Висоти [Володимир Савич Кузьмич] (fb2) читать онлайн

МАСОВА БІБЛІОТЕКА ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Володимир Кузьмич

ВИСОТИ

Література і Мистецтво

Харків, 1934

Бібліографічний опис цього видання вміщено в «Літописі Українського Друку», «Картковому репертуарі» та інших покажчиках Української книжкової Палати.

Редактор – Я. Ходченко

Техкер – С. Білокінь

Коректор – В. Вороніна

ВИСОТИ

«Высота, высота – поднебесная,

Глубота, глубота – окиян море».

«Садко»

1

Рано-вранці вихідного дня прокидається країна, велика країна.

Ще в імлі останніх сновидь, на світанку зимового рання вона кидається в ефір і звучить на цілий світ могутньою кличною сурмою. Її радіохвилі біжать в усі краї і в’яжуть у єдиний вузол кінці ночі і кінці дня.

Раннім-рано, у день спокою підводиться велика країна. Вона включає в ефір потужні антени радіостанцій і іменем Комінтерну гримить у всіх апаратах, рупорах і радіоточках. Це говорить Москва, велика Москва, столиця більшовицьких наступів і колективних безсмерть. Вона звучить паролем ранкової гімнастики. Вона дає наснагу мільйонам м’язів. Музика поринає у височінь і розсипається каскадом дрібних бризків нам усім на здоров’я. Схвильований голос диктора припиняє браві марші і сяючі гімни:

– Товариші!.. Прослухайте екстрений випуск нашої радіогазети!..

Незвичайне втручання породжує тривогу. Ви згадуєте про вічні загрози імперіалістів, про чорний авантюризм лицарів свастики і міркуєте: чи не сунув хто своє свиняче рило в наш радянський город? Чи не війна?..

Але у відповідь звучить м’яке шипіння телевізора. Екран спалахує небаченою картиною. Він блищить блакитним небом, виграває відблисками сонячних блисків на снігу великого поля, сповненого людьми. Галас натовпу вривається до нас, у кімнату, і над головами людської маси починає надуватися якийсь загадковий пухир. Його ще не видно. Він коливається над головами і ховається.

Хтось прохає публіку відійти набік, але натовп гуде і рветься ближче до місця незвичайної події.

– Що таке?.. – запитуєте ви, але диктор поквапливо пояснює:

– Сьогодні, у день ювілейного з’їзду комсомолу, з московського аеродрому вилітає у найвищі шари атмосфери стратостат, збудований на кошти комсомолу. Це – стратостат «Комсомол-1».

Тепер вам усе зрозуміло.

– Яке щастя! Вся країна, вся велика країна Рад, від Сахаліна до Мєнська стає непосереднім глядачем незвичайного відльоту.

Радість каламутить ваш мозок, але ви силою волі заспокоюєте себе і стежите за кінопорохом телевізорних точок, що летять по екрану. Ось вона, ця панорама...

Над головами справжніх глядачів (не думайте, що ви від цього стали фальшивим глядачем) здіймається круглоголовий горб. Міцні канати кріплять оболонку стратостата. Вони безперервно рухаються, підштовхувані зсередини навальним тисненням газу. Чути, як шиплять труби газгольдерів, що підводяться одна по одній до головної кишки «Комсомола». Це шипіння зливається з вигуками захоплень, наказів, виконувань і загальних здивовань. Нервовий дисциплінований натовп кипить. Майнують шусткі постаті червоноармійців із газгольдерної команди. Біжать розпорядники з червоними пов’язками на руках. На широкому майданчику сидить, підпершись, «Комсомол-1». Він ввесь у золотому одязі – оболонка блищить, як червінець.

Ви вдивляєтесь у синяву. «Комсомол» грізно підводиться і похитує своєю грибоподібною головою. Він відтіснює натовп повітряних шарів, що прийшли віддати йому свою блакитну кров. Слоняче стадо газгольдерів помітно відступає.

– Відкрити крани 36 газгольдера! – дзвенить голос начальника команди.

Все вище і вище повзе голова «Комсомола-1». Здивовання пробігає у ваших очах: які маленькі стали люди, що народили стратостат. Вони набагато поменшали, а «Комсомол» ринувся на височінь 60 метрів. Адже це – височінь дніпровських биків на греблі.

– Плигуни, вгору! – І три маленькі людини, ударники аеродрому, вдало зстрибують на стільці допоміжних повітряних шарів. Відштовхнувшись од землі, вони, як жителі Місяця, летять на височінь. І, похитуючись на хвилях навальної рівноваги, тягнуться по збрижах все вище і вище. Вони нахиляють голови до оболонки і слухають її: чи немає де свисту? Тут же вони розправляють золоті крайки пустотливих складок.

Небо світиться і грає сонячним сходом. Воно ледве сповито ріденькою плівкою перистих хмарі «циррус», що загулялись на височині через буйний вітер. Вони непорушні на погляд, ці «циррус», і нікому не навівають підозри.

– Дані метеостанцій – мені!.. – і повне, розпалене морозом обличчя начальника повітряних сил Радянського Союзу, товариша Горячова, випливає на екран.

– Стан атмосфери навколо Москви, за зведенням о сьомій годині тридцять хвилин, бездоганний! – відповідає йому професор Лінецький, швидко вдивляючись у зведення.

– Добре, будіть команду!

Стратостат вигравав. Він потягся на височінь дев’яноста метрів і зовсім прикрив велетенською височиною своїх творців. Люди приклеїлися до землі, як зернинки, кинуті в ґрунт. Над натовпом справжніх глядачів постає золотий блиск особливої, небаченої оболонки. І вас знову вражає багатство кольорових виблисків. Колючі промені благородного металу засліплюють очі. Звідки це, навіщо воно?

Диктор вчасно бере слово й пояснює:

– Останні польоти у стратосферу закінчилися катастрофами. Ніякі каучуконосні матерії не могли зберегти оболонки від розриву на висотах вище 30.000 метрів у незвичайно розрідженому повітрі. Каучук, до того ж, розтоплювався на височинному сонці.

Радянські конструктори взялися розв’язати завдання інакше. Молодий фізик Іна Шевченко на досвіді довела, що є на світі метал, який краще за всі каучуконоси втримує газ, навіть бувши стоншений або роздутий до товщини одного мікрона. Цей метал – золото, цементоване долями міді й срібла. І, отже, ви вперше в світі бачите металеву оболонку першого комсомольського стратостата...

Ви здивовані сміливістю радянських учених і не відриваєтеся від золотого шара.

Раптом телевізорні потоки кольорових точок здригуються. У полі зору урочистий вихід героїв стратосфери. Вони одягнені в електрифіковані комбінезони і черевики з тепломістких металевих платівок. Яскрава блакить костюма, як і золото кулі, засліплюють вас. Герої польоту йдуть упевненою ходою, м’яко згинаючи коліна і риплячи черевиками на сніжаних доріжках.

Їх супроводжують Горячов, Лінецький, Івагін і старі заслужені герої стратосфери –

Прокоф’єв, Годунов, Бірнбаум.

Диктор поволі, переконливо говорить:

– Перший, з розсипаною шевелюрою, блондин, носить ім’я найстарішого ударника Дніпробуду. Він колись топтав бетон у блоках, а тепер, навчений у школі висотного повітроплавання, мріє досягти такої височини, де ще ніхто не був. Це командир стратостата «Комсомол-1», вихованець Прокоф’єва. Вам відоме його ім’я. Це Красін, Федір Іванович.

Ви посміхаєтеся. Вам відоме геройство Феді Красіна, проявлене ним під час закриття гребінки на Дніпробуді кілька років тому. Ви самі з ним працювали і, звичайно, пригадуєте, як він опанував повітроплавство. Диктор називає вам другого героя, що йде поряд з Федею. Це дівчина, років на шість молодша за Красіна. Вона не була учасницею штурмів середнього потоку на Дніпрі, як Федя, не довбала, як третій учасник польоту, чорного золота в підземних шахтах Караганди, вона безперервно навчалася, і двадцяти трьох років закінчила український фізико-технічний інститут з блискучими відгуками. Вона ніколи в радянському житті не знала важкої праці, але зате вона заслужила почесне право бути науковим працівником дисертацією на тему: «Що тягучіше за каучуки».

– Це, якщо хочете знати, – запевняє диктор, ударник формул і пера. Ім’я їй – Іна Андріївна Шевченко.

Шевченко йде повз екран. Вона піднімає на вас сіро-зелені очі, і ви бачите її обличчя, що стало суворе від винахідницької метушні. Її образ легко запам’ятати. Вона німа паралель говіркому Красіну. До того ж, у неї, єдиної екіпажу, –

на голові пілотський шолом, стовпоподібний, не зім’ятий і, звичайно, тільки-но виданий з комори.

– Третій – старий комсомолець Казахстану, інженер-пілот Мурзаєв Алі.

Родом з Казахстану, з ледве помітною косиною чорних захоплених очей, бадьоро ступає позаду Шевченко, і яскраво-блакитний комбінезон на фоні снігу золотить його мужню постать. Він вимахує пілотським шоломом, зірваним з голови.

– Здрастуйте, товариші публіка, – голосно вигукує Мурзаєв, показуючи зуби.

– Здрастуй, старий наїзнику і пробивачу хмар, – зустрічає його Івагін Терентій, один із секретарів Центрального комітету комсомолу, представник ювілейного з’їзду комсомолу.

– Товариш Горячов, – спалахує раптом Мурзаєв, – який я радий, що нарешті здійснюю свою мрію. Я полечу вгору... туди ген за хмари. У далекі береги, де немає дна, а одне вугільне сонце та блакитний океан. Жив, боровся з ворогом, до партії вступав, за Сталіна, вождя геніальних висот, завжди голосував і мріяв – чи прийде той клаптик часу, коли і я, як Прокоф’єв, полечу в розріз безповітряного простору.

– Ех, ти, безповітряний простір, – перебиває розмову Красін, – про душу свою забув. Пробки «Аудос» поклав учора в гондолу?

– Він з радощів забув! – відгукується юна Шевченко. – Коли б не я...

На перший план виринає Горячов, начальник повітряних сил. Його сухорлява постать, одягнена у шкіряне пальто з сибірським хутром, виблискує гордістю за нових висотних пілотів. Великий ніс горбиться на повороті у профіль, а очі палають хвилюванням за наслідки задуманого польоту.

– Ітак, товариші, ви бадьорі, як ніколи. Відпочинок нагородив вас силою. Прекрасно. Пройдемо до мене на останній інструктаж.

І група блакитних пілотів у супроводі Горячова, Лінецького, Івагіна іде. Знову випливає аеродром з своєю польотною метушнею. Востаннє біжать червоноармійці, ведучи до водопою величезного слона – останній газгольдер.

– Ррр-грр-грр... – влітає у ваш «динамік» гучна луна далеких безхмарних блискавок. Це атмосфера нагадує про себе. І радить не забувати про неї ні радистам, ні пілотам, навіть найрозумнішим, смілим і найспритнішим.

Золотий тулуб «Комсомола» простягся на височінь ста десяти метрів. В’язкі промені штропів спускаються вниз віяльними бризками до опорного кільця.

