Висоти [Володимир Савич Кузьмич] (fb2) читать постранично, страница - 17

розлучається з хмарою і кружляє над якимись лісами та степами, що виють у хурделиці, віддані на поталу антициклонному вітрові.

Синява зникає з очей, як і захід сонця. Біла Земля стає під ногами з усіма географічними деталями, чітка у гнутих залізничних петлях, з маленькими ляльковими паротягами і поїздами, з сніговими заметами, під якими сплять засипані снігом колгоспні поля.

Іна тривожно оглядається і забуває, що чорна печать сузір’я псує їй картину. Далеко під собою бачить вона шматок якоїсь хмари, що, наче кругла крижина, падає вниз. Хурделиця закриває сипучим снігом дальші події. Іна йде разом із снігом, і він здається їй спокійним. Раптом вітер зривається із степу і підкидає вгору парашут, гойдає Іну; вона змушена вживати заходів, щоб не перекинутись так близько до мети, що мчить під ногами.

Все йде обертом: ліси, лани, село, як автомобільний гін.

Хвилини приземлення – ось-ось. Ривок вітру. Ще раз усе йде обертом... Кружляння, гойдання! Земля летить до себе, ноги підкошуються...

...Важко вдарившись об ґрунт ногами і ледве не зламавши камери Вільсона, яку вона причепила на спину, не хотівши розлучитись із нею, Шевченко пірнає в сипучий замет. Хвилини борсання, боротьба з парашутом, снігом і... бачить вона перед собою веселого Алі. Він танцює і кричить їй на вухо:

– Іно, люба Іно... Це не метелиця, це курортне грище... тебе ледве не вхопило на сніжному пляжі... Ну, нічого... Іди за мною... Я раніше сів на землю і вже зажадав у цьому колгоспі автомашину... Чуєш, гуде?..

Стомлена, напівосліплена дівчина зводиться на ноги і, наче ошпарена радістю життя (вона – на землі, на землі!), біжить із камерою й парашутом до авта, що гуде ось за рогом невеликого села. Вона чує нові слова, стару дитячу мову – мову великого радянського народу і перекладає те, чого не розуміє казахстанець. Голова колгоспу частує її гарячим молоком.

Авто ричить і зривається. Хурделиця реве. Шосе важко брикається на вивертах і поворотах. Шофер сміливо рве простір і січе завірюху. Іна кричить йому:

– А яке місто, місто яке?

Замість шофера колгоспного авта, їй відповідає Алі:

– Наш «Комсомол-1» сідає зараз у Харкові, – в першій столиці Радянської України. Там уже чекають, бо Федя ось-ось сяде на землю...

Починається шалений гін авта до колишньої столиці. Кілометри минають, як тінь хуткості.

І от... на різкому повороті на майдан Дзержинського бачать обидва «Комсомольця» – свій стратостат, що викидає кітви над майданом. Кітви зачепились за дерева парку Постишева, що густо вкрили краї і притискають до землі непокірний стратостат. Він гойдає головою і лягає в центрі великого Дзержинського майдану.

Федя хутко зриває полотнину гордої комсомольської кулі.

Дві оболонки повільно здихають. Гондола не перекинулась.

З усіх боків біжить народ. Невеличка група людей хапає гайдропи, троси оболонок і стримує нальоти вітру. Треба ж урятувати золото. Воно ще знайде навантагу. Натовп хутко зростає, не зважаючи на негоду. І це зрозуміло: мільйонне місто, прикрашене парками, заводами, монументами, велетенськими хмарочосами по 18 поверхів, дає велике зростання метушливих юрб. На конях мчить міліція.

Авто враз розрізує народну гущу, і бачить Іна, як знімається гондола, чує, як крізь хугу і мороз Федя кричить їм назустріч:

– Тепер наша висота, молодняцька...

Йому у відповідь гримить розсипний гул і голосне до болю, коване молодою волею, велике дзвінке ура...

Наступної хвилини три стратонавти злітають угору на височінь трьохсот сантиметрів, що здаються їм вищими і почеснішими за ті вісімдесят сім кілометрів, які вони сьогодні вписали в комсомольський баланс соціалістичної батьківщини.

І тоді могутня труба «Комінтерну» знову вмикає свої телевізори і кидає в світовий ефір панораму нових радянських висот.

____________