Війна і мир 3-4 [Лев Миколайович Толстой] (fb2) читать онлайн

Толстой Л. Війна і мир. Томи 3-4

Том третій

Частина перша

I

З кінця 1811 року почалося посилене озброєння і зосередження сил західної Європи, і в 1812 році сили ці — мільйони людей (враховуючи тих, що перевозили й годували армію), рушили з Заходу на Схід, до кордонів Росії, до яких цілком так само з 1811 року стягалися сили Росії. Дванадцятого червня сили західної Європи перейшли кордони Росії, і почалася війна, тобто сталася суперечна людському розумові і всій людській природі подія. Мільйони людей учиняли одне проти одного таку величезну кількість злодіянь, обманів, зрад, крадіжок, підробок та випуску фальшивих асигнацій, грабунків, підпалів та вбивств, якої за цілі віки не збере літопис усіх судів світу, і всі ці злодіяння люди, що чинили їх, в той період не вважали за злочини.

Що викликало цю незвичайну подію? Які були причини її? Історики з наївною впевненістю кажуть, що причинами цієї події були: кривда, заподіяна герцогові Ольденбурзькому, недотримання континентальної системи, властолюбство Наполеона, твердість Олександра, помилки дипломатів і т. ін.

Отже, досить було Меттерніху, Румянцеву чи Талейрану, між виходом і раутом, добре взятися і написати вправніше папірця, або Наполеону написати до Олександра: Monsieur, mon frèere, je consens à rendre le duché au due d’Oldenbourg^[1], і війни б не було.

Зрозуміло, так дивились на справу сучасники. Зрозуміло, Наполеону здавалося, що причиною війни були інтриги Англії (як він і казав це на острові св. Єлени); зрозуміло, членам англійської палати здавалося, що причиною війни було властолюбство Наполеона; принцеві Ольденбурзькому здавалося, що причиною війни було вчинене проти нього насильство; купцям здавалося, що причиною війни була континентальна система, яка розоряла Європу; старим солдатам і генералам здавалося, що головною причиною була необхідність використати їх у битві; легітимістам того часу — що конче треба було відновити les bons principes^[2], а дипломатам того часу — що все сталося тому, що союз Росії з Австрією в 1809 році не був достатньо вміло прихований від Наполеона, і що незграбно був написаний memorandum за № 178. Зрозуміло, ці і ще незчисленна, нескінченна кількість причин, кількість яких залежить від незчисленних відмінностей точок зору, поставали перед сучасниками; але для нас — нащадків, які споглядають в усьому її об’ємі величезність тієї події і вникають у її простий і страшний зміст, причини ці здаються недостатніми. Для нас незрозуміло, щоб мільйони людей-християн убивали й мучили одне одного, тому що Наполеон був властолюбний, Олександр твердий, політика Англії хитра і герцог Ольденбурзький скривджений. Не можна зрозуміти, який зв’язок мають ці обставини з самим фактом убивства і насильства; чому внаслідок того, що герцога скривджено, тисячі людей з другого краю Європи убивали й розоряли людей Смоленської та Московської губерній і гинули від їхніх рук.

Перед нами — нащадками, не істориками, не захопленими процесом дослідження і тому з незатемненим здоровим глуздом споглядаючими подію, причини її постають у незчисленній кількості. Чим більше ми заглиблюємось у шукання причин, тим більше нам їх відкривається, і кожна окремо взята причина чи цілий ряд причин здаються нам однаково правдивими самі собою, і однаково неправдивими своєю мізерністю в порівнянні з величезністю події, і однаково неправдивими своєю неспроможністю як сили, що могла б (без участі всіх інших одночасно діючих причин) викликати подію, яка сталася. Такою самою причиною, як відмова Наполеона одвести свої війська за Віслу й віддати назад герцогство Ольденбурзьке, здається нам і бажання чи небажання першого французького капрала стати на другоразову службу: бо якби він не захотів іти на службу і якби не захотів другий і третій і тисячний капрал і солдат, настільки менше людей було б у війську Наполеона, і війни не могло б бути.

Якби Наполеон не образився вимогою відступити за Віслу і не наказав наступати військам, не було б війни; але якби всі сержанти не побажали стати на другоразову службу, теж війни не могло б бути. Також не могло б бути війни, якби не було інтриг Англії, якби не було принца Ольденбурзького і почуття образи в Олександра, і не було самодержавної влади в Росії, і не було французької революції та диктаторства й імперії, що прийшли слідом за нею, і всього того, що викликало французьку революцію, і так далі. Без однієї з цих причин нічого не могло б бути. Виходить, причини ці всі — мільярди причин — збіглися для того, щоб викликати те, що було. І, отже, ніщо не було виключною причиною події, а подія повинна була статися тільки тому, що вона повинна була статися. Повинні були мільйони людей, зрікшись своїх людських почуттів і свого розуму, йти на Схід із Заходу і вбивати таких, як самі, так само, як кілька століть тому із Сходу на Захід ішли натовпи людей, вбиваючи таких, як самі.

Дії Наполеона й Олександра, від слова яких залежало, здавалось, щоб подія сталася чи не сталася, — були так само мало довільні, як і дія кожного солдата, що йшов у похід за жеребком чи по набору. Це не могло бути інакше тому, що для того, щоб волю Наполеона й Олександра (тих людей, від яких, здавалося, залежала подія) було виконано, необхідний був збіг незчисленних обставин, без однієї з яких подія не могла б статися. Необхідно було, щоб мільйони людей, в руках яких була справжня сила, солдати, які стріляли, везли провіант і гармати, треба було, щоб вони погодились виконати цю волю поодиноких і кволих людей і щоб їх привела до цього незчисленна кількість складних, різноманітних причин.

Фаталізм в історії неминучий для пояснення нерозумних явищ (тобто тих, розумності яких ми не осягаємо). Чим більш ми намагаємося розумно пояснити ці явища в історії, тим вони стають для нас нерозумнішими й незрозумілішими.

Кожна людина живе для себе, користується волею для досягнення своїх особистих цілей і почуває всім єством своїм, що вона може зараз вчинити чи не вчинити таку-то дію; але як тільки вона вчинить її, так дія ця, здійснена в певний момент часу, стає неповоротною і робиться набутком історії, в якій вона має не вільне, а наперед зумовлене значення.

Є дві сторони життя в кожній людині: життя особисте, яке тим більш вільне, чим абстрактніші його інтереси, і життя стихійне, ройове, де людина неминуче виконує приписані їй закони.

Людина свідомо живе для себе, але править за несвідоме знаряддя для досягнення історичних, загальнолюдських цілей. Зроблений вчинок неповоротний, і дія її, збігаючись у часі з мільйонами дій інших людей, набуває історичного значення. Чим на вищому суспільному щаблі стоїть людина, чим з більшими людьми вона пов’язана, тим більше влади вона має на інших людей, тим очевидніша зумовленість і неминучість кожного її вчинку.

«Серце цареве в руці божій».

Цар — є раб історії.

Історія, тобто несвідоме, спільне, ройове життя людства, кожною хвилиною життя царів користується для себе як знаряддям для своїх цілей.

Наполеон, незважаючи на те, що йому більш ніж будь-коли, тепер у 1812 році, здавалося, що від нього залежало verser чи не verser le sang de ses peuples^[3] (як в останньому листі писав йому Олександр), ніколи більш як тепер не підлягав тим неминучим законам, які змушували його (діючи у відношенні до себе, як йому здавалося, самовільно) робити для загальної справи, для історії те, що повинно було статися.

Люди Заходу просувалися на Схід для того, щоб убивати один одного. І за законом збігу причин підробились самі собою і збіглися з цією подією тисячі дрібних причин для цього просування і для війни: докори за недотримання континентальної системи, і герцог Ольденбурзький, і просування військ у Пруссію, розпочате (як здавалося Наполеону) для того лише, щоб досягти збройного миру, і любов та звичка французького імператора до війни, що збіглася з настроєм його народу, захоплення грандіозністю готування, і витрати по готуванню, і потреба досягнення таких вигід, що окупили б ці витрати, і запаморочення від почестей у Дрездені, і дипломатичні переговори, що, на думку сучасників, провадилися із щирим бажанням досягти миру і що тільки вражали самолюбство тієї і другої сторони, і мільйони мільйонів інших причин, які підробилися під подію, що мала статися, — збіглися з нею.

Коли достигло яблуко й падає, — чому воно падає? Чи тому, що тяжить до землі, чи тому, що засихає стрижень, чи тому, що сушиться сонцем, що важчає, що вітер струсить його, чи тому, що хлопчикові, який стоїть внизу, хочеться з’їсти його?

Ніщо не причина. Все це лише збіг тих умов, за яких стається всяка життьова органічна, стихійна подія. І той ботанік, який вважатиме, що яблуко падає тому, що клітковина розкладається і таке інше, так само матиме рацію, як і та дитина, що стоїть внизу, яка скаже, що яблуко впало тому, що їй хотілося з’їсти його і що вона молилася про це. Так само матиме рацію і не матиме її той, хто скаже, що Наполеон пішов до Москви тому, що він захотів цього, і через те загинув, що Олександр захотів його загибелі, — як матиме рацію і не матиме її той, хто скаже, що підкопана гора в мільйон пудів, яка завалилася, впала тому, що останній робітник ударив під неї востаннє киркою. В історичних подіях так звані великі люди є ярлики, що дають найменування події, які, так само як ярлики, найменше мають зв’язку з самою подією.

Кожна дія їх, що здається їм довільною для самих себе, в історичному розумінні не довільна, а перебуває у зв’язку з усім ходом історії і зумовлена одвічно.

II

29 травня Наполеон виїхав з Дрездена, де він пробув три тижні, оточений двором, що складався з принців, герцогів, королів і навіть одного імператора. Наполеон перед від’їздом ласкаво обійшовся з принцами, королями й імператором, які на те заслуговували, полаяв королів та принців, з яких він був незадоволений, наділив своїми власними, тобто взятими в інших королів перлами та брильянтами імператрицю австрійську і, ніжно обійнявши імператрицю Марію-Луїзу, як каже його історик, зоставив її засмученою з розлуки, яку вона — ця Марія-Луїза, що вважалася його дружиною, хоч у Парижі залишалася друга дружина, — здавалось, не мала сили перенести. Незважаючи на те, що дипломати ще твердо вірили в можливість миру і щиро працювали з цією метою, незважаючи на те, що імператор Наполеон сам писав листа імператорові Олександру, називаючи його monsieur mon frère^[4] і щиро запевняючи, що він не бажає війни і що завжди любитиме й поважатиме його, — він їхав до армії і давав на кожній станції нові накази, що мали на меті квапити рух армії з заходу на схід. Він, оточений пажами, ад’ютантами та конвоєм, їхав у дорожній, запряженій шестериком кареті трактом на Позен, Торн, Данціг і Кенігсберг. У кожному з цих міст тисячі людей з трепетом і захватом зустрічали його.

Армія просувалася з заходу на схід, і змінні шестерні несли його туди ж. 10 червня він наздогнав армію і ночував у Вільковиському лісі, в приготованій для нього квартирі, в маєтку польського графа.

Другого дня Наполеон, випередивши армію, в колясці під’їхав до Німану і, щоб оглянути місцевість переправи, переодягнувся в польський мундир і виїхав на берег.

Побачивши на тому боці козаків (les Cosaques) і широкі степи (les Steppes), серед яких була Moscou la ville sainte^[5], столиця тієї, схожої на Скіфську, держави, куди ходив Олександр Македонський, — Наполеон несподівано для всіх і всупереч як стратегічним, так і дипломатичним міркуванням наказав наступ, і другого дня війська його почали переходити Німан.

12 числа рано-вранці він вийшов з намету, розіпнутого цього дня на крутому лівому березі Німану, і дивився у зорову трубу на потоки своїх військ, що випливали з Вільковиського лісу і розливалися по трьох мостах, перекинутих через Німан. Війська знали про присутність імператора, шукали його очима і, коли знаходили на горі перед наметом, осторонь від почту, постать у сюртуку й капелюсі, вони кидали вгору шапки і кричали: «Vive l’Empereur!»^[6] і одні за одними, не вичерпуючись, витікали, все витікали з величезного лісу, що ховав їх досі, і розстроївшись, по трьох мостах переходили на той бік.

— On fera du chemin cette fois-ci. Oh! quand il s’en mêle luil même ça chauffe... Nom de Dieu... Le voilà!.. Vive l'Empereur Les voilà done les Steppes de d’Asie! Vi lain pays tout de même. A revoir, Beauché; je te réserve le plus beau palais de Moscou. A revoir! Bonne chance... L’as tu vu, l’Empereur? Vive l’Empereur!.. preur! Si on me fait gouverneur aux Indes, Gérard, je te fais ministre du Cachemire, e’est arrêteé Vile l’Empereur! Vive! vive! vive! Les gredins de Cosaques, comme ils filent. Vive l’Empereur! Le voilà! Le vois tu? Je Pai vu deux fois comme je te vois. Le petit caporal... Je Pai vu donner la croix à Pun des vieux... Vive l’Empereur!..^[7] — гомоніли голоси старих і молодих людей найрізноманітніших характерів і становищ у суспільстві. На всіх обличчях цих людей був один спільний вираз радості з того, що почався давно очікуваний похід, і захвату та відданості чоловікові в сірому сюртуку, який стояв на горі.

Тринадцятого червня Наполеону підвели невеличкого чистокровного арабського коня, і він сів і поїхав галопом до одного з мостів через Німан, безперестанку оглушуваний захопленими вигуками, які він, очевидно, переносив лише тому, що не можна було заборонити їм вигуками цими виявляти свою любов до нього; але вигуки ці, супроводячи його скрізь, обтяжували його й не давали йому поринати у воєнну турботу, що охопила його з того часу, як він приєднався до війська. Він проїхав по одному з мостів, що гойдалися на човнах, на той бік, круто звернув ліворуч і галопом поїхав у напрямі до Ковно, супроводжуваний гвардійськими кінними єгерями, які в захваті, завмираючи від щастя, розчищали дорогу по військах, їдучи попереду нього. Під’їхавши до широкої річки Вілії, він зупинився біля польського уланського полку, що стояв на березі.

— Віват! — так само захоплено кричали поляки, розстроюючи фронт, і чавили один одного, щоб тільки побачити його. Наполеон оглянув річку, зліз з коня і сів на колоду, що лежала на березі. На безсловесний знак йому подали трубу, підбіг щасливий паж, Наполеон поклав трубу на його спину і став дивитись на той бік. Потім він заглибився в розглядання аркуша карти, розкладеного між колодами. Не підводячи голови, він сказав щось, і двоє його ад’ютантів помчали до польських уланів.

— Що? Що він сказав? — чулося в рядах польських уланів, коли один ад’ютант підлетів до них.

Було наказано знайти брід і перейти на той бік. Польський уланський полковник, красивий старий чоловік, розчервонівшись і плутаючись у словах од хвилювання, спитав ад’ютанта, чи дозволено йому буде перепливти із своїми уланами річку, не шукаючи броду. Він, явно боячись, що йому відмовлять, як хлопчик, який просить дозволу сісти на коня, просив, щоб йому дозволили перепливти річку на очах в імператора. Ад’ютант сказав, що, певно, імператор не буде незадоволений цим надмірним запалом.

Як тільки ад’ютант сказав це, старий вусатий офіцер із щасливим обличчям і блискучими очима, піднявши вгору шаблю, прокричав «Віват!» і, скомандувавши уланам іти за ним, пришпорив коня і під’їхав до річки. Він злісно штовхнув коня, що зам’явся під ним, і гулькнув у воду, простуючи вглиб до бистрини. Сотні уланів позіскакували за ним. Було холодно й моторошно на середині і на бистрині. Улани чіплялися один за одного, падаючи з коней. Коні деякі топилися, топились і люди, решта намагалися пливти вперед на той бік і пишалися тим, що, хоч за півверсти є переправа, вони пливуть і топляться в цій річці під поглядом чоловіка, який сидить на колоді і навіть не дивиться на те, що вони роблять. Коли ад’ютант, повернувшись, вибрав слушну хвилину і дозволив собі звернути увагу імператора на відданість поляків його особі, маленький чоловік у сірому сюртуку підвівся і, підкликавши до себе Бертьє, став ходити з ним туди й сюди по березі, даючи йому накази і зрідка незадоволено позираючи на уланів, які, потопаючи, не давали йому зосередитись.

Для нього було не новим переконання в тому, що присутність його на всіх кінцях світу, від Африки до степів Московії, однаково вражає і кидає людей у шал самозабуття. Він велів подати собі коня, і поїхав до своєї стоянки.

Чоловік сорок уланів потонуло в річці, незважаючи на вислані на допомогу човни. Більшість прибилася назад до цього берега. Полковник і декілька чоловік перепливли ріку і насилу вилізли на той берег. Але як тільки вони вилізли в намоклому одязі, з якого струмками стікала вода, вони закричали «Віват!», захоплено дивлячись на те місце, де стояв Наполеон, але де його вже не було, і в ту хвилину вважали себе щасливими.

Увечері Наполеон між двома розпорядженнями — одне про те, щоб якнайшвидше доставити заготовлені фальшиві російські асигнації для ввозу в Росію, і друге про те, щоб розстріляти саксонця, в перехопленому листі якого знайдено відомості про розпорядження по французькій армії, — зробив трете розпорядження — про зачислення польського полковника, що без потреби кинувся в ріку, до когорти честі (Legion d’honneur), главою якої був сам Наполеон.

Quos vult perdere — dementat^[8].

III

Російський імператор тимчасом понад місяць уже жив у Вільні, роблячи огляди і маневри. Ніщо не було готове для війни, якої всі чекали і для готування до якої імператор приїхав з Петербурга. Загального плану дій не було. Вагання щодо того, який план з усіх запропонованих треба прийняти, ще більш посилились після місячного перебування імператора в головній квартирі. У кожній з трьох армій був окремий головнокомандуючий, але загального начальника над усіма арміями не було, І імператор не приймав на себе цього звання.

Чим довше жив імператор у Вільні, тим менше готувались до війни, втомившись від чекання її. Всі прагнення людей, які оточували государя, здавалося, були спрямовані тільки на те, щоб змушувати государя, приємно проводячи час, забувати про навислу війну.

Після багатьох балів та свят у польських магнатів, у придворних і в самого государя, у червні місяці одному з польських генерал-ад’ютантів государя спало на думку дати обід та бал государеві од імені його генерал-ад’ютантів. Цю думку радісно прийняли всі. Государ дав згоду. Генерал-ад’ютанти зібрали підпискою гроші. Особу, яка найбільш могла бути приємною государеві, було запрошено бути господинею балу. Граф Бенігсен, поміщик Віленської губернії, запропонував свій заміський дім для цього свята, і 13 червня було призначено бал, обід, катання на човнах і фейєрверк у Закреті, заміському домі графа Бенігсена.

Того самого дня, в який Наполеон дав наказ про перехід через Німан і передові війська його, відтіснивши козаків, перейшли російський кордон, Олександр проводив вечір на дачі Бенігсена — на балу, що давали генерал-ад’ютанти.

Було веселе, блискуче свято; знавці справи казали, що рідко збиралося в одному місці стільки красунь. Графиня Безухова серед інших російських дам, що приїхали за государем з Петербурга у Вільну, була на цьому балу, затьмарюючи своєю важкою, так званою російською красою витончених польських дам. Вона була помічена, і государ удостоїв її танцю.

Борис Друбецькой, en garçon (холостяком), як він казав, залишивши свою дружину в Москві, був також на цьому балу і, хоч не генерал-ад’ютант, був учасником на велику суму в підписці для балу. Борис тепер був багатою людиною; він далеко пішов у почестях, уже не шукав покровительства, а нарівні стояв з вищими із своїх ровесників.

О дванадцятій годині ночі ще танцювали. Елен, не маючи гідного кавалера, сама запропонувала мазурку Борисові. Вони сиділи в третій парі. Борис, байдуже поглядаючи на блискучі оголені плечі Елен, що виступали з темної газової з золотом сукні, розповідав про давніх знайомих і разом з тим, непомітно для самого себе і для інших, ні на секунду не переставав спостерігати государя, що був у тій самій залі. Государ не танцював; він стояв у дверях і зупиняв то тих, то інших тими ласкавими словами, які лише він вмів говорити.

Коли почалась мазурка, Борис бачив, що генерал-ад’ютант Балашов, один з найближчих до государя, підійшов і не по-придворному зупинився близько від нього. Государ розмовляв з польською дамою. Поговоривши з дамою, він глянув запитливо і, видно зрозумівши, що Балашов зробив так лише тому, що на це були важливі причини, злегка кивнув дамі і повернувся до Балашова. Тільки-но Балашов почав говорити, як подив з’явився на обличчі в государя. Він узяв під руку Балашова і пішов з ним через залу, несвідомо для себе розчищаючи з обох боків сажнів на три широку дорогу, з якої уступалися перед ним. Борис помітив, що в той час, як государ пішов з Балашовим, в Аракчеєва було схвильоване обличчя; він, спідлоба поглядаючи на государя й сопучи червоним носом, виступив з натовпу, ніби сподіваючись, що государ звернеться до нього. (Борис зрозумів, що Аракчеєв заздрить Балашову і незадоволений з того, що якусь, очевидно важливу, новину не через нього передано государеві.)

Але государ з Балашовим пройшли, не помічаючи Аракчеєва, через вихідні двері в освітлений сад. Аракчеєв, притримуючи шпагу і злобно озираючись круг себе, пройшов кроків за двадцять позад них.

Поки Борис робив чергові фігури мазурки, його не переставала мучити думка про те, яку новину привіз Балашов і яким би чином вивідати її раніш за інших.

У фігурі, де йому треба було вибирати дам, шепнувши Елен, що він хоче запросити графиню Потоцьку, яка, здається, вийшла на балкон, він, ковзаючи ногами по паркету, вибіг у вихідні двері в сад і, помітивши государя, який входив з Балашовим на терасу, припинився. Государ з Балашовим простували до дверей. Борис, захапавшись, начебто не встигнувши відступитися, шанобливо притиснувся до одвірка й нагнув голову.

Государ з хвилюванням особисто ображеної людини доказував такі слова:

— Без оголошення війни вступити в Росію! Я помирюсь лише тоді, коли жодного озброєного ворога не залишиться на моїй землі, — сказав він. Як здалося Борису, государеві приємно було промовити ці слова: він був задоволений з форми висловлення своєї думки, але був незадоволений з того, що Борис почув сказане.

— Щоб ніхто не знав! — додав государ, нахмурившись. Борис зрозумів, що це стосувалось його, і, заплющивши очі, трошки нахилив голову. Государ знову ввійшов до зали і ще з півгодини пробув на балу.

Борис перший почув звістку про перехід французьких військ через Німан і завдяки цьому мав нагоду показати деяким важним особам, що багато чого, прихованого від інших, він може знати, і тим самим мав нагоду піднятися вище в очах цих осіб.

Несподівана звістка про перехід французів через Німан була особливо несподівана після місяця даремного чекання, і на балу! Государ, в першу хвилину одержання звістки, під впливом обурення та образи, знайшов той вислів, що згодом став славнозвісним, вислів, який самому йому сподобався і цілком передавав його почуття. Повернувшись додому з балу, государ о другій годині ночі послав за секретарем Шишковим і велів написати наказ військам та рескрипт до фельдмаршала князя Салтикова, в якому він вимагав, щоб неодмінно були вміщені слова про те, що він не помириться доти, поки хоч один озброєний француз залишиться на російській землі.

Другого дня було написано такого листа Наполеону:

«Monsieur mon frére. J’ai appris hier que malgré la loyauté avec laquelle j’ai maintenu mes engagements envers Votre Majesté, ses troupes ont franchis les frontières de la Russie, et je reçois à l'instant de Pètersbourg une note par laquelle le comte Lauriston, pour cause de cette agression, annonce que Votre Majesté s’est considérée comme en état de guerre avec moi des le moment où le prince Koufakine à fait la demande de ses passeports. Les motifs sur lesquels le due de Bassano fondait son refus de les lui délivrer, n’auraient jamais pu me faire supposer que cette démarche servirait jamais de pretexte à I’agression. En effet, cet ambassadeur n’y a jamais été autorisé comme il l’a déclaré lui-même, et aussitôt que j’en fus informé, je lui ai fait connaitre, combien je le désapprouvais en lui donnant l’orde de rester à son poste. Si Votre Majesté n’est pas intentionnée de verser le sang de nos peuples pour un malentendu de ce genre et qu’elle consente à retirer ses troupes du territoire russe, je regarderai ce qui s’est passé comme non avenu, et un accommodement entre nous sera possible. Dans le cas contraire, Votre Majesté, je me verrai forcé de repousser une attaque que rien n’a provoquée de ma part. Il dépend encore de Votre Majesté d’éviter à l’humanité les calamités d’une riouvelle guerre.

Je suis, etc. (signé) Alexandre»^[9].

IV

13 червня о другій годині ночі, государ, покликавши до себе Балашова і прочитавши йому свого листа до Наполеона, наказав йому одвезти цього листа й особисто передати французькому імператорові. Виряджаючи Балашова, государ знову повторив йому слова про те, що він не помириться доти, поки залишиться хоч один озброєний ворог на російській землі, і наказав неодмінно передати ці слова Наполеону. Государ не написав цих слів у листі до Наполеона, бо він, з його тактом, почував, що слова ці незручні для передачі в ту хвилину, коли робиться остання спроба до примирення; але він наказав Балашову неодмінно передати їх особисто Наполеону.

Виїхавши вночі з 13-го на 14-е, Балашов у супроводі сурмача та двох козаків вдосвіта приїхав у село Риконти, на французькі аванпости по цей бік Німану, його зупинили французькі кавалерійські вартові.

Коли Балашов під’їжджав, французький гусарський унтер-офіцер, у малиновому мундирі і в волохатій шапці, крикнув на нього, наказуючи йому зупинитися. Балашов не відразу зупинився, а повільно їхав далі дорогою.

Унтер-офіцер, насупившись і пробурчавши якусь лайку, рушив конем на Балашова, взявся за шаблю і грубо крикнув на російського генерала, питаючи його, чи не оглух він, що не чув того, що йому кажуть. Балашов назвав себе. Унтер-офіцер послав солдата до офіцера.

Не звертаючи на Балашова уваги, унтер-офіцер почав говорити з товаришами про свою полкову справу і не дивився на російського генерала.

Незвичайно чудно було Балашову після близькості до вищої влади й могутності, після розмови три години тому з государем і взагалі звиклому по своїй службі до шани, бачити тут, на російській землі, це вороже, а головне — неповажливе ставлення до себе грубої сили.

Сонце тільки починало підніматися з-за хмар; в повітрі було свіжо й росяно. Дорогою з села виганяли череду. В полях один за одним, як бульки в воді, зринали, чувикаючи, жайворонки.

Балашов оглядався круг себе, чекаючи на приїзд офіцера з села. Російські козаки, сурмач і французькі гусари мовчки зрідка дивилися одні на одних.

Французький гусарський полковник, очевидно, щойно з постелі, виїхав з села на красивому, ситому сивому коні в супроводі двох гусарів. Франтовитий вигляд офіцера, солдатів і коней свідчив про достаток.

Це був той перший час кампанії, коли війська ще перебували в справності, майже такій, як під час оглядової, мирної діяльності, тільки з відтінком чепуристої войовничості в одягу і з моральним відтінком тієї веселості та заповзятливості, які завжди супроводять початки кампаній.

Французький полковник насилу тамував позіхи, але був чемний і, як видно, розумів усе значення Балашова. Він провів його повз своїх солдатів за цеп і повідомив, що бажання його бути представленим імператору буде, певно, зараз же виконано, бо імператорська квартира, скільки він знає, знаходиться недалеко.

Вони проїхали село Риконти, повз французькі гусарські конов’язі, повз вартових і солдатів, які віддавали честь своєму полковникові і з цікавістю оглядали російський мундир, і виїхали на другий бік села. Полковник сказав, що за два кілометри стоїть начальник дивізії, який прийме Балашова і проведе його за призначенням.

Сонце вже піднялося і весело блищало на яскравій зелені.

Тільки-но вони виїхали за корчму на гору, як назустріч їм з-під гори з’явилася купка вершників, попереду якої на вороному коні з блискучою на сонці збруєю їхав високий на зріст чоловік у капелюсі з пір’їнами, з чорним, завитим по плечі волоссям, у червоній мантії і з довгими ногами, випнутими вперед, як їздять французи. Чоловік цей поїхав галопом назустріч Балашову, виблискуючи і розвіваючись на яскравому червневому сонці своїми пір’їнами, камінцями й золотими галунами.

Балашов уже був на відстані двох коней від вершника у браслетах, пір’їнах, у намисті та золоті, який з театрально-урочистим обличчям їхав йому назустріч, коли Юльнер, французький полковник, шанобливо прошепотів: «Le roi de Naples»^[10]. Справді, це був Мюрат, якого називали тепер неаполітанським королем. Хоча й було зовсім незрозуміло, чому він був неаполітанським королем, але його називали так, і він сам був переконаний у цьому і тому мав більш урочистий і пихатий вигляд, ніж до того. Він був такий упевнений в тому, що він справді неаполітанський король, що коли, напередодні від’їзду з Неаполя, під час його прогулянки з дружиною по вулицях, кілька італійців прокричали йому «Viva il re!»^[11], він з сумовитою усмішкою повернувся до дружини і сказав: «Les malheureux, ils ne savent pas que je les quitte demain!»^[12]

Але, хоч він твердо вірив у те, що він був неаполітанський король, і хоч він співчував у горі своїм підданим, яких покидав, останнім часом, після того, як йому наказано було знову стати на службу, і особливо після побачення з Наполеоном у Данцігу, коли августійший шурин сказав йому: «Je vous аі fait Roi pour regner à ma manière, mais pas à la vôtre»^[13], — він весело взявся за знайоме йому діло і, як застояний, але не зажирілий кінь, відчувши себе в упряжці, заграв у голоблях і, вирядившись якомога строкатіше й дорожче, веселий і вдоволений, гасав, сам не знаючи куди і чого, по дорогах Польщі.

Побачивши російського генерала, він по-королівському, урочисто, відкинув назад голову з завитим по плечі волоссям і запитливо подивився на французького полковника. Полковник шанобливо повідомив його величність про значення Балашова, прізвища якого він не міг вимовити.

— De Bal-macheve! — сказав король (своєю рішучістю перемагаючи трудність, що стояла перед полковником), — charmé de faire votre connaissance, général^[14], — додав він з королівсько-ласкавим жестом. Як тільки король став говорити голосно і швидко, вся королівська гідність миттю покинула його, і він, сам не помічаючи, перейшов у властивий йому тон добродушної фамільярності. Він (поклав свою руку на холку коня Балашова.

— Eh bien, général, tout est à la guerre, à ce qu’il paraît^[15], — сказав він, наче жалкуючи про обставину, від нього незалежну.

— Sire, — відповів Балашов, — l’Empereur mon maître ne désire point la guerre, et comme Votre Majesté le voit^[16], — сказав Балашов, у всіх відмінках вживаючи Votre Majesté^[17], з неминучою афектацією частого вживання титулу, звертаючись до особи, для якої титул цей ще новина.

Обличчя Мюрата сяяло дурним вдоволенням, коли він слухав monsieur de Balachoff. Але royauté oblige^[18]: він почував доконечну потребу переговорити з посланником Олександра про державні справи, як король і союзник. Він зліз з коня і, взявши під руку Балашова й відійшовши на кілька кроків від почту, що шанобливо дожидався, почав ходити з генералом туди й сюди, намагаючись говорити значущо. Він згадав про те, що імператор Наполеон ображений з вимоги вивести війська з Пруссії, особливо відтоді, як ця вимога стала всім відомою і відколи цим ображено гідність Франції. Балашов сказав, що у вимозі цій нема нічого образливого, бо... Мюрат перебив його:

— То ви вважаєте призвідником не імператора Олександра? — спитав він несподівано з добродушно-дурною усмішкою.

Балашов сказав, чому він справді гадав, що починателем війни був Наполеон.

— Eh, mon cher général, — знову перебив його Мюрат, — je désire de tout mon coeur que les Empereurs s’arrangent entre eux, et que la guerre commencée malgré moi se termine leplus tôt possible^[19], — сказав він тоном розмови слуг, які бажають залишитись добрими друзями, незважаючи на сварку між панами. І він почав розпитувати про великого князя, про його здоров’я і перейшов на спогади про весело й забавно проведений з ним час у Неаполі. Потім раптом, неначе згадавши про свою королівську гідність, Мюрат урочисто вирівнявся, став у ту ж позу, в якій він стояв на коронації, і, помахуючи правою рукою, сказав:— Je ne vous retiens plus, général; je souhaite le succès de votre mission^[20], — і, розвіваючись червоною гаптованою мантією та пір’їнами і виблискуючи коштовностями, він пішов до почту, що шанобливо чекав його.

Балашов поїхав далі, гадаючи вельми скоро, як обіцяв Мюрат, бути представленим самому Наполеону. Але замість скорої зустрічі з Наполеоном, вартові піхотного корпусу Даву знову так само затримали його біля другого селища, як і в передовому цепу, і викликаний ад’ютант командира корпусу провів його в село до маршала Даву.

V

Даву був Аракчеєв імператора Наполеона — Аракчеєв не боягуз, але такий самий справний і жорстокий; він так само не вмів виявляти свою відданість інакше як жорстокістю.

В механізмі державного організму потрібні ці люди, як потрібні вовки в організмі природи, і вони завжди є, завжди з’являються і держаться, хоч якою невідповідною здається їх присутність і близькість до глави уряду. Тільки цією необхідністю можна пояснити те, як міг неосвічений, непридворний, жорстокий Аракчеєв, що особисто виривав вуса гренадерам і, маючи слабкі нерви, не переносив небезпеки, — як міг він триматися в такій силі при рицарськи-благородному і ніжному характері Олександра.

Балашов застав Даву в повітці селянської оселі; маршал сидів на барилі і займався письмовими роботами (він перевіряв рахунки). Ад’ютант стояв біля нього. Можна було знайти краще приміщення, але маршал Даву був одним з тих людей, які навмисне ставлять себе в найпохмуріші умови життя, для того, щоб мати право бути похмурими. Вони для того ж завжди квапливо і вперто заняті. «Де тут думати про щасливу сторону людського життя, коли, ви бачите, я на барилі сиджу в брудній повітці і працюю», — говорив вираз його обличчя. Головна втіха і потреба цих людей полягає в тому, щоб, зустрівши пожвавлення життя, кинути цьому пожвавленню в очі свою понуру, вперту діяльність. Цю приємність зробив собі Даву, коли до нього ввели Балашова. Він ще більш заглибився в свою роботу, коли ввійшов російський генерал, і, глянувши через окуляри на жваве, під враженням прекрасного ранку та бесіди з Мюратом, обличчя Балашова, не встав, не поворушився навіть, а ще більш насупився і злобно усміхнувся.

Помітивши по обличчю Балашова, що цей прийом справив на нього неприємне враження, Даву підвів голову і холодно спитав, чого йому треба.

Гадаючи, що такий прийом міг бути зроблений йому лише тому, що Даву не знає, що він генерал-ад’ютант імператора Олександра і навіть представник його перед Наполеоном, Балашов поспішив повідомити про своє звання і значення. Всупереч сподіванню його, Даву, вислухавши Балашова, став ще суворішим і грубішим.

— Де ж ваш пакет? — сказав він. — Donnez-le moi, je l’enverrai à l’Empereur^[21].

Балашов сказав, що він має наказ особисто передати пакет самому імператорові.

— Накази вашого імператора виконуються в вашій армії, а тут, — сказав Даву, — ви повинні робити те, що вам кажуть.

І наче для того, щоб іще більше дати відчути російському генералові його залежність від грубої сили, Даву послав ад’ютанта за черговим.

Балашов вийняв пакет, в якому був лист государя, і поклав його на стіл (за стіл правили покладені на дві бочки двері, на яких стирчали відірвані завіси). Даву взяв пакет і прочитав надпис.

— Ви маєте цілковите право виявляти і не виявляти до мене пошану, — сказав Балашов. — Але дозвольте вам сказати, що я маю честь носити звання генерал-ад’ютанта його величності...

Даву глянув на нього мовчки, і вираз якогось хвилювання і збентеження на обличчі в Балашова, як видно, дав йому задоволення.

— Вам буде виявлено належне, — сказав він і, поклавши конверт до кишені, вийшов з повітки.

Через хвилину ввійшов ад’ютант маршала пан де-Кастре і провів Балашова у приготовлене для нього приміщення.

Балашов обідав цього дня в повітці з маршалом на тій самій дошці на бочках.

Другого дня Даву виїхав рано-вранці і, запросивши до себе Балашова, значущо сказав йому, що він просить його залишатися тут, просуватися разом з багажем, якщо вони матимуть на те наказ, і не розмовляти ні з ким, крім пана де-Кастре.

Після чотириденної відокремленості Балашова, нудьги, свідомості своєї підвладності та безпорадності, особливо дошкульної після того середовища могутності, в якому він так недавно перебував, після декількох переходів разом з багажами маршала і з французькими військами, що займали всю місцевість, Балашова привезено було в Вільну, захоплену тепер французами, на ту саму заставу, з якої він виїхав чотири дні тому.

Другого дня імператорський камергер, monsieur de Turenne^[22], приїхав до Балашова і передав йому бажання імператора Наполеона удостоїти його аудієнції.

Чотири дні тому біля того самого будинку, до якого підвезли Балашова, стояли Преображенського полку вартові, а тепер стояли два французьких гренадери в розкритих на грудях синіх мундирах і в волохатих шапках, конвой гусарів та уланів і блискучий почет ад’ютантів, пажів та генералів які навколо верхового коня, що стояв біля ганку, і Наполеонового мамелюка Рустана чекали виходу Наполеона. Наполеон приймав Балашова в тому самому будинку в Вільні, з якого виряджав його Олександр.

VI

Незважаючи на звичку Балашова до придворної урочистості, розкіш і пишнота Наполеонового двора вразили його.

Граф Тюрен ввів його у велику приймальну, де дожидалось багато генералів, камергерів та польських магнатів, з яких багатьох Балашов бачив при дворі російського імператора. Дюрок сказав, що імператор Наполеон прийме російського генерала перед своєю прогулянкою.

По кількох хвилинах чекання черговий камергер вийшов у велику приймальну і, чемно вклонившись Балашову, запросив його йти за ним.

Балашов увійшов до маленької приймальні, з якої одні двері вели до кабінету, до того самого кабінету, що з нього виряджав його російський імператор. Балашов простояв хвилин зо дві, чекаючи. За дверима почулися поспішні кроки. Швидко відчинилися обидві половинки дверей, усе затихло, і з кабінету залунали інші, тверді, рішучі кроки: це був Наполеон. Він щойно закінчив свій туалет для верхової їзди. Він був у синьому мундирі, розкритому над білим жилетом, що спускався на круглий живіт, у білих лосинах, які обтягали гладкі стегна коротких ніг, і в ботфортах. Коротке волосся його, очевидно, щойно було причесане, але одно пасмо волосся спускалося донизу над серединою широкого лоба. Біла, пухла шия його різко виступала з-за чорного коміра мундира; від нього пахло одеколоном. На моложавому, повному обличчі його з виступаючим підборіддям був вираз ласкавої і величної імператорської привітності.

Він вийшов, швидко подригуючи на кожному кроці й відкинувши трохи назад голову. Уся його потовстіла, коротка постать з широкими, товстими плечима і мимоволі виставленим вперед животом та грудьми мала той показний, поважний вигляд, що його мають сорокалітні люди, які живуть у розкоші. Крім того, видно було, що він цього дня був у дуже гарному настрої.

Він кивнув головою, відповідаючи на низький і шанобливий уклін Балашова, і, підійшовши до нього, зараз же почав говорити, як людина, яка дорожить кожною хвилиною свого часу і не принижується до того, щоб приготовляти свої промови, а впевнена, що завжди скаже добре і те, що треба.

— Здрастуйте, генерале! — сказав він. — Я одержав листа імператора Олександра, який ви доставили, і дуже радий вас бачити. — Він глянув в обличчя Балашова своїми великими очима і зараз же став дивитись повз нього.

Очевидно було, що його не цікавила анітрохи особа Балашова. Видно було, що тільки те, що відбувалося в його душі, мало інтерес для нього. Все, що було поза ним, не мало для нього значення, бо все на світі, як йому здавалося, залежало тільки від його волі.

— Я не бажаю і не бажав війни, — сказав він, — але мене вимусили до неї. Я й тепер (він сказав це слово з наголосом) ладен прийняти всі пояснення, які ви можете дати мені. — І він ясно і коротко почав викладати причини свого незадоволення проти російського уряду.

Судячи з помірно-спокійного і дружелюбного тону, з яким говорив французький імператор, Балашов був твердо переконаний, що він бажає миру і має намір вступити в переговори.

— Sire! L’Empereur, mon maître^[23], — почав Балашов давно приготовану промову, коли Наполеон, закінчивши свою промову, запитливо глянув на російського посла; але погляд звернених на нього очей імператора збентежив його. «Ви збентежені — заспокойтеся», — наче сказав Наполеон, з ледве помітною усмішкою оглядаючи мундир і шпагу Балашова. Балашов опанував себе і почав говорити. Він сказав, що імператор Олександр не вважає за достатню причину для війни вимогу паспортів з боку Куракіна, що Куракін повівся так — самовільно і без згоди на те государя, що імператор Олександр не бажає війни і що з Англією нема ніяких стосунків.

— Ще нема, — вставив Наполеон і, неначе боячись віддатися своєму почуттю, нахмурився і злегка кивнув головою, даючи цим відчути Балашову, що він може продовжувати.

Висловивши все, що йому було наказано, Балашов сказав, що імператор Олександр бажає миру, але не почне переговорів інакше, як з тією умовою, щоб... Тут Балашов зам’явся: він згадав ті слова, яких імператор Олександр не написав у листі, але які наказав неодмінно вставити у рескрипт Салтикову і які наказав Балашову передати Наполеону. Балашов пам’ятав ці слова: «поки жоден озброєний ворог не залишиться на землі російській», але якесь складне почуття стримало його. Він не міг сказати цих слів, хоч і хотів це зробити. Він зам’явся і сказав: з умовою, щоб французькі війська відступили за Німан.

Наполеон помітив збентеження Балашова, коли той казав останні слова; обличчя його здригнулося, ліва литка почала розмірено тремтіти. Не сходячи з місця, він голосом, більш високим і поспішним, ніж досі, почав говорити. Під час подальшої розмови Балашов, не раз опускаючи очі, мимохіть спостерігав тремтіння лівої литки Наполеона, що тим більш посилювалось, чим більш він підвищував голос.

— Я бажаю миру не менш за імператора Олександра, — почав він. — Чи не я вісімнадцять місяців роблю все, щоб одержати його? Я вісімнадцять місяців чекаю пояснень. Але для того, щоб почати переговори,чого вимагають від мене? — сказав він, нахмурившись і роблячи енергійно запитливий жест своєю маленькою, білою і пухлою рукою.

— Відступу військ за Німан, государю, — сказав Балашов.

— За Німан?! — перепитав Наполеон. — То тепер ви хочете, щоб відступили за Німан — тільки за Німан? — повторив Наполеон, прямо глянувши на Балашова.

Балашов шанобливо нахилив голову.

Замість вимоги чотири місяці тому відступити з Померанії, тепер вимагали відступити тільки за Німан. Наполеон швидко повернувся і став ходити по кімнаті.

— Ви кажете, що від мене вимагають відступити за Німан для того, щоб почати переговори; але від мене вимагали цілком так само два місяці тому відступу за Одер і Віслу і, незважаючи на те, ви згодні провадити переговори.

Він мовчки пройшов від одного кутка кімнати до другого і знову зупинився навпроти Балашова. Обличчя його неначе скам’яніло в своєму строгому виразі й ліва нога тремтіла ще швидше, ніж перше. Це тремтіння лівої литки Наполеон знав за собою. La vibration de mon mollet gauche est un grand signe chez moi^[24], — казав він згодом.

— Такі пропозиції, як та, щоб очистити Одер і Віслу, можна робити принцу Баденському, а не мені, — цілком несподівано для себе, майже скрикнув Наполеон. — Якби ви дали мені Петербург і Москву, я б не прийняв цих умов. Ви кажете, я почав цю війну? А хто перше приїхав до армії? — імператор Олександр, а не я. І ви пропонуєте мені переговори тоді, як я витратив мільйони, тоді, як ви в союзі з Англією, і коли ваше становище скрутне — ви пропонуєте мені переговори! А яка мета вашого союзу з Англією? Що вона дала вам? — говорив він квапливо, очевидно вже спрямовуючи свою промову не на те, щоб висловити вигоди укладення миру та обміркувати його можливість, а лише на те, щоб довести і свою правоту, і свою силу, і щоб довести неправоту й помилки Олександра.

Вступ його промови було зроблено, очевидно, з метою виказати вигоду свого становища й показати, що, незважаючи на те, він приймає відкриття переговорів. Але він уже почав говорити, і чим більше говорив, тим менше він був спроможний керувати своєю мовою.

Вся мета його промови тепер уже явно полягала в тому, щоб тільки піднести себе і зневажити Олександра, тобто зробити саме те, чого він найменше хотів на початку побачення.

— Кажуть, ви уклали мир з турками?

Балашов ствердно нахилив голову.

— Мир укладено... — почав він. Але Наполеон не дав йому говорити. Йому, видно, треба було говорити самому, і він говорив далі з тим красномовством і нестриманістю роздратовання, до якого такі схильні розбещені люди.

— Так, я знаю, ви уклали мир з турками, не одержавши Молдавії і Валахії. А я дав би вашому государеві ці провінції так само, як я дав йому Фінляндію. Так, — продовжував він, — я обіцяв і дав би імператору Олександрові Молдавію і Валахію, а тепер він не матиме цих прекрасних провінцій. Він би міг, проте, приєднати їх до своєї імперії, і в одно царювання він би розширив Росію від Ботнічної затоки до гирла Дунаю. Катерина Велика не могла б зробити більше, — говорив Наполеон, дедалі більше запалюючись, ходячи по кімнаті і повторюючи Балашову майже ті самі слова, які він казав самому Олександрові в Тільзіті. — Tout cela il Taurait du a mon amitie. Ah! quel beau regne, quel beau regnel — повторив він кілька разів, зупинився, вийняв золоту табакерку з кишені й жадібно потягнув з неї носом.

— Quel beau règne aurait pu être celui de l’Empereur Alexandre!^[25]

Він з жалем глянув на Балашова, і тільки-но Балашов хотів зауважити щось, як він знову поспішно перебив його.

— Чого він міг бажати й шукати такого, чого б він не знайшов у моїй дружбі?.. — сказав Наполеон, з подивом знизуючи плечима. — Ні, він вважав за краще оточити себе моїми ворогами, і ким же? — продовжував він. — Він прикликав до себе Штейнів, Армфельдів, Бенігсенів, Вінцінгероде. Штейн — вигнаний із своєї вітчизни зрадник, Армфельд — розпусник і інтриган, Вінцінгероде — втеклий підданий Франції, Бенігсен трохи більш військовий, ніж інші, та все-таки нездібний, він нічого не вмів зробити в 1807 році і повинен би викликати в імператорові Олександрі жахливі спогади... Припустімо, якби вони були здібні, можна б їх використовувати, — продовжував Наполеон, ледве встигаючи словом поспівати за міркуваннями, що безперестанно виникали і показували йому його правоту або силу, а це в його розумінні було одне й те ж), — але й того нема: вони не годяться ні для війни, ні для миру! Барклай, кажуть, більш тямущий за них усіх; та я цього не скажу, судячи з його перших рухів. А вони що роблять, що роблять усі ці придворні! Пфуль пропонує, Армфельд сперечається, Бенігсен розглядає, а Барклай, покликаний діяти, не знає, на що зважитись, і час минає. Лише Багратіон — військова людина. Він дурний, але в нього є досвідченість, окомір і рішучість... І яку роль грає ваш молодий государ у цьому неподобному натовпі? Вони його компрометують і на нього звалюють відповідальність за все, що відбувається. Un souverain ne doit être à l’armée que quand il est général^[26], — сказав він, очевидно посилаючи ці слова просто як виклик в обличчя государя. Наполеон знав, як бажав імператор Олександр бути полководцем.

— Уже тиждень, як почалась кампанія, і ви не зуміли захистити Вільну. Вас перетяли надвоє і вигнали з польських провінцій. Ваша армія ремствує.

— Навпаки, ваша величність, — сказав Балашов, який ледве встигав запам’ятовувати те, що говорилось йому, і насилу йшов за цим фейєрверком слів, — війська палають бажанням...

— Я все знаю, — перебив його Наполеон, — я все знаю, і знаю число ваших батальйонів так само певно, як і моїх. У вас нема двохсот тисяч війська, а в мене втричі більше; даю вам слово честі, — сказав Наполеон, забуваючи, що це його слово честі ніяк не могло мати значення, — даю вам ma parole d’honneur que j’ai cinq cent trente mille hommes de ce côté de la Vistule^[27]. Турки вам не допомога: вони ні на що не здатні і довели це, замирившись з вами. Шведи — ними керують божевільні королі, і в цьому їх приречення. Їх король був безумний; вони змінили його і взяли другого — Бернадота, який зараз же збожеволів, бо лише божевільний, будучи шведом, може укладати союзи з Росією. — Наполеон злобно усміхнувся і знову підніс до носа табакерку.

На кожну з Наполеонових фраз Балашов хотів і мав що відповідати; раз у раз він робив порух людини, яка бажає сказати щось, але Наполеон перебивав його. Проти безумства шведів Балашов хотів сказати, що Швеція є острів, коли Росія за неї; але Наполеон сердито скрикнув, щоб заглушити його голос. Наполеон був у тому стані роздратовання, в якому треба говорити, говорити й говорити, тільки для того, щоб самому собі довести свою справедливість. Балашову ставало важко: він, як посол, боявся осоромитись і почував необхідність заперечувати; але, як людина, він зіщулювався морально перед припадком безпричинного гніву, в якому, очевидно, перебував Наполеон. Він знав, що всі слова, які сказав тепер Наполеон, не мають значення, що йому самому, коли він опам’ятається, буде соромно за них. Балашов стояв, опустивши очі, дивлячись, як рухаються товсті Наполеонові ноги, і намагався уникати його погляду.

— Та що мені ці ваші союзники? — говорив Наполеон. — У мене союзники — це поляки: їх вісімдесят тисяч, вони б’ються, як леви. І їх буде двісті тисяч.

І, мабуть, ще більш обурившись з того, що, сказавши це, він сказав очевидну неправду і що Балашов у тій самій позі людини, покірної своїй долі, мовчки стояв перед ним, він круто повернувся назад, підійшов до самого обличчя Балашова і, роблячи енергійні і швидкі жести своїми білими руками, майже закричав:

— Знайте, що коли ви настроїте Пруссію проти мене, знайте, що я зітру її з карти Європи, — сказав він з блідим, перекривленим від злості обличчям, енергійним жестом однієї маленької руки вдаряючи по другій. — Так, я закину вас за Двіну, за Дніпро, і відбудую проти вас ту перепону, яку Європа, будучи злочинною і сліпою, дозволила зруйнувати. Тик, ось що з вами буде, ось що ви виграли, віддалившись від мене, — сказав він і мовчки пройшов кілька разів по кімнаті, здригаючись своїми товстими плечима. Він поклав у жилетну кишеню табакерку, знову вийняв її, кілька разів приставляв її до носа і зупинився навпроти Балашова. Він помовчав, глузливо подивився просто в очі Балашову і сказав тихим голосом:— Et cependant quel beau règne aur ait pu avoir votre maître!^[28]

Балашов, почуваючи необхідність заперечувати, сказав, що з боку Росії справи не здаються такими тяжкими. Наполеон мовчав, не перестаючи глузливо дивитись на нього й очевидно його не слухаючи. Балашов сказав, що в Росії чекають од війни всього хорошого. Наполеон поблажливо кивнув головою, начебто кажучи: «Знаю, так казати ваш обов’язок, та ви самі в це не вірите, я переконав вас».

В кінці промови Балашова Наполеон вийняв знову табакерку, понюхав з неї і, як сигнал, стукнув двічі ногою по підлозі. Двері відчинилися; шанобливо вигинаючись, камергер подав імператорові капелюха й рукавички, другий подав носову хусточку. Наполеон, не дивлячись на них, звернувся до Балашова:

— Запевніть від мого імені імператора Олександра, — сказав він, взявши капелюха, — що я йому відданий як і раніш; я знаю його досконало і вельми високо ціную його високі якості. Je n vous retiens plus, général, vous recevrez ma lettre à l’Empereur^[29]. — І Наполеон швидко пішов до дверей. З приймальні все кинулося вперед і вниз по сходах.

VII

Після всього того, що сказав йому Наполеон, після цих вибухів гніву і після останніх сухо сказаних слів: «Je ne vous retiens plus, général, vous recevrez ma lettre», Балашов був певен, що Наполеон уже не тільки не забажає його бачити, але постарається не бачити його — ображеного посла і, головне, свідка його непристойної гарячності. Та на подив свій, Балашов через Дюрока дістав запрошення цього дня до столу імператора.

На обіді були Бессьєр, Коленкур і Бертьє.

Наполеон зустрів Балашова з веселим і привітним виглядом. Не тільки не було в ньому виразу ніяковості чи каяття за ранішній спалах, але й навпаки, він намагався підбадьорити Балашова. Видно було, що вже давно для Наполеона в його переконанні не існувало можливості помилок і що в його розумінні все те, що він робив, було хорошим не тому, що воно сходилося з уявленням того, що хороше і погано, а тому, що він робив це.

Імператор був дуже веселий після своєї верхової прогулянки по Вільні, в якій юрми народу з захватом зустрічали і проводили його. В усіх вікнах вулиць, якими він проїжджав, було виставлено килими, знамена, вензелі його, і польські дами, вітаючи його, махали йому хусточками.

За обідом, посадивши біля себе Балашова, він обходився з ним не тільки привітно, але й так, неначе він і Балашова вважав у числі своїх придворних, у числі тих людей, які співчували його планам і повинні були радіти з його успіхів. Серед розмови він заговорив про Москву і почав питати Балашова про російську столицю, не тільки як питає жадібний до знання мандрівник про нове місце, яке він має намір одвідати, а ніби з переконанням, що Балашова, як росіянина, повинна дуже тішити ця цікавість.

— Скільки населення в Москві, скільки будинків? Чи правда, що Moscou називають Moscou la sainte?^[30] Скільки церков у Moscou? — питав він.

І на відповідь, що церков понад двісті, він сказав:

— Навіщо така сила церков?

— Росіяни дуже побожні, — відповів Балашов.

— А втім, велика кількість монастирів та церков є завжди ознакою відсталості народу, — сказав Наполеон, оглядаючись на Коленкура за оцінкою цієї думки.

Балашов поважливо дозволив собі не погодитися з думкою французького імператора.

— У кожної країни свої звичаї, — сказав він.

— Але вже ніде в Європі нема нічого схожого, — сказав Наполеон.

— Даруйте, ваша величність, — сказав Балашов, — крім Росії є ще Іспанія, де так само багато церков і монастирів.

Ця відповідь Балашова, що натякала на недавню поразку французів в Іспанії, була високо оцінена, як розповідав Балашов, при дворі імператора Олександра і дуже мало була оцінена тепер, за обідом Наполеона, і пройшла непомітно.

По байдужих і недомислених обличчях панів маршалів видно було, що вони не розуміли, в чому тут полягав дотеп, на який натякала інтонація Балашова. «Коли й був він, то ми не зрозуміли його або він зовсім недотепний», — говорили вирази облич маршалів. Так мало була оцінена ця відповідь, що Наполеон навіть зовсім не помітив її і наївно спитав Балашова про те, на які міста йде звідси пряма дорога до Москви. Балашов, який був увесь час обіду на сторожі, відповів, що comme tout chemin mène a Rome, tout chemin mène a Moscou^[31], що є багато доріг, і що в числі цих різних шляхів, є дорога на Полтаву, яку обрав Карл XII, сказав Балашов, мимоволі зашарівшись від задоволення з влучності цієї відповіді. Не встиг Балашов доказати останніх слів: «Poltawa», як уже Коленкур заговорив про невигоди дороги з Петербурга в Москву і про свої петербурзькі спогади.

По обіді перейшли пити каву до кабінету Наполеона, що чотири дні тому був кабінетом імператора Олександра. Наполеон сів, помішуючи каву в севрській чашці, і показав на стілець біля себе Балашову.

Є в людини певний пообідній настрій, який дужче за всякі розумні причини змушує людину бути задоволеною з себе і вважати всіх за своїх друзів. Наполеон був у цьому настрої. Йому здавалося, що він оточений людьми, які обожують його. Він був переконаний, що й Балашов по його обіді був його другом і палким прихильником. Наполеон звернувся до нього з приємною і трошки глузливою усмішкою.

— Це та сама кімната, як мені казали, в якій жив імператор Олександр. Чудно, правда ж, генерале? — сказав він, очевидно не маючи сумніву в тому, що це звернення не могло не бути приємним його співрозмовникові, бо воно доводило перевагу його, Наполеона, над Олександром.

Балашов нічого не міг відповісти на це і мовчки нахилив голову.

— Так, у цій кімнаті, чотири дні тому, мали нараду Вінцінгероде і Штейн, — так само глузливо, впевнено усміхаючись, продовжував Наполеон. — Чого я не можу зрозуміти, — сказав він, — це того, що імператор Олександр наблизив до себе всіх особистих моїх ворогів. Я цього не... розумію. Він не подумав про те, що я можу зробити те саме? — з запитанням звернувся він до Балашова, і, очевидно, ця згадка вштовхнула його знову в той слід ранішнього гніву, що був ще свіжий у ньому.

— І хай він знає, що я це зроблю, — сказав Наполеон, встаючи і відштовхуючи рукою свою чашку. — Я вижену з Німеччини всіх його родичів, Віртемберзьких, Баденських, Веймарських... так, я вижену їх. Хай він готує для них притулок у Росії!

Балашов нахилив голову, виглядом своїм показуючи, що він бажав би відкланятися, і слухає тільки тому, що він не може не слухати того, що йому говорять. Наполеон не помічав цього виразу; він звертався до Балашова не як до посла свого ворога, а як до людини, яка тепер цілком віддана йому і повинна радіти з приниження свого колишнього володаря.

— І нащо імператор Олександр прийняв начальство над військами? До чого це? Війна моє ремесло, а його справа царювати, а не командувати військами. Нащо він узяв на себе таку відповідальність?

Наполеон знову взяв табакерку, мовчки пройшовся кілька разів по кімнаті і раптом несподівано підійшов до Балашова і, ледь усміхнувшись, так впевнено, швидко, просто, неначе він робив яку-небудь не тільки важливу, але й приємну для Балашова справу, підняв руку до обличчя сорокалітнього російського генерала і, взявши його за вухо, злегка смикнув, усміхнувшись лише губами.

Avoir l’oreille tirée par l’Empereur^[32] вважалося дуже великою честю і ласкою при французькому дворі.

— Eh bien, vous ne dites rien, admirateur et courtisan de l’Empereur Alexandre?^[33] — сказав він, наче смішно було бути в його присутності будь-чиїм courtisan і admirateur^[34], крім його, Наполеона.

— Чи готові коні для генерала? — додав він, трошки нахиляючи голову у відповідь на уклін Балашова.

— Дайте йому моїх, йому далеко їхати...

Лист, якого привіз Балашов, був останній лист Наполеона до Олександра. Всі подробиці розмови було передано російському імператорові, і війна почалась.

VIII

Після побачення свого в Москві з П’єром князь Андрій поїхав до Петербурга в справах, як він сказав своїм рідним, а по суті для того, щоб зустріти там князя Анатоля Курагіна, якого він вважав за необхідне зустріти. Курагіна, про якого він розпитав, приїхавши до Петербурга, там уже не було. П’єр дав знати своєму шуринові, що князь Андрій їде за ним. Анатоль Курагін зараз же одержав призначення від військового міністра і виїхав у Молдавську армію. В цей же час у Петербурзі князь Андрій зустрів Кутузова, свого колишнього, завжди прихильного до нього, генерала, і Кутузов запропонував йому їхати з ним разом у Молдавську армію, куди старого генерала призначено було головнокомандуючим. Князь Андрій, одержавши призначення перебувати при штабі головної квартири, виїхав до Туреччини.

Князь Андрій вважав за незручне писати до Курагіна і викликати його. Не давши нового приводу до дуелі, князь Андрій вважав виклик зі свого боку компрометуючим графиню Ростову, і тому він шукав особистої зустрічі з Курагіним, в якій він мав намір знайти новий привід до дуелі. Але в Турецькій армії йому також не пощастило зустріти Курагіна, який, незабаром після приїзду князя Андрія в Турецьку армію, повернувся до Росії. В новій країні і в нових умовах життя князеві Андрію стало жити легше. Після зради своєї нареченої, яка тим дужче догаряла йому, чим старанніше він приховував од усіх зроблений на нього вплив, для нього були тяжкі ті умови життя, в яких він був щасливий, і,ще тяжчі були воля і незалежність, якими він так дорожив раніше. Він не тільки не думав тих колишніх думок, які вперше виникли в нього, коли він дивився на небо на Аустерліцькому полі, які він любив розвивати з П’єром і які наповнювали його самотність у Богучарові, а потім у Швейцарії і Римі; але й боявся навіть згадати про ці думки, що розкривали безкраї і світлі обрії. Його цікавили тепер лише найближчі, не пов’язані з колишніми, практичні інтереси, за які він хапався тим жадібніше, чим неприступніші були для нього колишні. Неначе те безкрайє склепіння неба, що, даленіючи, перше стояло над ним, раптом стало низьким, сталим, гнітючим склепінням, в якому все було ясно, але нічого не було вічного й таємничого.

З діяльностей, що йому траплялись, військова служба була найпростіша і найбільш знайома йому. Будучи на посаді чергового генерала при штабі Кутузова, він наполегливо і старанно займався справами, дивуючи Кутузова своєю охотою до праці і ретельністю. Не знайшовши Курагіна в Туреччині, князь Андрій не вважав, що конче треба їхати за ним знову в Росію; але при всьому тому, він знав, що хоч би скільки минуло часу, він не міг, зустрівши Курагіна, незважаючи на все презирство, яке він мав до нього, незважаючи на всі докази, які він робив собі, що йому не варто принижуватись до сутички з ним, він знав, що, зустрівши його, він не міг не викликати його, як не може голодна людина не кинутись на їжу. І ця свідомість того, що за образу не відомщено, що злості не вилито, і вона лежить на серці, отруювала той штучний спокій, який у вигляді заклопотано-метушливої і трохи честолюбної і гонористої діяльності влаштував собі князь Андрій у Туреччині.

У дванадцятому році, коли до Букарешта (де два місяці жив Кутузов, проводячи дні і ночі у своєї валашки) дійшла звістка про війну з Наполеоном, князь Андрій попросив Кутузова перевести його в Західну армію. Кутузов, якому Болконський уже надокучив своєю діяльністю, що була йому докором за неробство, вельми охоче відпустив його і дав йому доручення до Барклая де-Толлі.

Перш ніж їхати в армію, що перебувала в травні у Дрісському таборі, князь Андрій заїхав у Лисі Гори, які були на самій його дорозі, за три кілометри від Смоленського битого шляху. За останні три роки в житті князя Андрія було так багато переворотів, так багато він передумав, пережив, перебачив (він об’їхав і захід і схід), що йому разюче дивним і несподіваним здався, коли він в’їхав у Лисі Гори, все той самий, до найменших подробиць — той самий плин життя. Він, як у зачарований, заснулий замок, в’їхав у алею і в кам’яні ворота лисогорського дому. Та сама статечність, та сама чистота, та сама тиша була в цьому домі; та сама мебля, ті самі стіни, ті самі звуки, той самий запах і ті самі боязкі обличчя, тільки трохи постарілі. Княжна Марія була все така ж несмілива, негарна дівчина, що старіє і в страху та вічних моральних стражданнях, без користі й радості проживає кращі роки свого життя. Bourienne була така ж сповнена найрадісніших надій, задоволена з себе, кокетлива дівчина, що радісно користується кожною хвилиною свого життя. Вона тільки стала більш впевненою, як здалося князеві Андрію. Вихователь Десаль, якого він привіз із Швейцарії, був одягнений у сюртук російського крою, калічачи мову, розмовляв по-російському зі слугами, але був усе такий самий обмежено-розумний, освічений, доброчесний і педантичний вихователь. Старий князь змінився фізично тільки тим, що збоку в роті у нього стало помітно недостачу одного зуба; морально він був усе такий самий, як і раніш, тільки з іще більшим озлобленням і недовірою до дійсності того, що відбувалося в світі. Один лише Миколенька виріс, змінився, розрум’янився, обріс кучерявим, темним волоссям і, сам не знаючи того, сміючись і забавляючись піднімав верхню губку гарненького ротика зовсім так само, як її піднімала покійниця маленька княгиня. Лише він не слухався закону незмінності в цьому зачарованому, оповитому сном замку. Але хоч зовні все залишалося як було, внутрішні взаємини всіх цих осіб змінилися з того часу, як князь Андрій не бачив їх. Члени родини були розділені на два табори, чужі й ворожі між собою, які сходилися тепер лише при ньому, для нього змінюючи свій звичайний побут. До одного належали старий князь, Bourienne та архітектор, до другого — княжна Марія, Десаль, Миколенька і всі няньки та мамки.

Під час його перебування в Лисих Горах усі домашні обідали разом, але всім було ніяково, і князь Андрій почував, що він гість, для якого роблять виняток, що він усім завдає клопоту своєю присутністю. Під час обіду першого дня князь Андрій, мимоволі почуваючи це, був мовчазний, і старий князь, помітивши його вимушеність, теж понуро замовк і зразу по обіді пішов до себе. Коли ввечері князь Андрій прийшов до нього і, намагаючись розворушити його, став розповідати йому про кампанію молодого графа Каменського, старий князь несподівано почав розмову з ним про княжну Марію, осуджуючи її за її марновірство, за її неприязнь до m-lle Bourienne, яка, за його словами, була одна по-справжньому віддані йому.

Старий князь казав, що коли він хворий, то лише від княжни Марії; що вона навмисно мучить і дратує його; що вона пестощами й дурними розмовами псує маленького князя Миколу.

Старий князь знав дуже добре, що він мучить свою дочку, що життя її дуже тяжке, але знав також, що він не може не мучити її і що вона заслуговує на це. «Чому ж князь Андрій, який бачить це, мені нічого не каже про сестру? — думав старий князь. — Що ж він думає, що я лиходій чи старий дурень, без причини віддалився від дочки і наблизив до себе француженку? Він не розуміє, і тому треба пояснити йому, треба, щоб він вислухав», — думав старий князь. І він став пояснювати причини, з яких він не міг терпіти дурного характеру дочки.

— Якщо ви питаєте мене, — сказав князь Андрій, не дивлячись на батька (він вперше в житті осуджував свого батька), — я не хотів говорити, але якщо ви мене питаєте, то я скажу вам одверто свою думку щодо всього цього. Коли є непорозуміння і розлад між вами і Машею, то я ніяк не можу винити її — я знаю, як вона вас любить і поважає. Коли вже ви питаєте мене, — говорив далі князь Андрій, роздратовуючись, бо він завжди був готовий до роздратовання останнім часом, — то я одно можу сказати: коли є непорозуміння, то причиною їх є нікчемна жінка, яка б не повинна була бути подругою сестри.

Старий спочатку застиглим поглядом дивився на сина і ненатурально відкрив усмішкою нову недостачу зуба, до якої князь Андрій не міг звикнути.

— Яка ж подруга, голубчику? Га? Вже переговорив! Га?

— Тату, я не хотів бути суддею, — сказав князь Андрій жовчним і жорстким тоном, — але ви викликали мене, і я сказав і завжди скажу, що княжна Марія не винна, а винні... винна ця француженка...

— А присудив!.. присудив! — сказав старий тихим голосом і, як здалося князеві Андрію, збентежено, але потім раптом він схопився і закричав: — Геть, геть! Щоб духу твого тут не було!..

Князь Андрій хотів зараз же поїхати, але княжна Марія впросила його залишитися ще день. Цього дня князь Андрій не бачився з батьком, який не виходив і нікого не пускав до себе, крім m-lle Bourienne та Тихона, і питав кілька разів про те чи поїхав його син. Другого дня, перед від’їздом, князь Андрій пішов на синову половину. Здоровий, по матері кучерявий хлопчик сів йому на коліна. Князь Андрій почав розказувати йому казку про Синю Бороду, але, не доказавши, замислився. Він думав не про цього гарненького хлопчика-сина в той час, як він його тримав на колінах, а про себе. Він з жахом шукав у собі і не знаходив ні каяття в тому, що він роздратував батька, ні жалю про те, що він (у сварці вперше в житті) їде від нього. Найголовнішим для нього було те, що він шукав і не знаходив тієї колишньої ніжності до сина, яку він сподівався викликати в собі, приголубивши хлопчика й посадивши його до себе на коліна.

— Ну, розказуй же, — мовив син. Князь Андрій, не відповідаючи йому, зняв його з колін і пішов з кімнати.

Тільки-но князь Андрій покинув свої щоденні заняття, а надто тільки-но він ввійшов у колишні умови життя, в яких він був ще тоді, коли був щасливий, нудьга життя охопила його з попередньою силою, і він поспішав якнайшвидше втекти від цих спогадів і знайти якнайшвидше яке-небудь діло.

— Ти остаточно їдеш, Andre? — спитала його сестра.

— Хвалити бога, що можу їхати, — сказав князь Андрій, — дуже шкодую, що ти не можеш.

— Нащо ти так говориш! — сказала княжна Марія. — Нащо ти це говориш тепер, коли ти їдеш на цю страшну війну, а він такий старий! M-lle Bourienne казала, що він питав про тебе... — Як тільки вона почала говорити про це, губи її затремтіли і сльози закапали. Князь Андрій одвернувся від неї і став ходити по кімнаті.

— Ах, боже мій! Боже мій! — сказав він. — І як подумаєш, що і хто — яка нікчема може бути причиною нещастя людей! — сказав він із злобою, що злякала княжну Марію.

Вона зрозуміла, що, говорячи про людей, яких він називав нікчемами, він мав на думці не тільки m-lle Bourienne, що спричиняла його нещастя, але й ту людину, яка погубила його щастя.

— Andre, про одно я прошу, я благаю тебе, — сказала вона, доторкуючись до його ліктя і сяючими крізь сльози очима дивлячись на нього. — Я розумію тебе (княжна Марія опустила очі). Не думай, що горе зробили люди. Люди — знаряддя його. — Вона глянула трохи вище голови князя Андрій, тим упевненим, звичним поглядом, яким дивляться на знайоме місце портрета. — Горе послав він, а не люди. Люди — його знаряддя, вони не винні. Якщо тобі здається, що хто-небудь винний перед тобою, забудь це і прости. Ми не маємо права карати. І ти зрозумієш щастя прощати.

— Якби я був жінкою, я б це робив, Marie. Це чеснота жінки. А мужчина не повинен і не може забувати і прощати, — сказав він, і, хоч він до цієї хвилини не думав про Курагіна, вся незігнана злість раптом піднялася в його серці. «Коли вже княжна Марія вмовляє мене простити, то значить, давно мені треба було покарати», — подумав він. І, не відповідаючи більше княжні Марії, він почав думати тепер про ту радісну, злобну хвилину, коли він зустріне Курагіна, який (він знав) перебуває в армії.

Княжна Марія благала брата почекати ще день, говорила про те, що вона знає, який нещасний буде батько, якщо Андрій поїде, не помирившись з ним; але князь Андрій відповів, що він, мабуть, незабаром приїде знову з армії, що неодмінно напише батькові і що тепер чим довше залишатися, тим більше роз’ятряться ці чвари.

— Adieu, André! Rappelez vous que les malheurs viennentde dieu, et que les hommes ne sont jamais coupables^[35], — були останні слова, які він чув від сестри, коли прощався з нею.

«Так це повинно бути! — думав князь Андрій, виїжджаючи з алеї лисогорського дому. — Вона, безпорадна, безневинна істота, залишається на поталу старого, який вижив з розуму. Старий почуває, що винен, але не може змінити себе. Хлопчик мій росте і радіє життям, в якому він буде таким самим, як і всі, обманутим або обманщиком. Я їду в армію, чого? — сам не знаю, й бажаю зустріти ту людину, до якої ставлюся з презирством, для того, щоб дати їй нагоду вбити мене й посміятися з мене!» І раніш були всі ті ж умови життя, але раніш вони всі в’язалися між собою, а тепер усе розсипалось. Лише безглузді явища, без усякого зв’язку, одне за одним поставали перед князем.

IX

Князь Андрій приїхав у головну квартиру армії наприкінці червня. Бійська першої армії, тієї, при якій перебував государ, були розташовані в укріпленому таборі біля Дрісси; війська другої армії відступали, прагнучи з’єднатися з першою армією, від якої — як казали — вони були відрізані великими силами французів. Усі були незадоволені загальним ходом воєнних справ у російській армії; але про небезпеку навали в російські губернії ніхто й не думав, ніхто й не припускав, щоб війна могла бути перенесена далі від західних польських губерній.

Князь Андрій знайшов Барклая де-Толлі, до якого він був призначений, на березі Дрісси. В околицях табора не було жодного великого села чи містечка, тому вся величезна кількість генералів та придворних, які були при армії, розташовувалась навколо на десять верст по кращих будинках сіл, по цей і по той бік річки. Барклай де-Толлі стояв за чотири версти від государя. Він сухо і холодно прийняв Болконського і сказав зі своєю німецькою вимовою, що він доповість про нього государеві для надання йому призначення, а поки що просить його бути при його штабі. Анатоля Курагіна, якого князь Андрій сподівався знайти в армії, не було тут: він був у Петербурзі, і ця звістка була приємна Болконському. Інтерес центра цієї величезної війни захопив князя Андрія, і він радий був на якийсь час звільнитися від думки про Курагіна, яка заважала йому зосередитись. Протягом перших чотирьох днів, під час яких його нікуди не кликали, князь Андрій об’їздив весь укріплений табір і на основі своїх знань та розмов з обізнаними людьми намагався скласти собі про нього певне уявлення. Але питання про те, вигідний чи невигідний цей табір, залишилось нерозв’язаним для князя Андрія. Він уже встиг вивести із свого воєнного досвіду те переконання, що у воєнній справі нічого не важать навіть найглибше обдумані плани (як він бачив це в Аустерліцькому поході), що все залежить від того, як відповідають на несподівані дії ворога й на ті, яких не можна передбачити, що все залежить від того, як і хто провадить всю справу. Для того, щоб з’ясувати собі це останнє питання, князь Андрій, користуючись своїм становищем і знайомствами, намагався вникнути в характер управління армією, осіб і партій, що брали участь у ньому, і вивів для себе таке розуміння про стан справ.

Коли ще государ був у Вільні, армія була розділена на троє. 1-ша армія перебувала під начальством Барклая де-Толлі, 2-га під начальством Багратіона, 3-тя під начальством Тормасова. Государ перебував при першій армії, але не як головнокомандуючий. В наказах було сказано, що государ буде — не командувати, а сказано тільки, що государ буде при армії. Крім того, при государеві особисто не було штабу головнокомандуючого, а був штаб імператорської головної квартири. При ньому був начальник імператорського штабу генерал-квартирмейстер князь Болконський, генерали, флігель-ад’ютанти, дипломатичні чиновники та багато іноземців, але не було штабу армії. Крім того, без посади при государеві перебували: Аракчеєв — колишній військовий міністр, граф Бенігсен — чином старший з генералів, великий князь цесаревич Костянтин Павлович, граф Румянцев — канцлер, Штейн — колишній пруський міністр, Армфельд — шведський генерал, Пфуль — головний складач плану кампанії, генерал-ад’ютант Паулучі — сардінський виходець, Вольцоген та багато інших. Хоч ці особи й перебували без військових посад при армії, але по своєму становищу мали вплив, і часто корпусний начальник і навіть головнокомандуючий не знав, ким для нього є Бенігсен або великий князь, або Аракчеєв, або князь Болконський, коли вони питають або радять те чи інше, і не знав, чи від їх імені, чи від государя іде такий-то наказ у формі поради, і треба чи не треба виконувати його. Але це була зовнішня обстановка, а істотний смисл присутності государя і всіх цих осіб, з придворного погляду (а в присутності государя всі стають придворними), всім був ясний. Він був такий: государ не брав на себе звання головнокомандуючого, але розпоряджався всіма арміями; люди, що оточували його, були його помічниками. Аракчеєв вірно додержував порядку і був охоронцем государя; Бенігсен був поміщик Віденської губернії, який неначе робив les honneurs краю, а по суті був гарний генерал, корисний для поради і для того, щоб мати його завжди напоготові на зміну Барклая. Великий князь був тут тому, що йому так бажалося. Колишній міністр Штейн був тут тому, що він був корисний для поради і тому, що імператор Олександр високо цінив його особисті якості. Армфельд був злий ненависник Наполеона і генерал, упевнений в собі, що мало завжди вплив на Олександра. Паулучі був тут тому, що він був сміливий і рішучий у розмовах. Генерал-ад’ютанти були тут тому, що вони скрізь були, де государ, і, нарешті, — головне — Пфуль був тут тому, що він склав план війни проти Наполеона і, змусивши Олександра повірити в доцільність цього плану, керував усією справою війни. При Пфулі був Вольцоген, який передавав думки Пфуля в більш доступній формі, ніж сам Пфуль, різкий, самовпевнений до зневажання всіх, кабінетний теоретик.

Крім цих поіменованих осіб, росіян та іноземців (особливо іноземців, які із сміливістю, властивою людям у діяльності серед чужого середовища, кожного дня пропонували нові несподівані міркування), було ще багато осіб другорядних, що перебували при армії тому, що тут були їхні принципали.

Серед усіх поглядів та голосів у цьому величезному, неспокійному, блискучому й гордому світі князь Андрій бачив ось такі, більш різкі, підрозділи напрямів і партій.

Перша партія була: Пфуль та його послідовники, теоретики війни, які вірили в те, що є наука війни і що в цій науці є свої незмінні закони, закони облічного руху, обходу і т. ін. Пфуль і послідовники його вимагали відступу вглиб країни, за точними законами, приписаними вигаданою теорією війни, і в усякому відхиленні від цієї теорії вбачали тільки варварство, неосвіченість або зловмисність. До цієї партії належали німецькі принци, Вольцоген, Вінцінгероде та інші, переважно німці.

Друга партія була протилежна першій. Як і завжди буває, при одній крайності були представники другої крайності. Люди цієї партії були ті, які з Вільни вимагали наступу в Польщу і незалежності від усяких заздалегідь складених планів. Крім того, що представники цієї партії були представниками сміливих дій, вони разом з тим були й представниками національності, внаслідок чого ставали ще однобічнішими в суперечці. Це були росіяни: Багратіон, Єрмолов, який починав підніматись, та інші. В цей час був поширений відомий жарт Єрмолова, що нібито просив государя про одну ласку — надати йому звання німця. Люди цієї партії казали, згадуючи Суворова, що треба не думати, не наколювати голками карту, а битися, бити ворога, не впускати його в Росію і не давати війську втрачати бадьорість.

До третьої партії, до якої найбільше довіри мав государ, належали придворні лаштувальники угод між обома напрямами. Люди цієї партії, здебільшого не військові, до якої належав і Аракчеєв, думали й говорили, що говорять звичайно люди, які не мають переконань, але бажають здаватися людьми з переконаннями. Вони казали, що, без сумніву, війна, особливо з таким генієм, як Бонапарте (його знову називали Бонапарте), вимагає найглибокодумніших міркувань, глибокого знання науки, і в цій справі Пфуль геніальний; але разом з тим не можна не визнати того, що теоретики часто однобічні, і тому не треба цілком звірятися на них, треба прислухатись і до того, що кажуть супротивники Пфуля, і до того, що кажуть люди практичні, досвідчені у воєнній справі, і з усього взяти середнє. Люди цієї парті! наполягали на тому, щоб, втримавши Дрісський табір за планом Пфуля, змінити рух інших армій. Хоча цим способом дій не досягалась ні та, ні ця мета, але людям цієї партії здавалося, що так краще.

Четвертим напрямом був напрям, найзначнішим представником якого був великий князь, наслідник цесаревич, що не міг забути свого аустерліцького розчарування, де він, як на огляд, виїхав перед гвардію в касці й колеті, сподіваючись браво розчавити французів, і, потрапивши несподівано в першу лінію, насилу втік у загальному сум’ятті. В міркуваннях людей цієї партії були і гарні й погані сторони щирості. Вони боялись Наполеона, вбачали в ньому силу, в собі слабкість і прямо висловлювали це. Вони казали: «Нічого, крім горя, сорому й загибелі, з усього цього не вийде! Он ми залишили Вільну, залишили Вітебськ, залишимо й Дріссу. Одно, що нам зостається розумного зробити, це укласти мир і якнайскоріше, поки не вигнали нас із Петербурга!»

Погляд цей, дуже поширений у вищих сферах армії, знаходив собі підтримку і в Петербурзі, і в канцлері Румянцеві, який з інших державних причин також стояв за мир.

П’яті були прихильники Барклая де-Толлі, не стільки як людини, скільки як військового міністра і головнокомандуючого. Вони казали: «Який він не є (завжди так починали), але він чесна, тямуща людина, і кращого за нього нема. Дайте йому справжню владу, бо війна не може йти успішно без єдності начальствування, і він покаже те, що він може зробити, як він показав себе в Фінляндії. Коли армія наша впоряджена й міцна, і відступила до Дрісси, не зазнавши ніяких поразок, то ми завдячуємо цим лише Барклаю. Якщо тепер замінять Барклая Бенігсеном, то все загине, бо Бенігсен уже показав свою неспроможність у 1807 році», — казали люди цієї партії.

Шості, бенігсеністи, казали, навпаки, що все-таки не було нікого більш тямущого й досвідченішого за Бенігсена, і хоч як крутись, усе-таки прийдеш до нього. І люди цієї партії доводили, що весь наш відступ до Дрісси був щонайганебнішою поразкою та безперервним рядом помилок. «Чим більше нароблять помилок, — казали вони, — тим краще: принаймні скоріше зрозуміють, що так не може тривати. А потрібен не який-небудь Барклай, а така людина, як Бенігсен, який показав уже себе в 1807 році, якому віддав належне сам Наполеон, і така людина, за якою б охоче визнавали владу, а таким є лише Бенігсен».

Сьомі — були особи, які завжди є при государях, особливо при молодих, і яких особливо багато було при імператорові Олександрі, — генерали і флігель-ад’ютанти, які пристрасно були віддані государеві не як імператору, а гаряче любили його як людину, щиро й безкорисливо, як гаряче любив його Ростов у 1805 році, і вбачали в ньому не тільки всі чесноти, але й усі якості людські. Ці особи, хоч і захоплювались скромністю государя, який відмовлявся від командування військами, але осуджували цю надмірну скромність і бажали лише одного й наполягали на тому, щоб гаряче любимий государ, кинувши надмірну недовіру до себе, заявив відкрито, що він стає на чолі війська, щоб склав при собі штаб-квартиру головнокомандуючого і, радячись, де треба, з досвідченими теоретиками та практиками, сам вів свої війська, яких одно це довело б до найвищого стану піднесення.

Восьма, найбільша група людей, яка своєю величезною кількістю відносилась до інших, як 99 до 1-го, складалася з людей, що не бажали ні миру, ні війни, ні наступальних рухів, ні оборонного табору ні при Дріссі, ні де б там не було, ні Барклая, ні государя, ні Пфуля, ні Бенігсена, а бажали лише одного і найістотнішого: найбільших для себе вигід та втіхи. В тій каламутній воді перехресних і переплутаних інтриг, які кишіли при головній государевій квартирі, вельми багато в чому можна було зробити успіх, що неможливо було б в інший час. Один, не бажаючи тільки втратити свого вигідного становища, нині погоджувався з Пфулем, завтра з супротивником його, післязавтра твердив, що не має ніякої думки про певну річ, тільки для того, щоб уникнути відповідальності й догодити государеві. Другий, бажаючи набути вигоди, привертав до себе государеву увагу, голосно вигукуючи те саме, на що натякнув государ напередодні, сперечався і кричав у раді, б’ючи себе в груди і викликаючи тих, що не погоджувались, на дуель і тим показуючи, що він ладен бути жертвою загальної користі. Третій просто випрошував собі, між двома радами і у відсутності ворогів, одноразову допомогу за свою вірну службу, знаючи, що тепер ніколи буде відмовити йому. Четвертий ненароком все потрапляв на очі государеві, обтяжений роботою. П’ятий, для того, щоб досягти давно бажаної мети — обіду в государя, запекло доводив правоту чи неправоту нової виниклої думки і для цього наводив більш чи менш сильні і справедливі докази.

Всі люди цієї партії ловили карбованці, хрести, чини і в цій ловитві стежили тільки за напрямом флюгера царської ласки, і тільки-но помічали, що флюгер повернувся в один бік, як усе це трутневе населення армії починало дути в той самий бік, так що государеві тим трудніше було повернути його в другий. Серед непевності становища, при навислій серйозній небезпеці, що надавала всьому особливо тривожного характеру, серед цього вихору інтриг, самолюбств, сутичок, різних поглядів і почуттів, при різноплемінності всіх цих осіб, ця восьма, найбільша партія людей, заклопотаних особистими інтересами, надавала більшої заплутаності й невиразності загальній справі. Хоч би яке порушувалося питання, а вже рій трутнів цих, не відтрубивши ще над попередньою темою, перелітав на нову і своїм дзижчанням заглушував і затемняв щирі голоси сперечальників.

З усіх цих партій, на той самий час, як князь Андрій приїхав до армії, зібралась ще одна, дев’ята партія і починала піднімати свій голос. То була партія людей старих, розумних, державно-досвідчених: вони вміли, не поділяючи жодної з суперечних думок, абстрактно подивитися на все, що робилось при штабі головної квартири, і обміркувати засоби до виходу з цієї непевності, нерішучості, заплутаності і слабкості.

Людицієї партії казали й думали, що все погане походить переважно від присутності государя з військовим двором при армії, що в армію перенесено ту непевну, умовну і мінливу хисткість стосунків, яка зручна при дворі, але шкідлива в армії; що государеві треба царювати, а не керувати військом, що єдиним виходом з цього становища є від’їзд государя з його двором з армії; що сама присутність государя паралізує п’ятдесят тисяч війська, потрібних для забезпечення його особистої безпеки; що найгірший, але незалежний головнокомандуючий буде кращим за найкращого, але зв’язаного присутністю і владою государя.

У той самий час, як князь Андрій жив без діла при Дріссі, Шишков, державний секретар, бувши одним з головних представників цієї партії, написав государеві листа, якого погодилися підписати Балашов і Аракчеєв. У листі цьому, користуючись даним йому від государя дозволом міркувати про загальний хід справ, він шанобливо і під приводом необхідності для государя викликати запал до війни у народу столиці, пропонував государеві покинути військо.

Піднесення народу і заклик до нього від государя на захист вітчизни — те саме (наскільки воно спричинене було особистою присутністю государя в Москві) піднесення народу, яке було головною причиною тріумфу Росії, було поставлене перед государем і прийняте ним як привід для виїзду з армії.

X

Листа цього ще не було подано государеві, коли Барклай за обідом передав Болконському, що государеві особисто бажано бачити князя Андрія для того, щоб розпитати його про Туреччину, і що князь Андрій має прибути в квартиру Бенігсена о шостій годині вечора.

Цього ж дня в квартирі государя було одержано звістку про новий рух Наполеона, що може бути небезпечним для армії, — звістку, як виявилося згодом, неправдиву. І цього ж ранку полковник Мішо об’їжджав з государем дрісські укріплення і доводив государеві, що укріплений табір цей, який влаштував Пфуль і який вважався досі за тактичний chef-d’oeuvre^[36], що має погубити Наполеона, — що табір цей — нісенітниця і загибель російської армії.

Князь Андрій приїхав у квартиру генерала Бенігсена, який займав невеликий поміщицький будинок на самому березі річки. Ні Бенігсена, ні государя не було там; але Чернишов, государів флігель-ад’ютант, прийняв Болконського і сказав йому, що государ поїхав з генералом Бенігсеном і з маркізом Паулучі вдруге нинішнього дня об’їжджати укріплення Дрісського табору, вигідність якого починала викликати великий сумнів.

Чернишов сидів з книгою французького романа біля вікна першої кімнати. Кімната ця, певно, раніш була залою; в ній ще стояв орган, на який накидано було якісь килими, і в одному кутку стояло складане ліжко Бенігсенового ад’ютанта. Цей ад’ютант був тут. Він, видно, замучений гулянкою чи роботою, сидів на згорнутій постелі і дрімав. З зали вело двоє дверей: одні прямо в колишню вітальню, другі праворуч до кабінету. З перших дверей чутно було голоси; розмовляли по-німецькому і зрідка по-французькому. Там, у колишній вітальні, було зібрано, за бажанням государя, не військову раду (государ любив невизначеність), а деяких осіб, думки яких у наступних утрудненнях він бажав знати. Це не була військова рада, а мовби рада обраних для з’ясування деяких питань особисто для государя. На цю напівраду було запрошено: шведського генерала Армфельда, генерал-ад’ютанта Вольцогена, Вінцінгероде, якого Наполеон називав утеклим французьким підданим, Мішо, Толя, зовсім не військову людину — графа Штейна і, нарешті, самого Пфуля, який, як чув князь Андрій, був la cheville ouvrière^[37] всієї справи. Князь Андрій мав нагоду добре розглядіти його, бо Пфуль незабаром після нього приїхав і пройшов до вітальні, зупинившись на хвилину поговорити з Чернишовим.

Пфуль з першого погляду, в своєму російському генеральському погано пошитому мундирі, який недоладно, як на рядженому, лежав на ньому, здався князеві Андрію неначе знайомим, хоч він ніколи не бачив його. В ньому був і Вейротер, і Мак, І Шмідт, і багато інших німецьких теоретиків-генералів, яких князеві Андрію вдалося бачити в 1805 році; але він був типовішим за всіх них. Такого німця-теоретика, який поєднував у собі все, що було в тих німцях, ще не бачив ніколи князь Андрій.

Пфуль був невисокий на зріст, дуже худий, але ширококостий, грубої, здорової будови, з широким тазом і кощавими лопатками. Обличчя в нього було дуже зморшкувате, з глибоко вставленими очима. Волосся його спереду біля скронь, очевидно, квапливо було пригладжене щіткою, а ззаду наївно стирчало китичками. Він, стурбовано й сердито оглядаючись, увійшов до кімнати, наче він усього боявся в великій кімнаті, куди увійшов. Він незграбним порухом, притримуючи шпагу, повернувся до Чернишова, питаючи по-німецькому, де государ, йому, видно було, якнайшвидше хотілось пройти кімнати, закінчити поклони і привітання і сісти за роботу перед картою, де він почував себе на місці. Він поспішно кивав головою на слова Чернишова й іронічно усміхався, слухаючи його слова про те, що государ оглядає укріплення, які він, сам Пфуль, заклав за своєю теорією. Він щось басовито і круто, як говорять самовпевнені німці, пробурчав сам до себе: Dummkopf... чи: zu Grunde die ganze Geschichte... чи: s’wird was gescheites d’raus werden...^[38] Князь Андрій не розібрав і хотів пройти, але Чернишов познайомив князя Андрія з Пфулем, зазначивши, що князь Андрій приїхав з Туреччини, де так щасливо закінчено війну. Пфуль ледве глянув не так на князя Андрія, як через нього, і промовив сміючись: «Da muss ein schöner taktischer Krieg gewesen sein»^[39]. — І засміявшись презирливо, пройшов до кімнати, з якої чутно було голоси.

Видно, Пфуль, уже завжди готовий на іронічне роздратовання, нині був особливо збуджений тим, що насмілились без нього оглядати його табір і міркувати про нього. Князь Андрій з одного цього короткого побачення з Пфулем, завдяки своїм аустерліцьким спогадам, склав собі ясну характеристику цієї людини. Пфуль був одним з тих безнадійно, незмінно, до мучеництва самовпевнених людей, якими бувають лише німці, і тому саме, що лише німці бувають самовпевненими на підставі абстрактної ідеї — науки, тобто уявного знання абсолютної істини. Француз буває самовпевненим тому, що він вважає себе особисто, як розумом так і тілом, непереборно-чарівним як для чоловіків, так і для жінок. Англієць самовпевнений на тій підставі, що він є громадянин найупорядкованішої держави в світі і тому, як англієць, знає завжди, що йому треба робити, і знає, що все, що він робить як англієць, безсумнівно добре. Італієць самовпевнений тому, що він схвильований і забуває легко і себе й інших. Росіянин самовпевнений саме тому, що він нічого не знає і знати не хоче, бо не вірить, щоб можна було повністю знати що-небудь. Німець самовпевнений найгірше за всіх, і твердіше за всіх, і огидніше за всіх, бо він думає, що знає істину, науку, яку він сам видумав, але яка для нього є абсолютною істиною. Такий, очевидно, був Пфуль. У нього була наука — теорія облічного руху, що її він вивів з історії воєн Фрідріха Великого, і все, що зустрічалось йому в новітній воєнній історії, здавалось йому безглуздям, варварством, неподобною сутичкою, у якій з обох боків було зроблено стільки помилок, що війни ці не могли бути названі війнами: вони не підходили під теорію і не могли правити за предмет науки.

У 1806 році Пфуль був одним із складачів плану війни, що закінчилась Ієною та Ауерштетом; але в результаті цієї війни він не вбачав ні найменшого доказу неправильності своєї теорії. Навпаки, зроблені відступи від його теорії були, за його уявленнями, єдиною причиною всієї невдачі, і він з властивою йому радісною іронією казав: «Ich sagte ja, dass die ganze Geschichte zum Teufel gehen werde»^[40]. Пфуль був один з тих теоретиків, які так люблять свою теорію, що забувають мету теорії — застосування її на практиці; він з любові до теорії ненавидів усяку практику і знати її не хотів. Він навіть радів з неуспіху, бо неуспіх, спричинений відступом у практиці від теорії, доводив йому тільки справедливість його теорії.

Він сказав кілька слів у розмові з князем Андрієм і Чернишовим про теперішню війну з виразом людини, яка знає наперед, що все буде погано і що він навіть не незадоволений з цього. Непричесані китички волосся, що стирчали на потилиці, і квапливо причесані височки особливо промовисто говорили це.

Він пройшов до другої кімнати, і звідти зараз же почулись басовиті й буркотливі звуки його голосу.

XI

Не встиг князь Андрій провести очима Пфуля, як до кімнати поспішно ввійшов граф Бенігсен і, кивнувши головою Болконському, не зупиняючись, пройшов до кабінету, даючи якісь накази своєму ад’ютантові. Государ їхав за ним, і Бенігсен поспішив уперед, щоб приготувати дещо і встигнути зустріти государя. Чернишов і князь Андрій вийшли на ганок. Государ з утомленим виглядом злізав з коня. Маркіз Паулучі щось казав государеві. Государ, схиливши голову на лівий бік, з незадоволеним виглядом слухав Паулучі, який говорив з особливим запалом. Государ рушив уперед, як видно, бажаючи закінчити розмову, але розчервонілий, схвильований італієць, забуваючи пристойність, ішов за ним, не перестаючи говорити.

— Quant à celui qui a conseillé се camp, le camp de Drissa, — говорив Паулучі, тимчасом, як государ, входячи на східці й побачивши князя Андрія, придивлявся до незнайомого йому обличчя.

— Quant à celui, Sire, — продовжував Паулучі з одчайдушністю, наче не маючи сили стриматися, — qui a conseillée le camp de Drissa, je ne vois pas d’autre alternative que la maison jaune ou le gibet^[41]. — Не дослухавши і наче не чувши слів італійця, государ, пізнавши Болконського, ласкаво повернувся до нього.

— Дуже радий тебе бачити, пройди туди, де вони зібрались, і почекай мене. — Государ пройшов до кабінету. За ним пройшов князь Петро Михайлович Болконський, барон Штейн, і за ними зачинилися двері. Князь Андрій, користуючись дозволом государя, разом з Паулучі, якого він знав по Туреччині, пройшов до вітальні, де зібралася рада.

Князь Петро Михайлович Болконський займав посаду начебто начальника штабу государя. Болконський вийшов з кабінету, приніс до вітальні карти і, розклавши їх на столі, переказав питання, з приводу яких він бажав чути думку зібраних панів. Річ у тому, що вночі було одержано звістку (що, як виявилося згодом, була невірною) про рух французів у обхід Дрісського табору.

Першим почав говорити генерал Армфельд; щоб уникнути нового утруднення, він несподівано запропонував зовсім нову, нічим (хіба що бажанням показати, що він теж може мати думку) непоясненну позицію осторонь від Петербурзького і Московського шляхів, на якій, на його погляд, армія повинна була, з’єднавшись, чекати ворога. Видно було, що цей план Армфельд давно склав і що він тепер розповів його не так з метою відповідати на поставлені питання, на які план цей не відповідав, як з метою скористатися з нагоди висловити його. Це була одна з мільйонів пропозицій, які так само слушно, як і інші, можна було робити, не маючи уявлення про те, якого характеру набере війна. Деякі заперечували його думку, деякі захищали її. Молодий полковник Толь палкіше за інших заперечував думку шведського генерала і під час суперечки вийняв з бічної кишені списаного зошита й попросив дозволу прочитати його. В докладно складеній записці Толь пропонував інший — цілковито суперечний і планові Армфельда і планові Пфуля — план кампанії. Паулучі, відповідаючи Толю, запропонував план руху вперед і атаки, що єдина, за його словами, могла вивести нас із невідомості й пастки (як він називав Дрісський табір), в якій ми перебували. Під час цих суперечок Пфуль і його перекладач Вольцоген (його міст у придворному відношенні) мовчали. Пфуль лише презирливо фиркав і одвертався, показуючи, що він ніколи не принизиться до заперечення тієї дурниці, яку він тепер чує. Але коли князь Болконський, керуючи дебатами, викликав його на викладення своєї думки, він тільки сказав:

— Чого ж мене питати? Генерал Армфельд запропрнував прекрасну позицію з відкритим тилом. Або атака von diesem italienischen Herrn, sehr schön^[42]. Або відступ. Auch gut^[43]. Чого ж мене питати? — сказав він. — Ви ж самі знаєте все краще за мене. — Але коли Болконський, нахмурившись, сказав, що він питає його думку від імені государя, то Пфуль підвівся і, раптом запалившись, почав говорити:

— Все зіпсували, все сплутали, все хотіли знати краще за мене, а тепер прийшли до мене. Як поправити? Нема чого поправляти. Треба виконувати точно за підставами, які я виклав, — говорив він, стукаючи кощавими пальцями по столі. — В чім утруднення? Дурниці, Kinderspiel^[44]. — Він підійшов до карти і став швидко говорити, тикаючи сухим пальцем у карту й доводячи, що ніяка випадковість не може змінити доцільності Дрісського табору, що все передбачено і що коли ворог справді піде в обхід, то ворог повинен бути неминуче знищений.

Паулучі, не знаючи по-німецькому, почав питати його по-французькому. Вольцоген підійшов на допомогу своєму принципалові, який погано говорив по-французькому, і став перекладати його слова, ледве встигаючи за Пфулем, який швидко доводив, що все, все, не тільки те, що сталося, а все, що тільки могло статися, все було передбачено в його плані, і що коли тепер були утруднення, то вся вина була лише в тому, що не точно все виконано. Він безперервно іронічно сміявся, доводив і нарешті презирливо кинув доводити, як кидає математик перевіряти різними способами раз доведену правильність задачі. Вольцоген замінив його, продовжуючи викладати по-французькому його думки і зрідка кажучи до Пфуля: «Nicht wahr, Exellenz?»^[45] Пфуль, як людина в запалі бою б’є по своїх, сердито кричав і на Вольцогена:

— Nun ja, was soli denn da noch expliziert werden?^[46]

Паулучі і Мішо в два голоси нападали на Вольцогена по-французькому. Армфельд по-німецькому звертався до Пфуля. Толь по-російському пояснював князеві Болконському. Князь Андрій мовчки слухав і спостерігав.

З усіх цих осіб більш за всіх викликав співчуття в князя Андрія озлоблений, рішучий і безглуздо-самовпевнений Пфуль. Він один з усіх тут присутніх осіб, очевидно, нічого не бажав для себе, ні до кого не почував ворожнечі, а лише одного бажав — запровадження в життя плану, складеного за теорією, яку він вивів роками праці. Він був смішний, був неприємний своєю іронічністю, але разом з тим викликав мимовільну пошану своєю безмежною відданістю ідеї. Крім того, в усіх промовах усіх промовців, за винятком Пфуля, була одна спільна риса, якої не було на військовій раді в 1805 році, — це був тепер хоч і приховуваний, але панічний страх перед генієм Наполеона, страх, що позначався на кожному виступі. Припускали для Наполеона все можливим, чекали його з усіх боків і його страшним іменем руйнували припущення один одного. Лише Пфуль, здавалось, і його, Наполеона, вважав за такого ж варвара, як і всіх опонентів своєї теорії. Але, крім почуття пошани, Пфуль викликав у князя Андрія і почуття жалості. По тому тону, з яким обходилися а ним придворні, по тому, що дозволив собі сказати Паулучі імператорові, а головне по деякій одчайдушності висловів самого Пфуля видко було, що інші знали, і він сам почував, що падіння його близьке. І, незважаючи на свою самовпевненість і німецьку буркотливу іронічність, він був жалюгідний із своїм пригладженим волоссям на скронях і з китичками, що стирчали на потилиці. Він, як видно, хоч і приховував це під виглядом роздратовання та презирства, був у розпачі від того, що єдина тепер нагода перевірити на величезному досвіді і довести всьому світові вірність своєї теорії вислизала від нього.

Дебати тривали довго, і чим довше вони тривали, тим більше розгорялися суперечки, що доходили до крику та образ, і тим менш було можливо зробити який-небудь загальний висновок з усього сказаного. Князь Андрій, слухаючи цей різномовний говір і ці припущення, плани і спростовання та вигуки, лише дивувався з того, що вони всі говорили. Ті думки, які давно й часто виникали в нього під час його військової діяльності, що нема й не може бути ніякої воєнної науки і тому не може бути, ніякого так званого воєнного генія, тепер набули для нього цілковитої очевидності істини. «Яка ж могла бути теорія і наука в справі, умови і обставини якої невідомі і не можуть бути визначені, в якій сила діячів війни ще менш може бути визначена? Ніхто не міг і не може знати, в якому буде становищі наша і ворожа армія через день, і ніхто не може знати, яка сила цього чи того загону. Іноді, коли нема боягуза попереду, який закричить: „ми відрізані!“ і почне втікати, а є попереду весела, смілива людина, яка вигукне: „ура!“ — загін у п’ять тисяч вартий тридцяти тисяч, як під Шенграбеном, а іноді п’ятдесят тисяч втікають від восьми, як під Аустерліцем. Яка ж може бути наука в такій справі, в якій, як у всякій практичній справі, ніщо не може бути визначеним, і все залежить від незчисленних умов, значення яких виявляється за одну хвилину, про яку ніхто не знає, коли вона настане. Армфельд каже, що наша армія відрізана, а Паулучі каже, що ми поставили французьку армію між двома вогнями; Мішо каже, що непридатність Дрісського табору полягає в тому, що річка позаду, а Пфуль каже, що в цьому його сила. Толь пропонує один план, Армфельд пропонує другий; і всі хороші, і всі погані, і вигоди кожної пропозиції можуть бути очевидними лише в той момент, коли станеться подія. І чому всі кажуть: геній воєнний! Хіба геній та людина, яка вчасно вміє наказати підвезти сухарі і йти тому праворуч, тому ліворуч? Тільки через те, що військові люди наділені блиском і владою і маси негідників підлещуються до влади, надаючи їй невластивих якостей генія, їх називають геніями. Навпаки, кращі генерали, яких я знав, — дурні або неуважливі люди. Кращий Багратіон, — сам Наполеон визнав це. А сам Бонапарт! Я пам’ятаю самовдоволене і обмежене його обличчя на Аустерліцькому полі. Не тільки генія і якихось особливих якостей не треба доброму полководцеві, але А навпаки, йому потрібна відсутність найвищих, найкращих людських якостей — любові, поезії, ніжності, філософського, допитливого сумніву. Він повинен бути обмеженим, твердо певним того, що те, що він робить, дуже важливе (інакше в нього невистачить терпіння), і тоді лише він буде хоробрим полководцем. Борони боже, коли він людина, полюбить кого-небудь, пожаліє, подумає про те, що справедливе і що ні. Зрозуміло, що здавна ще для них підробили теорію геніїв, бо вони — влада. Заслуга в успіху воєнної справи залежить не від них, а від тієї людини, яка в рядах закричить: пропали, або закричить: ура! І тільки в цих рядах можна служити з певністю, що ти корисний!»

Так думав князь Андрій, слухаючи балачки, і опам’ятався лише тоді, коли Паулучі покликав його і всі вже розходились.

Другого дня на огляді государ спитав князя Андрія, де він бажає служити, і князь Андрій навіки втратив своє місце у придворному світі, не попросившись залишитися при особі государя, а попросивши дозволу служити в армії.

XII

Ростов перед початком кампанії одержав листа від батьків, у якому, коротко сповіщаючи його про Наташину хворобу і про розрив з князем Андрієм (розрив цей пояснювали йому відмовою Наташі), вони знову просили його вийти у відставку і приїхати додому. Микола, одержавши цього листа, і не спробував проситися у відпустку чи в відставку, а написав батькам, що дуже жалкує про Наташину хворобу і про її розрив з нареченим і що він зробить усе можливе для того, щоб виконати їх бажання. Соні він писав окремо.

«Коханий друже душі моєї, — писав він. — Ніщо, крім честі, не могло б втримати мене від повернення в село. Але тепер, перед початком кампанії, я б визнав себе безчесним не тільки перед усіма товаришами, але й перед самим собою, якби я віддав перевагу своєму щастю над своїм обов’язком і любов’ю до вітчизни. Але це остання розлука. Вір, що відразу після війни, якщо я буду живий і ти все любитимеш мене, я кину все і прилечу до тебе, щоб пригорнути тебе вже назавжди до моїх полум’яних грудей».

Справді, лише кампанія затримала Ростова й перешкодила йому приїхати — як він обіцяв — і одружитися з Сонею. Отрадненська осінь з полюванням і зима із святами і з Сониною любов’ю відкрили йому перспективу тихих дворянських радощів та спокою, яких він не знав раніш і які тепер вабили його до себе. «Гарна дружина, діти, добра зграя гончаків, жвавих десять-дванадцять пар хортів, господарство, сусіди, служба за виборами!»— думав він. Але тепер була кампанія, і треба було залишатися в полку. А що це треба було, то Микола Ростов, як на його характер, був задоволений і з того життя, яке він провадив у полку, і зумів зробити собі це життя приємним.

По тому як Микола приїхав з відпустки, радісно зустрінутий товаришами, його послали за ремонтом, і з Малоросії він привів чудових коней, які радували його і заслужили йому похвали від начальства. За його відсутності йому було надано звання ротмістра, і коли полк поставили на воєнний стан із збільшеним комплектом, він знову одержав свій колишній ескадрон.

Почалась кампанія, полк було рушено в Польщу, видавалась подвійна платня, прибули нові офіцери, нові солдати, коні і, головне, поширився той збуджено-веселий настрій, який супроводить початок війни; і Ростов, усвідомлюючи своє вигідне становище в полку, весь віддався утіхам та інтересам військової служби, хоч і знав, що рано чи пізно доведеться їх покинути.

Війська відступили від Вільни з різних складних державних, політичних і тактичних причин. Кожен крок відступу супроводився складною грою інтересів, висновків та пристрастей у головному штабі. А для гусарів Павлоградського полку весь цей відступальний похід, найкращої пори літа, з достатнім продовольством, був найпростішою і найвеселішою справою. Смутитися, турбуватись та інтригувати могли лише в головній квартирі, а в глибокій армії і не питали себе, куди, чого йдуть. Коли жалкували, що відступають, то лише тому, що треба було виходити з обжитої квартири, від гарненької панни. Якщо й спадало кому-небудь на думку, що справи погані, то, як личить доброму військовому, той, кому це спадало на думку, намагався бути веселим і не думати про загальний хід справ, а думати про свою найближчу справу. Спочатку весело стояли біля Вільни, заводячи знайомства з польськими поміщиками та чекаючи на огляди государя й інших вищих командирів і відбуваючи ті огляди. Потім прийшов наказ відступити до Свенцян і винищувати провіант, який не можна було вивезти. Свенцяни пам’ятні були для гусарів лише тому, що це був п’яний табір, як прозвала вся армія стоянку біля Свенцян, і тому, що в Свенцянах багато було скарг на війська за те, що вони, скориставшись з наказу відбирати провіант, серед провіанту забирали коней, і екіпажі, і килими в польських панів. Ростов пам’ятав Свенцяни тому, що він першого дня вступу в це містечко змінив вахмістра і не міг упоратися з усіма п’яними людьми ескадрону, які без його відома вивезли п’ять бочок старого пива. Від Свенцян відступали далі й далі до Дрісси, і знову відступили від Дрісси, уже наближаючись до російських кордонів.

13 липня павлоградцям вперше довелося бути в серйозному бою.

12 липня вночі, напередодні бою, була велика буря з дощем і градом. Літо 1812 року взагалі відзначалося бурями.

Павлоградські два ескадрони стояли бівуаками серед витовченого дотла худобою та кіньми житнього лану, що вже виколосився. Йшов заливний дощ, і Ростов з молодим офіцером Ільїним, якому він протегував, сидів під згородженим наспіх куріньчиком. Офіцер їх полку, з довгими вусами, що продовжувались від щік, їздивши до штабу і потрапивши під дощ, зайшов до Ростова.

— Я, графе, із штабу. Чули про подвиг Раєвського? —І офіцер розповів подробиці Салтановського бою, які він чув у штабі.

Ростов, щулячись шиєю, за яку затікала вода, курив люльку і слухав неуважно, зрідка поглядаючи на молодого офіцера Ільїна, який тулився біля нього. Офіцер цей, шістнадцятилітній хлопець, нещодавно вступивши до полку, був тепер у відношенні до Миколи тим, чим був Микола у відношенні до Денисова сім років тому. Ільїн намагався в усьому наслідувати Ростова і, як жінка, був закоханий у нього.

Офіцер з подвійними вусами, Здржинський, розповідав пишномовно про те, як Салтановська гребля була Фермопілами росіян, як на цій греблі генерал Раєвський зробив вчинок, гідний древніх. Здржинський розповідав про вчинок Раєвського, який вивів на греблю своїх двох синів під страшний вогонь і з ними поруч пішов в атаку. Ростов слухав розповідь і не тільки нічого не казав на потвердження захвату Здржинського, але й, навпаки, мав вигляд людини, яка соромиться того, що їй розповідають, хоч і не має наміру заперечувати. Ростов після Аустерліцької і 1807 року кампаній знав із свого власного досвіду, що, розповідаючи про воєнні пригоди, завжди брешуть, як і сам він брехав, розповідаючи; по-друге, він був достатньо досвідчений, щоб знати, що все відбувається на війні зовсім не так, як ми можемо уявляти й розказувати. І тому йому не подобалось оповідання Здржинського, не подобався і сам Здржинський, який, із своїми вусами від щік, за своєю звичкою низько нагинався над обличчям того, кому він розповідав, і тіснив його в тісному курені. Ростов мовчки дивився на нього. «По-перше, на греблі, яку атакували, певно, мала бути така плутанина й тиснява, що коли Раєвський і вивів синів, то це ні на кого не могло вплинути, хіба що на чоловік з десять, які були біля самого нього, — думав Ростов, — решта й не могли бачити, як і з ким ішов Раєвський по греблі. Але й ті, які бачили це, не могли відчути великого запалу, бо що їм до ніжних батьківських почуттів Раєвського, коли тут йдеться про власну шкуру? Потім, від того, візьмуть чи не візьмуть Салтановську греблю, не залежала доля вітчизни, як нам описують це про Фермопіли. Отже, нащо ж було приносити таку жертву? І потім нащо тут, на війні, вплутувати своїх дітей? Я б не тільки Петю-брата не повів би, але й Ільїна навіть, цього чужого мені, але доброго хлопця, постарався б поставити куди-небудь під захист», — думав далі Ростов, слухаючи Здржинського. Але він не сказав своїх думок: він і на це вже мав свій досвід. Він знав, що це оповідання сприяло уславленню нашої зброї, і тому треба було вдавати, що не маєш сумніву в ньому. Так він і робив.

— Однак, це нестерпно, — сказав Ільїн, який помічав, що Ростову не подобається мова Здржинського. — І панчохи, й сорочка, і під мене підтекло. Піду шукати притулку. Здається, дощик поменшав. — Ільїн вийшов, і Здржинський поїхав.

Через п’ять хвилин Ільїн, хляпаючи по болоті, прибіг до куреня.

— Ура! Ростов, ходімо швидше. Знайшов! Ось тут кроків за двісті корчма, вже туди забрались наші. Хоч посушимось, і Марія Генріхівна там.

Марія Генріхівна була дружина полкового лікаря, молода, гарненька німкеня, з якою лікар одружився в Польщі. Лікар, чи тому, що не мав коштів, чи тому, що не хотів перший час одруження розлучатися з молодою дружиною, возив її скрізь за собою при гусарському полку, і лікареві ревнощі стали звичайною темою жартів між гусарськими офіцерами.

Ростов накинув плащ, гукнув за собою Лаврушку з речами й пішов з Ільїним, де сковзаючи по болоті, де просто хляпаючи під дощем, що поволі вщухав, у темряві вечора, зрідка порушуваній далекими блискавкам.

— Ростов, де ти?

— Ось. Яка блискавка! — перемовлялися вони.

XIII

В корчмі, перед якою стояла лікарева халабуда, вже було чоловік з п’ять офіцерів. Марія Генріхівна, повна білява німочка в кофточці і в нічному чепчику, сиділа на покуті на широкій лаві. Чоловік її, лікар, спав позад неї. Ростов і Ільїн, зустрінуті веселими вигуками й реготом, увійшли до кімнати.

— Е! та в вас як весело, — сміючись сказав Ростов.

— А ви чого гав ловите?

— Гарні! Так і тече з них! Вітальні нашої не замочіть.

— Марії Генріхівни сукню не забруднити, — відповідали голоси.

Ростов і Ільїн поспішили знайти куточок, де б вони, не зневажаючи скромності Марії Генріхівни, могли перемінити мокрий одяг. Вони пішли були за перегородку, щоб переодягтись; але в маленькій комірчині, наповнюючи її всю, з однією свічкою на порожньому ящику, сиділи три офіцери, граючи в карти, і нізащо не хотіли поступитися своїм місцем. Марія Генріхівна дала на якийсь час свою спідницю, щоб використати її замість занавіски, і за цією занавіскою Ростов та Ільїн з допомогою Лаврушки, який приніс в’юки, скинули мокрий і наділи сухий одяг.

У розваленій грубці розклали вогонь. Дістали дошку і, вмостивши її на двох сідлах, покрили попоною, дістали самоварчика, погрібець та півпляшки рому, і, попросивши Марію Генріхівну бути за господиню, всі юрмилися біля неї. Хто пропонував їй чисту носову хусточку, щоб обтирати чарівні ручки, хто під ніжки підкладав їй венгерку, щоб було тепло, хто плащем запинав вікно, щоб не віяло, хто обмахував мух з обличчя її чоловіка, щоб він не прокинувся.

— Облиште його, — казала Марія Генріхівна, полохливо і щасливо усміхаючись, — він і так спить добре після безсонної ночі.

— Не можна, Маріє Генріхівно, — відповів офіцер, — треба лікареві прислужитися. Все ж, може, й він мене пожаліє, коли ногу або руку різатиме.

Склянок було лише три; вода була така каламутна, що не можна було добрати, коли міцний чи неміцний чай, і в самоварі води було лише на шість склянок, але тим приємніше було по черзі та старшинству одержувати свою склянку з пухлих з короткими, не зовсім чистими нігтями ручок Марії Генріхівни. Всі офіцери, здавалося, справді були закохані цього вечора в Марію Генріхівну. Навіть ті офіцери, що грали за перегородкою в карти, незабаром кинули гру і перейшли до самовара, підкоряючись загальному настроєві залицянця до Марії Генріхівни. Марія Генріхівна, бачачи себе оточеною такою блискучою і чемною молоддю, сяяла щастям, хоч як вона намагалася приховувати це і хоч як очевидно торопіла при кожному сонному рухові чоловіка, що спав за нею.

Ложка була лише одна, цукру було найбільше, але розмішувати його не встигали, і тому було вирішено, що вона по черзі мішатиме цукор кожному. Ростов, одержавши свою склянку і підливши в неї рому, попросив Марію Генріхівну розмішати.

— Таж ви без цукру? — сказала вона, все усміхаючись, неначе все, що говорила вона, і все, що говорили інші, було дуже смішне і мало ще інше значення.

— Та мені не цукор, мені лише, щоб ви помішали своєю ручкою.

Марія Генріхівна погодилася і стала шукати ложки, яку вже захопив хтось.

— Ви пальчиком, Маріє Генріхівно, — сказав Ростов, — ще приємніше буде.

— Гаряче! — сказала Марія Генріхівна, червоніючи від задоволення.

Ільїн узяв відро з водою і, капнувши туди рому, прийшов до Марії Генріхівни, просячи помішати пальчиком.

— Це моя чашка, — казав він. — Тільки вкладіть пальчика, все вип’ю.

Коли самовар увесь випили, Ростов узяв карти і запропонував грати в королі з Марією Генріхівною. Кинули жеребок, кому бути партнером Марії Генріхівни. За правило гри, на пропозицію Ростова, було встановлено, що той, хто буде королем, має право поцілувати в ручку Марію Генріхівну, а той, хто залишиться пройдисвітом, щоб ішов ставити новий самовар для лікаря, коли він прокинеться.

— Ну, а якщо Марія Генріхівна буде королем? — спитав Ільїн.

— Вона й так королева! І накази її — закон.

Тільки-но почалася гра, як з-за Марії Генріхівни раптом підвелася закучмана лікарева голова. Він давно вже не спав і прислухався до того, що говорилося, і, як видно, не знаходив нічого веселого, смішного чи кумедного в усьому, що говорилось і робилось. Обличчя його було смутне й понуре. Він не поздоровався з офіцерами, почухався і попросив дозволу вийти, бо йому загороджували дорогу. Як тільки він вийшов, усі офіцери зайшлися голосним реготом, а Марія Генріхівна до сліз почервоніла і тим зробилася ще привабливішою в очах усіх офіцерів. Повернувшись із двору, лікар сказав дружині (яка перестала вже так щасливо усміхатися і, злякано чекаючи вироку, дивилась на нього), що дощ перестав і що треба йти ночувати в халабуду, а то все розтягнуть.

— Та я вістового пошлю... двох! — сказав Ростов. — Годі-бо, доктор.

— Я сам стану на варті! — сказав Ільїн.

— Ні, панове, ви виспались, а я дві ночі не спав, — сказав лікар і понуро сів біля жінки, чекаючи закінчення гри.

Дивлячись на похмуре обличчя лікаря, який косився на свою дружину, офіцери стали ще веселіші, і багато хто не міг втриматися від сміху, якому вони квапливо намагались знайти пристойні приводи. Коли лікар пішов, повівши свою дружину, і помістився з нею в халабудці, офіцери полягали в корчмі, повкривавшись мокрими шинелями; але довго не спали, то перемовляючись, згадуючи зляканого лікаря і веселу лікаршу, то вибігаючи на ганок і сповіщаючи про те, що робилось у халабудці. Кілька разів Ростов, загортаючись з головою, хотів заснути; але знову чиє-небудь зауваження розважало його, знову починалась розмова і знову лунав безпричинний, веселий дитячий регіт.

XIV

О третій годині ще ніхто не заснув, як з’явився вахмістр з наказом виступати до містечка Островни.

Так само з гамором і реготом офіцери квапливо почали збиратися; знову поставили самовар на каламутній воді. Але Ростов, не дочекавшись чаю, пішов до ескадрону. Вже розвиднялося; дощик перестав, хмари розходились. Було мокро і холодно, особливо в непросохлому одязі. Виходячи з корчми, Ростов і Ільїн обидва в сутінках світанку заглянули у глянсувату від дощу шкіряну лікареву халабуду, з-під фартуха якої стирчали ноги лікаря і всередині якої видно було на подушці чепчик лікарші і чутно було сонне дихання.

— Далебі, вона дуже мила! — сказав Ростов до Ільїна, який виходив з ним.

— Розкіш яка жінка! — з шістнадцятилітньою серйозністю відповів Ільїн.

Через півгодини вишикуваний ескадрон стояв на дорозі. Почулась команда: «Сідай!» — солдати перехрестилися і стали сідати. Ростов, виїхавши вперед, скомандував: «Марш!», і, витягнувшись по чотири чоловіка, гусари, знімаючи гамір хляпанням попитів по мокрій дорозі, брязкотом шабель і тихим гомоном, рушили великим, обсадженим березами шляхом, слідом за піхотою та батареєю.

Розірвані синьо-лілові хмари, червоніючи на сході, швидко линули за вітром. Ставало все видніше й видніше. Ясно видно було ту кучеряву травичку, що засівається завжди по путівцях, ще мокру від учорашнього дощу; обвисле віття беріз, теж мокре, гойдалось од вітру й ронило вбік від себе світлі краплі. Ясніш і ясніш вимальовувались обличчя солдатів. Ростов їхав з Ільїним, який не відставав від нього, краєм дороги, між двома рядами беріз.

Ростов у кампанії дозволяв собі вільність їздити не на фронтовому коні, а на козацькому. І знавець, і любитель, він нещодавно дістав собі баского донського, великого й доброго буланого коня, на якому він усіх випереджав. Їхати на цьому коні було для Ростова насолодою. Він думав про коня, про ранок, про лікаршу і ні разу не подумав про майбутню небезпеку.

Раніше Ростов, ідучи в бій, боявся; тепер він не почував анітрохи страху. Не тому він не боявся, що він звик до вогню (до небезпеки не можна звикнути), а тому, що він вивчився керувати своєю душею перед небезпекою. Він звик, ідучи в бій, думати про все, за винятком того, що, здавалося, було б цікавіше за все інше — про майбутню небезпеку. Хоч як він намагався, хоч як картав себе за боягузтво в перший час своєї служби, він не міг цього досягти; але з роками це прийшло само собою. Він їхав тепер поруч з Ільїним поміж березами, зрідка зриваючи листя з гілок, що потрапляли під руку, іноді доторкуючись ногою до пахвини коня, іноді віддаючи задньому гусарові докурену люльку, не повертаючись до нього, з таким спокійним і безтурботним виглядом, неначе він їхав кататись. Йому жаль було дивитися на схвильоване обличчя Ільїна, який багато і неспокійно говорив; він з досвіду знав той тяжкий стан чекання страху і смерті, в якому перебував корнет, і знав, що ніщо, крім часу, не поможе йому.

Тільки-но сонце з’явилося на чистій смузі з-за хмари, як вітер стих, наче він не смів псувати цього чудесного після грози літнього ранку; краплі ще падали, але вже прямовисно, — і все затихло. Сонце вийшло зовсім, з’явилося на обрії і зникло у вузькій і довгій хмарі, що стояла над ним. Через кілька хвилин сонце ще ясніше з’явилося на верхньому краї хмари, розриваючи її краї. Все засяяло і заблищало. І разом з цим сяйвом, неначе відповідаючи йому, залунали спереду постріли гармат.

Не встиг ще Ростов обдумати і визначити, наскільки далекі ці постріли, як од Вітебська примчав на коні ад’ютант графа Остермана-Толстого з наказом іти клуса дорогою.

Ескадрон об’їхав піхоту й батарею, що так само поспішала, спустився з гори і, пройшовши через якесь порожнє, без мешканців, село, знову піднявся на гору. Коні стали вмилюватись, люди розчервонілися.

— Стій, рівняйся! — почулася спереду команда дивізіонера.

— Ліве плече вперед, кроком руш! — скомандували спереду.

І гусари по лінії військ пройшли на лівий фланг позиції і стали позад наших уланів, що стояли у першій лінії. Праворуч стояла наша піхота густою колоною — це бури резерви; трохи вище від неї на горі видно було на чистому-чистому повітрі, в ранішньому, скісному і яскравому освітленні, на самому обрії наші гармати. Спереду за улоговиною видно було ворожі колони й гармати. В улоговині чутно було наш цеп, що вже вступив у бій і весело переклацувався з ворогом.

Ростову, як від звуків найвеселішої музики, стало весело на душі від цих звуків, давно вже не чутих. Трап-та-та-тап! — бахкали то разом, то швидко один за одним кілька пострілів. Знову замовкло все, і знову неначе лопали хлопавки, по яких ходив хтось.

Гусари простояли з годину на одному місці. Почалась і канонада. Граф Остерман із почтом проїхав позад ескадрону, зупинившись, поговорив з командиром полку і від’їхав до гармат на гору.

Услід за від’їздом Остермана в уланів почулась команда:

— В колону, до атаки шикуйсь! — Піхота попереду них здвоїла взводи, щоб пропустити кавалерію. Улани рушили, похитуючи флюгерами пік, і риссю пішли з гори на французьку кавалерію, що з’явилася під горою ліворуч.

Тільки-но улани зійшли з гори, гусарам наказано було просунутись на гору, у прикриття до батареї. В той час, як гусари ставали на місце уланів, з цепу, з виском і свистом, пролетіли, не влучаючи, далекі кулі.

Давно не чутий цей звук ще радісніше і збудливіше вплинув на Ростова, ніж попередні звуки стрілянини. Він, вирівнявшись, розглядав поле бою, що відкривалося з гори, і всією душею брав участь у рухові уланів. Улани близько налетіли на французьких драгунів, щось сплуталося там у диму, і через п’ять хвилин улани помчали назад не до того місця, де вони стояли, а лівіше. Між оранжовими уланами на рижих конях і позад них видно було велику купу синіх французьких драгунів на сивих конях.

XV

Ростов своїм зірким мисливським оком один з перших побачив цих синіх французьких драгунів, що переслідували наших уланів. Ближче, ближче просувалися розладженими юрмами улани і французькі драгуни, які переслідували їх. Уже можна було бачити, як ці люди, що здавалися під горою маленькими, зштовхувались, наздоганяли один одного й махали руками або шаблями.

Ростов, як на цькування, дивився на те, що робилося перед ним. Він чуттям почував, що, коли вдарити тепер з гусарами на французьких драгунів, вони не встоять; але якщо вдарити, то треба було зараз, в цю хвилину, інакше буде вже пізно. Він оглянувся круг себе. Ротмістр, стоячи біля нього, так само не спускав очей з кавалерії внизу.

— Андрію Севастяновичу, — сказав Ростов, — а ми ж їх зімнемо...

— Браве б діло, — сказав ротмістр, — а справді...

Ростов, не дослухавши його, штовхнув коня, вискочив навперед ескадрону, і не встиг він ще скомандувати рух, як увесь ескадрон, почуваючи те саме, що й він, рушив за ним. Ростов сам не знав, як і чому він це зробив. Усе це він зробив, як він робив на полюванні, не думаючи, не міркуючи. Він бачив, що драгуни близько, що вони мчать, розстроєні; він знав, що вони не витримають, він знав, що це лише одна хвилина, яка не повернеться, якщо він пропустить її. Кулі так збудливо вищали і свистіли круг нього, кінь так гаряче просився вперед, що він не міг витримати. Він торкнув коня, скомандував і в ту ж мить, почувши за собою звук тупоту свого розгорнутого ескадрону, повною риссю став спускатися до драгунів з гори. Тільки-но вони зійшли з гори, як мимовільно їх алюр з рисі перейшов у галоп, що ставав усе швидшим і швидшим, у міру того, як вони наближались до своїх уланів та французьких драгунів, що мчали за ними. Драгуни були близько. Передні, побачивши гусарів, стали обертати назад, задні припинятися. З почуттям, з яким він летів навперейми вовкові, Ростов, випустивши на весь мах свого донця, мчав навперейми розстроєним рядам французьких драгунів. Один улан зупинився, один піший припав до землі, щоб його не розчавили, один кінь без сідока заплутався між гусарами. Майже всі французькі драгуни летіли назад. Ростов, вибравши собі одного з них на сивому коні, пустився за ним. По дорозі він налетів на кущ; добрий кінь переніс його через нього, і, ледве втримавшись на сідлі, Микола побачив, що він через якусь часинку дожене того ворога, якого він вибрав за свою ціль. Француз цей, мабуть, офіцер — по його мундиру, зігнувшись, мчав на своєму сивому коні, шаблею підганяючи його. За мить кінь Ростова вдарив грудьми в зад офіцерового коня, мало не збив його з ніг — і в ту ж мить Ростов, сам не знаючи нащо, підняв шаблю і вдарив нею француза.

У ту ж мить, як він зробив це, вся жвавість Ростова раптом зникла. Офіцер упав не так від удару шаблею, який лише трошки розрізав йому руку вище ліктя, як від поштовху коня та від страху. Ростов, стримавши коня, шукав очима свого ворога, щоб побачити, кого він переміг. Драгунський французький офіцер однією ногою стрибав на землі, другою зачепився у стремені.. Він, злякано щулячись, неначе кожної секунди чекаючи нового удару, скривившися, з виразом жаху глянув знизу вгору на Ростова. Обличчя його, бліде й забризкане болотом, біляве, молоде, з дірочкою на підборідді й зі світлими блакитними очима, було дуже не для поля бою, не вороже обличчя, а дуже просте кімнатне обличчя. Ще раніше, ніж Ростов вирішив, що він з ним робитиме, офіцер закричав: «Je me rends!»^[47] Він, хапаючись, хотів і не міг виплутати із стремена ногу і, не зводячи зляканих блакитних очей, дивився на Ростова. Гусари підскочили, вийняли йому ногу йпосадили його на сідло. Гусари з різних боків поралися з драгунами: один був поранений, з Закривавленим обличчям, але не давав свого коня; другий, обнявши гусара, сидів на крупі його коня; третій, з допомогою гусара, вилазив на його коня. Спереду бігла, стріляючи, французька піхота. Гусари квапливо помчали назад із своїми полоненими. Ростов їхав назад разом з іншими, переживаючи якесь неприємне почуття, що стискало йому серце. Щось неясне, заплутане, чого він ніяк не міг пояснити собі, відкрилось йому взяттям у полон цього офіцера і тим ударом, якого він завдав йому.

Граф Остерман-Толстой зустрів гусарів, що поверталися, підкликав Ростова, дякував йому і сказав, що він подасть государеві про його звитяжний вчинок і проситиме для нього георгіївського хреста. Коли Ростова покликали до графа Остермана, він, згадавши про те, що атаку його було почато без наказу, був цілком певний, що начальник кличе його для того, щоб покарати за самовільний вчинок. Тим-то втішні слова Остермана та обіцянка нагороди мали б тим радісніше вразити Ростова; але все те ж неприємне, неясне почуття морально млоїло його. «Та що пак мене мучить? — спитав він себе, від’їжджаючи від генерала. — Ільїн? Ні, йому нічого не сталося. Осоромився я чим-небудь? Ні, все не те! — Щось інше мучило його, як каяття. — Так, так, цей французький офіцер з дірочкою. І я добре пам’ятаю, як рука моя зупинилася, коли я підняв її».

Ростов побачив полонених, яких одвозили, й поїхав за ними, щоб подивитись на свого француза з дірочкою на підборідді. Він у своєму чудному мундирі сидів на заводному гусарському коні і стурбовано оглядався круг себе. Рана його на руці була майже не рана. Він удавано усміхнувся Ростову і помахав йому рукою на знак привітання. Ростову все так само було ніяково і чомусь совісно.

Увесь цей і наступний день друзі й товариші Ростова помічали, що він не скучний, не сердитий, але мовчазний, задумливий і зосереджений. Він неохоче пив, усе хотів зостатись на самоті і про щось думав.

Ростов усе думав про цей свій блискучий подвиг, що, на його подив, дав йому георгіївського хреста і навіть зробив йому репутацію хороброго, і ніяк не міг зрозуміти чогось. «То вони ще дужче за нас бояться! — думав він. — То оце всього тільки і є те, що зветься геройством? І хіба я це робив для вітчизни? І в чому він винен із своєю дірочкою та блакитними очима? А як він злякався! Він думав, що я вб’ю його. За що ж мені вбивати його? В мене рука здригнулася. А мені дали георгіївського хреста. Нічого, нічого не розумію!»

Але поки Микола переробляв у собі ці питання і все ж не усвідомив ясно того, що так збентежило його, колесо щастя по службі, як це часто буває, повернулося на його користь: його висунули вперед після Островненського бою, дали йому батальйон гусарів і, коли треба було використати хороброго офіцера, давали йому доручення.

XVI

Одержавши звістку про хворість Наташі, графиня, ще не зовсім здорова і квола, з Петею і з усім домом приїхала в Москву, і вся родина Ростових перебралася від Марії Дмитрівни в свій будинок і зовсім оселилася в Москві.

Наташина недуга була така серйозна, що, на щастя її і на щастя рідних, думка про все те, що було причиною її недуги, її вчинок і розрив з нареченим перейшли на другий план. Вона була така хвора, що не можна було думати про те, наскільки вона була винна в усьому, що сталося, тимчасом як вона не їла, не спала, помітно марніла, кашляла й була, як давали відчути лікарі, в небезпеці. Треба було думати лише про те, щоб допомогти їй. Лікарі їздили до Наташі й нарізно, й консиліумами, розмовляли багато по-французькому, і по-німецькому, й по-латині, осуджували один одного, прописували найрізноманітніші ліки від усіх їм відомих хвороб; але жодному з них не приходила в голову та проста думка, що їм не може бути відомою та хвороба, на яку хворіла Наташа, як не може бути відомою жодна хвороба, на яку слабує жива людина: бо кожна жива людина має свої особливості і завжди має свою особливу, нову, складну, невідому медицині хворобу, не хворобу легенів, печінки, шкіри, серця, нервів і т. ін., записану в медицині, а хворобу, що складається з одного з незчисленних поєднань недуг цих органів. Ця проста думка не могла приходити лікарям (так само, як не може прийти чаклунові в голову думка, що він не може чаклувати) тому, що їх справа життя полягала в тому, щоб лікувати; тому, що за те вони одержували гроші, і тому, що на цю справу вони потратили кращі роки свого життя. Але головне — думка ця не могла прийти лікарям тому, що вони бачили, що вони, безперечно, корисні, й були справді корисні для всіх домашніх Ростових. Вони були корисні не тим, що примушували хвору ковтати здебільшого шкідливі речовини (шкода ця була мало відчутна, бо шкідливі речовини давалися в малій кількості), а корисні, конче потрібні, неминучі були (причина — чому завжди є і будуть мнимі виліковувані, ворожки, гомеопати) тим, що вдовольняли моральні потреби хворої і людей, які люблять хвору. Вони вдовольняли ту вічну людську потребу в надії на полегшення, потребу у співчутті та діяльності, які почуває людина під час недуги. Вони вдовольняли ту вічну людську — в дитині помітну в найпервіснішій формі — потребу потерти те місце, яке вдарено. Дитина вдариться і зараз же біжить у руки матері, няньки для того, щоб їй поцілували й потерли болюче місце, і їй робиться легше, коли болюче місце потруть або поцілують, Дитина не вірить, щоб у сильніших і мудріших за неї не було способу зарадити її болеві. І надія на полегшення і висловлення співчуття в той час, як мати тре її гулю, втішують її. Лікарі для Наташі були корисні тим, що вони цілували і терли бобо, запевняючи, що зараз пройде, якщо кучер з’їздить до Арбатської аптеки і візьме на карбованець сім гривень порошків та пілюль у гарненькій коробочці і якщо порошки ці, неодмінно через дві години, ні в якому разі не більше й не менше, буде в перевареній воді приймати хвора.

Що ж би робили Соня, граф і графиня, як би вони дивилися, не вживаючи ніяких заходів, коли б не було цих пілюль по годинах, пиття тепленького, курячої котлетки і всіх подробиць життя, які приписував лікар і яких дотримуватись становило заняття і втіху для близьких? Як би переносив граф недугу своєї коханої дочки, коли б він не знав, що йому коштувала тисячі карбованців Наташина хвороба і що він не шкодує ще тисяч, щоб зробити їй користь; якби він не знав, що коли вона не одужає, він не пошкодує ще тисяч і повезе її за кордон і там скличе консиліуми; якби він не мав можливості розповідати подробиці про те, як Метів’є і Феллер не зрозуміли, а Фріз зрозумів, і Мудров ще краще визначив хворобу? Що робила б графиня, якби вона не могла іноді сваритися з хворою Наташею за те, що вона не цілком дотримувалась приписів лікаря?

— Отак ніколи не видужаєш, — казала вона, від досади забуваючи своє горе, — якщо ти не будеш слухатися лікаря і не прийматимеш вчасно ліків! Неможна ж цим жартувати, коли в тебе може зробитися пневмонія, — казала графиня, і в вимовлянні цього незрозумілого не для неї однієї слова вона вже знаходила велику втіху. Що б робила Соня, якби в неї не було радісної свідомості того, що вона перший час не роздягалася три ночі для того, щоб бути напоготові виконувати точно всі приписи лікаря, і що вона тепер не спить ночі, для того, щоб не пропустити годин, в які треба давати малошкідливі пілюлі з золотої коробочки? Навіть самій Наташі, яка хоч і казала, що ніякі ліки не вилікують її і що все це дурниці, — і їй було радісно бачити, що для неї приносили стільки жертв, що їй треба було в певні години приймати ліки. І навіть їй радісно було від того, що вона, нехтуючи виконанням приписаного, могла показувати, що вона не вірить у лікування і не дорожить своїм життям.

Лікар їздив щодня, щупав пульс, дивився на язик і, незважаючи на її пригнічене обличчя, жартував з нею. А зате, коли він виходив до другої кімнати, графиня квапливо виходила за ним, і він, набираючи серйозного вигляду й похитуючи задумливо головою, казав, що хоч і є небезпека, він сподівається на дію цих останніх ліків і що треба чекати й подивитися; що недуга більше моральна, але...

Графиня, намагаючись приховати цей вчинок від себе і від лікаря, тикала йому в руку золотий і щоразу з заспокоєним серцем поверталась до хворої.

Ознаки Наташиної хвороби полягали в тому, що вона мало їла, мало спала, кашляла і ніколи не жвавішала. Лікарі казали, що хвору не можна залишати без медичної допомоги, і тому тримали її в душному повітрі, в місті. І влітку 1812 року Ростови не виїжджали в село.

Незважаючи на велику кількість проковтнутих пілюль, капель та порошків зі слоїків та коробочок, з яких madame Schoss, охоча до цих дрібничок, зібрала велику колекцію, незважаючи на відсутність звичного сільського життя, молодість брала своє: Наташине горе почало вкриватися шаром вражень прожитого життя, воно перестало таким тяжким болем лежати їй на серці, починало ставати минулим, і Наташа стала фізично одужувати.

XVII

Наташа була спокійніша, але не веселіша. Вона не тільки уникала всіх зовнішніх умов радості: балів, катання, концертів, театру; але й ні разу не сміялася так, щоб з-за її сміху не чутно було сліз. Вона не могла співати. Тільки-но починала вона сміятися або пробувала сама одна з собою співати, сльози душили її: сльози каяття, сльози згадування про той неповоротний, чистий час; сльози досади, що так, даремне, занапастила вона своє молоде життя, яке могло б бути таким щасливим. Сміх і співи особливо здавались їй блюзнірством над її горем. Про кокетування вона й не думала; їй не доводилось навіть стримуватись. Вона казала й почувала, що в цей час усі мужчини були для неї цілковито тим самим, що блазень Настасія Іванівна. Внутрішній страж твердо забороняв їй усяку радість. Та й не було в ній усіх колишніх інтересів життя з того дівочого, безтурботного, повного надій складу життя. Частіше й болючіше за все вона згадувала осінні місяці, полювання, дядечка і свята, проведені з Nicolas в Отрадному. Що б вона дала, щоб повернути хоч один день з того часу! Та вже це назавжди кінчилося. Передчуття не обманювало її тоді, що той стан волі і відкритості для всіх радощів ніколи вже не повернеться більше. Та жити треба було.

Їй відрадно було думати, що вона не краща, як вона раніш думала, а гірша і значно гірша за всіх, за всіх, хто тільки є на світі. Та цього мало було. Вона знала це й питала себе: «Що ж далі?» А далі нічого не було. Не було ніякої радості в житті, а життя минало. Наташа, як видно, намагалася лише ні для кого не бути тягарем і нікому не заважати, але для себе їй нічого не треба було. Вона уникала всіх домашніх, і лише з братом Петею їй було легко. З ним вона любила бувати більше, ніж з іншими; й іноді, коли бувала з ним віч-на-віч, сміялася. Вона майже не виїжджала з дому і з тих, що до них приїжджали, рада була лише однією людиною — П’єром. Не можна було ніжніше, обережніше і разом з тим серйозніше обходитися, ніж обходився з нею граф Безухов. Наташа несвідомо відчувала цю ніжність обходження і тому мала велику приємність у його товаристві. Але вона не була навіть вдячна йому за його ніжність. Ніщо хороше з боку П’єра не здавалось їй зусиллям. П’єру, здавалося, так природно бути добрим з усіма, що не було ніякої заслуги в його доброті. Іноді Наташа помічала збентеження і ніяковість П’єра в її присутності, особливо, коли він боявся, щоб у розмові що-небудь не навело Наташу на тяжкі спогади. Вона помічала це і приписувала це його загальній доброті й соромливості, що, на її розуміння, повинна була бути і з усіма така ж, як з нею. Після тих ненавмисних слів про те, що якби він був вільний, він на колінах просив би її руки й любові, сказаних у хвилину такого сильного її хвилювання, П’єр ніколи не говорив нічого про свої почуття до Наташі; і для неї було очевидно, що ті слова, які тоді так утішили її, були сказані, як кажуться всякі беззмістовні слова для утішення дитини, коли вона плаче. Не тому, що П’єр був жонатим чоловіком, а тому, що Наташа дуже й дуже відчувала між собою і ним ту силу моральних перепон — відсутність якої вона почувала з Курагіним, — їй ніколи на думку не спадало, щоб з її взаємин з П’єром могла вийти не тільки любов з її або, ще менше, з його боку, але навіть і та ніжна, свідома себе поетична дружба між мужчиною і жінкою, якої вона знала кілька прикладів.

Наприкінці Петрівчаного посту Аграфена Іванівна Бєлова, отрадненська сусідка Ростових, приїхала в Москву поклонитися московським угодникам. Вона запропонувала Наташі говіти, і Наташа з радістю вхопилася за цю думку. Незважаючи на заборону лікарів виходити рано-вранці, Наташа наполягла на тому, щоб говіти, і говіти не так, як говіли в домі Ростових звичайно, тобто відслухати вдома три служби, а щоб говіти так, як говіла Аграфена Іванівна, тобто цілий тиждень, не пропускаючи жодної вечерні, обідні чи утрені.

Графині сподобався цей Наташин запал; вона в душі своїй, після безуспішного медичного лікування, сподівалася, що молитва допоможе їй більше за ліки, і хоча з острахом і приховуючи від лікаря, але погодилась на Наташине бажання і доручила її Бєловій. Аграфена Іванівна о третій годині ночі приходила будити Наташу і здебільшого заставала її вже на ногах. Наташа боялася проспати час утрені. Квапливо умиваючись і смиренно одягаючись у найгірше своє плаття і в стареньку мантилью, здригаючись від прохолоди, Наташа виходила на безлюдні вулиці, прозоро освітлені світанком. За порадою Аграфени Іванівни, Наташа говіла не в своїй парафії, а в церкві, в якій, як казала побожна Бєлова, був священик вельми суворого й високого життя. В церкві завжди було мало народу; Наташа з Бєловою ставали на звичне місце перед образом божої матері, вставленим у задню стіну лівого криласа, і нове для Наташі почуття покори перед великим, незбагненним, охоплювало її, коли вона в цей незвичний ранішній час, дивлячись на чорний лик божої матері, освітлений і свічками, що горіли перед ним, і сяйвом ранку, що падало з вікна, слухала звуки служби, за якими вона намагалася стежити, щоб розуміти їх. Коли вона розуміла їх, її особисте почуття із своїми відтінками приєднувалось до її молитви; коли не розуміла, їй ще солодше було думати, що бажання розуміти все є гордість, що розуміти всього не можна, що треба лише вірити й віддаватися богові, який у ці хвилини — вона почувала — керував її душею. Вона хрестилася, кланялася і, коли не розуміла, то тільки, жахаючись перед своєю мерзенністю, просила бога простити їй усе, усе, й помилувати. Молитви, яким вона найбільше віддавалась, були молитви каяття. Повертаючись додому рано-вранці, коли зустрічалися лише муляри, що йшли на роботу, двірники, які замітали вулицю, і в будинках ще всі спали, Наташа спізнавала нове для неї почуття можливості виправлення себе від своїх пороків і можливості нового, чистого життя і щастя.

Протягом цілого тижня, в який вона провадила це життя, почуття це зростало з кожним днем. І щастя причаститися чи причиститися, як, радісно граючи цим словом, казала їй Аграфена Іванівна, уявлялось їй таким великим, що їй здавалося, що вона не доживе до цієї блаженної неділі.

Але щасливий день настав, і коли Наташа цієї пам’ятної для неї неділі, в білому серпанковому платті, повернулася від причастя, вона вперше після довгих місяців відчула себе спокійною і не обтяженою життям, що було перед нею.

Лікар, який приїжджав цього дня, оглянув Наташу і велів і далі приймати ті останні порошки, що він прописав два тижні тому.

— Неодмінно приймати далі вранці і ввечері, — сказав він, як видно, сам сумлінно задоволений із свого успіху. — Тільки, будь ласка, ретельніше. Будьте спокійні, графине, — сказав жартівливо лікар, спритно підхоплюючи золотого в м’якуш руки, — незабаром знову почне співати й пустувати. Дуже, дуже їй на користь останні ліки. Вона дуже посвіжішала.

Графиня подивилась на нігті й поплювала, з веселим обличчям повертаючись до вітальні.

XVIII

На початку липня в Москві поширювались дедалі тривожніші чутки про хід війни: говорили про відозву государя до народу, про приїзд самого государя з армії в Москву. І тому, що до 11 липня маніфесту й відозви не було одержано, про них і про становище Росії ходили перебільшені чутки. Говорили, що государ виїжджає тому, що армія в небезпеці, говорили, що Смоленськ здано, що в Наполеона мільйон війська і що тільки чудо може врятувати Росію.

11 липня, в суботу, було одержано маніфест, але його ще не надрукували; і П’єр, бувши в Ростових, обіцяв на другий день, у неділю, приїхати обідати і привезти маніфест та відозву, які він дістане в графа Растопчина.

Цієї неділі Ростови, як звичайно, поїхали до обідні в домову церкву Разумовських. Був гарячий липневий день. Уже о десятій годині, коли Ростови виходили з карети перед церквою, в гарячому повітрі, у вигуках рознощиків, у яскравому і світлому літньому вбранні юрми, в запорошеному листі дерев бульвару, у звуках музики й білих штанах батальйону, що пройшов на розвід, у гуркоті бруку і в яскравому блиску гарячого сонця була та літня млість, вдоволення і невдоволення з теперішнього, яке особливо різко почувається ясного гарячого дня в місті. В церкві Разумовських була вся московська знать, усі знайомі Ростових (цього року, мовби чекаючи чогось, чимало багатих родин, що звичайно роз’їжджалися по селах, залишилися в місті). Проходячи біля матері, позад ліврейного лакея, який розсував натовп, Наташа почула голос молодика, що занадто голосним шепотом казав про неї:

— Це Ростова, та сама...

— Як змарніла, а проте гарна!

Вона чула, чи їй здалося, що було згадано імена Курагіна й Болконського. А втім, їй завжди це здавалось. Їй завжди здавалося, що всі, дивлячись на неї, тільки й думають про те, що з нею сталося. Страждаючи і завмираючи в душі, як завжди в натовпі, Наташа йшла в своєму ліловому шовковому з чорним мереживом платті так, як уміють ходити жінки, — тим спокійніше й величніше, чим болючіше й соромливіше в неї було на душі. Бона знала й не помилялася, що вона гарна, та це тепер не радувало її, як раніш. Навпаки, це мучило її більше за все останнього часу, і особливо цього яскравого, гарячого літнього дня в місті. «Ще неділя, ще тиждень, — казала вона собі, згадуючи, як вона була тут у ту неділю, — і все те ж життя без життя, і все ті ж умови, в яких так легко було жити раніш. Гарна, молода і, я знаю це, тепер добра; перше я була нехороша, а тепер я добра, я знаю, — думала вона, — а так марно, ні для кого, минають найкращі, найкращі роки». Вона стала біля матері й перекивнулась із знайомими, що стояли близько. Наташа за звичкою розгляділа туалети дам, осудила tenue^[48] і непристойний спосіб однієї дами, яка близько стояла, хреститися рукою на малому просторі, знову з досадою подумала про те, що її судять, що й вона судить, і раптом, почувши звуки служби, жахнулася із своєї мерзенності, жахнулася з того, що недавню чистоту вона втратила знову.

Благообразний, чистий дідок служив з тією покірливою урочистістю, яка так величаво, заспокійливо впливає на душі тих, що моляться. Царські врата зачинилися, повільно затяглася завіса; таємничий тихий голос промовив щось звідти. Незрозумілі для неї самої сльози стояли в грудях у Наташі, і радісне й томливе почуття хвилювало її.

«Навчи мене, що мені робити, як мені бути з моїм життям, як мені виправитися назавжди, назавжди!..» — думала вона.

Диякон вийшов на амвон, витягнув, широко відставивши великого пальця, своє довге волосся з-під стихаря і, поклавши на груди хрест, голосно й урочисто почав проказувати слова молитви:

— «Миром господу помолимся».

«Миром, усі разом, без різниці станів, без ворожнечі, а з’єднані братньою любов’ю — будемо молитися», — думала Наташа.

— «Про звишній мир і про спасіння душ наших!»

«Про світ ангелів, і душ усіх безтілесних істот, які живуть над нами», — молилась Наташа.

Коли молились за воїнство, вона згадала брата й Денисова. Коли молились за плаваючих і мандруючих, вона згадала князя Андрія і молилася за нього, і молилась за те, щоб бог простив їй те зло, яке вона йому зробила. Коли молилися за люблячих нас, вона молилась за своїх домашніх, за батька, матір, Соню, вперше тепер розуміючи всю свою вину перед ними і почуваючи всю силу своєї любові до них. Коли молилися за ненавидящих нас, вона вигадувала собі ворогів і ненавидящих, для того, щоб молитися за них. Вона залічувала до ворогів кредиторів і всіх тих, які мали справу з її батьком, і щоразу, думаючи про ворогів і про тих, що ненавидять, вона згадувала Анатоля, який зробив їй стільки зла, і хоч він не ненавидів, вона радісно молилася за нього, як за ворога. Лише на молитві вона почувала себе спроможною ясно і спокійно згадувати і про князя Андрія і про Анатоля, як про людей, до яких почуття її знищувались у порівнянні з її почуттям страху та благоговіння перед богом. Коли молилися за царську родину і за синод, вона особливо низько кланялась і хрестилася, кажучи собі, що коли вона не розуміє, вона не може мати сумніву і все-таки любить правительствуючий синод і молиться за нього.

Закінчивши єктинію, диякон перехрестив навколо грудей орар і промовив:

— «Самі себе і живот наш Христу богу віддамо».

«Самі себе богові віддамо, — повторила в своїй душі Наташа. — Боже мій, віддаю себе твоїй волі, — думала вона. — Нічого не хочу, не бажаю; навчи мене, що мені робити, як ужити свою волю! Та візьми ж мене, візьми мене!» — з розчуленим нетерпінням у душі говорила Наташа, не хрестячись, опустивши свої тонкі руки і немовби чекаючи, що ось-ось невидима сила візьме її і звільнить від себе, від своїх жалів, бажань, докорів, надій та пороків.

Графиня кілька разів під час служби оглядалася на зворушене, з блискучими очима, обличчя своєї дочки і молилася богу про те, щоб він поміг їй.

Несподівано, в середині і не в порядку служби, який Наташа добре знала, дяк виніс ослінчик, той самий, на якому читалися колінопреклонні молитви на Тройцю, і поставив його перед царськими вратами. Священик вийшов у своїй ліловій, оксамитній скуфії, поправив волосся і з зусиллям став на коліна. Всі зробили те саме і з подивом дивилися одне на одного. Це була молитва, щойно одержана з синоду, молитва про спасіння Росії від ворожої навали.

— «Господи боже сил, боже спасіння нашого», — почав священик тим ясним, непихатим і покірливим голосом, яким читають лише духовні слов’янські читці і який так непереборно впливає на російське серце.

«Господи боже сил, боже спасіння нашого! Призри нині в милостях і щедротах на смиреннії люди твоя, і чоловіколюбно услиши, і пощади, і помилуй нас. Се враг смущаяй землю твою і хотяй положити вселенную всю пустую, возста на ни; се люди беззаконнії зібрашася, єже погубити добро твоє, розорити чесний Єрусалим твій, возлюбленую твою Росію: осквернити храми твої, розкопати олтарі і поругатися святині нашій. Доки, господи, доки грішниці возхваляться? Доки употребити імуть законопреступний власть?

Владико господи! Услиши нас, молящихся тобі: укріпи силою твоєю найблагочестивішого, найсамодержавнішого великого государя нашого імператора Олександра Павловича; пом’яни правду його і покірливість, воздаждь йому по благості його, нею же хранить ни, твій возлюблений Ізраїль. Благослови його поради, починання і діла; утверди всемогучою твоєю десницею царство його і подаждь йому побіду на врага, яко же Мойсееві на Амаліка, Гедеону на Мадіама і Давиду на Голіафа. Сохрани воїнство його, положи лук медян мишцям, що во ім’я твоє ополчилися, і препояши їх силою на брань. Приіми зброю і щит, і возстани в поміч нашу, да постидяться і посрамляться мислящії нам злая, да будуть перед лицем вірного ті воїнства, яко прах перед лицем вітру, і ангел твій сильний да буде оскорбляяй і поганяяй їх; да приіде їм сіть, юже не свідають, і їх ловитва, юже сокриша, да обійме їх; да падуть перед ногами рабів твоїх і в попраніє воям нашим да будуть. Господи! Не знеможе у тебе спасати во многих і в малих; ти єси бог, да не противозможе противу тебе чоловік.

Боже отець наших! Пом’яни щедроти твоя і милості, яже од віку суть; не одвержи нас од лиця твойого, ніже возгнушайся недостоїнством нашим, но по велицей милості твоїй і по множеству щедрот твоїх, презри беззаконія і гріхи наша. Серце чисто созіжди в нас, і дух прав обнови во утробі нашій; всіх нас укріпи вірою в тя, утверди надією, одушеви істинною один до одного любов’ю, вооружи единодушністю на праведне захищення одержання, еже дав єси нам і отцем нашим, да не вознесеться жезл нечестивих на жребій освячених.

Господи боже наш; в нього же віруєм і на нього же уповаєм, не посрами нас од чаяння милості твоєї і сотвори знаменіє во благо, яко да видять ненавидящі нас і православну віру нашу, і посрамляться і погибнуть; і да увидять всі страни, яко ім’я тобі господь, і ми людіє твої. Яви нам, господи, нині милость твою і спасення твоє даждь нам; возвесели серце рабів твоїх про милость твою; порази враги наші і сокруши їх під ноги вірних твоїх скоро. Ти бо єси заступлення, поміч і побіда уповающих на тя, і тобі славу возсилаєм отцю і сину і святому духу і нині, і прісно і во віки віків. Амінь».

В тому стані розкритості душевної, в якому перебувала Наташа, ця молитва дуже вплинула на неї. Вона слухала кожне слово про перемогу Мойсея на Амаліка, і Гедеона на Мадіама, і Давида на Голіафа, і про розорення Єрусалима твойого і просила бога з тією ніжністю і розчуленістю, якою було переповнене її серце; але не розуміла добре, про що вона просила бога в цій молитві. Вона всією душею брала участь у прошенні про дух справедливий, про укріплення серця вірою, надією і про піднесення їх любов’ю. Але вона не могла молитися про повергнення під ноги ворогів своїх, коли за кілька хвилин перед цим тільки бажала мати їх більше, щоб любити їх, молитися за них. Але вона теж не могла мати сумніву в справедливості читаної колінопреклонної молитви. Вона відчувала в душі своїй благоговійний і трепетний жах перед карою, що спіткала людей за їх гріхи, і особливо за свої гріхи, і просила бога про те, щоб він простив їм усім і їй і щоб дав їм усім і їй спокою і щастя в житті. І їй здавалося, що бог чує її молитву.

XIX

З того дня, як П’єр, їдучи від Ростових і згадуючи вдячний Наташин погляд, дивився на комету, що стояла на небі, і відчув, що для нього відкрилося щось нове, — питання, яке вічно мучило його, про марність і безумність усього земного перестало поставати перед ним. Це страшне питання: нащо? до чого? що раніш поставало перед ним серед усякої роботи, тепер замінилось для нього не іншим питанням і не відповіддю на попереднє питання, а уявленням її образу. Чи чув він або сам провадив незначні розмови, чи читав або дізнавався про підлість та безглуздя людське, він не жахався, як раніш, не питав себе, чого метушаться люди, коли все таке минуче й невідоме, а згадував її у тому вигляді, в якому він бачив її востаннє, і всі сумніви його зникали, не тому, що вона відповідала на питання, що поставали перед ним, а тому, що спогад про неї миттю переносив його в іншу, світлу царину душевної діяльності, в якій не могло бути правого чи винуватого, в царину краси і любові, для якої варто було жити. Хоч би яка мерзота життьова поставала перед ним, він казав собі:

«Ну й нехай такий-то обікрав державу і царя, а держава і цар віддають йому шану; а вона вчора усміхнулась мені і просила приїхати, і я люблю її, і ніхто ніколи не взнає про це», — думав він.

П’єр так само їздив у вищий світ, так само багато пив і провадив те ж дозвільне й розмаїте життя, бо, крім тих годин, що він проводив у Ростових, треба було проводити й решту часу, і звички і знайомства, яких він набув у Москві, непереборно тягли його до того життя, що заполонило його. Але останнім часом, коли з театру війни приходили дедалі тривожніші чутки і коли здоров’я Наташине почало поправлятись і вона перестала викликати в нього колишнє почуття бережливої жалості, його став опановувати все більш незрозумілий для нього неспокій. Він почував, що те становище, в якому він перебував, не могло тривати довго, що наближається катастрофа, яка повинна змінити все його життя, і нетерпляче відшукував у всьому ознаки цієї катастрофи. П’єру один з братів-масонів відкрив таке, виведене з Апокаліпсиса Іоанна Богослова, пророцтво щодо Наполеона.

В Апокаліпсисі, в розділі тринадцятому, стиху вісімнадцятому сказано: «Здє мудрість єсть; іже імать ум да сочтет число звірино: число бо человіческо єсть і число єго шістсот шістдесят шість».

І того ж розділу в стиху п’ятому: «І дани биша єму уста глаголюща велика і хульна; і дана бисть єму область творити місяць чотири-десять два».

Французькі букви, подібно до єврейського числозображення, за яким першими десятьма буквами означаються одиниці, а іншими десятки, мають таке значення:

Коли написати за цією азбукою цифрами слова l’Empereur Napoléon^[49], виходить, що сума цих чисел дорівнює 666 і що тому Наполеон є той звір, про якого провіщено в Апокаліпсисі. Крім того, коли написати за цією ж азбукою слова quarante deux^[50], тобто межу, яку було покладено звірові глаголати велика і хульна, сума цифр, що зображують quarante deux, знову дорівнює 666, з чого виходить, що межа Наполеонової влади настане в 1812 році, в якому французькому імператорові мине 42 роки. Пророцтво це дуже вразило П’єра, і він часто ставив собі питання про те, що саме покладе край владі звіра, тобто Наполеона, і на підставі тих самих зображень слів цифрами та обчислень намагався знайти відповідь на питання, що цікавило його. П’єр написав у відповідь на це питання: l’Empereur Alexandre? La nation Russe?^[51] Він обчислив букви, але сума цифр виходила значно більша або менша за 666. Одного разу, займаючись цими обчисленнями, він написав своє ім’я — Comte Pierre Besouhoff; сумма цифр теж зовсім не вийшла. Він, змінивши орфографію, поставив z замість s, додав de, додав aritcle^[52] le і все не одержував бажаного результату. Тоді йому спало на думку, що коли б шукана відповідь на питання й містилася в його імені, то у відповіді неодмінно була б названа його національність. Він написав Le Russe Besuhof^[53] і, порахувавши цифри, дістав 671. Лише 5 було зайвих; 5 означає «е», те саме «е», яке було відкинуто в article перед словом l’Empereur. Відкинувши так само, хоч і неправильно, «е», П’єр дістав шукану відповідь l’Russe Besuhof, що дорівнює 666. Відкриття це схвилювало його. Як, яким зв’язком був він з’єднаний з великою подією, провіщеною в Апокаліпсисі, він не знав; але він ні на хвилину не мав сумніву в цьому зв’язку. Його любов до Ростової, антихрист, навала Наполеона, комета, 666, l’Empereur Napoleon і l’Russe Besuhof — усе це разом мало дозріти, вибухнути і вивести його з того зачарованого, мізерного світу московських звичок, у яких він почував себе заполоненим, і привести його до великого подвигу і великого щастя.

П’єр напередодні тієї неділі, в яку читали молитву, обіцяв Ростовим привезти їм од графа Растопчина, з яким він був добре знайомий, і відозву до Росії, і останні вісті з армії. Вранці, заїхавши до графа Растопчина, П’єр застав у нього кур’єра з армії, який щойно приїхав.

Кур’єр був один із знайомих П’єру московських бальних танцюристів.

— Ради бога, чи не можете ви мене облегшити? — сказав кур’єр, — у мене повна сумка листів до батьків.

Серед цих листів був лист від Миколи Ростова до батька. П’єр узяв цього листа. Крім того, граф Растопчин дав П’єру відозву государя до Москви, щойно надруковану, останні накази по армії і свою останню афішу. Проглянувши накази по армії, П’єр знайшов у одному з них між вістями про поранених, убитих та нагороджених ім’я Миколи Ростова, нагородженого Георгієм 4-го ступеня за виявлену хоробрість у Островненському бою, і в тому ж наказі призначення князя Андрія Болконського командиром єгерського полку. Хоч П’єру й не хотілося нагадувати Ростовим про Болконського, але він не міг втриматися від бажання порадувати їх вісткою про нагородження сина, і, залишивши в себе відозву, афішу й інші накази, для того, щоб самому привезти їх на обід, Ростовим надіслав друкованого наказа і листа.

Розмова з графом Растопчиним, його тон заклопотаності й поспішності, зустріч з кур’єром і його безтурботна розповідь про те, як погано йдуть справи в армії, чутки про знайдених у Москві шпигунів, про папір, що ходить по Москві, в якому сказано, що Наполеон до осені обіцяє бути в обох російських столицях, розмова про очікуваний на завтра приїзд государя — все це з новою силою збуджувало в П’єрі те почуття хвилювання й чекання, що не покидало його з часу появи комети і особливо з початку війни.

У П’єра давно вже була думка стати на військову службу, і він би здійснив її, якби не перешкоджала йому, по-перше, належність його до того масонського товариства, з яким він був зв’язаний клятвою і яке проповідувало вічний мир і знищення війни, і, по-друге, те, що він бачив велику кількість москвичів, які понадівали мундири і проповідували патріотизм, і йому було чомусь совісно зробити такий крок. А головна причина, в якої він не здійснював свого наміру стати на військову службу, полягала в химерній свідомості того, що він l’Russe Besuhof, який має значення звіриного числа 666, що його участь у великій справі покладення межі владі звіра, глаголящого велика і хульна, визначена одвічно і що тому він нічого не повинен розпочинати, тільки чекати того, що має статися.

XX

У Ростових, як і завжди в неділю, обідав дехто з близьких знайомих.

П’єр приїхав раніше, щоб застати їх самих.

П’єр за цей рік так потовстів, що він був би потворним, якби не був такий великий на зріст, дорідний усіма частинами тіла і якби не був такий дужий, що, очевидно, легко носив свою огрядність.

Він, відсапуючи і щось бурмочучи сам до себе, ввійшов на сходи. Кучер його вже не питав, чи дожидатись. Він знав, що коли граф у Ростових, то до дванадцятої години. Лакеї Ростових радісно кинулися знімати з нього плащ і брати палицю та капелюха. П’єр, за клубним звичаєм, і палицю й капелюха залишав у передпокої.

Перша, кого він побачив у Ростових, була Наташа. Ще раніше, ніж він побачив її, він, скидаючи плащ у передпокої, почув її. Вона співала сольфеджі в залі. Він знав, що вона не співала з часу своєї недуги, і тому звук її голосу здивував і потішив його. Він тихо відчинив двері й побачив Наташу в її ліловому платті, в якому вона була на обідні; вона походжала по кімнаті і співала. Вона йшла спиною до нього, коли він відчинив двері, але коли вона круто повернулася й побачила його товсте, здивоване обличчя, вона почервоніла і швидко підійшла до нього.

— Я хочу спробувати знову співати, — сказала вона. — Все ж це заняття, — додала вона, неначе виправдуючись.

— І чудесно.

— Яка я рада, що ви приїхали! Я сьогодні така щаслива! — сказала вона з тією колишньою жвавістю, якої вже давно не бачив у ній П’єр. — Ви знаєте, Nicolas одержав георгіївського хреста. Я так пишаюсь ним.

— Аякже, я прислав наказ. Ну, я вам не хочу заважати, — додав він і хотів пройти до вітальні.

Наташа зупинила його.

— Графе, це погано, що я співаю? — спитала вона, почервонівши, але не зводячи з П’єра запитливого погляду.

— Ні... Чого ж? Навпаки... Але чому ви мене питаєте?

— Я сама не знаю, — швидко відповіла Наташа, — але я нічого не хотіла б зробити, що б вам не сподобалось. Я вам вірю в усьому. Ви не знаєте, які ви для мене важливі і як багато ви для мене зробили!.. — Вона говорила швидко й не помічаючи того, як П’єр почервонів при цих словах. — Я бачила в тому ж наказі він, Болконський (швидко пошепки промовила вона це слово), — він у Росії і знову служить. Як ви думаєте, — сказала вона швидко, як видно, поспішаючи говорити зі страху, що в неї невистачить сили, — простить він мені коли-небудь? Не буде він мати проти мене злого почуття? Як ви думаєте? Як ви думаєте?

— Я думаю... — сказав П’єр. — Йому нема чого прощати... Якби я був на його місці... — За зв’язком спогадів, П’єр миттю перенісся уявою до того часу, коли він, утішаючи її, сказав їй, що якби він був не він, а найкращим з людей усього світу і вільним, то він на колінах просив би її руки, і те саме почуття жалості, ніжності, любові охопило його, і ті самі слова були в нього на устах. Але вона не дала йому часу сказати їх.

— Та ви — ви, — сказала вона, захоплено вимовивши це слово ви, — інша річ. Добрішої, великодушнішої, кращої за вас я не знаю людини, і не може бути. Якби вас не було тоді, та й тепер, я не знаю, що б було зі мною, бо... — Сльози раптом полились їй в очі; вона обернулася, підняла ноти до очей, заспівала й почала знову ходити по залі.

В цей самий час із вітальні вибіг Петя.

Петя був тепер гарний, рум’яний, п’ятнадцятилітній хлопчик з товстими, червоними губами, схожий на Наташу. Він готувався до університету, але останнім часом, з товаришем своїм Смоленським, таємно вирішив, що піде в гусари.

Петя вибіг до свого тезка, щоб переговорити в справі.

Він просив його взнати, чи приймуть його в гусари.

П’єр ішов через вітальню, не слухаючи Петі.

Петя смикнув П’єра за руку, щоб привернути до себе його увагу.

— Ну як моя справа, Петре Кириловичу, ради бога? Лише на вас надія, — казав Петя.

— Ага, твоя справа. Це в гусари? Скажу, скажу. Сьогодні скажу все.

— Ну що, mon cher^[54], ну що, дістали маніфест? — спитав старий граф. — А графинечка була на обідні у Разумовських, молитву нову чула. Дуже гарна, каже.

— Дістав, — відповів П’єр. — Завтра государ буде... Незвичайні дворянські збори і, кажуть, по десяти з тисячі набір. До речі, поздоровляю вас.

— Так, так, хвалити бога. Ну, а з армії що?

— Наші знову відступили. Під Смоленськом уже, кажуть, — відповів П’єр.

— Боже мій, боже мій! — сказав граф. — А де маніфест?

— Відозва! А, справді! — П’єр почав шукати по кишенях паперів і не міг знайти їх. Все ще облапуючи кишені, він поцілував у руку графиню, що ввійшла, і стурбовано оглядався, очевидно чекаючи Наташу, яка не співала більше, але й не приходила до вітальні.

— Їй-бо, не знаю, куди я його дів, — сказав він.

— Ото вже розгубить усе, — сказала графиня.

Наташа ввійшла з розчуленим, схвильованим обличчям і сіла, мовчки дивлячись на П’єра. Тільки-но вона ввійшла до кімнати, П’єрове обличчя, досі похмуре, засяяло, і він, усе шукаючи паперів, кілька разів поглядав на неї.

— Їй-бо, я поїду на часину, я вдома забув. Неодмінно...

— Ну, на обід спізнитеся.

— Ох, і кучер поїхав.

Але Соня, пішовши до передпокою шукати паперів, знайшла їх у П’єровому капелюсі, — він старанно заклав їх за підшивку. П’єр хотів був читати.

— Ні, по обіді, — сказав старий граф, як видно, в цьому читанні передбачаючи велику втіху.

За обідом, за яким пили шампанське за здоров’я нового георгіївського кавалера, Шиншин розповідав міські новини про хворобу старої грузинської княгині, про те, що Метів’є зник з Москви, і про те, що до Растопчина привели якогось німця й заявили йому, що це шампіньйон (так розповідав сам граф Растопчин), і як граф Растопчин наказав шампіньйона відпустити, сказавши народові, що це не шампіньйон, а просто старий гриб німець.

— Хапають, хапають, — сказав граф, — я графині й так кажу, щоб менше розмовляла по-французькому. Тепер це час.

— А чули? — сказав Шиншин. — Князь Голіцин російського вчителя взяв, — по-російському вчиться — il commence à devenir dangereux de parler français dans les rues^[55].

— Ну що ж, графе Петре Кириловичу, як ополчення збиратимуть, і вам доведеться на коня? — сказав старий граф, звертаючись до П’єра.

П’єр був мовчазний і задумливий під час усього цього обіду. Він, наче не розуміючи, подивився на графа при цих словах.

— Так, так, на війну, — сказав він. — Ні! Який з мене воїн! А втім, усе так чудно, так чудно! Та я й сам не розумію. Я не знаю, я такий далекий від військових смаків, але тепер же ніхто за себе відповідати не може.

По обіді граф умостився спокійно в крісло і з серйозним обличчям попросив Соню, яка славилася майстерністю читання, читати.

«Першопрестольній столиці нашій Москві.

„Ворог з великими силами перейшов межі Росії. Він іде розоряти любу нашу вітчизну“, — старанно читала Соня своїм тоненьким голоском. Граф, заплющивши очі, слухав, поривчасто зітхаючи в деяких місцях.

Наташа сиділа, витягнувшись, допитливо і прямо дивлячись то на батька, то на П’єра.

П’єр почував на собі її погляд і силкувався не оглядатись. Графиня несхвально і сердито похитувала головою проти кожного урочистого вислову маніфесту. Вона в усіх цих словах бачила тільки те, що небезпеки, які загрожують її синові, ще не скоро припиняться. Шиншин, склавши рота в глузливу усмішку, очевидно приготувався глузувати з того, що перше трапиться для глузування: з Сониного читання, з того, що скаже граф, навіть із самої відозви, якщо не трапиться кращого приводу.

Прочитавши про небезпеки, що загрожують Росії, про надії, які покладає государ на Москву й особливо на славнозвісне дворянство, Соня з тремтінням голосу, що походило переважно від уваги, з якою її слухали, прочитала останні слова: „Ми не забаримося самі стати посеред народу свого в цій столиці та в інших держави нашої місцях для наради і керування всіма нашими ополченнями, як тими, що нині перепиняють шляхи ворогові, так і заново упорядженими на поразку оного, скрізь, де тільки з’явиться. Хай же окошиться загибель, в яку він гадає ввергнути нас, на голові його, і визволена від рабства Європа хай звеличить ім’я Росії!“»

— Оце так! — вигукнув граф, розплющуючи мокрі очі і кілька разів уриваючи мову від сопіння, неначе до носа йому підносили пляшечку з міцною оцтовою сіллю. — Тільки хай скаже государ, ми все пожертвуємо і нічого не пошкодуємо.

Шиншин ще не встиг сказати вже підготовленого жарту на графів патріотизм, як Наташа схопилась зі свого місця й підбігла до батька.

— Який чудесний цей тато! — промовила вона, цілуючи його, і знову глянула на П’єра з тим несвідомим кокетством, що повернулось до неї разом з її жвавістю.

— Оце патріотка! — сказав Шиншин.

— Зовсім не патріотка, а просто... — ображено відповіла Наташа. — Вам усе смішно, а це зовсім не жарти...

— Які жарти! — повторив граф. — Хай він тільки слово скаже, ми всі підемо... Ми не німці які-небудь...

— А помітили ви, — сказав П’єр, — що сказано: «для наради».

— Ну вже хоч би там для чого...

В цей час Петя, на якого ніхто не звертав уваги, підійшов до батька і, весь червоний, ламким, то тонким, то грубим голосом, сказав:

— Ну, тепер, татусю, я категорично скажу — і матусютеж, як хочете, — я категорично скажу, що ви пустите мене на військову службу, бо я не можу... от і все...)

Графиня з жахом звела очі до неба, сплеснула руками й сердито звернулася до чоловіка:

— От і договорився! — сказала вона.

Але граф у ту ж хвилину переборов хвилювання.

— Ну, ну, — сказав він. — От воїн іще! Дурощі оці кинь: вчитися треба.

— Це не дурощі, татусю. Оболенський Федя молодший за мене і теж іде, а головне, все одно я зовсім не можу вчитись тепер, коли... — Петя зупинився, почервонів до поту і промовив-таки: — коли вітчизна в небезпеці.

— Годі, годі, дурощі...

— Таж ви самі сказали, що всім пожертвуємо.

— Петю! Я тобі кажу, замовкни, — крикнув граф, оглядаючись на дружину, яка, збліднувши, дивилася застиглим поглядом на меншого сина.

— А я вам кажу. Ось і Петро Кирилович скаже...

— Я тобі кажу — дурниці, ще молоко не обсохло, а на військову службу хоче! Ну, ну, я тобі кажу, — і граф, узявши з собою папери, мабуть, щоб іще раз прочитати в кабінеті перед відпочинком, пішов з кімнати.

— Петре Кириловичу, що ж, ходім покурити...

П’єр був збентежений і нерішучий. Незвично-блискучі і жваві Наташині очі, безперестанно, раз у раз більше ніж привітно повертаючись на нього, викликали в нього цей стан.

— Ні, я, здається, додому поїду...

— Як додому, та ви ж вечір у нас хотіли... І так рідко почали бувати. А ця моя... — сказав добродушно граф, показуючи на Наташу, — тільки при вас і весела...

— Справді, я й забув... Мені неодмінно треба додому... Справи... — поспішно сказав П’єр.

— Ну то до побачення, — сказав граф, зовсім виходячи з кімнати.

— Чого ви їдете? Чого ви розстроєні? Чого?.. — спитала П’єра Наташа, з викликом дивлячись йому в очі.

«Того, що я тебе люблю!» — хотів він сказати, але він не сказав цього, до сліз почервонів і опустив очі.

— Тому, що краще мені рідше бувати у вас... Тому... ні, просто в мене справи...

— Чому? Ні, скажіть, — рішуче почала Наташа і раптом замовкла. Обоє вони злякано і збентежено дивились одне на одного. Він спробував усміхнутися, але не міг: усмішка його виявила страждання, і він мовчки поцілував її в руку і вийшов.

П’єр вирішив сам з собою не бувати більш у Ростових.

XXI

Петя, після категоричної відмови, яку він дістав, пішов до своєї кімнати і там, замкнувшись від усіх, гірко плакав. Усі вдали, що нічого не помітили, коли він до чаю прийшов мовчазний і понурий, з заплаканими очима.

Другого дня приїхав государ. Кілька чоловік двораків Ростових відпросилися піти подивитись на государя. Цього ранку Петя довго одягався, причісувався і припасовував комірці так, як у великих. Він хмурився перед дзеркалом, робив жести, знизував плечима і нарешті, нікому не сказавши, надів кашкета й вийшов з дому з чорного ганку, пильнуючи, щоб його не помітили. Петя вирішив іти просто до того місця, де був государ, і просто пояснити якому-небудь камергерові (Петі здавалося, що государя завжди оточують камергери), що він, граф Ростов, незважаючи на свою молодість, бажає служити вітчизні, що молодість не може бути перепоною для відданості і що він готовий... Петя, тоді як він збирався, приготував багато прекрасних слів, які він скаже камергерові.

Петя розраховував на успіх свого представлення государеві саме тому, що він дитина (Петя думав навіть, як усіх здивує його молодість), а разом з тим у припасовуванні своїх комірців, у зачісці і в статечній повільній ході він хотів удати з себе стару людину. Але чим далі він ішов, чим більше його розважав, усе прибуваючи і прибуваючи біля Кремля, народ, тим більше він забував дотримувати статечності й повільності, властивих дорослим людям. Підходячи до Кремля, він уже почав дбати про те, щоб його не заштовхали, і рішуче, з загрозливим виглядом виставив по боках лікті. Але в Троїцьких воротях, незважаючи на всю його рішучість, люди, які, мабуть, не знали, з якою патріотичною метою він ішов до Кремля, так притисли його до стіни, що він мусив скоритися й зупинитись, поки у ворота з гудучим під склепінням звуком проїжджали екіпажі. Біля Петі стояла жінка, лакей, два купці і відставний солдат. Постоявши якийсь час у воротях, Петя, не дочекавшись, поки проїдуть усі екіпажі, раніш за інших хотів рушити далі і почав рішуче орудувати ліктями; але жінка, що стояла навпроти нього і що на неї першу він наставив свої лікті, сердито крикнула на нього:

— Чого, паничу, штовхаєшся, бачиш — усі стоять. Чого ж оце лізти!

— Так і всі полізуть, — сказав лакей і, теж почавши орудувати ліктями, затиснув Петю в смердючий куток воріт.

Петя обтер руками піт, що вкривав його обличчя, й поправив розмоклі від поту комірці, які він так добре, як у великих, припасував удома.

Петя почував, що він має непрезентабельний вигляд, і боявся, що коли він отак відрекомендується камергерам, то його не допустять до государя. Але опорядитися й перейти у друге місце не було ніякої можливості від тісноти. Один з генералів, що проїжджали, був знайомий Ростових. Петя хотів просити його допомоги, але подумав, що це суперечило б мужності. Коли всі екіпажі проїхали, натовп ринув і виніс і Петю на площу, заповнену народом. Не тільки на площі, але й на схилах, на дахах, скрізь був народ. Тільки-но Петя опинився на площі, він ясно почув звуки дзвонів і радісного народного гомону, що сповнювали увесь Кремль.

Якийсь час на площі було просторіше, але раптом усі голови відкрилися, все кинулося ще кудись уперед. Петю зчавили так, що він не міг дихати, і все закричало: «Ура! ура! ура!» Петя спинався навшпиньки, штовхався, щипався, та нічого не міг бачити, крім людей круг себе.

На всіх обличчях був один спільний вираз зворушення і захвату. Одна купчиха, що стояла біля Петі, ридала, і сльози текли в неї з очей.

— Отець, ангел, батечко! — примовляла вона, обтираючи пальцем сльози.

— Ура! — кричали з усіх боків.

Якусь хвилину натовп простояв на одному місці; але потім знову кинувся вперед.

Петя, сам себе не тямлячи, зціпив зуби і, по-звірячому витріщивши очі, кинувся вперед, орудуючи ліктями і кричачи: «ура!», неначе він ладен був і себе і всіх убити в цю хвилину, але з боків його лізли такі самі звірячі обличчя з такими самими вигуками «ура!»

«Так он що таке государ! — думав Петя. — Ні, не можна мені самому подати йому прошення, це занадто сміливо!» Незважаючи на те, він і далі так само одчайдушно пробивався вперед, і з-за спин передніх йому майнув порожній простір з доріжкою простеленого червоного сукна; але в цей час натовп хитнувся назад (спереду поліцейські відштовхували тих, що насунулися занадто близько до процесії; государ проходив з палацу в Успенський собор), і Петя зненацька дістав у бік такий удар по ребрах і так його придушили, що раптом світ йому потьмарився, і він знепритомнів. Коли він прийшов до пам’яті, якась духовна особа, із жмутком сивіючого волосся ззаду, в старій синій рясі, мабуть дяк, однією рукою тримав його під пахву, другою охороняв від натовпу, що напирав з усіх боків.

— Паничика задушили! — казав дяк. — Що ж це таке!.. Легше... задушили, задушили!

Государ пройшов до Успенського собору. Натовп знову розрівнявся, і дяк вивів Петю, блідого, без дихання, до цар-пушки. Кілька чоловік пожаліли Петю і раптом увесь натовп повернувся до нього, і вже круг нього зчинилася тиснява. Ті, що стояли ближче, прислужували йому, розстібали його сюртучок, садовили на підвищення гармати й докоряли комусь, — тим, хто придушив його.

— Отак до смерті розчавити можна. Що ж це! Душогубство робити! Бачиш, сердешний, як скатерка пополотнів, — казали люди.

Петя скоро опам’ятався, краска вернулась йому в обличчя, біль пройшов, і за цю тимчасову неприємність він одержав місце на гарматі з якої сподівався побачити государя, що мав пройти назад. Петя вже не думав тепер про подачу прошення. Тільки б уже йому побачити його — і то він вважав би себе щасливим!

Під час відправи в Успенському соборі — з’єднаного молебства з нагоди приїзду государя і подячного молебства за укладення миру з турками — натовп розпросторився; з’явилися продавці квасу, пірників, маку, до якого особливо був охочий Петя, почулись їх вигукування і звичайні розмови. Одна купчиха показувала свою розірвану шаль і повідомляла, як дорого вона коштувала; друга казала, що нині всі шовкові матерії дорогі стали. Дяк, Петів рятівник, розмовляв з чиновником про те, хто і хто служить сьогодні з преосвященним. Дяк кілька разів повторював слово соборно, якого не розумів Петя. Двоє молодих міщан жартували з двірськими дівчатами, що лузали горіхи. Всі ці розмови, особливо жартики з дівчатами, які для Петі в його віці мали особливу принадність, всі ці розмови тепер не цікавили Петю; він сидів на своєму підвищенні — гарматі, так само хвилюючись від думки про государя та про свою любов до нього. Збіг почуття болю і страху, коли його зчавили, з почуттям захоплення ще більш посилив у ньому свідомість важливості цієї хвилини..

Раптом з набережної почулися гарматні постріли (це стріляли на ознаменування миру з турками), і натовп ринув до набережної — дивитися, як стріляють. Петя теж хотів бігти туди, але дяк, який узяв під своє заступництво паничика, не пустив його. Ще тривали постріли, коли з Успенського собору вибігли офіцери, генерали, камергери, потім уже не так поквапно вийшли інші, знову зняли кашкети з голів, і ті, що побігли дивитись на гармати, бігли назад. Нарешті вийшли ще четверо чоловіків у мундирах і стрічках з дверей собору. «Ура! ура!» — знову закричав натовп.

— Котрий? Котрий? — плаксивим голосом питав круг себе Петя, але ніхто не відповідав йому; всі були занадто захоплені, і Петя, вибравши одного з цих чотирьох осіб, якого ній через сльози, що виступили йому від радості на очі, не міг ясно розглядіти, зосередив на ньому весь свій захват, хоч це був не государ, закричав «ура!» несамовитим голосом і вирішив, що завтра ж, хоч би як це важко було здійснити, він буде військовим.

Натовп побіг за государем, провів його до палацу й почав розходитись. Було вже пізно, і Петя нічого не їв, і піт лив з нього градом; але він не йшов додому і разом з натовпом, що поменшав, але був ще досить великий, стояв перед палацом, під час государевого обіду, дивлячись у вікна палацу, чекаючи ще чогось і заздрячи однаково й сановникам, які під’їжджали до ганку — на обід до государя, і камер-лакеям, що прислужували за столом і мигали в вікнах.

За государевим обідом Валуєв сказав, оглянувшись у вікно:

— Народ усе ще сподівається побачити вашу величність.

Обід уже закінчився, государ підвівся, доїдаючи бісквіт, і вийшов на балкон. Народ кинувся, тягнучи з собою І Петю, до балкона.

— Ангел, батечко! Ура! Отець!.. — кричав народ і з ним Петя, і знову жінки і деякі слабкіші чоловіки, а серед них і Петя, заплакали від щастя. Досить великий шматок бісквіта, якого тримав у руці государ, відломившись, упав на поручні балкона, з поручнів на землю. Кучер у чумарці, який стояв найближче за всіх, кинувся до цього шматочка бісквіта і схопив його. Деякі з натовпу кинулись до кучера. Помітивши це, государ сказав подати собі тарілку з бісквітами і став кидати бісквіти з балкона. Петьові очі налилися кров’ю, небезпека бути розчавленим ще більше збуджувала його, він кинувся на бісквіти. Він не знав нащо, але треба було взяти один бісквіт із царевих рук, і треба було не піддатися. Він кинувся і збив з ніг стареньку, що ловила бісквіт. Але старенька не вважала себе за переможену, хоч і лежала на землі (старенька ловила бісквіти й не попадала руками). Петя коліном відбив її руку, схопив бісквіт і, наче боячись спізнитися, знову закричав «ура!» вже охриплим голосом.

Государ пішов, і по цьому більша частина людей почала розходитись.

— От я казав, що ще почекати — так і вийшло, — з різних боків радісно говорили в народі.

Хоч який щасливий був Петя, але йому все ж сумно було йти додому і знати, що вся насолода цього дня кінчилася. З Кремля Петя пішов не додому, а до свого товариша Оболенського, якому було п’ятнадцять років і який теж вступав до полку. Повернувшись додому, він рішуче і твердо заявив, що коли його не пустять, то він утече. І другого дня, хоч і не зовсім ще здавшись, граф Ілля Андрійович поїхав дізнаватися, як би влаштувати Петю куди-небудь якнайбезпечніше.

XXII

15 числа, вранці, на третій день після цього, біля Слободського палацу стояла незчисленна кількість екіпажів.

Зали були повні. В першій були дворяни в мундирах, у другій купці з медалями, з бородами і в синіх каптанах. По залі дворянського зібрання йшов гомін і рух. Біля одного великого стола, під портретом государя, сиділи на стільцях з високими спинками найповажніші вельможі; але більшість дворян ходила по залі.

Усі дворяни, ті самі, яких щодня бачив П’єр то в клубі, то в них удома, — всі були в мундирах, хто в катерининських, хто в павлівських, хто в нових олександрівських, хто в загальному дворянському, і цей загальний характер мундира надавав чогось чудного й фантастичного цим старим і молодим, дуже різноманітним і знайомим обличчям. Особливо разючі були старики, підсліпуваті, беззубі, лисі, заплилі жовтим жиром або поморщені, худі. Вони здебільшого сиділи на місцях і мовчали, а коли ходили й розмовляли, то приєднувались до кого-небудь з молодших. Так само, як на обличчях натовпу, що його на площі бачив Петя, на всіх цих обличчях була разюча риса протилежності: між загальним чеканням чогось урочистого та між звичайним, учорашнім — бостонною партією, Петрушкою-куховаром, здоров’ям Зинаїди Дмитрівни і т. ін.

П’єр, з раннього ранку стягнутий у незручному, вузькому тепер на нього, дворянському мундирі, був у залах. Він хвилювався: незвичайні збори не тільки дворянства, а й купецтва — станів, états généraux — викликали в нього цілу плетеницю давно облишених, але глибоко викарбуваних в його душі думок про Contrat social^[56] та про французьку революцію. Слова, які він помітив у відозві, що государ прибуде до столиці для наради із своїм народом, укріплювали цю його думку. І він, гадаючи, що в цьому розумінні наближається щось важливе, те, чого він чекав давно, ходив, придивлявся, прислухався до гомону, але ніде не знаходив висловлення тих думок, що цікавили його.

Було прочитано маніфест государя; маніфест викликав захоплення, і потім усі розбрелись, розмовляючи. Крім звичайних інтересів, П’єр чув балачки про те, де стояти предводителям у той час, як увійде государ, коли дати бал государеві, чи поділитися по повітах, чи всією губернією... і т. ін.; але тільки-но мова заходила про війну і про те, для чого було зібрано дворянство, балачки були нерішучі й непевні. Всі більше бажали слухати, ніж говорити.

Один чоловік середніх років, мужній, гарний, у відставному морському мундирі, промовляв у одній з зал, і коло нього з’юрмилися. П’єр підійшов до цього гурту і став прислухатися. Граф Ілля Андрійович, який у своєму катерининському, воєводському каптані ходив з приємною усмішкою серед натовпу, з усіма знайомий, підійшов теж до цієї групи і став слухати із своєю доброю усмішкою, як він завжди слухав, на знак згоди з промовцем схвально киваючи головою. Відставний моряк говорив дуже сміливо; це видно було по виразу облич його слухачів і по тому, що відомі П’єру як найпокірніші і найтихіші люди з осудом відходили від нього або перечили. П’єр проштовхався в середину гуртка, прислухався й переконався, що промовець справді був ліберал, але зовсім іншого типу, ніж думав П’єр. Моряк говорив тим особливо звучним, співучим, дворянським баритоном, з приємним грасируванням і скороченням приголосних, тим голосом, яким покрикують: «чеаек, трубку!» і таке інше. Він говорив голосом людини, звиклої до гульні та влади.

— Що ж, що смоляни запропонували ополченців госуаю.. Хіба нам смоляни взірець? Якщо буародне дворянство Московської губернії вважатиме за потрібне, воно може виявити свою відданість государю імператору іншими засобами. Хіба ми забули ополчення в сьомому році! Тільки й того, що нажилися кутейники та злодії-грабіжники...

Граф Ілля Андрійович, солодко усміхаючись, схвально кивав головою.

— І що ж, хіба наші ополченці дали користь для держави? Ніякої! тільки розорили наші господарства. Ще набір краще... а то повернеться до вас ні солдат, ні мужик, і тільки сама розпуста. Дворяни не жаліють свого життя, ми самі поголівно підемо, візьмемо ще рекрутів і всім нам хай тільки кликне заклик гусай (він так вимовляв государ), ми всі помремо за нього, — додав промовець, запалюючись.

Ілля Андрійович ковтав слину від задоволення і штовхав П’єра, але П’єру захотілось також говорити. Він поступився вперед, почуваючи себе піднесеним, сам не знаючи ще чим і сам не знаючи ще що він скаже. Він тільки-но розтулив рота, щоб говорити, як один сенатор, зовсім без зубів, з розумним і сердитим обличчям, стоячи близько від промовця, перебив П’єра. З очевидною звичкою провадити дебати і ставити питання, він заговорив тихо, але чутно:

— Я гадаю, шановний добродію, — шамкаючи беззубим ротом, сказав сенатор, — що нас покликали сюди не для того, щоб ми обмірковували, що зручніше тепер для держави — набір чи ополчення. Нас покликали для того, щоб ми відповіли на ту відозву, якою нас удостоїв государ імператор. А розгляд питання про те, що зручніше — набір чи ополчення, ми полишимо на розсуд вищої влади...

П’єр раптом знайшов вихід своєму піднесенню. Він озлобився проти сенатора, який вносив цю правильність і вузькість поглядів у наступні заняття дворянства. П’єр виступив уперед і зупинив його. Він сам не знав, що він буде говорити, але почав жваво, зрідка прориваючись французькими словами і книжно висловлюючись по-російському.

— Пробачте мені, ваше превосходительство, — почав він (П’єр був добре знайомий з цим сенатором, але вважав тут за необхідне звертатись до нього офіціально), — хоч я не згоден з паном... (П’єр запнувся. Йому хотілося сказати mon très honorabie préopinant)^[57], — з паном... que je n’ai pas l’honneur deconnaître^[58], але я гадаю, що дворянство як стан, крім виявлення свого співчуття і захоплення, покликане також для того, щоб і обміркувати ті заходи, якими ми можемо допомогти вітчизні. Я гадаю, — казав він, запалюючись, — що государ був би сам незадоволений, якби він побачив в нас тільки власників селян, яких ми віддаємо йому і бр... chair à canon^[59], яку ми з себе робимо, але якби не побачив в нас по... по... порадників.

Багато хто повідходив від гуртка, помітивши презирливу усмішку сенатора і те, що П’єр говорить занадто вільно; лише Ілля Андрійович був задоволений з П’єрової промови, як він був задоволений з промови моряка, сенатора і взагалі завжди з тієї промови, яку він чув останньою.

— Я гадаю, що перш, ніж обмірковувати ці питання, — говорив далі П’єр, — ми повинні спитати государя, найшанобливіше просити його величність комюнікувати нам, скільки в нас війська, в якому становищі перебувають наші війська і армії, і тоді...

Але П’єр не встиг доказати цих слів, як з трьох боків раптом напали на нього. Найдужче з усіх напав на нього давно знайомий йому, завжди прихильний до нього гравець у бостон, Степан Степанович Адраксін. Степан Степанович був у мундирі, і, чи від мундира чи з інших причин, П’єр побачив перед собою зовсім іншу людину. Степан Степанович, із старечою злобою, що раптом з’явилася в нього на обличчі, закричав на П’єра:

— По-перше, скажу вам, що ми не маємо права питати про це государя, а по-друге, якби було таке право в російського дворянства, то государ не може нам відповісти. Війська пересуваються відповідно до пересування ворога — війська зменшуються і збільшуються...

Другий голос — середнього на зріст чоловіка років сорока, якого П’єр минулих часів бачив у циганів і знав за нечистого картяра і який, теж змінений мундиром, підступився до П’єра, перебив Адраксіна.

— Та й не час розводитися, — казав голос цього дворянина, — а треба діяти: війна в Росії. Ворог наш іде, щоб погубити Росію, щоб поглумитися з могил наших батьків, щоб забрати дружин, дітей. — Дворянин ударив себе в груди. — Ми всі встанемо, всі поголівно підемо, всі за царя-батечка! — кричав він, вирячивши налиті кров’ю очі. Кілька схвальних голосів почулося з натовпу. — Ми росіяни і не пожаліємо крові своєї для захисту віри, престолу і вітчизни. А бредню треба кинути, якщо ми сини вітчизни. Ми покажемо Європі, як Росія встає за Росію, — кричав дворянин.

П’єр хотів відповідати, та не міг сказати ні слова. Він почував, що звучання його слів, незалежно від того, яку вони містили в собі думку, було менш чутне, ніж звучання слів збудженого дворянина.

Ілля Андрійович схвалював позаду гуртка; деякі жваво оберталися плечем до промовця наприкінці фрази й казали:

— Оце то так! Це так!

П’єр хотів сказати, що він не від того, щоб пожертвувати, чи грішми, чи кріпаками, чи собою, але що треба б йому знати стан справ, щоб допомагати, — та він не міг говорити. Багато голосів кричало й говорило разом, так що Ілля Андрійович не встигав кивати всім; і група збільшувалась, розпадалася, знову сходилася й нарешті з таким гомоном, що аж гуло, рушила у велику залу, до великого столу. П’єру не тільки не вдавалося говорити, але його грубо перебивали, відштовхували, одвертались від нього, як від загального ворога. Це робилося не тому, що незадоволені були змістом його промови, — її і забули після великої кількості промов, що виголошувались за нею, — а для запалення юрмі треба було мати відчутний предмет любові і відчутний предмет ненависті. П’єр зробився цим останнім. Багато промовців говорило після збудженого дворянина, і всі говорили в тому ж тоні. Багато хто говорив прекрасно й оригінально.

Видавець Русского Вестника Глінка, якого впізнали («письменник, письменник!» — почулося в натовпі), сказав, що пекло треба відбивати пеклом, що він бачив дитину, яка усміхалася при сяйві блискавки і при гуркоті грому, але що ми не будемо цією дитиною.

— Так, так, при гуркоті грому! — повторювали схвально в задніх рядах.