Цей могутній обруч, оснащений найкращими приладами, застиг у цупких держаках червоноармійських рук. І лише вихрюваті рухи ранкового вітерцю, народженого тягою довкола нагрітої частини, гойдають стратостат.

– Гондолу!.. – кричить начальник старту.

На спеціальнім шиннім візку привозять круглу гондолу. Вона грає срібляним металевим блиском, грає чорними цятками численних приладів. Як мідні риски, розмістилися на ній скляні рурки з паяльним апаратом... Немов знаки оклику, стали термометри в металевих шерегах кабіни.

Верхні люки відкрито.

Хвилина – і опорне кільце приймає на свою опіку висну гондолу. Все готове до відльоту. Тріскотять кіноапарати, знімаючи сцени польотної метушні.

Нервове напруження зростає. Особливо насторожуються комсомольські делегати, студенти повітроплавних інститутів, представники радянської науки. Хвилювання шириться електрично швидко, і могутня хвиля нервової індукції налітає на вас за тисячі кілометрів. Рух припиняється.

Раптом... рідка тиша постає над білим полем з золотою кулею на синьому полотні неба. До стратостата підходять герої польоту: Красін, Шевченко, Мурзаєв. Вони стають поряд гондоли, і секундний змах кіноплівки записує в історію комсомолу цей короткий епізод.

Горячов швидко виймає годинника. Без чотирьох хвилин вісім. О восьмій – зліт. Треба виконувати наказа із сталінською точністю, навіть власний. Лінецький, професор фізики, нервово гладить свою сиву бороду і з захопленням дивиться на свою любиму вихованку Шевченко.

– Ах, як хороше!.. Як чудово!.. Я заздрю вам, мій друже, –

говорить він Іні. – Чому я не комсомолець, щоб полетіти... туди з вами?

Суворе обличчя молодої ученої світлішає і береться яскравим рум’янцем. Голова Іни зводиться вгору і довго, з німим натхненням дивиться у стратосферну блакить!

– Товариші!.. Летіти на «Комсомолі» – та це ж народитися комунаром, значить...

М’яка лірика звучить в її словах. Вона полонена своїм нечуваним щастям, і дрібна сльоза викочується в червоні кутки її очей.

– Я полечу на сорок кілометрів... ні, вище... на п’ятдесят, на шістдесят кілометрів!

І ввесь світ бачить її мрію в гарячих очах. Ввесь молодий комсомольський світ стежить за хвилюванням молодої вченої-дівчини і заздрить... заздрить кревно, по рідному.

– Товариші! – чуєте ви раптовий і, на вашу думку, незвичайно скорострільний голос Івагіна. Секретар комсомолу поспішає сказати своє слово і підносить руку з прапором вгору.

– Ім’ям багатьох мільйонів ваших ленінських братів я передаю вам цей червоний прапор зі єдиною надією, що ви здіймете його на небачені висоти, такі притаманні нашій добі, що ви прославите нашу, по-комсомольському молоду радянську науку. Бажаю вам найкращих успіхів і сподіваюся, що цей червоний прапор, незганьблений ніким, ви повернете нам на землю ще до кінця нашого...

– Грррр... тррр (гримить атмосферний розряд рупора радіоприймача)... надцятого з’їзду. Хай живе ленінський комсомол і його золотий, однойменний із ним стратостат!

– Урра... – і ваш радіоприймач тремтить від вибуху одностайного вигуку. Від могутнього гудіння дрижать неонові нитки блискучих цяток на екрані. Телевізор темнішає, і фарби розпливаються у дикому танку світляних цяток, вишикуваних в дивізії.

Та це на хвилину. Екран знову горить червоною плямою прапора, блакитним комбінезоном Красіна і срібляним сяйвом круглої гондоли. Красін вилазить на опорне кільце і закидає голову назад.

– Товариші!.. Вперше я говорю з такої високої трибуни. Цей прапор, вручений комсомолом, ми знесемо... он туди... Хай живе сталінський політ у темний фіолет стратосфери, яку ми оздобимо нашою червоною більшовицькою зіркою! Урра, чорт забери!

І дружний змах руки і прапора смугує екран двохсотмільйонної країни.

– Гррр... ааа... грррааа... урррараррра!..

Музика, марші, вигуки. Грозове стрибання слів і звуків –

невпинне... І гострий жаль крає ваші груди. Чому ви не справжній глядач, чому ви в цю бойову хвилину не в Москві, не на сніжному аеродромі, разом з делегатами.

Картина: Шевченко швидко влазить у гондолу і зникає в ній. Мурзаєв спішно лізе мотузяним трапом, а Красін діловито згортає прапор і передає його до кабіни.

– Парашути справні ? – витвережує його Горячов.

– Справні, – відповідає командир стратостата.

– Хто вилазить перший на випадок аварії?

– Перша Шевченко, другий Мурзаєв і останній я.

Мурзаєв, готовий зникнути в круглому шлунку гондоли, кидає слова:

– Товаришу публіка і товаришу комсомол, будьте певні – я завжди повідомлю вас радіом, яку хмару ми зажаримо, як якесь порося.

– До побачення, товариші!..

– Віддай поясні!.. – і рота червонарів миттю випускає канати з рук. Стратостат лінькувато смикає своєю головою і першу секунду повільно спливає вгору. І, відчувши волю, він стрибає у височінь. Гондола швидко мчить за ним. Голова Феді меншає ще швидше. І повнокровним підтвердженням його молодого буття гримить з висоти міцний голосина:

– Радянській науці – небесне ура!

– Партії, молоді, світовій революції – ура

– І нашим високим ударним вождям – високе, ударне ура!..

На всю міць гуркотять оркестри. Дибкує у небо «Інтернаціонал», летять шапки, кепі, капелюхи. В’ється змахами рук тонка плівка натовпу на фоні грандіозних висот, куди щохвилини відходить золота куля з срібною вагою.

2

Гондола.

Красін стає навколішки і виймає голову з люка, щоб щільно, герметично пригвинтити його. Перед очима стоїть дивне виблискування зимової, припушеної снігом землі. Він засліплений пишністю Москви, вбраної радянської Москви, прикрашеної серією новобудов, палаців культури. Ще миготить в очах скульптурне диблення великого Палацу Рад. Він відбудований зовсім, і кращі твори художників і скульпторів укрили його стіни, плафони, пілястри, кутки. Могутня постать незабутнього вождя вп’ялася з низину небо і, як маяк, охороняє червону столицю. На нього, на великого Леніна, дивився Красін, прощаючись – можливо, назавжди – з людьми, з теплом колективного буття.

А тяжко було відірватися від неї, Москви, прокопаної лопатами екскаваторів, просвердленої тунелем метробуду, помережаної жмутами нових магістральних вулиць. Адже вона димилася Могесом, двома новими теплоцентралями, націлялася гарматними дулами заводських труб, нагромаджувалася сірими цехами велетнів радянської індустрії. Адже там – друзі, товариші, тепло низів, приємна метушня колективних битв. І там, унизу, покришені нині височиною, лишилися його маленький син і молода дружина... Вони ж на стратодромі дивляться на нього і чекають його привіту.

Зітхнувши, Красін мружить очі. Треба розвіяти радісний острах сліпучої землі.

Федя згадує про свої обов’язки раніше, ніж перевірити роботу своїх товаришів. Люк він загвинтив досить міцно. Значить, тепер треба перевірити перші записи приладів, замурованих у товсті прошарки стіни. Барограф повзе вгору синьою стрілкою, ніде не зламаною. Термограф, зазираючи через скло зовні, не відстає од свого пружинного колеги. Він чітко заносить на паперову стьожку лінію зенітного морозу. Газометр головного балона, золотої повітряної кулі, застиг на цифрі 64.000 кубічних метрів. Гелій нині підносить їх вгору і вгору.

Другий газометр поки що мовчить. Настане його час заговорити мовою цифр при спусканні. Красін зазирає у перископ, що веде всередину стратостата, і бачить чорну темряву.

– Чудово! Оболонка ціла.

Словом, Федя оглядає свій такелаж і переконується, що його пілотне господарство перебуває в доброму стані на випадок найвищих підйомів і на випадок всіляких аварій при спусканні. Єдине, на чому він затримує свою увагу, – це допоміжні таблиці різних розрахунків розширення газу на даних тисненнях, з питань ковкості і в’язкості того золотого стопу, з якого збудована перша у світі металева оболонка.

8 годин 03 хв. – висота – 00 метрів.

8.07 – висота 2200 метрів.

8.15 хв. – висота 5100 метрів, тиснення – 411 мм.

Журнал сповнюється серією цифр і стає схожий на бланк справжнього морського корабля, на якому ретельний капітан веде свої судові записи. Думки Феді абсолютно спокійні. Хвилювання, яке охопило його під час промови, швидко втихомирилося, як тільки він попрощався з землею.

Єдине, за що він шкодує, так це про відсутність часу стати до ілюмінатора гондоли і милуватися з грандіозної блакиті. Перекошуючи очі, він бачить, як липко вп’ялася в шибку Іна Шевченко і як блищать її очі. Їй можна позаздрити. До висоти 25.000 метрів вона майже вільна.

А Іна... О, чи розповісти про це! Вона кипить від радощів спостережень і мовчить лише тому, що діловий Мурзаєв ось-ось включить радіоприймач.

Але як це важко! Нестерпно! Це все одно, що вбивство. Адже перед тобою розлягається багата панорама країни, метеної снігом, облитої, як Місяць у могутньому телескопі, рівною крейдяною білістю. Москва кришиться на дрібні зернятка кварталів і йде вниз, униз, ховаючи у синяві свої заводи, станції, йдучи у небачену далечінь із своїм теплом і діловою метушнею.

А обрії! Вони –

розмиті тисячокілометровою далечінню і здіймаються каймою над столицею, все ще розпластаною внизу. Ніжна плівка пари поглинає рельєф рівнини. Небо справді зливається з землею. Земля лізе в небо, небо повзе в нутро нашої матері-землі. Кайма округлює рівнину і робить з неї чашу з піднятими вінцями. Куля летить над цією величезною чашею.

А подивіться вгору! Дрібні нитки перистих хмарок ширяться й ширяться. Вони падають на вас. Їх сріблясті спини подібні до ребер велетнів давніх епох, закинутих вибухом угору. Нитки грають світлом і налазять на вас і вмить… прошивають стратостат вогкими тінями.

– Федя! – вигукує Іна. – «Циррус» упали вниз. Запиши негайно моїми словами – «впали вниз, розсипалися пухом».

– Мій журнал не терпить чужого захоплення, – відповідає Федя і записує до журналу:

«Тільки-но пройшли останні хмари. Висота – 9.200, тиснення –

231. Температура – мінус 32. Куля починає виповнюватися. Мурзаєв включає радіо. Шевченко поки що безробітна».

У гондолі тіснувато. На дев’ять кубічних метрів втиснули стільки, скільки могла дозволити підіймальна сила стратостата. 75 наукових приладів розташовані по всіх куточках стін, зовні і всередині, з них більшість самописні. Радіоапаратура цілком доручена Мурзаєву і має почесну назву: станція «Ленін». Як інженерові, одному з конструкторів гондоли «Комсомола», йому доручили складне електрогосподарство.

