовості^[2]

1

Ідея цього виступу виникла в мене у зв’язку з двома головними засновками, на яких я спробую опертися так твердо, як мені дозволить моя вкрай непостійна система переконань. Зрештою, і не система, і не переконань, а так собі, ряд хаотичних здогадів, що вони саме тут і тепер чомусь видаються мені не позбавленими деяких підстав. При цьому мені залишається апелювати хіба що до вашої поблажливості. І, якщо це може слугувати мені певним виправданням, то я уклінно прошу враховувати, що всі мої подальші викладки є в той чи той спосіб запозиченими, переважно підслуханими. Я люблю слухати розмови значно начитаніших від мене людей і щось із них виловлювати для себе – таким чином можна заощадити на читанні й обдумуванні першоджерел, себто передусім на часі. А час, як був, так і залишається для мене одним із головних героїв буття.

Отже, перший з моїх засновків полягає в тому, що існування мови, а відтак і мов, є швидше за все тимчасовим. Немає потреби задовго розводитися тут про те, що мови, як і людські особи, їх носії, мають здатність народжуватись і помирати – з усіма, в одних випадках виразніше, в інших – притлумленіше виявленими проміжними стадіями: становленням, розквітом, занепадом й усім подальшим. Зрештою, існування мови як засобу – назовімо його засобом спілкування – так само, вочевидь, є тимчасовим, що дає підстави одному з моїх українських колеґ-письменників уже сьогодні стверджувати, ніби існування мови є рудиментарним. Але я не став би заходити аж так далеко, лишаючись у колі проблем, пов’язаних не з мовою загалом, а з її конкретними проявами – мовами.

Так от – я починав про їхню тимчасовість. Літературні тексти будь-якою мовою народжуються передусім як бунт проти цієї тимчасовості. Цю внутрішню спонуку до писання не завжди усвідомлюють навіть ті, хто пишуть. Але це так і тільки так: кожне з явищ літературного творення є проявом боротьби мови за себе саму, її – найчастіше розпачливим – самозахистом. Отже, літературні тексти є для кожної мови можливістю максимально подовжити своє існування. Під цим оглядом письменники є своєрідними знаряддями, крізь які промовляє цей розпач тимчасовості, але якщо таке судження видається вам занадто метафізичним, то назовімо їх просто виконавцями, чи – ліпше сказати – агентами.

Можна при цьому довго і зосереджено добирати другу частину метафори, ґенітивну – агентами чого? Хтось найпатетичніший скаже, що агентами вічності. Але що можемо ми знати про вічність, крім того, що від неї віє нелюдським холодом? Хтось, набагато стриманіший у почуттях і висловах, скаже, що агентами тяглості. Але навряд чи можна уявляти собі розвиток мови та поруч із нею літератури як таку собі, охайно і струнко розгорнуту в часі послідовність. Хтось іще може сказати – агентами тривкості. Але то буде лише гіркий жарт: про яку тривкість може йти мова, коли будівельний матеріал для всієї з дозволу сказати споруди є найефемернішим з можливих – це всього тільки слова, слова, слова?

Я назвав би письменників агентами універсальної реанімаційної служби. Їхня робота має в собі багато ознак маніпуляції, штучності, метушливого стимулювання ззовні, панічної боротьби за кожен видих і кожен вдих. Силою лише їм притаманного способу реалізувати себе винятково через конкретні слова конкретної мови вони – чи не мимоволі, хотів би я спитати? – дають цій мові шанс проіснувати дещо довше. І передусім це стосується мов, які десятиліттями, коли не століттями, балансують між існуванням і зникненням. Як-от, мова українська.

Другий із моїх засновків полягає в тому, що письменник має до діла з марнотою марнот. Саме в ній він змушений почуватись як риба у воді, в цій мінливій тимчасовій конкретиці, в її, конкретики, кон’юнктурі. Що пильніша увага письменника до тимчасовості, до всіх її найдрібніших деталей, до тіней і натяків, мимобіжних затьмарень, суб’єктивних осяянь, хистких архітектурних ансамблів, рухомих ландшафтів, пересувних звіринців, до міських планів, мап, розкладів руху і поштових карток, до готельних номерів, сигаретних марок, сортів алкоголю, запахів, смаків і присмаків, як і до тисячі інших проявів суто фізіологічної пам’яті, словом, що пильніша письменницька увага до печива мадлен, то більше шансів у тимчасовості долати власні межі. Саме так – ідеться-бо не про вічність, стосовно якої ми вже домовилися, що ліпше б її не було – йдеться про долання меж тимчасовості.

З огляду на таку свою природу, а точніше сказати, залежність, письменника можна розглядати як чи не найспокушуваніший різновид людини. Тим, хто виховав у собі здатність підноситися над спокусами, писати вже не потрібно, вони мовчать (а якщо пишуть, то збіса погано) – і мова тут не про них. Писання є сконцентрованою спокусою всього іншого: влади, пізнання, опанування, сексу, парареальності. Себто всі згадані й не згадані демони саме в письменницькому писанні скоординовують і концентрують свої зусилля. Тому писання як таке і є надспокусою.

Сьогодні я хотів би трохи поміркувати вголос про те, як ця надспокуса виявляє себе у випадку письменника українського, себто такого, що пише українською мовою. Отже, я спробую передусім з’ясувати дещо стосовно спокуси писати українською мовою. Цій спокусі не так давно виповнилося лише двісті років – відтинок часу з розряду тих, які прийнято називати нікчемно малими.

2

1798-й – рік пишного догнивання барока й натужного постпросвітницького класицизму, майбутній Україні дав початок літератури у вигляді непогодженого з автором, а отже, піратського видання перших трьох частин «Енеїди» – твору, страшенно винахідливого й веселого. Сміхова природа «Енеїди» полягає передусім у поєднанні непоєднуваного, себто у зведенні докупи і вельми дотепному пастишуванні двох віддалених космосів – героїко-античного Верґілієвого епосу та комічно-пародійного, підкреслено профанного козацько-спудейського віршування. Історики літератури давно погодилися щодо травестійно-бурлескного характеру цієї першої української поеми.

Автором «Енеїди» став представник тодішнього середнього класу, провінційний службовець і відставний офіцер Іван Котляревський, тип, достатньо витончений, аби всмак позбиткуватися над своєю епохою. Зрозуміти справжній сенс цього збиткування – це відчути смак інтелектуального реваншу. Це була насмішка культури, остаточно колоніалізованої, над культурою імперською, своїм колонізатором. І над самою собою теж – завдяки чому вловлюємо в «Енеїді» цілком кричущу як для тодішнього класицистичного контексту етичну й естетичну амбівалентність.

Особа Котляревського вимагає трохи більшої уваги. Двісті років тому цей надміру веселий двадцяти-дев’ятирічний мандрівний вихователь дворянських дітей, знавець куховарства, алкоголю і не тільки географічних карт, несподівано для себе самого став автором першої на світі української книжки. Подальші сорок років свого життя він прозаймався багатьма важливими й не надто справами – намагався одружитися, служив при війську, воював з Наполеоном, дописував «Енеїду», поступово перейнявшися вірою в серйозність початої гри і невідворотність місії; потім очолював театр, ліпив для нього перші національні водевілі, квецяв усілякі оди до князів, збирав кулінарні рецепти, останні два десятиліття, поринувши з головою в містику й захопившися парахристиянською символікою, перекладав Євангелії, чи то пак усілякі французькі посібники до Євангелій. Коли прийняти версію геніальності як чогось середнього між непорозумінням і випадковістю, то тут присутня саме вона, геніальність.

Звісно, справжній початок літератури можна шукати де завгодно. Конструюючи міфи про Найпершу Книгу, Книгу-Космос, національну Книгу Буття, можна вдаватися до Велеса й Нестора, до Мономаха й Бояна чи, скажімо, Іларіона або чого доброго ірландського ченця Ріанґабара, оборонця середньовічного Києва від монголів, можна вдаватися до інших незліченних слів, повчань, плачів і ходінь, можна проектувати цей початок усе далі й далі вглиб, до якихось, наприклад, шумеро-акадо-індоарійських підвалин і праджерел, можна, зрештою, й самому без кінця творити дотепні фальсифікації – на все знайдеться достатня кількість паралелей, подібностей, прозрінь і порівняльно-етимологічних натяжок.

Але мені подобається саме цей початок, за Котляревським. Мені подобається, що українська література починалася ніби жартома – як чиста забава для кола найближчих друзів та щопонеділкових гостей, котрі збиралися в полтавському домі Котляревського на винятково щедрі прошені обіди (неодноразовий перелік страв і напоїв див. у тій самій «Енеїді»). Десь, вочевидь, поміж смакуванням наливок, розкурюванням сиґар і грою в традиційні бостон чи віст знаходилося місце для читання вголос усе нових і нових уривків. «Енеїда» писалася за принципом to be continued – від прийняття до прийняття, від однієї публічної нагоди до іншої. Це був доволі тривалий у часі проект – Котляревський вивершував його упродовж довгих двадцяти шести років, себто не набагато коротше, ніж Ґете свого «Фауста» – якщо таке порівняння не виглядає надто блюзнірським.

Мені подобається, що автора цієї віршованої провокації любили в товаристві, що його вульгаризми породили серед високих суспільних верств довголітню моду на все українське, що від сильних світу цього він завжди отримував достатню синекуру і не мусив розцінювати власну творчість як самопожертву. Мені подобається, що ця творчість була невимушена. Себто вільна.

Мені, крім того, подобається, що, як і, приміром, Моцарт, він був масоном і перебував у ложі «Любов до істини», своєю чергою приналежній до союзу «Астрея». Таємна позиція Котляревського в ложі мала назву «вітія» – отже, йшлося знов-таки про плетіння зі слів якоїсь відмінної, незвичної щодо всіх офіційно дотепер наявних, тканини. Система таємних знаків, обмін перстенями, езотеричні картярські сеанси й культово-музичні вечірки – вся ця атрибутика надзвичайно пасує до його блискучо-поверхової душі. До речі, ніяк не дочекаюся шкільних рефератів на тему «Українська література як породження світової масонської змови».

Нарешті, мені подобається, що вона, ця література, почалася з піратського бестселера. Що численні наклади «Енеїди» завжди успішно розпродувалися – це змусило автора, дописуючи наступні частини поеми, зокрема, розділ про мандрівку Енея до пекла, приректи петербурзького пірата-видавця на вічні муки. На маргінесах історії – принаймні цієї – залишаються, крім того, два імператори – російський Александр і французький Наполеон. Перший подарував Котляревському перстень із діамантом, чин майора та пенсію. Другий, по-кидаючи Москву, захопив зі собою примірник «Енеїди» – можливо, як талісман або писаний езотеричними літерами священний текст. Усе це не може не зачаровувати: добре, що початок літератури тією мовою, яку й досьогодні прийнято вважати українською, був саме такий – веселий, ігровий і піратський.

3

Через двісті років після зухвалого Котляревського виклику спокуса писати українською залишається настільки ж солодкою. Подякувати за це слід передусім Російській імперії в усіх її історичних відмінах із Радянським Союзом укупі. Історія української літератури в межах цієї імперії – це історія заборон і обмежень. Абсолютно не маючи на меті нічого перебільшувати, заризикую твердженням, що це історія цензури і – паралельно – самвидаву. Привид українського сепаратизму і самостійництва неминуче виникав там, де атмосфера інтелектуального життя й без того набрякала суцільними підозрами та доносами. Між заборонними циркулярами російських поліційних міністрів, сучасників Метерлінка і Рембо, й тотальними чистками письменницького середовища ранніх тридцятих червоними чекістами, сучасниками Ролана і Жіда, залягає не тільки часова товща у пів століття, а й ціла позачасова безодня виснажливо-драматичного протистояння системи й особистості. Звісно, перемагала система. В тому сенсі, що мова, позбавлена самодостатньо вільного існування, не могла зреалізувати себе у самодостатньо вільному літературному тексті. Себто, беручи до уваги мої нинішні засновки, мова не була здатна долати межі власної тимчасовості – вона вся, цілком і повністю, цій тимчасовості належала і в ній напружено дбала лише про власне виживання, не більше.

Формою виживання мови є поезія. Останній з великих українських поетів (я вкладаю в це поняття цілком особливі, традиційно месіаністичні конотації), Василь Стус був знищений у виправному таборі не такого вже й далекого 1985 року, за часів не такого вже й жорсткого і жорстокого у методах правління генсека Горбачова.

Але всі ці запобіжні імперські заходи парадоксальним чином спрацювали на те, що українська мова так і не змогла втомитися й постаріти. Себто сьогодні, як і двісті років тому перебуваючи на дивно хисткій межі балансування поміж відродженням і виродженням, вона і далі наділена чи не найпривабливішими для спокушуваного письменника рисами: недосформованістю, незаповненістю, амбівалентністю, пластичністю, а головне – омніпотентністю, чи, як каже мій колега Тарас Прохасько – тотипотентністю, всеможливісністю.

Це дає мені підстави припускати її, мови, запаморочливу молодість. За найвищим рахунком вона залишається навсібіч відкритою і, якщо дозволите мені тут поділитися таємним знанням, саме письменники можуть сьогодні домовитися між собою про те, що буде вважатися цією мовою завтра.

4

Інша суттєва перевага мови українського письменника, спричинена імперією та колоніально-постколоніальним статусом, полягає в її захованості від світу. Ні, не в закритості, а саме в захованості. Що я під цим розумію?

Переважна більшість моїх колег на Заході починає з переконання, що її або не існує зовсім, або – у найліпшому разі – вона є чимось на кшталт видозміненої з огляду на політичну кон’юнктуру останнього десятиліття версії мови російської. Трохи далі цих уявлень пішла, наприклад, Microsoft Encarta Encyclopedia, з якої дізнаємося, що [Ukrainian is the official language of Ukraine. It also is spoken in parts of nearly countries, such as Poland and the Czech Republic. It is very similar to Russian. Ukrainian uses the Cyrillic alphabet].

Я уявляю себе дозвільним шукачем інформації з якого-небудь Кембриджу, Об’єднане Королівство, який із невідомих причин прагне за посередництвом Microsoft бодай щось дізнатися про Ukrainian. А упорядники цієї – ніде правди діти, достатньо зручної у користуванні – енциклопедії пропонують йому фактично єдину ознаку: It is very similar to Russian. Мій дозвільний шукач інформації не зупиняється на досягнутому: він робить клік на гаслі Russian, аби через його дефініцію краще зрозуміти, що таке Ukrainian. І він читає, що [Russian is the official language of Russia. It also is spoken in a number of nearly countries. Written in the Cyrillic alphabet, which was developed from Greek, Russian is known for its many long words]. Чудово, каже шукач інформації (вона ж – істина). Українська дуже подібна до російської. Російська відома багатьма довгими словами. Ergo, українська теж має багато довгих слів?

Можливо, це так і є – я ніколи зумисно не підраховував пересічну довжину українських слів. Мені зараз ідеться про інше.

Захованість української мови від світу – це її перебування в густому затінку мови російської – чогось набагато більшого, вагомішого, відомішого, потужнішого і – відповідно – незмірно активніше присутнього у світовій колективній свідомості.

Але чому ця захованість, себто безумовна перешкода на шляху її, мови, світового пізнання й визнання, водночас уявляється мені її перевагою?

Я відповів би на це запитання значно детальніше, послуговуючись такими ефемеридами, як потенціал несподіванки, інформаційний прорив або культурний заколот. Ситуація захованості може передбачати накопичення якості, зокрема, літературної. Ця якість із вибуховою неминучістю виявить себе в мить, коли ми покинемо свій затінок. І вже цілком по-даоському: нас пізнають саме тоді, коли ми для цього визріємо, себто відбудемося, себто закінчимося, себто помремо.

Але не хочу затримувати вашої уваги речами суто умоглядними. Насправді в усьому цьому наплутано доволі болісний вузол.

5

Не так давно я подивився відеокопію фільму, випущеного німецькими телевізійниками на каналі «Arte». У фільмі йшлося про «ще невідому Європу» – про західноукраїнське місто Львів, про його передгірські околиці, про карпатських чаклунів, про означений ще цісарсько-королівськими географами «центр Європи» й інші принади того світу, в якому я живу, з якого часом утікаю і до якого неминуче повертаюся після кожної своєї втечі. Фільм вийшов цілком – ось відповідне слово – симпатичний – напевно, саме те, чого потребують пересичені канарами й мальорками туристи з «Європи номер один»: багато архітектури, дерев, матьовничі руїни і цвинтарі, раритетні трамваї, зелений колір надії, жваві вуличні сценки, кав’ярні, базари. Я піймав себе на тому, що, якби не жив тут від народження, то, безперечно, захотів би сюди приїхати.

Й усе ж було у фільмі щось таке, від чого крива посмішка час до часу спотворювала мою загалом доброзичливу міну, себто була якась міна. Ну звісно, знову ці старі жінки в хустках! Вони переповнювали місто – упертість, з якою камера знов і знов їх відшукувала, могла би здаватися просто маніякальною. Старі українські бабусі – огрядні й беззубі, вбого й абияк одягнуті, з вицвілими очима, часом жебраючі, а здебільшого – вмираючі.

Я внутрішньо збунтувався, бо Львів для мене – місто, яке асоціюється і вже напевно завжди асоціюватиметься з молодістю. І я переконаний, що старих жіночих облич у ньому аж ніяк не більше, ніж, наприклад, молодих жіночих ніг. Львів страшенно еротичний, він просто наелектризований фліртами, танцями, поглядами. Як можна було цього не побачити?

Але тої ж миті я заспокоїв себе не надто оригінальною думкою про те, що кожен із нас у новій для себе країні бачить передусім те, що збирався побачити. Коли я вперше потрапив до Америки, то побачив хмарочоси. Німецькі оператори, їдучи до нас, знали, що це бідна країна з, де населення вмирає, а де старі жінки а) живуть на двадцять п’ять марок у місяць і б) носять хустини на головах. Тому їхні камери й повертали так загіпнотизовано у бік очікуваного.

6

Проте назагал проблема сучасного українського письменника в його стосунках із зовнішнім світом походить навіть не від цих часткових стереотипів. Найчастіше вона починається з того, що західні колеги або й ширше – т. зв. читаюча публіка – не надто вірять у само існування його, письменникової, мови (от вона, ця комфортна захованість у російському затінку, й вилізла боком!).

В найліпшому разі цю мову означать для себе як своєрідну видміну російської, про що вже йшлося. Інше, не менш поширене, уявлення – що це штучно творений і насаджуваний, а надто за останнє десятиліття сякої-такої державної незалежності, мовний симулякр, можливо, й придатний для офіційного функціонування на рівні урядових документів. Але справжня література насаджуваною бути не може – вся її сутність у вільному диханні й невимушеності, Іван Котляревський не дав би збрехати.

І звідси – чи не найбільша інтрига і чи не найзахопливіша драма сучасного українського письменника: необхідність доводити цілому світові, а передусім собі самому, що мова, якою він пише, – в жодному разі не вигадка новітніх урядовців і не сонна галюцинація примарних сепаратистів. Це нагадує необхідність щоразу повторювати вголос у вельми показному, блискучому і гамірному товаристві, де тебе чомусь ніяк не хочуть помітити: я – є. І тут доволі складно бути почутим, аби водночас не зірватися на фальцет.

7

У всьому цьому є принаймні один вельми втішний висновок: провінція, що долає власні межі, не може не спокушати. Українська провінція спокушає подвійно, бо сама є провінцією провінції – тієї, що зоветься українською метрополією. Відомо ж: найцікавіше відбувається на марґінесах, на краях й околицях, на болючих швах, на українах.

8

Але з центрів на все це дивляться трохи інакше.

Пригадується епізод, що мав місце під час одного з незліченних упродовж минулого десятиліття семінарів – назовімо його умовно «Схід – Захід». Семінар відбувався в умовно перехідній східно-західній смузі, себто у Відні, й ішлося на ньому, як завжди, про спокусу, а саме про те, як авторам зі Східної Європи досягти видавничого успіху на Заході. Отже, зі Сходу було запрошено письменників (як ми вже домовилися – агентів реанімації), а із Заходу – просто агентів і менеджерів. Перші загалом лише слухали, другі формулювали рекомендації. Більше уваги любовним романам, казали вони. І менше орнаменталістики – намагайтеся вкластися в сотню сторінок машинопису.

Певна пані з Франції порадила східноєвропейським колегам перш усього змінити імена та прізвища. З такими іменами навіть не мрійте здобути популярність, запевнила вона. Їх неможливо навіть прочитати – не те що вимовити. Ці неоковирні приголосні, абсурдні шиплячі, вся ця діакритика і так далі – все це, безперечно, відштовхує вашого потенційного читача вже від самої обкладинки. Ваші прізвища повинні бути легкими і легко схоплюваними – як наприклад, Кундера.

По-друге, вела вона далі, всім вам дуже бажано опанувати котрусь зі світових мов – найліпше французьку – і то настільки, щоб усі дальші твори писати нею. Зміна мови периферійної на мову світову – це наче вихід із ґетта в цілком інший, несумірний із попереднім простір. Погодьтеся, що так перед вами відкриютьсяінші, дотепер не мислимі перспективи (тут вона вдруге згадала все того ж таки Кундеру – так ніби була його агентом, зрештою, таки певно й була).

Існує ще «по-третє», вискочив з місця один з авторів, мешканець чи то зліквідованої, чи то навпаки заснованої у Другу світову війну східноєвропейської держави. Змінити ім’я та мову вкрай недостатньо для справжнього успіху, чомусь рознервувався він. Треба ще й перестати бути самим собою.

Пані з Франції, здається, не зрозуміла, що він цим хотів сказати.

Але справді – що? Перестати бути самим собою? Це теж один з можливих виходів. Тільки от чи вдасться тоді зберегти сенс послання – коли, заворожений марнотою й тимчасовістю, з тимчасових слів єдино для тебе можливої тимчасової мови намагаєшся сформулювати свій безнадійний аргумент про щось триваліше?

9

Я наділений надзвичайно довгим і складним для прочитання прізвищем, яке, до того ж, кожною з європейських мов пишеться інакше. Я не володію жодною зі світових мов настільки, щоб вільно в ній розкошувати або принаймні написати любовний роман на сотню сторінок машинопису. Я не можу перестати бути собою, хоч як кортіло б мені бути інакшим – блискучим, легковажним, космополітичним.

Я живу в країні, яка нікуди мене від себе не відпустить – вона вчепилася в поли мого плаща своїми спазматичними суглобами, готова роздерти мене на шматки з великої своєї любові. Я мушу відповідати їй взаємністю – любити це особливе горілчане тепло, це примарне світло, цих людей, що не хочуть вірити жодному моєму слову і цих, яким начхати на всі мої слова, бути свідком того, як слова взагалі перестають що-небудь означати, занурюватися все глибше у песимізм, любити цей коматозний стан, це відчуття трясовини, звідки нізащо не вибратися, любити свою останню територію, на якій мене поки що неможливо вполювати. Отже, поки вона, моя рідна країна, не вчепилася мені тріумфально в горло, я так чи так приречений вимовляти свої тимчасові слова. Вся ця любов, щиро кажучи, є формою ненависті. А ненависть – формою любові. Але в нас цим нікого не здивуєш: усе так близько.

Я ховаюся в мову, як у політичний притулок. Він мало нагадує вежу, а надто зі слонової кості – це радше недобудована хистка халабуда, отже, не їй мене захищати, а навпаки. Все, що я можу видобути на її захист, це її ж таки власні ресурси, а моя справа – віднаходити їх у ній самій і шматочок за шматочком видовжувати їй майбутнє. Гадаю, що маючи одне одного, ми ще трохи протримаємось.

Мені залишається залишатися собою і думати про те, аби писати добре. Цьому немає жодного виправдання – ніяка вічність швидше за все нічого не зауважить. Ідеться, як завжди і всюди, про те саме: про адекватність твоїх зусиль твоїм спокусам.

Не буде вже тих часів

З переходом на зимовий час наші вечори суттєво довшають – до них додається ціла година темряви. Услід за цим спостереженням зненацька усвідомлюєш, як минає час, мимоволі задумуєшся над примарою скінченності та іншими нічними примарами. Десь приблизно тоді ж, на цьому не зовсім виразному часовому зламі поміж пізньою осінню та ранньою зимою, ось уже котрийсь рік поспіль до тебе доходять вісті на ту саму (чи відтепер уже вічну?) тему: наших б’ють.

Це стало чимось на зразок своєрідного сезонного спорту. Власне кажучи, це полювання, а полювання таки спортом і є. Невидимі в темряві зграї з семи-десяти осіб без будь-яких раціональних резонів нападають на самотнього перехожого. Він не встигає навіть подумати своє по-людськи вмотивоване «за чьто?», як опиняється на асфальті. Далі все залежить від його везіння, а також уміння закривати голову, живіт і дітородні органи. Здертий одяг і відібраний гаманець зовсім не самоціль, ідеться не про якийсь там банальний грабунок. Як будь-який вид спорту, цей також зародився з безкорисливого змагальницького духу. Можливо, десь там, усередині цих ловецьких середовищ ведеться якийсь абсолютний відлік. Можливо, це змагаються між собою різні команди, і кожен успішно завалений ними на асфальт перехожий об’єкт – це додаткове очко. Не знаю чому, але десь після нового року чергова хвиля вщухає. Ні, не без того, що таке з вами може траплятися цілорічно. Але найголовніше протриматися саме на цьому відтинку катастрофічного зникання денного світла – у листопаді та грудні.

Я віддавна полюбив ці місяці за їхні безмежно довгі вечори. Десь із ранніх вісімдесятих, коли після всіх неминучих ініціацій мене було допущено до найулюбленішого обряду українсько-підрадянської богеми, я почав знаходити в цьому тьмянішанні світу особливу втіху. Обряд, про який я тут згадую, називався водінням кози, і я мушу хоч кількома штрихами відновити його перебіг.

Отже, це має бути кафе, їдальня, бар – щось таке, що в наших околицях звично називають кнайпою, це має бути не надто численне, але доволі тепле товариство, крикливі буфетні тітки, гасіння недокурків у тарілку (ну ясно, звідки взятися попільницям, якщо курити заборонено!), погляд за вікно – там темна ніч, погляд на годинника – всього тільки шоста. Це має бути стан чимраз сильнішої душевної ейфорії, викликаної відразу двома вельми активними чинниками – алкоголем і розмовою. З першим усе зрозуміло, а друге – це мистецтво для мистецтва, чисте мистецтво, себто чистої води мистецтво.

Таких кнайп, чи, скажімо, творчих майстерень упродовж вечора має бути не менше чотирьох-п’яти (погляд за вікно, погляд на годинника – всього тільки восьма, дев’ята, десята, одинадцята, життя прекрасне і довге). Й уся суть водіння кози в пересуваннях між ними. Причому ця віртуальна коза щоразу прив’язується десь перед входом до наступного закладу і там терпляче долікується продовження шляху. Дорогою хтось обов’язково відстає і зникає, поглинутий ніччю, хтось натомість приєднується. Для розвитку сюжету потрібна поява в товаристві когось неприємного чи небажаного. Наприклад, когось, набагато п’янішого від решти, тоді нитка розмови губиться, а сама розмова сходить на пси. Або когось із не дуже доброю репутацією (обережно з Таким-то – кажуть, він стукач, у нього в портфелі увімкнений диктофон!). Проте, попри присутність нашорошено-вухатого Такого-то, попри виразно почуте шелестіння казенної диктофонної плівки в його портфелі, розмова триває і show must go on, як заповість дещо пізніше великий автор «Богемної рапсодії» Фред Меркюрі. Політика, поезія, метафізика, Україна, естетика, смерть, секс.

Це не могло не спричинити появу в певний момент принаймні однієї дами, не конче прекрасної, хоч на той момент – уже, погодьмося, так. Це додавало хвилювання і напруги, починалося дещо вперте оленяче протистояння зі струшуванням голів і потрясанням красивими розгалуженими рогами. Все це нічого не змінювало, бо дама так само непередбачувано щезала, щезали якісь іще типи, щезали вуличні ліхтарі, щезала відв’язана кимось іншим коза, лишалися найтвердіші.

Загалом це могло тривати й до ранку, хоч я найбільше любив, аби десь так лише до першої-другої. Ось вас уже тільки двоє – ти і твій кум. Ваша остання розмова на роздоріжжі під останню ж таки сигарету – якась уже суцільна психоделіка. Розширення свідомості визначає неосяжність душі й останніх обіймів.

Потім уже тільки сам – сам-один на всю велетенську ніч – моральний закон у мені й зоряне небо наді мною, а які рядки спадають просто з цього неба, які розумні й доречні монологи з будь-якого приводу вдається виголошувати! Яка точність у доборі слів, яке потрапляння в десятку й у яблучко! Назавтра все це кудись вивітриться, але про завтра ані слова. Є сповнене радості тут і тепер. Хочеться вітатися з незнайомими пацанами, тиснути їм руки, стріляти в них куриво, чомусь давати свій телефон не буде вже тих ночей. Коли це почалося – важко судити, але якось уже так сталось упродовж останніх років, що замість листопада-грудня настає така собі МММ – мала місцева мартирологія. Наших б’ють – переважно в момент їхніх нічних повернень, коли «моральний закон і зоряне небо». Я дізнаюся, що цьому зламали ребра, тому щелепу, ще в іншого струс мозку, а в когось – як там формулювали? – «тілесні ушкодження середньої важкості». Суспільство трансформується й – зусиллями наймолодших своїх поколінь – позбувається клятої богеми навіки. Ще трохи, і водіння кози стане цілком розпачливим ритуалом останньої жменьки індивідів, чи то пак, інвалідів.

Залишаються порожні розважання на тему «А що, якби пістолет?». Я не хочу про це навіть і думати. Я просто видобуваю з надійного сховку свою «берету-компакт» і виходжу на черговий нічний відстріл.

2002

Чи не погодитися з Яворським?

Чорт забирай – три дні, всього лише три дні в якому-небудь зализаному добропорядному Брюґе, а так усе вигострюється, витоншується, така з’являється надчутливість до батьківщини! Й до цього розгепаного, вкритого незліченними нашаруваннями бруду вагону, і до його безформних ковбасуватих пасажирів із такими ж дітьми, і до туалетного смороду, що не може не викликати в пам’яті всенародне слово параша, і до цих нічим не виправданих зупинок і нестерпно довгих стоянок біля кожного стовпа, і до цієї протиприродної повільності, з якою так званий пасажирський потяг примудряється відстань у 150 кілометрів розтягнути на цілих три з половиною години, ще й спізнитися.

Це був останній відтинок моєї цілоденної подорожі додому – після одного інтерситі та двох літаків такі контрасти переживаєш загострено. Прірва, яка відділяє нас від них, починає виглядати неподоланною, відчуття, що ми безнадійно застрягли на глухому узбіччі світу, – невідв’язним, натомість європейська риторика владної верхівки – досконалим зразком чорного гумору. Слід нарешті розпружитися і почати отримувати задоволення від того, що є і чого не змінити, себто і від нашарувань бруду у вагоні, і від ковбасуватості людей, і від смороду, і від повільності. Слід любити цю дійсність – вона унікальна.

Слід урешті погодитися з Яворським.

Володимира Яворського завжди цікаво читати. Один із дивовижних персонажів і водночас героїв львівського андеграунду 70-х, автор легендарного циклу «Напівсонні листи з Діамантової Імперії і Королівства Північної Землі», цього разу притягнув мою увагу своєю публіцистикою. У 26-му числі культурологічного часопису «Ї», що вийшло в світ під гаслом «Топос поразки», Володимир Яворський виступив зі статтею «Про Україну без звинувачень». Чому саме ця стаття нагло пригадалася мені у плацкартному вагоні пасажирського потяга № 606 сполученням Львів – Рахів?

Свою концепцію України автор спирає на таких поняттях, як невиразність і неуспішність. Отже, передусім констатує очевидне: провальність політики – внутрішньої та зовнішньої, економіки, науки, культури, всього. «Нас наче не існує, – пише він. – Як це не дивно, та діяльність 50-мільйонної маси українців практично не помітна на Землі. Певно, не знайти у світі жодного народу, який з такою поважною людською масою мав би такий мізерний резонанс».

Пояснення цього без перебільшення феномена Яворський вбачає у нетворчому характері українського суспільства. «Беру на себе сміливість стверджувати, – пише він, – що в українському суспільстві фатально не вистачає динамічних, себто творчих людей, і що загальною характеристикою української нації є інертність, себто нетворчість». А звідси – і мисленнєва та поведінкова вузькість, і пасивність, і ворожість чи принаймні нехіть до всього нового та незвичного – економічними перетвореннями починаючи і сучасним мистецтвом закінчуючи. Українці, згідно з Яворським, у всьому воліють наслідувати звичне, триматися усталеного й відомого, хоч яким осоружним навіть у їхньому розумінні воно є. Безумовно, що у вічно мінливому і вельми динамічному світі це – шлях аутсайдера. Безперечно й те, що українці це аутсайдерство відчувають й усвідомлюють, але від того лише впадають у ще глибші комплекси меншовартості та мазохізм. «Переконаний у власній неспроможності щось змінити, українець залишається глухим до будь-яких закликів діяти, – констатує Яворський. – Лише втручання зовнішньої сили може зрушити його».

Мені здається, що попри позірне антропологічне аматорство своєї концепції, попри застосування в ній таких ефемерид як «більшість суспільства», «меншість», «творчі та нетворчі людські одиниці», Яворський інтуїтивно виходить на вельми точні спостереження. Підтвердження його концепції аж волають про себе звідусюди. Починаючи, скажімо, з того, як ці люди виглядають, як вони, скажімо, вдягаються. Звісно ж – так, як усі. А чого найсильніше прагнуть? Непомітності. Знайти безпечну нішу й пересидіти там цю смугу існування, звану життям. Звідси – їхня зорієнтованість не на життя, а на виживання. Соціальна поведінка? Гранична пасивність, особисту позицію обмежено внутрішньою невдоволеністю та глухим наріканням. В оцінках свого способу життя і свого суспільства переважає недовіра до всіх і всього. Всі – сволота. Передусім політики, будь-які. Й ті, що при владі, й ті, що до неї рвуться. Улюблені розваги? Концерти на шару, алкоголь, їдло, телесеріали й авіашоу.

Перепрошую за цинізм, але гріх було би не скористатися з такого людського матеріалу. В певному сенсі він просто ідеальний для владно-олігархічного жирування: в міру слухняний, в міру наляканий, в міру освічений, в міру недоінформований, чи то пак – здезінформований. Надійно захищена об’єднаними загонами силовиків і братви, національна еліта користає як може з особливого соціо-психологічного розкладу. Їй залишається доділити між собою останні шматки і законсервувати наявний статус-кво на довгі десятиліття вперед – щоб і внукам, і правнукам. При цьому вона навряд чи здогадується, що і її шлях – аутсайдерський, позаісторичний, позацивілізаційний, шлях-в-нікуди. Вона не здогадується, бо вона – теж звідси.

Я майже в усьому погоджуюся з Яворським. Мені навіть так само близька його суто українська непевність у собі: «Свої думки про українське суспільство я не подаю як істину. Може, більше за інших я почуваю їхню хисткість», – визнає він.

І тільки з одним я не можу погодитися ніяк – що все це замислено Кимось, і ми є які є, тому що Він цього захотів, й у цьому якась наша особлива місія, ба навіть потаємна суть. Я здогадуюся, що це не так. Я прошу Його потвердити мій здогад.

2002

Орган, яким люблять

Востаннє я зловив себе на цьому, здається, навесні.

Крім неминучого пробудження природи, цьогорічна весна принесла нам давно анонсовану війну в Іраку. Котрогось вечора я майже бездумно перемикав канали телевізії – на щастя, в цьому бранден-бурзькому притулку для мандрівних поетів їх не так багато, щоб остаточно з’їхати з глузду – всього лише з двадцять. На MTV показували найновіший віде-окліп Мадонни, «American Life», я трапив саме на початок і припинив перемикати – не тому, що аж надто люблю Мадонну, а тому що на її тлі змінювались один по одному державні прапори країн світу. Спершу я вирішив, що будуть тільки прапори анти-іракської коаліції, але поява серед них німецького, французького і, звісно – куди без нього? – російського засвідчила універсальніший підхід. Упродовж подальших трьох із половиною хвилин відеокліпу я напружено стежив за прапорами. Це було сильніше за мій тверезий глузд – я дуже хотів побачити серед них український, і нема на те ради. Тож коли врешті, на якісь частки секунди, тло телеекрану за Мадонниною спиною недвозначно блимнуло синьою та жовтою горизонтальними смугами (так, не румунський, не колумбійський, не венесуельський і не барбадоський, а наш!), я відітхнув із полегкістю: є. Ми є, і з нами Мадонна!

Це був перший і вельми втішний висновок. Наступний за ним був значно невтішніший – виявляється, я таки патріот. Моя особиста свобода детермінована доволі стійким узалежненням, від якого немає жодної терапії. Мене хвилює символіка і це, вочевидь, назавжди.

* * *

Дивно, але при цьому я страшенно не люблю ані самого цього слова – «патріотизм», ані будь-яких похідних від нього, воліючи вживати їх винятково у саркастичній чи комічній тональності. Я не люблю пафосу і, наскільки можу, прагну його уникати, а вживання слів такого штибу, як власне «патріотизм», неминуче до нього веде. Натомість мені досі подобається така собі старовинна (чи не Марксова?) дефініція патріотизму як «останнього притулку негідників». Я далеко не певен, чи то справді Маркс, і чи я справді правильно це розумію. Бо я розумію це так, що кожен негідник, передусім негідник політичний, удається до патріотизму як до нібито найвищого прояву моральності, аби замаскувати, що її, цієї моральності, насправді бракує.

Я не люблю патріотичних пісень, віршів і маршів – це засіло в мені з радянських часів, коли такого добра було задосить, і з усіх можливих патріотизмів найбільше не любив саме радянського з його патріотичним вихованням (а ці хорові співи у дитячому садку! а ці нескінченні виховні години на порожній шлунок із насилу стримуваною зівотністю у середній школі! а ці тисячу разів настогидлі зібрання з приводу «активної громадянської позиції» в роки студентства!). Хоч особливо я ненавидів його у війську, коли мене змушували співати, а я ледве волочив ноги. І то я й досі не знаю, як повівся б у випадку справжньої війни, що про її про абсолютну неминучість (з американцями? китайцями? моджахедами?) нам щодня товкмачили комісари: загинув би в першому ж бою через власну невправність (офіційні зведення, ймовірно, подали б цю смерть як героїчну), здався би в полон чи дезертирував. Як на мене, саме дезертирство й потребувало б найвищої мужності – ховатися в осінніх лісах, ночувати в сіні, випрошувати воду і хліб у підозріливих, щомиті готових донести на мене селян… Так чи так це була б не моя війна і не про мій патріотизм у ній ішлося б.

* * *

Фантастичні і, мабуть, ще досі не цілком осягнуті роки 1989-1991 перевернули мене настільки, що я раптово почав любити навіть це слово. Саме тоді відбулося щось таке, що призвело до зміни «параметрів патріотизму». Це був дуже рідкісний його різновид – антивладний. І якщо раніше це слово було мені знане лише у сполученні зі словом «радянський», то саме тоді постало щось на кшталт «антирадянського патріотизму». Себто цей інший патріотизм, серед молоді втілений, зокрема, у моді носити значки з національними кольорами етнічної батьківщини, був не лише значковим, але й знаковим. Це був передусім знак незгоди з владою, з її дедалі деренчливішим пристаркуватим режимом. Пам’ятаю телевізійні кадри 90-го року про бунт в одній із найсуворіших в’язниць, якщо не помиляюся, Дніпропетровська. Повсталі зеки взяли під контроль один із тюремних будинків і висунули низку вимог щодо поліпшення в’язничного режиму (знову це слово!): їжа, поводження персоналу, лібералізація. Кадри, про які я згадую, було відзнято з гелікоптера, що намотував кола над захопленим будинком. Оператор державної телевізії безперечно отримав наказ якомога виразніше показати, під якими прапорами все це неподобство відбувається. Прапорів на даху було встановлено два: синьо-жовтий український і чорний з черепом та кістками, всесвітній прапор людей поза законом, усіх на світі піратів, розбійників і батька Махна. Ані тоді, ані тим більше нині я не вважав і не вважаю, буцімто дніпропетровські зеки мали якийсь особливий сантимент до української національно-визвольної ідеї. Але вони підняли той прапор поруч зі своїм, бо знали, що він також проти влади, і менти в’яжуть за нього до каталажки, а під час маніфестацій намагаються його шматувати.

Того разу оператор державної телевізії постарався – обидва прапори було показано зблизька і напрочуд промовисто. От тільки з дискредитацією в них так нічого не вийшло – принаймні в моєму випадку ця пропагандистська штучка не спрацювала. Навпаки, мене ці кадрили просто ощасливили. Їх можна було читати як велику метафору нашого тодішнього буття: в’язні – всі ми, громадяни СРСР, в’язниця – Радянський Союз, прапори над в’язницею – знак надії.

* * *

Десь уже від 92-го року мода на синьо-жовті значки починає згасати. Вистачило Ірванцеві написати у своєму як завжди злободенному вірші

як усе й скінчилося. Чи річ була в тому, що вони, успадкувавши владу, а відтак і майно, перехопили принагідно й наш прапор? Та ні – яке там перехопили, жодних батальних сцен, жодної кінноти, жодних перехоплювань на повному скаку під хрипіння бойової сурми. Коли вже послуговуватись історично-мілітарною образністю, то це швидше так, наче вони потайки поцупили його вночі з нашого табору (наші вартові, як завжди повпивалися й нічого не чули) – а раптом придасться до всіх цих приватизованих трубогонів, комбінатів і пароплавств?

Отак укотре здійснилося давнє спостереження невідомого мені цинічного історика про те, що революції (якщо то була революція, звісно) задумують романтики, втілюють фанатики, а використовують негідники. Саме вони. І патріотизм – їхній останній притулок, про що завжди пам’ятаймо.

* * *

На додачу ще ця плутанина в поняттях – де його, цей патріотизм, примістити, де йому місце на понятійній мапі світу? Чи це справді щось таке, що міститься на протилежному боці від, скажімо, космополітизму? І що таке ця patria, і хто насправді наш Pater! Тут, либонь, оголюється в усій красі ще цілий ланцюг спокус – дорівняти патріотизм до націоналізму, а той своєю чергою до нацизму, расизму, сексизму, чогось там іще. Патріотизм є шовіністичним уже бодай тому, що називається так, як називається, а не матріотизмом. Чому той Батько конче головніший від Матері? Чим він це заслужив? Статевим членом?

Крім того, ця молода європейська ідентичність, що нею останніми роками аж тіпає від самонаповнення чимраз новими змістами й відчуттями, з усіма наслідками чергового ферментування настроїв та ідей. Що вона таке – новий різновид патріотизму («ми – європейці, Європа – наш спільний дім») чи, навпаки, антипатріотизму – того, який виростає понад етнічне, національне, родове, статеве, того, який усе на світі глобалізує, універсалізує, уніфікує, нівелює? Але що таке насправді цей антипод, цей антипатріотизм – чи не патріотизм власне у його найщирішому вигляді? Чи це не він вимагає відокремитися й відмежуватися? Я маю на увазі, наприклад, ці мури, ще свіжі від фарби таки захисного кольору – там, відразу ж за західним кордоном України.

* * *

Так от, знову до України. Що там сьогодні діється з патріотизмом? Яких нових метаморфоз він зазнає, що він може означати? Бути з владою, позаяк саме вона у своїй риториці найчастіше вдається до цього слова (і нічого дивного: останній притулок)? Бути проти влади, позаяк сама вона неукраїнська і всіма своїми діями цей патріотизм лише розмиває та дискредитує? Бути за Україну в Європі, позаяк із двох лих вибирають менше, а небуття в Європі видається з них якраз більшим? Бути за Україну з Росією, позаяк ця мета є значно реалістичнішою, а отже, суголоснішою національним прагненням? Бути за Україну без європ і росій, позаяк насправді ми самодостатні, наша культура налічує не менше десяти тисяч років і в нас є свій особливий Шлях Аріїв?

Яким ще слід бути?

За Україну від Сяну до Дону, позаяк в єдності наша сила, чи за Україну регіонів, позаяк сила наша у квітуванні різноманітності? За Україну з диктатурою, позаяк лише сильна рука здатна впоратися з цим співучим і працелюбним народом? За Україну з розвинутим громадянським суспільством, позаяк це єдиний шлях до нормальності? За Україну без Кучми? За Україну без жида і москаля? За Україну без нациків? Без африканців? Без українців?

Цей український патріотизм – дивна сума й суміш взаємозаперечних технологій і міфологій. Іноді здається, що ми й досі не сформулювали відповідей на такі безнадійно застарілі виклики, що їх уже й викликами називати якось незручно.

Але чи тільки ми?

За великим рахунком патріотизм аморальний. Його місце хіба що на стадіоні – там, де цілком виразно й однозначно, за кольорами майок і трусів, видно наших і їхніх, і наші конче мусять перемогти, адже вони кращі вже тим, що вони наші.

Найвищий гріх терористів 11 вересня, мабуть, не в тому, що вони свідомо потягли за собою у смерть тисячі не готових до неї людей, а в тому, що вони пробудили в Америці демона патріотизму. Одним із побічних наслідків цього пробудження, поруч із війною в Іраку, став відеокліп Мадонни «American Life», що так зненацька активізував у мені вже, здавалося б, рудиментарний орган, котрим люблять батьківщину.

…Но странною любовью

Уперше я покінчив із Росією одинадцять років тому. Всю зиму і першу половину весни 1992 року я провів за писанням «Московіади» – безумовно, не найкращого, але все-таки найпристраснішого з моїх романів. Діялося це на старомодно-фешенебельній і добуржуазному затишній віллі «Вальдберта», неподалік Штарнберзького озера, в околицях Мюнхена з його механічними ляльками та багатьма іншими принадами. Геополітичний вибір, отже, було зроблено без зайвих вагань: Захід, Захід і ще раз він. А що писаний мною роман я сам означував як роман жахів, Росія і передусім Москва мусила поставати в ньому жахливою. Вся напруга романної пристрасті, як мені здається сьогодні, виникала від зіткнення реального (західного, баварського) світу з уявним (східним, московським). Той, хоч і зовсім іще свіжий у моїй пам’яті, вже зазнавав неминучих авторських спотворень. Можна припустити, що я енергетично підживлювався тим контрастом.

Драматизму додавали передачі російської служби радіо «Свобода», тоді ще з Мюнхена. Я слухав їх переважно вечорами, спустошений цілоденними блуканнями мене і мого героя уявною та напіврозваленою Москвою. Вісті з колишнього СРСР були загалом тривожні. Божевільні інфляційні стрибки, брак паперу, електрики, сірників і борошна – для України це могло закінчитися приблизно так само, як у 1918-1920 роках. 23 лютого якась група офіцерів Радянської Армії проголосила відновлення Союзу. Імперія прагнула зростися знову, що зовсім не вимагало якихось надприродних пасіонарних зусиль. Іноді здавалося, що це справа кількох тижнів або й днів. Із цим слід було щось робити – я робив, що міг.

Отоді я й покінчив із Росією вперше.

Вдруге я зробив це під час першої чеченської війни, утретє – під час другої.

З часів першої запам’ятався виступ якогось високого державного силовика у програмі «Время» (в нас її тоді ще показували). Він казав, що після здобуття Грозного війна переходить у наступну стадію – партизанську. Але ми готові до такого перебігу подій, запевняв він, будемо стосувати західноукраїнський досвід кінця сорокових, маємо достатньо багато напрацьованих нашими батьками методів.

При слові методи мені згадалися розповіді одного старезного московського професора-пушкініста. Наприкінці сорокових, коли той іще не був професором (але, вочевидь, уже був пушкіністом) він потрапив на дійсну службу до винищувального загону десь у Карпатах. Серед інших там була історія про банду, що засіла в печері й люто звідти відстрілювалася, просто-таки плювала вогнем, аж поки в бічних стінках печери попросвердлювали шурфи, крізь які пустили газ. Усі без винятку бандити позасинали навіки в страшних судомах. Ідея полягала в тому, що принаймні хтось складе зброю і дасть викурити себе назовні. Але серед них не виявилося такого жодного, про що старезний професор відгукувався з повагою. Позбавлені будь-якої воєнної легітимності бандити на очах перетворювались у цілком респектабельних воїнів. Щоправда, мертвих.

Я не знаю, навіщо мені був потрібен цей відступ. Можливо, мені йдеться передусім про себе самого. Я хочу любити Росію – от у чому справа, мене вельми непокоять прояви моєї злостивості щодо братньої країни, яка – чого вже там? – давно стала суттєвою частиною нас самих. На жаль, Російська держава не залишає мені шансів, час до часу здійснюючи чергову газову атаку і паралізуючи в зародку себе інакшу – ту, що нею я прагну захоплюватися. Аби увиразнити мій ідеал Росії, окреслю його точніше, хоча й не без певної приблизності: мені йдеться про її, Росії, іншу, неімперську можливість. Невже з того так ніколи нічого й не вийде?

Власне нині, після невдалої спроби постімперської трансформації в першій половині 1990-х років (якщо така спроба взагалі мала місце), залишається ставити питання жорсткіше і відвертіше: чи така – неімперська – можливість узагалі для Росії існує? Чи може Росія бути неімперією?

* * *

Зрештою, я не знаю, чому в моїй системі вартостей імперія – це погано. А надто, імперія цілком конкретна – Російська. Адже, поклавши руку на серце, я не годен стверджувати, ніби Британська, Османська чи Священна Римська викликають у мене таку ж адреналінову реакцію. Про Габсбурзьку я ліпше промовчу з огляду на те, що багатьом моїм читачам в Україні я й досі ввижаюся таким собі агентом полковника Редля.

Найпростіше пояснити мою ідіосинкразію традиційним баластом галицько-западенських упереджень. Десь він, звісно, присутній (бодай на рівні ідентифікування росіян як вони), але навряд чи визначальний. Нечисленні в наш час і дедалі рідкісніші прояви галичанської русофобської обмеженості дратують мене не меншою мірою, ніж найаґресивніші антиукраїнські ескапади професійних борців за руську єдність.

Загалом же уявлення про нутряну русофобію галичан чи – дещо ширше – західних українців є одним із хронічно найзапущеніших російських міфів, розпачливою спробою якось витлумачити собі проблематичність, чи, м’яко кажучи, небезхмарність стосунків із молодшими братами, заздалегідь прийнявши тезу про дві України, з яких одна – більша – загалом проросійська і переважно російськомовна, а друга – менша – Росію ненавидить і послідовно каламутить найчистішу воду братньо-слов’янських стосунків. Генетично ця теза походить із тих самих кабінетів, де століттям раніше вже було сформульоване розуміння України як політичної інтрижки кількох німецьких і австрійських міністрів. Як кожна істина кабінетного походження, вона передусім наївна. Посутньо це спроба самозахисту перед самою реальністю: локалізувати антиросійське зло у певному територіальному закутку, десь подалі, на західних присмеркових околицях, у сфері згубних і підступних австро-угорських, польських, німецьких, а тепер уже й американських впливів. З американцями, до речі, насьогодні виникла відчутна плутанина – вони чи то потенційні суперники і навіть вороги у наступному поділі тих самих сфер, чи то найближчі союзники у боротьбі з тероризмом.

Насправді Україн є набагато більше, ніж дві (погодьмося, що двісті двадцять дві принаймні), і де саме сьогодні проходять українські лінії поділу, не зовсім відомо, себто відомо лиш те, що проходять вони скрізь, але найменшою мірою на регіональному рівні.

І все ж: звідки воно береться, це моє неприйняття Російської імперії? Чим вона так завинила переді мною, дозволю собі спитатися?