Натовп підійшов до великого столу, біля якого в мундирах, у стрічках, сиві, лисі, сиділи сімдесятилітні вельможі-старики; майже всіх їх у них удома з блазнями або в клубах за бостоном бачив П’єр. Натовп підійшов до столу, не перестаючи гудіти. Один за одним і часом два разом, притиснуті ззаду до високих спинок стільців налягаючим натовпом, говорили промовці. Ті, що стояли ззаду, помічали, чого не доказав попередній промовець, і поспішали сказати це пропущене. Інші, в цій жарі та тісноті, шукали в своїй голові, чи не знайдеться якої думки, і поспішали висловити її. Знайомі П’єру старенькі вельможі сиділи й оглядалися то на того, то на цього, і вираз більшої частини з них говорив лише, що їм дуже гаряче. П’єр, проте, почував себе схвильованим, і загальне бажання показати, що для нас усе дрібниця, яке виявлялося більше у звуках і в виразах облич, ніж у змісті промов, передавалось і йому. Він не зрікся своїх думок, але почував себе в чомусь винним і хотів виправдатись.

— Я сказав лише, що нам зручніше було б робити пожертвування, якби ми знали, чого бракує, — намагаючись перекричати інші голоси, промовив він.

Один найближчий дідок оглянувся на нього, але зараз же увагу цього старого відвернув крик, що почався на другому боці стола.

— Так, Москву буде зданої Вона буде спокутницею-визволителькою! — кричав один.

— Він ворог людства! — кричав другий. — Дозвольте мені говорити... Панове, ви мене душите!..

XXIII

У цей час швидкими кроками перед юрмою дворян, що розступилася, в генеральському мундирі, із стрічкою через плече, зі своїм виставленим підборіддям та бистрими очима, увійшов граф Растопчин.

— Государ імператор зараз буде, — сказав Растопчин, — я щойно звідти. Я гадаю, що в тому становищі, в якому ми перебуваємо, розводитись багато нема чого. Государ удостоїв зібрати нас та купецтво, — сказав граф Растопчин. — Звідти поллються мільйони (він показав на залу купців), а наша справа виставити ополчення і не щадити себе... Це менше, що ми можемо зробити!

Почались наради між самими вельможами, що сиділи за столом. Вся нарада пройшла більш ніж тихо. Вона навіть здавалася журною, коли, після всього недавнього галасу, поодинці було чутно старечі голоси, що казали: один — «згодний», другий — для різноманітності — «і я тієї ж думки» і т. ін.

Було наказано секретареві писати ухвалу московського дворянства про те, що москвичі, так само, як і смоляни, жертвують по десять чоловік з тисячі та повне обмундирування. Пани учасники засідання підвелися, наче з полегшенням, загуркотіли стільцями й пішли по залі розминати ноги, забираючи декого під руку й розмовляючи.

— Государ! Государ! — раптом пішло по залах, і весь натовп кинувся до виходу.

Широким ходом між стінами дворян государ пройшов до зали. На всіх обличчях був вираз шанобливої і зляканої цікавості. П’єр стояв досить далеко і не міг добре розібрати государевої промови. Він зрозумів лише, з того, що він чув, що государ говорив про небезпеку, в якій перебувала держава, та про надії, які він покладав на московське дворянство. Государеві відповідав другий голос, який повідомляв про щойно схвалену постанову дворянства.

— Панове! — сказав государ, і голос його затремтів; натовп зашелестів і знову стих, і П’єр знову почув такий приємно-людський і зворушений государів голос, який казав:— Ніколи я не мав сумніву у щирості російського дворянства. Та цього дня воно перевершило мої сподівання. Дякую вам від імені вітчизни, Панове, будемо діяти — час дорожчий за все...

Государ замовк, натовп став тиснутися круг нього, і з усіх боків чутно було захоплені вигуки.

— Так, дорожче за все... царське слово, — ридаючи казав ззаду голос Іллі Андрійовича, який нічого не чув, але все розумів по-своєму.

З зали дворянства государ пройшов до зали купецтва. Він пробув там коло десяти хвилин. П’єр серед інших побачив государя, який виходив з зали купецтва із слізьми зворушення на очах. Як потім стало відомо, государ тільки-но почав промову купцям, як сльози бризнули з його очей, і він тремтячим голосом доказав її. Коли П’єр побачив государя, він виходив у супроводі двох купців. Один був знайомий П’єру, товстий відкупщик, другий — голова, з худим, вузькобородим, жовтим обличчям. Обидва вони плакали. В худого стояли сльози, але товстий відкупщик ридав, як дитина, і все твердив:

— І життя, і майно візьми, ваша величність!

П’єр не почував у цю хвилину вже нічого, крім бажання показати, що все для нього дрібниці і що він усім ладен жертвувати. Його промова з конституційним напрямом стояла перед ним, як докір йому: він шукав нагоди загладити це. Почувши, що граф Мамонов жертвує полк, Безухов зараз-таки заявив графові Растопчину, що він віддає тисячу чоловік та їх утримання.

Старий Ростов не міг без сліз розповісти дружині того, що було, і відразу ж погодився на просьбу Петі і сам поїхав записувати його.

Другого дня государ поїхав. Усі зібрані дворяни скинули мундири, знову розмістилися по домах та клубах і, покректуючи, давали накази управителям про ополчення і дивувалися з того, що вони зробили.

Частина друга

І

Наполеон почав війну з Росією тому, що він не міг не приїхати до Дрездена, не міг не запаморочитись від шани, не міг не одягти польського мундира, не міг не піддатися червневого ранку напливові заповзятливості, не міг здержатися від спалаху гніву в присутності Куракіна і потім Балашова.

Олександр відмовлявся від усіх переговорів тому, що він особисто почував себе ображеним. Барклай де-Толлі намагався якнайкраще керувати армією для того, щоб виконати свій обов’язок і заслужити славу великого полководця. Ростов помчав у атаку на французів тому, що він не міг стриматися від бажання промчати по рівному полю. І так само, внаслідок своїх особистих якостей, звичок, умов та цілей, діяли всі ті незліченні особи, учасники цієї війни. Вони боялися, пишались, раділи, обурювались, міркували, гадаючи, що вони знають те, що вони роблять, і що роблять для себе, а всі були мимовільним знаряддям історії і робили неясну для них, але зрозумілу для нас роботу. Така незмінна доля всіх практичних діячів, і тим вони не вільніші, чим вище стоять у людській ієрархії.

Уже діячі 1812 року давно зійшли із своїх місць, їхні особисті інтереси зникли безслідно, і лише історичні результати того часу перед нами.

Провидіння змушувало всіх цих людей, прагнучи досягнення своїх особистих цілей, сприяти здійсненню одного величезного результату, на який жодна людина (ні Наполеон, ні Олександр, ні ще менше будь-хто з учасників війни) анітрошечки не сподівалася.

Тепер нам ясно, що було в 1812 році причиною загибелі французької армії. Ніхто не буде заперечувати, що причиною загибелі французьких військ Наполеона був, з одного боку, вступ їх пізнього часу без підготовлений до зимового походу вглиб Росії, а з другого боку, характер, якого набрала війна від спалення російських міст і збудження ненависті до ворога в російському народі. Але тоді не тільки ніхто не передбачав того (що тепер здається очевидним), що лише таким чином могла загинути восьмисоттисячна, найкраща в світі і з найкращим полководцем на чолі, армія в зіткненні із вдвічі слабшою, недосвідченою і з недосвідченими полководцями на чолі, російською армією; не тільки ніхто не передбачав цього, а всі зусилля з боку росіян були повсякчас спрямовані на те, щоб перешкодити тому, що одно могло врятувати Росію; і з боку французів, незважаючи на досвідченість і так званий воєнний геній Наполеона, були спрямовані всі зусилля до того, щоб розтягтися наприкінці літа до Москви, тобто зробити те саме, що мало погубити їх.

В історичних творах про 1812 рік автори-французи дуже люблять говорити про те, як Наполеон почував небезпеку розтягнення своєї лінії, як він домагався бою, як маршали його радили йому зупинитися в Смоленську, й наводити інші подібні доводи, які свідчать, що тоді вже начебто усвідомлено було небезпеку кампанії; а автори-росіяни ще більш люблять говорити про те, як з початку кампанії існував план скіфської війни заманювання Наполеона вглиб Росії і приписують цей план хто Пфулю, хто якомусь французові, хто Толю, хто самому імператорові Олександру, вказуючи на записки, на проекти та листи, в яких справді є натяки на цей спосіб дій. Але всі ці натяки на передбачення того, що сталося, як з боку французів, так і з боку росіян, виставляються тепер лише тому, що подія справдила їх. Якби подія не сталася, то натяки ці були б забуті, як забуті тепер тисячі і мільйони протилежних натяків та припущень, що були в ужитку тоді, але виявились неправдивими і тому забуті. Про результат кожної події в сучасників її завжди буває стільки припущень, що, хоч би чим вона кінчилася, завжди знайдуться люди, які скажуть: «Я тоді ще сказав, що це так буде», забуваючи зовсім, що серед незчисленних припущень було роблено й цілком протилежні.

Припущення про те, що Наполеон усвідомлював небезпеку розтягнення лінії і що росіяни заманювали ворога вглиб Росії, — належать, очевидно, до цього розряду, й історики тільки з великою натяжкою можуть приписувати такі міркування Наполеону та його маршалам і такі плани — російським воєначальникам. Усі факти цілком суперечать таким припущенням. Не тільки за весь час війни з боку росіян не було бажання заманити французів углиб Росії, а все було роблено для того, щоб зупинити їх з першого вступу їх у Росію, і не тільки Наполеон не боявся розтягнення своєї лінії, а він радів, як з тріумфу, з кожного свого кроку вперед і дуже ліниво, не так, як у попередні свої кампанії, домагався бою.

На самому початку кампанії армії наші розрізані, і єдина мета, до якої ми пориваємось, полягає в тому, щоб з’єднати їх, хоч для того, щоб відступати й затягати ворога вглиб країни, у з’єднанні армій нема вигід. Імператор перебуває при армії, щоб підняти її дух на відстоювання кожного кроку російської землі, а не для відступу. Влаштовується величезний Дрісський табір за планом Пфуля і є думка далі не відступати. Государ робить докори головнокомандуючим за кожен крок відступу. Не тільки спалення Москви, але й допущення ворога до Смоленська не вкладається навіть в уяві імператора, і коли армії з’єднуються, то государ обурюється з того, що Смоленськ взятий і спалений, і не дано перед стінами його генеральної битви.

Так думає государ, але російські воєначальники і всі росіяни ще більш обурюються від думки про те, що наші відступають углиб країни.

Наполеон, розрізавши армії, просувається вглиб країни і пропускає кілька нагод для бою. В серпні місяці він у Смоленську і думає лише про те, як би йому йти далі, хоч, як ми тепер бачимо, цей рух уперед для нього очевидно згубний.

Факти говорять ясно, що ні Наполеон не передбачав небезпеки в рухові на Москву, ні Олександр і російські воєначальники не думали тоді про заманювання Наполеона, а думали про протилежне. Затягнення Наполеона вглиб країни сталося не за чиїмсь планом (ніхто й не вірив у можливість цього), а сталося від дуже й дуже складної гри, інтриг, цілей, бажань людей — учасників війни, які не вгадували того, що повинно бути, і того, що було єдиним порятунком Росії. Все відбувається ненароком. Армії розрізано на початку кампанії. Ми намагаємося з’єднати їх з очевидною метою дати бій і стримати наступ ворога, але в цьому прагненні з’єднання, уникаючи боїв із сильнішим ворогом і мимоволі відходячи під гострим кутом, ми заводимо французів до Смоленська. Та мало сказати, що ми відходимо під гострим кутом, бо французи просуваються між обома арміями, — кут цей стає все гострішим, і ми ще далі відходимо тому, що Барклай де-Толлі, непопулярний німець, ненависний Багратіону (який має стати під його начальство), і Багратіон, командуючи 2-ю армією, намагається якнайдовше не приєднуватись до Барклая, щоб не стати під його команду. Багратіон довго не приєднується (хоч у з’єднанні головна мета всіх начальствуючих осіб), бо йому здається, що він на цьому марші наражає на небезпеку свою армію і що найвигідніше для нього відступити лівіше і південніше, непокоячи з флангу і з тилу ворога і комплектуючи свою армію на Україні. А здається, і придумав він це тому, що йому не хочеться підкорятися ненависному і молодшому чином німцеві Барклаю.

Імператор перебуває при армії, щоб підносити її дух, а присутність його і незнання, на що зважитись, і величезна кількість порадників та планів знищують енергію дій 1-ї армії, і армія відступає.

У Дрісському таборі є намір зупинитися; але несподівано Паулучі, пнучись у головнокомандуючі, своєю енергією впливає на Олександра, і весь план Пфуля покидається, і вся справа доручається Барклаю. Але через те, що Барклай не викликає довіри, владу його обмежують.

Армії роздрібнено, нема єдності начальства, Барклай не популярний; але з цієї плутанини, роздрібнення й непопулярності німця-головнокомандуючого, з одного боку, випливає нерішучість і уникання бою (від якого не можна було б стриматися, якби армії були разом і якби не Барклай був начальником), З другого боку — все більше й більше обурення проти німців і збудження патріотичного духу.

Нарешті государ їде з армії, і як єдиний і найзручніший привід для його від’їзду обирається думка, що йому треба піднести дух народу в столицях, щоб викликати народну війну. І ця государева поїздка в Москву потроює сили російського війська.

Государ їде з армії для того, щоб не зв’язувати єдності влади головнокомандуючого, і сподівається, що буде вжито рішучіших заходів; але становище начальства армій ще більш плутається і слабшає. Бенігсен, великий князь та рій генерал-ад’ютантів залишаються при армії для того, щоб стежити за діями головнокомандуючого і збуджувати в ньому енергію, і Барклай, ще менш почуваючи себе вільним перед очима всіх цих очей государевих, робиться ще обережнішим перед рішучими діями і уникає битви.

Барклай стоїть за обережність. Цесаревич натякає на зраду і вимагає генеральної битви. Любомирський, Браницький, Влоцький і тому подібні так роздувають увесь цей галас, що Барклай, Під приводом доставлення паперів государеві, відсилає поляків генерал-ад’ютантів до Петербурга і входить у відкриту боротьбу з Бенігсеном та великим князем.

У Смоленську нарешті, хоч як не бажав того Багратіон, з’єднуються армії.

Багратіон у кареті під’їжджає до будинку, який займає Барклай. Барклай надіває шарфа, виходить назустріч і рапортує старшому чином Багратіону. Багратіон, у боротьбі великодушності, незважаючи на старшинство чина, підкоряється Барклаю; але, підкорившись, ще менше погоджується з ним. Багратіон особисто, з наказу государя, доносить йому. Він пише Аракчеєву: «Воля государя мого, я ніяк разом з міністром (Барклаєм) не можу. Ради бога, пошліть мене куди-небудь, хоч полком командувати, а тут бути не можу; і вся головна квартира німцями наповнена, так що росіянинові жити неможливо, і толку ніякого нема. Я думав, істинно служу государеві і вітчизні, а насправді виходить, що я служу Барклаю. Признаюсь, не хочу». Рій Браницьких, Вінцінгероде і тому подібних ще більш отруює стосунки між головнокомандуючими, і виходить ще менше єдності. Збираються атакувати французів перед Смоленськом. Посилається генерал для огляду позиції. Генерал цей, ненавидячи Барклая, їде до приятеля, корпусного командира, і, просидівши в нього день, повертається до Барклая і осуджує за всіма пунктами майбутнє поле бою, якого він не бачив.

Поки точаться суперечки та інтриги про майбутнє поле бою, поки ми відшукували французів, помиляючись у їх місці перебування, французи натикаються на дивізію Невєровського і підходять до самих стін Смоленська.

Треба прийняти несподіваний бій у Смоленську, щоб врятувати свої сполучення. Бій дається. Вбиваються тисячі з того і з цього боку.

Смоленськ покидається всупереч волі государя і всього народу. Але Смоленськ спалило само населення, обдурене своїм губернатором, і розорені жителі, показуючи приклад іншим росіянам, їдуть у Москву, думаючи лише про свої втрати і розпалюючи ненависть до ворога. Наполеон іде далі, ми відступаємо, і досягається те саме, що повинно було перемогти Наполеоне.

II

Другого дня по від’їзді сина князь Микола Андрійович покликав до себе княжну Марію.

— Ну що, задоволена тепер? — сказав він до неї, — посварила з сином! Задоволена? Тобі тільки й треба було! Задоволена?.. Мені від цього боляче, боляче. Я Старий і кволий, і тобі цього хотілося. Ну, радій, радій... — І після цього княжна Марія протягом тижня не бачила свого батька. Він був хворий і не виходив з кабінету.

На свій подив, княжна Марія помітила, що за цей час недуги старий князь так само не допускав до себе й m-lle Bourienne. Лише Тихон доглядав його.

Через тиждень князь вийшов і почав знову попереднє життя, особливо діяльно займаючись будовами та садами і припинивши всі попередні взаємини з m-lle Bourienne. Вигляд його і холодний тон з княжною Марією наче говорили їй: «Ось бачиш, ти видумала на мене, набрехала князеві Андрію про взаємини мої з цією француженкою і посварила мене з ним; а ти бачиш, що мені не треба ні тебе, ні француженки».

Одну половину дня княжна Марія проводила в Миколеньки, стежачи за його уроками, сама давала йому уроки російської мови та музики і розмовляла з Десалем; другу частину дня вона проводила з книгами, із старою нянею і з божими людьми, які інколи з чорного ганку приходили до неї.

Про війну княжна Марія думала так, як думають про війну жінки. Вона боялася за брата, який був там, жахалася, не розуміючи її, перед людською жорстокістю, що змушувала їх убивати один одного; але не розуміла значення цієї війни, що здавалась їй такою самою, як і всі попередні війни. Вона не розуміла значення цієї війни, незважаючи на те, що Десаль, її повсякчасний співрозмовник, пристрасно цікавлячись перебігом війни, намагався розтлумачити їй свої міркування, і незважаючи на те, що божі люди, приходячи до неї, всі по-своєму з жахом передавали народні чутки про нашестя антихриста, і незважаючи на те, що Жюлі, тепер княгиня Друбецька, знову поновивши листування з нею, писала їй з Москви патріотичні листи.

«Я вам пишу по-російському, мій добрий друже, — писала Жюлі, — бо я маю ненависть до всіх французів, так само, як і до мови їхньої, якої я не можу чути розмовляти... Ми в Москві всі захоплені через ентузіазм до нашого гаряче любимого імператора.

Сердешний чоловік мій переносить працю й голод у жидівських корчмах; але новини, які я маю, ще більш запалюють мене.

Ви чули, мабуть, про героїчний подвиг Раєвського, який обійняв двох синів і сказав: „Загину з ними, але не похитнемось!“ І справді, хоч ворог був вдвічі сильніший за нас, ми не хитнулися. Ми проводимо час, як можемо; та на війні, як на війні. Княжна Аліна і Sophie сидять зі мною цілі дні, і ми, нещасні вдови живих чоловіків, за корпією робимо чудові розмови; лише вас, мій друже, невистачає...» і т. д.

Княжна Марія не розуміла всього значення цієї війни переважно тому, що старий князь ніколи не говорив про неї, не визнавав її і сміявся за обідом з Десаля, який говорив про цю війну. Тон князів був такий спокійний і впевнений, що княжна Марія беззастережно вірила йому.

Увесь липень старий князь був надзвичайно діяльний і навіть жвавий. Він заклав новий сад і новий корпус, будівлю для двораків. Одно, що турбувало княжну Марію, було те, що він мало спав і, змінивши свою звичку спати в кабінеті, щодня змінював місце своєї ночівлі. То він наказував розташувати своє похідне ліжко в галереї, то він залишався на дивані або у вольтерівському кріслі у вітальні і дрімав не роздягаючись, тимчасом як не m-lle Bourienne, а хлопчик Петруша читав йому; то він ночував в їдальні.

Першого серпня було одержано другого листа від князя Андрія. В першому листі, одержаному невдовзі по його від’їзді, князь Андрій просив з покорою прощення в свого батька за те, що він дозволив собі сказати йому, і просив його повернути йому свою ласку. На цей лист старий князь відповів йому привітним листом і після цього листа віддалив від себе француженку. Другий лист князя Андрія, написаний з-під Вітебська, після того як французи захопили його, складався з короткого опису всієї кампанії з планом, намальованим у листі, та з міркувань про дальший хід кампанії. В листі цьому князь Андрій змальовував батькові незручності його становища поблизу від театру війни, на самій лінії руху військ, і радив їхати у Москву.

За обідом цього дня на словаДесаля про те, що, як кажуть, французи вже вступили у Вітебськ, старий князь згадав про лист князя Андрія.

— Одержав від князя Андрія нині, — сказав він княжні Марії, — не читала?

— Ні, mon рèге^[60], — злякано відповіла княжна. Вона не могла читати листа, про одержання якого вона навіть не чула.

— Він пише про війну оцю, — сказав князь з тією презирливою усмішкою, яка стала йому звичною і з якою він говорив завжди про теперішню війну.

— Мабуть, дуже цікаво, — сказав Десаль. — Князь має змогу знати...

— Ах, дуже цікаво! — сказала m-lle Bourienne.

— Підіть принесіть мені, — звернувся старий князь до m-lle Bourienne. — Ви знаєте, на маленькому столі під прес-пап’є.

M-lle Bourienne радісно схопилася.

— Ах ні, — нахмурившись, крикнув він. — Піди ти, Михайле Івановичу!

Михайло Іванович встав і пішов до кабінету. Але тільки-но він вийшов, старий князь, стурбовано оглядаючись, кинув серветку й пішов сам.

— Нічого не вміють, усе переплутають.

Поки він ходив, княжна Марія, Десаль, m-lle Bourienne і навіть Миколенька мовчки переглядались. Старий князь повернувся квапливим кроком, у супроводі Михайла Івановича, з листом і планом, які він, нікому не даючи читати під час обіду, поклав біля себе.

Перейшовши до вітальна, він дав листа княжні Марії і, розгорнувши перед собою план нової будівлі, зосередив на ньому свій погляд і наказав їй читати вголос. Прочитавши листа, княжна Марія запитливо глянула на батька. Він дивився на план, очевидно заглибившись у свої думки.

— Що ви про це думаєте, князю? — дозволив собі звернутися з запитанням Десаль.

— Я? я?.. — мовби неприємно прокидаючись, сказав князь, не зводячи очей з плану будівлі.

— Дуже можливо, що театр війни так наблизиться до нас...

— Ха-ха-ха! Театр війни! — сказав князь. — Я казав і кажу, що театр війни є Польща, і далі як до Німану ніколи не пройде ворог.

Десаль здивовано глянув на князя, який говорив про Німан, тимчасом, як ворог був уже біля Дніпра; а княжна Марія, забувши географічне положення Німану, думала, що те, що батько її каже, правда.

— Під час відлиги потонуть у болотах Польщі. Вони тільки можуть не бачити, — промовив князь, як видно думаючи про кампанію 1807 року, що була, як йому здавалося, так недавно. — Бенігсен повинен був раніш вступити в Пруссію, справа повернула б на інакше...

— Але ж, князю, — боязко сказав Десаль, — у листі говориться про Вітебськ...

— А, в листі? Ага... — незадоволено промовив князь. — Так... так... — Обличчя його набрало раптом понурого виразу. Він помовчав. — До речі, він пише, французи розбиті, при якій це річці?

Десаль опустив очі.

— Князь нічого про це не пише, — тихо сказав він.

— А хіба не пише? Ну, я ж сам не видумав. — Усі довго мовчали.

— Так... так... Ну, Михайле Івановичу, — раптом сказав він, піднявши голову й показуючи на план будівлі, — розкажи, як ти це хочеш переробити...

Михайло Іванович підійшов до плану, і князь, поговоривши з ним про план нової будівлі, сердито глянувши на княжну Марію та Десаля, пішов до себе.

Княжна Марія бачила збентежений і здивований погляд Десаля, спрямований на її батька, помітила його мовчання й була вражена з того, що батько її забув синового листа на столі у вітальні; та вона боялась не тільки говорити й розпитувати Десаля про причину його збентеження й мовчання, але боялась і думати про це.

Увечері Михайло Іванович, присланий від князя, прийшов до княжни Марії за листом князя Андрія, забутим у вітальні. Княжна Марія дала листа. Хоч їй це й неприємно було, вона дозволила собі спитати Михайла Івановича, що робить батько її.

— Все пораються, — з шанобливо-глузливою усмішкою, яка примусила збліднути княжну Марію, сказав Михайло Іванович. — Дуже турбуються з приводу нового корпусу. Читали трошки, а тепер, — стишеним голосом сказав Михайло Іванович, — біля бюро, мабуть, заповітом зайнялися. (Останнім часом одним з улюблених занять князя була робота над паперами, які повинні були залишитися по його смерті і які він називав заповітом.)

— А Алпатича посилають до Смоленська? — спитала княжна Марія.

— Аякже, він уже давно чекає.

III

Коли Михайло Іванович повернувся з листом до кабінету, князь в окулярах, з абажуром на очах і на свічках, сидів біля відкритого бюро, з паперами в далеко відставленій руці, і в трохи урочистій позі читав свої папери (ремарки, як він називав), які мали бути доставлені государеві по його смерті.

Коли Михайло Іванович увійшов, у нього в очах стояли сльози спогадів про той час, коли він писав те, що читав тепер. Він узяв з рук Михайла Івановича листа, поклав до кишені, склав папери й покликав Алпатича, який давно вже дожидався.

На аркушику паперу в нього було записано, що треба було в Смоленську, і він, ходячи по кімнаті повз Алпатича, що дожидався біля дверей, почав давати накази.

— Перше, паперу поштового, чуєш, вісім дестей, ось за взірцем; з золотим обрізом... взірець, щоб неодмінно за ним було; лаку, сургучу — за запискою Михайла Івановича.

Він походив по кімнаті й заглянув у пам’ятну записку.

— Потім губернаторові особисто віддати листа про запис.

Потім треба було засувок до дверей нової будівлі, неодмінно такого фасону, як ті, що видумав сам князь. Потім ящик палітурний треба було замовити, щоб покласти туди заповіт.

Давання наказів Алпатичу тривало понад дві години. Князь усе не відпускав його. Він сів, задумався і, заплющивши очі, задрімав. Алпатич поворушився.

— Ну, йди, йди; коли що треба, я пришлю.

Алпатич вийшов. Князь підійшов знову до бюро, заглянувши в нього, поворушив рукою свої папери, знову замкнув і сів до столу писати листа губернаторові.

Вже було пізно, коли він підвівся, запечатавши листа, йому хотілося спати, але він знав, що не засне і що найтяжчі думки виникають у нього в ліжку. Він гукнув Тихона й пішов з ним по кімнатах, щоб сказати йому, де стелити постіль на нинішню ніч. Він ходив, примірюючи кожен куток.

Скрізь йому здавалося недобре, але найгірший був звичний диван у кабінеті. Диван цей був страшний для нього, мабуть, від тяжких думок, що він передумав, лежачи на ньому. Ніде не було добре, та все ж найкращий був куточок у диванній за фортепіано: він ніколи ще не спав тут.

Тихон приніс з офіціантом ліжко і почав встановлювати.

— Не так, не так! — вигукнув князь і сам посунув на чверть далі від кутка, і потім знову трошки ближче.

«Ну, нарешті все переробив, тепер відпочину», — подумав князь і дав Тихонові роздягати себе.

Досадливо скривляючись від зусиль, які треба було робити, щоб скинути каптан та штани, князь роздягнувся, важко опустився на ліжко і неначе задумався, презирливо дивлячись на свої жовті, висхлі ноги. Він не задумався, а він барився перед зусиллям, яке мав зробити, щоб підняти ці ноги й пересунутися на ліжку. «Ох, як тяжко! О, хоч би скоріше кінчилися ці обов’язки і щоб ви відпустили мене!» — думав він. Він зробив, підібравши губи, двадцятитисячний раз це зусилля і ліг. Але тільки-но він ліг, як раптом усе ліжко рівномірно заходило під ним вперед і назад, наче важко дихаючи і штовхаючись. Це бувало з ним майже щоночі. Він розплющив очі, що були заплющились.

— Нема спокою, прокляті! — пробурчав він з обуренням на когось. «Так, так, ще важливе щось було, дуже щось важливе я приберіг собі на ніч у ліжку. Засувки? Ні, про це сказав. Ні, щось таке, щось у вітальні було. Княжна Марія щось плела. Десаль щось — цей дурень — говорив. У кишені щось — не згадаю».

— Тишка! про що за обідом розмовляли?

— Про князя Михайла...

— Мовчи, мовчи. — Князь заляскав рукою по столу. — Ага, знаю, лист князя Андрія. Княжна Марія читала. Десаль щось про Вітебськ казав. Тепер прочитаю.

Він велів вийняти листа з кишені і присунути до ліжка столик з лимонадом та витушкою — восковою свічкою і, надівши окуляри, почав читати. Тепер тільки в тиші ночі, при тьмяному світлі з-під зеленого ковпака, він, прочитавши листа, вперше на мить зрозумів його значення.

«Французи у Вітебську, по чотирьох переходах вони можуть бути біля Смоленська; може, вони вже там».

— Тишка! — Тихон схопився. — Ні, не треба, не треба! — прокричав він.

Він сховав листа під свічник і заплющив очі. І йому уявився Дунай, ясний полудень, очерети, російський табір, і він входить, він, молодий генерал, без жодної зморшки на обличчі, бадьорий, веселий, рум’яний, у мережаний намет Потьомкіна, і пекуче почуття заздрості до улюбленця, таке ж сильне, як і тоді, хвилює його. І він згадує всі ті слова, що сказано було тоді при першому побаченні з Потьомкіним. І в його уяві постає, з жовтавим тілистим обличчям, невисока, опасиста жінка — матінка-імператриця, її усмішки, слова, коли вона вперше, приголубивши, прийняла його, і згадується її ж таки обличчя на катафалку й та сутичка з Зубовим, що сталася тоді при її домовині за право підходити до її руки.

«Ох, скоріше, скоріше повернутись до того часу, і щоб теперішнє все закінчилось якнайшвидше, якнайшвидше, щоб дали вони мені спокій!»

IV

Лисі Гори, маєток князя Миколи Андрійовича Болконського, були за шістдесят верст від Смоленська, позад нього, і за три версти від Московського шляху.

Того ж вечора, як князь давав накази Алпатичу, Десаль, зажадавши від княжни Марії побачення, сказав їй, що князь, будучи не зовсім здоровим, не вживає ніяких заходів для своєї безпеки, а з листа князя Андрія видно, що перебування в Лисих Горах небезпечне, тому він уклінно радить їй самій написати з Алпатичем листа до начальника губернії в Смоленськ з просьбою повідомити її про стан справ та про міру небезпеки, що загрожує Лисим Горам. Десаль написав для княжни Марії листа до губернатора, якого вона підписала, і листа цього було віддано Алпатичу з наказом подати його губернаторові, і, в разі небезпеки, повернутися якнайшвидше.

Одержавши всі накази, Алпатич, у білому пуховому капелюсі (князівський подарунок), з палицею, так само, як князь, вийшов у супроводі домашніх сідати у бричку з шкіряною халабудкою, запряжену тройкою гладких буланих коней.

Дзвінок був підв’язаний, бубонці закладені папірцями. Князь нікому не дозволяв у Лисих Горах їздити з дзвінком. Але Алпатич любив дзвінки та бубонці в далекій дорозі. Придворні Алпатича, земський, конторник, куховарка — чорна, біла, дві баби, хлопчик-козачок, кучери та різні двораки проводили його.

Дочка вмощувала за спину й під нього ситцьові пухові, подушки. Своякиня-бабуся потай ткнула клуночок. Один з кучерів підсадив його під руку.

— Ну, ну, баб’яче збирання! Баби, баби! — пихкаючи, сказав скоромовкою Алпатич так само, як казав князь, і сів у бричку. Давши останні накази про роботу земському і в цьому вже не наслідуючи князя, Алпатич скинув з лисої голови капелюха й перехрестився тричі.

— Ви, коли що... ви верніться, Якове Алпатичу; ради Христа, нас пожалій, — прокричала до нього дружина, натякаючи на чутки про війну та про ворога.

— Баби, баби, баб’яче збирання! — промовив Алпатич сам до себе й поїхав, оглядаючи круг себе лани, де з пожовклим житом, де з густим, ще зеленим вівсом, де ще чорні, які тільки починали двоїти. Алпатич їхав, милуючись незвичайним урожаєм ярових цього року, приглядаючись до смужок житніх гін, на яких де-не-де починали зажинати, і хазяйновито міркував про посів та збирання і про те, чи не забуто якого князівського наказу.

Двічі погодувавши дорогою, надвечір 4 серпня Алпатич приїхав до міста.

По дорозі Алпатич зустрічав і випереджав обози та війська. Під’їжджаючи до Смоленська, він чув далекі постріли, але звуки не вразили його. Найдужче вразило його те, що, наближаючись до Смоленська, він бачив прекрасний лан вівса, що його якісь солдати косили, видно, на корм і по ньому стояли табором; ця обставина вразила Алпатича, але він незабаром забув її, думаючи про свою справу.

Всі інтереси Алпатичевого життя вже понад тридцять років були обмежені лише волею князя, і він ніколи не виходив з цього кола. Все, що не стосувалось виконання князевих наказів, не тільки не цікавило Алпатича, але й не існувало для нього.

Алпатич, приїхавши увечері 4 серпня до Смоленська, зупинився за Дніпром у Гаченському передмісті, на заїжджому дворі Ферапонтова, в якого він вже тридцять років мав звичку зупинятися. Ферапонтов дванадцять років тому, з легкої руки Алпатича, купив гай у князя, почав торгувати, і тепер мав) дім, заїжджий двір та борошенну крамницю в губернії. Ферапонтов був товстий, чорний, червоний сорокалітній чоловік, з товстими губами, з товстою гулею-носом, такими ж гулями над чорними, насупленими бровами і з товстим пузом.

Ферапонтов, у жилеті, в ситцьовій сорочці, стояв біля крамниці, що виходила на вулицю. Побачивши Алпатича, він підійшов до нього.

— Ласкаво просимо, Якове Алпатичу. Люди з міста, а ти до міста, — сказав господар.

— Чого ж це, з міста? — сказав Алпатич.

— І я кажу — люди дурні. Все француза бояться.

— Бабські теревені, бабські теревені! — промовив Алпатич.

— Так оце і я міркую, Якове Алпатичу. Я кажу, наказ є, що не пустять його, — значить вірно. Та й дядьки по три карбованці від підводи просять — бога вони не бояться!

Яків Алпатич неуважно слухав. Він сказав дати самовар та сіна коням і, напившись чаю, ліг спати.

Цілу ніч повз заїжджий двір рухались вулицею війська. Другого дня Алпатич надів камзол, якого він надівав тільки в місті, і пішов у справах. Ранок був сонячний, і з восьмої години ранку було вже гаряче. Дорогий день для жнив, як думав Алпатич. За містом з раннього ранку лунали постріли.

З восьмої години до рушничних пострілів приєдналась гарматна стрілянина. На вулицях було багато людей, що кудись поспішали, багато солдатів, але так само, як і завжди, їздили візники, купці стояли біля крамниць і в церквах правилася служба. Алпатич пішов до крамниць, до присутствених місць, на пошту та до губернатора. В присутствених місцях, у крамницях, на пошті всі розмовляли про військо, про ворога, який уже напав на місто; всі питали одне одного, що робити, і всі намагались заспокоювати одне одного.

Біля губернаторового будинку Алпатич застав багато людей, козаків і дорожній екіпаж, що належав губернаторові. На ганку Яків Алпатич зустрів двох панів дворян, з яких одного він знав. Знайомий йому дворянин, колишній справник, говорив із запалом:

— Це ж не жарти жартувати, — казав він. — Добре хто сам один. Хай один — бідняк, зате одинак, а то ж тринадцять чоловік сім’ї, та все майно... Довели, що пропадати всім; що ж це за начальство після цього?.. Ех, перевішав би розбійників...

— Та ну-бо, годі, — казав другий.

— А мені що до того, хай чує! Що ж, ми не собаки, — відповів колишній справник і, оглянувшись, побачив Алпатича.

— А, Яків Алпатич, ти чого?

— З наказу його сіятельства, до пана губернатора, — відповів Алпатич, гордо підводячи голову й закладаючи руку за пазуху, що він робив завжди, коли згадував князя... — Зволили наказати довідатися про стан справ, — сказав він.

— От і довідуйся, — прокричав поміщик, — довели, що ні підвід, нічого!.. Он вона, чуєш? — сказав він, показуючи в той бік, звідки чутно було постріли.

— Довели, що погибати всім... розбійники! — знову промовив він і зійшов з ганку.

Алпатич похитав головою і пішов на сходи. У приймальні були купці, жінки, чиновники, які мовчки переглядалися між собою. Двері кабінету відчинились, усі встали з місць і поступилися вперед. З дверей вибіг чиновник, поговорив щось із купцем, покликав за собою товстого чиновника з хрестом на шиї і зник знову в двері, як видно уникаючи усіх звернених до нього поглядів і запитань. Алпатич просунувся вперед і, коли чиновник вийшов знову, звернувся до нього, заклавши руку за застебнутий сюртук і подаючи йому два листи.

— Панові барону Ашу від генерала аншефа князя Болконського, — виголосив він так урочисто і значливо, що чиновник повернувся до нього і взяв його листа. Через кілька хвилин губернатор прийняв Алпатича і поспіхом сказав йому:

— Скажи князеві і княжні, що мені нічого не відомо було: я робив за вищими наказами — ось...

Він дав папір Алпатичу.

— А втім, тому що князь недужий, моя порада їм їхати в Москву. Я сам зараз їду. Скажи... — але губернатор не доказав; у двері вбіг запилений і спітнілий офіцер і почав щось говорити по-французькому. На обличчі в губернатора з’явився вираз жаху.

— Іди, — сказав він, кивнувши головою Алпатичу, і став про щось питати офіцера. Жадібні, злякані, безпорадні погляди звернулись на Алпатича, коли він вийшов з губернаторового кабінету. Мимохіть прислухаючись тепер до близьких і дедалі дужчих пострілів, Алпатич поспішив на заїжджий двір. Папір, якого дав губернатор Алпатичу, був такий:

«Запевняю вас, що місту Смоленську не загрожує ще ні найменша небезпека, і неймовірно, щоб оний під її загрозою був. Я з одного, а князь Багратіон з другого боку йдемо на з’єднання перед Смоленськом, яке станеться 22 числа, і обидві армії сукупними силами оборонятимуть співвітчизників своїх довіреної вам губернії, поки зусилля їх відженуть від них ворогів вітчизни або поки не винищиться в хоробрих їх рядах до останнього воїна. Ви бачите з цього, що ви маєте цілковите право заспокоїти жителів Смоленська, бо той, кого захищають два таких хоробрих війська, той може бути впевненим у перемозі їх». (Наказ Барклая де-Толлі смоленському цивільному губернаторові, барону Ашу, 1812 року.)

Народ стурбовано снував по вулицях.

Накладені з верхом вози з домашнім посудом, стільцями, шафками раз у раз виїжджали з воріт будинків і їхали вулицями. На подвір’ї, сусідньому з подвір’ям Ферапонтова, стояли повозки і, прощаючись, голосили та приказували жінки. Дворовий собака, гавкаючи, крутився перед запряженими кіньми.

Алпатич більш квапливим кроком, ніж він ходив звичайно, ввійшов на подвір’я і просто пішов у піддашшя до своїх коней та брички. Кучер спав; він розбудив його, велів запрягати і ввійшов до сіней. У хазяйській світлиці чутно було дитячий плач, надривні ридання жінки і гнівний, хрипкий крик Ферапонтова. Куховарка, як злякана курка, стрепенулася в сінях, тільки-но ввійшов Алпатич.

— До смерті забив — хазяйку забив!.. Так бив, так волочив!..

— За що? — спитав Алпатич.

— Їхати просилася. Діло жіноче! Вивези ти, каже, мене, не погуби ти мене з малими дітьми; народ, каже, весь виїхав, чого ж, каже, ми ось? Як зачав бити. Так бив, так волочив!

Алпатич мовби схвально кивнув головою на ці слова і, не бажаючи більш нічого знати, підійшов до протилежних — хазяйських дверей світлиці, в якій залишались його покупки.

— Лиходій ти, губитель, — прокричала в цей час худа, бліда жінка з дитиною на руках і з зірваною з голови хустиною, видираючись з дверей і збігаючи по сходах на подвір’я. Ферапонтов вийшов за нею і, побачивши Алпатича, поправив жилет, волосся, позіхнув і ввійшов до світлиці за Алпатичем.

— Що, вже їхати хочеш? — опитав він.

Не відповідаючи на запитання, не оглядаючись на господаря й перебираючи свої покупки, Алпатич спитав, скільки з нього за постій.

— Порахуємо! Що, в губернатора був? — спитав Ферапонтов. — Яке рішення вийшло?

Алпатич відповів, що губернатор нічого певного не сказав йому:

— З нашим ділом хіба вивезешся? — сказав Ферапонтов. — Дай до Дорогобужа по сім карбованців за підводу. І я кажу: бога не бояться! — сказав він.

— Селиванову, тому пощастило у четвер, продав муку в армію по дев’ять карбованців за мішок. Що, чай питимеш? — додав він. Поки запрягали коней, Алпатич з Ферапонтовим напились чаю і розговорилися про ціну збіжжя, про врожай та сприятливу погоду для збирання.

— Однак затихати почала, — сказав Ферапонтов, випивши три чашки чаю і підводячись, — либонь наша взяла. Сказано, не пустять. Виходить, сила... А нещодавно, розказували, Матвій Іванович Платов їх у річку Марину загнав, тисяч вісімнадцять, чи що, за один день потопив.

Алпатич зібрав свої покупки, дав їх кучерові, що ввійшов, розрахувався з господарем. У воротях, виїжджаючи, прозвучала звуком коліс, копитів та бубонців халабудка.

Було вже геть-геть по полудні; половина вулиці була в тіні, друга була яскраво осяяна сонцем. Алпатич глянув у вікно й пішов до дверей. Раптом пролунав чудний звук далекого свисту й удару, і одразу по тому розлігся протяглий суцільний гуркіт гарматної стрілянини, від якої задеренчали шибки.

Алпатич вийшов на вулицю; вулицею пробігли два чоловіки до мосту. З різних боків лунали свист, удари ядер і лопання гранат, що падали в місті. Але звуки ці майже не чутні були і не привертали уваги жителів, гублячись у звуках стрілянини, чутних з-за міста. Це було бомбардування, яке о п’ятій годині Наполеон наказав відкрити по місту зі ста тридцяти гармат. Народ перший час не розумів значення цього бомбардування.

Звуки від падіння гранат та ядер спочатку викликали тільки цікавість. Дружина Ферапонтова, яка до цього не переставала голосити у піддашші, замовкла і з дитиною на руках вийшла до воріт, мовчки придивляючись до людей і прислухаючись до звуків.

До воріт вийшли куховарка і крамар. Усі з веселою цікавістю намагались побачити летючі над їх головами снаряди. З-за рогу вийшло кілька чоловік людей, збуджено розмовляючи.

— Ото сила! — казав один. — І дашок і стелю так вдрузки й розбило.

— Як свиня землю он зрило, — сказав другий. — От так здорово, от так підбадьорив! — сміючись сказав він. — Добре, що відскочив, а то б вона тебе мазнула.

Народ повернувся до цих людей. Вони припинилися й розповідали, як біля самих них ядро влучило в будинок. Тимчасом інші снаряди, то з швидким похмурим свистом — ядра, то  з приємним посвистуванням — гранати, не переставали перелітати понад голови людей; але жоден снаряд не падав близько, всі переносило. Алпатич сідав у халабудку. Господар стояв у воротях.

— Чого не бачила? — гримнув він на куховарку, яка з закачаними рукавами, в червоній спідниці, погойдуючи голими ліктями, підійшла до рогу послухати те, що розповідали.

— От же чуда, — примовляла вона, але, почувши голос господаря, вернулася, обсмикуючи підтикану спідницю.

Знову, але цього разу дуже близько, засвистіло щось, як летюча згори донизу пташка, блиснув вогонь посередині вулиці, вистрілило щось і застелило димом вулицю.

— Лиходію, що ж ти це робиш? — прокричав господар, підбігаючи до куховарки.

В ту ж мить з різних боків жалібно заголосили жінки, злякано заплакала дитина і мовчки з’юрмилися люди з блідими обличчями біля куховарки. З цієї юрми найвиразніше за все чутно було стогін і приказування куховарки:

— Ой-о-ох, голубчики мої! Голубчики мої білі! Не дайте померти! Голубчики мої білі!..

Через п’ять хвилин нікого не залишилось на вулиці. Куховарку з розбитим осколком гранати стегном віднесли на кухню. Алпатич, його кучер, дружина Ферапонтова з дітьми, двірник сиділи в підвалі, прислухаючись. Гуркіт гармат, свист снарядів і жалісний стогін куховарки, що переважав над усіма звуками, не змовкали ні на мить. Господиня то вколисувала і вмовляла дитину, то жалісним шепотом питала всіх, хто входив у підвал, де її чоловік, який залишився на вулиці. Ввійшовши до підвалу, крамар сказав їй, що господар пішов з людьми в собор, де піднімали смоленський чудотворний образ.

На смерканні канонада почала стихати. Алпатич вийшов з підвалу й зупинився у дверях. Нещодавно ясне вечірнє небо все було заслане димом. І крізь цей дим чудно світив, високо стоячи, молодий серп місяця. Після замовклого страшного гуркоту гармат над містом, здавалося, стояла тиша, порушувана тільки ніби розповсюдженим по цілому місту шарудінням кроків, стогоном, далеким криком та тріскотінням пожеж. Куховарка вже перестала стогнати. З двох боків підіймались і розходились чорні клуби диму від пожеж. На вулиці не рядами, а як мурашки з розворушеної купини, в різних мундирах і в різних напрямах проходили і пробігали солдати. На очах в Алпатича кілька з них забігли на подвір’я Ферапонтова. Алпатич вийшов до воріт. Якийсь полк ішов назад; товплячись і поспішаючи, він загатив вулицю.

— Здають місто, виїжджайте, виїжджайте, — сказав до нього, помітивши його постать, офіцер і зараз же повернувся з криком до солдатів:

— Я вам дам по подвір’ях бігати! — крикнув він.

Алпатич повернувся до хати і, покликавши кучера, звелів йому їхати. Слідом за Алпатичем і за кучером вийшли і всі домочадці Ферапонтова. Побачивши дим і навіть вогні пожеж; які видно було тепер, бо починало смеркати, жінки, що досі мовчали, раптом заголосили, дивлячись на пожежі. Наче вторуючи їм, залунали такі ж плачі на інших кінцях вулиці. Алпатич з кучером тремтячими руками розправляв заплутані посторонки та віжки на конях у піддашші.

Коли Алпатич виїжджав з воріт, він побачив, як у відімкненій крамниці Ферапонтова чоловік з десять солдатів з голосним гомоном насипали в мішки і в ранці пшеничне борошно та соняшникове насіння. У той самий час, повертаючись з вулиці до крамниці, увійшов Ферапонтов. Побачивши солдатів, він хотів крикнути щось, але раптом зупинився і, схопившись за волосся, зареготав ридаючим реготом.

— Тягни все, хлопці! Хай не дістається дияволам! — закричав він, сам хапаючи мішки і викидаючи їх на вулицю. Деякі солдати, злякавшись, вибігли, деякі продовжували насипати. Побачивши Алпатича, Ферапонтов звернувся до нього.

— Рішилася! Росєя! — крикнув він. — Алпатичу! рішилась! Сам запалю. Рішилася... — Ферапонтов побіг на подвір’я.

Вулицею, заповнюючи її всю, безперервно йшли солдати, так що Алпатич не міг проїхати і мусив очікувати.

Жінка Ферапонтова з дітьми сиділа також на возі, чекаючи, коли можна буде виїхати.

Була вже зовсім ніч. На небі були зорі і світив, зрідка зникаючи за димом, молодик. На спуску до Дніпра повозки Алпатича й господині, що поволі рухалися в рядах солдатів та інших екіпажів, мусили зупинитися. Недалеко від перехрестя, біля якого зупинилися повозки, у провулку горіли будинок і крамниці. Пожежа вже догоряла. Полум’я то завмирало й губилося в чорному димі, то раптом спалахувало яскраво, до чудного виразно освітлюючи обличчя людей, які стояли натовпом на перехресті. Перед пожежею мигали чорні постаті людей і з-за безугавного тріскотіння вогню лунали гомін і вигуки. Алпатич, побачивши, що повозку його ще не скоро пропустять, зліз з неї і повернувся до провулка подивитися на пожежу. Солдати сновигали безперестанно туди й сюди перед пожежею, і Алпатич бачив, як два солдати і з ними якийсь чоловік у фризовій шинелі волочили з пожежі через вулицю на Сусіднє подвір’я охоплені вогнем колоди, інші несли оберемки сіна.

Алпатич підійшов до великого натовпу людей, що стояли навпроти палаючого високого амбара. Стіни були всі в вогні, задня завалилася, тесовий дах упав, балки палали. Очевидно, натовп чекав тієї хвилини, коли завалиться дах. Цього самого чекав Алпатич.

— Алпатич! — раптом гукнув старого чийсь знайомий голос.

— Батечку, ваше сіятельство, — відповів Алпатич, миттю пізнавши голос свого молодого князя.

Князь Андрій, у плащі, верхи на вороному коні стояв за натовпом і дивився на Алпатича.

— Як ти тут? — спитав він.

— Ваше... ваше сіятельство, — промовив Алпатич і заридав... — Ваше, ваше... чи це вже пропали ми? Батечку...

— Як ти тут? — повторив князь Андрій.

Полум’я яскраво спалахнуло в цю хвилину й освітило Алпатичу бліде і змарніле обличчя його молодого пана. Алпатич розповів, як його було послано і як він насилу зміг виїхати.

— Що ж, ваше сіятельство, чи ми оце пропали? — спитав він знову.

Князь Андрій, не відповідаючи, вийняв записну книжку і, піднявши коліно, став писати олівцем на видертому аркушику. Він писав сестрі:

«Смоленськ здають, — писав він, — Лисі Гори ворог захопить через тиждень. Виїжджайте зараз у Москву. Відповідай мені відразу, коли ви виїдете, пришли нарочного в Усвяж».

Написавши й передавши аркушика Алпатичу, він на словах сказав йому, як розпорядитись від’їздом князя, княжни та сина з учителем і як і куди відповісти йому негайно. Ще не встиг він закінчити ці накази, як верховий штабний начальник, у супроводі почту, під’їхав до нього.

— Ви полковник? — кричав штабний начальник, з німецьким акцентом, знайомим князеві Андрію голосом. — У вашій присутності підпалюють будинки, а ви стоїте? Що це означає таке? Ви будете відповідати, — кричав Берг, який був тепер помічником начальника штабу лівого флангу піхотних військ першої армії, — місце вельми приємне і на видноті, як казав Берг.

Князь Андрій подивився на нього і, не відповідаючи, говорив далі, звертаючись до Алпатича:

— То скажи, що до десятого числа чекаю відповіді, а коли до десятого не одержу звістки, що всі виїхали, я сам муситиму все кинути і їхати в Лисі Гори.

— Я, князю, лише тому кажу, — промовив Берг, впізнавши князя Андрія, — що я повинен виконувати накази, бо я завжди точно виконую... Ви мені, будь ласка, пробачте, — в чомусь виправдувався Берг.

Щось затріщало у вогні. Вогонь ущух на мить; чорні клуби диму повалили з-під даху. Ще раз страшенно затріщало у вогні, і завалилось щось величезне.

— Уррруру! — вторуючи обваленій стелі амбара, з якого несло запахом коржиків од згорілого збіжжя, заревів натовп. Полум’я спалахнуло й освітило збуджено-радісні і змучені обличчя людей, що стояли навколо пожежі.

Чоловік у фризовій шинелі, піднявши догори руку, кричав:

— Здорово! Почало трощити! Хлопці, здорово!..

— Це сам господар, — почулись голоси.

— Так от, — сказав князь Андрій, звертаючись до Алпатича, — все передай, як я тобі казав. — І ні слова не відповідаючи Бергу, замовклому біля нього, він торкнув коня і поїхав у провулок.

V

Від Смоленська війська продовжували відступати. Ворог ішов слідом за ними. 10 серпня полк, яким командував князь Андрій, проходив великим шляхом повз проспект, що веде в Лисі Гори. Спека й посуха стояли понад три тижні. Щодня по небу ходили кучеряві хмарки, зрідка заступаючи сонце; але надвечір знову розчищало, і сонце заходило в бурувато-червону млу. Тільки велика роса вночі освіжала землю. Залишившись на пні, хліба згоряли й висипалися. Болота пересохли. Худоба ревла від голоду, не знаходячи паші по спалених сонцем луках. Тільки по ночах та в лісах, поки ще трималася роса, була прохолода. Але по шляху, по великому шляху, яким ішли війська, навіть і вночі, навіть і в лісах не було цієї прохолоди. Роси не помітно було на пісковій пилюці шляху, стовченій більше як на чверть аршина. Тільки-но розвиднялося, починався рух. Обози, артилерія беззвучно йшли по маточину, а піхота — по кісточки в м’якій, душній, не остиглій за ніч, гарячій пилюці. Одна частина цієї піскової пилюки місилася ногами й колесами, друга знімалася і стояла хмарою над військом, влипаючи в очі, в волосся, у вуха, в ніздрі і, головне, в легені людям та тваринам, що сунули цим шляхом. Чим вище піднімалось сонце, тим вище знімалася хмара куряви, і крізь цю тонку, гарячу пилюку на сонце, не закрите хмарками, можна було дивитися простим оком. Сонце було схоже на велику багрову кулю. Вітру не було, і люди задихались у цій нерухомій атмосфері. Люди йшли, позав’язувавши носи й роти хустинами. Підходячи до села, все кидалося до криниць. Бились за воду й випивали її до болота.

Князь Андрій командував полком, і влаштування полку, добробут його людей, необхідність одержування і давання наказів заполонювали його.. Пожежа Смоленська й залишення його були епохою для князя Андрія. Нове почуття озлоблення проти ворога змушувало його забувати своє горе. Він увесь був відданий справам свого полку, він був дбайливий для своїх солдатів та офіцерів і привітний з ними. В полку його називали наш князь, ним пишалися і його любили. Але добрий і лагідний він був лише з своїми полковими, з Тимохіним тощо, з людьми зовсім новими і в чужому середовищі, з людьми, які не могли знати й розуміти його минулого; але як тільки він стикався з ким-небудь із своїх колишніх, із штабних, він зараз же знову наїжувався: робився злобним, глузливим і презирливим. Все, що пов’язувало його спогад з минулим, відштовхувало його, і тому він намагався щодо цього колишнього світу лише не бути несправедливим і виконувати свій обов’язок.

Правда, все в темному, в похмурому світлі здавалося князеві Андрію — особливо після того, як залишили Смоленськ (який, на його погляд, можна і треба було захищати) 6 серпня, і після того, як батько, хворий, мусив утікати в Москву й покинути на розкрадання такі любі Лисі Гори, які він забудував і населив; але, незважаючи на це, завдяки полку князь Андрій міг думати про інший, зовсім незалежний від загальних питань, предмет — про свій полк. 10 серпня колона, в якій був його полк, порівнялася з Лисими Горами. Князь Андрій два дні тому одержав звістку, що його батько, син і сестра виїхали в Москву. Хоч князеві Андрію і нічого було робити в Лисих Горах, він, з властивим йому бажанням роз’ятрити своє горе, вирішив, що він повинен заїхати в Лисі Гори.

Він сказав осідлати собі коня і з переходу поїхав верхи в батьківське село, в якому він народився і провів своє дитинство. Проїжджаючи повз ставок, на якому завжди десятки жінок, перемовляючись, били праниками й полоскали свою білизну, князь Андрій побачив, що на ставку нікого не було, і відірваний плотик, до половини залитий водою, боком плавав посередині ставка. Князь Андрій під’їхав до сторожки. Біля кам’яних воріт в’їзду нікого не було, і двері були відімкнені. Доріжки саду вже заросли, і телята та коні ходили по англійському парку. Князь Андрій під’їхав до оранжереї: шибки були побиті, і дерева в кадках деякі перекинуті, деякі засохлі. Він гукнув Тараса, садівника. Ніхто не відгукнувся. Об’їхавши оранжерею на виставку, він побачив, що тесовий різьблений паркан весь поламано, і плоди слив обірвано з віттям. Старий селянин (князь Андрій бачив його біля воріт у дитинстві) сидів на зеленій лаві і плів личака.

Він був глухий і не чув, як під’їхав князь Андрій. Він сидів на лаві, на якій любив посидіти старий князь, і коло нього було розвішане личко на сучках обламаної і засохлої магнолії.

Князь Андрій під’їхав до будинку. Кілька лип у старому саду було зрубано, одна ряба коняка з лошам ходила перед самим будинком між кущами троянд. Будинок було забито віконницями. Одно вікно внизу було відчинене. Двірський хлопчик, побачивши князя Андрія, вбіг у будинок.

Алпатич, відіславши сім’ю, сам залишався в Лисих Горах; він сидів удома і читав Житія. Почувши про приїзд князя Андрія, він, з окулярами на носі, застібаючись, вийшов з будинку, квапливо підійшов до князя і, нічого не кажучи, заплакав, цілуючи князя Андрія в коліно.

Потім він одвернувся, сердитий на свою слабкість, і став доповідати йому про стан справ. Усе цінне й дороге було відвезене в Богучарово. Збіжжя, до ста четвертей, теж було вивезене, сіно і яровий, незвичайний, як казав Алпатич, урожай цього року зеленим взяли і скосили — війська. Селяни розорені, деякі пішли теж у Богучарово, мала частина ще тут.

Князь Андрій, не дослухавши його, спитав:

— Кали виїхали батько й сестра? — розуміючи, коли виїхали у Москву. Алпатич відповів, гадаючи, що питають про від’їзд до Богучарова, що виїхали сьомого, і знову почав розводитися про справи господарства, просячи розпоряджень.

— Чи накажете давати під розписку командам овес? У нас іще шістсот четвертей залишилось, — спитав Алпатич.

«Що відповісти йому?» — думав князь Андрій, дивлячись на лиснючу проти сонця лису голову старого і в виразі обличчя його читаючи свідомість того, що він сам розуміє несвоєчасність цих запитань, а питає тільки так, щоб заглушити і своє, горе.

— Так, давай, — промовив він.

— Якщо звалили помітити непорядки в саду, — казав Алпатич, — то неможливо було запобігти... Три полки проходили й ночували, особливо драгуни. Я виписав чин і звання командира для подання прошення.

— Ну, що ж ти будеш робити? Зостанешся, якщо ворог захопить? — спитав його князь Андрій.

Алпатич, повернувши своє обличчя до князя Андрія, подивився на нього; і раптом урочистим жестом підняв руку догори:

— Він мій заступник, хай буде воля його! — промовив він.

Юрма селян та двораків ішла лукою, з непокритими головами, наближаючись до князя Андрія.

— Ну прощай! — сказав князь Андрій, нагинаючись до Алпатича. — Виїжджай сам, вивозь, що можеш, і людям кажи йти звідси в Рязанську або в Підмосковну. — Алпатич припав до його ноги і заридав. Князь Андрій обережно відіпхнув його і, пустивши коня галопом, поїхав алеєю вниз.

На виставці так само байдуже, як муха на обличчі дорогого мерця, сидів дід і стукав по копилу личака, і дві дівчинки із сливками в пеленах, яких вони нарвали з оранжерейних дерев, бігли звідти і натрапили на князя Андрія. Побачивши молодого пана, старша дівчинка, із зляканим обличчям, схопила за руку свою меншу подружку і з нею разом сховалася за березу, розсипавши зелені сливки і не встигнувши зібрати їх.

Князь Андрій злякано-квапливо одвернувся од них, боячись дати їм помітити, що він їх бачить. Йому жаль стало цієї гарненької зляканої дівчинки. Він боявся глянути на неї, але разом з тим йому цього непереборно хотілося. Нове, втішне і заспокійливе почуття охопило його, коли він, дивлячись на цих дівчаток, зрозумів існування інших, зовсім чужих йому і так само законних людських інтересів, як і ті, що заполонювали його. Ці дівчатка, очевидно, гаряче бажали одного — забрати і доїсти ці зелені сливки і не бути спійманими, і князь Андрій бажав з ними разом успіху їхній справі. Він не міг вдержатися, щоб не глянути на них ще раз. Вважаючи себе вже поза небезпекою, вони вискочили зі схованки і, щось пискливо щебечучи тоненькими голосочками, притримуючи пелени, весело і швидко бігли по траві луки своїми засмаглими босими ноженятами.

Князь Андрій освіжився трохи, виїхавши з району куряви великого шляху, яким рухались війська. Але недалеко за Лисими Горами він знову в’їхав на шлях і догнав свій полк на привалі, біля греблі невеликого ставка. Була друга година пополудні. Сонце, червона куля в куряві, нестерпно пекло й палило спину крізь чорний сюртук. Курява, все така ж, нерухомо стояла над гудучим від гомону привалом. Вітру не було. Коли князь Андрій проїжджав греблею, на нього війнуло тванню і прохолодою ставка. Йому захотілось у воду — хоч яка б вона була брудна. Він оглянувся на ставок, з якого лунали галас і регіт. Невеликий мутний з зеленню ставок, як видно, піднявся чверті на дві, заливаючи греблю, бо він був повний людських, солдатських, голих тіл, які борсалися в ньому, білі з цегляно-червоними руками, обличчями і шиями. Все це голе, біле людське м’ясо, з реготом і гигиканням, кишіло в цій брудній калюжі, як карасі, напхані в поливальницю. Веселощами віяло від цього борсання, і тому воно було особливо сумним.

Один молодий білявий солдат — ще князь Андрій знав його — третьої роти, з ремінчиком під литкою, хрестячись, відступав назад, щоб добре розбігтися й шубовснути в воду; другий, чорний, завжди патлатий унтер-офіцер, по пояс у воді, подригуючи мускулистим станом, радісно пирхав, поливаючи собі голову чорними по кисті руками. Люди лунко ляскали один по одному, і вищали, й ухкали.

На берегах, на греблі, у ставку, скрізь було біле, здорове, мускулисте м’ясо. Офіцер Тимохін, з червоним носиком, обтирався рушником на греблі й засоромився, побачивши князя, проте наважився звернутись до нього:

— От же гарно, ваше сіятельство, ви б зволили! — сказав він.

— Брудно, — сказав князь Андрій, скривившись.

— Ми зараз очистимо вам. — І Тимохін, ще неодягнений, побіг очищати.

— Князь хоче.

— Який князь? Наш князь? — загомоніли голоси, і всі захапалися так, що насилу князь Андрій встиг їх заспокоїти. Він придумав краще облитися в сараї.

«М’ясо, тіло, chair à canon!»^[61] — думав він, дивлячись і на своє голе тіло, і здригався не так від холоду, як від незрозумілих йому самому огиди й жаху, бачачи цю безліч тіл, що бовталися в брудному ставку.

7 серпня князь Багратіон у своїй стоянці Михайловці на Смоленському шляху писав:

«Вельмишановний добродію графе Олексію Андрійовичу.»

(Він писав Аракчеєву, але знав, що листа його прочитає государ, і тому, наскільки він був до того здатний, обдумував кожне своє слово.)

«Я думаю, що міністр уже рапортував про залишення ворогові Смоленська. Боляче, сумно, і вся армія в розпачі, що найважливіше місце даремне кинули. Я, зі свого боку, просив особисто його дуже й дуже, нарешті, й писав; та ніщо його не переконало. Я клянусь вам своєю честю, що Наполеон був у такому мішку, як ніколи, і він би міг втратити половину армії, але не взяти Смоленська. Війська наші так билися і так б’ються, як ніколи. Я здержував з 15 тисячами понад 5 годин і бив їх; та він не хотів залишитись і 14 годин. Це сором, і пляма армії нашій: а він сам, мені здається, й жити на світі не повинен. Якщо він доносить, що втрата велика, — неправда; може, коло 4 тисяч, не більше, але й того не буде, хоча б і десять, що вдієш, війна! Та зате ворог втратив силу-силенну...

Хіба важко було ще залишитись два дні? Принаймні вони б самі пішли звідси, бо не мали води напоїти людей і коней. Він дав слово мені, що не відступить, але раптом прислав диспозицію, що вночі відходить. Таким чином воювати не можна, і ми можемо ворога незабаром привести в Москву...

Чутка ходить, що ви думаєте про мир. Щоб помиритися, боже борони! Після всіх жертв і після таких безглуздих відступів — миритися: ви поставите всю Росію проти себе, і кожен з нас за сором матиме носити мундир. Коли вже так пішло — треба битися, поки Росія може і поки люди на ногах...

Треба командувати одному, а не двом. Ваш міністр, може, гарний по міністерству; а генерал — не то що поганий, а паскудний, і йому віддали долю всієї нашої вітчизни... Я, далебі, божеволію від досади; пробачте мені, що зухвало пишу. Видно, що той не любить государя й бажає загибелі нам усім, хто радить укласти мир і командувати армією міністрові. Отже я пишу вам правду: готуйте ополчення. Бо міністр дуже майстерно веде в столицю за собою гостя. Велику підозру викликає у всієї армії пан флігель-ад’ютант Вольцоген. Він, кажуть, більш Наполеонів, ніж наш, і він радить усе міністрові. Я не токмо чемний з ним, але й слухаюсь, як капрал, хоч і старіший за нього. Це боляче; та, люблячи мого благодійника і государя — корюся. Тільки жаль государя, що довіряє таким славну армію. Уявіть, що нашою ретирадою ми втратили людей від утоми та в госпіталях понад 15 тисячна якби наступали, того б не було. Скажіть ради бога, що наша Росія — мати наша — скаже на те, що так страхаємось і за що таку добру іщиру вітчизну оддаємо сволоті й викликаємо в кожного підданого ненависть і сором? Чого полохатись і кого боятись? Я не винний, що міністр нерішучий, боягуз, безтолковий, млявий і всі має погані якості. Вся армія плаче цілком і лають його на смерть...»

VI

Серед безлічі поділів, які можна зробити в явищах життя, можливий поділ їх усіх на такі, в яких переважає зміст, і — в яких переважає форма. До таких, на протилежність сільському, земському, губернському, навіть московському життю, можна віднести життя петербурзьке, особливо салонне. Це життя незмінне.

З 1805 року ми мирились і сварилися з Бонапартом, ми робили конституції і розробляли їх, а салон Анни Павлівни і салон Елен були такі ж самі, як вони були: один сім років, другий п’ять років тому. Так само в Анни Павлівни говорили з подивом про Бонапартові успіхи і вбачали, як у його успіхах, так і в потуранні йому європейських государів, злісну змову, що має за єдину мету неприємність та неспокій того придворного гуртка, представницею якого була Анна Павлівна. Так само в Елен, яку сам Румянцев вшановував своїм відвідуванням і вважав за незвичайно розумну жінку, так само, як у 1808, і в 1812 році захоплено говорили про велику націю та про велику людину і з жалем дивилися на розрив з Францією, який, на думку людей, що зібралися в салоні Елен, повинен був кінчитися миром.

Останнім часом, після приїзду государя з армії, сталося деяке хвилювання в цих протилежних гуртках салонах і проведено було деякі демонстрації одного проти одного, але напрям гуртків залишився той самий. До гуртка Анни Павлівни приймали з французів тільки запеклих легітимістів, і тут висловлювалась патріотична думка про те, що не треба їздити до французького театру і що утримання трупи коштує стільки ж, скільки утримання цілого корпусу. За воєнними подіями стежили жадібно і розпускали найвигідніші для нашої армії чутки. В гуртку Елен, румянцевському, французькому, спростовувались чутки про жорстокість ворога і війни і обмірковувались усі спроби Наполеона до примирення. В цьому гуртку докоряли тим, хто нараяв занадто поспішні розпорядження про те, щоб готуватися до від’їзду в Казань придворним та жіночим учбовим закладам, що перебувають під покровительством імператриці-матері. Взагалі, вся справа війни здавалася в салоні Елен пустими демонстраціями, що вельми скоро кінчаться миром, і панувала думка Білібіна, який був тепер у Петербурзі домашнім у Елен (кожна розумна людина повинна була бути в неї), що не порох, а ті, хто його видумав, вирішують справу. В цьому гуртку іронічно і вельми розумно, хоч вельми обережно, висміювали московський захват, звістка про який прибула разом з государем до Петербурга.

В гуртку Анни Павлівни, навпаки, дуже високо оцінювали цей захват і говорили про нього, як говорить Плутарх про древніх. Князь Василь, займаючи все ті ж важні посади, являв собою ланку поєднання між двома гуртками. Він їздив до іти bonne amie^[62] Анни Павлівни і їздив dans le salon diplomatique de ma filie^[63] і часто, раз у раз переїжджаючи з одного табору в другий, плутався й говорив у Елен те, що треба було говорити в Анни Павлівни, і навпаки.

Незабаром по приїзді государя князь Василь розговорився в Анни Павлівни про справи війни, жорстоко осуджуючи Барклая де-Толлі й не можучи вибрати, кого б призначити головнокомандуючим. Один з гостей, відомий під іменем un homme de beaucoup de mérite^[64], розповів про те, що він бачив сьогодні обраного начальником петербурзького ополчення Кутузова, який засідає в казенній палаті для прийому ратників, і дозволив собі обережно висловити припущення про те, що Кутузов був би тією людиною, яка задовольнила б усі вимоги.

Анна Павлівна журно усміхнулася й зауважила, що Кутузов, крім неприємностей, нічого не робив государеві.

— Я говорив і говорив у дворянському зібранні, — перебив князь Василь, — та мене не послухали. Я казав, що обрання його начальником ополчення не сподобається государеві. Вони мене не послухали.

— Усе якась манія фрондувати, — говорив він далі. — І перед ким? І все через те, що ми хочемо мавпувати дурний московський захват, — сказав князь Василь, заплутавшись на хвилину й забувши, що в Елен треба було глузувати з московського захвату, а в Анни Павлівни захоплюватися ним. Але він зараз же поправився. — Ну чи ж личить графові Кутузову, найстарішому генералові в Росії, засідати в палаті, et il en res tera pour sa peine!^[65] Хіба можна призначити головнокомандуючим людину, яка не може сісти на коня, засинає на раді, людину препоганих звичаїв! Добре він рекомендував себе в Букарешті! Я вже не кажу про його якості як генерала, але хіба можна в таку хвилину призначати людину таку стару і сліпу, просто сліпу? Добрий буде генерал сліпий! Він нічого не бачить. У піжмурки гратися... зовсім нічого не бачить!

Ніхто не заперечував цього.

24 липня це було цілком справедливо. Але 29 липня Кутузову надано князівський титул. Князівський титул міг означати й те, що від нього хотіли відкараскатись, — і тому міркування князя Василя не переставало бути справедливим, хоч він і не квапився висловлювати його тепер. Але 8 серпня було зібрано комітет з генерал-фельдмаршала Салтикова, Аракчеєва, Вязьмітінова, Лопухіна та Кочубея для обговорення справ війни. Комітет вирішив, що невдачі походили від різноначальності і, незважаючи на те, що особи, з яких складався комітет, знали про неприхильність государя до Кутузова, комітет по короткій нараді запропонував призначити Кутузова головнокомандуючим. І того ж дня Кутузова було призначено повноважним головнокомандуючим армій і всього краю, зайнятого військами.

9 серпня князь Василь зустрівся знову в Анни Павлівни з l’homme de beaucoup de mérite^[66]. L’homme de beaucoup de mérite упадав коло Анни Павлівни, бажаючи дістати призначення попечителем жіночого учбового закладу. Князь Василь увійшов до кімнати з виглядом щасливого переможця, людини, що досягла мети своїх бажань.

— Eh bien, vous savez la grande nouvelle? Le prince Koutouzoff est marechal^[67]. Усім суперечностям кінець. Я такий щасливий, такий радий! — говорив князь Василь. — Enfin voilà unhomme^[68], — промовив він, значущо і строго оглядаючи всіх присутніх у вітальні. L’homme de beaucoup de mérite, незважаючи на своє бажання одержати місце, не міг стриматися, щоб не нагадати князеві Василю його попереднього міркування. (Це було неввічливо і перед князем Василем у вітальні Анни Павлівни і перед Анною Павлівною, яка так само радісно прийняла цю звістку; та він не міг стриматися).

— Mais on dit qu’il est aveugle, mon prince?^[69] — сказав він, нагадуючи князеві Василю його ж таки слова.

— Allez done, il у voit assez^[70], — сказав князь Василь своїм басовитим, швидким голосом з покашлюванням, тим голосом і з тим покашлюванням, яким він розв’язував усі труднощі. — Allez, il у voit assez, — повторив він. — І з чого я радий, — продовжував він, — це з того, що государ дав йому повну владу над усіма арміями, над усім краєм — владу, якої ніколи не було ні в якого головнокомандуючого. Це другий самодержець, — закінчив він, переможно усміхаючись.

— Дай боже, дай боже, — сказала Анна Павлівна. L’homme de beaucoup de merite, ще новачок у придворному товаристві, бажаючи полестити Анні Павлівні, вигороджуючи її попередню думку з цього міркування, сказав:

— Кажуть, що государ неохоче передав цю владу Кутузову. On dit qu’il rougit comme une demoiselle à laquelle on lirait Joconde, en lui disant: «Le souverain et la patrie vous decernent cet honneur».

— Peut-être que le coeur n’était pas de la partie^[71], — сказала Анна Павлівна.

— О ні, ні, — гаряче заступився князь Василь. Тепер уже він не міг нікому поступитись Кутузовим. На думку князя Василя, не тільки Кутузов був сам хороший, але й усі дуже любили його. — Ні, цього не може бути, бо государ так умів перше цінувати його, — сказав він.

— Дай боже тільки, щоб князь Кутузов, — сказала Анна Павлівна, — узяв справжню владу і щоб не дозволяв нікому вставляти собі палиці в колеса — des bâtons dans les roues.

Князь Василь одразу зрозумів, хто був цей нікому. Він пошепки сказав:

— Я певно знаю, що Кутузов, як неодмінну умову, виговорив, щоб наслідник-цесаревич не був при армії. Vous savez се qu’il a dit à l’Empereur?^[72] — Князь Василь повторив слова, які нібито Кутузов сказав государеві: «Я не можу покарати його, коли він зробить погано, і нагородити, коли він зробить добре». О! це дуже й дуже розумна людина, князь Кутузов, je le connais de longue date^[73].

— Кажуть навіть, — сказав l’homme de beaucoup de mérite який не мав ще придворного такту, — що ясновельможний неодмінною умовою поставив, щоб сам государ не приїжджав до армії.

Тільки-но він сказав це, в одну мить князь Василь і Анна Павлівна одвернулись від нього і сумно, зітхнувши над його наївністю, подивились одне на одного.

VII

У той час, як це відбувалося в Петербурзі, французи вже пройшли Смоленськ і все ближче й ближче просувалися до Москви. Історик Налолеона Тьєр, так само, як і інші історики Наполеона, каже, намагаючись виправдати свого героя, що Наполеон був притягнутий до стін Москви проти волі. Він має рацію, як мають рацію і всі історики, які шукають пояснення подій історичних у волі однієї людини; він має рацію так само, як і ті російські історики, що твердять, ніби Наполеон був притягнутий до Москви майстерністю російських полководців. Тут, крім закону ретроспективності (зворотності), за яким усе минуле становить собою готування до факту, що стався, є ще взаємність, яка плутає всю справу. Хороший шахіст, програвши партію, щиро переконаний, що його програш стався через його помилку, і він дошукується цієї помилки на початку своєї гри, але забуває, що в кожному його кроці, протягом усієї гри, були такі самі помилки, що жоден його хід не був досконалим. Помилка, на яку він звертає увагу, помітна йому лише тому, що противник скористався з неї Наскільки ж складніша за це гра війни, яка відбувається в певних умовах часу, де не одна воля керує неживими машинами, а де все випливає з незчисленно-багатьох зіткнень різних сваволь.

Після Смоленська Наполеон домагався бою за Дорогобужем біля Вязьми, потім біля Царева-Займища; але виходило, що через зіткнення незліченних обставин до Бородіна, за сто дванадцять верст од Москви, росіяни не могли прийняти бою. Од Вязьми Наполеон зробив розпорядження рухатися просто на Москву.

Moscou, la саріtale asiatique de ce grand empire, la ville sacrée des peuples d’Alexandre, Moscou avec ses innombrables églises en forme de pagodes chinoises!^[74] Ця Moscou не давала спокою Наполеоновій уяві. На переході з Вязьми до Царева-Займища Наполеон верхи їхав на своєму буланому енглізованому інохідчику в супроводі гвардії, караулу, пажів та ад’ютантів. Начальник штабу Бертье відстав для того, щоб допитати взятого кавалерією полоненого росіянина. Він галопом, супроводжуваний перекладачем Lelorme d’ideville, наздогнав Наполеона і з веселим обличчям зупинив коня.

— Eh bien? — сказав Наполеон.

— Un cosaque de Platow^[75] каже, що корпус Платова з’єднується з великою армією, що Кутузова призначено головнокомандуючим. Tres intelligent et bavard!^[76]

Наполеон усміхнувся, сказав дати цьому козакові коня і привести його до нього. Він сам бажав поговорити з ним. Кілька ад’ютантів помчало, і через годину кріпак Денисова, Лаврушка, якого Денисов відступив Ростову, в денщицькій куртці, на французькому кавалерійському сідлі, з лукавим і п’яним, веселим обличчям під’їхав до Наполеона. Наполеон звелів йому їхати поруч з собою і почав питати:

— Ви козак?

— Козак, ваше благородіє.

«Le cosaque ignorant la compagnie dans laquelle il se trouvait, car la simplicité de Napoléon n’avait rien qui put révéler à une imagination orientale la présence d’un souverain, s’entretint avec la plus extrême familiarité des affaires de la guerre actuelle»^[77], — каже Тьєр, розповідаючи цей епізод. Дійсно, Лаврушку, який напився і залишив пана без обіду, було висічено напередодні і послано в село за курми, де він захопився мародерством і потрапив у полон до французів. Лаврушка був один з тих грубих, нахабних, бувалих лакеїв, які вважають за обов’язок усе робити підло і хитро, які ладні всіляко прислужитися своєму панові і які хитро вгадують панські погані думки, особливо гонор і дріб’язковість.

Потрапивши в товариство Наполеона, особу якого він дуже добре і легко впізнав, Лаврушка анітрохи не збентежився і тільки намагався від щирого серця прислужитися новим панам.

Він дуже добре знав, що це сам Наполеон, і присутність Наполеона не могла збентежити його більше, ніж присутність Ростова чи вахмістра з різками, бо не міг його будь-чого позбавити ні вахмістр, ні Наполеон.

Він теревенив усе, що балакалось між денщиками. Багато чого з цих балачок було правдою. Але коли Наполеон спитав його, як же думають росіяни, переможуть вони Бонапарта чи ні, Лаврушка примружився й замислився.

Він побачив тут тонку хитрість, як завжди в усьому вбачають хитрість люди, подібні до Лаврушки, насупився й помовчав.

— Воно значить: якщо буде бій, — сказав він замислено, — і незабаром, то це так точно. Ну, а коли мине три дні, а після того самого числа, тоді значить цей самий бій у відтяжку піде.

Наполеону переклали це так: «Si la ba tai lie est donnée avant trois jours, les Français la gagneraient, mais que si elle serait donnée plus tard, dieu sait ce qui en arriverait»^[78], — усміхаючись, переказав Lelorme d’Ideville. Наполеон не усміхнувся, хоч він, як видно, був у дуже веселому настрої, і звелів повторити йому ці слова. Лаврушка помітив це і щоб розвеселити його, сказав, удаючи, що не знає, хто він.

— Знаємо, у вас є Бонапарт, він усіх на світі побив, ну, та про нас інша річ... — промовив він, і сам не знаючи, як і чому наприкінці прохопився в його словах хвалькуватий патріотизм. Перекладач переказав ці слова Наполеону без закінчення, і Бонапарт усміхнувся. «Le jeune Cosaque fit sourire son puissant interlocuteur»^[79], — каже Тьєр. Проїхавши кілька кроків мовчки, Наполеон обернувся до Бертьє і сказав, що він хоче подивитись яке враження справить sur cet enfant du Don^[80] звістка про те, що людина, з якою розмовляє цей enfant du Don, є сам імператор, той самий імператор, що написав на пірамідах безсмертно-побідоносне ім’я.

Звістку було передано.

Лаврушка (зрозумівши, що це робилося, щоб збентежити його, і що Наполеон думає, що він злякається), щоб догодити новим панам, зараз же прикинувся здивованим, приголомшеним, витріщив очі і зробив таке обличчя, яке йому звичне було, коли його водили сікти. «А peine l’interprête de Napoléon, — каже Тьєр, — avait-il parlé, que le Cosaque, saisi d’une sorte d’ébahisse ment ne proféera plus une parole et marcha les yeux constamment attachés sur ce conquérant, dont le nom avait pénêtre jusqu’à lui, à travers les steppes de l’Orient. Toute sa loquacité s’était subitement arrêtée, pour faire place à un sentiment d’admiration naïve et silencieuse. Napoléon, aprèes l’avoir récompensé, lui fit donner la liberté, comme à un oiseau qu’on rend aux champs qui l’ont vu naître»^[81].

Наполеон поїхав далі, мріючи про ту Moscou, що так полонила його уяву, a l’oiseau qu’on rendit aux champs qui l’on vu naître^[82] помчав на аванпости, придумуючи заздалегідь усе те, чого не було і що він розповідатиме у своїх. А того, що насправді з ним було, він не хотів розповідати саме тому, що це здавалось йому не вартим розповіді. Він виїхав до козаків, розпитав, де був полк, що входив до загону Платова, і ще до вечора знайшов свого пана Миколу Ростова, який стояв у Янкові і щойно сів на коня, щоб з Ільїним зробити прогулянку по навколишніх селах. Він дав другого коня Лаврушці і взяв його з собою.

VIII

Княжна Марія не була в Москві і поза небезпекою, як думав князь Андрій.

Після повернення Алпатича з Смоленська старий князь ніби раптом отямився від сну. Він наказав зібрати з сіл ополченців, озброїти їх і написав головнокомандуючому листа, з якому сповіщав його про свій намір зоставатися в Лисих Горах до останньої крайності і захищатися, полишаючи на його розсуд вжити чи не вжити заходів для захисту Лисих Гір, у яких буде взято в полон або вбито одного з найстаріших російських генералів, і заявив домашнім, що він залишається в Лисих Горах.

Але, залишаючись сам у Лисих Горах, князь розпорядився про вирядження княжни і Десаля з маленьким князем у Богучарово, а звідти в Москву. Княжна Марія, злякана батьковою гарячковою, безсонною діяльністю, що замінила його недавню опущеність, не могла зважитися залишити його самого і вперше в житті дозволила собі не послухатись його. Вона відмовилась їхати, і на неї звалилася страшна гроза князевого гніву. Він нагадував їй усе, в чому він був несправедливий проти неї. Намагаючись обвинуватити її, він сказав їй, що вона змучила його, що вона посварила його з сином, мала проти нього гидкі підозри, що вона завданням свого життя поставила отруювати його життя, і вигнав її із свого кабінету, сказавши їй, що, коли вона не виїде, йому байдуже. Він сказав, що знати не хоче про її існування, але наперед застерігає її, щоб вона не сміла потрапляти йому на очі. Те, що він, всупереч побоюванням княжни Марії, не звелів силоміць вивезти її, а тільки наказав їй не показуватись на очі, порадувало княжну Марію. Вона знала, що це доводило, що потай, у глибині душі своєї він був радий, що вона залишилася вдома і не виїхала.

Другого дня по від’їзді Миколеньки старий князь уранці одягнувся в повний мундир і зібрався їхати до головнокомандуючого. Коляску вже було подано. Княжна Марія бачила, як він, у мундирі і при всіх орденах, вийшов з дому й пішов у сад зробити огляд озброєним селянам та дворакам. Княжна Марія сиділа біля вікна, прислухаючись до його голосу, що лунав у саду. Раптом з алеї вибігло кілька чоловік із зляканими обличчями.

Княжна Марія вибігла на ганок, на квіткову доріжку і в алею. Назустріч їй сунула велика юрма ополченців та двораків і в середині цієї юрми кілька чоловік під руки волокли маленькою дідка в мундирі і в орденах. Княжна Марія підбігла до нього, і у грі дрібних кружалець сяйва, що падало крізь тінь липової алеї, не змогла добрати, яка зміна сталася в його обличчі. Вона лише побачила, що недавній суворий і рішучий вираз його обличчя замінився виразом боязкої покори. Побачивши дочку, він заворушив кволими губами і захрипів. Не можна було зрозуміти, чого він хоче. Його підняли на руки, віднесли до кабінету й поклали на той диван, якого він так боявся останнім часом.

Привезений лікар тієї ж ночі пустив кров і сказав, що у князя удар правого боку.

Залишатися в Лисих Горах ставало дедалі небезпечніше, і другого дня після удару князя повезли в Богучарово. Лікар поїхав з ним.

Коли вони приїхали в Богучарово, Десаль з маленьким князем уже виїхав у Москву.

Усе в тому ж стані, не гіршому й не кращому, розбитий паралічем, старий князь три тижні лежав у Богучарові в новому будинку, що його збудував князь Андрій. Старий князь був без пам’яті; він лежав, як спотворений труп. Він безперестанно бурмотів щось, сіпаючи бровами й губами, і не можна було добрати, розумів він чи ні те, що було навколо нього. Одно можна було розібрати напевне — це те, що він мучився і почував потребу ще висловити щось. Але що це було, цього ніхто не міг зрозуміти; чи була це яка-небудь примха хворого й напівбожевільного, чи стосувалось це загального ходу справ чи сімейних обставин?

Лікар казав, що неспокій, який виявляв старий князь, не означає нічого, що цей неспокій має фізичні причини; але княжна Марія думала (і те, що при ній кожного разу неспокій його посилювався, потверджувало її припущення), думала, що він Щось хоче сказати їй. Він, очевидно, страждав і фізично й морально.

Надії на одужання не було. Везти його не можна було. І що було б, якби він помер у дорозі? «Чи не краще було б — кінець, зовсім кінець!» — іноді думала княжна Марія. Вона день і ніч, майже без сну, стежила за ним і, страшно сказати, вона часто стежила за ним не тому, що сподівалася знайти ознаки полегшення, — а тому, що бажала знайти ознаки наближення кінця.

Хоч як чудно було княжні усвідомлювати в собі це почуття, але воно було в ній. І що було ще жахливіше для княжни Марії, це те, що відколи захворів її батько (навіть чи не раніш, чи не тоді, коли вона, чекаючи чогось, зосталася з ним), у ній прокинулися всі приспані в ній, забуті особисті бажання та надії. Те, що роками не приходило їй у голову — думки про вільне життя без страху перед батьком, навіть думки про можливість кохання та сімейного щастя, як спокуси диявола, безперестанно зринали в її уяві. Хоч як відганяла вона від себе, раз у раз їй спадали на думку питання про те, як вона тепер, після того влаштує своє життя. Це були спокуси диявола, і княжна Марія знала це. Вона знала, що єдиною зброєю проти нього були молитви, і вона намагалася молитись. Вона ставала на молитву, дивилася на образи, говорила слова молитви, та не могла молитися. Вона почувала, що тепер її охопив інший світ — життьової, важкої і вільної діяльності, цілком протилежний тому моральному світові, в який вона була замкнена раніш і в якому кращою втіхою була молитва. Вона не могла молитися й не могла плакати, і життьова турбота заполонила її.

Залишатися в Богучарові ставало небезпечно. З усіх боків чутно було про французів, що наближаються, і в одному селі, за п’ятнадцять верст від Богучарова, французькі мародери розграбували садибу.

Лікар наполягав на тому, що треба везти князя далі; предводитель прислав чиновника до княжни Марії, щоб умовити її виїжджати якнайскоріше; справник, приїхавши до Богучарова, наполягав на тому ж, кажучи, що за сорок верст французи, що по селах ходять французькі прокламації і що коли княжна не виїде з батьком до п’ятнадцятого, то він ні за що не відповідає.

Княжна вирішила п’ятнадцятого їхати. Турботи готування, давання розпоряджень, за якими всі зверталися до неї, цілий день заполонювали її. Ніч з чотирнадцятого на п’ятнадцяте вона провела, як звичайно, не роздягаючись, у сусідній з тією кімнатою, де лежав князь. Кілька разів, прокидаючись, вона чула його кректання, бурмотіння, скрипіння ліжка і кроки Тихона та лікаря, які перевертали його. Кілька разів вона прислухалася біля дверей, і їй здавалося, що тепер він бурмотів голосніше, ніж звичайно, і частіше ворушився. Вона не могла спати, кілька разів підходила до дверей, прислухаючись, бажаючи ввійти і не наважуючись цього зробити. Хоч він і не казав, але княжна Марія бачила, знала, яке неприємне було йому всяке виявлення страху за нього. Вона помічала, як незадоволено він одвертався від її погляду, іноді мимоволі і невідступно на нього спрямованого. Вона знала, що її прихід уночі, в незвичний час роздратує його.

Але ніколи їй так шкода не було, так страшно не було втратити його. Вона згадувала все своє життя з ним, і в кожному слові, вчинку його знаходила вияв його любові до неї. Зрідка між цими спогадами вривалися в її уяву спокуси диявола, думки про те, що буде по його смерті і як влаштується її нове, вільне життя. Але з огидою відганяла вона ці думки. На ранок він затих, і вона заснула.

Вона прокинулася пізно. Та щирість, що буває під час пробудження, ясно показала їй, що найбільш у батьковій недузі цікавило її. Вона прокинулась, прислухалась до того, що було за дверима, і, почувши його кректання, сказала собі, зітхнувши, що було все те ж саме.

— Та що ж має бути? Чого ж я хотіла? Я хочу його смерті, — скрикнула вона з огидою до самої себе.

Вона одяглася, вмилася, прочитала молитви й вийшла на ганок. До ганку подано було без коней екіпажі, в які складали речі.

Ранок був теплий і сірий. Княжна Марія зупинилася на ганку, не перестаючи жахатися з Своєї душевної мерзенності і намагаючись зібрати свої думки, перше ніж увійти до нього.

Лікар зійшов зі сходів і підійшов до неї..

— Йому краще сьогодні, — сказав лікар. — Я вас шукав. Можна дещо зрозуміти з того, що він говорить, голова трохи свіжіша. Ходімо. Він кличе вас...

Серце у княжни Марії так сильно забилося від цієї звістки, що вона, збліднувши, сперлася плечем на двері, щоб не впасти. Побачити його, розмовляти з ним, стати перед його очі тепер, коли вся душа княжни Марії була переповнена цими страшними злочинними спокусами, — було боляче-радісно і страшно.

— Ходімо, — сказав лікар.

Княжна Марія увійшла до батька і підійшла до ліжка. Він лежав високо на спині, поклавши свої маленькі, кощаві, вкриті ліловими вузлуватими жилками руки на ковдру, з поставленим прямо лівим оком і зі скошеним правим, з нерухомими бровами й губами. Він увесь був такий худенький, маленький і безпорадний. Обличчя його, здавалося, зсохлось чи розтануло, здрібніло рисами. Княжна Марія підійшла й поцілувала його в руку. Ліва рука стисла її руку так, що видно було, що він уже давно чекав її. Він затряс її руку, і брови й губи його сердито заворушились.

Вона злякано дивилась на нього, намагаючись вгадати, чого він хоче від неї. Коли вона, змінивши положення, стала так, що ліве око бачило її обличчя, він заспокоївся, кілька секунд не спускаючи з неї ока. Потім губи і язик його заворушились, почулися звуки, і він став говорити, боязко, благально дивлячись на неї, очевидно, боячись, що вона не зрозуміє його.

Княжна Марія, напружуючи всю силу уваги, дивилася на нього. Спостерігаючи, з яким кумедним зусиллям він повертав язиком, княжна Марія опускала очі і насилу стримувала ридання, що підступали їй до горла. Він сказав щось, по кілька разів повторюючи свої слова. Княжна Марія не могла зрозуміти їх; вона намагалася вгадати те, що він говорив, і питально повторювала його слова.

— Гага — бои... бои... — вимовив він кілька разів...

Ніяк не можна було зрозуміти цих слів. Лікар думав, що він вгадав, і, повторюючи його слова, спитав: княжна боїться? Він заперечливо похитав головою і знову повторив те ж саме...

— Душа, душа болить, — розгадала і сказала княжна Марія. Він ствердно замимрив, узяв її руку і став притискати її до різних частин своїх грудей, наче відшукуючи належне їй місце.

— Усе думки! про тебе... думки... — згодом вимовив він значно краще і виразніше, ніж перше, — тепер, коли він був певний, що його розуміють. Княжна Марія припала головою до його руки, намагаючись приховати свої ридання і сльози.

Він рукою проводив по її волоссі.

— Я тебе кликав цілу ніч... — вимовив він.

— Якби я знала... — крізь сльози сказала вона. — Я боялась увійти.

Він потиснув їй руку.

— Не спала ти?

— Ні, я не спала, — сказала княжна Марія, заперечливо похитавши головою. Мимоволі підкоряючись батькові, вона тепер так само, як він говорив, намагалася говорити здебільшого знаками і наче теж ледве повертаючи язиком.

— Рідненька... — чи — бідна моя... — Княжна Марія не могла розібрати, але напевно, як свідчив вираз його погляду, сказано було ніжне, пестливе слово, якого він ніколи не казав. — Чому не прийшла?

«А я бажала, бажала його смерті!» — думала княжна Марія. Він помовчав.

— Спасибі тобі... дочко, друже мій... за все, за все... прости... спасибі... прости... спасибі!.. — І сльози текли з його очей. — Покличте Андрюшу, — раптом сказав він, і щось по-дитячому боязке і недовірливе з’явилось у виразі його обличчя, коли він сказав це. Він наче сам знав, що слова його ні до чого. Так принаймні здалося княжні Марії.

— Я від нього одержала листа, — відповіла княжна Марія.

Він здивовано й боязко подивився на неї.

— Де ж він?

— Він в армії, mon père, у Смоленську.

Він довго мовчав, заплющивши очі; потім ствердно, ніби у відповідь на свої сумніви і підтверджуючи те, що він тепер усе зрозумів і згадав, кивнув головою і розплющив очі.

— Так, — сказав він виразно і тихо. — Загинула Росія! Погубили! — І він знову заридав, і сльози потекли в нього з очей. Княжна Марія не могла більш стримуватись і плакала теж, дивлячись на його обличчя.

Він знову заплющив очі. Ридання його припинились. Він зробив знак рукою до очей; і Тихон, зрозумівши його, обтер йому сльози.

Потім він розплющив очі і сказав щось, чого довго ніхто не міг зрозуміти, і, нарешті, зрозумів і переказав лише Тихон. Княжна Марія відшукувала зміст його слів у тому настрої, в якому він говорив за хвилину до цього. То вона думала, що віч говорить про Росію, то — про князя Андрія, то — про неї, про внука, то — про свою смерть. І тому вона не могла вгадати його слів:

— Одягни своє біле плаття, я люблю його, — сказав він.

Зрозумівши ці слова, княжна Марія заридала ще голосніш, і лікар, узявши її під руку, вивів з кімнати на терасу, вмовляючи її заспокоїтись і подбати про підготовку до від’їзду. Після того, як княжна Марія вийшла від князя, він знову заговорив про сина, про війну, про государя, сердито засіпав бровами, почав підвищувати хрипкий голос, і з ним стався другий і останній удар.

Княжна Марія зупинилася на терасі. На день розгодинилось, було сонячно й гаряче. Вона нічого не розуміла, ні про що не думала й нічого не почувала, крім своєї гарячої любові до батька, любові, якої, здавалось їй, вона не знала до цієї хвилини. Вона вибігла в сад і, ридаючи, побігла вниз до ставка молодими липовими алеями, що насадив князь Андрій.

— Так... я... я... я бажала його смерті! Так, я бажала, щоб скоріше кінчилося... Я хотіла заспокоїтись... А що ж буде зі мною? Нащо мій спокій, коли його не буде! — бурмотіла вголос княжна Марія, швидкими кроками ходячи по саду і руками тиснучи груди, з яких судорожно виривались ридання. Обійшовши садом коло, яке привело її знову до дому, вона побачила, що їй назустріч ідуть m-lle Bourienne (яка залишалась у Богучарові й не хотіла звідти виїжджати) та незнайомий чоловік. Це був предводитель повіту; він сам приїхав до княжни, щоб показати їй всю доконечну потребу скорого від’їзду. Княжна Марія слухала і не розуміла його; вона ввела його в дім, запросила його снідати і сіла з ним. Потім, попросивши у предводителя пробачення, вона підійшла до дверей старого князя. Лікар з тривогою на обличчі вийшов до неї і сказав, що не можна.

— Ідіть, княжно, ідіть, ідіть!

Княжна Марія пішла знову в сад і під горою біля ставка, в тому місці, де ніхто не міг бачити її, сіла на траву. Вона не знала, який час пробула там. Чиїсь бистрі жіночі кроки на доріжці привели її до пам’яті. Вона підвелася й побачила, що Дуняша, її покоївка, біжачи очевидно за нею, раптом, побачивши свою панну, злякалася і зупинилась.

— Будь ласка, княжно... князь... — сказала Дуняша тремтячим голосом.

— Зараз, іду, іду, — поспішно заговорила княжна, не даючи Дуняші часу договорити те, що вона мала сказати, і, уникаючи поглядом Дуняші, побігла до дому.

— Княжно, воля божа учиняється, ви повинні бути на все готові, — сказав предводитель, зустрівши її біля вхідних дверей.

— Облиште мене! Це неправда! — злобно крикнула вона на нього. Лікар хотів зупинити її. Вона відштовхнула його і підбігла до дверей. «І чого ці люди із зляканими обличчями зупиняють мене? Мені нікого не треба! І що вони тут роблять?» — Вона відчинила двері, і яскраве денне світло в цій раніш напівтемній кімнаті жахнуло її. В кімнаті були жінки і няня. Вони всі поступилися від ліжка, даючи їй дорогу. Він лежав так само на ліжку; але строгий вигляд його спокійного обличчя зупинив княжну Марію на порозі кімнати.

«Ні, він не помер, цього не може бути!» — сказала до себе княжна Марія, підійшла до нього і, переборюючи жах, що охопив її, припала до щоки його своїми губами. Але вона зараз же відсахнулась від нього. Миттю вся сила ніжності до нього, яку вона почувала в собі, зникла і замінилась почуттям жаху від того, що було перед нею. «Ні, нема його більше! Його нема, а є тут-таки, на тому ж таки місці, де він був, щось чуже і вороже, якась страшна, жахлива і відразлива таємниця!» — І, затуливши обличчя руками, княжна Марія впала на руки лікареві, який підтримав її.

При Тихоні і при лікареві жінки обмили те, що було ним, зав’язали хустиною голову, щоб не закляк відкритий рот, і зв’язали другою хустиною ноги, які розходились. Потім вони одягли в мундир з орденами і поклали на стіл маленьке, зсохле тіло Бог знає, хто і коли подбав про це, але все зробилось начебто само собою. На ніч круг труни горіли свічки, на труні був по кров, на підлозі було посипано ялівцем, під мертву висохлу голову покладено друковану молитву, а в кутку сидів дяк і читав псалтир.

Як коні шарахають, товпляться і пирхають над мертвою конякою, так у вітальні круг труни товпилися люди чужі і свої — предводитель, і староста, і жінки; і всі з застиглим поглядом, злякані, хрестилися і кланялись, і цілували холодну й задубілу руку старого князя.

IX

Богучарово було завжди, до поселення в ньому князя Андрія, позаочним маєтком, і селяни богучаровські мали зовсім інший характер, ніж лисогорські. Вони відрізнялись від них і говіркою, і одежею, і звичаями. Звали їх степовими. Старий князь хвалив їх за їхню витривалість у праці, коли вони приїжджали у Лисі Гори допомагати в жнивах або копати ставки та канави, але не любив їх за їхню дикість.

Останнє перебування в Богучарові князя Андрія, з його нововведеннями — лікарнями, школами і полегшенням оброку, — не пом’якшило їх вдачі, а, навпаки, посилило в них ті риси характеру, які старий князь називав дикістю. Між ними завжди ходили які-небудь неясні чутки, то про перечислення їх усіх на козаків то про нову віру, до якої їх навернуть, то про царські бумаги якісь, то про присягу Павлові Петровичу в 1797 році (про яку говорили, що тоді ще воля виходила, та пани відібрали), то про те, що через сім років має воцаритися Петро Федорович, при якому все буде вільно і так просто, що нічого не буде. Чутки про війну та про Бонапарта і його навалу поєднувались для них з такими ж неясними уявленнями про антихриста, про кінець світу і про цілковиту волю.

В околиці Богучарова були все великі села, казенні та оброчні поміщицькі. Самих поміщиків, які жили б у цій місцевості, було дуже мало; дуже мало було також двораків та письменних і в житті селян цієї місцевості були помітніші і сильніші, ніж в інших, ті таємничі струмені народного російського життя, причини і значення яких бувають нез’ясовні для сучасників. Одним з таких явищ був рух між селянами цієї місцевості до переселення на якісь теплі ріки, що виник років двадцять тому. Сотні селян, серед них і богучаровські, стали раптом розпродувати свою худобу і виїжджати з родинами кудись на південний схід. Як птахи летять кудись за моря, так і ці люди з жінками й дітьми поривались туди, на південний схід, де ніхто з них не був. Вони знімалися караванами, поодинці відкуповувалися, тікали, і їхали, і йшли туди, на теплі ріки. Багатьох було покарано, заслано на Сибір, багато хто з холоду та голоду помер у дорозі, багато хто повернувся з власної волі, і рух затих сам собою так, як він і почався, без очевидної причини. Але підводні струмені не переставали текти в цьому народі і збиралися для якоїсь нової сили, що мала виявитися так само дивно, раптово і разом з тим просто, природно й потужно. Тепер, у 1812 році, для людини, яка близько жила з народом, помітно було, що ці підводні струмені робили велику роботу і ось-ось мали виявитись.

Алпатич, приїхавши в Богучарово за якийсь час до смерті старого князя, помітив, що народ хвилювався і що, всупереч тому, що відбувалося у смузі Лисих Гір на шістдесятиверстному радіусі, звідки всі селяни тікали (залишаючи козакам пустошити свої села), у смузі степовій, у богучаровській, селяни, як чути було, мали стосунки з французами, одержували якісь папери, що ходили між ними, і залишались на місцях. Він знав через відданих йому двораків, що селянин Карпо, який мав великий вплив на громаду, їздив цими днями з казенною підводою і повернувся з вісткою, що козаки спустошують села, з яких виходять мешканці, а французи їх не зачіпають. Алпатич знав, що другий селянин вчора привіз навіть з села Вислоухова — де стояли французи — папір від генерала французького, в якому мешканцям оголошувалося, що їм не буде заподіяно ніякої шкоди і за все, що в них візьмуть, заплатять, якщо вони залишаться. На доказ того селянин привіз з Вислоухова сто карбованців асигнаціями (він не знав, що вони були фальшиві), видані йому наперед за сіно.

Нарешті, найважливіше, Алпатич знав, що того самого дня, як він наказав старості зібрати підводи, щоб вивезти обоз княжни з Богучарова, вранці був на селі сход, на якому постановили не вивозитися і чекати. А тимчасом чекати не було коли. Предводитель, у день смерті князя, 15 серпня, наполягав у розмові з княжною Марією на тому, щоб вона виїхала того ж дня, бо ставало небезпечно. Він казав, що після шістнадцятого він не відповідає ні за що. Таки ж у день смерті князя він поїхав увечері, але обіцяв приїхати другого дня на похорон. Та другого дня не міг приїхати, бо, за відомостями, які він сам дістав, французи несподівано просунулись, і він тільки встиг вивезти зі свого маєтку родину та все цінне.

Років тридцять Богучаровим управляв староста Дрон, якого старий князь звав Дронушкою.

Дрон був один з тих кріпких фізично і морально селян, які тільки ввійдуть у літа, обростуть бородою, так, не змінюючись, живуть до шістдесяти-сімдесяти років, без жодної сивої волосини чи недостачі зуба, такі ж рівні і дужі в шістдесят років, як і в тридцять.

Дрона, незабаром після переселення на теплі ріки, в якому він брав участь, як і інші, було настановлено старостою-бурмистром у Богучарові і з того часу двадцять три роки він бездоганно пробув на цій посаді. Селяни боялись його більш, ніж князя. Пани, і старий князь, і молодий, і управитель поважали його і жартома називали міністром. За весь час своєї служби Дрон ні разу не був ні п’яний, ні хворий; ніколи, ні після безсонних ночей, ні після найбільших клопотів не виявляв ні найменшої втоми і, не знаючи грамоти, ніколи не забував жодного рахунку грошей і пудів борошна по величезних обозах, які він продавав, і жодної копи нажатого хліба на кожній десятині богучаровських ланів.

Цього ось Дрона Алпатич, приїхавши з розорених Лисих Гір, покликав до себе в день похорону князя і наказав йому підготувати дванадцять коней під екіпажі княжни і вісімнадцять підвід під обоз, який треба було підняти з Богучарова. Хоч селяни й були оброчні, виконання цього наказу, на думку Алпатича, не могло натрапити на труднощі, бо в Богучарові було двісті тридцять тягол і селяни були заможні. Але староста Дрон, вислухавши наказ, мовчки опустив очі. Алпатич назвав йому селян, яких він знав і в яких наказував узяти підводи.

Дрон відповів, що коні в цих селян у дорозі. Алпатич назвав інших селян. І в цих, казав Дрон, коней не було: в одних були під казенними підводами, у других — охлялі, у третіх поздихали без кормів. Коней, на думку Дрона, не можна було зібрати не тільки під обоз, але й під екіпажі.

Алпатич уважно подивився на Дрона і насупився. Як Дрон був зразковим старостою-кріпаком, так і Алпатич недарма управляв двадцять років маєтками князя і був зразковим управителем. Він дуже здатний був чуттям розуміти потреби та інстинкти людей, з якими мав справу, і тому він був прекрасним управителем. Глянувши на Дрона, він одразу зрозумів, що Дронові відповіді були висловленням не Дронових думок, а думок того загального настрою богучаровської громади, що вже заполонив старосту. Але разом з тим він знав, що забагатілий і ненависний громаді Дрон повинен був хитатися між двома таборами — панським і селянським. Це хитання він помітив у його погляді, і тому Алпатич, насупившись, підступився до Дрона.

— Ти, Дронушка, слухай! — сказав він. — Ти мені пустого не говори. Його сіятельство князь Андрій Миколайович самі наказали мені, щоб усіх людей вирядити і з ворогом не залишатися, і царський на те наказ є. А хто залишається, той цареві зрадник. Чуєш?

— Слухаю, — відповів Дрон, не підводячи очей.

Алпатича не вдовольнила ця відповідь.

— Гей, Дроне, погано буде! — сказав Алпатич, похитавши головою.

— Воля ваша, — сказав Дрон сумно.

— Гей, Дроне, кинь! — повторив Алпатич, виймаючи руку з-за пазухи і урочистим жестом показуючи нею додолу під ноги Дрона. — Я не то що тебе наскрізь, я під тобою на три аршини все наскрізь бачу, — сказав він, вглядаючись у підлогу під ноги Дрона.

Дрон збентежився, швидко глянув на Алпатича і знову опустив очі.

— Ти оці дурниці кинь і людям скажи, щоб збиралися з хат іти в Москву і щоб рихтували підводи завтра на ранок під княжнин обоз, та сам на сход не йди. Чуєш?

Дрон раптом упав в ноги.

— Якове Алпатичу, звільни мене від цього! Візьми від мене ключі, звільни Христа ради.

— Кинь! — сказав Алпатич строго. — Під тобою наскрізь на три аршини бачу, — повторив він, знаючи, що його вміння ходити коло бджіл, знання того, коли сіяти овес, і те, що він двадцять років умів годити старому князеві, — що все це давно створило йому славу чаклуна і що здатність бачити на три аршини під людиною приписується чаклунам.

Дрон встав і хотів щось сказати, але Алпатич перебив його.

— Що ви це надумали? Га?.. Що ви думаєте? Га?

— Що мені з людьми робити? — сказав Дрон. — Колотнеча вирує. Я і так їм кажу...

— От тобі й кажу, — сказав Алпатич. — П’ють? — коротко спитав він.

— Осі колотяться, Якове Алпатичу, другу бочку привезли.

— То ж ти слухай. Я до справника поїду, а ти людей оповісти, і щоб вони це кинули, і щоб підводи були.

— Слухаю, — відповів Дрон.

Більше Яків Алпатич не наполягав. Він довго управляв людьми і знав, що головний засіб для того, щоб люди корилися, полягає в тому, щоб не показувати їм сумніву в їх покірності. Добившись від Дрона покірного «слухаю», Яків Алпатич вдовольнився цим, хоч він не тільки мав сумнів, але й майже був певний того, що підвід без допомоги військової команди не буде доставлено.

І справді, на вечір підвід не було зібрано. На селі біля шинку був знову сход, і на сході постановили одвести коней до лісу і не видавати підвід. Нічого не кажучи про те княжні, Алпатич звелів зняти з тих, що прийшли з Лисих Гір, свій власний вантаж і приготувати цих коней під карету княжни, а сам поїхав до начальства.

X

Після похорону батька княжна Марія замкнулася у своїй кімнаті і нікого не впускала до себе. До дверей підійшла покоївка і сказала, що Алпатич прийшов спитати, яке буде розпорядження про від’їзд. (Це було ще до розмови Алпатича з Дроном.) Княжна Марія підвелася з дивана, на якому вона лежала, і крізь зачинені двері промовила, що вона нікуди і ніколи не поїде і просить, щоб їй дали спокій.

Вікна кімнати, в якій лежала княжна Марія, виходили на захід. Вона лежала на дивані обличчям до стіни і, перебираючи пальцями гудзики на шкіряній подушці, бачила тільки цю подушку, і неясні думки її були зосереджені на одному: вона думала про неповоротність у смерті і про ту свою душевну мерзенність, якої вона незнала досі і яка виявилась під час батькової хвороби. Вона хотіла, але не сміла молитися, не сміла в тому душевному стані, в якому вона була, звертатись до бога. Вона довго лежала отак.

Сонце зайшло на другий бік дому і скісним вечірнім промінням у відчинені вікна освітило кімнату та частину сап’янової подушки, на яку дивилася княжна Марія. Плин думок її раптом зупинився. Вона неусвідомлено підвелася, опорядила волосся, встала і підійшла до вікна, мимоволі вдихаючи в себе прохолоду ясного, але вітряного вечора.

«Так, тепер тобі добре милуватись вечором! Його вже нема, і ніхто тобі не перешкодить», — сказала вона до себе і, сівши на стілець, упала головою на підвіконня.

Хтось ніжним і тихим голосом назвав її з саду і поцілував у голову. Вона оглянулась. Це була m-lle Bourienne, у чорному платті і в плерезах. Вона тихо підійшла до княжни Марії, зітхнувши поцілувала її і відразу ж заплакала. Княжна Марія оглянулась на неї. Усі колишні сутички з нею, ревнощі до неї згадались княжні Марії; згадалось і те, як він останнім часом змінився до m-lle Bourienne, не міг її бачити, і, виходить, які несправедливі були ті докори, що їх княжна Марія в душі своїй кидала їй. «Та й чи мені, чи мені, яка бажала його смерті, осуджувати будь-кого!» — подумала вона.

Перед княжною Марією яскраво постало становище m-lle Bourienne, яку останнім часом позбавлено її товариства, але яка разом з тим залежить від неї і живе в чужому домі. І їй стало жаль її. Вона лагідно-запитливо подивилась на неї і простягнула їй руку. M-lle Bourienne відразу заплакала, стала цілувати її в руку і говорити про горе, що спіткало княжну, роблячи себе учасницею цього горя. Вона говорила про те, що єдина утіха в її горі полягає в тому, що княжна дозволила їй поділити його з нею. Вона говорила, що всі колишні непорозуміння повинні зникнути перед великим горем, що вона почуває себе чистою перед усіма і що він звідти бачить її любов і вдячність. Княжна слухала її, не розуміючи її слів, але зрідка поглядаючи на неї і вслухаючись у звуки її голосу.

— Ваше становище подвійно жахливе, люба княжно, — помовчавши трохи, сказала m-lle Bourienne. — Я розумію, що ви не могли і не можете думати про себе; але я з моєю любов’ю до вас зобов’язана це зробити... Алпатич був у вас? Розмовляв він з вами про від’їзд? — спитала вона.

Княжна Марія не відповіла. Вона не розуміла, куди і хто має їхати. «Хіба можна що-небудь розпочинати тепер, думати про що-небудь? Хіба не все одно?» Вона не відповідала.

— Чи знаєте ви, chère Marie[83], — сказала m-lle Bourienne, — чи знаєте, що ми в небезпеці, що ми оточені французами; їхати тепер небезпечно. Якщо ми поїдемо, ми майже напевно потрапимо в полон, і бог знає...

Княжна Марія дивилась на свою подругу, не розуміючи, що вона каже.

— Ах, коли б хто знав, як мені до всього байдуже тепер, — сказала вона. — Звичайно, я нізащо не бажала б їхати від нього... Алпатич мені казав щось про від’їзд... Поговоріть з ним, я нічого, нічого не можу і не хочу...

— Я говорила з ним. Він сподівається, що ми встигнемо виїхати завтра; але я думаю, що тепер краще було б залишитися тут, — сказала m-lle Bourienne. — Бо, погодьтеся, chère Marie^[83], попасти до рук солдатів чи бунтарів-мужиків на дорозі — це був би жах. — M-lle Bourienne вийняла з ридикюля оголошення (не на російському звичайному папері) французького генерала Рамо про те, щоб мешканці не покидали своїх домівок, що французькі власті належним чином захистять їх, і подала його княжні.

— Я думаю, краще звернутися до цього генерала, — сказала m-lle Bourienne, —і я певна, що вам буде виявлено належну шану.

Княжна Марія читала папір, і її обличчя засіпалося від сухих ридань.

— Через кого ви одержали це? — спитала вона.

— Певне, взнали по імені, що я француженка, — сказала, червоніючи, m-lle Bourienne.

Княжна Марія з папером у руці встала від вікна і з блідим обличчям вийшла з кімнати й пішла до колишнього кабінету князя Андрія.

— Дуняшо, покличте до мене Алпатича, Дронушку, будь-кого, — сказала княжна Марія, — і скажіть Амалії Карлівні, щоб вона не входила до мене, — додала вона, почувши голос m-lle Bourienne. — Якнайшвидше їхати! Їхати якнайшвидше! — казала княжна Марія, жахаючись думки про те, що вона могла залишитись під владою французів.

«Якби князь Андрій знав, що вона під владою французів! Щоб вона, дочка князя Миколи Андрійовича Болконського, просила в пана генерала Рамо заступництва і користувалась його благодіяннями!» — Ця думка жахала її, змушувала здригатись, червоніти і почувати ще невідомі їй припадки злості і гордості. Усе, що тільки було тяжкого і, головне, образливого в її становищі, виразно уявлялось їй. «Вони, французи, оселяться в цьому домі; пан генерал Рамо займе кабінет князя Андрія; будуть для забави перебирати й читати його листи і папери. M-lle Bourienne lui fera les honneurs de Богучарово^[84]. Мені дадуть кімнатку з ласки; солдати сплюндрують свіжу могилу батька, щоб зняти з нього хрести та зірки; вони мені розповідатимуть про перемоги над росіянами, нещиро виявлятимуть співчуття в моєму горі...», — думала княжна Марія не своїми думками, а почуваючи себе зобов’язаною думати за себе думками свого батька і брата. Для неї особисто було однаково, хоч би де залишатися і хоч би що з нею було; але вона почувала себе разом з тим представницею свого покійного батька і князя Андрія. Вона мимоволі думала їхніми думками і почувала їхніми почуттями. Що вони сказали б, що вони зробили б тепер, те саме вона почувала конче потрібним зробити. Вона пішла до кабінету князя Андрія і, намагаючись пройнятися його думками, обмірковувала своє становище.

Вимоги життя, які вона вважала знищеними по смерті батька, раптом з новою, ще невідомою силою постали перед княжною Марією і охопили її.

Схвильована, червона, княжна ходила по кімнаті; вона кликала до себе то Алпатича, то Михайла Івановича, то Тихона, то Дрона. Дуняша, няня і всі дівчата нічого не могли сказати про те, наскільки правдиве було повідомлення m-lle Bourienne. Алпатича не було вдома: він поїхав до начальства. Покликаний Михайло Іванович, архітектор, увійшовши до княжни Марії з заспаними очима, нічого не міг сказати їй. Він з тією самою усмішкою згоди, з якою він звик протягом п’ятнадцяти років відповідати, не висловлюючи своєї думки, на звернення старого князя, відповідав на запитання княжни Марії так, що нічого певного не можна було зрозуміти з його відповідей. Покликаний старий камердинер Тихон, з опалим і змарнілим обличчям, пойнятим незбутнім горем, відповідав «слухаю» на всі запитання княжни Марії і ледве стримувався від ридань, дивлячись на неї.

Нарешті увійшов до кімнати староста Дрон і, низько вклонившись княжні, зупинився біля одвірка.

Княжна Марія пройшлася по кімнаті і зупинилась навпроти нього.

— Дронушка, — сказала княжна Марія, вбачаючи в ньому безсумнівного друга, того самого Дронушку, який зі своєї щорічної поїздки на ярмарок до Вязьми привозив їй щоразу і з усмішкою давав свої особливі пірники. — Дронушка, тепер, після нашого нещастя... — почала вона і замовкла, не можучи говорити далі.

— Усі під богом ходимо, — зітхнувши, сказав він. Вони помовчали.

— Дронушка, Алпатич кудись поїхав, мені нема до кого звернутися. Чи правду мені кажуть, що мені й виїхати не можна?

— Чому ж тобі не їхати, ваше сіятельство, їхати можна, — сказав Дрон.

— Мені сказали, що є небезпека з боку ворога. Голубчику, я нічого не можу, нічого не розумію, зі мною нікого нема. Я неодмінно хочу їхати вночі або завтра рано-вранці. — Дрон мовчав. Він спідлоба глянув на княжну Марію.

— Коней нема, — промовив він, — я і Якову Алпатичу казав.

— Чому ж нема? — спитала княжна.

— Все од божої кари, — сказав Дрон. — Які коні були, під війська розібрали, а які поздихали, нині рік такий. Не то що коней годувати, а хоч би самим з голоду не померти! І так по три дні не ївши сидять. Нема нічого, розорили вкрай.

Княжна Марія уважно слухала те, що він казав їй.

— Селяни розорені? В них нема хліба? — спитала вона.

— Голодною смертю помирають, — сказав Дрон, — де вже там підводи.

— Та чому ж ти не сказав, Дронушка? Хіба не можна допомогти? Я все зроблю, що зможу... — Княжні Марії дивно було думати, що тепер, такої хвилини, коли таке горе наповнювало її душу, могли бути люди багаті й бідні і що могли багаті не допомогти бідним. Вона неясно знала і чула, що буває панський хліб і що його дають селянам. Вона також знала, що ні брат, ні батько її не відмовилися б допомогти селянам у скруті; вона лише боялася помилитися як-небудь у словах щодо цієї роздачі селянам хліба, яким вона хотіла розпорядитися. Вона була рада з того, що їй трапилась нагода мати клопіт, для якого їй не совісно було забути своє горе. Вона почала докладніше розпитувати Дронушку, чого потребують селяни і про те, що є панського в Богучарові.

— Адже в нас є хліб панський, братів? — спитала вона.

— Панський хліб увесь цілий, — з гордістю сказав Дрон, — наш князь не дозволяв продавати.

— Видай його селянам, видай усе, що їм треба: я тобі від імені брата дозволяю, — сказала княжна Марія.

Дрон нічого не відповів і глибоко зітхнув.

— Ти роздай їм цей хліб, якщо його ще вистачить для них. Усе роздай. Я тобі наказую від імені брата, і скажи їм: що наше, те і їхнє. Ми нічого не пошкодуємо для них. Так їм скажи.

Дрон пильно дивився на княжну, коли вона говорила.

— Звільни ти мене від цього, матінко, ради бога, звели від мене ключі прийняти, — сказав він. — Служив двадцять три роки, поганого не робив; звільни, ради бога.

Княжна Марія не розуміла, чого він хотів від неї і від чого він просив звільнити його. Вона відповіла йому, що вона ніколи не мала сумніву в його відданості і що вона все ладна зробити для нього і для селян.

XI

Через годину після цього Дуняша прийшла до княжни повідомити, що прийшов Дрон і що всі селяни, з наказу княжни, зібрались біля амбара, бажаючи переговорити з панною.

— Та я ніколи не кликала їх, — сказала княжна Марія, — я тільки сказала Дронушці роздати їм хліба.

— Тільки ради бога, княжно матінко, накажіть прогнати їх і не йдіть до них. Усе обман лише, — казала Дуняша, — а Яків Алпатич приїдуть і поїдемо... а ви не звольте...

— Який же обман? — здивовано спитала княжна.

— Та вже я знаю, тільки послухайте мене, ради бога. Ось хоча б і няню спитайте. Кажуть, не згодні виїжджати за вашим наказом.

— Ти щось не те говориш. Та я ніколи не наказувала виїжджати... — промовила княжна Марія. — Поклич Дронушку.

Дрон, прийшовши, підтвердив Дуняшині слова: селяни прийшли з наказу княжни.

— Та я ніколи не кликала їх, — сказала княжна. — Ти, певне, не так переказав їм. Я тільки сказала, щоб ти їм віддав хліб.

Дрон, не відповідаючи, зітхнув.

— Якщо звелите, вони підуть звідси, — сказав він.

— Ні, ні, я піду до них, — сказала княжна Марія.

Незважаючи на відмовляння Дуняші і няні, княжна Марія вийшла на ганок. Дронушка, Дуняша, няня і Михайло Іванович ішли за нею.

«Вони, певне, думають, що я пропоную їм хліб з умовою, щоб вони залишились на своїх місцях, а сама виїду, кинувши їх на поталу французам, — думала княжна Марія. — Я їм обіцятиму місячину в підмосковній, квартири; я певна, що Andre ще більше зробив би на моєму місці», — думала вона, підходячи в сутінках до юрми, що стояла на вигоні біля амбара.

Натовп заворушився, скупчуючись, і селяни швидко поскидали шапки. Княжна Марія, опустивши очі і плутаючись ногами у платті, підійшла близько до них. Стільки різних старих і молодих очей було спрямовано на неї і стільки було різних облич, що княжна Марія не бачила жодного обличчя і, почуваючи доконечну потребу говорити зразу з усіма, не знала, що робити. Але знову свідомість того, що вона — представниця батька і брата, надала їй сили, і вона сміливо почала свою промову.

— Я дуже рада, що ви прийшли, — почала княжна Марія, не підводячи очей і почуваючи, як швидко і сильно б’ється в неї серце. — Дронушка сказав мені, що вас розорила війна. Це наше спільне лихо, і я нічого не пошкодую, щоб допомогти вам. Я сама їду, бо небезпечно тут... і ворог близько... бо... Я вам віддаю все, друзі мої, і прошу вас узяти все, весь хліб наш, щоб ви не бідували. А коли вам сказали, що я віддаю вам хліб для того, щоб ви зосталися тут, то це неправда. Я, навпаки, прошу вас виїжджати з усім своїм майном у нашу підмосковну, і там я беру на себе і обіцяю вам, що ви не будете терпіти злиднів. Вам дадуть і хати і хліба. — Вона замовкла. В юрмі тільки зітхали.

— Я не від себе роблю це, — говорила далі княжна, — я не роблю іменем покійного батька, який був для вас добрим паном, і за брата, і за його сина.

Вона знову замовкла. Ніхто не переривав її мовчання.

— Горе наше спільне, і ділитимем усе навпіл. Усе, що моє, те ваше, — сказала вона, оглядаючи обличчя людей перед собою.

Усі очі дивилися на неї з однаковим виразом, значення якого вона не могла зрозуміти. Чи була то цікавість, відданість, вдячність чи страх і недовіра, але вираз на всіх обличчях був однаковий.

— Велике спасибі за вашу ласку, тільки нам брати панський хліб не випадає, — сказав голос ззаду.

— Та чому ж? — спитала княжна.

Ніхто не відповів, і княжна Марія, оглядаючи натовп, помічала, що тепер усі очі, з якими вона зустрічалась, зараз же опускалися.

— Та чому ж ви не хочете? — спитала вона знову. Ніхто не відповів.

Княжні Марії ставало важко від цього мовчання; вона намагалася піймати чий-небудь погляд.

— Чому ви не говорите? — звернулася княжна до старого діда, який, спершись на ціпок, стояв перед нею. — Скажи, якщо ти думаєш, що треба ще чогось. Я все зроблю, — сказала вона, піймавши його погляд. Але він, наче розсердившись за це, опустив зовсім голову і промовив:

— Чого там погоджуватись, не треба нам хліба.

— Що ж, нам усе кинути ось? Не згодні. Не згодні... Не даємо ми згоди. Ми тебе жаліємо, і згоди не даємо. Їдь сама, одна... — загомоніли в натовпі з усіх боків. І знову на всіх обличчях цього натовпу з’явився однаковий вираз, і тепер це був уже напевно не вираз цікавості та вдячності, а вираз озлобленої рішучості.

— Та ви не зрозуміли, певно, — сумовито усміхнувшись, сказала княжна Марія. — Чому ви не хочете їхати? Я обіцяю оселити вас, годувати. А тут ворог розорить вас...

Але голос її заглушували голоси натовпу.

— Не даємо ми згоди, нехай розоряє! Не беремо твого хліба, не даємо згоди!

Княжна Марія намагалася знову піймати чий-небудь погляд з юрми, та жоден погляд не був спрямований на неї; очі явно уникали її. Їй стало чудно і ніяково.

— Ач, навчила гарно, за нею у неволю піди! Хати розори та в кабалу й іди. Чом не так! Я хліб, мовляв, віддам! — гомоніли в натовпі.

Княжна Марія, опустивши голову, вийшла з кола і пішла додому. Повторивши Дронові наказ про те, щоб завтра були коні для від’їзду, вона пішла до своєї кімнати і зосталась сама зі своїми думками.

XII

Довго цієї ночі княжна Марія сиділа біля відчиненого вікна у своїй кімнаті, прислухаючись до гомону селян, що долітав з села; але вона не думала про них. Вона почувала, що хоч скільки б вона думала про них, вона не могла б зрозуміти їх. Вона думала все про одно — про своє горе, яке тепер, після перерви, викликаної турботами про теперішнє, вже стало для неї минулим. Вона тепер уже могла згадувати, могла плакати і могла молитися. Сонце зайшло і вітер ущух. Ніч була тиха і холоднувата. О дванадцятій годині голоси стали затихати, проспівав півень, з-за лип почав виходити повний місяць, піднявся холодний білий туман-роса, і над селом, над домом запанувала тиша.

Одна по одній поставали перед нею картини близького минулого батькова недуга і його останні хвилини. І з сумовитою радістю вона тепер зупинялась на цих образах, відганяючи від себе з жахом лише одну останню картину його смерті, яку — вона почувала — в неї не було сили споглядати навіть у своїй уяві в цей тихий і таємничий час ночі. І картини ці поставали перед нею так ясно і з такими подробицями, що вони здавались їй то дійсністю, то минулим, то майбутнім.

То їй виразно уявлялась та хвилина, коли з ним стався удар і його з саду в Лисих Горах волокли попід руки і він бурмотів щось безсилим язиком, сіпаючи сивими бровами, і тривожно й боязко дивився на неї.

«Він і тоді хотів сказати мені те, що сказав у день своєї смерті, — думала вона. — Він завжди думав те, що він сказав мені». І ось їй з усіма подробицями згадалася та ніч у Лисих Горах напередодні удару, що стався з ним, коли княжна Марія, передчуваючи лихо, проти його волі залишилася з ним. Вона не спала і вночі навшпиньки зійшла вниз і, підійшовши до дверей у квіткову, де тієї ночі ночував її батько, прислухалась до його голосу. Він змученим, втомленим голосом говорив щось з Тихоном. Йому, видно, хотілось поговорити. «І чому він не покликав мене? Чому він не дозволив бути мені тут на місці Тихона? — думала тоді і тепер княжна Марія. — Уже він не вискаже ніколи нікому всього того, що було в його душі. Вже ніколи не повернеться для нього і для мене та хвилина, коли він говорив би все, що йому хотілося б сказати, а я, а не Тихон, слухала б і розуміла б його. Чому я не ввійшла тоді до кімнати? — думала вона. — Можливо, він тоді ж таки сказав би мені те, що він сказав у день смерті. Він і тоді в розмові з Тихоном двічі спитав про мене. Йому хотілось мене бачити, а я стояла тут, за дверима. Йому було сумно, тяжко говорити з Тихоном, який не розумів його. Пам’ятаю, як він заговорив з ним про Лізу, як про живу, — він забув, що вона померла, і Тихон нагадав йому, що її вже нема, і він вигукнув: „Дурень“. Йому тяжко було. Я чула з-за дверей, як він, крекчучи, ліг на ліжко і голосно прокричав: „Боже мій!“ Чому я не ввійшла тоді? Що ж би він зробив мені? Що я втратила б? А може, тоді ж він утішився б, він сказав би мені те слово». — І княжна Марія вголос промовила те пестливе слово, яке він сказав їй у день смерті. «Рід-нень-ка!» — повторила княжна Марія те слово і заридала слізьми, що облегшують душу. Вона бачила тепер перед собою його обличчя. І не те обличчя, яке вона знала відтоді, як пам’ятала себе, і яке завжди бачила здалеку; а те обличчя — несміливе і кволе, яке вона останнього дня, нагинаючись до його рота, щоб чути, що він говорить, вперше розгляділа зблизька з усіма його зморшками і подробицями.

«Рідненька», — повторила вона.

«Що він думав, коли сказав це слово? Що він думає тепер?» — раптом спало їй на думку, і у відповідь на це вона побачила його перед собою з тим виразом, який у нього був у труні на обв’язаному білою хустиною обличчі. І той жах, що охопив її тоді, коли вона приторкнулась До нього і переконалася, що це не тільки не був він, але й щось таємниче і відразливе, охопив її і тепер. Вона хотіла думати про інше, хотіла молитися і нічого не могла зробити. Вона великими, широко відкритими очима дивилася на місячне сяйво і тіні, щосекунди сподівалась побачити його мертве обличчя і почувала, що тиша, яка стояла над домом і в домі, заковувала її.

— Дуняшо! — прошепотіла вона. — Дуняшо! — скрикнула вона диким голосом і, вихопившись з тиші, побігла до дівочої назустріч няні і дівчатам, що вже бігли до неї.

XIII

17 серпня Ростов і Ільїн у супроводі Лаврушки, який щойно повернувся з полону, та вістового гусара, зі своєї стоянки Янково, за п’ятнадцять верст від Богучарова, поїхали кататися верхи — спробувати нового коня, якого купив Ільїн, і довідатись, чи нема в селах сіна.

Богучарово перебувало останні три дні між двома ворожими арміями, так що так само легко міг зайти туди російський ар’єргард, як і французький авангард, і тому Ростов, як дбайливий ескадронний командир, хотів перше за французів скористатися тим провіантом, що залишився в Богучарові.

Ростов і Ільїн були в дуже веселому настрой По дорозі до Богучарова, до князівського маєтку з садибою, де вони сподівалися застати велику челядь і гарненьких дівчат, вони то розпитували Лаврушку про Наполеона і сміялися з його розповідей, то випереджались, пробуючи коня, що купив Ільїн.

Ростов і не знав і не думав, що це село, в яке він їхав, було маєтком того самого Болконського, що був нареченим його сестри.

Ростов і Ільїн востаннє випустили наввипередки коней зі схилу перед Богучаровим, і Ростов, випередивши Ільїна, перший влетів у вулицю села Богучарово.

— Ти вперед узяв, — сказав червоний від перегонів Ільїн.

— Авжеж, усе вперед, і на лузі вперед, і тут, — відповів Ростов, погладжуючи рукою свого вмиленого донця.

— А я на французькій, ваше сіятельство, — казав ззаду Лаврушка, називаючи французькою свою упряжну шкапу, — випередив би, та тільки осоромити не хотів.

Вони ступою під’їхали до амбара, біля якого стояла велика юрма селян.

Деякі селяни поскидали шапки, деякі, не скидаючи шапок, дивилися на приїжджих. Два старих довгих чоловіки, з поморщеними обличчями і з рідкими бородами, вийшли з шинку і з усмішками, хитаючись і виспівуючи якусь недоладну пісню, підійшли до офіцерів.

— Молодці! — сказав, сміючись, Ростов. — Що, сіно є?

— І однакові які... — сказав Ільїн.

— Развес...о...оо...олая бе...се...бе...е...се... — виспівував селянин, щасливо усміхаючись.

Один селянин вийшов з натовпу і підійшов до Ростова.

— Ви з яких будете? — спитав він.

— Французи, — відповів, сміючись, Ільїн. — Ось і Наполеон сам, — сказав він, показуючи на Лаврушку.

— Виходить, росіяни будете? — перепитав селянин.

— А багато вашої сили тут? — спитав другий, невеличкий чоловік, підходячи до них.

— Багато, багато, — відповів Ростов. — Та ви чого це зібрались тут? — додав він. — Свято яке, чи що?

— Старики зібралися, у громадській справі, — відповів селянин, відходячи від нього.

У цей час по дорозі від панського дому з’явилися, йдучи до офіцерів, дві жінки і чоловік у білому капелюсі.

— У рожевому моя, цур, не відбивати! — сказав Ільїн, побачивши Дуняшу, яка рішуче підбігала до нього.

— Наша буде! — підморгнувши, сказав до Ільїна Лаврушка.

— Чого тобі, красуне моя, треба? — спитав Ільїн, усміхаючись.

— Княжна наказала спитати, якого ви полку і як ваше прізвище?

— Це граф Ростов, ескадронний командир, а я ваш покірний слуга.

— Бе... се... е... ду... шка! — виспівував п’яний селянин, щасливо усміхаючись і дивлячись на Ільїна, який розмовляв з дівчиною.

Слідом за Дуняшею до Ростова підійшов Алпатич, ще здаля знявши свого капелюха.

— Насмілюсь потурбувати, ваше благородіє, — сказав він шанобливо, але з певною зневагою до юності цього офіцера і заклавши руку за пазуху. — Моя пані, дочка генерал-аншефа Миколи Андрійовича Болконського, який переставився цього п’ятнадцятого числа, перебуваючи в скрутному становищі через темноту цих осіб, — він показав на селян, — просить вас завітати... Чи не буде ваша ласка, — з сумовитою усмішкою сказав Алпатич, — від’їхати трохи, а то не так зручно при... — Алпатич показав на двох селян, які ззаду так і кружляли біля нього, як гедзи біля коняки.

— А!.. Алпатич... А! Яків Алпатич!.. Гарно! прости ради-бога. Гарно! Га?.. — говорили селяни, радісно усміхаючись до нього. Ростов подивився на п’яних селян і усміхнувся.

— Чи, може, це тішить ваше сіятельство? — сказав Яків Алпатич зі статечним виглядом, незакладеною за пазухою рукою показуючи на стариків.

— Ні, тут утіхи мало, — сказав Ростов і від’їхав. — В чому річ? — спитав він.

— Насмілюся повідомити ваше сіятельство, що грубий народ тутешній не хоче випустити панну з маєтку і погрожує випрягти коней, так що з ранку все складено, а її сіятельство не можуть виїхати.

— Не може бути! — вигукнув Ростов.

— Маю честь говорити вам щиру правду, — повторив Алпатич.

Ростов зліз з коня і, передавши його вістовому, пішов з Алпатичем до панського будинку, розпитуючи його про подробиці справи. Справді, вчора княжна, запропонувавши селянам хліб, поговоривши з Дроном і зі сходом, так зіпсувала справу, що Дрон остаточно здав ключі, приєднався до селян і не з’являвся на вимогу Алпатича і що вранці, коли княжна веліла запрягати, щоб їхати, селяни вийшли великим натовпом до амбара і вислали сказати, що вони не випустять княжни з села, що є наказ, щоб не вивозитися, і вони випряжуть коней. Алпатич виходив до них, умовляв їх, але йому відповіли (найбільше говорив Карпо; Дрон не показувався з натовпу), що княжну не можна випустити, що на те наказ є; нехай, мовляв, княжна зостається, і вони як і раніш служитимуть їй і в усьому коритимуться.

В ту хвилину, коли Ростов і Ільїн промчали дорогою, княжна Марія, незважаючи на відмовляння Алпатича, няні та дівчат, веліла запрягати і хотіла їхати; але, побачивши, що промчали кавалеристи, всі прийняли їх за французів, кучери розбіглися, і в домі знявся жіночий плач.

— Батечку! батьку рідний! бог тебе послав, — казали зворушені голоси, в той час, як Ростов проходив через передпокій.

Княжна Марія, пригнічена й безсила, сиділа в залі, коли до неї ввели Ростова. Вона не розуміла, хто він і чого він, і що з нею буде. Побачивши його російське обличчя і з того, як він увійшов і з перших слів його визнавши його за людину свого кола, вона глянула на нього своїм глибоким і променистим поглядом і почала говорити уривчастим і тремтячим від Хвилювання голосом. Ростову одразу ж уявилося щось романічне в цій зустрічі. «Беззахисна, приголомшена горем дівчина, сама, залишена на волю грубих бунтарів-мужиків! І якась дивна доля привела мене сюди! — думав Ростов, слухаючи її і дивлячись на неї. — І яка лагідність, благородство в її рисах і в виразі!» — думав він, слухаючи її несміливу розповідь.

Коли вона заговорила про те, що все де сталося на другий день після похорону батька, голос у неї затремтів. Вона одвернулася і потім, ніби з острахом, щоб Ростов не прийняв її слова за бажання розжалобити його, запитливо-злякано глянула на нього. У Ростова сльози стояли в очах.. Княжна Марія помітила це і вдячно подивилась на Ростова тим своїм променистим поглядом, що змушував забувати некрасивість її обличчя.

— Не можу висловити, княжно, який я щасливий з того, що я випадково заїхав сюди і матиму змогу показати вам свою готовість, — сказав Ростов, встаючи. — Їдьте, будь ласка, і я відповідаю вам своєю честю, що жодна людина не посміє зробити вам неприємності, якщо ви тільки дозволите мені конвоювати вас, — і шанобливо вклонившись, як вклоняються дамам царської крові, він рушив до дверей.

Шанобливістю свого тону Ростов наче показував, що, хоч він за щастя вважав би своє знайомство з нею, він не хоче користатися з її лиха як з нагоди для зближення з нею.

Княжна Марія зрозуміла і оцінила цей тон.

— Я дуже, дуже вдячна вам, — сказала йому княжна по-французькому, — але сподіваюся, що все це було лише непорозуміння і що ніхто не винен утому. — Княжна раптом заплакала. — Пробачте мені, — сказала вона.

Ростов, нахмурившись, ще раз низько вклонився і вийшов з кімнати.

XIV

— Ну що, гарна? Ні, брат, рожева моя чарівна, і Дуняшею звуть... — Але, глянувши на обличчя Ростова, Ільїн замовк. Він бачив, що в його героя і командира зараз зовсім інший лад думок.

Ростов злобно оглянувся на Ільїна і, не відповідаючи йому, швидкими кроками попростував до села.

— Я їм покажу, я їм дам, розбишакам! — говорив він сам до себе.

Алпатич пливучою ходою, щоб тільки не бігти, риссю ледве наздогнав Ростова.

— Яке рішення зволили прийняти? — спитав він, наздогнавши його.

Ростов зупинився і, зціпивши кулаки, раптом грізно рушив на Алпатича.

— Рішення? Яке рішення? Старий шкарбун! — крикнув він на нього. — Ти куди дивився? Га? Селяни бунтують, а ти ради не даси? Ти сам зрадник. Знаю я вас, шкури поспускаю з усіх... — І, наче боячись розтратити марно запас своєї злості, він покинув Алпатича і швидко пішов вперед. Алпатич, затамувавши почуття образи, пливучою ходою поспішав за Ростовим, викладаючи йому свої міркування. Він говорив, що селяни затялися, що в цю хвилину нерозсудливо протиборствувати їм, не маючи військової команди, що чи не краще було б послати спочатку за командою.

— Я їм дам військову команду... Я їх попротиборствую, — безтямно примовляв Микола, задихаючись від нерозумної тваринної злоби і потреби вилити цю злобу. Не обмірковуючи того, що робитиме, несвідомо, швидким рішучим кроком він ішов до юрми. І чим більше він наближався до неї, тим більше почував Алпатич, що нерозсудливий вчинок його може дати гарні наслідки. Те саме почували і селяни в юрмі, дивлячись на його швидку і тверду ходу і рішуче, насуплене обличчя.

Після того, як гусари в’їхали в село і Ростов пройшов до княжни, в юрмі почалося замішання і чвари. Деякі селяни стали говорити, що ці приїжджі були росіяни і щоб часом вони не образилися з того, що не випускають панну. Дрон дотримувався цієї ж думки, але тільки-но він висловив її, як Карпо й інші чоловіки напалися на колишнього старосту.

— Ти громаду поїдом їв скільки років? — кричав на нього Карпо. — Тобі однаково! Ти кубушку викопаєш, повезеш, тобі байдуже, поруйнують наші домівки чи ні!

— Сказано, порядок щоб був, не їдь ніхто з дому, щоб ні порошинки не вивозити, — та й годі! — кричав другий.

— Черга на твого сина була, а ти ж череваня свого пожалів, — раптом швидко заговорив маленький дідок, нападаючи на Дрона, — а мого Ваньку забрив. Ех, помирать будемо!

— Ото ж то помирать будемо!

— Я від громади не відмовляюсь, — казав Дрон.

— То ж то не відмовляєшся, черево випас!..

Два довгі чоловіки говорили своє. Як тільки Ростов у супроводі Ільїна, Лаврушки та Алпатича підійшов до юрми, Карпо, заклавши пальці за пояс, трошки усміхаючись, вийшов наперед. Дрон, навпаки, зайшов у задні ряди, і юрма зступилася щільніше.

— Гей! хто у вас тут староста? — крикнув Ростов, швидким кроком підійшовши до натовпу.

— Староста? Нащо вам?.. — спитав Карпо.

Але не встиг він доказати, як шапка злетіла з нього і голова хитнулась набік від сильного удару.

— Шапки геть, зрадники! — вигукнув повнокровним голосом Ростов. — Де староста? — несамовитим голосом кричав він.

— Старосту, старосту!.. Дроне Захаровичу, вас, — почулись де-не-де квапливо покірні голоси, і люди стали скидати шапки.

— Нам бунтувати не можна, ми порядків дотримуємось, — промовив Карпо, і кілька голосів ззаду в цю мить заговорили разом:

— Як старі порішили, багато вас начальства...

— Розбалакувати?.. Бунт!.. Розбійники! Зрадники! — безтямно, не своїм голосом заволав Ростов, хапаючи за барки Карпа. — В’яжи його, в’яжи! — кричав він, хоч не було кому в’язати його, крім Лаврушки та Алпатича.

Лаврушка проте підбіг до Карпа і схопив його ззаду за руки.

— Накажете наших з-під гори гукнути? — крикнув він.

Алпатич звернувся до селян, викликаючи двох на ім’я, щоб в’язати Карпа. Чоловіки покірно вийшли з натовпу і стали розперізуватись.

— Староста де? — вигукував Ростов.

Дрон з понурим і блідим обличчям вийшов з натовпу.

— Ти староста? В’язати його, Лаврушка! — кричав Ростов, наче і цей наказ не міг зустріти перешкод. І справді, ще два чоловіки стали в’язати Дрона, який, ніби помагаючи їм, зняв з себе пояса і дав їм.

— А ви всі слухайте мене, — Ростов звернувся до селян: — Зараз марш по хатах, і щоб голосу вашого я не чув.

— Що ж, ми ніякої кривди не заподіяли. Ми тільки, значить, з дурного розуму. Тільки дурниць наробили.... Я ж казав, що непорядки, — загомоніли люди, дорікаючи одне одному.

— От я ж вам казав, — промовив Алпатич, входячи в свої права. — Негоже, хлопці!

— Дурість наша, Якове Алпатичу, — відповіли голоси, і натовп зараз же став розходитись і розсипатись по селу.

Зв’язаних двох чоловіків повели на панський двір. Двоє п’яних ішли за ними.

— Ех, подивлюсь я на тебе! — казав один з них, звертаючись до Карпа.

— Хіба можна так з панами говорити? Ти думав що?

— Дурень, — підтверджував другий, — їй-бо, дурень!

Через дві години підводи стояли на подвір’ї богучаровського дому. Селяни жваво виносили і складали на підводи панські речі, і Дрон, як того побажала княжна Марія, випущений з рундука, куди його замкнули, стояв на подвір’ї і розпоряджався.

— Ти її так погано не клади, — говорив один з селян, високий чоловік з круглим усміхненим обличчям, беручи з рук покоївки шкатулку. — Вона ж теж гроші коштує. Що ж ти її так ось кинеш чи під мотузку — а вона й потреться. Я так не люблю. А щоб усе чесно, по закону було. Ось так от, під рогожку, та сінцем прикрий, от і добре.

— Ач книг скільки, книг, — сказав другий селянин, який виносив бібліотечні шафи князя Андрія. — Ти не зачіплюй! А важке, хлопці, книги здорові!

— Ага, писали, не гуляли! — значливо підморгнувши, сказав високий, кругловидий селянин, показуючи на лексикони, покладені зверху.

Ростов, не бажаючи нав’язувати своє знайомство княжні, не пішов до неї, а зостався на селі, чекаючи її виїзду. Дочекавшись виїзду екіпажів княжни. Марії з дому, Ростов сів на коня і до шляху, зайнятого нашими військами, за дванадцять верст від Богучарова, верхи проводив її. У Янкові, в заїзді він шанобливо попрощався з нею, вперше дозволивши собі поцілувати її в руку.

— Як вам не совісно, — червоніючи, відповів він княжні Марії на слова подяки за її врятування (як вона називала його вчинок), — кожен становий зробив би це саме. Якби нам доводилось воювати тільки з селянами, ми б не допустили ворога так далеко, — казав він, соромлячись чогось і намагаючись змінити розмову. — Я щасливий лише, що мав нагоду познайомитися з вами. Прощавайте, княжно, бажаю вам щастя та утіхи і хочу зустрітися з вами за щасливіших умов. Якщо ви не хочете змусити мене червоніти, будь ласка, не дякуйте.

Але княжна, коли не дякувала більш словами, дякувала йому всім виразом свого обличчя, що сяяло вдячністю і ніжністю. Вона не могла вірити, що їй нема за що дякувати йому. Навпаки, для неї незаперечним було те, що якби його не було, то вона, певне, мала б загинути і від бунтівників і від французів; що він для того, щоб врятувати її, наражався на цілком очевидні і страшні небезпеки; і ще незаперечнішим було те, що він — людина з високою і благородною душею, що він уміє розуміти її становище і горе. Його добрі і чесні очі, зволожені слізьми в той час, як вона сама, заплакавши, говорила з ним про свою втрату, не виходили з її уяви.

Коли княжна Марія попрощалася з ним і залишилась сама, вона раптом відчула в очах сльози, і в цю мить уже не вперше перед нею постало чудне питання — чи любить вона його?

По дорозі далі до Москви, незважаючи на те, що становище княжни було не радісне, Дуняша, їдучи з нею в кареті, не раз помічала, що княжна, виставившись з вікна карети, чомусь радісно і сумовито усміхалася.

«Ну що ж, якби я й полюбила його?» — думала княжна Марія.

Хоч як соромно їй було признатися собі, що вона перша полюбила мужчину, який, можливо, ніколи не полюбить її, вона утішала себе думкою, що ніхто ніколи не знатиме цього і що вона не буде винна, якщо буде до кінця життя, нікому не кажучи про це, любити того, кого вона любила вперше і востаннє.

Іноді вона згадувала його погляди, його турботи, його слова, і щастя їй здавалося не неможливим. І отоді Дуняша помічала, що вона, усміхаючись, дивиться у вікно карети.

«І треба було йому приїхати в Богучарово, і в цю саму хвилину! — думала княжна Марія. — І треба було його сестрі відмовити князеві Андрію!» — І в усьому цьому княжна Марія вбачала волю провидіння.

Враження, яке справила на Ростова княжна Марія, було дуже приємне. Коли він згадував про неї, йому ставало весело, і коли товариші, почувши про пригоду в Богучарові, що трапилася з ним, жартували з нього, що він, поїхавши за сіном, підчепив одну з найбагатших відданиць у Росії, Ростов сердився. Він сердився саме тому, що думка про одруження з приємною для нього, лагідною княжною Марією з величезним багатством, не раз проти його волі приходила йому в голову. Для себе особисто Микола не міг бажати дружини ліпшої за княжну Марію: одруження з нею зробило б щасливою графиню — його матір і поправило б справи його батька; і навіть — Микола почував це — зробило б щасливою княжну Марію.

А Соня? Він же дав їй слово! Ось тому Ростов сердився, коли йому жартома говорили про княжну Болконську.

XV

Прийнявши командування над арміями, Кутузов згадав про князя Андрія і надіслав йому наказ прибути до головної квартири.

Князь Андрій приїхав у Царево-Займище того самого дня і в ту саму пору дня, коли Кутузов робив перший огляд військ. Князь Андрій зупинився в селі біля попівського дому, де стояв екіпаж головнокомандуючого, і сів на лавочку коло воріт, чекаючи ясновельможного, як усі називали тепер Кутузова. На полі за селом лунали то звуки полкової музики, то рев величезної кількості голосів, що кричали «ура!» новому головнокомандуючому. Тут-таки біля воріт, кроків за десять від князя Андрія, користуючись з відсутності князя та з прекрасної погоди, стояли два денщики, кур’єр і дворецький. Чорнуватий, оброслий вусами та бакенбардами, маленький гусарський підполковник під’їхав до воріт і, глянувши на князя Андрія, спитав, чи тут стоїть ясновельможний і чи скоро він буде.

Князь Андрій сказав, що він не належить до штабу ясновельможного, він теж приїжджий. Гусарський підполковник звернувся до франтовитого денщика, і денщик головнокомандуючого сказав йому з тим особливим гордуванням, з яким говорять денщики головнокомандуючих з офіцерами:

— Що, ясновельможний? Мабуть, зараз буде. Вам чого?

Гусарський підполковник усміхнувся у вуса на тон денщика, зліз з коня, віддав його вістовому і підійшов до Болконського, злегка вклонившись йому. Болконський посунувся на лавці. Гусарський підполковник сів біля нього.

— Теж дожидаєтесь головнокомандуючого? — заговорив гусарський підполковник. — Кажуть, для всіх доступний, хвалити бога. А то з ковбасниками біда! Єрмолов недарма в німці просився. Тепер, може, і росіянам говорити можна буде. А то казна-що робили. Все відступали, все відступали. Ви були в поході? — спитав він.

— Мав приємність, — відповів князь Андрій, — не тільки брати участь у відступі, але й втратити у цьому відступі все, що мав дорогого, не кажучи про маєтки і рідний дім... батька, який помер з горя. Я смоленський.

— А?.. Ви князь Болконський? Дуже радий познайомитись: підполковник Денисов, більш відомий під ім’ям Васьки, — сказав Денисов, потискаючи руку князеві Андрію і з особливо доброю увагою вглядаючись в обличчя Болконського. — Так, я чув, — сказав він співчутливо і, помовчавши трохи, заговорив далі: — От і скіфська війна. Це все добре, тільки не для тих, хто своїми боками відбуває. А ви — князь Андрій Болконський? — Він похитав головою. — Дуже радий, князю, дуже радий познайомитися, — додав він знову з сумовитою усмішкою, потискаючи йому руку.

Князь Андрій знав Денисова з Наташиних розповідей про її першого жениха. Цей спогад і солодко й боляче переніс його тепер до тих болісних відчуттів, про які він останнім часом давно вже не думав, але які все ж були в його душі. Останнім часом стільки інших і таких серйозних вражень, як залишення Смоленська, його приїзд до Лисих Гір, недавня звістка про смерть батька, — стільки відчуттів він зазнав, що ці спогади вже давно не спадали йому на думку і, коли виникли, зовсім не так сильно вплинули на нього, як колись. І для Денисова та плетениця спогадів, що їх викликало ім’я Болконського, була далеким, поетичним минулим, коли він, після вечері і Наташиного співу, сам не знаючи як, освідчився п’ятнадцятилітній дівчинці. Він усміхнувся на спогади того часу і на свою любов до Наташі і зараз же перейшов до того, що пристрасно і виключно тепер цікавило його. Це був план кампанії, який він розробив, служивши під час відступу на аванпостах. Він подавав цей план Барклаю де-Толлі і тепер мав намір подати його Кутузову. План грунтувався на тому, що операційна лінія французів занадто розтягнена і що замість того, чи разом з тим, щоб діяти з фронту, перепиняючи шлях французам, треба діяти на їх сполучення. Він почав роз’яснювати свій план князеві Андрію.

— Вони не можуть вдержати всієї цієї лінії. Це неможливо, я ручуся, що прорву їх; дайте мені п’ятсот чоловік, і я розірву їх, це напевно! Одна система — партизанська.

Денисов встав і, жестикулюючи, викладав свій план Болконському. Серед його викладу вигуки армії, більш недоладні, більш розпросторені і злиті з музикою та піснями, залунали на місці огляду. На селі почувся тупіт і галас.

— Сам їде, — вигукнув козак, який стояв біля воріт, — їде!

Болконський і Денисов підійшли до воріт, біля яких стояла купка солдатів (почесний караул), і побачили Кутузова, — головнокомандуючий їхав вулицею верхи на невисокому гнідому конику. Величезний почет з генералів просувався за ним. Барклай їхав майже поруч; юрма офіцерів бігла за ними і круг них і кричала «ура!»

Поперед нього на подвір’я проїхали ад’ютанти. Кутузов, нетерпляче підштовхуючи свого коня, який інохіддю плив під тягарем його тіла, і раз у раз киваючи головою, прикладав руку до білого кавалергардського (з червоною околичкою і без козирка) кашкета, що був на ньому. Під’їхавши до почесного караулу — бравих гренадерів, здебільшого кавалерів, які віддавали йому честь, він з хвилину мовчки, уважно подивився на них начальницьким упертим поглядом і обернувся до юрми генералів та офіцерів, що стояли круг нього. Обличчя його раптом набрало тонкого виразу; він підняв плечі з жестом подиву.

— І з такими бравими хлопцями все відступати й відступати! — сказав він. — Ну, до побачення, генерале, — додав він і рушив конем у ворота повз князя Андрія і Денисова.

— Ура! ура! ура! — кричали позад нього.

З того часу, як не бачив його князь Андрій, Кутузов ще потовщав, забрезк і заплив жиром. Але знайомі йому біле око, і шрам, і вираз утоми на його обличчі і в постаті були ті самі. Він був одягнений у мундирний сюртук (нагайка на тонкому пояску висіла через плече) і, важко розпливаючись і розгойдуючись, сидів на своєму живкому конику.

— Фю... фю... фю... — засвистав він ледве чутно, в’їжджаючи на подвір’я. На обличчі його виявлялась радість заспокоєння людини, яка має намір відпочити після представництва. Він вийняв ліву ногу зі стремена, перехилившись усім тілом і скривившись від зусилля, ледве закинув її на сідло, сперся коліном, крекнув і спустився на руки козакам та ад’ютантам, які підтримували його.

Він опорядився, оглянувся своїми примруженими очима і, подивившись на князя Андрія, очевидно не впізнавши його, пішов своєю пірнаючою ходою до ганку.

— Фю... фю... фю... — просвистав він і знову оглянувся на князя Андрія. Враження від обличчя князя Андрія лише через кілька секунд (як цечасто буває у стариків) зв’язалося зі спогадом про його особу.

— А, здрастуй, князю, здрастуй, голубчику, ходім... — втомлено промовив він, оглядаючись, і важко зійшов на ганок, який скрипів під його вагою. Він розстебнувся і сів на ослін, що стояв на ганку.

— Ну, як батько?

— Вчора одержав звістку про його смерть, — коротко сказав князь Андрій.

Кутузов злякано-відкритими очима подивився на князя Андрія, потім скинув кашкета і перехрестився: «Царство йому небесне! Хай буде воля божа над усіма нами!» Він тяжко, всіма грудьми зітхнув і помовчав. «Я його любив і поважав і співчуваю тобі всією душею». Він обняв князя Андрія, притиснув його до своїх гладких грудей і довго не пускав від себе. Коли він пустив його, князь Андрій побачив, що розпливчасті губи в Кутузова тремтіли і на очах були сльози. Він зітхнув і взявся обома руками за ослін, щоб підвестися.

— Ходімо, ходімо до мене, поговоримо, — сказав він; але в цей час Денисов, який так само не торопів перед начальством, як і перед ворогом, незважаючи на те, що ад’ютанти біля ганку сердитим шепотом зупиняли його, сміливо, бренькаючи шпорами по східцях, увійшов на ганок. Кутузов, залишивши руки спертими на ослін, незадоволено дивився на Денисова. Денисов, назвавши себе, сказав, що має повідомити його світлість про справу дуже важливу для блага вітчизни. Кутузов утомленим поглядом став дивитися на Денисова і, досадливим жестом прийнявши руки і склавши їх на животі, повторив: «Для блага вітчизни? Ну що таке? Говори». Денисов почервонів, як дівчина (так чудно було бачити краску на цьому вусатому, старому і п’яному обличчі), і сміливо почав викладати свій план розрізання операційної лінії ворога між Смоленськом і Вязьмою. Денисов жив у тих краях і добре знав місцевість. План його здавався незаперечно хорошим, особливо тією силою переконання, що була в словах Денисова. Кутузов дивився собі на ноги і зрідка оглядався на подвір’я сусідньої хати, наче він чекав звідти чогось неприємного. З хати, на яку він дивився, справді під час промови Денисова вийшов генерал з портфелем під пахвою.

— Що? — серед викладу Денисова промовив Кутузов. — Уже готові?

— Готовий, ваша світлість, — сказав генерал. Кутузов похитав головою, ніби кажучи: «як це все встигнути одній людині», і не переставав слухати Денисова.

— Даю чесне благородне слово російського офіцера, — казав Денисов, — що я розірву сполучення Наполеона.

— Тобі Кирило Андрійович Денисов, обер-інтендант, чим доводиться? — перебив його Кутузов.

— Дядько рідний, ваша світлість.

— О! приятелями були, — весело сказав Кутузов. — Добре, добре, голубчику, залишайся тут при штабі, завтра поговоримо. — Кивнувши головою Денисову, він одвернувся і простягнув руку до паперів, що приніс йому Коновніцин.

— Чи не бажано вашій світлості піти в кімнати, — незадоволеним голосом сказав черговий генерал:— конче треба розглянути плани та підписати деякі папери. — Увійшовши з дверей, ад’ютант повідомив, що в квартирі все готово. Але Кутузову, видно, хотілось увійти в кімнати вже вільним. Він скривився...

— Ні, скажи, голубчику, дати сюди столика, а я тут подивлюся, — сказав він. — Ти побудь тут, — додав він, звертаючись до князя Андрія. Князь Андрій зостався на ганку, слухаючи чергового генерала.

Під час доповіді князь Андрій чув з-за вхідних дверей жіночий шепіт і шелестіння жіночого шовкового вбрання. Кілька разів, глянувши в тому напрямі, він помічав за дверима, в рожевому платті і в ліловій шовковій хустині на голові, повну, рум’яну і вродливу жінку з блюдом, яка, очевидно, чекала, коли ввійде головнокомандуючий. Ад’ютант Кутузова пошепки пояснив князеві Андрію, що це господиня дому, попадя, і що вона має намір подати хліб-сіль його світлості. Чоловік її зустрів ясновельможного з хрестом у церкві, а вона вдома... «Дуже гарненька», — додав ад’ютант з усмішкою. Кутузов оглянувся на ці слова. Кутузов слухав доповідь чергового генерала (головною темою якої була критика позиції при Царево-Займищі) так само, як він слухав Денисова, так само, як він слухав сім років тому дебати Аустерліцької військової ради. Він, очевидно, слухав тільки тому, що в нього були вуха, які, хоч в одному з них був морський канат, не могли не чути; але очевидно було, що ніщо з того, що міг сказати йому черговий генерал, не могло не тільки здивувати чи зацікавити його, але що він знав заздалегідь усе, що йому скажуть, і слухав усе це тільки тому, що треба прослухати, як треба прослухати співи молебня. Все, що говорив Денисов, було слушне й розумне. Те, що говорив черговий генерал, було ще більш слушне й розумне, але очевидно було, що Кутузов з презирством ставився і до знання, і до розуму, і знав щось інше, що мало вирішити справу, — щось інше, незалежне від розуму і знання. Князь Андрій уважно стежив за виразом обличчя головнокомандуючого, і єдиний вираз, який він міг помітити в ньому, був вираз нудьги, цікавості до того, що означав жіночий шепіт за дверима, і бажання дотриматись пристойності. Очевидно було, що Кутузов ставився з презирством до розуму і до знання, і навіть до патріотичного почуття, яке виявляв Денисов, але ставлення це йшло не від розуму, не від почуття, не від знання (бо він і не намагався виявляти їх), — а від чогось іншого. Це було презирство його старості, його життєвого досвіду. Одно розпорядження, яке від себе в цю доповідь вставив Кутузов, стосувалось мародерства російських військ. Черговий генерал наприкінці доповіді подав ясновельможному на підпис папір про стягнення з армійських начальників, на просьбу поміщика, за скошений зелений овес.

Кутузов зацмокав губами і захитав головою, вислухавши цю справу.

— В піч... У вогонь! І раз назавжди кажу тобі, голубчику, — сказав він, — всі ці справи у вогонь. Нехай косять хліба і палять дрова на здоров’я. Я цього не наказую і не дозволяю, але й робити стягнення не можу. Без цього не можна. Ліс рубають — тріски летять. — Він глянув ще раз на папір. — О, акуратність німецька! — промовив він, хитаючи головою.

XVI

— Ну, тепер усе, — сказав Кутузов, підписуючи останній папір, і, важко підвівшись і розправляючи брижі своєї білої пухлої шиї, з повеселілим обличчям рушив до дверей.

Попадя, спалахнувши всім обличчям, схопилася за блюдо, яке вона, хоч так довго готувалася, все ж не встигла подати вчасно. І низько вклонившись, вона піднесла його Кутузову.

Очі в Кутузова прищурились; він усміхнувся, взяв рукою її за підборіддя і сказав:

— І красуня яка! Спасибі, голубонько!

Він вийняв з кишені шароварів кілька золотих і поклав їй на блюдо.

— Ну що, як живеш? — сказав Кутузов, простуючи до приділеної йому кімнати. Попадя, усміхаючись ямочками на рум’яному обличчі, пройшла за ним до світлиці. Ад’ютант вийшов до князя Андрія на ганок і запросив його снідати; через півгодини князя Андрія покликали знову до Кутузова. Кутузов лежав у кріслі в тому ж розстебнутому сюртуку. Він тримав у руці французьку книжку і, коли увійшов князь Андрій, згорнув її, заклавши ножем. Це були «Les chevaliers du Cygne»^[85], твір madame de Genlis^[86], як побачив князь Андрій на обкладинці.

— Ну, сідай, сідай тут, поговоримо, — сказав Кутузов. — Сумно, дуже сумно. Але пам’ятай, друже мій, що я тобі батько, другий батько... — Князь Андрій розповів Кутузову все, що він знав про смерть свого батька, і про те, що він бачив у Лисих Горах, проїжджаючи через них.

— До чого... до чого довели! — промовив раптом Кутузов схвильованим голосом, очевидно, ясно уявляючи собі з розповіді князя Андрія становище, в якому перебувала Росія. — Почекай-но, почекай тільки, — додав він із злобним виразом обличчя і, мабуть, не бажаючи продовжувати розмови, що хвилювала його, сказав: — Я тебе викликав, щоб залишити при собі.

— Дякую вашій світлості, — відповів князь Андрій, — але я боюсь, що непридатний більше для штабів, — сказав він з усмішкою, яку Кутузов помітив. Кутузов запитливо подивився на нього. — А головне, — додав князь Андрій, — я звик до полку, полюбив офіцерів, і люди мене, здається, полюбили. Мені б жаль було покинути полк. Коли я відмовляюся від честі бути при вас, то повірте...

Розумний, добрий і разом з тим тонко-глузливий вираз світився на пухлому обличчі Кутузова. Він перебив Болконського.

— Жалію, ти б мені потрібен був; але ти маєш рацію, маєш рацію. Нам не сюди людей треба. Порадників завжди багато, а людей нема. Не такі б полки були, якби всі порадники служили там, у полках, як ти. Я тебе з Аустерліца пам’ятаю... Пам’ятаю, пам’ятаю, з прапором пам’ятаю, — сказав Кутузов, і радісна краска вдарила в обличчя князеві Андрію від цього спогаду. Кутузов притягнув його за руку, підставляючи йому щоку, і знову князь Андрій на очах у старого побачив сльози. Хоч князь Андрій і знав, що Кутузов був слабкий на сльози і що він особливо голубить його і жаліє, бажаючи виявити співчуття до його втрати, але князеві Андрію і радісним і втішним був цей спогад про Аустерліц.

— Іди з богом своїм шляхом. Я знаю, твій шлях — це шлях честі. — Він помовчав. — Я жалкував, що тебе нема в Букарешті: мені послати треба було. — І, змінивши розмову, Кутузов почав говорити про турецьку війну та про укладений мир. — Так, немало докоряли мені, — сказав Кутузов, — і за війну і за мир... а все прийшло вчасно. Tout vient à point à celui qui sait attendre^[87]. А й там порадників не менше було, ніж тут... — говорив він далі, повертаючись до порадників, які, видно, турбували його. — Ох, порадники, порадники! — сказав він. — Якби всіх слухати, ми б там у Туреччині і миру не уклали, та й війни не кінчили б. Усе аби скоріше, а скоре на довге виходить. Якби Каменський не помер, він би пропав. Він з тридцятьма тисячами штурмував фортеці. Взяти фортецю не важко, важко кампанію виграти. А для цього не треба штурмувати і атакувати, а треба терпіння і часу. Каменський на Рущук солдатів послав, а я їх самих (терпіння і час) посилав і взяв більше фортець, ніж Каменський, і конятину турків їсти примусив. — Він похитав головою. — І французи теж будуть! Вір моєму слову, — запалюючись, промовив Кутузов, ударяючи себе в груди, — будуть у мене конятину їсти! — І знову очі його залисніли слізьми.

— Однак треба ж буде прийняти бій? — сказав князь Андрій.

— Треба буде, якщо всі цього захочуть, нічого не вдієш... А вір, голубчику: нема сильніших за тих двох воїнів — терпіння і час; ті все зроблять, та порадники n’entendent pas de cette oreille, voilà le mal^[88]. Одні хочуть, другі не хочуть. Що ж робити? — спитав він, очевидно чекаючи відповіді. — Так, що скажеш робити? — повторив він, і очі його блищали глибоким, розумним виразом. — Я тобі скажу, що робити, — промовив він, бо князь Андрій усе ж не відповів. — Я тобі скажу, що робити і що я роблю. Dans le doute, mon cher, — він помовчав, — abstiens toi^[89], — вимовив він спроквола.

— Ну, прощавай, друже мій; пам’ятай, що я всією душею переживаю з тобою втрату і що я тобі не ясновельможний, не князь і не головнокомандуючий, — а я тобі батько. Коли чого треба, просто до мене. Прощавай, голубчику. — Він знову обняв і поцілував його. І ще князь Андрій не встиг вийти у двері, як Кутузов заспокоєно зітхнув і взявся знову за незакінчений роман мадам Жанліс «Les chevaliers du Cygne».

Як і чому це сталося, князь Андрій не міг би ніяк пояснити; але по цьому побаченні з Кутузовим він повернувся до Свого полку заспокоєним щодо загального перебігу справи і щодо того, кому її довірено було. Чим більше він бачив відсутність усього особистого в цьому старику, в якому залишались наче самі звички пристрастей і замість розуму (який групує події і робить висновки) сама здатність спокійного споглядання розвитку подій, тим більш він був спокійний за те, що все буде так, як повинно бути. У нього не буде нічого свого. Він нічого не придумає, нічого не розпочне, — думав князь Андрій, — але він усе вислухає, все запам’ятає, все поставить на своє місце, нічому корисному не перешкодить і нічого шкідливого не дозволить. Він розуміє, що є щось сильніше і значніше за його волю, — це неминучий хід подій, і він уміє бачити їх, уміє розуміти їх значення, і, зважаючи на це значення, вміє зрікатися участі в цих подіях, своєї особистої волі, спрямованої на інше. А головне, — думав князь Андрій, — чому віриш йому — це те, що він росіянин, незважаючи на роман Жанліс і французькі приказки; це те, що голос його затремтів, коли він сказав «До чого довели!», і що він захлипав, говорячи про те, що він «примусить їх їсти конятину». На цьому ж почутті, якого більш чи менш невиразно зазнавали всі, і грунтувалася та одностайність і те загальне схвалення, що супроводжували народне, суперечне придворним міркуванням, обрання Кутузова головнокомандуючим.

XVII

Після від’їзду государя з Москви московське життя потекло попереднім, звичайним порядком, і плин цього життя був такий звичний, що трудно було згадати про колишні дні патріотичного захвату та запалу, і трудно було вірити, що справді Росія в небезпеці і що члени Англійського клубу є разом з тим і сини вітчизни, готові для неї на всяку жертву. Одно, що нагадувало про загальний захоплено-патріотичний настрій, який панував під час перебування государя в Москві, була вимога пожертв людьми і грішми, які, тільки-но вони були зроблені, набрали законної, офіціальної форми і здавалися неминучими.

З наближенням ворога до Москви погляд москвичів на своє становище не тільки не ставав серйознішим, а й навпаки, ставав ще легковажнішим, як це завжди буває з людьми, які спостерігають наближення великої небезпеки. Під час наближення небезпеки завжди два голоси однаково сильно говорять у душі людини: один вельми розумно говорить про те, щоб людина обдумала саму властивість небезпеки і засоби для уникнення її; другий ще розумніше говорить, що занадто тяжко і боляче думати про небезпеку, тимчасом як передбачити все і врятуватись від загального ходу справ не властна людина, і тому краще одвернутися од тяжкого доти, поки воно не настало, і думати про приємне. На самоті людина здебільшого іде за першим голосом, а в товаристві, навпаки, — за другим. Так було й тепер з мешканцями Москви. Давно так не веселилися в Москві, як цього року.

Растопчинські афішки з зображенням вгорі шинку, шинкаря і московського міщанина Карпушки Чигіріна, який, бувши в ратниках і випивши похапцем зайвий шкалик, почув, начебто Бонапарт хоче йти на Москву, розсердився, вилаяв поганими словами всіх французів, вийшов з шинку і заговорив під орлом до натовпу людей, — читалися і обмірковувались нарівні з останнім буріме Василя Львовича Пушкіна.

У клубі, в наріжній кімнаті, збиралися читати ці афіші, і деяким подобалось, як Карпушка кепкував з французів, кажучи, що вони від капусти роздуються, від каші перелопаються, від борщу задихнуться, що вони всі карлики і що їх трьох одна жінка вилами закине. Деякі не схвалювали цього тону і казали, що це пошлість і глупота. Розповідали про те, що французів і навіть усіх іноземців Растопчин вислав з Москви, що між ними шпигуни та агенти Наполеона; але розповідали це переважно для того, щоб мати нагоду переказати дотепні слова, які сказав Растопчин, коли відправляв їх. Іноземців відправляли на барці в Нижній, і Растопчин сказав їм: «Rentrez en vous même, entrez dans la barque et n’en faites pas une barque de Charon»^[90]. Розповідали, що вже вислали з Москви всі присутствені місця і зараз же додавали жарт Шиншина, що за це одно Москва має бути вдячна Наполеону. Розповідали, що Мамонову його полк коштуватиме вісімсот тисяч, що Безухов ще більше витратив на своїх ратників, але що найкраще у вчинку Безухова те, що він сам одягнеться в мундир і поїде верхи перед полком і нічого не, братиме за місця з тих, що дивитимуться на нього.

— Ви нікого не милуєте, — сказала Жюлі Друбецька, збираючи і притискаючи купку наскубаної корпії тонкими пальцями, вкритими перснями.

Жюлі збиралася другого дня виїжджати з Москви і робила прощальний вечір.

— Безухов est ridicule^[91], але він такий добрий, такий милий. Яке задоволення бути таким caustique?^[92].

— Штраф! — сказав молодий чоловік в ополченському мундирі, якого Жюлі називала «mon chevalier»^[93] і який з нею разом їхав до Нижнього.

У товаристві Жюлі, як і в багатьох товариствах Москви, було вирішено розмовляти лише по-російському, і ті, що помилково вживали французькі слова, платили штраф на користь комітету пожертв.

— Другий штраф за галліцизм, — сказав російський письменник, який був у вітальні. — «Задоволення бути» — це не по-нашому.

— Ви нікого не милуєте, — говорила далі Жюлі до ополченця, не звертаючи уваги на зауваження літератора. — За caustique винна і плачу, — сказала вона, — а за задоволення сказати вам правду я ладна ще заплатити; за галліцизм не відповідаю, — звернулась вона до літератора:— у мене нема ні грошей, ні часу, як у князя Голіцина, взяти вчителя і вчитися по-російському. А, ось і він, — сказала Жюлі. — Quand on...^[94] Ні, ні, — звернулась вона до ополченця, — не піймаєте. Коли говорять про сонце — бачать його проміння, — промовила господиня, люб’язно усміхаючись до П’єра. — Ми щойно говорили про вас, — з властивою світським жінкам вільністю брехні сказала Жюлі. — Ми говорили, що ваш полк, певне, буде кращий за Мамоновський.

— Ой, не говоріть мені про мій полк. — відповів П’єр, цілуючи в руку господиню й сідаючи біля неї. — Він мені так набрид!

— Ви ж, певне, самі будете командувати ним? — спитала Жюлі, хитро і глузливо переглянувшись з ополченцем.

Ополченець у присутності П’єра був уже не такий caustique^[95], на обличчі його виявився подив з того, що означала усмішка Жюлі. Незважаючи на свою неуважність і добродушність, П’єр самою своєю особою відразу припиняв усякі спроби на глузування в його присутності.

— Ні, — сміючись, відповів П’єр, оглядаючи своє велике огрядне тіло. — Французам занадто легко влучати в мене, та я й боюсь, що не вилізу на коня...

Серед осіб, яких було перебрано для теми розмови, товариство Жюлі натрапило на Ростових.

— Дуже, кажуть, погані справи їх, — сказала Жюлі. — І він такий безголовий — сам граф. Разумовські хотіли купити його дім і підмосковну, і все це тягнеться. Він дорожиться.

— Ні, здається, цими днями відбудеться продаж, — сказав хтось. — Хоч тепер і нерозсудливо купувати що-небудь у Москві.

— Чому? — спитала Жюлі. — Невже ви думаєте, що є небезпека для Москви?

— Чому ж ви їдете?

— Я? От дивно. Я їду тому... ну, тому, що всі їдуть, і потім я не Іоанна д’Арк і не амазонка.

— Авжеж, ну певне, дайте мені ще шматинок.

— Якщо він зуміє повести справи, він може заплатити всі борги, — говорив далі ополченець про Ростова.

— Добрий старик, але дуже pauvre sire^[96]. І чого вони живуть так довго? Вони давно хотіли їхати в село. Наталі, здається, здорова тепер? — хитро усміхаючись, спитала П’єра Жюлі.

— Вони чекають на меншого сина, — сказав П’єр. — Він пішов у козаки Оболенського і поїхав до Білої Церкви. Там формується полк. А тепер вони перевели його в мій полк і чекають з дня на день. Граф давно хотів їхати, але графиня нізащо не погоджується виїхати з Москви, поки не приїде син.

— Я їх позавчора бачила у Архарових. Наталі знову покращала й повеселішала. Вона співала один романс. Як усе легко минає у деяких людей.

— Що минає? — незадоволено спитав П’єр. Жюлі усміхнулася.

— Ви знаєте, графе, що такі рицарі, як ви, бувають тільки в романах madame Suza^[97].

— Який рицар? Чому? — червоніючи, спитав П’єр.

— Ну, годі-бо, дорогий графе, c’est la fable de tout Moscou. Je vous admire, ma parole d’honneur^[98].

— Штраф! Штраф! — сказав ополченець.

— Ну, гаразд. Не можна говорити, яка нудьга!

— Qu’est се qui est la fable de tout Moscou?^[99] — встаючи, спитав сердито П’єр.

— Годі-бо, графе. Ви знаєте!

— Нічого не знаю, — сказав П’єр.

— Я знаю, що ви дружні були з Наталі, і тому... Ні, я завжди більш дружня з Вірою. Cette chère Vera!^[100]

— Non, madame^[101], — говорив далі П’єр незадоволеним тоном. — Я зовсім не взяв на себе ролі рицаря Ростової, і я вже майже місяць не був у них. Але я не розумію жорстокості...

— Qui s’excuse — s’accuse^[102], — усміхаючись і махаючи корпією, сказала Жюлі і, щоб за нею залишалось останнє слово, зараз же змінила розмову. — Як вам подобається, я сьогодні взнала: сердешна Марі Болконська приїхала вчора в Москву. Ви чули, вона втратила батька?

— Невже! Де вона? Я б дуже бажав побачити її, — сказав П’єр.

— Я вчора провела з нею вечір. Вона сьогодні або завтра вранці їде в підмосковну з небожем.

— Ну, що вона, як? — спитав П’єр.

— Нічого, сумна. Але знаєте, хто її врятував? Це цілий роман. Nicolas Ростов. Її оточили, хотіли вбити, поранили її людей. Він кинувся і врятував її...

— Ще роман, — сказав ополченець. — Просто виходить, що цю загальну втечу влаштовано для того, щоб усі старі відданиці йшли заміж Catiche — одна, княжна Болконська — друга.

— Ви знаєте, я справді думаю, що вона un petit peu amoureuse du jeune hommp^[103].

— Штраф! Штраф! Штраф!

— Але як же це по-нашому сказати?..

XVIII

Коли П’єр повернувся додому, йому подали дві принесені цього дня афіші Растопчина.

У першій говорилось про те, що чутка, ніби граф Растопчин заборонив виїзд з Москви — неправдива і що, навпаки, граф Растопчин радий, що з Москви виїжджають панії та купецькі жінки. «Менше страху, менше новин, — як говорилося в афіші, — але я життям відповідаю, що лиходій у Москві не буде». Ці слова вперше показали П’єру, що французи будуть у Москві. У другій афіші говорилося, що головна квартира наша у Вязьмі, що граф Вітгенштейн переміг французів, але що оскільки жителі бажають озброїтися, то для них є приготована в арсеналі зброя: шаблі, пістолети, рушниці, які жителі можуть одержати по дешевій ціні. Тон афіш був уже не такий жартівливий, як у колишніх чигірінських розмовах. П’єр замислився над цими афішами. Очевидно, та страшна грозова хмара, якої він жадав усіма силами своєї душі і яка разом з тим викликала в нього мимовільний жах, — очевидно, хмара ця наближалася.

«Стати на військову службу і їхати в армію чи дожидатися?» — всоте питав себе П’єр. Він узяв колоду карт, що лежала в нього на столі, і почав розкладати пасьянс.

— Якщо вийде цей пасьянс, — казав він сам до себе, стасувавши колоду, тримаючи її в руці і дивлячись угору, — якщо вийде, то це означає... що означає?.. — Він не встиг вирішити, що означає, як за дверима кабінету почувся голос старшої княжни, яка питала, чи можна ввійти.

— Тоді буде означати, що я повинен їхати в армію, — договорив собі П’єр. — Увійдіть, увійдіть, — додав він, звертаючись до княжни.

(Лише старша княжна, з довгою талією і скам’янілим обличчям, досі жила в П’єровому домі; дві менших повиходили заміж.)

— Пробачте, mon cousin, що я прийшла до вас, — сказала вона докірливо-схвильованим голосом. — Адже треба, нарешті, на що-небудь наважитись! Що ж це таке буде? Усі виїхали з Москви, і народ бунтує. Чого ж ми залишаємось?

— Навпаки, усе, здається, гаразд, ma cousine, — сказав П’єр з тією звичкою до жарту, яку П’єр, завжди ніяковіючи від своєї ролі благодійника перед княжною, засвоїв собі щодо неї.

— Так, це гаразд... добрий гаразд! Мені сьогодні Варвара Іванівна нарозповідала, як війська наші відзначаються. Це вже справді можна честі приписати. Та й народ зовсім збунтувався, слухати перестають; дівка моя, і та грубіянити стала. Так ось незабаром і нас бити почнуть. По вулицях ходити не можна. А головне, сьогодні-завтра французи будуть, чого ж нам чекати! Я про одно прошу, mon cousin, — сказала княжна, — накажіть одвезти мене до Петербурга: яка я не є, а під бонапартівською владою жити не можу.

— Та годі-бо, та cousine, звідки ви черпаєте свої відомості? Навпаки...

— Я вашому Наполеону не підкорюся. Інші як хочуть... Якщо ви не бажаєте цього зробити...

— Та я зроблю, я зараз накажу.

Княжні явно досадно було, що не було на кого сердитись. Вона, щось шепчучи, сіла на стілець.

— Але вам це неправильно доносять, — сказав П’єр. — В місті зовсім тихо, і небезпеки ніякої нема. Ось я щойно читав... — П’єр показав княжні афішки. — Граф пише, що він життям відповідає, що ворог не буде в Москві.

— Ах, цей ваш граф, — злобно заговорила княжна, — це лицемір, лиходій, який я сам настроїв народ бунтувати. Хіба не він писав у тих дурних афішах, що хоч би який там був, тягни його за чуба до розправи (і як по-дурному)! Хто візьме, каже, тому і честь і слава. От милими речами й добалакався. Варвара Іванівна казала, що народ мало не вбив її за те, що вона по-французькому заговорила...

— Та це ж так... Ви все до серця дуже приймаєте, — сказав П’єр і став розкладати пасьянс.

Незважаючи на те, що пасьянс зійшовся, П’єр не поїхав у армію, а залишився в опустілій Москві, все з тією ж тривогою, нерішучістю, зі страхом і одночасно з радістю чекаючи чогось жахливого.

Другого дня надвечір княжна поїхала, і до П’єра приїхав його головноуправитель з вісткою, що грошей, яких він вимагає для обмундирування полку, не можна дістати, коли не продати одного маєтку. Головноуправитель взагалі ставив перед П’єром справу так, що всі ці затії з полком мали розорити його. П’єр ледве приховував усмішку, слухаючи управителя.

— Ну, продайте, — сказав він. — Що ж ти вдієш, я не можу відмовитись тепер!

Чим гірший був стан усяких справ, особливо його справ, тим П’єру було приємніше, тим очевидніше було, що катастрофа, якої він чекав, наближається. Уже нікого майже з П’єрових знайомих не було в місті. Жюлі виїхала, княжна Марія виїхала. З близьких знайомих лише Ростови залишались; але до них П’єр не їздив.

Цього дня П’єр, для того, щоб розважитися, поїхав у село Воронцово дивитися велику повітряну кулю, яку будував Леппіх на погибель ворога, і пробну кулю, яку мали пустити завтра. Куля ця була ще не готова; але, як узнав П’єр, її будували з бажання государя. Государ так писав графові Растопчину про цю кулю:

«Aussitôt que Leppich sera prêt, composez lui un équipage pour sa nacelle d’hommes sûrs et intelligents et dépêchez un courrier au général Koutousoff pour l’en prévenir. Je l’ai instruit de la chose.

Recommandez, je vous prie, à Leppich d’être bien attentif sur l'endroit où il descendra la première fois, pour ne pas se tromper et ne pas tomber dans les mains de l'ennemi. Il est indispensable qu’il combine ses mouvements avec le général-en-chef»^[104].

Повертаючись додому з Воронцова і проїжджаючи Болотною площею, П’єр побачив натовп біля Лобного місця, зупинився і зліз з дрожки. Це була екзекуція французького куховара, обвинуваченого у шпигунстві. Екзекуція щойно закінчилась, і кат одв’язував від кобили товстого чоловіка з рудими бакенбардами, в зеленому камзолі і в синіх панчохах, який жалісно стогнав. Другий злочинець, худенький і блідий, стояв тут-таки. Обидва, судячи і по обличчях, були французи. Із злякано-хворобливим виглядом, подібним до того, що мав худий француз, П’єр проштовхався крізь натовп.

— Що це? Хто? За що? — питав він. Але увага натовпу — чиновників, міщан, купців, селян, жінок у салопах і в шубках — так жадібно була зосереджена на тому, що відбувалося на Лобному місці, що ніхто не відповів йому. Товстий чоловік підвівся, нахмурившись, знизав плечима і, очевидно, бажаючи виявити твердість, став, не дивлячись круг себе, одягати камзол; але раптом губи його затремтіли, і він заплакав, сам сердячись на себе, як плачуть дорослі сангвінічні люди. Натовп голосно загомонів, як здалося П’єру — для того, щоб заглушити в самому собі почуття жалості.

— Куховар чийсь князівський...

— Що, мусью, видно російський соус кислим французові вийшов... оскому набив, — сказав скривлений приказний, що стояв біля П’єра, тоді, як француз заплакав. Приказний оглянувся круг себе, очевидно чекаючи оцінки свого жарту. Деякі засміялися, деякі не переставали злякано дивитися на ката, який роздягав другого.

П’єр засопів носом, скривився і, швидко обернувшись, пішов назад до дрожки, і все щось бурмотів сам до себе, йдучи і сідаючи. Протягом їзди він кілька разів здригався і скрикував так голосно, що кучер питав його:

— Що накажете?

— Куди ж ти їдеш? — крикнув П’єр на кучера, який виїжджав на Лубянку.

— До головнокомандуючого веліли, — відповів кучер.

— Дурень! тварюка! — вигукнув П’єр, лаючи свого кучера, що рідко з ним траплялося. — Додому я велів, і швидше їдь, бовдуре. Ще сьогодні треба виїхати, — сам до себе промовив П’єр.

П’єр, дивлячись на покараного француза і на натовп круг Лобного місця, так остаточно вирішив, що не може більш залишатися в Москві і їде сьогодні ж в армію, що йому здавалося, що або він сказав це кучерові або кучер сам повинен був знати це.

Приїхавши додому, П’єр дав наказ своєму всезнаючому, все вміючому, відомому всій Москві кучерові Євстафійовичу про те, що він уночі їде в Можайськ до війська і щоб туди було вислано його верхові коні. Все це не можна було зробити того ж дня, і тому, як повідомив Євстафійович, П’єр мусив відкласти свій від’їзд до другого дня, щоб дати час підставним коням прибути на дорогу.

24 числа проясніло після поганої погоди, і цього дня по обіді П’єр виїхав з Москви. Вночі, перемінивши коней у Перхушкові, П’єр узнав, що цього вечора був великий бій. Розповідали, що тут, у Перхушкові, земля двигтіла від пострілів. На П’єрове запитання про те, хто переміг, ніхто не міг йому відповісти. (Це був бій 24 числа під Шевардіном.) На світанку П’єр під’їжджав до Можайська.

Всі будинки Можайська були зайняті постоєм військ, і на заїжджому дворі, на якому П’єра зустріли його берейтор і кучер, у кімнатах не було місця: скрізь було повно офіцерів.

У Можайську і за Можайськом всюди стояли і йшли війська. З усіх боків видно було козаків, піших, кінних солдатів, фури, ящики, гармати. П’єр поспішав вперед, і що далі він од’їжджав від Москви і що глибше занурювався в це море військ, то більше його охоплювала тривога і незнайоме ще йому нове радісне почуття. Це було почуття, подібне до того, яке він спізнавав і в Слободському палаці під час приїзду государя, — почуття доконечної потреби вчинити щось і пожертвувати чимсь. Він почував тепер втіху від свідомості того, що все те, що становить щастя людей, вигоди життя, багатство, навіть само життя, є дурниця, яку приємно відкинути перед лицем чогось... Чого — П’єр не міг збагнути, та й не намагався усвідомити, для кого і для чого йому так особливо принадно пожертвувати всім. Його не цікавило, для чого він хоче жертвувати, але саме жертвування викликало в нього нове радісне почуття.

XIX

24-го був бій коло Шевардінського редуту, 25-го не було жодного пострілу ні з того, ні з цього боку, 26-го стався Бородінський бій.

Для чого і як було дано і прийнято бої коло Шевардіна і коло Бородіна? Для чого було дано Бородінський бій? Ні для французів, ні для росіян у ньому не було ані найменшої рації. Результатом найближчим було і мало бути — для росіян те, що ми наблизились до загибелі Москви (цього ми боялися найбільше в світі), а для французів те, що вони наблизились до загибелі всієї армії (цього вони теж боялися найбільше в світі). Результат цей був тоді ж таки цілком очевидний, а тимчасом Наполеон дав, а Кутузов прийняв цей бій.

Якби полководці керувалися розумними причинами, здавалось, як ясно мало бути для Наполеона, що, зайшовши за дві тисячі верст і приймаючи бій з імовірністю втрати чверті армії, він ішов на певну загибель; і так само ясно мало бути Кутузову, що, приймаючи бій і теж рискуючи втратити чверть армії, він напевно втрачає Москву. Для Кутузова це було математично ясно, як ясно те, що коли шашок у мене менше на одну і я буду мінятися, то напевне програю і тому не повинен мінятися.

Коли у супротивника шістнадцять шашок, а в мене чотирнадцять, то я тільки на одну восьму слабший за нього, а коли я поміняюсь тринадцятьма шашками, то він буде втричі сильніший за мене.

До Бородінського бою наші сили приблизно відносились до французьких як п’ять до шести, а після бою як один до двох, тобто до бою сто тисяч до ста двадцяти, а після бою п’ятдесят до ста. І разом з тим розумний і досвідчений Кутузов прийняв бій. А Наполеон, геніальний полководець, як його називають, дав бій, втрачаючи чверть армії і ще більш розтягаючи свою лінію. Коли скажуть, що, захопивши Москву, він думав, як захопленням Відня, кінчити кампанію, то проти цього є багато доказів. Самі історики Наполеона розповідають, що ще від Смоленська він хотів зупинитися, знав небезпеку свого розтягнутого положення і знав, що захоплення Москви не буде кінцем кампанії, бо від Смоленська він бачив, у якому стані залишались йому російські міста, і не одержав жодної відповіді на свої неодноразові заяви про бажання провадити переговори.

Даючи і приймаючи Бородінський бій, Кутузов і Наполеон повелися мимовільно і неусвідомлено. А історики під факти, що сталися, вже потім підвели хитромудрі докази передбачення і геніальності полководців, які з усіх мимовільних знарядь світових подій були найбільш рабськими і мимовільними діячами.

Древні залишили нам зразки героїчних поем, в яких герої являють собою весь інтерес історії, і ми все ще не можемо звикнути до того, що для нашого людського часу історія такого роду не має смислу.

На друге запитання: як дано було бої Бородінський і Шевардінський, який передував йому, — існує так само дуже виразне і всім відоме, цілком хибне уявлення. Всі історики описують бій так:

Російська армія, начебто, у відступі своєму від Смоленська відшукувала собі найкращу позицію для генерального бою, і таку позицію було знайдено, начебто, коло Бородіна.

Росіяни, начебто, укріпили заздалегідь цю позицію, ліворуч від дороги (з Москви до Смоленська), під прямим майже кутом до неї, від Бородіна до Утиці, на тому самому місці, де відбувся бій.

Перед цією позицією, начебто, було виставлено для спостереження за ворогом укріплений передовий пост на Шевардінському кургані. 24-го, начебто, Наполеон атакував передовий пост і взяв його; а 26-го атакував усю російську армію, що стояла на позиції на Бородінському полі.

Так говориться в історіях, і все це зовсім неправильно, в чому легко переконається кожен, хто захоче вникнути в суть справи.

Росіяни не відшукували кращої позиції, а, навпаки, у відступі своєму пройшли багато позицій, що були кращі за Бородінську. Вони не зупинилися на жодній з цих позицій: і тому, що Кутузов не хотів прийняти позиції, яку обрав не він, і тому, що вимога народної битви ще недостатньо сильно виявилась, і тому, що не підійшов ще Милорадович з ополченням, і ще з багатьох причин, яких не можна перелічити. Факт той — що попередні позиції були міцніші і що Бородінська позиція (та, на якій дано бій) не тільки не міцна, але й зовсім не є будь-чому більш позицією, ніж усяке інше місце в Російській імперії, на яке, гадаючи, показали б шпилькою на карті.

Росіяни не тільки не укріплювали позиції Бородінського поля ліворуч під прямим кутом від дороги (тобто того місця, на якому відбувся бій), але й ніколи до 25 серпня 1812 року не думали про те, щоб бій міг статися на цьому місці. Цьому є доказом, по-перше, те, що не тільки 25-го не було на цьому місці укріплень, але що, початі 25 числа, вони не були закінчені і 26-го; по-друге, доказом є положення Шевардінського редуту: Шевардінський редут, перед тією позицією, на якій прийнято бій, не становить ніякої вигоди. Для чого був міцніше за всі інші пункти укріплений цей редут? І для чого, захищаючи його 24 числа до пізньої ночі, було вичерпано всі зусилля і втрачено шість тисяч чоловік? Для спостереження за ворогом досить було козачого роз’їзду. По-третє, доказом того, що позиції, на якій відбувся бій, не було передбачено і що Шевардінський редут не був передовим пунктом цієї позиції, є те, що Барклай де-Толлі і Багратіон до 25 числа були переконані, що Шевардінський редут є лівим флангом позиції і що сам Кутузов у донесенні своєму, писаному зопалу після бою, називає Шевардінський редут лівим флангом позиції. Уже значно пізніше, коли писались по свободі донесення про Бородінський бій, було (певне, для виправдання помилок головнокомандуючого, який має бути непогрішним) видумано те неправдиве і чудне твердження, начебто Шевардінський редут правив за передовий пост (тимчасом, як це був лише укріплений пункт лівого флангу) і начебто Бородінський бій ми прийняли на укріпленій і заздалегідь обраній позиції, тимчасом, як він відбувся на зовсім непередбаченому і майже неукріпленому місці.

А справа, очевидно, була так: позицію було обрано по річці Колочі, яка перетинає великий шлях не під прямим, а під гострим кутом, так що лівий фланг був у Шевардіні, правий біля селища Нового і центр у Бородіні, коло злиття річок Колочі і Войни. Позиція ця, під прикриттям річки Колочі, для армії, що має за мету зупинення ворога, який просувається Смоленським шляхом до Москви, очевидна для кожного, хто подивиться на Бородінське поле, забувши про те, як стався бій.

Наполеон, виїхавши 24-го до Валуєва, не побачив (як говориться в історіях) позиції росіян від Утиці до Бородіна (він не міг побачити цієї позиції, бо її не було) і не побачив передового поста російської армії, а натрапив, переслідуючи російський ар’єргард, на лівий фланг позиції росіян, на Шевардінський редут і несподівано для росіян перевів війська через Колочу. І росіяни, не встигнувши вступити в генеральний бій, відступили своїм лівим крилом з позиції, яку вони мали намір зайняти, І зайняли нову позицію, яку було не передбачено і не укріплено. Перейшовши на лівий бік Колочі, ліворуч від шляху, Наполеон пересунув усю майбутню битву вліво (з боку росіян) і переніс її в поле між Утицею, Семеновським та Бородіном (у це поле, яке не має в собі нічого більш вигідного для позиції, ніж усяке інше поле в Росії), і на цьому полі відбулася вся битва 26 числа. У грубій формі план гаданого бою і того бою, що відбувся, буде такий:

Якби Наполеон не виїхав увечері 24 числа На Колочу і не звелів зараз же увечері атакувати редут, а почав би атаку другого дня вранці, то ніхто не мав би сумніву в тому, що Шевардінський редут був лівим флангом нашої позиції; і битва відбулася б так, як ми того чекали. В такому разі ми, певне, ще упертіше захищали б Шевардінський редут, наш лівий фланг; атакували б Наполеона в центрі або з правого боку, і 24-го відбувся б генеральний бій на тій позиції, яку було укріплено і передбачено. Але через те, що атаку на наш лівий фланг було зроблено увечері, слідом за відступом нашого ар’єргарду, тобто безпосередньо після бою під Грідневою, і через те, що російські воєначальники не хотіли чи не встигли почати тоді ж 24-го увечері генерального бою, то перша і головна дія Бородінського бою була програна ще 24 числа і, очевидно, вела до програшу і того, що його було дано 26 числа.