Мурзаєв уже включає репродуктор, і на всю кабіну звучить голос Горячова:

«Алло! «Ленін». Я – Земля. Алло! «Ленін». Я – Земля. Як почуваєте себе, товариші, на вашій височині? Ми ввесь час бачимо вас».

М’яке шипіння рупора замовкає.

Федя, підстьобнутий хвилею радості, кидається до нього. Він прочитує перші записи висотного журналу, і його голос, чистий і захоплений, чує ввесь радіосвіт.

«Товаришу Земля! Я – «Ленін». Вітаю тебе з небесної трибуни і поздоровляю тебе, товаришу Земля, з перемогою твоїх радянських заводів, що виробили оболонку, викували антимагнітну гондолу і винайшли найточніші прилади й камери».

Голос коливає мембрану, вбирається там у широкий одяг бурхливої електрики і блискавично скидається вниз. Вриваючись у мільйони апаратів, він знову знаходить свій людський звук.

– Радянська земля, дивись у свої телевізори! Я передам тобі панораму твоєї моці з височини польоту...

І телевізор «Комсомол» наводить своє радіодзеркало в один з ілюмінаторів гондоли. Перед людськими натовпами внизу пливуть висотні простори, морозна глибінь крижаних просторів. Сімнадцять кілометрів повітря лягають прозорою блискучою пеленою між «Леніним» і радянською землею. 90 процентів всього обсягу його стелеться синьою красою в апаратах. Що таке висота?

Це – ясне небо, розтоптане твоєю ногою, переможцю висот! Це – суцільна, рівномірна блакить дивоглядної чистоти, якої не знали пензлі кращих пейзажистів. Це – могутнє виблискування сонячного спектра, переламане у сорока градусах морозу блакитним промінням. І це блакитне проміння не знає собі межі і пронизує ввесь океан своїми вістрями. Вони відбилися під низинним кутом на 74 градусах у мікрокосмах, занесених сюди вітрами, вибухами вулканів і парою.

І ось тепер повітряна ковдра виблискує під тобою прозорою глибиною, увігнутими обріями, на шляху до яких спинилися плівки висотних хмар. На плівках заграли ніби морські хвилі влітку. Це заграло сонце і нагадало вам Євпаторію, підкинуту сьогодні на височінь понад 17.000 метрів. Ви бачите у ній щось подібне до океану. Це внизу згустилося синє повітря і створило ілюзію великого Тихого океану. Хмарки спокійно тануть у ньому, як далекі крижини. Океан світиться сонцем, а висотне небо починає червоніти і багряніти. Розріджене повітря інакше відбиває промені, і кут падіння у 84 градуси дає червоно-синю суміш барв.

– Отже, познайомтеся, мої світові товариші, – запрошує Федя, – із зліквідованим обрієм! Його зжер цей підніжний океан.

Обрій, справді, зліквідовано, як явище фізичного порядку. Він – минущий і, звичайно, багатосмертний для безсмертних більшовиків. І Федя сміється разом з нами. Але сміх його хутко стихає.

Синя каламуть уявлюваного обрію виштовхує з свого надутого нутра гостре лезо найдальших «цитрус». Їх у Москві, звичайно, не бачать.

А проте, це – найстрашніший ворог повітроплавання і давнє прокляття пілотів. Це повзе циклон, народжений десь у далеких куточках Європи. Синя каламуть, ніби прихована срібляними реберцями злощасних «циррус», завуалена простором у п’ятсот або сімсот кілометрів, але за нею, безперечно, ідуть косі вимахи верствуватих хмар. Їх звуть «альта-кумулюс». Тяжко визнати стратонавтам, що тепла течія вітрів, яка несе ці «кумулюс», наскакує на холодний фронт морозного повітря, що панує в СРСР, і породжує вихрове хвилювання у низинах цієї «євпаторійської сині».

Тривога народжується у голові Федора Красіна. Але він не говорить про неї і дає глядачам землі панораму Москви. Виблиски крейдяної рівнини давно змилися у синяві. Багато дечого вже не видко і не впізнати. Але Москва продовжує масляно рябіти на дні. Вона надуває над собою непорушний куряний і димовий пухир.

Лети за сто кілометрів і то впізнаєш її по каламутному ковпаку!

А стратостат все лине й лине вгору. Легкий тягар у ногах і на серці стає звичним, як у ліфті хмарочоса. Федя поступається місцем біля телевізора Іні, а сам повертається у свій «куточок», якщо куточком можна назвати круглавість гондоли. Він вписує свої побоювання до журналу і вирішує зважити, що при спусканні, мінімум годин через шість-сім, вони зустрінуться з циклоном.

– А за цей час взяти максимум височини!

Мурзаєв сповнений солідного клопоту. Він забув про свою вічну непосидючість і забився у керування електрогосподарством гондоли. Він умикає батареї і посилює потужність передачі. Його завдання: вести розмови із землею із чутністю на R-10 і зберігати енергію, щоб її вистачило і на передавання, і на зігрівання електрокомбінезонів, і на електрокухарювання. Адже йому, чорт забери, припала честь і нагодувати свою команду «небесним обідом», таємницю якого він вирішив зберегти до кінця.

Одночасно він стежить за динамометрами, за конструкторською апаратурою, яка вказує на динамічні, статичні сили, що діють на гондолу, будувати яку довелось йому. І у веселій мовчанці він фотографує на фотоплівку показники приладів.

Тому лице Мурзаєва означає сувору напругу людини, скупої на витрачання своїх сил.

Лише Іні не терпиться. І вона сновигає від ілюмінатора до фізичної апаратури і назад, насолоджується своєю роботою на височині. Радість все клекоче в ній, і вона все не йме віри, що вона летить. Подумайте, летить на небачені висоти –

вивчати космічні промені, доходити діалектики світових явищ, хоч їй лише 23 рік, хоч вона й наймолодша з усієї плеяди юних учених. І скрізь туман їй пригадується, як вона здавала свою дисертацію на тему – походження космічних променів, як хвалили сміливість її гіпотез і пропозицій, що спиралися на знання діалектики природи. Вона із соромом пригадує свій науковий тріумф, незвичайний навіть для радянських часів. Адже її статті з’явилися в усій світовій пресі з поміткою «передруковано з радянського журналу».

І тут, на морозних висотах, легко пригадувалося Іні, як сміливо вона побажала завоювати своє право полетіти. А таких було надзвичайно багато. Нестачі в героях з правом на безсмертя у радянській країні не було. В оточенні слави скромної, зовні несміливої дівчини, вона вирішила довести, що, не зважаючи на свою молодість, вона відвоює право на політ серед тисячі найкращих синів ленінського комсомолу. Для цього потрібно бути ударницею. Вона була такою ще з піонерських років.

Але ударників найкращих, найвідданіших, найсвідоміших, знайшлось по всьому СРСР тисяча триста чоловіка. Ці 1300 були обрані до ювілейного з’їзду комсомолу подати найкращі зразки праці, роботи і горіння. Як мучився Івагін, відбираючи з 1300 сто найкращих, найвинахідливіших та ініціативних. Але ще більше мук припало на тих, що пітніли над кожною формулою складних конкурсів, гідних світових учених. Підведись із домовини Фарадей, він, напевно, визнав би своє безсилля розв’язати чергову проблему фізики, за яку взялися комсомольці. Едісон вилисів би вдруге, коли б сів за стіл поряд Іни розв’язувати питання про лінії магнітних потоків у стратосфері.

А найважчою умовою конкурсу молодих талантів, геніальних кандидатів на місця Едісона, Фарадея, Йоффе, Молчанова, Ферсмана і інших було завдання знайти новий матеріал для оболонки, з якою можна було б без риску розриву летіти на висоти, що перевищують 40.000 метрів.

І Іна винайшла нові способи для повітряного стрибка...

– Я пропоную зробити металеву оболонку, –

сказала дівчина-молодий фізик, бачивши, як безсило б’ється наука над питанням, з якого матеріалу створити оболонку стратостатів, щоб вона могла роздуватися в тисячі разів краще і надійніше за гуму і різні каучуконосні тканини.

Недруги зустріли її здивованням і сміхом.

– Яка нісенітниця!.. Яке безумство!..

– Я на такій оболонці, заявляю сміливо, не лечу.

– Замовте для неї оболонку з чавуну, – вигукнув один тугодум, консультант закладеного для побудови «Комсомола-1».

І лише спокій і витриманість Лінецького, старика, який бачив революції у фізиці, врятували від негайної ганьби Іну Шевченко, яка палала новою ідеєю.

– Я пропоную зробити політ у світові сфери на оболонці із стопу золота з невеличким додатком срібла й міді.

Лінецький миттю поставив досліди, і всі твердження на диво сміливої вченої виправдалися. Один грам золота розтягувався в нитку завдовжки 2 кілометри і при цій довжині витримував навантагу в 62 кілограми, тобто потвердив розрахунки Іни Шевченко – дати на 42 кілограми золотого стопу дві тонни шістсот чотири кілограми корисної навантаги при коефіцієнті 1 Х 62.000. Таким чином, золото побило всіма своїми властивостями гуму – і тягучістю, і ковкістю, і легкістю.

І ось сьогодні вона летить на своєму дітищі.

3

Стрілка налазить на цифру 22.000 метрів. Іна сидить за камерою Вільсона, поліпшеною Лінецьким, і, напружуючи зір, підраховує коливання струни, що її бомбардують космічні промені. В цю хвилину вона позначає на діаграмі широкий ступінь, де тимчасово спиняється ріст кількості космічних променів.

Ці ступені повторюються закономірно і стійко.

Патетичний сум лягає на її лице. На однім із таких ступенів загинули герої височини – Федосеєнко, Васенко і Усискін.

Чорна думка не в’яжеться з її сонячною роботою. А вона така гарна й ідеальна на цій незрівняній височині. Це означає – сидіти, схилившися, над найтоншою апаратурою, створеною колективом винахідників, і стежити за найтоншими рухами ефірної матерії. Це значить – дивитися на біленьку волосинку стальної струни і лічити, лічити вдари таємничих променів. Волосинка здригається все частіше і частіше, і ти лічиш уже не сотнею на кубічний сантиметр, а тисячею. Тут, у занебессі, сильно погустішав електричний улов протонів і нейтронів. Постає питання: хто вони, ці миготливі електрони? Якою рибальською сіткою виловити їх багатство? Великі думки у голові нанизуються словами, зростають образами, фантастичними спочатку і реальними у своїй основі.

Тим часом земля відгукується раз-по-раз, і радіохвилі плещуться біля висот і низин.

Дзвенить Земля, гримить Земля, говорить Земля.

Радіограма номер шість:

«Стратостат «Комсомол-1» Красіну, Мурзаєву і Шевченко.

Палко вітаємо бійців радянської науки і техніки, що сміливо штурмують стратосферу. Певні, що ваш політ збагатить нашу науку новими відкриттями.

Івагін, Лінецький, Горячов».