В моїй приватній міфології чомусь виникає літо 1968 року, саме так – половина літа, мені вісім років, я закінчив перший клас середньої школи і на вакації потрапив до Праги. Відтоді це місто страшенно багато для мене важить: відчуття липневого раю на землі назавше вгніздилося в моїх візіях. У липні 68-го я ще не міг цього зрозуміти, але, звісно, міг відчути – апогей Празької весни, пульсування свободи, безліч вільної молоді на вулицях і площах. Мені хотілося мати таке ж довге волосся і поводитися так само незалежно. За кілька тижнів – на той час я вже повернуся додому – все це буде брутально зупинене військовою інвазією. Щось у цій дійсності виявиться не так.

Зрозуміло, в тому віці я не намагався поринати в політичні причини того, що трапилося. Ця інвазія радше здавалася мені проявом певного суто естетичного конфлікту. Невимовно гарне місто, переповнене вільними молодими людьми, виявилося естеетично несумісним із тією системою, до якої належав я. Треба було вибирати, з ким я тепер. Із боку системи в дію пішли танки – естетичний аргумент, можливо, навіть для восьмилітнього хлопця неабияк атракційніший від якоїсь там середньовічної архітектури на тлі гіпівського карнавалу. Не знаю чому, але в тому конфлікті я все-таки вибрав не танки.

Залишається вкотре констатувати, що наші смаки непередбачувані, а проте водночас саме вони визначають усе. Але в такому разі навіщо я пишу ці рядки? Цілком вистачало б малодушно зізнатися, що Росія й усе російське мені не до вподоби, бо такі вже в мене смаки. І це було б жахливою неправдою. Або ще гірше – жахливою правдою.

Я по-дитячому розкреслюю аркуш паперу на дві вертикальні половини і намагаюся вписати в одну з них позитив, а в другу негатив. Це стосується Росії, себто що я про неї думаю. Колись у школі ми саме в такий спосіб аналізували образ Гомерового Одисея – розумний, але хитрий, кмітливий, але підступний, цілеспрямований, але безжальний, герой, але сволота. Цього разу в позитивній частині аркуша в мене «інтелектуально-душевна широта, глибина і відвага» (яка, до речі, нам, українцям, переважно навіть не снилася), «чудова невід-світу-цьогошність», «особлива анархічна здатність літати над побутом і дріб’язковістю», «незаперечна культурна самодостатність й інтенсивність». У негативній частині – «поліційний/спецслужбістський характер влади», «маніпулятивно-дезінформаторські ЗМІ», «цинічно-технологічний політикум», «ксенофобська – расова, релігійна, національна – нетерпимість загалу». Неважко завважити, що все позитивне корелює з індивідуальним, з окремо взятими особистостями, тоді як усе негативне – з суспільним, із системою в цілому. Іншими словами, залишається визнати рацію чи то Кюстинову, чи то ще чиюсь (уже не згадаю напевно): мовляв, вони (росіяни) викликають захоплення як окремо взяті люди й відразу – як суспільний, об’єднаний у державну цілість організм. Ось вам – не більше й не менше: захоплення і відраза, або – або, крайнощі по-російському.

* * *

Для України перебування в російській зоні світу обертається на копіювання передусім російського негативу. Генетична близькість нинішньої української державно-владної верхівки до російського естетичного ідеалу передбачає не тільки щирий захват від фільму «Брат-2» чи салонно-блатнякової попси, але й – що неминуче випливає зі специфіки смаків – уперте намагання стабілізувати власну державу за російським взірцем, сягнути путінської непохитності й безальтернативності. Аби втілити цей проект бракує лише такої дрібниці, як постать цього самого українського Путіна. Тому залишається цілком реальною перспектива остаточної здачі свого містечкового суверенітету – ясна річ, в обмін на певні майнові та, сказати б, юридичні гарантії – в руки власне Путіна, справжнього і єдиного. Подеколи здається, що такий проект уже надзвичайно близький до втілення, і наступного ранку ми просто прокинемося в іншій країні. Подеколи так не здається: це означає, що маятник знову гойднуло у протилежний бік. І все-таки, спостерігаючи відносну успішність саме цього стабілізаційного геополітичного проекту, я ловлю себе на підсвідомому бажанні якомога голосніше цитувати Хвильового: «Геть від Москви!». Мені прикро, що я ладен вживати такого печерного гасла. Хвильовий, правда, потім змушений був пояснювати, що йому йшлося не про Москву як таку, а про Москву – столицю всесоюзного міщанства, Москву буржуазно-непманську, ту, що зрадила робітниче Марксове вчення і ганебно переродилася. Проціджуючи крізь зуби його хрестоматійний заклик, я теж мусив би уточнювати, про яку саме Москву мені йдеться. Ні, звісно, не про ту, Москву неофіційну, Москву без московської прописки, де на нікчемно малу квартирну площу іноді набивається так багато вільних і щедрих людей, що ходиш серед них увесь, просто обдарований і щасливий: ще крок – і почнеться: Гітари, цигани, ведмеді, непояснимий душевний свербіж із приставленим до скроні пістолетом, велика загадка безмежно складної психічної структури з її переможним «А це тобі за Севастополь!» у фіналі.

Мій досвід особистого спілкування зі світом латинки, себто Окцидентом, нараховує одинадцять років. Починаючи з того таки 1992-го, коли я, засівши серед альпійських передгір’їв на бідермаєр-юґендштильній віллі «Вальдберта», писав свою політично некоректну «Московіаду», починаючи з тих зимово-весняних сум’ятливих днів і ночей, я намагаюся позиціонувати себе в розумінні західних колег як неросіянина. За найвищим рахунком – це намагання якомога активніше обстоювати свій культурний суверенітет. Хоч – куди мене понесло – насправді йдеться про вельми приватне, внутрішнє й особисте. «Це так, ніби ти – Іван, а тебе всі звуть Павлом», – пояснюю я свою нетерпимість. «О, справді? – недовірливо посміхаються вони. – Ну, гаразд, якщо тобі на цьому так залежить – будь Іваном. Хоч насправді ти все-таки Павло». Десь отак.

Далебі, на дванадцятому році своїх паломництв у західному напрямку я вже дещо стомився, хоч уперто не перестаю:

– заперечувати, що Достоєвський має бути мені ближчий, ніж Гессе;

– відмовлятися від компліментів стосовно російського балету яко неналежних;

– переконувати, що мову, якою я пишу романи й есеї, не вигадав президент Кравчук у грудні 1991 року;

– доводити, що мелодія «Калінки-малінки» залишає мене цілком байдужим;

– криво посміхатися на кожне їхнє «дабром пошалюйста!».

Я не перестаю робити ще десятки інших спазматичних жестів, мені йдеться, як уже сказано, передусім про моє індивідуально-індивідуалістичне я, в мені, чорт забирай, бачать когось іншого, себто мене, чорт забирай, насправді не бачать – отже, це той-таки самозахист, моє розпачливе небажання прийняти реальність і раз назавжди погодитися з тим, що слово vodka з їхньої консумптивно-гедоністичної свідомості вже годі витіснити словом horilka, а роки минають, і вони все так само вітають мене своїм «дабром пошалюйста!», на що я скриплю зубами і мрію про запровадження в Україні латинки…

Але – слушно запитує мій приятель Андрій Бондар, цитуючи навіть не себе, а класика – як тоді бути з тоненькою свічечкою букви і та місячним серпиком букви є?

Як бути з ї, як бути з є, як бути з Я?

* * *

У своїх гео(культурних? політичних? поетичних?) конструкціях я найчастіше спираюся на кілька ефемерид. Однією з них є Центрально-Східна Європа. Останньо я лише те й роблю, що відбиваюся від підступного запитання «А що це таке?». Я свідомо розмиваю її межі, містифікую й напускаю туману. «Це Нью-Йорк, – кажу я. – Це стовп в околицях карпатського Рахова. Це територія постмодернізму, наділеного пам’яттю та надією. Це територія повна руїн. Це рухома територія, що дрейфує на схід. Це моя остання територія».

Нещодавно я дійшов висновку, що для мене це аж ніяк не уламки Габсбурзько-Дунайської ідилії (про що можна було недалекоглядно виснувати з моїх давніших писань), отже, не територія старої Австро-Угорщини, не цинамонові кав’ярні, не віденські поштівки, не старі галицькі анекдоти, не Захер, не Мазох, не Кафка, не Музиль, не Шульц, не Рот, не всі піші.

Ні, звісно, все це там присутнє, воно є, але десь глибоко на дні – те, що на споді.

Натомість те, що не на споді – історично значно ближчий простір комуністично-тоталітарного панування, себто все-таки уламки й усе-таки імперії, але інші й іншої – західні уламки Російсько-Радянської імперії в її найширшому розумінні (не тільки в межах колишнього СРСР, а в усіх – і зовнішніх теж – межах, з усіма не тільки колоніями, а й домініонами, протекторатами ба навіть сателітами). На цих теренах фактично відсутня Австрія (отже, габсбурзьке розуміння Центрально-Східної Європи відпадає остаточно), натомість присутня колишня НДР – і не тільки у зв’язку з робітничим антирадянським повстанням 1953 року.

Окреслення меж цієї Центрально-Східної Європи часом дошкуляє мені поважними історичними клопотами. Не знаю, як бути з норовливими титовською Югославією, чаушесківською Румунією чи Албанією Енвера Ходжі. А проте припускаю, що й вони нікуди не дінуться: вирвавшися політично за межі Росії та прямого російського диктату, всі ці режими втім усе одно залишалися під сильним впливом російської парадигми правління. Плоть від плоті, кров від крові.

З усього випливає, що моя Центрально-Східна Європа – це колишній соцтабір, Ostblock. Це ті терени, де переважна більшість населення залишилася відчутно невдоволеною й ображеною результатами попереднього поділу світу по Другій світовій війні, внаслідок чого їхні найближчі нащадки охоче підтримали наступний, справедливіший на їхню думку, поділ 1989-1991 років. Іншими словами, це ті терени, де впродовж десь пів століття накопичувалися претензії й, отже, нелюбов до Росії. Тарас Прохасько точно означив цю Центрально-Східну Європу як територію, найсприятливішу для ведення партизанської війни. І справді – вона всюди там, де «лісові брати», Армія Крайова, УПА, вона – це Будапешт 1956-го, Прага 68-го і Ґданськ 80-го.

Так, це ті терени, де люди під сорок і старші свого часу вивчали за шкільною програмою життєпис Леніна, їздили на абсурдні екскурсії до Москви, Ленінграда і Волгограда, возили туди на продаж джинси й жувальну гумку, а – алкоголь, телевізори та ювелірні вироби. Не звідти дивно, що вони все ще можуть говорити російською і потраплять читати кириличними літерами.

Але не завжди хочуть у тому зізнаватися.

* * *

Навряд чи я маю право так усе це й залишити, не дати нам жодного шансу. Себто звести дефініцію Центрально-Східної Європи до «території, де не надто люблять Росію», до антиросійськості, таким чином повторивши той самий гріх «локалізації зла», за який допіру критикував російських же ідеологів.

А якщо з безвиході розвернути все на 180 градусів і подумати про любов?

Я в ній не сумніваюся, вона є.

Моя любов до Росії центральноєвропейська. Вона містить у собі пам’ять про кривди, про кожну газову атаку минулого. Але вона не відмовляється від надії. Центральноєвропейська любов до Росії – це зовсім не химера, вона чинна, вона всюди там, де люди ще можуть (хоч і не завжди хочуть) говорити російською і читати кириличними літерами. В цьому, певно, криється несамовито цікавий потенціал. Назовімо цю реальність омніпотентною.

Ця любов дивна і тому висуваєпередумови. Справжня любов завжди ультимативна. Справжня любов – це найчастіше пістолет, приставлений до скроні.

«Чого я хочу від Європи? – запитував білоруський стратег Андрей Динько у середині 90-х. – Звісно, щоб оцей міраж нагодував мене, втамував спрагу і надрукував мої есеї та романи. Але ж не нагодує, не втамує і не надрукує. Чого я ще хочу від Європи? Я хочу, щоби там не було Росії».

Тож і я в наслідуванні Андрея Динька запитаю, вторуючи його останньому слову:

Чого я хочу від Росії?

Для початку кількох елементарних речей.

Щоби вона припинила геноцид і визнала незалежність Чечні.

Щоби вона перестала тиснути на Україну (и прочих разных шведов) стосовно того, кого їй, Україні обирати/не обирати, з ким єднатись, а з ким у жодному разі.

Щоби вона відмовилася від ідеї тримати всіх нас на паску.

Щоби вона – знову за Андреем Диньком – нарешті втратила будь-яку перспективу екстенсивного розвитку, експансії на Захід і зосередилася на собі, такій прекрасній і глибокій.

Щоби вона прочитала мої романи мовою оригіналу.

Щоби вона відучилася сприймати мою країну винятково як батьківщину сала.

Щоби вона вже ніколи не кидала за ґрати своїх найкращих письменників.

Щоби вона ставала ліберально-індивідуалістичною, щоби російське індивідуальне (позитив) завжди брало гору над російським суспільним (негатив).

Іншими словами: щоб у тій вкрай вибуховій суміші деспотії з анархією, що зоветься Росією, російська анархія перемогла російську деспотію.

* * *

Мої вимоги до Росії абсурдні й нездійсненні, моя любов до неї дивна.

Країна мрій

1

Наважуся почати – не я перший, не я останній – з любовного трикутника. Ця модель, здається, достосовна до всього на світі, адже є любов і є її зворотний бік – як сказав би росіянин, изнанка, вона ж ненависть. А все інше – завуальовані форми цих двох. Зрештою, чи не припустити, що й ці дві є завуальованими формами одна одної? Себто насправді є щось одне, якась така любонависть, Hassliebe, і найвідчутніше воно виявляє себе в ревнощах.

Росіяни ревнують Україну до Польщі. Не тільки ті з них, котрі досьогодні вважають українців одним із племен єдиного роду-народу, блудним уламком утраченої цілості. І не тільки ті, для кого так звана Київська Русь ще й досі залишається «колискою трьох братніх народів», а Київ, хоч він і чоловічого роду, – матір’ю російських міст. Ні, якби йшлося лише про таких, то все було би гаразд. Але настільки ж запеклими ревнивцями не раз поставали переді мною й російські «люди діалогу», ці бездоганні лицарі відкритості, вони ж (як виявилося трохи пізніше) ліберальні імперіалісти. «Ну навіщо, навіщо вам ця польська експансія? – пристрасно запитували вони. – Невже ви не розумієте, про що їм насправді йдеться?».

Окремий випадок становили й ті, хто з гіпертрофованим зацікавленням, а також не без фахової заанґажованості випитували про «спільні проекти» – і скільки поляки на що дають грошей, і як часто вони нас навідують, і чи фотографують тоді залізничні вокзали, мости, тунелі та інші пам’ятки архітектури? Ну, ті були просто при виконанні, себто їхні ревнощі – то насправді ревнощі їхніх начальників.

До речі, про начальників. Кажуть, ніби не так давно в Ялті здали нерви навіть у старого розвідника – і то на саму лише згадку про спільне проведення українцями й поляками першості Європи з футболу. Так от, у відповідь на це він із такою спортивною злістю копнув свого необачного київського співрозмовника, що тепер під загрозою вже не тільки першість Європи, а й внутрішня українська першість.

Роздратування старого розвідника вельми прикметне. Росіян дратує сам факт такого суперництва – те, що вони змушені ревнувати до якоїсь там Польщі. Себто це доволі складна діалектика душі. З одного боку, вони не можуть не ревнувати, з другого – гидують власними ж ревнощами. Адже у російському сприйнятті Польща не може бути для Росії жодним суперником – уже бодай тому, що не є надпотугою, Америкою, Китаєм тощо. Мало того, якихось п’ятнадцять років тому вона сама була цілком від неї, Росії, залежною. Польща – це лише одна з дрібних країн колишнього соцтабору. Як казав мій знайомий російський поет, среднеевропейская дребедень.

Проте щодо українського питання чинник Польщі у зовнішньополітичному мисленні росіян ґвалтовно виростає з розмірів надокучливої мухи до масштабів слона, і то бойового. Росіянам цей слон потрібен для верифікації одного з найзанедбаніших історичних міфів – про зовнішню, привнесену із-за бугра природу «українського сепаратизму». Себто про «самостійницьку ідеологію» як про суто галичанську чи ширше – західноукраїнську – інтригу, покликану до життя всілякими австро-європейськими і передусім польськими окупантами. Про все це назагал страшенно прикро писати знов і знов, адже, здавалося, справу назавжди з’ясовано ще тоді, на зламі 80-х і 90-х, отже, нині про неї можна було б – умовно кажучи – спокійно забути і вільно продукувати якісь цілком свіжі неочікувані геопараболи. Однак щоденна політична практика українсько-російських й українсько-польських стосунків, передусім і непристойно-завзята догідливість, з якою українська верхівка відгороджується від усього, що розташоване географічно західніше, та віддається всьому північно-східнішому, змушує повертатися до старих тем, вочевидь – mea culpa! – ніколи до пуття не доопрацьованих і досі не вичерпаних. Тут уже ледве стримуєш себе, щоби не заволати: гідру не розчавлено! В неї виросла сотня нових голів!

2

Чи ревнують нас поляки до Росії? Іншими словами, чому їм досі залежить на Україні? На відміну від росіян, вони не потребують і ніколи не потребували «київсько-руського» міфу для національно-державної легітимізації – їм не бракувало власних. Тим більше, навіть найшовіністичніші з них ніколи не дозволяли собі вважати українців одним із племен якогось «єдиного народу» – хіба що в найтемніших віках, про які, казав Перфецький, відомо лиш те, що вони колись бували. Ну, а щодо ідеалістичного гасла «Без вільної України немає вільної Польщі» (чергове відлуння типово польського «За нашу і вашу свободу!»), то його безпідставність довели вже навіть настільки зле поінформовані люди, як єврокомісари. Невже в такому разі їм, полякам, ідеться лише про те, що остаточно погодившись на Україну в Росії, вони втратять за бугром і частину власної (ну так, загальноєвропейської!) культурної спадщини? Невже Львів, Дрогобич і Кременець з усіма їхніми пострадянськими нечистотами і досьогодні здаються їм вартими тієї безнадійної війни, що заповідається бути навіть не тридцятилітньою? Війни, ім’я якій – «європейський вибір України»?

3

Коли я говорю про безнадійність, то маю на увазі передусім те, що насправді це не є wojna polsko-ruska pod flagą biało-czerwoną – ця ще невідомо, як скінчилася би. Насправді війна між російським і польським, про яку мені йдеться, відбувається всередині кожної пересічної української свідомості. Себто це війна її, свідомості, стереотипів. Ні, я не спираюся на жодному соціологічному дослідженні – це радше моя внутрішня соціологія, сума відчуттів, даних мені спілкуванням, сварками, спостереженнями, розчаруваннями, подорожами, медіями, слухом і нюхом, шкірою. Тому це свого роду спроба фіктивної соціології. Її фіктивність аж волає про себе браком цифрових показників – замість них я вживаю неокреслене поняття пересічної свідомості. Можемо вважати це забавкою дилетанта. Можливо, це моя спроба якось пояснити собі й іншим, чому бодай триста тисяч протестувальників-українців так і не вийшли на вулицю жодного разу після того, як їхній, щиро кажучи, мало популярний президент віддавав Росії черговий шмат нафтогону, суверенітету, свободи, гідності. Щось мусить сидіти в цій пересічній свідомості таке, що гарантує тому гарантові його безкарність.

Отже, назад до стереотипів – як я їх собі уявляю. Себто я вкотре розкреслюю аркуш паперу на дві вертикальні половини. Тільки цього разу в мене по один бік поляки, а по другий росіяни. І виходить у мене, що

росіяни прямі й нелукаві – поляки хитрі й облесні

росіяни великі й величні навіть у своїх злочинах – поляки дріб’язкові й метушливі навіть у своїх подвигах

росіяни чуйні, віддадуть останню сорочку – поляки її, либонь, віднімуть

росіяни православні, свої – поляки католики, єзуїти

росіяни добросерді пияки – поляки пораховані жмикрути

росіяни людські – поляки панські

росіяни лаються, зате щиро – поляки перепрошують, зате фальшиво

росіяни не зазіхають на Україну, вони хочуть жити з нею разом, в одній державі – поляки зазіхають на Україну, бо їм забагається мати Львів

Польща за кордоном – Росія там, де й ми, в Союзі.

Досить, я припиняю цю дещо мазохістичну розвагу, не дописавши до кінця й першого аркуша. Видно неозброєним оком: стереотипи щодо росіян суттєво позитивніші. Цікаво, наскільки цю мою внутрішню соціологію потвердила б справжня? Наскільки розгромним був би рахунок? І наскільки порівнянний з кількісним співвідношенням російських і польських фільмів на українських телеканалах, російської та польської музики в українському радіоефірі? Мовчу про кількісне співвідношення російських і польських газет в українських кіосках – чогось такого як «Газета Виборча в Україні» просто не існує.

До всього цього слід додати чинник вічно хамуватих і скорумпованих митників, облудних роботодавців і – прости Господи! – мало симпатичних старих галасливих людей із фотоапаратами, що останнім часом юрмляться у Львові, недвозначно наслідуючи юрми своїх німецьких ровесників де-небудь у Вроцлаві.

Додам урешті і злощасне запровадження Польщею віз, яке в пересічній українській свідомості стовідсотково потверджує лиш те, що вони насправді нас не люблять і що ми для них цікаві передусім як дешева робоча сила.

4

Полонофобів – це знову на моє відчуття, шкірне та підшкірне – у нас очевидно більше, ніж полонофілів. Соціальна структура перших надзвичайно широка і розмаїта, до неї належать верстви, які, можливо, тільки в цьому пункті – полонофобі! – перестають бути антиподами. Ненависть до поляків і справді могла б об’єднати якого-небудь ветерана УПА з яким-небудь ветераном енкаведе, якби вони здогадалися хоч раз у житті поговорити на цю тему. Безправний заробітчанин міг би знайти безліч спільного з номенклатурним академіком від історії чи навіть з котримось із колишніх послів незалежної України в Польщі.

Полонофіли натомість (я про справжніх, а не посадово зобов’язаних) – це доволі вузька, порівнянна за обома вирішальними критеріями з російськими декабристами, і чітко окреслена соціальна група забугорних агентів і недобитих демолібералів, себто людей, які полюбили Польщу і поляків з власного переконання та вибору, найчастіше суто естетичного: хтось замолоду наслухався Нємена чи Ґрехути, хтось начитався Лема чи Ружевіча, хтось ледь не напам’ять завчив Тувімів «Бал в опері» в Лукашевому перекладі, хтось захлинувся польською культурою як такою чи принаймні «Культурою» паризькою. Хтось досьогодні переглядає польські ілюстровані тижневики, передплачувані батьками за часів комунізму, хтось досьогодні тішиться карикатурами Мрожека на їхніх сторінках, а хтось уперше в житті прочитав польською «Замок», бо знайти Кафку російською (про українську мовчу) годі було мріяти.

Чи можна вважати їх спільнотою? Безсумнівно, так. Іноді я маю враження, що всі вони навіть знаються особисто або принаймні, як і належить справжнім агентам, подають собі певні сигнали з відстані. Чи можна вважати їх впливовою спільнотою, спроможною змінити у власній країні стереотипи пересічної свідомості? Не певен. Але інакше я не бачу сенсу в їхньому, нашому, моєму існуванні.

5

Мій вибір – це вибір одного з них, спричинений безліччю невидимих і напівневидимих ниток, але зокрема і тим, що у травні 1989-го на краківських Плянтах я отримав у живіт потужний струмінь із міліцейського водомета – на жаль, не як учасник, а як спостерігач антирадянсь-кої демонстрації, що для мене стало сигналом до повстання (особистого, повстання мене в мені),

але ще раніше, учнем середньої школи, я чув, як учителька російської суворо наказувала: «Только не смейте трогать руками эту гадость – глупые польские журналы!»,

а потім, дещо пізніше вже студентом, я чув на лекціях із наукового комунізму професорове квохтания «Міхнік! Куронь! Куронь! Міхнік!»,

і в 1994-му я запізнався з Куронем, а в 99-му з Міхніком – і це було все одно, що матеріалізація духів юності, а той професор усе ще квохтав у своєму потойбіччі,

і саме а той спосіб, через Польщу, до мене щоразу повертався присмак, жах, сміх, шал моїх ініціацій,

адже колись давніше, учнем середньої школи, я вдень і вночі слухав польське радіо, бо воно грало рок і його не глушили,

себто в Польщі дозволяли все, що забороняли в нас, ну майже все,

себто з усього того мимоволі виринав і виринає якийсь заборонений висновок – приміром, про те, що нас у нашій країні дурять – і в тій, радянській, і в цій, яка чомусь вважається нерадянською,

тому в травні 1989-го я ходив у Кракові до зеленого поета Міцкевіча слухати підсилені й спотворені мегафонами голоси дисидентів,

а вже у червні, себто за місяць, я побачив, як це визвольне рушення перекидається до нас – через ті самі, позичені в Польщі мегафони – і зрозумів, що ми на добрій дорозі,

щоправда, я досьогодні не знаю: чи то ми з неї збочили, чи просто наша дорога значно довша від польської,

і все, що сталось упродовж 90-х, насправді віддаляло нас, а не зближувало, хоч і ми, й поляки приблизно в той самий час і однаково катастрофічно позбувалися романтизму, але, мабуть, усе-таки якось по-різному,

бо поляків, як і нас, щиро кажучи, створив романтизм, а це вельми ненадійно,

але в них – на відміну від нас – завжди зберігалася критична маса непродажної і надійної романтичної інтелігенції,

і все ж упродовж усіх тих років, поки ми віддалялись, я запізнався із сотнями найкрасивіших поляків (і польок) – і це були переважно шалено талановиті, артистичні, пластичні, драстичні, єретичні та феєричні, найчастіше вогнисті постаті,

і кількість випитої мною з ними горілки суттєво перевищує її кількість, випиту з росіянами, а з росіянами я випив її чимало,

тому поляки 90-х років – це для мене особливий стан людства,

це таке дуже молоде людство, яке здобуло остаточне звільнення і стрімголов кинулося в амфетамін існування, самонаповнення, самозбагачення, життя,

не знаю, можливо, насправді їх усього лише 0,000001 відсотка, а моя проблема в тому, що я запізнав лише їх, себто в тому, що я не знаю справжніх поляків,

тому в жовтні 2003-го я так стискав кулаки на летовищі у Вроцлаві через тих двох сучок-прикордонниць, котрі не впускали мене вже фактично додому,

адже всі ті роки Польща означала для мене свободу, і хоч би де перетинувши її кордон, я відразу почувався як удома,

і навіть якщо самі поляки стверджували, ніби їхня країна – дула, то я лише хитав головою: не бачили ви справжніх дуп,

бо ніхто з моїх співвітчизників не заперечить солодкого й усеохопного відчуття полегкості, яке огортає кожного з нас, щойно ми перетнемо той перший кордон і рушимо врешті вперед – їхньою, чужою, польською територією,

бо завжди добре мати західніше від себе якусь країну мрій – як не взірець для наслідування, то принаймні об’єкт для ревнощів,

для Польщі це Німеччина, для Німеччини Франція і так далі, бо далі не знаю – що може бути краще за Францію? Америка?

але мені вистачає Польщі – звідки мене щодня з розпачем запитують: «Невже всьому кінець? Невже вас таки здали?» – і чомусь тільки вони, поляки,

а я вкотре запитую себе: ну чому їм до всього цього вічно є діло, чому вони знову влазять? У них що, якесь особливе почуття відповідальності за всіх нас?

Чи все-таки вони вірять, що дочекаються?

2004

Фантазія на тему прозорості

Найзаангажованіші в майбутнє проекти приречені спиратися на минуле. А що я не історик, то розташовую це минуле радше у цілком особистому вимірі – наприклад, як власне дитинство. Зрештою, будь-який текст, який претендує на щирість, варто починати саме з нього.

Моє дитинство минуло неподалік залізничного вокзалу західноукраїнського міста Івано-Франківська, незадовго перед тим іще Станіслава. Топографічна близькість до залізничних колій неминуче передбачала любов до потягів. Їх затримувалося на нашій станції не так уже й багато – щодоби лише сім або вісім, але з-поміж них один міжнародний. Про нього було також відомо те, що він швидкий і курсує від моря до моря. Справді, у найкращі свої часи він сполучував польський Ґданськ із болгарською Варною. А в нас його називали «Варшавським», бо на вагонних табличках було написано інколи «Варшава – Софія», інколи «Варшава-Бухарест», а часом «Варшава-Констанца». Рухаючись на південь, він прибував до нас десь між дев’ятою й десятою вечора і, постоявши чверть години, вирушав далі – в напрямку Чернівців і румунського кордону.

Про нього так само було відомо, що там завжди їдуть поляки. Ці поляки були транзитні, вони не мали права виходити на перон, отже, дивилися на нас з-поза вагонних вікон. Це було, здається, пов’язане з тим, що місто Івано-Франківськ з якихось вельми стратегічних причин було цілком закрите для іноземців, для будь-яких іноземців, навіть для наших, соціалістичних. Отже, вони дивилися на нас, а ми дивилися на них, і нині я вже не знаю, кому з нас було ліпше, певно, все-таки їм, бо вони все-таки кудись їхали. Здогадуюся, що багатьох із них тягнула до вікон не просто подорожня цікавість. У той чи той спосіб, але всі вони мали бути хоч якось пов’язані з країною, через яку тепер проїздили. Їхні родинні перекази (нічого не знаю про шкільні програми з історії) стверджували, що ця країна колись була їхньою, отже, вони передусім шукали поглядами якихось слідів.

А присутність у місті польських слідів за часів мого дитинства була ще цілком відчутною. Наприклад, у газетних кіосках завжди продавали пеенерівську пресу – партійну і не зовсім партійну, жіночу, спортивну, дитячу, будь-що вкупі з «Пшекруєм» і «Шпільками» (ті, на мій погляд, трохи недооцінила радянська влада: наші батьки, що їх свого часу було змушено до вивчення наукового комунізму, просто-таки лягали від реготу, побачивши на одній із карикатур відвернуті в протилежні боки половинки дули з підписом «Konflikt nieantagonistyczny»).

Але сама по собі наявність польської преси означала, що було кому все це купувати. Себто припускаю існування в тодішньому місті кількісно значущої польськомовної чи принаймні польськочитацької меншини. Припускаю так само, що це були переважно старші люди, останні з яких, либонь, вимерли десь у першій половині 80-х, бо саме відтоді я вже цієї преси в наших кіосках не пам’ятаю. А може «Солідарність» була тому причиною?

В кожному разі, щось мусило змінюватися, про що найкраще свідчила подальша доля «Варшавського потягу». Бо він несамовито скорочувався протягом усіх тих років – не в тому сенсі, що в ньому меншало вагонів, а в тому, що він уже не їздив від моря до моря. Мабуть, він просто розвалився на декілька внутрішніх потягів. Кожній країні – власний потяг, так це слід розуміти. Тож ми мали до діла тільки з його українським радянським уламком. До Польщі він перестав курсувати з огляду на воєнний стан, а до Румунії, либонь, з огляду на Чаушеску. Коли я був студентом, то часто користав із нього (швидкість!), однак лише між Львовом і Франківськом. Радше за все, далі Львова на захід він уже не йшов. Ніби справжня залізна завіса проходила саме західним кордоном СРСР. Це виглядає абсурдно, адже на заході СРСР межував не з агресивними імперіалістами, озброєними до зубів мілітаристами чи спраглими відплати реваншистами, але саме лише з братніми соцкраїнами. А проте час до часу щось таке і в них там відбувалося, тож брати ставали в очах радянської влади небезпечнішими від заклятих ворогів…

* * *

Західний державний кордон України достоту повторює західний державний кордон СРСР в його українській частині – що, як на мене, не так уже й зле. Країн, що з ними ми межуємо на заході, всього чотири – Польща, Словаччина, Угорщина та Румунія. Аби знайти цим країнам якийсь спільний культурно-історично-географічний означник, не конче бути Міланом Кундерою, досить побачити архітектуру тамтешніх залізничних станцій. Отже, на захід від кордону України – Центрально-Східна Європа, що внаслідок дотепно розіграної шахової партії з кількома стрімкими комбінаціями невдовзі стане просто Європою, принаймні номінально. Себто йдеться ні про що інше, як про загрозу поглинання. Гаразд, якщо це – «загроза поглинання» – сформульовано занадто драматично й параноїдально, то можна вдатись і до позитивнішого окреслення: можливість вирівнювання. Радянська ідеологія такі процеси ще називала «стиранням граней».

Але Центрально-Східна Європа має десь на цьому світі все-таки залишатися, бо не можна на світі жити без Центрально-Східної Європи. Може, вона мігрує (дрейфує?) до України, принаймні до західної її частини?

Після п’янливих політичних змін на зламі 80-х і 90-х років минулого століття найближча історична перспектива загалом здавалася настільки оптимістичною, що можна було сподіватися навіть такого чуда, як поновлення «Варшавського потягу» в усій його повноті. Мало того – поновлення на іншій цивілізаційній засаді: повної свободи пересування та сталих динамічних контактів. І – це виглядало особливо привабливо – Польща й Україна мали б зіграти у цих процесах свій цілком гармонійний дует. Тимчасом Україна виявилася завеликою, засуперечливою, заповільною, заінертною для такої гри. Іншими словами, перейти на загальноєвропейську ширину залізничних колій виявилося для неї непідсильним (а для багатьох її мешканців і не надто бажаним) завданням. Принаймні за часовий проміжок, що розпочався в серпні 91-го року. Справа, звісно, не в ширині колій як такій – наскільки мені відомо, у країнах Іберійського півострова вона теж відмінна, що не завадило іспанцям і португальцям в їхньому інтеграційному поступі. Інша річ Україна. Її глибинна зануреність у радянський, а відтак і пострадянський антропологічний стандарт виявилася, на жаль, явищем сутнісним, над яким працювати й працювати не одному поколінню тих її громадян, котрі з таким стандартом погодитися не хочуть і не можуть.

Проте значна частина відповідальності за

Вочевидь, якась суто залізнична залізна логіка в цьому є – бо, можливо, і справді куди практичніше зупиняти 76-й, колишній «Варшавський», потяг на додатковій радянській колії Перемишля, аніж довго марудитися зі зміною коліс, аби уможливити йому шлях далі на Захід.

Бо нині цей потяг курсує лише з Чернівців і лише до Перемишля. Так ніби нас давно вже перестали цікавити моря – Балтійське і Чорне. 76-й потяг у всій своїй красі є для мене особисто вельми наочним утіленням

Натомість про

Щиро кажучи, статус наших стосунків не тільки далекий від ідеалу, він просто загрозливий, але по-своєму взаємний. З українського боку – майже повний брак будь-якої рефлексії, історично-культурна апатія. З польського – незмінність негативного стереотипу. Повторюю, мені йдеться про стосунки

А щоби змалювати ситуацію ще похмуріше, вдамся до залізничного розкладу. З 15 листопада минулого року потяг № 76 Укрзалізниці сполученням Чернівці-Перемишль курсує до Перемишля вже не щодня, а лише щодвадні. Не маю сумнівів, що ця мало суттєва залізнична зміна безпосередньо пов’язана з не таким уже й несуттєвим процесом східного розширення ЄС. Чи це мені тільки здається?

* * *

Оскільки я не маю жодного впливу на Укрзалізницю й на ПКП^[3], але водночас дуже хочу, щоб між нашими країнами безперешкодно курсували щораз нові потяги, то мені залишається творити альтернативний потяг – з іншими локомоційними, а навіть і навігаційними можливостями. Ідея зародилася кілька років тому в Чернівцях: нехай це буде часопис і нехай він рухається віртуально. І нехай він долає всі можливі проблематичні кордони – не тільки українсько-польський, хоч текстів українських і польських я волів би в ньому якнайбільше.

Пасажирами цього потягу будуть його читачі, а персоналом – редакція. Щодо авторів, то вони з’являтимуться на станціях. Ви знаходите на мапі потягового маршруту цікаву (або ще не цікаву) для вас станцію, клацаєте на ній мишею і бачите імена, клацаєте на якомусь із них – і відкриваєте послання, але якщо це звучить загучно, то просто текст.

Приміром, я дуже хочу, щоби там нарешті вийшли в українському перекладі пронизливі репортажі Павла Смоленського з книжки «Pochówek dla rezuna». Польський журналіст написав про речі нестерпно страшні й гіркі, пов’язані з цілим комплексом і досі остаточно не розв’язаних проблем, про «Акцію “Вісла”» в найширшому і найтрагічнішому розумінні. Іноді він запитує мене: коли я дочекаюся, що з українського боку хтось напише таку саму книжку про Волинь? А я нічого відповісти не можу, хоча знаю, що попервах варто видати його книжку в Україні й українською. Можливо, для когось це стало би взірцем, спонукою, викликом.

А загалом я хотів би бачити в тому потязі якнайбільше текстів нової польської й нової української літератури. Тієї, що постає на наших очах. Анджея Стасюка в Україні вже знають, перекладають і обговорюють. Але є ще з десяток (щонайменше) імен, які нам тепер дуже потрібні. Щоб хоч якось підтримувати баланс у перекладанні та видаванні.

В цьому потязі, як то заведено в потягах, будуть вагони першого (художні тексти) і другого (культурологія, політика, репортаж, інтерв’ю) класів. Буде спальний вагон – спеціально для класиків, точніше, для тих авторів, яких уже немає серед живих. Поштовий вагон для новин і кореспонденції. Вагон-ресторан має аж кипіти життям, бо там відбуватимуться всілякі провокації й містифікації. Буде окремий вагон для мультимедій. Арештантського вагону, мабуть, не буде.

Але найважливішим для існування потягу буде тамбур.

Це слово навряд чи перекладається якоюсь іще мовою. Це реалія, притаманна лише залізницям колишнього радянського простору. Тамбур – це спеціальне відділення у кінці вагону, де дозволено курити. Отже, чимала частина залізничних подорожей у нашій країні минає в тамбурах. Туди виходять говорити про найважливіше, знайомитися ближче, фліртувати, пити з пляшки, сваритися, іноді битися. Тамбур нашого потягу насправді стане дискусійним форумом. Саме в ньому ця дивна, але цілком реальна спільнота наших майбутніх пасажирів (я знаю, що вона є!) зможе обговорювати все на світі, чи принаймні все, що потрібно обговорити українцям, полякам та іншим циганам. Про улюблені і зненавиджені тексти, про стереотипи, апатію, бар’єри нерозуміння, територіальні претензії, пошуки винного, взаємні відштовхування і притягання, про французів і німців, як і, безперечно, про американців, про акцію «Вісла» та Волинську трагедію, про рік 18-й і рік 81-й, про тероризм і глобалізацію, та навіть про ціни там можна буде поговорити: ціна бензину, ціна кордону, ціна любові, ненависті, життя.

Хотілося б, аби воно було вічним, а кордони прозорими. І якщо в нас нічого не вийде з відкриттям кордонів офіційних, то все одно ми створимо власну прозорість. А якщо будемо змушені до партизанських дій, то принаймні прориємо якийсь тунель – від Перемишля й до Атлантики. А може, й навколо світу.

Я перечитую написане і бачу, що в мене дещо запаморочилася голова. Щоб трохи заспокоїтися, варто знову повернутися в минуле, потрапити у спекотний літній вечір десь наприкінці шістдесятих, вийти на перон станції Івано-Франківськ і дочекатися прибуття «Варшавського». У вікнах його вагонів обличчя поляків, яким тут не можна виходити. І ми знову дивимось одні на одних – ми з перону, а вони з потягу, і тяжко собі уявити більшу роз’єднаність.

2003

Чотири мільйони на наших агентів

«Ну, добре, – сказала вона, – тепер я запитаю ще в тебе. Цікаво, що ти на це відповіси». Вона була, здається, американкою. В кожному разі, з Нью-Йорка. Її місія в Україні добігала кінця, але їй, вочевидь, бракувало вражень і висновків. Перед Україною вона відвідувала Монголію – там, наскільки я зрозумів, їй пішло дещо цікавіше. «Гаразд, – погодився я. – Запитуй». Вино було червоне, а розмова дружня.

«Уяви собі, – сказала вона, – що ми даємо тобі чотири мільйони доларів на два роки. Це стільки, скільки ми даємо. Себто скільки можемо дати. Що ти зробив би для своєї країни з цією сумою? Як ти тратив би ці чотири мільйони?».

Звісно, я не став жартувати на тему швейцарської хатинки чи маленького приватного пляжу на Багамах. Такого штибу жарти в нашій країні надто сподівані. Себто – вони заяложені самим життям. Це вже навіть не жарти.

Крім того, я пасую перед астрономічними цифрами. Мені страшенно важко уявити собі в будь-якому фізичному обсязі ці чотири мільйони. Для мене це як відстань від Землі до Сонця – уявити собі цю суму просто годі, тож ліпше не уявляти. Хоча з другого боку, як сказано у фільмі «Амелі», «кількість нервових закінчень у людському мозку в сотні разів перевищує кількість атомів у Всесвіті».

Мої нервові закінчення підказали мені єдино можливу відповідь: «Я не знаю, але в кожному разі дякую за тему. Я спробую про це написати».

І цим я саме тепер займаюся.

Отже, я подумки приймаю ті чотири мільйони. Хай це буде, приміром, фонд. І хай він надає стипендії. «Дайте, дайте мені стипендію», – канючив свого часу Отто фон Ф., герой моєї «Московіади». Але таким, як він, із цього фонду нічого не дістанеться.

Бо це мали би бути стипендії для іноземців. Аби вони приїздили сюди, жили тут по два роки, вивчали мову, перекладали наших авторів, пізнавали наше життя, їздили нашими потягами, пили нашу горілку і курили наші «Прилуки». Щоби вони відкривали для себе всі неформальні й неофіційні сторони нашої країни. Щоби вони захоплювалися нашими митцями, ідеями, нашою іронією, гумором, щоби навчалися реготати від наших анекдотів і розумітися на сленгах і жаргонах. Щоби слово «совок» вони не перекладали як «лопатка для гри в пісочниці», а вислів «їбав я вашу ковбасу!» – не як зізнання у здійсненні зі згаданою ковбасою протиприродного статевого акту.

Щоби вони – не останньою чергою, а таки, мабуть, першою – тут закохувалися. Любовні стосунки – це, до речі, найкращий спосіб вивчити іноземну мову. За два роки ненастанного кохання наші іноземні гості досягли б мовної віртуозності. Ті з них, хто по тому ще й з нашими одружився б, стали б для нас надійними і стабільними прибічниками щонайменше на довгі роки. Ті ж, у кого зв’язки завершилися б трагічним розривом, виявилися би палкішими, пристраснішими, ніжнішими, сублімованішими.

Звісно, це був би особливий тип людей. Із тих, що не лякаються і не гидують. А безпосередність людського контакту і трепет порозуміння конче ставлять вище від побутового комфорту та гігієнічної стерильності. Їх таких на Заході ще вистачає, серед моїх знайомих їх більшість. Один із них у недавньому листі з України писав приблизно таке: «Хто дав мені право повчати їх, вказувати їм на всі ці вибоїни та золоті зуби? Вони живуть, як собі хочуть, бо вони у себе вдома, а я не маю рації вже бодай тому, що мандрівник. І головне, чого в них аж ніяк не можна відняти – це їхня добра горілчана теплота. За якимось найвищим рахунком вони взагалі незмірно людяніші від нас. Під людяністю я розумію здатність несподівано відкриватися, бачити навіть у незнайомому когось найближчого. Справді, відстань у 400-500 кілометрів, що її наші інтерситі-експреси долають за неповні чотири години, тутешні потяги вміють розтягнути годин на тринадцять. Зате при цьому у своїх незручних і як навмисне тісних вагонних відділеннях люди розкладають їжу й питво, знайомляться, діляться кожним шматком хліба, розповідають найважливіші, часом цілком інтимні речі. Життя все одно надто коротке – куди квапитися? Моменти найглибинніших емоційних зрушень, коли торкаєшся зненацька відкритої горілчано-теплої істини, набагато важливіші від офіційно-ділового поспіху та замкнутої фальшивої чемності, під якими лише порожнеча і взаємна байдужість. Мені подобається, що всі вони часом здаються однією велетенською й безмежно розгалуженою родиною. Пропонуючи вам свою їжу й горілку, вони будуть навіть нестерпно, нестримно настирливі, якщо ви почнете відмовлятись. І я гадаю, не тому, що їжа й горілка тут дешевші, як у нас, а тому, що ці люди справді щиріші та щедріші душею. Отже, відмовляючися від їхнього почастунку, ви наче відбираєте їм право на порозуміння. Як це не схоже на добре провітрювану, бездоганно опалювану, але водночас позбавлену справжнього людського тепла атмосферу наших стрімких євроситі з її поверховим ковзанням усмішок і штучною тишею, порушуваною зрідка лише клацанням запальничок чи шелестінням станіолю!».

Автор цього листа, вочевидь, і сам ще не усвідомлює, що вже став нашим агентом. Саме так – агентом українського впливу, яких нашій культурі так загрозливо і несправедливо бракує. Ні, не агентом української влади, режиму, спецслужб, аж ніяк, Боже збав, ні. А – хоч як дивно це звучить – агентом нашої поезії, прози, музики, історії, агентом наших метань і пошуків, наших проколів і приколів.

…А вже перед самим їхнім від’їздом я виводив би їх на Чорногірський хребет. Щоб Україна їм снилася.

2003

Смерть у Празі

Готуючись – хто як – до війни в Іраку, люди світу майже не зауважили кількох не менш жахливих катастроф.

Уранці 6 березня цього року, на славнозвісній Вацлавській площі в самому центрі Праги 19-річний юнак здійснив привселюдне самоспалення, обливши себе бензином. Попри блискавичну реакцію перехожих, котрі тут-таки кинулися його рятувати й викликали швидку, він помер від опіків у машині дорогою до лікарні.

Існує щонайменше дві підстави на те, щоби ця трагедія не йшла мені з голови. Перша з них – його вік. Дев’ятнадцять – це якраз посередині між моїми дочкою й сином. Ніщо в цьому світі не подобається мені так, як юність, для мене це безумовна й абсолютна вартість, неперевершене благо. Смерть у такому віці є чимось, м’яко кажучи, абсурдним, вона є передусім жахною аномалією. До того ж, смерть мученицька й добровільна – те, що німецькою називається Freitod, себто «смерть із вільного вибору».

Друга з моїх підстав полягає в особливо інтимному моєму ставленні до Праги. Те місто вельми багато для мене важить, уперше я побував там дитиною влітку 68-го року, і відчуття раю на землі назавше вгніздилося в моїх візіях. У липні 68-го я ще не міг цього розуміти, але, звісно, міг це відчути – апогей Празької весни, пульсування свободи, безліч вільної молоді на вулицях і площах. Мені хотілося мати таке ж довге волосся і поводитися так само незалежно. Можливо, я так сильно люблю Львів лише тому, що місцями він дуже нагадує Прагу.

Ні, Прагу в жодному разі не можна вважати депресивним містом, так само, як і чехів – нацією, схильною до суїцидів (як, скажімо, їхні сусіди угорці). Що більше – про суто чеський інстинкт самозбереження чеськими ж інтелектуалами написано чимало іноді обурених, іноді співчутливих рядків. Як-от Богуміл Грабал. У повісті «Ярмілка» він навіть не приховує власної чеської типовості: «Такий уже в мене пристосовницький характер. Якби нас загарбали турки, то я враз пішов би будувати мінарети, купив би собі словничок турецько-чеський і навпаки. Такі вже ми є – хоч би ким погодимося стати, лише б вижити».

Коли Грабал писав свою «Ярмілку», він ще не знав, що наприкінці 60-х чехам випаде історична нагода спростувати його гірко-іронічну самооцінку. В серпні 68-го року (так, того самого ще літа!) мого батька як офіцера запасу взяли до армії. Це називалося захист соціалістичних завоювань у братній Чехословаччині. Чи якось так.

А вже у січні 69-го, за кілька місяців після початку радянської окупації, 21-річний чеський студент Ян Палах здійснив привселюдне самоспалення на Вацлавській площі. Тоді відразу кілька поетів українського самвидаву заримували його прізвище зі словом «спалах». Минув лише місяць – і на тому ж місці 19-річний Ян Заїц повторив той самий акт. Як прийнято казати у таких випадках ще з часів стародавнього Риму, «солодко й почесно вмирати за вітчизну».

Додам: і недаремно. Тринадцять із гаком років тому справа, за яку спалилися Палах і Заїц, урешті перемогла: оксамитова революція, сотні тисяч людей на Вацлавській площі, студентські протести, падіння Стіни, розпад СРСР – світ на початку 90-х заповідався врешті вільним і безконфліктним, усі з усіма домовилися про загальнолюдські цінності, оксамитова лагідність виявилася сильнішою від броньованих боємашин, омонівці всіх країн були закидані тортами і квітами, троє хлопців, що лягли під танки у Москві в серпні 91-го, зупинили найчисленнішу армію світу. Що, вочевидь, і дало підставу Френсисові Фукуямі оголосити кінець історії.

Найголовнішою проблемою світлого майбутнього тоді уявлялися пересит і нудьга. Разом з кінцем історії заговорили про кінець страждання, а з ним і про кінець літератури, поезії, пристрасті, любові та ненависті. Відвідуючи Прагу в середині 90-х, я спостерігав лише безперервне свято: туристи, оркестри, карнавальні шестя, обліплені щасливими закоханими парами сади, парки, сходи, фонтани. Здавалося, ніби людство вже все, що могло, осягнуло, відмучилося в поті чола свого і тепер йому залишається вічний кайф як компенсація за минулі терпіння.

От лише українським нелегальним заробітчанам судилось і в той золотий час тягнути лямку рабської праці. Один із них торік кинувся під потяг празького метра. За офіційною версією, це сталося по тому, як йому було відмовлено в наданні політичного притулку. Тут вочевидь не обійшлося без Кафки з його «Перетворенням» – таким чином і нас, українців, було втягнуто в силове поле великої світової літератури, а з нею й у фатальне коло знакових празьких суїцидів.

Юнак, який знищив себе 6 березня цього року, належав до екстремального угруповання, що зове себе даркерами. Це молоді люди, які в гонитві за найсильнішими відчуттями влаштовують короткі замикання на високовольтних лініях. Це не просто екстремальний вид спорту, це різновид лівацького антиглобалістського, антицивілізаційного, антизахідного молодіжного руху. В своєму передсмертному листі (рукописи не горять!) самовбивця писав: «Я став черговою жертвою т. зв. демократичного устрою, де нічого не значать люди, де все визначають влада і гроші. Впродовж цілого життя я зіштовхувався з проблемами, яких не здатен був розв’язати. Їх виявилося забагато. Я так далі не можу. Нікому до нікого немає діла, нікого ніщо не цікавить. Це страшно». За кілька годин перед смертю він викинув цей свій крик в інтернет. Він облив себе бензином і підпалив десь на відстані 100 метрів від місця, де це колись уже зробив Ян Палах.

Чи перекреслює його смерть Палахову? Адже нею він виступив якраз проти того, за що той віддав життя 69-го року – проти демократії, ліберальних цінностей і прозахідного курсу своєї країни. Згідно з деякими повідомленнями, в його передсмертному листі міститься протест проти вступу Чехії до ЄС. Як і проти початку війни в Іраку. Звісно, його смерть не змогла і не могла зупинити ані першого, ані другого. Але як його тепер називати – Анти-Палахом?

Я сподіваюся, що у своєму потойбічному чистилищі вони десь поруч – і Палах, і Заїц, і самовбивця 6 березня, і, швидше за все,навіть той загиблий у празькому метрі українець. Мені здається, в усіх цих випадках ідеться про одне й те саме: про функцію людського опору. Людина – це те, що передусім чинить опір, так мені здається.

Історія не закінчується. Немає краю людським стражданням. Ще не вмерла поезія – а надто та, в якій мовиться не про безглуздя опору, а про опір безглуздю.

2003

Атлас. Медитації

1

Я не надто добре орієнтуюся на місцевостях і надто часто дозволяю собі заблукати. Попри всю мою любов до географічних мап, я так і не навчився функціонального до них ставлення – вони для мене були й залишаються радше такою собі фантазійною сумішшю, гібридом літератури й малярства, назви і візії, й аж ніяк не засобом для знайти правильний шлях.