Після втрати Шевардінського редуту на ранок 25 числа ми залишились без позиції на лівому фланзі і були вимушені відігнути наше ліве крило й поспішно укріплювати його де попало.

Та мало того, що 26 серпня російські війська стояли тільки під захистом слабких, незакінчених укріплень. — невигода цього положення збільшилася ще тим, що російські воєначальники, не визнавши факту, що остаточно стався (втрати позиції на лівому фланзі і перенесення всього майбутнього поля бою вліво), залишались на своїй розтягнутій позиції від села Нового до Утиці і внаслідок того мусили пересувати свої війська під час бою з правого боку на лівий. Таким чином за весь час бою росіяни мали проти всієї французької армії, спрямованої на наше ліве крило, вдвічі слабші сили. (Дії Понятовського проти Утиці і Уварова на правому фланзі французів становили окремі від розвитку битви дії.)

Отже, Бородінський бій стався зовсім не так, як (намагаючись приховати помилки наших воєначальників і внаслідок того применшуючи славу російського війська і народу) описують його. Бородінський бій не відбувся на обраній і укріпленій позиції при трохи лише слабших силах на боці росіян; Бородінський бій росіяни приймали внаслідок втрати Шевардінського редуту на відкритій, майже неукріпленій місцевості з силами вдвічі слабшими проти французів, тобто в таких умовах, у яких не тільки немислимо було битися десять годин і зробити бій невиразним, але й немислимо було вдержати протягом трьох годин армію від цілковитого розгрому і втечі.

XX

25-го вранці П’єр виїжджав з Можайська. На крутому і кривулястому спуску з величезної гори, що вів з міста повз собор, який стояв на горі з правого боку і в якому правилося і дзвонили в усі дзвони, П’єр виліз з екіпажа і пішов пішки. За ним спускався по горі якийсь кінний полк зі співаками попереду. Назустріч йому піднімалася валка возів з пораненими в учорашньому бою. Возії-селяни кричали на коней і стьобали їх батогами, перебігаючи з одного боку на другий. Вози, на яких лежали і сиділи по три та по чотири поранених солдати, стрибали по накиданому камінні, що правило за брук на крутому узвозі. Поранені, обв’язані ганчірками, бліді, з підібраними губами й насупленими бровами, тримаючись за полудрабки, підстрибували і штовхалися на возах. Усі майже з наївною дитячою цікавістю дивилися на П’єрів білий капелюх і зелений фрак.

П’єрів кучер сердито кричав на обоз поранених, щоб вони трималися одного боку. Кавалерійський полк з піснями, спускаючись з гори, насунувся на П’єрову дрожку і не давав місця проїхати. П’єр зупинився, притиснувшись до краю скопаної в горі дороги. З-за укосу гори сонце не сягало в заглибину дороги, тут було холодно, сиро; над головою у П’єра був яскравий серпневий ранок, і весело дзвонили в усі дзвони. Одна підвода з пораненими зупинилася край дороги біля самого П’єра. Возій у личаках, задихавшись, підбіг до свого воза, поклав камінь під задні, без шин, колеса і став поправляти шлею на своїй конячині, яка зупинилася.

Один поранений старий солдат з підв’язаною рукою, ідучи за возом, узявся за нього здоровою рукою і оглянувся на П’єра.

— Що, земляче, тут покладуть нас, чи як? А мо, до Москви? — спитав він.

П’єр так замислився, що не розібрав запитання. Він дивився то на кавалерійський полк, який зустрівся тепер з валкою поранених, то на той віз, біля якого він стояв і на якому сиділи двоє поранених і лежав один. Один з солдатів, що сиділи на возі, був, мабуть, поранений у щоку. Вся голова його була обв’язана ганчірками, і одну щоку роздуло завбільшки в дитячу голову.Рот і ніс йому скривило набік. Цей солдат дивився на собор і хрестився. Другий, молодий хлопчина, рекрут, білявий і білий, ніби зовсім без крові в тонкому обличчі, з застиглою доброю усмішкою дивився на П’єра; третій лежав ниць, і його обличчя не було видно. Кавалеристи-співаки проходили над самим возом.

— Ах, запропала... да ежова голова... Да на чужой стороно живучи... — виспівували вони танцювальну солдатську пісню. Ніби вторуючи їм, але в іншому характері веселощів, перебивались у вишині металічні звуки дзвонів. І, ще в іншому характері веселощів, обливало вершину протилежного укосу гаряче сонячне проміння. Але під укосом, біля воза з пораненими, коло захеканої конячини, біля якої стояв П’єр, було сиро, похмуро і сумно.

Солдат з розпухлою щокою сердито дивився на співаків-кавалеристів.

— Ох, франтики! — промовив він докірливо.

— Нині не то що солдатів, а й дядьків бачив! Селян і тих гонять, — сказав, журно усміхаючись, солдат, що стояв за возом, звертаючись до П’єра. — Нині не розбирають... Усім народом навалитись хочуть; одно слово — Москва. Один кінець зробити хочуть. — Хоч неясні були солдатові слова, П’єр зрозумів усе, що він хотів сказати, і схвально кивнув головою.

Дорога розчистилась, і П’єр зійшов з гори і поїхав далі.

П’єр їхав, оглядаючись на обидва боки дороги, відшукуючи знайомі обличчя і скрізь зустрічаючи лише незнайомі обличчя військових різного роду військ, які однаково здивовано дивилися на його білий капелюх і зелений фрак.

Проїхавши версти з чотири, він зустрів першого знайомого і радісно звернувся до нього. Знайомий цей був один з начальствуючих у армії лікарів. Він у бричці їхав назустріч П’єру, сидячи поруч з молодим лікарем, і, впізнавши П’єра, сказав своєму козакові, що сидів на козлах за кучера, зупинитися.

— Граф! Ваше сіятельство, ви як тут? — спитав лікар.

— Та от хотілось подивитися...

— Так, так, буде що подивитися.

П’єр зліз і, зупинившись, розговорився з лікарем, пояснюючи йому свій намір брати участь у бою.

Лікар порадив Безухову звернутись просто до ясновельможного.

— Чого ж вам бозна-де перебувати під час бою, у невідомості, — сказав він, переглянувшись із своїм молодим товаришем. — А ясновельможний усе ж знає вас і прийме ласкаво. Так, батечку, і зробіть, — сказав лікар.

Здавалось, лікар був утомлений і поспішав.

— То ви думаєте... А я ще хотів спитати вас, де ж сама позиція? — сказав П’єр.

— Позиція? — перепитав лікар. — Це вже не мій фах. Проїдете Татаринову, там щось багато копають. Там на курган зійдете, звідти видно, — сказав лікар.

— І видно звідти?.. Якби ви...

Але лікар перебив його і поступився до брички.

— Я б вас провів, та, їй-богу, — от (лікар показав на горло), — мчу до корпусного командира. Таж у нас як?.. Ви знаєте, графе, завтра бій; на сто тисяч війська малим числом двадцять тисяч поранених рахувати треба; а в нас ні нош, ні ліжок, ні фельдшерів, ні лікарів на шість тисяч нема. Десять тисяч возів є, але ж треба й іншого; як хочеш, так і роби.

Ця чудна думка, що серед тих тисяч людей, живих, здорових, молодих і старих, які з веселим подивом дивились на його капелюх, було, напевно, двадцять тисяч приречених на рани і смерть (можливо, ті самі, яких він бачив), — вразила П’єра.

«Вони, можливо, помруть завтра, нащо ж вони думають про що-небудь інше, крім смерті?» — І йому раптом, за якимсь таємним зв’язком думок, виразно уявився спуск з Можайської гори, вози з пораненими, дзвін, скісне проміння сонця і пісня кавалеристів.

«Кавалеристи йдуть на битву і зустрічають поранених, і ні на хвилину не замислюються над тим, що їх чекає, а йдуть мимо і підморгують пораненим. А з цих усіх двадцять тисяч приречено на смерть, а вони дивуються з мого капелюха! Чудно!» — думав П’єр, простуючи далі до Татаринової.

Біля поміщицького дому, на лівому боці дороги, стояли екіпажі, фургони, юрми денщиків і вартові. Тут зупинився ясновельможний. Але в той час, як приїхав П’єр, його не було, і майже нікого не було зі штабних. Усі були на молебстві. П’єр поїхав уперед до Горок.

Виїхавши на гору і в’їхавши в невеличку вулицю села, П’єр вперше побачив селян-ополченців з хрестами на шапках і в білих сорочках, які з голосним гомоном і реготом, збуджені і спітнілі, щось робили праворуч від дороги на величезному кургані, оброслому, травою.

Одні з них копали заступами гору, другі возили тачками по дошках землю, треті стояли, нічого не роблячи.

Два офіцери стояли на кургані, розпоряджаючись ними. Побачивши цих селян, що очевидно забавлялися ще своїм новим військовим станом, П’єр знову згадав поранених солдатів у Можайську, і йому стало зрозумілим те, що хотів висловити солдат, кажучи, що всім народом навалитись хочуть. Вигляд цих бородатих селян за працею на полі бою, з їх чудними незграбними чобітьми, з їх пітними шиями і в декого розстебнутими косими комірами сорочок, з-під яких видно було засмаглі кістки ключиць, вплинув на П’єра сильніше, ніж усе те, що він бачив і чув досі про урочистість і значущість цієї хвилини.

XXI

П’єр вийшов з екіпажа і повз працюючих ополченців зійшов на той курган, з якого, як сказав йому лікар, було видно поле бою.

Була одинадцята година ранку. Сонце стояло трохи ліворуч і ззаду П’єра і яскраво осявало крізь чисте, рідке повітря величезну панораму; вона амфітеатром відкривалася перед ним по місцевості, яка піднімалася вдалину.

Вгору і вліво по цьому амфітеатру, перетинаючи його, звивався великий Смоленський шлях, проходячи через село з білою церквою, що лежало за п’ятсот кроків спереду Кургана і нижче від нього (це було Бородіно). Шлях переходив біля села через міст і через спуски та підйоми звивався все вище й вище до селища Валуєво, що виднілося верст за шість (в ньому стояв тепер Наполеон). За Валуєвим шлях зникав у лісі, що жовтів на обрії. В лісі цьому, березовому і ялиновому, праворуч від напряму шляху, блищав на сонці далекий хрест і дзвіниця Колоцького монастиря. По всій цій синій далині, праворуч і ліворуч від лісу і шляху, в різних місцях диміли вогнища і видно було невиразні маси військ наших і ворожих. Праворуч, по течії річок Колочі і Москви, місцевість була ущелиста і гориста. Між ущелинами вдалині виднілись села Беззубово, Захар’їно. Ліворуч місцевість була рівніша, були лани з хлібом і диміло одно спалене село — Семеновське.

Все, що бачив П’єр праворуч і ліворуч, було таке невизначене, що ні лівий ні правий бік поля не відповідав повністю його уявленню. Скрізь було не поле бою, яке він сподівався бачити, а лани, галявини, війська, ліси, дими вогнищ, села, кургани, струмки; і хоч як приглядався П’єр, він у цій живій місцевості не міг знайти позиції і не міг навіть відрізнити наших військ від ворожих.

«Треба спитати обізнаного», — подумав він, і звернувся до офіцера, який з цікавістю дивився на його невійськову, величезну постать.

— Дозвольте спитати, — звернувся П’єр до офіцера, — це яке село спереду?

— Бурдіно чи як? — сказав офіцер, з запитанням звертаючись до свого товариша.

— Бородіно, — виправляючи, відповів другий.

Офіцер, як видно, задоволений з нагоди поговорити, поступився до П’єра.

— Там наші? — спитав П’єр.

— Так, а он далі і французи, — сказав офіцер. — Он вони, он видно.

— Де? Де? — спитав П’єр.

— Простим оком видно. Та он! — офіцер показав рукою на дими ліворуч за річкою, і на обличчі в нього з’явився той строгий і серйозний вираз, що його П’єр бачив на багатьох обличчях у зустрічних.

— Ах, це французи! А там?.. — П’єр показав ліворуч на курган, біля якого видно було війська.

— Це наші.

— Ах, наші! А там?.. — П’єр показав на другий далекий курган з великим деревом, біля села, що виднілося в ущелині, коло якого теж диміли вогнища і чорніло щось.

— Це знову він, — сказав офіцер. (Це був Шевардінський редут.) — Вчора було наше, а тепер його.

— То як же наша позиція?

— Позиція? — сказав офіцер, задоволено усміхаючись. — Я це можу розповісти вам ясно, бо я майже всі укріплення наші будував. Бачите, центр наш у Бородіні, ось тут. — Він показав на село з білою церквою, що була спереду. — Тут переправа через Колочу. Ось тут, бачите, де ще в низочку покоси сіна лежать, отут і міст. Це наш центр. Правий фланг наш онде (він показав круто праворуч, далеко в ущелину), там Москва-ріка, і там ми три дуже сильних редути збудували. Лівий фланг... — тут офіцер зупинився. — Бачите, це трудно вам пояснити... Вчора лівий фланг наш був он там, у Шевардіні, он, бачите, де дуб; а тепер ми віднесли назад ліве крило, тепер он, он — бачите село і дим? — це Семеновське, та ось тут, — він показав на курган Раєвського. — Тільки навряд чи буде тут бій. Що він перевів сюди війська, це обман; він, певне, обійде з правого боку від Москви. Ну, та хоч би там де, багатьох завтра не долічимось! — сказав офіцер.

Старий унтер-офіцер, підійшовши до офіцера під час його розповіді, мовчки чекав, коли договорить його начальник; але в цьому місці він, очевидно незадоволений з офіцерових слів, перебив його.

— За турами їхати треба, — сказав він строго.

Офіцер наче збентежився, наче він зрозумів, що можна думати про те, чи багатьох не долічаться завтра, але не слід говорити про це.

— Авжеж, посилай третю роту знову, — поспішно сказав офіцер.

— А ви ж хто, не з лікарів?

— Ні, я так, — відповів П’єр. І П’єр пішов з гори знову повз ополченців.

— Ах, прокляті! — промовив, ідучи за ним, офіцер, затискаючи носа і пробігаючи повз працюючих.

— Ось вони!.. Несуть, ідуть... Ось вона... зараз увійдуть... — загомоніли раптом голоси, і офіцери, солдати й ополченці побігли вперед дорогою.

З-під гори від Бородіна піднімався хресний хід. Попереду всіх курним шляхом струнко ішла піхота із знятими ківерами і рушницями, опущеними донизу. Позад піхоти чутно було церковний спів.

Випереджаючи П’єра, без шапок бігли назустріч процесії солдати та ополченці.

— Матінку несуть! Заступницю!.. Іверську!..

— Смоленську матінку, — виправив другий.

Ополченці — і ті, що були в селі, і ті, що працювали на батареї, — покидавши лопати, побігли назустріч хресному ходові. За батальйоном ішли курним шляхом священики в ризах, один старенький у клобуку з причтом і півчими. За ними солдати і офіцери несли великого, з чорним ликом в оправі, образа. Це був образ, вивезений зі Смоленська; з того часу його возили за армією. За образом, круг нього, поперед нього, з усіх боків ішли, бігли і кланялися в землю з непокритими головами юрми військових.

Вийшовши на гору, люди з образом зупинилися; ті, що тримали образа на рушниках, змінились, дяки запалили знову кадила, і почався молебень. Гаряче проміння сонця било прямовисно згори; легенький, свіжий вітрець грався волоссям відкритих голів і стрічками, якими було вбрано образ; спів неголосно лунав під відкритим небом. Величезний натовп офіцерів, солдатів, ополченців з непокритими головами оточував образ. Позад священика і дяка, на очищеному місці, стояли чиновні люди. Один лисий генерал з Георгієм на шиї стояв просто за спиною священика і, не хрестячись (очевидно, німець), терпляче ждав кінця молебня, який він вважав за потрібне вислухати, певно, для піднесення патріотизму російського народу. Другий генерал стояв у войовничій позі і потрушував рукою перед грудьми, оглядаючись круг себе. У цьому чиновному гуртку П’єр, стоячи в натовпі селян, впізнав деяких знайомих; але він Не дивився на них: вся увага його була заполонена серйозним виразом облич у цьому натовпі солдатів та ополченців, які одноманітно-жадібно дивились на образ. Як тільки потомлені дяки (співаючи двадцятий молебень) починали ліниво і звично співати: «Спаси од бід раби твоя, богородице», і священик та диякон підхоплювали: «Яко всі по бозі к тобі прибігаєм, яко нерушимій стіні і предстательству», — на всіх обличчях спалахував знову той самий вираз свідомості того, що настає урочиста хвилина, вираз, який він бачив під горою в Можайську і уривками на багатьох обличчях, бачених цього ранку; і частіше опускались голови, стріпувалось волосся і чутно було зітхання й удари хрестів по грудях.

Натовп, що оточував образа, раптом розкрився і натиснув на П’єра. Хтось, певно, дуже важна особа, судячи по поспішності, з якою перед ним розступалися, підходив до образа.

Це був Кутузов. Він об’їжджав позицію і, повертаючись до Татаринової, підійшов до молебня. П’єр одразу впізнав Кутузова по його особливій, відмінній від усіх постаті.

У довгому сюртуку на величезному товщиною тілі, з сутулуватою спиною, з непокритою білою головою і з витеклим білим оком на оплилому обличчі, Кутузов увійшов своєю пірнаючою, розгойданою ходою в коло і зупинився позад священика. Він перехрестився звичним жестом, дістав рукою до землі і, важко зітхнувши, опустив свою сиву голову. За Кутузовим був Бенігсен і почет. Незважаючи на присутність головнокомандуючого, на якого звернули увагу всі вищі чини, ополченці і солдати не дивились на нього і не переставали молитися.

Коли кінчився молебень, Кутузов підійшов до образа, важко став навколішки, вклоняючись до землі, і довго намагався і не міг встати від тяжкості та кволості. Сива голова його сіпалася від зусиль. Нарешті він підвівся і, по-дитячому наївно витягаючи губи, поцілував образа і знову вклонився, доторкнувшись рукою до землі. Генералітет наслідував його приклад; потім офіцери, і за ними, тиснучи один одного, топчучись, пихкаючи і штовхаючись, зі схвильованими обличчями посунули солдати та ополченці.

XXII

Похитуючись від тисняви, що охопила його, П’єр оглядався круг себе.

— Графе, Петре Кириловичу! Ви як тут? — сказав чийсь голос. П’єр оглянувся.

Борис Друбецькой, обчищаючи рукою коліна, які він забруднив (певне, теж цілував образа), усміхаючись підходив до П’єра. Борис був одягнений елегантно, з відтінком похідної войовничості. На ньому був довгий сюртук і нагайка через плече, так само, як у Кутузова.

Кутузов тимчасом підійшов до села і сів у тіні найближчої хати на ослін, якого бігом приніс один козак, а другий поспішно накрив килимком. Величезний блискучий почет оточив головнокомандуючого.

Образ рушив далі у супроводі натовпу. П’єр кроків за тридцять від Кутузова зупинився, розмовляючи з Борисом.

П’єр пояснив свій намір брати участь у бою і оглянути позицію.

— Ось як зробіть, — сказав Борис. — Je vous ferai les honneurs du camp^[105]. Найкраще ви побачите все звідти, де буде граф Бенігсен. Я ж при ньому. Я його повідомлю. А якщо хочете об’їхати позицію, то їдьте з нами: ми зараз їдемо на лівий фланг. А потім повернемось і, зробіть ласку, ночуйте в мене, і в карти пограємо. Ви ж знайомі з Дмитром Сергійовичем? Він ось тут стоїть, — він показав третій будинок у Горках.

— Але мені б хотілося бачити правий фланг; кажуть, він дуже міцний, — сказав П’єр. — Я б хотів проїхати від Москви-ріки по всій позиції.

— Ну, це згодом можете, а головний — лівий фланг...

— Так, так. А де полк князя Болконського, не можете ви показати мені? — спитав П’єр.

— Андрія Миколайовича? Ми повз нього проїдемо, я вас проведу до нього.

— А як же лівий фланг? — спитав П’єр.

— Правду вам кажучи, entre nous^[106], лівий фланг наш бозна в якому стані, — сказав Борис, довірливо стишуючи голос, — граф Бенігсен зовсім не те передбачав. Він передбачав укріпити он той курган, зовсім не так... але, — Борис знизав плечима, — ясновельможний не захотів, чи йому наговорили. Адже... — І Борис не доказав, бо в цей час до П’єра підійшов Кайсаров, ад’ютант Кутузова. — А! Паїсій Сергійович, — сказав Борис, з вільною усмішкою звертаючись до Кайсарова. — А я ось намагаюся пояснити графові позицію. Дивно, як міг ясновельможний так вірно вгадати задуми французів!

— Ви про лівий фланг? — сказав Кайсаров.

— Авжеж, іменно. Лівий фланг наш тепер дуже, дуже міцний.

Незважаючи на те, що Кутузов виганяв зайвих зі штабу, Борис після змін, що їх ввів головнокомандуючий, зумів втриматися при головній квартирі. Борис влаштувався до графа Бенігсепа. Граф Бенігсен, як і всі люди, при яких перебував Борис, вважав молодого князя Друбецького неоціненною людиною.

В начальстві армії були дві різко визначені партії: партія Кутузова і партія Бенігсена, начальника штабу. Саме до цієї партії належав Борис, і ніхто так, як він, не вмів, раболіпно віддаючи шану Кутузову, давати відчути, що старий — плохий і що всю справу провадить Бенігсен. Тепер настала рішуча хвилина бою, яка повинна була або знищити Кутузова і передати владу Бенігсену, або, якби навіть Кутузов виграв бій, дати відчути, що все зробив Бенігсен. В усякому разі за завтрашній день мали бути роздані великі нагороди і висунуті вперед нові люди. І внаслідок цього Борис був роздратовано-збуджений цілий цей день.

Після Кайсарова до П’єра підійшли ще деякі з його знайомих, і він не встигав відповідати на запитання про Москву, якими вони засипали його, і не встигав вислухувати всього, що йому розказували. На всіх обличчях був вираз пожвавлення і тривоги. Але П’єру здавалося, що причина збудження, яке виявлялось на деяких з цих облич, полягала здебільшого в питаннях особистою успіху, і в нього не виходив з голови той інший вираз збудження, який він бачив на інших обличчях і який говорив про питання не особисті, а загальні, питання життя і смерті. Кутузов помітив постать П’єра і групу, що зібралася біля нього.

— Покличте його до мене, — сказав Кутузов. Ад’ютант передав бажання ясновельможного, і П’єр рушив до ослона. Але раніш за нього до Кутузова підійшов рядовий ополченець. Це був Долохов.

— Цей як тут? — спитав П’єр.

— Це така бестія, скрізь пролізе! — відповіли П’єру. — Його ж розжалувано. Тепер йому вискочити треба. Якісь проекти подавав і у ворожий цеп вночі лазив... але молодець!..

П’єр, скинувши капелюха, шанобливо нахилився перед Кутузовим.

— Я вирішив, що коли я повідомлю вашу світлість, ви можете прогнати мене або сказати, що ви знаєте те, що я повідомляю, і від цього мені нічого не станеться... — говорив Долохов.

— Так, так.

— А коли я маю рацію, то я принесу користь вітчизні, для якої я ладен померти.

— Так... так...

— І якщо вашій світлості треба буде людини, яка не жаліла б своєї шкури, то згадайте, будь ласка, про мене... Можливо, я стану в пригоді вашій світлості.

— Так... так... — повторив Кутузов, дивлячись на П’єра, і око його сміялося, звужуючись.

У цей час Борис, із своєю придворною спритністю, висунувся поруч з П’єром ближче до начальства і з дуже природним виглядом, неголосно, ніби продовжуючи почату розмову, сказав до П’єра:

— Ополченці — ті просто одягли чисті, білі сорочки, готуючись до смерті. Яке геройство, графе!

Борис сказав це до П’єра, очевидно, для того, щоб його почув ясновельможний. Він знав, що Кутузов зверне увагу на ці слова; і справді, ясновельможний звернувся до нього:

— Ти що говориш про ополчення? — спитав він Бориса.

— Вони, ваша світлість, готуючись до завтрашнього дня, до смерті, одягли білі сорочки.

— А!.. Чудесний, незрівнянний народ! — сказав Кутузов і, заплющивши очі, похитав головою. — Незрівнянний народ! — повторив він, зітхнувши.

— Хочете пороху понюхати? — сказав він до П’єра. — Так, приємний запах. Маю честь обожувати дружину вашу, здорова вона? Мій привал до ваших послуг. — І, як це часто буває зі старими людьми, Кутузов став неуважливо оглядатися, наче забув усе, що йому треба було сказати чи зробити.

Очевидно, згадавши, чого шукав, він поманив до себе Андрія Сергійовича Кайсарова, брата свого ад’ютанта.

— Як, як, як вірш отой Маріна, як вірш, як? Що на Геракова написав: «Будеш в корпусі учитель...» Скажи, скажи, — заговорив Кутузов, очевидно збираючись посміятися. Кайсаров прочитав... Кутузов, усміхаючись, кивав головою в такт вірша.

Коли П’єр відійшов від Кутузова, Долохов, поступившись до нього, взяв його за руку.

— Дуже радий зустріти вас тут, графе, — сказав він до нього голосно і не ніяковіючи від присутності сторонніх, особливо рішуче і урочисто. — Перед днем, в який бог знає кому з нас на роду написано залишитись живим, я радий з нагоди сказати вам, що я жалію, що між нами були непорозуміння, і бажав би, щоб ви не мали проти мене нічого. Прошу вас простити мені.

П’єр усміхаючись дивився на Долохова, не знаючи, що сказати йому. В Долохова сльози виступили на очах, він обняв і поцілував П’єра.

Борне щось сказав своєму генералові, і граф Бенігсен звернувся до П’єра й запропонував їхати з ним разом по лінії.

— Вам це буде цікаво, — сказав він.

— Так, дуже цікаво, — сказав П’єр.

Через півгодини Кутузов поїхав у Татаринову, і Бенігсен з почтом, серед якого був і П’єр, поїхав по лінії.

XXIII

Бенігсен від Горок спустився великим шляхом до мосту, на який П’єру показував офіцер з Кургана як на центр позиції і біля якого на березі лежали покоси пахучого сіна. Через міст вони проїхали в село Бородіно, звідти повернули ліворуч І повз велику кількість військ та гармат виїхали до високого Кургана; на кургані копали землю ополченці. Це був редут, який ще не мав назви і який потім дістав назву редуту Раєвського, або курганної батареї.

П’єр не звернув особливої уваги на цей редут. Він не знав, що це місце буде для нього пам’ятнішим за всі місця Бородінського поля. Потім вони поїхали через яр до Семеновського, де солдати розтягали останні колоди хат та клунь. Потім з гори і на гору вони проїхали вперед через потолочене, наче градом вибите жито; цю дорогу щойно проклала артилерія по брилах ріллі, на флеші^[107], які теж тоді ще копалися.

Бенігсен зупинився на флешах і став дивитися вперед на Шевардінський редут (що вчора ще був нашим); на ньому видно було кілька вершників. Офіцери казали, що там був Наполеон чи Мюрат. І всі жадібно дивилися на цю купку вершників. П’єр теж дивився туди, намагаючись вгадати, котрий з цих ледве видних людей — Наполеон. Нарешті вершники з’їхали з Кургана і зникли.

Бенігсен звернувся до генерала, що підійшов до нього, і став пояснювати все розташування наших військ. П’єр слухав слова Бенігсена, напружуючи всі свої розумові сили, щоб збагнути суть майбутнього бою, але з прикрістю почував, що розумові здібності його для цього недостатні. Він нічого не розумів. Бенігсен перестав говорити і, помітивши постать П’єра, який прислухався, сказав раптом, звертаючись до нього:

— Вам, я гадаю, нецікаво?

— О, навпаки, дуже цікаво, — повторив П’єр не зовсім правдиво.

З флешей вони поїхали ще лівіше, дорогою, що звивалася густим, невисоким березовим лісом. В середині цього лісу вискочив перед ними на дорогу коричневий з білими ногами заєць і, зляканий тупотом багатьох коней, так розгубився, що довго стрибав по дорозі поперед них, привертаючи загальну увагу і викликаючи сміх, і, лише коли в кілька голосів крикнули на нього, кинувся вбік і зник у чагарнику. Проїхавши верст зо дві лісом, вони виїхали на галявину, на якій стояли війська корпусу Тучкова, що мав захищати лівий фланг.

Тут, на крайньому лівому фланзі, Бенігсен багато і гаряче говорив і зробив, як здавалося П’єру, важливе з воєнного погляду розпорядження. Перед розташуванням військ Тучкова було підвищення. Це підвищення не було зайняте військами. Бенігсен голосно критикував цю помилку, кажучи, що було нерозсудливо залишити незайнятою висоту, яка командує над місцевістю, і поставити війська під нею. Деякі генерали висловлювали ту ж думку. Один особливо войовничо гарячився, говорячи про те, що їх поставили тут на забій. Бенігсен наказав своїм іменем перевести війська на висоту.

Це розпорядження на лівому фланзі викликало у П’єра ще більший сумнів у своїй спроможності зрозуміти воєнну справу. Слухаючи Бенігсена і генералів, які осуджували розташування військ під горою, П’єр цілком розумів їх і поділяв їх думку; але саме внаслідок цього він не міг зрозуміти, яким чином міг той, хто поставив їх тут під горою, зробити таку очевидну і грубу помилку.

П’єр не знав того, що війська ці було поставлено не для захисту позиції, як думав Бенігсен, а для засідки в укритому місці, тобто для того, щоб бути непоміченими і раптом ударити на ворога під час його просування. Бенігсен не знав цього і перевів війська вперед з особливих міркувань, не сказавши про це головнокомандуючому.

XXIV

Князь Андрій цього ясного, серпневого вечора 25 числа лежав, спершись на лікоть, у розваленій клуні села Князькова край розташування свого полку. В отвір розкиданої стіни він дивився на смугу тридцятилітніх беріз з обрубаними нижніми гілками, що йшла вздовж паркана, на ріллю з розставленими, на ній полукіпками вівса і на чагарник, по якому видно було дими вогнищ — солдатських кухонь.

Хоч яким тісним і нікому не потрібним і тяжким здавалося князеві Андрію його життя, він так само, як і сім років тому в Аустерліці напередодні бою, почував себе схвильованим і роздратованим.

Накази на завтрашній бій він дав і одержав сам. Робити йому більше не було чого. Але думки дуже прості, ясні — і тому страшні думки — не давали йому спокою. Він знав, що завтрашній бій мав бути найстрашнішим з усіх тих, в яких він брав участь, і можливість смерті вперше в його житті, без усякого відношення до життьового, без міркування про те, як вона вплине на інших, а лише по відношенню до нього самого, до його душі, виразно, майже з певністю, просто і жахливо, уявилась йому. І з висоти цього уявлення все, що перше мучило і цікавило його, раптом освітилося холодним білим світлом, без тіней, без перспективи, без різниці обрисів. Усе життя уявилось йому чарівним ліхтарем, в який він довго дивився крізь скло і при штучному освітленні. Тепер він побачив раптом без скла, при яскравому денному світлі, ці погано намальовані картини. «Так, так, ось вони, ті фальшиві образи, що хвилювали і захоплювали і мучили мене, — говорив він собі, перебираючи в своїй уяві головні картини свого чарівного ліхтаря, дивлячись тепер на них при цьому холодному білому світлі дня — ясної думки про смерть. — Ось вони, ці грубо намальовані фігури, які здавались чимсь прекрасним і таємничим. Слава, суспільне благо, любов до жінки, сама вітчизна — якими великими здавались, мені ці картини, якого глибокого смислу, здавалось, вони сповнені! І все це так просто, блідо і грубо при холодному блідому світлі того ранку, який, я почуваю, піднімається, для мене». Три головних горя його життя особливо зупиняли його увагу. Його любов до женщини, смерть його батька і французька навала, що захопила половину Росії. «Любов!.. Ця дівчинка здавалася мені сповненою таємничих сил. Як же я любив її! Я робив поетичні плани про любов, про щастя з нею. О, милий хлопчино! — злісно вголос промовив він. — Ну, певне! Я вірив у якусь ідеальну любов, яка мала зберегти мені її вірність протягом цілого року моєї відсутності! Як ніжний голуб з байки, вона мала засохнути в розлуці зі мною. А все це значно простіше... Все це страшенно просто, гидко!

Батько теж — будував у Лисих Горах і думав, що це його місце, його земля, його повітря, його селяни; а прийшов Наполеон і, не знаючи про його існування, як тріску з дороги, зіштовхнув його, — і розвалились його Лисі Гори і все його життя. А княжна Марія каже, що це випробування, послане з неба. Для чого ж випробування, коли його вже нема і не буде? Ніколи більш не буде! Його нема! То кому ж це випробування? Вітчизна, загибель Москви! А завтра мене вб’є — і не француз навіть, а свій, як учора розрядив солдат рушницю біля мого вуха; і прийдуть французи, візьмуть мене за ноги і за голову і шпурнуть у яму, щоб я не смердів їм під носом; і складуться нові умови життя, що будуть такими ж звичними для інших, і я не знатиму про них, і мене не буде».

Він подивився на смугу беріз з їх нерухомою жовтістю, зеленню й білою корою, що блищать на сонці. «Померти, щоб мене вбили завтра, щоб мене не було... щоб усе це було, а мене не було». Він виразно уявив собі відсутність себе в цьому житті. І ці берези з їх світлом і тінню, і ці кучеряві хмарки, і цей дим вогнищ — усе навколо змінилось для нього і здалося чимсь страшним і загрозливим. Мороз пробіг по його спині. Швидко вставши, він вийшов з клуні і почав ходити.

За клунею загомоніли голоси.

— Хто там? — гукнув князь Андрій.

Червононосий капітан Тимохін, колишній ротний командир Долохова, тепер, через убуток офіцерів, батальйонний командир, несміливо увійшов до клуні. За ним увійшли ад’ютант і казначей полку.

Князь Андрій поспішно встав, вислухав те, що по службі мали передати йому офіцери, дав їм ще деякі накази і збирався відпустити їх, коли з-за клуні почувся знайомий, шепелявий голос.

— Que diable!^[108] — сказав голос людини, яка об щось затялася.

Князь Андрій, виглянувши з клуні, побачив, що до нього підходить П’єр, який спіткнувся на лежачу жердину і мало не впав. Князеві Андрію взагалі неприємно було бачити людей зі свого світу, а особливо П’єра, що нагадував йому всі ті тяжкі хвилини, які він пережив за останнього приїзду в Москву.

— А, он як! — сказав він. — Яким вітром? От не чекав.

У той час, як він говорив це, в очах його і в виразі всього обличчя була більше ніж сухість — була ворожість, яку П’єр одразу помітив. Він підходив до клуні у дуже бадьорому настрої, але побачивши вираз обличчя у князя Андрія, почув себе пригнічено і ніяково.

— Я приїхав... так... знаєте... приїхав... мені цікаво, — сказав П’єр, вже котрий раз цього дня без будь-якого змісту повторюючи слово «цікаво». — Я хотів бачити бій.

— Так, так, а брати-масони що кажуть про війну? Як запобігти їй? — сказав князь Андрій глузливо. — Ну, як Москва? Як мої? Приїхали, нарешті, в Москву? — спитав він серйозно.

— Приїхали. Жюлі Друбецька сказала мені. Я поїхав до них і не застав. Вони поїхали в підмосковну.

XXV

Офіцери хотіли відкланятись, але князь Андрій, наче не бажаючи залишатись сам-на-сам зі своїм другом, запросив їх посидіти й напитись чаю. Подали ослони і чай. Офіцери не без подиву дивились на огрядну, величезну постать П’єра і слухали його розповідь про Москву і про розташування наших військ, які йому вдалося об’їздити. Князь Андрій мовчав, і його обличчя було таке неприємне, що П’єр звертався більше до добродушного батальйонного командира Тимохіна, ніж до Болконського.

— То ти зрозумів усе розташування військ? — перебив його князь Андрій.

— Авжеж, тобто як? — сказав П’єр. — Як невійськова людина, я не можу сказати, що цілком, але все ж зрозумів загальне розташування.

— Eh bien, vous êtes plus avancé que qui cela soit^[109], — сказав князь Андрій.

— A! — промовив П’єр здивовано, крізь окуляри дивлячись на князя Андрія. — Ну, що ви скажете про призначення Кутузова? — спитав він.

— Я дуже радий був з цього призначення, ось і все, що я знаю, — сказав князь Андрій.

— Ну, а скажіть, яка ваша думка щодо Барклая де-Толлі? У Москві бозна-що говорили про нього. Що ви скажете про нього?

— Спитай ось їх, — сказав князь Андрій, показуючи на офіцерів.

П’єр з поблажливо-питальною усмішкою, з якою мимоволі всі зверталися до Тимохіна, подивився на нього.

— Розвиднілось нам, ваше сіятельство, коли ясновельможний став, — несміливо і раз у раз оглядаючись на свого полкового командира, сказав Тимохін.

— А чому так? — спитав П’єр.

— Та ось хоча б щодо дров та кормів, скажу вам. Таж ми від Свенцян одступали, не смій гілки торкнутися, чи сінця там, чи чого. Таж ми виходимо, йому дістається, так же, ваше сіятельство? — звернувся він до свого князя. — А ти не смій. У нашому полку під суд двох офіцерів оддали за отакі справи. Ну, коли ясновельможний став, то щодо цього просто зробилося. Розвиднілось...

— То чому ж він забороняв?

Тимохін збентежено оглядався, не розуміючи, як і що відповідати на таке запитання. П’єр з тим самим запитанням звернувся до князя Андрія.

— А щоб не спустошувати край, який ми залишаємо ворогові, — злобно-глузливо сказав князь Андрій. — Для цього були всі підстави: не молена дозволяти грабувати край і привчатися військам до мародерства. Ну, і в Смоленську він теж правильно розміркував, що французи можуть обійти нас і що в них більше сил. Але він не міг зрозуміти того, — раптом тонким голосом, що ніби вирвався, вигукнув князь Андрій, — але він не міг зрозуміти, що ми вперше бились там за російську землю, що в військах був такий дух, якого ніколи я не бачив, що ми два дні підряд відбивали французів і що цей успіх подесятерив наші сили. Він звелів відступати, і всі зусилля і втрати пропали марно. Він це думав про зраду, він намагався все зробити якнайкраще, він усе обдумав; але тому ось він і непридатний. Він непридатний тепер саме тому, що він усе обдумує дуже грунтовно й ретельно, як і слід усякому німцеві. Як би тобі сказати... Ну, у батька твого німець-лакей, і він прекрасний лакей і вдовольнить усі його потреби краще за тебе, і нехай він служить; але коли батько при смерті, ти проженеш лакея і своїми незвичними, незграбними руками почнеш доглядати батька і краще заспокоїш його, ніж уміла, але чужа людина. Так і зробили з Барклаєм. Поки Росія була здорова, їй міг служити чужий, і був прекрасний міністр; але тільки-но над нею нависла небезпека, треба своєї, рідної людини. А у вас в клубі видумали, що він зрадник! Тим, що його оббрехали, закинувши зраду, зробили тільки те, що потім, засоромившись свого брехливого нарікання, із зрадника зроблять раптом героєм або генієм, і де буде ще несправедливіше. Він чесний і дуже ретельний німець...

— Проте, кажуть, він умілий полководець, — сказав П’єр.

— Я не розумію, що таке означає умілий полководець, — глузливо сказав князь Андрій.

— Умілий полководець, — сказав П’єр, — ну, той, який передбачив усі несподіванки... ну, вгадав думки ворога.

— Та це неможливо, — сказав князь Андрій, наче про давно вирішену справу.

П’єр здивовано подивився на нього.

— Однак, — сказав він, — кажуть же, що війна скидається на гру в шахи.

— Авжеж, — сказав князь Андрій, — тільки з тією маленькою різницею, що в шахах над кожним кроком ти можеш думати скільки завгодно, що ти там поза умовами часу, і ще з тією різницею, що кінь завжди сильніший за пішака і два пішаки завжди сильніші за одного, а на війні один батальйон іноді сильніший за дивізію, а іноді слабший за роту. Відносна сила військ нікому не може бути відома. Повір мені, — сказав він, — що якби що залежало від розпоряджень штабів, то я був би там і робив би розпорядження, а замість того я маю честь служити тут, у полку, з цими ось панами, і вважаю, що від нас дійсно залежатиме завтрашній день, а не від них... Успіх ніколи не залежав і не залежатиме ні від позиції, ні від озброєння, ні навіть від кількості; а вже найменше від позиції.

— А від чого ж?

— Від того почуття, що є в мені, в ньому, — він показав на Тимохіна, — в кожному солдатові.

Князь Андрій глянув на Тимохіна, який злякано і не розуміючи дивився на свого командира. На протилежність своїй попередній стриманій мовчазності князь Андрій здавався тепер схвильованим. Він, видно, не міг стриматися від висловлення цих думок, що несподівано виникали в нього.

— Бій виграє той, хто твердо вирішив його виграти. Чому ми під Аустерліцем програли бій? У нас втрата була майже рівна з втратою французів, але ми сказали собі дуже рано, що ми програли бій, — і програли. А сказали ми це тому, що нам там не було потреби битися: якнайскоріше хотілось піти з поля бою. «Програли — ну то втікати!» — ми й утекли. Якби до вечора ми не казали цього, бог знає що було б. А завтра ми цього не скажемо. Ти кажеш: наша позиція, лівий фланг слабкий, правий розтягнутий, — говорив він далі, — все це дурниці, нічого цього нема. А що нас чекає завтра? Сто мільйонів найрізноманітніших випадковостей, які миттю вирішатимуться тим, що кинулись утікати або кинуться утікати вони або наші, що уб’ють того, уб’ють цього; а те, що робиться тепер, усе це забава. Річ у тому, що ті, з ким ти їздив по позиції, не тільки не сприяють загальному ходові справ, але й заважають йому. Вони, заклопотані лише своїми маленькими інтересами.

— У таку хвилину? — докірливо сказав П’єр.

— У таку хвилину, — повторив князь Андрій, — для них і це тільки така хвилина, в яку можна підкопатися під ворога й одержати ще один хрестик або стрічку. Для мене на завтра ось що: стотисячне російське і стотисячне французьке війська зійшлися битись, і факт у тому, що ці двісті тисяч б’ються; і хто буде зліше битися і себе менше жаліти, той переможе. Хочеш, я тобі скажу: хай там що, хай там як плутають угорі, ми виграємо битву завтра. Завтра, хоч би там що, ми виграємо битву!

— От, ваше сіятельство, правда, щира правда, — промовив Тимохін. — Чого себе жаліти тепер! Солдати в моєму батальйоні, ви повірите, не захотіли горілки пити: не такий день, кажуть. — Усі помовчали.

Офіцери підвелися. Князь Андрій вийшов з ними за клуню, даючи останні накази ад’ютантові. Коли офіцери пішли, П’єр підійшов до князя Андрія і тільки-но хотів почати розмову, як на дорозі недалеко від клуні затупали копита трьох коней, і, глянувши в тому напрямі, князь Андрій впізнав Вольцогена і Клаузевіца, у супроводі козака. Вони близько проїхали, продовжуючи розмову, і П’єр та Андрій мимоволі почули такі фрази:

— Der Kriegmuss im Raum verlegt werden. Der Ansicht kann ich nicht genug Preis geben^[110], — казав один.

— O ja, — сказав другий голос, — der Zweck ist nur den Feind zu schwachen, so kann man gewiss nicht den Verlust der Privat-Personen in Achtung nehmen.

— O ja^[111], — підтвердив перший голос.

— Так, im Raum verlegen^[112], — повторив, злобно фиркаючи носом, князь Андрій, коли вони проїхали. — Im Raum^[113] — у мене зостався батько, і син, і сестра в Лисих Горах. Йому це байдуже. Ось воно те, що я тобі казав — ці пани-німці завтра не виграють бою, а тільки напаскудять по своїй змозі, бо в його німецькій голові тільки міркування, не варті ламаного гроша, а в серці нема того, чого лише й треба на завтра — того, що є в Тимохіні. Вони всю Європу віддали йому і приїхали нас учити — славні вчителі! — знову вискнув його голос.

— То ви думаєте, що завтрашній бій буде виграно? — спитав П’єр.

— Так, так, — неуважно сказав князь Андрій. — Одно, що я зробив би, якби мав владу, — почав він знову, — не брав би полонених. Що таке полонені? Це рицарство. Французи розорили мій дім і йдуть розоряти Москву, образили і ображають мене кожної секунди. Вони вороги мої, вони всі злочинці, як на моє розуміння. І так само думає Тимохін і вся армія. Треба їх страчувати. Коли вони вороги мої, то не можуть бути друзями, хоч би як вони там розмовляли в Тільзіті.

— Це правда, — промовив П’єр, блискучими очима дивлячись на князя Андрія, — я цілком, цілком погоджуюся з вами.

Те питання, що з Можайської гори цілий цей день турбувало П’єра, тепер здалося йому зовсім ясним і цілком розв’язаним. Він зрозумів тепер увесь смисл і все значення цієї війни і завтрашнього бою. Все, що він бачив цього дня, всі значущі, суворі вирази облич, які він мигцем бачив, освітились для нього новим світлом. Він зрозумів ту приховану (latente), як говориться у фізиці, теплоту патріотизму, яка була в усіх тих людях, що він бачив, і яка пояснювала йому те, чому всі ці люди спокійно і ніби легковажно готувались до смерті.

— Не брати полонених, — говорив далі князь Андрій. — Це одно змінило б всю війну і зробило б її менш жорстокою. А то ми грались у війну, — ось що погано, ми великодушничаємо і таке інше. Це великодушничання і чутливість — щось схоже на великодушність і чутливість панії, якій стає млосно, коли вона бачить, як убивають теля; вона така добра, що не може бачити крові, але вона залюбки їсть це теля під соусом. Нам говорять про права війни, про рицарство, про парламентерство, що треба щадити нещасних і таке інше. Все дурниці. Я бачив у 1805 році рицарство, парламентерство: нас обдурили, ми обдурили. Грабують чужі домівки, пускають фальшиві асигнації... та найгірше — убивають моїх дітей, мого батька і говорять про правила війни та про великодушність до ворогів. Не брати полонених, а вбивати і йти на смерть! Хто дійшов, до цього так, як я, такими самими стражданнями...

Князь Андрій, який думав, що йому однаково, візьмуть, чи не візьмуть Москву так, як узяли Смоленськ, зненацька зупинився в своїй промові від несподіваної спазми, що схопила його за горло. Він пройшовся кілька разів мовчки, але очі в нього гарячково блищали і губа тремтіла, коли він знову заговорив.

— Якби не було великодушничання на війні, то ми йшли б лише тоді, коли варто було іти на певну смерть, як тепер. Тоді не було б війни за те, що Павло Іванович образив Михайла Івановича. А коли війна, як тепер, то війна. І тоді інтенсивність військ була б не така, як тепер. Тоді б усі ці вестфальці та гессенці, яких веде Наполеон, не пішли б за ним у Росію, і ми б не ходили битися в Австрію та Пруссію, самі не знаючи чого. Війна не люб’язність, а найгидкіша справа в житті, і треба розуміти це, а не гратись у війну. Треба приймати суворо і серйозно цю страшну неминучість. Усе в цьому: відкинути брехню, і — війна то війна, а не іграшки. А то війна — це улюблена забава бездіяльних і легковажних людей... Військовий стан найпочесніший. А що таке війна, чого треба для успіху в воєнній справі, які звичаї військового товариства? Мета війни — убивство, знаряддя війни — шпигунство, зрада і заохочення її, розорення жителів, пограбування їх або крадіжки для постачання армії; обман і брехня під назвою воєнних хитрощів; звичаї військового стану — відсутність свободи, тобто дисципліна, неробство, неуцтво, жорстокість, розпуста, пияцтво. І незважаючи на те — це найвищий стан, який поважають усі. Всі царі, крім китайського, ходять у військовому мундирі, і тому, хто більше вбив народу, дають більшу нагороду... Зійдуться, як завтра, на вбивство один одного, переб’ють, перекалічать десятки тисяч людей, а потім правитимуть подячні молебні за те, що побили багато людей (кількість яких ще прибільшують) і проголошуватимуть перемогу, вважаючи, що чим більше побито людей, тим більша заслуга. Як бог звідти дивиться і слухає їх! — тонким, пискливим голосом прокричав князь Андрій. — Ах, друже мій, останнім часом мені стало тяжко жити. Я бачу, що став розуміти занадто багато. А не годиться людині куштувати від дерева пізнання добра і зла... Ну, та не надовго! — додав він. — Однак, ти спиш, та й мені пора, їдь у Горки, — раптом сказав князь Андрій.

— О ні! — відповів П’єр, злякано-співчутливими очима дивлячись на князя Андрія.

— Їдь, їдь: перед боємтреба виспатися, — повторив князь Андрій. Він швидко підійшов до П’єра, обійняв його і поцілував. — Прощай, іди, — вигукнув він. — Чи побачимось, чи.... — і він, поспішно повернувшись, пішов до клуні.

Було вже темно, і П’єр не міг розібрати того виразу, що був на обличчі у князя Андрій: був він злобний чи ніжний.

П’єр постояв якийсь час мовчки, роздумуючи, піти за ним чи їхати додому. «Ні, йому не треба! — вирішив сам собі П’єр, — і я знаю, що це наше останнє побачення». Він важко зітхнув і поїхав назад у Горки.

Князь Андрій, повернувшись до клуні, ліг на килим, але не міг заснути.

Він заплющив очі. Одні образи змінювались другими. На одному він довго, радісно зупинився. Він виразно згадав один вечір у Петербурзі. Наташа із збудженим, схвильованим обличчям розповідала йому, як вона минулого літа, ходячи по гриби, заблудилася у великому лісі. Вона безладно описувала йому і лісову глушину, і свої почуття, і розмови з пасічником, якого вона зустріла, і, раз у раз перериваючи свою розповідь, казала: «Ні, не можу, я не так розповідаю; ви не розумієте», хоч князь Андрій заспокоював її, кажучи, що він розуміє, і справді розумів усе, що вона хотіла сказати. Наташа була незадоволена зі своїх слів, вона почувала, що не виходило те пристрасно-поетичне відчуття, яке вона спізнала того дня і яке вона хотіла виявити назовні. «Він такий хороший був, цей старий, і темно так у лісі... і такі добрі в нього... ні, я не можу розповісти», — казала вона, червоніючи і хвилюючись. Князь Андрій усміхнувся тепер тією ж радісною усмішкою, якою він усміхався тоді, дивлячись їй в очі. «Я розумів її, — думав князь Андрій. — Не тільки розумів, а цю ось душевну силу, цю щирість, цю відкритість душевну, цю ось душу її, яку наче зв’язувало тіло, цю ось душу я і любив у ній... так сильно, так щасливо любив... — І раптом він згадав про те, чим кінчилась його любов. — Йому нічого цього не треба було. Він нічого цього не бачив і не розумів. Він бачив у ній гарненьку і свіженьку дівчинку, якої він не удостоїв тою, щоб зв’язати з нею свою долю. А я?.. І досі він живий і веселий».

Князь Андрій, наче хтось упік його, схопився і став знову ходити перед клунею.

XXVI

25 серпня, напередодні Бородінського бою, префект палацу імператора французів m-r de Beausset^[114] і полковник Fabvier^[115] приїхали, перший з Парижа, другий з Мадріда, до імператора Наполеона в його стоянку біля Валуєва.

Переодягнувшись у придворний мундир, m-r de Beausset наказав нести поперед себе посилку, яку він привіз імператорові, і ввійшов у перший відділ Наполеонового намету, де, перемовляючись з ад’ютантами Наполеона, що оточували його, взявся до розкупорювання ящика.

Fabvier, не входячи до намету, зупинився, розговорившись зі знайомими генералами біля входу в нього.

Імператор Наполеон ще не виходив зі своєї спальні і закінчував свій туалет. Він, пофиркуючи і покректуючи, повертався то гладкою спиною, то оброслими жирними грудьми під щітку, якою камердинер розтирав його тіло. Другий камердинер, притримуючи пальцем пляшечку, бризкав одеколоном на виплекане тіло імператора з таким виразом, який говорив, що лише він може знати, скільки і куди треба бризнути одеколону. Коротке волосся в Наполеона було мокре і скуйовджене над лобом. Але обличчя його, хоч опухле і жовте, виявляло фізичну приємність: «Allez ferme, allez toujours...»^[116]  — примовляв він, щулячись і покректуючи, до камердинера, що розтирав його. Ад’ютант, увійшовши до спальні, щоб доповісти імператорові про те, скільки було в учорашньому бою взято полонених, і передавши все, що треба було, стояв біля дверей, чекаючи дозволу піти Наполеон, скривившись, глянув спідлоба на ад’ютанта.

— Point de prisonniers, — повторив він ад’ютантові слова. — Ilse font démolir. Tant pis pour l’armée russe, — сказав він. — Allez toujours, allez ferme^[117], — промовив він, згорблюючись і підставляючи свої гладкі плечі.

— C’est bien! Faites entrerm-rde Beausset, ainsi que Fabvier^[118], — сказав він до ад’ютанта, кивнувши головою.

— Oui, Sire^[119], — і ад’ютант зник у дверях намету.

Два камердинери швидко одягли його величність, і він, у гвардійському синьому мундирі, твердими, швидкими кроками вийшов до приймальні.

Боссе в цей час квапливо орудував руками, встановлюючи привезений від імператриці подарунок на двох стільцях, якраз перед виходом імператора. Але імператор так несподівано швидко одягнувся і вийшов, що він не встиг цілком підготувати сюрприз.

Наполеон одразу помітив, що вони робили, і догадався, що вони були ще не готові. Йому не хотілось позбавляти їх приємності зробити йому сюрприз. Він вдав, що не бачить пана Боссе, і підкликав до себе Фабв’є. Наполеон слухав, суворо нахмурившись і мовчки, те, що говорив Фабв’є про хоробрість і відданість його військ, які билися коло Саламанки, на другому кінці Європи, і мали тільки одну думку — бути гідними свого імператора, і один страх — не догодити йому. Результат бою був сумний. Наполеон робив іронічні зауваження під час розповіді Fabvier, наче він і не думав, щоб бій міг точитися інакше в його відсутності.

— Я повинен виправити це в Москві, — сказав Наполеон. — A tantôt^[120], — додав він і підкликав де-Боссе, який у цей час вже встиг приготувати сюрприз, встановивши щось на стільцях і накривши покривалом.

Де-Боссе низько вклонився тим придворним французьким поклоном, яким уміли кланятися лише старі слуги Бурбонів, і підійшов, подаючи конверта.

Наполеон весело звернувся до нього і покрутив його за вухо.

— Ви поспішили, дуже радий. Ну, що говорить Париж? — сказав він, раптом змінюючи свій попередній суворий вираз на дуже привітний.

— Sire, tout Paris regrette votre absence^[121], — як і належить, відповів де-Боссе. Але хоч Наполеон знав, що Боссе повинен сказати це або щось подібне, хоч він у свої ясні хвилини знав, що це була неправда, йому приємно було це чути від де-Боссе. Він знову удостоїв його дотику до вуха.

— Je suis fâché de vous avoir fait faire tant de chemin^[122], — сказав він.

— Sire! Je ne m’attendais pas à moins qu’à vous trouver aux portes de Moscou^[123], — промовив Боссе.

Наполеон усміхнувся і, неуважно піднявши голову, оглянувся праворуч. Ад’ютант пливучою ходою підійшов з золотою табакеркою і підставив її. Наполеон узяв її.

— Так, гарно трапилось для вас, — сказав він, приставляючи розкриту табакерку до носа: — ви любите мандрувати, через три дні ви побачите Москву. Ви, певне, не сподівались побачити азіатську столицю. Ви зробите приємну мандрівку.

Боссе вклонився, вдячний за цю уважність до його (невідомої йому досі) схильності до мандрування.

— А це що? — спитав Наполеон, помітивши, що всі придворні дивляться на щось, накрите покривалом. Боссе з придворною спритністю, не показуючи спини, ступив, напівобернувшись, два кроки назад і одночасно зісмикнув покривало і промовив:

— Подарунок вашій величності від імператриці.

Це був яскравими фарбами написаний, роботи Жерара, портрет хлопчика, народженого від Наполеона і дочки австрійського імператора; хлопчика чомусь усі називали королем Риму.

Вельми вродливий кучерявий хлопчик, з поглядом, схожим на погляд Христа в Сікстінській мадонні, на картині грав у більбоке. Куля являла собою земну кулю, а паличка у другій руці — скіпетр.

Хоч не зовсім ясно було, що саме хотів сказати живописець, показуючи, що так званий король Риму протикає земну кулю паличкою, проте алегорія ця Наполеону, так само, як і всім, хто бачив цю картину в Парижі, очевидно, здалася ясною і вельми сподобалась.

— Roi de Rome^[124], — сказав він, граціозним жестом руки показуючи на портрет. — Admirable!^[125] — З властивою італійцям здібністю довільно змінювати вираз обличчя, він підійшов до портрета і прибрав вигляду задумливої ніжності. Він почував, що те, що він скаже і зробить тепер, — є історія. І йому здавалося, що краще, що він може зробити тепер, — це при його величі, внаслідок якої син його в більбоке грається земною кулею, виявити на протилежність цій величі зовсім просту батьківську ніжність. Очі його затуманились, він поступився вперед, оглянувся на стілець (стілець підскочив під нього) і сів на нього навпроти портрета. Один жест його — і всі навшпиньки вийшли, полишаючи його на самого себе і на його почуття великої людини.

Посидівши якийсь час і доторкнувшись, сам не знаючи для чого, до шершавого бліка портрета, він встав і знову покликав Боссе й чергового. Він сказав поставити портрет перед наметом, щоб не позбавити старої гвардії, яка стояла біля його намету, щастя бачити римського короля, сина і наслідника їх обожуваного государя.

Як він і чекав, у той час, коли він снідав з паном Боссе, удостоєним цієї честі, перед наметом чутно було захоплені вигуки офіцерів та солдатів старої гвардії, що збіглися до портрета.

— Vive l’Empereur! Vive le Roi de Rome! Vive l’Empereur!^[126] — лунали захоплені голоси.

Після сніданку Наполеон у присутності Боссе продиктував свій наказ по армії.

— Courte et énergique!^[127] — промовив Наполеон, прочитавши написану одразу, без виправлень, прокламацію. В наказі було:

«Воїни! Ось бій, якого ви так бажали. Перемога залежить від вас. Вона для нас необхідна; вона дасть нам усе чого треба, вигідні квартири і скоре повернення на батьківщину. Дійте так, як ви діяли під Аустерліцем, Фрідландом, Вітебськом і Смоленськом. Хай пізніші нащадки з гордістю згадують про ваші подвиги цього дня. Хай скажуть про кожного з вас: він був у великій битві під Москвою!»

— De la Moskowa!^[128] — повторив Наполеон і, запросивши на свою прогулянку пана Боссе, який любив мандрувати, він вийшов з намету до осідланих коней.

— Votre Majesté a trop de bonté^[129], — сказав Боссе на запрошення бути супутником імператору: йому хотілося спати, і він не вмів, і боявся їздити на коні.

Але Наполеон кивнув головою мандрівникові, і Боссе мусив їхати. Коли Наполеон вийшов з намету, вигуки гвардійців перед портретом його сина ще більш посилились. Наполеон нахмурився.

— Зніміть його, — сказав він, граціозно-величним жестом показуючи на портрет. — йому ще рано бачити поле бою.

Босcе, заплющивши очі і схиливши голову, глибоко зітхнув, показуючи цим, як він уміє цінувати і розуміти слова імператора.

XXVII

Цілий цей день 25 серпня Наполеон, як кажуть його історики, провів на коні, оглядаючи місцевість, обмірковуючи плани, які подавали йому його маршали, і даючи особисто накази своїм генералам.

Первісну лінію розташування російських військ по Колочі було зламано, і частину цієї лінії, саме лівий фланг росіян, внаслідок захоплення Шевардінського редуту 24 числа, було віднесено назад, Ця частина лінії була не укріплена, не захищена більш річкою, і перед нею лише було більш відкрите і рівне місце. Очевидно було для кожного військового і невійськового, що цю частину лінії французам і треба було атакувати. Здавалося б, що для цього не було потреби в багатьох міркуваннях, не було потреби в таких турботах і метушні імператора та його маршалів і зовсім не було потреби в тій особливій вищій здібності, яка зветься геніальністю і яку так люблять приписувати Наполеону; та історики, що згодом описували цю подію, і люди, що тоді оточували Наполеона, і він сам думали інакше.

Наполеон їздив по полю, глибокодумно вглядався в місцевість, сам собі схвально або недовірливо хитав головою і, не вводячи своїх супутників-генералів у той глибокий розвиток думок, що керував його рішеннями, передавав їм лише остаточні висновки у формі наказів. Вислухавши пропозицію Даву, якого звали герцогом Екмюльським, про те, щоб обійти лівий фланг росіян, Наполеон сказав, що цього не треба робити, не пояснюючи, чому цього не треба робити. А на пропозицію генерала Компана (який мав атакувати флеші), щоб його дивізію було проведено лісом, Наполеон виявив свою згоду, хоч так званий герцог Ельхінгенський, тобто Ней, дозволив собі зауважити, що просування лісом небезпечне і може розстроїти дивізію.

Оглянувши місцевість навпроти Шевардінського редуту, Наполеон подумав якийсь час мовчки і показав на місця, на яких мали бути влаштовані назавтра дві батареї для дії проти російських укріплень, і на місця, де поруч з ними мала вистроїтися польова артилерія.

Давши ці й інші накази, він повернувся у свою ставку, і під його диктовку було написано диспозицію бою.

Диспозиція ця, про яку захоплено говорять французькі історики і з глибокою пошаною інші історики, була така:

«На світанку дві нові батареї, влаштовані вночі, на рівнині, яку займає принц Екмюльський, відкриють вогонь по двох протистоячих батареях ворога.

Одночасно начальник артилерії 1-го корпусу, генерал Пернетті, з 30-ма гарматами дивізії Компана і всіма гаубицями дивізій Дессе та Фріана рушить вперед, відкриє вогонь і засипле гранатами ворожу батарею, проти якої будуть діяти:

24 гармати гвардійської артилерії,

30 гармат дивізії Компана

та 8 гармат дивізій Фріана і Дессе.

______________

Разом... 62 гармати.

Начальник артилерії 3-го корпусу, генерал Фуше, поставить усі гаубиці 3-го та 8-го корпусів, разом 16, по флангах батареї, призначеної обстрілювати ліве укріплення, що становитиме проти нього загалом 40 гармат.

Генерал Сорб’є повинен бути готовий на перший наказ висунутись з усіма гаубицями гвардійської артилерії проти того чи іншого укріплення.

Протягом канонади князь Понятовський рушить на село, до лісу і обійде ворожу позицію.

Генерал Компан рушить через ліс, щоб оволодіти першим укріпленням.

Після такого вступу в бій буде дано накази відповідно до дій ворога.

Канонада на лівому фланзі почнеться, як тільки буде почуто канонаду правого крила. Стрільці дивізії Морана та дивізії віце-короля відкриють сильний вогонь, побачивши початок атаки правого крила.

Віце-король заволодіє селом^[130] і перейде по своїх трьох мостах, просуваючись на одній висоті з дивізіями Морана та Жерара, які під його проводом вирушать до редуту і ввійдуть у лінію з іншими військами армії.

Усе це виконувати ретельно (le tout se fera avec ordre et méthode)^[131], зберігаючи по змозі війська в резерві.

В імператорському таборі, поблизу Можайська, 6 вересня, 1812 року».

Диспозиція ця, вельми неясно і заплутано написана, — коли дозволити собі без релігійного жаху перед геніальністю Наполеона ставитись до розпоряджень його, — містила в собі чотири пункти — чотири розпорядження. Жодне з цих розпоряджень не могло бути і не було виконане.

В диспозиції сказано, перше: щоб влаштовані на місці, яке вибрав Наполеон, батареї з гарматами Пернетті та Фуше, що мають вирівнятися з ними, разом сто дві гармати, відкрили вогонь і засипали російські флеші та редути снарядами. Це не могло бути зроблено, бо з місць, які визначив Наполеон, снаряди не долітали до російських робіт, і ці сто дві гармати стріляли б даремно доти, поки найближчий начальник, всупереч наказові Наполеона, не висунув би їх вперед.

Друге розпорядження полягало в тому, щоб Понятовський, ідучи на село в ліс, обійшов ліве крило росіян. Це не могло бути і не було зроблено тому, що Понятовський, ідучи на село в ліс, зустрів там Тучкова, який перепинив йому шлях, і Понятовський не міг обійти і не обійшов російської позиції.

Третє розпорядження: Генерал Компан рушить до лісу, щоб оволодіти першим укріпленням. Дивізія Компана не оволоділа першим укріпленням, а була відбита, бо, виходячи з лісу, вона мусила строїтись під картечним вогнем, чого не знав Наполеон.

Четверте: Віце-король оволодіє селом (Бородіном) і перейде по своїх трьох мостах, ідучи на одній висоті з дивізіями Морана та Фріана (про яких не сказано: куди і коли вони пересуватимуться), що під його проводом вирушать до редуту і ввійдуть у лінію з іншими військами.

Наскільки можна зрозуміти — коли не з безтолкового періоду цього, то з тих спроб виконати дані йому накази, які робив віце-король, — він повинен був рушити через Бородіно з лівого боку на редут, а дивізії Морана та Фріана повинні були рушити одночасно з фронту.

Все це, так само, як і інші пункти диспозиції, не було і не могло бути виконане. Пройшовши Бородіно, віце-король був відбитий на Колочі і не міг пройти далі; а дивізії Морана та Фріана не взяли редуту, їх було відбито, і редут уже наприкінці бою було захоплено кавалерією (можливо, непередбачена справа для Наполеона і нечувана). Отже, жодне з розпоряджень диспозиції не було і не могло бути виконане. Але в диспозиції сказано, що після такого вступу в бій буде дано накази, відповідні до дій ворога; і тому могло б здаватися, що під час бою Наполеон зробить усі потрібні розпорядження; але цього не було і не могло бути тому, що під час усього бою Наполеон перебував так далеко від нього, що (як це і виявилось згодом) розвиток бою йому не міг бути відомим і жодне розпорядження його під час бою не могло бути виконане.

XXVIII

Багато хто з істориків каже, що Бородінського бою французи не виграли тому, що в Наполеона був нежить, що якби в нього не було нежитю, то розпорядження його до і під час бою були б ще геніальніші, і Росія б загинула et la face du monde eut été changée^[132]. Для істориків, які визнають, що Росія утворилася з волі однієї людини — Петра Великого, і Франція з республіки склалася в імперію, і французькі війська пішли в Росію з волі однієї людини — Наполеона; таке міркування, що Росія залишилась могучою тому, що в Наполеона був великий нежить 26 числа, таке міркування для таких істориків неминучо послідовне.

Якби від волі Наполеона залежало дати чи не дати Бородінський бій і від його волі залежало зробити таке чи інше розпорядження, то очевидно, що нежить, який впливав на прояв його волі, міг бути причиною врятування Росії і що тому той камердинер, який забув подати Наполеону 24 числа непромокальні чоботи, був рятівником Росії. На цьому шляху думки висновок такий безперечний, — такий самий безперечний, як той висновок, що його, жартуючи (сам не знаючи з чого), робив Вольтер, кажучи, що Варфоломіївська ніч сталася від розладу шлунка Карла IX. Але для людей, які не припускають того, щоб Росія утворилася з волі однієї людини — Петра І, і щоб французька імперія склалася і війна з Росією почалася з волі однієї людини — Наполеона, міркування це здається не тільки неправильним, нерозумним, але й суперечним усьому єству людському. На запитання про те, що становить причину історичних подій, постає інша відповідь, яка полягає в тому, що хід світових подій зумовлений долею, залежить від збігу сваволь людей, що беруть участь у цих подіях, і що вплив Наполеона на хід цих подій є лише зовнішнім і фіктивним.

Хоч яким чудним здається з першого погляду припущення, що Варфоломіївська ніч, наказ на яку дав Карл IX, сталася не з його волі, а що йому лише здавалося, що він звелів це зробити, і що Бородінське побоїще вісімдесяти тисяч чоловік сталося не з волі Наполеона (хоч він давав накази про початок і перебіг бою), а що йому здавалось лише, що він це велів, — хай яким чудним здається це припущення, але людська гідність, кажучи мені, що кожен з нас є людиною коли не більшою, то зовсім не меншою від великого Наполеона, велить припустити таке розв’язання питання, і історичні дослідження щедро підтверджують це припущення.

У Бородінському бою Наполеон ні в кого не стріляв і нікого не вбив. Усе це робили солдати. Отже, не він убивав людей.

Солдати французької армії ішли вбивати російських солдатів у Бородінському бою не внаслідок наказу Наполеона, а з власного бажання. Вся армія: французи, італійці, німці, поляки — голодні, обшарпані і змучені походом, бачачи армію, що загороджувала від них Москву, почували, що lе vin est tiré et qu’il faut le boire^[133]. Якби Наполеон заборонив їм тепер битися з росіянами, вони б його вбили і пішли б битися з росіянами, бо в цьому була їх доконечна потреба.

Коли вони слухали наказ Наполеона, який давав їм за їх каліцтва та смерть на утіху слова нащадків про те, що й вони були в битві під Москвою, вони кричали: «Vive l’Empereur!»^[134] так само, як вони кричали «Vive l’Empereur», дивлячись на зображення хлопчика, який протикає земну кулю паличкою від більбоке; так само вони кричали б «Vive l’Empereur», почувши всяке безглуздя, яке їм сказали б. Їм нічого більш не залишалось робити, як кричати «Vive l’Empereur» і йти битися, щоб знайти їжу та відпочинок переможців у Москві. Отже, не внаслідок наказу Наполеона вони вбивали таких, як самі.

І не Наполеон розпоряджався ходом бою, — з диспозиції його нічого не було виконано і під час бою він не знав про те, що відбувалося перед ним. Отже, і те, яким чином ці люди вбивали один одного, відбувалося не з волі Наполеона, а точилося незалежно від нього, з волі сотень тисяч людей, які брали участь у загальному бою. Наполеону здавалось лише, що весь бій відбувався з його волі, і тому питання, чи був, чи не був у Наполеона нежить, не має для історії більшого інтересу, ніж питання про нежить останнього фурштатського солдата.

Тим більш очевидно, що 26 серпня нежить Наполеонів не мав значення, що твердження письменників про те, нібито внаслідок, нежитю в Наполеона його диспозиція і розпорядження під час бою були не такі досконалі, як попередні, — зовсім неправильні.

Наведена тут диспозиція анітрохи не була гірша, а навіть була краща за всі попередні диспозиції, за якими вигравались бої. Гадані розпорядження під час бою були теж не гірші за попередні, а такі самі, як і завжди. Але диспозиція і розпорядження ці здаються гіршими за попередні лише тому, що Бородінський бій був перший, якого не виграв Наполеон. Усі найкращі і найглибокодумніші диспозиції та розпорядження здаються дуже поганими, і кожен учений воєнний із значущим виглядом критикує їх, коли бою за ними не виграно; і найгірші диспозиції та розпорядження здаються дуже гарними, і серйозні люди у цілих томах доводять високі якості поганих розпоряджень, коли за ними виграно бій.

Диспозиція, яку склав Вейротер в Аустерліцькому бою, була зразком довершеності серед творів цього характеру, але її все ж осудили, осудили за її довершеність, за надмірну докладність.

Наполеон у Бородінському бою виконував свою справу представника влади так само добре, і ще краще, ніж в інших боях. Він не зробив нічого шкідливого для перебігу бою; він схилявся до поглядів більш розсудливих; він не плутав, не суперечив сам собі, не злякався і не втік з поля бою, а зі своїм великим тактом і досвідом війни спокійно і гідно виконував свою роль гаданого начальствування.

XXIX

Повернувшись після другої клопітної поїздки по лінії, Наполеон сказав:

— Шахи поставлено, гра почнеться завтра.

Звелівши подати собі пуншу і покликавши Боссе, він почав з ним розмову про Париж, про деякі зміни, які він мав намір зробити в maison de I’impératrice^[135], дивуючи префекта своєю пам’ятливістю на всі подробиці придворних стосунків.

Він цікавився дрібницями, жартував про любов Боссе до мандрів і недбало балакав так, як це робить знаменитий оператор, упевнений у своїй справі і добре знаючи її, в той час, як він. закочує рукави і надіває фартух, а хворого прив’язують до ліжка: «Справа вся в моїх руках і в голові, ясна і певна. Коли треба буде почати справу, я зроблю її, як ніхто інший, а тепер можу жартувати, і чим більше я жартую і спокійний, тим більш ви повинні бути впевненими, спокійними і здивованими з мого генія».

Кінчивши свою другу склянку пуншу, Наполеон пішов відпочити перед серйозною справою, що, як йому здавалося, чекала на нього завтра.

Він так цікавився цією справою, що не міг спати і, незважаючи на те, що від вечірньої вільгості посилився нежить, о третій годині ночі, голосно сякаючись, вийшов до великого відділу намету. Він спитав, чи не пішли звідси росіяни. Йому відповіли, що вогні у ворога на тих самих місцях. Він схвально кивнув головою.

Черговий ад’ютант увійшов до намету.

— Eh bien, Rapp, croyez-vous, que nous ferons de bonnes affaires aujourd’hui?^[136] — звернувся до нього Наполеон.

— Sans aucun doute, Sire^[137], — відповів Рапп.

Наполеон подивився на нього.

— Vous rappelez-vous, Sire, се que vous m’avez fait l’honneur de dire à Smolensk, — сказав Рапп, — le vin est tiré, il faut le boire^[138].

Наполеон насупився і довго мовчки сидів, опустивши голову на руку.

— Cette pauvre armée, — сказав він раптом, — elle a bien diminué depuis Smolensk. La fortune est une franche courtisane, Rapp; je le disais toujours, et je commence à l’éprouver. Mais la garde, Rapp, la garde est intacte?^[139] — запитливо сказав він.

— Oui, Sire^[140], — відповів Рапп.

Наполеон узяв пастилку, поклав її в рот і подивився на годинник. Спати йому не хотілось, до ранку було ще далеко; а щоб убити час, розпоряджень ніяких не можна вже було робити, бо всі були зроблені і тепер виконувались.

— A-t-on distribué les biscuits et le riz aux régiments de la garde?^[141] — суворо спитав Наполеон.

— Oui, Sire^[142].

— Mais ie riz?^[143]

Рапп відповів, що він передав накази государя про рис, але Наполеон незадоволено похитав головою, наче він не вірив, що наказ його було виконано. Слуга увійшов з пуншем. Наполеон звелів подати другу склянку Раппу і мовчки ковтками пив зі своєї.

— У мене нема ні смаку, ні нюху, — сказав він, принюхуючись до склянки. — Цей нежить набрид мені. Вони балакають про медицину. Яка медицина, коли вони не можуть вилікувати нежитю? Корвізар дав мені ці пастилки, та вони нічого не помагають. Що вони можуть лікувати? Лікувати не можна. Notre corps est une machine à vivre. Il est organisé pour cela, c’est de nature; laissez-y la vie à son aise, qu’elle s’y défende elle même: elle fera plus que si vous la paralysiez en l’encombrant de remèdes. Nofte corps est comme une montre parfaite qui doit aller un certain temps; l’horloger n’a pas la faculté de l’ouvrir, il ne peut la manier qu’à tâtons et les yeux bandés. Notre corps est une machine à vivre, voilà tout^[144]. — І наче ставши на шлях визначень, definitions, які любив Наполеон, він несподівано зробив нове визначення. — Чи знаєте ви, Рапп, що таке воєнне мистецтво? — спитав він. — Уміння бути сильнішим за ворога в певний момент. — Voilà tout^[145].

Рапп нічого не відповів.

— Demain nous allons avoir affaire à Koutouzoff!^[146] — сказав Наполеон. — Побачимо! Пам’ятаєте, в Браунау він командував армією і ні разу за три тижні не сів на коня, щоб оглянути укріплення. Побачимо!

Він подивився на годинник. Була ще тільки четверта година. Спати не хотілося, пунш було допито, і робити все ж було нічого. Він встав, пройшовся туди й сюди, одягнув теплий сюртук та капелюха і вийшов з намету. Ніч була темна й сира; ледве чутна вільгість падала згори. Вогнища неяскраво горіли поблизу, у французькій гвардії, і далеко крізь дим блищали по російській лінії. Скрізь було тихо, і ясно було чутно шурхіт і тупіт руху французьких військ, які почали вже займати позиції.

Наполеон пройшовся перед наметом, подивився на вогні і прислухався до тупоту. Проходячи повз високого гвардійця в кошлатій шапці, що стояв вартовим біля його намету і, як чорний стовп, витягнувся, як тільки з’явився імператор, — зупинився навпроти нього.

— З якого року на службі? — спитав він з тією звичною афектацією грубої і привітної войовничості, з якою він завжди обходився з солдатами. Солдат відповів йому.

— Ah! un des vieux^[147]! Одержали рис у полк?

— Одержали, ваша величність.

Наполеон кивнув головою і відійшов від нього.

О пів на шосту Наполеон верхи їхав до села Шевардіно.

Починало розвиднятися, небо розчистило, лише одна хмара лежала на сході. Покинуті вогнища догоряли у слабкому сяйві ранку.

Праворуч розітнувся густий самотній гарматний постріл, пролинув і завмер серед загальної тиші. Минуло кілька хвилин. Пролунав другий, третій постріл, загойдалось повітря; четвертий, п’ятий розляглися близько й урочисто десь з правого боку.

Ще не відзвучали перші постріли, як залунали нові, ще і ще зливаючись і перебиваючи один одного.

Наполеон під’їхав з почтом до Шевардінського редуту і зліз з коня. Гра почалася.

XXX

Повернувшись від князя Андрія до Горок, П’єр, наказавши берейторові підготувати коней і рано-вранці розбудити його, зараз же заснув за перегородкою, в куточку, яким Борис поступився йому.

Коли П’єр зовсім прокинувся другого ранку, в хаті вже нікого не було. Шибки деренчали в маленьких вікнах. Берейтор стояв, розштовхуючи його.

— Ваше сіятельство, ваше сіятельство, ваше сіятельство... — наполегливо, не дивлячись на П’єра і, видно, втративши надію розбудити його, розгойдуючи його за плече, примовляв берейтор.

— Що? Почалось? Пора? — заговорив П’єр, прокинувшись.

— Зволите чути пальбу, — сказав берейтор, відставний солдат, — уже всі пани повиходили, самі ясновельможні давно проїхали.

П’єр поспішно одягнувся і вибіг на ганок. Надворі було ясно, свіжо, росисто і весело. Сонце, щойно вийшовши з-за хмари, яка заслоняла його, бризнуло до половини переламаними хмарою променями через покрівлі протилежної вулиці на вкритий росою пил дороги, на стіни хат, на вікна паркана і на П’єрових коней, що стояли біля хати. Гуркіт гармат ясніше чутно було надворі. Вулицею промчав риссю ад’ютант з козаком.

— Пора, графе, пора! — прокричав ад’ютант.

Сказавши вести за ним коня, П’єр пішов вулицею до кургана, з якого він вчора дивився на поле бою. На кургані цьому була юрма військових і чутно було французьку мову штабних і виднілася голова Кутузова з його білим з червоною околичкою кашкетом і сивою потилицею, що потонула в плечах. Кутузов дивився в трубу вперед вздовж великого шляху.

Зійшовши по східцях на курган, П’єр глянув перед собою І завмер від захоплення красою видовища. Це була та сама панорама, якою він милувався вчора з цього Кургана; але тепер уся ця місцевість була вкрита військами і димами пострілів, і скісні промені яскравого сонця, що піднімалося ззаду, ліворуч від П’єра, кидали на неї в чистому вранішньому повітрі пронизуюче з золотим та рожевим відтінком сяйво і темні, довгі тіні. Далекі ліси, наче вирізьблені з якогось коштовного жовтозеленого каменя, завершуючи панораму, виднілись своєю гнутою лінією верховіття на обрії, і між ними за Валуєвим прорізувався великий Смоленський шлях, увесь вкритий військами. Ближче до Кургана блищали золоті лани та переліски. Скрізь спереду, праворуч і ліворуч — видно було війська. Все це було сповнене життя, величне і несподіване; але що найбільш вразило П’єра, — це вигляд самого поля бою, Бородіна і видолинку над Колочею по обидва боки її.

Над Колочею, в Бородіні і обабіч його, особливо ліворуч, там, де в багнистих берегах Война впадає в Колочу, стояв туман, який тане, розпливається і просвічує від яскравого сонця і чарівно забарвлює і окреслює все, що видно крізь нього. До цього туману приєднувався дим пострілів, і по цьому туману і диму скрізь перебігали блискавки вранішнього сяйва — то по воді, то по росі, то по багнетах військ, які юрмилися по берегах і в Бородіні. Крізь туман цей видно було білу церкву, де-не-де покрівлі хат у Бородіні, де-не-де суцільні маси солдатів, де-не-де зелені ящики, гармати. І все це рухалось або справляло враження, що рухається, бо туман і дим тяглись по всьому цьому простору. Як у цій місцевості низів біля Бородіна, вкритих туманом, так і поза ним, вище і особливо лівіше по всій лінії, по лісах, по полях, у низах, на вершинах висот зароджувались безперестану самі собою з нічого гарматні, то поодинокі, то гуртові, то рідкі, то часті клуби димів, які, розпухаючи, розростаючись, клубочучись, зливаючись, виднілися по всьому цьому простору.

Ці дими пострілів і, чудно сказати, звуки їх надавали найбільшої краси видовищу.

Пуфф! — раптом виникав, граючи ліловим, сірим та молочно-білим кольорами круглий, густий дим, і бумм! — лунав через секунду звук цього диму.

«Пуф-пуф» — піднімались два дими, штовхаючись і зливаючись; і «бум-бум» — підтверджували звуки те, що бачило око.

П’єр оглядався на перший дим, який він залишив округлим щільним м’ячиком, і вже на місці його були кулі диму, що тяглися вбік, і пуф... (з зупинкою) пуф-пуф — зароджувались ще три, ще чотири; і на кожен, з такими ж проміжками, бум... бум-бум-бум — відповідали красиві, тверді, певні звуки. Здавалося, то що дими ці бігли, то що вони стояли, і повз них бігли ліси, лани та блискучі багнети. З лівого боку, по полях і кущах, безперестанно зароджувались ці великі дими зі своїм урочистим відгомоном; і ще ближче, по низах і лісах, спалахували, не встигаючи округлитися, маленькі димки рушниць і так само давали свій маленький відгомін. Трах-та-та-тах — тріскотіли рушниці хоч і часто, але неправильно і вбого в порівнянні з гарматними пострілами.

П’єру захотілося бути там, де були ці дими, ці блискучі багнети, цей рух, ці звуки. Він оглянувся на Кутузова і на його почет, щоб звірити своє враження з враженням інших. Усі так само, як і він, і, як йому здавалося, з таким самим почуттям дивилися вперед, на поле бою. На всіх обличчях світилася тепер та прихована теплота (chaleur la ten te) почуття, яку П’єр помічав учора і яку він зрозумів цілковито після своєї розмови з князем Андрієм.

— Їдь, голубчику, їдь, Христос з тобою, — казав Кутузов, не зводячи очей з поля бою, до генерала, що стояв біля нього.

Вислухавши наказ, генерал цей пройшов повз П’єра до спуску з Кургана.

— До переправи! — холодно й суворо сказав генерал у відповідь на запитання одного з штабних, куди він їде.

«І я, і я», — подумав П’єр і пішов у тому ж напрямі, за генералом.

Генерал сідав на коня, якого підвів йому козак. П’єр підійшов до свого берейтора, що тримав коней. Спитавши, який смирніший, П’єр виліз на коня, схопився за гриву, притиснув закаблуки коневі до живота, вивернувши ноги, і, почуваючи, що окуляри його спадають і що він не може відняти рук від гриви та поводів, поскакав за генералом, викликаючи усмішки у штабних, які з Кургана дивились на нього.

XXXI

Генерал, за яким їхав П’єр, спустившись з гори, круто повернув ліворуч, і П’єр, загубивши його з очей, влетів у лави піхотних солдатів, що йшли попереду його. Він намагався виїхати з них то вперед, то ліворуч, то праворуч; але скрізь були солдати, з однаково заклопотаними обличчями, зайняті якоюсь невидною, але, певне, важливою справою. Всі однаково незадоволено-запитливим поглядом дивились на цього товстого чоловіка в білому капелюсі, який невідомо для чого топче їх своїм конем.

— Чого їздить посеред батальйону! — крикнув на нього один. Другий штовхнув прикладом його коня, кінь шарахнув, і П’єр, припавши до луки і ледве стримуючи його, виїхав перед солдатів, де було просторо.

Перед ним був міст, а біля мосту, стріляючи, стояли ще якісь солдати. П’єр під’їхав до них. Сам того не знаючи, П’єр заїхав до мосту через Колочу, який був між Горками і Бородіном і який у першій дії бою атакували (захопивши Бородіно) французи. П’єр бачив, що перед ним був міст і що з обох боків мосту і на луці, в тих покосах трави, які він помітив учора, в диму щось робили солдати; незважаючи на неугавну стрілянину, що точилася в цьому місці, він зовсім не думав, що тут якраз і було поле бою. Він не чув звуків куль, які вищали з усіх боків, і снарядів, які перелітали через нього, не бачив ворога, що був на тому боці річки, і довго не бачив убитих та поранених, хоч багато їх падало недалеко від нього. З усмішкою, що не сходила з його обличчя, він оглядався круг себе.

— Чого їздить оцей перед лінією? — знову крикнув на нього хтось.

— Ліворуч, праворуч візьми, — кричали до нього.

П’єр узяв праворуч і несподівано з’їхався із знайомим йому ад’ютантом генерала Раєвського. Ад’ютант цей сердито глянув на П’єра, очевидно, збираючись теж крикнути на нього, але, впізнавши його, кивнув йому головою.

— Ви чого тут? — спитав він і поїхав далі.

П’єр, почуваючи себе не на своєму місці і без діла, боячись знову стати на заваді кому-небудь, поїхав за ад’ютантом.

— Це тут що таке? Можна мені з вами? — спитав він.

— Зараз, зараз, — відповів ад’ютант і, під’їхавши до товстого полковника, який стояв на луці, щось переказав йому і тоді вже звернувся до П’єра.

— Ви чого сюди потрапили, графе? — спитав він, усміхаючись. — Усе цікавитесь?

— Так, так, — сказав П’єр. Але ад’ютант, повернувши коня, їхав далі.

— Тут ще хвалити бога, — сказав ад’ютант, — а на лівому фланзі у Багратіона страшенна жарня точиться.

— Невже? — спитав П’єр. — Це де саме?

— Та от їдьте зі мною на курган, від нас видно. А в нас на батареї ще стерпно, — сказав ад’ютант. — То як, їдете?

— Так, я з вами, — сказав П’єр, дивлячись круг себе і відшукуючи очима свого берейтора. Тепер тільки вперше П’єр побачив поранених, які брели пішки і яких несли на ношах. На тій самій луці з пахучими покосами сіна, де він проїжджав учора, впоперек покосів, неприродно підігнувши голову без ківера, що валявся тут-таки, нерухомо лежав солдат. — А цього чому не підібрали? — почав був П’єр; але побачивши строге обличчя ад’ютанта, що оглянувся в той самий, бік, він замовк.

П’єр не знайшов свого берейтора і разом з ад’ютантом низом поїхав по видолинку до Кургана Раєвського. П’єрів кінь відставав від ад’ютантового і рівномірно струшував його.

— Ви, графе, видно, не звикли верхи їздити? — спитав ад’ютант.

— Ні, нічого, але чогось він стрибає дуже, — здивовано сказав П’єр.

— Ее!.. та його ж поранено, — сказав ад’ютант, — права передня, вище коліна. Куля, мабуть. Поздоровляю, графе, — сказав він, — le baptême de feu^[148].

Проїхавши в диму через шостий корпус, позад висунутої вперед артилерії, яка стріляла, оглушуючи своїми пострілами, вони приїхали до невеликого лісу. В лісі було холоднувато, тихо і пахло осінню. П’єр і ад’ютант позлазили з коней і пішки зійшли на гору.

— Тут генерал? — спитав ад’ютант, підходячи до Кургана.

— Щойно були, поїхали сюди, — показуючи праворуч, відповіли йому.

Ад’ютант оглянувся на П’єра, ніби не знаючи, що йому тепер робити з ним.

— Не турбуйтеся, — сказав П’єр. — Я піду на курган, можна?

— Так, підіть, звідти все видно і не так небезпечно. А я заїду за вами.

П’єр пішов на батарею, а ад’ютант поїхав далі. Більше вони не бачились, і вже значно пізніше П’єр почув, що цьому ад’ютантові того дня відірвало руку.

Курган, на який зійшов П’єр, був тим славнозвісним (потім відомим у росіян під іменем курганної батареї, або батареї Раєвського, а у французів під іменем la grande redoute, la fatale redoute, la redoute du centre)^[149] місцем, навколо якого покладено десятки тисяч людей і яке французи вважали за найважливіший пункт позиції.

Редутом цим був курган, на якому з трьох боків було викопано рови. В обкопаному ровами місці стояли і стріляли десять гармат, виставлених у отвори валів.

В лінію з курганом обабіч стояли гармати; вони теж безперестану стріляли. Трохи позаду гармат стояли піхотні війська. Входячи на цей курган, П’єр зовсім не думав, що це, обкопане невеликими ровами місце, на якому стояло і стріляло кілька гармат, було найважливішим місцем бою.

П’єру, навпаки, здавалося, що це місце (саме тому, що він був на ньому) було одним з найнезначніших місць бою.

Зійшовши на курган, П’єр сів у кінці рову, що тягнувся круг батареї, і неусвідомлено-радісно усміхаючись, дивився на те, Що робилось навколо нього. Зрідка П’єр все з тією ж усмішкою  вставав і, пильнуючи, щоб не заважати солдатам, які, раз у раз пробігаючи повз нього з сумками та зарядами, заряджали і накочували гармати, — проходжувався по батареї. Гармати цієї батареї безперестанно одна за одною стріляли, оглушуючи своїми звуками і застилаючи всю околицю пороховим димом.

На протилежність тій моторошності, що почувалась між піхотними солдатами прикриття, тут, на батареї, де невелика кількість людей, заклопотаних справою, була обмежена, відокремлена від інших ровом, — тут почувалась однакова і спільна для всіх, ніби сімейна жвавість.

Поява невійськової постаті П’єра в білому капелюсі спочатку неприємно вразила цих людей. Солдати, проходячи повз нього, здивовано і навіть злякано косились на його постать. Старший артилерійський офіцер, високий, з довгими ногами, рябий чоловік, наче для того, щоб подивитись на дію крайньої гармати, підійшов до П’єра і з цікавістю глянув на нього.

Молоденький кругловидий офіцерик, ще зовсім дитина, очевидно щойно випущений з корпусу, командуючи вельми старанно дорученими йому двома гарматами, строго звернувся до П’єра.

— Добродію, дозвольте попросити вас з дороги, — сказав він, — тут не можна.

Солдати осудливо похитували головами, дивлячись на П’єра. Але коли всі переконалися, що цей чоловік у білому капелюсі не тільки не робить нічого поганого, а смирно сидить на укосі валу або, несміливо усміхаючись, чемно даючи дорогу солдатам, проходжується по батареї під пострілами так само спокійно, як по бульвару, тоді потроху почуття недоброзичливого подиву до нього стало переходити в привітну і жартівливу турботу, подібну до тієї, яку солдати виявляють до своїх тварин: собак, півнів, цапів і взагалі тварин, що живуть при військових командах. Солдати ці зараз же в думці прийняли П’єра в свою сім’ю, присвоїли і дали йому прізвисько; «наш пан» прозвали його і, розмовляючи про нього, лагідно сміялись між собою.

Одно ядро копирснуло землю за два кроки від П’єра. Він, обчищаючи з одягу розбризкану ядром землю і усміхаючись, оглянувся круг себе.

— І як це ви не боїтесь, пане, право слово! — звернувся до П’єра червонопикий широкий солдат, вишкіряючи міцні білі зуби.

— А ти хіба боїшся? — спитав П’єр.

— А то як же? — відповів солдат. — Вона ж не милує. Вона чвакне, то кишки вилізуть. Не можна не боятись, — сказав він сміючись.

Кілька солдатів з веселими і привітними обличчями зупинились біля П’єра. Вони наче не чекали, щоб він говорив, як усі, і, зробивши це відкриття, зраділи.

— Наше діло солдатське. А ось пан — це дивно. Оце-то пан!

— По місцях! — крикнув молоденький офіцер на солдатів, що зібралися круг П’єра. Цей молоденький офіцер, як видно, виконував обов’язки по своїй посаді вперше або вдруге і тому особливо чітко і формено обходився зсолдатами і начальником.

Розкотиста пальба гармат і рушниць посилювалась по всьому полі, особливо з лівого боку, там, де були флеші Багратіона, але з-за диму пострілів з того місця, де був П’єр, не можна було розібрати майже нічого. До того ж, спостереження за тим, ніби сімейним (відокремленим від усіх інших) гуртком людей, що був на батареї, забирали всю П’єрову увагу. Перше його неусвідомлено-радісне збудження, викликане виглядом і звуками поля бою, замінилось тепер, особливо після того, як він побачив цього солдата, що лежав на луці, іншим почуттям. Сидячи тепер на укосі рову, він спостерігав обличчя людей круг себе.

До десятої години вже чоловік двадцять винесли з батареї; дві гармати було розбито, і дедалі частіше на батарею влучали снаряди і залітали із дзижчанням і свистом далекі кулі. Але люди, які були на батареї, наче не помічали цього; з усіх боків чутно було веселий гомін і жарти.

— Начинка! — вигукував солдат, почувши свист гранати, що наближалась до батареї. — Не сюди! До піхотних! — з реготом додавав другий, помітивши, що граната перелетіла і влучила в ряди прикриття.

— Що, знайома? — сміявся другий солдат з селянина, який присів, коли пролітало ядро.

Кілька солдатів зібралось біля валу, розглядаючи те, що робилося спереду.

— І цеп зняли; бачиш, назад пройшли, — говорили вони, показуючи через вал.

— За своїм ділом дивися, — крикнув на них старий унтер-офіцер. — Назад пройшли, значить ззаду діло є. — І унтер-офіцер, узявши за плече одного з солдатів, штовхнув його коліном. Залунав регіт.

— До п’ятої гармати накочуй! — викрикували з одного боку.

— Разом, дружніше, по-бурлацькому, — лунали веселі вигуки тих, що змінювали гармату.

— Ай, нашому панові мало капелюшка не збила, — показуючи зуби, сміявся з П’єра червонопикий жартівник. — Ех, недоладне, — докірливо додав він про ядро, що влучило в колесо і в ногу солдатові.

— Ну ви, лисиці! — сміявся другий, дивлячись, як вигинаються ополченці, входячи на батарею за пораненим.

— Хіба не смачна каша? Ах, гави, заколіли! — кричали на ополченців, які зам’ялися перед солдатом з одірваною ногою.

— Теє-то як його, хлопче, — передражнювали селян. — Страх не люблять!

П’єр помічав, що кожного разу, після того, як ядро влучало, після кожної втрати дедалі більш розгорялася загальна жвавість.

Як з наступаючої грозової хмари, частіше і частіше, світліше і світліше спалахували на обличчях усіх цих людей (наче на відсіч тому, що відбувається) блискавки прихованого, чимраз яскравішого вогню.

П’єр не дивився вперед на поле бою і не цікавився, що там робилось: він увесь був захоплений спогляданням цього, дедалі яскравішого вогню, який так само (він почував) розгорявся і в його душі.

О десятій годині піхотні солдати, що були перед батареєю в кущах і по річці Каменці, відступили. З батареї видно було, як вони пробігали назад повз неї, несучи на рушницях поранених. Якийсь генерал з почтом увійшов на курган і, поговоривши з полковником, сердито подивившись на П’єра, зійшов знову вниз і наказав піхоті прикриття, що стояла позад батареї, лягти, щоб менш наражатися на постріли. Слідом за цим у рядах піхоти, праворуч від батареї, залунав барабан, командні вигуки, і з батареї видно було, як лави піхоти рушили вперед.

П’єр дивився через вал. Одно обличчя особливо впало йому в око. Це був офіцер, який з блідим молодим обличчям ішов задки, несучи опущену шпагу і неспокійно оглядаючись.

Лави піхотних солдатів зникли в диму, розлігся їх протяглий крик і часта рушнична стрільба. Через кілька хвилин юрми поранених і нош пройшли звідти. На батарею ще частіше стали влучати снаряди. Кілька чоловік лежали незабрані. Коло гармат метушливіше і жвавіше рухались солдати. Ніхто вже не звертав уваги на П’єра. Разів зо два на нього сердито крикнули за те, що він був на дорозі. Старший офіцер з насупленим обличчям великими, швидкими кроками переходив від однієї гармати до другої. Молоденький офіцерик, ще більш розрум’янившись, ще старанніше командував солдатами. Солдати подавали заряди, оберталися, заряджали і робили своє діло з напруженою бравістю. Вони на ходу підстрибували, як на пружинах.

Грозова хмара насунулась, і яскраво в усіх обличчях горів той вогонь, за розгорянням якого стежив П’єр. Він стояв коло старшого офіцера. Молоденький офіцерик підбіг, тримаючи руку біля ківера, до старшого.

— Маю честь доповісти, пане полковнику, зарядів є тільки вісім, чи накажете продовжувати вогонь? — спитав він.

— Картеч! — не відповідаючи, вигукнув старший офіцер, дивлячись через вал.

Раптом щось сталося; офіцерик ахнув і, скрутившись, сів на землю, як на льоту підстрелена пташка. Усе стало химерним, неясним і похмурим у П’єрових очах.

Одно за одним свистіли ядра і били у бруствер, у солдатів, у гармати. П’єр, який перше не чув цих звуків, тепер чув лише ці звуки. Збоку від батареї, праворуч, кричачи «ура», бігли солдати не вперед, а назад, як здалося П’єру.

Ядро вдарило у самий край валу, перед яким стояв П’єр, зсипало землю, і в очах його мигнув чорний м’ячик, і в ту ж мить ляснуло у щось. Ополченці, щойно ввійшовши на батарею, побігли назад.

— Усі картеччю! — вигукував офіцер.

Унтер-офіцер підбіг до старшого офіцера і зляканим шепотом (як за обідом дворецький повідомляє господаря, що нема більше загаданого вина) сказав, що зарядів більше нема.

— Розбійники, що роблять! — вигукнув офіцер, обертаючись до П’єра. Обличчя старшого офіцера було червоне і пітне, нахмурені очі блищали. — Біжи до резервів, приводь ящики! — крикнув він, сердито обминаючи поглядом П’єра і звертаючись до свого солдата.

— Я піду, — сказав П’єр.

Офіцер, не відповідаючи йому, великими кроками пішов у другий бік.

— Не стріляти!.. Вичікуй! — вигукував він.

Солдат, якому наказано було йти за снарядами, зіткнувся з П’єром.

— Ех, пане, не місце тобі тут, — сказав він і побіг донизу.

П’єр побіг за солдатом, обминаючи те місце, на якому сидів молоденький офіцерик.

Одно, друге, третє ядро пролетіло над ним, гупало спереду, з боків, ззаду. П’єр збіг униз. «Куди я?» — раптом згадав він, уже підбігаючи до зелених ящиків. Він зупинився, вагаючись, іти йому назад чи вперед. Раптом страшний поштовх відкинув його назад, на землю. В ту ж мить блиск великого вогню освітив його і в ту ж мить пролунав, задзвенівши у вухах, оглушливий грім, тріск і свист.

П’єр, опритомнівши, сидів на заду, спираючись руками в землю; ящика, біли якого він був, не було; валялись лише зелені посмалені дошки та ганчірки на випаленій траві, і кінь, метляючи уламками голобель, промчав від нього, а другий, так само, як і П’єр, лежав на землі і пронизливо, протягло верещав.

XXXII

П’єр, не тямлячи себе від страху, схопився й побіг назад на батарею, як у єдиний захисток від усіх навколишніх страхіть.

У той час, як П’єр входив у окоп, він помітив, що на батареї пострілів не чутно, але якісь люди щось роблять там. П’єр не встиг розібрати, що то були за люди. Він побачив старшого полковника, який задом до нього лежав на валу, наче розглядаючи щось унизу, і бачив одного солдата, якого помітив раніш і який тепер, пориваючись вперед від людей, що тримали його за руку, кричав «братці!», і бачив ще щось чудне.

Але він не встиг ще зміркувати, що полковник був забитий, що кричав «братці!» полонений, що на очах у нього було заколено багнетом у спину другого солдата. Тільки-но він вбіг у окоп, як худорлявий, жовтий, з пітним обличчям чоловік у синьому мундирі, зі шпагою в руці, налетів на нього, щось вигукуючи. П’єр, інстинктивно обороняючись від поштовху, тому що вони, не бачивши, розбіглися один проти одного, виставив руки і схопив цього чоловіка (це був французький офіцер) однією рукою за плече, другою за горло. Офіцер випустив шпагу і схопив П’єра за барки.

Кілька секунд обидва вони зляканими очима дивилися на чужі одно одному обличчя і обидва розгубилися, не знаючи, що вони зробили і що їм робити. «Чи мене взято в полон, чи я взяв у полон його?» — думав кожний з них. Але, очевидно, французький офіцер більш схилявся до думки, що в полон взято його, бо дужа П’єрова рука, спонукувана мимовільним страхом, все міцніше і міцніше стискала йому горло. Француз щось хотів сказати, як раптом над самими головами в них низько і страшно просвистіло ядро, і П’єру здалося, що голову французького офіцера одірвало: так швидко він пригнув її.

П’єр теж нагнув голову і розняв руки. Не думаючи більш про те, хто кого взяв у полон, француз побіг назад на батарею, а П’єр — з гори, спотикаючись на вбитих і поранених, які, здавалось йому, ловлять його за ноги. Але не встиг він спуститися вниз, як побачив, що назустріч йому біжать густі юрми російських солдатів; вони, падаючи, спотикаючись і кричачи, весело і бурхливо бігли на батарею. (Це була та атака, яку приписував собі Єрмолов, кажучи, що тільки з його хоробрістю і щастям можливо було зробити цей подвиг; та атака, в якій він нібито кидав на курган георгіївські хрести, що були в нього у кишені.)

Французи, які захопили батарею, втекли. Наші війська з вигуками «ура» так далеко за батарею погнали французів, що трудно було зупинити їх.

З батареї звезли полонених, між ними пораненого французького генерала, якого оточили офіцери. Юрми поранених, знайомих і незнайомих П’єру, росіян і французів, із спотвореними стражданням обличчями, ішли, повзли і на ношах пересувалися з батареї. П’єр зійшов на курган, де він провів понад годину часу, і з того сімейного гуртка, що прийняв його до себе, він не знайшов нікого. Багато було тут мертвих, незнайомих йому. Але деяких він впізнав. Молоденький офіцерик сидів, так само скрутившись, біля краю валу в калюжі крові. Червонопикий солдат ще сіпався, але його не забирали.

П’єр побіг униз.

«Ні, тепер вони облишать це, тепер вони жахнуться з того, що вони зробили!» — думав П’єр, без мети простуючи за юрмами нош, що просувалися з поля бою.

Та сонце, заслонене димом, стояло ще високо, і спереду, і особливо ліворуч біля Семеновського кипіло щось у диму, і гуркіт пострілів, стрілянина та канонада не тільки не послаблювались, але й посилювались до шаленства, наче людина, надриваючись, кричить з усієї сили.

XXXIII

Головна дія Бородінського бою відбулася на місцевості в тисячу сажнів між Бородіном і флешами Багратіона. (Поза цією місцевістю з одного боку росіяни зробили опівдні демонстрацію кавалерією Уварова, з другого боку, за Утицею, було зіткнення Понятовського з Тучковим; але це були дві окремі дії, мляві в порівнянні з тим, що відбувалося на середині поля бою.) На полі між Бородіном і флешами, під лісом, на відкритому і видному з обох боків місці відбулася головна дія битви, дуже просто й немудро.

Бій почався канонадою з обох боків з декількох сот гармат.

Потім, коли дим застелив усе поле, в цьому диму рушили, (зі сторони французів) з правого боку дві дивізії, Дессе і Компана, на флеші, і з лівого — полки віце-короля на Бородіно.

Від Шевардінського редуту, на якому стояв Наполеон, флеші були на відстані версти, а Бородіно — більш як за дві версти відстані по прямій лінії, і тому Наполеон не міг бачити того, що відбувалося там, тим більш, що дим, зливаючись з туманом, оповивав усю місцевість. Солдатів дивізії Дессе, скерованих на флеші, було видно лише доти, поки вони не спустилися до яру, що відділяв їх від флешей. Тільки-но вони спустилися в яр, дим пострілів гарматних і рушничних на флешах став такий густий, що встелив весь укіс тієї сторони яру. Крізь дим мигало там щось чорне — певне, люди, й іноді блискали багнети. Але просувались вони, чи стояли, були то французи, чи росіяни, не можна було розібрати з Шевардінського редуту.

Сонце зійшло ясно і скісним промінням било просто в обличчя Наполеону, який дивився з-під руки на флеші. Дим стелився поперед флеші, і то здавалося, що рухається дим, то здавалося, що рухаються війська. Іноді чутно було з-за пострілів галас людей, але не можна було добрати, що вони там роблять.

Наполеон, стоячи на кургані, дивився в трубу, і в маленьке кружало труби він бачив дим і людей, іноді своїх, іноді росіян; але де було те, що він бачив, він не знав, коли дивився знову простим оком.

Він зійшов з Кургана і став ходити перед ним туди й сюди.

Зрідка він зупинявся, прислухався до пострілів і вглядався в поле бою.

Не тільки з того місця внизу, де він стояв, не тільки з кургана, на якому стояли тепер деякі його генерали, але і з самих флешей, на яких перебували тепер разом і навперемінно то російські, то французькі, мертві, поранені і живі, злякані чи збожеволілі солдати, не можна було розібрати, що робиться на цьому місці. Протягом декількох годин на цьому місці, серед безугавної стрілянини рушничної і гарматної, з’являлись то лише російські, то лише французькі, то піхотні, то кавалерійські солдати; з’являлися, падали, стріляли, стикалися, не знаючи, що робити один з одним, кричали і тікали назад.

З поля бою раз у раз прилітали до Наполеона його послані ад’ютанти та ординарці його маршалів з повідомленнями про перебіг бою; але всі ці повідомлення були неправильні: і тому, що в запалі бою неможливо сказати, що відбувається в цю хвилину, і тому, що багато хто з ад’ютантів не доїжджав до справжнього місця бою, а передавав те, що він чув від інших; і ще тому, що поки проїжджав ад’ютант ті дві-три версти, які відділяли його від Наполеона, обставини змінювались, і звістка, яку він віз, уже ставала неправдивою. Так від віце-короля примчав ад’ютант з вісткою, що Бородіно захоплено і міст на Колочі — в руках французів. Ад’ютант питав Наполеона, чи накаже він переходити військам. Наполеон наказав вишикуватись на тому боці і чекати; але не тільки в той час, як Наполеон давав цей наказ, а навіть тоді, коли ад’ютант ще тільки від’їхав від Бородіна, міст уже відбили і спалили росіяни в тій самій сутичці, що в ній брав участь П’єр на самому початку бою.

Ад’ютант з блідим, зляканим обличчям, примчавши з флешей, доніс Наполеону, що атаку відбито і що Компана поранено і Даву загинув, а тимчасом флеші захопила інша частина військ у той час, як ад’ютантові казали, що французів відбито, і Даву був живий, лише трохи контужений. Зважаючи на такі неминучо неправдиві донесення, Наполеон робив свої розпорядження, які або вже були виконані до того, як він давав їх, або ж не могли бути виконані і ніхто їх не виконував.

Маршали та генерали, перебуваючи на близькій відстані від поля бою, але так само, як і Наполеон, не беручи участі в самому бою і лише зрідка заїжджаючи під кулі, робили, не питаючи Наполеона, свої розпорядження і давали свої накази про те, куди і звідки стріляти і куди мчати кінним, і куди бігти пішим солдатам. Але навіть і їх розпорядження, так само як розпорядження Наполеона, у найменшій мірі і рідко виконувались. Здебільшого виходило протилежне тому, що вони наказували. Солдати, яким веліли йти вперед, потрапивши під картечний постріл, тікали назад; солдати, яким веліли стояти на місці, раптом, побачивши навпроти себе росіян, що несподівано з’явилися, іноді втікали назад, іноді кидалися вперед, і кіннота летіла без наказу наздоганяти росіян, які тікали. Так два полки кавалерії помчали через Семеновський яр і тільки-но виїхали на гору, повернулись і щодуху полетіли назад. Так само рухались і піхотні солдати, іноді забігаючи зовсім не туди, куди їм наказано було. Усі розпорядження про те, куди і коли просунути гармати, коли послати піших солдатів — стріляти, коли кінних — топтати піших росіян, — усі ці розпорядження робили найближчі начальники частин, які були в рядах, не питаючи навіть Нея, Даву і Мюрата, не тільки Наполеона. Вони не боялися покарання за невиконання наказу чи за самовільне розпорядження, бо в бою справа стосується найдорожчого для людини — власного життя, й іноді здається, що врятування полягає у втечі назад, іноді — в бігу вперед, і відповідно до настрою хвилини поводились ці люди, перебуваючи в самому вирі бою. А по суті всі ці порухи вперед і назад не полегшували і не змінювали становища військ. Усі їхні набігання і наскакування одних на одних майже не завдавали їм шкоди, а шкоду, смерть і каліцтва несли ядра і кулі, що літали скрізь по тій місцевості, на якій метались ці люди. Тільки-но ці люди виходили з тієї місцевості, по якій літали ядра та кулі, як їх зараз же начальники, що стояли ззаду, формували, підкоряли дисципліні і під впливом цієї дисципліни вводили знову в царину вогню, в якій вони знову (під впливом страху смерті) втрачали дисципліну і метались відповідно до випадкового настрою юрми.

XXXIV

Генерали Наполеона — Даву, Ней і Мюрат, перебуваючи поблизу цієї царини вогню і навіть іноді заїжджаючи в неї, кілька разів вводили в цю царину вогню стрункі і величезні маси військ. Але всупереч тому, що незмінно відбувалося в усіх попередніх боях, замість очікуваної звістки про втечу ворога, стрункі маси військ поверталися звідти безладними, зляканими юрмами. Вони знову впорядковували їх, але людей ставало дедалі менше. Опівдні Мюрат послав до Наполеона свого ад’ютанта, вимагаючи підкріплення.

Наполеон сидів під курганом і пив пунш, коли до нього примчав ад’ютант Мюрата з запевненням, що росіяни будуть розбиті, якщо його величність дасть ще дивізію.

— Підкріплення? — сказав Наполеон з суворим подивом, ніби не розуміючи його слів і дивлячись на вродливого хлопця-ад’ютанта з довгим завитим чорним волоссям (так само, як носив зачіску Мюрат). «Підкріплення! — подумав Наполеон. — Якого вони просять підкріплення, коли в них у руках половина армії, спрямованої на слабке, неукріплене крило росіян!»

— Dites au roi de Naples, — суворо сказав Наполеон, — qu’il n’est pas midi et que je ne vois pas encore clair sur mon échiguier. Allez...^[150]

Вродливий хлопець-ад’ютант з довгим волоссям, не опускаючи руки від капелюха, важко зітхнувши, помчав знову туди, де вбивали людей.

Наполеон встав і, підкликавши Коленкура та Бертьє, став розмовляти з ними про справи, що не стосувалися бою.

Серед розмови, яка починала цікавити Наполеона, очі Бертьє повернулись на генерала з почтом, який на спітнілому коні мчав до Кургана. Це був Бельяр. Він, злізши з коня, швидкими кроками підійшов до імператора і сміливо й голосно почав доводити доконечну потребу підкріплень. Він клявся честю, що росіяни загинуть, якщо імператор дасть ще дивізію.

Наполеон знизав плечима і, нічого не відповівши, продовжував свою прогулянку. Бельяр голосно і жваво став говорити з генералами почту, які оточили його.

— Ви дуже запальні, Бельяр, — сказав Наполеон, знову підходячи до прибулого генерала. — Легко помилитися в запалі, їдьте і подивіться, і тоді приїжджайте до мене.

Не встиг ще Бельяр зникнути з очей, як з другого боку примчав новий посланець з поля бою. — Eh bien, qu’est се qu’il у а?^[151] — спитав Наполеон тоном людини, роздратованої безперестанними перешкодами.

— Sire, le prince...^[152] — почав ад’ютант.

— Просить підкріплення? — з гнівним жестом промовив Наполеон. Ад’ютант ствердно нахилив голову і став доповідати; та імператор одвернувся від нього, зробив два кроки, зупинився, вернувся назад і підкликав Бертьє. — Треба дати резерви, — сказав він, злегка розводячи руками. — Кого послати туди, як ви гадаєте? — звернувся він до Бертьє, до цього oison que j’ai fait aigle^[153], як він згодом називав його.

— Государю, послати дивізію Клапареда? — сказав Бертьє, знаючи напам’ять усі дивізії, полки та батальйони.

Наполеон ствердно кивнув головою.

Ад’ютант помчав до дивізії Клапареда. І через кілька хвилин молода гвардія, що стояла позад Кургана, рушила зі свого місця. Наполеон мовчки дивився в цьому напрямі.

— Ні, — звернувся він раптом до Бертьє, — я не можу послати Клапареда. Пошліть дивізію Фріана, — сказав він.

Хоч не було ніякої причини, щоб замість дивізії Клапареда послати дивізію Фріана, і навіть була очевидна незручність і загайка в тому, щоб зупинити тепер Клапареда і посилати Фріана, але наказ було точно виконано. Наполеон не бачив того, що він відносно своїх військ грав роль лікаря, який заважає своїми ліками, — а цю роль він так правильно розумів і осуджував.

Дивізія Фріана, так само, як і інші, зникла в диму поля бою. З різних боків усе прилітали ад’ютанти і всі, ніби змовившись, говорили те саме. Всі просили підкріплень, усі казали, що росіяни держаться на своїх місцях і роблять un feu d’enfer^[154], від якого тане французьке військо.

Наполеон сидів у задумі на складаному стільці.

Не ївши з ранку, m-r de Beausset, який любив мандрувати, підійшов до імператора і насмілився шанобливо запропонувати його величності поснідати.

— Сподіваюсь, тепер уже я можу поздоровити вашу величність з перемогою, — сказав він.

Наполеон мовчки заперечливо похитав головою. Гадаючи, що заперечення стосується перемоги, а не сніданку, m-r de Beausset дозволив собі грайливо-шанобливо зауважити, що нема на світі причин, які могли б перешкодити снідати, коли можна це зробити.

— Allez vous...^[155] — раптом понуро сказав Наполеон і одвернувся. Блаженна усмішка жалю, каяття і захоплення засяяла на обличчі пана Боссе, і він пливучою ходою відійшов до інших генералів.

Наполеона обіймало тяжке почуття, подібне до того, що обіймає завжди щасливого гравця, який безрозсудно кидав свої гроші, завжди вигравав, і раптом, саме тоді, коли він розрахував усі несподіванки гри, почуває, що, чим більше він обдумав свій хід, тим певніше програє.

Війська були ті ж, генерали ті ж, ті ж були готування, та ж диспозиція, та ж proclamation courte et énergique^[156], він сам був той же, він це знав, він знав, що він був навіть значно досвідченішим і вмілішим тепер, ніж перше, навіть ворог був той самий, що й під Аустерліцем та Фрідландом; але страшний розмах руки падав зачаровано-безсило.

Усі ті колишні прийоми, що бувало незмінно щасливо закінчуються: і зосередження батарей на одному пункті, і атака резервів для прорвання лінії, і атака кавалерії des hommes de fer^[157], — всі ці прийоми вже було застосовано, і не тільки не було перемоги, а й з усіх боків надходили однакові вісті про вбитих та поранених генералів, про доконечну потребу підкріплень, про неможливість збити росіян і про розстроєність військ.

Раніш після двох-трьох розпоряджень, двох-трьох фраз мчали з поздоровленнями і з веселими обличчями маршали та ад’ютанти, називаючи серед трофеїв корпуси полонених, des faisceaux de drapeaux et d’aigles ennemis^[158], і гармати, і обози, і Мюрат просив лише дозволу пускати кавалерію, щоб забрати обози. Так було під Лоді, Маренго, Арколем, Ієною, Аустерліцем, Ваграмом і так далі, і так далі. А тепер щось чудне відбувалося з його військами.

Незважаючи на звістку про захоплення флешей, Наполеон бачив, що це було не те, зовсім не те, що було в усіх його попередніх боях. Він бачив, що те ж почуття, яке обіймало його, обіймало і всіх людей круг нього, досвідчених у справі боїв. Усі обличчя були сумні, всі очі уникали одні одних. Тільки один Боссе міг не розуміти значення того, що робилося. А Наполеон, маючи тривалий досвід війни, знав добре, що означає, коли протягом восьми годин, після всіх докладених зусиль, атакуючий не виграє бою. Він знав, що це був програний бій і що найменший випадок міг тепер — на тій натягненій точці хитання, на якій стояв бій, — погубити його і його війська.

Коли він переглядав у думці всю цю чудну російську кампанію, в якій не було виграно жодного бою, в якій за два місяці не взято ні знамен, ні гармат, ні корпусів військ, коли дивився на приховано-сумні обличчя близьких до нього і слухав донесення про те, що росіяни все ще стоять, — страшне почуття, схоже на почуття, якого зазнаєш уві сні, охоплювало його, і йому спадали на думку всі нещасливі випадки, що могли погубити його. Росіяни могли напасти на його ліве крило, могли розірвати його середину, сліпе ядро могло вбити його самого. Все це було можливим. У попередніх боях своїх він обдумував лише випадки успіху, а тепер безліч нещасливих випадків поставала перед ним, і він чекав їх усіх. Так, це було, мов уві сні, коли людині ввижається, що на неї наступає лиходій, і людина уві сні розмахнулася і вдарила свого ворога з тим страшним зусиллям, яке, вона знає, має знищити його, і почуває, що рука її, безсила і м’яка, падає, як ганчірка, і жах неминучої загибелі охоплює безпорадну людину.

Звістка про те, що росіяни атакують лівий фланг французької армії, викликала в Наполеона цей жах. Він мовчки сидів під курганом на складаному стільці, опустивши голову і поклавши лікті на коліна. Бертьє підійшов до нього і запропонував проїхатись по лінії, щоб подивитися, як ідуть справи.

— Що? Що ви говорите? — сказав Наполеон. — Так, звеліть дати мені коня.

Він сів верхи і поїхав до Семеновського.

У повільно танучому пороховому диму, по всьому простору, по якому їхав Наполеон, — у калюжах крові лежали коні і люди, поодинці і купами. Подібного страхіття, такої кількості вбитих на такому малому просторі ніколи ще не бачили ні Наполеон, ні жоден з його генералів. Гуркіт гармат, який не вщухав десять годин підряд і змучив вухо, надавав особливої значливості видовищу (як музика в живих картинах). Наполеон, виїхав на висоту Семеновського і крізь дим побачив лави людей у мундирах кольорів, незвичних для його ока. Це були росіяни.

Росіяни щільними лавами стояли позад Семеновського і кургана, і їхні гармати безперестанно ревли і диміли по їх лінії. Бою вже не було. Тривало вбивство, яке ні до чого не могло привести ні росіян, ні французів. Наполеон зупинив коня і знову вдався в ту задуму, з якої вивів його Бертьє; він не міг припинити тієї справи, що робилась перед ним і круг нього і що вважалась керованою ним і залежною від нього, і справа ця йому вперше, через неуспіх, здавалась непотрібною і жахливою.

Один з генералів, під’їхавши до Наполеона, дозволив собі запропонувати йому ввести в бій стару гвардію. Ней і Бертьє, що стояли біля Налолеона, переглянулись між собою і презирливо усміхнулись на безглузду пропозицію цього генерала.

Наполеон опустив голову і довго мовчав.

— A huit cent lieux de France je ne ferai pas démolir ma garde^[159], — сказав він і, повернувши коня, поїхав назад до Шевардіна.

XXXV

Кутузов сидів, схиливши сиву голову і опустившись важким тілом, на вкритому килимом ослоні, на тому ж місці, де вранці бачив його П’єр. Він не робив ніяких розпоряджень, а лише погоджувався чи не погоджувався з тим, що йому пропонували.

«Так, так, зробіть це, — відповідав він на різні пропозиції. — Так, так, поїдь, голубчику, подивись, — звертався він то до того, то до іншого з близьких до нього людей; або: — Ні, не треба, краще почекаємо», — казав він. Він вислухував донесення, які йому привозили, давав накази, коли цього вимагали підлеглі; але, вислухуючи донесення, він, здавалося, не цікавився значенням слів того, що йому говорили, а щось інше у виразі облич, у тоні мови тих, що доносили, цікавило його. Багаторічним військовим досвідом він знав і старечим розумом розумів, що керувати сотнями людей, які борються зі смертю, не можна одній людині, і знав, що вирішують долю бою не розпорядження головнокомандуючого, не місце, на якому стоять війська, не кількість гармат і вбитих людей, а та невловна сила, що зветься духом війська, і він стежив за тією силою і керував нею, наскільки він був у цьому владен.

Загальним виразом обличчя Кутузова була зосереджена, спокійна увага і напруження, що ледве переборювало втому кволого і старого тіла.

Об одинадцятій годині ранку йому привезли звістку проте, що флеші, які були захопили французи, знову відбито, але що князя Багратіона поранено. Кутузов охнув і похитав головою.

— Їдь до князя Петра Івановича і докладно взнай, що і як, — сказав він одному з ад’ютантів і відразу по тому звернувся до принца Віртемберзького, що стояв позад нього.

— Чи не бажано буде вашій високості прийняти командування другою армією?

Скоро по від’їзді принца, так скоро, що він ще не міг доїхати до Семеновського, ад’ютант принца вернувся від нього і повідомив ясновельможного, що принц просить військ.

Кутузов скривився і послав Дохтурову наказ прийняти командування другою армією, а принца, без якого, як він сказав, він не може обійтись у ці важливі хвилини, просив вернутись до нього. Коли привезено було звістку про взяття в полон Мюрата і штабні поздоровляли Кутузова, він усміхнувся.

— Почекайте, панове, — сказав він. — Бій виграно, і в полоненні Мюрата нема нічого незвичайного. Але краще завчасно не радіти. — Проте він послав ад’ютанта проїхати по військах з цією звісткою.

Коли з лівого флангу примчав Щербинін з донесенням, що французи захопили флеші і Семеновське, Кутузов, по звуках поля бою і по обличчю Щербиніна вгадавши, що вісті були недобрі, підвівся, ніби розминаючи ноги, і, взявши під руку Щербиніна, одвів його вбік.

— Поїдь, голубчику, — сказав він до Єрмолова, — подивись, чи не можна чого зробити.

Кутузов був у Горках, у центрі позиції російського війська. Атаку, яку Наполеон спрямував на наш лівий фланг, було кілька разів відбито. У центрі французи не просунулись далі Бородіна. З лівого флангу кавалерія Уварова примусила французів тікати.

О третій годині атаки французів припинилися. На всіх обличчях тих, що приїжджали з поля бою, і тих, що стояли круг нього, Кутузов читав вираз надзвичайної напруженості. Кутузов був задоволений з успіхів дня над усякі сподівання. Але фізичні сили покидали старого. Кілька разів голова його низько опускалась, ніби надаючи, і він куняв. Йому подали обід.

Флігель-ад’ютант Вольцоген, той самий, який, проїжджаючи повз князя Андрія, казав, що війну треба im Raum verlegen^[160] і якого так ненавидів Багратіон, під час обіду під’їхав до Кутузова. Вольцоген приїхав від Барклая з донесенням про перебіг справ на лівому фланзі. Розсудливий Барклай де-Толлі, бачачи, як відбігають юрми поранених і як розстроєні задні частини армії, зваживши всі обставини, вирішив, що бій програно, і з цією звісткою прислав до головнокомандуючого свого улюбленця.

Кутузов насилу жував смажену курку і, звузивши повеселілі очі, глянув на Вольцогена.

Вольцоген, недбало розминаючи ноги, з напівпрезирливою усмішкою на губах підійшов до Кутузова, ледве доторкнувшись до козирка рукою.

Вольцоген обходився з ясновельможним з певного афектованою недбалістю, яка мала показати, що він, як високоосвічений військовий, полишає на росіян робити ідола з цієї старої, непотрібної людини, а сам знає, з ким має справу. «Der alte Herr (як називали Кутузова у своєму колі німці) macht sich canz bequem»^[161] — подумав Вольцоген і, суворо глянувши на тарілки, що стояли перед Кутузовим, почав доповідати старому панові стан справ на лівому фланзі так, як наказав йому Барклай і як він сам його бачив і зрозумів.

— Усі пункти нашої позиції в руках ворога і відбити нема чим, бо військ нема; вони втікають, і нема змоги зупинити їх, — доповідав він.

Кутузов, переставши жувати, здивовано, наче не розуміючи того, що йому говорили, втупив очі у Вольцогена. Вольцоген, помітивши схвильованість des alten Herrn^[162], з усмішкою сказав:

— Я не вважав за своє право приховати від вашої світлості те, що я бачив... Війська цілком розстроєні...

— Ви бачили? Ви бачили?.. — насупившись, закричав Кутузов, швидко встаючи і наступаючи на Вольцогена. — Як ви... як ви смієте!.. — роблячи погрозливі жести тремтячими руками і захлинаючись, закричав він. — Як смієте ви, шановний добродію, говорити це мені. Ви нічого не знаєте. Перекажіть від мене генералові Барклаю, що його відомості неправдиві і що дійсний перебіг бою відомий мені, головнокомандуючому, краще, ніж йому.

Вольцоген хотів відповісти щось, але Кутузов перебив його.

— Ворога відбито на лівому і розбито на правому фланзі. Коли ви погано бачили, шановний добродію, то не дозволяйте собі говорити того, чого ви не знаєте. Звольте їхати до генерала Барклая і переказати йому на завтра мій неодмінний намір атакувати ворога, — суворо сказав Кутузов. Усі мовчали, і чутно було лише важке дихання захеканого старого генерала. — Відбиті скрізь, за що я дякую богу і нашому хороброму війську. Ворога переможено, і завтра поженемо його зі священної землі російської, — сказав Кутузов, хрестячись; і раптом схлипнув, тамуючи сльози. Вольцоген, знизавши плечима і скрививши губи, мовчки відійшов убік, дивуючись з über diese Eingenommenheit des alten Herrn^[163].

— Ага, ось він, мій герой, — сказав Кутузов до повного гарного чорноволосого генерала, що в цей час сходив на курган. Це був Раєвський, який пробув цілий день на головному пункті Бородінського поля.

Раєвський доносив, що війська твердо стоять на своїх місцях і що французи не сміють більш атакувати.

Вислухавши його, Кутузов по-французькому сказав:

— Vous ne pensez done pas сотте les autres que nous sommes obligés de nous retirer?

— Au contraire, votre altesse, dans les affaires indécises c’est toujours le plus opiniâtre qui reste victorieux, — відповів Раєвський, — et mon opinion...^[164]

— Кайсаров! — гукнув Кутузов свого ад’ютанта. — Сідай пиши наказ на завтрашній день. А ти, — звернувся він до другого, — їдь по лінії і оголоси, що завтра ми атакуємо.

Поки точилася розмова з Раєвським і диктувався наказ, Вольцоген повернувся від Барклая і доповів, що генерал Барклай де-Толлі бажав би мати письмове підтвердження того наказу, що його давав фельдмаршал.

Кутузов, не дивлячись на Вольцогена, звелів написати цей наказ, що його вельми слушно хотів мати, щоб уникнути особистої відповідальності, колишній головнокомандуючий.

І по невизначному, таємничому зв’язку, який підтримує в усій армії один настрій, що зветься духом армії і становить головний нерв війни, слова Кутузова, його наказ до бою на завтрашній день, передались одночасно в усі кінці війська.

Зовсім не самі слова, не сам наказ передавалися в останніх ланках цього зв’язку. В тих переказах, що передавалися від одного до одного на різних кінцях армії, навіть нічого схожого не було на те, що сказав Кутузов; але значення його слів передалося скрізь, бо те, що сказав Кутузов, випливало не з хитромудрих міркувань, а з почуття, яке лежало в душі головнокомандуючого, так само, як і в душі кожного росіянина.

І взнавши, що завтра ми атакуємо ворога, з вищих сфер армії почувши підтвердження того, чому вони хотіли вірити, змучені, розгублені люди утішались і підбадьорювались.

XXXVI

Полк князя Андрія був у резервах, які до другої години стояли позаду Семеновського бездіяльно, під сильним вогнем артилерії. О другій годині полк, що втратив уже понад двісті чоловік, було висунуто вперед на витовчений вівсяний лан, на той проміжок між Семеновським і курганною батареєю, на якому цього дня було побито тисячі людей і на який о другій годині дня було спрямовано посилено-зосереджений вогонь з декількох сот ворожих гармат.

Не сходячи з цього місця і не випустивши жодного заряду, полк втратив тут ще третю частину своїх людей. Спереду і особливо з правого боку, в диму, який не розходився, бубухали гармати, і з таємничої царини диму, що огортав усю місцевість спереду, безперестанно, з шиплячим швидким свистом, вилітали ядра і повільно-свистючі гранати. Іноді, ніби даючи відпочинок, минало чверть години, протягом якої всі ядра і гранати перелітали, але іноді за хвилину кілька чоловік виривало з полку, і раз у раз відтягали вбитих і відносили поранених.

Після кожного нового удару все менше й менше випадкових можливостей життя залишалось для тих, яких ще не було вбито. Полк стояв у батальйонних колонах на відстані трьохсот кроків, але; незважаючи на те, всі люди полку перебували під впливом одного і того ж настрою. Всі люди полку однаково були мовчазні і понурі. Іноді чутно було між рядами гомін, але гомін цей замовкав щоразу, коли влучало ядро і лунав крик: «Ноші!» Більшу частину часу люди полку за наказом начальства сиділи на землі. Хто, знявши ківер, старанно розпускав і знову збирав зборки; хто сухою глиною, розтерши її в долонях, начищав багнета; хто розминав пояса і перетягав пряжку перев’язі; хто старанно розправляв і перегинав по-новому онучі й перевзувався. Деякі будували хатки з грудок ріллі або плели кошички зі стерні. Всі, здавалося, були цілком заглиблені в цю роботу. Коли ранило і вбивало людей, коли тягли ноші, коли наші повертались назад, коли видно було крізь дим великі маси ворога, ніхто зовсім не звертав уваги на все це. А коли вперед проїжджала артилерія, кавалерія, видно було рух нашої піхоти, схвальні зауваження чутно було з усіх боків. Але на найбільшу увагу заслуговували події зовсім сторонні, що ніяк не стосувалися бою. Наче увага цих морально змучених людей відпочивала на цих звичайних, життьових явищах. Батарея артилерії пройшла перед строєм полку. В одному з артилерійських ящиків підпряжний заступив посторонок. «Гей, підпряжний он!.. Виправ! Упаде... Ех, не бачать!..» — по всьому полку однаково вигукували з рядів. Іншого разу загальну увагу привернуло невеличке коричневе собача з твердо піднятим хвостом, яке, бозна-звідки взявшись, заклопотаним тюпцем вибігло перед ряди і раптом від близького удару ядра вискнуло і, підібравши хвоста, кинулося вбік. По всьому полку розляглося гигикання і вищання. Але такі розваги тривали хвилинами, а люди вже понад вісім годин стояли без їжі і без діла під незбутнім жахом смерті, і їхні бліді й насуплені обличчя все більше блідли й насуплювались.

Князь Андрій, так само, як і всі люди полку, блідий і насуплений, ходив туди й сюди по луці біля вівсяного лану від однієї межі до другої, заклавши назад руки і опустивши голову. Робити й наказувати йому нічого було. Все робилося само собою. Убитих відтягали за стрій, поранених відносили, ряди змикалися. Коли відбігали солдати, то вони зараз же поспішно повертались. Спочатку князь Андрій, вважаючи за свій обов’язок піднімати мужність солдатів і показувати їм приклад, походжав по рядах; але потім він переконався, що йому нема чому і нема чим учити їх. Усі сили його душі, так само, як і кожного солдата, були несвідомо спрямовані на те, щоб стриматися тільки від споглядання жаху того становища, в якому вони були. Він ходив по луці, тягнучи ноги, і толочив траву, розглядаючи порох, що вкривав його чоботи; то він ходив великими кроками, намагаючись попадати в сліди косарів, залишені на луці, то лічив свої кроки і рахував, скільки разів він повинен пройти від межі до межі, щоб була верста, то обшморгував квіточки полину, що ростуть на межі, і розтирав ці квіточки в долоні і принюхувався до духовито-гіркого, міцного запаху. З усієї вчорашньої роботи думки не зосталося нічого. Він ні про що не думав. Він прислухався втомленим слухом усе до тих самих звуків, розрізнюючи свистіння польотів від гуркоту пострілів, поглядав на набридлі обличчя людей 1-го батальйону і чекав. «Ось вона... це знову до нас! — думав він, прислухаючись до свисту чогось, що наближалося з заслоненої царини диму. — Одна, друга! Ще! Влучило...» Він зупинився і подивився на ряди. «Ні, перенесло. А ось це влучило». І він знову починав ходити, намагаючись широко ступати, щоб за шістнадцять кроків дійти до межі.

Свист і удар! За п’ять кроків від нього копнуло суху землю і зникло ядро. Мимовільний холод пробіг по його спині. Він знову подивився на ряди. Певне, вирвало багатьох; велика юрма зібралась біля 2-го батальйону.

— Пане ад’ютант, — прокричав він, — накажіть, щоб не юрмилися. — Ад’ютант виконав наказ і підійшов до князя Андрія. З другого боку під’їхав на коні командир батальйону.

— Стережись! — пролунав зляканий крик солдата, і, як пташка, що сідає на землю, свистючи на швидкому польоті, за два кроки від князя Андрія, біля коня батальйонного командира, неголосно гупнула граната. Кінь перший, не дбаючи про те, гарно чи погано виявляти страх, пирхнув, звився, мало не скинувши майора, і відбіг убік. Жах коня передався людям.

— Лягай! — крикнув ад’ютант, припавши до землі. Князь Андрій нерішуче стояв. Граната, як дзига, вертілась і диміла між ним і лежачим ад’ютантом край ріллі і луки, біля куща полину.

— «Невже це смерть? — думав князь Андрій, зовсім новим, заздрим поглядом дивлячись на траву, на полин і на струминку диму, що вилася з верткого чорного м’ячика. — Я не можу, я не хочу померти, я люблю життя, люблю цю траву, землю, повітря...» — Він думав це і разом з тим пам’ятав, що на нього дивляться.

— Соромно, пане офіцер! — сказав він до ад’ютанта. — Який... — він не доказав. Одночасно почувся вибух, свист осколків ніби розбитої рами, душний запах пороху — і князь Андрій рвонувся вбік і, піднявши вгору руки, впав на груди.

Кілька офіцерів підбігло до нього. З правого боку живота розходилась по траві велика пляма крові.

Викликані ополченці з ношами зупинилися позад офіцерів. Князь Андрій лежав на грудях, опустившись обличчям до трави, і важко, з хропінням, дихав.

— Ну, чого стали, підходь!

Селяни підійшли і взяли його за плечі й за ноги, але він жалібно застогнав, і вони, переглянувшись, знову опустили його.

— Берись, клади, все одно! — крикнув чийсь голос. Його вдруге взяли за плечі й поклали на ноші.

— Ой боже мій! Боже мій! Що ж це?.. Живіт! Це кінець! Ой боже мій! — чутно було між офіцерами. — На волосину повз вухо продзижчала, — казав ад’ютант: Селяни, приладнавши ноші на плечах, поспішно рушили стежкою, яку вони ж таки протоптали, до перев’язочного пункту.

— В ногу ідіть!.. Е!.. мужва! — крикнув офіцер, зупиняючи за плечі селян, які нерівно йшли і струшували ноші.

— Підладнуйся, чи як там, Хведоре, гов, Хведоре, — казав передній селянин.

— Отак гарно, — радісно сказав задній, попавши в ногу.

— Ваше сіятельство? Га? Князь? — тремтячим голосом сказав Тимохін, підбігши і заглядаючи в ноші.

Князь Андрій розплющив очі і подивився з-за нош, в які глибоко увійшла його голова, на того, хто говорив, і знову опустив повіки.

Ополченці принесли князя Андрія до лісу, де стояли фури і де був перев’язочний пункт. Перев’язочний пункт складався з трьох розіпнутих, з загорнутими полами, наметів край березняки. В березняку стояли фури і коні. Коні їли з опалок овес, і горобці злітали до них і підбирали розсипані зерна. Вороння, чуючи кров, нетерпляче каркало і перелітало на березах. Круг наметів, більш як на двох десятинах місця, лежали, сиділи, стояли закривавлені люди в різному одязі.Навколо поранених, з сумними й уважними обличчями стояли юрми солдатів-носильників, яких марно відганяли від цього місця розпорядники-офіцери. Не слухаючи офіцерів, солдати стояли, спираючись на ноші, і пильно, наче намагаючись зрозуміти важке значення видовища, дивились на те, що робилось перед ними. З наметів чутно було то голосні, злі зойки, то жалісний стогін. Зрідка вибігали звідти фельдшери по воду і показували на тих, яких треба було вносити. Поранені, чекаючи біля намету на свою чергу, хрипіли, стогнали, плакали, кричали, лаялись, просили горілки. Деякі марили. Князя Андрія, як полкового командира, переступаючи через неперев’язаних поранених, пронесли ближче до одного з наметів і зупинились, чекаючи розпорядження. Князь Андрій розплющив очі і довго не міг зрозуміти, що робиться круг нього. Лука, полинь, рілля, кружляння чорного м’ячика і його пристрасний порив любові до життя згадались йому. За два кроки від нього, голосно говорячи і привертаючи до себе загальну увагу, стояв, спершись на гілляку, високий гарний, чорноволосий унтер-офіцер з обв’язаною головою. Його було поранено в голову і в ногу кулями. Навколо нього, жадібно слухаючи його мову, зібралась юрма поранених та носильників.

— Ми його звідтіль як довбонули, так усе покидав, самого короля забрали! — блискаючи чорними, гарячими очима і оглядаючись круг себе, голосно говорив солдат. — Нехай би підійшли тільки в той самий раз лезерви, його б, братіку ти мій, звання не лишилося б, потому правду тобі кажу...

Князь Андрій, так само, як і всі навколо розповідача, блискучим поглядом дивився на нього і почував утіху. «Але хіба не однаково тепер, — подумав він. — А що буде там і що таке було тут? Чому мені жаль було розставатися з життям? Щось було в цьому житті, чого я не розумів і не розумію».

XXXVII

Один з лікарів, у закривавленому фартусі і з закривавленими невеликими руками, в одній з яких він між мізинцем і великим пальцем (щоб не забруднити її) тримав сигару, вийшов з намету. Лікар цей підвів голову і став дивитись на всі боки, але понад поранених. Він, очевидно, хотів відпочити трохи. Поводивши якийсь час головою праворуч і ліворуч, він зітхнув і опустив очі.

— Ну, зараз, — сказав він на слова фельдшера, який показував йому на князя Андрія, і звелів нести його до намету.

В юрмі тих поранених, що чекали, почали ремствувати.

— Видно, і на тому світі панам лише жити, — промовив один.

Князя Андрія внесли і поклали на щойно звільнений стіл, з якого фельдшер змивав щось. Князь Андрій не міг розібрати нарізно того, що було в наметі. Жалісний стогін з різних боків, тяжкий біль у стегні, в животі та спині відвертали його увагу. Усе, що він бачив навколо себе, злилось для нього в одно загальне враження оголеного, закривавленого людського тіла, яке, здавалося, наповнювало весь низький намет, як кілька тижнів тому того гарячого серпневого дня це саме тіло наповнювало брудний ставок край Смоленського шляху. Так, це було те саме тіло, та сама chair a canon^[165], вигляд якої ще тоді, ніби віщуючи теперішнє, викликав у нього жах.

В наметі було три столи. Два були зайняті, на третій поклали князя Андрія. На якийсь час його покинули самого, і він мимоволі побачив те, що робилося на двох інших столах. На ближчому столі сидів татарин, певне козак, судячи по мундирові, кинутому тут-таки. Четверо солдатів тримали його. Лікар в окулярах щось різав у його коричневій, мускулистій спині.

— Ух, ух, ух!.. — наче хрокав татарин, і раптом, піднявши вгору своє вилицювате, чорне, кирпате обличчя, вишкіривши білі зуби, починав видиратися, шарпатись і верещати пронизливо-дзвінким, протяглим вереском. На другому столі, біля якого юрмилось багато людей, на спині лежав великий, повний чоловік з викинутою назад головою (хвилясте волосся, його колір і форма голови здавалися дивно знайомими князеві Андрію). Кілька чоловік фельдшерів налягли на груди цьому чоловікові і тримали його. Біла велика повна нога швидко і часто, не перестаючи, сіпалась гарячковим трепетом. Чоловік цей судорожно ридав і захлинався. Два лікарі мовчки — один був блідий і тремтів, — щось робили над другою, червоною ногою цього чоловіка. Упоравшись з татарином, на якого накинули шинель, лікар в окулярах, обтираючи руки, підійшов до князя Андрія.

Він глянув в обличчя князя Андрія і поспішно одвернувся.

— Роздягти! Чого стоїте? — крикнув він сердито на фельдшерів.

Раннє-раннє далеке дитинство згадалося князеві Андрію, коли фельдшер квапливими руками із закоченими рукавами розстібав йому гудзики і скидав з нього одяг. Лікар низько нагнувся над раною, обмацав її і тяжко зітхнув. Потім він зробив знак комусь. І від страшного болю всередині живота князь Андрій знепритомнів. Коли він прийшов до пам’яті, розбиті кістки стегна було викинуто, клапті м’яса відрізано і рану перев’язано, йому порскали в обличчя водою. Як тільки князь Андрій розплющив очі, лікар нахилився над ним, мовчки поцілував його в губи і поспішно відійшов.

Після перенесеного страждання князь Андрій почував блаженство, якого давно не зазнавав. Усі найкращі, найщасливіші хвилини в його житті, особливо найранніше дитинство, коли його роздягали і клали в ліжечко, коли няня, заколисуючи, співала над ним, коли, зарившись головою в подушки, він почував себе щасливим самою свідомістю життя, — поставали в його уяві навіть не як минуле, а як дійсність.

Біля того пораненого, обриси голови якого здавалися знайомими князеві Андрію, метушились лікарі; його піднімали, заспокоювали.

— Покажіть мені... Ооооо! о! ооооо! — чутно було впереміжку з риданнями зляканий і приборканий стражданням його стогін. Слухаючи цей стогін, князь Андрій хотів плакати. Чи тому, що він без слави помирав, чи тому, що жаль йому було розставатися з життям, чи від цих спогадів дитинства, якому не буде вороття, чи тому, що він страждав, що інші страждали і так жалісно перед ним стогнав цей чоловік, але йому хотілось плакати дитячими, добрими, майже радісними слізьми.

Пораненому показали відрізану ногу в чоботі, з закипілою кров’ю.

— О! Ооооо! — заридав він, як жінка. Лікар, що стояв перед пораненим, заступаючи його обличчя, відійшов.

— Боже мій! Що це? Чого він тут? — сказав сам до себе князь Андрій.

В нещасному, ридаючому, знесиленому чоловікові, якому щойно відрізали ногу, він упізнав Анатоля Курагіна. Анатоля тримали на руках і давали йому воду в склянці, вінець якої він не міг піймати тремтячими, розпухлими губами. Анатоль важко схлипував. «Так, це він; так, цей чоловік чимсь близько і боляче зв’язаний зі мною, — думав князь Андрій, не розуміючи ще ясно того, що було перед ним. — У чому полягає зв’язок цього чоловіка з моїм дитинством, з моїм життям?» — питав він себе, не знаходячи відповіді. І раптом новий, несподіваний спогад зі світу дитячого, чистого і любого, постав перед князем Андрієм. Він згадав Наташу такою, якою він бачив її вперше на балу 1810 року, з тонкою шиєю і тонкими руками, з готовим на захват, зляканим, щасливим обличчям; і любов і ніжність до неї, ще живіші й сильніші, ніж будь-коли, прокинулись у його душі. Він згадав тепер той зв’язок, що існував між ним і цим чоловіком, який повними сліз, розпухлими очима мутно дивився на нього. Князь Андрій згадав усе, і гарячий жаль і любов до цього чоловіка сповнили його щасливе серце.

Князь Андрій не міг стриматися більш і заплакав ніжними, любовними сльозами над людьми, над собою і над їхніми і над своїми оманами.

«Жалість, любов до братів, до тих, що люблять нас, любов до тих, що ненавидять нас, любов до ворогів, — так, та любов, яку проповідував бог на землі, якої вчила мене княжна Марія і якої я не розумів; ось чому мені жаль було життя, ось воно те, що ще зоставалося мені, якби я був живий. Та тепер уже пізно. Я знаю це!»

XXXVIII

Страшне видиво поля бою, вкритого трупами й пораненими, в поєднанні з тяжкістю голови і з вістками про вбитих та поранених двадцять знайомих генералів і зі свідомістю безсилля своєї перше сильної руки, справили несподіване враження на Наполеона, який звичайно любив розглядати вбитих та поранених, випробовуючи тим свою душевну силу (як він думав). Цього дня страшний вигляд поля бою переміг ту душевну силу, в якій він вбачав свою заслугу і велич. Він поспішно поїхав з поля бою і повернувся до Шевардінського Кургана. Жовтий, опухлий, важкий, з мутними очима, з червоним носом і охриплим голосом, він сидів на складаному стільці, мимоволі прислухаючись до звуків пальби і не піднімаючи очей. Він болісно й тоскно чекав кінця тієї справи, до якої він вважав себе причетним, але якої не міг зупинити. Особисте людське почуття на коротку мить узяло гору над тим штучним привидом життя, якому він служив так довго. Він на себе переносив ті страждання і ту смерть, що їх бачив на полі бою. Тяжкість голови і грудей нагадувала йому про можливість і для нього страждань і смерті. В цю хвилину він не хотів для себе ні Москви, ні перемоги, ні слави. (Якої треба було йому ще слави?) Одно, чого він бажав тепер, — відпочинку, спокою, свободи. Але коли він був на Семеновській висоті, начальник артилерії запропонував йому виставити кілька батарей на ці висоти для того, щоб посилити вогонь по російських військах, які стовпилися перед Князьковим. Наполеон погодився і наказав привезти йому звістку про те, як подіють ці батареї.

Ад’ютант приїхав сказати, що за наказом імператора двісті гармат спрямовано на росіян, але росіяни так само стоять.

— Наш вогонь рядами вириває їх, а вони стоять, — сказав ад’ютант.

— Ilsenveulent encore!..^[166] — сказав Наполеон захриплим голосом.

— Sire?^[167] — спитав ад’ютант, не дочувши.

— Ils en veulent encore, — насупившись, прохрипів Наполеон осиплим голосом, — donnez leur-en^[168].

І без його наказу робилось те, чого він хотів, і він розпорядився лише тому, що думав, що від нього чекали наказу. І він знову перенісся в свій попередній штучний світ привидів якоїсь величі, і знову (як та коняка, що, ходячи на схиленому колесі привода, думає собі, що вона щось робить для себе), він покірно став виконувати ту жорстоку, сумну і тяжку, нелюдську роль, що була йому призначена.

І не на одну лише цю годину і не на один цей день були потьмарені розум і совість цієї людини, на якій лежав більший, ніж будь на кому з усіх інших учасників цієї справи, тягар того, що робилося; але й ніколи, до кінця життя свого, не міг зрозуміти він ні добра, ні краси, ні істини, ні значення своїх вчинків, що були занадто суперечні добру і правді, занадто далекі від усього людського, для того, щоб він міг зрозуміти їхнє значення. Він не міг зректися своїх вчинків, які вихваляла половина світу, і тому мусив зректися правди і добра і всього людського.

Не одного лише цього дня, об’їжджаючи поле бою, вкладене мертвими й покаліченими людьми (як він думав, з його волі), він, дивлячись на цих людей, рахував, скільки припадає росіян на одного француза, і, обманюючи себе, знаходив причини для радості в тому, що на одного француза припадало п’ять росіян. Не одного лише цього дня він писав у листі в Париж, що le champ de ba tai lie a été superbe^[169], бо на ньому було п’ятдесят тисяч трупів; але й на острові св. Єлени, в тиші самотини, де, як він казав, у нього був намір присвятити своє дозвілля описові великих справ, які йому вдалося здійснити, він писав:

«La guerre de Russie a dû être la plus populaire des temps modernes: c’était celle du bon sens et des vrais intérêts, celle du repos et de la securité de tous; elle était purement pacifique et conservatrice.

C’était pour la grande cause, la fin des hasards et le commencement de la securité. Un nouvel horizon, de nouveaux, travaux allaient se dérouler, tout plein du bien-être et de la prospérité de tous. Le système européen se trouvait fondé; il n’était plus question que de l’organiser.

Satisfait sur ces grands points et tranquille partout, j’aurais eu aussi mon congrès et ma sainte-alliance. Ce sont des idées qu’on m’a volées. Dans cette reunion de grands souverains, nous eussions traités de nos intérêts en familie et compté de clerc à maître avec les peuples.

L’Europe n’eût bientôt fait de la sorte véritablement qu’un même peuple, et chacun, en voyageant partout, se fût trouvé toujours dans la patrie commune. J’eus demandé toutes les rivières navigables pour tous, la communauté des mers, et que les grandes armeés permanentes fussent réduites désormais à la seule garde des souverains.

De retour en France, au sein de la patrie, grande, forte, magnifique, tranquille, glorieuse, j’eusse proclamé ses limites immuables; toute guerre future, purement défensive; tout agrandissement nouveau antinational. J’eusse associé mon fils à l’empire; ma didature eût fini, et son règne constitutionnel eût commencé...

Paris eût été la capitale du monde, et les Français l’envie des nations!..

Mes loisirs ensuite et mes vieux jours eussent été consacrés, en compagnie de l’mperatrice et durant l’apprentissage royal de mon fils, à visiter lentement et en vrai couple campagnard, avec nos propres chevaux, tous les recoins de l’Empire, reeevant les plaintes, redressant les torts, semant de toutes parts et partout les monuments et les bienfaits»^[170].

Він, зарані призначений провидінням на сумну, невільну роль ката народів, запевняв себе, що метою його вчинків було благо народів і що він міг вершити долю народів і шляхом влади робити благодіяння.

«Des 400 000 hommes qui passèrent la Vistule, — писав він далі про російську війну, — la moitié était Autrichiens, Prussiens, Saxons, Polonais, Bavarois, Wurtembergeois, Mecklembourgeois, Espagnols, Italiens, Napolitains. L’armée impériale, proprement di te, était pour un tiers composée de Hollandais, Beiges, habitants des bords du Rhin, Piémontais, Suisses, Génevois, Toscans, Romains, habitants de la 32-e division militaire, Brême, Hambourg, etc.; elle comptait à peine 140 000 hommes parlant français. L’expedition de Russie coûta moins de 50 000 hommes à la France actuelle; l’armée russe dans la retraite de Wilna à Moscou, dans les différentes batailles, a perdu quatre fois plus que l’armee française; l’incendie de Moscou a coûté la vie à 100 000 Russes, morts de froid et de misère dans les bois; enfin dans sa marche de Moscou à l’Oder, l’armée russe fut aussi atteinte par l’intempérie de la saison; elle ne comptait à son arrivée a Wilna que 50 000 hommes, et à Kalisch moins de 18 000»^[171].

Він думав собі, що з його волі виникла війна з Росією, і жах того, що сталося, не вражав його душу. Він сміливо брав на себе всю відповідальність події, і його потьмарений розум бачив виправдання в тому, що серед сотень тисяч загиблих людей було менше французів, ніж гессенців та баварців.

XXXIX

Кілька десятків тисяч чоловік лежали мертвими в різних позах і мундирах на полях і луках, що належали панам Давидовим і казенним селянам, на тих полях і луках, на яких сотні років одночасно збирали врожаї і пасли худобу селяни сіл Бородіна, Горок, Шевардіна та Семеновського. На перев’язочних пунктах на десятину місця трава і земля були просякнуті кров’ю. Юрми поранених і непоранених людей різних команд, із зляканими обличчями, з одного боку, брели назад до Можайська, з другого боку — назад до Валуєва. Другі юрми, змучені і голодні, під проводом начальників ішли вперед. Треті стояли на місцях і продовжували стріляти.

Над усім полем, перше таким весело-гарним, з його блискітками багнетів і з димами в ранішньому промінні, стояла тепер мла вільгості і диму і пахло чудною кислотою селітри та крові. Зібралися хмарки, і став накрапувати дощик на вбитих, на поранених, на зляканих, і на виснажених, і на розгублених людей. Наче він говорив: «Досить, досить, люди. Перестаньте... Схаменіться. Що ви робите?»

Змучених, без їжі і без відпочинку, людей тієї і цієї сторони починав однаково брати сумнів у тому, чи слід їм ще винищувати один одного, і на всіх обличчях було помітно вагання, і в кожній душі однаково поставало питання: «Нащо, для кого мені вбивати і бути вбитим? Убивайте, кого хочете, робіть, що хочете, а я не хочу більш!» Думка ця на вечір однаково дозріла в душі кожного. Кожної хвилини могли всі ці люди жахнутися з того, що вони робили, кинути все і побігти світ за очі.

Але хоч уже на кінець бою люди почували увесь жах свого вчинку, хоч вони й раді були б перестати, якась незрозуміла, таємнича сила все ще керувала ними, і, спітнілі, в поросі і в крові, зоставшись по одному на три, артилеристи, хоч і спотикаючись і задихаючись від утоми, приносили заряди, заряджали, наводили, прикладали фітілі; і ядра так само швидко і жорстоко перелітали з обох боків і розплющували людське тіло, і чинилася далі та страшна справа, що чиниться не з волі людей, а з волі того, хто керує людьми і світами.

Той, хто подивився б на розстроєні задні лави російської армії, сказав би, що французам досить зробити ще одно маленьке зусилля, і російська армія зникне; і той, хто подивився б на задні лави французів, сказав би, що росіянам досить зробити ще одно маленьке зусилля, і французи загинуть. Але ні французи, ні росіяни не робили цього зусилля, і полум’я битви поволі догоряло.

Росіяни не робили цього зусилля тому, що не вони атакували французів. На початку бою вони лише стояли по дорозі на Москву, загороджуючи її, і так само вони стояли наприкінці бою, як стояли й на початку його. Але якби навіть мета росіян полягала в тому, щоб збити французів, вони не могли б зробити цього останнього зусилля, бо всі війська росіян були розбиті, не було жодної частини війська, яка не потерпіла б від бою, і росіяни, залишаючись на своїх місцях, втратили ПОЛОВИНУ свого війська.

Французам, які пам’ятали всі попередні п’ятнадцятилітні перемоги, впевнені були в непереможності Наполеона, свідомі того, що вони заволоділи частиною поля бою, що вони втратили лише одну чверть людей і що в них ще є двадцятитисячна незаймана гвардія, — легко було зробити це зусилля. Французам, які атакували російську армію з метою збити її з позиції, треба було зробити це зусилля, бо доти, поки росіяни, так само, як і до бою, перепиняли шлях на Москву, мети французи не досягли і всі їхні зусилля і втрати пропали марно. Але французи не зробили цього зусилля. Деякі історики кажуть, що Наполеону досить було дати свою незайману стару гвардію для того, щоб битву було виграно. Говорити про те, що було б, якби Наполеон дав свою гвардію, все одно, що говорити про те, що було б, якби восени настала весна. Цього не могло бути. Наполеон не дав своєї гвардії не тому, що він не хотів цього, а тому, що цього не можна було зробити. Всі генерали, офіцери, солдати французької армії знали, що цього не можна було зробити, бо підупалий дух війська не дозволяв цього.

Не лише Наполеоном владало те схоже на сон почуття, що страшний розмах руки падає безсило, але й усі генерали, всі солдати французької армії, що брали участь і що не брали участі в битві, маючи досвід усіх попередніх боїв (де після вдесятеро менших зусиль ворог тікав), однаково почували жах перед тим ворогом, який, втративши ПОЛОВИНУ війська, стояв так само грізно наприкінці, як і на початку бою. Моральна сила французької, атакуючої армії була вичерпана. Не ту перемогу, що визначається підхопленими шматками тканини на жердинах, які звуться прапорами, і тим простором, на якому стояли і стоять війська, — а моральну перемогу, ту, яка переконує супротивника в моральній перевазі його ворога і в своєму безсиллі, здобули росіяни під Бородіном. Французька навала, як розлючений звір, діставши в своєму розбігу смертельну рану, почувала свою загибель; але вона не могла зупинитися, так само, як не могло не відхилитися вдвічі слабше російське військо. Після даного поштовху французьке військо ще могло докотитися до Москви; але там, без нових зусиль з боку російського війська, воно мусило загинути, стікаючи кров’ю від смертельної, завданої під Бородіном, рани. Прямим наслідком Бородінського бою була безпричинна втеча Наполеона з Москви, повертання старим Смоленським шляхом, загибель п’ятсоттисячної навали і загибель наполеонівської Франції, на яку вперше під Бородіном наклав руку сильніший духом супротивник.

Частина третя

I

Для людського розуму незбагненна абсолютна безперервність руху. Людині стають зрозумілими закони будь-якого руху лише тоді, коли вона розглядає довільно взяті одиниці цього руху. Але разом з тим з цього ось довільного ділення безперервного руху на перервні одиниці виникає більша частина людських помилок.

Існує відомий так званий софізм древніх; він полягає втому, що Ахіллес ніколи не наздожене черепахи, яка йде поперед нього, незважаючи на те, що Ахіллес іде в десять разів швидше за черепаху: поки Ахіллес пройде відстань, що відділяє його від черепахи, черепаха пройде поперед нього одну десяту цієї відстані; Ахіллес пройде цю десяту, черепаха пройде одну соту і т. д. до безконечності. Задача ця здавалася древнім нерозв’язною. Безглуздість рішення (що Ахіллес ніколи не наздожене черепахи) виникала лише з того, що довільно було допущено перервні одиниці руху, тимчасом як рух і Ахіллеса і черепахи відбувався безперервно.

Приймаючи дедалі дрібніші одиниці руху, ми лише наближаємося до рішення питання, але ніколи не досягаємо його. Тільки допустивши безконечно-малу величину і висхідну від не! прогресію до однієї десятої і взявши суму цієї геометричної прогресії, ми досягаємо рішення питання. Нова галузь математики, досягнувши вміння поводитись з безконечно-малими величинами, і в інших більш складних питаннях руху дає тепер відповіді на питання, що здавалися нерозв’язними.

Ця нова, невідома древнім, галузь математики, розглядаючи питання руху, допускає безконечно-малі величини, тобто такі, при яких відновлюється головна умова руху (абсолютна безперервність), і тим самим виправляє ту неминучу помилку, яку розум людський не може не робити, розглядаючи замість безперервного руху окремі одиниці руху.

Відшукання законів історичного руху провадиться цілком так само.

Рух людства, виникаючи з незчисленної кількості людських довільних дій, відбувається безперервно.

Збагнути закони цього руху — мета історії. Але для того, щоб збагнути закони безперервного руху суми всіх довільних дій людей, розум людський допускає довільні, перервні одиниці. Перший прийом історії полягає в тому, щоб, узявши довільний ряд безперервних подій, розглядати його окремо від інших, тимчасом як нема і не може бути початку ніякої події, а завжди одна подія безперервно виникає з другої. Другий прийом полягає в тому, щоб розглядати дії однієї людини, царя, полководця, як суму довільних дій людей, тимчасом як сума довільних дій людських ніколи не виявляється у діяльності однієї історичної особи.

Історична наука у своєму русі завжди бере все менші й менші одиниці для розгляду і цим шляхом намагається наблизитися до істини. Але хоч які дрібні одиниці, що їх бере історія, ми, відчуваємо, що допущення одиниці, відділеної від другої, допущення початку будь-якого явища і допущення того, що довільні дії всіх людей виявляються у діях однієї історичної особи, невірні самі в собі.

Усякий висновок історії, без найменшого зусилля з боку критики, розпадається, як прах, нічого не залишаючи за собою, лише через те, що критика вибирає предметом спостереження більшу або меншу перервну одиницю; на що вона завжди має право, бо взята історична одиниця завжди довільна.

Тільки допустивши безконечно-малу одиницю для спостереження — диференціал історії, тобто однорідні потяги людей, і досягнувши вміння інтегрувати (брати суму цих безконечно-малих), ми можемо сподіватися на осягнення законів історії.

Перші п’ятнадцять років XIX століття у Європі відбувається незвичайний рух мільйонів людей. Люди кидають свої звичайні заняття, прямують з одного кінця Європи у другий, грабують, вбивають один одного, тріумфують і вдаються у розпач, і весь хід життя на кілька років змінюється і являє собою посилений рух, який спочатку наростає, потім спадає. Яка причина цього руху, за якими законами він виникав? — питає розум людський.

Історики, відповідаючи на це питання, викладають нам діяння і промови кількох десятків людей в одному з будинків міста Парижа, називаючи ці діяння і промови словам революція; потім дають детальну біографію Наполеона і деяких співчуваючих і ворожих йому осіб, розповідають про вплив одних з цих осіб на інших і кажуть: ось чому виник цей рух і ось закони його.

Але розум людський не тільки відмовляється вірити в це пояснення, але й просто каже, що спосіб пояснення невірний, бо за цим поясненням найслабше явище є причиною найсильнішого. Сума людських довільних дій зробила і революцію і Наполеона, і лише сума цих довільних дій терпіла їх і знищила.

«Але кожного разу, коли були завоювання, були завойовники; кожного разу, коли робились перевороти в державі, були великі люди», — каже історія. Дійсно, кожного разу, коли з’являлися завойовники, були і війни, відповідає розум людський, але це не доводить, що завойовники були причинами воєн і щоб можна було знайти закони війни в особистій діяльності однієї людини. Кожного разу, коли я, дивлячись на свій годинник, бачу, що стрілка підійшла до десяти, я чую, що в сусідній церкві починають дзвонити, але з того, що кожного разу, коли стрілка приходить на десять годин тоді, як починають дзвонити, я не маю права зробити висновок, що положення стрілки є причиною руху дзвонів.

Кожного разу, коли я бачу рух паровоза, я чую свист, бачу відкривання клапана і рух коліс; але з цього я не маю права зробити висновок, що свист і рух коліс є причинами руху паровоза.

Селяни кажуть, що пізньої весни віє холодний вітер тому, що на дубові розпускаються бруньки, і справді кожної весни віє холодний вітер, коли розпускається дуб. Але хоч мені невідомо, чому віє холодний вітер, коли розпускається дуб, я не можу погодитися з селянами в тому, що причина холодного вітру полягає в розпусканні бруньки на дубові, саме тому, що сила вітру перебуває поза впливом бруньки. Я бачу лише збіг тих умов, які бувають у всякому явищі життя, і бачу, що хоч би скільки і хоч би як детально я спостерігав стрілку годинника, клапан і колеса паровоза і бруньки дуба, я не взнаю причини дзвону, руху паровоза і весняного вітру. Для цього я повинен ЗОВСІМ ЗМІНИТИ свою точку спостереження і вивчати закони руху пари, дзвону і вітру. Те ж саме повинна зробити історія. І спроби цього вже було зроблено.

Для вивчення законів історії ми повинні цілком змінити предмет спостереження, облишити царів, міністрів і генералів, а вивчати однорідні, безконечно-малі елементи, які керують масами. Ніхто не може сказати, наскільки дано людині досягти цим шляхом розуміння законів історії; але очевидно, що лише на цьому шляху лежить можливість вловлення історичних законів і що на цьому шляху розум людський ще не доклав однієї мільйонної частки тих зусиль, яких доклали історики до опису діяння різних царів, полководців та міністрів і до викладення своїх міркувань щодо цих діянь.

II

Сили дванадесяти язиків Європи вдерлися в Росію. Російське військо і населення відходять, уникаючи зіткнення, до Смоленська і від Смоленська до Бородіна. Французьке військо з дедалі більшою навальністю мчить до Москви, до мети свого руху. Сила навальності його з наближенням до мети збільшується, як збільшується швидкість падіння тіла в міру наближення його до землі. Позаду тисячі верст голодної, ворожої країни; спереду десятки верст, що відділяють від мети. Це почуває кожний солдат наполеонівської армії, і навала насувається сама по собі, просто силою розгону.

У російському війську в міру відступу все більше й більше розпалюється дух озлоблення проти ворога: відступаючи назад, він зосереджується і наростає. Під Бородіном стається зіткнення. Ні те ні це військо не розпадаються, але російське військо безпосередньо після зіткнення відступає так само неминуче, як неминуче відкочується куля, зіткнувшись з другою кулею, яка з ще більшою швидкістю летить на неї; і так само неминуче (хоч і втративши всю свою силу в зіткненні) куля навали прокочується, стрімливо розігнавшись, ще якусь відстань.

Росіяни відступають на сто двадцять верст — за Москву; французи доходять до Москви і там зупиняються. Протягом п’яти тижнів після цього нема жодного бою. Французи не рухаються. Наче смертельно-поранений звір, що, стікаючи кров’ю, зализує свої рани, вони п’ять тижнів сидять у Москві, нічого не розпочинаючи, і раптом, без будь-якої нової причини, біжать назад: кидаються на Калузький шлях і (після перемоги, бо знову поле бою залишилось за ними під Малоярославцем), не вступаючи в жоден серйозний бій, біжать ще швидше назад у Смоленськ, за Смоленськ, за Вільну, за Березіну і далі.

Увечері 26 серпня і Кутузов і вся російська армія були певні, що Бородінський бій виграно. Кутузов так і писав государеві. Кутузов наказав готуватися до нового бою, щоб добити ворога, не тому, що він хотів кого-небудь обманювати, а тому, що знав, що ворога переможено, так само, як знав це кожний з учасників бою.

Але того ж вечора і другого дня почали надходити одна за одною відомості про нечувані втрати, про втрату половини армії, і виявилось, що новий бій був фізично неможливим.

Не можна було давати бою, коли ще не зібрано було відомостей, не прибрано поранених, не поповнено снарядів, не полічено вбитих, не призначено нових начальників на місця вбитих, не наїлись і не виспались люди. А разом з тим зразу ж після бою, другого ранку, французьке військо (тією навальною силою руху, збільшеного тепер ніби в оберненому відношенні квадратів відстаней) уже насувалось само собою на російське військо. Кутузов хотів атакувати другого дня, і вся армія хотіла цього. Але для того, щоб атакувати, не досить бажання зробити це; треба, щоб була можливість це зробити, а можливості цієї не було. Не можна було не відступити на один перехід, потім так само не можна було не відступити на другий і на третій перехід, і нарешті 1 вересня, — коли армія підійшла до Москви, — незважаючи на всю силу почуття завзятості в рядах війська, сила обставин вимагала, щоб війська ці йшли за Москву. І війська відступили ще на один, останній перехід і віддали Москву ворогові.

Для тих людей, які звикли думати, що плани воєн і битв складають полководці так само, як кожний з нас, сидячи у своєму кабінеті над картою, міркує про те, як і як би він розпорядився у такому-то й такому-то бою, постають питання, чому Кутузов, відступаючи, не зробив так-то й так-то, чому він не зайняв позиції ще до Філей, чому він не відступив зразу на Калузький шлях, залишивши Москву, і т. ін. Люди, які звикли так думати, забувають або не знають тих неминучих умов, що в них завжди відбувається діяльність кожного головнокомандуючого. Діяльність полководця анітрохи не схожа на ту діяльність, яку ми уявляємо собі, сидячи вільно у кабінеті, розглядаючи яку-небудь кампанію на карті з певною кількістю військ, з цього і з того боку, і в певній місцевості, і починаючи наші міркування з якого-небудь певного моменту. Головнокомандуючий ніколи не буває в тих умовах початку якої-небудь події, в яких ми завжди розглядаємо події. Головнокомандуючий завжди перебуває у середині цілої черги подій, і так, що ніколи, ні в яку хвилину, він не спроможний обдумати все значення події, яка відбувається. Подія непомітно, мить за миттю вирізьблюється у своє значення, і в кожну мить цього послідовного, безперервного вирізьблювання події головнокомандуючий перебуває у центрі дуже складної гри, інтриг, турбот, залежності, влади, проектів, порад, погроз, обманів, повсякчас змушений відповідати на безліч ставлених йому, часто взаємно-суперечних питань.

Нам пресерйозно кажуть воєнні вчені, що Кутузов задовго до Філей повинен був рушити війська на Калузький шлях, що навіть хтось пропонував такий проект. Але перед головнокомандуючим, особливо у важку хвилину, буває не один проект, а завжди десятки одночасно. І всі ці проекти, побудовані на стратегії і тактиці, суперечать один одному. Завдання головнокомандуючого, здавалося б, полягає лише в тому, щоб вибрати один з цих проектів. Але й цього він не може зробити. Події і час не чекають, йому пропонують, наприклад, 28 числа перейти на Калузький шлях, але в цей час приїжджає ад’ютант від Милорадовича і питає, зав’язувати зараз бій з французами чи відступити. Йому треба зараз, цієї хвилини, дати наказ. А наказ відступити збиває нас з повороту на Калузький шлях. І слідом за ад’ютантом інтендант питає, куди везти провіант, а начальник шпиталів, — куди везти поранених; а кур’єр з Петербурга привозить листа від государя, в якому не припускається можливості залишити Москву, а суперник головнокомандуючого, той, хто підкопується під нього (такі завжди є і не один, а кілька), пропонує новий проект, діаметрально-протилежний планові виходу на Калузький шлях; а сили самого головнокомандуючого вимагають сну і підкріплення; а поважний генерал, якого обійшли нагородою, приходить скаржитися; а населення благає захисту; офіцер, якого надіслано оглянути місцевість, приїжджає і доносить цілком протилежне тому, що казав раніш надісланий офіцер; а лазутчик, полонений і генерал, що робив рекогносцировку — всі описують по-різному стан ворожої армії. Люди, що звикли не розуміти чи забувати ці неминучі умови діяльності кожного головнокомандуючого, показують нам, наприклад, стан військ у Філях і при всьому цьому думають, що головнокомандуючий міг 1 вересня цілком вільно розв’язувати питання про залишення чи захист Москви, тимчасом як при перебуванні російської армії за п’ять верст од Москви питання цього не могло бути. Коли ж вирішилось це питання? І під Дріссою, і під Смоленськом, і найвідчутніше 24-го під Шевардіним, і 26-го під Бородіном, і кожного дня, і години і хвилини відступу від Бородіна до Філей.

III

Російські війська, відступивши від Бородіна, стояли під Філями. Єрмолов, який їздив оглядати позиції, під’їхав до фельдмаршала.

— Битися на цій позиції нема змоги, — сказав він. Кутузов здивовано подивився на нього і звелів йому повторити сказані слова. Коли він повторив, Кутузов простяг до нього руку.

— Дай-но руку, — промовив він, і, повернувши її так, щоб намацати його пульс, сказав:— Ти нездоровий, голубчику. Подумай, що ти кажеш.

Кутузов на Поклонній горі, за шість верст від Дорогомиловської застави, вийшов з екіпажа і сів на лавочці край шляху. Величезний натовп генералів зібрався навколо нього. Граф Растопчин, приїхавши з Москви, приєднався до них. Все це блискуче товариство, розділившись на кілька гуртків, говорило між собою про вигоди і невигоди позиції, про положення військ, про те, які передбачаються плани, про стан Москви, взагалі про воєнні питання. Усі почували, що хоч їх і не було кликано для цього, хоч це не було так названо, але що це була військова рада. Розмови всі точилися навколо загальних питань. Коли хто й повідомляв чи довідувався про особисті новини, то про це говорилося пошепки, і зараз же переходили знову до загальних питань; ні жартів, ні сміху, ні усмішок навіть не було помітно між усіма цими людьми. Всі, очевидно з зусиллям, намагались триматися на висоті становища. І всі групи, розмовляючи між собою, намагались триматися поблизу головнокомандуючого (лавочка якого становила центр у цих гуртках) і говорили так, щоб він міг їх чути. Головнокомандуючий слухав і іноді перепитував те, що говорили навколо нього, але сам не втручався у розмову і не висловлював ніякої думки. Здебільшого, послухавши розмову якого-небудь гуртка, він з виглядом розчарування, — наче зовсім не про те вони говорили, що він бажав знати, — відвертався. Одні говорили про обрану позицію, критикуючи не так позицію, як розумові здібності тих, що її обрали; другі доводили, що помилку було зроблено раніше, що треба було прийняти бій ще позавчора; треті говорили про битву коло Саламанки, про яку розповідав, щойно приїхавши, француз Кросар у іспанському мундирі. (Француз цей разом з одним з німецьких принців, які служили в російській армії, розглядав облогу Сарагосси, пропонуючи так само захищати Москву.) У четвертому гуртку граф Растопчин казав про те, що він з московським ополченням ладен загинути під стінами столиці, проте він не може не жалкувати з приводу тієї невідомості, в якій його було залишено, і що, якби він знав це раніше, була б інша справа... П’яті, виявляючи глибину своїх стратегічних міркувань, говорили про той напрям, який повинні будуть узяти війська. Шості говорили цілковиту нісенітницю. Обличчя в Кутузова ставало все більш заклопотаним і сумним. З усіх цих розмов Кутузов бачив одно: захищати Москву не було ніякої фізичної змоги у повному значенні цих слів, тобто до такої міри не було змоги, що якби якийсь божевільний головнокомандуючий наказав дати бій, то виникла б плутанина, і бою все ж не було б; не було б тому, що всі вищі начальники не тільки визнавали цю позицію неможливою, а й у розмовах своїх обмірковували тільки те, що станеться після безсумнівного залишення цієї позиції. Як же могли начальники вести свої війська на поле бою, яке вони вважали неможливим? Нижчі начальники, навіть солдати (які теж міркують) також визнавали позицію неможливою і тому не могли йти в бій з упевненістю в поразці. Хоч Бенігсен наполягав на захисті цієї позиції і інші ще обмірковували її, але питання це вже не мало значення само по собі, а мало значення лише як привід для суперечок та інтриги. Це розумів Кутузов.

Бенігсен, вибравши позицію, гаряче показуючи свій російський патріотизм (якого не міг, не скривляючись, вислуховувати Кутузов), наполягав на захисті Москви. Для Кутузова була ясна, як день, мета Бенігсена: в разі невдачі захисту — звалити вину на Кутузова, який довів війська без бою до Воробйових гір; у разі успіху — собі приписати його; а в разі відмови — очистити себе від злочину залишення Москви. Але це питання інтриги не цікавило тепер старого. Одно страшне питання цікавило його. І на це питання ні від кого він не чув відповіді. Питання полягало для нього тепер лише ось у чому: «Невже це я допустив до Москви Наполеона, і коли ж це я зробив? Коли це вирішилось? Невже вчора, коли я надіслав Платову наказ відступити, чи позавчора увечері, коли я задрімав і наказав Бенігсену розпорядитися? Чи ще раніш?.. але коли, коли ж вирішилась ця страшна справа? Москву мусимо залишити. Війська мусять відступити, і треба дати цей наказ». Дати цей страшний наказ, здавалося йому, те саме, що відмовитися від командування армією. А мало того, що він любив владу, звик до неї (шана, що нею користався князь Прозоровський, при якому він перебував у Туреччині, дражнила його), він був певний, що йому судилося врятувати Росію, і саме тому, проти государевої волі і з волі народу, його було обрано головнокомандуючим. Він був певний, що лише він у цих важких умовах міг триматися на чолі армії, що лише він один на весь світ спроможний був без жаху знати за свого ворога непереможного Наполеона; і його жах охоплював від думки про той наказ, що його він мусив дати. Але треба було вирішувати щось, треба було припинити ці розмови навколо нього, які починали набирати занадто вільного характеру.

Він підкликав до себе старших генералів.

— Ма tête, fut-elle bonne ou mauvaise, n’a qu’à s’aider d’elle même^[172], — сказав він, підводячись з лавочки, і поїхав у Філі, де стояли його екіпажі.

IV

У просторій, кращій хаті селянина Андрія Савостьянова о другій годині зібралася рада. Чоловіки, жінки й діти великої селянської родини товпилися у курній хаті через сіни. Лише Андрійова внучка, Малаша, шестилітня дівчинка, якій ясновельможний, приголубивши її, дав за чаєм грудочку цукру, залишалась на печі у великій хаті. Малаша боязко й радісно дивилася з печі на обличчя, мундири та хрести генералів, що один за одним входили до хати і розсідалися в кутку під образами на широких лавах. Сам дідусь, як Малаша в думці називала Кутузова, сидів од них окремо, у темному кутку за піччю. Він сидів, глибоко опустившись у складане крісло, і безперестану покректував і розправляв комір сюртука, який, хоч і розстебнутий, усе наче був тісний йому. Ті, що входили, один за одним підходили до фельдмаршала; деяким він потискав руку, деяким кивав головою. Ад’ютант Кайсаров хотів був відслонити занавіску на вікні навпроти Кутузова, але Кутузов сердито замахав до нього рукою, і Кайсаров зрозумів, що ясновельможний не хоче, щоб бачили його обличчя.

Навколо селянського ялинового стола, на якому лежали карти, плани, олівці, папери, зібралось так багато людей, що денщики принесли ще ослона й поставили біля стола. На ослоні цьому сіли Єрмолов, Кайсаров і Толь, які прийшли пізніше. Під самими образами, на покуті, сидів з Георгієм на шиї, з блідим хворобливим обличчям і зі своїм високим лобом, що зливався з голою головою, Барклай де-Толлі. Вже другий день його мучила лихоманка, і саме в цей час його морозило й ламало. Поруч з ним сидів Уваров і неголосно (як і всі говорили) про щось, швидко жестикулюючи, повідомляв Барклая. Маленький, кругленький Дохтуров, звівши брови і склавши руки на животі, уважно прислухався. З другого боку сидів, підперши рукою свою широку зі сміливими рисами і з блискучими очима голову, граф Остерман-Толстой; здавалось, він заглибився в свої думки. Раєвський з виразом нетерпіння, звичним жестом наперед кучерявлячи своє чорне волосся на скронях, позирав то на Кутузова, то на вхідні двері. Тверде, вродливе і добре обличчя Коновніцина світилося ніжною і хитрою усмішкою. Він зустрів погляд Малаші й очима робив їй знаки, що викликали в дівчинки усмішку.

Усі чекали Бенігсена, який закінчував свій смачний обід під приводом нового огляду позиції, його чекали від четвертої до шостої години, і весь цей час не починали наради, а тихими голосами розмовляли про сторонні справи.

Лише коли до хати увійшов Бенігсен, Кутузов висунувся зі свого кутка і підсунувся до столу, але настільки, що обличчя його не було освітлене поданими на стіл свічками.

Бенігсен відкрив раду питанням: «Чи залишити без бою священну і древню столицю Росії, чи захищати її?» Настала тривала загальна мовчанка. Обличчя у всіх насупились, і в тиші чутно було сердите кректання і покашлювання Кутузова. Всі очі дивились на нього. Малаша теж дивилась на дідуся. Вона ближче за всіх була до нього й бачила, як обличчя його скривилося: він наче збирався плакати. Але це тривало недовго.

— Священну древню столицю Росії! — раптом заговорив він, сердитим голосом повторюючи слова Бенігсена і цим підкреслюючи фальшиву ноту цих слів. — Дозвольте вам сказати, ваше сіятельство, що питання це не має смислу для росіянина. (Він перехилився вперед своїм важким тілом.) Таке питання не можна ставити і таке питання не має смислу. Питання, для якого я просив зібратися цих панів, це питання воєнне. Питання таке: «Порятунок Росії в армії. Чи вигідніше рискувати армією і Москвою, прийнявши бій, чи віддати Москву без бою? Ось на яке питання я бажаю знати вашу думку». (Він відкинувся назад на спинку крісла.)

Почались дебати. Бенігсен не вважав ще гри програною. Припускаючи думку Барклая та інших про те, що нема змоги прийняти оборонний бій під Філями, він, пройнявшись російським патріотизмом і любов’ю до Москви, пропонував перевести війська вночі з правого на лівий фланг і вдарити другого дня на праве крилофранцузів. Думки розділилися, були виступи і за і проти цього плану. Єрмолов, Дохтуров і Раєвський погодились з думкою Бенігсена. Чи то керовані почуттям потреби жертви перед залишенням столиці, чи іншими, особистими міркуваннями, але ці генерали нібито не розуміли того, що ця рада не може змінити неминучого розвитку подій і що Москву вже тепер залишено. Інші генерали розуміли це і, залишаючи осторонь питання про Москву, говорили про той напрям, який у своєму відступі мало обрати військо. Малаша, яка, не зводячи очей, дивилась на те, що робилось перед нею, інакше розуміла значення цієї ради. Їй здавалося, що справа була лише в особистій боротьбі між «дідусем» і «довгополим», як вона називала Бенігсена. Вона бачила, що вони сердились, коли говорили один з одним, і в душі своїй була на боці дідуся. Посеред розмови вона помітила швидкий лукавий погляд, якого дідусь кинув на Бенігсена, і зразу ж по цьому на свою радість помітила, що дідусь, сказавши щось довгополому, осадив його: Бенігсен раптом почервонів і сердито пройшовся по хаті. У словах, що так вплинули на Бенігсена, Кутузов спокійним і тихим голосом висловив думку про вигоду і невигоду пропозиції Бенігсена: щоб перевести вночі війська з правого на лівий фланг для атаки правого крила французів.

— Я, панове, — сказав Кутузов, — не можу схвалити плану графа. Пересування військ на близькій відстані від ворога завжди бувають небезпечні, і воєнна історія підтверджує це міркування. Так, наприклад... (Кутузов начебто задумався, добираючи приклад і ясним, наївним поглядом дивлячись на Бенігсена.) Та ось хоч би Фрідландський бій, який, я гадаю, граф добре пам’ятає, був... не зовсім вдалий лише тому, що війська наші перестроювались на занадто близькій відстані від ворога. — Настала хвилинна мовчанка, яка здалася всім дуже довгою.

Дебати знову відновилися, але часто траплялись перерви і почувалось, що говорити більше нема про що.

Під час однієї з таких перерв Кутузов тяжко зітхнув, ніби збираючись говорити. Всі оглянулись на нього.

— Eh bien, messieurs! Je voi que c’est moi qui payerai les pots cassés^[173], — сказав він. І, повільно підвівшись, він підійшов до столу. — Панове, я чув ваші думки. Дехто буде незгодний зі мною. Але я (він зупинився) владою, яку вручили мені мій государ і батьківщина, я — наказую відступ.

Зразу після цього генерали почали розходитися з тією ж урочистою і мовчазною обережністю, з якою розходяться після похорону.

Дехто з генералів неголосно, зовсім у іншому діапазоні, ніж той, у якому вони говорили на раді, передали дещо головнокомандуючому.

Малаша, яку вже давно чекали вечеряти, поволі злізла задки з податей, чіпляючись босими ноженятами за виступи печі, і, заплутавшись поміж ноги генералів, шмигнула у двері.

Відпустивши генералів, Кутузов довго сидів, спершись ліктями на стіл, і думав усе про те ж страшне питання: «Коли ж, коли ж нарешті вирішилось те, що залишено Москву? Коли було зроблено те, що вирішило питання, і хто винен у цьому?»

— Цього, цього я не чекав, — сказав він ад’ютантові Шнейдеру, який увійшов до нього вже пізно вночі. — Цього я не чекав. Цього я не думав!

— Вам треба відпочити, ваша світлість, — сказав Шнейдер.

— Та ні ж! Будуть же вони конятину жерти, як турки, — не відповідаючи прокричав Кутузов і вдарив пухлим кулаком об стіл, — будуть і вони, тільки б...

V

На протилежність Кутузову, в той самий час, у події ще важливішій, ніж відступ армії без бою, у залишенні Москви і спаленні її, Растопчин, якого ми бачили керівником цієї події, діяв зовсім інакше.

Подія ця — залишення Москви і спалення її — була так само неминучою, як і відступ військ без бою за Москву після Бородінської битви.

Кожний росіянин, не на підставі висновків, а на підставі того почуття, яке лежить в нас і лежало в наших батьках, міг би передбачити те, що сталось.

Починаючи від Смоленська, по всіх містах і селах російської землі, без участі графа Растопчина і його афіш, відбувалося теж саме, що сталося в Москві. Народ безтурботно чекав ворога, не бунтував, не хвилювався, нікого не шматував, а спокійно чекав на свою долю, почуваючи в собі силу в найтяжчу хвилину знайти, що треба зробити. І тільки-но ворог підходив, найбагатші елементи населення тікали, залишаючи своє майно; найбідніші залишались і підпалювали та винищували те, що залишалось.

Свідомість того, що так буде і завжди так буде, лежала і лежить у душі росіянина. І свідомість ця і, більш того, передчуття, що Москву буде взято, лежали в російському московському громадянстві 12-го року. Ті, що почали виїжджати з Москви ще в липні і на початку серпня, показали, що вони чекали цього. Ті, що виїжджали з тим, що вони могли захопити, залишаючи будинки і половину майна, діяли так з того прихованого (latent) патріотизму, який виявляється не фразами, не вбиванням дітей для порятунку вітчизни і т. ін. неприродними вчинками, а який виявляється непомітно, просто, органічно і тому дає завжди найсильніші результати.

«Соромно тікати від небезпеки; тільки боягузи тікають з Москви», — казали їм. Растопчин у своїх афішках повчав їх, що виїжджати з Москви ганебно. Їм совісно було, що їх називали боягузами, совісно було їхати, проте вони їхали, знаючи, що так треба. Чому вони їхали? Не можна припустити, щоб Растопчин налякав їх страхіттям, яке вчиняв Наполеон на підкорених землях. Виїжджали, і перші виїхали багаті, освічені люди, які дуже добре знали, що Відень і Берлін залишились цілі і що там, після того, як Наполеон захопив їх, населення весело проводило час з чарівливими французами, яких так любили тоді російські чоловіки і особливо дами.

Вони їхали тому, що для росіян не могло бути питання: добре чи погано буде під владою французів у Москві. Під владою французів не можна було бути: це було гірше за все. Вони виїжджали і до Бородінської битви, і ще швидше після Бородінської битви, незважаючи на заклики до захисту, незважаючи на заяви головнокомандуючого Москви про намір його підняти Іверську і йти в бій, і на повітряні кулі, які мали знищити французів, і незважаючи на всю ту нісенітницю, яку писав Растопчин у своїх афішах. Вони знали, що військо повинно битися, і коли воно не може, то з панночками та двораками не можна йти на Три Гори воювати з Наполеоном, і що треба виїжджати, хоч як шкода залишати на знищення своє майно. Вони виїжджали і не думали про величне значення цієї величезної, багатої столиці, яку покинуло населення і віддало на жертву вогню (велике покинуте дерев’яне місто неминуче мало згоріти); вони виїжджали кожен для себе, а разом з тим лише внаслідок того, що вони виїхали, і сталася та велична подія, яка назавжди залишиться найкращою славою російського народу. Та пані, яка ще в червні зі своїми арапами та блазнихами рушала з Москви у саратовське село з неясним усвідомленням того, що вона Бонапарту не слуга, і зі страхом, щоб її не зупинили з наказу графа Растопчина, — робила просто і істинно ту велику справу, що врятувала Росію. А граф Растопчин, який то соромив тих, що виїжджали, то вивозив присутствені місця, то видавав ні на що не придатну зброю п’яній наволочі, то підіймав образи, то забороняв Августіну вивозити мощі та ікони, то захоплював усі приватні підводи, які були в Москві, то на ста тридцяти шести підводах вивозив повітряну кулю, яку робив Леппіх, то натякав на те, що він спалить Москву, то розповідав, як він спалив свій будинок і написав прокламацію французам, в якій урочисто докоряв їм, що вони розорили його дитячий притулок, то приймав славу спалення Москви, то зрікався її, то наказував людям ловити всіх шпигунів і приводити до нього, то докоряв за це народові, то висилав усіх французів з Москви, то залишав у місті пані Обер-Шальме, в якої був центр всього французького московського населення, а без особливої провини наказував схопити і відправити в заслання старого шановного пошт-директора Ключарова; то збирав народ на Три Гори, щоб битися з французами, то, щоб відмогтися від цього народу, віддав йому на вбивство людину, а сам виїжджав через задні ворота; то казав, що він не переживе нещастя Москви, то писав в альбоми по-французькому вірші про свою участь у цій справі^[174], — цей чоловік не розумів значення події, що відбувалася, а хотів лише щось зробити сам, здивувати когось, щось учинити патріотично-геройське, і, як хлопчак, пустував над величною і неминучою подією — залишенням і спаленням Москви і намагався своєю маленькою рукою то посилити, то затримати біг величезного народного потоку, який ніс його у собі.

VI

Елен, повернувшись разом з Двором з Вільни до Петербурга, перебувала у скрутному становищі.

В Петербурзі Елен користалась особливим протегуванням вельможі, який посідав одну з найвищих посад у державі. У Вільні вона зблизилась з молодим іноземним принцем. Коли вона повернулась до Петербурга, принц і вельможа були обидва в Петербурзі, обидва заявляли свої права, і перед Елен постало нове ще в її кар’єрі завдання: зберегти свою близькість взаємин з обома, не образивши жодного.

Те, що здалося б важким і навіть неможливим для іншої жінки, жодного разу не змусило задуматися графиню Безухову, яка недарма, видно, мала репутацію вельми розумної жінки. Якби вона почала приховувати свої вчинки, виплутуватись хитрощами з незручного становища, вона цим самим зіпсувала б свою справу, визнавши себе винною; Елен, навпаки, зразу, як істинно велика людина, яка може все те, що хоче, поставила себе в позицію правоти, в яку вона щиро вірила, а всіх інших в позицію винуватості.

Першого разу, коли молода іноземна особа дозволила собі робити їй докори, вона, гордо підвівши свою красиву голову і впівоборота повернувшись до особи, твердо сказала:

— Voilà l’égoïsme et la cruauté des hommes! Je ne m’attendais pas à autre chose. La femme se sacrifie pour vous, elle souffre, et voilà sa récompense. Quel droit avez vous, Monseigneur, de me demander compte de mes amitiés, de mes affections? C’est un homme qui a été plus qu’un père pour moi^[175].

Особа хотіла щось сказати. Елен перебила її. — Eh bien, oui, — сказала вона, — peut être qu’il a pour moi d’autres sentiments que ceux d’un pere, mais ce n’est pas une raison pour que je lui ferme ma porte. Je ne suis pas un homme pour être ingrate. Sachez, Monseigneur, pour tout ce qui à rapport à mes sentiments intimes, je ne rends compte qu’à dieu et à ma conscience^[176], — закінчила вона, торкаючись рукою високо піднятих красивих грудей і звівши погляд на небо.

— Mais écoutez moi, au nom de dieu.

— Epousez moi, et je serai votre esclave.

— Mais c’est impossible.

— Vous ne daignez pas descendre jusqu’à moi, vous...^[177] — сказала Елен, заплакавши.

Особа почала утішати її; а Елен крізь сльози казала (наче в забутті), що ніщо не може перешкодити їй вийти заміж, що є приклади (тоді ще мало було прикладів, але вона назвала Наполеона й інших високих осіб), що вона ніколи не була дружиною свого чоловіка, що її було принесено в жертву.

— Але закони, релігія... — вже здаючись, казала особа.

— Закони, релігія... Нащо б вони були видумані, якби вони не могли цього зробити! — сказала Елен.

Важна особа була здивована з того, що такі прості міркування не спадали їй на думку, і звернулась за порадою до святих братів Товариства Ісусового, з якими вона була в близьких стосунках.

Через кілька днів по цьому на одному з чарівних свят, яке влаштувала Елен на своїй дачі на Кам’яному Острові, їй був відрекомендований немолодий, з білим як сніг волоссям і чорними, блискучими очима, чарівливий m-r de Jobert, un Jesuite a robe courte^[178], який довго в саду, при світлі ілюмінації і під звуки музики, розмовляв з Елен про любов до бога, до Христа, до серця божої матері і про утіхи, що дає у цьому і в майбутньому житті єдина істинна, католицька релігія. Елен була зворушена, і кілька разів у неї і в m-r Jobert в очах стояли сльози і тремтів голос. Танець, на який кавалер прийшов запрошувати Елен, перебив її бесіду з її майбутнім directeur de conscience^[179]; але на другий день m-r de Jobert прийшов сам увечері до Елен, і з того часу став часто бувати в неї.

Одного дня він повів графиню до католицького храму, де вона стала навколішки перед олтарем, до якого її підвели. Немолодий, чарівливий француз поклав їй на голову руки, і, як вона сама потім розповідала, вона відчула щось наче подих свіжого вітру, що зійшов їй в душу. Їй пояснили, що це була la grâce^[180].

Потім до неї привели абата à robe longue^[181], він висповідав її і відпустив їй гріхи. На другий день їй принесли ящик, в якому було причастя, і залишили їй вдома для вживання. Через кілька днів Елен, на своє задоволення, взнала, що вона вже вступила в істинну католицьку церкву і що цими днями сам папа взнає про неї і надішле їй якийсь папір.

Усе, що робилось за цей час навколо неї і з нею, вся ця, звернена на неї, увага стількох розумних людей, увага, що виявлялася в таких приємних, витончених формах, і голубина чистота, в якій вона тепер перебувала (вона носила весь цей час білі плаття з білими стрічками), — все це давало їй втіху; але ця втіха ні на хвилину не заважала їй мати на оці свою мету. І як завжди буває, що в справі хитрості дурна людина обдурює розумніших, вона, зрозумівши, що мета всіх цих слів і турбот полягає переважно в тому, щоб, навернувши її в католицтво, взяти з неї грошей на користь єзуїтських закладів (про що їй натякали), Елен, перше ніж давати гроші, наполягала на тому, щоб над нею вчинили ті різні операції, які звільнили б її від чоловіка. На її розуміння, значення всякої релігії полягало лише в тому, щоб, задовольняючи людські бажання, додержувати певної пристойності. І з цією метою вона в одній зі своїх бесід з духівником наполегливо зажадала від нього відповіді на питання про те, в якій мірі її шлюб зв’язує її.

Вони сиділи у вітальні біля вікна. Були сутінки. З вікна пахло квітами. Елен була в білому платті, що просвічувалося на грудях і на плечах. Абат, добре відгодований, з пухким, чисто поголеним підборіддям, приємним, міцним ротом і білими руками, складеними лагідно на колінах, сидів близько біля Елен і з тонкою усмішкою на губах, мирно-захопленим з її краси поглядом зрідка дивився на її обличчя і викладав свій погляд на питання, яке цікавило їх. Елен, неспокійно усміхаючись, дивилась на його кучеряве волосся, чисто виголені, чорніючі, повні щоки і з хвилини на хвилину чекала нового обороту розмови. Та абат, хоч і мав очевидну насолоду в спогляданні краси своєї співрозмовниці, проте був захоплений власною майстерністю у своїй справі.

Розвиток міркувань керівника совісті був такий. Не розуміючи значення того, що робите, ви дали обітницю подружньої вірності чоловікові, який, з свого боку, одружившись з вами і не вірячи в релігійне значення шлюбу, вчинив блюзнірство. Шлюб цей не мав подвійного значення, яке повинен він мати. Та незважаючи на це, обітниця ваша зв’язувала вас. Ви відступили від неї. Що ви вчинили цим? Péché veniel чи péché mortel?^[182] Péché veniel, бо ви без поганого умислу вчинили це. Якби ви тепер, з метою мати дітей, одружилися знову, то гріх ваш міг би бути прощенним. Але питання знову розпадається на дві частини: перша...

— Але я гадаю, — раптом сказала, знудьгувавшись, Елен зі своєю чарівливою усмішкою, — що я, вступивши в істинну релігію, не можу бути зв’язана тим, що наклала на мене несправжня релігія.

Directeur de conscience^[183] здивувався, як просто поставлено перед ним колумбове яйце. Він був захоплений з несподівано-швидких успіхів своєї учениці, але не міг відмовитись від своєї розумової, працею створеної, будови аргументів.

— Entendons nous, comtesse^[184], — сказав він, усміхаючись, і почав заперечувати міркування своєї духовної дочки.

VII

Елен розуміла, що справа була дуже проста й легка з духовного погляду, але керівники утруднювали її тільки тому, що вони побоювались, як світська влада подивиться на цю справу.