Ви прикуті внизу до приймача і чуєте висотні звуки радіодзвонів. Екран кипить вогнями відображень. Ви у безперервному курсі робіт усіх трьох стратонавтів. Ви бачите м’які тіні на обличчі Іни, що схилилась над камерою. Світло падає на неї зверху від золотої кулі і золотить її синій комбінезон. Ви помічаєте маленький непорядок в її костюмі і ваша рука тягнеться поправити пояс комбінезона, який зачепився у метушливій роботі за ріжок стола, де Красін веде свій щоденник. Навіть жмут волосся, що вибилось із шлема, ви ладні заткнути на місце.

Мурзаєв записує текст радіограми, і ви чуєте тоненький писк пера під його рукою. Ось він підводиться, і ввесь СРСР бачить лице з хитруватою посмішкою. Воно позолочене верхніми променями і тому тіні на зморшках лиця дають багряний відтінок. Мурзаєв зводить брови.

– Алло! «Ленін». Я – «Ленін». Слухай, Земле, радянська Земле. Об 11 годині і 18 хвилин «Комсомол» досяг висоти 27.000 метрів. Тиснення – 13,36 міліметра атмосферного стовпа. Температура починає підвищуватися. Після найнижчої температури мінус 57,6 на височині 19.000 і 54 ступені на височині 22.000 ми потрапили у шар потепління. Температура – мінус 49,2. Команда почуває себе чудово. Оболонка виповнилась цілком і помітно розширилась. Продовжуємо дальший підйом. «Ленін».

Останнє слово Мурзаєв виголошує так показно, що ви мусите повірити, що син Казакстану справді на височині.

Мурзаєв відходить од екрана, і білі стінки каюти, вимережені тінями приладів і апаратури, виграють золотим виблиском.

Федя уперто дивиться на екран, і ви бачите, як часто миготять його позолочені вії. В грі додаткових кольорів крутий ніс набирає яскраво рожевого офарблення. В очах, що потопають в зеленій тіні, блищать золоті іскорки. Мальовничий рельєф живої скульптури милує око.

Нічого й запитувати: золотому відбитку оболонки відповідає райдужне золочення Федіної душі.

І гордість за Красіна закипає у ваших грудях. В атмосферній тріскотняві та далеких полосуваннях блискавок чути могутній голос «Леніна».

...Невпинне поширення металевої оболонка створює стійку рівновагу нашої кулі і збільшує підіймальну силу. Я дивився в перископ і визнав, що передбачення Іни Шевченко і ваше цілком справдилося. Пропоную всій радянській землі і нашим друзям за кордоном подивитися в перископ...

І гнучка спина Красіна пливе по екрану. Він розтягає перископну трубку і приєднує її до екрана.

І ви припадаєте до своїх екранів і свердлите очима ту сліпу темряву, яка раптом насунулася на вас. І так... Каламутна темрява металевого покрову, що починає просвічувати. Ви шукаєте смуг, точок, голкових проколів, крізь які міг би здезертувати гелій, і не знаходите. А замість нього, куди не повертається перископ, на вас світить темно-зелений туман. Туман яснішає, коли перископ устромлюється у верх оболонки.

– Золотий стоп розтягається в тисячі разів краще всяких каучуконосів і, тоншаючи, дав зелений просвіт тим яскравіший, чим тонша плівка золота. Отже, учені товариші глибинного СРСР, ви згодні, що оболонці можна за поведінку поставити п’ять? Вона не жартує й тримається чудово! – пояснює Красін, і в ученому контролі бере участь увесь радянський світ.

– Обсяг стратостата нині не 64.000 кубометрів, а набагато більший. Угадайте, на скільки ми потовщали?

І скільки не гадаєте, ви ніяк не могли наблизитися до цифри в мільйон кубічних метрів. Це вражає усіх учасників радіопередач. Величезна колба золотого стопу поширилися в шістнадцять разів і, звичайно, має бути помітна віднині на всіх висотах.

Яке щастя москвичам!

– Вас розірве! – хочете гукнути ви, але ніхто не чує вас унизу, на плоскій сковороді, що зветься шматочком земної кулі. А Іна, автор проекту металевої оболонки, як навмисне, підходить до екрана. Широка посмішка пухне на обличчі, мабуть, швидше, ніж сама куля.

– Поздоровляю ваших радянських ковалів, що скували точну до мікрону оболонку! – кричить вона з висоти.

Час наближається до 12-ої години дня. Незабаром сонце підіб’ється в зеніт і обіллє гарячим промінням засніжену землю, а тут розпече до червона метал «Комсомола». Про це явище ясно говорить звістка екіпажу:

«Температура всередині гондоли піднялася до 12 тепла. Поза гондолою температура – мінус 35. Нагрів металу поза 89 градусів.

«Комсомол-1»

А куля летить і летить вгору, в суцільне розрідження висотних газів, і кожна хвилина додає тридцять-сорок метрів висоти. В кожній радіограмі ви відчуваєте могутню наполегливість командира висотного корабля. Він сміливо рве сторінки старих дитячих фізик і свердлить густу вертикаль. Вас охоплює нервова гарячка. Ви стежите за кожним метром висоти, який набирають стратонавти, і хоч екран не завжди показує цифру альтиметра, але у вашому мозку, як електронні бомби, вибухають слова:

Висота 30.000 метрів. Тиснення – 8,35. Гондола нагрівається дедалі більше.

Висота – 36.000. Тиснення зменшилося ще в три рази. Температура – плюс 0,1 поза гондолою і всередині – плюс двадцять два.

Крок по кроку йде, правильніше – не йде, а висвердлює висоти бойовий стратостат «Комсомол». Він наповнюється одностайним бажанням команди збагнути велику таємницю «морозних пустот» і завершити грандіозну революцію у фізичних науках силами Рад. Та й як не відчувати вам, що Красін вирішив протаранити пурпурну стіну занебесся й довести, що вчені радянської країни мислять правильно, діалектично, по-ленінському, якщо знаходять нові якості у проклятому революцією металі і примушують його нести нову службу країні соціалізму. Золото тягнеться, дується, пухне наривом у справжніх «пустотах» висот. А ці «пустоти» відступають перед осідланим золотом, яке волею й думкою комунарів слухняно несе все вгору летючу лабораторію більшовиків, озброєну 75-ма приладами астрономічної стрілянини.

Нерви ваші тріпає внизу. І гарячкові думки повзуть у голові. Доки наші червоні брати братимуть барикади фіолетових небес? Доки вистачить їм рішучості продовжувати свої вертикальні гони? Адже треба думати про спуск, про щасливе приставлення вниз, у теплоти атмосфери пристріляних астрономічних гармат. Треба ж пам’ятати, що 98 процентів повітряного шару лежить унизу і що навряд чи золота плівка витримає тиснення божевільних кубометрів гелію, поширених уже в триста шістдесят разів.

А радіо «Комінтерн» і його пояснення лише піддають жару у вашу нервову гарячку.

«Слухайте, радіослухачі: оболонка роздулася до двадцяти мільйонів кубометрів. Беріть телескопи, біноклі і дивіться вгору! Стратостат видно на відстані чотириста кілометрів навколо Москви. Алло! Тула, Калуга, Калінін, Горький, чи бачите ви золоте коло на небі? Знайте, що це летить, не припиняючи своїх спостережень, «Комсомол».

І у відповідь лунають радіопривіти двадцяти мільйонів прямих глядачів. Коло зору більше й більше розсувається і раз-по-раз у небо йдуть поздоровлення:

«Молодці комсомольці! Голіть височінь, як ви голили землю. Чекаємо переможного спускання революціонерів науки».

Такі поздоровлення йдуть на адресу станції «Комінтерн», і о дванадцятій годині вона просить припинити надсилання їй радіограм, адресованих Красіну, Шевченко і Мурзаєву. Вона перепрошує своїх слухачів, ударників країни, і заявляє, що всі телеграми буде вручено переможцям, як тільки вони спустяться на землю.

Увесь радянський світ приймає її світове вибачення. А ви тим часом так сповнюєтеся життям стратонавтів, що... перетворюєтесь на Красіна і живете точнісінько так, як він.

Ви в гондолі. Вона біла, як ніколи. Гостре сонце сповнює її сяйвом. Апарати виблискують від розумної навантаги. Натхнена Іна з камерою Вільсона в руках починає посміхатися. І як вам не радіти, коли молода стратонавтка відриває своє око від апарата і стомлено каже:

– Тут неймовірне бомбардування. Косміки (так вона коротко називає промені) пливуть каскадом. Я становлю автоматичний лічильник, струна безперервно дрижить від електронних бризків.

– Став, – погоджується Федя, вдивляючись у пурпурну далечінь, що горить за склом ілюмінатора. І, вражений картиною, він кличе своїх товаришів:

– Дивіться! Який відпочинок для ока!

– Хто не вміє відпочивати, той не вміє працювати, –

говорить Іна і ховає лице, розмальоване в золотавий пурпур, далі від гострих уколів сонця, невблаганного в цих небесах.

Вигук гордощів застигає в них на вустах.

– Панорама, але яка панорама!

Увесь низ посмутився голубими стьожками і зовсім не схожий на старе виблискування глибини, коли 90 процентів атмосфери були розтоптані ногами учених ударників. І далі, виблискуючи променями сонця, океан змінив свої фарби. Зміна щільності повітря і кута відбитого світла спричинили феєричне нашарування райдужних променів.

Ось низ. Він палає блакитним шаром дна. Але трохи у простір блакить-повітря рухається і дає легенький прошарок найчистішого зеленого кольору. Цей колір, як найулюбленіший колір Іни, п’янить дівчину. От тут, на височині, треба було показати Жуль Вернові зелений промінь.

– Весна кольорів, справжня весна! – вигукує вона, зовсім забувши про апаратуру і про те, що ці сяючі блакиті дихають смертями вітрів, туманів і циклонів, народження яких бачив мовчазний Федя.

За зеленою камкою, до речі, вигнутою півколом (очевидно, вона охоплює блакитні центри дна), пливуть жовті кола, за ними –

оранжеві, і біля стіни колишнього обрію, абсолютно розмитого світлом, постають яскраві дуги червоних променів. Вони то пурпурні, то малинуваті. І могутнім розмивом увіходять у пурпурну півтемряву чорних висот.

– Так, це –

повна, безперервна райдуга, створена сонцем, блищить у колесоподібних шарах азоту і аргону.

– Тепер прощавай, кисню! – каже Федя. – Ми в царстві азоту...

– ...Яке нас зустріло вогнем, – говорить Мурзаєв і, відчуваючи спеку, швидко скидає комбінезон. Парою несе від нього. Іна наслідує його приклад. Потім, не втрачаючи жодної хвилини, бере нову пробу повітря.

Федя крізь вікно гондоли бачить, як маленький вантажик падає на гострий кінчик скляної рурки і розбиває її, точно й розумно. В рурку вбігає розріджений газ. Мурзаєв умикає струм, і до оголеного краю рурки прихиляється легка плавучка пластина і залютовує її.

– Пробу взято вдало, – радіє Іна.

До 12 годин лишилася одна хвилина.

Стрілка мирно стукає у круглій тиші гондоли. І цей стукіт заражає Красіна дивним гнівом. Це – гнів нервової роботи. Він подібний до вдару батогом. Федя пригадує, що він обіцяв точно о 12 надіслати свого радіолиста, а цей лист ще не готовий, бо не досягнуто найвищої височини, звідки можна рапортувати більшовицькій землі. Гнів ллється в очах, і через червоно-фіолетові промені очі стають показні, полководницькі. Цю зміну помічає Іна, бачить Алі Мурзаєв.