Тому мої шляхи переважно кружні, а улюблений спосіб пересування у просторі – навмання.

При цьому я вже, мабуть, ніколи не позбудуся однієї з найстійкіших звичок – безцільного розглядання географічних атласів. Яких іще несподіванок можу я від них очікувати? Моя особиста епоха великих відкриттів давно позаду – десь у тому віці, що його окреслюють як дитячо-шкільний. Звідки на цьому світі взятися новим архіпелагам чи континентам?

2

Але вчора мені трапився Diercke Weltatlas (Westermann Kartographie 1996), і я почав гортати його зліва направо й навпаки і так – з перервами – гортаю його досьогодні. При цьому я не можу не зупинитися надовго на стор. 14-15, де зображено Mitteleuropa. Протягом десятка років я стало повертаюся до цього поняття, намагаюся знаходити для нього все нові й нові виміри, влаштовую ревізії своєму попередньому про нього уявленню.

Тому я відразу ж влаштовую ревізію і для Diercke Weltatlas. Його Mitteleuropa складається передусім з Німеччини і Польщі – це наче західна і східна її основи, такі собі сіамські близнюки у центрі конструкції. З півдня вони спираються на Словаччину з Угорщиною, Чехію, Австрію та Словенію, шматочок Італії (радше символічний – щоб і макаронників не забували, мовляв!), а також Швейцарію. З півночі мають трохи Литви, Східної Прусії (пардон, Росії), Данії, Голандії і Бельгії, а із заходу – зовсім небагато Франції. Мене найсильше цікавить, що там на сході. А там – по велетенському шматку Білорусі, України й Румунії. Не думаю, що автори Diercke Weltatlas свідомо допускають цих трьох останніх до свого міттельойропейського товариства, дозволивши таким чином заходові України бодай картографічно об’єднатися зі сходом Франції, а північній Молдавії – з південною Данією. Справа передусім у специфіці географічних мап: їх неможливо очистити від зайвого, бо земна поверхня в силу своєї кулястості все-таки характеризується неперервністю.

3

Варіант Mitteleuropa, що його пропонує Diercke Weltatlas, не надто пасує до моєї приватної – гм, назовімо це концепцією – Центрально-Східної Європи як простору від Естонії до Албанії, об’єднаного пост-тоталітарною реальністю. Таким чином, до моєї Центрально-Східної Європи мусять належати не тільки згадані Естонія та Албанія, але й Латвія і Литва (і то ця остання повністю, а не трохи), а також майже або цілком незримі на стор. 14-15 Diercke Weltatlas Молдавія, Болгарія, Сербія з Чорногорією, Хорватія і Македонія.

Але в ній не повинно бути ані колишньої Західної Німеччини (колишня НДР швидше так!), ані Австрії та Швейцарії. На ній мусять бути видними моря – Балтійське, Чорне й Адріатичне. В порівнянні з мапою Mitteleuropa в Diercke Weltatlas моя мапа Центрально-Східної Європи, як можна тепер здогадуватися, повинна мати відчутний східний ухил, східний центр ваги, вся маса її тіла мусить просто-таки завалюватися на східний бік. Можна навіть завважити, що це насправді ніяка не Центрально-Східна, а просто Східна Європа – колишній об’єкт радіомовлення підривних мюнхенських центрів. Але на ній (за винятком згаданого шматка Прусії, від якого ніде не подітися) немає Росії – того, що зробило б її таки вже надто Східною і не надто Європою.

4

Захистити своє розуміння Центрально-Східної Європи я спробую за допомоги не так логічних, як ліричних дефініцій. При цьому слова «територія», «зона», «частина світу», «смуга», «терен», «простір» не стільки допомагатимуть мені, скільки заважатимуть. Але інших слів у мене просто немає, задовільняюся цими.

Отже, Центрально-Східна Європа станом мого особистого її розуміння на серпень 2005 року це:

територія виняткових історичних напруг, зокрема масових депортацій і виселень, а навіть і кількох геноцидів

простір, у якому відчуття кривди донині є категорією фізичною на кшталт атмосферного тиску і може бути виміряне в якихось, досі не запроваджених одиницях

частина світу, де прийнято безпідставно пишатися тим, з чого насправді слід було б сумувати – своїм перебуванням між Сходом і Заходом

смуга частої зміни державних утворень, перехідна міжімперська сейсмічна зона

територія між росіянами й німцями, до 1 травня 2004 р, – між Росією та Європейським Союзом

простір, у якому безслідно розчиняються вкрадені в ЄС автомобілі і – почасти – отримані з ЄС гранти

мала батьківщина нелегальної робочої сили, т. зв. польських сантехніків, а також не тільки польських танцівниць, стриптизерок і повій

зона експорту внутрішніх органів людського тіла і покинутих невідомими батьками дітей

територія перетину культурно-генетичних впливів, де селяни все ще ходять у капелюхах, а селянки в хустках терен переважно жахливо кепських доріг – у цьому сенсі відверто антиримська (позаримська) цивілізація терен, на якому узбіччями цих жахливо кепських доріг завжди пересуваються якісь пішоходи, погоничі домашніх тварин

частина світу, на три чверті слов’янська, себто неминуче схильна до сталого вживання міцного алкоголю

частина світу, де перед вереснем 1939 року все ще вільно говорилося середньовічною німецькою мовою, по-іншому званою ідиш

територія, де все ще знають російську, але часто вдають, ніби не знають

простір, у якому загалом говориться надто багатьма мовами, щоб можна було вважати його простором хоч якої-небудь спільної ідентичності, крім вавилонської, територія, де не тільки естонці не можуть зрозуміти споріднених із ними угорців, а навіть серби – більш ніж споріднених із ними хорватів

територія, де ніхто не розуміє циган, через що вони покидають її в західному напрямку малими музичними групами у складі акордеон, саксофон, гітара

територія, де ніхто нікого не розуміє, себто вічно тимчасово окупована територія

територія, де кожен завжди зрозуміє кожного, якщо йдеться про шматок хліба, цигарку, склянку вина

простір межової і хронічної екзистенційної непевності, через яку його прийнято вважати вкрай релігійним (та й сам себе він таким вважає).

5

Дозволю собі припущення: найтяжчим з гріхів розширення Європейського Союзу, що трапилося 1 травня 2004 року, майбутні історики назовуть те, що цю територію, мою Центрально-Східну Європу, було розірвано і розподілено за різними центрами, з яких принаймні один – Москва – вже фактично ніяким центром не є, але з усіх сил вдає, нібито цим центром залишається і це вдавання йому почасти вдається.

6

Все, про що я намагався вести мову дотепер, – це так собі: закріплення пройденого або уточнення сформульованого (наскільки слово уточнення пасує до цього хисткого й безвідповідального жанру). Про ці й та кого роду речі я пишу десь із початку 90-х років, приблизно з того самого часу, відколи вирішив зробити географію відповідальною за культуру.

Але про Сарматію тут іще навіть і не згадувалося.

Diercke Weltatlas (от уже й жертву я собі вибрав!) такої частини світу і взагалі географічної назви не знає. Гортаючи його, натрапляєш на всілякі парадокси простору, зумовлені парадоксами часу. Наприклад, Україна, де я живу, судячи з цього атласу, так і не знає, куди їй подітися. Її західна частина розташована начебто в Міттельойропі (стор. 14-15), зате вся її решта – в Азії (стор. 152-153). Розірвана і загублена десь поміж стор. 15 і стор. 154 Diercke Weltatlas, Україна справді не може визначитися зі своєю приналежністю. Принаймні у межах конкретного атласу вона справді розколена і це справді дві України.

Але Сарматії на жодній з уміщених у Diercke Weltatlas мап не видно.

Ми можемо хіба що приблизно здогадуватися про місце її колишнього розташування. При цьому будемо змушені спиратися на винятково ненадійну підпору – Геродота. Чи не з його базових для всієї подальшої науки описів випливає, що північніше Понту Евксинського траплялися восьмипалі люди з третім оком – на животі? Чи не він першим запровадив традицію, згідно з якою елемент фантастики в описуванні далеких земель охоче вітається?

В разі постгеродотівські версії розташування Сарматії пов’язані лише з кількома найусталенішими геокоординатами. Серед цих координатів, до речі, немає нічого усталенішого, ніж плинне. Немає нічого певнішого за воду, хоч річки так само змінюють русла. Але й гори здатні рушити з місця й кудись піти. Тому все-таки вода, себто межі, окреслені її плином.

Із цього випливає, що Сарматію слід шукати десь між Доном і Дунаєм (більша Сарматія, її розширена версія, чи, нинішньою мовою, Сарматія XXL). Менша натомість – десь між Дніпром і Дністром. Санскритський корінь дана, присутній в усіх чотирьох річкових назвах, себто в обидвох – ширшій і вужчій – версіях, нічого особливо не прояснює.

Можна, крім того, спертися на море й окреслити Сарматію як Північне Причорномор’я. Але де закінчується це При-Чорномор’я, за скільки кілометрів північніше від узбережжя – за сто, за п’ятсот, за тисячу?

7

Зате Птолемей для свого поділу потребував лише однієї координати. Він записав, що Сарматій є дві – європейська та азійська, і межею між ними є Дон. Себто все, що західніше від нього – це європейська Сарматія, а що східніше – азійська. Птолемей наче передчував, наскільки мені знадобиться його вчення: західніше від Дону може бути лише Україна.

Приблизність у висновках античних фантазерів, звісно, не дасть мені поставити знак рівності між нинішньою Україною та європейською Сарматією. Тисячі кілометрів (миль? стадій? ліг?) у той чи той бік – типова для Птолемеєвих часів похибка в описуванні земель, а плутанина з назвами народів і географічними назвами являє собою хіба що додаткове свідчення того, що географія є насправді поезією.

8

З цього не міг не скористати герой одного з моїх романів, Станіслав Перфецький, котрий ще на початку 90-х років, виступаючи перед вельми поважною міжнародною публікою у Венеції, говорив приблизно таке: «Прадавня Україна – не менш фантастичний простір, ніж описана Августином Ефіопія. Достатньо хоч би побіжного переліку всіх цих мешканців поля, лісу, гір і вод. Кімерійці, повиті ще Гомером у туман “Одіссеї” – чи були вони, запитаєте ви – чи був Гомер, запитаю я. Про Кімерію знаємо тільки те, що Рембо вважав її “батьківщиною мли і смерчів”. Скіфи, що є прямими нащадками чи то Геракла, чи навіть самого Зевса, і певно тому живуть у повстяних будах на возах. Іседони, що прогнали скіфів з-над Каспію. Арімаспи, що прогнали звідти ж іседонів. Таври, в яких бичачі й цапині голови. Неври, кожен з яких раз на рік буває вовком. Амазонки, що не мають правого перса, аби зручніше стріляти з лука. Сармати (ось вони! – Ю. А.), яких ці амазонки породили від скіфів. Андрофаги, що їдять людське м’ясо і не визнають ані правди, ані законів. Амадоки, що теж їдять людське м’ясо, але живцем. Меланхлени, що ходять лише в чорному. Савдарати, нібито цілком тотожні меланхленам, однак за іншими джерелами, радше, язигам, саям, тісаматам і роксолянам. Із тими останніми не слід плутати ані ревксіналів, ані розомонів, а надто койстобоків, уславлених грабіжницькими наїздами на Балкани, через що їх порівнюють із бесами. Карпи, що дали назву Карпатським горам, званим іще на той час Кавказькими. Аґатірси, які співали, замість того, щоб говорити. Даки, ґети, а відтак бастарни, від яких повелися готи, скіри, ґерули, рути, вандали, тайфали, ґепіди, уруґунди, себто бурґунди, а також інші бастарди. Гунни, що прийшли з небувалих пустинь і пішли в небувалі ліси, а слідом за ними – не тільки кутургури та онугури, але й унугури, утургури і унугундури. Анти, себто венети, або ж інакше – пелазги, що під іменем етрусків докотились аж сюди, на північ Італії. Авари (справжня історична аварія!), за якими потяглися потоками варварів усі інші булгари, хозари, кара-калпаки, обри, угри, печеніги, песиголовці, сироїди та половці – і жодні оборонні земляні вали не могли порятувати від летючої Азії цих безмовних і досі не названих автохтонів». І трохи далі: «Що вдієш? Стонадцять племен влаштувало собі довічний карнавал у наших генах».

9

Перфецькому добре – його публіка просто тішиться бомбастичним виверженням, ані на мить не здаючи собі справи з того, що насправді цей блазень нічого, ну майже нічого не вигадує.

Щодо мене, то я маю до діла з набагато уважнішою та прискіпливішою публікою. На її очах я цілком переконливо мушу окреслити межі моєї власної Сарматії. Спираючись при цьому на цілком авторитетне джерело – Diercke Weltatlas.

І що я в ньому бачу?

10

Синя лінія Дніпра майже ідеально ділить глобус України на дві пів кулі – східну і західну. Цей суто картографічний образ найбезпосередніше пов’язаний з тим, що прийнято називати комплексом двох Україн. Якщо річки – це кордони, то Дніпро – це передусім кордон ландшафтів: пагорби з лісами, так звані гори, на заході, себто на правому березі, і рівнина, степ на сході (лівий берег). При цьому все, що західніше від Дніпра, видається культурно споконвічним, осілим, аграрним і стійким, а все, що східніше – безкоренево-номадичним, колонізованим, пролетарським, спустошеним. Це, власне кажучи, і є колишнє Дике Поле – терен ненастанних пересувань і переселень сотень кочових народів, усіх можливих сарматів чи навіть і підперезаних ірано-осетинським мечем саоромантів.

Прояви цього роздвоєння, у тому числі й конфліктні, становлять сенс українського історичного виклику.

11

Таким чином я можу окреслити її місце: Сарматія – це все, що на схід і південь від Дніпра, себто це Південь і Схід України. І вона є викликом.

Для України як цілості Сарматія є викликом, бо степова і посушлива

говорить переважно російською густо, анахронічно й депресивно

індустріалізована пролетаризована і традиційно криміналізована

завжди була і залишається територією втікачів – наприклад, з турецької неволі, а відтак – бездомних рецидивістів, безробітних збирачів коноплі й маку та інших безбожних анархо-православних типів (котрі, втім, переважно лояльні до влади загалом, поки вона не чіпає їхніх пролетарських пам’ятників)

легко піддається політичним маніпулюванням у зв’язку з чорно-білою візією світу

п’є горілку «Шахтарську» з пивом «Сармат»

не любить або принаймні недолюблює всього, що західне – Європа для неї надто далека, надто сита, затишна і надто вигадана, Європу вигадали в Києві, щоб морочити голову, Європи для неї не існує, бо Європа може хіба що зрадити

видобуває нелегальне вугілля на нелегальних шахтах руками і хребтами літніх жінок та неповнолітніх дітей

являє собою нерозривну сукупність зон – промислових, в’язничних, закритих, заборонених, вільних економічних

натякає на Dreamland – велику протокультурну пустку, що її дуже хочеться чимось заповнювати.

Але чим її можна заповнити?

12

Наважуся припустити, що після 1 травня 2004 року в європейській архітектоніці почався зсув. Центрально-Східна Європа, що майже пів століття виглядала непорушною і незмінно застряглою між двома залізними завісами, почала зазнавати витіснення зі своєї канонічної території – території країн – нових членів ЄС. Це витіснення м’яке, але воно послідовно неухильне і справді не залишає для неї простору. Амбівалентність буття поміж зникає на всіх рівнях – від уніфікації ландшафтів до прагматизації ментальності.

Тимчасом саме усвідомлення перебування (а отже і буття) між Сходом і Заходом є засадничим для центральносхідноєвропейського (ЦСЄ) самоусвідомлення. Розуміння того, що ти між, є чимось на кшталт розпізнавального знаку. Ані Чехія, ані, скажімо, Польща формально вже не є країнами між – їх запрошено стати частиною Заходу, і вони посилено стають нею.

Натомість країнами між сьогодні є Україна, Білорусь і Молдова. І то Україна – з усіх трьох найвиразніше: на чотирнадцятому році радше формальної незалежності вона таки фактично унезалежнилася від Росії (Сходу), але все ще не дістала ані запрошення, ані жодної обіцянки такого запрошення від Заходу. Білорусь політично залишається частиною Сходу – коли не протекторатом, то сателітом Росії, і в її випадку мусило би передусім дійти до зміни режиму, хоч ЦСЄ-процеси в ній так чи так неминучі. Молдова суттєво ослаблена несамодостатністю й територіальною проблемою, тому в ЦСЄ-процесах фактично позбавлена суб’єктності, але радо підтримає активнішого.

13

Отже, сталося: Центрально-Східна Європа зрушила з місця і дрейфує у східному напрямку територією України. При цьому вона не може не наразитися на спротив Сходу і якщо назвати це війною було б дещо заголосно, то жорстким протистоянням – саме доречно. Восени 2004 року ЦСЄ набула помаранчевого кольору, захопила собою мільйони нових індивідуальних свідомостей, форсувала Дніпро і поширилась аж до російського кордону на північному сході. На цьому напрямку вона фактично вичерпала потенціал розширення і переміщення – далі тільки Росія, себто вже інший континент. Їй залишається південно-східний напрямок – Dreamland Сарматія.

14

Я не обмовився: Росія – себто інший континент. У цьому тексті вона виникала вже неодноразово, слід і для неї підшукати якесь відповідне їй місце.

Впродовж моїх неодноразових читань і публічних дискусій з приводу меж Європи на всіляких західних форумах мені так само неодноразово траплявся цей тип захисника Росії. Того разу він попросив слова у відповідь на мої річково-географічні метафори, з яких випливало, що Україна цілком і повністю належить Атлантичному світові. «І Росія, – казав він, – не смійте викреслювати Росію з Європи!». Він був німцем, але зовні нагадував чеховського інтелігента – такими їх принаймні роблять скельця окулярів. «Росія – це країна високої європейської культури, – проголосив він. – Особисто я знаю чудових людей з Новосибірська, які слухають Моцарта!». Я погодився з тим, що Європа справді не має меж і в цьому сенсі ми не сміємо викреслювати з неї не тільки Росію, але й Сполучені Штати Америки. Це викликало в нього нове заперечення: «Америка? Ніколи! Це зовсім інше, це ніяка не Європа!». «Але особисто я знаю чудових людей із Сан-Франциска, які слухають Моцарта», – відповів я.

15

Не сумніваюся в тому, що мій опонент належав до прихильників запаморочливо красивого гасла «Європа від Лісабона до Владивостока!». Просторова перспектива хаотично велетенського Світу-За-Уралом, безперечно, не може не притягувати захоплених поглядів вихованих у впорядкованій тісноті й вузькості надрайнських містечок нових візіонерів. Романтичне Drang nach Osten нікуди не зникає, набуваючи все нових інтелектуальних модифікацій. Цього разу воно виявляє себе у справді неосяжній широті гасла «Європа від Лісабона до Владивостока!».

Я знову сягаю по Diercke Weltatlas, намагаючись визначити, де в такій Європі знайшлася б моя – Центрально-Східна. З усього випливає, що десь поміж річками Іртишем і Леною. На вісім десятих вона складалась би з тайги і була б однією з найрідше заселених світових територій, з густотою 0,00001 людини на квадратний кілометр, безумовними її центрами були б міста Новосибірськ (де, як ми знаємо, слухають Моцарта), Красноярськ і зразково-соціалістичний Братськ, а корінним населенням – евенки й буряти.

Особисто я б такої Центрально-Східної Європи не хотів. Не тому, що маю упередження стосовно евенків – радше навпаки. Просто жоден Іртиш не може замінити мені Дунаю з його альпійськими, карпатськими і ватіканськими притоками. Жодна музика не замінить мені румунської і угорської, а також гуцульської.

Єдиний у такій ситуації плюс полягав би в тому, що Україна в «Європі від Лісабона до Владивостока!» виявилась би стовідсотково західноєвропейською країною. І не тільки в сенсі географічного розташування – адже, як відомо, все пізнається у порівнянні.

Й усе ж особисто мені значно більше сподобалось би гасло «Європа від Лісабону до Луганська!» – звучить не менш по-візіонерськи, але в той же час окреслює зону європеїзації значно поміркованіше. І, щиро кажучи, відповідальніше.

16

Наскільки Сарматія є викликом для України, настільки ж Україна є викликом для ЄС. При цьому Європа (надалі для розмежування акцентів я вживатиму це слово в його консервативному, західноєвропейському значенні) цього українського виклику потребує як повітря. Тому що вона у кризі.

Україна ж – так само як повітря – потребує європейської перспективи. Але вона цього повітря не отримує. При цьому з європейського боку їй закидається передусім неготовість суспільства й еліт до євростандартів. Тільки от що це таке і як їх осягнути – особливо якщо вони, ці стандарти, подвійні?

З усіх євростандартів мені до кінця зрозумілий лише один – євростандарт ненасильницького повалення тоталітарних режимів. Його було встановлено на порозі нової Європи хвилею оксамитових ЦСЄ-революцій 1989-1991 років, за що майже всіх суб’єктів цих революцій від Естонії до Албанії було невдовзі нагороджено європейською перспективою, що нею одні з них скористалися (Естонія), а ті досі не зуміли (Албанія). Україна цей стандарт не тільки цілком успішно досягнула (1991 року), але й суттєво його покращила (2004-го). 2004 року українці змушені були доламувати те, чого не спромоглися доламати 1991-го, так що воно вижило, трансформувалося, перегрупувалося і знову сіло їм на голови. Але за 13 років існування під ним українці, як виявилося, накопичили феноменальний громадянський потенціал. Саме він і дав їм змогу влаштувати й завершити свою Помаранчеву революцію за таким високим євростандартом.

Що в цій галузі можуть бути ще й інші стандарти, неєвропейські, всі ми побачили трохи згодом – на прикладі Киргизії та (значно кривавіше) Узбекистану. Вже навіть на цьому тлі Україна заслуговує вирізнення і перших кроків назустріч.

17

Так, неготовість – звісно, але коли і як настає готовість і чим вона вимірюється? І наскільки вищою була ця готовість у Польщі, Литви, Латвії на початку 90-х років або дещо згодом – у Румунії чи Болгарії? І чому українцям навіть не збираються надавати малого шансу на поступове здобування цієї готовості – наприклад, скасувавши для них візи? Як інакше її здобувати – у багатогодинних і нерідко вельми принизливих чергах до західних посольств? Як можна скласти іспит, якщо тобі відмовлено у праві відвідувати лекції, користуватися підручниками і до того ж не призначено професора?

До речі, про іспит. Іспитом була холоднеча. А також постійна загроза – того, що хтось зірветься, що задзвенить перше скло, проллється перша кров, що владі вдасться спровокувати сутички, що все спалахне жорстокістю і насильством. І сталося чудо, бо цього не трапилось. Але цього й не могло трапитися – ми не дали цьому жодного шансу. Ми тільки те й робили, що допомагали одне одному вистояти в цій холоднечі. Себто ми співали, скандували і трималися за руки. І ділилися з нашими супротивниками теплим одягом і гарячою їжею.

Якої ще революції треба, щоб довести нашу готовість?

18

Так от – чому нам не хочуть дати шанс? У мене є страшенно наївне пояснення: від небажання сердити Росію.

У 70-ті роки це називалося Ostpolitik. Боюся, що приблизно так само це називається й досьогодні. Суттєво спрощуючи, я все ж наважуся припустити, що всередині цього явища – закритість візантійського штабу, таємна дипломатія, безкраватковий формат, намацування людських слабкостей у дракона. Знешкодити російського зверхника можна, лише купивши його. Почалося з того, що Брєжнєва купували мерседесами. Горбачова – почесними університетськими званнями і вдячністю. Єльцина – так само вдячністю, але передусім незліченними кількостями легендарних алкогольних напоїв. Путіна купують значно суттєвішими справами – геополітичними: Чечнею, Білоруссю. Я поки що не сказав «і Україною».

19

Я цього поки що не сказав, хоч я почуваюся зрадженим.

Не так давно мені звернули увагу на те, що «зрада» – це дуже сильне слово і за нього треба відповідати. Саме це я зараз і спробую зробити.

Коли ми десять років жили в Україні пострадянській, не без підстав прозваній Кучманістаном, то постійно чули від нашого тодішнього керівництва і передусім від нашого злочинного президента, що «в Європі нас ніхто не чекає». В такий спосіб вони втовкмачували нам, що ми можемо не надто напружуватися – Україна як була, так і залишиться підросійською сірою зоною, себто їхньою. І ніяка Європа не допоможе нам її з цієї багнюки витягнути.

Але ми розуміли це так, що в Європі ніхто не чекає не нас, а їх. Себто все наше тодішнє керівництво на чолі з нашим злочинним президентом. І в цьому Європа має цілковиту рацію – що вона їх не хоче і на них не чекає. Бо навіщо їй додаткові злочинці? Але без нас вона просто не може, вона без нас неповна, недовершена, недо-Європа.

В цьому ми намагалися переконувати тих, нас читав і слухав, себто ми формували собі однодумців – принаймні в тому, що їх треба скинути, обравши інших – кращих. Ми мучилися недаремно і однодумців сформували – на Майдані таких виявився мільйон. Усі разом ми не тільки обрали інших, ми ще й захистили свій вибір, який вони у нас хотіли вкрасти. За це Європа нам сказала, що ми начебто молодці. І на тому все закінчилося. Так ніби й справді вона не чекає не тільки їх, але й нас.

20

Європа зменшується і параноїдально закриває кордони. З моменту їх великого тріумфального усунення 1 травня 2004 року минув лише рік, а Європа зменшилася, ніби якась шагренева шкіра! Пояснюється це начебто тим, що вона у кризі. Але якщо 1 травня 2004 р. було її найвищим тріумфом, то як це могло трапитися – така криза і за якийсь лише рік? Із такої вершини і на саме дно! І що, власне кажучи, трапилося? Польські сантехніки затероризували мирне населення Франції? Угорські медсестри масово підірвали здоров’я голандців? Українці влаштували серію вибухів у лондонському метрі?

Європа не у кризі – це всього лише криза бюрократів, які не знають, що далі. Йдеться всього лише про банкрутство бюрократів і популізм лідерів.

Але вони не визнають цього відверто і натомість вказують Україні на її неготовість. Виявляється, здійснивши чудо, ми насправді нічого не змінили.

Я почуваюся так, наче мені вкотре відмовляють у праві на інше майбутнє. Погодьтеся, що це доволі прикре відчуття – з таким просто не живуть.

21

Тому, щоб жити далі, я не перестаю розглядати географічні атласи. Я уявляю себе там, де ніколи ще не бував – на щастя, мені є що уявляти, бо я не бував у переважній більшості місць на світі.

Насправді я хочу не так і багато: щоб українцям дозволили їздити Європою без перешкод. Бодай на тій підставі, що вони теж європейці. Себто щоб на них так само поширювалася 13 стаття Загальної декларації прав людини про свободу пересування – бодай на тій підставі, що вони теж люди, навіть ті з них, які мають по вісім пальців і третє око – на животі.

Щоби польські або словацькі прикордонники, ці сторожові пси Шенґену, не нарощували їхнім коштом комплекс власної повноцінності.

Щоби вони просто сідали – в автомобілі, потяги або на велосипеди – і вирушали в західному напрямку, цілком легально і довільно. Вони вже не зруйнують нічиїх міст і не знищать жодної культурної пам’ятки. Крім того, вони конче повернуться, бо врешті знайшли свою батьківщину, таку центральну і таку східну водночас.

Вони повернуться – я за них ручаюся.

2005

Вдячність. Уривками

Мені сняться уривки дійсності. Зрештою, так і має бути, адже що таке сни, як не уривки дійсності? Мені сняться кінематографічно великі плани: миготіння всіляких паперів, бюлетенів і протоколів з якимись мокрими печатками, мені сниться підрахунок голосів. Я жодного разу не брав у ньому участі – чому він мені сниться? Точнісінько так само ще три місяці тому мені снилися всілякі діаграми і то були рейтинги кандидатів, хоч сам я жодного разу ніяких рейтингів не складав.

А наприкінці вересня я мав одну розмову в Берліні, і той німець, якийсь чи то дипломат, чи то політик, ніяк не хотів сприймати поважно моїх надій на зміну влади. Впродовж останніх року-півтора я вже набув неабиякого досвіду в переконуванні іноземців, за всякої публічної та приватної нагоди всюди повторюючи як заклинання: «Зверніть нарешті увагу на Україну – восени 2004-го там має відбутися щось надзвичайне». Але той німець виявився твердим горішком. Тому він лише хитав головою: «Гаразд, якщо ваше суспільство настільки виросло і в ньому настільки зміцніли протестні потенції, то чому цього не видно досі?». На що я відповів, що українці загалом дуже неконфліктні й до останнього залишають шанс мирові. Себто чекають дня виборів, щоби тихо і непомітно змінити владу бюлетенями. Однак якщо в цьому їм посміють завадити, а швидше за все таки посміють, то вони обов’язково виступлять – і голосно, і помітно. Я це казав і водночас думав сам про себе: «Ну що це з мене за барон Мюнхгаузен такий!».

Тому нині я дуже дякую за те, що не виявився цим бароном, заїжджим брехуном-гастролером, запудрювачем мізків. У мені назбиралося стільки вдячності, що я навіть не зможу згадати всіх і всього, і я просто повторюю це слово: дякую.

Я дякую долі, яка вже вдруге за життя (вперше було 1991-го) приносить мені радість ламання імперії. Мало кому так таланило, і то двічі за життя.

Я дякую молодим, які виявилися не тільки надією, але й дією – такою, що артистично і весело долає брутальну тупість продажних пацанів і дядь разом із підкинутою ними вибухівкою і відчайдушно лягає під колеса автобусів вихідного дня, цим самим рятуючи безпорадних дорослих від гріха фальшування.

Дякую спостерігачам на Сході, офіційним і неофіційним, і тим із них, кому погрожували і кого не допускали і кого виштовхували з дільниць. Спостерігачам на Заході теж дякую. Дякую всім новоча-сним паломникам – на Схід і на Захід, що маршрутами свого пересування зшивали докупи це пошматоване тіло, це, за Тарнавським, «розжоване серце».

Дякую моїм читачам, які впізнавали мене на Майдані та в околицях упродовж тих днів і ночей – усі вони були молоді й красиві, та й виявилося їх більше, ніж я міг собі уявити у найсміливіших перебільшеннях.

Дякую друзям із Німеччини, Польщі, Британії, Угорщини, Чехії, Штатів, Швейцарії, звідки ще? – кожен із них писав, як стискає за нас кулаки – і в дослівному сенсі, й у переносному – і ця енергетика стиснених кулаків нас, безперечно, підтримувала, бо насправді все на світі вирішує чистота й інтенсивність докладених зусиль, а переживання – це також зусилля.

Дякую Ериці Ахерман (Цюріх, Швейцарія) за те, що написала: «Ми не тільки вами захоплені, ми вам заздримо». Дякую Артурові Буршті (Вроцлав, Польща) за те, що написав «Тепер ми повинні у вас учитися».

Дякую Аркадієві Д., російському поетові з Пітера, який написав: «Може, ви й нас колись порятуєте».

Дякую полякам, а надто тим, хто заповзявся відстоювати «вашу і нашу свободу» з таким натхненням, наче їм ішлося про створення ніколи досі не баченої Території Абсолютної Свободи «од можа до можа», від моря до моря, від Дону до Атлантики.

Дякую музикам, які захистили Майдан щільним і чесним звуком, непроникним для зневіри, цинізму, газів і навіть танків.

Дякую всім, хто зробив зусилля – і лікував застуджених, або варив чай, або розпалював вогонь, або приносив гроші, або бив у барабан.

Дякую міліції й усім іншим спеціальним підрозділам за блискуче виконання наказу «Не стріляй!», що дорівнює беззастережному дотриманню п’ятої заповіді.

Дякую Андрієві, Сашкові, Наталці, Ірені, Миколі, Василеві, ще одному Сашкові, Іванові, Юркові, Іздрикові й Тарасові – і не тільки за поставлені під відкритим листом підписи, бо разом нас дванадцять і нас не подолати.

Дякую Ростикові за незліченні автопробіги до Києва й назад, за все, що під час них і після, і потім, і всі ці роки між нами говорено й обговорено, бо ніщо з проговореного не минало безслідно, себто ми насичували навколишню українську атмосферу невдоволенням, відчаєм, розпачем, але передусім сподіваннями, очікуваннями і сміхом.

Дякую Олесі та Ярикові з їхнім пікапом, на якому написано «Бенюк і Хостікоєв» – нас набивалося в нього завжди по десятеро (а одного разу, здається, навіть одинадцятеро!), і ми скочувалися до Майдану з Батиєвої гори, ніби останній резерв десанту, кинутий на підмогу своїм у вирішальному протистоянні з їхніми.

Дякую Раулеві Риверо, кубинському дисидентові, що вижив у жахній в’язниці «Каналета» і вийшов на волю, відпущений під тиском наших листів. Дякую Раулеві Риверо, на визволення якого я загадав і нашу перемогу, тож коли він опинився на волі, я сказав «yes!».

Дякую всім, хто не продався і не забоявся, всім, кого підпалювала, товкли, обшукували, вивозили в ліс, цькували, залякували, на кого наїжджали й доносили, всім, кому розбивали відеокамери, голови, обличчя – а вони і далі робили свою помаранчеву справу.

Дякую дням і ночам, прожитим у Києві наприкінці листопада. Дякую Києву – це найкраще на світі місто.

Дякую Ґії, Сашкові та Іншим. Дякую всім, хто там був.

Дякую дійсності, що насправді є уривками снів. Дякую за життя, що починається спочатку.

2005

Геопоетика

…коли за кілька хвилин прибуває поліція, вбивця сумирно сидить на тротуарі, тримаючи в руках розгорнуту книгу. Можливо, як виправдання. Можливо, як звинувачення…

Shevchenko is OK

1. Харизма

Агіографія Тараса Шевченка для більшості українців починається з його дитячої подорожі до кінця світу. На цьому випадкові найчастіше наголошують учителі вже в початкових класах загальноосвітніх шкіл: шестилітній хлопець одного літнього дня, нікому нічого не сказавши, вирушає з дому назустріч обрієві – туди, де, як йому здається, небо сходиться з землею, і світ закінчується.

Рівнинно-степовий ландшафт спокушає своєю відкритістю. Все здається досяжним, навіть найвіддаленіша смуга на видноколі. Першого дня хлопець змушений був повернутися ні з чим: кінець світу лишався надто далеко, на землю западав вечір, і мандрівник вирішив, що надто пізно вийшов з дому. Така відстань вимагає довшого часу, обачно подумав він і тихо повернувся домів. Наступного ранку він вийшов ще вдосвіта, аби перед смерком встигнути дійти до кінця світу і – бажано – повернутися назад. Ранкову росу, запахи степової рослинності й поступове світання неба кожен із нас може додати в своїй уяві.

Пройшовши чотири версти, хлопець опинився в сусідньому селі, якійсь Пединівці. Це був шок – виявилося, на світі є ще якесь одне село, і в ньому живуть люди, яких він ніколи не бачив. Світ починав розростатися. А якщо таких сіл виявиться на ньому не два, а цілих три, десять, а якщо десять тисяч?..

Кінець світу утікав за межі осяжного. Земля більшала просто на очах, сполохані степові птахи вилітали йому з-під ніг, ліси повнилися розумними тваринами, в річках розмовляли риби. Цілком розбитого і втомленого, його вночі повернули додому чумаки, ці степові перевізники солі, а разом із тим – і зв’язківці українного простору. Старша сестра – матері на той час уже не було серед живих – не дозволила братові покарати його, насилу погодувала (очі в малого злипались, а голова хилилася додолу) і врешті вклала на постіль зі словами «Спи, приблудо»…

З усіх відомих мені біографічних джерел цей випадок описано лише в одному, і він, вочевидь, уже ніколи не підлягатиме скептичній верифікації. Знак обраності, хоч як претензійно це звучить у нашу наскрізь зіронізовану добу, сигналізує про себе владно і нав’язливо. Перекази, анекдоти, легенди, версії, чутки – все це оточує Шевченка, оповиває його притягальним, часом драстичним флером упродовж цілого його життя. Він змушує говорити про себе – з ранньої юності й до самої смерті. При цьому він аж ніяк не опікується власним publicity, все наче виходить само собою. Соціальний статус теж нічого кардинально не змінює: про нього говорять і в час, коли він усього лише підневільний козачок на службі в брутального поміщика, і в час його легендарного петербурзького викуплення з неволі, і в час бурхливих презентацій його страшенно модної поезії у найвибагливіших салонах тодішньої України, і навіть у час далекого азійського заслання, коли, здавалося б_; найвищою монаршою забороною писати і малювати раз і назавше покладено край марнославним претензіям на вічність жахливого парвеню-малороса.

Про нього казали, що він підкинутий простим селянам нащадок великокнязівського роду. Що він здатен випити пів барила горілки і навіть не захмеліти. Що він живе зі своїм петербурзьким учителем Карлом Брюлловим як із коханцем. Що він готовий очолити українсько-польське повстання на Правобережній Україні. Що він водить за собою по найшанованіших прийняттях цілу юрбу волоцюг, утеклих каторжан і брудних завошивлених музик, які грають йому до танцю. Що кожен свій заробіток від малювання картин він тут-таки роздає мандрівним дідам. Що насправді він упир і тому так багато крові в його поемах.

Усі ці версії – з більшим чи меншим кутом відхилення від істинного стану речей – народжувалися повсякчас. Він був темою. Розмови про нього точилися за грою в карти, на чаюваннях, при знайомствах і візитах, у книгарнях, театрах, перед церквою, на масляних і великодніх балах, він доволі часто виникав у приватному листуванні інших. Він виникав також у службовому листуванні – і це тривало ще довгі десятиліття по його смерті.

Поява 1840 року в Петербурзі невеличкої – з восьми поезій – його збірки «Кобзар» спричинила грандіозний чуттєвий сплеск у багатьох читацьких середовищах. В Україні привселюдні декламації «Кобзаря» на всіляких мішано-шляхетсько-старокозацьких зібраннях викликають цілі вибухи ревного, просвітленого плачу. Це була епоха (згодом чомусь названа романтичною), коли плакали всі, плакали відверто і з насолодою, вголос, носовички були неймовірно важливим атрибутом кожної більш-менш витонченої особистості, очі починали самі собою блищати і сльозитися вже з першими рядками, плач над твором мистецтва вважався його найвищою оцінкою. Плач супроводжує Шевченка завжди й усюди – плачуть панянки і паничі на добросусідських провінційних вечірках, плачуть напівголодні студенти й малярські учні в Петербурзі, Києві та Вільні, плачуть жандарми, офіцери царського війська і польські патріоти-конспіратори, плаче російський актор Михайло Щепкін, плаче чорношкірий американець Айра Олдридж, плаче сам Шевченко, вголос читаючи власну, скажімо, «Катерину» на прохання чергових господарів та їхніх гостей, плачуть служниці, кухарі, лакеї та конюхи, там, за дверима, згромадившись у сінях і дослухаючись кожного Тарасового схлипу.

Цей плач відлунює і після його арешту (навесні 1847 року Шевченка взяли за підозрою в антидержавній політичній діяльності та створенні таємного масонського братства), і в часи його довголітнього заслання, і – тим більше – згодом, за межею його смерті. Навіть шевченківські опущені додолу вуса – еталонний знак національної свідомості – з часом почнуть називати «плач України».

Крім того, він любить співати – і всі плачуть, коли він співає. Крім того, він любить змішувати горілку з чаєм. Крім того, він легкий у спілкуванні, говорить багато й цікаво, знає цілу купу смішних історій, курить сигари (справжні, кубинські). Крім того, він упертий, непередбачуваний, від нього іноді струменіє моторошна енергія скандалу й непослуху. Він дещо вайлуватий, широкий у кості, не дуже добре танцює, але всіх зачаровує. За своє не надто довге 47-річне життя, з якого 10 років пробув у солдатах в пустелі, він здобув собі сотні, якщо не тисячі, знайомих і друзів. Його «Щоденник» – це сотні імен, ціла галерея адептів, прихильників (і прихильниць), благодійників, заступників, співчутливців.

Інший бік цієї харизми – патетика болю та страждань, що нею постать Шевченка огорнена чи не від самого народження. Його реальне життя, кожен виверт нестерпно насиченої й жорстокої долі відразу стають предметом для особливого шанування. Випроби заявляють про свою невідчіпну увагу до обранця від самого початку: народження в жахливо бідній, до того ж закріпаченій, селянській родині; смерть батьків – спочатку матері, відтак і батька, отже, не просто голодне, холодне, підневільне, а ще й сирітське дитинство; повна особиста залежність від власника-поміщика (і це триває пів життя – аж до двадцяти чотирьох років, коли група петербурзьких інтелектуалів знаходить спосіб викупити його на волю за великі гроші!); згадуваний уже арешт із подальшим слідством, ув’язненням і допитами в чавильні Петропавловської фортеці; заслання – на двадцять п’ять років простим солдатом – у найсхідніші дикі околиці імперії, супроводжуване – тут варто повторитися – забороною писати й малювати; нарешті фізичний біль і хвороби, що цілком заволодівають ним після, здавалося б, чудовної амністії та звільнення на десятому році заслання. У великий світ він повертається знищеним і напівживим, багато зі знайомих спершу навіть не впізнають його, а найостанніша його мрія – оженитися хоча б на чортовій сестрі–так і залишається фантомом якогось інакшого існування, на яке вже просто не відведено часу.

Остаточною харизматичною інстанцією виступає смерть. Вона застає Шевченка на сходах його петербурзького помешкання в стінах Академії мистецтв, наступного ж ранку після його уродин. Усе подальше – це розгортання поховального психозу, Смоленський Цвинтар у Петербурзі, натовпи скорботних опозиціонерів, студенти, студенти і ще раз студенти, студенти йгімназисти, промови українською, російською та польською мовами, лавровий вінок на мертвому чолі, покладання труни в холодну північну землю.

Але вже з перших днів по його смерті українці Петербурга починають добиватися права на перепоховання в Україні. Так має бути – так диктує передусім текст його «Заповіту», але так диктує і його харизма. Адміністрація врешті відповідає згодою (подалі від столиці цього клятого мерця з його обкладеною свинцем труною!). Минає 57 днів після першого поховання – і труну видобувають на світ, а тоді через усе місто (ще одна маніфестаційна можливість, гріх не скористатися!), через Васильєвський острів і Невський проспект, усього близько семи верст, на руках несуть її до залізничної станції. Далі труну везуть залізницею, в Москві – знову зупинка, знову прощання, знову натовпи. А потім уже тільки кіньми, чорною квадригою, поштовим трактом, з усіма подальшими зупинками (Серпухов, Тула, Орел, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, усе південніше й південніше) – весни навколо дедалі більшає, квітень переходить у травень. У Києві труну з подільської церкви Різдва на руках переносять на борт пароплава «Кременчук» і далі ще вісім годин везуть униз Дніпром, аби врешті здійняти на Чернечу гору, місце другого – й остаточного – поховання. Протягом цілого понад двотижневого перформенсу в ньому взяли участь десятки тисяч людей. Ще раз наголошую на студентах: їх безліч, вони приходять увесь час, на певних відтинках цього великого шляху вони відпрягають коней і самі тягнуть катафалк із труною, це суміш середньовіччя з романтизмом і соціалізмом; на кожній зупинці вони щоразу співають псалми, козацькі пісні й роздають присутнім радикальні відозви, за кілька років вони почнуть кидати бомби в губернаторів і генералів.

Жодного святого жодної церкви так не ховали.

Здається, саме від цього – Шевченкового – перепоховання бере початок ритуал сакрального українського перепоховання як такого. 1989 року з уральського табору смерті до Києва перевозять останки правозахисників Стуса, Литвина і Тихого – перепоховати на Байковому цвинтарі, «головному цвинтарі України». 1992-го у Львові відбувається перепоховання кардинала Йосипа Сліпого, прах якого доставляють із Ватикана. Останнім часом подейкують про символічне перепоховання гетьмана Мазепи, померлого двісті дев’яносто років тому десь у теперішній Молдові, в Бендерській фортеці.

Так, це ритуал, і нічого нового я не відкрию, сказавши: як є ритуал, то має бути і культ.

2. Культ

Якщо спробувати передати зміст Шевченкового культу якоюсь однією стислою формулою, то можна узагальнити: «Шевченко – наше все». До такої категоричності, однозначності й однополюсності найбільше спричинились його найближчі за часом послідовники, українські культурні діячі другої половини XIX і початку XX століть. Саме вони, а з-поміж них Куліш, Франко, Грушевський, Єфремов, кожен, щоправда, у свій спосіб, розбудували цілу систему уявлень, згідно з якою велич Шевченка в тому, що він поет справді народний, вийшов з найглибших низів і досягнув найаристократичніших вершин духу, ціною тяжких особистих страждань і випробувань зумів усьому світові сказати про долю українства, а всьому українству – про його світове покликання, отже, Шевченко є духовим батьком нації, єдиним, незрівнянним і недосяжним. Маємо принаймні кілька ознак святості (щоправда, особливої – не традиційної церковної святості, а, сказати б, секуляризованої чи пак громадянської), подвижницький життєпис, канонічність текстів, Свята Гора як місце поховання і сталого паломництва.

Для формування в українському суспільстві Шевченкового культу надзвичайно важливими були два його ювілеї, що припали на один і той самий відтинок історичного часу: 50-ліття з дня смерті (1911 рік) і 100-ліття з дня народження (1914 рік). Обидві дати відзначали доволі бурхливо й драматично, всупереч наголошено відвертому несприянню царської адміністрації. (Великий політичний спритник Ленін тут-таки скористався цим, писнувши з еміграції про те, що «заборона вшанувати Шевченка була таким чудовим, прекрасним, напрочуд щасливим і вдалим заходом з погляду агітації проти уряду, що кращої агітації й уявити годі». Скількох свідомих українців він, Ленін, у такий спосіб приєднав до комуністичної ідеї, вже не дано підрахувати нікому, але, гадаю, йдеться про цілі дивізії відданих волонтерів).

Будь-який культ не може не використовуватися з певною політичною, чи – ширше – ідеологічною метою. Шевченко під цим оглядом не тільки не виняток, а й вельми виразне, очевидне потвердження такого – найчастіше, в засаді своїй жахливо цинічного – використання. Як і всякий метатекст (постать, епоха плюс власне тексти), він завжди щирий, вельми сугестивний, яскраво проартикульований і неминуче суперечливий. А отже, улягає всіляким інтерпретаціям і привласненням, адже знання в українському суспільстві Шевченкових текстів як таких зазвичай обмежено пів десятком шкільних хрестоматійних шлягерів, і поет, попри всю свою народність, не надто цим народом перечитаний вглиб і вшир.

Ось хоча б деякі з менших Шевченків, що їх посилено конструювали (й досьогодні конструюють) всередині різних ідеологічних таборів.

«Шевченко комуністичний». Висувається теза про соціальне походження (пригноблені низи), якому він усе життя залишався вірний; ненависть до панів, панства і панськості; безпосередні заклики в поезіях до насильницького повалення панівного ладу (сокири, кров, народна революція); послідовний егалітаризм; схильність до комуністично-утопійної візії майбутнього («оновлена земля»). Особливо наголошено на близькості Шевченка до російських «революційних демократів», його залежності від їхніх упливів. Деякі радянські жерці саме цієї відміни його культу пішли ще далі, говорячи про Шевченків радянський профетизм (образ сім 7 великої, вольної, нової із «Заповіту» потрактовано як «передчуття сім’ї народів Радянського Союзу»).

«Шевченко націоналістичний». У творах поета домінує козацько-лицарський дух, Шевченко першим розбудив приспану українську національну свідомість, націю назвав нацією, окреслив їй національну ідею та історичну перспективу. Ідеалом поета є Воля, що її, безперечно, слід розуміти як волю для України. В його творах знаходимо вияви ненависті чи принаймні погорди до інших, ворожих, націй (москалі, жиди, ляхи), часом дістається навіть німцям («куций німець узловатий»). Українські національні збройні рушення доби визвольних змагань (1918-1922 роки) – усі ці гайдамаки, січовики, ціла отаманщина – саме його, Шевченків, стиль, його естетику обирають як власну – карнавальними уніформами починаючи і фразеологією закінчуючи. А той самий заповітний образ сім ї великої, вольної, нової однозначно трактується як поетова візія майбутньої єдиної соборної Української держави.

«Шевченко християнський». Саме життя Шевченка є взірцем християнського мучеництва. В його творах подибуємо безліч біблійних мотивів, образів і алюзій (Біблія взагалі була його улюбленою книжкою, що до неї він вічно повертався). Шевченко є творцем певної послідовної й цілісної етичної системи, яка полягає в неухильному ствердженні правди, добра, любові до всіх і всього, а найперше – до слабких і пригноблених, отже засадничо є глибоко християнською. Своєрідність Шевченкового християнства – ніде правди діти – полягає в тому, що він був у конфлікті з офіційними церквами і церковниками, поступово у своїй вірі рухаючись у бік персоналістського протестантизму.

«Шевченко атеїстичний». Нелюбов і навіть різке неприйняття Шевченком усього, що пов’язане з церквою та церковниками, очевидні в його текстах. Ксьондзи, попи, ченці годовані, ритуальна атрибутика викликають у нього сталу ідіосинкразію. В церкві ми його ніколи не бачили, згадує одна із сучасниць. Про православно-візантійський обряд він записує у своєму «Щоденнику»: «…Цілком щось чуже й далеке, якийсь Тибет чи Японія». Не варто робити з нього ікону, адже саме іконами він закликав піч топити, а з багряниць дерти онучі. Але річ не тільки в нетерпимості до обрядів і попівства як суспільного інституту. На рівні чистих ідей він теж виявляє протест, пишучи, що заради України він здатний проклясти й самого Бога (підсилення «Шевченка націоналістичного»).

А тому він не атеїстичний, заперечують інші. Він богоборчий. Це різні поняття.

«Шевченко дисидентський». Доля Шевченка – це приклад індивідуальної боротьби самотнього ідеаліста з тоталітарним режимом. Шевченків етос – це, власне, етос протистояння людини чомусь значно більшому, потужнішому, знеосібленому, якійсь гігантській машинерії пригнічення. «Шевченко – наша пісня протесту», – сформулював це поет-дисидент Ігор Калинець 1972 року, коли перша хвиля арештів уже неабияк прорідила українські інтелектуальні спільноти в Києві, Львові, Станіславі, Чернівцях, Одесі й інших центрах опору.

«Шевченко анархічний». Насамперед він був вільною людиною, справжнім богемним гулякою, мочимордою, душею товариств, не останнім пияком і відвідувачем борделів. Його нетерпимість до умовностей (станових, звичаєвих, ритуальних) не має меж. Іноді він просто шокує оточення своєю стихійністю та непередбачуваністю. Звідси – його часті бунти, але годі вбачати в них якусь політичну запрограмованість, він свідомо аполітичний. У спогадах про нього занотовано його слова про те, що «всяка політика аморальна, заради політичних міркувань чинилися й чиняться всі неправди і з них виникають усі злощастя племен і народів, а тому та держава найкраща, яка не має ніякої політики». «У наші дні Шевченко був би якимось репером», – сказав нещодавно мій приятель рок-музикант. «А у вісімдесяті – панком», – додав інший.

Цікаво, що радикальна зміна в українській історії, означена здобуттям незалежності й становленням власної державності, час до часу породжує доволі несподіваних гібридизованих малих Шевченків. Однією з таких несподіванок торік став передвиборний альянс чотирьох впливових політиків, із великою помпою проголошений на Шевченковій горі в Каневі й у такий спосіб наче легітимізований в очах цілого (лівого, правого й ніякого) українства. Альянс цей від початку дістав назву «канівська четвірка» і метою своєю ставив передусім усунення від влади чинного президента під час виборів. Химерна постать націонал-комуністично-державницького Шевченка як своєрідного духовного патрона трансакції покликана була слугувати об’єднавчою ланкою для українських виборців. Єдиний кандидат від альянсу мав би зібрати більше голосів, ніж чинний президент. Утім, для нього все закінчилося цілком шасливо – як справжні українці й правдиві Тарасові діти, «канівчани» так і не домовилися про єдиного кандидата. Отже, здається, вкотре переважив Шевченко анархічний.