І тому Елен вирішила, що треба у громадянстві підготувати цю справу. Вона викликала ревнощі старого вельможі і сказала йому те саме, що й першому залицяльникові, тобто поставила питання так, що єдиний спосіб одержати права на неї полягає в одруженні з нею. Стара важна особа в першу хвилину була, як і перша, молода особа, здивована з цієї пропозиції — вийти заміж від живого чоловіка; але непохитна впевненість Елен у тому, що це так само просто і природно, як і виходити дівчиною заміж, вплинула й на стару особу. Якби помітні були хоч найменші ознаки вагання, сорому чи приховування в самої Елен, то справу свою вона безперечно програла б; але не тільки не було цих ознак приховування й сорому, а, навпаки, вона просто і з добродушною наївністю розповідала усім своїм близьким друзям (а це був увесь Петербург), що їй освідчилися і принц і вельможа і що вона любить обох і боїться завдати прикрості і тому й цьому.

По Петербургу миттю поширилась чутка не про те, що Елен хоче розвестися зі своїм чоловіком (якби поширилась ця чутка, дуже багато хто повстав би проти такого незаконного наміру), а просто поширилась чутка про те, що нещасна, інтересна Елен перебуває у ваганні — за кого з двох їй виходити заміж. Питання полягало вже не в тому, в якій мірі це можливо, а лише в тому, який жених вигідніший і як двір подивиться на це. Були справді деякі закоснілі люди, які не вміли піднестися на висоту питання і вбачали в цьому задумі зневаження таїнства шлюбу; але таких було мало, і вони мовчали, а більшість цікавилась питаннями про щастя, що припало на долю Елен, і — кого краще обрати. Проте, гарно чи погано виходити заміж від живого чоловіка, не говорили, бо питання це, очевидно, було вже вирішене для людей, розумніших за нас з вами (як казали), і взяти під сумнів правильність рішення питання означало рискувати виявити свою глупоту і невміння жити у вищому світі.

Лише Марія Дмитрівна Ахросимова, яка приїхала цього літа до Петербурга, щоб побачитися з одним із своїх синів, дозволила собі прямо висловити свою, протилежну громадській, думку. Зустрівши Елен на балу, Марія Дмитрівна зупинила її посеред зали і при загальній мовчанці своїм грубим голосом сказала до неї:

— У вас тут від живого чоловіка заміж виходити стали. Ти може, думаєш, що ти це новеньке видумала? Випередили, матінко. Уже давно видумано. У всіх...... так роблять. — І з цими словами Марія Дмитрівна із звичним грізним жестом, закочуючи свої широкі рукави і суворо оглядаючись, пройшла через кімнату.

На Марію Дмитрівну, хоч і боялись її, дивились у Петербурзі як на штукарку і тому зі слів, які вона сказала, помітили тільки грубе слово і пошепки повторювали його одне одному, вбачаючи в цьому слові всю сіль сказаного.

Князь Василь, який останнього часу особливо часто забував те, що він говорив, і повторював сотню разів те саме, казав щоразу, коли йому траплялось бачити свою дочку:

— Hélène, j’ai un mot à vous dire, — казав він, одводячи її вбік і смикаючи вниз за руку. — J’ai eu vent de certains projets relatifs à... Vous savez. Eh bien, ma chère enfant, vous savez que mon coeur de père se réjouit de vous savoir... Vous avez tant souffert... Mais, chère enfant... ne consultez que votre coeur. C’est tout ce que. je vous dis^[185]. — І, приховуючи завжди однакове хвилювання, він притискав свою щоку до доччиної щоки і відходив.

Білібін, який не втратив репутації дуже розумної людини й був некорисливим другом Елен, одним з тих друзів, що бувають завжди у блискучих жінок, друзів-мужчин, які ніколи не можуть перейти на роль закоханих, Білібін якось у petit comité^[186] висловив своєму другові Елен погляд свій на всю цю справу.

— Ecoutez, Bilibine (Елен таких друзів, як Білібін, завжди називала на прізвище), — і вона доторкнулась своєю білою в перснях рукою до рукава його фрака. — Dites moi commevous diriez à une soeur, que doisje faire? Lequel des deux?^[187]

Білібін зібрав шкіру над бровами і з усмішкою на губах задумався.

— Vous ne me prenez pas зненацька, vous savez, — сказав він. — Comme véritable ami j’ai pensé et repensé à votre affaire. Voyez vous. Si vous épousez le prince (це був молодий чоловік), — він загнув палець, — vous perdez pour toujours la chance d’épouser l’autre, et puis vous mécontentez la Cour. (Comme vous savez, il у a une espèce de parenté.) Mais si vous épousez le vieux comte, vous faites le bonheur de ses derniers jours, et puis comme veuve du grand... le prince ne fait plus de mésalliance en vous épousant^[188], — і Білібін розпустив шкіру.

— Voilà un véritable ami! — сказала, засяявши, Елен, ще раз доторкуючись рукою до рукава Білібіна. — Mais c’est que j’aime Eun et Eautre, je ne voudrais pas leur faire de chagrin. Je donnerais ma vie pour leur bonheur à tous deux^[189], — сказала вона.

Білібін знизав плечима, кажучи цим, що такому горю навіть і він уже зарадити не може.

«Une maîtresse-femme! Voilà се qui s’appelle poser carrément la question. Elle voudrait, épouser tous les trois à la fois»^[190], — подумав Білібін.

— Але скажіть, як чоловік ваш подивиться на цю справу? — сказав він, певний своєї сталої репутації і тому не боячись принизити себе таким наївним запитанням. — Чи погодиться він?

— Ah! Il m’aime tant! — сказала Елен, якій чомусь здавалось, що П’єр теж любить її. — Il fera tout pour moi^[191].

Білібін підібрав шкіру, щоб відзначити, що готується mot^[192].

— Mête le divorce^[193], — сказав він.

Елен засміялася.

Серед людей, які дозволяли собі сумніватися у законності затіяного одруження, була мати Елен, княгиня Курагіна. Вона увесь час мучилась заздрощами до своєї дочки, і тепер, коли предмет заздрощів був найближчий серцеві княгині, вона не могла примиритися з цією думкою. Вона радилась з російським священиком про те, в якій мірі можлива розлука і одруження при живому чоловікові, і священик сказав їй, що це неможливо і, на її радість, указав їй на євангельський текст, в якому (священикові здавалось) прямо забороняється одруження від живого чоловіка.

Озброєна цими аргументами, що здавалися їй невідпорними, княгиня рано-вранці, щоб застати дочку саму, поїхала до неї.

Вислухавши заперечення своєї матері, Елен лагідно і глузливо усміхнулася.

— То ж прямо сказано: хто одружується з розвідною жінкою... — сказала стара княгиня.

— Ah, maman, ne dites pas de bśtises. Vous ne comprenez rien. Dans ma position j’ai des devoirs^[194], — заговорила Елен, переводячи розмову на французьку з російської мови, на якій їй завжди здавалося щось неясним у її справі.

— Але ж, мій друже...

— Ah, maman, comment est-ce quevous ne comprenez pas que le Saint Père, qui a le droit de donner des dispenses...^[195]

У цей час дама-компаньйонка, що жила в Елен, увійшла до неї повідомити, що його високість у залі і хоче її бачити.

— Non, dites lui que je ne veux pas le voir, que je suis furieuse contre lui, parce qu’il m’a manqué parole.

— Comtesse, à tout péché miséricorde^[196], — сказав, входячи, молодий, білявий чоловік з довгим обличчям і носом.

Стара княгиня шанобливо підвелася і присіла. Молодик, увійшовши, не звернув на неї уваги. Княгиня кивнула головою дочці й поплила до дверей.

«Ні, вона має рацію, — думала стара княгиня, всі переконання якої розвіялись, як тільки з’явився його високість. — Вона має рацію; але як це ми за нашої неповторної молодості не знали цього? А це так було просто», — думала, сідаючи в карету, стара княгиня.

На початку серпня справа Елен остаточно з’ясувалась, і вона написала своєму чоловікові (який її дуже любив, як вона думала) листа, в якому повідомляла його про свій намір вийти заміж за NN і про те, що вона вступила в єдину істинну релігію і що вона просить його виконати всі ті конче потрібні для розлуки формальності, про які розповість йому пред’явник цього листа.

«Sur се je prie dieu, mon ami, de vous avoir sous sa sainte et puissante garde. Votre amie Hélène»^[197].

Цього листа було привезено в П’єрів дім у той час, як П’єр був на Бородінському полі.

VIII

Вдруге, вже наприкінці Бородінського бою, пішовши з батареї Раєвського, П’єр з юрмою солдатів попростував яром до Князькова, дійшов до перев’язочного пункту і, побачивши кров та почувши крик і стогін, швидко пішов далі, загубившись у юрмі солдатів.

Одно, чого бажав тепер П’єр усіма силами своєї душі, це — якнайскоріше вийти з тих страшних вражень, в яких він жив цього дня, повернутися до звичайних умов життя і заснути спокійно в кімнаті на своєму ліжку. П’єр почував, що тільки в звичайних умовах життя він зможе збагнути самого себе і все те, що він бачив і пережив. Та цих звичайних умов життя ніде не було.

Хоч ядра й кулі не свистіли тут по дорозі, якою він ішов, але з усіх боків було те саме, що й там, на полі бою. Були ті самі страждання, змучені й іноді дивно-байдужі обличчя, та сама кров, ті самі солдатські шинелі, ті самі звуки стрілянини, хоч і далекої, але все ще страхітливої; крім того, була задуха й курява.

Пройшовши верст зо три великим Можайським шляхом, П’єр сів край нього.

Сутінки спустилися на землю, і гуркіт гармат затих. П’єр, спершись на лікоть, ліг і лежав так довго, дивлячись на тіні, що просувалися повз нього в темряві. Безперестанно йому здавалось, що зі страшним свистом налітало на нього ядро; він здригався і підводився. Він не пам’ятав, який час пробув тут. Серед ночі троє солдатів принесли гілок, розташувалися біля нього й почали розкладати багаття.

Солдати, скоса поглядаючи на П’єра, розвели вогонь, поставили на нього казанок, накришили в нього сухарів і поклали сала. Приємний запах жирної страви злився з запахом диму. П’єр підвівся на лікоть і зітхнув. Солдати (їх було троє) їли, не звертаючи уваги на П’єра, і розмовляли між собою.

— Та ти з яких будеш? — раптом звернувся до П’єра один з солдатів, очевидно під цим запитанням розуміючи те, що й думав П’єр, а саме: якщо ти їсти хочеш, ми дамо, скажи тільки, чи чесна ти людина?

— Я? я?.. — сказав П’єр, почуваючи потребу применшити наскільки можна своє суспільне становище, щоб бути ближчим і зрозумілішим для солдатів. — Я по суті ополченний офіцер, тільки мого ополчення тут нема; я приїжджав на бій і загубив своїх.

— Он як! — сказав один з солдатів.

Другий солдат похитав головою.

— Що ж, поїж, коли хочеш, кавардачку! — сказав перший і подав П’єру, облизавши її, дерев’яну ложку.

П’єр підсів до вогню і почав їсти кавардачок, ту їжу, яка була в казанку і яка здавалася йому найсмачнішою з усіх страв, які він будь-коли їв. У той час, як він жадібно, нахилившись над казанком, набираючи великі ложки, пережовував одну за одною і обличчя його було видно в світлі вогню, солдати мовчки дивились на нього.

— Тобі куди це треба? Ти скажи! — спитав знову один з них.

— Мені до Можайська.

— Ти, виходить, пан?

— Пан.

— А як звати?

— Петро Кирилович.

— Ну, Петре Кириловичу, ходімо, ми тебе відведем.

У цілковитій темряві солдати разом з П’єром пішли до Можайська.

Уже півні співали, коли вони дійшли до Можайська і стали підніматися на круту міську гору. П’єр ішов разом з солдатами, зовсім забувши, що його заїжджий двір був унизу під горою і що він уже проминув його. Він би не згадав цього (в такому стані розгубленості він перебував), якби з ним не зіткнувся на половині гори його берейтор, який шукав його по місту і повертався назад до свого заїжджого двору. Берейтор упізнав П’єра по його капелюхові, що білів у темряві.

— Ваше сіятельство, — промовив він, — а ми вже втратили надію. Чого ж ви пішки? Куди ж це ви, ідіть сюди, будь ласка!

— Ага, — промовив П’єр.

Солдати зупинились.

— Ну, що, знайшов своїх? — спитав один з них.

— Ну, прощавай! Петро Кирилович, здається? Прощавай, Петре Кириловичу! — сказали інші голоси.

— Прощайте, — сказав П’єр і пішов зі своїм берейтором до заїжджого двору.

«Треба дати їм!» — подумав П’єр, узявшись за кишеню. — «Ні, не треба», — сказав йому якийсь голос.

У кімнатах заїжджого двору не було місця: всі були зайняті. П’єр вийшов на подвір’я, ліг у своїй колясці і накрився з головою.

IX

Тільки-но П’єр поклав голову на подушку, як відчув, що засинає; але раптом ясно, майже як у дійсності, почув бум-бум-бум пострілів, почув стогін, крик, гупання снарядів, запахло кров’ю і порохом, і почуття жаху, страху смерті охопило його. Він злякано розплющив очі і підвів голову з-під шинелі. Було зовсім тихо на подвір’ї. Лише в воротях, розмовляючи з двірником і хляпаючи по грязюці, йшов якийсь денщик. Над П’єровою головою, під темним сподом тесового покриття, стрепенулись голуби від руху, який він зробив, підводячись. По всьому подвір’ї був розлитий тихий, радісний для П’єра в цю хвилину, міцний запах заїжджого двору, запах сіна, гною і дьогтю. Між двома чорними покрівлями піддашків видно було чисте зоряне небо.

«Хвалити бога, що цього нема більш, — подумав П’єр, знову накриваючись з головою. — О, який страх жахливий і як ганебно я піддався йому! А вони... вони увесь час, до кінця були тверді, спокійні...» — подумав він. Вони в П’єровому розумінні були солдати, — ті, що були на батареї, і ті, що годували його, і ті, що молились на образ. Вони — ці дивні, невідомі йому досі люди, — вони ясно і різко відділялись у його думці від усіх інших людей.

«Солдатом бути, просто солдатом! — думав П’єр, засинаючи. — Увійти в це загальне життя всім єством, пройнятися тим, що робить їх такими. Але як скинути з себе усе це зайве, диявольське, увесь тягар цієї зовнішньої людини? Один час я міг бути цим. Я міг втекти від батька, як я хотів. Мене могли ще після дуелі з Долоховим послати солдатом». І в П’єровій уяві майнув обід у клубі, на якому він викликав Долохова, і благодійник у Торжку. І ось П’єру уявляється урочиста столова ложа. Ложа ця відбувається в Англійському клубі. І хтось знайомий, близький, дорогий сидить у кінці столу. Та це ж він! Це благодійник. «Ага, він же помер? — подумав П’єр. — Так, помер; але я не знав, що він живий. І як мені шкода, що він помер, і який я радий, що він живий знову!» З одного боку столу сиділи Анатоль, Долохов, Несвицький, Денисов та інші такі ж (категорія цих людей так само чітко була уві сні визначена у П’єровій душі, як і категорія тих людей, яких він називав вони), і ці люди, Анатоль, Долохов, голосно кричали, співали; але крізь їх крик чутно було голос благодійника, що безугавно говорив, і гомін його слів був такий самий значущий і безупинний, як гуркіт поля бою, але він був приємний і втішний. П’єр не розумів того, що говорив благодійник, але він знав (категорія думок така ж ясна була уві сні), що благодійник говорив про добро, про можливість бути тим, чим були вони. І вони з усіх боків, зі своїми простими, добрими, твердими обличчями, оточували благодійника. Але вони, хоча й були добрі, не дивились на П’єра, не знали його. П’єр захотів привернути до себе їх увагу і сказати. Він підвівся, але в ту ж мить ноги його похололи й оголилися.

Йому стало соромно, і він рукою закрив свої ноги, з яких справді зсунулась шинель. На мить П’єр, поправляючи шинель, розплющив очі й побачив ті самі покрівлі піддашків, стовпи, подвір’я, але все було тепер синювате, світле і вкрите блискітками роси чи морозу.

«Розвидняється, — подумав П’єр. — Але це не те. Мені треба дослухати і зрозуміти слова благодійника». Він знову накрився шинеллю, але ні столової ложі, ні благодійника вже не було. Були тільки думки, ясно висловлювані словами, думки, які хтось говорив чи сам передумував П’єр.

П’єр, згадуючи потім ці думки, незважаючи на те, що вони були викликані враженнями цього дня, був певний, що хтось поза ним казав їх йому. Ніколи, як йому здавалось, він наяву не був спроможний так думати і висловлювати свої думки.

«Війна — це найважче підкорення свободи людини законам бога, — казав голос. — Простота — це покора богові; від нього не втечеш. І вони прості. Вони не говорять, а роблять. Сказане слово срібне, а несказане — золоте. Нічим не може володіти людина, поки вона боїться смерті. А хто не боїться її, тому належить усе. Якби не було страждання, людина не знала б меж собі, не знала б самої себе. Найважче (далі уві сні думав чи чув П’єр) полягає в тому, щоб уміти з’єднувати в душі своїй значення всього. Все з’єднати? — спитав сам себе П’єр. — Ні, не з’єднати. Не можна з’єднувати думок, а вирішати питання, — ось що треба! Так, вирішати треба, вирішати треба!» — з внутрішнім захватом повторив собі П’єр, почуваючи, що саме цими, і тільки цими словами висловлюється те, що він хоче висловити, і розв’язується все це тяжке для нього питання.

— Так, вирішати треба, час вирішати.

— Вирушати треба, час вирушати, ваше сіятельство! Ваше сіятельство, — повторив якийсь голос, — вирушати треба, час вирушати...

Це був голос берейтора, який будив П’єра. Сонце світило прямо П’єру в обличчя. Він глянув на грязький заїжджий двір, посеред якого біля криниці солдати напували худих коней; з подвір’я у ворота виїжджали підводи. П’єр з огидою одвернувся і, заплющивши очі, поспішно повалився знову на сидіння коляски. «Ні, я не хочу цього, не хочу цього бачити і розуміти, я хочу зрозуміти те, що відкривалося мені уві сні. Ще одна секунда, і я все зрозумів би. Та що ж мені робити? Вирішити, але як вирішити все?» І П’єр з жахом відчув, що все значення того, що він думав і бачив уві сні, було зруйновано.

Берейтор, кучер і двірник розповідали П’єру, що приїжджав офіцер з вісткою про те, що французи підійшли під Можайськ і що наші відходять.

П’єр встав і, звелівши запрягати й доганяти його, пішов пішки через місто.

Війська виходили і залишали коло десяти тисяч поранених. Поранені ці були на подвір’ях, виглядали з вікон домів і юрмились на вулицях. На вулицях біля підвід, що мали вивозити поранених, чутно було крик, лайку і удари. П’єр віддав коляску, що наздогнала його, знайомому пораненому генералові і разом з ним поїхав до Москви. По дорозі П’єр почув про смерть свого шуряка і про смерть князя Андрія.

X

30 числа П’єр повернувся до Москви. Майже коло застави йому зустрівся ад’ютант графа Растопчина.

— А ми вас скрізь шукаємо, — сказав ад’ютант. — Графові вас неодмінно треба бачити. Він просить вас зараз же приїхати до нього у дуже важливій справі.

П’єр, не заїжджаючи додому, взяв візника і поїхав до головнокомандуючого.

Граф Растопчин тільки цього ранку приїхав до міста зі своєї заміської дачі в Сокольниках. У передпокої і в приймальні у графовому домі було повно чиновників, які прибули на вимогу або по накази. Васильчиков і Платов уже бачилися з графом і пояснили йому, що захищати Москву неможливо і що її буде здано. Хоч ці відомості і приховувались від населення, але чиновники, начальники різних управлінь знали, що Москва буде в руках ворога, так само, як знав це і граф Растопчин; і всі вони, щоб скласти з себе відповідальність, прийшли до головнокомандуючого з запитаннями, що їм робити з довіреними їм частинами.

У той час, коли П’єр входив до приймальні, кур’єр, що приїхав з армії, виходив від графа.

Кур’єр безнадійно махнув рукою на запитання, з якими звернулись до нього, і пройшов через залу.

Чекаючи у приймальні, П’єр втомленими очима розглядав різних, старих і молодих, військових і цивільних, важних і не важних чиновників, що були в кімнаті. Всі здавалися незадоволеними і стурбованими. П’єр підійшов до однієї групи чиновників, в якій один був його знайомий. Привітавшись з П’єром, вони продовжували свою розмову.

— Як вислати та знову повернути, біди не буде; а в такому стані ні за що не можна відповідати.

— Так ось же, він пише, — казав інший, показуючи на друкований папір, якого тримав у руці.

— Це інша річ. Для народу так треба, — сказав перший.

— Що це? — спитав П’єр.

— А ось нова афіша.

П’єр узяв її в руки і став читати:

«Ясновельможний князь, щоб швидше з’єднатися з військами, які йдуть до нього, перейшов Можайськ і став на тривкому місці, де ворог не зразу на нього піде. До нього відправлено звідси сорок вісім гармат зі снарядами, і ясновельможний каже, що Москву до останньої краплини крові захищати буде і ладен хоч на вулицях битися. Ви, братці, не дивіться на те, що присутствені місця зачинили: справи прибрати треба, а ми своїм судом з лиходієм розберемося! Коли до чого дійде, мені треба бравих хлопців і міських і сільських. Днів за два я кину заклик, а тепер не треба, то я мовчу. Добре з сокирою, непогано з рогатиною, а найкраще — вила-тройчаки: француз не важчий за сніп житній. Завтра, по обіді, я піднімаю Іверську в Катерининський шпиталь, до поранених. Там воду освятимо: вони швидше видужають; і я тепер здоровий: у мене боліло око, а тепер дивлюсь обома».

— А мені казали військові люди, — промовив П’єр, — що в місті ніяк не можна вести бій і що позиція...

— Авжеж, про те ж от ми й говоримо, — сказав перший чиновник.

— А що це означає: у мене боліло око, а тепер дивлюсь обома? — спитав П’єр.

— У графа був ячмінь, — сказав ад’ютант, усміхаючись, — і він дуже турбувався, коли я йому сказав, що приходили люди питати, що з ним. А що, графе? — сказав раптом ад’ютант, з усмішкою звертаючись до П’єра, — ми чули, що у вас родинні неприємності? Начебто графиня, дружина ваша...

— Я нічого не чув, — байдуже сказав П’єр. — А що ви чули?

— Ні, знаєте, часто ж вигадують. Я кажу, що чув.

— Що ж ви чули?

— Та ось кажуть, — знову так само усміхаючись, сказав ад’ютант, — що графиня, дружина ваша, збирається за кордон. Мабуть, дурниці...

— Можливо, — сказав П’єр, неуважно оглядаючись навколо себе. — А це хто? — спитав він, показуючи на невисокого старого чоловіка в чистому синьому каптані, з білою як сніг великою бородою, з такими ж бровами і з рум’яним обличчям.

— Це? Це купець один, тобто він трактирник, Верещагін. Ви чули, може, цю історію з прокламацією?

— А, то це Верещагін! — сказав П’єр, вдивляючись у тверде і спокійне обличчя старого купця і шукаючи в ньому виразу зрадництва.

— Це не він сам. Це батько того, який написав прокламацію, — сказав ад’ютант. — Той, молодий, сидить в ямі, і йому, здається, погано буде.

Один старенький з зіркою і другий чиновник-німець з хрестом на шиї підійшли до них.

— Бачите, — розповідав ад’ютант, — це заплутана історія. З’явилася тоді, місяців зо два тому, ця прокламація. Графові донесли. Він наказав розслідувати. Ось Гаврило Іванович розшукував, прокламація ця перебувала рівно в шістдесяти трьох руках. Приїде до одного: ви від кого маєте? — Від того-то. Він їде до того: ви від кого? і так далі. Добрались до Верещагіна... недоучений купчик, знаєте, купчик-голубчик, — усміхаючись, сказав ад’ютант. — Питають його: ти від кого маєш? І головне, ми знаємо, від кого він має. Йому більш нема від кого взяти, як од пошт-директора. Але, видно, вже там вони зговорилися. Каже: ні від кого, я сам склав. І загрожували і просили, став на цьому: сам склав. Так і доповіли графові. Граф звелів прикликати його. «Від кого в тебе прокламація?» — «Сам склав». Ну, ви знаєте графа! — гордо і весело усміхаючись, сказав ад’ютант. — Він страшенно скипів; та й подумайте: таке нахабство, брехня і впертість!...

— А! Графові треба було, щоб він показав на Ключарова, розумію! — сказав П’єр.

— Зовсім не треба, — злякано сказав ад’ютант. — За Ключаровим і без цього були грішки, за те його й заслано. А річ у тому, що граф дуже обурився. «Як же ти міг скласти? — каже граф. Узяв зі столу гамбурзьку газету. — Ось вона. Ти не склав, а переклав і переклав погано, бо ти й по-французькому, дурню, не знаєш». Що ж ви думаєте? «Ні, — каже, — я ніяких газет не читав, я склав». — «А коли так, то ти зрадник, і я тебе віддам до суду, і тебе повісять. Кажи, від кого одержав?» — «Я ніяких газет не бачив, а склав». Так і залишилось. Граф і батька викликав: стоїть на своєму. І віддали до суду, і присудили, здається, до каторжної роботи. Тепер батько прийшов просити за нього. Але паскудний хлопчисько! Знаєте, такий купецький синочок, франтик, спокусник, слухав десь лекції і вже думає, що йому чорт не брат. Ось який це молодчик! В батька його трактир тут біля Кам’яного мосту, то в трактирі, знаєте, великий образ бога вседержителя і зображений в одній руці скіпетр, у другій — держава; так він узяв цього образа додому на кілька днів і що ж зробив! Знайшов мерзотника-живописця...

XI

Посеред цього нового оповідання П’єра покликали до головнокомандуючого.

П’єр увійшов до кабінету графа Растопчина. Саме в ту хвилину Растопчин, скривившись, потирав лоба й очі рукою. Невисокий чоловік щось говорив і, тільки-но увійшов П’єр, замовк і вийшов.

— А! здрастуйте, воїне великий, — сказав Растопчин, як тільки вийшов той чоловік. — Чули про ваші prouesses!^[198] Але не в тому річ. Mon cher, entrenous^[199], ви масон? — промовив граф Растопчин суворим тоном, наче було щось погане в цьому, але таке, що він мав намір простити. П’єр мовчав. — Mon cher, je suis bien informé^[200], та я знаю, що є масони і масони, і сподіваюсь, що ви не належите до тих, які, нібито рятуючи рід людський, хочуть погубити Росію.

— Так, я масон, — відповів П’єр.

— Так от бачите, мій дорогий. Вам, я думаю, відомо, що панів Сперанського і Магніцького відправлено куди слід; те саме зроблено з паном Ключаровим, те саме і з іншими, які, нібито споруджуючи храм Соломонів, намагались знищити храм своєї батьківщини. Ви розумієте, що на це є причини і що я не міг би заслати тутешнього пошт-директора, коли б він не був шкідливою людиною. Тепер мені відомо, що ви надіслали йому свій екіпаж для виїзду з міста і навіть що ви прийняли від нього папери на зберігання. Я вас люблю і не бажаю вам зла, і як ви вдвічі молодші за мене, то я, як батько, раджу вам припинити усякі стосунки з такими людьми і самому виїжджати звідси якнайскоріше.

— Але в чому ж, графе, вина Ключарова? — спитав П’єр.

— Це моє діло знати і не ваше мене питати, — крикнув Растопчин.

— Коли його обвинувачують у тому, що він розповсюджував прокламації Наполеона, то це ж не доведено, — сказав П’єр (не дивлячись на Растопчина), — і Верещагіна...

— Nous у voilà^[201], — раптом насупившись, перебиваючи П’єра, ще голосніше крикнув Растопчин. — Верещагін зрадник і запроданець, який дістане заслужену кару, — сказав Растопчин з тим запалом злості, з яким говорять люди, згадуючи образу. — Але я кликав вас не для того, щоб обговорювати мої справи, а для того, щоб дати вам пораду чи наказ, коли ви цього хочете. Прошу вас припинити стосунки з такими Панами, як Ключаров, і їхати звідси. А я дурощі виб’ю, хоч у кому б вони були. — І очевидно схаменувшись, що він наче кричить на Безухова, який ще ні в чому не винен, він додав, по-дружньому взявши за руку П’єра: — Nous sommes à la veille d’un désastre publique, et je n’ai pas le temps de dire des gentillesses à tous ceux qui ont affaire à moi. Голова іноді йде обертом! — Eh bien, mon cher, qu’est ce que vous faites, vous personnellement?^{title="">[202]}

— Mais rien^[203], — відповів П’єр, все ще не зводячи очей і не змінюючи виразу задуми на обличчі.

Граф насупився.

— Un conseil d’ami, mon cher. Décampez et au plutôt, c’est tout ce que je vous dis. A bon entendeur salut!^[204] Прощайте, дорогий мій. Між іншим, — прокричав він П’єру з дверей, — чи правда, що графиня потрапила до лапок des saints pères de la Sociétè de Jésus?^[205]

П’єр нічого не відповів і, насуплений і сердитий, яким його ніколи не бачили, вийшов від Растопчина.

Коли він приїхав додому, вже смеркало. Чоловік вісім різних людей побувало у нього цього вечора. Секретар комітету, полковник його батальйону, управитель, дворецький та різні прохачі. У всіх були справи до П’єра, які він повинен був вирішити. П’єр нічого не розумів, не цікавився цими справами і давав на всі запитання лише такі відповіді, які б звільнили його від цих людей. Нарешті, зоставшись сам один, він розпечатав і прочитав листа від дружини.

«Вони — солдати на батареї, князя Андрія вбито... старий... Простота є покора богові. Страждати треба... значення всього... вирішати трефа... дружина йде заміж... Забути і зрозуміти треба...» І він, підійшовши до ліжка, не роздягаючись, повалився на нього і відразу ж заснув.

Коли він прокинувся другого дня вранці, дворецький прийшов повідомити, що від графа Растопчина прийшов посланець — поліцейський чиновник — довідатись, чи вже поїхав, чи виїжджає граф Безухов.

Чоловік з десять різних людей, що мали справу до П’єра, чекали на нього у вітальні. П’єр квапливо одягнувся і, замість того, щоб іти до тих, які чекали його, пішов на чорний ганок і звідти вийшов у ворота.

З того часу і до кінця московського розорення ніхто з домашніх Безухова, незважаючи на всі розшуки, не бачив більш П’єра і не знав, де він перебуває.

XII

Ростови до 1 вересня, тобто до передодня вступу ворога в Москву, були в місті.

Після того, як Петя вступив у полк козаків Оболенського і поїхав до Білої Церкви, де формувався цей полк, на графиню напав страх. Думка про те, що обидва її сини перебувають на війні, що обидва вони пішли з-під її крила, що сьогодні чи завтра кожний з них, а може, й обидва разом, як три сини однієї її знайомої, можуть бути вбиті, уперше тепер, цього літа, з жорстокою ясністю прийшла їй у голову. Вона пробувала викликати до себе Миколу, хотіла сама їхати до Петі, влаштувати його де-небудь у Петербурзі, але і те і це було неможливим. Петя не міг повернутися інакше, як разом з полком або спочатку перевівшись до іншого діючого полку. Микола перебував десь в армії і після свого останнього листа, в якому детально описував свою зустріч з княжною Марією, не давав про себе знати. Графиня не спала ночами і, коли засинала, бачила уві сні вбитих синів. Після багатьох порад і переговорів граф придумав, нарешті, спосіб для заспокоєння графині. Він перевів Петю з полку Оболенського в полк Безухова, який формувався під Москвою. Хоч Петя і залишався на військовій службі, але за цих умов графиня мала втіху бачити хоч одного сина в себе під крильцем і сподівалася влаштувати свого Петю так, щоб більше не випускати його і записувати завжди в такі місця служби, де б він ніяк не міг потрапити в бій. Поки тільки Nicolas був у небезпеці, графині здавалося (і вона навіть каялася в цьому), що вона любить старшого більше за всіх інших дітей; але коли менший, пустун, який погано вчився, все ламав у домі і всім набридав, цей кирпатий Петя зі своїми веселими чорними очима, свіжим рум’янцем і ледь помітним пушком на щоках, потрапив туди, до цих великих, страшних, жорстоких мужчин, які там щось таке б’ються і щось у цьому знаходять радісного, — тоді матері здалося, що саме його вона любила більше, значно більше за всіх своїх дітей. Чим ближче підходив той час, коли мав повернутися в Москву Петя, якого чекали, тим більш графиня тривожилась. Вона думала вже, що ніколи не дочекається цього щастя. Присутність не тільки Соні, але й любої Наташі, навіть чоловіка, дратувала графиню. «Що мені до них, мені нікого не треба, крім Петі!» — думала вона.

В останніх числах серпня Ростови одержали другого листа від Миколи. Він писав з Воронезької губернії, куди його було послано за кіньми. Лист цей не заспокоїв графиню. Знаючи, що один син поза небезпекою, вона ще сильніше почала тривожитися за Петю.

Незважаючи на те, що вже з 20 числа серпня майже всі знайомі Ростових повиїжджали з Москви, незважаючи на те, що всі умовляли графиню виїжджати якомога швидше, вона нічого не хотіла слухати про від’їзд доти, поки не повернеться її золото, коханий Петя. 28 серпня приїхав Петя. Хворобливо-пристрасна ніжність, з якою мати зустріла його, не сподобалась шістнадцятилітньому офіцерові. Незважаючи на те, що мати приховала від нього свій намір не випускати його тепер з-під свого крильця, Петя зрозумів її задуми і, інстинктивно боячись, щоб з матір’ю не розголубитися, не обабитись (так він думав сам собі), він холодно обійшовся з нею, уникав її і під час свого перебування в Москві переважно тримався товариства Наташі, до якої почував завжди особливу, майже закохану, братську ніжність.

Через звичайну графову безтурботність 28 серпня ще нічого не було готове до від’їзду, і очікувані з рязанського і московського сіл підводи для вивезення з дому всього майна прийшли лише 30-го.

З 28 по 31 серпня вся Москва була сповнена турбот і руху. Щодня в Дорогомиловську заставу ввозили і розвозили по Москві тисячі поранених у Бородінському бою, і тисячі підвід з мешканцями і майном виїжджали через інші застави. Незважаючи на афішки Растопчина, чи незалежно від них, чи внаслідок їх, цілком суперечні і дуже чудні новини переказувались по місту. Хто казав про те, що нікому не дозволено виїжджати; хто, навпаки, розповідав, що підняли всі ікони з церков, і що всіх висилають силоміць; хто казав, що був ще бій після Бородінського, в якому розбито французів; хто казав, навпаки, що все російське військо знищено; хто казав, що московське ополчення піде з духівництвом попереду на Три Гори; хто нишком розповідав, що Августіну не дозволено виїжджати, що спіймали зрадників, що селяни бунтують і грабують тих, хто виїжджає, і т. ін., і т. ін. Але це тільки говорили, а по суті і ті, що їхали, і ті, що залишались (хоч ще не було ради в Філях, на якій вирішено було залишити Москву), — всі почували, хоч і не виявляли цього, що Москву неодмінно буде здано і що треба якомога швидше виїжджати самим і рятувати своє майно. Почувалось, що все разом повинно розірватися і змінитися, але до 1 числа ніщо ще не змінялося. Як злочинець, якого ведуть на страту, знає, що ось-ось він мусить загинути, але все ще придивляється навколо себе і поправляє погано надіту шапку, так і Москва мимоволі продовжувала своє звичайне життя, хоч знала, що близько той час загибелі, коли розірвуться всі ті умовні стосунки життя, яким звикли підкорятися.

Протягом цих трьох днів перед полоненням Москви вся родина Ростових була заклопотана різними життьовими справами. Глава родини, граф Ілля Андрійович, безперестанку їздив по місту, збираючи чутки, що йшли з усіх боків, а вдома робив загальні поверхові і хапливі розпорядження про готування до від’їзду.

Графиня наглядала за збиранням речей, з усього була незадоволена і ходила за Петею, ревнуючи його до Наташі, з якою він, раз у раз втікаючи від матері, проводив весь час. Соня сама розпоряджалась практичною стороною справи: складанням речей. Але Соня була особливо смутна і мовчазна весь цей останній час. Лист Nicolas, в якому він згадував про княжну Марію, викликав у її присутності радісні міркування графині про те, як у зустрічі княжни Марії з Nicolas вона вбачала промисл божий.

— Я ніколи не раділа тоді, — сказала графиня, — коли Болконський був Наташиним нареченим, а завжди бажала, і в мене є передчуття, що Миколенька одружиться з княжною. І як би це добре було!

Соня почувала, що це була правда, що єдина можливість налагодження справ Ростових полягала в одруженні з багатою і що княжна являла собою гарний вибір. Але Соні від цього було дуже гірко. Незважаючи на своє горе чи, може, саме внаслідок свого горя, вона взяла на себе весь тягар розпоряджень про збирання і складання речей і цим була цілі дні заклопотана. Граф і графиня звертались до неї, коли їм треба було що-небудь наказувати. Петя і Наташа, навпаки, не тільки не допомагали батькам, але й переважно всім у домі надокучали і заважали. І цілий день майже чутно було в домі їх біганину, галас та безпричинний регіт. Вони сміялись і раділи зовсім не тому, що була причина для їхнього сміху; а на душі в них було радісно й весело, і тому, хоч би що трапилось, усе викликало в них радість і сміх. Петі було весело тому, що, поїхавши з дому хлопчиком, він повернувся (як йому казали всі) бравим мужчиною; весело було тому, що він вдома, тому, що він з Білої Церкви, де не було надії скоро попасти в бій, приїхав у Москву, де цими днями будуть битися; і головне, весело було тому, що Наташа, під настрій якої він завжди підпадав, була весела. А Наташа була весела тому, що вона занадто довго була смутна, і тепер ніщо їй не нагадувало її смутку, і вона була здорова. Ще вона була весела тому, що була людина, яка захоплювалась нею (захоплення інших було тим мастилом, якого конче треба було для того, щоб її машина цілком вільно рухалась), і Петя захоплювався нею. А головне, веселі вони були тому, що війна була під Москвою, що битимуться біля застави, що роздають зброю, що всі тікають, виїжджають кудись, що взагалі відбувається щось незвичайне, а це завжди радує людину, особливо молоду.

XIII

31 серпня, в суботу, в домі Ростових усе здавалося перекинутим догори дном. Усі двері були порозчинювані, вся мебля винесена або переставлена, дзеркала, картини познімані. В кімнатах стояли скрині, було понакидано сіна, обгорткового паперу та мотузок. Селяни і двораки, виносячи речі, важкими кроками ходили по паркету. На подвір’ї було повно селянських возів, деякі стояли вже накладені з верхом і вшнуровані, деякі ще порожні.

Голоси і кроки величезної челяді та селян, що приїхали з підводами, звучали, перегукувались надворі і в будинку. Граф зранку поїхав кудись. Графиня, в якої від метушні та галасу розболілась голова, лежала в новій диванній з оцтовими пов’язками на голові. Петі не було вдома (він пішов до товариша, з яким мав намір перейти з ополченців у діючу армію). Соня була в залі, наглядаючи за пакуванням кришталю та фарфору. Наташа сиділа в своїй розореній кімнаті на підлозі, між розкиданими платтями, стрічками, шарфами, і, втупивши очі в підлогу, тримала в руках старе бальне плаття, те саме (тепер уже немодне) плаття, в якому вона вперше була на петербурзькому балу.

Наташі совісно було нічого не робити в домі, тимчасом як усі були такі заклопотані, і вона кілька разів ще з ранку пробувала взятись до роботи; але душа її не лежала до цієї роботи; а вона не могла і не вміла робити що-небудь не від усієї душі, не на всю свою силу. Вона постояла над Сонею при пакуванні фарфору, хотіла допомогти, та зараз же кинула і пішла до себе складати свої речі. Спочатку її веселило те, що вона роздавала свої плаття і стрічки покоївкам, але потім, коли решту все ж треба було складати, їй це здалося скучним.

— Дуняшо, ти складеш, голубонько? Правда ж? Правда?

І коли Дуняша залюбки пообіцяла їй все зробити, Наташа сіла на підлогу, взяла в руки старе бальне плаття і замислилась зовсім не про те, що мало б цікавити її тепер. З задуми, в якій перебувала Наташа, вивів її гомін дівчат у сусідній дівочій і звуки їх квапливих кроків з дівочої на чорний ганок. Наташа встала й подивилася у вікно. На вулиці зупинилася величезна валка поранених.

Дівчата, лакеї, ключниця, няня, куховари, кучери, форейтори, кухарчуки стояли біля воріт, дивлячись на поранених.

Наташа, накинувши білу носову хусточку на волосся і притримуючи її обома руками за кінчики, вийшла на вулицю.

Колишня ключниця, старенька Мавра Кузьмівна, відділилась від юрми, що стояла біля воріт, і, підійшовши до воза, на якому була халабудка з рогожі, розмовляла з молодим блідим офіцером, що лежав на цьому возі. Наташа підійшла на кілька кроків і несміливо зупинилася, все притримуючи свою хусточку і слухаючи те, що говорила ключниця.

— Що ж у вас, виходить, нікого й нема в Москві? — питала Мавра Кузьмівна. — Вам би спокійніше було де на квартирі... От хоч би до нас. Пани виїжджають.

— Не знаю, чи дозволять, — кволим голосом сказав офіцер. — Он начальник... спитайте, — і він показав на огрядного майора, що повертався назад вулицею повз валку возів.

Наташа зляканими очима заглянула в обличчя пораненого офіцера і зараз же пішла назустріч майорові.

— Можна пораненим у нас вдома зупинитися? — спитала вона.

Майор, усміхнувшись, приклав руку до козирка.

— Кого вам бажано, мамзель? — спитав він, звужуючи очі і усміхаючись.

Наташа спокійно повторила своє запитання, і обличчя і вся манера її, хоч вона все ще тримала свою хусточку за кінчики, були такі серйозні, що майор перестав усміхатись і, трохи подумавши, наче питаючи себе, наскільки це можливо, відповів їй ствердно.

— Безумовно, чому ж, можна, — сказав він.

Наташа трошки нахилила голову і швидкими кроками повернулась до Маври Кузьмівни, що стояла над офіцером і з жалісливим співчуттям розмовляла з ним.

— Можна, він сказав можна! — пошепки сказала Наташа.

Офіцер у халабудці завернув на подвір’я Ростових, і десятки возів з пораненими стали, на запрошення городян, завертати в подвір’я і під’їжджати до під’їздів будинків Поварської вулиці. Наташі, як видно, сподобались ці, поза звичними умовами життя, стосунки з новими людьми. Вона разом з Маврою Кузьмівною намагалась завернути на своє подвір’я якнайбільше поранених.

— Треба все ж татка спитати, — сказала Мавра Кузьмівна.

— Нічого, нічого, хіба не однаково! На один день ми до вітальні перейдемо. Можна всю нашу половину їм віддати.

— Ну, вже ви, панночко, вигадаєте! Та хоч і в флігелі, в холостяцькій, до нянечки, і то спитати треба.

— Ну, я спитаю.

Наташа побігла в дім і навшпиньках увійшла в напіввідчинені двері диванної, з якої пахло оцтом і гофманськими каплями.

— Ви спите, мамо?

— Ой, який там сон! — сказала, прокидаючись, графиня, яка щойно задрімала.

— Мамо, голубонько, — сказала Наташа, стаючи навколішки перед матір’ю і прихиляючи своє обличчя близько до її обличчя. — Пробачте, простіть, ніколи не буду, я вас розбудила. Мене Мавра Кузьмівна послала, тут поранених привезли, офіцерів, дозволите? А їм нема куди подітися; я знаю, що ви дозволите... — говорила вона швидко, не переводячи духу.

— Які офіцери? Кого привезли? Нічого не розумію, — сказала графиня.

Наташа засміялася, графиня теж трошки усміхнулась.

— Я знала, що ви дозволите... то я так і скажу. — І Наташа, поцілувавши матір, встала і пішла до дверей.

У залі вона зустріла батька; він з поганими вістями повернувся додому.

— Досиділись ми! — з мимовільною досадою сказав граф. — І клуб закрито, і поліція виходить.

— Тату, нічого, що я поранених запросила в дім? — спитала його Наташа.

— Звичайно, нічого, — неуважно сказав граф. — Не в тім річ, а тепер прошу, щоб дрібницями не займатися, а допомагати збиратись і їхати, їхати завтра... — І граф дав дворецькому і слугам таке ж розпорядження. Повернувся Петя і за обідом розповів свої новини.

Він казав, що сьогодні люди розбирали зброю в Кремлі, що хоч в афіші Растопчина і сказано, що він заклик кине днів за два, але що вже зроблено розпорядження, мабуть, про те, щоб завтра весь народ ішов на Три Гори із зброєю, і що там буде великий бій.

Графиня, тамуючи страх, поглядала на веселе, збуджене обличчя свого сина в той час, як він говорив це. Вона знала, що коли вона скаже слово про те, що вона просить Петю не йти у цей бій (вона знала, що він радіє з цього майбутнього бою), то він скаже що-небудь про мужчин, про честь, про вітчизну, — що-небудь таке беззмістовне, мужське, вперте, проти чого не можна заперечувати, і справу буде зіпсовано, і тому, надіючись влаштувати так, щоб виїхати до цього і взяти з собою Петю, як захисника і покровителя, вона нічого не сказала Петі, а по обіді покликала графа і слізно благала його вивезти її якнайшвидше, цієї ж ночі, якщо можливо. З жіночою мимовільною хитрістю любові вона, досі бувши цілком безстрашною, казала, що вона помре від страху, якщо не виїдуть цієї ночі. Вона насправді боялась тепер усього.

XIV

M-me Schoss ходила до своєї дочки і ще посилила графинин страх розповідями про те, що вона бачила на Мясницькій вулиці і в шинковій конторі. Повертаючись вулицею, вона не могла пройти додому через п’яну юрму, що бушувала біля контори. Вона взяла візника і об’їхала провулком додому; і візник розповідав їй, що народ розбивав бочки у шинковій конторі, що так наказано.

По обіді всі домашні Ростових з захопленою поспішністю взялися складати речі та готуватися до від’їзду. Старий граф, раптом узявшись до справи, по обіді все ходив безперестану з подвір’я в дім і назад, безтолково кричав на людей, ще більш кваплячи їх, хоч вони й так поспішали. Петя розпоряджався на подвір’ї. Соня не знала що робити через суперечні графові накази, і зовсім розгублювалась. Слуги, сперечаючись і галасуючи, бігали по кімнатах та по подвір’ю. Наташа, з властивим їй запалом, раптом теж взялася до роботи. Спочатку втручання її у справу складання речей було зустрінуто з недовірою. Від неї все чекали жарту і не хотіли слухатись її; та вона уперто і гаряче вимагала покори, сердилась, мало не плакала, що її не слухають, і, нарешті, добилась того, що в неї повірили. Перший подвиг її, до якого вона доклала величезних зусиль і який дав їй владу, було пакування килимів. У графа в домі були дорогі gobelins^[206] і перські килими. Коли Наташа взялась до справи, в залі стояли два ящики відкриті: один майже до самого верху напакований фарфором, другий з килимами. Фарфору було ще багато наставлено на столах і все ще несли з комори. Треба було починати новий, третій ящик, і за ним пішли слуги.

— Соню, стривай, та ми все так складемо, — сказала Наташа.

— Не можна, панночко, вже пробували, — сказав буфетник.

— Ні, почекай, будь ласка. — І Наташа стала виймати з ящика загорнуті в папір блюда і тарілки.

— Блюда треба сюди, в килими, — сказала вона.

— Та це ж і килими он дай боже на три ящики розкласти, — сказав буфетник.

— Та почекай, будь ласка. — І Наташа швидко, спритно почала розбирати. — Цього не треба, — казала вона про київські тарілки, — це хай буде, це в килими, — казала вона про саксонські блюда.

— Та перестань, Наташо; ну годі-бо, ми складемо, — докірливо казала Соня.

— Ех, панночко! — казав дворецький. Та Наташа не здалася, викинула всі речі і швидко почала знову складати, вирішивши поганих домашніх килимів і зайвого посуду не брати зовсім. Коли все вийняли, почали знову складати. І справді, викинувши майже все дешеве, те, чого не варто було брати з собою, усе цінне спакували в два ящики. Не закривалось тільки віко на ящику з килимами. Можна було вийняти трохи речей, але Наташа хотіла наполягти на своєму. Вона складала, перекладала, натискала, примушуючи буфетника й Петю, якого вона втягла у справу пакування, натискати на віко і сама робила завзяті зусилля.

— Та годі, Наташо, — казала їй Соня. — Я бачу, ти маєш рацію, але вийми один верхній.

— Не хочу, — вигукувала Наташа, однією рукою притримуючи волосся, що розсипалось по спітнілому обличчю, а другою натискаючи на килими. — Та тисни ж, Петька, тисни! Васильовичу, натискай! — кричала вона. Килими зляглися і віко закрилося. Наташа, плещучи в долоні, завищала від радості, і сльози бризнули в неї з очей. Але це тривало секунду. Зараз же вона взялася до іншої справи, і вже їй цілком вірили, і граф не сердився, коли йому казали, що Наталія Іллівна скасувала його розпорядження, і двораки приходили до Наташі питати: вшнуровувати підводу, чи ні і чи достатньо вона навантажена. Справа йшла гаразд завдяки розпорядженням Наташі: залишались непотрібні речі і складалися якнайтісніше речі найдорожчі.

Хоч як метушилися всі, до пізньої ночі не встигли всього скласти. Графиня заснула, і граф, відклавши від’їзд до ранку, пішов спати.

Соня, Наташа спали не роздягаючись у диванній.

Цієї ночі ще одного пораненого везли Поварською, і Мавра Кузьмівна, яка стояла біля воріт, завернула його до Ростових. Поранений цей, як зміркувала Мавра Кузьмівна, був дуже значною людиною. Його везли в колясці, зовсім закритій фартухом і з опущеним верхом. На козлах разом з візником сидів старий, поважний камердинер. Ззаду в повозці їхали лікар і два солдати.

— Просимо до нас, будь ласка. Пани виїжджають, цілий дім порожній, — сказала бабуся, звертаючись до старого слуги.

— Та що, — відповів камердинер, зітхаючи, — і довезти не маєм надії! У нас і свій дім у Москві, та далеко, та й не живе ніхто.

— До нас, будьте ласкаві, у наших панів всього багато, просимо, — сказала Мавра Кузьмівна. — А що, дуже нездорові? — додала вона.

Камердинер махнув рукою.

— Нема надії довезти! Лікаря треба спитати. — І камердинер зліз із козел і підійшов до повозки.

— Добре, — сказав лікар.

Камердинер підійшов знову до коляски, заглянув в неї, похитав головою, звелів кучерові завертати на подвір’я і зупинився біля Маври Кузьмівни.

— Господи Ісусе Христе! — промовила вона.

Мавра Кузьмівна радила внести пораненого в дім.

— Пани нічого не скажуть... — казала вона. Але пораненого не можна було піднімати на сходи, і тому його внесли у флігель і поклали в колишній кімнаті m-me Schoss. Поранений цей був князь Андрій Болконський.

XV

Настав останній день Москви. Була ясна, весела осіння погода. Була неділя. Як і в звичайні неділі, дзвонили в усі дзвони на обідню в усіх церквах. Ніхто, здавалось, ще не міг зрозуміти того, що чекає Москву.

Лише два показники стану суспільства виявляли те становище, в якому була Москва: простолюд, тобто біднота, і ціни на речі. Фабричні, двораки й селяни величезним натовпом, в який умішалися чиновники, семінаристи, дворяни, цього дня рано-вранці вийшли на Три Гори. Постоявши там і не дочекавшись Растопчина й переконавшись у тому, що Москву буде здано, цей натовп розсипався по Москві, по шинках та трактирах. Ціни нього дня теж показували на стан справ. Ціни на зброю, на золото, на вози і коней усе підвищувались, а ціни на папірці та на міські речі все зменшувались, так що опівдні були випадки, що дорогий крам, як сукна, візники вивозили споловини, а за селянську коняку платили п’ятсот карбованців; а меблю, дзеркала, бронзу віддавали даром.

У статечному і старому домі Ростових розпад попередніх умов життя виявився дуже мало. Щодо людей, то з величезної челяді вночі зникло лише троє, але нічого не було вкрадено; а щодо цін на речі, то виявилось, що тридцять підвід, які прибули з сіл, являли собою величезне багатство, на яке багато хто заздрив і за яке Ростовим пропонували величезні гроші. Мало того, що за ці підводи пропонували величезні гроші, звечора і рано-вранці 1 вересня на подвір’я до Ростових приходили послані денщики та слуги від поранених офіцерів і тяглися самі поранені, що зупинились у Ростових та в сусідніх домах, і просили слуг Ростових поклопотатися про те, щоб їм дали підводи для виїзду з Москви. Дворецький, до якого зверталися з такими просьбами, хоч і жалів поранених, категорично відмовляв, кажучи, що він навіть і не насмілиться сказати про те графові. Хоч які жалісні були ті поранені, що залишались, було очевидно, що віддай одну підводу, нема причини не віддати другої, віддай усе — треба віддати і свої екіпажі. Тридцять підвід не могли врятувати всіх поранених, а в загальному лихові не можна було не думати про себе і про свою родину. Так міркував дворецький за свого пана.

Прокинувшись вранці 1 числа, граф Ілля Андрійович потихенько вийшов зі спальні, щоб не розбудити графиню, яка лише під ранок заснула, і, в своєму ліловому шовковому халаті, вийшов на ганок. Підводи, вшнуровані, стояли на подвір’ї. Біля ганку стояли екіпажі. Дворецький стояв біля під’їзду, розмовляючи зі старим денщиком і з молодим блідим офіцером з підв’язаною рукою. Дворецький, побачивши графа, зробив офіцерові і денщикові значущий і суворий знак, щоб вони відійшли від нього.

— Ну, що, все готове, Васильовичу? — сказав граф, потираючи свою лисину і добродушно дивлячись на офіцера та денщика й киваючи їм головою. (Граф любив нових людей.)

— Хоч зараз запрягати, ваше сіятельство.

— Ну й добре, ось графиня прокинеться, і з богом! Ви чого, панове? — звернувся він до офіцера. — У мене в домі? — Офіцер підійшов ближче. Бліде обличчя його спалахнуло раптом яскравою краскою.

— Графе, зробіть ласку, дозвольте мені... ради бога... де-небудь притулитися на ваших підводах. Тут у мене нічого з собою нема... Мені на возі... все одно... — Ще не встиг договорити офіцер, як денщик з тією ж просьбою для свого пана звернувся до графа.

— Ага! так, так, так, — поспішно заговорив граф. — Я дуже, дуже радий. Васильовичу, ти розпорядись, ну там очистити один чи два вози, ну там... що ж... що треба... — якимись невиразними висловами, щось наказуючи, сказав граф. Але в ту ж мить гарячий вираз офіцерової вдячності уже закріпив те, що він наказував. Граф оглянувся круг себе: на подвір’ї, у воротях, у вікні флігеля видно було поранених і денщиків. Усі вони дивились на графа і наближались до ганку.

— Будь ласка, ваше сіятельство, до галереї: там як накажете щодо картин? — сказав дворецький. І граф разом з ним увійшов у дім, повторюючи свій наказ про те, щоб не відмовляти пораненим, які просяться їхати.

— Ну, що ж, можна зняти що-небудь, — додав він тихим потаємним голосом, наче боячись, щоб хто-небудь не почув його.

О дев’ятій годині прокинулась графиня, і Мотрона Тимофіївна, колишня її покоївка, яка виконувала щодо графині обов’язки шефа жандармів, прийшла повідомити свою колишню панну, що Марія Карлівна дуже ображені і що паннині літні плаття не можна залишити тут. З відповідей на розпити графині, чому m-me Schoss ображена, виявилось, що її скриню зняли з підводи і всі підводи розшнуровують — добро знімають і набирають з собою поранених, яких граф, зі своєї простоти, наказав забирати з собою. Графиня звеліла попросити до себе чоловіка.

— Що це, друже мій, я чую — речі знову знімають?

— Знаєш, ma chère^[207], я ось що хотів тобі сказати... ma cher графинечко... до мене приходив офіцер, просять, щоб дати кілька підвід під поранених. Адже все це наживне; а як їм залишатися, подумай!.. Справді, в наст на подвір’ї, самі ми їх закликали, офіцери тут є... Знаєш, думаю, справді,ma chere, от, ma chere... нехай їх одвезуть... куди ж нам квапитися?.. — Граф боязко сказав це, як він завжди говорив, коли йшлося про гроші. А графиня звикла вже до цього тону, що завжди передував справі, яка розоряє дітей, як от будування галереї, оранжереї, влаштування домашнього театру чи музики, — і звикла, і за обов’язок вважала завжди боротися проти того, що говорилося цим боязким тоном.

Вона прибрала свій покірливо-плачний вигляд і сказала чоловікові:

— Слухай, графе, ти довів до того, що за дім нічого не дають, а тепер і все наше — дитяче — майно хочеш занапастити. Ти ж сам кажеш, що в домі на сто тисяч добра. Я, друже мій, не згодна і не згодна! Воля твоя! Для поранених є уряд. Вони знають. Подивись: он навпроти, в Лопухіних, ще позавчора все геть чисто вивезли. Он як люди роблять. Тільки ми дурні. Пожалій хоч не мене, то дітей.

Граф замахав руками і, нічого не сказавши, вийшов з кімнати.

— Тату! про що це ви? — спитала його Наташа, яка слідом за ним увійшла до материної кімнати.

— НІ про що! Тобі що до того! — сердито промовив граф.

— Ні, я чула, — сказала Наташа. — Чому ж матуся не хоче? — Тобі що до того? — крикнув граф. Наташа відійшла до вікна й замислилась.

— Татусю, Берг до нас приїхав, — сказала вона, дивлячись у вікно.

XVI

Берг, зять Ростових, був уже полковником з Володимиром та з Анною на шиї і займав усе таке ж спокійне і приємне місце помічника начальника штабу помічника першого відділу начальника штабу другого корпусу.

Він 1 вересня приїхав з армії в Москву.

Йому, в Москві нічого було робити; але він помітив, що всі з армії просилися в Москву і щось там робили. Він вирішив, що теж треба відпроситися для домашніх і сімейних справ.

Берг у своїй акуратній дрожечці парою гладких буланеньких, цілком таких, як були в одного князя, під’їхав до будинку свого тестя. Він уважно подивився в подвір’я на підводи і, входячи на ганок, вийняв чисту хусточку і зав’язав вузол.

З передпокою Берг пливучим, нетерплячим кроком вбіг до вітальні, і обняв графа, поцілував у ручки Наташу й Соню і поспішно спитав про здоров’я матінки.

— Яке тепер здоров’я? Ну, розповідай же, — сказав граф, — як війська? Відступають, чи буде ще бій?

— Лише одвічний бог, татку, — сказав Берг, — може вирішити долю вітчизни. Армія палає духом геройства, і тепер вожді, сказати б, зібралися на нараду. Що буде, невідомо. Але я вам скажу взагалі, татку, такого геройського духу, істинно древньої мужності російських військ, яке вони — воно, — виправив він себе, — показали чи виявили в цій битві 26 числа, — зовсім нема слів, гідних того, щоб ними описати їх... Я вам скажу, гатку (він ударив себе в груди так само, як ударяв себе, розповідаючи при ньому, один генерал, хоч трохи запізно, бо вдарити себе в груди треба було на словах «російські війська»), — я вам скажу одверто, що ми, начальники, не тільки не мали потреби підганяти солдатів чи що-небудь таке, але й ледве могли стримувати ці, ці... так, мужні і древні подвиги, — сказав він скоромовкою. — Генерал Барклай де-Толлі жертвував життям своїм скрізь попереду військ, я вам скажу. А наш корпус було поставлено на схилі гори. Можете собі уявити! — І тут Берг розповів усе, що він запам’ятав з різних чутих за цей час переказів. Наташа, не зводячи погляду, який бентежив Берга, наче дошукуючись у його обличчі розв’язання якогось питання, дивилась на нього.

— Таке геройство загалом, яке виявили російські воїни, не можна уявити і гідно звеличити! — сказав Берг, оглядаючись на Наташу і, ніби бажаючи її задобрити, усміхався їй у відповідь на її упертий погляд... — «Росія не в Москві, вона в серцях своїх синів»! Так, татку? — сказав Берг.

У цей час з диванної вийшла з утомленим і незадоволеним обличчям графиня. Берг поспішно схопився, поцілував графиню в ручку, спитав про її здоров’я і, виявляючи співчуття похитуванням голови, зупинився біля неї.

— Так, матінко, я вам правду скажу, тяжкі й сумні часи для кожного росіянина. Але чого так турбуватися? Ви ще встигнете виїхати...

— Я не розумію, що робить челядь, — сказала графиня, звертаючись до чоловіка: — мені щойно сказали, що нічого ще не готове. Треба ж кому-небудь розпорядитись. Ось і пожалкуєш за Митенькою. Це кінця не буде!

Граф хотів щось сказати, та, видно, утримався. Він встав зі свого стільця і пішов до дверей.

Берг у цей час, ніби для того, щоб висякатись, витяг хусточку і, дивлячись на вузлик, замислився, журно і значущо похитуючи головою.

— А в мене до вас, татку, велика просьба, — сказав він.

— Гм?.. — сказав граф, зупиняючись.

— Іду я оце повз будинок Юсупова, — сміючись, сказав Берг. — Управитель мені знайомий, вибіг і просить, чи не купите що-небудь. Я зайшов, знаєте, з цікавості, і там одна шифоньєрочка і туалет. Ви знаєте, як Віруська цього бажала і як ми сперечалися про це. (Берг мимоволі прибрав тон радості зі своєї упорядженості, почавши говорити про шифоньєрочку та туалет.) І така чудова! висувається і з аглицьким секретом, знаєте? А Вірочці давно хотілося. То мені хочеться їй сюрприз зробити. Я бачив у вас так багато цих селян на подвір’ї. Дайте мені одного, будь ласка, я йому добре заплачу і....

Граф скривився і запирхав.

— Графиню просіть, а я не розпоряджаюсь.

— Якщо трудно, будь ласка, не треба, — сказав Берг. — Мені для Віруськи тільки дуже хотілося б.

— Ах, забирайтесь ви всі к чорту, к чорту, к чорту і к чорту!.. — крикнув старий граф. — Голова обертом іде. — І він вийшов з кімнати.

Графиня заплакала.

— Так, так, матінко, дуже тяжкі часи! — сказав Берг.

Наташа вийшла разом з батьком і, мовби насилу змірковуючи щось, спочатку пішла за ним, а потім побігла вниз.

На ганку стояв Петя, який займався озброєнням двораків, що виїжджали з Москви. На подвір’ї так само стояли запряжені підводи. Дві з них були розшнуровані, і на одну з них з допомогою денщика вилазив офіцер.

— Ти знаєш за що? — спитав Петя Наташу (Наташа зрозуміла, що Петя мав на думці: посварилися батько й мати). Вона не відповіла.

— За те, що татусь хотів віддати всі підводи під поранених, — промовив Петя. — Мені Васильович сказав. По-моєму...

— По-моєму, — раптом майже крикнула Наташа, обертаючи своє озлоблене обличчя до Петі, — по-моєму, це така гидота, така мерзота, така... я не знаю! Хіба ми німці якісь?.. — Горло її задрижало від судорожного ридання, і вона, боячись ослабнути і випустити даремне заряд своєї злості, повернулась і прожогом кинулась по сходах. Берг сидів біля графині і по-родинному шанобливо утішав її. Граф з люлькою в руках ходив по кімнаті, коли Наташа з перекошеним злобою обличчям, як буря, влетіла в кімнату і швидкими кроками підійшла до матері.

— Це гидота! Це мерзота! — вигукнула вона. — Не може бути, щоб ви це наказали.

Берг і графиня здивовано і злякано дивились на неї. Граф зупинився біля вікна, прислухаючись.

— Матусю, так не можна; подивіться, що на подвір’ї! — кричала вона. — Вони зостаються...

— Що з тобою? Хто вони? Чого тобі треба?

— Поранені, ось хто! Так не можна, матусю; це неподобство... Ні, матусю, голубонько, це не те, пробачте, будь ласка, голубонько... Матусю, ну що нам ось, що ми вивеземо? ви подивіться тільки, що на подвір’ї... Матусю!.. Цього не може бути!..

Граф стояв біля вікна і, не повертаючи обличчя, слухав Наташині слова. Раптом він засопів носом і наблизив своє обличчя до вікна.

Графиня глянула на дочку, побачила по її обличчю, що їй соромно за матір, побачила її хвилювання, зрозуміла, чому чоловік тепер не оглядається на неї, і з розгубленим виглядом озирнулась круг себе.

— Ах, та робіть як хочете! Хіба я перешкоджаю кому-небудь! — сказала вона, ще не зовсім здаючись.

— Матусю, голубонько, простіть мені!

Але графиня відштовхнула дочку і підійшла до графа.

— Mon cher, ти розпорядись, як треба... Я ж не знаю цього, — сказала вона, провинно опускаючи очі.

— Яйця... яйця курку вчать!.. — крізь щасливі сльози промовив граф і обняв дружину, яка рада була сховати на його грудях своє присоромлене обличчя.

— Татусю, матусю! Можна розпорядитися? Можна?.. — питала Наташа. — Ми проте візьмемо все найпотрібніше... — казала вона.

Граф ствердно кивнув їй головою, і Наташа тим швидким бігом, яким вона частенько бігала в горюдуба, побігла через залу до передпокою і сходами на подвір’я.

Двораки зібралися коло Наташі і доти не могли повірити тому чудному розпорядженню, яке вона передавала, поки сам граф іменем своєї дружини не підтвердив наказу про те, щоб віддавати всі підводи під поранених, а скрині зносити до комори. Зрозумівши наказ, люди радісно й метушливо взялися за нову справу. Їм тепер це не тільки не здавалось дивним, але й, навпаки, здавалося, що й не могло бути інакше; так само, як за чверть години перед цим нікому не тільки не здавалось дивним, що залишають поранених, а беруть речі, але й здавалося, що не могло бути інакше.

Усі домашні, які раніш не брались до цього, ніби бажаючи надолужити, метушливо заходились розміщувати поранених. Поранені повиповзали із своїх кімнат і з радісними блідими обличчями оточили підводи. В сусідніх домах теж розійшлась чутка, що є підводи, і на подвір’я до Ростових стали приходити поранені з інших будинків. Багато хто з поранених просив не скидати речей і лише посадити їх зверху. Але раз почата справа розвантаження вже не могла припинитися. Було однаково, залишати все чи половину. На подвір’ї стояли неприбрані скрині з посудом, з бронзою, з картинами, дзеркалами, що їх так старанно спаковували минулої ночі, а Ростови все шукали і знаходили можливість зняти те й те і віддати ще і ще підводи.

— Чотирьох ще можна взяти, — казав управитель, — я свою повозку віддаю, а то куди ж їх?

— Та віддайте мою гардеробну, — казала графиня. — Дуняша зі мною сяде в карету.

Віддали ще й гардеробну повозку і відправили її за пораненими через два будинки. Усі домашні і двораки були весело збуджені. Наташа перебувала в захоплено-щасливому піднесенні, якого вона давно не почувала.

— Куди ж її прив’язати, — говорили слуги, приладновуючи скриню до вузьких зап’яток карети, — треба хоч одну підводу залишити.

— Та з чим вона? — питала Наташа.

— З графовими книгами.

— Залиште. Васильович прибере. Цього не треба.

У бричці було повно людей; не могли знайти місця для Петра Ілліча.

— Він на козли. Адже ти на козли, Петя? — гукала Наташа.

Соня, не перестаючи, турбувалася теж; але мета турбот її була протилежна Наташиній меті. Вона прибирала ті речі, що мали залишитись, записувала їх, за бажанням графині, і намагалась захопити з собою якомога більше.

XVII

О другій годині запряжені й напаковані чотири екіпажі Ростових стояли біля під’їзду. Підводи з пораненими одна за одною виїжджали з подвір’я.

Коляска, в якій везли князя Андрія, проїжджаючи повз ганок, привернула до себе увагу Соні, яка влаштовувала разом з дівчиною сидіння для графині в її величезній високій кареті, що стояла біля під’їзду.

— А це чия коляска? — спитала Соня, виставившись у вікно карети.

— А ви хіба не знали, панночко? — відповіла покоївка. — Князь поранений: він у нас ночував і теж з нами їдуть.

— Та хто ж це? Як прізвище?

— Самий наш наречений колишній, князь Болконський! — зітхаючи, відповіла покоївка. — Кажуть, при смерті.

Соня вискочила з карети й побігла до графині. Графиня, вже одягнена по-дорожньому, в шалі і в капелюшку, втомлена, ходила по вітальні, чекаючи домашніх для того, щоб посидіти, зачинивши двері, і помолитись перед від’їздом. Наташі не було в кімнаті.

— Maman, — сказала Соня, — князь Андрій тут, поранений, при смерті. Він їде з нами.

Графиня злякано розширила очі і, схопивши за руку Соню, оглянулась.

— Наташа? — промовила вона.

І для Соні і для графині звістка ця мала в першу хвилину лише одно значення. Вони знали свою Наташу, і страх за те, що буде з нею, коли вона почує це, заглушував усяке їхнє співчуття до людини, яку вони обидві любили.

— Наташа не знає ще; але він їде з нами, — сказала Соня.

— Ти кажеш, при смерті?

Соня кивнула головою.

Графиня обняла Соню й заплакала.

«Воля божа незбагненна!» — думала вона, почуваючи, що в усьому, що робилось тепер, починала виявлятися перше прихована від погляду людського всемогутня рука.

— Ну, мамо, все готове. Чого ви?.. — спитала, вбігаючи до кімнати із збудженим обличчям Наташа.

— Нічого, — сказала графиня. — Готове, то їдьмо. — І графиня нахилилась до свого ридикюля, щоб сховати схвильоване обличчя. Соня обняла Наташу й поцілувала її.

Наташа запитливо глянула на неї.

— Що ти? Що таке трапилось?

— Нічого... ні...

— Дуже погане для мене?.. Що таке? — питала чуйна Наташа.

Соня зітхнула і нічого не відповіла. Граф, Петя, m-me Schoss, Мавра Кузьмівна, Васильович увійшли до вітальні і, зачинивши двері, усі сіли й мовчки, не дивлячись одне на одного, посиділи кілька секунд.

Граф перший встав і, голосно зітхнувши, почав хреститися до образа. Усі зробили те саме. Потім граф став обіймати Мавру Кузьмівну та Васильовича, які залишалися в Москві, і, в той час, як вони ловили його руку і цілували його в плече, злегка поплескував їх по спині, примовляючи щось невиразне, лагідно-заспокійливе. Графиня пішла до образної, і Соня застала її там на колінах перед образами, що розрізнено висіли по стіні. (Найдорожчі, за родинним переказом, образи Ростови везли з собою).

На ганку і на подвір’ї ті двораки, що виїжджали, з кинджалами та шаблями, якими їх озброїв Петя, з заправленими в чоботи штанами, тісно підперезані ремінними і матер’яними поясами, прощалися з тими, що залишались.

Як і завжди під час від’їзду, багато чого було забуто і не таїв складено, і досить довго два гайдуки стояли з обох боків відчинених дверцят та приступок карети, готуючись підсадити графиню, тимчасом як бігали дівчата з подушками й клуночками з дому до карет, і до коляски, і до брички і назад.

— Завжди все позабувають! — казала графиня. — Ти ж знаєш, що я не можу так сидіти. — І Дуняша, зціпивши зуби й не відповідаючи, з виразом докору на обличчі, кинулася в карету переробляти сидіння.

— Ах, ця челядь! — казав граф, похитуючи головою.

Старий кучер Юхим, з яким лише й наважувалась їздити графиня, сидячи високо на своїх козлах, навіть не оглядався на те, що робилося позад нього. Він з тридцятилітнього досвіду знав, що не скоро ще йому скажуть «з, богом!» і що коли скажуть, то ще двічі зупинять його і пошлють за забутими речами, і вже після цього ще раз зупинять, і графиня сама вигляне до нього у вікно й попросить його Христом-богом їхати обережніше на спусках. Він знав це і тому терпеливіше за своїх коней (особливо за лівого рижого — Сокола, який бив ногою і, пережовуючи, перебирав вудила) чекав на те, що буде. Нарешті всі посідали; приступки було прибрано й закинуто в карету, дверцята захлопнули, послали за шкатулкою, графиня виставилась і сказала те, що треба. Тоді Юхим повільно зняв капелюха зі своєї голови І став хреститися. Форейтор і всі двораки зробили те саме.

— З богом! — сказав Юхим, надівши капелюха. — Витягай! — Форейтор рушив. Правий дишельний вліг у хомут, хруснули високі ресори і гойднувся кузов. Лакей на ходу вискочив на козли. Труснуло карету при виїзді з подвір’я на труський брук, так само труснуло інші екіпажі, і поїзд рушив вулицею під гору. В каретах, у колясці та бричці всі хрестилися на церкву, що була навпроти. Слуги, які залишалися в Москві, йшли обабіч екіпажів, проводжаючи їх.

Наташа рідко почувала таку радість, як та, яку вона почувала тепер, сидячи в кареті біля графині і стежачи за повільним відпливанням назад стін стривоженої Москви, яку вони покидали. Вона зрідка виставлялася у вікно карети й дивилась назад та вперед на довгий поїзд поранених. Майже попереду всіх виднівся їй закритий верх коляски князя Андрія. Вона не знала, хто був у ній,і щоразу, дивлячись, доки сягає їхній обоз, відшукувала очима цю коляску. Наташа знала, що вона була попереду всіх.

У Кудрині, з Нікітської, від Пресні, від Подновінського з’їхалося кілька таких самих поїздів, як поїзд Ростових, і Садовою вже в два ряди їхали екіпажі та підводи.

Об’їжджаючи Сухареву вежу, Наташа, цікаво і швидко оглядаючи народ, що їхав і йшов, раптом радісно і здивовано вигукнула:

— Ой леле! Мамо, Соню, подивіться, це він!

— Хто? Хто?

— Дивіться, їй-богу, Безухов! — казала Наташа, виставляючись у вікно карети і дивлячись на високого огрядного чоловіка в кучерському каптані, по ході і по поставі очевидно — переодягненого пана, який поруч з жовтим безбородим дідком у фризовій шинелі підійшов під арку Сухаревої вежі.

— Їй-богу, Безухов, у каптані, з якимсь старим хлопчиком! Їй-богу, — говорила Наташа, — дивіться, дивіться!

— Та ні, це не він. Хіба це можливо, такі дурниці!

— Мамо, — галасувала Наташа, — я вам голову дам на відріз, що це він! Я вас запевняю. Стань, стань! — кричала вона до кучера; але кучер не міг зупинити коней, бо з Міщанської виїхали ще підводи та екіпажі, і на Ростових кричали, щоб вони рушали і не затримували інших.

Справді, хоч уже значно далі, ніж перше, всі Ростови побачили П’єра чи чоловіка, надзвичайно схожого на П’єра, в кучерському каптані; він ішов вулицею з опущеною головою, з серйозним обличчям, біля маленького безбородого дідка, схожого на лакея. Дідок цей помітив обличчя, що виткнулося на нього з карети і, поважливо доторкнувшись до П’єрового ліктя, щось сказав йому, показуючи на карету. П’єр довго не міг зрозуміти, що він говорить, так він, видно, був заглиблений у свої думки. Нарешті, зрозумівши його, подивився в показаному напрямі і, впізнавши Наташу, в ту ж мить, піддавшись першому враженню, швидко рушив до карети. Але, пройшовши кроків з десять, він, видно, згадав щось і зупинився.

Наташине обличчя у вікні карети сяяло глузливою ласкою.

— Петре Кириловичу, йдіть же! Ми впізнали! Це диво! — кричала вона, простягаючи йому руку. — Як це ви? Нащо ви так?

П’єр узяв простягнуту руку і на ходу (бо карета не зупинялася) незграбно поцілував її.

— Що з вами, графе? — спитала здивованим і жалісливим голосом графиня.

— Що? Що? Нащо? Не питайте мене, — сказав П’єр і оглянувся на Наташу, радісний погляд якої, сяючи (він почував це не дивлячись на неї), огортав його своїми чарами.

— Що це ви, хіба в Москві залишаєтесь?

П’єр помовчав.

— У Москві? — сказав він питально. — Авжеж, у Москві. Прощайте.

— Ах, бажала б я бути мужчиною, я б неодмінно залишилась з вами. Ой, як це гарно! — сказала Наташа. — Мамо, дозвольте, я залишуся. — П’єр неуважно подивився на Наташу і щось хотів сказати, але графиня перебила його.

— Ви, були в бою, ми чули?

— Так, я був, — відповів П’єр. — Завтра буде знову бій... — почав був він, але Наташа перебила його.

 — Та що це з вами, графе? Ви на себе не схожі...

— Ой, не питайте, не питайте мене, я сам Нічого не знаю. Завтра... Та ні! Прощайте, прощайте, — промовив він, — жахливі часи! — І, відставши від карети, він відійшов на тротуар.

Наташа довго ще виглядала з вікна, сяючи на нього теплою і трохи глузливою, радісною усмішкою.

XVIII

П’єр, відколи він зник зі свого дому, вже другий день жив у порожній квартирі небіжчика Баздєєва. Ось як це сталося.

Прокинувшись другого дня після свого повернення до Москви й побачення з графом Растопчиним, П’єр довго не міг зрозуміти, де він і чого від нього хочуть. Коли йому, між іменами інших осіб, які чекали його в приймальні, сказали, що його чекає ще француз з листом од графині Єлени Василівни, на нього найшло раптом те почуття спантеличення та безнадійності, якому він легко піддавався. Йому раптом здалося, що всьому тепер кінець, усе змішалось, усе зруйнувалося, що нема ні правого, ні винного, що в майбутньому нічого не буде і що виходу з цього становища нема ніякого. Він, неприродно усміхаючись і щось бурмочучи, то сідав на диван у безпорадній позі, то вставав, підходив до дверей і заглядав у щілинку до приймальні, то, махаючи руками, повертався назад і брався за книгу. Дворецький вдруге прийшов повідомити П’єра, що француз, який привіз од графині листа, дуже бажає бачити його хоч на хвилинку і що приходили від удови Й. О. Баздєєва просити прийняти книжки, бо сама пані Баздєєва поїхала в село.

— Ага, справді, зараз, почекай... Або ні... та ні, піди скажи, що зараз прийду, — сказав П’єр до дворецького.

Але тільки-но вийшов дворецький, П’єр узяв зі столу капелюха і вийшов на задні двері з кабінету. В коридорі нікого не було. П’єр пройшов вздовж усього коридора до сходів і, скривившись і розтираючи лоба обома руками, зійшов до першої площадки. Швейцар стояв біля парадних дверей. З площадки, на яку спустився П’єр, другі сходи вели на чорний хід. П’єр пішов цими сходами і вийшов на подвір’я. Ніхто не бачив його. Але на вулиці, тільки-но він вийшов у ворота, кучери, що стояли з екіпажами, і двірник побачили пана і скинули перед ним кашкети. Відчувши спрямовані на нього погляди, П’єр зробив як страус, який ховає голову в кущ, щоб його не бачили; він опустив голову і, прискоривши ходу, пішов вулицею.

З усіх справ, що чекали на П’єра цього ранку, розгляд книжок та паперів Йосипа Олексійовича здався йому найпотрібнішим.

Він узяв першого стрічного візника і звелів йому їхати на Патріарші ставки, де був дім вдови Баздєєвої.

Раз у раз оглядаючись на обози тих, що з усіх боків виїжджали з Москви, і посуваючись своїм гладким тілом, щоб не зісковзнути з деренчливої старої дрожки, П’єр, почуваючи радість, подібну до тієї, яку почуває хлопчик, утікши зі школи, розговорився з візником.

Візник розповів йому, що нинішнього дня розбирають у Кремлі зброю і що на завтрашній увесь народ виганяють за Тригорну заставу і що там буде великий бій.

Приїхавши на Патріарші ставки, П’єр знайшов дім Баздєєва, в якому давно не бував. Він підійшов до хвіртки. Гарасим, той самий жовтий безбородий дідок, якого П’єр бачив п’ять років тому в Торжку з Йосипом Олексійовичем, вийшов на його стукіт.

— Вдома? — спитав П’єр.

— Через обставини нинішні Софія Данилівна з дітьми виїхали у торжківське село, ваше сіятельство.

— Я проте увійду, мені треба книжки розібрати, — сказав П’єр.

— Прошу вас, зробіть ласку! Брат небіжчика — царство небесне! — Макар Олексійович зосталися, та, як зволите знати, вони нездорові, — сказав старий слуга.

Макар Олексійович був, як то було відомо П’єрові, напівбожевільний, запійний п’яниця, брат Йосипа Олексійовича.

— Так, так, я знаю. Ходім, ходім... — сказав П’єр і ввійшов у будинок. Високий лисий старий чоловік у халаті, з червоним носом, у калошах на босу ногу, стояв у передпокої; побачивши П’єра, він сердито пробурмотів щось і пішов у коридор.

— Великого розуму були, а тепер, як зволите бачити, ослабли, — сказав Гарасим. — До кабінету бажаєте? — П’єр кивнув головою. — Кабінет як був запечатаний, так і залишився. Софія Данилівна наказували, якщо від вас прийдуть, дати книжки.

П’єр увійшов до того самого похмурого кабінету, до якого він ще за життя благодійника входив з таким трепетом. Кабінет цей, тепер запилений і незайманий з часу смерті Йосипа Олексійовича, був ще похмуріший.

Гарасим відчинив одну віконницю і навшпиньках вийшов з кімнати. П’єр обійшов кабінет, підійшов до шафи, в якій лежали рукописи, і взяв одну з найважливіших колись святинь ордену. Це були оригінали шотландських актів з примітками і поясненнями благодійника. Він сів за письмовий запилений стіл і поклав перед собою рукописи, розгортав, згортав їх і, нарешті, відсунувши їх від себе, сперши голову на руки, замислився.

Кілька разів Гарасим обережно заглядав у кабінет і бачив, що П’єр сидів у тій самій позі. Минуло понад дві години. Гарасим дозволив собі пошуміти в дверях, щоб привернути до себе П’єрову увагу. П’єр не чув його.

— Візника відпустити скажете?

— Ой, справді, — опам’ятавшись, сказав П’єр, поспішно встаючи. — Слухай, — сказав він, взявши Гарасима за гудзик сюртука і зверху вниз блискучими, вологими, захопленими очима дивлячись на старенького. — Слухай, ти знаєш, що завтра буде бій?..

— Говорили, — відповів Гарасим.

— Я прошу тебе нікому не казати, хто я. І зроби, що я скажу.

— Слухаю, — промовив Гарасим. — Їсти скажете подати?

— Ні; але мені іншого треба. Мені треба мати селянський одяг і пістолет, — сказав П’єр, раптом почервонівши.

— Слухаю, — подумавши, сказав Гарасим.

Всю решту цього дня П’єр провів сам один у кабінеті благодійника, неспокійно ходячи з одного кутка у другий, як чув Гарасим, і щось з самим собою розмовляючи, і ночував на приготовленій для нього тут-таки постелі.

Гарасим із звичкою слуги, який бачив багато дивного на своєму віку, сприйняв П’єрове переселення без подиву і, здавалось, був задоволений з того, що йому було кому прислужувати. Він того ж вечора, не питаючи навіть і самого себе, для чого це було треба, дістав П’єру каптан та шапку і обіцяв на другий день придбати загаданого пістолета. Макар Олексійович цього вечора двічі, човгаючи своїми калошами, підходив до дверей і зупинявся, запобігливо дивлячись на П’єра. Але тільки-но П’єр обертався до нього, він соромливо і сердито загортав свій халат і квапливо йшов собі. Йдучи з Гарасимом купувати біля Сухаревої вежі пістолета, П’єр у кучерському каптані, якого придбав і випарив для нього Гарасим, зустрів Ростових.

XIX

1 вересня вночі Кутузов дав наказ про відступ російських військ через Москву на Рязанський шлях.

Перші війська рушили вночі. Війська, які йшли вночі, не квапились і рухались поволі і поважно; але на світанку, підходячи до Дорогомиловського мосту, вони побачили перед собою інші маси військ, що товпилися, поспішали перейти міст і на тому боці піднімалися й заповняли вулиці та провулки, і такі ж маси ззаду — навальні, нескінченні. І безпричинна квапливість та тривога охопила війська. Усі кинулися вперед до мосту, на міст, у броди і в човни. Кутузов звелів обвезти його околишніми вулицями на той бік Москви.

На десяту годину ранку 2 вересня в Дорогомиловському передмісті залишались на просторі лише війська ар’єргарду. Армія була вже по той бік Москви і за Москвою.

Цього самого дня, о десятій годині ранку 2 вересня, Наполеон стояв між своїми військами на Поклонній горі й дивився на видовище, що відкривалося перед ним. Починаючи з 26 серпня і до 2 вересня, від Бородінського бою і до вступу ворога в Москву, всі дні цього тривожного, цього пам’ятного тижня стояла та незвичайна, завжди дивна для людей осіння погода, коли низьке сонце гріє гарячіше, ніж весною, коли все блищить у рідкому, чистому повітрі так, що очі ріже, коли груди міцнішають і свіжішають, вдихаючи осіннє пахуче повітря, коли навіть ночі бувають теплі і коли в темних теплих ночах цих з неба безперестанку, лякаючи і радуючи, сипляться золоті зорі.

2 вересня о десятій годині ранку була така погода. Блиск ранку був чарівний. Москва з Поклонної гори розстилалася просторо зі своєю рікою, зі своїми садами та церквами, і, здавалося, жила своїм життям і трепетала, як зорями, своїми банями в сонячному промінні.

Споглядаючи чудне місто з небаченими формами незвичайної архітектури, Наполеон почував ту трохи заздру і неспокійну цікавість, що її почувають люди, споглядаючи форми чужого життя, яке не знає про них. Очевидно, місто це жило всіма силами свого життя. По тих невизначних ознаках, по яких на далекій відстані безпомилково відрізняється живе тіло від мертвого, Наполеон з Поклонної гори бачив трепет життя в місті і почував ніби дихання цього великого і красивого тіла.

Кожен росіянин, дивлячись на Москву, почуває, що вона мати; кожен чужоземець, дивлячись на неї і не знаючи її материнського значення, повинен почувати женствений характер цього міста, і Наполеон почував його.

— Cette ville asiatique aux innombrables églises, Moscou la sainte. La voilà done enfin, cette fameuse ville! Il était temps^[208], — сказав Наполеон і, злізши з коня, звелів розкласти перед собою план цієї Moscou і підкликав перекладача Lelorme d’Ideville. «Une ville occupée par l’ennemi ressemble à une filie qui à perdu son honneur»^[209], — думав він (як він і казав це Тучкову в Смоленську). І з цього погляду він вперше в житті дивився на східну красуню, що лежала перед ним. Йому чудно було самому, що, нарешті, здійснилось його давнє, здавалось, нездійсненне бажання. В ясному вранішньому сяйві він дивився то на місто, то на план, перевіряючи подробиці цього міста, і впевненість владання хвилювала і жахала його.

«Але хіба могло бути інакше? — подумав він. — Ось вона, ця столиця; вона лежить біля моїх ніг, чекаючи на долю свою. Де тепер Олександр і що думає він? Чудне, красиве, величне місто! І чудна й велична ця хвилина! В якому світлі постаю я перед ними! — думав він про свої війська. — Ось вона, нагорода для всіх цих маловірних, — думав він, оглядаючись на почет і на війська, що підходили і шикувалися. — Одно моє слово, один порух моєї руки, і загинула ця стародавня столиця des Czars^[210]. Mais ma clémence est toujours pròmpte à descendre sur les vaincus^[211]. Я повинен бути великодушним і істинно великим... Та ні, це неправда, що я в Москві, — раптом спадало йому на думку. — А втім, ось вона лежить біля моїх ніг, грає і мерехтить золотими банями і хрестами в сонячному промінні. Але я її помилую. На древніх пам’ятниках варварства та деспотизму я напишу великі слова справедливості і милосердя... Олександр найболючіше відчує саме це, я знаю його. (Наполеону здавалося, що головне значення цих подій полягало в особистій боротьбі його з Олександром.) З висот Кремля, — так, це Кремль, так, — я дам їм закони справедливості, я покажу їм значення справжньої цивілізації, я змушу покоління бояр з любов’ю згадувати ім’я свого завойовника. Я скажу депутації, що я не хотів і не хочу війни; що я провадив війну лише з несправедливою політикою їхнього двору, ЩО я люблю і поважаю Олександра і що прийму умови миру в Москві, гідні мене і моїх народів. Я не хочу скористатися з воєнного щастя для приниження шановного государя. Бояри, — скажу я їм, — я не хочу війни, я хочу миру та благоденства всіх моїх підданих. Зрештою, я знаю, що присутність їхня дасть мені натхнення і я скажу їм, як я завжди говорю: ясно, урочисто і велико. Але невже це правда, що я в Москві? Так, ось вона!»

— Qu’on m’amène les boyards^[212], — звернувся він до почту. Генерал з блискучим почтом зараз же помчав по бояр.

Минуло дві години. Наполеон поснідав і знову стояв на тому ж місці, на Поклонній горі, чекаючи на депутацію. Промова його до бояр уже ясно склалася в його уяві. Промова ця була сповнена гідності і тієї величі, яку розумів Наполеон.

Той тон великодушності, в якому збирався діяти в Москві Наполеон, захопив його самого. Він в уяві своїй призначав дні réunion dans le palais des Czars^[213], де мали сходитися російські вельможі з вельможами французького імператора. Він призначав у думці губернатора, такого, який зумів би привернути до себе населення. Почувши про те, що в Москві багато богаділень та шпиталів, він у думці своїй вирішував, що до всіх цих закладів виявлятиме велику ласку. Він думав, що, як у Африці треба було в мечеті сидіти в бурнусі, так у Москві треба бути милостивим, як царі. І, щоб остаточно зворушити серця росіян, він, як і кожен француз, який не може собі уявити нічого чутливого без згадування про та chère, та tendre, та pauvre mère^[214], вирішив, що на всіх цих закладах він звелить написати великими буквами: Etablissement dédié a ma chere Mère. Ні, просто: Maison de ma Mère^[215], — вирішив він сам з собою. —«Але невже я в Москві? так, ось вона передо мною. Та чому ж так довго не прибуває депутація міста?» — думав він.

Тимчасом у задніх групах імператорового почту пошепки відбувалася схвильована нарада між його генералами та маршалами. Послані за депутацією повернулись із звісткою, що Москва пуста, що всі виїхали і вийшли з неї. Обличчя учасників наради були бліді і схвильовані. Не те, що Москву покинуло населення (хоч якою важливою здавалась ця подія), лякало їх, а те, яким чином повідомити про це імператора, яким чином, не ставлячи його величність у те страшне становище, що французи називають ridicule^[216], повідомити його, що він даремно чекав бояр так довго, що є юрми п’яних, але нікого більше. Одні говорили, що треба було за всяку ціну зібрати хоч будь-яку депутацію, інші заперечували цю думку і твердили, що треба, обережно й розумно підготувавши імператора, сказати йому правду.

— Il faudra le lui dire tout de même...^[217] — говорили пани з почту. — Mais, messieurs...^[218] — Становище було тим скрутніше, що імператор, обдумуючи свої плани великодушності, терпляче ходив туди й сюди перед планом, поглядаючи зрідка з-під руки вздовж дороги в Москву і весело й гордо всміхаючись.

— Mais c’est impossible...^[219] — знизуючи плечима, говорили пани з почту, не наважуючись вимовити страшне слово, що було в усіх на думці: le ridicule...

Тимчасом імператор, втомившись від марного чекання і своїм акторським чуттям почуваючи, що велична хвилина, триваючи занадто довго, починає втрачати свою величність, дав рукою знак. Пролунав самотній постріл сигнальної гармати, і війська, які з різних боків облягли Москву, рушили в Москву, у Тверську, Калузьку і Дорогомиловську застави. Швидше і швидше, випереджаючи одні одних, швидким кроком і риссю, рухались війська, зникаючи у хмарах куряви, які самі ж знімали, і сповнюючи повітря суцільним гудінням галасу.

Затягнений рухом військ, Наполеон доїхав з військами до Дорогомиловської застави, але там знову зупинився і, злізши з коня, довго ходив біля Камер-колезького валу, чекаючи на депутацію.

XX

Москва тимчасом була пуста. В ній були ще люди, в ній залишалася ще п’ятдесята частина всього населення, але вона була пуста. Вона була пуста, як пустий буває домираючий без матки вулик.

У вулику без матки вже нема життя, але на перший погляд він здається таким самим живим, як і інші.

Так само весело в гарячому промінні полудневого сонця в’ються бджоли навколо вулика без матки, як і навколо інших живих вуликів; так само здалеку пахне від нього медом, так само влітають і вилітають з нього бджоли. Але досить придивитися до нього, щоб зрозуміти, що у вулику цьому вже нема життя. Не так, як у живих вуликах, літають бджоли, не той запах, не той звук вражають пасічника. На стукіт пасічника у стінку хворого вулика замість колишньої раптової, дружної відповіді, шипіння десятків тисяч бджіл, які грізно підбирають зад і бистрим биттям крил утворюють цей повітряний життьовий звук, — йому відповідає розрізнене дзижчання, що лунко бринить у різних місцях пустого вулика. З вічка не пахне, як раніш, спиртовим, духовитим запахом меду та отрути, не віє звідти теплом достатку, а з запахом меду зливається запах пустки та гнилизни. Біля вічка нема більш вартових, готових на загибель для захисту, які, піднявши вгору зади, трублять тривогу. Нема більш того рівного й тихого звуку, трепету праці, схожого на звук кипіння, а чути недоладний розрізнений шум безладдя. У вулик і з вулика боязко і викрутливо влітають і вилітають чорні довгасті, замазані в мед бджоли-грабіжниці; вони не жалять, а ухиляються від небезпеки. Перше бджоли тільки з ношею влітали, а вилітали порожні, тепер вилітають з ношею. Пасічник відкриває нижню колодязню і вглядається в нижню частину вулика. Замість чорних, приборканих працею плетениць соковитих бджіл, що перше висіли до замазки, тримаючи за ноги одна одну і з безперервним шепотом праці тягнучи вощину, — сонні, висохлі бджоли в різні боки бредуть розсіяно по дну і по стінках вулика. Замість чисто заліпленої клеєм і зметеної віялами крил підлоги, на дні лежать кришки вощин, екскременти бджіл, напівмертві бджоли, які ледве ворушать ніжками, і зовсім мертві, неприбрані.

Пасічник відкриває верхню колодязню і оглядає голову вулика. Замість суцільних рядів бджіл, що обліпили всі проміжки стільників і гріють черву, він бачить майстерно зроблені стільники, але вже не в тому вигляді незайманості, в якому вони були раніш. Усе занехаяне й загиджене. Грабіжниці — чорні бджоли — нишпорять швидко і скрадливо по роботах; свої бджоли, висохлі, короткі, мляві, наче старі, повільно бродять, нікому не заважаючи, нічого не бажаючи і втративши свідомість життя. Трутні, шершні, джмелі, метелики безтолково стукаються на льоту об стінки вулика. Де-не-де між вощинами з мертвою червою і з медом зрідка чутно з різних боків сердите буркотіння; де-небудь дві бджолу, за старою звичкою і пам’яттю очищаючи гніздо вулика, старанно, над силу, тягнуть геть мертву бджолу або джмеля, самі не знаючи, для чого вони це роблять. У другому кутку інші дві старі бджоли ліниво б’ються, чи чистяться, чи годують одна одну, самі не знаючи, по-ворожому чи дружелюбно вони це роблять. У третьому місці юрма бджіл, чавлячи одна одну, нападають на яку-небудь жертву, б’ють і душать її. І ослабла чи забита бджола поволі, легко як пух, спадає зверху в купу трупів. Пасічник розвертає дві середні вощини, щоб бачити гніздо. Замість колишніх суцільних чорних кружал тисяч бджіл, що сидять спинка до спинки і пильнують вищих таємниць рідної справи, він бачить сотні марудних, напівживих і поснулих кістяків бджіл. Вони майже всі померли, самі не знаючи цього, сидячи на святині, яку вони пильнували і якої вже нема більш. Від них пахне гнилизною і смертю. Тільки деякі з них ворушаться, піднімаються, мляво летять і сідають на руку ворогові, неспроможні померти, жалячи його, — решта, мертві, як риб’яча луска, легко сипляться вниз. Пасічник закриває колодязню, позначає крейдою колоду і, вибравши час, виламує і випалює її.

Така пуста була Москва, коли Наполеон, втомлений, неспокійний і насуплений, ходив туди й сюди біля Камер-колезького валу, чекаючи на те хоч зовнішнє, але конче потрібне, на його розуміння, дотримання пристойності, — на депутацію.

У різних кутках Москви лише несвідомо ще ворушились люди, дотримуючи старих звичок і не розуміючи того, що вони робили.

Коли Наполеона з належною обережністю повідомили, що Москва пуста, він сердито глянув на того, хто доносив про це, і, одвернувшись, продовжував своє мовчазне ходіння.

— Дати екіпаж, — сказав він. Він сів у карету поруч з черговим ад’ютантом і поїхав у передмістя.

«Moscou déserte. Quel événement invraisemblable!»^[220] — говорив він сам з собою.

Він не поїхав до міста, а зупинився в заїзді Дорогомиловського передмістя.

Le coup de théâtre avait raté^[221].

XXI

Російські війська проходили через Москву з другої години ночі І до другої години дня і втягали у свій рух решту тих мешканців та поранених, що виїжджали.

Найбільша тиснява під час руху військ була на мостах Кам’яному, Москворіцькому і Яузькому.

Тимчасом як, роздвоївшись навколо Кремля, війська стовпилися на Москворіцькому і Кам’яному мостах, величезна кількість солдатів, користуючись зупинкою та тиснявою, повертались назад від мостів і скрадливо й мовчазно прошмигували повз Василя Блаженного і під Боровицькі ворота назад під гору, до Красної площі, де, якимсь чуттям вони почували це, легко можна було брати чуже. Такий самий натовп людей, як на дешевому крамі, заповнював Гостиний двір в усіх його ходах та переходах. Але не було привітно-нудотних заманюючих голосів гостинодворців, не було рознощиків і строкатої жіночої юрми покупців — були лише мундири та шинелі солдатів без рушниць, солдатів, які мовчазно з ношею виходили і без ноші входили у ряди. Купці і монопольщики (їх було мало) самі не свої ходили між солдатами, відмикали і замикали свої крамниці і самі з підручними кудись виносили свій крам. На площі біля Гостиного двору стояли барабанщики й били збір. Але звук барабана примушував солдатів-грабіжників не збігатися на поклик, як перше, а, навпаки, відбігати далі від барабана. Між солдатами, по крамницях та проходах, видно було людей у сіряках і з голеними головами. Два офіцери, один у шарфі по мундиру, на худому темносивому коні, другий у шинелі, піший, стояли на розі Іллінки і про щось розмовляли. Третій офіцер під’їхав до них.

— Генерал наказав хоч би там що зараз вигнати всіх. Що ж це, неподобство! Половина людей розбіглася.

— Ти куди?.. Ви куди?.. — крикнув він на трьох піхотних солдатів, які, без рушниць, підібравши поли шинелей, прошмигнули повз нього в ряди. — Стій, каналіє!

— Егеж, ось і зберіть їх! — відповів другий офіцер. — Їх не збереш; треба йти швидше, щоб решта не втекла, от і все!

— Куди ж іти? там стали, збилися на мосту і не рухаються. Може, цеп поставити, щоб решта не розбіглася?

— Та підіть же туди! Гони ж їх геть! — крикнув старший офіцер.

Офіцер у шарфі зліз з коня, гукнув барабанщика і ввійшов а ним разом під арки. Кілька солдатів кинулось бігти юрмою. Купець, з червоними прищами на щоках коло носа, зі спокійно-незворушним виразом розрахунку на гладкому обличчі, поспішно і франтовито, розмахуючи руками, підійшов до офіцера.

— Ваше благородіє, — сказав він, — зробіть ласку, захистіть. Ми не рахували б там якої дрібниці, це з дорогою душею! Прошу вас, сукна зараз винесу, для благородної людини хоч два сувої, з дорогою душею! Бо ми чуття маємо, а це що ж, чистий розбій! Прошу вас! Караул, чи що, поставили б, хоч замкнути дали б...

Кілька купців з’юрмилося біля офіцера.

— Е! пусте плетеш! — сказав один з них, худорлявий, з суворим обличчям. — Стявши голову, за волоссям не плачуть. Бери, що кому хочеться! — І він енергійним жестом махнув рукою і боком повернувся до офіцера.

— Тобі, Іване Сидоровичу, добре говорити, — сердито промовив перший купець. — Прошу вас, ваше благородіє.

— Що й казати! — крикнув худорлявий. — У мене тут у трьох крамницях на сто тисяч краму. Хіба вбережеш, коли військо пішло! Ех, люди, проти божої волі з києм не підеш!

— Прошу вас, ваше благородіє, — казав перший купець, вклоняючись. Офіцер стояв, вагався, і на обличчі його видно було нерішучість.

— Та мені що до того! — крикнув він раптом і пішов швидкими кроками вперед по ряду. В одній відчиненій крамниці чутно було удари і лайку, і в той час, як офіцер підходив до неї, з дверей вискочив виштовхнутий чоловік у сіряку і з поголеною головою.

Чоловік цей, зігнувшись, проскочив повз купців і офіцера. Офіцер накинувся на солдатів, що були у крамниці. Але в цей час страшний крик величезного натовпу розлігся на Москворіцькому мосту, і офіцер вибіг на площу.

— Що таке? Що таке? — питав він, але товариш його вже мчав у напрямі крику, повз Василя Блаженного. Офіцер сів на коня і поїхав за ним. Під’їхавши до мосту, він побачив зняті з передків дві гармати, піхоту, що йшла по мосту, кілька повалених возів, кілька зляканих облич і обличчя солдатів, які сміялися. Біля гармат стояла одна повозка, запряжена парою. За повозкою позад коліс тулилися чотири хорти в нашийниках. На повозці була гора речей, і на самому верху, поряд з дитячим, догори ніжками перекинутим стільчиком, сиділа молодиця і пронизливо й розпачливо верещала. Товариші розповіли офіцерові, що натовп зняв крик і молодиця почала верещати тому, що генерал Єрмолов, натрапивши на цей натовп і взнавши, що солдати розбредаються по крамницях, а юрми мешканців стовпилися на мосту, наказав зняти гармати з передків і показати, ніби він стрілятиме по мосту. Натовп, перекидаючи вози, чавлячи одне одного, тиснучись, з розпачливим криком посунув з мосту, і війська рушили вперед.

XXII

В самому місті тимчасом було пусто. На вулицях майже нікого не було. Ворота і крамниці всі були позамикані; де-не-де біля шинків лунали окремі вигуки або п’яний спів. Ніхто не їздив по вулицях, і рідко чутно було кроки прохожих. На Поварській було зовсім тихо й безлюдно. На величезному подвір’ї дому Ростових лежали недоїдки сіна, сміття обозу, що виїхав звідси, і не було видно жодної людини. В покинутому з усім добром домі Ростових двоє людей було у великій вітальні. Це були двірник Гнат і внук Васильовича козачок Мишка, який зостався в Москві з дідом. Мишка, відкривши клавікорди, грав на них одним пальцем. Двірник, узявшись в боки і радісно усміхаючись, стояв перед великим дзеркалом.

— От гарно як! Га? Дядечку Гнате! — сказав хлопчик, раптом почавши бахкати обома руками по клавішах.

— Чи ба! — відповів Гнат, дивуючись з того, як дедалі більше усміхалось його обличчя в дзеркалі.

— Безсовісні! Їй-бо, безсовісні! — заговорила позад них Мавра Кузьмівна, тихо увійшовши. — Ач як товстопикий зуби скалить. На це ви мастаки! Там усе неприбране, Васильович з ніг збився. Начувайся!

Гнат, поправляючи пояска, переставши усміхатись і покірно опустивши очі, пішов з кімнати.

— Тітонько, я легенько, — сказав хлопчик.

— Я тобі дам легенько. Шибеник! — крикнула Мавра Кузьмівна, замахуючись на нього рукою. — Іди дідові самовар став.

Мавра Кузьмівна, змахнувши порох; закрила клавікорди і, тяжко зітхнувши, вийшла з вітальні й замкнула вхідні двері.

Вийшовши на подвір’я, Мавра Кузьмівна задумалась про те, куди їй іти тепер: у флігель до Васильовича пити чай чи до комори прибирати те, що ще було неприбране.

В тихій вулиці почулися швидкі кроки. Кроки зупинились біля хвіртки; клямка стала стукати під рукою, що намагалася відчинити її.

Мавра Кузьмівна підігріла до хвіртки.

— Кого треба?

— Графа, графа Іллю Андрійовича Ростова.

— А ви хто?

— Я офіцер. Мені б треба бачити, — сказав російський приємний і панський голос.

Мавра Кузьмівна відчинила хвіртку. І на подвір’я увійшов кругловидий, років вісімнадцяти, офіцер, типом обличчя схожий на Ростових.

— Виїхали, батечку. Вчорашнього числа під час вечерні зволили виїхати, — лагідно сказала Мавра Кузьмівна.

Молодий офіцер, стоячи у хвіртці, ніби вагаючись, увійти чи не ввійти йому, поклацав язиком.

— Ох, яка досада! — промовив він. — Мені б учора... Ох, який жаль!..

Мавра Кузьмівна тимчасом уважно і співчутливо розглядала знайомі їй риси ростовської породи в обличчі юнака, і порвану шинель, і сходжені чоботи, що були на ньому.

— А вам для чого графа треба було? — спитала вона.

— Та вже... що вдієш! — з досадою промовив офіцер і взявся за хвіртку, ніби збираючись іти. Він знову нерішуче зупинився.

— Бачите, — раптом сказав він, — Я графів родич, і він завжди дуже добрий був до мене. Отож, бачите (він з лагідною і веселою усмішкою подивився на свій плащ і на чоботи), і обносився, і грошей зовсім нема; то я хотів попросити графа...

Мавра Кузьмівна не дала йому доказати.

— Ви хвилиночку зачекали б, батечку. Одну хвилиночку, — сказала вона. І тільки-но офіцер відняв руку від хвіртки, Мавра Кузьмівна повернулася і швидкою старечою ходою пішла на чорний двір до свого флігеля.

У той час, як Мавра Кузьмівна бігала до себе, офіцер, опустивши голову і дивлячись на свої порвані чоботи, злегка усміхаючись, проходжувався по подвір’ю. «Як жаль, що я не застав дядечка. А добра бабуся! Куди вона побігла? І як би мені довідатись, якими вулицями ближче догнати полк, що тепер має підходити до Рогозької?» — думав тимчасом молодий офіцер. Мавра Кузьмівна із зляканим і разом рішучим обличчям, несучи в руках згорнуту картату хусточку, вийшла з-за рогу. Не доходячи кілька кроків, вона, розгорнувши хусточку, вийняла з неї білу двадцятип’ятирубльову асигнацію і поспішно віддала її офіцерові.

— Якби були їх сіятельство вдома, звісно, вони б справді породинному, а ось, може... теперечки... — Мавра Кузьмівна сторопіла і збентежилась. Але офіцер, не відмовляючись і не кваплячись, узяв папірця і подякував Маврі Кузьмівні. — Якби граф були вдома, — перепрошуючи, все говорила Мавра Кузьмівні. — Христос з вами, батечку! Нехай вас бог береже, — казала Мавра Кузьмівна, кланяючись і проводячи його. Офіцер, ніби глузуючи з себе, усміхаючись і похитуючи головою, майже риссю побіг безлюдними вулицями до Яузького мосту доганяти свій полк.

А Мавра Кузьмівна ще довго з мокрими очима стояла перед зачиненою хвірткою, в задумі похитуючи головою, зненацька охоплена напливом материнської ніжності і жалості до невідомого їй офіцерика.

XXIII

В недобудованому будинку на Варварці, внизу якого був шинок, лунали п’яні вигуки і співи. На лавах біля столів у невеликій брудній кімнаті сиділо чоловік з десять фабричних. Усі вони, п’яні, спітнілі, з мутними очима, напружуючись і широко роззявляючи роти, співали якусь пісню. Вони співали незлагоджено, важко, з зусиллям, очевидно, не тому, що їм хотілося співати, а для того лише, щоб довести, що вони п’яні і гуляють. Один з них, високий білявий парубок у чистому синьому каптані, стояв над ними. Обличчя його з тонким рівним носом було б гарне, якби не тонкі, підібрані губи, що безперестанку ворушились, та мутні і нахмурені, нерухомі очі. Він стояв над тими, які співали, і, ясно уявляючи собі щось, урочисто й незграбно розмахував над їх головами білою рукою з засунутим до ліктя рукавом; брудні пальці він неприродно намагався розчепірювати. Рукав його каптана раз у раз спускався, і парубок старанно лівою рукою знову засував його, наче було щось особливо важливе в тому, щоб ця біла жилава рука, махаючись, була неодмінно гола. Серед пісні в сінях і на ганку залунав галас бійки і почулись удари. Високий парубок махнув рукою.

— Шабаш! — крикнув він владно. — Бійка, хлопці! — і він, не перестаючи засувати рукав, вийшов на ганок.

Фабричні пішли за ним. Фабричні, які пили в шинку цього ранку під орудою високого парубка, принесли шинкареві шкіри з фабрики, і за це він дав їм горілки. Ковалі з сусідніх кузень, почувши гульню в шинку і гадаючи, що шинок розбито, силоміць хотіли вдертися в нього. І на ганку зав’язалася бійка.

Шинкар у дверях бився з ковалем, і в той час, як виходили фабричні, коваль одірвався від шинкаря і впав обличчям на брук.

Другий коваль поривався у двері, грудьми налягаючи на шинкаря.

Парубок з засунутим рукавом ще на ходу вдарив у обличчя коваля, який поривався у двері, і дико закричав:

— Хлопці! наших б’ють!

В цей час перший коваль підвівся з землі і, розмазуючи кров на розбитому обличчі, закричав плаксивим голосом:

— Гвалт! Убили!.. Людину вбили! Братці!..

— Ой, матінко, вбили до смерті, вбили людину! — заверещала жінка, вийшовши з сусідніх воріт. Натовп людей зібрався біля закривавленого коваля.

— Мало ти народ он грабував, сорочки знімав, — сказав якийсь голос, звертаючись до шинкаря, — нащо ж ти людину вбив? Розбійник!

Високий парубок, стоячи на ганку, мутними очима водив то на шинкаря, то на ковалів, ніби міркуючи, з ким тепер слід битися.

— Душогубі — раптом крикнув він на шинкаря. — В’яжи його, хлопці!

— Чом ні, зв’язав одного такого ось! — крикнув шинкар, одмахнувшись від людей, що накинулись на нього, і, зірвавши з себе кашкета, він кинув його на землю. Наче жест цей мав якесь таємниче загрозливе значення, фабричні зупинилися в нерішучості навколо шинкаря.

— Порядок я, брат, знаю дуже прекрасно. Я до частного дійду. Ти думаєш, не дійду? Чинити розбої нині нікому не дозволено! — прокричав шинкар, піднімаючи кашкета.

— І підемо, ач який! І підемо... ач який! — повторювали один за одним шинкар і високий парубок, і обидва разом рушили вперед вулицею. Закривавлений коваль ішов поруч з ними. Фабричні та сторонні люди з гомоном і галасом ішли за ними.

На розі Маросейки, навпроти великого з зачиненими віконницями будинку, на якому була вивіска шевського майстра, стояли з похмурими обличчями чоловік зо двадцять шевців, худих, стомлених людей у халатах та обшарпаних каптанах.

— Нехай він людей розрахує як слід! — говорив худий майстровий з рідкою бородою і з насупленими бровами. — А що ж, він нашу кров смоктав — та й квит. Він нас водив, водив — цілий тиждень. А тепер довів до останнього краю, а сам виїхав.

Побачивши юрму і закривавленого чоловіка, майстровий перестав говорити, і всі шевці, з поспішною цікавістю приєднавшись до натовпу, рушили разом з ним.

— Куди оце йде народ?

— Звісно куди, до начальства йде.

— А що, хіба й справді наша не взяла сила?

— А ти думав як! Дивись-бо, що народ говорить.

Чутно було запитання й відповіді. Шинкар, скориставшися з того, що юрма побільшала, відстав від народу й вернувся до свого шинку.

Високий парубок, не помічаючи зникнення свого ворога шинкаря, розмахуючи оголеною рукою, не переставав говорити, привертаючи тим до себе загальну увагу. Саме до нього переважно тиснулися люди, сподіваючись дістати від нього розв’язання питань, що турбували всіх.

— Нехай він покаже порядок, закон нехай покаже, на те начальство поставлено! Чи так я кажу, православні? — говорив високий парубок, ледь помітно усміхаючись.

— Він думає, і начальства нема? Хіба без начальства можна? А то грабувати он мало їх є хіба?

— Нащо пусте говорити! — озивалось у юрмі. — Як же, так і кинуть Москву ось! Тобі на сміх сказали, а ти й повірив. Мало хіба війська нашого йде. Так його й пустили! На те начальство. Он послухай, що люди гомонять, — говорили, показуючи на високого парубка.

Біля стіни Китай-города друга невеличка купка людей оточувала чоловіка у фризовій шинелі, який тримав у руках папір.

— Указ, указ читають! Указ читають! — загомоніли в натовпі, і народ посунув до читця.

Чоловік у фризовій шинелі читав афішку від 31 серпня. Коли натовп оточив його, він ніби збентежився, але на вимогу високого парубка, який протиснувся до нього, він з легким дрожем у голосі почав читати афішку спочатку.

«Я завтра рано їду до найяснішого князя, — читав він (ясніючого! — урочисто, усміхаючись ротом і хмурячи брови, повторив високий парубок), — щоб з ним переговорити, діяти й допомагати військам винищувати лиходіїв; будемо й ми з них дух... — продовжував читець і зупинився („Бачив? — переможно прокричав парубок. — Він тобі всю дистанцію розв’яже...“) — викорінювати і цих гостей до дідька виряджати; я приїду назад до обіду і візьмемось за діло, виконаєм, доконаємо, лиходіїв одчухраємо».

Останні слова читець прочитав у повному мовчанні. Високий парубок сумовито опустив голову. Очевидно було, що ніхто не зрозумів цих останніх слів. Особливо слова «я приїду завтра до обіду», видно, навіть запечалили і читця і слухачів. Свідомість людей була настроєна на високий лад, а це було занадто просто і непотрібно зрозуміло; це було те саме, що кожен з них міг би сказати і чого тому не міг говорити указ, що виходить од вищої влади.

Усі стояли в сумному мовчанні. Високий парубок поводив губами й похитувався.

— У нього спитати б!.. Це сам і є?.. Аякже, спитаєш!.. А то що ж... Він скаже... — раптом почулось у задніх рядах натовпу, і загальну увагу привернула до себе поліцеймейстерова дрожка, що виїжджала на площу в супроводі двох кінних драгунів.

Поліцеймейстер їздив цього ранку за наказом графа спалювати барки і на цьому дорученні виручив велику суму грошей, які були тепер у нього в кишені; побачивши юрму людей, що посунула до нього, він звелів кучерові зупинитися.

— Що за народ? — крикнув він на людей, які розрізнено і боязко наближалися до дрожки. — Що за народ? Я вас питаю? — повторив поліцеймейстер, не дістаючи відповіді.

— Вони, ваше благородіє, — сказав приказний у фризовій шинелі, — вони, ваше благородіє, на оголошення ясновельможного графа, не жаліючи життя, бажали послужити, а не то, щоб бунт який, як сказано від ясновельможного графа...

— Граф не виїхав, він тут, і про вас розпорядження буде, — промовив поліцеймейстер. — Паняй! — сказав він до кучера. Натовп зупинився, скупчуючись біля тих, які чули, що сказало начальство, і дивлячись як від’їжджає дрожка.

Поліцеймейстер у цей час злякано оглянувся, щось сказав кучерові, і коні його побігли швидше.

— Обман, хлопці! Веди до самого! — пролунав голос високого парубка. — Не пускай, хлопці! Нехай одвіт дасть! — розляглися голоси, і народ бігом кинувся за дрожкою.

Натовп за поліцеймейстером з галасливим гомоном попрямував на Лубянку.

— Що ж, пани та купці повиїжджали, а ми за те й пропадаємо? Що ж, ми собаки, чи що! — частіше лузало в натовпі.

XXIV

Увечері 1 вересня, після свого, побачення з Кутузовим, граф Растопчин, засмучений і ображений з того, що його не запросили на військову раду, що Кутузов зовсім не зважав на його пропонування своєї участі у захисті столиці, і здивований з нового погляду, що відкрився йому в таборі, погляду, за яким питання про спокій столиці і про патріотичний її настрій виявлялося не тільки другорядним, а й зовсім непотрібним і незначним, — засмучений, ображений і здивований з усього цього; граф Растопчин повернувся в Москву. Повечерявши; він приліг, не роздягаючись, на канапе, і о першій годині його збудив кур’єр, який привіз йому листа від Кутузова. В листі говорилося, що війська відступають на Рязанський шлях за Москву, тому чи не бажає граф вислати поліцейських чиновників для проведення військ через місто.. Звістка ця не була новиною для Растопчина. Не тільки після вчорашнього побачення з Кутузовим на Поклонній горі, а ще після Бородінського бою, коли всі генерали, приїжджаючи в Москву, в один голос говорили, що не можна дати нового бою, і коли з дозволу графа кожної ночі вже вивозили казенне майно і до половини населення виїхало, — граф Растопчин знав; що Москву буде залишено; проте звістка ця, передана в формі простої записки з наказом від Кутузова і одержана вночі, під час першого сну, здивувала й роздратувала графа.

Згодом, пояснюючи свою діяльність за цей час, граф Растопчин у своїх записках кілька разів писав, що в нього тоді було дві важливі мети: De maintenir la tranquillité à Moscou et d’en faire partir les habitants^[222]. Якщо припустити цю подвійну мету, кожна дія Растопчина виявляється бездоганною. Чому не вивезено московської святині, зброї, патронів, пороху, запасів хліба, нащо тисячі мешканців обмануто тим, що Москви не здадуть, і розорено? — Для того, щоб зберегти спокій у столиці, відповідає пояснення графа Растопчина. Для чого вивозились паки непотрібних паперів з присутствених місць і куля Леппіха й інші речі? — Для того, щоб залишити місто пустим, відповідає пояснення графа Растопчина. Досить лише припустити, що що-небудь загрожувало народному спокоєві, і кожна дія стає виправданою.

Усі жахи терору грунтувались лише напіклуванні про народний спокій.

На чому ж грунтувався страх графа Растопчина за народний спокій у Москві в 1812 році? Яка причина була припускати в місті схильність до заколоту? Населення виїжджало, війська, відступаючи, наповнювали Москву. Чому мав унаслідок цього бунтувати народ?

Не тільки в Москві, а й по всій Росії під час вступу ворога не сталося нічого схожого на заколот. 1 і 2 вересня понад десять тисяч людей залишалося в Москві, і, крім натовпу, що зібрався на подвір’ї в головнокомандуючого і що його він сам принадив, — нічого не було. Очевидно, ще менше було б підстав чекати заворушення в народі, якби після Бородінського бою, коли залишення Москви було очевидним, чи принаймні імовірним, — якби замість того, щоб хвилювати народ роздаванням зброї та афішами, Растопчин вжив тоді заходів до вивезення всієї святині, пороху, зарядів та грошей і прямо оголосив народові, що міста залишають.

Растопчин, запальна, сангвінічна людина, завжди перебуваючи у вищих колах адміністрації, не мав, хоч і був патріотом, ані найменшого уявлення про той народ, яким він думав керувати. З самого початку вступу ворога у Смоленськ Растопчин в уяві своїй склав для себе роль керівника народного почуття — серця Росії. Йому не тільки здавалось (як це здається кожному адміністраторові), що він керував зовнішніми діями мешканців Москви, йому здавалося, що він керував їх настроєм через свої відозви та афіші, писані тією розпущеною мовою, до якої в своєму середовищі з презирством ставиться народ і якої він не розуміє, коли чує її згори. Красива роль керівника народного почуття так сподобалася Растопчину, він так зжився з нею, що необхідність вийти з цієї ролі, необхідність залишення Москви без будь-якого героїчного ефекту застала його зненацька, і він раптом втратив з-під ніг грунт, на якому стояв, і зовсім не знав, що йому робити. Він хоч і знав, але всією душею не вірив до останньої хвилини в залишення Москви і нічого не робив з цією метою. Населення виїжджало проти його бажання. Коли вивозили присутствені місця, то тільки з вимоги чиновників, з якими неохоче погоджувався граф. А сам він був захоплений тільки тією роллю, яку для себе створив. Як це часто буває з людьми, обдарованими палкою уявою, він знав уже давно, що Москву залишать, але знав лише розумом, а всією душею не вірив у це, не переносячись уявою в це нове становище.

Уся діяльність його, старанна і енергійна (наскільки вона була корисна і відбивалась на народі — це інше питання), вся діяльність його була спрямована лише на те, щоб викликати в населенні те почуття, що обіймало його самого: патріотичну зненависть до французів і впевненість у собі.

Але коли подія набрала своїх справжніх, історичних розмірів, коли стало ясно, що недостатньо лише словами виявляти свою зненависть до французів, коли не можна було навіть боєм виявити цю зненависть, коли впевненість у собі стала марною щодо одного питання Москви, коли все населення як один чоловік, покидаючи своє майно, потекло з Москви, показуючи цією від’ємною дією всю силу свого народного почуття, — тоді роль, що її обрав Растопчин, стала раптом нісенітною. Він раптом відчув себе самотнім, кволим і смішним, без грунту під ногами.

Одержавши спросоння холодну і владну записку від Кутузова, Растопчин почував себе тим більш роздратованим, чим більш він почував себе винним. У Москві залишалося все саме те, що було доручене йому, все те казенне, що він мав вивезти. Вивезти все не було змоги.

«Хто ж винний у цьому, хто допустив до цього? — думав він. — Звичайно, не я. У мене все було готове, я держав Москву он як! І ось до чого вони довели справу! Мерзотники, зрадники!» — думав він, не визнаючи гаразд, хто були ці мерзотники і зрадники, але почуваючи доконечну потребу ненавидіти цих когось, зрадників, які були винні в тому фальшивому і смішному становищі, в якому він опинився.

Цілу цю ніч граф Растопчин давав накази, по які з усіх боків Москви приїжджали до нього. Близькі до нього люди ніколи не бачили графа таким понурим і роздратованим.

«Ваше сіятельство, з вотчинного департаменту прийшли, від директора по накази... З консисторії, з сенату, з університету, з виховавчого дому, вікарний прислав... питає... Про пожежну команду як накажете? З острога наглядач... з жовтого дому наглядач»... — цілу ніч безперестанку повідомляли графа.

На всі ці запитання граф давав короткі й сердиті відповіді, показуючи ними, що накази його тепер не потрібні, що всю справу, яку він старанно підготував, тепер зіпсував хтось і цей хтось повністю відповідатиме за все те, що станеться тепер.

— Ну, скажи ти цьому бовдурові, — відповів він на запит від вотчинного департаменту, — щоб він залишався вартувати свої папери. Ну що ти питаєш дурниці про пожежну команду? Є коні— нехай їдуть у Владимир. Не французам же залишати.

— Ваше сіятельство, приїхав наглядач з дому для божевільних, як накажете?

— Як накажу? Нехай їдуть усі, та й годі... А божевільних випустити в місті. Коли в нас божевільні арміями командують, то цим сам бог велів.

На запитання про колодників, що сиділи в ямі, граф сердито крикнув на наглядача:

— Що ж, тобі два батальйони конвою дати, якого нема? Пустити їх, та й годі!

— Ваше сіятельство, є політичні: Мєшков, Верещагін.

— Верещагін! Його ще не повішено? — вигукнув Растопчин. — Привести його до мене.

XXV

На дев’яту годину ранку, коли війська вже рушили через Москву, ніхто більш не приходив питати графа про його розпорядження. Всі, хто міг їхати, їхали самі собою; ті, що залишались, вирішували самі з собою, що їм треба було робити.

Граф звелів подавати коней, щоб їхати в Сокольники, і, насуплений, жовтий і мовчазний, склавши руки, сидів у своєму кабінеті.

Кожному адміністраторові за спокійних, не бурхливих часів здається, що лише його зусиллями рухається все йому підлегле населення, і в цій свідомості своєї необхідності кожен адміністратор почуває головну нагороду за свою працю і зусилля. Зрозуміло, що доти, поки історичне море спокійне, правителю-адміністраторові, який зі своїм вутлим човником упирається жердиною в корабель народу і сам рухається, повинно здаватися, що його зусиллями рухається корабель, в який він упирається. Але досить знятися бурі, схвилюватися морю і рушити самому кораблю, щоб уже омана стала неможливою. Корабель іде своїм потужним, незалежним ходом, жердина не дістає до корабля, і правитель раптом зі становища володаря, джерела сили, переходить у становище нікчемної, непотрібної і кволої людини.

Растопчин почував це, і саме це дратувало його.

Поліцеймейстер, якого зупинив натовп, і ад’ютант, який прийшов повідомити, що коні готові, разом увійшли до графа. Обидва були бліді, і поліцеймейстер, розповівши про виконання свого доручення, сповістив, що у графа на подвір’ї стоїть величезний натовп народу, який бажає його бачити.

Растопчин, ні слова не відповідаючи, встав і швидкими кроками пішов до своєї розкішної світлої вітальні, підійшов до дверей балкона, взявся за ручку, пустив її з руки і перейшов до вікна, з якого видніше було весь натовп. Високий парубок стояв у передніх рядах і з суворим обличчям, розмахуючи рукою, говорив щось. Закривавлений коваль з понурим виглядом стояв біля нього. Крізь зачинені вікна чутно було гудіння голосів.

— Готовий екіпаж? — спитав Растопчин, відходячи від вікна.

— Готовий, ваше сіятельство, — сказав ад’ютант.

Растопчин знову підійшов до дверей балкона.

— Та чого вони хочуть? — спитав він поліцеймейстера.

— Ваше сіятельство, вони кажуть, що зібрались іти на французів, за вашим наказом, про зраду щось галасували! Але буйний натовп, ваше сіятельство. Я насилу втік кіньми. Ваше сіятельство, насмілюсь запропонувати...

— Ідіть, я без вас знаю, що робити, — сердито крикнув Растопчин. Він стояв біля дверей балкона, дивлячись на натовп. «Ось що вони зробили з Росією! Ось що вони зробили зі мною!» — думав Растопчин, почуваючи, як піднімається в його душі нестримний гнів проти когось того, кому можна було приписати причину всього, що сталося. Як це часто буває з гарячими людьми, гнів уже владав ним, але він ще шукав для нього об’єкта. «La voilà la populace, la lie du peuple, — думав він, дивлячись на натовп, — la plèbe qui’ils ont soulevée par leur sottise. Il leur faut une victime»^[223], — спало йому на думку, коли він дивився на високого парубка, який розмахував рукою. І тому якраз це спало йому на думку, що йому самому треба було цієї жертви, цього об’єкта для свого гніву.

— Готовий екіпаж? — вдруге спитав він.

— Готовий, ваше сіятельство. Що накажете відносно Верещагіна? Він чекає біля ганку, — відповів ад’ютант.

— А! — скрикнув Растопчин, ніби вражений якимсь несподіваним спогадом.

І, швидко відчинивши двері, він вийшов рішучими кроками на балкон. Гомін враз змовк, люди зняли шапки й кашкети, і всі очі звелися до графа.

— Здрастуйте, хлопці! — сказав граф швидко і голосно. — Спасибі, що прийшли. Я зараз вийду до вас, але передусім нам треба впоратися з лиходієм. Нам треба покарати лиходія, від якого загинула Москва. Почекайте мене! — І граф так само швидко повернувся в покої, кріпко грюкнувши дверима.

По натовпу пробіг схвальний гомін задоволення. «Він, значить, лиходіїв упорає всіх! А ти кажеш француз... він тобі всю дистанцію розв’яже!» — говорили люди, наче докоряючи одне одному за своє маловір’я.

Через кілька хвилин з парадних дверей квапливо вийшов офіцер, наказав щось, і драгуни виструнчились. Натовп від балкона жадібно просунувся до ганку. Вийшовши гнівно-швидкими кромками на ганок, Растопчин поспішно оглянувся круг себе, ніби відшукуючи когось.

— Де він? — спитав граф, і в ту ж хвилину, як він сказав це, він побачив юнака з довгою тонкою шиєю, з головою, до половини виголеною і зарослою; юнак виходив між двома драгунами з-за рогу будинку. Він був одягнений у чепурний колись, критий синім сукном, витертий лисячий кожушок і в брудні плоскінні арештантські штани, забрані в нечищені, сходжені тонкі чоботи. На тонких, кволих ногах важко висіли кайдани, які утруднювали юнакові його нерішучу ходу.

— А! — сказав Растопчин, поспішно одвертаючи свій погляд від хлопця в лисячому кожушку й показуючи на нижній східець ганку. — Поставте його сюди! — Юнак, бренькаючи кайданами, важко переступив на показаний східець, притримавши пальцем комір кожушка, щоб він не муляв, повернув двічі довгою шиєю і, зітхнувши, покірним жестом склав перед животом тонкі, неробочі руки.

Кілька секунд, поки юнак встановлювався на східці, тривало мовчання. Тільки в задніх рядах людей, які тиснулись до одного місця, чутно було кректання, стогін, поштовхи та човгання.

Растопчин, чекаючи, поки він зупиниться на вказаному місці, насуплено потирав рукою обличчя.

— Хлопці! — сказав Растопчин металічно-дзвінким голосом, — ця людина, Верещагін — той самий мерзотник, від якого загинула Москва.

Юнак у лисячому кожушку стояв у покірній позі, склавши кисті рук докупи перед животом і трохи зігнувшись. Схудле, з безнадійним виразом, спотворене бритою головою молоде обличчя його було опущене донизу. На перші графові слова він поволі підвів голову і подивився знизу на графа, ніби бажаючи щось сказати йому або хоч зустріти його погляд. Але Растопчин не дивився на нього. На довгій тонкій шиї в юнака, як мотузка, напружилась і посиніла жила за вухом, і враз почервоніло обличчя.

Усі очі були спрямовані на нього. Він подивився на натовп і, ніби підбадьорений тим виразом, який він прочитав на обличчях людей, він смутно і боязко усміхнувся і, знову опустивши голову, краще став на східці.

— Він зрадив свого царя і вітчизну, він передався Бонапарту, він один з усіх росіян зганьбив ім’я росіянина, і від нього гине Москва, — говорив Растопчин рівним, різким голосом; але раптом швидко глянув униз на Верещагіна, що все стояв у тій самій покірній позі. Наче погляд цей викликав у нього спалах обурення, він, піднявши руку, майже закричав, звертаючись до людей: — Своїм судом розправляйтеся з ним! Віддаю його вам!

Люди мовчали і тільки дедалі тісніше натискали одне на одного. Держати одне одного, дихати в цій зараженій задусі, не мати сили поворухнутись і чекати чогось невідомого, незрозумілого і страшного ставало нестерпно. Люди, які стояли в передніх рядах, які бачили і чули все те, що відбувалось перед ними, всі із злякано-широко розкритими очима і роззявленими ротами, напружуючи всю свою силу, стримували своїми спинами натиск задніх.

— Бий його!.. Нехай загине зрадник і не ганьбить імені росіянина! — вигукнув Растопчин. — Рубай! Я наказую! — Почувши не слова, а гнівні звуки голосу Растопчина, натовп застогнав і подався вперед, але знову зупинився.

— Графе!.. — промовив серед хвилинної тиші, що знову запанувала, боязкий і разом з тим театральний голос Верещагіна. — Графе, один бог над нами... — сказав Верещагін, піднявши голову, і знову налилася кров’ю товста жила на його тонкій шиї і краска швидко виступила і збігла з його обличчя. Він не доказав того, що хотів сказати.

— Рубай його! Я наказую!.. — прокричав Растопчин, раптом збліднувши так само, як і Верещагін.

— Шаблі з піхов! — вигукнув офіцер до драгунів, сам виймаючи шаблю.

Друга, ще сильніша хвиля шугнула по людях і, добігши до передніх рядів, зрушила передніх і, хитаючи, піднесла до самих східців ганку. Високий парубок із скам’янілим виразом обличчя і з застиглою піднятою рукою стояв поруч з Верещагіним.

— Рубай! — майже прошепотів офіцер до драгунів, і один з солдатів раптом з перекошеним злобою обличчям ударив Верещагіна тупим палашем по голові.

«А!» — коротко і здивовано скрикнув Верещагін, злякано оглядаючись і наче не розуміючи, нащо це було з ним зроблено. Такий самий стогін подиву і жаху пробіг по натовпу.

«О господи!» — почувся чийсь сумний вигук.

Але слідом за вигуком здивовання, що вихопився у Верещагіна, він жалібно крикнув від болю, і цей крик погубив його. Та натягнута до вищої міри перепона людського почуття, що держала ще натовп, прорвалася вмить. Злочин було почато, треба було довершити його. Жалібний стогін докору було заглушено грізним і гнівним ревом натовпу. Як останній, сьомий вал, що розбиває кораблі, шугнула з задніх рядів ця остання нестримна хвиля, дійшла до передніх, збила їх і поглинула все. Драгун, ударивши, хотів повторити свій удар. Верещагін з криком жаху, затуляючись руками, кинувся до людей. Високий парубок, на якого він наткнувся, вчепився руками в тонку шию Верещагіна і з диким криком упав разом з ним під ноги ревучого натовпу, що навалився на них.

Одні били і шарпали Верещагіна, другі високого парубка. І зойки почавлених людей і тих, що намагалися врятувати високого парубка, тільки збуджували лють натовпу. Довго драгуни не могли звільнити закривавленого, мало не до смерті побитого фабричного. І довго, незважаючи на всю гарячкову квапливість, з якою натовп намагався довершити раз почату справу, ті люди, що били, душили і шарпали Верещагіна, не могли вбити його; натовп тиснув на них з усіх боків, гойдався з ними в середині, як одна маса, з боку на бік і не давав їм змоги ні добити, ні кинути його.

«Сокирою бий, чи що?.. зачавили... Зрадник, Христа продав!.. живий... живучий... катюзі по заслузі. Засувом он!.. Хіба живий?»

Тільки коли вже перестала боротись жертва і зойки її замінились протяглим рівномірним хрипінням, натовп став квапливо переміщуватись коло лежачого закривавленого трупа. Кожен відходив, кидав погляд на те, що було зроблено, і з жахом, докором і подивом тиснувся назад.

«О господи, народ ось як звір, де там живим бути! — говорили в натовпі. — І хлопець же молодий... мабуть, з купців, то ж то народ!.. кажуть, не той... як же не той... О господи! Другого побили; кажуть, ледь живий... Ех, народ... Хто гріха не боїться...» — говорили тепер ті самі люди, з болісно-жалісливим виразом дивлячись на мертве тіло з посинілим, вимазаним у кров і порох обличчям і з розрубаною довгою тонкою шиєю.

Поліцейський старанний чиновник, вважаючи за непристойну річ присутність трупа на подвір’ї його сіятельства, наказав драгунам витягти тіло на вулицю. Два драгуни взяли за спотворені ноги й поволокли тіло. Закривавлена, вимазана в порох, мертва брита голова на довгій шиї, підвертаючись, волочилася по землі. Люди тиснулися якнайдалі від трупа.

У той час, як Верещагін упав і юрма з диким ревом стовпилася й захиталась над ним, Растопчин раптом зблід, і замість того, щоб іти до чорного ганку, біля якого чекали його коні, він, сам не знаючи куди й чого, опустивши голову, швидко пішов коридором, що вів до кімнат нижнього поверху. Обличчя у графа було бліде, і він не міг стримати тремтячу, як у лихоманці, нижню щелепу.

— Ваше сіятельство, сюди... куди зволите?... сюди, будь ласка, — промовив позад нього уривчастий, зляканий голос. Граф Растопчин не міг нічого відповісти і, слухняно повернувшись, пішов туди, куди йому показували. Біля чорного ганку стояла коляска, Далекий рев натовпу чутно було й тут. Граф Растопчин квапливо сів у коляску і звелів їхати у Сокольники, у свій заміський дім. Виїхавши на М’ясницьку і не чуючи більш галасу юрми, граф почав каятися. Він з неприємністю згадав тепер хвилювання і страх, що їх він виявив перед підлеглими. «La populace est terrible, elle est hideuse, — думав він по-французькому. — Ils sont comme les loups qu’on ne peut apaiser qu’avec de la chair»^[224]. «Графе! один бог над нами!» — раптом згадались йому слова Верещагіна, і неприємне почуття холоду пробігло по спині графа Растопчина. Але почуття це було миттєве, і граф Растопчин презирливо усміхнувся сам з себе. «J’avais d’autres devoirs, — подумав він. — Il fallait apaiser le peuple. Bien d’autres victimes ont peri et perissent pour le bien publique»^[225], — і він став думати про ті загальні обов’язки, які він мав відносно своєї родини, своєї (дорученої йому) столиці і відносно самого себе — не як Федора Васильовича Растопчина (він вважав, що Федір Васильович Растопчин жертвує собою для bien publique^[226]), а відносно себе, як головнокомандуючого, представника влади і царевого уповноваженого. «Якби я був лише Федором Васильовичем, ma ligne de conduite aurait été tout autrement tracée ^[227], але я повинен був зберегти і життя і гідність головнокомандуючого».

Злегка погойдуючись на м’яких ресорах екіпажа і не чуючи більш страшного галасу юрми, Растопчин фізично заспокоївся, і, як це часто буває, одночасно з фізичним заспокоєнням розум підробив для нього і причини морального заспокоєння. Мисль, яка заспокоїла Растопчина, була не нова. Відтоді як існує світ і люди вбивають одне одного, ніколи жодна людина не заподіяла злочину над іншою людиною, не заспокоюючи себе цією самою мислю. Мисль ця — le bien publique^[228], добро інших людей.

Для людини, не охопленої пристрастю, добро це ніколи не відоме; але людина, яка учиняє злочин, завжди певно знає, в чому полягає це добро. І Растопчин тепер знав це.

Він у міркуваннях своїх не тільки не дорікав собі за зроблений вчинок, але й знаходив причини самозадоволення в тому, що він так вдало зумів скористатися з цього à propos^[229] — покарати злочинця і разом з тим заспокоїти натовп.

«Верещагіна судили і засудили до страти, — думав Растопчин (хоч Верещагіна сенат засудив лише до каторжної роботи). — Він був запроданець і зрадник; я не міг залишити його непокараним, і потім je faisais d’une pierre deux coups^[230]: я для заспокоєння віддав жертву народові і скарав лиходія».

Приїхавши до свого заміського дому і захопившись домашніми розпорядженнями, граф цілком заспокоївся.

Через півгодини граф їхав добрими кіньми через Сокольниче поле, вже не згадуючи про те, що було, а думаючи і міркуючи лише про те, що буде. Він їхав тепер до Яузького мосту, де, йому сказали, був Кутузов. Граф Растопчин готував у своїй уяві ті гнівні і дошкульні докори, які він зробить Кутузову за його обман. Він дасть відчути цьому старому придворному лисові, що відповідальність за всі нещастя, які мають статися від залишення столиці, від загибелі Росії (як думав Растопчин), ляже лише на його стару голову, що вижила з розуму. Обдумуючи заздалегідь те, що він скаже йому, Растопчин гнівно обертався в колясці і сердито оглядався на всі боки.

Сокольниче поле було пустельне. Тільки в кінці його, біля богадільні та жовтого дому, видно було купки людей у білій одежі і кілька таких самих людей поодинці йшли полем, щось вигукували й розмахували руками.

Один з них біг навперейми колясці графа Растопчина. І сам граф Растопчин, і його кучер, і драгуни, всі дивилися, з невиразним почуттям жаху та цікавості на цих випущених божевільних і особливо на того, що підбігав до них. Хитаючись на своїх довгих худих ногах, метляючи на вітрі полами халата, божевільний цей швидко біг, не зводячи очей з Растопчина, і кричав йому щось хрипким голосом, роблячи знаки, щоб він зупинився. Обросле нерівними жмутиками бороди, понуре й урочисте обличчя божевільного було худе й жовте. Чорні агатові зіниці його бігали низько і тривожно по шафраново-жовтих білках.

— Стій! Зупинись! Я кажу! — вигукував він пронизливо і знову щось, задихаючись, кричав із значущими інтонаціями та жестами.

Він порівнявся з коляскою і біг з нею поруч.

— Тричі вбили мене, тричі воскресав з мертвих. Вони побили камінням, розп’яли мене... Я воскресну... воскресну... воскресну. Розтерзали моє тіло. Царство боже зруйнується... Тричі зруйную і тричі відновлю його, — вигукував він, дедалі підвищуючи голос. Граф Растопчин раптом зблід так, як він зблід тоді, коли натовп кинувся на Верещагіна. Він одвернувся.

— Па... паняй швидше! — крикнув він до кучера тремтячим голосом.

Коляска помчала на всю прудкість коней; але довго ще позад себе граф Растопчин чув, усе далі й далі, божевільний розпачливий крик, а перед очима бачив лише здивовано-злякане, закривавлене обличчя зрадника в хутряному кожушку.

Хоч який свіжий був цей спогад, Растопчин почував тепер, що він глибоко, до крові, врізався в його серце. Він ясно почував тепер, що кривавий слід цього спогаду ніколи не загоїться, а навпаки, що далі, то зліше, болючіше житиме до кінця життя цей страшний спогад у його серці. Він чув, здавалося йому тепер, звуки своїх слів: «Рубай його, ви головою відповісте мені!» — «Нащо я сказав ці слова! Якось ненароком сказав... Я міг не сказати їх (думав він): тоді нічого б не було». Він бачив злякане і потім раптом пойняте люттю обличчя драгуна, який ударив, і погляд мовчазного, несміливого докору, що його кинув на нього цей хлопець у лисячому кожушку... «Але я не для себе зробив це. Я повинен був зробити так. La plèbe, le traître... le bien publique»^[231], — думав він.

Біля Яузького мосту все ще товпилося військо. Було гаряче. Кутузов, понурий, сумний, сидів на лавочці біля мосту і нагайкою водив по піску, коли до нього бучно підлетіла коляска. Чоловік у генеральському мундирі, у капелюші з плюмажем, з метушкими, чи то гнівними, чи то зляканими очима підійшов до Кутузова і став по-французькому говорити йому щось. Це був граф Растопчин. Він говорив Кутузову, що прибув сюди тому, що Москви і столиці нема більш і що є лише армія.

— Було б інакше, якби ваша світлість не сказали мені, що ви не здасте Москви, не давши нового бою: всього цього не було б! — сказав він.

Кутузов дивився на Растопчина і, наче не розуміючи значення звернених до нього слів, старанно силкувався прочитати щось особливе, написане в цю хвилину на обличчі людини, що говорила з ним. Растопчин, збентежившись, замовк. Кутузов злегка похитав головою і, не зводячи допитливого погляду з обличчя Растопчина, тихо промовив:

— Так, я не віддам Москви, не давши бою.

Чи думав Кутузов про щось зовсім інше, кажучи ці слова, чи навмисне, знаючи їх нісенітність, сказав їх, але граф Растопчин нічого не відповів і поспішно відійшов від Кутузова. І дивна річ! Головнокомандуючий Москви, гордий граф Растопчин, узявши в руки нагайку, підійшов до мосту, де збились докупи підводи, і став, вигукуючи, розганяти їх.

XXVI

О четвертій годині пополудні війська Мюрата вступали в Москву. Попереду їхав загін віртемберзьких гусарів, позаду з великим почтом їхав на коні сам неаполітанський король.

Коло середини Арбату, поблизу Ніколи Явленого, Мюрат зупинився, чекаючи звістки від передового загону про те, в якому стані перебуває міська фортеця «le Kremlin».

Навколо Мюрата зібралася невеличка купка людей з тих мешканців, що залишилися в Москві. Усі з боязким подивом дивилися на чудного, прикрашеного пір’їнами та золотом довговолосого начальника.

— Що, це сам цар їхній, чи що? Нічого собі! — чути було тихі тол оси.

Перекладач під’їхав до купки людей.

— Кашкета скинь он... кашкета, — заговорили в юрмі, звертаючись один до одного. Перекладач звернувся до одного старого двірника і спитав, чи далеко до Кремля. Двірник, недомислено прислухаючись до чужого йому польського акценту і не впізнаючи в перекладачевій говірці російської мови, не розумів, що йому говорили, і ховався за інших.

Мюрат наблизився до перекладача і звелів спитати, де російські війська. Один з росіян зрозумів, про що його питали, і кілька голосів, разом стали відповідати перекладачеві. Французький офіцер з передового загону під’їхав до Мюрата і повідомив, що ворота в фортецю забиті і що, певне, там засідка.

— Добре, — сказав Мюрат і, звернувшись до одного з панів свого почту, наказав висунути чотири легких гармати і обстріляти ворота.

Артилерія риссю виїхала з-за колони, що йшла за Мюратом, і поїхала по Арбату. Спустившись до кінця Вздвиженки, артилерія зупинилася і вистроїлась на площі. Кілька французьких офіцерів розпоряджались гарматами, розставляючи їх, і дивилися в Кремль у зорову трубу.

В Кремлі дзвонили в усі дзвони на вечерню, і цей дзвін турбував французів. Вони гадали, що це заклик до зброї. Кілька чоловік піхотних солдатів побігли до Кутаф’євських воріт. У воротях лежали колоди і тесові щити. Два рушничних постріли розітнулися з-під воріт, як тільки офіцер з командою став підбігати до них. Генерал, який стояв біля гармат, крикнув офіцерові командні слова, і офіцер з солдатами побіг назад.

Пролунало ще три постріли з воріт.

Одним пострілом зачепило ногу французького солдата, і чудний галас небагатьох голосів пролунав з-за щитів. На обличчях французьких генерала, офіцерів і солдатів одночасно, як по команді, попередній вираз веселості і спокою замінився завзятим, зосередженим виразом готовості на боротьбу і страждання. Для них усіх, починаючи від маршала і до останнього солдата, це місце було не Вздвиженка, Мохова, Кутаф’я і Троїцькі ворота, а нова місцевість нового поля, певне, кровопролитного бою. І всі підготувались до цього бою. Галас за ворітьми затих. Гармати було висунуто. Артилеристи здмухували нагорілі пальники. Офіцер скомандував «feu»^[232], і два свистючі звуки бляшанок пролунали один за одним. Картечні кулі затріскотіли по каменю воріт, по колодах та щитах, і дві хмарки диму загойдалися на площі.

Через якусь часинку після того, як затихли перекоти пострілів по кам’яному Кремлю, чудний звук почувся над головами французів. Величезна зграя галок знялася над стінами і, каркаючи і знімаючи шум тисячами крил, закружляла в повітрі. Разом з цим шумом розлігся людський самотній крик у воротях, і з-за диму з’явилася постать чоловіка без шапки, в каптані. Тримаючи рушницю, він націлявся у французів. — Feu! — повторив артилерійський офіцер, і одночасно пролунали один рушничний і два гарматних постріли. Дим знову заслонив ворота.

За щитами більше ніщо не ворушилось, і піхотні французькі солдати з офіцерами пішли до воріт. У воротях лежали три поранених і чотири вбитих чоловіка. Два чоловіка в каптанах утікали низом, вздовж стін, до Знаменки.

— Enlevez-moi ça^[233], — сказав офіцер, показуючи на колоди і трупи; і французи, добивши поранених, перекинули трупи вниз за огорожу. Хто були ці люди, ніхто не знав. «Enlevez-moi ça», — тільки сказано було про них, і їх викинули і прибрали потім, щоб вони не смерділи. Лише Тьєр присвятив їх пам’яті кілька красномовних рядків: «Ces misérables avaient envahi la citadelle sacrée, s’étaient emparés des fusils de Parsenal, et tiraient (ces misérables) sur les Français. On en sabra quelques’uns et purgea le Kremlin de leur présence»^[234].

Мюрата повідомили, що шлях розчищено. Французи увійшли в ворота і стали розташовуватись табором на Сенатській площі. Солдати викидали стільці з вікон сенату на площу і розкладали вогнища.

Другі загони проходили через Кремль і розміщалися по Маросейці, Лубянці, Покровці. Треті ще розміщались по Вздвиженці, Знаменці, Нікольській, Тверській. Скрізь, не знаходячи хазяїв, французи розташовувались не як у місті і на квартирах, а як у таборі, що розташований у місті.

Хоч і обшарпані, голодні, змучені і зменшені до однієї третини своєї колишньої кількості, французькі солдати вступили в Москву ще у стрункому порядку. Це було змучене, виснажене, але ще бойове і грізне військо. Але це було військо тільки до тієї хвилини, поки солдати цього війська не розійшлись по квартирах. Тільки-но люди полків стали розходитись по порожніх і багатих домах, як назавжди знищувалося військо і ставали й не мешканці й не солдати, а щось середнє, що зветься мародерами. Коли, через п’ять тижнів, ті ж самі люди вийшли з Москви, вони вже більш не являли собою війська. Це був натовп мародерів, з яких кожен віз або ніс із собою купу речей, що йому здавалися цінними і потрібними. Мета кожного з цих людей під час виходу з Москви не полягала, як раніш, у тому, щоб завоювати, а тільки в тому, щоб вдержати набуте. Як та мавпа, що, увіткнувши руку у вузьку шийку глечика і захопивши жменю горіхів, не розтискає кулака, щоб не втратити схопленого, і цим губить себе, французи під час виходу з Москви, очевидно, повинні були загинути внаслідок того, що вони тягли з собою награбоване, а кинути це награбоване їм було так само неможливо, як неможливо мавпі розтулити жменю з горіхами. Через десять хвилин після вступу кожного французького полку в який-небудь квартал Москви не залишалось жодного солдата і офіцера. У вікнах будинків видно було людей у шинелях та штиблетах, які, сміючись, проходжувались по кімнатах; у льохах, у підвалах такі ж люди порядкували з провізією; на подвір’ях такі ж люди відмикали і відбивали брами сараїв та стаєнь; у кухнях розкладали вогні, з закачаними рукавами пекли, місили і варили, лякали, смішили і пестили жінок та дітей. І цих людей скрізь, і по крамницях, і по домах, було багато; але війська вже не було.

Того ж дня наказ за наказом давали французькі начальники про те, щоб заборонити військам розходитися по місту, суворо заборонити насильства над мешканцями та мародерство, про те, щоб сьогодні ж увечері зробити загальну перекличку; та, незважаючи ні на які заходи, люди, які перше становили військо, розпливалися по розкішному, багатому на вигоди і запаси, пустому місту. Як голодна череда йде гуртом по голому полю, але зараз же нестримно розбрідається, тільки-но натрапляє на багаті пасовища, так само нестримно розбрідалось і військо по багатому місту.

Мешканців у Москві не було, і солдати, як вода у пісок, вбиралися в неї і нестримною зорею розпливалися в усі боки від Кремля, в який вони увійшли найперше. Солдати-кавалеристи, входячи в покинутий з усім добром купецький дім і знаходячи стайні не тільки для своїх коней, а й лишні, ішли проте займати другий дім, поруч, який їм здавався кращим. Багато хто займав кілька будинків, надписуючи крейдою, хто його зайняв, і сперечались і навіть билися команди з командами. Не встигнувши ще розташуватися, солдати бігли на вулицю оглядати місто і, почувши про те, що все кинуто, мчали туди, де можна було забрати даром цінні речі. Начальники ходили зупиняти солдатів і самі втягалися мимоволі у ті самі дії. В Каретному ряду зостались крамниці з екіпажами, і генерали юрмились там, вибираючи коляски й карети. Ті мешканці, що залишилися, запрошували до себе начальників, сподіваючись тим убезпечити себе від грабежу. Добра було сила, і кінця йому не видно було; скрізь, навколо того місця, яке зайняли французи, були ще невідомі, незайняті місця, де, як здавалося французам, було ще більше добра. І Москва все далі й далі вбирала в себе французів. Як унаслідок того, що наллється вода на суху землю, зникає вода і суха земля, так само внаслідок того, що голодне військо увійшло в багате пусте місто, знищилось військо і знищилось багате місто; і утворилось багно, настали пожежі та мародерство.

Французи приписували пожежу Москви au patriotisme féroce le Rastopchine^[235]; росіяни — бузувірству французів. А по суті причин пожежі Москви в тому розумінні, щоб скласти пожежу цю на відповідальність однієї чи декількох осіб, таких причин не було і не могло бути. Москва згоріла внаслідок того, що вона була поставлена в такі умови, за яких усяке дерев’яне місто повинно згоріти, незалежно від того, чи є в місті сто тридцять поганих пожежних труб, чи нема їх. Москва повинна була згоріти внаслідок того, що з неї виїхали мешканці, і так само неминуче, як повинна згоріти купа стружок, на яку протягом декількох днів будуть сипатись іскри вогню. Дерев’яне місто, в якому при мешканцях — власниках будинків і при поліції бували влітку майже щодня пожежі, не може не згоріти, коли в ньому нема мешканців, а живуть війська, які курять люльки, розкладають вогнища на Сенатській площі з сенатських стільців і варять собі їсти двічі на день. Досить за мирного часу військам розташуватися на квартирах по селах у певній місцевості; і кількість пожеж у цій місцевості одразу збільшується. У якій же мірі повинна збільшитись імовірність пожеж у пустому дерев’яному місті, в якому розташується чуже військо? Le patriotisme féroce de Rastopchine і бузувірство французів тут ні в чому не винні. Москва зайнялася від люльок, від кухонь, від вогнищ, від неохайності ворожих солдатів, мешканців — не хазяїв будинків. Коли й були підпали (що є вельми сумнівним, бо підпалювати нікому не було ніякої причини, а в усякому разі клопітно й небезпечно), то підпали не можна вважати за причину, бо без підпалів було б те ж саме.

Хоч як принадно було французам обвинувачувати звірство Растопчина і росіянам обвинувачувати лиходія Бонапарта або потім вкладати героїчний смолоскип у руки свого народу, не можна не бачити, що такої безпосередньої причини пожежі не могло бути, бо Москва повинна була згоріти, як повинно згоріти кожне село, кожна фабрика, кожен дім, з якого вийдуть хазяї і в який пустять хазяйнувати і варити собі кашу чужих людей. Москву спалили мешканці, це правда; але не ті мешканці, які залишилися в ній, а ті, які виїхали з неї. Москва, захоплена ворогом, не залишилась цілою, як Берлін, Відень та інші міста, лише внаслідок того, що мешканці її не підносили хліба-солі та ключів французам, а виїхали з неї.

XXVII

Вбирання французів, розходячись зорею по Москві, 2 вересня тільки надвечір досягло кварталу, в якому жив тепер П’єр.

П’єр перебував після двох останніх, самотньо і незвичайно проведених днів, у стані, близькому до божевілля. Усім єством його владала одна невідчепна думка. Він сам не знав, як і коли, але думка ця оволоділа ним тепер так, що він нічого не пам’ятав з минулого, нічого не розумів з теперішнього; і все, що він бачив і чув, відбувалося перед ним, як уві сні.

П’єр пішов зі свого дому лише для того, щоб позбутися складної плутанини вимог життя, яка охопила його, і яку він у тодішньому стані неспроможний був розплутати. Він поїхав на квартиру Йосипа Олексійовича під приводом розгляду книг та паперів небіжчика лише тому, що він шукав заспокоєння від життьової тривоги, — а зі спогадом про Йосипа Олексійовича пов’язувався в його душі світ вічних, спокійних і урочистих думок, цілком протилежних тривожній плутанині, що в неї, як він почував, його втягало. Він шукав тихого пристановища і справді знайшов його в кабінеті Йосипа Олексійовича. Коли він у мертвій тиші кабінету сів, спершись ліктями на запилений письмовий стіл небіжчика, в його уяві спокійно і значущо один по одному стали виникати спогади останніх днів, особливо Бородінського бою і непереборного для нього відчуття своєї нікчемності та облудності в порівнянні з правдою, простотою і силою того розряду людей, які відбились у нього в душі під назвою вони. Коли Гарасим розбудив його від задуми, у П’єра виникла думка про те, що він візьме участь у народному захисті Москви, який — де було відомо П’єру — передбачався. І з цією метою він зараз же попросив Гарасима дістати йому каптан та пістолет і сказав йому про свій намір залишитися, приховуючи своє ім’я, в домі Йосипа Олексійовича. Потім, протягом першого, самотньо і бездіяльно проведеного дня (П’єр кілька разів намагався і не міг зупинити свою увагу на масонських рукописах), в нього кілька разів туманно майнула давня думка про кабалістичне значення його імені у зв’язку з іменем Бонапарта; але думка ця, про те, що йому, l’Russe Besuhof, призначено покласти край владі звіра, виникла в нього ще тільки як одна з мрій, які безпричинно й безслідно пробігають в уяві.

Коли, купивши каптан (з метою лише брати участь у народному захисті Москви), П’єр зустрів Ростових і Наташа сказала йому: «Ви залишаєтесь? Ах, як це гарно!» — в голові в нього майнула думка, що справді гарно було б, навіть якби і взяли Москву, йому залишитися в ній і здійснити те, що йому призначено.

Другого дня він, з однією думкою не жаліти себе і ні в чому не відставати від них, ходив за Тригорну заставу. Але переконавшись, що Москви не захищатимуть, і повернувшись додому, він раптом відчув, що те, що перше йому здавалося лише можливістю, тепер стало доконечною потребою і неминучістю. Він повинен був, приховуючи своє ім’я, зостатися в Москві, зустріти Наполеона і вбити його, щоб або загинути, або покласти край лихові всієї Європи, причиною якого, на думку П’єра, був тільки Наполеон.

П’єр знав усі подробиці замаху німецького студента на життя Бонапарта у Відні в 1809 році і знав, що студента того було розстріляно. І та небезпека, на яку він наражав своє життя здійсненням свого наміру, ще дужче збуджувала його.

Два однаково сильних почуття невідпорно прихиляли П’єра до його наміру. Перше було почуття потреби жертви і страждання в свідомості загального лиха, те почуття, внаслідок якого він 25-го поїхав до Можайська і заїхав у самий вир бою, тепер утік зі свого дому і, звиклий до розкоші та вигід життя, спав не роздягаючись на твердому дивані і їв одну їжу з Гарасимом; друге — було те невизначне, винятково російське почуття презирства до всього умовного, штучного, людського, до всього того, що більшість людей вважає за найвище благо світу. Вперше П’єр спізнав це чудне й чарівне почуття у Слободському палаці, коли він раптом відчув, що і багатство, і влада, і життя, все те, що так старанно влаштовують і бережуть люди, — все це коли й варте чого-небудь, то тільки тією насолодою, з якою все це можна кинути.

Це було те почуття, внаслідок якого доброволець-рекрут пропиває останню копійку, людина, запивши, перебиває дзеркала й шибки без будь-якої певної причини і знаючи, що це їй коштуватиме її останніх грошей; те почуття, внаслідок якого людина, учиняючи (в заяложеному розумінні) безрозсудні справи, ніби випробовує свою особисту владу і силу, заявляючи присутність вищого, що стоїть поза людськими умовами, суду над життям.

З самого того дня, коли П’єр уперше спізнав це почуття у Слободському палаці, він безперестанно перебував під його впливом, а тепер лише знайшов йому повне вдоволення. Крім цього, тепер П’єра підтримувало в його намірі і позбавляло можливості зректися його те, що він уже зробив на цьому шляху. І його втеча з дому, і його каптан, і пістолет, і його заява Ростовим, що він залишається в Москві, — все не тільки втратило б рацію, але й було б жалюгідним і смішним (до чого П’єр був чутливий), якби він після всього цього так само, як і інші, виїхав з Москви.

Фізичний стан П’єра, як і завжди це буває, відповідав моральному. Незвична груба їжа, горілка, яку він пив ці дні, відсутність вина та сигар, брудна, неперемінена білизна, наполовину безсонні дві ночі, проведені на короткому дивані без постелі, — все це підтримувало П’єра в стані роздратовання, близькому до божевілля.

Була вже друга година пополудні. Французи вже вступили в Москву. П’єр знав це, але, замість того, щоб діяти, він лише думав про свою справу, перебираючи всі її найменші майбутні подробиці. П’єр у своїх мріях не уявляв собі ясно ні самого процесу завдання удару, ні смерті Наполеона, але незвичайно яскраво і з сумовитою насолодою уявляв собі свою загибель і свою геройську мужність.

«Так, один за всіх, я повинен учинити або загинути! — думав він. — Так, я піду... і потім раптом... З пістолета чи кинджалом? — думав П’єр. — А втім, однаково. Не я, а рука провидіння карає тебе... скажу я (думав П’єр слова, які він промовить, убиваючи Наполеона). — Ну, що ж, беріть, страчуйте мене», — казав далі сам де себе П’єр, з сумним, але твердим виразок на обличчі опускаючи голову.

У той час, коли П’єр, стоячи посеред кімнати, розмірковував сам з собою таким чином, двері кабінету відчинились, і на порозі з’явилася, зовсім нова на вигляд, постать перше завжди боязкого Макара Олексійовича. Поли халата його були розгорнуті; обличчя було червоне й огидне. Він, очевидно, був п’яний. Побачивши П’єра, він у першу хвилину збентежився, але, помітивши збентеження й на П’єровому обличчі, відразу підбадьорився і хиткими тонкими ногами вийшов на середину кімнати.

— Вони сторопіли, — сказав він хрипким, довірливим голосом. — Я кажу: не здамся, я кажу... правда ж, пане? — Він задумався і раптом, побачивши на столі пістолета, несподівано швидко схопив його і вибіг у коридор.

Гарасим і двірник, які йшли слідом за Макаром Олексійовичем, зупинили його в сінях і стали видирати пістолета. П’єр, увійшовши в коридор, з жалістю і огидою дивився на цього напівбожевільного старика. Макар Олексійович, скривившись від зусиль, не випускав з рук пістолета і кричав хрипким голосом, видно, уявляючи собі щось урочисте.

— До зброї! На абордаж! Брешеш, не видереш! — кричав він.

— Годі, будь ласка, годі. Прошу вас, будь ласка, облиште. Ну, будь ласка, пане... — говорив Гарасим, обережно за лікті намагаючись повернути Макара Олексійовича до дверей.

— Ти хто? Бонапарт!.. — вигукував Макар Олексійович.

— Це негоже, добродію. Ви йдіть, будь ласка, в кімнати, ви відпочиньте. Прошу вас, пістолетик.

— Геть, раб нікчемний! Не торкайся! Бачив?— кричав Макар Олексійович, погрожуючи пістолетом. — На абордаж!

— Берись, — шепнув Гарасим двірникові.

Макара Олексійовича схопили за руки й потягли до дверей.

Сіни наповнились огидними звуками борсання і п’яними хрипкими звуками захеканого голосу.

Раптом новий, пронизливий жіночий крик розлігся від ганку, і куховарка вбігла в сіни.

— Вони! Матінко рідна!.. Їй-богу, вони. Четверо, кінні!.. — вигукувала вона.

Гарасим і двірник випустили з рук Макара Олексійовича, і в тиші, що раптом запанувала в коридорі, залунав стукіт декількох рук у вхідні двері.

XXVIII

П’єр, вирішивши сам з собою, що йому до здійснення свого наміру не треба відкривати ні свого звання, ні знання французької мови, стояв у прочинених дверях коридора, маючи на думці зараз же сховатися, тільки-но ввійдуть французи. Але французи ввійшли, а П’єр усе не відходив від дверей: непереборна цікавість втримувала його..

Їх було двоє. Один — офіцер, високий, бравий і гарний мужчина, другий — очевидно, солдат або денщик, приземкуватий, худий засмаглий чоловік з запалими щоками і з тупим виразом обличчя. Офіцер, спираючись на ціпок і накульгуючи, йшов попереду. Зробивши кілька кроків, офіцер зупинився, ніби вирішивши сам з собою, що квартира ця гарна; він обернувся назад до солдатів, які стояли в дверях, і голосно, по-начальницькому крикнув до них, щоб вони вводили коней. Закінчивши цю справу, офіцер бравим жестом, високо піднявши лікоть руки, розгладив вуса і доторкнувся рукою до капелюха.

— Bonjour, la compagnie!^[236] — весело промовив він, усміхаючись і оглядаючись круг себе.

Ніхто нічого не відповів.

— Vous êtes le bourgeois?^[237] — звернувся офіцер до Гарасима.

Гарасим злякано-запитливо дивився на офіцера.

— Quartire, quartire, logement, — сказав офіцер, згори вниз, із поблажливою і добродушною усмішкою дивлячись на маленького чоловіка. — Les Français sont de bons enfants. Que diable! Voyons! Ne nous fâchons pas, mon vieux^[238], — додав він, поплескуючи по плечу зляканого й мовчазного Гарасима.

— A ça! Dites done, on ne parle done pas français dans cette boutique?^[239] — додав він, оглядаючись навколо і зустрічаючись очима з П’єром. П’єр відступився від дверей.

Офіцер знову звернувся до Гарасима. Він вимагав, щоб Гарасим показав йому кімнати в будинку.

— Пан нема — не розумій... моя ваш... — говорив Гарасим, намагаючись робити свої слова зрозумілішими тим, що він вимовляв їх навиворіт.

Французький офіцер, усміхаючись, розвів руками перед Гарасимовим носом, показуючи тим, що й він не розуміє його, і, накульгуючи, пішов до дверей, біля яких стояв П’єр. П’єр хотів відійти, щоб сховатися від нього, але в цей самий час він побачив з дверей кухні, що відчинилися, Макара Олексійовича, який виставився з пістолетом у руках. З хитрістю божевільного Макар Олексійович оглянув француза і, піднявши пістолета, прицілився.

— На абордаж!!! — вигукнув п’яний, натискаючи спуск пістолета. Французький офіцер обернувся на вигук, і в ту ж мить П’єр кинувся на п’яного. В той час, коли П’єр схопив і підняв пістолета, Макар Олексійович натрапив, нарешті, пальцем на спуск, і розітнувся, обдавши всіх пороховим димом, оглушливий постріл. Француз зблід і кинувся назад до дверей.

Видерши пістолета і кинувши його, П’єр підбіг до офіцера і, забувши свій намір не відкривати свого знання французької мови, заговорив з ним по-французькому.

— Vous n’êtes pas blessé? — спитав він.

— Je crois que non^[240], — відповів офіцер, обмацуючи себе, — mais je l’ai manqué belle cette fois-ci^[241], — додав він, показуючи на стіну, де вибило штукатурку. — Quel est cet homme?^[242] — строго глянувши на П’єра, сказав офіцер.

— Ah, je suis vraiment au désespoir de ce qui vient d’arriver^[243], — швидко говорив П’єр, зовсім забувши про свою роль. — C’est un fou, un malheureux qui ne savait pas ce qu’il faisait^[244].

Офіцер підійшов до Макара Олексійовича і схопив його за барки.

Макар Олексійович, розпустивши губи, ніби засинаючи, хитався, спершись на стіну.

— Brigand, tu me la payeras, — сказав француз, віднімаючи руку.

— Nous autres nous sommes cléments après la victoire: mais nous ne pardonnons pas aux traîtres^[245], — додав він з понурою урочистістю в обличчі і з красивим енергійним жестом.

П’єр все умовляв по-французькому офіцера не карати цього п’яного, божевільного чоловіка. Француз мовчки слухав, не змінюючи похмурого вигляду, і раптом, усміхнувшись, звернувся до П’єра. Він кілька секунд мовчки дивився на нього. Гарне обличчя його набрало трагічно-ніжного виразу, і він простягнув руку.

— Vous m’avez sauvé la vie! Vous êtes Français^[246], — сказав він. Для француза висновок цей був незаперечним. Чинити велику справу міг лише француз, а врятування життя його, m-r Ramball’n, capitaine du 13-те léger^[247] — було, без сумніву, дуже великою справою.

Але хоч який незаперечний був цей висновок і засноване на ньому переконання офіцера, П’єр вирішив розчарувати його.

— Je sui Russe^[248], — швидко сказав П’єр.

— Ті-ті-ті, à d’autres^[249], — сказав француз, махаючи пальцем собі перед носом і усміхаючись. — Tout à l’heure vous allez me conter tout ça, — сказав він. — Charmé de rencontrer un compatriote. Eh bien! qu’allons nous faire de cet homme?^[250] — додав він, звертаючись до П’єра уже як до свого брата. Якби П’єр навіть не був французом, діставши раз це найвище в світі найменування, не міг же він зректися його, говорив вираз обличчя і тон французького офіцера. На останнє запитання П’єр ще раз пояснив, хто був Макар Олексійович, пояснив, що перед самим їх приходом цей п’яний, божевільний чоловік викрав зарядженого пістолета, якого не встигли видерти в нього, і просив залишити його вчинок без покарання.

Француз випнув груди і зробив царський жест рукою.

— Vous m’avez sauvé la vie. Vous êtes Français. Vous me demandez sa grâce? Je vous l’accorde. Qu’on emmène cet homme^[251], — швидко й енергійно промовив французький офіцер, взявши під руку П’єра, якого він нагородив за врятування його життя званням француза, і пішов з ним до кімнати.

Солдати, що були на подвір’ї, почувши постріл, увійшли до сіней, питаючи, що трапилось і виявляючи готовість покарати винних; та офіцер суворо зупинив їх.

— On vous demandera quand on aura besoin de vous^[252], — сказав він. Солдати вийшли. Денщик, який встиг тимчасом побувати на кухні, підійшов до офіцера.

— Capitaine, ils ont de la soupe et du gigot de mouton dans la cuisine, — сказав він. — Faut-il vous l’apporter?

— Oui. et le vin^[253], — сказав капітан.

XXIX

Коли французький офіцер і П’єр разом з ним увійшли до кімнати, П’єр вважав за свій обов’язок знову запевнити капітана, що він не француз, і хотів піти звідси, але французький офіцер і чути про це не хотів. Він був до такої міри чемний, люб’язний, добродушний і щиро вдячний за врятування його життя, що П’єру було ніяково відмовити йому, і він сів разом з ним у залі, в першій кімнаті, в яку вони увійшли. На П’єрове твердження, що він не француз, капітан, очевидно, не розуміючи, як можна відмовлятися від такого втішного звання, знизав плечима і сказав, що коли він неодмінно хоче, щоб його вважали за росіянина, то нехай так буде, але що він усе ж, незважаючи на те, так само навіки зв’язаний з ним почуттям вдячності за врятування життя.

Якби цей чоловік був хоч трохи обдарований здібністю розуміти почуття інших і якби він догадувався про П’єрові відчуття, П’єр, певне; пішов би від нього; але бадьора непрозірливість цього чоловіка відносно всього того, що не було ним самим, перемогла П’єра.

— Français ou prince russe incognito^[254], — сказав француз, оглянувши хоч і брудну, але тонку білизну на П’єрі і перстень на його руці. — Je vous dois la vie et je vous offre mon amitié. Un Français n’oublie jamais ni une insulte ni un service. Je vous offre mon amitié. Je ne vous dis que ça^[255].

У звуках голосу, у виразі обличчя, в жестах цього офіцера було стільки добродушності та благородства (у французькому розумінні), що П’єр, відповідаючи несвідомою усмішкою на усмішку француза, потиснув простягнуту руку.

— Capitaine Ramball du 13-me léger, decoré pour l’affaire du Sept^[256], — відрекомендувався він з самовдоволеною, невтримною усмішкою, що морщила його губи під вусами. — Voudrez vous bien me dire à présent, à qui j’ai l’honneur de parler aussi agréablement au lieu de rester à l’ambulance avec la balie de ce fou dans le corps^[257].

П’єр відповів, що не може сказати свого імені, і, почервонівши, почав був, намагаючись вигадати ім’я, говорити про причини, з яких він не може сказати цього, та француз поспішно перебив його.

— De grâce, — сказав він. — Je comprends vos raisons, vous êtes officier... officier supérieur, peut-être. Vous avez porté les armes contrç nous. Ce n’est pas mon affaire. Je vous dois la vie. Cela me suffit. Je suis tout à vous. Vous êtes gentilhomme?^[258] — додав він з відтінком запитання. П’єр нахилив голову. — Votre nom de baptême, s’il vous plaît? Je ne demande pas davantage. M-r Pierre, dites vous... Parfait. C’est tout ce que je désire savoir^[259].

Коли було принесено баранину, яєчню, самовар, горілку і вино з російського льоху, яке привезли з собою французи, Рамбаль попросив П’єра взяти участь у цьому обіді і зараз же сам, жадібно і швидко, як здорова і голодна людина, заходився їсти, швидко пережовуючи своїми міцними зубами, безперестанку прицмокуючи і примовляючи: excellent, exquis!^[260] Обличчя його розчервонілось і вкрилося потом. П’єр був голодний і залюбки взяв участь в обіді. Морель, денщик, приніс каструлю з теплою водою і поставив у неї пляшку червоного вина. Крім того, він приніс пляшку з квасом, яку для проби взяв на кухні. Напій цей був уже відомий французам і дістав назву. Вони називали квас limonade de cochon (свинячий лимонад), і Морель хвалив цей limonade de cochon, який він знайшов на кухні. Але тому, що в капітана було вино, здобуте під час переходу через Москву, він віддав квас Морелю і взявся до пляшки бордо. Він загорнув пляшку по шийку в серветку і налив собі і П’єру вина. Заспокоєння голоду і вино ще більш пожвавили капітана, і він безугавно говорив під час обіду.

— Oui, mon cher m-r Pierre, je vous dois une fiere chandelle de m’avoir sauvé... de cet enragé... J’en ai assez, voyez-vous, de balles dans le corps. En voilà une (він показав на бік) à Wagram et de deux à Smolensk, — він показав шрам на щоці. — Et cette jambe, comme vous voyez, qui ne veut pas marcher. Cest à la grande bataille du 7 à la Moskowa que j’ai reçu ça. Sacré dieu, c’etait beau! Il fallait voir ça, c’etait un déluge de feu. Vous nous avez taillé une rude besogne; vous pouvezvous en van ter, nom d’un petit bonhomme. Et, ma parole, malgré l’atout, que j’y ai gagné, je serais prêt à recommencer. Je plains ceux qui n’ont pas vu ça.

— J’y ai été, — сказав П’єр.

— Bah, vraiment! Eh bien, tant mieux, — говорив далі француз. — Vous êtes de fiers ennemis, tout de même. La grande redoute, a été tenace, nom d’une pipe. Et vous nous l’avez fait crânement payer. J’y suis allé trois fois, tel que vous me voyez. Trois fois nobs étions sur les canons et trois fois on nous a culbuté et comme des capucins de cartes. Oh! c’etait beau, m-r Pierre. Vos grenadiers ont été superbes, tonnerre de dieu. Je les ai vu six fois de suite serrer les rangs, et marcher comme à une revue. Les beaux hommes! Notre roi de Naples, qui s’у connait a crié: bravo! Ah, ahl soldat comme nous autres! — сказав він після хвилинного мовчання. — Tant mieux, tant mieux, m-r Pierre. Terribles en bataille... galants... — він підморгнув, усміхнувшись, — avec les belles, voilà les Français, m-r Pierre, n’est ce pas?^[261]

До такої міри капітан був наївний і добродушно веселий, і цільний, і задоволений з себе, що П’єр мало сам не підморгнув, весело дивлячись на нього. Певне, слово «galant» навело капітана на думку про стан Москви.

— A propos, dites done, est-ce vrai que toutes les femmes ont quitté Moscou? Une drôle d’idée! Qu’avaient-elles à craindre?

— Est se que les dames françaises ne quitteraient pas Paris si les Russes у entraient?^[262]  — сказав П’єр.

— Ah, ah, ah!.. — Француз весело, сангвінічно розреготався, поплескуючи по плечу П’єра. — Ah! elle est forte celle-là, — промовив він. — Paris?.. Mais Paris... Paris...

— Paris la сарі tale du monde...^[263] — сказав П’єр, закінчуючи його слова.

Капітан подивився на П’єра. Він мав звичку серед розмови зупинитися і подивитись уважно усміхненими, привітними очима.

— Eh bien, si vous ne m’aviez pas dit que vous êtes Russe, j’aurai parié que vous êtes Parisien. Vous avez ce je ne sais quoi, ce...^[264] — і, сказавши цей комплімент, він знову мовчки подивився.

— J’ai été a Paris, j’y аі passé des années, — сказав П’єр.

— Oh ça se voit bien. Paris!.. Un homme qui ne connait pas Paris, est un sauvage. Un Parisien, ça se sent à deux lieux. Paris, c’est Talma, la Duschénois, Potier, la Sorbonne, les boulevards^[265], — і помітивши, що закінчення млявіше за попереднє, він поспішно додав: — il n’y a qu’un Paris au monde. Vous avez été à Paris et vous êtes resté Russe. Eh bien, je ne vous en estime pas moins^[266].

Під впливом випитого вина і після днів, проведених у самоті зі своїми похмурими думками, П’єр почував мимовільну приємність у розмові з цією веселою і добродушною людиною.

— Pour en revenir à vos dames, on les dit bien belles. Quelle fichue idée d’aller s’enterrer dans les steppes, quand l’armće française est à Moscou. Quelle chance elles ont manqué celles-la. Vos moujiks c’est autre chose, mais vous autres gens civilisés vous devriez nous connaitre mieux que ça. Nous avons pris Vienne, Berlin, Madrid, Naples, Rome, Varsovie, toutes les capitales du monde... On nous craint, mais on nous aime. Nous sommes bonsà à connaîitre. Et puis l’Empereur^[267], — почав він, але П’єр перебив його.

— L’Empereur, — повторив П’єр, і його обличчя раптом набрало сумного і збентеженого виразу. — Est-ce que L’Empereur...^[268].

— L’Empereur? C’est la générosité, la clémence, la justice, l’ordre, le génie, voilà l’Empereur! C’est moi, Ramball, qui vous le dit. Tel que vous me voyez, j’étais son ennemi il у a encore huit ans. Mon père a été comte émigré... Mais il m’a vaincu, cet homme. Il m’a empoigné. Je n’ai pas pu résister au spectacle de grandeur et de gloire dont il couvrait la France. Quand j’ai compris ce qu’il voulait, quand j’ai vu qu’il nous faisait une litière de lauriers, voyez vous, je me suis dit: voilà un souverain, et je me suis donné à lui. Eh voilà! Oh, oui, mon cher, c’est le plus grand homme des siècles passés et à venir.

— Est-il à Moscou?^[269] — зам’явшись і з злочинним обличчям спитав П’єр.

Француз подивився на П’єрове злочинне обличчя і усміхнувся.

— Non, il fera son entrée demain^[270], — сказав він і вів далі свою розповідь.

Розмову їхню урвав галас декількох чоловік біля воріт і прихід Мореля, який прийшов повідомити капітана, що приїхали віртемберзькі гусари і хочуть ставити коней на тому ж подвір’ї, на якому стоять капітанові коні. Утруднення поставало головним чином від того, що гусари не розуміли, що їм говорять.

Капітан звелів покликати до себе старшого унтер-офіцера і суворим голосом спитав його, до якого полку він належить, хто їхній начальник і на якій підставі він дозволяє собі займати квартиру, яку вже зайнято. На перші два питання німець, погано розуміючи по-французькому, назвав свій полк і свого начальника; а на останнє запитання він, не зрозумівши його, вставляючи калічені французькі слова в німецьку мову, відповів, що він квартиргер полку і що йому наказано від начальника займати всі будинки підряд. П’єр, знаючи німецьку мову, переклав капітанові те, що говорив німець, і капітанову відповідь переказав по-німецьки віртемберзькому гусарові. Зрозумівши те, що йому казали, німець здався і вивів своїх людей. Капітан вийшов на ганок, голосно даючи якісь накази.

Коли він повернувся назад до кімнати, П’єр сидів на тому ж місці, де він сидів раніш, опустивши голову на руки. Обличчя його виявляло страждання. Він справді страждав у цю хвилину. Коли капітан вийшов і П’єр залишився сам, він раптом опам’ятався і усвідомив те становище, в якому перебував. Не те, що Москву було взято, і не те, що ці щасливі переможці порядкували в ній і покровительствували йому, — хоч як боляче почував це П’єр, не те мучило його в цю хвилину. Його мучила свідомість своєї слабкості. Кілька склянок випитого вина, розмова з цією добрячою людиною розвіяли зосереджено-похмурий настрій, у якому жив П’єр ці останні дні і якого було конче треба для здійснення його наміру. Пістолет, і кинджал, і каптан були готові, Наполеон в’їжджав завтра. П’єр так само вважав за корисне і гідне вбити лиходія; але він почував, що тепер він не зробить цього. Чому? — він не знав, але передчував наче, що він не здійснить свого наміру. Він боровся проти свідомості своєї слабкості, але невиразно почував, що йому не подолати її, що попередній понурий лад думок про помсту, убивство і самопожертву розлетівся, як порох, від зіткнення з першою людиною. Капітан, трошки накульгуючи і насвистуючи щось, увійшов до кімнати.

Французова балаканина, яка перше забавляла П’єра, тепер здалася йому огидною. І насвистувана пісенька, і хода, і жест, і покручування вусів — усе здавалось тепер П’єру образливим.

«Я зараз піду, я ні слова більше не розмовлятиму з ним», — думав П’єр. Він думав це, а тимчасом сидів усе на тому ж місці. Якесь дивне почуття кволості прикувало його до цього місця: він хотів і не міг встати й піти.

Капітан, навпаки, здавався дуже веселим. Він пройшовся двічі по кімнаті. Очі його блищали і вуса злегка посіпувались, наче він усміхався сам до себе з якоїсь кумедної витівки.

— Charmant, — сказав він раптом, — le colonel de ces Wurtem-bourgeois! C’est un Allemand; mais brave garçon, s’il en fut. Mais Allemand^[271].

Він сів навпроти П’єра.

— A propos, vous savez donć l’allemand, vous?^[272]

П’єр подивився на нього мовчки.

— Comment dites vous asile en allemand?^[273]

— Asile? — повторив П’єр. — Asile en allemand — Unterkunft^[274].

— Comment dites-vous?^[275] — недовірливо і швидко перепитав капітан.

— Unterkunft, — повторив П’єр.

— Onterkoff, — сказав капітан і кілька секунд, Схміючись очима, дивився на П’єра. — Les Allemands sont de fières bêtes. N’est ce pas, m-r Pierre?^[276] — закінчив він.

— Eh bien, encore une bouteille de ce bordeau moscovite, n’est ce pas? Morel, va nous chauffer encore une petite bouteille. Morel!^[277] — весело крикнув капітан.

Морель подав свічки і пляшку вина. Капітан подивився на П’єра при світлі, і його, видно, здивувало схвильоване обличчя його співрозмовника. Рамбаль зі щирим сумом і співчуттям на обличчі підійшов до П’єра і нагнувся над ним.

— Eh bien, nous sommes tristes^[278], — сказав він, торкаючи П’єра в руку. — Vous aurai-je fait de la peine? Non, vrai, avez vous quelque chose contre moi, — перепитував він. — Peut-être rapport à la situation?^[279]

П’єр нічого не відповів, але лагідно дивився в очі французові. Цей вияв співчуття був приємний йому.

— Parole d’honneur, sans parler de ce que je vous dois, j’ai de l’amitié pour vous. Puis-je faire quelque chose pour vous? Disposez de moi. Cest à la vie et à la mort. C’est la main sur le coeur que je vous le dis^[280], — сказав він, вдаряючи себе у груди.

— Mersi, — сказав П’єр. Капітан пильно подивився на П’єра, так само, як він дивився, коли почув, як по-німецькому називається притулок, і його обличчя раптом засяяло.

— Ah! dans се cas je bois à notre amitié!^[281] — весело вигукнув він, наливаючи дві склянки вина. П’єр узяв налиту склянку і випив її. Рамбаль випив свою, ще раз потиснув руку П’єру і в задумливо-меланхолійній позі сперся ліктями на стіл.

— Oui, mon cher ami, voilà les caprices de la fortune, — почав він. — Qui m’aurait dit que je serai soldat et capitaine de dragons au service de Bonaparte, comme nous l’appellions jadis. Et cependant me voilà à Moscou avec lui. Il faut vous dire, mon cher^[282], — говорив він далі смутним і розміреним голосом людини, яка збирається розповідати довгу історію, — que notre nom est l’un des plus anciens de la France^[283].

І з легкою і наївною одвертістю француза капітан розповів П’єру історію своїх предків, своє дитинство, отроцтво і змужнілість, і усі свої родинні, майнові і сімейні відносини. «Ма pauvre mère»^[284] відогравала, звичайно, важливу роль у цьому оповіданні.

— Mais tout ça ce n’est que la mise en scène de la vie, le fond c’est l’amour. L’amour! N’est ce pas, m-r Pierre? — сказав він, пожвавлюючись. — Encore un verre^[285].

П’єр знову випив і налив собі третю.

— Oh! les femmes, les femmes!^[286] — і капітан, дивлячись на П’єра очима, що стали масними, почав говорити про любов і про свої любовні пригоди. Їх було дуже багато, і цьому легко було повірити, дивлячись на самовдоволене, гарне офіцерове обличчя і на захоплену жвавість, з якою він говорив про жінок. Незважаючи на те, що всі любовні історії Рамбаля мали той характер паскудства, в якому французи вбачають виключну чарівність і поезію любові, капітан розповідав свої історії з таким щирим переконанням, що лише він відчув і спізнав усі чари кохання, і так принадно, описував жінок, що П’єр з цікавістю слухав його.

Очевидно було, що l’amour^[287], яку так любив француз, була ні та нижча, проста любов, що її П’єр почував колись до своєї дружини, ні та романтична любов, яку він почував до Наташі і яку сам розпалював (до обох видів цієї любові Рамбаль ставився з однаковим презирством — одна була l’amour des charretiers, друга l’amour des nigauds)^[288]; l’amour, якій поклонявся француз, полягала переважно в неприродності взаємин з жінкою і в комбінації потворностей, що головним чином надавали чарівності почуттю.

Так капітан розповів зворушливу історію свого кохання до однієї чарівливої тридцятип’ятилітньої маркізи і одночасно до чудової невинної сімнадцятилітньої дитини, дочки чарівливої маркізи. Боротьба великодушності між матір’ю і дочкою, яка закінчилася тим, що мати, жертвуючи собою, запропонувала свою дочку за дружину своєму коханцеві, ще й тепер, хоч давно вже стала тільки спогадом, хвилювала капітана. Потім він розповів один епізод, у якому чоловік грав роль коханця, а він (коханець) роль чоловіка, та кілька комічних епізодів з souvenirs d’Ailemagne, де asile означає Unterkunft, де les maris mangent de la choux croute і де les jeunes filles sont trop blondes^[289].

Нарешті, останній епізод у Польщі, ще свіжий у пам’яті капітана, який він розповідав, швидко жестикулюючи і зашарівшись, полягав у тому, що він врятував життя одному полякові (взагалі в капітанових оповіданнях епізод врятування життя зустрічався раз у раз) і поляк цей ввірив йому свою чарівливу дружину (Parisienne de coeur)^[290], тимчасом як сам став на французьку службу. Капітан був щасливий, чарівлива полька хотіла втекти з ним; але капітан з великодушності повернув чоловікові дружину, сказавши йому: «Je vous аі sauvé la vie et je sauve votre honneur!»^[291] Повторивши ці слова, капітан протер очі і струснувся, ніби відганяючи від себе млість, що охопила його від цього зворушливого спогаду.

Слухаючи капітанові оповідання, як це часто буває пізно ввечері і під впливом вина, П’єр стежив за всім тим, що говорив капітан, розумів усе і разом з тим стежив за плетеницею особистих спогадів, що раптом чомусь постали в його уяві. Коли він слухав ці оповідання любові, його власна любов до Наташі раптом несподівано згадалась йому, і, перебираючи в своїй уяві картини цієї любові, він у думці порівнював їх з оповіданнями Рамбаля. Стежачи за оповіданням про боротьбу обов’язку з любов’ю, П’єр бачив перед собою всі щонайменші подробиці своєї останньої зустрічі з об’єктом своєї любові біля Сухаревої вежі. Тоді ця зустріч не справила на нього враження; він навіть ні разу не згадав про неї. Але тепер йому здавалося, що зустріч ця мала щось дуже значуще і поетичне.

«Петре Кириловичу, йдіть сюди, я впізнала», — чув він тепер її слова, бачив перед собою її очі, усмішку, дорожній чепчик, пасмо волосся з-під чепчика... і щось миле, зворушливе поставало перед ним в усьому цьому.

Закінчивши своє оповідання про чарівливу польку, капітан звернувся до П’єра з запитанням, чи спізнавав він таке почуття самопожертви для любові і заздрості до законного чоловіка.

Викликаний цим запитанням, П’єр підвів голову і відчув потребу висловити думки, що цікавили його; він став пояснювати, як він — трохи інакше — розуміє любов до жінки. Він сказав, що він за ціле життя любив і любить одну жінку і що ця жінка ніколи не може належати йому.

— Tiens!^[292] — сказав капітан.

Потім П’єр пояснив, що він любив цю жінку з ранньої юності, але не смів думати про неї, бо вона була занадто молода, а він був незаконний син без імені. А потім, коли він дістав ім’я та багатство, він не смів думати про неї, бо занадто любив її, занадто високо ставив її над усім світом і тому, тим більш, над самим собою. Дійшовши до цього місця свого оповідання, П’єр звернувся до капітана з запитанням, чи він це розуміє.

Капітан зробив жест, виявляючи ним, що якби навіть він не розумів, усе ж просить розповідати далі.

— L’amour platonique, les nuages...^[293] — пробурмотів він. Чи випите вино, чи потреба в одвертості, чи думка, що ця людина не знає і не взнає нікого з дійових осіб його історії, чи все разом розв’язало язика П’єру. І він, шамкаючи і масними очима дивлячись кудись вдалину, розповів всю свою історію: і своє одруження, і історію Наташиної любові до його найкращого друга, і її зраду, і всі свої нескладні стосунки з нею. У відповідь на запитання Рамбаля він розповів і те, що приховував спочатку, — своє становище в світі і навіть відкрив йому своє ім’я.

Найбільш у П’єровому оповіданні вразило капітана те, що П’єр був дуже багатий, що він мав два палаци в Москві і що він кинув усе і не виїхав з Москви, а зостався в місті, приховуючи своє ім’я і звання.

Уже пізно вночі вони разом вийшли на вулицю. Ніч була тепла і видна. Ліворуч від будинку ясніла заграва першої в Москві, на Петровці, пожежі. Праворуч високо стояв молодий серп місяця і на протилежному від місяця боці висіла та ясна комета, що зв’язувалася в П’єровій душі з його любов’ю. Біля воріт стояли Гарасим, куховарка та два французи. Вони сміялися і розмовляли двома мовами, не розуміючи одні одних. Вони дивилися на заграву, що виднілася в місті.

Нічого страшного не було в невеликій далекій пожежі у величезному місті.

Дивлячись на високе зоряне небо, на місяць, на комету та на заграву, П’єр почував радісне зворушення. «Ну, от як гарно, чого ще треба?» — подумав він. І раптом, коли він згадав свій намір, голова в нього запаморочилася, йому стало недобре, так що він сперся на паркан, щоб не впасти.

Не попрощавшись зі своїм новим другом, П’єр нетвердими кроками відійшов від воріт і, повернувшись до своєї кімнати, ліг на диван і зараз же заснув.

XXX

На заграву першої пожежі, що зайнялася 2 вересня, з різних шляхів і з різними почуттями дивилися, тікаючи і виїжджаючи, мешканці та відступаючі війська.

Поїзд Ростових цієї ночі стояв у Митищах, за двадцять верст від Москви. 1 вересня вони виїхали так пізно, на шляху так багато було повозок і військ, стільки речей було забуто, і за ними посилали двораків, що цієї ночі було вирішено ночувати за п’ять верст від Москви. Другого ранку прокинулись пізно, і знову було стільки зупинок, що доїхали тільки до Великих Митищ. О десятій годині пани Ростови й поранені, які їхали з ними, всі розмістилися по подвір’ях і в хатах великого села. Слуги, кучери Ростових і денщики поранених, упоравшись коло панів, повечеряли, дали корму коням і вийшли на ганок.

У сусідній хаті лежав поранений ад’ютант Раєвського, з розбитою кистю руки, і страшенний біль, який він почував, примушував його жалісно, не перестаючи, стогнати, і стогін цей страшно лунав у осінній темряві ночі. Першої ночі ад’ютант цей ночував у тій самій оселі, де стояли Ростови. Графиня казала, що вона не могла склепити очей від цього стогону,і в Митищах перейшли до гіршої хати тільки для того, щоб бути далі від цього пораненого.

Один з двораків у темряві ночі, з-за високого кузова карети, що стояла біля під’їзду, помітив Другу невелику заграву пожежі. Одну заграву давно вже видно було, і всі знали, що це горять Малі Митищі, які підпалили мамоновські козаки.

— А це ж, братці, друга пожежа, — сказав денщик.

Усі звернули увагу на заграву.

— Таж казали, Малі Митищі мамоновські козаки запалили.

— Вони! Ні, це не Митищі, це далі.

— Глянь-но, наче в Москві.

Двоє з двораків зійшли з ганку, зайшли за карету і сіли на підніжок.

— Це лівіше! Як же, Митищі онде, а це зовсім з іншого боку.

Кілька двораків приєднались до перших.

— Ач, палахкотить, — сказав один, — це, панове, в Москві пожежа: або в Сущевській, або в Рогозькій.

Ніхто не відповів на це зауваження. І досить довго всі ці люди мовчки дивилися, як розгоряється далеке полум’я нової пожежі.

Старик, графів камердинер (як його називали), Данило Терентійович підійшов до юрми і гукнув на Мишку.

— Ти чого не бачив, шалапуте... Граф покличе, а нікого нема; іди одяг збери.

— Та я тільки по воду біг, — сказав Мишка.

— А як ви думаєте, Даниле Терентійовичу, це ж наче у Москві заграва? — сказав один з лакеїв.

Данило Терентійович нічого не відповів, і довго знову всі мовчали. Заграва розходилась і коливалася далі й далі.

— Нехай бог милує!.. Вітер та суш... — знову сказав голос.

— Глянь-но, як пішло. О господи! аж галки видно. Господи, помилуй нас грішних!

— Погасять, надісь.

— Кому гасити? — почувся голос Данила Терентійовича, який мовчав досі. Голос його був спокійний і повільний. — Москва і є, братці, — сказав він, — вона, матінка білока... — голос його урвався, і він раптом по-старечому схлипнув. І наче тільки цього й чекали всі, щоб зрозуміти те значення, яке мала для них ця заграва. Почулися зітхання, слова молитви і схлипування старого графового камердинера.

XXXI

Камердинер, повернувшись, повідомив графа, що горить Москва. Граф надів халата і вийшов подивитися. З ним вийшла І Соня, яка ще не роздягалася, і madame Schoss. Наташа і графиня самі залишалися в кімнаті. (Петі не було більш з родиною; він пішов уперед зі своїм полком, що йшов до Троїці.)

Графиня заплакала, почувши звістку про пожежу Москви. Наташа, бліда, з застиглим поглядом, сидячи під образами на лаві (на тому самому місці, на якому вона сіла, приїхавши), зовсім не звернула уваги на батькові слова. Вона прислухалася до чутного через три будинки безугавного стогону ад’ютанта.

— Ой, який жах! — сказала, повернувшись знадвору, промерзла і злякана Соня. — Я гадаю, вся Москва згорить, страшна заграва! Наташо, подивись тепер, звідси з віконця видно, — сказала вона до сестри, очевидно, бажаючи чим-небудь розважити її. Але Наташа подивилась на неї, мовби не розуміючи того, що до неї казали, і знову втупила очі в ріг печі. Наташа перебувала в цьому стані остовпіння з нинішнього ранку, з того самого часу, як Соня, на подив і досаду графині, не знати для чого, вирішила сказати Наташі про поранення князя Андрія і про його присутність у їхньому поїзді. Графиня розсердилась на Соню так, як вона рідко сердилася. Соня плакала і просила пробачення і тепер, ніби намагаючись загладити свою вину, безперестанно упадала коло сестри. — Подивись, Наташо, як страшно горить, — сказала Соня.

— Що горить? — спитала Наташа. — Ага, Москва.

І ніби для того, щоб не образити Соні відмовою і відкараскатись від неї, вона подалася головою до вікна, подивилась так, що, очевидно, не могла нічого бачити, і знову прибрала свою попередню позу.

— Та ти не бачила?

— Ні, далебі, я бачила, — голосом благаючи дати їй спокій, сказала Наташа.

І графині і Соні зрозуміло було, що Москва, пожежа Москви чи хоч би там що, звичайно, не могло мати значення для Наташі.