– Алі, увімкни мікрофон, –

густо говорить Федя і сідає біля екрана передатника. Алі клацає важелями і сідає на контроль.

І ось із захмарених кисневих висот збігають живі хвилі. Вони кидаються в ефірну стелю і падають на дно, гостро відбиті шаром Хевісайда. Вся земля чує гордий голос командира «Комсомола»:

«Увага 1 Говорить «Ленін». Чуєте? Я – «Ленін», хвиля 69 сантиметрів! Передайте наше палке вітання великому ювілейному з’їздові комсомолу і наш рапорт з берегів блакитної республіки про те, що його сини опівдні досягли височини 39.700 метрів!

Передайте палкий привіт великому полководцеві СРСР і Комінтерну,любимому вождеві пролетаріату, нашому рідному товаришеві Сталіну! Хай живе ЦК ВКП(б) і ЦК ВЛКСМ!»

З останніми словами дрижить голос нашого Феді. Але ми, вся земля, даруємо це хвилювання і, удаючи справжніх пілотів, відчуваємо тишу повітряної підлоги під своїми ногами, виміряну 39.700-ми метрів. Гучне «ура» рветься з наших горлянок. Воно, звичайно, струшує стіни всіх радіофікованих будинків і гримить біля стартової комісії, що невтомно стежить за польотом. Яка шкода, що цього гучного поздоровлення не чує наша улюбленка Іна Шевченко і її друзі!

«Увага, говорить «Ленін»! – чуємо ми знову на дні повітряному. – Прийняли ваше відповідне поздоровлення. Чутність прекрасна.

Повідомляємо останні спостереження: мікробарометр –

1,76. Температура поза гондолою –

плюс 13, всередині –

29. Нагрів металу на оболонці сягає 97 градусів.

У цій розрядженій атмосфері золото починає розм’якшуватися. Проте розбухання оболонки йде нормально, прошу поглянути в перископ…»

Зелене проміння, багато світліше від попереднього, загорається на сотнях тисяч екранів. Золото світиться кольором весняної трави. Воно палає зелено-смарагдовим вогнем. А ми дивимося й радіємо безумству хоробрих, які летять на в’язких платівках золота, що топиться. Радіємо й тривожимося, а спокійний Красін ричить з занебесся:

«...Космічне проміння зробило новий ступінь, його знову більше, ніж унизу. Команда почуває себе бадьоро і впевнена щасливого спуску. Переходимо на особисті привіти».

Рідні спалахують. Це ж голоси їхніх синів, їхніх чоловіків і батьків гримлять на землі. Вони не відривають очей від екранів, а ми, мимовільні слухачі, уявляємо, як стрибає з радощів маленький синок Федора, як сяє його дружина.

А як гордяться старик Мурзаєв та старуха-казашка, прикипівши до екрана.

«Надається слово Мурзаєву, сивіючому комсомольцеві...»

І почервонілий, як стратосфера, казах з’являється перед екраном.

«Говорю я, Мурзаєв. Товаришу батько і товаришко мати! Ваш вірний син говорить із справжнісінького занебесся. Повідомляю вас, що я чесно виконав вашу просьбу і всі підметки обдер, відшукуючи вашого бога, щоб передати йому стародавній привіт. Виявляється, бог здезертував і навіть забув залишити адресу...»

Ми регочемо з вигадки Мурзаєва. І знову включаються ємні антени небес, і знову шипить смажений мороз на висотних апаратах «Комсомола».

По екрану миготить краплистою електропилюгою жіноче обличчя. Це –

Іна, наша ентузіастка. Посмішка змиває вираз великої втоми і прикрашує її прозорі очі. В очах ураган магнітної заразної радості.

Вона коротка, як ніхто:

– Товариші! Вселюдно і всесвітньо голуба наречена передає свій висотний привіт своєму голубому нареченому.

На землю плине м’яке інтимне світло. Воно іде, як велика радіохвиля, і милує молодих.

«...Товариші, гадаю, ви нам дозволите виключитися на десять хвилин, щоб пообідати. Чекаємо повідомлень про приймання нашого радіо о 12 годин 10 хвилин...»

Але радянська земля, закохана в ударників неба, не хоче розлучитися з улюбленцями навіть на десять хвилин. І виразом колективних бажань гримить титанічна труба станції «Комінтерн»:

«Бажаємо вам приємного апетиту».

Нехай обідає на висоті сорока кілометрів, нехай посьорбає супу з електричних макаронів та поламає зуби над смаженими хмарами! А ми внизу піднімемо дружній тост і виголосимо за своїм обідом гучне ура.

4

Обідньої пори країна знову вмикає свої приймачі. І у тріскотняві атмосферників, у шумі моторових зумів і трамвайних електробризок знову чує країна міцний голос невтомного Горячова.

Він сповіщає дані атмосфери. Він говорить про те, що з боку Варшави іде циклон, що повітряні маси линуть із хуткістю 20 метрів на секунду на землі й на висоті 40 метрів і про те, що стратостат помітно зносить на схід...

Перисто-слоюваті «цирро-стратус» високо заносять свою снігову долоню над червоною столицею. І золота крапка, досі видна в трубу, зникає в хмарах. Повітря починає жити власним життям і нагадує людям про свої несприятливі якості. Слабенький вітрець тріпає прапор на землі в Москві, а у Варшаві він гуде смерчем і громохко реве у свою чорну трубу. У Стокгольмі він зриває піну і шпурляє хвилі Балтики на крижаний берег. У Ленінграді він кипить морозяним туманом.

Система вітрів отримує новий розворот. Вітер кидається вихорами і широким фрезером повзе по землі. Це – справжній циклон і тому старе продування землі змінюється грою повітряних мас. Це йде холодний фронт війною на теплий. Це – температурні хвилі, що повзуть одна на одну, витискують і б’ються між собою, завихрюючись на височині і народжуючи дикі швидкості повітряних мас. На височині вони небезпечні для аеропланів і аеростатів. Вони захоплюють їх у могутні течії захмарних просторів і ламають їх. Могутні повітропади, повітряні Ніагари таять у собі тисячі сюрпризів.

Могутній горішній пасат тікає від холодного фронту і кидається у висоти. Його звуть вітром Кракатау, іменем вулкана, що викинув свої газові маси на височінь 83.000 метрів. Цей вітер пронизує мережу температурних швів землі і народжує прозоре хвилювання висот.

А тим часом з боку Варшави йдуть новини все гірші і гірші. Тиснення падає катастрофічно хутко, і хоч ми знаємо, що наші герої захищені бронею температурних фронтів, –

хвилювання за спуск охоплює мільйони. А станція «Комінтерн» підливає масла у вогонь.

«Товариші короткохвильники, стежте за радіограмами «Леніна».

Магнітні хвилі виповзають з усіх щілин землі і перекошують звичні кути радіоприймання. Циклон ще здалека заносить свій магнітний кулак і, як завжди, роздрібнює овали радіохвиль, розсипаючи навколо тріскотняву атмосферних розрядів. А радіоприймач мовчить, як німий. На блакитному екрані телевізора повзуть білі баранчики московських хмар. Шипить електрофоном репродуктор і рідкі тріски порушують одноманітний зум. Вся країна сидить за приймачами, прикипіла до гучномовців, чекає, а «Комсомол» мовчить.

Даремно Москва кличе його на всі голоси. Кличе настирливо і терпляче. Даремно вона затримує передачу слів і двічі-тричі повторює свій клич; повітряна куля німує. Москва робить інтервали на дві-три хвилини і знову кличе морозну далечінь відгукнутись хоч би словом.

Блакитне мовчання вбиває нас. Ми не віримо у можливість катастрофи, женемо навіть тінь підозри, та тривога стукає якщо не в мозок, то в серце. Що сталося? Чому німує Мурзаєв?

А ефір свистить, хрипить, нявчить від далекострільних настроювань завзятих короткохвильників. В ефірі починається рев подвійного звіринця. Циклон сам собі, а радіосвині теж –

самі собі. Репродуктор шипить од подвійного натиску.

І раптом...

В ефір вмикається чужа хвиля і починає говорити. Але розмова така далека, така зіпсована, що ви розбираєте лише окремі слова. Хтось, захлинаючись від власного ричання, подає свій голос, і лише окремі склади виринають більш-менш пристойно з могутніх тисків магнітної тісноти.

...Ле... гово... омо... Ніомо... Ава... анод... – В’ю... Св’ю... ллю... гррр... кррр, – твердять своє атмосферики. – Що таке, що таке? – кидається країна, велика країна з запитанням.

Але рупори «Комінтерну» відповідають гудінням божевільних хвиль. Невже це хрипке бурмотіння треба розуміти, як сигнал того, що:

– Про зниження говорити не можна.

Ніхто не розуміє, що тут. Аварія в гондолі? Задушення чи просто жахливі жарти магнітних циклонів та вітрів Кракатау, що зривають зв’язок із висотою?

Бурмотіння раптом замовкає, як і почалось. Здається, хтось тонув, боровся з хвилями, що затикали рота. Тепер, хвилі перемогли невдаху, і мертве мовчання запанувало у великому океані.

Тільки «Комінтерн» звучить:

– Я, Земля, прийняла вашу телеграму, просимо повторити...

Та повторення не чути, і чорна колисва ефірних точок, увімкнутих на екран «Комсомола», лине у вас.

Минає двадцять хвилин з хвостиком.

На адресу «Комінтерна» йдуть блискавки з усіх кінців. Московський телеграф гуде від натиску прийнятих телеграм. Тривога набуває різноманітних форм. Товариство французьких стратонавтів лає нас за затрими і:

– Ім’ям людської гуманності просить наказати «Комсомолові» піти на зниження.

А німецька приватна станція (певно, якогось фашиста) надсилає:

– Поздоровляємо з мильним пухирем, що луснув!

Ви закипаєте. Нахабне глузування радіобандита вивертає ваші почуття. Який шантаж! Вони бажають сміятись від самої думки, що наші сміливі товариші загинули на недосяжній височині, розбивши собі лоба. Ледве ви заспокоюєтесь, як вас знову бентежить чудна телеграма якогось ученого норвежця:

– Нагадую колегам із Москви, що за теорією мого земляка Вегарда горішні шари атмосфери складаються з заморожених кристалів азоту і тому дальше підіймання погрожує ударом об скляний ковпак нашої планети.

– ...Який жаль, що цього гемороїда не чує Мурзаєв! Той знайшов би, що відповісти, коли б почув таке. Та мабуть він і чує, тільки не бажає витрачати дорогоцінної енергії на радіо лайку. Він, певно, регоче та веселить цим Іну і Федю.

Він – живий, чорт забери, старий повітряний наїзник.

– А коли живий, то чому мовчить?

Ви замислюєтесь і на очі спливає картина. Роздуту до надзвичайної межі золоту кулю діаметром з півкілометра підхоплено диким вітром Кракатау і в певнім східнім напрямі ударено об скляні кристали азоту. Кристали розпорюють пузо стратостата і гондола з метеорною швидкістю падає в п’ятидесятикілометрову безодню. Вона нагрівається від теплових ударів. Десь за Волгою падає на землю суцільний зливок алюмініту, золота і решток обгорілої гондоли з людьми, що потрапили мимохіть у цей небесний крематорій.