3. Поляки

Як автор «Гайдамаків» (і, здається, тільки їх) Шевченко на певному життєвому і творчому етапі може вважатися постаттю, доволі проблематичною для історії українсько-польських порозумінь і – відповідно – непорозумінь. Хоч уже навіть у власній «Передмові» до цієї поеми (1841 рік) молодий на той час автор наче вибачається перед тими з читачів, зокрема, польських, які можуть недобре зрозуміти його наміри: «Весело подивиться на сліпого кобзаря, як він сидить собі з хлопцем, сліпий, під тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками; весело… а все-таки скажеш: “Слава Богу, що минуло”, – а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слав’яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами».

Заувага Шевченка стосується обидвох сторін – помилялися (як він це стримано називає) усі. Наша історія є нашим спільним гріхом.

Шевченко народився і виростав у тому особливому культурному просторі, де ще відчувалися певні фрагменти, чи то пак уламки, старої Речі Посполитої – присутність польського чинника в ментальності, мові, нашаруваннях традицій, архітектурному ландшафті була виразною й очевидною. Юнаком супроводжуючи свого власника, він певний час пожив у Варшаві, де став свідком польської революції (повстанці, до речі, вигнали з Варшави всіх «росіян», тому й Шевченко змушений був мандрувати слідом за своїм паном, разом з усією челяддю). Згодом у Вільні він, здається, мав щось на зразок флірту з дещо старшою від нього польською дівчиною (за іншими версіями, молодою жінкою). Поляки взагалі траплялись йому і товаришували з ним протягом усього його життя: якісь студенти, шляхтичі, офіцери, пильновані царатом дисиденти. Саме студент-поляк був єдиний, хто потрапив під арешт за свою екстремальну промову (польською мовою) на похороні Шевченка в Петербурзі.

Польська культура, передусім тогочасна найновіша, постійно його притягала. Зрештою, польська мова була третьою серед тих, якими він володів. Отже, Міцкевіча, яким стало захоплювався, як і Залєського, або історика Лєлєвеля, він міг читати в оригіналі. Міцкевіча, як свідчать приятелі у спогадах, намагався перекладати, але не йшло – припускаю, заважала силабіка, – він рвав написане на такі дрібнесенькі шматочки, що позбирати їх і скласти докупи не змогли навіть свідки цих болісних потуг.

Свою сконцентровану візію українсько-польського співіснування Шевченко вклав у тридцять два рядки вірша з цілком промовистою назвою «Полякам» (його іноді називають за першим рядком «Ще як були ми козаками»). Початий 1847 року в Орській фортеці, він перетривав найтяжчі поетові роки (цілих одинадцять!) по якихось захалявних таємних записниках. Щойно 1858 – го, уже повертаючись із війська, Шевченко дописав до нього восьмирядкову строфу й отак його завершив.

За змістом цей вірш фактично ділиться на три частини. Перша з них – цілком ідилічна версія якогось Давно минулого золотого віку, коли українці «ще були козаками» і «братались з вольними ляхами», а земля була суцільним садом і «там-то весело жилось!». Одного разу цьому настає кінець (початок другої частини):

Аж поки іменем Христа Прийшли ксьондзи і запалили Наш тихий рай.

Отже, метафізичне й історичне зло окреслене – католицька церква, по-іншому кажучи, релігійна експансія з Заходу. Вся друга частина – це лаконічний і від того ще експресивніший опис пекла, на яке перетворюється Україна (як доволі часто у Шевченка, «море сльоз і крові», голова, що паде за головою, стогін, плач, катування). І знову ксьондз, який «скаженим язиком» повторює «Te Deum! алилуя!», благословляючи кожне вбивство й насильство.

Все на місці. Це – справді Шевченкова візія (про його якусь аж органічну відразу до церкви та її служителів я вже казав). Один із найзаплутаніших історичних вузлів Східної Європи розрубано по-шевченківському енергійно і щиро: є конкретне зло, є винні, він бачить їх і може назвати.

За одинадцять років, дописуючи цей вірш (фактично третю частину), Шевченко не змінює акценту свого звинувачення. Не допускає жодної ревізії. Промовляючи до уявного польського приятеля («ляше, друже, брате»), він називає ту саму причину зруйнування колишнього спільного раю – «неситії ксьондзи, магнати // Нас порізнили, розвели». Але в останніх чотирьох рядках запрошує до відновлення золотого віку (і навіть не без християнського поклону):

Мені досьогодні важко відповісти, наскільки цей вірш примирює, а наскільки навпаки. І так уже є. Бо такий уже він є, Шевченко.

4. Слава світу

Шевченко прагнув слави – як усі геніальні нарциси мусив підживлюватися нею для подальшого розцвітання. 1849 року, знову таки в засланні, на острові Косарал у Каспійському морі, він у розпачі пише вірш, в якому формулює свою претензію до українського загалу:

Попри всю очевидність перебільшення поетом цієї драми (це йому з його харизмою нарікати?!), прикметним бачиться інше – з усіх тортур, яким його може піддати буття, найтяжчими були б невідомість, безвість, мовчання, тиша, порожнеча.

На щастя, так не сталося.

Зі шкільних літ усі українці чують про світову славу нашого Великого Кобзаря. Про те, що його твори перекладено сотнями мов (і зазвичай погано перекладено, додам я). Про те, що пам’ятники йому є по всьому світу (Париж, Рим, Лондон, Вашингтон, Нью-Йорк, Ванкувер, Вініпеґ, Буенос-Айрес, цей перелік можна тягнути ще довго), і варто навіть припустити, що Шевченко є абсолютним чемпіоном світу серед поетів за кількістю пам’ятників. Жоден Данте або Шекспір не зрівняються з ним за масою бронзи, міді, мармуру, граніту, залізобетону. Українські громади цілого світу зазвичай акумулювали кошти на пам’ятники Шевченкові, це було свідченням їхньої легітимізованої, головно у власних очах, присутності в тій чи тій місцевості, їхнього самоствердження, це завжди було – й донині залишається – передусім ритуальною і внутрішньоукраїнською акцією.

Але справжня Шевченкова слава приходить зненацька й означує себе в особливий, шевченківський, спосіб.

Якось у Нью-Йорку я отримав запрошення виступити в нічному поетичному кафе з комбінованою назвою Nuyorican». Це поєднання говорить багато про що – кафе розташоване в одному з пуерто-риканських кварталів Іст Віліджа. Запрошення було підписане «Кійт Роуч». Як мені пояснили згодом, сленгове roach по-нашому буде не що інше, як косяк.

Поетичні читання в «Nuyorican Poets Café» відбуваються щоп’ятниці вночі – початок десь об одинадцятій і приблизно до другої-третьої. Ви підходите до металевих, обписаних спреями дверей, перед якими вічно чатує, похитуючись, такий собі велетенський сивоголовий Uncle Joe, платите йому п’ятірку за вхід (за поезію?) – й опиняєтеся в тісному, але страшенно гамірному й кольоровому від людей приміщенні, ледве проштовхуєтеся повз барну стійку, продираєтеся крізь димові завіси, перед вами невеличка зала, столики вже всі, як у нас кажуть, забиті, публіка сидить на підлозі, на балконі, десь іще попід стінами, хтось уже свище і плеще, над усім цим гримотить музика, якийсь реґей або фанк, або pen…

Я ніколи не забуду цієї атмосфери – десятки облич, десятки відтінків шкіри, вся планета, серце Нью-Йорка, несамовита свобода, здобута нарешті цими нащадками рабів. У Нью-Йорку не варто ходити до музеїв – які там музеї! – просто їздиш у метрі чи ходиш вулицями і дивишся на людей, на цю неймовірну етнічну мішанину, на дивовижу одягів, зачісок, брязкалець, татуювань, вслухаєшся в ці іспано-англо-китайські мови і починаєш нарешті відчувати, який сенс несе в собі біблійна міфологема Вавилона…

Я ніколи не забуду появу на подіумі загального улюбленця Кійта Роуча з незмінним косяком у кутику вуст – його конферанси мусили бути особливо дотепними, хоч я майже нічого не розумію по-гарлемськи, як і по-ямайськи, але коли він вимовив «бубабу» – наче старе африканське заклинання, я зрозумів, що надходить моя черга…

Я ніколи не забуду і справжніх заклинань – харизматичний і наче баскетбольна зірка довгий чорний поет читав – ні, проповідував! – якісь революційні строфи, а публіка хором повторювала за ним бойовий і, напевно, священний рефрен, щось на кшталт «ом, шалак, шалак!»…

Я ніколи не забуду, як у мене підгиналися коліна й пересихало в роті. Я ж бо вже не початківець на публіці, що таке для мене цей трепет, цей параліч? І от – ситуація, як п’ятнадцять років тому: тебе тут не знають, жодного попуску не буде, ти чужий, агов, чужинцю, показуй, чого ти взагалі вартуєш і що ти тут загубив серед нас…

Перший контакт із мікрофоном майже все ставить на місце. Тебе слухають напрочуд уважно, всі вони дуже красиві, справжні кольорові квіти землі. Я запропонував їм «Козака Ямайку», перекладач Віталій Чернецький зробив, здається, досконалу англійську версію, з якої я зокрема довідався, що наше «сивуха» слід перекладати як moonshine, «місячне сяйво». Хоч найбільший успіх мав рядок «невже коли ти Європа то вже не єси чоловіком» – тут їм нарешті стало ясно: ага, ця Україна – це теж якась така недавня колонія, теж рабство, плантації, свист канчуків, повільні тягучі пісні, це такі втеклі раби, що ніяк не вибредуть на волю…

Згодом, коли я вже пив із шийки своє третє пиво (мені щоразу хтось купував нове пиво і дякував), мене покликали до тутешнього патріарха. Старезний сивий пуерторіканець, король поетів, засновник і патрон кафе «Nuyorican», зусібіч оточений молодесенькими богемними мулатками, зашкірився на всі свої пожовклі від сигарного диму зуби і сказав мені щось таке, від чого я вмить протверезів би. «Listen, – мовив він усією шириною своєї екваторіальної посмішки, – Taras Shevchenko is my favorite poet! And I also know yob tvayu mat’!».

Він мав повідомити мені дві приємні речі – й повідомив їх.

Слава тобі, батьку наш Тарасе, думав я, ошелешений. Ти вічно стоїш над нами і дивишся на нас усіх згори.

2000

Понад словами, понад мовчанням

Про улюблених поетів слід писати так само добре, як і про всіх інших, але значно краще, вдався нещодавно до парафразу один мій знайомий дотепник. Поет Ігор Калинець – для мене саме такий випадок. Хай ці рядки будуть передусім вдячністю.

Я почну з дуже далекого й особистого – на початку вісімдесятих, коли він знову з’явився у Львові після дев’яти років ув’язнення і заслання, я майже нічого не знав про нього, хоч, вочевидь, ходив тими самими вулицями і – що достеменно – бував у стінах тієї ж бібліотеки імені Стефаника, де він працював, здається, техперсоналом. Щоправда, скрізь циркулювали всілякі чутки (а Львів – це Місто Чуток) про якихось поетів-дисидентів, про таємні зборища на Чортовій Скелі, про супергрупу «Вуйки» і рок-оперу «Степан Бандера». У тій в’язкій, насиченій випарами й нашіптуваннями атмосфері божевільно-дивного міста я шукав самого себе, старанно оминаючи можливих кумирів.

Дещо пізніше, навесні вісімдесят третього, я врешті пережив одне з найсильніших у житті поетичних потрясінь. Діялося це в запущеній, оброслій першою квітневою зеленню львівській віллі з вежею, де тодішній її тимчасовий мешканець, дзен-буддист Микола Юрійович Рябчук укотре приголомшував мене своїми невичерпними покладами заборонених плодів, перш усього самвидаву (свого роду альтернативний курс лекцій з української літератури). Збірка за збіркою, назва за назвою, вірш за віршем – на цигарковому папері, формат А5, четвертий – п’ятий, вже майже нечитабельний, примірник машинопису: «Відчинення вертепу», «Спогад про світ», «Коронування опудала», «Підсумовуючи мовчання»… Так, це була ще передксероксна епоха, і навіть приватні друкарські машинки мали перебувати на особливому обліку в особливих місцях.

Отже, тут – принагідний уклін цілій без перебільшення армії переписувачів і розмножувачів, а також кур’єрів і розповсюджувачів, цьому дивному львівському жіноцтву й чоловіцтву, цим черницям і ченцям нового часу, цій таємній індустрії опору, десяткам і сотням законспірованих інтелектуалів і просто звихнутих шанувальників поезії, всіляких там лікарів-інженерів-сторожів-студентів, які уможливили ці тиражі, ці таємні бібліотеки й книжкові серії, ненастанно ризикуючи собою, друзями й рідними. Це саме завдяки їм наша література не просто могла бути, а таки була іншою, відмінною від тієї орденоносної парткомівської хвойди, що крутилася – й донині крутиться! – в офіційному обігу.

Повертаючись до того сеансу в Рябчуковій келії, додам лише, що на єдиному подихові прочитав тоді «всього Калинця» (вісім книжок, дев’ять – не пам’ятаю – всього, який був під рукою), це тривало ніч і добру частину наступного дня, але відтоді його поезія назавжди асоціюється в мене з відчиненим вікном, першою квітневою зеленню, склянкою чорно-золотого чаю, співом птахів і вітром очікувань. Одразу хотілося передрукувати все це для себе. Переді мною постав хтось, кого я відразу страшенно полюбив – і не тільки поезія, але й таємниця тут була причиною. Таємниця називалася життям і починалася тут-таки за вікном.

Це правда, що тоді, в ті хвилини, він був десь зовсім поруч, у Львові. Правда й те, що тоді він уже не писав поезій. «Після 1981 року я замовк як поет, і тепер я – імпресаріо колишнього Ігоря Калинця», – читаємо в його «Автобіографічній примітці». Наскільки мені відомо, це мовчання триває до сьогодні – ось іще одна таємниця. Звідки приходить поезія? І куди відходить? І що робити нам у цьому житті, коли з нього йде поезія? І що робити з життям, якщо поезія не покидає його?

Сімнадцять Калинцевих поетичних книг – це, безумовно, світ. Його появу спричинила цілком особлива свобода – творити власні кодекси, класифікації, синонімічні ряди, душевні трансгресії. Здатність розкошувати в подарованій тобі мові виявилася просто феноменальною. І хоч кожна з книжок писана ніби з інакшим конструктивно-стилістичним надзавданням (і це відчутно, це завжди вдається, адже Калинець винятково естетський), водночас – жодна не заперечує іншої, і в кожній одразу впізнаваний єдино можливий автор. Вічний шляхтич, пан волі, лицар герба неприкаяності, калиновий денді в’язниць і таборів, особистість без домішок. Можливо, ще буде написано колись про його єдину Книгу.

Сьогодні ж я – про свою вдячність. Добре, ЩО ПОРУЧ, не так уже й далеко, живе хтось шляхетний. Добре, що він незгідний і непродажний. Добре, що в цьому похамленому світі є здатність протистояння і вона втілюється в рядки, ритми, жести, в сліпий друк самвидавних зошитів, у перевидання й переклади іншими (щасливішими?) мовами. Добре, що вона втілюється також у мовчання – іноді це промовистіше від найвелемовнішої мови.

І насамкінець – уже цілком приватно. Іноді страшенно хочеться бути учнем. Я вдячний Калинцеві за те, що в мене буває така можливість.

1999

Рятування в житах

«Уранці я пішов до книгарні й купив собі “The Catcher in the Rye”. Я страшенно люблю цю книжку. Більша частина мене – це Голден Колфілд, а менша – диявол», – так свідчив у поліційному відділку один не вельми типовий убивця за кілька годин по скоєнні злочину і затриманні. До вбивці ми, либонь, іще повернемось, але тепер мова про книжку та її героя. Цього року їм виповнюється рівно п’ятдесят.

Слово честі, не знаю, як бути з філологічною точністю. Перекладена свого часу російською назва Селінджерового роману «Над пропастью во ржи» (зміст образу та й метафоричне мислення загалом, напевно, уможливили саме таку перекладацьку версію), на жаль, була сприйнята як догма для інших національних шкіл і традицій – у такий спосіб, припускаю, з’явився й український варіант «Над прірвою в житі», не раз й аж навіть якось закономірно спотворюваний потім усілякими коректорами й іншими причетними. Хай там як, а спотворення таки напрошувалося само собою, друге «т» так і пхалося у хрестоматійне роберто-бернсівське «жито», яке відтак мало стати «життям». Спробували б ці коректори в такий же спосіб напоганити з первинним російським «во ржи»! Мені залишається тільки меланхолійно думати про нездійснене, про те, що – вже не знаю хто: автор, редактор чи цензор українського перекладу – міг виявитися самостійнішим, піти відмінним від еталонного російського шляхом і назвати роман ну хоча б, скажімо, «Ловець у житах». І завдяки цьому я, пишучи сьогодні про півстолітній ювілей цього роману, не мучився б раз у раз спокусою другого «т» в його назві. Хоч, можливо, саме тут варто скористатися й деякими питомо українськими мовними перевагами: у нас, як відомо, й «жито», і «життя» одного кореня й одного роду, тож можуть видатися й синонімами.

Так от, про життя. Цього разу – про життя книжки. Передусім воно виявилося бурхливим – роман мало кому відомого перед тим Дж. Д. Селінджера ледве не миттєво став «культовим», вістки про нього поширювалися (тут зацитую) мов поцілунки, з вуст в уста, відтак прийшло випробування бестселером, перекладами, накладами, мовами світу, читацькими клубами, небезпечною відданістю фанатиків і – що ще небезпечніше – інсценізаціями й екранізаціями. Одним із найголовніших підсумків цього буму можна вважати той, що Селінджерів роман (хоч би як він називався) до сьогодні перебуває в самісінькій топ-десятці культурно-мистецьких явищ, які радикально змінили Америку. Десь там, зовсім поруч із ним, поезія бітників, перш за все Ґінзберга, Керуаків роман «У дорозі», абстрактний експресіонізм Джексона Полока, кул Чарлі Паркера, боп Майлза Девіса, потім іще Кен Кізі з його «Гніздом зозулі», ангели-мотоциклісти, Боб Дилан, хтось іще назвав би Амірі Барака і «чорних пантер», хтось інший – «дітей-квітів», а хтось додав би Енді Воргола чи, скажімо, війну у В’єтнамі. Адже війна в Кореї не змінила Америку так, як війна у В’єтнамі – завважуємо побіжно й повертаємося до Селінджера.

Бо в ряду перелічених явищ він разом зі своїм романом був і залишається серед лідерів – як за хронологією, так і за вагомістю.

Мені здається, Америка 51-го року була жахливо самовдоволеною країною. Вона вважала, ніби виграла останню війну і була не проти вигравати всі наступні. Вона вміла пишатися собою майже так само безнадійно як і сталінська Росія. Вона пишалася своїми просторами, автомобілями, сендвічами, бензозаправками, кораблями, фільмами й піснями, раз і назавжди врегульованими стосунками роботодавців і найманців, а головне – батьків і дітей. Але одного дня у світ вийшла книжка, зі сторінок якої патологічно правдолюбний брехун-тинейджер, описуючи кілька діб власного зависання в нелегальній ситуації між вигнанням зі школи й вимушеним поверненням додому, почав уголос називати речі своїми іменами. Таке іноді буває з літературою – майже всі навколо про щось таке думають, здогадуються, щось таке відчувають, аж тут виходить книжка, де все це сформульовано й названо, цинічно, цілісно і нищівно. Ось це – підла шкільна рутина з пануванням посередностей, це – гнилі зуби й вугрі, це – суїцидальна глухота оточення, це – пісна готельна проституція, а це – нудотна до спазмів пуританська етика з її остаточним позалюдським прагматизмом, а все разом – суцільний фальш, і що в ньому робити цій нормальній людині, малому Голденові Колфілду, з його ненормативною лексикою, невичерпними фантазмами й непоясненною любов’ю до диких качок у Сентрал Парку? І як йому віднайти за цією несправжньою Америкою справжню – ту, що її кількома роками пізніше Ален Ґінзберґ назве втраченою Америкою любові! І чи взагалі в самій лише Америці тут річ?

Селінджерів роман належить до тих книжок, до яких, уперше прочитаних вчасно, себто приблизно у Голденовому ж віці, потім хочеш і любиш повертатися. Що важливіше – повертатися і знаходити в цій, напозір, простій забавній тканині, в цьому звичайному наративі, в цьому нехитрому чтиві, дедалі глибші знаки. Несподіванки так і чигали на мене при перечитуванні й у двадцять три роки, й у тридцять два, і пізніше. Але тепер не час і не місце для моїх особистих рефлексій – що там ця замерзла в Голденовій руці грудка снігу, ця єгипетська мумія в музеї, ця уявлювана куля в животі!..

Саме так – куля в животі, проте далеко не уявлювана. Роман мав значно відданіших від мене, грішного, читачів.

9 грудня 1980 року Марк Дейвід Чепмен почав свій день із того, що придбав у книгарні нове (Голден Колфілд сказав би – мільйонне) видання Селінджерового роману і зайняв свою вичікувальну позицію перед входом до будинку «Дакота» поруч із тим-таки Сентрал Парком (топографія! ось вона!) у тому ж таки Нью-Йорку. Марк Дейвід Чепмен не просто любив цей роман, він уважав, що його більша (і краща) частина складається з Голдена Колфілда. І саме Голден з його фантазмами був той, хто вимовив у ньому щось на кшталт: «Каналія Джон мусить подохнути». Але вранці він усього лише взяв у каналії автограф, коли той вийшов до лімузина з «Дакоти».

Каналія Джон був насправді Джоном Леноном, іншим Чепменовим кумиром, який незадовго перед тим заявив, що нині він популярніший від Ісуса Христа. Безперечно, менша частина Чепмена (диявол) була такою заявою тільки втішена. Але більша частина (Голден-правдолюб) такого не витримала. Далі ви все знаєте. Моя інтерпретація події мало чим відрізняється від загальновідомої.

Увечері, о 10:50 Йоко і Джон повертаються лімузином до «Дакоти». Той самий Голден/Чепмен усе ще стовбичить перед будинком. Йоко в рахунок не йде – вона першою зникає з поля зору. Для нас – і для Голдена передусім – зараз важливий Джон. Він широко, легковажно й короткозоро ступає житами, він рухається до прірви, не підозрюючи про її існування, він навіть не чує, як Голденловець кричить усередині Марка Чепмена «Do it! Do it! Do it!», він тільки обертається, почуши його, Чепменове, «Пане Ленон!» – і дістає одну по одній свої п’ять куль, бо як інакше зупинити його, як врятувати його, каналію? Після всього, що він наговорив, написав, наспівав?

Коли за кілька хвилин прибуває поліція, вбивця сумирно сидить на тротуарі, тримаючи в руках розгорнуту книгу. Можливо, як виправдання. Можливо, як звинувачення.

2007

Трохи далі, ніж дозволяє мова

Країна, в якій мені випало з’явитися на цей світ, має всі підстави, аби вважатися поезієцентричною. Історично складалося так, що поезія становила один із небагатьох шансів національного чи принаймні мовного виживання, насамперед у нищівному для України XIX столітті. Фактично воно стало століттям поетів, точніше одного Поета (він же Батько Нації), услід за яким рушила ціла армія спадкоємців. Слово «армія» я вживаю тут не випадково. Приблизно відтоді, себто з другої половини XIX століття, поет і поезія в українській традиції набувають виняткового суспільного значення, писання віршів прирівнюється до визвольної боротьби, слово – до зброї, індивідуальне й інтимне відтіснено далеко на задній план, як того й вимагає армійська дисципліна. Поета уявляють уже не просто речником, а національним месією, поезію ж – найвищою громадянською місією. (Завважу в дужках, що у цьому сенсі ми аж ніяк не самотні. Надто у тій частині світу, яку пізніше буде названо Східною Європою.)

За зовнішньою логікою, ця схема мала би лишатися на часі принаймні до серпня 1991 року, себто до моменту набуття Україною власної державності. Насправді ж вона втратила актуальність набагато раніше. З котрого так приблизно року? Можливо, з 1933-го, коли сотні українських поетів, мешканців столичного Харкова, не завважили опухлих від голоду селян, мрущих на вуличній бруківці чи в паркових заростях? Чи, може, з 1985-го, коли останній з українських великих поетів, номінований на Нобеля Василь Стус, помер у радянському каральному таборі на Уралі? Власне, кожна більш-менш вагома дата в українській історії останніх десятиліть може нині виглядати таким собі «коперніканським переворотом».

Але який стосунок усе це має до мене?

* * *

Мені було, здається, шістнадцять, коли я зненацька усвідомив, що хочу записувати свої внутрішні стани у відмінний від звичайного мовлення спосіб, себто поетично. Нині мені важко реконструювати в усій повноті ефект від того старанно прихованого особистого відкриття. Однак я й досі пам’ятаю, що домінувала радість – було так, ніби я просто знайшов себе. Крім того, забивало дух від свободи – я міг писати що завгодно, адже все одно не збирався цього не тільки публікувати, але й будь-кому на світі показувати. Я писав до невеличкого нотатника, захованого в надійному місці, так я наче здобув іще одне життя – таємне і головне. Отже, поезія стала для мене закритим від усіх інших притулком, де й відбувалося це головне таємне життя. Російське слово «убежище» тут як ніколи точне – саме так, від «утікати», це була справжнісінька втеча – на свободу. Українське «сховок» теж до якоїсь міри підходить, особливо в сенсі тієї ж таки свободи, матеріалізованої в переховуваному нотатнику.

З моменту того чудового відкриття (додам, що воно трапилося серед літа, у розпал дня, на морському пляжі, не обійшлося без дівчини) минуло два або й три роки, перш ніж я вперше прочитав деякі свої вірші для сторонніх, себто вголос. До речі, голос не хотів мене слухатися, він тремтів, а долоні пітніли. Так було втрачено цноту. Таке саморозкриття назовні у тому випадку означило мою внутрішню згоду на всі подальші, значно масштабніші його прояви – на публікації й наклади, себто тиражування, помножування, на те, аби таємне ставало явним. Тому я й вважаю, що цноту було втрачено саме тоді.

Але натомість було здобуто певність у тому, що мені це вдається. Що це діє на інших. Що це їм не просто подобається – воно заторкує в них щось глибше, заховане, якісь їхні сховки.

Одна з найкрасивіших пригод мого життя називається Бу-Ба-Бу, або ж бурлеск-балаган-буфонада. Нас було троє, ми були мандрівними поетами, що читали вірші на ярмарках і ринкових площах. Це почалося 1985-го, а закінчилося десь 1995-го, разом із виходом у світ спільної книжки наших вибраних текстів. Тож будемо вважати, що це тривало рівно десятиліття. Насправді ми читали в театрах і клубах, більших і менших залах, іноді нас приходило послухати 12 осіб, а іноді 800-900. У цих других випадках ми вдавалися до феєрверків і піротехніки, а також рок-музики, симфонічних оркестрів і балетних труп. Ні, це не було колективне писання віршів: ішлося лише про те, що ми творимо з них певний спільний перформенс, складаємо з них певну сценічну цілість. На початку епохи бубабізму, себто у 80-ті роки, друкувати такі вірші було ще заскладно з огляду на видавничий консерватизм і цензуру, але їх уже можна було читати публічно вголос – отже, ми вирішили скористатися цією підказкою дійсності й почали працювати над голосами, тембрами, інтонаціями і дикціями. Але що означає «працювати»? Насправді кожен із нас почав по-своєму допасовувати писані ним вірші до такого стану, в якому їх дуже хотілося би слухати. Вони мали звучати. Це мала бути слухана поезія, йшлося передусім про те, щоб не давати нікому заснути. Це трапляється загалом часто – люди приходять на літературний вечір і після 15 хвилин сидіння у зручному кріслі починають засинати. Ми хотіли позбавити їх цього шансу.

Моя тодішня концепція вірша (ніколи раціонально для себе не сформульована, але доволі послідовно втілювана, вочевидь, за допомоги інтуїції) передбачала фонетичну ефектність, рок-н-рольну гостроту ритмічної структури, багатство, точність і – головне – цілковиту іновативність і несподіваність рими, драстичну й рідко вживану лексику, що в ній архаїка сусідувала б зі сленгом, а ейфорійна піднесеність – із межовою обсценністю. Так і уявлявся мені той зв’язок усього з усім, вказувати на який буцімто і є призначенням поезії. Якщо можна уявити собі карнавал, втілений самими лише звуками слів і людським голосом, то це мав бути він. Чи, скажімо, інше порівняння: вірш як цирковий номер (одного разу я таки читав у цирку – трохи сам, а трохи з музиками «Мертвого півня»). Це порівняння – з цирковим номером – особливо приваблювало мене своїм максималізмом: точність поета має дорівнювати точності канатохідця (або повітряного гімнаста), для якого мікронне відхилення від єдино можливого алгоритму виконання номера означатиме падіння і смерть. Так і поет у вірші – він мусить добирати єдино можливі слова, інтонації, ритмічні структури. Через багато-багато років я знайшов щось схоже у Лоренса Ферлінґеті в його «Constantly Risking Absurdity», але гадаю, що ми з ним не перші й не останні.

Все це не могло не породити культу мови. Я жив із нею, наче з коханкою. Так принаймні стверджують свідки тамтих часів – що це була еротика, справжнісінька еротика з періодичною зміною рольових позицій, коли інструмент і виконавець на ньому якомога частіше міняються місцями і призначеннями. Це називалося ставитися до мови як до найдосконалішого інструменту. Й водночас бути самому найдосконалішим інструментом мови.

Це не могло тривати довго. Я вже писав, що кінець тієї епохи можна добачити десь у середині 90-х років. Упродовж цього другого п’ятиліття я жодного вірша вже не написав. У грудні 1990 року я дописав останній рядок останнього циклу «Індія» і зрозумів, що мій жарт (залишатися поетом після тридцяти є принаймні кумедно) сам пожартував наді мною. Себто поезія йде від мене раз і назавжди, технічно я досконалий, я можу все, але я не хочу вдавати, ніби мені й далі пишуться вірші, я взагалі не хочу нічого вдавати. Тож я з головою кинувся в океан іншої свободи, іменем котрої на той час виявилася проза.

* * *

Слід було прожити ціле наступне життя, вплутатися у перманентні подорожі, побачити врешті світ по той бік завіси, спокуситися ним, полюбити десяток країн у ньому, десяток міст, жінок, чоловіків, повилазити з кількох цілком руйнівних криз і катастроф, потрапити у кілька нових, слід було відмовитися від думки, ніби ти знаєш, якою має бути поезія і що це таке, слід було змінюватися, ставати іншим, не втрачаючи себе попереднього. Аж поки одного дня з мене це полізло. Я чинив опір до останньої можливості, наслідуючи відому максиму (здається, Рильке) – не писати так довго, доки можеш не писати. Того дня, коли на моніторі мого комп’ютера вперше з’явився рядок «Знову, курва, радіо, телебачення, преса», останню можливість опору було вичерпано.

Отже, після дев'яти років перерви я почав писати щось, що має назву «Пісні для мертвого півня» – хаотичні й переважно недбалі монологи чоловіка, що перевалив у другу половину життя з усіма наслідками того, що то саме друга його половина. Але це лише змістова поверхня – вірші усе-таки годі переповісти, навіть коли в них самих начебто розказані якісь історії. Ні, моєму здивуванню йдеться про інше – про віднайдену радість писання.

Я не знав, що поезія – це так легко. Що її мова може бути настільки бідною – і чим вона бідніша, тим краще. Що верлібр – це таки вільний вірш, себто йдеться зовсім не про форму, хоч і про неї не може не йтися.

Поезія – це жестикуляція, розмахування руками, знизування плечима й підсилення мови. Поезія є наслідком недостатності мови, її скінченності й обмеженості, поезія є засобом піти трохи далі, ніж нас потрапить запровадити мова.

Але в жодному разі не вірте цим моїм дефініціям до кінця. Суть поезії у тому, що вона поза дефініціями.

Просто буває так: одного разу приходить потреба ясності та виразності, й ти вкотре знаходиш у собі самому можливість для виживання (ну так, я знову про нього) і нового продовження.

Пів життя плюс-мінус Гессе

Сьогодні вже майже неможливо в це повірити, але пів життя тому письменник Герман Гессе, чи то пак Гаррі Галлер, він же Ганс Гібенрат, він же Герман Гайльнер, а найточніше – просто Г. Г., був моїм улюбленим письменником. Я заплющую очі, відраховую, скажімо, до двадцяти двох – і от уже такий собі звихнутий студент опиняється у приміщенні букіністичної книгарні в місті Львові, де серед багатьох жаданих і фактично недосяжних книжкових фасадів його особливо притягає одна з нечисленних українськомовних позицій – роман «Гра в бісер», виданий у серії «Вершини світового письменства» і виставлений на так званий вільний обмін.

Це була особлива форма циркуляції друкованих видань, вигадана тодішніми організаторами книготоргівлі з огляду на повсюдний дефіцит добрих книжок (чи, як це тоді формулювалося, книг підвищеного попиту). В такий спосіб за посередництва вчених букіністів ви завжди могли обміняти (переважно з доплатою) який-небудь «Справочник пчеловода» на пригоди комісара Меґре, а мемуари маршала Жукова ба навіть і Конєва – на ендеерівський альбом із репродукціями П’єтро делля Франческа.

З «Грою в бісер» мені поталанило – оборудка вдалася, вчені букіністи прийняли мою заміну, чого виявилося цілком достатньо для повного щастя. Це був один із тих випадків, коли просування книжкою в глиб її товщі спричинює і неймовірну радість, і відчутний жаль – через те, що непрочитаних сторінок залишається все менше і невдовзі все це закінчиться. Перед тим я вже встиг побувати у шкурі «Степового вовка» і навіть провести вечір з нелегальним машинописним примірником «Сідгартги», перекладеної невідомим ремісником десь наприкінці 20-х. До речі, українська «Гра в бісер» набувала просто-таки магічного блиску ще й завдяки тому, що то був переклад самого Євгена Поповича, а віршовані опуси Магістра Гри Йозефа Кнехта переклала сама Ліна Костенко. Були ще передмова Затонського й коментарі Авєрінцева – і то найвищого класу. Все з усім щасливо поєднувалося і співіснувало, мій безцінний Г. Г. поставав для мене одним із найсакральніших текстів.

Безперечно, це був культ. Наважуся стверджувати, що якби насправді такого Германа Гессе не існувало, то я мусив би його вигадати. Але, на щастя, нічого вигадувати не доводилося – він справді, виявляється, існував. Існував хтось такий, хто поєднав у собі страшенно важливі для мене світи.

Це була передусім його, Гессе, південнонімецькість – особлива схильність духовного ландшафту до гір, виноградників, кам’янистих стежок, медових лип і романсько-готичних веж. Це не мілітарно-пруська, це інакша Німеччина – та, що романтично вдивляється у Південь і вірить в Італію. Власне кажучи, це вже трохи Італія, бо ця країна лежить у смузі перетину германського з романським, це дуже альпійська країна і водночас дуже виноградна. Це саме та територія, де натоді я примістив мою Європу. Коли за десять років я вперше побував там фізично, мені подумалося, що все, чого ми собі бажаємо, про що думаємо і чого сподіваємося, конче з нами відбувається. На жаль, завше із запізненням – у котромусь наступному втіленні.

Тут не обійшлося без романтизму – і це по-друге. Сказати, що Герман Гессе – це продовження німецьких романтиків, занадто мало і мляво. Іноді хочеться сказати більше: Гессе – це закинутий у фейлетонну добу Жан Поль, Брентано, Шаміссо, Новаліс, це моє персональне Го – Е. Т. А. Гофман, наділений можливістю слухати музику з грамофонних платівок.

Отже, по-третє (але й по-перше), музика: григоріанські хоральні співи, ричеркари для віоли та лютні, токати і фуги, барокові concerti grossi – весь цей напівзітлілий напівархівний масив, скомпонований переважно ченцями-анонімами і слуханий-переслуханий під шипіння вінілу та копійчане сухе ркацителі, перепрошую, під райнський рислінг. Приємно було одного разу знайти десь у його тексті, що останньою на світі вартою слухання музикою є Бетговен, а все пізніше здається просто зайвим.

Хоча ні, пізніше був джаз. Один із його alter ego, а саме Гаррі Галлер, якось уже на порозі старості – не без впливу підозрілого й вічно обкуреного саксофоніста – відкрив для себе джаз, а відтак і деякі інші радощі пробудженого тіла та розширеної свідомості. Це своєю чергою дало йому (Гессе? Галлерові? мені?) змогу зазирнути за межі ілюзії, званої матеріальною дійсністю, всередину магічного театру – і там виявилося так добре, що розуміння справжньої прози як необмежено-галюцинативної свободи слова не полишає до сьогодні. І це по-четверте, але, ясна річ, не по-останнє.

Адже, крім експериментів зі свідомістю, душею, психологією і психіатрією, крім занурення в архетипи та випробування сновидіннями, було ще тривале паломництво на Схід – через Індію до Китаю, себто в глиб себе самого, бо це не зовсім географічні Індія та Китай. Строго кажучи, тут важила не так гео-, як біографія: зустріти саме тих людей, читати саме ті книжки, слухати саме ту музику – саме в той час.

Час був на диво сприятливим для такого внутрішнього паломництва: суспільна система вимагала активної громадянської позиції, інакше кажучи, ідейного пристосуванства та войовничого кар’єризму. Герман Гессе пропонував цілком спокусливу альтернативу – послідовний пацифізм, індивідуалізм і відстороненість. Мені, схильному повсякчас до переплутування причин і наслідків, за кожним знаком його письмен вчувалися відлуння гіпівських рушень у бік Шамбали й Катманду, а часом і щось набагато конкретніше – рок-група «Steppenwolf», записів якої, проте, так ніколи і не вдалося розшукати.

Я назвав би його вчителем рятівного ескапізму. Щиро кажучи, це був кепський вчитель – у тому сенсі, що як усі самоуки, він сторонився раз і назавше сформульованих систем, і якщо вже й вів когось за собою, то тільки манівцями. Себто навпаки – саме тому він і був чудовим учителем Адже шлях манівцями – єдино можливий шлях для того, хто хоче бути вільним аутсайдером. Тут не йдеться про те, аби дійти першим, тут, вочевидь, не йдеться і про те, аби дійти взагалі.

Не можу уникнути спокуси назвати його письменником поколіннєвим. Читання Гессе для багатьох, кого я знаю, ніби самого себе, збігалося в часі з усіма можливими ініціаціями. Він супроводив не одного з нас у ювенільних блуканнях і був чимось на кшталт уявного орієнтиру – як слушно завважує з досвіду вже іншого покоління Тимко Гаврилів, «незважаючи на солодкаву пастельність свого сяєва». Така релігія не могла бути ані вічною, ані навіть тривалою. Коли письменник перестає бути настільним, то це прощання не тільки з його світом, але і з власним вичерпаним втіленням: скидання шкіри, вічне зрадництво.

І треба ж статися такому, що, розплющивши очі рівно через пів життя, я застаю себе за розпаковуванням книжок. Це моя бібліотека, яку я перевіз на нове місце і тепер намагаюся розташувати в невідомому їй просторі. Я не знаю, як їй тут поведеться, але передбачаю деяку непередбачуваність. Мені трапляється той самий Гессе, «Гра в бісер», вершина світового письменства, виміняна два десятиліття тому на збірку віршів Євгенія Євтушенка «Утренний народ». Я починаю гортати сторінки, вдихати запах паперу, що насправді є згущеним запахом ранніх вісімдесятих, і несподівано ловлю себе на майже непереборному бажанні знову втекти в Гессе, поселитися в його ашрамі, віднайти там нарешті свою останню, свою першу, свою першу й останню територію – і щоби тільки мене й бачили.

Я гортаю не навмання. Мене цікавить, чим усе це закінчиться. Остання фраза його роману звучить запаморочливо: «З лісу він більше не виходив».

Добре, що є такий ліс. Добре, що він завжди готовий впустити до себе.

О умляут

Німецької нас почали вчити раніше, ніж російської. Себто російська як мова міжнаціонального спілкування народів СРСР починалася з другого шкільного року, а німецьку ми мали з першого. Щоправда, протягом того першого року нас не вчили ані читати, ані писати – йшлося тільки про вимову, і навіть не слів, а поодиноких звуків. Пам’ятаю, як наша вчителька змушувала нас по п’ятдесят разів поспіль управлятися в якому-небудь «ich» (губи розтягуються майже в посмішку, кінчик язика тягнеться до нижньої губи, але так її й не торкається) чи, скажімо, «glühen» або «blühen». Ну так, з умляутами було найтяжче. Кожен із них вимагав особливої роботи над губами. Коли тобі сім років, до тебе не зовсім доходить, навіщо вигадувати такі фонетичні тортури. Можливо, насправді це вигадка не німців, а нашої вчительки? Можливо, такої мови взагалі не існує? Себто насправді йдеться лише про гімнастику для наших губів, язика й піднебіння? Але чому тоді вчителька так часто змушує нас повторювати «Goethe, Goethe, Goethe»? Хором і поодинці, Щодня те саме – «Goethe, Goethe, Goethe»?

Яка його роль у цій грі, ми дізналися дещо пізніше, коли нас почали навчати німецької грамоти й зусібіч оточили його портретами. Один і той самий старовинний добродій, здається, з орденською зіркою на грудях, проникливо-ущипливо дивився на нас зі стіни німецького кабінету, зі сторінок підручників й обкладинок зошитів. Це мусить бути якийсь дуже важливий німець, якщо його всюди так багато, здогадувалися ми. Невдовзі по тому довелося вивчати напам’ять його «Heidenruslein», а з уміщеної поруч короткої, на пів сторінки біографії (до сьогодні не знаю, як зуміли автори підручника так її стиснути!) випливало, що найголовнішим твором життя цього самого Goethe є трагедія «Фауст».

* * *

Наприкінці літа починалася пора гербаріїв. Насправді ми повинні були збирати листки протягом цілого літа – з тим, щоби на вересень вони виглядали достатньо просушеними. Це було літнє завдання з ботаніки. Проте, як усі нормальні школярі, я відкладав цю справу до останніх днів серпня. Припускаю, що це траплялося завжди на його, Ґете, уродини – мій батько-лісівник витрушував переді мною на стіл повну торбу всілякої духмяної зелені. Це було наче злий ботанічний жарт: засипати мене з головою цими незліченними листками, з якими я вже так чи так не встигну дати собі ради. Можливо, в такий спосіб із мене збиткувався сам Erlkunig, грізну баладу про якого я співав на репетиціях хору хлопчиків. Тож і присутність рятівника-батька в цьому епізоді цілком невипадкова: Mein Sohn, was birgst du so bang dein Gesicht?

Мій батько був першою на світі людиною, яка показала мені дерево ґінкґо. Це стало для мене потрясінням: уявити собі, що воно може пам’ятати динозаврів і що воно китайське. Але передусім це слово, слово як таке – ґінкґо! Через енну кількість років ми з однією дівчиною натрапили на таке ж дерево у Львові, на занедбаній околиці ботанічного парку, власне кажучи, десь на його межі з непарком, себто лісом. Після цього ми завжди зустрічалися саме під тим деревом – аж поки все між нами не скінчилося. Вертера з мене не вийшло, але коли минуло ще десять років, мені з невідомих причин написалося кілька віршів про «дерево, до якого вона вже не ходить» і про «гілку забутого ґінкґо». Сенс усього цього вималювався щойно наприкінці 90-х, коли хтось із німецьких друзів, прочитавши ті вірші в перекладі, похвалив мене за ремінісценцію з Ґете. Я вдав, ніби розумію, в чому річ, відтак двічі перечитав «Фауста» – в українському перекладі Лукаша та російському Пастернака, але жодної ремінісценції не встановив. Аж тоді надійшла поштова картка від серболужицької поетки Ружі Домашциної (єдина за всі часи!) – з роздвоєним ясно-зеленим листком на лицьовій стороні і дванадцятьма Ґетевими рядками на звороті. Тієї миті мені здалося, що він за мною спостерігає, не без скептичного усміху тонких породистих губів. Я присоромлено відвів очі від його проникливо-ущипливого погляду.

Ні, я не намагаюся вплутувати його до мого власного життя і робити відповідальним за моє невігластво. Мені йдеться про те, що поезія, одного разу закинута кимось із поетів у цей світ, нікуди вже звідти не зникає. Просто ми не завжди здатні її розпізнати, позаяк, одного разу вимовлена, вона перестає бути лише словами, здійснюючи себе в речах, жестах, ситуаціях і так званих випадковостях. Це наче описані тим-таки Ґете метаморфози рослин: вростання, проростання, розростання.

Мені йдеться про те, що всі ми відлунюємо поезією, найчастіше про це не здогадуючись. Достатньо лише уявити собі цю дивну радянську школу наприкінці відлиги і 60-х, цей перший клас, цих семилітніх малих українців, це межове напруження їхньої міміки («робіть так, наче ви збираєтеся пускати з рота кільцями дим», – не зовсім доречно радить учителька), отже, губи складаються там, аби виходило саме те, що вимагається – неслов’янський химерний звук у середині великого чужого прізвища: Goethe, Goethe, Goethe…

2004

Абсолютний слух

Моя пам’ять підказує мені, що одного ранку я прокинувся в жахливо холодній, заповненій бляклою листопадовою сірістю кімнаті. Це трапилося в котромусь із попередніх життів – тому, де я був студентом і жив по всіляких гуртожитках. Отже, я дивився у гуртожитську стелю, якої, щоправда, не пам’ятаю, але я певен, що вона була такою ж нестерпною, як уся ця кімната, вся ця осінь, вся ця не зовсім ще звична самотність, що до неї слід було якось через силу звикати. Самотність пояснювалася просто: минулої ночі я врешті стрімголов освідчився у коханні і – як це стриманіше висловити? – дістав негативну відповідь. Тому на ранок я дивився у стелю і мені зовсім не хотілося жити далі. Отже, все це і справді дуже просто пояснити: юність, розпач, любов.

Але як пояснити те, що в моїй голові пульсувало одним-єдине заклинання: «Добрий ранок, моя одинокосте»? Тим, що саме воно тої миті виявилося найдосконалішою формулою мене, бо в ньому був зосереджений і болісно скорчений увесь я? Тим, що слідом за цим рядком – я про це пам’ятав – мав був виринути наступний, не менш відповідний моєму станові?

Добрий ранок, моя одинокосте. Холод холоду. Тиша тиш. Циклопічною одноокістю Небо дивиться на Париж. Це був початок вірша майже забороненої поетки Ліни Костенко. Вірш називався іменем майже забороненого (принаймні для згадування в українській радянській поезії) художника – «Ван-Ґоґ». Я завчив його фактично напам’ять – не тому, що поставив це собі за мету, а мимоволі – бо надто часто перечитував. То був один з моїх улюблених віршів, опублікований у майже забороненому закордонному календарі. Надзвичайно дивному виданні, де поміж сільськогосподарських оглядів і кулінарних рецептів можна було зненацька натрапити на півприховані сигнали про те, що українська поезія буває іншою: Антонич, Голобородько, Холодний, Калинець. А також вона, авторка заклинання «Добрий ранок, моя одинокосте».

Наважуюся припустити, що того разу, коли я прокинувся в жахливо холодній, переповненій листопадовою сірістю кімнаті, цей рядок урятував мені життя. Це дуже голосно сказано, але поезія, напевно, і полягає в тому, що деякі речі мусять бути сказаними голосніше. Ліна Костенко навчила українську поезію інтонацій. Себто виразного вимовляння певних замовчуваних речей уголос.

Що стосується порятунку мого життя, то він став можливим через відчуття зв’язку. Моя самотність виявилася не тільки моєю, насправді – даруйте телевізійну брутальність – я був не один, зі мною солідаризувалася майже заборонена і легендарна поетеса, а також Ван-Ґоґ, божевільний художник із небезпечною бритвою в руці. Ми були всі спільниками у наших самотностях-одинокостях – цілі юрми безпритульних, романтичних, богемних, голодних і проклятих акторів життя. Навряд чи я здатен був усвідомити це відчуття, цей зв’язок. Напевно, спрацювало щось інше – поклик майбутнього, сформульований просто, геніально і начебто спеціально для мене: «Добрий ранок, моя динокосте!». Мені було трохи за вісімнадцять, і то був панок. Отже, насправді це не було заклинання, а був поклик майбутнього, точніше, його виклик.

Суть поезії (от так замахнувся!), напевно, не в написаному і тим більше не в надрукованому, а у вимовленому й почутому. Коли художника Опанаса Заливаху в 1965 році засадили до Станіславської тюрми, він прокидався ночами від того, що якісь зеки жіночої статі, себто зечки, виспівували зі своїх камер у протилежному крилі щось на її, Ліни Костенко, слова. Тюремне подвір’я відлунювало польським рефреном «co komu do tego». Художник Заливаха готувався до суду з наперед відомим вироком, і його наскрізь протинала ця радість, це відчуття зв’язку. Життя вартувало боротьби, тюрма розкладалася зсередини кримінальними жіночими голосами, Ліна Костенко вимовляла слова, які зводили нанівець само існування тюрми.

Історія української літератури всіх минулих століть, але передусім двадцятого, – це історія несвободи й цензурних утисків. А отже ще й великою (і то завеликою) мірою історія пристосуванства, боягузтва, зрадництва та колаборації. А також не надто героїчна історія побутових доносів, анонімних сигналів, парткомівського стукацтва й тихого алкоголізму. Іншими словами, це – історія Спілки письменників України, історія їхньої, письменників України, спільноти, їхньої спільності.

Ліна Костенко не належить цій історії. Саме вона і ніхто інший прищепила сотням тисяч українців непохитну певність у тому, що цензура – це зло і злочин, а самоцензура дорівнює самогубству. Саме вона привчала цих духовно вайлуватих і від природи не надто схильних до максималізму та різкості, а по-іншому кажучи, не надто сміливих людей до того, що слова «незалежність», «гідність» і «свобода» в українській мові існують не просто так. Про неї ходили десятки історій – про її зухвалі репліки, про бездоганні афоризми, про ризиковану жестикуляцію, про всі ці плащі, шпаги, мантії та про квіти для засуджених, пронесені на політичні судилища.

Тому вона, хоч і вся з історій, узагалі не належить історії, а радше навпаки – майбутньому. Вона його абсолютний слух. Тому її оцінки настільки точні, а висновки завжди безпомилкові: «Ми є, тому що нас не може бути».

І саме тому одного з перших січнів посередині нашої розтятої на половини молодості ми так синхронно сповзалися з усіх незліченних кутів і спалень того антикварного львівського помешкання, і вмикали той жахливий магнітофон «Весна», і вкотре пускали касету якогось Володі К. (де він тепер, скільки ж це вже років, як у Детройті!) – той записав безліч пісень на її добре впізнавані слова, тож ми, наче мовчазні змовники, сідали довкола магнітофона, багато курили, допивали рештки вина, якоїсь кави і, самі того не усвідомлюючи, переходили в майбутнє, яке саме в ту мить, мабуть, і починалося.

2005

Ті, що танцюють із Бенном

В останні дні лютого (добре, що цього року їх виявилося на один більше!) я спершу потрапив у віддзеркалення власного роману, а потім пережив наближення до однієї з найвищих світових таємниць.

Отже, спочатку вас вивозять високо в гори, щоб у товаристві інших, раніше не знайомих вам людей вшанувати пам’ять давно померлого, але від того не менше живого поета – говорити про нього, слухати його рядки, читати щось дотичне від себе і про себе. Для цього вас поселяють у замку, точніше в «замку», бо насправді то готель, але в тій частині світу гірські готелі переважно стилізовані під замки: монументальна структура з вежею, прибудовами і просторим прямокутником внутрішнього двору. Готель називається «Замок Ельмау», гори – Альпи, частина світу – Баварія. Поет, якого вшановують, – Готфрид Бенн.