Граф знову пішов за перегородку і ліг. Графиня підійшла до Наташі, доторкнулася тильним боком долоні до її голови, як це вона робила, коли дочка її бувала хворою, потім доторкнулась до її лоба губами, ніби для того, щоб узнати, чи є жар, і поцілувала її.

— Ти змерзла? Ти вся тремтиш? Ти б лягала, — сказала вона.

— Лягати? Ага, добре, я ляжу. Я зараз ляжу, — сказала Наташа.

Відтоді, як Наташі нинішнього ранку сказали, що князь Андрій тяжко поранений і їде з ними, вона тільки в першу хвилину багато розпитувала про те, куди, як, чи небезпечно його поранено і чи можна їй бачити його. Але після того, як їй сказали, що бачити його їй не можна, що його поранено тяжко, але життю його це не загрожує, вона, очевидно, не повіривши тому, що їй говорили, але переконавшись, що хоч скільки б вона говорила, їй відповідатимуть те саме, перестала питати й говорити. Всю дорогу Наташа сиділа нерухомо, з великими очима, які так знала І виразу яких так боялася графиня, в кутку карети і так само сиділа тепер на лаві, де сіла. Щось вона задумувала, щось вона вирішувала чи вже вирішила у своїй голові тепер — це знала графиня, але що це таке було, вона не знала, і саме це страшило й мучило її.

— Наташо, роздягнись, голубонько, лягай на мою постіль. (Лише графині було послано постіль на ліжку: m-me Schoss і обидві панночки мали спати долі на сіні.)

— Ні, мамо, я ляжу тут, долі, — сердито сказала Наташа, підійшла до вікна і відчинила його. Стогін ад’ютанта з відчиненого вікна стало чутно ясніше. Вона виставила голову у вологе повітря ночі, і графиня бачила, як тонка шия її здригалася від ридання й билася об раму. Наташа знала, що стогнав не князь Андрій. Вона знала, що князь Андрій лежав під тією ж покрівлею, де були вони, в другій хаті через сіни; але цей страшний безугавний стогін викликав у неї ридання. Графиня переглянулася з Сонею.

— Лягай, голубонько, лягай, друже мій, — сказала графиня, злегка доторкуючись рукою до Наташиного плеча. — Ну, лягай же.

— Ага, правда... Я зараз, зараз ляжу, — сказала Наташа, квапливо роздягаючись і обриваючи торочки спідниць. Скинувши плаття й одягнувши кофту, вона сіла, підігнувши ноги, на приготовлену на підлозі постіль і, перекинувши через плече наперед свою недовгу тонку косу, стала переплітати її. Тонкі довгі звичні пальці швидко, спритно розбирали, плели, зав’язували косу. Наташина голова звичним жестом поверталася то в один, то в другий бік, а очі, гарячково розширені, нерухомо дивились перед собою. Закінчивши з нічним убранням, Наташа тихо опустилася скраю від дверей на простирало, постелене на сіно.

— Наташо, ти посередині ляж, — сказала Соня.

— Я тут, — промовила Наташа. — Та лягайте ж, — додала вона з досадою. І вона уткнулася обличчям у подушку.

Графиня, m-me Schoss і Соня швидко пороздягалися й полягали. Лише лампадка світилася в кімнаті. Але надворі було видно від пожежі Малих Митищ за дві версти, і гудів нічний галас людей по той бік вулиці навскоси у шинку, який розбили мамоновські козаки, і все чутно було безугавний стогін ад’ютанта.

Довго прислухалася Наташа до внутрішніх і зовнішніх звуків, що долітали до неї, і не ворушилась. Вона чула спочатку молитву і зітхання матері, скрипіння її ліжка, знайоме зі свистом хропіння m-me Schoss, тихе дихання Соні. Потім графиня покликала Наташу. Наташа не відповіла їй.

— Здається, спить, мамо, — тихо відповіла Соня. Графиня, помовчавши трохи, кликнула ще раз, але вже ніхто не озвався.

Скоро по цьому Наташа почула рівне дихання матері. Наташа не ворушилась, незважаючи на те, що її маленька боса нога, вистромившись з-під ковдри, мерзла на голій підлозі.

Ніби святкуючи перемогу над усіма, в щілині зацвірчав цвіркун. Проспівав півень далеко, озвався близький. У шинку затих галас, тільки чутно було той самий стогін ад’ютанта. Наташа трошки підвелася.

— Соню, ти спиш? Мамо? — прошептала вона. Ніхто не відповів. Наташа повільно і обережно встала, перехрестилась і ступила обережно вузькою і гнучкою босою ступнею на брудну холодну підлогу. Скрипнули мостини. Вона, швидко перебираючи ногами, перебігла, як котеня, кілька кроків і взялась за холодну клямку дверей.

Їй здавалося, щось важке, рівномірно вдаряючи, стукає в усі стіни хати; це билося, завмираючи від страху, розриваючись від жаху і любові, її серце.

Вона відчинила двері, переступила через поріг і стала на сиру, холодну землю сіней. Холод, охопивши її, освіжив. Долі хтось спав; вона ощупала його босою ногою, переступила через нього і відчинила двері до хати, де лежав князь Андрій. У цій хаті було темно. В кутку перед Наташею, біля ліжка, на якому лежало щось, на ослоні стояла нагоріла великим грибом лойова свічка.

Наташа ще зранку, коли їй сказали про поранення і присутність князя Андрія, вирішила, що вона повинна бачити його. Вона не знала, для чого це треба, але вона знала, що побачення буде тяжке, і тим більш вона була певна, що воно конче потрібне.

Цілий день вона жила тільки надією, що вночі вона побачить його. Але тепер, коли настала ця хвилина, її охопив жах перед тим, що вона побачить. Як його покалічено? Що залишилось від нього? Чи такий він, як цей безугавний стогін ад’ютанта? Так, він весь такий. Він був у її уяві втіленням цього страшного стогону. Коли вона побачила невиразну масу в кутку і прийняла його підняті під ковдрою коліна за його плечі, вона уявила собі якесь страхітливе тіло і злякано зупинилася. Але непереборна сила тягла її вперед. Вона обережно ступила один крок, другий і опинилася на середині невеликої заставленої хати. В хаті під образами лежала на лавах друга людина (це був Тимохін) і на підлозі лежали ще двоє якихось людей (це були лікар і камердинер).

Камердинер підвівся і прошептав щось. Тимохін, страждаючи від болю в пораненій нозі, не спав і пильно спостерігав чудну появу дівчини в білій сорочці, у кофті і в нічному чепчику. Сонні і злякані слова камердинера «чого вам, навіщо?» тільки змусили Наташу швидше підійти до того, що лежало в кутку. Хоч як страшно несхоже на людину було це тіло, вона повинна була його бачити. Вона поминула камердинера; нагорілий гриб свічки упав, і вона ясно побачила лежачого з покладеними поверх ковдри руками князя Андрія, такого, яким вона його завжди бачила.

Він був такий самий, як завжди; але запалений колір його обличчя, блискучі очі, захоплено спрямовані на неї, а особливо ніжна дитяча шия, що виступала з викладеного коміра сорочки, надавали йому особливого, невинного, хлоп’яцького вигляду, якого, проте, вона ніколи не бачила в князеві Андрії. Вона підійшла де нього і бистрим, гнучким молодим порухом стала навколішки.

Він усміхнувся і простягнув їй руку.

XXXII

Для князя Андрія минуло сім днів з того часу, як він прийшов до пам’яті на перев’язочному пункті Бородінського поля. Майже весь цей час він був непритомний. Гарячковий стан і запалення кишок, які було пошкоджено, на думку лікаря, що їхав з пораненими, мали привести його до кінця. Але на сьомий день він залюбки з’їв шматок хліба з чаєм, і лікар помітив, що загальний жар зменшився. Князь Андрій вранці прийшов до пам’яті. Першої ночі після виїзду з Москви було досить тепло, і князя Андрія залишили на ніч у колясці; але в Митищах поранений сам зажадав, щоб його винесли і щоб йому дали чаю. Біль, якого завдало йому перенесення до хати, змусив князя Андрія голосно стогнати і знову знепритомніти. Коли його поклали на похідне ліжко, він довго лежав нерухомо з заплющеними очима. Потім він розплющив їх і тихо прошепотів: «А як чай?» Ця пам’ятливість на дрібниці життя здивувала лікаря. Він пощупав пульс і, на подив свій і на своє незадоволення, помітив, що пульс бив краще. На незадоволення своє це помітив лікар тому, що він з досвіду свого був певний, що жити князь Андрій не може і що коли він не помре тепер, то тільки з більшими стражданнями помре трохи згодом. З князем Андрієм везли майора його полку Тимохіна з червоним носиком, пораненого в ногу у тому ж Бородінському бою; майор приєднався до них у Москві. При них їхав лікар, князів камердинер, його ж кучер і два денщики.

Князеві Андрію дали чаю. Він жадібно пив, гарячковими очима дивлячись перед собою на двері, ніби намагаючись щось зрозуміти і пригадати.

— Не хочу більше. Тимохін тут? — спитав він. Тимохін підповз до нього по лаві.

— Я тут, ваше сіятельство.

— Як рана?

— Моя тобто? Нічого. От ви ось?

Князь Андрій знову задумався, наче пригадуючи щось.

— Чи не можна дістати книжку? — спитав він.

— Яку книжку?

— Євангеліє! У мене нема.

Лікар обіцяв дістати і став розпитувати князя про те, що вів почуває. Князь Андрій неохоче, але до ладу відповідав на всі лікареві запитання і потім сказав, що йому треба було б підкласти валика, а то незручно і дуже боляче. Лікар і камердинер підняли шинель, якою він був накритий, і скривившись від важкого запаху гнилого м’яса, що йшов від рани, стали розглядати це страшне місце. Лікар зостався чимсь дуже незадоволений, щось інакше переробив, повернув пораненого так, що той знову застогнав і від болю під час повертання знову втратив свідомість і став марити. Він усе говорив про те, щоб йому швидше дістали цю книгу і щоб підклали її туди.

— І хіба це важко вам! — казав він. — У мене її нема — дістаньте, будь ласка, підкладіть на хвилиночку, — говорив він жалісним голосом.

Лікар вийшов до сіней, щоб помити руки.

— Ох, безсовісні, далебі, — казав лікар до камердинера, який лив йому на руки воду. — Тільки на хвилину недоглянув. Це ж такий біль, що я дивуюся, як він терпить.

— Ми, здається, підклали, господи боже мій, — сказав камердинер.

Вперше князь Андрій зрозумів, де він був і що з ним було, І згадав, що його було поранено і як, у ту хвилину, коли коляска зупинилась у Митищах, він попросився до хати. Сплутавшись знову від болю, він вдруге опам’ятався в хаті, коли пив чай, і тут знову, повторивши у своєму спогаді все, що з ним було, він найвиразніше уявив собі ту хвилину на перев’язочному пункті, коли, під час споглядання страждань нелюбої людини, в нього виникли ці нові думки, що обіцяли йому щастя. І думки ці, хоч і неясно і невизначено, тепер знову запанували в його душі. Він згадав, що в нього було тепер нове щастя і що це щастя мало щось таке спільне з євангелієм. Саме тому він і попросив євангеліє. Але те, що потривожили його рану, і нове перевертання знову змішало його думки, і він втретє пробудився до життя в повній тиші ночі. Усі спали навколо нього. Цвіркун цвірчав у хаті через сіни, на вулиці хтось кричав і співав, таргани шелестіли по столу, по образах і по стінах, товста муха билася в нього по узголів’ю та біля лойової свічки, що стояла коло нього і нагоріла великим грибом.

Душа його була не в нормальному стані. Здорова людина звичайно мислить, відчуває і згадує одночасно про незчисленну кількість речей, але має волю і силу, обравши один ряд думок чи явищ, на цьому ряді явищ зупинити всю свою увагу. Здорова людина в хвилину найглибшого роздуму відривається, щоб сказати чемне слово людині, що ввійшла, і знову повертається до своїх думок. А душа князя Андрія була не в нормальному стані з цього погляду. Всі сили його душі були більш діяльні, більш ясні, ніж будь-коли, але вони діяли поза його волею. Найрізноманітніші думки та уявлення одночасно владали ним. Іноді думка його раптом починала працювати, і так сильно, ясно і глибоко, як ніколи вона не була спроможна діяти у здоровому стані; але раптом, посеред своєї роботи, вона уривалася, замінювалась яким-небудь несподіваним уявленням, і не було сили повернутись до неї.

«Так, менівідкрилося нове щастя, невід’ємне від людини, — думав він, лежачи в напівтемній тихій хаті і дивлячись вперед гарячково-розширеними, застиглими очима. — Щастя, яке перебуває поза матеріальними силами, поза матеріальними зовнішніми впливами на людину, щастя однієї душі, щастя любові! Зрозуміти його може кожна людина, але усвідомити і приписати його міг лише бог. Але як же бог приписав цей закон? Чому син?..» І раптом хід думок цих урвався, і князь Андрій почув (не знаючи, марить він чи в дійсності чує це), почув якийсь тихий шепіт, що безугавно в такт повторював: «І піті-піті-піті» і потім «і ті-ті» і знову «і піті-піті-піті» і знову «і ті-ті». Разом з цим, під звук цієї шепітливої музики, князь Андрій почував, що над обличчям його, над самою серединою споруджувалась якась химерна ефірна будова з тонких голок чи скалочок. Він почував (хоч це і тяжко йому було), що йому треба старанно держати рівновагу для того, щоб ця будова, піднімаючись, не завалилась; але вона все ж завалювалась і знову повільно споруджувалась під рівномірні звуки шепітливої музики. «Тягнеться! тягнеться! розтягається і все тягнеться», — говорив сам до себе князь Андрій. Прислухаючись до шепоту і відчуваючи, як тягнеться і споруджується з голок ця будова, князь Андрій разом з тим бачив уривками червоне, обведене колом світло свічки і чув шарудіння тарганів і шурхотіння мухи, що билася на подушці і на його обличчі. І щоразу, як муха торкалась його обличчя, вона викликала пекуче відчуття; але разом з тип його дивувало, що, вдаряючись у саму царину будови, яка споруджувалась на обличчі його, муха не руйнувала її. А, крім того, було ще одно важливе. Це було біле коло дверей, це була статуя сфінкса, яка теж тяжіла над ним.

«А може, це моя сорочка на столі, — думав князь Андрій, — а це мої ноги, а це двері; але чому ж усе тягнеться і висувається і піті-піті-піті і ті-ті — і піті-піті-піті...» — Годі, перестань, будь ласка, облиш, — тяжко просив когось князь Андрій. І раптом знову незвичайно ясно і сильно випливала думка і почуття.

«Так, любов (думав він знову цілком ясно), але не та любов, яка любить за що-небудь, для чого-небудь або чому-небудь, а та, яку я вперше спізнав, коли, помираючи, побачив свого ворога і проте полюбив його, й спізнав це почуття любові, яке є самою суттю душі і для якої не треба об’єкта. Мене й тепер охоплює це блаженне почуття. Любити ближніх, любити ворогів своїх. Усе любити — любити бога в усіх проявах. Любити людину дорогу можна людською любов’ю; але тільки ворога можна любити любов’ю божою. І ось тим-то я спізнав таку радість, коли відчув, що люблю його. Що з ним? Чи живий він... Коли любиш людською любов’ю, можна від любові перейти до ненависті; а божа любов не може змінитися. Ніщо, ні смерть, ніщо не може зруйнувати її. Вона є суть душі. А як багато людей я ненавидів у своєму житті. І з усіх людей нікого більш не любив я і не ненавидів, як її». І він ясно уявив собі Наташу не так, як уявляв собі її раніш, з однією чарівністю її, радісною для себе; а вперше уявив собі її душу. І він зрозумів її почуття, її страждання, сором, каяття. Він тепер вперше зрозумів усю жорстокість своєї відмови, бачив жорстокість свого розриву з нею. «Якби мені було можливо ще лише один раз побачити її. Один раз, дивлячись у ці очі, сказати...»

І піті піті-піті іті-ті, іпіті-піті— бум, ударилась муха... І увага його раптом перенеслася в інший світ дійсності і марення, в якому щось відбувалось особливе. Так само в цьому світі все споруджувалася, не руйнуючись, будова, так само тяглося щось, так само, з червоним кружалом, горіла свічка, та ж сорочка-сфінкс лежала біля дверей; але, крім усього цього, щось скрипнуло, війнуло свіжим вітром, і новий білий сфінкс, стоячий, з’явився перед дверима. І в голові цього сфінкса було бліде обличчя і блискучі очі тієї самої Наташі, про яку він щойно думав.

«О, яке тяжке це безперестанне марення!» — подумав князь Андрій, намагаючись вигнати це обличчя зі своєї уяви. Але обличчя це стояло перед ним з чіткістю дійсності, і обличчя це наближалося. Князь Андрій хотів повернутися до попереднього світу чистої мислі, та він не міг, і марення втягало його в свою царину. Тихий голос пошепки провадив своє розмірене белькотіння, щось гнітило, тяглося, і дивне обличчя стояло перед ним. Князь Андрій зібрав усю свою силу, щоб опам’ятатися; він поворушився, і раптом у вухах його задзвеніло, в очах помутилось, і він, наче в воду занурився, знепритомнів. Коли він прийшов до пам’яті, Наташа, та сама жива Наташа, яку з усіх людей на світі йому найбільш хотілось любити тією новою, чистою, божою любов’ю, що була тепер відкрита йому, стояла перед ним на колінах. Він зрозумів, що це була жива, справжня Наташа, і не здивувався, а тихо зрадів. Наташа, стоячи навколішки, злякано, але прикуто (вона не могла поворушитись) дивилась на нього, стримуючи ридання. Обличчя в неї було бліде й нерухоме. Тільки в нижній частині його тріпотіло щось.

Князь Андрій полегшено зітхнув, усміхнувся і простягнув руку.

— Ви? — сказав він. — Яке щастя!

Наташа швидким, але обережним порухом присунулась на колінах до нього і, взявши обережно його руку, нагнулась над нею обличчям і стала цілувати її, ледве торкаючись губами.

— Простіть! — сказала вона пошепки, підвівши голову і глянувши на нього. — Простіть мені!

— Я вас люблю! — сказав князь Андрій.

— Простіть...

— Що простити? — спитав князь Андрій.

— Простіть мені те, що я зро... била, — ледве чутним, уривчастим шепотом промовила Наташа і частіше стала, ледве торкаючись губами, цілувати його руку.

— Я люблю тебе дужче, краще, ніж перше, — сказав князь Андрій, піднімаючи рукою її обличчя так, щоб можна було дивитися в її очі.

Очі ці, налиті щасливими слізьми, боязко, жалісливо і радісно-любовно дивились на нього. Худе і бліде Наташине обличчя з розпухлими губами було більш ніж негарне, воно було страшне. Але князь Андрій не бачив цього обличчя, він бачив сповнені сяйва очі, що були прекрасні. Ззаду за ними почувся гомін.

Петро-камердинер, уже зовсім прокинувшись, збудив лікаря. Тимохін, не спавши весь час від болю в нозі, давно вже бачив усе, що робилося, і, старанно закриваючи простиралом своє неодягнене тіло, щулився на лаві.

— Що це таке? — сказав лікар, підвівшись зі своєї постелі. — Ідіть, будь ласка, добродійко.

В цей самий час у двері стукала покоївка, яку послала графиня, спохватившись за дочкою.

Як сомнамбула, яку розбудили серед її сну, Наташа вийшла з кімнати і, повернувшись до своєї хати, ридаючи впала на свою постіль.

З цього дня, під час усієї дальшої подорожі Ростових, на всіх відпочинках і нічлігах Наташа не відходила від пораненого Болконського, і лікар мусив признатися, що він не чекав від дівиці ні такої твердості, ні такого вміння доглядати пораненого.

Хоч якою страшною здавалася для графині думка, що князь Андрій міг (дуже імовірно, як казав лікар) померти під час подорожі на руках у її дочки, проте вона не могла чинити опір Наташі. Хоча внаслідок зближення, що тепер встановилося між пораненим князем Андрієм і Наташею, спадало на думку, що в разі одужання колишні взаємини нареченого і нареченої буде відновлено, ніхто, а тим більш Наташа і князь Андрій, не говорив про це: нерозв’язане питання — життя чи смерть, — що висіло не тільки над Болконським, але й над цілою Росією, заслоняло всі інші передбачення.

XXXIII

З вересня П’єр прокинувся пізно. Голова в нього боліла, одяг, в якому він спав, не роздягнувшись, обтяжував його тіло, і на душі була неясна свідомість чогось ганебного, вчиненого напередодні; цим ганебним була вчорашня розмова з капітаном Рамбалем.

Годинник показував одинадцяту, але надворі, здавалось, було особливо похмуро. П’єр підвівся, протер очі і, побачивши пістолет з вирізним ложем, якого Гарасим знову поклав на письмовий стіл, згадав, де він і що його чекає саме нинішнього дня.

«Чи не спізнився я? — подумав П’єр. — Ні, певне, він в’їде в Москву не раніш дванадцятої». — П’єр недозволяв собі роздумувати про те, що його чекає, а поспішав швидше діяти.

Поправивши на собі одяг, П’єр взяв у руки пістолета і збирався вже йти. Але в цю хвилину в нього вперше виникла думка про те, як по вулиці, — не в руці ж, — нести йому цю зброю. Навіть і під широким каптаном важко було сховати великий пістолет. Ні за поясом, ні під пахвою не можна було нести його непомітним. До того ж пістолет був розряджений, а П’єр не встиг зарядити його. «Однаково, кинджал», — сказав собі П’єр, хоч він не раз, обмірковуючи виконання свого наміру, вирішував сам з собою, що головна помилка студента в 1809 році полягала в тому, що він хотів убити Наполеона кинджалом. Але, наче П’єрова мета головним чином полягала не в тому, щоб виконати задуману справу, а в тому, щоб показати самому собі, що він не зрікається свого наміру і робить усе для виконання його, П’єр швидко узяв купленого біля Сухаревої вежі разом з пістолетом тупого вищербленого кинджала в зелених піхвах і сховав його під жилет.

Підперезавши каптан і насунувши капелюх, П’єр, намагаючись не зчиняти шуму і уникнути зустрічі з капітаном, пройшов коридором і вийшов на вулицю.

Та пожежа, на яку так байдуже дивився він напередодні увечері, за ніч значно збільшилася. Москва горіла вже з різних кінців. Горіли одночасно Каретний ряд, Замоскворіччя, Гостиний двір, Поварська, барки на Москві-ріці і дров’яний ринок біля Дорогомиловського мосту.

Шлях П’єрів лежав через провулки на Поварську і звідти на Арбат до Ніколи Явленого, біля якого він в уяві своїй давно визначив місце, на якому він повинен був зробити свою справу. Ворота і віконниці більшості домів були замкнені. На вулицях і провулках було пусто. В повітрі пахло гаром і димом. Зрідка зустрічались росіяни з неспокійно-боязкими обличчями і французи з неміським, табірним виглядом, що йшли серединою вулиці. І ті, й ці здивовано дивились на П’єра. Крім великого зросту і огрядності, крім дивного похмуро-зосередженого і страдницького виразу обличчя і всієї постаті, привертало увагу росіян до П’єра ще й те, що трудно було зрозуміти, до якого стану могла належати ця людина. А французи здивовано проводжали його очима, особливо тому, що П’єр, на протилежність усім іншим росіянам, які злякано і з цікавістю дивилися на французів, зовсім не звертав на них уваги. Біля воріт одного будинку три французи розтлумачували щось росіянам, які їх не розуміли; ці французи зупинили П’єра, питаючи, чи не знає він по-французькому.

П’єр заперечливо похитав головою і пішов далі. В іншому провулку на нього крикнув вартовий, що стояв біля зеленого ящика, і П’єр лише на повторений грізний вигук і звук рушниці, яку вартовий узяв на руку, зрозумів, що він повинен був обійти другим боком вулиці. Він нічого не чув і не бачив навколо себе. Він, як щось страшне й чуже йому, квапливо і з жахом ніс у собі свій намір, боячись — навчений досвідом минулої ночі — щоб як-небудь не розгубити його. Але П’єру не судилося донести свій намір цілим до того-місця, куди він простував. Крім того, якби його ніщо й не затримало в дорозі, намір його не міг бути виконаний уже з тієї причини, що Наполеон понад чотири години тому проїхав з Дорогомиловського передмістя через Арбат у Кремль і тепер у дуже похмурому настрої сидів у царському кабінеті Кремлівського палацу і давав докладні, грунтовні накази про заходи, яких треба було вжити негайно для того, щоб погасити пожежу, запобігти мародерству і заспокоїти населення. Та П’єр не знав цього; він, увесь заполонений тим, що має статися, мучився, як мучаться люди, які вперто взялися за справу неможливу — не через труднощі, а через те, що справа не відповідає їхній природі; його мучив страх того, що він ослабне у вирішальну хвилину і внаслідок того втратить повагу до себе.

Хоч він нічого не бачив і не чув навколо себе, але інстинктом відчував дорогу і не помилявся у провулках, що вели його на Поварську.

У міру того, як П’єр наближався до Поварської, диму ставало дедалі більше, ставало навіть тепло від вогню пожежі. Зрідка звивалися вгору вогненні язики з-за дахів будинків. Більше людей зустрічалось на вулицях, і люди ці були тривожніші. Але П’єр, хоч і відчував, що щось таке незвичайне коїлося навколо нього, не усвідомлював того, що він підходить до пожежі. Проходячи стежкою, що вела через велику незабудовану галявину, яка прилягала одним боком до Поварської, другим до садів князя Грузинського, П’єр раптом почув біля самого себе розпачливий плач жінки. Він зупинився, наче прокинувшись, і підвів голову.

Осторонь від стежки, на засохлій, укритій порохом траві, були скидані купою хатні речі: перини, самовар, образи і скрині. На землі біля скринь сиділа немолода худа жінка, з довгими виставленими верхніми зубами, одягнена в чорний салоп і чепчик. Жінка ця, хитаючись і примовляючи щось, надсадно плакала. Дві дівчинки, від десяти до дванадцяти років, одягнені у брудні коротенькі платтячка й салопчики, з виразом нерозуміння на блідих, зляканих обличчях, дивились на матір. Менший хлопчик, років семи, в каптані і в чужому великому картузі, плакав на руках у старої няньки. Босонога брудна дівка сиділа на скрині і, розпустивши біляву косу, обсмикувала посмалене волосся, раз у раз нюхаючи його. Чоловік, невисокий, сутулуватий, у віцмундирі, з колесоподібними бакенбардочками і гладенькими височками, що виднілися з-під прямо надітого кашкета, з нерухомим обличчям розсував скрині, поставлені одна на одну, і витягав з-під них якийсь одяг.

Побачивши П’єра, жінка майже кинулась йому до ніг.

— Братіки рідні, християни православні, рятуйте, поможіть, голубчики!.. хто-небудь поможіть, — вимовляла вона крізь сльози. — Дівчинку!.. Дочку!.. Дочку мою меншу залишили!.. Згоріла! О о о! для того я тебе коха... О о о!

— Годі-бо, Маріє Миколаївно, — тихим голосом звернувся чоловік до дружини, очевидно, для того лише, щоб виправдатися перед сторонньою людиною. — Мабуть, сестриця винесла, бо де б вона більше могла бути! — додав він.

— Бовван, негідник! — злісно закричала жінка, раптом переставши плакати. — Серця в тебе нема, своєї дитини не жалієш. Інший з вогню дістав би. А це бовван, а не людина, не батько. Ви благородна людина, — скоромовкою, схлипуючи, звернулась жінка до П’єра. — Загорілося поруч, — кинуло до нас. Дівка закричала: горить! Кинулись збирати. В чому були, в тому й вискочили... Ось що захопили... Боже благословення та придану постіль, а то все пропало. Глип за дітьми, Катеньки нема. О о о! О господи!... — і знову вона заголосила. — Дитятко моє любе, згоріло! згоріло!

— Та де ж, де ж вона зосталася? — сказав П’єр. По виразу пожвавілого обличчя його жінка зрозуміла, що ця людина може допомогти їй.

— Батечку! Рідний! — заволала вона, хапаючи його за ноги. — Благодійнику, хоч серце моє заспокой... Онисько, іди, мерзотнице, проведи, — крикнула вона на дівку, сердито розкриваючи рота і цим рухом ще більш показуючи свої довгі зуби.

— Проведи, проведи, я... я... зроблю я, — задиханим голосом швидко сказав П’єр.

Брудна дівка вийшла з-за скрині, прибрала косу і, зітхнувши, пішла тупими босими ногами вперед стежкою. П’єр наче раптом пробудився до життя після важкої непритомності. Він вище підвів голову, очі його засвітилися блиском життя, і він швидкими кроками пішов за дівкою, обігнав її і вийшов на Поварську. Уся вулиця була огорнута хмарою чорного диму. Язики вогню де-не-де вихоплювалися з цієї хмари. Люди великим натовпом тиснулися перед пожежею. Посеред вулиці стояв французький генерал і говорив щось до тих, що оточили його. П’єр у супроводі дівки підійшов був до того місця, де стояв генерал, але французькі солдати зупинили його.

— On ne passe pas^[294], — крикнув хтось до нього.

— Сюди, дядечку, — крикнула дівка. — Ми провулком, через Нікуліних пройдемо.

П’єр повернувся назад і пішов, зрідка підтюпуючи, щоб встигати за нею. Дівка перебігла вулицю, звернула ліворуч у провулок і, минувши три будинки, завернула праворуч у ворота.

— Ось тут зараз, — сказала дівка і, перебігши через подвір’я, відчинила хвіртку в тесовому паркані й, зупинившись, показала П’єру на невеликий дерев’яний флігель, що горів ясно й гаряче. Один бік його обвалився, другий горів, і полум’я яскраво вибивалося з-під отворів вікон та з-під даху.

Коли П’єр увійшов у хвіртку, його обдало жаром, і він, мимоволі зупинився.

— Котрий, котрий ваш будинок? — спитав він.

— О-о-ох! — заголосила дівка, показуючи на флігель, — Він самий, вона сама наша хватира була. Згоріла ти, наше золото, Катенько, панночко наша люба, о-ох! — заголосила Ониська, побачивши пожежу і відчувши доконечну потребу виявити І свої почуття.

П’єр піткнувся до флігеля, але жар був такий сильний, що він мимоволі описав півколо круг флігеля і опинився біля великого будинку, який ще горів лише з одного боку з даху і коло якого кишів натовп французів. П’єр спочатку не зрозумів, що робили ці французи, носячи щось; але побачивши перед собою француза, який бив тупим тесаком селянина, видираючи в нього лисячу шубу, П’єр туманно зрозумів, що тут грабують, але йому було ніколи зупинятися на цій думці.

Тріск і гуркіт повалення стін і стель, свист і шипіння полум’я та збуджений галас юрми, видиво пливучо-мінливих, то насуплених, густих і чорних, то летючих угору світлих хмарин диму з блискітками іскор і де суцільного, снопоподібного, червоного, де схожого на луску, золотого полум’я, що перебирається по стінах, відчуття жару і диму і швидкості руху вплинули на П’єра, як звичайно впливають пожежі, збудливо. Вплив цей був особливо сильний тому, що П’єр, споглядаючи цю пожежу, раптом відчув себе звільненим від своїх обтяжливих думок. Він почував себе молодим, веселим, спритним і рішучим. Він оббіг маленький флігель з боку великого будинку і хотів уже бігти в ту частину його, яка ще стояла, коли над самою своєю головою почув крик декількох голосів і зразу по цьому тріск і дзенькіт чогось важкого, що впало біля нього.

П’єр оглянувся й побачив у вікнах будинку французів, які викинули шухляду комода, наповнену якимись металевими речами. Інші французькі солдати, що стояли внизу, підійшли до шухляди.

— Eh bien, qu’est се qu’il veut celui-là^[295], — крикнув один з французів на П’єра.

— Un enfant dans cette mai son. N’avez vous pas vu un enfant?^[296] — сказав П’єр.

— Tiens, qu’est ce qu’il chante celui-là? Va te promener^[297], — залунали голоси, і один з солдатів, очевидно боячись, щоб П’єр не надумав відбирати в них срібло та бронзу, що були в шухляді, погрозливо подався на нього.

— Un enfant? — крикнув згори француз. — J’ai entendu piailler quelque chose au jardin. Peut-être c’est son moutard au bonhomme. Faut être humain, voyez-vous...

— Où est-il? Où est-il?^[298] — питав П’єр.

— Par ici! Par ici!^[299] — гукав на нього француз з вікна, показуючи на сад, що був за будинком. — Attendez, je vais descendre^[300].

І справді, за хвилину француз, чорноокий хлопець з якоюсь плямою на щоці, в самій сорочці, вискочив з вікна нижнього поверху і, плеснувши П’єра по плечу, побіг з ним у сад. — Dépêchez vous, vous autres, — крикнув він своїм товаришам, — commence à faire chaud^[301].

Вибігши за будинок на посилану піском доріжку, француз смикнув за руку П’єра і показав йому на круг. Під лавочкою лежала трилітня дівчинка в рожевому платтячку.

— Voilà votre moutard. Ah, une petite, tant mieux, — сказав француз. — A revoir, mon gros. Faut être humain. Nous sommes tous mortels, voyez-voils^[302], — і француз з плямою на щоці побіг назад до своїх товаришів.

П’єр, задихаючись від радості, підбіг до дівчинки і хотів її взяти на руки. Але, побачивши чужу людину, золотушно-хвороблива, схожа на матір, неприємна на вигляд дівчинка закричала й кинулась тікати. П’єр проте схопив її і підняв на руки; вона заверещала запекло-злобним голосом і своїми маленькими рученятами стала відривати від себе П’єрові руки і сопливим ротом кусати їх. П’єра охопило почуття жаху та огиди, подібне до того, яке проймало його, коли він торкався до якої-небудь маленької тваринки. Але він зробив зусилля над собою, щоб не кинути дитини, й побіг з нею назад до великого будинку. Та пройти назад тією ж дорогою вже не можна було; дівки Ониськи вже не було, і П’єр, з почуттям жалості й відрази пригортаючи до себе якнайніжніше мокру дівчинку, яка стражденно схлипувала, побіг через сад шукати іншого виходу.

XXXIV

Коли П’єр оббіг дворами та провулками і вийшов назад зі своєю ношею до саду Грузинського, на розі Поварської, він у першу хвилину не впізнав того місця, з якого він пішов за дитиною: стільки там набралося людей та винесених з будинків речей. Крім російських сімей зі своїм добром, що рятувалися тут від пожежі, тут було й кілька французьких солдатів у різному одягу. П’єр не звернув на них уваги. Він поспішав знайти сім’ю чиновника, щоб віддати дочку матері і йти знову рятувати ще когось. П’єру здавалося, що йому ще багато чогось і якнайшвидше треба зробити. Розігрівшись від жару та біганини, П’єр ще дужче в цю хвилину був перейнятий почуттям молодості, жвавості і рішучості, що охопила його в той час, як він побіг рятувати дитину. Дівчинка затихла тепер і, тримаючись рученятами за П’єрів каптан, сиділа на його руці і, як дике звіреня, озиралася навколо себе. П’єр зрідка поглядав на неї і трошки усміхався, йому здавалося, що він бачить щось зворушливо-невинне в цьому зляканому і хворобливому личку.

На попередньому місці ні чиновника, ні його дружини вже не було. П’єр швидкими кроками ходив між людьми, оглядаючи різні обличчя, що траплялись йому. Мимоволі він помітив грузинську чи вірменську сім’ю, яка складалася з гарного, з обличчям східного типу, дуже старого чоловіка, одягненого в новий критий кожух та нові чоботи, старої такого ж типу і молодої жінки. Дуже молода жінка ця здалася П’єру довершеністю східної краси, з її різкими, дугою окресленими чорними бровами і довгастим, незвичайно ніжно-рум’яним і вродливим обличчям без будь-якого виразу. Серед розкиданих пожитків, у юрмі на площі, вона, в своєму багатому атласному салопі і яскраволіловій хустці, що накривала її голову, нагадувала ніжну тепличну рослину, викинуту на сніг. Вона сиділа на клунках трохи позад старої і нерухомо-великими чорними довгастими, з довгими віями, очима дивилася в землю. Видно, вона знала свою красу й боялася за неї. Обличчя це вразило П’єра, і він, квапливо проходячи вздовж паркана, кілька разів оглянувся на неї. Дійшовши до паркана і все ж не знайшовши тих, кого йому треба було, П’єр зупинився оглядаючись.

П’єрова постать з дитиною на руках тепер була більш визначна, ніж перше, і коло нього зібралася група росіян, чоловіків та жінок.

— Чи загубив кого, добрий чоловіче? Самі ви з благородних, чи що? Чия це дитина? — питали його.

П’єр відповідав, що дитина тієї жінки в чорному салопі, що сиділа з дітьми на цьому місці, і питав, чи не знає хто її і куди вона перейшла.

— Та це ж Анфьорови, як видно, — сказав старий диякон, звертаючись до рябої жінки. — Господи помилуй, господи помилуй, — додав він звичним басом.

— Де Анфьорови? — сказала жінка. — Анфьорови ще зранку виїхали. Це або Марії Миколаївни, або Іванових.

— Він каже — жінка, а Марія Миколаївна — пані, — промовив дворак.

— Та ви знаєте її, зуби довгі, худа, — казав П’єр.

— Це ж і є Марія Миколаївна. Вони пішли в сад, як тут вовки оці наскочили, — сказала жінка, показуючи на французьких солдатів.

— О, господи помилуй, — додав знову диякон.

— Ви підіть туди он, вони там. Вона і є. Все побивалася, плакала, — сказала знову жінка. — Вона і є. Осюди ось.

Але П’єр не слухав жінок. Він уже кілька секунд, не зводячи очей, дивився на те, що робилося за кілька кроків від нього. Він дивився на вірменську сім’ю і на двох французьких солдатів, які підійшли до вірменів. Один з цих солдатів, маленький верткий чоловічок, був у синій шинелі, підперезаній мотузкою. На голові в нього був ковпак, і ноги були босі. Другий, який особливо вразив П’єра, був довгий, сутулуватий, білявий, худий чоловік з повільними рухами й ідіотичним виразом обличчя. Цей був у фризовому капоті, в синіх штанах і в великих драних ботфортах. Маленький француз, без чобіт, у синій шинелі, підійшовши до вірменів, відразу, сказавши щось, узявся за ноги старика, і старик зараз же квапливо став скидати чоботи. Другий, у капоті, зупинився навпроти красуні-вірменки і мовчки, нерухомо, тримаючи руки в кишенях, дивився на неї.

— Візьми, візьми дитину, — промовив П’єр, віддаючи дівчинку і владно й поспішно звертаючись до жінки. — Ти віддай їм, віддай! — майже крикнув він на жінку, садовлячи дівчинку, яка закричала, на землю, і знову оглянувся на французів та на вірменську сім’ю. Старий уже сидів босий. Маленький француз стягнув з нього другого чобота і постукав чобітьми один об один. Старий, схлипуючи, говорив щось, але П’єр тільки мигцем бачив це; вся увага його була звернута на француза в капоті, який у цей час, повільно розхитуючись, підступився до молодої жінки і, вийнявши руки з кишень, взявся руками за її шию.

Красуня-вірменка сиділа нерухомо в тій самій позі, опустивши довгі вії, і наче не бачила й не почувала, що робив з нею солдат.

Поки П’єр пробіг ті кілька кроків, які відділяли його від французів, довгий мародер у капоті вже рвав з шиї вірменки намисто, що було на ній, і молода жінка, хапаючись руками за шию, кричала пронизливим голосом.

— Laissez cette femme!^[303] — лютим голосом прохрипів П’єр, хапаючи довгого, сутулуватого солдата за плечі і відкидаючи його. Солдат упав, підвівся і побіг геть. Але товариш його, кинувши чоботи, вийняв тесака і грізно рушив на П’єра.

— Voyons, pas de bêtises!^[304] — крикнув він.

П’єра охопив той захват люті, в якому він нічого не пам’ятав і в якому сила його збільшувалась у десять разів. Він кинувся на босого француза і перше, ніж той встиг вийняти свого тесака, збив його з ніг і молотив по ньому кулаками. З усіх боків залунав схвальний галас натовпу і одночасно з-за рогу з’явився кінний роз’їзд французьких уланів. Улани риссю під’їхали до П’єра та француза і оточили їх. П’єр нічого не пам’ятав з того, що було далі. Він пам’ятав, що він бив когось, його били і що під кінець він відчув, що руки його зв’язані, що натовп французьких солдатів стоїть навколо нього і обшукує його одяг.

— Il a un poignard, lieutenant^[305], — були перші слова, що їх зрозумів П’єр.

— Ah, unearme!^[306] — сказав офіцер і звернувся до босого солдата, якого було взято з П’єром.

— Cest bon, vous direz tout cela au conseil de guerre^[307], — сказав офіцер. І зразу по тому повернувся до П’єра:— Parlez-vous français, vous?[308]

П’єр оглядався навколо себе налитими кров’ю очима і не відповідав. Певне, обличчя його здавалось дуже страшним, бо офіцер щось пошепки сказав, і ще чотири улани відділились від команди і стали обабіч П’єра.

— Parlez-vous français?^[308] — повторив йому запитання офіцер, тримаючись на віддалі від нього. — Faites venir l’interprête^[309]. — З-за рядів виїхав маленький чоловічок у цивільному російському одягу. П’єр по вбранню і по вимові одразу впізнав у ньому француза з однієї московської крамниці.

— Il n’a pas l’air d’un homme du peuple^[310], — сказав перекладач, оглянувши П’єра.

— Oh, oh! ça m’a bien l’air d’un des incendiaires, — сказав офіцер. — Demandez lui ce qu’il est?^[311] — додав він.

— Ті хто? — спитав перекладач. — Ті повинно відповідать начальство, — сказав він.

— Je ne vous dirai pas qui je suis. Je suis votre prisonnier. Emmenez-moi^[312], — раптом по-французьки сказав П’єр.

— Ah! Ah! — промовив офіцер, насупившись. — Marchons!^[313]

Біля уланів зібрався натовп. Ближче за всіх до П’єра стояла ряба жінка з дівчинкою; коли об’їзд рушив, вона вийшла вперед.

— Куди ж це ведуть тебе, голубчику ти мій? — сказала вона. — Дівчинку ось, дівчинку куди я діну, коли вона не їхня! — говорила жінка.

— Qu est се qu’elle veut, cette femme?^[314] — спитав офіцер.

П’єр був наче п’яний. Стан його радісного піднесення ще більш посилився, коли він побачив дівчинку, яку врятував.

— Се qu’elle dit? — промовив він. — Elle m’apporte ma filie que je viens de sauver des flammes, — сказав він. — Adieu!^[315] — і він, сам не знаючи, як вихопилась у нього ця безцільна брехня, рішучим, урочистим кроком пішов між французами.

Роз’їзд французів був один з тих, які було послано за розпорядженням Дюронеля по різних вулицях Москви для припинення мародерства і особливо для виловлення паліїв, які, на загальну, виниклу того дня, думку вищих чинів французької армії, були причиною пожеж. Об’їхавши кілька вулиць, роз’їзд забрав ще чоловік з п’ять підозрілих росіян, одного крамаря, двох семінаристів, селянина і дворака та кількох мародерів. Але з усіх підозрілих людей найбільш підозрілим здавався П’єр. Коли їх усіх привели на нічліг до великого будинку на Зубовському валу, в якому було засновано гауптвахту, то П’єра під суворим наглядом посадили окремо.

Том четвертий

Частина перша

I

В Петербурзі, у вищих колах, з більшим запалом, ніж будь-коли, точилася складна боротьба партій Румянцева, французів, Марії Федорівни, цесаревича та інших, заглушувана, як завжди, трубінням придворних трутнів. Але спокійне, розкішне, сповнене лише уявних клопотів, відображень дійсності, петербурзьке життя точилося, як і раніш; і треба було докладати великих зусиль, щоб з-за цього життя усвідомлювати небезпеку і те скрутне становище, в якому перебував російський народ. Ті самі були виходи, бали, той самий французький театр, ті самі інтереси дворів, ті самі інтереси служби й інтриги. Лише в найвищих колах докладали зусиль до того, щоб нагадувати про скрутність дійсного становища. Розповідали пошепки про те, як протилежно одна одній зробили в таких тяжких обставинах обидві імператриці. Імператриця Марія Федорівна, заклопотана добробутом підлеглих їй богаділень та виховавчих закладів, зробила розпорядження про відправку всіх інститутів до Казані, і речі цих закладів уже були спаковані. А імператриця Єлизавета Олексіївна на запитання про те, які їй бажано зробити розпорядження, з властивим їй російським патріотизмом зволила відповісти, що відносно державних установ вона не може робити розпоряджень, бо це стосується государя; а про те, що особисто залежить від неї, вона зволила сказати, що вона останньою виїде з Петербурга.

В Анни Павлівни 26 серпня, в самий день Бородінського бою, був вечір, квіткою якого мало бути читання листа преосвященного, написаного з нагоди послання государеві образа преподобного угодника Сергія. Листа цього вважали за зразок патріотичного духовного красномовства. Прочитати його мав сам князь Василь, який славився своєю майстерністю читання. (Він-таки частенько читав і в імператриці.) Майстерність читання вбачали в тому, щоб голосно, співучо, між диким завиванням і ніжним гомоном переливати слова, зовсім незалежно від їх значення, так що цілком випадково на одно слово припадало завивання, на інші — гомін. Читання це, як і всі вечори в Анни Павлівни, мало політичне значення. На цьому вечорі мали бути кілька важних осіб, яких треба було присоромити за їх поїздки до французького театру і запалити в них патріотичний настрій. Уже зібралось досить багато людей, але Анна Павлівна ще не бачила у вітальні всіх тих, кого треба було, і тому, не відкриваючи ще читання, здіймала загальні розмови.

Новиною того дня в Петербурзі була хвороба графині Безухової. Графиня кілька днів тому несподівано захворіла, пропустила кілька зібрань, прикрасою яких вона була, і чутно було, що вона нікого не приймає і що замість знаменитих петербурзьких лікарів, які звичайно лікували її, вона довірилась якомусь італійському лікареві, що лікував її якимсь новим і незвичайним способом.

Всі дуже добре знали, що хвороба чарівної графині виникла від незручності виходити заміж разом за двох чоловіків і що лікування італійця полягало в усуненні цієї незручності; але в присутності Анни Павлівни не тільки ніхто не смів думати про це, а наче ніхто й не знав цього.

— On dit que la pauvre comtesse est très mal. Le médecin dit que c’est l’angine pectorale.

— L’angine? Oh, c’est une maladie terrible!

— On dit que les rivaux se sont reconciles grâce à l’angine...^[316]

Слово angine повторювалося з великою приємністю.

— Le vleux comte est touchant à ce qu’on dit. Il a pleuré comme un enfant quand le médecin lui a dit que le cas était dangereux.

— Oh, ce serait une perte terrible. Cest une femme ravissante.

— Vous parlez de la pauvre comtesse, — сказала, підходячи, Анна Павлівна. — J’ai envoyé savoir de ses nouvelles. On m’a dit qu’elle allait un peu mieux. Oh, sans doute, c’est la plus charmante femme du monde^[317], — сказала Анна Павлівна, усміхаючись зі своєї захопленості. — Nous appartenons à des camps différents, mais cela ne m’empêche pas de l’estimer, comme elle le mérite. Elle est bien malheureuse^[318], — додала Анна Павлівна.

Гадаючи, що цими словами Анна Павлівна трошки підіймає завісу таємниці над графининою хворобою, один необережний молодик дозволив собі висловити здивування з того, що не покликано відомих лікарів, а лікує графиню шарлатан, який може дати небезпечні ліки.

— Vos informations peuvent être meilleures que lesmiennes^[319], — раптом уїдливо накинулась Анна Павлівна на недосвідченого молодика. — Mais je sais de bonne source que ce médecin est un homme très savant et très habile. Cest le médecin intime de la Reine d’Espagne^[320]. —І таким чином знищивши молодика, Анна Павлівна обернулась до Білібіна, який у другому гуртку, підібравши шкіру і, видно, збираючись розпустити її, щоб сказати un mot^[321], говорив про австрійців.

— Je trouve que c’est charmant!^[322], — казав він про дипломатичний папір, з яким відіслані були до Відня австрійські знамена, що їх узяв Вітгенштейн, le héros de Pétropol^[323] (як його називали в Петербурзі).

— Як, як це? — звернулась до нього Анна Павлівна, викликаючи мовчанку, щоб було чути mot, їй уже відоме.

І Білібін повторив такі дійсні слова дипломатичної депеші, яку він склав:

— L’Empereur renvoie les drapeaux Autrichiens, — сказав Білібін, — drapeaux amis et égarés qu’il a trouvé hors de la route^[324], — закінчив Білібін, розпускаючи шкіру.

— Charmant, charmant^[325], — сказав князь Василь.

— C’est la route de Varsovie peut-être^[326], — голосно й несподівано сказав князь Іполит. Усі оглянулись на нього, не розуміючи, що він хотів сказати цим. Князь Іполит теж з веселим подивом озирався круг себе. Він так само, як і інші, не розумів того, що означали ці його слова. Він під час своєї дипломатичної кар’єри не раз помічав, що таким чином сказані слова раптом виявлялись дуже дотепними, і він про всякий випадок сказав ці слова, перші, що спали йому на язик. «Може, вийде дуже гарно, — думав він, — а якщо не вийде, вони там зуміють це влаштувати». Справді, в той час, як запанувала незручна мовчанка, увійшла та недосить патріотична особа, яку чекала для навернення Анна Павлівна, і вона, усміхаючись і погрозивши пальцем Іполитові, запросила князя Василя до столу і, піднісши йому дві свічки й рукописа, попросила його почати. Усе замовкло.

— Найласкавіший государю-імператоре! — суворо виголосив князь Василь і оглянув публіку, наче питаючи, чи не має хто сказати чого-небудь проти цього. Але ніхто нічого не сказав. — «Першопрестольний град Москва, Новий Єрусалим приймає Христа свойого», — раптом наголосив він слово свойого, —«яко мати в обійми ревних синів своїх, і крізь виникаючу млу прозираючи блискучу славу твоєї держави, співає, сповнена захвату: „Осанна, благословен грядий!“» — Князь Василь плаксивим голосом промовив ці останні слова.

Білібін уважно розглядав свої нігті, і багато хто, видно, торопіли, ніби питаючи, чим же вони завинили? Анна Павлівна пошепки повторювала вже вперед, як бабуся молитву причастя: «Нехай зухвалий і нахабний Голіаф?..» — шепотіла вона.

Князь Василь читав далі:

— «Нехай зухвалий і нахабний Голіаф од меж Франції обносить на краях Росії смертоносні страхіття; лагідна віра, ця праща російського Давида, розтрощить враз голову кровожерної його гордині. Цей образ преподобного Сергія, древнього ревнителя про благо нашої вітчизни, приноситься вашій імператорській величності. Вболіваю, що кволі мої сили не дають мені змоги мати втіху з милого серцю лицезріння вашого. Теплі посилаю до небес молитви, хай всесильний звеличить рід правих і здійснить во благих бажання вашої величності».

— Quelle force! Quel style!^[327] — стали хвалити читця і автора. Запалені цією промовою, гості Анни Павлівни довго ще говорили про становище вітчизни і робили різні припущення про результат бою, що цими днями мав бути даний.

— Vous verrez^[328], — сказала Анна Павлівна, — що завтра, в день народження государя, ми одержимо звістку. У мене є гарне передчуття.

II

Передчуття Анни Павлівни дійсно справдилося. На другий день під час молебства в палаці з нагоди дня народження государя, князя Болконського було викликано з церкви, і він одержав конверта від князя Кутузова. Це було донесення Кутузова, писане в день бою з Татаринової. Кутузов писав, що росіяни не відступили ні на крок, що французи втратили значно більше за нас, що він доносить поспіхом з поля бою, не встигнувши ще зібрати останніх відомостей. Отже, це була перемога. І відразу ж, не виходячи з храму, було складено творцеві подяку за його поміч і за перемогу.

Передчуття Анни Павлівни справдилось, і в місті цілий ранок панував радісно-святковий настрій. Усі визнавали перемогу цілковитою, і деякі вже говорили про полонення самого Наполеона, про скинення його і обрання нової глави для Франції.

Дуже трудно, щоб вдалині від справ і в умовах придворного життя події відбивались в усій їх повноті і силі. Мимоволі події загальні групуються біля якого-небудь окремого випадку. Так тепер головна радість придворних полягала так само в тому, що ми перемогли, як і в тому, що звістка про цю перемогу прийшла саме в день народження государя. Це було як щасний сюрприз. В повідомленні Кутузова сказано було також і про втрати росіян, і серед них названо було Тучкова, Багратіона, Кутайсова. І сумний бік події мимоволі в тутешньому петербурзькому світі теж згрупувався біля однієї події — смерті Кутайсова. Його всі знали, государ любив його, він був молодий і інтересний. Цього дня всі говорили зустрічаючись:

— Як дивно вийшло. Під час самого молебню. А яка втрата Кутайсов! Ах, який жаль!

— Що я вам казав про Кутузова? — говорив тепер князь Василь з гордістю пророка. — Я казав завжди, що лише він спроможний перемогти Наполеона.

Але на другий день не було звістки з армії, і загальний тон розмов став тривожним. Придворні страждали за страждання невідомості, в якій перебував государ.

— Яке становище государя! — говорили придворні і вже не вихваляли, як позавчора, а тепер осуджували Кутузова, який був причиною государевого неспокою. Князь Василь цього дня вже не хвалився більш своїм protégé Кутузовим, а дотримувався мовчання, коли йшлося про головнокомандуючого. Крім того, на вечір цього дня наче все збіглося для того, щоб ввергнути в тривогу та неспокій петербурзьких мешканців; приєдналася ще одна страшна новина: графиня Єлена Безухова нагло померла від тієї страшної хвороби, яку так приємно було вимовляти. Офіціально у великих товариствах усі говорили, що графиня Безухова померла від страшного припадку anginç pectorale^[329], але в інтимних гуртках розповідали подробиці про те, як le medecin intime de la Reine d’Lspagne^[330] приписав Елен невеликі дози якихось ліків, щоб вони певним чином подіяли; але як Елен, страждаючи від того, що старий граф підозрював її, і від того, що чоловік, якому вона писала (цей нещасний, розпутний П’єр), не відповідав їй, раптом прийняла величезну дозу виписаних їй ліків і померла в муках раніше, ніж могли надати допомогу. Розповідали, що князь Василь і старий граф взялись були за італійця; але італієць показав такі записки від нещасної небіжки, що його зразу ж відпустили.

Загальна розмова зосередилась біля трьох сумних подій: государевої необізнаності, загибелі Кутайсова та смерті Елен.

На третій день після донесення Кутузова до Петербурга приїхав поміщик з Москви і по всьому місту поширилася звістка про те, що Москву здано французам. Це був жах! Яке було становище государя! Кутузов був зрадник, і князь Василь під час visites de condoléance^[331], які йому робили з приводу смерті його дочки, говорив про Кутузова, якого перше вихваляв (йому прощенно було в печалі забути те, що він говорив раніш), говорив, що не можна було сподіватися нічого іншого від сліпого й розпутного старика.

— Я дивуюсь тільки, як можна було доручити такій людині долю Росії.

Поки звістка ця була ще не офіціальна, щодо неї можна було ще мати сумнів, але на другий день прийшло від графа Растопчина таке донесення:

«Ад’ютант князя Кутузова привіз мені листа, в якому він вимагає від мене поліцейських офіцерів для проведення армії на Рязанський шлях. Він каже, що йому жаль покидати Москву. Государю! Вчинок Кутузова вирішує долю столиці і Вашої імперії. Росія здригнеться, взнавши про здання міста, де зосереджується велич Росії, де прах ваших предків. Я піду за армією. Я все вивіз, мені залишається плакати за долею моєї вітчизни».

Одержавши це донесення, государ надіслав з князем Болконським такого рескрипта Кутузову:

«Князю Михайле Іларіоновичу! З 29 серпня не маю я ніяких донесень од вас. Тимчасом од 1 вересня одержав я через Ярославль, від московського головнокомандуючого, сумну звістку, що ви вирішили з армією залишити Москву. Ви самі можете уявити враження, яке справила на мене ця звістка, а мовчання ваше поглиблює мій подив. Я посилаю з цим генерал-ад’ютанта князя Болконського, щоб довідатись від вас про стан армії та про причини, що опонукали вас до такого сумного рішення».

III

Через дев’ять днів після залишення Москви до Петербурга приїхав посланець від Кутузова з офіціальним повідомленням про залишення Москви. Цим посланцем був француз Мішо, який не знав по-російському, але quoique étranger, Russe de coeur et d’âme^[332], яквін сам казав про себе.

Государ зараз же прийняв посланця в своєму кабінеті, в палаці Кам’яного острова. Мішо, який ніколи не бачив Москви до кампанії і який не знав по-російському, почував себе все ж зворушеним, коли він з’явився перед notre très gracieux souverain^[333] (як він писав) із звісткою про пожежу Москви, dont les flammes eclairaient sa route^[334].

Хоча джерело chagrin^[335] в пана Мішо було, мабуть, не те, з якого витікало горе росіян, у Мішо було таке сумне обличчя, коли його було введено до кабінету государя, що государ одразу спитав його:

— M’apportez vous de tristes nouvelles, colonel?

— Bien tristes, sire, — відповів Мішо, зітхаючи і опускаючи очі, — l’abandon de Moscou.

— Aurait on livré mon ancienne capitale sans se battre?^[336] — раптом спалахнувши, швидко промовив государ.

Мішо шанобливо передав те, що йому наказано було передати від Кутузова, — саме те, що під Москвою битися не було змоги і що залишалось одно з двох — втратити армію і Москву або лише Москву, тому фельдмаршал мусив вибрати останнє.

Государ вислухав мовчки, не дивлячись на Мішо.

— L’ennemi est-il en ville? — спитав він.

— Oui, sire, et elle est en cendres à l’heure qu’il est. Je l’ai laissée toute en flammes^[337], — рішуче сказав Мішо; але, глянувши на государя, Мішо жахнувся з того, що він зробив. Государ важко і часто став дихати, нижня губа в нього затремтіла, і прекрасні блакитні очі миттю заволокло слізьми.

Але це тривало лише одну хвилину. Государ раптом насупився, ніби осуджуючи самого себе за свою слабкість. І, підвівши голову, твердим голосом звернувся до Мішо:

— Je vois, colonel, par tout ce qui nous arrive, — сказав він, — que la providence exige de grands sacrifices de nous... Je suis prêt à me soumettre à foutes ses volontés; mais dites moi, Michaud, comment avez-vous laissé l’armée, en voyant ainsi, sans coup férir, abandonner mon ancienne capitale? N’avez-vous pas aperçu du découragement?..^[338]

Побачивши заспокоєння свого très gracieux souverain^[339], Мішо теж заспокоївся, але на пряме істотне запитання государя, що вимагало і прямої відповіді, він не встиг ще підготувати відповіді.

— Sire, me permettrez-vous de vous parler franchement en loyal militaire? — сказав він, щоб виграти час.

— Golonel, je l’exige toujours^[340], — сказав государ. — Ne me cachez rien, je veux savoir absolument ce qu’il en est^[341].

— Sire! — сказав Мішо з тонкою, ледве помітною усмішкою на губах, встигнувши підготувати свою відповідь у формі легкого і шанобливого jeu de mots^[342]. — Sire! j’ai laissé toute l’armée depuis les chefs jusqu’au dernier soldat, sans exception, dans une crainte épouvantable, affrayante...^[343]

— Gomment ça?^[344] — строго нахмурившись, перебив государ. — Mes Russes se laisseront-ils abattre par le malheur... Jamais!..^[345]

Цього тільки й чекав Мішо, щоб вставити свою гру слів.

— Sire, — сказав він з шанобливою грайливістю виразу, — iIs craignent seulement que Votre Majesté par bonté de coeur ne se laisse persuader de faire la paix. Ils brûlent de combattre, — говорив уповноважений російського народу, — et de prouver à Votre Majesté par le sacrifice de leur vie, combien ils lui sont devoués...^[346]

— Ah! — заспокоєно і з лагідним блиском в очах сказав государ, плеснувши по плечу Мішо. — Vousme tranquillisez, colonel!^[347]

Государ, опустивши голову, якийсь час мовчав.

— Eh bien, retournez à l’armee^[348], — сказав він, випростуючись на весь зріст і з привітним і величним жестом звертаючись до Мішо, — et elites à nos braves, dites à tous mes bons sujets partout où vous passerez, que quand je n’aurais plus aucun soldat, je me mettrai, moi-même, a la tête de ma chère noblesse, de mes bons paysans et j’userai ainsi jusqu’a la dernière ressource de mon empire. Il m’en offre encore plus que mes ennemis ne pensent^[349], — говорив государ, дедалі більш запалюючись. — Mais si jamais il fut écrit dans les decrets de la divine providence^[350], — сказав він, звівши свої прекрасні, лагідні і блискучі від зворушення очі до неба, — que та dinastie dût cesser de régner sur le trêne de mes ancêtres, alors, aprés avoir épuisé tous les moyens qui sont en mon pouvoir, je me laisserai croître la barbe jusqu’ici (государ показав рукою на серце), et j’irai manger des pommes de terre avec le dernier de mes paysans plutôt, que de signer la honte de ma patrie et de ma chere nation, dont je sais apprécier les sacrifices!..^[351] — Сказавши ці слова схвильованим голосом, государ раптом одвернувся, ніби бажаючи приховати від Мішо сльози, що виступили в нього на очах, і пройшов вглиб свого кабінету. Постоявши там якусь часинку, він великими кроками повернувся до Мішо і сильним жестом стиснув його руку нижче ліктя. Прекрасне, лагідне государеве обличчя розчервонілося, і очі горіли блиском рішучості та гніву.

— Colonel Michaud, n’oubliez pas ce que je vous dis ici; peut être qu’un jour nous nous le rappellerons avec plaisir... Napoléon ou moi, — сказав государ, доторкуючись до грудей. — Nous ne pou-vons plus régner ensemble. J’ai appris à le connattre, il ne me trompera plus...^[352] — І государ, нахмурившись, замовк. Почувши ці слова, побачивши вираз твердої рішучості в очах у государя, Мішо — quoique étranger, mais Russe de coeur et d’âme — відчув себе в цю урочисту хвилину — entousiasmé par tout се qu’il venait d’entendre^[353] (як він казав згодом), і він у таких словах зобразив як свої почуття, так і почуття російського народу, уповноваженим якого він вважав себе.

— Sire! — сказав він. — Votre Majesté signe dans ce moment la gloire de sa nation et le salut l’Europe!^[354]

Государ нахиленням голови відпустив Мішо.

IV

Нам, які не жили тоді, мимоволі здається, що в той час, як Росія була до половини завойована і мешканці Москви тікали в далекі губернії, і ополчення за ополченням вставало на захист вітчизни, усі росіяни від малого до великого були заклопотані тільки тим, щоб жертвувати собою, рятувати вітчизну або плакати над її загибеллю. Оповідання, описи того часу всі без винятку говорять лише про самопожертвування, любов до вітчизни, розпач, горе і геройство росіян. А в дійсності так не було. Нам це тільки здається так тому, що ми бачимо з минулого лише загальний історичний інтерес того часу і не бачимо всіх тих особистих людських інтересів, які були в людей. А тимчасом у дійсності ті особисті інтереси сучасного настільки значніші від загальних інтересів, що з-за них ніколи не почувається (зовсім непомітний навіть) інтерес загальний. Здебільшого люди того часу зовсім не звертали уваги на загальний перебіг справ, а керувались тільки особистими інтересами сучасного. І саме ці ось люди були найкориснішими діячами того часу.

А ті, що намагалися зрозуміти загальний перебіг справ і з самопожертвою і геройством хотіли брати участь у ньому, були найнекориснішими членами суспільства; вони бачили все навиворіт, і все, що вони робили на користь, виявлялось непотрібною дурницею, як от полки П’єра, Мамонова, що грабували російські села, як корпія, яку скубли панії і яка не доходила до поранених, і т. ін. Навіть на словах тих людей, що, люблячи порозумувати і виявити свої почуття, говорили про справжнє становище Росії, мимоволі позначалися облудність і брехня або непотрібний осуд і злоба на людей, обвинувачених у тому, в чому ніхто не міг бути винним. В історичних подіях незаперечною є заборона куштувати плод дерева пізнання. Лише несвідома діяльність дає плоди, і людина, відіграючи роль в історичній події, ніколи не розуміє її значення. Коли людина намагається зрозуміти це значення, її діяльність стає марною.

Значення події, що відбувалася тоді в Росії, було тим непомітніше, чим ближча була в ній участь людини. В Петербурзі і в губерніях, далеких від Москви, дами і мужчини в ополченських мундирах оплакували Росію та столицю і говорили про самопожертву і т. ін.; а в армії, що відступала за Москву, майже не говорили й не думали про Москву, і, дивлячись на згарище її, ніхто не клявся відомстити французам, а думали про чергову третину платні, про чергову стоянку, про Матрьошку-маркітантку і таке інше...

Микола Ростов без будь-якої мети самопожертвування, а випадково, тому що війна застала його на службі, брав близьку і тривалу участь у захисті вітчизни і тому без розпачу і похмурих висновків дивився на те, що робилося тоді в Росії. Якби його спитали, що він думає про теперішнє становище Росії, він сказав би, що йому думати нема чого, що на те є Кутузов та інші, а він, мовляв, чув, що комплектують полки і що, мабуть, битимуться ще довго, і що за теперішніх обставин він легко може років через два одержати полк.

Так він дивився на справу, і тому, почувши про призначення його у відродження по ремонт для дивізії до Воронежа, не тільки не жалкував, що не зможе брати участі в останній боротьбі, але й з величезним задоволенням, якого він не приховував і яке вельми добре розуміли його товариші, сприйняв цю звістку.

За кілька днів до Бородінського бою Микола одержав гроші, папери і, пославши вперед гусаірів, поштовими поїхав до Воронежа.

Лише той, хто зазнав цього, тобто пробув кілька місяців безперервно в атмосфері воєнного, бойового життя, може зрозуміти ту насолоду, що її зазнав Микола, коли він вибрався з того району, до якого досягали війська своїми фуражировками, підвозами провіанту, шпиталями; коли він, без солдатів, фур, брудних слідів присутності табору побачив села з чоловіками й молодицями, поміщицькі будинки, поля з худобою на пасовищі, станційні будівлі з сонними доглядачами. Він відчув таку радість, наче вперше все це бачив. Особливо те, що довго дивувало й радувало його, — це були жінки, молоді, здорові, до кожної з яких не залицявся десяток офіцерів, і які раді і втішені були з того, що проїжджий офіцер жартує з ними.

В дуже веселому настрої Микола вночі приїхав до Воронежа у готель, замовив усе те, чого він довго позбавлений був у армії, і на другий день, чистісінько виголившись і надівши давно ненадівану парадну форму, поїхав показуватись начальству.

Начальник ополчення був цивільний генерал, старий чоловік, який, видно, забавлявся своїм військовим званням і чином. Він сердито (думаючи, що в цьому військова властивість) прийняв Миколу і значущо, мовби маючи на те право і мовби обмірковуючи загальний перебіг справ, схвалюючи і не схвалюючи, розпитував його. Микола був такий веселий, що його це лише забавляло.

Від начальника ополчення він поїхав до губернатора. Губернатор був маленький жвавий чоловічок, вельми привітний і простий. Він указав Миколі на ті заводи, де він міг дістати коней, рекомендував йому ліверанта в місті і поміщика за двадцять верст од міста, в яких були найкращі коні, і обіцяв всіляко сприяти.

— Ви графа Іллі Андрійовича син? Моя жінка дуже дружня була з вашою матінкою. Щочетверга у мене збираються; сьогодні четвер, ласкаво прошу до мене запросто, — сказав губернатор, відпускаючи його.

Просто від губернатора Микола взяв перепряжну і, посадивши з собою вахмістра, помчав за двадцять верст на завод до поміщика. Цього першого часу перебування Миколи у Воронежі для нього все було веселим і легким і, як це буває, коли людина сама гарно настроєна, все йшло на лад, усе спорилось.

Поміщик, до якого приїхав Микола, був старий кавалерист-холостяк, знавець коней, мисливець, власник столітньої запіканки, старого венгерського, килимової і чудових коней.

Микола в два слова купив за шість тисяч сімнадцять жеребців на підбір (як він казав), для показного кінця свого ремонту. Пообідавши і випивши трошки надміру венгерського, Ростов, розцілувавшися з поміщиком, з яким він уже зійшовся на «ти», по препоганій дорозі у вельми веселому настрої помчав назад, безперестанку понукаючи кучера, щоб встигнути на вечір до губернатора.

Переодягнувшись, напахтившись і обливши голову холодною водою, Микола хоч трохи запізно, але з готовою фразою: vaut mieux tard que jamais^[355], прибув до губернатора.

Це був не бал, і не сказано було, що танцюватимуть; але всі знали, що Катерина Петрівна гратиме на клавікордах вальси та екосези і що танцюватимуть, і всі, враховуючи це, з’їхалися повальному.

Губернське життя в 1812 році було цілком таке саме, як і завжди, лише з тією різницею, що в місті було пожвавлення у зв’язку з прибуттям чималої кількості багатих родин з Москви і що, як і в усьому, що відбувалося в той час у Росії, помітно було якусь особливу розмашистість — море по коліна, все в житті — дарма, та ще в тому, що в тій, неминучій між людьми, заяложеній розмові, в якій перше йшлося про погоду та про спільних знайомих, тепер говорилось про Москву, про військо та про Наполеона.

Товариство, зібране в губернатора, було найкраще товариство Воронежа.

Дам було дуже багато, було кілька московських знайомих Миколи; але з мужчин не було нікого, хто міг би будь-якою мірою бути суперником георгіївському кавалерові, ремонтерові-гусару і разом з тим добродушному і добре вихованому графу Ростову. Серед мужчин був один полонений італієць — офіцер французької армії, і Микола почував, що присутність цього полоненого ще більш підносила значення його — російського героя. Це був ніби трофей. Микола почував це, і йому здавалося, що всі так само дивилися на італійця, і Микола ласкаво обійшовся з цим офіцером, поводячись гідно і стримано.

Тільки-но увійшов Микола у своїй гусарській формі, пахнучи духами і вином, і сам сказав і почув кілька разів сказані йому слова: vaut mieux tard que jamais, — його обступили; усі погляди спрямувалися на нього, і він одразу відчув, що потрапив у належне йому в губернії і завжди приємне становище загального улюбленця, яке тепер, після довгого позбавлення, сп’янило його втіхою. Не тільки на станціях, у заїздах і в поміщиковій килимовій були служниці, яких тішила його увага, але й тут, на вечорі в губернатора, була (як здавалося Миколі) невичерпна кількість молоденьких дам і гарненьких дівиць, що тільки чекали нетерпляче того, щоб Микола звернув на них увагу. Дами й дівиці кокетували з ним, і старі з першого дня вже почали клопотатися про те, як би одружити і приборкати цього бравого гульвісу-гусара. До таких належала сама губернаторова дружина, яка прийняла Ростова, як близького родича, і називала його «Nicolas» і «ти».

Катерина Петрівна справді стала грати вальси та екосези, і почалися танці, в яких Микола ще більш зачарував своєю спритністю все губернське товариство. Він здивував навіть усіх своєю особливою розв’язною манерою в танцях. Микола сам був трохи здивований зі своєї манери танцювати цього вечора. Він школи не танцював так у Москві і вважав би навіть за непристойність, mauvais genre^[356], таку занадто розв’язну манеру в танці. Але тут він почував потребу здивувати їх усіх чим-небудь незвичайним, чим-небудь таким, що вони мали вважати за звичайне в столицях, але невідоме ще їм у провінції.

Цілий вечір Микола звертав увагу здебільшого на голубооку, повну і миловиду блондинку, дружину одного з губернських чиновників. З тим наївним переконанням, яке буває в молодиків, коли вони розвеселяться, що чужі дружини створені для них, Ростов не відходив від цієї дами і дружньо, трохи по-змовницькому обходився з її чоловіком, наче вони знали, хоч не говорили про це, як гарно вони зійдуться — тобто Микола з дружиною цього чоловіка. Чоловік, проте, здавалось, не поділяв цього переконання і намагався понуро обходитися з Ростовим. Та добродушна наївність Миколи була така безмежна, що інколи чоловік мимохіть піддавався його веселому настроєві. На кінець вечора, однак, у міру того, як обличчя дружини ставало все рум’яніше і жвавіше, обличчя її чоловіка ставало все сумніше і солідніше, наче частка жвавості була одна на обох, і наскільки вона збільшувалась у дружині, настільки зменшувалась у чоловікові.

V

Микола, не перестаючи усміхатись, трохи перегнувшись у кріслі, сидів, близько нахилившись над блондинкою і говорив їй міфологічні компліменти.

Жваво змінюючи положення ніг у натягнутих рейтузах, пахнучи духами і милуючись і своєю дамою, і собою, і красивими формами своїх ніг під натягнутими кичкирами, Микола казав блондинці, що він хоче тут, у Воронежі, викрасти одну даму.

— Яку саме?

— Чарівну, божественну. Очі в неї (Микола подивився на співрозмовницю) блакитні, рот — корали, біла... — він дивився на плечі, — станом — Діана...

Чоловік підійшов до них і понуро спитав дружину, про що вона говорить.

— А! Микито Івановичу, — сказав Микола, чемно встаючи. І нібито бажаючи, щоб Микита Іванович узяв участь у його жартах, він почав розповідати і йому про свій намір викрасти одну блондинку.

Чоловік усміхався похмуро, дружина весело. Добра губернаторша з осудним виглядом підійшла до них.

— Анна Гнатівна хоче тебе бачити, Nicolas, — сказала вона, таким голосом вимовляючи слово «Анна Гнатівіна», що Ростову відразу стало ясно, що Анна Гнатівна дуже важна дама. — Ходім, Nicolas. Ти ж дозволив так називати тебе?

— О, безумовно, ma tante^[357]. А хто це?

— Анна Гнатівна Мальвінцева. Вона чула про тебе від своєї небоги, як ти врятував її... Вгадаєш?..

— Мало хіба я їх там рятував! — сказав Микола.

— Її небогу, княжну Болконську. Вона тут, у Воронежі, з тіткою. Ого, як почервонів! Що, хіба?..

— І не думав, годі-бо, ma tante.

— Ну, гаразд, гаразд. О, який ти!

Губернаторша провела його до високої і дуже огрядної старої жінки в блакитному тоці, яка щойно закінчила свою карточну партію з найважнішими особами в місті. Це була Мальвінцева, тітка княжни Марії по матері, багата бездітна вдова, що весь час жила у Воронежі. Вона стояла, розраховуючись за карти, коли Ростов підійшов до неї. Вона суворо й пихато примружилася і глянула на нього, не перестаючи лаяти генерала, який виграв У неї.

— Дуже рада, дорогий мій, — сказала вона, простягнувши йому руку. — Ласкаво прошу до мене.

Поговоривши про княжну Марію та про небіжчика батька її, якого, видно, не любила Мальвінцева, і розпитавши про те, що Микола знав про князя Андрія, який теж, видно, не користався з її ласки, поважна стара відпустила його, повторивши запрошення завітати до неї.

Микола пообіцяв і знову почервонів, коли відкланювався Мальвінцевій. При згадці про княжну Марію Ростов почував незрозуміле для нього самого збентеження, навіть страх.

Відходячи від Мальвінцевої, Ростов хотів повернутись до танців, але маленька губернаторша поклала свою пухленьку ручку на Миколів рукав і, сказавши, що їй треба поговорити з ним, повела його до диванної, з якої ті, що були в ній, вийшли зараз же, щоб не заважати губернаторші.

— Знаєш, mon cher, — сказала губернаторша з серйозним виразом маленького доброго обличчя, — оця тобі дійсно до пари; хочеш, я тобі висватаю?

— Кого, ma tante? — опитав Микола.

— Княжну висватаю. Катерина Петрівна каже, що Лілі, а по-моєму, ні, — княжна. Хочеш? Я впевнена, твоя maman дякуватиме. Справді, яка дівчина, розкіш! І вона зовсім не така вже й погана.

— Зовсім ні, — мовби образившись, сказав Микола. — Я, та tante, як слід солдатові, нікуди не напрошуюсь і ні від чого не відмовляюся, — сказав Ростов раніше, ніж він встиг подумати про те, що він говорить.

— То пам’ятай же: це не жарти.

— Які жарти!

— Так, так, — мовби сама з собою говорячи, сказала губернаторша. — А ще ось що, mon cher, entre autre. Vous êtes trop assidu auprés de l’autre, la blonde^[358]. Чоловік уже викликає жаль далебі...

— Ой, ні, ми з ним друзі, — у простоті душевній сказав Микола: йому й на думку не спадало, щоб така весела для нього розвага могла бути для когось невеселою.

«Що я за дурницю сказав, однак, губернаторші! — раптом за вечерею згадалося Миколі. — Вона справді сватати почне. А Соня?..» І, прощаючись з губернаторшею, коли вона, усміхаючись, ще раз сказала йому: «Ну, то пам’ятай же», — він одвів її вбік:

— Ну ось що, правду вам кажучи, ma fante...

— Що, що, мій друже? Ходім ось тут сядемо.

Микола раптом відчув бажання і доконечну потребу розповісти всі свої задушевні думки (такі, яких не розповів би й матері, сестрі, другові) цій майже чужій жінці. Миколі потім, коли він згадав про цей порив нічим не викликаної, незрозумілої одвертості, яка мала, проте, для нього дуже важливі наслідки, здавалося (як це і завжди здається людям), що так, дур найшов; а тимчасом цей порив одвертості, разом з іншими дрібними подіями, мав для нього і для всієї його родини величезні наслідки.

— Ось що, ma tante. Maman мене давно хоче одружити з багатою; але мені сама ця думка огидна, одружитися заради грошей.

— О безумовно, розумію, — сказала губернаторша.

— Але княжна Болконська — це інша річ; по-перше, я вам правду скажу, вона мені дуже подобається, вона до душі мені, і потім, після того, як я її зустрів у такому становищі, так чудно, мені часто на думку спадало: так судилося. Особливо подумайте: maman давно про це думала, але перше мені не траплялось її зустрічати, якось усе так виходило — не зустрічались. І в той час, коли моя сестра Наташа була нареченою її брата, тоді ж мені не можна було б думати одружитися з нею. Треба ж, щоб я її зустрів саме тоді, коли Наташине весілля розладналося, ну і потім все... Між іншим, ось що. Я нікому не казав і не скажу. А вам лише.

Губернаторша вдячно стиснула його за лікоть.

— Ви знаєте Софі, кузину? Я люблю її, я обіцяв одружитися і одружуся з нею... Тому, ви бачите, про це не може бути й мови, — недоладно і червоніючи, говорив Микола.

— Mon cher, mon cher^[359], як же ти міркуєш? Таж у Софі нічого нема, а ти сам казав, що справи твого папа дуже погані. А твоя maman? Це вб’є її, раз. Потім Софі, якщо вона дівчина з серцем, яке життя для неї буде? Мати у відчаї, справи розладнані... Ні, mon cher, ти і Софі повинні зрозуміти це.

Микола мовчав. Йому приємно було чути ці висновки.

— Усе ж, ma tante, цього не може бути, — зітхнувши, сказав він по короткій мовчанці. — Та й чи піде ще за мене княжна? І до того ж, вона тепер у жалобі. Хіба можна про це думати?

— Та хіба ти думаєш, що я тебе зараз і оженю? Il у a maniere et maniere^[360], — сказала губернаторша.

— Яка ви сваха, ma tante... — сказав Nicolas, цілуючи її пухлу ручку.

VI

Приїхавши у Москву після своєї зустрічі з Ростовим, княжна Марія застала там свого небожа з гувернером і листа від князя Андрія, який наказував їм їхати у Воронеж до тіточки Мальвінцевої. Турботи про переїзд, тривога за брата, влаштування життя в новому домі, нові люди, виховання небожа — усе це заглушило в душі княжни Марії те почуття начебто спокуси, що мучило її під час хвороби і після смерті батька її, а особливо після зустрічі з Ростовим. Вона була сумна. Враження від втрати батька, яке поєднувалося в її душі з загибеллю Росії, тепер, через місяць, що минув з того часу в умовах спокійного життя, дедалі сильніше по чувалось їй. Вана була тривожна: думка про небезпеки, на які наражався її брат, — тепер єдина в неї близька людина, — ця думка мучила її безперестанно. Княжна Марія була заклопотана вихованням небожа, для якого вона увесь час почувала себе нездатною; але в глибині душі її була згода з самою собою; цю згоду давала їй свідомість того, що вона задушила в собі викликані появою Ростова особисті мрії і надії.

Коли на другий день після свого вечора губернаторша приїхала до Мальвінцевої і переговорила з тіткою про свої плани (зробивши застереження про те, що хоч за теперішніх обставин не можна й думати про формальне сватання, проте, можна звести молодят, дати їм взнати одне одного), і коли, одержавши тітчине схвалення, губернаторша при княжні Марії заговорила про Ростова, хвалячи його і розповідаючи, як він почервонів при згадці про княжну, — княжну Марію охопило не радісне, а болісне почуття: внутрішньої згоди її не існувало більш, і знову постали бажання, сумніви, докори та надії.

Ті два дні, що минули з часу цієї звістки і до одвідин Ростова, княжна Марія, не перестаючи, думала про те, як їй слід тримати себе відносно Ростова. То вона вирішувала, що вона не вийде до вітальні, коли він приїде до тітки, що їй, у її глибокій жалобі, непристойно приймати гостей; то вона думала, що це буде грубо після того, що він зробив для неї; то їй спадало на думку, що її тітка і губернаторша в чомусь розраховують на неї і на Ростова (їхні погляди і слова іноді, здавалося, підтверджували це припущення); то вона казала собі, що лише вона зі своєю порочністю могла думати це про них: не могли вони не пам’ятати, що в її становищі, коли ще вона не зняла плерезів, таке сватання було б образливим і для неї і для пам’яті її батька. Припускаючи, що вона вийде до нього, княжна Марія придумувала ті слова, які він скаже їй і які вона скаже йому; і то слова ці здавались їй незаслужено холодними, то сповненими занадто великого значення. Та найбільше вона боялася збентеження, яке, вона почувала, повинно було оволодіти нею і виказати її, тільки-но вона його побачить.

Але коли в неділю після обідні лакей повідомив у вітальні, що приїхав граф Ростов, княжна не виявила збентеження; тільки легкий рум’янець виступив їй на щоки та очі освітились новим, променистим сяйвом.

— Ви його бачили, тітонько? — сказала княжна Марія спокійним голосом, сама не знаючи, як це вона могла бути такою зовнішньо спокійною і природною.

Коли Ростов увійшов до кімнати, княжна опустила на мить голову, мовби даючи гостеві час привітатися з тіткою, і потім, саме тоді, як Микола звернувся до неї, вона, підвівши голову, блискучими очима зустріла його погляд. Сповненим гідності і грації рухом вона, радісно усміхаючись, підвелася, простягнула йому свою тонку, ніжну руку і заговорила голосом, в якому вперше в житті звучали нові, жіночі, грудні звуки. M-lle Bourienne, бувши у вітальні, вкрай здивовано дивилась на княжну Марію. Сама тонка кокетка, вона сама не могла б краще маневрувати при зустрічі з людиною, якій треба було сподобатись.

«Чи їй чорне так до лиця, чи справді вона так покращала, і я не помітила. І головне — цей такт і грація!» — думала m-lle Bourienne.

Якби княжна Марія спроможна була думати в цю хвилину, її ще більш, ніж m-lle Bourienne, здивувала б зміна, що сталася в ній. З тієї хвилини, як вона побачила це миле, любе обличчя, якась нова сила життя охопила її і примусила її, поза її волею, говорити й діяти. Обличчя її, відтоді як увійшов Ростов, раптом змінилось. Як раптом, коли засвічується світло всередині розмальованого і різьбленого ліхтаря, виступає на стінках, вражаючи несподіваною красою, та складна, майстерна художня робота, що здавалася перше грубою, темною і безглуздою, так раптом змінилося обличчя княжни Марії. Вперше вся та чиста духовна внутрішня робота, якою вона жила досі, виступила назовні. Уся її внутрішня робота, незадоволення з себе, її страждання, поривання до добра, покірність, любов, самопожертва — все це світилося тепер у цих променистих очах, у тонкій усмішці, в кожній рисі її ніжного обличчя.

Ростов побачив усе це так само ясно, наче він знав усе її життя. Він почував, що істота, яка була перед ним, зовсім інша, краща за всі ті, яких він зустрічав досі, і головне, краща за нього самого.

Розмова була дуже проста і незначна. Вони говорили про війну, мимоволі, як і всі, перебільшуючи свій сум з приводу цієї події, говорили про останню зустріч, причому Микола намагався відхилити розмову на іншу тему, говорили про добру губернаторшу, про рідних Миколи і княжни Марії.

Княжна Марія не говорила про брата, переводячи розмову на іншу тему, як тільки тітка її заговорювала про Андрія. Видно було, що про нещастя Росії вона могла говорити вдавано, а брат її був об’єктом занадто близьким її серцю, і вона не хотіла і не могла поверхово говорити про нього. Микола помітив це, як він взагалі з невластивою йому проникливою спостережливістю помічав усі відтінки характеру княжни Марії, які тільки підтверджували його переконання, що вона — зовсім особлива і незвичайна істота. Микола так само, як і княжна Марія, червонів і бентежився, коли йому казали про княжну і навіть коли він думав про неї, але в її присутності почував себе цілком вільно і говорив зовсім не те, що він підготовляв, а те, що в останню мить і завжди до речі спадало йому на думку.

Під час короткого Миколового візиту, як і завжди, де є діти, в хвилину мовчання Микола вдався до маленького сина князя Андрія; він приголубив його і спитав, чи хоче він бути гусаром. Взявши хлопчика на руки, Микола став весело вертіти його і оглянувся на княжну Марію. Її зворушений, щасливий і несміливий погляд стежив за любим її хлопчиком на руках любої людини. Микола помітив цей погляд і, ніби зрозумівши його значення, почервонів від задоволення і добродушно-весело став цілувати хлопчика.

Княжна Марія не виїжджала у зв’язку з жалобою, а Микола не вважав за пристойне бувати в них; проте губернаторша провадила свою справу сватання і, передавши Миколі те втішне, що сказала про нього княжна Марія, і назад, наполягала на тому, щоб Ростов поговорив з княжною Марією. Для цієї розмови вона влаштувала побачення між молодятами в архієрея перед обіднею.

Хоч Ростов і сказав губернаторші, що в нього не буде ніякої особливої розмови з княжною Марією, проте він обіцяв приїхати.

Як у Тільзіті Ростов не дозволив собі взяти під сумнів, чи добре те, що всі визнали за добре, так само і тепер, після короткої, але щирої боротьби між намаганням влаштувати своє життя на свій розсуд і смиренним підкоренням обставинам, він обрав останнє і віддав себе тій владі, що непереборно (він це почував) вела його кудись. Він знав, що, пообіцявши Соні, висловлювати свої почуття княжні Марії — це робити те, що він називав підлістю. І він знав, що підлості ніколи не зробить, але він знав також (і не то що знав, а в глибині душі почував), що, здаючись тепер на волю обставин і людей, які керували ним, він не тільки не робить нічого поганого, але й робить щось дуже, дуже важливе, таке важливе, якого він ще ніколи не робив у житті.

Після його побачення з княжною Марією, хоч побут його зовнішньо залишався той самий, усі колишні втіхи втратили для нього свою принадність, і він часто думав про княжну Марію; але він ніколи не думав про неї так, як думав про всіх без винятку панночок, що зустрічались йому у вищому світі, не так, як він довго і колись захоплено думав про Соню. Про всіх панночок, як і майже кожен чесний молодик, він думав як про майбутню дружину, примірював у своїй уяві до них всі умови подружнього життя — білий капот, дружина за самоваром, дружинина карета, діти, maman і papa, їхні взаємини з нею і т. д., і т. д.; і ці уявлення майбутнього давали йому втіху; але коли він думав про княжну Марію, з якою його сватали, він ніколи не міг нічого уявити собі з майбутнього подружнього життя. Коли він і намагався, то все виходило недоладно і фальшиво. Йому лише ставало моторошно.

VII

 Страшну звістку про Бородінський бій, про наші втрати вбитими й пораненими, а ще страшнішу звістку про втрату Москви було одержано у Воронежі в половині вересня. Княжна Марія, взнавши тільки з газет про поранення брата і не маючи про нього ніяких відомостей, зібралась їхати розшукувати князя Андрія, як чув Микола (сам він не бачив її).

Одержавши звістку про Бородінський бій і про залишення Москви, Ростов не то що вдався у розпач, перейнявся злобою, жадобою помсти й іншими такими почуттями, а йому раптом у Воронежі все стало скучним, прикрим, все якось йому було совісно і незручно. Йому здавалися нещирими усі розмови, які він чув; він не знав, як міркувати про все це, і почував, що тільки в полку все йому знову стане ясно. Він квапився закінчити купівлю коней і часто несправедливо спалахував гнівом на свого слугу і вахмістра.

За кілька днів до від’їзду Ростова в соборі було призначено молебство з нагоди перемоги, здобутої російськими військами, і Микола поїхав на обідню. Він став трохи позад губернатора і по-службовому статечно, думаючи про найрізноманітніші речі, вистояв відправу. Коли молебство кінчилося, губернаторша підкликала його до себе.

— Ти бачив княжну? — спитала вона, показуючи головою на даму в чорному, що стояла за криласом.

Микола одразу ж упізнав княжну Марію не так по профілю її, який видно було з-під капелюшка, як по тому почуттю обережності, страху і жалю, що враз охопило його. Княжна Марія, очевидно поринувши у свої думки, востаннє хрестилася перед тим, як вийти з церкви.

Микола здивовано дивився на її обличчя. Це було те саме обличчя, яке він бачив перше, той самий був у ньому загальний вираз тонкої внутрішньої, духовної роботи; але тепер воно було зовсім інакше освітлене. Зворушливий вираз смутку, мольби і надії був на ньому. Як і перше бувало з Миколою в її присутності, він, не чекаючи поради губернаторші підійти до неї, не питаючи себе, чи гоже, чи пристойне, чи ні буде його звернення до неї тут, у церкві, підійшов до неї і сказав, що він чув про її горе і всією душею співчуває їй. Тільки-но вона почула його голос, як раптом яскраве сяйво зайнялося в її обличчі, освітлюючи одночасно і сум її і радість.

— Я одно хотів вам сказати, княжно, — сказав Ростов, — це те, що якби князь Андрій Миколайович не був живий, то як про полкового командира в газетах це зразу було б оголошено.

Княжна дивилась на нього, не розуміючи його слів, але радіючи з виразу співчутливого страждання, що було на його обличчі.

— І я стільки прикладів знаю, що рана осколком (в газетах сказано — гранатою) буває або смертельна — одразу, або, навпаки, дуже легка, — казав Микола. — Треба надіятись на краще, і я певен...

Княжна Марія перебила його.

— О, це був би такий жа... — почала вона і, недоговоривши від хвилювання, граціозним порухом (як і все, що вона робила при ньому) нахиливши голову і вдячно глянувши на нього, пішла за тіткою.

Увечері цього дня Микола нікуди не поїхав у гості і залишився вдома, щоб позакінчувати деякі рахунки з продавцями коней. Коли він закінчив справи, було вже пізно, щоб їхати куди-небудь, але було ще рано, щоб лягати спати, і Микола довго сам ходив туди й сюди по кімнаті, обдумуючи своє життя, що з ним рідко траплялося.

Княжна Марія справила на нього приємне враження під Смоленськом. Те, що він зустрів її тоді в таких особливих умовах, і те, що його мати саме на неї один час указувала йому як на багату відданицю — все це привернуло до неї його особливу увагу. У Воронежі під час його одвідин враження це було не тільки приємне, але й сильне. Микола був захоплений тією особливою, моральною красою, яку він цього разу помітив у ній. Проте він збирався їхати, і йому на думку не спадало жалкувати, що, виїжджаючи з Воронежа, він позбавляється нагоди бачити княжну. Та нинішня зустріч з княжною Марією в церкві (Микола почував це) запала йому глибше в серце, ніж він передбачав, і глибше, ніж він бажав для свого спокою. Це бліде, тонке, сумне обличчя, цей променистий погляд, ці тихі, граціозні рухи і головне — ця глибока і ніжна печаль, що оповивала всі риси її, тривожили його і вимагали його співчуття. У мужчинах Ростов терпіти не міг виразу вищого духовного життя (тому він не любив князя Андрія), він презирливо називав це філософією, мрійливістю; але в княжні Марії, саме в цій печалі, яка виявляла всю глибину цього чужого для Миколи духовного світу, він почував невимовну принадність.

«Чудова, мабуть, дівчина! Оце іменно ангел! — говорив він сам з собою. — Чому я не вільний, нащо я поквапився з Сонею?» І мимоволі він зрівняв їх обох: бідність в одній і багатство у другій тих духовних дарів, яких не мав Микола і які тому він так високо цінив. Він спробував собі уявити, що було б, якби він був вільний. Яким чином він би освідчився їй і вона стала б його дружиною? Ні, він не міг собі уявити цього. Йому робилось моторошно, і ніякі ясні образи не поставали перед ним. З Сонею він давно вже склав собі майбутню картину; і все це було просте і ясне, саме тому, що все це було видумане, і він знав усе, що було в Соні; а з княжною Марією не можна було уявити собі майбутнього життя, бо він не розумів її, а тільки любив.

Мрії про Соню мали в собі щось веселе, цяцькове. А думати про княжну Марію завжди було трудно і трохи страшно.

«Як вона молилася! — згадав він. — Видно було, що вся душа її в молитві. Так, це та молитва, яка зрушує гори, і я певен, що молитву її буде справджено. Чому я не молюсь про те, чого мені треба? — згадав він. — Чого мені треба? Волі, розв’язання з Сонею. Вона правду казала, — згадав він слова губернаторші, — крім нещастя нічого не буде з того, що я одружуся з нею. Плутанина, горе maman... справи... плутанина, страшна плутанина! Та я й не люблю її. Справді, не так люблю, як треба. Боже мій! виведи мене з цього жахливого, безвихідного становища! — почав він раптом молитися. — Так, молитва зрушить гору, але треба вірити і не так молитися, як ми дітьми молилися з Наташею про те, щоб сніг зробився цукром, і вибігали на подвір’я куштувати, чи робиться зі снігу цукор. Ні, але я не про дрібниці молюсь тепер», — сказав він, ставлячи в куток люльку і, склавши руки, стаючи перед образом. І, зворушений спогадом про княжну Марію, він почав молитися так, як давно не молився. Сльози в нього були на очах і в горлі, коли в двері увійшов Лаврушка з якимись паперами.

— Дурень! чого лізеш, коли тебе не кличуть! — сказав Микола, швидко змінюючи позу.

— Од губернатора, — заспаним голосом сказав Лаврушка, — кульєр приїхав, лист вам.

— Ну, гаразд, спасибі, іди!

Микола взяв два листи. Один був від матері, другий від Соні. Він впізнав їх по почерках і першим розпечатав листа від Соні. Не встиг він прочитати кілька рядків, як обличчя в нього зблідло і очі злякано й радісно розширились.

— Ні, цього не може бути! — промовив він вголос.

Не можучи сидіти на місці, він з листом у руках, читаючи його, став ходити по кімнаті. Він перебіг листа, потім прочитав його раз, другий і, піднявши плечі й розвівши руки, зупинився посеред кімнати з розтуленим ротом і з застиглим поглядом. Те, про що він допіру молився з упевненістю, що бог вдовольнить його молитву, справдилося; але Микола був здивований з цього так, наче це було щось незвичайне і наче він ніколи не чекав цього, і наче саме те, що це так швидко сталося, було доказом того, що це йшло не від бога, якого він просив, а від звичайної випадковості.

Той вузол, що здавався нерозв’язним і що сковував волю Ростову, було розв’язано цим несподіваним (як здавалося Миколі), нічим не викликаним Сониним листом. Вона писала, що останні тяжкі обставини, втрата майже всього майна Ростових у Москві і не раз висловлювані бажання графині, щоб Микола одружився з княжною Болконською, і його мовчання і холодність останнього часу — все це разом спонукало її до вирішення зректися його обіцянок і дати йому цілковиту волю.

«Мені занадто важко було думати, що я можу бути причиною горя чи розбрату в родині, яка мене облагодіяла, — писала вона, — і любов моя має одну мету — щастя тих, кого я люблю; і тому я благаю вас, Nicolas, вважати себе вільним і знати, що, незважаючи ні на що, ніхто дужче не може вас любити, як ваша Соня».

Обидва листи були з Троїці. Другий лист був від графині. В листі цьому описувались останні дні в Москві, виїзд, пожежа і загибель усього майна. В листі цьому між іншим графиня писала про те, що князь Андрій серед поранених їхав разом з ними. Стан його був дуже небезпечний, але тепер лікар каже, що є більше надії. Соня і Наташа, як сиділки, упадають коло нього.

З цим листом на другий день Микола поїхав до княжни Марії. Ні Микола, ні княжна Марія ні слова не сказали про те, що могли означати слова: «Наташа упадає коло нього», але завдяки цьому листу Микола раптом зблизився з княжною в майже родинні стосунки.

Другого дня Ростов провів княжну Марію в Ярославль і через кілька днів сам поїхав у полк.

VIII

Листа до Миколи, що був здійсненням його молитви, Соня написала з Троїці. Ось чим він був викликаний. Думка про одруження Миколи з багатою відданицею дедалі більш захоплювала стару графиню. Вона знала, що Соня була головною перешкодою до цього. І Сонине життя останнім часом, особливо після листа від Миколи, який описував свою зустріч у Богучарові з княжною Марією, ставало тяжчим і тяжчим в домі графині. Графиня не пропускала жодної нагоди для образливого або жорстокого натяку Соні.

Але за кілька днів перед виїздом з Москви, зворушена і схвильована всім тим, що робилося, графиня, покликавши до себе Соню, замість докорів та вимог слізно звернулася до неї з благанням про те, щоб вона, пожертвувавши собою, заплатила за все, що було для неї зроблено, тим, щоб розірвала свої зв’язки з Миколою.

— Я не буду спокійна доти, поки ти не даси мені цієї обіцянки.

Соня розридалась істерично, відповідала крізь ридання, що вона зробить усе, що вона на все готова, але не дала прямої обіцянки і в душі своїй не могла зважитися на те, чого від неї вимагали. Треба було жертвувати собою для щастя родини, яка вигодувала й виховала її. Жертвувати собою для щастя інших було звичкою Соні. Її становище в домі було таке, що лише на шляху жертвування вона могла виявити свої гідності, і вона звикла й любила жертвувати собою. Але раніш в усіх діях самопожертвування вона з радістю усвідомлювала, що вона, жертвуючи собою, цим самим підносить собі ціну в очах своїх та в очах інших і стає більш гідною Nicolas, якого вона любила над усе в житті; а тепер жертва її повинна була полягати у відмові від того, що для неї являло собою всю винагороду жертви, увесь смисл життя. І вперше в житті їй стало гірко на тих людей, що облагодіяли її для того, щоб болючіше замучити; вона відчула заздрість до Наташі, яка не зазнавала нічого такого, ніколи не мала потреби жертвувати і змушувала інших жертвувати собі і яку, проте, всі любили. І вперше Соня відчула, як з її тихої, чистої любові до Nisolas раптом починало виростати пристрасне почуття, що стояло над правилами і доброчесністю, і релігією; і під впливом цього почуття Соня мимоволі, навчена своїм залежним життям скритності, в загальних непевних словах відповівши графині, уникала з нею розмов і вирішила чекати побачення з Миколою, щоб на цьому побаченні не звільнити його, а, навпаки, назавжди зв’язати себе з ним.

Турботи і жах останніх днів перебування Ростових у Москві заглушили в Соні похмурі думки, що пригнічували її. Вона рада була знаходити порятунок від них у практичній діяльності. Але коли вона взнала про присутність у їх домі князя Андрія, незважаючи на всю щиру жалість, яку вона відчула до нього і до Наташі, радісне й забобонне почуття того, що бог не хоче, щоб вона була розлучена з Nisolas, охопило її. Вона знала, що Наташа любила лише князя Андрія і не переставала любити його. Вона знала, що тепер, зведені докупи, за таких страшних умов, вони знову полюблять одне одного і тоді Миколі внаслідок родинності, що буде між ними, не можна буде одружитися з княжною Марією. Незважаючи на весь жах усього, що відбувалося останніми днями та під час перших днів подорожі, це почуття, ця свідомість того, що провидіння втручається в її особисті справи, радувала Соню.

У Троїцькій ЛавріРостови зробили перший перепочинок в своїх мандрах.

У готелі Лаври Ростовим було одведено три великих кімнати, з яких одну займав князь Андрій. Пораненому було цього дня значно краще. Наташа сиділа з ним. У сусідній кімнаті сиділи граф і графиня, шанобливо розмовляючи з ігуменом, який одвідав своїх давніх знайомих і вкладників. Соня сиділа тут-таки, і її мучила цікавість до того, про що розмовляли князь Андрій і Наташа. Вона з-за дверей слухала звуки їх голосів. Двері кімнати князя Андрія відчинилися. Наташа із схвильованим обличчям вийшла звідти і, не помічаючи ченця, який підвівся їй назустріч і взявся за широкий рукав правої руки, підійшла до Соні і взяла її за руку.

— Наташо, що таке? Йди сюди, — сказала графиня.

Наташа підійшла під благословення, і ігумен порадив звернутися за допомогою до бога та його угодника.

Зразу після того, як ігумен вийшов, Наташа взяла за руку свою подругу і пішла з нею до порожньої кімнати.

— Соню, правда? він житиме? — сказала вона, — Соню, яка я щаслива і яка я нещасна! Соню, голубчику, — все як було. Тільки б він був живий. Він не може... тому що, тому... що... — і Наташа розплакалась.

— Так! Я знала це! Хвалити бога, — промовила Соня. — Він житиме.

Соня була схвильована не менше, за свою подругу — і її страхом та горем, і своїми особистими, нікому не висловленими думками. Вона, ридаючи, цілувала, утішала Наташу. «Тільки б він був живий!» — думала вона. Поплакавши, поговоривши і витерши сльози, обидві подруги підійшли до дверей князя Андрія. Наташа, обережно відчинивши двері, заглянула до кімнати. Соня поруч з нею стояла біля прочинених дверей.

Князь Андрій лежав високо на трьох подушках. Бліде обличчя його було спокійне, очі заплющені, і видно було, як він рівно дихає.

— Ой, Наташо! — раптом майже скрикнула Соня, хапаючись за руку своєї кузини і відступаючи від дверей.

— Що? Що? — спитала Наташа.

— Це те, те, от... — сказала Соня з блідим обличчям і тремтячими губами.

Наташа тихо зачинила двері і відійшла з Сонею до вікна, не розуміючи ще того, що їй казали.

— Пам’ятаєш ти, —із зляканим і урочистим обличчям говорила Соня, — пам’ятаєш, коли я за тебе в дзеркало дивилася... В Отрадному, у свята... Пам’ятаєш, що я бачила?..

— Так, так! — широко розкриваючи очі, сказала Наташа, невиразно згадуючи, що тоді Соня сказала щось про князя Андрія, якого вона бачила лежачим.

— Пам’ятаєш, — говорила далі Соня. — Я бачила тоді і сказала всім, і тобі, і Дуняші. Я бачила, що він лежить на постелі, — говорила вона, при кожній подробиці роблячи жест рукою з піднятим пальцем, — що він заплющив очі, і що він накритий саме рожевою ковдрою і що він склав руки, — говорила Соня, переконуючись у міру того, як вона описувала щойно бачені подробиці, що ці самі подробиці вона бачила тоді. Тоді вона нічого не бачила, але розповіла, що бачила те, що їй спало на думку; але те, що вона придумала тоді, здавалось їй таким же справжнім, як і всякий інший спогад. Те, що вона тоді сказала, що він оглянувся на неї і усміхнувся й був накритий чимсь червоним, вона не тільки пам’ятала, а твердо була переконана, що ще тоді вона сказала й бачила, що він був накритий рожевим, саме рожевою ковдрою, і що очі його були заплющені.

— Так, так, саме рожевою, — сказала Наташа, яка теж тепер, здавалось, пам’ятала, що було сказано — рожевим, і в цьому самому вбачала головну незвичайність і таємничість пророкування.

— Але що ж це означає? — в задумі сказала Наташа.

— Ах, я не знаю, як усе це незвичайно! — сказала Соня, хапаючись за голову.

Через кілька хвилин князь Андрій подзвонив, і Наташа увійшла До нього; а Соня, сповнена зворушення і хвилювання, яке вона рідко відчувала, залишилась біля вікна, обдумуючи всю незвичайність того, що сталося.

Цього дня була нагода послати листи з армію, і графиня писала листа синові.

— Соню, — сказала графиня, підводячи голову від листа, коли небога проходила повз неї. — Соню, ти не напишеш Миколеньці? — спитала графиня тихо, і голос її затремтів, а в погляді втомлених очей, що дивилися крізь окуляри, Соня прочитала все, що розуміла графиня під цими словами. В цьому погляді виявлялись благання і страх відмови, і сором за те, що треба було просити, і готовість на непримиренну ненависть у разі відмови.

Соня підійшла до графині і, ставши на коліна, поцілувала її в руку.

— Я напишу, maman, — сказала вона.

Соня була розм’якшена, схвильована і зворушена усім тим, що відбувалося цього дня, особливо тим таємничим справдженням ворожби, яке вона щойно бачила. Тепер, коли вона знала, що у зв’язку з відновленням взаємин між Наташею і князем Андрієм Микола не міг одружитися з княжною Марією, вона з радістю відчула повернення того настрою самопожертвування, в якому вона любила і звикла жити. І зі сльозами на очах і з радісною свідомістю великодушності свого вчинку вона, кілька разів зупиняючись від сліз, що затуманювали її бархатні чорні очі, написала того зворушливого листа, одержання якого так вразило Миколу.

IX

На гауптвахті, куди одвели П’єра, офіцер і солдати, які взяли його, обходилися з ним вороже, але разом з тим і поважливо. Ще почувалися в їхньому ставленні до нього і сумнів у тому, хто він такий (чи не дуже важна людина), і ворожість внаслідок ще не забутої їх особистої боротьби з ним.

Але коли вранці другого дня прийшла зміна, то П’єр відчув, що для нової варти — для офіцерів і солдатів — він уже не мав того значення, яке мав для тих; що його взяли. І справді, в цьому великому, огрядному чоловікові в мужицькому каптані вартові другого дня вже не вбачали тієї живої людини, що так одчайдушно билася з мародером та з конвойними солдатами і сказала урочисту фразу про рятування дитини, а вбачали тільки сімнадцятого з арештованих росіян, яких нащось з наказу вищого начальства тримали тут. Коли й було що особливого у П’єрі, то тільки його небоязкий, зосереджено-задуманий вигляд і французька мова, якою він, на подив французів, добре розмовляв. Проте того ж дня П’єра з’єднали з іншими заарештованими підозрілими людьми, бо окрема кімната, яку він займав, потрібна була офіцерові.

Усі росіяни, яких тримали з П’єром, були люди найнижчого звання. І всі вони, пізнавши у П’єрі пана, цурались його, тим більш, що він говорив по-французькому. П’єр чув, що з нього глузують, і йому було сумно.

На другий день увечері П’єр узнав, що всіх цих заарештованих (і, певне, його серед них) мають судити за підпалювання. На третій день П’єра водили з іншими до якогось будинку, де сиділи французький генерал з білими вусами, два полковники й інші французи з шарфами на руках. П’єру нарівні з іншими ставили з тією точністю і визначеністю, яка ніби стоїть над людськими слабкостями і з якою звичайно звертаються до підсудних, запитання про те, хто він, де він був, з якою метою і т. ін.

Запитання ці, залишаючи осторонь суть життєвої справи і виключаючи можливість розкриття цієї суті, як і всі запитання, ставлені на судах, мали за мету тільки підведення того жолобка, що по ньому, як того бажали судді, повинні були потекти відповіді підсудного і привести його до бажаної мети, тобто до обвинувачення. Тільки-но він починав говорити що-небудь таке, що не відповідало меті обвинувачення, як приймали жолобок, і вода могла текти, куди їй хочеться. Крім того, П’єр почував те саме, що в усіх судах почуває підсудний: подив, для чого ставили йому всі ці запитання, йому почувалося, що тільки з поблажливості чи ніби з чемності застосовувався цей виверт з підставлянням жолобка. Він знав, що перебуває під владою цих людей, що тільки влада привела його сюди, що тільки влада давала їм право вимагати відповідей на запитання, що єдина мета цього зібрання полягала в тому, щоб обвинуватити його. І тому, що була влада і було бажання обвинуватити, не треба було і виверту запитань і суду. Очевидно було, що всі відповіді повинні були привести до винуватості. На запитання, що він робив, коли його взяли, П’єр відповів трохи трагічно, що він ніс до батьків дитину, qu’il avait sauvé des flammes^[361]. — Чому він бився з мародером? П’єр відповів, що він захищав жінку, що захист ображеної жінки є обов’язок кожної людини, що... Його зупинили: це не стосувалося справи. Чого він був на подвір’ї дому, який зайнявся, де його бачили свідки? Він відповів, що йшов подивитися, що робилося в Москві. Його знову зупинили: в нього не питали, куди він ішов, а чого він був біля пожежі. Хто він? — повторили йому перше запитання, на яке він сказав, що не хоче відповідати. Знову він відповів, що не може сказати цього.

— Запишіть, це недобре. Дуже недобре, — суворо сказав йому генерал з білими вусами і з червоним, рум’яним обличчям.

На четвертий день пожежі почалися на Зубовському валу.

П’єра з тринадцятьма іншими одвели на Кримський Брід, у каретний сарай купецької оселі. Проходячи вулицями, П’єр задихався від диму, який, здавалося, стояв над усім містом. З різних боків видно було пожежі. П’єр тоді ще не розумів значення спаленої Москви і з жахом дивився на ці пожежі.

У каретному сараї оселі біля Кримського Броду П’єр пробув ще чотири дні і за цей час з розмови французьких солдатів дізнався, що всі заарештовані чекали з дня на день рішення маршала. Якого маршала, П’єр не міг дізнатися від солдатів. Для солдата, очевидно, маршал уявлявся вищою і трохи таємничою ланкою влади.

Ці перші дні, до 8 вересня — дня, коли полонених повели на другий допит, були найтяжчі для П’єра.

X

8 вересня в сарай до полонених увійшов, судячи з того, як шанобливо з ним обходились вартові, дуже важний офіцер. Цей офіцер, певно, штабний, зі списком у руках зробив перекличку всіх росіян, назвавши П’єра: celui qui n’avoue pas son nom^[362]. І, оглянувши байдуже і ліниво всіх полонених, він наказав вартовому офіцерові пристойно одягнути і прибрати їх, перше ніж вести до маршала. Через годину прибула рота солдатів, і П’єра з іншими тринадцятьма повели на Дівиче поле. День був ясний, сонячний після дощу, і повітря було незвичайно чисте. Дим не стелився низом, як Того дня, коли П’єра вивели з гауптвахти Зубовського валу; дим піднімався стовпами у чистому повітрі. Вогню пожеж ніде не було видно, але з усіх боків піднімались стовпи диму, і вся Москва, все, що тільки міг бачити П’єр, було одним згарищем. З усіх боків виднілись пустирі з печами та коминами і зрідка обгорілі стіни кам’яних будинків. П’єр придивлявся до згарищ і не впізнавав знайомих кварталів міста. Де-не-де видно було уцілілі церкви. Кремль, незруйнований, білів здалеку своїми вежами та Іваном Великим. Поблизу весело блищав купол Новодівичого монастиря, і там особливо лунко дзвонили в усі дзвони. Благовіст цей нагадав П’єру, що була неділя і свято другої пречистої. Але здавалось, не було кому святкувати це свято: скрізь було спустошення згарища, і з росіян зустрічались лише зрідка обшарпані, налякані люди, які ховалися, побачивши французів.

Очевидно, російське гніздо було розорене і знищене; але П’єр неусвідомлено почував, що за знищенням цього російського порядку життя над цим розореним гніздом встановився зовсім інший, але твердий французький порядок. Він почував це з вигляду тих солдатів, що бадьоро й весело ішли правильними рядами, конвоюючи його разом з іншими злочинцями; він почував це з вигляду якогось важного французького чиновника, що проїхав йому назустріч у парній колясці, якою правив солдат. Він це почував з веселих звуків полкової музики, що долітали з лівого боку поля, і особливо він почував і розумів це з того списку, що його, перекликаючи полонених, прочитав, приїхавши сьогодні вранці, французький офіцер. П’єра взяли одні солдати, одвели в одно, у друге місце з десятками інших людей; здавалось, вони могли б забути про нього, сплутати його з іншими. Та ні: відповіді його, дані на допиті, повернулись до нього в формі найменування його: celui qui n’avoue pas son nom. І під цією назвою, яка була страшною для П’єра, його тепер вели кудись з безперечною впевненістю, написаною на їх обличчях, що всі інші полонені і він були ті самі, яких треба, і що їх ведуть туди, куди треба. П’єр почував себе мізерною тріскою, що потрапила в колесо невідомої йому, але правильно діючої машини.

П’єра з іншими злочинцями привели на правий бік Дівичого поля, недалеко від монастиря, до великого білого будинку з величезним садом. Це був будинок князя Щербатова, в якому П’єр часто перше бував у господаря і в якому тепер, як він почув з розмови солдатів, стояв маршал, герцог Екмюльський.

Їх підвели до ганку і по одному стали вводити в будинок. П’єра ввели шостим. Через скляну галерею, сіни, передпокій, знайомі П’єру, його ввели до довгого низького кабінету, біля дверей якого стояв ад’ютант.

Даву сидів у глибині кімнати, над столом, з окулярами на носі. П’єр близько підійшов до нього. Даву, не зводячи очей, видно, шукав відомостей у якомусь папері, що лежав перед ним. Усе ще не зводячи очей, він тихо спитав:— Qui êtes vous?^[363]

П’єр мовчав тому, що не міг вимовити слова. Даву для П’єра був не просто французьким генералом; для П’єра Даву був відомою своєю жорстокістю людиною. Дивлячись на холодне обличчя Даву, який, як суворий учитель, погоджувався якийсь час терпляче ждати відповіді, П’єр почував, що кожна згаяна секунда могла коштувати йому життя; але він не знав, що сказати. Сказати те саме, що він говорив на першому допиті, він не наважувався; відкрити своє звання і становище було й небезпечно і соромно. П’єр мовчав. Але перше ніж П’єр встиг на що-небудь наважитись, Даву підвів голову, підняв окуляри на лоб, примружив очі і пильно подивився на П’єра.

— Я знаю цю людину, — розміреним, холодним голосом, очевидно розрахованим на те, щоб злякати П’єра, сказав він. Холод, пробігши спершу по П’єровій спині, обхопив його голову, мов лещатами.

— Mon général, vous ne pouvez pas me connaître, je ne vous ai jamais vu...

— C’est un espion russe^[364], — перебив його Даву, звертаючись до другого генерала, який був у кімнаті і якого не помітив П’єр. І Даву одвернувся. З несподіваним рокотом у голосі П’єр раптом швидко заговорив:

— Non, Monseigneur, — сказав він, несподівано згадавши, що Даву був герцог. — Non, Monseigneur, vous n’avez pas pu me connaitre. Je suis un off icier militionnaire et je n’ai pas quitté Moscou.

— Votre nom? — повторив Даву.

— Besouhof.

— Qu’est se qui me prouvera que vous ne mentez pas?

— Monseigneur!^[365] — скрикнув П’єр не ображеним, а благальним голосом.

Даву звів очі і пильно подивився на П’єра. Кілька секунд вони дивилися один на одного, і цей погляд врятував П’єра. У цьому погляді, поза всіма умовами війни і суду, між цими двома людьми встановилися людські взаємини. Обидва вони в цю одну хвилину невиразно перечули незчисленну кількість речей і зрозуміли, що вони обидва діти людства, що вони брати.

У першому погляді для Даву, який тільки підвів голову од свою списку, де людські справи і життя називалися номерами, П’єр був лише обставиною; і, не взявши на совість поганого вчинку, Даву застрелив би його; але тепер уже він вбачав у ньому людину. Він замислився на мить.

— Comment me prouverez vous la vérité de ce que vous me dites?^[366] — сказав Даву холодно.

П’єр згадав Рамбаля і назвав його полк, і прізвище, і вулицю, на якій стояв будинок.

— Vous n’êtes pas се que vous dites^[367], — знову сказав Даву.

П’єр тремтячим, уривчастим голосом став наводити докази правдивості свого зізнання.

Але в цей час увійшов ад’ютант і про щось повідомив Даву.

Даву раптом засяяв від звістки, яку передав ад’ютант, і став застібатися. Він, видно, зовсім забув П’єра.

Коли ад’ютант нагадав йому про полоненого, він, насупившись, кивнув у П’єрів бік і сказав, щоб його вели. Але куди мали його вести — П’єр не знав: назад у барак чи на підготовлене місце страти, яке йому показували товариші, коли вони проходили Дівичим полем.

Він обернув голову і бачив, що ад’ютант перепитує щось.

— Oui, sans doute!^[368] — сказав Даву, але що «так», П’єр не знав.

П’єр не пам’ятав, як, чи довго він ішов і куди. Він у стані цілковитої безтямності і отупіння, нічого не бачачи круг себе, переставляв ноги разом з іншими доти, поки всі не зупинилися; зупинився й він.

Одна думка за весь цей час була у П’єра в голові: це була думка про те, хто, хто ж, нарешті, засудив його на страту? Це були не ті люди, що допитували його в комісії; з них жоден не хотів і, очевидно, не міг цього зробити. Це був не Даву, який так людяно подивився на нього. Ще б одна хвилина, і Даву зрозумів би, що вони роблять погано, та цій хвилині перешкодив ад’ютант, який увійшов. І ад’ютант цей, очевидно, не хотів нічого поганого, але він міг би не ввійти. Хто ж це, нарешті, страчував, убивав, позбавляв життя його — П’єра, з усіма його спогадами, прагненнями, надіями, думками? Хто робив це? І П’єр почував, що це був ніхто.

Це був порядок, збіг обставин.

Порядок якийсь убивав його — П’єра, позбавляв його життя, всього, знищував його.

XI

Від будинку князя Щербатова полонених повели просто вниз Дівичим полем, лівіше Дівичого монастиря і підвели до городу, на якому стояв стовп. За стовпом було викопано велику яму з свіжо викиданою землею, а біля ями та стовпа півколом стояв великий натовп людей. Натовп складався з малого числа росіян і більшого числа наполеонівських військ поза строєм: німців, італійців та французів у різних мундирах. Праворуч і ліворуч стовпа стояли строї французьких військ у синіх мундирах з червоними еполетами, у штиблетах та ківерах.

Злочинців розставили за певним порядком, який був у списку (П’єр стояв шостим), і підвели до стовпа. Кілька барабанів раптом ударили з двох боків, і П’єр відчув, що при цьому звуку наче відірвалась частина його душі. Він втратив здатність думати і міркувати. Він міг тільки бачити й чути. І тільки одно бажання було в нього — бажання, щоб скоріше учинилося те страшне, що мало бути вчинене. П’єр озирався на своїх товаришів і розглядав їх.

Два чоловіки скраю були голені тюремні. Один високий, худий; другий чорний, кошлатий, мускулистий, з приплеснутим носом. Третій був дворак, років сорока п’яти, з сивуватим волоссям і повним, добре відгодованим тілом. Четвертий був селянин, дуже гарний, з широкою русявою бородою і з чорними очима. П’ятий був фабричний, жовтий, худий хлопець років вісімнадцяти, в халаті.

П’єр чув, що французи радились, як стріляти — по одному чи по два? — «По два», — холодно-спокійно відповів старший офіцер. Відбулось перешикування в рядах солдатів, і помітно було, що всі квапились, — і квапились не так, як квапляться, щоб зробити зрозумілу для всіх справу, а так, як квапляться, щоб закінчити необхідну, але неприємну і незбагненну справу.

Чиновник-француз у шарфі підійшов до правого боку шеренги злочинців і прочитав по-російському і по-французькому вирок.

Потім дві пари французів підійшли до злочинців і взяли за вказівкою офіцера двох тюремних, які стояли скраю. Тюремні підійшли до стовпа, зупинились і, поки принесли мішки, мовчки дивилися круг себе, як дивиться підбитий звір на мисливця, що підходить до нього. Один усе хрестився, другий чухав спину і робив губами порух, схожий на усмішку. Солдати, кваплячись руками, стали зав’язувати їм очі, надівати мішки і прив’язувати до стовпа.

Дванадцять чоловік стрільців з рушницями розміреним, твердим кроком вийшли з-за рядів і зупинилися за вісім ступнів від стовпа: П’єр одвернувся, щоб не бачити того, що буде. Раптом затріскотіло й загуркотіло голосніше, як здалося П’єру, за найстрашніші удари грому, і він оглянувся. Був дим, і французи з блідими обличчями і тремтячими руками щось робили біля ями. Повели інших двох. Так само, такими ж очима і ці двоє дивилися на всіх, марно, самими очима, мовчки, просячи захисту і, очевидно, не розуміючи і не вірячи тому, що буде. Вони не могли вірити, бо лише вони знали, що означало для них життя, і тому не розуміли й не вірили, щоб можна було відібрати його.

П’єр хотів не дивитись і знову одвернувся; але знову наче жахливий вибух вразив його слух, і почувши ці звуки, він одночасно побачив дим, чиюсь кров і бліді, злякані обличчя французів, які знову щось робили біля стовпа, тремтячими руками штовхаючи один одного. П’єр, важко дихаючи, оглядався круг себе, наче питаючи: що це таке? Те ж запитання було і в усіх поглядах, які зустрічалися з П’єровим поглядом.

На всіх обличчях росіян, на обличчях французьких солдатів, офіцерів, усіх без винятку він читав такий же переляк, жах і боротьбу, які були в його серці. «Та хто ж це робить, нарешті? Вони всі страждають так само, як і я. Хто ж це? Хто ж це?» — на секунду блиснуло у П’єровій душі.

— Tirailleurs du 86-me, en avant!^[369] — прокричав хтось. Повели п’ятого, що стояв поруч з П’єром, — одного. П’єр не зрозумів того, що він врятований: що його і всіх інших було приведено сюди лише для присутності під час страти. Він з дедалі більшим жахом, не відчуваючи ні радості, ні заспокоєння, дивився на те, що робилося. П’ятий був фабричний у халаті. Тільки-но до нього доторкнулися, як він з жаху відскочив і схопився за П’єра (П’єр здригнувся і відірвався од нього). Фабричний не міг іти. Його тягли попід пахви, і він щось кричав. Коли його підвели до стовпа, він раптом замовк. Він наче враз щось зрозумів. Чи то він зрозумів, що даремне кричати, чи то — що неможливо, щоб його вбили люди, але він став біля стовпа, чекаючи пов’язки разом з іншими і, як підстрелений звір, озираючись круг себе блискучими очима.

П’єр уже не міг взяти на себе одвернутися і заплющити очі. Цікавість і хвилювання його і всього натовпу під час цього п’ятого вбивства дійшло краю. Так само, як і інші, цей п’ятий здавався спокійним: він загортав халат і чухав однією босою ногою другу.

Коли йоді у стали зав’язувати очі, він сам поправив вузол на потилиці, який муляв йому; потім, коли прихилили його до закривавленого стовпа, він запав назад, і йому в цьому становищі було незручно, тому він поправився і, рівно поставивши ноги, спокійно сперся спиною. П’єр не зводив з нього очей, не пропускаючи ані найменшого поруху.

Мабуть, почулася команда, мабуть, після команди розітнулись постріли восьми рушниць. Але П’єр, хоч як він намагався згадати потім, не чув ні найменшого звуку від пострілів. Він бачив тільки, як чомусь раптом опустився на мотузках фабричний, як з’явилася кров у двох місцях і як самі мотузки, од тягаря обвислого тіла, розпустилися і фабричний, неприродно опустивши голову і підігнувши ногу, сів. П’єр підбіг до стовпа. Ніхто не стримував його. Навколо фабричного щось робили злякані, бліді люди. В одного старого вусатого француза тряслася нижня щелепа, коли він одв’язував мотузки. Тіло опустилося. Солдати незручно і квапливо поволокли його за стовп і стали зіштовхувати в яму.

Всі, очевидно, безсумнівно знали, що вони були злочинці, яким треба було швидше приховати сліди свого злочину.

П’єр заглянув у яму і побачив, що фабричний лежав там коліньми догори, близько до голови, одно плече вище другого. І це плече судорожно, рівномірно опускалось і піднімалося. Але вже лопати землі сипались на все тіло. Один з солдатів сердито, злобно і хворобливо крикнув на П’єра, щоб він вернувся. Але П’єр не зрозумів його і стояв біля стовпа, і ніхто не відганяв його.

Коли вже яму було всю засипано, пролунала команда. П’єра одвели на його місце, і французькі війська, які стояли строєм обабіч стовпа, зробили півоборот і стали проходити розміреним кроком мимо стовпа. Двадцять чотири чоловіка стрільців, що стояли з розрядженими рушницями в середині кола, приєднувались, біжачи до своїх місць, у той час, як роти проходили повз них.

П’єр дивився тепер безтямними очима на цих стрільців, які попарно вибігали з кола. Усі, крім одного, приєднались до рот. Молодий солдат з мертво-блідим обличчям, у ківері, що зсунувся назад, опустивши рушницю, все ще стояв проти ями на тому місці, з якого він стріляв. Він, як п’яний, хитався, роблячи то вперед, то назад кілька кроків, щоб не дати впасти своєму тілу. Старий солдат, унтер-офіцер, вибіг з рядів і, схопивши за плече молодого солдата, втягнув його у роту. Натовп росіян і французів став розходитись. Усі йшли мовчки, з опущеними головами.

— Ça leur apprendra à incendier^[370], — сказав хтось з французів. П’єр оглянувся на того, що говорив, і побачив, що це був солдат, який хотів утішитися чим-небудь після того, що було зроблено, але не міг. Недоговоривши початого, він махнув рукою і пішов геть.

XII

Після страти П’єра відділили від інших підсудних і залишили самого в невеликій, розореній і запаскудженій церкві.

Надвечір вартовий унтер-офіцер з двома солдатами увійшов до церкви і повідомив П’єра, що його прощено і що він переходить тепер до бараків військовополонених. Не розуміючи того, що йому говорили, П’єр встав і пішов з солдатами, його привели до побудованих вгорі, поля з обгорілих дощок, колод і тесу бараків і ввели в один з них. У темряві чоловік двадцять різних людей оточили П’єра. П’єр дивився на них, не розуміючи, хто такі ці люди, для чого вони і чого хочуть від нього. Він чув слова, які йому говорили, але не робив з них ніякого висновку і застосування: не розумів їх значення. Він сам відповідав на те, що його питали, але не добирав, хто слухає його і як зрозуміють його відповіді. Він дивився на обличчя та постаті, і в усіх них, здавалось йому, однаково не було смислу.

З тієї хвилини, як П’єр побачив це страшне вбивство, учинене людьми, які не хотіли цього робити, в душі у нього наче раптом було висмикнуто ту пружину, що на ній усе трималось і здавалось живим, і все завалилося в купу беззмістовного сміття. В ньому, хоч він і не усвідомлював цього, знищилася віра і в упорядженість світу, і в людську, і в свою душу, і в бога. В такому стані П’єр бував раніш, але ніколи не відчував його так сильно, як тепер. Перше, коли на П’єра находили такі сумніви, — сумніви ці мали джерело у власній вині. І в самій глибині душі П’єр тоді почував, що від того розпачу і тих сумнівів був порятунок у самому собі. А тепер він почував, що не його вина була причиною того, що світ завалився в його очах і залишились самі недоладні руїни. Він почував, що повернутися до віри в життя — не від нього залежить.

Навколо нього в темряві стояли люди: певне, щось їх дуже цікавило в ньому. Йому розказували щось, розпитували про щось, потім повели кудись, і він, нарешті, опинився в кутку барака поруч з якимись людьми, що перемовлялися з різних боків, сміялися.

— І ось, братіки мої... той самий принц, котрий (з особливим наголосом на слові котрий)... — говорив чийсь голос у протилежному кутку барака.

Мовчки і нерухомо сидячи біля стіни на соломі, П’єр то розплющував, то заплющував очі. Але тільки-но він заплющував очі, він бачив перед собою те саме страшне, особливо страшне своєю простотою, обличчя фабричного і ще більш страшні своїм неспокоєм обличчя вимушених убивць. І він знову розплющував очі і безтямно дивився в темряві круг себе.

Поруч з ним сидів, зігнувшись, якийсь маленький чоловік, присутність якого П’єр помітив спочатку по міцному запаху поту, що йшов від нього під час кожного його руху. Чоловік цей щось робив у темряві зі своїми ногами, і, хоч П’єр не бачив його обличчя, він почував, що чоловік цей безперестанно поглядав на нього. Придивившись у темряві, П’єр зрозумів, що чоловік цей роззувався. І те, як він це робив, зацікавило П’єра.

Розмотавши мотузки, якими була зав’язана одна нога, він ретельно змотав їх і зараз же взявся до другої ноги, поглядаючи на П’єра. Поки одна рука вішала мотузку, друга вже бралася розмотувати другу ногу. Таким чином акуратно, круглими, спірними рухами, що без затримки ішли один за одним, роззувшись, чоловік розвішав своє взуття на кілочки, забиті в нього над узголів’ям, вийняв ножика, обрізав щось, склав ножика, поклав під узголів’я і, краще вмостившись, обняв свої підняті коліна обома руками і прямо втупив очі у П’єра. П’єру почувалося щось приємне, заспокійливе і кругле в цих спірних рухах, у цьому впорядженому його господарстві у кутку, навіть у запаху цього чоловіка, і він, не зводячи очей, дивився на нього.

— А багато ви злигоднів побачили, пане? Га? — сказав раптом маленький чоловік. І такий вираз ласки та простоти був у співучому голосі чоловіка, що П’єр хотів відповісти, але в нього затремтіла щелепа, і він відчув сльози. Маленький чоловік у ту ж мить, не даючи П’єру часу виявити своє збентеження, заговорив тим самим приємним голосом.

— Е, соколику, не тужи, — сказав він з тією ніжно-співучою ласкою, з якою говорять старі руські жінки. — Не тужи, голубе: годину терпіти, а вік жити! Ось так-то, друже мій. А живемо тут, хвалити бога, кривди нема. Теж люди і погані, і добрі є, — сказав він і, ще говорячи, гнучким рухом перехилився на коліна, встав і, прокашлюючись, пішов кудись.

— Ач, шельма, прийшов! — почув П’єр той самий лагідний голос в кінці барака. — Прийшов, шельма, пам’ятає! Ну, ну, годі. — І солдат, відштовхуючи від себе песика, що стрибав до нього, повернувся на своє місце і сів. У руках в нього було щось загорнуте в ганчірку.

— Ось, поїжте, пане, — сказав він, знову повертаючись до попереднього шанобливого тону і розгортаючи й подаючи П’єру кілька печених картоплин. — На обід юшка була. А картопля добряча!

П’єр не їв цілий день, і запах картоплі здався йому незвичайно приємним. Він подякував солдатові і став їсти.

— Чого ж ти так? — усміхаючись сказав солдат і взяв одну з картоплин. — А ти ось як. — Він вийняв знову складаного ножика, розрізав на своїй долоні картоплину на дві рівні половини, посипав солі з ганчірки і підніс П’єру.

— Картопля добряча, — повторив він. — Ти поїж ось так.

П’єру здавалося, що він ніколи не їв страви, смачнішої за цю.

— Ні, мені все нічого, — сказав П’єр, — але за що вони розстріляли цих нещасних!.. Останній років двадцяти.

— Тс, тц... — сказав маленький чоловік. — Гріха ж то, гріха... — швидко додав він, і, наче слова його завади були готові в роті його і ненароком вилітали з нього, він говорив далі: — Чого ж це, пане, ви так у Москві залишились?

— Я не думав, що вони так скоро прийдуть. Я ненароком залишився, — сказав П’єр.

— Та як же вони взяли тебе, соколику? з домівки твоєї?

— Ні, я пішов на пожежу, а тут вони схопили мене, судили як палія.

— Де суд, там і неправда, — вставив маленький чоловік.

— А ти давно тут? — спитав П’єр, дожовуючи останню картоплину.

— Я? Тієї неділі мене взяли зі шпиталю в Москві.

— А ти хто, солдат?

— Солдати Апшеронського полку. Від гарячки помирав. Нам і не сказали нічого. Наших чоловік двадцять лежало. І не думали, не гадали.

— Ну що, тобі скучно тут? — спитав П’єр.

— Як не скучати, соколику. Мене Платоном звати; Каратаєви прізвище, — додав він, видно для того, щоб полегшити П’єру звертання до нього. — Соколиком на службі прозвали. Як не скучати, соколику! Москва, вона городам мати! Як не скучати, на це дивлячись. Та черв’як капусту точить, а сам ще до того гине: отак мовляли старі люди, — додав він швидко.

— Як, як це ти сказав? — спитав П’єр.

— Я тобто? — спитав Каратаєв. — Я кажу: не нашим умом, а божим судом, — сказав він, думаючи, що повторює сказане, і зразу ж заговорив далі: — Як же у вас, пане, і родові маєтки є?! Дім є? Виходить, повна чаша! І господиня є? А старі батьки живі? — питав він, і хоч П’єр не бачив у темряві, але почував, що в солдата морщились губи стриманою усмішкою ласки в той час, як він питав це. Він, видно, був засмучений тим, що в П’єра не було батьків, особливо — матері.

— Жінка для поради, теща для розради, а нема миліше за рідну матінку! — сказав він. — Ну, а дітки є? — все розпитував він. Заперечна П’єрова відповідь знову, видно, засмутила його, і він поспішив додати: — Що ж, люди молоді, ще дасть бог, будуть. Тільки б у згоді жити...

— Та тепер однаково, — мимоволі сказав П’єр.

— Ех, чоловіче добрий, — відповів Платон. — Від торби та від в’язниці ніколи не відмовляйся. — Він вмостився краще, прокашлявся, очевидно готуючись до довгої розповіді. — Так-то, друже мій милий, жив я ще вдома, — почав він. — Маєток у нас багатий, землі чимало, добре живуть люди, і наша родина, хвалити бога. З сімома батечко косити виходив. Жили добре. Христяни справжні були. Сталося... — і Платон Каратаєв розповів довгу історію про те, як він поїхав у чужий гай за деревом і попався сторожеві, як його сікли, судили й віддали в солдати. — Що ж, соколику, — говорив він зміненим від усмішки голосом, — думали, горе, аж ні, радість! Братові б іти, якби не мій гріх. А в брата меншого п’ятеро дітей, — а в мене, дивись, лише солдатка зосталася. Була дівчинка, та ще до солдатства бог прибрав. Прийшов я на побивку, скажу я тобі. Давлюся — ще краще живуть. Хвостів повне подвір’я, молодиці вдома, два брати на заробітках. Лише Михайло, менший, вдома. Батечко й каже, усі діти рівні: хоч який палець укуси, все боляче. А якби не Платона тоді забрили, Михайлові б іти. Покликав нас усіх — віриш — поставив перед образи. Михайле, каже, ходи сюди, кланяйся йому в ноги, і ти, молодице, кланяйся, і онучата, кланяйтесь. Зрозуміли? — каже. — Так-то, друже мій милий. Лихо голови шукає. А ми все судимо: те недобре, те негаразд. Наше щастя, друже мій, Як вода у волоку: тягнеш — надулося, а витягнеш — нічого нема. Так-то. — І Платон пересів на своїй соломі.

Помовчавши якийсь час, Платон встав.

— Що ж, десь певне, спати хочеш? — сказав він і швидко почав хреститися, примовляючи:

— Господи, Ісусе Христе, Миколо угоднику, Фрола і Лавра, господи Ісусе Христе, Миколо угоднику! Фрола і Лавра, господи Ісусе Христе — помилуй і спаси нас! — закінчив він, вклонився до землі, встав, зітхнув і сів на свою солому. — Ось так-то. Поклади, боже, камінчиком, підведи калачиком, — промовив він і ліг, натягаючи на себе шинель.

— Яку це ти молитву читав? — спитав П’єр.

— Га? — промовив Платон (він уже був заснув). — Читав що? Богу молився. А ти хіба не молишся?

— Ні, і я молюся, — сказав П’єр. — А що ти говорив: Фрола і Лавра?

— Аякже, — швидко відповів Платон, — коняче свято. І скотину жаліти треба, — сказав Каратаєв. — Ач, шельма, скрутився. Угрівся, сучий син, — сказав він, обмацавши собаку біля своїх ніг, і, повернувшись знову, одразу заснув.

Знадвору чутно було десь здалеку плач і галас, і крізь шпари барака видно було вогонь; але в бараку було тихо й темно. П’єр довго не спав і з розплющеними очима лежав у темряві на своєму місці, прислухаючись до розміреного хропіння Платона, який лежав біля нього, і почував, що перше зруйнований світ тепер з новою красою, на якихось нових і непохитних підвалинах, рухався в його душі.

XIII

В бараку, в який прийшов П’єр і в якому він прожив чотири тижні, було двадцять три чоловіка полонених солдатів, три офіцери і два чиновники.

Усі вони потім як у тумані уявлялися П’єру, але Платон Каратаєв залишився назавжди у П’єра в душі найсильнішим і найдорожчим спогадом і втіленням усього російського, доброго і круглого. Коли другого дня на світанку П’єр побачив свого сусіда, перше враження чогось круглого підтвердилося цілком: вся Платанова постать у його підперезаній мотузкою французькій шинелі, в кашкеті і в личаках, була кругла, голова була цілком кругла, спина, груди, плечі, навіть руки, які він носив, мовби завжди збираючись обійняти щось, були круглі; приємна усмішка і великі карі ніжні очі були круглі.

Платону Каратаєву було, мабуть, за п’ятдесят років, судячи з його оповідань про походи, в яких він брав участь давнім солдатом. Він сам не знав і ніяк не міг визначити, скільки йому років; але зуби його, яскраво білі й міцні, що виднілися всі разом двома півколами, коли він сміявся (а це він часто робив), були всі добрі й цілі; жодної сивої волосини не було в його бороді і чуприні, і все тіло його на вигляд було гнучке і, особливо, тверде й витривале.

Обличчя його, незважаючи на дрібні круглі зморшки, мало вираз невинності і юності; голос у нього був приємний і співучий. Але головна особливість його мови полягала в безпосередності і швидкості. Він, очевидно, ніколи не думав про те, що він сказав і що він скаже; і тому в швидкості й вірності його інтонацій була особлива невідпорна переконливість.

Фізичні сили його і моторність в перший час полону були такі, що, здавалося, він не розумів, що таке втома і хвороба. Щодня ввечері він, лягаючи, казав: «Поклади, господи, камінчиком, підведи калачиком»; вранці, встаючи, завжди однаково знизуючи плечима, казав: «Ліг — згорнувся, встав — струснувся». І справді, досить було йому лягти, щоб зараз же заснути каменем, і досить було струснутися, щоб зараз же, ні секунди не гаючи, взятися до якої-небудь роботи, як діти, вставши, беруться за іграшки. Він усе вмів робити, не дуже добре, але й не погано. Він пік, варив, шив, стругав, латав чоботи. Він завжди був занятий і тільки по ночах дозволяв собі розмови, які він любив, та пісні. Він співав пісні не так, як співають співаки, знаючи, що їх слухають, а як співають пташки, очевидно, тому, що звуки ці йому було так само конче треба робити, як конче треба буває потягнутися чи розходитись; і звуки ці завжди бували тонкі, ніжні, майже жіночі, сумовиті, і його обличчя в ці хвилини бувало дуже серйозне.

Потрапивши в полон і обрісши бородою, він, як видно, відкинув від себе все накинуте йому, чуже, солдатське і мимоволі повернувся до попереднього, селянського народного складу.

— Солдат у відпустці — сорочка з штанів, — частенько казав він. Він неохоче говорив про свій солдатський час, хоч не скаржився, і часто повторював, що його за всю службу ні разу не били. Коли він розповідав, то здебільшого розповідав зі своїх давніх і, видно, дорогих йому спогадів «христянського», як він казав, тобто селянського побуту. Приказки, що наповнювали його мову, були не ті, здебільшого непристойні і хвацькі приказки, які говорять солдати, а ті народні афоризми, які здаються такими незначними, взяті окремо, і які набувають раптом значення глибокої мудрості, коли їх сказано до речі.

Часто він говорив цілком протилежне тому, що говорив раніш, але й те і це було правдивим. Він любив говорити і говорив добре, прикрашаючи свою мову пестливими прислів’ями, які, здавалося П’єру, він сам видумував; але головне очарування йога оповідань полягало в тому, що в його мові найпростіші події, іноді ті самі, які, не помічаючи їх, бачив П’єр, набували характеру урочистої благообразності. Він любив слухати казки, які розповідав вечорами (все ті самі) один солдат, але найбільше він любив слухати оповідання про справжнє життя. Він радісно усміхався, слухаючи такі оповідання, вставляючи слова і ставлячи запитання, якими він хилив до того, щоб усвідомити собі благообразність того, що йому розповідали. Симпатій, дружби, любові, як розумів П’єр, Каратаєв не мав ніяких; але він любив і любовно жив в усім, з чим його зводило життя, і особливо з людиною — не з певною якою-небудь людиною, а з тими людьми, що були перед його очима. Він любив свою собачину, любив товаришів, французів, любив П’єра, який був його сусідом; але П’єр почував, що Каратаєв, незважаючи на всю свою привітну ніжність до нього (якою він мимоволі віддавав належне духовному життю П’єра), ні на хвилину не засмутився б розлукою з ним. І П’єр починав те саме почувати до Каратаєва.

Платон Каратаєв був для всіх інших полонених звичайнісіньким солдатом; його звали соколиком або Платошею, добродушна кепкували з нього, посилали його за посилками. Але для П’єра, яким він постав перед ним в першу ніч, незбагненним, круглим І вічним втіленням духу простоти і правди, таким і залишився назавжди.

Платон Каратаєв нічого не знав напам’ять, крім своєї молитви. Коли він починав говорити, він, здавалося, не знав, чим закінчить свою мову.

Коли П’єр іноді, вражений змістом його слів, просив повторити сказане, Платон не міг згадати, що він сказав хвилину тому, — так само, як він ніяк не міг словами сказати П’єру свою улюблену пісню. Там було: «родимая, березанька и тошненько мне», але на словах не виходило ніякого смислу. Він не розумів і не міг зрозуміти значення слів, окремо взятих з мови. Кожне слово його і кожен вчинок були виявом невідомої йому діяльності, що була його життям. Але життя його, як він сам дивився на нього, не мало смислу як окреме життя. Воно мало смисл лише як частка цілого, яке він повсякчас почував. Його слова і дії виливалися з нього так само рівномірно, неминуче і безпосередньо, як запах лине від квітки. Він не міг зрозуміти ні ціни, ні значення окремо взятої дії чи слова.

XIV

Одержавши від Миколи звістку про те, що брат її перебуває з Ростовими в Ярославлі, княжна Марія, незважаючи на відраджування тітки, одразу ж зібралася їхати, і не тільки сама, а й з небожем. Важко чи не важко, можливо чи неможливо де було, вона не питала і не хотіла знати: її обов’язком було не тільки самій бути біля, можливо, умираючого брата, але й зробити все залежне від неї для того, щоб привезти йому сина, і вона знялася їхати. Коли князь Андрій сам не повідомляв її, то де княжна Марія пояснювала тим, що або він занадто кволий, щоб писати, або він вважає цей довгий переїзд для неї і для свого сина занадто важким і небезпечним.

За кілька днів княжна Марія зібралася в дорогу. Поїзд її складався з величезної князівської карети, в якій вона приїхала до Воронежа, брички та повозки. З нею їхали m-lle Bourienne, Миколенька з гувернером, стара няня, три дівчини, Тихон, молодий лакей і гайдук, якого тітка відпустила з нею.

Їхати звичайним шляхом на Москву не можна було й думати, і тому кружний шлях, який повинна була зробити княжна Марія, — на Липецьк, Рязань, Владимир, Шую, — був дуже довгий, дуже важкий, бо, не скрізь були поштові коні, і коло Рязані, де (як говорили) з’являлися французи, навіть небезпечний.

Під час цієї важкої подорожі m-lle Bourienne, Десаль і слуги княжни Марії дивувалися з її твердості духу і діяльності. Вона пізніше за всіх лягала, раніше за всіх вставала, і ніякі труднощі не могли зупинити її. Завдяки її діяльності та енергії, що викликала запал у її супутників, на кінець другого тижня вони під’їжджали до Ярославля.

За останній час свого перебування у Воронежі княжна Марія зазнала найкращого щастя у своєму житті. Любов її до Ростова вже не мучила, не хвилювала її. Любов ця наповняла всю її душу, стала невіддільною частиною її самої, і вона не боролася більш проти неї. Останнім часом княжна Марія переконалася — хоч вона ніколи ясно й певно словами не казала собі цього — переконалася, що її люблять і вона любить. В цьомувона переконалася за останнього побачення з Миколою, коли він приїхав повідомити її про те, що її брат був з Ростовими. Микола жодним словом не натякнув на те, що тепер (в разі одужання князя Андрія) колишні взаємини між ним та Наташею могли відновитися, але княжна Марія бачила по його обличчю, що він знав і думав про це. І, незважаючи на те, його ставлення до неї — обережне, ніжне і любовне — не тільки не змінилось, але він, здавалося, радів з того, що тепер родинність між ним і княжною Марією дозволяла йому вільніше виявляти їй свою дружбу-любов, як іноді думала княжна Марія. Княжна Марія знала, що вона любить вперше і востаннє в житті, і почувала, що її люблять, і була щаслива, спокійна щодо цього.

Але це щастя однієї сторони душевної не тільки не перешкоджало їй на всю силу вболівати за брата, а й, навпаки, цей душевний спокій в одному відношенні давав їй більшу можливість віддаватися цілком своєму почуттю до брата. Почуття це було таке сильне в першу хвилину виїзду з Воронежа, що провожаті її були впевнені, дивлячись на її змучене, розпачливе обличчя, що вона неодмінно захворіє в дорозі; але саме труднощі і турботи подорожі, до яких так діяльно взялася княжна Марія, врятували її на якийсь час від її горя і надали їй сили.

Як і завжди буває під час подорожі, княжна Марія думала лише про саму подорож, забуваючи про те, що було її метою. Але, під’їжджаючи до Ярославля, коли відкрилося знову те, що могло чекати на неї, і вже не через багато днів, а сьогодні ввечері, княжна Марія розхвилювалася до краю.

Коли гайдук, посланий вперед, щоб довідатись у Ярославлі, де стоять Ростови і в якому стані перебуває князь Андрій, зустрів біля застави велику карету, що в’їжджала в місто, він жахнувся, побачивши страшенно бліде обличчя княжни, яке виставилося до нього з вікна.

— Про все довідався, ваше сіятельство: Ростовські стоять на майдані, в будинку купця Бронникова. Недалечко, біля самої Волги, — сказав гайдук.

Княжна Марія злякано-запитливо дивилася йому в обличчя, не розуміючи, чому він не відповідає на головне запитання: як брат? M-lle Bourienne поставила це запитання за княжну.

— Як князь? — спитала вона.

— Їх сіятельство з ними в тому ж будинку стоять.

«Отже, він живий», — подумала княжна і тихо спитала: як він?

— Слуги кажуть, все у тому ж стані.

Що означало «все у тому ж стані», княжна не питала і мигцем тільки, непомітно глянувши на семилітнього Миколеньку, який сидів перед нею і тішився містом, опустила голову і не підводила її доти, поки важка карета, тарабанячи, трясучись і гойдаючись, не під’їхала кудись. Грюкнув відкинутий підніжок.

Відчинились дверцята. Ліворуч була вода — ріка велика, праворуч — ганок; на ганку були двораки, слуги і якась рум’яна, з великою чорною косою, дівчина, яка неприємно-вдавано, як здалося княжні Марії, усміхалася (це була Соня). Княжна вибігла по східцях; дівчина, яка вдавано усміхалася, сказала: — Сюди, сюди! — і княжна опинилася в передпокої перед старою жінкою з обличчям східного типу, яка із зворушеним виразом швидко йшла їй назустріч. Це була стара графиня. Вона обняла княжну Марію і стала цілувати її.

— Mon enfant! — промовила вона. — Je vous aime et vous connais depuis longtemps^[371].

Незважаючи на все своє хвилювання, княжна Марія зрозуміла, що це була графиня і що треба їй сказати що-небудь. Вона, сама не знаючи як, промовила якісь чемні французькі слова в тому ж тоні, в якому були слова, промовлені до неї, і спитала, як він?

— Лікар каже, що нема небезпеки, — сказала графиня, але в той час, як вона говорила це, вона, зітхнувши, звела очі вгору, і в цьому був вираз, що суперечив її словам.

— Де він? Можна його бачити, можна? — спитала княжна.

— Зараз, княжно, зараз, мій друже. Це його син? — сказала вона, звертаючись до Миколеньки, який входив з Десалем. — Ми всі помістимося, будинок великий. О, який чудовий хлопчик!

Графиня ввела княжну до вітальні. Соня розмовляла з m-lle Bourienne. Графиня голубила хлопчика. Старий граф увійшов до кімнати, вітаючи княжну. Старий граф дуже змінився з того часу, як його востаннє бачила княжна. Тоді він був жвавий, веселий, самовпевнений дідок, тепер він здавався жалюгідною, розгубленою людиною. Він, розмовляючи з княжною, раз у раз озирався, мовби питаючи всіх, чи те він робить, що треба. Після розорення Москви і його маєтку, вибитий із звичної колії, він, очевидно, втратив свідомість свого значення і почував, що йому вже нема місця в житті.

Незважаючи на єдине бажання якнайшвидше побачити брата і на досаду за те, що в цю хвилину, коли їй одного хочеться — побачити його, — її розважають і вдавано хвалять її небожа, княжна помічала все, що робилось навколо неї, і почувала доконечну потребу на якийсь час підкоритися цьому новому порядкові, в який вона увійшла. Вона знала, що всього цього не можна обминути, і, хоч це їй було важко, але вона не досадувала на них.

— Це моя небога, — сказав граф, рекомендуючи Соню, — ви не знаєте її, княжно?

Княжна повернулась до неї і, намагаючись погасити вороже почуття до цієї дівчини, що піднялося в її душі, поцілувала її. Але їй ставало важко від того, що настрій усіх навколо був такий далекий від того, що було в її душі.

Де він? — спитала вона ще раз, звертаючись до всіх.

— Він внизу, Наташа з ним, — відповіла Соня червоніючи. — Пішли довідатись. Ви, я гадаю, втомилися, княжно?

У княжни виступили на очах сльози досади. Вона одвернулась і хотіла знову спитати графиню, як, пройти до нього, коли в дверях почулися легкі, поривчасті, наче веселі кроки. Княжна оглянулась і побачила Наташу, що майже вбігала, ту Наташу, яка під час того давнього побачення в Москві так не сподобалась їй.

Але не встигла княжна глянути на обличчя цієї Наташі, як вона зрозуміла, що це була її щира товаришка по горю, і тому її друг. Вона кинулась їй назустріч і, обнявши її, заплакала на її плечі.

Як тільки Наташа, сидячи біля узголів’я князя Андрія, почула, що приїхала княжна Марія, вона тихо вийшла з його кімнати тими швидкими, як здалося княжні Марії, наче веселими кроками і побігла до неї.

На схвильованому обличчі її, коли вона вбігла до кімнати, був тільки один вираз — вираз любові, безмежної любові до нього, до неї, до всього того, що було близьким коханій людині, вираз жалості, страждання за інших і гарячого бажання віддати себе всю для того, щоб допомогти їм. Видно було, що в цю хвилину жодної думки про себе, про свої взаємини з ним не було в Наташиній душі.

Чуйна княжна Марія з першого погляду на Наташине обличчя зрозуміла все це і з гіркою насолодою плакала на її плечі.

— Ходімо, ходімо до нього, Марі, — промовила Наташа, відводячи її в другу кімнату.

Княжна Марія підвела обличчя, обтерла очі і обернулася до Наташі. Вона почувала, що від неї вона усе взнає і зрозуміє.

— Як... — почала вона запитання, але раптом зупинилася. Вона відчула, що словами не можна ні спитати, ні відповісти. Обличчя і очі Наташині повинні були сказати все ясніше і глибше.

Наташа дивилась на неї, але, здавалось, була сповнена страху і вагання — сказати чи не сказати все те, що вона знала; вона мовби відчула, що перед цими променистими очима, які прозирали в саму глибінь її серця, не можна не сказати всю, всю істину, якою вона її бачила. Губа в Наташі раптом сіпнулася, потворні зморшки утворилися навколо її рота, і вона, заридавши, затулила обличчя руками.

Княжна Марія зрозуміла все.

Але вона, проте, сподівалася і спитала словами, в які вона не вірила:

— А як його рана? Взагалі в якому він стані?

— Ви, ви... побачите, — тільки й могла сказати Наташа.

Вони посиділи якийсь час внизу біля його кімнати, щоб перестати плакати і ввійти до нього зі спокійними обличчями.

— Як протікала вся недуга? Давно йому було гірше? Коли це сталося? — питала княжна Марія.

Наташа розповіла, що перший час була небезпека від гарячкового стану і страждання, але в Троїці це пройшло, і лікар боявся одного — антонового огню. Та й ця небезпека минулася. Коли приїхали до Ярославля, рана стала гноїтися (Наташа знала все, що стосувалося нагноєння і т. ін.), і лікар казав, що нагноєння може піти правильно. Почалась гарячка. Лікар казав, що гарячка ця не дуже небезпечна.

— Але два дні тому, — почала Наташа, — раптом це зробилося.. — Вона стримала ридання. — Я не знаю чому, але ви побачите, який він став.

— Ослаб? схуд?.. — питала княжна.

— Ні, не те, але гірше. Ви побачите. Ах, Марі; він занадто хороший, він не може, не може жити, бо...

XV

Коли Наташа звичним рухом відчинила його двері, пропускаючи вперед себе княжну, княжна Марія почувала вже в горлі своєму готові ридання. Хоч скільки вона готувалася, намагалася заспокоїтись, вона знала, що неспроможна буде без сліз побачити його.

Княжна Марія розуміла те, що Наташа хотіла сказати словами: з ним сталося це два дні тому. Вона розуміла — це означало те, що він раптом полагіднішав і що ці лагідність та зворушення були ознаками смерті. Вона, підходячи до дверей, уже бачила в уяві своїй те Андрюшове обличчя, яке вона знала в дитинстві, ніжне, лагідне, зворушене, яке так рідко бувало в нього і тому так сильно завжди впливало на неї. Вона знала, що він скаже їй тихі, ніжні слова, як ті, що сказав їй батько перед смертю, і що вона не витримає цього й розридається над ним. Та, рано чи пізно, це мало бути, і вона ввійшла до кімнати. Ридання все ближче й ближче підступали їй до горла, тимчасом як вона своїми короткозорими очима дедалі ясніше розбирала його форму й відшукувала його риси, і ось вона побачила його обличчя й зустрілася з ним поглядом.

Він лежав на дивані, обкладений подушками, в хутряному білячому халаті. Він був худий і блідий. Одна худа, прозоро-бліда рука його тримала хусточку, другою він торкав повільними порухами пальців тонкі відрослі вуса. Очі його дивилися на тих, що входили.

Побачивши його обличчя і зустрівшись з ним поглядом, княжна Марія раптом сповільнила свої кроки і відчула, що сльози раптом пересохли і ридання зупинилося. Розібравши вираз його обличчя і погляду, вона враз сторопіла й почула себе винною.

«Та в чому ж я винна?» — спитала вона себе. — «В тому, що живеш і думаєш про живе, а я!..» — відповів його холодний, суворий погляд.

У глибокому погляді, який не з себе, а в себе дивився, була майже ворожість, коли він повільно оглянув сестру і Наташу.

Він поцілувався з сестрою рука в руку, за їхньою звичкою.

— Здрастуй, Марі, як це ти добралася? — сказав він голосом таким самим рівним і чужим, яким був його погляд. Якби він заверещав розпачливим криком, то цей крик не так жахнув би княжну Марію, як звук цього голосу.

— І Миколеньку привезла? — сказав він так само рівно й повільно і з очевидним зусиллям згадування.

— Як твоє здоров’я тепер? — говорила княжна Марія, сама дивуючись з того, що вона говорила.

— Це, друже мій, лікаря треба питати, — сказав він і, зробивши це очевидне зусилля, щоб бути привітним, він сказав самим ротом (видно було, що він зовсім не думав того, що говорив):

— Merci, chère amie, d’etre venue^[372].

Княжна Марія потиснула його руку. Він ледве помітно скривився від потиску її руки. Він мовчав, і вона не знала, що говорити. Вона зрозуміла те, що сталося з ним за два дні. У словах, у тоні його, особливо у погляді цьому — холодному, майже ворожому погляді — почувалася страшна для живої людини відчуженість від усього земного. Він, видно, ледве розумів усе живе; але разом з тим почувалося, що він не розумів живого не тому, що він був позбавлений сили розуміння, а тому, що він розумів щось інше, таке, чого не розуміли й не могли розуміти живі і що заполонювало його всього.

— Егеж... ось як чудно доля звела нас! — сказав він, уриваючи мовчання й показуючи на Наташу. — Вона все доглядає мене.

Княжна Марія слухала й не розуміла того, що він говорив. Він, чуйний, ніжний князь Андрій, як міг він говорити це при тій, яку він любив і яка його любила! Якби він думав жити, то не таким холодно-образливим тоном він сказав би це. Якби він не знай, що помре, то як же йому не жаль було б її, як він міг при ній говорити це! Одно лише пояснення могло бути цьому, це те, що йому було однаково, і однаково тому, що щось інше, важливіше було відкрито йому.

Розмова була холодна, безладна і уривалася щохвилини.

— Марі проїхала через Рязань, — сказала Наташа. Князь Андрій не помітив, що вона називала його сестру Марі. А Наташа, при ньому назвавши її так, вперше сама це помітила.

— Ну що ж? — сказав він.

— Їй розповідали, що Москва вся згоріла, зовсім, що нібито...

Наташа зупинилася: не можна було говорити. Він, очевидно, робив зусилля, щоб слухати, і все ж не міг.

— Так, згоріла, кажуть, — сказав він. — Це дуже шкода, — і він став дивитися вперед, пальцями неуважно розправляючи вуса.

— А ти зустрілася, Марі, з графом Миколою? — сказав раптом князь Андрій, очевидно бажаючи зробити їм приємність. — Він писав сюди, що ти йому дуже полюбилася, — говорив він далі просто, спокійно, явно неспроможний розуміти всього того складного значення, яке мали його слова для живих людей. — Якби ти його полюбила теж, то було б дуже гарно... щоб ви одружилися, — додав він трохи швидше, ніби зрадівши словами, яких він довго шукав і знайшов нарешті. Княжна Марія чула його слова, але вони не мали для неї ніякого іншого значення, крім того, що доводили, який страшенно далекий він тепер від усього живого.

— Що про мене говорити! — сказала вона спокійно і глянула на Наташу. Наташа, почуваючи на собі її погляд, не дивилась на неї. Знову всі мовчали.

— André, ти хоч.. — раптом сказала княжна Марія, і голос її затремтів, — ти хочеш бачити Миколеньку? Він увесь час згадував про тебе.

Князь Андрій ледве помітно усміхнувся вперше, але княжна Марія, так добре знаючи його обличчя, з жахом зрозуміла, що це була усмішка не радості, не ніжності до сина, а тихої, лагідної насмішки з того, що княжна Марія вживала, на її думку, останнього засобу для приведення його до пам’яті.

— Так, я дуже радий Миколенькою. Він здоровий?

Коли привели до князя Андрія Миколеньку, який злякано дивився на батька, але не плакав, бо ніхто не плакав, князь Андрій поцілував його і, очевидно, не знав, що говорити з ним.

Коли Миколеньку виводили, княжна Марія підійшла ще раз до брата, поцілувала його і, не можучи більш стриматися, заплакала.

Він пильно подивився на неї.

— Тобі жаль Миколеньку? — спитав він.

Княжна Марія, плачучи, ствердно нагнула голову.

— Марі, ти знаєш єван... — але він раптом замовк.

— Що ти кажеш?

— Нічого. Не треба плакати тут, — сказав він, тим самим холодним поглядом дивлячись на неї.

Коли княжна Марія заплакала, він зрозумів, що вона плакала того, що Миколенька залишиться без батька. З великим зусиллям над собою він постарався повернутись назад у життя і перенісся на їх точку зору.

«Так, у них це повинно викликати жаль! — подумав він. — А як це просто!»

«Птиці небесні не сіють, не жнуть, але отець наш годує їх», — сказав він сам до себе і хотів те саме сказати княжні. — «Та ні, вони зрозуміють це на свій лад, вони не зрозуміють! Цього вони не можуть розуміти, що всі ці почуття, якими вони дорожать, усі ці думки, які здаються нам такими важливими, що вони — не потрібні.

Ми не можемо зрозуміти одне одного!» — і він замовк.

Маленькому синові князя Андрія було сім років. Він тільки що вмів читати, але нічого не знав. Він багато пережив після цього дня, набуваючи знань, спостережливості, досвіду; але якби він мав тоді всі ці згодом надбані здібності, він не міг би краще, глибше зрозуміти все значення тієї сцени, яку він бачив між батьком, княжною Марією і Наташею, ніж він зрозумів її тепер. Він усе зрозумів і, не плачучи, вийшов з кімнати, мовчки підійшов до Наташі, що вийшла за ним, соромливо глянув на неї замисленими прекрасними очима; трошки піднята рум’яна верхня губа його здригнулася, він припав до Наташі головою і заплакав.

З цього дня він уникав Десаля, уникав графині, яка пестила його, і або сидів сам, або несміливо підходив до княжни Марії і до Наташі, яку він, здавалося, полюбив ще дужче, ніж свою тітку, і тихо й соромливо лащився до них.

Княжна Марія, вийшовши від князя Андрія, зрозуміла цілком усе те, що сказало їй Наташине обличчя. Вона не говорила більш з Наташею про надію на врятування його життя. Вона чергувалася з нею біля його дивана і не плакала більше, але безперестанно молилася, звертаючись душею до того вічного, незбагненного, присутність якого така відчутна була тепер над умираючою людиною.

XVI

Князь Андрій не тільки знав, що він помре, але він почував, що він помирає, що він уже помер наполовину. Він усвідомлював відчуженість від усього земного і радісну й дивну легкість буття. Він, не кваплячись, без тривоги думав про те, що чекало на нього. Те грізне, вічне, невідоме і далеке, присутність якого він не переставав відчувати протягом цілого свого життя, тепер для нього було близьким і — з тієї дивної легкості буття, якої він зазнавав, — майже зрозумілим і відчутним...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Раніш він боявся кінця. Він двічі зазнав цього страшного, тяжкого почуття страху смерті, кінця, і тепер уже не розумів його.

Вперше він пережив це почуття тоді, коли граната дзигою вертілась перед ним і він дивився на стерню, на кущі, на небо і знав, що перед ним була смерть. Коли він прийшов до пам’яті після поранення, і в душі його миттю, ніби звільнена від тягаря життя, що стримував її, зацвіла ця квітка любові, вічної, вільної, незалежної від цього життя, він уже не боявся смерті і не думав про неї.

Чим більше він у ті години страдницької самотності і напівмарення, які він провів після поранення його, вдумувався в нове, відкрите йому начало вічної любові, тим більше він, сам не почуваючи того, зрікався земного життя. Усе, всіх любити, завжди жертвувати собою для любові, означало нікого не любити, означало не жити цим земним життям. І чим більше він переймався цим началом любові, тим більше він зрікався життя і тим цілковитіше знищував ту страшну перепону, що, коли в нас нема любові, стоїть між життям і смертю. Коли він цього першого часу згадував про те, що йому треба померти, він казав собі: ну що ж, тим краще.

Але після тієї ночі в Митищах, коли він, напівпритомний, побачив перед собою ту, якої він бажав, і коли він, притиснувши до своїх губ її руку, заплакав тихими, радісними слізьми, любов де однієї жінки непомітно закралася в його серце і знову прив’язала його до життя. І радісні, і тривожні думки стали виникати в нього. Згадуючи ту хвилину на перев’язочному пункті, коли він побачив Курагіна, він тепер не міг повернутись до того почуття: його тепер мучило питання про те, чи живий він. І він не смів про це спитати.

Недуга його розвивалася своїм фізичним порядком, але те, що Наташа називала — це сталося з ним, трапилося з ним за два дні до приїзду княжни Марії. Це була та остання моральна боротьба між життям і смертю, в якій смерть здобула перемогу. Це була несподівана свідомість того, що він ще дорожив життям, яке поставало перед ним у любові до Наташі, і останній, упокорений припадок жаху перед невідомим.

Це було увечері. Він був, як звичайно після обіду, в легкому гарячковому стані, і думки його були надзвичайно ясні. Соня сиділа біля стола. Він задрімав. Раптом відчуття щастя охопило його.

«А, це вона увійшла!» — подумав він.

Справді, на місці Соні сиділа Наташа, яка щойно ввійшла нечутними кроками.

Відтоді, як вона стала доглядати його, завжди його обіймало це фізичне відчуття її близькості. Вона сиділа у кріслі, боком до нього, заступаючи собою від нього світло свічки, і плела панчоху. (Вона вивчилася плести панчохи після того, як князь Андрій одного разу сказав їй, що ніхто так не вміє доглядати хворих, як старі няні, які плетуть панчохи, і що в плетінні панчохи є щось заспокійливе.) Тонкі пальці її швидко перебирали дротики, які зрідка стикалися, і замислений профіль її опущеного обличчя йому було ясно видно. Вона зробила порух — клубок скотився з її колін. Вона здригнулася, оглянулась на нього і, заслоняючи свічку рукою, обережним, гнучким і точним рухом нагнулася, підняла клубок і прибрала попередню позу.

Він дивився на неї, лежачи нерухомо, й бачив, що їй треба було після свого руху зітхнути на всі груди, але вона не наважувалась цього зробити і обережно переводила дух.

У Троїцькій лаврі вони розмовляли про минуле, і він сказав їй, що якби він був живий, він вічно дякував би богові за свою рану, яка звела його знову з нею; але відтоді вони ніколи не розмовляли про майбутнє.

«Могло чи не могло це бути? — думав він тепер, дивлячись на неї і прислухаючись до легкого стального звуку дротиків. — Невже тільки на те так чудно звела мене з нею доля, щоб мені померти?.. Невже мені відкрилась істина життя лише для того, щоб я жив у брехні? Я люблю її більше за все на світі. Але що ж робити мені, коли я люблю її?» — сказав він, і він раптом мимоволі застогнав, за звичкою, яку він набув під час своїх страждань.

Почувши цей звук, Наташа поклала панчоху, перегнулася ближче до нього і раптом, побачивши його очі, які світилися, підійшла до нього легким кроком і нагнулася.

— Ви не спите?

— Ні, я давно дивлюсь на вас; я відчув, коли ви увійшли. Ніхто не дає мені тієї м’якої тиші так, як ви... того сяйва. Мені так і хочеться плакати від радості.

Наташа присунулась ближче до нього. Обличчя її променилось радісним захватом.

— Наташо, я занадто люблю вас. Більше за все на світі.

— А я? — Вона одвернулась на мить. — А чому занадто? — спитала вона.

— Чому занадто?.. Ну, як ви думаєте, як ви почуваєте в душі, у глибині душі, буду я жити? Як вам здається?

— Я впевнена, я впевнена! — майже скрикнула Наташа, пристрасним порухом взявши його за обидві руки.

Він помовчав.

— Як гарно було б! — І, взявши її руку, він поцілував її.

Наташа була щаслива і схвильована; і зараз же вона згадала, що так не можна, що йому треба спокою.

— Однак ви не спали, — сказала вона, стримуючи свою радість. — Постарайтеся заснути... будь ласка.

Він випустив, потиснувши, її руку, і вона перейшла до свічка і знову прибрала попередню позу. Двічі вона оглянулась на нього, очі його світились їй назустріч. Вона задала собі завдання на панчосі і сказала собі, що доти вона не оглянеться, поки не закінчить його.

Справді, скоро після цього він заплющив очі і заснув. Він спав недовго і раптом у холодному поті тривожно прокинувся.

Засинаючи, він думав усе про те ж, про що думав увесь цей час, — про життя і смерть. І більше про смерть. Він почував себе ближче до неї.

«Любов? Що таке любов? — думав він. — Любов заважає смерті. Любов є життя. Все, все, що я розумію, я розумію тільки тому, що люблю. Все є, все існує тільки тому, що я люблю. Все зв’язане лише нею. Любов є бог, і померти — означає мені, часточці любові, повернутися до загального і вічного джерела». Думки ці здалися йому втішними. Але це були тільки думки. Чогось невистачало в них, щось було однобічне, особисте, розумове — не було очевидності. І був той самий неспокій і неясність. Він заснув.

Йому снилося, що він лежить у тій самій кімнаті, в якій він лежав насправді, але що він не поранений, а здоровий. Багато різних людей, нікчемних, байдужих, з’являється перед князем Андрієм. Він говорить з ними, сперечається, про щось непотрібне. Вони збираються їхати кудись. Князь Андрій туманно пригадує, що все це нікчемне, і що в нього є інші, важливіші турботи, але говорить далі, дивуючи їх, якісь порожні, дотепні слова. Потрохи непомітно всі ці люди починають зникати і все замінюється одним питанням про зачинені двері. Він встає і йде до дверей, щоб засунути засув і замкнути їх. Від того, встигне він чи не встигне замкнути їх, залежить усе. Він іде, поспішає, але ноги його не рухаються, і він знає, що не встигне замкнути дверей, проте болісно напружує всю свою силу. І тяжкий страх охоплює його. І цей страх є страх смерті: за дверима стоїть воно. Але в цей самий час, як він безсило-незграбно підповзає до дверей, це щось жахливе, вже натискаючи з другого боку, ломиться в них. Щось не людське — смерть — ломиться в двері, і треба втримати їх. Він хапається за двері, напружує останню силу — замкнути вже не можна — хоча б втримати їх; але він кволий, неповороткий, і під натиском страхіття двері відчиняються і знову зачиняються.

Ще раз воно натиснуло звідти. Останні, надприродні зусилля марні, і обидві половинки відчинилися беззвучно. Воно ввійшло, і воно є смерть. І князь Андрій помер.

Але в ту ж мить, як він помер, князь Андрій згадав, що він спить, і в ту ж мить, як він помер, він зробив над собою зусилля і прокинувся.

«Так, це була смерть. Я помер — я прокинувся. Так, смерть — пробудження», — раптом проясніло в його душі, і завіса, що ховала досі невідоме, була піднята перед його душевним зором. Він відчув ніби звільнення перше зв’язаної в ньому сили і ту дивну легкість, що відтоді не покидала його.

Коли він, прокинувшись у холодному поті, заворушився на дивані, Наташа, підійшла до нього і спитала, що з ним. Він не відповів їй і, не розуміючи її, подивився на неї чудним поглядом.

Це ось було те, що сталося з ним за два дні до приїзду княжни Марії. З цього ж Дня, як казав лікар, виснажлива гарячка набрала поганого характеру, але Наташа не цікавилась тим, що говорив лікар: вона бачила ці страшні, більш для неї безперечні, моральні ознаки.

З того дня почалось для князя Андрія разом з пробудженням від сну — пробудження від життя. І щодо тривалості життя воно не здавалось йому повільнішим, ніж пробудження від сну щодо тривалості сновидіння.

Нічого не було страшного і різкого в цьому відносно-повільному пробудженні.

Останні дні і години його минули звичайно і просто. І княжна Марія і Наташа, не відходячи від нього, почували це. Вони не плакали, не умлівали і останнім часом, самі почуваючи це, ходили вже не коло нього (його вже не було, він пішов від них), а коло найближчого спогаду про нього — коло його тіла. Почуття обох були такі сильні, що на них не впливав зовнішній, страшний бік смерті, і вони не вважали за потрібне роз’ятрювати своє горе. Вони не плакали ні при ньому, ні без нього, але й ніколи не говорили про нього між собою. Вони почували, що не могли висловити того, що вони розуміли.

Вони обидві бачили, як він глибше і глибше, повільно і спокійно, опускався від них кудись туди, і обидві знали, що так повинно бути і що це добре.

Його висповідали, причастили; всі приходили до нього прощатися. Коли йому привели сина, він приклав до нього свої губи й одвернувся, не тому, що йому було тяжко і жаль (княжна Марія і Наташа розуміли це), а лише тому, що він гадав, що це все, чого від нього вимагали; але коли йому сказали, щоб він благословив його, він виконав те, що вимагали, і оглянувся, наче питаючи, чи не треба ще що-небудь зробити.

Під час останніх здригань тіла, яке покидав дух, княжна Марія і Наташа були тут.

— Кінчилося?! — сказала княжна Марія після того, як тіло його вже кілька хвилин нерухомо, холодіючи, лежало перед ними. Наташа підійшла, глянула в мертві очі і поспішила закрити їх. Вона закрила їх і не поцілувала їх, а приклала губи до того, що було найближчим спогадом про нього.

«Куди він пішов? Де він тепер?..»

Коли одягнене, обмите тіло лежало в домовині на столі, всі підходили до нього прощатися, і всі плакали.

Миколенька плакав від страдницького нерозуміння, що шматувало йому серце. Графиня і Соня плакали від жалю до Наташі і того, що його нема більше. Старий граф плакав від того, що незабаром, він почував, і йому доведеться зробити такий самий страшний крок.

Наташа і княжна Марія тепер теж плакали, але вони плакали не від свого особистого горя; вони плакали від благоговійного зворушення, що охопило їх душі перед свідомістю простого і урочистого таїнства смерті, яке учинилося перед ними.

Частина друга

I

Для  людського  розуму  недоступна  сукупність  причин явищ.  Але  потребу  відшукувати  причини  вкладено  в людську  душу.  І  людський  розум,  не  вникнувши  в незчисленність  і  складність  умов  явищ,  з  яких  кожна окремо  може  здаватися  причиною,  хапається  за перше  найзрозуміліше  зближення  і  каже:  ось  причина.  В  історичних  подіях  (де  об’єктом  спостереження  є  дії  людей)  найдавнішим  зближенням  здається  воля  богів,  потім  воля тих  людей,  які  стоять  на  найвиднішому  історичному  місці, —  історичних  героїв.  Але  досить  тільки  вникнути  в  суть  кожної  історичної  події,  тобто  в  діяльність  усієї  маси  людей,  що  брали  участь у  події,  щоб  переконатися,  що  воля  історичного  героя  не  тільки не  керує  діями  мас,  а  й  сама  постійно  керована.  Здавалося  б,  усе одно  —  розуміти  значення  історичної  події  так  чи  інакше.  Але  між людиною, яка каже, що народи Заходу пішли на Схід тому, що Наполеон захотів цього, і людиною, яка каже, що це сталося тому, що мало статися, існує та сама різниця, яка існувала між людьми, що твердили, ніби земля стоїть тривко і планети рухаються круг неї, та тими, які казали, що вони не знають, на чому тримається земля, але знають, що є закони, які керують рухом і її і інших планет. Причин історичної події нема й не може бути, крім єдиної причини всіх причин. Але є закони, які Керують подіями, почасти невідомі, почасти такі, що їх ми лише намацуємо. Відкриття цих законів можливе лише тоді, коли ми цілком зречемося відшукування причин у волі однієї людини, цілком так само, як відкриття законів руху планет стало можливим лише тоді, коли люди зреклись уявлення нерухомості землі.

Після Бородінського бою, захоплення ворогом Москви і спалення її, найважливішим епізодом війни 1812 року історики визнають рух російської армії з Рязанського на Калузький шлях і до Тарутинського табору — так званий фланговий марш за Красною Пахрою. Історики приписують славу цього геніального подвигу різним особам і сперечаються про те, кому власне вона належить. Навіть іноземні, навіть французькі історики визнають геніальність російських полководців, говорячи про цей фланговий марш. Але чому воєнні письменники, а за ними і всі, гадають, що цей фланговий марш є вельми глибокодумним винаходом якоїсь однієї особи, що врятувала Росію і погубила Наполеона, — дуже трудно зрозуміти. По-перше, трудно зрозуміти, в чому полягає глибокодумність і геніальність цього руху; бо для того, щоб догадатися, що найкраще становище армії (коли її не атакують) перебувати там, де більше продовольства, — не треба великого розумового напруження. І кожен, навіть нерозумний тринадцятилітній хлопчик, легко міг догадатися, що в 1812 році найвигідніше становище армії після відступу від Москви було на Калузькому шляху. Отже, не можна зрозуміти, по-перше, якими висновками доходять історики до того, щоб вбачати щось глибокодумне в цьому маневрі. По-друге, ще трудніше зрозуміти, в чому саме історики вбачають рятівність цього маневру для росіян і згубність його для французів; бо фланговий марш цей, за інших, попередніх, супровідних і наступних обставин, міг бути згубним для російського і рятівним для французького війська. Коли з того часу, як учинився цей рух, становище російського війська стало кращати, то з цього зовсім не випливає, що цей рух був тому причиною.

Цей фланговий марш не тільки не міг би дати будь-яких вигід, але й міг би занапастити російську армію, якби при тому не було збігу інших умов. Що було б, якби не згоріла Москва? Якби Мюрат не загубив з очей росіян? Якби Наполеон не був у цей час бездіяльним? Якби під Красною Пахрою російська армія, як радили Бенігсен та Барклай, дала бій? Що було б, якби французи атакували росіян, коли вони йшли за Пахрою? Що було б, якби згодом Наполеон, підійшовши до Тарутина, атакував росіян хоча б з однією десятою частиною тієї енергії, з якою він атакував у Смоленську? Що було б, якби французи пішли на Петербург?.. За всіх цих обставин рятівність флангового маршу могла перейти у згубність.

По-третє, найбільш незрозуміле полягає в тому, що люди, вивчаючи історію, умисно не хочуть бачити того, що фланговий марш не можна приписувати ніякій одній людині, що ніхто ніколи його не передбачав, що маневр цей, так само, як і відступ у Філях, ніколи ні перед ким з сучасників не поставав у його цільності, а крок за кроком, подія за подією, мить за миттю випливав з незчисленної кількості найрізноманітніших умов і лише тоді постав у всій своїй цільності, коли він здійснився і став минулим.

На раді у Філях російське начальство переважно мислило собі відступ, що сам собою розумівся, у прямому напрямі назад, тобто Нижньогородським шляхом. Доказами тому є те, що більшість голосів на раді було подано в цьому розумінні, і, головне, відома розмова після ради головнокомандуючого з Панським, який завідував провіантською частиною; Ланськой доніс головнокомандуючому, що продовольство для армії зібрано здебільшого по Оці, у Тульській та Калузькій губерніях і що в разі відступу на Нижній запаси провіанту будуть відділені від армії великою річкою Окою, через яку перевіз у первозимки буває неможливим. Це була перша ознака доконечної потреби ухилення від прямого напряму на Нижній, що перше здавався найприроднішим. Армія подержалась південніше, по Рязанському шляху, ближче до запасів. Згодом бездіяльність французів, які загубили навіть з очей російську армію, турботи про захист Тульського заводу і, головне, вигоди наближення до своїх запасів змусили армію відхилитися ще південніше, на Тульський шлях. Перейшовши одчайдушним рухом за Пахрою на Тульський шлях, воєначальники російської армії думали залишатися біля Подольська, і не було думки про Тарутинську позицію; але незчисленна кількість обставин і поява знову французьких військ, які перше загубили з очей росіян, і проекти бою, і, головне, достаток провіанту в Калузі змусили нашу армію ще більш відхилитися на південь і перейти в середину шляхів свого постачання, з Тульського на Калузький шлях, до Тарутина. Так само, як не можна відповісти на запитання, коли залишено було Москву, не можна відповісти і на те, коли саме і хто вирішив перейти до Тарутина. Коли війська прийшли вже до Тарутина внаслідок незчисленних диференціальних сил, тоді тільки стали люди запевняти себе, що цього вони хотіли і давно це передбачали.

II

Славнозвісний фланговий марш полягав лише в тому, що російське військо, відступаючи все прямо назад у напрямі, зворотньому до наступу, після того, як наступ французів припинився, відхилилось від узятого спочатку напряму і, не бачачи за собою переслідування, природно подалось у той бік, куди його тягнув достаток продовольства.

Якби уявити собі не геніальних полководців на чолі російської армії, а просто саму армію без начальників, то й ця армія не могла б зробити нічого іншого, крім зворотнього руху до Москви, описуючи дугу з того боку, з якого було більше продовольства і край був багатший.

Перехід цей з Нижньогородського на Рязанський, Тульський і Калузький шляхи був до такої міри природний, що в цьому самому напрямі відбігали мародери російської армії і що з Петербурга вимагалося, щоб Кутузов у цьому самому напрямі перевів свою армію. В Тарутині Кутузов дістав майже догану від государя за те, що він одвів армію на Рязанський шлях, і йому вказувалося те саме положення проти Калуги, в якому він уже був у той час, як одержав государевого листа.

Відкочуючись у напрямі поштовху, даного їй під час усієї кампанії і в Бородінському бою, куля російського війська після того, як вичерпалась сила поштовху, не дістаючи нових поштовхів, набрала того положення, що було для неї природне.

Заслуга Кутузова полягала не в якомусь геніальному, як це називають, стратегічному маневрі, а в тому, що лише він розумів значення події, яка відбувалася. Лише він розумів уже тоді, значення бездіяльності французької армії, лише він усе твердив, що Бородінський бій був перемогою; лише він — той, який, здавалося б, відповідно до свого становища головнокомандуючого, мав би бажати наступу, — лише він усіх сил своїх докладав до того, щоб стримати російську армію від непотрібних боїв.

Підбитий під Бородіном звір лежав там десь, де його залишив, відбігши, мисливець; але чи живий, чи дужий він був, чи він тільки причаївся, мисливець не знав цього. Раптом пролунав стогін цього звіра.

Стогоном цього пораненого звіра, французької армії, викривачем її загибелі, було прислання Лорістона до табору Кутузова з просьбою про мир.

Наполеон зі своєю впевненістю у тому, що не те добре, що добре, а те, що спало йому на думку, написав Кутузову слова, перші, які майнули в його голові і в яких не було ніякого змісту.

«Monsieur le prince Koutouzov, — писав він, — j’envoie près de vous un de mes aides de camps généraux pour vous entretenir de plusieurs objqts interessants. Je désire que votré Altesse ajoute foi à ce qu’il lui dira, surtout lorsqu’il exprimer a les sentiments d’estime et de particulière considération que j’ai depuis lengtemps pour: sa personne... Cette lettre n’étant à autre fin, je prie dieu, Monsieur le prince Koutouzov, qu’il vous ait en sa sainte et digne garde.

Moscou, le 30 Octobre, 1812. Signe:

Napoleon»^[373].

«Je serais maudit par la postérité si l’on me regardait, comme le premier moteur d’un accommodement quelconque. Tel est Vesprit aciuel de та nation»^[374], — відповів Кутузов і далі докладав усіх своїх сил до того, щоб стримати війська від наступу.

За місяць, протягом якого французьке військо грабувало в Москві і російське військо спокійно стояло під Тарутиним, сталася зміна у співвідношенні сил обох військ (духу і чисельності), внаслідок якого перевага сил стала на стороні росіян. Незважаючи на те, що положення французького війська і його чисельність були невідомі росіянам, як тільки змінилося співвідношення, необхідність наступу зараз же виявилась безліччю ознак. Ознаками цими були: і прислання Лорістона, і сила провіанту в Тарутині, і відомості, що надходили з усіх боків, про бездіяльність та безладдя у французів, і комплектування наших полків рекрутами, і гарна погода, і тривалий відпочинок російських солдатів, і поривання, що звичайно виникає у військах внаслідок відпочинку, до тієї справи, для якої всіх зібрано, і цікавість до того, що робиться у французькій армії, так давно загубленій з очей, і сміливість, з якою тепер шастали російські аванпости коло французів, що стояли в Тарутині, і вісті про легкі перемоги над французами селян та партизанів, і заздрість, збуджувана цим, і почуття помсти, що лежало в душі кожної людини доти, поки французи були в Москві, і — головне — неясна, але виникла в душі у кожного солдата свідомість того, що співвідношення сил змінилося і тепер перевага на нашому боці. Істотне співвідношення сил змінилось, і наступ став необхідним. І відразу, так само неминуче, як починають бити і грати в годиннику куранти, коли стрілка зробила повне коло, у вищих сферах, відповідно до істотної зміни сил, виявився посилений рух, шипіння та гра курантів.

III

Російською армією керував Кутузов з його штабом і государ з Петербурга. В Петербурзі, ще доодержання звістки про залишення Москви, було складено докладний план усієї війни і прислано Кутузову для керівництва. Незважаючи на те, що план цей складали, гадаючи, що Москва ще в наших руках, штаб схвалив цей план і прийняв до виконання. Кутузов писав тільки, що далекі диверсії завжди важко здійснювати. І для розв’язання виникаючих труднощів надсилались нові напучення і особи, які мали стежити за його діями і доносити про них.

Крім того, тепер у російській армії перебудувався весь штаб. Заміщалися місця вбитого Багратіона і ображеного Барклая, який покинув службу. Вельми серйозно обдумували, що буде краще: А примістити на місце Б., а Б. на місце Д., чи, навпаки, Д. на місце А. і т. д., наче що-небудь, крім задоволення А. і Б., могло залежати від цього.

У штабі армії, в зв’язку з ворогуванням Кутузова зі своїм начальником штабу Бенігсеном і присутністю довірених осіб государя та у зв’язку з цими переміщеннями, точилася, більш ніж звичайно, складна гра партій: А. підкопувався під Б., Б. під С. і т. д., в усіх можливих переміщеннях і сполученнях. У всіх цих підкопуваннях об’єктом інтриг здебільшого була та воєнна справа, якою думали керувати всі ці люди; але ця воєнна справа розвивалася незалежно від них, саме так, як вона мала розвиватися, тобто ніколи не збігаючись із тим, що придумували люди, а випливаючи з суті стосунків мас. Усі ці придумування, схрещуючись, переплутуючись, являли собою у вищих сферах тільки правильний відбиток того, що мало статися.

«Князю Михайле Іларіоновичу! — писав государ 2-го жовтня в листі, одержаному після Тарутинського бою. — З 2 вересня Москва в руках ворожих. Останні ваші рапорти від 20-го; і протягом усього цього часу не тільки нічого не розпочато для дії проти ворога і визволення першопрестольної столиці, але навіть, за останніми рапортами вашими, ви ще відступили назад. Серпухов уже захопив загін ворожий, і Тула, з славнозвісним і таким для армії необхідним своїм заводом, у небезпеці. З рапортів від генерала Вінцінгероде бачу я, що ворожий десятитисячний корпус просувається до Петербурзького шляху. Другий, в декілька тисяч, також подається до Дмитрова. Третій просунувся вперед Владимирським шляхом. Четвертий, досить значний, стоїть між Рузою і Можайськом. А Наполеон сам до 25-го числа перебував у Москві. З огляду на всі ці відомості, за якими ворог сильними загонами роздробив свої сили, а Наполеон ще в Москві сам зі своєю гвардією, чи ж може бути, щоб сили ворожі, які стоять перед вами, були значні і не дозволяли вам діяти наступально? З певністю, навпаки, можна гадати, що він вас переслідує загонами, чи принаймні корпусом, значно слабшими за армію, вам ввірену. Здавалося, що, користаючись цими обставинами, могли б ви з вигодою атакувати ворога, слабшого за вас, і винищити його або, щонайменше, примусити його відступити, зберегти в наших руках чималу частину губерній, які нині ворог займає, і тим самим одвернути небезпеку бід Тули та інших внутрішніх наших міст. На вашій відповідальності зостанеться, якщо ворог спроможний буде відрядити значний корпус на Петербург для загрожування цій столиці, в якій не могло залишитись багато війська, бо з ввіреною вам армією, діючи рішуче і діяльно, ви маєте всі засоби одвернути це нове лихо. Згадайте, що ви ще зобов’язані відповісти ображеній вітчизні за втрату Москви. Ви мали нагоду взнати мою готовість вас нагороджувати. Ця готовість не послабшає в мене, але я і Росія маємо правочекати з вашого боку всієї старанності, твердості та успіхів, які розум ваш, воїнські таланти ваші і хоробрість військ, на чолі яких ви стоїте, вам провіщають».

Але в той час, як лист цей, який доводить, що істотне співвідношення сил уже відбивалося і в Петербурзі, був у дорозі, Кутузов не міг уже, командуючи армією, стримати її від наступу, і бій уже було дано.

2 жовтня козак Шаповалов, бувши в роз’їзді, убив з рушниці одного і підстрелив другого зайця. Ганяючись за підстреленим зайцем, Шаповалов забрів далеко в ліс і натрапив на лівий фланг армії Мюрата, який стояв без будь-яких осторог. Козак, сміючись, розповів товаришам, як він мало не попався французам. Хорунжий, почувши цю розповідь, передав її командирові.

Козака закликали, розпитали; козачі командири хотіли скористатися з цієї нагоди, щоб відбити коней, але один з начальників, знайомий з вищими чинами армії, сповістив цей факт штабному генералові. Останнім часом у штабі армії становище було до краю напружене. Єрмолов за кілька днів перед цим, прийшовши до Бенігсена, благав його використати свій вплив на головнокомандуючого для того, щоб було розпочато наступ.

— Якби я не знав вас, я подумав би, що ви не хочете того, про що просите. Досить мені порадити одно, щоб ясновельможний напевне зробив протилежне, — відповів Бенігсен.

Повідомлення козаків, підтверджене посланими роз’їздами, показало остаточну дозрілість події. Натягнута струна зіскочила, і зашипів годинник, і заграли куранти. Незважаючи на всю свою уявну владу, на свій розум, досвідченість, знання людей, Кутузов, зваживши на записку Бенігсена, який особисто посилав донесення государеві, на одно й те ж бажання, що його висловлювали всі генерали, на гадане бажання государя та на повідомлення козаків і вже не можучи стримати неминучого руху, дав наказ на те, що він вважав марним і шкідливим, — благословив факт, який уже стався.

IV

Записка, яку подав Бенігсен про необхідність наступу, і повідомлення козаків про незакритий лівий фланг французів були тільки останніми ознаками необхідності дати наказ про наступ, і наступ було призначено на 5 жовтня.

4 жовтня вранці Кутузов підписав диспозицію. Толь прочитав її Єрмолову, пропонуючи йому зробити дальші розпорядження.

— Добре, добре, мені тепер ніколи, — сказав Єрмолов і вийшов з хати. Диспозиція, яку склав Толь, була дуже хороша. Так само, як і в аустерліцькій диспозиції, було написано, хоч і не по-німецькому:

«Die erste Kolonne marschiert^[375] туди-то й туди-то, die zweite Kolonne marschiert^[376] туди-то й туди-то» і т. д. І всі ці колони на папері приходили в призначений час на своє місце і знищували ворога. Усе було, як і в усіх диспозиціях, прекрасно придумано, і, як і за всіма диспозиціями, жодна колона не прийшла в свій час і на своє місце.

Коли диспозиція була готова в належній кількості примірників, було покликано офіцера і послано до Єрмолова, щоб передати йому папери для виконання. Молодий кавалергардський офіцер, ординарець Кутузова, задоволений з важливості даного йому доручення, вирушив на квартиру Єрмолова.

— Поїхали, — відповів денщик Єрмолова. Кавалергардський офіцер пішов до генерала, в якого часто бував Єрмолов.

— Нема, і генерала нема.

Кавалергардський офіцер, сівши на коня, поїхав до другого.

— Нема, поїхали.

«Щоб часом мені не відповідати за прогаяння! От досада!» — думав офіцер. Він об’їздив увесь табір. Хто казав, що бачили, як Єрмолов проїхав з іншими генералами кудись, хто казав, що він, певне, знову вдома. Офіцер, не обідаючи, шукав до шостої години вечора. Ніде Єрмолова не було, і ніхто не знав, де він. Офіцер похапцем перекусив у товариша і поїхав знову в авангард до Милорадовича. Милорадовича теж не було вдома, але тут йому сказали, що Милорадович на балу в генерала Кикіна, що, мабуть, і Єрмолов там.

— Та де ж це?

— А он, у Єчкині, — сказав козачий офіцер, показуючи на далекий поміщицький дім.

— Та як же там, за цепом?

— Вислали два полки наших у цеп. Там нині така гульня, аж гуде! Дві музики, три хори співаків.

Офіцер поїхав за цеп до Єчкина. Здалеку ще, під’їжджаючи до будинку, він почув дружні, веселі звуки танцювальної солдатської пісні.

— Во-олузях... во-олузях!.. — з присвистом і звуками торбана долітало до нього, зрідка заглушуване галасом. Офіцерові і весело стало на душі від цих звуків, але разом з тим і страшно за те, що (він винен, так довго не передавши важливого, дорученого йому наказу. Була вже дев’ята година. Він зліз з коня і ввійшов на ганок великого вцілілого поміщицького дому, що стояв між росіянами і французами. В буфеті і в передпокої метушилися лакеї з винами та стравами. Під вікнами стояли співаки. Офіцера ввели у двері, і він побачив усіх разом важних генералів армії, серед них і велику, показну постать Єрмолова. Усі генерали були в порозстібуваних сюртуках, з червоними, жвавими обличчями і голосно сміялися, стоячи півколом. Посередині зали красивий невисокий генерал з червоним обличчям хвацько витанцьовував тропака.

— Ха, ха, ха! От так Микола Іванович! ха, ха, ха!..

Офіцер почував, що, входячи в цю хвилину з важливим наказом, він стає подвійно винним, і він хотів почекати; але один з генералів побачив його і, довідавшись, чого він, сказав Єрмолову. Єрмолов з насупленим обличчям вийшов до офіцера і, вислухавши, взяв від нього папір, нічого не сказавши йому.

— Ти гадаєш, це він ненароком поїхав? — сказав цього вечора штабний товариш кавалергардському офіцерові про Єрмолова. — Це штуки, це все навмисне. Коновніцина підвести. Побачиш, яка завтра каша буде!

V

Другого дня рано-вранці дряхлий Кутузов встав, помолився богу, одягнувся і з неприємною свідомістю того, що він мусить керувати боєм, якого він не схвалював, сів у коляску і виїхав з Леташовки, за п’ять верст позад Тарутина, до того місця, де мали бути зібрані наступаючі колони. Кутузов їхав, засинаючи і прокидаючись і прислухаючись, чи не чути з правого боку пострілів, чи не почався бій. Але все ще було тихо. Тільки починався світанок вологого й похмурого осіннього дня. Під’їжджаючи до Тарутина, Кутузов побачив кавалеристів, які вели на водопій коней через дорогу, що нею їхала коляска. Кутузов придивився до них, зупинив коляску і спитав, якого полку. Кавалеристи були з тієї колони, яка мала бути вже далеко спереду в засідці. «Помилка, можливо», — подумав старий головнокомандуючий. Але проїхавши ще далі, Кутузов побачив піхотні полки, рушниці в козлах, солдатів за кашею і з дровами, у спідніх. Покликали офіцера. Офіцер доповів, що ніякого наказу про виступ не було.

— Як не бу... — почав Кутузов, але відразу замовк і наказав покликати до нього старшого офіцера. Він виліз з коляски, опустив голову і, важко дихаючи, мовчки чекав, ходячи туди й сюди. Коли прибув покликаний офіцер генерального штабу Ейхен, Кутузов побагровів не того, що цей офіцер був винен у помилці, а того, що він був гідний об’єкт для виявлення гніву. І старий чоловік, трясучись, задихаючись, розлютувався, — а він здатний був розлютуватися так, що качався по землі від гніву, — і накинувся на Ейхена, погрожуючи руками, галасуючи і лаючись неподобними словами. Другий ні в чому не винний, капітан Брозін, нагодившись, зазнав такого ж нападу.

— Це що за каналія ще? Розстріляти! Мерзотники! — хрипко кричав він, махаючи руками і хитаючись. Він відчував фізичне страждання. Його, головнокомандуючого, ясновельможного, якого всі запевняють, що ніхто ніколи не мав у Росії такої влади, як він, його поставлено в це становище — його піднято на сміх перед цілою армією. «Даремно так молився про нинішній день, даремно не спав ніч і все обмірковував! — думав він про самого себе. — Коли був хлопчиськом-офіцером, ніхто б не смів так насміятися з мене... А тепер!» Він відчував фізичне страждання, як від тілесної кари, і не міг не виявляти його гнівним і страдницьким криком; але скоро він знесилився і, озираючись, почуваючи, що багато наговорив негожого, сів у коляску і мовчки поїхав назад.