Дика картина погрому! Для науки нічого не зосталось! Ваше серце в крові!..

Ви певні протилежного, та двогодинна мовчанка знищує ваш природний оптимізм.

Ефір мовчить. Мовчить радист Мурзаєв. І як не женеться «Комінтерн» за шматками висотних хвиль, його велетенська антена зостається порожня. Дзвінка тиша лягає на приймачі...

Годинник б’є рівно другу...

«Комінтерн» ще раз просить короткохвильників простежити за хвилею в 69 сантиметрів і припиняє всяку трансляцію розмов Землі з «Леніним». Екран потухає і важка туга опановує вас...

Незнаття!

Це – найганебніша форма пасивного буття, що зараз ніяким чином не може бути перетворене на активне. Як ви не міцні внизу –

«Комсомолові» вам не помогти.

5

Висота!

Дика висота, що лягла під ноги «Комсомолові». На цій височині все світло – внизу. 99,9 процентів виблисків увійшли у синє дно газового океану. А рештка ледве фарбує темно-червоний фіолет неба з убивчим палючим сонцем. Глянемо навколо в закопчене скло і застигнемо...

Зірки палають тривожно і суворо. Вони втратили свою інтимність і навіть патетична Іна не може надати їм в уяві чогось подібного до ніжного видовища. Це суха ніч – із сонцем у центрі вугільної темряви.

Колючкі зорі, чорт забери! А як іскряться, вирують мільярди піщинок, кристалів. Чумацький шлях спритно вигнув свою шию і дістався самого сонця, що погрожує зараз відважним пілотам. Сузір’я Орла розкрило свої широкі крила над сонцем. Поруч в’ється гадюка, задушена Офіухом. А над сонцем палає титанічний Геркулес, що замахнувся палюгою.

Іна стоїть і, дивлячись у високу баню зоряного неба, слухає пояснення. Федя розкриває перед нею таємниці астрономії.

Мурзаєв дожовує шоколад і прибирає електрокухню. А перед Іною розгорнулась панорама зоряного світу. Ось унизу під сонцем, недалеко від його краю, натяг свій великий лук південний Стрілець. Він націляє не стільки в Скорпіона, скільки в саме світило, що стало йому на дорозі. Іна здригує від думки про страшну височінь і закриває очі.

Та червоний морок фіолетових глибин все стоїть в очах і плине сипучими цятками... Висота! Висота надзвичайна! Більша за п’ятдесят тисяч метрів.

Височінь – невпинна, бо повітряна куля «Комсомола» летить все вгору і вгору до тої точки рівноваги, де сам газ зустріне опір золотого стопу і перестане роздувати оболонку. Екіпаж висотного корабля помітно хвилюється. На такі висоти ніхто не залітав, таких стрибків ніхто до них не робив. Найбільше хвилювання у Мурзаєва. Сполотнілий, він порпається над апаратурою і раз за разом пересвідчується, що вона діє справно, що батареї не виснажились і дають іскри. Але чому не чути нічого з низової землі? Чому жодна їхня телеграма не доходить до адресатів і не сповіщає про новини й таємниці, відвойовані завзятим кораблем у мертвої захмарної природи? Алі радиться з Федею і обидва разом не можуть знайти причини, що спинило обопільний радіозв’язок.

В гондолі панує тиша. Ця тиша нервує Іну і вона готова сама втрутитись у розгляд апаратури, щоб покарати якийсь винний контакт. Але страшна цікавість держить її біля наукових приладів, бо в її голові вже цілком склалося розв’язання проблеми космічною проміння. Вона лише перевіряє свої власні думки і пише, пише на широкому блокноті. А в голові ширяє радісна захватна думка. Вона зворушує її, хвилює і тому нервування Алі та Феді здається їй тільки тимчасовою поразкою, яку так легко виправити, щоб знову йти на штурм небес і, досягши найбільшої височини, почати переможне спускання на Землю, яка зараз палає, наче чужа невивчена планета.

Іна пише і пише... В її записках стільки думки, стільки поезії... Підтверджуються її сміливі гіпотези, які вона захищала в аудиторіях УФТІ і які полетіли потім феєрверком дискусійних статей по всій світовій науковій пресі, і в першу чергу по радянській. Їй завжди здавалося, що звичне обертання земної кулі дає електромагнітний ефект, породжує потоки електричних бур по всіх меридіанах і паралелях і бентежить полюси зайвиною енергії, що перетворилась в картинне полярне сяйво.

Їй здавалося, що турбінне обертання Землі завжди народжувало шари космічного проміння, взаємно зв’язаних з електромагнітною панорамою всієї Сонячної системи. Мало того, височінь шару «косміків» завжди впливала на склад атомного розпаду та синтезу і казала про вік планети...

У Іни багато плодючих думок, припущень, потверджених зараз науковими даними. Вона готова швидше сповістити Лінецькому про те, як вона бажає використати міць космічних шарів – величезний акумуляторний запас енергії – на розклад атома важкого елемента.

Все це великі думки з перспективою наперед. Дівчина переживає виняткову радість і навіть небезпека, що стереже кожний крок стратонавтів, не лякає її. Вона готова повторити свою думку:

– Земля є своєрідний тип турбогенератора, планета, що, як і інші небесні тіла, породжує струми магнітних енергій...

Як добре жити з цією думкою, всотувати її всіма соками юного мозку і передбачати великі перемоги новітньої радянської фізики. Адже титанічні висоти супроводжують вертикальний гін їхнього «Комсомола», стверджують ідейні висоти нових жовтневих поколінь. Тут останні досягнення і перспективний план майбутніх робіт...

Іна пише нотатки і бажає найменший відтінок думки вмістити в простих людських словах. Не припиняючи спостережень і забувшись від захоплення, вона поглядає в ілюмінатор без захисного скла. Вона розкриває очі і зоряна куча без мерехтінь і ліричної глибини встромляється стома жалами в тонкий зоровий нерв.

Іна засліплена. Голкові краплини зоряних уколів стоять в очах. З тихим стогоном відходить вона від ілюмінатора і кілька хвилин нічого не бачить.

– Що з тобою?.. – тривожно питає Федя.

– Там стільки зір, там полярне сяйво... – каже молода вчена і сідає на стілець, розтираючи очі. Попереджені товариші озброюють свій зір спеціальним склом і дивляться на широкий чорний світ, що запалав перед ними густим розсипом колючих зірок і биндами чудного сяйва, яке поточилось у далеких овалах північного краю. Це світло колишеться, грає, перебігаючи жовтими різкими тінями. Прекрасна корона тішить Алі і Федю. Вони не довго милуються видовищем і, побажавши Іні швидше дати лад своїм очам, беруть олівці і вписують спостереження в блокноти. Дівчина чує поскрипування олівців. Мружачи свої засліплені очі, вона диктує те, що вона бачила чистим неозброєним оком.

«На мою думку, космічне проміння і полярне сяйво, яке ми вивчаємо зараз, мають між собою зв’язок, що його можна висловити п’ятою формулою Лінецького...» – пише Федя.

Закінчивши запис фактів, Федя звіряє свої пілотні таблиці. Потім бачить, як унизу вирують перемішані хмари, як люто течуть вітри Кракатау, як бринить атмосфера, і він покладає втекти від ударів циклону вгору.

Вгору! Ось справжнє рятування від вітропадів, від пухнастих кулаків морозних чи теплих повітряних течій. А тим часом атмосфера поверне собі свою рівновагу і це значно полегшить нормальний спуск.

Через те він не здержує кулі від свердління висот...

І куля невтримно мчить вгору до сипучих бинд полярного сяйва...

Нова думка тривожить Мурзаєва. Він ще раз пробує увімкнути апарат і знову пересвідчується, що зв’язок спинений далеким північним сяйвом, яке з далеких країн Арктики простягло свої магнітні стріли і паралізувало телевізори. Великий жаль полосує його серце. У таку незабутню хвилину вони стежать за виграванням полярного сяйва, а його внизу ніхто не бачить, бо екрани великої землі мовчать лише тому, що полярне сяйво спинило зв’язок, тим часом, як золота оболонка (це стало цілком очевидно з вимірів потенціалу оболонки!) зарядилися величезним запасом атмосферної електрики.

І яке щастя, що цей струм сягнув цифри 43 мільйони вольтів за невеликого амперажу. Щастя в тім, що цей струм Іна може скористати для розкладу найважчого елемента, що досі витримував на землі бомбардування струму в 15 мільйонів вольтів, не розкладаючись. Цю величезну напругу стратостат акумулював, прошиваючи своїм льотом температурні і електромагнітні шви радянської землі.

Рвучка нетерплячка мучить старого комсомольця. Алі готовий знищити перепону, що прикувала їхню дорогу Іну до стільця, позбавивши її на якусь хвилину очей. Він запитує, чи варто використати цей висотний струм для розбиття важких атомів, чи краще спробувати скористати його для радіозв’язку, тим паче, що апаратура розрахована на великі напруги, передбачені ще на землі, коли товариші конструювали гондолу. Іна розплющує очі і шепоче нетерпляче і пристрасно:

– Почекай, ось мої очі…А поки увімкни в передатник. Може, струм проб’є магнітну броню, утворену короною полярного сяйва, якщо твої 750 вольтів не впорались із завданням.

І Мурзаєв вмикає передатник в нову сітку – у два полюси, що дротами йдуть до апендикса і до голівки великої золотої кулі. Алі рискує життям так само, як рискнула Іна, забувши про височінь.

Та бажання розшифрувати нову таємницю міцніше за страх. І тому, коли велика іскра запалює балони неонових ламп, розрахованих на збереження апаратури від зайвої напруги, яскраве рожеве сяйво палає в гондолі і біжить мерехтливими бризками.

– Давай сигнал, давай!.. – командує Федя і подає написану радіограму, в якій він сповіщає про нові думки Іни Шевченко і про нові гіпотези, а також про те, що радіозв’язок іде на напрузі в кілька мільйонів вольтів.

Алі читає і грім його голосу потрясає гондолу. Дрібна колисва іде по всіх шпангоутах гондоли. Саме тоді земля почула перші незрозумілі склади: «ово... омо...» і перелякано одсахнулася од приймачів, бо Мурзаєв оглушив її. Тої хвилини апарати завили від навали хвиль.

...Так, це була висота, остання висота, яку здобули наші герої. Це була дика висота, що лягла на плечі «Комсомола». Альтиметр показав рівно 87 тисяч метрів, 87 кілометрів над сніжною зимовою рівниною великої країни, яка чекала переможної посадки.

Навколо яскраво палало сяйво півночі, сяйво Арктики, що своєю короною перетинало вигнуту шию Чумацького шляху і що протистояло колючому Стрільцеві і Геркулесові, який замахнувся палюгою у самім зеніті.

99,9 процента всього світла, всього блиску лежало тепер під ногами стратонавтів на дні газових океанів. І от тоді земля сповістила, що «Комсомол» у дану хвилину пливе над Уральським пасмом.