Так, саме цей – найдовговічніший із експресіоністів (на відміну від схильних до суїциду поетів-ровесників, Бенн помер аж у другій половині 1950-х, проживши рівно 70 років), хоч, звісно, не в цьому причина його неослабної актуальності. Як засвідчила торішня анкета берлінського часопису «Literaturen», більшість нинішніх німецьких письменників молодших генерацій саме його вважає найважливішим для них поетом минулого століття. Це не конче позитив – Бенн до сьогодні не лише притягує, а й відштовхує, Не лише захоплює, а й дратує. Це до певної міри спричинене його фахом. Гадаю, що унікальне для модерної лірики поєднання цинізму й сентиментальності вдалося Беннові передусім через щоденну рік у рік медичну практику, ще й вельми спеціальну: патанатомія, шкірні та венеричні захворювання. Доктор Бенн дослівно відстояв своє професійне становлення в лазаретах Першої світової, однак і під час Другої він і далі розтинав трупи, споглядаючи розпад і розклад. Тож єдиний із можливих для нього культів був культом Краси Спазматичної. За часів націонал-соціалізму йому офіційно заборонили писати (саме так, писати, не кажучи про опублікування) – його вірші вважали брудним зазіханням на ідеали вищої раси. Краса, як і раса, мусила бути здоровою, жодних спазмів.

От і все тим часом про Бенна. Тепер про місце, де ми його вшановували.

Замок Ельмау вигадав і заснував харизматичний протестантський теолог, що звався напрочуд невигадливо, все одно що ніяк – Йоганнес Мюллер. Це не завадило йому оволодіти душами багатьох своїх непересічних сучасників. Шлях Мюллера пролягав через етику Спінози і дедалі рішучіше заперечення будь-яких інституційних структур церкви до витоків чистої релігійності – поза інтелектом і його спекуляціями, на підставі самої лише внутрішньої свободи і чуттєвого переживання світу. Однією з його утопій став замок – «вільний простір особистого життя», «місце відпочинку для здорових, але обтяжених щоденним існуванням особистостей», такий собі «санаторій для втомлених» із вільним спілкуванням, гірськими прогулянками, водними процедурами, доброю й різноманітною їжею, концертами і (не останньою чергою) танцями, а все це на тлі взірцево-показових альпійських краєвидів. Його проект виявився переконливим: графиня Ельза Вальдерзее підтримала цю утопію фінансово і протягом 1914-1916 років (той самий Бенн тоді вже ампутував кінцівки тяжкопораненим і зашивав черевні порожнини вбитим) замок Ельмау було збудовано.

Йоганнес Мюллер вороже ставився до політики, він принципово не читав газет і не слухав радіо, а політичні суперечки на території замку було заборонено. Тому він мав доволі химерні уявлення про стан тогочасного суспільства і прихід до влади Гітлера 1933 року привітав статтею про необхідність «національної революції німецького народу», водночас наголошуючи, що чільним рушієм такої революції є найкультурніша верства того-таки німецького народу, себто німецьке єврейство. Режим не міг ним не зацікавитися – з 1939 року йому вже заборонили виступати з лекціями і полишати замок. До ув’язнення в таборі, однак, не дійшло – здається, верхівка райху не дуже знала, як із ним чинити: публічні виступи з різким засудженням антисемітизму він примхливо поєднував з украй націоналістичною пангерманською риторикою – через яку його й було оскаржено перед судом по війні. Він помер 1949 року, так і не дочекавшися завершення процесу.

Відтоді замок перебирають у власність його нащадки, і з плином років він стає просто готелем, але з відчутним антропософським акцентом (східні масажі, медитативні сеанси, солярна символіка, концерти класичної, джазової та нью-ейджевої музики і літературні читання, як-от, Беннівські).

Але то була передмова, а тепер про мою пригоду.

Уявіть собі цей корабель, цей залитий вогнями високогірний «Титанік»^[4], цю дещо декадентську, просяклу санаторно-курортними запахами атмосферу, цих старезних німецьких панів і пань, їхніх дітей і внуків, ці театральні вистрої обслуги, ці сауни, ванни, купальні халати, солярні знаки, миготіння маї, вгадування свастики. Уявіть собі, що мої вікна виходять у внутрішній двір і ввечері я люблю спостерігати за вікнами протилежного крила. Там є велетенська зала з люстрами, і в ній цього вечора танцюють – як заповідав великий Мюллер. Ці танці для мене німі, вони до того ж німецькі, а я тут іноземець, я не чую музичного супроводу (рояль? піанола?), але я бачу, як безліч німих німецьких пар у вечірніх уборах довго й безперервно кружляє в якомусь, либонь, вальцері. Певної миті стає так багато всього – кружляння, снігу, вогнів, лірики Бенна, капелюхів із перами, антропософії, двох світових воєн і двох поразок у них, патанатомії, Голокосту, розкладу і розпаду, арійських першоджерел, альпійських передзвонів – що я відчуваю наближення до якоїсь вельми суттєвої розгадки.

Я не знаходжу її, але мені вистачає наближення.

2004

Присмак каменю

Мені сняться бойові дії. Минулої ночі я намагався втекти, стрибаючи з каменя на камінь (ландшафт був гірський і південний), від двох офіцерів, із вигляду якихось білогвардійських. Вони мали пістолети і їхнім кулям просто не було куди подітися, крім як у мій череп. Я прокинувся за мить перед попаданням однієї з них мені в потилицю.

Це, напевно, наслідки читання.

Книжки, що їх я останнім часом читаю, це продовження моїх взаємин із друзями. Вони приносять їх і кажуть: читай. Іноді навіть спонукують: читай, ти мусиш! Цього разу другом була Наташа Ґерке, польська письменниця з Гамбурга, себто за гамбурзьким рахунком письменниця. В нас із нею склався особливий рівень довіри, коли ми випадково з’ясували, що маємо не лише спільний рік, але й день народження.

Подарована нею книжка минулої осені була номінована на «Ніке» – найвищу польську літературну нагороду, й увійшла до фінальної сімки. Звісно, це була найкраща з номінованих книжок. Звісно, ніякої нагороди вона не отримала. Таке з найкращими книжками трапляється часто.

Ця книжка – документ, і я не беруся судити, чого в ньому більше – репортажу чи рапорту. Її автор – 33-річний журналіст Войцєх Тохман – пише про Боснію і Герцеговіну кілька років по тому. Те – це геноцид, сербсько-мусульмано-хорватська різанина (що за лагідне слово!) 1992-1995 років. У центрі цієї безжальної книжки – ексгумації, розпочаті за рішенням високих європейських інстанцій наприкінці 90-х. Це коли замордовані тіла вже розклалися в сирій землі настільки, щоб оголилися кості. Себто в цій книжці йдеться про своєрідну іншу археологію: визначення місць масових захоронень, відкопування людських решток, складання їх докупи, впізнавання, перепоховання. Йдеться про тисячі поліетиленових мішків з поки що неопізнаними «людськими комплектами» – згідно з робочою термінологією міжнародних експертів, body bags. Ідеться про страх свідків (катів? жертв? адже просто свідків не буває!) – вони досьогодні приходять на місце події лише вночі, потай, залишаючи назавтра для експертів умовний знак – наприклад, пачку від сигарет: копати тут. Ідеться про фактично невиліковне і незгладиме – про сліди однієї з тих воєн, під час яких так звані солдати доблесно захищають вітчизни переважно двома способами: вбивають хлопчиків і ґвалтутують дівчаток.

Книжка називається «Наче камінь їла». Це вимагає пояснень. В одній з її сцен 42-річна мусульманська жінка щоночі бачить примару свого закатованого в тій війні чоловіка. Вона вже й не хоче з ним бачитись, а він усе одно приходить. Уранці син каже їй, що вона знову всю ніч скреготіла зубами. Ти наче камінь їла, додає син.

Цей скрегіт і справді має якісь підземні, потойбічні витоки: знівечені людські скелети на дні чи не кожної печери, ями, криниці. Понад сто сторінок не простого, а дуже простого тексту. Короткі і напрочуд виразні, але водночас ніби ледь незавершені розділи. Документалістика, що наче сама собою, без авторових зусиль, переходить у метафорику, а та в метафізику. Просто розповідні речення. Ось хоча б такі:

«Body bags тепер лежать на землі в темному бараці. Чекають когось, хто по них зголоситься. Білі поліетиленові мішки на замках-блискавках – щось наче футляр для чоловічого костюма, от тільки довжиною два метри».

Або:

У Поточарах жінкам і дітям наказали йти праворуч, чоловікам ліворуч. Те, чи хлопець є ще дитиною, чи вже чоловіком, вирішувала мотузка, натягнута на висоті 150 см. Ті з хлопців, хто були вищі, йшли ліворуч.

Або:

Чоловіки з Республіки Сербської, з якими вдається порозмовляти, кажуть, ніби під час війни всі були кухарями. І ті з Сербії, котрі приходили сюди їм на допомогу, так само лише куховарили. Всі завжди повторюють те саме, навіть у розмовах між своїми. Певно, вже й самі в це повірили.

Або:

Забирали гроші, прикраси, телевізори, посуд. Із господарства – трактори, машини, знаряддя. В нас було багате село. Другий день настав, третій, четвертий. Ми сиділи голодні по хатах. Брудні, без води. Спека нестерпна. На трупах наших чоловіків паслися мухи.

Я хочу врешті відкласти це кудись набік – і книжку, і все, що вона в собі містить. Мені хочеться повторювати слідом за Ольгою Токарчук, чиї слова винесено на обкладинку: «Злюся на себе, що я це читаю, але не можу перестати. Ліпше би погортати якісь кольорові журнали, вивести псів на прогулянку. Однак читаю». Я також.

Навіщо мені ця смертоносна, заповнена мухами спека? Навіщо цей присмак каменю в роті? Навіщо він туди їхав, цей поляк, і два роки там сидів, і чому їм до всього цього вічно є діло, чому вони в це влазять? У них що, якесь особливе почуття відповідальності за всіх?

Безперечно, сто разів має рацію Микола Рябчук, коли, реагуючи на одну з моїх попередніх публікацій, пише про нашу спільну відповідальність. Він має, зрештою, не тільки сто, а й всі тисячу разів рацію в тому, що ми справді заслуговуємо бути там, де ми є. Гадаю, не останньою чергою й тому, що в нас ніхто й ніколи не написав правди про Боснію. В нас цю правду було переважно замовчано. Звісно, з традиційно українського погляду Боснія просто дуже далеко – навіщо про неї говорити? Але і про Волинь 1943-го в нас поговорили тільки для годиться – не було куди подітися від річниці, на щастя, вже проминулої. Тому ми не тільки не маємо власного Тохмана. Ми досі не спромоглися видати в себе книжку іншого безжального польського репортера, Павла Смоленського, з його пронизливою правдою про акцію «Вісла». Мовчу про обидві чеченські книжки росіянки Анни Політковської^[5]. За найвищим рахунком, відсутність у нас таких літературних документів якнайвиразніше свідчить про рівень громадянської несвободи і загальмованості.

Хотілося б однак закінчити не вироком.

В одній із фінальних сцен Тохманової книжки описано обмін полоненими між сербськими й мусульманськими вояками. Вочевидь, полонених мусульман було утримувано у набагато жахливіших, дослівно концтабірних обставинах. «Що ви з ними робили? – питає шеф мусульманського загону у своїх сербських візаві. – Скільки вони важать? По тридцять кілограмів? Я вам ваших повертаю такими, що кожен має по сто. Ви повинні нам трьох наших за одного вашого давати!». Це гумор, і всі сміються. Здається, навіть полонені.

Я теж хочу сміятися. Мені це, можливо, навіть і вдалося б, якби не камінь, жахливий камінь у роті.

2004

Ангели і демони периферії

Я чекав на цю книжку декілька останніх років – цілих три або й чотири. Відтоді, як ми з її автором почали мандрувати разом. Автора звати Анджей Стасюк, а книжку, що на неї я стільки чекав, – «Дорогою на Бабадаґ» (польською – «Jadąc do Badabag»). Назва відлунює чимось угорським, хоча насправді Бабадаг – це містечко на півдні Румунії, а в його імені спочила Османська імперія разом із турецьким ігом. Кажуть, ніби у книгарнях Польщі про цю книжку часто запитують як про «Дорогою на Багдад», помилково вважаючи, ніби Анджей Стасюк написав про війну в Іраку. Проте помилка жодним чином не причетна до того факту, що ця річ у помаранчевій палітурці вже стала бестселером року.

Анджей Стасюк – мій улюблений польський письменник. По тому як ми з ним написали й видали «Мою Європу», він усе одно писав її і далі, себто й далі вів свою в ній частину, свій «Корабельний щоденник». Іншими словами, він і далі її жив. І це життя стало «Бабадагом».

Живе він у такий спосіб, що влітку переважно подорожує, а пише здебільшого взимку, коли сніги білою непролазністю замітають його дім у горах Малого Бескиду і можна тижнями не відходити від письмового столу, плутаючи швидкоплинні напівтьмяні дні з довжелезними кромішніми ночами – співвідношення десь так вісімдесят до двадцяти на користь ночей.

Отоді він і переглядає свою центрально-східну колекцію: призбирані за літо монети й банкноти – румунські леї, хорватські куни, угорські форинти чи албанські леки, всі ці національно вагомі імена й обличчя на аверсах. Або, скажімо, навмання тягнеться рукою до пластмасової коробки з тисячею фотознімків. Або просто гортає власний паспорт, число прикордонних штемпелів у якому сягнуло 167.

Це поезія знаків приреченого зникнути світу. І банкноти, і штемпелі – це поезія.

Стасюк пише переважно вночі, коли «все віддаляється, пропадає, прикрите чорним небом», коли залишаєшся сам. Писання вночі є екзерсисом вельми оманливим, ніч ілюзійно наближає до космосу, спонукає до підозрілих розмов про вічне. Все написане вночі здається геніальним – аж поки його не перечитаєш удень. І тільки Стасюк може собі дозволити ці нічні сеанси. Мабуть, через те, що здатен не відокремлювати вічне від минущого, тим більше не протиставляти їх.

Польські медії потрактовують «Бабадаг» як «літературу факту». Що це таке людською мовою – подорожні нотатки, нариси, репортажі, шкіци, есеї? Гадаю, все разом і водночас щось набагато універсальніше, новий Стасюків жанр. Бо насправді це не література, а манія.

Стасюка тягне на схід і трохи на південь. Його приваблюють країни за Конечною. Конечна – це польсько-словацький прикордонний переїзд лише за кілька кілометрів від його дому в Малому Бескиді. З неї все починається і нею все закінчується. Його вибір – це країни за перевалами, а всі польські перевали розташовані на півдні. Тому його вибір – це Угорщина, Румунія, Словаччина, Албанія, Молдова, запустіння, солодкавість серпня, бруд, лінощі, напівсон. Усе, що розсипається на очах, так нічим і не ставши (бо насправді і не хотіло нічим ставати!) – «лагідний розгардіяш, сонні звалища, рештки початих заповзять і спогади незавершених, речові склади, що переходять у смітники, уривки фольги, компост, нападалі яблука, загорожі для курей, бур’яни, затоптані стежки, якась віковічна теперішність, зачаєна в тіні горіхів і черешень». І незмінні чоловіки, що серед білого дня просто стоять на вулицях, нічого не роблячи, просто стоять в очікуванні не знати чого.

Його не надто цікавлять реальні політичні поділи – те, що одні з цих країн уже начебто всередині, тобто врятовані, а інші вже начебто поза, тобто пропащі. Його власний поділ географічно-ліричний, він проходить 17 градусом східної довготи: «Цей світ праворуч 17 градуса все ще незавершений, і через це від нього важко відвести погляд». Але з поглядом, можливо, все якраз навпаки – як із Ніцшевою прірвою.

Можливо, цей простір об’єднаний цитатами. Можливо, циганами. Саме вони у своїх снах першими побачили «Європу без кордонів». Можливо, він об’єднаний аутсайдерством, відстороненістю від Великого Світу або його, цього Великого Світу, невдалим мавпуванням, наче в молдавській столиці з її «романсько-слов’янською сумішшю краси, зіпсованої бордельним макіяжем», де «всі щось удають, наслідуючи власні уявлення про світ, котрий насправді цілком деінде».

Ця книжка монотонна, як монотонні ландшафти його, Стасюкової, частини світу – навіть якщо вони гористі, то це особлива монотонність гір, а що вже там казати про рівнини! Ця книжка побудована лише на повторах видінь і прозрінь, її видіння римуються, а прозріння потрапляють у такт із трансильванською музикою.

На відміну від звичайних мандрівників, він шукає не відмінностей, а подібностей. Це така надчутлива ввічливість подорожнього спостережника – радіти однаковості. Він сам ставить цьому діагноз – «схильність до периферії, потяг до провінції, перверсійна любов до всього, що зникає, пропадає і руйнується». Наприклад, до острівних пристаней у дельті Дунаю, куди не частіше ніж двічі на тиждень прибуває пором, до порослих травою готелів з назвою «Європоліс», до сіро-жовтих пейзажів з бетонними рештками бункерів.

Так, усе це зникає і зникне, споловіє й витреться, наче молдавські грошові знаки. Протистояти ньому неможливо, але цілком можливо з цим принаймні жити. Подібно до двох невідомих гравців у карти, що десь посередині цих периферій світу, напевно, й донині сидять під горіхом серед щирого поля: «Були сірі й вим’яті, як більшість чоловіків у тих краях, однак героїчно давали собі раду з напором простору і безміром часу. Крихка абстракція гри захищала їх від небуття. Дідько знає, може зі смерком вони засвічували якийсь огарок або їхні карти були знаковані таким чином, що навіть у темряві вони відчували пальцями дзвінки, вина і жири».

Але поки темрява не настала, запам’ятаймо їх такими, як вони є. Вони грають у карти, заповнюючи життя очікуванням смерті та нескінченною монотонністю підкидного на двох – посеред спекотної куряви літа, на висохлій траві, під горіхом, де-небудь в околицях Бабадаґу, Орхеїв, Бая-Маре, Матезалки чи Коломиї.

2004

Як риби у воді 29 річкових пісень

1

Безперечно, річки є благословенням цього світу. Або скажімо так: вони могли б стати цим благословенням, якби ми поводилися зі світом обережніше. Як усі зодіакальні Риби, я даю себе загіпнотизувати річковою водою, особливо влітку. Ні, озера мають свої відчутні переваги, озера – це так само прекрасно. Однак зараз мені йдеться про течію, про її пластичність і еластичність, про можливість пересуватися за водою і з водою, не кажучи про іншу, таку ж спокусливу можливість – долання її, річкової течії, спротиву. Перепрошую, якщо останнє здалося вам метафорою.

2

Це не Вроцлав, а Львів повинен би мати так багато річкової води, не Бресляу, а Лемберґ. Одне з найзабутіших Європою європейських міст з його завжди неочікуваними і досі недознищеними безцінними ландшафтними відкриттями виявилося позбавленим певного дуже притаманного європейській урбаністиці компонента – річки. А це означає – позбавленим мостів (справжніх – тих, що над водою), берегів, заплав, і корабельних пристаней, самих кораблів, водяних млинів, дамб, островів, каналів, а також тисячі інших принад, від яких аж голова йде обертом, а надто влітку.

3

Наслідком цього стала майже повна відсутність у Львові й інших складників річкового космосу – приблудних моряків, русалок, нереїд, сирен, водяних зміїв, потопельників, укритих лускою драконів і панцером черепах. Міська міфологія змушена сьогодні обходитися навіть без тритонів. Одним з найзухваліших проектів майбутніх перетворень міста є проект наповнити його річковою водою, відновити набережні й заплави, поступово розширити і поглибити русло та відбудувати всі вісімнадцять історичних мостів між правим і лівим берегами.

4

Насправді Львів має річку, але невидиму. Існують не надто добре перевірені свідчення всіляких пізньо-середньовічних краєзнавців-мюнхгаузенів про те, що за їхніх часів Полтва була судноплавною, в кожному разі якісь там рибацькі барки доходили нею до Львова аж від Балтійського (чому не Північного?) моря, і тогочасні гравюри на це натякають. Роль посередника виконував Буг (чи, може, все-таки Бог?), що його притокою й була (чи все-таки є?) Полтва. Про атлантичних вугрів, що їх у львівських околицях ловили голими руками, я свого часу написав трохи пісень.

5

Мої пісні про вугрів є переважно мінорними. Наприкінці XIX столітті міські урядники вирішили, що нічого, крім шкоди, ця річка Львову не приносить. Серед аргументів називали забагнюченість місцевості, гниття води, міріади мух, комарів, малярійну загрозу, сморід. Останнє, вочевидь, і підказало їм єдино прийнятне рішення – заховати річку під землю, замурувати її й віддати Смородові Остаточному, перетворивши у міську каналізаційну систему. Кажуть, ніби з оркестрової ями у Львівській Опері до сьогодні можна вслухатися у підземне булькотіння сканалізованих нечистот.

6

Це здається мені цілком імовірним: Львівську Оперу збудовано просто над свіжозасипаною річкою, до певної міри її можна вважати гігантським річковим нагробком чи навіть мавзолеєм. Але в такому разі найчутливіші з музикантів, потрапивши до оркестрової ями, повинні чути й дещо інше. Наприклад, як задушливою трубною темрявою, ледь не стогнучи, продираються в єдино можливому атлантичному напрямку ті самі вугрі. Відомо, що вугрі здатні виживати навіть у каналізаційних трубах, подаючи мешканцям міста не тільки надію, а й приклад.

7

Але я починав із Вроцлава. За складом населення це значною мірою той-таки Львів. Принаймні Львів, яким він був до другої половини 40-х років минулого століття – з університетом, політехнікою, архівами, бібліотеками і кількома пам’ятниками. Виглядало так, ніби внаслідок Другого світового катаклізму добру половину одного міста було демонтовано й евакуйовано на пів тисячі з чимось кілометрів західніше. Слово «евакуйовано» вжите тут у безпосередньому зв’язку зі словом «західніше». Щодо зворотного напрямку доречніше вжити слово «депортовано».

8

Щоправда, при цьому не зовсім зрозуміло, як розцінювати те, що трапилося з попереднім населенням Вроцлава. Чи не натяк це самої Історії, мовляв, кожна евакуація має в собі щось від депортації й навпаки? Зрештою, ті львів’яни, що прийшли на місце тих вроцлав’ян, так само здебільшого вважали себе не врятованими, а радше вигнаними. Але тут я ніяк не втримаюся від одного припущення: насправді тим львів’янам ішлося про річку. Вони скористались історичною нагодою і втекли від мертвої річки до живої. З усіма її мостами, островами, ліхтарями й ресторанами на воді.

9

Натомість вони зберегли для себе фантомний Львів. Це така ідилія, рай на землі, суцільні кнайпи, кав’ярні, променади, вуличні оркестри, сороміцькі куплети, особлива м’яка вимова, південно-східна кухня і дещо запаморочливіші напої. У Вроцлаві такого буяння не було й не буде – так принаймні вважали майже всі колишні львів’яни, що стали вроцлав’янами. Вроцлав з його понімецькою забудовою – це лише ерзац домівки, такого тепла, як від рідних галицьких печей, від нього годі сподіватися. І все, що вони здобули внаслідок Другого світового катаклізму – це Одру замість Полтви.

10

Себто насправді вони здобули Європу – ту, яку прийнято вважати серцевинною ісправжньою. Ту, що є передусім сплеском води. Ніколи не забуду останніх днів липня у Нюрнберзі, коли з кам’яної кладки, що стягувала докупи два береги середмістя, я дивився на густу й важку, неймовірної чистоти зелену воду, на підвладні її плинові текучі водорості (цитата з Тарковського, запідозрите ви) і, безперечно, на риб, на їхнє повільне, сповнене тілесної радості, пропливання там, унизу. Повільні й велетенські риби, краса риб у каналах, у самому серці старого міста – це й була Європа.

11

Я намагаюся відновити з пам’яті якнайбільше своїх річок, струмків і потоків. Своїх – себто тих, що течуть уже крізь мене. Себто, одного разу в них увійшовши, я вже не можу з них вийти. Мене так само цікавлять вододіли, ці сухопутні кордони між морями, що проходять по хребтах і височинах за тисячі кілометрів від самих узбереж. Львів постав на одному з таких вододілів, у ньому приховано два моря водночас – Чорне (з аргонавтами, Одесою, Стамбулом) і Балтійське (з бурштином, корабельними соснами, Таліном, Ригою та Стокгольмом).

12

Так і в околицях Морґетену в швейцарському Зименталі я міг бачити водночас моря Середземне й Північне, стоячи на межі між ними. Річки перевертають усі наші уявлення щодо простору, того, як він організований і що в ньому до чого належить. Річки є не тільки кордонами, але й можливістю долання кордонів. Мені достатньо вийти з дому і їхати на південь якусь годину, щоб опинитися над берегом Пруту, притоки Дунаю, себто в одному басейні з Віднем, Будапештом і Братиславою. Мабуть, про це йшлося минулої осені в Реґенсбурзі.

13

Того разу мої знайомі художники – він і вона – привселюдно вилили в Дунай суміш горілки зі свіжою кров’ю. Пам’ятаю надрізи в нього на спині і як вона по краплі збирала з надрізів цю його кров, як безбарвна рідина у пляшці починала забарвлюватися рожевим. А потім усе це було вилито до Дунаю зі староримського мосту. Ідея полягала в тому, що, ставши поживою для риб, ця криваво-горілчана суміш поплине дунайськими водами вниз, можливо аж до Чорного моря. І там її, наприклад, упіймають якісь чорноморські рибалки, а потім з’їдять. І таким чином Європа об’єднається в рибі.

14

Або те видіння у Словаччині, де ми мандрували горами. Місцина звалася Словацький Рай, хоч, як на мене, там рай усюди. Одного разу після семи- чи й восьмигодинного доволі виснажливого переходу над прірвами (тримаючись натягнутих над ними ланцюгів) ми врешті залягли у райську траву. Поруч протікав ручай, власне кажучи, мала річка, зеленувата й чиста, на дні було видно не лише кожен камінчик, але й кожну мушельку і піщинку. Там було невеличке заглиблення, таке собі плесо майже без течії, метрів на півтора углиб, і я побачив труп тоді ще не знаного мені чоловіка.

15

Він виринав на поверхню, себто ні – вже не виринав, а спливав, як спливають мертві рибини. Його було вбито позаминудої ночі, і тепер усе наше товариство пильно дивилося в його бік, напівлежачи у райській траві після тяжкого переходу. Всі дивилися – але бачив його тільки я. Так він став головним героєм мого роману. Як усі інші мої герої, він дуже любив воду, особливо річкову зеленаву. Цей колір діє на мене найпритягальніше. Тому я ніколи не забуду, який колір мала Влтава в околицях Праги у липні 1968 року, за місяць перед нашестям зеленого танкового кольору.

16

Річкового зеленого кольору очі були в Ади, героїні мого іншого роману. Її коханець, до речі, з-під зодіакальних Риб, зізнався, що «лягав у неї, наче в струмок». Тепер я, здається, вже знаю, звідки це могло взятися. Під час цілоденних карпатських переходів, дощенту вимучений серпневою спекою, я подеколи рятувався у струмках, лягаючи в них обличчям донизу. Вони на той час жахливо зміліли, у найглибших місцях вода не сягала навіть колін, тож насправді кохатися з нею можна було, лише поклавши обличчя на дно, зелене й дунайське.

17

Або, скажімо, цьогорічна середина травня – час, коли зеленого кольору в природі стає найбільше, а його відтінки ще не навіюють асоціацій з утраченим раєм. Ми пливли між двома берегами – лівим, німецьким, і правим, польським, поміж лісами, луками й пагорбами, переважно безлюдними, хоч на польському боці час до часу хтось усе-таки рибалив. Отоді на палубі й пролунало порівняння з Сибіром: ця порожнистість, цивілізаційна незаповненість. Добре, що цього не почув ніхто з поляків – вимовляти в їхній присутності слово «Сибір» все одно що влучати в зовсім інші асоціативні сплетіння.

18

Зате над Райном усього виявилося страшенно багато: міста, що без видимого дистанціювання переходять одне в одне, суміш готики з промисловими монстрами, постіндустріальне порозуміння природи з колишніми сталеливарними конструкціями, респектабельність Дюсельдорфа і Дуйсбурга, кельнський собор, мечеті, Аполінер, Меркатор, Африка, кораблі, катери, баржі, барки. З двох Європ саме та, яку недавно означено Старою, видавалась і насиченішою, й рухомішою. Якби не ці наметові табори уздовж берегів, ці розрізнені групи людей, що одягнутими вилежувались на сонці!

19

«Це бездомні, – пояснював голандець Ад, – з потеплінням вони висипають цілими комунами на береги Райну, життя в наметах на свіжому повітрі, в оточенні рідних і близьких людей, може здаватися цілком безтурботним. Але тільки може здаватися». Бездомність є ознакою передусім поета. Сенс його покликання полягає в тому, щоб ламати узвичаєне і бунтувати проти застиглості. Справжні поети не повинні мати сталого притулку і будь-яких прив’язаностей. Поезія – це струшування зі себе пут, жестикуляція, що нею здобувається визволення. Ось що відповів Адові не я, а Гайне.

20

Райн був річкою Гайне, а Одра – фон Кляйста. Потім вони помінялися річками, вкотре об’єднуючи Німеччину. Загалом поетів люблять пов’язувати з річками, або, дозволю собі сказати це в’їдливіше, прив’язувати до річок. Шевченко – це Дніпро, Пушкін – це Нева, Гоголь – це і Дніпро і Нева, а Целян – це Сена. Своїх поетів мусять так само мати Рона, Луара і Тахо. Цікаво, до якої з річок прив’язали більше поетів – до Райну чи до Дунаю? Дунай протікає через більшу кількість мов, тому його шанси здаються вищими. Хоч і Райн аж ніяк не обділений розмаїттям діалектів.

21

Але Дунай здається мені довшим, бо торкається навіть нас в Україні. Дунай – це ще одна версія інакших меж для Європи. «Країна, з якої я примандрував, – пояснював український поет Перфецький не зовсім обізнаній європейській еліті на початку 90-х років у Венеції, - означена зі сходу на захід чотирма великими ріками – Доном, Дніпром, Дністром і Дунаєм. Кожна з цих назв відлунює санскритським коренем дана, себто вода». До його спостереження можу додати таке: усі Чотири Ріки творять майже досконалу географічну симетрію.

22

Себто найсхідніша з них – Дон – тече зі сходу на захід, обидві серединні – Дніпро і Дністер – з півночі на південь, а найзахідніша – Дунай – із заходу на схід. З усього цього випливають щонайменше дві повчальні речі. Перша – що географічні мапи, згідно з ідеєю Найвищого Картографа, повинні бути і є витвором мистецтва з тільки їм притаманною метафорикою й метафізикою. Друга – що і ми в Атлантиці. В Україні немає ані краплі води, яка не належала б Атлантичному басейнові. Це означає, що вона всіма артеріями й капілярами пришита саме до Європи.

23

Росія в цьому сенсі значно амбівалентніша, і якби свого часу цар Петро не відігнав шведів від південного балтійського узбережжя, то могло статися й так, що Росія взагалі не мала б жодної краплі атлантичної води, крім як у витоках Дніпра. Звісно, на півдні вона має той самий Дон, а відтак ще й Кубань, але то вже дещо сумнівна Росія – козацька. А найбільша з річок європейської Росії, Волга, впадає вже у Каспій, себто взагалі до жодного океанічного басейну не належить. Чим не метафора окремої й нікому не належної (неєвропейської, неазійської) цивілізації?

24

Повертаючись до України: якщо річки – це справді кордони, то серед українських річок таким кордоном є Дніпро, найцентральніша і найбільша ріка. Це передусім кордон ландшафтів – пагорби з лісами, так звані гори на заході, себто на правому березі, і рівнина, степ або лісостеп на сході (лівий берег). При цьому Правобережжя є «культурно споконвічним», традиційно-аграрно-осідлим, а Лівобережжя, особливо в південній його частині, – колонізовано-номадичним, пролетарським, колишнім Диким Полем. Прояви цього роздвоєння, у тому числі й конфліктні, становлять сенс української невизначеності.

25

Себто за найвищим рахунком Лівобережжя не дає змоги Україні остаточно повернутися в європейський бік, а Правобережжя – у російський. При цьому обидва антиподи настільки тісно зрослися у вимірі повсякденно-життєвому, що про взаємно очікуване розлучення з перетворенням Дніпра ще на один кордон – державний – не може бути й мови. Залишається терпіти одне одного і поступово зростатися у всіх глибинні-ших вимірах. Те, що таке зростання насправді відбувається, не викликає в мене жодних сумнівів. Але те, як воно відбувається, викликає частий розпач.

26

А тому я повертаюся до річок, з яких усе починалося, – до Одри, до Райну. Перша з них виявилася польсько-німецьким державним кордоном. Ми рухалися на північ, за течією, нас висаджували меншими групами на протилежних берегах, ми заходили до міст і містечок. Хтось розпланував усе таким чином, Щоб ми якомога частіше змінювали береги і завдяки Цьому на собі відчули, якими прозорими стали нині кордони. Сторожові служби обидвох країн фактично заважали – навіщо новій, віднедавна такій об’єднаній Європі цей клятий контроль? Затримка виникала лише на мені.

27

Іноді я зумисне виривався поперед інших, аби заблокувати на кілька хвилин той безперешкодний письменницький марш. У моєму паспорті немає живого місця – стільки разів його було вдарено штемпелем (а перед тим ще й наскрізь просвітлено). Звісно, це особливе відчуття – бути обмеженим у правах. Власне кажучи, той державний кордон на Одрі існує вже тільки заради нас, громадян Недо-Європи, аби ми не швендяли найвільнішим із континентів нештемпельованими. Я приємно здивований тим, що мене жодного разу не обшукали. Було так, наче впійману рибу знову кинути в річку.

28

В цьому сенсі над Райном було цілковите царство свободи. Гаразд, якщо вже не свободи в найширшому сенсі, то принаймні свободи пересування. Для письменника пересуватися – все одно що дихати, це вже навіть не професійний обов’язок, а маніякальна залежність. Щоправда, ми й державний кордон перетинали всього тільки раз, десь між Дуйсбурґом і Ніймеґеном. Отже, найкраща прозорість кордонів – це їх відсутність. Найкращий вірш – виправлений, переписаний і закреслений. Найкраща поезія – недомовлена. Найкраща пісня – недоспівана. Найкраща риба – невпіймана.

29

Все написане мною повище, було черговою спробою вдруге ступити в ту саму річку, проте в цьому випадку не в одну. Безперечно, річки є благословенням нашого світу, хоч іноді бувають прокляттям. І все ж зараз я про благословення. Добре, що річки є, що вони ділять – берег від берега, ландшафт від ландшафту, культуру від культури. Річки – запорука різноманіття. Але й добре, що річки єднають – ти кидаєшся сторчголов у зеленаву прозорість десь біля самих витоків і, невтомно розсікаючи опір води заміненими на плавники долонями, колись таки досягаєш гирла, дельти, затоки, Океану.

2004

Кауфман і кайф

Цей текст – мене дуже просили – має бути оптимістичним. Трохи схожим на передноворічні віншування народові та країні. Адже, як відомо, свято наближається. Хоча, з іншого боку, воно й без того, як відомо, завжди з нами.

Слово «час» у цьому тексті я завжди писатиму з великої – Час. Це зумовлено кількома причинами, найголовніша з яких любов.

Так от, я роззираюся навколо у пошуках сліпучої дійсності. Проте якось із нею не складається, попри всі мої зусилля. Як і попри те, що насправді в цій дійсності, зовсім поруч зі мною, з усіма нами, стільки позитивних героїв. Мені щастить знати багатьох із них особисто. Я йду на їхнє світло.

Це не іронія й не перебільшення – навколо мене і справді страшенно багато людей, без яких я не бачив би жодного сенсу в житті. Вони – вирішальний чинник мого, перепрошую на слові, яке може здатися формальним, патріотизму. Я прожив із ними вже понад пів життя – цілком достатньо для того, аби змінити якщо не власну країну, то бодай самого себе. Зрештою, припускаю, що друге тотожне першому.

І от переді мною він – Влод Кауфман, художник, волоцюга, ловець Часу, Рибо-Вино-Кур, легенда Львова й околиць (уточнення: десь і колись я зухвало написав, що околицями Львова є Решта Світу. Так іноді буває). Шістнадцять років тому ми познайомилися на одній із перших для мене артистичних гулянок. То була зустріч нового 1985 року, який і справді виявився новим, хоча тоді ніхто з нас ще не міг знати, що саме того року Час рушить з місця і почнеться Історія.

Так от, для мене він – безумовна Подія Року 2002-го. Він сам і його книжка – «Гра в гру» – грандіозний друкований проект, поза сумнівами чемпіон країни з «найновішого мистецтва» (навіть і не питайте, а що це таке). «Гра в гру» – це водночас і «авторський альбом митця», і «філософський трактат» про Час і його пластичність, і «документально-мемуарний блокбастер», і «химерний роман», і «взагалі епос», і «квінтесенція ритуальних дійств», і передусім – гра. У зв’язку з чим усі попередні означення я змушений був камуфлювати лапками.

Це потрапило в мене, ніби в десятку. Останнім часом я шукаю в улюблених книжках не однієї, а кількох книг одразу. Найголовніше – щоби вона не вичерпувалася наскрізним прочитанням зліва направо (як і справа наліво). Щоби вона мала в собі безліч таємних закамарків, внутрішніх проваль і провалів, щоб усе в ній – і душа, і тіло, й одяг, і нумерація з рубрикацією – було прекрасним, себто особливим і дивним. Таким, як воно є у «Грі в гру».

Тому це дуже дорога – у безпосередньому сенсі – книга. І тому Влод Кауфман переважно її дарує. Отже, виходить, це нібито гра для своїх, але так, мабуть, і повинно бути – своїх у нас, за моїми приблизними підрахунками, щонайбільше відсоток від усього народонаселення, а це таки чимало.

Неуникненною є спокуса окреслити цю книжку як підсумкову. Десятиліття мистецького об’єднання «Дзиґа», отже, можна розглядати як десятиліття самого Кауфмана. Тут одразу напрошуються всілякі втерті словосимуляції на кшталт «творчий доробок» чи «the very best of». Формально книжка, точніше її головна, без передмови та глосарію, частина, розбита на 12 розділів – за кількістю місяців, а ті, своєю чергою, кожен на 30 чи 31 сторінку, що в сумі дає 366 – за кількістю днів у високосному році. В такий спосіб книжка зациклюється (в доброму розумінні) на Часі. Бо вона і являє собою не що інше як геніальний його, Часу, зліпок. Або згусток. І це згусток саме нашого Часу, пережитого та здобутого. Ба більше – вона і є безпосереднім підтвердженням того, що Час насправді існує, хай там як дехто намагався його зігнорувати чи принизити.

Знову ж таки формально її можна окреслити як, наприклад, «звіт про найголовніші синтетичні мистецькі дійства/провокації, влаштовані громадянином В. К. за період із серпня 1993 по серпень 2002 р.». І сам по собі він вражає. Щойно береш до рук цей вагомий томище, цей ледь не фоліант, як раптом починаєш усвідомлювати, яка це насправді величина – той, кого ти вже шістнадцять років знаєш нібито як облупленого, як Шуру, Кайфмана, Кодершака, іноді Кірмана, чудового супутника, компаньйона і спів… як там українською «собутыльник»? – ага, ну так, – співрозмовника. Свого Часу ви щось робили разом – вірші, прозу, обкладинки, запрошення на вистави, самі вистави, розписували стіни будинків, подорожували і чаркувалися. Й от щойно тепер ти усвідомлюєш, хто увесь цей Час насправді був (або й не був) перед тобою!

І тоді до тебе доходить (коли вже втридцяте-всорокове намагаєшся проникнути в цю гру зсередини), що ти ніколи живцем не потрапляв на жодне з його дійств! Лише з переказів, фоток, предметних решток, експозиційного мотлоху та інших недостовірних джерел ти можеш здогадуватися про їх серйозність, конкретність і заразом універсальність.

Приміром, у серпні 93-го я справді запізнився на його «Листи до землян» – отже, я так і не сподобився ангельської печаті. В липні 94-го я свідомо вислизнув із «Дзеркального коропа» – отже, все-таки вижив, на відміну від убитої під час дійства риби. В січні 96-го я не знав про «Комедію екстазу», а в липні 2001-го про «Зникання Бруно» – отже, я так і не потрапив у контрапункт із появою, а потім зниканням під свіжим шаром штукатурки його настінних розписів. 23 вересня того ж 2001 року я не зміг поїхати на Вишківський перевал у його «Новий Ноїв ковчег» – не тому, що не вірив у наближення нового потопу, а якраз навпаки. Того ж року, але дещо раніше, він уночі одягнув кайдани на Тараса Шевченка (пам’ятник) і закутав у білий саван пам’ятник Іванові Франку. Акція, присвячена пам’яті загиблих журналістів, називалася «Це ще не свобода», хоча, зважаючи на обставини 2001-го у порівнянні, скажімо, з 1991-м, її варто було б назвати «Це вже не свобода». Я вкотре не зміг бути у Львові наступного ранку. Цікаво, чи обуренню перехожих і справді не було меж?

Я не був ще на десяткові його акцій. Я справді дуже багато втратив.

З огляду на це, я так само, як і він, не хочу вважати «Гру в гру» підсумковою грою. Насправді все тільки починається. Думаючи про Кауфмана, я знаходжу лад і порозуміння. Львів – хай там що на нього женуть – залишається магічним місцем, де синтезується чистота жестів і вчинків. Україна – хоч там як її викручують – залишається захопливим полем для дії. Нам пощастило: це прекрасна країна, а наші життя – її вирішальна мить. Я мовчав би про це, якби не певність, що поруч із нами – один із найглибших, наймудріших, найсерйозніших і найвеселіших гравців і художників сучасного світу.

Тут конче відбудуться нові дійства. Тут стільки глухоти і жорстокості, що ми неминуче мусимо жити страшенно довго. А обставини Часу щосили сприяють нам своєю потворністю.

Це ще не свобода? Це вже не свобода? А може, саме так вона і виглядає – як відчайдушне продирання крізь Час з упевненістю, що вся вона там, попереду?

2003

Ґотфрид Бенн, спроба абетки

А – Anatomie, die

Анатомія – перше, що спадає мені на думку, коли я вимовляю «Ґотфрид Бенн». У його поезії почуваєшся як в анатомічній майстерні. Ти ходиш нею, розглядаєш так звані об’єкти, вдихаєш запах антисептиків, бліднеш і намагаєшся зберігати почуття гумору. Одного разу, коли я ще був мандрівним самозванцем, Неборак завів мене до анатомічного музею міста Львова. Це було тим радикальніше, що вхід до того музею був заборонений – він існував лише для студентів медицини. Всіх інших не допускали, щоби вони раз і назавжди не позбутися віри у здискредитовану природу людини. Запам’яталися велетенські серця різників і коханців, обвислі й надуті легені курців, трубачів і склодувів, меланхолійні пияцькі нутрощі, татуйований на шкірі грудей – якраз над пиптиком – орден героя. Були також ампутовані для історії руки останнього міського ката. Все це зберігалося в посудинах, заповнених прозорим фізіологічним розчином. Здається, я заповів тій майстерні своє ребро.

Додаткові засадничі слова (ДЗС): Alraun der, Anamnese die, Anästhesie die, Angst die, Anomalie die, Aster (kleine) die

В – Blähung, die

Здуття є феноменальною здатністю природи заповнювати газами будь-який порожнистий простір. Що стосується мертвого людського тіла, то здуття є другою з його можливостей (бо завжди є принаймні дві можливості). На противагу до муміфікації, або всихання, можлива також сапоніфікація – утворення жировоску з подальшим напучнявінням. Ґотфрид Бенн як ніхто інший знав, що третього, на жаль, не дано. Люди або всихають, або здуваються. Й протиставити цьому можна тільки вогонь. Про те, що вогонь є найвищою – очисною – субстанцією, написано вже у найдавніших індійських текстах. Щоправда, крематорії виявилися жахливою пародією на цей шлях, особливо крематорії концтабірні.

ДЗС: Bierfahrer der, Bierbauch der, Bitterkeit die, Bizeps der, Blitzkrieg der, Blut das, Boden der, Blut und Boden, Bombardierung die, Bonze der

C-Chaos, das

Хаос – усе, що залишається після смерті Бога. Таким чином, це одна з найпривабливіших версій світу, сяйлива і гучна, ніби наймасовіший атракціон нічного луна-парку. Віра в Хаос, яка приходить після віри в Бога, спричинює вивільнення інстинктів і звільнення газів (див. Blähung). Перша світова війна викликала перше масове навернення християн у безвір’я. Перед нею це явище було радше індивідуальним і знаменувало собою вибір. Наприклад, шлях Бенна – це добровільно вибраний шлях із Марбурґа до Берліна, себто із теології в медицину. Перша світова війна показала, що вибору насправді немає. Цікаво, як мав реагувати син лютеранського священика на відірвані кінцівки і випущені кишки, відбуваючи дійсну службу у стінах Брусельського військового шпиталю?..

ДЗС: Chemie die, Chloroform das, Christ der (Christentum das), Clique die, Courage die

D – Dermatologie, die

Дерматологія (поруч із патологією та венерологією – див.) – галузь медицини, що в ній Бенн, за власними свідченнями, почувався найпевніше. Людська шкіра є чудовий матеріал для дослідження. Головне – завжди пам’ятати про різницю між дерматитами (шкірними подразненнями) і дерматозами (шкірними захворюваннями). Навчитися відрізняти цвітіння шкіри від її псування, а відмирання й ороговіння – від лущення й оновлення. Шкіра – жива поверхня, місце для тексту, що само стає текстом (татуйований орден героя). Тому дерматологія для Бенна – те саме, що й Dichtung. Його випадок – це коли німецьке слово Dichter однозначно походить від dicht, себто поет є згущувачем, а поезія – згущенням, передусім зв’язків і значень, себто інтенсифікацією дійсності.

ДЗС: Deutschland das, Dichter der, Dieb der, Diktatur die, Dissonanz die, Doktor der, Doppelgänger der, Dreck der

E – Engel, der

Ангели є однією з категорій постійних шпитальних відвідувачів. Тому шпиталі всіх часів просто переповнені ангелами. Інша річ, що ми їх переважно не бачимо. Шпитальні ангели своєю чергою поділяються принаймні на три категорії. Перша – ті, рятує, отже, силоміць витягує своїх підопічних з коридорів Переходу назад до життя. Друга – ті, що супроводять коридорами Переходу на інший бік. Третя – ті, карає, себто позбавляє життя підопічних, уже, здавалося, врятованих лікарями. Існує припущення, що цих третіх завжди найбільше, чому не суперечить шпитальна статистика з часів бойових дій. Наділений особливим Hellsehen поета, Бенн неодноразово бачив ангелів усіх трьох категорій – як не в палатах чи вестибулях, то бодай у трупарнях. Але він приймав їх за санітарів.

ДЗС: Else, Eiter der (Eiterherd der), Ekstase die, Expressionismus der, Entartung die, Exil (aristokratisches) das

F – Freitod, der

Німецьке слово Freitod є одним із унікальних проявів того, як мова намагається накинути себе на дійсність. Таким чином здається, ніби смерть приборкувана. Вона здобуває свободу, перестає бути примусом. Себто це ми здобуваємо свободу в її межах. Іншими словами: хочу вмираю – хочу ні. Проте насправді таким чином приборкують не смерть, а життя. Freitod Беннової дружини Герти фон Ведемайєр (1945 р.) є не що інше, як намагання опанувати Хаос (див.) чи бодай запобігти його чергову катастрофу. Хаосова відповідь полягала у справді жорстокому жарті: він залишив Бенна живим, давши йому ще одинадцять років на розвиток смертельного захворювання. Поступово приходимо до переконання, що Freitod вирішує лише половину справи. Якби Хаос і справді був Хаосом, він так не жартував би.

ДЗС: Fäulnis die, Fleischwolf der, Folter die, Fotze die

G – Gruselkabinett, das

У цьому місці знову про музей. Це трапилося в Берліні. Музей мав три поверхи. «Три поверхи незабутніх переживань» – так було написано в рекламній листівці. Насправді все виявилося гірше, ніж можна було сподіватися. Глухі стіни, вказівні стрілки, сходи, каса, загримований білетер у чорній накидці, початок експозиції на найвищому поверсі – Gruselkabhiett. Темрява й туман, віддалені громи, блискавиці, завивання вітру, пугикання сови. Час до часу у світляних спалахах – розвалені гробниці, вставання лялькових мерців, велетенські таргани на стінах, перебігання щурів, регіт і свист диявола. Наступний поверх був присвячений «спектакулярним медичним сценам давніх часів». Ампутація ноги в середньовіччі, переливання крові з ягняти в людину, прокидання пацієнтів у патентованих летаргічних трунах, операція на геніталіях, для проведення якої пацієнта підвішували за ноги до стелі. А також інші життєствердні картини. Німецький «дух винахідництва» дозволив усе це механізувати (рухи ляльок були дещо спазматичні, але це випливало із самої сутності предмета) й наповнити стогонами, вересками та зойками. І щойно на третьому рівні – у підземеллі – мене пробрало. В таких місцях берлінці пересиджували нальоти союзницької авіації. Пронизливий голос із фонограми час від часу попереджував про «Achtung, Achtung!». Завивала сирена. В цих бомбосховищах люди свого часу погубили силу-силенну якихось приватних речей – з них і було складено експозицію: від візитної картки райхсфюрера Гіммлера (пощастило ж комусь!) до флакончика посполитих парфумів «Weißer Flieder». А також гребінці, носовички, ляльки, запальнички, сірники, черевики, записники. До того ж – тогочасні газети, передусім найофіційніша «Vilkischer Beobachter», де в числі за 21 червня 1941 року ще немає ані слова про планований прийдешньої ночі початок східної бойової прогулянки під назвою Blietzkrieg. Я зрозумів, що мені вже звідси не вийти. Саме тоді я фізично відчув, як стрімко з мене вивітрюється вся моя туристична свобода. Тепер я знаю, що це була пастка, влаштована Бенном.

ДЗС: Gangräne die, Goehring & Goebbels, Gebein das, Genitalien die, Germane der, Gonokokkus der, Götterdämmerung die

H – Hellsehen, das

Ясновидіння поетів – особливо зручна для спекуляцій тема. Насправді поети бачать зазвичай тьмяно і розмито, якщо взагалі бодай щось бачать. Їхні очі переважно сльозяться від вітру і диму, вони рухаються в тумані майже навпомацки. Себто насправді вони радше здогадуються, ніж бачать. Є серед них поети, які стверджують, ніби здатні переказати свої сни. Є такі, що вряди-годи чують голос (або Голос), і він їм начебто диктує якісь слова до їхніх записників. Є ще інші – які пересувають матеріальні об’єкти на відстані (метафоризм). Бенн не належить до жодної зі згаданих категорій. Він бачить ясно, але по-іншому: плями на шкірі, гнильна емфізема, трупна зелень, відшарування епідерміса з утворенням пухирів, заповнених сукровицею. Бенн – це саме той випадок, коли медицина не тільки витісняє, але й перевищує метафізику.

ДЗС: Haß der, Heimat die, Hetzjagd das, Hochverrat der, Hölle die, Humanismus der, Hure die, Hysterie die

I-Ich

Я – одна з найзакритіших і найменш досяжних таємниць існування, з тих, над якими ліпше взагалі не замислюватися. Всі спроби дефінітивно відокремити Я від не-Я вельми небезпечні. Пишучи ці рядки, я чую, як їде в мене дах. Замолоду я знайшов тимчасове заспокоєння в індуїстських категоріях Атмана і Брахмана. Але якщо на місці Брахмана з плином років опиняється Хаос (див.)? Що тоді?..