Гнів, вилившись, уже не повертався більш, і Кутузов, кволо кліпаючи очима, вислуховував виправдання і слова захисту (Єрмолов сам не одвідував його до другого дня) і наполягання Бенігсена, Коновніцина й Толя на тому, щоб той самий рух, який не вдався, здійснити на другий день. І Кутузов мусив знову погодитись.

VI

На другий день війська з вечора зібрались у призначених місцях і вночі виступили. Була осіння ніч з чорно-лілуватими хмарами, але без дощу. Земля була мокра, але грязюки не було, і війська йшли тихо, тільки трохи чутно було зрідка бринчання артилерії. Заборонили розмовляти голосно, курити люльки, викрешувати вогонь; коням не давали іржати. Таємничість справи посилювала її привабливість. Люди йшли весело. Деякі колони зупинилися, поставили рушниці в козла і вклалися на холодній землі, гадаючи, що вони прийшли туди, куди треба було; деякі (більшість) колони йшли цілу ніч і, очевидно, зайшли не туди, куди їм треба було.

Лише граф Орлов-Денисов (найменший загін з усіх інших) потрапив на своє місце і в свій час. Загін цей зупинився біля крайнього узлісся на стежці з села Стромилової у Дмитрівське.

Вдосвіта, коли граф Орлов задрімав, його розбудили. Привели перебіжчика з французького табору. Це був польський унтер-офіцер корпусу Понятовського. Цей унтер-офіцер по-польському пояснив, що він перебіг тому, що його скривдили по службі, що йому б давно час бути офіцером, що він хоробріший за всіх і тому кинув їх і хоче їх покарати. Він казав, що Мюрат ночує за версту від них і що, коли йому дадуть сто чоловік конвою, він живцем візьме його. Граф Орлов-Денисов порадився зі своїми товаришами. Пропозиція була занадто принадна, щоб відмовитись. Усі визивались їхати, усі радили спробувати. По багатьох суперечках і міркуваннях генерал-майор Греков з двома козачими полками вирішив їхати з унтер-офіцером.

— Але пам’ятай же, — сказав граф Орлов-Денисов унтер-офіцерові, відпускаючи його, — коли ти збрехав, я звелю повісити тебе, як собаку, а правда — сто червінців.

Унтер-офіцер, не відповідаючи на ці слова, сів з рішучим виглядом на коня і поїхав з Трековим, який швидко зібрався. Вони зникли в лісі. Граф Орлов, провівши Трекова, вийшов, щулячись від прохолоди світанку, що починав займатися, з лісу і, схвильований тим, що він затіяв на свою відповідальність, став оглядати ворожий табір, який, мрів тепер обманливо у світлі раннього ранку та перегорілих вогнищ. Праворуч від графа Орлова-Денисова на відкритому схилі мали з’явитися наші колони. Граф Орлов дивився туди; але, незважаючи на те, що здалеку вони були б помітні, колон цих не було видно. У французькому таборі, як здавалося графу Орлову-Денисову і особливо як казав його дуже зіркий ад’ютант, починали ворушитися.

— Ах, їй-богу, пізно, — сказав граф Орлов, подивившись на табір. Йому раптом, як це часто буває після того, як людини, якій ми повірили, нема більше перед очима, — йому раптом цілком ясно і очевидно стало, що цей унтер-офіцер дурисвіт, що він набрехав і тільки зіпсує всю справу атаки відсутністю цих двох полків, яких він заведе бозна-куди. Хіба можна з такої маси військ вихопити головнокомандуючого?

— Їй-бо, він бреше, цей шельма, — сказав граф.

— Можна вернути, — сказав один з почту, який відчув так само, як і граф Орлов-Денисов, недовіру до цієї справи, коли подивився на табір.

— Та? Справді?.. Як ви думаєте, може, кинути? Чи ні?

— Накажете вернути?

— Вернути, вернути! — раптом рішуче сказав граф Орлов, дивлячись на годинник. — Пізно буде, зовсім видно.

І ад’ютант помчав лісом за Трековим. Коли Греков повернувся, граф Орлов-Денисов, схвильований і цією відміненою спробою, і марним чеканням піхотних колон, які все не з’являлися, і близькістю ворога (усі люди його загону почували те саме), вирішив наступати.

Пошепки скомандував він: «Сідай!» Розподілились, перехрестилися...

— З богом!

«Урааааа!» — залунало лісом, і одна сотня за одною, як з мішка висипаючись, полетіли весело козаки зі своїми дротиками навпереваги через струмок до табору.

Один несамовитий, зляканий крик першого француза, який побачив козаків, — і все, що було в таборі, неодягнене, спросоння кинуло гармати, рушниці, коней і побігло куди попало.

Якби козаки переслідували французів, не зважаючи на те, що було позаду і навколо них, вони взяли б і Мюрата, і все, що тут було. Начальники й хотіли цього. Але не можна було зрушити з місця козаків, коли вони добрались до здобичі й до полонених. Команди ніхто не слухав. Взято було тут-таки тисячу п’ятсот чоловік полонених, тридцять вісім гармат, прапори і, що важливіше за все для козаків, коні, сідла, ковдри і різні речі. З усім ним треба було обійтися, прибрати до рук полонених, гармати, поділити здобич, покричати, навіть побитися між собою: всім ним зайнялися козаки.

Французи, не переслідувані більш, стали опам’ятовуватись, зібралися командами і почали стріляти. Орлов-Денисов усе чекав колон і не наступав далі.

Тим часом за диспозицією «die erste Kolonne marschiert»^[377] і т. д., піхотні війська колон, що спізнилися, якими командував Бенігсен і керував Толь, виступили як слід і, як завжди буває, прийшли кудись, та не туди, куди їм було призначено. Як і завжди буває, люди, які вийшли весело, почали зупинятися; виникло нарікання, усвідомилась плутанина, рушили кудись назад. Ад’ютанти та генерали, що проїжджали мимо, кричали, сердились, сварилися, казали, що зовсім не туди і що спізнились, когось лаяли і т. д., і, нарешті, всі махнули рукою і пішли тільки для того, щоб іти будь-куди. «Куди-небудь та прийдемо!» І справді прийшли, але не туди, а деякі й туди, та спізнилися так, що прийшли без будь-якої користі, тільки для того, щоб у них стріляли. Толь, який у цьому бою грав роль Вейротера в Аустерліцькому, заклопотано мчав з одного місця в друге і скрізь знаходив усе навиворіт. Так він наїхав на корпус Багговута в лісі, коли вже зовсім розвиднілось, а корпус цей давно мав бути там, з Орловим-Денисовим. Схвильований, засмучений невдачею і гадаючи, що хто-небудь повинен бути винний у цьому, Толь під’їхав до корпусного командира і, ставши суворо докоряти йому, сказав, що за це розстріляти слід. Багговут, старий, бойовий, спокійний генерал, теж змучений всіма зупинками, плутаниною, протиріччями, на подив усім, зовсім всупереч своєму характеру, розлютувався і наговорив неприємних речей Толю.

— Я уроків приймати ні від кого не хочу, а помирати зі своїми солдатами вмію не гірше за іншого, — сказав він і з однією дивізією пішов уперед.

Вийшовши на поле під французькі постріли, схвильований і хоробрий Багговут, не міркуючи про те, корисний чи некорисний його вступ у бій тепер і з однією дивізією, пішов прямо і повів свої війська під постріли. Небезпека, ядра, кулі були тим самим, чого йому треба було в його гнівному настрої. Одна з перших куль убила його, інші кулі вбили багатьох солдатів. І дивізія його постояла якийсь час без потреби під вогнем.

VII

Тимчасом інша колона з фронту мала напасти на французів, але при цій колоні був Кутузов. Він знав добре, що нічого, крім плутанини, не вийде з цього проти його волі початого бою, і, наскільки те залежало від нього, стримував війська. Він не просувався.

Кутузов мовчки їхав на своїй сивенькій конячці, ліниво відповідаючи на пропозиції атакувати.

— У вас усе на язику атакувати, а не бачите, що ми не вміємо робити складних маневрів, — сказав він до Милорадовича, який просився вперед.

— Не вміли вранці взяти живцем Мюрата і прийти вчасно на місце: тепер нічого робити! — відповів він другому.

Коли Кутузова повідомили, що в тилу французів, де, за донесенням козаків, перше нікого не було, тепер два батальйони поляків, він покосився назад на Єрмолова (він з ним не говорив ще з учорашнього дня).

— От просять наступу, пропонують різні проекти, а як розпочнеш справу, нічого не готове, і попереджений ворог вживає своїх заходів.

Єрмолов примружив очі і трошки усміхнувся, почувши ці слова. Він зрозумів, що для нього гроза минула і що Кутузов обмежиться цим натяком.

— Це він на мій карб забавляється, — тихо сказав Єрмолов, торкнувши коліном Раєвського, що стояв біля нього.

Скоро після цього Єрмолов виїхав уперед до Кутузова і шанобливо доповів:

— Ще не пізно, ваша світлість, ворог не втік. Може, накажете наступати? А то гвардія і диму не побачить.

Кутузов нічого не сказав, але коли йому донесли, що війська Мюрата відступають, він наказав наступ; та через кожні сто кроків зупинявся на три чверті години.

Увесь бій полягав лише в тому, що зробили козаки Орлова-Денисова; решта війська тільки даремне втратила кілька сот людей.

Внаслідок цього бою Кутузов одержав алмазний знак, Бенігсен теж алмази і сто тисяч карбованців, інші, відповідно до чинів, одержали теж багато приємного, і після цього бою зроблено нові переміщення у штабі.

«Ось як у нас завжди робиться, все навиворіт!» — говорили після Тарутинського бою російські офіцери і генерали, — так само, як говорять і тепер, даючи зрозуміти, що хтось там дурний робить так, навиворіт, а ми б не так зробили. Але люди, які говорять так, або не знають справи, про яку говорять, або умисно обманюють себе. Всякий бій — Тарутинський, Бородінський, Аустерліцький — відбувається не так, як передбачали його розпорядники. Це є істотна умова.

Незліченна кількість вільних сил (бо ніде людина не буває вільнішою, як під час бою, де йдеться про життя і смерть) впливає на напрям бою, і цей напрям ніколи не може бути відомий заздалегідь і ніколи не збігається з напрямом якої-небудь однієї сили.

Коли багато сил, одночасно і різноманітно спрямованих, діє на яке-небудь тіло, то напрям руху цього тіла не може збігатися з жодною з сил, а буде завжди середнім, найкоротшим напрямом, тим, що в механіці виражається діагоналлю паралелограма сил.

Коли в описах істориків, особливо французьких, ми знаходимо, що в них війни та бої виконуються за планом, визначеним заздалегідь, то єдиний висновок, який ми можемо зробити з цього, полягає в тому, що описи ці невірні.

Тарутинський бій, очевидно, не досяг тієї мети, яку мав на увазі Толь: по порядку ввести за диспозицією в бій війська, і тієї, яку міг мати граф Орлов: узяти в полон Мюрата, або мети винищення враз усього корпусу, яку могли мати Бенігсен та інші особи, або мети офіцера, що бажав потрапити в бій і відзначитися, або козака, який хотів придбати більше здобичі, ніж він придбав, і т. д. Але, коли метою було те, що в дійсності сталося, і те, що для всіх росіян тоді було спільним бажанням (вигнання французів з Росії і винищення їх армії), то буде цілком ясно, що Тарутинський бій, саме внаслідок його недоладностей, був тим самим, чого треба було в той період кампанії. Трудно й неможливо придумати який-небудь результат цього бою, більш доцільний, ніж той, що його дав цей бій. При найменшому напруженні, при величезній плутанині і при зовсім незначній втраті було здобуто найбільші результати за всю кампанію, було зроблено перехід од відступу до наступу, було викрито слабкість французів і було дано той поштовх, якого тільки й чекало наполеонівське військо, щоб почати втечу.

VIII

Наполеон вступає в Москву після блискучої перемоги de la Moskowa; сумніву в перемозі не може бути, бо поле бою залишається за французами. Росіяни відступають і віддають столицю. Москва, повна провіанту, зброї, снарядів і незліченних багатств, — в руках Наполеона. Російське військо, вдвічі слабше від французького, протягом місяця не робить жодної спроби нападу. Становище в Наполеона прекрасне. Для того, щоб подвійними силами навалитися на залишки російської армії і винищити її, для того, щоб виговорити вигідний мир або, в разі відмови, зробити погрозливий рух на Петербург, для того, щоб навіть, у разі невдачі, повернутися до Смоленська чи до Вільни або залишитись у Москві, — для того, одно слово, щоб втримати те блискуче становище, в якому перебувало в той час французьке військо, здавалося б, не треба особливої геніальності. Для цього треба було зробити найпростіше і найлегше: не допустити військо до грабежу, заготувати зимовий одяг, якого вистачило б у Москві на всю армію, і правильно зібрати для всього війська провіант, якого було в Москві більше як на півроку (за свідченням французьких Істориків). Наполеон, цей найгеніальніший з геніїв, який до того ж мав владу над армією, як твердять історики, нічого цього не зробив.

Він не тільки не зробив нічого цього, але й, навпаки, використав свою владу на те, щоб з усіх шляхів діяльності, які лежали перед ним, вибрати те, що було дурніше і згубніше за все. З усього, що міг зробити Наполеон: зимувати в Москві, іти на Петербург, іти на Нижній Новгород, іти назад, північніше або південніше, тим шляхом, яким потім пішов Кутузов, — ну хоч би що придумати, дурнішого і згубнішого за те, що зробив Наполеон, тобто залишатися до жовтня в Москві, даючи військам грабувати місто, потім, вагаючись, залишити гарнізон, вийти з Москви, підійти до Кутузова, не почати бою, піти у правий бік, дійти до Малого Ярославця, знову не спробувавши, чи не пощастить пробитися, піти не тим шляхом, яким пішов Кутузов, а піти назад на Можайськ спустошеним Смоленським шляхом, — дурнішого за це, згубнішого для війська нічого не можна було придумати, що й показали наслідки. Нехай найдотепніші стратегіки придумають, уявивши собі, що мета Наполеона полягала в тому, щоб занапастити свою армію, придумають інший ряд дій, який би так само безсумнівно і незалежно від усього того, що розпочинали російські війська, погубив так цілковито всю французьку армію, як це зробив Наполеон.

Геніальний Наполеон зробив це. Але сказати, що Наполеон занапастив свою армію тому, що він хотів цього, чи тому, що він був дуже дурний, було б так само несправедливо, як сказати, що Наполеон довів свої війська до Москви тому, що він хотів цього, і тому, що він був дуже розумний і геніальний.

В тому і в цьому разі особиста діяльність його, яка не мала більше сили, ніж особиста діяльність кожного солдата, тільки збігалася з тими законами, за якими відбувалось явище.

Цілком неправдиво (лише тому, що наслідки не виправдали діяльності Наполеона) показують нам історики сили Наполеона ослаблими в Москві. Він, так само, як і раніш, як і згодом, у тринадцятому році, докладав усього свого вміння і сил на те, щоб зробити найкраще для себе і для своєї армії. Діяльність Наполеона за цей час не менш гідна подиву, ніж у Єгипті, в Італії, в Австрії і в Пруссії. Ми не знаємо правди про те, в якій мірі відповідає дійсності геніальність Наполеона в Египті, де сорок сторіч дивились на його велич, бо всі ці великі подвиги описали нам лише французи. Ми не можемо правильно міркувати про його геніальність в Австрії і Пруссії, бо відомості про його діяльність там мусимо черпати з французьких та німецьких джерел; а незбагненне здавання в полон корпусів без бою і фортець без облоги повинно схиляти німців до визнання геніальності — як до єдиного пояснення тієї війни, що провадилася в Німеччині. Але нам визнавати його геніальність, щоб приховати свій сором, хвалити бога, нема причини. Ми заплатили за те, щоб мати право просто і прямо дивитись на справу, і ми не поступимось цим правом.

Діяльність його в Москві така ж варта подиву і геніальна, як і скрізь. Накази за наказами і плани за планами виходять з нього з часу його вступу в Москву і до виходу з неї. Відсутність мешканців та депутації і сама пожежа Москви не бентежать його. Він не випускає з уваги ні блага своєї армії, ні дій ворога, ні блага народів Росії, ні управління справами Парижа, ні дипломатичних міркувань про умови майбутнього миру.

IX

У воєнному відношенні, одразу після вступу в Москву Наполеон суворо наказує генералові Себастіані стежити за рухом російської армії, розсилає корпуси по різних шляхах і Мюрату наказує знайти Кутузова. Потім він старанно розпоряджається про укріплення Кремля; потім робить геніальний план майбутньої кампанії по всій карті Росії. У відношенні дипломатичному, Наполеон закликає до себе пограбованого і обірваного капітана Яковлєва, який не знає, як вибратися з Москви, в подробицях викладає йому всю свою політику і свою великодушність і, написавши листа до імператора Олександра, в якому він вважає за свій обов’язок сповістити свого друга і брата, що Растопчин погано розпорядився в Москві, виряджає Яковлєва до Петербурга. Виклавши так само докладно свої наміри і великодушність перед Тутолміним, він і цього старенького відправляє до Петербурга для переговорів.

У відношенні юридичному, зараз же після пожеж звелено знайти винних і стратити їх. І лиходія Растопчина покарано тим, що наказано спалити його будинки.

У відношенні адміністративному, Москві даровано конституцію, встановлено муніципалітет і опубліковано таке:

«Мешканці Москви!

Нещастя ваші тяжкі, але його величність імператор і король хоче припинити хід їх. Страшні приклади вас навчили, як він карає непослух і злочин. Суворих заходів ужито, щоб припинити розгардіяш і відновити загальну безпеку. Батьківська адміністрація, обрана з самих вас, становитиме ваш муніципалітет або міське управління. Воно піклуватиметься про вас, про ваші потреби, про вашу користь. Члени його відрізняються червоною стрічкою, яку носитимуть через плече, а міський голова матиме опріч того білий пояс. Але, за винятком часу виконання обов’язків, вони матимуть тільки червону стрічку круг лівої руки.

Городову поліцію встановлено за колишнім положенням, а її діяльність уже поліпшила порядок. Уряд призначив двох генеральних комісарів або поліцмейстерів та двадцять комісарів або приставів часті, поставлених у всіх частих міста. Ви їх пізнаєте по білій стрічці, яку вони носитимуть круг лівої руки. Деякі церкви різного сповідання відкрито, і в них безперешкодно правиться служба божа. Ваші співгромадяни повертаються щоденно у свої житла, і дано накази, щоб вони в них мали допомогу і заступництво, які слід надавати в нещасті. Це є заходи, що їх уряд ужив, щоб відновити порядок і полегшити ваше становище; але, щоб досягти цього, треба, щоб ви дбали спільно з ним, щоб забули, якщо можна, свої нещастя, яких зазнали, щоб почали сподіватись не на таку жорстоку долю, щоб були впевнені, що неминуча і ганебна смерть чекає тих, хто посягне на ваші особи і на те ваше майно, що залишилось, а наостанку щоб не мали сумніву, що воно буде збережене, бо така воля найвеличнішого і найсправедливішого з усіх монархів. Солдати і мешканці, хоч би якої нації ви були! Відновіть публічну довіру, джерело щастя держави, живіть, як брати, надайте взаємно один одному допомогу і заступництво, з’єднайтеся, щоб відхилити наміри зломислячих, слухайтеся військових і цивільних начальств, і незабаром ваші сльози текти перестануть».

У відношенні постачання продовольства військам, Наполеон наказав усім військам по черзі ходити в Москву à la maraude^[378] для заготівлі собі провіанту, щоб у такий спосіб армія була забезпечена на майбутнє.

У відношенні релігійному, Наполеон наказав ramener les popes^[379] і поновити відправу в церквах.

У торговому відношенні і для постачання продовольства армії було розвішано скрізь таке.

ПРОГОЛОШЕННЯ

«Ви, спокійні московські мешканці, майстрові і робочі люди, яких нещастя вивели з міста, і ви, розкидані хлібороби, яких безпідставний страх ще затримуй в полях, слухайте! Тиша повертається до цієї столиці, і порядок у ній відновлюється. Ваші земляки сміливо виходять зі своїх сховищ, бачачи, що їх поважають. Усяке насильство, вчинене проти них і їхньої власності, негайно карається. Його величність імператор і король їм покровительствує і нікого з вас не вважає за своїх ворогів, крім тих, що не послухаються його велінь. Він хоче припинити ваші нещастя і повернути вас вашим домівкам та вашим родинам. Ідіть же назустріч його благодійним намірам і приходьте до нас без усякого побоювання. Мешканці! Повертайтеся з довірою до своїх жител: ви незабаром знайдете способи вдовольнити ваші потреби! Ремісники і працьовиті майстрові! Приходьте назад до своїх ремесел: будинки, крамниці, охоронні варти вас чекають, а за свою роботу одержите належну вам платню! І, нарешті, ви, селяни, виходьте з лісів, де сховались від страху, повертайтесь, не боячись, до своїх хат у цілковитій певності, що знайдете захист. Лабази закладено в місті, куди селяни можуть привозити надлишки своїх запасів та плоди землі. Уряд ухвалив такі заходи, щоб забезпечити їм вільний продаж: 1) Від цього числа селяни, хлібороби і ті, що живуть в околицях Москви, можуть, не наражаючись ні на яку небезпеку, привозити до міста свої припаси, хоч якого б роду вони були, у два призначені лабази, тобто на Мохову та до Охотного ряду. 2) Ці продовольства купуватимуть у них по такій ціні, на яку покупець і продавець погодяться між собою; але якщо продавець не одержить справедливої ціни, яку він заправить, то продавець могтиме повезти їх назад до свого села, в чому ніхто йому ні в якому разі ставати на перешкоді не може. 3) Кожна неділя і середа щотижня призначені для великих торгових днів; тому достатню кількість військ буде розставлено по вівторках та суботах на всіх великих шляхах, на такій відстані від міста, щоб захищати ті валки. 4) Таких самих заходів буде вжито, щоб по дорозі назад селянам з їх возами й кіньми не виникло перешкод. 5) Негайно заходів буде вжито для відновлення звичайних торгів. Мешканці міста та сіл і ви, робітники та майстрові, незалежно від вашої національності! Вас закликають виконувати батьківські бажання його величності імператора і короля і сприяти разом з ним загальному добробутові. Несіть до його ніг шану і довіру і не баріться з’єднатися з нами!»

У відношенні підняття духу війська та народу раз у раз робилися огляди, роздавались нагороди. Імператор їздив на коні по вулицях і утішав мешканців; і, незважаючи на всю заклопотаність державними справами, сам одвідав відкриті з його наказу театри.

У відношенні благодійності, найкращої доблесті вінценосців, Наполеон теж робив усе, що від нього залежало. На богадільнях та лікарнях він звелів написати Maison de ma mère^[380] поєднуючи цим актом ніжне синівське почуття з величчю доброчесності монарха. Він одвідав Виховавчий дім і, давши поцілувати свої білі руки сиротам, яких він врятував, ласкаво розмовляв з Тутолміним. Потім, за красномовним викладом Тьєра, він звелів роздати платню своїм військам російськими фальшивими грішми, які він зробив. Relevant Pemploi de ces moyens par un acte digne de lui et de l’armée Française, il fit distribuer des secours aux incendiés. Mais les vivres étant trop précieux pour être donnés à des étrangers la plupart ennemis, Napoléon aima mieux leur fournir de l’argent à fin qu’ils se fournissent au dehors, et il leur fit distribuer des roubles papiers^[381].

У відношенні дисципліни армії, раз у раз давалися накази про сувору кару за невиконання обов’язку служби і про припинення грабежу.

X

Але дивна річ, усі ці розпорядження, турботи та плани, що були зовсім не гірші від інших, які давались у таких самих випадках, не зачіпали суті справи, а як стрілки циферблата в годиннику, відокремленого від механізму, крутилися довільно й безцільно, не захоплюючи коліс.

У воєнному відношенні, геніальний план кампанії, про який Тьєр каже: que son génie n’avait jamais rien imaginé de plus profond, de plus habile et de plus admirable^[382] і відносно якого Тьєр, заходячи в полеміку з п-м Феном, доводить, що складання цього геніального плану повинно бути віднесене не до 4, а до 15 жовтня, план цей ніколи не був і не міг бути виконаний, бо нічого не мав близького до дійсності. Укріплення Кремля, для якого треба було знести la Mosquée^[383] (так Наполеон назвав церкву Василя Блаженного), виявилось цілком некорисним. Підведення мін під Кремль тільки сприяло виконанню імператорського бажання під час виходу з Москви, щоб Кремль було висаджено в повітря, тобто, щоб було побито ту підлогу, об яку забилась дитина. Переслідування російської армії, яке так турбувало Наполеона, стало нечуваним явищем. Французькі воєначальники загубили шістдесятитисячну російську армію, і тільки, за словами Тьєра, завдяки вправності і, здається, теж геніальності Мюрата вдалося знайти, як голку, цю шістдесятитисячну російську армію.

У дипломатичному відношенні, всі Наполеонові доводи про свою великодушність та справедливість, і перед Тутолміним, і перед Яковлєвим, заклопотаним переважно придбанням шинелі та повозки, виявились марними: Олександр не прийняв цих послів і не відповів на їх посольство.

У відношенні юридичному, після страти уявних паліїв згоріла друга половина Москви.

У відношенні адміністративному, встановлення муніципалітету не зупинило грабежу і дало користь тільки деяким особам, що брали участь у цьому муніципалітеті і під виглядом дотримування порядку грабували Москву або берегли своє від грабежу.

У відношенні релігійному, справа, так легко влаштована в Египті одвіданням мечеті, тут не дала ніяких наслідків. Два чи три священики, знайдені в Москві, спробували виконати волю Наполеона, але одному з них надавав ляпасів французький солдат під час відправи, а про другого французький чиновник доносив таке: «Le prêtre, que j’avais découvert et invité a recommencer à dire la messe, a nettoyé et fermé l’église. Cette nuit on est venu de nouveau enfoncer les portes, casser les cadenas, déchirer les livres et commettre d’autres désordres»^[384].

У торговому відношенні, на проголошення працьовитим ремісникам та всім селянам не надійшло ніякої відповіді. Працьовитих ремісників не було, а селяни ловили тих комісарів, які занадто далеко заїжджали з цим проголошенням, і вбивали їх.

У відношенні розваг народу та війська театрами справа таю само не вдалася. Засновані в Кремлі і в будинку Лознякова театри одразу ж закрилися, бо актрис і акторів було пограбовано.

Благодійність, і та не дала бажаних наслідків. Фальшиві і нефальшиві асигнації наповняли Москву і не мали ціни. Французам, які збирали здобич, треба було тільки золота. Не тільки фальшиві асигнації, які Наполеон так ласкаво роздавав нещасним, не мали ціни, але й срібло віддавалось нижче своєї вартості за золото.

Та найразючішим явищем недійсності вищих розпоряджень у той час було намагання Наполеона зупинити грабіж і відновити дисципліну.

Ось що доносили чини армії:

«Грабіж триває в місті, незважаючи на веління припинити його. Порядку ще не відновлено, і нема жодного купця, який провадив би торгівлю законним чином. Тільки маркітанти дозволяють собі продавати, та й то награбовані речі».

«La partie de mon arrondissement continue à être en proie au pillage des soldats du 3 corps, qui, non contents d’arracher aux malheureux réfugiés dans des souterrains le peu qui leur reste, ont même la férocité de les blesser à coups de sabre, comme j’en ai vu plusieurs exemples».

«Rien de nouveau outre que les soldats se permettent de voler et de piller. Le 9 octobre».

«Le vol et le pillage continuent. Il у a une bande de voleurs dans notre district qu’il faudra faire arrêter par de fortes gardes. Le 11 octobre»^[385].

«Імператор надзвичайно незадоволений, що, незважаючи на суворі веління зупинити грабіж, тільки й видно загони гвардійських мародерів, які повертаються до Кремля. У старій гвардії безлад і грабіж дужче, ніж будь-коли, відновилися вчора, останньої ночі і сьогодні. З болем бачить імператор, що добірні солдати, які призначені охороняти його особу і повинні показувати приклад підвладності, до такої міри доходять у своєму непослуху, що розбивають льохи і магазини, заготовлені для армії. Інші принизились до того, що не слухали вартових та караульних офіцерів, лаяли їх і били».

«Le grand maréchal du palais se plaint vivement, — писав губернатор, — que malgré les déf nses réiterees, les soldats continuent à faire leurs besoins dans toutes les cours et même jusque sous les fenśtres de l’Empereur»^[386].

Військо це, як розпущена череда, топчучи під ногами ту пашу, яка могла б врятувати її від голодної смерті, що день лишнього перебування в Москві, то більше розпадалось і гинуло.

Але воно не вирушало.

Воно стало втікати лише тоді, коли його раптом охопив панічний страх, викликаний перехватами обозів на Смоленському шляху і Тарутинським боєм. Ця сама звістка про Тарутинський бій, яку несподівано на огляді одержав Наполеон, викликала в нього бажання покарати росіян, як каже Тьєр, і він дав наказ про виступ, якого вимагало все військо.

Втікаючи з Москви, люди цього війська захопили з собою все, що було награбовано. Наполеон теж вивозив з собою свій власний trésor^[387]. Побачивши обоз, що захарастив армію, Наполеон жахнувся (як каже Тьєр). Але він, зі своїм досвідом війни, не наказав спалити всі зайві повозки, як це він зробив з повозками маршала, підходячи до Москви; він подивився на ці коляски та карети, в яких їхали солдати, і сказав, що це дуже добре, що екіпажі ці буде використано для провіанту, для хворих та поранених.

Стан усього війська був схожий на стан пораненої тварини, яка почуває свою загибель і не знає, що вона робить. Вивчати майстерні маневри і цілі Наполеона та його війська з часу вступу в Москву і до знищення цього війська — однаково, що вивчати значення передсмертних стрибків і судорог смертельно пораненої тварини. Дуже часто поранена тварина, почувши шарудіння, кидається на постріл мисливця, біжить вперед, назад і сама прискорює свій кінець. Те ж саме робив Наполеон під тиском усього свого війська. Шарудіння Тарутинського бою сполохало звіра, і він кинувся вперед на постріл, добіг до мисливця, вернувся знову назад і, нарешті, як усякий звір, побіг назад найневигіднішим, небезпечним шляхом, але знайомим, старим слідом.

Наполеон, який здається нам керівником усього цього руху (як дикунам фігура, вирізана на носі корабля, здавалась силою, що керує кораблем), Наполеон увесь цей час своєї діяльності був схожий на дитину, яка, тримаючись за тасьми, прив’язані всередині карети, думає, що вона править кіньми.

XI

6 жовтня, рано-вранці, П’єр вийшов з барака і, вернувшись назад, зупинився біля дверей, граючись з довгим, на коротких кривих ніжках, ліловим песиком, що крутився біля нього. Песик цей жив у них в бараку, ночуючи з Каратаєвим, але іноді ходив кудись до міста і знову повертався. Він, певне, ніколи нікому не належав, і тепер був нічий і не мав ніякої назви. Французи звали його Азор, солдат-казкар звав його Фемгалкою, Каратаєв та інші звали його Сірий, іноді — Вислий... його неприналежність нікому і відсутність імені й навіть породи, навіть певної масті, здавалось, зовсім не турбували лілового песика. Пухнатий хвіст панашем твердо і кругло стояв угору, криві ноги служили йому так добре, що часто він, ніби нехтуючи вживанням усіх чотирьох ніг, граціозно піднімав одну задню і дуже спритно і швидко біг на трьох лапах. З усього він мав задоволення. То, звискуючи від радості, він качався на спині, то грівся на сонці з замисленим і значущим виглядом, то пустував, граючись зі скалкою чи соломинкою.

П’єрове вбрання тепер складалося з брудної прорваної сорочки, єдиного залишку його колишнього одягу, солдатських штанів, за порадою Каратаєва зав’язаних шворочками на кісточках, щоб тепліше було, каптана та селянської шапки. П’єр дуже змінився фізично за цей час. Він не здавався вже товстим, хоч на вигляд і був такий же великий і дужий, успадкувавши їхню породу. Борода й вуса обросли нижню частину обличчя; відросле й закошлане волосся на голові, повне вошей, кучерявилось тепер шапкою. Вираз очей був твердий, спокійний і жваво-готовий, такий, якого ніколи не мав раніш П’єрів погляд. Колишня його розпущеність, що виявлялася і в погляді, замінилась тепер енергійною, готовою до діяльності і відсічі підібраністю. Він був босий.

П’єр дивився то вниз по полю, по якому нинішнього ранку роз’їздились повозки і верхові, то вдалину за річку, то на песика, який вдавав, що він не жартома хоче вкусити його, то на свої босі ноги, які він з приємністю переставляв у різні положення, поворушуючи брудними, товстими, великими пальцями. І щоразу, як він поглядав на свої босі ноги, на обличчі в нього пробігала усмішка жвавості і самовдоволення. Вигляд цих босих ніг нагадував йому все те, що він пережив і зрозумів за цей час, і спогади ці були йому приємні.

Погода вже кілька днів стояла тиха, ясна, з легкими приморозками вранці — так зване бабине літо.

В повітрі, на сонці, було тепло, і тепло це, змішуючись з живлющою свіжістю вранішнього приморозку, що почувався ще в повітрі, було особливо приємне.

На всьому, і на далеких і на близьких предметах, лежав той чарівно-кришталевий блиск, який буває тільки в цю пору осені. Вдалині видно було Воробйові гори з селом, церквою і великим білим будинком. І оголені дерева, і пісок, і каміння, і дахи будинків, і зелений шпиль церкви, і кожен ріг далекого білого будинку — все це неприродно-чітко, тонісінькими лініями вирізьблювалось у прозорому повітрі. Поблизу видно було знайомі руїни напівобгорілого панського будинку, який займали французи, з темнозеленими ще кущами бузку, що росли вздовж огорожі. І навіть цей розвалений і запаскуджений дім, на якого в похмуру погоду гидко дивитись, тепер, у яскравому, нерухомому блискові здавався чимсь заспокійливо-прекрасним.

Французький капрал, по-домашньому розхристаний, у ковпаку, з коротенькою люлькою в зубах, вийшов з-за рогу барака і, дружньо підморгнувши, підійшов до П’єра.

— Quel soleil, hein, Monsieur Kiril? (так звали П’єра всі французи). On dirait le printemps^[388]. — І капрал сперся плечем на двері і запропонував П’єру люльку, незважаючи на те, що завжди він її пропонував і завжди П’єр відмовлявся.

— Si l’on marchait par un temps commc celui-là^[389]... — почав він.

П’єр розпитав його, що чутно про виступ, і капрал розповів, що майже всі війська виступають і що сьогодні має бути наказ і про полонених. У бараку, в якому був П’єр, один з солдатів, Соколов, був хворий при смерті, і П’єр сказав капралові, що треба розпорядитися цим солдатом. Капрал сказав, що П’єр може бути спокійний, що на це є рухомий і постійний госпіталь, і що про хворих буде розпорядження, і що загалом усе, що тільки може трапитись, усе передбачило начальство.

— Et puis, M-r Kiril, vous n’avez qu’à dire un mot au capitaine vous savez. Oh, c’est un... qui n’oublie jamais rien. Diteś au capitaine quand il fera sa tournee, il fera tout pour vous...^[390]

Капітан, про якого говорив капрал, часто й подовгу розмовляв з П’єром і робив йому всякі полегкості.

— Vois-tu, St. Thomas, qu’il me disait l’autre jour: Kiril c’est-un homme qui a de l’instruction, pui parle français; c’est un seigneur russe, qui a eu des malheurs, mais c’est un homme. Et il s’y entend le...S’il demande quelque chose, qu’il me dise, il n’y a pas de refus. Quand on a fait ses etudes, voyez vous, on aime l’instruction et les gens comme il faut. C’est pour vous, que je dis celà. M. Kiril. Dans l’affaire de l’autre jour si ce n’était grâce a vous, ça aurait fini mal^[391].

І, побалакавши ще якийсь час, капрал пішов. (Справа, що сталася недавно, про яку згадував капрал, була бійка між полоненими і французами, в якій П’єру вдалося втихомирити своїх товаришів.) Кілька чоловік полонених слухали розмову П’єра з капралом і зараз же почали питати, що він сказав. У той час, як П’єр розповідав своїм товаришам те, що капрал сказав про виступ, до дверей барака підійшов худорлявий, жовтий і обшарпаний французький солдат. Швидким і боязким рухом піднявши пальці до лоба на знак привітання, він звернувся до П’єра і спитав його, чи в цьому бараку солдат Platoche^[392], якому він дав шити сорочку.

Тиждень тому французи одержали ремінь та полотно і роздали полоненим солдатам шити чоботи й сорочки.

— Готова, готова, соколику! — сказав Каратаєв, виходячи з ретельно складеною сорочкою.

Каратаєв з нагоди тепла і для зручності в роботі був лише в штанах і в чорній, як земля, продраній сорочці. Волосся його, як це роблять майстрові, було обв’язане личком, і кругле обличчя його здавалося ще круглішим і миловидішим.

— Добре слово краще за завдаток. Як сказав на п’ятницю, так і зробив, — промовив Платон, усміхаючись і розгортаючи сорочку, яку він пошив.

Француз стурбовано озирнувся і, наче переборовши вагання, швидко скинув мундир і одягнув сорочку. Під мундиром на французові не було сорочки, а на голе, жовте, худе тіло був надітий довгий заяложений, шовковий у квіточки, жилет. Француз, видно, боявся, щоб полонені, дивлячись на нього, не засміялись, і поспішно ткнув голову в сорочку. Ніхто з полонених не сказав ні слова.

— Ач, якраз, — примовляв Платон, обсмикуючи сорочку. Француз, просунувши голову й руки, не зводячи очей, оглядав на собі сорочку і придивлявся до шва.

— Що ж, соколику, це ж не швальня, і струменту справжнього нема; а сказано: без снасті і воші не вб’єш, — говорив Платон, кругло усміхаючись і, видно, сам радіючи зі своєї роботи.

— C’est bien, c’est bien, merci, mais vous devez avoir de la foile de reste?^[393] — сказав француз.

— Вона ще краща буде, як ти на тіло он надінеш, — казав Каратаєв, все радіючи зі свого витвору. — От і гарно і приємно буде...

— Merci, merci, mon vieux, le reste?.. — повторив француз, усміхаючись і, вийнявши асигнацію, дав Каратаєву, — mais Іе reste...^[394]

П’єр бачив, що Платон не хотів розуміти того, що казав француз, і, не втручаючись, дивився на них. Каратаєв подякував за гроші і все любувався своєю роботою. Француз наполягав на залишках і попросив П’єра перекласти те, що він каже.

— Нащо ж йому залишки ці? — сказав Каратаєв. — Нам би онучі гарні вийшли. Ну, та бог з ним. — І Каратаєв з раптом посмутнілим обличчям витяг з-за пазухи згорточок обрізків і, не дивлячись на нього, дав французові. — Е-ет! — промовив Каратаєв і пішов назад. Француз подивився на полотно, задумався, глянув запитливо на П’єра, і наче П’єрів погляд щось сказав йому.

— Platoche, dites done, Platoche, — раптом почервонівши, крикнув француз пискливим голосом. — Gardez pour vous^[395], — сказав він, подаючи обрізки, повернувся і пішов.

— От бачиш, — сказав Каратаєв, похитуючи головою. — Кажуть, нехристи, а теж душа є. То ж то недарма старі люди мовляли: пітна рука щедра, суха неподатлива. Сам голий, а от віддав же. — Каратаєв, замислено усміхаючись і дивлячись на обрізки, помовчав якийсь час. — А онучечки, друже, добрячі вийдуть, — сказав він і повернувся до барака.

XII

Минуло чотири тижні відтоді, як П’єр був у полоні. Незважаючи на те, що французи пропонували перевести його з солдатського барака до офіцерського, він залишився в тому бараку, в якому був з першого дня.

В розореній і спаленій Москві П’єр зазнав майже найтяжчих злигоднів, які може переносити людина; але завдяки своїй міцній будові і здоров’ю, якого він не усвідомлював досі, і особливо завдяки тому, що ці злигодні підходили так непомітно, що не можна було сказати, коли вони почались, він переносив не тільки легко, але й радісно своє становище. І саме в цей ось час він відчув той спокій і задоволення з себе, яких він марно прагнув раніш. Він довго в своєму житті шукав з різних боків цього заспокоєння, згоди з самим собою, того, що так вразило його в солдатах у Бородінському бою, — він шукав цього у філантропії, в масонстві, в розвіяності світського життя, у вині, в геройському подвигу самопожертви, у романтичній любові до Наташі; він шукав цього шляхом мислення, і всі ці шукання і спроби обманули його. І він, сам не думаючи про те, відчув це заспокоєння і цю згоду з самим собою тільки через жах смерті, через злигодні і через те, що він зрозумів у Каратаєві. Ті страшні хвилини, які він пережив під час страти, наче змили назавжди з його уяви і пам’яті тривожні думки й почуття, ідо раніш здавалися йому важливими. В нього й думки не виникало ні про Росію, ні про війну, ні про політику, ні про Наполеона. Йому очевидно було, що все це не стосувалось його, що в цьому не було його покликання, і тому він не міг міркувати про все це. «Літо і зима — союзу нема», — повторював він слова Каратаєва, і ці слова дивно заспокоювали його, йому здавався тепер незрозумілим і навіть смішним його намір убити Наполеона і його обчислення в шуканні кабалістичного числа і звіра Апокаліпсиса. Озлоблення його проти дружини і тривога про те, щоб не було осоромлене його ім’я, тепер здавались йому не тільки мізерними, але й кумедними. Що йому було до того, що ця жінка провадила там десь те життя, яке їй подобалось? Кому, особливо йому, яке діло було до того, дізнаються чи не дізнаються, що ім’я їх полоненого — граф Безухов.

Тепер він часто згадував свою розмову з князем Андрієм і цілком погоджувався з ним, тільки трохи інакше розуміючи думку князя Андрія. Князь Андрій думав і говорив, що щастя буває тільки негативне, але він говорив це з відтінком гіркості й іронії. Наче, кажучи це, він висловлював іншу думку — про те, що всі вкладені в нас прагнення щастя позитивного вкладені лише для того, щоб, не вдовольняючи, мучити нас. Але П’єр без усякої прихованої думки визнавав правдивість цього. Відсутність страждань, вдоволення потреб і внаслідок того свобода вибору роботи, тобто способу життя, здавалися тепер П’єру безперечним і вищим щастям людини. Тут, тепер тільки, вперше П’єр цілком оцінив насолоду їди, коли хотілось їсти, пиття, коли хотілось пити, сну, коли хотілось спати, тепла, коли було холодно, розмови з людиною, коли хотілось говорити і послухати людський голос. Вдоволення потреб — гарна їжа, чистота, свобода — тепер, коли він був позбавлений усього цього, здавались П’єру довершеним щастям, а вибір роботи, тобто життя, тепер, коли вибір цей був такий обмежений, здавався йому такою легкою справою, що він забував те, що надмір вигод життя знищує все щастя вдоволення потреб, а більша свобода вибору роботи, та свобода, яку йому в його житті давали освіта, багатство, становище у вищому світі, — що ця ось свобода й робить вибір роботи нерозв’язно важким і знищує саму потребу і можливість роботи.

Усі П’єрові мрії тепер линули до того часу, коли він буде вільний. А тимчасом згодом і ціле життя П’єр захоплено думав і говорив про цей місяць полону, про ті неповоротні, сильні і радісні відчуття і, головне, про той повний душевний спокій, про цілковиту внутрішню свободу, які він почував лише в цей час.

Коли він першого дня, вставши рано-вранці, вийшов на світанку з барака й побачив спочатку темні бані, хрести Новодівичого монастиря, побачив морозну росу на припорошеній траві, побачив пагорби Воробйових гір і лісистий берег, що звивався над річкою і зникав у ліловій далині, коли відчув дотик свіжого повітря і почув шум галок, що летіли з Москви через поле, і коли потім раптом бризнуло сяйвом зі сходу і урочисто виплив край сонця з-за хмари, і бані, і хрести, і роса, і далина, і річка, все заграло в радісному сяйві, — П’єра охопило нове, незнайоме почуття радості і тривкості життя.

І почуття це не тільки не покидало його за весь час полону, а, навпаки, зростало в ньому в міру того, як збільшувалися труднощі його становища.

Почуття цієї готовості на все, моральної підібраності все більш підтримувалось у П’єрі тією високою думкою, що, скоро по його приході до барака, встановилася про нього між його товаришами. П’єр зі своїм знанням мов, з тією пошаною, яку до нього виявляли французи, зі своєю простотою, П’єр, який віддавав усе, що в нього просили (він одержував офіцерські три карбованці на тиждень), зі своєю силою, яку він показав солдатам, втискаючи цвяхи в стіну барака, з лагідністю, яку він виявляв в обходженні з товаришами, зі своєю незрозумілою для них здатністю сидіти нерухомо і, нічого не роблячи, думати, здавався солдатам трохи таємничою і вищою істотою. Ті самі властивості його, що в тому світі, в якому він жив раніш, були для нього коли не шкідливі, то незручні — його сила, нехтування вигодами життя, неуважність, простота, — тут, між цими людьми, давали йому становище майже героя. І П’єр почував, що ця думка про нього зобов’язує його.

XIII

Вночі з 6 на 7 жовтня почався рух — виступали французи: ламались кухні, бараки, накладались підводи і рухались війська та обози.

О сьомій годині ранку конвой французів, у похідній формі, у ківерах, з рушницями, ранцями й величезними мішками, стояв перед бараками, і французький жвавий гомін, впереміж з лайкою, перекочувався по всій лінії.

У бараку всі були готові, одягнені, підперезані, взуті й чекали тільки наказу виходити. Лише хворий солдат Соколов, блідий, худий, з синіми колами круг очей, не взутий і не вдягнений сидів на своєму місці і витріщеними від худорби очима запитливо дивився на товаришів, які не звертали на нього уваги, і неголосно й рівномірно стогнав. Видно, не так страждання — він був хворий на кривавий пронос — як страх і горе, що треба залишатися самому, змушували його стогнати.

П’єр, взутий у черевики, що їх пошив для нього Каратаєв з цибика, якого приніс француз, щоб підшили йому підошви, — підперезаний мотузкою, підійшов до хворого і присів перед ним напочіпки.

— Що ж, Соколов, вони ж не зовсім ідуть звідси! У них тут шпиталь. Може, тобі ще краще, ніж нам, буде, — сказав П’єр.

— О господи! О смерть моя! О господи! — голосніше застогнав солдат.

— Та я зараз ще спитаю їх, — сказав П’єр і, підвівшись, пішов до дверей барака. В той час, як П’єр підходив до дверей, знадвору підходив з двома солдатами той капрал, який вчора вгощав П’єра люлькою. І капрал, і солдати були в похідній формі, в ранцях та ківерах з застебнутими лускатими підборідниками, що змінювали їх знайомі обличчя.

Капрал ішов до дверей, щоб зачинити їх за наказом начальства. Перед випусканням треба було перелічити полонених.

— Caporal, que fera-t-on du malade?..^[396] — почав П’єр; але в ту хвилину, як він говорив це, в нього виник сумнів, чи той це знайомий його капрал, чи інша, незнайома людина: так не схожий був на себе в цю хвилину капрал. Крім того, в ту хвилину, як П’єр говорив це, з двох боків раптом залунало тріскотіння барабанів. Капрал насупився на П’єрові слова і, промовивши безглузду лайку, захлопнув двері. В бараку стало напівтемно; з двох боків різко тріскотіли барабани, заглушуючи стогін хворого.

«Ось воно!.. Знову воно!» — сказав собі П’єр, і мимовільний холод пробіг по його спині. У зміненому обличчі капрала, у звуку його голосу, в збудливому й оглушливому тріскотінні барабанів П’єр пізнав ту таємничу, байдужу силу, що примушувала людей проти своєї волі умертвляти таких, як самі, ту силу, дію якої він спостерігав під час страти. Боятися, намагатись уникнути цієї сили, звертатися з просьбами чи умовлянням до людей, що правили за знаряддя її, було марно. Це знав тепер П’єр. Треба було чекати й терпіти. П’єр не підійшов більше до хворого і не оглянувся на нього. Він мовчки, насупившись, стояв біля дверей барака.

Коли двері барака відчинилися і полонені, як отара овець, стали чавити один одного, стовпившись у виході, П’єр пробився поперед них і підійшов до того самого капітана, що, як запевняв капрал, ладен був усе зробити для П’єра. Капітан теж був у похідній формі, і з холодного обличчя його дивилось те саме «воно», що його П’єр впізнав у словах капрала і в тріскотінні барабанів.

— Filez, filez^[397], — примовляв капітан, суворо хмурячись і дивлячись на юрму полонених, що сунула повз нього. П’єр знав, що його спроба буде даремна, але підійшов до нього.

— Eh bien, qu’est се qu’il у а? — холодно оглянувшись, ніби не впізнавши, промовив офіцер. П’єр сказав про хворого.

— Il pourra marcher, que diable! — сказав капітан. — Filea, filez^[398], — примовляв він далі, не дивлячись на П’єра.

— Mais non, il est à l’agonie^[399]... — почав був П’єр.

— Voulez vous bien!..^[400] — злобно насупившись, крикнув капітан.

«Драм-да-да-дам, дам, дам», — тріскотіли барабани. І П’єр зрозумів, що таємнича сила вже цілком оволоділа цими людьми і що тепер говорити ще що-небудь марно.

Полонених офіцерів відділили від солдатів і звеліли їм іти попереду. Офіцерів, серед яких був П’єр, було чоловік тридцять, солдатів чоловік триста.

Полонені офіцери, випущені з інших бараків, були всі чужі, були значно краще одягнені, ніж П’єр, і дивились на нього, в його взутті, недовірливо і відчужено. Недалеко від П’єра йшов огрядний майор у казанському халаті, підперезаний рушником, з пухлим, жовтим, сердитим обличчям, який, видно, користувався загальною пошаною своїх товаришів полонених. Він одну руку з кисетом тримав за пазухою, другою спирався на цибух. Майор, пихкаючи і віддуваючись, буркотів і сердився на всіх за те, що, як йому здавалося, його штовхають і що всі квапляться, коли квапитись нема куди, всі з чогось дивуються, коли ні в чому нема нічого дивного. Другий, маленький худий офіцер, з усіма заговорював, роблячи припущення про те, куди їх ведуть тепер і чи далеко вони встигнуть пройти за сьогоднішній день. Чиновник у валянках і в комісаріатській формі забігав з різних боків і оглядав погорілу Москву, голосно повідомляючи про свої спостереження — що згоріло і яка була та чи ця, видна тепер, частина Москви. Третій офіцер, польського походження по акценту, сперечався з комісаріатським чиновником, доводячи йому, що він помиляється у визначенні кварталів Москви.

— Про що сперечаєтесь? — сердито казав майор. — Миколи чи Власа — все одно; бачите, все згоріло, ну й кінець... Чого штовхаєтесь, хіба дороги мало, — звернувся він сердито до того, що йшов позаду і зовсім не штовхав його.

— Ай, ай, ай, що наробили! — чутно було, проте, то з того, то з цього боку голоси полонених, які оглядали пожарище. — І Замоскворіччя он, і Зубово, та й у Кремлі... Дивіться, половини нема. Та я вам казав, що все Замоскворіччя, он так і є.

Ну, знаєте, що згоріло, про що ж балакати! — казав майор.

Проходячи через Хамовники (один з небагатьох вцілілих кварталів Москви) повз церкву, весь натовп полонених раптом потиснувся до одного боку, і почулись вигуки жаху та огиди.

— Ач, мерзотники! Ото нехристи! Та мертвий, мертвий і є... Вимазали чимсь.

П’єр теж підійшов до церкви, біля якої було те, що викликало вигуки, і невиразно побачив щось сперте на огорожу церкви. Зі слів товаришів, які бачили краще за нього, він взнав, що те щось було — труп людини, поставлений стійма біля огорожі і вимазаний на обличчі сажею.

— Marchez, sacée nom... Filez... trente mille diables...^[401] — залунала лайка конвойних, і французькі солдати з новим озлобленням розігнали тесаками натовп полонених, що дивився на мертву людину.

XIV

Провулками Хамовників полонені йшли самі зі своїм конвоєм і з повозками та фурами, що належали конвойним і їхали позаду; але, вийшовши до провіантських магазинів, вони потрапили в середину величезного артилерійського обозу, який тісно просувався впереміж з приватними повозками.

Біля самого мосту всі зупинилися, чекаючи, щоб просунулись ті, що їхали попереду. З мосту полонені побачили, як спереду і ззаду нескінченними рядами рухались інші обози. Праворуч, там, де повертав Калузький шлях повз Нескучний, зникаючи вдалині, тяглися нескінченні лави військ і ряди обозів. Це були війська корпусу Богарне, що вийшли раніш за всіх; позаду, набережною і через Кам’яний міст, тяглися війська та обози Нея.

Війська Даву, до яких належали полонені, йшли через Кримський брід і вже частково входили в Калузьку вулицю. Але обози так розтяглися, що останні обози Богарне ще не вийшли з Москви в Калузьку вулицю, а голова військ Нея уже виходила з Великої Ординки.

Пройшовши Кримський брід, полонені просувалися по кілька кроків і зупинялись, і знову просувались, і з усіх боків екіпажі і люди дедалі більше стовплювались. Пройшовши більш як за годину ті кілька сот кроків, що відділяють міст від Калузької вулиці, і дійшовши до майдану, де сходяться Замоскворіцькі вулиці з Калузькою, полонені, стиснуті докупи, зупинились і кілька годин простояли на цьому перехресті. З усіх боків чутно було безугавний, як шум моря, гуркіт коліс, і тупіт ніг, і безперестанні сердиті вигуки та лайку. П’єр стояв притиснутий до стіни обгорілого будинку, слухаючи цей гамір, що зливався в його уяві із звуками барабана.

Кілька полонених офіцерів, щоб краще бачити, вилізли на стіну обгорілого будинку, біля якого стояв П’єр.

— Народу ж то! Якого народу!.. І на гарматах он навалили! Дивись: хутра... — говорили вони. — Ач, негідники, награбували... Он у того ззаду, на возі... Це ж з образа, їй-богу. Це німці, мабуть. І наш мужик, їй-богу!.. Ах, падлюки!.. Ач, нав’ючився як, насилу йде! От тобі й на, дрожку — і ту захопили!.. Ач, умостився на скринях он. Матінко!.. Побилися!..

— Так його по пиці, по пиці! Отак до вечора не дочекаємось. Дивись, дивіться... а це, певне, самого Наполеона. Бачиш, коні он які! у вензелях з короною. Це дім складаний. Загубив мішка, не бачить. Знову побилися... Жінка з дитям, і непогана. Ага, чом ні, так тебе і пропустять... Дивися, й кінця нема. Дівки російські, їй-бо, дівки! В колясках он як зручно вмостилися!

Знову хвиля загальної цікавості, як і коло церкви в Хамовниках, подала всіх полонених до дороги, і П’єр, завдяки своєму зросту, через голови інших побачив те, що викликало таку цікавість полонених. У трьох колясках, що просувалися серед зарядних ящиків, їхали, тісно сидячи одна на одній, виряджені, в яскравих кольорах, нарум’янені жінки і кричали щось пискливими голосами.

З тієї хвилини, як П’єр усвідомив появу таємничої сили, ніщо не здавалось йому чудним чи страшним: ні труп, вимазаний на забаву сажею, ні ці жінки, що поспішали кудись, ні згарища Москви. Все, що бачив тепер П’єр, не справляло на нього майже ніякого враження — наче душа його, готуючись до важкої боротьби, відмовлялася приймати враження, що могли ослабити її.

Поїзд жінок проїхав. За ним тяглися знову вози, солдати, фури, солдати, карети, солдати, ящики, солдати, зрідка жінки.

П’єр не бачив людей окремо, він бачив рух людей.

Усіх цих людей і коней наче гнало якоюсь невидимою силою. Всі вони протягом години, поки П’єр спостерігав їх, випливали з різних вулиць з одним і тим же бажанням скоріше пройти; всі вони однаково, стикаючись з іншими, починали сердитись, битись; вишкірялися білі зуби, супились брови, перекидалися все ті самі лайки і на всіх обличчях був однаковий браво-рішучий і жорстко-холодний вираз, який був на обличчі в капрала і вранці під час тріскотінкя барабана так вразив П’єра.

Уже надвечір конвойний начальник зібрав свою команду і з криком та лайкою втиснувся в обози, і полонені, оточені з усіх боків, вийшли на Калузький шлях.

Йшли дуже швидко, не відпочиваючи, і зупинились тільки коли вже сонце почало сідати. Обози наїхали одні на одних, і люди стали готуватись до нічлігу. Всі здавалися сердитими й незадоволеними. Довго з різних боків чутно було лайки, злобні вигуки та бійки. Карета, що їхала позаду конвойних, наштовхнулася на повозку конвойних і пробила її дишлем. Кілька солдатів з різних боків збіглися до повозки; одні били по головах коней, запряжених в карету, звертаючи їх, інші билися між собою, і П’єр бачив, що одного німця тяжко поранили тесаком у голову.

Здавалось, усі ці люди почували тепер, коли зупинилися посеред поля в холодних сутінках осіннього вечора, одну й ту ж неприємність пробудження від поспішності, що охопила всіх під час виходу, і поривання кудись рухатися. Зупинившись, усі наче зрозуміли, що невідомо ще, куди йдуть і що в цьому поході багато буде тяжкого і трудного.

З полоненими на цьому привалі конвойні обходилися ще гірше, ніж під час вирушання. На цьому привалі вперше м’ясну їжу полонених було видано конятиною.

В кожному, від офіцерів до останнього солдата, було помітне ніби особисте озлоблення проти кожного з полонених, що так несподівано замінило собою колишнє дружелюбне ставлення.

Озлоблення це ще більш посилилося, коли на переліку полонених виявилось, що під час метушні, виходячи з Москви, один російський солдат, який прикидався хворим на живіт, утік. П’єр бачив, як француз побив російського солдата за те, що той відійшов далеко від дороги, і чув, як капітан, його приятель, докоряв унтер-офіцерові за втечу російського солдата і погрожував йому судом. На відмовку унтер-офіцера, що солдат був хворий і не міг іти, офіцер відповів, що наказано пристрілювати тих, хто відставатиме. П’єр почував, що та фатальна сила, яка зім’яла його під час страти і якої було непомітно під час полону, тепер знову оволоділа його існуванням, йому було страшно; але він почував, як у міру зусиль, що їх робила фатальна сила, щоб розчавити його, в душі його виростала й міцніла незалежна від неї сила життя.

П’єр повечеряв юшкою з житнього борошна з конятиною і поговорив з товаришами.

Ні П’єр, ні будь-хто з його товаришів не говорили ні про те, що вони бачили в Москві, ні про грубощі обходження французів, ні про той наказ пристрілювати, що був оголошений їм: усі були, мовби всупереч погіршенню становища, особливо жваві й веселі: Говорили про особисті спогади, про смішні сцени, бачені під час походу, і заминали розмови про теперішнє становище.

Сонце давно сіло. Яскраві зорі засвітились де-не-де по небу; сходив повний місяць, і червона, схожа на пожежу, заграва розлилася краєм неба; величезна червона куля дивно погойдувалась у сіруватій імлі. Ставало видно. Вечір уже кінчився, але ніч ще не починалася. П’єр встав і пішов від своїх нових товаришів між вогнища на другий бік шляху, де, йому сказали, стояли полонені солдати. Йому хотілось поговорити з ними. На дорозі французький вартовий зупинив його і наказав вернутись.

П’єр вернувся, але не до багаття, до товаришів, а до розпряженої повозки, коло якої нікого не було. Він, підібравши ноги й опустивши голову, сів на холодну землю біля колеса повозки і довго нерухомо сидів у задумі. Минуло понад годину. Ніхто не турбував П’єра. Раптом він зареготав своїм товстим добродушним сміхом так голосно, що з різних боків здивовано оглянулись люди на цей чудний, очевидно одинокий сміх.

— Ха, ха, ха! — сміявся П’єр. І він промовив уголос сам до себе:— Не пустив мене солдат. Спіймали мене, зачинили мене. В полоні держать мене. Кого мене? Мене? Мене — мою безсмертну душу! Ха, ха, ха!.. Ха, ха, ха!.. — сміявся він, і сльози виступили в нього на очах.

Якийсь чоловік встав і підійшов подивитися, чого сам собі сміється цей чудний великий чоловік. П’єр перестав сміятися, встав, відійшов далі від цікавого і озирнувся круг себе.

Величезний, безкраїй бівуак, який нещодавно гаморів тріскотінням вогнищ і гомоном людей, — затихав; червоні вогні багать згасали і блідли. Високо в ясному небі стояв повний місяць. Ліси та поля, невидні раніш поза розташуванням табору, відкривались тепер вдалині. І ще далі за ці ліси та поля ясніла, коливаючись, кличучи в себе, безконечна далина. П’єр глянув у небо, в глибінь даленіючих, мерехтливих зірок. «І все це моє, і все це в мені, і все це я! — думав П’єр. — І все це вони спіймали й посадили в барак, загороджений дошками!» Він усміхнувся і пішов до своїх товаришів вкладатися спати.

XV

В перших числах жовтня до Кутузова приїжджав ще один парламентер з листом від Наполеона і з пропозицією миру, обманливо позначеним Москвою, тимчасом як Наполеон уже був недалеко спереду Кутузова, на старому Калузькому шляху. Кутузов відповів на цей лист так само, як на перший, присланий з Лорістоном: він сказав, що про мир мови бути не може.

Скоро після цього з партизанського загону Дорохова, який ходив ліворуч від Тарутина, було одержано донесення про те, що в Фомінському з’явилися війська, що вони становлять дивізію. Брусьє і що дивізія ця, відокремлена від інших військ, легко може бути винищена. Солдати і офіцери знову вимагали діяльності. Штабні генерали, збуджені спогадом про легкість перемоги під Тарутиним, наполягали перед Кутузовим на виконанні пропозиції Дорохова. Кутузов вважав, що не треба ніякого наступу. Вийшло середнє, те, що мало статися; послано було у Фомінське невеликий загін, який мав атакувати Брусьє.

Через дивну випадковість це призначення — найважче і найважливіше, як виявилося згодом, — дістав Дохтуров; той самий скромний, маленький Дохтуров, якого ніхто нам не описував тим, що складає плани боїв, літає перед полками, кидає хрести на батареї і т. ін., якого вважали і називали нерішучим і непроникливим, але той самий Дохтуров, якого під час усіх воєн росіян з французами, від Аустерліца і до тринадцятого року, ми бачимо начальником скрізь, де тільки становище важке. В Аустерліці він залишається останнім біля греблі Аугеста, збираючи полки, рятуючи, що можна, коли все тікає і гине і жодного генерала нема в арієргарді. Він, хворий, у гарячці, йде до Смоленська з двадцятьма тисячами захищати місто проти всієї наполеонівської армії. У Смоленську, тільки-но задрімав він на Малаховських воротях у пароксизмі гарячки, його будить канонада по Смоленську, і Смоленськ держиться цілий день. У Бородінському бою, коли вбито Багратіона і війська нашого лівого флангу перебито в пропорції 9 до 1 і вся сила французької артилерії спрямована туди, — посилається не хто інший, а саме нерішучий і непроникливий Дохтуров, і Кутузов квапиться виправити свою помилку, коли він послав був туди іншого. І маленький, тихенький Дохтуров Іде туди, і Бородіно — найкраща слава російського війська. І багато героїв описано нам у віршах і в прозі, але про Дохтурова майже ні слова.

Знову Дохтурова посилають туди у Фомінське і звідти в Малий Ярославець, у те місце, де був останній бій з французами, і в те місце, з якого, очевидно, уже починається загибель французів, і знову багатьох геніїв та героїв описують нам у цей період кампанії, але про Дохтурова ні слова, або дуже мало, або сумнівно. Це ось умовчування про Дохтурова очевидніше за все доводить його гідність.

Природно, що людині, яка не розуміє ходу машини і спостерігає її дію, здається, що найважливішою частиною цієї машини є та тріска, що випадково потрапила в неї і, заважаючи її ходові, сіпається в ній. Людина, не знаючи будови машини, не може зрозуміти того, що не ця тріска, яка псує і заважає роботі, а та маленька, передаточна шестерня, що нечутно крутиться, є однією з найістотніших частин машини.

10 жовтня, того самого дня, як Дохтуров пройшов половину дороги до Фомінського і зупинився в селі Аристові, готуючись точно виконати даний наказ, усе французьке військо, в своєму судорожному русі дійшовши до позиції Мюрата, як здавалось, для того, щоб дати бій, раптом без причини повернуло ліворуч на новий Калузький шлях і стало входити у Фомінське, в якому раніш стояв один Брусьє. У Дохтурова під командою в цей час були, крім Дорохова, два невеликі загони Фігнера і Сеславіна.

Увечері 11 жовтня Сеславін приїхав у Аристово до начальства з пійманим полоненим французьким гвардійцем. Полонений казав, що війська, які ввійшли сьогодні у Фомінське, становили авангард всієї великої армії, що Наполеон був тут-таки, що вже п’ятий день як армія вся вийшла з Москви. Того ж вечора дворак, прийшовши з Боровська, розповів, що він бачив вступання величезного війська у місто. Козаки з загону Дорохова доносили, що вони бачили французьку гвардію, яка йшла шляхом до Боровська. З усіх цих вістей стало очевидно, що там, де думали застати одну дивізію, тепер була вся армія французів, яка йшла з Москви у несподіваному напряму — старим Калузьким шляхом. Дохтуров нічого не хотів розпочинати, бо йому неясно було тепер, у чому полягає його обов’язок, йому наказано було атакувати Фомінське. Але в Фомінському перше був лише Брусьє, тепер була вся французька армія. Єрмолов хотів зробити за своїм розсудом, але Дохтуров наполягав на тому, що йому треба мати наказ від ясновельможного. Вирішено було послати донесення у штаб.

Для цього було обрано тямущого офіцера, Болховітінова, який, крім письмового донесення, мав на словах розповісти всю справу. О дванадцятій годині ночі Болховітінов, одержавши конверта і словесний наказ, помчав у супроводі козака з запасними кіньми до головного штабу.

XVI

Ніч була темна, тепла, осіння. Ішов дощик уже четвертий день. Двічі перемінивши коней і за півтори години промчавши тридцять верст болотистою, грузькою дорогою, Болховітінов о другій годині ночі був у Леташовці. Злізши біля хати, де на тину була вивіска «Головний Штаб», і кинувши коня, він увійшов до темних сіней.

— Чергового генерала скоріше! Дуже важливе! — промовив він до когось, що підводився і сопів у темряві сіней.

— Звечора нездорові дуже були, третю ніч не сплять, — по-заступницькому прошепотів денщицький голос. — Уже ви капітана розбудіть спочатку.

— Дуже важливе, від генерала Дохтурова, — сказав Болховітінов, намацавши відчинені двері і входячи в них. Денщик пройшов поперед нього і став будити когось:— Ваше благородіє, ваше благородіє — кульєр!

— Що, що? Від кого? — говорив чийсь сонний голос.

— Від Дохтурова і від Олексія Петровича. Наполеон у Фомінському, — сказав. Болховітінов, не бачачи в темряві того, хто питав його, але по голосу гадаючи, що це не Коновніцин.

Розбуджений чоловік позіхав і потягався.

— Будити мені його не хочеться, — сказав він, обмацуючи щось. — Дуже хворий! Може, так, чутки.

— Ось донесення, — сказав Болховітінов, — наказано відразу ж передати черговому генералові.

— Стривайте, світло засвічу. Куди ти, клятий, завжди заткнеш? — звертаючись до денщика, сказав той, що потягався. Це був Щербинін, ад’ютант Коновніцина. — Знайшов, знайшов, — додав він.

Денщик кресав вогонь, Щербинін обмацував свічник.

— Ах, мерзенні, — з огидою сказав він.

При світлі іскор Болховітінов побачив молоде обличчя Щербиніна зі свічкою; в передньому кутку спав ще один чоловік. Це був Коновніцин.

Коли спочатку синім, потім червоним полум’ям зайнялися від труту сірники, Щербинін засвітив лойову свічку, зі свічника якої побігли прусаки, що обглодували її, і оглянув вісника. Болховітінов був весь у болоті і, обтираючись рукавом, розмазував його по обличчю.

— Та хто доносить? — спитав Щербинін, взявши конверта.

— Звістка правдива, — сказав Болховітінов. — І полонені, і козаки, і лазутчики — всі одноголосно показують те саме.

— Нічого не вдієш, треба будити, — сказав Щербинін, встаючи й підходячи до чоловіка в нічному ковпаку, вкритого шинеллю. — Петре Петровичу! — промовив він. Коновніцин не ворушився. — До головного штабу! — сказав він, усміхнувшись, знаючи, що ці слова напевне розбудять його. І справді, голова в нічному ковпаку підвелась одразу ж. На красивому, твердому обличчі Коновніцина, з гарячково запаленими щоками, на мить ще затримався вираз далеких від справжнього становища марень сну, але по цьому він раптом здригнувся: обличчя його набрало звично спокійного і твердого виразу.

— Ну, що таке? Від кого? — неквапливо, але зразу ж спитав він, кліпаючи від світла. Слухаючи донесення офіцера, Коновніцин розпечатав і прочитав.. Зразу по цьому він опустив ноги в шерстяних панчохах на долівку і став взуватися. Він скинув ковпак і, причесавши виски, надів кашкета.

— Ти скоро доїхав? Ходім до ясновельможного.

Коновніцин одразу зрозумів, що привезена звістка була дуже важлива і що не можна баритися. Добре це чи погано, він не думав і не питав себе. Його це не цікавило. На всю справу війни він дивився не розумом, не міркуванням, а чимсь іншим. В душі його було глибоке, невисловлене переконання, що все буде гаразд; але що цьому вірити не треба і тим більш не треба говорити цього, а треба робити тільки свою справу. І цю свою справу він робив, віддаючи їй усі свої сили.

Петро Петрович Коновніцин, так само, як і Дохтуров, тільки мовби для пристойності внесений у список так званих героїв 12-го року — Барклаїв, Раєвських, Єрмолових, Платових, Милорадовичів, так само, як і Дохтуров, мав репутацію людини вельми обмежених здібностей і знань і так само, як і Дохтуров, Коновніцин ніколи не робив проектів боїв, але завжди був там, де було найважче; спав завжди з відчиненими дверима відтоді, як був призначений черговим генералом, наказуючи кожному посланому будити його, завжди під час бою був під вогнем, так що Кутузов докоряв йому за те і боявся посилати, й був так само, як і Дохтуров, однією з тих непомітних шестерень, які не торохтять і не шумлять, але становлять найістотнішу частину машини.

Виходячи з хати у вологу, темну ніч, Коновніцин насупився почасти від того, що йому дужче стала боліти голова, почасти від неприємної думки, що виникла в нього, про те, як тепер захвилюється від цієї звістки все це гніздо штабних, впливових людей, особливо Бенігсен, який після Тарутина був на ножах з Кутузовим; як будуть пропонувати, сперечатись, наказувати, касувати. І це передчуття було йому неприємне, хоч він і знав, що без цього не можна.

Справді, Толь, до якого він зайшов повідомити нову звістку, одразу ж став викладати свої міркування генералові, що жив з ним, і Коновніцин, мовчки і втомлено слухаючи, нагадав йому, що треба йти до ясновельможного.

XVII

Кутузов, як і всі старі люди, мало спав ночами. Вдень він часто несподівано починав куняти; але вночі лежав нероздягнутий на своїй постелі, здебільшого не спав і думав.

Так він лежав і тепер на своєму ліжку, сперши важку, велику спотворену голову на пухлу руку і думав, розплющеним одним оком вдивляючись у темряву.

Відтоді, як Бенігсен, який листувався (3 государем і мав найбільшу силу в штабі, уникав його, Кутузов був спокійніший у тому відношенні, що його з військами не примусять знову брати участь у марних наступальних діях. Урок Тарутинського бою і передодня його, хворобливо пам’ятний Кутузову, теж повинен був вплинути, думав він.

«Вони повинні зрозуміти, що ми можемо тільки програти, діючи наступально. Терпіння і час, ось мої воїни-богатирі!» — думав Кутузов. Він знав, що не треба зривати яблуко, поки воно зелене. Воно само впаде, коли достигне, а зірвеш зеленим, зіпсуєш яблуко і дерево, і сам оскому наб’єш. Він, як досвідчений мисливець, знав, що звіра поранено, поранено так, як тільки могла поранити вся російська сила, але смертельно чи ні — це було ще не з’ясоване питання. Тепер, з присилання Лорістона та Бертелемі і з донесень партизанів, Кутузов майже знав, що звіра поранено смертельно, Та треба було ще доказів, треба було чекати.

«Їм хочеться бігти подивитися, як вони його вбили. Почекайте, побачите. Все маневри, все наступи! — думав він. — До чого? Все аби відзначитися. Наче щось веселе є в тому, щоб битися. Вони мов діти, в яких не добереш, як була справа, тому що всі хочуть довести, як вони вміють битися. Та річ тепер не в тому.

І які майстерні маневри пропонують мені всі оці! Їм здається, що, коли вони видумали дві-три випадковості (він згадав про загальний план з Петербурга), вони видумали їх усі. А їм усім нема числа!»

Нерозв’язане питання про те, смертельна чи не смертельна рана, завдана в Бородіні, уже цілий місяць висіло над головою Кутузова. З одного боку, французи захопили Москву. З другого боку, безперечно, всім єством своїм Кутузов почував, що той страшний удар, в якому він разом з усіма руськими людьми напружив усі свої сили, повинен був бути смертельним. Але в усякому разі треба було доказів, і він чекав їх уже місяць, і чим далі минав час, тим більш нетерплячим він ставав. Лежачи на своїй постелі в свої безсонні ночі, він робив те саме, що робила ця генеральська молодь, те саме, за що він докоряв їм. Він придумував усі можливі випадки так само, як і молодь, тільки з тією різницею, що він нічого не будував на цих припущеннях і що він бачив їх не два і не три, а тисячі. Що далі він думав, то більше їх поставало. Він придумував усякого роду рухи наполеонівської армії, всієї або частин її — до Петербурга, на нього, в обхід його, придумував (чого він найбільш боявся) і той випадок, що Наполеон почне боротися проти нього його ж зброєю, що він залишиться в Москві, вичікуючи його. Кутузов придумав навіть рух наполеонівської армії назад на Мединь та Юхнов; але одного, чого він не міг передбачити, це того, що сталося, того божевільного, судорожного метання наполеонівського війська протягом перших одинадцяти днів після його виступу з Москви, — метання, яке зробило можливим те, про що все ж таки не смів ще тоді думати Кутузов: цілковите винищення французів. Донесення Дорохова про дивізію Брусьє, вісті від партизанів про злигодні наполеонівської армії чутки про готування до виступу з Москви — усе підтверджувало припущення, що французька армія розбита і збирається тікати; але це були тільки припущення, які здавалися важливими для молоді, але не для Кутузова. Він зі своїм шістдесятилітнім досвідом знав, якої ваги треба надавати чуткам, знав, як люди здатні, бажаючи чого-небудь, групувати всі вісті так, що вони наче підтверджують бажане, і знав, як у такому випадку охоче випускають усе суперечне. І чим більше бажав цього Кутузов, тим менше він дозволяв собі цьому вірити. Питання це забирало всі його душевні сили. Все інше було для нього тільки звичним виконанням життя. Таким звичним виконанням життя і підкоренням йому були його розмови зі штабними, листи до m-me Staël, які він писав з Тарутина, читання романів, роздавання нагород, листування з Петербургом і т. ін. Але загибель французів, яку лише він передбачав, була його душевним єдиним бажанням.

Вночі 11 жовтня він лежав, спершись на руку, і думав про це.

У сусідній кімнаті заворушилось і почулися кроки Толя, Коновніцина та Болховітінова.

— Гей, хто там? Увійдіть, увійди! Що новенького? — гукнув їх фельдмаршал.

Поки лакей засвічував свічку, Толь розповідав зміст вістей.

— Хто привіз? — спитав Кутузов з обличчям, яке вразило Толя, коли засвітилася свічка, своєю холодною строгістю.

— Не може бути сумніву, ваша світлість.

— Поклич, поклич його сюди!

Кутузов сидів, спустивши одну ногу з ліжка і налігши великим животом на другу, зігнуту ногу. Він мружив своє видюще око, щоб краще розглянути посланого, наче в його рисах він хотів прочитати те, що цікавило його.

— Скажи, скажи, голубе, — звернувся він до Болховітінова своїм тихим старечим голосом, загортаючи розхристану сорочку. — Підійди, підійди ближче. Які ти привіз мені вісточки? Га? Наполеон з Москви пішов? Воістину так? Га?

Болховітінов докладно доносив спочатку все те, що йому було наказано.

— Говори, говори швидше, не томи душі, — перебив його Кутузов.

Болховітінов розповів усе і замовк, чекаючи наказу. Толь почав був говорити щось, але Кутузов перебив його. Він хотів сказати щось, та раптом обличчя його зіщурилось, скривилося; він, махнувши рукою на Толя, повернувся в протилежний бік, до покуття, що чорніло образами.

— Господи, создателю мій! Почув ти молитву нашу... — тремтячим голосом сказав він, склавши руки. — Врятована Росія. Слава тобі, господи! — І він заплакав.

XVIII

З часу звістки про вихід французів з Москви і до кінця кампанії вся діяльність Кутузова полягає лише в тому, щоб владою, хитрістю, просьбами стримувати свої війська від непотрібних наступів, маневрів і сутичок з ворогом, який гине. Дохтуров іде до Малоярославця, а Кутузов бариться зі всією армією і дає накази про очищення Калуги, відступ за яку здається йому вельми можливим.

Кутузов скрізь відступає, але ворог, не дожидаючись його відступу, втікає назад, у протилежний бік.

Історики Наполеона описують нам майстерний маневр його на Тарутино та Малоярославець і роблять припущення про те, що було б, якби Наполеон встиг пройти в багаті південні губернії.

Але не кажучи про те, що ніщо не перешкоджало Наполеону йти в ці південні губернії (бо російська армія давала йому дорогу), історики забувають, що армія Наполеона не могла бути врятована нічим, бо вона в самій собі мала вже тоді передумови неминучої загибелі. Чому ця армія, знайшовши силу продовольства в Москві і, не мігши втримати його, а стоптавши його під ногами, ця армія, яка, прийшовши до Смоленська, не розбирала продовольства, а грабувала його, — чому ця армія могла б виправитися в Калузькій губернії, населеній тими ж росіянами, що й у Москві, і з тими ж властивостями вогню спалювати те, що запалюють?

Армія не могла ніде виправитися. Вона від Бородінського бою і грабежу Москви мала в собі вже ніби хімічні передумови розкладу.

Люди цієї колишньої армії втікали зі своїми ватажками самі не знаючи куди, бажаючи (Наполеон і кожен солдат) тільки одного: виплутатися особисто якомога швидше з того безвихідного становища, яке, хоч і не ясно, вони всі усвідомлювали.

Тільки тому на раді в Малоярославці, коли генерали, вдаючи, що вони радяться, висловлювали різні думки, остання думка простодушного солдата Мутона, який сказав те, що всі думали, що треба тільки піти звідси якнайскоріше, закрила всі роти, і ніхто, навіть Наполеон, не міг сказати нічого проти істини, яку всі усвідомлювали.

Але хоч усі і знали, що треба було йти, залишався ще сором свідомості того, що треба тікати. І треба було зовнішнього поштовху, який переміг би цей сором. І поштовх цей з’явився тоді, коли треба було. Це було так зване у французів le Hourra de l’Empereur^[402].

Другого дня після ради Наполеон, рано-вранці, вдаючи, що хоче оглядати війська і поле минулого та майбутнього бою, з почтом маршалів і конвою їхав серединою лініїрозташування військ. Козаки, шастаючи коло здобичі, натрапили на самого імператора і мало не спіймали його. Коли козаки цього разу не спіймали Наполеоне, то врятувало його те саме, що губило французів: здобич, на яку і в Тарутині і тут, залишаючи людей, кидались козаки. Вони, не звертаючи уваги на Наполеона, кинулись на здобич, і Наполеон встиг утекти.

Коли les enfants du Don^[403] ось-ось могли спіймати самого імператора серед його армії, ясно було, що нічого більш робити, як тільки тікати якомога швидше найближчим знайомим шляхом. Наполеон, зі своїм сорокалітнім черевцем, не почуваючи вже в собі колишньої моторності і сміливості, зрозумів цей натяк. І під впливом страху, якого він набрався від козаків, одразу погодився з Мутоном і дав, як кажуть історики, наказ про відступ назад на Смоленський шлях.

Той факт, що Наполеон погодився з Мутоном і що війська пішли назад, доводить не те, що він наказав це, а що сили, які діяли на всю армію в розумінні спрямування її по Можайському шляху, одночасно діяли й на Наполеона.

XIX

Коли людина перебуває в русі, вона завжди придумує собі мету цього руху. Для того, щоб іти тисячу верст, людині конче треба думати, що щось гарне є за цією тисячею верст. Потрібне уявлення про обітовану землю для того, щоб мати силу рухатися.

Обітованою землею для французів під час їх наступу була Москва, під час відступу — батьківщина. Але батьківщина була занадто далеко, і для людини, яка йде тисячу верст, неодмінно треба сказати собі, забувши про кінцеву мету: «сьогодні я прийду за сорок верст на місце відпочинку і нічлігу», і в першому переході це місце відпочинку заслоняє кінцеву мету і зосереджує на собі всі бажання й надії. Ті прагнення, що виявляються в окремої людини, завжди посилюються в натовпі.

Для французів, які пішли назад старим Смоленським шляхом, кінцева мета, батьківщина, була занадто далеко, і найближчою метою, тією, до якої, у величезній пропорції посилюючись у натовпі, поривалися всі бажання та надії, — був Смоленськ. Не тому, що люди знали, що в Смоленську було багато провіанту і свіжих військ, не тому, що їм казали це (навпаки, вищі чини армії! і сам Наполеон знали, що там мало провіанту), а тому, що це лише могло дати їм силу рухатися і переносити теперішні злигодні. Вони, і ті, що знали, і ті, що не знали, однаково обманюючи себе, як до обітованої землі, поривалися до Смоленська.

Вийшовши на великий шлях, французи надзвичайно енергійно, нечувано швидко побігли до своєї вигаданої мети. Крім цієї причини загального прагнення, що пов’язувала в одно ціле юрми французів і надавала їм деякої енергії, була ще друга причина, яка пов’язувала їх. Причина ця полягала в їх кількості. Сама величезна маса їх, як у фізичному законі притягання, притягала до себе окремі атоми людей. Вони рухались своєю стотисячною масою як цілою державою.

Кожна людина з них бажала тільки одного — віддатися в полон, позбутися всіх жахів і нещасть. Але, з одного боку, сила загального поривання до мети — Смоленська втягала кожного в тому самому напрямі; з другого боку — не міг корпус віддатися в полон роті, і незважаючи на те, що французи користалися з усякої нагоди, щоб відкараскатись один від одного і при найменшому пристойному приводі віддатися в полон, приводи ці не завжди траплялися. Сама кількість їх і тісний, швидкий рух позбавляли їх цієї можливості і робили для росіян не тільки трудним, але й неможливим зупинення цього руху, на який спрямована була вся енергія маси французів. Механічне розривання тіла не могло понад певну межу прискорити процес розкладу, що відбувався в ньому.

Грудку снігу неможливо розтопити вмить. Існує певна межа часу, раніш якої ніяке посилення тепла не може розтопити снігу. Навпаки, чим більше тепла, тим більш міцнішає залишок снігу.

З російських воєначальників ніхто, крім Кутузова, не розумів цього. Коли визначився напрям втечі французької армії — по Смоленському шляху, тоді те, що передбачав Коновніцин вночі 11 жовтня, почало здійснюватись. Усі вищі чини армії хотіли відзначитись, відрізати, перехопити, полонити, зім’яти французів, і всі вимагали наступу.

Лише Кутузов усіх сил своїх (сили ці дуже невеликі у кожного головнокомандуючого) докладав до того, щоб протидіяти наступові.

Він не міг їм сказати того, що ми говоримо тепер: нащо бій і перепинення шляху, і втрата людей, і нелюдське добивання нещасних? Нащо все це, коли від Москви до Вязьми без бою розтанула третина цього війська? Але він говорив їм, виводячи зі своєї старечої мудрості те, що вони могли б зрозуміти, — він говорив їм про золотий міст, і вони сміялися з нього, зводили наклепи на нього, і рвали, і метали, і збиткувалися над убитим звіром.

Під Вязьмою Єрмолов, Милорадович, Платов та інші, перебуваючи поблизу французів, не могли утриматися від бажання відрізати і зім’яти два французькі корпуси. Кутузову, сповіщаючи його про свій намір, вони прислали в конверті, замість донесення, аркуш білого паперу.

І хоч як намагався Кутузов стримати війська, війська наші атакували, прагнучи перепинити шлях. Піхотні полки, як розповідають, з музикою та барабанним боєм ходили в атаку і побили I втратили тисячі людей.

Але відрізати — нікого не відрізали і не зім’яли. І французьке військо, зібравшись міцніше від небезпеки, продовжувало, рівномірно танучи, той самий свій згубний шлях до Смоленська.

Частина третя

І

Бородінський бій з захопленням Москви, що сталося за ним, і втечею французів, без нових боїв — є одним з найповчальніших явищ історії.

Усі історики згодні в тому, що зовнішня діяльність держав і народів, у їх зіткненнях між собою, виявляється війнами; що безпосередньо, внаслідок більших чи менших успіхів воєнних, збільшується або зменшується політична сила держав і народів.

Хоч які дивні історичні описи того, як який-небудь король чи імператор, посварившись з іншим імператором чи королем, зібрав військо, зітнувся з військом ворога, здобув перемогу, вбив три, п’ять, десять тисяч чоловік і внаслідок того підкорив державу і цілий народ у кілька мільйонів; хоч як незрозуміло, чому поразка однієї армії, однією сотою всіх сил народу, примусила підкоритися народ, — усі факти історії (наскільки вона нам відома) підтверджують правильність того, що більші чи менші успіхи війська одного народу проти війська другого народу є причинами або принаймні істотними ознаками збільшення чи зменшення сили народу. Військо здобуло перемогу, і зараз же збільшилися права народу-переможця на шкоду переможеному. Військо зазнало поразки, і зараз же відповідно до міри поразки народ позбавляється прав, а при цілковитій поразці свого війська цілком підкоряється.

Так було (за історією) з найдавніших часів і до теперішньвго часу. Всі війни Наполеона є підтвердженням цього правила. Відповідно до міри поразки австрійських військ — Австрія позбавляється своїх прав і збільшуються права та сили Франції. Перемога французів під Ієною і Ауерштетом знищує самостійне існування Пруссії.

Але раптом у 1812 році французи здобули перемогу під Москвою, Москву взято, і слідом за тим, без нових боїв, не Росія перестала існувати, а перестала існувати шістсоттисячна армія, потім наполеонівська Франція. Натягти факти на правила історії, сказати, що поле бою в Бородіні залишилось за росіянами, що після Москви були бої, які знищили армію Наполеона, — неможливо.

Після Бородінської перемоги французів не було жодного не тільки генерального, але якоюсь мірою значного бою, і французька армія перестала існувати. Що це означає? Якби це був приклад з історії Китаю, ми б могли сказати, що це явище не історичне (викрут істориків, коли що не підходить під їхню мірку); якби справа стосувалася сутички нетривалої, в якій брали б участь малі кількості військ, ми б могли вважати це явище за виняток; але подія ця сталася на очах наших батьків, для яких вирішувалось питання життя і смерті вітчизни, і війна ця була найбільшою з усіх відомих воєн...

Період кампанії 1812 року від Бородінського бою до вигнання французів довів, що виграний бій не тільки не є причиною завоювання, а навіть і не є постійною ознакою завоювання; довів, що сила, яка вирішує долю народів, лежить не в завойовниках, навіть не в арміях та боях, а в чомусь іншому.

Французькі історики, описуючи стан французького війська перед виходом з Москви, твердять, що все у Великій армії було в порядку, за винятком кавалерії, артилерії і обозів, та не було фуражу для годування коней і рогатої худоби. Цій біді не могло зарадити ніщо, бо навколишні селяни палили своє сіно і не давали французам.

Виграний бій не дав звичайних результатів, бо селяни Карпо і Влас, які після вирушення французів приїхали в Москву возами грабувати місто і взагалі не виявляли особисто геройських почуттів, і вся незліченна кількість таких селян не везли сіна в Москву за добрі гроші, що їм пропонували, а палили його.

Уявімо собі двох Людей, що вийшли зі шпагами на поєдинок за всіма правилами фехтувального мистецтва: фехтування тривало досить довгий час; раптом один з супротивників, відчувши, що його поранено — зрозумівши, що це не жарти, а питання його життя, кинув шпагу і, взявши першого-ліпшого дрюка, почав орудувати ним. Але уявімо собі, що людина, яка так розумно використала найкращий і найпростіший засіб для досягнення мети, разом з тим, запалена переказами рицарства, захотіла б приховати суть справи і наполягала б на тому, що вона за всіма правилами мистецтва перемогла на шпагах. Можна собі уявити, яка плутанина і неясність виникла б внаслідок такого опису цього поєдинку!

Фехтувальником, що вимагав боротьби за правилами мистецтва, були французи; його супротивником, який кинув шпагу І взяв дрюка, були росіяни; люди, що намагаються пояснити все за правилами фехтування, — історики, які писали про цю подію.

Від часу пожежі Смоленська почалась війна, яка не підходила ні під які перекази про попередні війни. Спалення міст і сіл, відступ після боїв, удар Бородіна і знову відступ, пожежа Москви, ловіння мародерів, перехоплювання транспортів, партизанська війна — все це були відступи від правил.

Наполеон почував це, і з самого того часу, коли він у правильній позі фехтування зупинився в Москві і замість шпаги супротивника побачив піднятого над собою дрюка, він не переставав скаржитися Кутузову й імператору Олександру на те, що війна провадиться проти всіх правил (наче існують якісь правила для того, щоб убивати людей). Незважаючи на скарги французів про недотримання правил, незважаючи на те, що вищим по становищу руським людям здавалося чомусь ганебним битися дрюком, а хотілось за всіма правилами стати в позицію en quarte або en tierce, зробити майстерний випад у prime^[404] І т. д., — дрюк народної війни піднявся з усією своєю грізною і величною силою і, не питаючи ні про чиї смаки і правила, з дурною простотою, але з доцільністю, не розбираючи нічого, піднімався, опускався і гатив французів доти, поки не загинула вся навала.

І добре не тому народові, що, як французи в 1813 році, відсалютувавши за всіма правилами мистецтва і обернувши шпагу ефесом, граціозно і чемно подає її великодушному переможцеві, а добре тому народові, який у хвилину випробування, не питаючи про те, як за правилами робили інші в таких випадках, просто і легко піднімає першого-ліпшого дрюка і гатить ним доти, поки в душі його почуття образи і помсти не заміниться презирством і жалістю.

II

Одним з найпомітніших і найвигідніших відступів від так званих правил війни є дії розрізнених людей проти людей, що тиснуться докупи. Такі дії завжди виявляються у війні, яка набирає народного характеру. Дії ці полягають у тому, що замість того, щоб ставати натовпом проти натовпу, люди розходяться нарізно, нападають поодинці і відразу тікають, коли на них нападають великими силами, а потім знову нападають, коли трапляється нагода. Це робили гверильяси в Іспанії; це робили горці на Кавказі; це робили росіяни в 1812 році.

Війну такого роду назвали партизанською і вважали, що, назвавши її так, пояснили її значення. Тимчасом такого роду війна не тільки не підходить ні під які правила, але й прямо протилежна відомому і визнаному за непогрішне тактичному правилу. Правило це говорить, що атакуючий повинен зосереджувати свої війська для того, щоб у момент бою бути сильнішим за ворога.

Партизанська війна (завжди успішна, як показує історія) прямо протилежна цьому правилу.

Суперечність ця виникає із того, що воєнна наука вважає силу військ тотожньою з їх кількістю. Воєнна наука каже, що чим більше війська, тим більше сили. Les gros bataillons ont toujours raison^[405].

Говорячи це, воєнна наука схожа на ту механіку, яка, грунтуючись на розгляді руху тіл тільки відносно їх маси, сказала б, що сили їх рівні чи не рівні між собою, бо рівні чи не рівні їх маси.

Сила (кількість руху) є здобуток маси на швидкість.

У воєнній справі сила військ є також здобуток маси на щось інше, на якийсь невідомий х.

Воєнна наука, бачачи в історії незчисленну кількість прикладів того, що маса військ не збігається з силою, що малі загони перемагають великі, невиразно визнає існування цього невідомого множника і намагається відшукати його то в геометричній побудові, то в озброєнні, то — найзвичайніше — в геніальності полководців. Але підставлення усіх цих значень множника не дає результатів, згідних з історичними фактами.

А тимчасом досить тільки зректися неправильного погляду на дієвість розпоряджень вищих властей під час війни, що встановився на догоду героям, і ми знайдемо цей невідомий х.

X цей є дух війська, тобто більше чи менше бажання битися і наражатися на небезпеки всіх людей, що становлять військо, цілком незалежно від того, б’ються люди під командою геніїв чи не геніїв, у трьох чи в двох лініях, дрюками чи рушницями, що стріляють тридцять раз на хвилину. Люди, які мають найбільше бажання битися, завжди поставлять себе і в найвигідніші умови для бійки.

Дух війська є множник на масу, що дає здобуток сили. Визначити і виразити значення духу війська, цього невідомого множника, є завдання науки.

Завдання це можливе тільки тоді, коли ми перестанемо довільно підставляти замість значення всього невідомого х ті умови, за яких виявляється сила, як-от: розпорядження полководця, озброєння і т. д., приймаючи їх за значення множника, а визнаємо це невідоме в усій його цільності, тобто як більше чи менше бажання битися і наражатися на небезпеку. Тоді тільки, виражаючи рівняннями певні історичні факти, можна з порівняння відносного значення цього невідомого сподіватися на визначення самого невідомого.

Десять чоловік, батальйонів чи дивізій, б’ючись з п’ятнадцятьма чоловіками, батальйонами чи дивізіями, перемогли п’ятнадцять, тобто убили і забрали в полон усіх без залишку і самі втратили чотири; отже, знищено з одного боку чотири, з другого боку п’ятнадцять. Виходить, чотири дорівнювали п’ятнадцяти і, виходить, 4х = 15у. Виходить х:у = 15:4. Рівняння це не дає значення невідомого, але воно дає відношення між двома невідомими. І з підведення під такі рівняння історичних нарізно взятих одиниць (боїв, кампаній, періодів воєн) вийдуть ряди чисел, в яких повинні існувати і можуть бути відкриті закони.

Тактичне правило про те, що треба діяти масами під час наступу і розрізнено під час відступу, несвідомо підтверджує лише гу істину, що сила війська залежить від його духу. Для того, щоб вести людей під ядра, треба більше дисципліни, що досягається лише рухом у масах, ніж для того, щоб відбиватися від нападаючих. Але правило це, при якому випускається з уваги дух війська, безперестанно виявляється невірним і особливо разюче суперечить дійсності там, де буває велике піднесення або великий занепад духу війська, — в усіх народних війнах.

Французи, відступаючи в 1812 році, хоч і повинні б захищатися нарізно, за тактикою, тиснуться докупи, бо дух війська занепав так, що тільки маса втримує військо вкупі. Росіяни, навпаки, за тактикою повинні були б нападати масою, а насправді роздрібнюються, бо дух такий піднесений, що окремі люди без наказу б’ють французів і не потребують примусу для того, щоб брати на себе тягар і наражатися на небезпеку.

III

Так звана партизанська війна почалася зі вступу ворога у Смоленськ.

Перше ніж партизанську війну офіціально прийняв наш уряд, уже тисячі людей ворожої армії — відсталих мародерів, фуражирів — винищили козаки й селяни, які вбивали цих людей так само несвідомо, як несвідомо собаки загризають забіглого скаженого собаку. Денис Давидов своїм російським чуттям перший зрозумів значення цієї страшної зброї, яка, не питаючи про правила воєнного мистецтва, знищувала французів, і йому належить слава першого кроку для узаконення цього прийому війни.

24 серпня було засновано перший партизанський загін Давидова, і слідом за його загоном стали засновуватись інші. Чим далі точилася кампанія, тим далі збільшувалось число цих загонів.

Партизани знищували велику армію частинами. Вони підбирали те відпале листя, що само собою сипалося з висохлого дерева — французького війська, й іноді трусили це дерево. У жовтні, в той час, як французи бігли до Смоленська, цих партій різних величин і характерів були сотні. Були партії, які переймали всі прийоми армії, з піхотою, артилерією, штабами, з вигодами життя; були самі козачі, кавалерійські; були дрібні, збірні, піші та кінні, були селянські та поміщицькі, нікому не відомі. Був начальником партії дяк, який узяв за місяць кілька сот полонених. Була старостиха Василиса, яка побила сотні французів.

Останні числа жовтня були часом самого розпалу партизанської війни. Той, перший період цієї війни, під час якого партизани, самі дивуючись зі своєї сміливості, боялися, що кожної хвилини їх могли піймати й оточити французи, і, не розсідлуючи коней і майже не злізаючи з них, ховалися по лісах, щохвилини чекаючи погоні, — уже минув. Тепер уже війна ця визначилась, усім стало ясно, яких заходів можна вжити з французами і яких не можна. Тепер уже тільки ті начальники загонів, які зі штабами, за правилами, ходили вдалині від французів, вважали ще багато чого неможливим. А дрібні партизанські групи, давно вже почавши свою справу і зблизька підглядаючи за французами, вважали можливим те, про що не сміли й думати начальники великих загонів. Що ж до козаків і селян, які вешталися між французами, то вони вважали, що тепер уже все можливе.

22 жовтня Денисов, бувши одним з партизанів, перебував зі своєю партією в самому розпалі партизанської пристрасті. З ранку він зі своєю партією був у русі. Він цілий день по лісах, що прилягали до великого шляху, стежив за великим французьким транспортом кавалерійських речей та російських полонених, який відділився від інших військ і під сильним прикриттям, як це було відомо від лазутчиків та полонених, просувався до Смоленська. Про цей транспорт було відомо не тільки Денисову й Долохову (теж партизанові з невеликою партією), який ходив близько від Денисова, але й начальникам великих загонів зі штабами: усі знали про цей транспорт і, як казав Денисов, гострили на нього зуби. Двоє з цих великих загінних начальників — один поляк, другий німець — майже одночасно прислали Денисову запрошення приєднатися кожен до свого загону, для того, щоб напасти на транспорт.

— Ні, брат, я сам не ликом шитий, — сказав Денисов, прочитавши ці папери, і написав німцеві, що, незважаючи на душевне бажання, яке він мав служити під начальством такого доблесного і славнозвісного, генерала, він мусить позбавити себе цього щастя, бо вже став під начальство генерала поляка. А генералові поляку він написав те ж саме, повідомляючи його, що він уже став під начальство німця.

Розпорядившись таким чином, Денисов мав намір, без донесення про те вищим начальникам, разом з Долоховим атакувати і взяти цей транспорт своїми невеликими силами. Транспорт ішов 22 жовтня від села Микулина до села Шамшева. Ліворуч шляху від Микулина до Шамшева йшли великі ліси, місцями вони підходили до самої дороги, місцями віддалялися від дороги на версту й більше. Оцими лісами цілий день, то заглиблюючись всередину їх, то виїжджаючи на узлісся, їхав з партією Денисов, не перестаючи стежити за просуванням французів. З ранку, недалеко від Микулина, там, де ліс близько підходив до шляху, козаки з партії Денисова захопили дві навантажені кавалерійськими сідлами фури, що стали в болоті, і одвезли їх до лісу. Відтоді й до самого вечора партія, не нападаючи, стежила за рухом французів. Треба було, не злякавши їх, дати спокійно дійти до Шамшева і тоді, з’єднавшись з Долоховим, який мав надвечір приїхати на нараду до караулки в лісі (за версту від Шамшева), удосвіта впасти з двох боків, як сніг на голову, і побити й забрати всіх разом.

Ззаду, за дві версти від Микулина, там, де ліс підходив до самого шляху, було залишено шість козаків, які мали донести зараз же, тільки-но з’являться нові колони французів.

Спереду Шамшева так само Долохов мав розвідати дорогу, щоб знати, на якій відстані є інші французькі війська. При транспорті передбачалося півтори тисячі чоловік. У Денисова було двісті чоловік, у Долохова могло бути стільки ж. Але чисельна перевага не зупиняла Денисова. Одно тільки, що ще треба було знати йому, це те, які саме були ці війська; і з цією метою Денисову треба було взяти язика (тобто людину з ворожої колони). В ранішньому нападі на фури справу зробили так хапливо, що французів, які були при фурах, усіх перебили і захопили живим лише хлопчину-барабанщика, а він був відсталий і нічого не міг сказати певного про те, з яких військ складалася колона.

Нападати вдруге Денисов вважав небезпечним, щоб не стривожити всю колону, і тому він послав вперед у Шамшево селянина Тихона Щербатого, який був при його партії, захопити, якщо можна, хоч одного з французьких передових квартир’єрів, що були там.

IV

Був осінній, теплий, дощовий день. Небо і обрій були однакового кольору каламутної води. То падав наче туман, то раптом періщив скісний краплистий дощ.

На породистому, худому, з підтягнутими боками коні, в бурці й папасі, з яких текла вода, їхав Денисов. Він скривлявся від скісного дощу і заклопотано придивлявся вперед, так само, як і його кінь, що косив голову і щулив вуха. Схудле і обросле густою короткою чорною бородою обличчя його здавалось сердитим.

Поруч з Денисовим, також у бурці і в папасі, на гладкому великому донці їхав козачий осавул — товариш по службі Денисова.

Осавул Ловайський — третій, також у бурці і в папасі, був довгий, плаский, як дошка, білолиций, білявий чоловік з вузькими світлими очицями і зі спокійно самовдоволеним виразом і на обличчі і в посадці. Хоч і не можна було сказати, в чому полягала особливість коня і їздця, але з першого погляду на осавула і Денисова видно було, що Денисову і мокро, і незручно, — що Денисов чоловік, який сів на коня; тимчасом, дивлячись на осавула, можна було бачити, що йому так само зручно і добре, як і завжди, і що він не чоловік, який сів на коня, а чоловік, який становить разом з конем одну, збільшеною подвійною силою, істоту.

Трохи попереду від них ішов наскрізь промоклий сільський чоловічина — провідник у сірому каптані і в білому ковпаку.

Трохи позаду, на худій тонкій киргизькій конячині з величезним хвостом та гривою і з продертими до крові губами, їхав молодий офіцер у синій французькій шинелі.

Поруч з ним їхав гусар, везучи за собою на крупі коня хлопчика у французькому драному мундирі і в синьому ковпаку. Хлопчик тримався червоними від холоду руками за гусара, ворушив своїми босими ногами, намагаючись зігріти їх, і, звівши брови, здивовано оглядався круг себе. Це був взятий вранці французький барабанщик.

Ззаду, по три, по чотири, вузькою розкислою і роз’їждженою лісовою дорогою тяглися гусари, потім козаки, хто в бурці, хто у французькій шинелі, хто в попоні, накинутій на голову. Коні, і рижі, і гніді, всі здавалися вороними від дощу, що струмував з них. Шиї в коней здавалися дивно тонкими від того, що позлипалися гриви. З коней ішла пара. І одяг, і сідла, і поводи — все було мокре, слизьке і розкисле, так само, як і земля й опале листя, яким була встелена дорога. Люди сиділи наїжившись, намагаючись не ворушитись, щоб відігрівати ту воду, яка протікала до тіла, і не пропускати нової холодної, що підтікала під сидіння, під коліна і за шиї. У середині розтягненого строю козаків дві фури з французькими і підпряжними, в сідлах, козачими кіньми торохтіли по корінню та гілках і бурчали по налитих вщерть водою коліях дороги.

Кінь Денисова, обходячи калюжу, що була на дорозі, потягнувся вбік і штовхнув його коліном об дерево.

— Е, чорт! — сердито вигукнув Денисов і, вищиривши зуби, нагайкою тричі вдарив коня, забризкавши себе й товаришів грязюкою. Денисов був не в настрої: і від дощу, і від голоду (з ранку ніхто нічого не їв), і, головне, від того, що досі від Долохова не було вістей і посланий взяти язика не повертався.

«Навряд чи трапиться друга така нагода, як нині, напасти на транспорт. Самому нападати занадто рисковано, а відкласти до другого дня — з-під носа вихопить здобич хто-небудь з великих партизанів», — думав Денисов, раз у раз поглядаючи уперед з надією побачити очікуваного посланця від Долохова.

Виїхавши на просіку, по якій видно було далеко праворуч, Денисов зупинився.

— Їде хтось, — сказав він.

Осавул подивився в тому напрямі, куди показував Денисов.

— Їдуть двоє — офіцер і козак. Тільки не припущенно, щоб був сам підполковник, — сказав осавул, який любив вживати невідомі козакам слова.

Вершники, спустившись з гори, зникли з очей і за кілька хвилин знову з’явилися. Попереду втомленим галопом, поганяючи нагайкою, їхав офіцер — розтріпаний, наскрізь промоклий і з засунутими вище колін штанами. За ним, стоячи на стременах, рисив козак. Офіцер цей, дуже молоденький хлопець з широким рум’яним обличчям і з бистрими, веселими очима, під’їхав до Денисова й подав йому промоклого конверта.

— Від генерала, — сказав офіцер. — Пробачте, що не зовсім сухий...

Денисов, нахмурившись, узяв конверта і став розпечатувати.

— От казали все, що небезпечно, небезпечно, — промовив офіцер, звертаючись до осавула в той час, як Денисов читав поданого йому листа. — А втім, ми з Комаровим, — він показав на козака, — підготувались. У нас по два пісто... А це що таке? — спитай він, побачивши французького барабанщика, — полонений? Ви вже були в бою? Можна з ним поговорити?

— Ростов! Петя! — вигукнув у цей час Денисов, перебігши поданого йому листа. — Та як же ти не сказав, хто ти? — і Денисов з усмішкою, обернувшись, простягнув руку офіцерові.

Офіцер цей був Петя Ростов.

Цілу дорогу Петя готувався до того, як він, як слід дорослому й офіцерові, не натякаючи на колишнє знайомство, буде тримати себе з Денисовим. Але тільки-но Денисов усміхнувся до нього, Петя одразу засяяв, почервонів од радості і, забувши підготовлену офіціальність, почав розповідати про те, як він проїхав повз французів і який він радий, що йому дали таке доручення, і що він був уже в бою під Вязьмою, і що там відзначився один гусар.

— Ну, я радий тебе бачити, — перебив його Денисов, і обличчя його набрало знову заклопотаного виразу.

— Михайле Феоклитовичу, — звернувся він до осавула, — а це ж знову від німця. Він при ньому перебуває. — І Денисов розповів осавулові, що зміст паперу, привезеного щойно, полягав у повтореній вимозі від генерала німця приєднатися для нападу на транспорт. — Якщо ми його завтра не візьмемо, він у нас з-під носа видере, — закінчив він.

У той час, як Денисов говорив з осавулом, Петя, збентежений холодним тоном Денисова і гадаючи, що причиною цього тону був стан його штанів, під шинеллю зсував їх так, щоб ніхто цього не помітив, намагаючись мати вигляд якнайбільш войовничий.

— Буде який наказ від вашого високоблагородія? — спитав він Денисова, приставляючи руку до козирка і знову вертаючись до гри в ад’ютанта та генерала, до якої він підготувався, — чи повинен я залишатися при вашому високоблагородії?

— Накази?.. — замислено сказав Денисов. — Та ти можеш зостатися до завтрашнього дня?

— Ах, будь ласка... Можна мені при вас зостатися? — вигукнув Петя.

— Та як саме сказано тобі від генерала — зразу повернутися? — спитав Денисов. Петя почервонів.

— Та він нічого не сказав. Я думаю, можна? — промовив він запитально.

— Ну, гаразд, — сказав Денисов. І, звернувшись до своїх підлеглих, він дав розпорядження про те, щоб партія йшла до призначеного біля караулки в лісі місця відпочинку і щоб офіцер на киргизькому коні (цей офіцер виконував обов’язки, ад’ютанта) їхав шукати Долохова, довідатись, де він і чи прийде він увечері. А сам Денисов з осавулом і Петею мав намір під’їхати до узлісся, яке виходило в бік Шамшева, щоб глянути на те місце розташування французів, що на нього мав бути спрямований завтрашній напад.

— Ну, борода, — звернувся він до селянина провідника, — веди до Шамшева.

Денисов, Петя і осавул, у супроводі декількох козаків та гусара, який віз полоненого, поїхали ліворуч через яр, до узлісся.

V

Дощик ущух, тільки падав туман і капало з віття дерев. Денисов, осавул та Петя мовчки їхали за селянином у ковпаку, який, легко і беззвучно ступаючи по корінню й мокрому листю своїми вивернутими ногами у личаках, вів їх до узлісся.

Вийшовши на схил, селянин припинився, роздивився і рушив до рідкої стіни дерев. Біля великого дуба, з неопалим ще листям, він зупинився і таємничо поманив до себе рукою.

Денисов і Петя під’їхали до нього. З того місця, на якому зупинився селянин, було видно французів. Зразу за лісом ішло схилом униз ярове поле. Праворуч, через крутий яр, видно було невелике сільце і панський будинок із зруйнованим дахом. У цьому сільці і в панському будинку, і по всьому пагорку, в садку, біля криниць та ставка і по всій дорозі на гору від мосту до села, не більш як за двісті сажнів відстані, видно було у пливучому тумані юрми людей. Чутно було ясно їх неросійські покрикування на коней у повозках, що дерлися на гору, і погукування один до одного.

— Полоненого дайте сюди, — неголосно сказав Денисов, не зводячи очей з французів.

Козак зліз з коня, зсадив хлопчика і разом з ним підійшов до Денисова. Денисов, показуючи на французів, питав, які і які це війська. Хлопець, встромивши свої змерзлі руки до кишень і звівши брови, злякано дивився на Денисова і, незважаючи на очевидне бажання сказати все, що він знав, плутався у своїх відповідях і лише підтверджував те, що питав Денисов. Денисов, нахмурившись, одвернувся од нього і звернувся до осавула, передаючи йому свої міркування.

Петя, швидкими рухами повертаючи голову, оглядався то на барабанщика, то на Денисова, то на осавула, то на французів у селі й на дорозі, пильнуючи, щоб не пропустити чого-небудь важливого.

— Прийде, не прийде Долохов, треба брати!.. Га? — сказав Денисов, весело блиснувши очима.

— Місце зручне, — сказав осавул.

— Піхоту низом пошлемо — болотами, — говорив далі Денисов:— вони підлізуть до саду; ви заїдете з козаками звідти, — Денисов показав на ліс за селом;— а я звідси зі своїми гусарами. І за пострілом...

— Видолинком не можна буде — трясовина, — сказав осавул. — Коні позагрузають, треба об’їжджати лівіше.

У той час, як вони півголосом отак говорили, внизу, у видолинку від ставка клацнув один постріл, другий, забілів димок і залунав дружний, наче веселий галас сотень французів, що були на схилі. В першу хвилину і Денисов, і осавул подались назад. Вони були так близько, що їм здалося, що вони були причиною цих пострілів і вигуків. Але постріли й вигуки стосувались не їх. Низом, болотами біг чоловік у чомусь червоному. Очевидно, по ньому стріляли і на нього кричали французи.

— А це ж наш Тихон, — сказав осавул.

— Він! він і є!

— Яка шельма, — сказав Денисов.

— Втече! — примружуючи очі, промовив осавул.

Чоловік, якого вони називали Тихоном, підбіг до річки, шубовснув у неї так, що бризки полетіли, і, зникнувши на мить, вибрався рачки, весь чорний від води, й побіг далі. Французи, які бігли за ним, зупинилися.

— Ну, спритний, — сказав осавул.

— Яка бестія! — з тим же виразом досади промовив Денисов. — І що він робив досі?

— Це хто? — спитав Петя.

— Це наш пластун. Я його посилав язика взяти.

— Ага! — сказав Петя з першого слова Денисова, киваючи головою, наче він усе зрозумів, хоч він зовсім не зрозумів жодного слова.

Тихон Щербатий був один з найпотрібніших людей у партії. Він був селянин з Покровського під Гжаттю. Коли на початку своїх дій Денисов прийшов у Покровське і, як завжди, покликавши старосту, спитав про те, що їм відомо про французів, староста відповів, як відповідали і всі старости, ніби захищаючись, що вони нічого знать не знають, відати не відають. Але коли Денисов пояснив їм, що його мета бити французів, і коли він спитав, чи не заблукували до них французи, то староста сказав, що миродери бували справді, але що в них у селі лише один Тишка Щербатий займається цими справами. Денисов звелів покликати до себе Тихона і, похваливши його за його діяльність, сказав при старості кілька слів про ту вірність цареві і вітчизні та про ненависть до французів, яку повинні плекати сини вітчизни.

— Ми французам поганого не робимо, — сказав Тихон, очевидно сторопівши від цих слів Денисова. — Ми тільки так, значить, з охоти балувались з хлопцями. Миродерів справді десятків зо два побили, а так ми поганого не робили... — На другий день, коли Денисов, зовсім забувши про цього селянина, вийшов з Покровського, його повідомили, що Тихон пристав до партії і просив, щоб його при ній залишили. Денисов звелів залишити його.

Тихон, який спочатку виконував чорну роботу — розкладав вогнища, носив воду, білував коней і т. ін., скоро виявив велику охоту і здібність до партизанської війни. Він по ночах ходив по здобич і щоразу приносив з собою одяг та зброю французькі, а коли йому наказували, то приводив і полонених. Денисов звільнив Тихона від робіт, почав брати його з собою в роз’їзди і зачислив козаком.

Тихон не любив їздити верхи і завжди ходив пішки, ніколи не відстаючи від кавалерії. Зброя його складалася з мушкетона, якого він носив більше для сміху, піки і сокири, якою він орудував, як вовк орудує зубами, однаково легко вибираючи ними бліх з шерсті і перекушуючи товсті кістки. Тихон однаково певно, з усього розмаху, розколював сокирою колоди і, взявши сокиру за обух, вистругував нею тонкі кілочки і вирізував ложки. В партії Денисова Тихон посідав своє особливе, виняткове місце. Коли треба було зробити що-небудь особливо важке й гидке — виважити плечем з грязюки повозку, за хвіст витягти з болота коня, оббілувати його, залізти в саму середину французів, пройти за день п’ятдесят верст, — усі показували, посміюючись, на Тихона.

— Що йому, чортові, зробиться, коняра здоровенний, — казали про нього.

Одного разу француз, якого брав Тихон, вистрілив у нього з пістолета і влучив йому в м’якуш спини. Рана ця, яку Тихон лікував лише горілкою, внутрішньо і зовні, була темою найвеселіших жартів у цілому загоні, і жартів, яким залюбки піддавався Тихон.

— Що, брат, не будеш? Хіба скорчило? — сміялися з нього козаки, і Тихон, навмисно скорчившись і роблячи гримаси, вдаючи, що він сердиться, дуже смішно лаяв французів. Вплив цієї пригоди на Тихона виявився лише в тому, що після його поранення він рідко приводив полонених.

Тихон був найкориснішою і найхоробрішою людиною в партії. Ніхто більше за нього не відкрив випадків нападу, ніхто більше за нього не побрав і не побив французів; і внаслідок цього він був блазнем усіх козаків, гусарів і сам охоче приймав цей чин. Тепер Денисов послав Тихона ще вночі у Шамшево для того, щоб узяти язика. Але, чи тому, що він не вдовольнився одним французом, чи тому, що проспав ніч, він вдень заліз у кущі, в саму середину французів і вони, як бачив з гори Денисов, викрили його.

VI

Поговоривши ще якийсь час з осавулом про завтрашній напад, який тепер, зваживши на близькість французів, Денисов, здавалось, остаточно вирішив, він повернув коня і поїхав назад.

— Ну, брат, тепер поїдемо обсушимось, — сказав він Петі.

Під’їжджаючи до лісової караулки, Денисов зупинився, вглядаючись у ліс. Лісом поміж деревами великими легкими кроками йшов на довгих ногах, метляючи довгими руками, чоловік у куртці, в личаках і в казанському капелюсі, з рушницею через плече і з сокирою за поясом. Побачивши Денисова, чоловік цеп поспішно шпурнув щось у кущ і, знявши з обвислими полями мокрого капелюха, підійшов до начальника. Це був Тихон. Покопирсане віспою та зморшками обличчя його з маленькими вузькими очима сяяло самовдоволеною веселістю. Він високо підвів голову і, наче стримуючись від сміху, втупив очі в Денисова.

— Ну, де пропадав? — спитав Денисов.

— Де пропадав? За французами ходив, — сміливо й поспішно відповів Тихон хрипким, але співучим басом.

— Чого ж ти вдень поліз? Тварюка! Ну що ж, не взяв?..

— Взяв то взяв, — сказав Тихон.

— Де ж він?

— Та я його взяв попервах на світанку ще, — говорив далі Тихон, переставляючи ширше пласкі вивернуті ноги в личаках, — й одвів до лісу. Бачу, нікудишній. Думаю, дай піду, іншого, акуратнішого якого візьму.

— Ач, шельма, так і є, — сказав Денисов до осавула. — Чому ж ти цього не привів?

— Та нащо ж його водити, — сердито й поспішно перебив Тихон, — негодящий. Хіба я не знаю, яких вам треба?

— Ото яка бестія!.. Ну?..

— Пішов за другим, — говорив далі Тихон, — підповз я таким манером у ліс та й ліг. — Тихон несподівано і гнучко ліг на черево, показуючи сценічно, як він це зробив. — Один і натрапив, — говорив він далі. — Я його таким манером і згріб. — Тихон швидко й легко схопився. — Ходімо, кажу, до полковника. Як загаласує! А їх тут четверо. Кинулись на мене зі шпажками. Я на них таким манером сокирою: що ви, мовляв, господь з вами, — вигукнув Тихон, розмахнувши руками і, грізно насупившись, випнув груди.

— То ж то ми з гори бачили, як ти дременув через калюжі он, — сказав осавул, звужуючи свої блискучі очі.

Петі дуже хотілось сміятися, але він бачив, що всі стримувалися від сміху. Він швидко переводив очі з Тихонового обличчя на обличчя осавула й Денисова, не розуміючи, що все це означає.

— Ти дурня не клей, — сказав Денисов, сердито покашлюючи. — Чому першого не привів?

Тихон став чухати однією рукою спину, другою голову, і раптом уся пика його розтяглася в осяйну дурну усмішку, відкривши недостачу зуба (за що його і прозвано Щербатим). Денисов усміхнувся, і Петя зайшовся веселим сміхом, до якого приєднався й сам Тихон.

— Та що, зовсім несправний, — сказав Тихон. — Одежинка поганенька на ньому, куди там його вести. Та й грубіян, ваше благородіє. Як же, каже, я сам анаральський син, не піду, каже.

— Яка тварюка! — сказав Денисов. — Мені розпитати треба...

— Та я його питав, — сказав Тихон. — Він каже: погано знайомий. Наших, каже, й багато, та все плохі; тільки, каже, сама назва. Ахніть, каже, добре, усіх заберете, — закінчив Тихон, весело й рішуче глянувши в очі Денисову.

— Ось я тобі всиплю сотню гарячих, будеш тоді дурня корчити, — сказав Денисов суворо.

— Та чого ж сердитись, — сказав Тихон, — що ж, я не бачив французів ваших? Ось хай стемніє, я тобі яких завгодно, хоч трьох приведу.

— Ну, їдьмо, — сказав Денисов. І до, самої караулки він їхав мовчки, сердито нахмурившись.

Тихон зайшов ззаду, і Петя чув, як сміялися з ним і з нього козаки про якісь чоботи, що їх він кинув у кущ.

Коли Петю перестав брати сміх, що охопив його від Тихонових слів і усмішки, і Петя зрозумів на мить, що Тихон цей убив людину, йому стало ніяково. Він оглянувся на полоненого барабанщика, і щось кольнуло його в серце. Але ця ніяковість тривала тільки одну мить. Він відчув потребу вище підвести голову, підбадьоритись і, набравши значущого вигляду, розпитати осавула про завтрашню справу, щоб не бути недостойним того товариства, в якому він перебував.

Посланий офіцер зустрів Денисова на дорозі із звісткою, що Долохов сам зараз приїде і що з його боку все гаразд.

Денисов раптом повеселішав і покликав до себе Петю.

— Ну, розкажи ти мені про себе, — сказав він.

VII

Петя під час виїзду з Москви, покинувши своїх рідних, приєднався до свого полку і скоро по цьому його взяв до себе ординарцем генерал, який командував великим загоном. Відтоді, як його підвищили в офіцери і особливо відтоді, як він перейшов у діючу армію, де він брав участь у Вяземському бою, Петя перебував увесь час у щасливо-збудженому стані радості з того, що він великий, і весь час у захваті поспішав, щоб не пропустити якої-небудь нагоди справжнього геройства. Він був дуже щасливий з того, що бачив і зазнав у армії, але разом з тим йому все здавалося, що там, де його нема, саме тепер і відбувається справжнісіньке, геройське. І він квапився туди, де його тепер не було.

Коли 21 жовтня його генерал висловив бажання послати кого-небудь до загону Денисова, Петя так жалісно просив, щоб послали його, що генерал не міг відмовити. Але, виряджаючи його і згадавши безумний вчинок Петі у Вяземському бою, де Петя, замість того, щоб їхати дорогою туди, куди його було послано, поїхав у цеп під вогонь французів і вистрілив там двічі зі свого пістолета, — виряджаючи його, генерал якраз заборонив Петі брати участь у будь-яких діях Денисова. От тому саме Петя почервонів і зніяковів, коли Денисов спитав, чи може він зостатися. До виїзду на узлісся Петя вважав, що йому треба, точно виконуючи свій обов’язок, одразу повернутися. Але коли він побачив французів, побачив Тихона, взнав, що вночі неодмінно атакують, він зі швидкістю переходів юнаків від одного погляду до другого, вирішив сам з собою, що генерал його, якого в.ін досі дуже поважав, — погань, німець, що Денисов герой і осавул герой, і Тихон герой і що йому було б соромно поїхати від них у скрутну хвилину.

Уже смеркало, коли Денисов, Петя і осавул під’їхали до караулки. В напівтемряві видно було коней у сідлах, козаків, гусарів, які ладнали куріньчики на галявині і (щоб не бачили диму французи) розводили вогонь у лісовому яру, і він червонів там. У сінях маленької хатини козак, закачавши рукави, рубав баранину. Всамій хаті були три офіцери з партії Денисова; вони влаштовували стіл з дверей. Петя скинув і віддав сушити свій мокрий одяг і зараз же взявся допомагати офіцерам влаштовувати обідній стіл.

Через десять хвилин був готовий стіл, накритий скатертиною. На столі була горілка, ром у фляжці, білий хліб і смажена баранина з сіллю.

Сидячи разом з офіцерами за столом і розриваючи руками, по яких текло сало, жирну, пахучу баранину, Петя перебував у захопленому дитячому стані ніжної любові до всіх людей і внаслідок того — впевненості в такій самій любові до себе інших людей.

— То що ж ви думаєте, Василю Федоровичу, — звернувся він до Денисова, — нічого, що я з вами зостанусь на деньок? — І не чекаючи відповіді, він сам відповів собі: — Мені ж наказано довідатись, ну от я й довідуюсь... Тільки ви мене пустіть у най... у найголовнішу... Мені не треба нагород... А мені хочеться... — Петя зціпив зуби і оглянувся, посіпуючи вгору піднятою головою і розмахуючи рукою.

— У найголовнішу... — повторив Денисов, усміхаючись.

— Тільки вже, будь ласка, мені дайте команду зовсім, щоб я командував, — провадив Петя, — ну хіба вам важко? Ах, вам ножика? — звернувся він до офіцера, який хотів одрізати баранини. І він подав свого складаного ножика.

Офіцер похвалив ножика.

— Візьміть, будь ласка, собі. В мене багато таких... — почервонівши, сказав Петя. — Матінко! Я й забув зовсім, — раптом вигукнув він. — У мене ізюм чудесний! Знаєте, такий, без кісточок. У нас маркітант новий — і такі чудові речі. Я купив десять фунтів. Я звик що-небудь солодке. Хочете?.. — І Петя побіг у сіни до свого козака і приніс торби, в яких було фунтів з п’ять ізюму. — Їжте, панове, їжте.

— А ще чи не треба вам кофейника? — звернувся він до осавула. — Я в нашого маркітанта купив, чудесний! У нього прекрасні речі. І він чесний дуже. Це головне. Я вам пришлю неодмінно. А може, ще в вас вийшли, оббилися кремінці, — це ж буває. Я взяв з собою, в мене ось тут, — він показав на торби, — сто кремінців. Я дуже дешево купив. Візьміть, будь, ласка, скільки треба, а то й усі... — І раптом, злякавшись, чи не заговорився він, Петя зупинився й почервонів.

Він став згадувати, чи не зробив він ще яких дурниць. І, перебираючи спогади нинішнього дня, він зупинився на спогаді про француза-барабанщика. — «Нам ось чудесно, а йому як? Куди його діли? Чи нагодували його? Чи не скривдили?» — подумав він. Але помітивши, що він забрехався про кремінці, він тепер боявся.

«Спитати б можна, — думав він, — та скажуть: сам хлопчик і хлопчика пожалів. Я їм покажу завтра, який я хлопчик! Соромно буде, коли я спитаю? — думав Петя. — Ну, та все одно!» — і зараз же, почервонівши і злякано дивлячись на офіцерів, чи не буде в їх обличчях іронії, він сказав:

— А можна покликати того хлопчика, що взяли в полон? Дати йому чого-небудь поїсти... може...

— Егеж, жалюгідний хлопчина, — сказав Денисов, очевидно не вбачаючи нічого ганебного в цьому нагадуванні. — Покликати його сюди. Vincent Bosse^[406] його звуть. Покликати його.

— Я покличу, — сказав Петя.

— Поклич, поклич. Жалюгідний хлопчина, — повторив Денисов.

Петя стояв біля дверей, коли Денисов сказав це. Петя проліз між офіцерами і близько підійшов до Денисова.

— Дозвольте вас поцілувати, голубчику, — сказав він. — Ах, як чудово! як гарно! — І, поцілувавши Денисова, він побіг надвір.

— Bosse! Vincent! — гукнув Петя, зупинившись біля дверей.

— Вам кого, добродію, треба? — спитав голос з темряви. Петя відповів, що того хлопчика француза, якого взяли сьогодні.

— А! Весняного? — сказав козак.

Ім’я його Vincent уже переробили: козаки — на Весняного, а селяни й солдати — на Весеню. В обох переробках це нагадування про весну сходилося з уявленням про молоденького хлопця.

— Він там біля багаття грівся. Гей, Весеня! Весеня! Весняний! — залунали в темряві перегукування і сміх.

— А хлопчина меткий, — сказав гусар, що стояв біля Петі. — Ми його погодували допіру. Страх голодний був!

У темряві почулися кроки і, хляпаючи босими ногами по грязюці, барабанщик підійшов до дверей.

— Ah c’est vous! — сказав Петя. — Voulez vous manger? N’a-yez pas peur, on ne vous fera pas de mal, — додав він, несміливо і привітно доторкуючись до його руки. — Entrez, entrez^[407].

— Merci, monsieur, — відповів барабанщик тремтячим, майже дитячим голосом і став обтирати об поріг свої брудні ноги. Петі багато хотілось сказати барабанщикові, але він не смів. Він, переступаючи з ноги на ногу, стояв біля нього в сінях. Потім у темряві віяв його за руку і потиснув її.

— Entrez, entrez, — тільки повторив він ніжним шепотом.

«Ах, що б мені для нього зробити!» — промовив сам з собою Петя і, відчинивши двері, пропустив повз себе хлопця.

Коли барабанщик увійшов до хатини, Петя сів далі від нього, вважаючи для себе принизливим звертати на нього увагу. Він тільки обмацував у кишені гроші й був непевний, чи не соромно буде дати їх барабанщикові.

VIII

Від барабанщика, якому з наказу Денисова дали горілки й баранини і якого Денисов звелів одягти у російський каптан, щоб, не відсилаючи з полоненими, залишити його при партії, Петеву увагу одвернув приїзд Долохова. Петя в армії чув багато оповідань про незвичайну хоробрість і жорстокість Долохова з французами і тому відтоді, як Долохов увійшов до хати, Петя, не зводячи очей, дивився на нього і все більше підбадьорювався, посіпуючи піднятою головою, щоб не бути недостойним навіть і такого товариства, як Долохов.

Зовнішність Долохова здивувала Петю своєю простотою.

Денисов одягався в чекмінь, носив бороду і на грудях образ Миколи чудотворця і в манері говорити, в усіх прийомах виявляв особливість свого становища. А Долохов, який раніш, у Москві, носив перський костюм, тепер, навпаки, мав вигляд дуже чепуристого гвардійського офіцера. Обличчя його було чисто виголене, ходив він у гвардійському ватному сюртуку з Георгієм у петлиці і в прямо надітому простому кашкеті. Він скинув у кутку мокру бурку і, підійшовши до Денисова, не здороваючись ні з ким, одразу став розпитувати про справу. Денисов розповідав йому про заміри, які мали на їх транспорт великі загони, і про прислання Петі, і про те, як він відповів обом генералам. Потім Денисов розповів усе, що він знав про стан французького загону.

— Це так, але треба знати, які і скільки військ, — сказав Долохов, — треба буде з’їздити. Не знаючи певне, скільки їх, пускатися в бій не можна. Я люблю ретельно діло робити. Ось, чи не хоче хто з добродіїв поїхати зо мною в їх табір. У мене й мундир з собою.

— Я, я... я поїду з вами! — вигукнув Петя.

— Зовсім тобі не треба їхати, — сказав Денисов, звертаючись до Долохова, — а його то вже я нізащо не пущу.

— От прекрасно! — вигукнув Петя. — Чому ж мені не їхати?..

— Та тому, що нема чого.

— Ну, це вже ви мені пробачте, бо... бо... я поїду, ось і все. Ви візьмете мене? — звернувся він до Долохова.

— А чому ж... — неуважно відповів Долохов, вглядаючись в обличчя французького барабанщика.

— Давно в тебе молодчик цей? — спитав він Денисова.

— Сьогодні взяли, та нічого не знає. Я залишив його при собі.

— Ну, а решту ти куди діваєш? — спитав Долохов.

— Як куди? Відсилаю під розписку! — раптом почервонівши, вигукнув Денисов. — І сміливо скажу, що на моїй совісті нема жодної людини. Хіба тобі важко відіслати чи тридцять, чи триста чоловік під конвоєм до міста, щоб не бруднити, я прямо скажу, честі солдата.

— Ось молоденькому графчикові в шістнадцять років говорити ці милі речі пристойно, — з холодною посмішкою сказав Долохов, — а тобі вже це облишити час.

— Що ж, я нічого не говорю, я тільки кажу, що я неодмінно поїду з вами, — боязко промовив Петя.

— А нам з тобою пора, брат, кинути ці милі речі, — продовжував Долохов, наче він мав особливу приємність говорити на цю тему, що дратувала Денисова. — Ну, цього ти нащо взяв до себе? — сказав він, похитуючи головою. — Тому, що тобі його жаль? Ми ж знаємо ці твої розписки. Ти пошлеш їх сто чоловік, — прийдуть тридцять. Помруть з голоду або поб’ють. То хіба не однаково їх не брати?

Осавул, примружуючи світлі очі, схвально кивав головою.

— Це однаково, тут міркувати нема чого. Я на свою душу взяти не хочу. Ти кажеш — помруть. Ну, добре. Тільки б не від мене.

Долохов засміявся.

— Хто ж їм забороняв мене двадцять разів піймати? А піймають же — мене й тебе, з твоїм рицарством, все одно на осичину. — Він помовчав. — Однак, треба діло робити. Послати мого козака з в’юком! У мене два французьких мундири. Що ж, їдемо зі мною? — спитав він Петю.

— Я? Авжеж, неодмінно, — почервонівши майже до сліз, вигукнув Петя, кидаючи погляд на Денисова.

Знову в той час, як Долохов засперечався з Денисовим про те, що треба робити з полоненими, Петя відчув ніяковість і квапливість; але знову не встиг зрозуміти добре того, про що вони говорили. «Коли так думають великі, відомі, виходить, так треба, виходить, це добре, — думав він. — А головне, треба, щоб Денисов не смів думати, що я послухаюсь його, що він може мною командувати. Неодмінно поїду з Долоховим до французького табору. Він може, і я можу!»

На всі переконування Денисова не їхати Петя відповідав, що він теж звик усе робити ретельно, а не навмання, і що він про небезпеку для себе ніколи не думає.

— Бо — погодьтеся самі — якщо не знати певно, скільки там, від цього залежить життя, можливо, сотень, а тут лише ми. І потім мені дуже цього хочеться, і неодмінно, неодмінно поїду, ви вже мене не вдержите, — говорив він, — тільки гірше буде...

IX

Одягнувши французькі шинелі й ківери, Петя і Долохов поїхали на ту просіку, з якої Денисов дивився на табір, і, виїхавши з лісу в цілковитій пітьмі, спустились у видолинок. З’їхавши вниз, Долохов звелів козакам, які супроводили його, дожидатися його тут і поїхав швидкою риссю шляхом до мосту. Петя, завмираючи від хвилювання, їхав з ним поруч.

— Якщо попадемося, я живим не здамся, в мене пістолет, — прошептав Петя.

— Не говори по-російському, — швидким шепотом промовив Долохов, і в ту ж хвилину в темряві почувся вигук: «Qui vive?»^[408] і дзенькнула зброя.

Кров ударила Петі в обличчя, і він схопився за пістолет.

— Landers du 6-me^[409], — промовив Долохов, не притримуючи коня і не пускаючи його швидше. Чорна постать вартового стояла на мосту.

— Mot d’ordre?^[410] — Долохов притримав коня і поїхав ступою.

— Dites done, le colonel Gérard est ici?^[411] — спитав він.

— Mot d’ordre! — не відповідаючи, сказав вартовий, заступаючи дорогу.

— Quand im officier fait sa ronde, les sentinelles ne demandent pas le mot d’ordre... — крикнув Долохов, раптом спалахнувши, наїждждючи конем на вартового. — Je vous demande si le colonel est ici?^[412]

І, не чекаючи відповіді вартового, який зійшов з дороги, Долохов ступою поїхав під гору.

Помітивши чорну тінь чоловіка, що переходив через дорогу, Долохов зупинив його і спитав, де командир і офіцери. Чоловік цей, солдат з мішком на плечі, зупинився, підійшов близько до коня Долохова і, доторкуючись до нього рукою, просто і щиро розповів, що командир і офіцери — вище на горі, з правого боку, на подвір’ї ферми (так він називав панську садибу).

Проїхавши дорогою, з обох боків якої чутно було від багать французький говір, Долохов повернув на подвір’я панського будинку. Проїхавши у ворота, він зліз з коня і підійшов до великого палаючого вогнища, навколо якого, голосно розмовляючи, сиділо кілька чоловік. У казанку скраю варилося щось, і солдат у ковпаку і в синій шинелі, стоячи навколішки, яскраво освітлений вогнем, мішав у ньому шомполом.

— Oh, c’est un dur à cuire^[413], — казав один з офіцерів, що сиділи в тіні по той бік багаття.

— Il les fera marcher les lapins...^[414] — сміючись, сказав другий. Обидва замовкли, вглядаючись у темряву на звук кроків Долохова й Петі, які підходили до багаття зі своїми кіньми.

— Bonjour, messieurs!^[415] — голосно, чітко вимовив Долохов.

Офіцери заворушилися в тіні багаття, і один, високий, з довгою шиєю, обійшовши вогнище, наблизився до Долохова.

— C’est vous, Clement? — сказав він. — D’où, diable...^[416] — але він не закінчив, зрозумівши свою помилку і, трохи нахмурившись, як з незнайомим, привітався з Долоховим, питаючи його, чим він може служити. Долохов розповів, що він з товаришем наздоганяв свій полк, і спитав, звертаючись загалом до всіх, чи не знають офіцери чого-небудь про 6-й полк. Ніхто нічого не знав; і Петі здалося, що офіцери вороже й підозріливо стали оглядати його й Долохова. Кілька секунд усі мовчали.

— Si vous comp tez sur la soupe du soir, vous venez trop tard^[417], — сказав зі стриманим сміхом голос з-за багаття.

Долохов відповів, що вони ситі і що їм треба вночі ж таки їхати далі.

Він віддав коней солдатові, який мішав, у казанку, і навпочіпки присів біля вогнища поруч з офіцером з довгою шиєю. Цей офіцер, не зводячи очей, дивився на Долохова і перепитав його ще раз, якого він полку. Долохов не відповів, наче не чув запитання, і, закурюючи французьку люльку, яку він вийняв з кишені, питав офіцерів про те, в якій мірі дорога перед ними безпечна щодо козаків.

— Les brigands sent partout^[418], — відповів офіцер з-за багаття.

Долохов сказав, що козаки небезпечні тільки для таких відсталих, як він з товаришем, а що на більші загони козаки, певне, не сміють нападати, додав він запитально. Ніхто нічого не відповів.

«Ну, тепер він поїде», — кожної хвилини думав Петя, стоячи перед багаттям і слухаючи його розмову.

Та Долохов почав знову ту ж розмову і прямо став розпитувати, скільки в них людей у батальйоні, скільки батальйонів, скільки полонених. Питаючи про полонених росіян, що були при їхньому загоні, Долохов сказав:

— La vilaine affaire de trainer ces cadavres après soi. Vaud-rait mieux fusilier cette canaille^[419], — і голосно засміявся таким чудним сміхом, що Петі здалося, французи зараз викриють обман, і він мимоволі відступив на крок від багаття. Ніхто не відповів на слова і сміх Долохова, і французький офіцер, якого не видно було (він лежав, загорнувшись у шинель), підвівся і прошептав щось товаришеві. Долохов встав і гукнув солдата з кіньми.

«Підведуть коней чи ні?» — думав Петя, мимоволі наближаючись до Долохова.

Коней підвели.

— Bonjour, messieurs^[420], — сказав Долохов.

Петя хотів сказати bonsoir^[421] і не міг вимовити слова. Офіцери щось пошепки говорили між собою. Долохов довго сідав на коня, який не стояв; потім ступою поїхав з воріт. Петя їхав біля нього, бажаючи і не сміючи оглянутися, щоб побачити, біжать чи не біжать за ними французи.

Виїхавши на дорогу, Долохов поїхав не назад у поле, а вздовж селом. В одному місці він зупинився, прислухаючись.

— Чуєш? — сказав він.

Петя впізнав звуки російських голосів, побачив біля багать темні постаті російських полонених. Спустившись вниз до мосту, Петя й Долохов проїхали повз вартового, який, ні слова не сказавши, понуро ходив по мосту, і виїхали у видолинок, де чекали козаки.

— Ну, тепер прощавай. Скажи Денисову, що на світанку, за першим пострілом, — сказав Долохов і.хотів їхати, але Петя схопився за нього рукою.

— Ні! — вигукнув він, — ви такий герой! Ах, як гарно! Як чудесно! Як я вас люблю!

— Добре, добре, — сказав Долохов, але Петя не пускав його, і в темряві Долохов побачив, що Петя нагинався до нього. Він хотів поцілуватися. Долохов поцілував його, засміявся і, повернувши коня, зник у темряві.

X

Повернувшись до караулки, Петя застав Денисова в сінях. Денисов, хвилюючись, турбуючись і досадуючи на себе, що відпустив Петю, чекав його.

— Хвалити бога! — вигукнув він. — Ну, хвалити бога! — повторював він, слухаючи Петеву захоплену розповідь. — І хай тобі чорт, через тебе не спав! — промовив Денисов. — Ну, хвалити бога, тепер лягай спати. Ще подрімаємо до ранку.

— Ага... Ні, — сказав Петя. — Мені ще не хочеться спати. Та я і знаю себе, коли засну, то вже кінець. І потім я звик не спати перед боєм.

Петя посидів якийсь час у хаті, радісно згадуючи подробиці своєї поїздки і виразно уявляючи собі те, що буде завтра. Потім, побачивши, що Денисов заснув, він встав і пішов надвір.

Надворі ще було зовсім темно. Дощик пройшов, але ще капало з дерев. Поблизу від караулки чорніли силуети козачих куренів і зв’язаних разом коней. За хатиною чорніли дві фури, біля яких стояли коні, і в яру червонів, догоряючи, вогонь. Козаки й гусари не всі спали: де-не-де чутно було, разом із звуком капання та близького жування коней, тихі голоси, мовби шепіт.

Петя вийшов з сіней, призвичаївся до темряви й пішов до фур. Під фурами хропів хтось і навколо них стояли, жуючи овес, осідлані коні. В темряві Петя впізнав свого коня, якого він називав Карабахом, хоч це був малоросійський кінь, і підійшов до нього.

— Ну, Карабах, завтра послужимо, — сказав він, нюхаючи його ніздрі і цілуючи його.

— Що, пане, не спите? — сказав козак, що сидів під фурою.

— Ні; а... Лихачов, здається, тебе звати? Я ж щойно приїхав. Ми їздили до французів.

І Петя докладно розповів козакові не тільки свою поїздку, а й те, чого він їздив і чому він вважає, що краще рискувати своїм життям, ніж робити навмання.

— Що ж, поспали б, — сказав козак.

— Ні, я звик, — відповів Петя. — У вас часом кремінці в пістолетах не оббилися? Я привіз з собою. Не треба часом? Ти візьми.

Козак виставився з-під фури, щоб ближче розглянути Петю.

— Бо я звик усе робити ретельно, — сказав Петя. — Інші так, абияк, не підготуються, а потім жалкують. Я так не люблю.

— Це правда, — сказав козак.

— Та ще ось що: будь ласка, голубчику, нагостри мені шаблю; затупи... (але Петя боявся збрехати) вона ніколи не була нагострена. Можна це зробити?

— Чому ні, можна.

Лихачов встав, покопався у в’юках, і Петя скоро почув войовничий звук сталі та бруска. Він виліз на фуру й сів скраю. Козак під фурою гострив шаблю.

— А що, сплять молодці? — спитав Петя.

— Хто спить, а хто так ось.

— Ну, а хлопчик що?

— Це Весняний? Він там у сінцях заліг. Зі страху спиться. Уже ж такий радий був.

Довго по цьому Петя мовчав, прислухаючись до звуків. У темряві почулись кроки і з’явилася чорна постать.

— Що гостриш? — спитав чоловік, підходячи до фури.

— А ось панові нагострити шаблю.

— Гарне діло, — сказав чоловік, який здався Петі гусаром. — У вас, чи де, чашка залишилась?

— А он біля колеса.

Гусар взяв чашку.

— Либонь незабаром розвидниться, — промовив він, позіхаючи, і пішов кудись.

Петя мав би знати, що він у лісі, в партії Денисова, за версту від дороги, що він сидить на фурі, відбитій у французів, коло якої прив’язані коні, що під ним сидить козак Лихачов і гострить йому шаблю, що велика чорна пляма праворуч — караулка, а червона яскрава пляма внизу ліворуч — перегоріле багаття, а чоловік, що приходив за чашкою, — це гусар, який хотів пити; але він нічого цього не знав і не хотів знати. Він був у чарівному царстві, в якому нічого не було схожого на дійсність. Велика чорна пляма, можливо, й справді караулка, а можливо, печера, що веде в саму глибінь землі. Червона пляма, можливо, вогонь, а можливо — око величезного страховища. Можливо, він справді сидить тепер на фурі, а дуже можливо, що він сидить не на фурі, а на страшенно високій вежі, з якої коли впасти, то летіти б до землі цілий день, цілий місяць — усе летіти й ніколи не долетиш. Можливо, що під фурою сидить просто козак Лихачов, а дуже можливо, що це найдобріша, найхоробріша, найчудесніша, найпрекрасніша людина на світі, якої ніхто не знає. Можливо, це справді проходив гусар по воду і пішов у видолинок, а можливо, він щойно зник з очей і зовсім зник, і його не було.

Хоч би що побачив тепер Петя, ніщо б не здивувало його. Він був у чарівному царстві, в якому все було можливе.

Він подивився на небо. І небо було таке ж чарівне, як і земля. На небі розчищало, і над верховіттям швидко бігли хмаринки, наче відкриваючи зорі. Іноді здавалося, що на небі розчищало і видно було чорне, чисте небо. Іноді здавалося, що цими чорними плямами були хмарки. Іноді здавалося, що небо високо, високо піднімається над головою; іноді небо опускалось зовсім, так що рукою можна було дістати його.

Петя став заплющувати очі й погойдуватися.

Капотіло. Точився тихий гомін. Коні заіржали й побилися. Хропів хтось.

— Ожіг, жіг, ожіг, жіг... — свистіла під бруском шабля. І раптом Петя почув гармонійний хор музики, що грала якийсь невідомий, урочисто-солодкий гімн. Петя був музикальний, так само, як і Наташа, і більш за Миколу, але він ніколи не вчився музики, не думав про музику і тому мотиви, що несподівано приходили йому в голову, були для нього особливо нові і принадні. Музика грала все чутніше й чутніше. Спів її розростався, переходив з одного інструмента в другий. Розвивалося те, що зветься фугою, хоч Петя не мав ані найменшого уявлення про те, що таке фуга. Кожен інструмент, то схожий на скрипку, то на труби — але кращий і чистіший, ніж скрипки і труби, — кожен інструмент грав своє і, не догравши ще мотиву, зливався з другим, який починав майже те саме, і з третім, і з четвертим, і всі вони зливалися в одно і знову розбігались, і знову зливалися то в урочисто-церковне, то в яскраво-блискуче й переможне.

«Ага, це ж я уві сні, — хитнувшись вперед, сказав собі Петя. — Це в мене у вухах. А може, це моя музика. Ну, знову. Шквар, моя музико! Ну!..»

Він заплющив очі. І з усіх боків, наче здалеку, затрепетали звуки, стали злагоджуватися, розбігатися, зливатися, і знову все з’єдналося в той самий солодкий і урочистий гімн. «Ой, які це чари! Скільки хочу і як хочу», — сказав собі Петя. Він спробував керувати цим величезним хором інструментів.

«Ну, тихіше, тихіше, завмирайте тепер. — І звуки слухались його. — Ну, тепер повніше, веселіше. Ще, ще радісніше. — І з невідомої глибини піднімались, посилюючись, урочисті звуки. — Ну, голоси, приєднуйтесь!» — наказав Петя. І спочатку здалека стало чути голоси чоловічі, потім жіночі. Голоси наростали, наростали в рівномірному урочистому зусиллі. Петі страшно і радісно було вслухатися в їх незвичайну красу.

З урочистим побідним маршем зливалася пісня, і капотіло, і вжіг, жіг, жіг... свистіла шабля, і знову побилися й заіржали коні, не порушуючи хору, а входячи, в нього.

Петя не знав, який час це тривало: він натішався, весь час дивувався зі своєї втіхи і жалкував, що нема з ким поділитися нею. Його розбудив лагідний голос Лихачова.

— Готова, ваше благородіє, надвоє хранцуза розпанахаєте.

Петя прокинувся.

— Уже розвидняється, їй-бо, розвидняється! — вигукнув він.

Невидних перше коней стало видно до хвостів, і крізь оголене віття водянисто просвічувало. Петя струснувся, схопився, вийняв з кишені карбованця й дав Лихачову, махнувши, спробував шаблю і вклав її в піхви. Козаки одв’язували коней і підтягали попруги.

— Ось і командир, — сказав Лихачов.

З караулки вийшов Денисов і, гукнувши Петю, наказав збиратися.

XI

Швидко в напівтемряві розібрали коней, підтягнули попруги й розібралися по командах. Денисов стояв біля караулки, даючи останні накази. Піхота партії, чалапаючи сотнею ніг, пройшла вперед дорогою і швидко зникла між деревами в досвітньому тумані. Осавул щось наказував козакам. Петя тримав свого коня за повід, нетерпляче дожидаючи наказу сідати. Обмите холодною водою, обличчя його і, особливо, очі горіли вогнем, мороз пробігав по спині і в усьому тілі щось швидко й рівномірно тремтіло.

— Ну, все у вас готове? — спитав Денисов. — Давай коней.

Коней підвели. Денисов розсердився на козака за те, що попруги були слабкі, і, вилаявши його, сів. Петя взявся за стремено. Кінь за звичкою хотів куснути його за ногу, але Петя, не почуваючи своєї ваги, швидко вискочив у сідло і, оглядаючись на гусарів, що рушили ззаду в темряві, під’їхав до Денисова.

— Василю Федоровичу, ви мені доручите що-небудь? Будь ласка... ради бога... — сказав він. Денисов, здавалось, забув про існування Петі. Він оглянувся на нього.

— Одно тебе прошу, — сказав він строго: — слухати мене і нікуди не потикатися.

За весь час переїзду Денисов ні слова не говорив більше з Петею і їхав мовчки. Коли під’їхали до узлісся, в полі помітно вже стало світати. Денисов поговорив щось пошепки з осавулом, і козаки стали проїжджати повз Петю і Денисова. Коли вони всі проїхали, Денисов торкнув свого коня і поїхав з гори. Сідаючи на зади і сковзаючи, коні спускалися зі своїми їздцями в улоговину. Петя їхав поруч з Денисовим. Тремтіння в усьому його тілі все посилювалось. Ставало все видніше й видніше, тільки туман заслоняв далекі предмети. З’їхавши вниз і оглянувшись назад, Денисов кивнув головою козакові, який стояв біля нього.

— Сигнал! — промовив він.

Козак підняв руку, розітнувся постріл. І в ту ж мить спереду затупотіли, помчавши, коні, залунав галас з усіх боків і нові постріли.

У ту ж мить, як залунали перші звуки тупоту й галасу, Петя, вдаривши свого коня і попустивши поводи, не слухаючи Денисова, який кричав на нього, помчав вперед. Петі здалося, що раптом зовсім, як серед дня, стало видно в ту хвилину, коли розітнувся постріл. Він підлетів до мосту. Попереду дорогою мчали козаки. На мосту він зітнувся з козаком, який відстав, і помчав далі. Спереду якісь люди — мабуть, то були французи, — бігли з правого боку дороги на лівий. Один упав у болото під ногами Петевого коня.

Біля однієї хати стовпилися козаки, щось роблячи. З середини натовпу пролунав страшний крик. Петя підлетів до цього натовпу, і перше, що він побачив, було бліде, з тремтячою нижньою щелепою обличчя француза, який тримався за ратище спрямованої на нього піки.

— Ура!.. Хлопці... наші... — прокричав Петя і, давши поводи гарячому коневі, помчав вулицею вперед.

Спереду чутно було постріли. Козаки, гусари і російські обшарпані полонені, біжачи з обох боків дороги, всі голосно й недоладно кричали щось. Бравий, без шапки, з червоним насупленим обличчям француз у синій шинелі відбивався багнетом від гусарів. Коли Петя підлетів, француз уже впав. Знову спізнився, майнуло у Петі в голові, і він помчав туди, де лунали часті постріли. Постріли чутно було з того подвір’я панського будинку, на якому він був вчора вночі з Долоховим. Французи засіли там за тином у густому, зарослому кущами саду і стріляли по козаках, що стовпилися біля воріт. Під’їжджаючи до воріт, Петя в пороховому диму побачив Долохова, який з блідим, зеленкуватим обличчям кричав щось солдатам. «В об’їзд! Піхоту почекать!» — кричав він у той час, як Петя під’їхав до нього.

— Почекать?.. Ураааа!.. — закричав Петя і, не гаючи жодної хвилини, помчав до того місця, звідки чутно було постріли і де густіший був пороховий дим. Пролунав залп, провищали і у щось шльопнули сліпі кулі. Козаки й Долохов влетіли слідом за Петею у ворота садиби. Французи в хиткому густому диму одні кидали зброю і вибігали з кущів назустріч козакам, другі бігли з гори до ставка. Петя мчав на своєму коні вздовж поміщицьким подвір’ям і, замість того, щоб тримати поводи, чудно і швидко махав обома руками і все далі й далі збивався з сідла на один бік. Кінь, налетівши на тліюче в ранішньому світлі багаття, уперся, і Петя важко впав на мокру землю. Козаки бачили, як швидко задригались його руки й ноги, хоч голова його не ворушилась. Куля пробила йому голову.

Переговоривши зі старшим французьким офіцером, який вийшов до нього з-за будинку з хусточкою на шпазі і заявив, що вони здаються, Долохов зліз з коня і підійшов до Петі, що лежав нерухомо, розкинувши руки.

— Готовий, — сказав він, насупившись, і пішов у ворота, назустріч Денисову, що їхав до нього.

— Убитий?! — скрикнув Денисов, побачивши ще здалеку те знайоме йому, безперечно мертве положення, в якому лежало тіло Петі.

— Готовий, — повторив Долохов, наче вимовляти це слово було йому приємно, і швидко пішов до полонених, яких оточили, спішившись, козаки. — Брати не будемо! — крикнув він Денисову.

Денисов не відповів; він під’їхав до Петі, зліз з коня і тремтячими руками повернув до себе забруднене кров’ю і болотом, уже поблідле Петеве обличчя.

«Я звик що-небудь солодке. Чудесний ізюм, беріть весь», — згадалось йому. І козаки здивовано оглянулись на звуки, схожі на собаче гавканні, з якими Денисов швидко одвернувся, підійшов до тину і схопився за нього.

Серед російських полонених, яких відбили Денисов і Долохов, був П’єр Безухов.

XII

Про ту партію полонених, в якій був П’єр, під час усього свого руху від Москви, не було від французького начальства ніякого нового розпорядження. Партія ця 22 жовтня була вже не з тими військами та обозами, з якими вона вийшла з Москви. Половину обозу з сухарями, що йшов за ними перші переходи, відбили козаки, друга половина поїхала вперед; піших кавалеристів, які йшли попереду, не було жодного більше; вони всі зникли. Артилерія, що перші переходи виднілася спереду, замінилась тепер величезними обозами маршала Жюно, якого конвоювали вестфальці. Позаду полонених їхав обоз кавалерійських речей.

Од Вязьми французькі війська, що перше ішли трьома колонами, тепер просувалися однією купою. Ті ознаки безладдя, які помітив П’єр на першому привалі по дорозі з Москви, тепер дійшли краю.

Шлях, яким вони просувалися, з обох боків був укладений мертвими кіньми; обірвані люди, відсталі від різних команд, безперестанку змінюючись, то приєднувались, то знову відставали від колони.

Кілька разів під час походу бували фальшиві тривоги, і солдати конвою піднімали рушниці, стріляли, тікали прожогом і чавили один одного, але потім знову збирались і лаяли один одного за даремний страх.

Ці троє зборищ, — кавалерійське депо, депо полонених та обоз Жюно, — йдучи разом, усе ще становили щось окреме і цільне, хоч і перше, і друге, і третє швидко тануло.

У депо, в якому було сто двадцять повозок спочатку, тепер залишилось не більше як шістдесят; решта були відбиті або кинуті. З обозу Жюно теж було залишено й відбито кілька повозок. Три повозки розграбували, наскочивши, відсталі солдати з корпусу Даву. З розмов німців П’єр чув, що до цього обозу ставили варту більшу, ніж до полонених, і що один з їх товаришів, солдат німець, був розстріляний з наказу самого маршала за те, що в солдата знайшли срібну ложку, яка належала маршалові.

А найбільше з цих трьох зборищ розтануло депо полонених. З трьохсот тридцяти чоловік, які вийшли з Москви, тепер залишалось менше ста. Полонені ще більше, ніж сідла кавалерійського депо і ніж обоз Жюно, обтяжували солдатів конвоїрів. Вони розуміли, що сідла та ложки Жюно могли на що-небудь здатися, але для чого було голодним і холодним солдатам стояти на варті і стерегти таких самих холодних і голодних росіян, які мерли і відставали по дорозі, яких наказано було пристрілювати, — це було не тільки незрозуміло, але й огидно. І конвойні, ніби боячись у тому сумному становищі, в якому вони самі перебували, піддатися почуттю жалості до полонених, що було в них, і тим погіршити своє становище, особливо похмуро й суворо обходилися з ними.

У Дорогобужі, в той час, як конвойні солдати, замкнувши полонених у стайню, пішли грабувати свої ж магазини, кілька чоловік полонених солдатів підкопались під стіну і втекли, але французи схопили їх і розстріляли.

Попередній, заведений під час виходу з Москви, порядок, щоб полонені офіцери йшли окремо від солдатів, уже давно було скасовано; всі ті, які могли йти, йшли разом, і П’єр з третього переходу вже знову з’єднався з Каратаєвим і ліловим кривоногим песиком, який обрав собі за хазяїна Каратаєва.

Каратаєв на третій день після виходу з Москви захворів на ту гарячку, в якій він лежав у московському шпиталі, і в міру того, як Каратаєв підупадав, П’єр віддалявся від нього. П’єр не знав чому, але відтоді, як Каратаєв став слабнути, П’єр мусив силувати себе, щоб підійти до нього. І підійшовши до нього і слухаючи той тихий стогін, з яким Каратаєв звичайно на привалах лягав, і почуваючи дужчий тепер запах, що йшов від Каратаєва, П’єр відходив від нього якнайдалі і не думав про нього.

В полоні, в бараку, П’єр узнав не розумом, а всім єством своїм, життям, що людина створена для щастя, що щастя в ній самій, у вдоволенні природних людських потреб і що все лихо походить не від нестатку, а від надміру; але тепер, за ці останні три тижні походу, він узнав нову втішну істину — він узнав, що на світі нема нічого страшного. Він узнав, що як нема на світі становища, в якому б людина була щаслива і цілком вільна, так нема і становища, в якому б вона була цілком нещаслива й невільна. Він узнав, що є межа страждань і межа волі і що ця межа дуже близька; що та людина, яка страждала від того, що в рожевій постелі її загорнулася одна пілка, так само страждала, як страждав він тепер, засинаючи на голій сирій землі, остуджуючи один бік і зігріваючи другий; що, коли він взував бувало свої бальні вузькі черевики, він так само страждав, як і тепер, коли він ішов уже зовсім босий (взуття його давно подралося), ногами, вкритими болячками. Він узнав, що коли він, як йому здавалося, з власної своєї волі одружився зі своєю дружиною, він був не вільніший, ніж тепер, коли його зачиняли на ніч у стайню. З усього того, що потім і він називав стражданням, але чого тоді він майже не почував, головним були босі, позбивані, заструпілі ноги. (Коняче м’ясо було смачне й поживне, селітряний букет пороху, вживаного замість солі, був навіть приємний, холоду великого не було, і вдень, на ходу, завжди бувало гаряче, а вночі були вогнища; воші їли його і зігрівали його тіло). Одно лихо було важким перший час — це ноги.

На другий день переходу, оглянувши біля вогнища свої болячки, П’єр думав, що неможливо ступити на них; але коли всі встали, він пішов, накульгуючи, і потім, коли розігрівся, йшов без болю, хоч надвечір ще страшніше було дивитись на ноги. Але він не дивився на них і думав про інше.

Тепер лише П’єр зрозумів усю силу життєвості людини і рятівну силу переміщення уваги, вкладену в людину і схожу на той рятівний клапан у паровиках, що випускає зайву пару, як тільки густина її перевищить певну норму.

Він не бачив і не чув, як пристрілювали відсталих полонених, хоч понад сотню з них уже загинуло таким чином. Він не думав про Каратаєва, який слабнув день по дню і, очевидно, незабаром мусив зазнати тієї ж долі. Ще менше П’єр думав про себе. Чим важчим ставало його становище, чим страшнішим було майбутнє, тим незалежніше від того становища, в якому він перебував, виникали в нього радісні й заспокійливі думки, спогади та уявлення.

XIII

22-го числа опівдні П’єр ішов під гору болотистим, сковзьким шляхом, дивлячись на свої ноги і на нерівності дороги. Зрідка він поглядав на знайомий натовп, що оточував його, і знову на свої ноги. І те, і це було однаково своє і знайоме йому. Ліловий кривоногий Сірий весело біг краєм шляху, зрідка на доказ своєї спритності і вдоволеності підбираючи задню лапу і стрибаючи на трьох і потім знову на всіх чотирьох, кидаючись з гавканням на вороння, що сиділо на падлі. Сірий був веселіший і гладший, ніж у Москві. З усіх боків лежало м’ясо різних тварин — від людського до конячого, на різних ступенях розкладу; і люди, що йшли, не підпускали вовків, так що Сірий міг наїдатися досхочу.

Дощик ішов з ранку, і здавалося, що ось-ось він перестане йти і на небі розчистить, як раптом по недовгій перерві дощик припускав ще дужче. Насичений дощем шлях уже не приймав у себе води, і струмки текли по коліях.

П’єр ішов, оглядаючись на всі боки, лічив кроки по три і загинав на пальцях. Звертаючись до дощу, він внутрішньо примовляв: ну-бо, ну-бо ще, ще піддай.

Йому здавалося, що він ні про що не думає; але далеко і глибоко десь щось важливе і втішне думала його душа. Цим щось був дуже тонкий духовний витяг з учорашньої його розмови з Каратаєвим.

Вчора на нічному привалі, змерзнувши біля погаслого вогню, П’єр встав і перейшов до найближчого багаття, що краще горіло. Біля багаття, до якого він підійшов, сидів Платон, накрившись, як ризою, з головою шинеллю, і розповідав солдатам своїм спорим, приємним, але кволим, хворобливим голосом знайому П’єру історію. Було вже по півночі. Це був той час, в який Каратаєв звичайно оживав від гарячкового припадку й бував особливо жвавим. Підійшовши до багаття й почувши кволий, хворобливий голос Платона й побачивши його яскраво освітлене вогнем жалісне обличчя, П’єр відчув, що його щось неприємно кольнуло в серце. Він злякався своєї жалості до цієї людини і хотів піти, але другого багаття не було, і П’єр, уникаючи поглядом Платона, підсів до багаття.

— Що, як твоє здоров’я? — спитав він.

— Що здоров’я? На хворобу нарікати — бог смерті не дасть, — сказав Каратаєв і зараз же повернувся до початого оповідання.

— ...І от, братіку ти мій, — говорив далі Платон з усмішкою на худому, блідому обличчі і з особливим, радісним блиском в очах, — от, братіку ти мій...

П’єр знав цю історію давно, Каратаєв  разів зо шість йому самому розповідав цю історію, і завжди з особливим радісним почуттям. Але хоч як добре знав П’єр цю історію, він тепер прислухався до неї, як до чогось нового, і той тихий захват, що його, розповідаючи, очевидно почував Каратаєв, передався і П’єру. Історія ця була про старого купця, який гоже й богобоязливо жив з родиною і поїхав одного разу з товаришем, багатим купцем, до Макарія.

Зупинившись на заїжджому дворі, обидва купці заснули, і другого дня купцевого товариша знайшли зарізаним і пограбованим. Закривавленого ножа знайшли під подушкою старого купця. Купця судили, покарали канчуками і, вирвавши ніздрі, — як слід по порядку, казав Каратаєв, — заслали в каторгу.

— І от, братіку ти мій (на цьому місці П’єр застав оповідання Каратаєва), минає по тому років з десять або й більше. Живе старенький на каторзі. Як належить кориться, поганого не робить. Тільки в бога смерті просить. Добре. І зібрались вони, нічним ділом, оті каторжні, так само ось, як ми з тобою, і старенький з ними. І зайшла розмова, хто за що мучиться, в чому богові винен. Стали розповідати, той душу погубив, той дві, той підпалив, той утікач, так ні за що. Стали старенького питати: ти за що, мовляв, дідусю, мучишся? Я, братіки мої миленькі, каже, за свої та за людські гріхи мучуся. А я ні душ не губив, ні чужого не брав, крім того що старців наділяв. Я, братіки мої миленькі, купець; і багатство велике мав. Так і так, каже. І розповів їм, значить, як усе діло було, по порядку. Я, каже, про себе не тужу. Мене, значить, бог знайшов. Одно, каже, мені свою стару та дітей жаль. І так ото заплакав старенький. Трапився в їх компанії той самий чоловік, значить, що купця вбив. Де, каже, дідусю, було? Коли, в якому місяці? Усе розпитав. Заболіло в нього серце. Підходить таким манером до старенького — бух у ноги. За мене ти, каже, старенький, пропадаєш. Правда істинна; безневинно даремно, каже, хлопці, чоловік цей мучиться. Я, каже, те саме діло зробив і ножа тобі під голову сонному підклав. Прости, каже, дідусю, мені ти ради Христа.

Каратаєв  замовк, радісно усміхаючись, дивлячись на вогонь, і поправив поліна.

— Старенький і каже: бог, мовляв, тобі простить, а ми всі, мовляв, перед богом грішні, я за свої гріхи мучуся. Сам заплакав гіркими слізьми. Що ж ти думаєш, соколику, — все світліше і світліше сяючи захопленою усмішкою, говорив Каратаєв, наче в тому, що він мав тепер розповісти, полягала головна чарівність і все значення оповідання, — що ж ти думаєш, соколику, заявив на себе цей убивця начальству. Я, каже, шість душ погубив (великий лиходій був), але найжалкіше мені цього старенького. Нехай же він на мене не плаче. Пояснив: списали, послали бумагу, як має бути. Місце далеке, поки дійшло до діла, поки всі бумаги списали як треба, по начальствах, значить, до царя доходило. Поки що, прийшов царський указ: випустити купця, дати йому нагороди, скільки там присудили. Прийшла бумага, стали старенького розшукувати. Де такий старенький безневинно даремно мучився? Від царя бумага вийшла. Стали шукати. — Нижня щелепа в Каратаєва затремтіла. — А його вже бог простив — помер. Так-то, соколику, — закінчив Каратаєв і довго, мовчки усміхаючись, дивився перед собою.

Не само оповідання це, а таємничий смисл його, та захватна радість, що сяяла в обличчі Каратаєва, коли він розповідав, таємниче значення цієї радості неясно й радісно сповнювало тепер П’єрову душу.

XIV

— A vos places!^[422] — раптом пролунав голос.

Між полоненими і конвойними виникло радісне сум’яття і чекання чогось щасливого й урочистого. З усіх боків залунали вигуки команди, і з лівого боку, риссю об’їжджаючи полонених, з’явилися кавалеристи, добре одягнені, на добрих конях. На всіх обличчях був вираз напруження, що буває в людей, коли близько вищі власті. Полонені збились докупи, їх зштовхнули з дороги; конвойні вишикувались.

— L’Empereur! L’Empereur! Le maréchal! Le due!^[423] — і тільки-но проїхали ситі конвойні, як прогриміла карета з сивими кіньми, запряженими цугом. П’єр мигцем побачив спокійне, красиве, товсте й біле обличчя чоловіка у трикутному капелюсі. Це був один з маршалів. Погляд маршала повернувся на велику, показну постать П’єра, і в тому виразі, з яким маршал цей нахмурився й одвернув обличчя, П’єр помітив жалість і бажання приховати її.

Генерал, який вів депо, з червоним зляканим обличчям, поганяючи свою худу коняку, їхав за каретою. Кілька офіцерів зійшлися в гурток, солдати оточили їх. У всіх були схвильовано-напружені обличчя.

— Qu’est се qu’il a dit? Qu’est се qu’il a dit?..^[424] — чув П’єр.

У той час, як проїжджав маршал, полонені збились докупи, і П’єр побачив Каратаєва, якого він не бачив ще нинішнього ранку. Каратаєв у своїй шинелині сидів, спершись спиною на березу. В обличчі його, крім виразу вчорашнього радісного зворушення під час розповіді про безневинні страждання купця, світився ще вираз тихої урочистості.

Каратаєв дивився на П’єра своїми добрими круглими очима, затуманеними тепер сльозою, і, видно, кликав його до себе, хотів сказати щось. Але П’єру занадто страшно було за себе. Він зробив так, наче не бачив його погляду, і поспішно відійшов.

Коли полонені знову рушили, П’єр оглянувся назад. Каратаєв сидів край дороги під березою; і два французи щось говорили над ним. П’єр не оглядався більш. Він ішов, накульгуючи, під гору.

Ззаду, з того місця, де сидів Каратаєв, почувсяпостріл. П’єр чув ясно цей постріл, але в ту ж мить, як він почув його, П’єр згадав, що він не закінчив ще початого перед тим, як проїхав маршал, обчислення — скільки переходів залишилось до Смоленська. І він став вираховувати. Два французькі солдати, з яких один тримав у руці зняту рушницю, що ще диміла, пробігли повз П’єра. Обидва вони були бліді і в виразі їх облич — один з них несміливо глянув на П’єра — було щось схоже на те, що він бачив у молодому солдатові на страті. П’єр подивився на солдата і згадав про те, як цей солдат позавчора спалив, висушуючи на вогнищі, свою сорочку і як сміялися з нього.

Собака завив ззаду, з того місця, де сидів Каратаєв. «Ото дурний, чого він виє?» — подумав П’єр.

Солдати-товариші, що йшли поруч з П’єром, не оглядалися так само, як і він, на те місце, з якого пролунав постріл і потім виття собаки; але суворий вираз застиг на всіх обличчях.

XV

Депо, і полонені, і обоз маршала зупинилися в селі Шамшеві. Усе збилося докупи біля багать. П’єр підійшов до вогню, поїв смаженої конятини, ліг спиною до вогню і зараз же заснув. Він спав знову тим самим сном, яким він спав у Можайську після Бородіна.

Знову події дійсності поєднувались зі снами, і знову хтось, чи сам він, чи хто інший, говорив йому думки, і навіть ті самі думки, що йому говорились у Можайську.

«Життя є все. Життя є бог. Усе переміщується і рухається, і цей рух є бог. І поки є життя, є насолода самосвідомості божества. Любити життя, любити бога. Важче і блаженніше за все любити це життя в своїх стражданнях, у безвинності страждань».

— «Каратаєв!» — згадалося П’єру.

І раптом П’єру уявився, як живий, давно забутий, лагідний старенький учитель, який у Швейцарії викладав П’єру географію. «Стривай», — сказав старенький. І він показав П’єру глобус. Глобус цей був живою хиткою кулею, що не мала розміру. Уся поверхня кулі складалася з крапель, щільно з’єднаних між собою. І краплі ці всі рухалися, переміщувались і то зливалися по кілька в одну, то одна ділилась на багато. Кожна крапля намагалася розлитись, захопити найбільший простір, але інші, намагаючись зробити те саме, стискали її, іноді знищували, іноді зливалися з нею.

— Ось життя, — сказав старенький учитель.

«Як це просто і ясно, — подумав П’єр, — як я міг не знати цього раніш».

— В середині бог, і кожна крапля намагається розширитися, Щоб у найбільших розмірах відбивати його. І росте, зливається, і збирається, і знищується на поверхні, зникає у глибині і знову спливає. Ось він, Каратаєв, ось розлився і зник. — Vous avez compris, mon enfant^[425], — сказав учитель.

— Vous avez compris, sacré nom^[426], — пролунав голос, і П’єр прокинувся.

Він підвівся і сів. Біля багаття, присівши навпочіпки, сидів француз; він щойно відштовхнув російського солдата і смажив настромлене на шомпол м’ясо. Жилаві, з закачаними рукавами, оброслі волоссям червоні руки з короткими пальцями спритно повертали шомпол. Коричневе похмуре обличчя з насупленими бровами ясно видно було у світлі жару.

— Ça lur est bien égal, — пробурмотів він, швидко обертаючись до солдата, що стояв за ним, —... brigand. Va!^[427]

І солдат, повертаючи шомпол, понуро глянув на П’єра. П’єр одвернувся, вглядаючись у тіні. Один російський солдат полонений, той, якого відштовхнув француз, сидів біля багаття і поплескував по чомусь рукою. Придивившись краще, П’єр впізнав лілового песика, який, виляючи хвостом, сидів біля солдата.

— А, прийшов? — сказав П’єр. — А, Пла... — почав він і не доказав. У його уяві раптом, одночасно, пов’язуючись між собою, виникла згадка про погляд, яким дивився на нього Платон, сидячи під деревом, про постріл, що пролунав на тому місці, про виття собаки, про злочинні обличчя двох французів, які пробігли повз нього, про зняту рушницю, що ще диміла, про відсутність Каратаєва на цьому привалі, і він був уже готовий зрозуміти, що Каратаєва вбито, але в ту ж саму мить у душі його, взявшись бозна-звідки, виник спогад про вечір, який він провів з красунею полькою влітку на балконі його київського дому. І, все ж не зв’язавши спогадів нинішнього дня і не зробивши з них висновку, П’єр заплющив очі, і картина літньої природи злилася зі спогадом про купання, про плинну хитку кулю, і він опустився кудись у воду, так що вода зійшлася над його головою.

На світанку його розбудили гучні часті постріли і крик. Повз П’єра пробігли французи.

— Les cosaques!^[428] — прокричав один з них, і через хвилину юрма росіян оточила П’єра.

Довго П’єр не міг зрозуміти, що з ним. З усіх боків він чув зойки радості товаришів.

— Братіки! Рідні мої, голубчики! — крізь плач вигукували старі солдати, обнімаючи козаків і гусарів. Гусари й козаки оточували полонених і квапливо пропонували хто одяг, хто чоботи, хто хліб. П’єр ридав, сидячи серед них, і не міг вимовити ні слова; він обійняв першого солдата, що підійшов до нього, і плачучи цілував його.

Долохов стояв біля воріт розваленого будинку, пропускаючи повз себе юрму обеззброєних французів. Французи, схвильовані всім, що сталося, голосно говорили між собою; але, коли вони проходили повз Долохова, який злегка похльостував по своїх чоботях нагайкою і дивився на них своїм холодним, скляним поглядом, що не віщував нічого доброго, гомін їх замовкав. З другого боку стояв козак Долохова і лічив полонених, відмічаючи сотні крейдяною рисою на воротях.

— Скільки? — спитав Долохов козака, який рахував полонених.

— На другу сотню, — відповів козак.

— Filez, filez^[429], — примовляв Долохов, навчившись цього вислову у французів, і погляд його, зустрічаючись з очима полонених, що проходили повз нього, спалахував жорстоким блиском.

Денисов з понурим обличчям, знявши папаху, йшов позаду козаків, які несли до викопаної в саду ями тіло Петі Ростова.

XVI

З 28 жовтня, коли почались морози, втеча французів набрала тільки трагічнішого характеру; замерзали й засмажувались до смерті біля вогнищ солдати; і далі їхали в шубах та колясках з награбованим добром імператор, королі та герцоги; але в суті своїй процес втечі і розкладу французької армії з часу виходу з Москви анітрохи не змінився.

Від Москви до Вязьми з сімдесятитрьохтисячної французької армії, не враховуючи гвардії (яка за всю війну нічого не робила, крім того, що грабувала), з сімдесяти трьох тисяч залишилось тридцять шість тисяч (з цього числа не більше як п’ять тисяч вибуло в боях). Ось перший член прогресії, яким математична правильно визначаються дальші.

Французька армія в тій самій пропорції танула і знищувалась від Москви до Вязьми, від Вязьми до Смоленська, від Смоленська до Березіни, від Березіни до Вільни, незалежно від більшого чи меншого холоду, переслідування, перетинання шляху та всіх інших умов, узятих окремо. Після Вязьми війська французькі замість трьох колон збилися в одну купу і так ішли до кінця. Бертьє писав своєму государеві (відомо, як далеко від істини дозволяють собі начальники описувати стан армії). Він писав:

«Je crois devoir faire connaître à Votre Majesté I’état de ses troupes dans les différents corps d’armee que j’ai été à même d’observer depuis deux ou trois jours dans différents passages. Elies sont presque débandees. Le nombre des soldats qui suivent les drapeaux est en proportion du quart au plus dans presque tous les régiments, les autres marchent isolément dans différentes directions et pour leur compte, dans l’espérance de trouver des subsistanses et pour se débarrasser de la discipline. En général ils re-gardent Smolensk comme le point où ils doivent se refaire. Ces derniers jours on a remarqué que beaucoup de soldats jettent leurs cartouches et leurs armes. Dans cet état de choses, l’intérêt du service de Votre Majesté exige, quelles que soient ses vues ultérieures qu’on rallie l’armée à Smolensk en commençant à la débarrasser des non-combattans, tels que hommes demontés et des bagages inutiles et du matériel de l’artillerie qui n’est plus en proportion avec les forces actuelles. En outre les jours de repos, des subsistences sont nécessaires aux soldats qui sont exténues par la faim et la fatigue; beaucoup sont morts ces derniers jours sur la route et dans les bivacś. Cet état de choses va toujours en augmentant et donne lieu de craindre que si l’on n’y prête un prompt remède no ne soit plus maître des troupes dans un combat. Le 9 No-vembre, à 30 verstes de Smolensk»^[430].

Ввалившись у Смоленськ, що здавався їм обітованою землею, французи вбивали один одного за провіант, грабували свої ж магазини і, коли все було розграбовано, побігли далі.

Усі йшли, самі не знаючи куди і чого вони йдуть. Ще менше за інших знав це геній Наполеона, бо ніхто йому не наказував. Проте він та близькі до нього дотримувалися своїх давніх звичок: писались накази, листи, рапорти, ordre du jour^[431]; називали один одного: «Sire, Mon Cousin, Prince d’Ekmuhl, Roi de Nâples»^[432] і т. ін. Але накази й рапорти були лише на папері, ніщо за ними не виконувалось, бо не могло виконуватись, і, хоч називали один одного величностями, високостями та братами в перших, усі вони почували, що вони жалюгідні й гидкі люди, які наробили багато зла, і тепер доводиться за це розплачуватись. І, хоч вони вдавали, ніби дбають про армію, думали вони тільки кожен про себе та про те, щоб якнайшвидше втекти і врятуватися.

XVII

Дії російського і французького військ під час зворотної кампанії від Москви і до Німану схожі на гру в піжмурки, коли двом зав’язують очі і один зрідка дзвонить дзвіночком, щоб повідомити про себе того, що ловить. Спочатку той, кого ловлять, дзвонить, не боячись супротивника, але коли йому стає скрутно, він, намагаючись нечутно йти, втікає від свого ворога і часто, думаючи втекти, іде просто до нього в руки.

Спочатку наполеонівські війська ще давали про себе знати — це було в перший період руху Калузьким шляхом, але потім, вибравшись на Смоленський шлях, вони побігли, притискаючи рукою сердечко дзвіночка, і часто, думаючи, що вони втікають, набігали просто на росіян.

У зв’язку з тим, що французи і за ними росіяни бігли швидко і що внаслідок того коні, — головний показник, за яким приблизно пізнається становище, що в ньому перебуває ворог, — були виснажені, роз’їздів кавалерії не існувало. Крім того, обидві армії часто і швидко змінювали положення, і тому відомості, які й були, не могли поспівати вчасно. Коли другого числа надходила звістка про те, що армія ворога була там-то першого числа, то третього числа, коли можна було розпочати що-небудь, уже армія ця зробила два переходи й була зовсім у іншому місці.

Одна армія втікала, друга наздоганяла. Від Смоленська перед французами було багато різних шляхів; і здавалося б, тут, простоявши чотири дні, французи могли довідатись, де ворог, зметикувати що-небудь вигідніше і розпочати що-небудь нове. Але після чотириденної зупинки юрми їх побігли знову не праворуч, не ліворуч, а, без будь-яких маневрів і міркувань, старим, гіршим шляхом, на Красне і на Оршу — по пробитому сліду.

Чекаючи ворога ззаду, а не спереду, французи втікали, розтягнувшись і розділившись одні від одних на двадцять чотири години відстані. Попереду всіх тікав імператор, потім королі, потім герцоги. Російська армія, гадаючи, що Наполеон візьме праворуч за Дніпро, що тільки й було розумно, подалася теж праворуч і вийшла на великий шлях до Красного. І тут, як у грі в піжмурки, французи натрапили на наш авангард. Несподівано побачивши ворога, французи змішалися, припинилися, з несподіванки злякавшись, але потім знову побігли, кидаючи своїх товаришів, що йшли позаду. Тут, як крізь стрій російських військ, проходили три дні одна за одною окремі частини французів, спочатку віце-короля, потім Даву, потім Нея. Всі вони покидали один одного, покидали все своє важке військове майно, артилерію, половину людей, і втікали, тільки ночами, з правого боку півколами обходячи росіян.

Ней, ідучи останнім, бо (незважаючи на тяжке їх становище чи саме внаслідок його їм хотілось набити ту підлогу, об яку вони вдарилися) він заходився висаджувати в повітря стіни Смоленська, що нікому не заважали, — йдучи останнім, Ней зі своїм десятитисячним корпусом прибіг в Оршу до Наполеона лише з тисяччю чоловік, покидавши і всіх людей, і всі гармати і вночі, крадькома, пробравшись лісом через Дніпро.

Від Орші побігли далі шляхом на Вільну, немов так само граючись у піжмурки з переслідуючою армією. На Березіні знову змішалися, багато людей потонуло, багато здалося, але ті, що перебрались через річку, побігли далі. Головний начальник їхній одягнув шубу і, сівши в сани, помчав сам один, покинувши своїх товаришів. Хто міг — поїхав теж, хто не міг — здався або помер.

XVIII

Здавалося б, у цій ось кампанії втечі французів, коли вони робили все, що тільки можна було, щоб погубити себе; коли в жодному порусі цього натовпу, починаючи від повороту на Калузький шлях і до втечі начальника від армії, не було ані найменшої рації, — здавалося б, у цей період кампанії неможливо вже історикам, які приписують дії мас волі однієї людини, описувати цей відступ у їхньому розумінні. Та ні. Гори книг написали історики про цю кампанію, і скрізь описано розпорядження Наполеона та глибокодумні його плани — маневри, що спрямовували військо, та геніальні розпорядження його маршалів.

Відступ від Малоярославця тоді, коли йому дають дорогу в багатий край і коли йому відкрита та паралельна дорога, по якій потім переслідував його Кутузов, непотрібний відступ спустошеним шляхом пояснюється нам різними глибокодумними міркуваннями. Проведеним за такими ж глибокодумними міркуваннями описується його відступ від Смоленська на Оршу. Потім описується його геройство під Красним, де він нібито готується прийняти бій і командувати особисто, і ходить з березовим ціпком і говорить:

— J’ai assez fait l’Empereur, il est temps de faire le général!^[433], — і, незважаючи на те, зараз же по цьому тікає далі, покидаючи напризволяще розрізнені частини армії, які перебувають ззаду.

Потім описують нам велич душі маршалів, особливо Нея, велич душі, яка полягає в тому, що він вночі пробрався лісом в обхід через Дніпро і без прапорів та артилерії і без дев’яти десятих війська прибіг до Орші.

І нарешті останній від’їзд великого імператора від геройської армії показують нам історики як щось велике і геніальне. Навіть цей останній вчинок втечі, що людською мовою зветься останнім ступенем підлості, якої вчиться соромитись кожна дитина, і цей вчинок мовою істориків дістає виправдання.

Тоді, коли вже неможливо далі розтягти такі еластичні нитки історичних міркувань, коли дія вже явно протилежна тому, що все людство називає добром і навіть справедливістю, з’являється в істориків рятівне поняття про велич. Велич наче виключає можливість міри гарного й поганого. Для великого — нема поганого. Нема жаху, що міг би бути поставлений на карб тому, хто великий.

«C’est grand!»^[434] — кажуть історики, і тоді вже нема ні гарного, ні поганого, а є «grand» і «не grand». Grand — гарно, не grand — погано. Grand є властивість, за їх розумінням, якихось особливих істот, що їх вони називають героями. І Наполеон, забираючись у теплій шубі додому від гинучих не тільки товаришів, але й від людей, яких (на його думку) він привів сюди, почуває que c’est grand, і душа його спокійна.

«Du sublime (він щось sublime^[435] бачить у собі) au ridicule il-n’y a qu’un pas»^[436] — каже він. І весь світ п’ятдесят років повторює: «Sublime! Grand! Napoléon le grand! Du sublime au ridicule il n’y a qu’un pas»^[437].

І нікому на думку не спаде, що визнання величі, не вимірної мірою гарного й поганого, є тільки визнанням своєї нікчемності і незмірної мализни.

Для нас, з мірою гарного й поганого, яку дав нам Христос, нема невимірного. І нема величі там, де нема простоти, добра та правди.

XIX

Хто з руських людей, читаючи описи останнього періоду кампанії 1812 року, не зазнавав важкого почуття досади, невдоволеності і неясності? Хто не ставив собі запитань: чому не забрали, не знищили всіх французів, коли всі три армії оточували їх, переважаючи кількістю, коли розстроєні французи, голодуючи й замерзаючи, здавалися юрмами і коли (як нам розповідає історія) мета росіян полягала саме в тому, щоб зупинити, відрізати й забрати в полон усіх французів?

Чому те російське військо, яке, бувши слабшим кількісно за французів, дало Бородінський бій, чому це військо, з трьох боків оточуючи французів і маючи на меті їх забрати, не досягло своєї мети? Невже таку величезну перевагу мають над нами французи, що ми, оточивши їх з більшими силами, не могли побити їх? Яким чином це могло статися?

Історія (та, яка називається цим словом), відповідаючи на ці питання, каже, що це сталося тому, що Кутузов, і Тормасов, і Чичагов, і той-то і той-то не зробили таких-ось і таких-ось маневрів.

Але чому вони не зробили всіх цих маневрів? Чому, коли вони були винні в тому, що не досягнуто було заздалегідь визначеної мети, — чому їх не судили і не стратили? Та, навіть коли й припустити, що виною невдачі росіян були Кутузов і Чичагов і т. ін., не можна зрозуміти все-таки, чому і в тих умовах, в яких перебували російські війська під Красним і коло Березіни (в обох випадках росіяни переважали силами), чому не взято в полон французького війська з маршалами, королями й імператором, коли в цьому полягала мета росіян?

Пояснення цього дивного явища тим (як це роблять російські воєнні історики), що Кутузов перешкодив нападові, безпідставне, бо, як ми знаємо, воля Кутузова не могла стримати війська від нападу під Вязьмою і під Тарутиним.

Чомусь російське військо, яке зі слабшими силами здобуло перемогу під Бородіном над ворогом в усій його силі, в переважаючих силах було переможене під Красним і коло Березіни розстроєними юрмами французів.

Коли мета росіян полягала в тому, щоб відрізати і взяти в полон Наполеона та маршалів, і мети цієї не тільки не було досягнуто, але й усі спроби досягти цієї мети кожного разу були провалені щонайганебніше, то останній період кампанії цілком справедливо французи зображають як ряд перемог і цілком несправедливо російські історики зображають звитяжним.

Російські воєнні історики настільки, наскільки для них обов’язкова логіка, мимоволі приходять до цього висновку і, незважаючи на ліричні відозви про мужність та відданість і т. ін., мусять визнати, що відступ французів з Москви є рядом перемог Наполеона і поразок Кутузова.

Але, коли залишити осторонь народне самолюбство, почувається, що висновок цей сам у собі містить суперечність, бо ряд перемог французів привів їх до цілковитого знищення, а ряд поразок росіян привів їх до цілковитого знищення ворога і очищення своєї вітчизни.

Джерело цієї суперечності лежить у тому, що історики, які вивчають події за листами государів та генералів, за реляціями, рапортами і т. ін., взяли за передумову невірну, що ніколи не існувала, мету останнього періоду війни 1812 року — мету, яка нібито полягала в тому, щоб відрізати і піймати Наполеона з маршалами і з армією.

Мети цієї ніколи не було й не могло бути тому, що в ній не було рації, і досягти її було зовсім неможливо.

В цій меті не було ніякої рації, по-перше, тому, що розстроєна армія Наполеона з усією можливою швидкістю тікала з Росії, тобто виконувала те саме, чого міг бажати кожен росіянин. Для чого ж було робити різні операції над французами, які тікали так швидко, як тільки вони могли?

По-друге, не було рації ставати на дорозі людей, що всю свою енергію спрямували на втечу.

По-третє, не було рації втрачати свої війська для знищення французьких армій, які знищувались без зовнішніх причин у такій прогресії, що без будь-якого перетинання шляху вони не могли перевести через кордон більше того, що вони перевели у грудні місяці, тобто одну соту всього війська.

По-четверте, не було рації в бажанні взяти в полон імператора, королів, герцогів — людей, полон яких у вищій мірі утруднив би дії росіян, як те визнавали найдосвідченіші дипломати того часу (J. Maistre та інші). Ще менше рації було в бажанні взяти корпуси французів, коли свої війська розтанули наполовину до Красного, а до корпусів полонених треба було відділити дивізії конвою, і коли свої солдати не завжди одержували повний провіант і вже взяті полонені мерли з голоду.

Весь глибокодумний план того, щоб відрізати і піймати Наполеона з армією, був схожий на план того городника, який, виганяючи з городу худобу, що потоптала його грядки, забіг би до воріт і став би по голові бити цю худобу. Одно, що можна було б сказати на виправдання городника, було б те, що він дуже розсердився. Але й цього навіть не можна було сказати про складачів проекту, бо не вони зазнали лиха від витоптання грядок.

Але крім того, що у відрізанні Наполеона з армією не було рації, воно було неможливим.

Неможливим це відрізання було, по-перше, тому, що, як видно з досвіду, рух колон верстах на п’яти в одному бою ніколи не збігається з планами, отже імовірність того, щоб Чичагов, Кутузов і Вітгенштейн зійшлися вчасно в одному місці, була така мала, що вона дорівнювала неможливості, як те й думав Кутузов, коли він ще під час одержання плану сказав, що диверсії на великі відстані не дають бажаних результатів.

По-друге, неможливим це було тому, що для того, щоб паралізувати ту силу інерції, з якою рухалось назад військо Наполеоне, треба було незрівнянно більше війська, ніж його мали росіяни.

По-третє, неможливим це було тому, що воєнне слово «відрізати» не має ніякого значення. Відрізати можна шматок хліба, але не армію. Відрізати армію — перетяти їй дорогу — ніяк не можна, бо місця навколо завжди багато, де можна обійти, і є ніч, коли нічого не видно, в чому могли б переконатися воєнні вчені хоча б на прикладах Красного й Березіни. А взяти в полон ніяк не можна без того, щоб той, кого беруть у полон, на це не погодився, як не можна спіймати ластівку, хоч і можна взяти її, коли вона сяде на руку. Взяти в полон можна того, хто здається, як німці, за правилами стратегії і тактики. Але французькі війська цілком правильно не вважали це за зручне, бо однакова голодна і холодна смерть чекала на них у втечі і в полоні.

А по-четверте, і головно, це було неможливим тому, що ніколи, з того часу, як існує світ, не було війни за таких страшних умов, за яких вона точилася в 1812 році, і російські війська в переслідуванні французів напружили всі свої сили і не могли зробити більшого, не загинувши самі.

У просуванні російської армії від Тарутина до Красного вибуло п’ятдесят тисяч хворими і відсталими, тобто число, що дорівнює населенню великого губернського міста. Половина людей вибула з армії без боїв.

І про цей ось період кампанії, коли війська без чобіт і кожухів, з неповним провіантом, без горілки, місяцями ночують у снігу при п’ятнадцяти градусах морозу; коли дня лише сім і вісім годин, а решта ніч, під час якої не може бути впливу дисципліни; коли, не так, як у бою, в якому люди кілька годин лише перебувають в царині смерті, де вже нема дисципліни, а коли люди місяцями живуть, кожної хвилини борючись зі смертю від голоду й холоду; коли за місяць гине половина армії, — про цей ось період кампанії нам розповідають історики, як Милорадович мав зробити фланговий марш туди-то, а Тормасов туди-то і як Чичагов мав перейти туди-то (перейти вище колін у снігу), і як той зім’яв і відрізав, і т. д., і т. д.

Росіяни, вимираючи наполовину, зробили все, що можна зробити і треба було зробити для досягнення гідної народу мети, і не винні в тому, що інші руські люди, сидячи в теплих кімнатах, гадали зробити те, що було неможливим.

Уся ця дивна, незрозуміла тепер суперечність факту з описом історії виникає лише тому, що історики, пишучи про цю подію, писали історію прекрасних почуттів та слів різних генералів, а не історію подій.

Для них здаються дуже цікавими слова Милорадовича, нагороди, які одержав той і цей генерал, та їхні припущення; а питання про ті п’ятдесят тисяч, що залишились по госпіталях та могилах, навіть не цікавить їх, бо не підлягає їх вивченню.

А тимчасом досить тільки одвернутися від вивчення рапортів та генеральних планів, а придивитись до руху тих сотень тисяч людей, що брали пряму, безпосередню участь у події, і всі питання, які здавалися перше нерозв’язними, раптом незвичайно легко і просто дістають безперечне розв’язання.

Мета відрізання Наполеона з армією ніколи не існувала, хіба що — в уяві десятка людей. Вона не могла існувати, бо в ній не було рації, і досягнення її було неможливе.

Мета народу була одна: очистити свою землю від навали. Мета ця досягалася, по-перше, сама собою, бо французи тікали, і тому слід було тільки не зупиняти цього руху. По-друге, мета ця досягалася діями народної війни, що знищувала французів, і, по-третє, тим, що велика російська армія ішла слідом за французами, готова застосувати силу в разі зупинення руху французів.

Російська армія повинна була діяти, як батіг на тварину, яка біжить. І досвідчений погонич знав, що найвигідніше тримати батога піднятим, погрожуючи ним, а не стьобати тварину, яка біжить, по голові.

Частина четверта

I

Коли людина бачить умираючу тварину, жах охоплює її: те, що є вона сама — суть її, на її очах явно знищується — перестає бути. А коли вмираюче є людина, і людина люба, тоді, крім жаху, що відчувається перед знищенням життя, почувається розрив і духовна рана, яка, так само, як і рана фізична, іноді Вбиває, іноді загоюється, але завжди болить і боїться зовнішнього дратівного дотику.

Після смерті князя Андрія Наташа і княжна Марія однаково почували це. Вони, морально зігнувшись і зажмурившись від грізної, навислої над ними хмари смерті, не сміли глянути в лице життю. Вони пильно оберігали свої відкриті рани від образливих, болісних дотиків. Усе: екіпаж, що промчав вулицею, нагадування про обід, запитання покоївки про плаття, яке треба приготувати, ще гірше — слово нещирого, млявого співчуття, — все болюче ятрило рану, здавалось образою і порушувало ту конче потрібну тишу, в якій вони обидві пильно вслухалися в незамовклий ще в їхній уяві страшний, суворий хор, і заважало вглядатися в ту таємничу безконечну далечінь, що на мить відкрилася перед ними.

Тільки вдвох їм було не образливо і не боляче. Вони мало говорили між собою. Коли вони говорили, то про зовсім незначні речі. І та, і ця однаково уникали згадування про що-небудь, що стосувалося майбутнього.

Визнавати можливість майбутнього здавалось їм зневажанням його пам’яті. Ще обережніше вони обминали в своїх розмовах усе те, що могло стосуватися померлого їм здавалося, що того, що вони пережили й переболіли душею, не можна розповісти словами. Їм здавалося, що всяке згадування словами про подробиці його життя порушувало велич і святиню таїнства, яке відбулося на їх очах.

Безперестанне стримування в розмові, повсякчасне старанне обминання всього того, що могло навести на слово про нього: ці зупинки з різних боків на межі того, чого не можна було говорити, ще чистішим і яснішим виставляли перед їхньою уявою те, що вони почували.

Але чиста, повна печаль так само неможлива, як чиста І повна радість. Княжну Марію, в її становищі самої незалежної господині своєї долі, опікунші й виховательки небожа, першу викликало життя з того світу печалі, в якому вона жила перші два тижні. Вона одержала листи від родичів, на які треба було відповісти; кімната, в яку помістили Миколеньку, була вогка, І він став кашляти. Алпатич приїхав до Ярославля із звітами про справи і з пропозиціями та порадами переїхати в Москву у вздвиженський будинок, що залишився цілим і потребував тільки невеликого полагодження. Життя не зупинялося, і треба було жити. Хоч як важко було княжні Марії вийти з того світу самотнього споглядання, в якому вона жила досі, хоч як жаль і наче совісно було покинути Наташу саму одну, — турботи життя вимагали її участі, і вона мимоволі поринула в них. Вона перевіряла рахунки з Алпатичем, радилася з Десалем про небожа І робила розпорядження й готувалася до свого переїзду в Москву.

Наташа залишалася сама одна, і відтоді, як княжна Марія стала готуватися до від’їзду, уникала і її.

Княжна Марія запропонувала графині відпустити Наташу з нею в Москву, і мати й батько радісно погодилися на цю пропозицію, що не день помічаючи занепад фізичних сил дочки і вважаючи корисними для неї і зміну місця, і допомогу московських лікарів.

— Я нікуди не поїду, — відповіла Наташа, коли їй зробили цю пропозицію, — тільки, будь ласка, облиште мене, — сказала вона і вибігла з кімнати, ледве стримуючи сльози не так горя, як досади й озлоблення.