– Над Уралом? – здивувався Федя. – Та ми не бачимо цього пасма ні звичайним оком, ні в телескоп! Газуватий туман злизав його низенький рельєф!

– Не дивуйтесь, товариші, – подає свій голос Іна, – ми потрапили у вітри Кракатау, і вони тягнуть нас до Сибіру. Я пропоную негайно іти вниз, щоб скористати низовий пасат, – у хвилі теплого фронту повітря, що завжди протидіє холодним фронтам. Нам треба видертись із цього циклону і потрапити в антициклон, бо подув Кракатау занесе нас на гостряки арктичної криги. А звідти повернутись ми не...

Останнього слова вона не встигає сказати, бо гондола здригається і падає вбік, наче маятник. Сполотнілий Федя швидко хапає шнур серединної кулі, шнур балонета, нового хитрого пристрою для вдалих посадок, і тягне його щосили. Балонет розкривається і починає надзвичайно рости, заповнюючи оболонку зсередини і рятуючи її від порушення рівноваги.

– Тепер питання – хто стрибатиме перший?.. – глухим баском питає Федя...

6

Балонет заговорив своєю рятувальною мовою. Нерухомий і невігласний, він лежав спокійно всередині золотої оболонки і лише нагадував про себе тонким пахом гуми, що окремою трубкою діставалася гондоли. Коли на височині в 87.000 метрів металева оболонка досягла межі свого роздуття, то ніхто не міг сподіватися, що ця оболонка ідеально почне стягатися. Газ був найкращим ковалем для мікронних платівок золотого стопу, та газ не міг зробитися стягачем металу. І перший поштовх вчасно попередив: куля стримала першу «ум’ятину». От чому так міцно сіпнув Федя шнур балонета. І нині балонет робився гумовим парашутом, втягуючи в себе значну частину газу з першої оболонки.

Альтиметр показував хутке зниження. О другій з половиною годині стратонавти опинилися на височині в 47 кілометрів, ще за півгодини на 36. Висоти падали і падали. Удар за ударом падав на нього, і колишня куля являла тепер пом’яту, наче потерту золоту трубу, металевий капшук, що тремтів від міцних поштовхів газу.

Зникали зірки, зникло полярне сяйво. Червона темрява колючих космосфер змінилась на перше потепління кольорової райдуги. Заграло у вікнах гондоли рожеве і жовте світло і нові газові пасати сягнули круглої гондоли, в якій сидів напружений командир стратостата і спостерігав важке коливання далей земних. А ці далі дихали тайфунами, циклонами, і тому Федя, спираючись на маленькі покази приладів, чуттям старого пілота шукав шляхів, теплих щілин, у які він міг би стрибнути, щоб видертись із міцного повітроспаду Кракатау.

Шляхи поставали в газуватому тремтінні низових шарів, що виплітали чудні узори свого повітряного руху, досі незнаного на землі. Він суворими очима поглядав на приготований баласт і розумів, що цього невитраченого баласту не вистачить, що доведеться жертвувати апаратурою, важкими речами, батареями і всім, що стає зайвим на посадці.

– Я не дозволю скидати моїх апаратів, я надто ціную свою працю! – запротестувала молода вчена.

Іна явно оживала. Муть враженого зору повільно зникала з очей і тільки краплисті колючі сузір’я затуляли світ, насуваючись на кожну річ, куди не поглядала Шевченко. З кожною хвилиною очі яснішали й яснішали в неї.

Вона побажала попрацювати на славу, попрацювати, можливо, перед смертю. Її запалила думка розкласти атом свинцю. Вона звірила вольтметри оболонки. Потенціали полюсів кулі, хай пом’ятої, та все ж овальної, показували величезні цифри порядку 39 мільйонів вольтів. Оболонка знову всотала в металічні пори запас енергії, достатній, щоб розв’язати завдання.

Німіючи від гарячково швидкого обліку хвилин, потрібних, щоб завершити операцію, Шевченко повернулась у свій куток, вийняла масивний броньований ящик із наготовленою платівкою свинцю і ввімкнула ланку величезного опору, що гарантувала безпеку експерименту.

На мраморному щитку з масляними умикачами вона побачила плюси і мінуси полюсів. Руки механічно лягли на ричаг...

Мить...і страшні магнітні сили увірвалися всередину броні, не спиняючись, не міліючи, як річка біля прорваної греблі, а, навпаки, стаючи стійкими, могутніми. Пружні кільця атомних поєднань замерехтіли від болючих поштовхів і удаваних розривів, нагрілися до сонячних температур і почали вилучати дрібні іскринки розкладених, як здалося Іні, протонів та нейтронів. Шевченко закричала з радості. На її думку, атом свинцю розклався під напругою в 39 мільйонів вольтів. Летючі іскри, бачені в камері, кажуть про значно більший вольтаж струму, рівного, за підрахунком Іни, 90-100 мільйонам вольтів.

Мурзаєв, як метелик, підлетів до дівчини і сунув свого носа в броньований ящик. Картина червоного сліпучого іскріння вразила його. Крик радості струснув гондолу. Алі спритно схопив олівця і почав записувати показання приладів.

Цифри покірно лягли на папір. Здавалось, все кінчалось гаразд.

Проте, Мурзаєв немов потух, занімів, побачивши на вольтметрі незвичайну цифру. Не вірячи собі, він поморгав очима. Вольтметр не брехав.

– Що з тобою ? – урвала його мовчанку Іна.

– Невже прилад бреше? – висловив сумнів Алі. – За твоєю викладкою тут мусить бути біля ста мільйонів, а вольтметр...

– Скільки ж він показує?

Алі не міг сказати, скільки показував прилад, бо стрілка вольтметра, сконструйована для велетенських цифр, зараз ледве тремтіла біля нуля, рівного 1 мільйону вольтів і двадцяти вольтам. Не марнуючи часу, Мурзаєв увімкнув звичайний вольтметр, і стрілка зразу ж уп’ялась у... 2300.

Це було несподівано! Навіть Федя покинув на хвилину свої спостереження за оболонкою і глянув на прилад.

– Надзвичайно, але факт!.. – пробурмотів він, гублячись у здогадках,

– 39 мільйонів вольтів по розкладі атома мусять дати втричі-вп’ятеро більше... Але жодного разу менше, – запротестувала Іна, гадаючи, що товариші висміюють її експеримент...

Вдруге і втретє прилад показав те саме – 2300 вольтів.

Сталося надзвичайне зменшення моці струму. Це було безперечно. Та ніхто з команди не міг зрозуміти, чому це сталося саме так, а не інакше.

Шевченко розгубилась у здогадах. Мурзаєв блукав із кутка в куток і в урочистому мовчанні вишукував причину нового явища. Таблиці і графіки нічим не помогли.

Федя хмуро подивився на Алі:

– Готуй парашут для твого радіо!.. Будемо викидати за борт!..

Мурзаєв гарячково схопився і почав кріпити на апаратах парашутні пристрої.

– Іно, ще п’ять хвилин і вимикайся!.. – попередив Красін дівчину, що вперто спостерігала «розклад атома свинцю». Вона здригнула, та думки по-старому текли в голові:

– Що це таке?

Сонце велично спускалося з зеніту і косим сліпучим промінням заглядало в ілюмінатори. Зорі давно згасли. Лише пурпурно-синя височінь пливучим прибоєм ішла на них ізнизу, повільно міняючись на незрівняно-чисту блакить. Мурзаєв дав останні телеграми й попросив пеленгувати їхню гондолу.

І сполохана Земля озвалася:

– За всіма даними, вас зносить далеко на південь, і ви прямуєте на Україну!

Федькові брови здригнули і обличчя майнуло сонячним світлом. Таки він виграв час, зборов натиск сріблявих вітрів колючого вулкану Кракатау, вибрав вузеньку смугу теплого фронту, що потяг його з верховин Уральського пасма до теплих чорноземних країв.

П’ять хвилин, призначених Іні, минули. Вона вимкнула контакти і накоротко замкнула полюси.

А сама зірвала бронь із камери і простягла руку за платівкою колишнього свинцю, що грала зараз кристалами нової невідомої речовини.

Шевченко знову опинилась у полоні своєї пристрасті і переживала чергове торжество –

ліквідацію свинцю і перетворення його в щось нове.

Ніщо не завадило їй зробити дві-три маніпуляції, щоб визначити атомну вагу колишнього свинцю.

Вигук зірвався їй із вуст:

– Природа сьогодні вдруге дурить нас... атомна вага не зменшилась, а збільшилась. Федю, а поглянь, скільки тут!..

Іна простягла руку, немов у відчаї. Федя тверезим оком глянув. І немов застиг...

– 246!.. Та такої атомної ваги не існує на світі!..

– Мабуть, прилади брешуть?

Та прилади не брехали... Кристали колишнього свинцю перетворились у нову важелезну речовину і доповнили таблицю Менделєєва, почавши новий нижчий ряд. Подія немов наштовхнула всіх на думку, що в природі існує атомний синтез, хоч досі всіх цікавив атомний розпад, що в природі атомна вага в 239 не є остання і найбільша! Можна цілком припустити, що менделєєвські ряди мають продовження далеко за сотні елементів на величезних сонячних системах типу Канопуса.

Команда від такої звістки наче втратила владу над своїми почуттями.

Після трьох вигуків захоплення і німої насолоди в гондолі залунало:

– Робота світового значення!..

– Назвати його іннітом, від імені Іна!

– Ні, стратонітом чи енергітом...

– Найкраще – комсомолітом... – закінчив Федя. І повернувся до невсипучої роботи коло керування оболонкою. Він перетворився в стомленого командира, до відповідальності якого додалась честь приставити на землю «комсомоліт», нову речовину, що відкриває нові простори перед металургією, перед народним господарством, не кажучи вже про особливу цінність наукового експерименту.

...Комсомоліт! Який могутній урочистий фінал «Комсомола»!

...Комсомоліт – видіння майбутнього, активний невивчений метал прийдешнього – іде в глибини разом з людьми, що здобули його у зоряних шахтах голубих повітряних країн.

Три шари почуттів лягли на серце Федорові Івановичу: радість з приводу світового відкриття, трагічне усвідомлення хуткого спускання і літунська байдужість до того, що не стосується близької посадки.

Посадка – ось головна його турбота!

Він бачить, як зморщується стара оболонка, як тріпає її вітер і як її все більше і більше виповнює балонет. Сонце скоротило нагрівання гелію. І гелій слухняно стиснувся, витікаючи мікроскопічними дозами із швів і пристроїв кулі.

– Зупинись на цій височіні! – гукнула Іна. – Ми можемо подерти троса і оболонку.

Федя мовчав. Він стежив за грою висотних «циррус» і боявся загубити вірний теплий фарватер і знову опинитися в обіймах холодного циклону.

Він поклав зупинитись і тому відкрив двадцять лантухів баластного піску. Іна вдячно глянула на його бік. Значить, вони спинять хутке зниження, що тривало вже дві години. Теплий подих вирвався в неї з грудей.

В цей час все вимагає напруженої уваги.

І коли б не заспокоювальні жести Феді та Алі, Іна почувала б себе морально покараною. Єдине, що вона змогла, –

це дивитись в апендикс, невідступно стежити за балонетом.