ДЗС: Innere die

J – Jodoform, das

Йодоформ (СНЕ) – класичний засіб польової медицини, винайдений чи не пруськими військовими фармацевтами. Жовта кристалічна речовина з температурою плавлення 119 °C, добре розчиняється у хлороформі й оцтовій кислоті. Для підсилення антисептичної дії непогано змішувати з ефіром. Запах цієї суміші є однією з найстійкіших асоціацій зі світовою війною – як Першою, так і Другою. Кров, яка начебто не має запаху, насправді була третім жахливим компонентом. За свідченням вояків, котрі вижили після першої битви під Іпром, наша смерть ходила в брудних бинтах і мала свій невитравний запах – крові, ефіру та йоду, від чого аж кишки вивертало і спазми перехоплювали горлянку.

ДЗС: Jahrhundertwende die, Jammer der, Jenseits das, Jugend (schöne) die

K – Kadaver, der

Труп виявляється перш усього медичним терміном, на певному – фізіологічному – рівні досліджений як явище достатньо глибоко і всесторонньо. Й це попри вроджений та позасвідомий страх чи таку ж відразу щодо нього, притаманну фактично всім живим людським істотам. Стосунки живої людської істоти та людського трупа можна окреслити в категоріях відштовхування і притягання. Суттєве переважання притягальних чинників у певних індивідів, мабуть, спричинює в них потребу сталого заглиблення у трупи – звідси беруть свій початок витоки патанатомії та некрофілії. Водночас труп залишається однією з найзакритіших таємниць буття, співвідносною хіба що з Я (див.). На цьому зіткненні – фізичної дослідженості та метафізичної незбагненності – труп стає поезією Бенна, і то фізично-фізіологічне (трупні плями, ознаки аутолізу та гниття) стає єдино можливим засобом вираження метафізичного. Власне кажучи, це не що інше, як спротив Я.

ДЗС: Kaldaunen die, Kaserne die, Knochen der, Kokain das, Krematorium das, KZ, Krebsbaracke die

L-Leib, der

Тіло – згідно зі старою ідеалістичною парадигмою, вмістилище і храм, якоюсь мірою теж посудина. Отже, йому відведено коли й не вторинну, то все ж допоміжну місію. Це лише ступінь великої вертикальної ієрархії – не мета, а засіб, оболонка для чогось головнішого. Тим більше, що ця оболонка, судячи з усього (див. Труп), є тимчасовою. За словами одного з російських середньої руки поетів, «смерть є всього тільки плахою, де тіло відокремлюють від Мене». Натомість Бенн одного разу знайшов чудове продовження для цього справді вмістилища: schune Jugend. Виводок малих очеретяних щурів поселяється в утробі мертвої дівчини і харчується її внутрішніми органами. Щоправда, і це продовження є тимчасовим: санітар моргу блискавично змітає щуренят до відра і топить їх. Остаточним призначенням тіла є розпад. Аби звихнутися від цієї думки, достатньо, наче в дитинстві, підійти до дзеркала і сказати вголос: «Боже, який я гарний! Невже я сьогодні помру?».

ДЗС: Laster das, Leben das, Leiche die, Leichengift das, Leichenhalle die, Lepra die, Liebe die, Luftabwehr die, Lustmord der

M – Morgue, die

Морґ – уже не майстерня, а звалище, чи то пак відстійник. Має право на існування і дещо погідніший погляд: передпокій. У не цілих вісімнадцять років я опинився викинутим на вулицю в чужому місті студентом і, ясна річ, без будь-яких засобів до існування. Тоді ж хтось порадив мені звернутися до моргу, де завжди є потреба в санітарах. За словами того ж порадника, цим синякам ще й непогано платять, а спирт вони дудлять літрами. Містом ходили чутки про неофіційного художника на прізвисько Сюр, який начебто заробляв собі на життя власне працею в морзі. Звісно, йди, казали мені найкращі друзі. Уявляєш, як ти після цього почнеш писати, налаштовував мене найвимогливіший з них. Ані він, ані я не знали тоді про Бенна анічогісінько. Одного дня я таки дійшов до тих дверей.

ДЗС: Marburg die, Medizin das, Macht die, Massaker das, Massenmord der, Menschenfresser der, Metaphysik die, Metastase die, Mißgeburt die, Muse die

N – Nietzsche

Ніцше – збунтований філолог. Так і хочеться пришити йому всю повноту відповідальності – і за перше застосування нервово-паралітичного газу під Іпром (вивільнення газів), і за крематорії та KZ! Виявляється, кожен філолог зобов’язаний думати про наслідки свого стилістичного блиску. А кожне риторичне питання на кшталт «Де ви, варвари XX століття?» може стати у пригоді майбутньому трибуналові. В цьому навіть наші шкільні вчителі мали щодо Ніцше свою примітивну рацію, хоч і не читали жодного його рядка. Звісно, при цьому не обійшлося без деякої домішки ксенофобії. Ніцше виникав у наших класах лише як потворний антипод Великого Достоєвського. Слід було показати духовну вищість російського письменника над реакційним німецьким (підкреслювалося: німецьким) ідеологом. Ніхто і нічого не згадував про Рильке, Ґеорге, Тракля, Гессе, Бенна. Тимчасом зв’язок між Ніцше і Бенном більше ніж безпосередній: ім’я йому сифіліс. Ніцше Беннові не пророк, а пацієнт.

ДЗС: Nazie die, Nekrophilie die, Nerv der, Nihilismus der, Notruf der, Notzucht die, Nymphe die

О – Obduktion, die

Розтин тіла є перш усього дитинною спробою побачити, а що всередині. Це частково ритуал, успадкований від античних культів; частково – процедура, вигадана судовими урядниками на світанку громадянського світу. Відповідно до цього він здійснюється за вельми жорсткими правилами, у холодному світінні аргонових ламп, під таке ж холодне металеве побризкування гострих предметів (холод є стерильність, а стерильність є холод!) і з обов’язковим заповненням судово-медичного протоколу у спеціальному прошнурованому і скріпленому печаткою журналі. Тоді з розтятого тіла на білий (дещо сіруватий) світ видобуваються всілякі несамовиті речі: кулі, камінці, ґудзики, голки, шприци, скляні намистини (далі див. Pathologie)…

ДЗС: Orakel das, Orang-Utan der, Orpheus

P – Pathologie, die

…велетенські серця різників і коханців, обвислі й надуті легені курців, трубачів і склодувів, меланхолійні пияцькі нутрощі, зокрема, почорнілі й зітлілі печінки чи вкриті безліччю більших і менших виразок шлунки. Патологія – це патологічна анатомія (див.), поруч із дерматологією (див.) та венерологією (див.) улюблена справа лікаря Бенна. Проте схоже, що й поета Бенна також – хоч там як він підкреслював свою життєву роздвоєність. Так чи так, але все закінчується цинічним і безжальним зашиванням. Це коли відірваний тельбух нашвидкуруч пришивають до пахвини. Немає на світі нічого вульгарнішого, казав інший лікар, також письменник. Він мав на увазі свою професію.

ДЗС: Paralyse die, Partei die, Pazifismus der, Pest (braune) die, Poesie die, Preussen, Propaganda die, Prophezeiung die, Prophylaxe die

Q – Qual, die

Біль, як відомо, є ознакою живого. Мука – ознакою ще живішого. Поети є трансформаторами муки у ритм, слова і звучання. Кожен поет аж звивається від внутрішнього ламання, болісно вдаряючись усім собою об неможливість переказати це буття підвладними йому засобами. Поезія неможлива без травм. Серед лікарів заведено сміятися над поетами. Лікарі змушені бодай таким чином захищатися від тільки їм відомої правди про останнє зашивання. У такому разі роздвоєння однієї особи на поета і лікаря, особливо такого, котрий щодня бачить цю останню правду, мусить бути межовою мукою. Ані слова про кокаїн.

ДЗС: Quatsch der, Quecksilbersalbe die, Quelle die

R – Reich, das

Райх – так називалася батьківщина Бенна упродовж більшої частини його життя. Щоправда, то були Райхи з різними порядковими номерами, другий і третій. До того ж це були дві катастрофи, дві програні історії. І все ж це була одна й та сама батьківщина. Стосунки поета з батьківщиною – це судомні намагання любити попри все. Любити, коли любити не вдається. Або коли не дають. Батьківщина віддячила йому принаймні двічі: забороною писати і повоєнною обструкцією. Батьківщина уважно стежить за кожним твоїм кроком – управо, вліво. Вона стріляє без попередження. І то неабияк складно відрізнити, де вона сама, а де її керівна партія. Так само складно відокремити Царство Духа від Царства Влади, героїв від убивць, а вояків від бандитів. Найближче до неї почуваєшся в бункерах бомбосховищ.

ДЗС: Ratte die, Reichsschrifttumskammer die, Rammstein, Ruin der, Runenschrift die, Russland das

S – Scheide, die

Піхва – також батьківщина, але мала батьківщина. Себто насправді не батьківщина, а материзна. В Бенна вона часом згадується як Діра, часом як Щілина. Його еротика переважно знущальна, це радше антиеротика, це слиз і поганий запах, це венеричний свербіж і нежива сперма. Його пологи швидше схожі на аборти, а породіллі жахливі у своїй тваринній натужності. Тут не обійшлося без пацієнта Ніцше (див.) з його гіпертрофованою маскулінністю, хоча й той одного разу захоплено процитував із праарійських джерел: «У людському тілі ті отвори, що вище від пупця, чисті, а ті, що нижче, – нечисті, а в молодої дівчини всі отвори чисті – і ті, що вище й що нижче».

ДЗС: Sadismus der, Schaber der, Schanker der, Scheitern das, Schreckgespenst das, Schreibverbot das, Schuldbewußtsein das, Schwanz der, Schwärze die, Seele die, Sektion die, Sensemann der, Sexualität die, Spiritus der, Sprache die, Spritze die, Spuk der, Staat der, Steinigung die, Sterben das, Substanz die, Sünde die, Syphilis die

T – Terror, der

Терор – граничний вияв Хаосу та вивільнення в ньому інстинктів. Беннові, як і більшості інтелектуалів поніцшеанської Генерації з першої половини нового століття, довелося стати свідком того, як за допомогою терору стають досяжними будь-які політичні цілі. Виявилося, що Бог справді помер. Принаймні запав у кому. Адже він нікого й нічого не зупинив, терор спрацьовував майже безвідмовно – і що жахніший, то результативніший. Він виявився головним чинником державної політики відразу кількох державних утворень, зокрема й Беннової батьківщини, себто Райху (див.). Найгірше, що ці терористи спершу навіть сподобалися Беннові, і він привітав їхній прихід до влади пружним викиданням угору бойової правиці. Він не міг відірвати зачарованого погляду від їхніх одностроїв, струнких лав, добре артикульованих жестів, чітких і ясних промов і факельних походів. Як не міг пізніше відвернутися від закрученого ними по всій Європі Танцю Смерті.

ДЗС: Teufei (als Theologe) der, Tod der, Totentanz der, Tripper der, Trümmer die

U – Übermensch, das

Надлюдина за Ніцше (див.) – аж ніяк не те саме, що надлюдина за Геббельсом. У Ніцше – чиста ідея, в Геббельса – реальна практика. Хоч і Кнут Гамсун, і Мартин Гайдеґґер, і Езра Павнд, і, не останньою чергою, Готфрид Бенн замалим не пройшли по єдиній з Геббельсом судовій справі. Зрештою, невідомо, як було б із самим Ніцше, якщо припустити надлюдську тривалість життя. Переможці 45-го року теж готові були починати зі спалення книжок. А втім, почали – і значно раніше. Однак повертаючись до надлюдини: філософ Владімір Соловйов написав про цю ідею, що вона була «морально виблювана самим Ніцше». Себто великий пацієнт Бенна спершу мусив отруїтися нею, а потім вивергнути її назовні фонтанами блювотиння. Ця підкреслено фізіологічна метафора вкотре замазує метафізику медициною. Не менш фізіологічними в судженнях про поезію були втілені й виплекані режимом надлюди з есесівського часопису «Чорний корпус», які 1936 року означили «Вибрані поезії» Бенна як «протиприродну гидоту» (widernatürliche Schweinerei). Слідом за цим надійшли вилучення з Reichsschrifttumkammer і заборона писати. Що, можливо, і врятувало поета від майбутнього трибуналу переможців.

ДЗС: Unaufhörliche das, Unterwäsche die, Untier das, Unzucht die, Urin der, Urwald der

V-Venerologie, die

Венерологія – ще одна галузь людинознавства, вякій, поруч із патологією (див.) і дерматологією (див.) Бенн осягнув найвищих успіхів. Йому доводилося виліковувати все – сифіліс, гонорею, м’який шанкр, а також лімфогранулематоз пахвинний і гранульому венеричну. З його «Подвійного життя» випливає, що він був безпомилковий у діагнозах і призначеннях. Незліченні за тих побутово складних часів пацієнти шикувалися у довжелезні черги до нього. Він був по-пруському надійним і тямущим доктором. Нині до венеричних захворювань зараховують ще одне – СНІД. Бенн не міг передбачити цього як лікар, що на всі випадки мав перевірену тисячею одужань ртутну мазь, Quecksilbersalbe. Але він цілком зумів передбачити це як поет, одного разу провівши її (кого?), а відтак і всіх нас уздовж смертних бараків.

ДЗС: Vaterlandsliebe die, Vene die, Verfinsterung die, Verlassenheit die, Versbau der, Verschnitt der, Verseuchung die, Versuchung die, Verwirrung die, Verwitterung die, Virus das, Volk das

W – Weggang, der

Відхід (у тінь, у небуття, в ізоляцію) – один із найвипробуваніших методів духовного самозбереження. Потребу в ньому диктують як зовнішні обставини (зміни політичних режимів, публічне цькування й освистування, репресивні погрози і заборони – писати, говорити, публікуватися), так і внутрішня індивідуальна самодостатність. Відхід – це гордовите і часом ображене самоусунення від будь-яких контактів із брудом навколишньої дійсності. Найдовершенішою формою відходу є самогубство (Freitod – див.). Чи як у випадку пацієнта Ніцше (див.) – поступове занурення в Хаос (див.). У випадку Бенна відхід починається з другої половини 30-х років Це типовий зразок внутрішнього (за Бенном, аристократичного вигнання: сумлінна зосередженість на лікарській практиці і нелегальне писання в шухляду. Залишається таємницею, чому Бенн не вдався до самогубства Навряд чи слід шукати причину в неподоланній суперечності такого жесту з його медичним покликанням. Звичка до споглядання смерті в усій її фізіологічній відвертості могла призвести до нівелювання гостроти самогубства як відходу.

ДЗС: Wahl die, Wahn der, Wahnsinn der, Weg der, Weib das, Wermut der, Widerstand der, Wildheit die, Wohl das, Wurm der

X-Xenophobie, die

Ксенофобія – колективна хвороба, що передається виховними методами. Німецьку мову, казала наша шкільна вчителька німецької мови, треба знати, бо це мова наших ворогів. Аби перемогти ворога, треба знати його мову. Існування в тодішньому світі НДР аж ніяк не змінювало цього її переконання. До чого тут Бенн? Добре, що ні до чого. Слава Богу, вона про нього навіть не чула.

Y – Yperit, das

Іприт – одне з імен XX століття з його подвоєною – XX – ксенофобською інтенсивністю. В квітні 1915 р. військом Другого Райху (див.) було вперше застосовано газ нервово-паралітичної дії. Це сталося під час Другої стадії битви за Іпр, Фландрія. Внаслідок цього британо-франко-бельгійське союзницьке угруповання зазнало величезних людських втрат, лінія фронту пересунулася на десятки кілометрів, а успішно синтезований «духом винахідництва» газ переможців отримав нове ім’я. Застиглі у зсудомлених і покривлених позах тисячі солдатських трупів із назавжди посинілими й перекошеними обличчями явили собою один із невідпорних доказів катастрофічного затемнення світу (Verfinsterung) і стрімкого його перетворення на суцільний морг (див.).

Z – Zukunft, die

Майбутнє – саме це проблематичне слово вкрай необхідне мені для завершення. Цьому текстові не вистачає трохи надії – то ось вона. Продовжуючи мові її тимчасове існування, доктор Бенн дійшов висновку, що в майбутньому про нього судитимуть лише за тим, що він сказав. Його «що», безумовно, містить у собі і «як». Його «як», безумовно, є красивим, голосним і сильним. Невисловленого просто не існує, стверджував доктор Бенн. Таким чином він урешті сформулював свою відповідь Хаосові і зверхньо відвернувся від нього.

ДЗС: Zeile die, Zeit die, Zensur die, Zentaur der, Zivilisation die, Zyankali das, Zynismus der

2002

Впритул до недосяжного

Я живу на ножах із власною пам’яттю, але часом мені здається, ніби я достеменно знаю, для чого існують кордони.

Варто лише опинитися страшеннодалеко звідси, де я тепер пишу ці рядки, – і не так у просторі, як у часі. Себто варто собі уявити рік 1980-й, Радянську імперію в її (як самій їй тоді здавалося) розквіті й нас – п’ятьох студентів, двох хлопців й трьох дівчат. Того літа ми відбували студентську практику в Ужгороді, найзахіднішому з міст імперії, розташованому за Карпатами, якщо дивитися з північного сходу, себто з Києва і Москви. До речі: як перший, так і друга були для нас того літа забороненими містами – там готували Олімпіаду, і присутність студентів була не цілком бажаною з огляду на можливі контакти з іноземцями.

Тому на практику ми потрапили до Ужгорода, і це було своєрідною географічною насмішкою: щоб уберегти нас від Заходу, рідна влада скерувала нас у найзахідніший свій закут, ближче до центральноєвропейських ландшафтів з виноградними пагорбами, зеленоводими річками і ратушевими вежами. Ужгород виявився прикордонним містом, водночас вельми схожим На міста закордонні. В ньому навіть не вгадувалась, а Цілком виразно проглядала та сама амбівалентна транскарпатська культурна суміш, якої так і не вдалося затьмарити поверховим радянським антуражем (і макіяжем).

У місті Ужгороді курсував автобус № 5 (здається, я не помиляюся, хоч можу – з того часу я так і не побував у цьому місті). Але припустимо, що то був автобус № 5. Коли нам хотілося помріяти, ми сідали в нього десь у центрі міста й виходили на кінцевій. А кінцева була «Державний кордон СРСР». Це справді хвилювало, такого нам ще ніколи й ніде не доводилося переживати – міський автобусний рейс, що завершується перед самою лінією кордону, на самому краєчку велетенської імперії, однієї шостої частини світового суходолу.

Ми виходили з автобуса і йшли уздовж шосе ще трохи далі вперед. По обидва боки від шосе ми бачили ріденький ліс, але навряд чи можна було пройти його вбрід. Без сумніву, десь там, у невидимих місцях свого згущення, він був переораний і розділений загородженнями з колючого дроту. Зусібіч сюрчали коники, і вже неможливо було встановити, з чийого боку вони сюрчать. Як неможливо було визначити, чиї оводи липнуть до наших спітнілих сорочок. Попереду був шлагбаум і радянський прикордонник, який походжав перед тим шлагбаумом туди й назад упоперек шосе. Ми зупинялися метрів за десять від нього. Іноді ми з ним розмовляли. Іноді давали йому дві-три сигарети. Ми знали, що він нічого злого нам не зробить, бо з нами були дівчата, аж троє. Звісно, то був щоразу інший солдат. Хоч кожен із них дуже хотів сподобатися нашим дівчатам.

Але там, за шлагбаумом, було продовження шосе. Ліс – уже на їхньому, закордонному боці – здається, переходив у поля, а далі виднілися перші будиночки, сади і якась вежа, чи то ратушева, чи костельна. В це важко було повірити, але то була Чехословаччина, рільна західноєвропейська країна. Ми дивилися в її бік проти сонця затуляючи долонями очі, й уявляли собі що котрогось разу зможемо побачити навіть Прагу або – коли особливо пощастить з повітряною прозорістю – навіть Рим.

Ні, ми не були ідіотами чи зомбі, ми здавали собі справу з того, що в них також розвинутий соціалізм, ми чудово знали про танки на їхніх вулицях у 1968-му, і ми були на боці їхньому, а не танків. Але ця близькість загалом невидимої лінії, ця межа, переступити яку було геть неможливо (адже той солдат, напевно, відкрив би по нас вогонь, хоч як хотілось йому сподобатися нашим дівчатам), і ця напіврозмита в нагрітому колихкому повітрі непевна перспектива створювали особливий ефект досяжності недосяжного. Чи, може, навпаки – недосяжності досяжного?

Відтоді я, здається, знаю, навіщо взагалі існують кордони.

Нині, завершуючи цей геопоетичний цикл, я думаю про новий початок. При цій нагоді хочу подякувати за слово «геопоетика» – уперше я почув його 1998 року в Москві, і належало воно Ігореві Сіду. Півтора року тому я вибрав саме це слово – як цілком виразну альтернативу до слова «геополітика», що з дедалі відвертішою нахабністю вдиралося в наші долі, реалізуючи себе на рівні міжурядових угод, проектів, таємних і явних домовленостей, але не тільки. Остаточну крапку в усьому цьому продавлюванні сфери впливів мали поставити наші торішні вибори, внаслідок яких кордон, точніше західний державний кордон нашої країни, мусив перетворитися у Великий Запобіжний Мур, на повалення якого, поза сумнівом, укотре слід було б чекати впродовж кількох людських життів. Як сталося так, Що Цього не сталося, – залишиться однією з найпрекрасніших таємниць, яких мені довелося торкнутись упродовж мого дотеперішнього життя. І це – геопоетична таємниця.

Насправді йдеться про досяжність недосяжного. Про те, що хоч будь-які тривалі й послідовні махінації з територіями, ментальностями, культурами загалом вдаються, час до часу трапляється неочікуване – вибух людського і поетичного, і геополітична система не спрацьовує, дає збій.

Кілька днів тому помер Іван Павло II – найбільший геопоет нашого часу. Саме він причетний до найчудовіших чудес останньої чверті століття і передусім у тій частині світу, з якої походив сам – рухомої й непевної субстанції «між Росією й Заходом», що її досі називають Центрально-Східною Європою. Що це було: енергетика віри, сила молитви, перехід метафори в метафізику?

Мені здається, він знав усе, він усе розчинив у собі і про все пам’ятав. Зокрема, він завжди пам’ятав про нас – п’ятьох українських студентів, які влітку 1980 року так любили підходити майже впритул до межі і подовгу вдивлятися в те, що за нею – припустимо, то було майбутнє.

2005

Справжні історії однієї Європи

…наші вагони були наповнені легкістю, наші валізи літали, ніби повітряні змії, нам було шалено весело від різких зупинок потяга, який і без нашої допомоги переплутував станції та колії, часом робився аеропланом, часом дощенту запакованим синьою мерзлою курятиною дальнобійником-ваговозом, одного разу – жовтою сигарою підводного човна…

Мальборк і хрестоносці

1

Місто Мальборк лежить у тій внутрішньо заглибленій частині світу, фрагменти якої на географічних мапах прийнято замальовувати темно-зеленим. Це така картографічна умовність: темно-зелене має асоціюватися з вологою, багнами, дощами і міріадами комах улітку. Надбалтійсько-пруські ландшафти взагалі екстремально не вражають екстремізмом: крім нуднуватої рівнинності, для них типова хіба що несамовита кількість там і сям розсипаних дрібних озер. Коли бачиш це знов-таки на мапі, то сам собою виникає спогад про скалки Розбитого Дзеркала. Так воно і є насправді: вся ця озерна надмірність являє собою рештки донині танучого льодовика. Захаращена всіляким лайном вербальна пам’ять принагідно підсовує слово «морени», але тут ми загрузаємо, одностайні у поверховості власних знань з геології та інших наук про землю (так ніби науки про небо нам доступніші).

Ми – це четверо мандрівників усередині не так давно купленої пострадянської «Ниви», що недільного полудня натужно долає відстань між Торунем і Ґданськом. Нас кожної статі порівну, та що там ускладнювати! – ми є двома подружними парами, таким собі квартетом на літературних гастролях. Наша подорож має всі шанси стати цілком недаремною: ми рухаємося все далі й далі на північ, у бік Балтійського моря з його Ґданською затокою, і в нас залишається добрих кілька годин для зупинки в місті-герої Мальборку, він же Марієнбурґ.

І коли перед нами постає цей замок, цей ансамбль-бронтозавр із червонястої цегли та зелені, це гіпертрофоване Внутрішнє Місто, ми почуваємося майже щасливими. На це є кілька причин. По-перше, багато пива, вина і вільного часу на підступах до замку. По-друге, перспектива доторку до чогось дуже цілісного і справжнього (хай навіть і музейного). По-третє, теж перспектива – дальшої подорожі з морськими ганзейськими краєвидами і бурштиновим Довгим Ринком у кінці, себто усвідомлення того, що чим далі, тим краще. По-четверте, той факт, що маємо 14 травня 2000 року.

Отже, 14 травня 2000 року, годині десь так само о чотирнадцятій з хвилинами, ми переступили межу Нижнього Замку, чи то пак Передзамча, у Мальборку і попри кіоски, кав’ярні, пошту й туристичні офіси рушили в бік замків Середнього та Високого, де в брамах уже стовбичили місцеві хлопці в білих з чорними хрестами плащах. Вони щось роздавали – якісь відозви, чи декларації, чи, може, індульгенції, а радше за все якісь концертні оголошення. Ми вже ніколи не дізнаємося, що за музику пропонували гостям замку того вечора: григоріанську, органну, фрі-джаз, трип-гоп? Ми не дійшли до брам і не потрапили до замку.

Власне, я й до сьогодні не знаю, чому саме тої хвилини мене потягло дзвонити додому. Невже сам тільки вигляд телефонних кабін здатен викликати в мені такий нестримний виплеск ностальгії? Чи це знову моя повсюдна параноя з настирливим уявлянням собі в усіх деталях якихось наглих катастроф і найнещасніших випадків?

2

Кільканадцять годин перед тим, себто 13 травня 2000 року, пізнього вечора, в місті Івано-Франківську, в панельному будинку № 50, що в районі вулиць Івасюка та Паркової, було так само переступлено межу. Вхідні двері піддались концентрованому ударові ногою, коли не з першого, то принаймні з другого разу. Від цього моменту зловмисники перестають бути зловмисниками і стають злочинцями. Проте самі вони навіть не зауважують цієї юридичної метаморфози.

Дільниця, в якій ми живемо, є типовою для пізньорадянської урбаністики, така собі хвороботворна пухлина на тілі міста, певно, ще за соціалістичною інерцією задумана циніками-архітекторами як місто Сонця. У ній повно нікому не потрібної молоді, хронічне безробіття, купа цілодобових закладів з горілкою та наркотою. (Цю обставину, ніде правди діти, довший час і розглядав як суттєву перевагу). Найчастіші і найзвичніші для тутешньої міліції справи – це, крім побутового насильства, саме квартирні вламування і викрадення автомобілів. Міліція розкриває в середньому навіть не один такий злочин із десяти, статистика дозволяє їй позаокруглювати цифри після ком, отже, вона фактично безсила, з чого цілком тішиться, і вже майже ні на що не реагує. Злодії шастають навколишніми дворами й будинками, виламують двері, видавлюють замки, перевертають усе догори дном у помешканнях, крадені речі виносять у простирадлах і мішках через горища, пересуваються дахами, як летючі данці, і назавжди зникають у недосяжній невідомості. Але чому недосяжній, чому невідомості?

От вони входять у наше житло, їх, наприклад, не один І не двоє, а троє, хоч цілком можливо, що хтось Ще полишений на сходовій клітці – контролювати з вікна подвір’я і підступи до під’їзду. Так, обов’язково повинен бути цей хтось на атасі, адже потім вони справді вислизнули з пів дороги, точніше, сприснули, покидавши зв’язані картини і деякі клунки, отже, був атас. Хоч я припускаю й телефонний дзвінок із якогось віддаленішого спостережного пункту, але це вже така моя доля – доповнювати несуттєвими деталями чотири універсальні сюжети. Цей – про укріплене місто, що його штурмують і обороняють герої. Або ні – про пошуки, обов’язково приречені на провал.

Тепер знову до тих трьох, із яких одна мусить бути дівчиною, дєвочкою, сукою, напівдитиною-напівжінкою. Жінки необхідні для таких операцій, позаяк уміють значно уважніше поводитися з речами, побутові натяки здатні прочитувати наче розділи у Книзі Буття, а відтак – робити моментальні інтуїтивні висновки про місце переховування скарбу. Скарб уявляється переважно як відносно велика (скільки вам для повного щастя, Балаганов?) пачка готівкових доларів чи якихось інших непроминальних вартостей, схована господинею в конверті де-небудь серед постільної білизни.

Крім того, ця напівжіноча особа потрібна для збирання побічних продуктів: парфумів, шампунів, кремів, біжутерії, виробів із дерева, срібла, кості, річкових камінців – усього цього милого дамського мотлоху, що його з роками накопичується щораз більше внаслідок усіляких днів народжень, іменин і спонтанних прийнять із пиятиками, й тільки вона, тільки вона зможе відрізнити в усьому цьому фірму від палива. (Забігаючи наперед і не без зловтіхи: її проколи в цій галузі виявилися просто хрестоматійними, вибір падав на все блискучіше, отже, це безумовна мочалка з вічно обдертими колінами й подряпаними литками, з обгризеними нігтями, неодноразово тятими венами і невблаганно жовкнучими старими синцями на вутлих стегнах). Доповнення: дещо завеликий мамин ліфчик. Мамку взяли за жопу в Італії, старий казьол пропав з кінцями в Росії.

Крім того, вона потрібна для створення з них трикутника. Вона знає, що обидва в неї – як би це сказати? – закохані й старатимуться для неї наввипередки. Це такий роман про суперництво, кохання і зраду. Вона ще скаже, кого з них більше й кому. Обидва низькорослі й дуже коротко стрижені, обидва в подібному спортивному одязі, тільки в першого кольори оригінальніші – зелене на чорному. Або фіолетове на сірому. Вона ще не знає, хто з них їй більше сподобається.

Обидва хочуть здаватися років на десять старшими. Обидва кажуть, ніби вони з бригади. Ніби першу квартиру бомбанули з рік тому. Ніби ця в них ювілейна – десята, двадцять п’ята, п’ятдесята, сота. Обидвох видає тремтіння колін, рук і голосу. В перші хвилини вони не знають, як бути – носяться з кімнати в кімнату, налітаючи на меблі й один на одного, відкривають шафи, хапаються за шухляди, вмикають світло, гасять, блимають ліхтариками, знову вмикають світло. Собаку, що гавкає з ванної все голосніше, годилося б ухайдикати, але ніхто з них не може цього зробити, що, зрештою, свідчить про їхню небезнадійність, отже, врешті її виганяють на сходи. Це чомусь заспокоює, так, часу хіба що три-чотири години, і шо дальше?

Назавтра ми про все це дізнаємося, і з тої миті вони заволодіють нами, й ми будемо про них думати, говорити, будемо їх собі уявляти, повільно вбиваючи, розмальовувати власними кольорами, проектуючи. Ми назовемо їх вони, після чого вже ніколи з ними не розлучимося.

3

Ідея полягала в тому, щоб усе на світі християнізувати. Просуваючись далі й далі на північний схід, приєднувати до володінь Ордену все нові шматки територій. Слід було прорубуватись до моря з його бурштинними берегами й вітрильниками, що біліли на видноколі. Вийти до моря – історичне завдання кожної державності. Якщо цього не зробити вчасно, то всі узбережжя поділять між собою спритніші, а вам залишаться анекдоти про морське міністерство.

Слід було навертати в істинну віру тутешніх дикунів, себто спалювати їхні завошивлені поселення разом із немитими ідолами, а тоді цілими племенами заганяти їх по горла у порослі очеретом льодовикові озера і тримати годинами у воді на відстані наїжачених списів, щоб вони, курва, порозумнішали. Слід було гідно нести свій цивілізаційно-дезінфекційний хрест, себто меч, двиганити на собі важенні обладунки та зброю, тягнути сипучими пісками пересувний орган і вівтар на колесах, тижнями не спати в походах, викопувати рови й висипати дамби, постити, молитися, годувати комарів своєю досконалою кров’ю і зосереджено медитувати – однак усе було марно, і несила було привчити цих загальмованих бевзів ані до латини, ні навіть до медицини та гігієни. (Смішно, але наприкінці червня я знову опинився в Мальборку, цього разу в супроводі сотні всіляких чудових письменників – ледь уникаю спокуси написати «чудовиськ-письменників», – і тоді я врешті потрапив до замку, і всім нам було урочисто показано ці їхні рицарські туалети, розташовані у спеціальній вежі з каналізацією. Каналії, вони вже тоді розумілися на цих штуках!)

Отож на 1309 рік, коли великий магістр з дещо ремінісцентним іменем Зигфрид фон Фойгтванген проголосив Марієнбурзьке укріплене поселення рицарів Німецького ордену своєю головною резиденцією, з місцевою пруською людністю було переважно і переможно покінчено. Щоправда, 1772-го Прусія сюди нібито й повернулась, але не та Прусія та й не з тими прусами, а радше з прусаками, яких ніхто в Європі до сьогодні не любить, слушно асоціюючи з твердолобою вояччиною, польовою хірургією та кантіанською філософією. Однак ще раніше замок у Мальборку на триста років виявився здобиччю по-сарматськи відчайдушних рубак-поляків, про що непрямо згадує Шекспір у «Гамлеті», натякаючи на невдачу голосно розрекламованої Фортинбрасової кампанії.

Отже, звичайна арифметика свідчить, що панування хрестоносців у тих околицях тривало всього лише якихось два століття, вмістившися між часовими безоднями із середини тринадцятого аж до середини п’ятнадцятого. За цей відтинок було збудовано не одне кільце оборонних мурів, а відтак і все це червоно-стрілчасте громаддя – палаци, тераси, Галереї, кружганки, вежі, собор Святої Діви Марії з каплицею Святої Анни, і купу інших приміщень (те саме Внутрішнє Місто) – житлових, громадських, шпитальних і господарських, де поруч із неміряними запасами збіжжя, борошна, хмелю й меду настоювалися трофейно-ритуальні вина. В колодязях жили коропи, в оранжереях з водограями – павичі й фазани, хоч рука так і проситься дописати «і пінгвіни».

Більше нічого згадати не можу. Мені залишаються тільки слова, точніше, їх оболонки (рефектарій, дорміторій, капітулярій), і терпкувате відчуття присутності, піймане в саду Великого Магістра (цього разу хай буде з великих літер).

4

«Насправді вино дозволено було лише верхівці Ордену й так само хворим або пораненим, – сказала пані екскурсоводка. – Рядовий рицар-чернець діставав до вечері лише кухоль пива».

Ми скрушно похитали головами, неспроможні осягнути цієї драми. Декому з нас пива хотілося навіть сильніше, ніж вина.

«Все одно ми їх побили», – сказала пані з Білорусії, зверхньо поглядаючи з вежі на переповнений туристами дитинець.

«Чи не подзвонити додому?» – подумав я з тривогою, розпізнаючи перші симптоми своєї подорожньої параної.

Але цього разу вчасно стримався, прошитий раптовим усвідомленням, що ліпше не знати, ніж знати, і ліпше не мати, ніж мати, і ліпше не бути, ніж бути.

5

В такий спосіб я вже рятувався тоді, 14 травня. Ми стояли на мості над рікою Ноґат і безглуздо дивилися на червонясте громаддя замку, що так і залишався річчю в собі. Щасливий той, кому нічого втрачати, надало мені першу допомогу вчасно згадане і забуте вчення. Нічого не втрачає лиш той, хто нічого не має, вступило з ним у приховану полеміку інше, вчасно забуте і згадане. Банальність, відчута власною шкурою, то вже не банальність, а вистраждана істина, продерлася з підземель пам’яті наступна банальність.

Потрібен був час, необхідний боксерові, щоби вийти з нокдауну, аби думки про втрачене відступили перед почуттям вдячності. Насправді нам дуже пощастило, підбив я деякі підсумки. По-перше, ми всі вижили, разом із собакою. По-друге, вони не встигли винести ще багатьох речей: дарованих друзями картин, глиняних дзвіночків, розмальованих річкових каменів, жодного альбому, журналу, жодної книги, поштової картки, старого листа і – що взагалі було Чудом і Знаком! – жодного компакту з усієї музичної колекції, мозільно призбируваної роками і смертельно мені потрібної, а надто коли я сам і напідпитку, бо тоді в мені відкривається третє вухо і все таке інше. Рука Провидіння владно зупинила їх саме на межі з шафкою, в якій зберігалася вся ця Найкраща Музика Світу. Себто пляшку Ballantine’s Finest із попередньої шафки вони потягнути ще встигли. Але тут Громом Небесним було їх вдарено – і зупинено.

А по-третє, вони так і не знайшли грошей, яких насправді майже ніде не було, і якби вони тільки про це знали!..

(Сирітська, наче осінній листок, остання сотня баксів таки дочекалася нас у своєму закамарку, неторкнута і цнотлива, і нам захотілось її осквернити, себто накупити бухла на неї всю, скликати добрих людей з околиці і влаштувати якісь апокаліптичні уродини для всіх цих виродків. Але менше з тим.)

Вони йшли кімнатами, полицями, предметами, наче військо, поділене на три ударні дивізії. Дівчина прочісувала шафи з одягом, розкидуючи по підлозі шмоття і перетрушуючи стоси білизни, де (про це вже писалося) типово ховаються типові конверти. Її перший коханець розмонтовував і пакував куди бачив апаратуру, техніку, фарш, принагідно з’явився перший рядок дурнувато-веселого віршика без продовження: айва, філіпс, мулінекс… Принтер міг бути й лазерний. Зате модем з найдорожчих. Телевізор даже не стоїть шоб з ним возитися. Пізніше він узявся за знімання картин, чому було дві причини: під картінами теж можуть ховати бабло; самі по собі картіни можуть бути ценними, хоть я і сам би такухерню намазав.

(Картини було покинуто зв’язаними напризволяще по три-чотири серед коридора; зв’язано їх було – от прикмета! – старовинною й, мабуть, ще шосткинською магнітною стрічкою з допотопної бобини, на коробці якої хтось колись полишив підпис «Андрухович співає блюзи»; звідки вона взялась, я вже не пам’ятав, а прослухати не вдавалося за браком відповідної техніки – так ця стрічка й дочекалася свого гіркого фіналу; тепер мені вже ніколи не почути, як Андрухович співає блюзи; знову про картини: безумовно, вони теж призначалися на виніс, але тут сталося щось таке, що спричинило атас, картини як сумнівнішу вартість було в паніці залишено; викрали тільки одну, чорт забирай, одну-єдину, безцінну).

Тим часом другий коханець опинився перед книжковими стелажами. І от він, цей злодійський трепет – час іде, години спливають, і ще так багато всього є в цьому домі, ця тисяча книг, і якби вони тільки на стелажах (– жах, – жах, – жах, відлунює в ньому – бо вони всюди, на столах, під ногами, на тумбах, у ліжках і навіть, чого доброго, в холодильнику – що за бардак він тут розвів, цей чітатєль!), і в кожній оправі замість вирізаних сторінок можуть виявитись десятки тисяч баксів (скільки вам для повного щастя, Щура?), і це, можливо, вперше у своєму куцому житті, що якимось чорним режисером уже наперед розграфлене на тюрми, колонії й наглу смерть, скажімо, від заточки, він завмирає перед безоднею неосяжного. Спершу він ще намагається бути методичним, не проминути жодного корінця, не збитися на кількатомовиках, він стоїть на стільці, щоб для початку пройти найвищі, найважкодоступніші полиці, його нервують енциклопедії з їхніми прихованими акумулятивними можливостями і дрібним шрифтом, поетичні хрестоматії та антології чужими мовами, засушені між їхніми сторінками сухі листки, атласи рослин, грибів, карпатської фауни, грубезні графоманські монографії, а відтак уже просто імена – Ежен Сю, Едгар По, Іван Ле, Омон Ра, Марсель Пру. Врешті він і сам не завважує, як починає їх читати – розкриваючи навмання і нічого не розуміючи, але всі ці окремо взяті речення вже не відпускають його, і він провалюється туди, де самиця єгу, побачивши поблизу молодих самців, має звичку ховатися за кущ чи за горбок і раз у раз визирати звідти, роблячи якісь чудернацькі жести; в цей час, як помічено, від неї дуже погано тхне // Nein, ich tanze nicht, antwortete sie // Thank you. You have beautiful breasts // И, все еще не выпуская ее, он сдвинет руку ей под колени // Ми цілувалися там, і там я вперше торкнувся її по-справжньому // и теперь вся четверка ее членов обвивала его с такой открытой простотой, словно она годами предавалась любовным схваткам во всех наших снах // Z samego prześcieradła mogę ci powiedzieć, ile razy i jak goście się pieprzyli // Она подумала (не могла не подумать), что ее отец проделывал с матерью то же самое, страшное, что сейчас делают с ней // моє тіло зробилося хвилею, я просила, щоб він увійшов і починав // Palkitsin hänet maidolla ja hunajalla, joita aloin vuotaa^[6]- йому стає дедалі гарячіше, він упевнений, що вже не встигне, що ця трясовина безнадійна, але якби не сигнал тривоги, що владно витягає його на поверхню з глибин книжкового трансу і повертає до злодійської дійсності, то він обов’язково дочитав би й цю, останню на сьогодні фразу: «Знаєш, після таких пригод маю відчуття, ніби хтось відмахав мене в задницю».

6

Перший наш день після повернення додому минув під знаком напрочуд виснажливого спілкування з міліцією. Передусім ми потрапили до цілком світського на вигляд начальника, який, на всі боки чхаючи з беззаперечними ознаками геть незагальмованого нежитю, наскільки міг переконано запевнив, що в нашій справі його люди вже стоять на порозі її розкриття. Тепер, коли минуло півтора року, вони, вочевидь, усе ще стоять на тому порозі, сором’язливо переминаючися з ноги на ногу і не наважуючися постукати в браму злочину. Справді, вже того самого дня мені стало трохи жаль цих чудових селянських синів, яким і без нас усі діри в мозговинні попробивали: крива злочинності, звітність і те де.

Зрештою, вони в принципі не могли нічого розкрити. Їх було шестеро, цілих шестеро вартових закону ввалилося на місце проісшествія, себто до мого дому, наступного після пограбування ранку, і вони тільки те й робили, що гримали дверима, копали розкидані під ногами речі, шастали з кімнати в кімнату і врешті пішли геть, принагідно потягнувши шляхетно залишені злодіями на письмовому столі шість доларів. Кожному з них дісталося по доларові (якщо вони поділили їх чесно – хоч тут є сильні підстави для сумніву). Але про яке взагалі розкриття злочину може йти мова, коли ті, кому належиться його розкривати, виявляються грязью из-под ногтей і підбирають навіть те, чим великодушно погребували крадії?

Пізніше я мав повчальну розмову з таким собі слідчим, схожим радше на учня агрономічного технікуму. Точніше сказати, то був допит, і допитуваним був я. «Сьогодні п’ятниця, і ми працюємо на діскатєці, – ділився він таємницями слідства. – Я думаю, вони теж там будуть. Ми приодінемо наших людей на діскатєку і відслідимо всі варіанти». Я фізично відчув, як йому хочеться потанцювати. Враження, що я перебуваю всередині дешевого радянського фільму першої половини сімдесятих, не покидало.

«Комп’ютер, – згадав я. – Варто перевірити, чи не продовжують вони користуватися моїм рахунком в інтернеті». Сказавши це, я побачив таку безодню нерозуміння в його водянистих очах, що захотілося головою побитись об міліцейські облуплені стіни. «Ви кажете, комп’ютер, – осудливо скинувся він. – А наші комп’ютери – це папір, олівець і ноги, щоби бігати». Він не сказав «і голови, щоби думати», що само по собі непогано про нього свідчило.

В коридорі надривалася криком якась жінка. Слід було за всяку ціну вирвати звідси нашу дочку. Її допитували вже четверту годину. Потім виявилося, що решта слідчих мають той самий вигляд. Безглуздо було сюди звертатися. Можливо, майбутні агрономи проходять остаточну практику в міліції? Озброєний автоматом олігофрен не погоджувався пропустити нас до малої. Поруч пропхався якийсь низькорослий і лисий у спортивному одязі (сіре на синьому), що штовхав поперед себе, заламавши йому руку, іншого низькорослого і лисого, також у спортивному одязі (синє на сірому). Були як гравці однієї команди на тренуванні чи брати-близнюки, що з дурної сили почубилися. Ця типологічна, кодово-генетична, хромосомна спорідненість ментів із бандюками аж волала про себе. Найгірше, що вона поширювалася далеко за межі цієї контори – це була всенародна спорідненість, адже всюди були вони, ця велика українська родина, ця пародійно-травестійна mafia, родина-родина – від батька до сина, роде наш красний, роде наш прекрасний – низькорослі, лисі, у спортивних шмотках, усе місто повнилося ними – вони висиджували в кафе, в автомобілях, купчилися коло базарів, вокзалів, бензозаправок, кіосків, бряжчали ключами, чухали задниці, лузали насіння, крали, срали і так далі, а от хрестоносці були високими й мали довге волосся, і довгасту форму черепів, і чисті руки, й дзвінкі серця, й оскільки вони йшли визволяти Гріб Господень, то тричі по дев’ять разів щогодини співали молитву до Марії, тож коли ми втрьох із дочкою врешті вирвалися з цього розграбованого міста, я готовий був крикнути ритуальне «Гайль!» – так наче іншого вияву для почуттів уже не існувало…

7

Мій добрий приятель Того живе в Нью-Йорку, але щоліта відвідує Україну. «Знаєш, – каже він, – якось я зрозумів, чому все так паскудно. Я завважив, що у вас молоді хлопці й чоловіки люблять сидіти навпочіпки, просто серед вулиці. Вони збираються по п’ятеро-четверо і сідають колом навпочіпки. При цьому мовчать, курять і спльовують. Це, безумовно, татарські гени. Це татари серед степу».

Взагалі-то це насправді звичка, що виробляється на зоні. При цьому руки розслаблено випростовуються вперед – ліктем до коліна, шоб оддихалі.

Але я не став руйнувати Готової історіософії. Хай думає про лучників Тамерлана. Все одно ми їх побили, сказала б на це пані з Білорусі.

8

Я ніколи не думав про броньовані двері, про їхню непробивну холодну сутність, евфемістично обшиту всілякими різновидами гладенької й теплої деревини («вагонка, ламінована дошка, дееспе, карельська береза, дуб, горіх, каліфорнійська секвойя», – заклинав мене невтомний у технологічних фантазіях і бандюкуватий з вигляду продавець), я ніколи не думав про ригельні та накладні замки, як і про те, що серед них, замків, найнадійнішими в наших обставинах дотепер залишаються московські, позаяк чеські чи італійські – це загалом викинута на вітер і нічим суттєвим не вмотивована різниця в ціні. Я ніколи не думав про дверні замки – а надто московські – як про запоруку моєї внутрішньої незалежності. Я ніколи не думав, що тільки газозварювання дозволяє сподіватися, ніби двері не будуть так просто зірвані з петель. Я ніколи не думав, що засинатиму, лише впевнившись у присутності сокири під ліжком. Себто я ніколи не думав, що в’язнична ізольованість мого власного житла від решти світу колись виявиться такою бажаною для мене, загального улюбленця, гуляки, шанувальника вітрів і беззастережного адепта свободи та відкритості.

Але мої катаклізми не обмежувалися тільки цим синдромом закритих дверей. Ще гірше виглядали справи з батьківщиною. За неповний десяток дуже мандрівних років я виробив у собі – та ні, хай у цьому місці все буде патетичніше! – отже, я виплекав у собі щось надміру трепетне і вологе – любов до повернень. Ця любов була дещо інцестуальною – це був потяг передусім до свого міста, яке я нерозбірливо і часом недоречно називаю то Станіславом, то Франківськом, забуваючи при цьому, що насправді є два міста в одному, і вони співіснують переважно не найкращим чином, хоч у кожному з них я почуваюся не наче вдома, а таки вдома.

Проте цього разу я піймав себе на ненависті. О ти, мерзенна бадильська діро, жалюгідна кугутська провінціє, гібрид задниці із сечовим міхуром, світове сміттєзвалище і посміховище! О ти, що не вмієш ані доцінувати, ні захистити своїх найкращих, не знати за що тобі подарованих! Ти, шо не заспокоїшся, поки остаточно не вчиниш їх усіх такими ж сомнамбулічними недолюдками й невдахами, як і переважна більшість твоїх мешканців!

Усе місто було вони, а нас у ньому майже не лишалося. Вони звідусіль стежили за нами, місяцями й роками готуючи свої каральні акції: вивчали маршрути пересування, години від’їздів і повернень, імпровізовані зиґзаґи нічних прогулянок; вони десятки разів дзвонили й мовчали на тому боці, але це була найневинніша з їхніх психічних атак. Іноді вони стріляли під нашими вікнами, частіше посилали сиґнали про своє існування, вкотре зваливши з ніг і натовкши до непритомності на парковому газоні чи на дні Фортечного провулка когось із друзів. Історія розбитих окулярів чи проламаних грудних кліток могла б виявитись історією нашої застиглої в дев’яностих вічності.

Я ніколи не думав, що не зможу бачити облич. Але так сталося: їх не було ні того дня, коли ми вперше переступили поріг збезчещеного помешкання десь близько сьомої ранку, ні згодом, в усі подальші дні звикання. Замість облич мені повсюдно траплялися всілякі нестерпно бошівські фізії, збагачені в потворності суто голівудськими деформаційними можливостями; йдучи містом, я цілком виразно відчував, як вони всі впізнають мене і те, з якою знущальною радістю на мене дивляться – от він, от він, бля, пензлює, а хату йому бомбанули!.. А також – Господи, прости! – жінки й дівчата, особливо останні, адже я ніколи не думав, що зможу саме так дивитися на них – як на суцільних спільниць, безумовних злодійських коханок, виконавиць, розвідниць і вивідувачок. У кожній з них сиділа прихована вона. І всі вони – це теж вони. І що вони красивіші, то гірше для всіх і для цієї країни. Вони приходять до вас начебто повзуватися, а насправді лише запам’ятовують, де у вас і що, і в піхвах у них затиснуто газові балончики.

Тож відповідь на все це могла бути лиш одна: терор. Уперше в житті переживаючи загострене пістолетне бажання, я тільки й думав, що про стрілянину. Я по-думки вривався до барів і кафе, я був безжальним. Я клав усе, що лисим звалось. Я входив у раж і в деяких випадках перебирав із жорстокістю, відстрілюючи їм дітородні органи, себто стерилізуючи наше майбутнє. Я так само перебирав і з реальністю, бо мої бездоганні пістолети, замовлені й куплені за найсвіжішими каталогами, виявлялося, не потребували перезаряджування – мені вдавалося мочити і по сто, й по двісті осіб за одним разом, фактично не відриваючи вказівного пальця від спускового гачка.

Не менш нав’язливим було видіння чогось такого, що я міг би назвати захисною розстрільною системою. Цю штуку встановлювали десь у моєму помешканні (технічні деталі залишаю проектантам в’язниць і концтаборів майбутнього), і як тільки хтось чужий наближався до дверей, щоб укотре їх виламати, спрацьовували відповідні важелі, і двері починали стріляти самі із себе, кулеметною чергою прошиваючи їхні безглузді конвульсивні тіла. «Кілька таких випадків, – переконував я швидше себе самого, – лише кілька таких випадків – і з квартирними крадіжками буде покінчено всюди».

Словом, я знав, як боротися зі злочинністю. Кара мусила бути нагальною, різкою, раптовою, вона мала впасти на голови геть ірраціонально, містично, серед білого дня.

Щось наче Небесний Хрестовий похід: якісь металеві коні з металевими ж таки двометровими арійськими вершниками у білих плащах з чорними хрестами, якась нелюдська музика, Рихард Ваґнер, марші старої Німеччини чи, можливо, «Rammstein» або «Laibach»…

9

Серед багатьох запитань, що їх так і полишила без відповіді ця незавершена історія з раз і назавжди дематеріалізованими десь над Прусією металевими вершниками мого гніву, чи не найважливішим видається мені таке: як знову полюбити зненавиджене?