Після того, як Наташа відчула, що княжна Марія покинула її самотньою в своєму горі, вона здебільшого сиділа з ногами в кутку дивана, сама в своїй кімнаті, і, що-небудь розриваючи або переминаючи своїми тонкими, напруженими пальцями, застиглим поглядом невпинно дивилася на те, на чому зупинялись очі. Самотність ця виснажувала, мучила її; але вона була для Наташі необхідною. Тільки-но хто-небудь входив до неї, вона швидко вставала, змінювала позу і вираз погляду і бралась до книжки або до шиття, з очевидним нетерпінням чекаючи, коли вийде той, хто перешкодив їй.

Їй усе здавалося, що вона ось-ось зараз зрозуміє, прозирне те, на що зі страшним, не під силу їй, запитанням спрямований був її душевний погляд.

Наприкінці грудня Наташа, в чорному шерстяному платті, з недбало зв’язаною жмутком косою, худа й бліда, сиділа з ногами в кутку дивана, напружено мнучи і розправляючи кінці пояса, і дивилася на ріжок дверей.

Вона дивилася туди, куди пішов він, на той бік життя. І той бік життя, про який вона перше ніколи не думала, який перше здавався їй таким далеким і неймовірним, тепер був для не! ближчим і ріднішим, зрозумілішим, ніж цей бік життя, де все було або порожнеча і руїна, або страждання і образа.

Вона дивилася туди, де, як вона знала, був він; але вона не могла бачити його інакше, як таким, яким він був тут. Вона бачила його знову таким самим, яким він був у Митищах, у Троїці, в Ярославлі.

Вона бачила його обличчя, чула його голос і повторювала його слова і свої слова, сказані йому, й іноді придумувала за себе і за нього нові слова, що тоді могли бути сказані.

Ось він лежить у кріслі в своїй оксамитовій шубці, сперши голову на худу бліду руку. Груди його дуже низькі і плечі підняті. Губи твердо стиснуті, очі блищать і на блідому лобі вискакує і зникає зморшка. Одна нога його ледь помітно швидко тремтить. Наташа знає, що він бореться з тяжким болем. «Що таке цей біль? Нащо біль? Що він почуває? Як його болить!» — думає Наташа. Він помітив її увагу, звів очі і, не усміхаючись, почав говорити.

«Це жах, — сказав він: — зв’язати себе навіки з хворою людиною. Це вічна мука». І він допитливим поглядом Подивився на неї. Наташа, як і завжди, відповіла тоді перше, ніж встигла подумати про те, що вона відповідає; вона сказала: «Це не може так тривати, цього не буде, ви будете здорові — зовсім».

Вона тепер знову бачила його і переживала усе те, що вона почувала тоді. Вона згадала довгий, сумовитий, суворий погляд його при цих словах і зрозуміла значення докору і відчаю цього довгого погляду.

«Я погодилась, — казала тепер собі Наташа, — що був би жах, якби він зостався завжди хворим. Я сказала тоді так лише тому, що для нього це було б жахливо, а він зрозумів це інакше. Він думав, що це для мене жахливо було б. Він тоді ще хотів жити — боявся смерті. І я так грубо, по-дурному сказала йому. Я не думала цього. Я думала зовсім інше. Якби я сказала те, що думала, я сказала б: нехай би він помирав, увесь час помирав перед моїми очима, я була б щаслива в порівнянні з тим, як мені тепер. Тепер... Нічого, нікого нема. Чи знав він це? Ні. Не знав і ніколи не взнає. І тепер ніколи, ніколи вже не можна виправити цього». І знову він говорив їй ті самі слова, але тепер в уяві своїй Наташа відповідала йому інакше. Вона зупиняла його й казала: «Жахливо для вас, але не для мене. Ви знаєте, що мені без вас нема нічого в житті, і страждати з вами для мене найкраще щастя». І він брав її руку і стискав її так, як він стискав її того страшного вечора, за чотири дні до смерті. І в уяві своїй вона говорила йому ще інші ніжні, любовні слова, які вона могла б сказати тоді. «Я люблю тебе... тебе... люблю, люблю...» — говорила вона, судорожно стискаючи руки, зціплюючи зуби з шаленим зусиллям.

І солодке горе охоплювало її, і сльози вже виступали в очах, але раптом вона питала себе: кому вона говорить це? Де він і хто він тепер? І знову все застилалось сухим, жорстким нерозумінням, і знову, напружено зібравши брови, вона вглядалася туди, де він був. І ось-ось, їй здавалося, вона прозирає таємницю... Але в ту хвилину, як уже їй відкривалося, здавалось, незбагненне, лунке клацання клямки дверей болісно вразило її слух. Швидко й необережно, з виразом не свого страху на обличчі, до кімнати увійшла покоївка Дуняша.

— Будь ласка, до татка, скоріше, — сказала Дуняша з особливим і жвавим виразом. — Нещастя, про Петра Ілліча... лист, — схлипнувши, промовила вона.

II

Крім загального почуття відчуження від усіх людей, Наташа в цей час почувала особливе відчуження від осіб своєї родини. Усі свої: батько, мати, Соня — були такі близькі їй, звичні, такі буденні, що всі їхні слова, почуття здавались їй образою того світу, в якому вона жила останнім часом, і вона не тільки була байдужа, але й вороже дивилась на них. Вона чула Дуняшині слова про Петра Ілліча, про нещастя, але не зрозуміла їх.

«Яке там у них нещастя, яке може бути нещастя? У них усе своє старе, звичне і спокійне», — в думці сказала Наташа.

Коли вона увійшла до зали, батько швидко виходив з графининої кімнати. Обличчя в нього було скривлене і мокре від сліз. Він, видно, вибіг з тієї кімнати, щоб дати волю риданням, які душили його. Побачивши Наташу, він розпачливо змахнув руками і вибухнув хворобливо судорожним схлипуванням, що спотворило його кругле, м’яке обличчя.

— Пе... Петя... Іди, іди, вона... вона... кличе... — І він, ридаючи, як дитя, швидко чимчикуючи ослаблими ногами, підійшов до стільця і майже впав на нього, затуливши обличчя руками.

Раптом наче електричний струм пробіг по всьому єству Наташі. Щось страшенно боляче вдарило її в серце. Вона відчула страшний біль; їй здалося, що щось відривається в ній і що вона вмирає. Але слідом за болем вона відчула вмить звільнення від заборони життя, що лежала на ній. Побачивши батька й почувши з-за дверей страшний, грубий крик матері, вона вмить забула себе і своє горе. Вона підбігла до батька, але він, безсило махаючи рукою, показував на материні двері. Княжна Марія, бліда, з тремтячою нижньою щелепою, вийшла з дверей і взяла Наташу за руку, кажучи їй щось. Наташа не бачила, не чула її. Вона швидкими кроками увійшла в двері, зупинилась на мить, мовби в боротьбі з самою собою, і підбігла до матері.

Графиня лежала в кріслі, чудно-незграбно витягаючись, і билась головою об стіну. Соня й покоївки тримали її за руки.

— Наташу! Наташу!.. — кричала графиня. — Неправда, неправда... Він бреше... Наташу! — кричала вона, відштовхуючи від себе тих, що оточували її. — Ідіть геть усі, неправда! Убили!.. ха-ха-ха!.. неправда!

Наташа стала коліном на крісло, нагнулась над матір’ю, обійняла її, з несподіваною силою підняла, повернула до себе її обличчя і припала до неї.

— Матусю!.. голубчику!.. Я тут, друже мій. Матусю, — шептала вона до неї, не замовкаючи ні на мить.

Вона не випускала матері, ніжно боролася з нею, вимагала подушки, води, розстібала і розривала плаття на матері.

— Друже мій, голубонько... Матусю... серденько, — не перестаючи шептала вона, цілуючи її в голову, в руки, в обличчя і почуваючи, як нестримно, струмками текли її сльози, лоскочучи Наташі ніс і щоки.

Графиня стиснула доччину руку, заплющила очі і затихла на мить. Раптом вона незвично швидко встала, безтямно озирнулася і, побачивши Наташу, стала з усієї сили стискати її голову. Потім вона повернула до себе її скривлене від болю обличчя і довго вглядалася в нього.

— Наташо, ти мене любиш, — сказала вона тихим, довірливим шепотом. — Наташо, ти не обманеш мене? Ти мені скажеш всю правду?

Наташа дивилась на неї налитими слізьми очима, і в очах і в обличчі її було тільки благання про прощення і любов.

— Друже мій, матусю, — повторювала вона, напружуючи всі сили своєї любові на те, щоб як-небудь зняти з неї на себе надмір тяжкого її горя.

І знову в безсилій боротьбі з дійсністю мати, відмовляючись вірити в те, що вона може жити, коли вбито квітучого життям її любого хлопчика, рятувалась від дійсності у світі безумства.

Наташа не пам’ятала, як минув цей день, ніч, наступний день і наступна ніч. Вона не спала і не відходила від матері. Наташина любов, тривка, терпляча, не як пояснювання, не як утішування, а як заклик до життя, кожної секунди наче з усіх боків обіймала графиню. Третьої ночі графиня затихла на кілька хвилин, і Наташа заплющила очі, схиливши голову на підлокітник крісла. Ліжко скрипнуло, Наташа розплющила очі. Графиня сиділа на ліжку й тихо говорила.

— Яка я рада, що ти приїхав. Ти втомився, хочеш чаю? — Наташа підійшла до неї. — Ти покращав і змужнів, — говорила далі графиня, взявши дочку за руку.

— Матусю, що ви говорите?..

— Наташо, його нема, нема більш! — І, обнявши дочку, вперше графиня почала плакати.

III

Княжна Марія відклала свій від’їзд. Соня, граф намагалися замінити Наташу, але не могли. Вони бачили, що лише вона могла стримувати матір від шаленого розпачу. Три тижні Наташа безвихідно жила при матері, спала у кріслі в її кімнаті, поїла, годувала її і не перестаючи говорила з нею, — говорила тому, що самий голос її, ніжний, пестливий, заспокоював графиню.

Душевна рана матері не могла загоїтись. Смерть Петі відірвала половину її життя. Через місяць після звістки про смерть Петі, звістки, яка застала її свіжою і бадьорою п’ятдесятилітньою жінкою, вона вийшла зі своєї кімнати напівмертвою, байдужою до життя — старою. Але та сама рана, яка наполовину вбила графиню, ця нова рана викликала Наташу до життя.

Душевна рана, що постає від ушкодження духовного єства, хоч яким дивним це здається, потроху затягається, так само, ям і рана фізична. І після того, як глибока рана загоїлась і наче зійшлася своїми краями, рана душевна, як і фізична, загоюється тільки зсередини випираючою силою життя.

Так само загоїлась рана в Наташі. Вона думала, що життя її кінчилося. Але раптом любов до матері показала їй, що суть її життя — любов — ще жива в ній. Прокинулась любов, і прокинулось життя.

Останні дні князя Андрія зв’язали Наташу з княжною Марією. Нове нещастя ще більш зблизило їх. Княжна Марія відклала свій від’їзд і останні три тижні, як коло хворої дитини, ходила коло Наташі. Останні тижні, які Наташа провела в материній кімнаті, надірвали її фізичну силу.

Одного разу в середині дня княжна Марія, помітивши, що Наташу морозить, одвела її до себе і поклала на своє ліжко. Наташа лягла, але коли княжна Марія, опустивши штори, хотіла вийти, Наташа покликала її до себе.

— Мені не хочеться спати, Марі, посидь зі мною.

— Ти втомилася — постарайся заснути.

— Ні, ні. Нащо ти забрала мене звідти? Вона кликатиме.

— Їй значно краще. Вона сьогодні так добре говорила, — сказала княжна Марія.

Наташа лежала в ліжку і в напівтемряві кімнати розглядала обличчя княжни Марії.

«Схожа вона на нього? — думала Наташа. — Так, схожа і не схожа. Але вона особлива, чужа, зовсім нова, невідома. І вона любить мене. Що в неї на душі? Усе добре. Але як? Як вона думає? Як вона на мене дивиться? Так, вона чудесна».

— Машо, — сказала вона, несміливо притягнувши до себе її руку. — Машо, ти не думай, що я погана. Ні? Машо, голубонько. Як я тебе люблю. Будемо зовсім, зовсім друзями.

І Наташа, обіймаючи княжну Марію, стала цілувати її руки й обличчя. Княжна Марія соромилась і раділа з цього вияву почуттів Наташі.

З цього дня між княжною Марією і Наташею встановилася та пристрасна й ніжна дружба, що буває тільки між жінками. Вони раз у раз цілувалися, говорили одна одній ніжні слова й більшу частину часу проводили разом. Коли одна виходила, то друга була неспокійна і поспішала приєднатись до неї. Вони вдвох почували більшу згоду між собою, ніж нарізно, кожна сама з собою. Між ними встановилося почуття сильніше, ніж дружба: це було виняткове почуття можливості життя для кожної лише в присутності другої.

Іноді вони мовчали цілими годинами; іноді, вже лежачи в ліжках, вони починали розмовляти і розмовляли до ранку. Вони розмовляли здебільшого про давнє минуле. Княжна Марія розповідала про своє дитинство, про свою матір, про свого батька, про свої мрії; і Наташа, яка перше зі спокійним нерозумінням одверталася від цього життя відданості, покірності, від поезії християнського самозречення, тепер, почуваючи себе зв’язаною любов’ю з княжною Марією, полюбила й минуле княжни Марії і зрозуміла незрозумілу їй перше сторону життя. Вона не думала класти в основу свого життя покірність і самозречення, бо звикла шукати інших радощів, але вона зрозуміла й полюбила в іншій цю перше незрозумілу їй чесноту. Для княжни Марії, яка слухала розповіді про дитинство і про першу молодість Наташі, теж відкрилася перше незрозуміла сторона життя, віра в життя, в насолоди життя.

Вони все так само не говорили про нього, щоб не порушувати словами, як їм здавалося, тієї висоти почуття, яка була в них, а це мовчання щодо нього спричинювало те, що потрохи, не вірячи цьому, вони забували його.

Наташа схудла, зблідла і фізично стала така квола, що всі раз у раз говорили про її здоров’я, і їй це приємно було. Але іноді на неї несподівано находив не тільки страх смерті, але й страх недуги, кволості, втрати краси, і мимоволі вона іноді уважно розглядала свою голу руку, дивуючись з того, яка вона худа, або задивлялася ранками в дзеркало на своє змарніле, жалюгідне, як їй здавалося, обличчя. Їй здавалося, що так воно й повинно бути, і разом з тим ставало страшно і сумно.

Одного разу вона швидко зійшла нагору і дуже задихалась. Зараз же мимоволі вона вигадала собі справу внизу і звідти вбігла знову нагору, пробуючи силу і стежачи за собою.

Другого разу вона покликала Дуняшу, і голос її задеренчав. Вона ще раз гукнула її, незважаючи на те, що вже чула її кроки, — гукнула тим грудним голосом, яким вона співала, і прислухалась до нього.

Вона не знала цього, не повірила б, але під непроникним, як їй здавалося, шаром мулу, що встеляв її душу, уже пробивались тонкі, ніжні молоді голки трави, які мали вкорінитися і так встелити життьовими пагінцями те горе, яке придушило її, що його незабаром буде не видно й не помітно. Рана загоювалася зсередини.

Наприкінці січня княжна Марія поїхала вМоскву, і граф наполіг на тому, щоб Наташа їхала з нею, щоб порадитися з лікарями.

IV

Після сутички під Вязьмою, де Кутузов не міг стримати своїх військ від бажання зім’яти, відрізати і т. ін., дальше просування французів, які втікали, і росіян, які бігли за ними, до Красного відбувалося без боїв. Втеча була така швидка, що російська армія, біжачи за французами, не могла встигати за ними, що коні в кавалерії і в артилерії приставали і що відомості про рух французів були завжди невірні.

Люди російського війська були такі змучені цим безперервним рухом по сорок верст на добу, що не могли просуватися швидше.

Щоб зрозуміти міру виснаження російської армії, треба тільки ясно зрозуміти значення того факту, що, втративши пораненими та вбитими за весь час руху від Тарутина не більш як п’ять тисяч чоловік, не втративши сотні людей полоненими, армія російська, вийшовши з Тарутина в кількості ста тисяч, прийшла до Красного в кількості п’ятдесяти тисяч.

Швидкий рух росіян за французами впливав на російську армію так само руйнівно, як і втеча на французів. Різниця була тільки в тому, що російська армія просувалася довільно, без загрози загибелі, що висіла над французькою армією, і в тому, що відсталі хворі французи залишалися в руках ворога, а відсталі росіяни залишалися в себе вдома. Головною причиною зменшення армії Наполеона була швидкість руху, і безперечним доказом цього є відповідне зменшення російських військ.

Уся діяльність Кутузова, як це було під Тарутиним і під Вязьмою, була спрямована тільки на те, щоб — наскільки те від нього залежало — не зупиняти цього згубного для французів руху (як хотіли в Петербурзі і в армії російські генерали), а сприяти йому і полегшити рух своїх військ.

Але, крім того, відтоді, як у військах виявились утома і величезний убуток внаслідок швидкості руху, ще одна причина для уповільнення руху військ та для вичікування поставала перед Кутузовим. Мета російських військ була — просування за французами. Шлях французів був невідомий, і тому, чим ближче йшли наші війська слідом за французами, тим більше вони проходили дороги. Тільки йдучи на певній відстані, можна було найкоротшим шляхом перетинати зигзаги, які робили французи. Усі дотепні маневри, що їх пропонували генерали, виявлялися в пересуванні військ, у збільшенні переходів, а єдино розумна мета полягала в тому, щоб зменшити ці переходи. І до цієї мети за всю кампанію, від Москви до Вільни, була спрямована діяльність Кутузова — не випадково, не тимчасово, а так послідовно, що він ні разу не зрадив її.

Кутузов знав не розумом чи знанням, а всією російською суттю своєю знав і почував те, що почував кожен російський солдат — що французів переможено, що вороги втікають і треба випровадити їх; але разом з тим він почував разом з солдатами весь тягар цього, небаченого по швидкості і порі року, походу.

Але генералам, особливо не російським, які бажали відзначитися, здивувати когось, забрати в полон для чогось якого-небудь герцога чи короля, — генералам цим здавалося тепер, коли всякий бій був і гидкий і безглуздий, їм здавалося, що тепер ось саме час давати бої і перемагати когось. Кутузов тільки знизував плечима, коли йому подавали один за одним проекти маневрів з тими погано взутими, без кожушків, напівголодними солдатами, які за один місяць, без боїв, розтанули до половини і з якими за найкращих умов триваючої втечі треба було пройти до кордону відстань більшу за ту, яку було пройдено.

Особливо це поривання відзначитися і маневрувати, зминати й одрізувати виявлялось тоді, коли російські війська натрапляли на війська французькі.

Так це сталося під Красним, де гадали застати одну з трьох колон французів і натрапили на самого Наполеона з шістнадцятьма тисячами. Незважаючи на всі заходи, яких вжив Кутузов для того, щоб уникнути цього згубного зіткнення і щоб зберегти свої війська, три дні біля Красного змучені люди російської армії добивали розбиті зборища французів.

Толь написав диспозицію: die erste Kolonne marschiert^[438] і т. д. І, як завжди, вийшло все не за диспозицією. Принц Євгеній Віртемберзький розстрілював з гори юрми французів, що бігли мимо, і вимагав підкріплення, яке не приходило. Французи, по ночах оббігаючи росіян, розсипалися, ховалися в ліси і пробиралися хто як міг далі.

Милорадович, який казав, що він знати нічого не хоче про господарчі справи загону, якого ніколи не можна було знайти, коли його треба було, «chevalier sans peur et sans reproche»^[439], як він сам називав себе, охочий до розмов з французами, посилав парламентерів, вимагаючи, щоб здавалися, втрачав час і робив не те, що йому наказували.

— Дарую вам, хлопці, цю колону, — казав він, під’їжджаючи до військ і показуючи кавалеристам на французів. І кавалеристи на зовсім охлялих конях, підганяючи їх острогами та шаблями, тюпцем, після великих зусиль, під’їжджали до подарованої колони, тобто до натовпу обморожених, задубілих і голодних французів; і подарована колона кидала зброю і здавалася, чого їй уже давно хотілося.

Під Красним взяли двадцять шість тисяч полонених, сотні гармат, якусь палицю, яку називали маршальським жезлом, І сперечались про те, хто там відзначився, й були з цього задоволені, але дуже жалкували про те, що не взяли Наполеона або хоч будь-якого героя, маршала, і картали за це один одного і особливо Кутузова.

Люди ці, заполонені своїми пристрастями, були сліпими виконавцями тільки дуже сумного закону необхідності; але вони вважали себе героями і думали, що те, що вони робили, було найдостойнішою і найблагороднішою справою. Вони обвинувачували Кутузова і казали, що він з самого початку кампанії перешкоджав їм перемогти Наполеона, що він думає тільки про вдоволення своїх пристрастей і не хотів виходити з Полотняних Заводів тому, що йому там було затишно; що він під Красним зупинив рух тому, що, взнавши про присутність Наполеона, зовсім розгубився; що можна припускати, що він у змові з Наполеоном, що Наполеон підкупив його^[440] і т. д., і т. д.

Мало того, що сучасники, заполонені пристрастями, говорили так, — нащадки і історія визнали Наполеона grand^[441], а Кутузова: іноземці — хитрим, розпутним, кволим придворним стариком; росіяни — чимсь невиразним, — якоюсь лялькою, корисною лише своїм російським іменем...

V

У 12-му і 13-му роках Кутузова прямо обвинувачували в помилках. Цар був незадоволений з нього. І в історії, написаній нещодавно з височайшого повеління, сказано, що Кутузов був хитрий придворний брехун, який боявся імені Наполеона і який своїми помилками під Красним і під Березіною позбавив російські війська слави — повної перемоги над французами^[442].

Отака доля не великих людей, не grand-homme, яких не визнає російський розум, а тих виняткових, завжди самотніх людей, які, збагнувши волю провидіння, підкоряють їй свою особисту волю. Зненависть і презирство юрми карають цих людей за прозирання вищих законів.

Для російських істориків (чудно і страшно сказати!) Наполеон — це щонайнікчемніше знаряддя історії — який ніколи і ніде, навіть у вигнанні, не виявив людської гідності, — Наполеон є об’єктом захоплення і захвату; він grand. А Кутузов, та людина, що від початку і до кінця своєї діяльності в 1812 році, від Бородіна і до Вільни, ні одним вчинком, ні словом не зраджуючи себе, являє незвичайний в історії приклад самозречення і свідомості в теперішньому майбутнього значення події, — Кутузов здається їм чимсь невиразним і жалюгідним, і коли вони говорять про Кутузова і про 12-й рік, їм завжди наче трошки соромно.

А тимчасом трудно уявити собі історичну особу, діяльність якої так незмінно і постійно була б спрямована до однієї і тієї ж мети. Трудно уявити собі мету, більш достойну й більш відповідну до волі всього народу. Ще трудніше знайти другий приклад в історії, де б мета, яку поставила собі історична особа, була так цілковито досягнута, як та мета, на досягнення якої була спрямована вся діяльність Кутузова у 12-му році.

Кутузов ніколи не говорив про сорок сторіч, які дивляться з пірамід, про жертви, які він приносить вітчизні, про те, що він має намір учинити або учинив: він взагалі нічого не говорив про себе, не грав ніякої ролі, здавався завжди дуже простою і звичайною людиною і говорив дуже прості і звичайні речі. Він писав листи своїм дочкам і m-me Staël, читав романи, любив товариство гарних жінок, жартував з генералами, офіцерами й солдатами і ніколи не перечив тим людям, що хотіли йому що-небудь доводити. Коли граф Растопчин на Яузькому мості під’їхав до Кутузова з особистими докорами про те, хто винен у загибелі Москви, і сказав: «Як же ви обіцяли не залишати Москви, не давши бою?» Кутузов відповів: «Я й не залишу Москви без бою», незважаючи на те, що Москву було вже залишено. Коли, приїхавши до нього від государя, Аракчеєв сказав, що треба було б Єрмолова призначити начальником артилерії, Кутузов відповів: «Так, я й сам щойно казав це», — хоч він за хвилину до цього казав зовсім інше. Що було до того йому, який сам один серед безтолкової юрми, що оточувала його, розумів тоді увесь величезний зміст події, що йому було до того, собі чи йому припише граф Растопчин нещастя столиці. Ще менше могло догаряти йому те, кого призначать начальником артилерії.

Не тільки в цих випадках, але й раз у раз цей старий чоловік, дійшовши досвідом життя до переконання в тому, що думки і слова, які їх висловлюють, не є рушіями людей, говорив слова цілком беззмістовні — перші, що спадали йому на думку.

Але цей самий чоловік, так нехтуючи своїми словами, ні разу за всю свою діяльність не сказав жодного слова, яке було б незгідне з тією єдиною метою, досягнення якої він прагнув під час усієї війни. Очевидно, мимоволі, з тяжкою впевненістю, що не зрозуміють його, він не раз у найрізноманітніших обставинах висловлював свою думку. Починаючи від Бородінського бою, з якого почався його розлад з тими, що оточували його, лише він говорив, що Бородінський бій є перемога, і повторював це і усно, і в рапортах, і в донесеннях до самої своєї смерті. Лише він сказав, що втрата Москви не є втрата Росії. Він у відповідь Лорістону на пропозицію про мир відповів, що миру не може бути, бо така воля народу; лише він під час відступу французів говорив, що всі наші маневри не потрібні, що все зробиться само собою краще, ніж ми того бажаємо, що ворогові треба дати золотий міст, що ні Тарутинський, ні Вяземський, ні Красненський бої не потрібні, що з чим-небудь треба прийти на кордон, що за десять французів він не віддасть одного росіянина.

І лише він, цей придворний чоловік, як нам змальовують його, чоловік, який бреше Аракчеєву з метою догодити государеві, — лише він, цей придворний чоловік, у Вільні, тим заслужуючи немилость государя, каже, що дальша війна за кордоном шкідлива й марна.

Але самі слова не довели б, що він тоді розумів значення події. Дії його — всі без найменшого винятку, всі спрямовані до однієї і тієї ж мети, що полягає в трьох справах: 1) напружити всі свої сили для зіткнення з французами, 2) перемогти їх і 3) вигнати з Росії, полегшуючи по змозі злигодні народу і війська.

Він, той повільник Кутузов, девізом якого є — терпіння і час, ворог рішучих дій, він дає Бородінську битву, надаючи готуванню до неї безприкладної урочистості. Він, той Кутузов, який ще до початку Аустерліцького бою каже, що його буде програно, в Бородіні, незважаючи на запевнення генералів у тому, що бій програно, незважаючи на нечуваний в історії приклад того, що після виграного бою військо мусить відступати, лише він всупереч усім до самої смерті твердить, що Бородінський бій — перемога. Лише він за весь час відступу наполягає на тому, щоб не давати боїв, непотрібних тепер боїв, не починати нової війни і не переходити кордонів Росії.

Тепер зрозуміти значення події, коди тільки не прикладати до діяльності мас цілей, які були в голові десятка людей, легко, бо вся подія з її наслідками лежить перед нами.

Але яким чином тоді цей старий чоловік, сам один, всупереч думці всіх, міг угадати так правильно значення народного смислу події, що ні разу за всю свою діяльність не зрадив його?

Джерело цієї незвичайної сили прозирання у смисл явищ, що відбувалися, лежало в тому народному почутті, яке він носив у собі в усій чистоті і силі його.

Тільки визнання в ньому цього почуття змусило народ такими дивними шляхами його, старика, який перебував у немилості, обрати проти волі царя представником народної війни. І тільки це почуття поставило його на ту вищу людську висоту, з якої він, головнокомандуючий, спрямовував усі свої сили не на те, щоб убивати й винищувати людей, а на те, щоб рятувати і жаліти їх.

Проста, скромна і тому істинно велика постать ця не могла влягтися в ту придуману історією фальшиву форму європейського героя, який нібито керує людьми.

Для лакея не може бути великої людини, бо в лакея своє уявлення про велич.

VI

5 листопада був перший день так званого Красненського бою. Надвечір, коли вже після багатьох суперечок і помилок генералів, які завели не туди, куди треба, після розсилання ад’ютантів з протинаказами, коли вже стало ясно, що ворог скрізь тікає і бою не може бути й не буде, Кутузов виїхав з Красного і поїхав у Добре, куди цього дня було переведено головну квартиру.

День був ясний, морозний. Кутузов з величезним почтом незадоволених з нього генералів, що шушукались за ним, їхав на своєму гладкому білому конику до Доброго. По всій дорозі юрмились, відігріваючись біля багать, партії взятих нинішнього дня французьких полонених (їх взято було цього дня сім тисяч). Недалеко від Доброго величезний натовп обірваних, позав’язуваних і позакутуваних чим попало полонених гудів гомоном, стоячи на дорозі коло довгого ряду відпряжених французьких гармат. Тільки-но головнокомандуючий став наближатися, гомін затих, і всі очі втупилися в Кутузова, який у своїй білій з червоним околишем шапці і в ватній шинелі, що горбом піднімалась на його сутулих плечах, повільно просувався шляхом. Один з генералів доповідав Кутузову, де взято гармати й полонених.

Кутузов, здавалося, був чимсь заклопотаний і не чув генералових слів. Він незадоволено мружився і уважно й пильно вглядався в ті постаті полонених, що мали особливо жалюгідний вигляд. Більша частина облич французьких солдатів були спотворені відмороженими носами та щоками і майже в усіх червоні, розпухлі очі гноїлися.

Одна купка французів стояла близько біля шляху, і два солдати — обличчя одного з них було вкрите болячками — розривали руками шматок сирого м’яса. Щось було страшне і тваринне в тому швидкому погляді, який вони кинули на проїжджих, і в тому злобному виразі, з яким солдат з болячками, глянувши на Кутузова, зараз же одвернувся і робив далі свою справу.

Кутузов довго уважно дивився на цих солдатів; ще більш скривившись, він примружив очі і в задумі похитав головою. В іншому місці він побачив російського солдата, який, сміючись і поплескуючи по плечу француза, щось привітно говорив йому. Кутузов знову з тим самим виразом похитав головою.

— Що ти кажеш? — спитав він генерала, який далі доповідав, звертаючи увагу головнокомандуючого на взяті французькі прапори, що стояли перед строєм Преображенського полку.

— А, прапори! — сказав Кутузов, з явним зусиллям одриваючись від того, що заполонювало його думки. Він неуважливо оглянувся. Тисячі очей з усіх боків, чекаючи його слова, дивились на нього.

Перед Преображенським полком він зупинився, важко зітхнув і заплющив очі. Хтось з почту махнув, щоб солдати з прапорами підійшли й поставили їх древками навколо головнокомандуючого. Кутузов помовчав кілька хвилин і, очевидно неохоче, скоряючись необхідності свого становища, підвів голову і почав говорити. Юрми офіцерів оточили його. Він уважним поглядом обвів гурток офіцерів, впізнавши деяких з них.

— Дякую всім! — сказав він, звертаючись до солдатів і знову до офіцерів. У тиші, що запанувала круг нього, виразно чутно було його повільну мову. — Дякую всім за важку і вірну службу! Перемога повна, і Росія не забуде вас. Вам слава навіки! — Він помовчав, оглядаючись.

— Нагни, нагни йому голову, — сказав він до солдата, який тримав французького орла і ненароком опустив його перед прапором преображенців. — Нижче, нижче, отак ось. Ура, хлопці! — з швидким рухом підборіддя звернувшись до солдатів, промовив він.

— Ура-ра-ра! — заревли тисячі голосів.

Поки кричали солдати, Кутузов, зігнувшись на сідлі, схилив голову, і око його засвітилося лагідним, ніби глузливим, блиском.

— Ось що, братці, — сказав він, коли замовкли голоси...

І раптом голос і вираз обличчя його змінилися: перестав говорити головнокомандуючий, а заговорив простий, старий чоловік, який очевидно про щось найпотрібніше бажав сповістити своїх товаришів.

У натовпі офіцерів і в лавах солдатів заворушилися, щоб ясніше чути те, що він скаже тепер.

— А ось що, братці. Я знаю, важко, вам, та що ж робити! Потерпіть; недовго зосталося. Випровадимо гостей, відпочинемо тоді. За службу вашу вас цар не забуде. Вам важко, та все ж ви вдома; а вони — бачите, до чого вони дійшли, — сказав він, показуючи на полонених. — Гірші від жебраків останніх. Поки вони були сильні, ми їх не жаліли, а тепер і пожаліти можна. І вони теж люди. Так, хлопці?

Він дивився навколо себе, і в пильних, шанобливо здивованих, спрямованих на нього поглядах він читав співчуття своїм словам: обличчя його ставало дедалі світлішим від старечої лагідної усмішки, що зірками морщилася в кутках губ і очей. Він помовчав і мовби з подивом опустив голову.

— А зрештою, хто ж їх до нас кликав? Так їм і треба, м... ї... у г...., — раптом сказав він, підвівши голову. І, вимахнувши нагайкою, він галопом, вперше за всю кампанію, поїхав від солдатів, які радісно реготали й ревіли ура, розстроюючи ряди.

Навряд чи війська зрозуміли слова, що їх сказав Кутузов. Ніхто не зумів би передати змісту спочатку урочистої і наприкінці простодушно-старечої промови фельдмаршала; але сердечний смисл цієї промови не тільки був зрозумілий, а й те саме почуття величного тріумфу в поєднанні з жалістю до ворогів і свідомістю своєї правоти, висловлене саме цією старечою, добродушною лайкою, — це саме почуття лежало в душі кожного солдата і виявилось радісним галасом, що довго не змовкав. Коли після цього один з генералів звернувся до Кутузова з запитанням про те, чи не звелить головнокомандуючий, щоб приїхала коляска, Кутузов, відповідаючи, несподівано схлипнув, видно, будучи дуже схвильованим.

VII

8 листопада, останнього дня Красненських боїв, уже смеркло, коли війська прийшли на місце нічлігу. Весь день був тихий, морозний, з легким, рідким снігопадом; на вечір стало вияснюватись. Крізь сніжинки видно було чорно-лілове зоряне небо, і мороз став дужчати.

Мушкатерський полк, вийшовши з Тарутина в кількості трьох тисяч, тепер у кількості дев’ятисот чоловік прийшов одним з перших на призначене місце нічлігу, в село на великому шляху. Квартиргери, зустрівши полк, оголосили, що всі хати зайняті хворими і мертвими французами, кавалеристами та штабами. Була тільки одна хата для полкового командира.

Полковий командир під’їхав до своєї хати. Полк пройшов селом і коло крайніх хат на шляху поставив рушниці в козла.

Як величезна багаточленна тварина, полк узявся до роботи по влаштуванню свого лігва та їжі. Одна частина солдатів розбрелася, по коліна в снігу, в березовий ліс, що був праворуч від села, і зараз же в лісі залунали цюкання сокир, тесаків, тріск від ламання гілок і веселі голоси; друга частина поралася коло центра полкових повозок і коней, поставлених докупи, дістаючи казани, сухарі і даючи коням корм; третя частина розсипалась по селу, влаштовуючи приміщення штабним, вибираючи мертві тіла французів, що лежали по хатах, і розтягаючи дошки, сухі дрова й солому з покрівель для вогнищ та тини для захисту.

Чоловік з п’ятнадцять солдатів за хатами край села з веселим галасом розхитували високий тин хліва, з якого вже було знято покрівлю.

— Ну, ну, разок, налягли! — вигукували голоси, і в темряві ночі розхитувалося з морозним тріском величезне, притрушене снігом полотно тину. Дедалі частіше тріщали нижні кілки, і, нарешті, тин повалився разом з солдатами, що напирали на нього. Залунав голосний грубо-радісний крик і регіт.

— Берись! по-два! важеля давай сюди! ось так. Куди це лізеш?

— Ну, разом... Та стривай, хлопці!.. З накрику!

Всі замовкли, і неголосний, бархатно-приємний голос заспівав пісню. В кінці третього рядка, разом з закінченням останнього звуку, двадцять голосів дружно вигукнули: «Уууу! Іде! Разом! Наляж, дітки!..» Але незважаючи на дружні зусилля, тин мало зрушився; запанувала мовчанка, і в ній чутно було важке пихкання.

— Гей ви, з шостої роти! Чорти, дияволи! Підсоби... ми теж станемо в пригоді.

Чоловік зо двадцять з шостої роти, що йшли в село, приєдналися до тих, що несли; і тин сажнів п’ять завдовжки і сажень завширшки, вигнувшись, муляючи й ріжучи плечі захеканих солдатів, рушив вперед вулицею села.

— Іди, або що... Падає, от іще... Чого став? То ж то...

Весела, гидка лайка не змовкала.

— Ви чого? — раптом почувся начальницький голос солдата, який набіг на тих, що несли. — Пани тут; в хаті сам анарал, а ви, чорти, дияволи, матірщинники. Я вам! — крикнув фельдфебель і з розмаху вдарив у спину першого, що потрапив йому під руку, солдата. — Хіба тихо не можна?

Солдати замовкли. Солдат, якого вдарив фельдфебель, став, покректуючи, обтирати обличчя, яке він до крові роздер, наразившись на тин.

— Ач, чорт, б’ється як! Аж усю пику розкров’янив, — сказав він боязким шепотом, коли відійшов фельдфебель.

— Хіба не любиш? — сказав голос крізь сміх; і, розмовляючи тихіше, солдати пішли далі. Вибравшись за село, вони знову заговорили так само голосно, пересипаючи розмову тією ж безцільною лайкою.

В хаті, повз яку проходили солдати, зібралося вище начальство, і за чаєм точилася жвава розмова про минулий день і про гадані маневри майбутнього. Передбачалося зробити фланговий марш вліво, відрізати віце-короля й захопити його.

Коли солдати принесли тин, уже з різних боків розгорялись вогнища кухонь. Тріщали дрова, танув сніг, і чорні тіні солдатів туди й сюди снували по всьому зайнятому, з притоптаним снігом, простору.

Сокири, тесаки орудували з усіх боків. Усе робилося без будь-яких наказів. Люди несли дрова про запас на ніч, пригороджували куріньчики начальству, варили в казанках, ладнали рушниці й амуніцію.

Принесений восьмою ротою тин поставили півколом з північного боку, підперли сішками і перед ним розклали вогнище. Пробили зорю, зробили розрахунок, повечеряли і розмістилися на ніч біля вогнищ, — хто лагодячи взуття, хто покурюючи люльку, хто, догола роздягнутий, випарюючи вошей.

VIII

Здавалося б, що в тих, майже неймовірно важких умовах Існування, в яких перебували в той час російські солдати — без валянків, без кожушків, без покрівлі над головою, в снігу при 18° морозу, без повної навіть кількості провіанту, що не завжди поспівав за армією, — здавалося б, солдати повинні були являти собою дуже сумне і похмуре видовище.

Навпаки, ніколи, в найкращих матеріальних умовах, військо не являло собою більш веселого, жвавого видовища. Це було тому, що кожного дня викидалося з війська все те, що починало сумувати або слабнути. Все, що було фізично і морально слабкого, давно вже залишилося ззаду, зостався самий цвіт війська — силою духу і тіла.

У восьмій роті, що пригородила тин, зібралось найбільше людей. Два фельдфебелі підсіли до них, і вогнище їхнє палало яскравіше за інші. Вони вимагали за право сидіти під тином приношення дров.

— Гей, Макєєв, що ж ти... пропав? Чи тебе вовки з’їли? Неси ж дров, — кричав один червонопикий рудий солдат, примружуючись і кліпаючи від диму, але не відсуваючись від вогню. — Піди хоч ти, гаво, неси дров, — звернувся цей солдат до другого. Рудий був не унтер-офіцер і не єфрейтор, але був здоровий солдат, і тому наказував тим, що були кволіші за нього. Худенький, маленький, з гострим носиком солдат, якого назвали гавою, слухняно встав і пішов був виконувати наказ; але в цей час у світло вогнища вступила вже тонка красива постать молодого солдата, що ніс оберемок дров.

— Давай сюди. Оце добре!

Дров наламали, притиснули, піддмухали ротами й полами шинелей, і полум’я зашипіло й затріщало. Солдати, присунувшись, закурили люльки. Молодий, гарний солдат, який приніс дров, узявся в боки і став швидко і спритно витупувати на місці змерзлими ногами.

— Ах, маменька, холодная роса, да хороша да в мушкетера... — приспівував він, наче ікаючи на кожному складі пісні.

— Гей, підметки повідскакують! — крикнув рудий, помітивши, що в танцюриста метлявся підметок. — Який заядлий до танцю!

Танцюрист зупинився, відірвав ремінця, що метлявся, і кинув у вогонь.

— І справді, брат, — сказав він; і, сівши, витяг з ранця обривок французького синього сукна і став обмотувати ним ногу. — Від пари зашпари зайшли, — додав він, витягаючи ноги до вогню.

— Незабаром нові видадуть. Кажуть, переб’ємо до кінця, тоді всім по подвійному товару.

— А бач, сучий син Петров, відстав-таки, — сказав фельдфебель.

— Я його давно помічав, — сказав другий.

— Та що, солдатина...

— А в третій роті, казали, за вчорашній день дев’ять чоловік недолічилися.

— Еге, от подумай, як ноги поморозиш, куди підеш?

— Е, пусте балакаєш! — сказав фельдфебель.

— Чи й тобі того ж хочеться? — докірливо спитав старий солдат, звертаючись до того, який сказав, що ноги поморозив.

— А ти що думаєш? — раптом підвівшись з-за багаття, пискливим і тремтячим голосом заговорив гостроносенький солдат, якого називали гавою. — Хто гладкий, той схудне, а худому смерть. Ось хоч би я. Несила мені, — раптом сказав він категорично, звертаючись до фельдфебеля, — накажи відіслати до госпіталю, ломота замучила; а то все одно відстанеш...

— Ну, годі, годі, — спокійно сказав фельдфебель.

Солдатик замовк, і розмова точилася далі.

— Нині мало хіба французів цих побрали; а чобіт, прямо сказати, на жодному справжніх нема, так, назва тільки, — почав один з солдатів нову розмову.

— Все козаки пороззували. Звільняли для полковника хату, виносили їх. Жаль дивитися, хлопці, — сказав танцюрист. — Розбуркали їх: то живий один, віриш, белькоче щось, по-своєму.

— А чистий народ, хлопці, — сказав перший. — Білий, от як береза білий, і браві є, скажи, благородні.

— А ти думаєш як? У нього від усіх званнів набрано.

— А нічого не знають по-нашому, — недомислено усміхаючись, сказав танцюрист. — Я до нього кажу: «Чиєї корони?», а він своє белькоче. Чудний народ!

— Отож заковика, братці мої, — говорив далі той, що дивувався з їх білості, — розказували дядьки під Можайським, як стали прибирати битих, де страженіє ото було, то що ж, каже, мало не місяць лежали мертві їхні. Ну, й, каже, лежить, каже, їхній, як папір білий, чистий, анітрошечки не смердить.

— Що ж це, від холоду, чи що? — спитав один.

— Отож який ти розумний! Від холоду! Гаряче ж було. Якби від холоднечі, то й наші теж не протухли б. А то, каже, підійдеш до нашого, весь, каже, прогнив, у червах. То, каже, хустинами позав’язуємось та, одвернувши пику, й тягнемо; несила. А їхній, каже, як папір білий; анітрошечки не смердить.

Усі помовчали.

— Мабуть, від їжі, — сказав фельдфебель, — панську їжу жерли.

Ніхто не заперечував.

— Розказував чоловік отой, під Можайським, де страженіє було, їх з десяти сіл зігнали, двадцять днів возили, не звозили всіх, мертвих отих. Вовків цих скільки, каже...

— То страженіє було справжнє, — сказав старий солдат. — Тільки й є чим пом’янути; а то все після того... Так, тільки людям мука.

— Та й правда, дядьку. Позавчора наскочили ми, так куди там, до себе не допускають. Живо рушниці покидали. Навколішки. Пардон — каже. Так, тільки морока. Казали — самого Поліона он Платов двічі брав. Слова не знає. Візьме-візьме: ось на тобі, в руках перекинеться пташкою, пурх та й полетить. І вбити теж не призначено.

— Який ти мастак брехати, Кисельов, як подивлюсь я на тебе.

— Чого там брехати, щира правда.

— А якби на мій звичай, я б його, зловивши, та в землю б закопав. Та осиковим кілком. А то скільки народу погубив.

— Все одно кінець зробимо, не ходитиме, — позіхаючи, сказав старий солдат.

Розмова змовкла, солдати почали вкладатися спати.

— Ач, зорі які — страх, так і горять! Ну просто, жінки полотно порозстеляли, — сказав солдат, милуючись Чумацьким Шляхом.

— Це, хлопці, на врожайний рік.

— Дровець он ще треба буде.

— Спину погрієш, а черево змерзло. От чудо.

— О господи!

— Чого штовхаєшся — для тебе лише вогонь, чи що? Ач... розлігся.

Поволі встановлювалась мовчанка, і в ній почулось хропіння тих, що заснули; решта оберталися і грілись, зрідка перемовляючись. Від далекого, кроків за сто, вогнища долинув дружний, веселий регіт.

— Ач, заходяться у п’ятій роті, — сказав один солдат. — І людей скільки — страх!

Один солдат підвівся й пішов до п’ятої роти.

— Ото сміху, — сказав він, повертаючись. — Два хранцузи пристали. Один мерзлий зовсім, а другий такий хвацький, куди там! Пісень співає.

— О-о? піти подивитись... — Кілька солдатів рушили до п’ятої роти.

IX

П’ята рота стояла біля самого лісу. Величезне вогнище яскраво горіло посеред снігу, освітлюючи обтяжене памороззю віття дерев.

Опівночі солдати п’ятої роти почули в лісі кроки по снігу і хрускіт гілок.

— Хлопці, ведмідь, — сказав один солдат. Усі підвели голови; прислухались, і з лісу в яскраве сяйво багаття увійшли, тримаючись одна за одну, дві чудно одягнені людські постаті.

Це були два французи, які ховалися в лісі; Хрипко говорячи щось незрозумілою солдатам мовою, вони підійшли до багаття. Один був вищий на зріст, в офіцерському капелюсі, і здавався зовсім ослаблим. Підійшовши до багаття, він хотів сісти, але впав на землю. Другий, маленький, кремезний, зав’язаний хусткою по щоках солдат, був дужчий. Він підняв свого товариша і, показуючи на свій рот, говорив щось. Солдати оточили французів, підстелили хворому шинель і обом принесли каші й горілки.

Ослаблий французький офіцер був Рамбаль; зав’язаний хусткою був його денщик Морель.

Коли Морель випив горілки і доїв казанок каші, він раптом хворобливо розвеселився і почав безперестанку говорити щось до солдатів, які його не розуміли. Рамбаль відмовлявся від їжі і мовчки лежав на лікті біля вогнища, безтямними червоними очима дивлячись на російських солдатів. Зрідка він протягло стогнав і знову замовкав. Морель, показуючи на плечі, давав зрозуміти солдатам, що це офіцер і що його треба відігріти. Офіцер російський, який підійшов до багаття, послав спитати полковника, чи не візьме він до себе відігріти французького офіцера; і коли повернулись і сказали, що полковник звелів привести офіцера, Рамбалю передали, щоб він ішов. Він підвівся і хотів іти, але похитнувся і впав би, якби солдат, що стояв біля нього, не підтримав його.

— Що? Не будеш? — глузливо підморгнувши, сказав один солдат, звертаючись до Рамбаля.

— Е, дурень! Чого плетеш дурниці! От іще мужик, їй-бо, мужик, — стали з усіх боків картати солдата, який пожартував. Рамбаля оточили, підняли двоє на руки, перехопившись ними, й понесли до хати. Рамбаль обняв солдатів за шиї і, коли його понесли, жалібно заговорив:

— Oh, mes braves, oh, mes bons, mes bons amis! Voilà des hommes! oh, mes braves, mes bons amis!^[443] — і, як дитина, схилив голову на плече одному солдатові.

Тимчасом Морель сидів на найкращому місці, оточений солдатами.

Морель, маленький, кремезний француз, з запаленими сльозавими очима, зав’язаний по-жіночому хусткою поверх кашкета, був одягнений у жіночу шубку. Він, очевидно сп’янівши, обняв рукою солдата, який сидів біля нього, і співав хрипким, уривчастим голосом французьку пісню. Солдати за животи бралися, дивлячись на нього.

— Ну-бо, ну-бо, навчи, як? Я живо перейму. Як?.. — казав жартівник-співак, якого обнімав Морель.

проспівав Морель, підморгуючи оком.

— Віваріка! Віф серувару! Сідябляка... — повторив солдат, махнувши рукою і справді схопивши мотив.

— Ач ловко! Го-го-го-го го!.. — знявся з усіх боків грубий, радісний регіт. Морель, скривившись, сміявся теж.

— Ну, давай ще, ще!

— А теж доладно. — Ну, ну, Залетаєв!..

— Кю.. — з зусиллям вимовив Залетаєв. — Кью-ю-ю... — витягнув він, старанно відкопиливши губи, — тріпотала, де бу де ба і детравагала, — заспівав він.

— Ой, гарно! От так хранцуз! ой... го-го-го-го! — Що, їсти ще хочеш?

— Дай йому каші он; не скоро ж наїсться з голоду.

Знову йому дали каші; і Морель, посміюючись, взявся до третього казанка. Радісні усмішки стояли на всіх обличчях молодих солдатів, які дивилися на Мореля. Старі солдати, вважаючи за непристойне займатися такими дурницями, лежали по той бік багаття, але зрідка, підводячись на лікті, з усмішкою вглядалися в Мореля.

— Теж люди, — сказав один з них, загортаючись у шинель. — І полин на своєму корінні росте.

— Оо! Господи, господи! Як зоряно, страх! На мороз... —І все затихло.

Зорі, наче знаючи, що тепер ніхто не побачить їх, розігралися в чорному небі. То спалахуючи, то гаснучи, то здригаючись, вони метушливо про щось радісне, але таємниче перешіптувались між собою.

X

Війська французькі рівномірно танули в математично правильній прогресії. І той перехід через Березіну, про який так багато писалося, був лише одним з проміжних етапів знищення французької армії, а зовсім не вирішальним епізодом кампанії. Коли про Березіну так багато писали й пишуть, то з боку французів це викликано лише тим, що на Березінському прорваному мосту лихо, що його зазнавала французька армія перше рівномірно, тут раптом згрупувалося в один момент і в одно трагічне видовище, яке у всіх залишилося в пам’яті. А з боку росіян так багато говорили й писали про Березіну лише тому, що вдалині від театру війни, в Петербурзі, було складено план (склав його таки Пфуль) спіймання Наполеона у стратегічну пастку на річці Березіні. Усі впевнилися, що в дійсності все буде точно так, як у плані, і тому наполягали на думці, що саме Березінська переправа погубила французів. А по суті наслідки Березінської переправи були значно менш згубні для французів втратою гармат і полонених, ніж Красне, як те показують цифри.

Єдине значення Березінської переправи полягає в тому, що ця переправа очевидно й безперечно довела хибність усіх планів відрізування і правильність єдино можливого способу дій, якого вимагав Кутузов, — тільки просування за ворогом. Натовп французів тікав з дедалі більшою силою швидкості, з усією енергією, спрямованою на досягнення мети. Він тікав, як поранений звір, і не можна було стати йому на дорозі. Це довело не так влаштування переправи, як рух на мостах. Коли мости було прорвано, неозброєні солдати, московські жителі, жінки з дітьми, що були в обозі французів, — усе під впливом сили інерції не здавалося, а бігло вперед, у човни, в мерзлу воду.

Це поривання мало рацію. Становище і втікачів і переслідувачів було однаково погане. Залишаючись зі своїми, кожен у біді сподівався на допомогу товариша, на певне місце між своїми, яке він займав. А віддавшись росіянам, він був у тому ж становищі біди, але ставав на нижчий щабель у розподілі вдоволення потреб життя. Французам не треба було мати вірних відомостей про те, що половина полонених, з якими не знали що робити, незважаючи на все бажання росіян врятувати, — гинули від холоду й голоду; вони почували, що не могло бути інакше. Найжалісливіші російські начальники й охочі до французів, самі французи на російській службі не могли нічого зробити для полонених. Французів губило лихо, в якому було російське військо. Не можна було відібрати хліб і одяг у голодних, потрібних солдатів, щоб віддати не шкідливим, не ненависним, не винуватим, але просто непотрібним французам. Деякі й робили це; та це був тільки виняток.

Ззаду була неминуча загибель; попереду була надія. Кораблі було спалено; не було іншого рятунку, крім сукупної втечі, і на цю сукупну втечу були спрямовані всі сили французів.

Чим далі тікали французи, чим жалюгідніші були їх залишки, особливо після Березіни, на яку в зв’язку з петербурзьким планом покладались особливі надії, тим дужче розпалювалися пристрасті російських начальників, що обвинувачували один одного і особливо Кутузова. Гадали, що невдачу Березінського петербурзького плану буде приписано йому, і тому незадоволення з нього, презирство до нього і глузування з нього виявлялись дужче й дужче. Глузування і презирство, певна річ, виявлялися в шанобливій формі, у тій формі, при якій Кутузов не міг і спитати, в чому й за що його обвинувачують. З ним не говорили серйозно; доповідаючи йому і питаючи його дозволу, вдавали, ніби виконують сумний обряд, а за спиною його підморгували і на кожному кроці намагались обманювати його.

Всі ці люди, саме тому, що вони не могли розуміти його, вирішили, що зі старим говорити нічого; що він ніколи не зрозуміє всієї глибокодумності їхніх планів; що він відповідатиме своїми фразами (їм здавалося, що це тільки фрази) про золотий міст, про те, що за кордон не можна прийти з юрмою волоцюг і т. ін. Все це вони вже чули від нього. І все, що він говорив, — наприклад, що треба почекати провіанту, що люди без чобіт, — усе це було таке просте, а все, що вони пропонували, було таке складне й розумне, що для них очевидно було, що він був дурний і старий, а вони були не владні, геніальні полководці.

Особливо після приєднання армії блискучого адмірала і героя Петербурга Вітгенштейна цей настрій і штабна плітку дійшли краю. Кутузов бачив це і, зітхаючи, тільки знизував плечима. Лише один раз, після Березіни, він розсердився і написав Бенігсену, який окремо доносив государеві, такого листа:

«З причини хворобливих ваших припадків, звольте, ваше високопревосходительство, по одержанні цього вирушити до Калуги, де й чекайте дальшого повеління і призначення від його імператорської величності».

Але зразу по відісланні Бемігсена до армії приїхав великий князь Костянтин Павлович, який робив початок кампанії і якого з армії усунув Кутузов. Тепер великий князь, приїхавши до армії, сповістив Кутузова про незадоволення государя імператора за малі успіхи наших військ і за повільність руху. Государ імператор сам мав намір цими днями прибути до армії.

Старий чоловік, такий же досвідчений у придворній справі, як і в воєнній, той Кутузов, який у серпні цього ж року був обраний головнокомандуючим проти волі государя, той, який усунув наслідника і великого князя з армії, той, який своєю владою, всупереч волі государя, продиктував залишення Москви, цей Кутузов тепер одразу зрозумів, що час його минув, що роль його зіграна і що цієї гаданої влади в нього вже нема більш. І не лише з придворних стосунків він зрозумів це. З одного боку, він бачив, що воєнна справа, та, в якій він грав свою роль, — кінчилася, і почував, що його покликання виконане. З другого боку, він у той самий час став почувати фізичну втому в своєму старому тілі і доконечну потребу фізичного відпочинку.

29 листопада Кутузов в’їхав у Вільну — у свою добру Вільну, як він казав. Двічі за свою службу Кутузов був у Вільні губернатором. У багатій вцілілій Вільні, крім вигод життя, яких так давно вже він був позбавлений, Кутузов знайшов давніх друзів і спогади. І він, одвернувшись разом від усіх воєнних і державних турбот, поринув у рівне, звичне життя настільки, наскільки йому давали спокій пристрасті, що кипіли навколо нього, наче все, що відбувалося тепер і мало відбутися в історичному світі, зовсім його не стосувалося.

Чичагов, один з найпристрасніших відрізувачів і відкидувачів, Чичагов, який хотів спочатку зробити диверсію в Грецію, а потім у Варшаву, але ніяк не хотів іти туди, куди йому було наказано, Чичагов, відомий своєю сміливістю мови з государем, Чичагов, який вважав, що він Кутузова облагодіяв, бо, коли його, крім Кутузова, було послано в 11-му році для укладення миру з Туреччиною, він, переконавшись, що мир уже укладено, визнав перед государем, що заслуга укладення миру належить Кутузову; цей ось Чичагов перший зустрів Кутузова в Вільні біля замка, в якому мав зупинитися Кутузов. Чичагов у флотському віцмундирі, з кортиком, тримаючи кашкета під пахвою, подав Кутузову стройовий рапорт і ключі від міста. Те презирливо-шанобливе ставлення молоді до старого, що вижив з розуму, дуже повно виявлялося в усьому обходженні Чичагова, який знав уже обвинувачення, що зводилися на Кутузова.

Розмовляючи з Чичаговим, Кутузов між іншим сказав йому, що відбиті в нього в Борисові екіпажі з посудом цілі і будуть повернуті йому.

— Cest pour me dire que je n’ai pas sur quoi manger... Je puis au contraire vous fournir de tout dans le cas même où vous voudriez dormer des dîners^[446], — спалахнувши, промовив Чичагов, кожним словом своїм бажаючи довести свою правоту і тому гадаючи, що й Кутузов заклопотаний тим самим. Кутузов усміхнувся своєю тонкою, проникливою усмішкою і, знизавши плечима, відповів:

— Се n’est que pour vous dire ce que je vous dis^[447].

У Вільні Кутузов, всупереч волі государя, зупинив більшу частину військ. Кутузов, як казали близькі до нього люди, незвичайно опустився і фізично ослаб за час цього свого перебування у Вільні. Він неохоче займався справами по армії, полишаючи все на своїх генералів, і, чекаючи государя, поринув у дозвільне життя.

Виїхавши зі своїм почтом — графом Толстим, князем Болконським, Аракчеєвим та іншими 7 грудня з Петербурга, государ 11 грудня приїхав у Вільну і в дорожніх санях прямо під’їхав до замка. Біля замка, незважаючи на великий мороз, стояло чоловік зо сто генералів та штабних офіцерів у повній парадній формі і почесна варта Семеновського полку.

Кур’єр, підлетівши до замка спітнілою тройкою, попереду государя, прокричав: «їде!» Коновніцин кинувся до сіней повідомити Кутузова, який чекав у маленькійшвейцарській кімнатці.

За хвилину огрядна велика постать старого в повній парадній формі, з усіма регаліями, що виривали груди, і з підтягненим шарфом черевом перевальцем вийшла на ганок. Кутузов надів капелюха по-стройовому, взяв у руки рукавички і бочком, насилу ступаючи вниз зі сходів, зійшов з них і взяв у руку приготований для подання государеві рапорт.

Біганина, шепіт, шалено пролетіла ще одна тройка, і всі очі спрямувалися на сани, які під’їжджали і в яких уже видно було царя і Болконського.

Все це за п’ятдесятилітньою звичкою фізично тривожно вплинуло на старого генерала; він заклопотано квапливо обмацав себе, поправив капелюха і враз, у ту хвилину, як государ, вийшовши з саней, звів на нього очі, він, підбадьорившись і витягнувшись, подав рапорт і став говорити своїм розміреним, запобігливим голосом.

Государ бистрим оком оглянув Кутузова з голови до ніг, на мить нахмурився, але зараз же, переборовши себе, підійшов і, розставивши руки, обняв старого генерала. Знову давнім, звичним враженням і відношенням до задушевної думки його обійми ці, як і звичайно, вплинули на Кутузова: він схлипнув.

Государ привітався з офіцерами, з семеновською вартою і, ще раз потиснувши руку старому, пішов з ним до замка.

Залишившись на самоті з фельдмаршалом, государ висловив йому своє незадоволення за повільність переслідування, за помилки у Красному й на Березіні і сповістив свої міркування щодо майбутнього походу за кордон. Кутузов не заперечував і не робив зауважень. Той самий покірний і безглуздий вираз, з яким він сім років тому вислухував накази государя на Аустерліцькому полі, застиг тепер на його обличчі.

Коли Кутузов вийшов з кабінету і своєю важкою, пірнаючою ходою, опустивши голову, пішов по залі, чийсь голос зупинив його.

— Ваша світлість, — сказав хтось.

Кутузов підвів голову і довго дивився в очі графу Толстому, який стояв перед ним з якоюсь маленькою річчю на срібному блюді. Кутузов, здавалося, не розумів, чого від нього хочуть.

Раптом він наче згадав: ледве помітна усмішка майнула на його пухлому обличчі, і він, низько, шанобливо нахилившись, узяв річ, що лежала на блюді. Це був Георгій 1-го ступеня.

XI

Другого дня у фельдмаршала були обід та бал, які государ удостоїв своєю присутністю. Кутузова вшановано Георгієм 1-го ступеня; государ виявляв йому височайші почесті; але незадоволення государя проти фельдмаршала було відоме кожному. Дотримувались пристойності, і государ показував перший приклад цього; але всі знали, що старий винен і нікуди не годиться. Коли на балу Кутузов, за старою катерининською звичкою, під час того, як государ увійшов до бальної зали, звелів до ніг його повергнути взяті прапори, государ неприємно скривився і промовив слова, в яких дехто чув: «старий комедіант».

Незадоволення государя проти Кутузова посилилось у Вільні особливо тому, що Кутузов, очевидно, не хотів чи не міг зрозуміти значення майбутньої кампанії.

Коли другого дня вранці государ сказав офіцерам, які зібралися в нього: «Ви врятували не лише Росію; ви врятували Європу», — всі вже тоді зрозуміли, що війна не кінчилася.

Тільки Кутузов не хотів розуміти цього і одверто висловлював свою думку про те, що нова війна не може поліпшити становища і збільшити славу Росії, а може тільки погіршити її становище і знизити той вищий ступінь слави, на якому, як він вважав, у цей час стояла Росія. Він намагався довести государеві неможливість набрання нових військ; говорив про важке становище населень, про можливість невдач і т. ін.

З таким настроєм фельдмаршал, природно, здавався тільки завадою і гальмом майбутньої війни.

Для уникнення сутичок зі старим сам собою знайшовся вихід, який полягав у тому, щоб, як в Аустерліці і як на початку кампанії за Барклая, вийняти з-під головнокомандуючого, не турбуючи його, не повідомляючи його про те, той грунт влади, на якому він стояв, і перенести його до самого государя.

З цією метою потрохи переформували штаб, і всю істотну силу штабу Кутузова було знищено і перенесено до государя. Толь, Коновніцин, Єрмолов дістали нові призначення. Всі голосно говорили, що фельдмаршал став дуже, кволий і що в нього розладналося здоров’я.

Йому треба було мати кволе здоров’я, для того, щоб передати своє місце тому, хто заступав його. І справді, здоров’я в нього було кволе.

Як природно і просто, і поступово з’явився Кутузов, прибувши з Туреччини, в казенній палаті Петербурга збирати ополчення і потім в армії, саме тоді, коли його конче треба було, так само природно, поступово і просто тепер, коли роль Кутузова була відіграна, на місці його з’явився новий діяч, якого треба було.

Війна 1812 року, крім свого дорогого російському серцю народного значення, повинна була мати інше — європейське.

За рухом народів з заходу на схід мав початися рух народів зі сходу на захід, і для цієї нової війни потрібен був новий Діяч, з іншими, ніж у Кутузова, рисами, поглядами, спонукуваний іншими імпульсами.

Олександр Перший для руху народів зі сходу на захід і для відновлення кордонів народів був так само необхідний, як необхідний був Кутузов для врятування і слави Росії.

Кутузов не розумів того, що означало — Європа, рівновага, Наполеон. Він не міг розуміти цього. Представникові російського народу, після того, як ворога було знищено, Росію звільнено й поставлено на вищий ступінь її слави, росіянинові, як росіянинові, робити більше не було чого. Представникові народної війни нічого не залишалося, крім смерті. І він помер.

XII

П’єр, як це здебільшого буває, лише тоді відчув увесь тягар фізичних злигоднів і напружень, яких він зазнав у полоні, коли ці напруження і злигодні кінчилися. Після свого визволення з полону він приїхав до Орла і на третій день по приїзді, в той час, як він збирався до Києва, захворів і пролежав в Орлі три місяці; в нього була, як казали лікарі, жовчна гарячка. Незважаючи на те, що лікарі лікували його, пускали кров і давали пити ліки, він, проте, видужав.

Усе, що було з П’єром з часу визволення і до хвороби, не залишило в нього майже ніякого враження. Він пам’ятав лише сіру, похмуру, то дощову, то снігову погоду, внутрішню фізичну нудьгу, біль у ногах, у боку; пам’ятав загальне враження лиха, людських страждань; пам’ятав тривожну для нього цікавість офіцерів, генералів, які розпитували його, свої турботи про те, щоб знайти екіпаж та коней, і, головне, пам’ятав свою тодішню нездатність мислити й почувати. У день свого визволення він бачив труп Петі Ростова. Того самого дня він взнав, що князь Андрій був живий понад місяць після Бородінського бою і тільки нещодавно помер у Ярославлі, в домі Ростових. Того самого дня Денисов, який сказав цю новину П’єру, між іншим у розмові згадав про смерть Елен, гадаючи, що П’єр це вже давно знає. Все це П’єру здавалось тоді тільки чудним. Він почував, що не може зрозуміти значення всіх цих вістей. Він тоді квапився тільки якнайшвидше виїхати з цих місць, де люди вбивали одне одного, в будь-який тихий захисток і там опам’ятатися, відпочити і обдумати все те химерне й нове, що він спізнав за цей час. Та тільки-но він приїхав до Орла, він захворів. Прийшовши до пам’яті від своєї хвороби, П’єр побачив біля себе двох своїх двораків, що приїхали а Москви, — Терентія і Ваську, і старшу княжну, яка, живучи в Єльці, у П’єровому маєтку, і взнавши про його визволення і хворобу, приїхала до нього, щоб доглядати його.

Під час свого одужування П’єр тільки потроху одвикав від тих, що стали йому звичними, вражень останніх місяців і звикав до того, що його ніхто нікуди не пожене завтра, що теплої постелі в нього ніхто не відбере і що в нього напевно буде обід і чай, і вечеря. Але уві сні він ще довго бачив себе в тих самих умовах полону. Так само потроху П’єр починав розуміти ті новини, які він почув після свого виходу з полону: смерть князя Андрія, смерть дружини, знищення французів.

Радісне почуття свободи — тієї повної, невід’ємної, притаманної людині свободи, свідомість якої він вперше відчув на першому привалі, коли виходили з Москви, сповнювало П’єрову душу під час його одужування. Він дивувався з того, що ця внутрішня свобода, незалежна від зовнішніх обставин, тепер наче з надлишком, з розкішшю обставлялася і зовнішньою свободою. Він був сам один у чужому місті, без знайомих. Ніхто від нього нічого не вимагав; нікуди його не посилали. Все, чого йому хотілося, було в нього; думки, що перше вічно мучила його, про дружину більше не було, бо і її вже не було.

— Ох, як добре! Як гарно! — казав він сам до себе, коли йому підсували чисто накритого стола з пахучим бульйоном, або коли він на ніч лягав на м’яку чисту постіль, або коли йому згадувалось, що дружини і французів нема більш. — Ох, як добре, як гарно! — І, за старою звичкою, він ставив собі запитання: ну а потім що? що я робитиму? І одразу ж відповідав собі: нічого. Житиму. Ох, як гарно!

Те саме, чим він перше мучився, чого шукав повсякчас, мета життя — тепер для нього не існувала. Ця пошукувана мета життя тепер не випадково не існувала для нього, не цієї лише хвилини, а він почував, що її нема й не може бути. І ця ось відсутність мети давала йому ту повну, радісну свідомість свободи, яка в цей час являла собою його щастя.

Він не міг мати мети, бо він тепер мав віру, — не віру в які-небудь правила, чи в слова, чи в думки, а віру в живого, завжди відчутного бога. Раніш він шукав його в цілях, які ставив собі. Це шукання мети було тільки шуканням бога; і раптом він узнав у своєму полоні не словами, не міркуваннями, а безпосереднім почуттям те, що йому давно вже казала нянечка: що бог ось він, тут, скрізь. Він у полоні взнав, що бог у Каратаєві величніший, безмежніший і незбагненніший, ніж у Архітектоні всесвіту, якого визнавали масони. У нього було почуття людини, що знайшла пошукуване в себе під ногами, тимчасом як вона дивилася, напружуючи зір, далеко від себе. Він ціле життя своє дивився туди кудись, поверх голів навколишніх людей, а треба було не напружувати очей, а тільки дивитись перед себе.

Він не вмів перше бачити великого, незбагненного й безмежного ні в чому. Він тільки почував, що воно повинне бути десь, і шукав його. В усьому близькому, зрозумілому він вбачав лише обмежене, дрібне, життьове, беззмістовне. Він брав розумову зорову трубу і дивився вдалину, туди, де це дрібне, життьове, зникаючи в туманній далині, здавалось йому великим і безмежним тому лише, що його було неясно видно. Таким йому здалося європейське життя, політика, масонство, філософія, філантропія. Але й тоді, в ті хвилини, які він вважав за свою слабість, розум його прозирав і в ту далину, і там він бачив те саме дрібне, життьове, беззмістовне. А тепер він навчився бачити велике, вічне й безмежне в усьому, і тому природно, щоб бачити його, щоб натішатися його спогляданням, він кинув трубу, в яку дивився досі через голови людей, і радісно споглядав навколо себе вічно мінливе, вічно велике, незбагненне й безмежне життя. І чим ближче він дивився, тим він був спокійніший і щасливіший. Страшне питання — нащо? — яке перше руйнувало всі його розумові побудови, тепер для нього не існувало. Тепер на це питання — нащо? — в душі його завжди готова була проста відповідь: на те, що є бог, той бог, без волі якого не впаде волос з людської голови.

XIII

П’єр майже не змінився у своїй зовнішній поведінці. На вигляд він був такий самий, яким був раніш. Так само, як і перше, він був неуважний і здавався зацікавленим не тим, що було перед очима, а чимсь своїм, особливим. Різниця між колишнім і теперішнім його станом полягала в тому, що перше, коли він забував те, що було перед ним, те, що йому казали, він, стражденно зморщивши лоба, наче намагався і не міг розглядіти чогось, що було далеко від нього. Тепер він так само забував те, що йому казали, і те, що було перед ним; але тепер з ледве помітною, ніби глузливою усмішкою він вглядався в те саме, що було перед ним, вслухався в те, що йому говорили, хоч, очевидно, бачив і чув щось зовсім інше. Перше він здавався хоч і доброю людиною, але нещасною; і тому мимоволі люди віддалялись від нього. Тепер усмішка радості життя завжди грала біля його рота, і в очах його світилась турбота за людей — запитання: чи задоволені вони так само, як і він? І людям приємно було в його присутності.

Перше він багато говорив, гарячився, коли говорив, і мало слухав; тепер він рідко захоплювався розмовою і вмів слухати так, що люди залюбки відкривали йому свої найзадушевніші таємниці.

Княжна, яка ніколи не любила П’єра і почувала до нього особливу ворожість з того часу, як після смерті старого графа вона почувала себе в боргу перед П’єром, на досаду і подив свій, після недовгочасного перебування в Орлі, куди вона приїхала з наміром довести П’єру, що, хоч який він невдячний, вона вважає за свій обов’язок доглядати його, княжна скоро відчула, що вона його любить. П’єр нічим не домагався прихильності княжни. Він тільки з цікавістю розглядав її. Перше княжна почувала, що в його погляді на неї були байдужість і глузливість, і вона, як і перед іншими, зіщулювалась перед ним і виставляла лише свій бойовий бік життя; тепер, навпаки, вона почувала, що він ніби докопується до найзадушевніших сторін її життя; і вона спочатку з недовірою, а потім з вдячністю виявляла йому затаєні добрі сторони свого характеру.

Найхитріша людина не могла б вправніше вкрастися в довіру княжни, викликаючи її спогади кращого часу молодості і виявляючи до них співчуття. А тимчасом уся хитрість П’єрова полягала лише в тому, що він шукав приємності для себе, викликаючи в озлобленій, сухій і по-своєму гордій княжні людські почуття.

— Так, він дуже, дуже добра людина, коли перебуває під впливом не поганих людей, а таких, як я, — казала собі княжна.

Зміну, що відбулася в П’єрі, по-своєму помітили і його слуги — Терентій і Васька. Вони вважали, що він дуже попростішав. Терентій часто, роздягнувши пана і сказавши надобраніч, барився з чобітьми і одягом в руці, чекаючи, чи не почне пан розмови. І здебільшого П’єр зупиняв Терентія, помічаючи, що йому хочеться поговорити.

— Ну, то скажи мені... та як же ви здобували собі їжу? — питав він. І Терентій починав розповідати про московське розорення, про небіжчика графа і довго стояв з одягом, розказуючи, а іноді слухаючи П’єрову розповідь, і, з приємною свідомістю близькості до себе пана та з прихильністю до нього, виходив у передпокій.

Лікар, який лікував П’єра і одвідував його щодня, незважаючи на те, що, за звичаєм лікарів, вважав за свій обов’язок мати вигляд людини, кожна хвилина якої дорогоцінна для стражденного людства, засиджувався годинами у П’єра, розповідаючи свої улюблені історії та спостереження над звичаями хворих взагалі і особливо дам.

— Егеж, ось з такою людиною поговорити приємно, не те, що в нас, у провінції, — казав він.

В Орлі жило кілька полонених французьких офіцерів, і лікар привів одного з них, молодого італійського офіцера.

Цей офіцер став ходити до П’єра, і княжна сміялася з тих ніжних почуттів, що їх виявляв італієць до П’єра.

Італієць, видно, був щасливий тільки тоді, коли він міг приходити до П’єра і розмовляти й розповідати йому про своє минуле, про своє домашнє життя, про свою любов і виливати перед ним своє обурення проти французів і особливо проти Наполеона.

— Якщо всі росіяни хоч трохи схожі на вас, — казав він до П’єра, — c’est ur sacrilège que de faire la guerre à un peuple comme le vôtre^[448]. Ви, зазнавши такого лиха від французів, навіть злоби не маєте проти них.

І гарячу любов італійця П’єр тепер заслужив тільки тим, що він викликав у ньому найкращі сторони його душі і милувався ними.

В останній час П’єрового перебування в Орлі до нього приїхав його давній знайомий масон — граф Вілларський, — той самий, який вводив його в ложу в 1807 році. Вілларський був жонатий з багатою росіянкою, яка мала великі маєтки в Орловській губернії, і займав у місті тимчасову посаду по продовольчій лінії.

Взнавши, що Безухов у Орлі, Вілларський, хоч і ніколи не був близько знайомий з ним, приїхав до нього з тим засвідченням дружби та близькості, що його висловлюють звичайно одне одному люди, зустрічаючись у пустелі. Вілларський нудьгував у Орлі І був щасливий, зустрівши людину одного з ним кола і з однаковими, як він гадав, інтересами.

Але на подив свій Вілларський помітив скоро, що П’єр дуже відстав від теперішнього життя і поринув, як він сам з собою визначав П’єра, в апатію та егоїзм.

— Vous vous encroutez, mon cher^[449], — казав він йому. Незважаючи на те, Вілларському було тепер приємніше з П’єром, ніж перше, і він щодня бував у нього. А П’єру, дивлячись на Вілларського і слухаючи його тепер, чудно і неймовірно було думати, що він сам дуже недавно був таким же.

Вілларський був жонатий, сімейний чоловік, заклопотаний справами дружининого маєтку, і службою, і сім’єю. Він вважав, що всі ці клопоти є завадою в житті і що всі вони нікчемні, бо мають за мету особисте благо його і родини. Воєнні, адміністративні, політичні, масонські міркування увесь час заполонювали його увагу. І П’єр, не намагаючись змінити його погляд, не осуджуючи його, зі своєю тепер постійно тихою, радісною глузливістю милувався цим чудним, таким знайомим йому явищем.

У стосунках П’єрових з Вілларським, з княжною, з лікарем, з усіма людьми, з якими він зустрічався тепер, у нього була нова риса, що прихиляла до нього всіх людей: це визнання того, що кожна людина може думати, почувати і дивитись на речі по-своєму; визнання неможливості словами переконати людину в помилковості її думки. Ця законна особливість кожної людини, що перше хвилювала і дратувала П’єра, тепер становила основу співчуття й інтересу, які він виявляв до людей. Відмінність, іноді цілковита суперечність поглядів людей з їхнім життям і між собою, радувала П’єра й викликала в нього глузливу й лагідну усмішку.

П’єр несподівано відчув, що в практичних справах тепер у нього був центр ваги, якого не було раніш. Перше кожне грошове питання, особливо просьби про гроші, з якими до нього, як до дуже багатої людини, зверталися вельми часто, викликали в нього безвихідне хвилювання й вагання. «Дати чи не дати? — питав він себе. — У мене є, а йому треба. Але іншому ще більш треба. Кому більш треба? А може, обидва обманщики?» І з усіх цих припущень він перше не знаходив ніякого виходу, а давав усім, поки було що давати. Так само він вагався раніш над кожним питанням, що стосувалося його маєтності, коли один казав, що треба зробити так, а другий — інакше.

Тепер, на своє здивування, він побачив, що в усіх цих питаннях не було більш сумнівів і вагань. В ньому тепер був суддя, що за якимись йому самому невідомими законами вирішував, що треба і чого не треба робити.

Він був так само, як і перше, байдужий до грошових справ; але тепер він безперечно знав, що треба зробити і чого не треба. Першим застосуванням цього нового судді була для П’єра просьба полоненого французького полковника, який прийшов до нього, багато розповідав про свої подвиги і наостанку заявив майже вимогу про те, щоб П’єр дав йому чотири тисячі франків для надіслання дружині й дітям. П’єр без будь-якого зусилля й напруження відмовив йому, а потім дивувався, яким простим і легким було те, що перше здавалося нерозв’язно важким. Разом з тим у цей самий час, відмовляючи полковникові, він вирішив, що треба вдатись до хитрощів для того, щоб, виїжджаючи з Орла, змусити італійського офіцера взяти гроші, яких йому, видно, бракувало. Новим для П’єра доказом того, що в нього встановився погляд на практичні речі, було його розв’язання питання про борги дружини та про відновлення чи невідновлення московських домів і дач.

В Орел приїжджав до нього головний управитель, і з ним П’єр зробив загальний рахунок своїх прибутків, які останнім часом змінилися. Пожежа Москви обійшлася П’єру, за обліком головноуправителя, коло двох мільйонів.

Головноуправитель, щоб втішити П’єра в цих втратах, подав йому розрахунок про те, що, незважаючи на ці втрати, прибутки його не тільки не зменшаться, але й збільшаться, якщо він відмовиться від сплати боргів, що залишились після графині, до чого він не може бути зобов’язаний, і якщо він не відновлюватиме московських домів та підмосковної, які коштували щорічно вісімдесят тисяч і нічого не давали.

— Так, так, це правда, — сказав П’єр, весело усміхаючись. — Так, так, мені нічого цього не треба. Я від розорення став значно багатшим.

Але в січні приїхав Савельїч з Москви, розповів про становище Москви, про кошторис, який йому зробив архітектор для відбудови дому і підмосковної, говорячи про це, як про справу вирішену. В цей самий час П’єр одержав листи від князя Василя й інших знайомих з Петербурга. В листах говорилося про борги дружини. І П’єр вирішив, що план управителя, який так сподобався йому, був неправильний і що йому треба їхати до Петербурга, покінчити справи дружини й будуватися в Москві. Нащо це треба було, він не знав: але він знав напевно, що це треба. Прибутки його внаслідок цього рішення зменшувались на три чверті. Але так треба було; він це почував.

Вілларський їхав у Москву, і вони умовились їхати разом.

Під час свого одужування в Орлі П’єр був перейнятий почуттям радості, свободи, життя; але коли він, під час своєї подорожі, опинився на вільному світі, побачив сотні нових облич, почуття це ще більш посилилось. Він увесь час подорожі почував радість школяра на вакаціях. Усі люди: фурман, наглядач, селяни на дорозі чи в селі — усі мали для нього новий смисл. Присутність і зауваження Вілларського, який увесь час скаржився на бідність, відсталість від Європи, неуцтво Росії, тільки збільшували П’єрову радість. Там, де Вілларський вбачав мертвотність, П’єр вбачав незвичайно могутню силу життєвості, ту силу, яка в снігу, на цьому просторі, підтримувала життя цього цілого, особливого і єдиного народу. Він не перечив Вілларському, наче погоджувався з ним (бо вдавано погоджуючись, можна було найкоротшим шляхом обминути розмови, з яких нічого не могло вийти) і радісно усміхався, слухаючи його.

XIV

Так само, як важко пояснити, чому, куди поспішають мурашки з розкиданої купки, одні геть з купки, тягнучи смітинки, яйця та мертві тіла, другі назад в купку — чого вони стикаються, наздоганяють одна одну, б’ються, — так само важко було б пояснити причини, що змушували росіян після виходу французів товпитися в тому місці, яке перше звалося Москвою. Але так само, як, дивлячись на розсипаних навколо розореної купки мурашок, незважаючи на цілковите знищення купки, можна побачити по чіпкості, енергії, по незчисленності комах, які копошаться, що розорено все, крім чогось незруйновного, нематеріального, що являє собою всю силу купки, — так само й Москва в жовтні місяці, хоч не було ні начальства, ні церков, ні святині, ні багатств, ні будинків, була тією ж Москвою, якою була в серпні. Усе було зруйноване, крім чогось нематеріального, але могутнього і незруйновного.

Імпульси людей, що з усіх боків поривалися до Москви після її очищення від ворога, були найрізноманітніші, особисті і в перший час здебільшого — дикі, тваринні. Один лише імпульс буз спільний для всіх — це потяг туди, в те місце, що перше звалося Москвою, для прикладення там своєї діяльності.

За тиждень у Москві вже було п’ятнадцять тисяч мешканців, за два було двадцять п’ять тисяч і т. д. Число це дедалі підвищувалось і на осінь 1813 року дійшло цифри, що перевищила кількість населення 12-го року.

Першими росіянами, які вступили в Москву, були козаки загону Вінцінгероде, селяни з сусідніх сіл і мешканці, що втекли з Москви і переховувались у її околицях. Росіяни, вступивши в розорену Москву і заставши її розграбованою, стали теж грабувати. Вони продовжували те, що робили французи. Валки селян приїжджали в Москву для того, щоб вивозити на села все, що було кинуто по розорених московських будинках та вулицях. Козаки вивозили, що могли, у свої ставки; господарі домів забирали все те, що вони знаходили в інших домах, і переносили до себе які свою власність.

Але за першими грабіжниками приїжджали другі, треті, і що день то грабіж у міру збільшення грабіжників ставав дедалі важчим і набирав більш певних форм.

Французи застали Москву хоч і пусту, але з усіма формами міста, що органічно правильно жило, з його різними функціями торгівлі, ремесел, розкоші, державного управління, релігії. Форми ці були безживні, але вони ще існували. Були ряди, крамниці, магазини, лабази, базари — здебільшого з товарами; були фабрики, ремісничі заклади; були палаци, багаті доми, повні предметів розкоші; були лікарні, остроги, присутствені місця, церкви, собори. Чим довше залишались французи, тим більше знищувались ці форми міського життя, і наприкінці все злилося в одно неподільне, безживне поле грабежу.

Грабіж французів, чим далі він тривав, тим більше руйнував багатства Москви і сили грабіжників. Грабіж росіян, з якого почалось захоплення росіянами столиці, чим довше він тривав, чим більше було в ньому учасників, тим швидше відновлював багатство Москви і правильне життя міста.

Крім грабіжників, найрізноманітніші люди, яких тягло — кого цікавість, кого обов’язок служби, кого вигода, — домовласники, духівництво, вищі і нижчі чиновники, крамарі, ремісники, селяни — з різних боків, як кров до серця, — приливали до Москви.

Через тиждень уже селян, які приїжджали з порожніми возами для того, щоб вивозити речі, зупиняло начальство і примушувало вивозити трупи з міста. Інші селяни, почувши про невдачу товаришів, приїжджали до міста з хлібом, вівсом, сіном, збиваючи ціну один одному до ціни, нижчої за колишню. Артілі теслярів, сподіваючись на добрі заробітки, щодня входили в Москву, і з усіх боків будувались нові і лагодились старі, погорілі будинки. Купці в ятках розпочинали торгівлю. Харчевні, заїзди влаштовувалися в обгорілих будинках. Духівництво відновило відправи в багатьох непогорілих церквах. Жертвувателі приносили розграбовані церковні речі. Чиновники приладновували свої столи з сукном та шафи з паперами в маленьких кімнатах. Вище начальство й поліція розпоряджались роздачею добра, що залишилось після французів. Господарі тих будинків, у яких було багато залишено звезених з інших будинків речей, скаржились на несправедливість того, що всі речі звозилися до Грановитої палати; інші наполягали на тому, що французи звезли речі з різних будинків в одно місце, і тому несправедливо віддавати господареві дому ті речі, які в нього знайдено. Лаяли поліцію; підкуповували її; писали вдесятеро кошториси на погорілі казенні речі; вимагали допомоги. Граф Растопчин писав свої прокламації.

XV

Наприкінці січня П’єр приїхав у Москву і зупинився в уцілілому флігелі. Він з’їздив до графа Растопчина, до деяких знайомих, що повернулися в Москву, і збирався на третій день їхати до Петербурга. Всі святкували перемогу; все кипіло життям у розореній і оживаючій столиці. П’єром усі були раді; всі бажали бачити його і всі розпитували його про те, що він бачив. П’єр почував себе особливо прихильно настроєним до всіх людей, яких він зустрічав; але мимоволі тепер він тримав себе з усіма людьми насторожено, так, щоб не зв’язати себе чим-небудь. На всі запитання, які йому ставили, важливі чи зовсім незначні, — чи питали його: де він житиме? чи буде він будуватись? коли він їде до Петербурга і чи візьметься одвезти ящика? — він відповідав: так, можливо, я думаю, і т. ін.

Про Ростових він чув, що вони в Костромі, і думка про Наташу рідко виникала в нього. Коли вона й виникала, то тільки як приємний спогад давно минулого. Він почував себе не тільки вільним від життьових умов, але й від цього почуття, яке він, як йому здавалося, нарочито викликав у собі.

На третій день по своєму приїзді в Москву він узнав від Друбецьких, що княжна Марія в Москві. Смерть, страждання, останні дні князя Андрія часто викликали у П’єра задуму, і тепер з новою виразністю прийшли йому в голову. Почувши за обідом, що княжна Марія в Москві і живе в своєму вцілілому домі на Вздвиженці, він того ж вечора поїхав до неї.

Дорогою до княжни Марії П’єр не перестаючи думав про князя Андрія, про свою дружбу з ним, про різні з ним зустрічі і особливо про останню — в Бородіні.

«Невже він помер у тому злобному настрої, в якому він був тоді? Невже не відкрилось йому перед смертю пояснення життя?» — думав П’єр. Він згадав про Каратаєва, про його смерть і мимоволі став порівнювати цих двох людей, таких різних і разом з тим таких схожих любов’ю, яку він мав до обох, і тим, що обидва жили і обидва померли.

В дуже серйозному настрої П’єр під’їхав до будинку старого князя. Будинок цей уцілів. В ньому видно було сліди руйнування, але характер будинку був той самий. Старий офіціант з суворим обличчям, зустрівши П’єра і наче бажаючи дати, відчути гостеві, що відсутність князя не порушує порядку дому, сказав, що княжна зволила пройти в свої кімнати і приймає по неділях.

— Повідом, може, прийме, — сказав П’єр.

— Слухаю, — відповів офіціант, — пройдіть, будь ласка, до портретної.

За кілька хвилин до П’єра вийшли офіціант і Десаль. Десаль від імені княжни переказав П’єру, що вона дуже рада бачити його і просить, якщо він пробачить їй безцеремонність, зійти нагору в її кімнати.

В невисокій кімнатці, освітленій однією свічкою, сиділа княжна і ще хтось з нею, у чорному платті. П’єр пам’ятав, що при княжні завжди були компаньйонки, але хто вони такі, ті компаньйонки, П’єр не знав і не пам’ятав. «Це одна з компаньйонок», — подумав він, глянувши на даму в чорному платті.

Княжна швидко встала йому назустріч і простягнула руку.

— Бачте, — сказала вона, вглядаючись у його інше тепер обличчя, після того, як він поцілував її в руку, — ось як ми з вами зустрічаємось. — Він і останній час часто говорив про вас, — сказала вона, переводячи свої очі з П’єра на компаньйонку з соромливістю, яка на мить здивувала П’єра.

— Я така рада була, взнавши, що ви врятувалися. Це була єдина радісна звістка, яку ми одержали, з давнього часу. — Знову ще неспокійніше княжна оглянулась на компаньйонку і хотіла щось сказати; та П’єр перебив її.

— Ви можете собі уявити, я нічого не знав про нього, — сказав він. — Я вважав його вбитим. Усе, що я взнав, я взнав від інших, через треті руки. Я знаю тільки, що він потрапив до Ростових... Яка доля!

П’єр говорив швидко, жваво. Він глянув раз на обличчя компаньйонки, побачив уважно-привітний, цікавий погляд, спрямований на нього, і, як це часто буває під час розмови, він чомусь відчув, що ця компаньйонка в чорному платті — миле, добре, гарне створіння, яке не перешкодить його задушевній розмові з княжною Марією.

Але коли він сказав останні слова про Ростових, збентеження в обличчі княжни Марі! виявилось ще дужче. Вона знову перебігла очима з обличчя П’єра на обличчя дами в чорному платті і сказала:

— Ви не впізнаєте хіба?

П’єр глянув ще раз на бліде, тонке, з чорними очима і чудним ротом обличчя компаньйонки. Щось рідне, давно забуте й більше ніж миле дивилось на нього з цих уважних очей.

«Але ж ні, це не може бути? — подумав він. — Це суворе, худе і бліде, постаріле обличчя? Це не може бути вона. Це тільки спогад того». Та в цей час княжна Марія сказала: «Наташа». І обличчя з уважними очима напружено, з зусиллям, як відчиняються заржавілі двері, — усміхнулось, і з цих розчинених дверей раптом війнуло і обдало П’єра тим давно забутим щастям, про яке, особливо тепер, він не думав. Війнуло, огорнуло і заполонило його всього. Коли вона усміхнулася, вже не могло бути сумнівів: це була Наташа, і він любив її.

У першу ж хвилину П’єр мимоволі і їй, і княжні Марії, і, головне, самому собі сказав невідому йому самому таємницю. Він почервонів радісно і стражденно болісно. Він хотів приховати своє хвилювання. Але чим більше він хотів приховати його, тим ясніше — ясніше, ніж найвиразнішими словами, — він собі, і їй, і княжні Марії говорив, що він любить її.

«Ні, це так, від несподіванки», — подумав П’єр. Але тільки-но він хотів продовжувати почату розмову з княжною Марією, як знову глянув на Наташу, і ще яскравіша краска залила його обличчя, і ще дужче хвилювання радості і страху охопило його душу. Він заплутався в словах і зупинився на половині фрази.

П’єр не помітив Наташі, бо він зовсім не сподівався бачити її тут, але він не впізнав її тому, що зміна, яка сталася в ній відтоді, як він не бачив її, була величезна. Вона схудла і зблідла. Та не це робило її невпізнанною: її не можна було впізнати в першу хвилину, як він увійшов, тому, що на цьому обличчі, в очах якого раніш завжди світилася затаєна усмішка радості життя, тепер, коли він увійшов і вперше глянув на неї, не було й тіні усмішки; були тільки очі, уважні, добрі і сумовито-запитливі.

П’єрове збентеження не відбилось на Наташі збентеженням, а лише задоволенням, що ледь помітно осяяло все її обличчя.

XVI

— Вона приїхала гостювати до мене, — сказала княжна Марія. — Граф і графиня будуть цими днями. Графиня в жахливому стані. Але Наташі самій треба було бачити лікаря. Її силоміць відіслали зі мною.

— Справді, чи є сім’я без свого горя? — сказав П’єр, звертаючись до Наташі. — Ви знаєте, що це було того самого дня, як нас звільнили. Я бачив його. Який був прекрасний хлопчик!

Наташа дивилась на нього, і у відповідь на його слова тільки більше відкрились і засвітилися її очі.

— Що можна сказати чи подумати на втіху? — сказав П’єр. — Нічого. Нащо було вмирати такому гарному, сповненому життя хлопчикові?

— Так, у наш час важко було б жити без віри... — сказала княжна Марія.

— Так, так. Оце істинна правда, — поспішно перебив П’єр.

— Чому? — спитала Наташа, уважно дивлячись в очі П’єру.

— Як чому? — сказала княжна Марія. — Сама думка про те, що чекає там...

Наташа, не дослухавши княжни Марії, знову запитливо подивилась на П’єра.

— І тому, — говорив далі П’єр, — що тільки та людина, яка вірить, що є бог, який керує нами, може перенести таку втрату, як її і... ваша, — сказав П’єр.

Наташа вже розтулила рота, бажаючи сказати щось, але раптом зупинилася. П’єр поспішив одвернутись від неї і звернувся знову до княжни Марії з запитанням про останні дні життя свого друга. Збентеження у П’єра тепер майже пройшло; але разом з тим він почував, що зникла вся його попередня вільність. Він почував, що над кожним його словом, вчинком тепер є суддя, суд якого дорожчий за суд усіх людей на світі. Він тепер говорив і говорячи враховував те враження, яке справляли його слова на Наташу. Він не говорив навмисне того, що могло б сподобатись їй; але хоч би що він говорив, він з її погляду судив себе.

Княжна Марія неохоче, як це завжди буває, почала розказувати про той стан, в якому вона застала князя Андрія. Але П’єрові запитання, його збуджено неспокійний погляд, його тремтяче від хвилювання обличчя потроху змусили її вдатися в подробиці, які вона боялася для самої себе відновлювати в уяві.

— Авжеж, авжеж, так, так... — вимовляв П’єр, нагнувшись вперед усім тілом над княжною Марією і жадібно вслухаючись у її розповідь. — Так, так; то він заспокоївся? полагіднішав? Він так усіма силами душі завжди шукав одного — бути цілком хорошим, що він не міг боятися смерті. Вади, які були в ньому — якщо вони були, — походили не від нього. То він полагіднішав? — питав П’єр. — Яке щастя, що він побачився з вами, — сказав він до Наташі, раптом звертаючись до неї і дивлячись на неї повними сліз очима.

Наташине обличчя здригнулося. Зона нахмурилась і на мить опустила очі. З хвилину вона вагалася: говорити чи не говорити.

— Так, це було щастя, — сказала вона тихим грудним голосом, — для мене напевне це було щастя. — Вона помовчала. — І він... він... він казав, що бажав цього, в ту хвилину, як я прийшла до нього...

Голос у Наташі урвався. Вона почервоніла, стиснула руки на колінах і раптом, очевидно зробивши над собою зусилля, підвела голову і швидко почала говорити.

— Ми нічого не знали, коли їхали з Москви. Я не сміла спитати про нього. І раптом Соня сказала мені, що він з нами. Я нічого не думала, не могла уявити собі, в якому він стані; мені тільки треба було бачити його, бути з ним, — говорила вона, тремтячи і задихаючись. І, не даючи перебивати себе, вона розповіла те, чого вона ще ніколи нікому не розповідала: все те, що вона пережила за ті три тижні їх подорожі та життя в Ярославлі.

П’єр слухав її з розтуленим ротом і не зводячи з неї своїх очей, повних сліз. Слухаючи її, він не думав ні про князя Андрія, ні про смерть, ні про те, що вона розповідала. Він слухав її і тільки жалів її за те страждання, яке вона переживала тепер, розказуючи.

Княжна, скривившись від бажання стримати сльози, сиділа біля Наташі і слухала вперше історію цих останніх днів любові свого брата з Наташею.

Ця болісна і радісна розповідь, видно, була необхідна для Наташі.

Вона розказувала найнезначніші подробиці поряд з найзадушевнішими таємницями і, здавалося, ніколи не могла закінчити. Кілька разів вона повторювала те саме.

За дверима почувся голос Десаля, який питав, чи можна Миколеньці ввійти попрощатися.

— Та от і все, все... — сказала Наташа. Вона швидко встала, в той час як входив Миколенька, і майже побігла до дверей, стукнулась головою об двері, прикриті портьєрою, і, застогнавши чи то від болю, чи то від печалі, вирвалася з кімнати.

П’єр дивився на двері, в які вона вийшла, і не розумів, чому він раптом зостався сам один на цілому світі.

Княжна Марія порушила П’єрову задуму, звернувши його увагу на небожа, який увійшов до кімнати.

Миколенькове обличчя, схоже на батькове, так вплинуло на П’єра в цю хвилину душевного розм’якшення, в якому він тепер перебував, що він, поцілувавши Миколеньку, поспішно встав і, витягнувши хусточку, відійшов до вікна. Він хотів попрощатися з княжною Марією, але вона затримала його.

— Ні, ми з Наташею не спимо іноді до третьої години; будь ласка, посидьте. Я скажу дати вечеряти. Підіть наниз; ми зараз прийдемо.

Перед тим, як П’єр вийшов, княжна сказала йому:

— Це вперше вона так говорила про нього.

XVII

П’єра провели до освітленої великої їдальні; через кілька хвилин почулися кроки, і княжна та Наташа увійшли до кімнати. Наташа була спокійна, хоч суворий, без усмішки, вираз тепер знову встановився на її обличчі. Княжна Марія, Наташа і П’єр однаково почували ту ніяковість, що звичайно буває після закінчення серйозної і задушевної розмови. Продовжувати попередню розмову неможливо; говорити про дрібниці — совісно, а мовчати неприємно, — бо хочеться говорити, а це мовчання здається нарочитим. Вони мовчки підійшли до столу. Офіціанти відсунули й підсунули стільці. П’єр розгорнув холодну серветку і, вирішивши урвати мовчанку, глянув на Наташу і княжну Марію. Обидві, очевидно, одночасно вирішили те саме: в обох у очах світилось задоволення життям і визнання того, що, крім горя, є й радощі.

— Ви п’єте горілку, графе? — спитала княжна Марія, і ці слова враз розігнали тіні минулого.

— Розкажіть же про себе, — сказала княжна Марія, — про вас розповідають такі неймовірні чудеса.

— Справді, — зі своєю тепер звичною усмішкою лагідного глузування відповів П’єр. — Мені самому навіть розповідають про такі чудеса, яких я і вві сні не бачив. Марія Абрамівна запрошувала мене до себе і все розказувала мені, що зі мною трапилось або мало трапитись. Степан Степанович теж навчив мене, як мені треба розповідати. Взагалі, я помітив, що бути цікавою людиною дуже вигідно (я тепер цікава людина); мене запрошують і мені розказують.

Наташа усміхнулася й хотіла щось сказати.

— Нам розповідали, — перебила її княжна Марія, — що ви в Москві втратили два мільйони. Правда це?

— А я став втричі багатшим, — сказав П’єр.

П’єр, незважаючи на те, що борги дружини і необхідність будівництва змінили його справи, і далі говорив, що він став втричі багатшим.

— Що я виграв безперечно, — сказав він, — то це свободу... — почав був він серйозно; але роздумав і зупинився, помітивши, що це була занадто егоїстична тема розмови.

— А ви будуєтесь?

— Так, Савельїч велить.

— Скажіть, ви не знали ще про смерть графині, коли залишились у Москві? — спитала княжна Марія і відразу почервоніла, зваживши, що, ставлячи це запитання слідом за його словами про те, що він вільний, вона приписує його словам таке значення, якого вони, можливо, не мали.

— Ні, — відповів П’єр, не вважаючи, очевидно, незручним те тлумачення, якого надала княжна Марія його згадці про свою свободу. — Я взнав це в Орлі, і ви не можете собі уявити, як мене це вразило. Ми не були зразковим подружжям, — сказав він швидко, глянувши на Наташу і помітивши в її обличчі цікавість до того, що він скаже про свою дружину. — Але смерть ця мене страшенно вразила. Коли двоє людей сваряться — завжди обоє винні. І своя вина стає раптом страшенно тяжкою перед людиною, якої вже нема більш І потім така смерть... без друзів, без утіхи. Мені дуже, дуже жаль її, — закінчив він і з приємністю помітив радісне схвалення на обличчі в Наташі.

— Так, ось ви знову холостяк і жених, — сказала княжна Марія.

П’єр раптом багрово почервонів і довго уникав поглядом Наташі. Коли він наважився глянути на неї, обличчя її було холодне, строге і навіть презирливе, як йому здалося.

— А ви справді бачили Наполеона й говорили з ним, як нам розповідали? — спитала княжна Марія.

П’єр засміявся.

— Ні разу, ніколи. Завжди всім здається, що бути в полоні означає бути в гостях у Наполеона. Я не тільки не бачив його, але й не чув про нього. Я був у значно гіршому товаристві.

Вечеря кінчалася, і П’єр, який спочатку відмовлявся розповідати про свій полон, потрохи втягнувся в цю розповідь.

— Але ж правда, що ви зосталися, щоб убити Наполеона? — спитала його Наташа, трошки усміхаючись. — Я тоді догадалася, коли ми зустріли вас біля Сухаревої вежі; пам’ятаєте?

П’єр признався, що це була правда, і з цього запитання, потрохи керований запитаннями княжни Марії і особливо Наташі, втягнувся в докладну розповідь про свої пригоди.

Спочатку він розповідав з тим глузливим, лагідним поглядом, що його мав тепер на людей і особливо на самого себе; але потім, коли він дійшов у розповіді до жахів і страждань, які він бачив, він, сам того не помічаючи, захопився і став говорити зі стриманим хвилюванням людини, що у спогадах переживає сильні враження.

Княжна Марія, лагідно усміхаючись, дивилась то на П’єра, то на Наташу. Вонав усій цій розповіді бачила тільки П’єра і йога доброту. Наташа, спершись на лікоть, стежила, ні на хвилину не одриваючись, за П’єром, очевидно переживаючи разом з ним те, що він розказував, і вираз обличчя її раз у раз змінювався відповідно до розповіді. Не тільки її погляд, а й вигуки і короткі запитання, які вона ставила, показували П’єру, що з того, що він розповідав, вона розуміла саме те, що він хотів передати. Видна було, що вона розуміла не тільки те, що він розповідав, але й те, що він хотів би і не міг висловити. Про епізод свій з дитиною і з жінкою, за захист яких його було взято, П’єр розповів так:

— Це було жахливе видовище, діти покинуті, деякі в вогні... При мені винесли дитину... жінки, з яких стягали одяг, виривали сережки...

П’єр почервонів і зам’явся.

— В цей час приїхав роз’їзд і всіх тих, які не грабували, всіх мужчин забрали. І мене.

— Ви, певне, не все розказуєте; ви, певне, зробили що-небудь... — сказала Наташа і помовчала, — хороше.

П’єр розповідав далі. Розповідаючи про страту, він хотів обминути страшні подробиці; але Наташа вимагала, щоб він нічого не пропускав.

П’єр почав був розповідати про Каратаєва (він уже встав з-за стола і ходив, Наташа стежила за ним очима) і зупинився.

— Ні, ви не можете зрозуміти, чого я навчився в цієї неписьменної людини — в дурника.

— Ні, ні, говоріть, — сказала Наташа. — А він де?

— Його вбили майже при мені.

І П’єр почав розповідати про останній час їхнього відступу, про хворобу Каратаєва (голос його тремтів безперестанно) і його смерть.

П’єр розповідав свої пригоди так, як він ніколи ще не згадував їх. Він бачив тепер наче нове значення в усьому тому, що він пережив. Тепер, коли він розповідав усе це Наташі, він почував ту виняткову насолоду, яку дають жінки, слухаючи мужчину, — не розумні жінки, які, слухаючи, намагаються або запам’ятати, що їм говорять, для того, щоб збагатити свій розум і при нагоді переказати те саме або приладнати розказуване до свого і викласти швиденько свої розумні міркування, вироблені в своєму маленькому розумовому господарстві; а ту насолоду, яку дають справжні жінки, обдаровані здібністю вибирання і вбирання в себе всього найкращого, що тільки є у проявах мужчини. Наташа, сама не знаючи цього, була цілком заполонена розповіддю: вона не пропускала ні слова, ні зміни в голосі, ні погляду, ні здригання мускула на обличчі, ні жеста П’єрового. Вона на льоту ловила ще несказане слово і прямо вносила в своє розкрите серце, вгадуючи таємний смисл усієї душевної роботи П’єра.

Княжна Марія розуміла розповідь, співчувала їй, але вона тепер бачила інше, що заполонювало всю її увагу; вона бачила можливість любові і щастя між Наташею і П’єром. І ця думка, що вперше виникла в неї, сповнювала її душу радістю.

Було три години ночі. Офіціанти з сумовитими, строгими обличчями приходили переміняти свічки, але ніхто не помічав їх.

П’єр закінчив свою розповідь. Наташа блискучими, жвавими очима все ще невпинно і уважно дивилась на П’єра, наче бажаючи зрозуміти те, чого він, можливо, не висловив. П’єр, соромливо і щасливо ніяковіючи, зрідка поглядав на неї і придумував, що сказати тепер, щоб перевести розмову на іншу тему. Княжна Марія мовчала. Нікому й на думку не спадало, що три години ночі і що пора спати.

— Кажуть: нещастя, страждання, — сказав П’єр. — Та якби зараз, в цю хвилину мені сказали: хочеш залишатися, чим ти був до полону, чи спочатку пережити все це? Ради бога, ще раз полон і конятина. Ми думаємо, що як нас викине із звичної доріжки — все пропало; а тут тільки починається нове, хороше. Поки є життя, є і щастя. Попереду багато, багато. Це я вам кажу, — промовив він, звертаючись до Наташі.

— Так, так, — сказала вона, відповідаючи на зовсім інше, — і я нічого не бажала б, як тільки пережити все спочатку.

П’єр уважно подивився на неї.

— Так, і більш нічого, — підтвердила Наташа.

— Неправда, неправда, — вигукнув П’єр. — Я не винен, що я живий і хочу жити; і ви теж.

Раптом Наташа опустила голову на руки й заплакала.

— Чого ти, Наташо? — сказала княжна Марія.

— Нічого, нічого. — Вона усміхнулась крізь сльози до П’єра. — Прощавайте, пора спати.

П’єр встав і попрощався.

Княжна Марія і Наташа, як і завжди, зійшлися в спальні. Вони поговорили про те, що розповідав П’єр. Княжна Марія не казала своєї думки про П’єра. Наташа теж не говорила про нього.

— Ну, прощавай, Марі, — сказала Наташа. — Знаєш, я часто боюсь, що ми не говоримо про нього (про князя Андрія), наче ми боїмося принизити наше почуття, і забуваємо.

Княжна Марія важко зітхнула і цим зітханням визнала правдивість Наташиних слів; але на словах вона не погодилася з нею.

— Хіба можна забути? — сказала вона.

— Мені так гарно було сьогодні розповісти все, і тяжко, і боляче, й гарно. Дуже гарно, — сказала Наташа, — я певна, що він справді любив його. Тому я розповіла йому... Нічого, що я розповіла йому? — раптом, почервонівши, спитала вона.

— П’єру? О ні! Який він чудесний, — сказала княжна Марія.

— Знаєш, Марі, — раптом сказала Наташа з пустотливою усмішкою, якої давно не бачила княжна Марія на її обличчі. — Він зробився якийсь чистий, гладенький, свіжий; наче з лазні; ти розумієш? — морально з лазні. Правда?

— Справді, — сказала княжна Марія, — він багато виграв.

— І сюртучок коротенький, і волосся обстрижене; зовсім, ну зовсім як з лазні... тато бувало...

— Я розумію, що він (князь Андрій) нікого так не любив, як його, — сказала княжна Марія.

— Так, і він відмінний від нього. Кажуть, що дружні мужчини, коли зовсім різні. Мабуть, це правда. Правда, він зовсім нічим на нього не схожий?

— Зовсім, і чудесний.

— Ну, прощавай, — відповіла Наташа.

І та ж пустотлива усмішка, наче забута, довго залишалась на її обличчі.

XVIII

П’єр довго не міг заснути цього дня; він туди й сюди ходив по кімнаті, то насуплено вдумуючись у щось важке, раптом знизуючи плечима і здригаючись, то щасливо усміхаючись.

Він думав про князя Андрія, про Наташу, про їхню любов, і то ревнував її до минулого, то докоряв собі за це, то прощав. Була вже шоста година ранку, а він все ходив по кімнаті.

«Ну, що ж робити; коли, вже не можна без цього? Що ж робити?! Виходить, так треба», — сказав він сам до себе і, квапливо роздягнувшись, ліг у ліжко, щасливий і схвильований, але без сумнівів і вагань.

«Треба, хоч як це чудно, хоч яке неможливе це щастя, — треба зробити все для того, щоб бути з нею чоловіком і жінкою», — сказав він собі.

П’єр ще за кілька днів до цього визначив п’ятницю днем свого від’їзду до Петербурга. Коли він прокинувся в четвер, Савельїч прийшов до нього за наказами про складання речей у дорогу.

«Як до Петербурга? Що таке Петербург? Хто в Петербурзі? — мимоволі, хоч і в думці, спитав він. — Ага, щось таке давно, ще раніше, ніж це сталося, я чогось збирався до Петербурга, — згадав він. — Чому ж? я й поїду, можливо. Який він добрий, уважний, як усе пам’ятає! — подумав він, дивлячись на старе обличчя Савельїча. — І яка усмішка приємна!» — подумав він.

— Ну, що, все не хочеш на волю, Савельїч? — спитав П’єр.

— Нащо мені, ваше сіятельство, воля? За покійного графа, царство небесне, жили і від вас кривди не бачили.

— Ну, а діти?

— І діти проживуть, ваше сіятельство: за такими панами жити можна.

— Ну, а спадкоємці мої? — сказав П’єр. — Раптом я оженюся... Може ж таке статися, — додав він, мимоволі усміхнувшись.

— І, насмілюся сказати, добре діло, ваше сіятельство.

«Як він думає це легко, — подумав П’єр. — Він не знає, як це страшно, як небезпечно. Занадто рано або занадто пізно... Страшно!»

— То як зволите наказати? Завтра зволите їхати? — спитав Савельїч.

— Ні; я трохи відкладу. Я тоді скажу. Ти мені пробач за турботи, — сказав П’єр і, дивлячись на Савельїчеву усмішку, подумав: «Як дивно, однак, що він не знає, що тепер нема ніякого Петербурга і що передусім треба, щоб вирішилось те. А втім, він, певне, знає, тільки прикидається. Поговорити з ним? Як він думає? — подумав П’єр. — Ні, згодом коли-небудь».

За сніданком П’єр сказав княжні, що вчора він був у княжни Марії і застав там, — можете собі уявити, кого?! — Наташу Ростову.

Княжна удала, що вона в цій звістці не вбачає нічого більш незвичайного, як у тому, що П’єр бачив Анну Семенівну.

— Ви її знаєте? — спитав П’єр.

— Я бачила княжну, — відповіла вона. — Я чула, що її сватали за молодого Ростова. Це було б дуже добре для Ростових; кажуть, вони зовсім розорилися.

— Ні, Ростову ви знаєте?

— Чула тоді тільки про цю історію. Дуже шкода.

«Ні, вона не розуміє або вдає, — подумав П’єр. — Краще теж не казати їй».

Княжна теж приготувала провізію на дорогу П’єру.

«Які вони добрі всі, — думав П’єр, — чого вони тепер, коли вже напевне їх це не може більш цікавити, клопочуться всім цим? І все для мене; ось що дивно».

Цього ж дня до П’єра приїхав поліцеймейстер з пропозицією прислати довіреного до Грановитої палати для прийняття речей, які сьогодні роздають власникам.

«Ось і цей теж, — думав П’єр, дивлячись в обличчя поліцеймейстерові, — який гарний, красивий офіцер і який добрий! Тепер клопочеться такими дрібницями. А ще кажуть, що він нечесний і користується. Яка нісенітниця! А втім, чому ж йому й не користуватись? Він так і вихований. І всі так роблять. А таке приємне, добре обличчя, і усміхається, дивлячись на мене».

П’єр поїхав обідати до княжни Марії.

Проїжджаючи вулицями поміж згарища будинків, він дивувався з краси цих руїн. Комини будинків, обвалені стіни, мальовничо нагадуючи Рейн і Колізей, тяглися, ховаючи одні одних, по погорілих кварталах. Зустрічні візники і їздці, теслярі, які клали зруби, перекупки та крамарі, всі з веселими, радісними обличчями, кидали погляди на П’єра і наче казали: «А, ось він! Побачимо, що вийде з цього».

Біля входу в дім княжни Марії П’єра охопив сумнів у правдивості того, що він був тут вчора, бачився з Наташею і говорив з нею. «Може, це я видумав. Може, я ввійду і нічого не побачу». Але не встиг він вступити до кімнати, як уже всім єством своїм з раптової втрати своєї свободи відчув її присутність. Вона була в тому самому чорному платті з м’якими складками і так само причесана, як і вчора, але вона була зовсім інша. Якби вона була такою вчора, коли він увійшов до кімнати, він би не міг ні на мить не впізнати її.

Вона була такою ж, якою він знав її майже дитиною і потім нареченою князя Андрія. Веселий запитливий блиск світився в її очах; на обличчі був привітний і химерно-пустотливий вираз.

П’єр обідав і просидів би цілий вечір; але княжна Марія їхала на всеношну, і П’єр поїхав з ними разом.

Другого дня П’єр приїхав рано, обідав і просидів цілий вечір. Незважаючи на те, що княжна Марія і Наташа були очевидно раді гостем, незважаючи на те, що весь інтерес П’єрового життя зосереджувався тепер у цьому домі, до вечора вони все переговорили, і розмова раз у раз переходила з однієї зовсім незначної теми на другу і часто уривалася. П’єр засидівся цього вечора так допізна, що княжна Марія і Наташа переглядались між собою, очевидно чекаючи, коли він піде. П’єр бачив це і не міг піти. Йому ставало важко, незручно, але він усе сидів, бо не міг встати й піти.

Княжна Марія, не бачачи цьому кінця, перша встала і, поскаржившись на мігрень, стала прощатися.

— То ви завтра їдете до Петербурга? — спитала вона.

— Ні, я не їду, — здивовано і наче образившись, поспішно сказав П’єр. — Та ні, до Петербурга? Завтра; тільки я не прощаюся. Я заїду за комісіями, — промовив він, стоячи перед княжною Марією, червоніючи і не виходячи.

Наташа подала йому руку і вийшла. Княжна Марія, навпаки, замість того, щоб вийти, сіла в крісло і своїм променистим, глибоким поглядом строго і уважно подивилась на П’єра. Втома, яку вона очевидно виявляла перед цим, тепер зовсім пройшла. Вона важко і протягло зітхнула, наче готуючись до довгої розмови.

Коли Наташа вийшла, уся П’єрова ніяковість і незграбність зникла вмить і замінилася схвильованою жвавістю. Він швидко підсунув крісло близько до княжни Марії.

— Так, я й хотів сказати вам, — промовив він, відповідаючи, як на слова, на її погляд. — Княжно, поможіть мені. Що мені робити? Чи можу я сподіватися? Княжно, друже мій, вислухайте мене. Я все знаю. Я знаю, що не вартий її; я знаю, що тепер неможливо говорити про це. Але я хочу бути братом їй. Ні, я не цього... не хочу, не можу...

Він зупинився і потер собі обличчя й очі руками.

— Ну, от, — заговорив він далі, очевидним зусиллям волі намагаючись говорити складно. — Я не знаю, відколи я люблю її. Але я одну тільки її, одну любив за ціле моє життя і люблю так, що без неї не можу собі уявити життя. Просити руки її тепер я не наважуюсь; але думка про те, що, можливо, вона могла б бути моєю і що я пропущу цю можливість... можливість... жахлива. Скажіть, можу я сподіватися? Скажіть, що мені робити? Дорога княжно, — сказав він, помовчавши трохи і торкнувши її в руку, тому що вона не відповідала.

— Я думаю про те, що ви мені сказали, — відповіла княжна Марія. — Ось що я скажу вам. Ви маєте рацію, що тепер говорити їй про любов...

Княжна зупинилася. Вона хотіла сказати: говорити їй про любов тепер неможливо; але вона зупинилась тому, що вона третій день бачила по Наташі, яка раптом змінилася, що Наташа не тільки не образилася б, якби П’єр признався їй у своїй любові, а що вона одного лише цього й бажала.

— Говорити їй тепер... не можна, — все ж сказала княжна Марія.

— Але що ж мені робити?

— Доручіть це мені, — сказала княжна Марія. — Я знаю...

П’єр дивився в очі княжні Марії.

— Ну, ну... — сказав він.

— Я знаю, що вона любить... полюбить вас, — виправилась, княжна Марія.

Не встигла вона сказати цих слів, як П’єр схопився і із зляканим обличчям швидко взяв за руку княжну Марію.

— Чому ви гадаєте? Ви гадаєте, що я можу сподіватися? Ви гадаєте?!.

— Так, гадаю, — усміхаючись, сказала княжна Марія. — Напишіть батькам. І доручіть мені. Я скажу їй, коли можна буде. Я бажаю цього. І серце моє почуває, що це буде.

— Ні, цього не може бути! Який я щасливий! Але цього не може бути... Який я щасливий! Ні, не може бути! — говорив П’єр, цілуючи руки княжни Марії.

— Ви їдьте до Петербурга; це краще. А я напишу вам, — сказала вона.

— До Петербурга? Їхати? Так, добре, їхати. Але завтра я можу приїхати до вас?

Другого дня П’єр приїхав попрощатися. Наташа була менш жвава, ніж попередніх днів; але цього дня, іноді глянувши їй в очі, П’єр почував, що він зникає, що ні його, ні її нема більш, а є лише почуття щастя. «Невже? Ні, не може бути», — казав він собі при кожному її погляді, жесті, слові, що сповнювали його душу радістю.

Коли він, прощаючись з нею, взяв її тонку, худу руку, він мимоволі трохи довше затримав її в своїй.

«Невже ця рука, це обличчя, ці очі, весь цей чужий мені скарб жіночої чарівності, невже це все буде завжди моїм, звичним, таким самим, як сам я для себе? Ні, це неможливо!..»

— Прощавайте, графе, — сказала вона до нього голосно. — Я дуже чекатиму вас, — додала вона пошепки.

І ці прості слова, погляд і вираз обличчя, що супроводжували їх, протягом двох місяців були для П’єра темою нескінченних спогадів, тлумачень і щасливих марень. «Я дуже чекатиму вас... Так, так, як вона сказала? Так, я дуже чекатиму вас. Ой, який я щасливий! Що ж це таке, який я щасливий!» — говорив сам до себе П’єр.

XIX

В душі у П’єра тепер не відбувалось нічого схожого на те, що відбувалося в ній за таких самих обставин під час його сватання з Елен.

Він не повторював, як тоді, з болісним соромом слів, які він сказав, не говорив собі: «Ох, чому я не сказав цього, і нащо, нащо я сказав тоді „je vous aime“?^[450] Тепер, навпаки, кожне слово її, своє він повторював у своїй уяві з усіма подробицями обличчя, усмішки і нічого не хотів ні втратити, ні додати: хотілось тільки повторювати. Сумнівів у тому, гоже чи негоже те, що він розпочав, — тепер не було й тіні. Один лише страшний сумнів іноді спадав йому на думку. Чи не уві сні все це? Чи не помилилась княжна Марія? Чи не занадто я гордий і самовпевнений? Я вірю; а що, як, — і це має статися, — княжна Марія скаже їй, а вона усміхнеться і відповість: „От дивно! Він, певне, помилився. Хіба він не знає, що він людина, просто людина, а я?.. Я зовсім інше, вище“».

Тільки цей сумнів часто виникав у П’єра. Планів він теж не робив тепер ніяких. Йому таким неймовірним здавалося майбутнє щастя, що досить цьому статися, і вже далі нічого не могло бути. Все кінчалося.

Радісне, несподіване божевілля, до якого П’єр вважав себе нездатним, опанувало його. Увесь смисл життя, не для нього лише, а для цілого світу, здавалось йому, полягав тільки в його любові і в можливості її любові до нього. Іноді йому здавалося, що всі люди заклопотані лише одним — його майбутнім щастям. Йому здавалось іноді, що всі вони радіють так само, як і він, і тільки намагаються приховати цю радість, прикидаючись заклопотаними іншими інтересами. В кожному слові і поруху він вбачав натяки на своє щастя. Він часто дивував людей, які зустрічалися з ним, своїми значущими, з виразом таємної згоди, щасливими поглядами та усмішками. Але коли він розумів, що люди могли не знати про його щастя, він від щирого серця жалів їх і почував бажання як-небудь пояснити їм, що все те, чим вони заклопотані, є цілковита нісенітниця і дрібниця, не варта уваги.

Коли йому пропонували служити або коли обмірковували які-небудь загальні державні справи і війну, гадаючи, що від такого чи он такого завершення події залежить щастя всіх людей, він слухав з лагідною співчутливою усмішкою і дивував співрозмовників своїми чудними зауваженнями. Але як ті люди, що здавались П’єру розуміючими справжній смисл життя, тобто його почуття, так і ті нещасні, що, очевидно, не розуміли цього, — всі люди в цей період часу поставали перед ним у такому яскравому сяйві його почуття, що він без будь-якого зусилля, одразу, зустрічаючись хоч би з якою людиною, бачив у ній все, що було гарного і гідного любові.

Розглядаючи справи і папери своєї покійної дружини, він до її пам’яті не мав ніякого почуття, тільки жалів, що вона не знала того щастя, яке він знав тепер. Князь Василь, особливо гордий тепер з одержання нової посади і зірки, здавався йому зворушливим, добрим і жалюгідним стариком.

П’єр часто потім згадував цей час щасливого безумства. Усі уявлення, які в нього склалися про людей і про обставини за цей період, зостались для нього назавжди вірними. Він не тільки не зрікався згодом цих поглядів на людей і речі, але й, навпаки, у внутрішніх сумнівах і суперечностях вдавався до того погляду, який мав у цей час безумства, і погляд цей завжди був вірним.

«Можливо, — думав він, — я і здавався тоді чудним і смішним; проте я тоді не був таким безумним, як здавалося. Навпаки, я був тоді розумніший і проникливіший, ніж будь-коли, і розумів усе, що варто розуміти в житті, бо... я був щасливий».

Безумство П’єрове полягало в тому, що він не чекав, як раніше, особистих причин, які він називав гідностями людей, для того, щоб любити їх, а любов переповнювала його серце, і він, безпричинно люблячи людей, знаходив безперечні причини, за які варто було любити їх.

XX

З першого того вечора, коли після П’єрового від’їзду Наташа з радісно-глузливою усмішкою сказала княжні Марії, що він зовсім, ну зовсім як з лазні, і сюртучок, і обстрижений, з цієї хвилини щось приховане і самій їй невідоме, але непереборне прокинулося в Наташиній душі.

Усе: обличчя, хода, погляд, голос — усе раптом змінилося в ній. Несподівані для неї самої — сила життя, надії на щастя сплили назовні і вимагали вдоволення. З першого вечора Наташа наче забула все те, що з нею було. Вона відтоді ні разу не поскаржилася на своє становище, жодного слова не сказала про минуле і не боялась уже робити веселі плани на майбутнє. Вона мало говорила про П’єра, але коли княжна Марія згадувала про нього, давно погаслий блиск засвічувався в Наташиних очах і губи морщились чудною усмішкою.

Зміна, що сталася в Наташі, спочатку здивувала княжну Марію; але коли вона зрозуміла її значення, то зміна ця викликала в неї прикрість. «Невже вона так мало любила брата, що так скоро могла забути його?» — думала княжна Марія, сама з собою обмірковуючи цю зміну. Але коли вона була з Наташею, то не сердилась на неї і не докоряла їй. Сила життя, що, прокинувшись, охопила Наташу, була, очевидно, така невгамовна, така несподівана для неї самої, що княжна Марія в присутності Наташі почувала, що вона не мала права докоряти їй навіть у своїй душі.

Наташа так повно і щиро вся поринула в нове почуття, що й не намагалася приховувати, що їй було тепер не гірко, а радісно й весело.

Коли після нічної розмови з П’єром княжна Марія повернулася до своєї кімнати, Наташа зустріла її на порозі.

— Він сказав? Так? Він сказав? — повторила вона. І радісний і разом жалісний вираз, наче вона просила пробачити їй цю радість, застиг на обличчі в Наташі.

— Я хотіла слухати біля дверей, але я знала, що ти скажеш мені.

Хоч який зрозумілий, який зворушливий був для княжни Марії той погляд, яким дивилась на неї Наташа; хоч як жаль було їй бачити її хвилювання, але Наташині слова в першу хвилину образили княжну Марію. Вона згадала про брата, про його любов.

«Але що ж робити! вона не може інакше», — подумала княжна Марія; і з сумовитим і трохи суворим обличчям переказала вона Наташі все, що сказав їй П’єр. Почувши, що він збирається до Петербурга, Наташа дуже здивувалася.

— До Петербурга! — повторила вона, ніби не розуміючи. Але, придивившись до сумного виразу обличчя княжни Марії, вона догадалась про причину її смутку і раптом заплакала. — Марі, — сказала вона, — навчи, що мені робити: я боюсь бути поганою. Що ти скажеш, те я й робитиму; навчи мене...

— Ти любиш його?

— Люблю, — прошептала Наташа.

— Чого ж ти плачеш? Я щаслива за тебе, — сказала княжна Марія, за ці сльози цілком уже пробачивши Наташі її радість.

— Це буде не скоро, коли-небудь. Ти подумай, яке щастя, коли я буду його дружиною, а ти вийдеш за Nicolas.

— Наташо, я просила тебе не говорити про це. Будемо говорити про тебе.

Вони помовчали.

— Тільки чому ж до Петербурга! — раптом сказала Наташа і сама ж поспішно відповіла собі:— Ні, ні, так треба... Правда, Марі? Так треба...

Епілог

Частина перша

I

Минуло сім літ після 12 го року. Схвильоване історичне море Європи вляглося в свої береги. Воно здавалося затихлим; але таємничі сили, що рухають людство (таємничі тому, що закони, які зумовлюють їх рух, невідомі нам), діяли далі.

Хоч поверхня історичного моря здавалась нерухомою, так само безперервно, як рух часу, тривав рух людства. Складалися, розкладались різні групи людських зчеплень; підготовлялись причини утворення і розкладу держав, переміщень народів.

Історичне море не ринуло поривами, як раніш, від одного берега до другого: воно вирувало у глибині. Історичних осіб не носило, як раніш, хвилями від одного берега до другого; тепер вони, здавалось, кружляли на одному місці. Історичні особи, які раніш на чолі військ відбивали рухи мас наказами воєн, походів, боїв, тепер відбивали вируючий рух політичними й дипломатичними міркуваннями, законами, трактатами...

Цю діяльність історичних осіб історики називають реакцією.

Описуючи діяльність цих історичних осіб, які були, на їх думку, причиною того, що вони називають реакцією, історики суворо осуджують їх. Усі відомі люди того часу, від Олександра і Наполеона до m-me Staël, Фотія, Шеллінга, Фіхте, Шатобріана й ін., проходять перед їх суворим судом і виправдуються або осуджуються, залежно від того, чому вони сприяли — прогресові чи реакції.

В Росії, за їх описом, у цей період часу теж відбувалась реакція, і головним винуватцем цієї реакції був Олександр І — той самий Олександр І, який, за їхніми ж описами, був головною причиною ліберальних починань свого царювання і врятування Росії.

В сучасній російській літературі нема людини, від гімназиста до вченого історика, яка б не кинула свого камінчика в Олександра за неправильні вчинки його в цей період царювання.

«Він повинен був зробити так-то і так-то. В такому разі він зробив добре, в такому погано. Він прекрасно держався на початку царювання і під час 12-го року; але він зробив погано, давши конституцію Польщі, утворивши Священний Союз, давши владу Аракчеєву, підтримуючи Голіцина і містицизм, потім підтримуючи Шишкова і Фотія. Він зробив погано, займаючись фронтовими справами армії; він зробив погано, розкасувавши Семеновський полк і т. д.»

Треба було б списати десять аркушів для того, щоб перелічити всі ті докори, що їх роблять йому історики на підставі того знання блага людства, яке вони мають.

Що означають ці докори?

Ті самі вчинки, за які історики хвалять Олександра І, — як-от: ліберальні заходи царювання, боротьба з Наполеоном, твердість, яку він виявив у 12-му році і похід 13-го року, — хіба не випливають з тих самих джерел — умов крові, виховання, життя, що зробили особу Олександра тим, чим вона була, — з яких випливають і ті вчинки, що за них історики картають його, як-от: Священний Союз, відновлення Польщі, реакція 20-х років?

У чому полягає суть цих докорів?

У тому, що така історична особа, як Олександр І, особа, яка стояла на найвищому можливому щаблі людської влади, ніби в фокусі сліпучого сяйва всіх зосереджених на ній історичних променів; особа, яка підлягала тим найбільшим у світі впливам інтриг, обманів, лестощів, самоомани, що є нерозлучні з владою; особа, яка почувала на собі кожної хвилини свого життя відповідальність за все, що відбувалося в Європі, і особа не вигадана, а жива, зі своїми, як і кожна людина, особистими звичками, пристрастями, прагненнями добра, краси, істини, — що ця особа п’ятдесят років тому не то що не була доброчесною (за це історики не картають), а не мала тих поглядів на благо людства, що їх має тепер професор, який змолоду займається наукою, тобто читанням книжок, лекцій і списуванням цих книжок та лекцій в один зошит.

Але коли навіть припустити, що Олександр І п’ятдесят років тому помилявся в своїх поглядах на те, в чому полягає благо народів, мимоволі треба припустити, що по тому, як мине якийсь час, так само виявиться помилковість поглядів на те, в чому полягає благо людства, і того історика, який судить Олександра. Припущення це тим більш природне і конче потрібне, що, стежачи за розвитком історії, ми бачимо, як що не рік, що не новий письменник, то змінюється погляд на те, в чому полягає благо людства; так що те, що здавалося благом, через десять років здається злом; і навпаки. Мало того, в історії ми знаходимо водночас цілком протилежні погляди на те, що було злом і що було благом; одні дану Польщі конституцію і Священний Союз ставлять у заслугу, другі на карб Олександрові.

Про діяльність Олександра і Наполеона не можна сказати, що вона була корисна чи шкідлива, бо ми не можемо сказати, для чого вона корисна і для чого шкідлива. Коли діяльність ця кому-небудь не подобається, то вона не подобається йому лише тому, що не збігається з його обмеженим розумінням того, в чому полягає благо. Чи здається мені благом збереження в 12-му році будинку мого батька в Москві, або слава російських військ, або процвітання Петербурзького чи інших університетів, або свобода Польщі, або могутність Росії, або рівновага Європи, або певного характеру європейське просвіщення — прогрес, я мушу визнати, що діяльність усякої історичної особи мала, крім цих цілей, ще інші, більш загальні і недоступні мені цілі.

Але припустімо, що так звана наука має змогу примирити всі суперечності і має для історичних осіб та подій мірило гарного і поганого.

Припустімо, що Олександр міг зробити все інакше. Припустімо, що він міг, за приписом тих, що обвинувачують його, тих, що професують знання кінцевої мети руху людства, розпорядитися за тією програмою народності, волі, рівності і прогресу (новішої, здається, нема), яку б йому дали теперішні обвинувачі. Припустімо, що ця програма була б можлива і складена і що Олександр діяв би за нею. Що ж сталося б тоді з діяльністю всіх тих людей, що протидіяли тодішньому напрямові уряду, — з діяльністю, яка, на думку істориків, є гарна й корисна? Діяльності цієї не було б; життя б не було; нічого б не було.

Коли припустити, що життя людське може керуватися розумом, то знищиться можливість життя.

II

Коли припустити, як то роблять історики, що великі люди ведуть людство до досягнення певних цілей, які полягають або у величі Росії чи Франції, або в рівновазі Європи, або в поширенні ідей революції, або в загальному прогресі, або хоч би там у чому, то неможливо пояснити явищ історії без понять випадок і геній.

Коли мета європейських воєн початку нинішнього століття полягала у величі Росії, то цієї мети можна було досягти без усіх попередніх воєн і без навали. Коли мета — велич Франції, то цієї мети можна було досягти і без революції і без імперії. Коли мета — поширення ідей, то друкарство здійснило б це значно краще, ніж солдати. Коли мета — прогрес цивілізації, то вельми легко припустити, що, крім винищення людей і їхніх багатств, є інші, доцільніші шляхи для поширення цивілізації.

Чому ж це сталося так, а не інакше?

Тому що це так сталося. «Випадок зробив становище; геній скористався з нього», — каже історія.

Але що таке випадок? Що таке геній?

Слова випадок і геній не означають нічого дійсно існуючого і тому не можуть бути визначені. Слова ці тільки означають певний ступінь розуміння явищ. Я не знаю, чому відбувається таке-то явище; гадаю, що не можу знати; тому не хочу знати й кажу: випадок. Я бачу силу, що учиняє надмірну, як на загальнолюдські властивості, дію, не розумію, чому це діється, і кажу: геній.

Для отари овець та вівця, яку щовечора чабан відганяє в окремий денник до корму і яка стає вдвічі товщою за інших, повинна здаватися генієм. І та обставина, що кожного вечора якраз ця сама вівця потрапляє не в загальну кошару, а в окремий денник до вівса, і що ця, якраз ця сама вівця, облита жиром, вбивається на м’ясо, повинна здаватися разючим поєднанням геніальності з цілим рядом незвичайних випадків.

Але вівцям досить тільки перестати думати, що все, що робиться з ними, відбувається тільки для досягнення їх овечих цілей; досить припустити, що події, які відбуваються з ними, можуть мати і незрозумілі для них цілі, і вони відразу побачать єдність, послідовність у тому, що робиться з вівцею, яку відгодовують. Коли вони й не знатимуть, з якою метою її відгодовували, то принаймні вони знатимуть, що все, що сталося з вівцею, сталося не ненароком, і в них уже не буде потреби ні в понятті випадок, ні в понятті геній.

Тільки відмовившись від знання близької, зрозумілої мети і визнавши, що кінцева мета нам недоступна, ми побачимо послідовність і доцільність у житті історичних осіб; нам відкриється причина тієї надмірної, як на загальнолюдські властивості, дії, яку вони здійснюють, і не треба нам буде слів випадок і геній.

Досить тільки визнати, що мета хвилювання європейських народів нам невідома, а відомі лише факти, що полягають у вбивствах, спочатку у Франції, потім в Італії, в Африці, в Пруссії, в Австрії, в Іспанії, в Росії, і що рухи з заходу на схід і зі сходу на захід являють собою загальну суть цих подій, і нам не тільки не треба буде вбачати винятковість і геніальність у характерах Наполеона і Олександра, але й не можна буде уявити собі цих осіб інакше, як такими ж людьми, як і всі інші; і не тільки не треба буде пояснювати випадковістю тих дрібних подій, які зробили цих людей тим, чим вони були, але й буде ясно, що всі ці дрібні події були неминучі.

Зрекшись знання кінцевої мети, ми ясно зрозуміємо, що так само, як ні до однієї рослини не можна придумати інших, більш відповідних їй кольору і насіння, ніж ті, які вона вироблює, так само неможливо придумати інших двох людей, з усім їхнім минулим, які відповідали б до такої міри, до таких найменших подробиць тому призначенню, яке вони мали виконати.

III

Основним, істотним фактом європейських подій початку нинішнього сторіччя є войовничий рух мас європейських народів в заходу на схід і потім зі сходу на захід. Першим призвідником цього руху був рух з заходу на схід. Для того, щоб народи заходу могли учинити той войовничий рух до Москви, який вони учинили, необхідно було: 1) щоб вони склалися в войовничу групу такої величини, яка була б спроможна витримати зіткнення з войовничою групою сходу; 2) щоб вони зреклися всіх уподобань та звичок і 3) щоб, учиняючи свій войовничий рух, вони мали на чолі в себе людину, яка, і для себе і для них, могла б виправдувати обмани, грабіж та вбивства, що мали учинитися в цьому русі.

І, починаючи з французької революції, розпадається стара, недостатньо велика група; знищуються старі звички і уподобання; утворюється крок за кроком група нових розмірів, нові звички й уподобання, і виготовлюється та людина, що має стояти на чолі майбутнього руху і відповідати за все, що має статися.

Людина без переконань, без звичок, без уподобань, без імені, навіть не француз, він найдивнішими, здається, випадками просувається поміж усіма партіями, що хвилюють Францію, і, не пристаючи ні до однієї з них, виноситься на помітне місце.

Неуцтво прихильників, слабкість і нікчемність супротивників, щирість брехні та його блискуча й самовпевнена обмеженість висувають його на керівника армії. Блискучий склад солдатів італійської армії, небажання ворогів битися, хлоп’яцька зухвалість і самовпевненість здобувають йому воєнну славу. Незчисленна кількість так званих випадковостей супроводить його скрізь. Немилость, у яку він впадає у правителів Франції, іде йому на користь. Спроби його змінити призначений йому шлях не вдаються: його не приймають на службу в Росії і не вдається йому влаштуватись у Туреччині. Під час воєн в Італії він кілька разів опиняється на краю загибелі і щоразу врятовується несподівано. Російські війська, ті самі, які можуть розвіяти його славу, з різних дипломатичних міркувань не вступають у Європу доти, поки він там.

Повернувшись з Італії, він застає уряд у Парижі в тому процесі розкладу, в якому люди, потрапляючи в цей уряд, неминуче стираються і знищуються. І сам собою для нього з’являється вихід з цього небезпечного становища, який полягає у безглуздій, безпричинній експедиції в Африку. Знову ті самі так звані випадковості супроводять його. Неприступна Мальта здається без пострілу; вкрай необережні розпорядження увінчуються успіхом. Ворожий флот, який не пропустить згодом жодного човна, пропускає цілу армію. В Африці над неозброєним майже населенням учиняється цілий ряд злодіянь. І люди, які учиняють ці злодіяння, і особливо їх керівник, запевняють себе, що це прекрасно, що це слава, що це схоже на Кесаря і Олександра Македонського.

Той ідеал слави і величі, який полягає в тому, щоб не тільки нічого не вважати для себе поганим, але й пишатися кожним своїм злочином, приписуючи йому незрозуміле надприродне значення, — цей ідеал, що має керувати цією людиною і зв’язаними з нею людьми, виробляється на просторі в Африці. Все, що він робить, вдається йому. Чума не чіпляється до нього. Жорстокість убивства полонених не ставиться йому в вину. Легковажно-необережний, безпричинний і неблагородний від’їзд його з Африки, від товаришів у біді, ставиться йому в заслугу, і знову ворожий флот двічі прогавлює його. В той час, як він, уже цілком запаморочений своїми щасливими злочинами, готовий для своєї ролі, без будь-якої мети приїжджає до Парижа, той розклад республіканського уряду, який міг погубити його рік тому, тепер дійшов краю, і присутність його, непричетної до партій людини, тепер може тільки піднести його.

Він не має ніякого плану; він усього боїться; але партії вхоплюються за нього і вимагають його участі.

Лише він, зі своїм виробленим в Італії та Єгипті ідеалом слави та величі, зі своїм безумством самозакоханості, зі своєю зухвалістю злочинів, зі своєю щирістю брехні, — лише він може виправдати те, що має статися.

Він потрібний для того місця, що чекає на нього, і тому, майже незалежно від його волі і незважаючи на його нерішучість, на відсутність плану, на всі помилки, які він робить, він втягається у змову, що має за мету захоплення влади, і змова увінчується успіхом.

Його вштовхують у засідання правителів. Зляканий, він хоче тікати, вважаючи себе загиблим; прикидається непритомним, говорить безглузді речі, які мали б погубити його. Але правителі Франції, перше кмітливі і горді, тепер, почуваючи, що роль їх відіграна, збентежені ще більш, ніж він, говорять не ті слова, які їм треба було б говорити, для того, щоб втримати владу і погубити його.

Випадок, мільйони випадків дають йому владу, і всі люди, мовби зговорившись, сприяють укріпленню цієї влади. Випадки роблять характери тодішніх правителів Франції, які підкоряються йому; випадки роблять характер Павла І, який визнає його владу; випадок робить проти нього змову, що не тільки не шкодить йому, але й укріплює його владу. Випадок посилає йому до рук герцога Енгієнського і змушує ненароком убити його, тим самим дужче, ніж будь-які засоби, переконуючи натовп, що він має право, бо він має силу. Випадок робить те, що він напружує всі сили на експедицію в Англію, яка, очевидно, погубила б його, і ніколи не здійснює цього наміру, а ненароком нападає на Мака з австрійцями, які здаються без бою. Випадок і геніальність дають йому перемогу під Аустерліцем, і випадково всі люди, не тільки французи, але й ціла Європа, за винятком Англії, яка й не візьме участі в подіях, що мають відбутися, всі люди, незважаючи на недавні страхання з його злочинів і відразу до них, тепер визнають за ним його владу, назву, яку він собі дав, і його ідеал величі та слави, що здається всім чимсь прекрасним і розумним.

Мовби примірюючись і готуючись до майбутнього руху, сили заходу кілька разів у 1805, 6-му, 7-му, 9-му роках пориваються на схід, міцніючи і наростаючи. У 1811 році група людей, склавшись у Франції, зливається в одну величезну групу з серединними народами. Разом із збільшенням групи людей далі розвивається сила виправдання людини, що стоїть на чолі руху. За десятилітній підготовчий період часу, що передує великому рухові, людина ця зводиться з усіма коронованими, особами Європи. Викриті володарі світу не можуть протипоставити наполеонівському ідеалові слави та величі, в якому нема смислу, ніякого розумного ідеалу. Один перед одним вони пориваються показати йому свою нікчемність. Король пруський посилає свою дружину запобігати ласки великої людини; імператор Австрії вважає за ласку те, що людина ця приймає в своє ложе дочку кесарів; папа, охоронець святині народів, слугує своєю релігією піднесенню великої людини. Не так сам Наполеон підготовляє себе для виконання своєї ролі, як усе круг нього підготовляє його до прийняття на себе всієї відповідальності за те, що відбувається і має відбутись. Нема вчинку, нема злодіяння чи дріб’язкового обману, який би він учинив і який відразу ж в устах усіх круг нього не відбився б у формі великого діяння. Краще свято, яке можуть придумати для нього германці, — це святкування Ієни та Ауерштета. Не тільки він великий, а великі його предки, його брати, його пасинки, зяті. Усе учиняється для того, щоб позбавити його решти сили розуму і підготувати до його страшної ролі. І коли він готовий, готові й сили.

Навала рине на схід, досягає кінцевої мети — Москви. Столицю взято; російське військо більш знищено, ніж будь-коли було знищено ворожі війська в попередніх війнах від Аустерліца до Ваграма. Але раптом замість тих випадків і тієї геніальності, що так послідовно вели його досі безперервним рядом успіхів до призначеної мети, виникає незчисленна кількість зворотних випадків від нежитю в Бородіні до морозів і іскри, що запалила Москву; і замість геніальності виникають дурість і підлість, які не мають прикладів.

Навала тікає, повертається назад, знову тікає, і всі випадки тепер уже не за, а проти нього.

Учиняється протирух зі сходу на захід, незвичайно схожий на попередній рух з заходу на схід. Ті самі спроби руху зі сходу на захід у 1805—1807—1809 роках передують великому рухові; те ж зчеплення у групу величезних розмірів; те ж приставання серединних народів до руху; те ж вагання на середині шляху і та ж швидкість у міру наближення до мети.

Парижа — крайньої мети — досягнуто. Наполеонівські уряд і військо розвалені. Сам Наполеон не має більше смислу; всі дії його очевидно жалюгідні і гидкі; але знову стається непоясненна випадковість: союзники ненавидять Наполеона, в якому вони вбачають причину свого лиха; позбавлений сили і влади, викритий у лиходійствах і підступносях, він би повинен був здаватися їм таким, яким здавався їм десять років тому і рік після цього, — розбійником поза законом. Але через якийсь дивний випадок ніхто не бачить цього. Роль його ще не кінчилася. Людину, яку десять років тому і рік після вважали за розбійника поза законом, посилають на острів за два дні їзди від Франції, який дають йому у володіння з гвардією та мільйонами, що їх платять йому за щось.

IV

Рух народів починає влягатися в свої береги. Хвилі великого руху відринули, і на затихлому морі утворюються кола, на яких гойдаються дипломати, думаючи, що саме вони втихомирюють рух.

Та затихле море раптом піднімається. Дипломатам здається, що вони, їх незгоди — причина цього нового напору сил; вони чекають війни між своїми государями; становище здається їм нерозв’язним. Але хвиля, піднесення якої вони почувають, рине не звідти, звідки вони чекають її. Піднімається та ж хвиля з тієї ж вихідної точки руху — Парижа. Учиняється останній відхлюп руху з заходу, відхлюп, який повинен розв’язати дипломатичні утруднення, що здаються нерозв’язними, і покласти край войовничому рухові цього періоду.

Людина, яка спустошила Францію, сама одна, без змови, без солдатів, приходить у Францію. Кожен сторож може взяти її; але, завдяки дивному випадкові, ніхто не тільки не бере, але й усі захоплено зустрічають ту людину, яку проклинали день тому і проклинатимуть через місяць.

Людина ця потрібна ще для виправдання останньої сукупної дії.

Дія відбулася. Останню роль зіграно. Акторові звеліли роздягтися і змити сурму та рум’яна: в ньому більше не буде потреби.

І минає кілька років у тому, що ця людина в самотині на своєму острові грає сама перед собою жалюгідну комедію, інтригує і бреше, виправдуючи свої діяння, коли виправдання цього вже не треба, і показує цілому світові, що таке було те, що люди вважали за силу, коли невидима рука водила цією людиною.

Розпорядник, закінчивши драму й роздягнувши актора, показав його нам.

— Дивіться, чому ви вірили! Ось він! Бачите ви тепер, що не він, а я рухав вас?

Але, засліплені силою руху, люди довго не розуміли цього.

Ще більшу послідовність і неминучість являє собою життя Олександра І, тієї особи, яка стояла на чолі протируху зі сходу на захід.

Що потрібне для тієї людини, яка б, заслоняючи собою інших, стояла на чолі цього руху зі сходу на захід?

Потрібне почуття справедливості, зацікавленість у справах Європи, але віддалена, не затемнена дріб’язковими інтересами, потрібна перевага високості моральної над колегами — государями того часу; потрібна лагідна і приваблива особистість; потрібна особиста образа проти Наполеона. І все це є в Олександрі І; все це підготували незчисленні так звані випадковості всього його минулого життя: і виховання, і ліберальні починання, і порадники з усіх боків, і Аустерліц, і Тільзіт, і Ерфурт.

Під час народної війни особа ця не діє, бо вона не потрібна. Але як тільки виникає необхідність загальної європейської війни, особа ця ту ж мить з’являється на своєму місці і, з’єднуючи європейські народи, веде їх до мети.

Мети досягнуто. Після останньої війни 1815 року Олександр перебуває на вершині можливої людської влади. Як же він використовує її?

Олександр І, умиротворитель Європи, людина, яка змолоду прагнула робити тільки добро своїм народам, перший починатель ліберальних нововведень у своїй вітчизні, тепер, коли, здається, він має найбільшу владу і тому — змогу зробити добро своїм народам, тимчасом як Наполеон у вигнанні робить дитячі і брехливі плани про те, як би він ощасливив людство, коли б мав владу, Олександр І, виконавши своє покликання і почувши на собі руку божу, раптом визнає нікчемність цієї мнимої влади, одвертається від неї, передає її до рук мерзенних людей, до яких він ставиться з презирством, і тільки каже:

— «Не нам, не нам, а імені твоєму!» Я теж людина, як і ви; облиште мене жити, як людина, і думати про свою душу та про бога.

Як сонце і кожен атом ефіру є куля, завершена в самій собі, яка разом з тим становить тільки атом неприступного для людини величезністю цілого, — так і кожна особа носить у самій собі свої цілі і тимчасом носить їх для того, щоб служити неприступним для людини цілям загальним.

Бджола сиділа на квітці і вжалила дитину. І дитина боїться бджіл і каже, що мета бджоли полягає в тому, щоб жалити людей. Поет милується бджолою, що впивається в чашечку квітки, і каже, що мета бджоли полягає у впиванні в себе пахощів квітів. Пасічник, помічаючи, що бджола збирає квітковий пилок та солодкий сік і приносить їх у вулик, каже, що мета бджоли полягає у збиранні меду. Другий пасічник, ближче вивчивши життя рою, каже, що бджола збирає пилок і сік для вигодування молодих бджіл і виведення матки, що мета її полягає в продовженні роду. Ботанік помічає, що, перелітаючи з пилком дводомної квітки на маточку, бджола запліднює її, і ботанік у цьому вбачає мету бджоли. Другий, спостерігаючи переселення рослин, бачить, що бджола допомагає цьому переселенню, і цей новий спостережник може сказати, що в цьому полягає мета бджоли. Але кінцева мета бджоли не вичерпується ні першою, ні другою, ні третьою метою, що їх спроможний відкрити розум людський. Чим вище піднімається розум людський у відкритті цих цілей, тим очевидніша для нього неприступність кінцевої мети.

Людині приступне спостереження лише над відповідністю життя бджоли до інших явищ життя. Те саме треба сказати про цілі історичних осіб і народів.

V

Весілля Наташі, яка вийшла в 13-му році за Безухова, було останньою радісною подією у старій родині Ростових. Того ж року граф Ілля Андрійович помер і, як це завжди буває, по смерті його розпалась стара родина.

Події останнього року — пожежа Москви і втеча з неї, смерть князя Андрія і розпач Наташі, смерть Петі, графинине тужіння — все це, як удар за ударом, падало на голову старого графа. Він, здавалось, не розумів і почував себе неспроможним зрозуміти значення всіх цих подій і, морально схиливши свою стару голову, наче ждав і просив нових ударів, які б його доконали. Він здавався то зляканим і розгубленим, то неприродно жвавим і заповзятливим.

Весілля Наташине на якийсь час захопило його своїм зовнішнім боком. Він замовляв обіди, вечері і, очевидно, намагався здаватись веселим; але веселість його не передавалась, як перше, а, навпаки, викликала жалість у людях, які знали й любили його.

Після від’їзду П’єра з дружиною він затих і став скаржитися на нудьгу. Через кілька днів він захворів і зліг у ліжко. З перших днів його хвороби, хоч лікарі втішували його, він зрозумів, що йому не встати. Графиня, не роздягаючись, два тижні провела в кріслі біля його узголів’я. Щоразу, коли вона давала йому ліки, він, схлипуючи, мовчки цілував її в руку. В останній день він, ридаючи, просив прощення у дружини і заочно в сина за розорення маєтку — головну вину, яку він за собою почував. Причастившись і прийнявши маслосвяття, він тихо помер, і другого дня натовп знайомих, приїхавши віддати останню шану покійникові, наповнив найману квартиру Ростових. Усі ці знайомі, які стільки разів обідали й танцювали в нього, стільки разів сміялися з нього, тепер з однаковим почуттям каяття і зворушення, мовби виправдуючись перед кимсь, говорили: «Так, що б там не було, а чудова була людина. Таких людей нині вже не зустрінеш... А в кого ж нема своїх дошкульних місць?..»

Саме в той час, коли графові справи так заплутались, що це можна було уявити собі, чим це все кінчиться, якщо протягнеться ще рік, він несподівано помер.

Микола був з російськими військами в Парижі, коли до нього прийшла звістка про смерть батька. Він зараз же подав у відставку і, не чекаючи її, взяв відпустку й поїхав у Москву. Стан грошових справ через місяць після смерті графа цілком визначився, здивувавши всіх величезністю суми різних дрібних боргів, про існування яких ніхто й гадки не мав. Боргів було вдвічі більше, ніж маєтності.

Рідні і друзі радили Миколі відмовитися від спадщини. Але Микола у відмові від спадщини вбачав вияв докору священній для нього пам’яті батька і тому не хотів чути про відмову і прийняв спадщину з зобов’язанням сплати боргів.

Кредитори, які так довго мовчали, бувши за життя графа зв’язаними тим невизначеним, але могутнім впливом, що його мала на них його розпущена добрість, враз усі подали до стягнення. Виникло, як це завжди буває, змагання — хто раніш одержить, — і ті самі люди, що, як Митенька й інші, мали безгрошові векселі — подарунки, стали тепер найвимогливішими кредиторами. Миколі не давали ні строку, ні відпочинку, і ті, які, очевидно, жаліли старого, що був винуватцем їхньої втрати (коли були втрати), тепер безжально накинулись на очевидно не винного перед ними молодого спадкоємця, який добровільно взяв на себе сплату.

Жоден з оборотів, що їх передбачав Микола, не вдався; маєток з молотка було продано за півціни, а половина боргів залишилася все ж несплаченою. Микола взяв тридцять тисяч, які запропонував йому зять Безухов, для сплати тієї частини боргів, що їх Микола визнавав за грошові, справжні борги. А щоб за решту боргів не бути посадженим у яму, чим йому погрожували кредитори, він знову став на службу.

Їхати в армію, де він був на першій вакансії полкового командира, не можна було, бо мати тепер держалася за сина, як за останню принаду життя; і тому, незважаючи на небажання залишатися в Москві в колі людей, що знали його раніш, незважаючи на свою відразу до цивільної служби, він узяв у Москві місце по цивільній лінії і, скинувши свій улюблений мундир, оселився з матір’ю і з Сонею в маленькій квартирі на Сивцевому Вражку.

Наташа і П’єр жили в цей час у Петербурзі, не маючи ясного уявлення про Миколове становище. Микола, позичивши в зятя грошей, намагався приховати від нього свою скруту. Миколове становище особливо погане було тому, що на свої тисячу двісті карбованців платні він не тільки мусив утримувати себе, Соню і матір, але й утримувати матір так, щоб вона не помічала, що вони бідні. Графиня не могла зрозуміти можливості життя без звичних їй змалку умов розкоші і раз у раз, не розуміючи того, як це важко для сина, вимагала то екіпажа, якого в них не було, щоб послати за знайомою, то дорогої їжі для себе і вина для сина, то грошей, щоб зробити подарунок-сюрприз Наташі, Соні й тому ж Миколі.

Соня вела домашнє господарство, доглядала тітку, читала їй вголос, переносила її примхи і затаєну неприхильність і помагала Миколі приховувати від старої графині ті нестатки, яких вони зазнавали. Микола почував себе в неоплатному боргу вдячності перед Сонею за все, що вона робила для його матері, захоплювався її терпінням і відданістю, але намагався віддалятись від неї.

Він у душі своїй наче докоряв їй за те, що вона була занадто досконала, і за те, що не було чого закинути їй. У ній було все, за що цінять людей; але було мало того, що змусило б його любити її. І він почував, що чим більше він цінить, тим менше любить її. Він піймав її на слові, в її листі, яким вона давала йому волю, і тепер обходився з нею так, наче все те, що було між ними, вже давним-давно забуте і ні в якому разі не повториться.

Миколове становище дедалі гіршало. Думка про те, щоб відкладати зі своєї платні, залишилася мрією. Він не тільки не відкладав, але й, задовольняючи материні вимоги, заборговувався дрібницями. Виходу зі свого становища він не бачив ніякого. Думка про одруження з багатою спадкоємницею, яку йому пропонували його родички, була для нього огидна. Другий вихід з його становища — смерть матері — ніколи не спадав йому на думку. Він нічого не бажав, ні на що не сподівався; і в самій глибині душі почував понуру й сувору насолоду в покірливому перенесенні свого становища. Він старанно уникав колишніх знайомих з їх співчуттям та пропонуванням образливої допомоги, уникав усякого розвіяння і розваги, навіть вдома нічим не займався, крім розкладання карт зі своєю матір’ю, мовчазними прогулянками по кімнаті та курінням люльки за люлькою. Він наче оберігав у собі той понурий настрій, в якому лише й почував себе спроможним переносити своє становище.

VI

На початку зими княжна Марія приїхала в Москву. З міських чуток вона взнала про становище Ростових і про те, як «син жертвував собою для матері», — так говорили в місті.

«Я й не чекала від нього іншого», — казала собі княжна Марія, почуваючи радісне підтвердження своєї любові до нього. Згадуючи свої дружні і майже родинні стосунки з усією сім’єю, вона вважала за свій обов’язок їхати до них. Але, згадуючи свої взаємини з Миколою у Воронежі, княжна Марія боялась цього. Переборовши свій страх, вона, проте, через кілька тижнів по своєму прибутті в місто приїхала до Ростових.

Микола перший зустрів її, бо до графині можна було проходити лише через його кімнату. Як тільки він глянув на неї, обличчя його замість виразу радості, яку сподівалась побачити на ньому княжна Марія, набрало зовсім нового для княжни виразу холодності, сухості й гордості. Микола спитав про її здоров’я, провів до матері і, посидівши хвилин з п’ять, вийшов з кімнати.

Коли княжна виходила від графині, Микола знову зустрів її і особливо урочисто й сухо провів до передпокою. Він ні слова не відповів на її зауваження про графинине здоров’я. «Вам що до того? Дайте мені спокій», — говорив його погляд.

— І чого швендяє? Чого їй треба? Терпіти не можу цих паній і всіх цих люб’язностей! — сказав він уголос при Соні, очевидно не можучи стримувати своєї досади, після того, як карета княжни від’їхала від дому.

— Ой, як можна так говорити, Nicolas, — сказала Соня, ледве приховуючи свою радість. — Вона така добра, і maman^[451] так любить її.

Микола нічого не відповів і хотів би зовсім не говорити більше про княжну. Але з часу її одвідин стара графиня щодня по кілька разів заговорювала про неї.

Графиня хвалила її, вимагала, щоб син поїхав до неї, висловлювала бажання бачити її частіш, але разом з тим у неї завжди, коли вона говорила про княжну, псувався настрій.

Микола хотів мовчати, коли мати говорила про княжну, але мовчання його дратувало графиню.

— Вона дуже достойна і прекрасна дівчина, — казала вона, — і тобі треба до неї поїхати. Все-таки ти побачиш кого-небудь, а то тобі скучно, я гадаю, з нами.

— Та я зовсім не бажаю, матусю.

— То хотів бачити, а тепер — не бажаю. Я тебе, друже мій, не розумію. То тобі скучно, то ти раптом нікого не хочеш бачити.

— Та я не казав, що мені скучно.

— Як же, ти сам сказав, що ти й бачити її не бажаєш. Вона дуже достойна дівчина і завжди тобі подобалась; а тепер раптом якісь резони. Все від мене приховують.

— Та зовсім ні, матусю.

— Якби я просила тебе зробити щось неприємне, а то я прошу тебе поїхати віддати візит. Здається, й чемність вимагає... Я тебе просила і тепер більш не втручаюсь, коли в тебе таємниці від матері.

— Та, я поїду, якщо ви хочете.

— Мені все одно; я для тебе бажаю.

Микола зітхав, кусаючи вуса, і розкладав карти, намагаючись відвернуту материну увагу на іншу тему.

На другий, на третій і на четвертий день повторилася та ж і знову та ж розмова.

Після своїх одвідин Ростових і того несподіваного холодного прийому, що їй зробив Микола, княжна Марія призналась собі, що вона мала рацію, не бажаючи їхати першою до Ростових.

«Я нічого іншого й не чекала, — казала вона собі, закликаючи на допомогу свою гордість. — Мені нема ніякого діла до нього, я тільки хотіла бачити стареньку, яка завжди була добра до мене і якій я багато чим завдячую».

Та вона не могла заспокоїтися цими міркуваннями: щось схоже на каяття мучило її, коли вона згадувала свої одвідини. Незважаючи на те, що вона твердо вирішила не їздити більш до Ростових і забути все це, вона увесь час почувала себе в непевному становищі. І коли вона питала себе, що ж таке було те, що мучило її, вона мусила признатися, що це були її взаємини з Ростовим. Його холодний, чемний тон не випливав з його почуття до неї (вона це знала), а прикривав щось. Це щось їй треба було з’ясувати; і вона почувала, що до того часу не могла бути спокійною.

В середині зими вона сиділа у класній і стежила за уроками небожа, коли прийшли повідомити її про приїзд Ростова. З твердим наміром не виявляти своєї таємниці й не показати свого збентеження, вона запросила m-lle Bourienne і з нею разом вийшла до вітальні.

З першого погляду на Миколове обличчя вона побачила, що він приїхав лише для того, щоб виконати обов’язок чемності, і вирішила твердо тримати себе в тому самому тоні, в якому він звернеться до неї.

Вони заговорили про здоров’я графині, про спільних знайомих, про останні новини війни, і коли минули ті десять хвилин, що їх вимагає пристойність і після яких гість може встати, Микола підвівся прощаючись.

Княжна з допомогою m-lle Bourienne витримала розмову дуже добре; але вже в останню хвилину, в той час, як він підвівся, вона відчула таку втому від розмови про те, до чого їй не було діла, і думка про те, за що саме їй так мало дано радощів у житті, так заполонила її, що вона в забутті, спрямувавши перед собою погляд своїх променистих очей, сиділа нерухомо, не помічаючи, що він встав.

Микола подивився на неї і, бажаючи показати, що він не помічає її неуважності, сказав кілька слів m-lle Bourienne і знову глянув на княжну. Вона сиділа так само нерухомо, і на ніжному обличчі її було страждання. Йому раптом стало жаль її і майнула неясна думка, що, можливо, він був причиною тієї печалі, що пойняла її обличчя. Йому захотілося втішити її, сказати їй що-небудь приємне; та він не міг придумати, що сказати їй.

— Прощавайте, княжно, — сказав він. Вона опам’яталася, спалахнула і тяжко зітхнула.

— Ах, пробачте, — сказала вона, мовби прокинувшись. — Ви вже їдете, графе; ну, прощавайте! А подушку графині?

— Стривайте, я зараз принесу її, — сказала m-lle Bourienne і вийшла з кімнати.

Обоє мовчали, зрідка поглядаючи одне на одного.

— Так, княжно, — промовив, нарешті, Микола, сумовито усміхаючись, — недавно, здається, а скільки води збігло відтоді, які ми з вами вперше бачилися в Богучарові. Якими всі ми здавались нещасними, — а я дорого дав би, щоб повернути той час... та не повернеш.

Княжна уважно дивилася йому в очі своїм променистим поглядом, коли він говорив це. Вона наче намагалася зрозуміти те таємне значення його слів, яке пояснило б їй його почуття до неї.

— Так, так, — сказала вона, — але вам нема чого жалкувати за минулим, графе. Як я розумію теперішнє ваше життя, ви завжди з насолодою згадуватимете його, бо самозречення, яким ви живете тепер...

— Я не приймаю ваших похвал, — перебив він її поспішно, — навпаки, я безперестанно картаю себе; та це зовсім нецікава й невесела розмова.

І знову погляд його набрав попереднього сухого й холодного виразу. Але княжна вже побачила в ньому знову ту саму людину, яку вона знала й любила, і говорила тепер тільки з цією людиною.

— Я думала, що ви дозволите мені сказати вам це, — промовила вона. — Ми так зблизилися з вами... і з вашою сім’єю, і я думала, що ви не вважатимете за недоречне моє співчуття; та я помилилась, — сказала вона. Голос її раптом затремтів. — Я не знаю, чому, — говорила вона далі, заспокоївшись, — ви перше були іншим і...

— Є тисячі причин чому (він зробив особливий наголос на слові чому). Дякую вам, княжно, — сказав він тихо. — Іноді важко.

«Так ось через що! Ось через що! — говорив внутрішній голос у душі княжни Марії. — Ні, я не тільки цей веселий, добрий і одвертий погляд, не тільки вроду полюбила в ньому; я вгадала його благородну, тверду, самовіддану душу, — говорила вона собі. — Так, він тепер бідний, а я багата... Так, лише через те... Так, якби цього не було...» І згадуючи колишню його ніжність і тепер дивлячись на його добре і сумовите обличчя, вона враз зрозуміла причину його холодності.

— Чому ж, графе, чому? — раптом майже скрикнула вона мимоволі, присуваючись до нього. — Чому, скажіть мені? Ви повинні сказати. — Він мовчав. — Я не знаю, графе, вашого чому, — говорила вона далі. — Але мені важко, мені... Я признаюсь вам у цьому. Ви за щось хочете позбавити мене колишньої дружби. І мені це боляче. — У неї сльози були в очах і в голосі. — У мене так мало було щастя в житті, що для мене тяжка всяка втрата... Пробачте мені, прощавайте. — Вона раптом заплакала й пішла з кімнати.

— Княжно! Стривайте, ради бога, — вигукнув він, намагаючись зупинити її. — Княжно!

Вона оглянулась. Кілька секунд вони мовчки дивилися в очі одне одному, і далеке, неможливе раптом стало близьким, можливим і неминучим.....................

VII

Восени 1814 року Микола одружився з княжною Марією і переїхав з дружиною, матір’ю і Сонею жити в Лисі Гори.

За три роки він, не продаючи дружининого маєтку, сплатив решту боргів і, одержавши невеличку спадщину після померлої кузини, сплатив і борг П’єру.

Ще через три роки, на 1820 рік, Микола так влаштував свої грошові справи, що прикупив невеликий маєток біля Лисих Гір і провадив переговори про викуп батьківського Отрадного, що було його улюбленою мрією.

Почавши господарювати з необхідності, він скоро так захопився господарством, що воно стало для нього улюбленим і майже єдиним заняттям.

Микола був господарем простим, не любив нововведень, особливо англійських, що входили тоді в моду, сміявся з теоретичних творів про господарство, не любив заводів, дорогих виробництв, сіяння дорогих хлібів і взагалі не займався зокрема жодною частиною господарства. В нього перед очима завжди був тільки маєток, а не будь-яка окрема частина його. А в маєтку головною річчю був не азот і не кисень, які є у грунті і в повітрі, не особливий плуг і гній, а те головне знаряддя, з допомогою якого діє і азот, і кисень, і гній, і плуг — тобто робітник-селянин. Коли Микола взявся до господарства і став придивлятися до різних його частин, селянин особливо привернув до себе його увагу; селянин здавався йому не тільки знаряддям, а й метою і суддею. Він спочатку придивлявся до селянина, намагаючись зрозуміти, чого йому треба, що він вважає поганим і гарним, і тільки вдавав, що розпоряджається і наказує, а по суті тільки вчився у селян і прийомів, і мови, і міркувань про те, що добре і що погано. І тільки тоді, коли зрозумів смаки і прагнення селянина, коли навчився говорити його мовою і розуміти таємний зміст його мови, коли відчув, що він зріднився з селянином, тільки тоді став він сміливо управляти ним, тобто виконувати щодо селян ті самі обов’язки, виконання яких від нього вимагалось. І Миколове господарство давало дуже й дуже гарні результати.

Беручи на себе управління маєтком, Микола зразу, якимсь даром прозріння, призначав бурмистром, старостою, виборним тих самих людей, яких обрали б самі селяни, якби вони могли обирати, і начальники його ніколи не змінювались. Перше ніж дослідити хімічні властивості гною, перше ніж заглиблюватися у дебет і кредит (як він любив глузливо казати), він довідувався про кількість худоби в селян і збільшував цю кількість усіма можливими засобами. Родини селян він підтримував у якнайбільших розмірах, не дозволяючи ділитися. Лінивих, розпусних і кволих однаково переслідував і намагався виганяти з громади.

Під час сівби, косовиці та жнив він цілком однаково придивлявся до своїх і до селянських ланів. І рідко в яких господарів були так рано й добре засіяні й зібрані поля і так багато прибутку, як у Миколи.

З двораками він не любив мати ніякого діла, називав їх дармоїдами і, як усі казали, розпустив і розбестив їх; коли треба було зробити яке-небудь розпорядження щодо дворака, особливо коли треба було карати, він вагався і радився з усіма в домі; тільки коли була змога віддати в солдати замість селянина дворака, він робив це, анітрохи не вагаючись. В усіх розпорядженнях, що стосувались селян, він ніколи не мав ні найменшого сумніву. Кожне розпорядження його — він це знав — буде схвалене всіма проти одного чи кількох.

Він однаково не дозволяв собі турбувати чи картати людину тому тільки, що йому так хотілося, як і облегшувати й нагороджувати людину тому, що в цьому полягало його особисте бажання. Він не міг би сказати, в чому полягало це мірило того, що слід і чого не слід; але мірило це в його душі було стале і непохитне.

Він часто казав з досадою про яку-небудь невдачу чи безлад: «З нашими руськими людьми», — і йому здавалося, що він терпіти не може селянина.

Але він усіма силами душі любив цих наших руських людей та їх побут і тому тільки зрозумів і засвоїв собі той єдиний шлях і прийом господарювання, які давали добрі наслідки.

Графиня Марія ревнувала свого чоловіка до цієї любові його і жалкувала, що не могла в ній брати участі; але не могла зрозуміти радощів і печалей, які давав йому цей окремий, чужий для неї маленький світ. Вона не могла зрозуміти, чому він бував такий особливо жвавий і щасливий, коли, вставши на світанку і провівши ранок у полі чи на току, він повертався до її чаю з сівби, з косовиці чи зі жнив. Вона не розуміла, чим він так захоплювався, розповідаючи з радісним збудженням про багатого хазяйновитого селянина Матвія Єрмишина, який цілу ніч з родиною возив снопи, і, коли ще ні в кого нічого не було зібране, він уже ставив скирти. Вона не розуміла, чому він так радісно, переходячи од вікна до балкона, усміхався під вусами і підморгував, коли на присохлі вруна вівса випадав теплий густий дощик, або чому, коли в косовицю чи в жнива загрозливу хмару відносило вітром, він, червоний, засмаглий, спітнілий, з запахом полину та польового гірчаку у волоссі, приходячи з току, радісно потираючи руки, казав: «Ну, ще деньок, і моє й селянське все буде у стодолі».

Ще менше могла вона зрозуміти, чому він, з його добрим серцем, з його повсякчасною готовістю запобігти її бажанням, вдавався майже у розпач, коли вона переказувала йому просьби яких-небудь жінок чи чоловіків, що звертались до неї, щоб звільнити їх від робіт, чому він, добрий Nicolas, вперто відмовляв їй, сердито просячи її не втручатися не в свою справу. Вона почувала, що в нього є окремий світ, який він гаряче любить, з якимись законами, незрозумілими для неї.

Коли вона іноді, намагаючись зрозуміти його, казала йому про заслугу, яка полягає в тому, що він робить добро своїм підлеглим, він сердився і відповідав: «От уже анітрохи: ніколи й на думку мені не спадає; і для їхнього блага остільки не зроблю. Все це поезія та бабські теревені, — все це благо ближнього. Мені треба, щоб наші діти не пішли з торбами; мені треба влаштувати наші достатки, поки я живий; от і все. А для цього потрібен порядок, потрібна суворість... Ось що!» — говорив він, стискаючи свій сангвінічний кулак. «І справедливість, звичайно, — додавав він, — бо коли селянин голий і голодний, і конячина в нього одна, то він ні на себе, ні на мене не виробить».

І мабуть тому, що Микола не дозволяв собі думки про те, що він робить що-небудь для інших, для чесноти, — усе, що він робив, було плодотворним: багатство його швидко збільшувалось; сусідні селяни приходили просити його, щоб він купив їх, і довго після його смерті між людьми зберігалася побожна пам’ять про його управління. «Господар був... Спочатку селянське, а потім своє. Ну, і потачки не давав! Одно слово — господар!»

VIII

Одно, що іноді мучило Миколу відносно його хазяйнування, це була його запальність у поєднанні з його старою гусарською звичкою давати волю рукам. Перший час він не вбачав у цьому нічого поганого, але на другий рік після свого одруження його погляд на такого характеру розправи раптом змінився.

Одного разу влітку з Богучарова був викликаний староста, який замінив померлого Дрона, обвинувачений у різних шахрайствах та несправностях. Микола вийшов до нього на ганок, і з перших відповідей старости з сіней почулися крик і удари. Повернувшись на сніданок додому, Микола підійшов до дружини, що сиділа з низько опущеною над п’яльцями головою, і став розповідати їй, як звичайно, все те, чим він заклопотаний був цього ранку, і між іншим про богучаровського старосту. Графиня Марія, червоніючи, бліднучи і підбираючи губи, сиділа так само, опустивши голову, і нічого не відповідала на чоловікові слова.

— Який нахабний мерзотник, — казав він, спалахуючи від самої згадки. — Ну, сказав би він мені, що був п’яний, не бачив... Та що з тобою, Марі? — раптом спитав він.

Графиня Марія підвела голову, хотіла щось сказати, але знову поспішно опустила очі і зібрала губи.

— Що ти? що з тобою, друже мій?..

Негарна графиня Марія завжди кращала, коли плакала. Вона ніколи не плакала від болю чи досади, а завжди від суму і жалості. І коли вона плакала, променисті очі її набували невідпорної чарівливості.

Тільки-но Микола взяв її за руку, вона неспроможна була стриматися і заплакала.

— Nicolas, я бачила... він винен, але ти, нащо ти? Nicolas!.. — і вона затулила обличчя руками.

Микола замовк, багрово почервонів і, відійшовши від неї, мовчки став ходити по кімнаті. Він зрозумів, чого вона плакала; але він не міг у душі своїй одразу погодитися з нею, що те, з чим він зжився змалку, що він вважав звичайнісіньким, — було поганим.

«Люб’язності це, бабські теревені, чи вона має рацію?» — питав він сам себе. Не розв’язавши сам з собою цього питання, він ще раз глянув на її стражденне і любляче обличчя і раптом зрозумів, що вона має рацію, а він давно вже винен сам перед собою.

— Марі, — сказав він тихо, підійшовши до неї, — цього більше не буде ніколи; даю тобі слово. Ніколи, — повторив він тремтячим голосом, як хлопчик, який просить прощення.

Сльози ще рясніше полилися з очей графині. Вона взяла чоловікову руку й поцілувала її.

— Nicolas, коли ти розбив каме? — щоб змінити розмову, сказала вона, розглядаючи його руку, на якій був перстень з головою Лаокоона.

— Сьогодні; все те саме. Ах, Марі, не нагадуй мені про це. — Він знову спалахнув. — Даю тобі слово честі, що цього більш не буде. І нехай це буде мені пам’ятка назавжди, — сказав він, показуючи на розбитий перстень.

Відтоді, тільки-но під час розмов зі старостами та прикажчиками кров ударяла йому в обличчя і руки починали стискатися в кулаки, Микола крутив розбитого персня на пальці й опускав очі перед людиною, яка розсердила його. Проте разів зо два на рік він забувався і тоді, прийшовши до дружини, признавався і знову давав обіцянку, що вже тепер це було востаннє.

— Марі, ти, певне, ставишся до мене з презирством? — казав він. — Я вартий цього.

— Ти зійди з очей, зійди швидше, коли почуваєш, що не можеш стриматися, — сумовито казала графиня Марія, намагаючись утішити чоловіка.

У дворянському громадянстві губернії Миколу поважали, але не любили. Дворянські інтереси не цікавили його. І саме за це одні вважали його гордим, другі — дурним чоловіком. Увесь час його влітку, од весняної сівби і до жнив, минав у клопотах по господарству. Восени він з тією ж діловитою серйозністю, з якою займався господарством, поринав у полювання, відходячи на місяць і на два в далеке поле зі своєю охотою. Взимку він їздив по інших селах і читав. Читав він книжки здебільшого історичні, яких виписував щороку на певну суму. Він збирав собі, як сам казав, серйозну бібліотеку і за правило мав прочитувати всі ті книжки, які купував. Він із значущим виглядом частенько сидів у кабінеті за цим читанням, що спершу було поставленим собі обов’язком, а потім стало звичним заняттям, яке давало йому особливу приємність і свідомість того, що він зайнятий серйозною справою. За винятком поїздок у справах, взимку, він здебільшого проводив час вдома, зживаючись з сім’єю і входячи у дрібні стосунки між матір’ю і дітьми. З дружиною він сходився все ближче й ближче, що не день то відкриваючи в ній нові душевні скарби.

Соня з того часу, як Микола одружився, жила в його домі. Ще до свого весілля Микола, обвинувачуючи себе і хвалячи її, розповів своїй майбутній дружині все, що було між ним і Сонею. Він просив княжну Марію бути лагідною і доброю з його кузиною. Графиня Марія добре почувала вину свого чоловіка; почувала і свою вину перед Сонею; думала, що її багатство мало вплив на Миколів вибір, не могла нічого закинути Соні, бажала любити її; проте не тільки не любила, а часто знаходила в своїй душі злі почуття проти неї і не могла перебороти їх.

Якось раз вона розговорилася з другом своїм Наташею про Соню і про свою до неї несправедливість.

— Знаєш що, — сказала Наташа, — от ти багато читала євангеліє; там є одно місце прямо про Соню.

— Що? — здивовано спитала графиня Марія.

— «Імущому дасться, а в неімущого одніметься», пам’ятаєш? Вона — неімущий. За що? не знаю; в ній нема, можливо, егоїзму, — я не знаю, але в неї відбереться, і все відібралося. Мені її страшенно жаль іноді; я страшенно бажала перше, щоб Nicolas одружився з нею; але я завжди мовби передчувала, що цього не буде. Вона пустоцвіт; знаєш, як на полуницях. Іноді мені її жаль, а іноді я думаю, що вона не почуває цього, як почували б ми.

І хоч графиня Марія тлумачила Наташі, що ці слова євангелія треба розуміти інакше, — дивлячись на Соню, вона погоджувалася з тим поясненням, що дала Наташа. Справді, здавалося, що Сонине становище для неї самої не обтяжливе і що вона цілком примирилася зі своїм призначенням пустоцвіту. Вона дорожила, здавалось, не так людьми, як усією сім’єю. Вона, як кішка, прижилася не до людей, а до господи. Вона доглядала стару графиню, пестила й бавила дітей, завжди була готова до тих дрібних послуг, на які вона була здатна; але все це приймалось мимоволі з занадто малою вдячністю...

Садибу Лисих Гір було наново відбудовано, але вже не так розкішно, як вона була за покійного князя.

Будівлі, початі в часи нестатків, були більш ніж прості. Величезний дім на старому кам’яному фундаменті був дерев’яний, оштукатурений лише зсередини. Великий місткий дім з нефарбованою дощаною підлогою був мебльований дуже простими твердими диванами та кріслами, столами та стільцями зі своїх беріз і роботи своїх столярів. Дім був місткий, з кімнатами для челяді і з відділенням для приїжджих. Родичі Ростових і Болконських іноді з’їжджалися гостювати в Лисі Гори сім’ями, своїми шістнадцятьма кіньми, з десятками слуг, і жили місяцями. Крім того, чотири рази на рік, в іменини та у дні народження господарів, з’їжджалося до ста чоловік гостей на один-два дні. Решту часу року точилося непорушно правильне життя із звичайними заняттями, чаями, сніданками, обідами, вечерями з домашньої провізії.

IX

Був передодень зимового Миколи, 5 грудня 1820 року. Цього року Наташа з дітьми і з чоловіком з початку осені гостювала у брата. П’єр був у Петербурзі, куди він поїхав у своїх особливих справах, як він казав, на три тижні, і де він тепер уже проживав сьомий. Його чекали з хвилини на хвилину.

5 грудня, крім родини Безухових, у Ростових гостював ще давній Миколів друг, одставний генерал Василь Федорович Денисов.

Микола знав, що 6 числа, в день свята, коли з’їдуться гості, йому доведеться скинути бешмет, одягти сюртук, з вузькими носками вузькі чоботи і їхати до нової церкви, яку він збудував, а потім приймати поздоровлення та пропонувати закуски й говорити про дворянські вибори та про урожай; але передодень свята він вважав за своє право ще провести звичайно. До обіду Микола перевірив рахунки бурмистра з рязанського села, по маєткові небожа дружини, написав два листи в справах і пройшовся на тік, на скотний та кінний двори. Вживши заходів проти очікуваної на завтра загальної пиятики з нагоди храмового свята, він прийшов на обід і, не встигнувши віч-на-віч переговорити з дружиною, сів за довгий, на двадцять приборів, стіл, за який зібралися всі домашні. За столом були мати, старенька Бєлова, що жила при ній, дружина, троє дітей, гувернантка, гувернер, небіж зі своїм гувернером, Соня, Денисов, Наташа, її троє дітей, їх гувернантка і старенький Михайло Іванович, князів архітектор, що жив у Лисих Горах на покої.

Графиня Марія сиділа на протилежному кінці столу. Тільки-но чоловік сів на своє місце, графиня Марія помітила по тому жесту, з яким він, знявши серветку, швидко пересунув перед собою склянку і чарку, що він у поганому настрої, як це іноді з ним буває, особливо перед супом і коли він просто з господарства прийде до обіду. Графиня Марія прекрасно знала цей його настрій і, коли сама була в доброму гуморі, спокійно чекала, поки він поїсть супу, і тоді вже починала говорити з ним і змушувала його признаватися, що він без причини був не в настрої; але сьогодні вона зовсім забула це своє спостереження; їй стало боляче, що він без причини на неї сердиться, і вона відчула себе нещасною. Вона спитала його, де він був. Він відповів. Вона ще спитала, чи все гаразд у господарстві. Він неприємно скривився від її ненатурального тону і поспішно відповів.

«То я не помилялась, — подумала графиня Марія, — і за що він на мене сердиться?» В тоні, яким він відповідав їй, графиня Марія чула недоброзичливість до себе й бажання припинити розмову. Вона почувала, що її слова були неприродні; але вона не могла стриматися, щоб не поставити ще кілька запитань.

Розмова за обідом завдяки Денисову скоро стала загальною і жвавою, і графиня Марія не розмовляла з чоловіком. Коли вийшли з-за стола і прийшли дякувати старій графині, графиня Марія поцілувала, підставляючи свою руку, чоловіка і спитала, за що він на неї сердиться.

— У тебе завжди чудні думки; і не думав сердитися, — сказав він.

Але слово завжди відповіло графині Марії: так, серджусь і не хочу сказати.

Микола жив зі своєю дружиною так гарно, що навіть Соня і стара графиня, бажаючи з ревнощів незгоди між ними, не могли знайти приводу для докору; але й між ними бували хвилини ворожості. Іноді, саме після найщасливіших періодів, на них раптом находило почуття відчуженості і ворожості; це почуття з’являлося здебільшого під час вагітності графині Марії. Тепер вона була в цьому періоді.

— Ну, messieurs et mesdames, — сказав Микола голосно І мовби весело (графині Марії здавалося, що це навмисне, щоб її образити), — я з шостої години на ногах. Завтра вже треба страждати, а сьогодні піду відпочину. — І, не сказавши більш нічого графині Марії, він пішов до маленької диванної і ліг на диван.

«Оце завжди так, — думала графиня Марія. — З усіма говорить, тільки не зі мною. Бачу, бачу, що я йому огидна. Особливо в цьому становищі». Вона подивилась на свій високий живіт і в дзеркало на своє жовто-бліде і схудле обличчя з більшими, ніж будь-коли, очима.

І все їй стало неприємним: і галас, і регіт Денисова, і Наташина мова, і особливо той погляд, який на неї поспішно кинула Соня.

Соня завжди була першим приводом, що його обирала графиня Марія для свого роздратовання.

Посидівши з гостями і не розуміючи нічого з того, що вони говорили, вона тихенько вийшла і пішла до дитячої.

Діти на стільцях їхали в Москву і запросили її з собою. Вона сіла, погралася з ними, але думка про чоловіка і про безпричинну досаду його не переставала мучити її. Вона встала й пішла, з зусиллям ступаючи навшпиньки, до маленької диванної.

«Може, він не спить; я порозуміюся з ним», — сказала вона собі. Андрюша, старший хлопчик, наслідуючи її, пішов за нею навшпиньки. Графиня Марія не помітила його.

— Chère Marie, il dort, je crois; il est si fatigué^[452], — сказала у великій диванній Соня, що (як здавалося графині Марії) скрізь зустрічалась їй. — Щоб Андрюша не розбудив його.

Графиня Марія оглянулась, побачила за собою Андрюшу, відчула, що Соня має рацію, і саме тому спалахнула і, видно, ледве стрималась від жорсткого слова. Вона нічого не сказала і, щоб не послухати її, зробила знак рукою, щоб Андрюша не знімав шуму, проте йшов за нею, і підійшла до дверей. Соня пройшла в другі двері. З кімнати, в якій спав Микола, чутно було його рівне, знайоме дружині до найменших відтінків дихання. Вона, чуючи це дихання, бачила перед собою його гладенький гарний лоб, вуса, все обличчя, на яке вона так часто подовгу дивилася, коли він спав, у тиші ночі. Микола раптом поворушився і крекнув. І в ту ж мить Андрюша з-за дверей крикнув:

— Татусю, матуся тут стоїть.

Графиня Марія зблідла від страху і стала робити знаки синові. Він замовк, і з хвилину тривала страшна для графині Марії мовчанка. Вона знала, як не любить Микола, щоб його будили. Раптом за дверима почулось знову кректання, рух, і незадоволений Миколів голос сказав:

— Ні хвилини не дадуть спокою. Марі, ти? Нащо ти привела його сюди?

— Я підійшла тільки подивитись, я не бачила... даруй...

Микола прокашлявся і замовк. Графиня Марія відійшла од дверей і провела сина до дитячої. Через п’ять хвилин маленька чорноока трирічна Наташа, батькова улюблениця, почувши від брата, що татусь спить, а матуся в диванній, непомітно для матері побігла до батька. Чорноока дівчинка сміливо скрипнула дверима, підійшла енергійними дрібними кроками тупих ніжок до дивана і, розглянувши позу батька, який спав до неї спиною, сп’ялася навшпиньки й поцілувала батька в руку, що лежала під головою. Микола обернувся, зворушено усміхаючись.

— Наташо, Наташо! — почувся з дверей зляканий шепіт графині Марії. — Татусь хоче спати.

— Ні, мамо, він не хоче спати, — переконано відповіла маленька Наташа, — він сміється.

Микола спустив ноги, підвівся і взяв на руки дочку.

— Увійди, Машо, — сказав він до дружини. Графиня Марія увійшла до кімнати і сіла біля чоловіка.

— Я й не бачила, як він за мною прибіг, — боязко сказала вона. — Я так.

Микола, тримаючи однією рукою дочку, подивився на дружину і, помітивши винуватий вираз її обличчя, другою рукою обійняв її і поцілував у волосся.

— Можна цілувати мама? — спитав він Наташу.

Наташа соромливо усміхнулася.

— Знову, — з наказовим жестом сказала вона, показуючи на те місце, куди Микола поцілував дружину.

— Я не знаю, чому ти думаєш, що в мене поганий настрій, — сказав Микола, відповідаючи на запитання, яке, він знав, було в душі його дружини.

— Ти не можеш собі уявити, яка я буваю нещасна, самотня, коли ти такий. Мені все здається...

— Марі, годі, дурниці. Як тобі не совісно, — сказав він весело.

— Мені здається, що ти не можеш любити мене, що я така погана... і завжди... а тепер... у цьому ста...

— Ах, яка ти смішна! Не те миле, що гоже, а те гоже, що миле. Це тільки Malvina та інших люблять за те, що вони вродливі; а дружину хіба я люблю? Я не люблю, а так, не знаю, як тобі сказати. Без тебе і коли ось так у нас якась кішка пробіжить, я наче пропав і нічого не можу. Ну що, я люблю палець свій? Я не люблю, а спробуй, відріж його...

— Ні, я не так, але я розумію. То ти на мене не сердишся?

— Страшенно серджуся, — сказав він усміхаючись і, вставши й поправивши волосся, став ходити по кімнаті.

— Ти знаєш, Марі, про що я думав? — почав він тепер, коли замирення відбулося, зараз же починаючи думати вголос при дружині. Він не питав про те, чи готова вона слухати його; йому було однаково. Думка виникла в нього, отже і в неї. І він розповів їй свій намір вмовити П’єра залишитися з ними до весни.

Графиня Марія вислухала його, зробила зауваження і почала в свою чергу думати вголос свої думки. Її думки були про дітей.

— Як жінку вже видно тепер, — сказала вона по-французькому, показуючи на маленьку Наташу. — Ви нас, жінок, картаєте за нелогічність. Ось вона — наша логіка. Я кажу: тато хоче спати, а вона каже: ні, він сміється. І вона має рацію, — сказала графиня Марія, щасливо усміхаючись.

— Авжеж! — і Микола, взявши на свою сильну руку доньку, високо підняв її, посадив на плече, перехопивши за ніжки, і став ходити з нею по кімнаті. У батька і в дочки були однаково безтямно-щасливі обличчя.

— А знаєш, ти, можливо, несправедливий. Ти занадто любиш цю, — пошепки по-французькому сказала графиня Марія.

— Так, але що ж робити?.. Я намагаюсь не показати...

В цей час у сінях і в передпокої почулися звуки блока і кроків, схожих на звуки приїзду.

— Хтось приїхав.

— Я певна, що П’єр. Я піду довідаюсь, — сказала графиня Марія і вийшла з кімнати.

У її відсутності Миколадозволив собі галопом прокатати дочку колом по кімнаті. Задихавшись, він швидко скинув дівчинку, яка сміялася, і пригорнув її до грудей. Його стрибки нагадали йому танці, і він, дивлячись на дитяче кругле щасливе личко, думав про те, якою вона буде, коли він почне вивозити її стареньким і, як бувало небіжчик батько танцював з дочкою Данила Купора, пройдеться з нею мазурку.

— Він, він, Nicolas! — сказала через кілька хвилин графиня Марія, повертаючись до кімнати. — Тепер ожила наша Наташа. Треба було бачити її захоплення і як йому перепало зараз же за те, що він прострочив. — Ну, ходімо скоріш, ходімо! Розстаньтеся ж нарешті, — сказала вона, з усмішкою дивлячись на дівчинку, яка горнулась до батька. Микола вийшов, тримаючи дочку за руку.

Графиня Марія зосталася в диванній.

— Ніколи, ніколи не повірила б, — прошепотіла вона сама з собою, — що можна бути такою щасливою. — Обличчя її засяяло усмішкою; але в той самий час вона зітхнула, і тихим смутком пойнялися її глибокі очі. Наче крім того щастя, яке вона почувала, було інше, недосяжне в цьому житті щастя, що про нього вона мимоволі згадала в цю хвилину.

X

Наташа вийшла заміж ранньої весни 1813 року, в неї у 1820 році було вже три дочки і один син, якого вона бажала і тепер сама годувала. Вона поповніла і поширшала, так що трудно було впізнати у цій сильній матері колишню тонку, рухливу Наташу. Риси обличчя її визначились і мали вираз спокійної лагідності і ясності. В її обличчі не було, як перше, цього вогню збудження, що безперестанно горів і надавав їй чарівності. Тепер часто видно було лише її обличчя та тіло, а душі зовсім не було видно. Видно було лише сильну, красиву і плодючу самку. Дуже рідко займався в ній тепер колишній вогонь. Це бувало лише тоді, коли, як тепер, повертався чоловік, коли видужувала дитина або коли вона з графинею Марією згадувала про князя Андрія (з чоловіком вона, гадаючи, що він ревнує її до пам’яті князя Андрія, ніколи не говорила про нього), і дуже рідко, коли що-небудь випадково втягало її у співи, які вона зовсім покинула після того, як вийшла заміж. І в ті рідкі хвилини, коли давній вогонь займався в її розвиненому красивому тілі, вона бувала ще більш привабливою, ніж перше.

З часу свого заміжжя Наташа жила з чоловіком у Москві, в Петербурзі, у підмосковному селі та в матері, тобто у Миколи. У вищому світі молоду графиню Безухову бачили мало, і ті, які бачили, залишились нею незадоволені. Вона не була ні привітна, ні люб’язна. Наташа не то щоб любила самотність (вона не знала, чи любила вона, чи ні; їй навіть здавалося, що ні), але вона, виношуючи, народжуючи і годуючи дітей і беручи участь у кожній хвилині чоловікового життя, не могла задовольнити цих потреб інакше, як відмовившись від світу. Усі, що знали Наташу до заміжжя, дивувалися з тієї зміни, що сталася в ній, як з чогось незвичайного. Лише стара графиня, материнським чуттям зрозумівши, що всі пориви Наташині мали началом тільки потребу мати сім’ю, мати чоловіка (як вона, не так жартома, як насправжки, кричала в Отрадному), — лише мати дивувалася з дивування людей, що не розуміли Наташі, і повторювала, що вона завжди знала, що Наташа буде зразковою дружиною і матір’ю.

— Вона тільки до краю доводить свою любов до чоловіка та дітей, — казала графиня — так що це навіть нерозумно.

Наташа не йшла за тим золотим правилом, що його проповідують розумні люди, особливо французи, яке полягає в тому, що дівчина, виходячи заміж, не повинна опускатися, не повинна занедбувати своїх талантів, повинна ще більше, ніж до заміжжя, займатися своєю зовнішністю, повинна принаджувати чоловіка так само, як вона принаджувала не чоловіка. Наташа, навпаки, кинула відразу всі свої очарування, з яких у неї було одно незвичайно сильне — співи. Вона тому й кинула їх, що це було сильне очарування. Наташа не дбала ні про свої манери, ні про делікатність мови, ні про те, щоб показатися своєму чоловікові у найвигідніших позах, ні про свій туалет, ні про те, щоб не турбувати чоловіка своєю вимогливістю. Вона робила все протилежне цим правилам. Вона почувала, що ті чари, які інстинкт навчав її використовувати перше, тепер тільки були б смішні в очах її чоловіка, якому вона з першої хвилини віддалася вся — тобто всією душею, не залишивши жодного куточка не відкритим для нього. Вона почувала, що зв’язок її з чоловіком держався не тими поетичними почуттями, що принадили його до неї, а чимсь іншим, невизначеним, але твердим, як зв’язок її власної душі з тілом.

Розпушувати кучері, надівати роброни та співати романси для того, щоб привабити до себе свого чоловіка, здалося б їй таким самим чудним, як прикрашати себе для того, щоб самій бути задоволеною з себе. А прикрашати себе для того, щоб подобатись іншим, — можливо, це й було б їй приємно — вона не знала, — але було зовсім ніколи. Головна причина, з якої вона не займалася ні співами, ні туалетом, ні обдумуванням своїх слів, полягала в тому, що їй зовсім не було коли займатися цим.

Відомо, що людина має здатність усім єством поринати в один предмет, хоч би яким незначним він здавався. І відомо, що нема такого незначного предмета, який від зосередженої уваги, зверненої на нього, не розрісся б до безмежності.

Предметом, у який цілком поринула Наташа, була сім’я, тобто чоловік, якого треба було держати так, щоб він неподільно належав їй, домівці, — і діти, яких треба було виношувати, народжувати, годувати й виховувати.

І чим більше вона заглиблювалась, не розумом, а всією душею, усім єством своїм у предмет, що заполонював її, тим більш предмет цей розростався під її увагою, і тим кволішими й мізернішими здавались їй її сили, так що вона всі їх зосереджувала на тому ж самому і проте не встигала робити всього того, що здавалось їй потрібним.

Балачки й міркування про права жінок, про стосунки подружжя, про свободу і права чоловіка й жінки, хоч і не називалися ще, як тепер, питаннями, були тоді такі ж самі, як і тепер; та ці питання не тільки не цікавили Наташу, але вона й зовсім не розуміла їх.

Питання ці й тоді, як і тепер, існували тільки для тих людей, які в подружньому житті вбачають лише задоволення, що його мають чоловік і жінка одне від одного, тобто одно начало подружнього життя, а не все його значення, що полягає в сім’ї.

Міркування ці і теперішні питання, схожі на питання про те, яким чином дістати якнайбільше задоволення від обіду, не існували тоді, як не існують і тепер для людей, для яких метою обіду є живлення і метою подружнього життя — сім’я.

Коли мета обіду — живлення тіла, то той, хто з’їсть разом два обіди, досягне, можливо, більшого задоволення, але не досягне мети, бо обох обідів не перетравить шлунок.

Коли метою одруження є сім’я, то той, хто захоче мати багато жінок і чоловіків, можливо, матиме багато задоволення, але ні в якому разі не матиме сім’ї.

Все питання, коли метою обіду є живлення, а метою одруження — сім’я, розв’язується тільки тим, щоб не їсти більше того, що може перетравити шлунок, і не мати більше жінок і чоловіків, ніж стільки, скільки треба для сім’ї, тобто однієї і одного. Наташі треба було чоловіка. Чоловіка було дано їй. І чоловік дав їй сім’ю. І в другому, кращому чоловікові вона не тільки не вбачала потреби, але, тому що всі сили душевні її були спрямовані на те, щоб служити цьому чоловікові і сім’ї, вона й не могла собі уявити і не вбачала ніякого інтересу в уявлянні того, що було б, якби було інакше.

