Пісня Алабами [Жіль Леруа] (fb2) читать постранично, страница - 3

тих хлопчаків читає мені вірша і вручає подарунок, декотрі роблять це з таким гумором, що, хильнувши шампанського, ми падаємо від реготу і п'яніємо ще до того, як подають першу страву. «Лейтенанте Фіцджеральд, дурнику мій гарнюній, ви даруєте мені найкращу ніч у моєму житті».

Ми кружляємо на танцювальному майданчику, літаємо і пурхаємо над ним під заздрісними поглядами (я їх не бачу, та вгадую, відчуваю, як вони стежать за нами, за кожною нашою фігурою). «Це батьки мої винні, — каже він. — Тато записав мене на танці. Щоб я вмів триматися в салонах, тримався як слід і поводився згідно з правилами етикету. Зрозумій мене правильно, Крихітко. Лиха доля звела нас унівеч, і батько так і не вирвався з її лабет. Жили ми бідно, навіть убого, зате отримали виховання, якого потребувало і заслуговувало наше родове ім'я. Адже я ношу прізвище людей, які стояли біля витоків утворення цієї країни, авжеж, авжеж, ось настав свої вушка!» І він почав наспівувати національний гімн, і враження було таке, наче тебе пиляють чи деруть отим колючим глодом, яким вони так пишаються, ці діти й батьки у святковому вбранні, той гімн склав його прадід (чи, може, дідів брат, я плутаюся в цій дурнуватій генеалогії ірландських переселенців). Мені кортить покепкувати з поезії його пращура, і я на ходу вигадую:

і розізлила його. Коли чоловіки розбалакують і розпушують хвости, я не знаю, що їм сказати. Мені кортить утекти й забитися в якусь нору.

Та врешті ці чоловіки йдуть, щоб зникнути назавжди. Такий привілей у них: вони зникають.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

1940, січень, Гайленлська лікарня

Той прегарний вечір, просякнутий пахощами жимолости і гліцинії, та запаморочлива ніч згадується мені тепер із вдячністю і соромом: сексуальна напруга дуже швидко почала бити через край. В алкогольному чаді я раптом з нестерпним болем у душі збагнула, що ці восьмеро парубків, які весь час балакали, щипали один одного, цілувалися, ляскали один одного по плечу, перекидалися непристойними слівцями, знову цілувалися, не лише в щоку, а й у губи, із гучним цмоканням, наче це було ознакою мужності, — що всі вони цнотливі. Слава Богу, вони забули про мене. І стали казати про це наступного дня, насилу володаючи набряклими язиками.

Того ж таки наступного дня, ще до ладу і не втямивши, чому мені не давали спокою оті складні почуття, я пішла до міського ювеліра і, щоб віддячити Скоттові, звеліла викарбувати на срібній баклажці такі слова французькою: «Не забувай мене».

Та баклажка довго служила йому, чудернацький то був і злочинний дарунок, як добре подумати. Скотт частенько губив її, завжди лаявся, коли вона випадала в нього з кишені, і несамовито кидався шукати її. За півгодини він міг перевернути догори коренем готельну кімнату або всенький дім. Видно було, як він дедалі дужче непокоїться, та що, власне, його тривожило? Боявся він згубити річ, що була люба його серцю, чи просто посудину, де був джин, віскі або якийсь перемитний^[3] бурбон?

«Не забувай мене» — як подумати — хіба це не правда? Адже п'ють і для того, щоб пам’ятати, і задля того, щоб забути. Два боки одної медалі, та не за відвагу, а за нещастя.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ох, тихіше! Помовчу трохи. Людина в білому втручається у мої спогади, щоб ватою й етером поправити ґанджі у моїй свідомості.

No football tonight^[4]

1919, березень

Скотт у Нью-Йорку, він уже кілька місяців пише мені відтіля чудернацькі й палкі листи. В одному листі благає мене побратися, у наступному каже, що шлюб стане гальмом для його письменництва. З того осяяного нічними вогнями міста я, напевне, здаюся йому такою дурепою, такою невихованою й неосвіченою, не те що напомаджені кольдкремом дівчата, убрані в сатинові сукні, дівчата-розумаки з млосними поглядами, із блакитними колами попід очима, дівчата з мрії, що лякають чоловіків довгими мундштуками в золотих чи срібних оправах, що їх вони стискають своїми нафарбованими вустами.

Повернеться, не повернеться? Я поводилася так, наче й не чекала його. Щовечора виходила я з дому, але тепер, коли вояки пішли звідціля, передмістя спорожніли, а ночі в Монтгомері знову стали схожі на колишні тоскні і провінційні.

Батькові закортіло познайомити мене з ідеальним зятем, із сином, про якого він завжди мріяв, із сином, якого в нього ніколи не було, якщо не брати до уваги мого старшого брата, покійного, і той зять, звісно ж, нітрохи не повинен був скидатися на одного хлопчину, в якого не було жодних політичних амбіцій, і єдине, чого він хотів, це писати, і начхати було