Одного дня я куплю старе дзеркало, що в ньому можна побачити привидів. Досвідчені люди не радять купувати старих дзеркал, бо таким чином ми перенесемо до власного житла фрагменти якихось інших, вимерлих світів, і вони почнуть нас навідувати.

Але мені тільки цього й треба. Я хотів би перетинатися з цими фрагментами, бачити відбиті в дзеркалі уявні перспективи коридорів, кімнат, появу якихось людських постатей у глибині. Навряд чи нам дано втручатися в перебіг подій, які ми бачимо в дзеркалі. Ми розминулися з минулим – ця тавтологія неминуча, то й навіщо тут її уникати?

Отже, щоб якось давати собі з усім цим раду, нам (або принаймні мені) залишається його, минуле, ідеалізувати. Я розумію, що роблю при цьому страшенну дурницю. Люди переважно не варті того, аби про них думати занадто добре. Звеличення померлих коштом ще живих видається передусім несправедливим, а отже й нерозумним, не кажучи вже про наївність. І чим давніше померли ці померлі, тим менше підстав має наше звеличення.

Передусім слід було зупинити хрестоносців. У цій черговій спровокованій мною сутичці європейського з українським їхня перевага була безумовною. Не слід було доводити справу до розв’язки, бо вона виявилася б розправою.

Натомість я хочу дати, можливо, останній шанс тим, які в ніч із 13 на 14 травня 2000 року вискакують на сходову клітку з мого помешкання. Я справді вже не можу втрутитися, хай викручуються самі. В них уже відрізані всі шляхи, за винятком одного – сходами на дах. Вони передають одне одному позав’язувані у простирадлах і рушниках речі, сумки, валізи, наплічники. Їхні дії врешті набувають чіткості і злагодженості – ними можна замішуватися: перший уже на даху, друга на драбині, третій ще внизу з останнім клунком, що миттєво перелітає з рук у руки, цілком можливо, що виникне й четвертий – той з атасу, але нам ідеться про перших грьох, адже зараз їх зв’язує щось набагато більше, ніж просто спільність акції.

Опинившись на даху, вони переводять подих, оглядаються на здобич, бачать над собою зоряне небо і, цілком щасливі, рушають назустріч великій світовій прірві.

2001

Місце зустрічі Germaschka

Германия, конечно, прекрасная страна. Вот если бы еще в ней немцев не было!

З висловлених уголос міркувань колишньої співвітчизниці. Берлін, 1994 рік

1

Навряд чи можна стверджувати, ніби клімат країни, в якій я народився і живу, суттєво інакший від серединно-європейського. Таке ж, зазвичай прохолодне у червні і спекотне у серпні літо, така ж мінлива зима з тимчасовими морозами і тривалими відлигами, така ж пропахла дощами і мрущими рослинами осінь, така ж наповнена схвильованими очікуваннями нервова весна. Цілком припускаю, що в родинах німецьких ветеранів східного фронту досі циркулюють усілякі фантасмагорично-мюнхгаузенівські перекази про найжорстокіші на світі українські зими – з відмороженими кінцівками та простудженими геніталіями у розв’язці. Цілком припускаю й інше: здатність людської пам’яті трансформувати реальне у надреальне і нарощувати наративні special effects. Не відкидаю й того, що клімат і справді може змінюватися і що з часу останніх на наших теренах бойових дій погода в Україні встигла відчутно пом’якшати. В будь-якому випадку можу стверджувати з усією відповідальністю мандрівника, що упродовж минулого десятка років безліч разів пускався в західніший світ і стільки ж разів повертався: ні, я не бачу жодних кліматичних відмінностей, скажімо, між Віднем і Львовом чи Берліном і Києвом.

Але з іншого боку той самий внутрішній мандрівник аж волає з мене своїми спостереженнями щодо реально наявної Межі. Ця Межа проходить західним державним кордоном України, що з точністю до міліметра повторює колишній державний кордон СРСР, і таким чином ділить буття на Європу та Щось Інше. Так от: упродовж останнього десятка років я набув чималого досвіду перетинання цієї Межі в обидвох напрямках – туди й назад. Я користуюся при цьому традиційними саме для цих обширів наземними видами транспорту і колись напишу цілу книжку про всі мої випадки з митними та прикордонними службами. Але зараз не про них. Зараз – про цілком дивний феномен, що її, Межу, супроводжує. Отже, попри цілковиту однаковість клімату по обидва боки від неї, я, перетинаючи її у зворотному напрямі із заходу на схід, щоразу спостерігаю одне й те ж: раптове псування погоди, якийсь циклонічний обвал, різке тьмянішання краєвиду, розверзання небес дощем чи снігом, у найкращому разі затягування перспективи мрякою та сірістю. Так наче хтось щоразу влаштовує навмисне для мене та моїх принагідних супутників велетенське атмосферне дійство під назвою «Батьківщина вітає вас!». Або з порога розпочинає іспит з любові до неї: чи витримаю й цього разу?

Не сумніваюся, що справа тут саме в мені. Хоч я назагал дуже люблю повертатись, і мене такими катаклізмами не залякаєш.

2

Що ж насправді відокремлює ця фатальна пострадянська Межа від Європи? Іншими словами, що за необхідність така у сяйливого Європейського Союзу, розростаючись чимраз далі на схід, відмежовуватися від цих запущено-бляклих територій новою залізною завісою? Невже йдеться вкотре про відокремлення світла від темряви? Тільки чому це світло на заході? І чому темрява на сході? Може, йдеться про наші енергетичні проблеми, про регулярні відмикання електрики в осінньо-зимовий сезон, про щовечірнє западання наших міст, містечок і сіл у пащу ночі?

Отже, що відокремлено? Ну звісно передусім – іншу якість доріг. Перетнувши Межу і в’їхавши на лоно батьківщини, я починаю фізично відчувати всю цю жахливо шкарубку, поорану тріщинами, тисячі разів ремонтовану, але так і покинуту зруйнованою поверхню. Мною підкидає і струшує, і водій ніяк не може перевищити якісь там шістдесят на годину, і кожна вибоїна якнайпромовистіше вказує на очевидну неприналежність до греко-римської цивілізації. Але навіть якщо оминути шосейні шляхи і віддатися на милість залізниці – Межа все одно відокремить рейки європейської від рейок російської ширини. І що робити з цими рейками, цим, можливо, найневитравнішим спадком імперії?

Хоча ні. Не рейки, точніше не їхня нарощена ширина, засвідчують перш усього реальну неперерваність імперського існування, а, скажімо, інша музика й інша масова культура загалом. Саме вона, Межа, відокремлює терени, де захоплено слухають російську попсу, від тих, де її зневажають. Це просто фантастично: лише два-три кілометри на захід – і виявляється, що ніхто тут навіть не чув ані про Філіппа, ані про Аллу, ані тим більше про Йосифа Кобзона, цього Френка Синатру все ще об’єднаного пострадянського простору. Але лише два-три кілометри на схід – і згадані Філіпп, Алла та Йосиф виростають до титанічних розмірів усенародної легенди, замалим не улюблених членів родини, значно ближчих і зрозуміліших від усіх без винятку національно-державних ідеалів та поривів, з європейським вибором України вкупі. Я не сумніваюся, що в цьому сенсі СРСР і далі існує – як велетенський і неподільний шмат суходолу, шоста частина землі, де прийнято любити погану російську музику (ні, не Чайковського і не Мусорґського – цих слухають західніше).

А відтак – і пов’язаний саме з такою музикою триб життя, уся ця побутова обрядовість з іншими правилами у стосунках, іншою – колективістською – етикою, іншими уявленнями про товариськість, а також іншими напоями на святкових столах і на щодень. Зона горілки, що, зрештою, починається західніше, у сусідній і багато в чому зразково-показовій Польщі, саме в нас, по той бік Межі, набуває найдовершенішого втілення – адже офіційна її, горілки, ціна падає порівняно з тією ж Польщею так низько, що з елементудекоративно-розважального вона миттю перетворюється на хліб насущний і стає чимось настільки ж неуникненним, як повітря.

Звісно, ця інакшість не може не відбиватись і на людському одязі. Так, Межа відокремлює й манери одягатися – ось вони, ці зимові шапки з кролячого хутра, ці пухові хустини на головах літніх жінок, ці тяжкі і безформні речі, відверто зорієнтовані на холодні пори року (і таким чином дзеркально відбивається згадуваний вже міф про найжорстокіші українські зими, парадоксально перезасвоєний чи не від тих же ветеранів вермахту), а також це засилля мішкуватого тренувального одягу та всіляких замінників шкіри. І навіть незміримі звалища копійчаного європейського секонд-генду, що процвіли в останнє п’ятиліття по наших, так само незміримих, базарах, поки що неспроможні суттєво вплинути на прозахідніші зміни в обрисах людського ландшафту.

Бо він, цей ландшафт, передусім детермінований чимось значно суттєвішим, ніж політична система останнього чи передостаннього століть або навіть ніж кирилична абетка, така екзотично-приємна окові справжнього рафінованого європейця, що йому для виявлення своєї персонально-мовної унікальності доводиться задовольнятися хіба що скромними можливостями діакритики і зводити всю власну історично-культурну неповторність до такого собі, скажімо, шарфес ес. Але ні – не вона, не краса кириличної абетки в її українській версії, не місячний серпик букви є і не тоненька свічечка букви ї, визначають інакшість того, що за Межею.

Ні, в цій інакшості йдеться про щось глибше і ґрунтовніше – можливо, про візантійську ментальність, згідно з якою правда вища від закону, а оскільки у той же час правда у кожного своя, то будь-яка західна спроба насадити за Межею своє законовладдя приречена на освистування і саботаж. Найдалекоглядніші з соціопсихоаналітиків уже давно виставили свої діагнози про абсолютну деспотію як єдино можливу форму хоч якогось правління таким візантизованим суспільством, позаяк жодна з демократичних моделей тут не проходить, обертаючись якимись цілком потворними пост-тоталітарними метаморфозами, чи краще сказати метастазами.

Але я не хочу з цим погоджуватися – щиро кажучи, короткозорість мені значно симпатичніша, ніж далекоглядність, отже, я не хочу віддавати своїх останніх територій жодній абсолютній деспотії.

Натомість я цілком згоден, що в найостаннішому поділі світу йдеться також про інакшість людських облич. І це – як загадка: чому я завжди і всюди їх упізнаю, ці обличчя людей з мого боку від Межі? Чому – незалежно від місця зустрічі – чи то у віденській опері, чи у венеційській нічліжці, незалежно від навколишнього антуражу й одягу? Попри всю генетичну різноманітність і типологічну розмитість – чому?

3

Цих облич (українських? пострадянських? українських радянських?) щораз більшає на Заході. З кожним наступним перебуванням я завважую, що їх знову побільшало. На бюрократичному сленґу це називається виїзд на пеемже. Звичка до абревіатур, ця невитравна соціолінгвістична ознака радянської людини, успішно збереглась і в пострадянської. Що, на мій погляд, лише підтверджує потаємний здогад про те, ніби homo postso-vieticus є насправді відміною того таки homo sovieticus, таким собі історичним відгалуженням. Я міг би піти ще далі й поширити цей здогад на цілу систему: СРСР насправді продовжує існувати – позбавлений зовнішнього, він цілком непохитно зберігається у внутрішньому, всередині, він і далі займає свою найпросторішу одну шосту на мозкових пів кулях, на рівні підкірки, у нервових клітинах, які, до речі, таки відновлюються всупереч загальникові про їх цілковиту невідновлюваність. Так от: ці – відновлюються.

Але повернімося до згаданого виїзду на пеемже. Ця абревіатура, породжена, безумовно, в лабіринтових нетрищах радянсько-пострадянських поліційних відділів віз і реєстрацій, містить у собі перші літери відразу трьох російських слів: постоянное место жительства. Зрозуміло, що тут історично відлунює ще для царської Росії характерне кріпацтво, а понад те – бюрократично-поліційне уявлення про неприпустимість чи принаймні небажаність будь-яких неконтрольованих згори індивідуальних пересувань.

Людською мовою виїзд на пеемже мав би називатися, скажімо, виїзд назавжди. Себто інформація про те, що NN виїжджає на пеемже в еферге, слід розуміти так, що цей самий NN отримав дозвіл на постійне проживання в Німеччині і в сраці він тепер бачив усю цю Україну, і їде він з неї чимшвидше геть, аби чимшвидше опинитися поза Межею, стати нормальною людиною і – в міру можливості – ніколи знову за ту Межу не повертатися.

За шляхетніших минулих часів (а минулі часи завжди чомусь шляхетніші, ніж теперішні!), коли йшлося про ідеологічні війни з протистоянням систем, виїзд на пеемже називався еміграцією. Це були дивні постаті – ті, що зважувались емігрувати: якась високочола дисидентська професура, письменники, художники і театральні режисери, випущені під тиском «Емнесті Інтернешнл» політв’язні. Це мусила бути відвага, споріднена з тією, про яку свого часу писав Камю, – відвага дезертира у дні війни. Система вельми уміло користувалася моральним шантажем і при цьому маніпулювала стереотипом відступництва та зрадництва: кожного емігранта в той чи інший спосіб було привселюдно і гучно затавровано та піддано громадському паплюженню. Це вимагало безумовної здатності до спалювання за собою мостів – зуміти переступити через усі таврування і паплюження. Люди еміграції переважно являли собою доволі упертий і переконаний різновид homo antisovieticus. Їхній вибір був, поза всякими сумнівами, дослівно межовим вибором, він вимагав інакшості, іншого складу мислення та відчування.

Тип нинішніх людей пеемже цілком відмінний. Він тяжіє не до інакшості, а до типовості. Він переважно і є тим абсолютним homo sovieticus, який так і не зміг відшукати себе на уламках позірно розваленої системи, ефемерне й без того поняття «батьківщини» остаточно втратило для нього сенс, і, цілком здезорієнтований, він кинувся туди, де більше всього у крамницях. Я дозволив би собі назвати цих людей людьми Woolworth. Я вдаюся до такого означення цілком умовно, замість Woolworth міг би виникнути який-небудь Aldi чи щось на кшталт того. Суть залишається незмінною: це люди, що вирвалися з-за Межі у підсвідомому прагненні до втраченого там, за Межею, соціалізму. Супермаркети системи Woolworth є цілком соціалістичною моделлю вирівняного добробуту – з невеликим вибором і порівняно не найкращою якістю пропонованих товарів, але в той же час – і це вирішальне – з невисокими цінами та, сказати б, вельми егалітарною формою пропозиції.

Соціалізм – це коли про тебе дбають згори. Це соціальна допомога (на сленгу людей пеемже – соціал), на яку можна цілком успішно проживати у новому місці проживання, якійсь такій начиненій вулвортами блаженства Ґермашці. Поколіннями звиклим до товарного дефіциту людям пеемже фактично нічого іншого й не треба: мети досягнуто, рай на землі здобуто, і, як прийнято жартувати в їхньому середовищі, жизнь удалася.

Пригадується сюжет одного з німецьких телеканалів, що його я побачив десять років тому, під час найпершого в моєму житті відвідання територій за Межею. У кадрі перебував, за словами коментатора, біженець з України – молодий чоловік, не старший тридцяти років; він корчив розпачливі міни і трепетним голосом інформував про те, що втік звідти, де після зруйнування СРСР панує тотальна катастрофа з передчуттями громадянської війни; усе це говорилося російською, причому закадровий синхронізатор перекладу – з невідомих мені причин – суттєво згущував описувані героєм репортажу апокаліптичні жахіття; в уяві глядача мусив постати справжнісінький пейзаж після битви з непохованими і розшарпуваними здичавілими псами людськими трупами на передньому плані; на завершення хлопець повідомив, що вже вивчає німецьку мову і що він страшенно вдячний ґерліонському урядові ітеде, бо там, звідки він утік – kein Lebensmittel. Вочевидь, це було одне з перших німецьких слів, які він вивчив, – Lebensmittel, отже, він устиг повторити його з десяток разів, це було як заклинання (hier viel Lebensmittel, dort kein Lebensmittel), це було найвищою формою заклинання – молитвою, це була така собі Woolworth-мантра – ну так, звісно, адже йшлося про релігію, про особливу релігію радянських людей і про їхнє верховне божество, ім’я котрого, наприклад, Lebensmittel.

4

Умовно кажучи, країни світу діляться на ті, з яких утікають, і ті, до яких утікають. Німеччина, безсумнівно, належить до других, що само по собі мусило б додавати гордощів її громадянам. Звісно, некоректність запропонованого мною поділу аж волає, бо що робити, наприклад, із такою собі Польщею, до якої масово втікають українські чи румунські заробітчани і в той же час із якої ще досі втікають заробітчани польські? Ні, не піддається цей світ поверховості та схематизмові, не хоче вкладатися в рамки згаданого, умовно кажучи, – і чудово!

Але залишмо у спокої Польщу з її невдозначно окресленим прагненням до Європейського Союзу та всіх його надвисоких стандартів. Я живу в країні, що її умовно можемо розташувати серед країн першого типу. З неї втікають. І тимчасово, й назавжди.

Українці мігрують, і є всі підстави вважати, що мігрують масово. Не існує жодної офіційної статистики, бо ця міграція на дев’ять десятих нелегальна. Згідно з однією з версій неофіційної – лише в Португалії до трьохсот тисяч, приблизно стільки ж у Греції, в Італії близько мільйона. Українці мігрують і мімікрують – перед загрозою поліційних затримань, облав і депортацій. Попри чималий ризик опинитись у рабстві, в’язниці чи борделі, українці все одно мігрують.

Днями я надибав на переклад щойно опублікованого у британському часописі Economist матеріалу, де, можливо вперше за її десятилітню незалежну історію, нашу країну названо жалюгідною. Ні, я нічого не збираюся виривати з контексту – оглядач Economist загалом сповнений позитивних інтенцій, йому не йдеться про образи чи комплекси, він пише про те, що Захід «…прагнув би бачити Україну менш пошарпаним і жалюгідним сусідом Європейського Союзу, коли до цього західного клубу приєднаються сусідні з Україною держави – такі, як Польща та Угорщина».

Але слово промовлено: жалюгідність. І я нічого не можу вдіяти. Хіба що шукати відповідної до теми притчі. Ось одна з таких.

Мій приятель, молодший за мене років на дванадцять, живе у Празі. Він походить з української уенерівської еміграції 1920 року, отже, належить уже до третього еміграційного покоління – навіть його батько, а не те що він сам, був народжений у Чехословаччині. Як усі нащадки політичних, мій приятель переживає складну самоідентифікаційну еволюцію: ким себе вважати? Виявляється, це все ще важливо – навіть у сьогоднішньому недоглобалізованому світі. З одного боку його роздирають спокуси асиміляції – стати нормальним чехом, вийти за межі родинно-спадкового ґетта. З іншого – спокуси вірності тому ж таки спадкові з його ґеттом, спокуси зберегти незатертою свою українськість. На додачу мій приятель поет, отже, самоідентифіїсаційний вибір не є для нього справою зовсім уже порожньою: йдеться-бо все-таки про мову, якою зізнаєшся світові у коханні.

Мій приятель дуже любить дівчат (я тисну йому руку на відстані) і страшенно часто закохується. Чи не кожна з його нових пасій при знайомстві запитує, чому в нього таке дивне ім’я – Тарас. З другої половини дев’яностих мій приятель перестав давати своїм новим пасіям чесну відповідь на їхнє невинне запитання. У нього на це є свої причини. Тому жодна з нових подруг мого празького приятеля нічого не знає про його українське походження, а незвичність його імені в їхній свідомості, вочевидь, лягає на карб екзотики та дивакуватості.

Одного разу дівчина, що вже з тиждень здавалась йому кимось найближчим у світі, суттєво запізнилася на побачення. Своє запізнення вона пояснила тим, що лише вийшла з дому, як повз неї пронеслося чиєсь авто і з ніг до голови обдало її струменями дощової води з-під коліс. Дівчина мусила повернутися додому й переодягнутися, бо не могла ж вона показатися на людях у такому жахливому стані! «Уявляєш, – знайшлася вона з порівнянням для ліпшої виразності, – я була брудною, ніби якась українка!» Для мого обдарованого великим іменем приятеля це стало інтимною катастрофою. По недовгому часі він перестав зустрічатися з тією дівчиною.

5

Мені, як і, напевно, мільйонам інших людей, дуже подобається Прага, ця квінтесенція всіх можливих містерій і химерій, переплетіння таємниць, кохань, алхімія великих і дрібних жестів, це, зрештою, одне з тих нечисленних на мапі Світового Театру місць, де реальність і сюрреальність, фізичне й метафізичне творять якусь аж надто нерозривну єдність.

Але виявляється, існує ще одна Прага. Я часом наштовхувався на неї, коли вночі зустрічав по празьких закамарках якихось погано одягнутих і п’яних людей. Це Прага українського заробітчанства, місто, куди легально й нелегально поприбивалися десятки (сотні?) тисяч моїх співгромадян. Місто, де за сміховинний мізер в оплаті їм перепадає найтяжча і найбрудніша праця. Місто, в якому вони конають і пиячать, сплять по хавірах і хазах, попадаються на крадіжках у маркетах. Місто, де їх не люблять, де кожного з них, ніби паскудного пса, може запросто відгамселити приставлений посередницькою мафією капо. Це переважно підземне місто. Десь у ньому, під ногами туристів усього світу, по десять-дванадцять годин на день розчищають середньовічні підвали від столітнього сміття громадяни України. Згадана празька дівчина мала щодо них рацію: виштовхнуті за межі людського і людяного, вони справді брудні. Тут немає нічого нового: перед нами чергове пришестя в Європу пролетарів, і звинувачувати в усьому цьому можна хіба що дикий капіталізм на пару з Марксом.

Інша справа, що особисто для мене, одного з тих, які все ще намагаються писати там, звідки втікають, це стало черговим крахом задавненої, ніби хвороба, ілюзії.

6

Право на ілюзію швидше за все належить до фундаментальних людських прав. Об’єктивно – і тут у мені озивається перший-ліпший доморослий метафізик – ілюзія перебуває десь у тих сферах, що суміжні з надією. Моя персональна ілюзія, вже неодноразово пошарпана й помотлошена, та все ж до сьогодні для мене чомусь актуальна, здебільшого пов’язана з поглядом у західному напрямку – туди, в надвечірнє смеркання, понад Межу. «Європа – це…» – щоразу намагаюсь означити словами запаморочення, що накопичується в мені під впливом ілюзії, – і, ясна справа, знову і знову припускаюся своїх найтяжчих помилок.

Минає рівно десять років відтоді, як я вперше опинився у своєму «Європа – це…». Отже, моя ілюзія була на десять років більшою і молодшою, внаслідок чого самі собою писалися рядки, що їх я сьогодні зазвичай перечитую зі змішаним почуттям сорому і задоволення. Як наприклад:

Європейську людину сотворила спадковість. Ти приходиш у світ в оточенні веж і садів, яким безліч століть. Ти вже безсилий чимось тут нашкодити – навіть якби дуже прагнув цього. Хоч цю архітектуру підглянуто в ландшафту, всі її творці відомі поіменно. Це перемога над марнотою марнот, ці координати сталості й поступальності знаменують собою певні абсолютні цінності, серед яких – людська особистість, окрема, одна і неповторна.

От які пеани до Європи співалися мені десять років тому! Чи існує в мене хоч якесь виправдання з їхнього приводу?

Насамперед я був заворожений ландшафтом. Десять років тому, вперше у тодішньому житті опинившись на Заході, я ніяк не міг позбутися відчуття, що все це інша планета. Я про неї багато читав, здогадувався і мріяв, я її в собі виплекав, цілком ілюзорну, але всі мої ілюзії виявилися складниками реальності – от у чому причина! Йшов другий місяць нашої української незалежності, був січень і не було снігу, молода країна лежала в бруді й темряві, електрику відмикали з шостої й до дев’ятої вечора, свічки й сірники стрімко дорожчали, гроші інфлювали з геометрично-гомеричним прискоренням, і слід було їх чимшвидше позбуватись, себто бодай пропивати, але на горілку чомусь запровадили талони, отже – довжелезні черги, холод неопалених приміщень, перебої з постачанням води, ну і, звісно – той сучий син у телевізорі мав рацію! – kein Lebensmittel.

І от після двогодинного перельоту ти, простак і роззява, опиняєшся у світі, де все інакше: старовинна вілла, парк на схилі, люстри і люстра, сецесійні печі, черешневі меблі, безвідмовне функціонування механізмів, досконалість замків і вимикачів, зосереджена тиша, гаряча вода, гріте вино і головне – з вікна можна дивитись на Альпи. А далі – запаморочлива перспектива подорожей і пригод, свобода пересування, залізниці, автобани, гірські перевали, тисячолітні мури, дерева, вежі – усе, що тільки здатне поміститися в моєму судомному «Європа – це…». І як тут не перейнятися ідеями про те, що «європейську людину сотворили гори і ліси» і що «буття мусить прагнути до дискретності, різноманітності й формальної довершеності»?

Це було схоже на кохання, додам я собі трохи виправдань. Та що там схоже – це було коханням!

Але хто мені скаже, чому нині, рівно через десять років, коли я знову отримав те саме запрошення до того ж парку на схилі, чому все так порозповзалося, так потьмяніло в моїх очах? Звідки цей ідіотизм передміських пустирів і звалищ? Звідки ця совєтизація простору і псування годинників? Чому ця Німеччина дедалі більше нагадує Ґермашку? Чому за десять років вона опинилася настільки східніше? Себто ні – навіть не східніше: адже, втративши західний лоск, так і не набула східного тепла. Тоді де вона опинилася? Чи це моя ілюзія на десять років поменшала і постарішала? Чи український ландшафт прогресував за це десятиліття настільки, що німецький уже не заворожує мене? Щось не віриться.

Гадаю, в усьому цьому розмиванні й тьмянішанні чимала заслуга людей Woolworth. Так стається завжди, коли йдеться лише про те, аби брати.

7

Автобус, яким я їхав зі Львова до Мюнхена 2 листопада 2001 року, налічував близько сімдесяти пасажирів – він був заповнений до останнього місця. Автобус, яким я повертався з Мюнхена до Львова ЗО січня 2002 року, налічував сім пасажирів, якраз у десять разів менше. Можливо, це випадковість, а можливо, й тенденція. Швидше за все, друге: туди їдуть, а звідти не повертаються.

Ніхто не має права заборонити іншим пошуки кращого життя, навіть письменник. Міграція, себто виїзд на пеемже, і є таким шуканням кращого життя, це безперечно. Тоді чому мене так дратують усі ці люди? Звідки ця ледь не підсвідома жага – не впускати їх на пеемже туди, до мого «Європа – це…»? До всіх тих парків на схилах, до арок і веж, до тисячолітніх дерев і мурів, та головне – до альпійських пасом на завіконному обрії? Адже все це – тільки моя особиста ілюзія, добряче пошарпана і не раз спростована, вона залишається сама по собі, десь у мені, всередині, бо насправді Європа – це всього лише такий соціалістичний Woolworth, де кожному дозволено брати, нічого не даючи навзаєм.

Отже, справа, напевно, якраз у цьому: мене дратує не те, що вони шукають кращого життя, а те, що краще життя для них цілком успішно вміщується у вимірах Woolworth. Мене дратує, що насправді вони хочуть від світу так жалюгідно мало: соціальної допомоги. Що від буття вони сподіваються вживаної «Ауді» чи «бемки». Що від Німеччини їм треба Ґермашки.

Я сиджу серед них в автобусі, наче абсурдний шпигун, що мимоволі змушений слухати їхні розмови і викликає підозри вже хоча б своєю відокремленою некомунікабельністю. Якийсь він не наш. Може, він підісланий польською митницею? Інтерполом? Абвером?

Автобус – явище екстериторіальне, отже, вони поводяться як удома. Я не хочу сказати нічого злого: вони все ще залишаються колективістами, отже, діляться їжею, випивкою, сигаретами, захоплено переглядають найновіші російські бойовики, в яких браві московські бандити мочать на вулицях Чикаго ненависних українських націоналістів та всіляку чорнозаду потолоч. Згодом вони знову їдять, п’ють, розмірковують уголос, ще раз їдять, а відтак починають обмінюватися порадами, наприклад, як обводити навколо пальця недалеких німецьких урядників, їхня мова – в міру наближення до переїзду в Ґьорлітці – усе частіше відлунює ледь спотвореними Германізмами (вонхайм, кажуть вони, ферзішерунґ і, ясна справа, фінанцамп), хоча тут-таки можна дізнатися, що в цілому вивчати фашистської мови не доведеться – все одно в російському районі жити будемо. Потім настає пора для світоглядних узагальнень, як наприклад про те, що німці тому так добре живуть, що добре працюють; хоча з іншого боку – якби в нас така платня була, ми б також добре працювали. Відкриття сиплються одне за одним – про те, що німці справді культурний народ, і про те, що німці тупуваті і з гумором у них страх як погано. Що поробиш – радянські люди завжди були й залишаються і ксенофобами, й інтернаціоналістами водночас.

Тоді настає пора анекдотів, тематично закручених здебільшого навколо жіночого статевого органу. Вони не здаються мені смішними – певно, я теж тупуватий і в мене зле з гумором. Нічого, думаю я, нічого, потерплю, ще сім-вісім годин – і буду вільний від вас на цілих три місяці!

(Щоправда, тут я помиляюся: знову і знову зустрічатимуться мені упродовж усього мого перебування ці невідомо як упізнавані обличчя і на кожному кроці виявиться стільки російської мови, що та, фашистська, і справді видасться зайвою.)

Усе йде своїм порядком: досвідченіші люди пеемже зверхньо викладають новачкам правила гри в Ґермашку, нашорошені пенсіонери (вони що, вмирати туди ідуть?) готові повірити будь-якій нісенітниці, стурбовані нелеґали-заробітчани (їхній шлях стелиться через Мюнхен до Італії) вкотре перелічують приховані в найінтимніших місцях зелені папірці і час від часу вдираються до мого вуха назвами, котрі для мене означають щось цілком-цілком інакше, а навіть і діаметрально протилежне: Флоренція, Равенна, Неаполь…

Урешті нас зупиняють перед останнім кордоном. Далі – справжня Європа, Європа-1, себто найкраще з того, що в Європі є – зона Шенґенських угод, вже майже позбавлена кордонів, утілена в життєву реальність химера, свобода пересування.

Наші паспорти збирають поляки, а повертатимуть їх уже німці. Нас висаджують з автобуса і тримають на встановленому місці понад годину. Дехто з пенсіонерів занепокоєно поглядає в бік німецьких поліціянтів – не так на них самих, як на їхніх вівчарок. Щось комусь це нагадує. Людському мисленню властива асоціативність.

Потім з’являється руда велика поліціянтка зі стосом наших паспортів у руках. Вона стає перед дверима до автобуса і наказує водієві викликати нас по одному, згідно з послідовністю паспортів. Наші прізвища відлунюють українськими, російськими та часом єврейськими коренями. До автобуса ми повертаємося так само по одному – дисципліновано крикнувши «я!» (чи, може, ja?) на власне прізвище і отримавши з чіпких рук великої й пильної Брунгільди свою персональну перепустку до світу Woolworth.

Ґерманійська Брама з повільним скреготом відчиняється, грають сурми, автобус, наповнений до останнього місця, рушає вперед.

Одного я досі зрозуміти не можу: що вони потім зроблять з усіма тими німцями?

2002

Oksana Ich liebe Dich

Слова, винесені тут у заголовок, були намальовані велетенськими літерами на одному з автомобільних мостів десь поміж Берліном і Бранденбургом, їх було видно здалеку, а потім ми під ними проїхали. Автор напису мусив дуже сильно кохати. Не сумніваюся, що то була українка, і до неї ще повернемося.

Дорога або, краще сказати, подорож з усіма її знаками, випадковими натяками, перспективами і прозріннями є одним із моїх захоплень. Я просто дивлюсь у вікно і поглинаю, ні, навпаки, дорога поглинає мене – це схоже на транс: місцевість користує мною, як хоче, про що я вже одного разу писав. Це така меланхолійна лабораторія – саме в дорозі я ловлю здогади про світ, які потім можуть проявитися у формі записаних слів. Тому в дорозі я люблю бути сам і не люблю незнайомих співрозмовників.

Цього разу я мав надію, що між Варшавою Центральною та Берліном Цоо в мене буде цілих шість годин такої самотності. Але він одразу ж заговорив – про те, що в купе надто задушливо, про те, що з вікна тягне, про те, що він теж (чорт забирай!) до Берліна, про що-небудь. Потім він розповів, що в дорозі вже від шостої ранку, бо насправді він із якогось Білостока, але до Берліна він лише на кілька годин, хоч він там і живе, проте вже увечері летить у Париж, бо там якась бізнесова бісова виставка. Йому було років тридцять, і він саме так і виглядав – на типового, як у нас це називають, бізнюка – великий, важкий і лисий. Трапляється, що стереотипи спрацьовують.

Я вже не міг відмовчатися на його запитання, звідки й куди я. Його відкритість зобов’язувала мене до взаємності.

О, в мене на фірмі теж працюють хлопці з України, повідомив він. Технічний персонал. Ага, сказав я. Чудові фахівці й порядні люди, продовжив він – так, ніби це була сенсація. Вони з… він трохи позгадував і врешті згадав, що з Запоріжжя. Високого класу фахівці, ще раз похвалив він. Ага, ну так, відповів я.

У вас і справді живеться так бідно, як у Білорусі, запитав він після паузи. З цього випливало, що в Білорусі він уже бував. Я став знехотя пояснювати, в чому схожість і в чому відмінність. Із моїх пояснень випливало, що в Білорусі гірше (між нами кажучи, це я досі тішу себе такою надією). Він розповів, що його матінка має в Білорусі фабрику плюшевих іграшок. Зроблені в Білорусі іграшки потім продають у Польщі. Ведмедики там, котики, ягуари. Він сам помагав матінці перевозити готову продукцію. Але без пістолета туди їздити небезпечно. Нині всюди без пістолета небезпечно, резонно заокруглив він.

Протягом наступної години ми з його ініціативи заглибилися в особливості актуальної соціально-політичної ситуації в країнах колишнього СРСР, настільки випереджених його рідною Польщею. Я пообіцяв йому в нас вирішальні президентські вибори восени цього року. Така багата країна не повинна так бідно жити, мудро сказав він на це.

Після цього він пішов до вагона-ресторану, а я вирішив, що надалі постараюся вдати, ніби заснув.

Потім була зупинка в Познані, себто середина дороги. Я вдавав, ніби читаю, але він цікавився, що саме. Я відкладав журнал убік і дивився за вікно. Місцевість користувала мною як хотіла, про що я вже писав.

Ближче до німецького кордону він заявив, що слід уже йому самому колись поїхати в Україну. Наприклад, до того ж Запоріжжя. Я не став питати навіщо, але він сам сказав – набрати на фірму кількох нових дівчат. У мене їх сьогодні вісім, розповів він, – чотири польки, дві білоруски і дві українки. Але фірма розвивається, нині ми вже маємо змогу забезпечити працею не вісьмох, а п’ятнадцятьох дівчат. А що таке, чим вони в тебе займаються, вперше зацікавився я.

Отоді – як пишуть у бульварних романах – все і виявилося. Він мальовничо розгорнув переді мною всі принади своєї фірми, по-іншому кажучи, порносайту. Ви можете проглянути фотографії, ознайомитися з техніко-фізіологічними характеристиками пропонованого товару, зробити вибір, зустрітися з уподобаною дівчиною на чаті, а за підвищену оплату – й поспілкуватися з нею через посередництво веб-камери, все наживо, автентично, ви дивитесь на неї й формулюєте свої побажання, слід лише наперед узгоджувати час такого сеансу, бо дівчат мало, а клієнтів повно.

І що дає це злягання з монітором, запитав я. Сексуальне задоволення, відповів він. Одним вистачає лише розмови, інші просять, аби дівчина роздягнулася, ще інші – аби станцювала чи помастурбувала. При цьому насправді дівчата залишаються і пальцем не торканими, це ж не якась там проституція, а цілком пристойна робота, іноді – якщо пощастить – в них можуть ще й закохатися і взяти заміж, особливо всілякі американці, вони летять сюди аж зі свого Лас-Вегаса, щоби тільки одружитися з кимось із Східної Європи.

Суцільні переваги, погодився я. А скажи, тріумфально запитував він, чи в Україні вони можуть заробити 200 євро на місяць. Навряд чи, відповідав я. Переважно не можуть. А в мене вони мають від 200 до 300 євро на день, запевнив він. Але треба знати мови, принаймні англійську. Дівчата зі Сходу погано знають мови, хоч українки чомусь опановують англійську швидше, ніж білоруски.

Він не сказав про польок, хоч їх у нього аж чотири. Мабуть, вони щодо англійської поза конкуренцією. Мені ж подумалося, що ступінь прокляття кожної країни можна вимірювати інтенсивністю виїзду з неї дівчат.

І аж після цього згадався той напис велетенськими літерами на одному з мостів десь між Берліном і Бранденбургом – опівнічний крик німецької душі, вкотре захопленої зненацька східноєвропейською любов’ю.

2004

Справжня історія однієї Європи^[7]

Мені, як мимовільному учасникові проекту (далі – Проекту), про який останнім часом поширено стільки суперечливої, безсоромної, а часом і просто абсурдної інформації, сьогодні вже не залишається нічого іншого, крім рішучого і – сподіваюсь – остаточного її, цієї інформації, спростування. І то я аж ніяк не збираюсь оперувати такими настогидлими і, зрештою, спекулятивними поняттями, як «істина», «цнота» чи «обов’язок» – єдиною спонукою для мене хай буде моя паскудна вдача з її дріб’язковою схильністю до надмірної деталізації.

Отож я починаю спочатку, себто я повертаюся в те атлантичне червневе надвечір’я, коли більшість із нас, веселих і марнославних, щойно прибулих до португальської столиці десятками літаків і пароплавів, згромадилася перед центральним входом до готелю «Альфа Лішбоа» в дещо збудженому очікуванні росіян, цих загальних улюбленців. Щойно хтось голосно повідомив, що вони от-от мають надійти, хтось інший ще голосніше запропонував рушити їм назустріч, уся юрба радісно підхопила цю ідею, за недовгий час ми висипали з готелю на блискучу в призахідному сонці авеніду – граючи словами й формулами нашої спрощеної англійської, вдаючи симпатію й зацікавлення одне одним і вголос дивуючись незвичайним лісабонським деревам (як вони називаються?!) з їхнім схожим на фіолетові пташині хвости цвітом.

І тут ми їх побачили – вони крокували від найближчої станції метро, людною авенідою вниз, так, справжні росіяни, чоловіки в толстовках, соловйовках і сталінках, жінки в сарафанах, хтось ошаліло грав на гармошці, хтось пританцьовував навприсядки. Проте окрасою делегації був ведмідь – чудовий дресирований екземпляр, якого вів за собою на ланцюгу котрийсь із найтитулованіших письменників. Аж тоді все й почалося.

Що й казати, всі ми тої миті несамовито зраділи росіянам, однак чи не найдужче – певний старезний добродій, мешканець чи то заснованої, чи то зліквідованої у Другу світову війну центральноєвропейської країни, голова Міжнародного Конгресу Сюрреалістів, як сам себе називав. І поки ведмідь під гармошку витинав нам на втіху камарінскаго, а всі ми дещо істерично плескали йому в такт спітнілими від лісабонської вологості долонями, добродій Сюрреаліст кілька разів прокричав «Яка культура! Яка потужна гуманістична пасіонарність!». Йому, ровесникові Андре Бретона, недавно виповнилося сто чотири роки, і всі ми з першого ж дня були впевнені, що йому не дожити до кінця подорожі.

* * *

Так от, про подорож. Насамперед я хотів би викласти щодо неї декілька найвизначальніших фактів.

Письменників, які взяли в ній участь, було насправді не сто і навіть не сто сім, а щонайменше декілька тисяч. Письменником вважався кожен, хто лише захотів ним вважатися і хто зголошувався на тужливий берлінський поклик. Поступово це ставало організаційною катастрофою – будь-які селекційні критерії втрачали сенс. Отже, насправді було запущено в дорогу не один, а кілька десятків потягів. Саме тому, до речі, з різних країн надходили такі різні, взаємно суперечливі його, експресу, описи. Спрофановані деталі залізничної технології химерно переплітаються в них із настільки ж спрофанованими поетичними цитатами, тяжка й невдячна робота машинних відділень, сажа, пил і демонічний скрегіт гальм неодмінно вгадуються за кожною гучною й безвідповідальною заявою щодо раз і назавжди об’єднаної Європи.

Офіційно, проте, вважалося, що експрес лише один. Далі ми побачимо (а радше за все – не побачимо), для чого це знадобилося.

Таке перенасичення учасниками вимагало радикальних змін у маршруті та розкладі. Тому, крім офіційного курсу з його наперед визначеними зупинками і бучними прийняттями в резиденціях сильних світу сього, існувало ще безліч відгалужень, на всю Європу було дослівно накинуто павутину письменницьких пересувань, деякі з потягів не повернулися й донині, загублені десь поміж гірськими станційками Східних Карпат або в наддунайському степовому безлюдді. Ситуації й справді було неймовірно складно допильнувати, з перших же днів у команді атендантів, і без того шматованій навсібіч незліченними внутрішніми інтригами та мовними непорозуміннями, почався тихий розбрід, унаслідок чого Керівництво Проекту цілком слушно махнуло на все рукою і пустило експрес (а точніше, багато експресів) на волю обставин. Час до часу мас-медії різних (і достатньо віддалених одна від одної) країн ентузіастично звітували про прибуття експресу саме до них. Порівнюючи європейські газети того часу, уважний спостерігач обов’язково запримітить, що одного й того ж дня той самий потяг, дощенту набитий тими самими письменниками, нібито приймали не тільки в Барселоні, але й, приміром, у Марселі, Одесі та Чеських Будейовицях.

Перебіг Проекту значно ускладнився через з відчайдушно-зухвалу терористичну акцію Конфедерації за визволення гірських народів світу: чималу частину мандрівників було захоплено в заручники ще на іспано-французькому кордоні (о, пам’ятаю, пам’ятаю це пробудження, цей вітер, ці жахливі пориви містралю, цю безнадійну письменницьку чергу до багажного вагона на вузесенькому пероні станції Ірун; пам’ятаю появу з-під землі двох молодиків з обрізаною вогнепальною зброєю під плащами і як один із них щось кричав нікому не зрозумілою горловою мовою; а ще пам’ятаю збурунені хвилі Біскайської затоки – з вагонного вікна, тільки раз, тільки мить, але справи це не стосується).

* * *

За останніми зведеннями, сліди заручників нині губляться десь чи то в Албанії, чи то на Кавказі, хоч російське командування твердо обіцяє наступної зими розшукати щонайменше їхні скелети (а коли пощастить, то й голови) в одній з гранітних печер поблизу чеченсько-грузинського прозорого кордону.

Керівництво Проекту, намагаючись будь-якою ціною уникати скандального розголосу, все це тримало в таємниці, про викрадених терористами колег ніде не було заявлено ані слова – що більше, вони нібито й далі подорожували разом з усіма і навіть виступали перед публікою з літературними читаннями. Насправді це були інші, зацілілі письменники, які, на вимогу Керівництва (а умови контракту передбачали беззастережне виконання його, Керівництва, волі), мали публічно вдавати із себе своїх пропалих безвісти колег. Підхід, застосовуваний для таких замін, виявився вульгарно механістичним – вочевидь, розбещеній неробством зграї атендантів було найпростіше підбирати замінником когось першого-ліпшого із сусідньої за алфавітним порядком країни. Усе інше – імітація поведінки, зовнішності й мови – було проблемою самого замінника, хай би собі викручувався як міг. Тож якщо вірмени ще сяк-так могли прикидатись азербайджанцями чи албанцями, нордичні загалом естонці – данцями й фінами водночас, поляки – португальцями завдяки величезній кількості шиплячих звуків в обидвох цих мовах, а люксембуржець без особливого клопоту міг зійти за ліхтенштайнця, то ніяк не позаздриш бідолашним туркам, котрі іноді мусили вдавати українців, а отже з’являтися майже завжди і всюди сильно нетверезими, на кожному кроці жувати сало і цитувати напам’ять антиісламські пасажі з українського класика і пророка Шевченка.

Цікаво, що випущені на заміну автори спершу ставилися до своєї місії цілком саможертовно, тож нашвидку починали вивчати мову викраденої/го колеги, щоб гідно її/його замінити. Проте вже невдовзі це так смертельно всіх виснажило і так, щиро кажучи, всіх дістало, що замінники починали плести що-небудь, з місця вигадуючи, винаходячи, а то й відкриваючи якісь несподівані, пронизливі і красиві слова та словосполучення. Так виникали наші внутрішні, потаємні й закриті мови: розуміння змісту все одно не належало до пріоритетів проекту, йшлося насамперед про музику, про дихання, про ритміку, про звучання. І саме завдяки цим нехитрим хитрощам дурнуваті мас-медії не раз протиражували своє захоплення мовним розмаїттям Європи з улюбленим й усіма повторюваним міфом про дев’яносто вісім мов і «Вавилонську вежу на колесах».

Куди складнішою виявилась, однак, проблема не національних, а статевих замін. Річ у тому, що серед захоплених терористами, а також звіяних іншими обставинами подорожніх найбільше виявилося саме учасниць, а не учасників. До того ж відсоток жіноцтва й від самого початку Проекту не був надто високий. Таким чином, дефіцит письменниць попервах було вирішено долати за допомогою авторів-трансвеститів, але, хоч вони й працювали з повним навантаженням, їх також не вистачало на всі необхідні випадки. Тому Керівництво, вкотре покликавшись на наші сумління та деякі пункти контракту, змусило всіх нас, чоловіків, як це було сформульовано, «бути відкритішими й активнішими задля досягнення спільної мети».

Пригадую, як десь у Дортмунді, чи поруч із ним, в якомусь традиційно зачуханому пролетарському (чи то пак дрібноміщанському) Катцвінкелі, мені довелося цілком незграбно вдавати зі себе Валентину Соловйову і, долаючи гвалтовну внутрішню відразу та заганяючи назад нудотні спазми, дарувати гостинним проросійським господарям примірник розкішно виданого «Домострою» – книги, глибоко мною ненавидженої у зв’язку з моїми вкрай феміністичними переконаннями. Пригадую теж, як чимало моїх колег чоловічої статі відкрили для себе особливу втіху в цьому мимовільному театрі з переодяганнями; як ми без стуку заходили один до одного в готельні номери, полохаючи друзів за примірюванням панчіх, вищипуванням брів і наклеюванням вій; як починали крадькома переступати межі розполовиненого буття, пізнавати глибини жіночого світу, відчайдушно провалюючись у духмяні таємниці жіночої білизни. Пригадую нестерпно широко усміхненого словенського генія та його радість з приводу вдало підібраних на розпродажі в паризькому «Les Halles» вельми ризикованих мереживних трусиків. Пригадую, дехто з нас (а щиро кажучи, майже всі ми) почав не без задоволення стежити за дамською косметикою, нишпорити по відповідних оманливо-лискучих часописах, цікавитися гігієнічними прокладками та закономірностями місячних циклів.

Так, це було воно, велике випробування, те, що в Америці називають challenge, але саме воно і тримало нас вкупі, зближувало і змінювало.

* * *

Іншим об’єднавчим чинником була трава. Її курили майже всі, пам’ятаючи про особливі деміургічні здатності цього найлегшого зі способів проникнення в інше. Можна припустити, що цілі плантації пішли з димом до неба за час нашої подорожі. Ми спустошили не тільки Пакистан, Афганістан і Чуйську долину в передгір’ях Алтаю, навіть з околиць Боденського озера ми зняли весь урожай. Легкість, неймовірна легкість панувала в усьому навколо нас. Наші вагони були наповнені легкістю, наші валізи літали, ніби повітряні змії, нам було шалено весело від різких зупинок потяга, який і без нашої допомоги переплутував станції та колії, часом робився аеропланом, часом дощенту запакованим синьою мерзлою курятиною дальнобійником-ваговозом, одного разу – жовтою сигарою підводного човна.

Нічого дивного, що на кожній із зупинок від нас відставала чергова група наших здезорієнтованих колег; причиною могла бути навіть така дрібниця, як зміна часової смуги і невідповідність вокзальних годин їхнім годинникам. Достеменно відомо, що частина з нас ще досі поневіряється десь між Біскайською затокою та лівим берегом річки Одер, не здатні вибратися нарешті з Шенгенської зони.

Що вже й казати про багаж, про вічне його переплутування! Як чудово було знаходити у власному готельному номері цілком незнані речі, дбайливо доставлені обслугою! Це проникнення всередину, це розпаковування чужого саме по собі робилося не менш захопливою пригодою, ніж та, в яку нас було закинуто Керівництвом. Геть зненацька ти починав розуміти, що саме ці предмети, ці мікрофільми, ампули, диктофони завбільшки з поштову марку, ці жучки мають якийсь незвичайний сенс, що саме тобі все це підкинуто зовсім не помилково, що саме цього вимагає фабула не знати ким писаного роману. Та й з чого я взяв упевненість, ніби заходив саме у власні номери?

До речі, починаючи ще з Лісабона, я намагався запам’ятовувати номери своїх готельних кімнат, маючи підозру, що з усього того згодом можна буде скласти якийсь особливий знак. Пізніше, коли їх накопичилося забагато і слід було вивільнити деякі засмічені фрагменти пам’яті, я віддав усі ці числа на поталу записника. І от що з цього випливає: Лісабон – 614, Мадрид – 502, Бордо – 407, Париж – 311, Ліль (увага! номер забув! чому я забув його, чому саме Лілль?), Брюсель – 42 (новий вимір), Дортмунд – 708 (ах, знову цей нуль посередині!), Ганновер – 215, Мальборк – 4 (унікально, такого вже не трапиться), Калінінґрад – 620, Вільнюс – 1605 (дедалі вище й вище!), Рига – 215 (блідий плагіат Ганновера), Талін – 220 (зовсім поруч із Ригою), Sankt-Petersburg – 2125 (якесь кафкіанське планування, з однієї кімнати до іншої, хоч і на тому самому поверсі, йшов сорок три хвилини!), Москва – 8—126 (не обійшлося без слов’янської самобутності), Мінськ – 1906 (рік, вочевидь, чимось важливий для білоруської історії), Варшава – 111 (ідеал польсько-українських стосунків), Берлін – 308 (підкреслена невиразність, якби не черговий нуль посередині).

* * *

Отже, я малюю ці номери на маленьких шкіряних квадратиках, їх рівно сім тисяч, адже ми подолали сім тисяч кілометрів, я перемішую всі ці квадратики, роблю з них об’єднану Європу і потім з заплющиними очима тягну один по одному всілякі дивні мішаніландшафти з вітряками, вежами, фіолетовими деревами, білими ночами й переплутаними коліями…

Приблизно в середині шляху чергова отара блудних овець, а краще сказати баранів, замість Відня, де всіх нас очікувало по-некрофільському пишне прийняття від імені блаженної пам’яті ерц-герцога, опинилась у Венеції чи принаймні якомусь іншому місті з брудними каналами й феєрверками (як дехто з них про все це згодом розповідав). Серед заблудлих не забракло і достохвального Сюрреаліста (104 роки, ровесник Тристана Тцара). Його закономірної смерті сподівалися ще в Парижі, серед нас навіть ходили чутки про свіжовириту на цвинтарі Монпарнас яму, однак він чомусь не скористався нагодою, продовжував час до часу вигукувати по різних містах своє «Яка культура! Яка потужна гуманістична пасіонарність!» і вижив навіть після Венеції (припустимо, то була таки Венеція). Коли не помиляюся, він, цей близнюк Кокто, невдовзі якимось дивом наздогнав головний ешелон і знову виринув на незабутньо щедрому прийнятті, влаштованому генерал-губернатором Східної Прусії в історичних стайнях легендарної 28-ї кавалерійської дивізії; прийняття запам’яталося несамовитою кількістю страв з мороженої риби та павичевим хвостом блювотиння, зненацька розпущеним однією з найталановитіших учасниць Проекту.