Наташа не любила товариства взагалі, але вона тим більш дорожила товариством рідних — графині Марії, брата, матері і Соні. Вона дорожила товариством тих людей, до яких вона, розпатлана, в халаті, могла вийти великими кроками з дитячої з радісним обличчям і показати пелюшку з жовтою, замість зеленої, плямою і вислухати втішання про те, що тепер дитині значно краще.

Наташа до такої міри опустилася, що її вбрання, її зачіски, її недоречно сказані слова, її ревнощі — вона ревнувала до Соні, до гувернантки, до кожної гарної і негарної жінки — були звичайною темою жартів усіх її близьких. Загальна думка була така, що П’єр був під черевиком своєї жінки, і насправді це було так. З самих перших днів їхнього подружнього життя Наташа поставила свої вимоги. П’єр дуже здивувався з цього цілком нового для нього погляду дружини, який полягав у тому, що кожна хвилина його життя належить їй і сім’ї; П’єр здивувався з вимог своєї дружини, але був потішений ними і підкорився їм.

Підвладність П’єрова полягала в тому, що він не смів не тільки залицятися, але й не смів з усмішкою говорити з іншою жінкою, не смів їздити до клубів, на обіди так, для того, щоб провести час, не смів витрачати грошей на примхи, не смів виїжджати на довгі строки, хіба що в справах, до яких дружина зараховувала і його заняття науками, в яких вона нічого не розуміла, хоч надавали їм великої ваги. На заміну цього П’єр мав повне право в себе вдома не тільки самим собою розпоряджатися, як він хотів, але й усією сім’єю. Наташа в себе вдома ставила себе у становище чоловікової рабині; і вся родина ходила навшпиньки, коли П’єр працював — читав або писав у своєму кабінеті. Досить було П’єру показати яке-небудь уподобання, і те, що він любив, завжди виконувалось. Досить йому було виявити бажання, і Наташа схоплювалась і бігла виконувати його.

Увесь дім керувався тільки гаданими повеліннями чоловіка, тобто П’єровими бажаннями, які Наташа намагалася вгадувати. Побут, місце життя, знайомство, зв’язки, Наташині заняття, виховання дітей — не тільки все робилося відповідно до виявленої волі П’єра, а Наташа намагалась і вгадати те, що могло випливати з висловлених у розмовах П’єрових думок. І вона вірно вгадувала те, в чому полягала суть П’єрових бажань, і, раз вгадавши її, вона вже твердо держалася раз обраного. Коли П’єр сам уже хотів зрадити своє бажання, вона боролась проти нього його ж таки зброєю.

Так, тяжкого часу, назавжди пам’ятного П’єру, Наташі, після народження першої кволої дитини, коли їм довелося змінити трьох мамок і Наташа захворіла з відчаю, П’єр одного разу висловив їй думки Руссо, з якими він був цілком згоден, про неприродність і шкідливість мамок. Відносно другої дитини, незважаючи на протидію матері, лікарів і самого чоловіка, які повставали проти її годування, як проти речі тоді нечуваної і шкідливої, вона поставила на своєму і відтоді всіх дітей годувала сама.

Дуже часто, в хвилини роздратування, траплялося, що чоловік з жінкою сперечалися, але довго потім після суперечки П’єр на радість і здивування своє знаходив не тільки в словах, а і в діях жінки ту саму свою думку, проти якої вона сперечалася. І він знаходив не тільки ту саму думку, але й знаходив її очищеною від усього того, що було зайвого, викликаного запалом суперечки, в її виявленні.

Після семи років подружнього життя П’єр почував радісну, тверду свідомість того, що він не погана людина, і почував він це тому, що бачив себе відбитим у своїй дружині. В собі він почував усе гарне й погане змішаним і затемнюючим одно одне. А на дружині його відбивалося тільки те, що було по-справжньому гарне; все не зовсім гарне було відкинуте. І відбивання це відбувалося не шляхом логічної думки, а іншим — таємничим, безпосереднім шляхом.

XI

Два місяці тому П’єр, уже гостюючи в Ростових, одержав листа від князя Федора, який закликав його до Петербурга для розгляду важливих питань, що цікавили в Петербурзі членів одного товариства, одним з головних засновників якого був П’єр.

Прочитавши цього листа, як вона читала всі чоловікові листи, Наташа, незважаючи на те, що їй було дуже важко у відсутності чоловіка, сама запропонувала йому їхати до Петербурга. Всьому, що було розумовою, абстрактною справою чоловіка, вона приписувала, не розуміючи її, величезну вагу і повсякчас боялася бути завадою в цій діяльності чоловіка. На несміливий, запитливий П’єрів погляд після прочитання листа вона відповіла просьбою, щоб він їхав, тільки щоб певно визначив їй час повернення. І відпустку було дано на чотири тижні.

Відтоді, як вийшов строк П’єрової відпустки, — два тижні тому, — Наташа увесь час перебувала у стані страху, смутку і роздратовання.

Денисов, відставний, незадоволення з теперішнього стану генерал, приїхавши в ці останні два тижні, здивовано й сумно, як на несхожий портрет колись коханої людини, дивився на Наташу. Зажурений, скучний погляд, відповіді не до речі й розмови про дитячу — було все, що він бачив і чув від колишньої чарівниці.

Наташа була весь цей час сумна й роздратована, особливо тоді, коли, втішаючи її, мати, брат, Соня або графиня Марія намагалися виправдати П’єра і придумати причини його затримки.

— Усе дурниці, все пусте, — казала Наташа, — всі його міркування, які ні до чого не ведуть, і всі ці дурні товариства, — говорила вона про ті самі справи, у велику вагу яких вона твердо вірила. І вона йшла до дитячої годувати свого єдиного хлопчика Петю.

Ніхто нічого не міг їй сказати стільки заспокійливого, розумного, як це тримісячне маленьке створіння, коли воно лежало біля її груді і вона почувала рух його рота й сопіння носиком. Створіння це говорило: «Ти сердишся, ти ревнуєш, ти хотіла б йому відомстити, ти боїшся, а я ось він, а я ось він...» І не було що відповісти. Це було більше, ніж правда.

Наташа в ці два тижні неспокою так часто вдавалася до сина за заспокоєнням, так поралася коло нього, що перегодувала його і він захворів. Вона жахалась його хвороби, а разом з тим їй цього якраз і треба було. Доглядаючи його, вона легше переносила турботу за чоловіка.

Вона годувала, коли заторохтів біля під’їзду П’єрів візок, і няня, знаючи, чим порадувати пані, нечутно, але швидко, сяючи обличчям, увійшла до кімнати.

— Приїхав? — швидким шепотом спитала Наташа, боячись поворухнутися, щоб не збудити вже сонну дитину.

— Приїхали, матінко, — прошепотіла няня.

Кров ударила в обличчя Наташі, і ноги мимоволі зробили рух; але схопитися й бігти не можна було. Дитина знову розплющила оченята, глянула. «Ти тут», — наче сказав хлопчик і знову ліниво зацмокав губами.

Обережно відібравши грудь, Наташа поколисала його, дала няні й пішла швидкими кроками в двері. Але біля дверей вона зупинилася, мовби відчувши докір совісті за те, що, зрадівши, занадто скоро покинула дитину, і оглянулась. Няня, піднявши лікті, переносила дитину за бильця ліжечка.

— Та вже йдіть, ідіть, матінко, будьте спокійні, ідіть, — усміхаючись, прошептала няня з фамільярністю, що встановлюється між нянею і пані.

І Наташа легкими кроками побігла до передпокою.

Денисов з люлькою, вийшовши до зали з кабінету, тут вперше впізнав Наташу. Яскраве, блискуче, радісне сяйво лилось потоками з її оновленого обличчя.

— Приїхав! — промовила вона до нього на бігу, і Денисов відчув, що він був захоплений з того, що приїхав П’єр, якого він дуже мало любив. Вбігши до передпокою, Наташа побачила високу постать у шубі, яка розмотувала шарфа.

«Він! він! Правда! Ось він! — промовила вона сама з собою і, налетівши на нього, обійняла, притисла до себе, головою до грудей, і потім, відхиливши, глянула на вкрите памороззю, рум’яне і щасливе П’єрове обличчя. — Так, це він; щасливий, радий...»

І раптом вона згадала всі ті муки чекання, яких вона зазнала за останні два тижні: осяйна радість на її обличчі зникла; вона нахмурилась, і потік докорів та уїдливих слів пролився на П’єра.

— Авжеж, тобі добре, ти дуже радий, ти веселився... А як мені? Хоч би ти дітей пожалів. Я годую, в мене молоко зіпсувалося... Петя був при смерті. А тобі дуже весело. Авжеж, тобі весело...

П’єр знав, що він не винен, бо йому не можна було приїхати раніш; знав, що цей вибух з її боку непристойний, і знав, що через дві хвилини це минеться; він знав, головне, що йому самому було весело й радісно. Він би хотів усміхнутись, але не посмів і подумати про це. Він зробив жалюгідне, злякане обличчя і зігнувся.

— Я не міг, їй-богу! А як Петя?

— Тепер нічого, ходімо. Як тобі не совісно! Якби ти міг бачити, яка я без тебе, як я мучилась...

— Ти здорова?

— Ходімо, ходімо, — казала вона, не випускаючи його руки. І вони пішли в свої кімнати.

Коли Микола і його дружина прийшли відшукувати П’єра, він був у дитячій і тримав на своїй величезній правій долоні грудного сина, який прокинувся, і гуцав його. На широкому обличчі його з розтуленим беззубим ротом застигла весела усмішка. Буря вже давно вилилася, і яскраве радісне сонце сяяло на обличчі в Наташі, яка зворушено дивилася на чоловіка й на сина.

— І добре все переговорили з князем Федором? — питала Наташа.

— Так, дуже добре.

— Бачиш, тримає (голову, мала на думці Наташа). Ну, як він мене налякав!

— А княжну бачив? Правда, що вона закохана в цього?..

— Правда, можеш собі уявити...

У цей час увійшов Микола з графинею Марією. П’єр, не спускаючи з рук сина, нагнувшись, поцілувався з ними і відповідав на розпити. Та, очевидно, незважаючи на багато чого цікавого, що треба було переговорити, хлопчик у ковпачку, з хиткою голівкою, заполонював усю П’єрову увагу.

— Який милий! — сказала графиня Марія, дивлячись на хлопчика і граючись з ним. — От цього я не розумію, Nicolas, — звернулась вона до чоловіка, — як ти не розумієш чарівності цих чудових створіннячок.

— Не розумію, не можу, — сказав Микола, холодним поглядом дивлячись на дитину. — Шматок м’яса. Ходімо, П’єр.

— І головне ж, він такий ніжний батько, — сказала графиня Марія, виправдуючи свого чоловіка, — та тільки коли вже рік або отак...

— Ну, П’єр прекрасно їх няньчить, — сказала Наташа, — він каже, що в нього рука якраз зроблена по задку дитини. Подивіться.

— Ну, тільки не для цього, — раптом сміючись сказав П’єр, перехоплюючи дитину і передаючи її няньці.

XII

Як у кожній справжній родині, в лисогорському домі жило разом кілька цілком різних світів, які, кожен зберігаючи свою особливість і поступаючись один перед одним, зливалися в одно гармонійне ціле. Кожна подія, що траплялася в домі, була однаково важлива, однаково радісна або сумна для всіх цих світів; але кожен світ мав цілком особисті, незалежні від інших, причини радіти чи сумувати з будь-якої події.

Так П’єрів приїзд був радісною, важливою подією, і таким він відбився на всіх.

Слуги — найвірніші судді панів, бо вони судять не за розмовами і виявленням почуттів, а за діями і побутом, — були раді з приїзду П’єра, тому що при ньому, вони знали, граф перестане ходити щодня по господарству і буде веселіший і добріший, і ще тому, що всім будуть багаті подарунки на свято.

Діти та гувернантки раділи з приїзду Безухова тому, що ніхто так не втягав їх у загальне життя, як П’єр. Лише він умів на клавікордах грати той екосез (єдина його п’єса), під який можна танцювати, як він казав, всілякі танці, і він привіз, певне, всім подарунки.

Миколенька, який був тепер п’ятнадцятилітнім худим, з кучерявим русявим волоссям і чудовими очима, хворобливим, розумним хлопчиком, радів тому, що дядьо П’єр, як він називав його, був об’єктом його захоплення і гарячої любові. Ніхто не прищеплював Миколеньці особливої любові до П’єра, і він тільки зрідка бачив його. Вихователька його, графиня Марія, всіх сил докладала, щоб змусити Миколеньку любити її чоловіка так само, як вона його любила, і Миколенька любив дядя; але любив з ледве помітним відтінком презирства. А П’єра він обожував. Він не хотів бути ні гусаром, ні георгіївським кавалером, як дядьо Микола, він хотів бути ученим, розумним і добрим, як П’єр. У присутності П’єра на його обличчі було завжди радісне сяйво і він червонів і задихався, коли П’єр звертався до нього. Він не пропускав жодного слова з того, що говорив П’єр, і потім з Десалем і сам з собою згадував і обмірковував значення кожного П’єрового слова. Минуле життя П’єрове, його нещастя до 12-го року (про які він склав собі з того, що чув, туманне поетичне уявлення), його пригоди в Москві, полон, Платон Каратаєв (про якого він чув від П’єра), його любов до Наташі (яку теж особливою любов’ю любив хлопчик) і, головне; його дружба з батьком, якого не пам’ятав Миколенька, — все це робило з П’єра для нього героя і святиню.

З уривчастих розмов про його батька та про Наташу, з того хвилювання, з яким П’єр говорив про небіжчика, з тієї обережної, благоговійної ніжності, з якою Наташа говорила про нього ж, хлопчик, який тільки-но починав догадуватись про любов, склав собі уявлення про те, що батько його любив Наташу і заповідав її, помираючи, своєму другові. А цей батько, якого не пам’ятав хлопчик, здавався йому божеством, якого не можна було собі уявити і про якого він інакше не думав, як з завмиранням серця і з слізьми суму та захоплення. І хлопчик був щасливим внаслідок П’єрового приїзду.

Гості були раді П’єром, як людиною, що завжди пожвавлювала і згуртовувала всяке товариство.

Дорослі домашні, не кажучи про дружину, були раді другом, при якому жилось легше і спокійніше.

Старенькі жінки були раді з подарунків і, головне, тому, що знову оживе Наташа.

П’єр почував ці різні погляди на нього різних світів і поспішав кожному дати очікуване.

П’єр, найнеуважніша, забудькувата людина, тепер, за списком, який склала дружина, купив усе, не забув ні комісій матері та брата, ні подарунків на плаття Бєловій, ні іграшок небожам, йому дивною здалася в перший час по його одруженні ця жінчина вимога — виконати і не забути всього того, що він узявся купити, і вразило серйозне засмучення її, коли він за першої своєї поїздки усе перезабув. Але згодом він звик до цього. Знаючи, що Наташа для себе нічого не доручала, а для інших доручала тільки тоді, коли він сам визивався, він тепер мав несподівану для самого себе дитячу приємність у цьому купуванні подарунків для всієї родини і ніколи нічого не забував. Коли він заслуговував на докори від Наташі, то лише за те, що купував зайве і занадто дорого. До всіх своїх вад, як на думку більшості, чи якостей, на думку П’єра, неохайності, опущеності Наташа приєднала ще скупість.

Відтоді, як П’єр став жити великим домом, сім’єю, що потребувала великих витрат, він, на здивування своє, помітив, що він проживав вдвічі менше, ніж раніш, і що його розладжені останнього часу (особливо боргами першої дружини) справи стали налагоджуватись.

Жити було дешевше тому, що життя було зв’язане: тієї найдорожчої розкоші, що полягає в такому характері життя, який кожної хвилини можна змінити, П’єр не мав уже та й не бажав мати більше. Він почував, що життя його визначене тепер раз назавжди, до смерті, що змінити його він не може, і тому це життя було дешеве.

П’єр з веселим, усміхненим обличчям розбирав свої покупки.

— Як вам це? — казав він, розгортаючи, як крамар, шматок матерії. Наташа, тримаючи на колінах старшу дочку і швидко переводячи повні сяйва очі з чоловіка на те, що він показував, сиділа проти нього.

— Це для Бєлової? Чудово. — Вона спробувала пучками добротність.

— Це по карбованцю, певне?

П’єр сказав ціну.

— Дорого, — сказала Наташа. — Ну, які раді діти будуть і maman. Тільки даремне ти мені це купив, — додала вона, не можучи стримати усмішку, милуючись золотим у перлах гребінцем, які тоді щойно стали входити в моду.

— Мене Адель збила: купити та купити, — сказав П’єр.

— Коли ж я носитиму? — Наташа увіткнула його в косу. — Це Машеньку вивозити; може, тоді знову носитимуть. Ну, ходімо.

І, забравши подарунки, вони пішли спочатку в дитячу, потім до графині.

Графиня, як звичайно, сиділа з Бєловою за гран-пасьянсом, коли П’єр і Наташа з пакунками під пахвами увійшли до вітальні.

Графині було вже за шістдесят років Вона була вся сива і носила чепчик, що охоплював усе обличчя рюшем. Обличчя в неї було поморщене, верхня губа запала, і очі були тьмяні.

Після смертей сина й чоловіка, що так скоро сталися одна по одній, вона почувала себе ненароком забутою на цьому світі істотою, яка не має ніякої мети і смислу. Вона їла, пила, спала, проводила час без сну, але не жила. Життя не давало їй ніяких вражень. Їй нічого не треба було від життя, крім спокою, і спокій цей вона могла знайти тільки в смерті. Але поки смерть ще не приходила, їй треба було жити, тобто застосовувати свої сили життя. В ній надзвичайно ясно було помітно те, що помітно в дуже маленьких дітях і в дуже старих людях. У її житті не видно було ніякої зовнішньої мети, а очевидною була тільки потреба вправляти свої різні нахили та здібності. Їй треба було попоїсти, поспати, подумати, поговорити, поплакати, попрацювати, посердитись і т. ін. тільки тому, що в неї був шлунок, був мозок, були мускули, нерви й печінка. Все це вона робила, не спонукувана нічим зовнішнім, не так, як роблять це люди в усій силі життя, коли з-за мети, до якої вони пориваються, не помітно другої мети — застосування своїх сил. Вона говорила тільки тому, що їй фізично треба було попрацювати легенями та язиком. Вона плакала, як дитина, бо їй треба було просякатися і т. д. Те, що для людей у повній силі є метою, для неї, очевидно, було приводом.

Так уранці, особливо коли напередодні вона поїла чого-небудь жирного, в неї з’являлась потреба посердитись, і тоді вона вибирала найближчий привід — глухоту Бєлової.

Вона з другого кінця кімнати починала казати їй що-небудь тихо.

— Нині, здається, тепліше, люба моя, — казала вона пошепки.

І коли Бєлова відповідала: «Аякже, приїхали», вона сердито буркотіла: — Боже мій, яка глуха й дурна!

Другим приводом був нюхальний тютюн, що здавався їй то сухим, то вологим, то погано розтертим. Після цих роздратовань жовч розливалася в неї в обличчі, і покоївки її знали по певних ознаках, коли буде знову глуха Бєлова і знову тютюн стане вологим, і коли буде жовте обличчя. Як їй треба було попрацювати жовчю, так іноді треба було їй попрацювати залишками здатностей мислити, і для цього приводом був пасьянс. Коли треба було поплакати, тоді об’єктом був покійний граф. Коли треба було потурбуватися, приводом був Микола і його здоров’я; коли треба було уїдливо поговорити, тоді приводом була графиня Марія. Коли треба було дати вправу органові голосу, — це було здебільшого о сьомій годині, після травного відпочинку в темній кімнаті, — тоді приводом була розповідь усе тих самих історій і все тим самим слухачам.

Цей стан старенької розуміли всі домашні, хоч ніхто ніколи не говорив про це і всі докладали всіляких зусиль для вдоволення цих її потреб. Тільки зрідка в погляді та в сумовитій напівусмішці одного до одного між Миколою, П’єром, Наташею і графинею Марією виявлялось це взаємне розуміння її становища.

Але погляди ці, крім того, говорили ще й інше; вони говорили про те, що вона зробила вже свою справу в житті, про те, що вона не вся в тому, що тепер видно в ній, про те, що і всі ми будемо такі самі і що радісно підкорятися їй, стримувати себе для цієї колись дорогої, колись такої ж, як і ми, повної життя, а тепер жалюгідної істоти. Memento mori^[453], — говорили ці погляди.

Тільки зовсім погані й дурні люди та маленькі діти з усіх домашніх не розуміли цього і цурались її.

XIII

Коли П’єр з дружиною прийшли до вітальні, графиня перебувала у звичному стані потреби зайняти себе розумовою працею над гран-пасьянсом і тому, хоч вона за звичкою сказала слова, які завжди казала по поверненні П’єра або сина: «Пора, пора, мій любий; ми вже ждали-ждали. Ну, хвалити бога», — і, приймаючи подарунки, сказала інші звичні слова: «Дорогий не подарунок,  друже, — спасибі, що мені, старій, даруєш...» — видно було, що прихід П’єра був їй неприємний у цю хвилину, бо відвертав її увагу від недокладеного гран-пасьянса. Вона закінчила пасьянс і тоді тільки взялась за подарунки. Подарунки складались з прекрасної роботи футляра для карт, севрської яскравосиньої чашки з покришкою і з зображенням пастушок та з золотої табакерки з портретом графа, якого П’єр замовляв у Петербурзі мініатюристові. (Графиня давно бажала цього.) їй не хотілось тепер плакати, і тому вона байдуже подивилась на портрет і зацікавилась більше футляром.

— Дякую, друже мій, ти втішив мене, — сказала вона, як завжди говорила. — А найкраще за все, що сам себе привіз. А то це нікуди не годиться; хоч би ти полаяв свою жінку. Що це? Як божевільна без тебе. Нічого не бачить, не пам’ятає, — казала вона звичні слова. — Подивись, Анно Тимофіївно, — додала вона, — якого футляра нам синок привіз.

Бєлова хвалила подарунки і захоплювалась своєю матерією.

П’єру, Наташі, Миколі, графині Марії і Денисову багато чого треба було переговорити такого, що не говорилось при графині, не тому, щоб що-небудь приховувалось від неї, а тому, що вона від багато чого так відстала, що, почавши говорити при ній про що-небудь, треба було б відповідати на її запитання, недоречно вставлювані, й повторювати наново вже кілька разів повторене їй: розповідати, що той помер, той одружився, чого вона знову не могла запам’ятати; але вони, як звичайно, сиділи за чаєм у вітальні біля самовара, і П’єр відповідав на графинині запитання, їй самій непотрібні і нікому не цікаві, про те, що князь Василь постарішав і що графиня Марія Олексіївна казала кланятись і не забувати і т. ін.

Така розмова, нікому не цікава, але неминуча, точилася під час усього чаювання. За чай навколо круглого стола біля самовара, коло якого сиділа Соня, збиралися всі дорослі члени родини. Діти, гувернери і гувернантки вже напились чаю, і голоси їхні чутно було з сусідньої диванної. За чаєм усі сиділи на звичайних місцях; Микола сідав біля грубки за маленьким столиком, на який йому подавали чай. Стара, з зовсім сивим обличчям, з якого ще різкіше викочувались великі чорні очі, хортиця Милка, дочка першої Милки, лежала на кріслі біля нього. Денисов з посивілими наполовину, кучерявим волоссям, вусами й бакенбардами, у розстебнутому генеральському сюртуку, сидів біля графині Марії. П’єр сидів між дружиною і старою графинею. Він розповідав те, що — він знав — могло цікавити стареньку й бути зрозумілим їй. Він говорив про поверхові події у вищому світі і про тих людей, які колись становили гурток ровесників старої графині, які колись були справжнім, живим окремим гуртком, але які тепер, здебільшого розкидані по світу, так само, як вона, доживали свого віку, збираючи останні колоски того, що вони посіяли в житті. Але саме вони, ці ровесники, здавалися старій графині винятково серйозним і справжнім світом. По жвавості П’єра Наташа бачила, що поїздка його була цікава, що йому багато чого хотілось розповісти, але він не смів при графині. Денисов, не будучи членом родини, тому не розуміючи П’єрової обережності, крім того, як незадоволений, вельми цікавився тим, що робилося в Петербурзі, і раз у раз викликав П’єра на розповідь то історії в Семеновському полку, що ось тільки трапилась, то про Аракчеєва, то про Біблейське товариство. П’єр іноді захоплювався і починав розповідати, але Микола й Наташа щоразу повертали його до здоров’я князя Івана та графині Марії Антонівни.

— Ну що ж, усе це безумство і Госнер і Татаринова, — спитав Денисов, — невже все триває?

— Як триває? — вигукнув П’єр дужче, ніж будь-коли. — Біблейське товариство — це тепер увесь уряд.

— А це що таке, mon cher ami?^[454] — спитала графиня, напившись чаю і, видно, бажаючи знайти привід для того, щоб посердитись після їди. — Як же це ти кажеш — уряд; я цього не розумію.

— До речі, знаєте, maman, — втрутився Микола, знаючи, як треба перекладати на материну мову, — це князь Олександр Миколайович Голіцин влаштував товариство, то він, кажуть, у великій силі.

— Аракчеєв і Голіцин, — необережно сказав П’єр, — це тепер увесь уряд. І який! В усьому вбачають змови, всього бояться.

— Що ж, князь Олександр Миколайович у чому винен? Він дуже поважна людина. Я зустрічала його тоді в Марії Антонівни, — ображено сказала графиня і, ще більш ображена з того, що всі замовкли, заговорила далі:— Нині всіх судити стали. Євангелійне товариство — ну що тут поганого? — і вона встала (всі встали теж) і з суворим виглядом попливла в диванну да свого стола.

Запанувала сумовита мовчанка, і з сусідньої кімнати стало чутно дитячий сміх і голоси. Очевидно, між дітьми відбувалося якесь радісне хвилювання.

— Кінець, кінець! — пролунав з-за всіх голосів радісний зойк маленької Наташі. П’єр переглянувся з графинею Марією і з Миколою (Наташу він завжди бачив) і щасливо усміхнувся.

— Оце музика чудесна! — сказав він.

— Це Анна Макарівна панчоху закінчила, — сказала графиня Марія.

— О, піду дивитись, — схоплюючись, сказав П’єр. — Ти знаєш, — додав він, зупиняючись біля дверей, — чому я особлива люблю цю музику? — вони мені перші дають знати, що все гаразд. Сьогодні їду: що ближче додому, то більший страх. Як увійшов до передпокою, чую заливається Андрюша про щось, — ну, значить, усе гаразд...

— Знаю, знаю я це почуття, — підтвердив Микола. — Мені йти не можна, адже панчохи — сюрприз мені.

П’єр увійшов до дітей, і регіт та галас залунали ще дужче. — Ну, Анно Макарівно, — чутно було П’єрів голос, — осюди, на ceредину, і за командою — раз, два, і коли я скажу — три, ти сюди ставай. Тебе на руки. Ну, раз, два... — промовив П’єрів голос; стало тихо. — Три! — і захоплений дитячий галас знявся в кімнаті.

— Дві, дві! — кричали діти.

Це були дві панчохи, які за їй лише відомим секретом Анна Макарівна разом плела на дротиках і які вона завжди урочисто при дітях виймала одну з одної, коли панчоху було доплетено.

XIV

Скоро по цьому діти прийшли прощатися. Діти перецілувалися з усіма, гувернери і гувернантки розкланялись і вийшли. Залишився тільки Десаль зі своїм вихованцем. Гувернер пошепки запрошував свого вихованця іти вниз.

— Non, m-r Dessales, je demanderai à ma tante de rester^[455], — відповів теж пошепки Миколенька Болконський.

— Ma tante, дозвольте мені залишитись, — сказав Миколенька, підходячи до тітки. На обличчі в нього був вираз благання, хвилювання і захвату. Графиня Марія подивилась на нього і звернулась до П’єра.

— Коли ви тут, він одірватись не може... — сказала вона до нього.

— Je vous le ramènerai tout-à-l’heure, m-r Dessales; bonsoir^[456], — сказав П’єр, подаючи швейцарцеві руку, і усміхаючись звернувся до Миколеньки. — Ми зовсім не бачилися з тобою. Марі, який він схожий стає, — додав він, звертаючись до графині Марії.

— На батька? — сказав хлопчик, багрово спалахнувши і знизу вгору дивлячись на П’єра сповненими захвату, блискучими очима. П’єр кивнув йому головою і продовжував розповідь, яку перебили діти. Графиня Марія вишивала в руках по канві; Наташа, не зводячи очей, дивилась на чоловіка, Микола і Денисов вставали, казали подати люльки, курили, брали чай у Соні, що сумовито і вперто сиділа за самоваром, і розпитували П’єра. Кучерявий хворобливий хлопчик, зі своїми блискучими очима, сидів забутий усіма в куточку і тільки, повертаючи кучеряву голову на тонкій шиї, що виходила з відкладних комірців, у той бік, де був П’єр, зрідка здригався і щось шепотів сам з собою, очевидно охоплений якимсь новим і сильним почуттям.

Розмова трималася на тій сучасній плітці з вищого управління, в якій більшість людей вбачають звичайно найважливіший інтерес внутрішньої політики. Денисов, невдоволений з уряду за свої невдачі по службі, з радістю взнавав усі дурниці, що, на його думку, робились тепер у Петербурзі, і гостро й різко висловлював свої зауваження на П’єрові слова.

— Раніш німцем треба було бути, тепер треба танцювати з Татариновою та madame Крюднер, читати... Екарстгаузена і братію. Ох! спустив би знову молодця нашого Бонапарта! Він би всі дурощі повибивав. Ну куди це годиться — солдатові Шварцу дати Семеновський полк? — кричав він.

Микола, хоч не мав такого бажання вбачати в усьому погане, яке було в Денисова, вважав також за вельми достойну і важливу справу поговорити про уряд і в тому, що А. призначено міністром того-то, а Б. генерал-губернатором туди-то і що государ сказав те-то, а міністр те-то, вбачав дуже велике значення. І він вважав за потрібне цікавитись цим і розпитував П’єра. За розпитами цих двох співбесідників розмова не виходила з цього звичайного характеру плітки вищих урядових сфер.

Але Наташа, знаючи всі прийоми і думки свого чоловіка, бачила, що П’єр давно хотів і не міг вивести розмову на інший шлях і висловити свою задушевну думку, ту саму, заради якої він і їздив до Петербурга — радитися з новим другом своїм, князем Федором; і вона допомогла йому запитанням: як же його справа з князем Федором?

— Про що це? — спитав Микола.

— Все про те ж і про те ж, — сказав П’єр, оглядаючись круг себе. — Усі бачать, що справи йдуть так кепсько, що цього не можна так залишити і що обов’язок усіх чесних людей протидіяти по змозі.

— Що ж чесні люди можуть зробити? — трохи насупившись, сказав Микола. — Що ж можна вдіяти?

— А ось що...

— Ходімо до кабінету, — сказав Микола.

Наташа, яка вже давно вгадувала, що її прийдуть кликати годувати, почула нянин поклик і пішла до дитячої. Графиня Марія пішла за нею. Чоловіки пішли до кабінету, і Миколенька Болконський непомітно для дядя прийшов туди ж таки і сів у тіні край вікна, біля письмового столу.

— Ну, що ж ти зробиш? — сказав Денисов.

— Вічно фантазії, — сказав Микола.

— Ось що, — заговорив П’єр, не сідаючи і то ходячи по кімнаті, то зупиняючись, шепелявлячи і супроводячи свої слова швидкими жестами рук. — Ось що. Становище в Петербурзі ось яке: государ ні в що не входить. Він весь поринув у цей містицизм (містицизму П’єр нікому не прощав тепер). Він шукає тільки спокою, і спокій йому можуть дати тільки ті люди sans foi ni loi^[457], які рубають і душать усе наосліп: Магніцький, Аракчеєв і tutti quanti...^[458] Ти згоден, що якби ти сам не займався господарством, а хотів тільки спокою, то, чим жорстокіший був би твій бурмистр, тим скоріше ти досягнув би мети? — звернувся він до Миколи.

— Ну, та до чого ти це говориш? — сказав Микола.

— Ну, і все гине. В судах злодійство, в армії тільки палиця: муштра, поселення; мучать народ, освіту душать. Що молоде, чесне — те гублять! Усі бачать, що не може так тривати. Все занадто натягнуте і неодмінно лопне, — говорив П’єр (як завжди, придивившись до дій будь-якого уряду, говорять люди відтоді, як існує уряд). — Я одно казав їм у Петербурзі.

— Кому? — спитав Денисов.

— Ну, ви знаєте, кому, — сказав П’єр, значущо глянувши спідлоба: — князеві Федору і їм усім. Сприяти освіті та благодійності — все це добре, звичайно. Мета прекрасна, і все; але в теперішніх обставинах треба інше.

У цей час Микола помітив присутність небожа. Обличчя його похмурніло; він підійшов до нього.

— Чого ти тут?

— Чому? Залиш його, — сказав П’єр, узявши Миколу за руку, і заговорив далі: — Цього мало, я їм кажу: тепер треба інше. Коли ви стоїте й чекаєте, що ось-ось лопне ця натягнута струна; коли всі чекають неминучого перевороту, — треба якнайтісніше і якнайбільшій кількості людей узятись рука в руку, щоб запобігти загальній катастрофі. Усе молоде, сильне притягається туди і розпускається. Одного спокушають жінки, другого почесті, третього порожній гонор, гроші — і вони переходять у той табір. Незалежних, вільних людей, як ви і я, зовсім не залишається. Я кажу: розширте коло товариства; mot d’ordre^[459] хай буде не лише чеснота, а незалежність і діяльність.

Микола, облишивши небожа, сердито пересунув крісло, сів у нього і, слухаючи П’єра, незадоволено покашлював і дедалі більше хмурився.

— Та з якою ж метою діяльність? — вигукнув він. — І в які стосунки станете ви з урядом?

— Ось у які! У стосунки помічників. Товариство може бути не таємним, якщо уряд його допустить. Воно не тільки не вороже урядові, а це товариство справжніх консерваторів. Товариство джентльменів у повному розумінні цього слова. Ми тільки для того, щоб Пугачов не прийшов зарізати і моїх і твоїх дітей і щоб Аракчеєв не послав мене у військове поселення, — ми тільки для цього боремося пліч-о-пліч, лише з метою загального добра та загальної безпеки.

— Так, але ж таємне товариство — отже, вороже і шкідливе, яке може породити тільки зло.

— Чому? Хіба тугендбунд, який врятував Європу (тоді ще не сміли думати, що Росія врятувала Європу), спричинив що-небудь шкідливе? Тугендбунд — це союз чесноти, це любов, взаємна допомога; це те, що на хресті проповідував Христос...

Наташа, серед розмови увійшовши до кімнати, радісно дивилась на чоловіка. Вона раділа не з того, що він говорив. Це навіть не цікавило її, бо їй здавалося, що все це були надзвичайно прості речі і що вона все це давно знала (їй здавалося це тому, що вона знала все те, з чого це виходило — всю душу П’єра); а раділа вона, дивлячись на його жваву, захоплену постать.

Ще більш радісно-захоплено дивився на П’єра забутий усіма хлопчик з тонкою шиєю, що виходила з відкладних комірців. Кожне П’єрове слово палило йому серце, і він нервовими рухами пальців ламав — сам не помічаючи цього — сургучі й пера на дядьовому столі, що потрапляли йому до рук.

— Зовсім не те, що ти думаєш, а ось що таке був німецький тугендбунд і той, що я пропоную.

— Ну, брат, це ковбасникам добре тугендбунд, а я цього не розумію, та й не вимовлю, — голосно, категорично заговорив Денисов. — Усе паскудне й мерзенне, я згоден, тільки тугендбунд я не розумію, а не подобається — то бунт, оце так! Je suis votre homme!^[460]

П’єр усміхнувся, Наташа засміялась, але Микола ще більш насупив брови і став доводити П’єру, що ніякого перевороту не передбачається і що вся небезпека, про яку він говорить, існує тільки в його уяві. П’єр доводив протилежне, і тому, що його розумові здібності були сильніші й виверткіші, Микола відчув, що його загнали в безвихідь. Це ще більш розсердило його, бо в душі своїй він, не з міркувань, а з чогось сильнішого, ніж міркування, знав безперечну правильність своєї думки.

— Я ось що скажу тобі, — промовив він, встаючи і нервовими рухами ставлячи в куток люльку і, нарешті, кинувши її. — Довести я тобі не можу. Ти кажеш, що в нас усе мерзенне і що буде переворот; я цього не бачу; але ти кажеш, що присяга — умовна річ, і на це я тобі скажу: що ти кращий друг мій, ти це знаєш, але, якби ви утворили таємне товариство, якби почали протидіяти урядові, хоч який би він був, я знаю, що мій обов’язок коритися йому. І нехай звелить мені зараз Аракчеєв іти на вас з ескадроном і рубати — ні на секунду не задумаюсь і піду. А там суди, як хочеш.

По цих словах запала ніякова мовчанка. Наташа перша заговорила, захищаючи чоловіка і нападаючи на брата. Захист її був слабкий інезграбний, але мети своєї вона досягла. Розмова знову відновилася і вже не в тому неприємно-ворожому тоні, в якому сказані були останні Миколові слова.

Коли всі встали до вечері, Миколенька Болконський підійшов до П’єра, блідий, з блискучими, променистими очима.

— Дядю П’єр... ви... ні... Якби тато був живий... він був би згоден з вами? — спитав він.

П’єр раптом зрозумів, яка особлива, незалежна, складна й сильна робота почуття і думки повинна була відбуватися в цьому хлопчикові під час розмови, і, згадавши все, що він говорив, П’єр відчув досаду, що хлопчик чув його. Однак треба було відповісти йому.

— Я гадаю, що був би згоден, — сказав він неохоче і вийшов з кабінету.

Хлопчик нахилив голову і в цю мить наче вперше помітив, що він наробив на столі. Він спалахнув і підійшов до Миколи.

— Дядю, пробач мені, це я зробив — ненароком, — сказав він, показуючи на поламані сургучі й пера.

Микола сердито здригнувся.

— Добре, добре, — сказав він, кидаючи під стіл шматки сургучу й пера. І, очевидним зусиллям стримуючи збурений у ньому гнів, Микола одвернувся від нього.

— Тобі й бути тут зовсім не слід було, — сказав він.

XV

За вечерею про політику та про товариства вже не говорили більш, а, навпаки, знялася дуже приємна для Миколи розмова, — зі спогадами 12-го року, на яку викликав Денисов і в якій П’єр був особливо зворушливий і кумедний. І родичі розійшлися у вельми дружніх взаєминах.

Коли по вечері Микола, роздягнувшись у кабінеті і давши наказ управителю, який довго чекав на нього, прийшов у халаті до спальні, він застав дружину ще за письмовим столом: вона щось писала.

— Що ти пишеш, Марі? — спитав Микола. Графиня Марія почервоніла. Вона боялася, що того, що вона писала, не зрозуміє і не схвалить чоловік.

Вона хотіла б приховати від нього те, що вона писала, але разом з тим і рада була, що він застав її і що треба сказати йому.

— Це щоденник, Nicolas, — сказала вона, подаючи йому синенького зшитка, списаного її твердим, крупним почерком.

— Щоденник?... — з відтінком глузливості сказав Микола і взяв у руки зшитка. Було написано по-французькому:

«4 грудня. Сьогодні Андрюша (старший син), прокинувшись, не хотів одягатися, і m-lle Louise прислала за мною. Він був у настрої вередливості і впертості. Я спробувала погрожувати, але він тільки ще більше розсердився. Тоді я взяла на себе, облишила його і стала з нянею підводити інших дітей, а йому сказала, що я не люблю його. Він довго мовчав, мовби дивуючись; потім у самій сорочці вискочив до мене і розридався так, що я довго не могла його заспокоїти. Видно було, що він мучився найбільше тим, що засмутив мене; потім, коли я ввечері дала йому квиточка, він знову жалісно розплакався, цілуючи мене. З ним усе можна зробити ніжністю».

— Що таке квиточок? — спитав Микола.

— Я почала давати старшим щовечора записочки, як вони поводились.

Микола глянув у променисті очі, що дивились на нього, і стан перегортати й читати далі. У щоденнику записувалось усе те з дитячого життя, що матері здавалося знаменним, виявляючи характери дітей або наводячи на загальні думки про способи виховання. Це були здебільшого дуже незначні дрібниці; але вони не здавались такими ні матері, ні батькові, коли він сьогодні вперше читав цей дитячий щоденник.

5 грудня було написано:

«Митя пустував за столом. Тато сказав не давати йому солодкого. Йому не дали; але він так жалісно й жадібно дивився на інших, поки вони їли! Я думаю, що карати, не даючи солодощів — тільки розвивати жадібність. Сказати Nicolas».

Микола поклав книжку і подивився на дружину. Променисті очі запитливо (схвалював чи не схвалював він щоденник?) дивились на нього. Не могло бути сумніву не тільки у схваленні, але й у захопленні Миколи своєю дружиною.

«Може, цього не треба було робити так педантично; може, й зовсім не треба», — думав Микола; але це невтомне, вічне душевне напруження, спрямоване тільки на моральне добро дітей, — захоплювало його. Якби Микола міг усвідомлювати своє почуття, то він зрозумів би, що основою його твердої, ніжної і гордої любові до дружини завжди було це почуття подиву перед її душевністю, перед тим, майже неприступним для Миколи, високим моральним світом, в якому завжди жила його дружина.

Він пишався з того, що вона така розумна, і добре усвідомлював свою мізерність перед нею у світі духовному і тим більш радів з того, що вона зі своєю душею не тільки належала, йому, але й являла собою частину його самого.

— Дуже й дуже схвалюю, мій друже, — сказав він із значущим виглядом. І, помовчавши трохи, додав:— А я сьогодні погано держався. Тебе не було в кабінеті. Ми засперечалися в П’єром, і я погарячився. Та неможливо. Це така дитина. Я не знаю, що з ним було б, якби Наташа не тримала його в руках. Можеш собі уявити, чого їздив до Петербурга?... Вони там утворили...

— Так, я знаю, сказала графиня Марія. — Мені Наташа розповіла.

— Ну, то ти знаєш, — спалахуючи від самого спогаду про суперечку, говорив далі Микола, — він хоче мене запевнити, що обов’язок кожної чесної людини полягає в тому, щоб іти проти уряду, тимчасом як присяга й обов’язок... Я жалкую, що тебе не було. А то на мене всі напали, і Денисов, і Наташа... Наташа кумедна. Тож як вона його під черевиком держить, а тільки-но треба що сказати — в неї своїх слів немає, вона так його словами і говорить, — додав Микола, піддаючись непереборному бажанню осуджувати людей найдорожчих і найближчих. Микола забував, що слово в слово те саме, що він говорив про Наташу, можна було сказати про нього щодо його жінки.

— Так, я це помічала, — сказала графиня Марія.

— Коли я йому сказав, що обов’язок і присяга над усе, він став доводити бозна-що. Жаль, що тебе не було; що б ти сказала?

— По-моєму, ти маєш цілковиту рацію. Я так і сказала Наташі. П’єр каже, що всі страждають, мучаться, розпускаються і що наш обов’язок допомогти ближнім. Звичайно, він має рацію, — говорила графиня Марія, — але він забуває, що в нас є інші обов’язки, ближчі, які сам бог указав нам, і що ми можемо рискувати собою, але не дітьми.

— Ну от, от, це саме я й казав йому, — підхопив Микола, якому справді здавалося, що він говорив це саме. — А вони своє: що любов до ближнього та християнство, і все це при Миколеньці, який у цей час забрався до кабінету й переламав усе.

— Ах, знаєш, Nicolas, Миколенька так часто мене мучить, — сказала графиня Марія. — Це такий незвичайний хлопчик. І я боюсь, що я забуваю його за своїми. В нас у всіх діти, у всіх рідня; а в нього нікого нема. Він вічно сам один зі своїми думками.

— Ну вже, здається, тобі себе картати за нього нема чого. Усе, що може зробити найніжніша мати для свого сина, ти робила і робиш для нього. І я, певна річ, радий з цього. Він славний, славний хлопчик. Сьогодні він наче в нестямі слухав П’єра. І можеш собі уявити: ми виходимо до вечері; я дивлюсь, він поламав вщент у мене все на столі і зараз же сказав. Я ніколи не бачив, щоб він сказав неправду. Славний, славний хлопчик! — повторив Микола, якому в душі не подобався Миколенька, але якого йому завжди хотілося б вважати славним.

— Усе ж не те, що мати, — сказала графиня Марія, — я почуваю, що не те, і мене це мучить. Чудесний хлопчик; але я страшенно боюсь за нього. Для нього корисне буде товариство.

— Що ж, не надовго; цього літа я одвезу його до Петербурга, — сказав Микола. — Справді, П’єр завжди був і залишиться мрійником, — говорив він далі, повертаючись до розмови в кабінеті, що, очевидно, схвилювала його. — Ну що мені до всього цього там — що Аракчеєв нехороший і все, — що мені до цього було, коли я одружився і в мене боргів стільки, що мене в яму садовлять, і мати, яка цього не може бачити й розуміти. А потім ти, діти, справи. Хіба я для своєї втіхи з ранку до вечора по господарству та в конторі? Ні, я знаю, що я мушу працювати, щоб заспокоїти матір, відплатити тобі і дітей не залишити такими злидарями, як я був.

Графині хотілось сказати йому, що не єдиним хлібом сита буде людина, що він занадто великого значення надає цим справам; але вона знала, що цього говорити не треба і марно. Вона тільки взяла його руку і поцілувала. Він прийняв цей жест дружини за схвалення і підтвердження своїх думок і, поміркувавши якийсь час мовчки, вголос продовжував свої думки.

— Ти знаєш, Марі, — сказав він, — сьогодні приїхав Ілля Митрофанович (це був управитель) з тамбовського села і розказує, що за ліс уже дають вісімдесят тисяч. — І Микола із жвавим обличчям став розповідати про можливість вельми скоро викупити Отрадне. — Ще десять годочків життя, і я залишу дітям... у прекрасному стані.

Графиня Марія слухала чоловіка і розуміла все, що він говорив їй. Вона знала, що коли він так думав уголос, він іноді питав її, що він сказав, і сердився, коли помічав, що вона думала про інше. Але вона робила для цього великі зусилля, бо її зовсім не цікавило те, що він говорив. Вона дивилась на нього і не то що думала про інше, а почувала про інше. Вона почувала покірну, ніжну любов до цього чоловіка, який ніколи не зрозуміє всього того, що вона розуміє, і мовби від цього вона ще дужче, з відтінком пристрасної ніжності, любила його. Крім цього почуття, що заполонювало її всю і заважало їй входити в подробиці чоловікових планів, в голові її зринали думки, які не мали нічого спільного з тим, що він говорив. Вона думала про небожа (розповідь чоловікова про його хвилювання під час П’єрової мови дуже вразила її), і різні риси його ніжної чутливої вдачі поставали перед нею; і вона, думаючи про небожа, думала і про своїх дітей. Вона не порівнювала небожа і своїх дітей, але вона порівнювала своє почуття до них і з сумом визнавала, що в почутті її до Миколеньки чогось бракувало.

Іноді їй спадало на думку, що ця різниця виникає у зв’язку з віком; але вона почувала, що була винна перед ним, і в душі своїй обіцяла собі виправитися і зробити неможливе — тобто в цьому житті любити і свого чоловіка, і дітей, і Миколеньку, і всіх ближніх так, як Христос любив людство. Душа графині Марії завжди поривалася до безконечного, вічного і довершеного і тому ніколи не могла бути спокійною. На обличчі її виступив суворий вираз затаєного високого страждання душі, обтяженої тілом. Микола подивився на неї.

«Боже мій! що з нами буде, як вона помре, — а це мені здається, коли в неї таке обличчя», — подумав він і, ставши перед образом, почав читати вечірні молитви.

XVI

Наташа, залишившись з чоловіком сам на сам, теж розмовляла з ним так, як тільки розмовляють жінка з чоловіком, тобто незвичайно ясно і швидко розуміючи одне одного і ділячись думками всупереч усім правилам логіки, не вдаючись до міркувань та висновків, цілком особливим способом. Наташа так звикла говорити з чоловіком у цей спосіб, що за найпевнішу ознаку того, що між нею і чоловіком було що-небудь негаразд, для неї правив логічний розвиток думок П’єра. Коли він починав доводити, говорити розсудливо і спокійно і коли вона, захоплена його прикладом, починала робити те ж саме, вона знала, що це неодмінно поведе до сварки.

Відтоді, як вони залишились самі і Наташа з широко розкритими, щасливими очима підійшла до нього повільно і раптом, швидко схопивши його за голову, пригорнула її до своїх грудей і сказала: «Тепер весь, весь мій, мій! Не втечеш!» — відтоді почалась ця розмова, суперечна всім законам логіки, суперечна вже тому, що одночасно говорилось про цілком різні речі. Це одночасне обмірковування багатьох речей не тільки не заважало ясності розуміння, але й, навпаки, було найпевнішою ознакою того, що вони цілком розуміють одне одного.

Як уві сні все буває непевним, нісенітним і суперечним, крім почуття, що панує над сном, так і в цих взаєминах, суперечних усім законам розуму, послідовними і ясними є не слова, а тільки почуття, що панує над ними.

Наташа розповідала П’єру про життя-буття брата, про те, як вона мучилась, а не жила, без чоловіка, і про те, як вона ще дужче полюбила Марі, і про те, що Марі з усіх поглядів краща за неї. Говорячи це, Наташа признавалася щиро, що вона бачить вищість Марі, але разом з тим вона, говорячи це, вимагала від П’єра, щоб він усе ж віддавав їй перевагу над Марі й над усіма іншими жінками, і щоб тепер знову, особливо після того, як він бачив багато жінок у Петербурзі, повторив їй це.

П’єр, відповідаючи на Наташині слова, розповів їй, як нестерпно йому було в Петербурзі бувати на вечорах та обідах з дамами.

— Я зовсім розучився говорити з дамами, — сказав він, — просто скучно. Особливо, я такий був занятий.

Наташа пильно подивилась на нього і говорила далі:

— Марі — вона така чарівна! — сказала вона. — Як вона вміє розуміти дітей. Вона наче тільки душу їх бачить. Вчора, наприклад, Митенька став вередувати...

Ах, як він схожий на батька, — перебив П’єр.

Наташа зрозуміла, чому він зробив це зауваження про схожість Митеньки з Миколою: йому неприємний був спогад про його суперечку з шуряком і хотілося знати про це Наташину думку.

— В Миколеньки є ця слабість, що коли що не прийняте всіма, він нізащо не погодиться. А я розумію, ти дорожиш саме тим, щоб ouvrir une carrière^[461], — сказала вона, повторюючи слова, що їх одного разу сказав П’єр.

— Ні, головне, — сказав П’єр, — для Миколи думки й міркування — забава, майже розвага. Ось він збирає бібліотеку і за правило поставив не купувати нової книжки, не прочитавши купленої, — і Сісмонді, і Руссо, і Монтеск’є, — усміхнувшись, додав П’єр. — Ти ж знаєш, як я його... — почав був він пом’якшувати свої слова; але Наташа перебила його, даючи відчути, що цього не треба.

— То ти кажеш, для нього думки забава...

— Так, а для мене все інше забава. Я весь час у Петербурзі як уві сні всіх бачив. Коли мене захоплює думка, то все інше забава.

— Ой як жаль, що я не бачила; як ти вітався з дітьми, — сказала Наташа. — Котра найбільш зраділа? Певне, Ліза?

— Ліза, — сказав П’єр і говорив далі те, що цікавило його. — Микола каже, ми не повинні думати. Та я не можу. Не кажучи вже про те, що в Петербурзі я почував (я тобі можу сказати це), що без мене все це розпадалося, кожен тягнув у свій бік. Але мені вдалося всіх об’єднати, і потім моя думка така проста і ясна. Я ж не кажу, що ми повинні протидіяти тому-то й тому-то. Ми можемо помилятися. А я кажу: візьміться рука в руку ті, які люблять добро, і хай буде один прапор — діяльна чеснота. Князь Сергій гарний чоловік і розумний.

Наташа не мала б сумніву в тому, що П’єрова думка — велика думка, та одно бентежило її. Це те, що він — її чоловік. «Невже така важна й потрібна для суспільства людина — разом з тим мій чоловік? Чому це так трапилось?» їй хотілося висловити йому цей сумнів. «Хто і хто ті люди, які могли б вирішити, чи справді він такий уже розумніший за всіх?» — питала вона себе й перебирала у своїй уяві тих людей, яких дуже поважав П’єр. Нікого з усіх людей, судячи з того, як він розказував, П’єр так не поважав, як Платона Каратаєва.

— Ти знаєш, про що я думаю? — сказала вона, — про Платона Каратаєва. Як він? Підтримав би тепер тебе?

П’єра анітрохи не здивувало це запитання. Він зрозумів хід жінчиних думок.

— Платон Каратаєв? — сказав він і замислився, очевидно, щиро намагаючись уявити собі міркування Каратаєва в цьому питанні. — Він не зрозумів би, а втім, можливо, що й зрозумів би.

— Я страшенно люблю тебе! — раптом сказала Наташа. — Страшенно. Страшенно!

— Ні, не підтримав би, — сказав П’єр, подумавши. — Що він схвалив би, це наше сімейне життя. Він так хотів бачити в усьому гожість, щастя, спокій, і я з гордістю показав би йому нас. От ти кажеш — розлука. А ти не повіриш, яке особливе почуття я до тебе маю після розлуки...

— До речі, ось іще... — почала була Наташа.

— Ні, не те. Я ніколи не перестаю тебе любити. І любити більше не можна; а це особливо... Авжеж... — Він не доказав, бо погляди їх, зустрівшись, доказали решту.

— Які дурниці, — раптом сказала Наташа, — медовий місяць і що саме щастя в перший час. Навпаки, тепер найкраще. Якби ти тільки не їздив. Пам’ятаєш, як ми сварилися? І завжди я була винна. Завжди я. І про що ми сварилися, я не пам’ятаю навіть.

— Усе про одно, — сказав П’єр, усміхаючись, — ревну...

— Не кажи, терпіти не можу, — вигукнула Наташа. І холодний, злий блиск засвітився в її очах. — Ти бачив її? — додала вона, помовчавши.

— Ні, та й хоч би бачив, не впізнав би.

Вони помовчали.

— Ах, знаєш? Коли ти в кабінеті говорив, я дивилась на тебе, — заговорила Наташа, очевидно намагаючись відігнати набіглу хмарину. — Ну, дві краплі води ти на нього схожий, на хлопчика. (Так вона називала сина.) Ой, час до нього йти... Прийшло... А жаль іти звідси.

Вони замовкли на кілька секунд. Потім раптом одночасно повернулись одне до одного і почали щось говорити: П’єр почав самозадоволено й захоплено; Наташа — тихо, щасливо усміхаючись. Стикнувшись, вони обоє зупинилися, даючи одне одному дорогу.

— Ні, ти що? говори, говори.

— Ні, ти скажи, я так, дурниці, — сказала Наташа. П’єр сказав те, що він почав. Це було продовження його самозадоволених міркувань про його успіхи в Петербурзі. Йому здавалося в цю хвилину, що він мав покликання дати новий напрям всьому російському суспільству і всьому світові.

— Я хотів сказати тільки, що всі думки, які мають величезні наслідки, — завжди прості. Вся моя думка в тому, що коли люди порочні зв’язані між собою і становлять силу, то людям чесним треба зробити тільки те ж саме. Тож як просто.

— Авжеж.

— А ти що хотіла сказати?

— Я так, дурниці.

— Ні, все-таки.

— Та нічого, пусте, — сказала Наташа, ще світліше засяявши усмішкою, — я тільки хотіла сказати про Петю: сьогодні няня підходить узяти його від мене, він засміявся, зажмурився і притулився до мене — певне, думав, що сховався. Страшенно милий. Ось він кричить. Ну, прощавай! — І вона пішла з кімнати.

У той самий час унизу, у відділенні Миколеньки Болконського, в його спальні, як завжди, горіла лампада (хлопчик боявся темряви, і його не могли відучити від цієї вади). Десаль спав високо на своїх чотирьох подушках, і його римський ніс робив рівномірні звуки хропіння. Миколенька, щойно прокинувшись, у холодному поту, з широко розкритими очима, сидів на своєму ліжку і дивився перед собою. Страшний сон розбудив його. Він бачив уві сні себе і П’єра в касках — таких, які було намальовано у виданні Плутарха. Вони з дядьом П’єром йшли попереду величезного війська. Військо це складалося з білих косих ліній, що наповнювали повітря так, як те павутиння, що літає восени і що його Десаль називав le fil de la Vierge^[462]. Попереду була слава, з таких самих ниток, як і ці, тільки трохи цупкіших. Вони — він і П’єр — линули легко і радісно все ближче та й ближче до мети. Раптом нитки, які рухали їх, стали ослабати, плутатися; стало важко. І дядьо Микола Ілліч зупинився перед ними у грізній і суворій позі.

— Це ви зробили? — сказав він, показуючи на поламані сургучі й пера. — Я любив вас, але Аракчеєв звелів мені, і я уб’ю першого, хто рушить вперед. — Миколенька оглянувся на П’єра; але П’єра вже не було. П’єр був батько — князь Андрій, і він не мав образу і форми, але він був, і, бачачи його, Миколенька почував млявість любові: він почував себе безсилим, безкостим і плинним. Батько голубив і жалів його. Але дядьо Микола Ілліч все ближче й ближче наступав на них. Жах охопив Миколеньку, і він прокинувся.

«Батько, — думав він. — Батько (хоч у домі було два схожих портрети, Миколенька ніколи не уявляв князя Андрія в людському образі), батько був зі мною і голубив мене. Він схвалював мої думки, він схвалював думки дядя П’єра. Хоч би що він говорив — я зроблю це. Муцій Сцевола спік свою руку. Але чому ж і в мене в житті не буде того самого? Я знаю, вони хочуть, щоб я вчився. І я буду вчитися. Але коли-небудь я перестану; і тоді я зроблю. Я тільки про одно прошу бога: щоб було зі мною те, що було з людьми Плутарха, і я зроблю те саме. Я зроблю краще. Усі взнають, усі полюблять, усі захопляться мною». І раптом Миколенька відчув ридання, що охопили його груди, і заплакав.

— Etes vous indisposé?^[463] — обізвався Десаль.

— Non^[464], — відповів Миколенька і ліг на подушку. «Він добрий і гарний, я люблю його, — думав він про Десаля. — А дядьо П’єр! О, яка чудова людина! А батько? Батько! Батько! Так, я зроблю те, чим навіть він був би задоволений...»

Частина друга

I

Об’єктом історії є життя народів і людства:. Безпосередньо вловити і обійняти словом — описати життя не тільки людства, але й одного народу, — неможливо.

Колишні історики часто застосовували один простий прийом для того, щоб описати і вловити на перший погляд невловне — життя народу. Вони описували діяльність поодиноких людей, що управляли народом; і ця діяльність була для них вираженням діяльності цілого народу.

На запитанні про те, яким чином поодинокі люди примушували діяти народи за своєю волею і чим керувалась сама воля цих людей, історики відповідали: на перше запитання — визнанням волі божества, яка підкоряла народи волі однієї обраної людини; і на друге запитання — визнанням того ж божества, що спрямовувало цю волю обраного до призначеної мети.

Таким чином, питання ці розв’язувались вірою в безпосередню участь божества у справах людства.

Нова наука історії в теорії своїй відкинула обидва ці положення.

Здавалося б, що, відкинувши вірування древніх про підлеглість людей божеству і про певну мету, до якої ведуться народи, нова наука мала б вивчати не вияви влади, а причини, що утворюють її. Але вона не зробила цього. Відкинувши в теорії погляди колишніх істориків, вона додержується їх на практиці.

Замість людей, обдарованих божественною владою і безпосередньо керованих волею божества, нова історія поставила або героїв, обдарованих незвичайними, не людськими здібностями, або просто людей найрізноманітніших властивостей, від монархів до журналістів, що керують масами. Замість колишніх, угодних божеству, цілей народів — іудейського, грецького, римського, які древнім здавалися цілями руху людства, нова історія поставила свої цілі — благо французького, німецького, англійського і, в найвищому своєму абстрагуванні, благо цивілізації всього людства, під яким звичайно розуміються народи, що займають маленький північно-західний куточок великого материка.

Нова історія відкинула колишні вірування, не поставивши на їх місце нового погляду, і логіка становища змусила істориків, які нібито відкинули божественну владу царів і фатум древніх, прийти іншим шляхом до того ж самого: до визнання того, що 1) народами керують поодинокі люди і 2) що існує певна мета, до якої рухаються народи і людство.

У всіх творах новітніх істориків від Гібона до Бокля, незважаючи на їх гадану розбіжність та на гадану новизну їх поглядів, лежать в основі ці два неминучі положення.

По-перше, історик описує діяльність окремих осіб, що, на його думку, керували людством: один вважає за таких лише монархів, полководців, міністрів; другий — крім монархів — і трибунів, учених реформаторів, філософів та поетів. По-друге, мета, до якої ведуть людство, відома історикові: для одного мета ця полягає у величі римської, іспанської, французької держав; для другого — це свобода, рівність, певного роду цивілізація маленького куточка світу, що зветься Європою.

У 1789 році знімається заворушення в Парижі; воно наростає, розливається і виявляється рухом народів з заходу на схід. Кілька разів рух цей прямує на схід, стикається з протирухом зі сходу на захід; у 12-му році він доходить своєї крайньої межі — Москви, і з дивною симетрією відбувається протирух зі сходу на захід, так само, як і в першому русі, втягаючи за собою серединні народи. Зворотний рух доходить до точки виходу, руху на заході — до Парижа і затихає.

У цей двадцятилітній період часу величезна кількість полів не орана; житла попалено; торгівля змінює напрям; мільйони людей убожіють, багатіють, переселяються, і мільйони людей, християн, які сповідують закон любові до ближнього, вбивають одне одного.

Що таке все це означає? Чому сталося це? Що змушувало цих людей спалювати житла і вбивати таких, як самі? Які були причини цих подій? Яка сила примусила людей таке чинити? Ось мимовільні, простодушні й цілком законні запитання, що їх ставить собі людина, натрапляючи на пам’ятки й перекази минулого періоду руху.

За розв’язанням цих питань ми вдаємося до науки історії, що має мету — самопізнання народів і людства.

Якби історія зберегла старий погляд, вона б сказала: божество, щоб нагородити чи покарати свій народ, дало Наполеону владу і керувало його волею для досягнення своїх божественних цілей. І відповідь була б повна і ясна. Можна було б вірувати чи не вірувати в божественне значення Наполеона; але для того, хто вірує в нього, в усій історії цього часу все було б зрозумілим і не могло б бути жодної суперечності.

Але нова наука історії не може відповідати таким чином. Наука не визнає погляду древніх на безпосередню участь божества у справах людства, і тому вона повинна дати інші відповіді.

Нова наука історії, відповідаючи на пі запитання, каже: ви хочете знати, що означає цей рух, чому він стався і яка сила учинила Ці події? Слухайте:

«Людовік XIV був дуже гордий і самовпевнений чоловік; у нього були такі-то коханки і такі-то міністри, і він погано управляв Францією. Наслідники Людовіка теж були слабкі люди і теж погано управляли Францією. І в них були такі-то улюбленці і такі-то коханки. До того ж деякі люди писали в цей час якісь там книжки. Наприкінці XVIII сторіччя в Парижі зібралось десятків зо два людей, які стали говорити про те, що всі люди рівні і вільні. Через те в усій Франції люди стали різати й топити одне одного. Люди ці вбили короля і ще багатьох. Цього самого часу у Франції був геніальний чоловік — Наполеон. Він скрізь усіх перемагав, тобто вбивав багато людей, бо він був дуже геніальний. І він поїхав убивати нащось африканців, і так добре їх убивав і був такий хитрий і розумний, що, приїхавши до Франції, звелів усім підкорятись йому. І всі йому підкорилися. Ставши імператором, він знову пішов убивати народ — в Італії, в Австрії та в Пруссії. І там багато вбив. А в Росії був імператором Олександр, який вирішив відновити порядок у Європі і тому воював з Наполеоном. Але в 7-му році він раптом подружив з ним, а в 11-му знову посварився, і знову вони стали вбивати багато людей. І Наполеон привів шістсот тисяч чоловік у Росію і завоював Москву; а потім він раптом утік з Москви, і тоді імператор Олександр, скориставшись порадами Штейна та інших, об’єднав Європу для ополчення проти порушника її спокою. Всі союзники Наполеона раптом стали його ворогами; і це ополчення пішло проти Наполеона, який зібрав нові сили. Союзники перемогли Наполеона, вступили в Париж, примусили Наполеона зректися престолу і послали його на острів Ельбу, не позбавляючи його сану імператора і віддаючи йому всіляку шану, хоч п’ять років тому і рік після цього всі його вважали за розбійника поза законом. А царювати став Людовік XVIII, з якого до того часу і французи і союзники тільки сміялися. А Наполеон, проливаючи сльози перед старою гвардією, зрікся престолу і поїхав у вигнання. Потім вправні державні люди та дипломати (особливо Талейран, який зумів сісти перше за іншого на певне крісло і тим збільшив кордони Франції) розмовляли у Відні і цією розмовою робили народи щасливими або нещасними. Раптом дипломати й монархи мало були не посварилися; вони вже готові були знову наказати своїм військам убивати один одного; але в цей час Наполеон з батальйоном приїхав до Франції, і французи, які ненавиділи його, зараз же всі йому підкорилися. Але союзні монархи за це розсердились і знову пішли воювати з французами. І геніального Наполеона перемогли й повезли на острів Єлени, раптом визнавши його за розбійника. І там вигнанець, розлучений з любими серцю і з дорогою йому Францією, помирав на скелі повільною смертю і передав свої великі діяння нащадкам. А в Європі учинилася реакція, і всі государі стали знову кривдити свої народи».

Даремне подумали б, що це глузи, карикатура на історичні описи. Навпаки, це дуже м’яке висловлення тих суперечних відповідей, які не відповідають на запитання і які дає вся історія, від авторів мемуарів та історій окремих держав до загальних історій і нового роду історій культури того часу.

Химерність і комізм цих відповідей випливають з того, що нова історія схожа на глуху людину, що відповідає на запитання, яких ніхто їй не ставить.

Коли мета історії полягає в описові руху людства і народів, то перше питання, без відповіді на яке все інше є незрозумілим, — таке: яка сила рухає народами? На це питання нова історія заклопотано розповідає або те, що Наполеон був дуже геніальний, або те, що Людовік XIV був дуже гордий, або ще те, що такі-то письменники написали такі-то книжки.

Все це дуже можливе, і людство ладне з цим погодитися, але воно не про це питає. Все це могло б бути цікавим, якби ми визнавали божественну владу, основану на самій собі і завжди однакову, яка управляє своїми народами через Наполеонів, Людовіків та письменників; але влади цієї ми не визнаємо, і тому, перше ніж говорити про Наполеонів, Людовіків та письменників, треба показати зв’язок, що існує між цими особами і рухом народів.

Коли замість божественної влади стала інша сила, то треба пояснити, в чому полягає ця нова сила, бо саме в цій силі і є весь інтерес історії.

Історія наче ставить передумовою, що сила ця сама собою розуміється і що вона всім відома. Та, незважаючи на все бажання визнати цю нову силу за відому, той, хто прочитає дуже багато історичних творів, мимоволі відчує сумнів у тому, що нова сила ця, різно трактована самими істориками, є всім цілком відома.

II

Яка сила рухає народами?

Приватні історики біографічні й історики окремих народів розуміють цю силу як владу, притаманну героям та володарям. За їх описами події учиняються виключно волею Наполеонів, Олександрів чи взагалі тих осіб, які описує приватний історик. Відповіді, що їх дають цього типу історики на питання про ту силу, яка рухає подіями, задовільні, але тільки доти, поки існує один історик по кожній події. Але як тільки історики різних національностей і поглядів починають описувати ту саму подію, одразу відповіді, які вони дають, втрачають всю рацію, бо силу цю кожен з них розумів не тільки по-різному, але часто й цілком протилежно. Один історик твердить, що подію учинено з волі Наполеона; другий твердить, що її учинено з волі Олександра; третій, — що з волі якої-небудь третьої особи. Крім того, історики цього типу суперечать один одному навіть і в поясненнях тієї сили, що на ній грунтується влада однієї і тієї ж особи. Тьєр, бонапартист, каже, що влада Наполеона грунтувалася на його доброчесності і геніальності; Lanfrey, республіканець, каже, що вона грунтувалася на його шахрайстві та на обдурюванні народу. Отже, історики цього типу, взаємно знищуючи положення один одного, тим самим знищують поняття сили, що учиняє події, і не дають ніякої відповіді на істотне питання історії.

Загальні історики, маючи справу з усіма народами, наче визнають неправильність погляду приватних істориків на силу, що учиняє події. Вони не визнають цієї сили за владу, притаманну героям та володарям, а вважають її за результат різноманітно спрямованих багатьох сил. Описуючи війну чи підкорення народу, загальний історик відшукує причину події не у владі однієї особи, а у взаємодії однієї на другу багатьох осіб, пов’язаних з подією.

За цим поглядом влада історичних осіб, що є чином багатьох сил, здавалося б, не може вже розглядатись як сила, що сама собою учиняє події. Тимчасом загальні історики здебільшого вживають поняття влади знову ж таки як сили, що сама собою учиняє події і відноситься до них як причина. За їх викладом, то історична особа є витвором свого часу, і влада її є лише чином різних сил; то влада її є силою, що учиняє події. Гервінус, Шлоссер, наприклад, та інші то доводять, що Наполеон є витвором революції, ідей 1789 року і т. д., то прямо кажуть, що похід 12-го року й інші події, які їм не подобаються, є тільки чином хибно спрямованої волі Наполеона і що самі ідеї 1789 року були зупинені в своєму розвитку внаслідок сваволі Наполеона. Ідеї революції, загальний настрій утворили владу Наполеона. А влада Наполеона придушила ідеї революції і загальний настрій.

Чудна суперечність ця не випадкова. Вона не тільки зустрічається на кожному кроці, але й з послідовного ряду таких суперечностей складаються всі описи загальних істориків. Суперечність ця виникає тому, що, ставши на шлях аналізу, загальні історики зупиняються на половині дороги.

Для того, щоб складові сили давали певну складену або рівнодіючу, необхідно, щоб сума складових дорівнювала рівнодіючій. Цієї ось умови ніколи не дотримують загальні історики, і тому, щоб пояснити рівнодіючу силу, вони неминуче мусять припускати, крім своїх недостатніх складових, ще непояснену силу, що діє по рівнодіючій.

Приватний історик, описуючи чи то похід 13-го року, чи то відновлення Бурбонів, прямо каже, що події ці сталися з волі Олександра. А загальний історик Гервінус, заперечуючи цей погляд приватного історика, намагається довести, що похід 13-го року і відновлення Бурбонів, крім волі Олександра, мали причинами діяльність Штейна, Меттерніха, m-me Staël, Талейрана, Фіхте, Шатобріана й інших. Історик розклав, очевидно, владу Олександра на складові: Талейрана, Шатобріана і т. д.; сума цих складових, тобто дія Шатобріана, Талейрана, m-me Staël та інших, очевидно, не дорівнює цілій рівнодіючій, тобто тому явищу, що мільйони французів підкорилися Бурбонам. І тому, щоб пояснити, яким чином з цих складових виплило підкорення мільйонів, тобто з складових, рівних одному А, виплила рівнодіюча, рівна тисячі А, історик неминуче мусить допустити знову ту ж силу влади, яку він заперечує, визнаючи її результатом сил, тобто він мусить допустити непояснену силу, що діє по рівнодіючій. Саме це й роблять загальні історики. І внаслідок того суперечать не тільки приватним історикам, але й самі собі.

Сільські люди, не маючи ясного уявлення про причини дощу, кажуть, залежно від того, чого їм хочеться — дощу, чи години: вітер розігнав хмари і вітер нагнав хмар. Так само загальні історики: іноді, коли їм цього хочеться, коли це підходить до їх теорії, вони кажуть, що влада є результатом подій; а іноді, коли треба довести інше, вони кажуть, що влада учиняє події.

Треті історики, що звуться істориками культури, ідучи шляхом, що його проклали загальні історики, які визнають іноді письменників та дам за сили, що учиняють події, ще цілком інакше розуміють цю силу. Вони вбачають її у так званій культурі, в розумовій діяльності.

Історики культури цілком послідовні у відношенні до своїх родоначальників — загальних істориків, бо коли історичні події можна пояснювати тим, що певні люди так-то і так-то ставились одні до одних, то чому не пояснити їх тим, що такі-то люди писали такі-то книжки? Ці історики з усього величезного числа ознак, що супроводять усяке живе явище, вибирають ознаку розумової діяльності і кажуть, що ця ознака є причиною. Але, незважаючи на всі їх намагання показати, що причина події лежала в розумовій діяльності, тільки з великою поступливістю можна догодитися з тим, що між розумовою діяльністю та рухом народів є щось спільне, а вже ні в якому разі не можна припустити, щоб розумова діяльність керувала діями людей, бо такі явища, як прежорстокі вбивства французької революції, що випливають з проповідей про рівність людини, і люті війни та страти, що випливають з проповіді про любов, суперечать цьому припущенню.

Але, коли припустити навіть, що всі хитромудрі міркування, якими наповнено ці історії, є правильними; коли припустити, що народами управляє якась невизначна сила, що зветься ідеєю, — істотне питання історії все ж або залишається без відповіді, або до попередньої влади монархів і до впливу порадників та інших осіб, що його вводять загальні історики, приєднується нова сила ідеї, зв’язок якої з масами потребує пояснення. Можна зрозуміти, що Наполеон мав владу, і тому сталася подія; з певною поступливістю можна ще зрозуміти, що Наполеон, разом з іншими впливами, був причиною події; але яким чином книга Contrat Social^[465]призвела до того, що французи стали топити один одного, — не можна зрозуміти без пояснення причинного зв’язку цієї нової сили з подією.

Безперечно, існує зв’язок між усім, що живе одночасно, і тому є можливість знайти певний зв’язок між розумовою діяльністю людей і їх історичним рухом, так само, як цей зв’язок можна знайти між рухом людства та торгівлею, ремеслами, садівництвом і чим хочете. Але чому розумову діяльність людей історики культури ставлять причиною чи вираженням усього історичного руху — це зрозуміти важко. Такий висновок істориків можна пояснити хіба лише так: 1) історію пишуть учені, і тому їм природно і приємно думати, що діяльність їх стану є основою руху всього людства, — так само, як це природно і приємно думати купцям, хліборобам, солдатам (це не висловлюється лише тому, що купці і солдати не пишуть історії), і 2) духовна діяльність, освіта, цивілізація, культура, ідея — все це поняття неясні, невизначені, під прапором яких вельми зручно вживати слова, що мають ще менше ясного значення і тому легко підставляються під всякі теорії.

Але, не кажучи про внутрішню вартість цього роду історій (можливо, вони для кого-небудь чи для чого-небудь і потрібні), історії культури, до яких починають більше й більше зводитися всі загальні історії, знаменні тим, що вони, детально і серйозно розглядаючи різні релігійні, філософські, політичні вчення як причини подій, щоразу, як тільки їм доводиться описати справжню історичну подію, як, наприклад, похід 12-го року, описують її мимоволі як чин влади, прямо кажучи, що похід цей є чин волі Наполеона. Говорячи так, історики культури мимоволі суперечать самим собі, вони доводять, що та нова сила, яку вони придумали, не виражає історичних подій, а що єдиним способом розуміти історію є та влада, якої вони начебто не визнають.

III

Іде паровоз. Постає питання, чому він рухається? Селянин каже: чорт рухає його. Другий каже, що паровоз іде тому, що в ньому рухаються колеса. Третій запевняє, що причина руху полягає в димі, який відносить вітром.

Селянинові не можна заперечити: він придумав повне пояснення. Для того, щоб йому заперечити, треба, щоб хто-небудь довів йому, що нема чорта, або щоб другий селянин пояснив, що не чорт, а німець рухає паровоз. Тільки тоді з суперечностей вони побачать, що обидва вони помиляються. А той, який каже, що причина полягає в рухові коліс, сам собі заперечує, бо коли він став на грунт аналізу, він повинен іти далі й далі: він повинен пояснити причину руху коліс. І доти, поки він не прийде до останньої причини руху паровоза, до стиснутої в паровику пари, він не матиме права зупинитись у відшукуванні причини. А той, що пояснював рух паровоза димом, який відносить назад, очевидно зробив так: побачивши, що пояснення про колеса не дає причини, він узяв першу-ліпшу ознаку і, зі свого боку, видав її за причину.

Єдиним поняттям, яке може пояснити рух паровоза, є поняття сили, що дорівнює видному рухові.

Єдиним поняттям, шляхом якого можна пояснити рух народів, є поняття сили, що дорівнює всьому рухові народів.

Тимчасом під поняттям цим різні історики розуміють цілком відмінні і такі, що зовсім не дорівнюють видному рухові, сили. Одні вбачають у ньому силу, безпосередньо притаманну героям, — як селянин чорта в паровозі; другі — силу, складену з деяких інших сил, — як рух коліс; треті — розумовий вплив, — як дим, який відносить.

Доти, поки пишуться історії окремих осіб — хай вони Кесарі, Олександри чи Лютери й Вольтери, — а не історія всіх, без єдиного винятку всіх людей, які брали участь у події, — нема можливості не приписувати окремим особам сили, що змушує інших людей спрямовувати свою діяльність до однієї мети. І єдиним, відомим історикам, таким поняттям є влада.

Поняття це є єдиною ручкою, за допомогою якої можна володіти матеріалом історії при теперішньому її викладі, і той, хто відламав би цю ручку, як те зробив Бокль, не знайшовши іншого прийому обходження з історичним матеріалом, тільки позбавив би себе останньої можливості обходитися з ним. Неминучість поняття влади для пояснення історичних явищ найкраще доводять самі загальні історики й історики культури, які нібито зрікаються поняття влади і неминуче на кожному кроці застосовують його.

Історична наука до цього часу у відношенні до запитань людства схожа на гроші, що є в обігу — асигнації і дзвінку монету. Біографічні і приватні народні історії схожі на асигнації. Вони можуть ходити й бути в обігу, відповідаючи своєму призначенню, без шкоди будь-кому і навіть з користю доти, поки не виникне питання про те, чим вони забезпечені. Досить тільки забути питання про те, в який спосіб воля героїв учиняє події, і історії Тьєрів будуть цікаві, повчальні і, крім того, матимуть відтінок поезії. Але так само, як сумнів у дійсній вартості папірців виникає або з того, що робити їх легко, і тому почнуть робити їх багато, або з того, що захочуть узяти за них золото, — так само виникне сумнів у дійсному значенні історій цього гатунку — або з того, що їх з’являється занадто багато, або з того, що хто-небудь у простоті душі спитає: якою ж силою зробив це Наполеон? тобто захоче розміняти ходячого папірця на чисте золото дійсного поняття.

Що ж до загальних істориків та істориків культури, то вони схожі на людей, які, визнавши незручність асигнацій, вирішили б замість папірця зробити дзвінку монету з металу, що не має компактності золота. І монета справді вийшла б дзвінка, але тільки дзвінка. Папірець ще міг вводити в оману необізнаних, а монета дзвінка, але не цінна, не може ввести в оману нікого. Як золото тоді тільки золото, коли його можна вжити не лише для обміну, а й для справи, так само й загальні історики тоді тільки будуть золотом, коли вони спроможні будуть відповісти на істотне питання історії: що таке влада? Загальні історики відповідають на це питання суперечно, а історики культури зовсім відхиляють його, відповідаючи на щось зовсім інше. І як жетони, схожі на золото, можуть бути вживані тільки між людьми, Якіпогодилися визнавати їх за золото, та між тими, що не знають властивості золота, так і загальні історики й історики культури, не відповідаючи на істотні питання людства, правлять з якимись своїми цілями за ходячу монету для університетів та юрми читачів, охочих до серйозних книжок, як вони це називають.

IV

Зрікшись колишнього погляду на божественне підкорення волі народу одному обраному і на підкорення цієї волі божеству, історія не може зробити жодного кроку без суперечності, не вибравши одного з двох; або повернутись до попереднього вірування в безпосередню участь божества у справах людства, або певним чином пояснити значення тієї сили, що учиняє історичні події і зветься владою.

Повернутись до першого неможливо: вірування зруйновано, і тому необхідно пояснити значення влади.

Наполеон наказав зібрати війська і йти на війну. Уявлення це до такої міри нам звичне, до такої міри ми зжилися з цим поглядом, що питання про те, чому шістсот тисяч чоловік Ідуть на війну, коли Наполеон сказав такі-то слова, здається нам безглуздим. Він мав владу, і тому було виконано те, що він наказав.

Відповідь ця цілком задовільна, коли ми віримо, що владу дано йому було від бога. Але як тільки ми не визнаємо цього, необхідно визначити, що таке являє собою ця влада однієї людини над другою.

Влада ця не може бути тією безпосередньою владою фізичної переваги сильної істоти над кволою, переваги, що грунтується на застосуванні або на погрозі застосування фізичної сили, — як влада Геркулеса; так само вона не може грунтуватися на перевазі моральної сили, як те у простоті душевній думають деякі історики, кажучи, що історичні діячі є герої, тобто люди, обдаровані особливою силою душі та розуму, яка зветься геніальністю. Влада ця не може грунтуватися на перевазі моральної сили, бо, не кажучи про людей-героїв, як Наполеона, про моральні якості яких думки вельми розбіжні, історія показує нам, що ні Людовіки ХІ-ті, ні Меттерніхи, що управляли мільйонами людей, не мали ніяких особливих властивостей сили душевної, а, навпаки, були здебільшого морально слабкіші за кожного з мільйонів людей, якими вони управляли.

Коли джерело влади лежить не в фізичних і не в моральних властивостях особи, яка її має, то очевидно, що джерело цієї влади повинне перебувати поза особою — в тих стосунках з масами, в яких перебуває особа, що має владу.

Саме так і розуміє владу наука про право, та сама розмінна каса історії, що обіцяє розміняти історичне розуміння влади на чисте золото.

Влада є сукупність воль мас, перенесена висловленим або мовчазним погодженням на обраних масами правителів.

У галузі науки права, складеної з міркувань про те, як треба було б влаштувати державу і владу, якби можна було все це влаштувати, все це дуже ясно; але в застосуванні до історії це визначення влади вимагає роз’яснень.

Наука права вважає державу і владу, як древні вважали вогонь, — за щось абсолютно існуюче. А для історії держава і влада є тільки явища, так само як для фізики нашого часу вогонь є не стихія, а явище.

Від цієї ось основної різниці поглядів історії і науки права виходить те, що наука права може докладно розповісти, як, на її думку, треба б улаштувати владу і що таке влада, яка непорушно існує поза часом; але на питання історичні про значення влади, що змінюється в часі, вона нічого не може відповісти.

Якщо влада є перенесена на правителя сукупність воль, то чи є Пугачов представником воль мас? Якщо не є, то чому Наполеон І є представником? Чому Наполеон III, коли його спіймали з Булоні, був злочинцем, а потім були злочинцями ті, яких він спіймав?

За двірцевих революцій, у яких беруть участь іноді два-три чоловіка, чи теж переноситься воля мас на нову особу? У міжнародних стосунках чи переноситься воля мас народу на свого завойовника? У 1808 році чи була воля Рейнського Союзу перенесена на Наполеона? Чи була перенесена на Наполеона воля маси російського народу в 1809 році, коли наші війська йшли в союзі з французами воювати проти Австрії?

На ці запитання можна відповісти потрійно:

Або 1) визнати, що воля мас завжди безумовно передається тому чи тим правителям, яких вони обрали, отже всяке виникнення нової влади, всяка боротьба проти раз переданої влади повинна вважатись лише за порушення справжньої влади.

Або 2) визнати, що воля мас переноситься на правителів з визначеними і відомими умовами, і показати, що всі турбування, сутички і навіть знищення влади стаються через те, що правителі не дотримують умов, з якими їм передано владу.

Або 3) визнати, що воля мас переноситься на правителів умовно, але з умовами невідомими, невизначеними, і що виникнення багатьох влад, боротьба їх і падіння стається тільки від більшого чи меншого виконання з боку правителів тих невідомих умов, на яких переносяться волі мас з одних осіб на другі.

Так потрійно й пояснюють історики відношення мас до правителів.

Одні історики, не розуміючи в простоті душевній питання про значення влади, ті самі приватні й біографічні історики, про яких ішлося вище, визнають наче, що сукупність воль мас переноситься на історичних осіб безумовно, і тому, описуючи яку-небудь одну владу, ці історики виходять з передумови, що ця сама влада є одна абсолютна і справжня, а що всяка інша сила, протидіюча цій справжній владі, є не влада, а порушення влади — насильство.

Теорія їх, придатна для первісних і мирних періодів історії, в застосуванні до складних і бурхливих періодів життя народів, коли виникають одночасно і борються між собою різні влади, мав ту незручність, що історик-легітиміст доводитиме, що Конвент, Директорія і Бонапарт були тільки порушенням влади, а республіканець і бонапартист доводитимуть: один, що Конвент, а другий, що Імперія були справжньою владою, а що все інше було порушенням влади. Очевидно, що таким чином, взаємно заперечуючи одне одного, пояснення влади цих істориків можуть годитися лише для дітей наймолодшого віку.

Визнаючи неправильність цього погляду на історію, другий тип істориків каже, що влада грунтується на умовній передачі правителям сукупності воль мас і що історичні особи мають владу тільки з умовою виконання тієї програми, яку мовчазним погодженням приписала їм воля народу. Але в чому полягають ці умови, історики ці не кажуть нам або, коли й кажуть, то раз у раз суперечать один одному.

Кожен історик, залежно від його погляду на те, що являв собою мета руху народу, вбачає ці умови у величі, багатстві, волі, освіченості громадян Франції чи іншої держави. Але, не кажучи вже про розбіжність думок істориків щодо цих умов, припустивши навіть, що існує одна спільна для всіх програма цих умов, ми побачимо, що історичні факти майже завжди суперечать цій теорії. Якщо умови, з якими передається влада, полягають у багатстві, свободі, освіченості народу, то чому Людовіки XIV-ті й Іоанни IV-ті спокійно доживають свого царювання, а Людовіки XVI-ті й Карли I-ші страчуються народами? На це запитання історики ці відповідають тим, що діяльність Людовіка XIV, суперечна програмі, відбилася на Людовіку XVI. Але чому ж вона не відбилася на Людовіку XIV і XV, чому вона повинна була відбитися саме на Людовіку XVI? І який строк цього відбивання? На ці запитання нема й не може бути відповідей. Так само мало пояснюється при цьому погляді причина того, що сукупність воль кілька сторіч залишається в руках правителів та їх наслідників, а потім раптом, протягом п’ятдесяти років, переноситься на Конвент, на Директорію, на Наполеона, на Олександра, на Людовіка XVIII, знову на Наполеона, на Карла X, на Людовіка Філіппа, на республіканський уряд, на Наполеона III. Пояснюючи ці перенесення воль з однієї особи на другу, перенесення, що часто відбуваються, особливо під час міжнародних ускладнень, завоювань та об’єднувань, історики ці мимоволі мусять визнати, що частина цих явищ уже не є правильні перенесення воль, а випадковості, що залежать то від хитрості, то від помилки, чи лукавства, чи слабкості дипломата, або монарха, або керівника партії. Так що більшу частину явищ історії — чвари, революції, завоювання — ці історики показують уже не чином перенесених свобідних воль, а чином неправильно спрямованої волі однієї людини чи декількох людей, тобто знов-таки порушенням влади. І тому історичні події і цього характеру історики показують як відхилення від теорії.

Історики ці схожі на того ботаніка, який, помітивши, що деякі рослини виходять з зерна з двома частками-листочками, наполягав би на тому, що все, що росте, росте тільки роздвоюючись на два листки; і що пальма, і гриб, і навіть дуб, розгалужуючись у своєму повному рості і не маючи більш подоби двох листочків, відступають від теорії.

Треті історики визнають, що воля мас переноситься на історичні особи умовно, але що умови ці нам невідомі. Вони кажуть, що історичні особи мають владу лише тому, що вони виконують перенесену на них волю мас.

Але в такому разі, коли сила, що рухає народами, лежить не в історичних особах, а в самих народах, то в чому ж полягає значення цих історичних осіб?

Історичні особи, кажуть ці історики, виражають собою волю мас; діяльність історичних осіб править за представницю діяльності мас.

Але в такому разі постає питання, чи вся діяльність історичних осіб править за вираження волі мас, чи тільки певний бік її? Коли вся діяльність історичних осіб править за вираження волі мас, як те й думають деякі, то біографії Наполеонів, Катерин, з усіма подробицями придворної плітки, правлять за вираження життя народів, а це — очевидна нісенітниця; а коли тільки один бік діяльності історичної особи править за вираження життя народів, як те й думають інші мнимі філософи-історики, то для того, щоб визначити, який бік діяльності історичної особи виражає життя народу, треба знати раніш, у чому полягає життя, народу.

Зустрічаючись з цим утрудненням, історики цього типу придумують найбільш неясну, невідчутну і загальну абстракцію, під яку можна підвести найбільшу кількість подій, і кажуть, що в цій абстракції полягає мета руху людства. Найзвичайніші, загальні абстракції, що їх беруть майже всі історики, є: свобода, рівність, освіта, прогрес, цивілізація, культура. Поставивши за мету руху людства яку-небудь абстракцію, історики вивчають людей, що залишили по собі найбільше пам’яток, — царів, міністрів, полководців, авторів книжок, реформаторів, пап, журналістів, — у міру того, як усі ці особи, на їх думку, сприяли чи протидіяли певній абстракції. Але тому, що нічим не доведено, що мета людства полягала у свободі, рівності, освіченості чи цивілізації, і тому, що зв’язок мас з правителями та просвітителями людства грунтується лише на довільному припущенні, що сукупність воль мас завжди переноситься на тих осіб, які для нас є помітні, то й діяльність мільйонів людей, що переселяються, спалюють житла, кидають хліборобство, винищують одне одного, ніколи не виражається в описові діяльності десятка осіб, які не спалюють жител, не займаються хліборобством, не вбивають таких, як самі.

Історія на кожному кроці доводить це. Чи пояснюється заворушення народів заходу наприкінці минулого сторіччя і поривання їх на схід діяльністю Людовіків XIV, XV і XVI, їх коханок, міністрів, життям Наполеона, Русоо, Дідерота, Бомарше та інших?

Чи виражається рух російського народу на схід, до Казані й Сибіру, в подробицях хворого характеру Іоанна IV та його листування з Курбським?

Чи пояснюється рух народів під час хрестових походів вивченням життя Готфрідів і Людовіків та їх дам? Для нас залишився незрозумілим рух народів з заходу на схід, без будь-якої мети, без проводу, з натовпом волоцюг, з Петром Пустинником. І ще більш незрозумілим залишилось припинення цього руху тоді, коли історичні діячі ясно поставили розумну, святу мету походів — визволення Єрусалима. Папи, королі та рицарі спонукали народ до визволення святої землі; але народ не йшов, бо та невідома причина, що спонукала його раніш до руху, більш не існувала. Історія Готфрідів і міннезенгерів, очевидно, не може вмістити в собі життя народів. І історія Готфрідів і міннезенгерів залишилась історією Готфрідів і міннезенгерів, а історія життя народів і їх імпульсів залишилась невідомою.

Ще менше пояснить нам життя народів історія письменників та реформаторів.

Історія культури пояснить нам імпульси й умови життя і думки письменника чи реформатора. Ми взнаємо, що Лютер мав запальний характер і виголошував такі-то промови; взнаємо, що Руссо був недовірливий і писав такі-то книжки; але не взнаємо ми, чому після реформації різались народи і чому під час французької революції люди страчували одне одного.

Коли з’єднати обидві ці історії докупи, як те й роблять новітні історики, то це буде історія монархів та письменників, а не історія життя народів.

V

Життя народів не вміщується в життя декількох людей, бо зв’язку між цими декількома людьми і народами не знайдено. Теорія про те, що зв’язок цей грунтується на перенесенні сукупності воль на історичні особи, є гіпотезою, не підтвердженою досвідом історії.

Теорія про перенесення сукупності воль мас на історичні особи, можливо, вельми багато пояснює в царині науки права і, можливо, конче потрібна для своїх цілей; але в застосуванні до історії, як тільки з’являються революції, завоювання, чвари, як тільки починається історія, — теорія ця нічого не пояснює.

Теорія ця здається незаперечною саме тому, що акт перенесення воль народу не може бути перевірений.

Хоч би яка сталася подія, хоч би хто став на чолі події, теорія завжди може сказати, що така особа стала на чолі події тому, що сукупність воль була перенесена на неї.

Відповіді, що їх дає ця теорія на історичні питання, схожі на відповіді людини, яка, спостерігаючи просування череди і не беручи до уваги ні відмінності в паші в різних місцях пасовища, ні того, як жене пастух, міркувала б про причини того чи іншого напряму череди по тому, яка тварина йде попереду череди.

«Череда йде в цьому напрямі тому, що тварина, яка йде попереду, веде її, і сукупність воль усієї решти тварин перенесена на цього правителя череди». Так відповідає перший розряд істориків, який визнає безумовну передачу влади.

«Коли тварини, що йдуть попереду череди, змінюються, то це відбувається тому, що сукупність воль усіх тварин переноситься з одного правителя на другого, залежно від того, чи веде ця тварина в тому напрямі, який обрала вся череда». Так відповідають історики, які визнають, що сукупність воль мас переноситься на правителів з умовами, які вони вважають відомими. (При такому прийомі спостереження вельми часто буває, що спостережник, з огляду на обраний ним напрям, вважає за вожаків тих, що в зв’язку із зміною напряму мас не є вже передніми, а бічними, а іноді й задніми.)

«Коли раз у раз змінюються тварини-вожаки і раз у раз змінюються напрями всієї череди, то це відбувається тому, що для здійснення того напряму, який нам відомий, тварини передають свої волі тим тваринам, які нам помітні, тому, щоб вивчати рух череди, треба спостерігати всіх помітних нам тварин, що йдуть з усіх боків череди». Так кажуть історики третього розряду, які визнають за вираження свого часу всіх історичних осіб, від монархів до журналістів.

Теорія перенесення воль мас на історичних осіб є тільки перифразою, — тільки висловленням іншими словами змісту запитання.

Що є причиною історичних подій? — Влада. Що таке влада? — Влада — це сукупність воль, перенесених на одну особу. За яких умов переносяться волі мас на одну особу? — За умов, коли особа виражає волі всіх людей. Тобто влада є влада. Тобто влада є слово, значення якого нам незрозуміле.

Якби царина людського знання обмежувалась самим абстрактним мисленням, то, піддавши критиці те пояснення влади, що його дає наука, людство прийшло б до висновку, що влада є тільки слово і в дійсності не існує. Але для пізнавання явищ, крім абстрактного мислення, людина має знаряддя досвіду, на якому вона перевіряє результати мислення. І досвід говорить, що влада є не слово, а явище, яке дійсно існує.

Не кажучи про те, що без поняття влади не може обійтись жоден опис сукупної діяльності людей, існування влади доводиться як історією, так і спостереженням сучасних подій.

Завжди, коли відбувається подія, з’являється людина або люди, з волі яких подія стає фактом. Наполеон III дає розпорядження, і французи ідуть в Мексіку. Пруський король і Бісмарк дають розпорядження, і війська йдуть у Богемію. Наполеон І наказує, і війська йдуть у Росію. Олександр І наказує, і французи підкоряються Бурбонам. Досвід показує нам, що хоч би яка сталася подія, вона завжди зв’язана з волею однієї або декількох людей, що наказали здійснити її.

Історики за старою звичкою визнавання божественної участі у справах людства хочуть вбачати причину події у виявленні волі особи, наділеної владою; але висновок цей не підтверджується ні міркуванням, ні досвідом.

З одного боку, міркування показує, що виявлення волі людини — її слова — є тільки частиною загальної діяльності, що виявляється в події, як, наприклад, у війні чи в революції; і тому, без визнання незрозумілої, надприродної сили — чуда, не можна припустити, що слова могли бути безпосередньою причиною руху мільйонів; з другого боку, коли навіть припустити, що слова можуть бути причиною події, то історія показує, що виявлення волі історичних осіб у багатьох випадках не учиняють ніякої дії, тобто, що накази їх часто не тільки не виконуються, але й іноді відбувається навіть цілком протилежне тому, що вони наказали.

Не припускаючи божественної участі у справах людства, ми не можемо вважати владу за причину подій.

Влада, з погляду досвіду, є тільки залежність, що існує між виявом волі особи і виконанням цієї волі іншими людьми.

Для того, щоб з’ясувати собі умови цієї залежності, ми повинні згадати передусім поняття вияву волі, відносячи його до людини, а не до божества.

Коли божество дає наказ, виявляє свою волю, як те нам показує історія древніх, то вияв цієї волі не залежить від часу і нічим не викликаний, бо божество нічим не зв’язане з подією. Але, говорячи про накази — вияв волі людей, діючих у часі і пов’язаних між собою, ми для того, щоб з’ясувати собі зв’язок наказів з подіями, повинні згадати: 1) умову всього, що відбувається: безперервність руху в часі як подій, так і особи, що наказує, і 2) умову неминучого зв’язку, в якому перебуває особа, що наказує, з тими людьми, що виконують її наказ.

VI

Тільки вияв волі божества, незалежний від часу, може стосуватися цілого ряду подій, що мають статися через кілька років чи сторіч, і тільки божество, нічим не викликане, може визначити лише зі своєї волі напрям руху людства; а людина діє в часі і сама бере участь у події.

Відновлюючи першу випущену умову — умову часу, ми побачимо, що жоден наказ не може бути виконаний без того, щоб не було попереднього наказу, який робить можливим виконання наступного.

Ніколи жоден наказ не з’являється спонтанно і не включає в себе цілого ряду подій; кожен наказ випливає з іншого і ніколи не стосується цілого ряду подій, а завжди тільки одного моменту події.

Коли ми кажемо, наприклад, що Наполеон наказав військам іти на війну, ми з’єднуємо в один одноразово висловлений наказ ряд послідовних наказів, залежних один від одного. Наполеон не міг наказати походу на Росію і ніколи не наказував його. Він сьогодні наказав написати такі-то папери до Відня, до Берліна й до Петербурга; завтра — такі-то декрети й накази по армії, флоту та інтендантству і т. д., і т. д., — мільйони наказів, з яких склався ряд наказів, відповідних до ряду подій, що привели французькі війська в Росію.

Коли Наполеон за все своє царювання дає накази про експедицію в Англію, на жодне зі своїх починань не витрачає стільки зусиль і часу і, незважаючи на те, за все своє царювання ні разу навіть не пробує здійснити свій намір, а робить експедицію в Росію, з якою він, за неодноразово висловленим переконанням, вважає вигідним бути в союзі, то це відбувається тому, що перші накази не відповідали, а другі відповідали до ряду подій.

Для того, щоб наказ був напевно виконаний, треба, щоб людина висловила такий наказ, який міг би бути виконаний. А знати, що може і що не може бути виконане, неможливо не тільки щодо наполеонівського походу на Росію, де беруть участь мільйони, але й щодо найнескладнішої події, бо для виконання того й цього завжди можуть зустрітися мільйони перешкод. На кожен виконаний наказ завжди припадає безліч невиконаних. Усі неможливі накази не пов’язуються з подією і не бувають виконані. Тільки ті, які є можливими, пов’язуються в послідовні ряди наказів, відповідні до рядів подій, і бувають виконані.

Неправильне уявлення наше про те, що наказ, який передує події, є причиною події, складається тому, що коли подія сталася і з тисячі наказів виконались лише ті, які пов’язались з подіями, то ми забуваємо про ті, які не виконались, бо не могли бути виконані. Крім того, головне джерело хибної думки нашої в цьому розумінні полягає в тому, що в історичному викладі цілий ряд незчисленних, різноманітних, найдрібніших подій, як, наприклад, усе те, що привело війська французькі в Росію, узагальнюється в одну подію за результатом цього ряду подій, і відповідно до цього узагальнення узагальнюється і весь ряд наказів у один вияв волі.

Ми кажемо: Наполеон захотів і зробив похід на Росію. А насправді ми ніколи не знайдемо в усій діяльності Наполеона нічого схожого на цей вияв волі, а побачимо ряди наказів або виявів його волі, дуже різноманітно й невизначено спрямованих. З незчисленного ряду наполеонівських наказів склався певний ряд виконаних наказів щодо походу 12-го року не тому, що накази ці чим-небудь відрізнялись від інших, невиконаних наказів, а тому, що ряд цих наказів збігся з рядом подій, які привели французькі війська в Росію; так само, як у трафареті малюється така чи інша фігура не відповідно до того, в який бік і як мазано по ньому фарбами, а тому, що по фігурі, вирізаній у трафареті, в усі боки було мазано фарбою.

Отже, розглядаючи в часі відношення наказів до подій, ми побачимо, що наказ ні в якому разі не може бути причиною події, а що між тим і цим існує певна визначена залежність.

Для того, щоб зрозуміти, в чому полягає ця залежність, треба відновити другу випущену умову всякого наказу, що виходить не від божества, а від людини, і полягає в тому, що сама людина, наказуючи, бере участь у події.

Це ось відношення того, хто наказує, до тих, кому він наказує, і є саме те, що називається владою. Відношення це полягає ось у чому:

Для спільної діяльності люди гуртуються завжди в певні з’єднання, в яких, незважаючи на відмінність мети, поставленої для сукупної дії, відношення між людьми, що беруть участь у дії, завжди буває однакове.

Гуртуючись у ці з’єднання, люди завжди стають між собою в таке відношення, що найбільша кількість людей бере найбільшу пряму участь і найменша кількість людей — найменшу пряму участь у тій сукупній дії, для якої вони гуртуються.

З усіх цих з’єднань, в які гуртуються люди для учинення сукупних дій, одним з найбільш чітких і визначених є військо.

Усяке військо складається з нижчих за військовим званням членів — рядових, кількість яких завжди, найбільша; з других за військовим званням чинів — капралів, унтер-офіцерів, кількість яких менша від першої; з іще вищих, кількість яких ще менша, і т. д. — до найвищої військової влади, що зосереджується в одній особі.

Будова війська може бути цілком точно виражена фігурою конуса, в якому основу з найбільшим діаметром становитимуть рядові; перерізи, що лежать вище основи, — висхідні чини армії і т. д. до вершини конуса, точку якої становитиме полководець.

Солдати, кількість яких найбільша, становлять найнижчі точки конуса та його основу. Солдат сам безпосередньо коле, ріже, палить, грабує і завжди на ці дії дістає наказ від вищих осіб; а сам ніколи не наказує. Унтер-офіцер (кількість унтер-офіцерів уже менша) рідше учиняє саму дію, ніж солдат; але вже наказує. Офіцер ще рідше учиняє саму дію і ще частіше наказує. Генерал уже тільки наказує йти військам, указуючи мету, і майже ніколи не користується зброєю. Полководець уже ніколи не може брати прямої участі в самій дії і тільки робить загальні розпорядження про рух мас. Те саме відношення осіб між собою намічається усякому з’єднанні людей для спільної діяльності — у хліборобстві, в торгівлі і в усякому управлінні.

Отже, не розділяючи штучно всіх злитих точок конуса — всіх чинів армії, чи звань і станів будь-якого управління, чи спільної справи, від найнижчих до найвищих, — ми бачимо закон, за яким люди для учинення сукупних дій об’єднуються завжди в такому відношенні між собою, що, чим безпосередніше вони беруть участь в учиненні дії, тим менше вони можуть наказувати і тим їх більша кількість; а чим менша та пряма участь, яку вони беруть у самій дії, тим вони більше наказують і тим кількість їх менша; поки не дійдемо таким чином, піднімаючись від найнижчих шарів до однієї останньої людини, яка бере найменшу пряму участь у події і найбільше за всіх спрямовує свою діяльність на наказування.

Це ось відношення осіб, які наказують, до тих, яким вони наказують, і становить суть поняття, що зветься владою.

Відновивши умови часу, за яких відбуваються всі події, ми бачимо, що наказ виконується лише тоді, коли він стосується відповідного ряду подій. А відновлюючи неминучу умову зв’язку між тими, що наказують, і тими, що виконують, ми бачимо, що відповідно до самої властивості своєї ті, що наказують, беруть найменшу участь у самій події і що діяльність їх виключно спрямована на наказування.

VII

Коли відбувається яка-небудь подія, люди висловлюють свої думки, бажання щодо події, і тому що подія випливає з сукупної дії багатьох людей, одна з висловлених думок чи бажань неодмінно справджується хоча б приблизно. Коли одна з висловлених думок справдилася, думка ця зв’язується в нашій голові з подією які наказ, що передував їй.

Люди тягнуть колоду. Кожен висловлює свою думку про те, як і куди тягти. Люди витягають колоду — і виявляється, що це зроблено так, як сказав один з них. Він наказав. Ось наказ і влада у своєму первісному вигляді.

Той, хто більше працював руками, міг менше обдумувати те, що він робив, і змірковувати те, що може вийти зі спільної діяльності, і наказувати. Той, хто більше наказував через свою діяльність словами, очевидно, міг менше діяти руками. При більшому зборищі людей, що спрямовують діяльність на одну мету, ще різкіше виділяється розряд людей, які тим менше беруть пряму участь у загальній діяльності, чим більш діяльність їх спрямована на наказування.

Людина, коли вона діє сама одна, завжди носить сама в собі певний ряд міркувань, що керували, як їй здається, її минулою діяльністю, правлять для неї за виправдання її теперішньої діяльності і спрямовують її у передбаченні майбутніх її вчинків.

Так само роблять зборища людей, полишаючи на тих, які не беруть участі в дії, придумувати міркування, виправдання, передбачення щодо їх сукупної діяльності.

З відомих чи невідомих нам причин французи починають топити й різати одне одного. І цій події відповідає і супроводить її виправдання у виявлених волях людей про те, що це конче потрібно для блага Франції, для свободи, для рівності. Люди перестають різати одне одного, і подію цю супроводить виправдання, що полягає в необхідності єдності влади, відсічі Європи і т. д. Люди йдуть з заходу на схід, вбиваючи таких, як самі, і подію цю супроводять слова про славу Франції, про підлість Англії і т. д. Історія показує нам, що ці виправдання події не мають ніякого загального смислу, суперечать самі собі, як убивство людини, внаслідок визнання її прав, і вбивство мільйонів у Росії для приниження Англії. Але виправдання ці в сучасному розумінні мають необхідне значення.

Виправдання ці знімають моральну відповідальність з людей, які учиняють події. Ці тимчасові цілі схожі на щітки, що йдуть для очищення шляху по рейках попереду поїзда: вони очищають шлях моральної відповідальності людей. Без цих виправдань не могло б бути пояснене найпростіше питання, що постає під час розгляду кожної події: яким чином мільйони людей учиняють сукупні злочини, війни, убивства і т. д.?

Чи можна за теперішніх ускладнених форм державного і суспільного життя в Європі придумати будь-яку подію, яку не продиктували б, не вказали б, не наказали б государі, міністри, парламенти, газети? Чи є будь-яка сукупна дія, що не знайшла б собі виправдання у державній єдності, в національності, в рівновазі Європи, в цивілізації? Отже, кожна подія, що сталася, неминуче збігається з яким-небудь висловленим бажанням і, дістаючи собі виправдання, постає як учинення волі однієї чи декількох людей.

Хоч би куди рушив корабель, поперед нього завжди буде видно хвилясту смугу збуреної ним води. Для людей, що перебувають на кораблі, рух цієї смуги буде єдино помітним рухом.

Тільки стежачи зблизька, момент за моментом, за рухом цієї хвилястої смуги і порівнюючи цей рух з рухом корабля, ми переконаємось, що кожен момент руху хвилястої смуги визначається рухом корабля і що нас ввело в оману те, що ми самі непомітно рухаємось.

Те ж саме ми побачимо, стежачи момент за моментом за рухом історичних осіб (тобто відновлюючи неминучу умову всього, що відбувається — умову безперервності руху в часі) і не випускаючи з очей неодмінного зв’язку історичних осіб з масами.

Коли корабель іде в одному напрямі, то попереду його видно одну і ту ж хвилясту смугу; коли він часто змінює напрям, то часто змінюються, біжачи перед ним, і хвилясті смуги. Але хоч би куди він повернув, скрізь буде хвиляста смуга, що передує його рухові.

Хоч би що сталося, завжди виявиться, що це саме було передбачено й наказано. Хоч би куди прямував корабель, хвиляста смуга, не керуючи, не посилюючи його руху, вирує перед ним, і здаля нам здаватиметься, що вона не тільки довільно рухається, але й керує рухом корабля.

Розглядаючи тільки ті вияви волі історичних осіб, які могли стосуватися подій як накази, історики гадали, що події перебувають у залежності від наказів. А розглядаючи самі події і той зв’язок з масами, в якому перебувають історичні особи, ми виявили, що історичні особи і їх накази перебувають у залежності від подій. За безперечний доказ цього висновку править те, що, хоч би скільки було наказів, подія не станеться, коли для цього нема інших причин; але як тільки станеться подія — хоч би там яка, — то з-поміж усіх безперервно виявлюваних воль різних осіб знайдуться такі, які змістом і часом можуть стосуватися події ям накази.

Прийшовши до цього висновку, ми можемо прямо і позитивно відповісти на два істотних питання історії:

1) Що являє собою влада?

2) Яка сила учиняє рух народів?

1) Влада є таке відношення певної особи до інших осіб, в якому особа ця тим менше бере участі в дії, чим більш вона висловлює думок, припущень і виправдань сукупної дії, яка здійснюється.

2) Рух народів учиняє не влада, не розумова діяльність, навіть не поєднання того і цього, як те думали історики, а діяльність усіх людей, що беруть участь у події і об’єднуються завжди так, що ті, які беруть найбільшу пряму участь у події, беруть на себе найменшу відповідальність; і навпаки.

У моральному відношенні причиною події є влада; у фізичному відношенні — ті, що підлягають владі. Але що моральна діяльність неможлива без фізичної, то причина події не полягає ні в тій, ні в цій, а тільки в поєднанні обох.

Або, іншими словами, до явища, яке ми розглядаємо, поняття причини незастосовне.

В останньому аналізі ми приходимо до кола вічності, до тієї крайньої грані, до якої в кожній царині мислення приходить розум людський, якщо не грається своєю темою. Електрика вироблює теплоту, теплота вироблює електрику. Атоми притягаються, атоми відштовхуються.

Говорячи про найпростіші дії теплоти, електрики чи атомів, ми не можемо сказати, чому відбуваються ці дії, і кажемо, що така природа цих явищ, що це їх закон. Те ж саме стосується й історичних явищ. Чому виникає війна чи революція? Ми не знаємо; ми знаємо лише, що для учинення тієї чи іншої дії люди гуртуються в певне з’єднання і беруть участь усі; і ми кажемо, що така природа людей, що це закон.

VIII

Якби історія мала справу з зовнішніми явищами, постановка цього простого й очевидного закону була б достатньою, і ми закінчили б цю розвідку. Але закон історії стосується людини. Частка матерії не може сказати нам, що вона зовсім не почуває потреби в притяганні та відштовхуванні і що це неправда; а людина, яка є об’єктом історії, прямо каже: я вільна і тому не підлягаю законам.

Присутність хоч не висловленого питання про свободу волі людини почувається на кожному кроці історії.

Усі історики, що серйозно мислили, мимоволі приходили до цього питання. Всі суперечності, неясності історії, той неправильний шлях, яким іде ця наука, грунтуються лише на нерозв’язаності цього питання.

Якщо воля кожної людини була свобідна, тобто якщо кожен міг зробити так, як йому захотілося, то вся історія є рядом незв’язних випадків.

Якщо навіть одна людина з мільйонів за тисячолітній період часу мала можливість зробити свобідно, тобто так, як їй захотілося, то, очевидно, один свобідний вчинок цієї людини, суперечний законам, знищує можливість існування будь-яких законів для всього людства.

А якщо є хоч один закон, який керує діями людей, то не може бути свобідної волі, бо в такому разі воля людей повинна підлягати цьому законові.

У цій суперечності полягає питання про свободу волі, що з найдавніших часів цікавило найкращі уми людства і з найдавніших часів поставлене в усьому його величезному значенні.

Питання полягає в тому, що, дивлячись на людину як на об’єкт спостереження з будь-якого погляду — з богословського, історичного, філософського, — ми бачимо загальний закон необхідності, якому вона підлягає так само, як і все існуюче. А дивлячись на неї з себе, як на те, що ми усвідомлюємо, ми почуваємо себе свобідними.

Усвідомлення це є зовсім окремим і незалежним від розуму джерелом самопізнавання. Через розум людина спостерігає сама себе; але знає вона сама себе тільки через усвідомлення.

Без усвідомлення себе неможливе і ніяке спостереження і застосування розуму.

Для того, щоб розуміти, спостерігати, робити висновки, людина повинна перше усвідомлювати себе живущою. Живущою людина знає себе не інакше як такою, що хоче, тобто усвідомлює свою волю. А волю свою, що являє собою суть її життя, людина усвідомлює і не може усвідомлювати інакше, як свобідною.

Коли, спостерігаючи себе, людина бачить, що воля її спрямовується завжди за тим самим законом (чи спостерігає вона необхідність приймати їжу, чи діяльність мозку, чи будь-що), вона не може розуміти цей завжди однаковий напрям своєї волі інакше, як її обмеження. Те, що не було б свобідним, не могло б бути й обмеженим. Воля людини здається їй обмеженою саме тому, що вона усвідомлює її не інакше, як свобідною.

Ви кажете: я не свобідний. А я підняв і опустив руку. Кожен розуміє, що ця нелогічна відповідь є незаперечним доказом свободи.

Відповідь ця є виявом усвідомлення, яке не підлягає розумові.

Якби свідомість свободи не була окремим і незалежним від розуму джерелом самопізнання, вона б підпорядковувалась міркуванню і досвідові; але в дійсності такого підпорядкування ніколи не буває, і воно неможливе.

Досвід і міркування показують кожній людині, що вона як об’єкт спостереження підлягає певним законам, і людина підпорядковується їм і ніколи не бореться з раз пізнаним нею законом тяжіння чи непроникливості. Але той самий досвід і міркування показують їй, що повна свобода, яку вона усвідомлює в собі, — неможлива, що всяка дія її залежить від її організації, від її характеру і діючих на неї мотивів; але людина ніколи не підпорядковується висновкам з цього досвіду і міркувань.

Взнавши з досвіду і міркування, що камінь падає донизу, людина без сумніву вірить цьому і в усіх випадках чекає дії закону, який вона взнала.

Але взнавши і так само не маючи сумніву, що воля її підлягає законові, вона не вірить і не може вірити цьому.

Хоч би скільки разів досвід і міркування підказували людині, що в тих самих умовах, з таким самим характером вона зробить те ж саме, що й перше, вона, тисячний раз починаючи в тих самих умовах, з тим самим характером дію, що завжди закінчувалась однаково, безперечно почуває себе такою ж упевненою в тому, що вона може робити, як їй захочеться, як і до досвіду. Кожна людина, дикун і мислитель, хоч би як невідпорно їй доводили міркування й досвід, що неможливо уявити собі два різних вчинки в тих самих умовах, почуває, що без цього нісенітного уявлення (що являє собою суть свободи) вона не може уявити собі життя. Вона почуває, що, хоч би яким це було неможливим, це є; бо без цього уявлення свободи вона не тільки не розуміла б життя, але й не могла б жити жодної миті.

Вона не могла б жити тому, що всі прагнення людей, всі імпульси до життя є тільки прагнення збільшити свободу. Багатство — бідність, слава — невідомість, влада — підвладність, сила — кволість, здоров’я — хвороба, освіта — неуцтво, праця — дозвілля, ситість — голод, чеснота — порок є тільки більшою чи меншою мірою свободи.

Уявити собі людину, яка не має свободи, не можна інакше, як позбавленою життя.

Коли поняття свободи для розуму є нісенітною суперечністю, як змога зробити два різних вчинки в тих самих умовах або як дія без причини, то це доводить лише те, що усвідомлення не підлягає розумові.

Саме це непохитне, незаперечне, не підлягаюче досвідові і міркуванню усвідомлення свободи, що визнається всіма мислителями і відчувається всіма людьми без винятку, усвідомлення, без якого неможливе ніяке уявлення про людину, і становить другий бік питання.

Людина є творіння всемогутнього, вседоброго, всевідаючого бога. Що ж таке є гріх, поняття про який випливає з свідомості свободи людини? Ось питання богослов’я.

Дії людей підлягають загальним, незмінним законам, що виражаються статистикою. В чому ж полягає відповідальність людини перед суспільством, поняття про яку випливає з свідомості свободи? Ось питання права.

Вчинки людини випливають з її природженого характеру та мотивів, що діють на неї. Що таке є совість і свідомість добра та зла вчинків, що випливають з свідомості свободи? Ось питання етики.

Людина, у зв’язку з загальним життям людства, є підлеглою законам, що визначають це життя. Але та ж людина, незалежно від цього зв’язку, є свобідною. Як треба розглядати минуле життя народів і людства — як діяльність свобідних чи не свобідних людей? Ось питання історії.

Тільки в наш самовпевнений час популяризації знань, завдяки могутньому знаряддю неуцтва — поширенню друкарства, питання про свободу волі зведено на такий грунт, на якому й не може бути самого питання. У наш час більшість так званих передових людей, тобто юрма неуків, визнала роботи природознавців, які займаються одним боком питання, за розв’язання всього питання.

Душі і свободи нема, бо життя людини виявляється мускульними рухами, а мускульні рухи обумовлюються нервовою діяльністю; душі і свободи нема, бо ми з невідомого періоду часу походимо від мавп, — кажуть, пишуть і друкують вони, зовсім і гадки не маючи про те, що тисячоліття тому всі релігії, всі мислителі не тільки визнали, а ніколи й не заперечували той самий закон необхідності, що його так старанно вони намагаються довести тепер фізіологією та порівняльною зоологією. Вони не бачать того, що роль природничих наук у цьому питанні полягає лише в тому, щоб правити за знаряддя для висвітлення одного боку його. Бо те, що, з погляду спостереження, розум і воля є лише виділеннями (secretion) мозку, і те, що людина, підлягаючи загальному законові, могла розвинутися з нижчих тварин за невідомий період часу, з’ясовує лише з нового боку тисячоліття тому визнану всіма релігіями та філософськими теоріями істину, що з погляду розуму людина підлягає законам необхідності, але ні на волосину не посуває розв’язання питання, яке має другий, протилежний бік, що грунтується на свідомості свободи.

Коли люди походять від мавп з невідомого періоду часу, та це настільки ж зрозуміло, як і те, що люди походять від жмені землі з невідомого періоду часу (у першому випадку х є час, у другому — походження), і питання про те, яким чином поєднується свідомість свободи людини з законом необхідності, що йому підлягає людина, не може бути розв’язане порівняльною фізіологією і зоологією, бо в жабі, у кролику й мавпі ми можемо спостерігати тільки мускульно-нервову діяльність, а в людині — і мускульно-нервову діяльність, і свідомість.

Природознавці та їх прихильники, що думають розв’язувати питання це, схожі на штукатурів, яких би поставили заштукатурити один бік церковної стіни і які, користаючись з відсутності головного розпорядника робіт, у пориві старанності замазували б своєю штукатуркою і вікна і образи, і риштовання, і незатвердлі ще стіни і раділи б з того, що так, на їх штукатурський погляд, усе виходить рівно і гладенько.

IX

Розв’язання питання про свободу і необхідність для історії — перед іншими галузями знання, в яких розв’язувалось це питання, — має ту перевагу, що для історії питання це стосується не самої суті волі людини, а уявлення про вияв цієї волі в минулому і в певних умовах.

Історія в розв’язанні цього питання стає до інших наук у відношення науки досвідної до наук умоглядних.

Історія своїм об’єктом має не саму волю людини, а наше уявлення про неї.

І тому для історії не існує, як для богослов’я, етики та філософії, нерозв’язної таємниці в поєднанні свободи й необхідності. Історія розглядає уявлення про життя людини, в якому поєднання цих двох суперечних понять уже відбулося.

У дійсному житті кожна історична подія, кожна дія людини розуміється вельми ясно й певно, без відчуття найменшої суперечності, незважаючи на те, що кожна подія здається почасти свобідною, почасти необхідною.

Для розв’язання питання про те, як поєднуються свобода і необхідність і що являє собою суть цих двох понять, філософія історії може і повинна йти шляхом, протилежним тому, яким ішли інші науки. Замість того, щоб, визначивши в самих собі поняття свободи і необхідності, під складенівизначення підводити явища життя, — історія з величезної кількості підлеглих їй явищ, ще завжди постають у залежності від свободи і необхідності, повинна вивести визначення самих понять свободи і необхідності.

Хоч яке б ми розглядали уявлення про діяльність багатьох людей чи однієї людини, ми розуміємо її не інакше, як чином почасти свободи людини, почасти законів необхідності.

Чи говоримо ми про переселення народів і про наскоки варварів, чи про розпорядження Наполеона III, чи про вчинок людини, зроблений годину тому, який полягає у виборі одного з декількох напрямів прогулянки, — ми не бачимо ані найменшої суперечності. Міра свободи і необхідності, що керувала вчинками цих людей, ясно визначена для нас.

Вельми часто уявлення про більшу чи меншу свободу — відмінне, залежно від точки зору, з якої ми розглядаємо явище; але — завжди однаково — кожна дія людини уявляється нам не інакше, як певним поєднанням свободи і необхідності. У кожній розглядуваній дії ми бачимо певну частку свободи і певну частку необхідності. І завжди, що більше в будь-якій дії ми бачимо свободи, то менше необхідності; і що більше необхідності, то менше свободи.

Відношення свободи до необхідності зменшується і збільшується залежно від тієї точки зору, з якої розглядається вчинок; але відношення це завжди залишається обернено-пропорціональним.

Людина, яка, тонучи, хапається за другу і топить її, чи висмажена годуванням дитини голодна мати, яка краде їжу, чи людина, привчена до дисципліни, яка за командою в строю вбиває беззахисну людину, — здаються менш винними, тобто менш свобідними й більш підлеглими законові необхідності, для того, хто знає ті умови, в яких були ці люди, і більш свобідними для того, хто не знає, що та людина сама тонула, що мати була голодна, солдат був у строю і т. д. Так само людина, яка двадцять років тому вчинила убивство і після того спокійно і нешкідливо жила в суспільстві, здається менш винною; вчинок її — більш підлеглим законові необхідності для того, хто розглядає її вчинок через двадцять років, і більш свобідним для того, хто розглядав той самий вчинок через день після того, як він був зроблений. І так само кожен вчинок людини божевільної, п’яної або дуже збудженої здається менш свобідним і більш необхідним тому, хто знає душевний стан того, хто зробив вчинок, і більш свобідним і менш необхідним тому, хто цього не знає. В усіх цих випадках збільшується або зменшується поняття свободи і відповідно до того зменшується або збільшується поняття необхідності, — залежно від тієї точки зору, з якої розглядається вчинок. Отже, чим більша уявляється необхідність, тим менша уявляється свобода. І навпаки.

Релігія, здоровий розум людства, науки права і сама історія однаково розуміють це відношення між необхідністю і свободою.

Усі без винятку випадки, в яких збільшується і зменшується наше уявлення про свободу і про необхідність, мають тільки три підстави:

1) Відношення людини, що зробила вчинок, до зовнішнього світу,

2) до часу і

3) до причин, що викликали вчинок.

Першою підставою є більше чи менше видиме для нас відношення людини до зовнішнього світу, більш чи менш ясне уявлення про те певне місце, що його займає кожна людина у відношенні до всього, що одночасно з нею існує. Це є та підстава, внаслідок якої очевидно, що людина, яка потопає, менш свобідна і більш підлягає необхідності, ніж людина, що стоїть на суходолі; та підстава, внаслідок якої дії людини, що живе в тісному зв’язку з іншими людьми в густонаселеній місцевості, дії людини, зв’язаної з сім’єю, службою, підприємствами, здаються, безперечно, менш свобідними і більш підлеглими необхідності, ніж дії людини одинокої і усамотненої.

Коли ми розглядаємо людину саму, без відношення її до всього навколишнього, то кожна дія її здається нам свобідною. Але коли ми бачимо хоч будь-яке відношення її до того, що оточує її, коли ми бачимо зв’язок її з чим би там не було — з людиною, яка говорить з нею, з книжкою, яку вона читає, з працею, якою вона зайнята, навіть з повітрям, яке її оточує, зі світлом навіть, яке падає на речі круг неї, — ми бачимо, що кожна з цих умов має на неї вплив і керує хоча б одним боком її діяльності. І наскільки ми бачимо ці виливи, настільки зменшується наше уявлення про її свободу і збільшується уявлення про необхідність, якій вона підлягає.

2) Другою підставою є: більше чи менше видиме тимчасове відношення людини до світу: більш чи менш ясне уявлення про те місце, яке дія людини займає в часі. Це є та підстава, внаслідок якої падіння першої людини, що мало своїм наслідком походження роду людського, здається, очевидно, менш свобідним, ніж одруження сучасної людини. Це є та підстава, внаслідок якої життя і діяльність людей, що жили багато сторіч тому, і зв’язане зі мною в часі, не може здаватись мені таким свобідним, як життя сучасне, наслідки якого мені ще невідомі.

Поступовість уявлення про більшу чи меншу свободу і необхідність щодо цього залежить від більшого чи меншого проміжку часу від зроблений вчинку до міркування про нього.

Коли я розглядаю вчинок, який я зробив хвилину тому, за тих самих приблизно умов, за яких я перебуваю тепер, — мій вчинок здається мені безперечно свобідним. Але коли я обмірковую вчинок, зроблений місяць тому, то, перебуваючи в інших умовах, я мимоволі визнаю, що, якби вчинок цей не був зроблений, — багато чого корисного, приємного і навіть необхідного, що виплило з цього вчинку, не було б. Коли я перенесуся спогадом до вчинку ще більш далекого, за десять років і далі, то наслідки мого вчинку постануть передо мною ще очевидніше; і мені трудно буде уявити собі, що було б, якби не було вчинку. Чим далі назад буду я переноситися спогадом або, що те саме, вперед міркуванням, — тим судження моє про свободу вчинку буде ставати сумнівнішим.

Ту саму прогресію переконаності в участі свобідної волі в загальних справах людства ми бачимо і в історії. Ставшись у наш час, подія здається нам без сумніву чином усіх відомих людей; але в події давнішій ми бачимо вже її неминучі наслідки, поза якими ми нічого іншого не можемо уявити. І що далі ми переносимося назад у розгляданні подій, то менше вони нам здаються довільними.

Австро-пруська війна здається нам безперечним наслідком дій хитрого Бісмарка і т. ін.

Наполеонівські війни, хоч уже сумнівно, але ще здаються нам чином волі героїв; а в хрестових походах ми вже бачимо подію, яка займає своє певне місце і без якої немислима нова історія Європи, хоч для літописців хрестових походів подія ця так само здавалася тільки чином волі певних осіб. Коли йдеться про переселення народів, нікому вже в наш час не спадає на думку, що від сваволі Аттіли залежало обновити європейський світ. Чим далі назад ми переносимо в історії об’єкт спостереження, тим сумнівнішою стає свобода людей, що учиняли події, і тим очевиднішим закон необхідності.

3) Третьою підставою є більша чи менша приступність для нас того безконечного зв’язку причин, який становить неминучу вимогу розуму і в якому кожне, що його ми маємо на думці, явище — і тому кожна дія людини — повинне мати своє певне місце, як наслідок для попередніх і як причина для наступних.

Це є та підстава, внаслідок якої дії наші й Інших людей здаються нам, з одного боку, тим більш свобідними і менш підлеглими необхідності, чим більш відомі нам ті виведені із спостереження фізіологічні, психологічні й історичні закони, яким підлягає людина, і чим вірніше вбачили ми фізіологічну, психологічну чи історичну причину дії; з другого боку, чим простіша сама спостережувана дія і чим нескладніша характером і розумом та людина, дію якої ми розглядаємо.

Коли ми зовсім не розуміємо причини вчинку — однаково — чи у випадку лиходійства, чи доброго діла, чи навіть невиразного з погляду добра і зла вчинку, — ми в такому вчинку визнаємо найбільшу частку свободи. У випадку лиходійства ми найбільше вимагаємо за такий вчинок покарання; у випадку доброго діла найбільше цінимо такий вчинок. У невиразному випадку визнаємо найбільшу індивідуальність, оригінальність, свободу. Але коли хоч одна з незчисленних причин відома нам, ми визнаємо вже певну частку необхідності і менш вимагаємо відплати за злочин, менш визнаємо заслуги в доброчесному вчинку, менше свободи у вчинку, що здавався оригінальним. Те, що злочинець був вихований у середовищі лиходіїв, уже пом’якшує його вину. Самозречення батька, матері, самозречення з можливістю нагороди більш зрозуміле, ніж безпричинне самозречення, і тому здається таким, що менш заслуговує на співчуття, менш свобідним. Основоположник секти, партії, винахідник менш дивують нас, коли ми знаємо, як і чим була підготовлена їх діяльність. Коли ми маємо великий досвід, коли спостереження наше повсякчас спрямоване на відшукання співвідношень у діях людей між причинами й наслідками, то дії людей здаються нам тим більш необхідними і тим менш свобідними, чим вірніше ми зв’язуємо наслідки з причинами. Коли розглядувані дії прості і ми для спостереження мали величезну кількість таких дій, то уявлення наше про їх необхідність буде ще повніше. Безчесний вчинок сина безчесного батька, погана поведінка жінки, що потрапила в певне середовище, повернення до пияцтва п’яниці і т. ін, є вчинки, які тим менш здаються нам свобідними, чим зрозуміліша для нас їх причина. А коли й сама людина, дію якої ми розглядаємо, стоїть на найнижчому щаблі розумового розвитку, як-от дитина, божевільний, дурник, то ми, знаючи причини дії і нескладність характеру й розуму, вже бачимо таку велику частку необхідності й таку малу частку свободи, що як тільки нам відома причина, яка має вчинити дію, ми можемо завбачити вчинок.

Тільки на цих трьох підставах базуються існуюча в усіх законодавствах неосудність злочинів і зменшуючі вину обставини. Осудність є більшою чи меншою залежно від більшого чи меншого знання умов, в яких була людина, вчинок якої обмірковується, від більшого чи меншого проміжку часу між зробленням вчинку і міркуванням про нього та від більшого чи меншого розуміння причин вчинку.

X

Отже, уявлення наше про свободу і необхідність поступово зменшується і збільшується залежно від більшого чи меншого зв’язку з зовнішнім світом, від більшого чи меншого віддалення в часі та від більшої чи меншої залежності від причин, в яких ми розглядаємо явище життя людини.

Отже, коли ми розглядаємо таке становище людини, в якому зв’язок її з зовнішнім світом найбільш відомий, період між часом міркування і часом зроблений вчинку найбільший і причини вчинку найприступніші, то ми дістаємо уявлення про найбільшу необхідність і найменшу свободу. А коли ми розглядаємо людину в найменшій залежності від зовнішніх умов; коли дію її вчинено в найближчий момент до теперішнього і причини її дії для нас неприступні, то ми дістаємо уявлення про найменшу необхідність і найбільшу свободу.

Але ні в тому, ні в цьому разі, хоч би як ми змінювали свою точку зору, хоч би як усвідомлювали той зв’язок, в якому перебуває людина з зовнішнім світом, чи хоч би яким доступним він нам здавався, хоч би як подовжували чи вкорочували період часу, хоч би які зрозумілі чи незбагненні були для нас причини, — ми ніколи не можемо уявити собі ні повної свободи, ні повної необхідності.

1) Хоч би як ми уявляли собі людину виключеною з впливів зовнішнього світу, ми ніколи не дістанемо розуміння свободи в просторі. Всяка дія людини неминуче обумовлена самим тілом людини і тим, що оточує її. Я піднімаю руку і опускаю її. Дія моя здається мені свобідною; але, питаючи себе: чи міг я в усіх напрямах підняти руку, — я бачу, що я підняв руку в тому напрямі, в якому для цієї дії було менше перепон, що перебувають як у тілах навколо мене, так і в будові мого тіла. Коли з усіх можливих напрямів я вибрав один, то я вибрав його тому, що в цьому напрямі було менше перепон. Для того, щоб дія моя була свобідною, треба, щоб вона не зустрічала собі ніяких перепон. Для того, щоб уявити собі людину свобідною, ми повинні уявити її собі поза простором, що очевидно неможливо.

2) Хоч би як ми наближували час міркування до часу вчинку, ми ніколи не дістанемо розуміння свободи в часі. Бо коли я розглядаю вчинок, зроблений секунду тому, я все ж повинен визнати несвободу вчинку, бо вчинок закований тим моментом часу, в якому його зроблено. Чи можу я підняти руку? Я піднімаю її; але питаю себе: чи міг я не підняти руки в той минулий уже момент часу? Щоб переконатися в цьому, я в наступний момент не піднімаю руки. Але я не підняв руки не в той перший момент, коли я спитав себе про свободу. Минув час, стримати якого я не міг, і та рука, яку я тоді підняв, і те повітря, в якому я тоді зробив той рух, уже не те повітря, що тепер оточує мене, і не та рука, якою я тепер не роблю руху. Той момент, у який відбувся перший рух, неповоротний, і в той момент я міг зробити тільки один рух, і хоч би який я зробив рух, рух цей міг бути тільки один. Те, що я в наступну хвилину не підняв руки, не довело того, що я міг не підняти її. І тому, що рух мій міг бути тільки один, в один момент часу, то він і не міг бути іншим. Для того, щоб уявити його собі свобідним, треба уявити його собі в теперішньому, на грані минулого й майбутнього, тобто поза часом, що є неможливим.

3) Хоч би як збільшувалася важкість осягнення розумом причини, ми ніколи не прийдемо до уявлення повної свободи, тобто до відсутності причини. Хоч би яка була незбагненна для нас причина вияву волі в будь-якому нашому чи чужому вчинку, перша вимога розуму є припущення і відшукання причини, без якої неможливе ніяке явище. Я піднімаю руку для того, щоб зробити вчинок, незалежний від будь-якої причини, але те, що я хочу зробити вчинок, що не має причини, є причиною мого вчинку.

Але навіть якби, уявивши собі людину, цілком виключену з усіх впливів, розглядаючи лише її миттєвий вчинок теперішнього часу і припускаючи, що його не викликано ніякою причиною, ми припустили безконечно малий залишок необхідності рівним нулю, і тоді б ми не прийшли до розуміння повної свободи людини; бо істота, яка не приймає на себе впливів зовнішнього світу, перебуває поза часом і не залежить від причин, уже не є людина.

Так само ми ніколи не можемо уявити собі дії людини, що відбувалася б без участі свободи і підлягала б тільки законові необхідності.

1) Хоч би як збільшувалось наше знання тих просторових умов, у яких перебуває людина, знання це ніколи не може бути повним, бо кількість цих умов безконечно велика так само, як безконечний простір. І тому, якщо визначені не всі умови, не всі впливи на людину, то й нема повної необхідності, а є певна частка свободи.

2) Хоч би як ми подовжували період часу від того явища, яке ми розглядаємо, до часу міркування, період цей буде конечний, а час безконечний, а тому і в цьому відношенні ніколи не може бути повної необхідності.

3) Хоч би який був приступний ланцюг причин будь-якого вчинку, ми ніколи не будемо знати всього ланцюга, бо він безконечний, і знову ніколи не дістанемо повної необхідності.

Але, крім того, якби навіть, припустивши залишок найменшої свободи рівним нулю, ми визнали б у якому-небудь випадку, як, наприклад, в умираючій людині, у зародкові, в ідіоті, повну відсутність свободи, ми б тим самим знищили само поняття людини, яке ми розглядаємо; бо як тільки нема свободи, нема й людини. І тому уявлення про дію людини, підлеглу лише законові необхідності, без найменшого залишку свободи, таке ж неможливе, як і уявлення про цілком свобідну дію людини.

Отже, для того, щоб уявити собі дію людини, підлеглу лише законові необхідності, без свободи, ми повинні припустити знання безконечної кількості просторових умов, безконечно великого періоду часу і безконечного ряду причин.

Для того, щоб уявити собі людину цілком свобідну, не підлеглу законові необхідності, ми повинні уявити собі її саму поза простором, поза часом і поза залежністю від причин.

У першому випадку, якби можлива була необхідність без свободи, ми прийшли б до визначення закону необхідності тією ж необхідністю, тобто до самої форми без змісту.

У другому випадку, якби можлива була свобода без необхідності, ми б прийшли до безумовної свободи поза простором, часом і причинами, яка тому саме, що була б безумовна і нічим не обмежувалася б, була б нічим або самим змістом без форми.

Ми прийшли б взагалі до тих двох підстав, з яких складається увесь світогляд людини, — до незбагненної суті життя і до законів, що визначають цю суть.

Розум говорить: 1) Простір з усіма формами, яких надає йому видимість його — матерія, — безконечний і не може бути мислимий інакше. 2) Час є безконечний рух без єдиного моменту спокою, і він не може бути мислимий інакше. 3) Зв’язок причин і наслідків не має початку і не може мати кінця.

Свідомість говорить: 1) Я один, і все, що існує, є лише я; отже, я включаю простір; 2) я вимірюю біжучий час нерухомим моментом теперішнього, лише в якому я усвідомлюю себе живущим; отже, я поза часом і 3) я поза причиною, бо я почуваю себе причиною всякого вияву свого життя.

Розум виражає закони необхідності. Свідомість виражає суть свободи.

Свобода, нічим не обмежена, є суть життя у свідомості людини. Необхідність без змісту є розум людини з його трьома формами.

Свобода є те, що розглядається. Необхідність є те, що розглядає. Свобода є зміст. Необхідність є форма.

Тільки при роз’єднанні двох джерел пізнавання, що відносяться одне до одного як форма до змісту, виходять окремо незбагненні і такі, що взаємно виключаються, поняття свободи і необхідності.

Тільки при поєднанні їх виходить ясне уявлення про життя людини.

Поза цими двома поняттями, що взаємно визначаються в поєднанні своєму — як форма зі змістом — неможливе ніяке уявлення життя.

Усе, що ми знаємо про життя людей, є тільки певне відношення свободи до необхідності, тобто свідомості до законів розуму.

Усе, що ми знаємо про зовнішній світ природи, є тільки певне відношення сил природи до необхідності або суті життя до законів розуму.

Сили життя природи лежать поза нами і не усвідомлюються нами, і ми називаємо ці сили тяжінням, інерцією, електрикою, тваринною силою і т. д.; але сила життя людини усвідомлюється нами, і ми називаємо її свободою.

Але так само, як незбагненна сама в собі сила тяжіння, яку відчуває всяка людина, лише настільки зрозуміла нам, наскільки ми знаємо закони необхідності, якій вона підлягає (від першого знання, що всі тіла важкі, до закону Ньютона), так само і незбагненна сама в собі сила свободи, яку усвідомлює кожен, лише настільки зрозуміла нам, наскільки ми знаємо закони необхідності, яким вона підлягає (починаючи від того, що кожна людина вмирає, і до знання найскладніших економічних чи історичних законів).

Усяке знання є лише підведення суті життя під закони розуму.

Свобода людини відрізняється від усякої іншої сили тим, що силу цю усвідомлює людина; але для розуму вона нічим не відрізняється від усякої іншої сили. Сили тяжіння, електрики чи хімічної спорідненості лише тим і відрізняються одна від одної, що сили ці відмінно визначені розумом. Так само сила свободи людини для розуму відрізняється від інших сил природи лише тим визначенням, яке їй дає цей розум. А свобода без необхідності, тобто без законів розуму, що визначають її, нічим не відрізняється від тяжіння чи теплоти, чи сили рослинності, — вона є для розуму лише миттєвим, невизначний відчуттям життя.

І як невизначна суть сили, що рухає небесні тіла, невизначна суть сили теплоти, електрики чи сили хімічної спорідненості, чи життєвої сили становлять зміст астрономії, фізики, хімії, ботаніки, зоології і т. д., так само суть сили свободи становить зміст історії. Але так само, як об’єктом кожної науки є вияв цієї невідомої суті життя, а сама ця суть може бути тільки об’єктом метафізики, — так само вияв сили свободи людей у просторі, в часі і в залежності від причин становить об’єкт історії; а сама свобода є об’єктом метафізики.

У науках про живі тіла те, що є відомим нам, ми називаємо законами необхідності; те, що є невідомим нам, ми називаємо життєвою силою. Життєвою силою є тільки вияв невідомого залишку від того, що ми знаємо про суть життя.

Так само в історії: те, що є відомим нам, ми називаємо законами необхідності; те, що є невідомим, — свободою. Свободою, для історії є тільки вияв невідомого залишку від того, що ми знаємо про закони життя людини.

XI

Історія розглядає прояви свободи людини в зв’язку з зовнішнім світом у часі і в залежності від причин, тобто визначає цю свободу законами розуму; і тому історія лише настільки є наукою, наскільки ця свобода визначена цими законами.

Для історії визнання свободи людей як сили, що може впливати на історичні події, тобто не підлеглої законам, — є те саме, що для астрономії визнання свобідної сили руху небесних тіл.

Визнання це усуває можливість існування законів, тобто будь-якого знання. Якщо існує хоч одно тіло, що свобідно рухається, то не існує більш законів Кеплера і Ньютона і не існує більш ніякого уявлення про рух небесних тіл. Якщо існує один свобідний вчинок людини, то не існує жодного історичного закону і ніякого уявлення про історичні події.

Для історії існують лінії руху людських воль, один кінець яких зникає в невідомому, а на другому кінці яких рухається в просторі, в часі і в залежності від причин свідомість свободи людей у теперішності.

Чим більш розсувається перед нашими очима це поле руху, тим очевидніші закони цього руху. Вловити і визначити ці закони — таке завдання історії.

З тієї точки зору, з якої наука дивиться тепер на свій об’єкт, на тому шляху, яким вона йде, відшукуючи причини явищ у свобідній волі людей, визначення законів для науки неможливе, бо хоч би як ми обмежувала свободу людей, як тільки ми визнали її за силу, не підлеглу законам, існування закону неможливе.

Тільки обмеживши цю свободу до безконечності, тобто розглядаючи її як безконечно малу величину, ми переконаємось у цілковитій неприступності причин, і тоді замість відшукання причин історія поставить своїм завданням відшукання законів.

Відшукування цих законів уже давно почато, і ті нові способи мислення, що їх повинна засвоїти собі історія, виробляються одночасно з самознищенням, до якого, все дроблячи і дроблячи причини явиш, іде стара історія.

Цим шляхом ішли всі науки людські. Прийшовши до безконечно-малого, математика, найточніша з наук, залишає процес дроблення і починає новий процес підсумовування невідомих, безконечно-малих. Відступаючи від поняття причини, математика відшукує закон, тобто властивості, спільні для всіх невідомих безконечно-малих елементів.

Хоч і в іншій формі, але тим самим шляхом мислення йшли й інші науки. Коли Ньютон визначив закон тяжіння, він не сказав, що сонце чи земля має властивість притягати; він сказав, що кожне тіло, від найбільшого до найменшого, має властивість мовби притягати одне одне, тобто, залишивши осторонь питання про причину руху тіл, він визначив властивість, спільну для всіх тіл, від безконечно-великих до безконечно-малих. Те саме роблять природничі науки: залишаючи питання про причину, вони відшукують закони. На тому самому шляху стоїть і історія. І коли історія має завданням вивчати рухи народів і людства, а не описувати епізоди з життя людей, то вона повинна, відхиливши поняття причин, відшукувати закони, спільні для всіх рівних і нерозривно пов’язаних між собою безконечно-малих елементів свободи.

XII

Відтоді, як Коперник знайшов і довів свою систему, одно визнання того, що рухається не сонце, а земля, знищило всю космографію древніх. Можна було, заперечивши систему, витримати старий погляд на рух тіл, але, не заперечивши його, не можна було, здавалося, продовжувати вивчення Птоломейових світів. Але й після відкриття Коперника Птоломейові світи ще довго вивчалися.

Відтоді, як сказано й доведено, що кількість народжень чи злочинів підлягає математичним законам і що певні географічні і політико-економічні умови визначають той чи інший державний лад, що певні відношення населення до землі викликають рухи народу, — відтоді знищились у суті своїй ті підстави, на яких грунтувалася історія.

Можна було, заперечивши нові закони, втримати колишні погляди на історію, але, не заперечивши їх, не можна було, здавалося, продовжувати вивчення історичних подій як чин свобідної волі людей. Бо коли такий-то державний лад встановився чи такий-то рух народу відбувся внаслідок таких-то географічних, етнографічних чи економічних умов, то воля тих людей, які здаються нам тими, що встановили державний лад чи підняли рух народу, вже не може розглядатися як причина.

А тимчасом колишня історія і далі вивчається з законами статистики, географії, політичної економії, порівняльної філології і геології, що прямо суперечать її положенням.

Довго і вперто точилася у фізичній філософії боротьба між старим і новим поглядами. Богослов’я стояло на сторожі старого погляду і обвинувачувало новий у руйнуванні одкровення. Але коли істина перемогла, богослов’я побудувалося так само твердо на новому грунті.

Так само довго і вперто точиться боротьба тепер між старим і новим поглядом на історію і так само богослов’я стоїть на сторожі старого погляду і обвинувачує новий у руйнуванні одкровення.

Як у тому, так і в цьому випадку боротьба викликає з обох боків пристрасті і заглушує істину. З одного боку, виникає страх і жалість за всю, віками споруджену будову; з другого — пристрасть до руйнування.

Людям, які боролися з виникаючою істиною фізичної філософії, здавалося, що коли вони визнають цю істину, — зруйнується віра в бога, у створення тверді, в чудо Ісуса Навіна. Захисникам законів Коперника і Ньютона, Вольтеру, наприклад, здавалося, що закони астрономії руйнують релігію, і він, як знаряддя проти релігії, використовував закони тяжіння.

Так само тепер здається: досить тільки визнати закон необхідності, і зруйнуються поняття душі, добра і зла і всі засновані на цьому понятті державні і церковні установи.

Так само тепер, як Вольтер свого часу, непокликані захисники закону необхідності використовують закон необхідності як знаряддя проти релігії; тимчасом як, — так само, як і закон Коперника в астрономії, — закон необхідності в історії не тільки не знищує, а навіть утверджує той грунт, на якому будуються державні й церковні установи.

Як у питанні астрономії тоді, як і тепер у питанні історії, вся різниця поглядів грунтується на визнанні чи невизнанні абсолютної одиниці, що править за мірило видимих явищ. В астрономії це була нерухомість землі; в історії — це незалежність особи — свобода.

Як для астрономії трудність визнання руху землі полягала в тому, щоб відмовитися від безпосереднього почуття нерухомості землі й від такого самого почуття руху планет, так і для історії трудність визнання підлеглості особи законам простору, часу і причин полягає в тому, щоб відмовитися від безпосередньою почуття незалежності своєї особи. Але, як в астрономії новий погляд говорив: «Правда, ми не почуваємо руху землі, але, припустивши її нерухомість, ми приходимо до нісенітниці; а припустивши її рух, якого ми не почуваємо, ми приходимо до законів», — так і в історії новий погляд говорить: «Правда, ми не почуваємо нашої залежності, але, припустивши нашу свободу, ми приходимо до нісенітниці; а припустивши свою залежність від зовнішнього світу, від часу та причин, приходимо до законів».

В першому випадку треба було відмовитися від свідомості нерухомості в просторі й визнати невідчутний для нас рух; у цьому випадку — так само необхідно відмовитися від усвідомлюваної свободи і визнати невідчутну для нас залежність.

Кінець.

Примітки

1

Государю, брате мій, я згоден повернути герцогство Ольденбурзькому герцогу,

(обратно)

2

добрі принципи,

(обратно)

3

проливати чи не проливати кров своїх народів

(обратно)

4

государю брате мій

(обратно)

5

Москва, священне місто,

(обратно)

6

Хай живе імператор!

(обратно)

7

Імператор? О! як він сам візьметься, діло закипить. Тепер походимо! Їй-богу... Он він... Ура, імператор! Так ось вони, азіатські степи... Одначе паскудна країна. До побачення, Боше. Я тобі залишу кращий палац у Москві. Якщо мене зроблять губернатором Індії, я тебе зроблю міністром Кашміру... Ура! Он він! Бачиш його? Я його двічі, як тебе, бачив. Маленький капрал... Я бачив, як він начепив хреста одному з стариків... Ура, імператор!..

(обратно)

8

Кого хоче погубити — позбавить розуму.

(обратно)

9

Государю брате мій! Вчора дійшло до мене, що, незважаючи на прямодушність, з якою дотримувався я своїх зобов’язань щодо вашої імператорської величності, війська ваші перейшли російські кордони, і лише тепер одержав з Петербурга ноту, якою граф Лорістон сповіщає мене, з приводу цього вторгнення, що ваша величність вважаєте себе в неприязних стосунках зі мною з того часу, як князь Куракін зажадав свої паспорти. Причини, якими герцог Бассано обгрунтовував свою відмову видати ці паспорти, ніколи не могли б змусити мене припускати, щоб вчинок мого посла став приводом до нападу. І насправді, він не мав на те від мене повеління, як заявив він сам; і тільки-но я взнав про це, то негайно висловив своє незадоволення князеві Куракіну, звелівши йому виконувати, як і раніш, доручені йому обов’язки. Якщо ваша величність не схильні проливати кров наших підданих через таке непорозуміння і якщо ви згодні вивести свої війська з російських володінь, то я залишу поза увагою все, що сталося, і угода між нами буде можливою. В противному разі, я буду змушений відбивати напад, який нічим не був викликаний з мого боку. Ваша величність ще маєте можливість звільнити людство від лиха нової війни,

Олександр.

(обратно)

10

Король неаполітанський.

(обратно)

11

Хай живе король!

(обратно)

12

Нещасні, вони не знають, що я їх завтра покидаю!

(обратно)

13

Я вас зробив королем, щоб ви царювали не по-своєму, а по-моєму,

(обратно)

14

— Бальмашев, дуже приємно познайомитися з вами, генерале,

(обратно)

15

— Ну, що ж, генерале, справа, здається, йде до війни,

(обратно)

16

— Государ, імператор російський не бажає її, як ваша величність зводите бачити,

(обратно)

17

ваша величність,

(обратно)

18

королівське звання має свої обов’язки:

(обратно)

19

— Ах, дорогий генерале, я бажаю від усієї душі, щоб імператори покінчили справу між собою і щоб війна, почата проти моєї волі, закінчилась якнайшвидше,

(обратно)

20

— Я вас не затримую більш, генерале; бажаю успіху вашому посольству,

(обратно)

21

— Дайте мені його, я надішлю імператорові.

(обратно)

22

граф Тюрен,

(обратно)

23

— Ваша величність! Імператор, государ мій,

(обратно)

24

Тремтіння моєї лівої литки є велика ознака,

(обратно)

25

— Усім цим він завдячував би моїй дружбі. О, яким прекрасним царюванням могло б бути царювання імператора Олександра! О, яким прекрасним царюванням!

(обратно)

26

Государ повинен перебувати при армії лише в тому разі, коли він полководець,

(обратно)

27

слово честі, що в мене п’ятсот тридцять тисяч чоловік по цей бік Вісли.

(обратно)

28

— А тимчасом яке прекрасне царювання міг би мати ваш государ!

(обратно)

29

Не затримую вас більше, генерале, ви одержите мого листа до государя.

(обратно)

30

святою?

(обратно)

31

як усяка дорога, за прислів’ям, веде в Рим, так і всі дороги ведуть у Москву,

(обратно)

32

Зазнати сіпання за вухо від імператора

(обратно)

33

— Ну, чому ж ви нічого не кажете, палкий прихильнику і придворний імператора Олександра?

(обратно)

34

придворним і палким прихильником.

(обратно)

35

— Прощай, Андрію! Пам’ятай, що нещастя походять від бога і що люди ніколи не бувають винні,

(обратно)

36

найвищу досконалість,

(обратно)

37

основою

(обратно)

38

дурниці... к бісу всю справу...

(обратно)

39

«Ото, мабуть, правильно-тактична була війна».

(обратно)

40

«Я ж казав, що вся справа піде к бісу».

(обратно)

41

— А щодо того, хто нараяв Дрісський табір, щодо тієї людини, государю, яка нараяла табір при Дріссі, то для неї, на мою думку, є тільки два місця: жовтий дім або шибениця.

(обратно)

42

цього італійського добродія, дуже добре.

(обратно)

43

Теж добре.

(обратно)

44

дитячі іграшки.

(обратно)

45

«Правда ж, ваше превосходительство?»

(обратно)

46

— Авжеж, що тут ще балакати?

(обратно)

47

Здаюсь!

(обратно)

48

манеру триматись

(обратно)

49

імператор Наполеон,

(обратно)

50

сорок два,

(обратно)

51

Імператор Олександр? Російський народ?

(обратно)

52

член

(обратно)

53

Росіянин Безухов

(обратно)

54

дорогий,

(обратно)

55

стає небезпечним розмовляти по-французькому на вулицях.

(обратно)

56

Суспільний договір

(обратно)

57

мій вельмишановний суперник,

(обратно)

58

якого я не маю честі знати,

(обратно)

59

м’ясо для гармат,

(обратно)

60

татку.

(обратно)

61

м’ясо для гармат!

(обратно)

62

свого достойного друга

(обратно)

63

в дипломатичний салон своєї дочки

(обратно)

64

людини з великими гідностями,

(обратно)

65

турботи його пропадуть марно!

(обратно)

66

людиною з великими гідностями.

(обратно)

67

— Ну, ви знаєте велику новину? Кутузов — фельдмаршал.

(обратно)

68

Нарешті, оце людина,

(обратно)

69

— Але ж, кажуть, він сліпий, князю?

(обратно)

70

— Е, дурниця, він досить добре бачить, повірте,

(обратно)

71

Кажуть, що він почервонів, як панянка, якій би прочитали Жоконду, тоді як казав йому: «Государ і вітчизна нагороджують вас цією честю».

— Можливо, серце не цілком брало участь,

(обратно)

72

Ви знаєте, що він сказав государеві?!

(обратно)

73

я його давно знаю.

(обратно)

74

Москва, азіатська столиця цієї великої імперії, священне місто народів Олександра, Москва — із своїми незліченними церквами у формі китайських пагод!

(обратно)

75

Ну? — Платовський козак

(обратно)

76

Дуже розумний і базіка!

(обратно)

77

«Козак, не знаючи того товариства, в якому він перебував, бо простота Наполеона не мала нічого такого, що могло б відкрити для східної уяви присутність государя, розмовляв надзвичайно фамільярно про обставини цієї війни».

(обратно)

78

«Якщо бій станеться раніше як за три дні, то французи виграють його, але якщо після трьох днів, то бог знає, що станеться».

(обратно)

79

«Молодий козак заставив усміхнутися свого могутнього співрозмовника»,

(обратно)

80

на це дитя Дону

(обратно)

81

«Тільки-но Наполеонів перекладач сказав це козакові, як козак, охоплений якимсь остовпінням, не вимовив більш жодного слова і їхав далі, не спускаючи очей з завойовника, ім’я якого дійшло до нього через східні степи. Уся його балакучість враз зникла й замінилась наївним і мовчазним почуттям захоплення. Наполеон, нагородивши козака, наказав дати йому волю, як птахові, якого повертають його рідним полям».

(обратно)

82

птах, повернутий рідним полям

(обратно)

83

люба Марі,

(обратно)

84

Мамзель Бур’єн шанобливо прийматиме його в Богучарові.

(обратно)

85

«Рицарі Лебедя»,

(обратно)

86

мадам де Жанліс,

(обратно)

87

Усе приходить вчасно для того, хто вміє чекати.

(обратно)

88

цим вухом не чують, — ось що погано.

(обратно)

89

У сумніві, дорогий мій, утримуйся,

(обратно)

90

«Увійдіть самі в себе і в цей човен і подбайте, щоб цей човен не став для вас човном Харона».

(обратно)

91

смішний,

(обратно)

92

злоязиким?

(обратно)

93

«мій рицар»

(обратно)

94

Коли...

(обратно)

95

глузливий

(обратно)

96

кволий.

(обратно)

97

мадам Сюза.

(обратно)

98

це вся Москва знає. Далебі, ви мене дивуєте

(обратно)

99

Що знає вся Москва?

(обратно)

100

Ця мила Віра!

(обратно)

101

— Ні, добродійко,

(обратно)

102

— Хто просить пробачення, той обвинувачує себе,

(обратно)

103

трошечки закохана в молодика.

(обратно)

104

«Тільки-но Леппіх буде готовий, підберіть екіпаж для його човна з вірних і розумних людей і пошліть кур’єра до генерала Кутузова, щоб попередити його. Я повідомив його про це. Вмовте, будь ласка, Леппіха, щоб він добре звернув увагу на те місце, де він спуститься вперше, щоб не помилитися і не попасти до рук ворога. Конче треба, щоб він погоджував свої порухи з порухами головнокомандуючого».

(обратно)

105

Я вас вгощатиму табором.

(обратно)

106

між нами,

(обратно)

107

вид укріплення.

(обратно)

108

— А, хай йому чорт!

(обратно)

109

— Ну, то ти більше знаєш, ніж будь-хто,

(обратно)

110

— Треба, щоб війну було перенесено у простір. Для цього погляду я не можу знайти достатньої похвали,

(обратно)

111

— О, безумовно; мета полягає в тому, щоб послабити ворога, отже не можна зважати на втрати окремих осіб. — Безумовно,

(обратно)

112

перенести у простір,

(обратно)

113

А в просторі ж

(обратно)

114

п. де-Боссе

(обратно)

115

Фабв’є

(обратно)

116

Ну ще, ну міцніше...

(обратно)

117

— Нема полонених. Вони змушують винищувати себе. Тим гірше для російської армії. Ну ще, ну міцніше...

(обратно)

118

— Добре! Нехай увійде де-Боссе, і Фабв’е теж,

(обратно)

119

— Слухаю, государю,

(обратно)

120

— До побачення,

(обратно)

121

— Государю, увесь Париж жалкує, що ви відсутні,

(обратно)

122

— Дуже жалкую, що змусив вас проїхатися так далеко,

(обратно)

123

— Я чекав не менше того, як застати вас, государю, біля воріт Москви,

(обратно)

124

— Римський король,

(обратно)

125

— Чудесно!

(обратно)

126

— Хай живе Імператорі Хай живе римський король!

(обратно)

127

— Короткий і енергійний!

(обратно)

128

— Під Москвою!

(обратно)

129

— Ви занадто добрі, ваша величність,

(обратно)

130

Бородіном

(обратно)

131

все це зробиться ретельно і методично,

(обратно)

132

і вигляд світу змінився б.

(обратно)

133

вино відкорковане і треба його випити,

(обратно)

134

Хай живе імператорі

(обратно)

135

придворному штаті імператриці,

(обратно)

136

— Ну, Рапп, як ви гадаєте: гарні сьогодні будуть наші справи?

(обратно)

137

— Поза всяким сумнівом, государю,

(обратно)

138

— Чи пам’ятаєте ви, государю, ті слова, які ви зволили сказати мені у Смоленську: вино відкорковано, треба його випити.

(обратно)

139

— Бідолашна армія, вона дуже поменшала після Смоленська. Фортуна справжня розпутниця, Рапп. Я завжди це казав і починаю відчувати. Але гвардія, Рапп, гвардія ціла?

(обратно)

140

— Так, государю.

(обратно)

141

— Чи роздали сухарі і рис гвардійцям?

(обратно)

142

— Так, государю,

(обратно)

143

— А рис?

(обратно)

144

Наше тіло є машина для життя. Воно для цього створено. Дайте спокій життю в ньому, хай життя само захищається, воно більше зробить само одно, ніж тоді, коли ви йому заважатимете ліками. Наше тіло схоже на годинник, який повинен іти певний час; годинникар не може відкрити його і лише напомацки і з зав’язаними очима може керувати ним. Наше тіло є машина для життя.

(обратно)

145

— Та й годі.

(обратно)

146

— Завтра ми матимемо справу з Кутузовим!

(обратно)

147

— А! зі стариків!

(обратно)

148

хрещення вогнем.

(обратно)

149

великого редуту, фатального редуту, центрального редуту

(обратно)

150

— Скажіть неаполітанському королеві, що ще нема полудня і що я ще не досить ясно бачу положення шахів. Ідіть...

(обратно)

151

— Ну, що там ще?

(обратно)

152

— Государю, герцог...

(обратно)

153

гусеняти, якого я зробив орлом,

(обратно)

154

пекельний вогонь,

(обратно)

155

— Ідіть ви к...

(обратно)

156

прокламація коротка і енергійна,

(обратно)

157

залізних людей,

(обратно)

158

оберемки ворожих орлів та знамен,

(обратно)

159

— За три тисячі двісті верст від Франції я не можу дати розгромити свою гвардію,

(обратно)

160

перенести в простір,

(обратно)

161

«Старий пан спокійно влаштувався»,

(обратно)

162

старого пана,

(обратно)

163

з цього самодурства старого пана.

(обратно)

164

— Ви, отже, не думаєте, як інші, що ми повинні відступити?

— Навпаки, ваша світлість, у невиразних боях переможцем виходить той, хто впертіший, і на мою думку...

(обратно)

165

м’ясо для гармат,

(обратно)

166

— Їм ще хочеться І..

(обратно)

167

— Государю?

(обратно)

168

— Ще хочеться, ну і всипте їм.

(обратно)

169

поле бою було розкішне,

(обратно)

170

«Російська війна мала б бути найпопулярнішою в новітні часи: це була війна здорового розуму і справжніх вигід, війна на загальний спокій і безпеку; вона була суто миролюбна і консервативна.

Вона вела до великої мети, до кінця несподіванок і до початку спокою. Новий обрій, нові труди розгорталися б, несучи щасливе життя для всіх. Систему європейську було б закладено, питання полягало б уже лише в її встановленні.

Добившись успіху в цих великих питаннях і заспокоївшись щодо всього цього, я б теж мав свій конгрес і свій священний союз. Це ідеї, які в мене вкрадено. В цьому зібранні великих государів ми обмірковували б наші інтереси сімейно і ставилися б до народів, як писар до хазяїна.

Європа дійсно скоро становила б таким чином один народ, і кожен, мандруючи хоч би там де, перебував би завжди на спільній батьківщині.

Я б виговорив, щоб усі ріки були судноплавні для всіх, щоб море було спільне, щоб постійні великі армії були зменшені єдино до гвардії государів і т. д.

Повернувшись до Франції, на батьківщину, велику, сильну, прекрасну, спокійну, славну, я проголосив би кордони її незмінними; всяку майбутню війну оборонною; усяке нове розширення — антинаціональним; я приєднав би свого сина до правління імперією; моє диктаторство кінчилося б і почалось би його конституційне управління...

Париж був би столицею світу, і французи предметом заздрощів усіх націй!..

Потім моє дозвілля і останні дні були б присвячені, з допомогою імператриці і під час царственого виховання мого сина, на те, щоб потрохи одвідувати, як справжнє сільське подружжя, власними кіньми, всі куточки держави, приймаючи скарги, усуваючи несправедливості, розсіваючи на всі боки і скрізь знання та благодіяння».

(обратно)

171

«Із 400 000 чоловік, які перейшли Віслу, половина були австрійці, пруссаки, саксонці, поляки, баварці, віртембергці, мекленбургці, іспанці, італійці і неаполітанці. Імператорська армія, власне кажучи, на третину складалася з голландців, бельгійців, жителів з берегів Рейну, п’ємонтців, швейцарців, женевців, тосканців, римлян, жителів 32-ї військової дивізії, Бремена, Гамбурга і т. ін., в ній навряд чи було 140 000 чоловік, що розмовляють по-французькому.

Російська експедиція коштувала власне Франції менше як 50 000 чоловік; російська армія у відступі з Вільни до Москви у різних боях втратила в чотири рази більше, ніж французька армія; пожежа Москви коштувала життя 100 000 росіян, що померли від холоду та злиднів у лісах; нарешті під час свого переходу від Москви до Одеру російська армія теж постраждала від суворості пори року; по приході у Вільну вона складалася лише з 50 000 чоловік, а в Каліші менше як з 18 000».

(обратно)

172

— Добра чи погана моя голова, а покластися більше нема на кого,

(обратно)

173

— Отже, панове, виходить, мені платити за перебиті горшки,

(обратно)

174

Je suis né Tartare. Je voulus être Romain. Les Français m’appelèrent barbare. Les Russes — Georges Dandin. Тобто: я народився татарином. Я хотів бути римлянином. Французи називали мене варваром. Росіяни — Жоржем Данденом.

(обратно)

175

— От егоїзм і жорстокість мужчин! Я нічого кращого й не чекала. Жінка приносить себе в жертву вам, вона страждає, і ось їй нагорода. Ваша високість, яке ви маєте право вимагати від мене звіту про мої прихильності та дружні почуття? Ця людина була для мене більше ніж батьком.

(обратно)

176

— Авжеж, можливо, почуття його до мене не зовсім батьківські; але через це не можу ж я відмовляти йому в моїй гостинності. Я не мужчина, щоб відплачувати невдячністю. Хай буде відомо вашій високості, що в моїх душевних почуттях я звітую лише перед богом та перед своєю совістю,

(обратно)

177

— Але вислухайте мене, ради бога. — Одружіться зі мною, і я буду вашою рабинею. — Але ж це неможливо. — Ви не удостоюєте мене шлюбом з вами, ви...

(обратно)

178

пан Жобер, єзуїт у короткому вбранні,

(обратно)

179

охоронець совісті;

(обратно)

180

благодать.

(обратно)

181

у довгому вбранні,

(обратно)

182

Гріх прощенний чи гріх смертний?

(обратно)

183

Охоронець совісті

(обратно)

184

— Розглянемо справу, графине,

(обратно)

185

— Елен, мені треба тобі дещо сказати. Я прочув про деякі наміри щодо... ти знаєш. Так ось, люба дитино моя, ти знаєш, що серце батька твого радіє з того, що ти... Ти стільки терпіла... Але, любе дитя... Роби, як велить тобі серце. Ось уся моя порада.

(обратно)

186

у малому комітеті

(обратно)

187

— Слухайте, Білібін: скажіть мені, як ви сказали б сестрі, що мені робити? Котрого з двох?

(обратно)

188

— Ви мене не захопите зненацька, ви знаєте. Як справжній друг, я довго Обдумував вашу справу. Бачите: коли вийти за принца, то ви назавжди втрачаєте можливість бути дружиною другого, і до того ж двір буде незадоволений. (Ви знаєте, тут же замішана родинність.) А коли вийти за старого графа, то ви ощасливите його останні дні, і потім... для принца вже не буде принизливо одружитися з вдовою вельможі.

(обратно)

189

— От справжній друг! Але ж я люблю і того і цього і не хотіла б завдати прикрості нікому. Для щастя обох я ладна пожертвувати життям,

(обратно)

190

«Молодець жінка! Ось що називається руба поставити питання. Вона хотіла б бути дружиною всіх трьох разом».

(обратно)

191

— Ах! Він мене так любить! Він на все для мене згоден.

(обратно)

192

слівце,

(обратно)

193

— Навіть і на розлуку,

(обратно)

194

— Ой, матусю, не кажіть дурниць. Ви нічого не розумієте. У моєму становищі є обов’язки,

(обратно)

195

— Ой, матусю, як ви не розумієте, що святий отець, який має владу відпущень...

(обратно)

196

— Ні, скажіть йому, що я не хочу його бачити, що я лютую на нього, бо він не дотримав слова. — Графине, є милосердя для всякого гріха,

(обратно)

197

«Отже молю бога, щоб були ви, мій друже, під святим і сильним його покровом. Ваш друг Єлена».

(обратно)

198

преславні подвиги!

(обратно)

199

Між нами, дорогий мій,

(обратно)

200

Мені, шановний, усе добре відомо,

(обратно)

201

— Так і є,

(обратно)

202

— Ми напередодні загального лиха, і мені ніколи бути люб’язним з усіма, з ким у мене є справи. — Отже, шановний, що ви робитимете, ви особисто?

(обратно)

203

— Та нічого,

(обратно)

204

— Дружня порада. Виїжджайте якнайшвидше, ось що я вам скажу. Блаженний, хто вміє слухатись!

(обратно)

205

святих отців Товариства Ісусового?

(обратно)

206

гобелени

(обратно)

207

дорога моя,

(обратно)

208

— Це азіатське місто з незчисленними церквами, Москва, свята їх Москва! Ось, нарешті, це славнозвісне місто! Пора,

(обратно)

209

«Місто, захоплене ворогом, схоже на дівчину, що втратила невинність»,

(обратно)

210

царів.

(обратно)

211

Але я завжди ладен виявити милосердя до переможених.

(обратно)

212

— Приведіть бояр,

(обратно)

213

зібрання в палаці царів,

(обратно)

214

мою любу, ніжну, бідолашну матір,

(обратно)

215

Заклад, присвячений моїй любій матері. Дім моєї матері,

(обратно)

216

смішним,

(обратно)

217

— Одначе, треба сказати йому...

(обратно)

218

— Але ж, панове...

(обратно)

219

— Але ж це неможливо...

(обратно)

220

«Москва пуста. Яка неймовірна подія!»

(обратно)

221

Не вдалася розв’язка театральної вистави.

(обратно)

222

Зберегти спокій у Москві і випровадити з неї мешканців.

(обратно)

223

«Ось вена чернь, ці покидьки населення, плебеї, яких вони підняли своєю дурістю! Їм треба жертви»,

(обратно)

224

«Народний натовп страшний, він огидний. Вони, як вовки: їх нічим не вдовольниш, крім м’яса».

(обратно)

225

«У мене були інші обов’язки. Треба було заспокоїти народ. Багато інших жертв загинуло й гине для загального добра».

(обратно)

226

загального добра,

(обратно)

227

шлях мій був би зовсім інакше накреслений,

(обратно)

228

загальне добро,

(обратно)

229

нагоди,

(обратно)

230

я одним каменем зробив два удари:

(обратно)

231

Чернь, лиходій... загальне добро,

(обратно)

232

пали!

(обратно)

233

— Приберіть це,

(обратно)

234

«Ці нещасні наповнили священну фортецю, оволоділи рушницями арсеналу і стріляли у французів. Деяких з них порубали і очистили Кремль від їх присутності».

(обратно)

235

дикому патріотизмові Растопчина;

(обратно)

236

— Шанування всій компанії!

(обратно)

237

— Ви господар?

(обратно)

238

— Квартір, квартір. Французи добрі хлопці. Хай йому чорт, не будемо сваритись, дідусю,

(обратно)

239

— Що це, невже й тут ніхто не розмовляє по-французькому?

(обратно)

240

— Вас не поранено?

— Здається, ні,

(обратно)

241

але цього разу близько було,

(обратно)

242

— Хто ця людина?

(обратно)

243

— Ах, я, далебі, в розпачі від того, що сталося,

(обратно)

244

— Це нещасний божевільний, який не знав, що робив.

(обратно)

245

— Розбійнику, ти за це поплатишся. Наш брат милосердний після перемоги, але ми не прощаємо зрадникам,

(обратно)

246

— Ви врятували мені життя. Ви француз,

(обратно)

247

мосьє Рамбаля, капітана 13-го легкого полку

(обратно)

248

— Я росіянин,

(обратно)

249

розказуйте це іншим,

(обратно)

250

— Зараз ви мені все це розкажете. Дуже приємно зустріти співвітчизника. Ну! що ж нам робити з цією людиною?

(обратно)

251

— Ви врятували мені життя. Ви француз. Ви хочете, щоб я простив йому? Я прощаю йому. Вивести цю людину,

(обратно)

252

— Коли треба буде, вас покличуть,

(обратно)

253

— Капітан, у них на кухні є суп і смажена баранина. Накажете принести?

— Так, і вино,

(обратно)

254

— Француз або російський князь інкогніто,

(обратно)

255

— Я завдячую вам життям і я пропоную вам дружбу. Француз ніколи не забуває ні образи, ні послуги. Я пропоную вам свою дружбу. Більше я нічого не кажу.

(обратно)

256

— Капітан Рамбаль, 13-го легкого полку, кавалер Почесного легіону за бій сьомого вересня,

(обратно)

257

— Чи будете ви такі ласкаві сказати мені тепер, з ким я маю честь розмовляти так приємно, замість того, щоб бути на перев’язочному пункті з кулею цього божевільного в тілі.

(обратно)

258

— Годі-бо, будь ласка. Я розумію вас, ви офіцер... штаб-офіцер, можливо. Ви служили проти нас. Це мене не стосується. Я завдячую вам життям. Мені цього досить, і я весь ваш. Ви дворянин?

(обратно)

259

— Ваше ім’я? я більше нічого не питаю. Пан П’єр, ви сказали? Чудесно. Це все, чого мені треба.

(обратно)

260

чудово, прекрасно!

(обратно)

261

— Так, дорогий мій пане П’єр, я зобов’язаний поставити за вас велику свічку за те, що ви врятували мене від цього скаженого. З мене, бачте, доволі тих куль, які в мене в тілі. Ось одна під Ваграмом, друга під Смоленськом. А ця нога, ви бачите, яка не хоче рухатись. Це під час великого бою 7-го під Москвою. О! це було чудесно! Треба було бачити, це був потоп вогню. Завдали ви нам важкої роботи, можете похвалитися. І, їй-богу, незважаючи на цей козир (він показав на хрест), я був би ладен почати все наново. Жалію тих, які не бачили цього.

— Я був там.

— Чи ба, справді? Тим краще. Ви злі вороги, треба признатися. Добре держався великий редут, хай йому чорт. І дорого ж ви змусили нас заплатити. Я там тричі був, як ви мене бачите. Тричі ми були на батареї, тричі нас відкидали, як карточних солдатиків. Ваші гренадери були прекрасні, їй-богу. Я бачив, як їхні ряди шість разів змикалися і як вони виступали, наче на парад. Чудовий народі Наш неаполітанський король, який на цих справах зуби з’їв, кричав їм: браво! Га, га, то ви наш брат солдат! Тим краще, тим краще, пане П’єр. Страшні в боях, ласкаві з красунями — ось французи, пане П’єр. Правда ж?

(обратно)

262

— До речі, скажіть, будь ласка, чи правда, що всі жінки виїхали з Москви? Дивна думка, чого вони боялися?

— Хіба французькі дами не виїхали б з Парижа, якби росіяни увійшли в нього?

(обратно)

263

— Ха-ха-ха!.. От сказав штуку. Париж?.. Але ж Париж... Париж...

— Париж — столиця світу...

(обратно)

264

— Ну, якби ви мені не сказали, що ви росіянин, я б пішов у заклад, що ви парижанин. У вас щось є, ця...

(обратно)

265

— Я був у Парижі, я провів там цілі роки.

— О, це видно. Париж!.. Людина, яка не знає Парижа, — дикун. Парижанина впізнаєш за дві милі. Париж — це Тальма, Дюшенуа, Потьє, Сорбонна, бульвари,

(обратно)

266

— на ввесь світ один Париж. Ви були в Парижі і зосталися росіянином. Ну що ж, я вас за те не менше поважаю.

(обратно)

267

— Але повернемось до ваших дам; кажуть, що вони дуже вродливі. Що за дурна думка поїхати запроторитись у степи, коли французька армія в Москві! Вони пропустили чудесну нагоду. Ваші селяни, я розумію, але ви — люди освічені — повинні б були знати нас краще. Ми брали Відень, Берлін, Мадрід, Неаполь, Рим, Варшаву, усі столиці світу. Нас бояться, але нас люблять. Не завадило б знати нас ближче. І потім імператор...

(обратно)

268

— Імператор... Що імператор?..

(обратно)

269

— Імператор? Це великодушність, милосердя, справедливість, порядок, геній — ось що таке імператор! Це я, Рамбаль, кажу вам. Таким, яким ви мене бачите, я був його ворогом вісім років тому. Мій батько був граф і емігрант. Але він переміг мене, цей чоловік. Він заволодів мною. Я не міг встояти перед видовищем величі і слави, яким він вкривав Францію. Коли я зрозумів, чого він хоче, коли я побачив, що він готує для нас ложе лаврів, я сказав собі: оце государ, і я віддався йому. Он як! Так, дорогий мій, це найвеличніша людина минулих і прийдешніх віків.

— Що, він у Москві?

(обратно)

270

— Ні, він зробить свій в’їзд завтра,

(обратно)

271

— Чудесно, полковник цих віртембергців! Він німець; але гарний хлопець, незважаючи на те. Але німець.

(обратно)

272

— До речі, виходить, ви знаєте по-німецькому?

(обратно)

273

— Як по-німецькому притулок?

(обратно)

274

— Притулок? Притулок — по-німецькому — Unterkunft.

(обратно)

275

— Як ви кажете?

(обратно)

276

— Які дурні ці німці. Правда ж, мосьє П’єр?

(обратно)

277

— Ну, ще пляшечку цього московського бордо, правда ж? Морель зігріє нам ще пляшечку. Морель!

(обратно)

278

Що ж це, ми сумні?

(обратно)

279

— Може, я засмутив вас? Ні, справді, чи не маєте ви чого-небудь проти мене? Може, щодо становища?

(обратно)

280

— Слово честі, не кажучи вже про те, чим я вам завдячую, я почуваю до вас дружбу. Чи не можу я зробити для вас що-небудь? Розраховуйте на мене. Це на життя і на смерть. Я кажу вам це, кладучи руку  на серце.

(обратно)

281

— А! в такому разі п’ю за нашу дружбу!

(обратно)

282

— Так, мій друже, це колесо фортуни. Хто сказав би мені, що я буду солдатом і капітаном драгунів на службі в Бонапарта, як ми його бувало називали. Проте, ось же я в Москві з ним. Треба вам сказати, мій дорогий,

(обратно)

283

що ім’я наше одно з найстародавніших у Франції.

(обратно)

284

«Моя бідолашна мати».

(обратно)

285

— Але все це є лише вступ у життя, а суть його — це любов. Любов! Хіба не правда, мосьє П’єр? Ще скляночку.

(обратно)

286

— О, жінки, жінки!

(обратно)

287

любов,

(обратно)

288

любов візників, друга — любов дурнів;

(обратно)

289

спогадів про Німеччину, де чоловіки їдять капустяний суп і де молоді дівчата занадто біляві.

(обратно)

290

парижанку серцем,

(обратно)

291

«Я врятував ваше життя і рятую вашу честь!»

(обратно)

292

— Ач!

(обратно)

293

— Платонічна любов, хмаринки...

(обратно)

294

— Тут не проходять,

(обратно)

295

— Цьому чого ще треба,

(обратно)

296

— Дитини в цьому домі. Ви не бачили дитини?

(обратно)

297

— Цей що ще розбалакує. Забирайся до дідька,

(обратно)

298

— Дитина? Я чув, щось пищало в саду. Може, це його дитина. Що ж, треба по-людському. Ми всі люди...

— Де вона? Де вона?

(обратно)

299

— Сюди! Сюди!

(обратно)

300

— Почекайте, я зараз зійду.

(обратно)

301

— Гей ви, швидше, припікати починає.

(обратно)

302

— Ось ваша дитина. А, дівчинка, тим краще. До побачення, товстуне. Що ж, треба по-людському. Всі люди.

(обратно)

303

— Не займайте цієї жінки!

(обратно)

304

— Ну, ну! Не дурій!

(обратно)

305

— Поручику, в нього кинджал,

(обратно)

306

— А, зброя!

(обратно)

307

— Добре, добре, на суді все розкажеш,

(обратно)

308

— По-французькому знаєш?

(обратно)

309

— Покличте перекладача.

(обратно)

310

— Він не схожий на простолюдина,

(обратно)

311

— О, о! він дуже схожий на палія. Спитайте його — хто він?

(обратно)

312

— Я не скажу вам, хто я. Я ваш бранець. Ведіть мене,

(обратно)

313

— А! А! Ну, марші

(обратно)

314

— Чого їй треба?

(обратно)

315

— Чого їй треба? Вона несе дочку мою, яку я врятував з вогню! Прощай!

(обратно)

316

— Кажуть, що сердешній графині дуже погано. Лікар сказав, що це грудна ангіна.

— Ангіна? О, це страшна хвороба!

— Кажуть, що суперники помирилися завдяки ангіні...

(обратно)

317

— Старий граф дуже зворушливий, кажуть. Він заплакав, як дитя, коли лікар сказав, що випадок небезпечний.

— О, це була б велика втрата. Така чарівна жінка.

— Ви говорите про бідолашну графиню... Я посилала довідатись про її здоров’я. Мені сказали, що їй трохи краще. О, безперечно, це найчарівніша жінка в світі,

(обратно)

318

— Ми належимо до різних таборів, але це не перешкоджає мені поважати її за її заслугами. Вона така нещасна,

(обратно)

319

— Ваші відомості можуть бути вірніші за мої,

(обратно)

320

— Але я з певних джерел знаю, що цей лікар дуже вчений і вмілий чоловік. Це лейб-медик королеви іспанської.

(обратно)

321

дотеп,

(обратно)

322

— Я вважаю, що це чудесно!

(обратно)

323

герой Петрополя.

(обратно)

324

— Імператор відсилає австрійські прапори, дружні й заблудні прапори, які він знайшов поза справжнім шляхом,

(обратно)

325

— Чудесно, чудесно,

(обратно)

326

— Це Варшавський шлях, можливо,

(обратно)

327

— Яка сила і Який стиль!

(обратно)

328

— Ви побачите,

(обратно)

329

ангіни,

(обратно)

330

лейб-медик королеви іспанської

(обратно)

331

візітів співчуття,

(обратно)

332

проте, хоч іноземець, росіянин у глибині душі,

(обратно)

333

нашим найласкавішим володарем

(обратно)

334

полум’я якої освітлювало його шлях.

(обратно)

335

горя

(обратно)

336

— Ви привезли мені погані вісті, полковнику?

— Дуже погані, ваша величність, залишення Москви.

— Невже віддали мою древню столицю без битви?

(обратно)

337

— Чи вступив ворог у місто?

— Так, ваша величність, і в цю хвилину Москва являє собою згарище. Я залишив її охоплену полум’ям,

(обратно)

338

— З усього, що відбувається, я бачу, полковнику, що провидіння вимагає від нас великих жертв. Я ладен скоритися його волі; але скажіть мені, Мішо, якою залишили ви армію, коли вона без битви покидала свою древню столицю? Чи не помітили ви в ній занепаду духу?

(обратно)

339

найласкавішого володаря,

(обратно)

340

— Государю, чи дозволите ви мені говорити одверто, як личить прямому воїнові?

— Полковнику, я завжди цього вимагаю,

(обратно)

341

Не приховуйте нічого, я неодмінно хочу знати всю правду.

(обратно)

342

гри слів.

(обратно)

343

— Государю! Я залишив усю армію, починаючи з начальників і до останнього солдата, без винятку, у великому, розпачливому страху...

(обратно)

344

— Як так?

(обратно)

345

Хіба мої росіяни можуть занепасти духом перед невдачею... Ніколи!

(обратно)

346

— Государю, вони бояться лише того, щоб ваша величність з добрості душі своєї не вирішили укласти миру. Вони горять від нетерпіння знову битися і довести вашій величності жертвою свого життя, наскільки вони віддані вам!..

(обратно)

347

— Ви мене заспокоюєте, полковнику!

(обратно)

348

— Ну, то повертайтеся в армію,

(обратно)

349

скажіть хоробрим людям нашим, скажіть усім моїм підданим, скрізь, де ви проїдете, що, коли в мене не буде більше жодного солдата, я сам стану на чолі моїх любих дворян і добрих селян і вичерпаю таким чином останні засоби моєї держави. Цих засобів більше, ніж думають мої вороги,

(обратно)

350

Але якби призначено було божественим провидінням,

(обратно)

351

щоб династія наша перестала царювати на престолі моїх предків, тоді, вичерпавши всі засоби, що є в моїх руках, я відпущу отаку бороду і скоріше піду їсти саму картоплю з останнім з моїх селян, ніж вирішу підписати ганьбу моєї батьківщини і мого дорогого народу, жертви якого я вмію цінити!..

(обратно)

352

— Полковнику Мішо, не забудьте того, що я вам сказав тут; можливо, ми коли-небудь згадаємо про це з приємністю... Наполеон або я... Ми більше не можемо царювати разом. Я знаю його тепер, і він мене більш не обмане...

(обратно)

353

хоч іноземець, проте росіянин у глибині душі — відчув себе в цю урочисту хвилину захопленим з усього того, що він почув,

(обратно)

354

— Государю! Ваша величність підписує в цю хвилину славу свого народу і визволення Європи!

(обратно)

355

краще пізно, ніж ніколи,

(обратно)

356

поганий тон,

(обратно)

357

тіточко,

(обратно)

358

мій друже. Ти занадто впадаєш коло тієї білявої.

(обратно)

359

— Друже мій,

(обратно)

360

На все є манера,

(обратно)

361

яку врятував з полум’я.

(обратно)

362

тим, який не хоче назвати свого імені.

(обратно)

363

— Хто ви такий?

(обратно)

364

— Ви не могли мене знати, генерале, я ніколи не бачив вас...

— Це російський шпигун.

(обратно)

365

— Ні, ваша високість... Ні, ваша високість, ви не могли мене знати. Я офіцер міліції, і я не виїжджав з Москви.

— Ваше ім’я?

— Безухов.

— Хто мені доведе, що ви не брешете?

— Ваша високість!

(обратно)

366

— Чим ви доведете мені правдивість ваших слів?

(обратно)

367

— Ви не те, що ви кажете,

(обратно)

368

— Так, звичайно!

(обратно)

369

— Стрільці 86-го полку, вперед!

(обратно)

370

— Це навчить їх підпалювати,

(обратно)

371

— Дитино моя! Я вас люблю і знаю давно.

(обратно)

372

— Спасибі, любий друже, що приїхала.

(обратно)

373

«Князю  Кутузов,  посилаю  до  вас  одного  з  моїх  генерал-ад’ютантів  для переговорів  з  вами  про  багато  важливих  справ.  Прошу  вашу  світлість  вірити всьому,  що  він  вам  скаже,  особливо  коли  висловлюватиме  вам  почуття  поваги  і  особливої  шани,  які  я  почуваю  до  вас  з  давнього  часу.  За  цим  благаю  бога,  щоб  він  зберіг  вас  під  своїм  священним  покровом.  Москва, 30  жовтня,  1812.

 Наполеон».

(обратно)

374

«Мене  прокляли  б,  якби  вбачали  в  мені  першого  призвідцю  будь-якої угоди:  така  воля  нашого  народу».

(обратно)

375

Перша колона йде

(обратно)

376

друга колона йде

(обратно)

377

перша колона іде

(обратно)

378

мародерствувати

(обратно)

379

повернути назад попів

(обратно)

380

Дім моєї матері,

(обратно)

381

Підносячи вжиття цих заходів дією, гідною його і французької армії, він наказав роздати допомогу погорілим. Але що харчі були занадто дорогі для того, щоб давати їх людям чужої землі і здебільшого вороже настроєним, то Наполеон вирішив, що краще дати їм грошей, щоб вони здобували собі продовольство на стороні; і він наказавнаділяти їх паперовими карбованцями.

(обратно)

382

і геній його ніколи не винаходив нічого більш глибокого, більш майстерного і більш дивного

(обратно)

383

мечеть

(обратно)

384

«Священик, якого я знайшов і запросив почати правити обідні, вичистив і замкнув церкву. Тієї ж ночі прийшли знову ломити двері та замки, рвати книжки і чинити інші безладдя».

(обратно)

385

«Частину мого округу все ще грабують солдати 3-го корпусу, які не вдовольняються тим, що відбирають мізерні пожитки нещасних мешканців, що поховалися в підвали, а ще й жорстоко завдають їм ран шаблями, як я сам багато разів бачив».

«Нічого нового, крім того, що солдати дозволяють собі грабувати та красти. 9 жовтня».

«Злодійство і грабіж тривають. Існує у нашому участку зграя злодіїв, яку треба буде зупинити суворими заходами. 11 жовтня».

(обратно)

386

«Обер-церемоніймейстер палацу дуже скаржиться на те, що, незважаючи на всі заборони, солдати не перестають ходити до вітру в усіх подвір’ях і навіть під вікнами в імператора».

(обратно)

387

скарб.

(обратно)

388

— Яке сонце, га, пане Кирило? Наче весна.

(обратно)

389

— Такої погоди в похід би йти...

(обратно)

390

— І потім, пане Кирило, вам досить сказати слово капітанові, ви знаєте... Це такий... нічого не забуває. Скажіть капітанові, коли він робитиме обхід; він усе для вас зробить...

(обратно)

391

— Бач, Тома, каже він мені нещодавно, Кирило — це людина освічена, розмовляє по-французькому; це російський пан, з яким сталося нещастя, але він людина. Він знає толк... Як йому чого треба, відмови нема. Коли вчився дечого, то любиш освіту і людей, гарно вихованих. Це я про вас говорю, пане Кирило. Нещодавно, якби не ви, то погано кінчилося б.

(обратно)

392

Платош,

(обратно)

393

— Добре, добре, спасибі, а полотно де, що залишилось?

(обратно)

394

— Спасибі, спасибі, шановний, а залишок же де? Давай же залишок...

(обратно)

395

— Платош, гов, Платош. Візьми собі,

(обратно)

396

— Капрале, що з хворим робити?..

(обратно)

397

— Проходьте, проходьте,

(обратно)

398

— Ну, чого ще? — Він піде, бісового батька! — Проходьте, проходьте,

(обратно)

399

— Та ні ж, він помирає...

(обратно)

400

— Іди ти к...

(обратно)

401

— Іди! іди! Чорти! Дияволи!..

(обратно)

402

Імператорське ура.

(обратно)

403

сини Дону

(обратно)

404

четверту, третю, першу

(обратно)

405

Великі бойові сили завжди перемагають.

(обратно)

406

Венсан Босе

(обратно)

407

— Ах, це ви! Хочете їсти? Не бійтеся, вам нічого не зроблять. Увійдіть, увійдіть.

(обратно)

408

«Хто йде?»

(обратно)

409

— Улани 6-го полку,

(обратно)

410

— Відзив?

(обратно)

411

— Скажи, чи тут полковник Жерар?

(обратно)

412

— Коли офіцер об’їжджає цеп, вартові не вимагають відзиву. Я питаю, чи тут полковник?

(обратно)

413

— З цим чортом ради не даси...

(обратно)

414

— Він їх пробере...

(обратно)

415

— Здрастуйте, панове!

(обратно)

416

— Це ви, Клеман? Звідки, чорт...

(обратно)

417

— Якщо ви розраховуєте на вечерю, то ви спізнилися,

(обратно)

418

— Ці розбійники скрізь,

(обратно)

419

— Огидна справа тягати за собою ці трупи. Краще б розстріляти цю наволоч,

(обратно)

420

— Прощавайте панове,

(обратно)

421

доброго вечора

(обратно)

422

— По місцях!

(обратно)

423

— Імператор! Імператор! Маршал! Герцог!

(обратно)

424

— Що він сказав? Що? Що?...

(обратно)

425

— Розумієш ти,

(обратно)

426

— Розумієш ти, чорти б тебе взяли,

(обратно)

427

— Йому все одно — розбійник, їй-бо!

(обратно)

428

— Козаки!

(обратно)

429

— Проходь, проходь,

(обратно)

430

«За обов’язок вважаю донести вашій величності про стан корпусів, які я оглянув на марші за останні три дні. Вони майже в цілковитому розброді. Тільки четверта частина солдатів залишається при прапорах, решта йдуть самі собою різними напрямами, намагаючись знайти харчі і збутися служби. Всі думають лише про Смоленськ, де сподіваються відпочити. Останніми днями багато солдатів покидали патрони й рушниці. Хоч би які були ваші дальші наміри, але користь служби вашої величності вимагає зібрати корпуси у Смоленську і відділити від них спішених кавалеристів, неозброєних, зайві обози та частину артилерії, бо вона тепер не відповідає кількості військ. Конче потрібне продовольство та кілька днів спокою; солдати виснажені голодом і втомою; останніми днями багато солдатів померло по дорозі й на бівуаках. Таке тяжке становище безперестанно посилюється і змушує побоюватися, що, коли не буде вжито швидких заходів, щоб запобігти лихові, то ми незабаром не матимем війська в своєму розпорядженні на випадок бою. 9 листопада, за 30 верст від Смоленська».

(обратно)

431

розклад дня;

(обратно)

432

«Ваша величність, брате мій, принце Екмюльський, король Неаполітанський» і т. ін.

(обратно)

433

— Досить уже я був імператором, тепер час бути генералом,

(обратно)

434

«Це велично!»

(обратно)

435

величне

(обратно)

436

«Од величного до смішного тільки один крок».

(обратно)

437

«Величне! Велике! Наполеон великий. Од величного до смішного тільки крок».

(обратно)

438

перша колона вирушить туди-то

(обратно)

439

рицар без страху і докору,

(обратно)

440

Записки Вільсона.

(обратно)

441

великим,

(обратно)

442

Історія 1812 року Богдановича: характеристика Кутузова і міркування про незадовільність результатів Красненських боїв.

(обратно)

443

— О молодці! О мої добрі, добрі друзі! Ось люди! О мої добрі друзі!

(обратно)

444

Хай живе Генріх IV! Хай живе цей хоробрий король! і т. д. (французька пісня).

(обратно)

445

Який потрійну здібність мав —

Пити, битися

Й бути зальотником...

(обратно)

446

— Ви хочете мені сказати, що мені нема на чому їсти. Навпаки, можу вам допомогти всім, навіть якби ви захотіли давати обіди,

(обратно)

447

— Я хочу сказати тільки те, що кажу.

(обратно)

448

то воювати з таким народом, як ви, — злочин.

(обратно)

449

— Ви опускаєтесь, дорогий мій,

(обратно)

450

я люблю вас?

(обратно)

451

матуся

(обратно)

452

— Марі, він спить, здається; він втомився,

(обратно)

453

Пам’ятай про смерть,

(обратно)

454

шановний друже?

(обратно)

455

— Ні, мосьє Десаль, я попрошусь у тітоньки залишитись,

(обратно)

456

— Я зараз приведу вам його, мосьє Десаль; надобраніч,

(обратно)

457

без совісті і честі,

(обратно)

458

і такі інші...

(обратно)

459

лозунг

(обратно)

460

Тоді я ваші

(обратно)

461

відкрити поле діяльності,

(обратно)

462

нитками богородиці.

(обратно)

463

— Ви нездорові?

(обратно)

464

— Ні,

(обратно)

465

Суспільний договір

(обратно)

Оглавление

Том третій

  Частина перша

    I

    II

    III

    IV

    V

    VI

    VII

    VIII

    IX

    X

    XI

    XII

    XIII

    XIV

    XV

    XVI

    XVII

    XVIII

    XIX

    XX

    XXI

    XXII

    XXIII

  Частина друга

    І

    II

    III

    IV

    V

    VI

    VII

    VIII

    IX

    X

    XI

    XII

    XIII

    XIV

    XV

    XVI

    XVII

    XVIII

    XIX

    XX

    XXI

    XXII

    XXIII

    XXIV

    XXV

    XXVI

    XXVII

    XXVIII

    XXIX

    XXX

    XXXI

    XXXII

    XXXIII

    XXXIV

    XXXV

    XXXVI

    XXXVII

    XXXVIII

    XXXIX

  Частина третя

    I

    II

    III

    IV

    V

    VI

    VII

    VIII

    IX

    X

    XI

    XII

    XIII

    XIV

    XV

    XVI

    XVII

    XVIII

    XIX

    XX

    XXI

    XXII

    XXIII

    XXIV

    XXV

    XXVI

    XXVII

    XXVIII

    XXIX

    XXX

    XXXI

    XXXII

    XXXIII

    XXXIV

Том четвертий

  Частина перша

    I

    II

    III

    IV

    V

    VI

    VII

    VIII

    IX

    X

    XI

    XII

    XIII

    XIV

    XV

    XVI

  Частина друга

    I

    II

    III

    IV

    V

    VI

    VII

    VIII

    IX

    X

    XI

    XII

    XIII

    XIV

    XV

    XVI

    XVII

    XVIII

    XIX

  Частина третя

    І

    II

    III

    IV

    V

    VI

    VII

    VIII

    IX

    X

    XI

    XII

    XIII

    XIV

    XV

    XVI

    XVII

    XVIII

    XIX

  Частина четверта

    I

    II

    III

    IV

    V

    VI

    VII

    VIII

    IX

    X

    XI

    XII

    XIII

    XIV

    XV

    XVI

    XVII

    XVIII

    XIX

    XX

Епілог

  Частина перша

    I

    II

    III

    IV

    V

    VI

    VII

    VIII

    IX

    X

    XI

    XII

    XIII

    XIV

    XV

    XVI

  Частина друга

    I

    II

    III

    IV

    V

    VI

    VII

    VIII

    IX

    X

    XI

    XII

*** Примечания ***