Пісня Алабами [Жіль Леруа] (fb2) читать постранично, страница - 2

себе, віра в те, що він — особа неабияка, відчуття неповторності своєї долі), неймовірно зухвала хода, гордо зведена голова. Жінки були в захваті від нього, чоловіки теж. Мені варто було бодай на мить замислитися над тим, чому ніхто з його братів по зброї не заздрив йому ніколи, навіть не намагався кинути на нього тінь. Навпаки, чоловіки улягали його звабі й навіть підбадьорювали його…

Так він бентежить мене, так збурює! Нагнати це марення. Негайно!

*

Так, щодня народжувався новий танець, і я вміла їх усі танцювати. Цілісінькі години збувала я перед люстром, відпрацьовуючи танцювальні фігури, усміхаючись і розправляючи плечі.

Усіх юнаків у клубі, усіх молодих офіцерів тримаю я в моїй руці, убраній у білу рукавичку. Я — Зельда Сейр. Суддівна. Майбутня наречена завтрашнього великого письменника.

*

Відколи я побачила його вперше, я весь час чекала на нього.

І терпіла — заради нього, із ним, його.

У садку на Плежент-авеню він схиляється над маминими європейськими ружами й удає, ніби вдихає пахощі найтемніших, чорно-червоних, сортів баккара і крімсон глорі. Того дня він уперше прийшов до нас, усе на ньому бездоганне. Мундир від Бруксів сидить як улитий, стрілка на штанях свідчить про вміння доглядати себе, а чуба зачесано так рівнісінько, наче той проділ зробили під шнурочок.

— Я — Скотт, — сказав він матінці.

— Рада зазнайомитися. Мінні Мейчен Сейр, мати цього дива.

Вона дивилася на нього без тіні збентеження, усміхаючись із ледве помітною втіхою. Проте садових рукавичок не скинула і не простягнула йому руки.

За кілька годин вона сказала:

— Хтозна, чи той твій янкі-лейтенант справді так добре танцює, та в нього найвродливіше обличчя з-поміж усіх, які я бачила сьогодні. Правильні, тонкі риси, ніжна шкіра… воно мов персик, а білявий чуб легенький мов пух… Він мов панна. Ти не втримаєш його надовго. Вродливі чоловіки — лихо для жінок. Ми завжди їх утрачаємо… А ці блакитні очі, Боже мій!..

— У нього зелені очі, мамо. Та й хотілося б мені знати: а ти багато спілкувалась із вродливими чоловіками, щоб казати таке?

— Зельдо Сейр, годі вже грубіянити! Ти не бачила, яким був тато замолоду. Повір, мені всі подруги заздрили!

Отож, я донька стариганів. Якщо взяти до уваги Скотта, то ми обоє діти стариганів. Діти стариганів розбещені, сказав Скотт.

…І що вони приховують під мундирами, ті чоловіки? Що дають їм ті мундири? Ох, та знаю вже: мундир дає їм те, від чого я відмовилася. І мені байдужісінько все те. Нехай тією романтикою тішаться самі вояки: я залишаю їм удів, сиріт і калік. Нехай порозуміються.

Я рішуча дівчина (не жорстока, ні), тож мій гарний, свіжий наречений ніколи не піде на війну. Анідесь мені його нашивки і платня: у мене інші плани щодо нас. Я не дам йому податися на фронт. Ми, звісно, потрапимо до Європи. Ми поїдемо туди, але в каютах першого класу. І без мундира.

Найкраща ніч у моєму житті

1918

Після замирення Скотт у військовому таборі Шерідана знайшов діло по собі: він став помічником генерала Раяна чи радше його секретарем зі світських розваг. Вони весь час і скрізь улаштовують гуляння. Учора вони здійснювали огляд війська. Фанфари й гарматна стрілянина. Усеньке місто зібралося, щоб поглянути на бравих вояків, які сидять без діла. А мій сердешний Гуфо^[1] так невдало заліз у сідло, що кобила скинула його додолу на першій хвилині того параду, під приголомшеним поглядом генерала. Той зареготався, присутні теж.

Сердега Гуфо, так гарно танцює, а верхи не вміє їздити.

Проте він так добре влаштовує балі, що генерал і далі його любить і дає йому ще більше грошенят на влаштування в «Кантрі-клубі» й деінде у місті бучних вечірок, куди він водить мене, дурненьке дівча з Півдня, що й не підозрювало про таку вишуканість.

Ось незабаром його демобілізують, і він поїде… Хіба якийсь юнак, навіть без клепки в голові, залишиться у Монтгомері, хоч би й заради кохання?

За чотири місяці, 27 липня, Скотт послав по мене колясу на Плежент-авеню; Суддя насупив брови. Мінні зірвала ружу і заколола її в мій корсаж, кучер відкинув приступку. Прямуючи містом у тому старосвітському повозі, я зазнала цілої бурі емоцій: то почувалася дурепою, то мені ставало соромно, то брехухою була, то узурпаторкою, то принцесою на одну ніч. Було мені вісімнадцять років, і я всім бажаю вступити отак у доросле життя. Та той учинок Скотта, який полестив би хоч якій молодій дівчині, був і надміру галантний, і заразом у ньому відчувалася зверхність наді мною — я почувалася іграшкою, адже я вмію правити кіньми, мені не подобається цей візник у кумедному вбранні, мені самій кортить узяти віжки.

За столом у «Кантрі-клубі» сидить семеро офіцерів, і Скотт дивиться на них із гордовитим, зухвалим, захопленим виглядом. Кожен із