Здається, вже від Кронштадта почалася зона відвертої готельної проституції, що є обов’язковою супутницею зони мафії. Так, бо саме від Кронштадта нарешті почався Схід, ця інша півкуля Європи, про що чудово пам’ятали ще хрестоносці у своєму наївно-ідеалістичному цивілізаторському пориві. Часом, проте, виникало враження, ніби ці грайливі зграйки велетенських фарбованих метеликів, повз яких тобі аж ніяк не вдасться непомічено прослизнути вузьким готельним коридором, насправді теж зорганізовані Керівництвом. Усі без винятку дівчатка підозріло добре орієнтувались у творчості своїх мимобіжних клієнтів, викликаючи в тих пришвидшену спазматичну еякуляцію за допомоги несподіваного й пристрасного цитування їхніх творів у першу-ліпшу придатну для цього мить. Загалом варто визнати, що петербурзькі повії значно краще розумілися на літературних тенденціях останніх десятиліть, ніж їхні подруги з інших міст – давалися взнаки традиція, школа, магія місця.

Загалом же всі ми погоджувалися з тим, що Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох, й це очевидне, як очевидні латина та кирилиця, і нікого вони тут ніколи не європеїзують, ті кляті збоченці хрестоносці, і добре, що воно так. І всім було добре від цього.

Західним колегам – бо вони нарешті потрапили в омріяні містичні країни, а отже нафотографували вдосталь жебраків, бабусь у хустинках, брудних дітей, бездомних тварин і міліціонерів. А найбільше радості справив їм оркестр балалайників, що хвацько врізав «Катюшу» над могилою Канта.

Східні натомість так само отримали свою частку: вони нікуди не виходили з готелів і тамували свій хронічний душевний Weltschmerz у горілчаних випарах.

Ніхто спершу й не надав якогось особливого значення смерті Сюрреаліста, яка все-таки настала десь між Петербургом і Москвою.

На той час Проект уже не дораховувався кількох наступних невдах, випадково підстрелених мафією чи прикордонниками. Пригадую, тіло одного з нас, спотворене і посиніле до невпізнання, було знайдене на котромусь із безлюдних балтійських пляжів – десь чи то в Лівонії, чи, може, у Ліфляндії, а чи навіть у Курляндії. Обвите зігнилими водоростями і неприродно скорчене, воно вже фактично нічим не нагадувало тіла колишнього лавреата кількох престижних літературних премій, і тільки судомно затиснута ним під пахвою темно-синя синтетична торбина з написом «Mairie de Bordeaux» не залишала жодних сумнівів. У торбині було знайдено пісок, мушлі, трохи випадкового бурштину, одну медузу й так само одну геть розмоклу п’ятдесятидоларову банкноту – все, що залишилося від востаннє виплачених ще в Дортмунді per diem.

* * *

Так, наші втрати були жахливі. Нас було декілька тисяч на початку, а до Берліна прибула якась лише сотня, та й те сказати, як прибула. Однак про це трохи пізніше, не забігаймо вперед. Я тільки хотів застерегти від надмірної довіри до всіляких мас-медії та інших спритників, які на наших трупах робили собі світову кар’єру.

Отже, десь між Петербургом та Москвою ми не дорахувалися ще й добродія Сюрреаліста – він упав на брудні гранітні плити, зловісно захарчавши просто під час виступу, навіть не дочитавши публіці свого улюбленого вірша про розріджені годинники й передчуття громадянської війни. Це сталося біля чергового пам’ятника Пушкіну, в повітовому російському містечку десь між Петербургом і Москвою, де міський голова приймав нас напередодні квасом і зайчатиною, а духовий оркестр місцевого управління ФСБ виконував для нас вальси часів упокорення Кавказу. Пам’ятаю, як захоплено кружляла під них із російським дресированим ведмедем якась норвежка чи шведка!.. Але справа не в ній. Справа в раптовій смерті.

Схоже, ця подія не заскочила Керівництво Проекту зненацька: тіло Сюрреаліста було негайно покладено у вельми імпозантну, якусь аж ампірну труну, невідь звідки привезену спеціально задля такої нагоди. Відтоді воно подорожувало разом із нами в окремому вагоні. Це був найкращий з вагонів – раніше ним їздили винятково ендеерівські бонзи на чолі з Гонеккером. І це було наче прощання з майже сконалим століттям, ми тягли за собою його рештки, всі його найбільші прориви і проблиски, його сюрреалістичну революційну сутність, його блудні знаки з ледь відчутною аурою кінця кінців.

У кожному новому місті труну перевозили до готелю разом з усім багажем (щоб йому не почуватися самотнім – дивно жартувало Керівництво), а члени атендантської залоги, змінюючись по годинах, несли над ним неперервну почесну варту. Потім труну знову пакували до потягу, кілька разів вона переверталася від необережного поводження п’яних неотесаних носіїв, але, на щастя, жодного разу не розвалилася.

* * *

На щастя? Краще б вона розвалилася ще тоді, не доїхавши до Берліна! Адже це саме вона, ця клята домовина, спричинилася до жахливого фіналу нашої подорожі. Судячи з усього, Керівництво Проекту ухвалило рішення урочисто поховати Сюрреаліста в Берліні – цілком можливо, що він і справді не мав батьківщини, тож годі було знайти для нього місце, відповідніше, ніж підвали оновленого Рейхстагу. Проте, як виявилося, від самого початку труна подорожувала без тіла. Де насправді зараз останки безталанного ровесника Елюара й Араґона, не скаже вам ніхто, за винятком, можливо, одного-двох атендантів, але вони мовчать.

* * *

Вони мовчать, бо знають, чим може скінчитися для них будь-яка зайва балаканина. Адже насправді труну, як і саму смерть Сюрреаліста, було спритно використано для перевезення до Берліна надзвичайно вагомої партії наркотиків. І от чому для цього, не такого вже й видатного, здавалось би, тіла знадобилася така пишна, така жахливо помпезна труна, що в ній, між нами кажучи, помістилося би з восьмеро таких сюрреалістів! Справжній саркофаг, а не труна, мушу підкреслити.

Звісно, така божевільно непомірна партія товару не могла не викликати ланцюгового шоку на ринку наркотиків та в його найближчих околицях – пересування труни в берлінському напрямку пильно вистежувалося відразу кількома синдикатами. Інформацію про товар було, вочевидь, виловлено ними з інтернету. Адже всім відомо, що упродовж цілої подорожі Керівництво Проекту змушувало нас до написання так званих «щоденників» – усі ці необов’язкові враження і псевдофілософські роздуми схильних до банкетного байдикування авторів негайно вивішувалися в інтернеті, щоб увесь світ міг дізнатися про гігієнічні проблеми пані X або похмільний синдром пана Z.

Насправді сторінка www.literaturexpress.org використовувалася для куди поважніших цілей – мене зрозуіють ті, що вміють читати між рядками шифрограм.

Десь між Мінськом і Варшавою на www.literaturexpress.org з’явився запис такого собі Андруховича, що, вочевидь, і послужив сигналом для босів одного з найпотужніших трансєвропейських наркоугруповань. Запис дослівно такий: «Der Literaturexpressionismus kommt an. Was wird mit dir geschehen, Berlin?». Що приблизно слід розуміти як: «Чутки потверджую: товар, призначений для берлінського свята поезії, рушив у дорогу і міститься в Сюрреалістовій труні. Щиро Ваш» – далі йшов підпис згаданого вже Андруховича в кількох європейських транскрипціях.

Не можу стверджувати, ніби ідею знищити наш потяг було прийнято відразу. На своїй терміновій конференції в горезвісному готелі «Риц» десь чи то на Мальті, чи, либонь, на Мальорці, президенти найвпливовіших концернів постановили зробити все можливе, аби перехопити труну ще перед Берліном. І тільки якщо з певних непередбачуваних причин це не вдасться, труну вирішено принаймні нейтралізувати, аби не допустити до появи на ринку неконтрольовано великої конкурентної партії товару, що потягне за собою разюче падіння цін та інші, не такі вже й дрібні, прикрості.

* * *

Отже, я знову повертаюся в той день – ні, не в той лісабонський день початку, коли ми збуджено висипали з фоє готелю на галасливу надвечірню авеніду, а в останній день, день кінця, коли ми знову перетнули кордон на Одері. Десь приблизно між Еркнером та Райсдорфом, а краще сказати між Вульгайде і Осткройцом, ми, як завжди сповнені легкістю й дивною захланною веселістю, раптом відчули жахливий апокаліптичний гуркіт, слідом за ним несамовитий струс і надпотужний різкий поштовх. Нами запаморочливо гойднуло – так, ніби поїзд зірвався з рейок і полетів у безвість, але він, як справжній німець, втримався на колесах і далі мчав уперед (нам усе ще було смішно), не зупиняючись ні на Остбангофі, ані пізніше на Янновітцбрюкке, Александерпляц чи на Гаккешер Маркт. Він наче знав, що його чекають на Фридрихштрассе, тому і мчав без зупинок туди, наш залізний поранений воїн.

За лічені секунди в усіх вагонах дослівно запахло смаленим, зусібіч повалив різнобарвний дим, ми все ще сміялись, але дедалі більше крізь сльози, ми кашляли й знемагали, знемагали і кашляли, і в котроїсь із південних письменниць таки почалися передчасні пологи…

Можна припускати лише одне: по нашому рухомому потягові було завдано ракетного удару – з моря, з неба, з материка? – не важить звідки, автонаведення боєголовки на ціль спрацювало бездоганно, фахівці відстрілялися на відмінно, вогневий фуґас влучив просто у труну, вона вмить перетворилась на стовп вогню, а відтак на попіл, ніби у першокласному дорогому крематорії, далі все навколо почало горіти і плавитися внаслідок самозапалювання…

* * *

Прикінцеві кадри нашої подорожі ви ще того ж вечора могли бачити кілька разів поспіль у випусках новин альтернативних і нелегальних телеканалів: пойнятий полум’ям «Ґерліц» прибуває на переповнену ентузіазмом зустрічальників станцію Берлін-Фридрих-штрассе, він різко й натужно гальмує, з вагонів ще на ходу вистрибують почорнілі письменники і часом письменниці, паніка і штовханина на пероні, оплавлена й покручена вагонна обшивка з написами «Літературний експрес Європа-2000» всіма європейськими мовами, спотворені безсиллям фізії поліцейських і пожежників, яким ніяк не вдається пробитися ближче до потяг крізь натовп, сирени, медичні карети, вогненна гора сумок і валіз, вибухи лаптопів, петард, оранжевих повітряних куль, палахкотіння книг і рукописів; потім відеоряд набуває оптимістичніших сюжетів: щойно врятований ведмідь смокче обпечену лапу, обсмалений і вусатий, але щасливий пожежник із немовлям на руках, вкриті сажею і сльозами обличчя вцілілих, обійми, поцілунки, опіки, опіки поцілунків і поцілунки опіків, метушня журналістів, функціонерів, музика із біґ-бенду, в останніх кадрах – струмені протипожежної піни, вона вихлюпує на екран зусібіч, заповнює собою все, весь екранний простір, схожа на… На що схожа піна, крім як на себе саму?..

Все інше – хіба що вигадка, сни безмежно довгої літньої ночі, Європа-2000…

2000

Швейцарська Швейцарія

П’ятого липня надвечір я вперше опинився на альпійській полонині Морґетен, 1655 метрів над рівнем моря, за годину пішого переходу до вододілу Північного та Середземного морів, себто у ще одному Центрі Європи. Небо і схили навколишніх гір затягувало сіруватою млою, з-за якої неперервно подзвонювали сотні напівневидимих корів. Збиралося на дощ і похолодання, з усібіч насувала гроза. Я втягнув у себе суміш запахів старого дерева, диму, глини, трави, гною, молока, чогось там ще – і погодився з думкою, що житиму тут наступні дев’ять днів.

Пригода почалася наприкінці минулого року, коли до мене задзвонив Хригу Гауетер: «Я селянин зі Швейцарії, високо в Альпах роблю сир і щойно прочитав Вашу “Останню територію”. Інформації виявилося дещо забагато як на одне, нехай і складносурядне речення. Я зумів лише щось промурмотіти у відповідь, щось на кшталт «дуже радий», не зовсім, зрештою, у своїй радості переконаний. А Хриґу продовжував: «Я хотів би принести Вам трохи свого сиру – як подарунок». Це вже скидалося на такий собі (до речі, цілком селянський) жарт. «І в який спосіб ми це організуємо?» – я намагався бути якомога скептичнішим. «Я принесу Вам його додому». Якусь мить помовчавши, він додав: «Якщо у Вас буде для мене година часу».

Сьомого січня, на саме Різдво, він таки з’явився – у супроводі своєї дружини Анни і кількох друзів. Їм було трохи ніяково: до нас вони добиралися винайнятим на Закарпатті міні-бусом, і їзда засніженими горами взяла значно більше часу, ніж вони сподівалися. Ми відразу відчули себе добре і перейшли на ти, ще навіть не випивши бальзаму з горілкою. Хриґу виявився жилавим і дотепним. Серед інших подарунків він залишив три шматки власноруч приготовленого зиментальського сиру, кожен під окремою назвою: «Остання територія», «Ерц-Герц-Перц» і «Станіславський феномен». Перед відходом він вийшов на балкон і проспівав з нього у різдвяний вечір щось вельми протяжливе й архаїчне (згодом я ще дізнаюся, що це особливий різновид пастушого співу – Alpsegen)…

Пізніше були електронні листи, з яких випливало, що Хриґу кинув курити («відтепер усе навколо мене курить, навіть корови у стайні потаємно затягуються димом, тільки-но я відвернуся»). А також що новонародженого бичка він назвав на мою честь Юрієм^[8], що у вільну годину перечитує швейцарські щоденники Толстого і запрошує мене пожити влітку в нього на полонині. В квітні він переслав мені звуковий файл із коров’ячими дзвонами й тим-таки архаїчним співом. Я не витримав і через три місяці потрапив у цю архаїку.

Швейцарці дивні. Серед них часто трапляються втікачі, вони йдуть геть від свого надто комфортного побуту, вони за суттю своєю екологісти. У них настільки маленька територія, що втікати можна лише вертикально, себто вгору.

Було зимно й похмуро, прикмети цивілізації лишилися далеко внизу (на відстані 12-кілометрового стрімкого, переважно неасфальтованого, але всипаного гравієм серпантину), а тут були старезні хати з потемнілого дерева, старезна сироварня, переобладнана під харчевню з притулком для перехожих мандрівників, старезні лави і столи, старезні замки на дверях, вимощена віковічним камінням підлога, старезні казани, печі, що ними ніяк неможливо прогріти ці надто аскетичні приміщення – спати слід було напіводягнутим, увечері ми читали хвацько написану «Російську Швейцарію» Міхаіла Шишкіна або гуртувалися серед свічок і під завивання вітрів грілися шнапсом, на витягнуту руку з усіма тутешніми кельтами, алеманами і поскладаними перед порогом викопними бивнями Ганібалових слонів. Було чудово.

Кооператив сироварів на полонині Морґетен налічує щонайменше 400 років і діє на засадах, сформульованими для таких спільнот ще в VII-VIII століттях – громадська власність на земельні угіддя та приватна на поголів’я худоби. «Це – справжній середньовічний соціалізм, – казав Хриґу. – Таких, як ми, стає щораз менше, глобалізація пожирає нас разом із нашими комунами та рештками нашого чесного сиру». Одного дня прийшло двадцятеро японців – для них було влаштовано показовий сеанс, вони, звісно, все відзняли на відео і тепер поїдуть до себе робити свій сир, навіть не підозрюючи, що це намарне. Сеанс для японців проводив Алекс, дорослий син Хриґу, сина сировара, що був сином сировара, що був сироваровим сином. Усі чоловіки родини Гауетерів за всіх часів робили сир. Мені спала на думку назва можливого роману – «Диявол ховається в сирі».

Я не знав, що Швейцарія – це наче Гуцулія, що там так само темно, зимно і тяжко. Що це насправді безмір праці, найчастіше безнадійної, приреченої на невдячність. Однак я вдячний бачити, що Хриґу бореться і видає свої щорічні 9 тонн чесного біологічно чистого сиру. Він, як я вже казав, жилавий і веселий, до того ж пише оповідання про привидів. Котрогось вечора до нього з’їхалося кілька десятків гостей (і місцевий священик там був, і місцевий ветеринар) і було публічне читання цих страшних оповідань спеціально запрошеним з Лозанни актором.

Але про страх я думав не тоді, а найпершої ночі. Десь між четвертою та п’ятою ранку врешті зібралося на грозу, і вона щосили розбудила мене у нашій гостьовій кімнаті під самим дахом. Крізь дахове вікно я дивився вгору, на блискавиці й небесні водоспади із непроникної темряви, нічого кращого, ніж «лило як із відра», тут не вигадаєш – отже, лило саме як з відра, громи стрясали Штоґорнським хребтом від низин до вершин, а я уявляв собі покинутих на хребті корів, як вони втискаються у глину і траву і закривають очі від жаху і як їм страшно сходити вниз розмитими зливою схилами, тож вони ціпеніють, втискаються в землю і нишкнуть, як у стайнях нишкнуть нажахані кози, свині і кури, як розриваються малі сполохані серця в обидвох кролів…

На ранок виявилося, що цього разу всі вижили.

2004

Живокіст серцевидний

Юрґенові Крефтнеру та Саші Ґлядєлову – з вдячністю

1

Якщо в мене існують улюблені напрямки подорожі, то це він – зі Станіслава на південь і трохи на захід.

29 серпня 2005 року я знову рушив цією Дорогою В Гори. Це такий шлях, уздовж якого я, мабуть, уже невдовзі знатиму напам’ять не тільки перелік сіл і містечок, але й кожне дерево, хату чи – що імовірніше – кожну придорожню кнайпу. І все ж я не перестаю дивитися за вікно – починаючи з Надвірної, де виростають перші гори, ще невисокі.

Автобус має кінцевим пунктом призначення Мукачеве, середня швидкість від 30 до 40 на годину, summa summarum дев’ять годин подорожі, з яких мені відведено лише перших шість, бо я виходжу в Тячеві. Там по мене вийдуть Ю. і С. Далі я поїду з ними в невідомому напрямку. В невідомому мені напрямку, слід уточнити. Бо вони там усе знають. Якби я був романтичним автором або героєм (що, зрештою, одне й те саме), то в мене стискалося б серце. Але воно й без того стискається – від самого лише пунктиру назв, від самої лише гри спогадів з ландшафтами: Надвірна – Делятин – Дора – Яремче – Микуличин – Татаріє – Яблуниця – Яблуницький перевал… Гоп!

Це – кордон. Між Королівством Галичиною та Угорською Короною. Або, скажімо, між панською Польщею та буржуазною Чехо-Словаччиною. Або між Райхом та Угорщиною. Або між Прикарпаттям і Закарпаттям. Якщо дивитися з північного сходу – наприклад, із Києва, – то все, що починається далі, лежить за Карпатами. І Будапешт, і Відень, і Венеція, і Шенґенська зона – все лежить за Карпатами.

Але насправді Карпати щойно тут стають собою, себто виявляються горами. До того ж краєвид майже відразу стає південнішим. Варто було перетнути цю невидиму адміністративно-територіальну межу між двома регіонами – і прошу: замість галицької сірятини марамороське сонце, замість незрозумілої пелени вгорі – небо, замість вогкості – тепло, а з лісами на схилах і хребтах поступово відбувається великий перехід – шпилькових дерев у листяні. Все більшає клена, явора, ясена, бука, горіха. Все більшає півдня, все більшає горіхових запахів. Вони починаються вже від Рахова, де ми стоїмо пів години. Етнічний склад автобусного населення теж змінюється на 99 відсотків (єдиний незмінений відсоток – це я). Тепер вони всі говорять своїми закарпатськими русинсько-ромсько-румунськими інтонаціями, вони говорять не просто так, а по телефону, бо на Закарпатті тепер усі з мобільниками – навіть старі селянки в хустках і з кошиками шлють якісь есемеси невідомим правописом, латинкою. Латиною?

Далі – ще радикальніше на південь, разом із Тисою, понад нею, її берегом, через Костилівку на Ділове (прикордонник вирішив усе-таки перевірити мій паспорт – було б дивно, якби ці кульчики у вусі мені просто так зійшов!), попри Центр Європи (48 градусів 30 мінут північної широти та 23 градуси 23 мінути східної довготи) – locus perennis, постійне, точне, вічне місце, а потім уже тільки на захід, бо Тиса теж різко повертає на захід, а на протилежному її боці – здається, Румунія і туди не можна. Ця близькість Румунії, вилазить у назвах, якихось, як на моє вухо, дако-фракійських (Буштина, Тересва), а відтак і в двомовних – у згоді з європейськими хартіями – написах. На в’їзді до Солотвина написи стають тримовними, до українського «Солотвино» й румунського «Slatina» додається угорське «Aknaszlatina». Мені бракує словацького «Kostei Solotvonski». Мені бракує гір: вони йдуть на спад. Гори закінчуються, а я їду далі, стоп – як же це так?! Я мав потрапити в гори, а тут лише сіль і багна! Мене вже ніщо не тішить – навіть придорожні палаци, вимурувані з жахливим несмаком кількаповерхові велетенські храми з колонадами, арками, вежами, гзимсами і всілякою такою надлишковістю. Пізніше я дізнаюся, що так будуються тільки румуни (знову ця близькість!). І то вони фактично там не живуть, залишаючись у своїх дуже скромних старих житлах. Їхні палаци – не для цієї брутальної дійсності, вони, як мрія, недоторканні, їх споруджують, наче мавзолеї – не для життя.

Тячів, куди я прибуваю ще за нецілу годину, лежить при самому кордоні. З нього видно румунський Сиґету Мармацієй на іншому березі Тиси. Тут на мене чекатимуть Ю. і С. І звідси вони заберуть мене туди, де Кінець Географії.

2

Вони справді чекали на загалом мертвій запилюженій автостанції – лише вони удвох і російський всюдихід марки «Нива». Ю. сів за кермо, я запитав, як довго нам ще пиляти. Виявилося, що години дві. Я здивовано свиснув. Мені здавалося, що тут уже просто немає куди їхати так довго. Але я не враховував того, що напрямок мого попереднього руху може бути різко змінений. Тепер ми рушали стрімко на північ – ми відбивалися від кордону (подалі від Румунії?) У міжвоєнному польському, себто в галицько-прикарпатському напрямку. Я ж звідти начебто приїхав, намагався зорієнтуватися на місцевості я. Ю. відповів, що ми поїдемо через Дубове й Усть-Чорну. Я згадав, що в Широкому Лузі живе центральноєвропейський поет Петро Мідянка, якого я знаю вже двадцять років. Це дуже екзотичний поет – вдаючи, ніби користується діалектом, він насправді вигадав власну мову, принаймні багато власних слів: фирес, примош, фараметлики, дижмо. Але це моє зауваження нічого не змінило, поворот на Широкий Луг ми проігнорували.

Не могло не тішити, що гори знову пустилися в ріст. Напрямок нашого руху збігався з їхнім більшанням. Це вселяло надію.

У Дубовому ми випили по останній каві і проїхали повз руїни заводу: індустріальні скелети, бараки цехів, зарослі незрозумілим бадиллям території. Ю. розповів, що тут за Союзу продукували якісь частини для гелікоптерів. С. додав, що все містечко тільки на цьому й трималося. На чому тримається тепер – невідомо. Скоріше за все, не тримається зовсім. Мені згадалося, що дівчатка, які крутилися перед входом до кафе, заговорили до нас чеською. Якби я був багатим чехом, то купив би цей мертвий завод у горах. Або купив би цих дівчаток – на що вони, певно, й розраховували.

Перед в’їздом до Усть-Чорної було написано «Königsfeld». Це все через тутешні ліси, пояснив С. Тут росте найкращий в цілому королівстві-цісарстві технічний ліс. Бук і смерека, уточнив Ю. В 1770-ті роки Марія-Терезія переселила сюди німців, тут їх ще називають швабами, хоч вони начебто з Тиролю, у будь-якому разі не протестанти, а католики. Вони й заснували цей Кеніґсфельд, а трохи вище – Дойче Мокра, згодом Німецьку Мокру, бо є ще й Руська Мокра. Але Руську Мокру ніхто не чіпав, а от Німецьку Мокру совіти перейменували на Комсомольськ, щоб укотре позатирати небажані фрагменти пам’яті.

3

То була місія, черговий варіант Drang nach Osten. Ішлося про те, щоб навчити місцеві слов’яно-циганські племена бути підданими Марії-Терезії. Йшлося передусім про ліс – про його заготівлю, переробку, про лісове господарство як таке, себто про лісовідтворення теж. Але упродовж перших ста років лісу було стільки, що йшлося лише про лісовирубування. Тому перші в цих околицях німці були лісорубами. Їх було переселено цілими родинами. Вони мали навчити місцевих бевзів ще кількох альпійських справ – пасовищного утримання худоби, йодлування і сироварництву. З першим і третім сяк-так пішло.

Мені здається, це було якесь покарання. Вони мусили спокутувати перед монархією якісь провини. Тому їх і погнали в цей малий центральноєвропейський Сибір – разом з усіма їхніми ельфами і тролями. Вони злізли з возів, поплювали на руки і пішли корчувати ліс. Якщо тільки Франци, Йозефи, Ганси і Кристіани взагалі плюють на руки перед початком тяжкої роботи. Від них залишилася церква і декілька почорнілих будинків. Їх фактично немає, хоч С. розповідав, наче рік тому на одній із лісосік зустрівся з бригадою, в якій працював останній шваб – він, звісно, нічим не відрізнявся від наших, так само в кашкеті, так само в усьому поношеному і радянському, але він умів говорити тодішньою мовою, і Ю. підтвердив, що австрійською.

Йодлувати він теж, напевно, вміє, але ніхто вже не просить його про це.

4

Місце, до якого ми їхали того дня через Усть-Чорну (вона ж Kunigsfeld), називається Лопухово. Але так було не завжди – щойно з 1947 року. Змінюючи географічні назви, совіти намагалися засиґналізувати свою рішучість усе на світі позмінювати. Спершу ми змінимо назви, а потім і внутрішню сутність – так це слід було розуміти. Приміром, я саме так це і розумію. Я розумію, чому Німецьку Мокру вони перейменували на Комсомольськ. Але звідки взялась ідея перейменувати Брустури у Лопухово? Бо справжня назва Лопухова – Брустури.

Румунською мовою brustur – це symphytum cordatum, себто живокіст серцевидний, багаторічна трав’яниста рослина родини шорстколистих. Це аж ніяк не те саме, що brusture – arctium lappa L, себто лопух великий, дворічна трав’яниста рослина родини складноцвіткових. Люди, які 1947 року вирішили перейменувати Брустури на Лопухово, цієї різниці, вочевидь, не зауважували і до уточнень, що саме мається на увазі за назвою села – brustur чи brusture, живокіст чи лопух, не вдавалися Для них будь-яка наділена великими листками трав’яниста рослина була лопухом. Вони переклали румунську назву села своєю радянською мовою, нітрохи не сумніваючись у тому, що переклали її точно. При цьому тутешня річка так і залишилася Брустурянкою, не ставши Лопушанкою. Дивно, але вони взагалі ніколи не перейменовували річок. Їхній замах на дійсність виявився непослідовним.

Інша річ, що в російській мові слово «лопух» має ще й переносне значення – дурень, роззява, простак. Такий, що легко піддається обманові. Автор ідеї про перейменування Брустурів на Лопухово не міг не знати Цієї конотації. Скоріше за все він нею навіть скористався – то був його жарт.

Жарти 1947 року в цій частині світу були особливо жорстокими. Йшлося знову ж таки про гру між назвою та суттю, між значенням і призначенням. Жити в Лопухові – це бути вічним невдахою, недорозвинутим недотепою, олігофреном. Червоні комісари ще 1939 року прийшли у Карпати з твердою службовою переконаністю, що місцеве населення жахливо відстале. Воно майже не читало творів Сталіна, замість фабричних костюмів носило традиційний домотканий одяг, вірило в чаклунів і ходило до церкви. З цими лопухами слід було щось робити – їхню ідеологічну відсталість лікували, наприклад, арештами й масовими вивезеннями до Сибіру.

Але Закарпаття! Воно аж до кінця війни залишалося поза сферою виправлення і боротьби з відсталістю. Регіональна складність Закарпаття полягає передусім у тому, що цей шматок переважно гористої землі з власним нарцисовим мікрокліматом є справжньою есенцією Центрально-Східної Європи, де всі ознаки її покрученості виявили себе в екстремально чистому вигляді. Серед інших – і постійне перебування поміж, а також під, у чужій системі, під пануванням когось далекого, за обставин, коли тебе лише пригнічують, лише використовують, нічого тобі не даючи, бо тебе нікому не шкода. Влада де-небудь там, за горами – у Будапешті, Відні, Празі, Москві чи Києві, а ти тут – наодинці з цими горами й цим бездоріжжям, завжди – незалежно від того, де сидить влада, у Відні чи Москві – на периферії, чи то східній, чи то західній, завжди приречений на відчуття відірваності й непотрібності. В тебе є лише ці гори, за якими живуть чужі – ті, що не розуміють.

Тому закарпатці нещирі. Вони вважаються ще нещирішими від своїх сусідів з Галичини, а нещирість останніх є для решти України еталоном нещирості. Їхня нелюбов чи принаймні недовіра до чужих і автаркійна обмеженість формувалися століттями. А присутність на такому невеличкому, до того ж такому рельєфному, клаптикові земної поверхні такої кількості культур (гуцульської, бойківської, лемківської, угорської, румунської, ромської, єврейської, чеської, словацької, німецької, турецької – це якщо йдеться лише про синхронний вимір, бо існує ще й діахронний з кельтами, римлянами, остготами і даками) аж ніяк не означає їх, культур, лагідного співіснування. І незліченні руїни є тому підтвердженням.

Одного разу (здається, вже на хребті) ми з С. вирішували вголос, котре з попередніх правлінь було для цієї країни найсприятливішим: середньовічне угорське, турецьке, румунське, австрійське, австро-угорське? Я сказав, що все-таки радянське, бо воно вирівняло всіх обов’язковою державною освітою. С. натомість казав, що чехо-словацьке, бо воно зайнялося укріпленням берегів, бездоріжжям і повенями. Якби Гітлер укупі з мюнхенськими партнерами заради миру не ліквідував тодішню чехо-словацьку державність, то все тут було б інакше: дамби, водосховища, обвальовані русла. З перспективи Брустурів С. має цілковиту рацію. «Сім років тому, – пише місцевий журналіст, – спустошливий паводок знову приніс селу горе та розруху: зніс із лиця землі 28 будинків і ще понад 70 зробив непридатними для проживання. Вода злизала родючий шар ґрунту з городів, залишивши саме каміння». І трохи далі: «Це село відоме і найвищою в Закарпатті народжуваністю. У ньому мешкають 37 жінок, які народили й виховали по 10 і більше дітей. А по шість-вісім дітей у сім’ях є майже нормою. Всього ж у селі понад 400 сімей».

5

От у яке місце ми в’їхали того дня разом з С., Ю. та його, Ю., героїчною російською «Нивою».

Хоча сказати «в’їхали» – це суттєво прикрасити ситуацію. Насправді ми влізли, вповзли, втряслися. Те, що у Брустурах вважається дорогою, насправді є кам’янисто-багнистою смугою перешкод з незліченними вибоїнами і розколинами. Здається, від часів останньої великої повені 2001 року тут уже ніхто нічого не ремонтував. Справу вирішили на користь стихії: для чого будувати те, що так чи так, раніше чи пізніше, буде знову знищене? Отож ми їхали не швидше, ніж 12 кілометрів на годину, а село виявилося шалено видовженим. При в’їзді до нього стояв триметровий заввишки бляшаний лісоруб – у повному спорядженні і з шоломом на голові. (Невдовзі з’ясується, що ніхто з них насправді так не ходить, себто бляшаний лісоруб являв собою певний далекий від реальності еталон. Цілком можливо, що його поставили ще за добрих радянських часів. Хоч бензопила у нього на плечі все-таки більше схожа на «Нікфіата», ніж на стару радянську «Дружбу».)

Так от, від цього Еталонного Лісоруба і до місця, де мали мешкати, ми повзли не менше трьох чвертей години, підстрибуючи на сидіннях «Ниви», наче китайські божки. І що при цьому бачили наші очі?

Передусім брухт, купи всілякого нікому вже не потрібного залізяччя, зігнилі колоди, камені, проломи в дерев’яних мостах. Величезні насипи з деревинної стружки, що невпинно горіли – отже, було повно диму. Раніше ці відходи теж пускали у виробництво, а зараз їх просто спалюють, пояснив С. Ці стружкові насипи щоразу виникали поблизу чергового цеху – за останнє десятиліття у Брустурах виникло з десяток дрібних лісофірм, а також одна-дві більші, такі собі акули місцевого значення, які – цілком у згоді із джунґлевими законами раннього капіталізму – понад усе прагнуть пожерти всю конкурентську дрібноту.

Крім того, праворуч була річка Брустурянка з на диво чистою водою і мальовничими скелястими берегами. Ну гаразд – зі словом «мальовничі» я дещо загнув: уся їхня мальовничість нівелювалася горами викинутого на береги сміття. Там і сям впадали в око цілі пластикові інсталяції – мільйони знесених дощами і потоками з гір, лісів, стежин, полонин і просто де завгодно пожбурених під ноги пляшок з-під коли, мінеральної води, пива – стихійно (немов для бієнале у Венеції) закомпоновані, сріблисті від сонця, разом із тисячами зужитих поліетиленових пакетів, обгорток, ганчірок і побідних фрагментів колишньої цілості.

Берегом річки тяглися хати з городами – переважно бідніші, але траплялися й цілком пристойні, деякі сильно поруйновані. Покинуті напризволяще облуплені й діряві вагончики та інші скелети машинерії нагадували про часи, коли тут курсувала вузькоколійка. Загалом усе про щось нагадувало. Але перш усього про руйнівну силу повені.

Великих повеней у Брустурах було дві. 1998 року президент Кучма у військовому камуфляжі виходив з гелікоптера на телекамери і казав, що зробить усе можливе. 2001 року йому було вже не до того. Обидва рази потерпілі мешканці села щось там від держави отримували, якісь кошти, будівельні матеріали, багатьом пропонувалося переїхати до низинних, значно безпечніших місцевостей. Майже всі вони згодом повернулися.

Не знаю чому, але здогадуюся: живокіст серцевидний, symphytum cordatum. Згідно з каталогом лікарських рослин – ідеальний засіб зрощувати поламані кістки.

6

Ще того самого надвечір’я ми рушили в гори, щоб побачити більше. І то я зрозумів, що насправді місце, куди ми потрапили, – одне з найгарніших на світі. Вистачає лише трохи над ним піднятися. Напевно, уся справа в особливій прозорості цих останніх днів літа. До того ж у запахах (різнотрав’я, глини, води, ягід, ялівцю). Ми йшли вгору, перетинали полонини, продиралися лісовими заростями, час до часу виходячи на покинуті вируби з хаотичними звалищами залишених і вже прогнилих стовбурів, купами обчімханого гілляччя. Усе разом нагадувало недоїдки з велетенських доісторичних риб.

Нас заливало потом, і ноги ледве несли нас. Насправді, пояснював Ю., після того, як завершать вирубування лісу на певній площі, вони повинні це місце розчистити і засадити на ньому новий ліс. Але зараз уже ніхто не стежить за цим. Відбувається безперервне облисіння схилів. Вони просто рубають ліс. І, звісно, там, де до нього легше доступитися. Себто не конче той ліс, який уже достиг для вирубування. І самі стверджують, що за Союзу їх би за такі речі нещадно штрафували, бо за Союзу був порядок, додав С. Порядку все одно не було, але був страх, дійшли ми спільного висновку. Тепер же все залежить лише від Йосипа Йосиповича, одностайно твердили Ю. і С. Хто він з біса такий, цей Йосип Йосипович, запитував я. Йосип Йосипович – місцевий патріарх, тіньовий голова села, дон, бос і колишній чемпіон СРСР з лісорубного спорту, почув я у відповідь. (Відтепер він виникатиме в їхніх історіях щодня і щогодини, цей Йосип Йосипович, отець і дух.)

Ще того ж вечора, першого, нам трапились якісь напіврозвалені старі хати, етнографічні скелети, оточені рештками здичавілого саду. Коли їх покинуто – п’ять, п’ятдесят чи п’ятсот років тому? І чому їх покинуто? Від тиші боліли вуха. «Гірська місцевість – пастка для часу», – написала знайома поетеса. Мені здається, я знаю, що вона мала на увазі.

7

Цими хребтами і схилами угорці під час другої війни тягнули оборонну лінію Арпада – загородження, колючі дроти, мінні поля, шанці, вогневі точки. Тяжкі земляні роботи (звісно, не без використання місцевої робочої сили) тривали щонайменше кілька довгих місяців. Угорці не очікували, що червоні прорвуться з цілком іншого боку – долиною річки. І зметуть їх за лічені години. Як працювала їхня розвідка – невідомо. Зате розвідка червоних спрацювала бездоганно. Все інше було звичною справою піхоти.

Але перед тим угорці спалили село. Вони повиганяли усіх брустурян із хат і наказали забиратися куди очі бачать. Брустури горіли кілька днів і ночей. Не згоріла начебто лише церква, що було сприйнято, як само собою зрозуміле чудо. Потім, коли совіти повністю перебрали контроль над місцевістю, брустуряни зійшли з навколишніх гір і лісів. Слід було попри все жити далі – навіть у цій пастці для часу.

8

Одного з наступних днів я висловив уголос думку, що такий пейзаж після битви, вочевидь, означає певне прокляття чи зачароване коло. Якби все залежало від мене, я тимчасово заборонив би їм вирубувати цей райський ліс, натомість подбав би про три речі: укріплення берегів, газотяг і будівництво якісної дороги. Хіба це (інвестиції! інвестиції!) не принесло б місцевим мешканцям нові робочі місця і вищі заробітки? Бездоріжжя деморалізує, воно створює ілюзію перебування в найдальшому світовому закапелку, поза нормальним світом, бездоріжжя – це пастка для часу і корінь зла. Поставити всюди уздовж берегів капітальні дамби з бетону, бутових блоків, шліфованого андезиту, пустити по них вічнозелені виткі рослини з квітами, прокласти нормальне шосе згідно з усіма відповідними для гірських місцевостей фішками, підтягнути з Руської Мокрої газ, щоб той бідолаха-ліс не зжирався принаймні опаленням.

Мені йшлося про утопію, про якусь таку східноєвропейську Швейцарію – не менше. Загалом я й незчувся, як зайшов у сферу, що межує з філософською: чи піддається цей світ нашим змінам? Чи маємо ми право на те, щоб змінювати його?

Європейська (західно-) людина звикла давати ствердну відповідь на обидва з них. Саме тому Швейцарія так і не стала Закарпаттям. Чи навпаки?

9

На це Ю. і Є. розповіли мені кількарічної давності дуже повчальну історію, якої були не тільки свідками, але й учасниками. Того дня ми саме вибралися на Свидовецький хребет і звідти побачили пів світу. І ці пів світу були Карпатами.

Так от, розповідали Ю. і Є., посідавши на траві і витягнувши находжені ноги, кілька років тому сюди приїхали представники певної вельми потужної австрійської лісофірми. Ю. сам австрієць, тому знає, що каже, коли називає ту фірму потужною. Вони запропонували брустурянам, що могли б узяти їхній ліс на 50 років в оренду. Себто на найближчі 50 років стати тут єдиним розпорядником лісів. Вони обіцяли робити цю справу суперцивілізовано й екологічно бездоганно, фантастично піднявши при цьому як продуктивність праці, так і культуру виробництва, а отже і заробітки лісорубів. Якщо хтось не знає, казав їхній (субтропічна засмага, бріолін у волоссі) PR-менеджер, наше австрійське лісівництво є провідним у світі.

Було не зовсім ясно, добре це чи погано. Ю. здалося підозрілим те, що в австрійському проекті не передбачалося нічого, крім заготівлі. Себто тут, у Брустурах, ліс мав лише рубати. Будь-які переробні процеси здійснювалися б деінде. До того ж значно вищі від місцевих технології неминуче означали б вивільнення робочих місць – умовно кажучи, в австрійців одного робітника мало би вистачати там, де нині їх четверо. З усього цього ледь не автоматично випливало, що троє інших виявляться безробітними. В проекті не було ані слова про те, як цю катастрофу можна долати. Не було ані слова про дорогу, школу, газ, мости, береги, дамби. Цілком очевидним робилося те, що австрійців не цікавлять лопухи, їх цікавить лише ліс, повалити його якомога більше – і як-небудь вивезти геть. Типово хижацький варіант із сировинним придатком.

Старому лисові Йосипові Йосиповичу (так-так, той самий бос і дон) австрійська пропозиція теж інтуїтивно не сподобалася. І навіть не тому, що через неї він міг би втратити власний і цілої своєї розгалуженої родини бізнес. А радше тому, що він загалом не вірить Заходові. Але головним чином тому, що він закарпатець. Його недовіра склалась історично, їй уже сімсот років, коли не тисяча. Він сам собі Центр Європи.

Тим часом Ю. взявся за організацію громадянського спротиву. Саме тоді він уперше запросив С. до Брустурів. У його плани входила широка дискусія, зокрема й на території суперника, в Австрії. Частиною акції мала стати виставка фотографій С. Розумієш, пояснював мені С., ці люди тут, вони, можливо, і справді вирубують ліс без правил і норм, не розуміючи, що за цим іде неминуче покарання самою природою – ну хоч би й у вигляді тих же повеней. Але відібрати у них тепер цей ліс – означає відібрати у них усе. Вони просто вимруть з голоду й пияцтва. А так вони все-таки живуть, розмножуються, народжують дітей, водять їх до школи, після кожної повені знову і знову підводяться на ноги, відбудовуються і нікуди звідси не їдуть. Для них цей ліс – це більше, ніж ліс. Це такий сир, у якому вони живуть і його ж їдять. Хоч на їхньому місці я відчепився б від цього лісу і зайнявся б таки сиром. Або зеленим туризмом.

Історія з австрійцями завершилася їхнім відступом. Можливо, розголос був надто гучний, а плани суперфірми – справді не надто чистими. Можливо, відмовило щось цілком інше: скажімо, якийсь корупціонер у Києві вимагав невиправдано астрономічного відкату. В будь-якому разі все лишилось, як було: стихійне облисіння схилів, нічне скрекотіння бензопил на таємних лісосіках, захаращення русел і берегів, Лопухово нон-стоп.

10

Третій день цілком особливий: ми потрапляємо до цеху на Плайському, де нас приймає Йосип Йосипович (далі за текстом – Йо-Йо). Навколо горять стружкові насипи, продираємося крізь дим і жар. Застаємо його в конторі над паперами.Це 31-ше, останній день місяця, день грошових виплат працівникам. Йому – на око – добре за п’ятдесят, він невисокого зросту, товстий і хитрий, з великим черевом, у нього пухнуть ноги, і він пересувається з паличкою. Каже нам готувати собі каву (вказує палицею на банку розчинної), змушує Ю. нарізати хліб, сало і помідори. Ставить на стіл першу пляшку горілки (всього їх буде дві). Відмовлятися не можна в жодному разі. Але ми й не подумали б відмовлятися.

Це правда, що найбільше лісу тут вирубували на початку 50-х, за Сталіна, починаю я. Неправда, каже Йо-Йо. Просто на той час тут було забагато стиглого лісу. Коли йому виповнюється від 80 до 90 років, його треба рубати. Сталін не винен, що ліс достиг. Сталін узагалі не винен, хочеться мені жартонути, бо ми вже випили по другій. А чому ви рубаєте просто на берегах, запитує Ю. Це ж заборонено законом. Закон приймали дурні, вони поняття не мають про ліс і про гори, каже Йо-Йо. Схил берега буває в 45 градусів, а буває в 30. Немає двох однакових схилів, усе треба робити соотвєствєнно, з головою. Вирубуєте ліс, а потім нарікаєте на повені, кажу я після третьої. Але Йо-Йо ніколи не погодиться з тим, що повені хоч якось із цим пов’язані. Якщо ліс не рубати, каже Йо-Йо, він слабне і вмирає. Насправді в нас іще замало рубають. А повені від того, що багато дощу, тоді річки виходять з берегів. У 98-му падало три тижні без перерви, вдень і вночі – от вам і повінь. Ю. стає на його бік і каже, що навіть швейцарські експерти це підтвердили. Залишається нез’ясованим, що саме – невже те, що рубають замало?

Йо-Йо не може зрозуміти, чого ми тут шукаємо. Йдіть трохи по гриби, пропонує він. У нього в конторі цілий склад зі свіжими, щойно зрізаними грибами – десятки кілограмів. Але навіть їхній запах не може перебити тяжкого запаху від Йо-Йо. Це, мабуть, піт, налиплий на його тіло за цілих пів століття. В мене сьогодні рощот, Йо-Йо киває на розграфлені папери. Скільки у вашій фірмі людей, питаю. Виявляється, що близько сотні, з яких лісорубів лише три бригади по сім чоловік. Решта працює в цехах на переробці. Це добрий знак, вважає Ю., – частка лісорубів зменшується, обробка переважає над заготівлею. Вони на правильному шляху.

Ми п’ємо другу пляшку. Йо-Йо розповідає, як замолоду грав на акордеоні – польки, фокстроти і вальс-бостон. Якийсь куркульський синок причепився до нього, щоб він грав коломийку, але Йо-Йо з братами поламали йому всі ребра. Ми сміємося, бо з Йо-Йо треба поводитись обережно. Зрештою, це він у себе вдома, а не ми. Він має право тримати тут усе в своїх руках – лісоруби заробляють у нього по 1,5 тисячі на місяць. Триста баксів? Не так і мало для Лопухова, присвистую я. Ми доб’ємося, щоб знову були Брустури, каже Йо-Йо. Ніякого Лопухова тут не буде. За це треба випити, кажу я.

В нього пухнуть ноги, і він вдає, ніби задихається від надлишку тіла. Другу пляшку спорожнено, можна дякувати і йти геть.

Кульгаючи, він випроваджує нас назовні. Йдіть собі трохи по гриби або в ягоди, каже він на прощання. Так, наче йому на цьому дуже залежить. Так він принаймні зрозуміє, чого ми хочемо.

11

Я не записував, не робив нотаток, моя пам’ять надто вибіркова, щоб з усією певністю на неї покладатися. І все ж у ній назавжди відклалося дещо таке, чого я вже не зможу позбутися. Наприклад, ті ягоди, що супроводжували наші пересування горами, ніби якісь патрулі рятувальної служби: спершу чорниці, а потім – упродовж довжелезного кількагодинного сходження вниз тракторною дорогою – ожини, дедалі спіліші, аж не було змоги від них урешті відірватися, щоб іще за денного світла повернутись у село.

Я ніколи вже не забуду ні тих ягід, ні всіх тих запахів, від суміші яких обов’язково з’являється впевненість, що саме так пахне рай.

Я не забуду вже ані запахів, ані спеки, котра, мабуть, їх, ті запахи, власне, й спричинила. А також – як ми на зворотному шляху остаточно замовкли і ніхто не зронив ані слова, поки ми не зійшли у село.

Я вже не забуду той безконечно довгий перехід присілком Яблуницею, всіма його прибережними каміннями. Саме тоді з’ясувалося, що Брустури мають цей витягнутий відросток, фактично ще одне село, і, щоб його пройти, слід крокувати приблизно так само довго, як Віднем – коли пішки йдеш із десятого округу у вісімнадцятий.

Я не зможу забути жодного з хрестів – ми виходили на них щоразу, як тільки опинялися сам на сам із полонинською пусткою й тишею. Кожен з них, датований 1848 роком, мав стати хрестом свободи, а виявлявся хрестом порожнечі.

Я вже не зможу забути того сліпця, старого, гнучкого й акробатичного, і як він тримав у своїх довжелезних долонях новий кужіль з чистої білої деревини.

Я не забуду вже тьмяного кафе-бару з гральними автоматами, цього Лас-Веґаса для лопухів.

А також коней на перевалі Легіонів – як вони вдавали, що ми їх зовсім не цікавимо.

Я вже не забуду тих химерних вантажівок на полонинських порепаних дорогах, як вони скликали своїми пронизливими сигналами відпущених на волю збирачів ягід.

Звісно, я вже не забуду жодної з двох пляшок горілки, випитих із Йо-Йо та його запахом.

І напевно я не забуду зоряного неба над Брустурами – від нього так і хотілося по-графоманськи написати щось на кшталт «Такі зоряні ночі бувають лише в Карпатах».

Я не зможу забути кількарічної дівчинки в міському одязі й окулярах, що, вилізши на паркан, чекала, поки ми наблизимось, і на моє запитання відповіла «Яна».

І найголовніше – ті живокостові серцевидні темно-зелені зарості над потоком, які все-таки трапилися нам останнього дня, ціле живокостове живе ложе.

Але перш усього – ранок першого вересня, коли виявилося, що в Брустурах як ніде на світі багато дітей.

Вони йшли з усіх кінців села, з усіх можливих дворів і завулків, у них починалася школа, і їхні букети були більшими за них.

12

Наступного літа до Брустурів хочуть прийти швейцарські волонтери. Вони розчистять від брухту береги і русло річки, позбирають на схилах пластикові пляшки і розчистять десяток засипаних сміттям джерел. Сподіваюся, що повені не станеться і їм буде куди прийти.

2005

Примітки

1

Виступ з нагоди отримання Премії Антоновичів (Київ, червень 2001 року).

(обратно)

2

Уривки з лекції, прочитаної в Кембриджському університеті на щорічній конференції Британської асоціації славістичних та східно-європейських Студій (BASEES) 7 квітня 2002 року.

(обратно)

3

ПКП – PKP, Polskie Koleje Państwowe, польські державні залізниці.

(обратно)

4

За рік після написання цього тексту я випадково дізнався, що «Замок Ельмау» майже повністю згорів. Зараз його намагаються відбудувати. Мені слід бути обережнішим з уживанням порівнянь і метафор.

(обратно)

5

Ситуація дещо кращає: «Другу чеченську» Політковської в нас видали 2004 року, Смоленського, здається, видають 2006-го.

(обратно)

6

У фрагменті використано цитати з творів Джонатана Свіфта, Роберта Музиля, Томаса Вулфа, Іздрика, Владіміра Набокова, Мануели Ґретковської, Хорхе Луїса Борхеса й Автора.

(обратно)

7

Нотатки з організованої влітку 2000 року міжнародної письменницької подорожі «Літературний експрес Європа-2000».

(обратно)

8

Нині бика Юрія, на жаль, немає серед живих, зате одну з породжених ним телиць Хриґу назвав Софією.

(обратно)

Оглавление

Диявол ховається в сирі

  Від автора

  Підсвідоме

    Мала інтимна урбаністика

    Роман з універсумом

    Принагідна не-лекція[1]

    What Language Are You From: Український письменник поміж спокусами тимчасовості[2]

    Не буде вже тих часів

    Чи не погодитися з Яворським?

    Орган, яким люблять

    …Но странною любовью

    Країна мрій

    Фантазія на тему прозорості

    Чотири мільйони на наших агентів

    Смерть у Празі

    Атлас. Медитації

    Вдячність. Уривками

  Геопоетика

    Shevchenko is OK

    Понад словами, понад мовчанням

    Рятування в житах

    Трохи далі, ніж дозволяє мова

    Пів життя плюс-мінус Гессе

    О умляут

    Абсолютний слух

    Ті, що танцюють із Бенном

    Присмак каменю

    Ангели і демони периферії

    Як риби у воді 29 річкових пісень

    Кауфман і кайф

    Ґотфрид Бенн, спроба абетки

    Впритул до недосяжного

  Справжні історії однієї Європи

    Мальборк і хрестоносці

    Місце зустрічі Germaschka

    Oksana Ich liebe Dich

    Справжня історія однієї Європи[7]

    Швейцарська Швейцарія

    Живокіст серцевидний

*** Примечания ***