Вона розповідала про все, що бачила в перископі. І ясно, не про зелені чи жовті кольори, а про надування балонета за рахунок першої оболонки. Під ногами йшла колисва. Гондола колихалась. Тривожні розмови між Федею і Алі хвилювали її. Радіоапаратура –

уже за бортом. На черзі – броньована камера, з якою працювала Іна.

Мурзаєв готував нові і нові об’єкти баласту. Альтиметр сповзав усе нижче й нижче. Коли на висотах 12-11.000 метрів заграла спокійна земна блакить, коли стратостат прошив новий ступінь рідких космічних променів, Іна мовчки покинула перископ, підійшла до Феді, натягла міцніше пасма власного парашута і, поклавши палець на стрілку альтиметра, сказала:

– Ось тут ти мене випускаєш на повітря! Я маю значок ГПО третього ступеня і маю на це право...

Федя глянув у суворе обличчя вченої, переконався рішучості Іни і згодився дати їй право першою покинути гондолу. Він почав стежити за барографом. А палець Іни як стояв на цифрі 7.000, так і залишився...

7

Здавалось, золота оболонка розірвалася. Вона здималася вгору високим снопом горящої пожежі, палаючи в промінні заходящого сонця. Зморшки вкрили овальне тіло кулі, і ніхто тепер не міг сказати, що він певний в неподертості оболонки. Крізь смуги і зморшки стратостата пухким тілом проглядав гумовий балонет, що встиг, завдяки приладам, усотати в себе до 14.000 кубометрів гелію з тих 64.000, що ранком сповнювали золоту кулю. Саме це й рятувало від аварій і рівноважило всю систему.

Команда працювала мовчки. Тільки шерехи піску та свист повітря діставалися середини...

А земля крутилася в блакитній хмарній безодні, бо крутився довкола своєї осі сам «Комсомол». Ясна поверхня де-не-де збаламучених хмар палала від червоного заходу сонця і йшла назустріч гондолі. Коли б не наближення посадки, кожний з трьох учених вмостився б біля вікон гондоли.

А захід палав надзвичайно, і не вгорі, а внизу. Тепловий удар за ударом сипались на «Комсомол». Низове повітря хвилею перекинулось на кулю і засвистіло в тросах і парашутних пристроях. Це, здається, роздерло оболонку, бо гондола різко сіпнулася.

Тоді альтиметр став тремтливою стрілкою на цифру 7.600 метрів. Алі хутко розгвинтив люк гондоли, перевірив парашутний механізм Іни і сунув їй у зуби якусь дивну трубку. Сам узяв таку ж трубку в губи й порадив Феді піти його слідом... Більше Іна не чула і не бачила...

Розпатлана, розвіяна вітрами злетіла Іна на рідні глибини сині. Не сіпаючи кільця парашута, пішла важким каменем униз, а звільнений стратостат натягся, як гума, і похитнувся від поштовху. Молода дівчина розпрощалася з товаришами хутким змахом руки.

Іна падала, і в крутих витках морозяного сальто-мортале рахувала секунди. Цупкими зубами тримала трубку кисневої подушки і непомітно дихала, боячись пропустити той математично точний момент, коли треба розірвати кільце парашута і повиснути на шовковій в’язі гладкого полотна.

Рахувати – як це тяжко! Скільки видержки треба, щоб не рвонути кільця на тридцятому числі замість п’ятдесятого чи сорокового.

Стрибок із горішніх гіндукушівських висот, від ближньої межі стратосфери, переможеної трьома комсомольцями, – справді вартий третього ступеня значка «Готовий до праці й оборони». Рідке повітря свистить, як від кулі. Тіло шалено крутиться довкола однієї осі і коли б не ватний комбінезон, на землю могло прилетіти обморожене тіло завзятої комсомолки.

– 31, 32, 33, – рахує, темніючи, Іна, і хоче рвонути кільце. Та це загрожує небезпекою, бо стратостат може впасти на плечі і зламати напружене коло твого парашута. До того ж у рідкому повітрі нема рації розкривати шовкову парасолю, – її краще надме внизу.

І боячись пропустити хвильку розкриття, Іна розплющує очі і хоче глянути на землю. Та земля крутиться і темне коло раз-по-раз стрибає навколо неї, плинучи в голубому екстазі важкими хмарами і туманами. Темні проколи сузір непорушно стоять в очах і посипають усе чорним зерном.

На 46-ій секунді Іна рішуче рве кільце і скрикує від болю. Пасма шовкових жмутів урізуються в тіло і ледве не ламають кісток. Та біль хутко зникає, і тепла хвиля повітря переможно б’є в обличчя. Велика парасоля парашута, що запалала у вечірньому промінні сонця, стоїть над нею білою каймою і гойдається від напруги.

Білі вовнуваті хмари з пливучими горбами лежать унизу. Косі змахи циклонних гостряків свідчать про бурю, про страшний вітер. Чисте прозоре повітря оточує Іну. Ясна трикілометрова височінь грає озоном, зимовою грозою і ніжні далекі «стратус» покривають її матернім теплом. Іна змерзла. Їй холодно, але почуття щастя плине на серце. Від радості вона починає тихо-тихо сміятись.

Яке щастя, – яка панорама! Вона поміж двох хмар. Низина з усіма її хмарними колодязями, проривами в чорну ущелину невідомої землі зараз палає сліпучою кригою. Хмари горять вогнями віддзеркалень. Пливучі пасма пари смішать Іну. Переживши перші хвилини щастя, вона зводить голову і починає шукати стратостат.

– Що з ним? Що з товаришами, з науковим матеріалом, який вони загребли на подвійному 87-кілометровому шляху?

Сповнена тривоги, бачить вона золоту довгасту кулю з сірим балонетом, з якої виринає «Комсомол»; нагадує вона тепер великий знак оклику з срібляною крапкою внизу. Він блукає у найвищих хмарах і наче горить без кінця. Парашутні полотна колишньої золотої оболонки нерівно коливаються від кривих загнутих униз траєкторій.

Іна стежить за еволюціями «Комсомола». І поки власний парашут спокійно опускає її, стратостат починає знову хутко падати. Сягнувши висот п’яти тисяч метрів, він викидає з себе якусь цятку, що нагадує людину.

– Хто це? Напевне, Мурзаєв, – гадає Іна Шевченко і напружено стежить за рухом обох цяток.

Перша хутко і рішуче падає вниз, перекидаючись, а друга – титанічна проти першої, підводиться вгору і, наче планетарна медуза, ворушить своїм золотим парашутом.

«Комсомол» робить криву, і в той час, як Мурзаєв влітає у пухкий туман хмари, зникаючи з поля зору Іни, стратостат втрачає швидкість падіння й повільно пливе над головою дівчини. Його відносить убік. Іна хоче спостерігати й далі, та різкий вогкий туман охоплює її і вона втрачає всяку орієнтацію. Важкий протяг зимової хмари осипає її сніжинами. Паморозь ураз покриває парашут і комбінезон. Почуття простору і часу зникає.

Та п’ять-шість хвилин – Шевченко розлучається з хмарою і кружляє над якимись лісами та степами, що виють у хурделиці, віддані на поталу антициклонному вітрові.

Синява зникає з очей, як і захід сонця. Біла Земля стає під ногами з усіма географічними деталями, чітка у гнутих залізничних петлях, з маленькими ляльковими паротягами і поїздами, з сніговими заметами, під якими сплять засипані снігом колгоспні поля.

Іна тривожно оглядається і забуває, що чорна печать сузір’я псує їй картину. Далеко під собою бачить вона шматок якоїсь хмари, що, наче кругла крижина, падає вниз. Хурделиця закриває сипучим снігом дальші події. Іна йде разом із снігом, і він здається їй спокійним. Раптом вітер зривається із степу і підкидає вгору парашут, гойдає Іну; вона змушена вживати заходів, щоб не перекинутись так близько до мети, що мчить під ногами.

Все йде обертом: ліси, лани, село, як автомобільний гін.

Хвилини приземлення – ось-ось. Ривок вітру. Ще раз усе йде обертом... Кружляння, гойдання! Земля летить до себе, ноги підкошуються...

...Важко вдарившись об ґрунт ногами і ледве не зламавши камери Вільсона, яку вона причепила на спину, не хотівши розлучитись із нею, Шевченко пірнає в сипучий замет. Хвилини борсання, боротьба з парашутом, снігом і... бачить вона перед собою веселого Алі. Він танцює і кричить їй на вухо:

– Іно, люба Іно... Це не метелиця, це курортне грище... тебе ледве не вхопило на сніжному пляжі... Ну, нічого... Іди за мною... Я раніше сів на землю і вже зажадав у цьому колгоспі автомашину... Чуєш, гуде?..

Стомлена, напівосліплена дівчина зводиться на ноги і, наче ошпарена радістю життя (вона – на землі, на землі!), біжить із камерою й парашутом до авта, що гуде ось за рогом невеликого села. Вона чує нові слова, стару дитячу мову – мову великого радянського народу і перекладає те, чого не розуміє казахстанець. Голова колгоспу частує її гарячим молоком.

Авто ричить і зривається. Хурделиця реве. Шосе важко брикається на вивертах і поворотах. Шофер сміливо рве простір і січе завірюху. Іна кричить йому:

– А яке місто, місто яке?

Замість шофера колгоспного авта, їй відповідає Алі:

– Наш «Комсомол-1» сідає зараз у Харкові, – в першій столиці Радянської України. Там уже чекають, бо Федя ось-ось сяде на землю...

Починається шалений гін авта до колишньої столиці. Кілометри минають, як тінь хуткості.

І от... на різкому повороті на майдан Дзержинського бачать обидва «Комсомольця» – свій стратостат, що викидає кітви над майданом. Кітви зачепились за дерева парку Постишева, що густо вкрили краї і притискають до землі непокірний стратостат. Він гойдає головою і лягає в центрі великого Дзержинського майдану.

Федя хутко зриває полотнину гордої комсомольської кулі.

Дві оболонки повільно здихають. Гондола не перекинулась.

З усіх боків біжить народ. Невеличка група людей хапає гайдропи, троси оболонок і стримує нальоти вітру. Треба ж урятувати золото. Воно ще знайде навантагу. Натовп хутко зростає, не зважаючи на негоду. І це зрозуміло: мільйонне місто, прикрашене парками, заводами, монументами, велетенськими хмарочосами по 18 поверхів, дає велике зростання метушливих юрб. На конях мчить міліція.

Авто враз розрізує народну гущу, і бачить Іна, як знімається гондола, чує, як крізь хугу і мороз Федя кричить їм назустріч:

– Тепер наша висота, молодняцька...

Йому у відповідь гримить розсипний гул і голосне до болю, коване молодою волею, велике дзвінке ура...

Наступної хвилини три стратонавти злітають угору на височінь трьохсот сантиметрів, що здаються їм вищими і почеснішими за ті вісімдесят сім кілометрів, які вони сьогодні вписали в комсомольський баланс соціалістичної батьківщини.

І тоді могутня труба «Комінтерну» знову вмикає свої телевізори і кидає в світовий ефір панораму нових радянських висот.

____________

Оглавление

МАСОВА БІБЛІОТЕКА ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВИСОТИ

1

2

3

4

5

6

7